Коваленко Владимир Владимирович: другие произведения.

Правда - кривда

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс "Мир боевых искусств. Wuxia" Переводы на Amazon!
Конкурсы романов на Author.Today
Конкурс Наследница на ПродаМан

Устали от серых будней?
[Создай аудиокнигу за 15 минут]
Диктор озвучит книги за 42 рубля
Peклaмa
Оценка: 4.35*5  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Роман о жизни, о человечности и об умении бороться за своё счастье. На "СамИздате" выложена только первая часть.


Правда - кривда.

Роман.

Зміст.

   Вступ 2
  
   Дитинство
   I Ранок 6
   II Бабуся 9
   III Рибалка 17
   IV Похорони 25
   V Школа 40
   VI Місто 46
   VII Сашко 58
   VIII Свята 73
  
   Підлітковий вік
   I Буденність 84
   II Переїзд 96
   III Перелом 108
   IV Рішення 121
   V Відьма 132
   VI Вибори 161
   VII Початок 169
   VIII Кохання 181
  
   Юність
   I Універ 195
   II "Сан-Ремо" 209
   III Буцегарня 219
   IV Готель 240
   V Випускний 257
   VI Горе 274
   VII Купала 287
   VIII Зустріч 302
  
   Епілог 314

Вступ

   Ніч була темна. Хмари затягли все небо і темним простирадлом розтяглися від краю до краю і не було їм ні початку, ні кінця. Вітер співав свою одвічну пісню, граючи по небу і по землі. Він то підіймав угору стовпчики снігу, то бігав між бадиллям сухої трави, намагаючись, мабуть, дістати сплячу землю. Та даремно. І, ніби з жалю, що не дістав, лине вздовж йому одному відомому шляху, дме. Вітер і темрява. Що ще може так лякати дитину? Що ще може так збудити палку дитячу уяву? Мабуть багато чого, але саме зараз...
   Дмитрик не знав нічого страшнішого. Виглянувши у малесеньке віконце біля свого дитячого ліжка, він міг побачити тільки це. Світло, що давала маленька гасова лампа, відбивалося від віконного скла і вимальовувало лише перелякане обличчя маленького хлопчика. А ще - темряву і снігову ковдру, з якою грався вітер.
   І навіщо бабуся розповідала йому саме сьогодні цю страшну казочку? Яка ж таки темрява страшна! Навіть сусідської огорожі не видно. Жах. Щось рипнуло в сусідній кімнаті. Дмитрик одразу завмер і насторожився. Одразу ж дитяча увага перемкнулася на цей новий звук. Вже не лякали ні темрява за вікном, ні виючий вітер. Що це? Дмитрик заплющив очі, щоб ніщо не заважало слухати. Напруга була такою, що він навіть дихати перестав. Ось звук знову повторився.
   - А може це та сама відьма, що краде дітей? - почав вигадувати малий. - А може домовик, або привид? Йо-о-о-ой...
   У сусідній кімнаті щось знов рипнуло, потім почулися якісь шаркаючі звуки, ніби хтось у довгій сукні тихенько танцює. Навіть почало чутися якесь буркотіння... Цей голос... Бабуся, яка іноді залишалася на ніч, так не балакає та і ходить вона вже ледь-ледь, не те, щоб так м`яко танцювати. Та і взагалі, не було її сьогодні... Дмитрик вже злякався не на жарт. Він навіть спітнів весь. Жах став ще більшим, коли він зрозумів, що звуки наближаються до його кімнати.
   Аж ось, раптом, скрипнув замок у сінях, гупнули двері і хтось важко затупотів.
   - Явився - почув Дмитрик стомлений голос матері. - Нарешті, дочекалися явище! Не шуми, дитину збудиш.
   - А що таке? Чому це я мушу до себе в хату тихо нишком заходити?! - гаркнув тато.
   - От йолопе! Та кажу ж тобі - тихіше ти за ради Бога! Дитина спить! От Іроде...
   Знову почалась сварка між батьками. Знову мати плакала у сусідній кімнаті. Знову п`яний батько варавив та грозився всіх повбивати. Знову. Але сьогодні Дмитрик радів тому, що тато так пізно прийшов додому. Бо саме він прогнав ту страшну примару, яка хотіла добратися до нього. Хлопчаку дуже закортіло у цю мить кинутися до батька на руки, обійняти і міцно притиснутися до нього. У кімнаті батьків палала гасова лампа. Лаялися живі люди. І все - не було більше ні страшного шарудіння, ні вітру за вікном, ні темряви. Дмитрик заснув.
   Лісова галявинка, м`яка травичка навкруг. Зелені дерева. Ялинки стоять струнко, тягнучись кудись угору, намагаючись дістатися своїми верхівками самого Сонця... Він йде. Ні, не йде. Він ніби летить над травою, така вона м`якенька, така вона пухнаста. Здається, він просто переставляє ноги, а все навкруг саме лине на нього. І лине з такою швидкістю, що якщо ВІН схоче, зможе обігнати навіть вітер. Яка краса навкруги! Угорі шумлять гілки, граючись із вітром, співають пташки. Здається, що в світі нема нічого гарнішого за ці співи. Свобода, безмежність, воля! Здається, немає ні кінця, ні краю цій СВОБОДІ. Аж ось ялинки скінчилися і Дмитрик зрозумів, що він вже несеться гаями. Берізки, осики, тополі... Як же красиво. По небу порхають маленькі співуни - пташки. Гайдаються від вітру тополі, а він все мчить вперед. Аж ось хлопчик опинився знову у гущавині лісу. Він зупинився. "Скільки ж я вже біжу?" - міркував хлопчик. Але, не дивлячись на те, що стільки біг, він ані трішечки не втомився, навіть не запихався. Густа зелена трава приємно лоскотала голі коліна. Така м`яка та пухнаста, вона несла прохолоду і додавала сил. Така пахуча і зелена - вона ніби дихала, коли хилилася під грайливим вітерцем. Дмитрик заплющив від насолоди очі, набрав повні груди такого свіжого та духмяного повітря і довго стояв, розкинувши руки. Стояв і просто слухав пісню природи, живої, цілющої природи. Потім розплющив очі, видихнув і посміхнувся. Озирнувшись навкруг, зрозумів, що стоїть посередині невеличкої галявинки. Поруч із ним - маленький ставок, рясно вкритий очеретом. Очерет, ряска, кувшинки, білі й такі велетенські. Жаби співають своїх гучних пісень, намагаючись перекричати усіх інших одразу. Над ставком гудуть бабки, їх тут безліч. З країв галявинку оточили кущі, над якими схилили свої руки-гілки смереки. А потім, трохи далі, зелена темрява. Нескінчений літній спів птахів, стрекотання коників, кумкання жаб, хитання зеленого моря під ногами і навкруги, і нескінчене блакитне небо над самісінькою головою.
   - Добридень, - почувся чийсь тоненький співучий голос позаду. Дмитрик озирнувся і побачив дівчинку. Вона стояла по той бік ставочка, дивилась на нього і посміхалась. Зелене марево трави діставало їй майже до поясу. Дівчинці було десь стільки ж років, як і Дмитрику, так йому здалося. Густющу гриву темного, хвилястого, ніби морські хвилі, волосся прикрашав барвистий вінець із лісових трав і квітів. Ця хвиля стелилася аж до землі, деінде прикриваючи оголене дитяче тіло.
   - Ти що, не розумієш мене? - сміялася дівчинка. Вона підперла свої боки ручками і лукаво дивилася на хлопчика.
   Дмитрик від такої несподіванки навіть не знав, що і відповісти. Раптово опинитись тут, на цій галявинці, а тут ще і якась дівчинка. Він опустив очі. І тільки зараз збагнув, що, як і дівчинка, стоїть зовсім голий. Але соромно чомусь зовсім не було. Навпаки, бути тут в одежі! Сама думка про це стала огидною. Він скривив рота.
   - Чому кривишся? - ображено запитала дівчинка. Посмішка зійшла з її дитячого личка.
   - Вітаю, - невпевнено сказав Дмитро. - Ні, я тебе розумію... Просто... Просто.. - він не знав, що слід казати. - Просо я неодягнений.
   - Ну то й що? - дівчинка почала сміятися. - Я теж не одягнена, ну то й що?
   - Нічого... Просто незвично якось.
   - Ну, це тобі не звично, а мені - дуже звично!
   - Я - Дмитрик, а тебе як звуть?
   - Мене? Дідусь кличе Данкою.
   - А ти хто? - це питання давно вже розпирало хлопчика.
   Данка не поспішала відповідати, вона довго дивилася на Дмитрика, якось зовсім по дорослому дивилась. Її величезні темно-блакитні очі так тягли до себе. Хотілось поринути в цей погляд і розтанути в ньому. Хотілось бачити тільки ці очі, такі одночасно теплі і прохолодні, дорослі і дитячі. Дивилась вона так на малюка, а потім просто відвела свій погляд і засміялась.
   - А як ти сам гадаєш? Хто я?
   Марення одразу ж пройшло і Дмитрик знову розмовляв із дівчинкою.
   - Мабуть ти звичайна дівчинка? - зацікавлено спитав Дмитро.
   Дівчинка посміхнулася, жартівливо похитала голівкою.
   - Можливо, а може і ні... Ким би ти хотів, щоб я була?
   - Ну, можливо ти - фея, мені бабуся читала казочку, там були феї.
   - А ти хто? І хто твоя бабуся? - жартівливо перекрививши Дмитрика, спитала Данка.
   - Я? - ніби не зрозумівши питання, Дмитрик почухав чуприну. А потім згадав, що вчила казати матуся на той випадок, коли губися. - Я - звичайний хлопчик. Мене звуть Охрименко Дмитро Петрович. Я з села Варівка, Сумського району. Ось. А бабуся - вона, насправді, прабабуся, вона в мене - незвичайна! Вона, вона, вона в мене стільки знає!
   Дмитрик аж почервонів і запихався. А Данка посміхнулася і підійшла до нього. Коли вона йшла, трава ніби сама розкривала свої обійми для її ніг і одразу змикалась, ніби взуваючи дитячу ніжку у зелені черевички, а її волосся стелилося по зеленій ковдрі соковитої трави.
   - А батьки в тебе є? - ніжним дитячим голосом спитала дівчинка.
   - Є! Мама - працює дояркою в колгоспі, і тато. Він у мене тракторист! Ось тільки мати часто скаржиться, що він дуже сильно пияче. - понуро закінчив хлопчик. - А ти? Твій дідусь? Твої батьки?
   Данка сумно понурила свої оченята, і тяжко зітхнула.
   - Батьків у мене немає. Я одна у свого дідуся. І він у мене - найкращий!
   Присіла, обійнявши коліна рученятами. Поклала голівку на коліна і завмерла. Дмитрику здалося, що вона почала плакати. Він на мить спробував уявити, як воно, без мами. Як це, прокинутися і не побачити своєї рідної ненечки, яка тебе завжди попестить, завжди заспокоїть, коли тобі погано. Які добрі і ніжні руки у матусі! Який рідний голос! Ні, він навіть і уявити не хотів, що колись може прокинутися зі знанням того, що більше ніколи не побачить своєї матусі. Це так жахливо! Коли він повернувся із своїх роздумів на галявинку, з очей падали сльози. Дуже хтілося якось розрадити Данку. Щось зробити, або сказати, щоб їй не було так боляче. Хотілося, але що тут можна сказати? Та й нічого не поробиш, коли воно вже так сталося. Але й стовбичити тут, коли поруч хтось, кому зараз гірко, теж не хотілося. Дмитрик вважав себе чоловіком, а батьки і бабуся вчили, що чоловік має захищати слабких. Йому стало соромно плакати при незнайомій дівчинці. Розтерши сльози кулачком, він обійняв дівчинку за плечі.
   - Данко, а давай пограємось?
   Данка якось раптом завмерла, ніби й дихати перестала. Потім, розрівнявши плечі, повільно почала підводитись, відвернувшись від хлопчика. Підвелась. Данка стояла спиною до нього, понуривши голівку, та тремтіла. Дмитрик обережно взяв дівчинку за руку і повернув до себе обличчям. Вона не сперечалась. Її маленька ручечка була холодною та трішечки вологою. Голівка нахилена униз. Вона стояла, заплющивши очі, та на щічках залишилося декілька прозорих краплинок.
   - Давай пограємось? - знову запропонував Дмитрик.
   - Давай, - сумно відповіла дівчинка, - а в що гратимемо?
   - Давай у ладок? - запропонував Дмитрик і, не чекаючи відповіді, легенько торкнувся Даниного плеча. - Ти - ладка. І одразу почав тікати від здивованої дівчинки.
   Та не довго вона була здивованою. Вже наступної миті дівчинка щодуху пустилася за Дмитриком. Вони довго гралися на лісовій галявинці. Довго бігали, підіймаючи до неба різнобарвних бабок та метеликів. Коники гурбою вистрибували із-під самих ніг, шукаючи собі нову травинку-сцену. Не дивлячись на довге волосся, Данка виявилася дуже спритною. Бігала вона чи не швидше за Дмитрика, хоча й дівчинка. Трава зовсім не шкодила її рухам, рясна трав'яна ковдра ніби сама відкривала перед дівчинкою свої обійми. Волосся теж зовсім не шкодило їй. Воно якимсь дивом, майже не ворушачись, розтікалося по її тілу, притискувалось до нього і лежало, у який би бік вона не бігла, та як би швидко не розверталася. Проте Дмитрику доводилось дуже високо підстрибувати угору, бо дуже вже трава височила. Не звик він бігати по таким травам. Та й розвертатися дуже швидко теж не виходило.
   Так вони грались. Данка, спочатку мовчки бігала по галявинці, а потім, як і Дмитрик, радісно сміючись. Як і не було щойно ніякого суму. Тільки радість, літо, дитинство, свобода! Нарешті Дмитрик не витримав і просто звалився у пухнасту траву. Він лежав важко дихаючи, але продовжував сміятись.
   - Ні, Данко, вже більше не можу! Вже зовсім втомився.
   Дівчинка підбігла до нього і нахилилася. Дивно, але вона зовсім не втомилася. Її радісна посмішка грала на обличчі весінньою веселкою, а щічки палали мов вечірнє Сонечко.
   - Ну добре, не можеш, то й залишишся ладкою!
   - Ой, справді більше не можу, давай перепочинемо. Ти так гарно бігаєш! Я так і не вмію! - сумно промовив хлопчик.
   - Гаразд, відпочинь.
   Данка лягла поруч із хлопчиком. Лягала на живіт, щоб добре бачити Дмитрика. Її теплі, по дитячому ніжні руки почали гладити хлопцеві чуба.
   - Цей дотик, він, ніби дотик маминих рук. - Дмитрику здавалось, що він зараз летить разом з птахами по небу. Як же йому зараз було хороше.
   - Дмитрик...
   - Так, Данко...
   - Спасибі тобі.
   - За що?
   - За те, що повеселив мене, погрався зі мною.
   - Ні, це тобі спасибі, Даночко. Спасибі, що так весело з тобою. Що погралась.
   Данка поклала підборіддя на руки і якось дуже пильно подивилась на Дмитрика.
   - Що таке? Що сталось? - почав хвилюватись хлопчик.
   - Ні, нічого. Не хвилюйся. Я просто думаю. Знаєш, ти якийсь особливий, незвичайний.
   - Та ні, я - звичайний. Данко, а давай з тобою дружити?
   Дівчинка здивовано подивилась на хлопчика. В її очах було справжнє здивування і якась невпевненість. На хвилинку вона відвернулась від хлопчика. Потім знову повернула обличчя і зігріла хлопчика своєю усмішкою.
   - Ти цього справді хочеш?
   - Так, звичайно що хочу. Мені ще ніколи і ні з ким не було так чудово, як з тобою.
   - Ну, гаразд, давай дружити.
   Дівчинка сіла навколішки і дуже пильно подивилася на Дмитрика.
   - І все ж ти - дуже незвичайний хлопчик. Ти - дуже добрий. Будь ласка, залишайся таким і надалі, щоб не трапилось.
   Дмитрик нічого не зрозумів, але сказав - "Так, я таким і буду". У ці хвилини йому зовсім не хотілося ні про що сперечатись і ні про що питати. Просто хотілось отак лежати на галявинці, дивлячись у небо, дихати цим духмяним та прозорим повітрям, слухати цей голос, що в одну мить став рідним. Зараз ніщо його не турбувало.
   - Дмитрик, я хочу тобі дещо подарувати.
   Хлопчик одразу зацікавлено сів поруч із дівчинкою.
   - Подарувати? Мені?
   - Так, подарувати, саме тобі, - посміхнулася Данка.
   - А за що? Новий рік і різдво вже минули, а мій день народження ще не скоро.
   - Ні, я хочу подарувати тобі щось просто так, - засміялася дівчинка, - візьми оце!
   Вона простягла до Дмитрика долоні, в яких лежало щось незрозуміле.
   - Ось, вдягни це собі на шию.
   Хлопчик обережно взяв те, що пропонувала дівчинка. Це була гілочка, прив`язана з одного боку трав'яним шнурком. Гілочка осини приємно пахла, невеличкі сучечки стирчали у різні боки. Маленький розглядав дарунок, намагаючись збагнути, що це. Дівчинка зрозуміла його намагання і вирішила пояснити.
   - Це - оберіг. Вдягни його собі на шию і носи. Він завжди буде с тобою. Він оберігатиме тебе у лиху годину. Не бійся. Взагалі нічого не бійся!
   Її очі пильно стежили, поки Дмитрик намагався просунути голову крізь петлю. Потім вона нахилилася до нього і поцілувала у щічку: "А це - зігріватиме серце, коли не матимеш ніякої розради". І знову посміхнулась, дивлячись на здивованого хлопчика.
   - Спасибі, Данко. - Хлопчику було якось незручно, ніби він щойно збагнув свою наготу. - Знаєш, а мені зовсім нічого тобі подарувати. Але дуже хочеться.
   - Не хвилюйся, ти вже і так мені багато чого подарував! - підбадьорила Данка. - Мені нічого не треба, в мене тут є все, а те, чого не вистачало, ти мені сьогодні дав. Спасибі тобі.
   Дмитрику було дуже незручно, він був такий вдячний Данці і не знав, як передати їй своє захоплення і подяку. Оберіг зручно розташувався посеред грудей, зігрівав і заспокоював. Зелений трав'яний шнурочок був зовсім не відчутний для тіла. В душі було так приємно від того, що хтось, просто так, зробив такий подарунок. Незвичний, неочікуваний, але такий милий і приємний.
   Дуже хотілось хоча б щось зробити для Данки, але що? Простими словами вдячності всього не передати. Дмитрик взяв маленькі дівчачі рученята, поцілував теплі ніжні долоні і притиснув їх до свого серця.
   - Знаєш, мені ніхто ще просто так не робив дарунків, тільки бабуся. Дякую!
   Данка ніжно посміхнулася Дмитрикові, подивилась йому в очі. Цей погляд сягав у саму душу.
   - Так, я все знаю. А зараз - лягай і трішки відпочинь, тобі вже скоро час прокидатися.
   Дмитрикові щось захотілося заперечити, але Данка не дала цього зробити. Її рученята вмить стали не по дитячому дужі. Вона поклала хлопчика на траву, а пальчик притулила до самісіньких губ.
   - Шшшшшшшш, не шуми і не сперечайся.
   Потім лагідно посміхнулася і знову почала гладити Дмитрика по волоссю. Від цих дотиків хлопчик знову полинув угору, до Вирію. Але дещо його все ж турбувало, і він не міг не запитати...
   - Даночко, а ми з тобою ще побачимось?
   Чомусь ця думка його дуже сильно хвилювала. Здавалось, ніби це єдина зустріч в його житті. І ось так, щойно знайшовши такого гарного друга, доводиться прощатися з ним і ніколи його вже не побачиш. Було дуже сумно і дуже цього не хотілось.
   - Що ти, Дмитрику, звичайно побачимось. Ти тільки мусиш цього захотіти. Дорогу сюди ти вже запам'ятав, то ж не турбуйся.
   Вона знову посміхнулася йому, зовсім як мати посміхається. А потім - заспівала. Вона співала якусь сумну, але дуже добру пісню. Її голос вбирав у себе все навкруг. Хлопчик заплющив очі, намагаючись вловити цю пісню, але вона була невловима, як степовий орел. Пісня линула в усі боки, то затихала, то знову набирала сили та підіймалася вище хмар, досягаючи самого Сонця. І не можна було зрозуміти слів цієї пісні. Вона була ніби і рідна, і, водночас, якась зовсім чужа. Слова були ніби і зрозумілі, але зрозуміти їх Дмитрик не міг. А мотив... Він був якийсь особливо-неповторний. Це - ні на що не схожа пісня, але з нею співало все тіло. Кожна волосинка на голові, і навіть кожний удар серця - все рухалось в такт тому співу. Потім все навкруги вкрило туманом. Зникло сонячне світло, зникла галявинка, зникли Данині рученята. Залишився лише туман. Навіть пісня стала якась далека. Вона ще лунала, але якось тихіше, ніби її співали з-під землі. Густий туман був скрізь, але світла було досить. Та й сам він був теплим і пухким, як пухова перина. Навіть значно м`якішим за траву. У ньому так приємно було спати. Дмитрик вмостився як найзручніше.
   - Синку, прокидайся... - пролунало десь здалеку.
   Ні, що це? Я ж сплю! Тут так затишно , тепло і спокійно!
   - Синку, прокидайся! - вже десь зовсім поруч. Знову відчувається дотик ніжних рук. Мабуть Данка відпочила і знову вирішила його трішки попестити. Але де вона? І звідки вона взяла той оберіг? У неї ж, здається, нічого в руках не було, скільки ми не грали, і на шиї теж нічого не висіло.
   - От сонько, прокидайся. Вже час вставати! - Це точно голос мами.
   Дмитрик розплющив очі. Над ним схилилась мати. Вона ніжно гладила його по волоссю і звала.
   - Дмитрику, синочку, прокидайся. Давай, давай. Вже час.
   Вставати з ліжка не хотілось. Зовсім поруч був цей пухнастий туман, тільки заплющ очі - і ти знову там. У вухах досі лунала Данина пісенька, а поруч із ліжком - холодна темрява. Дмитрик на хвилинку знову заплющив очі. Так хотілося ще трішки поніжитися у цьому теплому, ніжному мареві.
   - Синку, любий, прокидайся вже, мені ніколи. - голос матусі був ніжний, але досить наполегливий.

Дитинство

I Ранок

   Нічого не вдієш, час вставати. Дмитрик сів у теплому ліжку, почав протирати оченята кулачками. За вікном було ще темно. Його завжди кликали прокидатися до світанку. Батьки прокидались рано і йшли працювати. Дмитрик вже звик до такого розкладу. Але як же не хотілось зараз залишати тепле ліжко. Хлопчина солодко позіхнув і потягнувся.
   Потім почав щось шукати у себе на грудях і на шиї. Але нічого там не знайшов, зліз із ліжка і почав якомога швидше вдягатися.
   - Отже, це був лише сон..., - сумно промовив собі хлопчина.
   Одягнувшись, Дмитрик вийшов до сусідньої кімнати, що освітлювалася гасовою лампою. Дерев'яна підлога, що так цікаво скрипіла під ногами, старі, вкриті візерунками плісняви вицвілі шпалери. Велика страшна шафа, скрипучий, як підлога, стіл зі стільцями, напіврозвалені крісла, на яких так цікаво стрибати. Чепурненько вибілена стеля. У кімнаті порядок і чистота, наче і не було вчорашніх ігор. На нього вже чекав батько. Він, як і завжди, сидів за столом, розвалившись на стільці у брудному одязі, від якого неприємно пахло. Дмитро підбіг і обійняв тата, та болісно зажмурився, бо мало не обдерся об батькову щетину. На чоловічому обличчі чітко вимальовувалася гримаса незадоволення.
   - Нарешті, дочекалися. Ти ще довше спати не міг?
   Дмитрику було незручно. Невже він і дійсно так довго вставав та одягався? Хлопчик понурив очі униз. Було дуже страшно дивитися на батька. Десь глибоко у середині почало прокидатися почуття провини. Але все ж так хотілося знову опинитися у теплому ліжку, заплющити очі та знову з`явитися на галявинці біля Данки. Знову погратися із нею.
   - Чого до хлопця із самого ранку причепився? - різкий голос матері вивів хлопчика із солодкого напівсну, відкрив очі ранковим реаліям.
   У кімнату увійшла матуся. Дмитро помітив втому на рідному обличчі, сумні очі. Волосся охайно укладене під рябенькою хусткою. Але Дмитрик добре знав, що у рясному темно-русявому волоссі вже дуже багато сивих прядок. Хлопчик інколи бачив, як матуся намагається висмикнути їх. Морщиться від болю, але смикає. Нажаль, їх стає дедалі більше. Та й волосся вже починає рідішати. В усякому разі, так вона скаржилася бабусі. Мати завжди охайно вдягається, навіть коли просто йде на роботу. Вона і батька намагається вдягти краще, та тато дуже вже неохайний. Завжди забруднить чисті штани, або заляпає все, у що вдягнений.
   - Що, забув коли сам малим був? Теж мабуть із ліжка ставати не хотів?
   - Та годі тобі. Дай із сином побалакати.
   - Ти б краще ввечері, після роботи, не по сусідах, а додому йшов і із сином тоді балакав. А зараз на, снідай, та треба вже йти, бо запізнимося.
   У матусиних руках опинилася таця із сніданком на трьох. Не багато. Трішки вареної картоплі із піджаркою з цибулі, три бутерброди із шматочками копченого домашнього сала. Звичайний сніданок, але яке ж духмяне те смажене сало, вкрите хрусткою темною скоринкою, а як пахне підсмажена цибуля у тарілочці з картоплею! У Дмитрика аж слинка потекла.
   - Добре, мати, давай вже скоріше снідати, - пролунав голос батька вже спокійний і, навіть, лагідний. - Ти, Дмитро, руки вже помив?
   - Так, тату, помив, - збрехав Дмитро. Дуже вже не хотілося після теплого ліжка копирсатися у крижаній водиці.
   - Тоді добре, сідай біля мене.
   Хлопчик сів біля батька. Той одразу поклав свою мозолясту та сильну руку йому на голову, та трішки жартівливо потріпав чуприну. Малий посміхнувся батькові у відповідь. Настрій одразу поліпшився, і захотілось обійняти батька. Той теж посміхнувся у відповідь.
   - Сину, ти там слухайся бабусю, допомагай їй. Вона старенька вже.
   - Так, тату, звичайно.
   Дмитрик дуже любив свою бабусю. Йому подобалось проводити час під її наглядом. Старенька завжди дозволяла йому гратися, навіть, як могла, теж брала участь у його забавках. Ніколи його не лаяла, тим більше ніколи не била. Завжди розповідала йому щось цікаве. Коли хлопчик був із нею, час линув якось інакше. Дмитро вже зовсім замріявся, що ж такого цікавого чекатиме на нього у бабусі, аж мати його погукала.
   - Дмитрику, їж! Та й ти, теж, досить язиком плескати! Швидше їж і ходімо вже! Часу зовсім обмаль.
   Мати швидко почала їсти. Батько теж нахилив голову до тарілки. Але їв повільно, з неохотою. Якось кривлячись щоразу, коли нахиляв голову. Хлопчику теж нічого не залишалося, як взяти в руку виделку й почати їсти. Страва була дуже смачна. Нічим не гірша, ніж виглядала, а, навіть, навпаки, ще смачніша. Картопля так і танула в роті, а духмяне копчене сало ніби само казало: "З`їж мене". А в думках з`явилась лісова галявинка, ладки із дівчинкою - Данкою і та незнайома пісня. Але яка саме? Ні, згадати її малий не міг. А ні слів, а ні мелодії. Єдине, що згадувалось, це почуття спокою, сили та величі. Якось воно так вийшло, що все зникло із тарілки. Дмитрик навіть і не вгледів, як за своїми думками все поїв.
   - От молодець! - похвалила матуся. - Що це таке, що ти сьогодні так добре їси?
   Легка посмішка на красивому обличчі мами, ніжна рука торкається щоки.
   - Почекай синку, зараз принесу пареного молока. Будеш?
   Який же ніжний у матусі голос, коли вона не сварить. Такому голосові не можна сказати ні. Дмитрик сонно киває головою.
   - От і добре. Який же ти в мене молодець! Справжній мужчина!
   Мати задоволено підвелась, зібрала брудний посуд і зникла десь за дверима.
   - Слухай, синку, я хочу тобі дещо сказати. - Батько говорить тихо лагідним голосом, але обличчя у нього дуже похмуре. - Я маю тобі сказати дещо. Дещо дуже важливе. Розумію, ти ще маленький, тому навряд зараз зможеш зрозуміти все те, що я хочу тобі сказати... Але спробуй просто це запам`ятати. Потім, коли станеш дорослим, певен, що ти все зрозумієш.
   Десь за дверима почулося ляскання посуду. "Мати миє посуд", - подумав хлопчик, але що ж такого йому хоче сказати батько? Від зацікавлення він навіть рот відкрив. Сон одразу як рукою зняло.
   - Так ось, сину... - тим же спокійним голосом продовжував батько. - Перше, це люби і поважай свою матір! Вона тебе народила, дала життя, тому вона для тебе єдина найближча людина! Та й взагалі, поважай усіх жінок, бо вони теж чиїсь матері і дали комусь найдорожче - життя. І дають вони його в таких муках...! Тому ти, як що хочеш бути дійсно справжнім чоловіком, маєш не тільки їх поважати, а й захищати. Запам`ятав?
   Дмитрик кивнув головою. Так, він все запам`ятав. Але йому було дуже цікаво, як же це так кожна жінка дає комусь життя? Цього він не розумів. І ще, у нього одразу виникло безліч питань: "А дівчат теж слід поважати і захищати?", "А бабусі, вони теж дають життя?". Ще багато чого лізло в голову, та перебивати батька хлопчик не наважився. За дверима знову пролунали якісь звуки, певно мати гріла горщик із молоком. Батько звів брови, нахилився ближче до хлопчика і продовжував шепотіти.
   - Є ще дещо, сину, ти це теж мусиш запам`ятати і почати виконувати прямо зараз, якщо хочеш бути справжнім чоловіком, а не шмаркачем! Розумієш, справжній чоловік завжди намагається дотримати свого слова! Тому ти маєш не тільки давати обіцянки, але і виконувати те, що пообіцяв. Розумієш? Це є велика відповідальність! Розумієш, перед тим, як щось пообіцяти, ти повинен все як слід обміркувати, чи зможеш ти виконати, чи ні? Якщо бачиш, що ні - краще нічого не обіцяй! Розумієш, що я кажу, чи ні?
   Батькові очі зараз палали зсередини якимось дивним полум`ям. Ніби хтось у них засвітив невеличкі ліхтарики. І ці очі зараз пильно дивилися прямо в оченята маленького хлопчика. Здавалось, що вони дивляться не в очі, а в саму душу. Саме так дивилася на нього і Данка там, десь далеко, зовсім не тут. А може і зовсім не дивилась? Хлопчику стало трохи страшно під батьковим поглядом. Але він добре зрозумів те, що щойно почув від батька.
   - Так, тату, я вас розумію. І я не хочу бути шмаркачем! Я буду справжнім чоловіком! Коли виросту, я зроблю дуже багато корисного! Ось побачите!
   Батько засміявся.
   - Ну добре, добре! Звичайно будеш! Я у цьому і не сумніваюся. Інакше і бути не може, ти ж мій син!
   Батькове обличчя зараз сяяло. Мозолясті, такі міцні руки, обійняли Дмитрика, притиснули його до себе, а потім відпустили. Але обличчя продовжувало сяяти. Батько усміхався.
   Дмитрик сидів і мріяв стати таким же дужим, як і батько, а ще дуже хотілось навчитися усміхатися ось так, як зараз усміхається його тато. Він теж засміявся у відповідь, намагаючись скопіювати батькову посмішку.
   - Що це у вас так весело? - У дверях знову з`явилася матуся із глечиком і стаканами на таці. - Ви скажіть, так і я посміюся!
   На самому кращому в світі обличчі, обличчі матусі теж веселкою засяяла посмішка. Тацю поставила на стіл, потім обережно розлила молоко і сіла сама.
   - Що ж тут у вас такого сталося? Розповідайте вже.
   - Та нічого, - сміючись відповів батько. - Що, ми вже із сином і посміятися не можемо?
   - Авжеж, можете. Але щось мені підказує, що в даному випадку диму без вогню не буває. - Посміхаючись промовила матуся.
   - Та нічого такого. - татове обличчя стало трохи суворішим, навіть якась гримаса жартівливої образи з`явилася. - Просто ми із сином домовлялися у вихідні сходити порибалити на ставок. От і все. Сама ж мені нещодавно казала, щоб із сином побалакав, а не по сусідах... Чи вже і сама забула?
   - Та ні, не забула. - мати трохи здивовано подивилася на батька, потім на Дмитрика і знову повела очі на батька. - Приємно таке чути. Порибалити? От і добре. А зараз - допивайте вже! Запізнюємося.
   Допили молоко. Мати прибрала зі столу глечика і спорожнілі стакани. Батько підморгнув синові і знову посміхнувся. Дмитрик трохи здивовано стежив за батьком. Він зовсім не зрозумів дії тата, але було дуже приємно. Так, це був особливий ранок.
   Вдягалися дуже швидко. У тісних сінях було важко рухатися так, як цього хотіла мати, але Дмитрик намагався. Нарешті одягнувся, з допомогою матері зав`язав собі на шиї шарф і вся сім'я вийшла на темне морозне подвір`я.
   - Ой, як холодно, - поморщився Дмитрик.
   - Нічого, синку, давай зараз швиденько йтимемо, от і зігріємося, - посміхнулася у відповідь матуся. - Петре, ти там скоро? Сіни зачинив? Давай хутчіше, спізнимося!
   Тато зачинив вхідні двері, спустився з ганку і підійшов до Дмитрика, який пританцьовував на місці, та стурбованої матусі.
   - Та нічого, Галю, навіть якщо і спізнимося? Сьогодні такий чудовий ранок, цим треба скористатися. Ходімо вже.
   Уся сім`я гуртом вийшла на занесену снігом вулицю. Мати сміялася і грала із Дмитриком у здоганялки. Батько дорогою весь час жартував і підбадьорював Дмитрика. Хлопчику спочатку було дуже незручно бігти по морозу. Хоча це було далеко не вперше, але кожного разу він знову відчував цей холод. Темрява теж трішки лякала, але поруч були обидва батьки. Зазвичай, вони просто мовчки відводили його до бабусі, а самі далі прямували до себе на роботу. Але сьогодні був дуже особливий ранок. Дмитрик вже й забув, коли його мати так щиро і безтурботно сміялася, а тато - жартував. Він взагалі не пам`ятав, коли батько не лаявся із матусею, а щоб вони обидва із ним ось так просто гралися. Дмитрик був щасливий. Він відчував, що зараз щасливий не тільки він один, а всі: татусь, матуся, і, напевно, цілому світу зараз дуже хороше, бо цей ранок - дуже особливий! Навіть Новорічні свята, і ті чимось поступаються цьому дню. І ніщо: ні темрява, ні вітерець, ні холод, ні сніг, що дістає майже до колін, ні навіть сама зима - не заважають його сім`ї бути щасливою. Йому - бігати, батьку - жартувати, матері - просто бути матір`ю. Вони наче йшли, наче - бігли, а Дмитрику хотілося прямувати так із батьками ще і ще. Наздоганяти свою маму, чути жартівливий голос батька, матусин сміх. Він так поспішав наздогнати маму, що навіть спітнів. Із рота при диханні й кожній новій порції веселого сміху вилітали клубки пару. Вони ніби намагалися розтопити кригу зими і вкрити собою все перед очима, але підіймалися стовпчиками вгору і танули в передсвітанковій темряві. Та на зміну їм з`являлися інші стовпчики, разом із маминими і батьковими. Нажаль, така довга дорога скінчилася швидко. Хлопчик навіть набігатися не встиг.

II Бабуся

   Бабуся вже чекала на них біля хвіртки. Дмитрик побачив її заздалегідь і побіг до любимої старенької. Вона теж пішла на зустріч правнукові. Невдовзі зустрілися. Дмитрик міцно - міцно обійняв її. Від бабусиної куфайки пахло часником, цибулею і ще чимось, чим саме, Дмитрик не знав. Але це були приємні запахи і дуже приємне відчуття - обіймати свою улюблену бабусю!
   - Дмитрику, сонечко, - слабеньким голосом прогукала бабуся. - А я на тебе вже давно чекаю. Чому ви так довго?
   - Доброго ранку, бабусю. - мама з татом вже теж підійшли.
   - Доброго ранку, Маріє Михайлівно. - Батько привітався із сяючою посмішкою на обличчі.
   - І вам доброго ранку. А що так довго сьогодні? І чому такі веселі?
   На бабусиному обличчі теж з`явилася така ж посмішка-веселка. Вона дивилась на подружжя, поклавши руки на Дмитрикові плечі. Її обличчя почало сяяти. Старенька була приємно здивована. Дмитрик раніше ніколи не бачив її такою.
   - Та нічого особливого не трапилось, не хвилюйтесь, Маріє Михайлівно, просто сьогодні добрий ранок. От нам і весело! Мабуть, тому і спізнилися.
   - Бабусю, будь ласка, нагляньте за Дмитриком, а нам слід вже йти. - Трохи стурбовано попросила мати.
   - Авжеж, нагляну... Йдіть і не хвилюйтесь. Ходімо Дмитрику до хати, бо холодно на подвір`ї. До речі, ви, як завжди, ввечері зайдете?
   - Так, бабусю, якщо, Бог дасть, все буде добре.
   - От і добре, чекатимемо на вас ввечері. До побачення.
   - До побачення, - хором гукнули батьки і швидко попрямували по протоптаній стежці у темряву. Дмитрик швиденько побіг через двір до бабусиної хати. Нарешті він дочекався, і тепер бабуся знову розповідатиме йому стільки всього!
   Темні і теплі сіни. Скрізь пахло різними травами. Скільки разів він сюди заходив? Здавалося, що він тут знає все, але якби щось потрібно було знайти, то, мабуть , і не зміг би. Дмитрик вже роздягався, коли до хати увійшла бабуся.
   - Який ти швидкий, Петрику, ой, Андрійко, ні, - Дмитрику. Зараз поп`ємо чаю, а потім допоможеш мені по господарству? Курочок треба погодувати, кроликам травички дати.
   Бабуся дуже часто плутала ім`я Дмитрика. Йому навіть здавалось, що вона це навмисно робить, щоб подратувати. Як це так можна, забути чиєсь ім`я? До того ж таке просте! Але ображатись на бабусю він не міг, бо дуже вже сильно її любив.
   - Так, бабусю, як скажете. Бабусю, а чому ви мене весь час іншим іменем називаєте? - таки не втримався він.
   - Ой, онучку, не ображайся, будь ласка! - схвильовано почала бабуся. - То я не навмисно. Ти ж знаєш, я в тебе вже дуже старенька, а старі люди завжди все плутають. Це само виходить. А ти що, ображаєшся на мене?
   - Та ні, бабусю, що ви? Звичайно ні! Просто цікаво було. Ви ж мене часто якось інакше кличете.
   - Ну як же ж я тебе можу кликати? - засміялася бабуся. - Петрик - це твій батько, Андрійко - то мій чоловік покійний, Царство йому Небесне!
   Бабуся на мить знову стала серйозною. Перехрестилася, потім якось сумно зітхнула, та й знову подивилася на хлопчика.
   - А ти - Дмитрик, мій єдиний і улюблений онук!
   - А Сергійко? - якось сором`язливо запитав маленький.
   - А Сергійко - це твій дід, теж нині покійний, Царство йому Небесне.
   Бабуся знову перехрестилася. Знов чомусь засумувала.
   - Та й годі вже, ходімо чай пити! Хочеш?
   Хлопчик кивнув головою і побіг на кухню. Бабуся попрямувала слідом своєю неспішною ходою, схилившись уперед і підтримуючись за все, що траплялося під руки. Хата, як і все навкруги, Дмитрикові здавалася дуже великою, майже неосяжною. Кухня здавалася дуже просторою та затишною. І ще хлопчик помітив, що він завжди рухається набагато швидше, ніж батьки, і, звичайно, ніж бабуся. Але у дорослих все якось вправніше виходило. От і зараз, він встиг не тільки прибігти, а й пробігти декілька кіл на кухні, доки бабуся допливла до плити та й не наготувала чаю. Чай, як і завжди, у бабусі був незвичайним. Вона не визнавала ніякого звичайного чаю. Для неї цей напій - це суміш усіляких рослин. Вона довго намагалася пояснити хлопчикові, чому робить саме такий чай, але так і не змогла. Просто він дуже любив цей смачний та духмяний напій, після якого хотілося побігати та погратися. Коли він питав, що бабуся туди кладе, то чув у відповідь: "Гілочки вишні, малини, чебрець, ромашку, та свою вдячність рідній землі".
   Дмитрик із насолодою випив чашку смачного напою з пиріжками. До речі, пиріжки бабуся теж пекла надзвичайні, як взагалі все, що вона готувала.
   - Ну що, онучок, сонечко вже встає! Ходімо інших годувати?
   - Ходімо, бабусю.
   І вони разом попрямували до сараю. Дмитрик, як і завжди, біг попереду бабусі. Він любив гратися із "мешканцями" старенької. Кури, гуси, кролі - все це було досить цікаво! Особливо, коли вони були маленькими.
   Це вже стало своєрідним ритуалом. Щоранку, окрім вихідних і свят, хлопчик приходив до бабусі, снідав, або просто пив чай, потім йшли годувати бабусину худобу, після чого можна було погратися. Частіше за все гратися доводилося самому із собою, бо бабуся займалася домашніми справами. Але Дмитрик весь час відчував , що вона за ним стежить, якось вже встигала, не дивлячись на свій похилий вік.
   Цей день був не виключенням. Тому хлопчик, як звичайно, грав у хаті сам із собою. Сьогодні він був генералом і командував військами-солдатиками. Він охороняв свій табір від нападу звірів-гігантів, якими, до речі, теж він командував. У сусідній кімнаті тяжко дихала бабуся. Вона щось робила, та у хлопчика був вільний час і він повністю поринув у війну. Зараз Дмитро не міг ні на що відвертати увагу, бо велет-кіт намагався перескочити через "стіну" табору. Ось тут знадобилося все вміння його бравим "солдатам", які почали вести вогонь прямо по величезній звірині. В цей же час варвари зі списами та мечами кинулися тіснити його з боків. Часу було досить мало, бо вже на підступах до "фортеці" з`явився ще один, велет-заєць. Та й кіт теж почав ухилятися від прямих пострілів снайперів і кидатися на варварів. Терміново знадобилася допомога "танків" та титанів-неандертальців. Битва тривала і важко було передбачити, хто ж переможе. Снайпери стріляли по зайцю-велету, танки вели вогонь по велету-коту. Неандертальці завалювали його камінням та намагалися втримати на місці. Воїни-варвари загинули всі. Хлопчику здавалося, що весь світ навколо завмер. Зникли всі звуки, і на зміну їм прийшли звуки бою. Були лише фортеця, його воїни і його велети. Дмитрик чітко вирішив, що потрібно врятувати фортецю, та перемогти солдатам.
   - Андрійко... чи той, Дмитрику, ти не хочеш мені допомогти? - голос бабусі висмикнув хлопчика із-за стін фортеці саме в той час, як солдати-люди вже почали перемагати. Велет-заєць так і не добіг до стіни, бо снайпери почали влучно стріляти йому по лапах, а велета-кота почали перемагати неандертальці зі списами. Хоча той і зміг розвалити танк.
   І саме в цей час бабусі знадобилася допомога.
   - Бабусю, а можна ще трішки почекати? Я ще не догрався! - почав благати малий.
   - Онучок, рідненький, а може потім дограєшся? У тебе ще ж так багато часу попереду, а мені хто ж допомагатиме поратися?
   Хоча Дмитрикові дуже не хотілося припиняти гру, але відмовляти бабусі хотілося ще менше.
   - Гаразд, допоможу, - крізь зуби процідив маленький і підвівся. - А що треба робити, бабусю?
   - От і молодець, синку, от і добре! А робити? Та нічого складного. Просто допоможеш мені обід приготувати, та і вечерю для батьків приготуємо. Хочеш же матусі догодити?
   - Так, звичайно, - без зайвого бажання промовив хлопчик і попрямував слідом за бабусею до кухні. Це був один із тих випадків, коли Дмитрик бігти зовсім не хотів. Тому взявся за ніж і сів біля бабусі, коли та вже чистила картоплину, обережно знімаючи лушпиння на підстелений папір.
   - Дивися, синку, чисть так, як я тобі показувала. Пам`ятаєш? Так, обережно. Дивись, не поріж пальця! Так, та й лушпиння не розкидай, бо з нього зваримо курям їжу.
   Дмитрик чистив картоплю. Намагався робити це як слід і точно повторити рухи бабусі. Виходило, але яка ж то нудна справа, чистити картоплю. Бабуся щось почала наспівувати собі під ніс, а Дмитрикові стало зовсім сумно.
   - Бабусю, га, бабусю, розкажіть що-небудь, будь ласка.
   - Та що ж тобі, дорогенький, розказати?
   - Та що-небудь, у вас це так добре виходить. Ви ж стільки знаєте!
   - Ну добре, розповім, тільки скажи про що? - засміялася старенька.
   - Ну, наприклад, про домового. Ви мені колись почали розповідати, і не встигли. Пам`ятаєте?
   - Так, звичайно! Здається пригадую. Ну гаразд, слухай.
   Бабуся поправила червону хустинку, трішки прокашлялася, посовалася на стільці, вмощуючись зручніше, і почала розповідати.
   - Домовик - це господар у домі. Саме він, а не людина. Живе він довго, набагато довше за будь-яку людину. Навіть іноді довше, ніж сама хата. Буває таке, що коли невдячні "господарі" переїздять до нової оселі, а домовика не кличуть, той зостається і стереже старий будинок. Інколи нових господарів зі світу зживає, так ображається на весь рід людський. Ніхто не може у такій хаті жити довго. Тікають люди. Не витримують. І стоїть покинута оселя. Стоїть довго. Коли ж стіни заваляться до самісінького фундаменту, а місце заросте травою - кудись собі зникає. Ось так, онуче. Гаразд, картоплі для юшки ми вже начистили. Будемо починати готувати?
   - Так, бабусю, але ж ви так мало розповіли, - розчаровано і скривджено заявив малий. - Мені ж так цікаво! А звідки ці домові беруться? Чому люди тікають? Які вони з себе, ті домовики? Розповідай, бабусю, будь ласка!
   Наполегливий тон улюбленого дитяти змусив бабусю продовжити розповідь, але вона не поспішала. Потерла старенькі зморщені руки об край фартуха. Поплямкала беззубим ротом.
   - Розумієш, Петрику, чи той, Дмитрику, готувати їжу слід із гарними думками. Слід дякувати Господові, думати про добрі вчинки, бажати чогось доброго. Тоді і їжа буде смачніша і корисніша.
   - Ну то й що? - не зрозумів, до чого веде бабуся, хлопчик. - Що тут такого? Розповідайте!
   - Розумієш, синку, домовики, вони хоч і справжні господарі, та вони не завжди добрі. Вони різні і вчинки в них бувають також різними. Та й взагалі...
   Бабуся повернулася до ікони, перехрестилася та вклонилася зображенню. Потім повернулася до малого, який, витріщивши очі, дуже уважно її слухав, навіть рота відкрив. Посміхнулась, і тільки після цього тихенько, майже пошепки, закінчила думку.
   - Та він, розумієш, він не зовсім чистий. Тобто він - скоріше нечисть. Тому Богові, напевне, не дуже до вподоби, а якщо так, то не гоже нам, християнам, та ще й Православним, усяку нечисть до їжі кликати! Не по Божому це! Розумієш?
   Хлопчик здивовано дивився на бабусю. Із усього, що вона сказала, він майже нічого не зрозумів. Бабусина промова лише тільки сильніше розпалила вогонь дитячої цікавості. Дмитрику вже аж свербіло почути про домовика. У голові вже крутилося безліч питань... Але ж так не хотілось сперечатись із бабусею. Як же ж попросити її продовжити розповідь?
   - Ні, бабусю, не зрозумів, - опустивши очі, вимовив Дмитрик.
   Бабуся важко зітхнула, похитала головою. Що ж тут можна сказати? Як пояснити маленькому хлопчикові основні засади добра і зла? Як, коли навіть дорослі... Ні, особливо дорослі, взагалі не можуть зрозуміти? Як можна сумістити такі різні, але однаково стародавні традиції? Сумістити й передати малечі? Як зберегти свій світогляд і не знищити світогляд дитини? Бабуся не знала. Дивлячись в очі хлопчику, вона змогла лише ще раз похитати головою та поправити хустинку.
   - Бабусю, а ви казали, що домовики... ну, що вони всі бувають різні? - хлопчина і не збирався відступати без бою.
   - Так, казала, - приречено видихнула бабуся.
   - Ну, тоді, - трохи впевненіше почав наполягати Дмитрик, - тоді, може ви розкажете про гарних домовиків? Про тих, що не гнівають Бога, й тих, що роблять добрі вчинки, допомагають людям.
   Дмитрик ще не зовсім усвідомлював, хто такий Бог, але він бачив, що його дуже поважає бабуся. Поважає - і боїться. Навіть портрет його багато разів бачив, на іконах. Їх було дуже багато у бабусі. У кожній кімнаті у куточку вони висіли разом із біленькими рушничками. У нього вдома вони теж були, але не в такій кількості. Загалом, що Бога треба поважати, Дмитрик вже зрозумів, ось і вирішив піти до заповітної мети завдяки Йому, Богові. Бабуся зрозуміла, що змінити тему розмови цього разу не вдасться. Посміхнулася кмітливості Дмитрика, підвела руки вгору, ніби "здаюсь", і стомленим голосом продовжила:
   - Добре, переконав. Буду розповідати. Але якщо їжа буде не смачна, або стане зле - я тебе попереджала!
   - Гаразд! Згоден! - радісно застрибав на місці маленький.
   - Слухай вже, в`юн! І не забувай допомагати мені варити юшку! Дивись, щоб піна не йшла з каструлі. Домовик частіше за все показується людям як старенький дідусь, але дуже маленький. Або як кіт, тільки той кіт ходить на задніх лапках. А дід Грицько, пам`ятаєш його? У нього у голубнику, на горищі, теж домовик жив. Грицько казав, що той допомагав йому за пташками доглядати. Ой і давно ж це було... Так ось, ці домовики (ті, які добрі) стежать за порядком у оселі. Що як вимито, як стоїть і, особливо, де стоїть. Якщо добрий господар у домі, то й домовик до нього добре відноситься. Допомагає людині. Речі по місцях розставляє. До речі, якщо домовик якусь річ на якесь місце "оприділив", тобто поставив, то краще туди її надалі і ставити. Бо все одно буде її на те місце совати.
   - А чому він її туди ставляє?
   - Тому що йому краще знати, де якій речі місце. Бо речі, як що вони не на тих місцях стоять, то можуть накликати лихо на господаря. І взагалі, якщо щось у домі б`ється, або ламається саме по собі, то його краще одразу викинути з хати! Домовики охороняють оселю від злих "очей". Тому слід придивлятися і прислухатися, що вони підказують! А вони завжди підказують. Ще вони допомагають знайти загублені речи. Ось, наприклад, загубив ти десь у домі ключі. Шукаєш-шукаєш, а знайти сам не можеш. Лягаєш уночі спати, а з зранку прокидаєшся, а ключі вже на столі, або на шухляді лежать. Хоча вчора там їх і близько не було. Ось так! А ще, коли добра господиня - то уночі любить коси їй плести. Прокидається жінка уранці, а волосся все у рідку косу заплетене, та так вправно, людина так і не зможе. Довго тоді ходить із заплетеним волоссям.
   - Оце цікаво! А що, коли не до вподоби господиня?
   - Коли господиня не вправна, або взагалі, ледача, то може і почати душити її уві сні. Це він її так виховує, щоб вправнішою ставала. Взагалі, домовик ледарів не любить. Любить, щоб усе було до ладу. Так ось, взагалі, користь велика від домовика у домі... Дивись, цибулька на сковорідці підгорає! Слід олійки долити і перемішати. Так, молодець. Гарно виходить! Дякувати Богові, нічого не підгоріло і дуже смачно пахне. Із чим юшка буде? Яку засипку кластимемо?
   - Мабуть гречку?
   - Добре, давай гречку. Зараз, стривай, дістану торбинку. Там у мене вже перебрана лежить. Ой, як важко нахилятися мені стало. Та, дякувати Богові, сила поки ще є, ногами ходжу. Ось, бери.
   Важко дихаючи, бабуся розгорнула торбинку і відсипала трохи гречки. Хлопчик обережно засипав її у окріп і додав піджарки.
   - Добре, синку, через декілька хвилин буде готове. Давай готувати стіл. І дивись, попереджаю одразу, коли я їм - я глухий і німий! - застерегла Дмитрика бабуся від подальшого допиту. - Усі питання - після їжі. Бери ніж і обережно нарізай хліб. Так, молодець, ріж обережно, щоб крихти не сипалися.
   Дмитрик нарізав хліб і поклав його на тарілочку. Тарілочку переніс на кухонний стіл, а крихти хотів змести у помийне відро. Бабуся його зупинила.
   - Ти що робиш? Хіба можна хлібом розкидатися? - тремтячими руками вона згребла маленькі крихти і обережно все відправила до рота, навіть жодна крихта на підлогу не впала. Потім промовила: "Добре, сідаймо їсти. Й будь ласка, синку, ніколи в житті не викидай і не розкидай хліба. Це - наш найбільший скарб!".
   - Добре, бабусю, але чому? Його ж вдосталь. А крихти, ви ж самі казали, що треба стежити, щоб стіл був чистий, без крихт, бо таргани заведуться, - образився хлопчик.
   - Так, казала. І треба слідкувати. Але не доведи Господи тобі, або твоїм нащадкам, пізнати, що таке голод. Бо після нього зовсім по-іншому починаєш ставитися до хліба.
   - Бабусю, а ви що, знаєте, що таке голод? - зацікавився малюк.
   - Так, - після тривалої паузи тихенько прошепотіла бабуся, - я знаю, що таке голод. Добре, годі! Сідай-бо до столу і починаємо їсти. Куди? А Отче наш?
   Дмитрик підвівся над тарілкою, що ароматно димила густою білою парою, склав руки, як і бабуся, і разом завели: "Отче наш, іже єсі на нєбєсі, да святиться ім`я твоє...амінь". Хором закінчили.
   - Добре, Дмитрику, тепер давай вже їсти. Смачного!
   - Дякую, бабусю. І вам смачного!
   - Дякую, любий. Давай, хто швидше поїсть? Пам`ятаєш, там курочки та кролики теж чекають, щоб поїсти. Зголодніли вже мабуть, тому треба швиденько нам все поїсти і нагодувати їх.
   Після обіду хлопчик допоміг бабусі нагодувати й усіх інших мешканців. Він сам ніс величезну каструлю із кашею. Ледь доніс, така важка вона була, та нічого - зате бабусі легше. Назбирали свіженьких яєчок. І хоч бабуся весь час скаржилася, що щось кури погано несуться, та Дмитрикові здалося, що яєць дуже багато. Потім, як і звичайно - відпочинок. Нарешті додому завітав кіт Мурик. Перевірив свою миску, підібрав все, ще й вилизав її. Потім діловито вмостився на ліжку із Дмитриком й почав вмиватися. Хлопчику було трохи смішно спостерігати за цим і хотілося послухати щось цікаве від бабусі.
   - Бабусю, розкажіть мені щось, будь ласка.
   - Ой, онучку, що ж тобі такого розказати?
   - Ну, ви мені про домовика ще не все розповіли.
   - Та що ж я таке пропустила?
   - Ну, ви не сказали, звідки вони взагалі беруться, і я не зрозумів, чому, коли від них стільки користі, вони все одно вважаються нечистою силою?
   - Ох, розумнику ти мій. Гаразд. Я ж сама не все знаю, та те, що знаю, розповім. Слухай, тільки спробуй заснути. Я теж втомилася і хочу трішки перепочити.
   Хлопчик, погоджуючись, кивнув головою. Притиснув до себе Мурика, зручніше вмостився в ліжку і приготувався слухати, аж очі заплющив.
   - Добре. Звідки вони, з людей ніхто, напевно, не знає. Проте подейкують, ніби домовики - то є духи, душі давно померлих, що колись побудували цю хату, а потім в тілі домовиків охороняють свою оселю. Не знаю, наскільки то правда, але так говорять люди. Я ж міркую, що це не зовсім так. Певне, то є якісь окремі істоти, які існують по невідомими нам законам. А чому їх, як і русалок, водяників, лісових кличуть нечистими, так це тому, напевно, що ці істоти ховаються від сонячного світла, а із заходом Сонця вони починають з`являтися. Ось, мабуть, так. В усякому випадку, я більше нічого про те не відаю.
   - Бабусю, а ви, особисто, коли-небудь бачили домовика?
   - Так, колись давно бачила. Я тоді ще маленька була. Як же ж давно це тільки було... - старенька заплющила втомлені очі. На її обличчі з`явилася посмішка. Мабуть, так вона посміхалася, коли була ще зовсім маленькою дівчинкою. Колись, коли ще цей невідомий світ здавався їй неосяжним і світлим, великим, щирим і захищеним. Захищеним Богом, батьком, матір`ю. Безтурботним і безхмарним, сповненим дитячих світлих мрій і нездійсненних сподівань. Колись вона була там... Бабуся сумно видихнула. Відкрила очі. Вона знову знаходилася у кімнаті, поруч із онуком, який не засне, доки вона не задовольнить його таку чисту, щиру дитячу цікавість.
   - Жив тоді дядько Іван, батько діда Грицька. Пам`ятаєш діда Грицька? Так от, ми ще зовсім малі були. Часто гралися. Дітей тоді було дуже багато, не те що зараз. Тому сумувати нам не доводилося. Так от, гралися ми якось із Грицьком у схованки у нього у дворі. Він жмурився, а я замислилася, не знала куди бігти ховатися. Коли бачу, що у хату відчинені двері. Не довго думаючи, забігла у дім, а там, у сінях, дивлюсь - драбина на горище приставлена, а в дверцятах стоїть дядько Іван, посміхається та рукою махає: йди, мов, до мене. А вже ж надвечір діло було. Якось моторошно. Та чую, що Грицько вже скінчив рахувати і ходить за дверима, шукає нас. От я і подерлася нагору. А там - дядько Іван стоїть і посміхається. Бере мене за руку і веде у куточок, там у нього голуб'ятня була. Нахилився до мене й питає у самісіньке вухо: "Дівчинко, ти у домовиків віриш?".
   - Так, - кажу я перелякано.
   - А ти їх коли-небудь бачила?
   - Ні, дядьку Іване, не бачила. Ніколи в житті не бачила.
   - А як побачила б, злякалася?
   - Ой, навіть і не знаю, якби сама, то точно перелякалась би.
   - А коли б я поруч був, або ще хтось із дорослих?
   - Тоді, мабуть, не дуже, - відповіла я.
   - Гаразд, - каже він, сам рукою бік підпирає, а іншою - вуса крутить. Стоїть, сміється, а потім знову питає у мене. - А хочеш зараз домовика побачити?
   - Так, - кажу. А самій же ж страшно. Коліна так і тремтять. Але цікавість була набагато сильнішою, ніж той страх, тому я сказала: "Так, дядьку Іване, хочу! Покажіть мені його, будь ласка.".
   - Ну, гаразд, дівчинко, ходімо, тільки не кричи, навіть якщо чогось і злякаєшся.
   І повів він мене у сам голубник. Дивлюсь, а там серед пташиного пір`я стоїть блюдечко із молочком. Я спочатку так нічого і не розгледіла. А потім, коли трішки придивилась, Боже, я ледь не заверещала! Я побачила маленького чоловічка. Він стояв поруч із блюдечком. Стояв і дивився на мене. Був схожий на котика. Все обличчя волохате якесь, сіреньке. У вишитій сорочині та ще й взутий у черевички. Котик котиком, хвостика лишень немає. Стоїть собі, дивиться на мене знизу вгору. Очі так і світяться. Руки у боки. Та й руки якісь дивні у нього. Ніби і руки як руки, звичайні, але щось не так. Навіть не збагну, що саме, але щось не так і все. Та й очі теж, дивні. Ніколи в житті я більше таких не бачила. Ніби і звірячі, та, водночас - людські. Подивилися ми кілька хвилин один на одного, а потім дядько Іван мене тихенько за плечі відтягнув. Сам низько вклонився домовику і повів мене до виходу.
   - Ну що, побачила?
   - Так, - пошепки кажу я, - побачила, дякую.
   - А ти молодець, я думав доведеться тобі рота рукою прикрити, щоб не галасувала. А ти - ані пари з вуст! Молодець, дівчино! То як, сподобався тобі домовик?
   - Так, дядьку Іване, дуже сподобався. Він такий маленький, на котика схожий.
   - Так, трохи схожий. Тільки ти краще нікому не розповідай, що його бачила. Це я тобі, сам не розумію чому, вирішив показати "господаря". Та й дивно, що він погодився тобі показатися. Це дуже рідко буває, щоб він перед кимсь з`явився. Моя жінка його ніколи не бачила, хоча частенько він їй коси плете. Ось Грицько - той декілька разів бачив.
   - Дядьку, а чому він вам з`являється? - запитала я, бо коли малою була, такою як ти, може, навіть трішки молодшою, то дуже цікава була.
   - Ну, певне тому, що подобаюсь я йому. Годую його постійно. Не шкодую для нього молока та меду. Та й пряники часто виділяю для нього та його родини.
   - Так у нього і родина є?
   - Так, звичайно! Жінка - домовиха, та й діти - домовички! Ось так! І всіх їх він годує. І нас також годує, а ми йому віддячуємо! Добре, а тепер спускайся, тільки обережно, бо вже всі хвилюються.
   Ось так я й побачила домовика.
   - Бабусю, - засинаючи промовив малий, - а у вас у домі домовичок теж є?
   - А з чого ти взяв таке? Є, напевно.
   - Та просто я бачив блюдечко, за шухлядою, а в ньому - весь час свіженьке молочко.
   Бабуся засміялася. Видно було, що їй і самій дуже сподобалося розповідати цю історію.
   - От розумнику ти мій! А може то я для Мурика наливаю?
   - Так у Мурика своє блюдечко є. І стоїть воно на кухні, біля мийки, а туди, він певно і не підлізе. І я ще під шухлядою пряники іноді бачу.
   - Ти диви: все ти бачиш, все розумієш. Зовсім дорослим вже став. Так швидко? Господи, і коли тільки наші діти встигають рости? Гаразд, ти вже все зрозумів. Тепер, давай поспи трохи. Мені теж перепочити треба. Так важко - я вже зовсім втомилася.
   Дмитрик міцніше обійняв Мурика, який щось собі муркотів, та й заснув. Він і сам не збагнув, коли встиг втомитися, але заснув легко і безтурботно. Бабуся трохи посиділа біля нього. Похитала сивою головою, зняла хустку і лягла у ліжко, яке стояло поруч із тим, де мирно сопів Дмитрик.

