Славко простягнув до Снiжани руки, i вона помiтила, що його пальцi зрослися у потворнi клiшнi. З переляку дiвчина випустила з рук мiшечок iз солодощами. Дитина-краб, з випуклими риб'ячими очима, на завеликiй для його дрiбонького тiльця головi, кинувся збирати з пiдлоги "Каракум" i "Червоний Мак". Цукерки випадали з його деформованих долонь. Снiжана стояла, мов вкопана:
- Нiчого, буває, - пiдбадьорювали дiвчину нянечки у бiлих халатах. - Ми теж не одразу звикли. - Вона зiбрала усi ласощi i погладила величезну голову хлопчика з виряченими очима.
В iнтернатi для розумово вiдсталих було на диво тихо. Ця тиша напружувала, i Снiжана, не знаючи, як приховати розпач, безпорадно озиралася довкола.
- Хлопцi вечеряють, - пояснила вихователька. - Скоро всi будуть тут. А ви вiд якої церкви? - поцiкавилася вона.
- Церкви?.. Ой, нi, я не вiд церкви, я з газети, - Снiжана раптом згадала чого вона тут i показала нянi своє журналiстське посвiдчення.
- Та не треба. Я i так бачу, що ви з мiста. То ви будете писати про наших хлопцiв? - невгавала допитлива нянечка.
- Так. Це мiй перший матерiал на подiбну тему, - журналiстка опанувала себе i присiла навшпиньки бiля Славка.
- Не треба йому допомагати, - няня по-дружньому поклала їй руку на плече, - нехай сам розгорне свою цукерку, бо як iще навчиться?
Йому з цими руками жити!
- А ви не знаєте чому у нього такi ручки?
- Як не знаю - знаю, - зiтхнула няня, - то його татко з мамкою нагородили.
- Алкоголiки?
- Алкоголiки. Боженько, якби ви знали що це за дитина!.. Тако бува пригорнеться до тебе, пiдставить голiвку, щоби ти його погладила, i мало не муркоче. Я б тих батькiв не тiльки прав позбавляла, а в тюрму садила! - голосно i сердито проказала няня.
Вона махнула Снiжанi рукою у бiк дитячого лiжечка:
- А тут-он - наша квiточка!
- Дiвчинка? Ви ж казали, що це iнтернат для хлопчикiв? - перепитала Снiжана, дiстаючи iз торбинки блокнот i диктофон.
- А куди її, бiднятко, дiвати. Що хлопчик, що дiвчинка, а що рослинка. У неї цiлий букет хвороб. Вона нiчого не розумiє, тому ми називаємо її квiточкою, правда, Славко? - хлопчик-краб заклiпав на нянечку.
- А чому вона спить на гумовiй пiдстилцi. Це ж, мабуть, дуже неприємно, - Снiжана нахилилася через бортик лiжечка до маленької Квiточки-Оленки.
Няна гiрко всмiхнулася:
- Вoна не розумiє. Та й пiсяє весь час. Хто годен весь час стiрати? У мене вже руки i так бiлi, як оцейво халат вiд тих порошкiв. Її головне час вiд часу перевертати, аби пролежнiв не було.
Журналiстка дивилася на Квiточку i їй здавалося, що маленька їй пiдморгнула. "А що, коли вона все розумiє, просто не може цього нам сказати!" Снiжанi захотiлося взяти її на руки i поцiлувати, але наступної митi до кiмнати увiйшов молодий чоловiк у бiлому халатi i з буком пiд пахою:
- Добрий вечiр, панi з газети? Мене звати Микола Iванович, я вихователь. - вiдрекомендувався молодий чоловiк i простягнув журналiстцi руку.
- Снiжана. Дуже приємно. А що це у вас - холодна зброя, - спробувала пожартувати дiвчина, але зрозумiла, що вийшло не дуже доречно.
- Це ви про бук, - посмiхнувся Микола Iванович, - не бiйтеся, то лише для виду. О, доки не забув головне - наш директор на лiкарняному, я йому щойно телефонував. Вiн просив мене допомогти вам з матерiалом.
