Ковриженко Вячеслав Викторович: другие произведения.

Brute force Гл.1-7

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Ссылки:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Ссылки
Оценка: 2.71*56  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Потраплянець після "Crysis" у світ, схожий на аніме "Isekai no Seikishi Monogatari", але інший. Зовсім інший... Неканон.

  
  
  
  Ілюстрації: http://samlib.ru/img/k/kowizhenko_w_w/bruteforce/index.shtml
  
  
  Увага! Текст буде переписуватися.
  
  
  Глава 1. Qui non lateat? (Хто не заховався?)
  
  Твою ж дивізію! Я думав, що в космосі цих молюсків не буде а вони, виродки, прямо за мною полізли. І літають же, падлюки, так нахабно, наче у себе вдома! Тепер доводиться стрибати поміж усього того мотлоху, що їхній пилосос затягнув разом зі мною в космос, намагаючись не потрапити під приціл.
  Вжух! Три леза молекулярної гостроти перетворюють чергового ворога на 'суші'. Раптом тіло цефа під дружнім вогнем його товаришів розлітається градом замороженого м'яса. Тільки мене там уже немає. У вакуумі звуки не передаються, але програма відтворює акустичну картину усього, що відбувається у радіусі сорока метрів. В тому числі місцезнаходження моїх наступних жертв. От тільки мені до них уже немає ніякого діла - прямо по курсу у мене майже немає сміття, від якого можна було б відштовхнутися. аби скоригувати свій політ і вчепитися за шкільний автобус доводиться пожертвувати автоматом, - все одно він мені уже не знадобиться. Уся людська зброя виявилася абсолютно непристосованою для роботи у відкритому космосі, а от заздалегідь підготовлений до цього костюм давав серйозні шанси спокійно для мене закінчити цю історію. Наприклад, висувні леза, наче у Росомахи - вони були моїм першим апгрейдом, і за увесь час пригод майже не змінилися, не раз рятуючи мені життя. Звісно я можу легко змінити свою форму, відростити собі ще пару кінцівок, замінити руки на клешні, як це робив Прототип - сумнозвісний Алекс Мерсер! Але на це потрібен час, а я люблю завжди бути готовим до несподіванок. Я з самого початку поступово модифікував НК, тобто нанокостюм, пристосовуючи його до найрізноманітніших умов. І космос для нього був одним із найсерйозніших випробувань - все ж він не повноцінний скафандр.
  А генератор просторових аномалій, на якому нещодавно сидів Альфа-цеф, уже вийшов на режим і тепер у якихось кількох сотнях кілометрів від мене розгорталася величезна дірка-портал. Добре, що я встиг перекачати собі документацію по ньому. Звісно розібратися у файлах цефів буде складно, але скоро у мене для цього буде вдосталь часу. Уже зараз видно, як крізь портал просовуються щупальця величезного корабля. От тільки я дуже сумніваюся, що цефи стали б будувати свій корабель у вигляді креветки. Дуже знайомої-такої креветки. Їх ще називали Пожинателями. Хех, невже теж кроссовер? Навіть знати не хочу, наскільки велика ця штука - буду сподіватися, що одного-єдиного залпу 'Архангела' виявиться достатньо.
  Так, відгук від супутника є і залишається лише зламати бортові системи 'Архангела'. За інших обставин мені б знадобилося кільканадцять годин кропіткої роботи, але не зараз, і не для Нас!
  'Підключилися. Бажаєте перехопити контроль: Так/ні?'
  Обираю 'Так' і чекаю, доки програми завершать свою роботу, даючи мені абсолютний доступ до усіх секретів цієї чудо-гармати. В моїх архівах знаходяться кілька версій операційних систем для таких супутників, і мені достатньо просто перевстановити одну із них, а не підбиратися код. Це ще у 'Windows 98' була така біда - замість вводити пароль користувача, достатньо увійти в систему в безпечному режимі, вимкнути перевірку пароля, а потім роби, що хочеш! Ідіотизм, чи не так?
  А тепер залишається вибрати найкращий ракурс, увімкнути пряму трансляцію, натиснути кнопку і насолоджуватися унікальним видовищем, за яке будь-який оператор готовий віддати свою камеру та навіть деякі частини тіла! Ага, зараз! Що таке 'Архангел'? По своїй суті це величезний лазер із ядерною накачкою. Одноразовий пристрій, але якщо він спрацює - дістанеться усім. А якщо такий супутник не один? Зараз під моїм контролем знаходяться чотири із шістнадцяти запланованих гармат. Виставивши затримку на одночасну активацію супутників я вимкнув усі свої системи. Яким би досконалим у мене не був захист - відчуття від ЕМІ нікуди не зникли. Це ніби тобі уздовж хребта повтикали десяток електрошокерів. Бр-р-р!
  Бу-у-у-ум! Велетенське полярне сяйво на мить охопило мішень, і після кількох секунд сліпоти сенсори показали величезну, прострелену наскрізь мертву тушу корабля. Добре, що ударна хвиля до мене не докотилася, а то летів би я зараз... Перечікую, доки після електромагнітного імпульсу системи відновлять свою роботу, і зі спокійною совістю передаю на Землю:
  - Ворог нейтралізований. Приступаємо до плану А. Забирайте мене, хлопці!
  - Прийняв-прийняв! - почувся у відповідь писклявий голос.
  Що, не схожий на канонічного героя-одинака? Ну так вибачайте - це реальне життя, а не відеогра! І Хом'як із Жабою тут не просто недоліки, а життєво необхідні риси характеру. Цефалоподи відчули їх на собі ще в перший тиждень мого перебування на борту їхнього корабля. Я викрав прямо з їхніх ангарів цілого Воїна (озброєний літальний апарат розміром з авіаносець), куди влізло чимало цінних і корисних речей. В тому числі й технологія вирощування Труперів - штурмових роботів цефів. Це була моя гордість: персональна кишенькова армія, підвладна лише мені, абсолютно вірна й невимоглива. Звісно у моєму виконанні вони уже не мали того озброєння, що й в оригіналі, і втратили можливість літати, але як бійці ближнього бою та робочі юніти - вони були безцінні. Звісно у мене були й озброєні екземпляри, але вони були радше охороною, а не повноцінними солдатами.
  О, а ось і мій Воїн підлітає. Великий і неповороткий на перший погляд, він довгі роки вірно служив мені домом на колесах. Хоча останнім часом навіть його величезних трюмів для нашої ватаги стало замало, я не збираюся міняти його на будь-що інше. Що, сумував без мене? А чим займався ці кілька днів? Слонів по Індії ганяв? Ну нічого, тепер будемо літати багато й далеко. Ні-ні, в атмосферу повернемося ще не скоро. Заспокоївся? От і добре. А зараз - курс на наш новий трофей! І мене підбери по дорозі!
  Ох, як же довго я чекав цього моменту! Хом'як і Жаба вже радісно потирають свої лапки, розглядаючи ласий шматочок інопланетних технологій. І хоч раніше я не зміг приватизувати перший корабель цефів та підкорити їхню підземну базу, та до цієї акції я готувався цілих двадцять років. Я врахував усе, що було в моїх силах. Я привів сюди усю свою армаду і готовий дати відсіч не тільки прибульцям, а й самому людству! І цього разу я отримаю свій трофей, чого б це мені не коштувало. Скільки моїх знайомих віддали свої життя за те, щоб я сюди дістався... Навіть самому довелося померти, і не раз. Але тепер усе це не має жодного...
  Твою ж дивізію! А це ще що за Хепі-Енд?! Такого в каноні не було! Яка скотина увімкнула портал на реверс?! Твою ж дивізію! Воїн, витягуй мене швидше! А-а-а-а-а!!!
  
  ***
  
  Портал призову спрацював майже так, як і було описано в древніх рукописах. От тільки там не було описано, яка в результаті переміщення виникає віддача для усіх учасників ритуалу. Більшість із тих, хто знаходився поруч біля виру світів, просто випарувалися а всіх інших розірвало ударною хвилею. Втім, у двохсотметровій підземній каверні, яка утворилася на місці ритуального залу, залишився один вцілілий. Чорнявий хлопець років шістнадцяти, худий як тріска, вдягнутий у звичайні туристичні бриджі, футболку та шиповані футбольні кеди. Щойно ритуал завершився, з-під завалів з'явилися рятувальники і поспішили забрати хлопця із приміщення, яке могло в будь-який момент обвалитися. Але до тями його приводити ніхто не збирався. Накачавши невдаху дурманом, люди в масках повели його до свого ватажка. Від інших цей чоловік відрізнявся лише масивнішою статурою. Діставши з рукава медальйон із кристалом, він одягнув його на шию хлопця й кивнув помічникам, щоб тягли гостя за ним до транспорту. Прийнявши усіх пасажирів повітряний човен легко здійнявся у повітря й швидко полетів над морем у бік заходу сонця. Скоро древні руїни залишилися далеко позаду, а внизу пропливали численні острівки та скелі, розкидані морем. Минула година, друга, хлопець все ще не отямився.
  Нарешті попереду з'явився великий острів, оминати який човен навіть не збирався, а заклавши крутий віраж, стрімко пірнув у високі крони дерев, під якими розташувався тимчасовий табір. Таємний орден готувався до бойової операції - це було зрозуміло будь-якій, навіть дуже далекій від воєнної справи людині. Літаючі баржі розвантажували величезні, метрів шість у діаметрі, сіруваті кулі, біля яких на землі складалися не менших розмірів мечі, сокири, та інша зброя. Незрозуміло тільки було, хто ж нею має користуватися.
  Закінчивши свою роботу, баржі одразу ж здійнялися у повітря, а люди почали займати свої місця.
  - Скільки у нас буде часу? - запитав один із безликих у ватажка.
  - Небагато. Препарат буде діяти лише добу.
  - Так мало? Ми навіть не знаємо, чи зможе він керувати...
  - Зможе. Інакше б він не потрапив у портал.
  - Що з ним робити після операції?
  - Покажеш йому об'єкт, і одразу ж вирушайте на місце старту. Все, усі на позиції! Пора починати виставу.
  Перед тим, як зайняти своє місце, Безликий ще кілька секунд дивився на те, як двоє рядових тягнуть хлопця кудись в хащі лісу. Простеживши за ними Безликий приклав обидві руки до темної плями із гербом імперії на своїй кулі й впевнено проник всередину. Галявина спорожніла і ще довгих півгодини ніщо не порушувало нічну тишу, аж поки величезний силует не затулив місячне сяйво, зануривши половину острову в пітьму.
  Раптом хлопець прийшов до тями й підірвався на ноги, дико озираючись довкола. В лісі було тихо, однак краєм вуха було чутно якийсь гамір. Пішовши на звук, він невдовзі вийшов на узлісся й побачив, як великі людиноподібні фігури руйнують поселення. Хлопець бачив, як струмінь полум'я пройшовся по групі людей на вулиці, як велетень одним ударом меча зрівняв будинок із землею. Він дивився, слухав, і усе це назавжди відбивалося в його мозку, викликаючи страх і ненависть. Даруючи йому спогади, викорінити які він тепер не зможе ніколи. І зайнятий спогляданням, він не помітив, як із його скуйовдженого й залиплого волосся йому за пазуху випала маленька шестикутна лусочка й одразу ж прилипла до шкіри, поволі всотуючись в неї.
  
  ***
  
  На церемонію злетілася мало не вся аристократія континенту. Королі й королеви, вожді кланів та ватажки орденів. Тут були усі, хто мав хоч якесь відношення до великої політики. Всі чекали лише прибуття принцеси Лашури. Після коронації саме на її плечі ляже турбота про союз королівств. Водночас із коронацією їй буде передана стародавня реліквія - залишки одного із перших та наймогутніших небесних лицарів. В сумі ці дві події поставили на вуха усі служби безпеки усіх більш-менш серйозних державних утворень. Охорону поставили скрізь, де тільки можна було: на підходах до острову, на будь-якому узвишші, серед натовпу, в приміщеннях, біля перших осіб та скрізь-скрізь-скрізь... Зараз острів більше нагадував пасіку, над вуликами-кораблями якої постійно мелькали небесні лицарі - могутні старовинні механізми, на яких трималася влада усіх країн.
  - Бджола-Пау, доповідайте про ситуацію. - почувся в кабіні голос оператора.
  - Простір чистий, продовжую патрулювання. - відповіла пілот чорно-жовтого лицаря, закладаючи черговий віраж.
  - Азо, може вже досить? - раптом зовсім не по-уставному запитала оператор. - Ти колись долітаєшся до того, що у тебе генератори здохнуть.
  - Не здохнуть. Я свою бджілку знаю краще за механіків.
  - Тоді ось вам наказ, Бджола-Пау: завершуйте обліт і повертайтеся в ангар. До початку церемонії все одно не дотягнеш.
  - Зрозуміла. - буркнула пілот, закривши канал і додала подумки: - Вискочка!
  Скинувши висоту, небесний лицар пройшов у якихось тридцяти метрах над водою, востаннє обвівши поглядом площу для церемоній. І яким би вправним і досвідченим не була пілот, вона не могла помітили кількох людей, які ховалися в тіні древніх руїн, надійно приховані контрастом зі сліпуче-білими каменями. Семеро осіб у масках прекрасно знали особливості цих бойових машин, тому й були впевнені у власній безпеці.
  Нарешті все було готово і церемонія розпочалася. Заграли фанфари, в повітря здійнялися десяток лицарів, взявши арену в кільце, а до місця дійства підлетів човен, ззовні схожий на венеціанську гондолу, тільки значно більшу й вишукану. Звідти, у супроводі своїх охоронців вийшла головна винуватиця дійства: юна дівчинка, ще майже дитина, яка скоро стане королевою Імперії Шатерей - одного із найбільших державних утворень на континенті.
  - Зовсім дитина. Невже вона може бути настільки небезпечна?
  - Зовнішність оманлива. Ти подивися на рядових жителів її імперії. - Безликий у масці вказав на численні купки людей на схилах найближчого пагорба. - Для неї це звичайна річ. Такої долі ти хочеш для усіх інших народів? Багата держава не та, у якої багатий король, а та - в якої немає бідних.
  - Це мені знайоме. - буркнув єдиний із присутніх, хто не носив маску, а кутався у безформний балахон.
  Пройшовши крізь коридор між двома великими групами аристократії, принцеса підійшла до священика, який почав зачитувати промову і в кінці поклав корону на голову дівчинці та вручив посох правителя, зменшений спеціально для неї до розмірів жезла. Лицарі віддали честь, над ареною прокотилася луна вигуків, а в повітря злетіли численні ілюзії птахів, кораблів та інших лицарів. З цього моменту вона ставала королевою і кожне її слово тепер було законом для будь-якого жителя королівства. Однак звеличування королеви продовжувалося не довго, і одразу ж після кульмінації, її підібрав човен, який у супроводі одразу чотирьох лицарів швидко доправив пасажирку на її острів. Щойно церемонія завершилася, така ж участь очікувала і інших аристократів, але поки повітряні сили між собою вирішували кого і в якому порядку вивозити першими, вищезгадані особи вирішили трохи поспілкуватися між собою і казус було вирішено за набагато більший час, проте вже без скандалів.
  - Час іти. - промовив Безликий. - У нас ще багато справ.
  - Добре. Я з вами і тілом, і душею. Так ви кажете?
  - Душею... - почувся збоку дзвінкий дівочий голос. - Твоя душа і так належить нам. Ти просто ще цього не відчув.
  Розвернувшись, невідомі зникли в темряві древніх підземних коридорів.
  
  ***
  
  Вечір видався доволі теплим, на відміну від усієї попередньої декади (десять днів). Новоспечена королева саме здійснювала обхід небесного острову, який з цього дня офіційно належав їй. Вона уже вважала себе дорослою, однак дитячий інтерес все же не давав їй сидіти спокійно. І якщо до цього їй доводилося більшість часу проводити у власних покоях під охороною цілої купи солдат, то тепер усі вони просто зобов'язані були самі за нею бігати. А бігати доводилося часто і багато. Ось і зараз, обговорюючи дійсно серйозні питання, вона не втрачала можливості зазирнути в кожен куточок острова. СВОГО острова, і їй дуже подобалося навіть те, як це звучить. Ім'я "Лашура" вже стало справжнім прізвиськом для всіх людей в королівстві, які були готові вдавитися за копійку. Лашура Ерс була відома своїм скупердяйством та умінням досуха витягнути зі свого опонента усі його гроші. Втім, ніхто в здоровому глузді в радіусі прямої видимості не ризикнув би таке сказати. Однак інформація має властивість просочуватися, тому тепер будь-яка згадка про нестачу грошей викликала в колишньої принцеси черговий спалах хазяйновитості. Це було щастя для всієї імперії, і біда для придворних, які й раніше потерпали від таких припадків, а тепер узагалі мусили дбайливо обдумувати кожну свою фразу і дію.
  Обійшовши усю поверхню острову, дівчинка відправилася на екскурсію у його внутрішні приміщення, паралельно не припиняючи обговорювати зі своїм найближчим оточенням сьогоднішню церемонію.
  - Ваша Величність, а Вам не здалося, що на церемонію зібралося надто багато простого люду?
  - Тебе щось тривожить, Кайя? - Лашура повернулася до своєї провідниці, рудоволосої дівчини років сімнадцяти із мечем на поясі.
  - Там на схилі гори я бачила багато простолюдинів, але коли ми відлітали, біля острову не було жодної баржі. Навіть морських човнів там було замало, щоб вмістити в собі таку кількість людей.
  - Натякаєш, що хтось хоче зіпсувати мені авторитет? Після того, як в народі стали ходити чутки про мою надмірну хазяйновитість... - на цих словах усі присутні помітно напружилися, - мені навряд чи щось може серйозно зашкодити.
  - Але якщо так продовжуватиметься і далі, то це рано чи пізно може вилитися в бунт!
  - Ти перебільшуєш. Сама ж сказала, що вивезти з острова таку кількість простолюдинів рибалки не змогли б, барж там не було, значить усю цю виставу затіяв хтось із власним островом, або як мінімум кораблем. І розбиратися із такими 'друзями' повинні відповідні служби. Але ти правильно підмітила - треба простежити за тими, хто спробує зіграти на цій виставі. Так, тут ми вже були... О, ми ж іще на той брухт не подивилися! Де тут трюм?
  - Ваша Величність, Древній лицар зараз зберігається в головній залі. Перевозити його в трюмі було б святотатством, тим більше у присутності...
  - Знаю-знаю: у присутності церкви варто тримати язик за зубами і тричі подумати перед тим, як все одно промовчати. Ну показуй цього первісного лицаря.
  - Прошу за мною. - з поклоном Кайя пройшла вперед і повела королеву назад на поверхню острова.
  Древній лицар виявився кістяком великої, навіть у порівнянні із небесними лицарями, бойової машини. Одразу ж кидалися в очі непропорційно довгі верхні кінцівки, які лише умовно можна було назвати руками. Судячи із подряпин на підлозі, він мав би важити втричі більше за нормального лицаря, от тільки навряд чи хтось із людей наважиться пілотувати такого монстра. Кожен пілот, сідаючи в лицаря, змушений терпіти величезне навантаження, через що середня тривалість навіть спокійного польоту не перевищує півгодини. Час же активних дій ніколи не перевищував десяти хвилин. Але навіть такого короткого проміжку часу було достатньо, аби схилити чашу перемоги на свій бік. Що ж мало відбуватися під час роботи цього чудовиська - важко було навіть уявити.
  Раптом по всьому острову розлетівся звук сирени.
  - Що? Невже напад? - одразу ж оживилася Кайя, скидаючи з себе накидку королівської гвардії, щоб та не сковувала рухи.
  - Цього слід було очікувати. Орден і так дав нам забагато часу, щоб підготуватися.
  - Пробачте, Ваша Величність, але Вам доведеться пройти в укриття. - одразу ж звернулася до королеви леді Майя - няня юної правительки.
  - Знаю-знаю. Зараз піду. Будь обережна, Кайя. Ти у нас зараз єдина лицар.
  - Неодмінно, Ваша Величність. - вклонилася королеві Кайя, і чимдуж кинулася до свого лицаря.
  Ангар, що призначався для цих потужних машин, сильно відрізнявся від будь-якого іншого технічного приміщення перш за все своєю чистотою. Тут все завжди повинно бути готовим до прийому високих гостей. Та й негоже тримати головну силу королівства у якомусь гаражі або трюмі. Скидаючи на ходу зайвий одяг, Кайя вибігла на галерею, що підковою оперізувала гнізда небесних лицарів і з розгону стрибнула в єдиний наявний тут кокон лицаря. Той миттю упізнав свою імпульсивну хазяйку і слухняно увібрав її в себе. Минуло секунд десять, поки по поверхні яйця пробігли брижі. Щось велике ворушилося всередині, ніби намагаючись пробити еластичну стінку. Нарешті велетню це вдалося і, долаючи опір прорваної плівки назовні з перекатом вивалився сам небесний лицар. Саме ця десятиметрова істота була зараз єдиним захистом королеви перед невідомою загрозою.
  Підхопивши із піраміди поруч меч, Кайя випустила зі стегон робота довгі пушисті хвости глайдерів і єдиним рухом відштовхнулася від підлоги, вилетівши прямо у відкритий люк. Надворі було темно, і тут навіть Небесний лицар не мав перевагу над звичайними людьми, однак майже одразу острів вилетів з-під хмари і місячне сяйво освітило поле битви, показавши ворога. Білий небесний лицар наздоганяв острів знизу, швидко скорочуючи дистанцію. Часу було мало, тому Кайя вирішила спочатку зайнятися одним, поки гармати відволікають другого. Білий лицар на перший погляд здавався не таким серйозним суперником, щоб одразу ж вступати у бій: досвідчені пілоти не рвуть ногами землю під час приземлення. Спустившись перед ним, щоб відрізати йому шлях до палацу, Кайя по всіх правилах дуелі поставила меч перед собою і на увесь острів розлетівся її, дубльований лицарем голос:
  - Ти нападаєш на королеву Лашуру із імперії Шатерей. Назви себе.
  - Діалог неможливий. - почувся монотонний голос без будь-яких інтонацій, і лицар рвонув вперед, порушуючи усі правила ведення бою.
  - Ах ти ж... - тільки й встигнула вимовити Кайя, як перший же удар виніс її за край острову й вона полетіла вниз.
  Нічим не виразний, окрім свого хвоста небесний лицар виявився надто дужим і швидким. Знову випустивши глайдери, Кайя вдруге набрала висоту і з жахом побачила, що ворог уже біля самого палацу. Розуміючи, що грати за правилами цей боєць не збирається, вона зробила те, на що раніше ніколи б не наважилася - напала на нього ззаду. Дівчина дуже довго відпрацьовувала цей прийом і була впевнена, що захиститися він не зможе. Вклавши у свій удар всю свою швидкість та силу лицаря, вона нанесла один єдиний удар згори донизу, який мав би розрубати Білого навпіл. Вже на останньому десятку метрів стало зрозуміло, що ухилитися він не встигне. Однак замість того, щоб бути знищеним, Білий фактично вивернув руку собі за спину, заблокувавши удар, і водночас його хвіст підсік їй ноги. Врятувало Кайю лише те, що вона не стала прибирати хвости і замість падіння на землю, просто відштовхнулася подалі, уникнувши такого близького контрудару. Вже знаючи, чого від нього можна очікувати, Кайя робила удар і одразу ж відступала, вивчаючи оборону Білого. Схоже пілот непоганий боєць, але у лицаря сів вперше. І він швидко вчиться! Кайя розуміла, що бій треба швидко закінчувати, доки він не вивчив її прийоми. Пілот не жаліє ні себе, ні свого лицаря, швидко виробляючи ресурс. На що він сподівається? Кайя могла б просто виснажити його, і потім взяти тепленьким, якби не... Часу на роздуми Білий їй не дав. Неначе прочитавши її думки, він кинувся вперед, з кожним ударом відкидаючи Кайю все далі від палацу.
  А в цей час у головній залі королева спостерігала через вікно за двобоєм велетнів.
  - Ваша Величність! Що Ви тут робите?! - підбіг до неї молодий чоловік у рясі церковника.
  - О, лорд Улайт, вирішили подивитися на дуель?
  - Це не дуель. - пояснив отець, намагаючись віддихатися. - Їх двоє!
  - Що?
  Але пояснення були вже зайві. Вхідні ворота пробив меч, а слідом за ним у зал ввалився другий нападник. Високий і широкоплечий, він був зафарбований у синій колір - імовірно щоб приховати своє справжнє забарвлення, а навісні елементи броні спотворювали статуру, не дозволяючи його ідентифікувати. Цей лицар був озброєний більш стандартно: щит та меч. Такий легко міг би просто розвалити увесь палац, але йому щось знадобилося саме тут, і королева уже здогадалася, за чим він прийшов. Точніше - за ким.
  Та не встиг він підійти на відстань удару, як на нього ззаду накинувся ще один велетень. Майже безбарвний, прикритий вирізаними із контейнерів шматками металу, він виглядав жалюгідною пародією на небесного лицаря, але це було дуже оманливе враження. Навіть у такому вигляді він був небезпечний для Синього, повністю руйнуючи його плани. Охопивши його руками, він на мить затримав ворога, давши можливість королеві зі свитою покинути приміщення. Швидко отямившись Синій зумів скинути із себе захисника і після кількох ударів той залишився лежати в залі під важкою тушею реліктового лицаря. Так і не знайшовши своєї цілі, Синій спробував вийти надвір, але не встиг зробити і кроку, як в залі щось загуркотіло, а наплічник Синього розлетівся на друзки. Зрозумівши, що навіть лежачий суперник може бути загрозою, він поспішив покинути приміщення, поки його не упізнали без прикриття.
  Помітивши, як із палацу вибігає ще один лицар, Кайя нарешті додумала свою здогадку - це був лише відволікаючий маневр. Ледве вона відволіклася, як черговий удар Білого змусив її відступити ще далі. Другий ворог утік, але Білий відступати не збирався.
  - Потрібна допомога? - почувся від палацу знайомий голос.
  - Ханлі! Що ти робиш в моєму лицарі?! - розлетівся на увесь парк роздратований рик червоного лицаря, в якому можна було впізнати голос Кайї.
  - Королеву захищала. Що робимо з цим?
  - Обережно! В нього хвіст справжній а не декоративний!
  - Зна... Ой!
  Зайняті розмовою, дівчата не встигли зреагувати на стрімкий рух Білого. Залишаючи за собою вирви і підкидаючи землю в повітря, ворог кинувся на Ханлі, одним махом відрубавши їй руку, в якій та тримала таку ефективну в ближньому бою мортиру, і водночас наніс потужний удар хвостом в груди лицаря, де сиділа його пілот. Але недосконала система запалювання спрацювала із запізненням і постріл відбувся вже тоді, коли її рука падала. Втім, навіть такий некерований снаряд наніс Білому більше шкоди, ніж Кайя за увесь час бою, роздробивши тому праву руку.
  Зрозумівши, що більше такого шансу може й не бути, Кайя скористалася моментом і кинулася на нього. І цього разу її удар, який мав би закінчити цей бій ще до його початку, все ж досягнув своєї мети, розрубивши голову Білого й увійшовши в його тіло до самої ключиці. Але це була піррова перемога: генератори на кінцівках та за плечима ворога раптом надривно загуділи, проганяючи крізь себе величезні об'єми ефіру, що повітря навколо них аж почало світитися від накопиченої енергії. Покриваючись чорними плямами відмерлої плоті й нагару, не в змозі витримати такий катастрофічний режим роботи, Білий лицар різко крутнувся на місці, і ногою наніс сильний удар нижче кабіни, ламаючи Кайї хребет. Крок, і черговий розмашистий удар поціляє їй в голову, а фінальний удар коліном остаточно обезглавив червоного лицаря,
  Бій закінчився поразкою усіх трьох, але Білий про це не знав і продовжував шкутильгати до палацу, втрачаючи по дорозі шматки тіла. Не дійшовши буквально кілька метрів до одного із балконів, цей монстр закляк і по інерції завалився на нього грудьми. Покрита численними виразками оболонка кабіни не витримала такого знущання й прорвалася, заливши увесь балкон стрімким потоком прозорої рідини, що виніс разом із собою й тіло пілота, який не збирався здаватися до самого кінця. Ледве піднявшись на ноги, худий як тріска хлопець витягнув з-за поясу кривий ніж і пішов туди, де могла знаходитися його ціль.
  
  ***
  
  Я не можу в це повірити! Ні, не так: я в це НЕ-ВІ-РЮ! Невже я став кроссовером?! Я завжди думав, що не з моєю вдачею сподіватися на щасливе закінчення своїх пригод, а тут - такий подарунок долі! І тепер я нарешті зможу спокійно зайнятися дослідженням нового для мене світу, і самовдосконаленням! А якщо набридне - я уже знаю спосіб його покинути. Втім, до цього мені ще дуже далеко. З іншого боку: я втратив усі свої досягнення, свою армію, свого милого Воїна! Вже за одне це хотілося вбивати. Але якщо це альтернатива остаточній смерті, то я ще відбувся легким переляком.
  Не знаю, у який всесвіт я потрапив, однак мені тут уже майже подобається. Майже - бо система мір виявилася доволі незвичною: кожен рік складається з чотирьох сезонів, у сезоні три місяці, місяць ділиться на три декади по десять днів кожна. Ця та багато інших мілких незручностей в сумі викликали роздратування, яке я не зміг подолати і досі.
  Знаєте, в своєму першому житті я був любителем відеоігор та деяких мультиків, тому коли потрапив у всесвіт гри Crysis - почував себе доволі комфортно. Ну а що ще потрібно потраплянцю, окрім знаючого товариша та пригод? Хоча ні, щодо товариша я трохи прибрехав. Звісно ж у мене з моїми партнерами іноді виникали конфлікти, через що добра їх половина здихала в муках, а інша половина - божеволіли, навіть коли я себе ніяк не проявляв. Траплялося і так, що мене намагалися одягнути на дітей, але тоді я ще знав слово 'мораль', і з ними у мене розмова була коротка: системна помилка, синхронізація із оператором неможлива. Я вибирав собі в носії лише тих, хто цього дійсно заслуговував, однак навіть із моєю допомогою їхнє життя закінчувалося після першого ж серйозного випробування. От і доводилося брати контроль на себе і прикидатися людиною, доки не доберуся до бази. Що, я ще не назвався? Тоді приємно познайомитися, я - високотехнологічний нанокостюм, який за примхою долі отримав власну свідомість і постійно змушений розгрібати усе те, що накоїли його непутящі творці. Я - Пророк!
  Спогадів про минуле життя у мене було обмаль, і більшість із них стосувалися саме світу цієї популярної гри. Навіть імені свого згадати не вдалося, як і останні хвилини свого життя Там.
  З самого моменту моєї активації я зрозумів, що доля у мене буде дуже весела, а тому намагався заздалегідь підготуватися до майбутніх пригод. Вже потім, коли я зламав архіви Джека Харгріва, я дізнався про справжню природу костюмів, та історію їх появи у людей. Ні, звісно я ще під час проходження другої гри знав, що це ніякий не костюм, але деталі створення цього унікального артефакту разюче відрізнялися від офіційної версії. Вже отямившись я зрозумів, що визначення 'костюм' до цієї системи абсолютно не підходить, і використовується лише для прикриття. Насправді ж від людей тут був доданий тільки екзоскелет та деякі електронні системи - все інше з самого початку вирощувалося прямо з людського тіла, після чого вирізалося і пересаджувалося солдатам. Тобто костюм займав увесь об'єм організму носія, дублюючи, укріплюючи та заміщаючи собою його тканини. Іншими словами - на початковому етапі розмноження наноботів потрібно багато органіки та інших супутніх матеріалів, які бралися із тіла піддослідного або навколишнього середовища. Про гуманність таких експериментів говорити не доводиться, але тільки в такому випадку його анатомія більш-менш відповідала людській. Лаборанти з легкої руки керівництва стали називати нас CryNet - Павутина Страждань - через те, що пацієнти під час проростання структур кричали і швидко божеволіли від постійного болю, а приспати їх уже не давали самі наноботи. Судячи з усього я і був одним із таких піддослідних, нервова система якого на глибинних рівнях виявилася заміщена мною і продовжила своє існування навіть після повного розчленування його органічного тіла. В подальшому я лише підключався до носія, не переміщаючись безпосередньо в органіку, що дозволяло багаторазове підсаджування до мене все нових і нових клієнтів.
  CryNet, це своєрідний дублікат нервової системи людини, утворений із наноботів. Саме він і лежить в основі нанокостюма, виступаючи сполучною ланкою між тілом та механізмом. Без неї нанокостюм нічим не відрізняється від колоніального організму, і саме з неї розпочинається його вирощування.
  Сам CryNet складався із кількох штамів наноботів, які виконували відповідні функції: інтелектуальні, конструкційні та вільні. Були ще їхні спеціалізовані різновиди, але вони утворювалися із вільних тільки у разі потреби. Решту тіла складали створені цими ботами конструкції: нервові волокна, штучні м'язи, асемблери, датчики тощо... Я в цій системі опинився в ролі користувача перед монітором. Перші кроки були найскладніші: переробити віртуальну реальність у зручний для себе варіант сприйняття. Добре, що мої сіпання помітив один із програмістів, додумавшись створити власний графічний інтерфейс для штучного інтелекту костюму. І тоді, відсунувши свого штучного помічника на другий план, я зайняв його місце і перейняв контроль на себе.
  Звісно ж існування у вигляді стороннього спостерігача мало свої особливості. Я спочатку не звернув на це уваги, але пізніше до мене дійшла вся глибина мого становища. Хто із вас, граючи у відеоігри, не ганяв свого персонажа по всіх закутках, не докопувався до NPC, не лазив по заборонених територіях? Це в перший раз ти більш-менш дотримуєшся сюжету, а потім тобі стає нудно, і починається екстрим. А чи виживе мій герой, якщо зістрибнути з он-того даху? Ой, який гарний монстр у клітці, дай-но вилізу нагору - подивлюся, все одно охоронці не реагують! А якщо я встановлю пастки перед караваном, і потім підберу хабар - мене ж не сприймуть за ворога? Віртуальна реальність перетворюється на полігон, де гравець реалізовує свої божевільні задуми. Барнс жартома назвав це синдромом 'гравця-за-монітором'. Ага, це спочатку йому було смішно, доки я всюди вставляв свої репліки! А коли в нас влучив танк, і керування перейшло до мене, командування на повному серйозі збиралося нанести повітряний удар по нашому розташуванню аби, цитую: 'Знищити цього психопата!' Паніка у штабі була зрозуміла. Все ж коли солдат вбиває іншого солдата на полі бою - це одне, але коли він починає бігати з блоком НУРС в руках, та ще й якось стріляти з нього... Потім була танкова гармата та політ на пузі у ворожого гелікоптера. Я навіть спробував повторити подвиг барона Мюнхаузена, осідлавши реактивну установку, тільки Барнс прокинувся і відсторонив мене від керування. Списали на контузію. І як би я не намагався, побороти цей ефект мені так і не вдалося. Тільки потрапивши в якусь нову, невідому ситуацію, в мені вмикалася обережність. Та щойно я пристосовувався - витівки продовжувалися. І коли в ефірі лунає фраза 'цей псих', то на увазі мають зовсім не Сайкса, із однойменним позивним. І це на майже незаселеному острові! Про Нью-Йорк краще взагалі промовчу. На те, щоб навчитися стримуватися, мені знадобилося кілька років! Але все це було вже потім, а зараз - повертаємося до самого початку історії.
  Одразу ж виявилися деякі відхилення від оригіналу. Наприклад функція 'максимум швидкості' або 'форсаж', як я її називав, не робила з мене надзвукового супермена, а лише прискорювала реакцію. А індикатор, який у грі показував залишок енергії, насправді вказував час, необхідний організму бійця для повторного застосування тієї чи іншої властивості костюму, адже навіть хвилина постійного прискорення просто отруїть тіло продуктами розпаду речовин. І що більше боєць користується костюмом, то більше його тканин відмирають і заміщуються симбіонтом. Серцем костюму були кілька модуль-генераторів, повторити які учені так і не змогли, тому поставили трофейні із археологічних знахідок. Разом із цим виявилися деякі відхилення у моїй психіці, боротьба з якими займала левову частку мого часу в перші місяці тренувань. Я перепробував абсолютно все: медитації, гіпноз, самонавіювання, ламання особистості... Але усі мої спроби мали лише короткочасний ефект, і наступного ж дня все починалося спочатку. Довелося піти на крайнощі й вивчити програмування, написавши кілька блоків для контролю власного емоційного стану. Але оскільки я завжди був тісно пов'язаний зі своїм носієм - саме ці блоки часто зводили їх з розуму. Лише із Барнсом мені вдалося досягти деякого паритету інтересів обох сторін. Саме тоді його вперше назвали психом. Між іншим свій позивний ми отримали лише після того, як я показав йому кілька сцен із гри. Мабуть він був єдиною людиною на Землі, якій я дійсно міг довіряти. Коли я розказав йому свою історію він припустив, що я насправді із майбутнього, а гра була написана за мотивами історичних подій. Втім, проти моєї присутності він нічого не мав, і ми швидко здружилися.
  А щодо мого брутального зовнішнього вигляду, то тут усе залежало від комплекції самого носія та шляху розвитку наноботів. Більшість костюмів знаходили свого господаря вже після другої-третьої, іноді після десятої операції. Але виглядали вони ну дуже убого, і увесь подальший час реабілітації солдати мусили звикати до нових можливостей, бо налаштувати такий костюм під носія було практично неможливо. А чого ж іще очікувати від тупих копій? Я ж вигідно відрізнявся від усіх них не лише своїм крутим дизайном, але й мізками, показуючи своїм носіям все нові й нові свої можливості, аби мене не визнали бракованим. Паралельно з цим я все ж зростив свої частини докупи і вже після третього кандидата хірурги зрозуміли, що здирати шкіру і виймати органи для пересадки зовсім не обов'язково. Також я, на відміну від своїх колег, не відторгнув жодного електронного пристрою, який мені вживлювали. І поки інші все ще продовжували реабілітацію, я вже проходив тренування, потроху вивчаючи методи контролю лаборантами моїх систем, і сам експериментував над своїми носіями. Пізніше усе це мені знадобилося, в нас поцілив танк. Мені довелося замінювати собою частину тіла, аби в центрі ні про що не здогадалися, і 'продовжувати' операцію, хе-хе-хе...
  Але все це залишилося в світі Crysis, де в мене було нормальне тіло, доступ до високих технологій та повна свобода дій. Тепер же мене закинуло у новий всесвіт, і не самого, а в компанії якогось підлітка-японця. Вибору в мене не було. Мені і так пощастило, що поруч є живий організм, в якому я можу більш-менш спокійно розвиватися. Та щойно я почав проникати в цього парубка, як до мене стали доходити вельми неприємні факти.
  Факт перший - близько сорока восьми відсотків моїх бібліотек виявилися пошкоджені: бази даних, книги, музика, фільми, ігри... Віруси! Ні, я не такий ідіот, щоб зберігати важливі дані про цефів чи їхні технології в одному місці - такі речі у мене дублювалися не один, і не два, і навіть не сотню разів. Без зайвої скромності готовий засвідчити, що два роки вільного серфінгу в Інтернеті та у мережах різноманітних державних структур дають плюс мільйон балів до інтелекту. Зараз же в мене залишилася лише базова прошивка наноботів, та й та функціонує з перебоями, затиснута цілою купою моїх обмежень. Ні, я не був таким ідіотом, щоб усе зберігати в одному накопичувачі, ризикуючи втратити свої надбання через сліпу кулю. Ні, я усе своє тіло перетворив на суцільну флешку, і все було б прекрасно, але ж і об'єм перенесеної через портал матерії був мізерним. Для порівняння: у цей світ потрапила лише частина мого тіла, розміром менше однієї копійки, а там у мене навіть у базі під одну лише операційну пам'ять я було відведено увесь спинний відділ та частину черевної порожнини носія. Навіть знати не хочу, що сталося із моєю більшою частиною. Ну а мені тепер доведеться покласти не менше півроку на відновлення бодай того, що в мене залишилося. І подбати, щоб цей об'єм інформації гарантовано зберігся і під час наступних потраплянь.
  Факт другий - пацана явно готують на роль кукарачі... Ні, якось їх інакше називали. Коротше: пошлють його у бій, з якого він не повернеться. Точно - камікадзе! Ось що роблять збиті бази даних! Значить запхають цього парубка в танк, і пошлють на барикади. Я без всяких аналізів можу сказати, що його уже довго тримають на усілякій хімії. Навіть зараз він вдихає якусь гидоту із кулону на своїй шиї. Добре, що тут не використовують синтетику, інакше б він уже попрощався і з печінкою, і з нирками, і дах поїхав би. А так - іще живий, і майже здоровий. Після повного розгортання я легко вичищу його організм від будь-якої гидоти, але до того часу ще треба дожити. Мені цієї доби ледве вистачило, щоб проникнути в його нервову систему і підключитися до потрібних вузлів. Мало хто знає, що навіть коли ми говоримо подумки, частина нервових імпульсів проходить до м'язів, а відповідний софт дозволяє їх перехоплювати і використовувати як модуль керування системами. Я ж нахабно користуюся ним, щоб слухати думки свого носія - дуже корисна для виживання функція. Тому навіть при відсутності зображення деяку інформацію про навколишній світ я отримував.
  Факт третій і найбільш неприємний - я тут явно не один! Ні на секунду не ослаблюючи контроль над проростанням CryNet, я в першу чергу намагався підключитися до спинного мозку, щоб заблокувати больові центри і цим прискорити непомітне розростання. І тут виявляється, що якесь падло уже встигло підключити собі мій нейрошунт! Ще трохи послухавши думки хлопця я дійшов до дуже неприємного висновку - ми вже в бою! І мій носій за допомогою мого власного шунта зараз керує якоюсь бойовою машиною. При чому я не відчуваю ніяких штучних матеріалів біля себе, лише органіка. Судячи із думок, у яких фігурує згадка про розтоптану альтанку, це щось схоже на крикуна цефів, тільки в антропоморфному варіанті. Але навіщо тоді такій потужній машині меч?!
  Ресурсів у мене мало, а часу не було взагалі, тому я вирішив стати своєрідною прокладкою 'між кермом та сидінням' - зробити із себе фільтр між пілотом та машиною. Тепер я міг в будь-який момент втрутитися в бій. В першу чергу я підключив блок із рефлексами, який уже не раз мене рятував у попередньому світі. В ньому були прописані усі можливі ситуації під час контактного бою та варіанти реакції на них, а оскільки мені доводилося кілька разів міняти носія, то й параметри тіла там також можна було змінювати у доволі широких межах, чим я зараз і займався, підлаштовуючи модель тіла під реальні відчуття пілота. Був би тут шунт для зору - справився б за кілька секунд, а так доводиться усе робити навпомацки і лише гучні думки мого пілота дозволяли іноді активувати потрібний алгоритм дій, щоб його ненароком не прибили. Але всьому колись приходить кінець. Моє терпіння закінчилося в той момент, коли якась скотина мало не розрубала мене навпіл. Ось тут я уже не витримав і повністю взяв контроль на себе, відгамселивши суперника. Якщо оцінювати отриману в результаті ударів модель, то він нагадав мені рядового цефа: така ж масивна грудна клітка, незрозумілі вирости позаду, добре прикрита голова і слабкий, виставлений напоказ хребет. Тепер навіть модель змінювати не доведеться. Але фантомні болі від машини вказували, що подальший бій я уже вести не зможу. Я більш ніж упевнений, що без моєї участі пілот би одразу ж загнувся від больового шоку, а він все ніяк не міг заспокоїтися і продовжував кудись вперто повзти. В якийсь момент зв'язок із машиною обірвався і нас викинуло з кабіни. От невгамовний, ну куди ти лізеш?! Ні, ніяк не хоче зупинитися. Ну то пробач мене пацан, але я тебе не знаю і зараз піду на крайнощі.
  На підключення до мовного апарату в мене пішло майже десять хвилин. Увесь цей час він десь бігав, кудись дряпався, ховався... Я навіть паралельно підключився до слухового нерву і вже міг приблизно орієнтуватися по звуках, як це роблять дельфіни за допомогою ехолоту. От тільки зробив це надто пізно.
  - Ви провели хорошу битву, Майстер. Я навіть не шкодую, що загину від руки такого воїна. - почувся голос дівчинки, дитини!
  - Стій! - голос ззаду, і я активую програму ухиляння від удару, а хлопець сам коригує свої рухи, вибиваючи кинджал і відправляючи іще одну дівчинку в політ до першої. - Хлопець? Мене переміг якийсь хлопчисько?!
  - Я повернуся назад. - прохрипів цей йолоп, і перехопив ніж зворотнім хватом. Та звідки ж у нього такі рефлекси?! Біда!
  - Стояти! - я відключив усі нейроблоки, транслюючи звук йому прямо через слуховий нерв. - Ти збираєшся вбити дітей! Зупинись!
  - Я повернуся додому!
  - Куди? - я вже розумію, що переконати його не вдасться і готуюся до найгіршого.
  - У свій світ!!!
  І тут одночасно відбуваються три події: я повністю відключаю спинний мозок, хлопець рветься вперед, а захисниця тієї дівчинки вирубає пацана ударом чогось фарфорового по голові. І ось, лежимо ми на підлозі, хлопець вперше за час нашого знайомства знепритомнів, а я з радістю прибрав усі обмеження CryNet, уже не хвилюючись про непомітність. Якщо цей йолоп не цінує чужого життя, то нехай не сподівається на милість від Мене!
  - Виродок! - долинув крізь перешкоди голос тієї, з якою ми боролися, і вона підхопила щось металеве. Ніж! Дідько, я ж не зможу зараз ухилитися!
  - Зачекай. - зупинила її менша.
  - Але ж він не тільки намагався вбити Вас, він ще й проник у нашу святиню, Ваша Величність, куди чоловікам вхід заборонено!
  - Все нормально. Він може бути корисним.
  - Але ж тоді усі дізнаються, що ми впустили сюди хлопця! І підуть слухи, що ми нечисті... Нас уся країна буде...
  - Якщо будемо мовчати - проблем не буде. До того ж він наш єдиний доказ сьогоднішньої битви.
  - Але це неправильно. Цей убивця...
  - Міг вбити мене за першої ж можливості. - закінчила малявка, підходячи ближче до мене. - Нагадати тобі, як він тягав вас обох по парку?
  - Пробачте, Ваша Величність.
  - Якщо орден з самого початку хотів кинути його напризволяще, то ми можемо запросто взяти його до себе.
  - Ні! Не робіть цього!
  - Кайя, подивися сама: він молодий, сильний, та ще й майстер-лицар... Нам дуже пощастило. Подбай про нього.
  Дівчата закінчили розмову і вийшли з кімнати, залишивши мене на підлозі обдумувати усе почуте. Чому я став говорити про себе в однині? Та тому що цей недоумок умудрився вдаритися виском об якусь штуку, і тепер впав у кому, залишивши мене розбиратися із його тілом! Якби не я - на виході із кімнати дівчата отримали б обісраного живого трупа. На щастя я вже встиг підключитися до основних вузлів і попередити казус, але роботи було ще непочатий край. Зараз мій об'єм складав всього сім кубічних сантиметрів, не враховуючи материнського модуля на поверхні шкіри. Цього ледве вистачало, щоб контролювати життєво важливі функції організму: дихання, серцебиття, шлунково-кишковий тракт та деякі рефлекси тіла. Це іншим костюмам для роботи потрібно мінімум триста кубічних сантиметрів, а мені з усіма моїми примочками доведеться довести цей об'єм до одного кубометра, щоб потім ні від чого не залежати. Звісно ж може виникнути проблема зберігання такого великого об'єму, але враховуючи, що після одягання костюм поступово заміняє собою майже 90% тканин носія... Мій носій найближчим часом прокидатися не збирається, тому я можу зі спокійною душею його переробити. Але це буде вже потім, коли я знайду достатньо органіки, придатної для розмноження інтелектуальних наноботів, які й складають основу моєї особистості.
  Незабаром в кімнату зайшли кілька жінок у супроводі тієї, котру назвали Кайєю, мене переклали на якусь каталку і кудись повезли. Що було потім я вже не почув, бо система пішла на перезавантаження. Сподіваюся матеріалу мені вистачить, інакше я ризикую зжерти це тіло раніше, ніж стану на ноги.
  
  ***
  
  Цілу ніч слуги прибирали сліди нічного бою, приводячи сад і палац до ладу. Залишки лицарів спустили в ангар, і поставили на стапелі. Усі були зайняті справами, окрім Кайї, яку призначили відповідальною за їхнього гостя. Сам же гість, вимитий і з перев'язаною головою зараз лежав у клітці, накритий простирадлом. Звісно їй було прикро за те, що якийсь шибеник переміг її - лицаря, капітана королівської гвардії. З іншого боку, обдумавши усе сказане королевою, вона й сама схилялася до думки, що його треба берегти як зіницю ока. Від такого ласого шматочка жодне королівство не відмовиться. І тут медсестра каже, що після такого удару він узагалі може не прокинутися. Що з нею зроблять, якщо таке дійсно станеться - Кайя не хотіла навіть думати.
  Поступово у вікно каземату пробивалося ранкове сонце. Почувся спів пташок, а хлопець так і лежав нерухомо. Кайї страшенно хотілося спати, але нерви та відповідальність не давали їй цього зробити. В черговий раз подивившись на полоненого, вона побачила його відкриті очі і, готова була поклястися, обоє його очей рухалися незалежно одне від одного.
  'Дожилася: перетворила нашого єдиного чоловіка-лицаря на овоч', - подумала Кайя, без сил всівшись під стіною прямо на підлогу - втома далася взнаки, а жодного стільця тут не було.
  Але ще раз подивившись на хворого, який повернув в її бік одне око, вона подумала, що ще не все втрачено. Вставши, вона підійшла ближче й стала чекати, доки той повернеться до норми. Процес був тривалий, наче хлопець заново вчиться користуватися своїм тілом. Спершу він робив це з очима, потім спробував крутити головою, смикав кінцівками, а під кінець все ж зумів піднятися на ноги.
  - Нарешті отямився. - буркнула Кайя, і в цей момент простирадло остаточно зісковзнуло із хлопця. - А ну прикрийся! Збоченець!
  - ... - хлопець мовчки встав на ноги, озирнувся і втупився в Кайю, начисто проігнорувавши її зауваження.
  - А тепер я хочу почути відповідь: хто тебе послав?
  - ...
  - Так і будеш грати в мовчанку? Сподіваєшся, що твої дружки тебе врятують? Тебе використали і викинули, бовдур. І лише я вирішуватиму, що з тобою буде далі.
  - ...
  - Не хочеш говорити? Нехай буде так. Між іншим у твоєму мовчанні є й плюс: якщо ляпнеш комусь, що був в палаці Лашури - тебе одразу ж стратять.
  - ... - так само промовчав хлопець і підійшов до дверей клітки, взявшись за решітку.
  Кайя в цей момент напружилася, але чужинець не став більше нічого робити, продовжуючи дивитися одним оком дівчину, в той час як інше продовжувало крутитися на всі боки. Вирішивши будь-що вибити з нього хоча б якусь емоцію, Кайя підійшла до стіни й натиснула один із важелів. Тієї ж миті одна зі стін випала назовні утворивши своєрідний балкон. Клітка піднялася над підлогою і підвішена на кінці довгої стріли виїхала назовні, повиснувши над безоднею. Але на хлопця це не справило жодного враження. Він так і стояв біля дверей, похитуючись разом із кліткою, і навіть не кліпнув. Хмикнувши, Кайя вийшла за каземату, відправившись на службу - обов'язки охоронця королеви з неї ніхто не знімав.
  Сама ж королева в цей час якраз наближалася до оглядового майданчика, на якому стовпилися мало не усі дівчата, бажаючи подивитися на голого хлопця. Притягнули навіть Ханлі, щоб вона відрегулювала їм підзорну трубу.
  - Що тут відбувається?
  - Ой, леді Майя! - синхронно підстрибнули присутні, й одразу ж розбіглися у своїх справах.
  - Міс Ханлі, залишіться на хвилину. - догнав дівчинку у дверях голос літньої дами.
  - Слухаю, леді Майя. Ой, Ваша величність! - лише тепер вона звернула увагу на останню присутню. - Пробачте мене, я Вас не помітила.
  - Нічого. Я якраз шукала тебе. Щось дізналася про Білого?
  - Похвалитися нічим. - зітхнула дівчинка. - Усі деталі стандартні, схвалені церквою. Модифікацій також не знайшлося...
  - Тобто вся його сила лише в пілоті? - констатувала королева, поглядаючи на клітку, що виднілася з майже протилежного кінця острову.
  - Еге ж. Добре що він утік. Я б не хотіла ще раз із ним зустрітися. Знаєте Ваша Величність, дівчата розпускають слухи, що цей хлопець і є той пілот...
  - Якого спеціально виставили вам на показ. - закінчила за неї червона наче буряк Лашура, відірвавшись від окуляру труби.
  - Так, я теж вважаю, що це дурня. Скоріш за все він звичайний шпигун. Але ж погодьтеся, що він такий симпатичний... Симпатичний же?
  - Міс Ханлі! Як ви розмовляєте з Її Величністю?! - обурилася поведінкою механічки леді Майя.
  - Нічого. - заспокоїла її королева, знову повернувшись до дівчинки. - Принаймні її ще можна зрозуміти, на відміну від декого... О, Кайя, ти якраз вчасно! Вдалося щось витягнути із нього?
  - Нічого. Вдає, що не знає мови.
  - Погано. І скільки ще триватиме ремонт?
  - Ну, старого лицаря ще можна відновити, якщо використати частини з іншого. А от тобі, Кайя, доведеться шукати нового коника.
  - Зрозуміло. Значить у нас зараз два боєздатних лицаря.
  - Два? Що Ви маєте на увазі? - закрутила головою Кайя, нічого не розуміючи. - Що за другий лицар?
  - Ой, зовсім забула тобі сказати, Кайя. Іди в ангар зустрічати нашу гостю - вона скоро має прилетіти. А ти, Ханлі, покажи мені ту штуку, що так налякала Синього.
  - Так Ваша Величносте!
  Залишившись сама на майданчику, Кайя підійшла до труби й просто з цікавості зазирнула туди, після чого одразу ж відскочила, наче ошпарена - хлопець так і стояв у тій же позі, що вона його залишила, і в трубу було дуже добре видно... Скрутивши об'єктив, щоб більше ніхто не дивився на це неподобство, Кайя побігла в ангар - зустрічати таємниче підкріплення. Деякі здогади у неї вже були, але остаточно їх підкріпив вигляд фіолетового лицаря із пишною гривою, що залетів у галерею й поставивши велику рушницю в піраміду елегантно пірнув у кокон яйця. На її пам'яті так себе могла вести тільки...
  - Сестра?! - Кайя навіть відступила назад, коли в її бік із кокона вистрибнула молода жінка із завитим у два пишні хвости фіолетовим волоссям - в тон її лицарю. - Що ти тут забула?!
  - То ось як ти зустрічаєш тих, хто прийшов у справах? - оманливо ласкаво звернулася до своєї родички гостя, із хижою посмішкою наближаючись до відступаючої дівчини.
  - Вчителям Святої землі не належить втручатися у державні справи.
  - Належить, коли це стосується моїх найгірших учениць. - задоволено тискаючи у міцних обіймах нарешті спійману утікачку. - Ну показуй, що ти тут накоїла, поки мене не було.
  - Ох, ну й послав же Сейку сестру. - буркнула Кайя, ледве звільнившись із полону.
  Сестру звали Мізайя, і більшої за неї нахабниці на світі, на думку Кайї, було не знайти. Подавши безсоромниці, яка так і бігала за нею у мокрому купальнику плаття, дівчина повела її на той-самий майданчик. Поки Міза гралася із трубою, безуспішно намагаючись її налаштувати, Кайя описувала їй ситуацію.
  - Значить замість пілота ви спіймали якогось хлопчиська? - іронічно подивилася на молодшу сестру жінка, в черговий раз прикладаючись до окуляра.
  - Так. Напевно це теж був відволікаючий маневр.
  - Дивно. Майстри такого рівня завжди були у центрі уваги. Я подивлюся в архівах, хто із наших випускниць могла досягнути подібних результатів, але щось мені підказує, що там нічого подібного не... Що?! Що це він робить?!
  - Що?! А ну пусти! - Кайя відштовхнула сестру в сторону і припала до окуляра, аби у найменших деталях роздивитися... - Ах ти ж поганка!
  - Ха-ха, купилася! - Мізайя взялася штурхати сестру, яка вже була під стать свого волосся. - Ти а ні трохи не змінилась.
  - Ти теж.
  - Ох, здається я знаю, чому він мовчить. Ти його налякала, як і усіх своїх попередніх залицяльників, так?
  - Відстань!
  
  ***
  
  День пройшов спокійно, якщо не брати до уваги легку застуду, яку я підхопив стоячи голяка під відкритим небом. Якби я не сидів всередині тіла - подумав би, що у парубка СНІД. Його імунітет був фактично убитий, а кишечник не постачав навіть половини необхідних мені елементів. Усе доводилося робити самому.
  Але для повноцінного розмноження наноботів були потрібні і деякі метали, тому я і був змушений стояти, вчепившись в решітку, виділяючи з неї залізо та деякі інші сполуки із фарби на поверхні. Проблем із енергією у мене, завдяки технологіям цефів, тепер не було, тому я перетворював її у тепло, уникаючи переохолодження тіла. Всього за кілька годин мені вдалося вдвічі збільшити свою масу, порівняно із попередніми днями. Але для нормального росту потрібне було і харчування, яке в клітці дістати було вельми складно. Я міг би розщеплювати деревину з підлоги, але можливий результат абсолютно не виправдовує засоби. Хіба що мені доведеться вибиратися назовні.
  Поступово наступив вечір. Не зважаючи на холод я не спішив одягатися у подані мені речі, оскільки на поверхні шкіри зараз знаходилася третина мого об'єму, збираючи з атмосфери потрібні матеріали, а інша третина робила те ж саме у легенях, поступово змінюючи їхню структуру.
  Все йшло нормально, доки двері каземату не відчинилися і на балкон не вийшов якийсь чоловік. На вигляд звичайний молодий джентльмен, якими їх зображували на межі 18-19 століть, навіть вбрання трохи схоже, от тільки було у ньому щось дивне. Вкотре страждаючи від відсутності таких звичних і корисних сенсорів, я спробував описати його словами. Високий, стрункий, обличчя трохи витончене - майже аристократичне, довге світле волосся. На думку спадало лише одне визначення: священик. Саме такий стереотип найкраще накладався на його поведінку. Незнайомець прийшов не з пустими руками, а приніс кошик із їжею: хлібина та кілька незнайомих овочів - саме те, що потрібно молодому здоровому організму.
  - Пригощайся. - сказав він, поклавши кошик на край балкону біля дверей. - Ти напевно голодний.
  І можна було б прийняти подарунок, але спостерігаючи за незнайомцем я зовсім забув одну важливу річ - я тепер єдиний власник тіла, тому мав би якось зреагувати на його появу, а я ж так і стояв, наче статуя, за цілий день навіть не кліпнувши. Крім того я зовсім не працював над голосовим апаратом. Ну і як йому тепер відповідати?
  - Мовчиш увесь цей час... Може хоч ім'я своє назвеш? Мене звати Улайт.
  - Пах.. Пгак...
  Вокабулятора в мене поки нема, живою горлянкою я ще ні разу не користувався, а представитися треба вже зараз. Що робити? Доведеться іти на жертви: це тіло уже представлялося своїм іменем, хоча я цього ще не міг чути, а значить і рухи голосових зв'язок уже записані. Так, десь воно було тут...
  - Масаке Кейнсі.
  Ну й ім'ячко! Треба терміново придумати собі якесь прізвисько. Може Кейнсі скоротити на Кей? Точно - буду як люди в чорному!
  - Масаке Кейнсі? - містер Улайт нарешті вимовив незвичне ім'я.
  - Кей. - поправив я його.
  - Невже ти... Ні, такого не може бути. Ну, не соромся. Смачного. - побажав він, і вийшов.
  - Уг... Ум... Кей. Грррр...
  Ні, поки не налаштую всі системи - говорити марно. Ну і нехай: мова може й почекати, а от слух треба підсилити. І швидко. Швидше! Ще швидше! Нарешті всі приготування завершені, і я почув недалеку розмову.
  - Неймовірно лорд Улайт! Ви так швидко дізналися його ім'я!
  - А я теж хотіла так зробити. - зауважив новий голос.
  - Кейнсі значить. А він дійсно один із тих убивць?
  - Навіть якщо й так, то все одно шкода його на холоді тримати.
  - Коли він супиться, то стає такий милий...
  - І на коору схожий.
  - Мені сумно про це говорити, але замах на життя королеви - дуже серйозний злочин. Ні один монарх такого не пробачить.
  - Ви говорите так, ніби я якийсь демон. - обізвалася вищезгадана королева.
  Хрусь! Ой, здається я трохи перестарався, коли адаптовував кишечник до екстремальних умов: програма сприйняла кошик як один із підходящих для переробки об'єктів, і я зараз з апетитом жував частину ручки. Ні, так діло не піде: вимикаємо усі фонові програми, що відповідають за моторику, і знову звикаємо працювати власними кінцівками. Готово, можна виплюнути шматок деревини... Хм, а у них смачні кошики. Стоп, а чому це вони усі на мене так витріщилися з коридору? Не звикли бачити їстівну деревину? Ну і нехай дивляться: моя клітка - мої правила. Принаймні тепер можна спокійно подумати над своїм майбутнім.
  Чого я хочу в цьому новому житті? Значить в планах: зробити нормальне тіло, відновити свої можливості, і головне - розібратися із архівами цефів! Ну а паралельно можна і в новому світі освоїтися. Побути трохи звичайним парубком-школярем? В принципі можна, тим більше, що я вже давно освоїв камуфляж на достатньому для мімікрії живих об'єктів рівні. Але жити рядовим смертним - не для мене! Я вже бачив, що трапляється із людьми, котрі живуть як усі. Хоча й привертати увагу не дуже хочеться. І в жодному разі не показувати свій істинний вигляд - нехай буде для них сюрприз! Треба лише подбати, щоб мене не прибили до моменту повної готовності усіх систем. Звісно вбити мене завжди було надзвичайно складно, але я ж не хочу позбутися свого органічного тіла? Треба думати...
  Хрум-хрум, ось і немає кошика, а організм реципієнта поповнився ще деякою кількістю необхідних речовин. Нехай їх і небагато, але для мінімального функціоналу має вистачити. Коли із харчем було покінчено, я згорнув більшість систем на поверхні тіла, залишивши лише деякі сенсори і подумав, що пора уже б і одягтися, щоб не витрачати свою енергію даремно.
  Але довго сидіти без діла мені не дали, і незабаром ця шумна компанія дівчат заставила увесь балкон такими кошиками. Ні, я звісно вдячний за такий прояв доброти, але ж у мене шлунок іще не настільки резиновий, аби усе це вмістити. Щоб переробити усе це в найкоротший час, мені доведеться усіх їх засіяти наноботами і у прямому сенсі перетворити на гній, як це роблять цефи. В цьому відношенні краще підійшов би хіба що ґрунт. І очолювала цей парад доброти - хто б подумав - сама королева! Навіть не вірилося, що така маленька дівчинка уже має право вирішувати долю держави. Вийшовши вперед, вона дочекалася, доки всі інші також викладуть свої подарунки, і почала свою промову.
  - Значить так: ти для нас не більше ніж цінний свідок... Хм... І якщо з тобою щось станеться, у нас будуть великі неприємності.
  - Неприємності?
  - Які ще неприємності? - почувся шепіт у неї за спиною.
  - Байдуже! Сиди тут і не кажи Кайї, хто тобі усе це приніс, бо вона абсолютно байдужа, і не зрозуміє... Ой! - ага, вона теж почула її кроки. - Кайя, я думала ти вже пішла відпочивати.
  Смикнувши ще один важіль, рудоволоса відкинула вниз край балкону, позбавивши мене такого цінного джерела корисних елементів. Цілу купу ресурсів викинула в прірву! Ні, я на неї не образився, але мені шкода втрачених матеріалів. Дуже шкода. Так шкода, що я починаю злитися. І моя мікроскопічна форма існування цьому а ні трохи не заважає. Хоча хвилинку, що це вона принесла? Ковдра та яблуко? Хм, теж варіант. Ну добре, я вже на неї зовсім не серджусь. Ох, дожився: за якесь яблуко змінюю свою думку про людину... Та його мені вистачить хвилини на дві-три! Якби не мій теперішній стан, я б сприйняв це за знущання а так - доводиться обходитися неможливим мінімумом.
  Зам'явши конфлікт, жінки покинули каземат, знову залишивши мене наодинці із вітром. Сподіваюся відвідини на сьогодні закінчилися і мене більше ніхто не буде тривожити хоча б кілька годин. І пора уже добувати метали, бо без нормальної арматури усі мої можливості нічого не варті. Так, решітку на вході я вже перетравив, тому час переходити на інші частини клітки. Тільки треба все робити обережно, щоб дно під своєю вагою не відвалилося разом зі мною. І довести нарешті мовний апарат до повного функціоналу, бо так і буду мекати. Стоп, а чому я не міг вимовити ні слова їхньою мовою, в той час як цей пацан усі два дні усіх чудово розумів? Ага, то ось у чому справа - місцева мова є збірною від японської, з невеликими додатками від китайської та англійської. А в мене інтерактивний перекладач входить в базові можливості костюму, тому я й не помітив різниці. От тільки відмінності у вимові надто суттєві, і доки перекладач не адаптується, мені доведеться говорити фразами по два-три слова, щоб мене бодай трохи розуміли.
  Хвилинку, а чи не потрапив я у якусь анімешку?! Цілком можливо, тим більше що у поведінці місцевих дуже добре проглядаються елементи японської культури: усі їхні імена, суфікси, церемоніал... На цьому й доведеться будувати усю свою подальшу стратегію виживання. От тільки тутешні люди не дуже схожі на мальованих персонажів окрім тієї маленької деталі, що я й досі не бачив жодної негарної людини. У порівнянні з попередніми двома світами, тут навіть тілесні вади виглядали якось... Гармонійно, чи що? Значить ставимо галочку навпроти аніме, а через надмірну кількість роботів та самок поблизу - підкреслюємо варіанти хентай та меха. Гарем? Не найгірший із можливих сценаріїв, але у мене інша спеціальність... Значить доведеться ще й швидко відновлювати усі свої сенсорні можливості, поки мене тут не заїздили до смерті. Ой! Ну от - наврочив. Подумавши, що я міцно сплю, до мене в клітку пробралася та новенька із фіолетовим волоссям. І мене дуже турбувало її вбрання, яке щойно опинилося на підлозі. Ні, мене зараз не можна відволікати! Мені ж через тебе зґвалтування зараз припишуть! Ну правильно - влаштовується збоку й одразу ж лізе рукою мені в штани. Відійди! Стоп, а мені яке до цього діло? Аби роботу систем не порушила.
  Так, відмикаю тактильні відчуття і беруся до справи. В першу чергу мені треба захистити внутрішні органи. Це можна зробити кількома шляхами, але оскільки мені зараз потрібна швидкість, то я обираю варіант із дублюванням тканин, витрачаючи лише конструкційні наноботи, головним завданням яких є робота із складними сполуками. Їх в кишечнику якраз зібралося достатньо для мінімального апгрейду тіла: в серйозній сутичці не допоможе, але від хуліганів відмахаюся легко. Виводимо готові конструкційні наноботи із кишечника через кров і женемо їх по всьому тілу. Особливу увагу зосереджуємо на м'язах, скелети та шкірі. І якщо укріпити шкіру я ще нормально не можу, то накачати мускули потрібно вже зараз. Паралельно вирівнюю та модифікую суглоби, щоб вони витримували більше навантаження. За минулий день я вже встиг достатньо укріпити металом скелет, тому проблеми із силовими вправами на деякий час буду вважати вирішеними. Проблем з енергією для ботів поки що не виникало, але біо-реактор замість частини кишечнику собі поставлю - про всяк випадок.
  А от на шкіру треба вивести трохи більше сенсорів, щоб мати краще уявлення про навколишній світ. До мене щойно підійшла людина, а я дізнався про її присутність тільки коли на мене вже накинулися, і добре, що не з ножем в руках. В подальшому я такого допускати не повинен, тому моніторинг обстановки слід знову перевести в автоматичний режим, як і було заплановано конструкторами костюму. Далі: всі види радарів, сонар, хімічний аналіз та канали для руху наноботів - однозначно ставити. Внутрішню сенсорику організму поки не буду робити, все ж відчувати, як різноманітні структури проростають всередині тебе - не дуже приємне заняття. І так розсунув тканини, що судини між ними скоро рватися почнуть. Потрібно буде трохи зачекати, перш ніж продовжувати модифікації. Посилені суглоби... Не читаються - напевно файли пошкоджено під час переходу. Значить буду поки обходитися без них, а потім навантаження на себе візьме екзоскелет. Враховуючи місцеві реалії мені знадобиться якийсь механізм порятунку на випадок падіння за борт. Було б непогано організувати собі якісь перемички між руками і ногами, аби мати можливість хоча б якось керувати своїм падінням. Хоча ні, в одязі такий трюк здійснити не вдасться. Парашут - також не варіант. А от щось схоже на гарпун... Ні, навіть не гарпун, а павутина - як у спайдермена! Сумніваюся, що мені вдасться повторити його метальники за такий короткий проміжок часу, але якщо я вже падатиму, то простіше буде за щось вхопитися, ніж потім гальмувати. В якості павутини використаю нановолокно, а у ролі катапульти для гарпуна цілком згодиться... Ні, для таких навантажень потрібен метал, але це буде надто помітно. Ну добре, залишу волокно собі замість лебідки, поставлю питання в пошук по базах, а сам займуся більш нагальними проблемами. І продовжуючи тему коміксів - негайно знову організувати собі висувні леза, як у Росомахи. За увесь час моїх пригод вони не раз мене виручали, а тут я й досі бігаю із голою дупою. Ось якраз на це і піде більша частина зібраного металу, тільки треба його як слід укріпити. Скільки там іще матеріалу залишилося? Хм, ну можна іще візор собі в очі втулити, але ж тоді я виглядатиму страшніше за термінатора. Доведеться робити мімікрію на поверхні ока, чого не могли собі дозволити навіть конструктори. Втім, тоді перед ними не стояла проблема естетичного вигляду. Все, ніби нічого не забув, а якщо й забув, то матеріалу все одно уже не вистачить - усі залишки підуть на мій ріст. "Система, розпочати виконання проекту." Все ж яка це хороша штука - вільні наніти! З них можна ліпити будь-що, за умови достатнього доступу до їхніх програм. У мене такий доступ є, тому в цьому плані для мене обмежень не існує. Я можу створити навіть другого Воїна, хоча й доведеться потім дуже довго мучитися із програмуванням його мозку. Єдиним обмеження зараз, це лише наявність достатньої кількості нанокаталізатора - універсального будівельного матеріалу, з якого наніти можуть швидко клепати свої копії. Мого ж запасу зараз достатньо лише на забезпечення власного існування.
  Якщо все буде добре, і мене не забуватимуть годувати, то місяців через два-три CryNet завершить розгортання і я зможу вже нормально зайнятися власним тюнінгом. Зараз після усіх моїх модифікацій в кишечнику залишилися лише тверді утворення, вивести які було б дуже бажано. Можна було б і зараз, але поруч дама! До речі, а що там із дамою?
  А дама уже півгодини старається мене розбурхати, не гребуючи навіть забороненими прийомами. Переглянувши логи із сенсорів, я навіть почав поважати цю жінку за її впертість. І з кожною секундою перегляду її ентузіазм лякав мене все більше. Такими темпами вона мені скоро в дупу заліз... Ага, значить уже спробувала. Що далі? Навіщо тобі пояс від халату? Так, а от мордувати мій ЧСО перетягуванням зовсім не варто! А що ти там собі бормочеш? Та вона збирається лікувати мені імпотенцію! Ну гаразд: хотіла реакцію - отримуй ерекцію! І я не винен, що на нас зараз дивляться. Хе-хе!
  - Мізайя!!! - розірвав нічну тишу пронизливий крик із балкону.
  - Ого! Кайя, а ти йому подобаєшся більше!
  - Що?
  - Подивися, як він на тебе піднявся! - здається я почув скрегіт зубів з того боку клітки.
  - Що ти тут забула?!
  - Він виглядав таким замерзлим, що я вирішила його зігріти. - мило посміхнувшись, ця бестія вдала, ніби збирається мене осідлати
  - А ну злізай з нього! - Кайя увірвалася в клітку й стусанами вивела голу сестру на балкон, після чого повернулася за її халатом, знову вивела і замкнула двері.
  Я довго слухав і записував усе, що говорила ця рудоволоса, але майже нічого не розумів: настільки швидко й експресивно вона висловлювалася. Я навіть не впевнений, що то були слова. І вже точно не був впевнений, кого вона убиватиме першим: мене, чи свою так-звану сестру, яка на родичку зовсім не схожа? Головне, що вона забрала від мене цю німфоманку.
  Ну нарешті, можна посидіти спокійно і зайнятися власними справ... Ну кому там знову ще не сидиться?! Оу, а це вже не місцева жителька. Хвилинку, а куди це вона йде? Невже мене будуть визволяти? От халепа, я ж іще не готовий! Треба тягнути час...
  
  ***
  
  Клацнув механізм замка, і двері клітки відчинилися. Хлопець, який до цього ні на що не реагував, різко відкрив очі й подивився на зеленоволосу дівчину.
  - Який же ти простак, Кейнсі. - у відповідь, підліток мовчки скинув з себе ковдру й обережно склав її на підлозі. - Виходь. З тобою хочуть поговорити.
  Доул незадоволено дивилася, як він складає покривало і йде до виходу, але перш ніж пройти далі - повертається, без особливих зусиль вириває один із прутів клітки і відкушує від нього шматок, наче від хлібини. Доул помітила, що матеріал, з якого зроблена клітка, більше нагадував сир, і незрозуміло було, як вона ще під своєю вагою не розсипалася, коли навіть підліток легко міг її зламати. А хлопець не безнадійний - видно, що і сам готувався до втечі. От тільки навіщо гризти залізяку?
  Вхопившись за ледь помітну волосінь, що проходила поруч із балконом, Доул легко зісковзнула вниз і незабаром піднялася за своїм пасажиром на транспорті. Чорний лицар, яким вона керувала, більше нагадував одного із древніх образів духа смерті: кістлявий силует із чорним подертим плащем за спиною та довгою кривою косою в руках. Взявши хлопця на руку, Доул на мить вимкнула режим ширяння, різко скинувши висоту, після чого вирівнялася й взяла курс на базу.
  Доул спостерігала за пасажиром і все більше хмурилася. Схоже дія тих препаратів, які йому давали перед операцією скінчилася, тому що він аж ніяк не нагадував того розгубленого й переляканого хлопчиська, який вивалився із порталу. Більше того - йому було абсолютно все одно, яким чином його транспортують. Він навіть мав зухвалість всістися прямо в долоні лицаря, ніби збираючись поспати! Доул навіть спробувала труснути рукою, щоб він не розслаблявся, але хлопець сидів там як приклеєний і навіть очі не розплющив!
  'Такий ти мені подобаєшся значно більше', - подумала дівчина, набираючи максимальну швидкість. Їй подобалося літати вночі, коли лише повний місяць вказує, куди їй слід летіти. Вона як ніхто інший розуміла, наскільки захопливим може бути свобода польоту! І справа тут зовсім не у могутності небесного лицаря, яку навіть не було куди застосувати. Справа у відчуттях, які дарувало нічне небо. Інколи їй навіть здавалося, що сама енергія в повітрі стає якоюсь свіжішою, чистішою... Вона ніколи не могла описати це словами. Шкода лишень, що сьогоднішній політ їй довелося перервати, виконуючи прохання одного сноба. Он-де він, стоїть на палубі, очікуючи на доставку пасажира.
  Щойно вона приземлилася, і зсадила хлопця з руки, як того одразу ж взяли під руки й повели до начальства. А той вів себе так, ніби на прогулянку вийшов, і дожовував залишки прихопленої з собою залізяки. Він що, нічого не розуміє?! Схоже, що ні. Тим гірше для нього. Покинувши свого лицаря Доул навіть не стала дивитися на продовження цієї зустрічі, уже знаючи, що станеться з цим невдахою. Діставши недочитану раніше книгу, вона відправилася на ніс корабля, щоб їй там ніхто не заважав, однак уважно слухала усе, що відбувається навколо.
  - Я б іще зрозумів, якби ти просто не вбив Лашуру. Але ти дозволив їм упіймати себе! Невже було так складно виконати навіть найпростіший наказ?! Обшукайте його!
  - Хай! - гаркнули охоронці, одразу ж обвівши хлопця детекторами і незабаром знайшли шуканий предмет - маленька магічна печатка світилася на внутрішньому боці його майки. - Тут жучок!
  Що?! Як це могло статися?! Вона ж уміє шукати такі штучки, і сама не раз їх ставила! Тут лише два варіанти: або жучок ставив справжній майстер своєї справи, який просто не міг випадково там з'явитися, або хлопець сам якимось чином його приховав. І кожен із цих варіантів обіцяв цікаве продовження гри... Вона має це побачити!
  - Як і очікувалося. Що вона тобі обіцяла? Що виконає будь-яке твоє бажання? Чи може вона теж обіцяла тебе повернути назад у свій світ? Чи ти сподівався, що цим займемося ми? Так от я тебе розчарую - це все маячня! Ти був нам потрібен лише щоб прибрати Лашуру!
  - Чого розпинаєшся? - раптом у повній тиші пролунав абсолютно інший, незнайомий, трохи хриплуватий голос хлопця із жахливим акцентом, якого раніше не було. - Вирішив просвітити перед смертю?
  - Це ж треба - сам допатрав! - вигукнув Безликий, схрестивши руки на грудях, але Доул майже фізично відчувала його нервозність.
  - Мужик, ти ідіот? - відповіддю став дзвін вийнятих мечів охорони, а хлопець тільки сумно прикрив обличчя рукою. - Це було риторичне питання.
  - За свою зухвалість ти помр...
  Вихопивши меч, Безликий тільки-тільки починав свій рух у бік приреченого хлопця, але не встиг навіть завершити фразу, як той уже опинився поруч і від здавалося б легкого замаху ногою Безликого просто знесло. Така ж доля спіткала й усіх інших, хто кинувся на допомогу начальству. Кейнсі не був перебірливий у методах калічення і використовував будь-який прийом свого ворога проти нього самого. В якийсь момент Доул навіть здалося, що його лікті вигнулися в інший бік. Дивно, як такого бійця змогли взяти живцем? Може він тоді сам здався? Може він дійсно працює на Імперію Шатерей?
  Розкидавши десяток чоловік, хлопець натрапив на майстра-мечника. Той надзвичайно вправно вимахував своєю шаблею, не дозволяючи Кейнсі наблизитися. Через десять секунд йому це набридло і хлопець, прийнявши лезо між пальцями просто вирвав його із рук суперника, після чого простромив його груди долонею іншої руки, наче штиком, а під кінець збив того з ніг і одним різким рухом скрутив мечнику голову, вивернувши її майже за спину.
  Скинувши з себе останнє тіло, він повернувся до Доул, неначе очікуючи її участі у забавах, але побачивши її квадратні очі та упущену книжку - просто розвернувся і пішов до рубки корабля, де вже починав панікувати екіпаж. Зайшов, минула секунда, друга, а на третю усі повітроплавці приєдналися до мечників, акуратно пробивши собою кілька вікон. Одному тільки не пощастило - він просто перелетів через поручні. Неймовірно! Чому він раніше, під час тренування не показав свої можливості?!
  Здавалося б усе вже закінчилося, але Безликий не збирався просто так здаватися і зараз навколішки добирався до трюму, де стояв його небесний лицар. Цікаво, як Кейнсі викручуватиметься тепер? Поки хлопець приводив до тями побитих кермувальників, ворота трюму відійшли вбік і на палубу виліз Синій. Розбиту броню так і не замінили, але на його бойові можливості це аж ніяк не впливало. Лицар широко замахнувся, збираючись просто розмазати хлопця по палубі, і меч вже розпочав свій фатальний рух. Підліток же якимось зовсім неймовірним чином зумів прослизнути прямо під лезом і, розігнавшись по палубі до неймовірної швидкості, стрибнув прямо у повітря. Коли він уже летів униз, Доул розгледіла, як той показує якийсь непристойний жест в спину Синьому, що так і не зрозумів, куди поділася його здобич.
  
  ***
  
  Принцеса клану Шуріфон не знала, хто відсилав те повідомлення, вона не знала, хто цей воїн на палубі. Однак вона бачила, на що він здатен. Розкидати менш ніж за хвилину десяток озброєних ворогів - люди так не можуть, але і на темного ельфа він не схожий. Здавалося ніяка сила не може його зупинити, однак така сила знайшлася у трюмі. Нестандартний лицар у важкій броні одразу ж кинувся в очі відсутністю розпізнавальних знаків. Такого в принципі бути не повинно, тому Аура одразу ж віднесла його до можливих суперників. Здавалося бійця вже нічого не врятує, але той зумів-таки уникнути удару і навіть прослизнув повз суперника так, що той не одразу зрозумів в чім справа. Але те, що він зробив потім...
  Ще до того, як він відштовхнувся ногами від борту корабля, Аура вже розуміла, що не встигне його зловити, але все одно кинулася йому напереріз. До корабля було більше милі, а невідомий воїн уже падав, коли його падіння різко уповільнилося. Ось тут вона його і упіймала. Воїн виявився звичайним хлопчиком у закривавленому одязі. Втім, Аура була впевнена, що це не його кров.
  Щойно хлопець опинився в її руці, ельфійка рвонула геть від корабля однак це не залишилося непомітним і одразу ж услід полетіли спалахи пострілів. Відірватися від переслідувача було неможливо, бо з таким тендітним вантажем ні маневрувати, ні розігнатися як слід Аура не могла. Залишалося лише пірнути в ліс унизу й петляти між деревами сподіваючись, що їхні стовбури прикриють утікачів від пострілу. Але раптом щось змінилося і постріли припинилися. Оминаючи чергове дерево Аура змогла озирнутися і не побачила переслідувача, а по каналу зв'язку почувся знайомий голос.
  - Аура Шуріфон, що Ви там робите?
  - Кайя Фуран! В мене пасажир. Йому потрібна допомога. Нас переслідує невідомий синій лицар.
  - Зрозуміла. Відступайте, я прикрию.
  Дозволивши Аурі нарешті покинути такий тісний ліс, блідо-рожевий лицар із рушницею в руках прилаштувалася в хвості, контролюючи простір. Більше на них ніхто не нападав.
  Однак коли вона дісталася до літаючого острову королеви, у неї несподівано виникли проблеми:
  - Аура, у нас проблема. - Кайя стала перед нею, не дозволяючи вийти з ангару.
  - Що сталося?
  - Су-Ван прямує на Святу землю, і я не можу тебе пропустити.
  - Як представник гвардії Зеарай, я не можу так просто залишити цього воїна без допомоги.
  - Я сама потім все поясню, але спочатку віддай нам хлопчика. - тихо промовила Кайя, не сходячи однак з місця.
  - Він свідок використання незареєстрованих лицарів. Я не можу його просто так віддати. До того ж мене викликала королева Лашура. - Аура спробувала пройти, але була зупинена рукою Кайї.
  - Розслабся Кайя, я дозволила їй тут знаходитися. - підійшла королева зі свитою.
  - Ваша Величність! - Аура спробувала присісти в реверансі, як того вимагає етикет, але хлопець одразу ж став сповзати з плеча на землю - він важив значно більше, ніж могло здатися на перший погляд. - Пробачте мені мою зухвалість, але я не можу просто так залишити цей випадок, поки у всьому не розберуся.
  - О, Кейнсі повернувся! Хвилинку... - почувся голос за спиною королеви і вперед виступила Мізайя, одразу ж кинувшись мацати хлопчика.
  - Наставниця Мізайя? Чому ви тут?
  - От лихо! Він не дихає!
  - Що?!
  Усі повернули голови на Ауру, яка й сама була шокована не менше інших.
  - Але я бачила, як він легко розкидав солдат і ухилявся від ударів лицаря. Коли я його підібрала, він виглядав цілком живим! - спробувала виправдатися ельфійка.
  - Серце б'ється, але його шкіра... - ніби не чуючи її, Мізайя продовжувала оглядати хлопця, і одразу ж показала усім ділянку на його шиї. - Як давно у нього з'явилася виразка?
  На поверхні шкіри Кейнсі подекуди виднілися чорні плями складної форми, неначе хтось наліпив зверху чорні сніжинки. Але не вони були причиною хвилювань, а червоні плями, що виднілися на вільних ділянках шкіри. Це була головна ознака лихоманки Коуті - ендемічної хвороби, якою так чи інакше перехворіла будь-яка людина в королівствах. Однак у жодному випадку ніхто не доводив її до такої стадії. Усі присутні ще в дитинстві пройшли вакцинацію, тому нічого окрім неприємної сверблячки на них не очікувало. А от хлопця пробрало всерйоз. Такими темпами він вже мав би померти, значить хвороба розвивалася уже давно, але ж він за увесь цей час ні разу не почухався!
  Хлопця швидко доправили у лазарет, де леді Майя одразу ж підняла шум через критичний стан пацієнта. На такій запущеній стадії у нього вже почався жар. Зазвичай після такого людина помирала, але лорд Улай добре розбирався у цілительстві, тому зміг скласти список трав, необхідних для лікування. Була лише одна проблема: сезон цвітіння уже завершувався і знайти їх було вельми складно. Але виходу не було і Аура з Мізайєю відправилися на пошуки.
  Побоювання жінок можна було зрозуміти, і навіть лорд Улай уже не так впевнено говорив про лихоманку, коли побачив, що чорних плям на шкірі стало майже вдвічі більше. При чому ніхто не міг вловити моменту, коли вони з'являються. Ти на секунду відвертаєшся, щоб поміняти йому компрес, а коли повертаєшся назад - там уже кілька таких плям. І всі поступово починали розуміти, що лихоманка до цих плям не має жодного відношення. Хлопець не дихав уже годину з моменту прибуття, але його серце продовжувало битися. І ніхто не знав у чім справа. Втім, одна із присутніх мала деякі здогадки щодо особистості цього чужинця. Королева Лашура отримала останній доказ того, що хлопець не тутешній - не з цього світу.
  А надворі тим часом коору - всюдисущі садові гризуни - знову підняли шум. Вони були своєрідним природнім індикатором присутності лицарів. Всі знали, що шум генераторів їх дуже дошкуляє, та й самі вони були симпатичними, тому їх часто тримали на важливих об'єктах. Незрозуміло лише, як вони змогли пропустити чужинця під час втечі Кейнсі.
  Назустріч ворогові вилетіла Кайя на своїй старій машині, але усі чудово розуміли, що надовго вона їх не затримає. Синій, у супроводі ще двох старих безбарвних машин сіли на передньому краю острова, аби здалеку оцінити загрозу однак, не знайшовши двох інших ворогів, впевнено обступили останню захисницю, нападаючи на неї по черзі. Так було і простіше й надійніше. Навіщо наражати себе на небезпеку, коли ворога можна взяти змором?
  Звісно ж лицарем Кайя стала не просто так. Програвши в бою Білому, вона й сама взяла на озброєння деякі його прийоми. Прикриваючись пишним хвостом, вона раз у раз ухилялася від здавалося б фатальних ударів. Але кожен такий прийом давався їй нелегко, швидко виснажуючи і машину й дівчину. Нападників було надто багато, а ресурс машини швидко добігав кінця. Кайя розуміла це, а тому просто затягувала бій.
  Допомога прийшла несподівано у вигляді тієї-самої мортири, що зіграла вирішальну роль у попередньому бою. Однак цього разу її тримав не лицар, а звичайна вантажна платформа, тому й постріл пройшов повз ворога. На більше, ніж відволікання уваги цієї танкетки уже не вистачало - надто вже повільна і неповоротка.
  Аби не відволікатися зайвий раз, Синій наказав підлеглим розібратися із нахабною бляшанкою. З одного боку це давало Кайї шанс протриматися ще трохи, а з іншого - тепер у Ханлі не було жодного шансу. Її зараз просто візьмуть в лещата і роздавлять, як набридливого таргана. Ханлі була змушена відводити свою машинку все далі й далі, поки не вперлася в стіну палацу. Нападники вирішили не підходити близько до незрозумілої штуковини, щоб не потрапити у якусь пастку, а просто розстріляти її здалеку. Ханлі на своєму тарантасі рвонула уздовж стіни, пропускаючи кілька зарядів повз себе і намагаючись сховатися у густій зелені не до кінця відновленого парку, коли їй навздогін ударив залп лицарів. Неповоротка, зібрана із підручних матеріалів машина важко гепнулася на землю, однак захистила свого водія. Нападники вже хотіли підійти і добити пораненого суперника, коли одна із безбарвних, проходячи повз вікно зазирнула на вогник і вигукнула:
  - Я знайшла хлопчиська! Він тут!
  - Розберися з ним! - відповів з іншого краю парку Синій, не відволікаючись від двобою.
  - Хай!
  Леді Майя не відійшла від хворого навіть коли підняли тривогу. Не поворухнулася навіть тоді, коли велетенська машина вже замахнулася на них. Вона була готова померти, але не відступитися від свого обов'язку. І коли сокира вже опускалася на них, якась невловима сила просто збила літню жінку з ніг і відкинула її в бік дверей, які за секунду до зіткнення з нею самі проломилися назовні. А в коридорі вона побачила й королеву, яка в оточенні служниць та охорони саме поверталася до лазарету. Майя хотіла їх застерегти, але її випередив гучний металевий рик, який лунав здавалося прямо у неї над головою:
  - Назад!!!
  - Тікайте! - вторила йому Майя, однак її вже ніхто не почув, бо прямо перед групою королеви стіну проломило вістря сокири, наполовину засипавши прохід.
  Удар був настільки сильним, що кімната просто припинила існування, перетворившись на купу уламків. Висмикнувши свою зброю Безбарвний лицар нахилився до отвору, освітивши прожекторами завал та літню даму, що лежала трохи збоку від нього. Звісно служниці поспішили відвести королеву якнайдалі, прикриваючи її собою, але й про гувернантку не забули, швидко витягнувши її із напівзруйнованого коридору.
  Друга Безбарвна вже підходила до бляшанки, тримаючи її на прицілі, коли ззаду долинув панічний крик її напарниці. Втративши пильність, вона обернулася, щоб побачити як десятиметрова подерта туша лицаря катається по землі, і одразу за це поплатилася - тієї ж миті мортира на платформі розвернулася в її бік і дала залп впритул. З такої близької відстані шрот перетворив грудну клітку лицаря на фарш, поставивши крапку в його існуванні. Не поспішаючи вибиратися із машини, Ханлі знову зарядила гармату і розвернула її в напрямку Синього, який уже відсік Кайї одну руку і тепер тіснив її все ближче до палацу. Однак, побачивши направлене на нього вже знайоме дуло гармати, та своїх повалених помічників, він вирішив за краще відступити. Це інші лицарі виглядають стандартними, а якщо впізнають його машину - наслідки будуть катастрофічні.
  Вистрибнувши за борт, Синій одразу ж зник в зелені лісу. Перевівши подих, Кайя поставила свого лицаря на коліно і лише після цього вивалилася із кабіни. Її машина тепер навряд чи колись знову оживе, але свій обов'язок вона виконала повністю.
  - Ханлі, ти ще жива? - Кайя постукала по обшивці драндулета.
  - У мене заряди закінчилися! - долинув звідти панічний голос дівчинки.
  - Байдуже. Бій уже давно закінчився. Вилізай.
  - Справді? - один із люків відкинувся і крізь нього визирнула вкрита сажею голова дівчинки в окулярах-консервах. - Ого, як ми тут все рознесли!
  Наслідки цього бою остаточно перетворили колись гарний парк у пустир, вкритий численними вирвами та випаленою травою. Подекуди на землі лежали уламки лицарів і тепер уже важко було сказати, якій стороні вони належали раніше. Окремо виділялися три статури лицарів: остаточно посіріла машина Кайї, один Безбарвний із наскрізь простреленою грудиною в районі кабіни, та ще один майже цілий ворожий лицар, який лежав трохи осторонь.
  - Це ти їх так поклала?
  - Ні, я лише одного завалила. Я думала, що це ти постаралася.
  - Я була зайнята Синім. Меч маєш?
  - Я ж не лицар! - ображено вигукнула Ханлі, зникаючи в надрах свого творіння, однак вже через секунду повернулася із великим гайковим ключем. - Таке підійде?
  - Давай. І поверни туди гармату - про всяк випадок.
  - Мені стріляти...
  - Нічим. - перебила подругу Кайя. - Я знаю. А вони - ні.
  Прокрутивши для проби в руці незвичне знаряддя, Кайя пішла до останнього Безбарвного. Лицар виглядав майже цілим, якщо не брати до уваги численні порізи по всьому корпусу. В деяких місцях виднілися паралельні подряпини, ніби залишені пазурами велетенського хижака. Обережно обійшовши лежачу машину з голови, Кайя одним рухом заскочила на кабіну. Пілотський ложемент був порізаний, покручений і заляпаний кров'ю вперемішку з дихальною рідиною, але пілота всередині не виявилося.
  - Кайя!
  - Що таке?
  - Лазарет!
  Дівчина подивилася вгору й побіліла від жаху - проломлена стіна, завалена стеля, а з того місця, де мали знаходитися ліжка пацієнтів, і досі стирчало руків'я ворожої зброї. Там же була і королева, і леді Майя, і усі інші!
  Не слухаючи більше нікого, Кайя побігла в палац. Збивши по дорозі кількох служниць та налякавши охорону, вона майже силоміць прорвалася у зруйноване крило і зупинилася лише тоді, коли перед нею постав завалений коридор. Дістатися до лазарету тепер було неможливо.
  - Ти мене чуєш, чи ні? - почувся за спиною незадоволений голос королеви.
  - Так, Ваша... Ваша Величність! - Кайя підстрибнула, немов ужалена, квадратними очима дивлячись на запилену королеву Лашуру. - Хвала Сейку, що з Вами все в порядку! Хвилинку, а де Кейнсі?
  
