- Ти боїшся старостi? - запитав Влад свою наречену.
- Нi. А ти? - вiдповiла Лiда.
- Боюся.
- Це тому, що ти ще молодий.
- Та яке там молодий...
- Коли тобi буде стiльки ж рокiв стiльки менi, тобi не буде страшно.
Вони не трималися за руки, але їм здавалося, що їхнi пальцi торкаються.
- Сорок вiсiм - це не вiк для чоловiка. - не перестаючи дивитися у вiкно, говорила Лiда.- Знаєш, iнколи я вiдчуваю себе дiвчинкою, але бувають митi... Я вже стара, Владику... Ох, i що це ми з тобою вигадали?!.
- Не кажи так, Лiдо, будь-ласка.
- Не буду. У нас же сьогоднi свято, хiба нi?
- Точно! Ходiмо, прогуляємося садом? - Влад пiдвiвся зi стiльця i простягнув Лiдi руку. Вона неквапно припiднялася, опираючись на пiдвiконня.
Сад був маленький, але гарний, з трояндами i пишними чорнобривцями. Влад i Лiда йшли повiльно. Вони не оглядалися, але знали, що з вiкон на них дивляться кiлька десяткiв вицвiлих, сповнених заздростi або байдужостi очей.
Лiда присiла на лавицю, задоволено, на повнi груди, вдихаючи солодкуватий запах пiзнього лiта i скошеної трави:
- Бачиш, навiть у нього є дiм! - вона вказала палицею на мушлю равлика, що медитативно сповзав з лопуха . - А у нас з тобою нема.
- Тепер буде. Ну, може, не зовсiм дiм, але ж ми разом!.. - пiдбадьорював її Влад, гладячи зморшки на горбику великого пальця.
* * *
- Як, ви ще не вдягнутi? Лiдо Станiславiвно, oтець Сергiй буде з хвилини на хвилину! - схвильованим i метушливим тоном перервала тишу молода кухарка Маргарита. Окрiм лiта i скошених трав вона безпомилково вiдчувала у повiтрi аромат свята, яке пахло ще й голубцями, салатом "Олiв'є" i смачним яблучним пирогом.
- Та що нам збиратися, Риточко, це вам молодим треба файним бути, а нам вже i так добре. - всмiхнулася прибулiй Лiда.
- Нiчого подiбного. Ось, я i букет вам зiбрала. - вона простягнула їй оберемок iз диких троянд i чорнобривцiв, перев'язаний рожевою стрiчкою. - Ну хiба не краса? - наперед знаючи вiдповiдь, спитала вона. - А тепер ходiмо, най я вам зачiску зроблю, гостi ж будуть! I Петро Павлович також!
Вона взяла Лiду Станiславiвну пiд руку i поспiшно повела на кухню. У шафi, де кухарки тримали одяг, на однiй з вiшалок урочисто вмостилася випрасувана шовкова сукня: бузкова в дрiбоньку квiточку. Маргарита зняла її з вiшалки i приклала до грудей Лiди Станiславiвни:
- Вам пасує цей колiр! - сказала дiвчина з легкою посмiшкою, тримаючи в iншiй руцi дзеркало.
- Що ти вигадала, Риточко?! Сховай, не смiши людей!
- Лiдо Станiславiвно, це сукня моєї мами. Вона сама зшила її, коли я народилася. Це моя улюблена! Ну давайте, примiряйте мершiй! Мама в неї давно не влiзає, а вам буде якраз. Ви он яка у нас струнка! Ви мусите мене слухати, бо я пообiцяла Петру Павловичу, що все буде суперовсько! Ви ж не хочете, щоби директор мав на мене зуб?! - вона хихикнула i хитро пiдмигнула.
- Знаєте, я нiколи не наважувалася спитати... Е-е-е... Чому ви тут, в будинку пристарiлих? Ви ж така класна! Але якщо не хочете - не вiдповiдайте...
Кiлька секунд Лiда мовчала i, здавалося, обличча її постарiло за цей час:
- Тут менi добре. Най дiти ґаздують. Стара баба їм би лише заважала. - вона зробила паузу i потерла рукою колiно, - Щось менi сьогоднi ноги ломить. Видно на грозу збирається.