- Буду вдячна!
Снiжана з вихователем вийшли у коридор, де пахло хлоркою i сечею. На сходах почулося тупотiння i дивнi вигуки. Наймолодшi вихованцi iнтернату поверталися з їдальнi:
"Мамо! Мамо!" - закричали вони хором i кинулися обiймати журналiстку. Вона погладила кожного по голiвцi.
Микола Iванович взяв дiвчину за лiкоть, вiдгороджуючи її вiд простягнутих рученят:
- Швидше, iнакше вони вас не вiдпустять! - наказав вихователь i Снiжана послухалася.
- Мамо! ма-а-а-а-а-м-о-о-о! - ревiв не своїм голосом один з хлопчакiв. Вiн аж захлинався вiд слiз. Снiжана розгублено обернулася. Це був той самий Славко - хлопчик-краб. Вiн все ще стискав у клiшнях свою нерозгорнуту цукерку i безуспiшно поривався випростуватися iз мiцних няниних обiйм.
Коридор виявися довгий i погано освiтлений, очевидно, в цiлях економiї.
Журналiстка i вихователь увiйшли до iгрової кiмнати, де редакцiйний водiй Тарас бесiдував з компанiйським i веселим сторожем.
- Тарасе, зараз сюди приведуть старших дiтей. У нас все готово? - звернулася Снiжана до водiя.
- Аякже! Он, я всi торби в кутi склав, - водiй кивнув головою на три великi спортивнi сумки.
- То це все вiд редакцiї? - спитав гостей Микола Iванович.
- Вiд редакцiї - солодощi, а речi нас попросила привести моя сусiдка - панi Христина. Вона їх бусом з Iталii передала. - пояснила Снiжана. - Люди, чию дитину вона доглядає, - власники магазину. Якщо якiсь речi не продаються, або мають ґандж - вiддаються в тамтешнiй секонд-хенд. Якось вона приїздила додому, i я пiдкинула їй цю iдею. Як бачите, вона не проiгнорувала.
- Ну то подякуйте їй вiд нас усiх! Буде жiнка мати поману! - сказав вихователь i глянув на годинник:
- Щось вони довго сьогоднi вечеряють. Напевно, хтось з дiтей не слухається. Я пiду гляну, якщо ви не проти.
Снiжана i водiй замахали головами, вiдпускаючи вихователя на розвiдку, але в цей момент до кiмнати забiг хлопчик з касетним плеєром в руках:
- Тьотю, ви нам подарунки привезли? - ще з дверей спитався прибулий.
- Це Тимофiйко! - пояснив Микола Iванович i по-дружньому скуйовдив малому гривкую - Вiн у нас РОЗУМНИЙ!
Слово "розумний", помiтила Снiжана, в iнтернатi було одночасно i комплiментом, i найпочеснiшою грамотою, i виявом неабиякої довiри. Хлопець з плеєом аж свiтився вiд такої похвали. Вiн пiдбiг до вихователя i поклав йому голову на плече, не зводячи при цьому очей з торбiв.
-
А де ж нашi? - запитав Микола Iванович хлопчика, але той лише махнув рукою y бiк їдальнi.
-
Тьотю, а у мене сьогоднi День Народження, - улесливо i не без натяку проспiвав Тимофiйко.
-
Вiтаю! I скiльки ж тобi виповнилося - дванадцять? - спитала в iменинника журналiстка i жестом запросила хлопчика сiсти поряд.
-
Сiмнадцять! Ви що не вiрите? - Тимофiйко помiтив сумнiв в очах гостi i благально глянув на вихователя:
-
Миколо Iвановичу, скажiть...
-
Це правда, панi Снiжано, то вiн так виглядає, але йому дiйсно сiмнадцять! - пiдтвердив вiн.
-
А менi один дядя подарував плеєр. Бачите, у мене i касета є! - Тимофiйко розкладав на лавицi свої скарби i гонорово натягнув навушники. - Подаруйте менi касету!