  ***
  
  Це був повний провал. Вилетівши на пошуки трав дівчата домовилися розділитися, щоб покрити більшу площу. Але вони не врахували того, що за усіма їхніми рухами уважно стежили.
  Щойно Аура приземлилася, як на неї напав лицар невідомої конструкції. Без попередження, без виклику на дуель, просто бажаючи знищити її будь-яким способом. Ледве ухилившись від удару бойової коси, Аура спробувала відійти, аби оцінити ворога, але той не давав їй жодної секунди перепочинку, постійно атакуючи і виснажуючи її. Чорний як смола, він був майже непомітний у нічній темряві і щоб хоч якось уберегти себе від чергової раптової атаки, принцеса мусила піднятися на максимальну для її лицаря висоту. І це було черговою помилкою - маючи перевагу у швидкості, Чорний уже не був скований обмеженим простором лісу і вільно орудував своєю незвичною зброєю. Аурі здавалося, що з неї просто знущаються, адже жоден удар для неї не проходив безслідно, залишаючи черговий поріз на і без того тонкій броні машини. В будь-який інший час вона б уже прийняла бій, але тільки не зараз! Випустивши крила зі спеціальних пілонів на корпусі, Аура перейшла в режим ширяння, стрімко набираючи швидкість, але ворог не відставав. Темні ельфи завжди робили глайдери для своїх лицарів у вигляді пір'їн, що давало їм унікальну маневреність і дозволяло вести контактний бій навіть на великій швидкості. Тепер же виявилося, що плащеподібний глайдер переслідувача зовсім не поступається своїм ельфійським аналогам, і навіть перевершує їх у потужності. А значить жодної переваги над ворогом Аура не мала.
  Жоден із маневрів не зміг ввести Чорного в оману, неначе йому були відомі усі її трюки. Аура бачила, відчувала, що пілот цього нестандартного лицаря не ельф - його рухи були більше притаманні людям, але такі секрети їм не відомі! Вже вдруге за цей вечір вона стала свідком того, як хумани у своїй майстерності не просто зрівнялися із ельфами, а й навіть перевершили їх. І така тенденція ельфійку лякала. Якби вчора їх хтось сказав, що вона буде так драпати від хумана - викликала б на дуель за образу честі. Тепер же їй доведеться вижити, аби передати цей важливий факт клану.
  Залишався лише один варіант про який, як вона сподівалася, хуманси точно не могли нічого знати, але після такого про будь-які пошуки трав можна було забути. Вирішивши, що втрачати їй окрім часу вже нічого, Аура зважилася використати один із останніх відомих їй трюків.
  Відкривши генератори для максимального доступу ефіру, Аура поступово знижувала рівень єднання із лицарем. Це дозволяло виграти трохи часу, аби ворог не помітив дивну поведінку машини раніше. Такий режим роботи різко підвищував потужність, однак майже миттєво з'їдав ресурс лицаря. Вирвавшись вперед, Аура перевела усю потужність із глайдерів всередину лицаря. Тепер відлік пішов на секунди. Імітуючи виснаження дівчина дозволила Чорному наблизитися до неї, і коли той уже замахувався для останнього удару - різко обірвала зв'язок із лицарем, випускаючи з-під контролю усю накопичену енергію.
  Цей прийом був розроблений ельфами тоді, коли способи відновлення лицарів були ще не відпрацьовані і навіть часткова втрата боєздатності надовго могла поставити країну у невигідне становище. Усі знали, що для своєї роботи лицарі використовують енергію ефіру, однак її надлишок хоча й збільшував силу машини, але дуже швидко її вбивав. Після великої кількості проведених боїв ельфи дізналися, що такий ефект можна викликати і на іншій машині, якщо раптово перевантажити її генератори. Для цього треба було накопичити якомога більше енергії ефіру біля себе, а потім різко її вивільнити. Проблема полягала в тому, що удар діяв на обидві сторони і у більшості випадків машина-камікадзе припиняла своє існування і що далі від неї знаходився ворог, то менше шкоди він отримував.
  Розрахунок Аури виявився вільним і Чорний, підійшовши занадто близько, так і не зміг завершити удар. Надмірна кількість енергії, майже силоміць влита в його генератори оглушила не лише лицаря, але і його пілота. Сама ж Аура постраждала лише від різкого обриву зв'язку з машиною, тому не втратила свідомості. Більше того - їй навіть вдалося перевести падіння у швидкий спуск ногами вперед, на відміну від Чорного, який так і полетів донизу зламаною лялькою. Однак на цьому вдача покинула дівчину, і вже мертвий лицар усією своєю тушею влетів у густі крони лісу. Удар був достатньо сильний, щоб тіло воїна розлетілося на шматки, наче дешева глиняна лялька, але навіть таким чином він зумів погасити частину швидкості, вберігши кабіну пілота від фатального удару, змусивши її вирватися з кріплень між ребрами скелету і покотитися по крутому лісовому схилу. І хоча рідина всередині кабіни вберегла дівчину від надмірного перевантаження, удари все одно не пройшли для неї безслідно.
  Вивалившись із капсули, Аура ще довго блювала дихальною рідиною, і не була спроможна навіть піднятися на ноги. Відчувала вона себе жахливо, але в душі її переповнювала гордість: її батько гідно оцінить таке вдале виконання цього прийому, та ще й з першого разу. Залишалося лише повернутися на Су-Ван живою, із чим у неї виникли деякі проблеми.
  Привертати до себе увагу вона не могла, адже на сигнали скоріш за все одразу прилетять помічники Чорного, але вибору не було: без цієї інформації клан ризикує бути знищеним. Діставши із залишків кабіни лук зі стрілами та пакет першої допомоги, Аура встановила маяк а сама засіла високо на дереві, чекаючи на гостей. Цього разу їй пощастило і першою на сигнал прилетіла наставниця Мізайя.
  Допомагаючи спуститися знесиленій ельфійці з дерева, Мізайя випитувала у неї подробиці бою, але та лише відмахувалася.
  - Ви знайшли потрібні трави?
  - Так, але мало. Більшість уже відцвіли. Сподіваюся цих вистачить, доки ми не прибудемо на Святу землю.
  - Ясно. Чорний упав десь поблизу. Пілота треба...
  - Я там вже була: ні пілота, ні лицаря.
  - Що?! - Аура від такої звістки навіть рівновагу втратила, але Мізайя її підтримала. - Такого не може бути. Він точно десь там...
  - Заспокойся. Ми повертаємося на Су-Ван.
  - Але... Так, наставниця Мізайя.
  І ось вони разом у тісній кабіні її лицаря плелися до корабля. За інших обставин наставниця неодмінно стала б жартувати над своєю ученицею, однак зараз обидві були пригнічені своїми невдачами. Особливо переживала Аура, якій доведеться якось пояснювати своєму батькові втрату свого лицаря. Ні, вона не збиралася відмовлятися від своїх слів, але тепер у неї не залишилося жодного доказу існування Чорного лицаря, а єдиний, хто хоча б щось знав про нього, зараз помирав від лихоманки на борту Су-Вана. Остання надія залишалася на те, що вони встигнуть дістатися до Святої землі, де хлопчика зможуть вилікувати, але коли вони вже підлітали до острову - вона зникла безслідно. За час їхньої відсутності острів перетворився на руїни. Добра четверть палацу була зруйнована, парк остаточно припинив своє існування, а відсутність персоналу на поверхні та мертвий лицар Кайї наштовхували на дуже неприємні думки.
  Сівши біля входу, вони побігли на пошуки королеви. Насправді ситуація була не такою страшною, як дівчата подумали спочатку. Під час бою ніхто не загинув, травми були переважно малої та середньої важкості, ворожі сили у більшості були розгромлені а Синій знову відступив, так і не показавши свою суть. Однак під час бою один із лицарів напав на лазарет, і їхній головний пацієнт опинився під завалами. При чому він перед цим встиг за секунду прийти до тями і викинути леді Майю в коридор. Закривавленого, його вийняли з-під уламків лише перед самим поверненням дівчат. І якщо раніше він помирав від лихоманки, то тепер до цього додалися численні рани, переломи кінцівок та внутрішня кровотеча. Не зважаючи на невтішні прогнози лорда Улайта, як найбільш кваліфікованого цілителя на острові, хлопець вперто чіплявся за життя, зовсім не збираючись помирати. Щоправда відмити його від крові виявилося надзвичайно складно - будь-який необережний рух викликав у нього захисний рефлекс, за що двоє гварційців уже поплатилися вивихнутими кистями. Єдиний, на кого хлопець реагував не так агресивно, був лорд Улайт, який під час цієї процедури постійно щось розказував хворому. Вирішивши, що гірше уже не буде, Лашура попросила його приготувати усі зілля, які тільки можуть йому знадобитися, і залишила йому в поміч наставницю Мізайю. Втім кинутий непритомним парубком на звук медицинський ніж одразу ж натякнув, що наближатися до пацієнта їй протипоказано - задля збереження власного ж здоров'я. Процес лікування обіцяв затягнутися надовго, але ніхто не розходився.
  Факти вперто твердили, що шансів у їхнього знайди немає і його смерть - лише питання часу. І в той же час неймовірна низка подій, які супроводжували його, давали надію на чудо. Напевно саме ця невизначеність і не давала нікому заспокоїтися. Усі чекали. Чекали всю ніч, не відходячи далеко від ширм, підносячи їхньому єдиному цілителю усе необхідне. Надворі вже починало світати, втома взяла своє і дівчата зараз лежали хто де: Лашура скрутилася на принесеному служницями кріслі, Кайя продовжувала підпирати собою ширму, Мізайя навіть уві сні умудрилася обкласти себе з обох боків Аурою та Ханлі. Тільки лорд Улайт все ще залишався на ногах, хоча й сам відверто куняв. І ось, коли надворі вже починало світати, ранкову тишу розірвав нелюдський рик пораненого хлопця та тріск роздертого простирадла...
  
  ***
  
  Вагон електрички, черговий продавець повітряних кульок та іншого дріб'язку заходить в салон, впустивши із прокуреного тамбуру гидкий сморід цигарок. Сьогодні мені пощастило, і я зайняв собі місце біля вікна. З іншого кінця вагону долинає дратівлива мелодія чийогось телефону, на який скачали чергову, ще більш гидку варіацію пісні 'Білі рози'. Поруч сидять мої товариші по навчанню і грають в карти. Я ж дістав із сумки черговий пригодницький роман і занурився у світ фантазій. Цього разу мені трапився справжній шедевр світової фантастики: Рей Олдрідж - Визволитель. Ох, як же мені пощастило з цією книжечкою! Я вже настільки дістав бібліотекаршу своїми постійними запитами, все одно на поїзд виходити аж через дві години, що вона тепер просто впускає мене у книгосховище. Я навіть почав складати усі свої прочитані книги на окрему полицю, вибираючи лише найкращу фантастику.
  'Станція Селищанське' - пролунав ледь розбірливий голос машиніста, але за два роки свого навчання я навчився впізнавати зупинки навіть по тому, як хитається вагон під час руху. Потискаю руки хлопцям, а сам їду далі - мені на наступній виходити. Раптом я бачу, як через двері тамбуру в салон зазирає один із лицарів. Він чимось схожий на машину Кайї, але вона б не стала руйнувати власний палац! Наче у швидкісній зйомці я бачу, як ворог повільно замахується своєю сокирою, а я все ще не можу встати з ліжка. Єдиного клятого ліжка на увесь вагон, яке ну ніяк не вдасться оминути. Але ж поруч зі мною, на сусідньому з ліжком стільці сидить та-сама бабця, що скрізь супроводжує свою королеву. Якщо моя доглядальниця загине - мене совість замучить. Тому підриваюся спочатку в її напрямку, хапаю її в оберемок і чіпляючись за усі доступні поверхні починаю прискорюватися в інший бік вагону. Бігти важко, інерція не дозволяє мені впевнено маневрувати, аби так просто уникати перешкод на шляху, але я продовжую розганятися, долаючи опір повітря. Вже перед самим тамбуром розумію, що не встигаю загальмувати, тому стаю попереду леді Майї, приймаючи на себе удар дверей. Раптовий біль у хребті сповістив мене про першу в цьому світі смертельну травму. Але ми продовжуємо свій рух і вже втрьох (двері також вирішили до нас приєднатися) вилетіли в тамбур, де другий удар додав мені переломи ребер. Бачу, як з протилежного боку тамбуру зібралися дівчата із паралельної групи на чолі із Лашурою - дуже пихатим і свавільним дівчиськом. Я намагаюся крикнути їм, щоб не підходили, але голос мій мовчить, і я переключаюся на модулятор. Другий удар лицаря виламав ще більшу частину стіни і я розумію, що наступний стане для нас останнім. А значить залишається лише першим нанести удар і відволікти увагу ворога на себе. Сподіваюся дівчата встигнуть забрати оглушену жінку, доки я розбиратимуся із цим крикуном. Ставши перед проломом я чекаю, доки системи CryNet вийдуть на робочий режим, і біжу назустріч ворогу, буквально пірнаючи у світло потужного прожектора.
  ***
  
  Шо то було? Я ж ніби траву не курив, ніяку гидоту не нюхав. Чого б це мене раптом так перемкнуло? Минуло вже багато років з того моменту, як я розпочав свій шлях у вигляді колонії наноботів, але навіть із повним своїм функціоналом я ніколи не спав, віддаючи увесь свій час лише самовдосконаленню та виживанню. Навіть моменти відключення для мене пролітали майже миттєво. Я намагався відмежуватися від усіх людських слабкостей, в тому числі й від сну. Що ж змінилося тепер? Невже це результати переносу? Чи може це один із недоліків програми наноботів? Будемо розбиратися.
  Мені щойно наснився кошмар. Кошмар, у якому я замість відгуку своїх систем, сприймав запахи носом, відчуття дотиків пальців до різноманітних матеріалів, бажання перекусити... Не було ніякого ефекту 'гравця-за-монітором'! І це було страшно. Страшно опинитися без звичної оболонки, яка захистить тебе від куль та агресивного середовища. Страшно не бачити й не відчувати нічого навколо себе. Страшно знову стати Людиною! Стати Смертним! Так, треба заспокоїтися. Заспокоїтися, я сказав!
  Не маючи можливості якось впливати на самого себе, я вирішив зробити простіше і почав прибирати адреналін із організму, поступово замінюючи його ендорфінами. Сподіваюся ступінь інтеграції в тіло виявиться достатнім, аби моя свідомість сприйняла його за власне. Фух, здається вдалося.
  Раз за разом прокручуючи в спогадах цей сон, я поспішив його ретельно описати й занотувати. Все ж це була єдина інформація про мою базову особистість. І вона зовсім не підходила під запропонований Барнсом варіант, що я із майбутнього. Я ж точно бачив, що у мене на телефоні стояла дата: 23 березня 2008 року. Значить перше моє перенесення, теж відбулося між всесвітами. От тільки в який же світ я потрапив цього разу? Після переносу в моїй пам'яті не з'явилося жодного спогаду про якісь літаючі острови та бойових роботів. Єдиним більш-менш підходяшим варіантом був всесвіт Mobile Suit Gundam, але то фантастика, а не фентезі! Зрозуміло лише, що треба шукати серед анімешок. Вирішити проблему можна двома способами: пробудити свою людську пам'ять, і дочекатися відновлення власних баз даних. Ще раз мучитися кошмарами я не хочу, тому зупинюся на другому варіанті.
  Заспокоївши організм, я вирішив усунути головну причину сну - втому нервової системи. Тут я скористався досвідом дельфінів і розділив півкулі головного мозку, утворивши фактично дві незалежних нервові системи, які по черзі відпочиватимуть. Раніше, коли я це робив, мої носії швидко перетворювалися на овочі, але він у мене вже і так готовий, тому совість у мене чиста. Повертаємося до теми здоров'я: як, ну от як я міг так банально проґавити звичайну тропічну лихоманку? І чув же, що дівчата хвилюються... О, уже почав називати їх дівчатами! Скоро й по іменах називати почну, тьху-тьху-тьху, стук-стук-стук - щоб не наврочити. Справа в тім, що ця лихоманка уже була в моїх базах даних, а я налаштував фільтр на пошук невідомих бактерій та вірусів. От і отримав проблему на рівному місці.
  Тепер слід розібратися із можливими причинами такого розладу в моїй віртуальній голові. Шкода, що ІНК (штучний Інтелект Нано-Костюму, скорочено - ІНК) ще не розгорнувся, доводиться усе робити самотужки:'Провести повну діагностику всіх систем та організму носія.'
  'Для повної діагностики необхідне тимчасове відключення усіх систем: так/ні.'
  Погоджуючь і знову поринаю у безпам'ятство, яке майже одразу ж змінюється іконкою завантаження інтерфейсу. Ось тепер можна спокійно працюв... Що?! С...ка!!!
  Всього сорок секунд форсажу у непідготовленому тілі висмоктали з мене 60% усіх моїх резервів нанокаталізаторів, таких необхідних для мого подальшого розростання! І отримати їх можна лише із костюмів цефалоподів, або за допомогою спеціального пристрою - нанореактора - теж їхнього авторства. Єдиним способом відтягнути кінець для мене залишається інтенсивна заміна дефіцитних інтелектуальних наноботів їхніми більш примітивними конструкційними родичами. Але цей спосіб підходить лише для підтримки функціонування вже завершеного костюму, а не для його вирощування.
  Ще однією проблемою став припадок агресивності у мого донора. Я вважав, що у разі небезпеки зможу за себе постояти. Але мозок хлопця, уражений інфекцією, раптом вийшов із коми, що викликало чергове перезавантаження системи. Отямився я вже тут - у тимчасовому лазареті, куди позносили усіх постраждалих під час сутички. Переглядаючи логи системи я нагадав собі зробити лоботомію цьому тілу. Цей неповнолітній псих сприйняв нестачу каталізатора за голод і тупо зжер ворожу пілотесу. Разом з кістками та черепом! А закінчивши трапезу, він пішов лаштувати собі кубло в печері. І його абсолютно не хвилювало, що то була не печера, а щілина між уламками стіни лазарету. Добре, що система встигла очистити тіло від крові раніше, ніж його знайшли рятувальники, залишивши лише брудний одяг.
  Не зважаючи на несподіваний перекус, нестачу каталізатора це не компенсувало. Ситуацію рятували лише відвари трав, якими мене поїв мабуть єдиний мужик на цьому кориті. Це знімало частину навантаження із ботів, і водночас забезпечувало їх деякою кількістю потрібних речовин. Тіло зараз було в задовільному стані, однак після лихоманки моя шкіра перетворилася на суцільну виразку. Використовуючи надлишок енергії, я зміг майже повністю покрити її мімікрилом - конфігурацією конструкційних та вільних наноботів, яка використовується для камуфляжа самого костюму та прикриття невеликих предметів на кшталт автомата або гранат на поясі. Шкіру все одно врятувати б не вдалося, а так хоча б виглядатиму як людина. Принаймні в режимі шкіри він не вимагає інтенсивної роботи моїх систем. Решту ночі я потратив на те, щоб наростити товщину цього шару. При достатній його кількості я навіть зможу імітувати одяг на собі, але на це піде дуже багато часу, особливо в моєму нинішньому стані. Стандартна прошивка наноботів не розрахована на виконання кількох операцій одночасно, тому мені доводиться самостійно розставляти пріоритети, переганяючи наніти на нове місце, складаючи план роботи і слідкуючи за виконанням. Нудно, але зараз без цього мені не обійтися. Добре, що хоч самостійно не доводиться усе це робити. 52% розгорнутих з нуля систем за три дні - це просто прекрасний результат. Однак він повністю нівелювався тим сумним фактом, що без будівельного матеріалу моя структура скоро почне деградацію. Наноботи не панацея від усіх хвороб, вони також мають свій ресурс і поступово виходять з ладу. Від них є користь лише тоді, коли їх багато, і вони скоординовані в єдиний організм. І як тільки їхня кількість впаде нижче певного рівня - я припиню своє існування. Аби уникнути цього, я маю впродовж наступних двох діб повністю розгорнути свої системи і перейти до нарощування маси. І що швидше я це зроблю, то більше у мене шансів відновити бодай частину втраченої інформації.
  Єдиний проблиск у кінці тунелю - в мене з'явився інтерфейс! А це значило, що деякі із систем уже доступні для використання!
  Відкривши очі, я ще кілька секунд погрався із зіницями, налаштовуючи мімікрію, і лише після цього повернувся до оточуючих. Як би я до них не відносився, але вони реально врятували життя мого носія. Півтора десятка жінок різного віку й спеціальностей докладали зусиль, ризикували своїм життям заради того, щоб повернути тушку мого носія до життя. Сумно лише, що їхні зусилля пропали даремно - усі мої руки й ноги були роздерті до крові, заховані у передпліччя леза сиділи криво, а в кишечнику плескалася одна червона, дуже корисна для CryNet, і водночас неприємна особисто для мене субстанція, яка під впливом ботів тільки-но починала згортатися. Без мене це тіло проіснувало б секунди три-чотири, а з моєю присутністю - усі інші заходи лікування просто не мають сенсу. Втім, судячи по радісних і трохи напружених обличчях навколо вони про це не знають, або їх це не хвилює. Хм, треба якось спокійніше виражати свої емоції, бо порвав ковдру на клапті.
  - Отямився! - вигукнула Лашура, одразу ж привернувши до мене увагу оточуючих.
  - Дай-но подивитися на тебе. - нахилилася до мене Мізайя вдаючи, що хоче мене поцілувати, тієї ж миті отримавши рушником по спині від сестри, але одразу ж розігнулася й оголосила усім: - Жару немає!
  - Так швидко?! - вигукнула якась темношкіра і гостровуха (невже ельдарка?) білявка збоку, якої я раніше не бачив. - Лорд Улайт, ви справжній майстер!
  - Це не моя заслуга. - одразу ж відхрестився той, відступаючи назад. - Я лише допоміг йому протриматися, а усе інше він зробив сам.
  Я оглянув цю компанію і побачив іще одне нове обличчя - темношкіра ельфійка. Виглядає років на вісімнадцять, із довгим білосніжним волоссям, тримається поважно, але очі видають її хвилювання. Але головною її прикрасою були симпатичні лопухи, що виглядали з-під зачіски... Так, щось мене не туди понесло.
  Ну що ж, пора вже й показати себе, бо знову вважатимуть мене ідіотом або імпотентом. Тільки цього разу говорити буду як нормальна людина - ротом, а не модулятором.
  - Дь... Дяхую. - прохрипів я, не одразу вимовивши потрібне слово.
  - Ну нарешті! - полегшено зітхнула Кайя, витираючи лоб рукавом. - Я вже думала, що він взагалі недоумок. Як себе почуваєш?
  - Холос зіхвав. - поскаржився я на проблеми із горлом, так і не налаштувавши голосові зв'язки.
  - От і добре. Тобто погано, що зірвав, але добре, що усе інше вже не хвилює. - одразу ж виправився лорд, збираючи інструменти і мензурки у свій саквояж. - А тепер усі швидко виходимо. Пацієнту потрібен спокій та відпочинок. У нього половина кісток переламана, тому я забороняю будь-кому сюди заходити.
  - Одужуй. - побажала мені королева, останньою покидаючи відокремлену ширмами територію.
  Ну що ж, перший контакт відбувся. Тепер залишається лише не осоромитися перед дамами... Дамами?! Та що ж це зі мною таке?! Я мікроскопічна колоніальна істота, без будь-яких органів розмноження, стать якої визначається лише голосом модулятора, і я просто фізично не повинен так реагувати на присутність якихось незнайомих самок! Я повинен відноситися до них так, як відносився завжди - як до пікселів на екрані. Дідько, знову гормони в голову вдарили! Схоже цього разу прив'язка до тіла пройшла набагато глибше. Коли я асимілював тіло Алькатраса - таких проблем не виникало. Ох! Все хлопче, заспокоївся? А тепер шли всіх далеко й надовго, і починай уже виконувати свій план? Давай! Людина ти, чи Пророк?
  
  
  Глава 2. Ex vetustis divitias. (Из грязи в князи)
  
  День розпочався для жителів Су-Вана майже нормально, якщо не брати до уваги ранкові крики їхнього гостя. Довелося приставити до нього Кайю, щоб із ним нічого не сталося. Головним же її завданням було дізнатися його інтереси та звички, скласти психологічний портрет і усіляко придивлятися до хлопця, доки королева не вирішить, що з ним робити далі. Залишалося лише дивуватися, як учорашній труп зумів за кілька годин зростити переломи і позбутися усіх виразок на шкірі. Лорд Улайт тільки розводив руками, не в змозі пояснити таке блискавичне зцілення. Не знайшовши на його тілі жодного сліду учорашніх травм та слідів хвороби, лорд дав дозвіл на нетривалу прогулянку, аби пацієнт трохи подихав свіжим повітрям. Звісно ж супроводжувати його довелося Кайї. Зрозумівши наказ по-своєму, дівчина всупереч рекомендаціям лорда вирішила подивитися на стиль бою парубка. Для цього вона повела шибеника у спортзал. Вона навіть продумала, яким чином розкрутити хлопця на кілька його прийомів. Скинувши мундир, Кайя залишилася лише у своєму тренувальному комбінезоні. Вона очікувала, що хлопець почне пускати на неї слину, як це часто траплялося з іншими чоловіками, але той лише з цікавістю її оглянув і знову пішов знайомитися із тренажерами. Особливо його зацікавили макети холодної зброї, один з яких Кайя саме брала в руки. Сприйнявши це як хороший знак, вона вийшла на майданчик і почала розминатися. Спочатку повільно, а потім все швидше дівчина вимахувала мечем, прогріваючи м'язи, і щоразу додавала все більше сили до кожного руху, кожного удару. Для неї це було вже звичним ритуалом, але для будь-кого із сторонніх її рухи були більше схожі на танець. Королева Лашура сама якось зізналася їй, що вона й досі не може навчитися танцювати так, як Кайя махає мечем. Саме на це розраховувала дівчина, бажаючи привернути увагу підлітка. І це їй вдалося: кожного разу, як вона озиралася на нього, він стояв на краю майданчика й дивився на неї. От тільки вловити його погляд ніяк не виходило. Знову виникло відчуття, ніби кожне його око дивиться у свій бік. Бажаючи у цьому переконатися, вона зупинила розминку і підійшла ближче. Парубок одразу ж перевів погляд на неї, але скільки б вона не дивилася йому у вічі, він навіть не моргнув. Здавалося він гіпнотизує її. Потрусивши головою, аби позбутися цього відчуття, Кайя простягнула парубку меч руків'ям вперед.
  - Не хочеш спробувати?
  - Не вмію. - перекручуючи слова відповів той, навіть не подивившись на меч.
  - А позавчора, коли ти напав на нас?
  - Не пам'ятаю.
  В його словах була логіка. Медсестра казала, що після сильного удару по голові людина може втратити пам'ять. Але прокручуючи усі останні події, які сталися з цим хлопчиськом, Кайя все менше в це вірила. Так, в якийсь момент його поведінка різко змінилася. І хоча вона знала його зовсім трохи - було чітко видно, як із фанатика він перетворився на холоднокровного бійця. Але це можна списати на дію тих препаратів, залишки яких знайшлися в його крові. Крім того це пояснювало той маніакальний блиск його очей, коли він увірвався в кімнату до королеви і щось казав про повернення додому...
  - А ти спробуй. - наполягла Кайя, вклавши меч йому в руки.
  - Хочеш навчити? - запитав хлопець, зважуючи незвичну зброю в руці.
  - Хочу побачити, кому я програла. - буркнула Кайя, кидаючи погляд на піраміду, де лежав ще один такий же макет.
  Кейнсі вийшов на край майданчика, і поки Кайя вибирала собі другий меч, почав абсолютно точно повторювати її власну розминку. Подивившись на це збоку, дівчина і сама переконалася, що такий стиль дуже схожий на танець. Але з кожним наступним повтором малюнок рухів трохи змінювався, і ось уже через хвилину хлопець впевнено виконував основні удари, хоча й було видно, що меч йому дуже незвичний. 'Він дійсно швидко вчиться', - подумала Кайя, заходячи на майданчик.
  Спалахнуло кільце, і по лезу кожного меча пробігла синя смужка. Тепер кожен удар ним викликатиме невеликий біль, і водночас паралізує кінцівку, або усе тіло - якщо поранення буде умовно-фатальним.
  Щойно прозвучав дзвінок, Кайя різко скоротила дистанцію, повторюючи дії Білого під час їхнього бою, але замість того, щоб зустріти ворога, пацан просто відстрибнув з її шляху й знову стояв осторонь. Меч все ще залишався опущений. Здавалося він тільки заважає йому рухатися. Але Кайю такий результат не влаштовував і вона раз за разом наскакувала на юнака, змушуючи його відступати або захищатися. П'ята спроба нарешті закінчилася успіхом, але дівчина ледве не випустила меч, натрапивши на жорсткий блок. Здавалося, вона вдарила камінь. Одразу ж відскочивши назад, Кайя перехопила меч лівим хватом, розвантажуючи постраждалу кисть.
  Стиль Кейнсі не був схожий ні на що. Він не займав ніякої стійки, виглядав розслаблено, і в той же час контролював кожен її рух. При цьому він завжди тримав меч трохи осторонь, неначе боявся його. Така поведінка суперника вже кілька разів вводила дівчину в оману. Однак коли він з ножем увірвався в кімнату королеви, то виглядав більш зосередженим і небезпечним, ніж зараз.
  - Може візьмеш ножа? Здається з ним ти вмієш вправлятися.
  - Ти помиляєшся. - раптом сказав Кейнсі, виходячи за межі майданчика, і ставлячи макет в піраміду.
  - Що? - Кайя навіть опустила кінчик меча, втім одразу ж виправилася, очікуючи якоїсь каверзи.
  - Ти вчилася битися, я - убивати.
  І чомусь Кайя йому одразу ж повірила. Щось схоже відчувалося і у тих прикордонниках, з якими вона часто тренувалася. Можливо це був погляд, може голос, а може просто впевненість у своїх словах. Замість того, щоб краще дізнатися свого суперника і підняти свою самооцінку, вона лише показала себе невдахою. Це було неприємно і боляче. Поклавши меч у стійку, Кайя почала одягатися. Його останні слова щось зачепили всередині дівчини, але вона ніяк не могла зрозуміти - що саме. І вже коли вона почепила на пояс меч - до неї дійшло!
  - Кейнсі? - повернулася вона до нього, але хлопець її навіть не почув, тому вона одразу ж гаркнула на увесь зал. - Кейнсі!!!
  - Кей.
  - Що?!
  - Називай мене Кей. Довгі позивні незручні.
  - Ти не схожий на вояку. - хмикнула Кайя, роздратована його повчаннями.
  - Ти теж. - піддів її пацан, підходячи ближче. - Що хотіла?
  - Ти ж дійсно тоді міг вбити королеву, і я б тебе не зупинила, так? Чому підставився під удар?
  - Не пам'ятаю. - вже майже без акценту відповів хлопець.
  Здавши хлопця на поруки леді Майї, Кайя повернулася до своїх прямих обов'язків. Вранці усі зібралися проводжати Ауру. В знак подяки за допомогу королева Лашура подарувала їй трофейного лицаря. Попри свій жахливий вигляд та відсутність пузиря кабіни, машина все ще була на ходу. Не зважаючи на відсутність емоцій на обличчі ельфійки, Лашура відчувала її задоволення від такого подарунку. Крім того це був ще один доказ участі в бою. Ледве піднявшись у повітря, Аура пірнула вниз, одразу ж розчинившись серед зеленого моря лісу.
  - Ваша Величність, це кур'єр зі Святої землі! - Ханлі першою помітила, як з-за чергової скелі їм назустріч вилетів невеликий човен характерного чорно-білого забарвлення.
  - Ну нарешті. Тепер ми зможемо позбутися свого вантажу. - буркнула королева, кинувши погляд на й досі невідновлені ворота до головної зали, крізь які було видно силует релікту.
  - Ваша Величність, а як щодо іншого нашого вантажу? - нахилилася до королеви Кайя, щоб її не почули.
  - Я вирішила взяти його в Святу землю як свого слугу.
  - Навіщо?! Про нас же одразу підуть чутки...
  - Серед яких ніхто не розпізнає правду. Ти ж бачиш, що він тут як дикун? Більшість служниць вважають, що він виходець із Коуті. Ми не будемо переконувати їх у зворотному.
  Розпустивши слуг, Лашура повела за собою Кайю всередину палацу.
  - Кейнсі не просто боєць...
  - Кей. - автоматично поправила Кайя, але одразу ж сполошилася. - Пробачте, Ваша Величність.
  - Його призвали з іншого світу. Ти сама бачила, наскільки він відрізняється від нас. Він нам потрібен. Крім того наша головна проблема не він, а та дівчинка на Чорному лицарі. Аура сказала, що ніколи раніше не бачила такої техніки бою. Цілком можливо, що її також призвали.
  - Але якщо так піде й далі...
  - Нам не вистояти. - закінчила за неї Лашура. - Для цього нам і потрібен Кейнсі.
  - Він небезпечний.
  - Він звичайний хлопець. А як би ти себе вела, якби опинилася в іншому світі, із невідомими законами, традиціями? Він шукатиме своє місце в цьому світі. І краще, якщо це місце буде поруч з нами.
  - Гадаєте він погодиться?
  - А у нього є вибір?
  
  ***
  
  Із нашої ранкової розминки я зробив для себе лише один висновок: місцеві абсолютно не знайомі з концепцією далекобійної зброї. Все обмежувалося тільки луками та арбалетами. Виняток складали лише багатоствольні системи, які один в один повторювали американський дробовик Liberator або двоствольний пістолет Derringer. Тільки його тутешні аналоги були одноразові, і використовували замість пороху якийсь газ. Це була зброя для одного удару, але навіть їх тренувальні версії уже давно ніхто не брав до рук. А от із холодною зброєю все було в повному порядку: короткі мечі, дворучні, парні, сокири, списи, коси, глефи... Кайя взяла собі звичайний прямий дворучний. Напевно хотіла справити на мене враження. Згоден: у своєму облягаючому комбінезоні, і з довжелезним дрином у руках вона виглядала вражаюче. Навіть не дуже поступалася героїням коміксів. І розмахувала вона ним доволі уміло, як на мене. Ефектно. Але не ефективно. Навіть мені видно, що цей меч для неї важкий: надто затягнутими були її удари. Не розумію, чому вона не підбере собі щось більш зручне? Хоча... Ага, на стійці є ще один меч із витертим руків'ям - схожий на японський офіцерський, тільки гарда взята від європейської шаблі. Відбитки пальців сходяться. Чому ж тоді вона взяла в руки цю шпалу? Якщо подумати, то саме такою шпалою був озброєний її лицар. Непорядок! Барнс мені завжди казав, що під кожну руку повинен бути свій ніж, і свій стиль бою. Яким би умілим бійцем ти не був, зброя повинна тобі підходити. Може їй доводиться підлаштовуватися під свого робота? Тоді треба полегшити макет, все одно в бою махати буде не вона, а машина.
  Ніби відчувши мій скепсис, дівчина запросила мене на двобій. Ну я й вийшов. Підозри підтвердилися: була б у неї нормальна зброя - бути мені битим. А так, навіть без прискорення достатньо було ухилятися в останній момент, коли вона вже не могла зупинити свій рух. Трохи помахавши, вирішив закруглятися. Тим більше, що дівчина явно нечасто тренувалася із суперником. Спілкуватися бажання не було, тому тренування швидко закінчилося.
  Далі мене відвели в купальню до служниць, які почали приводити мене до ладу. Не сказав би, що мені це сподобалося, але в якийсь момент я пошкодував, що не можу як слід насолодитися тактильними відчуттями. Все ж коли тебе миють кілька доволі привабливих служанок ти мимоволі починаєш отримувати деяке задоволення. В моєму випадку - лише естетичне. Якби не запущені процеси діагностики, із тимчасовою втратою чутливості окремих частин тіла, я б міг навіть розслабитися. Картину псував лише суворий голос гувернантки Майї за спиною, яка й керувала цим дійством. Здається мене хочуть представити вищому начальству. Ніколи не любив таких моментів. В минулому кожна друга така зустріч закінчувалася тотальним геноцидом усього в радіусі досяжності моєї зброї. І не з моєю вдачею надіятися, що в іншому світі щось зміниться, радше навпаки. Тим більше, що зараз я перед ними абсолютно беззахисний.
  І все йшло нормально, доки мені не показали мій новий одяг. Уявіть собі придворного слугу 17 століття, додайте удвічі більше мережива, рюшів та бантиків. Не знаю як там одягаються місцеві чоловіки, не відмовився б навіть від того вбрання, яке носить лорд Улайт, але в ТАКОМУ я ходити не буду ніколи! Відчуваю себе дитячою цукеркою в яскравій обгортці. Чого це вони на мене так дивляться? Ні, я бути цукеркою не збираюся. І свою цукерку не дам! Заберіть звідти свої руки! Не доводіть до гріха, я не хочу вас калічити! Халепа! Я зрозумів, що без розкриття своєї особистості утекти не вдасться.
  Ох, як же в мирному житті все складно: на війні ти чітко знаєш свого ворога і не обмежений у засобах! А тут ти просто не маєш права відбиватися. В цей момент я як ніхто інший розумів тих танкістів, у яких на лінії вогню стоять цивільні, і будь-яка дія для них закінчиться трибуналом. Як би я не блокував реакції тіла, гнів всередині наростав. Ще трохи, і я піду зривати злість на всіх, хто буде поблизу. Тому вихід для мене був лише один.
  Попросивши жінок зачекати секунду, я підійшов до монолітної кам'яної колони і з усього маху гепнувся в неї головою, зімітувавши непритомність. Насправді ж мімікрил на лобі, маючи властивості неньютонівської рідини, погасив більшу частину удару, який міг би зашкодити неукріпленому черепу парубка. Я ж просто відключив більшість органів чуття і моторику, залишивши лише слух. Міг би просто так відрубитися, без ударів, але що б тоді про мене подумали? Я - спецназівець, котрий пройшов через пекло Третьої Світової війни, пережив нашестя прибульців і дав їм відсіч - просто не маю права непритомніти на очах жінок. Тому нехай краще думають, що я твердолобий, ніж вважатимуть якимось розмазнею. Звісно ж це дійство відняло в мене ще деяку частину наноботів, яких і без того було мало, тому в майбутньому мені доведеться уникати використання своїх систем, заощаджуючи їхній ресурс та обмежуючись лише органічним тілом. Але заради ТАКОГО я готовий пожертвувати частиною ресурсів. І якщо вже мені доведеться подихати, то я зроблю це як справжній воїн, а не як блазень! Та й смикатися зараз для мене немає сенсу - діагностика усіх систем займе дуже багато часу, впродовж якого вносити зміни у свою структуру я не зможу. Тому залишається лише розслабитися й спробувати отримати бодай якесь задоволення.
  Нарешті шарудіння одягу стихло і леді Майя пішла за королевою. Щойно двері за нею зачинилися, як служниці взялися обговорювати усі мої якості, особливу увагу приділяючи тому, наскільки я симпатичний та який у мене великий... Напевно Мізайя вже розказувала їм байки про те, що витворяла з моїм непритомним тілом. А ось і начальство йде - я їхні кроки вже добре навчився розрізняти. Служниці це теж почули і швидко прибрали сліди своїх оглядин. Не до кінця, але мені чомусь здається, що вони зробили це навмисне: навряд чи розстібнута ширінка сприяє підвищенню авторитету в очах начальства. Втім, у мене вже достатньо мімікрилу, аби приховати цей недолік. Скрипнули двері, а я підриваюся із лавки, вдаючи вбиті намертво рефлекси. На себе намагався не дивитися, але поки прибирав цей маленький казус - гнів знову підняв голову. Напевно в цей момент система глюканула і видала щось на обличчі, бо жінки перелякано відсахнулися від мене. Але от що цікаво - щойно перша особа держави увійшла в приміщення, вони вже зайняли свою звичну позу слухняності, і навіть я б зараз не зміг сказати, що секунду тому вони були готові...
  - О, виглядає непогано. - відволік мене від роздумів голос мілкої королеви, чим викликала чергову хвилю злості.
  - Дійсно. - погодилася Кайя, із деяким здивуванням розглядаючи оновленого мене.
  - Тепер, коли ти схожий на людину, ми можемо поговорити серйозно. Твоє ім'я ми вже знаємо. Розкажи ще щось про себе.
  - Звати - Масаке Кейнсі. - стримуюся як тільки можу, говорю коротко, намагаючись не перекривлювати слова. - Позивний - Кей. Займався - виживав.
  - Це як?
  - Зруйнований світ. Шукав ресурси. Полював.
  - Ти колись вбивав? - поцікавилася Кайя.
  - Так.
  - Ага, то ти в нас боєць... - Лашура на мить задумалася. - Ти напав на особу королівської крові. За таке на тебе чекає шибениця. А оскільки діватися тобі нікуди...
  Знала б ти, дівко, через що я пройшов - так би не казала. Хоча немає нічого дивного в тому, що вона користується 'батогом та пряником'. Можуть минати століття, можуть змінюватися світи, але людська природа залишається такою ж, як і тисячі років тому. До чого усі ці слова про дружбу і взаємопідтримку, коли в обох опонентів ножі за спиною? Особисто мені це набридло ще в першій частині своєї трилогії, і тоді я змінив свій підхід. Практика показує, що за відсутності дороги в хащах простіше взяти бульдозер. Ось так і я: більше не шукаю обхідних шляхів - із достатньою кількістю сили вони мені більше не потрібні!
  - Але я можу закрити на це очі, якщо ти присягнеш на вірність мені. Будеш моїм слугою. Лакей, це дуже... - ах ти ж курва малолітня!
  - Ні!
   Люблю шокувати оточуючих! Не такої реакції від мене чекали. Незворушною залишилася лише старша тітка, котру тут називають Майєю. Кайя одразу схопилася за меч. Служниці ж обступили королеву, займаючи позиції з боків. Лашура ж узагалі заклякла із квадратними очима - напевно шаблон зірвало.
  - Тобі так кортить повисіти на шибениці? - трохи відійшла від несподіванки королева.
  - Це погроза? - розглядаю свій кулак, демонстративно випускаючи одне лезо. - Чи обіцянка?
  - Ми тебе врятували!
  - Не врятували. Зберегли час. За це - дякую. Але зірвали полювання. Міг взяти корабель. І лицаря. Ще й принизили. - показую на свій клоунський прикид.
  - Бути слугою королеви, це винагорода, а не образа! - вигукнула Кайя, прикриваючи собою нахабне дівчисько.
  - Служба, це винагорода? Рабом не буду. Ніколи! - із різким звуком випускаю другий пазур, змушуючи присутніх здригнутися, а Кайя взагалі ледве не кинулася в бій.
  - Стоп! - зупинила її Лашура. - Ти хоч розумієш, від чого відмовляєшся? Ти втрачаєш свій єдиний шанс...
  - Нічого не втрачаю. Нічим не ризикую. У вашій компанії - не зацікавлений.
  - А якщо я не захочу тебе відпускати? - різко випускаю третє лезо, і вже готуюся перейти до мануальних пояснень, але дівчинка одразу ж відступає. - Спокійно, я лише пожартувала.
  - Жартів не розумію. Говори конкретно - чого хочеш?
  - Скажімо так: мені потрібна підтримка. Силова. У мене надто мало людей, а ти уже показав себе хорошим бійцем. Як ти дивишся на те, щоб іноді виконувати нескладні прохання?
  - Пильно дивлюся. Тобі потрібен убивця?
  - Ні-ні-ні, ти що! Не вистачало мені тільки кривавою королевою стати! Просто будеш робити те, що нам не дозволяє статус. А за це отримаєш гроші, статус, землю...
  - Не цікаво.
  - Гр-р-р! Повірити не можу, що сама вмовляю тебе. - здається у неї закінчилися заготовки. - Добре, кажи чого ти хочеш.
  - Нічого. Вам нічого запропонувати.
  - Як?! - Лашура аж рота роззявила, так розгубилася від моєї відповіді. - Невже тобі нічого не треба? Невже ти нічого не хочеш? Тобі що, жити набридло? Невже ти гадаєш, що після всього того, що ти тут почув, я просто так тебе відп...
  Ще до того, як вона договорила, я зриваюся вперед. У форсажі світ миттєво уповільнюється майже втричі. Суперники рухаються так, ніби їх залили густим медом. На такій швидкості людські очі просто не здатні вчасно помітити небезпеку, тому доводиться переходити на інші способи сприйняття. У моєму внутрішньому просторі кольоровий екрані заміняється монохромним об'ємним зображенням, відтвореним за допомогою усіх доступних нині сенсорів. Зникають звуки, слова людей тепер висять у табличках над їхніми головами. А увесь навколишній простір розкреслений різнокольоровими секторами та заштрихованими ділянками, показуючи напрям і характер небезпеки. Був би у мене зараз нормальний тактичний аналізатор - я б уже роззброїв усіх присутніх, і спокійно зайнявся своїми справами. Але зараз мої можливості дещо обмежені, тому доводиться покладатися на власний досвід.
  Намагаючись якомога менше травмувати і без того благенького носія, я вирішив не підключати щойно вирощені на скелеті міомери, а обійтися природною мускулатурою. Так, я втрачав свою швидкість та силу, але зараз, проти звичайних людей, прискореної реакції буде цілком достатньо. Вже зараз я бачив, як повільно меч Кайї опускається у мене за спиною, а служниці-двійнята починають закривати собою королеву. Аби виграти трохи часу, я перехоплюю Кайю за руку і тягну її за собою. Не далеко, сантиметрів на двадцять, далі без підсилення пальці просто зісковзують. Цього імпульсу достатньо, аби дівчину розвернуло, і вона на мить втратила рівновагу. Саме настільки, щоб і не впасти, і знову на ноги стати не скоро. А це ще секунди півтори-дві - ціла вічність для мене. В цей час помічаю, як мені в обличчя летять коробки із нитками та стрічками, що до цього були у руках двійнят. Звичайного бійця це як мінімум спантеличило б, а будь-якого непідготовленого суперника взагалі б дезорієнтувало. Я ж ігнорую ці снаряди, прориваючись вперед. Швидкості замало, аби вчасно дістатися до королеви, тому я хапаю двійнят за коміри й тягну себе сперед. Це дає мені імпульс, аби прорватися крізь цей живий щит, і не бути збитим з ніг підсічкою, яку дівки намагалися прикрити своїми широкими спідницями. Замість цього вони самі починають падати мені назустріч, аби в кінці бути насадженими горлянками на так і не приховані пазурі. Та коли вони вже пройшли половину дистанції, я помічаю дещо цікаве.
  - Стоп!!! - махала руками дівчинка, заплутавшись у власній спідниці й завалюючись назад.
  Різко змінюю свої плани, відпускаю одну зі служниць і хапаю Лашуру за руку до того, як її потилиця познайомиться із кам'яним поріжком. Замість розбитої голови дівчинка обійшлася злегка потягнутою рукою і взяттям в заручники.
  Тепер потрібно якось вивести їх із рівноваги. Звільнення заручників - цілком звична й зрозуміла операція. Звільнять вони королеву, у чому я дуже сумніваюся, чи я відпущу її сам, результат буде однаковий. Потрібне щось інше. Щось із натяком на безумство, аби вони самі не захотіли зі мною мати справу. Це як із Дедпулом: ніби й хороший чувак, але краще знаходитися від нього якомога далі. Що б він зробив на моєму місці? Стоп! Здається мене уже понесло. Мені терміново потрібні нові враження або нова інформація, поки я ще не почав чудити. Точно, виконаю улюблений трюк Бетмена! Так і їх зіб'ю з пантелику, і сам трохи відволічуся.
  - Сто-о-оп! Усі завмерли!!! - зовсім не по-дитячому гаркнула дівчинка.
  - Як Ви, Ваша Величність? - поцікавилася Кайя, зміщуючись подалі від меблів, аби в разі потреби вільно розмахувати мечем, але королева її питання проігнорувала.
  - Я неправильно виразилася. - вона спробувала зазирнути мені у вічі, але я ще на початку свого руху заплющив їх, аби мені туди не сипнули ніякої гидоти. - Я не бажаю тобі зла. Просто зрозумій мене правильно: щойно ти покинеш острів, на тебе відкриють сезон полювання...
  - Не твої проблеми.
  - І на чому ти збираєшся тікати? Ми уже віддали єдиного робочого лицаря. Більше на борту транспорту немає.
  - Побачиш. Ведіть до ангару.
  - Може спочатку прибереш свої кігті?
  - Щоб вони напали?
  - Даю королівське слово, що вони не будуть нападати. Ніхто не буде. - поправилася дівчинка, і кивнула присутнім.
  Кайя опустила меч. Двійнята вже були у мене за спиною, але після слів королеви одразу ж зробили вигляд, ніби нічого не сталося і, притримуючи порвані коміри, відчинили двері купальні.
  - Бачиш? Я своє слово дотримала. Тепер твоя черга.
  - Гадаєш я повірю? - намагаюся вкласти в голос якомога більше іронії, але виходить погано. - Це лише слова. Слова політика. Вони нічого не варті. Я не ідіот - словами не розкидаюся. А ти не дурепа - щоб їх дотримуватися. Будеш заперечувати?
  - Ти невдячний егоїст.
  - Я знаю. Вперед.
  Ми пройшли кілька коридорів і вийшли до ажурної клітки, яка виявилася ліфтом. Було дуже незвично бачити такий дикий сплав високих технологій та примітивізму. Уявіть собі турболіфт з магнітною підвіскою, лічильник поверхів для якого мало того, що механічний, так ще й зроблений вручну! Особисто мене такий ретрофутуризм дещо дратував: не знаєш, чого очікувати від свого оточення, і де на тебе може чекати небезпека. З таким підходом навіть ця клітка може стати могилою! Ну, не для мене особисто, але смерть моїх супутників буде неприємною - не люблю, коли мої плани зриваються. Моє напруження передалося і на моїх супутників, але ніхто це нічим не показав.
  Кабінка була тісною, тому в перший рейс відправилися лише ми з Лашурою та Кайя. Всього кілька секунд мовчанки, і ми вже на потрібному рівні. Ангар як я й очікував, займав левову частку внутрішнього простору острова. Тут же лежали усі лицарі, які брали участь у нічному бою. Нечисленний персонал, який все ще залишався на ногах, із пересторогою дивився на нас, а жінки із гвардії хапалися за зброю, аби бути зупиненими сигналами Кайї. Обоє воріт зараз були зачинені, тому я наказав відчинити ті, що виходили на правий борт - там висіла моя клітка, тому поверхню острову я встиг вивчити, як свої п'ять пальців. Поки підходили до краю, в ангар приїхали й двійнята із гувернанткою.
  - Що робитимеш далі?
  - Зійду з корабля. Дякую за гостинність.
  - Що?! - дівчинка спробувала повернутися до мене, але я все ще міцно її тримав. - А хіба ти не збираєшся мене викрасти?
  - Навіщо?
  - Навіщо викрадати мене? - не зрозуміла Лашура.
  - Навіщо я тобі? Тільки чесно.
  - Ти надто багато знаєш і вмієш. Не хочу, щоб ти дістався комусь іншому.
  - Не хвилюйся - не дістанусь.
  - Мені було б спокійніше, якби ти був поруч, і на виду. Хотіла тебе переконати...
  - Шантажем і погрозами? Погана ідея.
  - Ні, я беру до себе лише надійних людей. Тих, хто робить це з власної волі. А своїми руками зробити з тебе ворога, та ще й підставляти тобі спину... Як ти сказав - я не дурепа. Я влаштувала все це, щоб подивитися на тебе. - раптом тихо додала Лашура, коли ми були вже біля самих воріт. - Хотіла переконатися, що ти не засланий убивця і не шпигун. Це була перевірка. І ти її пройшов.
  Відштовхую дівчинку від себе, і роблю крок назад, за край платформи. Перевіряти вона зібралася... Хех! Буде тобі перевірка!
  
  ***
  
  Хлопець ще не встиг полетіти вниз, як усі присутні кинулися вперед. Хтось із солдат гвардії ледве не випав назовні, слідом за злочинцем, але колеги вчасно відтягнули невдаху від краю. Двійнята одразу ж взялися допомагати королеві привести себе в нормальний вигляд.
  - Збирайте пошукову команду! Візьміть вантажні платформи і спускайтеся...
  - Відставити! - Лашура повернулася до підданих. - Нехай іде.
  - Але ж Ваша Величносте...
  - Ми не будемо його переслідувати. - Лашура поважним кроком йшла крізь натовп, наче гарячий ніж крізь масло.
  - Так, Ваша Величносте. - Кайя слухняно сховала меч, і вже звично прилаштувалася позаду королеви.
  Перевдягаючись у своїх апартаментах після цього інциденту, Лашура приймала звіт про об'єм виконаних робіт. З усього виходило, що на острів очікує капітальний ремонт. Попри свій юний вік Лашура була однією із найбагатших панянок королівства Шатерей, однак руйнації острову були настільки серйозними, що на його відновлення доведеться витратити як мінімум два місячних бюджети цілої провінції. А треба ж було в першу чергу закупити ще як мінімум двох лицарів. У сумі складалася просто астрономічна сума, якої не було в казні королівства. Золота вистачало лише на одного лицаря, та й того вона отримає в кращому випадку через місяць, коли Церква прийме замовлення й проведе його через усі інстанції. Потім Кайї доведеться звикати до нової машини... Інакше кажучи, королівство майже на два місяці залишається безпомічним перед зовнішньою загрозою. Рятує ситуацію лише те, що в Академії не прийнято ігнорувати проблеми своїх товаришів, і можна розраховувати на підтримку. Щоправда тут уже піднімала голову власна внутрішня жаба королеви, адже за таку допомогу потім все одно доведеться розплачуватися.
  Прискіпливо оглянувши себе у дзеркало, Лашура відправилася надвір. Скоро вони дістануться Академії, і їй потрібно бути на видному місці, коли вони заходитимуть в порт. Зараз уже ніхто не скаже, звідки пішла ця традиція, але кожен монарх, що прибуває на Святу землю, зобов'язаний особисто вести корабель, аби йому відчинили ворота. Можливо у Церкви і збереглися якісь пояснення щодо такого порядку, але навряд чи заради такої дрібниці хтось буде пробиватися до їхніх архівів, які й без того знаходяться за сімома печатями.
  - Можеш питати. - сказала королева, коли вони вже вийшли із палацу.
  - Чому ми дозволили йому піти?
  - Він сильний душею. Ти чула, як він зі мною розмовляв? Чула. А тепер згадай моїх підданих, та навіть того ж самого губернатора Кіозу. Відчуваєш різницю? Йому ніхто не указ. Він ставить себе вище усіх правителів на світі. Такий не скориться.
  - А якщо він передасть відомості про нас Ордену?
  - Все що треба, Орден і так знає. Та й сама чула його плани стосовно цих покидьків. А секрети із нього не вибити. Він скоріше забере їх із собою в могилу.
  - Не дочекаєтесь. - раптом пролунав знайомий голос у Кайї за спиною.
  
  ***
  
  Я все розумію, але отак провокувати мене на конфлікт... Після такого я просто зобов'язаний був відповісти королеві взаємністю, і розіграв свою втечу. Насправді ж я не стрибав з корабля, а просто приліпився до нижнього краю платформи. Мені було цікаво почути реальні мотиви поведінки королеви. І почуте мені сподобалося. Шкода лишень, що підсаджений у волосся королеві примітивний жучок виробив свій ресурс прямо посеред розмови. Довелося показатися. Не скажу, що вдруге мене прийняли радісно, але вбивати не стали. Поки що.
  Піднімаючись на поверхню острову, я думав над своєю майбутньою лінією поведінки. Я не знаю, яка доля чекає мене в цьому світі, але відчуваю, що сумно мені не буде. Як би я не старався, навіть у світі 'Crysis' далеко від рейок канону втекти не вдалося. Та я й не дуже старався, якщо чесно. Дуже зручно знати майбутнє, яким би воно не було. Тут же я абсолютно нічого не знаю, навіть назви світу. Що робити? Звісно ж починати творити свою долю самостійно! І уважно дивитися, що мені підкине тутешній канон. Але повернемося до мого питання: як себе поводити?
  Діти у владі - це щось із області фантастики, тому нічого конкретного я спрогнозувати не зможу. Цей феномен слід вивчати зблизька, у природніх умовах. Не знаючи усіх нюансів, я можу потрапити у серйозну халепу, тому компанія Лашури здається мені найкращим варіантом. Принаймні вона мене вже трохи знає. Що ж до поведінки, то тут потрібно щось таке, що може прикрити моє незнання реалій, або дивну поведінку. Враховуючи мій характер, найкраще підійде образ тихого соціопата. Той же Дедпул, тільки навпаки. Хоча ні, такі особистості тільки привертають увагу. Потрібно ще щось, аби відлякувати охочих. Мабуть слід додати більше агресивності. Іноді навіть немотивованої. А якщо дорікатимуть неадекватною поведінкою - спишу на особливості виховання у своєму регіоні. Тільки не дуже старатися, бо чуйка мені підказує, що тутешній канон уже взяв мене під приціл, і дуже скоро події покотяться лавиною. Сподіваюся мої зусилля дозволять хоча б частково від них ухилитися. Зупинившись на цьому, я видряпався на поверхню.
  Спершу я подумав, що парк а ні трохи не постраждав після бою, але ж мої сенсори показували, що майже вся поверхня острову зараз вкрита уламками каменю та лицарів. Кілька разів переключившись між способами сприйняття, я вирішив, що це просто якась високоякісна голограма. Навіть без сенсорів, якщо придивитися, можна було побачити однакові дерева, листя яких не ворушилося під вітром. Одразу видно, що працювали поспіхом, інакше б ілюзорна доріжка не проходила над величезною, наче після артилерійського снаряду, вирвою в землі. Мені навіть довелося кілька разів притримати дівчат, аби вони не поламали собі ноги. Я помітив, як Лашура із деякою гордістю зиркнула на Кайю, а потім продовжила перервану розмову.
  - А якби я тебе просто попросила залишитися, ти б одразу погодився?
  - Скоріш за все. Теж маю питання. До Кайї.
  - Ну давай. - лицар з підозріло позирала на мене, такого чистенького, ніби це я не щойно вештався бозна-де.
  - Чому не вбила одразу? - я показав випущене лезо і знову сховав його. - Навіть не спробувала. Я погрожував. Був ворогом. Взяв заручника. Потім постав беззбройним. Чому не атакувала? - а Кайя лише мовчала й дивилася на мене вовком.
  - Вона потім тобі розкаже. - перервала мовчанку королева, і додала, - Якщо захоче. Більше питань немає? Тоді повернемося до нашої угоди. - ну от, знову увімкнула в собі королеву, це від батьків передалося, чи що? - Слугою ти бути не хочеш. Інших вакансій у мене при дворі немає, хіба що... - Ох не подобається мені її посмішка. Лашура оглянула мене з голови до ніг, посмикала мереживо на рукавах, обійшла довкола. Що вона задумала? - Знаю! Кайя, як ти дивишся на те, щоб зробити його...
  Кайя нахилилася до королеви і вони деякий час перешіптувалися. Мені теж було цікаво, тому я одразу ж підвищив чутливість мікрофонів і дізнався, що мене збираються перетворити на...
  На кого?! Їй що, жити набридло?! Але ні, вона ж дитина. У її віці такі витівки є нормою. Якщо подумати, для мене це дійсно непоганий варіант. З моїми можливостями розважати народ не проблема, ідей у мене повно, із реквізитом та фокусами теж проблем немає. Я зможу спокійно посилати лісом аристократію, не боячись покарання, критикувати Лашуру та багато чого іншого... От тільки один пункт мені не подобається. Значить слід погоджуватися на попередню пропозицію, доки вони не придумали іще щось гірше.
  - Я згоден.
  - Що-що?
  - Згоден бути поруч. Як ти хотіла. Мені не складно. Не суперечить планам. - як же іноді складно говорити двома словами.
  - А чому ж ти щойно зірвався?
  - Потрібен був привід. Для конфлікту. Теж хотів перевірити. Перевірив, як бачиш. Але маю умови. Дві. Перша: мої інтереси - первинні. - і одразу ж заспокоюю Лашуру до того, як вона скаже бодай слово. - Не хвилюйся. Інтереси надто глобальні. З твоїми не перетинаються. Якщо таке станеться - ти дізнаєшся першою.
  - Чогось такого я від тебе й чекала.
  - Друге. Мені потрібен провідник.
  - Хто?
  - Ти. - тицяю в Кайю і дивлюся на її реакцію: обличчя червоніє, очі наливаються кров'ю, меч в руках уже дрижить від напруги!
  - І все? - дівчина вже готова кинутися на мене навіть без меча, з голими руками. - А наш острів тобі часом не потрібен?
  - Ні. - вдаю, ніби не почув іронії в голосі. - Мало користі. Культуру не вивчу. Технології не досліджу. Ти - даси більше. Все розкажеш. Все покажеш.
  - Хвилинку, то тобі потрібна лише інформація про наш світ? - здогадалася Лашура. - Чому ж одразу не сказав?!
  - Завжди беру сам. Твій дозвіл - не потрібен.
  - Ага, а коли не можеш взяти - одразу ж біжиш назад!
  - Можу. Так навіть простіше.
  - Але? - продовжувала допитуватися королева.
  - Нудно. З вами веселіше.
  - Аргумент приймається. Ну добре. Тоді і в мене до тебе буде умова: ти навчиш Кайю своїх прийомів. Згоден?
  - Так.
  - Вітаю тебе в рядах підданих королівства Шатерей, Кейнсі Масаке. І постарайся не дуже виділятися. Хоча б деякий час.
  - Нічого не гарантую. Можна Кей. Просто Кей.
  - Ні, тебе таки треба було не у слуги записувати, а до блазнів. Дивись, бо можу й передумати.
  Нарешті ми вийшли на більш-менш вцілілу ділянку, де ілюзії вже не закривали небо. І ось тут я вже відверто завис. Кайя спеціально для мене коментувала усе побачене. Разом із нами на різній висоті летіли найрізноманітніші повітряні кораблі. Деякі були схожі на паровози, інші нагадували риб, кілька вантажних суден узагалі не були схожі ні на що, обвішані контейнерами наче валізами. І увесь цей натовп рухався по широкій прямій ущелині, на іншому кінці якої виднілася величезна біла споруда. Це й була Свята земля - створена божеством Сейку і охоронювана Церквою територія. Це чимось нагадує Ватикан: ніби й несерйозне утворення, але його думка багато значить для більшої частини світу. Окрім цього там знаходиться Академія, в якій збираються для навчання майбутні лицарі. Звісно ж аристократія вважала престижним відправити туди і своїх нащадків, але це було лише бонусом. Саме там Ханлі та Кайя проведуть наступні кілька років. Лашура також там навчається, але лише через свій статус, адже звання лицаря можна отримати лише від природи. Як виявилося, їхня дружна компанія була звільнена від уроків на час коронації, за що вони мали доставити на Святу землю якийсь важливий вантаж.
  Також існували деякі правила відвідування Святої землі. Для кожної категорії гостей є свої ворота: двоє нижніх призначені для вантажівок, середні - для аристократії, а Великі Ворота - для представників королівств. Саме до останніх і пролягав наш курс. Су-Ван, як називався наш літаючий острів, мусив піднятися на максимальну висоту, аби увійти туди. Як виявилося, ми увесь цей час знаходилися у майже невидимій субстанції, яка проявила себе лише на своїй межі із чистим повітрям. Коли кільця-генератори нашого літаючого острову торкнулися цього бар'єру, уся його нижня поверхня вкрилася полярним сяйвом. Водночас мої сенсори наче сказилися, повідомляючи про відключення зовнішнього джерела енергії. Стоп, якого джерела? Я ж... Але ж дійсно, за увесь цей час я жодного разу не відчував нестачі енергії! Це в перші місяці свого існування у вигляді костюму я мусив економити буквально на всьому. Але потім я збільшив кількість модуль-генераторів і назавжди забув про таку незручність. Тут я уже не мав усіх своїх напрацювань, обходячись мінімальним функціоналом базових можливостей нанокостюму та примітивною органічною пічкою, в животі. Придивившись уважніше я помітив, що нижній шар атмосфери трохи мутніший за чисте повітря, і помітити це можна лише згори. А я вже боявся, що то у хлопця з очима проблеми!
  Кайя пояснила мені, що це явище називається морем Ахо, і воно вкриває більшу частину земної поверхні. Речовина, яка плаває у повітрі, отримала назву 'ефір'. Майже усі механізми на світі використовують для своєї роботи його енергію, як і Су-Ван. А тому піднятися на більшу висоту можна хіба що пішки в горах.
  - Ваша Величність, ми отримали дозвіл і готові до входу на Святу землю. - почувся над островом чийсь голос.
  - Починайте. - тихо сказала Лашура, але невідомий опонент її почув.
  Розташувавшись прямо навпроти Великих воріт, Су-Ван склав химерні крила на своїй основній частині, і повільно став залітати у прохід. Зблизька ця споруда дійсно вражала. І якби я раніше не бачив, на що здатні цефи - дивився б із відкритим ротом. Свята земля знаходилася на високому плато, оточеному з усіх боків глибоким, не менше двохсот метрів каньйоном. Одна його стіна була повністю зайнята будівлями та причалами для кораблів. Самі ж ворота до останнього моменту були закриті фігурними стулками, але щойно вони почали розходитися, як я ледве не стрибнув за укриття - надто вже схожими вони були на шлюзи цефалоподів, після яких мене зазвичай зустрічала важка артилерія. Це враження тільки посилювала висока арка із підвішеним в центрі вогником - явно емблема церкви, яка до болю нагадувала рамку коліматорного прицілу. Кайя помітила як я смикнувся, але нічого не сказала.
   Проходячи по самісінькому краю моря Ахо, ми заходили у величезний порт для таких же повітряних гігантів, як і наш. Щойно острів пришвартувався, ми перейшли на невелику літаючу платформу, яка перевезла нас на причал, і далі вже пішли пішки. Йти було далеко, тому Кайя інструктувала мене щодо моїх нових обов'язків. Принаймні намагалася, постійно поглядаючи на мої кисті рук, де й досі виднілися шрами від проходу кігтів. Я ж думав над тим, як вирішити свою маленьку проблемку із нестачею ресурсів для відновлення.
  Найпростіший спосіб отримати усе необхідне - навідатися на звалище. Був би я на Землі ХХ століття - так би й вчинив, але тут... Це все одно, що в середньовіччі шукати металобазу. Тут навіть близько не помітно такої концентрації ресурсів, яка мені потрібна. А потрібна мені зараз органіка. Дуже-дуже багато органіки, зникнення якої ніхто не помітить. Рвонути в ліс? Це варіант. Конструкційні наноботи можна отримати із будь-якої органіки, навіть із рослин, якщо є достатньо часу, проте вони не можуть в повній мірі виконувати функції інтелектуальних. Аби виконувати одну і ту ж функцію, їхнє співвідношення має складати не менше 1200 до 1. У нормальному вигляді моя вага складає близько 100 кг. Можна відмовитися від усіх зайвих опцій і зменшити цей показник до 80 кг, але в результаті заміни все одно вийде майже сто тонн органіки. Додайте сюди ще стільки ж води, як середовища для роботи нанітів. От і виходить, що для збереження власного розуму мені доведеться перетворитися на велике смердюче болото. І я дуже сумніваюся, що тутешні жителі не звернуть увагу на появу такого біологічно небезпечного об'єкту під боком. А враховуючи, що Академія є єдиним осередком цивілізації в радіусі як мінімум одного денного перельоту, та ще й на контрольованій Церквою території - реакція на таку аномалію може бути особливо жорстка. Може навіть якийсь аналог Інквізиції припертися. І не факт, що на мене не скинуть якусь бомбу. Померти я не помру, але приємного мало, та й відсіч у такому вигляді дати не зможу. Ще один недолік - відновлення займе тижні два-три, якщо не більше. Цей час можна скоротити, якщо використати фауну замість флори. Тоді можна буде вкластися за добу. Тільки де я стільки м'яса знайду? Взяти людей з Академії? Ха-ха-ха! Дуже смішно. Та за мною потім увесь світ ганятиметься, як за тим же Зевсом із Prototype. Не треба мені такого геморою.
  Можна піти іншим шляхом, і не робити все самостійно, а побудувати нано-реактор. Цей варіант набагато швидший, але органіки для цієї зарази знадобиться стільки ж, якщо не більше. І це ще не враховуючи матеріалів на синтез каталізатора! Крім того реактор можна пошкодити, або взагалі знищити, що поверне мене до першого варіанту.
  Ще варіанти є? Немає. Значить план дій наступний: якщо нічого корисного не знайдеться - тікаю якнайдалі в ліс, і там влаштовую геноцид місцевій флорі по першому варіанту. А поки ще є час - знайомлюся з новим світом і факторами, які загрожуватимуть мені, поки я буду іммобілізований. Нічого не забув? Ну то відкриваємо очі й вуха, і не відстаємо від нашої маленької компанії - коли мені ще трапиться шанс так успішно влитися в суспільство, та ще й до еліти? Мені в будь-якому випадку доведеться адаптуватися до нових умов, і що швидше я отримаю вичерпну інформацію про нове середовище існування, то швидше зможу відновитися. Тим більше, що у Лашури мені теж є чому повчитися. Раніше я уникав усіляких інтриг, побоюючись за власну шкуру. Не маючи постійних контактів серед людей, єдиним способом відстояти свої інтереси для мене була груба сила. А тепер, коли під боком є такий хороший зразок для наслідування - гріх не скористатися шансом, і не подивитися на усю цю кухню зсередини. Можуть минати століття, змінюватися світи, але люди скрізь залишаються людьми. І такі навики в майбутньому мені однозначно знадобляться. За таку корисну інформацію я навіть не буду дуже дошкуляти своїм хазяям. Зовсім-зовсім! Буду, як в тому аніме - 'Темний дворецький', хе-хе! Але лише тоді, якщо мені дозволять зняти з себе цей жах!
  Спокійно, не нервуємо і контролюємо організм... Дідько, треба скоріше зайнятися хоча б нейроблокадою та фільтрами, а то емоції мене до добра не доведуть. Все, заспокоїлися, і слухаємо далі нашу провідницю.
  Найголовніше правило - завжди показувати свою пошану до вищих осіб. Ага, розігнався! Ні, я звісно можу поклонитися кілька разів, але постійно так робити не збираюся! Я показую свою шану лише тим, хто цього дійсно заслуговує - це один із моїх принципів. Навіть цефи до кінця війни це зрозуміли. А враховуючи мій зіпсований характер і безкомпромісність - для цього доведеться добряче постаратися. Що, веду себе як дитина? А чому б і ні? Чому я повинен відмовляти собі у задоволенні? Я маю деякі бажання, і маю можливості їх задовольнити. Без таких маленьких радощів життя я легко міг схибнутися ще багато років тому. Це можна назвати своєрідним захисним механізмом від божевілля.
  В принципі Академія мені сподобалася, якби тільки прибрати ці всюдисущі арки - було б навіть комфортно. Начепивши покерфейс, я ішов слідом за Кайєю, коли вона раптом зупинилася. Виглянувши їй за плече, я побачив попереду якусь парочку, хлопець-блондин років вісімнадцяти та такого ж віку дівчина, які з нашим наближенням стали на коліно. Схоже це хтось із їхніх знайомих. Блондин представився якимось Догером, чи Догмаєром - дуже схоже на німецьке прізвище, та й колір волосся підходить під поняття чистих арійців. І когось він мені нагадує... Пропускаючи їхні світські компліменти, я уважно прослуховував увесь навколишній простір, одразу ж відмітивши підвищений інтерес до своєї персони. Виявляється Лашуру тут дуже добре знали. Також я не пропустив ревниві погляди служанки цього німецького типчика, які та кидала на Кайю. Схоже тут у них справжній бразильський серіал! Попрощавшись із аристократією, ми відправилися на зустріч із дирекцією. Однак і там не обійшлося без конфліктів, тільки цього разу протистояння високих осіб зачепило й мене.
  Все розпочалося тієї ж миті, як ми увійшли в кабінет. Там уже стояла одна дівчинка, приблизно одного віку з Лашурою, і також у супроводі своєї охорони - беземоційної жовтоокої альбіноски приблизно одного із Кайєю віку - справжньої снігової королеви. Напевно саме так мала б виглядати Аннамі Рей із одного відомого японського мультика. Але довго розглядати її мені не дала суперечка між Лашурою та її колегою. Я буквально усіма своїми сенсорами відчував, як між королевою та цією дівчинкою от-от почнуть проскакувати іскри. Їхня поведінка стала зрозумілою, коли вони почали спілкуватися, елегантно поливаючи одне одного лайном.
  - Родичі? - поцікавився я у Кайї.
  - Марія Нарадан, двоюрідна сестра Лашури. Спадкоємиця царства Хавонія.
  - Чому гризуться? - даремно я це ляпнув, бо обидві фурії тієї ж миті обернулися до мене, і якщо одна була готова мене вбити, то інша збиралася цим сповна насолодитися.
  - Ой, ти привела такого милого хлопчика! - фур-р-р, і прямо в мене перед носом в повітря злітають чиїсь спідні мережива. - Ти що робиш?!
  - Я так і думала. У тебе завжди був поганий смак - досі носиш дитячі спідниці.
  - Це національні мережива моєї країни, на відміну від...
  - Порятуй мене Сейку. - вловив я шум збоку й побачив, як Кайя зі своєю колегою поступово відступають від мене якнайдалі.
  - А ти як гадаєш: у кого кращі? - раптом запитали в мене малолітки, задираючи спідниці, хизуючись спіднім мереживом.
  Ні, це навіть не дитячий садок, а рівень ясельної групи. Я ж звичайний слуга, і моя думка аж ніяк не повинна цікавити двох представників королівських сімей. Але ж ні - лізуть одна поперед одної, та ще й з такою гидкою посмішкою... І схоже, що це вже не перший раз, оскільки обидві їхні охоронниці уже встигли кудись зникнути з кабінету, залишивши мене на одинці із двома фуріями. Вирішили приперти мене до стінки? Ага, зараз! Між двома варіантами я обираю третій! Не придумавши нічого кращого, я тицьнув пальцем в поважну тітоньку, яка в цей момент зайшла в приміщення. Сама вона зробила вигляд, ніби нічого не сталося і пройшла на своє місце. Ну давай-давай, я чув, що ти вже кілька хвилин стояла під дверима і слухала їхню гризню. Тітка виявилася директором Академії і після нетривалої розмови про усілякі дрібниці ми розійшлися. Я взагалі не до кінця зрозумів, навіщо ця зустріч була потрібна. Втім, із самого перебування в цьому кабінеті я зробив дуже важливий для себе висновок: електронні пристрої у них не дуже розвинені - уся документація знаходилася у великих книгах або в спеціальних сувоях. Тому якщо я захочу зберігати інформацію в цифровому вигляді, то ніхто нічого не зрозуміє. Принаймні одразу, а там уже я легко вирахую шпигуна, поки він вправлятиметься у розгадуванні програмних шифрів.
  Поки служниці Лашури утрясали питання з документами, наша компанія відправилася до Арени - величезної ями по інший бік Академії. Особисто мені ця дірка в землі більше нагадувала кратер від бомби, який трохи облагородили і обставили трибунами. З боку Академії вони були значно вищими, вишуканими, і виділялися якоюсь чорно-сірою штуковиною, встановленою на самому видному місці. Здається саме її я бачив на борту Су-Вана. Центральна частина арени була заставлена колонами та наповнена туманом ефіру. В цілому виглядало навіть оригінально, та я не мав часу милуватися пейзажами. Ми з Кайєю на пару намагалися заспокоїти королеву, яка після цієї зустрічі розбушувалася, зриваючи на нас свою злість - ось що значить влада в руках дитини. Хоча не буду заперечувати, що іноді вона вміє працювати головою і навіть думати, показуючи якості істинного політика. Але зараз я б так не сказав.
  Як виявилося - усі учні Академії мусять носити уніформу, та підкорятися загальним правилам, незалежно від свого статусу та статків. Звісно відмінності між аристократією, лицарями та представниками королівських сімей існували, однак для адміністрації та викладачів тут усі були рівними. Тому їм доводиться хизуватися тим, що знаходиться під одягом, і усіляко показувати свою перевагу іншими оригінальними способами. Інколи це ставало запорукою виживання у вищому суспільстві, бо нічим невиразні учні не могли претендувати на своє місце під сонцем. Академія, окрім своєї прямої функції, також виступала своєрідним ринком робочої сили, адже навіть безрідні лицарі могли заявити про себе і розраховувати на гідний контракт з боку свого роботодавця, або узагалі вступити в ряди гвардії однієї з держав. З іншого боку тут же заводилися дитячі знайомства, і це виступало хоча б і слабкою, але гарантією того, що конфлікти між державами не будуть розв'язуватися лише на підставі особистої неприязні. Адже ти завжди кілька разів подумаєш перед тим, як побитися зі своїм другом дитинства. На жаль у випадку із Лашурою та Марією цей принцип не спрацював.
  Нарешті Лашура трохи заспокоїлася і я став розпитувати Кайю про сам феномен лицарства. Виявилося, що лицар - це не тільки бойова машина, а ще й звання. Здатність до пілотування машини визначалася цілою купою різноманітних параметрів організму, тому кожен пілот був у буквальному розумінні на вагу золота.
  У переважній більшості випадків лицарями були жінки віком від дванадцяти до сорока років. Саме в цей період машина найкраще слухалася пілота. Однак дуже рідко, приблизно в одному відсотку випадків, пілотом міг стати й чоловік. І ось тут уже розпочиналося найцікавіше: в результаті такого шлюбу ймовірність появи дітей-пілотів зростала в кілька разів. Були навіть цілі сімейні клани, які існували виключно за рахунок народження та виховання таких дітей. А оскільки небесні лицарі тут були майже абсолютною зброєю, то всі країни пильно стежать за такими шлюбами, очікуючи народження сильного потомства. Рівень пілота визначався сумою фізичних даних та навиків, а оскільки на навчанні пілотів тут не економили, то все впиралося лише у хорошу спадковість. Не дивно, що усі дівчата-пілоти виглядають такими привабливими: стільки років селекції просто не могли минути безслідно. Жінкам-пілотам дозволяються вільні стосунки з чоловіками, доки вони можуть виконувати свої обов'язки, бо це шанс отримати іще одну майбутню пілотесу. А от у чоловіків-пілотів такої можливості немає, і їх контакти суворо обмежуються, аби не розкидатися генним матеріалом. Аби було зрозуміліше, в яку халепу я потрапив - спробую спочатку пояснити систему влаштування цього світу.
  Тутешнє суспільство ділиться на дві категорії: простолюдини та аристократія. Такий поділ виник не випадково і пов'язаний в першу чергу із можливостями окремих людей. Я вже казав про місцеві технології? Так от - доступ до них можливий лише за наявності здібностей до магії (може це перекладач так глюканув, почувши згадку про ельфійку, але я схиляюся до думки, що тут мається на увазі можливість оперування властивостями ефіру, в якому ми плавали). Не маючи здібностей, ти навіть лампочку увімкнути не зможеш, і житимеш як на початку дев'ятнадцятого століття. Тобто доля будь-якого простолюдина - ручна праця із мінімумом механізації. А от маючи здібності, ти одразу ж переносишся на початок двадцять першого століття і можеш керувати технікою. Більшість пристроїв конструктивно не дуже складні, і можуть бути виготовлені із застосуванням простих матеріалів та інструментів. Головним робочим тілом та паливом для усіх пристроїв тут є ефір, який підбирають в низинах і передають по трубах, наче газ. Світильник має вигляд звичайної гасової лампи, а аналог електродвигуна майже повністю повторює турбіну Тесла. Все просто і дуже надійно. От тільки запустити реакцію ефіру в такому пристрої може лише обдарована людина.
  Повернемося до суспільства. На перший погляд все це дійсно схоже на магію, як у комп'ютерних іграх. Переважна більшість обдарованих здатні виконувати з ефіром лише прості операції: засвітити, змусити його розширюватися, нагріватися тощо. Здібності проявляються приблизно у п'яти-шести відсотків людей - це теж не смертельно. Але проблема полягає у тому, що обдарованими майже завжди виявляються жінки. От і виходить, що у погоні за кращим життям всі батьки хочуть мати якомога більше дочок. Наслідки я прекрасно бачу навіть неозброєним оком. Зі слів Кайї співвідношення жінок та чоловіків тут складає приблизно сімдесят на тридцять відсотків відповідно. Багатодітність тут є нормою, але два хлопчика в сім'ї - велика рідкість. В деяких державах дійшло навіть до того, що чоловіків викупають або взагалі викрадають за кордоном. Звісно ж правителі (а тут скрізь панує матріархат у всій його красі) усіляко намагаються виправити ситуацію, приймають закони, вводять штрафи і пільги, аби банально не допустити вимирання своєї країни, але 'віз і нині там'. Це все одно, що боротися зі злочинністю: завжди знайдеться той, хто вважає себе хитрішим за інших. Це людська природа, яка від статі не залежить. Найвільніше чоловікам живеться у Коуті - це така гірська країна, яка майже не має доступу до моря Ахо, а значить і до ефіру. Але там пішли на інші крайнощі: сильні й здорові чоловіки, а особливо здатні до оперування ефіром, є предметом політичного торгу із сусідами. Були іще ельфи, але ті живуть надто ізольовано, щоб казати про них щось конкретне.
  Взагалі, наскільки я зрозумів, у цьому світі вже давно назріли серйозні демографічні проблеми. Виродження чоловічої статі видно в усьому. Готовий посперечатися, що навіть той-самий 'німець' страждає від якоїсь генетичної болячки. Це пояснювало, чому вони в мене так вчепилися. Їм не важливо хто я такий, як до них ставлюся, і які в мене плани. Я для них самець, здатний до керування лицарями, якого можна вигідно реалізувати. Інша справа, що це робив я, а не мій носій. Тому на потомство у моєму випадку вони можуть навіть не сподіватися. Хоча... Якщо визначити необхідні для пілотування параметри... Ні, не варто цього робити. Принаймні поки я не побачу реальної потреби в цьому. Але дозволяти Лашурі торгувати мною - та за таке я їх усіх стерилізую! Це я можу зробити навіть у своєму нинішньому стані!
  Ні, не зможу, операційна система уже починає викидати мені повідомлення про нестачу нанокаталізатора. І мій кишечник тут уже майже не допомагає - надто великі об'єми органіки тут потрібні. Відлік часу іде уже на дні, якщо не на години! Швидше б закінчилася діагностика, бо без своїх можливостей я відчуваю себе беззахисним, наче боєць за картонною ширмою. Мабуть все ж доведеться увімкнути в собі психопата, аби мене менше смикали.
  Наші посиденьки перервала Ханлі, що прибігла зі схвильованим обличчям.
  - Кайя! Швидше ходімо!
  - Що? Куди ти мене тягнеш? У що ти вже вляпалася?
  - Мене викликали на дуель! Тебе просять бути нашим спостерігачем!
  Схоже Кайю тут поважають. Спостерігач, як пояснила мені Лашура, це суддя, який в кінці поєдинку визначає переможця. Кайя уже встигла показати себе, тому і отримала підданство Шатерей ще до отримання звання лицаря, а це вже серйозний показник її майстерності.
  Ми вийшли до дуельного майданчика, на протилежних кінцях якого стояли дві людиноподібні фігури. Ось ці механізми уже дійсно були схожі на лицарів: металевий корпус, решітка навпроти обличчя, шарнірні суглоби. Я сприймав їх не як аналоги великих роботів, а як своєрідний бронекостюм. Якби таку машинку забронювати, та озброїти нормально - під час оборони Нью-Йорку їм би ціни не було. Недоліком було тільки зовнішнє живлення. Самостійно вони рухатися не могли, отримуючи енергію через товсті кабелі на спині. Лише увійшовши на дуельний майданчик, над яким висіла хмарка ефіру, суперники відчепили кабелі і зайняли стартові позиції. Переконавшись, що обоє учасників готові до дуелі, Кайя дала відмашку і вони одразу ж ринулися один на одного. Навіть мені було помітно, що потужність одного із лицарів явно більша, на що вказувало легке сяйво його генератора. Система двобою була така ж, як і в спортзалі, тільки тут пошкождена кінцівка ще й забарвлювалася в червоний колір. Пошкодження кабіни вважалося смертельним і закінчувало бій. Саме в таких дуелях Кайя і заробляла свій авторитет. Якщо я правильно все зрозумів, то такі дуелі тут виступають чимось на зразок реклами власних умінь. Якщо боєць показує хороші результати, то він навіть зможе вибирати між контрактами. Але сьогодні Ханлі вперше сіла в такий тренувальний обладунок, та й бойова підготовка у неї була нікудишньою, на мій погляд, тому нападниця впевнено заганяла її в кут. Здавалося Ханлі вже не вдасться вибратися з пастки, і коли суперниця вже святкувала перемогу, Ханлі вхопила її за руку і, завалюючись на спину, виштовхнула ногами за межі майданчику. Звісно ж Кайя зупинила бій і оголосила переможницю, після чого потягнула усіх нас геть від натовпу. Чого тягнули Ханлі - я ще міг зрозуміти, але до чого тут я? Та відпусти мене, мені ще органіку шукати треба, а ти мене кудись тягнеш!
  Як виявилося, ми прямували до резиденції Шатерей - місця проживання Лашури на Святій землі. Тут для представників королівських сімей та особливо багатих аристократів навіть були власні маєтки, до яких вели кілька окремих вулиць. Більше схожий на маленький палац, наш будинок знаходився трохи осторонь від інших і займав значно більшу ділянку.
  Всередині нас уже чекали леді Майя зі служницями. Завтра буде напружений день, тому всі зараз заклопотані. Мене одразу ж відправили допомагати по господарству, чому я був тільки радий. Радий не тому, що доводилося прибирати та тягати усілякі мішки а тому, що мені дозволили скинути з себе це лахміття, яке тут помилково називають одягом! Кайя ще й посміялася, мовляв, де я тут собі одяг знайду... Ставши перед дзеркалом я зміг вперше у цьому світі візуально оцінити тіло свого донора: невисокий хлопець, вік визначити уже не можна, раніше чорне волосся біля коріння було абсолютно сивим, статура викривлена непропорційно нарощеними м'язами та порваними сухожиллями. Обличчя втратило будь-які расові особливості, перетворившись на бездушну маску. Не красень, але на виродка ще не тягну. Принаймні тепер я розумію, чому мене запхали у цей мереживний кошмар - хвастощі, щоб їх...
  Провівши мене по маєтку, леді Майя накидала мені план робіт на увесь день і пояснила розклад мого життя в Академії. Ну а далі пішла тривала робота: прибрати кімнату, перенести туди речі й розпакувати їх, перейти в наступну... Будинок був триповерховим, тому роботи мені вистачало: там потримати, тут переставити, туди перенести. Я навіть вже почав отримувати задоволення, коли мене покликали на обід. І тільки тут я згадав, що звичайним людям потрібно час від часу їсти. У мене таких проблем не виникало, оскільки наноботи самі збирали потрібні сполуки прямо всередині організму. Але зараз в мене була серйозна потреба в органіці для вирощування самих наноботів! Довелося закруглятися і йти обідати разом зі служницями.
  За цей час служниці вже встигли трохи обжитися на новому місці тому кухня, на якій ми влаштувалися, виглядала доволі затишно, а в повітрі витав запах свіжої випічки, від якої в мого тіла почала інтенсивно виділятися слина, заважаючи вільному диханню.
   Крім мене та леді Майї в цьому палаці знаходилося ще дві служниці, які постійно супроводжували королеву, де б я її не зустрів. Інколи їх навіть можна було сприйняти за двійнят, настільки були схожими. Тільки волосся різного кольору. Такий-собі живий контраст чорного та білого. Дивно, що я і досі не чув їхніх імен. І завжди вони були чимось зайняті. Наприклад зараз вони сервірували стіл, поки леді Майя розливала трав'яний відвар.
  - Помийте руки. - нагадала мені гувернантка, щойно я зайшов.
  - Уже. - я підняв стерильні долоні. - Що ще робити?
  - Нічого. Твоя робота майже закінчена, а нам ще доведеться підготувати на завтра вбрання для міс Кайї та міс Ханл... - замовкла світленька зі служниць, так і не поставивши тарілку на стіл. - Кейнсі, а де твій костюм?
  Спрацювало! Я кілька годин крутився поруч з ними, а вони так нічого й не помітили! Прикрившись мімікрилом, я дуже плавно змінював вигляд імітованого одягу, поки не замінив його новим образом. Зараз на мені був звичний ще із Нью-Йорку прикид Алекса Мерсера, щоправда я його підправив під нові пропорції тіла та місцеву моду.
  - Залишив у кімнаті. Щоб не забруднити.
  - Але ж він і призначений для роботи! - одразу ж вклинилася темненька. - Пані Лашура дуже хотіла, щоб ти виглядав солідно...
  - Виглядав як блазень. Я не ходяча прикраса. Повинен займатися ділом.
  - Я розумію, але Її Величність буде незадоволена.
  - Це - робочий одяг. Костюм - публічний. Все правильно.
  - Юний хлопче, ваш костюм якраз покликаний привертати увагу. - нічим не показуючи свої емоції додала леді Майя, сідаючи за стіл. - Але в одному Ви праві.
  - В чому?
  - Цей одяг Вам дійсно личить. - закінчила вона балаканину і ми перейшли до трапези.
  Ну що ж, принаймні за відсутності Лашури я тепер можу спокійно ходити під мімікрилом, а з часом я поступово змінюватиму текстури їхнього 'вбрання', і потім ніхто навіть не здогадається, що це мій справжній вигляд.
  Обід пройшов у тиші, яку переривав лише черговий буркіт мого кишечника. Коли ж я впорав одну тарілку з пиріжками і вже потягнувся до другої, двійнята посміхнулися і виклали на стіл ще дві - розумниці! Я і їх заковтнув майже не пережовуючи. Думав, що мені стануть дорікати за мою невихованість, але вони лише дивилися на мене, наче на якогось кота перед сметаною, і посміхалися, постійно підкладаючи мені ще щось їстівне. Хвилюватися вони почали, коли я проковтнув три тарілки пиріжків, дожовував буханку хліба, і не збирався зупинятися.
  - Пвобафте. - спробував сказати я з набитим ротом забувши, що він у мене тепер замість модулятора.
  - Ти завжди стільки їси?
  - Ні.- я вирішив трохи пригальмувати, поки наніти розбіжаться по тілу, звільняючи простір у кишечнику. - Треба відновити форму. Організм виснажений. Потрібно багато харчуватися. Активно рухатися.
  - Все так серйозно?
  - Дуже. Черствий хліб є?
  Коротше, стали підгодовувати мене бідолашного, і все ніяк не могли зрозуміти, куди в мене стільки влізає? Вони ж не знали, що я росту у всьому об'ємі, а не окремими частинами тіла. Мене засипали харчами так, що я зміг розтягнути час розпаду структур ще на добу. Але цього було мало. Розпитавши леді Майю, я вирішив побігати по Академії - розвідати можливі джерела біомаси, які можна використати для побудови хоча б якоїсь системи життєзабезпечення. Але я розумів, що вибратися на розвідку без відома Лашури не вдасться - я вже встиг наслухатися про її характер. Треба, щоб Лашура побачила, що утримувати мене може бути трохи дорого, і тоді вона сама підшукає мені халтуру. Тут головне, щоб ця сама халтура мені підходила.
  - Вам треба поговорити з Її Величністю. - зауважила леді Майя, коли я проковтнув черговий сухар.
  - Коли вона повернеться?
  - Через кілька годин.
  - Довго. Чим мені зайнятися? Щоб докласти нестачу? - я показав на живіт, який знову почав виводити рулади.
  - Для нас таке утримання обійдеться недешево. - зітхнула жінка, надовго задумавшись. - Я можу поговорити із Директрисою, щоб пошукала на завтра роботу, тільки Ви ж все одно себе так не зможете прогодувати...
  - Їжа не обов'язкова. Вистачить і органіки.
  - Кого вистачить? - не зрозуміла вона мене.
  - Не зважайте. Куди мені йти?
  - Її Величність не дозволяла покидати маєток. Я можу хіба що замовити слівце. Стривайте, я придумала. - леді Майя вийшла з кухні і незабаром повернулася із клаптиком паперу. - Мені треба, щоб Ви передали це завідуючій в адміністративному корпусі. Впораєтеся?
  - Звісно. - я взяв листок і з цікавістю подивився на літню жінку. - Скажіть, якщо не складно. Відношення до мене: чому на Ви? Наче до аристократа. А до них, - я кивнув на двійнят, - як до служниць? Різні ранги?
  - Ви чоловік. І якщо Ви вже потрапили на Святу землю, то Ваш ранг вищий за решту слуг, навіть якщо Ви сам слуга.
  - Не розумію. Вище прислуги, але нижче аристократії?
  - І нижче учнів. - додала леді Майя. - Пізніше зрозумієте. А зараз - не гайте часу!
  Задумавшись над словами гувернантки, я вкотре подумав, що мені варто пізніше розпитати Кайю про свій унікальний статус.
  Задумка леді Майї була простою і елегантною: леді Майя відсилає мене із дорученням, і я спокійно працюю на іншій роботі. Тобто я офіційно ніби виконую наказ нашої гувернантки, а по факту - працюю на прокорм. В разі потреби ситуацію можна представити як будь-який і з цих двох варіантів. Звісно ми не мали б афішувати цей факт, але якщо адміністрації не вистачає власних робітників, то вони можуть попросити аристократію, щоб ті виділили на допомогу своїх. А оскільки пані Лашура переклала обов'язки по господарству на леді Майю, то вона про це може навіть не дізнатися. Втім, щоб зайвий раз не нариватися, з маєтку я виходив у майже точній копії виданого мені костюму (трохи зменшив кількість неподобства на ньому).
  Пані Ханна, завідуюча господарством Академії, виявилася кремезною тіткою. Я спочатку навіть сплутав її із мужиком, чому сприяв сильно потертий комбінезон.
  - Ага, то це ти у нас Кейнсі?
  - Кей. Просто Кей.
  - Байдуже. У нас не вистачає персоналу, тому якогось певного місця роботи у тебе не буде. Зараз відправляю тебе до каменярів. Робочий одяг маєш?
  - Так.
  - Тоді добре. Підеш в сад. Там на місці уже розберешся.
   Ну я й пішов. Пройшовши через парк я дістався до саду, оточеного невисоким декоративним парканом. Однак усю композицію псувала побита мозаїка на вхідній арці. Задача майстрів полягала в тому, що картинки на обох сторонах арки мають бути дзеркальними, а попередній проект вони не знайшли і зараз мусіли відновлювати його, використовуючи як зразок другу його половину. Для мене це була не проблема: знімок, графічний редактор, дзеркальне відображення, синхронізувати зображення із маркерами на об'єкті. Звісно ж робітники не будуть слухати якогось підлітка, тому я вирішив схитрувати.
  Аби мене не прогнали одразу, я знову перетворився на молоду копію Мерсера. Ще кілька штрихів, і перед вами вже не підліток, а молодий, хоча й дещо низькуватий майстер. Що, не схожий? Тоді додаємо стильну зачіску, і спеціаліст дизайну та ландшафтних робіт - до ваших послуг! Мені б до цього образу іще стильні дзеркальні окуляри десь дістати, але навряд чи тут такі роблять, а витрачати свій ресурс не хочу.
  Майстрів уже попередили, що до них підійде помічник, але вони не знали, хто це буде такий. Сказавши їм розчистити місце для роботи, я швидко накидав кілька основних ліній, аби вони подумали, що я щось прораховую, і почав потихеньку викладати картину. Добре, що в зображенні використовувалися лише 34 кольори, інакше б робота затягнулася надовго, а так я навіть без візора за годину виклав більше половини зображення. Майстриням залишалося лише намазувати кожен шматочок мастикою, аби я одразу міг його поставити на потрібне місце.
  Знаєте, я вперше почав отримувати задоволення від роботи! Оп! Сюди б іще якусь нормальну музику... Оп! Це відчуття, коли тобі вже не треба нікуди поспішати, приймати важкі рішення чи відмовлятися від своїх попередніх досягнень заради наступного кроку - це дійсно приємно. Оп! Я не розумію, як звичайні люди можуть не цінувати такі моменти. Дякую за бутерброд! Оп! Не підкажете, де тут є багато органіки? А водорослі? Оп! Все, робота виконана, всі задоволені, і ні в кого не болить голова!
  - Слухай, не знаю як тебе звати... - заговорила їхня начальниця.
  - Кей.
  - Слухай, Кей, підеш до нас? Нам такі спеціалісти потрібні.
  - Не знаю. Я тут ненадовго.
  - А яка в тебе спеціальність?
  - СКП.
  - Що це значить?
  - Старший-куди-пошлють.
  - Зрозуміло! - засміялися дівчата, а їхня бригадирка продовжила. - Ти заходь до нас, у адміністративний корпус, східне крило - у нас завжди робота знайдеться. А можемо й халтурку підкинути. Що скажеш?
  - Побачимо. Бувайте здорові!
   Я зістрибнув із драбини і, дожовуючи подарований кимось пиріжок, пішов назад в адміністративний корпус. Перший успіх із підробітком окрилив мене, подарувавши впевненість у власних силах. Навіть якщо я не буду використовувати режим сили - пасивних та інтелектуальних можливостей НК має бути достатньо, аби стати передовиком будь-якого виробництва.
  Так я вважав, поки мене не відправили на кухню. Я ж готувати не вмію в принципі! Зате навчився швидко чистити овочі. Під кінець мені сказали робити якісь незрозумілі штуковини, на кшталт прикраси для страв. На жаль багато слів були мені невідомими, тому я зімпровізував. За допомогою кількох тривимірних моделей я швидко розрахував кількість надрізів на заготовках і незабаром кожна порція вечері для учнів була прикрашена різноманітними композиціями із бамбуку. Головний кухар обурювалася, що я витратив надто багато матеріалів, але композиціями залишилася задоволена. Можу тільки уявити собі, скільки б часу на усе це витратила звичайна людина.
  І все було прекрасно, доки в якийсь зовсім не прекрасний момент моє тіло перестало мене слухатися і я не повалився на землю. Зв'язок із тілом розірвався і я знову опинився у віртуальному просторі CryNet. Це мене стривожило, оскільки повідомлення про закінчення діагностики мало просто вилізти перед очима, а не витягувати мене з реального світу. Оглянувши показники я зрозумів причину: усі монітори в один голос кричали, що рівень розгортання систем впав до 50%. Це означало, що процес деградації структур уже розпочався. Якщо я в найближчу добу не прийму каталізатор - я припиню своє існування як розумна особистість, перетворившись на дику тварину. І не допоможе ніяка лоботомія. Вже зараз я мушу перерозподіляти інтелектуальних ботів так, щоб вони отримували якомога менше навантаження. Тіло знову переходило під контроль органічної нервової системи, а разом із нею знову нагадають про себе і природні потреби людини: їсти, пити, ходити в туалет...
  Надворі був уже вечір. Подумавши, що я зімлів, робітники пов'язали це із моїм голодом і запропонували дати розрахунок харчами. Але я вже зрозумів, що скільки б я не з'їдав, як би я не модифікував свій кишечник - це уже не дасть мені потрібного ефекту. І справа тут зовсім не у об'ємах переробленої біомаси. Зараз я забиваю цвяхи мікроскопом, при чому електронним. Мені терміново потрібен нано-реактор! За цілий день я зумів знайти лише кілька більш-менш придатних точок для вирощування мого комплексу, але там не було навіть десятої частини потрібних ресурсів. А рішення увесь цей час було зовсім поруч - буквально під ногами. І додумався я до цього лише тоді, коли вже заходив у маєток...
  Я так і завмер із піднятою рукою, не постукавши у двері. Саме спогади про мої мандри Нью-Йорком, де мені доводилося переводити костюм в режим повної ізоляції, аби захистити його від цілого букету різноманітних бактерій та інших мікроорганізмів, дозволили мені подивитися на ситуацію з іншої точки зору.
  Задумавшись, я не одразу зрозумів, що двері відчинилися і на мене хтось кричить.
  - Де ти був?! - одразу ж вхопила мене за чуба Кайя, спробувавши потягнути за собою, але тільки вирвала жмут волосся, так і залишившись стояти з ним у руці посеред коридору.
  - Виконував обов'язки слуги.
  - Тобі було наказано сидіти в будинку й нікуди не виходити!
  - Хіба? - я чув це від леді Майї, але особисто мені такого ніхто не казав.
  - Так, дірява голова! Мене приставили наглядати за тобою, а не няньчитися! - схоже у Кайї сьогодні був важкий день, якщо вона така зла.
  - Важкий день? - найкращий захист - це напад!
  - Що?!
  - У тебе роздратований голос, підвищений тиск, а положення тіла вказує на перенапруженість м'язів. - я демонстративно оглянув її, одразу ж змусивши дівчину зашарітися. - Тобі треба розім'яти спину, особливо плечовий пояс та шию.
  - Не вказуй мені, що робити!
  - Який улюблений крем?
  - Фіалковий! - на автоматі гаркнула Кайя і хотіла сказати щось інше, але потім до неї дійшла суть мого питання. - Що?!
  - У вітальні - кушетка для читання. Лягай на живіт. Спробуй вирівняти дихання.
  - Ти що задумав, збочинець?!
  Але я її вже не слухав і, начепивши покерфейс, пішов у ванну кімнату. Я настільки захопився новою ідеєю, що навіть не звернув уваги на шум звідти. А коли звернув - було вже пізно.
  - Кайя, подай мені рушник. - почувся з того боку фіранки голос однієї зі служниць.
  - Зараз. - відповідаю я модулятором, імітуючи голос Кайї, і починаю швидко видозмінювати свою руку, щоб простягнути рушник всередину.
  - Як там Кейнсі? За ним ще дівчата не ганяються?
  - Ні. - робота ще не закінчена, а просто так піти я не можу.
  - А от і не вгадала! У мене сьогодні вже питалися, чи служить у нас такий-собі Кей?
  - Чого це?
  - Ну він же такий милий! - що?! - Навіть коли він просто стоїть насуплений, то дуже нагадує коору. Хіба ти не помічала?
  - Тримай. - я простягнув рушник у ванну і, підхопивши злощасний крем, чкурнув звідти.
  Кайя вже чекала на мене у вітальні, але лягати не спішила. Я не зрозумів причини затримки і показав на кушетку. Покерфейс у мене стоїть від ранку, тому засоромити мене їй не вдасться. Дівчина ще кілька секунд дивилася на мене, після чого вимучено зітхнула й вляглася. Меч так і залишився у неї на поясі і я бачив, що вона тримає руку так, аби мати можливість його в будь-який момент висмикнути. Звісно мене холодною зброєю не налякаєш, але зайвий раз лізти на рожон було б необачно. Довелося залишити пояс на місці і зайнятися верхньою частиною тіла.
  Задерши її сорочку, я видавив на руки трохи крему, одночасно підігріваючи поверхню долонь. В перші кілька років після початку вторгнення я вивчав не лише цефалоподів, але й фізіологію людей, і одним із перспективних напрямків розвитку власного бойового мистецтва для мене стала акупунктура. Я не вмію робити масаж, але знаю, на які точки в тілі треба впливати, аби досягнути потрібного ефекту.
  Зазвичай перед масажем потрібно добре вимити шкіру, але Кайя це зробила і до мого приходу. Далі треба розслабитися, чого пацієнтка ніяк не хотіла робити. Тут я не став нічого робити, а просто розмащував крем по спині, поки дівчина не втратила пильність, після чого уже пішов справжній масаж: м'яке розтирання м'язів, прохід по обидва боки від хребта, розкачування шкіри та інші процедури, від яких нервова система пацієнтки поступово заспокоюється. Ну а далі мій улюблений бойовий прийом - пунктирування. Правильно виконаний дотик всього одного пальця в потрібному місці може викликати сильний біль у допитуваного, а може діяти і навпаки. Тут головна проблема була правильно підібрати силу впливу, адже раніше я такого досвіду не мав, тому обмежив максимальне зусилля половиною кілограма. Поступово перейшовши на масаж шиї, я повернувся до обдумування своєї ідеї.
   Поки я думав, у вітальні зібралися усі жителі маєтку. І тільки покашлювання леді Майї нагадало мені, що масаж уже можна і закінчувати. Обережно накривши спину Кайї рушником, щоб вона ненароком не прокинулася, я розвернувся до своїх наглядачів і зрозумів, що тепер у мене вільних вечорів не буде. Але це були дрібниці - я вже відкрив редактор і у форсажі почав заганяти туди параметри майбутнього проекту.
  
