- Це ж не Земля, правда? Бо я там вже був. Там занадто коротка осiнь... А чи iснує вiчний Жовтень?
- Так.
- Iз ранетами?
- ... може ще побудеш тут?
- Не можу. У Тебе тут конвалiя, а яка ж конвалiя восени?! Здається, у мене на щось алергiя... А-а-ап-чхи!
* * *
М'яке i солодке свiтло викочувалося через довгу шию зеленого неба. Пiд кожен його крок вигиналися все новi i новi сходи. Небо не хотiло його вiдпускати i закручувало сходи хитрими лабiринтиками, як у мереживi на жiночiй бiлизнi. Вiн, мабуть, поспiшав, але перевiрити це не було жодного способу, бо перевiряти - це земна властивiсть, а тут все було звiрено i вивiрено i ввiрено до неможливого.
Залишся вiн там ще якусь мить i все... вiчне свiтло... це слiпуче i зручне сяйво вiд якого так добре, що хочеться жити... Ще секунда i пам'ять про гаряче i сильне (не всесильне! Клас!) тiло з родимками i тижневою неголенiстю, i розладом шлунку, i тяжким похмiллям, i легкою закоханiстю зiтреться на вiчнi вiки i стане великим Нiчим!
Дорога навмисне викручувалася,але сходинки робилися пологiшими. Вiн нiкого не зустрiв дорогою. Ех, як шкода, був же шанс! Нє, тепер, коли вже так близько до нового дому, ВIН його не почує. А може?!
- Боже, Ти чуєш мене?
- Нi!
- А тепер, - вiн спробував напружити голосовi зв'язки, - Боже, тепер чуєш!
- Нi!
- Менi б лише побачитися з ним, одну однiсiньку мить.
Бог мовчав.
* * *
- Василю, здоров був.
- Вадиме, ти?.. Значить Вiн почув мене.
- Як ти?
- Та все нормально!
- А ти?
- Як бачиш!
- А-а-а. Я чув, що ти сам сюди...
- Чоловiче, ти що не вiриш у карму?! Все було передбачено. Я лише розгадав Його волю. Знаєш, Коваль, а тебе там внизу пам'ятають... тато твiй молодець, тримається...
- Куди ти зараз?
- Туди, де вiчна осiнь!
* * *
Сходи обiрвалися i жбурнули Василя в ковдроподiбну прiрву. Мiльйони золотих метеликiв лоскотали його тiло. У нього з'явилося тiло! Вiн обростав липким i майже вiдчутним на дотик павутинням. Вiн падав i падав, аж поки його лялечка не розбухла. Вiн не став метеликом, y нього не наросла шкiра, aлe з'явилися вiдчуття. Вiн пам'ятав цей стан, який тепер здавався неймовiрно приємним: стан опритомнення пiсля наркозу. Повернення у свiт.
Все було жовтим i по-осiнньому земним. Пахло пiдмоклим мохом i передчуттям зими. Листя падало на землю, таку ж жовту i ностальгiйну, як i все довкола. На гойдалках сидiли горобцi, на стовпах - ворони... З он тiєї набундюченої хмари зараз вивалиться дощ, як натовп iз маршрутки на кiнцевiй зупинцi... Але ж тут немає кiнцевих зупинок, значить дощ буде лiнивим i затяжним. Жовтень, як не як!
"А ти, хлопе без куртки. Тут десь мусить бути кав'ярня. Якщо є холод, значить має бути i тепло: чай, кава, капучiно, коньяк, мартiнi... нi, не треба, краще зелений чай."
Вiн дочекався, коли пiдiйде маршрутна хмара i висадить своїх мокрих пасажирiв, i лише тодi рушив з мiсця.
* * *
"А де ж люди?" - Василь намагався видивитися обличчя перехожих, але тi наче змовилися, ховали очi за пiднятими комiрами i парасолями. Вiн йшов навмання, вибираючи за орiєнтир нахиленi на схiд дими, що сивими лисячими хвостами тицялися в дiрки мiж хмарами i антенами.
Одноповерховi будiвлi, без сумнiву, були привiтнiшi за своїх дебелих, зверхнiх верхнiх сусiдiв. Люди там дивилися телевiзори, трималися за руки, кохалися, сварилися i розходилися назавжди, не зашторюючи при цьому вiкон. Василь вiдчував, що вiн вже зовсiм влизько, що десь тут, замаскований чорними окулярами незасвiтлених вiкон, чекає на нього дiм.
Кiлькiсть золотих ранетiв на квадратний метр була тому доказом.
"Якi ж ви гарнi!"
Шорстка, як язик котика Мурчика, але м'яка, як Мурчикова зимова шубка, яблучна плоть розтiкалася соками пiд байдужими черевиками безликих подорожнiх.
* * *
Це неправильна осiнь! Менi не пишеться! Жодного хокку, анi рядочка... Боже, це справжнє пекло, я хочу на Землю! Або принаймнi на Мiсяць. Я чув, що звiдтам добре видно дiм!..
Подаруй менi накоротшу осiнь, яку тiльки маєш. Я згоден i на листопад... на один єдиний день, а потiм хай буде воля Твоя.
- Я зрозумiв, Боже, це менi кара за те, що я їв плоди iз забороненого дерева... Золотий Ранет? Так?