Татовi iз новою дружиною не спалося, i їхнє розгойдане лiжко безсоромно рипiло залiзними жилами. Сховавшись у кусючий коц, Синефта беззвучно плакала. Їй снилася мама, яка махає рукою iз шiфи*: "Я їду до Арґентини, бо там менi буде лiпше! Лi-i-i-пше!.. "- казала мама Синефтi, i сорочка дiвчинки мокрiла вiд слiз. Насправдi, Синефта нiколи не бачила, як мама пiшла, так само, як i не чула жодних її "прощавай, доню" або обiцянок повернутися. Можливо, вона обiйняла своє дитя перед тим, як зникнути назавжди з її життя, але цього Синефта також не пам'ятала, i вiд того їй ставало нестерпно гiрко. - Шоб ти вже вдавилася, ненажеро, - кричала мачуха Ликера i боляче била ложкою дитячi рученята. Iз кошика пальцiв випадав кусень вчорашнього хлiба, i зарюмсана Синефта тiкала надвiр.
Ликера була невисока, але вродлива: мала довге чорне волосся i ще чорнiшi очi. Такi темнi i холоднi, як глибоке дно кирницi*, де тато Синефти давно втопився, але, на вiдмiну вiд доньки, наглою смертю це не вважав.
* * * - Вона - вiдьма... - казали у селi пошепки, проте щоразу ґречно вклонялися Ликерi у церквi, аби не накликати бiду. - Вiдьма. Вiдьма... - повторювала, як заклинання Синефта, з ненавистю вiдтинаючи патиком беззахиснi голiвки молочаю. Вона десь чула, що вiдьму можна побачити крiзь осикову борону, або крiзь отвiр у дошцi, що тешуть на труну, але шукати доказiв не було потреби, бо Синефта й так знала правду про Ликеру.
Якось на Провiдну Недiлю* у село забрели цигани, i Синефта iз дитячою цiкавiстю розглядала строкатi одежi прибулих, коли до неї пiдiйшла дiвчинка у червонiй сорочцi i чорнiй бруднiй спiдницi iз вицвiлими рожевими пiонами. - А я вмiю ворожити, хочеш скажу тобi що буде? Дай менi свою хустку, i я все тобi розповiм, - вижебрувало, прищурюючи лисячi оченята, смугляве дiвча. - Не можу, бо мачуха мене поб'є. Вона вiдьма. - вiдмовилася Синефта i вже зiбралася йти геть, але циганча схопило її за запястя: - Коли вона тобi допiкатиме - скрути iз пальцiв дулi i сховай одну у пазуху, а iншу за спину, або увiткни у її нiчну сороку дев'ять голок, i вiдьма захворiє. - циганська дiвчинка широко всмiхнулася Синефтi i схопилася на ноги: - Там ще щось треба... не пам'ятаю. Але ти все зробиш як слiд, - зареготала вона вже зовсiм не по дитячому i за мить зникла у високих бур'янах.
* * * Того дня, коли Синефтi виповнилося тринадцять лiт, бiля їхньої хати спинилася вантажiвка, яка щодня привозила у село хлiб. Iз кабiни вийшла струнка панi, iз високою зачiскою, одягнута у вишукану кремову блузу i сiру ґаптовану спiдницю. Вона якусь мить постояла бiля хвiртки, стежачи за тим, як занурений у роботу тато теребив на подвiр'ї курудзи*. Побачивши її, вiн покинув працю, але в дiм не закликав. Синефта не могла чути їхньої розмови, проте вона достеменно знала про що йшлося у тiй балачцi. Гостя востаннє окинула поглядом двiр i вiддала татовi невеличкий пакунок.
Синефта вiдчувала, що тiло її не слухалося, ноги наче приросли до пiдлоги, а руки безпомiчно впали на вузьке пiдвiконня. Коли дiвчина отямилася, вантажiвка iз написом "ХЛIБ" повернула далеко за рiг. - Мамусiнько, не кидай мене знову! - кричала вона навздогiн жiнцi, чи посилала їй услiд телепатичнi сигнали. У всякому разi, її почув лише батько. Вiн зайшов до хати похмурий, з важким обличчям i пакунком у руках. - Вона залишила тобi оце. - сказав вiн тихо, наче боявся збудити сплячу дитину.
Чому вiн не покликав її, чому вона сама не вибiгла i не кинулася матерi на груди, чому мама не наполягла на побаченнi iз донькою?.. Чому вона взагалi стоїть зараз отут, як ображена семирiчна дiвчинка, якiй замiсть мами пiдсунули ляльку, перев'язанy синьою стрiчкою i не ненавидить цих людей усiм своїм єством? - Їй там лiпше, - ледь чутно вимовив тато, перед тим як вийти iз хати геть. - У неї там своє життя...
