Косiвчук Юлiя Фелiксiвна : другие произведения.

Тiнi забутих фредкiв

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
Вiн стояв перед порожнiми клiтками, як полководець перед трупами своїх воякiв, вiн не плакав тiльки тому, що йому було надто гiрко, так гiрко, що сльози неодмiнно принесли б полегшання, а цього вiн вже не витимав би. Бо що iще у нього було окрiм болю?
Вуйко Леонiд насправдi Леонiдом не був. Вiн соромився власного iменi, i нiхто окрiм колишнiх мешканцiв поґратованих "квартирок" не знав, що звали його Адольфом. Майже пiвстолiття минуло вiдтодi, як мама називала його Адиком, нiжно i лагiдно. Вiн нiколи не ототожнював пестливу форму iменi iз ненависною Адольф. Ну то й що, що народився вiн у Аргентинi? I що з того, що мама не мала жодних злих намiрiв?.. А, може, вона його не любила i саме тому?.. Нi мама його любила. Любила! Так само сильно, як вiн любив своїх "фредкiв"*, поки якась наволоч, короста, суче пiр'я не залишила дверi клiток вiдчиненими.
Дружина цього зробити не могла, вона не переносила самого вже запаху тварин i нiколи не пiдходила до клiток. До того ж, його жiнка якось раптово постарiла i перекочувала до iншої кiмнати, доведена до майже безумства клiмаксом i клiматом, тому фретки цiкавили її наймeнше. Вуйко  з дружиною снiдали разом, разом вечеряли, це i було все їх подружнє, чи то пак - дружнє, життя.
А фретки - були його потаємним кублом, клубом для вибраних, виходом у астрал чи просто запасним виходом з цього свiту iз прогресуючою хворобою. Вони викликали його кожного ранку, просовували свої вологi носики у шпарини сiтки, вигинали, немов улесливi коти, блискучi коричневi спини, лоскотали йому долонi  вусиками i... дивилися...навiть не у вiчi - душу. Вони танцювали для нього i медитували разом з ним.
Хто насмiлився отак безжально позбавити його єдиних лiкiв, до яких у вуйка  виробилася залежнiсть, але не було жодних побiчних ефектiв? Сусiдськi дiти?! Може, хотiли побавитися i забули зачинити? Та де, його пса  Кия боялися усi на вулицi.
З першими днями листопада прийшли заморозки i бiль у суглобах.
- Я поставив вiдро у коридорi. Не треба буде вночi виходити. - У холодну пору року тепла вимагало не тiльки тiло, але цей вияв, якщо не любовi, то, принаймнi, дружби, зостався непомiченим дружиною, i вона знову зачинилася у своїй берлозi, пробурмотiвши щось на кшталт "дякую".
- Тебе щось болiло? - спитала дружина  за снiданком.
- Нi.
- Ти всю нiч грюкав вхiдними дверима.
- Тобi то наснилося. Я не виходив надвiр.
- I клiтки не ти моїми хyстками обмотав.
Вуйко вибiг на вулицю iз молодечею легкiстю i дружина вперше за багато рокiв знову бачила його справжнього, не пiдстаркуватого спiвмешканця iз артритом, хворобою Альцгеймера i згаслими очима, а того, для кого вона колись голила ноги i фарбувала на бiло волосся.
Дбайливо закутанi клiтки були порожнiми, як зимовi гнiзда. Фретки таки зникли,
i це був не сон.
Але чому вiн нiчого не пам'ятав про минулу нiч?
А позаминулу?
А що, коли...  нi, вiн цього б не зробив... 
Альцгеймер?
Вуйко Леонiд третю годину поспiль дивився на репродукцiю Да Вiнчiвської "Жiнки iз горностаєм". Не фретка, але схожа. Особливо жiнка, з її видовженими рисами i трохи хижими, хоч i спокiйними, очима. Вона була схожа i на його дружину, особливо, коли Соня замотувала голову хустиною.
День непомiтно забiг на нiчлiг до своєї клiтки, i першi сутiнки поплямилися лiхтарним свiтлом. Вуйко Леонiд сидiв бiля вiкна i малював на запiтнiлих шибках зґрабних довготелесих тварин. Раптом чорна тiнь майнула бiля клiткок, потiм друга.
Вуйко притулився носом до холодної шибки, але темрява все густiшала.
Марно вiн грюкав у зачиненi дверi. Дружина замкнула їх на два замки. Зараз, вiн це вiдчував, станеться щось страшне, якщо вiн не отримає свiй наркотик, панацею вiд божевiлля, теплу i заспокiйливу фреткотерапiю.
Темрява вимкнула останнi спалахи свiтла, ведучи вуйка найчорнiшими ходами у своїх холодних лабiринтах-норах. Але двi хвостатi тiнi встигли пролiзти крiзь невидимi шпарки i вiдчайдушно затанцювали свiй шамансьий танець на грудях вождя.
Ви повернулися! - спромiгся вимовити вуйко Леонiд i солодко заснув, назавжди зiгрiтий хутряними ангелами.

*Фретка - декоративний тхiр, вiн же "фредка". У нас на Буковинi при цьому кажуть: "пiду погодую фредкiв" а не "фреток". Вже не знаю, чи то дiалект такий, чи народна граматика, але автентично по-садгiрськи буде саме так.

Юля Косiвчук, "Тiнi забутих фредкiв", 10 лютого 2011.

 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"