"Батько перед смертю вирiк свiй суворий заповiт: синовi моєму Тарасовi нiчого не залишаю, бо йому моя спадщина не пригодиться. З нього вийде або щось велике, i моя спадщина для нього нiчого не важитиме, або велике ледащо..."
Пiд залiзними стовпами, що пiдпирають небо, сидiв Ангел i дивився на вузесеньку стежку. Ця вузенька стежечка була призначена тiльки для вибраних, для тих, хто мав бути Посвяченим.
Вiн знав, що колись прийде сюди знову той, хто має взяти у нього Мужнiсть в своє серце i Безграничну Любов до свого народу.
Той, кого вибере Вищий Сущий, з народу вiрного йому, для Спасiння iнших вiрних, розсiяних в боротьбi зi злом.
Таких називають на Землi люди - Пророк.
Вони були Сiль цiєї Землi.
Вони були його брати - Ангели Правди i Справедливостi.
Вiн мiг перечислити їх на пальцях - тих, хто жив у Силi Бога, тих хто змiнював хiд людської iсторiї та розвитку, коли приходив для цього час.
Цей Час приближався...
I ось, десь дуже далеко, показалася крапка, що поступово росла, росла в образi хлопчика-пiдлiтка.
Старий Ангел пiднявся та розправив крила, бо вiн таки дочекався його.
Приходив його час - Час благословення того, хто йшов по стежинцi...
***
У суботу в хатi Шевченкiв всi готувалися до недiлi.
Вже зранку вивiшували святковий одяг, щоби провiтрився i неспiшно займалися господарством. Кожен знав свою роботу i виконував її без примусу, а так як господарство було невелике, то i роботи було не дуже багато, як для малого Тараса, що скрiзь встигав пхнути свого носа i до всього приглядiтися та й замучити своїми не дитячими питаннями. I всi чомусь посилали його зразу ж до дiда, що сидiв на причiлку i задумано чистив взуття. Ось так Тарас, присiвши бiля нього, i почав оту розмову, що не закiнчувалася вже давно, скiльки вiн себе пам"ятав.
- Дiду, а дiду... i як же там було з тими козаками?..
- А з якими? - хитро глядiв дiдо на нього, усмiхаючись у вуса.
- Та тими, що бусурманiв били та люд християнський рятували... три брати i сестра їх...Ви ж обiцяли закiнчити тую оповiдку, що другого дня починали.
- Дiду, та кажiть вже, - просив малий. - Ну, ж бо...
- А... - нiби згадав дiд та й на хвилю задумався, нiби вичитував щось на небi.
Потiм поволi почав:
- От i приїхали вони вже додому, а його i нема.
- А де дiм? - Не терпiлося малому...
- Зi святою суботою, - почулося збоку вiд тину...
- I вам того ж, - неохоче вiдповiв дiд. Тарас стрiпонувся.
До них прямував огрядний староста iз завжди мовчазним писарем.
- Оце обходжу село i приглядаюся, чи все спокiйно... - почав староста.
Дiд якось пiдiбрався, але вигляду не подав - це Тарас розумiв пiдсвiдомо, бо всi знали, як не любив дiд старосту, бо той, намагаючись пiдкреслити свою значущiсть, завжди зневажливо ставився до малих, i до старих. Давня ворожнеча була межи ними, хоча парубками вони й товаришували. А бач, як сталося? Один в пани вибився хитрiстю, а другий залишився простим козаком.
Староста руки не подав, а тiльки витер лоба та й, дивлячись на дiда спiдлоба, почав:
- Пан новий розказ прислали...
- Ага, - одразу ж пiдхопив дiд, - грошей немає, а ми давай йому i давай ще та ще... Скiльки не має, а все одно мало йому...
- Та нi, - скривився голова. - Хто не заплатить денщини - крiпаком стає навiчно. А в тебе борг, - сам знаєш... Тому й зайшов попередити.
- Попередив?
- Еге ж...
- Ну, то iди собi з Богом.
- Бувайте, - скривився староста та й подався до тину.
- А щоб тобi... - спересердя сплюнув дiд i пiднявся.
Вiд хатки вже йшла до них його дочка Катерина - мати Тараса. Вона на ходу витирала руки i пiдiйшовши, стиха запитала:
- I чого приходив отой, - вона махнула рукою вслiд старостi. Подивилася на дiда i вже з тривогою в голосi запитала: - Що сталося тату?
- Що, що... Панський розказ приносив - казав, що крiпацтво навiки буде...