-
Касету?.. - Снiжана зазирнула до своєї торбинки, наперед знаючи, що касети там не знайде. Вона винувато глянула на сповненого надiй хлопця:
-
Вибач, друже, у мене лише mp3 плеєр, - вона вийняла плеєр iз торбинки, але Тимофiйка не зацiкавила та червона, розмiром iз сiрникову коробочку, штукенцiя. Вiн розчаровано зiтхнув.
-
Щось придумаємо, хлопче, - нагадав про себе водiй, - Думаю, в машинi якась касета знайдеться. - Вiн накинув на плечi куртку i вийшов з кiмнати. Тимофiйко побiг слiдом, находу запевняючи Миколу Iвановича, що зачекає на щедрого дядю бiля ворiт. З коридору почулися нi на що не схожi звуки. Снiжана пiдвелася, а вихователь миттєво вiдшукав на однiй з лавиць свою iмпровiзовану зброю.
-
Всiм сiсти на лавицi! - вiн пiдняв вгору бук, як тiльки перша хвиля старших вихованцiв заштовхалася в дверях. Двоє жiнок так-сяк розсадили хлопцiв пiвмiсяцем. Снiжана стояла в серединi кiмнати, спостерiгаючи, як пiвмiсяць похитується з боку в бiк, наче вiдображений у водi. Один з хлопцiв, до якого вона була повернута спиною, блискавично пiдвiвся i потягнув дiвчину на лiкоть. Вiд несподiванки Снiжана зойкнула i Микола Iванович вперше за вечiр скористався своїм буком. Вiн боляче шмагонув нападника i бiдолаха покiрно повернувся на своє мiсце. Пiвмiсяць почав рогзойдуватися сильнiше. Величезнi незафiраненi вiкна iгрової кiмнати нагадували акварiум. Спантеличена неприємним доторком, Снiжана не могла зорiєнтуватися, хто ж в цьому акварiумi був золотою рибкою, а хто акулою. Вона не знала чи їй слiд захищати дiтей вiд вихователя, а чи боронитися вiд тих дiтлахав самiй.
-
Ви не бiйтеся, - тихо, майже медитативно вимовила одна з жiнок, - вiн просто хотiв показати вам свою нову сорочку, правда Iванку? - Снiжана нарештi отямилася. Iванко шкiрив свої гнилi зуби i демостративно вiдтягував блискучi ґудзики на сорочцi.
-
Тобi подобаються яскравi речi? - вже зовсiм смiливо заговорила до хлопця журналiстка. Iванко махав рудою головою, з деформованою приплюснутою потилицею, яка нагадувала порослий короткою щетиною ґудзик.
Снiжана почала iз солодощiв. Хлопцi приймали подарунки по-рiзному: однi просили ще цукерок i одразу ж клали їй собi до пазухи, iншi - з'їдали одразу, але були й такi, що вiдверталися i сором'язливо ховали очi в рукави фланелевих сорочок. Нянi забирали їхнi порцiї i запевняли гостю, що вiддадуть дiтям солодощi пiзнiше. Повернувся водiй iз щасливим iменинником, у якого тепер було цiлих три касети! Водiй притягнув важку торбу з речима.
-
Йой, та це ж усе нове! - зiмкнула на грудях руки одна з жiнок, коли Снiжана роздавала дiтям обновки з ще не вiдiрваними ярличками.
-
Не давайте - запiсяють! - озвалася iнша жiнка i так само, наче в молитвi, склала руки.
-
Це нiчого. Ви подивiться як вони радiють! - тiшилася разом з хлопцями Снiжана.
Водiй також посмiхався, але сумно. Бiля нього стояв Тимофiйко i авторитетно, як це роблять розумнi, допомагав виймати з торбiв светри, безрукавки i сорочки. Дiти, якi в усьому, окрiм зовнiшностi, були схожi на дiтей, натягали на себе подарунки i виглядали найщасливiшими людьми на землi.
-
Ви б краще мила або порошку привезли - прати нема чим все це добро. - продовжувала перша жiнка.
-
Ми з дому приносимо, але хiба того досить. Їх же у нас аж шiстдесят п'ять, - пiдтримала її iнша.
