Максим розплющив очi i облизав запеченi кров'ю губи. Старомоднi шпалери розгойдували своїми великими блакитними квiтами, i Макс боляче примружив праве око. Квiти на мить спинилися, i лише тодi вiн наважився пiдвестися з лiжка.
Невеличка кiмнатка пахла пiдручниками i старим гербарiєм. Секундна стрiлка настiнного годинника нервово пульсувала на цифрi 'чотири'. Герань на пiдвiконнi також перетворилася на гербарiй, але на самому вершечку всохлого стебла застережливо квiтло багряно-червоно суцвiття. Фiранка була випрана, хоч i не нова.
У Макса дико болiла голова i нижня щелепа, вiн хотiв пити, або випити, або виблювати, або зробити все це одночасно.
- Нарештi, ви опритомнiли?! - заговорив голос, який нiкому не належав. Макс вирiшив, що вiн марить, i повернувся назад на лiжко.
- Я зварила компот з винограду. - Знову озвався хтось, сухим, як осiннє листя голосом.
- Хто ви?
- Вара, але друзi звуть мене Незабудкою.
З фiранки винирнула засмагла пухкенька долоня, потiм пишнi ще бiльш засмаглi груди, запханi у тугу байкову сорочку з дитячим вiзирунком. Макс не змiг достеменно розгледiти рис незнайомки, бо полудневе сонце вперто лiзло у бiлу раму вiкна, створюючи повне затемнення круглого диску її обличчя.
- Не вставайте, вам треба вiдпочивати, - трохи метушливо, але без надмiрного спiвчуття додав силует, коли Макс спробував наблизитися до нього. - Я зараз.
Незнайомка зникла i чергова хвиля протягу гойднула шпалернi квiти.
- Як я тут опинився? Хто ви? - випалив Макс, як тiльки жiнка вiдчинила дверi у кiмнату. Вiн побачив довгi лiани винограду, що звисали з iншого боку дверей, коридору не було, як власне i ґанку. Цiлковито iгноруючи його запитання жiнка пiдiйшла до Максима i закутала його у лiжник.
- Ви нiчого не пам'ятаєте... - радше ствердно, анiж питально сказала вона.
- Нiчого. Зовсiм нiчого.
- Це не дивно. Пiсля того, що з вами зробили...
Макс розстiбнув на грудях кольорову сорочку, яка очевидно належала жiнцi з круглим обличчям, i помiтив, що все його тiло було вкрите синцями.
- Ви були непритомнi три доби. Я знайшла вас бiля самих рейок, метрiв за сто звiдси, - не дивлячись на непроханого гостя продовжувала господиня кiмнати. - Швидше за все вас пограбували i викинули з потяга. Або ви зi своїми попутчиками пиячили, а потiм посварилися. - жiнка витерла рукавом цератку на столi i поклала миску з виноградом, -- ... хоча, алкоголем вiд вас не пахло, значить вас таки обiбрали i викинули помирати тут.
Ви пам'ятаєте як вас звуть? - Повернулася Вара всiм тiлом i зосереджено глянула на Максима.
- Максом.
- А прiзвище?
- Не пам'ятаю.
- А ким працюєте? Чи, може, когось iз родичiв пам'ятаєте?
- Я пишу комп'ютернi програми для захiдних фiрм.
- Оце й усе?
- Бiльше нiчого не можу пригадати.
Макс пригнiчено замовк i Вара бiльше не доймала його питаннями.
2
На п'ятий день вимушеної гостини Максим вiдчув, що ноги знову почали його слухатися. Вiн вийшов на вулицю i ще прохолодне ранкове повiтря вигнало з його плотi залишки ночi. Вiтер розносив запахи вугiлля, мальв i липня. Максим роздивився довкола i побачив помаранчевий жилет своєї рятувальницi.
- Доброго ранку, Варо!
- А, вже пiднялися?! Це добре!
- Я можу вам допомогти?
Вара глянула на нього привiтно, але сумно:
- Я намагаюся знайти щось, що могло випасти з потяга, коли вас... словом, може, раптом якесь посвiдчення, чи документ...
Макс затремтiв i загорнувся у коц по самi вуха. Усвiдомлення того, що Вара знайшла його голим i протягла на собi аж до самої будки, чи то пак, одноповерхового палацу, як вона жартома називала своє тiсне помешкання, загнало молодого чоловiка у фарбу. Вiн зашарiвся, але Вара вдала, що не помiтила цього.
3
Вони милися по черзi. Вара грiла на мiнiатюрнiй електроплитi здоровенний жбан води i наповнювала нею стару алюмiнiєву мутницю.
Макс чекав на вулицi. Фiранка змовницьки залишала щедрi шпарини для його ока i вiн, програючи битву iз сумлiнням, невiдривно стежив за каштановим водоспадом Варчиного волосся i крапельками, що врiзнобiч тiкали округлими вигинами її мiцних стегон.
- Зачекай, я допоможу, - пiдiйшла впритул Вара i допомогла Максиму позбутися сорочки.
Максим, знiтився, схрестивши руки внизу живота.