- Та цур йому, - перехрестилися жiнка, - може, збрехав? Потiм зiтхнула i додала: - Хай там що, але прошу вас, батьку, до вечерi...
- Дiду, а розкажiть про Правду i про Кривду, - попросив Тарасик.
- Там, де небо пiдперте стовпами, - почав стиха той...
I полинув малий Тарас в сумiш вiрувань, переказiв, видумок, загадок древностi та iсторiї насущної людей неординарних на цiй землi, людей працьовитих та вiльних у своїх судженнях, людей вiрних заповiтам предкiв, людей волi та справедливостi, що на цих землях були господарями споконвiку i творили це життя.
***
I наснилося Тарасу чудне видiння - нiби мiст, як пiдкова величезний, а в ньому ще шiсть пiдков - три знизу, на них двi, а потiм зверху ще одна... Стоять всерединi величезної цiєї пiдкови i свiтяться дивним свiтлом кожна.
- I щоб то значило? - подумав Тарас i почув раптом Голос, який йому проголосив:
- Ця найбiльша арка-пiдкова, що утримує iншi в собi, - Любов людська, яка є святинею Вiчного Творення.
- А ця решта? - продовжив розпитувати Тарас.
- Три нижнi - Вiра, Надiя i Воля. Над ними - Чеснiсть та Справедливiсть. А вже остання - то Мудрiсть.
I всi вони закритi, бо знаходяться в Любовi, яка є Творiнням Всього Сущого... А на них як на стовпах, тримається Небо Душi Людської, бо Земля - то Мати всього Живого i Мертвого, що є Сутнiстю Буття. Запам"ятай то, Тарасе, i людям розкажи, - прорiк наостанок Голос.
- Та хiба я можу? То Ви нашому дяку розкажiть. вiн розумний, все знає, - нiяковiючи прошепотiв малий.
- Просто запам"ятай, Тарасе, - суворо наказав Голос. Потiм пом"якшав: - Коли треба, то все згадаєш...
I Тарас вiдчув, що вiн все це навiки закарбовано в його серцi.
Щось притягувало його до цих стовпiв, що пiдпирали небо. Хотiлося розгледiти їх краще, але ось закричав когут i... вiн прокинувся.
Тарас потягнувся i раптом вирiшив, несподiвано для себе, що сьогоднi ж пiде до тих стовпiв, що небо пiдпирають.
- Зараз i пiду... Вже йду... Ой, треба швидше... - пiдганяв вiн себе i вийшов з хати на свiт вранiшньої тишi, що переривалася далекими криками пiвнiв на свiтаннi. Пiднявся та й пiшов до криницi, де стояло вiдро з водою.
Попивши води, взяв полотняну торбину сестри i, наливши тихенько води до дiдової баклажки, вложив її в торбину разом iз величезним куснем домашнього хлiба та й подався на вигiн попiд хатиною.
Ранок прокидався пастельними фарбами свiтанку, невловимим тихим замилуванням останнiх хвилин сну природи перед вранiшньою зорею, що пiднiмала сонце. Верби не ворушилися над водою ставка, вода застигла в роздумах нiчного спокою. I сивий туман котився тихо над водяним плесом, клуботiвшись в тiнях i розсипаючись мiж очеретинками. Сонно сплеснула риба i розiйшлися кола по водi та й завмерли, очiкуючи спiймати дурну комашку. Та не дочекалися й розчинилися на водянiй гладi непомiтним коливанням. Аж ось зайнялося рожеве сiяння десь далеко над горизонтом. Пiднявся тихенько лiнивий вiтерець i побiг по полю, як нишпорка-собака, шукаючи щось у кущиках високої трави та стелячись i зупиняючись на горбочках у задумi: а чи туди я йду?
Це ж саме прийшло в голову Тарасу, коли вiн вийшов далеко за село в степ i побачив, що село десь щезло, але ще чути було вiдголосок мукання корiв та кукурiкання пiвнiв, якi голосними спiвами пробуджували вiдлуння, що хвилями котилося вiд села до села.
Тарас глибоко зiтхнув i занепокоєно подумав:
- Куди ж воно далi?..
Але, глянувши з-пiд руки на горизонт, побачив нiби якiсь стовпи ген-ген далеко, що височили, впершись у небо.
- Так он, он же вони, - зрадiв Тарас i пiшов до горизонту, витягаючи хлiб i вiдкушуючи шматочки, що пахли свiжiстю та силою...
***
- Ти куди йдеш, козаче? - запитав хлопця, зупинивши воза, старший чумак.