Маргарита бiльше нiчого не питала. Вона мовчки зiбрала сиве волосся нареченої у ґулю на потилицi i прикрасила зачiску невеличкою бiлою трояндою.
Через пiвгодини у капличку святої Варвари, що затишно вмостилася мiж кущiв шипшини, зiбралися запрошенi на перше в iсторiї будинку престарiлих весiлля.
Наречена у скромнiй, але вишуканiй, сукнi, з букетом i трохи пiдфарбованими старанням Маргарити губами, привiталася з Петром Павловичем i пiдiйшла до свого вже майже чоловiка:
- Ще можеш втекти, хлопче, - голосно, щоби всi чули пожартувала Лiда, але наречений обiйняв її за плече:
- Ну це вже нi, хiба, може, ти сама передумала i збираєшся зраджувати мене з одним з тутешнiх кавалерiв, - так само голосно i весело пiдiграв їй молодий.
Пiсля вiнчання всi присутнi перейшли до їдальнi на святковий обiд.
Новоспечене подружжя посадили, як i годиться, у центрi столу. Їх вiтали i фотографували; за них пiднiмали келихи i виголошували довжелезнi тости.
Маргарита сидiла поряд з директом будинку престарiлих. Вона напiвграйливо докладала йому в тарiлку салатiв, роблячи вигляд, що не помiчає, як Петро Павлович раз-по-раз заглядає в її дуже декольтовану пазуху :
- Я ще такого весiлля не бачила, а ви? - поцiкавилася вона у шефа.
- I я не бачив, - вiдповiв вже трохи захмiлiлий директор, - А наречений, до речi, мiй однолiток. - пiдняв келих Петро Павлович у бiк молодят.
- А вона? - допитувалася Маргарита, вiдчуваючи, що почує щось особливе i, чомусь знала, - сумне.
- Їй шiстдесят три. Вона не розповiдала тобi свою iсторiю? - з цiкавiстю глянув на симпатичну i шустру кухарку Петро Павлович. - Ви ж нiби подруги?! Нiчого дивного - вона не любить про це говорити. Я б теж мовчав, якби мене рiдний син покинув помирати на морозi. Хто став би про таке розповсюджуватися?!
- Як покинув? Рiдний син?
- Рiдний! Гiвнюк остатнiй! Нам її привезли з лiкарнi. - продовжував директор, якому раптом жахливо захотiлося розповiсти дiвчинi всi секрети, якi тiльки знав. - Спочатку, начебто все було добре, але коли помер її чоловiк, а невiстка поїхала в Грецiю, синочок її почав випивати. Не раз i руку на неї пiдiймав.
- Це вона сама вам розповiла?
- Нi, вона дуже горда, нiкому про свою бiду не скаже. Це менi її сусiдка повiдала. Ти дивися - нiкому! - перейшов на шепiт директор.
Маргарита захитала головою.
- Вона, бiдака, перейшла жити на лiтню кухню, - пiдсунувся ближче до Рити Петро Павлович, - А там, сама знаєш, як воно в селi: нi свiтла тобi, нi газу. Там i зимувала, бо синочок, паскуда, її до хати не пускав. Всю мамину пенсiю до копiйки забирав. Невiстка, правда, жалiла бабцю i допомагала час вiд часу, але потiм перестала приїздити. Люди кажуть, що знайшла собi там у Грецiї когось. Пiсля цього малий геть здурiв - всю злiсть на мамi зганяв. А вона терпiла, бо то ж рiдне дитя. Йому, бач, тяжко! Вiн зачинив кухню на ключ. Лiда Станiславiвна дозимовувала у стайнi. Я тобi кажу, що то страхи Господнi, а не син! Cусiдка кликала Лiду пожити у них, але та вперлася: нє i все! Словом, якось та принесла Лiдi Станiславiвнi вiдро картоплi i хлiбину, бо знала, що за бiда у жiнки. - Петро Павлович налив собi i Маргаритi ще вина:
- Зима була люта того року. Вона, - вiн на мить спинився i вiдкашлявся, - вона спала коло пса, щоби не закачанiти.
- Боже милий!