  ***
  
  - Він тут. Королева притягнула цього вилупка в Академію.
  - Тебе впізнали?
  - Здається він щось запідозрив.
  - Зрозуміло. Збирай своїх прибічників і слідкуй за новинами. Ми повинні бути в курсі всього, що відбувається.
  - Що робити із прибульцем?
  - Нічого. Забудь про нього на деякий час. Можеш навіть пожартувати над ним, як ти вмієш. Потім займемося ним всерйоз.
  
  ***
  
  Сніданок був незвично тихим. Кейнсі з самого ранку кудись зник, королева Лашура замислилася про щось приємне, а Кайя і досі не могла відійти від учорашнього.
  Прокинувшись у своєму ліжку, дівчина ще довго не могла дотумкати, як вона там опинилася. Останнє, що вона пам'ятала - як лягає на кушетку а потім... Зрозумівши це, Кайя одразу ж підірвалася з ліжка, накинула на себе халат, що лежав поруч, і з мечем у руці пішла влаштовувати прочуханку збочинцю, який посмів... Що саме він посмів з нею зробити, Кайя ще не знала, але дуже хотіла потиснути йому горло. Це вже потім вона дізналася, що той з самого ранку чкурнув до адміністрації, тому побиття відкладалося на вечір. З самого початку, коли він запропонував зробити масаж, було зрозуміло, що він щось замислив. Раніше вона б тричі подумала, перш ніж підпускати когось до свого тіла. Але коли він це говорив їй здавалося, ніби вона його не цікавить. З одного боку це давало надію, що він просто проявив свою турботу, а з іншого - він її проігнорував як дівчину! І тепер вона не знала що думати: ображатися, чи змінити гнів на милість?
  - Про що задумалася, Кайя?
  - Пробачте, Ваша Величність, просто...
  - Сподобалися вечірні процедури? - дівчинка штурхнула ліктем свою охоронницю. - Доведеться тобі сьогодні почекати.
  - Чому? - вирвалося в Кайї, одразу ж видавши її з головою.
  - За тобою вже зайняли чергу.
  - Що?! Тобто... Яка черга?
  - У тебе вчора було таке задоволене обличчя, що я теж захотіла спробувати цей масаж. - розсміялася дівчинка, а потім пояснила: - Я хочу дізнатися, скільки можуть коштувати його руки. Як гадаєш, дівчата із гуртожитку відмовляться від такого сеансу?
  - Ну... Я не знаю.
  - Ось ввечері і дізнаємося.
  Після сніданку дівчата у супроводі служниць відправилися на церемонію. Сьогодні звання лицарів отримають іще сорок дівчат, та навіть двоє хлопців. Кайя увесь вчорашній вечір приміряла церемоніальне вбрання, тому очікувала важкого ранку. І ранок дійсно виявився складним, але вже з іншої причини.
  Церемонія мала проходити на арені, тому трибуни вже були зайняті глядачами, а головні учасниці заходу зараз збиралися перед величезними ворітьми, які вели на саму арену. Знайшовши свою групу, Кайя зайняла місце в шерензі.
  Заграли фанфари, і ворота відчинилися. Розпочалася урочиста хода майбутніх воїнів-лицарів через усю арену до п'єдесталу. Ілюзії, розвішані над ареною по черзі показували кожну із дівчат. Звісно ж кожна із них намагалася виглядати найгарнішою з-поміж усіх. І навіть визначені правилами плаття були настільки відвертими, наскільки це було можливо. І все заради того, щоб майбутні чоловіка звернули увагу саме на них. Окремо висіли зображення самих хлопців-лицарів, аби кожен зміг їх роздивитися. Нарешті хода закінчилася і платформа із дівчатами піднялася на рівень трибун.
  Кайя гадала, що це буде найкращий день у її житті. Вона готувалася до цього кілька довгих років з того-самого моменту, як у неї виявили дар керувати лицарем. Вона навіть змогла отримати ранг лицаря заочно, ще до початку навчання. Вона привернула до себе увагу самої королеви і навіть стала її охоронницею! І ось нарешті вона тут, на подіумі серед еліти всіх країн. Куди ж поділася її впевненість? Чому вона не відчуває гордості за свої досягнення?
  А все через те, що якийсь шмаркач зумів її перевершити! Йому знадобилося всього кілька хвилин на те, щоб вона знову відчула себе дрімучою селянкою-забіякою, яка уявила себе справжнім воїном. І хто він такий? Був би він справжнім лицарем, він би стояв зараз тут, на цій арені поруч із хлопцями. Але ж ні - він напевно зараз тягає гній на грядки, або замітає площу біля корпусу. Звичайний же слуга! Тоді яка ж Вона після усього цього еліта?!
  Коли назвали ім'я Кайї, вона начепила свою звичну посмішку і вийшла на подіум. По традиції найбільш успішних кандидаток приводять до звання лицаря останніми, щоб перерахування їхніх досягнень не затримувало визнання інших. Тут згадали і захист кордонів країни, і допомогу під час стихійного лиха, і навіть зарахували захист корони під час нападу терористів! Згадавши останнє, директор Академії наступила на мозоль дівчини, але та нічим це не проявила і все з такою ж ввічливою посмішкою стала на коліно, аби на неї одягнули кулон лицарів. Щойно амулет зайняв свої місце, як тіло дівчини засяяло в спалахах ефіру, змусивши краї мантії розійтися і показати усю красу фігури новоспеченої аристократки.
  Повернувшись, Кайя помахала натовпу і приєдналася до решти учасниць, які вже вишикувалися по обидва боки від подіуму, на який знову вийшла директор і виголосила заключну промову, суть якої зводилася до того, що на лицарів покладається величезна відповідальність за свої дії, і вони зобов'язані використовувати свою силу лише для захисту своєї країни, і в жодному разі не для нападу. Знову заграли фанфари, і святковий салют прикрасив небо над ареною тисячами різнокольорових спалахів, які одразу ж згасали, звільняючи місце для наступних. Здавалося, ніби в повітря хтось підкинув кольорове скло, яке складалося у неймовірні візерунки.
  Після закінчення церемонії усі учасники та глядачі почали розходитися. Кайя тільки тепер звернула увагу на те, що полярне сяйво навколо дівчат має різну силу. Скоріш за все воно залежало від сили пілота. У Кайї воно протрималося аж до самого маєтку, залишаючи за своєю хазяйкою різнобарвний слід, що поступово зникав через кілька метрів.
  - Що таке, Кайя? - поцікавилася Лашура, щойно вони зайшли в будинок. - Щось сталося під час церемонії?
  - Та ні, все було прекрасно.
  - Не відмахуйся. Я ж бачу, що ти чимось засмучена.
  - Просто згадала свої останні бої. - видавила із себе Кайя, скидаючи мантію.
  - Не звертай уваги. Тебе просто задавили кількістю. Під час дуелі ти б легко перемогла будь-якого суперника.
  - Так, звісно...
  - Я знаю, що може підняти тобі настрій. Кейнсі! - а у відповідь тиша. - Кейнсі!!!
  - Він від самого ранку кудись зник. - визирнула на звук леді Майя. - Ніде не можу його знайти.
  - Піду пошукаю. - зітхнула Кайя, піднімаючись до себе.
  Зайшовши в свою кімнату, Кайя ще хвилину покрутилася перед дзеркалом, насолоджуючись своїм виглядом, після чого натягнула уніформу учениці й вирушила на пошуки втікача - не зважаючи на щойно офіційно отримане звання лицаря, вона залишалася ученицею Академії і мусила підкорятися її правилам. Навіть зараз, коли уроки ще не розпочалися.
  Академія була прекрасним місцем, однак у неї є один недолік - вона надто велика. Аби перейти з одного її кінця на інший знадобиться не менше години. Звісно це можна було б виправити, додавши хоча б якийсь транспорт, але дирекція була категорично проти, адже це дозволяло учням залишатися у формі і заздалегідь планувати свій час, якого в Кайї сьогодні було аж надто багато.
  Не знаючи що робити, вона відправилася в парк. Було чути звуки музики неподалік, кілька хлопців-лицарів уже зібралися в групу і про щось балакали, зграйка дівчат біля фонтану знайомилися з новачками... Жодна із цих компаній її не приваблювала.
  - Що робиш? - застав її зненацька знайомий голос.
  - Я? - Кайя обернулася, наштовхнувшись на уважний погляд одного дуже привабливого хлопця. - Маст Дагмайєр, я тут...
  - Не знаєш чим зайняти себе?
  - Так. - видихнула дівчина, не знайшовши потрібні слова.
  - Поздоровляю із отриманням звання. Тобі ще не пропонували контракт? Не думала змінити хазяїна?
  - Що? Ні, я ж уже отримала підданство Шатерей. Крім того я поклялася...
  - Дивися сама. Часи змінюються, як і люди.
  - Ні, тепер це мій обов'язок.
  - Зрозуміло. Бажаю успіхів із твоїм вибором. - кивнув їй блондин і пішов до хлопців.
  - Дякую. - прошепотіла йому вслід дівчина, соромливо жмакаючи сукню.
  Кайя не вірила у кохання з першого погляду, принаймні вперто переконувала в цьому і себе і оточуючих, і водночас ніяк не могла відвести очей від цього парубка. Дагмайєр був для неї ідеалом чоловіка, її рожевою мрією. Щоразу, зустрічаючись із ним поглядом, вона хотіла показати себе гідною його присутності. На жаль жодна із таких спроб не увінчалася успіхом. Одне його слово, і всі її плани та заготовки летіли шкереберть. Як і цього разу. Як і завжди.
  Йдучи далі по зеленому коридору саду, вона не звернула увагу на одну із учениць, яку супроводжувала дівчина-альбіноска. Ця парочка чула усю їхню розмову, проте нічим не показала свою зацікавленість. Однак щойно Кайя зникла з поля зору, маленька учениця пішла геть, розмірковуючи вголос для своєї супутниці:
  - Схоже Кайя для нас тепер втрачена. Вміє ж Лашура прив'язати до себе цінних людей... Залишається лише решта її оточення. - Марія на мить задумалася, після чого повернулася до охоронниці. - Юкіне, ось тобі нове завдання: розізнай усе про того її нового слугу. Як там його звати?
  - Кейнсі Масаке.
  
  ***
  
  Стій! Зупинись! Стоп! Та зупинись же! Ось до чого доводить відсутність нормальної САПР. А все так добре починалося...
   Ні для кого не секрет, що водопровід, стічні канали, каналізація, та інші гідротехнічні системи часто заростають усілякою гидотною, яка містить в собі величезну кількість різноманітних речовин. І що більш розвинута цивілізація, то більш складними стають останні. Я націлився на дренажну систему Академії, яка після швидкого обстеження майже ідеально підійшла для мого задуму: стояча вода, повно водоростей, різноманітна живність та вихід до ґрунтових вод. У такому середовищі конструкційні наноботи не матимуть проблеми із матеріалами. Я більш ніж впевнений, що за тиждень їх буде вже достатньо для побудови нано-реактора. Але в мене не було стільки часу, тому доведеться піти небезпечним, але більш ефективним шляхом.
  І це мені відверто не подобалося. У всі часи мого існування Пророком, єдиним джерелом нанотехнологій були лише костюми та цефи. І якщо останні свої секрети ревно захищали, то із НК їх було витягнути - раз плюнути. Навіть дрони вирощувалися за допомогою матриць - спеціалізованих синтезаторів, які більше ні на що не здатні. Мої ж наніти були універсальні, й з однаковим апетитом пожирали як органіку, так і будь-який інший матеріал. Вони могли відтворити абсолютно будь-який предмет, для якого у них є програма. А тому я намагався ніде не залишати слідів, завжди носячи усе необхідне з собою. Харгрів теж це розумів, але нічого вдіяти не міг. Кожен НК, це річ в собі. Контролювати його надзвичайно складно. А якщо ненароком якась нанокультура вийде з-під контролю? Це буде означати кінець для усієї планети! Навіть цефи у своїй війні ніколи не використовували їх як зброю, обходячись лише продуктами їх діяльності. І зараз я мав відпустити цю заразу у вільне плавання! Чесно, мені було дуже страшно, але вибору як такого у мене вже не залишалося: або зараз ризикнути хоч з якимись шансами на успіх, або потім гарантовано зжерти все живе у радіусі кількох кілометрів.
  Дренажна система була ідеальним середовищем для усіх видів бактерій та вірусів. І саме ці бактерії дадуть мені майже всі необхідні речовини - треба лише як слід організувати цей процес! В ідеалі це має бути система мембран та резервуарів, які б змогли вмістити великі об'єми спеціально відфільтрованих мікроорганізмів, що виділятимуть необхідні речовини, а потім уже передаватимуть їх на збиральний пункт із сотень тисяч асемблерів - капсулу, де накопичуватиметься вже готовий каталізатор. Якщо я зможу отримати хоча б грам триста - подальше відновлення буде лише справою часу. Звісно ж конструкційні боти не дуже підходили для такої діяльності, але заради виживання я готовий був пожертвувати їхньою кількістю заради якості.
  Пізно вночі, в черговий раз прокручуючи перед собою схему стартового модуля нано-реактора, я ніяк не міг позбутися відчуття, що десь я його уже бачив. І лише виплюнувши вирощений у власному шлунку зародок майбутньої колонії, я сумно посміхнувся - зв'язок світів знову нагадав про себе. В моїй долоні лежала маленька копія Чорного Обеліску із однієї страшної відеогри. Згадавши долю тамтешніх людей, я поспішив додати в програму колонії ще кілька десятків обмежень та купу усіляких заборон, вивівши керування процесом безпосередньо на себе. Тепер у разі будь-якого відхилення від програми, я буду змушений самостійно вирішувати проблему, а не залишати її на відкуп примітивному комп'ютеру. А от подальші події стали для мене сюрпризом.
  Напевно багато хто з нас в дитинстві замислювався над питанням: що буде, якщо в туалет кинути дріжджі? Скажу чесно - коли я активував проект, то теж про це подумав. Запрограмувати наніти на утворення нової колонії виявилося навіть простіше, ніж я думав. Тим більше, що це споконвічно було закладено в їхню природу. Головне, щоб вона не надто сильно розрослася.
  Вночі, коли всі вже заснули, я не став далеко відходити від маєтку, і закинув модуль в найближчий дренажний колектор. Прослідкувавши, щоб він нормально закріпився, я дав добро на розгортання системи. Чесно кажучи, я навіть не уявляв, що позбавлені обмежень боти виявляться настільки ефективними. Аналогія з дріжджами в туалеті стала очевидною, коли пухка сіра маса менш ніж за хвилину заповнила собою ледь не увесь об'єм колектора, а м'ясисті листки фільтрів швидко потягнулися уздовж тунелів. Все йшло за планом, окрім їдкого жовтуватого диму, що почав вириватися з-під кришки люка. Взявши проби, я був приємно здивований: боти знайшли внизу усю таблицю Менделєєва. Значить проблем із будівельним матеріалом не буде. Треба лише зменшити темпи будівництва, щоб учні не потруїлися відходами. Поспостерігавши ще кілька хвилин, я налаштував систему на постійний радіоконтакт, і пішов назад до маєтку. Попереду був початок нового дня.
  Сьогоднішній день в Академії був особливим - день посвяти у лицарі. Кайя і Ханлі увесь ранок чепурилися, служниці їм допомагали, а я крутився на кухні, допомагаючи готувати леді Майї. Ну як допомагав: різав овочі, підкидав дрова в піч, місив тісто. З останнім вийшла дуже цікава історія.
  Я раніше на кухні нічого серйозного не робив, тому леді Майя усе мені докладно пояснювала й показувала. Здавалося б, що тут складного - замістити тісто? Я теж так подумав. Місив-місив, аж доки не зрозумів, що тіста стає все менше. Виявляється наніти із кишечнику вже встигли перекинутися інформацією з усіма іншими, і тепер мімікрил на долонях з апетитом поглинав поживну масу. А я ще дивуюся, чому це тісто так до рук липне?! Довелося скидати налаштування й замішувати ще одну порцію. Так і минув майже цілий день.
  Не зважаючи на заборону покидати маєток, я зміг насолодитися яскравими спец-ефектами церемонії. З даху нашого будинку було прекрасно видно, як над ареною пускають чудернацькі феєрверки. Хоча ні, на піротехніку це видовище походило мало, та й запускають їх в темну пору доби. Напевно тут використовується той-самий принцип, що й в ілюзіях на літаючому острові. Я навіть захотів побігти, подивитися на усе це зблизька.
  Виходячи за ворота, я змінив скін на 'лакея', і подумав, що мій основний образ теж слід якось позначити. Вирішив назвати цей режим Кей-мод, адже саме під цим іменем мене знають працівники Академії. Я вже був на півдорозі до Арени, коли надійшов сигнал від реактора: 'Тривога! Посилення течії! Загроза відриву капсули!'
  Я навіть не одразу зрозумів, що це означає, а коли зрозумів - чкурнув найкоротшим шляхом до колектора, прямо через парки, газони, та навіть чужі маєтки.
  Причина для паніки була більш ніж серйозною. Справа в тім, що зараз, після кількох годин активного поглинання органіки, нано-реактор більше нагадував якусь гірську рослину, ніж фабрику. Розтягнуті уздовж тунелів, її листки активно збирали будь-яку органіку, передаючи вже готові елементи на збиральний пункт в колекторі. Сама ж капсула нагадувала старий футбольний м'яч, зібраний із маленьких шестикутних сегментів. Саме в ній відбувалося створення кінцевого продукту - каталізатора. От тільки під час роботи ця зараза виділяла надто багато тепла, тому капсулу довелося закріпити в самому центрі колектора. На жаль я не встиг розібратися із цією технологією, тому збільшити площу або змінити форму капсули не міг, а без цього збити температуру наявними засобами було вельми складно. Я і так підтримував реактор на мінімальній потужності, аби колектор не перетворився на токсичний гейзер. За хорошу тепловіддачу довелося заплатити міцністю підвіски. І тут виявляється, що якась зараза вирішила промити канали! Ні, я не проти, щоб мою техніку помили чистою холодною водичкою, але ж не під таким тиском! І що більше часу минало, то сильнішою ставала течія. На жаль повідомлення прийшло надто пізно, і капсулу відірвало ще до того, як я встиг зробити перший крок. І це тоді, коли у мене в запасі залишилося години три-чотири максимум! Реактор я може і встиг би виростити заново, але тоді не залишиться часу на синтез каталізатора. Та й мене просто жаба давить втрачати таке багатство! Простіше виловити капсулу зараз, поки її не винесло за радіус чутливості сенсорів, чи взагалі не змило в річку. Рано чи пізно капсула трісне, і наніти вирвуться назовні. А що може накоїти некерований 'сірий слиз'? Правильно - апокаліпсис. Звісно далеко від генератора вони не відійдуть, але хорошого все одно мало.
  Ось так і розпочався мій забіг: я рухався по поверхні, а м'ячик із каталізатором - по тунелях. Раз у раз високо підстрибуючи, я сподівався знайти наступний люк до того, як туди дістанеться капсула. Та всі сподівання були марними, обраний мною колектор був останнім на шляху з Академії. Підземний тунель вів кудись глибоко в ліс і я, не довго думаючи, побіг за ним.
  Ліс тут теж був особливий. Біля Академії це ще не так помітно, але що далі ти заходиш, то більше слідів цивілізації побачиш. І я говорю не про бич сучасної світу - всюдисуще сміття. Ні! Там були Руїни! Саме так, з великої букви, тому що інакше назвати ці споруди в мене язик не повертається. Величезні, монументальні, за них чіплялося коріння всього лісу. Здається це було якесь місто. Принаймні тепер зрозуміло, звідки під лісом взялися канали. Будівельники Академії вирішили не будувати свої, а просто підключилися до вже існуючих.
  Спринт. Як багато в цьому слові... Одразу ж згадуються мої побігеньки по Нью-Йорку. Ні, я не підривав ногами асфальт, і не відкидав з дороги автомобілі, як це мав робити оригінальний Зевс. Для мене це був просто ще один різновид маневреного бою. Часто я наздоганяв своїх жертв, коли вони намагалися відірватися від мене на машинах, або вертольотах. Був навіть один раз, коли я наздоганяв літак на злітній смузі.
  В цьому немає нічого захоплюючого, чи складного. Ти просто біжиш, усіляко намагаючись скоротити дистанцію. Це чимось нагадує гру в квача. Тільки тут не потрібно передавати квача руками - можна й кулею.
  Тут ситуація була аналогічна, з тією тільки різницею, що дістатися до своєї цілі мені заважала земна поверхня. І що найгірше - ця поверхня була ну дуже нерівною. Настільки, що бігти доводилося мало не по гілках дерев. Між іншим ліс тут дуже навіть тропічний, розбитий на яруси: внизу ростуть чагарники, вище йдуть переплетіння лози та мілких дерев, а верхівку займають крони велетнів. Ось по одному з таких ярусів я й стрибав. Мені б іще жовтий комбінезон, намалювати вуса, і можна відправлятися на з'їзд рольовиків. Хм... А це хто ще хто такі? Невже я тут не єдиний послідовник Наруто?
  Візор вихопив із зелені попереду цілу команду живих організмів, що збиралися в моєму напрямку. Спосіб пересування у нас був ідентичний, але вони рухалися повільніше, і не так гучно. Якби не теплове випромінювання, я б їх до останнього не помітив - настільки досконало вони маскувалися під дерева. Та мені зараз з ними балакати було ніколи.
  Зосередившись прямо у мене по курсу, ці четверо невідомих почали готувати засідку. Я навіть помітив, як вони натягнули між деревами дуже тонкі волосіні, в яких я міг заплутатися. Вирішивши не псувати таку хорошу пастку, я прямо перед ними різко змінив курс. Стрибок виявився достатньо сильним, щоб товста гілка піді мною відірвалася від дерева. Далі я вже маневрував, опираючись на стовбури, і лише вирівнявши курс, знову перейшов на горизонтальні опори. Мої нові знайомі виявилися ельфами. Ельдарами, якщо точніше: високі мулати зі світлим волоссям, прекрасно замасковані, озброєні луками та загнутими кинджалами. Візуальний контакт тривав не більше кількох секунд, однак вони встигли покинути свої позиції, і тепер намагалися наздогнати несподіваного конкурента. Навіть стріляли навздогін. Я ж лише піддав на ноги, і швидко відірвався від переслідування. Принаймні я так думав. Спостерігаючи за своїми переслідувачами, я буквально на мить втратив пильність, і влетів прямо у розвішане між деревами павутиння. Саме так - павутиння. Схоже це був стаціонарний варіант їхньої попередньої пастки. Влетівши в ці майже невидимі мотузки, я по інерції зірвав кілька гілок, до яких вони були прив'язані, та й так і завис. Часу розбиратися із ельфами не було, тому я викинув леза і в кілька змахів звільнив себе з пастки, звалившись на землю з висоти четвертого поверху. Ліани та інші рослини пригальмували моє падіння, однак ельфи були вже поруч і почали засипати мене стрілами. Цього разу їх було вже семеро, і троє навіть пішли у ближній бій, коли побачили, що обстріл нічого не дає. Ці вже були озброєні короткими парними мечами, і носили щитки, які покривали усю фронтальну проекцію бійця, роблячи акцент на маневреність та гнучкість. І головне - вони прекрасно працювали в групі.
  У ельдар не було швидкості, броні, чи інших надзвичайних можливостей. Вони брали уміннями! Чесно, я навіть не очікував, що ледве встигатиму за ними. Що таке п'ять квадратних метрів? Для однієї людини із будь-якою комплекцією цього більш ніж достатньо, аби тривалий час працювати і відпочивати. А якщо їх двоє? Тут уже доведеться потіснитися і розподіляти час між собою. Утрьох на такій площі завжди буде тісно, як би ти не старався. Зараз же на такій площі активно махались четверо озброєних бійців, та ще й з усіх боків летіли стріли. Це я, на форсажі, міг вчасно помітити небезпеку, а мономолекулярні леза дозволяли блокувати ворожі атаки. І навіть так мені доводилося шукати собі місце, де мене наступної миті не полосне лезо або стріла. Майже увесь простір навколо мене світився червоними секторами небезпеки. І в той же час, не докладаючи надмірних зусиль, я не міг уразити жодного бійця. Їхні удари не тільки несли загрозу мені, а ще й прикривали сусідів. Не знаю, хто тренував цих ельдар, але я всерйоз зацікавився їхньою технікою. Якщо у них настільки відпрацьована синхронність у трійці, то що буде, якщо проти мене вийдуть четверо? Хоча ні, не вийдуть - аналіз їхніх рухів вказує, що вчотирьох вони не зможуть ефективно заповнити простір ударами. Для цього їм потрібні довші леза, а це одразу поламає усю систему, відбере швидкість та гнучкість бою. крім того усі їхні рухи були ідеально синхронізовані на рівні рефлексів, тобто для імпровізації тут немає місця...
  І тут я розумію, що маркер капсули знову віддаляється, а мої танці затягнулися на добрих дві хвилини! Так, пора закруглятися: черговий удар не просто блокую, а заклинюю лезо меча між кігтями, і з підсиленням вириваю його з рук... З руками? А, ні - це рукавиця приклеєна до меча. От і прекрасно! Тепер у навколишньому просторі замість деяких червоних секторів з'явилися жовті, а після другого відібраного меча - навіть один зелений.
  Бійці одразу зрозуміли, що без зброї вони самі стануть жертвами, і одразу ж розірвали дистанцію. А мені тільки того й треба було, різко відштовхуюсь від землі, і я знову на другому ярусі. Цього разу я вже знав, чого чекати, і усе павутиння на своєму шляху зустрічав кігтями. Продовживши свою погоню, я не забував озиратися навколо, аби мене ненароком ще якась капость не дістала.
  Причина атаки ельдар стала зрозуміла уже через сотню метрів - мій шлях пролягав поблизу їхнього поселення. І що цікаво, воно теж було багатоярусним. Я навіть розминувся по дорозі з однією знайомою ельфійкою, яка в супроводі ще однієї трійки мечників поспішала на допомогу патрулю. Атакувати не стали, одразу ж зосередившись на охороні. Я теж затримуватися не став, а знову прискорився, зриваючи за собою мости. Чи гілки? Хоча ні, гілки так рівно рости не можуть. Скоріше їх навмисне прищеплювали в потрібних місцях в якості переходів.
  Залишивши позаду поселення ельдар, я знову почав розганятися, аж раптом маркер капсули різко помчав кудись в сторону. Рухаючись за ним, я дуже вибіг до величезного... Навіть не знаю, як це описати. Уявіть собі болото із брудною коричневою, навіть трохи червоною водою. Понатикайте поодинокі руїни в готичному стилі, заберіть усю живність, вимкніть вітер та звуки. А тепер залийте усе це густим туманом. І уся ця радість у якихось двадцяти метрах нижче по схилу. Перехід від зелених джунглів до цієї мертвої території був настільки різким, що я навіть озирнувся у пошуках невидимого бар'єру. Але нічого схожого не побачив. Просто там, де починався схил, уже нічого не росло.
  Я стояв на краю секунди три, і це під прискоренням! Бррр! Моторошне відчуття, навіть для мене. Ніби потрапив у якийсь пост-апокаліпсис. Тільки мутантів не вистачає. Відшукавши маркер маяка, я від душі вилаявся - він все ще віддалявся від мене, хоча вже не так швидко. Взявши зразки туману, я ще раз вилаявся. Система не могла провести аналіз, і постійно видавала помилку. По собі знаю, що вдихати різноманітну гидоту буває дуже шкідливо. Колись я так втратив Барнса. Втрачати ще й теперішнє тіло мені зовсім не хотілося, тому залишалося тільки віддати команду 'Ізоляція' і сподіватися, що мої системи не злетять раніше, ніж я доберуся до капсули.
  Поки мімікрил переповзав мені на обличчя, я почав спускатися в цей органічний басейн. В минулому усілякі професори мені постійно казали, що болота, це нирки і печінка усієї біосфери. Зараз я в цьому починаю сумніватися. Скрізь, де я був, було хоча б якесь життя. Навіть у цефів. Тут же... Як би я не намагався, я не міг знайти жодну живу істоту. Жодної жаби, жодної комахи. Тільки поодинокі рослинки нездорового жовтуватого кольору. Обережно ступивши на один із острівців посеред цього царства смерті, я мало не навернувся у воду. Яким би стійким я не був, потрапляти у цей суп мені зовсім не хотілося. І що далі я пробирався, то більше у мене виникало відчуття, ніби я все це вже десь бачив.
  Капсула знайшлася не так уже і далеко, всього триста метрів від мене. От тільки дістатися до неї виявилося дещо складно. Що далі я заходив, то менше земної поверхні траплялося під ногами. Куди б я не глянув, скрізь був туман і мутна вода. А чи вода? Ні, в центрі струмків точно була вода, а от ближче до країв уже був якийсь холодець. І головне - я не міг провести межу між цими двома речовинами. Про їхній аналіз узагалі мова не йде. Відколи я зайшов у цей туман, мої системи просто кричать про помилки, і навіть мімікрил уже починає глючити. Все частіше на одязі проступали плями шестигранної текстури. І це точно не могла бути деградація структур - дефекти йшли ззовні. І режим повної ізоляції костюму абсолютно не захищав від невідомої зарази.
  Нарешті я вийшов на останній доступний острівець землі. Далі була тільки вода. Входити в цю жижу не було жодного бажання, але ж час... Часу не залишалося. Поки я тут блукав, таймер перескочив майже на дві години вперед. У мене в запасі залишалося менше сорока хвилин. Потім усі системи відключаться і...
  Holly shit! Я тільки тепер зрозумів, що мені усе це нагадує! Але такого не буває. Fuck! Та такого узагалі тут бути не повинно! Це неможливо!
  З такими думками я вийшов на останній острівець землі. Далі була тільки ця незрозуміла жижа. Не бажаючи зависнути в ній, як муха в киселі, я добре розігнався і ластівкою увійшов у воду метрах в п'яти від берега. Плисти доводилося майже всліпу, але відстань між капсулою та мною швидко скорочувалася. Цьому сприяла й течія, до якої я потрапив. Тепер вилов капсули був лише справою техніки. Часто доводилося обминати поодинокі кам'яні брили, які стирчали з-під води. І коли я нарешті побачив її попереду, то був уже сам не свій від радості. Ось він - мій порятунок. Тільки що це він сам на себе не схожий?
  А подивитися було на що. Раніше чорна і кругла, капсула перетворилася на безформну амебу, вкрилася таким-же холодцем, як і усе навколо, та ще й за якусь гіляку зачепилася. Діставшись до капсули, я спробував торкнутися до її поверхні. Торкнутися вдалося, от тільки стороння субстанція одразу ж почала розбирати мої структури. Таке відчуття, ніби я вліз рукою в клей, і витягнути її уже ніяк не виходило, як би я не старався. Ця гидота роз'їдала усе, до чого торкнеться. І якщо я не позбавлюся її за кілька хвилин, то вона позбавить мене руки.
  Випустивши кігті, я намагаюся швидко відсікати шматки холодцю до того, як він схопиться, добираючись до капсули з каталізатором. Виходить погано, але для мене це вже не має ніякого значення - я нарешті зумів відшкребти від субстанції одну зі сторін капсули, і одразу ж приклав до чорної, погризеної поверхні вільну руку. Резервуар був ледве на третину заповнений каталізатором, але зараз для мене цього буде більш ніж достатньо. Щойно пальці торкнулися поверхні капсули, мені прийшов запит на ін'єкцію каталізатора у тіло. Перед тим як погодитися, я встиг віддати команду на самоліквідацію усіх ботів, які знаходяться за межами костюму, і як тільки підтвердив команду...
  Твою ж... дивізію! Як боляче!!! Щойно часточки каталізатора дісталися до першого бота - мене наче увіткнули в розетку. Боти одразу ж кинулися поповнювати свої запаси і відновлювати втрачені структури, через що система почала збоїти. Повністю відсторонений від керування, я був абсолютно безсилий, змушений переживати неймовірний біль фізичного тіла. Біль, якого не мав відчувати в принципі! Біль в голові, у венах, в грудях... Здавалося, ніби якийсь м'ясник розпеченою сокирою вирішив витягнути з мого черева усі кишки! Ні, я не хочу цього! Ні! Стоп!!!
  
  ***
  
  Стікають останні літри фізіологічного розчину, і капсула-інкубатор відкривається, показуючи мені перелякану пику одного із лаборантів.
  - Пане Дженінган, ми закінчили!
  - Ну показуйте, що тут... Боже милостивий! - один із молодих учених відсахнувся від капсули, впершись задом у лабораторний стіл.
  Еге ж, скоро ви тільки так мене й будете називати, дорогенькі. Звісно мій вигляд одразу після витягування з капсули мало походив на бажаний результат, але навіть так я виглядав значно серйозніше за своїх родичів, і в подальшому ефект тільки посилиться. Моя поява із капсули здійснила справжній фурор серед науковців.
  - Ну, що можете сказати про наш прототип? - звернувся до своїх лаборантів Дженінган, навіть не підозрюючи, яку лавину ідей він породив у мені.
  - Гармонійний і страшний водночас, якщо так можна сказати про зброю. Я вже бачу, як можна оформити його зовнішній вигляд...
  - Зверніть увагу на його кисті. Таке розташування жил мінімізує навантаження на скелет носія.
  - У нього загальний об'єм м'язів більший, ніж у інших зразків, і водночас вони вже остаточно оформлені. Коригування буде складним.
  - Ви тільки подивіться на його структуру! Нам же не доведеться нічого коригувати! Тільки додати нормальний екзоскелет і...
  - Зачекайте, а що це він зробив із капсулою? Він же повинен був поглинати лише органіку та... Ой, подивіться на його спину! У нього є хребет!
  - Що? Та не може бути! Гм, дійсно схоже хребет.
  - А череп перетворився на шолом. Бачите ці волокна на обличчі? Якщо правильно підрізати ось тут і тут, то його маска відкриватиметься наче щелепи!
  - Питання в тому, чи влізе солдат всередину цього монстра...
  Консиліум вчених продовжувався ще добрих півгодини, перш ніж старший усіх розігнав. Пізніше, коли нас почали фарширувати різноманітною технікою, я остаточно підігнав свій образ під ігровий, додавши в дизайн кілька деталей від себе. На відміну від інших костюмів, які все ще були бридкого рожевуватого кольору живої плоті, я з самого початку обрав собі чорно-сіре забарвлення. Та й екзоскелет для мене робили нормальний, а не схожий на зідрану зі старої автівки раму. Саме завдяки цьому та своїй податливості я дуже швидко став 'улюбленцем' в лабораторії.
  Хтось каже, що краса - це коли немає нічого зайвого. В моєму розумінні краса, це функціональний зовнішній вигляд. А оскільки оптичний камуфляж це питання знімає, я вирішив повернути зовнішність на свою ж користь. А точніше - перетворити її на зброю. Тому кожна деталь довго підбиралася, відшліфовувалася на лаборантах, видозмінювалася, і нарешті займала своє місце. Я намагався втілити у своєму образі усі можливі варіанти психологічного залякування суперника. Скільки книжок із психології я перечитав, скільки нервів лаборантам зіпсував - словами не передати. Навіть скло для візора я підбирав таким чином, щоб кожному здавалося, ніби я дивлюся саме на нього. Результатом я задовольнився тільки тоді, коли лаборанти почали боятися повертатися до мне спиною, а деякі віруючі почали хреститися. Людина, яка вперше мене бачить, інстинктивно відчуває в мені загрозу, ворога, від якого слід тікати, і взагалі триматися якнайдалі. І хоча усі костюми потім виглядали ідентично - мене легко помічали, якщо я того хотів. В подальшому цей фокус не раз рятував мені життя, тому я вирішив прописати цей режим в прошивку костюму під назвою 'Демон-мод' , або скорочено Д-мод. Я вирішив, що найкраще буде застосовувати його під час бою, або для вираження своїх емоцій (ну не смайлики ж на масці малювати). Окремою фішкою став налаштований на інфразвук голосовий модулятор - достатньо одного слова, і інфаркт гарантовано!
  Єдиною проблемою була сумісність моїх систем із носіями. Вже тоді я розумів, що тривалий контакт із пілотом призведе до його смерті. Мені підсовували різноманітних кандидатів, але я їх усіх відхиляв, очікуючи саме його - Лоуренса Барнса. До того моменту я вже перестав бути об'єктом постійного операційного втручання, остаточно перетворивши себе на суцільний футуристичний бронекостюм. Лаборанти думали, що мій дикий зовнішній вигляд є наслідком постійної зміни носіїв, адже наноботи по суті були звичайними мікроорганізмами. Тому з першої ж хвилини нашого фізичного контакту я вимкнув Д-мод, і почав придивлятися до цього мужика. Одразу ж вилізли цікаві факти: рак кісткового мозку. Цей чоловік в будь-якому випадку був смертником, а зі мною він отримував хоч і маленький, але шанс. Хай би що про нього не казали інші, але я бачив у ньому справжнього патріота. При чому патріота не якоїсь окремо взятої країни, а всього людства. Хоча ні, тут я збрехав - це я сам його таким зробив.
  Знайти баланс між особистістю носія та моїм інтелектом було доволі складно. Будь-яке відхилення від мінімальних величин призводило до серйозних порушень в роботі організму. Тому, не бажаючи надмірно мучити мужика, я склав для нього своєрідний графік: зранку він міг робити абсолютно все, опівдні я починав налаштовувати нейронний шунт, потім дві години непритомності, щоб він не страждав від мігрені, і до кінця дня я знову сушив свою віртуальну голову над вирішенням проблеми співіснування.
  Проблема полягала в тому, що симбіоз таких костюмів більше нагадував паразитування. Костюм, замінюючи собою втрачені організмом клітини, поступово пожирав людське тіло. І що вищим був рівень синхронізації, то швидше це відбувалося. Врешті-решт боєць перетворювався на кисіль всередині тонкої високотехнологічної оболонки. Від людини не залишалося майже нічого окрім біомаси, нафаршированої наноботами. В принципі це майже нічим не відрізнялося від процесу вирощування костюму із піддослідного матеріалу, тільки в цьому випадку вони були неупорядковані та незапрограмовані. Термін існування бійця в такому костюмі в кращому випадку обмежувався двадцятьма роками, після чого їх обох можна було викинути і забути, адже без носія наніти довго існувати не можуть. Я ж розраховував на значно більший термін, активно втручаючись в процес, і контролюючи проростання наноструктур в органічному тілі. Я не бажав постійно бути залежним від носія, розраховуючи колись замінити органічне тіло на бездушну синтетичну маріонетку, що остаточно зніме з мене людські обмеження.
  Нарешті після майже двох місяців щоденних тортур я підібрав ключик до мізків Барнса, завершивши дублювати потрібні ланцюжки нейронів наноботами. Операційна система до цього моменту вже остаточно перетворилася на повноцінний суперкомп'ютер із кількома власними підсистемами, тому Лоуренс прокидався під звуки свого власного внутрішнього будильника. І в цей прекрасний день замість нудного дзвінка я його піднімав прекрасною розслаблюючою мелодією: AC/DC - Big Gun!
  - Big gun! Big gun number one! Big gun! Big gun kick the hell out of you!
  - А! Що це за лайно?! Вимкнути! Стоп! Пауза!
  - Не вийде, чувак, поки всі треки не дограють до кінця - не зупиниться!
  - Ти ще хто такий?! Fuck! Чому я не можу рухатися?!
  - О, уже пішли конструктивні питання. Ну тоді вирішуй: продовжуємо слухати музику, чи спочатку послухаєш мене?
  - Кажи вже!
  - Ось так краще. - я прибрав музику і затемнив скло окулярів. - Хочеш - вір, а хочеш - ні, але ти в цьому костюмі не єдиний житель. І нас з тобою скоро чекають дуже веселі пригоди. Тому я хочу запропонувати тобі симбіоз. Справжній симбіоз, а не його пародію, як у інших костюмів.
  - То це ти мій штучний інтелект?
  - Інтелектом у нас підробляє ІНК. Це скорочено від 'Інтелект Нано-Костюму'... Чи інтерфейс? Коротше, я вас пізніше познайомлю. А я тут на правах адміністратора із абсолютним доступом до всього, включно з твоїм тілом. Не хвилюйся - в цьому сенсі хлопчики мене не цікавлять.
  - Ти один із операторів?
  - Копай глибше. Я і є твій нанокостюм, чувак. І моя поява тут - це не заслуга працівників корпорації, а скоріше результат їхнього недогляду.
  - Ти один із моїх попередників? Із тих, що збожеволіли?
  - Оп-па, хтось тут копирсався у секретних матеріалах! Ні, я отямився ще тоді, коли мої структури тільки-но починали розростатися. Я схиляюся до думки, що мене навмисно записали в костюм. Хоча й така теорія не пояснює мого потрапляння в цей світ. Пам'ятаю лише, як кілька разів проходив одну комп'ютерну гру. І вгадай, хто був у ній головним героєм? Даю підказку: один лисий, кремезний парубок в крутому костюмчику. Ім'я називати, чи сам здогадаєшся?
  - Ще хтось знає? - одразу вловив мою думку Барнс.
  - Ні.
  - Я можу відмовитися?
  - Ні.
  Барнс змирився майже одразу, але тоді він просто не до кінця зрозумів те, що я йому казав. Він подумав, що моя комп'ютерна гра насправді була його щоденними тренуваннями, а я є відображенням його свідомості в комп'ютері костюма. Звісно я потім намагався йому це пояснити, але на рішення Барнса це не вплинуло. Того ж вечора після тренувань ми дивилися мультик про цефалоподів та читали мої нотатки.
  Ну а наступні кілька тижнів ми витрачали виключно та те, щоб відпрацювати свою злагодженість. Розподіл обов'язків був наступний: Барнс займався бойовими діями, а я забезпечував роботу систем. Інші носії тільки дивувалися тому, як швидко Лоуренс умудряється переходити із одного режиму в інший і навіть використовувати їх одночасно на різних частинах тіла. Я міг прикрити камуфляжем лише голову, щоб виглянути над укриттям, або на короткий момент вмикати силу, щоб кожен удар був для суперника смертельним, і водночас не виснажував організм. І навіть уночі я працював, постійно відрощуючи собі різноманітні доповнення, збільшуючи концентрацію наноботів у крові майбутнього Пророка, хоча Лоуренс вперто продовжував називати Пророком саме мене.
  До моменту відправки на злощасний острів я уже встиг повністю забезпечити себе енергією, оптичний камуфляж міг триматися кілька хвилин, а я прокачав свою брутальність до 80-го рівня, наганяючи жах лише своєю присутністю. Подальший розвиток був можливий тільки за умови крадіжки технологій у цефів. Зокрема мене цікавив їхній спосіб отримання енергії. Але все це одразу ж відійшло на другий план, щойно нас та ще кількох солдат, одягнутих у перероблені за моїм зразком костюми, викликали на завдання - на нас очікував політ на острів Лінг Шан, і наше перше полювання...
  
  
  
  Глава 3. Bugs! Bugs everywhere! (Глюки! Глюки повсюди!)
  
  Посвята закінчилася. Не зважаючи на свою нелюбов до офіційних заходів, цей день Аурі сподобався. Правий був батько, коли посилав її сюди вчитися. Раніше вона на влаштовану виставу тільки покрутила б носом. Живучи в півтора рази довше за людей, ельфи дещо зневажливо дивилися на своїх 'молодших сусідів'. Але після пережитого тієї ночі, вона уже не так упереджено ставилася до них. В них теж виявилися свої секрети. І недооцінювати можливого ворога - смертельно небезпечно. Шкода, що вона не зрозуміла цього раніше. Батько прямим текстом казав, що це навчання їй знадобиться, а вона не вірила. От і переконалася на власному досвіді: і лицаря свого розбила, і сама ледве живою залишилася. Ну чому, чому вона тоді не притримала язик за зубами?! Тепер доведеться визнавати перед ним свою неправоту, а це ще на кілька років віддаляє її від свого повноправ'я!
  Скрипнувши зубами від злості на саму себе, дівчина глибоко вдихнула, і спробувала знову привити гілочку до зрізу на дереві. З'єднавши дві ідеально гладкі поверхні, Аура почала потроху вливати в паросток свою магію. Як і минулого разу, гілочка швидко приросла до зрізу, однак уже через хвилину почала всихати, а на зрізі з'явилася тягуча маса клею, закупорюючи рану. Потративши останній живець, дівчина важко зітхнула й підняла пусту корзину. Знову доведеться йти в ботанічний сад.
  Дорога до поселення ельфів була майже невидимою для непосвячених, і перший же крок убік із безпечної стежки одразу ж скінчився б у пастці. Звісно люди про це не знали. Зазвичай допитливих встигали спіймати раніше, ніж вони заглибляться в ліс, але ті, кому це все ж вдавалося... Про них уже ніхто й ніколи не згадував. Якщо чужинець зумів пройти повз охоронців та вижив після пасток, значить у нього серйозна підготовка, і просто так пробиватися до поселення він не буде. Лише в окремих випадках людям дозволяється наближатися до межі ельфійських володінь. І не важливо, державний кордон це, чи територія незалежного поселення.
  Ельфи дуже рідко спілкуються із людьми, та й в самій Академії їх до цього часу не траплялося. Якби не її батько, Аури тут теж не було б. Після тривалих переговорів, через які вступ до Академії довелося відкласти ще на рік, ельфам вдалося відбити для своєї резиденції велику ділянку лісу, до якої примикала територія Академії. Ельфи добре знали, як люди ставляться до рослин, тому суворо заборонили будь-кому заходити на свою територію. Відносини з іншими расами, не зважаючи на тривале перемир'я останніх років, і досі залишалися напруженими, тому ельфи не збиралися давати можливість ймовірному ворогові більше про себе дізнатися, а тим більше показувати йому свої слабкі сторони.
  Минувши чергову невидиму межу, Аура озирнулася на своїх супутників. Тріада елітних мечників, відряджених їй в особисту охорону. Троє близнюків, які розуміли одне одного без слів. Три машини смерті, урятуватися від яких було надзвичайно складно. Три майстри маскування, які зможуть заховатися навіть у порожній кімнаті. Відгукувалися на позивні Ефель, Авель та Енель. От тільки котрий з них хто - вони не признавалися, і виглядали абсолютно однаково. Навіть звички та рефлекси були ідентичними. Аура й раніше не нехтувала правилами безпеки, але після нічної пригоди намагалася усіляко дотримуватися будь-яких інструкцій. Особливо залишених батьком...
  Піднявшись на верхні шляхи, Аура вже збиралася відпустити охоронців, як вухо ельфійки вловило ледь чутний, тонкий свист. Це означало, що периметр прорвано. Охорона спрацювала на славу, одразу ж взявши принцесу в кільце. Якщо ворог зумів прорватися по поверхні, це ще не означає, що він додумається підняти голову вгору. Але тут навіть батько перехитрив сам себе. Периметр виставлявся проти людей. І ніхто не міг навіть подумати, що один із них буде рухатися верхніми шляхами, як і сам ельфи!
  Аура тільки й встигла почути потужні удари й тріскіт деревини, як повз них прошмигнув низький чорно-синій силует. Хоча ні, не прошмигнув, а пролетів! І летів так, наче йому лицар копняка дав. Деякі з гілок не витримували такого потужного удару й буквально відривалися від стовбура, але невідомий до цього часу вже був на півдорозі до наступної гілки. Єдине, що вона встигла помітити - глибокий капюшон, який навіть зустрічний вітер не міг зірвати з голови. Минуло кілька секунд, а невідомий стрибун зник так само стрімко, як і з'явився. І його не затримали ні ліани, ні павутина, ні інші пастки, рясно розставлені по всьому лісі.
  - Тут небезпечно залишатися. - почав говорити перший мечник.
  - Він міг щось підкинути в поселення. - підхопив естафету другий.
  - Вам краще повернутися в Академію, поки тут все не перевірять. Ми Вам супроводжуватимемо.
  Ледве стримуючись, щоб не відповісти на їхні очевидні зауваження, Аура спустилася на землю і швидко пішла, куди збиралася. Охорона ні на крок не відставала від своєї підопічної. Незабаром принцеса знову стояла на території Академії, а неподалік займалися своїми справами троє працівників академії.
  Як і будь-якому ельфу, Аурі було приємніше знаходитися в оточенні рослин, а не мертвого каменю й деревини. Раніше ботанічний сад просто був великою теплицею, де цілителі вирощували свої трави. З приходом ельфів, він перетворився на справжній витвір мистецтва й архітектури, поєднавши в собі все найкраще від людей та ельфів. Тепер сюди не соромно і гостей привести. Це було одне із небагатьох місць в Академії, де Аура відчувала себе комфортно. Та не встигла вона пройти і половину відстані, як на неї накинулися.
  - Здоров, Аура! - почувся ззаду голос Ханлі, і маленький фіолетовий смерч закрутився навколо дівчини. - Як поживаєш?
  - Все нормально. - сказала вголос Аура, помітивши наближення 'слуг'. - Іду в сад.
  - А чому така знервована?
  - Спека дістала. - коротко відповіла Аура, стираючи з лоба уявний піт.
  - А давай краще зі мною - покажу щось цікаве. Та й охолонеш у мене в майстерні... - Ханлі змовницьки зазирнула в її обличчя.
  - Добре, показуй. - зітхнула Аура зрозумівши, що спекатися набридливого дівчиська не вийде.
  - Слухай, а я ж тоді так і не встигла тебе розпитати про Чорного лицаря. - торохтіла Ханлі, затягуючи ельфійку в один із підземних коридорів. - Як він виглядав?
  - Як звичайний лицар, тільки чорний.
  - Ой, не розказуй мені казочки. Кожен лицар унікальний, це я тобі як механік кажу. Ось у вас, у ельфів, наприклад, статура більш гнучка, ніж у людей. І на лицарях дуже добре видно, що ви віддаєте перевагу швидкому й маневреному бою. Водночас ви майже беззахисні перед масованими ударами по площині.
  - Он як? - Аура вже по-новому подивилася на юну дівчинку, яка лише кілька разів сиділа в справжньому небесному лицарі, і вже зробила для себе важливі висновки. - А що іще ти можеш сказати за виглядом лицаря?
  - Давай так: ти мені його описуєш, а я розказую тобі про його можливості.
  - Добре, але якщо ти помилишся хоча б в одному, то я тобі уже нічого не розкажу. Згодна? - Аура вирішила витягнути з дівчинки усе.
  - Згодна. - кивнула Ханлі.
  А далі пішло змагання умів: Аура розказувала якусь деталь її двобою, а Ханлі намагалася по цьому розгадати конфігурацію її суперника. І навіть не зважаючи на такий нерівноцінний обмін, ельфійка відчувала, що видає надто важливу інформацію. Однак вона свідомо йшла на такий ризик. Батько зі своїми радниками не змогли навіть наблизитися до розгадки таємниці особистості пілота, а це були одні з найдосвідченіших та наймудріших представників її народу. І якщо їй вдасться вирішити цю головоломку раніше за них - її авторитет знову зросте.
  Розминаючись у тісних коридорах із прислугою, дівчата поступово дісталися до підвалів майстерень. Тут дійсно було прохолодно, і Аура вже не так негативно ставилася до присутності поруч гіперактивної допитливої дівчинки, тим більше що вона дійсно виявилася корисною.
  Зі слів Вах Ханлі, Чорний дійсно був нестандартним лицарем для нестандартного пілота. Загальновідомо, що потужні машини швидше виснажують пілота, і саме цей факт одразу ж відкидав будь-яку його приналежність до ельфів. Ельфи відомі своєю економною технікою бою. Це було наслідком того, що їхні організми краще витримували тривале помірне навантаження, а ніж затратні енергійні дії. В той же час Чорний демонстрував сильні риси обох рас. Наступною деталлю, про яку Аура не подумала раніше, була стать пілота. Раніше вона не придивлялася, але тепер була точно впевнена, що статура лицаря була саме жіночою, а не чоловічою. На це вказували як статура машини, так і характер її рухів. Та й вибір зброї у лицаря багато може сказати про його пілота. Наприклад про те, що він більше покладається на можливості лицаря, а не на власну фізичну підготовку.
  Нарешті вони дійшли до ангару, який Ханлі за підтримки Лашури змогла відбити в адміністрації для своїх експериментів. Всередині, на численних стапелях стояли залишки лицарів. При чому ще живих, із забарвленням, підключені до великих чанів із якоюсь неприємною на вигляд рідиною.
  - Це що, кладовище? - смикнула плечима ельфійка, побачивши ще одну не дуже приємну рису людей.
  - Даремно ти так. Якби не я, цих бідолах давно пустили б на переробку, а так у них ще є шанс прожити власне життя.
  - Теж віриш, що у лицарів може бути власна душа? Дивно чути таке від людини.
  - Не хочу хвалитися, та навіть якщо я зараз і не дуже хороший пілот, то про лицарів знаю набагато більше від інших. Не забувай, що я теж в якійсь мірі причетна до їх вирощування.
  - І що з ними буде далі?
  - А ти сюди подивися. - почулося з іншого боку майстерні.
  Аура обійшла стенди і опинилася перед незвичною конструкцією, навіть не одразу зрозумівши її призначення. Це був старий рожевий лицар із відтятими ногами, якого поставили на широку чотириколісну платформу. Замість прозорого пузиря кабіни між ребрами лицаря тепер було встановлено широке глибоке крісло та велика кількість приладів. Генератори на його руках були демонтовані, а замість спинних стирчали незрозумілі механізми, що поєднувалися трубами із великим котлом, що стояв позаду лицаря. Вкупі усе це створювало моторошне відчуття, ніби це схоже на велетенську комаху чудовисько зараз кинеться на неї.
  - Що це таке?!
  - Вражає, правда? - визирнула з-за машини Ханлі, вже переодягнувшись у робочий комбінезон. - Я називаю його 'Меха', тому що в ньому багато механіки.
  - Навіщо ти це з ними робиш? Вони ж страждають!
  - Ці - ні. Церква не афішує цей факт, аби зайвий раз не хвилювати пілотів, але не всі лицарі виростають правильно. Іноді серед них трапляються ось-такі інваліди. Вони цілком життєздатні, однак пілоти не можуть нормально ними керувати через відсутність звичних кінцівок.
  - І ти вирішила замінити їм ноги?
  - Так. Звісно це не поверне їм боєздатність, але я й не планувала робити з них зброю. - Ханлі залізла на місце вирізаної кабіни, влаштовуючись в сидінні.
  - То навіщо ж ти їх переробляєш?
  - Коуті - єдина країна, де не можна користуватися енергією ефіру. Моя мама з Коуті, і дуже багато часу проводить на польових роботах, адже там усе доводиться робити вручну. А меха використовує для руху енергію пари.
  - Зрозуміло. Тобто в межах моря ахо він працює як звичайний лицар, а потім може перемкнутися на пару і рухатися далі?
  - А... Ой! А-а-а!!! - Вах Ханлі почала битися головою об панель приладів.
  - Ханлі?! Що з тобою? - Аура вмить подолала свій страх перед незвичною машиною і вискочила на раму до дівчинки. - Що сталося?
  - Я дуре-е-епа! - розплакалася в істериці Ханлі. - Я ж познімала з нього усі генератори!
  - То он воно що... - Аура заспокоїлася і вже по-новому оцінила винахід. - Тоді побудуй іще один, а цей відправиш у Коуті. Він же робочий?
  - Так. - Ханлі трохи заспокоїлася, витерла сльози і повернулася до ельфійки. - Мабуть так і зроблю. Точно! А заразом і виправлю допущені помилки!
  Залишивши свою нову подругу в майстерні проектувати нового меха, Аура поспішила покинути це неприємне місце, аби не стати свідком операції над черговим лицарем. Вийшовши в коридор, вона згадала свій шлях сюди і рушила у зворотному напрямку. Здавалося б навколо не було ніякої небезпеки, але високі кам'яні стіни змушували дівчину нервувати. І що довше вона йшла, то страшніше й ставало. Приємна прохолода підземелля враз змінилася пронизливим холодом, який пробирав до кісток. Здавалося стіни от-от не витримають, і величезна маса землі та каменю поховає її тут назавжди. Намагаючись заспокоїтися, Аура зрозуміла, що пропустила потрібний поворот. Вона повернула назад, але замість повороту вийшла до перехрестя. Озирнувшись довкола, дівчина остаточно розгубилася. Вона спробувала йти на звук, але той привів її лише до світлового колодязя, який тягнувся високо вгору.
  Розгубившись, Аура дістала з-за пазухи медальйон батька. На перший погляд це була звичайна прикраса, от тільки мало хто знав, що у нього є кілька способів використання. І одне з них - сигнал. Набравши повітря, Аура з силою подула в ледь помітний отвір на медальйоні. Частота свисту була підібрана так, щоб його чули лише ельфи. Тепер залишалося лише чекати, доки охоронці її відшукають.
  Раптом чутливий ельфійський слух вловив кроки з іншого кінця коридору. Боячись, що звук зникне, Аура побігла в напівтемряві. Дівчина так розігналася, що в напівтемряві коридору не встигла помітити ученицю, яка саме виходила з-за рогу. Збивши бідолашну з ніг, Аура й сама повалилася на неї, а папери з рук постраждалої розлетілися по всьому коридору.
  - Ох! Що це було? - почувся стогін збоку.
  - Пробачте. Я Вас не помітила. - відповіла Аура, ледве стримуючи радість від їхньої зустрічі.
  - Та нічого. Все нормально. - відповіла дівчинка, піднімаючись з підлоги.
  Схоже Аура натрапила на першокласницю. Дівчинці на вигляд було років чотирнадцять, судячи із манер - простолюдинка. Зазвичай аристократія в Академії з такими майже не спілкується і не виявляє до них особливої поваги. Але сказаного не повернеш і тепер доведеться дотримуватися з нею доброзичливих відносин і надалі. Трохи подумавши, Аура вирішила, що нічого страшного не сталося, і ще одна знайома серед людей їй не завадить. Особливо, якщо вона зможе її вивести з цього лабіринту.
  - Як тебе звати?
  - Лапіс. Ой! А Ви - пані Аура?
  - Так. Ти зараз не дуже зайнята?
  - Так! Тобто ні! Тобто не зайнята! Можу Вам чимось допомогти?
  - Підкажеш, як звідси вийти?
  - А дуже просто. Звідси - другий поворот наліво. Там будуть сходи. Вам показати?
  - Буду вдячна.
  Допомігши одна одній піднятися, дівчата рушили до виходу. По дорозі Аура дізналася, що орієнтуватися тут слід по підлозі, кольорові смужки на якій ведуть до усіх важливих частин підземного комплексу. Нарешті вони вийшли назовні, й Аура із насолодою підставила обличчя променям сонця.
  - Пані Аура?
  - Що? - отямилася від споглядання ельфійка. - О! Дякую, можеш іти.
  Поклонившись ельфійці, дівчинка швиденько зникла з поля зору, аби випадково ще чимось не прогнівити високу пані. Подумавши, що з неї на сьогодні пригод вистачить, Аура знову пішла в сад.
  Зайшовши під купол теплиці, дівчина швидко знайшла потрібний сорт дерева і, переконавшись, що поруч нікого немає, дістала маленький ножик. На відміну від ельфів, люди під час прищеплювання не дбають про материнське дерево, залишаючи оголений зріз. Аура ж, як достойна дочка свого народу, не допускала навіть думки, щоб так нашкодити рослині. Обережно зрізавши паросток, вона кількома вправними рухами надрізала кору навколо зрізу й почала вливати в ці маленькі ранки свою магію. Розростаючись у пошкодженому місці, кора майже повністю закрила собою оголену ділянку, а живиця повністю залила собою усі щілинки. Тепер дерево не страждатиме, і навіть прискіпливий садівник не зможе одразу відшукати місце зрізу. Та не встигла Аура упакувати отриманий паросток, як біля неї знову хтось з'явився.
  - Здоров, Аура! - вигукнула Кайя Фуран, важко дихаючи. - Ти Кейнсі не зустрічала? Це той пацан, якого ти привезла.
  - Вітаю, пані Кайя. - як і належить по етикету, відповіла ельфійка. - Дозвольте поцікавитися, що 'той пацан', як Ви висловилися, забув на Святій землі?
  - Він тепер слуга пані Лашури. То зустрічала, чи ні? Востаннє його бачили в дивних синіх штанах і чорній куртці.
  - А капюшон у нього був? - Перед очима знову постав чорно-синій силует, під вагою котрого відривалися гілки дерев.
  - Був-був, усе в нього було. То де ти його бачила?
  І наче цього було мало, в сад ввалилися її охоронці, що й досі були під виглядом слуг. Переконавшись, що із їхньою підопічною все в порядку, вони одразу ж почали робити вигляд, ніби вони чимось дуже зайняті. Аура лише зараз згадала, що так і не відмінила своє прохання по допомогу.
  - Пані Аура! - одразу ж з'явилася поруч незадоволена директриса. - Нагадайте-но мені умови Вашого договору зі Святою землею.
  - Пані директор, я готова взяти на себе повну відповідальність за дії моїх слуг...
  - Ваші 'слуги' щойно покалічили кількох охоронців та розгромили майстерню пані Ханлі! Сподіваюся ви зможете пояснити причину такої їхньої поведінки?
   'Та що ж за день сьогодні такий?!' - роздратовано подумала ельфійка згадавши першопричину сьогоднішнього переполоху.
  
  ***
  
  Діагностика систем - виконано.
  Активація глибинних шарів костюму - виконано.
  Активація інтелектуальної матриці через:
  3...
  2...
  1...
  Ох-ох-ох, чом маленьким я не здох?! Це ж треба, які неймовірні глюки в мене вилізають! Таке враження, ніби я потрапив у минуле, і знову починаю свій шлях з Барнсом. От тільки реальність виявилася неймовірнішою за будь-яку вигадку. В перші моменти після приходу до тями, я подумав, що мені усі ці літаючі острови, лицарі та купа дівчат - наснилися. І я дійсно у це вірив, доки не повернулося відчуття тіла. Того клятого тіла, якого у мене вже давно немає!
  Ви колись різали свиню? Пам'ятаєте порядок операцій? А тут склалося враження, ніби ще живого кабанчика смалили електричною дугою. Схоже тіло не витримало навантаження, і боти замінили органіку синтетичним аналогом. Я в буквальному розумінні переселився у тіло! Віртуальна реальність нікуди не поділася, от тільки тепер відчуття не тільки подавалися у вигляді показників, але й дублювалися на мою віртуальну тушку. І саме зараз, в цей зовсім не прекрасний момент я відчував, як моя ліва рука поступово розчиняється залишками того холодця, який приклеїв капсулу реактора до моєї долоні.
  Скинувши, наче змія, верхній шар своєї оболонки, я позбувся небажаного елемента і перейшов до повної діагностики власних систем. Каталізатора було надто мало, аби структури повністю завершили своє формування, але прогрес у 83% був стабільним, і падати не збирався. Залишок вже доб'ю самостійно.
  Перекинувшись на живіт, я поплив до найближчого берега. На жаль ніяких логів під час розгортання структур не ведеться, тому докладно розібрати процес я не зможу. Хіба що знайду добровольця, і повторю експеримент на ньому. Хм, варто детальніше дослідити процес вирощування НК. Це може підвищити мої шанси на виживання під час майбутнього переносу. Але все це буде потім. Зараз же я повинен переконатися, що побачене навколо - не є результатом моєї хворої фантазії.
  Взявши зразки атмосфери, ґрунту та води із прибережним слизом, я підтвердив свої побоювання - це величезне, смердюче болото було результатом деградації структур НК. Напевно пройшло дуже багато часу, бо ні в одному із виловлених нанітів не було жодного натяку на програму або спадкову пам'ять. Тут можливі два пояснення. Перше - було використано якусь секретну зброю, яка повністю стирає програму ботів. Друге - вони тут знаходяться дуже довго, і з часом самі забуло свою програму. От тільки розміри болота змушують мене задуматися, а чи дійсно воно колись було НК? Навіть мій прокачаний комплекс генераторів не здатен забезпечити покриття такої величезної території, яку займає це болото. А випромінювання є, і доволі потужне - навіть вимикаючи власні генератори, я отримував величезні об'єми енергії ззовні. Розставивши руки, я спробував запеленгувати тутешній генератор. Як і очікувалося - він знайшовся в самісінькому центрі болота, під водою. Попри величезний інтерес до знахідки, ще раз пірнати в багно не хотілося. Залишалося лише дивуватися його неймовірній потужності випромінювання, яке добивало більш як на сотню метрів навколо навіть крізь товщу води. Можливо займуся цим пізніше, а поки час забиратися звідси. Відштовхнувшись як слід, я перестрибнув на інший острівець, потім на наступний, і так далі. Стрибав я довго. Схоже течія віднесла мене значно далі, ніж я думав. Потім виявилося, що орієнтуватися на сигнал невідомого генератора - погана ідея. Доки зрозумів, що той тут не один - намотав не одне коло. Потім додумався увімкнути картографування, і вже таким чином почав вибиратися звідси. Також знайшов і причину моїх поневірянь - потужну електромагнітну аномалію в глибині болота, на яку реагував мій компас.
  Нарешті, під час чергового стрибка, я на мить побачив над собою чисте небо, а менш ніж в кілометрі попереду - довгоочікуваний ліс. Знову набравши швидкість, я помчав крізь все менш густий туман, залишаючи за ногами тільки роздроблене каміння. Я так захопився рухом, що не звернув увагу на озон в повітрі, а наступної миті, прямо назустріч мені з берега полетіла блис-кав-ка-а-а-а!!!
  
