Стояла вчора i безпомiчно дивилася на злякану спину лiтньої жiнки. Таку знакопитальну i самотню спину з двома горбиками (точно, крила!) пiд вицвiлою футболкою кольору забрудненого дощовими хмарами неба. Безформнi, залоєнi джинси, якi перестали бути модними в далекi дев'яностi, були пiдперезанi мотузкою: "На нiй повiсився Юда!" - вiдповiла менi спиною жiнка. Вона кричала таким страшним дитячим голосом, що менi захотiлося бiгти до неї, повзти, хапати за руки, кропити святою водою i плакати, притискачи до грудей срiбну голову.
Я знала, що вона нiколи не переможе свого демона, але вона все ще намагалася. Плюнула пiд видимi лише нам з нею ноги i вiдчайдушно перерiзала йому вени страшним криком. Демон знову вижив. А вона знову померла. Так тяжко. Так боляче, що моє серце впало на брудний асфальт, бiля її переляканих кедiв. Вона помiтила i вiдскочила назад, щоби не роздавити його. Пiзно. Демон стрибав на ньому, як маленька я на батутi бабусиного лiжка. А два горбики нервово пульсували пiд багатотонними путами котону. Як мило з її боку не повертатися до мене обличчям.
- Мамо де ти? Захисти мене вiд нього! - жiнка була такою маленькою, що я обережно (щоби випадково не побачити очей) поклала її у кишеню.
Свiтлофори стекли червоним свiтлом, коли я перелiтала через дорогу. Машини не розумiли, що нам конче треба встигнути перетнути заасфальтовану Лету, поки демон загрався м'ячиком мого серця, вони обурено сигналили, не бажаючи сповiльнюватися, i жiнка зробилася ще меншою, ховаючи голову в айстрах мого напарфумленого носовичка.
- Лети!
Жiнка полетiла. А я дивилася на її безпомiчну спину, стоячи по тiй бiк свого серця, бо свiтлофори все ще стiкали кров'ю.