- Слухай далi... Та сусiдка приходить вранцi, а бабця лежить на землi iз синiми губами. Сусiдка викликала швидку. Далi ти вже знаєш...
- Я б таких скотiв... - Маргарита не договорила. Вона ледве стримувалася, щоби не розревiтися за весiльним столом:
- З тих пiр у Лiдiї Станiславiвни болять ноги...
- I серце також... Вона ж уже три iнфаркти мала...
- А вiн, її новий чоловiк?.. Вiн ж ще замолодий, щоби тут бути? - продовжувала допитувати директора розчулена кухарка.
- Його теж рiднi сюди вiдправили. Але там iнакше було... - продовжував вiдкривати чужi таємницi директор, вiдчуваючи, що вдячна слухачка неодмiнно має це почути. - Вiн непогано заробляв, бо був далекобiйником. Хату збудував двоповерхову, машину мав. А потiм бари-приятелi... Словом, запив чоловiк. Жiнка не витримала - пiшла, а син на себе хату переписав та й вiдправив татка в психлiкарню з "бєлочкою". Пiвроку не з'являвся. А потiм чи то совiсть його замучила, чи ще якийсь пiдпис вiд тата знадобився, то й прийшов, мовляв, можеш вертатися. Але наш Влад знаєш який впертий: нi, каже, не треба менi вашої милостинi, я знати вас бiльше не хочу. А дiватися нема куди, от i довелося його прийняти. Вiн лише на вигляд кримезний, але у нього через ту горiлку страшнi проблеми з печiнкою. Тож невiдомо кому з них двох, - директор сумно кивнув на Лiду i Влада, - довший вiк доля вiдмiряла. Вони це вiдчувають, тому й згуртувалися разом супроти бiди i самотностi. А почалося все, наскiльки я розумiю, тут - в цiй самiй їдальнi. Вони обiдали за одним столиком. Слово за слово, зав'язалася розмова, подiбнi iсторiї, однакова бiда... Ох, Маргарито, Маргарито, як же все тяжко... Вони ж усi тут бояться вмирати самотнiми! - Петро Павлович вiдсутньо ганяв по тарiлцi оливку, намагаючись виловити з потоку думок бодай одну, не зав'язану на неминучому.
Маргарита вибачилася i встала з-за столу. Повернулася вона через кiлька хвилин з червоними очима.
- Що таке, Риточко? Ти що плакала? - перелякано спитала Лiда Станiславiвна.
- Це я вiд радостi! - всмiхнулася Маргарита, - я завжди на весiллях плачу!
* * *
Коли свято закiнчилося Петро Павлович урочисто вручив молодим ключ вiд невеличкої, зате окремої кiмнатки -- нечувана розкiш в їхньому закладi -- i побажав парi щастя i благополуччя.
Перша шлюбна нiч не обiцяла жодної романтики, але передбачала затишок, i цього було цiлком достатньо. Їм хотiлося отак лежати на лiжку пiд телевiзором цiлу вiчнiсть, абстрагуючись вiд надокучливих думок про майбутнє.
- Не забути б повернути Вiрi Iванiвнi її каблучку, а Дмитру Осиповичу - його, - Лiда зняла з пальця позичений сивмол чужої вiрностi i кохання.
- Та вони самi за ними прибiжать, - засмiявся її законний чоловiк. I щойно вiн це сказав, як y дверi постукали:
- А Вiро Iванiвно... Так-так, вже несу... Дякую вам дуже!
Вiн зачинив дверi на ключ i перемкнув канал старенького "Фотона".
- Лiдусю, тобi подобаються пiснi "Бiтлз"? - вiн зробив гучнiше.
- Гм, щось таке пригадую... Це, здається, музика твоєї молодостi?..
Вони притулилися одне до одного. Влад обiйняв Лiду не як коханець, а, радше, як мати пригортає своє дитя. Лiда вiдчула, як в її грудях щось стислося. Вона зрозумiла, що не може зробити вдих i тому лише видихнула решти того, що називалося життям.
Влад спав мiцно i солодко, не бачачи i не чуючи, як лiверпульска четвiрка допитувалася: "... чи будеш ти мене любити, коли менi буде шiстдесят чотири?"