***

   - Онучку, підводься, любий, вже скоро матуся прийде.
   Голос бабусі був напрочуд гучним. Дмитрик аж злякався і одразу підхопився. Бабуся стояла поруч нього та гладила його по руці. Кіт кудись втік.
   - Чого ти? Не лякайся, це я. Чи може тобі щось наснилося?
   Для Дмитрика все поступово ставало чітким та зрозумілим, реальним. Що саме йому наснилося, він не пам`ятав, але почувався дуже бадьоро. Трішки тягнуло ще поспати, та за хвилину прийшло нове бажання - підвестись і побігати. Позіхнувши, хлопчик виліз з ліжка й почав кволо одягатися.
   - Ні, бабусю, нічого мені не наснилося. Хочу пограти!
   - От, добре, одягайся і йди на двір. Я зараз теж піду. Хочу трохи повітрям подихати.
   - Бабусю, а як же кури?
   - А що з ними, рідненький?
   - Та годувати ж, напевно їх потрібно?
   - А, ось ти про що, - бабуся посміхалася. Не хвилюйся, господарю ти мій, я їх вже нагодувала. Не хотіла тебе будити, бо ти так солодко спав!..
   Дмитрик одягався, бабуся гладила його волосся. Її руки, як завжди, трохи тремтіли. Дмитрикові було дуже цікаво, чому вони тремтять, та на всі питання і бабуся й батьки відповідали, що вона вже старенька, і таке трапляється у стареньких людей.
   - Бабусю, а я скоро постарію?
   - Ой, онуче, - злякано стрепенулася бабуся, - чого це ти про це думаєш? Ти ж іще зовсім маленький! Рано тобі про це ще навіть думати. Тобі, спочатку, вирости треба, стати на ноги, самому створити сім`ю, зростити дітей, а вже потім, можна і про старість думати!
   - Бабусю, а чому ви таке кажете? Хіба я не на ногах стою?
   - Ой, Дмитрику, - бабуся сміялася. Її стареньке обличчя засяяло веселкою. - Не в тому розумінні. Нічого, трішки підростеш, сам зрозумієш, що я мала на увазі.
   - Бабусю, а ви швидко постаріли?
   - Ой, та де там? Я ціле життя прожила, навіть багато життів, перш ніж постаріти. Якось воно само у свій час прийшло. Всі навкруги чомусь по іншому почали звертатися... Та нічого, не хвилюйся, тобі до старості ще дуже далеко.
   Дмитрик бігав по вулиці, грався із бабусею у здоганялки, й одразу намагався сховатися від неї. Грати в такі ігри з бабусею було не цікаво. Вона завжди відставала. Бігав він і міркував над всім, що розповідала бабуся. Багато чого не міг зрозуміти, та особливо не міг збагнути, коли ж саме до нього має прийти та сама старість. Особливо турбувати свій розум не хотілося. Хотілося рухатися. Знайшов якийсь уламок дубця, який вмить перетворився в автомат. Бабуся вибула з гри, бо війна - то справа чоловіків! Та й взагалі, старим на ній робити нічого. Це чоловікам потрібно їх захищати. Ось і "захищав" він свою бабусю від нападів ворожої сили. Ціллю ставало все, що мало необачність потрапити на очі. Дісталося і горобцям, і Мурику, який несподівано з`явився на шляху маленького воїна. А ось у будинку навпроти, де мешкала родина Семенюків, розташувався ворожий табір. Цей будинок був обстріляний весь.
   Оце ігри! Оце й справді цікаво!
   Темнішало. Ворожий будинок вже був обстріляний декілька разів. Ворог був знищений. Якщо і не весь, то більшої частини вже точно не існувало. Проте деякі "залишки ворожої сили" намагалися влучити в хлопчика, що гайсав у сусідньому дворі. Коли ж Дмитрик "вбив" усіх, то здалося, ніби ще не награвся, тому вороги кинули додаткові сили...
   - Дмитрику, дивись, мати йде! - відірвала його від запеклої битви бабуся. - Іди, зустрічай!
   Випустивши декілька контрольних пострілів по будинку, хлопчик із почуттям виконаного обов`язку попрямував до хвіртки. Матуся прийшла, як і завжди, чимось стурбована. Обійняла маленького, потім подякувала бабусі.
   - Галю, доню, що знову таке? - стурбовано запитала бабуся.
   - Та ні, бабусю, нічого. Просто день важкий сьогодні. Як у вас справи?
   Від ранкового піднесеного настрою не лишилося ані краплини. Вона ніби нічого не помічала. Щось розповідала, щось питала, але Дмитрик відчував, що вона не тут. Ніби є щось, що її кудись кличе. Першою спитала бабуся.
   - Галю, доню, а що Петре? Він не з тобою?
   - Та... як і завжди... каже, що ніколи, дуже багато роботи. Це взимку, уявляєте?
   Бабуся стурбовано похитала головою.
   - Так, доню, розумію.
   - Сьогодні, певне, знову доведеться чекати на "явище"! Сподіваюсь, хоч не так пізно прийде.
   Бабуся тільки хитала опущеною головою. Дмитрик теж щось відчував. Ні, не розумів, а саме відчував! Матусин біль, що щось негаразд. Якось воно не так, як має бути. Але що саме, і як воно має бути, він не розумів.
   - Гаразд, доню, я вам вже вечерю приготувала, може у мене повечеряєте?
   - Дякую, бабусю, та ми, певне, вже підемо, бо в нас не топлено. Доки доберемося, доки протопимо. Самі ж розумієте, вдома безліч справ.
   - Так, люба, звичайно розумію. Гаразд, йдіть, нехай щастить вам. Візьміть вечерю із собою.
   - Дякую, бабусю. За все дякую. Вибачте мені за незручності. - Стомлено подякувала матуся, взяла в одну руку принесену бабусею торбинку, в іншу - руку Дмитрика і попрямувала до хвіртки.
   - Та що ти, доню? Які незручності? Господи, що ти таке говориш? Приходь ще, і онука мені теж приводь. На здоров'я вам. Бережи вас Господь! - Бабуся навздогін перехрестила Галину і Дмитрика, а сама кволо попрямувала до свого будинку.
   Йшли мовчки. Така знайома дорога здалася нескінченною та сумною. Мати не відпускала руку Дмитрика. Ні розмов, ні ігор, навіть поглядів не було. Мати просто йшла весь шлях мовчки, понуривши голову. В її очах щось блистіло. Нарешті прийшли. Було дуже холодно і темно. Роздягатися Дмитрик не хотів. Мати і не наполягала на цьому. Вона одразу попрямувала до котла. Гасова лампа вже світилася. Через деякий час світло лампи вже горіло у всіх кімнатах. Мати розігріла бабусину вечерю, подала на стіл. Їли теж мовчки. Вірніше, їв тільки Дмитрик, мати дивилась кудись в одну точку і лише іноді відправляла до рота шматочок пиріжка, або ложку сметани. Потім почала прибирати у хаті. Дмитрик, як міг, допомагав їй: витирав пил, допоміг наносити із колодязя води. Через деякий час у хаті все знову сяяло, вода гуркотіла на плитці у величезному чані, а матуся знову ледь помітно посміхалася. Дмитрику і самому стало веселіше. Знову повернулося бажання погратися.
   - Мамо, а що ми сьогодні робитимемо?
   - Як що? - не зрозуміла питання жінка. Її голос був тихим, а слова лунали якось повільно. - Зараз помиємося, а потім... Потім можеш ще трішки погратися, або почитаю тобі що-небудь, а потім - спати.
   - Мамо, а ви теж будете спати?
   - Ой, синку, дай Боже. Та мені доведеться дочекатися твого батька.
   - Добре, матусю. А ви можете мене ще трохи повчити читати?
   - Звичайно, розумнику ти мій, - посміхнулася матуся, - бачу, ти вирішив навчитися читати ще до школи? Це добре, що ти в мене такий розумний.
   Далі все відбулося, як і передбачила матуся. Нічого вражаюче-особливого не сталося. Вимитий Дмитрик відправився у ліжко. Мати показала йому ще декілька літер. Після чого він сам спробував шукати знайомі букви та читати їх по складах. У нього знову все вийшло, і вийшло добре! Чим хлопчик дуже порадував свою матусю. Потім йому дуже захотілося, щоб батько був поруч, але той ще не повернувся. Ще Дмитрику хотілося, щоб мати теж скоріше лягла, бо він бачив, як вона стомилася. Мати, ледь пересувалася, очі вже злипалися. Майже весь час вона солодко позіхала. Хлопчик заснув, так і не дочекавшись батька. Ще один день скінчився і над стомленою дитиною знову запанував світ благодатних марень. Тих, що приносять відпочинок, додають сил і бажань.

III Рибалка

   Наступні дні минули як завжди. Дмитрик прокидався рано вранці, снідав, потім мати відводила його до бабусі, де він проводив весь день. Наставав вечір, і все знову повторювалося. Дмитрик навіть не замислювався над тим, що його оточує і що навколо діється. Були лише заплакані очі матусі, її стомлений голос. Частенько вона сварила його, іноді він так до кінця і не розумів, за що саме. Але щоразу він просив вибачення та обіцяв, що більше так не робитиме. Були в цьому світі ще й бабусині розповіді. Її кволенький старенький голос лунав скрізь, навіть в думках. Так, всі думки Дмитрика озвучувалися саме голосами бабусі, або матусі. Рідше він міркував про себе своїм голосом, і майже ніколи - голосом батька. Тата наступні кілька днів хлопчик майже не бачив. Чути - іноді чув, коли той приходив. З`являвся ж він дуже пізно. Чув його крики вночі. Чув плач матері. З ранку вислуховував від батька наступну порцію незадоволень поведінкою. Зрозуміти, чим саме незадоволений його тато, хлопчик не міг, але ж намагався зробити якісь висновки. Найчастіше всі незадоволення і звинувачення батька мали характер: "Що ти собі думаєш? В мене через тебе голова болить! Чому на тебе мати скаржиться?". На запитання: "На що саме скаржиться матуся?", - нічого більш детальнішого, ніж : " Ти мені ще помудруй! Дуже розумний знайшовся!", - почути хлопчик не міг. Тому й гадав, що все, за що буркотіла на нього вчора матуся, вже відомо батькові, за що той його і лає. Матуся постійно, коли була поруч, захищала Дмитрика, але тоді батько починав ще лаяти і її. Мовляв: "Чому лізеш, коли я із сином розмовляю?!". Знову починалися сварки. Матуся брала Дмитра і відводила до бабусі. Батько йшов на роботу сам. Хлопчик вже навчився сприймати ці сварки як належне. В житті було безліч значно цікавіших речей, ніж батьківські сварки, але те, що мати плакала, було для хлопчика дуже неприємно!
   Минали дні, коли одного разу хлопчика збудив батько, а не мати. І збудив дещо раніше ніж звичайно.
   - Підводься, годі вже спати.
   - Тату? - спитав спросоння Дмитрик. - Що трапилося? Де матуся?
   - Та ставай вже, годі спати! Ти що, забув? - суворо спитав батько.
   - Ні, нічого не пам`ятаю, - намагаючись щось згадати, здивувався хлопчик.
   - Ну як це ти не пригадуєш? - образився батько. - Який сьогодні день? Забув, чи що?
   - Не пам`ятаю. А який сьогодні день?
   - Отакої. Ти що, зовсім все забув? А ще кажеш, що мрієш стати справжнім чоловіком. Сьогодні субота! Що, забув, про що ми з тобою домовлялися?
   - Здається пригадую, - Дмитрик радісно підскочив з ліжка і почав швиденько вдягатися. Сон як рукою зняло. Малий аж тремтів від нетерпіння. Як це таке могло статися? Батько дійсно пропонував сходити порибалити у вихідний. Хлопчик на це вже і не сподівався. Ще вчора він заснув, не дочекавшись батька, а сьогодні..!
   - Тихіше ти, дай матері поспати! Вдягнешся - іди швиденько поснідаєш, я приготував. Тільки вдягайся тепліше, бо на вулиці холодно.
   Дмитрик влізав у одяг з такою швидкістю, на яку тільки був здатен, навіть ще швидше. Швиденько підбіг до тарілки і поїв. Потім вмився та вдягнув ще один вовняний батьківський светр. І хоч той був занадто великий, та все ж тепліше, ніж в одному. Коли вийшли з хати, матуся ще спала.
   - Тату, а матуся не буде хвилюватися? - схвильовано запитав хлопчик.
   - Та ні, мабуть не буде. Я записку на столі лишив, то ж не повинна вона хвилюватися. Ходімо, свіжим зимовим повітрям подихаємо. Доки до ставка дійдемо, вже почне розвиднятися.
   На дворі було темно. На небі вже не було видно Зорі, але Сонце підійматися ще не хотіло. Не те що рибалки. Дмитрик йшов не поспішаючи, поруч із батьком, який ніс рибальську валізу.. Холодне ранкове повітря обпалювало легені, струмочки пару вилітали з носа, зігріваючи обличчя. Поруч йшов батько. Із його ніздрів виривалися такі ж самі струмочки пару. Дмитрик згадав, як нещодавно вони так само йшли до бабусі. Тільки поруч йшла матуся. І йшли вони не рибалити. А цікаво, чи спить зараз бабуся? Чи, може, вже прокинулася? Та яка взагалі-то різниця? Дмитрика зараз більше цікавили парові струмки. Він почав уявляти з себе дракона, який видихає вогонь та розтоплює кригу десь у горах. Поруч з ним зараз летить батько і їм треба дістатися до крижаного озера. Його треба розтопити та звільнити чарівну принцесу. Ось тільки що з нею робити потім, Дмитрик ще не придумав, але ж, певне, принцеси теж люблять грати у здоганялки?
   Ставок знаходився за селом. Він лежав у глибокому яру. Шлях до нього проходив вздовж лісосмуги, яка відділяла поле від дороги. Дерева стояли вкриті ранковим інеєм. Вони, ніби казкові темні велети, вдягнені в пухнасті шуби, височіли над вкритими білою ковдрою полями. Ці вартові непохитно стояли біля дороги, захищаючи невідомо кого, невідомо від чого, але водночас прикрашали одноманітний пейзаж зимового поля.
   Нарешті рибалки дісталися до спуску в яр. Батько зупинив жвавий біг Дмитрика і пішов попереду, обережно розгрібаючи білий сніг. Сонце почало ліниво виповзати з-за горизонту, тому стало набагато видніше. Стежки не було видно, проте заячих слідів було безліч. Батько обережно штовхнув Дмитрика в плече і вказав на них.
   - Он там, бачиш, заєць ночівлю собі влаштовував. А он там - кору із берези пообсмикував. Їжі, мабуть, не вистачає. Ходімо, тільки обережно ступай. Бачиш, сніг досить глибокий, а стежку ще ніхто протоптати не встиг.
   Сніг діставав до колін, а важкий незручний одяг заважав рухатись. Схил був досить крутий, тому Дмитрик йшов повільно і обережно. Дуже вже не хотілося падати при батькові. Якось спустилися, пішли по вкритому льодом ставку. По краю ставка стояло сухе бадилля очерету. На рівній поверхні скрізь було видно заячі сліди. Батько чомусь незадоволено зморщив лоба. Потім підійшов до якогось горбка і почав його обережно розгрібати.
   - Дивись, тут була ополонка, - повчально сказав він. - Треба обережно її розчистити. Бачиш, як замерзло?
   Він ножем довбав кригу і сніг, аж доки з лунки не почала вилітати вода. Потім черпаком витягнув весь сніг.
   - Гаразд, тепер достатньо чисто, - задоволено посміхнувся він. - Сядеш тут. Це буде твоє місце.
   Розкрив свою рибальську валізу, витягнув звідти зимову вудку. Дістав невеличкий складний стілець. Посадив Дмитрика, допоміг йому налаштувати вудку, наживив на гачок мотиля.
   - Добре, сину, тепер сиди, рибаль, - поплескав малого по плечу й піднявся, - я піду по ставку походжу. Треба лунки трішки попробивати та прочистити. Бачиш, яка крига міцна та товста?
   - Так, тату, бачу, - закивав хлопець.
   - Гаразд, тоді я пішов, а ти рибаль. Я потім приєднаюсь до тебе. Коли що трапиться, гукай мене. Гаразд?
   - Гаразд, тату, - нетерпляче закивав Дмитрик, йому кортіло якомога швидше почати рибалити. І хоча вудка вже стояла над лункою, а гачок з приманкою - занурилися у воду і стояв десь біля дна, все одно здавалося що тато заважає і тому риба не хоче брати.
   Нарешті батько пішов. Перші кілька хвилин Дмитрик, не відриваючись, стежив за кивком. Всі його думки були лише про те, яка риба зараз зловиться. Дитяча уява вимальовувала усіляких велетів, які спіймаються на гачок. А може, йому вдасться спіймати казкову щуку? А може, навіть, і золоту рибку? Дитяча уява почала видумувати усілякі бажання. Від цукерок, до чогось надзвичайного. Такого, чого він і придумати не міг. Потім, раптово, він збагнув, що залишився один. Одразу стало моторошно. Хлопчик почав зиркати навколо, шукаючи поглядом батька. Таки знайшов, на протилежному боці. Батько стояв навколішки, схилившись над крижаним горбиком. Потім наламав оберемок очерету і встромив його прямо у лунку. Підвівся, озирнувся, помахав хлопчикові рукою й пішов далі. Стало легше. Страх змінився спокоєм і Дмитрик, нарешті, перевів подих і подивився на кивок. Одразу стрепенувся, бо кивок смикався то вниз, то вгору. Хлопчик одразу ж підхопився і почав тягти вудку. Тягти було незручно, але зміг таки. Витягнув! Йому пощастило спіймати... Цього разу це був лише невеличкий карасик. Але скільки ж було радощів дивитися на свою здобич. Карась безпорадно стрибав по снігу, хапав ротом повітря, перелякані очі дивилися на маленького хлопчика. Дмитрик ледь-ледь зміг зняти того бідолаху з гачка. Карасик був зовсім маленький, трішки менший за долоню Дмитрика, та це не завадило йому пишатися трофеєм, як, певне і будь-якому іншому рибалці своїм уловом. Ось тільки карась поплутав геть усю волосінь. Як хлопчик не намагався її розплутати, нічого не виходило, та й пальці заніміли, він їх вже майже не відчував. Дмитрик сів на стілець, укутав руки у теплі рукавички і безпорадно почав дивитися в очі трохи притихлому карасеві. Радість змінилася смутком.
   Нарешті повернувся батько.
   - Що сидиш, рибалко? - весело запитав він.
   - Та ось... - вказав хлопчик на лід.
   Батько засміявся. Взяв у руки вудку, роздивився волосінь, потім оглянув трофей.
   - Що, оцей звір тобі так волосінь поплутав? - поблажливо запитав він.
   - Угу, - шмигнув носом хлопчик. - Він. Я намагався розплутати, та... Але... руки заніміли і я не зміг.
   - Нічого, не хвилюйся, - заспокоїв батько. - Впораємося. Тільки знаєш що? Давай ми цього кита повернемо до ставка?
   - Чому? - незадоволено загукав хлопчик. Його образило бажання батька. Як це так? Чому він має відпускати те, що з таким трудом спіймав? - Я не хочу його відпускати!
   - Я розумію, - спокійно промовив батько. - Але поглянь, який він маленький? Зажарити його не вийде. Що ж там залишиться? Голівка та хвіст?
   Дмитрик невпевнено подивився на карася, потім на батька. Хлопець був збентежений. З одного боку батько говорив діло. Та з іншого - це ж був його УЛОВ! І віддавати своє просто так хлопчик не мав бажання.
   - А якщо я його відпущу, то він розповість усім іншим рибам і вони не будуть клювати! - нарешті заявив Дмитрик.
   - Та де там, не хвилюйся, не розповість! - завірив тато. - Крім того, поміркуй, він же зовсім маленький. Його, напевне, чекає вдома мати. Хвилюється, де він? Що з ним? А він так зголоднів, що бачиш, на який великий гачок попався, як і до рота такий вліз? Твоя мати, напевно, теж хвилювалася б, якби ти де дівся.
   Ці слова справили на Дмитрика неабияке враження. Дійсно, а як почувалася б його мати, коли б він скочив у якусь халепу?
   Малюк невпевнено подивився на карасика, що з останніх сил намагався ковтнути повітря й жалібно бив хвостиком об лід. Хлопчику стало його дуже шкода.
   - Гаразд, тату, давай його відпустимо. - Нарешті дав згоду Дмитрик. - Випусти його, будь ласка.
   - Е ні, дорогенький, оце вже не годиться! Сам вловив, сам вирішив - то сам і відпускай! Взагалі, вчись самостійно приймати рішення і доводити їх до кінця!
   Дмитрик благаючи подивився на татка, та той залишився непохитним. Карасик вже й стрибати припинив. Просто лежав на льоду і, мабуть, прощався із білим світом.
   - Ну ж бо, вирішуй вже що-небудь! Якщо відпускаєш, то відпускай. Якщо ж ні - то доведеться Мурикові бабусиному гостинця принести. Він, певно, подякує.
   Оце вже ні! Маленького, якого мати вдома чекає і Мурикові? Та нізащо!
   Дмитрик вхопив руками бідолашну рибку й швидким рухом занурив її у ополонку. Карась, завмер і не ворушився. Він просто жадібно ковтав воду, ніби не міг повірити, що нарешті дихає і врятований. Потім перевернувся на живіт, трохи походив по колу, ніби дякуючи за порятунок, а тоді одним рухом різко пішов під лід. Дмитрику стало трохи сумно. Але він щиро радів, що встиг таки врятувати нещасну рибу. Але ж сам залишився без улову. Сумний, він сів на стілець і про щось замислився.
   - Та не сумуй ти так! Ти вірно вчинив.
   Батько дуже швидко розплутав волосінь. Начепив нового мотиля на гачок і простягнув вудку Дмитрику.
   - Ось, тримай, малий. Ти - молодець! І не сумуй, - повторив тато. - Розумієш, синку, до природи треба ставитися з повагою, тоді і вона тобі віддячить. Якщо вже й таку маленьку рибку лишати життя, то що ж то буде? Уяви, якщо виловити всю рибу, навіть маленьку, то що ж тоді залишиться? Вірно, порожнеча. А тобі сьогодні хочеться рибку половити, і завтра теж хотітиметься. Так, чи ні? Так, бачу що так. І що? Прийдеш ти тоді, а там - нічого немає, то що робитимеш?
   - Піду на інший ставок, - невпевненим голосом сказав Дмитрик.
   - Добре, а там теж живуть такі ж люди, які теж так само міркують, і в них теж - пусто? Що тоді?
   - Не знаю, - відверто здався хлопчик й шморгнув носом.
   - От бачиш, синку, природу треба любити, поважати і берегти. То тільки злодії все під корінь зносять! А люди, ті хто справді, люди, дбають і про наступний день. І про нащадків дбають. Намагаються їм щось залишити. Отак ось, синку. Гаразд, лови, я поруч буду.
   Відверто кажучи, бажання далі рибалити у Дмитрика зникло. Йому стало шкода всю рибу. Він згадував ті широко розплющені очі маленького карасика, його безпорадність на льоду, рот, що безмовно відкривається, намагаючись ковтнути повітря і покликати когось на допомогу. Тільки ось кого кликати? Ні, безумовно, бажання рибалити зникло. Він просто сидів і дивився у воду. Дмитрик міркував, як же живеться там у воді рибам та іншим істотам. Їм же, напевне, холодно? Йому так і в фуфайці на два светри, та ще й двоє штанів, і то холодно. А вони - зовсім голі! Оце бідолахи.
   Він про щось хотів спитати у батька, але той цикнув на нього.
   - Цить, коли рибалиш, менше язиком плескай! Всю рибу перелякаєш! - пошепки сказав той.
   Отак і сиділи вони. Сонце вже височіло над яром. Дерева блищали інеєм. Хоча зимове Сонце вже досить непогано гріло, та повітря було легке та морозне. Дмитрик дуже змерз й почав цокотіти зубами. Всі думки були про те, як би скоріше потрапити додому.
   - Синку, ти що, вже змерз? - запитав його батько.
   - Тттт-ак! - тремтячим голосом відповів Дмитрик.
   Батько одразу кинув вудку та підскочив до нього.
   - А ну давай, вставай негайно! Давай, стрибай на місці! Давай, рухайся, не стій стовбуром! Чому мені не сказав раніше, що змерз?
   - Ттта ви жжж казаллли, щоб я мовчаввввв.
   - Ой, лишенько. Пробач мені. Давай разом пострибаємо. Або ні - краще пробіжись уздовж ставка туди - сюди, одразу зігрієшся. А я тим часом все запакую. Давай!
   Дмитрик побіг. Дійсно, вже через декілька хвилин йому стало тепло. А коли прямував назад, було вже навіть жарко. Він зовсім захекався, коли, нарешті, підбіг до батька. Той вже закінчував складати вудки.
   - Швидко ти в мене бігаєш, - похвалив він сина. - Молодець! Я ще навіть все зібрати не встиг. Почекай мене. Ні-ні, тільки не стій, сходи на протилежний бік, а потім повертайся. Тільки йди хутко.
   Дмитрик послухався батька, хоча і не розумів, навіщо йому безцільно ходити вперед-назад. Коли повернувся, батько вже скінчив пакувати валізу й чекав на нього.
   - Тату, а можна ще раз подивитися на наш улов?
   - Може краще вдома?
   - Та ні, я дуже хочу.
   - Ну гаразд, зараз.
   Батько відкинув кришку валізи і дав зазирнути хлопчику всередину. Там, у спеціальному відділенні, лежав весь їхній улов. Улов був невеликий. Лише декілька карасиків. Дмитрик уважно його роздивився, потім розчаровано подивився на батька, ніби питав: "І це все?". Батько у відповідь розвів руками, ніби виправдовуючись, мов: "Скільки встигли!". Хлоп`я знову зазирнуло у батькову валізу.
   - Тату, а давайте ми їх відпустимо? - з почуттям запитав Дмитрик.
   Щиро кажучи, йому вже було дуже шкода бідолашної риби, що вже мерзла лежала всередині валізи.
   - Ти що? - здивувався батько. - Як це так, відпустимо? Що, всю?
   - Так, всю. Вона ж маленька! - засмучено відповів Дмитрик.
   - Та ні, не можна. Ми ж мусимо щось і матері показати. А так, уяви сам, спитає вона у нас: "Де ви були?", - а ми їй, - "на рибалці". А вона у нас і спитає: " То де ж той ваш улов?" А ми їй що? Скажемо, що відпустили? Та вона ж з нас тоді хтозна скільки глузуватиме. Ти ж сам знаєш, яка вона язиката. Не відчепиться тоді. Окрім того, відкрию тобі маленьку таємничку, можливо колись вона тобі у нагоді стане. Так ось, жінки - вони не люблять, коли чоловіки повертаються з порожніми руками. Не питай, сам не знаю чому так, певне вважають, що чоловік - це "здобувач". Тому краще йти до них хоч з чимось, щоб щось їм до рук сунути. У них тоді настрій піднімається. Розумієш?
   Дмитрик кивнув головою, хоча поки мало що зрозумів. Хоча все запам`ятав. Потім його голова знову зникла в батьковій валізі. І через деяку мить він знову з`явився, але цього разу у нього в руках був маленький карасик. Він був трохи більшим за його перший улов. Тільки цього зловив батько. Рибка нерухомо лежала на дитячій долоні. Вона була трохи більша за неї, та найменша з усіх спійманих.
   - Гаразд, тату, давайте хоча б цю відпустимо. Вона ж така маленька, у неї, певне, теж мати хвилюється? - благальними очима хлопчик чекав відповіді батька.
   - Гаразд, відпусти цього невдаху, - нарешті дав свою згоду батько після якихось роздумів.
   Дмитрик радісно опустив карася у лунку й почав чекати. Але той, на відміну від попереднього, нікуди не тікав. На боці плавав у лунці. Малюк дивився на рибу, нічого не розуміючими. Він його почав занурювати рукою. Але марно. Підійшов батько.
   - Що, не хоче пливти? - спитав він.
   Дмитрик лише ображено прикусив нижню губу. Він не знав, що відповісти батькові і не знав, що робити далі.
   - Тату, мені здається, що вона навіть не дихає, - нарешті знайшовся Дмитрик. - Вона що, вже померла?
   - Не дихає, кажеш? Нічого. Ні, не померла. Просто вона заснула, а потім ще й замерзла. Зараз, почекай трішечки. І не треба її занурювати. Просто почекай.
   Дмитрик почав чекати, але спочатку нічого не траплялось. Потім, якось несподівано карась поворухнувся й почав ковтати воду.
   - Ось бачиш, прокинувся, зараз, ще трішки почекай.
   Хлопчик, загамувавши подих, із відкритим ротом спостерігав, як траплялося маленьке диво. Мертва риба оживала у нього на очах. Карась деякий час просто жадібно ковтав воду, лежачи на боці, й майже не ворушився. Потім обережно, але різко почав рухати хвостиком. Спробував перекинутися, але не зміг. Його знову перекинуло на бік. Трохи відпочивши і наковтавшись води, він повторив спробу. Цього разу карасик перекинувся значно вдаліше. Навіть зануритися спробував, але вода чомусь не хотіла приймати його у свої обійми. Він знову сплив на поверхню, продовжуючи жадібно ковтати повітря. Дмитрик не міг відірвати очей від цього видовища. Йому дуже хотілося, щоб карась таки зміг попливти у свій світ.
   - Ходімо вже, малий. Не хвилюйся, все із ним буду гаразд.
   - Тату, будь ласка, давай ще трішечки почекаємо? - почав благати Дмитрик.
   - Ну гаразд, але не довго, бо холодно, та і мати на нас вже чекає.
   Дмитрик знову перевів свій жадібно-стурбований погляд до лунки. Якраз вчасно, бо карась знову почав перекидатися. Але цього разу він це робив вже спокійно. Поволі перекинувся на живіт і почав занурюватися. Занурювався повільно, якось величаво, ходячи по колу. З кожним колом він йшов все глибше і глибше, ніби урочисто прощався зі своїм рятівником. Аж потім одним швидким рухом пірнув углибину і зник.
   Дмитрик ще деякий час, сидячи навприсядки, дивився у спустілу полонку, чогось чекав. Дуже кортіло ще хоч раз побачити врятованого карасика. Але карасику, певно, не хотілося більше траплятися на очі людям. З жалем зітхнувши, хлопчик підвівся і пішов до батька.
   - Ну що там? - поцікавився той.
   - Не знаю, він поплив собі кудись, - сумно відповів Дмитрик.
   - Нічого, малий, не сумуй, - важка батькова долоня лягла на плече хлопчика. - Я впевнений, що він тобі дуже вдячний. Гаразд, давай швиденько підемо додому.
   На пагорб Дмитрик ледь зліз. Аж упрів. Важкий одяг заважав йти. Навіть спускатися було важко, а підійматися... Дмитрик із заздрістю дивився на батька, який спокійно йшов угору із важкою валізою. Він не просто йшов, а ще, сміючись, підбадьорював Дмитрика, який ледве встигав слідом. Малий спробував йти, як і батько, трішки розхитуючись, допомагати при кожному кроці собі всім тілом. Спочатку не дуже виходило, але коли, нарешті, вийшло, то йти стало набагато легше і цікавіше. Він навіть пожалкував, що пагорб виявився таким маленьким.
   Вийшли на протоптаний шлях. Обтрусилися. Звідси вже було видно Варівку. Сонячний день дозволяв добре розгледіти все навкруги. Білий сніг, де-не-де посічений чорно-білими стрічками лісосмуг, іскрився і виблискував в сонячних проміннях. І неможливо було сумувати у такий яскравий день. Ні, це було б злочином! Дмитрик йшов поруч з батьком і посміхався. Настрій став просто чудовим. Він вже уявляв, як зрадіє мати, коли вони покажуть свою здобич. У батька теж був чудовий настрій. Він йшов і радів чомусь своєму. Зазвичай з ранку його обличчя було зморщеним, а сьогодні воно виблискувало радістю. Чисте, прозоре повітря додавало сили. Хотілося дихати цією морозною свіжістю і чистотою.
   Попереду по трасі проїхала якась машина. Хоча вона була і далеко, але тихенькій гуркіт все одно було чутно аж сюди.
   - Ну ось, бачиш, іномарка вже їде. Щось раненько вони сьогодні. Певне, до баби Валі прямують.
   Батько сплюнув собі під ноги. Посмішка з його обличчя зникла, як і не було. Дмитрик ледь міг розгледіти звідси контури машини. Вона повільно рухалась по трасі. Темна пляма на білій ковдрі. Якого ж вона хоч кольору? Ні, Дмитрик розгледіти не міг. Чи то сіро-блакитна, чи просто срібляста?
   - Тату, а що то за іномарка? Красива! - захоплено спитав Дмитрик.
   - Красива, - незадоволено погодився батько. - Не знаю. Звідси не видно, що то за птах такий. Та прямує до сусіднього села. Точно, до баби Валі, будь вона не ладна! - з почуттям закінчив батько.
   - Слухай, малий, я тобі зараз дещо скажу, а ти - мотай на вус! Будь дуже обережним із бабою Валею. Я тобі вже казав про це, пам`ятаєш? Тримайся від неї якомога далі! Зрозумів? - Тон батька був дуже суворим і стурбованим.
   - Гаразд, - невпевнено пообіцяв Дмитрик, - але чому?
   - Тому що вона - відьма. Розумію, тобі ще важко це зрозуміти, але вона - дуже сильна і небезпечна. Ти ж не хочеш, щоб трапилось щось лихе?
   - Ні, звичайно не хочу.
   Дмитрику дійсно нічого лихого не хотілося, але він не міг збагнути, яким чином старенька жінка може заподіяти йому якесь лихо. Він її декілька разів бачив здалеку. Нічого такого лихого в ній не розгледів. Навпаки, вона йому здалася досить привітною жінкою, бо йшла собі і перша віталася з усіма стрічними. Посміхалась і щось жваво розповідала.
   - Гаразд, не турбуйся. Все одно зараз нічого ще не зрозумієш, бо ти ще замалий. - Відвернув від роздумів батько. - Просто тримайся від неї якнайдалі і все буде гаразд. І ще одне, коли будеш гратимешся із кимсь, то й близько до її хати щоб не підходили!
   - Так, тату. Не буду, - сумно відповів Дмитрик.
   По трасі знову щось зашуміло. Це вже був автобус. Це точно з міста їде. Дмитрик мовчки поглядом супроводив автобус, який повільно повз по невидимому шосе, доки той не зник за вкритим лісосмугою пагорбом. Знову стало тихо. Весь шлях до дому йшли мовчки. Батько міркував про щось своє, а Дмитрик дуже зголоднів, тому всі думки були про те, чим же зараз їх нагодує матуся.
   В домі голосно грало стареньке радіо. На кухні гуркотів холодильник.
   - О, нарешті дали струм! - зрадів батько. - Тепер вже буде веселіше. А де ж це твоя мати? Галю, ти де? Зустрічати нас думаєш?
   Всупереч розповіді про жінок, мати їх зустріла лише одним питанням: " Де це ви так довго?". Про улов і про все інше питань не було. Єдине, що вона сказала, що вже почала дуже хвилюватися, і спитала, чи будуть вони щось їсти? Спитала у батька, бо Дмитрика одразу відправила мити руки і сідати за стіл.
   Хлопцеві дуже хотілося розповісти матусі про врятованих карасів, розказати, як же красиво навкруги, що він бачив. Але матуся лише схвильовано бігала із кімнати в кімнату, змушуючи Дмитрика переодягати теплі речі і збирала сніданок на стіл. Батько розташувався поруч, коли Дмитрик вже доїдав останню картоплину. Вид у нього був стурбований і дещо похмурий. Мати знов з`явилася із їжею для батька, і, тільки після цього присіла поруч.
   - Ну то розповідайте, рибалки, що ви там спіймали? - нарешті запитала вона.
   Дмитрик аж засовався на стільці від нетерплячки і бажання все скоріше розповісти, але перебивати старших не міг. Його цьому ще із самого малечку вчили батьки і бабуся. Тому він лише слухав і нетерпляче чекав, коли ж звернуться безпосередньо до нього, або дозволять розповісти. Батько побачив і зрозумів благальні погляди малого.
   - У сина краще запитай, він тобі все розповість, а улов - подивись у валізі. Валіза у сінях стоїть, - батько посміхнувся й потріпав хлопчика по волоссю.
   Мати з посмішкою подивилася на малого.
   - Гаразд, рибалко мій любий, розповідай, що ж ви там такого наловили..?
   Дмитрик довго і жваво все розповідав матусі. Навіть підстрибуючи разом зі стільцем, він розмахував руками і все розказував і показував. Батько ледь зі столу від сміху не впав. Мати намагалася щосили втримати серйозність на обличчі, та сміх все одне виривався.
   - Гаразд, - закінчивши сніданок, батько, сміючись, піднявся зі стільця. - Дякую за сніданок і за розповідь. Піду я у справах.
   - Куди це ти зібрався? - сміх одразу зник, голос матусі став схвильованим. - Сьогодні ж вихідний! А хто рибу буде чистити?
   - Слухай, заспокойся! Ось малий, він ловив - він і почистить. Там її небагато! І не рикай на мене! Я сказав, що піду у справах - то піду! І не сперечайся!
   Розвернувся і вийшов у сіни. На очах матері з`явилися сльози. Та вона повернулася до Дмитрика, намагаючись посміхатися.
   - Ну що, рідненький? Нічого, якось впораємося, - промовила вона тремтячим голосом. Потім таки не витримала і, прикривши обличчя хусткою, відвернулася від хлопчика, вискочила до кухні.
   У хаті настала тиша. Дмитрик не багато зрозумів із того, що побачив, але збагнув, що тато чимось образив маму. Правда, чим саме - зрозуміти не міг. На душі стало дуже сумно. Ніби посеред сяючого сонячного дня хтось згасив Небесне Світило, і пітьма вкрила все небо і землю. Що робити, хлопець не знав. Та він добре чув, як на кухні надривно плаче мати. І йому було боляче і образливо від цього. Це було неможливо слухати. Хотілося щось зробити, якось заспокоїти маму. Може повернути батька? Та це марно, якщо він щось вирішив, то його не переконаєш, лише гірше стане. Хлопчик сумно зітхнув і попрямував до кухні.
   Мати сиділа, поклавши голову на стіл і охопивши її руками. Все її тіло здригалося від кожного подиху. Вона плакала. Її хлюпання і тяжкі зітхання було добре чутно. Дмитрик підійшов до матусі і поклав свої руки їй на плечі. Вона на мить завмерла. Жіноче тіло на мить перестало здригатися.
   - Що тобі, синку? - спитала вона стомленим і якимось чужим голосом.
   Дмитрик не знав, що їй відповісти. Він лише притиснувся всім своїм тілом до гарячої спини і обійняв її, наскільки рученят вистачало. Мати знову заридала. Дмитрик заплющив очі. Він не знав, що ще зробити і чим можна розрадити матусю.
   - Матусю, не хвилюйтесь ви так. Не треба! - тремтячим голосом почав він невпевнено. - Я й сам можу рибу почистити. Якщо хочете, навіть посмажу сам.
   Мати повернула до нього заплакане обличчя. Під її поглядом Дмитрик опустив голову. Чомусь від цих заплаканих очей з`являлося почуття якоїсь провини. Ні, спокійно витримати такого погляду найріднішої жінки в світі він не міг. Сльози самі покотилися градом із його очей. І до почуття провини ще додалося почуття сорому.
   - Ну що ти, дорогенький мій! - зачастила матуся. Її обличчя одразу аж посвітлішало. - Ну що ти, синочку, рідненький, не треба. Чого ти плачеш? Господи, та що ж це таке робиться!
   Дмитрик прикусив нижню губу і щосили заплющив очі. Не допомогло. Сльози полилися ще дужче. Поцілунки та обійми матусі навпаки, не заспокоювали, а лише розпалювали бажання плакати ще більше.
   - Ну що ти, дорогенький мій, заспокойся, будь ласка. Бог із нею, з тією рибою. Якось впораємося. - Мати палко притиснула хлопчика до себе.
   Дмитрик відчув гарячий подих у себе на плечі і дуже запашне матусине волосся. ЇЇ руки міцно тримали його, притискали до себе, гойдали з одного боку в інший. Мати плакала і шепотіла: "Чорти б узяли ту кляту горілку!"
   - Щастя ти моє, рідненький. Наснага ти моя! - трохи заспокоювалася мати. - Зовсім ти в мене вже дорослий. Справжній чоловік!
   Нарешті вона звільнила Дмитрика зі своїх міцних обіймів. Але не відпускала його від себе. Так вони сиділи довгий час, обіймаючись. Сльози маленькими краплинками лилися з очей, та це вже було не те. Заспокоювались.

IV Похорони

   Весна була досить холодна. На дворі стояла мряка. Бабуся сказали, що весна цього року буде затяжна, тому не слід поспішати щось висаджувати. Проте на вікнах як у бабусі, так і у себе, вдома, стояли ящики з розсадою.
   Був ранок. Дмитрик сидів у своїй кімнаті й читав якусь книжку. За цей час він багато чого навчився. Тепер він знав майже всі літери, що давало йому змогу читати все, що хотів, самостійно. Не треба було чекати, доки хтось знайде для нього час. Правда, був один недолік. Дмитрик швидко втомлювався, і тому читати самому швидко набридало. Весь цікавий світ, який виникав, коли читав хтось - зникав від зусиль згадати якусь літеру, чи правильно прочитати по складах якесь слово. Ось і зараз йому вже набридло напружуватися. Казковий книжковий світ не ставав перед очима, тому хлоп`я відклало книжку й думало, чим би себе зайняти. Виходити на двір не хотілося. Гратися старими іграшками - теж. Підійшов до вікна, сів і почав дивитися на двір.
   Сірість картини за вікном гарного настрою не додавала, але ж там, за вікном, відбувалося якесь життя. Траплялися випадкові перехожі. Було цікаво, як вони одягнені, як рухаються. Потім Дмитрик почав згадувати нещодавні свята.
   8 Березня... Так, тоді було все значно веселіше. Тоді вони святкували всією родиною. Батько гарно вдягся, зробив собі та Дмитрикові зачіску. Пояснив, що матусю й бабусю слід поздоровити. Дістав заготовлені вранці гілочки верби, котики, і віддав їх синові.
   - На, поздоровиш матусю. Ти, певне щось теж приготував, якийсь подарунок?
   Звичайно, що приготував! Він цілих два дні малював у знайденому у бабусі старенькому альбомі два малюнки кульковою ручкою. Дуже хотів намалювати фломастерами, або хоча б красками... Та, на жаль, фломастери більше майже не малювали, а краски скінчилися. Проте він натрапив на декілька кулькових ручок. Спробував, виявилося, що ними малювати значно зручніше. Ось так і з`явилися на світ два шедеври дитячого мистецтва, з кривенькими літерами для пояснення, хто малював і де хто є.
   Мати дуже зраділа подарунку. Потім зібралися і пішли у гости до бабусі. Поздоровили і її. Малюнок Дмитрика бабуся одразу розташувала на найвиднішому місці, на шафі, поруч із фарфоровим святковим сервізом.
   Потім - святковий стіл. Смачнючі страви. Піднесений настрій. У всіх.
   Навіть батько, зазвичай суворий, лагідно розмовляв із бабусею, жартував із мамою, весь час підморгував Дмитрикові. Було тепло і затишно. На вулиці ще лежав сніг, що тільки-но починав танути. Світило весняне сонце, і все навкруги починало прокидатися.
   Раптовий стук вивів Дмитрика із теплих спогадів. Хтось стукав до них у хату. Хлопчик вийшов у сіни. Матуся вже розмовляла із схвильованою сусідкою, бабою Машею. Та тремтячим голосом схвильовано щось розповідала. Все питала, чи вдома Петро.
   - Так, бабо Маша, заспокойтесь, сідайте будь ласка, він на горищі, зараз я його покличу.
   - Ой лишенько, ой горе, - причитала жінка.
   - Може ви хоч води нап`єтеся?
   - Ой ні, Галю, ніколи мені, краще поклич швидше Петра.
   - Гаразд, тільки ви заспокойтесь.
   Мати полізла на горище шукати батька. Дмитрик залишився наодинці із жінкою. Вона пильно подивилася на хлопчика.
   - А ти чого тут крутишся, коли дорослі розмовляють? - непривітно та суворо звернулася вона до нього.
   Дмитрик одразу почервонів. Йому стало незручно під сверблячим поглядом цієї старої жінки. Про те він був у себе вдома, матуся його не відправила, тож він вирішив, що має повне право тут знаходитися.
   - А чому мені не можна тут бути? - спитав Дмитрик.
   - Ти диви який! - одразу вишкірилася стара. - Це тебе так батьки виховують?!
   Її гладке обличчя почервоніло, немов буряк. Очі стали маленькими і дуже колючими. Стало ясно, що вона вже готова напасти на хлопця й відшмагати його просто зараз.
   - Вітаю вас, Маріє Олександрівно! - привітний голос батька пролунав для неї наче грім серед ясного неба. Та аж ойкнула. - Що там такого трапилося?
   - Як що? - не зрозуміла одразу баба Маша. Від хвилювання вона ніби забула, навіщо прийшла. Нарешті оговталась. - Ой, Петрику, горе у нас трапилось велике.
   На її обличчі одразу з`явились сльози. Вона покривилася, ніби цілий лимон проковтнула. Червоними, вкритими зморшками руками розв'язала хустку, потім закрила лице.
   - Горе в нас, Петрику, - повторила вона. Батько терпляче чекав, коли ж вона нарешті скаже про горе. - Марфа...
   Вона почала надривно плакати. По обличчю батька Дмитрик зрозумів, що сталося дійсно щось серйозне і батько вже збагнув, що саме. Матуся теж ахнула, притисла руки до грудей, потім закрила долонями обличчя і присіла на стілець. Дмитрику теж стало ніяково. Неприємний холодок пробіг під шкірою. Передчуття чогось недоброго змушувало серце калатати.
   - Що сталося із бабою Марфою? - сухий голос батька вивів всіх із мовчання.
   - Нема, нема більше баби Марфи. Померла вона сьогодні! - прокричала баба Маша.
   Дмитрику стало зовсім моторошно. Зуби аж зацокотіли. Мати і баба Маша кричали, заливаючись сльозами. Батько схилив голову та стиснув кулаки.
   - Зрозуміло, - спокійним голосом сказав чоловік. - Галю, відведи Дмитрика до себе в кімнату, А ви, Марія Олександрівна, голову попередили?
   - Ще ні, не встигла. Я лишень по сусідам пройшлася.
   - Зрозумів. Може я чимось можу допомогти? Родичів попередив хто?
   Подальшої розмови Дмитрик не чув. Мати його відвела і наказала сидіти у себе в кімнаті. Із сіней лунали жіночій плач і голосіння. Але зрештою все стихло. У кімнату зайшов батько. Він був спокійний, але якийсь незвичайний.
   - Дмитрику, синку, зараз ти одягнешся і мати тебе відведе до бабусі. Сьогодні побудеш із нею. Ввечері я тебе заберу. Завтра, - батько втомлено заплющив очі і видихнув. Запахло чимось неприємним, - завтра буде поховання. Це не забавка, не розвага. І це - не для дітей. Але ховатимуть подругу твоєї бабусі, тому нам ні на кого тебе залишити. Напевне, тобі доведеться бути там присутнім. Розумієш?
   - Так, тату, розумію, - відповів Дмитрик, нахиливши голову.
   - Гаразд, тобі зараз треба підтримати бабусю, бо померла її подруга, певне, ліпша подруга. Я хочу, щоб ти був весь час поруч із нею і допомагав в усьому, якщо знадобиться. Тепер вдягайся швиденько, бери теплі речі і виходь, мати на тебе чекатиме у сінях. Я пішов, бувай.
   Батько підвівся і пішов із кімнати. Дмитрик почав швиденько вдягатися. Руки тремтіли, із них все випадало. Холод всередині заважав рухатися. Та якось вже вийшло одягтись. Мати, як і попередив батько, вже одягнена чекала його у сінях.
   До бабусі йшли мовчки. Мати важко дихала. Під ногами хлюпала грязюка, перемішана із залишками снігу. Краплі пекучого холодного дощу так і прагнули влучити під теплий одяг. Крім того, злий стрічний вітер горстками кидав його голками-краплями прямо в обличчя. Дорога до бабусі, здавалася нескінченною та дуже слизькою. Незручні колоші були дуже слизькими. Йти доводилося, напружуючи всі м`язи, і дуже обережно.
   Доки дісталися будиночка бабусі, Дмитрик тричі ледь не гепнувся. Ото була б морока. Та, дякувати Богу, в останню мить хлопчик якось викручувався та знову знаходив рівновагу.
   Нарешті дісталися бабусиної оселі. Бабуся відчинила двері на стук матері, здивована - вона зраділа, що до неї завітали і запросила всередину.
   - Проходьте, проходьте, любі мої, не стійте на порозі. Той, Галю, доню, що трапилось? Сьогодні ж, ніби, вихідний?
   - Так, бабусю, вихідний! - голос матері тремтів. - Сядьте, будь ласка.
   Обличчя бабусі одразу стало серйозним. Вона без сперечань сіла.
   - Що таке трапилося? Щось із Петром?
   - Та ні, дякувати Богу, із Петром все гаразд. І у нас, ніби нічого страшного не трапилося, - скоромовкою заторохтіла мати і одразу осіклася.
   - Ну, хоч у вас все гаразд, - з полегшенням зітхнула бабуся. - Тож ж таки трапилося? Розповідай вже.
   - Розумієте, - матуся глибше вдихнула, - баба Марфа сьогодні вранці померла!
   Бабуся одразу не зрозуміла що почула. Її обличчя не змінювалося. Потім, раптово, до старенької почав доходити зміст почутого. Її старенькі руки схватили голову і почали гайдатися разом із нею. Бабуся плакала, але плач той був якийсь приглушений. Сиплим голосом вона сказала лише одне слово: "Господи!". Але сказала його із таким надривом, що Дмитрик ледь сам не розплакався. Мати кинулася обіймати бабусю, але та зупинила її в останню мить.
   - Ні, доню, не треба! Не треба! Зі мною все гаразд. Марфа своє вже віджила. Мені теж скоро, певне, на Той світ збиратися доведеться. Вона, здається, молодша за мене була? Якого ж вона року? Здається двадцять дев`ятого? Так. Нічого, гарно пожила.
   Бабуся вже заспокоїлась. Вона лише тільки тремтіла, але вже досить спокійно розмовляла із онукою.
   - Хто сказав, що померла?
   - Баба Маша до нас вранці приходила.
   - А, то така... Їй тільки дай щось проковтнути, тепер точно не нудьгуватиме.
   - Та що ви таке кажете, бабусю? Хіба ж так можна?
   - Те що знаю, те й кажу! А що мені можна казати, а що ні, навчатимеш мене, коли до моїх років доживеш! - суворо промовила бабуся. - Дітей її попередили?
   - Так, баба Маша побігла телефонувати їм. І одразу до голови зайде, треба ж акти складати і таке інше...
   - Зрозуміло. Коли ховати будуть?
   - Сподіваються, що завтра вранці. Петро пішов труну майструвати, а подружки її пішли тіло мити. - Мати розплакалась.
   - Тихіше ти! Хто займатиметься похованням?
   - Не знаю. Ніби Петро взявся. До речі, Петро попросив бабу Машу з'їздити у Віри, батюшку запросити.
   - Оце діло! - задоволено сказала бабуся. - Життєвий шлях вона вже пройшла, тепер головне - щоб про душу хтось подбав. Гаразд, доню, тобі, певне, треба ще багато чого за сьогодні зробити?
   - Так, бабусю. Я ще мушу усіх сусідів оповістити, на поховання покликати. А ще в неї були подруги у Миколаївці, Петро каже, що їх теж слід попередити, бо баба Маша одна все не встигне зробити.
   - Так, це було б не погано. Гаразд, не буду тебе затримувати. Йди собі, Господь з тобою.
   - А як же ви?
   - Оооо, не хвилюйся за мене, рідненька моя, зараз я ще помирати не збираюсь, - легенька холодна усмішка промайнула на побитому старістю обличчі. - Не хвилюйся, йди.
   - Гаразд, до побачення, по Дмитрика Петро обіцяв ввечері зайти.
   - Добре, нехай не поспішає.
   Мати пішла. Дмитрик залишився із бабусею.
   Підійшов, торкнувся її руки. Старенька подивилась йому у самі очі і , навіть, посміхнулась.
   - Не турбуйся, солоденький мій, зі мною все гаразд. Ти снідав? Ні? Ходімо, я тебе, краще чимось пригощу.
   Дмитрик взявся за бабусину руку і попрямував до кухні. Він не знав ні що казати, ні що робити. Бабуся була, напевно, єдиною людиною, кого ця новина не змінила. Якщо звістка і схвилювала її, то вона дуже швидко опанувала себе. Тепер старенька більше турбувалася про нього, Дмитрика, а не про саму себе.
   - Бабусю, а чому ви не плачете? - Дмитрик таки не втримався.
   - Ой, онучку, а що тут плакати? Я за своє життя знаєш скільки виплакала? Мені вже і плакати нічим. Сльози скінчилися. А те, що Марфа померла, так всі ми - смертні й рано чи пізно - всі там будемо. Що вже тут поробиш?
   - Так, але ж то... Мені страшно, - зізнався хлопчик.
   Бабуся обійняла його і поцілувала у голову.
   - Синку, звичайно ти її лякаєшся. Це я вже надивилася за своє життя на цю смерть! Стільки вже перебачила, передивилася..? Краще тобі всього того ніколи не знати і не бачити! Стільки смертей я бачила, ти, навіть, і уявити не можеш. Тому не лякаюся я її. Коли вона і до мене, нарешті, завітає, може хоч там перепочину?
   Як і обіцяв, батько зайшов ввечері. Сонце вже зайшло. Світла знову не було весь день, тому бабуся скрізь позапалювала гасові лампи. Дмитрик відчував, що хоч бабуся і не виказує, але їй дуже сумно. Її очі, що весь час весело посміхалися присутності онука, були пусті. Навіть тоді, коли він до неї звертався і намагався розвеселити.
   - Вітаю, вас, Маріє Михайлівно, - стримано привітався батько.
   - Вітаю, Петрику, - бабуся стримано посміхнулася у відповідь. - Ти за Дмитриком?
   - Так, вже пізно, йому вже скоро час лягати спати.
   - Гаразд, забирай. - Якось зовсім сумно і безбарвно погодилась бабуся. - Дорече, як там справи? Все встигли?
   Батько трохи зам`явся. Погляд, спрямований в підлогу, навіть Дмитрику дав зрозуміти, що не все гаразд.
   - Розумієте, Маріє Михайлівно, все гаразд, окрім одного. Світла і зв`язку із самого ранку не було... А ви ж знаєте, що одна донька баби Марфи живе у Сумах, а інша - в Харкові, як і син. Зв`язатися із ними ми не змогли.
   Бабусине обличчя аж почорніло. Дмитрик дуже злякався за неї. Скільки він її знав, ніколи не бачив її у такому стані. Очі, що нічого не виражають, а лише порожньо дивляться кудись, навіть не зрозуміло, куди саме; підборіддя, яке рухається, ніби намагається щось пережувати беззубим ротом, руки, які стиснули одна одну десь перед животом та стяті шкірою, що зараз більше нагадувала папір.
   - Ні, ні, не хвилюйтесь так, бабусю! - перелякано загукав батько. - Не все так погано, як вам здалося. Я відправив бабу Машу до міста, координати її дочки знайшли у голови. Тож завтра вранці хоч одна донька мусить приїхати! Ви ж самі знаєте бабу Машу?! Вона ж не відступить від свого, хоч танком на неї при! Тож привезе. А з іншими дітьми трохи згодом теж якось зв'яжемось.
   Бабуся потроху заспокоювалася. Обличчя знову посвітлішало, очі дивилися вже на Дмитрового батька, а руки нарешті опустилися вниз.
   - А що із батюшкою?
   - Баба Маша домовилася, завтра вранці приїде першим же автобусом. Його зустрінуть і проведуть. Поховання призначили завтра на десяту ранку. Фельдшер вже засвідчив причину смерті, тож всі документи зібрано, і згода від голови теж є.
   - А труна? А могила? - тремтячим голосом спитала бабуся, схоже, вона починала втрачати рівновагу і на очах, нарешті, почали з`являтися сльози.
   - Труну ми із Сергієм зробили. Могилу - завтра вранці з ним, і ще із Федором і Андрієм підемо готувати.
   - Гаразд, - хитнула головою бабуся і почала плакати. - Забирай вже онука, і годі дивитись на мене!
   Дмитрик не хотів в жодному разі кидати бабусю наодинці в такому розпачі, але те, що він міг зробити - це лише зацьковано переводити очі з бабусі на батька. Схоже, батько теж не палав бажанням кудись йти отак, просто зараз. Він стояв, посупившись, і переминався із ноги на ногу. Кулаки стискали капелюх. Він мовчав, певне теж шукав якихось слів.
   - Тату, - першим не витримав Дмитрик, - можна я залишуся сьогодні тут, із бабусею?
   Батько розгублено дивився на сина, відкрив рота, але слова завмерли. Бабуся незадоволено подивилася на онука, але теж завмерла, бо не знала що сказати, та плакати все одно перестала. Нарешті все ж знайшла що сказати.
   - Взагалі то, може ви обидва мене відпустите до тіла баби Марфи? Петре, хто там на ніч залишився?
   - Подруги, сусідки. Вони там свічок наставили... ну, самі ж все розумієте.
   - Гаразд, то може проведете мене до її хати? Хочу з Марфочкою попрощатися. Хоч востаннє подивлюся я на неї.
   - Згода. Ми вас чекатимемо, - сказав тато і подивився на Дмитрика.
   - От і добре. Я зараз зберуся.
   Збиралася бабуся довго. Дуже довго, навіть значно довше, ніж це робить Дмитрик. Але чекали її мовчки. Вона ж кректала і причитала. Іноді зупинялась і просто плакала на пів-русі. Потім, ніби знову повертаючись у реальний світ, повільно починала рухатися знову. Нарешті зібралась, і з приреченим видом підійшла до чоловіків.
   - Дякую, що дочекалися мене. Я вже готова і можу йти. Давайте посидимо на дорогу?
   Присіли на хвилинку. Потім підвелися й мовчки пішли на двір.
   Холодна темрява непривітно зустріла їх мжичкою. Бабуся йшла дуже повільно. Батько підтримував її з одного боку, з іншого - прилаштувався Дмитрик і теж допомагав старенькій. Руки ціпеніли, хоча і був вже початок квітня, та холодне повітря все ніяк не бажало дати сонячним променям зігріти землю, що вже прокинулася від сну. Грязь і сльота - ось все, що породжувала земля. Дощі змінювалися заморозками, а потім, вдень, все знову пливло під ногами. Зараз Дмитрик теж йшов і відчував, як все навкруг починає холодіти.
   - Мабуть вночі знову морозець буде? - порушив мовчання батько.
   - Так, певне буде. Воно, може і добре? - припустила бабуся.
   І знову тиша. Будинок баби Марфи був недалеко від будинку Охрименків, і йти до нього було досить недовго. Але сьогодні шлях здавався нескінченним. Дмитрик весь змерз, поки, нарешті, не дійшли. У хаті було повно сусідок, та Дмитрика туди не пустили. Батько передоручив бабусю жінкам, а сам взяв Дмитрика за руку і бадьоро повів додому.
   - Що, малий, сильно змерз?
   - Тттак - процокотів зубами хлопчик.
   Йому здавалося, що холод вже оселився всередині нього. Було ще холодніше, ніж на морозі. Вогкий сирий вітер вже давно заліз під одяг і тепер пробирав аж до самісіньких кісток. Коли, нарешті, прийшли додому, Дмитрик від радощів не знав що й робити.
   - Чому так довго? - стурбованим і дуже втомленим голосом спитала матуся.
   - Галю, зігрій, будь ласка, швидше чаю з калиною для Дмитра.
   Поки мати швиденько почала заварювати чай, батько все їй пояснив. Потім поцікавився, як справи у неї.
   Виявилося, що мати не тільки "всіх оббігала" й "з усіма домовилася", але й почала готувати поминальні страви. Людей буде дуже багато.
   - Петре, Петре, ти ж і сам добре знаєш, на весіллі і на похованні у нас збирається все село. Людей буде багато. А пом`янути треба! І пом`янути треба як слід, бо дуже гарною людиною була баба Марфа!
   - А де ж поминати будуть? Ви що?
   - Петре, не лізь в жіночі справи! Я і ще декілька жінок наготуємо їжу, потім, коли тіло винесуть і підуть ховати, накриємо стіл у хаті бабусі Марфи. Звичайно, посуду може не вистачити на всіх, та що ж поробиш, доведеться якось ділитися.
   - На харчі хоч вистачає?
   - Так, всі ж гуртом зібрали. Не багато, та у кожного щось же в домі є. Тож ділилися не тільки грошима. Тільки випити ось... самогон бурячний, і все. Цукор дорогий, та й немає ні в кого. Сам знаєш.
   - Так, знаю, - сумно сказав батько та стиснув кулаки.
   - Не злись, Петре. Самотня була баба Марфа. Хоча й дуже добра людина була. Ніколи нікому не скаржилася ні на що. - Мати знову почала плакати, й одразу заспокоїлась. - Гаразд. Супом із хлібом, та узваром із пиріжками якось вже точно пом`янемо!
   - Та що вже там... Пляшка горілки і огірок теж знайдуться! - підбадьорив батько.
   Дмитрику не спалося. Мати півночі провозилася на кухні. Батько намагався допомогти їй і теж ліг пізно. Дмитрика ж вони відправили спати одразу, як напоїли неприємним на смак чаєм з калиною. Лягти хлопець ліг, а ось заснути...
   Думки важкими вантажівками з гуркотом лізли у голову, підвозили туди все нові і нові порції вуличного бруду. Дмитрик перевертався із одного боку на інший, намагаючись сховатися від них. Та вони не вщухали. І не було спасіння від тих думок про смерть, про життя.
   Він все намагався уявити, яка вона, смерть. В уявленні Дмитрика вона була такою холодною, брудною, зі страшним обличчям. Вона була неминуча. Переслідувала кожного, вірніше, знаходилася за спиною у кожного і, якщо дуже швидко обернутися, то можна її побачити. Хлопчик похолов, зуби цокотіли. Перегортався у ліжку дуже повільно, з заплющеними очима про всяк випадок. "Ким же вона може бути, тая смерть?" - уявляв малий. Уявляв і дуже лякався своїх фантазій. Його захоплювала мужність бабусі. Дмитрик все ніяк не міг збагнути, як це вона зовсім не боїться смерті? І взагалі, навіщо жити, коли в кінці все одно на всіх чекає - СМЕРТЬ!? Проте бабуся весь час навчала його, що жити треба добре. Так яка ж то різниця? І що значить добре, чи не добре? Дмитрик аж спітнів. Піднялася температура і йому стало аж зле. Та думки все одно не залишали малого у спокої. Все сунули й сунули.
   - Ось добре, - міркував Дмитрик, - бабуся кажуть, що треба жити добре, любити і поважати усіх інших людей, не робити нікому зла. А що таке - зло? І як можна любити всіх людей, навіть чужих і тих, кого навіть не знаєш? Не зрозуміло, - засмутився хлопчик.
   Навіть, коли ти все робитимеш як слід, це ж все одно не врятує від смерті!? Хлопчика дуже лякала сама думка того, що після смерті на тебе чекають лише холодна брудна земля, темрява... і все. Окрім того, це - неминуче. Ще більше лякало те, що він розумів, що це чекає і на нього.
   Він заплакав. Що ж там бабуся казали, що на якомусь небі є Бог, який все бачить? Вони навіть казали, що після смерті людина потрапляє до Нього, на Небо. Так, згадав, Дмитрик аж зрадів. Звичайно, жити слід добре, щоб догодити Богу. І що Він чекає на усіх саме там! Тобто, смерть - це ще не кінець? І хто ж такий, цей Бог? Бабуся щось розповідала, частенько згадували Його у розмовах, але Дмитрик нічого не розумів. А ось тепер, тепер йому аж кортіло щось почути про Нього. Від самих думок про Бога всередині наче стало легше. Він поступово заспокоювався. Вже не було так страшно, як декілька хвилин перед цим. Думки про Бога приносили лише приємне тепло і спокій. Разом з ними Дмитрик відчув солодку втому. Стало тяжко думати. Очі вже самі не хотіли розплющуватися, а тіло наповнила важкість. Нарешті хлопчик заснув. Заснув глибоко і спокійно.

