Аннотация: Різдв`яна казочка. Русский вариант тут: http://demiart.ru/forum/journal.php?user=9980&comm=45148
Комора була великою і жило у ній багато різноманітних речей. Почесне місце посідали банки. Вони весь час були кому-небудь потрібні, не проходило і тижня, як котрусь везунку забирали з комори. А коли через деякий час вона поверталась, то була вже повною нових вражень, а також якого-небудь соління або варення. Втім, бувало і навпаки: банку забирали повною, а повертали порожньою. Банки, особливо пусті, були балакухами, вони довго вихвалялись своїми новими пригодами, доки не з'являлась чергова їхня подружка зі свіжими новинами.
Жило в коморі також і різноманітне взуття: старі черевики, чоботи і сандалети. Вони нестямно мріяли вирватися з полону комори, бо знали, що якщо котрусь пару взуття забирають назовні, то це означає для неї початок другого життя. Зазвичай старе взуття або лагодили, або віддавали бідноті.
Під стінкою стояла розкладачка. Вона ніколи не знала, коли настане її черга попрацювати, а тому постійно прислуховувалась до кожного дзвінка у дім, щиро сподіваючись, що це прийшли гості, які залишаться ночувати.
А ще в коморі жили газети, які, коли їх накопичувалось багато, забирали в макулатуру. Банки вважали, що макулатура -- це така спеціальна кухня для газет. Самі ж газети уявляли, що це прекрасна країна у якомусь загадковому і не дуже зрозумілому для них Закордоні. Взагалі ж газети могли розповісти багато цікавого і всі слухали їх залюбки.
На найвищій полиці стояло кілька коробок з ялинковими прикрасами. Вони були веселими, блискучими і легковажними. Вдачею вони нагадували банки, що й не дивно, адже вони були родичками. Скляні іграшки дуже пишались своєю красою і тим, що вони несуть дітям радість, і вважали себе аристократами, а свою високу полицю - найпочеснішим місцем у коморі. Тому їх ображала присутність на цій же полиці старої ляльки. Ялинкові прикраси ніколи з нею не розмовляли, а коли вона намагалась розповісти, як з нею бавились діти, з неї глузували і сміялись.
--Кому потрібне отаке страхіття? Вигадує бозна-що: з нею дівчатка у дочки-матері гралися! -- тоненькими голосами насміхались скляні кульки, шишечки та інші різдвяні іграшки.
Стару ляльку звали Мальвіною, або Дівчинкою з блакитним волоссям. Вона мала що розповісти, аби тільки хто-небудь захотів її послухати. Адже вона була найстаршою в коморі. Лялька була старшою навіть ніж сама комора, бо будинок з цією коморою ще не був збудований, коли Мальвіна продавалась у магазині іграшок. Її купили на день народження дівчинці Оленці, коли тій виповнилось вісім років. Лялька тоді була новенькою, з пишним блакитним волоссям і була вбрана у блакитні сукню та штанці-панталончики, прикрашені мереживом, поворозочками та бантиками.
З того дня Мальвіна стала найпершою красунею серед Оленчиних ляльок. П'ять років вона жила у Оленки, доки якось не відвезла її хазяйка у село до своєї бабусі Рузі. Там вона часто її відвідувала, але гралася все рідше і рідше, бо роки йшли і Оленка дорослішала. А лялька вже стала трохи обшарпаною, колись рожевого кольору обличчя, ніжки і ручки вигоріли до майже білого, волосся потьмяніло, але залишилось блакитним. Та бабуся Рузя дбала про Мальвіну і вбрання її було завжди охайним: чистим та випрасуваним, а волосся завжди зачесаним.
Зазвичай вдень лялька сиділа на застеленому ліжку, а на ніч перебиралась на шафку. Під час прибирання вона інколи попадала на підвіконня. Мальвіна не нудилась, адже коли двері у спальню були відчинені, вона чула з вітальні розмови, цокання годинника і кування зозулі, яка жила в цьому годиннику за малесенькими дверцятами і час від часу визирала зі свого гніздечка, щоб повідомити котра година. З двору долинало брехання собаки і Мальвіна знала, що хтось іде до них у гості, або проходить повз їхній двір. Інколи на ліжку зручно вмощувалась кішка і гомоніла з лялькою. Часом кішка змінювалась кошеням, а собака -- цуценям, бабуся Рузя старішала, а Мальвіна, ліжко та годинник залишались незмінними. Оленка стала дорослою і лялькою більше не цікавилась.