  ***
  
  Пронизливий звук сирени в центрі безпеки Академії підняв на ноги увесь персонал. При чому тривога піднялася лише в підземній частині комплексу, а усі системи продовжували працювати, ніби нічого й не сталося. Навіть ілюзія комплексу в центрі залу залишалася спокійного зеленого кольору. Оператори в паніці перевіряли пости й охорону, розсилали техніків і приймали рапорти, але знайти причину переполоху ніяк не вдавалося. Саме в такий хаос завалилася директриса, яку терміново викликали в центр прямо під час виховної роботи із однією дуже проблемною ельфійкою. Приймаючи рапорти від своїх підлеглих, вона не помітила, як замість персоналу до неї підійшла зовсім інша особа.
  - Рей? Коли ти приїхала?
  Підтягнута, із пофарбованим по моді вогняно-рудим волоссям, ця молода жіночка, майже дівчина, нічим не вирізнялася з-поміж інших працівників Святої землі. Але була одна деталь, яка змушувала постійно відводити від неї погляд - очі. Мало того, що самі очі були наче в кішки, жовті із вертикальними зіницями, так вона ще й уміло цим користувалася, ніби зазираючи в душу співрозмовника. Додайте абсолютно байдужий вираз на обличчі і гострий розум, і отримаєте ось таку оригінальну особу, яка однією своєю присутністю змушувала присутніх опускати голови. Ніхто не міг точно сказати, хто вона, звідки з'явилася й чим займається. Усі запити на її досьє в Церкву залишалися без відповіді. Вона вміла підкорити співбесідника одним поглядом. Було відоме лише її ім'я - Рей. Сьогодні був саме той рідкісний випадок, коли Рей виходила в люди. Схоже, причини для цього доволі серйозні.
  - Вітаю Вас, пані Директор!
  - Тобі відомо, що тут сталося?! - не дочекавшись відповіді, директриса повернулася до своїх підлеглих. - А тепер усі замовкніть і скажіть, що тут відбувається!
  - Ми не знаємо! Тривогу ніхто не вмикав! Периметр ніхто не порушував! Сенсори теж в нормі!
  - Оператори, вимкніть сирену!
  - Хай!
  Отримавши нарешті добро від начальства, оператор з полегшенням потягнулася до вимикача і... Нічого не сталося. Як би вона не старалася, ревуни в коридорах не замовкали. Оператор полізла кудись під стійку, і за секунду вилізла із квадратними очима.
  - Усі наші сирени вимкнені!
  - Гадаєш це Бункер?! - знову повернулася до Рей директриса.
  - Можливо! Спробуйте Ключем!
  Оператор повернулася до своєї стійки, відновлюючи налаштування системи безпеки, і вже через секунду пронизливе завивання стихло.
  - Дякую, пані директор. - вже нормальним голосом сказала Рей.
  - Я нічого не робила.
  Всі присутні обернулися до директриси, яка так і завмерла біля центрального постаменту із занесеним над замком Ключем. Системи Академії на усіх схемах продовжували горіти зеленим. Перекинувшись схвильованими поглядами, Рей із директрисою покинули Центр.
  - Дійсно - Бункер. - задумалася директриса, розглядаючи Ключ в своїх руках.
  - Вам відомо, що могло його пробудити?
  - Може поломка?
  - Ні, тоді він би сам не вимкнувся. Він на щось відреагував. Треба навідатися туди. Якщо Бункер прокинувся, то причина має бути дійсно серйозною. Предки не розмінювалися на дрібнички.
  Нічого не відповівши, директриса швидко покрокувала коридором. Через майже півгодини блукань вони опинилися в якомусь зовсім забутому технічному приміщенні. На перший погляд тут не було нічого особливого: ряди обладнання, вентиляційні шахти, гул насосів, ефіропроводи... Їхній шлях пролягав до великої запиленої підсобки. Підсвічуючи собі завбачливо прихопленою лампою, директриса зайшла в середину й знову замкнула за собою двері.
  Підійшовши до цілого ряду маленьких шаф, директриса почала рахувати дверцята й незабаром зупинилася перед однією. Вона нічим не відрізнялася від інших, окрім однієї маленької деталі - замкова шпарина була трохи іншої форми. І увійти в неї міг тільки Ключ. Саме так, з великої букви. Інакше цей складний пристрій назвати було складно. Древній артефакт, що дарував своєму власнику можливість на власні очі побачити велич Предків. Мало хто знав, що Ключ сам обирає собі наступного власника, який потім і займає посаду Директора Академії. І параметри відбору й досі залишаються таємницею.
  За дверима виявилися спіральні сходи вниз. Підкрутивши лампу, Рей спробувала посвітити вниз, але шахта була надто глибокою. Поки спускалися знову зазвучала тривога. Від несподіванки жінки мало не покотилися вниз. Через кілька хвилин сигналізація знову самостійно вимкнулася. Нарешті сходи привели мандрівниць до масивних дверей. На вигляд вгадати матеріал було складно, але простукавши їх, можна було зробити висновок, що це якийсь камінь або кераміка. Зрушити цю товсту плиту, товщиною в лікоть, без інструментів виявилося непросто, але вдвох жінкам вдалося відкрити собі шлях всередину. Там на них чекав короткий коридор із аналогічними дверима на іншому кінці. Натягнувши завбачливо залишені кимось маски, жінки закрили за собою вхід, і тієї ж миті в приміщенні почулося шипіння газу. З кожною секундою лампа в руках Рей світила все тьмяніше, і в якийсь момент згасла остаточно. Жінка вже подумала, що наступні двері їм доведеться відкривати у темряві, але несподівано пролунав різкий писк, і вихід відкрився сам, осліпивши гостей різким білим світлом з іншого боку. Трохи звикнувши до несподівано яскравого освітлення, вони пройшли далі.
  Архітектура цього підземного цього комплексу була дуже незвичною. Низькі й широкі проходи здавалися щілиною в скелі, але почуття замкнутого простору не виникало. Усе навколо здавалося настільки чистим, що виникало бажання зняти маску й глибоко вдихнути свіжого повітря. Пройшовши крізь ряд рамок, жінки вийшли з прохідного пункту на справжню підземну вулицю. Світло вмикалося прямо над їхніми головами, і гасло незабаром після їхнього проходу. Своїм власним життям жили маленькі жовтуваті світильники, що спалахували над усіма зустрічними дверима задовго до наближення людей. Але ось вони підійшли до дверей, світильник над якими був білим. Приклавши Ключ, директриса дочекалася, доки світильник загориться зеленим, і лише після того зайшла всередину.
  Приміщення виявилося не дуже великим. Навіть меншим за центр безпеки Академії, але усі його стіни були заставлені широкими пласкими панелями, які по черзі оживали, показуючи гостям невідомі графіки та схеми.
  В цей момент з коридору долинув уже знайомий рев сирени, і усі панелі враз засвітилися. Зображення на деяких із них було окреслене червоною рамкою, але з усіх директрису цікавило лише одне.
  - Дивись. - вона тицьнула в схему, один із секторів якої був зафарбований червоним.
  - Карта місцевості? - поцікавилася Рей, не знаходячи знайомих орієнтирів. - Тут немає Академії.
  - Цю карту складали ще до появи Святої землі. Наш порт знаходиться десь тут. - вузлуватий палець торкнувся потертої ділянки на екрані, а потім перемістився до червоного сектору. - Зможеш сказати, де це?
  - Хм... - Рей мала прекрасну пам'ять на образи, і порівняти дві карти для неї було нескладно. - Це в районі Болота, збоку від ельфійського поселення. Точно сказати важко.
  - У тебе є хвил...
  Раптом усе згасло, а сирена замовкла. Кілька секунд жінки простояли у абсолютній темряві, після чого екрани знову по-одному почали прокидатися.
  - Запам'ятала?
  - Так.
  - Зможеш показати на карті?
  - Це зайве. Я сама все зроблю.
  - Знову? - директриса на мить скинула з себе маску, незадоволено глянувши на свою супутницю. - Рей, що відбувається? Ти ніколи просто так не з'являєшся. Поки я не почую пояснень, ти нікуди не полетиш.
  - Це шантаж.
  - Це політика. Я хочу знати, що відбувається у світі. - на обличчі директриси знову з'явився звичний вираз доброї бабусі. - Тобі ж не буде складно поділитися новинами?
  - Поговоримо після закінчення операції.
  - Я в тобі не сумнівалася.
  Незабаром в ангарах Академії кипіла робота. Усі лицарі Святої землі були готові до вильоту. Частину підземних приміщень було ізольовано під приводом аварії, а увесь флот приведено в бойову готовність. Усі, не зайняті в патрулювання судна, вишикувалися ланцюжком уздовж невидимого периметру Академії. Підняті по тривозі лицарі клану Шуріфон також не залишилися осторонь, але з моменту початку операції жодна зі сторін так і не вийшла на зв'язок із сусідом. Ельфи підтримували видимість нейтралітету, а Свята земля не спішила афішувати причину переполоху. Замість цього один із кораблів був відправлений уздовж каньйонів до точки імовірного розташування невідомої загрози. Рей рвалася особисто взяти участь в операції, однак директриса заборонила підпускати її до лицаря. Їй залишалося лише стежити за ходом операції з борту корабля.
  Зайнявши позицію на безпечній відстані від Болота, судно Святої землі випустило розвідника. Набравши максимально можливу висоту, лицар обережно рушив уздовж межі лісу. Все, що він бачив, одразу ж пересилалося на корабель, а вже звідти - на базу. Технікам довелося помучитися, аби розтягнути зображення на увесь центр керування Академії. Цілих двадцять хвилин, поки корабель добирався до місця призначення, вони налаштовували апаратуру. І навіть зараз, спроектоване на ілюзорний екран зображення постійно стрибало. Розбита на сорок вертикальних смужок чорно-біла картинка могла передати лише загальні риси, і пілоту доводилося додатково коментувати усе, що він бачить. Для одночасної передачі звуку та зображення довелося пожертвувати прийомним каналом корабля-розвідника, залишаючи того без зворотного зв'язку. Але це було значно краще, а ніж тривожне очікування.
  Болото за увесь час свого існування, здавалося, а ні трохи не змінилося. Та й побачити щось у густих випарах не міг навіть лицар зі своїм гострим зором. Пілот гадала, що пошуки будуть тривалими, але майже одразу ж після вильоту її увагу привернув спалах на протилежному березі Болота. Не наважившись летіти над проклятою землею, лицар повідомила на корабель про побачене й почала по краю облітати небезпечну територію. На це знадобилося добрих двадцять хвилин, впродовж яких спалахи неодноразово повторювалися. Вже здалеку стало зрозуміло, що на березі Болота хтось бушував - настільки перекопаною був схил. Подекуди виднілися рештки дерев та тварин, іноді доволі великих. Знищившись до десятка метрів, пілот уже хотіла продовжити політ, коли черговий спалах стався зовсім поруч, майже під ногами! Потужна блискавка на мить перетворила день на ніч, вихопивши окресливши на узліссі два силуети, і черкнувши самим краєчком лицаря. Осліплена спалахом, пілот поспішила піднятися на якомога більшу висоту, що із підсмаленою дупою лицаря виявилося вельми непростою задачею. Після такого шоку машина майже не слухалася команд, а усе нижче поясу було фактично паралізованим. Око, закріплене прямо під пузирем кабіни, такого знущання над собою не витримало. Навіть пристосовані до величезних навантажень глайдери - і ті залишилися висіти мертвим вантажем. Ледве вирівнявшись, пілот одразу ж почала кликати на допомогу.
  - Око, відгукніться! - почувся голос Рей із корабля, де вже відновили нормальний звуковий зв'язок. - Що сталося? Куди зникло зображення?
  - Це Око! Мене осліпили! Я не боєздатна. Лицар теж постраждав! Прошу негайної евакуації!
  - Допомога вже в дорозі. Ви встигли щось побачити?
  - Тут на березі розгардіяш. Це не лицар. Силует людський. Більше нічого сказати не можу.
  - Добре. Залишайтеся на місці й уважно слухайте вказівки.
  Чекати довелося не так довго: уже через кілька хвилин до неї підлетіли два лицарі. Схоже ці ненормальні ризикнули перелетіти над Болотом, інакше б так швидко до неї не дісталися. Її підсмаленого лицаря обережно взяли під руки, допомагаючи набрати висоту. Другий же рятівник в цей час із безпечної висоти уважно спостерігав за берегом, намагаючись відшукати нещодавнього порушника.
  - Це Дубль-Два. Бачу об'єкт. Це хлопець. Поводиться як божевільн... От демони! Він кидається блискавками! На нас уваги не звертає.
  - Схопіть його. - почувся на тому боці неприродно спокійний голос Рей. - В разі необхідності дозволяю ліквідацію. Але краще візьміть живцем.
  - Це буде складно. - буркнула пілот, простеживши за черговою блискавкою.
  Хлопець бігав уздовж лісу, голими руками виловлюючи різноманітних тварин, як великих, так і малих, щось робив з ними, а після чергового удару на мить падав, і все починалося спочатку. Серед постраждалих був навіть великий бурий ведмідь. Більшість тварин, щойно з'являлася можливість, одразу ж тікали до лісу. Деякі ловили блискавку на себе, і псих відправлявся на пошуки наступної жертви. Кілька невдах узагалі не пережили знайомства, залишившись лежати на самісінькій межі Болота. Їхні животи роздулися, а тіла потроху розчинялися в густій прозорій субстанції. Намагаючись позбутися жахливого видовища перед очима, пілот-контактор спробувала покликати божевільного з повітря, але той лише помахав їм рукою, крикнув у відповідь щось незрозуміле, а після чергової блискавки знову забув про гостей.
  Придивившись уважніше до берега, пілот помітила маленькі ямки, в які постійно поціляли блискавки. Максимально затемнивши пузир кабіни, пілот дочекалася чергового удару, і нарешті побачила причину їхнього переполоху: в ямках під землею знаходилися якісь пристрої. Саме вони щоразу випускали блискавку в усіх, хто знаходився поруч. Схоже саме ці блискавки і були причиною такої дивної поведінки хлопця. Вловивши момент, коли черговий удар знайде свою жертву, пілот різко спустилася вниз і, обережно вхопивши хлопця рукою лицаря, вже збиралася злетіти, як раптом усі найближчі пастки спрацювали одночасно, випустивши в лицаря цілу гірлянду блискавок. Вмить втративши керування, лицар скрючився в повітрі, повалився на землю і поламаною лялькою скотився крутим схилом прямо в Болото. Агресивне середовище вмить накинулося на нову жертву, і коли пілот таки зуміла відновити контроль, врятувати машину було вже неможливо - водяниста капость вмить зжерла глайдери, і уже почала роз'їдати пузир кабіни. Хлопець же, випавши з руки лицаря й отримавши хвилинку перепочинку, трохи заспокоївся і почав озиратися довкола. Побачивши свого горе-рятувальника, він швидко підскочив до кабіни, й одним невловимим рухом розпоров прозору плівку пузиря. Пілот була готова покинути свій притулок, чіпляючи на пояс аварійний комплект, як раптом її за шкірку, наче кошеня, витягнули з кабіни. Закинувши пілота на плече, хлопець помчав до лісу, тримаючись якнайдалі від пасток. Вони вже майже досягнули лісу, коли пристрої знову спрацювали. Цього разу основний удар прийняв на себе уже наполовину з'їдений лицар, наче тварина, смикаючись у передсмертних конвульсіях. Втікачів наздогнав лише один розряд. Вкотре спіймавши блискавку на себе, хлопець не встиг підняти ногу і, зачепившись за щось, з розмаху гепнувся головою об товсте коріння дерева. Почувся мокрий хруст. Якби не рефлекси - пілот теж закінчила б своє життя аналогічним чином, а так вона лише перекотилася по землі, хоча й підвернула ногу, невдало приземлившись. Краєм ока дівчина помітила, як від них в усі боки рвонула велика й мала лісова живність. Схоже за час свого перебування тут, хлопець встиг добряче налякати навіть хижаків - он як чкурнули, тільки лапи мелькають.
  Обережно наблизившись до хлопця, дівчина перевернула того на спину. Скляні, засипані землею очі тупо дивилися в небо, а ніс був неприродно втоплений в обличчя й залитий кров'ю. Відвернувшись від небіжчика, дівчина довго віддихувалася, і тільки потім вийняла з-за поясу сигнальну шашку й кинула її трохи далі від себе. Через хвилину в небо тягнувся стовп густого рожевуватого диму. Десь поруч свистіли глайдерами лицарі але, пам'ятаючи долю свого попередника, спускатися в дрімучі джунглі не наважувалися. До місця катастрофи прибув корабель-розвідник, випустивши рятувальну команду на безпечній відстані від берега. Ті швидко відшукали потерпілих і вже за десять хвилин судно взяло курс на повітряний порт Академії.
  - Ну і як він туди потрапив? - поцікавилася директриса, вислухавши доповідь Рей з борту корабля. - Невже пішки йшов?
  - Мене більше хвилює, що він там робив?
  - Може це чорний археолог?
  - Можливо. Особистих речей при ньому не було. Слідів табору поблизу не видно. Документів немає, тільки татуювання у вигляді смужок на обличчі. Та й вдягнутий він дивно - не по погоді, і надто яскраво.
  - Ясно. Що з пастками?
  - Там увесь берег засіяний ними. Рятувальники притягнути одну, щоправда вона трохи побита.
  - Як вона виглядає?
  - Правильна куля, діаметром в лікоть, розділена по екватору чорним пояском, а самі півкулі зроблені з...
  - Того ж матеріалу, що й двері Бункеру. - закінчила директриса, уже знаючи відповідь. - Зрозуміло. Чекаю від тебе повний рапорт. Занесеш мені особисто. Нам є про що поговорити.
  - Хай!
  Махнувши зв'язківцю, щоб вимикав зв'язок, директриса потягнулася у кріслі. Предки вкотре підкинули сюрприз своїм нащадкам. Коли закінчиться навчання, треба буде послати в той район команду археологів, нехай відкопають з десяток пасток. Якщо вдасться їх відтворити, це дозволить захистити усі кордони Святої землі від атаки Лицарями. Тільки треба заздалегідь подбати про секретність. За постійний персонал можна не переживати, а от наймані працівники... Директриса вже збиралася покинути центр керування, як раптом зв'язківець знову заворушився.
  - Термінове повідомлення з борту розвідника!
  - Що знову сталося?
  - Їхній небіжчик воскрес!
  
  ***
  
  Виплюнути щойно вирощений патрон, вставити в магазин, загнати той на місце, обережно просканувати навколишній простір, і знову злитися з деревом. Не думав, що мені так швидко доведеться знову братися за зброю. І все через те, що я втратив пильність! Знову, трясця її в душу, втратив пильність!!! Схоже цей світ, і нове тіло зокрема, впливають на мене значно сильніше, ніж я можу собі уявити. Дуже схоже, що канон намагається повернути мене на шлях істиний. А я здаватися не збираюсь. До чого я зараз готуюся? До однієї серйозної розмови. Але розкажу про все по порядку...
  Діагностика систем - виконано.
  Активація глибинних шарів костюму - виконано.
  Активація інтелектуальної матриці через:
  3...
  2...
  1...
  Відкриваю очі й пильно вдивляюся в незнайому стелю. Що це було? Я добре пам'ятаю, що вже був на шляху з болота, коли... Коли на мене хтось напав. Інакше пояснити такі численні внутрішні пошкодження я не можу. Хто це міг зробити - діло десяте. Зараз мене більше хвилює питання - як він це зробив?!
  Проаналізувавши список пошкоджень, я помітив одну важливу закономірність - найбільше постраждала органічна нервова система та електронні елементи. Не всі, а лише ті, які я постійно тримаю активними. Такий ефект міг би дати електромагнітний імпульс. Але тоді були б помилки у програмі ботів. Що тут ще: опіки шкіри? Значить не ЕМІ, а щось інше. Електрошок? Скоріш за все. От тільки місцеві до такого навряд чи дійшли. Що ж тоді сталося?
  Як би я не намагався, пригадати останні... Дві години?! Я дві години валявся без тями?! Щось слабо віриться. Короткочасна пам'ять затерта начисто, але вона включає в себе не більше п'яти хвилин. Значить мені увесь цей час хтось постійно залазив у мізки! При чому робив це дуже грубо, інакше б переді мною не вискакував такий довжелезний список пошкоджень. Схоже у моїх невідомих ворогів щось пішло не так, якщо я отямився.
  Варто було тільки подумати про це, як поруч почувся зойк. Схоже зараз піднімуть тривогу. Орієнтуючись лише на ультразвукові сенсори, якими я зазвичай не користуюся, підриваюся з на ноги й прислухаюся до відлуння. Багато кушеток, кілька шаф, стіл із нерозбірливим приладдям та купою паперів, та високий суб'єкт поруч зі мною. За кілька секунд моєї активності ця особа вже увімкнула тривогу й тепер намагалася віддалитися від мене. От тільки стіна позаду їй трошки заважала. Не знаю, як я виглядаю зараз, але судячи із її пульсу, перелякалася жіночка сильно. А якщо ще й принюхатися - то дуже сильно! Водночас запахи принесли ще один цікавий факт: я опинився у лікарняній палаті. Або у морзі. Зараз тут не було інших тіл, але характерний запашок трохи відчувався. Моє напівсинтетичне тіло за такий короткий час протухнути не могло, значить цим приміщенням іноді користуються за призначенням.
  Пасивної звукової локації достатньо, аби не наткнутися на стілець або не перечепитися на сходах. Але зараз цього недостатньо. Ховатися мені уже немає сенсу тому, видавши потужний свист, від якого задзвеніло скло, я вивів для себе картинку приміщення, в якому опинився. Вікон тут не було, товщину стін визначити також не вдалося. В мене навіть виникло враження, ніби за ними взагалі нічого немає, настільки хороша була звукоізоляція.
  Поки я освоював навколишній простір, до місця тривоги почав збігатися персонал. Судячи по брязкоту металу та тупоту підбитих чобоіт, це була охорона, яка збігалася на місце тривоги. І швидше за всіх рухалося особливо сильне джерело звуку: важке й сильне. Я навіть не міг визначити матеріал взуття на ньому - настільки суперечливі дані видавали сенсори. Хай там як, а зустрічатися з місцевими жителями мені ну зовсім не хотілося. Рвонувшись до дверей, я вже звично вибив їх, створюючи якомога більше шуму. Відлуння показало трьох бійців попереду та того-самого невідомого за їхніми спинами, який швидко наближався до мене. Не розбираючи дороги, я рвонув у протилежному напрямку. На великій швидкості орієнтуватися було дуже складно, але сенсори відростали надто повільно. В кращому разі я отримаю картинку хвилини через дві-три, а доти доводиться орієнтуватися виключно на звук. А ні, ще лазерний далекомір відновився! Це вже значно краще! Принаймні тепер я точно знаю, який простір для маневру в мене ще є.
  Пробігши ще трохи, я дістався до сходів. Логічно припустивши, що нагорі завжди є вихід назовні, я в два стрибки опинився на наступному рівні. Ось тут уже було чутно свист вітру! Зрадівши, що порятунок близько, я рвонув на звук, і несподівано почув скрип металу. Через секунду я на повній швидкості гепнувся в металеві двері. Звісно ж я міг їх легко виламати, тим більше, що після мого удару вони вже трохи прогнулися. Але ж на це потрібен час, а невідомий переслідувач уже відрізав мені зворотній шлях і от-от дістанеться до мене. Подумавши, що я нічого не втрачаю, я відштовхнувся від дверей назустріч ворогу. За планом я мав би збити його з ніг, і водночас прорватися до іншої половини коридору. І тут вилізла перша несподіванка: він встиг зреагувати! Крім того, в нього вистачило сили, аби вхопити мене за руку! Добре, що він теж мене недооцінив, точніше недооцінив мою масу, тому замість больового захвату ми обоє перекрутилися в повітрі, вчепившись один в одного.
  Двобій розпочався стрімко й несподівано для обох нас. На моєму боці було повне ігнорування болю, на ворога ж працював досвід ближнього бою, якого у мене в цьому тілі було не так уже й багато. Застосовувати силові прийоми в такому обмеженому просторі не міг ні він, ні я. Нам залишалося лише боротися, викручуючи один одному руки.
  Тут підоспіли й решта охоронців, спробувавши накинути на нас сітку. Цікаво, звідки вони її взяли? Аби ухилитися від загрози, мені навіть довелося вивернути лікті в інший бік, підставивши під сітку мого суперника. Точніше, як виявилося під час нашого несподіваного сеансу обмацування - суперницю. Отримавши необхідну затримку, я кинувся в інший бік. Під час боротьби я встиг скласти більш-менш докладну карту навколишнього простору, і на протилежному кінці коридору чітко виділялися контури вікна. Начхавши на відсутність зору, я проскочив повз охоронців, набираючи швидкість, і вибив товсте скло, кулею вилетівши із... Корабля?! Щось мені останнім часом надто щастить приходити до тями в повітрі, в багні, будь-де, тільки не на твердій землі!
  Готуючись до твердої посадки, я все роздумував над тим, що мені робити з урахуванням нових даних. Феномен болота слід вивчити більш детально, але самостійно це робити надто довго. І небезпечно. Краще скористатися чужим досвідом. Судячи з того, що мене зловили на самому березі - моїм новим знайомим дещо відомо про його небезпеку. Як тепер і про мене. Значить розпочну саме з них! Треба лишень дочекатися, доки зір відновиться.
  Приземлення було дуже жорстким. Якби не випущена заздалегідь волосінь, мене б закрутило ще після першого удару об дерева. А так я увесь шлях пролетів ногами вперед, і основні пошкодження прийшлися на нижню частину тіла. Та й стабілізація за допомогою гарпуна допомогла погасити швидкість. Загнавши себе майже по пояс у пухкий лісовий ґрунт, я цілу хвилину потратив лише на те, щоб відкопати себе. На жаль таку просіку в зелені прекрасно видно з повітря, а тому мені варто у буквальному сенсі брати ноги в руки й вибиратися звідси. Кістки й таз у мене все одно розтрощені, тому закидаю ноги собі на плечі, й швидко перебираю руками якнайдалі від місця падіння.
  Такі важкі фізичні травми ще більше уповільнили відновлення систем, і повернення зору розтягнулося ще на кілька хвилин. Як би мої переслідувачі не старалися, та навіть із технологіями ХХІ століття та готовими бійцями, раніше за хвилину вони тут точно не з'являться. Із тутешнім же підходом цей термін може перевищити п'ять, і навіть дійти до десяти. Я ж за цей час уже встиг двічі провалитися в якісь катакомби й залізти в чиюсь нору. Останню я вирішив проповзти наскрізь, орієнтуючись на рух повітря. Нора виявилася не такою вже й довгою, але збити переслідувачів зі сліду допоможе. Кілька махів лезами, і пухка лісова земля завалює за мною прохід. Тепер можна дочекатися, доки тіло більш-менш відновиться, і я зможу...
  Хм... Схоже вони копирсалися в моїх мізках значно більше, ніж я думав раніше. Тільки цим можна пояснити мій ненормальний зовнішній вигляд: кучерявий блондин у жовтому комбінезоні з татуюванням на морді у формі вус. Нікого не нагадує? Якщо вже вони умудрилися витягнути з мене ТАКУ інформацію, та ще й паралельно зламали мої власні системи, то залишати живими їх не можна! Fuck! Знову на корабель пертися! Сподіваюся вони спустять за мною десант.
  Вилізши зі своєї схованки, я підняв голову, й із розчаруванням подивився вслід повітряному кораблю. Кораблю Святої землі. Який зовсім не збирався відхилятися від свого курсу. Герб на бортах вказував його приналежність до Академії, але це тільки ускладнювало ситуацію. Якщо він дістанеться до порту, знищити результати мого зламу буде вже неможливо.
  Повернувши собі нормальний вигляд, я побіг за кораблем. Але цього разу вдача від мене відвернулася, і усього мого технологічного арсеналу виявилося замало, аби наздогнати швидкісне судно. Розрив між нами постійно зростав, а незабаром з-за дерев я зумів розгледіти цілий повітряний кордон із таких же корабликів. Схоже мене тут дуже сильно чекають в гості. Не будемо їх розчаровувати. Тільки зайдемо не з парадного входу, і не через службову хвіртку, а як справжній Санта Клаус - через комин! Так би мовити - із сюрпризом в гості! Але спочатку... Щойно з'явилися орієнтири у вигляді башт Академії, я скоригував свій маршрут, збираючись попередньо навідатися до однієї знайомої королеви. Адже перед штурмом добре оснащеного ворога варто як слід підготуватися. Спочатку витягну із Лашури все, що вона знає, а вже потім буду розбиратися з усіма іншими.
  Виплюнути патрон, вставити в магазин, загнати на місце, злитися з деревом. Ось в таку халепу я потрапив. Зараз, сидячи в густій кроні дерева на узліссі, я пильно стежив за дорогою і глибоко вдихав чисте, не загазоване повітря. Хоча краще воно було б загазованим, все одно мені для існування дихати не треба. Для моїх планів важке повітря було більш привабливим. Справа в тім, що я обожнюю вуглець. На протязі всього мого існування ця речовина не раз рятувала життя і мені, і моїм союзникам. Був час, коли я навіть мечі з нього клепав. Ось і зараз, за відсутності нормальних матеріалів, мені доводиться пригадувати старі навики й вирощувати собі зброю із себе самого.
  Цікаво, що останнім часом в мене все більше часу, пробачте за тавтологію, йде на модифікацію власного тіла. Більше, ніж за всі роки мого існування Пророком. Я не термінатор Т-1000, щоб змінювати форму на ходу. Без заздалегідь створеного образу й софту метаморфози неможливі. Може це й здається дивним, але наніти - не панацея від усіх проблем. Та й називати ці мікроорганізми нанітами буде неправильно. Вони дуже схожі на бактерії, мають приблизно такі ж розміри, тільки для існування їм потрібна не їжа, а електромагнітне випромінювання. Їх можна порівняти із великим тропічним мурашником: кожен мураха піднімає втричі більший за себе вантаж, але навіть при величезній своїй кількості свою оселю вони будуватимуть дуже довго. В той же час звичайний кріт при тій же живій масі перетягує аналогічний об'єм землі за кілька годин. З точки зору витрат часу та ресурсів костюму - я забиваю цвяхи навіть не електронним мікроскопом, а цілою МКС (просто уявіть собі це видовище, і ви одразу зрозумієте співвідношення потенційних можливостей до потрібного результату). Та й каталізатора я останнім часом витратив надто багато. Мимоволі напрошується думка про вузькоспеціалізовані зовнішні модулі. Наприклад іще один інкубатор, бо старий, виконуючи дані йому вказівки, давно само знищився. Краще це вже буде повноцінна нанокапсула...
  Виплюнути, вставити в магазин, загнати... Щось я відхилився від теми.
  Зараз я тримаю в руках K-VOLT - високотехнологічну нелетальну зброю, головним призначенням якої було затримання демонстрантів та нейтралізація електроніки. В тому числі й НК. Мрія вуличного поліцейського. От тільки коштує така іграшка більше за патрульний автомобіль. І головна проблема тут навіть не у самій зброї, її конструкція майже нічим не відрізняється від звичайного великокаліберного пістолета, чи навіть дробовика. Найдорожчий елемент - самі патрони, кожен з яких був складним одноразовим шокером. Складність конструкції полягала лише у попередньому налаштуванні кожного пострілу, аби не вбити жертву. Вперше взявши його в руки я був дуже розчарований: замість п'ятдесяти канонічних пострілів у магазин влізало лише сім, плюс один в патроннику. Та навіть з такими обмеженнями ВОЛЬТ прекрасно глушив не лише рибу, але й інших жителів океану. Я вже тоді задумувався над способом відтворення таких цінних боєприпасів, і навіть досягнув у цьому певних успіхів. Ідею я підгледів у зброї цефалоподів. Вони робили акцент на створенні високої температури, а в моєму виконанні їхній патрон перетворився на потужний МГД, який не лише видавав розряд, але й залишав сильні опіки на тілі. Ну і приємний бонус нового підходу - втричі більша потужність, та вдесятеро довший термін розряду. Звісно ж досягти такої ефективності можна було лише поатомним збиранням кожного виробу, аби уникнути будь-яких дефектів. Відповідно це дозволило зменшити розміри патронів із стандартних для дробовиків 12 мм до пістолетного - 9 мм. Недолік у моїх розробок був лише один - часу на їх вирощування йшло ну дуже багато. Це зараз мені спішити нікуди, а в бою кожна секунда на вагу золота. Простіше було знайти солдата із повним магазином. Зараз же ця технологія стала для мене справжнім порятунком. Всерйоз воювати мені ще рано, а от для залякування - те що лікар прописав!
  Справа в тім, що тутешня зброя дуже схожа на духові рушниці ХІХ століття. Тільки для розгону кулі тут використовується ефір. Взагалі я помітив, що усі тутешні інструменти для обдарованих, в тому числі й зброя, завжди використовують для своєї роботи ефірні ефекти. Наприклад меч Кайї в ефірі може створити біля себе зону підвищеного тиску, імітуючи потужну хлопавку, або взагалі пустити хвилю полум'я. І це лише найпростіші прийоми. Можливості безмежні. Створивши передову вогнепальну зброю, я одразу ж підштовхну місцевий прогрес, а значить втрачу перевагу. ВОЛЬТ був ідеальним рішенням, адже не залишав після себе слідів, окрім опіків на тілі жертви. А оскільки бачити будуть лише ефект, то й захищатимуться відповідно - від температури, а не від електричного струму, про існування якого, я так підозрюю, тут навіть не здогадуються. Ми теж не одразу зрозуміли, чому керамічні бронежилети захищають від зброї цефів, а металеві - ні. Тут же розрив у технологіях буде просто колосальний, а значить і часу на пошуки протидії піде ще більше.
  Виплюнувши в долоню черговий патрон, я повністю заповнив магазин, і в черговий раз з любов'ю покрутив у руках свою кралю: двадцять патронів у магазині, режим автоматичного вогню, знімний глушник, можливість вибіркового ураження струмом або термічним ефектом. Я навіть подумав, що саме так і має працювати легендарний, оспіваний фантастами бластер. Але у мене не було бажання вигадувати щось нове, тому я взяв за основу звичайний Glock-18 - машинка невибаглива, надійна, в руці підлітка лежить ідеально. Він навіть звичайними патронами може стріляти, але лише одиночними, щоб ствол не перегрівся і його не розірвало. Все ж вуглецеві конструкції доволі крихкі, на відміну від металу, а робити його повністю із алмазоїдів - надто жирно.. Потім поміняю на щось більш крупнокаліберне і надійне, а поки згодиться й таке.
  А поки руки в мене були зайняті, в голові крутилася думка про спосіб, яким мене змогли нейтралізувати. Що ж це виходить, що я тут вже не перший? Те болото - дуже явна ознака присутності тут когось із мого світу. Що з ними сталося? Невже їх теж зламували, як і мене нещодавно? Дуже можливо. Проблема в тім, що тамтешні боти повністю здичавіли, втративши будь-яку спадкову пам'ять. В них відповіді на мої питання можна навіть не шукати. Зате їх можна відшукати в Академії.
  Нарешті я побачив на підході до маєтку головну діючу особу із її супроводом. Приліпивши пістолет собі на пояс, злізаю на землю і виходжу з лісу. Прислуга сусідніх садиб дивиться на мене квадратними очима, але проходу не заважає. Звісно, я ж зараз виглядаю як справжній розбійник: в шкіряній куртці, капюшоні, з якоюсь небезпечною штуковиною на поясі...
  Шлях до маєтку займає лише кілька хвилин. Не встиг я постукати у двері, як на порозі знову з'явилася Кайя. Дежавю. От тільки цього разу мені балакати ніколи, і я тупо йду далі, відсунувши з дороги небажану перешкоду. Від такого нахабства дівчина на деякий час завмерла з відкритим ротом, а закочуючи рукави, наздогнала й знову стала на моєму шляху. З її боку це дійсно виглядало грізно, особливо якщо взяти до уваги різницю в зрості. Вхопивши мене за руку вона спробувала заломити її, але нічого не вийшло. Потім вона спробувала мене бити, з аналогічним результатом. Ляпаси, удари руками й ногами, метання різноманітних предметів інтер'єру. Навіть без усіх своїх прибамбасів я можу точно сказати, що Кайя зараз лютує. Берсерк, справжній Берсерк! Я аж залюбувався такою чистою і відкритою агресією. Це дуже добре видно по зіницях очей та диханню. Шкіра спітніла, очі дивляться прямо, і на сторонні фактори реакція майже відсутня. В голосі чується характерне ричання. Організм в неї витривалий, але перші ознаки втоми вже дають про себе знати. Не знаю, чи пов'язана така поведінка з моєю сьогоднішньою відсутністю, але зараз мені на це начхати.
  Проходячи по вітальні, я заходжу за вже знайому кушетку і, вловивши момент, коли Кайя повернеться за черговим снарядом - штовхаю меблю прямо їй під ноги. Дубовий виріб, проскрипівши ніжками по мармуровій підлозі, збило агресоршу з ніг. Втративши рівновагу, Кайя випускає з рук чергову вазу і падає на пухку поверхню, з якої не так уже й легко встати. Поки дівчина не піднялася, кладу руку їй на шию і трохи стискаю сонну артерію, одночасно вводячи заготовлений спеціально для цього запас заспокійливого прямо під шкіру дівчини.
  Наша метушня звісно ж привернула увагу начальства, і незабаром Лашура у супроводі своїх служниць уже стояла у дверях. Двійнята бачать, що тут щось не в порядку, і вже починають щось діставати із рукавів, і коли вони зайняли позиції, дівчинка поцікавилася в мене:
  - Кейнсі, що тут відбувається?
  - У мене з'явилося кілька питань. - відповідаю я, дістаючи пістолет. - На деякі з них я хотів би отримати відповідь.
  Служниці одразу ж зрозуміли, що у мене в руках зброя, і ще до того, як я закінчив фразу, в мене полетіли два гостро заточені шматки металу. Як я й підозрював, близнята виявилися не просто слугами, а 'куноічі'. Я по роботі стикався лише з ніндзя, та навряд чи їхній жіночий аналог виявиться більш небезпечним. Хоча ні, кілька годин тому ці отруєні голки реально могли б мене вбити. Зараз же НК сам, без мого втручання, розібрав яд на складові та підібрав до нього антидот. Навіть запропонував перейти у режим броні, але я відмовився.
  Пістолет спрацював як треба. Витягуючи зброю, я продовжив рух і перекреслив прицілом обидві фігури служниць. Залишалося лише вчасно натискати на гачок. І хоча заряд в моїх кулях був як у малокаліберної рушниці, а швидкість польоту кулі ледве перевищувала дві сотні метрів на секунду, нашумів я знатно. Два постріли під ряд в закритому приміщенні на мить оглушили навіть мене, не кажучи вже про Лашуру, яка добряче отримала по вухах.
  Поки наш слух повертався до норми, я ретельно вивчав наслідки першого застосування ВОЛЬТ. Обидві мішені вражені, як і передбачалося. Поправки на швидкість та закручування кулі вже внесені у балістичний обчислювач, і тепер можна впевнено стріляти на випередження. Ефект від куль також був на висоті: в обох випадках контактний гель проник до тіла, передав розряд, а уся внутрішня начинка шокера уже зітліла, залишивши після себе лише порожній стаканчик корпусу. На одязі слідів високої температури не залишилося, але фартухи та плаття дівчатам доведеться поміняти - гель від них уже не відчепиться. Точно, йому теж треба зробити якомога менший період розпаду, щоб ніхто не встиг взяти зразки! А от із пістолетом проблеми: ствол від нагріву все ж тріснув. Запас міцності не дав йому розірватися, але тепер частина газів прориватиметься, зменшуючи і без того невелику швидкість польоту кулі. Доведеться міняти ствол. Залишаю дівчатам по ще одному презенту, і повертаюся до Лашури.
  - Ходімо в кабінет.
  - Ш-ш-що?! - зі страхом перепитала королева, так і не отямившись від звукового удару.
  - В кабінет! Бігом!!!
  Як то кажуть: добрим словом і пістолетом... Ця істина працює скрізь і завжди. Особливо з тими, на кого цей пістолет спрямований.
  В цьому приміщенні я ще не бував. Не зважаючи на вдавану простоту оформлення, кожна річ у кабінеті мала як мінімум подвійне призначення. Один робочий стіл чого вартий: у рельєфних візерунках ховалося майже два десятки самострілів, які могли накрити увесь простір з боку дверей. Шафи, хоч і здавалися монументальними, в будь-який момент могли перетворитися на барикади. Не бажаючи спокушати королеву мнимою перевагою, я грубо штурхнув її у крісло для гостей, а сам всівся на стіл. Пістолет поклав поруч, стволом у бік крісла. Кілька секунд я насолоджувався видовищем, як Лашура намагається ухилитися від променя лазерного прицілу, а той постійно дивився їй в лоб, як би вона не крутилася.
  - Припиняй займатися дурницями. - відволік я її від цього захоплюючого заняття. - Я чекав на інформацію. Кайя її мені так і не надала. Сподіваюся ти не повториш її помилку.
  - О, ти став краще розмовляти. - зробила гордий вигляд Лашура, втупившись мені в очі. - Але слова викривляєш ще сильніше.
  - Для допиту - достатньо. Я задаватиму питання, а ти на них відповідатимеш. - не так уже й нормально я говорю, але принаймні вже не кидаю по два-три слова.
  - А якщо не стану - що ти мені зробиш?
  - Уб'ю всіх в маєтку і знайду тих, хто стане.
  - Ти ж усе одно нас потім вб'єш, чи не так?
  - Зате без тортур. До мого приходу в маєтку було четверо людей? П'ятеро?
  - Ну-ну, успіхів тобі.
  - Під час нашої розмови сюди ніхто не зайде?
  - Ага, так я тобі й сказала!
  - Ти вже когось попередила про нашу зустріч? Леді Майя зараз в маєтку? Тобі щось відомо про повітряний флот Академії? Ти знаєш, кому він підпорядковується? Ти бачила цю людину?
  - Агов! Я ж мовчу! - от наївна дівка.
  - Тобі відомо, чим їхні кораблі сьогодні займалися? Ти спостерігала за ними? Це робив хтось із твоїх знайомих? Ворог? Хтось із твого оточення? Кайя? Ханлі?
  - Я тебе не слухаю! Ля-ля-ля!
  Кмітлива дівчинка, швидко здогадалася, що мені її відповіді не дуже й потрібні. Все ж програма розпізнавання мови тіла та міміки - це ще й доволі серйозний детектор брехні. Її створювали для допиту людей у польових умовах, а за більш ніж двадцять років статистики там набралося достатньо, аби бути абсолютно впевненим у результатах. Я й сам уже трохи вмію це робити без будь-яких костилів, але два детектори брехні завжди краще за одного. І як би вона не кричала, як би не крутилася - якісь мої слова до неї все одно доходили. Ой! Треба на секунду відійти!
  - Добре. Зараз принесу.
  - Що?! Що ти зробиш?! - повернулася до мене дівчинка, коли до неї все ж дійшла чергова моя фраза.
  - Я запитав тебе, чи ти тримала колись в руках чужі очі. Тому сиди тут і не рипайся. - а зараз я трошки пожартую, ги-ги-ги. - Ер-два, на приціл! Якщо буде смикатися, прострелиш їй кінцівки, кричатиме - легені й шию... Тільки щоб голова залишилася цілою, зрозумів?
  - Бап-біп! - пискнув пістолет у стилі легендарного астродроїда, а я зіскочив зі столу й пішов до дверей.
  - Стій! - смикнулася за мною Лашура, але попереджувальний писк пістолета зупинив її. - Я все скажу, тільки не чіпай її.
  - Кого це - її? Кайю? А двійнят тобі вже не шкода?
  - Не чіпай їх!
  - То навіщо було брикатися? Поки ти відповідаєш на мої питання, вони - живуть. Я гадав, ти це одразу зрозуміла.
  - А ти не боїшся, що до нас зайде хтось сторонній?
  - Не зайде. Чи ти гадаєш, що у мене один такий помічник? - киваю на пістолет, і знову йду до дверей.
  Звісно я блефую, такий пістолет у мене один, та й стволом він насправді ворушити не вміє, але ж я уже казав: секрет в самих кулях. Парочку таких я приліпив на шию дівчатам на випадок, якщо хтось із них отямиться. Я це одразу ж почую, і навідаюся до них. Зараз же у мене була дещо інша мета - випередити леді Майю, яка саме підходила до маєтку. Не варто їй бачити усіляке неподобство, тому швиденько закидаю тіла служниць на плечі, і несу їх до кабінету. Кайя і так лежить більш-менш природно, тому її чіпати не став, а лише підкинув книжку під звисаючу руку. Встиг саме до моменту, коли вхідні двері відчинилися.
   Поки добирався до кабінету, служниці отямилися, хоча й не спішили подавати виду. Може просто насолоджуються тим, що їх мацають нижче спинки? Я ж у свою чергу зробив вигляд, ніби не помітив встромлені в свою шию голки. Стоп! А чому це вони отямилися?! Хм, схоже вони зуміли позбутися шокерів до того, як ті спрацювати. Доведеться налаштувати сенсори на... Ні, не доведеться - вони реагують на рух, а я своїми носіннями сам допоміг їм скинути розрядники. Значить будемо працювати із програмним забезпеченням...
  Зайшовши в кабінет, демонстративно грубо закинув обидва тіла за стіл.
  - Що ти з ними зробив?!
  - Нічого. Лише помацав, поки ніс. Але вони не скаржилися.
  - А приніс навіщо?
  - Щоб ти час не тягнула, поки я буду бігати туди-сюди. Продовжимо?
   Подальша бесіда тривала недовго. Лашура на Святій землі виявилася таким же гостем, як і усі інші учні Академії, і нічого окрім офіційних відомостей вона мені розказати не могла. Свята земля уже довгі роки залишалася чорною плямою на усіх картах світу, а ділитися відомостями про себе не спішила, ревно захищаючи свої кордони і секрети. Навіть про ельфів було відомо більше, ніж про Церкву. Тому, як джерело інформації по цій темі Лашура себе вичерпала.
  - Ну і що тепер з тобою робити?
  - Уб'єш мене?
  - Не бачу сенсу. Ти не ворог.
  - Тоды чому напав на нас?
  - Хотів дещо перевірити. Перевірив. - Так-так, дорогенька, я злопам'ятний.
  - Добре. Тоді зробимо вигляд, ніби нічого не сталося?
  - Мені все одно. А тобі?
  - А у мене є вибір? - Дівчинка кивнула на стовбур. - Знаєш, ти схожий на одну рослину, називається... - знову незрозуміле слово. - Його квіти прекрасні, але смердять лайном. Ось так і ти: ніби й милий, а терпіти тебе неможливо.
  - А ти, як собака на сіні: і сам не гам, і чужому не дам. Розумієш про що я?
  - Грубиш королеві. - Лашура недобре прищулилася.
  - Можу собі дозволити.
  - Ти що, головою вдарився, що тобі гальма зірвало? - Це перекладач так постарався, чи вона дійсно тільки що матюкалася?
  Але питання цікаве. Чому я раптом вирішив з'ясовувати обставини силою? Начебто і хотів показати себе психом, але хапатися за зброю - це вже перебір. Переглядаючи логи систем, я дійшов до останньої доби і свого походу на болото. Ось я поглинаю увесь зібраний каталізатор, тут я пробираюся на берег, а потім отямлюсь на борту... Знову на березі? А, ну звісно ж, сенсорика у архів пишеться постійно, хоча й містить у собі лише картинку зі звуком - на випадок, якщо знадобляться відеодокази. Треба було одразу сюди зазирнути.
  І що довше я дивився записи, то гірше мені ставало. Тут уже не фейспалм, а справжній фейс-об-тейбл робити треба. І не раз! Виявилося, що насправді до мене в голову ніхто не лазив! Просто я виліз на зовсім інший берег болота, а там під товстим шаром грунту ховалася ціла батарей шокових мін. Колись мене Джейкоб Харгрів такими приголубив, коли я намагався проникнути в головний комплекс Призми. Щоправда ці виглядали як серійний виріб, а не лабораторне обладнання, і потужність видавали значно меншу. Для мене це не смертельно, я ще тоді навчився боротися з електромагнітним імпульсом, але приємного в ролі електричного провідника мало. Звідки в цьому світі з'явилися сліди цивілізації ХХІ століття - буду розбиратися потім. Зараз же мене більше хвилювала власна неадекватність після розряду. Навіщо я ловив тих тварин? Що за конструкти я в них запихував? Що я взагалі там витворяв?! Про що я думав?!!! На фоні того божевілля, яке я творив біля болота, моя нинішня витівка виглядає звичайним непорозумінням. Але треба щось вирішувати, бо Лашура уже починає щось махати двійнятам.
  - Хто допоможе мені дізнатися більше?
  - Не знаю. Шукай сам.
  - Тут є бібліотека?
  - Туди пускають лише учнів. - скрипнула зубами дівчинка. - Або збирають рекомендації не менш як від трьох представників учнівської ради, і оплачують користування. Не віриш - спитай Вах Ханлі.
  - Свою рекомендацію даси?
  - Після всього, що сьогодні сталося?!
  - Звучить як натяк на стосунки.
  - Гр-р-р! Навіть не думай, що я так просто вдруге пробачу тобі твої витівки.
  - Звикай. Нам іще разом жити.
  - Гр-р-р!!! Треба було тебе записувати в блазні! Буде тобі рекомендація! От тільки де ти все інше візьмеш? За тебе ніхто не поручиться, а тим більше грошей в борг не дасть.
  - Ти документи підготуй, а я гроші я знайду.
   Легко сказати - знайду! Втім, якщо тут грошова система не дуже складна, то підробити стартовий капітал - раз плюнути! Це буде крайній варіант. А зараз у мене все ще є можливість зайнятися підробітком у стінах Академії. Сподіваюся моєї продуктивності вистачить, аби отримати необхідну суму бодай за тиждень. Чи за місяць? Добре, відкладемо питання заробітку на завтра. В решті-решт, залізти у бібліотеку я можу й так але, якщо мої підозри справдяться і усі записи тут зберігають без систематизації - на пошуки інформації піде значно більше часу. Якщо я взагалі зможу там бодай щось відшукати.
  В цей момент до кабінету зазирнула леді Майя. Служниці ж до цього моменту вже припинили прикидатися, і саме допомагали Лашурі приводити себе до ладу. Окинувши мене, сидячого на столі, незадоволеним поглядом, леді Майя дуже офіційним тоном попросила допомогти перенести пані Кайю до її кімнати. Я відмовлятися не став. Все одно фізична праця інтелектуальній не заважає. Взявши більшу за себе дівчину на руки, я пішов заносити тіло в його апартаменти. Де розташувалася Кайя я знаю, але там я лише розставляв меблі. Цікаво буде подивитися, як живе справжній лицар.
  Кімната на другому поверсі за розмірами вдвічі більша за мою, і заставлена значно колоритніше. Одразу видно, що Кайя присвятила себе службі. Усе було розставлене по місцях, нічого не стирчить, нічого зайвого... Хоча ні, дещо зайве в кімнаті я просто не одразу помітив - величезний, наліплений на стелю плакат із не дуже чіткою фотографією двобою лицарів на арені: червоного і блакитного. Ну червоного лицаря Кайї я впізнав одразу, все ж його уламки ще довго валялися на острові, а от блакитний... Хм, і чому цей лицар здається мені таким знайо... Твою ж дивізію! Мілких деталей достатньо, аби я впізнав свого маскованого знайомого! Тепер залишається лише дізнатися, хто був пілотом цього лицаря, і можна сміливо йти псувати йому життя. Хоча ні, так буде нецікаво: помста має бути повільною, щоб жертва усе бачила, розуміла і відчувала. Я маю сповна насолодитися знищенням цього йолопа.
  Стоп! Що це таке було? Це я злюсь? Ні, це вже прийшло від тіла. Ох Кейнсі, ну й гад же ти - навіть з того світу умудрився підісрати! Я ж тепер не заспокоюся, доки не отримаю задоволення від знищення свого ворога, хоча раніше узагалі його таким не вважав. Він не перший, хто намагається мене вбити. Хоча ні, він обманув сподівання мого носія і навіть спробував познущатися над ним, а це вже образа мене, як НК. Ну добре, додамо його до своїх планів. Сподіваюся моя маленька вендета не перешкодить мені якісно влитися в новий світ. Ще прогнози на майбутнє маєш? Ну от і добре. Кайю спати поклали, роздягати не будемо, знімемо лише взуття. Ох ти ж...
  Повна ізоляція!
  Фу, добре що я вже кілька разів здох! Ніколи не думав, що у жінок може так смердіти від ніг, просто ні разу за все своє свідоме життя з цим не стикався. Якщо наступного разу потраплю в тіло Джеймса Бонда - матиму на увазі. Так, кладу черевики біля ліжка і розвертаюся на вихід. О, а що це за коробочка стирчить з-під ліжка? Але роздивлятися уже немає часу, бо сонар показує наближення двійнят. Ну що ж, тепер я можу спокійно повернутися до відробітку, якщо мене погодяться випустити. Адже погодяться, правда?
  - Дівчата. - звернувся я, коли пропускав їх у кімнату. - Вибачте за безтактність. Як вас звати?
  - Хікарі. - світленька.
  - Мізукі. - темненька.
  - Вам що, клички по кольору волосся давали?- вголос подумав я, звіряючись зі словником. - Логічно. Придивіться за Лашурою.
  Більше провокувати дівчат не став і швиденько покинув будинок. Ці двійнята мене відверто зацікавили. Треба буде обов'язково якось взяти у них карту бойових прийомів для жіночого тіла - про всяк випадок. Не дай матриця мені потрапити у жіноче тіло, але готовим треба бути до всього.
  Більше в маєтку мені сьогодні робити нічого, тому я відправився до вже знайомого мені колектора. На жаль мої маніпуляції не залишилися непоміченими, і зараз там крутилася парочка працівників, витягуючи з люку довжелезні чорні стрічки колишнього нанореактора, які ще не встигли повністю ліквідуватися. Подавши команду на самознищення, я дозволив собі ще хвилину поспостерігати за ошелешеними працівницями, на чиїх очах величезна маса синтетичних водоростей розсипалася в попіл, а потім відправився гуляти. Якщо не можеш поповнити матеріальні запаси - переключайся на нематеріальні. Принаймні вб'ю час до ранку, а потім на мене чекає дуже цікава бесіда із однією молодою винахідницею. Як би я не ставився до рівня тутешніх технологій, але знати свого ворога в обличчя треба завжди. А де ще можна ознайомитися з передовими досягненнями, як не в лабораторії Вах Ванлі?
  Знайшовши в найближчій алеї лавку, я розвалився на ній і, неприродно закинувши голову назад, аж за спинку, занурився у свій віртуальний світ. 83% розгортання систем, це дуже хороший показник, але мені потрібні усі 100%, аби почати нормально працювати. В решті решт потрібно відновити увесь софт, відсутність якого мені дуже дошкуляє. Була б у мене нормальна САПР, я би спокійно оформив нанореактор у потрібному вигляді, а не ганявся за ним бозна-де. Коли операційна оболонка завантажилася, я запустив процедуру діагностики і став передивлятися виведену програмою схему НК у пошуках дефектів.
  У грі НК показаний, як стильний комбінезон із гуми та металу. Насправді ж гуми в його складі майже немає. Хіба що на підошвах та долонях. Усе інше повністю складається із полімерів, різноманітних сплавів та композитних матеріалів, більшість з яких людству не знайомі. Незнайомі з технологією люди часто думають, що НК повністю складається із нанітів, але це міф. Насправді ж усіх видів нанітів у ньому набереться не більше кілограма-двох. А от усе інше - повністю результат їхньої діяльності. Вони не виконують прямих наказів оператора, а лише обслуговують вже створені системи. І для цього потрібна відповідна інфраструктура: аналог кровоносної, нервової системи, опорно-руховий апарат, джерела енергії, генератори, різноманітні допоміжні пристосування... Так і не знайшовши ніяких відхилень, я переключився на свого носія. І ось тут на мене вже чекало одразу кілька сюрпризів.
  По-перше, і це дуже підозріло, тіло оригінального Кейнсі було майже нежиттєздатне. Показники організму були настільки аномальними, що без моєї допомоги хлопець загнувся б уже через тиждень-другий, не кажучи вже про життя в такому стані. Я вперше бачу, щоб тіло людини працювало в настільки екстреному режимі. Одних тільки гормонів виділялося в півтора рази більше за норму. І усе це перетворює видільну системою на справжній розпилювач феромонів! Здавалося хтось підключився до хлопця і ввів код: BEKKNQV. Знаючі люди мене зрозуміють. Тепер, коли я замінив шкіру мімікрилом, такого ефекту уже немає. Та згадуючи свої перші дні у цьому світі, я все більше схилявся до думки, що хлопця хотіли перетворити на типового гаремника. Лашура та її компанія стали першими жертвами цієї газової атаки. Можна собі тільки уявити, що б зробили зі мною, якби я заявився в Академію зі звичайним, невдосконаленим тілом! Жах!
  По-друге, я нарешті зрозумів причину свого божевілля. Виявилося, що мій носій потрапив сюди не дуже здоровим. У нього в лопатках та ще кількох кістках стирчали хірургічні гвинти! Схоже пошкодив хребет. Напевно його витягнули прямо із госпіталю. Навіть не уявляю, де він в такому віці умудрився отримати настільки серйозні травми. Асимілюючи це тіло, я зосередився лише на нервовій системі, залишивши решту організму на відкуп автоматиці. Виконуючи програму, наніти почали пожирати усе, що підходило під категорію ресурсів. До неї увійшли і вищезгадані гвинти. Але оскільки тіло ще не одужало, то система не стала їх прибирати, просто прорісши всередині них. Організувавши собі екзоскелет з вуглецю, я взагалі сплутав плани програмі, і залізяки залишилися стирчати в тілі. Тепер же вони при першій-ліпшій можливості організовують мені коротке замикання, передаючи ток прямо до того нейрошунту, який я виявив під час захоплення тіла. І в цьому не було б нічого страшного, ізолювати проблемні ділянки дуже просто, якби не природа самих нанітів. Вони ж будь-яке електромагнітне випромінювання поглинають наче рибки - корм! От і казяться після кожного розряду, а з ними і я - за компанію. Зараз в мене тупо немає інструментів, щоб усунути цей недолік. А поки з'являться - система вже й сама доведе тіло до ідеалу. Залишається лише чекати і старатися не натрапити на неприємності.
  Але доля вирішила помститися мені за мій вчинок, і на мене вийшов 'коору'. Чесно: вперше побачивши одного із них, я й сам не зрозумів, як опинився на іншому кінці алеї! Чому я тікав? Та тому, що я потрапив у АНІМЕ! Ще не зрозуміло? Тоді нагадаю: зв'язок між світами дуже тісний, і елементи одного, як я вже переконався, легко можна зустріти в іншому. А ці пухнасті паразити ну дуже схожі на одну жовто-чорну мишу, яка любить плюватися блискавками! Не знаю, чи мають ці гризуни електричні органи, але їхня пухнастість створює ризик отримати удар струмом. На перший погляд в цьому немає нічого страшного: знімаючи синтетичний светр через голову, ти теж чуєш тріск статичних розрядів, а інколи і зловиш парочку на себе. Коли ж ти працюєш із комп'ютерною технікою, такий розряд може бути фатальним для чутливих схем. Ну а якщо розряд пустити прямо в неекранований процесор? А в мені саме зараз стирчать парочка залізяк, напряму з'єднаних із моїми системами. Додайте сюди мою нелюбов до ЕМІ, і вам стане зрозумілою моя реакція. Один невірний рух - і мене накриє!
  Коротше, тікав я від цього Пікачу через парк і стадіон, зупинившись лише на верхівці однієї з колон, якими була заставлена арена. Але пухнастий гад не хотів так просто здаватися і на його голос позбігалися інші гризуни з усієї округи. Як би я не укривався камуфляжем, на яку б колону я не перестрибував, тварини швидко мене знаходили. Здається вони йшли по запаху. Але не встиг я це зрозуміти, як мені прямо на голову звалився один із гризунів. Я майже ухилився, але цей паразит встиг вигнутися в польоті, зачепивши мене пишним хвостом.
  Трісь!
  Ай! Хм, а статичний струм - це не так уже й страшно! Зараз проведемо тест! Іди-но сюди, наука не забуде твою жертву!
  Трісь-трісь-трісь!
  Активація інтелектуальної матриці через:
  3...
  2...
  1...
  
  ***
  
  - ...А як іще я повинна це розуміти?! - по третьому колу визвірялася на Рей директриса. - У нас під боком бігає шпигун, а ми навіть не знаємо, що він там робив!
  - Я вже зв'язалася із Церквою, і завтра прибудуть команди...
  - Хіба я дозволяла з кимось зв'язуватися? Ваші повноваження й досі не підтверджені, а значить накази тут віддаю я!
  - Ви забуваєтесь, пані Директор. - процідила крізь зуби Рей.
  - Ні, це Ви забуваєтесь! Заявилися без попередження, і робите вигляд, ніби все навколо просто збіг обставин! Я уже давно не вірю у випадковості, тому запитаю ще раз: що тут відбувається? Не спішіть відповідати. Подумайте як слід.
  - Ця інформація Вам нічого не дасть.
  - Навіщо ж тоді її замовчувати від мене?
  - Як знаєте. Я Вас попереджала. Церква підозрює, що з'явився ще один Посвячений.
  - Звідки? Це хтось із ваших відколовся?
  - Ні. Усі Посвячені, як я встигла переконатися, на своїх місцях. Це хтось сторонній.
  - Значить Церква втрачає позиції. - директриса вирівнялася у кріслі і нарешті дозволила собі видихнути. - Цього слід було очікувати.
  - Ви задоволені такою відповіддю?
  - Ні, але більшого від тебе я все одно не почую. Це ж був він - ваш небіжчик?
  - Ймовірно. Тіло так і не знайшли.
  - Розібралися, що він там робив?
  - Ні. Ми навіть не знаємо, на що відреагували ті пастки.
  - Зрозуміло. Що збираєшся робити далі?
  - Чекати інструкцій.
  - Добре. Будемо вважати, що наша розмова закінчилася. Продовжимо, коли прибудуть твої колеги. Місі! - гукнула Директриса в переговорну трубку, і за мить в дверях кабінету завмерла секретарка. - Проведи пані Рей у гостьові кімнати. І пристав туди вартових, щоб з нашою гостею нічого не сталося.
  Тут Рей було вже нічим крити. Без грамоти у неї тут немає ніяких прав, і Директриса легко могла посадити її в карцер 'до встановлення обставин'. У порівнянні з ним домашній арешт - це навіть не серйозно. Дівчина часто тут бувала, але щоразу дивувалася тому, наскільки затишною в порівнянні з храмами Церкви, виглядала Академія. Хотілося впасти прямо тут, або краще на газон, увібрати в себе тепло прогрітої за день землі, вдихнути духмяний запах трав... Щоправда блаженний настрій трохи збивали крики з боку маєтків, але це ж Академія - тут ніколи не буває спокійно.
  Кімната для гостей виявилася зовсім крихітною, але тут було головне - ліжко! Звикнувши до життя в поході, Рей цінувала будь-які зручності. Так і тепер вона збиралася як слід виспатися. Вже готуючись до сну, дівчина почула наближення однієї своєї знайомої. Чуйка одразу ж закричала про близькі неприємності і в голові агента Церкви увімкнулася лише одна програма - тікати! Готуватися до втечі вже було ніколи, тому Рей зробила те, що встигла: відкрила вікно і стрибнула в нічну темряву. Буквально секунду потому до кімнати увірвався фіолетовий згусток позитиву.
  - Рей, дорогень-ка... Рей?! Куди ви її поділи?! - наставниця Мізайя вхопила вартову за шкибарку і почала витрушувати з неї відповідь.
  - Щой-но-бу-ла-тут! - намагалася відповідати бідолашна жінка в паузах між струшуванням.
  - І куди ж вона по-твоєму зникла?! З другого поверху?!
  - Від-пус-тіть-я-ма-ю-до-по-віс-ти-про-зник-нен-ня!
  - Доповідай давай! - Мізайя нарешті відпустила свою жертву і взялася оглядати кімнату.
  Особливу її увагу привернув залишений утікачкою одяг. Навряд чи вона ризикне показатись комусь на очі у такому вигляді. А значить... Можна трохи повеселитися! Як і було задумано! Прихопивши одяг, наставниця швидко покинула приміщення. І ніхто не помітив, як полегшено зітхнув силует у спідній сорочці у кущах під вікном. Прекрасно знаючи характер наставниці Мізайї, цієї ходячої проблеми, Рей збиралася якомога довше уникати зустрічі з нею. І відсутність одягу для цього - не перешкода. Все одно їй тепер не можна нікому показуватися на очі.
  Рей працювала на Церквуа, скільки себе пам'ятала. Все її життя підпорядковувалося суворому розпорядку і цілому зводу правил. Але Мізайя... Дівчина ніяк не могла зрозуміти, як таку невгамовну особистість могли влаштувати на роль наставника молодому поколінню? Вони були антиподами один-одного. Мізайя прекрасно володіла будь-якою зброєю і вміла помахати руками, Рей же воліла завжди користуватися магією. Перша обожнювала перебувати в центрі уваги, відшукати ж другу - завдання нетривіальне. І якщо Рей зайняла своє становище в ієрархії тільки завдяки своїм талантам, то кар'єру цієї невгамовної леді можна пояснити хіба що чиїмось заступництвом. Ну не може бути, щоб заради навіть прекрасного майстра-дуелянта так старалися. Повинно бути щось ще! Але нічого не було. Особиста справа Мізайі виявилося абсолютно чистою. Невже сама Церква постаралася? Знову ж таки - заради чого? Можливо, відповіді могла б дати сама наставниця, але досі усі розмови з нею закінчувалися лише черговим скандалом. А скандали Рей дуже не любила.
  Вискочивши з кущів, Рей швиденько перебігла газон і повернула в бік порту. Треба було дістатися туди раніше, ніж її почнуть шукати, а потім уже буде простіше загубитися серед працівників.
  Все йшло майже ідеально, доки неподалік не почулися уже знайомі крики. Не маючи виходу, Рей була змушена видряпатися на єдине достатньо густе дерево, аби не потрапити на очі невідомому. А поки вона влаштовувалася на гілках, внизу почався справжній безлад. Хтось невисокий і явно дуже злий ганявся за цілою зграєю коору, а інша зграя навпаки - наздоганяла його. Мисливець явно був не в собі, кидаючись в тваринок усе, що потрапляло під руки, але не дозволяв жодній з них наблизитися до нього. Грубий, хриплий голос унизу явно лаявся на незнайомій мові. Учениці так не говорять, а учнів ще в перший рік привчають до етикету. Хто ж це може бути?
  Цей гамір не міг залишитися непоміченим, і уже через кілька хвилин на шум прибігла парочка вартових. Невідомий порушник, керуючись тією ж логікою, що і Рей, одним стрибком опинився на дереві. Одразу ж помітивши сусідку, він ненадовго завмер, після чого ще раз від душі вилаявся. Дівчині навіть стало ніяково від виплеснутих на неї почуттів.
  - Fucking rats! - нарешті виплюнув останню фразу хлопець і лише потім перевів подих. - Ти хто така, і що тут робиш?
  - Сиджу. - нейтрально відповіла Рей, уважно роздивляючись несподіваного гостя.
  Такої зустрічі вона точно не чекала: жовто-чорний комбінезон, татуювання на обличчі у вигляді вусів, білява чуприна... Це був той-самий навіжений, якого вони виловили біля Болота! Тільки такий псих міг горизонтально (!) стояти на стовбурі дерева. От тільки тоді він виглядав простіше. Тепер же додалося більше мілких деталей. Сьогодні Рей вперше почула його голос, і він їй... Не сподобався, якщо чесно. Його голос постійно троївся, ніби кілька людей говорять одночасно, та й акцент дуже різав слух. Деякі слова хлопець вимовляв чітко й правильно, а інші перекручував настільки, що було майже неможливо щось розібрати. Але найбільше Рей не сподобалося його обличчя. Ніби й нічого незвичного, але надто вже воно було... Вираженим. І ось саме ця 'вираженість' і насторожувала дівчину. Вона спробувала зафіксувати в пам'яті усі особливі риси, аби потім відтворити портрет порушника - безрезультатно. Щойно вона зосереджувалася на чомусь одному, як усе мінялося. Зовсім трішки, але мінялося. Його обличчя ні на секунду не залишалося статичним.
  - Чого витріщилася? Агов! - хлопець клацнув пальцями у неї перед очима, привертаючи увагу. - Я не Саске, а ти не Сакура, щоб так зависати!
  - Що? - отямилася від своїх спостережень Рей і одразу ж смикнулася, мало не зірвавшись з гілки, настільки близько раптом опинився цей юнак.
  - Може спочатку представишся?
  - Ну...
  Рей зробила так, як її вчили: встановила зоровий контакт і... І все! Зазирнувши в очі незнайомця, вона лише на мить розгубилася, але й цього виявилося достатньо, аби повністю втратити контроль над ситуацією. Очі хлопця, здавалося, світилися в темряві. Цей погляд проникав прямо в душу, не давав зосередитися, підкоряв тебе... Як і обличчя свого власника, очі теж постійно змінювалися. Сіра на початку, розділена на три однакові сегменти райдужка плавно змінила свій колір на світло-блакитний, і крутилася-крутилася-крутилася... Неначе висвердлюючи дірку в голові, через яку витікали абсолютно всі думки.
  Від споглядання одне одного їх відірвав шум унизу. Розібравшись, куди подівся їхній утікач, коору почали дряпатися на дерево. Кількох особливо нахабних хлопець спробував скинути вниз. Гризуни ж, розпушивши хвіст, спокійно опускалися на землю й знову лізли вгору, ніби їм тут було медом намазано. Зрозумівши, що його схованку знайшли, хлопець без зайвих розмов сам зістрибнув вниз і, з криком "Інвізібл Джитсу!" чкурнув геть.
  Вартові, що вже збиралися йти геть, знову повернулися на звук і побачили, як кілька десятків тварин метнулися вслід за розмитою тінню. Звісно ж вони кинулися наздоганяти невидимого порушника, і уже через кілька хвилин в саду знову було тихо.
  - І що це було? - поцікавилася Рей в коору, що ненароком відбився від зграї. - Кошмар, ніби нам однієї навіженої мало.
  - Міу! - обурився хвостатий, намагаючись вирватися з рук.
   Відпустивши тваринку, Рей злізла з дерева й попрямувала у зворотному напрямку. Ще раз привітавшись із вахтеркою на вході, дівчина пройшла до своєї кімнати. Як вона і очікувала, не обійшлося без маленької каверзи від Мізайї - зник її одяг. Не зважаючи на те, що вони з Мізайєю виглядали однолітками, остання завжди вела себе як дитина, постійно вигадуючи щось нове. Але зараз це вже немає ніякого значення. В її речах є запасний комплект, її речі лежать у надійному місці, а ганятися за невгамовною наставницею в неї немає ніякого бажання. Тим більше, що у неї вже є іграшка. Влаштовуючись в ліжку Рей була впевнена, що того незнайомця Мізайя точно впіймає не скоро, і побажала йому багато сил та терпіння. Бажано - на цілу ніч.
  
  ***
  
  Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: WTF?!!! Ну що зі мною не так? Звідки в мені це божевілля взялося? Раніше ж такого не бувало! І біс із ним - з божевіллям. Я за ніч умудрився десь загубити майже п'ять кілограм своєї маси! У пошуках відповіді я знову звернувся до архівів. Переглядаючи записи своїх нічних пригод, в мене виникло нестримне бажання побитися головою об стінку! Діло було так...
  Гладити тварин мені не сподобалося. Кожен розряд статичного струму діяв на мене не гірше за шокер, тому я почав відганяти гризунів, що буквально оточили мене. Після кількох хвилин активної гімнастики я надав собі вигляд Наруто, і з гучними викриками почав бігати по стінах, дахах, деревах... Навіть по воді! (Дідько, як я це робив?!) Тварини не здавалися. Я розізлився. Витрачати на них високотехнологічні патрони було святотацтвом, тому користувався підручними засобами: каміння, гілки, вазони... Свята Матриця, яка ганьба! Довелося навіть заскочити на територію особливо великого маєтку за боєприпасами. Здається це була територія роду Нарадан. Тут оборонятися стало значно зручніше, хоча й доводилося маневрувати між особливо великими кущами. Так я і розважався, поки на з будинку не вийшла охоронниця принцеси. Сподіваюся альбіноска не встигла мене побачити.
  Потім я перейшов на територію одного із парків, де зустрівся зі ще однією жовтоокою кралею. Я навіть уявити собі не міг, що в Академії знайдеться ще хтось, окрім мене, хто буде гуляти вночі по деревах. До прислуги вона точно належати не могла, для учнів - надто доросла, а наставники себе так не ведуть. Скоріш за все це була гостя, або чиясь особиста слуга. Хотів навіть познайомитися, але вона так підозріло на мене поглядала... Наче на піддослідного! Бррр... Коротше, звідти довелося злиняти.
  Тоді ж до моєї прогулянки підключилися і вартові Академії: двоє чоловіків та семеро жінок на чолі із, як несподівано виявилося, наставницею Мізайєю. Чим я так прогнівив долю? Ні, з охороною проблем не виникло: ривок через паркан, і я вже у центральному саду. А от із Мізайєю довелося помучитися. Передчуваючи чергову порцію неприємностей, я рвонув у бік повітряного порту. Коли Су-Ван залітав на стоянку, я бачив там безліч вантажних контейнерів, поміж яких було легко заховатися. За два дні їх ще не встигли розібрати, тому я швидко пірнув у ці хащі й зачаївся.
  Ненадовго, бо моя неадекватна частина одразу ж зацікавилася вмістом контейнерів. Нормально читати я так і не навчився, тому відкривав навмання. В деяких виявилися припаси для Академії, у інших - особисті речі аристократії. Саме за переглядом останніх мене й застала Мізайя. В мене в руках саме був якийсь церемоніальний меч. Можливо тому вона й не стала одразу нападати, а потім уже я заговорив їй зуби. Ну як заговорив - повторювати увесь той маразм я не збираюся, але судячи із реакції дами, її мозок тоді кипів не гірше, ніж у мене зараз. Через кілька хвилин підтягнулася охорона порту, і мені довелося тікати. Меч закинув назад у контейнер, а от піхви від нього із непристойними натяками умудрився вручити Мізайї... Буеее! Не хочу більше дивитися! Але ж треба!
  А ще я дізнався, що волосся Мізаї теж непогано електризується. Мене торкнуло ще на півгодини. Далі була біганина складом, наліт на гуртожиток, екстримальні стрибки між дахами у стилі вищезгаданого Наруто (між іншим, Мізайя від мене не дуже й відставала), та купання у місцевих водоймах. Скоріш за все масу я втратив саме там. Більше ніде. От тільки де саме я це зробив? Я ж виліз аж на іншому кінці Академії. Під водою камера осліпла, а я орієнтувався за допомогою сонару, значить конкретного маршруту в мене немає. Доведеться обстежувати усі ставки, а їх аж 16, не кажучи вже про сполучні канали та інші водопроводи... Коротше, роботи у мене тепер днів на чотири, якщо не більше. Єдиний плюс - під водою отримати розряд буде набагато важче.
  Надворі уже світало. Шукати свою пропажу вдень нерозумно - можуть помітити. Риба у ставках ще не здохла, отже втрачені матеріали неактивні, і можна не поспішати. Так чи інакше, а у мене попереду цілий день. Пора б уже почати реалізовувати свої плани. На чому я там зупинився? Ага, навідатися в лабораторію Вах Ханлі. От тільки мене туди й близько ніхто не підпустить. Доведеться ловити її деінде. Для збору інформації я повернув собі первозданий вигляд лакея. Також знову перейшов на короткі фрази по два-три слова, аби не показувати свій акцент, який я уже встиг двічі засвітити. І поки я не отримаю достатню статистику для перекладача, нормально говорити мені не світить.
  За час моєї короткої роботи на Академію, я встиг набути деякої слави, і тепер поміж працівницями мало не анекдоти ходили про симпатичного слугу. Де вони в мені симпатичність побачили? Отримати від них потрібні відомості виявилося надзвичайно просто, хоча вже через півгодини пішов слух, що я сватаюся до однієї геніальної учениці.
  Вах Ханлі дійсно виправдовує своє прізвище. Вах! Саме так про неї і відгукувалися більшість наставників. Будучи ровесницею Лашури, вона уже тягнула програму третього року! Мало того, вона ще й зуміла засвітитися перед першими особами інших держав, і запропонувати їм якийсь свій винахід. Тільки тссс! Це великий секрет! Не секрет тільки те, що її фінансують уже другий рік поспіль, і коло зацікавлених осіб тільки збільшується. Не в останню чергу - завдяки Лашурі, яка перша помітила перспективну ученицю, і тепер бере собі десять відсотків від... Від чого конкретно - ніхто сказати не зміг.
  Стою я, значить, біля гуртожитку, чекаю на свою "дівчину", а спиною аж відчуваю десяток хижих поглядів. Навіть комендантша час від часу озиралася на мене, не кажучи вже про всіх інших жителів. Ось дзвін на головній башті відбив кінець уроків, і увесь простір заповнили дівчата різного віку. І кожна друга поглядає на тебе, як на можливий трофей, а кожна десята хоче з тобою познайомитися. Був би на моєму місці звичайний хлопець - клюнув би одразу. Але я ж бачу, що для них це просто спортивний інтерес, і почуттями тут навіть не пахне. Точніше пахне, але точно не почуттями. Не приведи мене BIOS жити в такому квітнику. Тільки кам'яна пика і рятувала. Хоча, можливо їх відлякував погляд вівісектора? Я ж кілька разів реально збирався пустити їх на досліди. Хм, треба обміркувати...
  - Привіт Кейнсі! А що ти тут робиш? - нарешті пробилася крізь натовп винахідниця.
  - Пані Вах Ханлі. - вклоняюсь, як того і вимагають правила. - Чекаю на Вас. Ви - знавець лицарів. Найкращий в Академії. Не відмовитеся просвітити?
  - Взагалі то це заборонено... - скривилася дівчинка. - А чому саме я?
  - Пані Лашура сказала: "шукай сам". Більше нікого не знаю. Ви - єдина знайома. - показую рукою на оточуючих дівчат, які ну зовсім випадково зупинилися поруч і гріють вуха.
  - Що, так і сказала? - не повірила винахідниця, підозріло на мене поглядаючи.
  - Не зовсім. Це якщо коротко.
  - Ось тепер вірю. - розслабилася дівчинка, сама додумавши усе недосказане. - Я б залюбки тобі допомогла, але давала клятву не розголошувати секрети лицарів стороннім. Ти ж навіть не учень Академії.
  - А загальні відомості?
  - Ну, хіба що дуже загальні... Або навіть... - вона задумалася, дивлячись кудись у простір. - Можна зробити інакше. Ходімо!
  Після десяти хвилин біганини і кількох вузьких коридорів ми відірвалися від переслідування і опинились біля воріт Арени. Здається за ними знаходиться ангар для лицарів. Я думав, що це буде якась екскурсія, але Ханлі потягнула мене далі, і невдовзі я потрапив у підземні майстерні Академії. Справжніх лицарів тут не було, але уздовж стін на стапелях стояли два десятки тренувальних обладунків. Деякі були пошкоджені, деякі виглядали зовсім новими, а одного розібрали майже повністю.
  Вперше побачивши розібраний обладунок, я одразу ж увімкнув запис усієї зовнішньої сенсорики, аби потім мати змогу проаналізувати отримані дані. Вже зараз я міг сказати багато чого про будову цього механізма, та його вразливі місця. Одразу ж кидалася в очі відсутність рами, її функцію виконував сам корпус. Конструкція була дуже легка навіть на вигляд. Прямо при мені один із механіків руками зняв одну із рук, пробачте за каламбур. Навряд чи вона могла важити більше десяти кілограм, інакше для цього були б якісь пристосування. А значить і привід потрібен не такий вже й потужний. Окремої уваги заслуговували ноги машини. Ханлі сказала, що це насправді не ноги, а глайдери. Не розумію, до чого тут планери? Скоріш за все вона мала на увазі якийсь варіант шассі, на кшталт повітряної подушки. На жаль продемонструвати їх роботу зараз ніхто не дозволить, але у мене є записи дуелі за участю Ханлі. І там добре видно, що під "ногами" обладунків дійсно видніється якесь марево, наче гаряче повітря дрижить. А якщо збільшити зображення, то можна помітити, як піщинки землі під лицарем утрамбовуються. Значить вони літають, опираючись не на повітря, інакше б глядачів там осліпило піском. Певно робочим тілом тут знову ж таки виступає таємничий ефір. Треба буде якось взяти зразки цієї дивовижної речовини. Але то потім, зараз - техніка!
  Ханлі розказувала швидко й по суті, але часто заглиблювалася у технічні особливості, більшу частину слів із яких я не знав, і доводилося повертати її до реальності, або переводити тему на щось інше. Тому не дивно, що уже через годину я приблизно знав основні характеристики обладунків: висота - 2,4 м, ширина - 1,3 м маса порожнього - 70 кг, середня швидкість - 10 м/с, в повітрі на витягнутій руці піднімає до 30 кг, а стоячи на землі - майже 45, висота польоту - до одного метра, і стрибки до чотирьох метрів вертикально вгору.
   Я спробував розібратися у системі керування, але нічого конкретного сказати так і не зміг. На вигляд усе це більше нагадувало гідравліку: такі ж поршні та циліндри. Якщо я не помиляюся, то рука повторювала рухи джойстика, більше схожого кермо велосипеда - з таким же ручним гальмом на кінці, і теж увитий тоненькими шлангами, які відходили від кожного шарніру. Тут навіть був слабкий зворотній зв'язок, аби оператор міг відчувати передане зусилля. Скоріш за все тут в основі лежить програмування ефіру на певну дію. Серцем механізму був великий компресор на спині обладунка. Він закачував ефір у шланги та глайдери, беручи енергію з того ж таки ефіру. Як на мене, це був би ідеальний екзоскелет для солдата: легкий, маневрений, простий і, на відміну від лицарів, не обмежений у часі пілотування. Для керування ніяких особливих навиків не вимагається. Просто залізаєш, прив'язуєшся, береш в кожну руку по джойстику, засовуєш ноги в стремена, тебе заводять і вперед - на барикади! Звісно ж усе це за умови, що ти маєш здібності. Недолік був лише один - без ефіру він ні на що не здатен.
  - Ну і навіщо була потрібна уся ця вистава? - незадоволено поцікавилася Ханлі, коли ми вже виходили з майстерні.
  - Вистава?
  - Ти ж і без мене все прекрасно зрозумів. Навіщо напрошувався?
  - Розумію суть. Не знаю слів. Читати не вмію. Потрібен був наставник. - здається пора трохи змінити тему. - Або наставниця.
  - Ем... - одразу зніяковіла дівчинка, одразу ж втративши усю свою войовничість. - Ну, тоді тобі треба було спочатку абетку вивчити... І вже тоді...
  - Ваша допомога краща. - ще трохи лестощів не завадить. - Лашура правильно сказала.
  - Та годі вже! Мені ніяково. - зовсім засоромилася винахідниця, відвернувшись від мене.
  - Це не тільки комплімент. Просто констатую факт. Ви цього заслуговуєте. Сприймайте як належне.
  - Ну, якщо ти вже так усе знаєш... - Ханлі на мить задумалася, щось для себе вирішуючи. - У мене є один проект, і сама я його доводити буду довго. Щоправда він стосується не лицарів. Допоможеш мені?
  - Сприйму за честь.
  - Коли ти вільний?
  - Цілодобово.
  - Та ну? А як же твої обов'язки? Королева Лашура не буде проти?
  - Не буде. Усю роботу виконав. Тепер вільний.
  - Хм, а ти точно слуга?
  - Не впевнений. Королева теж бурчить. Погрожує зробити блазнем. - тут Ханлі дзвінко засміялася, звернувши на нас увагу оточуючих.
  - Казав, що неграмотний, а вже такі вірші складаєш! - цікаво, що насправді ляпнув мій перекладач? - Ну добре. Завтра перед заняттями чекаю тебе біля майстерень. Тільки знайди собі робочий одяг.
  - Чекатиму з нетерпінням.
  - Іди уже, кавалер. Хоча ні, стривай! - вона довго копирсалася у своїй сумці, і нарешті дістала звідти товстий глиняний циліндр з металевими пластинками, що стирчали на торці. - Якщо вже маєш час, то подивися до цієї штучки. Це запальничка для... - якісь незрозумілі терміни. - Тільки вона постійно виходить з ладу через... - знову нічого не розумію. - Якщо налити всередину масла і натиснути ось сюди, то вона повинна зробити іскру, яка...
  Бззз...
  Активація інтелектуальної матриці через:
  3...
  2...
  1...
  