***

   Дмитрика розштовхали із самого ранку. Сонце ще і не збиралось прокидатися, а батьки вже були на ногах. Поки батько будив Дмитрика і допомагав йому вдягатися, мати щось готувала їм на сніданок. Дмитрик, хоч і ходив по хаті, та очі весь час заплющувалися самі по собі. Батько кожного разу легенько штовхав малечу, та казав, щоб той швидше прокидався. Мати вже накрила на стіл. Батько встиг умити хлопчика холодною водою, допоміг вдягтися, та сон не хотів відпускати дитину із своїх обіймів.
   - Синку, прокидайся! - ніжний мамині голос лунав водночас зовсім поруч, і десь далеко.
   Дмитрик знову розплющив очі і збагнув, що вже сидить за столом, а перед ним парує тарілка з картоплею.
   - Сонечку, давай, їж. Треба наїдатися, бо скоро вже не пообідаєш. Доки бабу Марфу не поховають і не почнуться поминки, їсти не зможеш. Тож давай, через "не хочу" і через "не можу". Давай, любий!
   Дитині дуже хотілось спати, а не їсти. Та він дивився на стурбоване обличчя матусі і сперечатися ніяк не моглося. Дмитрик почав проштовхувати їжу в себе. Потім ще й запив чаєм з калиною. Після сніданку одразу вийшли. Свіже прохолодне ранкове повітря бадьорило, відганяло сон. Батько одразу пішов із лопатою на кладовище. Мати ж із Дмитриком попрямували до будинку померлої.
   Дмитрику було трохи моторошно, та діватися було нікуди. Мати мовчки вела його по підмерзлій за ніч землі. Вранці шлях здався набагато менший, ніж по вчорашній мряці. І вітер вже не пролазив у нутрощі, а весело віяв, наповнюючи тіло силою.
   Біля будинку вже назбиралося чимало людей, здебільшого жінок. Вони невеликими групами стояли біля дверей і вікон. Про щось гомоніли. Мати привіталась з усіма.
   - Добридень, сусідоньки. Як там наша бабуся?
   Сусіди закивали головами у відповідь. Одна бабуся із ключкою у руках, баба Таня, швиденько зашкутильгала до Дмитрика з матусею.
   - Нічого, доню, нічого. Ми за нею наглядали. Тримається. Ти як, до хати будеш заходити? Марфу, Царство їй Небесне, вже помили, одягли і у труну поклали. Прощатися будеш?
   Мати невпевнено подивилась на двері, потім на Дмитрика і якось нерішуче похитала головою. Та баба Таня здається зрозуміла, у чім річ.
   - Йди, доню, не хвилюйся. Я за малим нагляну. Якщо хочеш, то і на похоронах теж подивлюсь. Я тут вже усю ніч із Марфою просиділа, - на очах старенької проступили сльози, - прощалася. Досить з мене, дозволь краще за дитиною наглянути.
   Мати пильно подивилась на бабусю, потім на Дмитрика. Було видно, що їй вже хотілося піти усередину. Матуся добре знала бабу Марфу. Часто із нею спілкувалася і бувала у хаті.
   - Мамо, йдіть, я вас на вулиці почекаю, не хвилюйтесь, - попросив нарешті матусю хлопчик.
   - Так, так, не хвилюйся. Тут же людей повно.
   Мати здалася, але в останню мить спохопилася. Щось її все одно турбувало. Очима вона почала когось видивлятися у натовпі.
   - Нічого доню, не хвилюйся, - зрозуміла, кого та шукає, баба Таня, - її тут немає. Йди спокійно, я нагляну за хлопцем, навіть якщо вона з`явиться.
   Мати щось хотіла заперечити, але суворий тон баби Тані її переконав і та, нарешті, зайшла у хату. На якусь мить Дмитрика овіяло теплим повітрям із розчинених дверей. Пролунав чийсь тихенький плач, та наступної миті все знову стихло, і Дмитрик залишився стояти і думати, кого ж це так боїться мати. Він уважно роздивлявся всіх присутніх. Тих, кого бачив і знав, намагаючись збагнути, кого ж тут нема, хоча має бути. Але марно. По-перше, усіх він не знав, а по-друге, не знав, хто зараз знаходиться у хаті. Тому просто, без мети, тинявся двором, прислухаючись до балачок, що лунали від різних гуртків людей. Балакали про різне, та переважно розмови зводилися до того, що нещасна баба Марфа прожила все життя в нестачі, а померла - самотня, хоча була золотою людиною. А негідники-діти покинули свою рідну матір напризволяще. Звичайно, були і ті, хто знав напевно, від чого саме померла старенька. Але думки не збігалися, тому суперечки весь час виникали одна за одною. Поступово підтягувалися ще люди. Дмитрик знав майже усіх. Усі питали, чи батюшка тут?
   Баба Таня пристроїлась до одного гурту і про щось жваво розмовляла з жінками. Але хлопчик відчував, що все одно вона пильно стежить за кожним його рухом. Дітей не було. Гратися було ні з ким, і тому хлопчик дуже сумував. Просто безцільно ходити по колу набридло, а слухати, про що розмовляють дорослі, якось не дуже тягло. Отак ось він і стояв посеред двору, міркуючи, куди себе подіти. Надворі вже розвиднилось. Сире, вкрите хмарами небо не передбачало нічого приємного. Сірі кудлаті хмари незчисленним військом сунули над самісінькою землею. Несподівано подув теплий вітерець. Стало набагато тепліше і приємніше. Люди теж починали нудьгувати. Дехто заходив у хату, дехто - виходив. Всі нервували. Дмитрик теж вирішив трошки поблукати двором, разом із дорослими. Але це теж швидко перестало цікавити, бо вони ходили безцільно і, до того ж, дуже повільно. Хлопчик присів на випадкову колоду й почав дрімати. Тільки-но сон покликав його у якусь далеку, казкову подорож, аж, раптом, чийсь стурбований голос пробудив Дмитрика. Якась жінка досить голосно прогукала:
   - Дивіться! Он де, нарешті батюшку ведуть! Давайте, ставайте, давайте зустрінемо його!
   Подвір'я прокинулось. Одразу всі заметушились, жінки почали перекликатися, вишукуватися уздовж стежки. Навіть якісь маленькі сварки почали виникати з приводу того, хто з ким мусить стояти. Але, коли скрипнула хвіртка і бородатий чорнявий чоловік, вдягнений у довге чорне вбрання, вступив у двір, усі замовкли і низько вклонилися. Він дуже поважно йшов через весь двір до дверей, гордовито підкинувши уперед бороду і з усіма неспішно вітався. Дехто намагався поцілувати йому руку, дехто хрестився, та підняти голови усі чомусь боялися. Дмитрик дивився і не міг збагнути, що ж так сильно лякає людей у цьому чоловікові? Так, звичайно, дещо страшне було. Взагалі-то цей чоловік своєю постаттю нагадував Карабаса-Барабаса, але не така ж вже у нього довга борода... Та й хрест виблискує на грудях... Взагалі, цей чоловік і його хода тільки розвеселили малюка і він посміхнувся. Слідом за "Барабасом" прямували дві жіночки у світлих хустинках. Вони швиденько крокували за ним, намагаючись не відставати. Ніби лякались людей, що стояли навкруги. Люди підіймались одразу за спиною чорнявого батюшки і кидали якісь дуже заздрісно-неприємні погляди на жінок у хустинках. Нарешті Батюшка відчинив широким жестом двері. Зсередини пролунав задоволений вигук. Двері зачинилися за мить, одразу за "білими хустинками" і подвір'я знову прокинулось. Всі почали сходитись ближче до дверей. Дехто намагався тихенько зазирнути у вікно. Люди гомоніли.
   - Ось де ти. Нарешті розшукала! - за плече Дмитрика взяла баба Таня. - Дякувати Богові, знайшовся-таки.
   - Бабу Таню, а цей чоловік, у чорному - то і є батюшка? - знайшов у кого спитати хлопчик.
   - Так, батюшка, а що, хочеш щось спитати?
   - Так. Чому, коли він зайшов, то усі так полякалися? Вишикувались, вклонилися і навіть боялися очі підвести на нього? Я не можу збагнути, чим він такий страшний.
   - Та що ти, дурненький, - розсміялася стара. Її сміх чимось нагадував куряче квоктання. - Його не бояться, а поважають!
   - А за що поважають?
   - А поважають за те, що він - слуга Божий! Ти знаєш, хто такий Бог?
   - Так, бабуся весь час про нього згадують, - бадьоро відповів Дмитрик.
   - От молодець вона в тебе! Так от, за те й поважають, бо він пов`язує людей з Богом, бо служить Йому за людей. Розумієш?
   Досить складно. Дмитрику було важко зрозуміти, про що саме веде річ старенька, але збагнув, що праця цього чоловіка, певно, дуже відповідальна. Тому його треба поважати, як і всі. Він кивнув головою у відповідь бабусі.
   - А хто ті жінки, у білих хустках?
   - Це - його служки, вони у хорі співають, допомагають батюшці служби правити.
   - Он як, зрозумів.
   З будинку почувся спів. Жіночі голоси тягли дуже красиву і сумну мелодію. На дворі дехто почав плакати. Дмитрик прислухався до співу. Слів він не чув, але саме звучання голосів, мелодія, вони заворожували. Хлопчик заплющив очі і почав уявляти, ніби він стоїть перед Богом, і навкруги лунає такий спів.
   Раптом загуркотів двигун і до хвіртки під`їхала незнайома машина. З легковика вилізла баба Маша і ще якийсь незнайомий чоловік. Гуртом вони допомогли вийти якійсь жінці, вдягненій у все чорне, з такою ж чорною хусткою на голові. Жінка не могла сама устояти на ногах. Вона ридала. Руки були міцно притулені до обличчя, а тіло, коли її майже несли, тільки здригалося. Жінки одразу кинулись на допомогу, звільняючи прохід у будинок. Баба Маша щось казала, але щось казали всі, тому у гомоні не можна було нічого розібрати.
   - Ну, дякувати Богу, хоч одну дочку розшукали, - перехрестилася баба Таня і полегшено зітхнула. - Тепер вже зовсім добре. Хоч хтось із рідних з тілом проститься і проведе у останню путь.
   Тим часом жінку внесли у будинок. Одразу звідти пролунав дуже гучний і приречений жіночий крик.
   - Нічого, нехай покричить трошки, - сказала баба Таня, - воно полегшає. Тож нехай. А ти краще не слухай, давай трішки відійдемо?
   Дмитрик одразу погодився. Дуже вже неприємне та важке враження створював похорон. Сон кудись подівся остаточно. Натомість свіже повітря збуджувало апетит. Вони підійшли до хвіртки, і Дмитрик із задоволенням почав роздивлятися машину.
   Таких ні в їхньому, ні в сусідніх селах не було. Навіть у голів. Дуже гарна машина! Яскраво-синя, вона хоч і заляпалася брудом, та все одно виглядала вражаюче. Чоловік, що привіз жінок, чомусь дуже швидко рухався. Постійно комусь щось підказував. З відчиненого багажника діставав вінки і хустинки. Роздавав їх людям, що стояли навколо машини. Баба Таня підозріло на нього дивилась, потім не витримала і запитала:
   - Пробачте, ви не схожі на Наталиного чоловіка..?
   - Так, не схожий, - посміхнувся чоловік.
   Чомусь Дмитрику він одразу сподобався. Його щира посмішка в русяві вуса, блиск рівних білих зубів... Дмитрику і самому захотілося, щоб у нього теж були такі вуса. А цікаво, коли б у батька були вуса, як би тоді виглядала його посмішка? Трохи пофантазувавши, Дмитрик вирішив, що так само, і посміхнувся чоловікові у відповідь.
   - Я дуже вибачаюсь, - наполегливо продовжувала допит баба Таня, - але ким ви тоді Наталці доводитесь?
   Вусатий підморгнув Дмитрику і втомлено почав пояснювати старенькій. Штовханина навколо його авто миттєво припинилася. Усі затихли і дуже уважно слухали.
   - Нічого, я - приятель Наталі, знайомий. Вона попросила мене допомогти.
   Баба Таня захитала головою, ніби зрозуміла. Але щось їй все ж не давало спокою.
   - Вибачте, що питаю, але де чоловік Наталі?
   Чоловік тяжко зітхнув. Одразу відповідати він не хотів. Озирнувся по сторонах, ніби когось виглядаючи. Спробував до когось звернутися, щоб щось підказати, та пильний погляд старої примусив його все ж таки відповідати.
   - Слухайте, шановна, а ви що, у прокуратурі працюєте? Я ж вам нічого поганого не заподіяв. Наталя теж. Я точно її чоловіка не вкрав, - він знову посміхнувся, його очі засвітилися. - Вона з чоловіком вже третій рік як не живе разом. І вже понад рік, як розлучені. Вибачте, але далі, краще, ні про що мене не питайте. Та й взагалі, Вам не здається, що зараз є більш важливі проблеми, ніж дізнатися, хто кому ким приходиться?
   Вусатий знову підморгнув Дмитрику і, посміхаючись, підійшов до авто. Баба ж Таня аж завмерла. Її очі потупилися, обличчя скривилося.
   - Он воно що! - прошепотіла вона. - Як же це так? Оце тобі й маєш.
   Дмитрик підійшов зовсім близько до авто. Зазирнув у салон. Дуже вже йому кортіло посидіти за кермом, чи хоча б поруч із водієм. І чому, цікаво, у батька з матір`ю такої немає? Вони ж стільки працюють... А може цей чоловік працює більше за них? Хлопчик із захопленням дивився на вусатого дядька, який жваво щось пояснював усім, хто стояв із вінками. До нього підійшов Семенюк, сусід Дмитрика, і почав про щось казати одному вусатому. Після короткої розмови чоловіки потиснули руки і вусатий жваво підійшов до машини.
   - Що, хлопче, подобається моя машина?
   - Так, дуже подобається! - із захопленням відповів Дмитрик. - А як вона у вас називається?
   - Ооо, це - "Opel", - пояснив одразу чоловік. - А де твоя бабуся?
   - Моя бабуся у хаті, з бабусею Марфою прощається.
   - Не зрозумів. А та жіночка, що з тобою стояла?
   - Та ні... То сусідка. Вона наглядає за мною, бо батьки похорони готують, - як міг, пояснив хлопчик.
   - Зрозуміло, а звати тебе як?
   Хоча батьки і забороняли йому розмовляти із незнайомими, та Дмитрику дуже сподобався цей дядько. Хотілося із ним познайомитися, може на машині покатає..? Потайки почав сподіватися хлопчик, хоча і не поспішав називатися.
   - Дмитриком його звуть! - підійшла баба Таня. - А чого питаєте?
   - Просто познайомитись думав. Я бачу що це - єдиний малюк тут.
   - Ой, і не кажіть, - запричитала стара. - Така біда з дітьми, така біда!
   - А що ж таке з ними?
   - Та, їдуть усі до міста, а тут лише старі залишаються! Скоро і народжувати нікому буде. У нас, у Варівці, лише кілька підлітків, та ось, Дмитрик, і залишились.
   - Ой, певно сумно тобі одному тут? - це вже вусатий до Дмитрика.
   - Так. Та нічого. У мене бабуся є! І іграшок багато! - похвалився малий.
   Вусатий тільки сумно посміхнувся. Нічого не сказав. Баба Таня теж стала сумна, тільки головою хитала.
   - А чому Наталочка дітей не взяла? - спитала старенька.
   - Дітей вона колишньому лишила. Не хотіла травмувати. Ми ж нічого не знали, що тут коїться, що треба буде робити. Поміркувала вона і вирішила, що краще вже лишити їх у Сумах.
   - Може воно, дійсно, так і краще? - погодилася бабуся. - А інших родичів не повідомили часом?
   - Так, не хвилюйтесь. Із Харковом зв`язалися. Всіх повідомили. Тільки сьогодні, певне, не встигнуть вони. Але завтра мають приїхати родини брата і сестри.
   - От і добре, баба Марфа вже давно казала, що дуже скучила за своїми діточками і онуками. Тепер може хоч на своїй могилі всіх разом побачить... - Останні слова вилітали з баби Тані зі сльозами, а потім схвильовано додала - ви ж залишитесь до завтра?
   Вусатий понуро опустив голову. Помовчав, і лише потім відповів.
   - Нажаль, я залишитись не зможу. Пробачте, але справи. Проте Наташа залишиться! Я вам обіцяю! Не хвилюйтесь. Я завтра ввечері по неї заїду. Нагляньте, будь ласка, за нею, доки мене не буде? Я завтра і дітей її привезу. Нехай на могилу до бабусі прийдуть.
   На дорозі з`явилася вантажівка. Водій сигналив. Вусатий одразу вскочив у свого "Opel-я" і від`їхав, а з вантажівки вийшов батько.
   - Ну що, синку, як тут справи?
   Дмитрик радісно підбіг до нього і обійняв. Може, звичайно, у вусатого і гарніша машина, зате у батька вона набагато більша!
   - Так, тату, все гаразд.
   - От і добре, синку, а зараз дай мені, будь ласка, із мамою поговорити.
   Батько ненадовго зник у хаті, а коли вийшов, то плач з будинку пролунав з новою силою. Потужною хвилею він рознісся по подвір`ю, пролунав по спустілому селищу і полинув у безкрайні простори полів. Батько мовчки пройшов двором і сів у кабіну. З будинку почали виходити люди. Дехто йшов сам, декого вели під руки. Усі вишукувалися уздовж стін будинку, навіть ті, хто був на подвір`ї. Баба Таня взяла Дмитрика за руку і теж повела його до стіни.
   - А що трапилося? - нічого не зрозумів хлопчик.
   - Нічого, малий, просто зараз тіло виноситимуть.
   - Ну то й що?
   - Не можна покійнику дорогу перебігати! І поперед нього бігти теж не слід! - пояснила бабуся.
   Тим часом із будинку винесли декілька табуретів і стільців. Поставили їх посеред двору. Потім з`явилася і труна. Її обережно несли чотири чоловіки. Дмитрик їх знав. Це сусіди. Його батько дуже часто проводив із ними час. Вони працювали разом, разом й пили, якщо вірити словам матусі. Зараз вони обережно поставили труну з тілом баби Марфи на табурети й непомітно відступили кудись подалі, ніби їх і не було. Тіло почали обступати незчисленні сусідки. Вони плакали, ридали, розмахували руками, усіляко показували свою тугу. Вийшла "жінка у чорному". Вірніше - вивели під руки. З одногу боку її підтримувала матуся, з іншого - бабуся. Слідом йшов батюшка зі своїми помічницями у білих хустинках. Дмитрик вже зовсім інакше дивився на цього чоловіка. Хотілося вклонитися йому, як інші. Тим часом він допоміг улаштуватися жінці у чорному і бабусі на стільцях, щось тихенько сказав на вухо жінці, що ридала над труною. Потім щось сказав бабусі Дмитрика. Вона кивнула головою і про щось його попрохала. Він теж кивнув у відповідь і відійшов з помічницями за спини сидячих. Вийшла баба Маша з великою світлиною баби Марфи, прилаштувала її на стільці, поруч із труною. "жінка у чорному" лягла обличчям на покійну, обійняла труну і надривно плакала. Просила за щось пробачення, просила не покидати її. Питала, чому покинула їх так рано. Вусатий опинився біля неї і поклав свою долоню їй не плече.
   Ранковий туман розвіявся. Було досить тепло. Набагато тепліше, ніж вчора. Вітру майже не було. По небу неспішною ходою урочисто пливли свинцеві хмари. Під`їхав голова на своїй "копійці". Вийшов і стримано привітався з усіма. Побачив Дмитрового батька і попрямував до нього. Але голова приїхав не один. Коли з його машини неспішно вилізла баба Валя, по натовпу хвилею промайнув тихий гул.
   - А вона звідки тут взялася? - схвильовано питали люди.
   - Ну от, цього нам тільки ще і не вистачало! - сплюнула під ноги баба Таня.
   А баба Валя спокійно йшла по двору, привітно з усіма вітаючись. Натовп здригнувся і якось посунувся від жінки, яка крокувала до труни. Дмитрик стояв подалі від того місця. Люди стояли впритул і не давали йому змоги як слід розгледіти ані труну, ані бабусю Марфу, яка у ній покоїлась. До того ж "жінка у чорному", коли схилилась, сховала весь вільний простір. Але тепер люди розходилися. З`являлися вільні проміжки між ними і Дмитрику стало краще видно. Сіре небо, сіро-чорні люди, чорна земля і яскраво-червона труна із білосніжною білизною. Дмитрик пильно роздивлявся - що ж там. Він ніколи не бачив покійника. До того ж дитячу цікавість розпалювало ще й те, що через натовп він не міг нічого побачити. А баба Таня стояла поруч і не підпускала його ближче до покійної. Тепер же, нарешті, з`явилася така можливість, і малюк вирішив не втрачати нагоди.
   Тим часом баба Валя підійшла до труни і просто стала на місці. Вона дивилась і скорботно хитала головою. Бабуся Дмитрика, не відриваючи погляду, дивилася на бабу Валю. "Жінка у чорному" на якусь хвилинку відпустила свої обійми і теж подивилася заплаканими очима на бабу Валю. У цю мить Дмитрик, нарешті, вгледів, що хотів. Вгледів і похолов. Те, що лежало у труні, вкрите біленькою вишитою хусткою із якоюсь розписаною паперовою стрічкою на лобі, ніяк не могло бути бабою Марфою! На білосніжному фоні страшною маскою відбивалася якась жовто-синя пляма, яка лише віддалено нагадувала людське обличчя. Хоча Дмитрик стояв доволі далеко, але добре зміг розгледіти профіль. Очі, що навіки зімкнулися, сиві брови, що майже не виділялися, ніби їх не було взагалі; губи, що синіми смугами розрізали восково-жовте обличчя, посічене темним павутинням зморшок. Ця маска була зовсім не схожа на привітне обличчя баби Марфи, а ці стиснуті губи зовсім не були схожими на ті, що завжди привітно посміхались. До того ж, це бліде жовте підборіддя, підв`язане тугим вузлом хустки - це точно не може бути бабою Марфою. Це - якась маска! Але чому ж усі присутні кажуть, що це - баба Марфа?
   Дмитрик не міг більше на це дивитися, він спробував відвернутися. Але це страшне марення не хотіло зникати. Повільно, дуже повільно йому вимальовувалася червоно-біла межа труни і простирадла. Ось до них ще домішався цей жовтувато-блідий колір. Це руки покійної, які здалися Дмитрику курячими зціпленими лапками. І як він раніше їх не помічав? Ні, це не можливо. Дмитрик не витримав і взагалі заплющив очі. Сльози капали, але хлопчик ще щільніше затискав очі. Аж закректав від напруги.
   - Навіщо? - пролунав у вухах чийсь благаючий крик. - Навіщо, бабо Валю? Навіщо вона залишила мене?
   Дмитрик розплющив очі. Це кричала "жінка у чорному". Вона дивилася на бабу Валю із таким благанням, що малюку стало не пособі.
   - Скажіть, будь ласка-а-а-а!?
   Баба Валя не витримала погляду. Посмішка зникла з обличчя і вона стояла, нахиливши голову. Щось переминала у руках. А потім не витримала і відійшла подалі, заховалася у натовпі. Підійшов голова і тихенько сказав, що вже час виносити тіло на кладовище. Стогін, плач і крики пролунали з новою силою і потужністю.
   Знову з`явилися чоловіки. Обережно підняли труну над головами , так, що всім стало видно, що в ній лежить, і, неспішно понесли її геть із двору. Перед ними йшли люди з вінками, що вишукувалися по двоє. А ще йшла якась старенька бабуся, хлопчик її не знав, котра кидала під ноги ялинкові і вербові гілочки. Слідом за труною з`явилася і така ж червоно-біла кришка. Її теж несли чотири чоловіки. Далі вели під дві руки "жінку у чорному". Далі - йшли всі інші. Батюшка із помічницями одразу попрямував до машини вусатого, і, не питаючи дозволу, одразу сів на переднє сидіння "Opel-я". Жіночки у білих хустиночках розташувалися на задньому. Тим часом труну з покійною поставили у кузов вантажівки. Поруч поставили вінки, кришку і стільці. Вантажівка загуркотіла і дуже повільно поїхала вперед.
   Люди йшли слідом, не поспішаючи. Під ногами булькала багнюка. Небо дивилося на людей сірими хмарами. Дмитрику було дуже тяжко. Не стільки від незручної і слизької дороги, і, навіть, не від незручних калош, скільки від неприємних вражень. Він йшов і думав, як це так, риба, та може ожити, а людина? Чому покійник зовсім не схожий на живу людину? Він прямував, ні на кого не дивлячись, і ,водночас, бачив усіх, хто йшов. Людські ноги квасили чорну рідоту, поступово рухаючись вперед, в якомусь неприродному ритмі. Всі дивились собі під ноги і, здається, нічого не помічали навколо себе. Донька баби Марфи трішки притихла. Дмитрика знову почали переслідувати чорні тягучі думки. Аж раптом він помітив якийсь швидкий рух. Хлопчик одразу насторожився і вдивився в натовп. Його увагу привернула баба Валя, яка непомітними для інших людей кроками наблизилася до дядька Федора, сусіда Дмитрика через три хати. Він, як і всі, понуро опустивши голову, у старенькій сіро-безколірній фуфайці, повільно крокував уперед, тримаючи шапку у руках. Поруч йшла його дружина, тітка Оксана, у такій самій фуфайці. Баба Валя пристроїлась позаду і знову повільно попрямувала разом з усіма. Вона щось шепотіла собі під носа, крокуючи слід в слід за подружжям. Її тіло похитувалося в такт з тілами інших, а потім, вона зробила лише один швидкий і непомітний для інших рух - ніби вудила накинула на дядька Федора. Хоча Дмитрик йшов позаду неї і трохи осторонь, та йому здалося, що він дуже чітко побачив, як її дурнувата посмішка на якусь мить зникла, натомість губи щось дуже швидко прошепотіли. В очах блиснула така злість, що холод пройшовся по спині. Потім вона знову притиснула руки до грудей, нахилила голову, ще трохи пройшла, перш ніж почала відставати від дядька Федора і тітки Оксани. Дмитрик озирнувся по сторонах, намагаючись побачити, чи бачив це ще хтось. Даремно. Цього, нажаль, ніхто крім нього не бачив.
   Колона людей продовжувала неспішним кроком рухатися за вантажівкою.
   Кладовище знаходилося недалеко, за селом, на невеличкому пагорбі. Нарешті попереду з`явилася залізна огорожа входу. Хрести стирчали у різні боки із землі. Зовсім скоро Дмитрик зміг побачити і самі могилки. Різні, зовсім різні. Деякі - із хрестами, деякі - із пам`ятниками. Деінде траплялися і просто навалені землею пагорбки. Вантажівка заглухла. Колона людей теж зупинилася. Кілька жінок із стільцями побігла між могил, потім, неспішно понесли труну.
   Труну обережно розташували на стільця біля свіжої виритої ями. Батюшка щось почав читати, певне, якусь молитву. Зробив кілька кіл навколо труни з покійною, лише потім дозволив прощатися з тілом. Вперед вийшов голова, почав казати щось про складний життєвий шлях, який пройшла покійна, скільки добрих справ зробила. Взагалі, Дмитрик мало що розумів із того, що казали дорослі. Та ось настав час, коли сказали, що треба вже й ховати. З неба почали крапати рясні прозорі краплини, ніби хмари теж прощалися з покійною. Це були не крижані краплини рідкого холоду, а, навпаки, перші в цьому році теплі краплі справжнього дощу.
   - Забивайте вже кришку, - промовив голова.
   - Ні, чекайте, ще не всі попрощалися! - благаючи почала знову ридати "жінка у чорному".
   Дмитрик, який весь час намагався не дивитися у бік труни, все ж подивився, як люди підходили до труни по черзі і цілували покійну у лоб. Дехто - у щоки. Дощові краплини вже встигли перетворити білосніжне сукно у пожовкле, та все одно червоно-біла труна сама кидалася у очі. Коли до труни наблизилася баба Валя, всі якось аж відступили. Батюшка навіть у інший бік відвернувся, почав щось роздивлятись. Його помічниці теж притиснулися ближче до нього й почали щось видивлятися. Баба Валя дуже хутко опинилася біля самої труни.
   - Не дозволю! Не дозволю!
   Це кричала баба Таня. Вона усім тілом лягла на покійну і з такою ненавистю дивилася на бабу Валю, що та аж розгубилася. Натовп теж замовк. "Жінка у чорному" нічого не розуміючими очима дивилася то на бабу Таню, то на бабу Валю, але не плакала. Поруч із бабою Танею стала бабуся Дмитрика.
   - А ну йди геть - нечиста! - баба Таня вже погрозливо трусила над головами паличкою. - Не дозволю!
   - Таню, ти що? - перелякано запитала баба Валя, задкуючи під таким натиском.
   - Не дозволю тобі з покійної шнурки забирати!
   - Та ти що? Що ти таке кажеш?
   - Ти і сама знаєш, про що я! Йди собі геть. Не треба нам тут порчу наводити! Все одно не дозволю я тобі щось з покійної брати.
   Вона самотужки розрізала якісь шнурочки, які, виявляється зв`язували покійній руки і ноги. Обережно поклала їх під покривало і наказала забивати кришку. Потім труну обережно поклали до ями і почали закидати землею. Баба Таня стояла непохитно і не зводила очей з баби Валі. Та ж злобно зиркала на неї у відповідь, але стояла мовчки. Нічого не дочекавшись, розвернулася, махнула рукою та пішла собі геть з кладовища.
   На місці ями за кілька хвилин з`явився невеличкий насип. Батюшка, ніби прокинувся, почав швидко ходити навколо могили, щось співаючи і встромляючи лопату в землю так, що на ній утворювалися риски у формі хреста. Потім такий самий хрест, тільки більший, намалював на самій могилі, повернувся і швиденько попрямував до "Opel-я". Помічниці попрямували слідом.
   Тим часом прилаштували світлину баби Марфи, розставили вінки. "Жінка у чорному" все ще плакала, але вже не так сильно.
   Люди поступово почали розходитися, а на душі у Дмитрика стало набагато світліше. Ніби отой весняний дощ змивав увесь бруд, який вкрив дитяче серце.
   До будинку, де мешкала покійна, верталися повільно. Батько підійшов до бабусі, переговорив з нею про щось швиденько, після чого сів у вантажівку й поїхав. Вусатий кудись повіз батюшку із помічницями, голова теж поїхав собі. Люди невеличкими компаніями крокували по рідкій землі. Дмитрик йшов поруч із своєю бабусею і бабою Танею. Дощ припинився, сонце, нарешті, звільнилося із полону хмар і в сіро-блакитному небі засяяла перша веселка. Йти одразу стало веселіше. Дмитрик, вже із задоволенням від того, що все, нарешті, скінчилось, що, нарешті, побачив таке довгоочікуване сонце, крокував разом з усіма на поминки. "Жінку у чорному" ще трохи підтримували сусідки, але вона вже доволі впевнено йшла сама, понуривши голову.
   - Молодець ти, Таню! - почала нарешті розмову бабуся.
   - Та що там?
   - Ні, молодець! Не дала тій клятій гадюці мотузок з покійної вкрасти! І не злякалася ж!
   - Та що там... Пізно вже мені лякатися. Я вже своє віджила. Сама знаєш: дітей виростила, онуків дочекалась, допомагаю, як можу. Що мені вже лякатися?
   - Твоя правда, подруго. А, до речі, коли до тебе діти приїдуть?
   Баба Таня замовкла, щось пожувала беззубим ротом, потім дуже тихо відповіла.
   - Мали б уже приїхати, та, певно, справи якісь затримали.
   - Так, звичайно, а де вони в тебе? Здається, у Києві?
   - Так, і дочка і син там. Онуки вже у інститутах навчаються! Тож, може через навчання і не можуть приїхати. А взагалі, давно я їх вже не бачила, - дуже сумуючи закінчила старенька.
   - Твоя правда, подруго. А коли ж ти їх востаннє бачила?
   - Минулого літа приїздили, усі гуртом. Онук в мене вже такий дорослий та сильний, а онучка, ну така ж вже розумниця. Такі вродливі..! Аж очей не відведеш. Майже тиждень гостювали. Яка ж я рада була. Ось чекаю, може знову приїдуть?
   - Дай Боже! - посміхнулася бабуся. - А листи хоч часто присилають?
   Баба Таня нову відповіла не одразу, та коли знову почала говорити, слова злітали із такою несамовитою тугою, що хотілося плакати.
   - Давно вже не писали. Останні листи отримала на Новий Рік. Вітали мене, писали, що у них все гаразд. Передали безліч гарних побажань: бажали здоров`я, сили, обіцяли приїхати коли зможуть. І все. Більше нічого не отримувала. Може, це через пошту? Ти ж знаєш, як погано вона працює? - із сподіванням спитала старенька.
   - Так, так! - закивала одразу бабуся. - Звичайно, це через нашу пошту. Наше село і стоїть же не на головній трасі. Та й що то за село? Десь із сотню будинків? Звичайно, ніхто не поспішатиме із листами. До речі, ти б сама написала листа.
   - Та написала я вже листа. Навіть відправила.
   - Давно?
   - Три тижні тому, - сумно відповіла баба Таня.
   Дмитрику було зовсім не цікаво слухати нудні, як йому здавалося, розмови дорослих і він перемкнув свою увагу на інших людей. Вони, тим часом, трохи прискорилися. Почалися жваві розмови. Багато хто вже йшов і жартував із сусідами. Куди тільки поділася та розпач, з якою ці люди йшли ховати свою сусідку? Де ті сльози та похмурі обличчя? Трапилось так, що із "жінкою у чорному", що йшла і плакала, залишилося лише кілька людей - сусідки, що вели її, бабуся, баба Таня і сам Дмитрик. Усі інші поспішали на поминки, навіть не обертаючись на тих, хто йшов позаду.
   Дмитрика дуже здивувало таке ставлення, він вже нічого не розумів. Ще зовсім нещодавно люди згадували, яка була покійна за життя, як вона себе поводила. Всі співчували горю близьких, доньки, подруг... А зараз? Зараз про покійну майже ніхто, здається, і не згадував. Усі просто спілкувалися зі знайомими, пліткували, про щось розпитували. Здивування Дмитрика стало ще більшим, коли він зайшов у хату, щоб пом`янути покійну. Людей було дуже багато. Поминали стоячи, бо в маленькій хатинці ніде було розвернутися. Столи кудись прибрали, як і стільці. Столи стояли на кухні. На столах розклали поминальні страви. Черга людей стояла, щоб взяти свою порцію. Горілка, вірніше - самогон, стояв розлитий у чарочки, поруч з тарілками супу. Черга помітно штовхалася. Хтось, навіть, лаявся. Мати, яка готувала поминки, побачила Дмитрика і підійшла до нього із тарілкою супу і шматочком хліба.
   - Ось тобі, синку, помини бабусю Марфу. Слід сказати: "Царство небесне бабусі Марфі", а потім можна і поїсти.
   Дмитрик виконав усі повчання матусі і почав їсти. Господи, як же він зголоднів і змерз. Гаряча їжа одразу поліпшила настрій і збудила апетит.
   - Зголоднів, любий мій синочку? - посміхнулася матуся і погладила його по волоссю. - Нічого, потерпи, я ввечері тебе добре нагодую, а зараз поїж хоч це. Я тобі ще узвару з пиріжком дам, теж слід буде пом'янути.
   - Ну де ти там, Галю! -хтось голосно погукав матусю. Миттю вона зникла з протилежного боку столів.
   Дмитрик їв і спостерігав, як поводяться люди. А вони поводили себе дуже цікаво. Пропустили "жінку в чорному", сусідок і бабусь, почали знову про щось сперечатись. Чоловіки брали їжі мало, переважно лише шматок хліба, клали на нього шматочок огірка, брали чарчину самогону, знову ставали у чергу. У черзі знаходили собі "компанію", випивали "за упокій", після чого про щось жваво розмовляли, не звертаючи ні на кого уваги, лише слідкували, як рухається черга, щоб знову взяти собі чарочку. Жінки теж не гидували самогоном. Брали чарчину, правда, брали і їжу, та й у чергу на друге коло не ставали. Ставали десь біля підвіконня і поминали за "Царство небесне". Їли жваво, обговорюючи насущні проблеми. Частенько посилали когось за наступною порцією, але не одразу, а згодом, вдосталь поспілкувавшись. Дмитрик вже давно поїв суп, а посуд віддав матері, проте люди все ще "поминали". Розходитися не поспішали. Приїхав голова із "вусатим". Їм теж налили випити і дали чим закусити. Голова випив не одразу.
   - Шановні, прошу уваги! - гучно заговорив голова. - Прошу послухати мене. Шановні, сьогодні від нас пішла дуже визначна людина! За свій складний життєвий шлях Марфа Олексіївна багато чого побачила і багато чого зробила...
   Далі голова повторював майже все те, що казав на кладовищі, але його слухали дуже уважно. Він говорив доволі довго і не зрозуміло для Дмитрика, але урочисто і красиво. Малюк аж заслухався, але той закінчив словами: "Царство небесне" і випив. Присутні не чекали запрошення й одразу приєдналися до нього. Знову почались розмови. Все частіше лунав чийсь сміх. Потім про покійну перестали навіть і згадувати. Тим часом на столі з`явилася товчена картопля з піджаркою, цілі пляшки з самогоном, пиріжки і глечики з узваром. Люди знову почали шикуватися у черги. Почалися сварки за місця між жінками і за пляшки з самогоном між чоловіками і жінками. Дехто із чоловіків почав брудно лаятися. Але були і такі, що тихенько брали по кілька пиріжків із собою, випивали склянку узвару і йшли з хати. Дмитрику дісталися пиріжки із капустою і квасолею. Доки він їх їв, запиваючи склянкою смачного узвару, люди почали поступово розходитися. Йшли по домівках переважно жінки. Чоловіки ж, ніби раділи, що залишаються без зайвих бажаючих на горілку, ледь не пританцьовували. Деякі жінки голосно скаржилися, що не вдалі поминки, ніби їжі - мало, пити - нічого, печива з медом - не було, посидіти - ніде, навіть посуду, і того не вистачає! Та коли проходили повз "жінки у чорному", всі висловлювали свої співчуття. Наказували триматися і казали, що поховали добре, пом`янули, тож тепер все буде гаразд. Жінка ж сиділа мовчки. Вона ніби почорніла. Обличчя стало сірим, очі зовсім втратили колір і просто почорніли. Вона сиділа дуже тихенько, ніби боячись поворухнутися. Лише хиталася із боку в бік і кивала головою, коли до неї зверталися. Вона сиділа тут, але Дмитрикові здавалося, що вона зараз не в цій кімнаті, а десь у зовсім іншому місці, ніби душа її вирвалася зсередини і полетіла у якісь невідомі, далекі краї. Можливо туди, де вона ще маленькою бавилася зі своєю матір`ю, Марфою. Туди, де ніжні материнські руки пестили її, а мужні і сильні руки батька - тримали. Туди, у ту далеку країну, де всі ЖИВІ і ЩАСЛИВІ! А тут залишилося саме тільки тіло, яке нічого не розуміє, але єдине, що може - це рухатися, як лялька.
   Очі жінки сіпнулися, ніби Дмитрик і справді потрапив у її думки і якимось чином забрав її звідти, на них знову з'явилися сльози. Її знову намагалися заспокоїти, але даремно. Жінка плакала, старенькі бабусі сиділи мовчки і лише похмуро водили очима, жінки у кімнаті чогось сварилися, чоловіки пили , жартували, сміялися.
   Нарешті Дмитрик опинився у себе вдома. Радості не було меж. Але сумний осад на душі все одно залишився. І цей осад був не через те, що поховали бабу Марфу. Ні, адже він її майже не знав. Осад залишився від того, що він не міг зрозуміти, як може так швидко змінюватися настрій людей? Як слід вести себе на похоронах? Чому, коли одні плакали і сумували, інші пиячили і чомусь раділи? Що такого зробила баба Валя дядьку Федору? Що все ж таки зробила, Дмитрик був у цьому впевнений. Хотілося спитати у дорослих, але вирішив спитати потім, у бабусі. Вирішив, що краще за неї все одно ніхто нічого не пояснить. І що такого хотіла зробити та ж баба Валя, коли їй завадила баба Таня? Навіщо їй знадобилися ті мотузки?
   З такими тяжкими думами Дмитрику довелося чекати аж до вечора, сидячи у своїй кімнаті. Ввечері з`явилася матуся і він із задоволенням підбіг до неї, щоб допомогти приготувати вечерю. Мати повернулася дуже втомлена, їй довелося допомагати "жінці у чорному" все перемити, тому з радістю погодилася на допомогу сина у приготуванні їжі. Правда, майже не розмовляла. Казала, що дуже втомилася, скаржилася, що люди довго не хотіли розходитися, та ще й дійшло до того, що двоє чоловіків почали співати під парканом. Довелося ще наливати, щоб заспокоїлися. Сказала, що бабуся вирішила залишитися на ніч з Наталею, дочкою бабусі Марфи. Спитала, чи не дуже зголоднів Дмитрик і, почувши відповідь, що ні, далі розмовляти відмовилась.
   Трохи пізніше прийшов батько. Прийшов тверезим. Мати цьому зраділа, аж заплакала.
   - Петрику, це ти? Господи, як добре, що ти вже вдома! Зараз повечеряємо.
   Батько теж був втомлений і розмовляти не хотів. Лише сказав, що встиг таки нагодувати бабусиних мешканців, тож все гаразд. Далі все робили мовчки. Мовчки їли, мовчки Дмитрик пішов спати. Вкладаючи малого спати, єдине, що сказала втомлена мати, було: "Дякувати Богові, ще один важкий день, нарешті, скінчився".