- Не бiйся, я вже все там бачила, - Незабудка дзвiнко розсмiялася i швидкими рухами намилила Максимову спину.
Наступна купiль була вже передбаченою i очiкуваною. Максим знетерпiнням ждав вечора, але Вара не поспiшала наповнювати митницю. Вона наглухо зачинила вiкно i замкнула дверi. Макс зрозумiв, що колись вiн багато курив. Вiн несвiдомо пробував намацати на собi кишеню, але рука не знаходила цигарок i вiн образливо клiпав на зрадницьки зашорену фiранку.
Раптом дверi вiдчинилися i Вара, вдягнена лише у куценький рушник, махнула йому рукою:
- Вода холоне...
4
Максиму бiльше не надокучали думки про минуле. Тепер у нього було майбутнє i цього було достатньо. Вони кохалися з Варою зранку, перед обiдом i деколи замiсть вечерi. Час вiд часу Незабудка варила несправжню каву - ячмiнну, яку Макс шанобливо називав раритетом, бо вважав, що цей продукт назавжди зник разом iз Совєтським Союзом; але зазвичай вони пили липовий та ромашковi чаї. Коли вечорiло - грали у карти i виходили з лiхтарем на вулицю слухати цикад.
- Чому тут так рiдко ходять потяги? - якось спитав вiн, дiстаючи з кишенi цигарки, проте та не вiдповiла.
- У мене поганi передчуття... Ти скоро звiдси поїдеш... -- очi у Вари враз стали вологими i Максим кинув цигарки на лiжко:
- Я вже не уявляю собi життя без тебе. Здається, за цiєю будкою закiнчується Всесвiт.
Наступної митi у дверi постукали:
Гостi сюди заходили рiдко, тому Вара злякано кинулася до вiкна.
- Залишайся тут, - скомандувала вона коханому i поспiхом вибiгла надвiр.
її дивна поведiнка на мить спантеличила Максима, вiн захотiв було вийти за Незабудкою, але не посмiв порушити наказ.
Чоловiк iз велосипедом i поштарскою сумкою стояв до нього спиною. Замереженi фiгури, здається, про щось сперечалися, принаймнi, так воно виглядало чере захисну завiсу пожовклої тюлi.
Незабудка повернулася стривоженою, хоч i намагалася це приховати.
- Пошта, - видавила з себе посмiшку Незабудка, кидаючи газети на стiл.
Через надмiрну емоцiйнiсть Вари, що очевидно було викликано розмовою з поштарем, Максим припустив, що поштар - людина з минулого, але з чийого: його чи Варчиного. Вiн не питав.
5
Вранцi Вара вдяглася не по-домашньому, як звичайно, а в квiтчасту синтетичну сукню i в'язаний светр з перламутровими ґудзиками.
- Я в мiсто. Пора поновити запаси продуктiв, - вона швидко зiбралася i поцiлувавши на прощання коханого, затримала погляд на його обличчi незвично доввго.
- Я поїду з тобою!
- Нi, залишайся тут, я швидко, а ти тим часом встигнеш скучити за мною! - кокетливо прошепотiла Незабудка, застiбуючи босонiжки на пробковiй танкетцi.
Максим вирiшив не сперечатися, а натомiсть користуючись вiдсутнiстю господинi, влаштувати генеральне прибирання! Ото буде сюрприз Варцi!
До того ж, очiкування має позитивнi сторони, наприклад: пристрастнi любощi пiсля недовгої розлуки. Вара ж вперше покинула його самого.
- Може, прибирання почати з оцих полиць, - сам собi запропонував Максим, весело знiмаючи запелючинi книжки. То були переважно пiдручники для старших класiв i стародавнi книги з лiкарськими травами на обкладинках. Одна з них вислизнула з рук прибиральника i, розкривши паперовi крила, голосно гепнулася на пiдлогу.
Максим злiз iз табурета, щоби пiдняти 'Рiдкiснi Трави Закарпаття', але за мить недбало повернув книгу на мiсце, тримаючи у руках свiтлину, надруковану на паперi Kodak - єдине у цьому помешканi нагадування про iснування чогось, виготовленого не в СССР.
Фотокартка, що випала з книжки була зроблена кiлька мiсяцiв тому, про це свiдчила дата у правому нижньому кутику. Зi свiтлини на Максима дивилася вродлива жiнка iз симпатичними ямочками на щоках i хлопчик з точно такими ж ямочками. Вiн не знав цих людей, але їхнi обличчя видалися йому по-рiдному близькими, наче вiн вже бачив їх ранiше.
Родичi Вари? Максим лише зараз збагнув, що анiчогiсiнько не знає про цю загадкову Незабудку. Вже пiшов другий мiсяць, як вiн жив iз нею у будцi стрiлочника i лише сьогоднi йому захотiлося розпитати про її батькiв, сестер, братiв, бабусiв, племiнниць. Свого минуло у нього не було - пам'ять вперто не бажала повертатися, то чому б Варцi не подiлитися своїм з коханою людиною?! Вiн повернув фотокартку на мiсце , маючи намiр попитати Незабудку про цих гарних людей, коли вона повернеться з мiста.