- До стовпiв, що небо пiдпирають, - вiдказав той i зупинився, приклавши руку до чола та примружуючи очi, щоби краще бачити чумакiв проти сонечка, що вже поволi сiдало на небi.
- А як звати тебе? - запитав старший, як зрозумiв хлопчина.
- Тарас я...
Чумакiв було троє, кремезних та свiтлих лицем, що сидiли невимушено на возi, який тягнули величезнi, як здалося Тарасу, воли.
- А звiдки ти будеш, хлопче? - знову запитав отой старший вусатий, як у дiда з оселедцем за вухом, дядько.
- Та з Кирилiвки я, онде виднiється, - та й махнув позаду себе.
- I не видно села твого, от же ти та й зайшов, як далеко, - промовив дядько i запропонував: - А сiдай-но, пiдвезу додому. Втомився, мабуть, цiлий день йти до отих стовпiв.
- А ви їх бачили? - стрепенувся малий.
- Бачив, - вiдповiв серйозно дядько, - I ти їх колись побачиш, як виростеш.
- А зараз що ж? Виходить, не зможу побачити? - запитав тихо малий.
- Не настав ще твiй час, хлопче.
- А коли вiн настане? - запитав Тарас, вмощуючись на возi та приймаючи, з вдячнiстю, баклагу з водою, бо свою давно вже випив i тепер терпкий язик аж прилипав до пiднебiння вiд сухостi.
- А чи готовий ти до нього? - спитав стиха один iз чумакiв.
- Не знаю, - чомусь так само тихо мовив хлопчина i вiдчув якесь внутрiшнє умиротворення вiд знайомства з цими людьми.
- А чи здалеку Ви їдете?
- А з неба, вiд стовпiв...
I Тарас чомусь зразу повiрив цим людям i зрозумiв, що дiдо таки правду казав про цi стовпи, що небо пiдпирають в Райських Мiсцях. Ех, дiстатися би туди та й попросити багатства...нi, не багатства, а волi...так, саме ВОЛI, яка так потрiбна козакам...
Бо ВОЛЯ - то Божа ласка в своєму краї, яка дає пiзнання життя... Тарас вже давно прийшов до цього висновку, коли слухав переповiдки старших. Отак роздумував вiн, сидячи з подорожнiми чумаками та й незчувся, як заснув...
***
I снилося йому щось страшне i чорне, нiби орел двоголовий, що хоче його з'їсти, а вiн голими руками, зложивши їх в молитвi, вперся в його груди i чує биття серця орла, i чує сморiд його пiр'я, а нога орлина впилася в нього i не може вiн анi зрушити з мiсця, анi втекти, але вiдчуває вiн, Тарас, якусь радiсть невимовну вiд того, що десь рядом з ним цi всi козаки i простi люди України, якi вiрять в нього, якi допомагають йому впевненiстю: "Ми разом! Є сила у Бога, i ти, Тарасе, говори... Правду говори, що Воля є!
Бо спочатку було Слово i Слово було: Воля вибору Бога...
Говори i кричи вiд болю та гнiву, а ми з тобою, ми слухаємо тебе, i чуємо тебе, i родимо в тобi прагнення вистояти проти всiх, хто хоче знищити нашу ВОЛЮ...
Тарасе, не здавайся! Ми з тобою, бо за нас ти став i нашу Правду, i нашу Волю.
На тебе наша, Тарасе, надiя перед Богом, що дав тобi Слово - Благословенне Слово..."
Проснувся вiн уже вiд дотику матерi, яка цiлувала його в голову та шепотiла тихенько:
- Ото дурненький...Та якi там стовпи...I що це на тебе найшло...
Та й понесла його в повiтку сонного.
I вiн не бачив, як вiталися з дiдом чумаки i як прощалися, по якiйсь хвилi, поспiшаючи їхати далi.
I як дiдо дивився довго їм вслiд i мугикав собi пiд нiс: "Їдуть давно, кажуть, а самi не припорошенi i не втомленi...Дивно якось це...Та й про Тараса казали нiчого йому не тре, бо вже йому все дано в Благословеннi... I що то за люди такi дивнi..."
Тай подався спати, поцiлувавши внука i молячись за його щасливу долю, i не знав, що молиться вiн та дякує Богу за долю ПРОРОКА для України. Що сьогоднi Тарас ступив на тяжку дорогу СЛУЖIННЯ народу, призначене для нього зверху БОЖИМ БЛАГОСЛОВЕННЯМ...