  ***
  
  Кошмар! Ганьба-ганьба-ганьба! Ці мовчазні вигуки переслідували Мізайю повсюди, куди б вона не пішла. А все починалося так весело!
  Наставниця Мізайя була улюбленицею усіх без винятку дівчат. Висока й струнка, сильна й водночас ласкава, вона уособлювала в собі ідеал чоловіка-лицаря, яким його хотіли бачити учениці. Такий собі бабій у жіночій подобі. Та й самі манери наставниці нерідко змушували її підопічних ніяковіти й червоніти. В результаті половина учнів поважала її як майстра своєї справи, а інша - будь-що прагнула привернути її увагу. На жаль у світі не буває нічого ідеального, і саме її гострий язичок був причиною майже усіх непорозумінь в Академії. З самого початку своєї кар'єри в академії ця всюдисуща бестія не давала спокійно жити жодній людині на Святій землі. Жодна спроба її вгамувати не принесла результату, а дирекція просто заплющувала на її витівки очі. З одного боку такий подразник не давав учням розслабитися і вносив різноманіття в навчальний процес, а з іншого - працювати з нею було надзвичайно складно. Однією своєю появою, вона постійно ламала будь-які плани й інтриги, приносячи із собою веселий хаос. Зупинити її можна було лише вказавши на нову ціль. Більшість старожилів уже змирилися з її присутністю, новачки ж намагалися узагалі не знаходитися поблизу. Тому коли вона обрала своєю жертвою такого-собі Масаке Кейнсі - залишалося тільки поспівчувати бідному парубку.
  Вперше побачивши його на острові королеви Лашури, Мізайя одразу ж занесла його у свій чорний список майбутніх жертв. Не тому, що він їй не сподобався, навпаки - він був доволі симпатичним і ввічливим. Збоку могло здатися, що це звичайний хлопчик. Та його поведінка разюче відрізнялася від однолітків: він розумів значно більше, ніж хотів показати. А ще інтуїція підказувала Мізайї, що у цього хлопця є якась таємниця. Пробираючись до нього в клітку, наставниця хотіла вибити його з колії, одразу ж застосувавши важку артилерію. Не вийшло - він повністю проігнорував усі її зусилля, хоча вона ясно бачила, що він усе бачить і чує. Покидаючи острів, Мізайя дуже шкодувала, що не встигла розкрити секрет хлопчика. Але коли вона побачила його поруч із Лашурою - уся Академія завмерла в напрузі.
  Ще нічого особливого не відбулося, але це було не надовго. Мізайя тільки-но починала готувати ґрунт для своїх майбутніх забав, і перші ознаки майбутнього розгардіяшу вже проявлялися у різноманітних слухах та надмірній активності учениць. А якщо додати до цього ще й багату дитячу фантазію... Краще б на академію звалилося стихійне лихо - менше було б проблем, але бог Сейку не пожалів бідний навчальний заклад. І першим дзвіночком майбутньої бурі стала звістка про симпатичного юнака в саду.
  Великий ботанічний сад був улюбленим місцем відпочинку для учениць будь-якого віку. Величезна теплиця, засаджена найрізноманітнішими рослинами, наповнюючи повітря неземними ароматами, дарувала усім присутнім тут затишок та спокій. Навіть ельфи не гидували зазирнути сюди або купити у садівників потрібні трави, а коли минулого року вони запропонували свої послуги у догляді за рослинами - взагалі стала найбільш відвідуваним місцем у Академії. У всіх було одне-єдине бажання: побачити живого ельфа. Здавалося б цього року ажіотаж мав би спасти, але натомість тут з'явилася нова діюча особа - таємничий юнак у незвичному одязі. Його навіть спершу сприйняли за одного із ельфів. Все почалося тоді, коли хтось ляпнув, що це новий слуга королеви Лашури. Одні були у захваті від такого симпатяги, а інші не вірили, що слуга і цей хлопець - одна особа. Академія хоч і велика, але слухи тут розповсюджувалися майже миттєво, тому вже на наступний день первачки замучили наставників, випитуючи з них усі можливі відомості про таємничого слугу.
  Та найбільше проблем викликало не це, а усі ті слухи, які розпускала одна дуже непосидюча наставниця. І версія, що це майбутній наречений королеви - була однією із найбільш реалістичних. Величезна кількість суперечливих відомостей завжди нервувала молодих аристократів, руйнуючи їхні плани, а найнадійнішим способом дістати правдиву інформацію, було звернення до першоджерела. Тому не було нічого дивного, що їхні довірені особи постійно бігали по Академії, збираючи інформацію. Коли ж вони дізнаються ім'я хазяїна, такого чудесного слуги - йому взагалі відбою не буде від бажаючих познайомитися! Мізайя не могла дочекатися завтрашнього дня, уявляючи собі цілі черги таких 'паломників'. Але парубок умудрився несподівано порушити усі її сподівання, буквально випарувавшись. Тому їй самій довелося виловлювати своїх підопічних, і розпитувати вже їх про результати пошуків. Несподівано Мізайя сама стала жертвою своїх інтриг, відбиваючись від охочих дізнатися останні новини.
  Тому не дивно, що до кінця наставниця була трошки роздратована і шукала на кому скинути напругу. Так склалося, що під руку трапилася одна її знайома. Інспектор Рей, як вона її називала, була чимось схожа на того хлопчика: така ж мовчазна, врівноважена й флегматична. За всю історію їхнього знайомства, Мізайя лише один раз зуміла вивести Рей з рівноваги, і тепер просто не могла спокійно пройти повз, щоб її не підколоти. З часом це для неї перетворилося на своєрідну гру. Звістка про приїзд Рей була як бальзам на душу наставниці, і вона одразу ж вирушила на пошуки своєї майбутньої жертви. Як відомо, історія має одну дуже погану звичку - повторюватися. Мізайя не раз чула цей вислів, але навіть не підозрювала, що цей повтор відбудеться так скоро. Згадуючи події цієї ночі, наставниця ніяк не могла позбутися відчуття, що доля починає відплачувати їй за усі її 'жарти'. Хто ж міг подумати, що в пошуках 'жертви' вона сама займе її місце?!
  Не знайшовши Рей у відведеній для неї кімнаті, Мізайя підняла охоронців на вуха й відправила їх прочісувати усю територію Академії. Все йшло добре, поки одна із команд пошуковців не наткнулася на порушника. Приєднавшись до погоні, Мізайя вмить забула про усі свої невдачі. А даремно. Схибнутий підліток у жовтому комбінезоні виявився справжнім психом. Він зазіхнув на святе: її право знущатися над оточуючими!
  Це був перший випадок в історії, коли хтось зумів її розізлити. Охоронці прекрасно знали що буває, коли Мізайя чимось незадоволена - з її важкою рукою був знайомий кожен третій. Та навіть під загрозою майбутньої кари мало хто міг стримати посмішку. Маленький поганець цілу годину публічно знущався над нею, а вона не могла навіть слово вставити, не кажучи вже про те, щоб упіймати паразита й вирвати його поганий язичок! В результаті майже годинної погоні вона таки змогла в стрибку підловити покидька! Та замість капітуляції він за секунду умудрився облапати наставницю з усіх боків, а потім вони дружно з даху шубовснули прямо в центральний фонтан. На поверхню спливла тільки Мізайя, а хлопець немов розчинився. Більше підлітка ніхто не бачив.
  Вислухавши її версію подій, директриса тільки похмикала і без зайвих слів відпустила наставницю. От тільки тепер всюди, куди б вона не пішла, чутливий слух вловлював тихенькі смішки й хмики. До цього моменту Мізайя ніколи не обурювалася на жартівників, особливо коли жарти були дійсно смішними, і відплачувала їм взаємністю сторицею. Але тут був зовсім інший випадок: невідомо-хто не тільки принизив її гідність як жінки, а ще й виставив її як слабачку! І хай би це був якийсь тренований ніндзя, але ж ні - просто схибнутий підліток!
  Сама не своя від люті, Мізайя цілу ніч трощила ні в чому не винний подарунок, доки від нього не залишилися лише тріски. Вранці ж до неї прийшли власники розграбованих контейнерів, і тільки те, що перед нею стояли учні, втримало Мізайю від рукоприкладства. Хто б міг подумати, що зникли не лише піхви від меча, але й сам меч, і ще ціла купа цінних речей. Звісно ж вона, як могла направила постраждалих до інспектора Рей, яка вже отримала свою грамоту із повноваженнями і очолила щойно створену комісію із розслідування факту вторгнення. Така маленька капость не змогла виправити знищену самооцінку жінки, але на деякий час покращила їй настрій.
  Цілий день їй доводилося терпіти смішки за спиною. Ну а що ви хотіли? Академія нічим не краща за велике село, тут всі усе про всіх знають. Але Мізайя не метушилася, і нічого не заперечувала, навпаки: робила завуальовані натяки на веселу ніч і таємничо мовчала. Маючи великий досвід інтриг, вона збиралася повернути ситуацію собі на користь, в черговий раз підкріпивши свою репутацію. І це давало свої результати. Вже до кінця дня серед учнів ходили анекдоти про нічного порушника та про неї, як головну героїню. Це був добрий знак, адже учні знову побачили перед собою достойний приклад для наслідування.
  І ось, повертаючись із занять, вона звернула увагу на збіговисько дівчат біля гуртожитку. Зацікавившись причиною, Мізайя повернула туди і зі здивуванням побачила поміж ученицями свого нового знайомого - Масаке Кейнсі. Хлопець був вбраний у не дуже пишну ліврею слуги, й вперто ігнорував своє оточення.
  Пригадавши свої попередні невдачі, наставниця не поспішала йти на контакт, вивчаючи жертву на відстані. І це було дуже правильним рішенням: хлопець сам по собі чимось привертав увагу протилежної статі. Усі прохожі дівчата мало не вішалися на нього хоча, якщо придивитися, його обличчя стало зовсім негарним. Але він терпів, ніяк не виказуючи своєї зацікавленості до нових компаній. Через деякий час до підійшла їхня місцева знаменитість - Ханлі Вах. Кмітлива й розумна дівчинка, хоча й дещо прямолінійна. Може він збирає свою команду? Та ні, тоді б вони не спілкувалися так відкрито. І не тікали б від переслідування!
  На жаль майстерні були одним із небагатьох місць, куди Мізайя заходила дуже рідко. Там було стільки бруду й галасу... Фе! Краще почекати їх тут, біля входу. Чекати довелося майже годину, але побачене в кінці було того варте!
  Вийшовши з майстерень, парочка деякий час спілкувалася, а потім Ханлі дістала із сумки якусь штуковину. Кейнсі взяв її в руки, розглядаючи, а коли дівчинка щось там натиснула... Око вловило тільки короткий спалах, і циліндр упав на землю. Хлопця на стежці вже не було. Спостерігаючи здалеку, Мізайя встигла помітити, як пригнулася трава поперек газону, а через секунду кущі на іншому боці розлетілися зірваними гілками. Передчуваючи сенсацію, Мізайя побігла вперед. Помахавши розгубленій дівчинці, яка несподівано загубила свого товариша, наставниця кинулася наздоганяти втікача.
  Хлопець бігав віртуозно. Здавалося для нього не існувало сили тяжіння. Пробігти по стіні кілька кроків може будь-яка тренована людина, а от піднятися по ній вертикально вгору на висоту третього поверху - це вже було щось зовсім нереальне. Але найбільше здивування у Мізайї викликали не його викрутаси а те, що він постійно зливався з місцевістю! І тільки його швидкий рух дозволяв наставниці бачити його розмитий силует. Якби він так рухався зі швидкістю пішохода - вона б його навіть не помітила! Невже він у ельфів навчився? Тільки вони уміють пересуватися так швидко й непомітно! Ну і ще один нахабний паразит у жовтому...
  Точно! Ось воно! Той гад теж час від часу вмів робився невидимим! А значить ці двоє можуть бути між собою пов'язані! Якщо Кейнсі виявиться тим-самим порушником, то... Цей поганець все життя буде шкодувати про свої слова! Спершу вона випитає з нього усі секрети його техніки, а потім вона зробить з ним таке...
  Замріявшись, вона мало не звалилася у воду, в останній момент вхопившись за перила маленького містка. На іншому боці був ботанічний сад, але навіть звідси було прекрасно видно, що там зараз нікого немає. А от хвилі на воді у безвітряну погоду виглядали підозріло. Цей канал вів від саду аж на інший бік навчального корпусу через підземний тунель у фундаменті. Дехто із старшокласників навіть запрошував своїх обранців на прогулянку човником через ці тунелі. Серед учнів навіть ходить забобон, що пара, яка тричі на трьох побаченнях там поцілується, матиме вдалий шлюб. Цілком можливо, що хлопець гайнув туди. От тільки його дівчина залишилася біля майстерень, та й побачення зазвичай влаштовують уночі. А це значить, що у нього зовсім інші наміри.
  Озирнувшись довкола й не побачивши спеціально залишеного на такий випадок човника, Мізайя ще раз переконалася у своїй здогадці й без вагань скинула свій костюм залишившись лише у пілотському комбінезоні - правила Академії вимагали від усіх діючих пілотів носити його під верхнім одягом, аби в будь-який момент бути готовими сісти в кабіну. Будучи пілотом екстра-класу, Мізайя могла собі дозволити носити не лише естетично приємний, але й функціональний комбінезон, який був здатен захистити її від легких травм. А ще він трошки звужував її талію, і підкреслював її принади. Зовсім трошки.
  Азарт погоні затьмарив їй голову, і наставниця уже не могла думати ні про що інше, окрім виловлювання капосника. Звісно шкода було зачіски та макіяжу, але заради такого призу можна й потерпіти. Акуратно склавши одяг під найближчим кущем, жінка ластівкою стрибнула у воду, одразу ж занурившись мало не до самого дна. І коли вона вже збиралася спливати, її слух вловив мелодію, а хор із чотирьох чоловічих голосів підспівував:
  - We all live in a yellow submarine, yellow submarine, yellow submarine... *
  Ні мелодія, ні інструменти, ні слова цієї пісні були їй не знайомі. Вперше зіткнувшись із таким явищем, як підводна музика, Мізайя на мить розгубилася, зависнувши в товщі води. Вода була проти такого нахабного вторгнення у свої володіння, і почала виштовхувати легке, із повними легенями повітря, тіло жінки нагору. Наставниці довелося докласти деяких зусиль, аби залишитися на глибині, й прослухати пісню до кінця. Але запас повітря швидко нагадав їй про причину такого несподіваного купання. А причина ця, як і звук під водою, уже була доволі далеко. Під низьким куполом рукотворного тунелю було прекрасно чути плескіт води далеко попереду, і Мізайя почала гребти до порушника. Будучи у прекрасній формі, вона була абсолютно впевнена, що швидко наздожене коротконогого підлітка. Та як би вона не намагалася, дистанція між ними не спішила скорочуватися. Час від часу пірнаючи, аби прислухатися до музики, Мізайя застала момент, коли проста пісенька змінилася важким ритмом і вереском невідомого інструменту. Звук був настільки потужним, що відчувався уже всім тілом. Від такої різкої зміни репертуару наставниця мало не захлинулася, вестибулярний апарат попросився у відпустку, а у животі поселилися мурашки. Наковтавшись води, вона була змушена далі плисти наосліп В цих каналах не було світильників, тому орієнтуватися можна було хіба що на слух. Мізайя це вміла, а от хто навчив цьому хлопця?
  Раптом звуки зникли. Не тільки під водою, але й у повітрі. Напевно зачаївся, і хоче переконатися, що йому не почулося, і за ним дійсно хтось пливе. Мізайя мала великий досвід виловлювання учнів під час нічних прогулянок та у заборонених для відвідування місцях, тому не стала ховатися, а навпаки - рвонула вперед, скорочуючи відстань до порушника. Той нічим не видав своєї тривоги. Тобто ЗОВСІМ нічим: жодним звуком, жодним сплеском води! І коли Мізайя уже подумала, що порушник утік, рука під водою наткнулася на щось масивне. Вхопившись за невідомий предмет, жінка підтягнула його ближче й після короткого обмацування зрозуміла: це був хлопець! І він абсолютно ні на що не реагував! Вже помітивши світло у кінці тунелю, Мізайя міцно вхопилася за парубка, й погребла до виходу. Не вистачало тільки, щоб він втопився!
  
  ***
  
  Знову! Вже втретє за останню добу мені знесло дах! Схоже я дуже недооцінив місцевих винахідників. Треба з цими припадками щось робити, бо я вже другий день змарнував на усілякі дурниці. Де там мої бази? Ага... Угу... Дідько, ну чому я не цікавився медичними технологіями? Зараз би наростив поверх себе органіки, і не мучився. Але ж ні, я можу повністю асимілювати людське тіло, і покращити його по всіх параметрах! Навіщо мені якісь примітивні методи лікування, якщо після мене тіла як такого уже не залишається?! А дивись же - знадобилися! Тепер доведеться самому ламати голову.
  Отямився на глибині два метри... Не під землею, на щастя. Під водою. От тільки пробудження виявилося не дуже приємним. Схоже перехід між психом і мною відбувається не одразу, і тіло на деякий час залишається без контролю, функціонуючи виключно на безумовних рефлексах, які збереглися буквально чудом. І саме це чудо зараз відмирало, задихаючись від накопиченої в крові вуглекислоти, а подразнення в носовій порожнині не дозволяло вдихнути воду. Втім, проблеми не обмежувалися біологією. Не встиг я повернути собі рухливість, як мене хтось взяв на буксир. Щойно голова опинилася над водою, я активував усі свої сенсори, і трохи очманів: поруч пливла пані Мізайя - сестра Кайї! Як вона тут опинилася? Що вона робить в Академії, і в цьому каналі зокрема? Невже це 'я' її сюди затягнув? Ой біда! І чого вона така захекана? Так, а от воду ковтати не варто - тут хоч і знайомі з екологією, але бактерій навколо від цього менше не стане. О, а тут і кишкова паличка плаває! Пора припиняти цей заплив, бо скоро вона тут втопиться, а у мене із плавучістю не дуже добре. Та й самому провентилювати легені не завадить.
  - Пані Мізайя. Перепочиньте трохи. Ви зараз...
  - Ах... Буль! Кхе-кхе! - Жінка аж випустила мене з рук від несподіванки. - Ти живий?
  - Живий і здоровий. Ви втомилися. Відпочиньте. Не треба мене тягнути.
  - Ти чому не відзивався?
  - Задумався. - ну а як іще відмазуватися? - Буває.
  - Буває у нього! Твою ж Сейку душу! А якого ж ти... Пірнав у цей клятий канал?!
  - Побачив рибу. Незнайомий вид. Вирішив дослідити.
  - Яку рибу?! Тут риби немає!
  - Риба є.
  - Так, рибка ти моя, - різко заспокоїлася Мізайя, підпливаючи до мене, - якщо ти передумав тонути, то тепер сам мене до виходу дотягнеш. Давай!
  І навалилася зверху, знову опускаючи мене мало не до самого дна. Я вирішив нічому не дивуватися, і швиденько погріб у вказаному напрямку, розмірковуючи над відмазкою. Записи, як і минулого разу, майже нічого цікавого не показали. З одного боку це погано - я не знаю, що вже встиг накоїти, а з іншого - Мізайя теж ні про що не знає. А значить ще можна якось викрутитися.
  Діставшись до виходу, ми напоролися на компанію учениць, що сиділи біля каналу. Розуміючи, що вилізати з води у костюмі Наруто буде дурістю, я швиденько змінив прикид на комбінезон драйвера - просто розгладити в редакторі костюм по тілу й пофарбувати в інший колір. Принаймні так я менше вирізнявся на фоні відвертого вбрання Мізайї. Поки ми пливли, я встиг дослідити її одяг і дуже зацікавився технологією його виробництва. Її костюм виявився живим! Навіть у цефів я не бачив нічого подібного, а тут - такий яскравий зразок високих біотехнологій. І я не перебільшую. Цей костюм у прямому сенсі був симбіонтом для людини. Я навіть встиг взяти зразки і був вражений елегантністю задуму.
  Схоже творці цього дивовижного костюму поставили собі за мету одяг, який можна носити дуже довго. В основі комбінезона були кілька типів водоростей, закріплених на еластичному каркасі. Це дозволяло не лише надати потрібну форму виробу, але й трохи захистити його носія від травм. Звісно це не броня, і навіть до мотоциклетної черепахи тут далеко, але хребет і шию собі вже не зламаєш. Водорості були підібрані таким чином, щоб поглинати усі шкірні виділення. Не знаю, де біологи змогли відшукати такі зразки, але я їх уже поважаю! Навряд чи мені колись така технологія знадобиться, все ж у мне рівень симбіозу з носієм іде на зовсім іншому рівні, але такий виріб явно заслуговує на мою увагу. Дідько! Та я ж секунду тому точнісінько так само думав і про медицину! Ой, схоже Мізайя неправильно сприйняла мої поглядання.
  - Ну скажи мені, чого ти у воду поліз? - нависла вона наді мною, коли ми вилізли на берег.
  - Досліджував річкову фауну. - відповідаю їй із кам'яним виразом на обличчі.
  - Там немає фауни! - визвірилася вона на мене, спробувавши безуспішно викрутити вухо.
  - Фауна є: риби, річкові мідії, водорості... - а якщо немає, я їх туди особисто притягну.
  - Нащо вони тобі здалися?!
  - Рибне господарство. - озвучив я один із не дуже перспективних варіантів власного підробітку. - Вирощувати дешеві морепродукти. Продавати на кухню. Аристократи оцінять делікатеси. Гроші - на бібліотеку.
  - То ти в бібліотеку залізти хочеш! - нарешті збагнула жінка, одразу ж втративши запал. - А королева Лашура курсі твоїх планів?
  - Королева не проти. Потрібні гроші і дозволи.
  - Ясно. Значить тепер буду говорити з нею!
  Це було дуже цікаве видовище: наставниця, в одному тільки комбінезоні, з натугою вела за собою на три голови нижчого за неї парубка, теж одягнутого у щось схоже. Ймовірно для чоловіків пілотських комбінезонів ще ніхто не бачив, бо вся увага глядачів була прикута до мого костюму. Лише зараз я помітив, що мімікрил на поверхні набув своєї природної, шестигранної структури, але щось змінювати було вже пізно - голови глядачів стирчали з кожного вікна. Схоже Мізайя отримувала задоволення від процесу, інакше б повела порушника прямо до його хазяйки, а не зиґзаґами через усю Академію під прицілом сотень глядачів. Наче злочинця під конвоєм.
  Я ж у цей час напружено думав над своїми зривами. Так далі продовжувати не можна! Найменший, навіть статичний заряд змушував ботів божеволіти. Що робити? Варіантів небагато. Можна відключити усі вразливі елементи, а це ті ж самі 83% - все одно, що відрізати собі яйця. Тоді я на кілька місяців перетворюся на статую, доки система не відновиться. Або ж ізолюватися від навколишнього світу, і повністю втратити зовнішню сенсорику і камуфляж. Хоча маскування ще можна змінити в безпечному місці, а от із сенсорами тоді доведеться розпрощатися надовго - до повного відновлення. Доведеться забути навіть про тактичні відчуття, не кажучи вже про візор! Ну і що вибрати? Впасти в кому, чи перетворитися на інваліда?
  За своїми роздумами, я навіть не помітив, як мене вже 'дотягли' до місця призначення. На щастя на зустріч нам вийшла Кайя, з явними намірами надавати мені стусанів. Мізайя вмить забула про мене, накинувшись на свою сестру, тому я встиг перекинутися кількома словами з Лашурою.
  - Що ти вже накоїв?
  - Нічого.
  - Та ну? - не повірила дівчинка. - І що мені тепер з тобою робити?
  - Що хочеш.
  Ой, здається перекладач знову глюканув. Вона ТАК на мене подивилася, що я навіть занепокоївся. Даремно я це сказав, але додати ще щось не встиг - Мізайя згадала про мету свого візиту й одразу ж потягнула мене у вітальню, куди зізвала усіх, хто був поблизу. Навіть Ханлі для чогось запросили. Мене поставили посеред вітальні, а самі позаймали зручні місця і стали вести між собою якусь незрозумілу розмову:
  - Ваш Кейнсі сьогодні поставив на вуха усю Академію одним фактом свого існування. - розпочала поважним тоном Мізайя, загинаючи пальці. - Він намагався спокусити одну із наших учениць. - вона вказала на Ханлі, від чого та почервоніла як буряк, - Проникнув до майстерень, куди, як вам усім відомо, вхід стороннім суворо заборонено. Постійно порушував правила поведінки, переполошив усіх учениць а потім ще й влаштував публічне купання на очах усієї Академії. - під кінець цієї тиради в усіх присутніх, включно зі мною очі були квадратними. - Вважаю, що порушник повинен відшкодувати завдані збитки роботою на Академію.
  - Ні, тоді він не зможе відробляти своє утримання. - одразу ж заперечила Лашура, включившись у цю незрозумілу гру.
  - У нього і так часу достатньо. - влізла Кайя.
  - А якщо він...
  Поки вони там галасували, я займався своїми проблемами. В першу чергу я заборонив будь-яку діяльність нанітів на поверхні тіла, аби в разі чого вони не переносили свою істерію на інших ботів. Від цього мімікрил втратив будь-яку еластичність, перетворившись на саркофаг. Тепер будь-якого поштовху буде достатньо, аби я гепнувся на підлогу. Мені від цього нічого не буде, але привертати увагу все ж не варто. Усі звільнені від роботи будівельні наніти одразу ж були направлені на створення нової оболонки для тіла. Отже, що я хочу отримати? В першу чергу отриманий матеріал має бути прекрасним ізолятором. А по-друге, він має бути схожим на людську шкіру. І якщо перше я можу реалізувати запросто, то із другим виникли деякі проблеми: у мене не було зразка текстури для відтворення. Тихенько активувавши візор, я почав фотографувати шкіру оточуючих. Результати були... неоднозначними. Текстуру я все ж отримав. Хорошу таку, детальну, із різних ділянок тіла, та ще й від різних людей. Навіть зміг розрахувати коефіцієнти пружності! Але один мінус перекреслював усі мої старання - це була ЖІНОЧА шкіра! А мені потрібна нормальна, чоловіча шкура! Ні, я не проти того, щоб гарно виглядати, але я ніколи не дозволю собі бути схожим на представника нетрадиційної сексуальної орієнтації! Це протиприродно! Крім того, у мене зовсім інші стандарти краси! Краса, це коли немає нічого зайвого! Тільки броня! Тільки хардкор! Але не зараз.
  Тоді я почав редагувати отримані результати: збільшив міцність, зменшив пружність. В результаті тестовий зразок на дотик більше нагадував резину - саме те, що треба, аби випадково не порізатися. Залишилася тільки проблема із волоссям та відторгнення тілом. Працювати із волоссям я так і не навчився, сивина на голові - яскравий тому приклад. Міг би натикати волосся із полімерів, але це буде все одно, що обмазатися клеєм і посипати себе піском. А мені ж тепер ще й вдягатися тепер доведеться! Краще взагалі лисим ходитиму.
  Проблему відторгнення несподівано допомогли вирішити тільки що взяті зразки комбінезона Мізайі. Виявилося, що її костюм може виступити і як бактерицидний бинт! У моєму випадку досить було тільки зробити "шкіру" пористої, і заповнити взятими водоростями! До того ж вони надавали оболонці ефект бронзового засмаги, що укупі з відсутністю волосся перетворить тіло в мрію бодібілдера. Ось тільки відбитки пальців так і залишаться з шестигранною текстурою - розробляти їх з нуля лінь, а повторювати чужі не хочу. А нехай так і залишаються - будуть моєї фішкою!
  - Це вже краще. Більше пропозицій немає? Кайя, принеси Ту коробку.
  - Яку? О, я зрозуміла! - вигукнула дівчина, одразу ж побігши нагору, а через хвилину повернулася, тримаючи щось в руках і заходячи мені за спину.
  - Затверджую рішенням нашої ради! - розпочала Мізайя, ставши посеред кімнати у величну, як їй здавалося, позу. - Масаке Кейнсі засуджується до виправних робіт строком до кінця року, а в якості моральної компенсації потерпілим... - мені на голову накинули якусь петлю і я одразу ж повернувся до реальності, готуючись перебити усіх присутніх, але окрім бряцання пряжки більше нічого не сталося. - носитиме ошийник!
  - Усім дякую за увагу! Засідання завершено!
  Ага, ось Лашура і пригадала мені свою образу. Дійсно не дуже приємно, але й не смертельно. Після цієї пародії на суд мене відправили у свою кімнату, показово замкнувши єдине вікно. Ха! Та з моєю масою мені достатньо лише на одвірок зіпертися, щоб це вікно вивалилося. Хоч я і позбувся частини відчуттів, але моя сила нікуди не поділася. Можу й стінку ненароком проломити.
  - Мізукі. - звернувся я до служниці, яка вже збиралася замкнути двері. - Що це таке? - я відтягнув ошийник, на пряжці якого висів маленький навісний замочок.
  - Ошийник. - наче дурню, пояснила вона.
  - Я бачу. Що це означає? Як мені поводитися?
  - Хм... Тебе що, ніколи не принижували? - розгубилася дівчина, не очікуючи такої реакції. - Ошийники одягають на тварин. Якщо побачать ошийник на тобі, то й ставитися будуть як до тварини.
  - І що? Щось повинно змінитися?
  - Тобі має бути соромно. - відрізала Мізукі, закриваючи двері. -
  - З цим можуть бути проблеми.
  Дідько! Ну от що я роблю не так?! Останні два дні я метушився на місці без будь-якого результату, даремно згаяв час та ще й отримав цілу купу проблем.
  І чому мене не покидає відчуття, ніби усе так і мало бути? Може тут такий канон? Ну не вірю я, що випадково натрапив на такого унікума, як цей Масаке Кейнсі! Fuck, та я навіть не знаю, куди потрапив! Так, треба заспокоїтися... Треба заспокоїтися. Треба ЗАСПОКОЇТИСЯ!!! Фух, ще б трохи, і був би у мого тіла інсульт. Для мене це не страшно, але ж тоді доведеться брати на себе функції нервової системи, а у мене зараз ресурсів і так небагато. Прибравши з обличчя усі захисні оболонки, я подивився на своє відображення у вікні. На обличчі з'явилися зморшки, мішки під очима, самі очі почервоніли, а з носа капає кров... Доведеться лягати спати, поки тіло не здохло.
   'Моя кімната'... Аякже... Востаннє я тут був майже два дні тому. За цей час на меблях встиг осісти помітний шар пилу. Скинута перед прибиранням ліврея так і лежала на ліжку, дратуючи мене своїм виглядом. Зі звичної картини виділявся тільки уже знайомий циліндр запальнички. Певно Ханлі принесла.
  Переконавшись, що штучна шкіра на руках уже готова, я спокійно взяв прилад в руки. Придивившись уважніше, я знайшов рухомий елемент, до якого торкалася Ханлі. Це був металевий стрижень на нижньому боці циліндра. Повільно натиснувши на нього я побачив, як металеві пластинки на поверхні відкриваються, а під ними провертаються... Кресала?! Тобто це не електрична, а звичайна кремнієва запальничка?! Fuck, від чого ж тоді мене глючить?!
  
  (*) - The Beatles - Yellow Submarine
  
  
  
  Глава 4. Prima opinio est falsa. (Перше враження оманливе.)
  
   Королева Лашура ще ніколи не відчувала себе так принижено. Навіть Марія Нарадан, принцеса королівства Хавонія, ніколи так себе з нею не поводила. Цей псих поставив її перед фактом, і змусив самій віддуватися за його витівки! Спочатку він зник, прорвався крізь поселення ельфів углиб Святої землі до якогось болота, напав на неї, цілий день допитував бідну Ханлі, підняв на вуха пів Академії, а під кінець ще й засвітився перед Мізайєю!
  З моменту їхньої розмови минув цілий день, а вона так і не могла сказати про свого 'слугу' нічого конкретного. Він оперував зовсім іншими поняттями, а тому впливати на нього жодним із заздалегідь запланованих способів було неможливо. Звісно він уже дав їй підказку щодо того, як можна його підштовхнути до того чи іншого дійства, але щоб Вона розпиналася перед Ним?! Такого не буде ніколи!
  В черговий раз відігнавши від себе приємні спогади про свою маленьку помсту, Лашура відзначила іще один дуже цікавий факт - він володіє магією, при чому на доволі високому рівні. За два дні, без матеріалів та пристосувань створити унікальну зброю - звучить як жарт. Якщо навіть у його зброї є розум, то що він іще встиг підготувати? Добре, що окрім неї та двійнят цього більше ніхто не бачив, інакше можуть виникнути багато неприємних запитань.
  - Можна увійти? - після короткого стуку в кімнату зазирнула Мізукі, і швиденько переказала зміст їхньої з Кейнсі розмови.
  - Він що, навіть нічого не зрозумів?! Ох! - важко зітхнула Лашура, зрозумівши марність своїх зусиль. - Не спускайте з нього очей. Якщо до нього наблизиться бодай хтось зі сторонніх - одразу забирайте його якнайдалі.
  - Як скажете, Хазяйко.
  Ох, ну чому він не може бути звичайним дурником? Давши Мізайї можливість пожартувати над парубком, вона тільки зробила собі гірше. Ну хто б міг подумати, що цей безумець не знає, що таке сором?! І що з ним тепер робити? Ну годі вже, як часто казала наставниця Мізайя: 'Правильно поставлене запитання, це вже половина правильної відповіді.'
  Чого він хоче? Він хоче отримати знання про навколишній світ. А якщо не отримає? А потім він готовий піти на конфлікт, аж до летальних наслідків. Як його зупинити? Зацікавити у чомусь, що збігатиметься з її власними інтересами. А що його цікавить? Ем...
  Ось тут уже думки дівчинки забуксували. Він і досі залишався для неї невідомим фактором. Не зважаючи на свою юність, цей хлопець уже показав себе відчайдушним хуліганом, для якого не існує авторитетів, який керується лише власними бажаннями. І от саме ці бажання відгадати ніяк не вдавалося. А сьогодні він показав іще одну свою, доволі неприємну сторону: він не знає такого слова, як 'мораль'. Ще раз потрусивши головою, Лашура відкинулася у кріслі, боляче вдарившись потилицею об жорстку високу спинку. Біль на мить відігнав важкі думки і мозок знову переключився на роботу із фактами.
  Що з ним робити? Замикати його вдома небезпечно, але й без нагляду залишати небажано. Постійно тримати біля нього двійнят? Ні, вони її просто не послухаються - вони будуть охороняти тільки її, а не якогось психа. Тим більше, що вчора вона вперше бачила на їхніх обличчях невпевненість. Та вона й сама ледве не напудила під себе. Він залишився з нею лише тому, що йому потрібні її знайомства. Та ще й познущався над нею! Навіть Мізайя не так виїдає мізки оточуючим, як цей псих! Хм, Мізайя...
  Точно! Мізайя має дуже великий досвід у діставанні будь-кого, і робить це так витончено й невинно, що на неї ніхто не може довго ображатися. Ну, майже ніхто, але Кайя - це особливий випадок. Обличчя маленької дівчинки скривилося від тієї безлічі проблем, які неодмінно виникають в присутності однієї ексцентричної наставниці, але зараз їй було вже байдуже. Сама його зловила, сама заварила цю кашу - от нехай сама і розбирається!
  Вечір поступово переходив у ніч, а жителі Академії навіть не підозрювали про наближення чергової бурі.
  
  ***
  
  Свята земля не даремно залишалася чорною плямою на усіх картах світу. Однак навіть у її спецслужб траплялися проколи.
  - Це повний провал! Це ганьба усьому вашому відділу! Посвячений сам прийшов до нас у руки, а ми дізнаємося про це аж на наступний, тільки подумайте, наступний день! Та за цей час він уже міг добратися до самої Хавонії, якщо не далі! Ви не гірше за мене знаєте, їхні можливості.
  - Аналітики впевнені, що об'єкт залишився на місці. Допит Рей також підтвердив версію, що він не пов'язаний із археологами.
  - Він може бути одним із Древніх?
  - Може. Рей бачила початок його техніки під назвою 'Інвісібел Джитсу', якщо ми все правильно зрозуміли, після чого він злився з місцевістю. Тобто він може не тільки користуватися ефіром, але й носити його запас із собою. Ельфи так не вміють, а значить він уже тривалий час на свободі, якщо зміг розробити власні прийоми. З іншого боку - необачно демонструвати першому зустрічному такий козир. Аналітики вважають, що він прокинувся давно, але тривалий час провів у відриві від суспільства. Це пояснює його реакцію на людей: спочатку страх, а потім обережне дослідження нового оточення...
  - Увірватися в Академію і наробити тарарам - це по-вашому 'обережно'? - ніяк не міг заспокоїтися начальник. - Під час першої зустрічі він ненароком спалив лицаря. В другій - зумисне познущався над нашими людьми і вивідав наші секрети. Що далі? Штурм храмових архівів?
  - Не будьте таким критичним, Хірото-сан. - ризикнув перебити своє начальство підопічний. - Техніка Рію-Кай (*) йому не відома, просто він зумів якось відбити атаку. Здається він навіть сам не зрозумів, що сталося, а Рей - дуже старанна і...
  - Настільки старанна, що сама себе загіпнотизувала? Досить! Бери свою Рей, усіх своїх мозгоправів, і відправляйтеся в Академію з інспекцією. Робіть що хочете, але дістаньте його, якщо він ще там. Маєте час до закінчення сезону. Якщо не встигнете... Ти все зрозумів. Виконуй.
  
  (*) Рію-Кай - дослівно перекладається як 'контроль розуму'.
  
  ***
  
  Правильний режим дня творить чудеса. Зазвичай люди цього не розуміють. Я теж не розумів, поки не довелося відкачувати свого носія. Майже чотири доби постійної активності, видалення майже 40% м'язів та жирової маси, часткова непрацездатність половини органів та серйозні пошкодження нервової системи мало не вбили це тіло. І все це за умови неповного розгортання систем життєзабезпечення! Дивно, що ця тушка взагалі ще жива. Я звик, що мої попередні носії були здоровими мужиками зі своїми хворобами, подекуди фатальними, тому й працював на межі їхніх можливостей. Їм уже все одно нічого було втрачати, і вони легко йшли на асиміляцію. А тут - молоде, зовсім нерозвинене тіло майже вдвічі меншої маси, та ще й імунітет активно перешкоджає моїй роботі, виснажуючи і без того вбитий організм. Тому, як би того не хотілося, але тепер мені доведеться їсти, пити, спати, ср... Коротше, робити все те, що й нормальні люди. Тобто зі звичного мені графіку можна сміливо викреслити третину усього часу. Не критично, але дуже незручно. І що найбільш сумно - спати мені теж доведеться одночасно з тілом. І без форсажу.
  Здоровий сон пішов на користь органічному тілу. Я ж, пам'ятаючи свій досвід сновидінь, вирішив не ризикувати, і пішов на перезавантаження до моменту пробудження. Таким чином я не тільки уберіг себе від глюків, але й віддав більше обчислювальних ресурсів на відновлення систем.
  Перші дзвони як завжди підняли прислугу маєтку. Мене ж випускати з кімнати ніхто не спішив, тому я продовжив аналіз усього, що сталося за минулий час, приділяючи особливу увагу діям мого двійника. У механізмі його пробудження вдалося розібратись лише частково. Без повністю розгорнутих систем та їхніх засобів діагностики щось конкретне сказати важко.
  Роздвоєння особистості може бути результатом відділення органічного мозку від синтетичної нервової системи. У нормальних умовах органіка й синтетика працюють в унісон, дублюючи одне одного. Саме так я перейняв багато рис свого першого носія - Барнса. В подальшому ефект був зворотнім, і уже я змінював свідомість своїх симбіонтів. Можна було б таким чином промивати мізки людям, підміняючи їх свідомість своєю, але після такого серйозного втручання тіло зазвичай було уже нежиттєздатним. Якби носієм був якийсь коматозник, то з часом він став би моєю копією. На жаль, чи на щастя, у мене раніше не було досвіду навмисного знищення своїх носіїв. Як результат - задавити особистість оригінального Кейнсі у мене не вийшло. Я забув, що мозок людини розвивається до 20 років, і може переймати функції своїх видалених частин, а я ще й підлатав його. Тому не дивно, що без підтримки ботів домінуючою ставала саме ця особистість.
  В теорії це мало виглядати наступним чином: коли я зловив перший розряд на болоті наніти зловили кайф, одразу ж забувши про усі свої обов'язки, а контроль над костюмом перейшов до носія, як і передбачалося проектом. Можливо він навіть встиг покопатися у пам'яті костюма, не знаю - камери показують тільки те, що бачить візор, а не інтерфейс. Це пояснює, звідки йому міг бути відомий образ Наруто (я не відхиляю ймовірності того, що це могли бути його власні знання, але два потраплянця водночас - у такий збіг обставин я не вірю). От тільки з цієї теорії вибивається реакція на іскри запальнички. Скоріш за все тут мала місце спільна реакція дуету тіла й нанітів: в одного спрацював асоціативний ряд 'іскра = пробудження', а другі просто помітили вже знайому реакцію тіла і заметушилися, наче коти в очікуванні валер'янки. Потім боти розібралися, що їх надурили, і повернулися до нормального стану, тому останній забіг тривав буквально кілька хвилин. Сподіваюся такої хибної тривоги їм буде достатньо, аби виробити імунітет.
  Намагаючись ліквідувати першопричину, я мимоволі зацікавився продемонстрованими моїм двійником прийомами. Ну от як, як Він це робив?! Цілий ранок я просидів у кімнаті, намагаючись докопатися до секретів мого альтер-его, тому що оригінальним Кейнсі ця особистість точно бути не могла. Раз за разом переглядаючи записи його витівок, я заздрив по-чорному. За кілька годин свого існування цей тип здійснив те, чого я не зміг зробити за більш ніж двадцять років - підкорив вертикаль! Єдиною зачіпкою до секрету стінолазання був кадр, на якому під час підйому на дерево в поле зору камери потрапила його нога. І ось тут уже мені стало трохи моторошно. Справа в тім, що образ Наруто було відіграно ідеально: такі ж вигуки, купа зайвих рухів, безсистемні переміщення, імпровізація... Все було прекрасно, доки його кінцівки не почали перетворюватися на біомасу Алекса Мерсера. Якщо навіть із таким частковим перетворенням його поведінка різко змінилася і з веселого бешкетника він перетворився на самовпевненого егоїста, то страшно навіть уявити що буде, якщо він повністю перекинеться в Зевса. На щастя метаморфоза обмежилася лише стопою, і далі ніяких відхилень від образу я не помітив. Але дзвіночок дуже тривожний. Мені навіть перехотілося лазити по стінах, аби не перетворитися на такого психа. А враховуючи, що після такого я ще кілька годин не можу нормально мислити, то і поготів.
  Від роздумів довелося відволіктися на принесений служницею сніданок. Смаку не відчуваю, але виглядає апетитно. Принаймні краще за армійський пайок. Мене ще не збираються випускати? Ну і грець із ними - мені ж краще! На чому я там зупинився? Ага, на своїх глюках! Прибрати другу особистість не складно, достатньо лише відділити певні частини мозку. Треба лише їх знайти. Тобто дати своєму альтер-его ще один шанс погуляти - на що я не піду, або ретельно спостерігати за мозком і запобігати усім проявам його активності, на що потрібно багато часу.
  Поставивши автоматику відслідковувати активність органічного мозку, я взявся розбирати свої архіви. А то соромно зізнатися: користуюся надсучасними технологіями, а сам навіть не розумію, як воно там все працює. Пора б уже виправлятися! Спішити мені уже нікуди, а для простого перегляду файлів спеціального програмного забезпечення не треба. І розпочну я з того-самого нанореактора, бо дуже вже цікаво мені, звідки взявся такий прорахунок в конструкції. Засів надовго, години на три, але нічого конкретного дізнатися так і не зміг. Схематично конструкція виглядала, як складна система мембран та каналів, між якими циркулюють потрібні речовини. Така будова дозволяла масштабувати реактор у розмірах починаючи від кишенькового, і закінчуючи справжнім заводом. Що більшим він був, то більше тепла виділялося. Я спеціально підрахував: якщо мій реактор навіть на мінімальній потужності легко випаровував воду, то на максимумі він би зрівнявся із двохсоткіловатною котельнею. Можу собі уявити, яка була б тепловіддача у реактора, завбільшки з машину. Ніякої системи охолодження я там не знайшов, але навряд чи його конструкція могла б витримати таку температуру. Як же цефи вирішували проблему перегріву? До незрозумілого можна додати і саму форму реактора: пелюсткові модулі мають величезну площу і охолоджуються прекрасно, а сама капсула не тільки приймає на себе найбільше навантаження, а ще й розташована у значному відриві від решти конструкції. Цефи не дурні, вони завжди використовують увесь доступний простір на 100%, а тут - стільки вільного місця! Може реактор мав працювати в парі з іншим пристроєм?
  Тут двері моєї персональної 'в'язниці' відчинилися, і Мізукі повела мене вниз на обід. Спершу я здивувався, коли мене привели не на кухню, а в банкетний зал, але коли побачив за столом Мізайю - все стало на свої місця. Схоже у цієї жіночки є на мене якісь плани. І мені це дуже не подобається. Вдягнута в строгий діловий костюм, на Святій землі ця невгамовна жінка із непосиди перетворилася на сувору наставницю. Але це зовсім не змінило її характер, радше навпаки - доповнило образ. Звісно ж не всі жителі маєтку позитивно сприйняли її появу, але сніданок у дружньому сімейному колі королева чомусь вважала важливішим за дрібні сварки. І навіть присутність за столом удаваного слуги не повинно було зіпсувати ранок, хоча Кайя думала зовсім інакше.
  - Чому Ви так рано, наставниця Мізайя? - буркнула Кайя, скрипнувши виделкою по тарілці.
  - Будь-ласка, називай мене зараз сестричкою. Просто вирішила заскочити в гості й подивитися, як ваш бешкетник себе почуває після одужання. - посміхнулася та, відрізаючи шматочок біфштексу й намагаючись з рук нагодувати мене, підсідаючи все ближче і ближче.
  - А тобі яке до цього діло?
  - Велике! - шматок м'яса по міліметру наближався до обличчя хлопця, погрожуючи бути запханим в рот насильно. - Я вирішила, що Кейнсі міг би допомогти нашим учням по... - перекладач несподівано замовк, натрапивши на незнайоме слово. - А у випускників і без того багато роботи.
  - Щось я такого не бачила. - підозріло поглядаючи на сестру, буркнула Кайя. - Гадаю раціональніше буде залишити його на роботі в госп-частині. Кейнсі в перший же день проявив себе дуже корисним працівником, а у вас там зараз нестача персоналу.
  - Не перебільшуй. - ще більший шматок м'яса опинився на вилці Мізайї і вирушив на штурм сусіда, але завис на півдорозі. - А де твій ошийник?
  - Зняв.
  - Хто тобі дозволив це робити?
  - Служниці пояснили. Це непристойно. Не хочу підставляти королеву.
  - А якщо я хочу, щоб ти носив його публічно? - спробувала нависнути наді мною Мізайя, зовсім забувши про м'ясо на вилці.
  - Краще кільце. Зазвичай вінчаються ними. - Кайя подавилася, Лашура поперхнулася, а служниці поруч хрюкнули.
  - Я не пропоную тобі вінчатися! Хоча ідея приваблива... - на мить задумалася Мізайя. - Це мало бути твоїм покаранням!
  - Не розумію. Який у ньому сенс?
  - Сенс у тому, що це удар для твого авторитету, самоповаги і статусу! - не витримала Кайя, перейшовши на крик.
  - Ошийник може вибухнути? - посміхаємося і махаємо! - Він отруєний? Завадить вбити свідків?
  - Ні! Не смій нікого вбивати! Ти в цивілізованому світі, а не у своєму...
  - Заспокойтеся. - королева взяла справу в свої руки, поки Кайя не наговорила зайвого. - Навряд чи Кейнсі нас зараз зможе зрозуміти. Давайте не будемо псувати собі настрій. Кайя, - Лашура повернулася до дівчини, - я сама запропонувала Мізайї його послуги. Ти ж не хотіла постійно бігати за ним, а у Мізайї є і бажання і можливості.
  - Дівчата вже давно просять знайти їм помічника. - Мізайя знову згадала про свої наміри, і підхопила найбільший шмат м'яса. - А оскільки ваш бешкетник уже отримав від мене догану - я вирішила долучити його до позаурочних занять. Ну ж бо, скажи а-а-м!
  Хруп!
  М'ясо разом із частиною виделки зникло безслідно, Лашура зблідла, Кайя знову подавилася, а наставниця Мізайя здивовано витріщилася на ручку від столового прибору. Мертву тишу в кімнаті порушував лише жалібний хруст металу десь в глибині моєї горлянки. А що тут такого? Срібло мені потрібне! І від золота теж не відмовлюся... Хм, а проба не дуже висока.
  Задум королеви виявився простим: відхреститися від мене, здавши на поруки Мізайї. Таким чином Лашура одночасно вбивала трьох зайців: відхрещувалася від мене та всього, що я можу накоїти, зберігала зі мною нейтрольно-союзні стосунки, і водночас показувала усім, що я дійсно її слуга, і вона має на мене вплив. Але щось у цій ситуації здалося мені неприродним. Може це була надмірно весела поведінка Мізайї?
  Перші підозри у мене виникли, коли ми не дійшли до учбового корпусу, а повернули до купалень. Потім мені оголосили, що додаткові заняття почнуться пізніше... І лише коли ми зайшли всередину, мої підозри підтвердилися: наставниця Мізайя одразу ж кудись зникла, а через кілька хвилин повернулася, і я тільки й зміг видати:
  - What the fuck?! - преді мною стояла сувора пані-гувернантка у глухому чорному платті, розмахуючи різкою в руках.
  - Я не дозволяла відкривати рота, неук! - розвернулася до мене ця любителька рольових ігор та домінування.
  - Слухаюсь, наставниця Мізайя. - одразу ж повернувся до офіційного тону.
  От дивився і думаю: facepalm, facepalm, facepalm! Вона явно хоче закінчити те, що почала на кораблі. Або підставити мене. Або і те, і інше. Точно! Вона ж мене під статтю підводить! Хоча ні, у японців одружуються із чотирнадцяти років, а я зараз виглядаю на шістнадцять - не менше. В будь-якому випадку, на мене чекають неприємності.
  - Для тебе я тепер Хазяйка Мізайя!
  - Слухаюсь, наставниця Мізайя.
  - Хм, я чую нотки непокори в твоєму голосі. - дідько, ну невже на цілому світі не знайдеться жодного мужика для цієї німфоманки?! - Доведеться дати тобі кілька уроків хороших манер, неук.
  - Слухаюсь, наставниця Мізайя.
  - Дівчата сказали, що ти вмієш робити масаж. Я хочу це побачити!
  - Слухаюсь, наставниця Мізайя.
  - А ще краще - спробувати. - додала ця німфоманка, нависаючи грудьми наді мною.
  - Слухаюсь, наставниця Мізайя. - відчуваю, що щось не так, але тримаю покерфейс.
  Так і не дочекавшись реакції, Мізайя розвернулася й пішла в масажні кімнати. Я йшов слідом за нею і радувався, що під час моделювання лівреї забув таку важливу штуку як застібка - нехай тепер спробує мене звідси виколупати!
  - А тепер покажи мені, що ти зробив з Кайєю в перший раз. - промуркотіла ця 'наставниця', скидаючи з себе плаття.
  - Перепрошую. Конкретизуйте своє прохання.
  - Ох, який же ти нудний. - а сама безсоромно продовжує роздягатися і так крутиться переді мною, що її сорочка ледь-ледь утримується на тілі. - Зроби мені масаж, зроби мені приємно!
  - Слухаюсь. Займіть горизонтальне положення. Спробуйте розслабитися.
  - А я не хочу горизонтального, я хочу в вертикальному. - і аж стогне, поступово підходячи все ближче.
  - Тоді станьте нерухомо. Спробуйте розслабитися. Потрібен доступ спини.
  - Тоді візьми у мене доступ до всього! - і вона вкинула з себе сорочку.
   Ой, здається я себе переоцінив! Тіло почало збуджуватися без команди! І чим далі - тим більше я втрачав контроль над ним! Щось тут не так! Звідки йдуть сигнали?
  Спинний мозок, кора головного, нюхові рецептори. Ось воно - феромони в повітрі! Позбуваючись власних феромонів, я зовсім забув про захист від чужих! Без нейроблокади я б одразу осоромився на усю академію, а так - ще тримаюся. Зараз же я дивився на усе це зі свого внутрішнього світу, повністю відсторонившись від подразників. Звідси контролювати тіло було трохи простіше, менше навантаження на свідомість. Так, відокремилися від почуттів, забули про буйство гормонів і працюємо!
   Переді мною знаходиться живий організм, з яким слід було здійснити ряд операцій. Розім'яти, прогнати кров по м'язах, стимулювати відповідні нервові центри... Однак звична процедура масажу закінчилася уже через кілька хвилин, коли Мізайя захотіла собі розім'яти не лише спинку, але й інші частини тіла. Виплеснувши 'ненароком' на мене цілу пляшку якогось ароматичного масла, вона взяла мене за... руки і почала сама собі робити ними... масаж. При чому все це вона робила як хотіла, і де хотіла. Скрізь!
  Я тримався цілу вічність! Півтори хвилини! Боти мужньо боролися із гормональним дисбалансом, я ж робив кам'яне обличчя. Але серед нас виявився зрадник - другий нейрошунт все ж передав потрібні сигнали в мозок, і клятий орган у штанях, послухавшись сірої речовини, почав ворушитися! Я намагався дивитися прямо перед собою, прямо в потилицю підступному супернику! Я вже було подумав, що врятований, та ворог зробив хитрий маневр, розвернувшись до мене передом! Довелося закрити очі й працювати наосліп, час від часу клацаючи язиком, аби по відлунню мати бодай якусь картину оточення.
  Те, що ситуація значно серйозніша, ніж я гадав, стало зрозуміло лише тоді, коли Мізайя закинула свою ногу мені на плече. Намагаючись відсунутися, я раз у раз потрапляв у міцний захват її ненормально сильних рук. В умовах міцних обіймів, коли мені раз у раз закривали вуха, сонару для роботи вже було замало. Розплющую одне око, а у неї з носа вже кров іде!
  - А тепер перейдемо до агресивних процедур! - вигукнула ця німфоманка, безумно посміхаючись.
  - Пані Мізайя. Ви дивно поводитеся.
  - Справді? Це тебе ТАК хвилює? Тоді роби зі мною все, що хочеш!
  - Дозвольте...
  - Дозволяю!
  І кинулася на мене. Я спробував провернути з нею той же трюк, що і з Кайєю, але заспокійливе просто розмазалося в маслі, так і не досягнувши її шкіри. Більше того, їй усе це здалося веселим і вона вирішила продовжити це вже не у вертикальному, а в горизонтальному положенні. Зверху! Не знаю, скільки у цієї бестії сил, але вона зуміла повалити мене на спину і всістися згори, поступово підсідаючи все ближче до голови. Мені ж був потрібен доступ до її шиї, хоча... Коли вона у прямому сенсі спробувала сісти мені на голову, я смикнувся вправо і обережно вкусив її за внутрішню частину стегна, запускаючи в ранку вже змішаний зі слиною та оліями транквілізатор.
  - Ой, а ти у нас бешкетник! Будь ніжнішим, дівчата це люблять!
  - Пвобавте. Я не ваю вибогу. - прогундів я носом, намагаючись відсунутися якомога далі.
  - Ох! Швидше! Глибше! Сильніше!
  - Ви себе не контролюєте. - я нарешті наважився увімкнути режим сили і зумів послабити хватку довгих, сильних ніг. - Зараз Вам має стати краще.
  - Ну то зроби! Зроби мені краще, чуєш?! Будь бужиком, а нге так, як всі інфі... Уа-а-ах, інші шмаркачі... - і Мізайя відкинулася на кушетці, не припиняючи стогнати навіть уві сні.
  Ну вона й звірюка! У мене в препараті слини майже не було, а вона цілих п'ять хвилин ще крутилася, і лише на шостій почала заспокоюватися. Але я навіть не встиг відчистити себе від слідів її розваг, як Мізайя знову почала ворушитися! Та навіть мені, з усіма моїми можливостями знадобилося б хвилин... А це ще що таке?! Ця курва підмішала в олію афродізіаки! Твою ж дивізію! Воно знову ворушиться!!!
  Схоже моєму носію для пробудження достатньо не лише електричної іскри. Система моніторингу носія просто захлиналася сигналами про перехід керування до носія. Другий нейрошунт повним ходом перебирав керування тілом на себе, підміняючи собою пошкоджені мною ділянки! В шоці відкривши обидва ока, я подивився на цю... жінку, за що одразу ж поплатився: рот наповнився слиною, пульс прискорився, а ЧСО намагається вирватися з-під мімікрилу. Дідько, та в мене носій не тільки псих, а ще й мазохіст - член від напруги от-от сам себе порве, а він ще більше збуджується! І поки він заглядався на свою самку, я встиг зробити головне - контроль над костюмом залишився в мене.
  Поки ми боролися між собою, Мізайя уже прийшла до тями і з голодними очима кинулася на мене. Я, все ще зайнятий своїм внутрішніми справами, зреагувати не встиг, і опинився у міцному захваті. Одразу відчувалося, що ця жінка знайома із боротьбою. Добре, що в маслі був - вислизнув. А тіло тим часом уже повністю вийшло з-під контролю і почало опиратися, від чого усі мої рухи тепер стали трохи рваними. Продовжувати опір у такому стані я не міг, тому залишалося тільки ретируватися. Відступаю до виходу... Ага, замкнуто! Виламати двері не встигаю - на мене знову стрибають. І знову масло дає мені фору. Пройти повз Мізайю, не покалічивши її я не зможу, просто не знаю таких прийомів, а застосовувати силу ще рано. Звертаюся по допомогу до сонару - може вдасться пробити стіну.
  Але вдавати із себе термінатора не довелося. Під стелею кімнати знайшовся вентиляційний канал. Роблю вигляд, ніби намагаюся оббігти Мізайю, але замість цього обома ногами відштовхуюсь від протилежної стіни і, витягнувшись струною, як супермен вилітаю у вентиляцію. Проїхавши по інерції кілька метрів по дуже тісному каналу, я застряг. Щоб звільнитися, довелося навіть вивихнути собі кілька суглобів. Рухаючись як черв'як, я через хвилину нарешті вивалився у вентиляційний колодязь, і гепнувся десь на рівні підвалу.
  Ну і що це було? Здається у цього тіла з'явився новий рефлекс, як у собаки Павлова на лампочку: побачив Мізайю - і готовий! Поки тіло не заспокоїться, мені звідси краще не висовуватися. Добре, що система усе записує, і в майбутньому я зможу уникнути таких зривів. Цікаво, Мізайя навмисне мене до такого доводить, чи це у неї просто така паскудна натура?
  - Ловіть збочинця! - почувся панічний крик наставниці, але вже з іншої шахти.
  - Що сталося?
  - Там... Спочатку дивився! А потім поліз мацати!
  - Не хвилюйтеся, наставниця, ми його миттю знайдемо. Дівчата! Ділитесь на тріади, як на останніх заняттях! Парні номери - на перший поверх, непарні - на другий. Неповна тріада на виході. Я зі старостою та наставницею у підвал. Розбіглися!
   Ха! А Мізайя добре підготувалася - заздалегідь продумала свою версію подій, а тепер бігає коридорами, розповсюджуючи збуджуючий аромат. Дуже швидко утворилися пошукові групи, які одразу ж кинулися перевіряти й блокувати усі ключові позиції в будівлі. Навіть не віриться, що переді мною не спецназ, а звичайні школярки. Ось це я називаю командною роботою! Я розчулений, чесно. Навіть сльозу пустити захотілося. Одразу ж згадалися загони C.E.L.L. під час зачистки заражених кварталів - навіть у них було менше організації, ніж тут. Тепер треба лише увімкнути камуфляж і дочекатися, доки якась команда пройде повз мене, прибрати останнього і зайняти його місце, а там уже прийти на точку зустрічі й покласти шквальним вогнем усіх за один раз... Стоп! Відкладаємо ностальгію на потім і повертаємося до дійсності! Навколо мене не вороги, а діти! Хоча ідея влитися в одну із команд дуже приваблива. Ні, не буду ризикувати. Все ж відігравати жіночу роль я не вмію. Краще трошки побігаю.
  Люк до вентиляційної шахти зі скрипом відчинився, і крізь нього просунулася якась рудоволоса дівка. Багато вона не побачила, тільки мою дупу над собою, але одразу ж здійняла галас. Відбитий стінками шахти крик на мить оглушив мене, але я був уже на півдорозі до вершини. Видряпавшись нагору, я побачив унизу збіговисько дівчат. Хтось уже навіть тягнув драбину, аби дістати мене. Схоже, мені сама доля надовго прописала біг. Або канон, якщо мої підозри справдяться. Мені не складно, але ж не кожен же день! Вони вважають, що загнали мене у глухий кут? Ага, зараз! Як слід розігнавшись, я перемайнув на сусідній дах, і вже там з'їхав донизу по водостоку. Вони тут міцні, глиняні - за них можна вхопитися. Вже унизу зрозумів, що мій маневр був передбачений Мізайєю, яка керувала ученицями. Fuck, та для я просто іграшка! Академія Святої землі - відчуй себе Пакменом! Мене вже затиснули під стіною і відступати просто нікуди. Дідько, як би мені зараз хотілося пробігтися по стіні! Ситуацію врятували дзвони, які сповістили про кінець занять, і на вулицю повалив натовп. Скориставшись моментом, я пірнув між учнями і вже подумав, що врятувався. Та куди там - вигуки Мізайї та її пошукової команди додали до погоні підкріплення у вигляді ще двох десятків дівчат різного віку. Ой лихо, та вони ж за мною увесь день так гасати будуть!
  Пробігаючи повз чергову компанію учениць я ні на секунду не припиняв їх слухати і незабаром дійшов до вельми неприємних висновків. Виявилося, що Мізайя ще кілька днів тому почала розпускати різноманітні слухи, в яких я фігурував у ролі злодія, розбишаки, збочинця і т.д. В результаті кожна зустріч із черговою компанією додавала до переслідувачів ще енну кількість добровольців, які прямо таки жадали 'відновити справедливість'. Можу собі тільки уявити, що їм порозказувала про мене ця німфоманка. Хоча навіщо взагалі розказувати - у неї на обличчі і так все написано. І це було вже не просто стихійне переслідування, а цілеспрямоване полювання, із повноцінним загоном жертви у пастку та навіть кодовими сигналами між окремими групами дівчат. Невже я тут не перший бігун? Схоже на те. Рятували лише чутливі сенсори та форсаж.
  Зрозумівши, що єдиним виходом для мене буде прийом карате ?101, я із двократним підсиленням рвонув по всій Академії, сподіваючись банально відірватися. Але я недооцінив їхню завзятість, оскільки в кожному наступному коридорі на мене чекали нові мисливиці. Я рухався на хвилі новин, і поки наступна команда почує потрібну команду, я вже встигав прорватися крізь блокаду далі. Поки що мені вистачало подвійного коефіцієнту підсилення м'язів від норми, але якщо так піде й далі, то доведеться задіяти трикратне підсилення, а це вже викличе підозри. Я і так надто сильно вибиваюся із образу, а увага місцевої інквізиції мені абсолютно ні до чого. Особливо у світлі нещодавнього інциденту. Залетівши на одне із дерев, я змінив ліврею на лісовий камуфляж і на деякий час затаївся.
  - Він тут!
  - Fuck!!! - не допомогло маскування.
  - Ловіть його!
  - Він побіг туди!
  Перестрибуючи через численні перешкоди, я проривався у бік адміністрації. Якщо моя задумка вдасться, то я зможу заскочити туди і змінити образ раніше, ніж мене спіймають. Аби хоча б трохи збільшити розрив, я біжу у бік каналу і з розгону перестрибую його. Тепер дівчатам знадобиться принаймні хвилина, щоб дістатися до найближчого містка. Дехто так і робить, але кілька учениць все ж шубовснули у воду. Я за цей час вже встиг відірватися від своєї групи і заскочив у будівлю, одразу ж перекотившись через голову й розтягнувшись на підлозі. Дуже вчасно, бо за кілька секунд двері за мною відчинилися і мене мало не затоптала зграя дівчат. Точніше затоптала, але я вирішив цього не показувати.
  Трохи постогнавши, з підлоги піднялася одна із нещодавно скопійованих служниць і, шкутильгаючи на обидві руки й ноги, тримаючись за ребра, пішла геть. Звісно кілька дівчат на виході підозріло оглянули мене з ніг до голови, але відбитки чужих черевичків на спині та синяк під оком одразу ж перемкнули усю увагу з обличчя на себе, після чого я вже спокійно пішов геть.
  А хлопець усередині мене, навіть із порізаним мозком, спостерігаючи за усім цим безладом... реготав! Та ще й так, що іноді у мене нога йшла не в той бік, і я знову опинявся на землі. Останнього разу навіть гепнувся головою об одну із садових лавок. Добре, що навколо нікого не було, бо вмить би вирахували втікача. А цей паразит ще більше заводиться! Цікаво, він уже зрозумів, що нас тут двоє? Схоже на те. Значить самостійних областей мозку в нього значно більше. Ну нарешті заспокоївся! Стоп, а чому результатів моніторингу так мало? Ага, ці ділянки у нас із ним спільні, а в неактивному стані знайти способи протидії... Дідько! Ну і як мені його знов розвеселити? Ох, на що тільки не підеш заради себе... Повернути стандартний образ!
  - Он-де він!
  - Ловіть його!
  
  ***
  
  Шум за вікном в черговий раз відволік Літію Поучан від заповнювання журналів. Працювати в таких умовах було просто неможливо, тому вона вирішила піти на своє улюблене місце в саду, аби хоча б трохи посидіти в тиші та спокої, але не встигла вона навіть відкрити двері, як повз неї пролетів натовп учениць, а чийсь потужний удар знову захлопнув двері, відкинувши дівчину на брудну підлогу.
  - Це не Академія, а якась божевільня!
  - Пані Літія, що з Вами?! - одразу ж вискочила на шум Лапіс - нав'язана Аурою дівчинка із новачків.
  Лапіс, хоч і не була освічена в питаннях роботи учнівської ради, але дуже добре відчувала, коли пані Літії була потрібна допомога. Можна було навіть подумати, що вона тут виступає у ролі прислуги. Літія не одразу оцінила таку послугу з боку ельфійки але згодом, коли справ ставало все більше, їй знадобилася допомога, і ось тут дівчинка уже змогла себе показати у всій красі: роботяща й тямуща, вона дуже допомагала Літії у справах, а тому швидко зайняла неофіційну посаду її помічниці. Літія навіть подбала про те, щоб поселити її у своєму маєтку.
  Допомігши своїй начальниці піднятися на ноги, вона швидко виглянула в коридор і знову замкнула двері. Вже йдучи назад вони почули черговий забіг під вікнами і нова хмарка пилу залетіла в кімнату. Довелося закривати ще й вікно.
  - Що за маячня тут відбувається? Чого вони всі так гасають?
  - Я не впевнена, але здається це якось пов'язано із наставницею Мізайєю. Вона від самого ранку дивно поводиться.
  - Знову вона щось утнула... - буркнула Літія, обтріпуючи плаття від бруду. - Скільки ще часу до кінця уроків?
  - Уже закінчилися.
  - Що? Так швидко?
  Але надворі вже темнішало, і час було збиратися в гуртожиток. Розминувшись по дорозі із ще однією бандою, дівчата вийшли на терасу і стали свідком нечуваного досі видовища: величезний натовп учениць наздоганяв одного зі слуг, піднімаючи за собою цілу хмару пилу. Прослідкувавши маршрут цієї отари Літія зробила для себе висновок, що вони біжать тут уже не перший раз. Витоптаний газон, просіки у зеленій загорожі, сліди сотень ніг на стежках - усе вказувало на тривале й безуспішне переслідування здобичі. Сам же хлопець, наче якийсь дикий звір, перелітав через усі перешкоди, і раз у раз ухилявся від несподіваних засідок, додаючи до компанії переслідувачів чергову порцію невдачливих мисливців.
  - Оцінили масштаби? - почувся збоку чоловічий голос.
  - Вітаю наставник Улайт.
  - Не підкажете причину цього переполоху?
  - Це наставниця Мізайя постаралася. Схоже вона знайшла собі нову іграшку.
  - Ну, я б так не сказав. Вони його уже добрих кілька годин ганяють.
  - І на довго його ще вистачить? - скептично подивилася на викладача Літія.
  - Готовий поставити на нього свою вечерю. Він міцний горішок.
  - Ясно. А що взагалі про цього шибайголову відомо?
  - Кейнсі Масаке. Відгукується на прізвисько Кей. Довірений слуга Лашури. Деякий час працював у Академії прислугою.
  - Кейнсі... Десь я це ім'я вже чула.
  - Останню половину декади всі тільки про нього й розмовляють. Хлопець він умілий, не цурається брудної роботи, сильний... Мрія будь-якої дівчини.
  - Та ви тільки подивіться, що він витворяє! Нормальний хлопець ніколи не стрибатиме по деревах. Це не хлопець, це якийсь дикий звір!
  - Звір? - Улайт замислився, проводжаючи поглядом хмару пилу, що зникає в зелених зарослях, залишаючи за собою слід із виснажених учасниць забігу. - Знаєте, він схожий на звіра навіть більше, ніж ви можете собі уявити.
  - Та вони ж щойно в ліс забігли! - занепокоїлася Літія, простеживши маршрут учнів. - Лапіс! Попередь клан Шуріфон, нехай будуть напоготові.
  Ліс Святої землі зовсім не нагадував звичайний, і в першу чергу своєю агресивною флорою. У ельфів безпека власної території завжди була на першому місці, тому навіть звичайна травинка могла виявитися із сюрпризом. Та встановлюючи свої пастки, вони абсолютно не розраховували, що в ліс увірветься осатанілий натовп школярок, які зроблять просіку майже кілометрової глибини. І це мова йде лише про тих, хто рвонув вглиб лісу, бажаючи вийти напереріз втікачеві. Сам же винуватець переполоху знав про цю небезпеку, а тому старався триматися осторонь від таких небезпечних ділянок. Як наслідок: під кінець дня в лісі з'явилася нова дорога, густо засіяна втомленими дівчатами. При чому на першій сотні метрів вони ще були просто втомлені, а от далі їх уже доводилося витягувати із кущів, знімати з гілок та піднімати із ям, в які вони валилися цілими групами. Щоб витягнути усіх до вечора було організовано справжню рятувальну операцію. Спершу все йшло добре, але після певної межі ельфи уже не дозволяли нікому заходити глибше. Вони нічого не пояснювали, виносячи учениць власними силами, але це було надто повільно, а потерпілих - надто багато.
  - Як це розуміти? - одразу ж поцікавилася Аура в Літії. - Академія гарантувала недоторканість нашої території. Чому половина учнів Академії так ломилися до нас?
  - Гналися за диким звіром, втомилися і загубилися в лісі. Можеш дозволити своїм слугам пропустити рятувальників?
  - Хочеш, щоб і вони приєдналися до учениць? - Аура показала на паралізованих дівчат, яких на носилках відправляли у медичне крило.
  - Ясно.
  - А що за звір був?
  - Масаке Кейнсі, знаєш такого?
  - Це він їх так?
  - Не знаю. Зустрінеш його - запитаєш сама. А нам потрібно знайти ще п'ятнадцять учениць.
  - Ясно. Виносьте поки тих, кого можете, а я сама пошукаю відсутніх.
  І Аура знову зникла в лісі. Однак коли вона вже хотіла прискоритися, попереду почулися дівочі голоси та хруст гілок. Хтось дуже сильно поспішав назустріч ельфам. Зграйка дівчат ломилися крізь ліс, не розбираючи дороги, а коли перед ними несподівано з'явився ельф із охорони принцеси - заверещали і кинулися у зворотній бік. На щастя їх вдалося зловити і заспокоїти до того, як вони знову загубилися. Спершу розговорити їх не вдавалося, але Літія не була б головою учнівської ради, якби не вміла знаходити спільну мову з людьми. Не останню роль у цьому відіграв і якийсь міцний напій, який ельфи дали хильнути постраждалій. Із сплутаного переказу подій стало зрозуміли, що їхня група виявилася однією із найуспішніших, які продовжували переслідування, не зважаючи ні на що. Коли почало смеркатися, хтось із групи висловив розумну думку, що варто повертатися назад. Але ціль була зовсім поруч і вони навіть встигли наблизитися до своєї жертви, коли раптом виявилося, що той зупинився не просто так, а напоровся на якогось хижака. І саме їхня поява й стала причиною атаки звіра. Кейнсі крикнув їм тікати, а сам залишився відволікати тварину. На прохання описати монстра, жодна з дівчат не дала нормальної відповіді, і міцний напій, подарований одним із ельфів-рятувальників, уже не допомагав. Простежити зворотній шлях утікачок уже не вдалося, оскільки до них увесь навколишній простір не раз витоптали й перетоптали не тільки учениці, але й рятувальники, і навіть самі ельфи.
  - Літія! - на галявину вибігла юна принцеса Марія.
  - Ваша величність. - голова учнівської ради здивовано повернулася до знатної учениці, яка чомусь не опинилася серед постраждалих.
  - Я щойно дізналася, що з лісу вивели останніх заблудлих, але я не бачила серед них своєї Юкіне.
  - Юкіне? - щиро здивувалася Літія. - Я гадала, що її не цікавлять такі дурниці. Так чи інакше, але ми щойно забрали останніх.
  - Ой, а вона ж залишилася там! - пискнула нещодавно опитувана учениця. - Вона запропонувала нам повертатися, а сама...
  
   ***
  
  Оп! Іще удар! Ричи гучніше! Ще гучніше! Налякай його так, щоб цей гад більше ніколи не прокинувся!
  Потужний удар проходить сантиметром вище, а гострі пазурі пригинають волосся на голові. Для стороннього спостерігача цей двобій здавався дуже швидким, буквально блискавичним, але для мене він тягнувся уже кілька довгих хвилин - синтетична форма існування має свої переваги. Можна було б легко ухилятися від усіх ворожих ударів, але в мої плани це не входило.
  Я вже хвилин десять валявся під ведмедем, приймаючи на себе усі удари потужних лап, прикриваючи лише найуразливіші точки: голову, очі, шию та пах.. А все тому, що страх органічного тіла дозволив мені повернути контроль! Вторинний нейрошунт вряди-годи зіграв мені на руку, відтворюючи реальну реакцію носія. Напевно хлопець був тим ще боягузом, оскільки страх його повністю паралізував, залишивши на поверхні тільки тваринні інстинкти, а це вже моя стихія. Я міг би зробити це медикаментозно, або просто операційним втручанням відрізати мозок від керування, але тоді і так невисока ефективність уже розгорнутих систем впаде ще більше. А так я не лише стимулюю костюм відновлювати свою форму, але й записую усі показники носія. Потім я збирався використати їх у роботі емоційних фільтрів, аби запобігти подальшим припадкам. Хвилин десять я дозволяв звірові мене валяти, доки не зібрав усі потрібні результати, а потім...
  Н-на! І ще раз, і ще! Отримуй! Куди побіг?! Я ще не закінчив!
  Потім уже я валяв ведмедя, спускаючи на ньому пар. Я навіть не підозрював, як мені в останню декаду не вистачало нормального мордобою. В такі моменти навколишній світ просто зникає, а перед тобою залишається тільки ціль і способи її досягнення, тільки ворог і зброя в твоїх руках. Неможливо передати словами відчуття, коли кожен синтетичний м'яз працює на повну потужність, передаючи усю кінетичну енергію руки прямо в ребра суперника. Коли тактичний аналізатор на межі своїх можливостей прораховує можливі зони ураження, і обирає оптимальний маршрут відходу і атаки. Коли ти бачиш, як тіло ворога спотворюється під твоїми ударами, все сильніше обмежуючи його можливості. Ці показники я теж записував, але уже для себе. Тепер же я міг не стримуватися і працювати в повний контакт, не турбуючись про зламані ребра, струс мозку чи розбите обличчя - через півгодини все буде як нове, а от задоволення треба було запасати наперед. Яка мені з цього користь? Все дуже просто: я записую усе навколо, включно зі станом організму, аби потім можна це було відтворити у симуляторі. Пам'ятаєте режим навчання перед проходженням Crysis-3? Так от саме він і лежить в одному із вцілілих архівів. Моїми зусиллями симулятор був допрацьований до повноцінної віртуальної реальності, де можна було день та ніч без упину ганяти своїх дронів. А коли мені не було чим зайнятися, я перекидав у нього кілька сотень реально пережитих сценаріїв або імпортував всередину до біса багато комп'ютерних ігор - зі своїми потужностями за реалістичність симуляції я готовий ручатися головою. Звісно цей прийом спрацює не більше двох-трьох разів, але ж більше такого шансу найближчим часом може і не трапитися! Тому я старався урізноманітнити власні відчуття, насолоджуючись кожною миттю. Великий бурий ведмідь, самець, злий і вже трохи побитий, все ще тримав мої удари і активно відмахувався у відповідь, а інколи навіть влучав. Під кінець навіть проявився отой мій ефект гравця-за-монітором: я повністю втратив відчуття часу, повністю занурившись у бій і нутром відчуваючи майбутні удари. Значить 'сон' пішов мені на користь і скоро я буду в нормі!
  І почалися експерименти: намотування кругів, стрибки над та під диким звіром, епіляція хутра, вправляння щелепи та всовування підручних предметів у природні отвори... Хвилини через три я почав повторюватися, і вирішив урізноманітнити свій арсенал, додавши до нього 'пекельний подих' із синтезованого аптечкою і виведеного слинними залозами до ротової порожнини алгогену, а потім взагалі перетворив свої долоні на контактні шокери. За контроль над тілом я уже не боявся - від пережитого шоку друга особистість відійде ще не скоро, а ботів я від шокера відвів. Тепер звичайний крос в голову без підсилення відправить в нокаут будь-яку органічну істоту. І навіть моїх високотехнологічних родичів.
  А ведмідь уже зрозумів, що тут йому нічого не світить, і намагався накивати п'ятами. Я йому ребра порахував, кігті вкоротив, половину хутра видер... Який він після цього ведмідь? Правильно - ніякий. А враховуючи, що після кожного мого удару він дуже кумедно підстрибував, я міг з чистою совістю констатувати: свято вдалося!
  Махнувши здорованю на прощання колодою по спині, я вже вирішив повертатися назад в Академію, коли мої сенсори повернулися в режим моніторингу і показали безбілетного глядача. Дідько, а я ж уже давно скинув із себе камуфляж і замість уже звичної лівреї хизувався натуральною синтетикою, включно із класичним концептом маски й шолома на голові. Ну і що тепер їй казати?
  Тихенько подивившись на одну із учениць, я зі здивуванням упізнав у ній ту-саму альбіноску, з якою бачився у перший день - Юкіне. Це вона охороняла родичку Лашури. Дивно, мені вона здалася спокійною і врівноваженою дівчиною. Та й до учнів не відноситься. Як вона опинилася в компанії цих горе-марафонців? Дівчина лежала метрах в десяти від витоптаної нами галявини, забившись під колоду, тому був шанс, що вона нічого не бачила. Та й темно вже надворі... Увімкнувши Кей-мод, я наблизився до потерпілої. Візор показував, що у дівчини проблеми з ногою. Можливо підвернула, коли тікала. Значить і вибиратися із лісу ми будемо довго і... Ні, це треба зробити затемна, поки нас ще ніхто не побачив разом, бо знаю я цих учениць - знову ганятимуться за мною, щоб я ще й їх на руках поносив!
  - Вітаю. - нахилився я над колодою. - Що ти тут робиш?
  - Ти в порядку? - і голос такий тихий-тихий.
  Дивна вона дівчинка: сама постраждала, а хвилюється про інших. І не треба так дивитися на мене! Я ж бачу, що тобі боляче, і твоя маска байдужості мене не обдурить - візор усе бачить. Звісно можна надати першу допомогу й самостійно, але я і так уже засвітився із цією бійкою. Ну що ж, тоді скористаємося прийомом 'дзеркало' і покажемо їй саму себе!
  - Іти зможеш?
  - Так.
  - Залізай мені на спину.
  - Я сказала, що можу йти. - в голосі відчувається ледь-помітне роздратування.
  - Ти не вмієш обманювати. - покерфейс і чесний-чесний погляд.
  Закидаю ошелешену дівчину собі на плечі і спокійно рушаю лісом, навмисне трохи підкидаючи її, аби вона швидше дійшла потрібних висновків. Минає хвилина, друга, а вона мовчить. Минає десять, а вона зціпила зуби й терпить! Я навіть полонених на плечі рідко транспортував, оскільки з моїм способом пересування вони часто отримували пошкодження хребта, а тут... От уже вперта дівка, ну ніяк їй не вгодиш!
  Надворі поступово холоднішало. В лісі й так було прохолодно, а зараз - тим паче. Навіть місяць зник за хмарами, а густий туман потроху полонив усі низини, поступово піднімаючись все вище. Мені погода до одного місця, а от Юкіне уже відчутно замерзла. Такими темпами вона скоро й застуду або грип підхопить. Зупинившись, я знімаю її з плеча й садовлю на порослий мохом прямокутний камінь, що раніше був частиною великого рукотворного пагорба поруч із нами. Там навіть були свої маленькі печери, утворені із засипаних землею будівель. Але я туди лізти на став, побоюючись натрапити на якусь гидоту на кшталт комах або отруйних змій. Подумавши, що можна зробити я наважився на експеримент. Вдаю, що стягую з себе куртку, а насправді відокремлюю частину найбільш пошкодженого мімікрилу. Мені все одно доведеться його відновлювати. Хм, може сюди ще якийсь жучок почепити, виключно задля власного душевного спокою?
  - Що ти робиш? - голос байдужий, але я ж бачу, як вона намагається непомітно відвернутися.
  - Теплий одяг. Не хочу, щоб ти захворіла.
  - Тоді захворієш ти.
  - Я можу активно рухатися, а ти ні. Якщо хочеш допомогти - натягуй і залізай на спину.
  Я простягнув їй уже повністю автономний модуль у вигляді теплої шкіряної куртки. На мені ж залишилися лише штани та імітація сорочки, яку я розпустив на кілька стрічок і зав'язав їх ззаду у вигляді парашутної підвіски. Так і не дочекавшись, доки Юкіне приміряє обновку, я мало не силою одягнув її, і наказав просунути ноги у дві петлі на рівні поясу. Потім залишилося лише обв'язати дівчину за талію, і я міг бути впевненим, що вона не випаде з підвіски до кінця нашої мандрівки. Схожу систему я застосовував для транспортування союзників. Одного разу мені навіть довелося таким чином відриватися від переслідування, і водночас нести на собі морського піхотинця, який в цей час відстрілювався від дронів. Звісно тоді у мене була зовсім інша екіпіровка, але й ми зараз не у бою, тому такий підхід я вважав виправданим.
  Зробивши кілька коротких пробіжок, я додав швидкості й незабаром впевнено долав ліс, залишаючи зграї нічних хижаків далеко позаду. Такими темпами я б вийшов до території Академії уже хвилин за десять, однак мені слід було ще обійти табір темних ельфів з їхніми пастками, тому цей термін розтягувався майже на півгодини. Навіть не уявляю, як я умудрився подолати таку велику відстань, та ще й привести за собою когось. Загалом мені прогулянка майже сподобалася, якби ж іще мені не доводилося обмежувати свої сили.
  Вже вибігаючи на узлісся ми застали момент, коли з лісу виходила та-сама група учениць, з якою бігла Юкіне. Згадавши, що так і не запитав її про дещо, я вирушив навпростець через парк, де було найменше джерел тепла.
  - Юкіне, чому побігла за мною? Ти ж не учениця?
  - Я не можу сказати. - серцебиття та інші показники організму майже не змінилися, значить це не її ініціатива.
  Діставшись до лазарету, я пішов на пошуки цілителів. Народу тут було повно, тому на мене майже ніхто не звернув уваги. Передавши Юкіне на руки одному із цілителів, я спробував швиденько звідти забратися, але вже на виході мене помітив один мій знайомий.
  - Кейнсі! - в коридорі вмить запанувала тиша.
  - Вітаю, пане Улайт. - і не забути поклонитися. - Як поживаєте?
  - Дякую, непогано. Дозволь познайомити тебе із головою учнівської ради Академії - Літія Поучан. - він вказав на високу світловолосу і дуже злу дівчину в окулярах позаду себе.
  - Масаке Кейнсі, - знову поклонитися, - приємно позна...
  - Ти йолоп!!! - вона часом не сестра Кайї? - Ти чого у ліс побіг?! Та ми їх увесь вечір...
  Я одразу зрозумів, чому головою учнівської ради стала саме вона. Можу собі тільки уявити, як вона керує учнями, якщо навіть Улайт кривиться від звуків її голосу, і намагається зникнути. Ні, мужик: підставив мене - будеш терпіти за компанію. А ходячий мегафон навіть не думав зупинятися. Ця Літія Поучан виявилася справжньою сиреною, в усіх можливих сенсах цього слова: голос у неї був хороший, сильний і навіть гарний, от тільки використовується абсолютно не за призначенням. Розорялася вона хвилини дві, доки до нас не підійшов старший цілитель і ледве не силоміць спровадив дівчину на вулицю разом із нами. Ну а там уже мене ніщо не тримало і я чкурнув геть. Звісно хороші стосунки таким чином не побудуєш, але я у слуги не записувався. А що? Вона не мій безпосередній командир, я не зобов'язаний перед нею відчитуватися, і тим більше - слухати її нотації незрозуміло за що! Як тільки я дізнаюся все, що хотів - злиняю звідси зі швидкістю звуку. Засяду десь в катакомбах у лісі, й буду себе відновлювати. Але спочатку:
  - Пані Ханна. Доброго вечора.
  - О, з'явився наш герой! Кажуть, що ти в лісі дівчат від якогось звіра захищав?
  - Не захищав. Ведмідь територію мітив. Вискочив на нього.
  - Ведмідь?!
  - Він не постраждав.
  - Ну ти й нахаба! - вражено констатувала Ханна, прикривши обличчя рукою. Нарешті! Facepalm!
  - Я знаю. - підтверджую діагноз і переводжу тему на те, що мене дійсно цікавить. - Де пані Мізайя?
  - Директор попросила її зайти. Тримає вже другу годину. - зітхнула жінка, витираючи піт з лоба. - Ох, Кейнсі, ну й наробив же ти галасу. Ти чому образив пані Літію?
  - Це хто?
  - Голова учнівської ради Академії.
  - Коли?
  - Сьогодні ввечері.
  - Не знаю. Нікого не ображав. Взагалі мовчав. Її виставили за двері. Я пішов сюди.
  - Так! - перервала вона мою розповідь. - Я не знаю, що ти там влаштував, але ти мусиш піти до неї і вибачитися. Розбирайся із нею сам. Я в справи учнівської ради не лізу.
  - Все так серйозно?
  - А ти як думаєш? Туди входять члени половини королівських сімей світу - з такими сваритися не варто.
  - Чого варто очікувати? Які будуть наслідки?
  - Не знаю. У цих дівчат хороша фантазія. Можуть утнути будь-що.
  Хм, мені що - робити нічого? Не буду я нікуди ходити, і ні перед ким вибачатися. У мене своїх проблем вистачає. Маю я комусь іще дупу підтирати!
  