А у цiй торбi - iграшки. Я подумала, що це може бути неправильно роздавати їх тут, - прошепотiла Снiжана на вухо вихователя.
-
Дякую! Оце буде радостi завтра! - також пошепки вiдповiв Микола Iванович. - Я ще когось хотiв би вам показати. - Снiжана покликала водiя i вони втрьох знову опинилися в напiвтемному коридорi. Зробивши кiлька поворотiв у ще темнiшi i меншi коридорчики, гостi спинилися бiля дверей маленької кiмнатки.
-
Заходьте, будь-ласка, - вiдчинив дверi вихователь. - Петро Гаврилович, ти тут? - звернувся вiн до сивого чоловiка, вдягненого, як вдягаються усi чоловiки похилого вiку.
-
Це ваш колега? - перепитала Снiжана Миколу Iвановича. Той не вiдповiв, натомiсть знову звернувся до сивого чоловiка:
-
Чуєш Гавриловичу, до тебе гостi!
Гаврилович нахилив голову, замiсть вiтання i сором'язливо вiдсiв у куток мацюпусiнької кiмнати з лiжком i допотопним телевiзором.
-
Вiн тут все життя, - пояснив гостям Микола Iванович. - А що було робити? Ми, звiсно, мали б його вiдправити в iнтернат для дорослих, але цей чоловiк, як старе дерево - вже не пересадиш. Там би вiн не вижив, бо звик серед дiтей. У нього синдром Дауна, такi люди рiдко до сорока доживають, а йому вже, слава Богу, сорок сiм. Ви знаєте, це такий чудний чоловiк, в шашки у нього ще нiхто не вигравав: нi я, нi наш директор, нi гостi.
-
Як все дивно i складно, правда? - риторично спитала Снiжана, але вихователь, здавалося, нiякого дива не помiчав:
-
Що ж тут незвичного: десь Бог забирає, а десь додає... У нас i не таке побачиш. От, наприклад, є у нас хлопець Вiктор, йому двадцять шiсть рокiв, вiн глухий i майже слiпий, але на швейнiй машинцi шити вмiє i пам'ять добру має. Oт, до речi, вiн iде, - вихователь вказав на згорблену постать, що повiльно спускалася сходами на перший поверх, - Знову понiс свої цукерки маленьким. Отако, сам не з'їсть... - вихователь на мить замовк, проводжаючи поглядом хлопця.
-
Нянечки кажуть, що буцiмто вiн завжди знає, коли i до кого хтось з рiдних на гостину приїде. Жiночки менi божилися, що вiн має дар. Та може i має, але що йому з того.
-
Бiдолашнi, їм напевно дуже тяжко, - мало не плакала Снiжана.
-
Чого?.. То нам важко, бо ми розумiємо, якi вони обдiленi природою, але тi дiти i не здогадуються, що є iнакшими вiд нас з вами.
Снiжана вимкнула диктофон i потисла Миколi Iвановичу руку:
-
Дякую вам за екскурсiю. Нам пора. Вибачте, а де у вас...
-
Туалет? По коридору направо. - здогадався вихователь.
-
Ми перекуримо на улицi, - крикнув навздогiн водiй.
Снiжана постояла бiля дзеркала, витерла залишки помади i вимила обличчя у холоднiй водi. У коридорi вона завагалася: лiворуч чи праворуч? Хтось пiдiймався сходами -- дiвчина поспiшила туди. Це був глухий Вiктор, вiн не чув що казала Снiжана. Вiн її майже не бачив, бо був майже слiпим. Снiжана вирiшила, що пiде навмання, попрощалася з Вiктором i поспiшила геть.
-
-Ви скоро сюди повернетесь! Через мiсяць! Бо вас тут чекають! - крикнув їй у слiд глухий i майже слiпий Вiктор. Журналiстка не вiдповiла. Вона бiгла. Тiкала! Вона згадала де вихiд, хоч виходу насправдi не було, бо у вiкнi їй махав клiшнями хлопчик-краб. Бо, коли машина вiдїхала вiд акварiуму, вона все ще чула те захлипано-благальне "м-а-а-а-м-о-о-о!"