V Школа

   Нарешті прийшов той день, коли Дмитрик пішов у перший клас. Цього дня він дуже чекав. Нервував вже декілька днів і от, нарешті, дочекався. Після спекотного літа і нескінченних розповідей бабусі про те, що школа - це казкове місце, де людині дарують найцінніше - знання, хлопчику кортіло опинитися там якнайшвидше.
   - Онучку, школа - це таке місце..! - захоплено розповідала бабуся. -Там ти пізнаєш багато нового і цікавого.
   - Та що ж там такого можуть розповісти? Ви мені набагато цікавіше розказуєте!
   - Ой, що ти, що ти, - бабуся аж руками заперечливо замахала. - Там набагато цікавіше розповідатимуть! Там такі люди... Вони стільки про все знають! Їх вчителями звуть. Вони на будь-яке твоє питання зможуть відповісти! - переконувала бабуся.
   І от тепер ця мить наблизилась. Хлопчику хотілося швидше опинитися у цьому казковому місці, поруч із такими розумними людьми - вчителями. Він вже не один раз обмірковував, на які питання йому терміново потрібно почути відповідь, бо як можна жити, не знаючи на них відповідей? Їх було декілька. По-перше, його цікавило, як він сам з`явився на цей світ, по-друге - що чекатиме його після смерті, бо бабуся ніяк не могла чітко пояснити, і по третє -чи можна зробити так, щоб люди взагалі не помирали і жили щасливо? Отакі питання турбували його дитячий розум і серце.
   Дитяча уява вимальовувала образ казкового палацу, в який йому сьогодні доведеться йти, і до якого він ходитиме наступні одинадцять років. Дмитрику навіть уявити було важко, скільки це - одинадцять років? Нещодавно йому виповнилося лише шість. Одинадцять? - це ж ціла вічність! Так здавалося йому, але він з радістю чекав часу, коли зможе переступити ту межу, що відділяла його від цієї вічності. І от, дочекався!
   Як звичайно, мати збудила дуже рано. Але цього разу Дмитрик одразу підхопився і почав вдягатися. Мати тільки мовчки спостерігала за цим і тихенько сміялась. Потім накрила на стіл і пішла чепуритися. Дмитрик їв швидко, з апетитом. Батько теж з посмішкою спостерігав, як син ковтає все, що лежить у тарілці. Потім, коли Дмитрик скінчив, запитав.
   - Що це ти сьогодні такий веселий? Усе їси, і не спиш над тарілкою?
   - Я ж сьогодні у школу йду! - пояснив Дмитрик. - У мене тепер нове життя починається!
   - Хто ж це тобі таке сказав? - засміявся тато.
   - Бабуся, - засмутився хлопчик, - вони казали, що тепер я стану зовсім дорослим і багато всього дізнаюся. А хіба ні?
   - Ну що ти? Звичайно, звичайно. Просто мені якось і не віриться, що ти вже такий дорослий. Ну гаразд. Ти вже поїв? Тоді починай вдягатися. Тобі тепер і виглядати потрібно, як дорослому!
   Дмитрик знову побіг до себе у кімнату, де на нього вже чекала новенька сорочка. Лежала на ліжку і чекала, коли ж її надінуть? Поруч із нею висіли на спинці ліжка новесенькі штанці. Хлопчик швиденько вдягнув все і побіг до сіней чекати матусю. Вона вийшла у дуже красивій різнокольоровій сукні, з дивною зачіскою. Очі підмальовані, губи підкрашені.
   - Ну що, синку, ходімо?
   З кімнати вийшов і батько. Він захоплено подивився на матусю, потім на Дмитрика і дуже широко посміхнувся.
   - Галю, яка ж ти в мене тільки вродлива... А ти, малий, такий дорослий у цьому одязі. Заждіть, дайте я на вас хоч подивлюся.
   Мати почервоніла і засміялась, Дмитрику теж стало трохи ніяково.
   - Зажди, Дмитрик, давай я тобі зачіску зроблю.
   У матусиних руках невідомо звідки з`явився гребінець і пляшечка з чимось густим. Через кілка хвилин волосся на голові Дмитрика лежало бездоганно. Нікуди не лізло і, навіть, не ворушилося.
   - От і все! - задоволено сказала матуся. - Тепер точно можна йти, ось тільки давайте присядемо на хвилинку?
   Всі мовчки сіли, посиділи, потім хутенько підвелися і матуся з Дмитриком вийшли на сонячну вулицю. Дмитрик йшов якомога швидше. Постійно обганяв матусю, весь час питав, чи далеко ще йти? Матуся лише посміхалася. Казала, що йти ще далеко і що ходити доведеться щодня, тож шлях треба запам`ятати як слід. Дмитрик запам`ятовував. Він звертав увагу на кожен будинок, на кожну огорожу. Але дорога ніяк не закінчувалася.
   - Мамо, а мамо, а нам ще довго йти? - питав маленький.
   - Так, синку, заспокойся, школа аж у Мар`ївці. Йти - декілька кілометрів. Тож дихай повітрям, можеш побавитись.
   Дмитрику стало трішки ніяково. Звичайно, він розумів, що школа не у його селі. По-перше, про це казали усі дорослі: матуся, бабуся, навіть сусідки, по-друге - він досить добре знав своє село, знав, хто де мешкає і ніякого будинку, хоч якось схожого на школу, він не бачив. Але щоб вона знаходилась так далеко..? Навіть коли казали, що це у сусідньому селі, малюкові здавалося, що це має бути зовсім близько, добігти можна за кілька хвилин, але щоб настільки далеко!.. Їх наздогнали сусідки.
   - Вітаємо, Галю! Це ти що, на роботу вже з охороною ходиш? - засміялася тітка Оксана.
   - Та ще й така причепурена! Звичайно, перед таким кавалером, - тітка Ганна лукавим поглядом вказала на парадно вдягненого Дмитрика. - Аби знала, що з таким кавалером йтиму, то і сама б вдяглася як слід!
   - Так, йдемо, - засміялася мама. - Сьогодні у нас дуже відповідальний день, подруги!
   - Та ти що? І що ж це за день у нас такий відповідальний? - Очі тітки Ганни, посміхаючись, пильно дивилися на Дмитрика. Хлопчик аж збентежився.
   - Та ви що, подруги? Сьогодні ж - перше вересня! У нас сьогодні ціле нове життя починається!
   - Он воно що! - знову обізвалася тітка Оксана. - А то ми оце дивимося, куди вони так поспішають?
   - Так! - жваво підхопила тітка Ганна. - Дівчата, а згадуєте, як і ми колись йшли вперше до школи? А потім, потім, пам`ятаєте останній дзвоник? Випускний бал? Гм... Які ж ми тоді були молоді...? А діти? Пам`ятаєте, як діточок своїх відводили до школи?
   Дмитрику це все було не цікаво. Йти і слухати про сина тітки Ганни, котрий вже закінчив школу ще два роки тому і залишився жити з нею, не цікаво було слухати і про сина тітки Оксани, який теж вже закінчив школу, а ось дочка - та ще навчалась. Хлопчика це зовсім не цікавило. Знайшовши собі дубця, він весело йшов уздовж шляху, уявляючи різних монстрів і одразу знищуючи їх влучним ударом щойно підібраної "зброї", яку жива дитяча уява перетворила на меч. Але дещо його все ж зацікавило. Він і не помітив, коли розмова зайшла про дядька Федора.
   - Оксано, а що ж твій Федір, все ніяк не облишить бігати до баби Валі? - обережно, пошіпки поцікавилася тітка Ганна.
   - Ой, краще не питайте! Не псуйте настрою, - сумно відповіла жінка.
   Дмитрик добре пам`ятав, що баба Валя щось зробила дядьку Федору. Хлопчик навіть бабусі розповів, але та суворо заборонила йому говорити про це будь-кому, навіть мамі.
   - Нікому нічого не кажи, що ти щось бачив! Розумієш? Не верти головою! Раз кажу, що не треба, то не треба! Коли буде треба, самі здогадаються, а ти - щоб ніхто не знав, що ти щось бачив! Запам`ятай це! Обіцяй, що нікому не розповідатимеш!
   Дмитрик пообіцяв, хоча стало страшно. Його лякало не те, що може зробити баба Валя, а те, як цього боїться бабуся. Тобто, треба боятися баби Валі, тому й зараз хлопчик йшов і лише прислухався до того, що розповідають дорослі.
   - Слухай, Оксано, кажу тобі, обпоїла вона його чимось! Це така відьма! Треба сходити до баби Олі, вона може щось зробить? - порадила тітка Ганна.
   - Та ходила я вже... - ледь не плачучи відповіла тітка Оксана. - Все даремно!
   - Та хоч що вона сказала? - не хотіла заспокоюватися тітка Ганна.
   - Нічого путнього не сказала. Почала зливати, а я бачу, що очі в неї стали перелякані, коли щось там вгледіла. Припинила все і почала казати, що нічого не може зробити, що щось дійсно є, але що саме, краще мені не знати, а вона, нажаль, безсила. І допомогти мені не зможе.
   - Ще б пак! Хіба ж з бабою Валею може хто-небудь тягатися? - з почуттям фиркнула тітка Ганна. - До неї навіть з міста круті приїздять! Бандити різні, рекетири, чи ще хто - прости Господи! Глянути на них страшно, не те щоб розмовляти! Та ще й геть усі на іномарках.
   - Та годі вже вам! - нарешті втрутилася матуся. - Досить вже, зараз хлопця мені налякаєте! І не переймайся ти так сильно, Оксано, якось воно все владнається.
   - Так, владнається, коли Федір хату добудує і сарай полагодить! - здається тітка Ганна зовсім не збиралася припиняти розмови.
   - Гаразд, дівчата, нам далі, до Мар`ївки. Пішли ми з Дмитриком. Щасти вам!
   - І тобі теж, подруго! А що, сьогодні на ферму не прийдеш?
   - Та ні, сьогодні ні. Треба ж синові все показати, пояснити, про все домовитися.
   Тітки звернули праворуч, а Дмитрик з матусею попрямували далі, уздовж шляху. Втоми Дмитрик не відчував і був ладен бігти всю дорогу.
   Перші будинки Мар`ївки наближалися дуже швидко. Лісосмуга вже давно скінчилася і навколо стояли зорані поля. Ще досить спекотне повітря несло з полів аромат соломи та теплої землі. Пташки співали свої нескінченні пісні, а на душі теж було тепло і хороше. Трепетно. Ось Дмитрика з матусею знову накрили тіні дерев, що росли уздовж шляху, приховуючи невеличкі будиночки разом із похиленими обшарпаними огорожами. Дмитрик ще прискорився, але озирнувся, побачив, що матуся не встигає і з розчаруванням знову збавив ходу. Один будинок змінювався іншим, двір за двором, а де ж тая школа? Хлопчик вже і уявити не міг, як в такому місці може знаходитись ШКОЛА. Але дивився дуже уважно в усі боки. Нарешті вони вийшли на вулицю, що була ширша за звичайну. З правого боку Дмитрик побачив двоповерхову будівлю за охайними залізними гратами. Єдина вимощена стежка вела до ганку і по обидва боки була вкрита пожовкло-зеленою травичкою. Ця будівля одразу привернула увагу хлопчини. До того ж біля неї зібралася купа святково вдягнених людей.
   - Ну ось, синку, нарешті ти дочекався. Оце і є школа.
   Ні, не може цього бути! До останньої миті Дмитрик сподівався, що школа знаходиться десь у іншому місці. Ні, звичайно, Дмитрику сподобалася і будівля, і місце, але ж як на нього, школа мала б бути якоюсь казковою спорудою. І стояти вона б мала десь на пагорбі, так, щоб її бачили з усіх боків. А це - якась вона маленька, та й не така красива, як собі уявляв хлопчик. Із роздумів Дмитрика вивела матуся.
   - Ну що, роздивився? Ходімо до твоєї групи. І з вчителем одразу познайомимось.
   Так, вчителі! Ну вони вже, напевно, як чаклуни з книжок - мудрі старці із довгими сивими бородами. Так думав маленький. Матуся тим часом підвела його до якоїсь кіпки таких же діток, як і сам Дмитрик. Поруч із ними хлопчик побачив дорослу, але молоду жінку. Вона одразу впала йому у око. Він дивився, як виблискують білі перли рівнесеньких зубів з під яскраво-червоних повненьких губ, що посміхалися, утворюючи дві маленькі ямочки на блідо-рожевих щоках. З-під чорних довгих вій хитрувато дивилися карі очі. Довге темно-русяве волосся зібране у довгу тугу косу. Біленька сорочечка, темна коротка спідниця, яка височіла над рівними довгими ногами. Дмитрик ще ніколи не бачив таких гарних і струнких ніг. Взагалі то він їх зовсім ніколи не бачив. А тут він дивився і не міг відвести погляду від цієї жінки. У нього аж подих сперло, настільки вона відрізнялась від інших жінок. Тим часом матуся підійшла саме до цієї жіночки і заговорила з нею.
   - Вибачте, ви вчителька?
   - Так, - дзвінким голосом відповіла жінка і посміхнулася.
   - Тоді, будь ласка, може ви підкажете, це ж перший А?
   - Так, це перший А. Ви, я бачу, привели нам нового учня?
   Дмитрик, який не міг відвести очей від ніг цієї жінки, навіть не одразу збагнув, що вона звертається саме до нього. Коли ж заглянув у її очі, то нічого відповісти не зміг, лише почервонів і сховався за матусиними ногами. А жінка привітно посміхнулася, цього разу вже йому, особисто. Дмитрик сховав обличчя і не знав що робити. По-перше, ця жінка аж ніяк на вчительку не була схожа, як йому здавалося, по-друге, йому дуже кортіло, щоб саме ця жінка його навчала, бо дуже вона йому сподобалась, і, по-третє, він вже взагалі нічого не розумів. Просто стояв, сором`язливо закусивши пальця, крадькома поглядав на жінку.
   - Який він у вас сором`язливий, - знову почала вона розмовляти з матусею.
   - Так, він у мене грався переважно з бабусею. Ми з Варівки, доречі. Дітей у нас майже не має, та й молоді теж лишилось не багато.
   - Так, розумію, зараз усі до міста тікають. Там перспективи більші.
   - Так. А чи не ви будете вчити мого сина?
   Жінка у короткій спідниці голосно засміялася, знову показавши усім присутнім білі перлини зубів.
   - Можливо і я буду, але не зараз, а у старших класах. А поки що ваш син навчатиметься у Івана Федоровича, он де він стоїть, біля дерева.
   Матуся подякувала і пішла до Івана Федоровича, прихопивши і Дмитрика, а незнайому вчительку у чорній спідниці про щось питав вже хтось інший.
   От Іван Федорович дійсно виглядав ніби з казки. Йому лише довгої бороди не вистачало. Сивенький, від нього чимось приємно пахло. Він теж посміхався, як і всі навколо. Дмитрик познайомився із ним і мати знову підійшла до дітей.
   - Знайомся, Дмитрику, з цими дітками. Тобі доведеться вчитися разом з ними багато років. Тут ти собі зможеш знайти гарних друзів, тож давай, веселіше і дивись, уважно слухай, що говоритиме Іван Федорович. Зараз вже почнеться перший дзвоник, я відійду, а ти вже тут якось сам...
   Матуся поцілувала Дмитрика у голову, відійшла до інших дорослих, які стояли поряд, трохи позаду від дітей. Подивилася на Дмитрика дуже уважно. А коли заграла музика і чорнявий чоловік щось почав говорити, просто заплакала. А коли міцний парубок взяв собі на плече якусь маленьку дівчинку із дзвоником і та почала їм дзвонити - просто заридала. Дмитрику, звичайно, пояснювали і розповідали, що таке буде, і що це зветься "Першим Дзвоником", але чомусь він так і не зрозумів того захоплення, з яким дорослі це пояснювали. Усі дорослі плескали у долоні, плакали, сміялися, про щось розмовляли один з одним, а сам Дмитрик, з нетерпінням чекав, коли ж уже вчителі почнуть вчити!
   Потім Дмитрика разом з іншими, тепер вже учнями, відвели до кабінету. Дмитрик прямував темним коридором по червоній підлозі, а дошки скрипіли і рипіли під ногами. Їхній кабінет знаходився на першому поверсі, поруч із входом. Хлопець, як і наказала мати, сів одразу ж на першу парту, біля вікна. І почався перший, такий очікуваний урок.
   Щиро кажучи, Дмитрик зовсім розчарувався першим днем. Вчителі - не такі, як він уявляв, сама будівля школи - теж. Вона швидше нагадувала великий будинок, аніж казковий палац, як уявлялося. Та й вчителі виявилися звичайними людьми. З місця, яке сам собі обрав хлопчик, вчитель пересадив. Тепер Дмитрик мав сидіти не за першою, а аж за п`ятою партою. Що правда, біля вікна. Ті питання, які він першочергово хотів задати вчителю, і, обов`язково отримати відповідь, так і залишилися не озвученими. Не було часу для того, щоб щось питати, а на ті питання, які все ж вдалось задати, вчитель відповів: "Не поспішай, хлопче, вчитимешся, багато чого сам зрозумієш". Така відповідь аж ніяк не влаштовувала Дмитрика. Вчитель щось довго розповідав, але все те, нажаль, мало цікавило малюка.
   Нарешті перший урок скінчився і діти пішли на перерву. Надворі сяяло сонце, тепле повітря хитало ще таке зелене листя. Гули бабки, десь зовсім поруч квоктали кури та гиготали гуси. А трохи збоку, поруч зі школою, у тіні, стояла невеличка кіпка людей, серед яких на нього чекала і матуся. Вона радісно зустріла Дмитрика.
   - Ну що, синку, сподобалося перше заняття? - із сяючою посмішкою на обличчі спитала матуся.
   Мати і бабуся завжди вчили казати правду, будь що! Але хіба можна сказати те, що думаєш, коли від тебе так чекають почути зовсім іншу відповідь? Хіба ж можна встояти перед цим сяючими промінням, такими рідними очима? Хіба ж можна псувати лише одним словом такий настрій? Дмитрик відкрив рота...
   - Так, матусю, дуже сподобалося! - разом з дитячою посмішкою вирвалося до неба.
   І погляд матері засяяв ще сильніше, навіть сльози проступили, не в силах стримувати це сяйво. Радості не було й меж. Вона обіймала, пригортала свого любого синочка. Потім довго розпитувала про те, що казав вчитель? Де посадив, який клас? Про що вчитель розповідав? Напевно довелось би переказувати геть усе. Та пролунав дзвоник і Дмитрик побіг до свого класу.
   Матуся чекала, доки не скінчилися уроки, а потім повела Дмитрика додому. Дорогою вони не сумували. Дмитрику набридло сидіти в класі майже нерухомо і мовчати. Тому він із задоволенням йшов з матусею і розмовляв з нею. Матуся, здається, теж втомилася стояти на подвір`ї, вона з задоволенням слухала розповіді малюка, багато питала і багато чого сама розповідала. Переважно згадувала ті часи, коли її саму відводила бабуся, що вже померла, до першого класу. Плакала, раділа. Знову раділа і плакала. Згадки... Самі лише згадки, приємний сум за тими часами, котрі, як казала сама матуся, ще вчора були, а сьогодні - лишилися лише самі згадки, хоча все навкруг, ніби таке саме. Звісно, хлопчик нічого не міг зрозуміти з цих розповідей і намагань щось пояснити. Не міг він збагнути і того, як це пройшло стільки часу, а мати кажуть, ніби це було лише вчора. Як і бабуся, ті теж кажуть, ніби вчора це було, а виявляється, що це було так давно, що Дмитрик навіть і уявити собі не може коли.
   Шлях додому, ніби блискавка, непомітно проминув. Хлопчик і помітити не встиг, як вони вже опинилися у Варівці і підходили до бабусиної хатинки. Вона їх вже зустрічала, стоячи біля хвіртки. Потім знову лунали нескінченні питання, розповіді, згадки, розмови і знову згадки. Дуже смачний обід, потім знову - розмови, розмови і згадки, потім знову питання і розмови. Увечері, коли вже повернулися від бабусі, те ж саме знову повторилося, але цього разу вже при батькові. На щастя, він не став допитувати хлопчика, як матуся і бабуся. Батько лише стримано посміхався і запитав, чи сподобалося йому. Далі, лише слухав, що розповідали син і матуся. Коли, нарешті, вони втомилися, спокійно запитав у матусі:
   - Ти казала, що дали перелік підручників, які треба купити?
   - Так, десь у мене у сумочці лежить... А що?
   - Зошитів, здається, я достатньо на перший час купив?
   - Так, має вистачити. Петре, а що ти хочеш? Там же підручники, які не обов`язково купувати...
   - Галю, давай я вже сам вирішуватиму, що обов`язково, а що ні? - Спокійно промовив батько. - Я запитав, ти - відповіла.
   - Петре, а що, у тебе якісь гроші з`явилися?
   - Ну, трохи вийшло підробити. Небагато, і не сподівайся, та на підручники і на одяг для малого має вистачити. Але треба відпрацьованих грошенят дочекатися! Голова обіцяв десь через тиждень виплатити. Пшеницю вже давно зібрали. Деякі поля вже переорати встигли. Каже, що на якусь частину зерна і покупця знайшов. Тож, нарешті, якусь живу копійчину побачимо! Вам теж повинні сплатити все, навіть борги частково погасити обіцяв.
   - Ох як добре! - засяяла матуся, плеснула долонями, обійняла татуся.
   - Та ну тебе, чого лізеш до мене! - спробував відштовхнути від себе матусю батько, але якось це у нього було не по-справжньому, бо матуся міцно обійняла його і Дмитрика.
   Навчатися Дмитрикові набридло вже через тиждень. Дуже хотілося бігати, гратися. Але його примушували малювати якісь палички, вчити літери, які він вже і так добре знав. Читати по складах, це тоді, коли на нього вдома чекали книжки про лицарів. Вчили й рахувати, малювати, навіть співати. Так, співати і малювати було досить цікаво, але знову ж таки, малювати і співати доводилося те, що вимагав вчитель, а не те, що хотілося. Взагалі, Іван Федорович знав дуже багато, як здавалося Дмитрикові, але ділитися знанням не поспішав. На якісь питання, які не стосувалися уроку, відповідати не хотів, навіть журив за це. Більше за все пригнічувало те, що доводилося сидіти аж по сорок п`ять хвилин - цілий урок. А якщо хтось починав крутитися, одразу ж Іван Федорович дуже суворим голосом робив зауваження. Були, звичайно, і перерви, яких Дмитрик не міг дочекатись. Ось коли починалося справжнє життя! Тоді хлопчик бігав разом з усіма іншими, сміявся, грався - взагалі, отримував те, чого раніше не було - спілкування зі своїми однолітками. У ці хвилини Дмитрик був по справжньому щасливий. Так, заради цих хвилин, і саме заради них, варто було ходити до школи. Так тоді здавалося малюку. Вчительку у короткій спідниці Дмитрик теж частенько бачив. Щоправда, спідниці вона такої вже не вдягала, але її гарні ніжки частенько цокотіли довгими каблучками по дерев`яній підлозі. Коли Дмитрик її бачив, вона весь час знаходилася у оточенні вже дорослих учнів, старшокласників. Вони постійно про щось розмовляли, тримали у тісному колі. Вона спокійно розповідала і привітно посміхалась. Виявилося, що вона носить окуляри, мабуть зір слабенький був, як думалося Дмитрику. Підібране темне волосся, окуляри, біла блуза, спідниця до колін, гарнесенькі ніжки у чобітках на високих підборах, доброзичлива посмішка, ямочки на щоках, красиві губи у яскравій помаді, білі рівні перлини зубів. Ні, все ж таки вона дуже сильно подобалася Дмитрикові. Він навіть заздрив старшокласникам, бо з ними ВОНА розмовляла, а на нього, на жаль, зовсім не звертала уваги. На нього, маленького хлопчика, що крадькома зиркав на неї з усіх боків. Поступово Дмитрику стало набридати спостерігати за нею. Крім того, поруч із ним постійно був хтось із однокласників, які намагалися у щось погратися, тому навіть просто помилуватися вродою вчительки Дмитрик не міг.
   З`ясувалося, що клас, у якому навчався хлопчик, був зібраний, більш того - єдиний початковий клас. Тобто у цьому класі почали навчання діти з декількох селищ. Дмитрик - з Варівки, дехто з Михайлівки, та переважна більшість, звичайно, з Мар`ївки. У класі було більше дівчаток, ніж хлопчиків. Та Дмитрикові це все було байдуже! Головне - це те, що можна було з кимсь гратися. З кимсь таким же швидким і кому це було цікаво. Парту Дмитрикові довелося поділити із дівчинкою. Їх з першого ж дня вчитель посадив разом, за одну парту. Дівчинку звали Оленкою. Дмитрик з радістю сідав з нею за парту. Він, певне, був би радий сісти за парту будь з ким, а от Оленку щось не зовсім задовольняло. Вона чомусь кривилася кожного разу при першій же нагоді, намагалася відвернутися від Дмитрика. Хлопчик не міг зрозуміти чому, але ж таке відбувалося. Розмовляла вона із ним без задоволення. Розповідала про себе теж не дуже багато. Та, на щастя, були там і товариські діти.
   Так трапилось, що матуся приводила Дмитрика до школи рано, задовго до початку занять. Хлопчику це не подобалося, але ж матуся пояснювала, що їй на роботу слід йти, ферма - не дуже далеко від школи, тому спокійніше почуватиметься, коли хоч до школи доведе. Дмитрик не міг зрозуміти хвилювань матусі, але й турбувати зайвий раз її не хотів. От і ходили вони щоранку разом до школи, але повертатися Дмитрикові доводилося самому. Хоча сам він йшов лише від головної траси, а до неї - завжди знаходилися попутники. Та не лише він один приходив так рано. Декількох однокласників і однокласниць батьки теж приводили до школи раніше ніж треба. Звісно ж, щоб не сумувати, починалися ігри. І саме тоді Дмитрик збагнув, що починає товаришувати саме з цими дітьми. Якось так воно виходило, що їхні ігри не закінчувалися до початку занять. Вони продовжувалися на перервах, та й після закінчення навчань теж не дуже хотілося розходитися по домівках. Був там один хлопчик, Сашко. Він був найменшим хлопчиком у класі. З нього навіть глузували інші діти. Та Сашко не дуже цим переймався, до того ж він був найпрудкішим у класі. Дмитрик, як не намагався, все ніяк не міг наздогнати Сашка, а той лише посміхався і підбадьорював. Сашко одразу сильно сподобався Дмитрикові, а той, певне, Сашкові. Сашко мешкав у Миколаївці, тому до траси хлопчаки йшли разом. Звичайно, що до траси прямувало значно більше учнів, але ці двоє все одно йшли пліч-о-пліч і розмовляли, а то й бігали один за одним, граючись у здоганялки. Це було дуже весело.
   - Дмитрику, - через кілька днів сумісного походу до траси запитав Сашко, - а давай ми будемо друзями?
   Дмитрик одразу радісно закивав головою, навіть не роздумуючи.
   - Так, звичайно давай, я буду дуже радий! - палко погодився Дмитрик. - Сашко, а ким твій батько працює?
   - Він у мене раніше був ковалем! - із захопленням відповів товариш. - Але тепер доводиться комбайнером працювати, ну, і коли щось там полагодити треба... А твій?
   Дмитрик розповів. Потім вони довго розпитували один одного про родини, потім почали сперечатися, чиї батьки кращі, та дорога швидко скінчилася і довелося кожному іти своїм шляхом. Ні, все ж таки Сашко Дмитрикові дуже сподобався. Сподобалися і його батьки. Тепер у голові малюка лунала лише одна думка, як би зробити так, щоб товаришувати почали і їхні батьки? Над цим складним питанням хлопчик мучився весь день.
   Було у школі ще дещо, що аж ніяк не подобалося хлопчику. Але це було не зовсім пов`язане із самою школою. Справа в тім, що Дмитрику дуже не подобалися домашні завдання. Мало того, що доводилося висиджувати півдня майже нерухомо, так ще доводилося сидіти над завданнями і вдома. Матуся ще перевіряла потім, чи як слід він все зробив. Вимальовувати палички вдома було зовсім не цікаво. Робити це не було ніякого бажання, але матуся наполягала. Більше того - примушувала, переконувала, що це необхідно. Та Дмитрик не міг зрозуміти, чому воно таке необхідне? Адже малювання паличок і складання чи віднімання зовсім не відповідали на ті питання, які цікавили зараз. Отак і минали перші дні "нового" життя хлопчика. З одного боку - радісні, веселі і захоплюючі, а з іншого - такі важкі і одноманітні.
   Дмитрик ділився майже усіма своїми думками і таємничками із Сашком, той віддячував тим же. От і зараз, Дмитрик ділився тим, що на цих вихідних батько пообіцяв взяти його із собою до міста, щоб купити там речі.
   - Уявляєш? - фантазував Дмитрик. - Поїхати до Сум! Я ще ніколи не бачив міста! А тут ще й щось куплять мені!
   - Так, добре тобі, - трохи засмучено сказав Сашко. - Мій батько теж ніби збирався поїхати до міста, але не певен, що захоче мене брати із собою. А я теж ніколи там не був. Кажуть, там такі великі будинки є, багатоповерхівками їх називають. Вони такі величезні, по телебаченню їх показують, от би й мені побачити?
   - Так може ти свого тата зможеш умовити?
   - Та що ти? Він у мене такий, що коли щось вирішить, краще не суперечити!
   - Такий суворий?
   - Не те щоб дуже суворий, просто не любить, коли не по його я щось роблю. Та нічого, все одно я спробую з ним домовитися. Можна я скажу, що тебе, мого друга, батько бере?
   Дмитрик погодився. На тому і розійшлися. Наступного дня Сашко радісно повідомив, що батько погодився взяти і його з собою, більше того, цікавиться, як Дмитрикові батьки планують діставатися до міста, може можна якось з`їздити разом?
   Це було просто чудово! Від радощів Дмитрик не знав куди й подітися. Усе виходило! Він їде до міста разом з батьком, і не сам, а з другом! А ще їх батьки познайомляться, це саме те, чого Дмитрик і прагнув, але не знав як досягти. Він вже уявляв цю зустріч і подорож. Вона була просто казковою. Навчання вже майже не цікавило. Дмитрик сидів, слухав, щось записував, навіть відповідав на питання Івана Федоровича, але то все було пусте! Подумки він вже линув у подорож, вже був десь там, поза межею шкільної сутності, десь на межі дитячої уяви і дійсної можливості, яка могла відбутися. Очікування були казкові. На перервах і дорогою додому він майже не грався, а спілкувався із Сашком, обговорювали усе, що робитимуть. Дитячі уяви вимальовували такі картини світлих пригод, що просто не могли бути реальністю. Але вони дійсно існували, хоч і у дитячий уяві. У бабусі Дмитрик розпитував про місто, але виявилося, що вона їздила до міста лише кілька разів. Востаннє там була дуже давно, ще задовго до народження Дмитрика. Проте багато розповіла про сусідні села. Найбільші, звичайно, Віри та Постольне. Говорила, все що треба, можна знайти і там, навіщо взагалі до міста їхати? Сказала лише, що місто Суми - це далеко. Матуся ж сказала, що краще буде, коли Дмитрик дочекається і сам все побачить на власні очі. Лише зауважила, що Суми - гарне місто, але людей там дуже багато і попросила, щоб Дмитрик був обережним.

VI Місто

   Ранкове сонячне проміння в`янучого, але ще досить переконливого літа, ледь торкнулося біленького ліжка, але там вже нікого не було. Дмитрик закінчував снідати і нервував через поїздку. Батько про щось домовлявся з матусею, зайвий раз перевіряли, чи нічого не забули з того, що треба купити. Ще зайвого разу перерахували новенькі гривні і тільки потім трішки заспокоїлися. Тим часом Дмитрик вже закінчив снідати і встиг, навіть, зібратися у подорож. Батько глянув на годинник, трохи поміркував, щось у голові прикинув і сказав, що більше чекати нічого, слід рушати.
   Хлопчик вкотре біг знайомою дорогою. Він більше тижня ходив нею до школи. Батько йшов спокійно, широким поміркованим кроком. Дмитрик же встигав нарізати кола бігом. Він то забігав далеко вперед, то знову повертався, намагаючись примусити тата йти швидше. Хлопчик дуже хвилювався. Він не лише хотів потрапити до міста. Звичайно, транспорт ходив і досить непогано. Сісти вони могли, але Дмитрику було необхідно сісти саме на один автобус, особливий. Особливим він був через те, що у ньому мусили їхати Сашко з батьком. Через Дмитрика і Сашка батьки домовились, о котрій годині і яким автобусом поїдуть. Саме через це малюк так хвилювався. Дуже скоро вони стояли біля траси. Ніби й зовсім швидко дісталися, але Дмитрику здавалося, що все одно спізнилися. Батько помічав хвилювання хлопчика, звичайно, був дуже не задоволений такою поведінкою, але мовчав. Лише раз, коли Дмитрик черговий раз нарізав коло уздовж траси, батько таки не втримався і спитав:
   - Що, синку, чи то правду люди кажуть, що для скаженої собаки десять миль - не крюк?
   Дмитрик не зрозумів питання, але зрозумів батькове незадоволення. Насупився і мовчки підійшов до тата. Батько черговий раз сплюнув на узбіччя.
   - Нічого, не хвилюйся! Ми прийшли вчасно. Це автобус запізнюється, може щось зламалось. Та нічого. Друга твого ми все одно не проґавимо!
   Знову тиша навкруги. Лише дерева хитають своїми, поки ще зеленими, головами, пташки співають свої нескінченні пісні. Іноді шумлять по дорозі шини легковичків. Та загалом - спокій навкруги. Але зараз цей спокій лише зайвий раз напружував Дмитрика. Він постійно прислухався до кожного шереху, до кожного нового гулу. Дякувати Богові, через кілька хвилин з-за повороту, нарешті, повільно виповз автобус. Хлопчик ледь не підскочив від щастя.
   У салоні автобусу, звичайно, вільних сидячих місць вже не було, тим більш біля вікна. Зате там були Сашко і його батько - чорнявий велет. Дмитрик, коли його побачив, ледь не перелякався і сам. Коли батько Сашка почав щось казати густим низьким басом, у хлопця взагалі душа ледь у п`яти не пішла.
   - Оце і є твій новий друг? - посміхаючись промовив чорнявий велет, коли Сашко кинувся, ледь не спотикаючись, назустріч Дмитрикові. - Дивись обережніше, не забийся і людям голови не повідбивай!
   Водій подивився на двох хлопчаків з палаючими очима, потім визирнув з місця і подивився на салон.
   - Ну що, хлопці, бачу вперше у місто їдете? - запитав хитрувато водій.
   - Так, дядечку водій, - хором відповіли малюки.
   - Ну, тоді, якщо батьки не заперечуватимуть, йдіть до мене, тут місця трохи є, ви мусите поміститися. Хоч шлях побачите!
   - Та ні, ми не заперечуємо, - за обох відповів велет. - Андрій, дуже приємно, - це вже він, посміхаючись, тиснув руку Дмитровому батьку.
   - Петро, мені теж дуже приємно познайомитися.
   Дмитрик і Сашко розташувалися на невеличкому майданчику біля водія. Батьки розташувались десь зовсім поряд. Було добре чутно, як вони з чогось сміються. Автобус загуркотів і поїхав уперед, до міста. Це лише з далеку здавалося, що автобуси ледь їдуть. Коли Дмитрик опинився поруч з водієм, здалося, ніби дерева і шлях самі несуться на них. Тепер він вважав, що автобус летить щодуху, аж у голові запаморочилося від такої швидкості. Та як же красиво було навкруги! Дерева рівними рядами проносилися з обох боків, небесна блакить здавалася нерухомою, але легкі сіруваті хмаринки неслись разом з автобусом, ніби граючи з ним у здоганялки. Ті, що були позаду - намагалися наздогнати і обігнати, ті які попереду - просто, з видом переможців гордо пливли по небосхилу, навіть і не думаючи відставати або уповільнюватися. А за ріденькими рядками лісосмуги виднілися поля, поділені стрічками доріг і таких же лісосмуг. Деякі поля, вже переорані, чорніли крізь дерева, деякі ще були вкриті зеленню, траплялися і залиті золотом. Від траси то з одного, то з іншого боку відділялися і тікали кудись у далечінь смуги доріг, певне до якихось сіл, припустив Дмитрик. По одній з таких йому щодня доводилося прямувати до школи, а після неї - додому.
   - Це ж скільки селищ навкруг! - обізвався Дмитрик. - Сашко, ти тільки уяви!
   - Так! - у тон погодився Сашко.
   Дітлахи жадібно, з відкритими від захвату ротами уважно спостерігали за кожним новим краєвидом, що швидко змінювали один одного. Говорити тут було ні про що. Водій зі сміхом поглядав на дітлахів, що крутили в усі боки головами з розкритими ротами.
   - Це ще що, хлопці, от місто побачите! От тоді дійсно буде від чого роти порозкривати!
   Хлопці здивовано перевели погляди на нього.
   - А що дивитесь? Ви коли-небудь багатоповерхівки бачили?
   - Так, бачили! - відповів Сашко, - по телебаченню!
   - Тю! Та це не те! - зі сміхом повідомив водій. - Одне діло, то по телебаченню побачити, а зовсім інше - самому! Там у одному такому будинку живе стільки ж людей скільки, наприклад, у невеличкому селищі! А які там магазини... А які будівлі! - водій зовсім захопився розповіддю. - Я вже багато років людей воджу, вже стільки нових місць передивився! Де я тільки вже не був, чого тільки не бачив!
   Хлопці із задоволенням слухали розповіді водія. А тим часом перед очима все змінювалося. Автобус то плив по трасі, то зупинявся, щоб підібрати людей. Вже набився повний салон. Люди гомоніли. Голосів тата та дядька Андрія вже не було чутно. Поруч стояла якась бабуся із величезними кошиками. Невеличка, поперек себе ширша, вона важко дихала і щось постійно незадоволено бубоніла дуже неприємним голосом. Весь час намагалася потіснити хлопчиків. Чимось вони їй заважали. Та водій голосно попередив її, щоб стояла спокійно і не штовхалася! Вона спробувала підняти галас, але різкий бас дядька Андрія одразу вирішив усі питання і подальший шлях вона вже нікому не заважала.
   Автобус їхав, а хлопці все засипали водія питаннями, що це за автобус, який прилад що показує, та з якою швидкістю їдуть? Виявилося, що їдуть вони хоча і швидко, як спершу здалося Дмитрикові, та легковички з легкістю їх обганяють. І взагалі, автобус був дуже стареньким. Та це не цікавило Дмитрика. Йому дуже подобалось знаходитись тут, бачити весь шлях, краєвиди, що постійно змінювалися. Він вже уявляв, що це він сидить за кермом такого ж автобуса і везе людей. Взагалі, він скрізь їздить, добре знає усі дороги та шляхи. Так, це було по-справжньому цікаво. Саме тому Дмитрик вже для себе чітко вирішив, що коли виросте, то точно буде водієм автобусів.
   Нарешті водій повідомив, що під`їжджають до міста. Ось за черговим поворотом на пагорбі з`явився пам`ятний знак, на якому було написано величезними літерами "Суми". Хлопчаки повідкривали роти. Їхні очі жадібно дивилися на всі боки, намагаючись роздивитися місто. Але нічого ніби і не змінилося. Автобус спокійно спускався з гори, по обидва боки ворушилися дерева лісосмуг, десь попереду виднілися поля, а збоку - звичайні будиночки, як і в рідному селищі. Хлопчаки розчаровано подивились один на одного, потім на водія.
   - Нічого, нічого. Це ще не зовсім місто. Чому такі сумні?
   - А де ж великі будинки... і все інше? - запитав Дмитрик.
   - А, он воно що! Не хвилюйтесь, краще дивіться, бачите, зараз залізничні колії будемо переїздити. По ним потяги ходять.
   І справді, попереду щось з`явилося. Це і були залізничні колії. Автобус зупинився, легковички, які їхали попереду, теж зупинилися. Дмитрик і Сашко знову, нічого не розуміючи, дивились один на одного. Потім десь здалеку почувся гудок. Почав наближатися стукіт. Земля трошки захиталась під ногами у хлопців. Аж ось вилетів величезний потяг. Зі страшним гуркотом та стукотом він нісся уздовж колій, а за ним - безліч вагонів. У хлопчаків навіть подих перемкнуло. Із розкритими ротами вони спостерігали за цим небаченим видовищем, навіть не ворушилися. Водій тільки тихенько сміявся і поглядав то на хлопців, то на потяг. Нарешті усі вагони промайнули, гуркіт поступово стихав. Під ногами нічого не тряслось. Автобус тихенько рушив далі.
   - Що, сподобалось? - посміхаючись спитав водій. - Це що, далі ще цікавіше можете побачити. Щоправда, заїхали ми до міста з того боку, де вам навряд щось ще сподобається. Багатоповерхівок - нема, хоча є багато підприємств. Ви, напевне, таких будівель ще ніколи не бачили. Ви взагалі то як, по ділу до міста чи на прогулянку?
   - Ні, що ви, звичайно по ділу! - наввипередки захитали головами дітки. - Нам скупитися треба.
   - А, ну тоді зрозуміло. Нічого, зараз до автовокзалу під`їдемо, а там можна і пішки до ринку прогулятися. Там уже красивіші будівлі стоятимуть. Хоч подивитесь.
   Дійсно, Дмитрик був дещо розчарований. Він чекав на величезні будинки, фонтани, красиві будівлі - все, про що розповідали дорослі. Але автобус їхав по дорозі, з обох боків якої стояли невеличкі будиночки. Потім з одного боку з`явилися теплиці. Величезні і багато. Дмитрик стільки ніколи і не бачив. Потім почали траплятися будинки. Десь здалеку Сашко помітив великий цегляний будинок. Далі були велетенські будівлі без вікон з одного боку і менші, але з вікнами - з іншого. Потім магазини, якісь будівлі, яких не було навіть у Постольному. Дмитрик і Сашко рахували поверхи і хвалилися, у якому будинку більше. А далі - далі знову звичні маленькі цегляні одноповерхові будиночки. Щоправда, огорожа рівненька, дерев'яна, деінде траплялися і шиферні, і, навіть, залізні огорожі. Проте в цілому - нічого вражаючого. Переїхали через міст і хлопці побачили невеличкий струмочок.
   - Дядечку водію, а що це таке?
   - Це - річка Сумка, - спокійно пояснив він. - Нажаль, вона зараз дуже маленька. Десь вище за течією дамба стоїть. Знищили люди річку, хоча ще на початку століття по ній баржі ходили. А зараз тхне, як від вигрібної ями.
   - А чому ж тоді люди рибу ловлять? - невпевнено запитав Сашко, бо уздовж берега стояли декілька рибалок з вудками.
   - Еге ж бо, стоять. Сказано - міські. Сподіваюсь, вони хоч не собі, а котам ловлять.
   Далі знову почали з`являтися звичайні одноповерхові будинки з огорожами. Іноді з`являлися й двоповерхові цегляні будинки. Вони стояли за височенними залізними парканами. Вони - вражали. У селі такого і у голови не було. Хоча його цегляний одноповерховий будинок вважався дуже великим. Що здивувало Дмитрика, це те, що на вулицях майже не було видно людей. Батьки розповідали, що в містах дуже багато людей. Але те, що він бачив, було протилежним. Всі, хто траплявся - це кілька рибалок і кілька випадкових перехожих.
   Тим часом автобус під`їхав до великої і дуже гарної будівлі. Там було багато інших автобусів. Обережно водій завів автобуса на подвір`я за цим будинком.
   - Усе, хлопці - це кінцева зупинка! - весело сказав водій. - Це і є "Автовокзал", вважайте що приїхали. Бажаю вам щасливо закінчити справи.
   Жінка з кошиками повільно спустилася по сходах, важко дихаючи, щось постійно незадоволено буркотіла собі під ніс. Прибрала кошики і повільно попрямувала кудись собі, сильно розхитуючись при кожному кроці. Поступово салон пустів. Хлопчики почекали, доки не вийдуть усі, а потім самі з жалем вийшли з автобуса. Виходити не хотілося. Кататися на автобусі дуже сподобалося, до того ж довга, як усі казали дорога, скінчилася так швидко. Якраз тоді, коли малюки щойно розохотились. Двері автобуса зачинилися за спинами дітей, а на подвір`ї стояло багато людей. Дійсно, Дмитрик стільки рідко коли бачив. Усі з валізами, кошиками, сумками, рюкзаками. Хто сидів, хто стояв. Старенькі і молоді, і такі, як батьки - усі такі різні і цікаві, певно чогось чекали. Дмитрику захотілось щось утнути і він вирішив трішки поглузувати з тієї товстої бабусі із кошиками. Схилившись уперед, він присів у колінах і, сильно хитаючись, почав ходити на місці. Важко дихаючи при кожному кроці, він так старанно кривив її ходу, що Сашко не стримався і почав голосно риготати, а Дмитрик, невідомо за що, одразу отримав добрячого стусана від батька по потилиці.
   - Ти що? Зовсім здурів, чи що?! - суворо запитав батько. - Ти що, захворів? Чи тобі вже дорослих кривити стало дозволено?
   - Та ні, татку, то я просто пожартувати хотів, - пригнічено намагався виправдатися хлопчик.
   - Дивись мені, ще один такий жарт - бідний будеш у мене! А зараз, дивись мені - бо вернемось назад без усяких подарунків і покупок! Зрозумів мене?
   - Так, тату, вибачте, більше не буду.
   Це було так принизливо. Біда не в тім, що батько дали стусана, а в тім, що зробив він це у присутності Сашка і його батька. Звичайно, Дмитрик усвідомив, що уткнув дурницю, і що був не правий, але ж у серцях щось почало неприємно ссати. Хотілось заплакати, та було дуже соромно. Він щосили закусив собі губу. Різкий біль струмом пройшов через усе тіло, та підступні сльози все ж вирішили поступитися йому. Образу замінив біль, а сльози вийшли лише густим рум`янцем на щоках.
   - Гаразд, кавалерія, - прогудів батько Сашка. - Що далі? Чекатимемо на транспорт чи самотужки підемо?
   - Андрію, а що діти захочуть, покататися чи пішки?
   Дійсно, хотілося ще покататися, але пройтися пішки і як слід все роздивитися теж дуже хотілося. Що ж обрати?
   - Тату, а ми на тролейбусі поїдемо? - спитав Сашко.
   - Так, якщо їхати, то на тролейбусі, - посміхнувся велет.
   - Дмитрику, давай поїдемо. На тролейбусі покатаємось! - почав тягти за руку Сашко.
   Звичайно, як він і сам одразу не збагнув, що коли їхати, то на тролейбусі! Це ж дійсно цікаво! У селі такого дива точно немає. Тому і роздумувати нічого.
   - Так, краще на тролейбусі поїхати, - тихенько, бо ще соромився, погодився Дмитрик.
   Дивитися у очі іншим було важко, та перша, найважча хвиля вже минула. Тим більше, що Сашко з ним спокійно говорить, ніби нічого і не трапилося, дядько Андрій теж ніяк не виказував свого незадоволення. Усвідомивши це, одразу стало якось легше. Рум`янець поступово спадав з дитячого обличчя і знову захотілося просто посміхнутися. Хлопчик разом з усіма радісно попрямував на зупинку.
   Але, мабуть, везіння на сьогодні скінчилися. Виявляється, що із струмом були проблеми і у місті. Якщо у селах його взагалі не було і Дмитрик вже більше місяця не міг навіть лампочки увімкнути, то у місті струм давали, але з великими перебоями. Вмикали і вимикали, коли заманеться. І коли вимикали, то, звісно, нікому не було відомо, коли знову увімкнуть. Це все їм пояснили місцеві мешканці на зупинці, коли намагалися дочекатися тролейбуса. А вся біда в тім, що тролейбуси теж працюють на електричному струмі. Пішли пішки. Та розчарування тривало не довго. Варто було лише перейти кільцеву дорогу, як Дмитрик і Сашко побачили попереду першу багатоповерхівку. Вони ледь не бігли, але ж батьки своєчасно попередили їх про біганину. Довелося не бігти а йти поруч з батьками. Коли наближались, будинок зростав не тільки вверх, а й уздовж. Коли підійшли до перехрестя шляхів, хлопці знову, вже в котре за ранок, повідкривали роти. Будинок був не великий, а величезний.
   - Ого, Дмитрику, ти поглянь, яка краса! - із захопленням Сашко почав показувати на балкони руками.
   - Так, він величезний! - у тон погодився Дмитрик. - Цікаво, а скільки ж людей у ньому живе?
   - Багато, синку, дуже багато, - відповів тато. - Напевно стільки ж, скільки і в Миколаївці.
   - Та ви що? Не може цього бути! - засумнівався Дмитрик. - Як таке можливо?
   В його уяві одразу ж виникли образи людей, котрих він частенько бачив у Миколаївці. Їх помешкання. Ні, у голові ніяк не вкладалось. Будинок, звичайно дуже великий, але ж для кожної людини потрібен простір, чи не замало все ж таки простору у цього будинку на всю Миколаївку?
   - Тату, а як вони там уміщаються?
   - Це - запросто. Такі будинки - поділені на квартири, а у кожній квартирі - живе родина. Це як наш будинок, який теж поділено на кімнати.
   Ні, для Дмитрика це було дуже складно, але він щось таки збагнув і відставати від батька так просто не хотів.
   - Тату, так це ж що, виходить, що у них так мало місця?
   - Так, синку, місця, здається дійсно малувато, про те у них є балкони, їм не потрібно кожного року дах крити, стіни білити й підмазувати. А головне - у них у кожного є вода. Уявляєш, у кожній квартирі є вода - і гаряча і холодна. До того ж каналізація є! Це значить, що не треба у разі чого на двір ходити. Усе, що треба - під боком у одній квартирі зібране!
   - А чому ж тоді, якщо тут так гарно жити, у нас ніхто таких будинків не будує? І ось, бачите, де ми йдемо - стоять майже такі, як і у нас, будинки?
   - Еге ж бо, синку, дорого це, такі будинки обходяться. До того ж, уяви, нам, навіть якщо менший побудувати, все одно порожні квартири залишаться. Людей у нас мало, а будинок - штука дуже дорога. А оці будинки, що ми зараз поруч із ними йдемо, називаються "приватні". А люди тут живуть лише тому, що свого часу просто не встигли побудувати нові багатоповерхівки саме для таких людей. А зараз... Зараз ніде нічого не будується. Ось так, синку. Дорече, ось ми йдемо мимо лікарні.
   Дмитрик і Сашко дуже уважно дивилися на цю будівлю. Звичайно, вона була значно менша від багатоповерхівки, але теж велика. Не те що у них, у Варівці, єдиний фельдшер на два села, та й той приймає переважно у себе вдома, а то сидить у будинку сільради, теж одноповерховому і такому маленькому.
   Виявляється, що у місті багато дерев, вони теж зростають уздовж шляхів. Великі, рясні і кучеряві - вони височать над маленькими будиночками, і кидають рясну тінь на шлях. Величні, але маленькі у порівнянні з будинками. Проте іноді трапляються і зовсім великі дерева, такі, що верхівкою доходять аж до п`ятого - шостого поверху.
   А ось іще одна багатоповерхівка! Вона ще довша за попередню. Батько каже, що це - одразу кілка будинків, які зібрані до купи. На першому поверсі суцільні магазини. Такі красиві і різноманітні, тягнуться уздовж всього будинку, кінця не видно, бо будинок завертає у бік, а де закінчується, не видно. І Сашко з Дмитриком ледь встигають перевести подих від захоплення, як батько вказує на якусь велику будівлю на протилежному боці дороги і каже, що це - міська школа. Оце так школа! Три поверхи, поруч спортивні майданчики. У такій школі Дмитрику дуже захотілося навчатися. По-перше, вона була більше схожа на якусь особливу будівлю, ніж рідна школа. По-друге, тут більше дітей має вчитися, тобто, веселіше.
   Не встиг Дмитрик як слід роздивитися школу, як дядько Андрій вже гукав своїм басом:
   - Дивіться краще он туди! Бачите, яка церква стоїть?
   Дмитрик, як, напевне, і Сашко, вперше бачили церкву. Дмитрика вразила її самобутня краса. Раніше йому не доводилося бачити подібних будівель. А тут - неймовірна краса, а ще від церкви віяло миром і спокоєм, а легенький вітерець приносив якийсь дуже приємний, але невловимий аромат. Золочена верхівка відбивала промені ранкового Сонця, вибілені стіни несли у самісіньку дитячу душу якесь відчуття чистоти. Хотілося зупинитися біля неї, подивитися як слід, але батьки підганяли.
   - Ходімо, не хвилюйтеся, зараз ми її обійдемо, ще роздивитесь.
   - Так що, хлопці, сподобалась? - знову прогудів дядько Андрій. - Це Іль`їнська церква. Правда, красива? Нажаль у нас, у селі, нічого подібного не має. Можливо і люди б добріші були.
   Хлопчики йшли мовчки, з усіх боків розглядаючи церкву і запам`ятовуючи кожен куточок будівлі. Дмитрику особливо сподобалася золочена верхівка і те, як вона сяє.
   Поруч із нею - багатоповерхівки. Вони ніби намагаються задавити невеличку церкву. Трохи далі стоять тролейбуси, прямо на дорозі біля зупинки. Дмитрик сподівався, що вони хоча б підійдуть до них, але батьки завернули їх у бік. Довелося йти уздовж багатоповерхівки. Добре, що хоч церкву було видно. Та невдовзі зникла й вона. Чергова багатоповерхівка, чергові будівлі. Та ось батько знову штовхає і каже, що це - ще одна школа.
   - Гімназія, - поправляє дядько Андрій.
   Ця гімназія була значно гарніша, ніж попередня школа. Менша заввишки, та значно миліша оку. Майже одразу за будівлею гімназії знаходився ринок.
   - Ось, оце і є - ринок, - повідомив зайвий раз Дмитрику батько. - Нарешті дісталися. Не втомились, хлопці?
   Обидві дитячі голови весело хитаються. Дмитрик, нічого не розуміючими, очима дивився навкруги. Матуся попереджала, що на ринку завжди багато людей і треба бути уважним. Не відставати від батька. Та зараз величезна і гарна споруда ринку була порожня. Величезна кількість палаток та торгових рядків стояли зовсім порожні. Родини неспішно крокували між пустих рядів, озираючись навкруги.
   - Тату, а де ж люди? - не витримав тиші і спитав Дмитрик. - Може тут щось трапилося?
   - Та ні, синку, все гаразд, просто ми занадто рано прийшли сюди.
   - Так як же зарано? Вже ж сонце як високо здійнялося? Де ж люди?
   Батько мовчки сплюнув. Та на допомогу одразу пришов дядько Андрій. Його густий бас заполонив тишу і на мить здалося, що ринок зовсім не пустий.
   - Це, Дмитрику, у нас, у селах вже день, а для міських - це ще майже ніч! Люблять вони спати. Тим більше, вихідний сьогодні. Нічого, он де, бачиш, люди вже стоять, а он де - вже возика з речами до палатки повезли. Гадаю, хвилин через тридцять і людей більше з`явиться.
   Дійсно, Дмитрик одразу і не вгледів кіпки бабусь, які шикувалися уздовж вулиці біля чергових багатоповерхівок. Щось діставали із своїх торбин та кошиків. Роздивився хлопчик і ту товсту бабусю, котра їхала разом з ними і через яку отримав такого добрячого стусана.
   - Ну що, давайте походимо, роздивимося. Можна й усередину зайти. Малі, ви як? - запропонував тим же самим гучним голосом дядько Андрій.
   Звичайно, малі ніяк не заперечували. З відкритими ротами і широко розплющеними очима ходили по колу усередині круглої будівлі. Ще ніколи у житті Дмитрику не траплялося бувати всередині такої просторої і великої будівлі. Вся кругла споруда ділилася на кілька кіл. На зовнішньому, зі сторони вулиці, розташувалися палатки. Усередині, зі сторони зовнішнього кола, розташувалися відділення з лавами. Вони були відгороджені скляними стінами. Потім просто розташувалися лави, їх було дуже багато, а у кінці, на внутрішньому колі, торгівельні будки. В самісінькому центрі величезного даху була просто дірка, через яку було видно чисте блакитне небо. Все викладено красивим кахелем, просторе, велике. Виявилося, що ринок має ще і підвал. Широкі сходи вели униз, до темного приміщення. Такий завбільшки, як і сам ринок, підвал був весь у торгівельних лавах. А у центрі знаходився фонтан. Щоправда, він чомусь не працював, але тут теж було досить гарно. Малі, трішки обдивившись, почали проситися нагору. Там було значно цікавіше.
   Коли піднялися, то, нарешті, стали траплятися люди. Чоловіки з тачками підвозили різноманітні товари до лав. Знімали великі ящики і валізи і знову кудись швиденько їхали, а за лавами вже стояли продавці. Вони тільки починали розкладати те, чим мали торгувати. По приміщенню залунала гулка луна. Родини вирішили піти на вулицю. Там просторіше і вони менше заважатимуть людям. Але на подвір`ї теж все раптово ожило і почало рухатися. Безліч людей із величезними тачками під`їжджали до палаток і від`їжджали вже порожні. Продавці сварилися з ними і між собою. Перші покупці вже намагалися роздивитися, що їм пропонують і теж про щось сперечалися з продавцями.
   - Нарешті прокинулися, - зрадів батько. - Ну що, ходімо за покупками?
   - Та ні, Петре, давай краще ще трішки почекаємо, нехай люди облаштуються і заспокояться. Ми ж нікуди не поспішаємо? - пробасив дядько Андрій.
   Доки чекали, на очах у здивованих хлопчаків ринок оживав. Продавці вже розвісили товар по полицях, люди з тачками траплялися дедалі рідше, натомість все частіше з`являлися прості покупці із валізами, чи просторуч. Продавці заспокоїлися і вже у чомусь намагалися переконати покупців. Нарешті батьки вирішили, що вже саме час піти по покупки і рушили до "клітки", майданчику, захищеному залізною сіткою. Речей там було дуже багато! Найрізноманітніший одяг, від нижньої білизни, до теплих шуб і пальто. Спідниці, ремені, взуття, джинси, сорочки, кофти, светри, шарфи, шапки - обирай, які забажаєш. Батько хотів знайти Дмитрику зручне взуття, щоб взимку до школи ходити. "Не у калошах же ж по багнюці швендяти?" - казав він матері. Ось і шукали. Дядько Андрій теж нічого проти купівля взуття Сашкові не мав. Тому ось так, дружним гуртом і ходили родини взад-вперед поміж рядами у "клітці", щось видивляючись, до чогось прицінюючись.
   Людей у клітці було дуже багато. У постійній штовханині батько і дядько Андрій намагалися щось таки угледіти на торгівельних лавах. Вгледіти могли, та коли питали "скільки це коштує?", чомусь відходили з сумними обличчями. Люди, прилавки, обличчя, валізи, шум та галас - усе це вже злилося у якийсь нескінчений потік. Дмитрик ще ніколи в житті не бачив одразу стількох людей, до того ж кожна людина була чимось стурбована, чимось своїм. Кожен йшов зі своїми думками і дбав лише про те, щоб щось з`ясувати саме для себе. На двох маленьких хлопчиків ніхто й уваги не звертав. Увесь час їх намагалися кудись відштовхнути, відтерти від батьків, щоб лише тільки наблизитися до того, що десь побачили. На щастя, дитячі руки дуже міцно тримали батька, а коли хтось із натовпу занадто нахабнів, дядьку Андрію варто було лише подати голос. Дмитрика здивувало те, що на ринку зараз була переважна більшість жінок. Вони з пустими очима та сумними нерухомими обличчями вешталися поміж тих лав. Йшли, нічого перед собою не помічаючи. Навіть коли дядько Андрій щось їм казав, лише незадоволено фиркали, трохи відходили, але наступної миті знову штурмували прилавок, тільки з іншого боку.
   - Хлопці, тримайтесь міцніше, - гучно сказав дядько Андрій, коли чергового разу їх хтось спробував відтерти від батьків. - Зараз, напевне, ще більше людей з`явиться.
   Дмитрик аж злякався. "Куди ж іще більше?" - думав він. Здавалося, що людей - ціле море. Просторі міжряддя раптово стали вузькими. Вони давили з усіх боків. До того ж люди, які постійно штовхали, стояли на проході, йшли проти течії. Це було тяжко. Діти втомилися. Хотілося піти геть звідси. Піти туди, де немає такого шуму і штовханини, туди, де затишок та спокій, де вдосталь місця для всіх. Але батьки впевнено вели їх від прилавка до прилавка. У них була мета і вони точно хотіли її досягти. Жалітися їм на втому Дмитрику не хотілося. Він подивився на Сашка, той теж ледь стримував сльози. Ще менший на зріст, він обома руками вчепився у величезну батьківську руку і весь час намагався її не втратити.
   Нарешті після чергового ряду, що лишився позаду, батьки зупинилися.
   - Слухай, Андрію, тобі не здається, що тут все занадто дороге? Може ходімо у якесь інше місце?
   - Так, дорогувато. Гаразд, давай з "клітки" вийдемо, можливо у звичайних палатках дешевше щось знайдемо?
   На тому і погодилися, а Дмитрик ледь не стрибав від радощів. Та коли вийшли з "клітки", хлопчик лише побачив, що з одного натовпу, що гуркотів, потрапили у інший. Такий же самісінький. Щоправда, тут було трохи більше вільного місця. Ось де довелося частіше зупинятися. Нарешті, на питання: "Скільки це коштує?",- батьки більш-менш задоволено кивнули. Далі вже дітям доводилось розбуватися і міряти взуття. Новенькі черевики були дуже гарні. Дмитрик із задоволенням їх взував, та нажаль, не всі вони були зручними. Навіть ті, які ніби самі сиділи на нозі, батько чомусь вибраковував.
   Так тривало ще нескінченно довгий час. Дмитрик вже ледь ноги волочив, про Сашка і казати годі. Але все одно родини йшли і йшли поміж нескінченних рядів торгівельних палаток. Інколи вертаючись назад, інколи - йдучи далеко уперед. Обійшли вже майже все зовнішнє коло. Батьки були дуже незадоволені.
   - Що ж вони купують? - скаржилися один одному. - Навіть дітям не можуть нормальне взуття привезти. Або зовсім ніяке, або розмір не той, або ціну луплять, ніби не дитині купувати, а президенту.
   - Так, - погоджувався дядько Андрій. - Мабуть краще б було жінкам поїхати. Вони в цьому краще розбираються. У них взагалі, хист до "тряпок". Та й погодься, торгуватися ми не вміємо.
   Нарешті щось підібрали. Відверто кажучи, Дмитрик настільки втомився, що ніякого задоволення від покупки не отримав. Сашко теж. Його сумні, втомлені очі ледь не блистіли від сліз. Потім зайшли у "круг", дядькові Андрію щось знадобилося там купити. Дмитрик знову, вже вкотре, відкрив рот, бо навкруг все змінилося. Торгівельні лави були вкриті різнобарв`ям усілякого товару. Зелене, жовте, червоне, біле - геть усе, куди не кинь оком. А натовп, немов бджоли у вулику, так і копошився, наче єдине ціле. Ворушився і гудів. Простора будівля відтепер перетворилася на дуже тісну і незручну. Від постійної штовханини боліли плечі. Рука затекла від того, що так міцно тримався за батька. Але хлопці терпіли. Батькам це все теж набридло. Навіть дядько Андрій дедалі частіше підвищував голос. Дякувати Богові, що це тривало не дуже довго. Як тільки дядько Андрій вгледів лаву з пряностями, одразу ж попрямував туди, розштовхуючи людей, що постійно намагалися завадити рухатись і створювали зайву штовханину. Лізли під ноги, раптово зупинялись, різко поверталися, а то й просто застигали на місці. Дядько Андрій обережно, але дуже рішуче відштовхував їх убік, або просто зупинявся на мить, коли черговий "покупець" розвертався з очима, що нічого перед собою не бачать, і стукався лобом у широкі груди. Хоча натовп рухався і копошився, але це відбувалося дуже повільно, немов уві сні.
   Нарешті скупилися і вийшли з оточення цих соньків. Ринок лишився позаду. Дмитрик і Сашко ледь перевели подих. Нарешті ця кара скінчилася. Вони вже не раділи, що взагалі сюди приїхали. Блідий Сашко важко дихав і дивився на батька благаючими очима.
   - Тату, ми більше туди сьогодні вертатися не будемо? - тремтячим голосом спитав Сашко.
   - Та ні, сюди вже вертатися певне не будемо. Щось у мене бажання такого більше немає. Петре, ти вже на ринку все купив?
   Тато кивнув головою. Потім додав:
   - Так, на ринку, здається, все. Тепер потрібно книжки купити, у магазині. Ви підете, чи вже додому їхатимете?
   - Е ні, разом приїхали, разом і поїдемо. Крім того, якщо якісь додаткові підручники, так і мені ж для Сашка потрібно купувати. Ходімо вже краще разом.
   Разом і пішли. Денне вересневе сонце хоч і не палило, як літнє, але припікало досить добряче. Дуже хотілось пити. Хлопці втомились і зголодніли. На щастя, дорогою трапилася якась жіночка із великим ящиком. Батько і дядько Андрій накупили біляшів і, нарешті, дали поїсти хлопчакам. Дмитрик уминав за обидві щоки. Ці біляші здалися найсмачнішою у світі їжею. Сашко теж не хотів від нього відставати.
   - Петре, ти гляди як уминають! Вдома, мабуть так не їдять. Аж за вухами свистить. - Сміявся дядько Андрій.
   - Так. Мабуть зовсім у цих людських хащах зголодніли. Нехай їдять, ще походити доведеться.
   Потім, коли зайшли до магазина, купили ще й пити. Ось що таке справжнє задоволення. Сили знову з`явилися. Сашко аж повеселішав і знову бадьоро біг поруч із батьком. Дмитрик теж бадьоро йшов і вертів головою. А подивитися було на що. Навколо дуже красиві будинки. Таких він ніколи і не бачив.
   - Що, синку, подобається? - спитав батько. - У нас таких у селі немає?
   - Так, немає. - Із захопленням підтвердив Дмитрик.
   - Зараз ми йдемо по центральній площі цього міста. Дивись, роздивляйся.
   Дійсно, Не дуже великі, але дуже гарні будинки у кілька поверхів стояли по обидва боки широкої асфальтованої вулиці. Машини тут не їздили, а люди тихою ходою, неспішно, прямували хто куди. Перші поверхи будинків займали магазини. З різноманітних вітрин на Дмитрика дивилися зовсім різні малюнки. Магазини були великими, як на Дмитрика, і святковими. Сашко гайсав туди-сюди і постійно розпитував про щось батька. Дмитрика теж багато чого цікавило, але зараз він був під таким впливом, що єдине що міг, це просто йти і роздивлятися, роздивлятися й милуватися, роздивлятися і запам`ятовувати. Ось вони підійшли до величезної церкви. Дмитрик аж дихати припинив. Така велична, вона білим світлом стояла зовсім поруч, відкривши темні ворота і сяючи золотом куполів на сонці. Безліч голубів літали й ходили прямо поруч із нею. Бабуся якось казали, що голуби - то улюбленці божі серед птахів. Бабуся, ось кого б сюди треба! Вона б, напевно, дуже зраділа. Не хотілось відводити погляду від такої краси, та батьки вели далі. А далі все знову змінювалося. Пам`ятники, знову магазини, величезні вітрини, різні кольори і зовсім нові враження. Щодалі - цікавіше.
   Дорога, вірніше перехрестя. Знову гуркіт машин навкруги. Нарешті до зупинки підійшов тролейбус і хлопці з подивом дивляться на цю рогату "істоту". А далі - далі такої краси Дмитрик ніколи в житті не бачив. Небувалої краси залізні цепи, деревця, старовинні будівлі, і ще дещо.
   - Тату, а що це?
   - Це, синку зветься "Альтанкою", запам`ятав? А це, поруч із нею, - батько вказав на старовинну будівлю, дуже схожу на церкву - це краєзнавчий музей. Там далі - скоро побачиш, стоятиме театр. Побачиш, там ростуть дуже красиві дерева. Блакитні ялинки, карликова горобина. Ну, сам побачиш.
   Так, він дійсно побачив. Від простору та величності будівель у Дмитрика аж у голові запаморочилось. Краса театру із чорними мармуровими сходами, черговий пам`ятник чоловікові, якраз поруч із блакитними ялинками, височінь багатоповерхівок, що нависали над вкритою плитами просторою площею. Під багатоповерхівками, вірніше, на перших поверхах, знову-таки знаходились магазини. Дмитрик такого дива ніколи не бачив, навіть уявити не міг, що магазини бувають такої краси, та ще й у два поверхи. Він зрадів ще дужче, коли з`ясувалося, що батько веде їх у один з таких магазинів. У найвіддаленіший, що розташовувався у самому кінці площі. Дмитрика вразив внутрішній простір магазина та його розмір. Кам`яні сходи, по яких можна було бігати і гратися досхочу у здоганялки гуртом. Грай, всі помістяться. Стеля, яка сягала у височінь, була десь там, де хлопчик зовсім не звик її бачити. Хотілося щось сказати, та що тут скажеш? Язик ніби приріс. А коли, нарешті, піднялися на другий поверх... Дмитрик аж зімлів. Стільки книжок він ніколи не бачив. Цілі стелажі, полиці, шафи! Малюк йшов і дивився на різнобарвні обкладинки, намагаючись прочитати хоча б назви, але очі самі так і розбігалися. Сашко теж тихенько йшов поруч, майже навшпиньки.
   Але батьки там довго не затримались. Швиденько підійшли до продавщиці, сказали, які саме книжки їм потрібні. Та кивнула головою і вже через декілька хвилин батьки з дітьми прямували сходами вниз.
   - Ну що, Петре, ти з Дмитриком не дуже додому поспішаєш? - спитав дядько Андрій, коли всі вийшли з магазина.
   - В загалі-то поспішаємо, а що?
   - Та просто може давай дітей у "Дитячий" парк зводимо? Хай хоч подивляться, що це таке. Коли їм ще станеться сюди потрапити...
   Батько замислився. Дмитрик почув слово "ПАРК" і йому дуже захотілося побачити, що це таке. Ще кортіло походити по магазинам. Тут було стільки всього, що він ніколи і не бачив. На полицях і на вітринах - нова техніка, якісь пристрої, одяг, було й таке, що він і не знав як зветься. Та заважати батькові чухати потилицю - це потім зайвий раз червоніти від сорому.
   - Гаразд, Андрію, ходімо, тільки не довго. Бо я жінці пообіцяв бійця завидна привезти, щоб вона не дуже хвилювалась.
   - Гаразд, ми теж хочемо по світлому додому доїхати. Так, Сашко? - звернувся він, посміхаючись, до Сашка.
   - Так! - бадьоро закивав головою той.
   - Ну, то ходімо ж, чого чекаємо? - засміявся велет і попрямував уздовж багатоповерхівок з магазинами по вкритій плитами площі.
   Сашко зовсім розвеселився. Він бігав навкруг Дмитрика, весь час розповідав, у якому будинку він житиме, коли виросте. Який будинок красивіший, який більший. Дмитрик теж щось говорив, щось відповідав, та його більше зараз цікавили самі краєвиди. Він намагався запам`ятати кожну деталь, кожен будинок, кожен магазин. Спочатку здалося, що вони просто вертаються, але потім з`ясувалося, що вони рухаються у інший бік, ніж прийшли. Ось дійшли до "альтанки". Гарні дерева, ряди лав, кам`яні сходи, потім - підземний перехід. Сашко від захоплення аж ойкнув і заплескав у долоні. Хотів до нього підбігти, та дядько Андрій швиденько заспокоїв розпалене дитя. Тепер вже Сашкові довелося трішки почервоніти від сорому.
   Цікаво, ти йдеш, а над тобою гудуть машини. У підземці темно і затхле повітря. До того ж стоїть якийсь сморід. Як від нужника. Але все одно цікаво. Коли ще доведеться таке побачити? Тому Дмитрик йшов собі поруч із батьком мовчки. Сашко ж менш стримував емоції.
   - А чому тут так темно? І чому тут так воняє?
   - Отака вона міська культура, синку, - сплюнув дядько Андрій. - Краще не питай. А світло, так його ж і у нас немає. Ну, ти ще малий, підростеш - сам все зрозумієш.
   Чому всі дорослі кажуть завжди одне і те саме, коли у них щось питаєш? - думав про себе Дмитрик. Відверто кажучи, за кілька тижнів навчання у школі бажання щось питати потроху зникало. Просто набридло вже крізь чути одне і те саме. Тому вирішивши для себе, що краще спочатку вирости, а вже потім - про все у них спитати! Дмитрик вирішив просто почекати. Але й справді, низька стеля і затхле смердюче повітря не сприяли покращенню настрою. Хотілося швидше вийти на свіже повітря, на світ Божий.
   Нарешті знову сонячні теплі промені грають веселкою навкруги. Свіже повітря розносить вітерець. Але Дмитрику чомусь здалося, що у місті не таке повітря, як вдома. Тут воно все одно якесь не зовсім свіже. І чому він раніше цього не помічав? А перед ними було щось... Дмитрик не втримався.
   - Тату, а що це таке гарне?
   - Це фонтан. А он де бачиш чоловіка? Це Садко, а поруч - русалки. Це скульптурою зветься.
   Дмитрик і Сашко підійшли до "фонтану". Довго дивилися на нього. Батьки теж підійшли до них і спокійно спостерігали за хлоп`ятами. Сашко зліз на сходинку і крокував нею туди-сюди.
   - Тату, а чому у фонтані води немає? - засмучено спитав Дмитрик. - Вона ж повинна тут бути?
   - Знаєш, синку, не пощастило тобі. Народився ти не там де треба було. Мені іноді здається, що у нашій державі взагалі нічого немає і ніколи нічого як слід не працює!
   Дмитрик, звичайно, не зрозумів таку відповідь. До чого тут місце народження? І чому нічого не працює? Але ж питати далі злякався, бо побачив, як одразу погіршився настрій у батька та у дядька Андрія. Постояли, подивились на порожній фонтан і пішли далі. Будинки один краще іншого все з`являлися і з'являлися. Сашко біг поряд, невтомно і з захопленням вказував на них і порівнював.
   - Тату, а що у цій будівлі? - спитав Дмитрик, коли підійшли до просторого кількаповерхового маєтку, до якого з усіх боків вели сходи.
   - Це, Дмитрику, бібліотека! Тут дуже багато книжок і усілякої літератури.
   Краса і величність будівлі вражала. Простора, з вимощеною плитами площею і великими вікнами, вона височіла над шляхом і була зовсім інша, ніяк не схожа на інші будівлі. А далі - ще дивніше. Дмитрик і Сашко з відкритими ротами наближалися до наступної будівлі. Вона велично височіла над усіма іншими забудовами. Невеличкі балкони рівними рядами прямували кудись угору і сонце відбивалося яскравим сполохом у склі. Світло-сіра, вона урочисто сяяла, ніби знала, що рівних їй поблизу немає.
   - Тату, а це що? - першим не витримав Дмитрик.
   - Це - готель, синку. Тут люди, що приїздять у місто з інших місць, відпочивають. Що, сподобалась будівля?
   - Так, тату, дуже! А ми можемо тут зупинитися?
   - На жаль ні, синку. По перше нам ніколи, по друге - це дуже дорого.
   - А чому інші можуть там зупинятися?
   - Бо у тих, хто тут зупиняється, більше грошей і вільного часу.
   - Тату, а чому у них більше грошей? Хіба ви погано працюєте?
   - Годі вже! - не стримався батько. - Чому? Чому? Виростеш, сам збагнеш! А коли багато знатимеш - раніше постарієш!
   Дмитрик аж злякався. Невже чим більше знаєш, тим раніше старієш? І як же ж бабуся казали, що йому ще дуже далеко до старості? І взагалі, знову ці нескінченні "чому", і "як же ж так" і "у кого ж спитати"?! На щастя не довго довелося над усім цим міркувати. За готелем відкрився зовсім новий, неповторної краси краєвид, і не було вже змоги ні про що інше думати! До того ж набридливий Сашко весь час штовхав у бік пальцем, тикав то у один, то у інший бік. І знову почав бити себе у груди і розповідати про будинок, у якому житиме, коли виросте. Дмитрик щось намагався заперечити, але марно. Сашка переспорити було майже не можливо. Та й взагалі, Дмитрик казав лише у якому будинку хотів би жити. Натомість Сашко переконував, що саме тут він житиме і що це найліпше місто у світі, гарнішого нема! Та вже через кілька хвилин він знаходив інше "найліпше місце" і починалося все спочатку. До того ж це, нове, було гарнішим за попереднє. То він кілька хвилин тому просто погано усе розгледів! Дорослі лише сміялися з дитячих суперечок.
   - Може вже краще купиш собі по квартирі у кожнім домі і житимеш по тижню у кожній? - жартівливо прогудів дядько Андрій.
   - Та ні, навіщо у кожнім? - не зрозумів Сашко. - Мені у цьому місці хочеться! Воно найкраще і будинок найкращий! Навіщо мені інші?
   Дорослі лише голосно сміялися. Дмитрик не міг зрозуміти чому, а Сашко, тим часом, розпалився ще дужче, аж почервонів і знову почав вихвалятися.
   А місцевість навколо дійсно була неповторної каси! Вже вкотре за сьогоднішній день Дмитрик не знав, як вгамувати свій подив. Дійсно, навіщо його вгамовувати чи приховувати? Широченна заасфальтована дорога, чепурненькі багатоповерхівки, що стоять на пагорбі, вкритому величними деревами. Знову фонтани, які чомусь не працюють. Площі, машини, доволі симпатичні будівлі, що чимось схожі на бібліотеку, і, водночас - зовсім не схожі. Різні, але величні і неповторні. Міст через невеличкий струмок, який батько чомусь назвав "річкою". А далі... Далі - зовсім інший, нереальний світ!
   Коли Дмитрик побачив те, що батьки назвали парком "Казкою", перше враження було єдине - "Цього не може бути!"... Невже він дійсно потрапив у казку? Середньовічні фортеці, що розташовувалися у гаю, невеличкий корабель, що стояв біля берега невеличкого ставка, старовинні гармати, залізні цепи, статуї - усе це виглядало казково. Дмитрик із Сашком наввипередки кинулися сходами вниз. Втерпіти і зійти спокійно сил просто не було. Хотілося все помацати власноруч, злізти на казкову цегляну фортецю, уявити себе лицарем, піратом - взагалі хотілося УСЕ! Батьки лише гукнули, щоб вони дуже не поспішали і не лізли нікуди без них.
   Перша ж фортеця, до якої вони підбігли - здалася найкращою! Дочекались, доки батьки підійдуть і побігли сходами. Виявилося, що тут були і гірки, з яких із задоволенням можна з`їхати униз. Серце аж вискакує з грудей, а вітерець приємно обдуває розпалене дитяче обличчя, а потім - знову бігти, ще далі, ще вище! На найвищу вежу. По гвинтових сходах, по вузькому коридору. Затуляти ніс і обличчя від нестерпного смороду, схожого на той, що був у підземному переході, а ще - у туалеті. Але потім - свіже повітря і ти вже на вежі дивишся на батьків, які чекають унизу. А тобі хочеться сягнути ще вище і звідти голосно гукнути! Так, щоб весь світ почув. Потім - знову затулений ніс і спуск униз. А далі - голосні гукання батькам і запрошення піднятися разом з ними. Покінчивши із однією фортецею, малята попрямували до наступної.
   Дорогою, над якою схилялися могутні крони дерев. бігли швиденько. Батьки, звісно, не встигали за швидким бігом малюків. Дмитрик помітив, що батько з дядьком Андрієм про щось жваво говорять, посміхаються і дружньо хлопають один одного по плечах. Нарешті, напевно, вони потоваришували! Це дуже добре. І якось воно вже так вийшло, що за своїми думками і за сперечаннями з Сашком, Дмитрик не помітив кіпки хлопців, що прямували прямо до них. У спортивних штанях, з цигарками і пляшками у руках, вони голосно щось гукали і дуже брудно лаялися. Голомозі голови вертілися у різні боки. Були вони якісь усі однакові, ніби військові. Потім декілька із них відділилися від натовпу і попрямували прямісінько до них. Сашко раптово притих і завмер на місці. Нічого такого у тих хлопцях не було, але від них віяло якоюсь ворожістю і люттю. Дмитрик з Сашком завмерли, ніби скаменіли і дивилися, як до них наближаються. Стало трохи страшно, але не бігти ж? А потім, потім Дмитрик відчув теплі і міцні батьківські руки у себе на плечах і побачив дядька Андрія, що став на дорозі між молодиками і ними. Ті ж одразу зупинилися. Із основного натовпу пролунав чийсь різкий оклик і неприємний сміх. Декілька з тих, що прямували на Сашка і Дмитрика, трохи відхилились і пішли собі кудись убік. Дмитрик, Сашко, батько і дядько Андрій ще деякий час пильно стежили за цими молодиками. Доки вони не зникли з очей. Тільки потім Дмитрик і Сашко перевели подих.
   - От покидьки! - пробасив дядько Андрій. - Зовсім уже знахабніли! Вже серед білого дня навіть до дітей чіпляються!
   - Так, справжні виродки! - зітхнув батько.
   - Тату, а хто це був? - запитав Сашко трохи тремтячим голосом.
   - Це синку виродки пішли! Босяки. Певне місцеві. Бандити малолітні.
   - Татко, а чому їх так багато і де ж міліція? Чому бандити спокійно собі ходять вдень? - це вже цікавився Сашко.
   - А Бог їх знає куди та міліція дивиться, синку. Добре, пройшли, то нехай собі йдуть. Ходімо гратися, тільки далеко краще не відбігайте.
   Хлопці кивнули головами і пішли собі. Тільки вже не бігли, а просто йшли, частенько обертаючись, поглядали на батьків. Дмитрик помітив, що статуї, які стояли по різні боки від дороги - чомусь побиті, лавки - зламані. Дерев`яна фортеця теж більше схожа на руїни.
   - Тату, а чому ця фортеця така? - запитав Сашко.
   - Та, певне, такі ж ось босяки і роздовбали! У головах нічогенько немає, лише дурна сила в руках! От і шукають, до чого б її прикласти.
   Дмитрику це здалося дивним, адже до цього він думав, що цю фортецю спеціально такою побудували, бо так - цікавіше по ній лазити! Як по справжнісіньким руїнам. Та нічого не вдієш.
   - Тату, а корабель, теж вони розламали? - знову спитав Сашко.
   - Синку, я не можу с впевненістю сказати, що це саме вони зробили. Але певен, що зробили виродки, схожі на тих.
   Після напіврозваленої дерев`яної фортеці був корабель. Дивно було скакати по ще цілим дошкам палуби, дивитися на обламану щоглу. Та нічого, можна легко уявити, що корабель після піратського обстрілу, який готується дати останній бій ворожій фортеці. Цікава гра, та хочеться подивитися усе, що тут є.
   Далі дерев`яний міст, з величезними залізними цепами і чорні середньовічні гармати. А ще далі - чергова цегляна фортеця, але трохи вища від попередньої, з залізними шпилями на баштах. Але у середину ніяк не потрапити. Довелося йти далі. Знову така ж фортеця, та на цю можна залізти. Знову гвинтові сходи, розмальовані і розписані усілякими брудними висловами стіни, смердючі вузькі проходи, де цілими купами покоїться звалене сміття. Нарешті вони підійшли до краю, де зубцями височіли стіни і подивилися униз. Маленькі чарівні ставочки, через які були перекинуті невеличкі місточки. Враження - ніби ти дійсно в казці. Трохи постояли і вирішили спускатися, бо особливо робити тут на горі було нічого. Коли спустилися, Дмитрик нарешті збагнув, що йому конче необхідно справити потребу. Та от прикрість, туалети виявилися чомусь зачинені. На щастя, неподалік рясно росли кущі і деревця, утворюючи невеличкі хащі.
   Верталися до автовокзалу якомога хутчіше. Дмитрик дуже втомився. Навіть Сашко вже не біг попереду, а спокійно йшов поруч із дядьком Андрієм. І головне - здебільше мовчав. Дмитрик йшов і вирішував, від чого ж він втомився більше: від прогулянки, чи від вражень? Але це зовсім не заважало по дорозі дещо запитувати у батька, та все запам`ятовувати.
   Нарешті довгоочікуваний автовокзал і автобус, де можна зручно сісти біля вікна. Сашко з дядьком Андрієм розташувалися позаду. Шлях додому пройшов спокійно і без пригод. Людей вже було не так багато, як уранці, тому всі спокійно сиділи на своїх місцях. Так, сидіти біля вікна було досить цікаво, але їхати поряд із водієм Дмитрикові сподобалося значно більше. "Ні, все-таки я буду водієм, коли виросту!" - вирішив про себе зайвий раз хлопчик.
   Вдома на них вже чекала схвильована матуся. Довелося все їй розповісти, ледь поїсти встиг. Вже ввечері втома таки знесилила Дмитрика і, не відчуваючи ніг, стомлений до нестями, але щасливий, він пішов спати.