Роки плинули, Мальвіні було, певно, вже років з двадцять, і якось непосидюче дівча на ймення Маринка, п'ятирічна донька Оленки, зайшла стару іграшку.
--Ой, як це я її раніше не помічала? -- здивувалась Маринка, зразу схопила цікаву знахідку і прожогом побігла до бабусі Рузі. (Втім, для Маринки вона була вже прабабусею).
--Бабусенько, дивись яка лялька! -- раділа дівчинка.
--Це твоєї мами Мальвіна, -- сказала бабуся.
--Правда? Як чудово! А можна вона тепер буде моєю? -- радісно запитала Маринка.
Звичайно, ляльку вона відразу отримала у повне володіння і у Мальвіни почалось нове веселе життя у місті, у новому будинку, куди її привезли. Вона опинилась у товаристві багатьох іграшок, серед яких була ще одна Мальвіна, набагато новіша, але не в такому мережаному вбранні. Маринці сподобалось гратися "сестричками Мальвінами", як вона їх тепер називала. Мальвіна друга розповіла, що раніше Маринка гралася нею значно рідше, ніж тепер, з появою "сестрички". Через деякий час у ляльковій компанії з'явився ще й Буратіно. Серед м'яких іграшок знайшовся Артемон, а інші ляльки стали Арлекіном, П'єро, татусем Карло, Карабасом-Барабасом та іншими персонажами відомої казки "Золотий ключик". Лише черепаху Тортілу довелось зшити за допомогою мами Оленки зі старого беретика і шматка вельвету.
І ось одного прекрасного вечора Маринка разом зі своєю подружкою-сусідкою Надійкою показали своїм батькам і сусідським дітям лялькову виставу "Пригоди Буратіно". Роль Мальвіни виконувала стара улюблена лялька. Це був, певно, найщасливіший день у житті Дівчинки з блакитним волоссям.
Маринка дуже любила колишню мамину іграшку, та час не стояв на місці, лялька старішала, а дівчинка росла. Всі іграшки тепер здебільшого спокійно сиділи на своїх місцях.
Якось, коли Маринка вже закінчила школу, вона разом зі своєю мамою перебрала іграшки і віднесла їх у комору, розсадивши на найвищій полиці всіх ляльок. Дві Мальвіни сиділи поруч. Але незабаром їх розлучили -- Маринчині іграшки час від часу дарували дітям і Мальвіна друга також стала комусь подарунком. Сплинув час і стара лялька залишилась сама. На вільну полицю поклали коробки з новорічними іграшками і життя пішло відомою нам чергою. Не раз і не двічі діставали на свято ялинкові прикраси, але для Мальвіни нічого не змінювалось. Вона сиділа у кутку на полиці, згадувала своє життя і слухала передзвін банок та поважні розповіді газет.
Але якось, коли в належний строк молода жінка діставала з верхньої полиці новорічні прикраси, вона помітила там стару ляльку.
В ляльці вже важко було впізнати Мальвіну: її волосся побіліло, як і обличчя, а вбрання давно зіпсувалось. Але на Новий рік повинні ставатись чудеса. І на цей раз чудо створила Марина. Вона викинула старе вбрання і вдягла Мальвіну в нове картате плаття з білими комірцем і манжетками. Залишки сивого волосся зачесала і сховала під чепчик, а на ніс почепила окуляри.
--Вітаю Вас, Бабусю-Чарівнице! -- сказала Марина, помилувавшись на справу своїх рук. -- Мої діти будуть раді познайомитись з вами.
У велику кишеню на новому ляльчиному вбранні Марина поклала вітальну листівку і посадила Бабусю-Чарівницю під ялинку.
Перетворення ляльки продовжувалось майже тиждень і Новий рік настав уже два дні тому. Отже, для Катрусі і Дмитрика поява ляльки була великим сюрпризом. Вони дістали з кишені її плаття листівку і Дмитрик вголос прочитав: "Вітаю вас Катрусю і Дмитрику! Поздоровляю вас з Новим роком! Дозвольте назватися: Бабуся-Чарівниця, Фея ввічливості. Відтепер я житиму з вами, і вірю, що ми будемо щирими друзями. Ваша Фея". Катруся посміхнулась і сказала:
![[NataliyaK]](/img/k/kokina_n_g/kazkaprolalku/lialka.jpg)