Рослина.

Корiнням в небi, я росту додолу,
Iз кожним днем все глибше у пiсок.
Не бачить свiту, тiльки землю голу,
Не розпустити жоден пелюсток.

А звiдси видно, як нагору пруться,
Поли пiднявши, янголи й попи,
Збивають ноги, крила й ряси рвуться,
Та не зважають, далi йдуть вони.

Вони не знають, як на небi важко,
Уникнути полону самоти.
Як в боротьбi за бiльшу й бiльшу пляшку,
Свої бажання й мрiї зберегти.

Вони не знають, що їх там чекає - 
Постiйне мiсце в певному ряду.
А хто вперед проткнеться - не впiзнає
Себе, хто зна, на радiсть чи бiду.

А я, лишень, поглибше занурюся,
I в темрявi блаженним сном займусь.
Якщо ж у розкопах я раптом десь й з'явлюся,
То поливати доручiть комусь.