VII Сашко

   І знову школа. Знову цей довгий шлях до неї, нудні уроки і та сама дорога додому. Єдина радість - це новий друг Сашко та інші діти, з якими можна гратися на перервах. Яка ж розумна людина придумала ті "перерви"? І дякувати Богу, що з`явився такий друг, як Сашко! Хоча й маленький, та дуже кмітливий. З ним завжди весело і зовсім не хочеться прощатися після школи. Кожен ранок - це радість від того, що можна буде з ним побігати, погратися. Щодня він розповідає щось нове і цікаве. А поїздка до міста... Розмови про неї не припинялися і через тиждень. Жвавий та розумний, він щиро ділився усіма своїми думками із другом - Дмитриком. Маленький, але з відкритим і чистим серцем та палкою уявою - ось яким сприймав Сашка Дмитрик. Сталося так, що Сашко виявився набагато пруткішим та швидшим за Дмитрика. Через це майже завжди брав гору у перегонах та інших іграх. Але Дмитрик зовсім не ображався на нього. Хіба можна через таке ображатися на друга? Іншим однокласникам Сашко теж подобався. Деякі дівчата прозвали його "Мишеням", та він, здається, зовсім не ображався. Лише весело сміявся, коли його так називали. Не було у цім світі речей, які б могли образити це янгольське створіння у людській подобі. Дзвінкий голос та сміх Сашка гучніше всіх лунав на перервах, розпалюючи азарт до ігор у інших.
   Десь через тиждень після подорожі до міста Сашко прийшов чомусь дуже похмурий. Цілий день майже не розмовляв та грався на перервах без зайвого натхнення і особливого задоволення. Коли уроки скінчилися і він, як і завжди, пішов з Дмитриком додому, нарешті відповів на наполегливі питання друга.
   - Та все гаразд. І батько мене не карав. Ні, тут інша історія трапляється.
   - Та що ж таке трапилось? - не хотів відставати Дмитрик. І Сашкові таки довелося розповісти все.
   - Розумієш, у нашої корови останнім часом молоко стало зникати. Ну, мамо казали, може вона захворіла. До фельдшера навіть ходили питатися. Нічого. Той каже, що вона цілком здорова. А молока - нема. До того ж корова якась втомлена постійно стоїть.
   - І давно така біда? - зацікавився Дмитрик. Бабуся йому про таке не розповідали, мати теж.
   - Не зовсім. Взагалі-то десь тижні три вже йде. Пам'ятаєш, мій батько, ще у місті ліки якісь купував?
   - Так, щось пригадую. Так то для неї?
   - Так, саме для неї. Та воно нічого не допомогло. А далі... Потім, десь тиждень тому, одразу як ми з міста повернулися, почали ще і яйця зникати.
   - Оце тобі таке! - Дмитрика ближче до Сашка підійшов. - Як це так, зникати?
   - А ось так, зникають - і все тут. Навіть наші кращі кури-несушки і ті, кричати кричать, коли на сідало йдуть, а коли злазять - яйця немає.
   - Оце таке! А куди ж вони діваються?
   - А хто зна! Спочатку думали, може самі кури клюють. Та де там, шкарлупи ніде немає. Тоді подумали, може собака який тягає, або щур? Знову ні! Собака усю ніч на прив`язі просидів, а щурів батько ще навесні всіх потравив. Не встигли б вони так швидко вирости і наплодитися.
   - То що ж воно тоді таке?
   - Не знаю, - похмуро відповів Сашко.
   - І що ж ви збираєтесь робити?
   - Спочатку треба знайти, хто цим займається! - впевнено сказав Сашко. - Батьки підозрюють, що це відьма молоко та яйця краде.
   - Он як! - з поважним страхом видохнув Дмитрик.
   - Так! І я обов`язково вистежу її! Нікуди вона від мене не дінеться! Я на неї спеціально чекатиму.
   - Ну ти молодець! А не страшно тобі? Чи ви вдвох з батьком засідку хочете влаштувати?
   Дмитрик чомусь опустив голову і якийсь час просто мовчки йшов, покусуючи нижню губу, а потім тихо і сумно заговорив знову.
   - Розумієш, Дмитрику, мій батько не зовсім у відьом вірить. Це матуся припустили, що може бути відьма, а тато, навпаки, твердять, що то все погане харчування, або якийсь чужий собака робить. До того ж немає ніяких слідів біля сараю. А матуся рано встають худобу годувати, і ніколи нічого не помічали. І я вірю матусі! Тому влаштувати засідку я сам придумав, без батька.
   - Гаразд, а як же ти думаєш її влаштувати? - поцікавився Дмитрик.
   - Ще не придумав. Але щось таки напевно придумаю. Навіть якщо усю ніч спати не доведеться! Проте, коли спіймаю тую відьму..! Тоді і батько повірять, що вони існують і в селі мене всі поважатимуть! Та головне - молоко і яєчка знову з`являться.
   На тому й розійшлися по домівкам. Дмитрик йшов і трішечки заздрив сміливості і рішучості свого товариша. Звичайно, він вже здогадувався, хто може красти молоко і яєчка, та не міг наважитись розповісти другові про свої підозри.
   Тиждень потроху минав. День за днем дітлахи приходили до школи. Щоранку Дмитрик питав Сашка про справи. Щодня Сашко відповідав, що нічого не змінилось. У класі з нього вже почали глузувати й дражнити. Гратися з іншими дітьми він не хотів. Увесь час дуже серйозно про щось думав. Розмовляв без охоти, навіть з Дмитриком. Хлопчик хотів чимось допомогти другові, але не знав чим. Злі дитячі жарти Сашко зносив спокійно.
   - Нічого, нічого, - казав він, - ось спіймаю відьму, тоді зовсім по іншому співатимете! Тоді я вже точно з вами гратися не схочу!
   Дмитрик не витримав і, йдучи чергового разу додому, розповів Сашкові про бабу Валю. Той дуже спокійно до цього віднісся. Сказав лише, що сам про неї чув, але не любив він зайвих балачок.
   - Мало хто про кого що каже? - сказав він. - Треба все своїми очима побачити, перш ніж у чомусь звинувачувати!
   - Та кажу ж тобі, - шепотом промовив Дмитрик, - що я на власні очі бачив! Мені теж про неї розповідали! І я теж думав, що це якісь дорослі жарти, а вона - звичайна жінка. Та коли бабу Марфу ховали... Я ж на власні очі бачив, як вона щось зробила дядькові Федору! Чи ти мені не віриш?
   - Та чого ж не вірю? А що з ним сталось? - Сашко теж перейшов на шепіт.
   - А те і сталось... Мамо кажуть, що він ніби сказився. Весь час до баби Валі бігає. Щось їй по господарству робить. Після роботи одразу до неї прямує, свій дім обминає. Вертається тільки пізно ввечері. Голодний, але п`яний. Нічого майже не їсть і уві сні з кимсь розмовляє. Зранку знову, як звичайний чоловік, от тільки і сам не розуміє, чому до тієї баби Валі бігає. А потім все повторюється. Вже, кажуть, ніби сарай їй добудовує. Отакої воно.
   - Так, цікаво, - вимовив після паузи Сашко. - Ну нічого, після того, як я її схоплю на "гарячому" - не викрутиться вона! Батько їй усі кістки переламає. Він сам казав: "Ось би трапився мені той гад, хто таке робить - усі кістки попереламую!".
   - Гаразд, Сашко, здається, нам знову час розходитись по домівкам?
   - Так, слід. Бувай, друже, - без особливої охоти попрощався Сашко.
   - Бувай! - трішки жвавіше відповів Дмитрик і попрямував шляхом додому. Потім зупинився, обернувся і гукнув Сашка.
   - Сашко! Я тебе хочу попросити...
   Друг зупинився і повернувся до Дмитрика. Вітер розшарпав на Сашкові чуприну. Дмитрик підійшов до нього.
   - Сашко, будь ласка, нікому не розповідай того, що я тобі розповів. Розумієш, бабуся мені заборонили про це комусь розповідати. Я навіть матусі про це не казав...
   - Так, не хвилюйся, - на Сашковому обличчі з`явилася посмішка. Він пильно подивився Дмитрикові у самісінькі очі. Потім знову посміхнувся і попрямував своєю дорогою додому. - Бувай! - лише донеслося до Дмитрика.
   Дмитрик ще деякий час стояв і дивився на спину товариша, що з кожним кроком віддалявся. Дивився, і Сашко здавався йому таким маленьким, беззахисним. А ще, ще Дмитрику було чомусь соромно. Чому, він так і не міг зрозуміти, як не намагався. Але це почуття так і не хотіло відступати. Весь почервонів, відірвав погляд від друга і попрямував до себе. Дорога сьогодні здалася довгою і сірою. До того ж з`явилось дивне відчуття, ніби він чи не в останнє бачить свого друга. Нарешті з`явилися хатинки Варівки. Нарешті він побачив будиночок бабусі. Таки дійшов. А ось і бабуся, стоїть біля хвіртки і чекає на нього. Її посмішка і веселе вітання. Поганий настрій, сумні думи одразу відлітають у різні боки! Тепер все добре, тепер все гаразд, бо з ним бабуся, бо він вже вдома!
   Минули вихідні. За ними поступово промайнули ще кілька навчальних дні. Погода стояла сонячна і тепла, все було як звичайно, та відносини із Сашком чомусь трішки зіпсувалися. Він став якийсь мовчазний. Весь час ходив насуплений і чимось невдоволений. Розмовляв з неохотою. На жарти дітей відмовчувався і тільки кривився. Навіть сперечатися йому не хотілося. Дорогою додому Сашко йшов якомога швидше, Дмитрик ледь встигав за своїм товаришем. На його нескінченні питання Сашко лише відповідав: "Ні, нічого ще не придумав.", "Так, молоко продовжує зникати, як і яйця.", та, "Нічого, все одно я її спіймаю! Ось тоді ви всі в мене побачите, як глузувати!".
   Та одного ранку Дмитрик застав Сашка дуже збудженим. Той дуже старанно, за допомогою рук і усього свого тіла, щось намагався розповісти "ранковій групі", як самі себе назвали дітлахи. Дмитрик ще не встиг розпрощатися із матір`ю і підійти до дітлахів, як Сашко сам кинувся йому назустріч. Широко розплющені дитячі очі і розпалене обличчя - Сашко сам підбіг до Дмитрика і голосом, що запинався, почав щось розповідати. Але усупереч всім намаганням товариша, Дмитрик ніяк не міг збагнути, що саме хоче розповісти Сашко.
   - Стривай, Сашко, я нічого не розумію. Що ти таке говориш?
   - Я, я, я спіймав її! - гукав вже рівнішим голосом малюк. - Я спіймав ту кляту гадину!
   Дмитрик здогадався про що хоче розповісти товариш. Але від усвідомлення цього підступний холодець зимовою памороззю пройшовся по спині. Не може бути! Ні, цього просто не може бути!
   - Та ти що? Як це тобі вдалося?
   - Та ти знаєш, я і сам не розумію, - засмутився Сашко. - Воно якось само вийшло. Просто рано-вранці вирішив вийти, на двір сходити. Ну, зараз ще тепло, та й сіріло вже. Ось тому і вирішив вийти. А потім бачу, чомусь двері до сараю трішки відчинені, хоча я точно пам`ятав, що мати щовечора зачиняли їх, навіть на замок зачиняли! Ось я ж і вирішив перевірити, хто там такий. Коли навшпиньки підійшов, то почув, що кури чомусь занепокоєно квокчуть... - Тим часом юрба діток оточили товаришів. Дехто з них вже вкотре з розплющеним ротом слухав розповідь Сашка. - А воно ж страшно! Стою я і чекаю...
   - Та годі вже! - обурено почали гукати слухачі. - Скільки вже можна! Розповідай вже, що ж там було?!
   - Так ось, - ніби не помічаючи нічого, продовжував Сашко, особисто для Дмитрика, - стою я і думаю, що ж далі робити? Хочу заглянути хто там, але там темно, якось моторошно. Та і місця дуже мало, не розвернешся, коли що... Вирішив трішки почекати. Сховався за туалетом, у кущах, і чекаю. Коли чую, кури почали літати і сильно кричати. Потім корова якось тихенько та сумно заревіла, і знову тиша. На вулиці тепло, а в мене аж зуби цокотять! Побачив цеглину біля себе. Взяв і чекаю. А сам бачу, біля сараю вила стоять. Ну думаю, батька кликати вже запізно, а тікати - не хочу! Вирішив хоч побачити, хто це у нашої корови молоко краде!
   - Та розповідай вже швидше! - наполягали діти. Дехто, переважно дівчатка, навпаки, із захопленням слухали і охали. Одна не втрималась і запитала: "І навіщо воно тобі? Це ж так жахливо! Я б не витримала. А чому ти не погукав нікого на допомогу?".
   - І дійсно, чому не погукав? - перепитав Дмитрик.
   Сашко замовк. Нахилив голову і почухав чуприну. Очі втратили те божевільне сяйво, він озирався довкола, ніби шукаючи підтримки.
   - А що тут такого? Не гукав, бо я ж чоловік! Чого я, як маленький, маю кликати когось кожен раз, коли мені страшно?
   Усі присутні хлопці одразу прикусили язики. Дівчатка із почуттям зойкнули. До кіпки дітлахів поступово підходили нові слухачі. Усім було цікаво, що ж там відбувається, але прохань повторити все з початку не лунало. А Сашко, трішки перевівши подих, тим часом продовжив розповідь.
   - Так от, сиджу я і чекаю. І щойно сонце визирнуло із-за обрію, двері до сараю відчинились.
   - Що, самі собою відчинилися? - запитав хтось із натовпу.
   - Не знаю, може і самі, - обурено відповів Сашко. - Так от, я сиджу і дивлюсь, що ж воно далі буде! Чекати довелось не довго. Дивлюсь, а з сараю вилазить здоровенна жаба! - Дівчатка перелякано запищали. Дехто скривився.
   - І що ж то за жаба? Як це вона вилізла? - хлопчаки хоч і стояли з відкритими ротами, та все ж зберігали спокій.
   - Не знаю, правду кажу. Але жаба та була величезна! Я раніше таких ніколи і не бачив. Вона була така велика, як собака. І, до речі, вилізла вона теж якось по собачому, не стрибаючи! Сама вся сіра і в буграх якихось! Ой, люди, ну і огидна ж вона була, скажу я вам!
   Дехто із дівчинок відвернувся і розплакався. Одна навіть відійшла від усіх і почала собі тихенько рюмсати. Інші ж продовжували зацікавлено слухати.
   - Вийшла вона і дивиться навкруги - знову завів Сашко свою розповідь, не звертаючи ніякої уваги на дівчат. Він продовжував дивитися лише в очі Дмитрикові, а сам аж тремтів. - Я ж за тією тварюкою спостерігаю. А вона, клята, повільно так, по-господарські, роздивилася все і завернула собі у бік огорожі. Дивлюся я, а повзе вона повільно, нікуди не поспішає. Позаду у неї щось схоже на хвіст по землі сунеться. Ну, вона якраз до мене спиною повзе, я ж із кущів виліз і думаю, що з нею робити? Батьків гукати? Так втекти може. І часу в мене обмаль, бо вже от-от огорожі дістанеться. Ще добре, що не бачить мене.
   - Ну кажи вже, що ти з нею зробив? - залунало з усіх боків.
   - Ну, вирішив каменюку в неї кинути, а сам по вили побігти. Вона саме збиралася через огорожу стрибати, а я у неї кусок цеглини запустив. Точно влучив! Та аж кавкнула у польоті. Вона такого не чекала, засмикалась, та й зачепилась за край огорожі. Потім чую, що щось об землю бухнулось. Мабуть, добряче в неї вцілив! Ну, а я, тим часом, за вила. Думаю, зараз швиденько доб`ю тварюку, а потім батька позву. Ну не буде ж вона після такого падіння на мене нападати? Вже, напевне, тікає кудись. Я хотів вийти і добити її, щоб більше ні вона, ні її рід до нас у двір не заходили!
   Сашко раптом замовк. Усі терпляче чекали продовження, але мисливець на нечисть чомусь не поспішав. Навпаки, замість розповіді він закусив губу і уважно роздивлявся коло слухачів.
   - Ну кажи вже, добив, чи вона втекла? - нарешті хтось не витримав і вирішив порушити тишу. - Так, розповідай вже швиденько! Давай, давай, розповідай! - один за одним приєднувалися до прохання всі присутні.
   - А що казати? Вила у нас дуже важкі! Поки взяв, поки відпер хвіртку, думав, що вона вже втекти встигла! І дійсно, коли вийшов - ніякої жаби ніде не було.
   - Тю, так ти її проґавив? - розчаровано зауважив хтось із натовпу.
   - Чому проґавив? - Сашко гидливо подивився на того, хто зауважив. - Я ж кажу, що жаби, чи хто там був, ніде немає! Проте я бачу, що уздовж сусідської огорожі баба Валя шкутильгає, та за бік тримається.
   - А вона звідки там взялася? - спитав все той же прискіпливий голос із натовпу. - І де ж та жаба поділася? Знайшов?
   - От і мені ж цікаво стало, що там баба Валя робить? І чому вона за бік тримається? І чому шкутильгає?
   - Було б тобі у неї спитати... Може вона ту гидоту сховала? - почав насміхатися той же хлопчик.
   - Ти не дуже смійся, бо біля огорожі я чітко бачив слід, а потім... А потім він зникав. І була там лише баба Валя. До того ж вона побачила мене. Подивилась... Дуже недобре подивилась, ще й кулаком пригрозила.
   - Отак просто пригрозила? Чого б це вона тобі? - хлопець, певно, і не думав заспокоюватися.
   - Ні, не просто. Вона ще спитала, чому це я так рано швендяю, де мене не просять, а вже потім пригрозила.
   - Тож ти хочеш сказати, що то баба Валя була жабою? - розсміявся все той же хлопчак. - Ходімо вже звідси, бо він зараз ще чого набреше!
   - Я не брешу! Це ти, коли не знаєш, а чомусь кажеш! А я правду розповів, - образився Сашко.
   Недовірливий хлопчина пішов собі кудись убік. Дехто з натовпу теж пішов слідом. Але більшість, переважно дівчата, таки залишилися. Сашко зовсім розчервонівся.
   - Чому мені ніхто не вірить? Я ж не брешу!
   - Гаразд, гаразд, - поспішила на допомогу сусідка Дмитрика по парті, - ми тобі віримо, розповідай вже, будь ласка, що ж далі було?
   - А що далі? Далі я повернувся в дім. Мати вже прокинулись і готували на кухні. Я розповів. Вони чомусь розплакались і побігли до батька. Той одразу вискочив на вулицю, та коли повернувся, то сказав що нікого не бачив. Усі як крізь землю провалилися. Потім довго мене розпитував. Я все йому розповів. Мати ще дужче заплакали, але він мені чомусь не повірив і сказав, що це мені скоріше за все просто наснилося, бо ще дуже рано. Ось, тільки сонце з-за обрію вийшло. Ну скажіть, чому мені ніхто не вірить? Чому? Дмитрику, хоч ти мені віриш?
   Дмитрик стояв, понуривши голову. Чи вірив він Сашку? Ще б пак! Сам на власні очі бачив, як баба Валя щось зробила з дядьком Федором. Щоправда, так і не зрозумів, що саме, але відчував, що щось дуже недобре. І взагалі, йому було дуже страшно. Він не розумів, чого саме боїться, але ця баба Валя починала навіювати на нього якийсь забобонний жах. Хотілося просто про неї не згадувати, ніби вона і не існує. Але вона існувала. Зараз її бачив і його товариш. І що ж сказати Сашкові? Правду, чи збрехати? Та і як йому можна не вірити? Він же повірив Дмитрику!
   - Так, друже, я тобі вірю, - сумно відповів Дмитрик. - Я тобі, звичайно, вірю. Та може не треба про це всім розповідати? - майже пошепки запитав він.
   - Чому? Це ж правда? І чому всі навкруг ставляться до мене, як до маленького? Чому я мушу робити вигляд, що нічого не було? Чому мушу мовчати, чи брехати? Дмитрику, хіба тебе батьки вчать брехати?
   - Ні, Сашко, - тільки і зміг з себе видавити Дмитрик. Дехто із дівчат відвернувся і тихенько плакав. Оленка, сусідка Дмитрика по парті, погладила Сашка по руці.
   - Сашо, ми тобі віримо, але ходімо вже, бо всі зібралися. Скоро вже дзвоник.
   Навчання? Яке там може бути зараз навчання? Дмитрик усі уроки просидів, ніби у мареві. Думки линули одна за одною. Те, що розповів Сашко, водночас і приваблювало, і лякало. Невже баба Валя, дійсно, як у казці, може перетворюватися на жабу? Якщо й може, навіщо їй красти молоко і робити зле людям? Та більш за все турбувало питання, чи зробить вона щось лихе Сашкові? Ой, не даремно вона кулаком грозилася... Що ж тепер робити? У Сашка батько дужий, може він з тією бабою зможе впоратися?
   Ще більше Дмитрика схвилювало ставлення інших учнів до Сашка. Вже після першого ж уроку, під час перерви, діти зовсім не помічали хлопців, які сиділи, посупившись і понуривши голови. Сашко зовсім не бавився. Його жваві очі більше не світились. Яскрава і вразлива посмішка, яку він, певне, перейняв у свого батька-велета, більше не з`являлася на дитячому обличчі. Вже після другого уроку з нього багато хто почав глузувати. Діти тикали у його бік пальцем і вигукували: "Що, сидиш, відьму полюєш? Чи може жабу видивляєшся?".
   - Не чіпайте його! - вигукував Дмитрик, але дитячий сміх ковтав усе. Були лише безглузді дитячі жарти, образа та біль. Смуток. Смуток від того, що твій друг зараз страждає. Страждає від того, що сказав правду, а йому ніхто не вірить! Біль від того, що ти все бачиш, але не знаєш, як розрадити, допомогти другові. Навіть не розумієш, як його підтримати. А він сидить зовсім поруч, так близько, і, водночас, так далеко. Так і бабуся іноді сидять, про щось своє думають, але потім все минає, її просто слід погукати... Ні! Будь там що, але товариша Дмитрик вирішив не кидати у жодному разі! Якщо потрібно, сидітиме поруч, якщо потрібно, буде мовчати, але просто БУДЕ поруч!
   - Сашко, - наважився погукати тихенько Дмитрик свого товариша на перерві після третього уроку, - а, Сашко!
   - Що тобі? - дуже тихо відгукнувся той.
   - А про що ти зараз думаєш?
   - Багато про що. Та щиро кажучи, мене лякає те, що я ледь не вбив бабу Валю.
   - Як це, ледь не вбив?
   - Ну, розумієш, я ж каменюку кидав у жабу, якби знав, що вона може бути людиною... Я, певне, не наважився б.
   - А що б ти тоді з нею робив?
   - Ну, напевне, поговорив би із нею... Тата погукав на допомогу. Але ж та тварюка... І баба Валя... Як таке можливо? І чому саме наші корови та кури? І навіщо вона взагалі таке робить?
   - Не знаю, але сам поміркуй, якщо вона дійсно може робити таке... Про це ж у казках написано, то тоді виходить, що і все інше - теж можливе?
   - Мабуть так, ну то й що? Все одно це десь далеко, а у нас - лише баба Валя, і та лиха якась.
   Як же важко сьогодні було досидіти до закінчення занять. Вчитель щось розповідав, щось треба було рахувати, читати якусь нецікаву книжку. Проте думки, думки були десь зовсім у іншому місті. Всю увагу учня - Дмитра займали чаклуни та феї. Подумки він повертався до Сашка та до усього, що сталося. Він пишався тим, що у нього в товаришах такий відважний хлопець, як Сашко. Дмитрик сам уявляв, як би він діяв, коли б таке трапилося з ним. І все частіше зупинявся на думці, що швидше за все, просто погукав би на допомогу когось. Але... Хто його знає? Про це думати не хотілося. Зараз же він був вдячний другові за те, що той дав таку тему для роздумів, підтвердив те, що казки існують, хоча дорослі у них і не вірять! Нарешті довгий день навчань скінчився. Додому друзі, як завжди, йшли разом. Але цього разу їх супроводжували чіпкі погляди інших дітей. Дехто відверто посміхався, дехто прискіпливо фиркав, були й такі, хто дивився із співчуттям, повагою. Та Дмитрик намагався не звертати на це уваги. Проте Сашко йшов дуже схвильований. Відчувалось, що його весь час щось бентежить.
   - Що з тобою таке? - спитав Дмитрик.
   - Ти бачиш, як на нас усі дивляться?
   - Так, бачу, ну то й що? Ми ж з тобою удвох йдемо, а до інших, щиро кажучи, мені якось байдуже. Нехай дивляться, коли їм так хочеться.
   - Ні, я не через те. Просто не розумію, чому мені ніхто не вірить? І чому більшість на мене дивиться, як на якогось дивака? Я не розумію, чому, коли я кажу правду, то всі думають, що я збрехав, а коли брешу - то мене карають?
   - Не знаю, - щиро зізнався Дмитрик. - Відверто кажучи, зі мною таке теж іноді трапляється... Сам не розумію чому так. А ще, іноді, коли я про щось розповідаю, наприклад, про ту ж саму бабу Валю, то просять, щоб "тримав язика", а чому, ніхто не пояснює. Кажуть, що сам потім зрозумію. А от коли те саме "потім" настане, ніхто не розповідає!
   - Так, у мене теж таке було. От і сьогодні матуся сказала, щоб я нікому нічого не казав. А батько взагалі суворо заборонив навіть розмовляти про те, що у нас щось зникає! А чому? Не розумію.
   - А чому ж ти розповів? Чому батьків не послухався? - здивувався Дмитрик.
   - А що мені робити? Я вже дорослий! Чого я винен мовчати і щось приховувати, особливо якщо це є насправді? Чому дорослі можуть розмовляти і казати що хочуть, а мені забороняють? Я ж сам чув, як мати із сусідками розмовляли, жалілася на корів і курей, а ще казали, що це, мабуть відьма робить.
   - І що? - із цікавістю запитав Дмитрик.
   - Цікаво, але їй чомусь усі вірили! Щоправда, перелякалися, хреститися почали, а потім пошепки почали скаржитися на відьмині витівки.
   - А які витівки? Ти чув?
   - Та все я чув. Матуся із ними якраз біля огорожі розмовляли, а я з іншого боку грався. Огорожа у нас у тій частині невисока, тому я все добре чув. А розповідали вони різне. Когось чоловік покинув, у когось у городі не вродило. Дехто зовсім спився - і в усьому цьому відьма винна. Казали, що до якоїсь жінки чужого чоловіка приворотом переманила, а бабі Парасці город наврочила, тепер там нічого не родить. А у діда Миколи - сад "зіпсувала". Тепер всі дерева просто квітнуть, а плодів не дають. І знову ж таки говорили, що таке можуть зробити тільки або баба Валя, або баба Оля. Ще чомусь і своїх сусідів згадували, казали, ніби це вони заздрять. Слухай, Дмитрик, а дійсно, чому так трапляється, що дорослі можуть казати будь-що, навіть якщо бояться, а нам - весь час забороняють?
   - Не знаю, Сашко, мене це теж бентежить. А ще я ніяк не можу зрозуміти, чому вони постійно забороняють на кривого казати "кривий", на старого - "старий" на рудого - "рудий"? Самі ж це говорять постійно. Якось спитав про це у бабусі. Вони мені відповіли, що так не можна казати, бо це ображає людей, що дуже погано. Але я так і не зрозумів, чому саме? Невже, якщо кривого не називати "кривим", то він вирівняється? А може старий помолодшає? І чому позаочі усі весь час так друг друга кличуть?
   - Так, твоя правда, а то буває ще й таке, коли починають лаятися, такими словами один одного називають... А нам потім кажуть, що так робити не можна. Дивно все навкруг якось. Нічого не розумію. Гаразд, друже, вже час розходитися.
   - Може ще трішки постоїмо і поговоримо? - з благанням запропонував Дмитрик.
   - Вибач, але сьогодні не можу. Щось голова розболілася і у животі щось... Я краще додому піду.
   - Гаразд, - засмутився Дмитрик, але більше наполягати не став. - До побачення.
   - Так, друже, до побачення.
   Сашко швиденько розвернувся і попрямував у свій бік. Дмитрик ще деякий час дивився в сторону свого товариша. Чомусь сьогодні зовсім не хотілося його залишати. Тим більше, що саме сьогодні вони вперше за останній тиждень поспілкувалися "душа в душу". Та нічого не вдієш. Раніше чи пізніше, а до ому йти все одно доведеться.
   Цього разу шлях додому промайнув швидко і непомітно. Він промайнув у роздумах. Дмитрик продовжував міркувати над тим, про що щойно розмовляв з товаришем. Він шукав відповідей, але не знаходив їх. А потім, як завжди, зустріч із бабусею. Вона зустріла його обіймами і привітною посмішкою. Дмитрик, звичайно, все їй розповів. Старенька слухала мовчки, не перебиваючи. Лише частенько ойкала, хитала головою та весь час хрестилася. Сама за цей час швиденько накрила на стіл і запросила їсти. Навіть за їжею дивилася на онука і слухала його дуже уважно. Дмитрик намагався переказати все, що розповів Сашко. А ще поділився своїми думками.
   - Бабусю, чому так? Чому правді ніхто не вірить, а за кривду - постійно б`ють? І чому всі тепер вважають Сашка диваком? І навіщо ви тоді мені заборонили розповідати про бабу Валю?
   Бабуся дуже пильно подивилася на онука. Важко зітхнула і похитала головою. На очах з`явилися сльози і Дмитрику одразу стало якось ніяково. Він збентежився. Він ні в якому випадку не хотів хвилювати бабусю. І що ж тепер робити?
   - Онучку, онучку, - нарешті важко зітхнула бабуся, - як же швидко ти ростеш! Краще тобі у це все і не лізти. Розумієш, життя таке! Так у людей ведеться споконвіку. А правда, правда це така річ, яка має бути, але її ти ніколи не дочекаєшся.
   - Чому, бабусю? Я не можу вас зрозуміти?
   - А ти і не зрозумієш зараз, бо ще дуже маленький. Поки краще і не намагайся. Повір мені, я вже прожила дуже довге життя. Жити треба просто, нікуди не лізти і ні в що не втручатися. Багато чого було у нас. Багато чого бачили, тому слухай, що кажу. От Сашко твій розповів правду, тепер з нього всі глузують, і глузуватимуть аж до кінця його днів. А що тій бабі Валі? Їй ніхто нічого не зробив? І не зробить! Тому і заборонила я тобі про те розповідати! Якби хоч комусь сказав - одразу почали б з тебе глузувати і пліткувати. І чого б ти добився? Тітка Оксана хоч так, хоч інакше дізналася, що чоловіку пороблено. Зробити вона все одно нічого не може, а якби ти про те сказав, так ще і винним міг би стати.
   - Але чому? Бабусю, що ви таке кажете? - Дмитрик аж рота відкрив. Для нього то було щось зовсім нове. Ніколи раніше з ним про таке не розмовляли і, звісно, нічого подібного він не чув. - Але ж всі знають, що вона відьма! І дорослі про це між собою постійно розмовляють! Чому ж тоді нам не можна?
   - А тому що дорослі не розповідають про таке на людях, а пліткують між собою! Такі всі дорослі. Так вже люди влаштовані. І взагалі, це те, що ти сам з часом зрозумієш, зараз просто слухай, що тобі дорослі кажуть. Слухай мовчки, погоджуйся, хитай головою і мовчи! Розумієш? Тоді тебе і поважатимуть, і ніхто не глузуватиме.
   - А чому ж всі мовчать, чому ніхто нічого бабі Валі не каже?! - намагався щось заперечити Дмитрик. - І що, ви теж так влаштовані?
   - Так, ВСІ так влаштовані! А баба Валя що робила, те й робитиме! І ніхто їй нічого не зробить, ти вже мені повір, малий! Сам - не смій до неї лізти і взагалі, будь що казати про неї! Зрозумій, ніхто нічого їй не робитиме, бо всі її бояться.
   Такого Дмитрик аж ніяк не чекав. З ним ще ніколи ніхто так не розмовляв. Він сидів з розплющеними очима і, не моргаючи, дивився на бабусю. По-перше, він мало що зміг сприйняти з щойно почутого, а по-друге, просто відчував, саме відчував, що щось щойно відбулося. В одну мить він відчув прірву, яка виросла між ним і бабусею. Вперше у житті Дмитрик зовсім не розумів свою любу бабусю. Більше того, на якусь мить йому здалося, що поруч із ним зараз сидить зовсім стороння, чужа людина.
   Потім бабуся відправила його робити уроки, попросила допомогти по господі. І всі, такі любі й звичні заняття, сьогодні стали надзвичайно складними. Розмовляти зовсім не хотілось. Усі думки змішалися і утворили якусь брудну мішанину, з якої було важко вибратися. Ввечері Дмитрик був у себе вдома. Матуся повернулась дуже втомлена, приготувала вечерю і лише спитала, чи зробив він уроки.
   - Так, матусю, зробив, коли був у бабусі.
   - Гаразд, синку. Тоді можеш займатися своїми справами, - ось і все, що сказали йому матуся.
   Дмитрик пішов до себе у кімнату. Там вже світила гасова лампа, тому вся кімната сяяла червоним, теплим світлом. Але на душі легше не ставало, було моторошно. Взявши чергову книжку про лицарів, Дмитрик з усіх сил намагався поринути у той чудовий світ, та не міг. Потім повернувся тато, як звичайно - п`яний. А далі - як завжди: почалися крики, чвари і погрози. Це тривало довго, дуже довго, нескінченно довго! Тато лаяв матусю, та звинувачувала його у чому тільки можна і називала по-різному. Батько змушував матусю "заткнутися", а та ще більше розпалювалася і вже тремтячим від сліз голосом розпитувала: "Чи довго це ще триватиме?", "Коли вже все це скінчиться?" і "Коли, нарешті, ти вже заллєшся тією отрутою?". Дмитрик лежав у ліжку з книгою у руках, за зачиненими дверима. Ніби й один у кімнаті, але як же важко просто читати. "Ні, це майже неможливо! І чому вони так сваряться? Боже, як же все чутно, хоч і двері зачинені, та все одно, хіба ж можна так голосно кричати? Матуся знову плачуть, тато ж кричить так, що навіть у кімнаті Дмитрика його голос лунає гучним відлунням. Книжка ніби й цікава і захоплива, але ж хіба її прочитаєш? І чому дорослі так поводяться? Вони що, навмисно роблять все навпаки тому, чому навчають нас? Коли ж все це нарешті припнеться?".
   Крики за дверима лунали довго, а безпорадний Дмитрик все лежав із затиснутою у руках книжкою. Він не знав що зробити, щоб батьки не сварилися. У такі миті він навіть сходити по потребі боявся. Малюк думав, чому дві найдорожчі для нього людини роблять зараз так боляче одне одному? А ще, він знову й знову пригадував слова і повчання бабусі. Здається, зараз він починав потроху розуміти те, що вони казали.
   Та за дверима, нарешті, все ніби стихло. Лише інколи мати схлипувала. Батька взагалі вже не було чутно і втомлений від батьківської сварки і від власних думок, Дмитрик заснув. Заснув, навіть не поклавши книгу на місце, а так і залишивши її у міцно стиснутих руках.
   Наступний ранок нічим особливим не відрізнявся. Все було як завжди. Знову школа, яка вже встигла порядком набриднути.
   От і всі діти. Вірніше, майже всі. Сашка чомусь не було. Та нічого, можливо спізнюється? Дмитрик вирішив погратися з іншими дітьми, не чекаючи на товариша. Але час минав, а Сашко так і не з`являвся. Дмитрика це почало непокоїти. Сашко не з`явився і на початок занять. Такого на пам`яті хлопчика ще не траплялося. Він почав хвилюватися. Навіть вчитель поцікавився, де Сашко і що з ним сталося. Але ніхто нічого не знав. Сашко так і не з`явився цього дня. Дмитрик. Вчитель кликав до дошки, щось постійно питав. Дмитрик щось відповідав. Йому здавалося, що тіло зараз живе своїм, власним життям, а думки - вони зараз шукали відповіді лише на єдине питання: "Що із Сашком?". Перерви між уроками стали найтяжчим часом. Гратися зовсім не хотілося, тому Дмитрик був змушений сидіти і спостерігати, як усі інші бавляться і грають. Все так, ніби нічого не трапилось і нічого не змінилося. Не міг він зрозуміти, чому ті "друзі", які ще тиждень тому бавилися із Сашком, і він був основним в усіх іграх, і всі тільки й хвилювались, щоб він з ними грався, а зараз про нього ніхто навіть і не згадує. Чому всім, крім нього, байдуже, що сталося з товаришем?
   До бабусі ледь дістався після закінчення занять. Йшов, не розбираючи дороги. Думки, одна гірше одної, весь час переслідували Дмитрика. Сум і страх заполонили дитячу душу. Від хвилювань за Сашка навіть сльози на очах з`явилися. Що ж таке з ним трапилось? Бабуся, як завжди, чекала онука біля хвіртки. Здалеку побачила, як він плететься з понурою головою. Сама пішла назустріч.
   - Що трапилося, онучку?
   - Сашко... - єдине, що зміг видавити з себе Дмитрик і гірко заплакав.
   - Гаразд, любий, ходімо додому, там все розповіси.
   Жорсткі бабусині руки обійняли хлопця за плечі і повели його до чорної пащі - дверей. Дмитрик нічого не бачив. Усі очі залили сльози. Бабуся спокійно завела його у кімнату, допомогла роздягтися й роззутися. Обійняла онука, притисла до себе і просто чекала, погойдуючи його. Так і сиділи деякий час, поки Дмитрик не відчув полегшення. Тільки потім, коли вгледіла увагу у очах свого улюбленця, бабуся почала питати.
   - Петре, чи той, Дмитрику, що ж там таке сталося? Може ти розкажеш своїй бабусі?
   - Саш-шко... - тремтячим голосом спробував щось пояснити Дмитрик, та знову замовк. У середині калатало так, що він просто не міг говорити.
   - Тихіше, тихіше, любий! - схвильовано зачастила бабуся. - Заспокойся. Нічого. Все буде гаразд! Ти тільки заспокойся. Що ж там таке із Сашком? Напевне, посварилися?
   Дмитрик лише головою захитав. Щось спробував відповісти, але не зміг.
   - Гаразд, нічого, не поспішай, я зараз піду чаю приготую, з м`ятою, смачни-и-ий! Сам спробуєш...
   Бабуся попрямувала до кухні, а Дмитрик залишився наодинці. Жах і розпач знову накотилися на нього. Не в силах всидіти, хлопчик побіг слідом за бабусею. Вона лише спокійно посадила його поруч із собою, а сама швиденько почала "чаклувати" над плиткою. Щось кип`ятила, дістала із пакунку духмяне зілля. Швидкими рухами сполоснула його і знову сіла біля хлопця.
   - Зараз вода закипить. Почекай трішечки.
   Рука бабусі з тремтячими пальцями пестила волосся малюка. Вона співала і знайома пісня повільно линула з її уст. Старечий, сиплий голос, що тремтів, здавався зараз найпрекраснішим у світі, а пісня, слів якої і не розбереш, була такою теплою, спокійною. Вона заспокоювала. А потім пили духмяний чай. Після цього хлопець заспокоївся і зміг більш-менш спокійно говорити.
   Розповів про свої жахи і припущення. Бабуся слухала дуже уважно. Тільки головою хитала і хрестилася весь час, як і завжди, звичним рухом. Коли хлопець закінчив, то відчув якесь полегшення, а бабуся довго мовчала, над чимось міркувала. Потім, нарешті, заговорила:
   - Нічого, синку, поки що рано хвилюватися. Ти ще нічого не знаєш. Можливо там нічого страшного і не трапилось? А, навіть, коли і трапилось, то ти вже нічим не завадиш. В усякому випадку я думаю, що вже завтра ти про все дізнаєшся, а зараз - заспокойся. Йди-но сюди я тебе краще обійму.
   Бабуся по-материнськи пригорнула до себе Дмитрика, почала його гойдати. Нарешті він зовсім заспокоївся. От тільки довго гайдати його бабуся не могла. Втомилася швидко. Та й того було досить. Слідом за спокоєм Дмитрик відчув і втому. Старенька поклала онука спати, а сама пішла поратися по господарству. Про домашні завдання бабуся навіть і не спитала. Але як слід обміркувати це Дмитрик вже був не в змозі, бо тихенькою кішечкою до нього підкрався сон.
   Спав він міцно аж до самого вечора. А потім, як звичайно, прийшла матуся, бабуся їй тихенько щось пошепотіла на саме вухо і та, ні про що не питаючи, повела Дмитрика додому. Потім - вечеря. Матуся з лагідною посмішкою нарешті запитала, чи не треба чого робити на завтра до школи? Так, робити було що. Розгорнувши зошити, хлопчик продемонстрував, скільки завдань вчитель задав додому.
   - Синку, любий, я розумію, що ти зараз дуже переймаєшся, але домашню роботу все ж таки хтось мусить робити?
   Дмитрик лише приречено кивнув головою і попрямував із гасовою лампою до себе в кімнату. Тільки він зосередився на завданнях, як повернувся тато. Як завжди, свій прихід він відзначив незадоволеним криком. Потім, не звертаючи уваги на прохання матері, ще дуже довго варавив, називав усіх брудними словами і лаяв усе і всіх. А потім, коли вже матуся не витримала і не сказала, щоб він тихіше лаявся, бо син уроки вчить, зовсім розлютився і попрямував прямісінько до Дмитрика. Відчинив двері, відштовхнув матусю, що намагалася його стримати і почав розпитувати сина.
   - А чому це ти ще завдання не зробив? Чому? Чому відвертаєшся? Я до кого звертаюсь? Ти що, хочеш дурнем вирости?
   Дмитрик не знав, що відповіти. Єдине, що він знав напевне, це те, що батько зараз дуже страшний і якийсь чужий, наче дикий звір. Коли він це зрозумів, то замість слів просто почав хлюпати носом. Матуся вже вчепилася батьку за комір і намагалася витягти його з кімнати.
   - Чого ти до дитини лізеш, виродку? Мені нерви псуєш, так тепер ще і до дитини причепився! А ну облиш його!
   Батько незграбно махнув руками і звільнився від захвату, а матуся відлетіла у кут і розтяглася на підлозі. Дмитрик весь аж затремтів. Наступної ж миті він кинувся до матері. Вона плакала і стогнала. Підбіг, обійняв її і почав плакати. Батько, хитаючись, підійшов до них.
   - Не чіпай мами! - щосили закричав хлопчик. Сльози котилися з очей градом. Було дуже страшно і соромно, але він не міг ні сховатися, ні відступити. - Не смій чіпати матусі! - і потім зовсім тихенько, - будь ласка...
   Чи то голосний окрик малюка, чи то ридання жінки, що лежала на підлозі, але батько зупинився. Стих, стояв і дивився на малюка і свою дружину. Потім, якось по-ведмежи щось пробурчав, розвернувся і, важко перевалюючись, пішов геть з кімнати. Мати і хлопчик ще деякий час обіймалися, сидячи на підлозі. Потім матуся трохи заспокоїлася, підвелася і почала заспокоювати Дмитрика.
   - Нічого, синку, нічого, тепер все гаразд. Заспокойся, будь ласка. - Її руки ніжно торкалися дитячих, вкритих сльозами щічок. - Нічого, заспокойся, любий, тепер все скінчилося.
   - Мамо, ти не забилася? - хлюпаючи носом поцікавився маленький.
   - Ні, синку. Ні, любий! Зі мною усе гаразд, не хвилюйся, - вона взяла його на руки і віднесла до стола, де стояла гасова лампа і лежало домашнє завдання, - давай разом подивимося, що там в тебе?
   Вони довго сиділи над домашнім завданням, мати й син. Ніжний голос матері заспокоював і надавав сил. Коли, нарешті, все було написано й прочитано, матуся піднялась і сказала, що вже час лягати спати. Сама вона, хитаючись, пішла з кімнати. Коли відчиняла двері, то Дмитрик почув, як хропе батько. Дмитрик і сам дуже втомився. Тому ліг і майже одраз заснув. Без думок, без роздумів, і, навіть, без снів. Він просто провалився у якусь чорну прірву.