Коли все в кiмнатi було вимито i букет iз свiжозiрваних помiж рейок макiв вмостився у центрi столу - небо зблiдло i нахмурилося темно-синiми патлатими хмарами. Максим вдягнув помаранчевий жилет i, засвiтивши лiхтар, пiшов вже мокрими шпалами зустрiчати Вару.
6
Ранок наповнив будку стрiлочника щасливою позолотою лiнивого серпневого сонця, проте у Максовiй душi невщухали протяги тривоги. Вiн шукав її до глупої ночi, але Варка не повернулася. Що робити? Куди йти? Кому дзвонити в рейку? Максим втомлено провiв рукою по неголенiй щоцi i вийшов надвiр.
Мальви i чорнобривцi цвiли спокiйно i весело, наче й не помiчали вiдсутностi своєї господинi. Бджоли навколо них метушливо збирали нектар, ненавмисне проганяючи з квiтiв полохливих капусниць.
Максиму нiчого не залишалося, як чекати. Так, як чекають вiдчепленi вагони на запасних колiях.
Щоби вiдволiктися вiн щедро полив квiти i вирiвняв криве пiвколо побiлених цеглин клумбової огорожi. Зробивши це, Максим вiдчув, що боротися зi сном бiльше немає сили i вiн востаннє, вже з порогу, окинув оком далекi рейки перед тим, як вiдключитися. Десь в невидимiй даленi почувся звук мотору, а через кiлька секунда на горизонтi з'явився автомобiль.
- Незабудка!
Максим забув про втому i щосили помчав назустрiч автiвцi.
- Ви, певно, Максим Задорожнiй? - з машини вийшла зовсiм не Варка, а солiдний чоловiк рокiв сорока п'яти.
- Так, це я? А де Незабудка? Тобто... Варвара? - Максим розгублено дивився в окуляри-хaмелеони нежданого вiзитора, намагаючись розгадати причину його появи. Раптом до Максима дiйшло, що вiн не задумуючись вiдгукнувся на своє iм'я та прiзвище, останнього, до речi, до цiєї мить вiн не пам'ятав.
- Що з нею? Де Вара? - Максим майже впритул наблизився до чужинця.
- Там де їй слiд бути. Може, запросите в дiм? Маю багато що вам повiдати. - I хaмелеон простягнув Максиму фотографiю, надруковану на паперi Kodak.
7
- Зачекайте, ви хочете сказати, що це моя сiм'я? - Максим безпорадно опустився на табурет, тримаючи свiтлину обома руками.
- Ваша дружи i ваш син Костик. До речi, це вона мене найняла i, як бачите, не даремно. То ви зовсiм їх не пам'ятаєте?
Максим поклав картку на стiл i повiльно пiдвiвся. Вiн пiдiйшов до книжкової полицi i видобув з 'Рiдкiсних Трав Закарпаття' дублiкат свiтлини, принесеної приватним детективом.
- Так. Це вони! Дуже вас чекають! - детектив з очима хамелеона, здається, за весь час оповiдi жодного разу не клiпнув. Його погляд виказував щось на кшталт спiвчуття, але бiльше - образу на безжальне полудневе сонце i неприємно затиснуту краватку.
- Можна менi води, такя спека сьогоднi. Важко повiрити, що вночi була злива, правда?
Максим насправдi не був впевнений, що бажає й далi вислуховувати розповiдь про такий чужий для нього свiт, але Костик посмiхався йому з фото так щиро, що Максим невитримав:
- Будь ласка, продовжуйте! - вiн простяг оповiдачевi наповнену водою склянку, не зводячи з нього вологих очей.
- Вона сiла на потяг приблизно опiвночi. Ви ще не спали. Вона запропонувала перекусити: копчена курка, домашнє вино. Потiм ви довго говорили, ви показували їй сiмейнi знiмки, - гiсть багатозначно постукав вказiвним пальцем по свiтлинi i на мить замовк, наче розглядаючи яскраво-червоний мак у вазi.
- А далi?
- Далi ви пили горiлку.
- Це не можливо. Я взагалi не п'ю!
- Принаймнi, так вона сказала. Потiм ви поскаржилися на головний бiль i вона заварила трав'яного чаю. Я б сказав, чай той був не просто з трав, а якоїсь сон-трави чи з чогось подiбного, я в травах не дуже, але алкоголь i зiлля вас вирубили вмить.
Максим ковзнув поглядом на ряди книжок з травництва:
- Незабудка не могла такого зробити! Це брехня! - промовив вiн не без сумнiву у голосi.
- Попри вашу будки потяг їде повiльно, просто таки плететься. Машинiст пояснив менi, що тут рейки старi. Очевидно Варварi це було вiдомо, тому вона не вагаючись викинула вас з вагону. А далi хiба що ви менi повiдаєте.
- Але ж як ви мене знайшли?
- Ваша дружина дала оголошення з фотокарткою у кожну газету. Мiсцевий поштар вас впiзнав.
8
Максим дивився у вiкно машини, як у телевiзор, по якому показували сумне кiно про покинутi мальви i живi старомоднi шпалери. Будка стрiлочника тiкала вiд нього у минуле, а майбутього вiн поки ще не згадав.