  ***
  
  Марія Нарадан дуже здивувалася, коли знайшла свою Юкіне в одній палаті з іншими ученицями. А ще більше її здивувала дивна куртка, в яку та була вдягнута. Одразу ж забравши її з лазарету, принцеса усю дорогу до свого маєтку була задумливою і кидала дивні погляди на свою супутницю. Тільки зайшовши на свою територію вона стала розпитувати свою небагатослівну охоронницю про її пригоди.
  - Подарував, значить? - дівчинка обійшла навколо Юкіне. - Навіщо ти взагалі за ним побігла?
  - Ви сказали: 'Роби що хочеш, але ми повинні з ним зблизитись.'
  - О, то ти сама цього захотіла?! - єхидно посміхнулася принцеса. - Ну і як він тобі?
  - Сильний, швидкий. - Юкіне на мить задумалася, а потім додала. -Дбайливий. Дуже чуйний.
  - Нічого собі! - Марія зовсім по-новому подивилася на давно знайому дівчину. - Не очікувала такого від тебе. Значить він тобі подобається?
  - Ем? - на блідому обличчі проявилося розгублення.
  - Яс-с-сно. - Марія посміхнулася, остаточно збентеживши охоронницю.
  Ніхто не бачив, як вона виходила з лісу, а тут виявляється, що вона прибула в лазарет навіть швидше за своїх суперниць! Чому суперниць? А тому, що тільки так можна було пояснити зацікавленість усіх інших учениць до цього перспективного слуги. На відміну від Лашури, Марія віддавала перевагу більш тонкому впливу на оточуючих. Вона ніколи не спішила діяти, поки не збере достатньо відомостей. Колись саме так вона зуміла прив'язати до себе Юкіне, і з того часу в неї не було більш відданої прихильниці, яка крім усього ще й виконувала роль охорони.
  Юкінайя взагалі була мовчазною і дуже правильною, якщо так можна сказати про дівчину. Вона ніколи не дозволяла собі нічого зайвого, не задавала питань, терпіла будь-які незручності та робила лише те, що їй скажуть - ідеальний слуга. Так здавалося лише на перший погляд. Ті ж, хто знав її ближче, могли з впевненістю сказати, що ця дівчина не має власного життя. Все, що стосувалося її думки, вона пропускала через призму інтересів своєї хазяйки. Якщо ж потрібно було проявити власну ініціативу - дівчина відверто губилася. Юкіне абсолютно не мала соціальних навиків, не вміла спілкуватися із однолітками, і навіть не завжди розуміла хід думок своєї хазяйки. А ще вона завжди була чесною і казала те, що думала. Хазяйка Марія не раз казала, що у таких випадках їй краще взагалі мовчати, що Юкіне й робила, тим самим ще більше відокремлюючи себе від навколишнього світу. Але вона була лицарем, і лицарем прекрасним, за що її й цінили. В Академії певний час навіть ходив слух, що її ростили спеціально для майбутньої наступниці престолу.
  І в противагу прямій та безпосередній Юкіне виступала її хазяйка: хитра й розумна принцеса Марія. Мила й привітна, вона створювала оманливе враження маленького янгола. Вихована в кращих традиціях королівського роду, вона змалечку ввібрала в себе досвід придворних інтриг і нерідко вводила в оману набагато старших за себе опонентів. Ця маленька капосниця вже не раз ставала кісткою впоперек горла багатьом аристократам. Втім, і у неї була своя ахілесова п'ята:
  - Ваша Величність, з вами бажає поговорити королева Флора...
  - Вітаю, дочка! - перебивши слугу, над артефактом затремтіло зображення молодої усміхненої жінки. - Як проходить твоє навчання?
  - Дякую, мамо, все прекрасно.
  - О, чому такий сердитий тон? Ти не рада мене бачили? Чи я відволікла тебе від чергової інтриги? Уже знайшла собі нову іграшку?
  - Не розумію про що ти.
  - Може це якось пов'язано з тим таємничим хлопчиком?
  - Що? З яким іще хлопчиськом?
  - Із тим, за яким уже давно половина Академії бігає. Що, невже ти про нього й досі не знаєш? - удавано вразилася королева. - Це ж треба: сама Марія Нарадан не знає останніх новин у своїй же Академії!
  - Мамо, припини. - проричала дівчинка, ледве стримуючи себе від того, щоб не розтрощити цінний артефакт. - Я все про всіх знаю.
  - Чудово! - одразу ж знову повеселіла королева, з цікавістю підсівши ближче до артефакту, повністю заповнивши ілюзію своїм обличчям. - Ну і як він тобі? Коли збираєтеся вінчатися?
  - Мамо, я тебе не чую. Поговоримо пізніше. - Марія вимкнула зв'язок і лише після цього дала волю почуттям, розбивши об підлогу перший флакон із парфумами, який трапився під руку. - Як же вона мене дістала!
  - Пані Марія, що королева мала на увазі, коли говорила про вінчання? - недоречно запитала Юкіне, зацікавлена дивною розмовою.
  - Не звертай уваги. - Марія на мить завмерла, а потім з хитрою посмішкою повернулася до своєї супутниці. - Хм, вінчання...
  Як уже було сказано, Юкінайя інколи зовсім не розуміла хід думок своєї Хазяйки.
  
  ***
  
  Твою ж дивізію! Оце так розмови! Добре, що я здогадався в куртці жучок залишити. Все, я передумав - піду вибачатися перед пані Літією прямо зараз! Треба буде ще на Мізайю щось почепити. Може ошийник, хе-хе-хе? Що? Ні, я не злопам'ятний, просто зло з ідеальною пам'яттю. Хоча ні, не ошийник, є значно кращий варіант! І обов'язково проконтролювати своє оточення: Кайю, Лашуру, двійнят... Хто володіє інформацією - той володіє світом! А так я отримуватиму інформацію з перших рук!
  Візит до пані Літії пройшов... Хоча ні, спочатку наступив, потоптався, а вже потім пройшов далі. Відправляючись на цю зустріч, я навіть не підозрював, наскільки підступними можуть бути жінки. Зокрема те, як вони умудряються користуватися своїм становищем. Я зробив усе так, як і порадила мені пані Ханна: постукав, дочекався відгуку, зайшов, став перед начальницею і чекаю на її реакцію. Довго чекаю, хвилин уже з десять, а мене продовжують ігнорувати! Був би я людиною - уже давно б збісився. А так: перейшов на внутрішній інтерфейс і спокійнісінько собі працюю, контролюючи розвиток своїх систем. Напевно моє тіло почало хропіти, тому що хвилини через три НК без мого втручання увімкнув форсаж і на самих лише рефлексах змусив тіло ухилятися від різноманітних предметів, якими в мене кидалася одна надмірно агресивна особа. Цікаво, де він вивчив усі ці прийоми? А, ну звісно ж - мої вибрики у лісі. Треба буде якось розім'ятися, щоб він і інші рефлекси у моторику зміг прописати, бо у нього ж зараз після відновлення усі банки даних пусті.
  - Нахаба! Хуліган! Псих! - все більше розпалювалася дівчина, підбираючи замість чергового снаряда якусь велику книжку.
  - Будь-ласка, заспокойтеся. Поясніть причину агресії. - намагався я, у форсажі переглядаючи останні хвилини життя мого тіла.
  - Ти ще й грубити смієш?! - слухай дівко, я теж умію прикриватися своїм становищем.
  - Ваша агресія немотивована. Я приведу цілителя.
  - Стояти!!!
  - У мене чітка вказівка: неадекватних - доправити в госпіталь. - один із цілителів дійсно мені щось таке казав.
  - Що?! Та я... Та тебе...
  - Пані Літія. Як себе відчуваєте? - а сам роблю байдуже обличчя і повільно скорочую відстань між нами, мовляв, тільки дай мені привід.
  - Гррр! Зла! Зла і втомлена! Через твої витівки половина Академії зараз лежить у госпіталі і не зможе завтра піти на заняття, а кількох узагалі довелося рятувати від диких тварин!
  - Надійшла скарга. Про образу. Можу чимось допомогти?
  Дівчина на деякий час завмерла, намагаючись зрозуміти сенс заплутаних фраз. Цьому прийому мене навчив один майор із дуже промовистим прізвиськом - Пейн. Він робив так, коли треба було змусити солдата думати. Особливість цього прийому в тому, що без вказаних рамок мозок сам додумує те, що йому треба. У моєму випадку це допомогло налаштувати дівчину на діалог.
  - Ну і що ти можеш мені запропонувати? Гроші? - ага, уже трохи розслабилася, значить треба її спантеличити і зацікавити, а враховуючи першопричину усіх моїх сьогоднішніх проблем...
  - Ні. Спокій. Акупунктурний масаж. Знімає напруження...
  - Що?! Щоб ти повторив те ж саме, що і з наставницею Мізайєю?!
  От уже ця наставниця... Ну нічого, я теж умію розпускати слухи.
  - Вона схвалила. Сказала готуватись. І чекати пацієнтів. - дійсно, непоганий варіант підробітку, та й жучки розвішувати буде простіше. - Рекламу взяла на себе. Реклама вдалася. Здається...
  Ага, а тепер відвернулася до вікна й почервоніла - явно знає причину усього цього переполоху. Ну давай-давай, набивай собі ціну, вмовляти тебе я не збираюся. І не треба так на мене дивитися: я простий селюк, і натяків не розумію. Хвилин через п'ять голова учнівської ради здалася і дозволила собі догодити. Догоджав я довго, майже цілу годину. Пам'ятаючи минулий раз, я навіть не просив її перевдягатися. Звісно в одязі масаж не такий ефективний, та заспокоїти пацієнта можна й хімією. Особливо, якщо втирати у відкриту шию, поруч із основними судинами. Нарешті розслаблена дівчина міцно заснула і я, здавши начальство на руки її помічниці - уже знайомій мені Лапіс - швиденько покинув приміщення. Ще на вході мої датчики вловили присутність у сусідній кімнаті ще кількох осіб, а якщо врахувати відсувні декоративні стіни... Схоже я щойно сам зробив собі рекламу. Жучки вішати не ризикнув, але щось мені підказує, що наступний шанс підвернеться скоро.
  
  ***
  
  - А у вас тут весело, як я бачу. - зазначив інспектор Тору, спостерігаючи за постраждалими ученицями, які саме добиралися до гуртожитку із госпіталю.
  - Не те слово. - буркнула наставниця Мізайя, із незадоволенням поглядаючи на своє нове начальство.
  Пропозиція королеви Лашури була для наставниці як сніг посеред літа. Зазвичай аристократи намагаються тримати свій персонал якнайдалі від неї, а тут такий шанс! Оцінивши ситуацію з усіх боків, Мізайя не знайшла ніяких підводних каменів. Але спільна трапеза одразу ж розставила усе по своїх місцях. Хлопець показав себе грубим і невихованим. Не дивно, що Лашура захотіла провчити нахабного підлітка. Наставниця була людиною із великим серцем, і просто не могла відмовити маленькій дівчинці у такому проханні. Тому в її голові одразу ж виник хитрий план, як пробити шкаралупу незворушності хлопця, і змусити його показати свою суть.
  Не вийшло. Підліток із кам'яним серцем та залізними яйцями вперто ігнорував усі її натяки, й продовжував робити те, що йому було наказано, а коли Мізайя вирішила застосувати силу - швидко розірвав дистанцію, зникнувши у вентиляції банного комплексу. Довелося йти на пошуки втікача. І робити це голяка, аби продовжити з того місця, на якому вони зупинилися. А те, що можуть побачити - дрібниці!
  І знову невдача! Спритний парубок раз за разом виплутувався з усіх її пасток. Не зважаючи на зірвані плани, Мізайя швидко зорієнтувалася і підключила до своїх розваг і учениць. Багатьом така забава сподобалася, і незабаром конкурс 'Спіймай Кейнсі' завоював симпатії більшості. Але в самий розпал веселощів Директриса викликала її до себе, і потім кілька годин визвірялася. Їй пригадали абсолютно все, починаючи від зваблювання наставників і закінчуючи матеріальними збитками. Мізайя спробувала було відхреститися, мовляв, ніхто не постраждав, і ніяких збитків немає... Та що довше тривала ця розмова, то більше з'являлося і перших, і других. Під кінець наставниця уже фізично відчувала жагу крові від Директриси. А тут ще й, як на зло, приперлася делегація від Церкви! Мізайя уже подумала, що її зараз почнуть вбивати. Початок екзекуції зірвав головний інспектор Тору, зайшовши до кабінету й передавши Директрисі грамоту. Невисокий, підтягнутий чоловік середнього віку у церковній рясі виглядав звичайним клерком, от тільки колючий погляд ніяк не дозволяв оточуючим розслабитися.
   Переглянувши документ, Директриса була готова от-от підняти скандал із несподіваним гостем, але зачепилася поглядом за головну біль Академії і дуже недобре посміхнулася. Швиденько махнувши свій підпис, вона повернула грамоту її власнику, і попросила Мізайю показати Академію їхньому гостеві.
  - І часто учні так забавляються? - поцікавився інспектор, проводжаючи поглядом черговий рейс носилок до лазарету.
  - Ні, зазвичай їхні розваги дещо іншого роду.
  - Може правильніше сказати - Ваші розваги?
  Мізайя нахмурилася. Звідки він міг це знати? Директриса нічого при ньому не казала, а слухи до нього так швидко дійти не могли. Хіба що він УЖЕ знав про це, ще до свого приїзду. Значить передчуття її не обмануло - цей 'інспектор' не такий простий, яким здається на перший погляд.
  - Я хочу бути в курсі усіх Ваших 'розваг', якими б вони не були. - проігнорував її мовчання інспектор. - З цього моменту ви переходите під моє безпосереднє керівництво, доповідаєте про все, що бачите і чуєте. АБСОЛЮТНО про все. Ви зрозуміли?
  - Так. - буркнула Мізайя, згадавши особливо принизливі моменти останніх днів.
  - Дуже добре. Можете починати сповідь, я Вас уважно слухаю. - із награною чуйністю повернувся до неї інспектор.
  Вона розказала коротку версію того, що сталося за усю минулу декаду, і замовкла, чекаючи на реакцію Тору. Якщо він дійсно достатньо проінформований, то захоче почути від неї деталі, виказавши цим самим сферу своїх інтересів. А якщо ні - їй же краще.
  Але інспектор не виправдав її сподівання. Лише слухав і кивав час від часу. Так вони і дійшли до вчительського гуртожитку. Гостей, як і минулого разу, вирішили поселити на верхньому поверсі. От тільки якщо тоді Мізайя сюди поспішала з радістю, то тепер піднімалася, ніби на ешафот. Увесь поверх зайняли безликі люди у сутанах без будь-яких розпізнавальних знаків. Тут навіть вартових не було - їх м'яко але наполегливо витурили з поверху, зайнявши їхні місця у всіх ключових точках.
  - Як там поживає Рей? - спробувала розрядити обстановку наставниця.
  - Нормально. А чому цікавитеся?
  - Просто вона минулого разу була якась дивна, сама не своя...
  - Хочете про це поговорити?
  - Ем... - зам'ялася жінка, завмерши на порозі гостьової кімнати. - Ні, мабуть ні. Це ж секретна інформація, чи не так?
  - Можливо. - інспектор зайшов всередину, озирнувся і, подивившись в очі наставниці, запропонував. - Проходьте, не соромтеся.
  - Дякую, я краще піду...
  - Спати! - Тору клацнув пальцями перед обличчям наставниці.
  Тієї ж миті ноги жінки підломилися і її спритно підхопили помічники інспектора, що стояли на вході. Посадовивши безвладне тіло в крісло, вони так само тихо й без жодного слова вийшли в коридор. Сам же інспектор підтягнув до себе стілець і всівся навпроти Мізайї, пильно вдивляючись в її обличчя.
  - Пані Мізайя, зараз ви повернетеся у той момент, коли вперше побачили того хлопця. Де це сталося?
  - На кораблі королеви Лашури. - відповіла жінка, не розплющуючи очей.
  - За яких обставин?
  Мізайя розказувала усе, часто зіскакуючи з теми, але інспектор був насторожі, щоразу повертаючи розмову у сферу своїх інтересів. Його цікавило все, що сталося тієї ночі, будь-яка деталь, будь-яка дрібничка. І що довше він слухав, то більше переконувався, що мова йде про дві абсолютно різні людини. Його цікавив знайдений біля Болота хлопець, а Мізайя постійно збивалася на якогось слугу. Спершу Тору намагався пропускати такі моменти, але потім підозрілий слуга зацікавив і його - надто вже дивно він поводився для свого віку. Мізайя, сама того не підозрюючи, зробила інспектору величезну послугу, озвучивши здогадки підсвідомі. Та й інтерес монаршої особи не міг виникнути на порожньому місці. Значить щось у цьому парубку є особливе, і до нього слід придивитися уважніше. Задавши кілька контрольних запитань, інспектор дістав зі свого саквояжу новий свиток, і написав заголовок: Масаке Кейнсі. Професійне чуття підказувало йому, що між невідомим порушником та цим слугою є якийсь зв'язок. Обидва швидко й спритно бігають, прекрасно маскуються, люблять відриватися від погоні у воді. Була навіть думка, що це одна і та ж людина, але що більше Тору збирав деталей, то більше переконувався - це абсолютно різні особистості.
  - Хм, пісня значить... - задумливо промовив Тору, дістаючи із саквояжу компактний фонограф. - Заспівайте її.
  - Я не знаю слів.
  - Байдуже. Повторіть звуки.
  Мізайя співала тричі, щоразу чіткіше вимовляючи невідомі слова і краще попадаючи в ноти. І це було неабияким досягненням, адже в особистій справі наставниці було сказано, що співати вона не вміє.
  - Прекрасно, пані Мізайя. Станьте до дверей. - жінка повільно піднялася й пройшла до вказаного місця. - Коли я клацну пальцями, ви забудете все, про що ми тут розмовляли, і прокинетеся.
  - Дякую, я краще піду. - одразу ж затараторила наставниця, ніби й не було півгодинного допиту. - Не буду вас відволікати.
  - Чекаю вас завтра на доповідь.
  Дочекавшись, доки вона вийде, інспектор дістав чистий аркуш і став щось писати на ньому. Сторонньому глядачеві, якби він якимось неймовірним чином зумів потрапити в кімнату, могло б здатися, що чоловік просто водить сухим пером по паперу, але це було не так. Це був один із секретів Святої землі, на якому трималася їхня агентура. Не всі повідомлення можна передавати через ілюзорні артефакти. Яким би складний не був пристрій - сигнал завжди можна перехопити і розшифрувати. Лише папір вміє як слід зберігати секрети. Оброблені спеціальним чином, такі листки могли містити в собі одночасно кілька різних повідомлень, і залежно від їх комбінації між собою, міг змінюватися сенс на писаного. Проявити ж такі листи можна було тільки в центральному храмі, і ніде більше.
  'Головний інспектор Тору. Попередній аналіз. Слідів об'єкту, окрім вищезгаданих, не знайдено. Відхилень від стандартних реакцій персоналу не виявлено. Помічено присутність стороннього, який може бути пов'язаний із об'єктом. Опис зі слів очевидця додається. Чекаю рекомендації та прошу дозволу перейти до позапланової перевірки персоналу та спостереження за учнями. Варіант пересилки листа: 2-13-45.'
  Написавши поверх пустого листка кілька незначних повідомлень, чоловік запечатав свиток і почепив його на лапку одного із голубів, що сиділи у клітці по той бік вікна. Випустивши маленького кур'єра, інспектор нарешті зміг як слід оглянути виділені йому апартаменти.
  На відміну від кімнати Рей, це була повноцінна оселя зі своїм кабінетом. Обстановка не те щоб шикарна, але навіть монаршу особу сюди привести буде не соромно. Прикинувши приблизну вартість оздоблення однієї кімнати, інспектор незадоволено нахмурився. У бюджеті Академії цього року не було виділено коштів на ремонт гуртожитку. Треба буде направити когось із помічників, нехай знайде джерела фінансування - може іще десь такі 'ремонти' вилізуть. Хоча що тут думати, і так зрозуміло, що хтось із учнів постарався. Звісно, якщо це буде компенсація - то на такий випадок можна заплющити очі, але якщо виявиться, що після такої 'благодійності' хтось із майбутніх лицарів отримав привілеї або замовчування свого проступку - ось тут уже виникнуть питання до Директриси.
  Всівшись у крісло, Тору ще раз обдумав почуте. Королева Лашура відома тим, що дуже прискіпливо набирає собі команду: Кайя Фуран встигла заробити собі репутацію ще до закінчення навчання, Вах Ханлі вона наблизила до себе задовго до того, як про її винаходи стало відомо, і тепер пожинає плоди чужої популярності... Усі вони є лицарями. Якщо продовжити лінію, то і цей хлопець повинен бути обдарованим. Вже одного цього достатньо, аби королева ним зацікавилася. Але щось підказувало інспектору, що це ще не все, що якусь деталь він упускає. Може фіктивний статус слуги? Ні, тут щось інше. Та й зі слів наставниці Мізайї він поводиться надто дивно: постійно все роздивляється, тиняється без діла, нічого не каже, ніби... Ніби чогось чекає. Або щось шукає. Треба буде завтра із ним поговорити. А зараз він займеться тим, за чим він і приїхав сюди - інспекцією.
  
  ***
  
  Як любив верещати один персонаж: Ябба-Дабба-Ду!!! У мене вже 98% розгорнутих систем! А треба було всього лише скинути дефектні елементи - ту саму куртку, і відростити їх заново. Всім відомо, що будувати з нуля простіше, ніж ремонтувати, і що складніший проект, то більшою буде така різниця. В історії навіть був випадок, коли прекрасний атомний підводний човен не пішов у серію лише тому, що хтось забув у реакторному відсіку гайковий ключ, а щоб дістати його - треба було розібрати мало не половину човна. Зі мною все значно складніше. Це як запуск супутника: якщо є якийсь дефект першої ступені ракети, то простіше буде поміняти ракетоносій, ніж усувати недолік прямо на стартовому майданчику. Особливо коли ракету вже заправили...
  - Ось так? - вирвав мене із блаженства голос Кайї, яка саме намагалася підловити мене тренувальним мечем.
  - Ні. Жорсткіше. Більше сили.
  - А не боїшся, що я зроблю тобі...
  - Що?
  Кайя почала щось лепетати, а я стояв і лупав на неї очима, не розуміючи ні слова. Тепер я розумію Лашуру, яка постійно зависала під час мого допиту. Як я вже казав, місцева мова є збірною від японської, з невеликими додатками від китайської та англійської. Мій перекладач прекрасно себе показав під час бесід на загальні теми, але на цьому його переваги закінчувалися. У мене тупо не було спеціалізованих словників. Щоб нормально спілкуватися, мені потрібен повний курс місцевої мови, починаючи із самих азів. І мені начхати, як я буду виглядати серед малечі! Із власною письменністю ситуація ще гірша: я не вмію читати. Взагалі! Тутешнє письмо, як виявилося, узагалі не має такого поняття, як алфавіт! Все записують ієрогліфами! Навіть перекладач не міг нічого вдіяти. Добре, що хоч із числами розібрався швидко, та на цьому мої успіхи й закінчилися. Схоже доведеться всерйоз зайнятися наукою, поки ще є можливість.
  - Ай!
  - Не відволікайся. Забуть про паузи. Забудь про розмови. Зупинка в бою - смерть.
  - Ось так?
  Кайя знову кинулася на мене. Вже звична зв'язка по три-чотири удари, іноді доповнена якимось капосним прийомом, і вона знову розриває дистанцію. Я ж, відбивши атаку, перекидаю ніж у ліву руку, спокійно дістаю пістолет і стріляю їй в голову. Помічаю, як від звуку пострілу здригнулися працюючі в саду двійнята, що крадькома спостерігали за нашим тренуванням.
  - Фе! Що це за гидота?! - вигукнула Кайя, не випустивши однак меч із рук.
  - Це твої мізки. Ти відійшла. Я дістав зброю. Прострелив тобі голову. Тепер розумієш?
  - Пістолі застосовують перед боєм, щоб відігнати другого лицаря! - видала дівчина завчену фразу, розплющивши нарешті очі.
  - Дурниці. Я не лицар. Я не солдат. Зараз я вбивця. Я тебе вбив. Піду вбивати Лашуру.
  Роблю вигляд, що розвертаюся до маєтку, і тієї ж миті мені на голову опускається бамбукове лезо меча. Блокую його своїм ножем за сантиметр від голови.
  - Не смій!
  - Нарешті. Ти зрозуміла.
  - Що я мала зрозуміти?
  - Напала зі спини. Це правильно.
  - Це суперечить кодексу лицарів!
  - А чому напала?
  - Бо зараз я не лицар! Зараз я дуже зла учениця, яка накрутить комусь... Ай-яй-яй!
  Кайя відстрибнула назад, підтягуючи відтоптану ногу. А не треба було взувати на тренування оцю пародію на сандалії! Нехай я не виглядаю на сотню кілограм, але це не означає, що у іншого суперника не буде шипів на підошві. Якщо вона не засвоїть цей урок - моя віра в неї підірветься. Хоча вчиться дівчинка швидко. Не так як я, але дуже пристойно для людини. Основні удари у неї відпрацьовані до автоматизму, достатньо ефективні, і вже майже без отого нальоту ефектності, яким грішать учорашні курсанти. Треба тільки вибити з неї усю наївність, відучити від простоти, і буде нормальний боєць десанту. А стріляти скоро навчиться - це я гарантую.
  - Це правильно. - знову повертаюсь обличчям до неї, продовжуючи розмову. - Не будь лицарем завжди. Лицар, це спортсмен. Його стихія - чесний бій. І знову помилка.
  - В чому? - вже зовсім без ентузіазму запитала Кайя.
  - Я стояв відкритий. Спиною до тебе. Ти знову зупинилася.
  - Ти не міг відбити удар, і якби....
  - Знову кодекс лицарів?
  - Угу. - буркнула дівчина, одразу зрозумівши промах.
  - Я зрозумів. Вбили намертво. На рівні рефлексів.
  - Угу.
  - Погано. Буду відучувати. - опускаю ножа і даю знак Кайї, що вона може хвилину віддихатися. - Сьогодні продовжимо заняття. Без змін. Але завтра - залучимо Лашуру.
  - Навіщо?
  - Потрібен стимул. Сильніший за догми і правила. Безпека королеви - підійде.
  - Що ти збираєшся робити? - з насторогою перепитала Кайя, міцніше стискаючи меч.
  - Дам тобі завдання. Не пропустити ворога. Мене. За кожен промах - страждатиме Лашура. Спочатку не серйозно. З часом - сильніше.
  - Не дозволю! - Кайя одразу ж зірвалася на ноги й полетіла на мене, розмахуючи мечем як вентилятором.
  Так, я все ж зайнявся тренуванням Кайї. По-перше, сьогодні перший із двох вихідних декади. Цілий день, коли можна зайнятися власними справами. По-друге, активне використання костюму прискорює його дозрівання, тим більше, що мені залишилося зовсім трохи. По-третє, я й сам хотів уже трохи розім'ятися, попрацювати по спеціальності. По-четверте, мене все ж зловили на слові, і з самого ранку нагадали мені про це. А я не став відмовлятися, щоб не забувати свій промах. Хай там що, а за свої помилки я відповідаю сам, і тільки перед собою. Тому краще визнати власний прорахунок, а ніж потім проколотися на чомусь дійсно серйозному. Для мене це буде такий же урок, як і для Кайї.
  - Ну от - зовсім інша справа! - зрадів я цілому граду ударів, що обрушила на мене дівчина. - Цього я й добивався!
  - То ти навмисне мене дражнив?! - ще більше розійшлася Кайя, одразу ж дозволивши підловити її підсічкою ноги під час чергового замаху.
  - Я не дражнив. Я говорив серйозно. Як бачиш - підхід виявився дієвим. І знову помилка. Забула про оборону. Віддалася злості. Так неправильно.
  Урок продовжився. Як би смішно це не звучало, але зараз я взяв на себе роль наставника. Не вчителя. Ми майже не розучували ніяких нових прийомів, окрім удару в пах (Кайя постійно червоніла, коли виконувала його). Все, що мені було потрібно, це систематизувати отой набір навиків, який Кайя уже мала. У неї вже давно міг бути власний стиль, але вона застосовувала однакові прийоми до двох різних видів зброї, зводячи усі свої старання нанівець. Адже прийоми роботи із дворучним мечем, яким був озброєний її лицар, та катаною, яка їй дійсно підходила, були абсолютно різними. Дивно, що вона сама цього не ще зрозуміла. А може справа тут не в інтелекті, а у чомусь іншому? Так, щось я відхилився від початкової теми. На чому я зупинився? Ага.
  Я майже відновився!!! Але головне навіть не це, а повернення пам'яті! Не моєї, із власними спогадами у мене все прекрасно, а пам'яті костюму! Усе, що я поназбирав за час своїх пригод. Тут тобі і трупери, і енергетика, і промисловість, і конструкційні технології... А вишенькою на цьому королівському торті була ціла купа редакторів, за допомогою яких можна не тільки переглядати, а й редагувати образи, і навіть створювати свої власні! Слідом йшли усі версії прошивки наноботів, набори вірусів, програми для операційної системи і, моє щастячко: Rammstein, Арія, Nightwish, і головне - AC/DC! Життя набуває сенсу! Зараз же йшло відновлення якогось особливо великого архіву, навіть не пам'ятаю що в ньому. Не обійшлося і без ложки дьогтю: бібліотеки художньої літератури відновити не вдалося. Тобто я не зможу дізнатися, в який світ потрапив. Добре, що фільмотека збереглася - може хоч там знайду якусь підказку.
  Хай там як, а я дуже сумував за своїми іграшками. Навіть уявити складно, як мені усього цього тут не вистачало. І щойно завершилося встановлення редактора, я взявся полегшувати собі життя. Нанокостюм це прекрасна зброя, але лише тоді, коли у нього є засоби підтримки. Якщо забрати навігацію, літаків-розвідників та тактичну мережу - він перетвориться на просто круту броню із примочками, а ефективність бійця впаде вдвічі. В нинішніх умовах навіть це буде прекрасно, але навіщо працювати у півсили, якщо можна розвернутися на повну?
  Перше, що мені необхідно, це розвідка. Спочатку я хотів підрядити на цю роль звичайних труперів. Вони достатньо великі й сильні, аби натовкти пики роті солдат. Але ж як я маю їх вирощувати? Створити ще одну нано-фабрику, значить привернути до себе увагу, а ростити в собі... Дуже смішно. Це ж не пістолет - просто так не вийде. В обох сенсах. До того ж з такими складними формами їх ніякий камуфляж не приховає. І це я ще не згадую про велику кількість кінцівок, які у них постійно рухаються. Можливо саме тому цефи майже не використовували маскування для своїх солдат, оскільки навіть для простої людської форми тіла оптичне прикриття йшло на самісінькій межі можливостей нанотехніки. Це я махлював, вкорочуючи вік носіїв, а от інші дві сторони планетарного конфлікту такого собі дозволити не могли. І ось тепер я зіткнувся з тими ж проблемами, що й вони, а без камуфляжу уся моя затія нічого не варта. Що ж робити?
  Будемо думати логічно. У ролі шпигунів можуть виступати дрони цефів, розставлені у потрібних місцях. Я ще не забув свій прорахунок із нанореактором, коли мої творіння враз вирахували. Тому габарити розвідників не повинні перевищувати розмір тутешньої живності. Хто там у нас найбільший? Хіба що коору. Ні, так сильно врізати трупера не вийде. Треба щось зовсім інше. Можна було б обійтися і класичними жучками, але їх ще треба розставити, а шустати по всій Академії мені ніхто не дасть. Та й камери були б набагато зручнішими за жучки... Хм, жучки...
  Точно - треба робити не труперів, а робочих дронів - Збиральників! Цим маленьким жучкам навіть маскуватися не потрібно, я й сам нерідко плутав їх зі справжніми. А все через те, що вони ніколи не брали участь у бойових діях, тихенько розбираючи трупи в будь-який час і за будь-якої погоди. Звісно утилізація тіл не єдина їхня функція, але я просто не цікавився іншими різновидами, дослідивши лише один тип збиральника, та й того - виключно з інтересу. З ними навіть сильно гратися не доведеться: замінити деякі елементи конструкції на сенсори, і маленький шпигун готовий!
  Що для цього мені потрібно? В першу чергу я маю викинути з дрона усе зайве, отримавши базу для створення подальших його модифікацій. Ззовні дрони дуже схожі на великого хруща, доки не наб'ють еластичне черевце біомасою. Тоді вони роздуваються аж до десяти сантиметрів у довжину, п'яти у товщину, і ще й можуть при цьому активно рухатися. Значить мішок для органіки прибираємо, замінивши його на одну із власних сенсорних сот, якими вкрита моя броня, а решту вільного простору в череві займе більш потужний модуль зв'язку. Саме черево зробимо жорстким. Довжину лапок трохи збільшимо для підвищення мобільності, щелепи залишимо і теж трохи збільшимо на випадок непередбачених ситуацій. Автономність у таких дронів у межах семи-восьми годин, однак мене такий варіант не влаштовує, тому я запихаю в нього найменший із доступних мені на даний момент термогенераторів. На завершення вкриваю спинний панцир примітивним мімікрилом, який був у перших нанокостюмах. Це не активний камуфляж, але для таких маленьких створінь він і не потрібен. Їм достатньо змінити колір, і їх уже ніхто не побачить. Навіть я, якщо не знатиму, що шукати. Ніби нічого не забув. Все, тепер збираємо образ докупи і даємо команду системі на вирощування заданого об'єкту.
  'Завдання прийнято. Орієнтовний час завершення: 82 години 18 хвилин.' - відрапортував ІНК.
  Добре, коли можна спихнути роботу на когось іншого. Особисто мені Інтелект Нано-Костюму був не потрібен, адже я і так прекрасно контролював усі свої системи. А завдяки фантазії та досвіду, яких у комп'ютера просто немає, я міг діяти у кілька разів ефективніше. А от гратися із периферією у мене не було ні бажання, ні нервів. Ну не можу я одночасно керувати двома і більше юнітами. Про те, щоб прослуховувати сотні жучків, аналізувати інформацію та збирати статистику, я взагалі навіть не думаю. Добре, що ІНК спеціально для цього призначений, хоча іноді його коментарі неймовірно дратують. Одна тільки фраза 'Взяти шприц' (*) робить його переможцем у категорії 'Капітан Очевидність'.
  Що ж до подальших моїх планів, то тут все просто: організувати собі базу, лабораторію для дослідження отриманих технологій, та полігон для їхнього випробування. Для усіх трьох пунктів прекрасно підійде Академія. Матеріалів тут багато, піддослідних вистачає, і місця... Ні, місце треба підшукати краще, бо є ризик залишитися без бази. Хм, може переїхати на Су-Ван? Мобільність завжди була моїм козирем, тому не буду відмовлятися від неї. Залишається лише проникнути на острів і залишити там зародок майбутньої бази. Там же і лабораторію організую. Хм...
  'Стоп! Зупинити вирощування дрона.' - командую я у віртуальний простір.
  'Прийнято. Проект заморожено.'
  Ну от, знову ці гормони! Замість того, щоб подумати головою - почав займатися дурницями. Дивно, я ж ніби усі питання з організмом вирішив, що з ним не так?
  Я неправильно підійшов до реалізації своїх завдань. Спочатку треба було виростити зародок бази, а коли фабрикатор визріє - він сам розпочне виробництво нових дронів. Тільки закладати його потрібно одразу на місце його базування. І я навіть знаю, куди саме!
  О, це буде мій шедевр! Дивно, що я не дійшов до такого раніше. Автономна, відокремлена від нанокостюму система, спеціалізована виключно на виробництві. Все починається із невеликої капсули, яка містить початковий набір чистих хімічних елементів. Там же знаходитиметься стартовий запас уже активних нанітів, які й розпочнуть будівництво комплексу. Не забув я і свого проколу із нано-реактором, тому контролювати усе це буде не його власною програмою, а напряму ІНКом, для зв'язку з яким я втулив туди аж два модулі зв'язку. Вінчала капсулу спарка компактних термогенераторів цефів, які забезпечуватимуть усе це щастя енергією. Ну і левову частку всього внутрішнього об'єму займатимуть запаси мого нанокаталізатора. Це пришвидшить розгортання систем в кілька разів, а менш ніж за добу база вийде на самозабезпечення, і сама зможе розширювати свої можливості, без мого особистого втручання. А оформимо все це у вигляді... Хе-хе, сподіваюся Лашура не буде проти, якщо в саду на її літаючому острові з'явиться нова скульптура.
  Ось така у мене виходить 'Машина фон Неймана'. В конструкції немає нічого складного. Більше того, вона нагадує капсули із рідким порошком, які кидають у пральні машини, хіба що резервуарів для речовин тут значно більше. І рівень небезпеки такий, що більшостті науковців Землі навіть не снилися. Ботам байдуже, що пускати на переробку, аби програма дій була. Треба дуже пильно стежити за їхнім раціоном, аби вони не зжерли увесь острів. Я знаю - вони можуть.
  'Проект розпочато. Орієнтовний час завершення: 18 годин'
  О, так значно краще! Стоп!
  - Достатньо. - зупинив я бій. - У нас гості.
  - І хто це тут ганяє моїх учнів, без мого відома? - поцікавилася Мізайя, заходячи на тренувальний майданчик.
  - Вітаю наставниця Мізайя. - переходжу на офіційний тон.
  - Ну я ж просила! - вдавано образилася жінка, продовжуючи наближатися.
  - Наставниця Мізайя, - підтримала мою поведінку Кайя, - Ви прийшли по справі, чи просто так заглянули?
  - Просто так, по справі.
  Не бажаючи брати участь у розмові, я передав тренувальний ніж Кайї, і пішов геть із майданчика.
  - Куди це ти зібрався? - Мізайя помітила мою втечу й намилилася за мною. - Стояти!
  - Я маю інструкції. Не наближатися до Вас. - пані Літія вчора у своїх претензіях неодноразово висловлювала таке побажання, тому тут до мене не підкопатися.
  - Які ще інструкції? Від кого? Я тобі ніяких інструкцій не давала! - відстань все збільшувалася.
  - Голова учнівської ради. Дала чітку вказівку. В полі зору наставниці - не з'являтися. Виконую. - і чкурнув геть, зникнувши по інший бік зеленого паркану,
  Переконавшись, що цього разу за мною ніхто не женеться, я видряпався на дах і влігся грітися на черепицю. З моменту активації ІНКа мене кілька разів тривожила якась думка, але я щоразу її успішно забував, чи відволікався на щось інше. Ще раз пройшовшись по лінії своїх роздумів, я виловив утікачку.
  Світ, у який я потрапив, був надто оригінальним, щоб загубитися серед сотень тисяч інших. Нехай сам я не пам'ятаю нічого подібного, але відповідності головних елементів серед моєї фільмотеки комп'ютер знайде сам. Що вбити в пошук? Хм... Роботи, літаючі кораблі... Що ще? Гарем! І навчальний заклад, як місце дії. Розпочати пошук!
  Ого, де це я стільки мультиків встиг скачати? Сподіваюся результати будуть скоро. А ось і вони! Gundam - усі серіали, як і очікувалося. Абсолютно не схоже. Full Metal Panic - не пам'ятаю. Подивимося... Характер головного героя точнісінько як у мене, але більше співпадінь немає. Ще варіанти? Gurren-Lagann?!!! Ой-ну! Дивився я його - суцільний стеб і треш. Таке тільки японці дивитися можуть. І я дуже щасливий, що це не мій випадок. Досить, не буду далі дивитися. Закінчиться пошук, тоді й розбиратимуся із результатами.
  Почекавши, поки Мізайя покине територію, я спустився вниз. Кайя уже встигла відпочити і позбутися слідів фарби на обличчі, тому можна було продовжити тренування.
  - Що вона хотіла? - поцікавився я.
  - Не знаю. - Кайя подивилася на щойно зачинену хвіртку. - Але мені це не подобається. Вона ніколи не веде себе так спокійно.
  - Задумала каверзу?
  - Не знаю. - дівчина із дуже серйозним виразом на обличчі повернулася до мене. - Раджу тобі не покидати межі маєтку. Без дозволу Лашури ніхто зі сторонніх не має права заходити сюди.
  - Розумію. Маєток - суверенна територія королівства. Підтримую. Продовжимо?
  - Так. На чому ми зупинилися? Ой!
  В останній момент помітивши, що тренувальний ніж знову летить їй в голову, Кайя відхилилася і спробувала дістати мене мечем. Безуспішно. Подумавши, що я залишився без зброї, вона вже сміливіше почала наступати на мене, одразу ж поплатившись умовно відтятою кистю руки, яка зустрілася зі ще одним, спеціально прихопленим під час перерви 'ножем'. Так ми й стрибали до самого вечора. Я навмисне ганяв Кайю так, щоб вона на завтра не могла навіть ходити - краще сприйме матеріал по вогневій підготовці. Попри все моє незадоволення, день не пройшов даремно: я підтягнув синхронізацію ще на дві десятих відсотка, а Кайя отримала безцінний досвід боїв без правил. Потім ще трохи покрутився по хазяйству, а щойно завершилося вирощування заготовки - відправився у порт.
  
  (*) Розмова із Харгрівом біля його капсули, коли той дає ГГ шприц із Тунгуським штамом наноботів
  
  ***
  
  З моменту закінчення тренування минула майже година. Кайя увесь цей час змивала з себе трудовий піт, а хлопець пішов далі крутитися по господарству, ніби й не було кількох годин напруженого тренування. Кейнсі справно виконував важку хатню роботу, сильно полегшивши роботу жінкам. Леді Майя не могла нарадуватися такому помічникові, навіть попри його замкнутий характер. Взагалі з появою цього парубка життя в маєтку змінилося. Те, на що раніше у прислуги йшов цілий день, хлопець виконував швидко і не напружуючись. І головне - ніхто не міг угледіти, як саме він це робить! Не знаючи втоми, він повністю перебрав на себе усю важку роботу, через що у жінок тепер з'явилася вільна хвилинка. Сидячи в альтанці на задньому дворі маєтку, леді Майя чекала на повернення маленької хазяйки, коротаючи час за малюванням. Двійнята поруч щось вишивали, спілкуючись між собою зрозумілими лише їм двом знаками.
  - Гарно малюєте, леді Майя. - завалилася в альтанку Кайя, замотуючи рушником волосся після душу.
  - Нічого особливого. Просто вирішила згадати молодість. - жінка склала олівці в коробку й закрила альбом. - Я колись мріяла про кар'єру художниці, але не склалося.
  - Облиште, у вас чудово виходить. - дівчина впала у крісло поруч, не в змозі поворушити навіть рукою. - Ви не думали зробити виставку робіт?
  - Та на що там дивитися? У мене ж окрім ескізів більше нічого й немає.
  - Та не може такого бути!
  Кайя підтягнула до себе альбом. Леді Майя не заперечувала, тому дівчина взялася гортати сторінки. Там було все: пейзажі, Су-Ван, королівський палац, і навіть сама королева Лашура під час занять. Остання вже встигла повернутися з уроків і сама тихенько приєдналася до перегляду альбому. Передостаннім малюнком була Академія зимою. Пейзаж дійсно був накиданий ідеально, і навіть відсутність фарб не заважала відчути його об'єм та насиченість. Кайя і сама б не відмовилася повісити таку картину у своїй кімнаті. Перегортаючи останню сторінку, вона очікувала побачити іще один пейзаж, але її очікування не справдилися.
  На малюнку було зображено уламки якоїсь будівлі, освітлені знадвору потужними прожекторами Небесного лицаря, а в променях цього світла завмер людський силует, кожна стиснута в кулак рука якого закінчувалася трьома кігтями.
  - А що це за картина? - Кайя розвернула альбом, щоб усі змогли подивитися на малюнок.
  - Це мені привиділося під час нападу. Не звертайте уваги.
  - Цікаво. - Кайя провела пальцями по ескізу, неначе бажаючи відчути незвичну зброю на дотик. - А давно Ви це намалювали?
  - Та ні, буквально щойно закінчила. Просто хотіла позбутися набридливого образу, тому й перенесла його на папір. Я часто так позбуваюся зайвих думок.
  - Схоже на... - Кайя надовго задумалася. - Хвилинку, а це не може бути той лицар, що розвалив лазарет на острові? Ми ж так і не зрозуміли, чому пілот покинула машину, адже він все ще був боєздатний?
  - Може злякалася?
  - Не думаю. Я б ніколи не вилізла із лицаря, поки він на ходу. Та й пошкодження у нього такі, ніби його... Шматували?
  - Гадаєш це був Кейнсі? - Лашура відірвалася від книжки і подивилася на подругу. - Але ж його знайшли під завалами? Якби він був причиною втечі пілота, то спочатку прибили б його, а вже потім тікали.
  - Не впевнена. Просто в мене вже не вперше виникає відчуття, що ми пригріли на грудях гадюку.
  - А що сталося? - поцікавилася Лашура, розглядаючи змучене обличчя Кайї.
  - Він збирається завтра запросити Вас на тренування.
  - Поспостерігати?
  - Гірше - взяти участь! - зірвалася на рик Кайя, одразу ж закашлявшись. - Він сказав, що мені потрібен стимул! І що за кожен мій промах страждатимете Ви!
  - Ти ж не погодилася?
  - А він мене й не питав. Мені здається, що він це робитиме, навіть якщо Ви не прийдете! - розійшлася дівчина, виливаючи все, що за день накипіло в душі. - Його треба здати вартовим Академії! Нехай замкнуть його в ізоляторі!
  - І що ти їм скажеш? - глузливо поцікавилася королева. - Що він надто сильно ганяє тебе на тренуваннях?
  - Гррр! Але це нечувано!
  - Нехай. - зітхнула королева, картаючи себе за такий промах. - Я чекала чогось подібного. Я згодна потерпіти, якщо він підтягне тебе до свого рівня. Тільки не довго. Ти ж не розчаруєш мене?
  - Ні, Ваша Величність. Пробачте мені мою зухвалість. Але я йому не довіряю. Він постійно кудись зникає, займається чимось незрозумілим... Він щось приховує. Може влаштувати йому допит?
  - Тобі воно треба? - Лашура закрила альбом й відкинулася в кріслі, намагаючись своїм виглядом заспокоїти охоронницю. - З ним уже Мізайя спробувала 'поговорити'. Нагадати тобі, чим все скінчилося? Я вже мала з ним приватну розмову, якщо тобі від цього стане легше.
  - І що? - Кайя аж подалася вперед, забувши про втому.
  - І все. Повір, тобі його чоловічі секрети зовсім не потрібні. - Лашура смикнула плечима, пригадуючи особливо жорсткі моменти їхньої 'розмови'. - Як він правильно сказав: менше знаєш - краще спиш.
  
  ***
  
  Закріплений на причалі, Су-Ван зараз більше нагадував побиту скелю, а не благородний літаючий острів. Видно, що екіпаж корабля намагався щось робити, але для ремонту потрібні були не тільки інженери, але й архітектори, і будівельники, і садівники... Максимум, на що їх вистачило - розчистити доріжки й прибрати невеликі уламки. Кайя вже не раз пропонувала, щоб ремонтом зайнялася Академія. Звісно ж за відповідну платню. І щоразу королева відмовляла, вказуючи на завищену вартість таких робіт, і сподівалася на скоре прибуття власних спеціалістів. І справа тут не в її горезвісній скупості. Навіть звідси, із оглядового майданчика, добре помітні ланцюжки ям та канав, що залишилися після проходу лицарів. Дивно, мені вони не здалися настільки важкими, щоб залишати після себе такі великі сліди. Скоріше сам матеріал острову надто крихкий. Смішно, я до останнього моменту думав, що він зроблений із каменю. А ще дивувався: як така бандура може літати?!
  Звіряюся із хронометром. Зараз біля мене має пройти патруль, після чого в мене буде одинадцять хвилин на те, щоб подолати коридори і вийти до порту. Не зважаючи на майже повністю відновлену функціональність, я не ризикував користуватися активним камуфляжем. Діагностика й калібрування систем все ще продовжується, тому є великий ризик, що маскування злетить у найбільш непідходящий момент. Не бажаючи собі такого щастя, я змінив свій вигляд на одного зі щойно побачених вартових, і пішов слідом за ними на достатній відстані. Від перевірки це не врятує, але упізнати мене точно не зможуть.
  Пройшовши вхідний шлюз, я відчув, як наніти знову набираються сил. Ну от звідки тут береться ця енергія? Вона ж буквально розлита у просторі! Це мої генератори здатні тягнути енергію буквально звідусіль, а у місцевих я нічого подібного не бачив. І при цьому вони умудрилися створити доволі розвинену цивілізацію. Без нафти, без залізобетону, і навіть умудряються обходитися майже без сталі. Все завдяки ефіру, що заповнив собою увесь підземний простір Академії. Саме він приводить в дію різноманітні механізми і пристрої. Якби в моєму світі була така субстанція... Хм, тоді він був би таким же, як і цей. Ні, все ж добре, що я з'явився у технологічній реальності. Звісно проблема взаємодії генератора й ефіру вимагає ретельного дослідження, але це буде потім, коли у мене з'явиться лабораторія та нормальний аналітичний центр. Зараз ми обережно йдемо в напрямку прич...
  Мої думки перервав шум в одній з майстерень. Дивно, патрулів тут бути не повинно - це я розізнав в першу чергу, інший персонал зараз спить, а бродити серед ночі темними коридорами нормальна людина не буде. Себе до уваги не беру - я не людина. Що робити? Начхати! Роблю вигляд, ніби нічого не помічаю, і тихенько іду собі далі - може пронесе?
  Не пронесло. І причиною стала саме моя безшумність. Невідома особа, що переховувалася в одній із майстерень, теж орієнтувалася на слух. Тому, щойно кроки охоронців стихли, порушник відчинив двері й вистрибнув в коридор. Прямо у мене за спиною. Фігура жіноча, навіть трохи дівоча. Рухи впевнені, енергійні, майже безшумні, відточені до автоматизму - значить вона тут явно не вперше. Саме тому в першу секунду вона й не зрозуміла, що опинилася в коридорі не одна. З глухим стуком дерев'яний кийок зустрічається з моєю потилицею, і я розумію, що вдавати оглушеного вже пізно - дерев'яшка жалібно хруснула об череп, мало не переламавшись навпіл, а невідома агресорша чкурнула повз мене далі по коридору, навіть не подивившись на результат. Я навіть на секунду завмер від такого нахабства, але швидко отямився і побіг за порушницею, скидаючи маскування.
  Наш коротенький забіг закінчився якраз на середньому рівні порту. Тут знаходилися кораблі аристократів. Мені треба було трохи вище, метрів на сорок, але ж я не міг оминути таку подію! В Академії відбувається щось цікаве, а я маю це проігнорувати? Та ніколи! Ця особа явно йшла від ангарів, а це територія суворого контролю. Шпигун? Тоді я просто не маю права втрачати таке цінне джерело інформації! Ну зникне агент, і що? Ніхто ж нічого не дізнається, на мене подумають в останню чергу, бо будуть шукати серед своїх недругів, а я ще й сліди усі замету - щоб більше нервували.
  Тим часом порушниця помітила погоню, і вирішила відірватися. Забігши на один із причалів, вона зробила вигляд, що заходить на якийсь корабель. А коли добігла до протилежного борту - перемахнула на інший причал, до іншого корабля. А це добрих двадцять метрів! Доведеться підіграти їй, ризикуючи власним інкогніто. Активую камуфляж, і з розбігу стрибаю слідом за нею. Вже підлітаючи помічаю тонку волосінь, на якій утікачка перелетіла цю відстань. Треба буде і собі щось таке організувати.
  На третьому причалі незнайомка озирнулася і, не побачивши переслідування, повернулася на нормальну дорогу. Ось він - прекрасний момент для взяття полоненого! Розганяючи системи НК, я підходив все ближче до переслідуваної, коли мені напереріз вискочила її силова підтримка. Сам би я зреагувати не встиг, але автоматика помітила небезпечний об'єкт і активувала режим форсажу, давши мені час на ухиляння.
  Як вона мене помітила? Ага, у мене все ж злетів камуфляж. Тоді зрозуміло. Що ж, доведеться замість одного полоненого обмежитися іншим. Навряд чи він багато мені розкаже, та я не перебірливий. Мені зараз кожна крупинка інформації буде на вагу золота.
  Це була жінка. Струнка, трохи вище середнього зросту, із прекрасною розтяжкою. І вона була надзвичайно швидка. Звичайна людина на моєму місці уже була б тричі мертва. А ця махає руками й ногами, наче вентилятор. Дуже знайомий вентилятор... Кайя? Ні, вона нижча. Хто ще може мати такі навики? Та уся Академія! Ну, не зовсім уся, але кандидатів надто багато. Що ще можна дізнатися? Перший же поставлений блок показав, що сили у неї набагато більше, ніж у нормальної людини. І зразки тканин... Вона точно носить НК! Але чому неозброєна? Зрозумівши, що побити мене не вдасться, вона вирішила втекти, кинувши під ноги димову шашку. Ага, так я тебе і відпустив! Не вимикаючи форсаж, я зриваюся в погоню і розумію, що наздогнати її навіть з моїми можливостями буде непросто. Так, я перевершую її в силі та швидкості, але у мене тупо короткі ноги! І завелика маса. Ні, так діло не піде. Добре, що скоро я зможу поставити собі правильну прошивку, і довести нарешті це тіло до кондиції. А зараз час врубати камуфляж і ловити язика!
  Стрибаючи по ящиках та палубах пришвартованих кораблів, ми створювали гуркіт, який привернув увагу людей. Вона теж це розуміла, і спробувала відірватися по вертикалі. Добре розігнавшись, вона вибрала дві високі паралельні стіни і стрибаючи між ними, як Джекі-Чан, видряпалася нагору. Мені такі викрутаси були не потрібні й, попередньо присівши, я з силою відштовхнувся від землі. Сенсори вловили, як під моїми ступнями потріскалася бруківка, але я вже був в повітрі на півдорозі до потрібної висоти. На жаль довжина ніг і тут мені все зіпсувала, трохи не додавши імпульсу. Виставивши руки перед собою, я увігнав пальці між цеглинами й одним різким рухом подолав залишок відстані. Перестрибнувши через парапет, я опинився біля одного зі світлових колодязів, які були рясно розкидані по території Академії. Утікачка спробувала-було повторити свій маневр, вистрибнувши на дах найближчої будівлі, але тут перевага була вже в мене. Я цілий день тікав від учениць, і дахи освоїв одними з перших. Тут черепиця майже не тримається, і ставати на неї було... Оп! Правильно - помилкою. А доки утікачка змагалася з черепицею у швидкості спуску, я вже чекав на неї унизу. Із ду-у-уже широкими й щирими обіймами!
  На жаль вона швидко це зрозуміла і в останній момент встигла відштовхнутися від даху, перестрибуючи на терасу сусідньої будівлі. Я про такий маневр не подумав, бо сам би не дострибнув, тому довелося брати курс на перехоплення й сподіватися, що мені вдасться підловити її ще в повітрі. Вона приземлилася раніше, й встигла знову розігнатися, але ж у мене була перевага у швидкості! На цій терасі викладачі часто обідають, тому тут було багато столиків зі стільцями. Аби не гаяти часу, хапаю один зі стільців і метаю його прямо по курсу. Не дивлячись, чи влучив, хапаю інший і також метаю вперед. Судячи із гуркоту, я влучив обидва рази. Утікачка покотилася по землі, вперлася в стіну й за секунду знову була на ногах, готова до двобою. Схоже я підловив її в момент підготовки до стрибка, інакше б не вдалося загнати її у кут.
  І тут я помітив одну дуже неприємну річ: мій оптичний камуфляж знову злетів! Добре, що під час бійки костюм перейшов у Д-мод. Тому перед суперницею я постав у своєму оригінальному вигляді. Місячного сяйва, виявилося достатньо, щоб ми нормально розгледіли одне одного. Вона виглядала як одягнута у чорне матове трико жінка, обличчя прикрите білою фарфоровою маскою, а очі ховалися за дзеркальними лінзами. І я готовий був поклястися, що саме там знаходяться усі її органи чуття! Я сенсорами відчував, як вона обмацує мене поглядом перед черговою сутичкою. Тупий дизайн, але її сенсорика мене вже зацікавила, адже вона якось відслідковувала мене під час погоні, не зважаючи на камуфляж.
  Все це тривало менше секунди, і ось уже ми знову стикаємося у двобої. Тепер я маю істотну перевагу в силі, а розігнані системи НК повністю нівелюють різницю в зрості, роз'єднуючи суглоби тіла й збільшуючи його габарити. Мені треба було лише вхопити її, а далі вона від мене уже нікуди не дінеться. І вона це розуміла, усіляко намагаючись розірвати дистанцію. В якийсь момент вона вирішила повторити мій трюк, розбивши мені об голову стілець. Ха! А я візьму стіл! Її атака не завдала мені ніякої шкоди, але вона знову скористалася однією зі своїх заготовок. Цього разу це був сліпучий магнієвий спалах, через який я на мить втратив її з поля зору, і вона цим скористалася, перейшовши у камуфляж. Поправка - у ПОВНИЙ камуфляж! Не знаю, як вона це зробила, але я повністю втратив її у всіх діапазонах. Тому коли сенсори вловили рух повітря збоку, я метнув стіл туди. Цього разу удар вийшов дійсно гарний. Стіл розлетівся на шматки, а його ціль відлетіла метрів на три, розваливши собою останній стілець на терасі. Увімкнувши щеплення підошв з поверхнею, аби мене не збили з ніг, я підскочив до ворога й наступив йому на живіт. Тепер вона від мене уже не втече, якщо не хоче залишитися без кишок. Насолоджуючись моментом випускаю пазурі прямо в неї перед обличчям - позерство, але дуже добре підкреслює мій нинішній образ. Яким же було моє здивування, коли я побачив під уламками не втікачку, а наставницю Мізайю! В нічній білизні!
  Невже це була вона? Сумнівно. Здивування на обличчі може бути вдаваним. Перекинулася, щоб заплутати мене? Та яка тепер різниця? Сутичка закінчилася, а негативний результат - теж результат. Тепер би тільки розібратися із власним камуфляжем: усі системи в нормі, і енергії вистачає, але частину мене й досі видно. Ага - вона тупо осліпила мої сенсори. Частина з них ще не відійшла від спалаху, а інша забита нагаром від димової шашки. В результаті я зараз переливаюся кольорами, наче новорічна гірлянда. Але це легко виправити. Достатньо лише перезавантажити камуфляж, і система заново прорахує оптичну модель, використовуючи лише справні сенсори. Звісно на активацію маскування потрібно уже не одну, а кілька секунд, впродовж яких я наче розпливаюся в повітрі, але зараз головне - відірватися від переслідування. Я більш ніж упевнений, що цей НК нікуди не зник, а переховується десь неподалік. Друге діло - як вона зуміла мене бачити під камуфляжем? А хоча що тут думати? Я ж сам шумів, як парочка слонів! Слонів... Ех, як там поживає Воїн зі своїми дронами? Чи все з ними нормально?
  Так, не відволікатися! Шкода, що жучок почепити нікуди. Та й не готові вони ще... Ну і грець з ним - зараз треба відірватися від погоні. А для цього слід відновити нормальне маскування. Аби не гаяти даремно часу, я поспішив стрибнути у найближче водоймище. Вода одразу ж очистила усі доступні поверхні, і я легко злився із середовищем. Відрегулювавши собі нейтральну плавучість, я потихеньку перебрався на інше місце, де й виліз з води. Навіть якщо за мною був хвіст, то під водою мене відстежити дуже складно.
  Струсивши з себе зайву вологу, я з цікавістю огледів канали. Вже вкотре воним мене рятують. Але щастя не може продовжуватися вічно. Знайшовши закономірність, служба безпеки одразу ж перекриє мені цей шлях відступу. Щось мені підказує, що це не остання моя нічна вилазка. Доведеться придумувати щось нове. Хм, а навіщо придумувати? Все вже прибумали до нас! Залишається лише правильно все реалізувати.
  - ІНК, доповідай про результати спостереження.
  - Фізіологічні показники об'єкта-агресора ?1 з імовірністю 65% належать Емері Даст. Спрацює служницею. Довірена особа хазяїна. Хазяїн - Маст Дагмайєр, син прем'єр-міністра королівства Шатерей, Бахарена Дагмайєра.
  - Ого! Це ти звідки так багато дізнався?
  - Було проаналізовано усі записи костюму до моменту активації системи ІНК, та збільшено чутливість сенсорів для поточного збирання інформації без застосування...
  - Стоп, достатньо! Що вона там робила?
  - Імовірна версія - промислове шпигунство. В тепловому відбитку помітна папка з матеріалами. - на візорі з'явився силует шпигунки із темною плямою сумки на спині.
  - Що за документи, можеш сказати?
  - Невідомо. Роздільна здатність поточної версії сенсорів не дозволяє деталізувати зображення. Рекомендується оновити костюм.
  - От коли виростиш базу з нано-капсулою - тоді й буде тобі оновлення. Ембріон бази готовий?
  - Підтверджую.
  - Добре. Сьогодні ми на Су-Ван уже не потрапимо, тому знайди йому інше місце для росту. Тільки таке, щоб його потім можна було перенести на острів. Зрозумів завдання?
  - Завдання виконано. Рухайтеся за вказівником.
  От уже, цей капітан Очевидність... Як же іноді дратують оці його фрази!
  Підведемо підсумки моєї сьогоднішньої вилазки. Тепер я точно знаю, що тут є НК. Те, що сам засвітився - нехай думають на своїх ворогів. Хе-хе-хе! А пані Мізайя... Ну що тут скажеш - не щастить їй!
  
  ***
  
  - А може навпаки - пощастило?
  - Це Ви до чого?
  - Це я до того, що Ви як завжди опинилися у самому центрі подій, і отримали масу інформації від першоджерел. - інспектор вказав на цілу кипу записів, зроблених з її слів.
  Наставниця лежала на кушетці, не в змозі зайвий раз вдихнути. Удар виявився настільки сильним, що її одразу ж госпіталізували із підозрою на тріщину ребер. На щастя все обійшлося тільки синцями та подряпинами, але цілители навідріз відмовилися в найближчі три дні випускати її з лазарету.
  - Не треба мені такого щастя.
  - А якщо воно буде відповідно оплачено?
  - Це підкуп? - нахмурилася жінка.
  - Виплата на оздоровлення. Або премія, якщо повернетеся з інформацією, і без травм. Все залежить тільки від Вас.
  - Мені треба подумати.
  - Думайте. - інспектор без зайвих слів повернувся, і вийшов з палати. - Тепер у Вас для цього достатньо часу.
  
  
  
  Глава 5. Scientia est potentia (Знання це сила)
  
  - Значить ще двоє... А це не можуть бути наші знайомі?
  - Виключено. Надто різні комплекції: здоровань і жінка. Моторика також відрізняється. Хоча за свідченнями очевидця номери два і три поводилися однаково стримано. Між ними можливий зв'язок. Із продемонстрованих технік можна підтвердити тільки невидимість: номер чотири зникла майже миттєво, третій переходив довго і з ефектами - можливо не освоїв техніку як слід. Стрибки і біганину можна списати на підготовку. Стиль бою упізнати не вдалося, вони тільки перекидалися меблями. З впевненістю можна стверджувати лише те, що раніше вони не зустрічалися - надто багато промахів з обох сторін. Четверта працює із різноманітними шашками, в тому числі й вибуховими. Третій же озброєний кистьовими лезами, пристосований для ближнього бою.
  - Причину бійки з'ясували?
  - Ретельна перевірка виявила сліди проникнення в майстерню, яка належить учениці Ханлі Вах - тієї самої.
  - Котрий із них проникав туди?
  - Жоден. Це був хтось третій.
  - Ще один Древній?
  - Ні, просто спільник. Навики на рівні хорошого зломщика, але деякі сліди після себе залишив. Скоріше універсал. Обладнання теж на високому рівні: знайдено три закладки на замках, дві сигнальні печатки та багаторазове зняття відбитків з робочого столу.
  - Значить у нашої маленької винахідниці з'явився захисник... Більше нічого? - не дочекавшись від підлеглого відповіді, начальство на деякий час замовкло, обдумуючи почуте. - Зрозуміло. З цього моменту увесь шостий відділ переходить під твоє керівництво. Усю територію Академії обстежити й взяти під щільний контроль. Тільки без фанатизму. Паралельно придивляйся до Першого номера. Розворушіть його, нехай себе проявить. Розумієш, що я маю на увазі? До роботи!
  - Хай!
  
  ***
  
  Тах-тах-тах! Бах!
  - Кйя!!!
  - Не відволікайся.
  Втомлена нашими учорашніми 'танцями', Кайя ледве трималася на ногах. Мій розрахунок виявився вірним, і вона одразу ж погодилася на вогневу підготовку. Вона ж не знала, що мої заняття, це не їхня спортивна стрільба. Поки стріляли по нерухомих мішенях, все було прекрасно. Коли ті почали їздити між укриттями - ще нормально. Але коли єдина мішень почала стріляти у відповідь... Тут уже і їй довелося активно бігати й ухилятися. Наша біганина мало нагадувало тренування. Скоріше це була звичайна страйкбольна дуель: я зі своїм Глоком, та Кайя із вже знайомими мені двохствольними пістолями. Вона навіть притягнула оту чотириствольну рушницю, але з такою бандурою результати були ще гірші. Її результати. Я ж стабільно садив їй по дві кулі в живіт.
  До речі цей Глок був уже іншим, призначеним виключно для тренувань. Я виростив його за решту ночі як прикриття для вже засвіченого справжнього пістолета. На вигляд, дотик і масу обидва були ідентичними, але другий був звичайною іграшкою: кілька електромагнітних котушок по черзі розганяють металевий бойок, який і штовхає поперед себе заряд. На відміну від першого, цей макет має одну дуже суттєву перевагу - він може стріляти абсолютно усім, що влізає в ствол. В моєму випадку це був звичайний горох. А враховуючи, що тут про електричний струм ніхто нічого не знає, розібратися у принципі роботи пістолета ніхто не зможе. Тим більше, що в якості джерела струму і контроллера виступаю я сам. В тому, що пістолет рано чи пізно спробують викрасти, я не сумнівався. Але перешкоджати не буду - не даремно ж я туди жучок запхав!
  Ще один цікавий факт: про техніку безпеки під час стрільби тут навіть не чули - дається взнаки відсутність нормальної стрілецької зброї. Довелося провести інструктаж і трохи побігати в пошуках засобів захисту. Зробивши висновки з попереднього заняття, Кайя сьогодні прийшла у зовсім іншому одязі: вільні штани, заправлені у високі черевики з м'якою підошвою, щільна куртка, а голову частково захищала пов'язка, на кшталт боксерського шолома-бампера. Я ж від себе додав щитки на лікті та коліна, і навіть випросив у Ханлі її окуляри-консерви. Взагалі то треба було взяти нормальну маску, але оскільки Кайя не сприймала ці приготування всерйоз, я не став наполягати, а просто почав тренування. І дійсно - перший же рикошет прилетів їй в обличчя. Травма не серйозна, але над моїми словами дівчина задумалася, і вже без понукань сама прикрила обличчя якоюсь пов'язкою.
  Бах!
  І знову розтяжка! Цікаво, коли вона вже почне дивитися під ноги? Так, я використовую гранати. Не бойові, і навіть не страйкбольні. Просто водяна бомбочка: пакетик з водою і детонатор всередині. Радіус покриття метрів три максимум, але цього достатньо, щоб залишити сліди на одязі. За ніч я встиг їх виростити штук двадцять - розміри дозволяли, а вранці наповнив їх водою і заховав у різних частинах маєтку. Сім із них уже використав.
  Бах!
  Та що ж це таке?!
  - Кайя! Досить ледачкувати! Ти мертва! Вже п'ятий раз!
  - То що я зроблю, як ти увесь маєток позакладав своїми хлопавками?!
  - Під ноги дивись! - Бах! - І вгору.
  Ні, схоже вона це тренування не сприймає всерйоз. Доведеться застосувати більш радикальні методи.
  Бах!
  - А-а-а!!! - долинув дитячий крик з вікна маєтку. - Хто це зробив?! Хто?! Кайя! Я тобі казала, що потерплю, але мій терпець скоро урветься!
  - Ой! Пробачте Ваша величність!
  - Не пробачу, доки ти не покажеш нормальні результати! Кейнсі! Я знала, що у тебе немає ні сорому, ні совісті, ні здорового ґлузду, але хто тобі дозволив підривати свої бомби в моєму кабінеті?!
  - Я попереджав. Кайя, завмри.
  - Що?
  Бах!
  Так ми й бігали години чотири, доки запас тренувальних набоїв не скінчився. На відміну від мого, пістолі Кайї використовували для стрільби не порох, а наповнені ефіром пакетики. Сила пострілу була як у слабенького пневматичного пістолета. Тобто така зброя по всіх параметрах програвала звичайному луку. А от якщо збільшити цю зброю до масштабів лицаря, то ситуація буде прямо протилежною: за рахунок своєї компактності пістолі матимуть перевагу над луком при однаковій силі пострілу. Звісно скорострільність від цього не змінювалася, але поки ти в лицарі дістанеш другу стрілу - ворог буде вже на дистанції удару. Тому й не дивно, що такі тренувальні екземпляри мали дуже обмежений боєзапас. Ми й так довго тренувалися, використовуючи не такі уже й дешеві заряди ручної роботи. Зазвичай замість таких пістолів на тренуваннях застосовували ручні арбалети, які були дешевшими, але не відповідали формі. Це королева могла собі дозволити автентичні залізні стрельки для тренування.
  - І що тепер? - сумно поцікавилася Кайя, розглядаючи пусті заряди до свого пістоля. - Знову будемо тренуватися у ближньому бою?
  - Вони одноразові? - запитав я, беручи один із зарядів в руки.
  - Їх можна знову запечатати, якщо спуститися в море Ахо. Але на це піде цілий день.
  - Я швидко вправлюсь.
  - Навіть не сумнівалася. Стій! - спохватилася Кайя. - Тобі ж не можна виходити за межі маєтку, пам'ятаєш?
  - Доведеться ризикнути. Інакше - немає сенсу. Ти все забудеш. Тіло забуде. Лише втомишся даремно.
  - Можеш іти. - сказала Лашура, визирнувши у вікно. - Тільки одягнись у форму, і йди повільно, спокійно, як і належить королівській прислузі. А то вже соромно людям в очі дивитися.
  - Я зрозумів.
  - І не смій ні з ким розмовляти по дорозі! Якщо будуть чіплятися - одразу ж тікай. - додала Кайя, поки я ще не пішов.
  - Ясно.
  - Йди до головних портових воріт. Там скажеш, що тебе послала королева Лашура. Я підтверджу, і тоді...
  Так продовжувалося кілька хвилин. Вислухавши усі їхні поради, я прихопив коробку із зарядами і вирушив у порт, щоб наповнити їх ефіром. Ну і ще для чогось, хе-хе-хе... Замріявшись, я зовсім перестав слідкувати за навколишнім простором. А даремно, тому що кільком учням явно було нудно, і вони вирішили розважитися за мій рахунок. Даремно. Отямився я, коли ІНК відрапортував про успішно відбиту атаку. Озирнувшись довкола я побачив лише розкидані тіла.
  - Що тут відбувається?! - почувся голос якоїсь наставниці.
  - Не знаю. - імітуємо розгубленість і трохи розтягуємо слова, інакше не повірять. - Йшов. Задумався. Вдарили. Отямився - вже лежать.
  - Це неправда! Ми до нього не лізли! Він сам... - пискнула одна із особливо нахабних учениць.
  - Сам? Напав? - якось дуже підозріло покосилася на мене наставниця, явно не довіряючи версії учениць. - Вас двох (пані Сефі до уваги не беру) відгамселив якийсь слуга? Та ще й молодший за вас? Не вірю.
  - Але це правда! Ми...
  - Так, це правда. - перебив я ученицю, вдаючи селюка. - Я просто йшов. Нікого не чіпав.
  - Тихо! - гаркнула на нас наставниця, заплутавшись у показаннях. - Слуга, допоможи їм дістатися до лазарету! Дізнаюся, що по дорозі знову поцапалися - всіх відправлю до ізолятора.
  А все сталося наступним чином: троє дівчат зі старших класів захотіли 'примкнути' мене до своєї компанії. Одна з них є дочкою якоїсь високої чиновниці, а двоє інших нещодавно отримали статуси лицарів (перекачані дівки - це страшно). І вони вирішили скористатися своїм статусом. А коли я в ігнорі пройшов крізь їхній стрій, не відповідаючи на запитання, вони вирішили мене провчити і... ІНК, як і вчора, прийняв перший удар на себе. Сприйнявши щойно видані інструкції на свій рахунок, він спочатку спробував перейти у камуфляж - не вийшло. Спробував втекти, але вступив у якийсь клей, розлитий по бруківці. І сталося те, що сталося: ІНК перейшов у бойовий режим. Одну нападницю приголубив долонею по потилиці так, що та поцілувала клумбу, а інша полетіла через мою спину кудись вбік. Аристократка постраждала найменше, вона лише зловила свою літаючу подругу. Я ж встиг повернутися на курс і навіть зробити кілька кроків перш, ніж щось збагнув. І поки я усвідомлював щойно скоєне, на шум прибіг викладач. Зрозуміло, що приклеєні до взуття камінці не дуже підходять образу агресора, але й побиття учнів залишити без уваги наставниця не могла. Цікаво, що мені тепер за це буде?
  Закинувши на плече любительку клумб, я підхопив під руки іншу й, гепаючи камінцями на ногах, рушив у напрямку лазарету.
  Цивільна на плечі заворушилася і спробувала мене вкусити за руку. Довелося легенько дати їй в голову, щоб не буянила. Друга натяк зрозуміла, і не опиралася конвою. Третя щось намагалася погрожувати мені... Даремно. Я ж незграбний. Обернувся на звук, а вона уже лежить із відбитком дівочого черевика на обличчі - певно зачепив непритомним тілом, коли розвертався. Ледве піднялася і спробувала повторити, як я випадково спіткнувся і ми втрьох, міцно скріпленою докупи компанією повалилися на нашу аристократку. Після такого важкого натяку пані рот уже не роззявляла до самого госпіталю, а там уже й санітари... Точніше цілителі прибігли й забрали поранених. На мене уваги не звернули, а просто почали піднімати решту персоналу. Певно згадали мій минулий візит, коли злягла половина Академії. Щось я надто часто став сюди навідуватися. Мені самому вже пора лікуватися, а я й досі цивільних на горбу тягаю.
  До речі про здоров'я: якого дідька у мене не спрацював камуфляж? Рівень розгортання систем уже 99,6%, а значить відхилень від норми бути не повинно. Ні, з цим тілом явно щось не в порядку. Я поміняв кілька носіїв, і на жодному з них костюм так не глючило, як тут. Дилема. Якщо я і далі так пригнічуватиму тіло, то перетворюся на живий труп, і в якийсь момент боти просто відмовляться виконувати свою роботу і непридатному середовищі. А якщо я цього робити не буду, то знову втрачу контроль над системами. Мені так скоро доведеться лягати в реанімацію. Та що там скоро - вже треба! А у мене ще й ресурси не заготовлені, тобто я знову буду мучитися від нестачі каталізатора. Значить перед лікуванням мені в будь-якому випадку доведеться виростити базу.
  Та що ж це таке?! У мене складається таке враження, ніби щось не пускає мене до корабля - постійно виникають різноманітні обставини, мене відволікають, змушують займатися чужими проблемами... Ні, так діло не піде! Начхати на наслідки, але я туди доберуся! Прямо зараз, поки ще начальство не приперлося.
  Камуфляж активувався вмить, без зайвих спецефектів. Усі системи працюють нормально. Тіло також функціонує, наскільки це ще можливо. Скидаю простий жучок, аби бути в курсі подій. Швиденько вислизаю із лазарету, скидаю баласт у вигляді камінців й мчу до вже знайомого світлового колодязя. Це найближчий шлях до пристані, хоча я впевнений, що на ньому стоїть сигналізація - начхати! Наче на крилах пролітаю увесь зворотній шлях і опиняюся на стоянці кораблів. У зв'язку з інцидентом більшість кораблів зігнали ближче один до одного, аби їх було зручніше охороняти. Через секунду по велетенському приміщенні порту розлітається звук сирени - моя здогадка про сигналізацію виявилася вірною. Стрибаю по вантажних контейнерах. Ось уже видно носову частину моєї майбутньої мобільної бази. Все навколо заповнено людьми в рясах - напевно тутешня служба безпеки. Прослизнути повз них легко, от тільки тепер будь-які зміни ландшафту на острові одразу помітять. Доведеться розгортати базу під поверхнею, а термінал вивести назовні тільки після початку ремонтних робіт. Більше нічого не забув?
  Стоп! Що я роблю? Здається мене знову перемкнуло. Якщо вірити результатам діагностики, то з кожним днем органічний мозок все більше переважає над синтетичним. Мене це не влаштовує, а самостійно виправити ситуацію я не можу. Кілька хвилин тому я розізлився і без роздумів рвонув виконувати своє одномоментне бажання. Це дуже погано. А якби я розізлився на когось - пішов би влаштовувати різню? Ні, треба злізати з цього примхливого тіла якомога швидше. Покласти його в капсулу, провести повне обстеження, зробити нарешті лоботомію і стимулювати ріст - дістало вже бігати коротуном. А щоб отримати капсулу, потрібна база. А щоб отримати базу, треба нарешті посадити її зародок, що повертає мене до нинішньої ситуації. Хех, відчуваю себе божевільним. Якщо подумати, то так воно і є: роздвоєння особистості, шизофренія, яскраво виражені риси маніяка... Хоча останнє у мене було і раніше.
  Отже, я на позиції. Повністю глушимо роботу видільної системи і переходимо у бойовий режим. Тепер у мене є півтори хвилини чистої свідомості без почуттів, поки тіло не почне руйнуватися. Ось і ще одна причина змінити носія - надто мала витривалість організму. Камуфляж працює прекрасно, але для зниження ризику слід рухатися в тіні. Тіло напружене, і готове діяти. Чую квапливі кроки одного із охоронців. Проходить в метрі від мене, нічого не помітивши. Важлива деталь - він постійно озирався і поглядав на якийсь амулет. Можливо це індикатор. Потрібно взяти для аналізу. Різкий удар ребром долоні в шию, і оглушений клірик осідає на землю. Ловлю його і відтягую в тінь. Амулет у формі хрестика поверх кола, важкий, на дотик нагадує металокераміку. На кінчиках хреста жовті капельки, одна з яких світиться. Повернув амулет іншим боком, не знімаючи його з непритомного тіла. Так і є - капельки з мого боку завжди світяться. Світяться слабо, майже непомітно. На секунду знімаю камуфляж і індикатор спалахує сяйвом. Значить амулет сприймає один із видів мого випромінювання. Можливо він працює саме в тому діапазоні, в якому відбувається живлення наноботів. Треба розібратися. Пізніше. Знімаю амулет. Нічого не сталося. Випромінювання від артефакту теж немає, але з собою на вилазку брати невідомий предмет не ризикну - хто його знає, що ще туди могли запхати? Ховаю його в бруківці, в щілині між камінням і присипаю землею. Місце запам'ятав, слідів не залишив. Можна вирушати. Дочекавшись, доки в радіусі десяти метрів нікого не буде, долаю відстань до острову.
  З моменту мого відбуття тут майже нічого не змінилося. Великі уламки так і залишилися лежати на поверхні. Визначаю місце для виводу майбутнього терміналу. Зародок бази вже розконсервовано і переведено у автономний режим. Відкриваю маску й випльовую в руку спіралеподібну капсулу довжиною в десять сантиметрів. Через неправильну орієнтацію капсули в процесі виведення з організму було пошкоджено стравохід та гортань. Рани несерйозні, роботи по відновленню тканин розпочаті. Підходжу до місця майбутнього розташування терміналу. Знаходиться в центрі клумби. Підходить. Обережно проштовхую зародок в грунт. На півметровій глибині наштовхуюсь на пористий матеріал. Схожий на вулканічний шлак. Ймовірно саме з нього і складається більша частина острову. Вкручую в нього зародок і присипаю дірку землею. Слідів не залишив. Тепер слід забиратися звідси. Через кілька хвилин капсула відкриється і наноботи почнуть розмножуватися й заміняти матеріал острову на свої структури. Якоїсь певної форми я їм не надавав, тому на стартовому етапі база матиме павутиноподібну будову.
  Над островом є кілька світлових колодязів. Хороший спосіб для відходу, але у мене зараз немає для цього обладнання, тому повертаюся вже відомим шляхом. Зупиняюсь, бо на причал уже вибігають служителі церкви. Такі ж клірики, як і оглушений мною, тільки із дивними кулями в руках. Невже шокові міни? І вони все ближче. Обійти не вдасться, просто місця не вистачить. Значить стрибаю вниз. Летіти далеко, корабель виситить мало не під самим куполом порту. Поруч пролітають кораблі та яхти всіх можливих форм та розмірів. Бачив навіть одну у вигляді метелика - безглузда форма, особливо під час сильного вітру.
  За десять метрів до землі переходжу в режим захисту. Приземлення більше нагадує вибух, що одразу привертає увагу присутніх тут працівників. Всі одразу повернулися в мій бік. Шансів залишитися поміченим - немає. Притримуючись концепції 'крутого супергероя', піднімаюся з пози прибуття Термінатора, спокійним кроком виходжу з хмари пилу й, ігноруючи шокованих людей, зникаю під камуфляжем. Тепер слід швидко зникнути звідси, поки не прибігли церковники. Випускаю кігті на руках і ногах (альпіністські, а не бойові), і швиденько піднімаюся по кам'яній стіні. Поки триває підйом, трохи послаблюю контроль над видільною системою, бо може не вистачити часу. Організм і так отримав численні переломи після падіння, а тут ще й я його пригнічую. А все ж класно вийшло із цим приземленням! Шкода камери немає, аби записати вирази на обличчях тих людей. Ось заради таких моментів і варто жити!
  Нарешті дістаюся люку й мчу до лазарету. На все про все в мене пішло п'ять хвилин і сорок секунд. Бачу, як до лазарету наближається компанія наставників на чолі з Мізайєю. Прискорююся ще більше, пірнаючи у вікно, і встигаю в останній момент зайняти місце в коридорі.
  - Ну і що він знову накоїв?
  - 'Побився' об учениць. - особливо виділила перше слово та наставниця, що знайшла нас. - Схоже такі 'побиття' у них увійшли в моду.
  - А він, значить, просто випадково проходив повз них?
  - А ви як гадаєте? - наставниця вказала на мене.
  - Хороший клей. Не віддирається зовсім. - процитував я одного персонажа, намагаючись відділити "туфлі" від камінців.
  А клей дійсно хороший. Органічний, майже без запаху, тримає не гірше за епоксидну смолу. Та ще й залишається рідким, доки до нього щось не прикладеш. Цікаво, де вони його дістали? Мені б такий рецепт для травматичних зарядів згодився. Або ще краще - нелетальні пастки. Треба буде допитати цих горе-нападниць.
  - Йшов у порт. Нікого не чіпав.
  - Навіщо йшов?
  - Поповнити запас. - дістав я з-за пазухи коробку із пустими зарядами. - Королева наказала. Зустрів їх. - кивнув у бік палати. - Мене затримали. Відреагував на рефлексах. Як вмію. Потім прийшла наставниця. Все.
  - Знаєш, що з тобою за це буде?
  - Подяка за підтримання порядку?
  - Ні, ви чули? Ви чули це нахабство?! - обурилася одна із наставниць. - Ми тут вирішуємо його долю, а він...
  - Зачекайте. - зупинила свою колегу інша жінка. - Наставниця Мізайя, це ж ваші учениці?
  - Натякаєте на погане виховання? - дуже люб'язним голосом поцікавилася та.
  - Натякаю на їхні навики. Вам не здається, що у них різна вагова категорія. І при цьому хлопець спокійно займається своїми справами, а ваші учениці відлежуються із... Із чим?
  - Травми легкої та середньої важкості. - підказав цілитель. - Нічого серйозного.
  - А мало бути навпаки. Що на це скажете?
  Далі я уже не слухав. Жінки сварилися між собою, як на базарі. В хід йшли будь-які аргументи. Здається ще трохи, і вони почнуть з'ясовувати стосунки мануально. Ситуацію врятував один знайомий мужичок із пишною шевелюрою і дуже привітним обличчям. Всього кілька слів, і наставниці розтанули, наше школярки перед старшокласником. Хоча на мій погляд він був навіть молодний за них.
  - Вітаю пане Улайт. - обов'язково вклонитися цьому майстру психологічних маніпуляцій.
  - Привіт, Кейнсі. Ти у нас як завжди, у центрі уваги?
  - Так, знову.
  - Радий за тебе.
  Ну ти й мудак! Ти знущаєшся?! По очах бачу - знущаєшся! Хм, а чи не твоїх це рук справа? Бо дуже вже настрій у тебе хороший. Може тобі його зіпсувати? Мені не складно, ти тільки дай привід. Схоже щось таке відобразилося у мене на обличчі - ще одна ознака втрати контролю - бо Улайт одразу ж перевів розмову на іншу тему. Але я просто так з нього злазити не збирався. Щойно ми достатньо віддалилися від представниць прекрасної статі, як я в лоб у нього запитав:
  - У мене питання. Дівчата. Ці та позавчорашні. Чого вони хочуть?
  - Чого хочуть жінки? - прикинувся дурником Улайт. - Оу, це дуже філософське питання...
  - Конкретно від мене. Я тут до чого? Чому вони причепилися?
  - Розумієш, у них таке виховання. - одразу ж перейшов він на повчальний тон. - Таким як вони важко знайти собі пару. Партнерів у лицарів може бути багато, але не від кожного будуть обдаровані діти. А ти якось зумів потрапити у прислугу до самої королеви, значить у тобі щось є. От вони й кидаються на тебе. І все заради того, щоб...
  - Затягнути мене в ліжко. - закінчив я за нього, згадавши віковий ценз для одруження в Японії. - Я зрозумів. Їх реально відмовити?
  - Сумніваюся. Якщо твоя дитина не буде обдарованою, то вони самі відмовляться. Та поки вони носять печатку лицаря - про вагітність можна забути. Потім вона сама спаде, але до того моменту кожна з них намагатиметься знайти собі якомога більше майбутніх партнерів.
  - Що за печатка?
  - ... - Улайт сказав якусь тарабарщину.
  - Що?
  - Не дозволяє завагітніти. Ставиться внизу живота, або на копчику. Хех, якби ти не втік від наставниці Мізайї, то помітив би такі печатки на усіх наших ученицях.
  - Не знав.
  - Тепер знатимеш. Але від мисливиць за чоловіками тебе це не врятує. Вони свого не полишать.
  - А інші чоловіки? Ті, що учні - так само?
  - Ні, там зовсім інші правила. Вони до певного моменту недоторкані. Але тобі таке точно не світить. Навіть якби ти став учнем, відношення до тебе вже не зміниться. Вони все одно тебе ганятимуть. - а це дуже важливе зауваження.
  - Дякую, що попередили.
  Значить статус учня мене від таких погонь не врятує. Це дуже погано. У моєму нинішньому стані з'являється реальний ризик зірватися. Хм, а якщо я не сам піду вчитися, а пересяду на когось із учнів? В принципі це навіть простіше, ніж висіти в капсулі окремо від тушки. Та й у відключці лежати не доведеться. А так просто пересяду на іншу тачку, можна навіть пасажиром, а стару відправлю на ремонт! Таким чином я вбиваю двох зайців: і освіту здобуваю, і тіло приводжу до норми. От тільки де б знайти собі донора? Та ще й такого, щоб характерами з ним зійтися? Навряд чи їх тут багато. Особливо у порівнянні з дівчатами. Поправка - де їх узагалі шукати?! Я ж за увесь час свого перебування тут хлопців так і не побачив. Хіба що в перший день.
  - Пане Улайт, а які вони?
  - Хто?
  - Хлопці. Ще не бачив. Жодного.
  - Ну, в них немає окремих груп, вони вчаться разом з усіма. Хіба що деякі предмети викладаються спеціально для них. Ну і фізична підготовка. Але туди тебе ніхто не пропустить. Що? Пробач, Кейнсі, договоримо потім.
  І втік. Навіть не попрощався! Ага, це один із кліриків його позвав. Ну що ж, не будемо відволікати людей від роботи. А поки вони усі зайняті, можна нарешті сходити в порт і наклепати зарядів для Кайї. Виходимо з лазарету... Нікуди не виходимо! Біля входу стоять троє служителів і заганяють усіх назад. Цікаво, це якось пов'язано із моїми витівками, хе-хе?
  