Пакунок лежав на столi, як заповите немовля, i Синефта все не наважувалася потягти за краї стрiчки. Розгортати "маму" було нестримно боляче i майже так само важко, як дивитися на її свiтлину з двома гарненькими дiвчатками обабiч неї, дуже схожими на Синефту. Поряд зi свiтлиною примостився батистовий носовичок, у який був загорнутий золотий пiвмiсяць iз водянисто-блакитним камiнцем усерединi.
* * * Коли дружки шили Синефтi шлюбний вiнок з барвiнку, нитка без кiнця ґудзувалася*, i старi баби пророче хитали головами на знак бiди, бо, коли вiрити народним прикметам (а вiдступникiв вiд традицiй у селi не було), нещастя мусили таки трафити молоду сiм'ю. - Не будут вони жєти вкупi, - казала глуха баба Зоня сусiдцi Славцi. Синефта i сама це знала, знала ще тодi, коли розмiшувала у горнятку iз чаєм свою менструальну кров, i тодi, коли подавала ту нечисту чашу приїжджому красеню Генадiю, i тодi, коли у них народився первiсток, i коли поховали його за два днi до хрещення.
Другий хлопчик народився аж через вiсiм рокiв на самого Купала, то й назвали дитя Iваном. До трьох рокiв Вончик не розмовляв i не вставав зi свого обкладеного з усiх бокiв подушками лiжечка, але Синефта таки виходила його, напоюючи дитя лише їй вiдомими корiнцями i ягодами, щотижня обмивала його кволе тiльце i виливала ту воду на роздорiжжi*. Сама ж Синефта зробилася вiдлюдькуватою i мовчазною.
Чоловiк її почав випивати i не ночувати вдома, а коли й повертався до сiм'ї, то не без "подарункiв", пiсля чого Синефта зачинялася у лiтнiй кухнi i годинами сидiла у мидницi iз запареним зiллям.
Одного вечора Генадiй мовчки спакував двi валiзи iз своїми речима i без жодних пояснень зник iз Синефтиного життя. Вона могла би повернути його собi, як робила це ранiше, могла би скрутити у дулю його коханок, вiдiбрати молоко у їхнiх корiв, або наслати посуху на усе їхнє дурне село, якби лишень схотiла, проте зараз вона нi про кого з них не думала, бо її син Iван згасав на очах.
Hе допомагали анi трави, анi заклинання. Сiльський фельдшер запiдозрив бiлокрiв'я. Було вирiшено везти хлопця у район, щоби показати тамтешнiм медикам. Синефта цiлувала синa довго, наче наперед просила пробачення за розлуку. Вона все вирiшила: поїде до Iталiї, заробить там грошей на його лiкування i повернеться додому.
* * *
У районнiй лiкарнi найгiршi прогнози пiдтвердилися, i Синефта, зблiдла i тиха, нервово терла золотий пiвмiсяць на шиї. - А ви продайте оце, то й нiкуди їхати не доведеться, - витягнув шию медик, роздивляючись тонкi вiзерунки довкола блакитного камiнця, затиснутого у золоту оправу. - Кому ж я його продам? - Менi. Я колекцiоную старовиннi речi. Дозволите? - лiкар простягнув руку, i вперше за багато рокiв шия Синефти позбулася свого золотого супутника. - Це цiнна рiч. Я запропоную вам гарнi грошi.
Тепер усе буде гаразд, сама себе заспокоювала Синефта, i гладила Iванкову спину. Вночi їй знову снилася мама на шiфi у своїй кремовiй блузцi i з пакунком у руцi. Увi снi мама щось кричала, але шум корабельних двигунiв поглинав недолугi звукi. Потiм тi звуки перетворювалися на тяжке гарчання води i несамовите гупання хвиль, що з усе наростаючою силою намагалися розчавити палубу, як горiхову шкаралупу. Синефта кричала i корчилася вiд болю, колючий залiзний дрiт стягнув їй груди. Вона хотiла покликати маму, але голос, як i тодi, коли вiд'їжджала вантажiвка, розчинився у її тiлi i так i не виборсався назовнi.
* * *
- При розтинi у серцi було виявлено голку, - пояснив Синефтиному батьковi фельдшер. На нiчнiй сорочцi покiйної знайшли ще вiсiм голок, але про це лiкар змовчав.
* Шiфа - (дiал.) вiд нiмецького "schiff" - корабель
* Провiдна Недiля - припадає на першу пiсля Великодня недiлю, тодi люди йдуть на цвинтар, поминати померлих родичiв.
* Курудзи (дiал.)- кукурудза
* Ґудз - вузел
* Виливання води на роздорiжжя - пiсля того, як хвору людину обмивали, воду виливали на роздорiжжя, щоби недуг перейшов на того, хто перший тим мiсцем пройде.
Юля Косiвчук, "Синефта i Пiв Мiсяця", 29 грудня, 2010.