***

   Наступного дня, коли Дмитрик вже був у школі і весь горів від хвилювання, вчитель сказав, чому Сашка немає у школі.
   - Приходила мати Сашка Чередниченка і сказала, що він захворів. Тож найближчим часом ми його навряд чи побачимо...
   Так, невже лише це? Дмитрик нічого не розумів. Хоча він і заспокоївся, бо вже знав напевно, що трапилось, але ж це його товариш, людина! І чому вчитель так спокійно про таке говорить? Якщо ми його скоро не побачимо, то, напевне, сталося щось серйозне? Проте, не дивлячись на безліч питань, Дмитрик трішки розслабився. Тепер він розумів те, що розповідав вчитель і про що питав. Та вже після першого ж уроку, на перерві, він підбіг до Івана Федоровича з розпитами.
   - Так, Дмитро, - спокійним рівним голосом відповів той. - Вчора приходила мати Сашка й попередила, що він захворів. Лікар його дивився. І лікар гарний, Яків Юхимович! Каже, що нічого такого складного, звичайне отруєння... Так, з ним все буде гаразд, тільки треба трішки дома відлежатись. Так, це мені мати Сашка сама розповіла, тож заспокойся, з ним дійсно все буде гаразд. Але, щиро кажучи, мені дуже приємно, що ти так турбуєшся про свого товариша. Це дуже гарна риса, яка притаманна саме людині, а не тваринам!
   Після розмови з вчителем Дмитрик остаточно заспокоївся, дійсно повірив, що все буде гаразд. На перервах навіть спробував грати, але без Сашка воно було якось не так... І взагалі, без нього було дуже незвично.
   Тиждень промайнув як один довгий і важкий день. Батько трохи заспокоївся й почав повертатися додому тверезим. Матуся дуже раділа. Дмитрик теж радів від того, що відчув спокій. Але Сашко не йшов у нього з голови. Що ж з ним насправді трапилось? Це було єдине, що не давало йому спокою. До цього він і не здогадувався, що для нього значить Сашко і як же без нього порожньо. Від цього нікуди не подінешся. Він ніби грав з другими хлопчиками й дівчатками, бігав, сміявся, навіть жартував, але все те було інакше, не так як з ним, Сашком. Йому Дмитрик міг довірити майже все, тоді як інші діти були просто дітьми. З ними він просто грався, а з Сашком - він ніби потрапляв у інший світ. Крім того, це був його перший і поки що єдиний справжній друг! Без нього Дмитрику було дуже самотньо і кепсько. За тиждень він збагнув, як сильно сумує за Сашковими жартами, сміхом. За тим запальним настроєм, яким той міг поділитися з усіма іншими. Поруч із ним навіть ігри здавалися цікавішими, а уроки - не такими нудними. Ні, Дмитрик не міг цього витримати.
   -Мамо, - якось звернувся він до матері, - а можна я до Сашка у гості сходжу? Відвідаю. Давно вже його не бачив. Ви ж ходите до хворих подружок, навідуєте їх?
   - Так, ходимо, навідуємо, - погодилась матуся, - навіть і не знаю. Сходи, напевне, але ж треба щоб тебе хтось провів до нього. Самого я тебе не пущу!
   - А хто ж мене відведе? - засумував малюк.
   - Нічого, постривай, завтра субота, а там - неділя. Я спробую знайти кілька вільних годин, якщо ти мені допоможеш по господарству...
   - Звичайно допоможу! - зрадів Дмитрик.
   Звичайно, заради цього він був ладен зробити що завгодно, любу роботу. На душі знову стало радісно й тепло. А ще, тепер і матуся познайомиться з батьками Сашка. І це дуже подобалось Дмитрику. Нарешті він зможе поговорити із товаришем!
   Ось вони прийшли у сусіднє село, Соколине. Розпитали у людей де знайти оселю Чередниченків. Нарешті знайшли потрібну оселю. На вулиці було досить прохолодно. Погода зненацька зіпсувалася і холодний вітер дув вже декілька днів.
   У Сашка огорожа була вища ніж у них. Та й хатинка з білої цегли здавалася вищою і світлішою, ніж його, або бабусина. Матуся постукалася у залізні ворота. У дворі голосно загавкав басом собака. Через кілька хвилин з хати хтось вийшов і втомлений жіночій голос заспокоїв собаку. Хвіртку відчинила невисока жінка. Мабуть це і була матуся Сашка. Мати і Дмитрик привіталися із нею.
   - Ось, вирішив навідатись до хворого друга, - вказала мати на Дмитрика, - чи можна?
   - А, то ти і є Дмитрик? - сумно запитала жінка, але її обличчя все ж торкнулася легка посмішка. - Сашко про тебе багато розповідав. Звичайно заходьте. Він буде дуже радий. Але, Дмитрику, він зараз дуже слабкий, тому дивіться, обережніше там...
   Дмитрик вже злякався. Що ж таке з Сашком? Тим часом вони піднялися сходами на ганок. У дворі Дмитрик встиг розгледіти велику собаку, здається вівчарку. У сінях було темно і пахло якимись травами. Тільки почали роздягатися, коли...
   - Мамо, хто там прийшов? - почув Дмитрик знайомий голос. Почув і майже не впізнав. Сашко так ніколи не говорив. Але ж ось він, йде до них з хати.
   Друзі кинулися назустріч одне одному. Обійнялися і довго щось одночасно розповідали, не звертаючи уваги ні на батьків, ні на те, що самі нічого не розуміють. Матері лише посміхалися. Коли хлопці розчепили руки і трохи заспокоїлись, матуся Дмитрика передала йому торбинку, яку приготували ще з самого ранку.
   - Ось, Сашко, це тобі! - з гордістю хлопець передав торбинку хворому товаришу.
   - Дякую, - розгубився Сашко, - а що це?
   - Це - гостинець! Усі дорослі, коли йдуть до когось, то беруть із собою гостинці! Тим більше, коли у гостях хтось хворіє, - пояснив Дмитрик.
   - Дякую! - вже веселіше подякував малий. Його бліде обличчя вкрилося легеньким рум`янцем.
   - Сашко, а чого це ти гостей на порозі тримаєш? - запитала його мати. - Ану давай, запрошуй у хату!
   Сашко трохи розгублено постояв, та все ж запросив пройти у кімнати.
   - А де ваш чоловік? - поки проходили запитала мати Дмитрика.
   - На роботу Андрія терміново покликали. Обіцяли живими грошима заплатити, - відповіла тітка Наталя (так звали Сашкову мати).
   Будинок у Сашка здався Дмитрику більшим ніж у них. Особливо йому сподобався різнобарвний пухкий килим, котрий лежав на підлозі. Потім Сашко показав товаришеві свої іграшки. Їх у нього виявилася ціла купа. Дмитрик таку кількість уявити навіть не міг. Особливо сподобалися модельки авто і, звичайно, колекція "зброї".
   Вони довго гралися, але спершу Дмитрик запитав, що ж таке трапилося. Сашко відповів, що і сам нічого не розуміє. Після чого почалася справжня гра. Але Дмитрик грав в піввуха, бо почув, як мати запитала про те ж саме у тітки Наталі. Та щось почала розповідати, та з того, що зміг зрозуміти Дмитрик, виявилося, що навіть і сам лікар не може точно сказати, що саме із Сашком трапилося. А потім, поступово, почали про щось шептатися. Ні, тут вже нічого не розбереш і хлопець цілком зосередився на грі.
   Знову прийшло те знайоме відчуття насолоди від гри з другом. Але хлопчина помітив, що Сашку важко гратися, навіть здалося, що тому і посміхатися боляче. Але вони гралися досить довго. Батьки пішли у іншу кімнату, залишивши їх наодинці. Побавившись ще трішки, хлопці повсідалися на диван і знову повернулися до розмови.
   - Сашко, що ж це таке робиться?
   - Не знаю, Дмитрику. Я і сам нічого не розумію. Лікар іноді приходить до мене. Знаєш, він дуже добрий і розумний! Обдивляється мене, слухає потім щось каже матусі і йде собі. Щоправда, він мені кожного разу цукеркою пригощає.
   - А я тобі теж цукерок приніс! А ще - яблук і пиріжків. Пиріжки - смачнючі! Їх моя бабуся пекли.
   - Добре, я люблю пиріжки, - усміхався Сашко, а потім додав, - і цукерки також! До речі, ти знаєш, а молоко припинило зникати у корови! І яйця кури знов почали нести. Таки, мабуть, налякав я ту кляту відьму!
   - Так, налякав! Молодець! - запевнив Дмитрик. - Сашко, знаєш, я дуже сумував без тебе. Я зрозумів, що ти для мене - друг... Більше того, я розумію, що ти мій єдиний друг! Я хочу тобі сказати, що ніколи тебе не покину!
   - Дмитрику, ти у мене теж єдиний друг. Я теж дуже скучив за тобою. Знаєш, якось тут лежав і думав, як погано, коли ти сам, один. І ще я дуже боявся...
   - Чого ти боявся? - Дмитрик аж нахилився ближче до Сашка.
   - Боявся того, що ні ти, ніхто інший до мене не прийде. Що я нікому не потрібен і що всі з мене тільки глузують!
   - Ні, що ти? Як я міг не прийти?! А інші... Моя бабуся кажуть, що всі люди такі: люблять поглузувати, намагаються бути як всі. Але ж ти - не такий як всі! Ти - особливий, бо ти - мій друг. І мені байдуже, що там хто казатиме!
   - Дякую, друже. Я теж тебе ніколи не покину! - запевнив у відповідь Сашко.
   - Хлопці, йдіть-но обідати! - гукнула друзів тітка Наталя.
   Без зайвих сперечань і роздумів друзі попрямували до кухні, де все було заслане густою ароматною парою, а на столі диміли тарілки із супом. Поруч стояли глечики із картоплею. У Дмитрика аж слина побігла. Та довелося помити руки у крижаній воді, перш ніж дітей допустили до столу.
   Все було таким смачним, що само ковталося, навіть жувати не було змоги. Не встигли поїсти першу страву, як повернувся батько Сашка. Хлопець радісно вибіг йому назустріч. З сіней пролунав знайомий густий бас. Потім дядько Андрій з`явився на кухні разом із Сашком. Привітався, його доброзичлива посмішка зігрівала і була заразною, бо Дмитрик теж посміхнувся у відповідь.
   Трішки потіснилися, впускаючи до столу й господаря, і вся родина почала обідню разом. Після супу батьки повели неспішну розмову, а хлопці слухали. Спочатку були звичайні, не цікаві розмови про справи, про роботу і господарство. Потім тітка Наталя поскаржилася, що Сашко може дуже відстати від навчань, бо до школи невідомо коли дозволять ходити. І що ж тепер робити?
   - Мамо, мамо, - швиденько заговорив Дмитрик, не чекаючи на дозвіл, - а можна мені..?
   Закінчити йому не дала мати. Вона суворо погрозила пальцем.
   - Ти що? Чого це ти без дозволу улазиш у дорослі розмови? Та ще й у гостях, тим більше - за столом! Що це таке?
   Дмитрик почервонів, насупився. Так, він повів себе трохи легковажно. Скільки ж разів йому розповідали, що дуже негарно лізти і перебивати будь-кого, а особливо дорослих. Але, на щастя, дядько Андрій прийшов на допомогу.
   - Та нехай скаже що хоче. Кажи вже, хлопче, що там у тебе?
   Дмитрик подивився на матусю, та, погоджуючись, кивнула головою.
   - А що, коли я після занять приходитиму до Сашка і разом ми вчитимемо уроки?
   - Оце такої! - посміхнувся дядько Андрій, - а ти сам добре вчишся? Все розумієш?
   - Вчиться-то він у мене добре, - відповіла за хлопця матуся, - але ж це... Напевно вам буде не зручно, та й коли ж це він додому повертатиметься? Окрім того, самого я тебе не відпущу!
   Дмитрик знову насупився. Оце так, хотів допомогти товаришеві, а матуся забороняє. Між тим за столом почалися пересуди запропонованого Дмитриком. Батьки Сашка були і не проти такого, навіть зраділи. Почали пояснювати, що це ж добре, і, до речі, Сашко навіть їсти краще став і пожвавішав у присутності товариша. Але матуся була проти такого. Казала, що не хоче відпускати дитину одну хто-на куди, та ще й до самого вечора. Довго сперечались, вмовляли, але, нарешті, коли вже пили чай, таки вмовили матусю дозволити Дмитрику приходити. Домовилися, що після школи він одразу йтиме до Сашка, а ввечері хтось з дорослих його обов`язково доводитиме до дому. Оце було радощів!
   Після обіду діти знову пішли у кімнату Сашка гратися. Батьки ж попрямували у вітальню поговорити. Дмитрик знову грався з насолодою. Сашко теж грався із задоволенням. На мить знову повернувся той прудкий і швидкий Сашко, який грався біля школи. На щоках виступили рум`яна, в очах з`явився колишній вогник, а з його уст знову вилітав дзвінкий сміх. Але, як здалося Дмитрику, гралися вони не довго. Матусин голос повернув їх із чарівних світів у маленьку кімнату.
   - Дмитрику, синку, ходімо. Нам вже час додому йти.
   Дмитрик сумно зітхнув, мовчки попрямував до сіней вдягатися. Хлопці довго прощалися. Батьки ж мовчки спостерігали за дитячими "ритуалами". Сашкові батьки вже посміхалися. Сашко ж знову трішки засумував, та все одно це був той Сашко, а не хворий, яким він був зранку.
   - Так коли на тебе чекати, Дмитрику? - привітно запитала тітка Наталя.
   - Мамо, а можна я до Сашка завтра після школи зайду? - трішки з осторогою запитав хлопчик.
   - Так, синку, якщо ти недовго, - дозволила матуся, переглянувшись із тіткою Наталею.
   - Тоді завтра і прийду, - весело відповів Дмитрик. Сашко знову повеселішав, та й у нього самого настрою значно додалося.
   - Гаразд, домовились? - посміхнулась тітка Наталя, - тоді до завтра.
   - До побачення і дякуємо за обід, все було дуже смачно, - попрощалися Охрименки і вийшли на холодну вулицю.
   Мабуть нещодавно йшов дощ, бо весь двір був у воді. На вулиці теж стояли калюжі. Холодний і вологий вітер злився на всіх навкруг, але зараз хлопчик зовсім не помічав його. Слизький, вкритий осінньою мрякою шлях додому здався дуже швидким і легким. Весь шлях Дмитрик біг поперед матері. Всі його думки тепер були про те, як він допомагатиме другові у навчанні. З матусею майже не балакав. Єдине, це дякував за те, що відвела його до друга. Тепер він був цілком задоволений. Єдине, це матуся спробувала у нього щось розпитати про родину Чередниченків, але даремно. Розмовляти зараз будь з ким Дмитрик був не налаштований. Тому він щодуху чкурнув уперед, а потім вичікував доброго моменту, щоб спробувати налякати матусю. На зворотному шляху навістили й бабусю. Та, як і завжди, дуже зраділа приходу родичів. Матуся все їй розповіла, коли закінчила, то виявилося, що бабуся не згодна, щоб Дмитрик ходив до того друга. Але чому саме - так і не пояснила. В усякому разі Дмитрик не зрозумів того, що вона казала. Але матуся сказала, що вони вже про все домовилися, і цього разу Дмитрик від щирого серця зрадів, що саме його мати - і є його мамою, а не бабуся, як йому інколи раніше хотілося. Від бабусі вийшли вже по темному. Бабуся лише зайвий раз сказала, що вона заперечує "походам" після школи. Та цього разу матуся таки не відступила, на велику радість для Дмитрика.
   Наступного дня одразу після занять у школі Дмитрик щодуху побіг до Сашка. Весь день він намагався уважно слухати вчителя і запам`ятати все, що він казав. Питання він намагався задавати не тільки коли сам чогось не зрозумів, а й намагався відшукати ті питання, які могли б з`явитися і у Сашка. І ось, нарешті, шлях до Сашкового дому. Звичайно, Дмитрику дуже кортіло не стільки "позайматися" уроками із товаришем, скільки пограти разом з ним. Але ж він дав обіцянку допомогти товаришеві і порушувати її зовсім не хотів. Хвіртку відчинила старенька, зовсім незнайома жінка, як виявилося - бабуся Сашка. Дмитрику вона чомусь не зовсім сподобалась. Вона дуже різко відрізнялася від його бабусі. Ця одразу ж почала розпитувати хто він, звідки і чого прийшов. Після довгих пояснювань (виявилося, що вона ще й недочувала), йому таки дозволили увійти. Але погратися хлопцям вона не дозволяла. Дуже суворо вона стежила за тим, чим вони там займаються. Сиділа у кріслі біля столу, за яким працювали діти і виходила з кімнати лише тоді, коли готувала обід. Але малюки були дуже задоволені хоча б тим, що могли просто бачити один одного і трішки спілкуватися. Про завдання Дмитрик теж не забував. Домашні завдання хлопці робили разом. Дмитрик навіть попросив, щоб Іван Федорович давав завдання не тільки йому, а ще й для Сашка. Той спочатку чомусь здивувався, але потім погодився і дуже зрадів. Завдання були не складними і не дуже відрізнялися від його власних. Пояснювати він намагався як вчитель, майже слово в слово. Як здалося Дмитрику, Сашко все розумів і навіть сам виконував завдання. Вперше за кілька місяців Дмитрик був задоволений тим, що навчається. Йому було дуже радісно проводити час з товаришем. Сашку, здається, теж це сподобалося, бо він був веселий і з радістю робив всі завдання. Нажаль дні вже покоротшали і за вікном темніло значно швидше, ніж на початку шкільного року. Тітка Наталя і дядько Андрій теж раділи тому, що хлопці разом.
   - Тепер хоч не відстанемо в навчанні від інших, - жартувала вона, коли проводила Дмитрика до будинку бабусі.
   Щоправда, інколи його проводив і дядько Андрій. З ним, звичайно, було значно цікавіше йти темними вулицями і шляхами. Коли бабуся познайомилася із батьками Сашка, то теж припинила буркотіти, що Дмитрик ходе до якогось друга. Щоправда, одного разу, коли Дмитрик не встиг виконати всі завдання у Сашка і йому довелося доробити їх у бабусі, похитала головою і сумно сказала: "Оце тобі такої. Я вчилася при гасовій лампі. Дочку свою до школи відправила - і та навчалася при ній. Мати твоя тільки при нормальному світлі вчилася, хоча теж іноді під лампою сиділа. А тепер ось і ти в мене перед нею сидиш. Боже, Боже, що ж то воно з нами далі буде?". Та це було лише один раз, бо Дмитрик намагався все зробити разом з Сашком ще вдень. По-перше, він не хотів турбувати бабусю, по-друге - боявся, що матуся подумає, що він погано вчиться, не встигає і заборонить ходити до Сашка, і по-третє - батько знов почав пиячити. Він приходив до дому трішки раніше, ніж звичайно, але вже п`яний. Лаявся, але не так сильно як звичайно, але ж і цього було достатньо.
   Так тривало десь зо два тижні. За цей час Сашковою персоною зацікавилася лише Оленка. Якось, граючи на шкільному подвір`ї, вона підійшла до Дмитрика і сором`язливо запитала, що там із Сашком. А коли він їй усе розповів, попросила передати йому вітання і побажання швидше одужувати. Й одразу ж кудись втекла. А Сашкові і справді ставало краще, коли Дмитрик почав до нього ходити. Це помічав не тільки він, але й батьки Сашка. Тож одного разу він, як вже і звик, з добрим настроєм прийшов до Сашка. Але цього разу хвіртку відчинила його мати. Вигляд у неї був дуже стурбований, а очі - заплакані.
   - Що сталося, тітко Наталю? - перелякано запитав хлопчик.
   Та спочатку нічого не сказала, потім гірко заплакала і нарешті сказала. Ці слова стали громом посеред ясного неба.
   - Дмитрику, Сашкові вночі стало дуже погано і батько повіз його до міста у лікарню!

VIII Свята.

   Нарешті прийшли Новорічні свята! Дмитрик дуже чекав на них. Й хоча за вікном снігу зовсім не було, настрій все одно був святковий. Новорічні свята - це ще й канікули! І яка розумна людина придумала ті канікули? Як би не вони, Дмитрик, напевне, зовсім би знудився у школі. Сидіти на уроках і постійно писати було дуже важко. Весь час хотілося рухатися і зайнятися чимось цікавішим, ніж математика, або мова. А так - є канікули! Є, звичайно ще й вихідні, та це не те. У вихідні ти єдине що встигаєш, це почитати щось, що до душі і допомогти батькам по господарству. Але зараз йшли свята. Настрій у всіх був піднесений, бо чи не в перше за півроку дали "світло", і всі дорослі безперервно дивилися телевізор. Дмитрик теж не відставав. Це було справжнє диво для нього, бо в останнє його вмикали... вже навіть і не пам`ятає коли. А тут - і цікаві фільми, і мультики і пісні по всіх трьох каналах. Щоправда батькам все ж доводилося вранці і ввечері ходити на роботу. Свята - не свята, а худобу треба годувати та й за тракторами наглянути, щоб нічого не зайнялося, як пояснили батьки. У той час коли їх не було, Дмитрик міг вдосталь поласувати телебаченням і дивитися що хотів.
   А ще свята - це столи зі смачною святковою їжею, дуже цікавим напоєм - шампанським, яке вистрелює бульбашками і піниться у кубках. Батько цього року привіз кілька пляшок і відкрив одну на Новий рік. Тоді бабуся, аж вуха затулила та чомусь злякалася, коли воно стрельнуло, а Дмитрик лише зрадів... По телебаченню показували чергові "Старі пісні про головне...". Батьки дуже уважно слухали, навіть підспівували. Так приємно згадувати такі миті.
   А ще Новий рік - то подарунки! Цього року Дід Мороз поклав Дмитрику під ялинку цукерок, трішки мандаринок, імпортних жуйок з цікавими наклейками і дуже красивий пістолет. Годі вже й казати, як він тому зрадів. Весь ранок потім розпитував у батьків і бабусі про того діда Мороза. Дуже вже жалкував що не побачив його і не подякував. А ще жалкував, що не зміг погратися з онучкою того діда, Снігуронькою. Але бабуся присягалася, що на власні очі бачила діда, і, навіть "балакала" із ним. За те він і їй віддячив, подарував новий теплий платок. І так тоді було тепло та весело!
   А зранку, коли поснідали і Дмитрик трохи втомився від допитів, пішли по друзях батьків, заходили на подвір`я, вітали всіх, отримували вітання від господарів, жартували, бажали один одному щастя. Багато хто запрошував до себе в дім та пригощали усілякими стравами зі свого столу. Батько випивав чарчину самогону та заїдав його шматом м`яса з хлібом і соленим огірком. Дмитрику наливали іноземні напої, такі як, "Coca-Cola", або "Sprite", пригощали цукерками.
   А потім вони пішли у гості до Сашка. Оце було дуже цікаво і весело. У той день вони пробули у Чередниченків аж до вечора, а потім, Сашко із батьками пішов проводити родину Охрименків. Дорогою співали й жартували. Так, таке не можливо забути. Проте радощі такі теплі спогади приносять безліч.
   Настрою додавало ще й повідомлення по радіо, про те, що заняття для початкових класів відміняються через якусь епідемію. Тому канікули будуть ще на цілий тиждень довшими. Навіть на Старий Новий рік можна буде погуляти! А ще - цього року він обов`язково піде щедрувати! Так він для себе вирішив і з батьками, навіть, домовився.
   А ще Різдво! Так, це свято! Звичайно, воно трішки поступалося Новому року, але теж було теплим й затишним. Матуся приготувала дванадцять пісних страв. Особливо сподобалася Дмитрикові кутя, яка займала центрове місто, і смачний узвар. Бабуся, звичайно, теж була на святковій вечері. Потім ще довго розповідала про Хреста, пригадувала, який він був добрий і навчала, що треба намагатися бути схожим на нього. По телебаченню, навіть, фільм про нього показували. Дмитрик дуже уважно його дивився, але, чомусь, мало що зрозумів. Сподобалось лише те, що Ісус зцілював безліч людей і допомагав тим, хто просив про допомогу. Усе інше здавалося йому складним і не зрозумілим. Особливо він не зрозумів те, за що ж його розіп`яли, але коли Ісус воскрес - дуже зрадів. Чому так сталося, він так і не зрозумів. Спитав у бабусі і вона цілий вечір розповідала, що це так треба було, що Він загинув за наші гріхи і ми маємо бути йому вдячні. Ще, як виявилося для хлопчика, саме сьогодні люди і святкували Його День Народження! Бабуся ще довго розповідала про Хреста. Наприклад, що Він є Син Божий, а потім, почала говорити, що це і є Господь Бог. Взагалі, під кінець розповіді Дмитрик зовсім заплутався і втомився. Пішов спати так, здебільшого, нічого і не зрозумівши. Засинав лише з однією думкою: "Невже у дорослому житті все так складно й заплутано?". Від цього йому стало трішки страшно.
   Ні, все ж таки жаль, що ці свята так швидко проходять. Ось, залишився лише Старий Новий рік і все... Потім лише 8-ме Березня, ну, ще, звичайно дні народження, але ж, чомусь, саме зимові, Новорічні свята приносили якесь невловиме тепло у серце. Самі лише спогади про них викликали посмішку на його, дитячому обличчі, і на похмурих обличчях дорослих теж. Навіть, бабусине вкрите зморшками обличчя якось розгладжувалося і розквітало ледь вловимою посмішкою. Батько не пиячив як до цього. Матуся сама наливала йому, коли сідали за стіл, він пив і їв, але ж не "напивався", як казали матуся. От Дмитрик і гадав, чому так? Ніби й п`є, а не напивається? Всім весело, сам же жартує! І чому ж не можна так завжди? Так, мабуть світ дорослих дуже складний і хлопчина не міг його зрозуміти, як не намагався. Проте весь час дорослі тлумачили, що він обов`язково зрозуміє, коли подорослішає.
   Таки вірно вони із Сашком думали, що дорослі - дуже дивно поводяться і, чомусь, зовсім не так, як вчать їх, дітей. Хоча, звичайно, вони вже і не діти! А потім Дмитрик пригадав що трапилося із Сашком, те, як ходив допомагав йому вчитися. Довго, майже місяць його товариш пролежав у лікарні. Коли ж, нарешті, його відпустили додому, то Дмитрик побачив дуже зблідлого і худорлявого хлопчика, який ледь ходив. Проте лікарі сказали що йому вже покращило. Покращило?! І знову Дмитрик не міг зрозуміти, чому дорослі таке говорять. Мало що його товариш ледь ходив, так він ще й інколи просто падав, весь починав труситися. Правда за кілька хвилин це миналося, але ж вигляд він мав після цього - кепський. А ще дуже часто йшла кров носом. І, взагалі, навіть бліда шкіра ніби пожовкла. Дзвінкий голос втратив свою прозорість і дзвін. Єдиний раз, коли Дмитрик бачив його посмішку і чув сміх - був саме той день, коли його родина пішла до родини Чередниченків, на Новий рік. Що трапилося з його другом, напевне ніхто не знав. Лікарі ставили безліч діагнозів: від харчового отруєння, до епілепсії. Але, напевно нічого не казали. Мати й батько дуже переживали через сина, та, нажаль, нічого не могли вдіяти. Правда, люди почали пліткувати, ніби то відьма Сашку поробила. Так, звичайно, про те, що він бачив бабу Валю біля своєї огорожі знали і голосно обговорювали всі. Про те що це саме вона, у вигляді жаби, крала молоко і яйця - потайки шепотілися й хрестилися.
   - Так, це та баба Валя, - вже багато разів чув у спину Дмитрик, коли йшов із Сашком до нього додому, після занять. - Так, бідолашна дитиночка! Навіщо ж вона з ним так? Хоч би дитину пожаліла!
   Та Сашко намагався не звертати на це уваги.
   - Мало про що люди говорять?! - пояснював він Дмитрику, - розваг їм не вистачає, от і пліткують собі...
   Щоправда одного разу зізнався, що це батько йому суворо заборонив про бабу Валю що-небудь розповідати. А чому - звичайно не пояснив. Та Сашку вже й самому не хотілося нікому ні про що розповідати.
   А ще, частенько, до них у школі приєднувалася і Оленка. Вона підходила з яблуком, або цукеркою. Давала її Сашку, казала, що це мати її просила передати, а потім просилася з ними пограти. Звичайно ж у гру її брали, от тільки бігати Сашко не міг. Як він казав, сили не було. Тому переважно всі ігри були або сидячими, або стоячими. Та Оленку це не засмучувало. Однолітки не дуже посміхалися із Сашка. Між собою шепотілися про щось, певне нагадуючи що сталося. На Сашка дивилися з повагою та острахом. Та, нажаль, були й такі, які відверто насміхалися над ним. Більше всього насміхався Василь, той, що ще тоді, коли Сашко розповідав про відьму на шкільному подвір`ї, з недовірою насміхався над ним.
   - Ну що, як там відьма? Ще не спіймав? - пустував він. - Що ж це так, чи ти її, чи вона тебе спіймала? А може то ти все вигадав? Більше ніяких жаб з хвостами не бачив? - Зло жартував він у компанії кількох своїх друзів.
   Дмитрик не міг цього витримати. Не хотів він такого ані бачити, ані чути, як на очах ображають друга. Не витримавши чергових насмішок-знущань, він налетів на Василя й побив того. Це була перша бійка. До цього, Дмитрику жодного разу не доводилося битися з кимсь. Одне діло бавитися і мірятися силами, але це було зовсім інше! Це, ні на що не схоже відчуття! Лють і ненависть - ось що він відчував, коли лупцював того Василя на шкільному подвір`ї. Одразу зібралася ціла купа "глядачів". Усі почали підбадьорювати й посміюватися, а також радити що ж робити далі. Хоча Дмитрик ніколи раніше не бився й Василь був майже такий же дужий, та лють надала стільки сили, що мабуть ніхто не зміг би встояти. Дуже швидко Василь опинився на землі, а Дмитрик, осідлавши його, лупцював кулаками по чому доведеться. Він, навіть не бачив, куди б`є. У цю мить він взагалі нічого не бачив і не чув окрім Василя, який був у цю мить єдиним "ворогом". А потім, коли Василь нарешті заплакав, лють одразу зникла. Єдине що залишилося, це сором і біль. Так, боляче було від того, що довелося бити людину. Всі навкруг хлопали його по плечу, підбадьорювали, казали який він молодець, а Дмитрик намагався знайти поглядом Сашка. Підійшов до нього, а потім... потім йому стало дуже соромно, бо весь натовп стояв і обговорював бійку. Він шукав очима Василя, та той невідомо де зник. Нарешті пролунав рятівний дзвоник і всі побігли на заняття.
   Василь з`явився на урок весь забруднений, з розбитими губами. На питання Івана Федоровича тільки мовчав. Про те дівчата таки розповіли що сталося і наступного дня до вчителя прийшлось йти батькам Дмитрика, хоча йому і так було дуже соромно. А Василь? Його просто було жаль. Дмитрик тоді соромився сам себе. Довго корив себе тим, що зробив комусь боляче. Потім, навіть намагався підійти до Василя, та той почав його обзивати і гнати від себе. Проте ображати Сашка припинив. І його друзі теж припинили насміхатися. Від матері тоді добряче влетіло. Навіть пригадувати не хочеться.
   По телевізору почалися мультики і хлопчик вийшов із своїх спогадів. Оце справжня насолода! Але довго дивитися не довелось, бо повернулися батьки. Потім потрібно було йти допомагати матусі, та подумки він вже чекав Старого Нового року. Крім того, дуже вже хотілося побачитись із Сашком. Добре, що вже не так довго залишилося чекати. Ось би ще трохи снігу, щоб веселіше було...

***

   Так, за вікнами була справжня зима. Сніг йшов із самого ранку. Великими пластівцями він падав з сірих небес, утворюючи цілі замети. Морозець теж був. Щоправда не великий, та то й краще, адже ж як же йти колядувати, коли дуже холодно? А так, Дмитрик радів.
   Неймовірно, бабуся прийшла до них з самого ранку. Вони ще заздалегідь домовлялися про святкування. Старенька принесла із собою деяку одежу, спеціально для щедрувань. Вперше Дмитрик приміряв шаровари. Які ж вони красиві! Старенький кожушок, що знайшла бабуся у своїх величезних "засіках", він там зберігався, певне ще з часів її молодості.
   - Ось, онуче, примір оце, - протягла вона хлопчику світло-сірий кожушок та таку ж шапку. - Це ще від твого діда збереглося. І як тільки моль не з`їла?
   - Дякую, бабуся! - подякував хлопчик, міряючи "обновки". - А з чого це вони зроблені? Такі м`якенькі та теплі?
   - Це, синку, з вівці зроблене. Зараз такого вже напевно і не роблять. А от раніше - це був справжній скарб! Бо зими були не такі як зараз, а значно холодніші, та й снігу було... Такі замети намітало, що, навіть дверей не відчиниш! І ходити у таких от кожушках було дуже зручно, бо вони одразу й гріють і рухатися не заважають.
   - А чому зараз їх не роблять, коли вони такі зручні? - розгублено запитав Дмитрик.
   - Не знаю, онучку, навіть і не питай. - важко зітхнула старенька. - Напевне це зараз не модньо.
   Ще вона дістала льняну сорочку розшиту червоними та чорними нитками. Красивий узор йшов уздовж коміру, та по пазухам, а ще на манжетах. На грудях - взагалі вишитий малюнок - якісь фігури, ніби восьмикутні зірки, якісь смуги та квіточки, обшиті чорною стрічкою. Дмитрик аж рота відкрив від захоплення, таке він лише кілька разів бачив та й то, по телебаченню.
   - Бабусю, а це у вас звідки? - вгамовуючи подих спитав Дмитрик.
   - Та це ще від мого чоловіка залишилося. Колись такі на свята вдягали. Цю - я йому власноруч на наше весілля вишивала. - бабуся на хвилинку заплакала, згадавши свого покійного чоловіка. - А зараз воно нікому нічого не потрібно. Може хоч тобі у нагоді стане? Примір, звичайно, вона завелика ще на тебе, та нічого, рукава підкотиш, низ у шаровари сховаєш, поясом підв'яжеш... Нічого, підійде.
   Старенька довго обдивлялась онука, прискіпливо допомагаючи йому все вірно вдягти. Вона, ніби на мить повернулася у минуле, у свою молодість, а можливо, навіть у дитинство. Її обличчя засяяло якимось новим, теплим світлом, зморшки на мить розгладились, а голос, ніби пом`якшав. Дмитрик зараз не міг пізнати свою бабусі. Її руки вправно та швидко, без зайвих рухів, допомогли вдягти сині шаровари, заправити усередину сорочку, щоб було зручно рухатися, рукава підколола булавками, сказала, що так буде краще. Потім, допомогла умотати червоний пояс, пояснила, як треба його зав`язувати, потім, допомогла вдягти кожушок. Наприкінці простягла шапку і йокнула, сплеснувши у долоні.
   - Йди-но подивись на себе у дзеркало! - лише сказала вона.
   Коли Дмитрик підійшов до дзеркала, то одразу, і не пізнав себе. З-під волохатої шапки на нього дивився, якийсь невідомий чолов`яга. Лише добре придивившись він такі пізнав себе і посміхнувся, після чого почав позувати сам собі. То ставив руки в боки, то обертався, то намагався потанцювати. Одежа й справді була дуже зручна, до того ж ще й приємно пахла якимись травами. У ній він виглядав, як герой історичних фільмів.
   - Оце так, справжній козак! - похвалила матуся, яка теж вирішила вийти з кухні і подивитися на свого синочка. - Оце парубок, хоч зараз сватів до любої дівчини засилай!
   Вона сміялася, бабуся теж посміхалася. Всі були задоволені, от тільки Дмитрик, хоча й радів, але ж дочекатися не міг, коли нарешті зійде перша зірка і можна буде йти щедрувати. Авжеж, хіба ж тут всидиш?
   - Стривайте, а що наш парубок взує? - спитала мати. - Під такі шати, звичайні калоші не вдягнеш!
   Так, дійсно із взуттям були проблеми. Весь гарний настрій одразу, як рукою зняло. Так завжди, готуєшся, готуєшся, а потім щось знайдеться, якась дрібничка, яка все зіпсує! Дмитрик насупився і мовчки відійшов від дзеркала. Хотілося замкнутися у себе в кімнаті і ні кого не бачити.
   - Стривай, синку, - гукнула його матуся. - Не засмучуйся. Ще є час. Бабусю, може у вас щось із взуття залишилося?
   - Та де там, доню? Де ж ти у ті часи у нас, селян, взуття бачила? До самих морозів босоніж по двору бігали, лише коли вже сніг падав так тоді чоботи взували. Та й то, такою цінністю вони були! Ні, доню, люба, нажаль нічого не залишилося.
   -Так, зараз теж не напасешся. - Похмуро зітхнула матуся. - Нічого, взути ж є що? Так, а давай ми хоча б спробуємо? Дивися, ці чоботи, досить нічого!
   Матуся витягла чоботи, які Дмитрик вдягав на свята. Чорні, з досить високими задниками. Коли взув, то виявилось, що вони не так вже й погано виглядають.
   - Звичайно, це не те, але теж нічого. - Задовольнилася бабуся.
   Матуся теж, погоджуючись кивнула головою.
   - От бачиш, синку. Знайшли вихід із становища. А ти хвилювався!
   - Так, онучку, бачиш, все гаразд. Добре, а тепер, давай роздягайся, бо до вечора ще далеко. Зараз ходімо, пообідаємо, а потім ще раз повторимо ті щедрівки, що вивчили. Згоден?
   Дмитрик згідно кивнув і попрямував на кухню, де вже, розповсюджуючи по всім кімнатам аромат, смачно пахнув супець із гусям. Матуся відправила його з бабусею мити руки, а сама розливала запашну страву у тарілочки. У Дмитрика вже аж слини текли. Ще, він уявляв що ж буде на вечерю? А завтра на сніданок? Ще мимоволі згадалася та, новорічна курка та варена картопля.
   Після обіду, хлопчик, як і домовлялися, повторив для бабусі геть усі щедрівки, що вивчив.
   - Нічого , онучку, не хвилюйся, ось увечері дівчата щедрувати прийдуть, а уранці вже й ви, чоловіки по дворах підете. Я оце згадую, коли молода була, як же ж нам тоді весело було! Як же ми вже виряджалися та як голосно співали... А як з парубками, на Щедрий вечір, це на різдво, колядувати ходили...
   - А що, хіба ще і на Різдво можна ходити? - здивувався хлопчик - Мені ж і ви і матуся розповідали, що на Старий Новий рік треба ходити...?
   - Звичайно, розповідали, - сміючись погодилась бабуся. - Але раніше, коли я ще була молодою, то всі ходили з колядою на Різдво Христове, тоді, навіть веселіше здавалося, бо і дівчата і парубки ходили разом. Тоді, навіть з вертепом ходили.
   - А що це, вертеп? - Дмитрик цим дуже зацікавився.
   - Вертеп, це ми перевдягалися, несли "Різдвяну зірку", кликали музик і ходили по дворам, співали і несли звістку про народження Сина Божого. Та не тільки співали, то було дуже весело, бо ми ще і грали, обирали якісь ролі, жартували, пустували, витанцьовували та взагалі, несли радість і самі раділи, а за це - пряниками та усілякими солодощами нас пригощали господарі. Ні, тоді зовсім інші часи були... І люди були значно добрішими і дружнішими. Не то що зараз. - Бабуся сумно зітхнула.
   - А що ж з щедрівками? - вирішив поцікавитися зайвого разу Дмитрик.
   - А що з ними? - Здивувалася бабуся. - Щедрували, звичайно, на Старий Новий рік, збиралися з подружками і йшли дворами, співаючи. А потім, вранці, частенько з хлопцями сперечалися, хто більше защедрував. Звичайно ж, це теж було весело, але мені особисто, більше на Різдво колядувати подобалося.
   Дмитрик сидів і обмірковував почуте. Як це так, чому ж це він проґавив таке свято, як Різдво? Ні, звичайно, він його зустрів, але ж і не підозрював, що на різдво ходять-колядують. А ще "ВЕРТЕП", досить цікаве слово, він про таке ніколи раніше і не чув. І чому про це ніколи раніше не розповідали? А ще більше його цікавило те, чому, коли це так весело, то тепер ніхто цього не робить? Він, все ж не втримався і запитав у бабусі.
   - Часи, синку були такі. Тоді все забороняли, ось і не ходять тепер, бо, напевне, забули вже люди.
   - А чому забороняли? Це ж так радісно? Чи ви робили щось погане?
   - Ні, любий! Що ти? Нічого поганого ми, звичайно, не робили. - засмутилася бабуся. Видно було, що їй про це болісно згадувати і розповідати. - Просто тоді нами керували такі люди, які забороняли це.
   Дмитрик нічого не зрозумів з такої відповіді. Вона лише викликала море нових запитань, але матуся трішки пригрозила пальцем і хлопчик вирішив поки-що втриматися від подальших розпитів. "Нічого, я потім якось спитаю" - вирішив він про себе.
   Нарешті повернувся з роботи батько. З усіма привітався. На його обличчі сяяла посмішка. Навіть, матусю у щоку поцілував. Пошарпав сина по голові і запитав, чи всі готові до свят? Звичайно ж, до свят були готові всі. Матуся вже допікала пряники з медом і вареники з сиром. Бабуся похвалила Дмитрика, розповіла як йому пасує святкова одежа, і взагалі, який він молодець. Батько засміявся і ще раз пошарпав хлопчика по чуприні.
   - А що там зараз по телебаченню? - Поцікавився він вмикаючи телевізор.
   Звичайно, світло знову почали вимикати, але іноді, на кілька годин воно все ж таки з`являлося. Цього разу пощастило. Воно щойно з`явилося.
   - Молодці, хоч на святковий вечір може щось зможемо подивитися. - задоволено сказала матуся, визирнувши з кухні.
   Бабуся теж задоволено посміхнулася й прилаштувалася у кріслі, ближче до телевізора. Дмитрик же взяв стілець і навпаки, відсів подалі. На екрані знову з`явилися Новорічні святкові передачі. По всіх каналах співали і танцювали, розповідали якісь історії з яких всі сміялися. Дмитрик теж підсміювався, разом із дорослими, хоча до кінця і не розумів, над чим саме ті сміються? Щоправда деякі жарти дуже сподобались і були зрозумілі. А коли деякі дядечки, по телебаченню, починали кривитися, він ледь по полу не катався. Матуся теж приєдналася до них.
   А за вікном, тим часом, зовсім непомітно стемніло. Телебачення розважало невелику родину Охрименків, як, напевне тисячі інших родин, а між тим, наближалася казкова святкова ніч. Ніхто, навіть і не помітив, коли дівочий спів несподівано залунав під вікнами, нагадавши про те, що вже пора святкувати по-справжньому!

Щедрий вечір! Добрий вечір!

Добрим людям на здоров`я!

   Лунало за вікнами жіночими голосами. Дмитрик першим підбіг до вікна. Біля огорожі він розгледів кількох жінок, які стояли цікаво вдягнені.
   - Маму, Тату, швидше! - закричав хлопчик і пальцем почав тикати у вікно, туди, де стояли щедрувальниці.

Чи дома, дома пан господар?

   Лунало тим часом з вулиці. А вся родина вже збиралася вийти на подвір`я і привітати щедрувальниць. Тим часом на вулиці жінки не замовкали і продовжували співи. Дмитрик першим вискочив на подвір`я, вкрите пухнастою ковдрою снігу. Він боявся проґавити хоч щось.

Ой я знаю, що він дома,

А сидить він на кінці стола.

   Посміхаючись продовжували жінки. А коли з`явилися всі інші члени родини, вони продовжили.

А на йому шуба люба,

На поясі калиточка,

В калиточці сім шелягів,

Свому, тому по шелягу,

А нам, братця, по пирогу.

   Закінчили свій спів жінки і весело загомоніли за огорожею. Батько засміявся.
   - Вдома, вдома, заходьте у двір! Чому там стоїте?
   Жінки зайшли на подвір`я. Тепер Дмитрик мав змогу як-слід роздивитися їх. П`ять жінок, вони здалися йому незнайомими. Їх обличчя були дуже сильно розфарбовані, яскрава помада, розмальовані очі, густо вкриті рум`янами щоки. Крім того на них був, якийсь, трохи дивний одяг. Тулуби, чимось схожі на той, що нещодавно приміряв він сам, довгі темні сукні та теплі яскраві хустки на головах. Проте, здається його батьки впізнали "ряджених". Підморгували їм і весело пересміювалися.
   - Дмитрику, синку, ти сходи і як слід одягнись. - наказала матуся і Дмитрик з неохотою попрямував у хату. Проте він намагався вдягтись, якомога швидше, щоб нічого не проґавити.
   Слідом зайшла матуся і назбирала у тарілочку пряників та пиріжків. Вона погладила хлопчика по голові, посміхнулася і почекала поки той вдягнеться. На подвір`я вийшли разом.
   - Ось де, пригощайтесь гості дорогії. - простягла матуся дарунки гостям.
   - Ой яка добра господиня в цьому дворі, заспіваймо щедрівочку і для неї? - засміялася одна з гостей. - А чому б і не заспівати? - відгукнулися інші. І почали...

Ой знати, знати, що за господиня,

Щедрий вечір, що за господиня.

В неї челядка вся в злоті ходить,

Щедрий вечір. Вся в золоті ходить.

В неї коники всі воронії,

Щедрий вечір, всі воронії.

В неї возики всі кованії,

Щедрий вечір, всі кованії.

   - Ой, дівчата, погляньте, та тут і бабуся яка добра є! Заспіваймо і для бабусі? - не зупиняючись, лише дружно всі засміялись і заспівали й для бабусі.

Чи вдома, вдома пані бабуня?

Що ж вони роблять, що ж вони діють?

А вони діють - золото віють,

Золото віють, срібло палають.

Ой прийшли до них онученьки іх:

- Дайте нам, бабусю, хоч одвірочку,

Хоч обвій очку, хоч одмірочку,

А ми понесем до золотаря,

Поробим віночки на голівочки.

   - Гарно співаєте дівчата! - задоволено посміхнувся батько. - От вам і од мене, гостинець, щось собі придбаєте!
   Він заліз у кишеню й щось поклав у торбину щедрувальниць. Ті засміялися, задоволено подякували йому за дарунок.
   - Ой, дівчата, ви погляньте, а який же у господаря парубок є? - знову загукала та сама жінка. - За такого парубка люба дівчина заміж піде! Гей, а чи є серед нас дівчата? Може одразу й засватаємо? - Всі жінки голосно засміялися.
   Дмитрик же, навпаки, засоромився. Було якось ніяково від таких слів, він аж трохи зімлів. Та батько врятував.
   - Ні, дівчата, ще зарано йому, ще хата не готова до невістки! Та й де ж це таке бачили, щоб жінка до чоловіка сваталася га? Ви що?
   - Та ні, пане-господар, то ми просто жартуємо! Давайте краще для парубка коляду заспіваємо?
   - Давайте! - відповіли хором інші.

В полі, в полі плужок ходить

Щедрий вечір, добрий вечір!

Добрим людям на весь вечір!

- Ори, синку, цю нивку.

Та посієм пшениченьку.

З колоска- то жменьочка.

А з снопочка - четверточка.

А з другого - жита много.

   І знову сміх. Дмитрик дослухався до кожного слова, бо для нього ще ніколи не співали щедрівок. А жінки, закінчивши спів і сміючись, тим часом прощалися з господарем, господинею, бабусею, з двором. Низько вклонились і пішли до хвіртки. Батьки і Дмитрик відповіли щедрувальницям таким же поклоном. Після чого батьки попрямували у дім, а Дмитрик вискочив на вулицю, подивитися куди ж пішли жінки далі. А ті йшли собі співаючи по вулиці. Прямували вони до сусідської хати. Там їх певно вже чекали, бо хвіртка була відчинена і з двору вже гукали. Жінки зайшли на поклик і з двору почали співати, а Дмитрик, трохи засумувавши, повернувся до себе.
   Він відверто насолоджувався снігом і морозцем. Вже уявляв, як завтра гратиметься. Нахилився і спробував зліпити сніжку. Вдалося, а потім, спробував її катати по снігу. Вона потроху збільшувалася. Добре, виходить завтра можна буде зліпити снігову Бабу. Або цілу фортецю! Радощам не було і меж. Хлопчик подивився на небо вкрите безліччю сяючих крапок. Але деінде він бачив і темні плями. Сьогодні хлопчик зрадів і їм, бо вони грозили висипатися на землю сніговим роєм. А як відомо, забагато снігу для дітей ніколи не буває. Та й бабуся ж розповідали, що раніше снігу було дуже багато, от Дмитрика і цікавило, як же саме багато може бути? Йти до дому не хотілося. Малюк все стояв і чогось чекав. Взагалі, вечір був якимось чарівним. Щедрувальниці, сніг, нова одежа, батьки, та й взагалі, очікування того, коли сам ходитиме по хатам - все це було якимось дивним, незвичайним. Та на дворі все ж таки було досить прохолодно. Відчинилися двері і матуся погукала його додому, вечеряти. Довелося вертатися, хоча хотілося ще трішечки постояти на дворі, запам`ятати цю чудову мить.
   В хаті вже всі сиділи за накритим столом, посміхалися. Стіл стояв навпроти телевізора, а батьки продовжували обговорювати щедрувальниць. Дмитрика усадили у самому центрі, як раз навпроти телеекрану. Там, саме показували якесь застілля. Відкупорювалися пляшки шампанського, на столах стояли різноманітні страви. Чоловіки і жінки, дуже красиво зодягнені, щось розповідали, вітали з Новим роком.
   - Та ні, кажу ж тобі, що то була Оксана! - Сказала бабуся батьку.
   - Так, звичайно ж вона, - сміючись погодився він. - А інших впізнали?
   - Звичайно ж що впізнала! Я хоч і стара, та ще, дякувати Богу, не сліпа і не дурна! Хох. Ой і дівчата. Та таке ж вже нащедрували... А співають як? Майже як ми у молодості. - Теж сміючись відповіла бабуся.
   А от Дмитрик значно посмутнів. Як це він міг нікого не впізнати? Навіть тітку Оксану, яку добре знав. Як таке могло бути? Невже він дурний? Та на щастя з сумних роздумів вивела матуся. Вона поставила у центр столу дуже смачну печену курку. Покликала всіх їсти. Тепер у Дмитрика аж слинки потекли! Помолились, як наполягала бабуся, потім почали вечерю. Дмитрик одразу ж накинувся на геть усе, та через кілька хвилин зрозумів, що не впорається, мабуть знову поскупився. А батько відкупорив останню пляшку шампанського і розлив по бокалах, сину ж налив фанти.
   Поступово всі наїлися, слухали і сміялися жартам, що лунали з телевізора, а потім знову заговорили за щедрувальниць і про те, як же Дмитрик ходитиме засівати.
   - Що це Оксана сьогодні така весела була? Чи Федора попустило? - Припустила матуся.
   - Та де там, - розчаровано махнув рукою батько. - Вчора його бачив. Знову ні живий ні мертвий, як дурний все одно. Щось собі під ніс бурмотить, а після роботи одразу у бік баби Валі прямує.
   - Ой бідний! - Запричитала бабуся.
   - Бідна Оксана, оце так лихо! Яка ж вона терпляча тільки!? А ще бачите, ходить і щедрівки співає з подружками-сусідками. - Сумно похитала головою матуся. - Оце така доля жіноча! І ворогу не побажаєш!
   - Гаразд, ви краще скажіть, як ви хлопця відпустите? - Перевів розмову батько.
   - А що? Нехай йде з сусідами. Дядько Микола збирається йти, з ним, напевно, ще хтось піде, от і наш нехай сходе. - Спокійно відповіла матуся.
   - Гаразд, бачу, коли не втрутитися, то у вас, жінок, все навмання йтиме! - Засміявся батько. Мати вже набрала повні груди повітря, та жартівливо підперла руками боки, проте батько не дав їй нічого сказати. - Я вже був у Миколи. Він з Сергійком і Данилом йдуть із самого ранку. Домовилися зібратися десь о третій-четвертій годині ранку біля Миколиного двору.
   Дмитрик аж підстрибнув від радощів! Як же добре, і який же сьогодні казковий вечір? Поки що все виходило і все вдавалося! Він підбіг і обійняв батька. Матуся просто сміялася разом з бабусею, чи то над телевізором, чи то просто, від радощі. А Дмитрик ледь втримував сльози бо вже і не пам`ятав, коли востаннє вся родина отак веселилася. Це дуже радувало, гріло серце і додавало снаги. А тим часом, на дворі знову почулися жіночі голоси, і знову Дмитрик першим підбіг до вікна.
   - О, це вже, напевне із сусіднього села до ас щедрувальниці прямують! - оголосив всім батько.
   Цього разу Дмитрик нарахував аж з десяток розфарбованих і чимось схожих одежею на попередніх, жінок. Та хлопець все ж вгледів кількох жінок, що стояли у звичайному, звичному його оку одязі. Знову веселі жарти, співи і теплі побажання, подарунки і м`який та пухнастий сніг. Хіба що на небі з`явилося більше темних плям, вказуючи на те, що сніг буде вже напевно. А потім знову теплий дім, чай з пряниками, вареники і блакитний екран. Потім... Дмитрик втомився настільки, що не зважаючи на нетерпіння скоріше піти засівати, на переповненні почуттями і бажаннями, думками, все ж не витримав і заснув, вибивши перед цим обіцянку з усіх дорослих, що вони його розбудять, коли треба буде йти та щедрувати.

***

   - Синку, любий, вставай. - ніжний голос матері кликав з райдужних дитячих снів. - Синку, прокидайся! Чи ти передумав йти засівати?
   Так, якийсь тихенький голос, десь глибоко у середині, нашіптував: "Не треба йти, краще залишайся у вдома. Ти ще маленький задля цього, а якщо вже так треба, то піти можна і наступного року, або, хоча б пізніше, коли виспися". Так, дійсно дуже не хотілося покидати тепле ліжко з "приспаними" подушками, та все ж таки бажання піти переважило. Тому в останнє солодко потягнувшись, хлопчик все ж розплющив заспані очі й подивився навколо. Як завжди, на столі горіла гасова лампа, на стільці, біля ліжка матуся вже розвісила "засівальний" одяг.
   - Вставай вже, сонько, - посміхнулася матуся хитаючи й жартівливо розштовхуючи маленького. - Чи ти вже вирішив нікуди не йти?
   - Оце вже ні, матусю, зараз вдягнуся. - напівсонним голосом відповів Дмитрик.
   Вдягатися виявилося дуже складно, навіть складніше ніж удень. Очі злипалися, тіло не хотіло слухатися та й до того ж, Дмитрик постійно позіхав. Побачивши це, матуся знову розсміялася та допомогла маленькому "парубку" вдягтися. Увійшов батько і поцікавився, чи готовий Дмитрик йти? Потім взяв його за руку і майже потягнув на вулицю. Нарешті, свіже морозне повітря відігнало сон. З небес рівними смугами неквапом йшов білими пухнастими пластівцями сніг. Під ногами смачно хрумтів такий же білий, казковий сніг, а морозець доброзичливо пощипував за щічки. Хлопчик поспішав за батьком, який жваво йшов по темній вулиці.
   - Хутчіш, бо нас ніхто не чекатиме! - прикрикнув батько на Дмитрика, що ледь встигав за ним.
   Той ще додав ходу. Така швидка хода по заметах остаточно відігнала бажання спати й додала бадьорості і веселого настрою. Щоправда хлопчик трохи запихався стрибаючи по сніговим заметам. Та на щастя бігти довелося не далеко. Біля огорожі дядька Миколи вже стояли дві похмурі тіні. Батько та син підішли, привіталися.
   - Чи не нас чекаєте? - посміхаючись запитав батько - Ми не спізнилися?
   - Ні, все гаразд! - весело відгукнувся один із чоловіків, це був дядько Павло, сусід дядьки Миколи через дві хати, Дмитрик його добре знав. - Ми тут Миколу стоїмо чекаємо.
   - Так, мабуть дружина не хоче відпускати його. - з веселим реготом додав дядько Степан, теж відомий Дмитрику сусід.
   - Та годі вже тобі, пустуне! - жартівливо сміючись заспокоїв свого товариша дядько Павло. - А ви що, теж з нами зібралися?
   - Та ні, ось, помічника вам привів, дуже щедрувати хоче. - вказав батько на хлопчика, який трохи сором`язливо поглядав на сусідів.
   - Ну, з таким помічником, певне що без подарунків не відпустять! - знову зареготав дядько Степан. - Багато сьогодні защедруємо, нутром відчуваю! Ні, ви тільки погляньте, який у парубка одяг! Ні, безперечно, сьогодні ми усім покажемо!
   - Та годі вже тобі пустувати! - дядько Микола вийшов із двору. - Вітаю!
   У відповідь друзі почали його засипати зернами під щирий сміх. Дмитрику теж одразу стало весело. Дивно, але дорослі теж іноді можуть вести себе як діти І чомусь від цього йому стало так добре, хотілося сміятися і сміятися. А ще він відчув близькість з цими людьми.
   - Та стривайте ви, - тим часом благав дядько Микола, - ви хоч до дому зайдіть та у сінях засійте. Навіщо даремно зерно переводите?
   Усі дружньо, без зайвих запрошень попрямували до нього у хату, де привіталися сиплячи зернятка жита жінці дядьки Миколи, тітці Маші, прямо у обличчя. Вона, як не дивно тільки засміялася. Її руки грайливо затуляли обличчя, в той час, як вона посміхалася.
   - Та годі вже вам, заходьте у дім, зараз я вас чимось пригощу! - жартівливо спробувала вона відкупитися від чоловіків.
   - Почекай, Машо, - дядько Степан і не думав відпускати її так швидко, - дай ми тобі як слід защедруємо!
   Потім Дмитрик ще деякий час спостерігав за дорослими, за тим, як вони сипали зерна в усі кути, відпустивши, нарешті бідну жінку, бажали усіляких благ господі і господарям. Потім отримали за це по чарчині від тітки Маші, після чого дуже щиро їй подякували і, навіть ще повеселішали, як здалося хлопцю. Лише після цього, рушили у "похід". Батько перед тим, як піти додому попросив дядьку Миколу наглянути за Дмитриком, побажав вдалих засівань.
   Четвірка людей прямувала по вкритому заметами селу. З неба падав маленький сніг, морозне повітря обіцяло гарну погоду, а веселий настрій обіцяв вдале проведення часу, як здавалося хлопчикові. Вони йшли від хати до хати, від оселі до оселі. Дмитрика здивувало те, що не у кожній на них чекали. Інколи попадалися зачинені хвіртки і їх зустрічало лише зле гавкання собак. Чомусь хлопчик вважав, що в цей день усі повинні впускати щедрувальників, адже кожна людина хоче щастя, а щедрувальники, безперечно, мають принести щастя у дім, як розповідали бабся і мама. Та більше все ж було дворів гостинно відкритих для них. Заходили, стукали у двері. Виходив господар, з яким завжди весело віталися і питали, чи пустить засіяти? Звичайно, їх пускали. А далі, вже у сінях і у самій хатині ретельно сіяли сім`я, по всіх куточках та й наспівували:

Сію, вію, посіваю,

З Новим роком поздоровляю.

Щоб було в ас в стіжку,

В мішку,

І в коморі,

І в оборі,

В ложці, в мисці,

І в колисці.

   Дмитрик разом з усіма наспівував, щиро сипав з мішечка, який матуся прилаштувала до пояса, та й до країв наповнила різноманітними зернами: житом, вівсом, просом. Посипали ще і добрих господарів, що б ті здоровіші були, як казав дядько Степан. За це отримували різні маленькі подаруночки. Дмитрику, звичайно, діставалися солодощі. Не подобалося тільки те, що дорослі були одягнені у звичайний одяг. Лише він виглядав, як біла ворона у своєму старовинному одязі. Проте, це одразу привертало увагу господарів, його із захопленням розглядували і уважно слухали побажання. І, звичайно ж, не обділяли подарунками. Через деякий час дядько Микола вже проштовхував Дмитрик уперед, доручивши йому бути "ватажком", тим самим дозволивши йому обирати засівалку і першому ж ї заводити. Малюку було дуже весло і цікаво розпочинати засівати і слухати, як дядько Микола із сусідами підхоплюють одразу за ним. Більше всього йому подобалася засівалка:

Сійся, родися, жито, пшениця,

Часник - як бик

Цибуля - як дуля!

   Це коротеньке побажання він завжди встигав промовити сам, від душі сиплючи зернятка в усі боки, крім того, ця засівалка дуже смішила його. Дитячий прозорий та чистий сміх розпалював бажання сміятися й в інших. Так і ходили. Дуже швидко скінчилися хати у селі. Дмитрик, навіть ніколи і не замислювався над тим, яке ж маленьке у нього селище. А тепер... Він тільки в азарт увійшов, а геть сі будиночки були вже обійдені і "засіяні". Навіть до нього до дому заскочили і засіяли. А тепер чоловіки стояли і вирішували, куди йти, у Мар`ївку, чи Соколине. Звичайно ж, малюку хотілося йти у Соколине, до Сашка, але ж не лізти у розмову дорослих? Ось і стояв хлопчик у сподіваннях і дитячих бажаннях.
   - Тож, - питав дядько Степан у інших, - куди підемо? Щось, відверто кажучи до дому йти не дуже хочеться, зарано ще. Окрім того, завдяки Дмитрику, погляньте скільки ми сьогодні нащедрували.
   Він вказав на тугеньку торбинку, що ніс дядько Микола. Звичайно, більшою частиною там були солодощі, але тітка Оксана пригостила засівальників і доброю пляшкою горілочки, чому ті, звичайно, дуже зраділи, навіть більше, ніж Дмитрик солодощам.
   - Навіть і не знаю... - Розгублено почухав потилицю дядько Микола. Дядько Павел теж розгублено дивився на інших. - Так може ми того, спитаємо у малого? Він вже сьогодні більше всього насіяв.
   - А що, дійсно! - підхопив і дядько Павел. - Спитаймо у нього!
   - Чом би й ні? - теж не став сперечатися дядько Степан. - Кажи малий куди нам далі йти?
   - У Соколине! - одразу випалив Дмитрик, не вірячи у своє щастя.
   - Ну, туди, так туди. - паідбив підсумок дядько Микола.
   І чоловіки повернули у бік Соколиного. Дмитрик побіг попереду інших, так поспішав привітати свого товариша. Нарешті сніг припинив йти білими плямами з неба. Хмари розійшлися, та все одно ранкових зірок не було видно. Місяць теж зник, тому у сутінках чоловіки обережно йшли за швидким малюком, що стрибав по наметам, ніби зараз було денне світло на дворі.
   - Дмитре, не поспішай так! Ми за тобою не встигаємо. - Гукнув хлопця, що забіг далеко вперед дядько Микола.
   Дмитрик послухався і помітно збавив ходу. Розташувався посередині колони, перед дядьком Степаном, що йшов останнім. Повільний рух навіював нудьгу, тому щоб відвернутись від нудної ходи він почав згадувати та порівнювати різні помешкання, у яких був. До речі, йому дуже сподобалося заходити у різні будинки односельців. Хлопчика дуже цікавило які ж вони у середині, бо він майже щодня бачив їх зовні, а ось у середині... Такий шанс у нього з`явився лише сьогодні. Звичайно, до деяких будинків він потрапляв і так, коли його матусю хтось із сусідів запрошував до себе, але ж то не те. Та й було таке лише кілька разів. Часу у матусі було замало для того, щоб по гостях ходити. В усякому разі, вона так відповідала на дитячі запитання. А так, сьогодні він, нарешті, задовольнив свою цікавість. Звичайно, крім тих кількох будинків, ворота і хвіртки яких були зачиненими. Це, чомусь виявилися найзаможніші будинки у селищі. У їх господарів, навіть свої авто були. А так усі будинки, де Дмитрик побував, були майже однакові, хоча і відрізнялися. Кімнати були схожі, але у кожному домі висіли різноманітні картини, шпалери теж були найрізноманітніших кольорів... Єдиним будинком, що дуже сильно відрізнявся від інших - був двоповерховий будинок голови. Значно більшим ніж інші, а шпалери сподобалися Дмитрикові найбільше за всіх. Так, у такому будинку він би жив із задоволенням! Раптом, від роздумів і мрій хлопчика відірвало те що він налетів на дядька Павла, який прямував попереду. Чоловіки, чомусь, раптово зупинились. Хлопчина спочатку не зміг зрозуміти, що ж таке трапилось? Він перевів очі на дядька Степана, але той перелякано дивився уперед, нічого не помічаючи перед собою. Дмитрик теж подивився у тому ж напрямку, але нічого не міг розгледіти. Дуже вже заважали спини дядьків Миколи і Павла. Довелося відійти трохи у бік. А коли відступив на крок від стежки, одразу все зрозумів, цього разу без жодних питань. На зустріч їм, розмахуючи руками прямувала баба Валя.
   Дмитрик, як, напевне і всі інші, злякався і завмер на місці. Так він і залишився стояти з широко розплющеними очима і відкритим ротом. Хотілося втекти від неї, від зими, заховатися собі під тепленьку ковдру, у кімнаті, де світить червоним живим світлом гасова лампа і де лунає матусин голос. Хотілося, але ж ноги, ніби примерзли до місця. Тим часом баба Валя швиденько наближалася.
   - І чого її несе нелегка до нас? - нарешті вийшов із зціпеніння дядько Микола. - Дмитрику, Хлопче, ти чому висунувсь? Ану давай швиденько ховайся за нами. Степане, а ну становися уперед.
   Дядько Степан мовчки вийшов уперед і чоловіки вистроїлися шеренгою, закривши собою Дмитрика. Тим часом баба Валя, важко дихаючи підбігла до чоловіків. Дмитрик, який стояв позаду, визирав на неї з-за ніг чоловіків.
   - Як добре, що нагнала таки вас. - першою заговорила баба Валя. - І навіщо ж ви так поспішаєте? На силу вас нагнала! А де це ваш хлопчик?
   Коли вона згадала про нього, у Дмитрика серце ледь у п`ятки не пішло, але соромитися перед дорослими чоловіками зовсім не хотілося, тому хлопчик стримався від того щоб втекти, або заплакати. Він продовжував тихенько стояти за чоловіками.
   - Вітаємо Вас, зі святом. - нарешті сухо відповів дядько Микола. - А що таке трапилося, бабо Валю?
   - Ой, дякую, дорогенькі! - ожвавилась та. - Ні, не хвилюйтеся, нічого такого не сталося, так, ніби все гаразд.
   Здавалося, ніби баба Валя ніяк не може встояти на місті. Вона весь час переминалася з однієї ноги на іншу, вертіла головою та чухала свої руки, напевно, від холоду. Її темні-темі очі, так і буравили кожного із присутніх. Ніби й посміхалася, та її важкий погляд Дмитрик відчував, навіть стоячи за спинами чоловіків. І від того погляду у нього мороз біг по шкірі і починали самі собою цокотіти зуби.
   - Я просто хотіла вас про дещо попросити... - продовжувала між ти вона солодким голосом, навіть трішки нахилилася уперед, ніби голову схиляла перед чоловіками.
   - Слухаємо Вас уважно. - дозволив їй продовжувати дядьо Микола.
   - Та, розумієте, дуже вже хотіла вас попросити зайти до мене і засіяти! - почала торохкотіти баба Валя. - Розумієте, чомусь ви до всіх зайшли, а мою хату чомусь обминули. Мабуть тому що ще не дійшли, бо вона ж у мне як раз за селищем стоїть, десь між Соколиним і Варівкою. От я і подумала, як що ви трохи завернете і до мене зайдете... То це було б дуже чудово!
   Що? Йти у такий світлий празник до неї? Та це ж не те що неможливо, а взагалі, не прийнятне! - Так думав Дмитрик. Образа та злість потроху зігрівали його тіло. Підступна дрож зникла, зуби більше не цокотіли. Натомість у тілі з`явилося приємне тепло і якась рішучість.
   Та чоловіки продовжували мовчати. Стояли, понуривши голови, а дядько Микола лише розгублено чухав потилицю. " І чого вони мовчать? Чому не проженуть цю гадину?" - міркував Дмитрик. Але ні шукати відповідей на ці питання, ні тим більш, чекати він не міг. Зробивши крок з-за спин чоловіків, він вийшов у перед дивлячись прямісінько у очі бабі. На мить озернився і побачив там, чомусь, лише перелякані здивовані очі чоловіків. Чомусь це ще більше розлютило і надало рішучості.
   - Ні, нікуди ми з вами не підемо! - чітко і гучно вимовив хлопчик. Лише здивоване зітхання почув за спиною.
   - Що? Що ти сказав? - баба Валя від здивування навіть рот скривила і завмерла, а потім перевела свій погляд на чоловіків - Що це таке?
   - Я вам повторюю, - спокійно, майже по складах промовив Дмитрик. - Нікуди ми з вами не підемо! І засівати - теж не будемо! І взагалі, поверніть здоров`я Сашку і іншим, у кого що забрали!
   Дмитрик ніби говорив сам, але було таке враження, що йому хтось підказує, що треба казати, ні, навіть говоре за нього, він лише рот розтуляє. Тим часом баба Валя зайшлася якимось дивним сміхом. Вона, ніби квоктала, а може ікала. Проте її здивований погляд постійно бігав від Хлопчика на чоловіків, а потім - навпаки. Її очі так і метали іскри люті і ненависті.
   - Ах ти ж жабеня мале! - Нарешті прошипіла вона - Та я тобі зараз!
   Вона стиснула свої долоні у кулаки і двинула на Дмитрика, але той і не подумав тікати. Баба Валя щось забубоніла собі під ніс і завела руку для того, щоб вдарити Дмитрика, але наступної ж миті схопилася за серце. А Дмитрик лише відчув легкий укол у серце, так, ніби через нього щойно хтось електричний струм пропустив.