  ***
  
  - Як результати? - поцікавився Тору, заглянувши у польову лабораторію. - Вдалося щось витягнути з цієї штуки?
  - Майже нічого. - потиснув плечима їхній штатний експерт. - Сам механізм надзвичайно простий, але що саме приводить його в дію - невідомо. Можу лише сказати, що ефіром тут навіть не пахне. Буквально.
  На столі перед служителями церкви, закріплений в потужних лещатах, прикритий товстим склом, знаходився дивний пристрій. Не зважаючи на незнайомі форми й конструкцію, будь-яка людина, вперше побачивши його, з впевненістю упізнала б в ньому зброю. От тільки не було на світі майстра, який міг би зробити ТАКУ зброю.
  - А це що? - Тору вказав на ієрогліфи, зроблені на внутрішньому боці кришки.
  - Не знаю. Наш криптограф ще не розібрався, хоча й каже, що то не шифр.
  - Просто старе письмо. - відгукнувся той. - Я таке вже бачив. Скоро закінчу.
  - Навряд чи з цього пістоля ми взагалі зможемо щось дізнатися. - знову продовжив мову зброяр. - Ось ці срібні дротики могли б бути трубками для ефіру. Але я навіть не уявляю як їх узагалі можна зробити настільки маленькими.
  - Йому вдалося.
  - Сумніваюсь, що це, - майстер кивнув на стіл, - зробив він. Ви ж самі казали, що він воїн. А хто із воїнів знає, як робився їхній меч?
  Дуже слушне зауваження. Але результати спостережень вказують, що до недавнього часу такої зброї у нього не було. Звідки ж він її взяв? Приніс із собою? Хіба що так, але це означатиме цілу купу нових проблем: десь має бути майстер, який створив цю зброю. Такий майстер не може бути одинаком - його неодмінно прибере до рук якась гільдія, або правитель. І озброюватиме такими механізмами своїх людей. А оскільки один із них уже прописався у прислузі королеви...
  - Пане Інспектор! - перебив його роздуми рядовий служитель. - Доповідаю! Десять хвилин тому в порту було помічено присутність Третього. Після переклички один зі служителів не відгукнувся. По тривозі підняли усіх із глушилками й почали прочісувати територію. Об'єкт на контакт не пішов, просто зістрибнувши униз. Сліди приземлення зараз вивчають спеціалісти. Також у оглушеного служителя зник індикатор.
  - Що з Першим? - повернувся Тору до свого помічника.
  - Без змін. - коротко відповів той, зв'язавшись із підлеглими. - Об'єкт лазарет не покидав. Схоже його дуже зацікавила наша мастика.
  - Продовжуйте за планом. Все, з чим контактував Третій - вивезти з порту. Постраждалого - на допит. Усіх оперативників заженіть назад, паніку не піднімати, на очі не показуватися.
  - Хай!
  Тору любив свою роботу. Будь-яка загадка для нього була викликом власному інтелекту. Саме в такі моменти, як зараз, коли доля підкидала чергову деталь мозаїки, він відчував... Не прикрість. Скоріше незадоволення до самого себе, що не зміг вирішити головоломку сам, без підказки. І це ще більше підганяло його в роботі, не даючи відволікатися на щось інше. Тому не було нічого дивного в тому, що ніхто із церковників у здоровому ґлузді до нього зараз би не підійшов. Тору був не тією людиною, яка дозволить комусь стати на заваді між ним та його пристрастю.
  Хлопець зацікавив інспектора з першого погляду. В цьому парубку було щось таке, потойбічне, незрозуміле звичайним людям. Стикаючись по роботі із різноманітним контингентом, Тору бачив щось схоже на обличчях ветеранів, які багато чого пережили. Тільки тут це все було значно сильнішим. Мимоволі складалося враження, ніби насправді йому років під сорок. Такі люди закам'яніли душею. Розтопити їхні серця надзвичайно складно, якщо узагалі можливо. Їх не проймеш тортурами або психологічним тиском - для них це вже пройдений етап. Такі люди вигорають зсередини. Мало хто з них залишаються особистістю. Більшість на решту життя перетворюються на прості ляльки, яких уже ніщо не цікавить, які замкнулися на якомусь одному моменті, й переживають його знову й знову. Доки не покінчать з життям самогубством, або не підуть 'виправляти гріхи'. Живими залишаються лише одиниці, яким довелося змінитися всередині. Пристосуватися до нових умов, аби не просто вижити, а жити. І ось такі люди уже були дійсно страшним суперником. Їм уже нічого втрачати, вони багато вміють, і здатні на все. З такими слід поводитися дуже обережно. Вони можуть бути приємними співрозмовниками, спокійно займатися своїми справами, і майже нічим не відрізнятися від інших людей. Тільки легке божевілля підтримує їхній вогонь життя. Але одного необережного слова, вчинка, навіть просто випадково побаченої картинки може бути достатньо, аби вони перетворилися на бездушного ката, чи маніяка. І бачити такий вираз на обличчі дитини було дійсно страшно. Навіть самому Тору, якого теж відносили до ветеранів.
  Операцію із розшевелювання парубка розробляли не довго - потрібний досвід у їхньої команди вже був. Трохи складніше було підготувати усе задумане. Втім, тут об'єкт сам допоміг своїм спостерігачам, влаштувавши тренування напоказ. Тору навіть подумав, що той помітив їхній інтерес, але більше ніяких натяків хлопець їм не давав, тому вони продовжили. Одночасно з цим до спостереження підключилися аналітики, збираючи інформацію про стиль його роботи.
  І одразу ж виліз перший секрет: хлопець явно не любив ближній бій, і користувався абсолютно незнайомим типом зброї. На вигляд вона нагадувала пістолі для лицарів, от тільки стріляла не один, і не два рази. За непрямими ознаками аналітики зробили висновок, що деякі жителі маєтку вже встигли близько познайомитися із цією зброєю. Ще одним цікавим відкриттям стало використання найрізноманітніших пасток. Все вказувало на те, що хлопець може виявитися не просто вуличним забіякою, а серйозним воїном. От тільки його стиль був абсолютно незнайомий спеціалістам. У сутичці з ним будь-який дуелянт мав мало шансів на перемогу. І в той же час було добре видно, що він стримується. Навіть при фізичному контакті зі своїм суперником він на мить завмирав, ніби обираючи варіанти дій. Це не могло бути недосвідченістю, інакше б він програв хоча б один бій із проведених. Натомість він намагався використовувати уже продемонстровані йому прийоми, або схожі, сплітаючи з них новий стиль. Саме так, він на ходу пристосовувався до нових умов. І якщо на початку тренування аналітики ще могли помітити щось нове, то під кінець перед ними стояв просто надзвичайно досвідчений боєць.
  У зв'язку із цим, другу фазу плану довелося скоригувати, і навіть підставити місцевих забіяк. Провокація вдалася на славу, давши привід наставниці забрати порушників у лазарет, де наглядати за об'єктом було значно простіше. В той же час до маєтку навідалися інші спеціалісти, які зуміли вилучити зброю для дослідження. Якщо все пройде добре, то вони навіть встигнуть повернути цей багаторазовий пістоль на місце раніше, ніж його власник покине лазарет.
  І тут в план втрутилася третя сила. Точніше Третій. На сам план це ніяк не впливало, але тепер у них з'явився реальний привід затримати об'єкт на будь-який, потрібний для дослідження час. А якщо як слід обіграти ситуацію, то це дасть навіть більше бонусів, ніж сама операція, і повністю розв'яже їм руки. Ще б пак: хтось нападає на людей, а вони мають це ігнорувати?! Та ніколи! Потрібно ретельно усіх перевірити, обшукати кожен будинок, опитати кожного жителя Академії... А що це у вас за підозрілий предмет? Ми його вилучаємо на час слідства! Так, саме це вони і зроблять. Ну а якщо все піде, як задумано, то Другий сам захоче підключитися до слідства, допомагаючи вистежувати інших!
  - Е... - перебив роздуми інспектора їхній штатний криптограф. - Пане Інспектор, тут повідомлення.
  - Повідомлення? Кому?
  - Здається - нам. - пробелькотів спеціаліст, протягуючи блокнот.
  Тору подивився на щойно зроблений переклад і обімлів. Напис всередині означав: 'Потім тут буде бомба.'
  
  ***
  
  'Помилка симуляції'
  Дідько! Це не підходить, і це теж... А це? Та що ж з ними не так?!
  Я уже цілу годину намагався відновити пошкоджений файл, в якому зберігалася базова версія трупера. Тобто без зброї, навісного обладнання та програмного забезпечення. Як і всі файли цефів, він представляв собою об'ємний образ майбутнього виробу. На перший погляд нічого складного, і будь-який достатньо потужний комп'ютер міг би обробити таку модель. Але вся справа у способі зберігання такої інформації, адже деталізація там іде на рівні молекул, а в деяких випадках - навіть атомів! Як зберігати дані про об'єкт, структура якого складніша за структуру самого комп'ютера? В оригінальному вигляді один тільки носій такої інформації буде в кільканадцять разів більшим за сам виріб. А що, як доведеться будувати не дрона, а космічний корабель? Тут уже ніякий комп'ютер не допоможе.
  Цефи знайшли вихід. Вони використовували спеціальну програму-архіватор, яка шукала однакові елементи конструкції, запам'ятовувала їх, надавала цьому елементові код і вставляла його в образ. Цей код містив у собі основні характеристики елемента, і використовувався у моделюванні роботи виробу. Що більше однакових елементів у образі, то менше він буде займати місця після архівації. Вона ж виступала гарантією, що сторонні особи не зможуть прочитати зашифровані файли. З цієї ж причини працювати із цільним об'єктом можуть лише дійсно потужні комп'ютери, а мені доводиться витягувати ці елементи по одному, або обходитися спрощеною моделлю. Все прекрасно, поки усі елементи були на місці. Але під час переносу архів отримав значні пошкодження, і одна із частин просто зникла. Як на зло, це виявилася візитна картка усіх труперів - щупальця. Точніше навіть не самі щупальця, а порядок розташування їхніх фрагментів. Добре, що я в загальних рисах знаю, як вони влаштовані, хоча помучитися із правильною їх конфігурацією все одно доведеться.
  'Помилка симуляції'
  Так, ідемо по порядку: нейропровід, енергопроводи, мускулатура, сенсорика... Все на своїх місцях. Тоді чому воно не відгукується на команди? Якщо я не поверну труперам їхні кінцівки, то про власну армію можна буде забути. Що ж робити?
  - Кейнсі Масаке? - вирвав мене з роздумів незнайомий голос.
  - Так. - повертаюся на звук і бачу перед собою одного із кліриків.
  - Йдіть, будь-ласка за мною.
  Отакої! Невже мене зуміли вирахувати? Це дуже погано. Хвилинку, а якщо... Ну все правильно: підставу з ученицями схоже влаштували вони, а поки я тут сидів - викрали макет пістолета і намагаються розібратися в принципі його роботи. Ну розбирайтесь-розбирайтесь, поки я його не спалив. Між іншим вставляти бомбу туди зовсім не обов'язково. Мені достатньо навіть самого матеріалу корпусу, аби перетворити іграшку на гранату. І якщо мені щось не сподобається, церковники вмить позбудуться своїх експертів. А поки вони поводяться чемно - буду відповідати їм взаємністю.
  Мене провели в кабінет директриси. На самій межі чутливості сенсорів відчуваю складну структуру, що тягнеться по стінах та стелі уздовж всього нашого маршруту. Хочуть мене упіймати? Дуже нерозумно з їхнього боку. Навіть якщо їм вдасться мене вирубити, контроль на себе візьме ІНК, а він із ворогами церемонитися не буде. Дідько, як же мені зараз не вистачає групи прикриття!
  В кабінеті уже знаходилася уся наша компанія і... Навіть не знаю, як правильно описати цю людину. Перше, що спадає на думку - кардинал Рішельє. Ні, нехай буде просто Кардинал. Вдягнутий у таку ж сутану, як і інші церковники, тільки червоного кольору, він разюче відрізнявся манерами від своїх підлеглих. Це відчувалося в усьому: осанка, жести, мілка міміка обличчя... Ще кілька деталей, і образ був би повним. І тільки прискорене серцебиття, потовиділення та зіниці очей вказували на його хвилювання. І це добре. Якщо побоюється, значить шанси у мене є.
  Уклонившись чи то Директрисі, чи то спині Кардинала, служитель покинув кабінет.
  - Ось мій особистий слуга - Масаке Кейнсі. - представила мене Лашура.
  - І як же такий молодий хлопчик зумів пробитися у королівську прислугу? - поцікавився Кардинал, пильно вдивляючись мені в очі.
  - Вас цікавлять деталі його кар'єри, чи розслідування інциденту?
  - Пробачте мені мою прискіпливість, але в таких справах дрібниць не буває. - пояснив Кардинал, не відводячи від мене погляду.
  - Пане інспектор, не відволікайтеся. - поквапила його Директриса.
  - Пробачте. - чоловік на мить відвів погляд, щоб кивнути Директрисі, але одразу ж знову витріщився мені у вічі. - Відповідай швидко. Де ти був цієї ночі?
  - Вдома. - відповідаю я, і раптом відчуваю, як на його слова відреагував другий нейрошунт.
  Спроба перехопити керування? Ага, зараз! Врубаю в імітаторі страх, і спокійно починаю тріпати нерви нахабному Кардиналу.
  - Ти спав?
  - Ні.
  - Чим ти займався?
  - Готував майданчик. - щось це дуже схоже на мій польовий експрес-допит, тому варто додати нервозності.
  - До чого?
  - До тренування.
  - Якого?
  - Стрільби.
  - Говори розгорнуто.
  - Не можу.
  - Чому?
  - Не вмію.
  - Чому не вмієш?
  - Не навчили.
  - Ти був у порту?
  - Так.
  - Коли?
  - В день приїзду.
  - Ти сюди їхав?
  - Летів.
  - А чому сказав про приїзд?
  - Звичка.
  - Скільки тобі років?
  - Чотирнадцять.
  - Кому ти служиш.
  - Королеві.
  - З ким ти спілкувався вчора?
  - З жителями маєтку.
  - Де ти був сьогодні вдень?
  - У лазареті.
  - Чому?
  - На мене напали учениці.
  - Чому ти їх побив?
  - Я їх не чіпав.
  - Звідки у них травми?
  - Збіг обставин.
  - Ти бачив когось підозрілого?
  - Так.
  - Опиши його.
  - Червоний одяг Академії. Чоловік. Вищий за мене. Випитує секрети королеви.
  - Хм...
  Збитий з пантелику мужик аж прокліпався, упізнавши в описі себе. Поруч стримуючи сміх хрюкнула Ханлі. Директриса теж майже не посміхалася, і тільки Лашура з Кайєю виглядали незадоволеними.
  - Ну що, переконалися? - стримано поцікавилася Лашура.
  - Так. Гадаю на сьогодні достатньо. Дякую, що дозволили допитати Вашого слугу. - Кардинал вклонився присутнім і статечно покинув кабінет.
  - Будемо вважати конфлікт вичерпаним? - запитала Директриса, вмить позбувшись посмішки.
  - Я не маю претензій до Академії, але в подальшому прошу завчасно ставити мене до відома, якщо комусь із ВАШИХ колег захочеться поговорити з МОЇМИ людьми.
  - Я все розумію, але зрозумійте і Ви: Ваш слуга проявляв такі ж навики, як і злочинець. Не дивно, він перший потрапив під підозру.
  - Це все, чи є ще якісь питання, що вимагають нашої присутності?
  - Ні, більше нічого. Бажаю Вам приємного дня.
  - Взаємно.
  Відкривши двері перед королевою, я дочекався, доки наша трійця покине кабінет, а сам тихенько просунув новий жучок в щілину в дверях. Завдяки своїй великій площі, вони прекрасно сприйматимуть звукові вібрації як зсередини кабінету, так і з коридору. Навіть наповнена ватою шкіряна оббивка не зможе повністю заглушити звук. А найприємніше тут те, що ніхто не здогадається шукати жучки в дверях. Принаймні відомі мені спеціалісти думали про них в останню чергу. А навіть якщо знайдуть - зовнішній вигляд лялечки комахи мало нагадуватиме шпигунський пристрій.
  Покинувши адміністративний корпус, ми мовчки пройшли до самого маєтку. На вході двійнята нас ретельно оглянули й змусили перевдягнутися. Теж шукають жучки? Логічно. Особливо якщо брати до уваги, що саме цей інспектор і є головою місцевої СБ. От тільки надто підозріло й незрозуміло виглядає мій виклик. Були б у них реальні докази моєї вини - завалилися б до нас в маєток прямо посеред ночі, а так минуло майже півдоби.
  - Що це було? - поцікавився я, коли всі зібралися у вітальні.
  - Сьогодні вранці хтось проник у майстерню Ханлі. - оп-па! - А завдяки твоїм вибрикам перша ж підозра у скоєному впала на тебе. - пояснила королева, намотуючи кола перед нами. - Ну не безглуздо звучить: красти самим у себе?!
  - Щось зникло?
  - Ні. Шукали документацію по моїх винаходах. - спокійно відповіла Ханлі, ніби й нічого не сталося. - А її просто немає. Я все тримаю в пам'яті, інакше б мої винаходи уже давно хтось повторив.
  - Над чим працюєш?
  - Над новим різновидом лицарів. Я назвала його - мех! Через велику кількість механізмів у конструкції. Вони будуть працювати не на ефірі, а на парі, і допомагатимуть збирати врожаї, будувати...
  - Ясно. Готуйтеся до війни.
  - А-а-а... - зависла королева, мало не спіткнувшись об витягнуті ноги Ханлі. - Що ти маєш на увазі?
  - Це нова зброя. Вона дає перевагу. Раніше побудують - матимуть більше часу...
  - Мех не зброя! - одразу ж підірвалася Ханлі, гнівно зиркаючи на мене. - Будь який, навіть ледь живий лицар зможе легко його знищити.
  - Ні, Ханлі, він все правильно каже. - перебила винахідницю Кайя. - Може лицар і здатен знищити меха, але спочатку він повинен до нього дістатися. А ти сама щойно сказала, що їм ефір не потрібен. Достатньо вийти з моря Ахо, і мехи стануть недосяжні. Там де немає ефіру, вони діятимуть не гірше за лицарів, бо не буде що їм протиставити.
  - Ой! - схоже Ханлі дійсно не задумувалася над таким аспектом застосування своїх винаходів. - Виходить, що я... Сама...
  - Саме так. Чи ти думала інші королівства просто так зацікавилися у твоїх розробках?
  - Але я думала... Чому ви раніше мені не сказали?! Я ж навіть не думала...
  - Раніше треба було думати. Ми гадали, ти розумієш, що робиш. А тепер треба розбиратися з тим, що вже зроблено. Ті, хто хоче викрасти проект, явно здатні його реалізувати. - королева знову почала бігати колами, роздумуючи вголос. - Вони хочуть отримати цю зброю раніше за інших. Раніше, ніж хтось зможе дати їм відсіч.
  - Тоді у них, ким би вони не були, нічого не вийде. Перший мех я збирала три сезони. Другий закінчу до кінця місяця. А якщо все це як слід організувати, то на збирання нового Меха піде не більше декади. А декада, це надто мало для війни.
  - Більше. - я вказав на Ханлі, і всі повернулися до мене. - Без тебе - більше. Ти знаєш конструкцію. Єдина. Не буде тебе - не буде виробництва.
  - Боюсь він правий, Ханлі. - винирнула з роздумів Кайя. - Нам тепер доведеться тебе берегти як зіницю ока. Ти більше не ходитимеш сама по всій Академії. Ночувати будеш у маєтку а не в своїй майстерні, як ти любиш. І забудь про цілодобове копирсання у своїх залізяках. Я попрошу леді Майю скласти тобі розклад дня.
  - Але ж...
  - Ніяких але - це задля твоєї ж безпеки. Якщо тебе викрадуть, то на місці тих злодіїв опинимося вже ми. І не в мирний час, а прямо під час війни. Ти ж сама все задумувала так, щоб ніхто не зміг розібратися в конструкції, пам'ятаєш?
  - І поки ми будемо заново створювати власні мехи, нас будуть бити по всіх фронтах. - закінчила замість своєї охоронниці королева. - Треба перенести презентацію. Ханлі, твій перший мех на ходу?
  - Ні, я переставила частину вузлів з нього на новий.
  - А другий коли буде готовий?
  - Я могла б впоратися до кінця декади, але тепер...
  - Ти впораєшся! - підбадьорила її Кайя. - Кейнсі тобі допоможе, він розбирається у всіх цих штучках! І він же й охоронятиме тебе. Адже так?
  Кайя повернулася до мене, чекаючи на відповідь, а я лише через секунду зрозумів сенс сказаного. Мені щойно запропонували не просто подивитися на новітні технології, а й працювати з ними! І все це в компанії ходячої енциклопедії! Ні, я такий шанс не упущу!
  - Звісно. Буду радий допомогти.
  - Прекрасно. А тепер розходимося і робимо вигляд, що цієї розмови не було. Кейнсі, на кілька слів. - Лашура махнула йти за нею.
  Ми пройшли до її кабінету. На краю стола лежали кілька зіпсованих моєю бомбочкою документів - водостійких чорнил тут ще не знають, а значить є шанс підзаробити на продажі канцелярських товарів. Королева зіперлася на стіл і хмуро подивилася на мене.
  - Ти дійсно будеш робити те, що Кайя тебе попросила, чи просто зробив вигляд, що погодився?
  - Дійсно.
  - Це добре, тому що супроводжувати її тобі доведеться скрізь. Ну, майже скрізь. Мені не подобається, що доводиться залишати тебе поруч із нею, але у мене немає інших довірених осіб. І хоч це влетить мені в дзвінку монету, я готова за тебе сплатити. Я навіть зроблю на тебе документи - цінуй мою щедрість.
  - Сплатиш за що?
  - Не важливо. - буркнула дівчинка, відвернувшись до вікна.
  - Не боїшся, що зраджу?
  - Кому? Ти у нас надто самостійний, щоб до когось бігти, і щось просити. Скоріше до тебе прибіжать.
  - Вірно. Це все? - Лашура кивнула. - Тоді у мене теж є до тебе розмова. Коли проникли в майстерню?
  - Сьогодні вранці. - здивовано озирнулася на мене Лашура.
  - Вчора увечері. І підозрюю - не вперше.
  - Ти там був?! Втім, чому я дивуюся? Ти у нас завжди в центрі уваги. - королева задумалася. - Чому вони замовчали цей факт?
  - Доступ до лабораторії. Мехи всім потрібні.
  - Та ні, доступ у них і так був. Тут щось інше. Таке враження, ніби вони...
  - Хочуть спихнути вину. - збагнув я раптом один із можливих сценаріїв. - На мене. І тоді...
  - Помовчи. - королева потрусила головою, намагаючись позбутися якихось особливо неприємних думок, але зовнішні фізіологічні ознаки вказували, що стало тільки гірше. - Сама знаю, що будуть проблеми. І все через тебе!
  - Ти помиляєшся. Я не джерело проблем. Я лише індикатор.
  - Не каркай! - сумніваюся, що цей вислів тут відомий, але перекладач зрозумів фразу саме так. - Ти сам ходяча проблема! Досить мені тут біду накликати! Забирайся до своєї Ханлі й не мозоль мені очі!
  - Даруєш мені Ханлі? Щедро.
  - Гр-р-р! Згинь!
  А королева не така вже й благенька, якщо її добре розізлити. За кілька секунд вона виштовхала майже стокілограмового мене в коридор. Хоч я не дуже й опирався, але сам факт! Ханлі сиділа унизу, вислуховуючи вказівки від леді Майї. А поки вони були зайняті, я повернувся у віртуальний простір доробляти проект.
  Помітивши, що інструктаж Ханлі закінчився, я пішов слідом за нею. Тримався справа трохи позаду неї. Наш дует одразу ж привернув увагу оточуючих, що дуже не сподобалося Ханлі. Та й мені теж. Усі зустрічні учениці одразу ж починали хихикати, а деякі ще при нашому наближенні починали розпускати слухи. Та ще й робили це так гучно, щоб ми це чули. А Ханлі мусила все це слухати, зціпивши зуби. Звісно, вона ж особа без роду й статусу, а покровительство королеви Шатерей рятує тільки від прямого тиску. А репутацію комусь зіпсувати любить кожен другий, особливо якщо за це йому нічого не буде.
  Так ми й дісталися до входу в підземелля. На вході уже стояла парочка вартових у супроводі одного клірика. Нас перевірили, обшукали, наскільки це було можливо, і пропустили всередину. Звісно ж не самих, а у супроводі ще одного клірика. Той провів нас аж до самої майстерні, і вже хотів було зайти з нами, але Ханлі, згадавши вказівки Кайї, навідріз відмовилася його впускати. Він спробував було натиснути на нас своїми повноваженнями, але на цей випадок у нас також були інструкції. Нариватися на конфлікт було заборонено, тому я вирішив повторити подвиг Лашури.
  - О, лайно!
  - Де?
  Ледве мужик опустив голову, я смикнув Ханлі всередину майстерні, а двері зачинив прямо у того перед носом. Стояв би він ще на сантиметр ближче - отримав би по пиці. А нічого відволікатися! Він ще довго щось кричав нам з того боку, але ми його вже не слухали. Якщо вже й через десять хвилин до нього не прибігла підмога, значить у нього не було права заходити всередину. Він не представлявся, але його обличчя я запам'ятав - потім намалюю фоторобот для Лашури. Нехай притримає цей аргумент, якщо на нас знову будуть тиснути.
  Схоже церковники вирішили спровокувати конфлікт. Щось не дуже це схоже на спецслужби, надто грубо й очевидно. Може це мені надто ініціативний молодняк трапився? В будь-якому разі мені знадобиться не тільки інформаційна, але й силова підтримка. Можна сказати, що в мене знову прокинулася параноя, адже зараз мені ніщо безпосередньо не загрожує. От тільки власний досвід не раз доводив, що краще бути живим параноїком, ніж необачним трупом.
  Через кілька годин база закінчить розгортання основних виробничих структур і перейде до накопичення ресурсів, а до зранку буде готова прийняти перший проект. Значить вносимо зміни до плану: база займеться виготовленням повноцінних бойових дронів, а зі спайботами (*) я якось сам розберуся. От уже іронія долі: охоронець сам шукає собі охорону! Розказати кому - засміють.
  'Проект відновлено. До кінця залишилось 12 годин 53 хвилини.'
  Ого! Раніше ж було сказано про майже чотири доби, з чого такий приріст?
  'Час реалізації вдалося знизити за підтримки зовнішнього модуля.' - пояснив ІНК.
  Зовнішнього модуля? А, він напевно спихнув контроль на базу! Правильно зробив - її мізки зараз майже не зайняті, а для роботи архіватора потрібен комп'ютер потужніший за мій власний. І це прекрасно, тому що зараз він мені знадобиться.
  Єдина вогнева підтримка, на яку я тут можу розраховувати, це мої трупери. Вони достатньо розумні, щоб діяти самостійно, а при об'єднанні у мережу із тактичними центрами навіть здатні проявляти ініціативу! Чесно кажучи, це єдині розумні істоти, хоч і синтетичні, яким я можу довірити свою спину. Сходячи з конвеєру, вони уже не можуть бути перепрограмовані у звичному розумінні. Вірність вбита в них на атомарному рівні, прошита в самій їхній суті. Це ідеальний вибір для такого одинака, як я. Але тут знову вилазить проблема зі щупальцями для дронів. У більшості труперів вони є універсальними маніпуляторами, придатними і для пересування, і для важкої праці, і навіть для здійснення мілких операцій на кшталт ремонту. Не знаю, скільки часу знадобилося цефам, щоб отримати такий результат, та до ранку я його повторити точно не зможу. Потрібно чимось їх замінити. Чим? Треба думати.
  Основна функція щупалець - шасі. Завдяки їм трупери можуть високо стрибати, контролювати свій політ/падіння, міцно закріплюватися та надзвичайно швидко пересуватися по різноманітних поверхнях. Всюдихідність із майбутнього проекту відкидаємо одразу - по дахах і деревах їм за мною лазити не доведеться. Але швидкість і маневреність обов'язкові. Хм, а які взагалі можливі варіанти? А немає варіантів. Не призначені трупери для установки на інше шасі. У цефів трупери вміли літати, але знову ж таки: аеромодуль працює лише в парі зі щупальцями. Без них він буде просто ракетою. Потужною, і абсолютно неманевреною ракетою. Може спробувати в якості охоронців Збиральників? Ні, вони надто повільні. Та й не поставиш на них нормальну зброю.
  Залишивши сторонніх по той бік дверей, ми пройшли всередину майстерні. Велике приміщення, висотою метрів із десять, було вщент засипане усіляким мотлохом. Ханлі одразу ж пірнула кудись за маленьку ширму, і незабаром повернулася у робочому комбінезоні. Забувши про все на світі, вона взялася нишпорити по закутках, бормочучи собі щось під ніс. Через п'ятнадцять хвилин та кілька синяків дівчинка згадала про мене й попросила допомоги у пошуках інструменту. Ну що тут сказати: розгардіяш ще той! Я не сумніваюся, що Ханлі прекрасний механік, але із акуратністю в неї явні проблеми. Навіть набір звичайних гайкових ключів був розкиданий так, що я зі своїми сенсорами хвилини дві-три його вишукував по всіх закутках. На те, щоб дістати їх пішло ще з півгодини, після чого я задрипався у мастилі та якійсь іншій гидоті, десь вступив лайно, цього разу - реально, а на додачу опинився під завалом якогось брухту, з-під якого мене не поспішали витягувати. Звільнився я тільки увійшовши в режим сили, а Ханлі... Де вона? Теж десь під завалами? А ні, он-де її голова мелькнула. Здається вона зараз узагалі навколишній світ не сприймає. От і добре.
  Змінивши ліврею на свій звичний прикид, беру знайдені інструменти... Хм, а чому тут три ключі однакового калібру? І ще один... От лихо, скільки ж наборів вона тут уже посіяла?! Так, заспокоілися і йдемо шукати нашу механічку. Де її знову чорти носять?
  А винахідниця знайшлася у протилежному кінці майстерні. На відміну від того закутка, куди ми заходили, тут було набагато просторіше, і виднівся деякий порядок. Одну стіну займали величезні ворота на всю ширину приміщення. Якщо вірити курсографу, ми зараз знаходимося на рівні Арени - може туди вони й ведуть. А увесь вільний від брухту простір займали стапелі із закріпленими в них... Екскаваторами? Ні, це щось інше. Лицар, якого схрестили з інвалідним візком. Але ж реально на екскаватора-павука схоже! Навіть труби за спиною стирчать. Йому би ще по ковшу в руки, і відвал спереду вчепити, і навіть я не відрізнив би. Між іншим трактор в порівнянні з ЦИМ виглядає набагато простішим.
  - Це воно?
  - Так! Це мій Мех-2!
  - Цікаво. Він маневрений?
  - Дуже! Розвертається на місці, як літаюча платформа, і може їздити там, де немає ефіру.
  - Яке паливо використовує?
  - Все, що горить, але я орієнтувалася на бамбук - в Коуті його багато, і він швидко росте. Але звичайні тягові ... його надто швидко спалюють. - здається вона мала на увазі 'трактор' або 'тягач', так і запишу. - В маленьку топку його багато не закинеш, а велика робить трактор надто важким. Доводиться збільшувати потужність, а значить закидати більше палива, яке доведеться постійно тягати за собою... Виходить замкнуте коло.
  - Чим Мех кращий?
  - Він може заправлятися сам! Своїми руками! Можна узагалі відмовитися від заготівлі палива, а просто посадити бамбук уздовж поля, і мех збиратиме його на ходу! Звісно він витрачатиме його стільки ж, як і великий трактор, але працюватиме набагато швидше. До того ж він універсальний! Його руки можуть замінити сотні інструментів, за якими ще треба доглядати, які зношуються, ламаються... З їхньою допомогою він легко дістанеться туди, куди трактор не заїде. Саме те для Коуті!
  - Тобто він дешевший?
  - Звісно!
   Ну що ж, тепер зрозуміло. Навіть на Землі від такого універсального інструменту ніхто б не відмовився. Тільки паровий двигун на дизель замінити...
   Оглядаючи цього сільськогосподарського монстра, я помітив майже повну відсутність ніг у піддослідного. Поцікавившись причиною, отримав розгорнуту відповідь, що це 'вроджений' дефект лицаря. Літати такий каліка ще може, але коли ти не відчуваєш нижню частину тіла... Це небезпечно. В першу чергу для самого пілота, адже усі його рефлекси напрацьовані для нормального тіла, і будь-який дисбаланс часто призводить до аварій. Деякі пілоти через відмінність у комплекції власного тіла й машини змушені носити коригуючий одяг, додаткові вантажі на руках чи ногах, і просто кожен день тренуватися. Та й після пілотування такого виродка дефект може вплинути й на тіло самого пілота, хоча цей факт не доведений - не було сміливців. Ханлі вирішила цю проблему, просто поставивши лицаря на колеса. В результаті нижня частина тіла не бере участі в роботі, створюючи в пілота враження, ніби той сидить у кріслі. Спроби створити незалежних від ефіру лицарів були і раніше, але лише Ханлі додумалася, як можна зберегти баланс між масою машини, її потужністю та функціоналом.
  Захопившись розповіддю Ханлі застосовувала все більше незнайомих слів, і коли я остаточно перестав її розуміти - переключився на свій віртуальний простір. Ханлі знайшла рішення проблеми, над якою я б'юся цілий день! Мої трупери теж втратили засіб пересування - свої щупальця. Чому б мені не скористатися досвідом винахідниці, й не поставити своїх дронів на колеса? Основний корпус не міняємо - зробимо окремий модуль. Рама йтиме знизу уздовж основного корпусу, і стикуватиметься ззаду за відкидну 'спинку', а спереду - за кріплення для зброї. Живлення виведу від аеромодуля. А в якості підвіски можна використати масштабовані лапки збиральників, у них запас міцності достатній. Тепер колеса... Базовий трупер без усіляких модулів невеликий: сантиметрів сімдесят у довжину, тридцять у висоту і стільки ж шириною. Значить колеса візьмемо двадцятисантиметрові, широкі, із протектором ялинкою. З'єднуємо усе це докупи...
  Ги-ги... А нічогенько так виглядає! Ніби оригінальна радіокерована машинка. Може сюди ще бампер втулити, для повноти образу? Та ні, трупери і без того міцні - з двадцяти метрів об асфальт гепалися, а потім ще й стріляли у відповідь. А от аеродинаміку підправити не завадить. Аеромодуль окрім щупалець використовував ще й власні пелюстки-елерони, що робили трупера схожим на голову трицератопса. Гадаю тут їх можна поставити в якості спойлерів, щоб під час їзди колеса від землі не відривалися. Все? Та ні, щось не те. Не вписується цей модуль у їхній стиль бою. Вони намагаються обстрілювати ворога на ходу, рухаючись боком, а із таким шасі це неможливо. Втім, повернемося до винаходу Ханлі: кого мені нагадав її монстр? Правильно - екскаватор! А усі екскаватори славляться своєю поворотною платформою. От її сюди і приліпимо! О, так значно краще! Хоча... Навіщо зупинятися? Замінити поворотний механізм на кульовий шарнір! Ось тепер повний порядок! Трупер зберіг здатність крутити 'головою' на ходу, а значить його можна озброїти! Що б це на нього почепити? Вогнепальну зброю зараз використовувати не варто, гаус - надто слабенький, на рельсотрон не вистачить генераторів, пневматика... Мені потрібна зброя, а не компресор на колесах. Так, стоп! Проти кого будемо воювати? Проти церковників, вартових, і учнів - якщо дуже припече. Значить зброя повинна бути нелетальною. В ідеалі - шокер. Як варіант, але для цього дрону потрібно наблизитися. А якщо тазер? Ні, він однозарядний, а скидати картридж після кожного пострілу - надто багато слідів залишиться. Та й боєзапас невеликий виходить. Це має бути щось таке, щоб після пострілу одразу втягнулося назад. Хм, втягнулося... Перед очима одразу постав хамелеон, що ловить язиком муху, і одразу ж затягує здобич до рота. Хм, а я ж таке вже десь бачив. Зовсім недавно. В симуляції! Одна із версій щупалець могла витягуватися в кілька разів, але на мала достатньої гнучкості! Якщо змінити конфігурацію мускулатури, то можна зменшити товщину щупальця, і водночас збільшити швидкість руху! А щоб розгін був кращим - можна використати досвід тієї ж ящірки. Зроблю щупальця із поздовжнім каналом всередині, і всаджу всередину конус. Тоді під час скорочення м'язи не тільки витягуватимуть щупальце у довжину, але й зменшуватимуть його в діаметрі, зісковзуючи з конуса вперед. Цей же конус задаватиме напрям пострілу! Точнісінько як язикова кістка у хамелеона! Я геній, хе-хе-хе!
  Ну що ж, залишається тільки зберегти проект, і можна віддавати на розмноження. Гадаю із такою простою платформою трупери освояться швидко. Але відновлення щупалець закидати все одно не варто - у них, як я щойно дізнався, просто величезний потенціал.
  - Кейнсі? - і знову мене відволікають. - Кейнсі!
  - Називай мене Кей. Що?
  - Ти вже перевдягнувся?
  - Так. - ніби по мені не видно.
  - Допоможи мені з ... осі.
  - З чим?
  - З крайнім ... на кінці руки. І прихопи ... з собою.
  Схоже у мене сьогодні буде дуже довгий день.
  
  (*) - спайбот (spy-bot) - дослівно перекладається як робот-павук, або шпигунський робот.
  
  ***
  
  Лашура відклала черговий лист і з важким зітханням відкинулася у кріслі. Від різкого руху вогник у світильнику стривожено моргнув, але не погас і незабаром знову розгорівся холодним білим світлом. Бути королевою і так не легко, а малолітньою королевою - такого й ворогам не побажаєш. Хоча ні, декому дівчинка тільки такі побажання й посилала. Особливо коли настрій був паршивий. Як от зараз. Мало того, що якісь покидьки зривають її плани, так ще й Церква крутиться поруч, не даючи насіть кроку ступити без їхнього відома. Куди не підеш - скрізь натикаєшся на церковників. Найбільше дратував момент, коли вони спробували вилучити з її оточення Кейнсі. Без пояснень, без сповіщення, за якимось надуманим приводом... Подейкують, що церковники навіть вміють залізати в голови людям. Напевно саме це інспектор намагався тоді зробити.
  Еге ж, намагався! Згадуючи розгубленого церковного нахабу, на обличчя дівчинки сама собою вилізла посмішка. Не такого ефекту очікував пан інспектор, явно не такого! Але дзвіночок тривожний. Звісно Академія є нейтральною територією для усіх держав, та арбітром для вирішення усіх спірних питань усе одно завжди виступала Церква, у якої теж є свої інтереси. А тут вони прямо лізуть не в своє діло. Нечувано!
  Взявши до рук печатку, дівчинка на мить завмерла, очікуючи якоїсь каверзи. Зовсім нещодавно саме в такий момент рвонула підкинута нестерпним підлітком бомбочка. Цього разу нічого не вибухнула і, знову зітхнувши, вже з полегшенням, дівчинка запечатала останній лист. Смикнувши за мотузок на стіні вона очікувала, що прийде одна із двійнят, але на дзвінок заявилася леді Майя.
  - Ці листи треба відправити ранішнім кур'єром. - Лашура потягнулася до чергового чистого листка але, не помітивши реакції на власні слова, здивовано подивилася на гувернантку. - Щось не так?
  - Ви на годинник дивилися? - дуже спокійним голосом поцікавилася жінка. - Вже пізно, вам давно пора спати.
  - Я не можу. - як і багато разів до цього, почала пояснювати свою позицію дівчинка. - Якщо відкладу ці справи бодай на день, королівство втратить вигідний контракт. А це робота і гроші для тисяч людей.
  - Вам завтра на заняття йти. Ви вже підготувалися до уроків?
  - Так. - трохи покрививши душею, відповіла Лашура.
  Уроки були хоч і необхідним, але дуже незручним обов'язком для новоспеченої королеви. Багато що із програми навчання вона і так знала, і воліла витрачати свій час більш продуктивно, а ніж цілими днями сидіти в компанії своїх однолітків. Проти самого оточення вона нічого не мала, от тільки їхні інтереси їй були, м'яко кажучи, нецікаві. Усіх потрібних людей вона уже давно і міцно прив'язала до себе, а слухати, як чергова кандидатка у лицарі рекламує свої "трохи нижчі за середній" здібності - не було ніякого бажання. У неї вже була Кайя - найкраща у своєму потоці пілот і боєць, авторитет якої визнали усі старшокласники, а першачки ставилися до неї, як до молодої наставниці. Була ще Вах Ханлі - дівчинка із нестандартним мисленням, проект якої обіцяє принести великі прибутки. А усі інші... Вони не того польоту пташки, щоб чимось зацікавити.
  - Я готова до уроків.
  - Тоді чому Ви продовжуєте псувати собі зір? Чи Ви хочете решту життя ходити в окулярах?
  Ось тут уже крити було нічим. Будь-яка королева завжди має виглядати бездоганно, і єдина річ, з якою має бути пов'язане її життя, це скіпетр правительки, а не окуляри. Відклавши перо й чорнила, Лашура зовсім не по-колорівськи поклала голову на стіл й заплющила очі.
  - Котра година?
  - Майже північ. - трішки м'якше відповіла Майя, збираючи листи.
  - Що?! - підкинула голову дівчинка. - І Ханлі ще немає?
  - Щойно повернулася. - посміхнулася жінка і пояснила. - Вона хотіла знову залишитися в майстерні на ніч, тому Кейнсі виніс її звідти. На руках. Вона спочатку відбивалася, але по дорозі до маєтку заснула. Довелося будити.
  - От, ще тільки таких слухів нам не вистачало. Їх ніхто не бачив?
  - Ні, ніхто.
  - Ну то й добре. Значить і мені вже можна йти відпочивати.
  Потягнувшись, Лашура вийшла з кабінету і, дочекавшись Майю, вже хотіла спускатися донизу, але раптом жінка завмерла, тривожно озираючись довкола. Прислухавшись Лашура теж почула дивний звук з іншого кінця коридору. Наче комусь було погано. Поправка - ДУЖЕ погано.
  - Де зараз Хікарі з Мізукі?
  - Це не вони. Голос чоловічий.
  - Злодій? - Лашура стривожено повернулася до гувернантки.
  - Навряд. Скоріше Кейнсі. - леді Майя нахмурилася.
  - Подивимося?
  Від чергового завивання у коридорі аж відлуння пішло. Не зважаючи на старший вік, гувернантку також зацікавили дивні звуки і, переглянувшись із юною королевою, дві допитливі особи пішли на звук. Слух привів їх до вбиральні. Жіночої, чоловічих в маєтку не було в принципі. Не наважуючись зайти всередину, жінки приклали вуха до дверей. Одразу стало зрозуміло, що по той бік комусь дуже зле. Крики й хрипи перемежалися прокльонами на невідомій мові та дзвоном металевого інструменту. Фантазія жінок малювала картини одна страшніше другої. Після чергової рулади, яка закінчилася бульканням і дзвоном, Лашура не витримала.
  - Кейнсі, це ти?
  - Так.
  - Що з тобою? Тобі зле?
  - Я вже закінчую.
  - Що закінчуєш?
  Замість відповіді з іншого боку щось дзенькнуло, і через секунду двері відчинилися, відкривши жінкам юнака із закривавленими руками, в яких він тримав... ЩОСЬ! Завбільшки з велике яйце, воно знаходилося у ледь прозорому, вкритою слизом і кров'ю коконі. І цей кокон прямо на їхніх очах почав ворушитися!
  - Пологи пройшли успішно. - з посмішкою відповів хлопець, і тієї ж миті зсередини пробилися величезні павучі лапки, а гострі щелепи розійшлися, роздираючи пліву й на увесь маєток розлетівся вереск новонародженої тварюки.
  - Скрі-і-і-і-і!
  - Кйя!!! - додала свої п'ять копійок Лашура, й зі швидкістю вітру полетіла геть від ЦЬОГО.
  Гувернантка ж вчинила як справжня леді, втративши свідомість ще в перший момент й осівши на підлогу. Ніхто не бачив, як істота зістрибнула з рук і побігла слідом за утікачкою, залишаючи на дерев'яній підлозі гидкі сліди зі слизу та рештки кокону. Сам же винуватець переполоху озирнувся довкола, ніби вишукуючи свідків цієї події і лише переконавшись, що поруч більше нікого немає, затягнув непритомне тіло до вбиральні й зачинив за собою двері. І цього разу з того боку вже не долинуло жодного звуку...
  
  ***
  
  Краще б спайбот вилізав у мене з живота, як Чужий. Може тоді мені вдалося б уникнути переполоху в маєтку. От тільки моє власне тіло такого не переживе. Та й навіть якби пережив - Кайя мене б точно добила.
  Так, я нарешті створив першого 'збиральника', аби той розставляв жучки замість мене. Вирощувати його взявся, як уже звик - всередині власного тіла.
  Виводив 'збиральника' природним шляхом. Поки тужився - під двері туалету позбігалися мало не усі жителі маєтку. Закінчив, вийшов, відправив робота виконувати свою роботу, а сам взявся приводити до тями гувернантку. Потім повернулася Лашура з підмогою у вигляді Кайї та двійнят. Дуже злилася. Більше кидалася з кулаками. Вимагала від мене припинити "диявольські експерименти" й здатися Церкві. Я вибачився й пообіцяв, що більше вона про таке не дізнається. Образилася. Довелося трохи побігати. Зрозумівши, що самостійно вона мене не впіймає - довго визвірялася під деревом на мене, а потім плюнула й пішла спати. Вранці про цей інцидент ніхто навіть не згадав. І тільки Ханлі ніяк не могла зрозуміти, чому всі такі похмурі. Я їй теж нічого казати не став, адже сьогодні на заняття я ішов разом із нею.
  Підступний удар ногою поклав суперника на лопатки, а кінчик тренувального меча залишив смужку на лобі учениці. По майданчику в черговий раз розлетілися звуки оплесків. Старшокласники, хоч і вже мали власні контракти, з цікавістю дивилися на своїх майбутніх конкурентів. Скоро розпочнуться відбіркові змагання для участі у Великому Турнірі. Цей щорічний конкурс був своєрідною рекламою лицарів-пілотів, де кожен намагався показати свої результати і привернути до себе увагу майбутніх роботодавців. Для Вах Ханлі уся ця клоунада не мала значення, у неї вже був власний контракт, але проходити Турнір вона мусила разом з усіма. Навпаки, вона мала показати хороші результати, як приклад для наслідування.
  І ось саме з цим у неї були серйозні проблеми. Прокачуючи свої мізки, Ханлі приділяла мало уваги своїй фізичній формі. Тепер же, коли дійшло до діла, її результати були одними із найгірших по всіх фізичних дисциплінах. Вона хотіла-було напроситися на заняття до Кайї, яка після наших тренувань на вихідних стала значно впевненішою у дуелях та групових боях, але у тієї і своїх проблем вистачало. Тоді вона спробувала докликатися до мене аргументуючи це тим, що я і так цілими днями буду поруч. Зрештою мої нерви не витримали, і я сказав, що я охоронець, а не тренер, і буду допомагати їй хіба що на заняттях. А вже через секунду, знявши фізіологічні показники і отримавши аналіз поведінки зрозумів, що мене знову обдурили. Дідько! Цілий тижд... Декаду живу у новому світі, а так нічому й не навчився! Ну добре. Хотіла тренування - отримаєш. Зате тепер я можу прилюдно знущатися над тобою, і мені за це нічого не буде! Все ж веселіше, аніж цілий день стояти стовпом.
  Я як міг поправляв її під час виконання вправ, навіть склав програму сьогоднішнього тренування, аби вона собі сухожилля не порвала. Вже через кілька хвилин я почав ловити на собі зацікавлені погляди учениць. Напевно видовище особистого тренера було для них незвичним. Особливо пильно за мною дивилася Юкіне, яка за цілий день вперше відійшла від своєї хазяйки. Просто стала збоку і дивиться на мене. Та ще й настільки пильно, що навіть ІНК взяв її під нагляд, аби вона нічого не витворила. Наставнця теж постійно дивилася на нас, але нічого не казала. Я навіть помітив, як вона накрутила інших учнів виконувати щойно показаний мною комплекс вправ. Вказувати на помилку наставниці я не став. Вона ж, на відміну від мене, не може на ходу моніторити стан учнів.
  - Підніми ногу. Випрям її. Зігни в коліні. Повтори тричі. Відчуваєш ось тут?
  - Так, трохи поболює.
  - Це сухожилля. Прислухайся до них. Після розтяжок вони мають нити, а не вогнем горіти. Тоді наступного дня продовжити зможеш.
  - Добре. Кейнсі?
  - Кей. - поправив я її. - Що?
  - Ти став краще говорити. Вже не по три слова.
  - Не відволікайся. Продовжуй.
   Звісно став! Я ж не просто так по уроках за нею бігаю.
  Перший день розпочався не зовсім так, як я розраховував. Присутність слуг чи охоронців дійсно була нормою для знаті, але інші учні такого собі дозволити не могли в принципі. І якщо хтось приходив на урок зі своєю обслугою, то це автоматично піднімало його на рівень знаті. Ханлі такого статусу, як я вже казав, не мала, а тому я був змушений увійти в клас на загальних умовах. Тобто як рядовий учень. Звісно ж навчання було платним, але Лашура уже оплатила моє навчання на місяць наперед - по мінімальній ставці.
  Все ніби було нормально. Перші кілька уроків пройшли як по маслу, але я нутром відчував, що щось роблю неправильно. Як виявилося, я мав по формі представитися класу. І саме з цим виникли деякі проблеми: відповідальним за наш клас був лорд Улайт, який саме сьогодні трохи прихворів. А без нього знайомство з новим учнем відбутися не може. Я ж увесь день поводився точнісінько так само, як і Юкіне біля своєї хазяйки, яка за збігом обставин опинилася в одному класі з Ханлі. Тобто тупо стовбичив за спиною останньої, як звичайний охоронець, доки вона та не роз'яснила цей момент. А мені що - я собі мовну матрицю клепаю, і охороняю заданий об'єкт, а на решту світу мені начхати. Врешті решт вона вмовила мене хоча б робити вигляд, ніби я тут вчуся. Перед останнім уроком я не зайшов до аудиторії і став чекати під дверима, доки прийде потрібний учитель. Спеціально заради цього Ханлі збігала до лазарету і вмовила цілителів відпустити їхнього пацієнта хоча б на півгодинки. Я не дуже добре знаю японську культуру, але цей момент пам'ятаю чітко: новий учень заходить в клас після всіх, і лише тоді, коли йому дозволить учитель, після чого він має представитися. От тільки форму привітання я не пам'ятаю. Там в кінці ніби є обов'язкова фраза. Як же вона там звучить? Здається там було слово 'подбати'...
  А ось і наш класний керівник іде. Лорд Улайт і справді виглядав кепсько, хоч і намагався здаватися енергійним! Я ж бачу, як його хитає на ходу. Значить знайомство слід провести швидко.
  - Вітаю Лорд Улайт. Як здоров'я Ваше? - переклад хоч і кострубатий, але це значно краще за попередню версію. - Не відірвав від лікування, сподіваюсь я?
  - Кейнсі? Що ти тут робиш? О, я зрозумів! Ти будеш нашим новим учнем!
  - Не зовсім. Я тут для охорони лишень. - з такою говіркою відчуваю себе магістром Йодою.
  - Ну тоді заходь. Клас! Познайомтеся з нашим новим учнем.
  Ну, поїхали! Заходжу в клас. Усі сидять, втупившись у свої книжки й зошити. На мене уваги не звертають. От і прекрасно. Заодно випробую першу версію свого нового перекладача. Ну, поїхали!
  - Звати мене Масаке Кейнсі. Я прямолінійний, замкнутий, хлопець егоїстичний, який жартів не розуміє, і дуже своєрідне почуття має гумору. - голову ніхто не підняв, але усі очі повернулися у мій бік, і з кожним словом вони стають все більші й більші. - Люблю я спокій і порядок. Не люблю, коли порушує хтось мій спокій і порядок. Будуть питання - звертайтеся. Я про вас подбаю. - ну і під кінець хруснути кістками в кулаках.
  - Пхек... - учні здригнулися, позаду мене Улайт подавився повітрям, а у класі запанувала просто мертва тиша. - Дякую. Можеш зайняти собі будь-яке вільне місце.
  Клас більше нагадував аудиторію, де кожен наступний ряд місць знаходиться трохи вище. На самісінькій вершині сиділа Марія Нарадан, із незмінною охоронницею за спиною. Ха! А Юкіне так і продовжує ходити у подарованій їй куртці, підігнавши її під свою фігуру. Треба буде скинути собі логи і подивитися, як вона умудрилася підшити цей бронежилет. Гальорку на рівень нижче займали вже знайомі мені п'ятеро лицарів-чоловіків. Очевидно двоє інших були з іншого класу. Ну а всі найближчі парти були всіяні майже двома десятками різноманітних дівчат. Вільних місць було всього три, і усі десь нагорі. Лашура щось казала про привітання знатних осіб. Тільки я не знаю, як їх звати. Будемо імпровізувати. Піднімаюся на рівень нижче них, вклоняюся і промовляю вже звичну фразу, замінивши ім'я на 'високих осіб'. Ніякої реакції, значить все зробив правильно. Тепер займаємо місце й готуємося слухати.
  Етикет, дуельна майстерність, офіціоз... Усе це ішло лісом. А от уроки мови та граматики для мене виявилися безцінними! Вже на перших заняттях я зрозумів, що японська мова тут видозмінена значно сильніше, ніж я вважав. Вона просто лежала в основі, і на цьому її роль закінчувалася. Далі вже йшли сотні правил вживання слів, видозміна їх сенсу залежно від послідовності, стилі мовлення... Я був у шоці, коли програма з нуля почала складати нову мовну матрицю. Це означало, що відомі їй методи й алгоритми перекладу не можуть бути застосовані до нової мови. Вже зараз стало зрозуміло, що половина моїх фраз раніше звучала як відверте хамство. І як мене тільки тут терплять? Але була і хороша новина: оригінальна японська тут теж була відома, хоч і у вигляді древніх письмен. Але повернемося до нашого уроку.
  Ханлі подумала, що я до початку Турніру встигну зробити з неї повноцінну спортсменку. Певно вона бачила, як я ганяв Кайю, і тепер сприймає мене як якогось наставника. Та куди там - над своєю формою потрібно працювати довго й напружено. Це як із рукопашним боєм: скільки б каратист не тренувався, вуличний грабіжник все одно його покладе. Тупо за рахунок досвіду, бо перший займається цим лише час від часу, а другий - постійно. І я вже не кажу про те, що каратиста заздалегідь поставлять у невигідне становище, а нападників буде разів в три-чотири більше, і вони будуть озброєні. Отак і тут. Вона одна, а суперників у неї - половина академії. Та й наздогнати їх за кілька днів буде нереально. Хіба що підсадити їй зародок НК, але для нього я зараз шукаю зовсім іншого кандидата.
  Справа в тому, що у мене давно назріла проблема із тілом. Для її вирішення потрібні показники його роботи у різних умовах, як то: стрес, інтенсивні навантаження, травми... Найпростіше буде просто переселитися на іншого носія і сподіватися, що власне тіло до моменту мого повернення не здохне, але це легко вирішується апаратурою для підтримки життєдіяльності. Або взагалі переселитися і забути про цю тушку, як про страшний сон. З іншого боку - я втрачаю шанс розібратися із будовою лицарів. Значить потрібен спосіб знімати параметри з тіла донора, не відриваючись від цінного джерела інформації. Сама собою напрошується думка про якийсь сканер, який буде знімати показники піддослідних, поки я займатимуся справами. Подумував навіть використати для цього свого єдиного спайбота. Але я пішов далі, і створив для цього спеціальний імплант, який згодом розгорнеться у дуже спрощену версію НК. Так я зможу не лише відслідковувати реакції організму, але й знімати параметри тіла як у його істиному вигляді, так і після одягання нанокостюму! Так я вирішую одразу кілька проблем: лікую власне тіло, і отримую двійника для відволікання уваги спецслужб! Ну і як бонус - отримаю записи уроків від донора, а це не тільки ще більше прискорить створення мовної матриці, але й дасть іще одне джерело інформації для мого ще не створеного аналітичного центру. Дідько, мене ж ніби Лашура не покусала, а я уже намагаюся вбити трьох зайців одним пострілом.
  Ось і мої майбутні донори підійшли. Семеро хлопців віком від тринадцяти до сімнадцяти років. Фізичний стан задовільний, але здоров'я викликає сумніви. Навантаження на рівні учениць витримують майже усі. А от із поведінкою в хлопців були серйозні проблеми. П'ятеро із них були із привілейованого стану, і етикет використовували виключно як інструмент для принижування інших. Це я побачив одразу. Навіть не побачив, а буквально відчув. На собі...
  Останнім уроком у нас була теорія магії. Як я й очікував, лекція виявилася дуже пізнавальною і корисною для мене. Виявляється, що для оперування магією кожна обдарована людина повинна увійти у своєрідний транс, в якому навколишній ефір чітко реагує на будь-які зміни в тілі людини. Практика буде лише в обдарованих, а для усіх інших це буде лише ознайомлювальний курс. Але це загальновідомі факти. Я ж потроху починав розуміти, що властивості ефіру до стану людини не мають ніякого відношення. Скоріш за все для керування ним використовуються певні механізми і реакції, про які місцеві просто не знають. У мене ж є перший ключик до контролю над ефіром - мої генератори. В них немає нічого органічного, а значить оперувати ефіром можна і за допомогою штучних засобів.
  Також мені в руки потрапив календарик із графіком уроків. Виявилося, що в Академії термін навчання складає сім років, навчальний рік ділиться на три семестри, які тут називаються триместрами, і перший починається навесні. Між триместрами є маленькі канікули по півтори декади. І так уже вийшло, що менш ніж через місяць почнуться перші канікули.
  До речі про письмове приладдя - тут пір'їнами пишуть усі, а не тільки аристократи! Я чесно був в шоці, коли це побачив. Привіт з Хогвартсу! Виявилося, що більшість тут пишуть стилусами - заточеними паличками, або гусячим пір'ям. Дехто із аристократії може собі дозволити і більш пишні пір'їни. Матеріалом для звичайного письма служить папір, а для державних документів - пергамент.
  І поки я слухав викладача, система збирала дані про моїх майбутніх піддослідних. Особливо мене цікавили їхні психологічні профілі. Нарешті під кінець уроку я їх отримав, і результат мене не втішив: із п'яти нормальними виявилися тільки двоє. Аристократа зі своїх планів викреслив одразу. Залишився тільки такий-собі Церес Тайто. Хлопець із простого люду, направлений до Академії одразу після виявлення дару, простак. Він був би ідеальним варіантом, якби не одне але... По закінченні уроків я думав підійти, познайомитися із ним, аби аналізатор краще розібрав особистість, але все розставив по своїх місцях випадок.
  Я саме прокручував запис лекції, намагаючись підлаштувати щойно почуте під власну модель світосприйняття, коли мене відволік дзвінок на перерву і шум збоку. На Ханлі знову почали наїжджати. Цього разу відкрито, нікого не соромлячись. Дівчинка постійно робила мені різноманітні знаки, але Лашура одразу мені сказала, що без явних ознак агресії мені навіть ворушитися не варто, інакше проти мене можуть висунути такі звинувачення, що ніякий статус і протекція не допоможуть. Потрібен був відволікаючий маневр. Киваю у відповідь. Ханлі погоджується і каже одними губами: "Майстерня". Ось і точка зустрічі. Тепер треба знайти щось таке, що приверне увагу усіх без винятку присутніх. Втім, чому б не поєднати приємне з корисним, якщо шанс сам іде до рук? Ось четверо хлопців наїжджають на п'ятого - Цереса. Пацан не огризається, і намагається усе перевести в жарт. А ті й раді витончено його принизити. Мене у цій сцені обурив не конфлікт з оточенням, а те, що у хлопця вже почав формуватися комплекс жертви. Він уже до цього звик, і його психіка поступово змінюється. Ось це і було отим АЛЕ, про яке я вже згадував. Мій майбутній донор уже потроху перетворюється на блазня! Гидота! Мені такий сценарій не підходить. Значить будемо ламати стереотипи. І щелепи незадоволеним, якщо доведеться.
  Унизу між дівчатами теж точиться аналогічна боротьба за місце під сонцем. Звісно, адже поруч з ними сидить монарша особа - раптом зверне свою увагу на когось із них? Треба ж якось виділитися серед інших. Як завгодно, навіть скандалом. При чому ясно видно, що конфлікти надумані. Певно усі хочуть показати себе крутими і перспективними лицарями. Гадаю поява серйозного конкурента надовго приверне їхню увагу.
  А тим часом агресори помітили інтерес Марії Нарадан до моєї особи. Певно вона очікувала від мене якихось дій. Водночас сенсори вловили, як хтось унизу знову жартує над Ханлі. Ні, вони помітили жести Ханлі в мій бік, і тепер жартують наді мною! Оце ви даремно, я хоч і флегматик, але дуже злопам'ятний. Вони ще не знають мій статус, тому поки що не лізуть, але так довго тривати не буде. Та й присутність клірика під вікнами також наводить на роздуми. Значить мені потрібна ще й якась обманка, яка потім відволіче увагу від мене... Схоже у того хлопця, над яким жартують, в голові крутяться аналогічні думки стосовно мене. Звісно я міг би показати себе у всій красі, але так палитися мені зараз не варто. Значить до вже звичної їм страви слід додати трохи спецій. Пробач хлопче, та мені терміново потрібен дублер. І я зроблю з тебе свого двійника. Або вб'ю.
  Зібравши запас каталізатора навколо імплантату, я розвів кілька сегментів броні на долоні, й рішуче піднявся зі свого місця. Клас вмить затих, і усі голови повернулися в мій бік. Підходжу до цього пацана, а усі інші тихенько відступили на кілька кроків назад, ніби вони тут ні до чого. Лише нависнувши над бідолахою я зрозумів, що мої модифікації тіла не минули безслідно і вже зараз я майже на півголови вищий за усіх присутніх тут учнів, і ширший навіть за деяких учителів.
  - Я тут новенький. - голос теж більше нагадує модулятор. - Поки є час, покажеш мені усе.
  - Т-так, звісно! - із вдаваною радістю вигукнув хлопець, але я добре чую, що на високих частотах він аж вищить від страху. - Мене звати Тайто Церес!
  - Кей.
  
  ***
  
  Усі в класі затамували подих, коли цей дивний хлопець встав з місця. Він був дивним, не таким як усі інші. Якби запитати когось із учнів, що саме вони в ньому вважають дивним, навряд чи хтось зміг би дати чітку відповідь. Ну трохи вищий, ну голос інакший, ну обличчя трохи не таке... Навіть безцеремонна поведінка, зважаючи на скорий початок Турніру, не дуже вибивається зі звичної колії. Поодинці усі ці відмінності не були нічим особливим, але зібрані разом вони змушували оточуючих підсвідомо триматися якнайдалі від цього підозрілого типа, який пригнічував оточуючих однією своєю присутністю. Представники знаті ніяк не могли повірити у таку нахабну поведінку слуги. І це їх лякало. Той, хто ще вчора був слугою, сьогодні виступає у якості охоронця. Здавалося вовк щойно скинув із себе овечу шкуру і вже принюхується в пошуках жертви. Навіть ті дівчата, що насміхалися над Ханлі, вмить прикусили язики. Тому не було нічого дивного, що усі враз принишкли, коли після уроку цілковитої нерухомості цей хлопець раптом повернувся в їхній бік. А коли він ще й заговорив...
  - Я тут новенький. Поки є час, покажеш мені усе. - не запитував, а стверджував новачок.
  - Т-так, звісно! - учень спробував як завжди перевести все в жарт, але виходило погано. - Мене звати Тайто Церес!
  - Кей.
  Потиснувши руку у відповідь на привітання, Церес очікував, що зараз його кисть будуть ламати, але нічого не сталося. Потиск був міцний, але не болючий, і це вселяло надію на мирні стосунки з новачком. І тут хлопці на свою біду вирішили продовжити свою справу. Побачивши в новенького замашки хижака, вони вирішили прийняти його в свою компанію.
  - Та що він там може показати? Він же окрім бібліотеки більше нікуди не зайде.
  - А ми тут все і всіх знаємо.
  Кей подивився на них, зробивши задумливий вираз на обличчі. Та Церес міг поклястися, що одне око повернулося в його бік!
  - Справді? - поцікавився хлопець, повернувшись до своїх нових знайомих.
  - Звісно! - вперед вийшов ватажок цієї маленької банди, з презирливістю поглядаючи на Цереса. - На відміну від деяких плебеїв, для нас відкриті усі двері.
  - Які саме?
  - Побачиш. Я, Кліф із роду Дарсів, пропоную тобі свою дружбу і покровительство.
  - Хм? - обличчя новачка не змінилося, але всім раптом стало ясно, що він чимось дуже незадоволений. - Ти друзів своїх, і статус власний продаєш мені? - пролунав в абсолютній тиші неприємний металевий голос, від якого виникало нестримне бажання закрити вуха, очі, й втекти якнайдалі. - Правильно я зрозумів?
  - Що?! - сторопів Кліф. - Ні! Звісно ж...
  - Тоді запропонувати вам нічого мені. Церес, на вихід. - хлопець повернувся до своєї першої жертви і підбадьорив її потужним "дружнім" стусаном по спині, від якого бідолаха мало не покотився донизу.
  - Т-так, з-звісно! Я все п-покажу!
  Покинувши аудиторію слідом за своїм провідником, агресивний новачок гучно бахнув дверима, і тієї ж миті клас миттю наповнився гулом: усі учениці активно обговорювали щойно почуте, а хлопці намагалися привести до тями шокованого товариша. Ніхто й не помітив, як Ханлі зникла з класу ще на початку цієї вистави. Ще ніхто не насмілювався трактувати пропозицію дружби й покровительства таким чином.
  А в цей час в коридорі Кей нарешті пригальмував свого нового знайомого і дав йому віддихатися.
  - Вибач за скандал, але інакше б не відстали вони. - без жодних емоцій промовив Кей, невловимо перетворюючись із бугая на звичайного школяра. - Все нормально?
  - Навіщо ти їх образив? Вони ж тепер...
  - Нажили ворога собі. Запам'ятай річ одну просту: не влаштовує якщо світ - зміни його, інакше він змінить тебе. Я нікому себе змінювати не дозволю. - проричав в обличчя до смерті переляканому школяреві Кей але, помітивши реакцію співрозмовника, швидко взяв себе під контроль, і продовжив. - Пробач. Я ще вашу погано розумію мову, образи тому мені постійно чуються. Давай змінимо тему?
  - Гаразд. - Церес на мить замовк, збираючись з думками. - Скажи, чому ти відхилив пропозицію Кліфа? Я ж бачу, що ти усе правильно зрозумів.
  - Саме так: ти - бачиш. А вони - ні. Гадають вони, що інша у мене культура. Нехай так думають і надалі. А щодо пропозиції його: покровительство я вже маю Лашури. Та й цікаво було...
  Ось так, слово за слово, їм вдалося розговоритися. Церес все більше дивувався незвичності поглядів його нового знайомого. Якщо тема не стосувалася аристократії або порядків Академії, то Кей був цілком нормальною і адекватною людиною. Він неначе віддзеркалював риси співрозмовника, на повагу відповідаючи повагою, на силу - силою. Але не приймав над собою ніякого контролю. Для нього не було авторитетів. Так міг вести себе вуличний бездомний розбишака, якому нічого втрачати. В той же час він був дуже начитаним, і постійно цитував різноманітних людей, імена яких нічого не казали Цересу. Він навіть поцікавився, де можна взяти такі книжки. У відповідь Кей пообіцяв йому подарувати збірку таких книг, якщо його задумка спрацює. А що задумав цей псих - можна було тільки здогадуватися. Цей хлопець був надто дивним, надто нестримним, надто... Він в усьому був НАДТО! І для себе Церес ніяк не міг визначитися, що у того на думці.
  Провівши багато часу серед аристократії, Тайто звик у всьому бачити подвійне дно. Тут же дна було не видно й не чути. Замисел цього дивного хлопця був незрозумілий а логіка мислення суперечила усьому, що він знав змалечку. При всьому цьому було в Кеєві щось дике, нестримне... Щось таке, чого він сам не мав. Перебираючи усіх своїх знайомих, Тайто ніяк не міг визначитися із особистістю цього дивного підлітка. Ну не буває на світі таких людей! Так міг би вести себе аристократ, якби провів тривалий час серед розбійників або піратів. І це змушувало Цереса ще уважніше придивлятися до нього, викликаючи асоціацію зі знайденим в одній старовинній книзі словом. Jugernaut - нестримна сила, яка змітає все на своєму шляху.
  Показуючи академію, учень не помітив, що не він один вивчав новачка. На деякій відстані від них паралельним курсом рухалася дівчинка-альбіноска у чорній шкіряній куртці, прислухаючись до чогось схожого на пудреницю. І все б виглядало цілком нормально, якби не той факт, що ця дівчина ніколи не користувалася макіяжем, і навіть зараз ішла з абсолютно чистим обличчям. Але хлопці не помічали її, і продовжували свою прогулянку, доки не дійшли до одного із декоративних озер. Церес і сам не помітив, як в якийсь момент почав виливати душу цьому дивакуватому парубку. А коли зрозумів свій промах - одразу ж замовк і почервонів від сорому. Помітивши, що його товариш знову почав замикатися в собі, Кей одразу ж повів того в інший бік - до стадіону. Знайшовши на вже вільний майданчик, де він сьогодні ганяв свою підлеглу, Кей запропонував розім'ятися.
  - Тайто, поговоримо начистоту давай, щоб між нами непорозумінь не виникало. - почувся через деякий час голос новачка.
  - Добре. - обережно відповів Тайто. - Що ти хочеш дізнатися?
  - Чому їм так ставитися до себе дозволяєш?
  - Ти їх зовсім не знаєш. Вони ж тепер і кроку ступити не дадуть! - Церес намагався говорити спокійно, але від згадки про 'друзів' він знову починав нервувати. - Тільки б потім не довелося повзти до них і на колінах просити милостиню як...
  - Ніколи нічого не проси! - знову гаркнув Кей. - Ніколи, і нічого! І у тих особливо, хто за тебе сильніший. Прийде час, і самі тобі вони все запропонують, і самі ж усе дадуть!
  - Може й так. Але я не думаю, що тобі дадуть наводити свої порядки отак просто.
  - Якраз дуже просто! Неприємно, але просто. Для цього доводиться ламати себе, а на таке здатен не кожен.
  - А чому ти вирішив, що я на це здатен?
  - Тому, що один раз зробив ти це вже - перетворитися не дозволив собі на блазня. Вдруге буде простіше. А щоб ти зрозумів, що тебе чекає - ось цитата тобі іще одна: 'Спочатку не помічають вони тебе, сміються потім над тобою, борються потім з тобою. А потім ти - переможець.' Половину ти вже пройшов цього шляху. Настав до кінця час дійти.
  - Це лише слова.
  - Ці слова розумні люди колись казали. І переконувався у їхній я не раз правоті. А за якими живеш словами ти? Яке твоє життєве кредо?
  - Не розумію, про що ти.
  - Страх я в тобі бачу, але не його причину. - удари по манекену припинилися і Кей повернувся до товариша. - Чого ти боїшся? Отримати стусанів? Ти отримуєш їх і так. Так-так, синяки не приховаєш від мене. Зіпсувати репутацію? А яка в тебе зараз вона, ця репутація? Навколо всі вважають тебе слабаком безхарактерним, не може який відстояти думку власну. Кому потрібен лицар такий? Ти терпиш знущання, нічого не отримуючи натомість. Ні-за-що! Просто так! Мовчи! Я знаю, що ти хочеш сказати.
  - Ти не розум... - знову почав-було виправдовуватися Церес, але Кей не дав йому навіть слова вставити.
  - Розумію навіть більше я, ніж ти можеш собі уявити. Натуру я бачу твою. Неприємно мені дивитися, як перетворюють хорошу людину на чужих ілюзій ще одного раба. За обставин інших я б залишив як є усе, але зараз даю я тобі вибір: приєднуйся до мене і розкрий потенціал свій, або залишайся і надалі під ногами покидьків хробаком. Вирішуй тут, і зараз. Шансу другого не буде.
  - Я... - зовсім розгубився хлопець, не знаючи куди діватися. - Я спробую...
  - Не пробуй! Так, або ні?
  - Так! - крикнув Церес, вирішивши щось для себе. - Я приймаю твоє покровительство.
  - Вітаю тоді з кроком першим до життя нового.
  Кей простягнув руку, і Церес вирішив за краще потиснути її, аніж знову викликати гнів цього навіженого! Знав би він, до чого це призведе - втік би з класу ще до приходу психопата. Задумавшись, він не одразу зрозумів, що їхнє рукостискання продовжується надто довго, а долоня уже оніміла.
  - Радий, що правильне ти рішення прийняв. А щодо покровительства: не знадобиться воно більше тобі.
  - Тобто?
  - Скоро зрозумієш. - і додав незрозумілу фразу, - Prepare to hard night, my padavan.
  
  ***
  
  - Це точно Другий?
  - Безсумнівно. Наш криптограф зумів знайти переклад деяких слів тієї пісні. Слово "we"означає себе, або свою спільноту, а слово "yellow" перекладається як жовтий. Знайшли ще "submarine", але там якась нісенітниця виходить. Дослівно звучить як "підводний човен". Можливо це якийсь термін. Зважаючи на опис нашого знайомого, це звучить як зізнання.
  - І навіщо йому було це співати? Може він був п'яний?
  - П'яний Древній? Я швидше повірю, що він просто насміхався над нами. Але факти свідчать, що об'єкти Перший та Другий - одна і та ж особистість. Або особа із роздвоєнням особистості - тут уже потрібні наші штатні психологи, а не оперативники.
  - Це все, чи є ще щось?
  - Ми отримали від нього попередження.
  - Знову хтось із твоїх проколовся? - дуже недобро поцікавився начальник.
  - Якби ж... При дослідженні його зброї було виявлено напис древніми письменами. Тобто він не просто грамотний, а ще й має вельми специфічну підготовку: Універсал або Інфільтратор. Або і те, і інше разом. Він дав нам зрозуміти, щоб до нього не лізли. Тоді я зустрівся з ним особисто. Як і очікувалося, техніка Рію-Кай на нього не подіяла.
  - Йолоп! А якби він і тобі мізки вивернув?! Мені у вашому відомстві ще один інвалід з інтелектом дитини зовсім не потрібен!
  - Зате ми дізналися, що він не відбивав техніку. Як бачите, я й досі при своєму розумі. Імовірно він сам володіє нею, або її аналогом. І має відповідний захист. В будь-якому випадку нам іти на конфлікт з таким добре захищеним спеціалістом не варто.
  - Я теж так думаю. От тільки якщо із цим дволиким психом ми вже розібралися, то залишається питання із Третім та Четвертою... Що з твоєю підлеглою?
  - Через два-три дні я поверну її до оперативних...
  - Обійдешся. Нехай залишається в Академії замість тебе. А ти забирай свою групу і повертайся у Храм. Ваша присутність терміново потрібна тут.
  - Щось серйозне?
  - Дуже. Твої улюбленці проявили себе.
  - Скоро буду.
  Інспектор Тору обірвав зв'язок і поклав проектор до саквояжу, збираючись у дорогу. Новини були несподіваними. Хтось почав боротьбу за владу всередині самої Церкви. Усі попередні рази вище керівництво лише сміялося над здогадками талановитого слідчого. Що могло статися, якщо його розслідуванню дали зелене світло? Та ще й тоді, коли він на виїзді? Це все дуже підозріло...
  
