У ритмi буття все скорiш проминає,
Й часу на життя нам чомусь не хватає,
Щоб гратись, i тiшитись, щиро смiятись,
З тваринками милими щоб забавлятись,
Часу, щоб творити, любити, радiти,
Щоб бачити трави, i сонце, i квiти, 
Вiдчути щоб запахи, з вiтром летiти, 
З промiнням свiтитися, з громом гримiти,
Дощем освiжати, веселкою грати,
Всi дива природи хоча б помiчати.
Та часу для цього не достатньо нiколи,
Й ледь чутний для нас цей дотик природи.
А серце ось тужить, i лине, i рветься,
I вiрить, що розум також вiдгукнеться,
I попри проблеми, потреби, завдання,
Й роботу, i плани, i їх виконання,
Крiзь "треба", "ще це", "а ось тут термiново",
Ненадовго хоч вирватись з темпу швидкого!
Й зрозумiти - життя хiба саме для цього?
Увесь поспiх, дiла промайнулi - для кого?
Це чудово - в усьому знайти рiвновагу,
Для роботи, для дому, для сiм"ї й на розваги,
Для людей, для рослин i тварин мiсце теж,
Та чомусь непросте це завдання, авжеж.
У душi щоб гармонiя й мир панували,
Мабуть рiшучостi треба й вiдваги,
Мудростi, тишi, чуття й розумiння,
Пiдтримки i людяностi, простого хотiння.
Я вiрю, надiюсь - цього здобуду,
Не лиш я, а й довкола мене всi люди.
I радiсть, легкiсть, свободу вiдчую,
Й барвисте, чуттєве життя проживу я!