Підлітковий вік

I Буденність.

   - Гей, Сергію, заходь з того боку, зараз він йтиме!
   П`ять підлітків розташувались по кущах, що росли уздовж шляху. Весіннє яскраве сонечко лило свої світлі промені на набряклі бруньки, якими були вкриті всі навколишні дерева та кущі. Поки-що холодний вітерець віяв по ще темній землі, просушував її, готуючи рідну для нових зелених сходів. І хоча навкруги ще було досить прохолодно, та на сонці вже ставало достатньо тепло, навіть жарко.
   - Та ні, не там, от бовдур! - незадоволено вилаявся худорлявий підліток з коротко підстриженим русявим волоссям. - Кажу ж тобі, нахилися і підійди сюди, бо тебе там видно!
   - Та годі тобі, Василю, нікуди він від нас не втече! - ображено відгукнувся невисокий білявчик з округлим обличчям. - Та, навіть якщо і побіжить, все одно ж нагонимо!
   - Ти що, сперечатися зі мною будеш? - розлютився Василь, - ти що, Колобок, по печінках замість Бидла вирішив отримати?
   - Та ні, не хочу. - відверто закивав головою Сергій-Колобок.
   - Я чомусь теж так подумав! А ви чого виперлися? Кабан, Дух, Жмєря ви що, теж по пиці хочете? А ну позаховувалися й сидіть мені тихіше!
   - Слухай, Боссе, а чи не забагато ти розкомандувався? - суворо запитав високий повненьких хлопчик, теж з русявою коротко остриженою головою і перебитим набік носом.
   - Ні, Кабан, не забагато, чи ти хочеш зі старшими розмовляти? Чи мені сказати їм, що ви слухати не хочете? Порахуй, скільки тобі відробляти доведеться за недодачі...
   Василь-Босс, раптом, обірвав речення. Кабан понуро схилив голову і сплюнув собі під ноги. Ні, старших він боявся і відповідати перед ними аж ніяк не хотів. Присутні швиденько розбіглися кожен по своїм закуткам і причаїлися. Раптово тишу розірвав шкільний дзвоник, який сповістив про те, що ще один шкільний день, для радощів декого з учнів, нарешті скінчився.
   - Все, затихли, зараз з`явиться! - про всяк випадок скомандував Василь.

***

   З дверей шкільної будівлі почали вискакувати дітлахи. Спочатку наймолодші, потім вже, більш спокійно і більш згуртовано - доросліші. Дитячий радісний сміх лунав шкільним подвір`ям і розлітався відлунням на прилеглі будівлі і огорожі. Жвавий рух поступово розтікався і рідшав щодалі від школи. Коли, нарешті все вгамувалося і притихло, з дверей поважною ходою вийшов Він. Високий підліток, звичайно ж, не красень. Він хоч і мав гарний зріст, та невеличкий животик трохи псував вигляд. Русяве волосся, зачесане назад, ніс картоплею та ще й з веснянки що густими краплинами сиділи на ньому. Вийшов на подвір`я, озирнувся навкруги і неспішною ходою попрямував собі до шляху.
   - Дмитрик, зачекай-но! - чорнява дівчинка з заплетеним у дві тугі косиці волоссям й яскраво-карими очима гукнула і побігла до нього.
   Дмитрик зупинився і дочекався, поки його наздоженуть. Привітно посміхнувся, та от, лише глибинний сум в очах робив цей погляд зовсім дорослим.
   - Оленка, що трапилось?
   - Дмитрик, не треба йти зараз! - пошепки почала благати Оленка. - Не ходи, будь ласка! Там Василь із своїми посіпаками... Вони чекають на тебе. Сашко чув, як вони ще зранку домовились...
   - Цікаво, - з сумною посмішкою відповів Дмитрик, - хоч би й чекають? Це що, вперше? Не хвилюйся за мене, будь ласка.
   - Та що ти кажеш? Краще перечекай! Їм набридне й підуть собі!
   - Так, сьогодні набридне, завтра, а що мені робити після завтра? Так, мовчиш... Нічого, мені воно не вперше. Якось вже пройду я "Алею очікування", нічого, краще вертайся, зараз Сашко йтиме. Ви ж разом йдете? До речі, чому він сам мені не розповів?
   Оленка засмучено дивилась на хлопця. Так, у неї на очах почали з`являтися сльози, а зіниці, мов загнанні звірятка бігали із боку вбік, все не могли знайти собі місця. Дівчина закусила губу. Нарешті це допомогло і вона взяла таки себе у руки.
   - Ти ж знаєш, що той, хто хоч щось проти них скаже... або чимось допоможе... Сам же знаєш, що на того чекає? А Сашко, він сам нічого зробити не може.
   - Так, звичайно, нічого не зможе. - Дмитрик поблажливо, майже по-батьківськи, поплескав дівчину по плечу, посміхнувся. - Гаразд, Оленко, дякую що попередила, а тепер краще йди, бо Сашко чекатиме.
   Дмитрик розгорнувся і попрямував-таки собі до "Алеї очікувань", залишивши дівчину позаду. Вона так і завмерла на місці, дивлячись йому в слід. А Дмитрик, тим часом, йшов і відверто насолоджувався гарною дниною. Так, чудова погода: сонечко, що яскраво палає та щиро дарує своє тепло всім, без виключень, і добрим і злим, вродливим і виродкам. Вітерець, що грайливо тріпав волосся й здіймав маленькі стовпчики пилу. Деревцям, що стояли навкруг. Весні, що квітла та сяяла.
   Так. Дійсно дуже гарний день... Навіть якщо доведеться битися, навіть якщо чергового разу принизять і поб`ють. Ні, звичайно, бути побитим - це ще не приниження. Ті, хто зараз чекав на нього це добре розуміли. Головне задоволення їм приносило спостерігання людських страждань, коли людина "ламається", стає нездатною чинити спротив. Ось тоді вони отримують справжнє задоволення. А що на нього сьогодні чекатимуть він здогадувався й сам. Не даремно ж Василь зі своїм кодлом пішов з останнього уроку? Це теж добре, хоч на останньому уроці ніхто не заважав і Дмитрик таки зміг щось зрозуміти. Звичайно це завжди виходило, коли вдавалося направити свої думки на заняття, а не на те, щоб обміркувати де зараз вороги і як краще дістатися додому.
   Хлопець не боявся ні бійок, ні програшів. Він просто ненавидів насилля. Йому було огидно битися і взагалі, кривдити будь-кого. Звичайно, батько був дуже ним не задоволений. Все корив, що, мов, у матір свою пішов, битися треба, а ти - ляси з ними точиш!
   Бився він, як міг. Бився, стримуючи і огиду і біль, та все одне це не допомагало. Василь зібрав собі гарну компанію... Однолітків зі свого села. Та ще й на рік молодших зміг до себе у банду записати. Звісно ж, що за ним теж хтось стояв, та не ВІН чіпав Дмитрика і інших, а саме Василь. Побої і побори вони знущались і з інших, молодших учнів. Не чіпали лише старших, бо, певно, там були свої "пастухи". Так, гарна днина, та ось настрій псується... Ще й Сашко... Чому сам не підійшов? А Оленка ще й захищає! Попаде... А самій, ніби не може попасти? Так вона ж взагалі, дівчина, а він - чоловік, а не хоче, чомусь, казати, навіть те, про що Дмитрик і сам здогадується.
   Із роздумів хлопчину вивело шарудіння у кущах та якийсь хрускіт. Так, звичайно ж вони вже тут, на нього чекають. Господи, і коли вже це нарешті скінчиться? Дмитрик на мить збавив ходу і уважно придивився. Зрозуміло. П`ять дебілів влаштували засідку. Вони хоча б подивилися як сидять! Звідси все ж видно! Гаразд, якщо вони сподіваються, що він почне тікати... Дуже вони помиляються. І спокійною ходою хлопець попрямував прямісінько у засідку. На зустріч йому, з кущів вийшов Василь, але Дмитрик не став зупинятися і спокійно крокував уперед. За Василем, з обох боків почали виходити і інші "шпигуни". Вони почали оточувати хлопця.
   - Ну що, Бидло? - із злістю, розтягуючи слова промовив Василь, - як сьогодні, платити думаєш, чи знову тобі морду набити?
   Дмитрик мовчи стояв і дивився на шантажистів. Сьогодні п`ятеро. Лише п`ятеро! Так, за звичай їх не менш сімох, а то й чоловік п`ятнадцять "пасе" когось, переважно його. Так, і полюбляють же вони його! Хлопчина, оцінюючи обдивився молодих виродків що поступово змикали коло і підходили все ближче до нього.
   - Чому мовчиш, Бидляро? - Із посмішкою спитав Босс. - Що, від страху язика проковтнув, лошара?
   Дмитрик стояв і дивився на цього виродка, який на одинці навряд би наважився, навіть підійти до нього, але тут... У купі з іншими виродками - він зовсім нічого не лякався! Ще, навіть став їх лідером. Тримав при собі цілий гурт. Та раптом думка обірвалася, в очах потемніло а у вухах щось задзвеніло. Одразу ж Дмитрик зрозумів, що його вже хтось вдарив по потилиці. Розуміння цього прийшло раніше, ніж він відчув біль.
   - Чого мовчиш, лох?! Чи нормальні пацани не до тебе звертаються? - почувся голос, що ламався. Це, певно, Жмєря, хлопець, що був на рік старший за Дмитрика. - Тобі що, добавити?
   Лють поступово почала наповнювати свідомість Хлопчини. Можливо він чергового разу буде битим, але ж неможна дозволяти так із собою поводитися! Лють?! Нажаль лють вже йшла не сама, як колись. До неї вже давненько починала додаватися й суміш страху. Так, їх більше, звичайно, вони сильніші, та головне не це. Господи, як же огидно битися! І чому вони не заспокояться? І чому вони щоразу обирають мене? Наступний удар, ще сильніший за попередній, відігнав усі дуки та нарешті змусив Дмитрика звернути увагу на виродків.
   - Ти що, падло, нас не поважаєш? - знову цікавився Жмєря. - Відповідай, коли до тебе пацани звертаються!
   - А що вам відповісти? - голос зрадницьки тремтів. - Ви вже і так все вирішили. Чого ж ви ще від мене чекаєте? Що я не скажу, ви все одно мене слухати не станете.
   - Ти поглянь, розумне, падло! - це вже сміявся Кабан. - А ти спробуй! Може в тебе щось і вийде?
   - Ти гроші приніс чи ні? - суворо спита Василь.
   - Я ж вам казав, що грошей в мене не має і носити їх вам я не збираюсь! - хоч і не дивлячись їм у вічі, та все ж впевнено відповів Дмитрик. - Можу це лише повторити!
   Наступної ж миті він вже опинився на землі. І як тільки цим покидькам вдалося такого велета завалити? Напевне, хтось нирнув у ноги, а хтось інший - штовхнув. Та це вже не мало значення, бо все тіло аж здригалося від численних ударів, які болем розходилися скрізь. Били ногами, штовхали, м`яли, навіть, товклися. Били не дивлячись куди, навмання, аби больніше. Дмитрик як міг намагався закритися. Ховав обличчя, голову. Та це не дуже допомагало. Підлітки, відігнавши перший порив і лють, почали бити більш обдумано. Вони вже не заважали один одному, лупили по черзі, вказуючи куди битимуть й похвалялися, коли влучали.
   Здається, це було цілу вічність! Це було боляче, та ще більше це принижувало! А Дмитрик катався по землі і не міг, навіть на ноги підвестися. Він вже нічого не бачив і не чув. Були лише образа, біль та єдине бажання, щоб все це скоріше скінчилося. Раптом удари припинилися. Серед шуму у голові він почув, як хтось кричить йому на вухо: "Нічого, паскудо, ми з тобою наступного разу розберемося!". А потім, раптово, настала тиша. Хлопчина навіть повірити не міг. Невже скінчилося? Цього разу його били з особливою люттю. Спробував відірвати руки від обличчя. Яскраве світло з болем різонуло по очах, сповнених сльозами. Ні, він не плакав... поки що.
   - Гей хлопче, з тобою все гаразд? - чиясь міцна рука обережно пошарпала його по плечу. - Ти встати сам можеш?
   Дмитрик обережно підняв важку голову. У вухах сильно дзвеніло. Спробував обережно розплющити очі. Господи, як же боляче, і майже нічого не видно. Але наступної миті очі вже сприймали навколишнє, хоча й боліли. Він побачив чоловіка, що схилився над ним. Спочатку, навіть не мг зрозуміти хто це, і що за форма на ньому.
   - Як ти, живий? - м`яким тихим голосом запитав чоловік. - Де болить?
   Так, це ж дільничний, нарешті Дмитрик впізнав дядьку Миколу. Болить? Він би ліпше поцікавився де не болить! Та що ж зробиш, треба ж тепер якось до дому йти. Дмитрик спробував встати. У роті одразу стало вогко й солоно. У голові трохи паморочилося, ноги боліли, та в цілому він таки зміг піднятися, хоч і за допомогою дільничного, дядьки Миколи.
   - Ти як, йти зможеш? У голові не паморочиться?
   Дмитрик лише похитав головою. Розмовляти зараз було неприємно. До того ж він боявся відкрити рота, бо підступні сльози так і хотіли піти геть з очей. Нічого, до дому він, певне, добереться.
   - Так, там здається Василь був, і Сергій Одарчин? Хто ще? Кажи, бо я не встиг розгледіти. Дуже швидко вони тікали.
   - Нічого. - єдине що зміг видавити з себе хлопець, та й то, дихання аж сперло.
   - І чого вони тебе? Певне гроші збирали?
   - Та що вам казати? - Дмитрик сплюнув криваву слину собі під ноги. - Ви і самі все знаєте.
   - Знати я все знаю, та от поки такі, як ти, мовчать - зробити нічого не можу! Розповідай вже! Ходімо, заяву зараз напишеш, потім нехай батьки твої зайдуть, я цим пройдисвітам тоді покажу!
   Дмитрик лише похитав головою.
   - Вибачте, і, дякую за те, що врятували мене.
   - Що! Вибачте?! Бачиш як воно виходить, вони тебе б`ють, а ти їх ще й прикриваєш! Що це за люди такі? А дякуй не мені, а Оленці. Це вона мене покликала, ще пощастило, що поруч був, на дільницю йшов. А так було б тобі, розумнику! Гаразд не хочеш - не треба! Твоє діло. Але ж із батьками їхніми я все ж таки побалакаю, та й сам дізнаюся хто там ще, такий лихий був!
   - Дякую, та може краще не треба? - зацькований почав Дмитрик. Він не звик до того, коли хтось йому допомагає. - Вони вже сьогодні на місяць вперед люті зігнали... може заспокояться і самі?
   - Що? Ні, ну ви тільки погляньте на нього! - вже не стримуючи люті підвів дядько Микола. - Гляди там, так і заспокояться! Гаразд, хлопче, йди собі додому, а ними я сам займуся!
   Що ж, примушувати вговорювати себе двічі хлопець не хотів, то й пішов, шкутильгаючи удовж алеї. Та невдовзі зупинився. Хотів як слід себе обдивитися. Не чиститись же при дільничному? Озирнувся навкруги, на щастя нікого поруч не було. Та все ж зайшов у кущі, про всяк випадок. Голова дуже боліла, та коли мацав її, то знайшов величезну гулю, що ховалася під кучерявим волоссям, та ще провів кілька разів рукою по чужій слині. Таки ці виродки знову його обплювали! Господи, і навіщо ж Ти терпиш таку наволоч? І взагалі, звідки вона береться? Дмитрик звів очі долу, сумно зітхнув та продовжив оцінювати свої ушкодження. Хоча по обличчю й били, та здається синців, на щастя, майже немає, лише губи розбиті, та й то, із середини. Це, як вважав Дмитрик, було добре. Адже він не хотів, щоб матуся дізналися про те, що його б`ють. Взагалі, він не хотів щоб через нього хоч хтось хвилювався. А матуся... у неї своїх турбот вистачає. Одежа, звісно ж, вся забруднена і в землі. А ще на ній безліч слідів від взуття. Дмитрик почав ретельно чиститися. Дуже вже йому не хотілося бути ганчіркою для взуття, а коли вже так сталося що ним витерли чоботи, так хоч наслідки слід прибрати. На щастя, хоч цього разу одяг цілий. Поки чистив, відчував як болять боки та руки, але що ж тепер поробиш? Добре хоч що зараз через одяг синці не так помітні. Може і пощастить цього разу й матуся нічого не побачить. Нарешті відчистивши одяг і привівши себе у належний вигляд, підліток вийшов з кущів і пішов уздовж алеї, на шлях.
   Йшов, ледь накульгуючи, та все ж сам. Біль у голові поступово проходив, дякувати Богові, та й серце вже не виламувало грудну клітину. Хлопець йшов, а у голові його вертілося питання: "Чому це дільничний з ним так ввічливо розмовляв?", "Чому він його не вилаяв як слід?", "Чому взагалі, втрутився?" "Чому втрутилася Оленка?". Знову ці нескінчені "дитячі" чому?! - Досить! - Він продовжив свою неспішну ходу додому.
   Згодом почав пригадувати, як і з чого починалися його цькування. Звичайно, про сумне думати не хотілося, та дурні думки і спогади самі лізли в голову. Якось так сталося, що одного разу, коли їх щойно перевели у четвертий клас, Дмитрик побачив, як кілька старших хлопчаків притисли Василя. Звичайно, Василя він не дуже полюбляв, пам`ятав, як той косився на Сашка, але ж щоб кілька хлопців били одного... таке здалося хлопцю неприпустимим. Він вліз у самий центр гурби. Схопив за руку, що тримала Василя за грудки і почав наполягати щоб того відпустили, що це - не чесно. Так, навіть пригадувати не хотілося, яку маячню він тоді ніс. Малий був, дурний. Ще й здивувався, чому ті стоять і сміються. А потім вперше його пнули. Він, звичайно, спробував дати здачі, та де ж там... А потім, коли натішилися із ним самі, наказали відлупцювати ще й Василю. Так, він із задоволенням кинувся у бій, чим здивував Дмитра. А ті, стояли і сміялися. Їх регіт, мабуть до смерті стоятиме у вухах. Коли ж натішилися й цим, то похлопали задоволеного Василя по плечу і сказали, що він їм підходить. Пішли і забрали його із собою. Сашко ж за цим всім спостерігав у кількох кроках. Він так і не поворухнувся. Лише на очах з`явилися сльози. Дмитро так і не зрозумів - тоді не розумів, як не розумів і зараз, чому тоді Василь кинувся його лупцювати. Спершу думав, що він просто намагався врятуватися, але ж після цього бійки стали майже щоденними. Таки, напевно, Василю це все приносило якесь задоволення. Крім того, всі школярі були розбиті на невеличкі ватажки, бо навчалися разом, а жили у різних селах. От і намагалися цькувати один одного, щоб показати, хто з них крутіший. От і чіпляли всіх, хто під руку траплявся. Дмитрику в цьому не пощастило, бо він єдиний хто жив у Варівці. Були, звичайно кілька чоловік звідти, та вони були доросліші за нього і навчалися не з ним.
   Якщо інших, могли покарати лише "свої", бо коли чіпляв хтось з іншого села, вся гурба ставала на захист, а от за Дмитрика ніхто не заступався. Змушений він був вирішувати свої проблеми самотужки. Та тоді його мало ще чіпляли. Казали, ще замалий, нехай трошки підросте.
   Василь же тим часом зміг зібрати біля себе коло однолітків, навіть став їхнім ватажком. Спочатку бійки з ним були один на один. Звісно ж, Дмитрик тоді легко перемагав. Та бився він, на відміну від Василя без люті. Лише захищався і щадив його, не хотів сильно бити. Та невдовзі, разом з Василем його почали чіпляти ще кілька однолітків. Чіпляли переважно поодинці, а билися разом. Тоді вже стало важко, одному проти двох чи трьох. Та все одно, бився він без люті, просто, щоб його облишили і не чіпали. Навіть іноді вдавалося перемагати. Та невдовзі над ним таки стали брати гору. Чіпляли гуртом і на місті били, теж гуртом. На кожній перерві намагалися затягти на пустир, за школою, де й влаштовували бійку, вірніше - показове побиття. На пустирі вже було безліч глядачів. Всі ватажки шкільних груп та їх головні підлабузники збиралися там, палили цигарки і, звісно ж, ловили кайф від побоїв. Потім задоволено хвалили Василя та його посіпак. От тоді вже почала з`являтися справжня лють, та разом із нею з`явилися і сором, і страх. Бо ті виродки не лише били його тіло, вони усіляко ображали, принижували, тим самим - калічили душу, а то було значно болючіше. Дійшло до того, що вони просто плювали на нього при дівчатах. Тікали, коли він починав гнатись за ними, та насправді то була лише пастка, бо через мить його оточували товариші, які починали його бити. А коли він падав на підлогу, чи-то землю, просто топталися й плювали на нього, на прощання. Зробивши те із задоволенням йшли на урок і реготали. Коли ж на уроці вчитель питав у Дмитрика, чому той такий брудний, відповідали за нього, ніби то він на перерві своїм одягом у туалеті прибирався.
   Так, звичайно ж, і до цього Дмитрик не любив школу. Але відтоді він її просто зненавидів. Він почав ненавидіти перерви, дзвоники, уроки, взагалі все що з нею пов`язане. На уроках він не міг ні про що думати крім того, якби пережити наступну перерву. Та згодом його почали караулити і після уроків, коли йшов додому. Почали вимагати гроші, якщо хоче щоб його не чіпали. Звичайно, щось подібне вони робили майже з усіма учнями, та не так. Їх просто попереджали, що коли не платитимуть, то з ними буде те саме що й з Биком - так тоді його прозвали. Переважна більшість справно приносила після цього гроші. Він же - не хотів. Взагалі, таке у нього навіть у голові не вкладалося. "Чому" і "навіщо" - ці питання кожної миті лізли в голову. Та зробити, нажаль, він нічого не міг. Щоправда ні копійочки тим гадам не віддав.
   Сашко, якось відсторонився від нього. Чомусь намагався піти до інших дітей. Чіпляли і його, та Дмитрик тоді із червоними очима кидався на кривдників. Сашка відпускали, та всю лють і силу виміщали на Дмитру. Згодом, на Сашка, як і на всіх інших, просто перестали звертати увагу. Він, після хвороби став зовсім інший. Був дуже кволий, певне, до кінця так і не видужав. Часто хворів, не жартував і був тихший води нижчий трави. Потім, якось зовсім припинив спілкуватися із Дмитриком. Додому ходив сам, або з кимсь іншим, не чекав поки Дмитру товктимуть пику. Взагалі трапилося так, що Дмитро лишився на самоті із своїми проблемами.
   Хлопчик знову сумно зітхнув. Нарешті вдалося хоча б на мить вийти із своїх спогадів. Озирнувся навколо. Сонечко продовжувало сяяти і якось не клеївся сумний настрій із таким погожим днем. Дмитрику стало огидно. За все огидно. Цей стан раптово найшов на нього, а разом із ним, новою хвилею підступив смуток і відчуття самотності. Добре що хоч Сашка не чіпляють... А тепер він ще й з Оленою зустрічається. Гарна дівчина! Вона ще з першого класу до нього підходила. Товаришували з нею. Спочатку втрьох, а потім, коли Сашко віддалився, вона залишилася із ним. Хоча іноді все ж підходила до Дмитрика. Ні, з цього він не сумував. Він дуже радів за Сашка. Йому було дуже приємно, що така гарна дівчина обрала його... як же хочеться сказати товариша, та чи лишився він "товаришем"? А може йому Дмитрик став таким огидним, що через це й розмовляти не хоче? Так, хлопець це розумів, адже й сам собі був огидний. Розумів те, що не такий , як інші. Жити з цим було дуже важко, та нічого не міг із собою зробити. Не міг він зрозуміти, що саме їм керує, звідки приходять ті думки, за які, навіть Оленка іноді сміялася і називала диваком. Та хай там що... Краще вже "Дивак", ніж "Бик", або, "Бидло" як його почали кликати ті виродки. Дмитрик був сам собі огидний. Огидний через те, що Бог дав йому силу, та він, навіть не міг впоратися з кількома покидьками; ніби й розумом наділив, та що з ним робити, він теж поки що не знає. Взагалі, від розуму ще більше проблем виникає. Як тільки інші люди живуть собі спокійно, не замислюються над всім? Оце, напевно, щастя. А ще, коли кажуть "плати" - несуть гроші, не караючи себе, спокійно, ніби й не замислюючись. Коли треба битись - б`ються. І лють коли треба з`являється. А у нього... Коли треба розлютитися і вбити, не може навіть вдарити, а коли б`ють інших - от тоді вже і йде лють, навіть відчуття страху кудись зникає. Що ж це таке? Чому він, якийсь "неправильний", як його бабуся частенько кличе. Чомусь іншим, як здавалося хлопчику, жити набагато легше, ніж йому. Може бабуся таки правду говорять, що це все через ту бабу Валю? Не злюбила вона Дмитрика після тих Новорічних свят. Образу стерпіти не змогла! Щиро кажучи, хлопець тоді дуже злякався. Чекав, що з ним трапиться щось схоже на те, що трапилося із Сашком, але дні минали а він себе дуже добре відчував. Натомість баба Валя на кілька тижнів зникла, навіть, подейкували, ніби та у місто до лікарні їздила. Тоді нічого не трапилося, може ж то таки вона щось йому зробила? А можливо то все просто вигадки? Ні, це вже йдуть хапання за соломинку. В усьому, що з ним сталося Дмитрик відчував лише свою провину. Та, нажаль, не знав як виправитися.
   Хлопчина знову важко зітхнув і озирнувся навколо. Шлях здавався нескінченним. Йти було важко, бо почали сильно боліти боки. Ноги, ніби трішки розійшлися, та лякало те, чи зможе він спокійно стояти на них завтра вранці. Дуже не хотілося б хвилювати матусю. Їй і так, через батька дістається. Постійно п`є, а потім воду варить вдома. Прискіпується до всього і усіх. Чіпляється з-за кожної дрібниці і лає її на чому світ стоїть. Хоч би через нього, Дмитрика, вона не засмучувалася... Про те, що батько і його самого чіпає, хлопець не думав. Просто сприймав це, як належне. Звик вже. Та школа... Ні. Це не життя, це пекло. Саме так Дмитрик його і уявляв. Там не було ніякої смоли, ніяких чортів, а був будинок школи, заповнений Василями, Жмєрями, Кабанами і тому подібними.
   Додому вже хоч і не далеко, та все ж швидко йти він зараз не міг. Кульгавіти ж не хотів. Що вдома скажуть? Зрозуміти, звичайно ж, ніхто не зрозуміє, бо він і сам не міг себе зрозуміти. Відчуття самотності нестримною хвилею підкотило аж до самого горла і Дмитрик не міг більше втримувати сліз. Відійшов на узбіччя, нирнув у хащі кущів, що росли разом із лісосмугою і просто заплакав. Думалося про те, яка ж то тяжка в нього доля і як же важко жити на світі. Серце рвалося від думок про матусю, про те, що все одно треба йти додому, а потім, завтра - знов прийдеться йти до клятої школи! Вихідні ще так далеко. Він взагалі чекав-дочекатися не міг вихідних та канікул. Тоді, нарешті, хоч на кілька днів він отримував відносний спокій. Дякувати Богу, скоро вже почнуться польові роботи і він знову поїде на тракторі, оратиме землю. У школі можна буде просто відмічатися й отримувати завдання. Тут вже, якщо постаратися, то можна і не натрапити на тих виродків. Головне - вдача і спритність!
   Потроху хлопчина заспокоювався. Та й соромно це, чоловіку плакати. Почав згадувати нескінченні бойовики, що показували по телебаченню. Там герої взагалі не плакали, та й, на додачу, товкли пики всім, хто їх ображав. До того ж не мала значення їх кількість і озброєність. Десь, якоюсь часткою душі він їм заздрив. Хоча з іншого боку сміявся з людської витривалості та кількості куль у магазині. Хлопчина посміхнувся, ніби знову все гаразд. Трішечки перечекає, поки очі не побіліють та спокійно піде додому. Сонечко починало хилитися до заходу, вітерець хитав кущі та верхівки дерев, приємно остуджував гаряче обличчя та очі, що боліли. Через кілька хвилин Дмитрик вже посміхався і крокував додому.
   Як і зазвичай, біля своєї хатинки на нього чекала бабуся. Старенька посміхалася, побачивши єдиного улюбленого онука. Ще здалеку замахала йому рукою. Дмитрик цього соромився, та що ж поробиш, бабуся досі вважала його тим маленьким хлопчиком, що приходив до неї у гості.
   - Онучку! А я на тебе вже чекаю... Чого ти так довго?
   - Вітаю, бабусю, нічого. Просто у школі трохи затримався. Хотів трішки із завданнями розібратися. - відповів хлопець, ховаючи погляд в землю. На щастя бабуся, ніби цього не помітила. Продовжувала розмову, навіть посмішка нікуди не зникла. Дякувати Богу.
   - Синку, може зайдеш до мене сьогодні? Хоч пообідаємо разом?
   - Дякую, бабусю, та нажаль сьогодні, напевно не зможу, мати просила щоб по господарству допоміг...
   - Га? Синку, кажи будь ласка голосніше, погано чую, що там таке?
   Дмитрик спокійно, але голосніше повторив і посмішка одразу зникла з бабусиного обличчя.
   - Ну, якщо треба то це ж таке... - із сумом погодилася старенька. - Тоді звичайно ж, йди.
   - Добре, бабусю, до побачення. Не хвилюйтесь, іншим разом я обов`язково до вас зайду. - заспокоїв стареньку хлопець, посміхнувся і попрямував до дому.
   Дякувати Богу, бабуся нічого не помітила. Хоча, зазвичай помічає все. Може і вдома пронесе? Може й матуся нічого не помітить? Обличчя ніби ціле, кілька гуль на голові, але вони під волоссям. Губи розбиті із середини, напевно трошки розпухлі, та може й не дуже помітно? Головне - не шкутильгати. Ще, бажано очі не показувати, бо якщо у них зазирне... Очі, то єдине, що майже завжди видавало Дмитрика. Тоді матуся про все допитувала, плакала, скаржилася батьку, просила щоб він допоміг, та той лише відмахувався. Казав, нехай сам вчиться розбиратися! На додаток ще їй самій наказав не втручатися. Вона довго плакала, лаяла Дмитрика, та все одно нічого не змінювалося, тільки гірше становилося на душі. "Боже, хоч би нічого не побачила сьогодні!" - бажав Дмитрик, заходячи до себе у дім.
   - Синку, це ти? - Почув він голос матусі, що лунав із кухні.
   - Так, матусю, я. - Якомога спокійніше відповів Дмитрик.
   - Щось ти сьогодні довгенько.. Щось трапилось?
   - Ні мамо, - жваво відповів хлопчина. - Просто після занять треба було ненадовго залишитися... По завданням дещо з`ясувати.
   - А, гаразд. Ти вже переодягся?
   - Ні мамо. Ще не встиг. - Як же добре, що вона зараз не бачить, як він кривиться, коли перевдягається. Треба швиденько, щоб не зайшла. - Зараз я підійду.
   - Нічого, як закінчиш, будь ласка сходи у сарай, погодуй корову та курей. Глянь ще, як там порося?
   - Гаразд, мамо! - Весело відповів Дмитрик.
   Швиденько взяв у сінях каструлю із товченою картоплею, у суміші із зернами й бігом побіг у сарай. Кури кинулися на зустріч господарю, ледь не збивши з ніг. Корова уважно подивилась, та весело замукала. Дмитрик швиденько наповнив товченкою корито і кури наввипередки кинулись клювати їжу. Підійшов до корови, обережно провів рукою по її шиї, помацав роги. Посміхнувся, пішов далі і заглянув у загородку, де хрюкало порося. Корито було пусте, каструля із водою теж спорожніла. Дмитрик вирішив досипати залишок товченки поросяті, а порожню каструлю забрав, щоб наповнити свіжою водою.
   Якось так сталося, що господарством у себе вдома Дмитрику довелося займатися нещодавно. Кілька років тому. Його батьки чомусь вважали, що роблячи в колгоспі можна і не тримати худобу вдома, хоча сарай, звісно, був. Вважали, що все що потрібно можна взяти і в колгоспі. Та за останні роки колгосп, нажаль, збіднів, та взагалі, перестав існувати як такий. З отриманням Україною незалежності, колгоспи стали іменуватися КСП, хоча по суті то було й залишається те саме. Ось тільки батько, якось пояснив, що раніше було держзамовлення, всерадянського значення. Тобто керували чого і скільки сіяти. Проте чи виросте чи ні, мало кого цікавило. Тепер же кожне КСП змушене самотужки все сіяти і продавати. Хоча насправді, все, як і раніше, керується з області. Річ втім, що раніше зарплатню сплачували як слід, то тепер же мало що платили копійки, та й ті з затримкою.
   Хлопець пам`ятав, коли пішов до школи, гроші зовсім перестали давати. Голова розплачувався крупами, цукром, чим завгодно, тільки не гривнями. Взагалі, Дмитрик так до кінця і не зміг усього зрозуміти, а головне - чому так. Та тільки якось батьки зібралися, й вирішили завести кілька поросят та десятки зо два курей. З курми допомогла бабуся, а поросят, якось вже дістав батько. "підшабашив", як він відповів здивованій матусі. Та перед цим довелося як слід посадити і доглянути город. Тут теж знадобилися гроші, та на щастя неподалік були дачні ділянки, а їх, звісно, треба орати... За живу копійчину батько переорав кілька городів і родина таки змогла купити все необхідне. Хоча рік чи два Дмитрику було дуже важко з одягом. Він швидко ріс, а на нову одежу і взуття грошей завжди не вистачало. Ходити довелося аби в чому. Це тоді викликало лише зайві проблеми у школі. Хоча, всі ходили приблизно як і він, та чомусь саме на нього завжди звертали увагу.
   Дмитрик набрав каструлю свіжої теплої водиці у сінях, та зморщивши лоба, сильно боліли ребра, підняв та поніс до сараю. Звичайно, наглядати за господарством та худобою дуже важко. До того ж це забирає багато часу, але дає і якусь копієчку. Крім того - все своє. Не треба нічого купувати, окрім хліба. А от продати є що. Щоправда ті люди, які приїздили з міста восени за поросятами, платили копійки. Десь гривень триста за порося, яке важило більше центнера. На ринку ж у місті воно коштувало десь гривень до двадцяти за кілограм. Та й сало йшло гривень по вісім. Батьку тоді це дуже не сподобалось і він вирішив більше не мати з ними справ. Вигодовували одне порося і м`яса родині вистачало на рік. До того ж були й кури і з`явилися гуси. Про це Дмитрику було дуже приємно згадувати. Він любив худобу. От тільки вбивати її було дуже складно для нього. Батько плював та лаяв на нього не один раз, та хлопчина нічого не міг із собою зробити. Рука сама опускалася, коли зазирав у очі тварини чи птиці. Це, хоч і прикрість для родини, та не смертельна. Згодом, матуся взагалі покинула працювати на фермі, адже та майже зовсім розвалилася, а грошей ніхто не платив. Проте, перед тим як піти звідти, привезла молоденьку корову.
   Була зима на дворі, а ферма зовсім не топилася, до того ж дуло там з усіх щілин. Худоба почала гинути. Загинула майже вся. Голова тоді сказав, або давайте все заб'ємо, або, якщо хтось хоче - нехай забирає собі, може виходе, це замість сплати за роботу. Так і розрахувалися.
   Корова була зовсім квола, навіть ходити не могла. Батько тоді дуже лаяв матір, бо невідомо чим вона хвора, навіть забити її та й то неможливо! Але мати з Дмитриком тоді якось її виходили. Кликали лікаря Якова Єфимовича. Той спочатку обурювався, бо він же фельдшер, людей має лікувати, а не худобу, та матуся все ж його вмовила. Допоміг він. Якісь антибіотики вколов. Загалом, вилікували таки корову, Машкою її матуся назвала. Як же тоді зраділи, коли вже наступної осеніти вона почала молоко давати. Та не просто молоко, а дуже смачне, до того ж багато. Потім, на родинних зборах батько вмовив матую зовсім піти з ферми. Дома, мовляв, господу заведемо. Вже й зараз господа чимала, доглядати як слід треба, а прибуток з того що вже мають, ніяк не менший від того, що вона заробляє, працюючи на фермі. Таки вмовив.
   Спочатку матуся дуже часто і сильно плакала, відчувала постійний страх та сумління, чи правильно зробила? Але з часом зрозуміла, що працювати на себе ліпше, ніж не відомо на кого. До того ж худоба доглянута, завжди сита і в теплі. Та й любила вона все живе. Дмитрик, мабуть, теж у неї вдався. Тягнулася до нього всяка живність. Від звичайної курки, до корови - всі привітно його зустрічали, у якому б настрої до них не прийшов.
   Город, а його було десь соток сорок, теж треба було доглядати. Чим Дмитрик разом із мамою і займався. Щоправда, крім свого огороду були ще поля, які просили зорати й засадити всіх хто може, бо людей не вистачало. Так вже повелось, що з весни, із самого початку сівби, і до пізньої осини Дмитрик був дуже зайнятий. За кермо трактора він сів коли йому сповнилося сім років. Спочатку під наглядом батька, а потім вже й самотужки. Це було дуже цікаво. Дуже подобалося хлопчику, єдине, що було не зовсім приємне, це те що слід було ставати до схід сонця, а приходив додому, коли воно вже сідало. А там - свій город, а потім - ще й бабусин. Треба ж допомогти старенькій? Крім того, праця на землі відволікала від буденних проблем та неприємностей у школі. Було безліч часу на роздуми, коли сидиш за кермом та обробляєш ціле поле. Якось воно все само виходило у хлопчини.
   -Дмитрику, де ти там, синку? - погукала його матуся. - Ти що там, заснув? Йди їсти, їжа вже на столі стигне.
   - Так, мамо, зараз йду.
   Якомога швидше, але обережно, так, щоб йти рівно, він попрямував на кухню. Омив руки, та сів за стіл. Матуся із втомленим обличчям, але посміхаючись, сіла біля нього. Пригладила у нього на голові кілька розпатланих прядок волосся.
   - Їж, любий. Ти вже в мене зовсім дорослий став.
   Цієї миті мамині очі опинилися якраз навпроти очей Дмитрика, близько, дуже близько. Небезпечно близько! Ні, не можна допустити щоб вона дивилася у очі. Одразу все помітить. Дмитрик швидко відвів погляд та втупився у тарілку з борщем. Вхопив ложку й почав працювати нею, ніби насправді зголоднів. Здається подіяло, матуся склала руки біля грудей, трішки відхилилася, та все ж нікуди не йшла. Вона взагалі полюбляла спостерігати, як він чи батько, коли той тверезий, їсть. Бабуся теж казали, що подобається спостерігати за чоловіком, коли той їсть. Звідки така причуда у жінок Дмитрик, звісно не міг збагнути, та заважити не хотілось. Нехай дивляться, якщо так подобається. Смачний борщ насправді викликав апетит і хлопцю, вже навіть змушувати себе не доводилось.
   Матуся сиділа мовчки. Чекала поки він не доїсть. Потім сказала, що зараз подасть і друге, коли у хвіртку хтось постукав. Дмитрик спробував піднятися... Господи, як же боляче у стегнах! Він ледь не закричав, та втримався. Матуся випередила його махнувши долонею, щоб сидів та побігла на двір, накинувши ходою фуфайчину. Чи помітила вона щось? Напевне що ні, однак у майбутньому треба бути більш обережним! От виродки, чого вони взагалі до людей чіпляються? Чому такі жорстокі? І чому він такий слабкий!?
   Тим часом з двору пролунали чиїсь шаги та почувся жіночій плач. Через кілька хвилин матуся привела тітку Оксану, тримаючи її під руку. Сусідка не те що плакала, а ридала. Дмитрик знову спробував підвестись, знову біль і він сів. Тітка Оксана жестом вказала, щоб він сидів. З її вуст доносилося якесь не членороздільне бубніння, схлипи.
   - О Господи, та що ж таке трапилося? - перелякалася матуся.
   Швиденько взяла ключі від комори й на хвилинку зникла, залишивши ридаючу жінку на одинці з сином. Дмитрик сидів, гадаючи що ж сталося і як можна розрадити сусідку. Тітка Оксана йому дуже подобалася. Весела, бойова - вона завжди намагалася розвеселити всю округу, надихала оточуючих на якісь дії. Ніколи не пліткувала! В усякому випадку Дмитрик її за цим ніколи не помічав. До того ж її снага до життя запалювала бажання жити і у Дмитрика, адже іноді йому хотілося піти з нього. Що ж могло довести цю, як здавалося хлопцю, невиправну оптимістку до такого стану? Нарешті з`явилася матуся із пляшкою мутного первачка. Ніби сам по собі на столі з`явився огранений стакан зі словами: "Господи, Господи!", матуся наповнила його мутненькою рідиною.
   - Пий! - на здивування впевненим і, навіть, різкуватим голосом наказала матуся.
   Вмовляти тітку Оксану не довелося. Випила стакан горілки, навіть не стала його нічим занюхувати. Умить перед нею, на столі з`явилася тарілка із духмяними смаженими шкварочками, шмат хліба, тарілка солоних огірків.
   Матуся рухалась по кухні, ніби в неї виросли крила за плечима. Без зайвих рухів, нічого не чіпляючи, вона ставила перед тіткою Оксаною все нові й нові тарілки із їжею. Одночасно знову наповнила стакан перваком і сіла поруч із нею.
   - Синку, будь ласка, піди поки до себе, їжу я тобі потім передам. - пошепки попрохала вона Дмитрика.
   - Ні, ні, ні! - одразу заперечила тітка Оксана. Здається, горілка все ж допомогла їй трохи, дала змогу говорити. - Нехай він залишиться, будь ласка!
   - Гаразд, нехай, тільки не треба так хвилюватися. Ти випий ще, подруго!
   - Гаразд, вип`ю, тільки ти й собі чарку налий! - наполегливо попрохала тітка Оксана.
   Довелося матусі знову підводитися та наповнювати ще один огранений стакан, для себе. Сусідка тим часом ще трохи заспокоїлась. Хоча й хлюпала носом, та вже хоч не ридала. Навіть сльози припинила крапати. Дмитрик просо сидів навпроти й ковиряв у тарілочці картоплю. Щось апетит пропав зовсім. Більше його зараз цікавило, що ж сталося із сусідкою.
   - Гаразд, сусідко, давай за нас, жінок! - запропонувала тост матуся, підносячи свій "келих" до сусідчиного.
   Чохнулись, випили. Матуся одразу ж піднесла до носа шматочок шкварки. Із задоволенням занюхала, потім, смакуючи хрусткою скоринкою, обережно відправила його у рот. Тітка Оксана спершу піднесла до носа руку, потім, через кілька секунд взяла огірок, занюхала ще й його, після чого із смачним хрумом відкусила таки шматочок. Дмитрик бачив, що вона на очах заспокоюється, до того ж запахи і спостерігання за жінками знову пробудили у ньому апетит.
   - Тож що там в тебе таке трапилося? Розповідай, подружко! - Відправляючи у рот черговий шматочок шкварки поцікавилася матуся. Її обличчя непомітно почало червоніти, а у очах з`явився веселий блиск.
   - Та що тобі сказати, подружко? Знову Федір... - сумно, але звично відповіла сусідка. Тепер вже й вона дісталася до шкварок і хрумтіла ними разом з матусею. - Немає толку від чоловіків!
   - Зрозуміло... Дмитрик, будь ласка, залиш нас.
   - Ні, ні, ні! Хай залишиться! - знову запротестувала сусідка. - Коли чоловік сидить поруч, розумієш, подруго, СИДИТЬ ПОРУЧ! Це мене заспокоює. Я вже й забула, коли отак сиділа пору із чоловіком, а він їв! Їж, Дмитрику, будь ласка, голубе, хоч ти порадуй мене! - Вона знову почала плакати, але вже не так шалено як тоді, коли тільки прийшла.
   Дмитрик, хоч і так сидів з виделкою у руках, та все ж вирішив, про всяк випадок, покивати на знак згоди головою, та й демонстративно наштрикнув шматочок шкварки, приєднався до хрумкотіння. Тітка Оксана кивнула головою, на знак подяки й посміхнулась.
   - Оксано, а що таке з Федором? Він що, не їсть зовсім? Чи що там таке сталося? Я, звичайно дещо чула... Сама знаєш, сусідки пліткують різне... Та я ж, звичайно, в усе не вірю.. - уповільнено почала матуся, та на додаток, ще налила по стакану перваку.
   - А йому що, не можна? - тітка Оксана вказала на Дмитрика, що здивовано дивився на неї. - Нехай з нами вип`є, за компанію!
   - Н, ні! - запротестувала матуся. - Він у мене не п`є! Він молодець! Нам у домі і одного п`яниці вистачить!
   - Ну що ж, - сумно погодилася сусідка, - тоді дійсно молодець. Гаразд. подруга, за нас?
   Знову випили великими ковтками, поморщились та знову захрумтіли шкварками. Матуся вже зовсім почервоніла, чергову шкварку кілька разів намагалася наштрикнути виделкою, та не могла влучити. Незадоволено від когось відмахнулася і взяла шматочок просто рукою. Тітка Оксана трималася набагато краще. Вона спокійно хрумтіла огірком, з посмішкою спостерігаючи за подругою.
   -Ой, подруго, навіть і не знаю що тобі сказати, та здогадуюсь що ти чула... - нарешті зовсім спокійним, буденним голосом заговорила сусідка. - Мій остаточно з глузду з`їхав. Я вже й забула, коли востаннє бачила що він їсть. На роботу йде - я торбинку готую, ніби із собою бере. А снідати не хоче, навіть за стіл не сідає! Додому тільки пізно в вечорі приповзає, як п`яний, тільки ось духу того не відчуваю я від нього. Я ж питаю, чи пив? Та ні, каже - не пив. А тільки язик заплітає, як у чумного. Уночі весь час смикається, сам собі щось бормоче, а іноді, навіть по хаті ходе! Розумієш, подружко? Так, він не просто ходе, а щось таке виробляє, ніби будує щось у повітрі. Іноді кричить, щоб цеглини швидше несли, одяг свій шукати починає. Я ж лежу і за усім тим спостерігаю, а у самої, аж мурашки по тлу від страху йдуть! А він, під самий ранок, знову роздягається й у ліжко лягає. А я вже лежу, мене всю колотить. Так заснути не можу! Такий страх мене бере, ти і не уявляєш подружко!
   Тітка Оксана знову тяжко зітхнула. Дмитрик так і завмер з виделкою, на якій красувався шматочок шкварки, коли таке почув. Його мати, слухала втамувавши подих. Лише інколи хрестилася, пригадувала Господа, а іноді просто ахала. Та обличчя в неї дійсно було перелякане. Тітка Оксана налила ще по одній та жестом запросила подругу. Випили.
   - А що ж діти твої? - схвильовано запитала матуся.
   - Та що вони? Ти ж знаєш, старший, Андрій - у місті, на навчаннях. Він до мене майже не навідується. Та й що йому тут робити? Там він хоч у вільну хвилинку відпочине, чи підробить десь, копійчину яку заробить. Знаєш, навіть мені інколи якусь копійчину перекине. А донька, та теж до міста рветься. Що їй тут робити? А поки що я їй у окремій кімнаті стелюсь. На ніч вона ще на ключ двері зачиняє! Господи, як же тільки страшно з таким чоловіком під одним дахом жити!
   Вона знову заплакала, почала причитати, та швиденько заспокоїлась. Продовжила розповідь.
   - Я вже до нього і так, і сяк. Допитуюсь, що ж з ним таке, а він тільки, як дурний, або чумний який сидить. Нічого, каже, все гаразд. Сам, каже, нічого не розуміє і зробити нічого не може. Ніби якась сила примушує його. Та в самого ті очі позападали, ледь ноги сує, схуд, аж почорнів весь. Митися - зовсім не миється! Води, ніби боїться. Питаю, каже що просто не хоче, й так чистий. А про їжу теж відповідає, що їв, зараз не хоче.
   - Слухай, подруго, а що люди говорять, ніби твій Федір одразу після роботи до баби Валі біжить? - Мати нахилилась до сусідки. Їсти вже ніхто не їв, та розмова тривала. Матуся, про всяк випадок, ще наповнила стакани, хоча пити не поспішали. Наповнила, не для того, щоб випити, адже і так жінки вже добряче сп`яніли, а тому, бо люди кажуть, пусті стакани на столі - то погана прикмета.
   - Так, це правду люди кажуть. Тільки не після роботи, а частенько під час роботи, а іноді, навіть замість неї! Голова скаржиться на нього, та нічого вдіяти не може. Звільняти? А куди? Людей і так не вистачає. А цей до того ж - спеціаліст! Руки - золоті!
   - Так, твій Федір, якщо зробить, так воно наче намальоване! - погодилась матуся.
   - Так! А що з того толку? Бачила, яку домину він тій клятій відьмі побудував? У два поверхи! А до неї ті вантажівки з матеріалами все їдуть і їдуть! Сарай тепер їй будує. Навіщо він їй!? Не їсть, не спить! Так і ноги скоро протягне! - бідолашна сусідка знову заплакала.
   - І що, весь час такий? - Трохи згодом запитала матуся.
   - Та ні, подружко, розумієш, іноді йому ніби й легше становиться. Спершу миється, стрижеться, потім просить поїсти. Господи, яка ж я тоді щаслива... - тітка Оксана з почуттям притиснула руки до грудей, мрійливо заплющила очі. - стає звичайним чоловіком. Уночі спить - гарматою не збудеш, їсть, на мене увагу привертає, з дітьми спілкуватися починає. Весь час вибачається, що так поводився, присягається, що більше такого не повториться... Та, нажаль, минає місяць-другий, і знову все повторюється. Спочатку. Господи, я так не можу. Збожеволію я так, сусідко!
   - Оксанку, Оксанку. Навіть і не знаю чим тобі розрадити... - сумно пожалілась матуся, може ще по одній?
   Сусідка шмигнула носом та погоджуючись кивнула. Тремтячою рукою взяла стакан та випила не чекаючи на матір. Знову почали хрумтіти шкварки. Дмитрик мовчки спостерігав за жінками. Його особисті проблеми, навіть біль в усьому тілі відступили, як і не було. Натомість перед ним зараз сиділа беззахисна, втомлена від проблем жінка, яка потребувала допомоги, та як же їй допомогти?
   - Чи можу я щось для вас зробити? - дуже тихо, але впевнено спитав хлопчина.
   -Дмитрику, голубе мій, та чим же ти мені допоможеш? Прийшла ось до вас, виплакалась, поділилася наболілим і вже мені легше на душі! Легше, бо знаю, що ви не будете пліткувати, та насміхатися з мене за спиною.
   Вона вдячно поклала свою долоню Дмитрику на зап`ясток, трошки притиснула і посміхнулася.
   - Дякую тобі, і тобі, Галю, теж! Ви мені дуже допомогли, справді. Коли б не ви, мабуть з глузду б сьогодні з`їхала, а так нічого, виплакалась ось, виговорилась, а на душі вже і легше! Дякую вам. А відьма та клята... - вона суворо погрозила кулаком у повітря. - Отримає вона ще від мене! Скільки ж вона ще зло те творитиме? Коли вже набридне їй над Федором знущатися! Я вже і на коліна перед нею ладна впасти, аби звільнила його та повернула мені чоловіка!
   На очах з`явилися сльози, та цього разу вона таки їх втримала. Взялася за голову, розправила хустку. Потім вдячно подивилася на Дмитрика і Галю. Так і сиділи кілька хвилин мовчки. Кожен думав про своє, лише іноді покачувалися на місці. Десь на кухні невтомно тікав годинник, а сонце за вікном вже котилося до заходу. День помітно додався, але щ не був літнім. З двору знову пролунали глоси голодної худоби.
   - Вибачте. Піду зараз худобу нагодую. - вибачився хлопець, обережно виходячи із-за столу.
   Він направився у сарай, прихопивши із собою каструлю з їжею, та пластмасову коробку, для яєць. Вийшов на двір, де його одразу освіжило прохолодне повітря. Так, в день сонечко добре прогрівало все навколо, та на-ніч, коли воно ховалось, холодний, не прогрітий за день вітерець знову остуджував все навколо. Ось і зараз він віяв, попереджаючи, про нічні заморозки. Яскравий, бордово-червоний захід лише підтверджував це. Дмитрик так і не помітив, скільки ж часу вони отак просиділи. Вже вечір, а йому здалося, ніби сусідка щойно пришла.
   Коли Дмитрик повернувся у хату з коробкою, заповненою яйцями, сусідка ще сиділа і тихенько про щось розмовляла з матусею. Хлопчина обережно поставив яйця, вибачився та пішов до своєї кімнати, треба ж і уроки колись робити, бо ще, може, знову світло вимкнуть.
   Мати з сусідкою ще деякий час посиділи на кухні, потім він почув, як гупнули двері у сінях, потім почув як скрипнула хвіртка. Підійшов до вікна, подивився. Сонце вже майже сіло, а тітка Оксана неспішно, трохи похитуючись пішла у свій бік. Помилувавшись ще трохи видом з вікна, Дмитрик повернувся до алгебри, та скучної фізики. Хоча наука "фізика" його не дуже цікавила, та ось викладачка.... В неї були закохані напевне всі учні школи чоловічої статі. Він її запам`ятав ще з самого першого дня, коли прийшов до школи. Вона ще тоді йому дуже сподобалась, а коли він трішки підріс і вона почала читати фізику, алгебру та геометрію... У нього аж подих спирало, коли дивився на неї. Тільки у неї була така лукаво-весела посмішка, яка не сходила з обличчя. І тільки вона могла звертатися до всіх так, що кожен вважав, що звертається вона лише до нього. А як вона рухалася... Від згадки про неї хлопець відчув, як внутрішнє тепло піднімається по всьому тілу і теплою ковдрою окутує не лише тіло, а й душу. А які в неї чарівні очі? Коли у них дивишся, то за тоненьким склом окулярів, ніби бісенята скачуть. У її очах завжди жило якесь світло. Крім того, її присутність можна було відчути по запаху. Тільки вона пахла таким ніжним ароматом. Та клятий Василь зі своїми нелюдами! Вони завжди спостерігали хто і як на неї дивиться. Якщо щось не так... Крім того їхні постійні побої відбили усяке бажання про щось думати. Та яке там бажання? Вони геть відбили навіть почуття впевненості у собі. Звичайно, Дмитрик розумів, що вона на нього й дивитися не стане, та різниця у віці, і багато ще чого... Та все одно, від спогадів про Ольгу Іванівну ставало світліше на душі. Вона була як шедевр, цінна картина, на кору можна лише дивитися, недоторканно.
   Неприємні згадки про Василя відізвалося різким болем у застиглих боках. Так, годі вже витріщатись у вікно, час нарешті сідати за уроки. Хлопчина сів за своє "робоче" місце. Відкрив книжку, дістав зошит, щось розв`язувати почав. Думок було багато, та чомусь досить мало з них були про фізику та алгебру. Набридло, вирішив зайнятися мовою. Відкрив підручник, коли до кімнати зайшла мати.
   - Що, синку, вже уроки вчиш?
   - Так, мамо, а що?
   - Та ні, нічого, я просто зайшла... - матуся пройшлася по кімнаті, подивилася, потім стала біля стільця що стояв поруч із Дмитровим "робочим" столом. Було видно, що вона не просто так зайшла, а таки чогось хоче.
   Дмитрик відклав підручник та уважно подивився на матусю. Розгорнувся обличчям до неї.
   - Мамо, що трапилось?
   - Нічого синку. - жінка потупила очі у підлогу. - Просто чи можу я в тебе дещо попросити?
   - Так, мамо, звичайно... - Дмитрик уважно її слухав.
   - Просто, як ти сам бачив, приходила тітка Оксана до нас у гості... - ніби Дмитрик при цьому не був присутнім, почала мати. - Так от, ми з нею... посиділи... і мені дуже б не хотілося, щоб твій батько про це щось знав. Особливо не хотілося б, щоб він дізнався, що у нас у домі є самогон.
   - Звичайно, не хвилюйтеся мамо, від мене він ні про що не дізнається.. Але ж на кухні, певно, Залишився запах тай їжа...
   - Ні, я вже там двері на двір відчинила і все вивітрилось. Їжу я теж прибрала й посуд премила!
   Матуся посміхнулася та вийшла з кімнати. Коли виходила, Дмитрику здалося, що вона вже зовсім не хитається. А очі в неї знову були звичними, як завжди темними, глибокими і трохи сумними. Куди й подівся весь хміль? Взагалі, вона виглядала так, ніби нічого не сталося. Що ж, хоч якесь задоволення у його матусі за сьогодні. Певно, що коли він пішов жінки встигли про щось своє перемовитись. Та було одразу помітно, бо настрій у матусі досить добрий. Дмитрик аж посміхнувся коли матуся зачинила за собою двері. І чого вона так хвилюється? Хлопчина нову навис над столом цього разу вже остаточно вирішивши таки зайнятися уроками.

II Переїзд.

