Садиґурський йшов попереду, а за ним йшли його десятеро ангелiв. Вони трималися трохи позаду, мiж ними i Володею Садиґурським завжди зберiгалося рiвно десять крокiв. Oбвисла кишеня порожньо приросла до вiчно брудного картатого пiджака. Зазвичай у нiй ховалося яблуко або цукерки, але сьогоднi яблуко з'їла я, а цукерку "Тузик" - моя маленька сестра. Володя завжди всiх дiтей вгощав i посмiхався при цьому так, що ангели вiд радостi пiдлiтали аж до верхiвок дерев i трiпотiли крильцями, обтрушуючи при цьомy з гiлок листя.
Листя падало на нiс мого пса, i вiн здивовано прокидався.
- Юлько, а що вiн збирає на дорозi? - питала мене сестричка, лоскочучи нoса нашому бурому песиковi Бурому.
- Цвики*! - впевнено казала я.
- А нащо?
- Щоби ангели не прокололи ноги?
- А-а-а!
Шкарпетки у Володi Садиґурького були рiзного кольору i з рiзним малюнком. В шкарпетки були запханi сiрi на кiлька розмiрiв завеликi штани. З-пiд вицвiлого блакитного кашкетa вибивалися пасма золотого волосся. У його ангелiв волосся було таке саме, але у них не було кашкетiв.
Мiсцевi жителi любили Володю Садиґурського просто так, без якихось видимих причин, а причини невидимi були очевиднi навiть для п'ятирiчної мене.
- Божевiльних любить Бог! - казала менi мама.
- Боже, вiльнi?.. Це вони вiльнi вiд Бога, чи Бог вiд них?
- Донечко, яка ж ти допитлива. Не знаю.
А я знала i тепер щодня вилiзала на паркан, виглядаючи Володю Садиґурського, але коли його свита повертала на нашу вулицю, я ховалася i спостерiгала за ним крiзь щiлину мiж дошками. А раптом вiн знову вiддасть менi своє яблуко? Що ж тодi сам їстиме?
Яблука цього разу не було, зате була солодка вода "Золотий Ключик" i булка. Вiн проходив повз нашу хату щодня. А де ж вiн жив? Мама не знала, а бабуся вiдмахувалася вiд моїх нескiнченних запитань словами "там", "далеко" i "спитай його сама". Вона думала, що я не наважуся, i була права.
Бабуся з самого ранку замiсила тiсто. Я аж пiдстрибувала вiд нетерплячки бiля столу на тiснiй лiтнiй кухнi, i тодi вона дала шматочок i менi.
Бабусинi боханцi виходили пузатi i гарнi, а моє тiсто швидко перетворилося на сiро-бурий пластилiн. Але бабуся все-одно мене похвалила, i я вiдчувала, що їй приємна моя "допомога".
- Бабусько, а чого так багато булок?
- Бо треба дати за поману.
- Це як?
- Коли сняться померлi i просять хлiба, значить їм там скушнo, i треба дати за поману. Тогди Матiр Божа привезе їм тачкою свiженькi колачi. Ти дивися добре, як буде йти Володя Садиґурський, скажи менi! Його Бог слухає першим.
- Бабусько, а як ми взнаємо, що вона їх везе?
- Ми, доню, це почуємо, бо тогди на небi грiм.
Мого кривого бублика поклали у духовку разом з рештою булок. Я потiм довго тицяла свою випiчку незрозумiлого кольору в морду Бурого: "Ну їж, чого ти.... це ж за поману! Iнакше твої предки будуть голоднi." Пес знiяковiло вiдвертав голову i глипав на мене своїми розумними невинними очима. "Напевно, у їхньому собачому раю нема таких звичаїв", - заспокоювала себе я.
Бабуся як у воду дивилася - вночi гримiло i блискало так, що, певно, всi душечки отримали запашну булку вiд Матерi Божої.
Деяким живим також перепало: стара баба Галя сказала "спасiба", бо хоч i прожила все доросле життя у Садгорi, так i не навчилася казати "най Бог прийме". Вона була родом з Воркути, чим, здається, дуже пишалася. Aле баба Ґєня сказала все правильно i навiть налила бабусi домашньої вишнiвки, щоби краще пом'янути мого прадiда Миколу, якого я знала зi слiв бабусi i однiєї єдиної свiтлини. Вiн був дуже добрий i гарний, схожий на Домогарова, мав восьмеро дiтей i молоду жiнку, яка його ненавидiла.
Я аж до темряви провисла на парканi, чекаючи появи Володi Садиґурського. Але вiн так i не прийшов, i я довго плакала, бо мiй прадiд сидiв у Раю голодний. Мамi таки вдалося мене пiдкупити, дозволивши кицi Лiндi погратися зi мною у "доньки-матерi". У хатi. Аж пiвгодини!
Потiм приїхала Бозя i привезла мертвим колачi на тачцi, а менi мiцний i кольоровий сон. Коли грiм i блискавки вщухли, пошкрябана платiвка дощу також повiльно стишила свiй патефонний ритм.
Наступного дня тато повернувся з роботи злий i втомлений, бо його улюблений засiб пересування, мотороллер "Електрон", до якого тато дотесував лагiдно-пестливе "чик", пробив ногу, себто колесо. Вже на самiй нашiй вулицi вхопив цвях своїм ґумовим копитом.
Наш пес пристрибав не на чотирьох, як годиться порядним псам, а лише на трьох лапах. Вiн також поранив ногу, швидше за все, цвяхом, i сумно зализував червону плямку, лежачи на порозi хати. Всi його жалiли, навiть тато, який переживав ще i за свого "коня": "Цi молдавани знову висипали на дорогу купу смiття, поки вони добудують свою хату, у Садгорi жодного цiлого колеса не залишиться. Треба йти сваритися," - сердито казав вiн.
Сонце вже сiло на хрест церкви, коли я побачила десять золотоволосих ангелiв. Останнiй, здається, трохи кульгав.
- А де ж вiн? - бiгла за ними я, i вони всi як один спинилися i, грацiйно, як на змаганнях з синхронного плавання, пiдняли догори вказiвнi бiлi пальцi: "Там! їсть свiжi калачi."
- А чого ж ви тут? - обурилася я.
- А нам туди не можна, поки не знайдемо когось, хто буде збирати на дорозi цвяхи.
Я вiд розгубленостi потягнула за край свого рожевого бантика. Менi раптом стало дуже самотньо i гiрко. Я так простояла дуже довго, мабуть з цiлу хвилину. Ангели також не зрушили з мiсця. Тодi я втерла сльози i побiгла вiд ангелiв геть. Вони ще якусь мить дивилися менi вслiд, я це вiдчувала, а потiм вони знову продовжили свою неспiшну процесiю.
- Чекайте! - кричала я їм услiд, розмахуючи жовтим пластмасовим вiдерцем. - Вам вже не треба нiкого шукати. Летiть до нього! - I щоби довести всю правдивiсть своїх слiв, виймала з вiдерця iржавi подорожнi цвяхи.
* * *
Коли я виросла, бабуся менi розповiла, що колись дуже давно Володя Садиґурсьий був надзвичайно вродливим парубком i мав прекрасну наречену з обличчям ангела. Вони от-от мали побратися, але одного разу прекрасна бiла нiжка нареченої наступила на цвях. Дiвчина померла вiд зараження кровi. Того дня Володя Садиґурський назавжди став вiльний вiд усього, окрiм волi Божої.
![[]](/img/k/koswchuk_j_f/oxoronecangeliv/angely.jpg)