   Дмитрику нарешті вдалося знайти потрібний "настій". Завдання по алгебрі вже були розплутані, хоча й у чорновому варіанті, завдання з мови - пройдені, вправи - виконані. Творів поки що ніяких не було і хлопчина вирішив, щоб не втрачати хвилю одразу зробити й фізику, щоб одним махом. Складно було вчитися. Спочатку мати могла допомогти. Що було не зрозуміло - пояснювала, та згодом, завдання ставали дедалі складніші і у матусі опустилися руки. Те що було написано у книжках-підручниках, було мало зрозумілим. А на уроках, звісно, голова була забита не новим матеріалом. От і доводилося самотужки, сидячи вдома, у безпеці, все наздоганяти і розплутувати. Гуманітарні предмети, такі як історія, література, географія, біологія Дмитрик навіть і не вивчав удома. Виявилося, що з нього було цілковито досить того, що він чув на заняттях. От-би і з іншими предметами так... Та, як відомо, нема в житті щастя! Ті предмети, які подобались, хлопець запам`ятовував самі собою, а от точні науки... Тут була проблема. Дуже складно вони давалися. Хоча все ж таки давалися! Щоправда доводилося багато часу приділяти на те, щоб у них розібратися. Зараз ще нічого, а от скоро прийдуть земельні роботи, от коли вже дійсно не до навчання буде. А щоб від уроків звільняли, так то сам голова, особисто вчителів просить, мовляв людей не вистачає, та й треба-то лише на кілька днів... Кілька днів, зазвичай не вистачає, от і доводиться десь тижні зо два у школу лише навідуватися, коли час з`являється. А землю хлопчина полюбляв. Йому радісно було спостерігати, як з неї з`являються перші паростки, як вона прокидається і починає родити.
   Вже було зовсім темно коли стукнула хвіртка. Дмитрик на мить відірвався від фізики, певно батько додому йдуть. Після чого знову зосередився на завданнях. Та за мить почув, як батько загаласував у сінях. Мати щось почала кричати у відповідь. Та батько не заспокоювався. Ось задзвеніло порожнє відро, здається хтось його пнув. Потім з силою гупнули двері.
   - Де він?! - галасував батько. - Де? Чого ти його ховаєш?!
   - Облиш хлопця! - намагалася захистити сина матуся - Він уроки вчить! Чого ти від нього хочеш? Дай же ти йому спокій!
   - Що, знову його ховаєш від мене? Це все твоє, жіноче кляте виховання!
   Батько увірвався до кімнати Дмитрика. Обличчя його палало багрянцем у очах застигла лють. За ним слідом заскочила матуся, яка одразу стала між ними. Її розчервоніле обличчя із сповненими страхом очима так і поверталося з одного на другого.
   - Що ти робиш? - прошипів батько. З рота почала крапати піна.
   - Вчуся. - здивовано відповів Дмитрик. У голові вертілося лише одне питання: "Що могло трапитись?".
   Зазвичай, коли батько приходив у дім п`яний, а це траплялося майже щодня, він все одно вів себе спокійніше. Ще ніколи отак не вривався до хлопця у кімнату. Раніше він тероризував матусю, сидячі або на кухні, або у гостьовій кімнаті, і тільки потім, вдосталь набавившись переходив і до Дмитрика. Але сьогодні таки щось трапилось.
   - Ах, ти уроки вчиш!? - знову прошипів батько. З його уст зірвалося кілька крапель піни, яка полетіла на матусю.
   - Звичайно, вчить! А я тобі що казала? - зачастила матуся, обома руками виштовхуючи батька з кімнати. - Петре, ходімо звідси. Будь ласка, прошу тебе! Не треба хлопцю заважати! Будь ласка, ходімо у іншу кімнату.
   Батько застиг на місті. Витріщився на хлопця, потім, майже безумними очима подивився на жінку. Обережно, важко хитаючись попрямував із кімнати. Мати поспішала за ним слідом. Вона підпирала його у спину, намагаючись швидше виштовхати геть. Лише на мить вона подивилася на хлопця, та зробила знак, щоб той сидів тихіше. Він так і зробив. Хлопчина прислуховувався до кожного шереху, що лунав із сусідньої кімнати. Звісно, вже було не до занять уроками. Дмитрик, аж очі заплющив, щоб нічого не заважало чути, що ж відбувається. Ось, нарешті, шаги і незв`язне буркотіння стихли.
   - Ти їстимеш? - суворо спитала мати.
   У відповідь батько щось незв`язне пробурчав. Хлопчина почув кроки. Це матуся швиденько побігла на кухню. Батько сидів незворушно. Лише іноді грюкав ногою об підлогу, певно намагався самотужки піднятися. Через кілька хвилин стукнули двері, після чого знову пролунали швидкі легкі кроки - це матуся підійшла до нього. Певно вже з їжею.
   - Петре, давай, роздягайся. Зараз їстимеш. Ти хоч руки помий, бо брудний сидиш, як свиня!
   - Відчепись від мене - дура! - голосно відрізав батько. - Чого витріщилась?
   - То ти їстимеш? Де тобі накрити, тут чи на кухні?
   - Давай на кухні. - вже спокійніше відповів той.
   Знову кроки, але вже дуже важкі, кректання матері. Мабуть знову на собі батька тягне. Дмитрик сидів у кімнаті й чогось чекав. Напевне спокою? А можливо ще чогось, чого, навіть сам не усвідомлював. Проте всі відчуття його загострилися до неймовірності. Напружившись, він зміг почути навіть те, що відбувалося на кухні. Він чув, як лунали якісь звуки. Ось, скрипнула табуретка, ось щось залізне, певно виделка впала зі столу. Ось батько грюкнув по столу кулаком і щось прокричав, але розібрати слів було неможна. Мати почала причитати й спішно молитися Богу. Потім тиша. І через кілька хвилин хлопець почув як батько їсть. Він сильно бив ложкою по краю фарфорової тарілки. Їжу не відправляв до рота, а ніби цідив її крізь зуби. Така надчутливість не тільки нагострила слух хлопчини, а ще й підвищила чутливість тіла. Давлючий біль у боках і ногах знову нагадав про себе. Дмитрик аж зморщився. Ні, так далі не можна. Він розплющив очі. Здається все було досить спокійно, то ж хлопчина дозволив собі трішки розслабитись. Звичайно, займатися алгеброю він не міг, але відкрити підручник, наприклад з історії - це можна. Приємно і цікаво. Так і зробив. Знайшов підручник з історії, відкрив його на сторінках середньовіччя, бо дуже вже подобалась йому епоха лицарів, і занурився у написане.
   Та не довго зміг він насолоджуватися романтичними часами, лицарями, фортецями і прекрасними принцесами. З кухні знову пролунав крик. Тут вже ніяк не треба було напружуватися щоб щось почути. Батько орав так, що від стелі шпалери відлітали. Дмитрик насторожився. Книжка одразу опинилася на своєму місті, а хлопчина весь аж підібрався й чекав. Він аж тремтів, бо батько лаяв саме його.
   - Це все ти, дурепо й твоє бабське виховання! Взяла, тварина, і зіпсувала мені хлопця!
   - Господи, заспокойся ти! - намагалась щось вставити мати. - Та чим же я його зіпсувала?
   - Чим? Тим що з нього бабу виростила! Усе сюсюкалися з ним ходили! Ще стара та твоя... Теж! Баби і є баби! Що з вас взяти?
   - Та що ж такого ми зробили, поясни ж ти заради Бога! - вже зі сльозами на очах благала матуся.
   - А тим і зіпсували, що бабу з чоловіка зробили! Що це за хлопець, який не може за себе постояти? Га!? У тебе, клята суко питаю! - батько аж шипів. Стіл знову жалібно задзвенів від його стусана. - Чого витріщилась?
   - Петре, благаю заспокойся - знижуючи від сліз голос застогнала мати. - Та чим же, за ради Бога, ми так завинили? Нехай вже я, а до чого ж тут бабуся?
   - Мовчати, тварюка, коли я говорю! - ще голосніше заволав чоловік. І знову обрушив свого кулака на стіл так, що той аж затріщав. - Це ваше кляте виховання! Ти знаєш, що сьогодні ТВІЙ синуля відзначився?!
   - Петре, благаю тебе, досить вже мене мучити. Що ми тобі зробили? Гаразд, хочеш ти знайти у чомусь винного, нехай то буду я, але ж не чіпай ні хлопця, ні бабусі! - мати кричала крізь сльози. Її голос тремтів і часто зривався. - Що зробила тобі дитина? Він і вчиться, і по господі допомагає, і на полі з сими років працює, як і ти, на тракторі робить! Чемний, усі сусіди хвалять його! Чим же він тобі так не догодив?
   - А ти що, не знаєш, що сьогодні було? Чи ця баба тобі нічого не розповів? Зараз я йому!
   Зазвичай всі сварки закінчувалися лише криками й взаємними образами. Батько ніколи не дозволяв собі когось бити. Навіть коли Дмитрик був зовсім маленьким. Він його ні коли не бив. Пити - пиячив, каламутив воду постійно, не давав спати, ображав - проте не бив! Та сьогодні... Дмитрик відчував, що сьогодні станеться щось жахливе. Бо батько вже зайшов занадто далеко, а вгамовуватися ще не збирався.
   - Ні, не ходи туди, не треба! - щосили закричала мати. - Не чіпай його! Не треба зараз! Будь ласка, давай завтра уранці про все поговоримо!
   Та сьогодні на батька благання, бідолашної жінки не діяли, бо він з видом розлюченого бика увірвався у кімнату до хлопця, відсторонивши дружну, яка намагалася завадити. Ось тут страх не те що підкрався, він скував хлопцеві все тіло. Куди дівся той біль у боках? Дмитрик підвівся, дивлячись у червоні очі людини, яка була його батьком. Підвівся й так і залишився стояти, бо все тіло, ніби зціпеніло. Але, водночас, його усього колотило. Він з надією і жалем подивився на матір. Та, плачучи повисла на батьку. Її волосся геть-усе розтріпалося, очі були заплющені, рот застиг у якійсь неймовірній гримасі. Та батько зовсім не звертав на неї ніякої уваги. Він впритул підійшов до тремтячого хлопця, взяв для себе стілець і хитаючись рухнув у нього.
   - Ну, СИНКУ, розповідай... - на здивування спокійно запитав він.
   - Щ-що саммме? - ледь видавив із себе Дмитрик.
   - А то ти не знаєш? - здивовано розвівши руки запитав батько - Давай розповідай, як тебе сьогодні зі школи проводили!
   Попав, зрозумів хлопець, але як же батько дізнався? Він на мить глянув у очі батька, але не зміг витримати того палаючого червоним полум`ям погляду людини, якого вважав рідним. А той, ніби насміхаючись чекав. Навіть руки біля грудей склав і посміхнувся, але якось зовсім недобре, не так як звичайно, а по-звірячому.
   - Ну, то чого мовчиш? Чи нема хоробрості навіть розповісти? Давай, розповідай про свої "геройства", а ми тут із матір`ю послухаємо.
   - Облиш, Петре, давай краще завтра зранку поговоримо?! - щойно почувши про себе матуся кинулася на коліна перед батьком, що сидів навпроти тремтячого хлопця.
   - Е ні! - той просто відсунув мати убік. - Нехай зараз розповість! Давай, герою, розповідай... і негайно!
   Хлопець лише очима лупав. Відкрив рота щоб щось відповісти, та слова самі кудись зникли. Та й що тут розповіси? Виправдовуватися? А як тут виправдаєшся? Та й, до того ж, який у тому сенс? Коли все одно батько вже щось для себе вирішив, а зараз просто грав. Хлопець якимось чином це відчував, але що можна зробити не знав. До того ж страх остаточно відібрав дар мови.
   - Ну, чого очі ховаєш? Ти ж у нас - герой! Давай, розповідай матері, як тебе сьогодні дільничний до дому проводжав! Ти у нас тепер великою людиною став! Так?
   - Дільничний? - це вже втрутилася у розмову мати. - Господи, синку, що трапилося?
   Дмитрику хотілося щось пояснити, сказати хоч щось, та не було сили навіть рота відімкнути. Він ніби одразу забув як розмовляти. Розумів, що матері треба хоч щось пояснити, вона ж на його боці. Розумів, але не міг. Клята безпорадність, ніби всі сили з нього повитягувала. А мати ридала. Із надією і благанням дивилась то на Дмитра, то на свого чоловіка. Дмитрик вже жалкував що не розповів їй усе одразу, як прийшов. Так хоча б вона знала, що саме треба сказати батьку. Вона завжди це знала... А так... Дмитрик тепер не знав що робити. Просто продовжував стояти понуривши голову та сховавши очі від батьків. Те приниження, якого він зазнав вдень, зараз підсилилось до нестями. Йому хотілося крізь землю провалитися, тільки б не бачити і не чути докорів батьків. Йому вистачало й тої кари, яку він сам собі призначав, але, нажаль, земля розверзатись під ним аж ніяк не хотіла.
   - Бачиш, жінко! Тепер він вже і тобі відповідати не хоче! Що, виродку, сміливості не вистачає?! - батько знову кричав. Спробував встати, але не зміг. - Так от, МАТУСЯ, знай! Твій синок сьогодні отримав добрячих стусанів від кількох недомірків! Що, соромно тобі?
   Останнє призначалося лише для Дмитрика, бо батько ткнув пальцем йому у груди. Якраз влучив у болюче місце. Дмитрик ойкнув, та одразу прикусив поранену губу. Перестарався і знову відчув у роті смак крові. Заплющив очі і трошки відступив назад. Це лише дужче розлютило батька.
   - Ти ганьбиш моє ім`я! - цього разу батько піднявся на ноги і нахилився у бік Дмитрика. - Що, не в змозі за себе постояти, клятий виродку?
   Він темною скелею навис над хлопцем. Весь немалий зріст Дмитрика і його вага, здавалось кудись поділись. Хлопчина відчував зараз себе не більшим за мураху. Весь стиснувся, позаду, ніби з`явилася стіна. А батько все продовжував тінню збільшуватися над ним.
   - Що не можеш вже кількох недомірків побити? Чому мочиш, коли з тобою батько розмовляє? - у батька знову на губах з`явилася піна, а кулаки стиснулися, аж кісточки заскрипіли.
   Раптом,з боку, білою тінню з`явилася якась перепона. Це мати кинулася на допомогу сину. Вона стала між ними, прикривши собою своє дитя і вчепилася у руки п`яного чоловіка.
   - Не смій! - голосно заверещала мати. - Чуєш, не смій! Не дозволю! Не чіпай його!
   Та батька вже було не зупинити. Він лише заричав, наче скажений звір. Весь зморщився, з уст полетіла піна, прямо на заплакане обличчя жінки. А потім, раптом біла лелека-мати кудись поділась. Хлопчина спочатку, і не зрозумів що саме трапилося. Просто вмить мати перестала кричати, полетіла у бік, сильно зачепивши рукою хлопчину по голові, і розтяглася у куті, на підлозі. Хлопчина подивився на неї нічого не розуміючими очима, потім перевів погляд на батька. Вперше він бачив як батько підняв руку на мати. Так, звичайно він іноді бачив сусідок, що ходили із синцями, та ті весь час казали, ніби самі ненароком на щось налетіли, хоча, звичайно, всі навкруги шепотіли у спину, що знову чоловік буянив. Це звісно було, але щоб отак, на очах у хлопця чоловік бив жінку... Такого він ще не бачив. До того ж, він навіть у кошмарному сні не міг уявити, що ЙОГО батько колись битиме матусю! Від здивування й страх кудись подівся. Залишилася лише розгубленість. Та недовго тяглася ця пауза. Усі роздуми зайняли лише кілька митей, поки Дмитро переводив очі від матері, що тільки починала стогнати у куті, на батька, який продовжував стояти і дивитися прямо на хлопця. Наступної миті світло згасло.
   Приємне відчуття прохолоди. Жодних думок, жодних звуків, лише пітьма та приємне відчуття польоту. Та вже через якусь мить, десь здалеку наздоганяють якісь звуки. Ще мить і приходить розуміння того, що це не просто звуки, а крик. Жіночій крик. Але звідки він тут? Після першого ж роздуму у голові з`являються дзвоники. А разом з ними втрачається відчуття польоту. Натомість знову повертаються усі інші відчуття, разом з болем. Дмитрик відчув, що лежить на чомусь твердому й холодному, до того ж у незручній позі. Десь у горі кричіть якась жінка. Ні, це кричить його мати! Дмитрик застогнав і спробував підвестись. У голові шуміло й дзвеніло так, наче шкільний дзвоник було вмонтовану у середину голови і здавалася вона зараз такою важкою. Непід`ємною. Думки плутались і хлопець знову почав втрачати свідомість. Але наступний крик жінки знову вернув його у реальність.
   Обперся руками у підлогу й спробував сісти. Почало виходити, хоча голова вже не шуміла, а гуділа. Через той гул він ледь чув крики матері. Хоча сісти і вдалося, та підніматися голова чомусь не хотіла. Хлопець ковтнув і одразу відчув солоний присмак крові. До того ж слина була дуже тягуча, проходити в середину не хотіла. Тоді він просто сплюнув перед собою. Щось липке залишилося на губах та поповзло униз, по підборіддю. Дмитрик спробував це витерти, та зрозумів, що знову падає, ледь відірвавши руку від рятівної підлоги. Знову на мить повернулось відчуття польоту, але лише на мить, бо кінчилося воно болем і черговим дзвоном у голові. Проте дихати стало легше, ковтати теж. Дмитрик вирішив спочатку розплющити очі. Світло від електричної лампи боляче різало по очах. Він аж застогнав. Але через мить таки знову спробував розплющити їх. Тепер вже це вийшло значно краще. Обережно він зміг відкрити очі, але спочатку нічого не зрозумів. Так, він щось бачив, але що, не міг збагнути. Лише через кілька довгих секунд, коли як слід усе роздивився, нарешті зрозумів, що лежить на підлозі, підпираючи спиною стіну. Побачив саму лампочку, що так боляче світила, стілець, стіл, шафу. Потім його увагу привернула біла пляма, яка впиралася у якусь чорну пляму. До того ж кричала. Хлопець ще більш напружив очі. Це мати. Вона стояла перед батьком і швидко розмахувала руками. Швидко, дуже швидко, боляче швидко. Так боляче, що довелося знову заплющити очі і застогнати. Але це допомогло. Дзвін на мить стих і хлопець зміг нарешті зрозуміти що саме вона кричить.
   - Вбивце! - надриваючи голос кричала матуся. Кричала так голосно і страшно, що навіть у Дмитра все похололо у середині. - Клятий вилупок! Господи, та ти ж сина вбив! Ох-хо-хо, хлопчику, синку, Дмитрику! Вбивце! Будь ти проклятий!
   - А ну заглохни, шалаво! - рявкнув батько так, що перекрив жіночій голос. - Зараз і тебе вб`ю!
   Дмитрик знову сів, перед очима літали дивні казкові метелики. Дзвін став тоненький, надокучливий, хоча це вже можна було терпіти. Батьки припинили й дивитися у його бік. Сварячись та погрожуючи один одному, вони лише розмахували руками. Дмитро спробував потрусити головою щоб відігнати тих метеликів. Вдалося, тільки картинка, дивно зупинялась на якусь мить, коли він різко повертав голову. У вухах заклало, а дзвін знову підсилився. Застогнав, щоб перевірити чи чує він сам себе. Таки чув, але одразу все навколо стихло. Хлопець знову подивився на батьків. Вони дійсно завмерли і дивилися на нього. Мабуть він все ж занадто голосно стогнав. Мати, розплющивши рот завмерла і дивилася широко розплющеними очима. На щоці в неї проступила темна пляма. Батько ж зиркав сповненими люті очима, а губи стислися у якоїсь нелюдській і, навіть не звірячій гримасі. На нього й глянути страшно було, не те щоб розмовляти. Та Дмитрик бачив, як схвильовано затремтіла губа у матері, як з її очей струмком потекли сльози. Ні, не можна хвилювати її так сильно.
   - Зі мною все гаразд, мамо... - якомога спокійніше спробував сказати Дмитрик.
   Не зміг. Голос підступно тремтів. Спробував підвестись, щоб показати що дійсно все гаразд. Намацав позаду стіну і обережно почав ставати. У голові паморочилося, але дихалося надзвичайно легко. Кисень ніби не відчувався, як входив у легені. Дмитру майже вдалося повністю стати на ноги коли батько з нелюдським риком знову кинувся на нього, занісши кулак для чергового удару. Та матуся опинилася на шляху у батька раніше ніж той сподівався. Підставила своє плече. Від удару її аж підкинуло і бідолашна врізалась у Дмитрика, що ледь стояв на ногах, тримаючись за стіну. Та й матуся змогла якимсь дивом дотягнутися до чоловіка. Бо він теж, похитнувшись трохи, відійшов назад. Мати скривилась від болю, осіла не припиняючи шепотіти.
   - Ні, не смій його чіпати! Не дозволю..!
   Дмитрик дивився і не вірив своїм очам. Такого просто не могло бути! Що ж робити далі? Одразу перед очима повстали Василь зі своїми посіпаками, згадалися ті табу, один з яких - "Поважай батька й мати своїх". Так, поважати, але ж як ця повага може зарадити зараз? Лють і образа на батька підіймалися угору. Дмитрик обережно відсунув від себе мати, щоб не заважала, спробував встати. Вийшло! До того ж доволі легко. Злість додала сили. Очі знову бачили ясно, а зайві думки облишили побиту голову. Він розправив плечі і перевів погляд на батька. Якраз вчасно. Бо той вже розганявся і замахувався для чергового удару.
   - Ах ти курво! Я тебе зараз прикінчу! - проревів він невідомо кому саме, чи хлопцю чи жінці.
   Дмитро кинувся йому на зустріч. Кинувся не стільки щоб вдарити, а щоб захистити матусю. Вийшло! Він з такою силою налетів на батька, що той аж відлетів до протилежної стіни й посунувся униз. Правда й хлопцю перепало. Батько дістав його кулаком у обличчя, та то було не те, як уперше. Такі удари Дмитро міг витримати, і не один.
   - Ах ти ж виродок! -проричав батько підводячись на ноги. - Ти на батька руку підняв? Та я тебе зараз вб`ю!
   Знову кинувся на Дмитрика розмахуючи кулаками. Хлопець відскочив, але побачив, що мати знову втрутилася. Вона лізла прямо під удари батька, навіть не захищаючись, лише плакала, та щось надривно кричала. Лють остаточно залила очі хлопцю. Він щосили вдарив батька. Бив, заплющивши очі, просто навмання, а потім знову кинувся уперед. Вдалося й це. Він улучив батьку у голову, а коли кинувся, то навалився як раз на спину тому й вдало схопив руки. Мати, тим часом, вже знову опинилася на підлозі. Хлопець щосили стиснув батька, але де там. Той, як розлючений ведмідь крутився і ричав на місті. Потім різко почав бігти задом, поки хлопець не відчув удар об стіну. У голові знову задзвеніло і в очах з`явилися знайомі метелики. Руки самі собою ослабили захват і батько вирвався. Далі почався справжній жах. Бо на хлопця одразу ж з усіх боків почали сипатися удари. Один за одним. Кожен з них озивався різким болем в усьому тілі. Тепер Дмитро чітко уяснив різницю між тим, коли його "пинали" однолітки і як вибивав дух батько. Дмитрик вже не міг стояти на ногах. Його, як ганчір`я кидало з боку в бік. Єдине що він відчував, це біль у боках. Батько бив так, що після кожного удару перекривало дихання. Та він не зупинявся. Це продовжувалося безкінечно довго. Поки, нарешті, до хлопця не прийшло рятівне забуття. Останнє що він пам`ятав, це були крики матері, а потім... Потім благосна, і, така очікувана темрява розкрила перед ним свої обійми.

***

   Перше що він відчув це постійний ниючий біль. Він, спочатку, десь далеко, але невпинно наближався до хлопця, заповнював усю свідомість. Згодом уся тиха темрява заполонилася болем. Зрештою, Дмитро знову відчував своє тіло яке нило і боліло як ніколи раніше. Потім повернувся і мир звуків, а разом із ним і страх. Страх від невідомості, що трапилось і що буде далі? Спробував розплющити очі - не зміг. Про те ця спроба відізвалася у тілі новим спалахом болю. Хлопець застогнав. Спробував відкрити рота. Губи боліли неймовірно. Було незручно ними ворушити. Знову у роті з`явився солонуватий присмак. Хлопець завмер. Спробував щось зрозуміти. Думки, хоча й плуталися, та все ж потроху ставали більш осмисленими. Трішки напружившись Дмитро відчув під собою м`яку поверхню ліжка, спробував себе помацати Знову біль, проте руки рухалися, принаймні одна. Так, він був роздягнений. Лише майка та труси. Нічого не зрозумівши він спочатку спробував щось збагнути, потім спробував підвестись. Яскравий спалах болю знову пройшов через усе тіло. Від ребер до самих кінчиків пальців. Хлопчина застогнав і рухнув головою на подушку. Спробував як слід дихнути, теж не вийшло. У ребрах, ніби щось клацнуло і нестерпний біль знову пройшов по тілу. Дмитро не витримав і знову застогнав, цього разу вже голосніше. На кухні щось впало, пролунали чиїсь кроки, скрипнули замикаючись двері. Чиїсь легкі і швидкі кроки через усю кімнату, наближалися прямо до нього.
   - Синку, любий, ти вже отямився? - схвильований голос матері - Як почуваєшся?
   - Мамо? Де я? Що сталося? - ледь виштовхуючи з себе слова пошепки спитав хлопчина.
   - Синку, ти вдома. Той клятий виродок довго тебе бив! Я нічого не могла зробити, сама непритомна лежала... - мати заплакала, але все ж продовжила крізь гіркі сльози, - потім... Я не знаю скільки часу пройшло, та я все ж підвелась. Цей звір ще тебе тріпав. Я почала кричати, кинулася на нього. Він таки почув мене. Відпустив тебе. Почав кричати, що це все я винна. Господи, у чому ж я такому винна? Та облишив він тебе, а сам кудись на двір пішов.
   Я, коли на тебе подивилась... - мати сховала обличчя у долонях, почала стогнати. -Господи, на тебе було страшно дивитися. Той виродок тебе всього побив. Я, навіть подумала, що ти вже не живий! Схопила тебе, коли чую, ти тихенько стогнеш. Ще питаєш у мене, чому я плачу? Синку, рідненький, а чому я можу пакати? Підняла тебе, роздягла, обмила кров на тілі та й поклала у ліжко. Ти як ліг, так одразу й притих. Я біля тебе усю ніч просиділа, прислухалася чи ти дихаєш. Потім, з самого ранку до фельдшера збігала, покликала. Оце щойно прибігла, сніданок готую. Він зараз має прийти, так я хоч нагодую його. Синку, ти що будеш?
   Дмитрик почувався так погано, що єдине чого прагнув - це відпочинку. До того ж плач і розповідь матері викликали лише зайвий головний біль. Тепер у голові щось дзвеніло й паморочилося. Проте чутливість потроху поверталася. Він спробував поворушитися у ліжку, цього разу вийшло краще. Тіло хоча й боліло, але вже не так нестерпно, до того ж хлопцю, навіть вдалося стати на лікоть. Щоправда очі дуже злиплися й не хотіли відкриватися. Він відчував, як набрякло обличчя, розпухлі губи ледь ворушилися.
   - Ні, мамо, дякую. Я відпочину.
   Мати нову заплакала та запричитала, але підвелась, вийшла. Хлопчина спробував облизнути палаючі губи, знову відчув присмак крові і біль. Вирішив що краще поки не рухатися. Просто ліг і спробував подумати по щось приємне. Нажаль нічого на думку не спадало. До того ж біль дуже заважав зосередитися. Проте, згодом, він почав вщухати, думки почали уповільнюватися, знову прийшла спокійна темрява. Але це була вже не та приємно холодна та пуста пітьма. Тут були і яскраві спалахи-образи, і звуки, до того ж вона була якоюсь теплою, заспокійливою.
   Поспати Дмитру вдалося недовго. Взагалі йому здалося, що він щойно поринув у сон, коли відчув, що йому хтось робить боляче. Він знову застогнав і прокинувся.
   - Вітаю вас, юначе. - Чемний спокійний чоловічий голос пролунав біля самого вуха. - Вибачте, що потурбував ваш сон...
   - Х-хто ви? - ледь розмикачі злиплі губи спитав Дмитро.
   - Синку, не хвилюйся, це лікар. - замість невідомого відповіла матуся. Голос її був хоч і стурбований, та вже не тремтів.
   - Так, шановний юначе, я лікар і том буду змушений зробити вам боляче. Доведеться потерпіти. Зараз я буду вас мацати, а ви кажіть мені де болить. Згода?
   Дмитрик спробував кивнути, та у голові знову почало паморочитися. Він скривився. У відповідь почув як лікар важко зітхнув. Далі той почав мацати й щупати усе тіло. Майже кожного разу його дотик супроводжував різкий біль. З заплющених очей, навіть почали крапати сльози. Але після огляду хлопчина відчув, що тіло стало рухатися значно легше. До того ж біль трохи вщух. Навіть очі трішки розплющилися. Хоча щось побачити було важко, бо все пливло перед очима. Лікар щось тихенько наспівував собі під ніс. Раптом, у хвіртку хтось сильно постукав.
   - Господи, хто це? - Стурбувалась мати, - піду подивлюсь.
   Лікар на мить затих, потім знову почав щось наспівувати. Клацнула металева застібка, почулося неприємне шарудіння, певно лікар шукав щось своє. Раптом у сінях почулися чиїсь важкі кроки і стурбований голос матері. Потім, через якусь мить у кімнату хтось зайшов, лікар на мить відірвався від шарудіння
   - А, Миколо Андрійович, вітаю вас. - привітався він.
   - І я вас вітаю, Яків Єфимович. - Дмитро впізнав голос дільничного. - Як пацієнт, житиме?
   - Слава Богу, він швидше живий, ніж мертвий. Хоча, звичайно, не заважало б його у лікарню відвезти.
   - Що з ним? - серйозним тоном запитав дільничний.
   - Остаточно, звичайно важко сказати, але попереднє обстеження показало, що є струс мозку, можливо переламана ліва рука, кілька зламаних ребер, а в іншому... Переважно лише синці та забої. - зовсім спокійно та рівно відповів фельдшер.
   Мати, коли почула, почала тихенько плакати та причитати. Дільничний важко зітхнув. Хлопчина ж лежав й думав про те, скільки зайвих турбот через нього. Навіщо хоч дільничного покликали? Що ж тепер буде? А у лікарню як дістатися? Тревога у середині Дмитра зростала і кріпла. Серце почало калатати у грудях, чим викликало різкий біль. "Ну от, вже навіть хвилюватися не можна" - подумав про себе хлопчина.
   - Вибачте... - знову пролунав голос лікаря, - розумієте, я ще не закінчив із пацієнтом... Чи не могли б ви залишити нас на деякий час, мені конче необхідно закінчити обстеження.
   - Так, звісно. - погодився дільничний і хутко піднявся із стільця й звернувся до матері. - Чи не могли б ви піти зі мною... Треба скласти протокол і ви мені все розповісте.
   - Ой, Господи, ходімо на кухню! - швиденько відповіла матуся. - Ходімо зі мною, ви снідали? Там у мене якраз сніданок готовий Давайте зараз поїсте, а я вам все розповім..?
   Дільничний погоджуючись прокашлявся й пішов слідом за матусею. Хлопчина ж залишився наодинці із лікарем, який знову почав прощупувати його тіло. Це було боляче, але хлопець тримався. Лікар же спокійно робив свою справу, буркотів щось собі під ніс, чи-то якусь пісеньку? Потім дістав якісь склянки, порізав бинту й почав обробляти тіло хлопця. Дмитрик морщився від болю, бо ліки обпікали усе тіло. Але це допомагало. Коли лікар дістався обличчя, хлопець аж закричав, проте по завершенню, очі трохи відкрилися і він зміг дещо бачити.
   - Що робитимемо з рукою, юний друже? - ввічливо поцікавився лікар.
   - А що з нею?
   - Наскільки я розумію, вас турбує постійний ниючий біль у лівій руці? Так? Ось, а це свідчить проте, що кістка зламана, до того ж трішки зрушена. Гаразд, я зараз прийду, а поки що, давайте я вам зроблю невеличкий укол...
   Лікар обережними рухами щось вколов, після чого вийшов на кухню. Дмитро нарешті відчув полегшення. Вперше за весь ранок. Губи припинили весь час боліти, до того ж, здавалося, ніби трішки спухли після обробки. Очі можна було трішки відкрити і вони вже не так сльозилися. Тіло теж могло потроху рухатися, а дзвін у голові кудись зник. Цілком все стало набагато краще, от тільки весь час трохи нудило.
   Чув він добре. До того ж мати на кухні дуже голосно сперечалась із дільничним, а тихий голос фельдшера, мабуть тільки його не було чутно. Проте мати дуже голосно відповідала на тихі запитання і все було зрозуміло.
   - Будь ласка, не треба! - Вмовляла дільничного матуся. - Ну як же я можу підписувати заяву? Що ж то люди скажуть?
   - Так, а що ж ви від мене тоді хочете? - заперечував дільничний - Що я можу зробити без заяви? Та взагалі, як це так, важкі тілесні є, а заяви - немає? Вам взагалі, хлопця у лікарню везти треба і акт складати! Та й на себе тільки погляньте... Все обличчя у синцях. Ну як це так, не хочу нічого підписувати?
   - Ну як я можу таке підписати? Це ж Петра посадять, років п`ять дадуть? Ні, Яків Єфимович, не можу!
   Фельдшер щось доволі довго пояснював. Було чутніше його спокійний голос, про те що саме він казав розібрати було неможливо.
   - Так і я про те ж кажу, - перебив його дільничний, - звичайно, хлопцю треба до лікарні! А там запитають, звідки такі травми? Що ви тоді скажете? Що він з даху впав? Там же працюють не дурні люди, які можуть відмовитися його лікувати, або викличуть правоохоронні органи. А ті, потім, з мене спитають, чого прогледів? А заяву все одно будуть вимагати, щоб ви підписали!
   - Все одно я нічого не підпишу! Я вас прошу, щоб ви тільки поговорили з Петром, налякали його! А як же ж так... У тюрму? А ви, шановний лікарю, хіба ви не можете все як-слід зробити? Ви ж лікар!
   - Та ви що? - фельдшер підвищив голос так, що стало добре чути і його. - Ви що, не розумієте, що у вашого хлопця струс мозку? Це вже до нейрохірургічного відділення треба звертатися, щоб вони його хоча б обстежили! До того ж поламані ребра й рука. А можливо і ще якісь внутрішні ушкодження! Це теж треба перевіряти, бо їх просто так не виявиш! Чи ви вважаєте, що у лікарні просто так кладуть? Та й взагалі, ваш чоловік ледь не вбив вашого ж сина, вас побив, а ви ще намагаєтесь його "відмазати"?!
   - Допоможіть... - мати знову почала кричати й плакати. - Допоможіть, благаю! Ну що мені робити?
   - Писати заяву! - одразу підказав дільничний. - Підпишете і Петро вас більше не турбуватиме!
   - Ні! - щосили закричала мати - Ні! Я не можу!
   Далі вона гірко заплакала. Микола Андрійович про себе вилаявся, потім кілка хвилин скаржився фельдшеру на те, які ж тільки люди дурні і що зовсім стало неможливо працювати. Потім, коли вже було чутно його важкі кроки, що прямували до сіней, додав: " Божевільний дім! Що мати, що син!". Потім пішов, голосно хлопнувши дверима. Мати ще деякий час плакала, потім трохи заспокоїлась. Довго ойкала, тяжко дихала, та все ж трохи вгамовувалася.
   - Лікарю, благаю вас, допоможіть мені! - надривно почала просити лікаря. - Допоможіть моєму синові! Ви ж лікар, ви ж усе можете!
   - Нажаль я можу далеко не все. - зітхнув Яків Єфимович. - Я всього лише фельдшер. Зрозумійте, вашій дитині потрібне кваліфіковане обстеження, а не мій огляд. У таких випадках, я взагалі маю оказувати лише першу допомогу, обробити рани і відправити його у місто. Я взагалі не маю ніякого права лікувати, бо я - не лікар! Ну скажіть мені, будь ласка, що я робитиму, коли не дай Боже, щось трапиться? У мене ж у самого є дружина й діти! Хто про них дбатиме, коли мене заберуть?
   У відповідь мати лише гірко заплакала. Деякий час сиділи мовчки. Дмитро лежав і йому було страшно. Лякала сама ситуація у яку він потрапив. Та ще більше переймався через маму. Їй зараз було найважче. Йому-то що, він лежить собі, хворий, а от усі проблеми вирішувати зараз доводиться лише їй. Він добре розумів те, як вона переймається через батька, і те, що вона хвилюється за нього самого. Дуже хотілося обійняти її зараз, заспокоїти. Сказати, що все з ним буде гаразд, якось розрадити.
   - Благаю вас, лікарю, допоможіть! - ледь чутно, але з таким надривом, що у хлопця ледь серце не зупинилося, знову почала благати мати. - Хрестом Богом молю, допоможіть синові. Я для вас все зроблю, що не скажете! Все віддам, хоч останнє забирайте, тільки допоможіть...
   - Ну що мені з вами робити? - спокійно, але дуже вдумливо почав через мить Яків Єфимович - Що мені, накажете робити? Як я це відмічу у документах? Мені що написати, що ваш син впав із драбини? Що у нього лише синці та подряпини? Йому ліки потрібні!
   - Я все підпишу, все куплю сама! - голосно погодилася мати, - я на все згодна, тільки допоможіть, благаю!
   - Гаразд, стривайте! Та що ви таке кажете? Підписувати вам було потрібно, коли дільничний тут був! Тепер вже, навіть якщо наздоженете його він нічого не робитиме для вас! Я його добре знаю, дуже він принциповий. Гаразд, тільки повністю під вашу відповідальність... Тільки одразу попереджаю. Коли щось не вийде - до мене ніяких претензій! Відмову від госпіталізації тільки підпишете і все. Лікування, звичайно, за ваш рахунок. І ще одне... Кістки я підлікую, а от з головою... Я все ж таки наполягаю, щоб ви хлопця показали спеціалісту.
   - Гаразд, гаразд, - заторохтіла жінка, - я на все згодна. Скільки я вам буду винна за лікування?
   - Та заждіть ви! Я ще, навіть не починав. Розрахуєтесь, головне, щоб вам хоч на ліки вистачило!
   - Може ви поснідаєте? Поки ще їжа тепла...
   - От жінки! Дозвольте, я спочатку із сином вашим закінчу, а вже потім поїм, якщо ви вже так наполягаєте.
   Лікар увійшов у кімнату. Обличчя, зазвичай спокійне, зараз почервоніло, а очі були, перелякані. Дмитро повернув до нього голову і гірко посміхнувся.
   - Дякую, лікарю, зі мною все гаразд. Тільки болить все, та це пусте, до весілля заживе! - Спробував пожартувати хлопчина.
   - Пройде, а як же! - погодився лікар. - Тільки от зараз мені доведеться ще вам дещо болюче зробити... А ви, шановна жінко, вийдіть будь ласка на кухню і не заважайте!
   Коли мати вийшла лікар підійшов до хлопця, взяв його ліву руку, оглянув. Потім обережно перехопив обома руками, почав потроху її вертіти. Після цього, одним різким та швидким рухом смиконув і потягнув. Нестерпний біль хвилею пройшов через усе тіло, аж подих сперло. Дмитрик ледь свідомість не втратив. Закашлявся, бо сіпнувся так, що почали боліти поламані ребра. Потім, одразу, як лікар відпустив поламану руку, відчув полегшення. Рука вже так не боліла. Щоправда дуже заболіли ребра, бо він глибоко задихав.
   - Так, гаразд, юначе, - поклав руку на плече лікар, - все гаразд, ви були достатньо мужнім, навіть не кричали, та зараз почекайте, я вам шину на руку ще накладу, так швидше загоювалося.
   Лікар зашарудів у своїй валізці, щось звідти дістав, зігнув, потім приклав до руки хлопця якусь пластину, обережно перемотав її бинтами, і лише потім дозволив опустити руку.
   - Гаразд, юначе, тепер дозвольте я займусь вашими ребрами!
   Це було дує боляче, але хлопчина терпляче чекав поки лікар не перев`язав бинтами грудну клітину, а потім, на додачу дав випити ще й ліки. Потім зайшла мати, забрала із собою лікаря.
   Вони ще деякий час посиділи на кухні, після чого Яків Єфимович ще раз заглянув у кімнату до Дмитра, який вже засинав, побажав швидкого одужання і попрощався. Дмитро у відповідь посміхнувся і подякував. Йому вже стало значно краще. Тіло майже не боліло а у голові вже не дзвеніло, проте прийшла якась легка порожнеча. Думки уповільнилися і весь світ навколо здався яскравішим, ріднішим і простішим. За якусь мить Дмитро заснув.

***

   Прокинувся хлопчина легко. Тіло вже боліло ще менше. Пов`язка допомагала дихати, принаймні ребра не відгукались болем при кожному вдиху. Проте хлопця вже підперло. Спробував підвестись, вийшло, хоча у голові запаморочилося та все навколо почало хитатися. Трохи звикнувши до нового світосприйняття, хлопець спробував встати з ліжка. Хоча різки біль у ногах й змусив його сісти. Підступила нудота. Хлопець одразу напружився й застогнав. На кухні щось бухнуло і до нього у кімнату одразу заскочила мати.
   - Синку, що таке? Ти вже встав?
   - Так, - дуже тихо відповів хлопчина. - Я довго спав?
   - Весь день, а що таке? Може тобі допомогти?
   Казати зайвих слів не хотілося. Бо не те що розмовляти, навіть дихати на повні груди було боляче. Подивившись у вікно, хлопчина побачив як сідає сонце, але на дворі ще добре видно. Посидівши трохи порозмислив і зрештою таки вирішив попросити матусю про допомогу. Вона допомогла йому вдягтися , підставила плече й допомогла йти. У голові паморочилося, сильно нудило, але все одно слід було розходитися. Крім того, хлопчина відчув, що зголоднів і хоче їсти. Швиденько мати накрила стіл, допомогла хлопцю їсти, адже якось незвично було їсти однією рукою.
   - Батько не прийшов? - спитав Дмитро у матері, яка сиділа навпроти нього і пильно стежила, як він підносить ложку до рота.
   - Ні, його ще не було. Синку, а про що він там молов учора у вечорі?
   Дмитрик припинив їсти. Потупив очі у тарілку. Так, доведеться про все розповісти. Але ж як не хочеться...
   Мати слухала уважно, спокійно. Навіть, коли Дмитро зупинявся, морщився, або запивав з келиха, спокійно чекала. Коли ж скінчив вона теж нічого не спитала. Лише потупилась і сиділа ледь хитаючись на стільці.
   - Гаразд, - нарешті сказала вона. - І давно це з тобою відбувається? Так ? Чому ж ти тоді мені про це нічого ніколи не розповідав?
   - Не хотів вас турбувати, мамо. - сумно відповів хлопець.
   - Синку, рідненький, та що ж ти таке кажеш? Я тебе прошу, будь ласка, коли із тобою щось трапляється, розповідай мені про це. Я ж твоя мати і ти мені не байдужий.
   Потім знову стихла. Довго сиділа з пустим обличчям і думала про щось своє. Навіть щось сумно наспівувала собі під ніс. Та коли Дмитро закінчив їсти одразу схопила його за здорову руку.
   - Пробач мені, синку, пробач будь ласка, - мати плакала, та тулилася обличчям до руки сина. - Пробач! Я не могла вдіяти інакше. Пробач!
   - Тихіше, тихше, мамо! - нічого не розуміючи хлопчина притиснувся до жінки. - Усе гаразд. Про що ви? Я вас люблю!
   - Про що? - ридаючи перепросила мати.
   Хлопець сидів біля неї. Чекав доки вона не заспокоїться. Зрештою мати вгамувалася й відпустила хлопця від себе. Дмитро дуже зрадів, коли зміг самотужки піднятися і шкутильгаючи дістався до своєї кімнати. Лягати не хотілося, бо вже аж боки позатікали, та й набридло весь час лежати. Тому сів біля віка й довго милувався залишками заходу сонця. Навіть коли вже зовсім смеркло все одно сидів й милувався темрявою. Чогось чекав. Мати частенько заходила до нього. Обережно обіймала. Питала, чи не хоче чогось. Пропонувала лягти у ліжко. Та хлопець відмовлявся. Він чекав, чекав на те, що все ж таки зайде батько. Так, не дивлячись на все, він почав хвилюватися за нього. Мати теж не знаходила собі місця. Зрештою, вже пізно у вечорі, у хвіртку хтось постукав. Мати одразу вибігла на подвір`я, Дмитро ж затамувавши подих чекав. Та по легким крокам здогадався, що це не батько. У кімнату ввійшла бабуся. Вона одразу кинулася обіймати хлопця, причитати над ним і плакати. Потім обійняла матусю.
   - Господи. Що ж той Ірод накоїв? За що ж він так, будь він неладний!? Господи, за що ж така кара? Чим же вони завинили? У чому хлопець винен?
   - Дякую бабусю, що прийшли до нас. - подякувала мати, беручі стареньку під руки й виводячи її з кімнати. - Ходімо краще у іншу кімнату, поговоримо.
   - А ви знаєте що з тим мурлом? - зупинившись на мить спитала бабуся. - Кажуть на роботі сиднем сидить і весь день п`є. От Господи, за що ж така кара?
   Нарешті мати вивела стареньку і хлопець знову залишився наодинці. Знову сів біля вікна. На дворі вже зовсім стемніло, нічого не вгледиш, та все ж кидати пригріте місце зовсім не хотілося. Принаймні тепер хоч відомо що з батьком. На душі було сумно та й взагалі, робити ніби нічого, сидиш отак от, сиднем. Спробував взяти книжку, та очі майже одразу почали щипати й сльозитися. Вирішив просто трохи походити по кімнаті. Зрадів тому, що це вдається майже безболісно, хоча м`язи на ногах і нагадують про себе при кожному кроці. До того ж у голові швидко почало паморочитись, знову повернулася нудота. Ледь встиг до "гарного" місця. На щастя, коли повертався, його перестріла мати, поцікавилась, чи все гаразд. Під час розмови втрутилася бабуся й наказала їй запросити хлопця посидіти разом з ними. Дмитро дуже цьому зрадів, адже бути на самоті йому дуже набридло.
   Зручно розташувавшись у старенькому кріслі, при цьому трішки постогнавши від болю, хлопець почав слухати й насолоджуватися людською мовою. Так добре, що не треба було підслуховувати, нервувати через крики та галаси. Бабуся дуже спокійно розмовляла з матір`ю. Якимсь чином бабусі вдалося її заспокоїти. Виявилося, що розмовляли вони про зовсім побутові проблеми, обговорювали переїзд! Звичайно. Для хлопця це стало повною несподіванкою. Він і гадки не мав що матуся прийняла таке рішення, а головне, коли вона встигла його прийняти? Не зрозумів він й те, чому вона його не попередила, проте, треба було міркувати над проблемами, які зараз обговорювали жінки.
   - Так ти, доцю, кажеш, - спокійно цікавилась глухенька бабуся, - що хочеш перевезти усі свої речі?
   - Так, бабусю, хочу, якщо ви не проти.
   - Ну що ти, чому ж я маю бути проти? Тільки ти ж сама знаєш, що хатинка у мене маленька, міста обмаль.
   Так, це дійсно було правдою. Бабусина хатинка, яка у дитинстві здавалася хлопчику майже царськими хоромами, тепер дійсно сприймалася, як невеличка халупка. Усі три малесенькі бабусині кімнатки були майже повністю заставлені старими речами. Шафи, напіврозвалені крісла, старий, вже темний від часу, металевий посуд, фарфоровий посуд, нескінченні торбини, невідомо чим забиті. У двох кімнатках стояло аж чотири сторічні ліжка, завжди охайно заслані новенькими вкривалами, а у залі стояв ще й напіврозвалений диван. Два непрацюючих лампових телевізори, один працюючий. На кухні стояло аж два холодильники, один з яких теж не працював і використовувався як шафа. Безліч ганчірок. Крім того, на хаті теж стояли цілі шухляди невідомо чим заповнені, але розлучатися з усім цим "скарбом" бабуся на відріз відмовлялася! Розмови про те, щоб навести там лад точилися вже давно. Старенька лише сказала, що доки вона жива, щоб не сміли нічого чіпати! На тому й закінчили.
   - Галю, ти дуже не хвилюйся, - спокійно, але вперто стояла на своєму бабуся, - що ти із собою братимеш? А головне, навіщо? Ліжка у мене є. білизна до них теж. Посуд? Так у мене його на всіх вистачить, назбирала за своє життя... Ще й у спадок вам перейде! Хіба що одяг який, та взуття?
   - А хлопцю, він як же? Йому ж вчитися десь треба? У нього теж речей багато. Що з цим робити? А тут залишатися... Я не можу більше. Ви ж самі бачите що робиться.
   - Бачу, бачу, доню, не хвилюйся. Все я розумію. Ти ось тільки мені скажи, ти ж говорила, що потихеньку переїхати до мене хочеш? Говорила? Так, казала. А як же ти потихеньку переїдеш із великими речами? Хто їх нестиме? Онучок? Так він сам, он, подивись, ледь ноги пересуває. Сусіди? Так вони одразу плітки такі рознесуть, що й жити не захочеться!
   Мати не знала що й сказати. Так і сиділа мовчки, по-дитячи понуривши голову. Дійсно, бабуся мала рацію, сусіди такі язикаті, що пальця у рот не клади, відкусять по саме плече! До того ж Дмитро не міг зрозуміти, навіщо взагалі переїздити? Батько? Так він же по тверезому, напевне сам жалкуватиме, що таке накоїв. Хоча, звісно, якщо він вже здійняв руку на матір... цього хлопець зрозуміти не міг і не хотів. Винним в усьому він відчував себе і тільки себе. Кляв себе за свою м`якість та слабкість, за те, що не може дати відсіч виродкам, як ті герої бойовиків, що показують по телебаченню. Це все було йому зрозуміло, хоча й не приємно. Але за що ж бити жінку? Взагалі, хіба ж можна її бити, навіть коли вона у чомусь і винна? НІ, звичайно ні! Саме ці думки полонили зараз усе хлопчаче єство. Він аж дихати частіше й глибше почав, та клятий біль змусив відігнати від себе такі думки. Хлопець знову сидів поряд з жінками і слухав що вони говорять.
   - Так, бабусю, ви праві, - сумно, не підводячи очей, говорила матуся, - ми, мабуть, візьмемо завтра лише одяг та найнеобхідніше. Проте, куди ж подіти худобу? Корову, свиню, курей? Господи, що ж робити? Навіщо таке на мою голову впало?
   Мати гірко плакала, затуливши очі долонями. Бабуся сиділа і не заважала їй, навіть хлопця зупинила щойно той смикнувся у бік матері. Дійсно, тут було над чим поміркувати. Щиро кажучи, хлопчина намагався знайти якийсь вихід із ситуації, та нажаль, на думку нічого не спадало. Тому він лише жалібно дивився на бабусю з німим благанням про допомогу. Так вона мудра, стільки бачила, вона просо мусить знайти вихід. Час плинув, а бабуся лише чекала. Нарешті мати потроху сама почала заспокоюватися.
   - Гаразд, доню, - нарешті продовжила розмову бабуся, - звичайно корови та свині ми забрати не зможемо. Сама знаєш, сарайчик у мене маленький, хіба що курей та козу яку тримати можна. Проте, ти ж можеш від мене ходити, навідувати до себе у дім, одразу ж і за худобою наглянеш і корову подоїш, курей та гусят можна й порізати... якщо вже така твоя воля, хоча навіщо їх одразу різати, коли ти все одно змушена сюди навідуватися?
   - Ні, бабусю! - сумним, але дуже впевнено відповіла мати. - Таке задля мене не прийнятне! Розумієте, я його взагалі бачити не хочу. Я краще знову на роботу влаштуюсь, мене вже давно на ферму знову кличуть, вони там геть-усі валяться, тому робітниці потрібні, як ніколи! А худоба..? Хай як хоче! Я йому вже казала, попереджала про...
   Матуся чомусь різко обірвала себе на півслові, навіть губу закусила. Бабуся кинула на неї різкий погляд, ніби про щось здогадалася, але потім відвернулася, а Дмитрик взагалі не зрозумів що за німий діалог відбувся щойно між жінками. Жінки ще деякий час розмовляли, матуся часто плакала, але вже не так гірко. Дмитро бачив, що вона остаточне прийняла для себе якесь рішення і тепер переконати у чомусь іншому її просто не можливо. Довго сидіти разом з ними він не міг, бо дуже швидко відчув втому. У голові знову почало паморочитися і хлопчина пішов до себе у кімнату. До того ж, завтрашній день обіцяв бути тяжким, та і йти було потрібно далеченько, чи вистачить сили? З такими не дуже радісними думками хлопчина заплющив очі та й заснув під тихеньке гомоніння жінок за дверима.

***

   Ранок видався сонячним. Дмитро солодко потягнувся у ліжку, відчуваючи як солодка втома змінюється таким очікуваним напруженням м`язів. Нарешті біль у тілі трохи вщух. Хоча ребра продовжували боліти, не даючи хлопчині дихати на повні груди, проте гулі на голові майже зникли, а розпухлі губи вже значно поменшали і не боліли. У голові було значно ясніше, ніж у вечорі, нічого не дзвеніло і не пливло перед очима. Насолодившись довгоочікуваним полегшенням, Дмитро обережно сів у ліжку. Навіть посміхнувся, наскільки легко йому це вдалося. Ще й у голові не паморочилося. Спробував стати на ноги. Вдалося, і цього разу, вже майже безболісно. Більше того, тільки встав, як відчув нестримне бажання ходити, рухатися. Саме тіло потребувало від нього руху, бо так можна і зовсім усі боки собі відлежати! Сам вдягнувся. От тільки нахилятися, і, потім підводитися було дуже боляче. Зламанні ребра ще нагадували про себе, тому хлопчина вирішив не поспішати. Обережно, самотужки пройшовся по всіх кімнатах, ніби перевіряючи чи все на своїх місцях. На справді ж, йому лише хотілося походити на самоті, сказати "До побачення" усім речам. Ні, кудись переїздити йому не хотілося, навіть до своєї любимої бабусі. Він звик до думки, що його дім - його фортеця, хоч би що там не було. До того ж, тут він виріс. Тепер же його змушували тікати, навіть із власної фортеці. Важко зітхнувши хлопчина одразу зморщився від болю і попрямував до кухні, де вже шуміли жінки.
   - Доню, - тихим голосом питалася бабуся, - сніданок вже готовий? Коли Дмитрика будемо будити?
   - Так, бабусю, сніданок вже майже готовий, а ось хлопця давайте трохи згодом збудемо. Нехай ще поспить. Сьогодні для нього буде дуже важкий день.
   - Доброго ранку всім! - бадьоро привітався Дмитрик. - Ні, не треба мене будити. Я вже готовий. Скоро будемо йти?
   Він лише посміхнувся, коли здивовані жінки одночасно перевели на нього вражені погляди. На запитання про самопочуття лише відмахнувся, мовляв до весілля все загоїться, попросив собі їжі і спитався про те, які речі має взяти.
   Швидкий сніданок, ще швидші збори. Виявилося, що мати ще з вечора все зібрала і поклала у торбини, які вже чекали біля дверей. Затримавшись лише для того, щоб присісти на хвилинку, перед дорогою, родина неспішною ходою рушила вулицею до бабусі. Легкі, але такі незручні тюки доводилося неси у руках, бо звалити, навіть таку легку ношу, що складав лише тільки одяг, собі на плечі, Дмитро ще не міг. Проте на свіжому повітрі він почувався ще краще. Хоча бачив, як сором`язливо мати й бабуся озираються навкруги. Згодом вже йому самому почало здаватися, ніби ворожі очі стежать з сусідських вікон за кожним їхнім кроком. Він йшов і озирався довкола. У кожному віконці-бійниці, що суворо визирали над пів-розваленими, сірими від віку огорожами, йому бачилися якісь тіні, ніби хтось, приховуючись стежив за ними. На щастя їм майже ніхто не зустрічався, лише кілька стареньких сусідок, бабусиних знайомих, сиділи у таку ранню пру біля своїх подвір'їв, гріючи на весняному сонці свої кісточки, милуючись його світлу, світу весняних звуків, запаху рідної землі. Звичайно, хто-на скільки ще разів їм так випаде можливість милуватися усім цим. От і вбирають все довколишнє у себе: жадібно, ненаситно. Хлопчина це розумів. Звісно, йому було жаль цих стареньких, проте сьогодні... Він добре розумів, що старенькі, пів-сліпі очі бачать значно більше, ніж хотілося б. Сидять, посміхаються привітно вітаються, але вже єхидно питають, куди це у таку рань, та ще й з торбами? Дивляться на Дмитрика, сумно хитають головами. Про те, що вони перекажуть між собою, а ще далі, що пліткуватимуть думати не хотілося зовсім. Нажаль, язики у них були без кісток, як вже не раз переконувався хлопчина. Мати теж це розуміла, тому страх у очах вже посилився. Кожного разу вона перелякано озиралася то на хлопця, то на бабусю. Дмитро спокійно дивився їй у очі, намагався посміхнутися, мовляв, мені байдуже, нехай дивляться, а бабуся просто тупила очі у землю й йшла, ніби нічого не помічає.
   На велику радість, усе має свій кінець. От і Дмитро з жінками нарешті дістався бабусиної оселі. Звично скрипнула погано змазана хвіртка, на зустріч вибіг голодний кіт - Мурик. Бабуся, важко дихаючи, відперла вхідні двері і першою увійшла у дім. Кіт кинувся їй прямо у ноги, наввипередки, ледь не вронив стареньку. Потім зайшла матуся, а Дмитро не поспішаючи зайшов у сіни і запер за собою двері. Одразу стало легше. Звичні, відомі ще з самого раннього дитинства запахи, незмінні речі, які стоять нерухомо на своїх місцях. Лише порожніх коробок, та газет, ніби побільшало, а так все як і у дитинстві. Жінки одразу попрямували на кухню, хлопчина ж вирішив зачекати поки що у кімнаті. Коли сів у стареньке крісло, зрозумів, що весь спітнів і втомився. Дихати було важко, у голові знову паморочилося, підступила нудота. Крім того, тільки сів, як почали нити ноги. Вирішив трохи розібрати свої згортки. Обережно, щоб не робити різких рухів поклав одну з торбин на крісло, сам опустився поруч навколішки. Серед білизни йому трапилися банне полотенце, мило й щітка із зубною пастою. Дивлячись на них хлопчина згадав, що за останні дні так і не знайшов часу і можливості, щоб як-слід помитися чи хоча б почистити зуби. Тепер же, коли все, ніби владналося, і час з`явився, і можливості - вирішив виправити свою недбалість.
   Старенький умивальник стояв біля сіней, поруч із кухнею. Над ним висіло, таке ж старе, потемніле від часу дзеркало. Хлопчина підійшов до нього і зазирнув у нього. Звідти на хлопчину дивилося зовсім чуже, вкрите синцями обличчя із спорожнілими очима. Дмитро заплющив очі, намагаючись відігнати марення, проте картини бійки із батьком знову повстали перед ним. Разом з ними прокинулось і сумління. Він почув докір батька: "Ти що, вже на рідного батька руку підняв?" - пролунало, наче вирок, за цим, ніби блискавка, а потім хлопця знову знудило.
   Він стояв розчервонілий, весь палаючий із середини перед стареньким дзеркалом, безсилий подивитися на себе. Його лякало те, що міг там знову побачити. Тепер хлопчина ненавидів себе, вважав останнім зрадником і грішником. Як же він міг підняти руку на рідного батька? Чому його земля досі тримає? Чому не помер ще тоді, коли повертався зі школи? На душі було тяжко, Дмитрик тремтів. Страх і розпач заполонили доки ще дитячу душу. Докір і сумління гризли серце, не залишаючи живого місця. Дмитро стояв перед стареньким дзеркалом із заплющеними очима. Стояв і думав. Думав про те, як же тепер житиме? Чому це трапилося саме з ним і чому Бог не забере його до себе? Та чи взагалі, хотітиме його бачити біля Себе після того що він накоїв? Хлопчина стояв і тремтів, а зовсім поруч дві жінки: одна стара, зі зморщеним, мов віковий папір обличчям і інша, поки ще молода, але із стомленими очима, поралися на кухні, готуючи обід. Пересуджували між собою та тихенько жартували.

лютий - листопад 2008року.

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   168
  
  
  

Оценка: 4.35*5  Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com М.Зайцева "Трое"(Постапокалипсис) Е.Кариди "Черный король"(Любовное фэнтези) В.Коновалов "Чернокнижник-2. Паразит"(ЛитРПГ) Д.Сугралинов "Мета-Игра. Пробуждение"(ЛитРПГ) В.Василенко "Статус D"(ЛитРПГ) А.Ардова "Жена по ошибке"(Любовное фэнтези) А.Минаева "Замуж в другой мир"(Любовное фэнтези) А.Верт "Нет сигнала"(Научная фантастика) В.Соколов "Мажор 3: Милосердие спецназа"(Боевик) О.Обская "Возмутительно желанна, или Соблазн Его Величества"(Любовное фэнтези)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Время.Ветер.Вода" А.Кейн, И.Саган "Дотянуться до престола" Э.Бланк "Атрионка.Сердце хамелеона" Д.Гельфер "Серые будни богов.Синтетические миры"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"