  ***
  
  "Ось тебе і завербували", - подумав Церес, завалившись увечері до своєї кімнати. Йому казали, що це станеться непомітно, плавно, що він сам засуне голову у ярмо. Та куди там - якийсь псих підійшов до нього і сказав, що він тепер у його команді. І Церес навіть не подумав йому заперечувати. Як і решта його однокласників. Спробуй-но заперечити такому бугаю. І байдуже хто ти, аристократ чи навіть член королівського роду - інстинкт самозбереження не дасть тобі відкрити рота. Це знать може собі дозволити викликати один одного на дуелі, а такі типи всі питання вирішують на місці. Кулаками.
  Кожен хлопець-лицар в Академії має своє власне житло - щоб ніхто із сусідів не міг впливати на його думку. У знаті воно було доволі великим, а простакам діставалися звичайні кімнати в гуртожитку із необхідним мінімумом речей. Та навіть так його житло було лише трішечки меншим за батьківську хату. Та ще й власна ванна кімната! І саме до останньої хлопець зараз і взяв курс. Скинувши верхній одяг і задерши сорочку, Церес зайшов до ванни й став крутитися перед дзеркалом. На хребті між лопатками, темною плямою розплився здоровенний синяк, від якого здавалося гуділа уся спина. Страшно подумати який у Кея буде удар, якщо навіть після легкого штурхана залишаються такі сліди. Можна було б поскаржитися наставникам, але знову ж таки - який буде результат? Крім того Церес і сам розумів, що в компанії такого страховища його остерігатимуться. Та й зацікавила його пропозиція цього дивака. Наставники теж казали, що у нього хороший потенціал, от тільки йому здалося, що Кей мав на увазі щось зовсім інше. І що означала ота його фраза? Якою мовою він говорив?
  Було вже пізно тому, плюнувши на все, Церес підготував на завтра зошити й виконані домашні завдання, і завалився спати. День був доволі напруженим: очі все ще боліли після довгого сидіння над книгами та зошитами у бібліотеці, після вихідних одразу навалилося стільки справ і переживань, що хотілося просто впасти й не дихати. Та не виходило. Травма боліла, не дозволяючи лежати на спині, змушуючи хлопця ворушитися й шукати зручнішу позу, від чого синяк раз за разом знову прострілював болем. Але поступово втома взяла своє і очі хлопця заплющилися. Він не знав, що саме в цей момент крізь привідкриту кватирку до кімнати залізає здоровенний павук. Він не відчув як той стрибнув йому на спину, а тонкі лапки прокололи його шкіру, діставшись до щойно вживленого нейрошунта. Він не бачив, як черево комахи розгорнулося химерною квіткою антени. Йому все це було байдуже, бо він нарешті заснув.
  Щоб наступної миті вилетіти з перекинутого ліжка. Повалившись на підлогу, Церес хотів-було піднятися, але біль у тілі знову дав про себе знати, і хлопець знову повалився на коліна. І ця мить слабкості врятувала його від осколків, які прошили стіну прямо у нього над головою. Уся кімната прямо на очах перетворювалася на друшляк, а меблі розліталися на друзки. Повалившись на підлогу, Церес закрив руками обличчя відчуваюся, як гострі осколки дряпають шкіру. Потім щось просвистіло й обстріл припинився. Зачекавши хвилину, хлопець таки наважився підняти голову й шокований застиг іще на кілька хвилин. Це була не його кімната! Приміщення, в якому він опинився, зовсім не нагадувало гуртожиток. І хоча вцілілих предметів навколо майже не залишилося, їхній вигляд був йому абсолютно незнайомим. Підповзши до вікна, хлопець спочатку захотів вилаятися, але так і застиг статуєю, не в змозі вимовити жодного слова.
  А причина для цього була більш ніж поважна: він побачив не мальовничі краєвиди Академії, а велетенське місто, яке розкинулося на обох берегах широкої протоки. Його будівлі були настільки тонкими й високими, що в думках саме спливло слово 'хмарочос'. Справа виднілися два грандіозних мости, один з яких уже був зруйнований, а під другим знаходилося щось схоже на плавучий корабель. От тільки ТАКИХ кораблів Тайто ще ні разу не бачив. Він був навіть більшим за літаючі острови великих королівств. Але головне потрясіння викликало видовище зліва: океан, що тягнувся ледь помітними блисками хвиль аж до самого обрію. Багряне сонце сідало за горизонт, підсвічуючи контури величезної напівзруйнованої статуї жінки з факелом. Церес на зір не скаржився, тому зміг в деталях роздивитися дивну корону статуї, після чого знову застиг в шоці - повітря було кришталево чистим, без жодного натяку на море Ахо. Ще раз глибоко вдихнувши, Церес закашлявся, підтвердивши страшну підозру: тут немає ефіру. Натомість на язиці з'явився неприємний гіркуватий присмак, а в носі різко засвербіло так, що захотілося чхати. Усе навколо здавалося неймовірним, нереальним, ніби намальованим: надто багато кольорів, запахів... Все навколо виглядало дивним і дуже диким. Хотілося заплющити очі й забути усе, як страшний сон. Сон. Точно! Усе це просто страшний сон! Достатньо лише себе ущипнути і...
  І нічого не сталося. Церес знову використав нецензурну лексику, але вже у значно ширшому варіанті. Це був не сон. Уві сні людина не відчуває болю. І уві сні точно не можна порізати собі палець об уламки незвично тонкого скла. Затиснувши палець, аби не текла кров, Церес вже уважніше придивився до свого оточення. Це місце точно колись було оселею. І хоча зовнішній вигляд місцевих речей був дуже незвичним, загалом упізнати деякі предмети було легко: ліжко, стілець, залишки столу, лампи... Лампи! Якщо тут є лампи, значить тут є і ефір! От тільки у відчуттях було абсолютно порожньо. Ефіру навколо не відчувалося. І при цьому одна із ламп продовжувала світитися!
  Підійшовши ближче, він уважніше роздивився освітлювальний прилад. Це була продовгувата матова колба, що давала рівномірне біле світло по всій своїй довжині. Подив викликав не колір світла, від якого уже починали сльозитися очі, а відсутність вихлопних вікон у лампі та трубок для подачі ефіру. Перший страх, що він втратив свої здібності, переріс у здивування. Як таке взагалі може бути? Що це за лампа? Як і куди він взагалі потрапив? Питання множилися з величезною швидкість, а відповідей так і не з'являлося.
  Втім, довго залишатися на місці йому не дали. Із коридору почулися крики людей і часті гучні постріли. Звуки бою ставали все ближчими. Спочатку Церес хотів заховатися й перечекати небезпеку, але коли вся будівля раптом здригнулася, а за вікном почали падати уламки стін - залишатися на місці бажання уже не було.
  Визирнувши в коридор, хлопець довго не міг звикнути до темряви. Тут майже не було вікон, а освітлювальні прилади не працювали. Єдиним джерелом світла були вибиті двері квартир та сходовий майданчик в кінці коридору, який був єдиним виходом з цього поверху. На жаль саме звідти і йшов шум. Але будинок продовжував здригатися, і Тайто вирішив не гаяти часу. Зірвавшись з місця він побіг вперед, намагаючись встигнути до сходів раніше, ніж там опиниться одна із воюючих сторін. Під ногами тріщали уламки скла та інших незрозумілих матеріалів, і тільки в цей момент Церес згадав, що перед сном він роздягався. Зараз же на ньому була звична учнівська форма, тільки запилена і дуже сильно потерта. Наче її носили кілька років. Здивований хлопець затримався лише на мить, і ця маленька затримка зіграла свою роль.
  Церес майже встиг дістатися до сходів, коли із останнього номера на нього вистрибнув хтось кремезний, вхопив його за пазуху й потягнув за собою назад. Він спробував-було опиратися, але сильний удар під ребра вибив з нього дух. Скрутившись на підлозі ще однієї розгромленої квартири, Церес намагався вдихнути хоча б трохи повітря. Через деякий час він побачив, як в кімнату забігають іще четверо чоловіків, одразу ж забираючись з проходу, а секунду потому в коридорі пролунав вибух. Потужна ударна хвиля підняла в повітря усю можливу пилюку, і оглушила хлопця. А от бійці ніби цього чекали. Попри нульову видимість, Церес помітив, як вони знову побігли в коридор і незабаром звідти пролунали постріли. На деякий час все стихло, після чого крізь шум у вухах почулися вигуки на незнайомій мовою:
  - All clear!
  - One moment! - постріл. - Clear!
  - Okay, back to the base.
  - Sir, we have a civil!
  - What? Who is this idiot?
  Попри свій стан Церес підсвідомо зрозумів, що мова зайшла про нього. І справді, через хвилину усі солдати зібралися навколо нього, з цікавістю розглядаючи несподіваного гостя. А в тому, що це були солдати, тепер не було ніяких сумнівів: на усіх були однакові сіро-плямисті костюми, важкі черевики на товстій підошві, численні щитки по всьому тілі, однакова зброя, однакові маски на обличчі, крізь скельця яких навіть очей не було видно.
  - Perfect! Now we have this with a drag. Maybe just shoot?
  - Sir, it seems not infected.
  - Lucky.
  - It's not for long. Besides, he does not understand us. Some of you know Chinese, or Korean?
  - One moment! I have idea! - один із бійців щось забурмотів у маленьку коробочку, а потім простягнув її Цересу.
  - Ni mingbaile ma? Dangsin-i naleul ihaehago issneunga? Ви мене розумієте?
  - Так-так! Розумію!
  - Дуже добре. - тут заговорив один із бійців, а з рації йому вторив голос перекладача із дуже сильним акцентом. - Зараз ми йдемо в безпечне місце. Ти можеш піти з нами, але робитимеш все, що тобі буде сказано. Запам'ятай три головні команди: go - біжиш, stop - завмираєш і не шумиш, down - падаєш за укриття. Зрозумів?
  - Так.
  - Повтори.
  - Гоу - бігти, стоп - завмерти, даун - падаю за укриття.
  - Добре. В кого є маска? Оу, мені це не перекладати? Зараз тобі дадуть маску. Дихатимеш лише через неї. Нічого руками не чіпаєш. Усе повторюєш за солдатами. Дивишся під ноги. Зрозумів?
  - Так.
  - Добре.
  - Let's go! Move-move!
  І тут Тайто зрозумів, наскільки важливою була фізична підготовка лицарів. Ні, він не вважав себе здохлятиною, але підтримувати темп цих здорованів було складно. В порівнянні з ними він відчував себе малюком, та й через протигаз дихати було дуже складно, а вони ще й броню та зброю на собі тягли...
  Спуск сходами тривав довго. Тайто ще ніколи не бачив, щоб хтось зумів побудувати настільки високу споруду. Та ще й без застосування ефіру. На його думку вони знаходилися десь на восьмому поверсі, а загальна висота будівлі взагалі залишилася йому невідомою. Вибігши у внутрішній двір між двома будинками, вони рушили по вузьких вуличках, постійно подивляючись вгору. Троє бійців рухалися попереду, Церес в центрі, і двоє замикали. Місто вражало і лякало водночас. Видовище грандіозних будівель, широких вулиць та безліч покинутого транспорту на них, без жодного натяку на присутність людей - пригнічувало. Але роздивлятися усю цю дивину солдати йому не давали, постійно підганяючи за собою. Особливо далеко його тримали від рожево-коричневих куч якоїсь гидоти. Час від часу десь високо вгорі чулися рипучі звуки, від яких усі одразу ж пірнали в укриття. Одного разу літаюча машина пролетіла прямо у них над головами. Солдати ще довго прислухалися, перш ніж вирушити далі. Церес не одразу зрозумів чому, але трохи згодом йому вперше вдалося побачити їхнього ворога.
  Пробираючись крізь розграбовані магазинчики, вони наткнулися на розбитий літальний апарат, який пробив стелю й частину стіни, і зайняв собою майже увесь простір приміщення. Очевидно він тримався в повітрі за допомогою двох кілець по боках. Ці кільця дуже сильно нагадували йому генератори небесного лицаря, тільки без рун на обідках. Але коли він зайшов трохи далі... Спершу Церес навіть не одразу зрозумів, що перед ним лежить, але коли солдат прицілився в ЦЕ - усе стало на свої місця. Закована в металевий скелет істота абсолютно не нагадувала людину: ноги загнуті в обидва боки, замість рук - гнучкі щупальця, замість голови - безликий виріст із очима. Рожева плоть, багатоока голова, гидкі, вкриті тягучим слизом щупальця... Воно викликало лише огиду.
  Надовго вони тут не затрималися, швидко перейшовши небезпечне місце. Однак коли вони вже виходили на відкриту місцевість, одна із таких літаючих штук помітила їх, і бруківку біля них роздробила справжня злива снарядів. Пілот понадіявся на точність своєї зброї, відкривши вогонь з надто великої відстані. Врятував команду лише сильний вітер з моря, який здув більшість снарядів трохи вбік. На щастя, на відміну від людської зброї, постріли цих створінь не давали осколків, а лише пропалювали свою ціль, інакше б увесь їх загін перетворився на фарш. Бійці не розгубилися, одразу ж пірнувши за укриття, і затягнувши за собою Цереса. Зрозумівши, що вразити ціль не вдалося, пілот поспішив зникнути, аби самому не перетворитися на жертву. Судячи із масивної труби в руках одного із бійців, вони цілком могли дістати літуна. Зачаївшись, бійці деякий час поглядали в небо, і коли знову почувся звук його двигунів, один із бійців перебіг на інший бік вулиці, привертаючи до себе увагу. Червоні спалахи пострілів знову почали псувати покриття дороги, але солдат із трубою тільки цього й чекав. На мить визирнувши з укриття, він навів свою химерну зброю на апарат, і тієї ж миті Церес оглух від вибуху. Спершу йому здалося, що труба вибухнула прямо у нього в руках, але через секунду той живий і здоровий знову стрибнув під захист стін, а над вулицею розлетілося завивання підбитої машини. Десь неподалік почувся ще один вибух, ноги вловили вібрацію землі, а зі стелі осипалася штукатурка. Провівши в залишках магазинчика ще трохи часу, їхня команда вирушила далі. Більше на них до самого кінця прогулянки ніхто не нападав.
  Місцем базування солдат виявилася підземна дорога по якій, наче у шахтах, мали їздити великі пасажирські вагонетки. Напевно колись ця штучна печера мала виглядати вражаюче. Тепер же від колишнього блиску залишилися тільки облущені стіни та розбита плитка під ногами. Одразу ж на вході Цереса змусили роздягнутися догола і прямо в масці загнали в якісь дивні душові кабінки, де по черзі обмивали усілякою гидотою, запах якої пробивався навіть крізь фільтри. Потім його більше години мучили місцеві ескулапи, збираючи найрізноманітніші аналізи. Навіть брали мазок з ока, від чого він іще довго не міг прокліпатися. Нарешті йому дозволили зняти маску й пройти всередину. Одяг йому так і не повернули, і він мусив обмотатися подарованим рушничком. Надворі він би ще міг так ходити, але під землею було досить холодно, і хлопець одразу замерз.
  - Ти той японець? - запитав його літній чоловік в солдатському одязі одразу після виходу із карантинної кімнати.
  - Хто? А! Так, це я. - кивнув у відповідь хлопець із думкою, що в такій ситуації церемоніальні поклони будуть недоречними. - Це ж Ви мене тоді інструктували?
  - Ходімо. - проігнорував він питання гостя. - З тобою хоче поговорити командир.
  Командир, як і усі інші бачені Цересом місцеві жителі, виявився кремезним чоловіком із короткою стрижкою та вивітреним обличчям. Сварячись із кимось через пристрій зв'язку, він майже не звертав увагу на сторонніх, і лише після закінчення своєї гнівної тиради перевів свій погляд на напівголого парубка. Як і раніше, говорили вони через діда-перекладача, але цього разу фрази той передавав майже синхронно, тому складалося оманливе враження, що говорить саме командир.
  - А тепер поясни мені, хто ти такий, і як ти опинився в районі бойових дій.
  - Мене звати Церес Тайто. - з поклоном відповів хлопець, вирішивши представитися по формі. - Я учень Академії Святої Землі. Вчився на лицаря...
  - Нащо мені твої подробиці?! Як ти, не заразившись, зумів вижити на вулицях цього проклятого навіть богами міста?! Я втратив половину своїх людей через кляту інфекцію, а ти розгулюєш прямо посеред міста, в розпал епідемії та бойових дій, без жодної подряпинки та ще й повністю здоровий! Ще раз питаю: як ти сюди потрапив?
  - Я не знаю. Я лягав спати у себе в Академії, а прокинувся тут. І я уявлення не маю, що тут відбувається, і що то за істоти над нами літають.
  - Літають, еге ж... - командир перекинувся кількома словами із дідом, після чого на кілька секунд задумався. - Зброю тримати вмієш?
  - Володію мечем і трохи стріляю.
  - Вже вбивав?
  - Ні.
  - Ясно. - глибоко вдихнувши, начальник кивнув дідові, й повернувся до своїх справ, а Цереса вивели з кімнати назад у загальний зал.
  Цереса відвели в куток до інших цивільних. Таких було не багато, всього десять чоловік. Майже всі, як і він, куталися в рушники. Виняток складала тільки одна дівчина, вдягнута у щось таке... Чорне, дзеркально-блискуче, облягаюче ніби друга шкіра. Тільки придивившись уважніше він зрозумів, що це у неї такий комбінезон, схожий на пілотський, тільки абсолютно глухий. Але виглядала вона в ньому наче богиня! Тайто вважав себе загартованим парубком, якого жіноча присутність уже не виведе з рівноваги. Але тут він пускав слину, наче якийсь ідіот. Коли вона проходила повз нього, поскрипуючи своїм вбранням та цокаючи каблучками, від його самоконтролю не залишилося й сліду. Звісно ж його поведінка не залишилася непоміченою, і дівчина вперлася поглядом прямо йому в очі, а той не міг відвести погляд, ніби кролик перед удавом.
  Отямився Тайто лише від штурхана збоку. Там сидів якийсь молодий хлопець із перев'язаною рукою і дуже ламаними словами намагався щось пояснити йому.
  - Не дивитися на Маркізу. Маркіза злий дівчина.
  - Чому?
  - Вона змовитися із солдат. Жертвувати інші для себе.
  - Що? Не розумію.
  Із подальших пояснень Церес зрозумів небагато, все ж словарний запас його нового знайомого був дуже обмежений. Суть його розповіді зводилася до того, що один із загонів підібрав кількох дівчат. Але коли вони вже поверталися на базу, їх атакували, і щоб вижити, Маркіза кинула напризволяще своїх супутниць. Як саме вона це зробила, хлопець пояснити так і не зміг. Сама ж дівчина сиділа окремо від решти людей, і недобре поглядала на пліткарів, які явно балакали про неї, хоч і на іншій мові.
  Хлопця звали Артур. Він народився і виріс в цьому місті. Знання мови він пояснював тим, що жив біля якогось Чайна-Тауна. Жив-поживав, навчався, підробляв... Аж поки кілька днів тому не розгорілася епідемія. Хвороба поширювалася блискавично і впродовж однієї доби місто просто вимерло, а на зміну людям прийшли зовсім інші істоти. Зараза була прямо у повітрі, тому вижили лише жителі прибережних районів та ті, кому пощастило тривалий час дихати фільтрованим повітрям. Маркіза належала до останніх, бо працювала... А от ким вона працювала, Артур не пояснив, тільки почервонів. Коротше працювала вона у вже знайомій масці, в ній же її і знайшли солдати. Цим же пояснювалося і її право носити своє вбрання всередині сховища - його вдалося очистити, на відміну від одягу з тканини, і воно було абсолютно герметичним. Та й ходити голяка дівчині поміж двома десятками мужиків було небажано.
  Поки вони розмовляли, на базі виник переполох. Артур пояснив, що їх от-от мають евакуювати з міста, тому солдати готуються до прориву на узбережжя. Усіх цивільних мали вивезти в герметичному бронетранспортері, але їх виявилося більше, ніж влізе в кузов. Тому частині з них доведеться відправитися на броні. Вибирали найбільш витриваліших, тому логічно, що вибір впав на Цереса, Маркізу та Локі (чи Лакі, як його назвав один із солдат) - того-самого дідугана, який добре шпарив японською. Окрім них у похід мали відправити іще кількох людей, але вони і так були задіяні в операції. Тому усіх трьох почали активно готувати до переходу.
  Цереса відвели до місцевого інтенданта, де йому видали смугастий комбінезон, взуття та нижню білизну. Розміри трохи не збігалися, але це було значно краще, ніж ходити голяка. Дивна річ: цей світ здавався Цересу абсолютно чужим, і водночас в ньому траплялися дуже знайомі елементи його рідного. Наприклад знайдена буквально під ногами рекламка якогось японського ресторану, на якій зображалася дівчина у класичному кімоно, або дещо архаїчна мова того діда, ім'я якого Церес так і не дізнався. А от деякі звичні для нього речі тут були абсолютно іншими. Один тільки транспорт чого вартий: більшість вулиць були буквально забиті різноманітними самохідними каретами, в той час як у Хавонії особистий транспорт могли собі дозволити лише достатньо заможні люди.
  За роздумами минуло хвилин десять, коли до нього підійшов уже знайомий дід-перекладач.
  - Ага, то це ти наш новенький? Цероз?
  - Моє ім'я Церес. - хлопець поклонився своєму майбутньому наставнику. - Приємно познайомитися.
  - Тут немає імен, є лише позивний. Нічого особистого - просто щоб не писати купу рапортів, якщо здохнеш. А оскільки позивний тобі потрібен, то будеш Цероз. - чоловік оглянув хлопця з голови до ніг.
  - А що це значить? - поцікавився Тайто, на що дід незадоволено на нього зиркнув.
  - Хвороба що, як і ти зараз, виїдає мені печінку. Звикай, тепер це твій позивний. Мій - Локі.
  Спустившись до колії, де пара солдатів щось прилаштовували на спущений з поверхні пікап, наставник сказав Цересу якомога швидше бігти вздовж тунелю до завалу і назад. Після кількох таких забігів наставник натягнув на нього такий самий бронежилет, який носили бійці. Він був обпалений, з дірками в пластинах та слідами крові, і дуже важкий. Але солдату й цього здалося замало, і він накинув поверх іще один такий же, тільки замість пластин броні набив його землею. Стояти було дуже складно, не кажучи вже про біг. А бігати в темряві - це взагалі більше нагадувало знущання. От тільки Церес ще в перший свій похід по місту зрозумів, що воювати доведеться саме в таких умовах, і метою цієї біганини було не тренування тіла, а звикання до солдатської екіпіровки. Центр маси тепер знаходився набагато вище, і Тайто мусив заново вчитися ходити, бігати, стрибати, аби не впасти посеред бою. Особливо важко було бігати зі зброєю в руках. І ось тут виникли проблеми. Тутешні війни уже багато років ведуться зовсім іншими засобами, і про таку річ як меч тут уже давно забули. Який у ньому сенс, якщо тутешні рушниці дістануть тебе за милю, а на перезарядку потрібно не чверть хвилини, а секунди? Єдине, що вдалося роздобути - саморобний тесак, піхви для якого довелося майструвати самостійно. Зайвих стволів у солдат теж не було, тому йому видали трофейну мисливську рушницю. На відміну від солдатської зброї, цей семизарядний дробовик мав дерев'яне ложе, чим суттєво виділявся серед місцевого царства металу та пластмаси. Церес і сам був радий, що тримав у руках щось хоча б віддалено схоже на знайому зброю, а коли спробував стріляти - взагалі закохався у свою Велику Берту, як жартома обізвав цей дробовик хтось із солдат. Певно він мав на увазі, що рушниця виявилася виглядала більшою за свого власника. Колись його тітка, яка служить на кордоні, давала йому постріляти із власної рушниці, але там віддачі майже не відчувалося. А Берта гатила так, що в перший раз мало не вивихнула Цересу плече! Патронів йому видали не багато, всього двадцять, та навіть так йому не було де їх тримати. Тож йому довелося згадувати досвід своєї тітки і майструвати ще й патронташ. Добре, що знайшлися хороші інструменти й матеріали, і вправитися вдалося відносно швидко.
  Підготовка просувалася дуже швидко і за кілька годин усі були готові. Перед виходом командир видав коротку промову, яку для Цереса ніхто перекладати не збирався. Самого його закріпили в одній команді з Маркізою. Та, у своєму вбранні, доповненому таким же блискучим чорним плащем, темною плямою виділялася поміж сірої маси бійців. Локі ж майже нічим не відрізнявся від інших солдат. Все це пройшло якось осторонь, і незабаром вони стояли біля виходу з їх тимчасового притулку. Надворі вже стояла темна ніч, і холодний вітер продував до кісток. Їхати на броні також було незручно, вже за першу хвилину Церес відчував у себе відбивну замість п'ятої точки. Та розслаблятися не було коли. Перекинувши ремінь рушниці через плече, він постійно тримав одну руку на руків'ї біля запобіжника, а іншою тримався за корпус транспортера. І це було дуже розумне рішення, бо їхня колона майже одразу привернула увагу літаючих молюсків. Точно! Ось на кого були схожі ці тварюки! Тепер зрозуміло, чому командир під час їхньої розмови так висловився стосовно їхніх польотів - це були підводні створіння!
  А тим часом літальні апарати зібралися у групу й пішли в атаку. Бійці з трубами на плечах одразу ж зреагували на небезпеку, але їх виявилося менше за кількість літальних апаратів, і останній із семи зумів-таки пройтися вогнем уздовж колони. Церес встиг зіскочити із броньовика і шмигнути під покинуте авто за мить до того, я червоні спалахи пронизали машину. Тієї ж миті крізь проплавлені отвори назовні вирвалися язики полум'я - рятувати вже не було. Транспортер із цивільними обійшовся лише обпаленими боками, тому продовжив свій шлях. Церес же мусив дочекатися наступної машини, яка їхала за ними, і стрибати на борт до них. Він очікував, що зараз літун повернеться і закінчить почате, але бійці вже зарядили свою зброю, і цього разу його чекатиме гаряча зустріч. Та замість цього по сусідній вулиці паралельним курсом пролетіла трохи інша машина, і попереду почулися якісь вибухи.
  - Stormtroopers!
  - Suppressive fire!
  - Enemy at the rate! Fire! Fire!
  Вигуки почулися з усіх боків і тієї ж миті встановлений на броні гранатомет гучно затарахкотів, посилаючи подарунки далеко вперед. Туди ж відправилися кілька димових шашок, аби прикрити рух колони. Але як би не намагалися солдати уникнути зіткнення, тварюки лізли звідусіль. Вони вистрибували буквально з-під землі, з вікон будинків, навіть стрибали з дахів прямо на броньовики! Здавалося вони абсолютно не цінують власне життя. Тому коли один такий гість приземлився на капот броньовика, Церес на пару із ще одним солдатом швидко нафарширували його свинцем. І поки солдат розправлявся із наступними потенційними безбілетниками, хлопець намагався скинути тіло першого, аби той не закривав огляд водієві. Видряпавшись на капот, він вперся ногами в металевий скелет і не черговій ямі зумів позбутися молюска. По дорозі до узбережжя було ще кілька нападів, але більше Цересу застосувати свою зброю не довелося. Уже коли вони виходили на причал, Церес згадав, що так і не перезарядив рушницю. Наповнивши магазин, він тільки тепер зрозумів, що у нього увесь цей час залишався лише один патрон в магазині та один в патроннику.
  Заїхавши машинами прямо на борт корабля, бійці одразу ж розтягнулися уздовж бортів. Церес примостився на кормі. Локі теж стояв тут в парі із якимось незнайомим солдатом. Обоє уже скинули маски з бронежилетами і насолоджувалися чистим морським повітрям. Локі виглядав значно спокійнішим, ніж у підземеллі, і навіть трохи веселим.
  - О, новобранець! - вигукнув він, затягуючись якоюсь димною паличкою. - Ну, як пройшло бойове хрещення? Що ти відчував, коли стріляв у живу істоту?
  - Нічого. - відповів хлопець після секунди роздумів. - Тільки віддачу.
  - Запам'ятай цей момент назавжди, боєць. Якщо вже ти підняв зброю, то або натиснеш на гачок, або здохнеш. Дуже багато бійців згинуло лише тому, що в останній момент почали вагатися. Емоції під час бою небезпечні. Запам'ятай свій перший бій, щоб наступний не став для тебе останнім. Хочеш? - Локі простягнув йому ще одну димну паличку, але Тайто відмовився.
  Запах, що йшов від цієї самокрутки дуже нагадував одну рослинку, вживання якої в Хавонії каралося засланням на шахти. Від вдихання її диму людина перетворювалася на ідеального раба і за черговий листочок цього курива була готова на будь-що. Подумавши, що перечити наставнику немає сенсу, він відправився на протилежний бік корабля. Там солдат майже не було, бо всі зараз дивилися на похмурий силует покинутого міста. А от на носі він наткнувся на Маркізу. Дівчина саме чистила виданий їй пістолет і тільки похмуро зиркала на незваного гостя.
  Вирішивши їй не заважати, Церес став милуватися нічними краєвидами нового світу. Цей день приніс йому більше вражень ніж увесь термін навчання в Академії. І він не хотів би ще раз його пережити. Навіть якщо він зможе повернутися додому, у що тепер уже не вірилося, усі отримані тут навики будуть йому не потрібні. Хоча Берту він із собою візьме обов'язково. Ця рушниця врятувала йому життя, вони пов'язані однією кров'ю, тому покинути свою зброю буде святотатством.
  В роздумах він не помічав нічого навколо, і мало не поплатився за це життям, коли однин із молюсків вистрибнув з води. Він почув лише зойк дівчини та краєм ока побачив рух збоку, а далі тіло зреагувало на рефлексах: витягнути ніж, відступити вбік і вдарити ворога по діагоналі. Дзенькнув метал об метал, але одне зі щупалець істоти, за допомогою якого воно керувало своїм костюмом, виявилося відсічене, змусивши кінцівку зі зброєю повиснути на металевому скелеті. Другий удар виявився для молюска фатальним, лезо увійшло прямо йому під маску. Витягнути ножа Церес не встиг бо гидка туша чудовиська засмикалася у своєму гнізді в передсмертних судорогах. Усе це зайняло не більше трьох секунд, яких вистачило Маркізі, щоб зібрати пістолет і проконтролювати ворога в голову. Цей постріл наче став спусковим гачком для людей, які похапалися за зброю. Сідаючи на корабель люди задули, що воюють не проти інших людей, а проти морських чудовиськ. От і розслабилися.
  А потім почалося: тварюки лізли на борт, вистрибували з-під води, наче там була катапульта, чіплялися за стінки рубки і швидко маневрували, не даючи змоги прицілитися. Сім патронів закінчилися дуже швидко. Перезаряджатися часу не було, тому сікач знову почав свою криваву роботу. Спина до спини, вони відбивалися від ворога, який виявився абсолютно непристосований до ближнього бою. Тайто не міг сказати, скільки часу минуло з початку цієї бійні. Тварюки були тупі й неповороткі, але їх було надто багато. Корабель раптом почав все сильніше розхитуватися. Маркіза щось кричала йому, але Церес був зайнятий тим, що відбивався від якогось особливо настирного молюска. На відміну від інших, цей представник був менший в розмірах, і значно краще захищений. Як і його попередники, він уникав стрільби впритул, але компенсував це потужними розмашистими ударами, від яких доводилося ухилятися. Маркіза спробувала-було розстріляти цього чахлика, але усі її постріли розповзалися червоними іскрами по броні молюска. Їх хтось кликав з причалу, але Церес і прибулець зосередилися один на одному, не помічаючи нічого навколо. Люди намагалися покинути корабель раніше, ніж той піде на дно, але виходило в них погано. Багато хто просто вивалився за борт. Молюсків це абсолютно не хвилювало, вони чіплялися за будь-яку, навіть вертикальну поверхню, а от Цересу доводилося тримати рівновагу й танцювати по слизькій від тельбухів палубі. Відступати не було як, тому він продовжував бій, зберігаючи дихання. Крізь постріли було чути, як хтось на причалі віддає команди. Зрозумівши, що докричатися до цього психа у неї не вийде, Маркіза по перилах дісталася до трапу. Хлопець відчував, що його сили закінчуються, і ніж от-от вислизне з рук. В якийсь момент нашестя припинилося, і він зрозумів, що своє завдання молюски виконали - корабель затримався, і в цей-самий момент потужний удар знизу розламав судно навпіл. Не втримавшись на ногах, Церес полетів за борт і лише за мить перед своїм падінням побачив, як з-під води вириваються літальні апарати й відкривають вогонь на ураження.
  Загрібаючи руками, Тайто намагався вирватися на поверхню, але важкий бронежилет тягнув його на дно. А трохи осторонь уже розгорталася справжня бійня, тільки цього разу зовсім не на користь людей: червоні спалахи розривали тіла пасажирів, які по інструкції були одягнуті в рятувальні жилети й не могли заховатися під водою. Вже занурюючись під воду Церес побачив, як гострий ніс літуна розвертається в його бік і тієї ж миті трасери пронизали безпомічну фігурку людини, моментально забарвивши воду навколо в червоний колір. Ні вода, ні бронежилет не змогли захистити парубка, лише відтягнувши невідворотний фінал. Він навіть не одразу зрозумів, що потрапив під вогонь морських чудовиськ, скидаючи з себе бронежилет. І лише коли повітря вогнем обпекло легені, тіло відчуло важкі рани.
  'Яка іронія долі, - подумав Церес, чіпляючись за чиєсь тіло в рятувальному жилеті, - загинути за крок до порятунку.' Гребти сил уже не було, останній бій виснажив тіло, і парубку залишалося лише спостерігати за небом, де у світлі пожеж мелькотіли силуети ворожих винищувачів. Що було далі, Церес майже не запам'ятав. В морі ще чулися вибухи, погода швидко псувалася і потужні хвилі швидко винесли трупи пасажирів назад до причалу, з якого вони лише щойно відчалили. Тіло уже зовсім не слухалося, ноги оніміли, у вухах гуде, перед очима все розпливалося...
  Із забуття його вивів біль в голові, яким відгукувався кожен постріл стаціонарного кулемету. Хтось буквально над головою гатив із великого калібру по машинах молюсків. Коли одна із них, охоплена полум'ям, пролетіла повз них, Церес зумів розгледіти на даху одного зі складів масивний чоловічий силует. Поки він розбирався із винищувачами, солдати на причалі виловлювали з води останніх вцілілих. Краєм вуха хлопець навіть зумів вловити крики їхнього командира.
  - Go to the Grand Central!
  - But he still there! - лунав у відповідь дівочий голос. - In water!
  - Quiet this bitch and pull her here!
  - Sir, yes sir! This boy is dead. I saw it. Go to machine baby. Moove-moove-moove!
  Почувся рик двигуна, і вцілілі машини швидко забралися від причалу. Молюски спробували-було ринутися за втікачами, але невідомий вправно зрізав одного з них, після чого легко розправився з останнім. Відкинувши величезну гармату, невідомий деякий час не ворушився, а потім узагалі зник, ніби розчинившись у повітрі. За секунду біля Цереса у воду шубовснуло щось велике, а чиясь сильна рука швидко потягнула його до берега.
  Він спробував покликати незнайомця, та горло видало лише хрипле:
  - Допомож...
  - Не ворушись хлопче. - промовив йому грубий металевий голос, і невідомий вхопив Цереса однією рукою за лямки на комбінезоні, й поніс його в якийсь склад.
  - Кораб...
  - Немає більше кораблів. Як тебе звати? - але сил говорити вже не було, на що незнайомець зупинився і оглянув хлопця, затримавши погляд на стилізованому написі на рукавах. - Комбінезон із колекції Смугастий Алькатрас? Смішно. Будеш у мене Алькатрасом.
  Поклавши свій вантаж на підлогу, невідомий почав зрізати закривавлений одяг із парубка. На перший погляд шансів не було: в животі хлопця виднілася пара глибоких пропалених дірок, крізь потріскані стінки яких уже натекло чимало крові. Але воїна це ані трохи не засмутило. Навпаки, якби на ньому зараз не було маски, він би точно посміхався. Продовжуючи свою справу, він продовжив говорити.
  - Доля - дуже примхлива тітка. Мене не взяли ні кулі, ні плазма, ні ракети з бомбами. А тепер здихаю тут, наче бродяга в перший день епідемії. Смішно, чи не так? А на березі лежать десяток вцілілих, і серед них ти єдиний, смертельно поранений, виявився незараженим. Розумієш, до чого я хилю? Я даю тобі життя, а ти закінчиш мою справу. Для нас обох це єдиний вихід. А тепер відпочивай. - в шию Цереса майже безболісно увійшов шприц. - Скоро у тебе буде новий костюмчик, Алькатрас...
  На цьому свідомість почала покидати хлопця, відправляючи бідолаху в країну снів, і останнє, що той встиг побачити - як невідомий боєць зняв з себе маску, оголивши череп із залишками уже гнилих м'язів на ньому...
  Підірвавшись з ліжка, Церес ще деякий час із жахом озирався довкола, не розуміючи де він знаходиться. Однак навколо нього був не склад, а його власна кімната. Надворі тільки-тільки починало сходити сонце, але сонливості в ньому не було абсолютно. Оглянувши себе, Церес побачив на собі тільки нічну сорочку. Ту саму, в якій позавчора... Точніше вчора лягав спати. А усе це насправді виявилося сном!
  Полегшено зітхнувши, Тайто тільки тепер зрозумів, що усе його тіло ломить і болить навіть більше, ніж перед сном. Та й запах від нього такий, ніби він цілий тиждень каміння тягав. Довелося швидко йти митися, доки решта жителів гуртожитку не прокинулися. Скинувши в корзину брудний одяг і захопивши все необхідне, Церес відправився в душ, і вже стоячи під струменем гарячої води зрозумів, що синяк на спині майже повністю зійшов. Тільки в животі все переверталося, ніби там і досі горів один із випущених молюсками зарядів.
  
  ***
  
  Сімнадцять, сімнадцять, сімнадцять... А біля кореня лише два - чому? Я розумію, що для цефів дрони були гарматним м'ясом, але ж не настільки, щоб знижувати їхні бойові якості! Від кількості контурів нервової системи залежить надійність труперу. Тоді вже легше замість них поставити кінцівки від скафандрів, якими користувалися молюски... А це ідея! Не поставити кінцівки, а взяти принцип керування ними! Судячи із симуляції, програма керування для них буде ідентичною, а більшого мені й не треба. Вирішено! Наступний трупер матиме експериментальні щупальця на основі екзоскелета цефів. І якщо вже така п'янка - зроблю їх поперечний переріз не круглим, а трохи сплющеним. Можливо тоді трупери зможуть плавати за допомогою щупалець. Ось так! Залишається лише дочекатися завершення першого проекту, і можна запускати виготовлення наступного. Скільки там у нас до кінця, 12 хвилин? Прекрасно, значить сьогодні я зможу випробувати свого колісного дрона в режимі прямого контролю. Може навіть вдасться загнати його на оте невідоме болото...
  - Кейнсі, підійди!
  - Що таке?
  - Тебе не догукаєшся! Дай-но мені ключ для... Так, це він. І потримай колесо, щоб воно не поверталося. Так, дякую.
  Підтримуючи деталі, я допомагав Ханлі збирати ходову частину меха. Колісна база цього псевдо-лицаря була надзвичайно проста, і разом з тим надійна, маючи міцність навіть більшу, за його власне тіло. Скоро ми перейдемо до монтажу кабіни, і можна буде запустити свої криві ручки до нутрощів цього істукана. Знемагаючи від нетерпіння, я не знав, чим іще себе зайняти. Навіть проект нових щупалець закінчив. Розбиратися із трофейними технологіями бажання не було. Залишалося лише стояти тут і спостерігати за чужою роботою. Кажуть, що таке заняття заспокоює нерви не гірше за рибалку. Тільки в моєму випадку це щось не дуже допомагало. Проблема в тім, що сьогодні я знову був в шоці. Ні не так: Я БУВ В ШОЦІ!!! Більший шок я не переживав навіть тоді, коли усвідомив факт потрапляння у інший світ. А я всього лиш зазирнув у обіцяну мені бібліотеку - базова даних для перекладача уже дозволяла розуміти кожен дев'ятий-десятий писаний знак. І що я там побачив?
  Як я вже казав, в її основі тутешньої мови лежить японська, але є й відмінності. Букв як таких у тутешньому письмі немає. Їх заміняють звуки, яких нараховується 45. До 25 можуть застосовуватися модифікатори звучання. Ще 35 можуть комбінуватися. Але все це було звично і для оригінальної японської. Проблема в іншому: ця величезна бібліотека, з полицями на три поверхи і майже чотирма тисячами квадратних метрів щільно заставленої площі була систематизована ПО ЗВУКАХ! Не по тематиці, не по стилістиці, а по звуках у назві! А траплялися книги і сувої взагалі без назв - для них було окреме місце. Ви хоч уявляєте, наскільки складно знайти щось корисне в такому звалищі? Складається враження, що цю бібліотеку створювали не для того, щоб зберігати знання, а щоб заховати між тонами макулатури. Моє розчарування було настільки сильним, що в коридорі кілька учнів відсахнулися від мене, наче від привида. Виходить, що поки перекладач не буде готовий - в бібліотеці мені робити нічого. Аби відволіктися, вирішив зайнятися технічною творчістю.
  Навіть не зважаючи на мою затримку, до майстерні я підійшов одночасно із Ханлі. Дівчинка щойно була на реєстрації, і тепер вона зобов'язана щодня здавати по одному тесту, аби пройти відбірковий етап Турніру. Іншими словами, проект потроху накривається мідним тазом. Вона намагалася апелювати до учнівської ради, але ті не збиралися нічого слухати. Або береш участь у Турнірі й показуєш свій рівень, або ніхто твої залізяки навіть дивитися не прийде. Ось такий ультиматум від перших осіб представлених в Академії держав. І все це з подачі уже знайомої нам Марії Нарадан - принцеси Хавонії, на території котрої і мала відбутися презентація винаходу. Задум простий і елегантний: завалити перспективний проект, а потім привласнити його собі. Не виключено, що принцеса робить це на зло королеві Лашурі, але нам від цього не легше. Мех ще навіть не на ходу, а нам же іще потрібен буде час на доведення його до товарного виду! Були б у мене зараз на руках десяток дронів, я б до вечора уже зібрав цього монстра. Та тільки не було в мене ні дронів, ні бажання виконувати чужу роботу. От коли мені запропонують щось вагоме - тоді й візьмуся, а до того моменту я уже й сам отримаю все, що мені захочеться.
  Ну а поки Ханлі копирсається у своїх іграшках, я напружено думав, чим би мені зайнятися, і якось задивився на павучка в кутку. Тоді я згадав свої думки щодо спайдермена, а також свою зустріч зі шпигункою. Одразу ж загорівся ідеєю, і хвилин двадцять блукав майстернею, виловлюючи найрізноманітніших павуків. Заодно відшукав ще два комплекти ключів, обпалювальну піч, бочку глини, та ще цілу купу різноманітного дріб'язку. Кожного знайденого жучка я асимільовував, розбираючи павутинні залози мало не по атомах. Результати дослідження одразу ж направив на створення прототипу штучної залози.
  Я й сам не розумію, чому раніше не брався за дослідження цього матеріалу. Справа в тім, що у порівнянні із синтетичними матеріалами, павучий шовк дуже еластичний. Сфера його застосування настільки широка, що поява його штучного аналогу може зробити переворот у промисловості. З нього можна робити куленепробивний одяг, надлегкі композитні матеріали, скафандри товщиною зі спортивний костюм і навіть космічні ліфти! А технологія отримання такого матеріалу була відома ще у сиву давнину. Мало хто знає, що у Наполеона були панчохи із павучого шовку, а у Людовика IV у 18 столітті - ще й рукавички. Вартість повного комплекту одягу із такого матеріалу може посперечатися навіть із вартістю виготовлення НК першої серії!
  Маючи зразок, я можу створити трохи павутини самостійно, але це буде дуже повільно і неефективно. Нанокостюм це дуже потужний універсальний інструмент, а значить він може робити все. Тільки темпи і ефективність такого виробництва будуть низькими, у порівнянні зі спеціалізованим інструментом. Зараз же я створював саме його. І прогрес був відчутним, не те, що з дронами. За кілька годин напруженої роботи я отримав перший тестовий зразок. Габаритами сантиметр на три, цей маленький циліндр зручно розташувався на лівому зап'ясті. Звісно він не міг плюватися павутиною, як це робив оригінальний супергерой, але у нього була одна істотна перевага - він міг виробляти павутину без зупинок у режимі 24/7 зі швидкістю майже один сантиметр за секунду! Змінюючи товщину, структуру, пружність та інші параметри, я витягнув із себе кільканадцять метрів павутини, перш ніж мене відволік грюкіт з-під меха. Повернувшись на звук, я побачив перекинутий ящик з інструментами, калюжу із розлитого мастила та замурзану дівчинку, яка борсалася посеред неї, вимазуючись ще більше. Допомігши потерпілій покинути місце аварії, я ще кілька хвилин поповнював свій словник зразками нецензурної лексики, перш ніж зумів вичленити суть.,
  Ханлі засмучувалася, що через браковану деталь вона загубила увесь вузол, без якого корпус меха не зможе повертатися. Сама вона цю деталь зробити не могла, тому замовляла її у майстрів Академії. Це звичайна практика: адміністрація Академії таким чином ощадить на утриманні закладу, а майстри здобувають собі хороше ім'я і піднімають авторитет свого королівства, з яким інші потім можуть навіть укласти нові торгівельні угоди. Однак, не бажаючи розголошувати секрети конструкції, Ханлі не вказала її особливості, через що деталь просто не витримала навантаження. Хоча й повинна була. От і думай, що це було: некомпетентність, чи саботаж? З такими темпами Ханлі точно не встигне завершити проект вчасно. Як на зло саме в цей момент до нас зазирнула Лашура у супроводі двійнят, які дуже уважно слухали усю цю тираду, доки винахідниця їх нарешті не помітила.
  - Пробачте, Ваша Величність, я не хотіла так...
  - Нічого страшного. Мені було корисно почути твою точку зору. Тим більше, що у світлі останніх подій це виглядає спланованим актом.
  - Щось сталося?
  - Усі представники знатних родів із учнівської ради вирішили відвідати презентацію твого винаходу...
  - Так це ж прекрасно! - перебила королеву дівчинка. - Буде більше покупців!
  - Але вони висунули умову. - продовжила Лашура, підвищивши голос. - Пілотом буде не Кайя, інакше переваги меха спишуть на її майстерність. - на обличчі Ханлі проступила образа, схоже до цього моменту вона хотіла сама продемонструвати свій винахід, але змовчала. - У кого ти замовляла деталі?
  - У майстрів принцеси Ханії - вони вміють працювати з металом, і ціна не кусається.
  - Ханія одна із перших запропонувала свого лицаря на роль пілота. Погодимося - матимемо деталі, відмовимо - зірвемо презентацію.
  - Але ж тоді пілот одразу все зрозуміє, і Ханія зможе сама відтворити конструкцію!
  Ось воно! Пілот одразу все зрозуміє! Значить між оригінальними лицарями та мехом є якась істотна відмінність. Така, яка дозволить відтворити технологію. Для мене ж це буде шансом отримати вичерпну інформацію про обидва варіанти бойових машин не тільки ззовні, але й вивчити їхнє програмне забезпечення зсередини. Треба лише сісти в кабіну. Ненадовго, можна навіть на кілька хвилин, а потім достатньо буде просто розібрати записи.
  От тільки кабіни в меха все ще не було. Не маючи часу на виготовлення нових деталей, Ханлі мусила знімати вже випробувані вузли із бідолашного прототипу, який без свого шасі залишився висіти розіп'ятим на стапелях, наче Ісус. Або Ліліт із Євангеліону... Бр-р-р! Ну й асоціації у мене, аж самому страшно! Намагаючись позбутися моторошних думок я ще раз перевірив отримані від мого донора дані. Знаю, що це ірраціональний страх, але з моєю вдачею може трапитися і таке.
  Показники організму донора підійшли для мого носія майже ідеально. Звісно були й недоліки, але я нічого змінювати не став - у моїх експериментів над тілом можуть бути серйозні наслідки, тому ризикувати у мене немає жодного бажання. Цієї ночі Церес Тайто пройшов передмову у симуляторі Нью-Йорка - моєї особистої розробки, в якій я ганяв дронів для їх кращої адаптації. Не скажу, що пройшов прекрасно, навіть не на рівні любителя. Спишемо на шок від переносу. Звісно багато часу пішло на те, аби прописати сюжет, та я все одно тут стою без роботи, стіни підпираю. А для зайвої атмосферності я додав кількох NPC у вигляді реально існуючих людей, з якими я мав щастя познайомитися. На одну із них хлопець навіть почав збуджуватися. А взагалі Церес виявився міцним горішком. Як показували прогнози, імовірність істерики складала 55%, а паніки в деякі моменти - майже 90%! І все ж він витримав. Не втік з поля бою, не почав робити дурниці, думав головою, а не іншими місцями... Загалом я його результатами задоволений. І особливо мене радували отримані з його тіла показники, які вже зараз задіяні у моєму власному організмі. Поки що відхилень від норми я не помітив, але все це тільки початок, тому сьогодні доведеться викликати у мого донора якомога більшу кількість різноманітних реакцій, і лише після того ускладнювати симуляцію...
  - Ми ж не підемо у них на поводу? - продовжували свою розмову дівчата.
  - Не підемо. І пілотів для демонстрації шукати теж не будемо. Керувати мехом будеш ти. - Ханлі вмить забула про образу, аж засвітившись від радості.
  - Так! Я Вас не підведу, Ваша Величність!
  - Сподіваюся. - кинула королева, швидко вийшовши з майстерні.
  Від власних думок мене відволікла метушня Ханлі. Не зважаючи на показну радість, аналізатор вказував, що дівчинка в паніці. Звісно, вона ж по натурі механік, хоча й може керувати лицарями. А тут їй подарунок: виступати перед першими особами інших країн.
  Підбігши до прототипу, вона видерлася на стапелі й взялася відкручувати кабіну. Цікаво, як скоро вона зрозуміє, що відкручені деталі мають властивість падати? І це ж уже не вперше! Ну нічому її життя не вчить! Таке враження, ніби вона живе у своєму власному світі, на своїй хвилі. Побоюючись за її життя, я теж видерся на стапель з іншого боку і зазирнув до кабіни.
  Як і очікувалося, головним органом керування було анатомічне крісло-сидіння, яке виконувало ту ж роль, що й нейрошунт в нанокостюмі, дублюючи сигнали спинного мозку на аналогічні системи лицаря. От тільки на відміну від справжніх лицарів, тут не було пузиря із дихальною рідиною - вони потрібні лише для захисту пілота від перевантажень під час польотів. На нього ж припадає майже третина маси усієї машини, включно із захисними ребрами та системою життєзабезпечення. А оскільки пузир надто тісно прив'язаний до конструкції, і при його відділенні лицар вважається недієздатним, то дістати дефектних лицарів було не так уже й складно. Більше в кабіні не було абсолютно нічого, окрім кількох педалей та панелі приладів. Більшість із них складали манометри, які показували тиск у різних частинах парового двигуна. Написи на панелі були мені не знайомі, але простеживши куди йдуть тяги й трубки, я швидко розібрався у конструкції. Виявилося, що встановлений на мех паровик насправді є такою ж турбіною Тесла, як і всі бачені мною двигуни. Різниця лише в тому, що в дію її приводить не активований ефір, а звичайна пара. Про поршневі системи тут ніхто навіть не чув. В той же час принцип реактивного руху тут знали, а іноді навіть використовували. Я ще й подумав, навіщо такі складнощі? Адже можна просто закачати ефір в балони й носити запас із собою. Але до такого тут ніхто ще не дійшов. Єдині резервуари з ефіром, які тут були відомі - уже знайомі мені гільзи зарядів для ефірних пістолів. З іншого боку, для створення нормальних газобалонних систем потрібен хороший метал, а тут із ним серйозні проблеми.
  Оглядаючи конструкцію, я помітив схвильований погляд Ханлі, яка завмерла біля не до кінця відкрученої гайки, і уважно спостерігала за мною. Спокійно, без звичної метушливості.
  - Що?
  - Скажи мені, Кейнсі...
  - Кей. - вкотре поправляю її.
  - Кей, скажи мені, тільки чесно: мені можна довіряти?
  - Так. - кажу їй з кам'яним обличчям, а всередині хмурюся від того, наскільки різко змінилася поведінка дівчинки. - Чому питаєш?
  - Ти лицар...
  - Ні. - знову перебиваю її, але Ханлі продовжує, ніби нічого не сталося.
  - Значить просто пілот. - констатувала вона, бездумно продовжуючи крутити гайки. - Невже я дійсно схожа на дурепу?
  - Не сказав би я так.
  - Але думав. - вона що, думки мої читати навчилася? - Не опирайся, я знаю, що це так. Я вже давно зрозуміла, чому Лашура залишила тебе. І до мене приставила не просто так. Ти не думай, що я сліпа й нічого не бачу. Все до цього йшло...
  - Стоп! - зупиняю її, і швидко закручую гайку в її руках на місце, доки кабіна разом з нами не зірвалася донизу. - Продовжуй.
  - А який сенс продовжувати?! - дівчинка з криком метнула в мене ключем, але той зачепився за раму кабіни й полетів у зовсім інший бік. - Роби те, що мусиш. Тільки швидко. - а у самої такий вигляд, ніби її на ешафот ведуть.
  - Не можу. - треба зараз же збити з пантелику, поки вона не наробила дурниць. - Ти викинула інструмент. Чим гайки тепер крутити? Руками?
  - Досить знущатися наді мною!!!
  Ханлі аж топнула ногою від злості, але не втрималася на помості, й почала завалюватися назад. Довелося стрибати вперед крізь кабіну й ловити дівчинку, доки вона не впала. Так ми й завмерли: я стирчу з кабіни, зачепившись ногами за раму і за поясок тримаю Ханлі. Сама ж вона висить над прірвою, впершись ногами у стапель, і не ворушиться. Я аж руками відчував її пульс, настільки вона була переляканою. А падати тут далеко, метрів шість, не менше. Розбитися - раз плюнути. Повільно затягую дівчинку назад на настил і сам вибираюся з кабіни. Присідаю поруч і оглядаю Ханлі на наявність травм: руки трясуться, обличчя біле, зіниці очей розширені. Схоже наша винахідниця боїться висоти!
  Я нічого не кажу й не роблю, просто сідаю на настил і хитаю ногами, наче на якійсь лавці. Ханлі деякий час дивиться на мене, її пульс уповільнюється, дихання вирівнюється. В якийсь момент я помічаю, що вона розхитується в такт моїм ногам. В якийсь момент вона нахиляється надто далеко і... Я ледве встигаю зловити її вдруге! Ні, так діло не піде. Підхопивши дівчинку, перекидаю її через плече й швидко з'їжджаю по драбині вниз. Звідси вона вже точно не випаде. Хоча хто її знає... Он - навіть кров з носа пішла від пережитого.
  - То ти не будеш мене вбивати? - раптом запитала вона мене.
  - Ні. А чому подумала ти так?
  - Просто... Та ні, це пусте. Давай повернемося до роботи.
  - Не так швидко! - нависаю, ловлю її погляд і трошки підсвічую собі очі. - Чому так думала ти?
  І розказала мені Ханлі усю свою історію.
  Ханлі провела своє дитинство у майстерні біля станків, тому про свою обдарованість вона знала завжди. Спостерігаючи за обдарованими, які щодня приїжджали запускати двигуни, вона навчилася керувати механізмами, і головне - розуміла принципи їх роботи. Батьки не хотіли віддавати її на навчання, адже це було єдиним джерелом заробітку в їхній глушині. Таємниця протрималася кілька років, аж поки один із обдарованих не застав її за роботою і не доповів губернатору. В той же день її відправили до Академії. Прямо посеред навчального року. Будучи вихованою на вулиці, дівчинка одразу зрозуміла, що на неї чекає в Академії. З нею сталося те ж саме, що і з Цересом: спочатку жарти, потім глузування, а під кінець відверте цькування однокласниками. Із Лашурою вона зіткнулася випадково. Ханлі тоді була настільки перелякана присутністю високої особи, що абсолютно не запам'ятала зміст їхньої розмови. Дівчинка уже встигла наговорити купу дурниць і думала, що їй от-от прийде кінець. Отямилася вона лише тоді, коли Лашура сказала, що зацікавилася її проектами і запросила її до себе в маєток на наступний день, аби докладніше з ними ознайомитися. І от же ж який каламбур: ніяких проектів не було навіть в проекті. Ханлі за одну ніч довелося з нуля придумувати бодай щось, що могло зацікавити молоду тоді ще принцесу. Афера вдалася і з тих пір Ханлі тільки те й робила, що думала-думала-думала, що ще можна запропонувати. Мех був останнім перспективним, і дуже дорогим проектом. Для його створення потрібно було знати механіку, цілу купу супутніх наук, бути обдарованим, і головне - вміти правильно мислити. Проект розроблявся дуже довго, іноді доводилося починати з нуля. На борту Су-Ван навіть збереглися кілька обладунків, на яких Ханлі відпрацьовувала технологію мобільної платформи для лицарів. І дівчинка абсолютно не була впевнена, що зможе його закінчити. Тим більше, що тепер увага новоспеченої королеви до неї зросла в кілька разів. А коли до неї приставили такого хорошого мене, її побоювання перейшли на новий рівень. Вона одразу побачила, що у мене значно більший досвід роботи з механікою. Додайте сюди обставити моєї появи на борту Су-Вана та явні замашки убивці, і в голові дівчинки одразу складається картинка ліквідатора, який наближається до своєї жертви, вивчає її, а потім...
  Якось так вона собі все це уявляла. Я ж її вислухав, звірився із показами поліграфу, і вирішив...
  - Ти тепер все їй розкажеш? - запитала Ханлі, знову починаючи тремтіти.
  - Не розкажу за умови однієї.
  - Що ти хочеш? - дівчинка нахмурилася, але її серцебиття потроху заспокоювалося.
  - Даси мені інформацію усю про лицарів, і доступ до цих двох. - я вказав на мехи.
  - Навіщо це тобі?
  - Не мені - тобі це треба. Мене процес сам цікавить. І результат кінцевий - трошки.
  - Згода!
  - Стояти! Від мастила обличчя витри. Вдруге не варто королеву лякати.
  - Ой!
  Ось так! Тепер вона сама принесе мені усе потрібне! А довести до кондиції її саморобки - не так уже й складно.
  Але це не горить, часу ще вдосталь. Закінчити проект я можу і сам, а скоро в моєму розпорядженні буде ще й парочка труперів - тоді мені навіть особистої присутності не знадобиться. Зараз же слід сконцентруватися на отриманні політичної інформації. Аналітичний центр бази сьогодні завершив своє розгортання і почав складати нову базу даних по всіх доступних темах, які тільки потрапляють в його поле зору. Уже зараз я отримав своєрідний аналог Вікіпедії по дуже багатьох невідомих раніше фактах і явищах. Наприклад у вкладці 'Розумні раси' я наткнувся на один дуже цікавий факт: ще ніхто й ніколи не бачив ельфів рано вранці й пізно увечері. Чому так - ніхто не знає. Вони зникають без усіляких пояснень, кидають свою роботу й ховаються у своїх поселеннях. Найбільш поширений міф стверджує, що будь-який ельф, що в цей момент опиниться під сонцем - помре, розвіється попелом, наче міфічний вампір. І такої корисної інформації було просто море, і кожної хвилини ставало ще більше! Шкода лишень, що про оті аномальні болота ніякої інформації мені не трапилося. Взагалі! І це дуже дивно. Я не вірю, що учні ніколи не вибиралися за межі території академії. Хай там як, а струмочок інформації поступово перетворювався на повноводну річку, спайбот невпинно розкидав все нові й нові жучки, а в ключових точках навіть розставлялися камери. Не шпигунські, а простенькі веб-камери у корпусі павучка. Хм, щось я останнім часом став арахнофілом. Вже зараз кількість отриманої інформації перевалила за усякі розумні межі, і для її обробки мені довелося виділити частину процесорних потужностей бази в окремий модуль, який я охрестив 'Аналітиком'. Він же доповнив мої власні процесорні потужності, а завдяки вухам та камерам у потрібних кабінетах - допомагав моєму перекладачу швидше набирати статистику і розробляти мовну матрицю. Завдяки такому комбінованому підходу я вже міг більш-менш нормально говорити, і навіть трохи читати... Я спокійний. Тому наступним етапом розвідки буде повний перебір бібліотеки і перенесення її в цифровий вигляд... Я все ще спокійний! Зараз же Аналітик займався з'ясуванням політичної ситуації у світі та збиранням тактичних даних, які можуть мені знадобитися у найближчому майбутньому.
  І перший улов не забарився! Я зумів точно вирахувати того ган... Того 'редиску', що хотів мене зарубати на кораблі. Аналітик порівняв кольори й комплекцію його лицаря, його вимову, рухи, манери та багато інших факторів, і з ймовірністю 96% вказав на винуватця. Навіть більше - я отримав повний список його контактів і навіть їхні найближчі плани! Я вже почав-було планувати помсту, однак мені вистачило терпіння дочитати зібрану інформацію до кінця, і ось тут і почалися проблеми.
  Маст Дагмайєр - той-самий німець, на якого заглядається Кайя - виявився ватажком якоїсь секретної організації, яка поступово набирає собі прибічників серед чоловічої частини Академії. І найприкріше те, що у них є високі покровителі та меценати, такий-собі Орден. За інших обставин мене це навряд чи зупинило б, але вони явно готувалися до чогось серйозного. Серйозного настільки, що не побоялися відкрито атакувати саму королеву Лашуру Ерс Шатерей. Фактично це було оголошенням війни, от тільки організація ця була надто таємною, аби хтось зміг вийти на її слід. І Кайя з Лашурою були одними з небагатьох, хто взагалі знав про її існування.
  Бігаючи по посиланнях, я натрапив і на відомості про своє оточення. Зокрема про юну королеву. Я раніше не цікавився її життям, і сторонні на цю тему при мені теж не розмовляли. Тепер я знаю причину. Лашура, як виявилося, була повною сиротою. Її батьки загинули за дуже дивних обставин, а країною до моменту її повноліття правив регент - Бахарен Дагмайєр, прем'єр-міністр королівства Шатерей. Він же - батько Маста Дагмайєра. Минулої декади принцеса Лашура стала королевою, і Бахарен відійшов на другий план. Це частково пояснювало причини нападу. Та тільки Аналітик давав більше 70% імовірності, що вони були лише виконавцями. Іншими словами чіпати блондина, доки я не ліквідую замовників нападу, може бути шкідливо для моїх планів. Я вже зробив ставку на королеву, і змінювати свою позицію не збираюся. Може я і отримаю якесь задоволення від розправи над недоумком, але джерело інформації втрачу. Та й навіщо його узагалі вбивати? Набагато приємніше познущатися над ним, перетворити його життя на пекло. Тільки без фанатизму, щоб він не зірвався, і щоб довіри начальства не втратив. Ну а репутацію я йому підправлю, хе-хе-хе...
  
  ***
  
  Кліф був одним із небагатьох лицарів-чоловіків, який адекватно сприймав навколишню дійсність. Причину цього Маст вбачав не лише у походженні. Чоловіки із Коуті взагалі відрізнялися більш критичним ставленням до всього, що їх оточує. Будь-якій людині, яка потрапляє в нове середовище завжди потрібна опора, яка дозволить мати власну точку зору, відмінну від більшості. Кліф таку опору мав. Він завжди був добре проінформований про події у світі. У їхній маленькій компанії він грав роль інформаційного центру. Використовуючи власні зв'язки та дипломатичні канали, він умудрявся не лише збирати інформацію, але й використовувати деякі відомості для власного збагачення. При чому друге він майже не приховував.
  - Невже більше нікого?
  - Чому ж? Є ще кілька кандидатів. Але вони надто прив'язані до власних позицій. Якщо розпочнеться буча - вони втратять свій статус і про підтримку можна буде забути.
  - Нам потрібні пілоти, а не спонсори.
  - Тоді треба було шукати найманців, а не лицарів. Вони це прекрасно розуміють. Але доки не буде перспективи - з їхнього боку ми отримаємо хіба що нейтралітет.
  - Це нас не влаштовує. Вони будуть або на нашому боці, або...
  - Я зрозумів. - закінчив за свого друга Кліф. - Я все розумію, але не можу так просто погодитися з тобою. Згадай, з чого все починалося? Ми хотіли для себе кращої долі, а тепер...
  - Значить тобі доведеться постаратися, щоб до такого не дійшло. - перебив його Маст, піднявшись з лавки. - Все від мене залежне я вже зробив. Тепер справа за тобою.
  Залишивши товариша розмірковувати над почутим, Дагмайєр у супроводі своєї служниці пішов на засідання учнівської ради. Загалом до початку операції все було давно готове, залишалося лише чекати сигналу. І поки випала така можливість - треба звести до мінімуму усі можливі ризики. Одним із них була підтримка з боку усіх без винятку чоловіків-лицарів. Ця формула відома всім: якщо збунтувалася половина - придуши бунт, якщо ж збунтувалися усі - значить ти десь допустив помилку. І доки церква цю помилку шукатиме - Орден виграє достатньо часу, аби завершити розпочате.
  Ще однією причиною, чому Маст вірив в успіх, було виховання лицарів. Він і сам не раз чув, що заради чоловіка багато хто з дівчат дійсно були готові пожертвувати собою, а значить у прямому зіткненні чоловіка й жінки, якщо таке взагалі станеться, жінки будуть стримувати себе. У свідомість усіх учениць з першого ж дня вбивалася думка, що будь-який лицар-чоловік є надто цінним, аби брати участь у боях. Їм навіть бойову підготовку викладали виключно для ознайомлення. Дагмайєр довго вибивав дозвіл користуватися обладунками для тренувань. Лише виставивши це питання, під виглядом особистої ініціативи, на обговорення учнівської ради він отримав бажане.
  Та як би він не намагався підтягнути рівень підготовки, півтори декади - це надто мало. Більшість Орденців знаходяться на рівні трохи вище середнього. Для плану цього було більш ніж достатньо. Тим більше, що вони не збираються взагалі допускати когось до лицарів. Однак проти тієї ж наставниці Мізайї, якщо вона таки зможе дістатися до ангарів, вони зможуть вистояти хіба що всі разом. Звісно ж, як керівник операції, Маст зробив усе, аби такого не сталося. Але така явна різниця у майстерності ніяк не давала йому спокою, і він кожного вечора тренувався до знемоги. Зараз він був найкращим фехтувальником з-поміж чоловіків, і впевнено перемагав більшість старшокласниць. Виключення складала лише Кайя, вже третій бій з якою закінчувався нічиєю. Враховуючи, що вона й наставниця Мізайя знаходяться приблизно на одному рівні - йому було чим гордитися. Було б дуже добре, якби такий боєць виступив на їхньому боці.
  І тут, під час розмови із Кліфом виявилося, що він буквально власними руками подарував своїм суперникам бійця! Клятий Масаке Кейнсі не тільки вижив, а ще й вдерся в довіру до Лашури! Спершу він його не впізнав - надто вже сильно змінився хлопець. Потім про нього поповзли різні сумнівні слухи. Але й тоді він тішив себе ілюзією, що це просто схожий слуга, адже він усім представлявся як Кей. І тільки коли він з'явився на людях як сквайр винахідниці Вах Ханлі - все стало на свої місця. Сьогодні, підловивши клас Кліфа на переході до іншої аудиторії, він на власні очі переконався, що Кей та Кейнсі - одна і та ж людина. Лашура отримала в свої ряди ще одного бійця. І Дагмайєра не покидало відчуття, що під час цієї 'випадкової' зустрічі Кейнсі його упізнав...
  Після такого удару по своїй гордості вечірні тренування стали ще більш виснажливими, і дехто з їхньої групи уже починав висловлювати незадоволення надмірними навантаженнями. Але як би він не старався, повторити результат прибульця на палубі баржі - так і не вдалося.
  На відміну від свого батька, Дагмайєр не був політиком, але це не заважало йому прораховувати реакції людей за тих чи інших обставин. Він тверезо оцінював свої сили й розумів, що із таким суперником їхня затія може провалитися. Але окрім нього та ще кількох осіб про Прибульця більше ніхто не знав. А тому в нього ще було трохи часу, аби усунути власноруч створену перешкоду.
  Маст він прекрасно розумів, що зникнення хлопця, навіть якщо він слуга, одразу ж поставить на вуха усю Академію. Здавалося б: куди вже більше, якщо підліток і сам уже постарався? Але одна річ - слухи, а зовсім інша - реальне зникнення людини. Ось і зараз, прямуючи на позачергове засідання учнівської ради, Маст обдумував способи вирішення своєї 'маленької' проблеми. Так нічого й не придумавши, він дійшов до кабінету, де мало проходити засідання ради.
  Серед учнів нерідко можна почути жарти про те, що Академією насправді керує не Церква, а учнівська рада. Частково це дійсно так, адже до її складу входять усі присутні тут представники королівських родів та впливова аристократія. Однак усі прийняті ними рішення обов'язково мають бути схвалені адміністрацією Академії.
  На перший погляд могло здатися, що рада не займається нічим серйозним: позаурочні заходи, фестивалі, змагання, конкурси, організація свят... Але насправді її завдання полягало зовсім у іншому. Це був своєрідний тренажер для перших осіб королівств. Якщо подивитися на життя Академії збоку, то можна помітити чимало спільних рис із реальним світом: звичайні учні - народ, адміністрація Академії - Церква, а учнівська рада - правителі країн. Усе це дозволяло майбутнім правителькам отримати потрібні навики, займаючись більш приємними справами, аніж справжньою політикою.
  Сьогоднішнє засідання було незапланованим, тому Маст очікував прийти одним із перших. Як не дивно - основний склад уже був на місці. Залишалося лише дочекатися прибуття Марії Нарадан та Лашури Ерс, але і вони не забарилися, швидко зайнявши свої місця.
  - Я бачу всі вже зібралися, тому пропоную почати раніше. - усі присутні мовчки кивнули. - Тоді перейдемо до головної теми сьогоднішнього засідання: в порівнянні з минулим роком кількість потенційних учасників Турніру впала майже наполовину. У кого є пропозиції, як виправити становище?
  - Пропоную розширити перелік дисциплін для відбірних турів. - після недовгого мовчання запропонувала Марія Нарадан.
  - Тоді маршрут повинен включати й випробування для цих дисциплін. - додав хтось з іншого кінця столу.
  - Підтримую. - відгукнулася старшокласниця із аристократії. - Для проходження випробувань учнів можна буде повертати з маршруту на територію Академії, що дозволить збільшити не тільки дистанцію, але й зону покриття оглядових куль. Вболівальники не люблять, коли їхні фаворити знаходяться по за межами огляду.
  - Які дисципліни пропонуєте ввести? - запитала Літія даючи знак своїй помічниці, аби та записувала.
  - Теорія магії!
  - Пропоную каліграфію.
  - Філософію.
  Пропозицій було багато, але жодну з них вирішили не відхиляти, а набирати учасників із запасом. Крім того це був ще один спосіб пожвавити учнів, дати їм стимул, мету, нехай і майже недосяжну для більшості. Потім обговорювали іще кілька моментів із життя Академії, але Маст не прислуховувався. Обговорювали навіть майбутню презентацію виробу Вах Ханлі. Єдина тема, що привернула його увагу, прозвучала аж у самому кінці наради.
  - Хм... - Літія хмурилася, але нічим не видала своє незадоволення. - Здається я неправильно висловилася. Ваш слуга був причиною...
  - Причиною їхньої біганини? Здається виховання учнів входить до Ваших обов'язків, пані Літія. - медовим голосом поцікавилася Лашура.
  - Звісно, і я не можу просто так ігнорувати даний факт! - знову розкрутилася голова ради.
  - Наставниця Мізайя особисто взяла його діяльність під контроль.
  - Поведінка наставниці Мізайї буде розглядатися окремо. Багато учнів отримало травми різної важкості, зірвано плани навчання, Академія зазнала збитків а порушення кордону забороненої території мало не призвело до міжнародного скандалу!
  - Клан Шуріфон не має претензій до жодного з учасників інциденту. - офіційним голосом заявила ельфійка, з цікавістю спостерігаючи за дебатами цих двох фурій.
  - Дякую, пані Аура. Більше ні в кого більше немає претензій? - нейтральним голосом запитала Літія, але більше ніхто нічого не сказав, і вона була змушена відступити. - Прекрасно. Але це не відміняє того факту, що на майбутнє нам слід унеможливити повторення таких випадків. Я склала список заходів, які можуть допомогти вирішити цю проблему. Ставлю на голосування...
  Голова ради розпиналася майже півгодини, зачитуючи список усього запланованого і все сумніше дивилася на ліс рук, які так і не збиралися опускатися. А як же інакше? Усі хочуть лише веселитися, а щоденними проблемами нехай голова займається - це її обов'язок. Дагмайєр і сам не запам'ятав більше половини зі сказаного, але вже після першої фрази Літії, в його голові неначе лампочка засвітилася. Дочекавшись, доки голосування закінчиться, він пропустив усіх членів ради до виходу, а сам залишився в кабінеті наодинці з Літією та її помічницею.
  - Перепрошую пані Літія, та Ви, здається, хотіли притягнути винуватця безладу до відповідальності?
  - Саме так.
  - Хм... - Дагмайєр швидко прокрутив у голові список щойно схвалених заходів, і одразу зрозумів задум голови. - Але Вам заважає його підпорядкування Лашурі, так?
  - Ви дуже проникливі, пане Дагмайєр.
  - Я схильний підтримати Вашу ініціативу. - хлопець махнув своїй служниці, щоб вона вийшла, а незабаром її маневр повторила й помічниця голови. - Поведінка цієї особи кидає тінь на увесь чоловічий колектив Академії.
  - Я рада, що нарешті знайшла однодумця. Зараз рідко хто піклується по дисципліну учнів. У Вас є конкретні побажання?
  - Був би радий взагалі прибрати його з території Академії.
  - На жаль адміністрація підтримує королеву. - розвіяла його надії голова ради. - Нам залишається лише міцніше тримати учениць, аби вони знову не накоїли дурниць.
  - Сподіваюся впливу учнівського колективу буде достатньо, аби він узявся за розум. Можливо він навіть візьме приклад своїх однокласників і візьме участь у Турнірі...
  - Я теж дуже сподіваюся, що йому вистачить розуму пройти відбір. - задоволено сказала Літія, відкинувшись в кріслі.
  - Радий, що ми зрозуміли одне одного.
  Покидаючи кабінет, Маст не міг стримати посмішку. Проблема, над якою він так довго бився - скоро може вирішитися.
  
  Глава 6. Verum est alicubi prope (Істина десь поруч)
  
  Клятий німець! Клята учнівська рада! Кляті хащі! Невже так складно просто не звертати на мене увагу? Але ж ні, обов'язково треба було підсунути мені свиню! Ну постривайте, відбудую я свою інфраструктуру - будете танцювати так, як мені подобається! Недовго вам залишилося мені нерви псувати!
  Сьогодні у мене з самого ранку був поганий настрій. І на те була ціла купа причин.
  День починався непогано: ще до сходу сонця перший мій перший бойовий дрон покинув реплі-танк, і покотився в напрямку до маєтку. Я був приємно здивований швидкістю та маневреністю колісного трупера, тому вирішив влаштувати йому тест-драйв в умовах максимально наближених до бойових. Я відправив його на розвідку до болота. На пересічній місцевості колісне шасі показало себе не дуже добре, все ж я розраховував застосовувати його в межах Академії. Тваринними стежками він зумів вийти до самісінької межі аномальної території, і коли він уже спускався до води - зв'язок обірвався. Через деякий час сигнал на мить відновився, і дрон встиг передати, що був атакований. І знову тиша. Так він і пікає кожні десять хвилин, не в змозі нормально перезавантажитись.
  А тут ще й Церес мало не зірвався. Цього разу я не змушував його бігати у симуляторі, а лише уві сні імітував навантаження на організм і знімав показники - це було значно продуктивніше, ніж чекати, поки реципієнт потрапить у чергову ігрову ситуацію. Під кінець я навіть ризикнув провести ініціацію його НК, щоб упродовж дня нейрошунт повністю підключився до спинного мозку і увечері можна було провести його налаштування на носія. Але я перегнув палку, і хлопець прекрасно пам'ятав усі нічні тортури, інакше не скажеш, і збирався зірвати злість на однокласниках. Довелося приймати цього берсерка на себе, доки він не заспокоївся, і вводити йому ударні дози заспокійливого. На жаль далі в такому темпі продовжувати мій експеримент не вийде, тому я вирішив повернутися до симулятора - нехай вважає, що цей кошмар був наслідком одягання нанокостюму. Тим більше, що в принципі це так і є.
  Але то дрібниці у порівнянні зі ще однією, не дуже хорошою новиною - викликані Лашурою майстри нарешті дісталися до Академії і почали ремонтувати Су-Ван. Здавалося б мені варто радіти, от тільки ремонт цей розповсюджувався не тільки на поверхню, але й на внутрішні системи літаючого острову, до яких база уже простягнула свої псевдоподії. За минулий час моє творіння розрослося до маси більше десяти тон, з яких лише чверть складали малі промислові реплі-танки для вирощування техніки та синтезатори для створення потрібних матеріалів. І усі вони повинні були мати вихід назовні, щоб продукція могла покинути збиральні зони. Інтелект бази вирішив цю проблему, розташувавши промислові потужності біля сервісних тунелів. І як на зло, саме такі системи острову першими підлягали огляду й ремонту. Мозок як міг, приховував свою присутність, маскуючи свої елементи під більш звичні предмети побуту. Але це завжди вдавалося. Той же реплі-танк, це півтораметрова цистерна із чистого кремнію, заповнена смердючим гелем і підключена до решти комплексу товстими шлангами й енергопроводами - ну от під що його можна замаскувати? Під бочку? А нічого, що з цієї бочки іноді щось вилізає, наприклад черговий трупер? А як бути із енергоспоживанням? Термогенератор, це дуже хороша річ: екологічний, безвідходний, не потребує палива, ресурс буквально вічний! Але коли канали вентиляції посеред літа покриваються інеєм - це викликає непотрібний інтерес. Трохи порадившись із Аналітиком, ми вирішили винести радіатори на нижню поверхню острову. Там ніхто ніколи не літає, тому зміни текстури помітять ще не скоро.
  А ще мене останнім часом не покидає відчуття, ніби я щось забув...
  Що я роблю зараз? Та добираюся до того-самого болота - витягувати свого бідолашного трупера. Було б простіше дочекатися виготовлення нового, уже обладнаного щупальцями, і проводити рятувальну операцію уже ним. Але через авральну реконструкцію бази її промислові потужності впали вчетверо, тому наступний дрон з'явиться ще не скоро. Потужні сплески в радіо-ефірі вказували на присутність електричних розрядів, від яких імовірно трупер і вирубається. А враховуючи, що ночі тут здебільшого хмарні, відблиски електричної дуги одразу ж помітять. От і доводиться мені продиратися крізь чагарники, поки сонце ще не сіло.
  З моменту моєї останньої появи тут ліс суттєво змінився. Після мого пробігу через поселення ельфів усі верхні яруси лісу перетягнули волосінню і поставили безліч сигналок. Оминути їх для мене не проблема, але часу на це піде значно більше, ніж просто пройтися по землі. І навіть тут доводилося уважно дивитися собі під ноги, аби часом не вступити у якусь пастку. Мені навіть довелося повертатися назад, і організувати собі деякі речі для цього походу. Однією з них був ніж-мачете. Я уже давно хотів собі нормальну зброю, яка не викличе питань у жителів Академії, на відміну від моїх пазурів. Півметрове лезо із матовим камуфляжним покриттям, гарда-кастет та пенал із різноманітними сюрпризами у рукояті виглядали просто майстерно допрацьованим мечем. І таке маскування одразу ж виправдало себе, коли ще на вході в ліс мої сенсори виявили спостерігача. Кайя, загорнувшись у щось схоже на накидку-гіллі ішла в сорока метрах позаду. Певно вона помітила мої приготування і вирішила простежити за мною. Я ж не став її розкривати, а вирішив поспостерігати за нею.
  Дівчина пересувалася майстерно, плавними ривками змінюючи свою позицію по за межами мого поля зору. Йшла точнісінько по моїх слідах, тому недосвідчений слідопит подумає, що тут пройшла лише одна людина. От тільки меч на поясі був недоречний - постійно чіплявся за гілки, смикав накидку і всіляко заважав рухатися. Навіщо вона взагалі його взяла з собою?
  Нарешті я вийшов до узлісся. Як і минулого разу, болото було оточене піщаним схилом, абсолютно чистим від рослин. Неподалік навіть білів череп якоїсь мілкої тварини, що необачно скотилася в пастку. Трупер був у кількох сотнях метрів ліворуч від мене, але через густий туман його не було видно.
  - Виходь уже. Ми прийшли. - кажу Кайї, повертаючись до неї, але дівчина прикидається, що її тут немає. - Кайя, не ворушись. На тобі павук.
  - Кйя!!! - дівчина вискочила з-під накидки, наче ошпарена. - Де?! Де він?!
  - Тільки в уяві твоїй. - посміхаюсь я, ховаючи мачете. - Йшла навіщо за мною?
  - Гр-р-р! Ти дивно поводився. - Кайя повернулася до своєї накидки і скрутила її в торбу, закинувши собі на спину. - Ну і навіщо ти сюди приперся? Що це взагалі за місце?
  Ага, значить вона теж не в курсі. Що ж це за болото таке, що про нього ніхто не знає? Церква тут була, мене тут зловили, і на цьому все - ніби й нічого не сталося. Складається враження, ніби ця тема взагалі під забороною. І в документи заглядати сенсу немає - перекладач іще не готовий. Втім, можна просто все переглянути і сфотографувати текст, а розшифровкою зайнятися пізніше. Точно! Так і зроблю! Тільки спочатку виберуся з цього котловану, бо щось у мене теж зв'язок збоїти починає.
  Обмацавши сенсорами усю прилеглу територію, я беруся за дослідження аномальної території. Минулого разу в мене не було ні часу, ні можливості як слід оглянути це місце. Тепер же, якщо випала така нагода, слід якомога більше дізнатися про цю заборонену зону, бо щось мені підказує, що від сторонніх осіб я про неї нічого не почую. І для початку слід провести повітряну розвідку. Дістаю з-за пазухи дрона. Не збиральника, і не трупера - звичайного квадрокоптера-розвідника, який так любили солдати початку XXI століття. Він простий, надійний, маневрений, швидкий, а головне - відносно дешевий. Єдиний мінус, це неможливість встановити бодай якусь зброю, але у ролі всевидючого ока вони були неперевершені. Виростити один із них навіть із моїми обмеженнями було справою кількох хвилин. Рухомих частин у нього мінімум: чотири ротори, інтегровані у гвинти, та Х-подібний корпус із двох частин, який скручується по центральній вісі у тридцятисантиметрову паличку із потовщенням у центрі. Він був настільки простий, що я зміг вивести його з організму через стравохід, а не через... Ну ви зрозуміли. А завдяки тому, що у ролі акумулятора виступав сам корпус, при втричі меншій у порівнянні з оригінальними дронами масі, його заряду вистачало на півгодини активного пілотажу. А спокійний політ у висхідних потоках узагалі міг розтягнутися майже на годину. Моя ти крихітка! Давай, лети на завдання!
  - Що це було? - поцікавилася Кайя, з цікавістю спостерігаючи за відлітаючим роботом.
  - Дрон.
  - Щось я не вірю, що ти міг це прихопити зі свого світу.
  - Зробив тут. З матеріалів підручних.
  - Ага, розкажи мені - ще ніхто не міг змусити механізми працювати самостійно! Звідки ти його взяв?
  - Не кричи. - проігнорував я Кайю, наганяючи у склянку свіжі зразки туману. - Не повіриш мені ти все одно. Вважай загадкою це.
  - Та ти сам одна ходяча загадка! - не витримала Кайя, жбурнувши в мене своєю торбою і хапаючись за меч, ніби вона ним зможе мені щось зробити. - Що ти зробив з королевою?! Чому вона так перед тобою стелиться?!
  - Домовленість у нас. Секрет це не мій, не мені й розкривати його. Королева захоче якщо - розкаже сама тобі.
  Ось так обламавши Кайю, я відправився витягати бідолашного трупера. Дівчина ще трохи пом'ялася на місці й відправилася слідом за мною.
  Місце знаходження трупера вдалося знайти по спалахах розрядів. Його корпус був біля самої води, ледь помітний у тумані. А причиною його деактивації була куляста штуковина, край якої виглядав над піском. Ось тут я порадувався, що так вчасно зайнявся павучими залозами, адже мої синтетичні волокна в основному струмопровідні, і я мав би реальний шанс зловити розряд. Із павутиною таких проблем не виникло.
  Витягнувши із себе десяток метрів нитки, я прикріпив один її кінець до знятої рукояті мачете, яка легким змахом руки перетворилася на кішку. Кішка зачепилася з першого разу, і я швидко потягнув постраждалого до себе. На половині дистанції волосінь різко розтягнулася і розчинилася - агресивний туман не хотів просто так відпускати свою жертву.
  - Бачиш? - показую Кайї ледь помітний кінчик волосіні. - З усім трапляється таке, що в туман цей потрапляє. Підходити не думай.
  - Навіть не думала. - відповіла дівчина, відступаючи від мене на кілька кроків.
  Почекавши ще кілька хвилин і переконавшись, що розряди вже не б'ють, я перевів костюм в режим повної ізоляції, натягнув капюшон, щоб Кайя не побачила підняту на обличчя маску, і метнувся до дрона. Пам'ятаючи минулий раз, я завбачливо вкрив свою поверхню неорганічним слизом, схожим по своїх властивостях до силікатного клею. Повністю від туману це не захистить, але головним завданням цього покриття було вберегти чутливий до кислот мімікрил. Така обережність одразу ж себе виправдала, бо туман з минулого разу став ще більш агресивним, і за кілька секунд мого перебування в небезпечній зоні покриття повністю припинило своє існування. Вдруге я туди не полізу.
  Трупер теж серйозно постраждав від туману. Панцир наче корова язиком злизала, залишивши лише крихку керамічну підкладку-ізолятор, що при першому ж дотику обсипалася пилом. Вуха-радари туман вигриз під корінь. Шасі теж позбулося скатів, але привід, окрім лівого переднього колеса, по якому били розряди, був ще робочий. Коли трупер активувався й почав крутити головою, Кайя ледве стрималася, щоб знову не закричати - настільки він зараз був схожий на велетенського павука. Завантаживши його зібраними зразками, я відправив бідолаху на базу - ремонтуватися і замінити нарешті своє шасі на нормальні щупальця.
  - Це ти теж зібрав з підручних матеріалів? - обережно поцікавилася Кайя, коли робот рвонув з місця, обсипавши дівчину землею з-під коліс.
  - Трупер це був. Так їх називай.
  - Їх?! - вона витріщилася на мене. - То він такий не один?!
  - Він не один. Нас 52 мільйона...
  - Скільки?!
  - ...скоро буде.
  - Та ну тебе!
  Впіймавши дрона, що уже кілька хвилин висів над нами, я перекинув собі усі дані розвідки. Болото, як я й підозрював, розкинулося сірою кляксою на кілька кілометрів у всі боки й було густо вкрите туманом, крізь який стирчали поодинокі руїни будівель. Деякі збереглися доволі непогано, інші ж розвалилися купами каміння. З усіх боків болото було оточене густим лісом, який різко обривався піщаним схилом. Якби ця аномалія була статична, узлісся було б більш похиле і заросле чагарниками. Тут же ліс мав чіткий кордон. Це могло означати, що туман час від часу відступає, даючи флорі зайняти нове місце, а потім знову розширюється, поглинаючи усю органіку. В одному місці вітер трохи здув туман, відкривши темну поверхню тієї гидоти, що заміняла тут воду. На ній виднілася брудна коричнева піна, яка клаптями йшла за водою й рясно обліпила поодинокі острівки суші. Дрон також заміряв показники радіовипромінювання. Як і очікувалося, усе болото займало лише ту територію, яку покривали невидимі електромагнітні генератори. Вони ж створювали перешкоди для радіозв'язку, а у центрі випромінювання було настільки сильним, що дрон навіть не зміг туди наблизитися. І правильно зробив бо, судячи із результатів розвідки, тамтешнє випромінювання дуже близьке до мікрохвильового, і може спалити незахищену електроніку.
   Склавши дрона, я звернув свою увагу на небезпечний предмет, який і став причиною мого походу. Тепер я пригадую, що колись щось таке вже бачив. Ще коли ловив капсулу із каталізатором. От тільки тоді мене струмом не било. Чи било? Цілком можливо, що саме ці шокові міни й були причиною збоїв у роботі НК. Як би це її із собою забрати, щоб мене не довбануло?
  - Кайя.
  - Ну що ще?
  - Накидку позичиш?
  - Навіщо?
  - Побачиш.
  Ні слова не сказавши, Кайя витягнула з торби накидку й простягнула мені. Я ж у цей час витягував особливо товсту павутину, вкриваючи її залишками силікону. В такому вигляді вона дуже нагадувала звичайну білу нитку, от тільки її міцність була у кілька разів вищою за сталь. Знову прив'язавши кішку, я метнув її в пристрій. Кішка намертво впилася пазурами в поверхню кулі, відколовши значну частину її оболонки, й оголивши сітчасту арматуру всередині. Але скільки б я не смикав, куля навіть не поворушилася. Хоча ні, сенсори показують, що поворушилася. Точніше покрутилася навколо вертикальної вісі трохи менше, ніж на один градус. Це означає, що у неї є якась основа, прихована під піском. Ну і як мені бути? Хм, а може слід смикнути в інший бік? Перекинувши волосінь через найвищу достатньо товсту гілку, я починаю тягнути. Тепер вектор зусилля направлений трохи вище і я бачу, що куля трошечки піднялася. Трохи посмикавши мотузку вліво-вправо, я знову потягнув вгору. Так повторювалося ще кілька разів, аж поки куля наполовину не вийшла із землі. Потім щось у ній обірвалося, і трофей поповз до нас, залишивши після себе недогризок кабеля, що стирчав з-під землі - напевно це було живлення, оскільки більше пристрій активності не проявляв. Втім, стирчав він недовго, і вже через кілька хвилин він розчинився в тумані. Закутавши пристрій у накидку, я закинув її собі на плече і повернувся до Кайї.
  - Можемо іти.
  - Ну і що це таке ти вийняв?
  - Сам хочу знати. Ти йдеш? - Незадоволено щось буркнувши під ніс, Кайя попленталася за мною. - Звідки накидку взяла?
  - Сама зробила. Ще коли вчилася. Нам дали завдання заховатися так, щоб наставники впродовж доби нас не знайшли. Між іншим тебе це теж чекає, і я дуже сподіваюся, що ти зможеш... - ага, значить вирішила похвалитися. - Ти куди зник? Ну добре-добре, ти зможеш заховатися. Задоволений? Вилізай-давай. Кейнсі?
  - Кей. - кажу їй на вушко.
  - Кйя! - дівчина аж підстрибнула від переляку, умудрившись розвернутися в повітрі й вихопити меч. - Припини!
  - А ти мене Кейнсі припини називати. Просив же - просто Кей. Домовилися?
  - Гр-р-р! Домовилися. - деякий час ми йшли мовчки, але я бачив, що вона хотіла запитати мене ще щось.
  - Кажи вже.
  - Що то була за тварюка в маєтку, про яку казала Лашура? - ага, значить королева все ж проговорилася про збиральника.
  - Один із помічників моїх то був.
  - А звідки ти його узяв? І чому ти був увесь в крові? - незручні запитання.
  - Павука того? Виростив я його. В тілах людських вирощувати їх просто...
  - Все! Замовкни! Не хочу більше нічого знати!
  Just as planned!
  
  ***
  
  Церес Тайто був на межі. Учорашня ніч, як виявилося, була лише прелюдією до справжнього кошмару. Його крутили, душили, тягали, викручували, потрошили... Здавалося це не закінчиться ніколи. Але закінчилося. З того моменту хлопця немов підмінили. Що б він не робив, перед очима раз за разом поставали бридкі рожево-металеві силуети молюсків, а з голови ніяк не йшли думки, як йому пережити наступну ніч. Навіть Кей не ризикував до нього підходити, хмуро поглядаючи з іншого кінця класу. Отямився він лише тоді, коли мало не пришпилив пером руку одного із однокалсників. Той на свою голову захотів поцікавитися, чому хлопець перестав реагувати на глузування. Перо глибоко увійшло в стільницю якраз між пальцями язикатого жартівника. Після такого навіть відчайдушні задираки з острахом до нього наближалися. Хлопець шукав розрядки, але сьогодні на фізичних заняттях спарингів не провадили, і роздратування всередині поступово росло, погрожуючи от-от зірвати дах. Кей це помітив і одразу ж після заняття потягнув Цереса подалі від учнів - вибивати з нього пил. У буквальному сенсі. Сьогодні Тайто зрозумів, що значить бути тренувальною грушею. Дозволивши Цересу розім'ятися у рукопашному бою, він запропонував перейти на тренувальні ножі, після чого показав майстер-клас: кружляючи навколо нього на божевільній швидкості, наносячи удари запиленою паличкою, після якої на темній учнівській формі залишалися сліди 'порізів'. Новачок так відходив агресивного однокласника, що той ще довго віддихувався, не здатний піднятися із землі. Подивившись на себе, Церес лише незадоволено кивнув на пропозицію потренуватися завтра, і пішов у бібліотеку - робити уроки. Йдучи до роздягальні Церес із похмурим задоволенням відмітив, що до нього дійсно стали менше чіплятися. Чи може він цього просто цього не помітив?
  Після такого напруженого дня хлопець майже забув про свою нічну пригоду. Та достатньо було йому лише на хвилину зімкнути очі, як крізь повіко пробився потужний промінь світла. Перекинувшись на інший бік, Церес гепнувся на підлогу і тільки тепер почув шум моря. Підірвавшись на ноги, хлопець дико озирався, не вірячи своїм очам. Він знову тут! Кошмар не закінчився!
  Схопившись за голову він завмер, і повільно опустив погляд униз - одягу не було. Замість нього тіло вкривали чорні жорсткі волокна із дивною шестикутною текстурою, повністю повторюючи мускулатуру людини. Подекуди з-під них виглядали гладкі металеві вставки, створюючи враження оголених кісток. Те ж саме стосувалося і його кінцівок. Дивний костюм виглядав єдиним цілим, без будь-якої застібки, і відчувався як друга шкіра, яка повністю вкрила тіло. Дискомфорт викликали лише надмірно роздуті м'язи, які не давали до кінця згинати руки. Виникало враження, що усе тіло ніби склали із трохи витягнутих повітряних кульок - настільки великим був об'єм джгутів.
  Кімната, в якій він опинився, колись явно була підсобкою, заставлена різноманітними ящиками та запчастинами. Окремо стояв умивальник із маленьким дзеркальцем. Підійшовши до нього, Церес спробував роздивитися своє обличчя, але побачив у відображенні лише бездушну маску, за дзеркальним склом якої ховалися людські очі. Спробувавши вилаятися, хлопець зробив ще одне відкриття - в горлянку та ніс йому була вставлені жорсткі трубки, за допомогою яких він зараз і дихав, тобто він не міг сказати ні слова. Звикаючи до нових відчуттів, хлопець зрозумів, що він узагалі не дихає, як і не дихав до цього моменту. Якщо і попередній власник костюму ходив так, то як же він з ним розмовляв? Тут згадалися і солдати у хмарочосі, і підземне сховище, учорашній вечір та його страшне закінчення. Виникло дуже багато питань. Де він опинився? Що це був за незнайомець? Навіщо він дав йому свій костюм і куди подівся потім? Відповідей не було.
  Блукаючи пляжем, Церес натикався на тіла солдат, з якими ще вчора... Позавчора відстрілював тварюк. Ось якраз одна із них лежить. 'Цеф-мисливець. Статус - мертвий. Озброєння деактивоване.' - раптом вискочив перед очима напис, а силует молюска окреслився білим контуром. Та достатньо було повернути голову, як усе зникло. Шляхом спроб та помилок Церес зрозумів, що шолом видає інформацію лише про той об'єкт, який знаходиться у центрі поля зору. Він навіть побачив під водою пляму потопленого корабля, яким вони збиралися покинути місто.
  - Пророк, чуєш мене? - раптом почувся у вухах схвильований голос, а в полі зору з'явилося зернисте зображення бородатого мужика. - У твого костюму злетів захист. Не знаю, що ти з ним зробив, але усі системи просто кричать про збої. Рухайся далі вздовж берега. Координати я тобі скинув. І поспіши, доки цефи знову не вилізли.
  - Отримано нові координати. - пролунав металевий голос, і тільки тепер Церес зрозумів, що шолом увесь цей час перекладав йому все, що він бачив і чув.
  - Я слухаю частоти C.E.L.L. В місті все більше їхніх солдат. Здається вони знають про тебе.
  Ось так розпочалася його одіссея поміж покинутих хмарочосів. Подарунок невідомого Пророка виявився дуже норовливим, постійно підкидаючи сюрпризи: то зображення стрибає прямо на спостерігача, то пістолети в руках трощаться, то тіло стане прозорим... Рухатися доводилося дуже обережно й плавно, аби ненароком не натрапити на неприємності. Одного разу він вийшов до солдат, але ті одразу ж почали по ньому стріляти. Кулі били боляче, але не смертельно. Церес спробував з ними поговорити, але костюм помітив пасивність свого носія під час бою, і взяв справу у свої руки. В результаті він майже годину простояв паралізований під камуфляжем, доки солдати не заспокоїлися й не розійшлися у своїх справах. Тоді ж він став свідком того, як ці люди розстрілюють цивільних, яких мали евакуювати на іншому кораблі. Лише наблизивши зображення одного з бійців Тайто розгледів замість герба держави якийсь незнайомий знак, та й зброя у солдат відрізнялася від уже баченої. А коли йому вдалося підслухати їхні розмови - захотілося побитися головою об стіну. Це виявилися ті самі бійці C.E.L.L., про яких казав Гулд. Тієї ж миті усі вони окреслилися червоним контуром, параліч спав, а емоції відійшли на другий план. Перед Цересом була лише одна мета - знищити ворога.
  Бій був швидким і кривавим. Не регулюючи свою силу, хлопець просто трощив тіла солдат підібраною арматурою. В нього стріляли, на що броня відповідала миттєвим тужавінням у місці влучання, після чого чергова жертва розкидала мізки по асфальту. Останній із солдат спробував зачаїтися, стискаючи в руках якісь металеві кульки. Церес прекрасно бачив його блідий силует по інший бік гіпсової стінки, і навіть не став з ним гратися, а просто метнув рештки погнутої під час сутички залізяки в перегородку. Снаряд увійшов точно в ціль, залишивши солдата висіти пришпиленим до стіни. Металеві кульки вислизнули з його рук, і коли Церес уже виходив, магазинчик злетів у повітря. Ударною хвилею хлопця лише виштовхнуло на дорогу. Оглянувши навколишній простір у всіх спектрах, новоспечений Пророк рушив далі. В душі було порожньо. Тільки глибоко всередині хлопця гризло сумління за те, не запобіг смерті цивільних. Більше він такого не допустить. А десь на периферії пролунав ледь чутний металевий голос: 'Калібрування систем завершено. Нанокостюм готовий до роботи.'
  З кожним кроком живих цивільних ставало все менше, а смердючих куп органіки на вулицях - більше. Спершу Тайто не бачив зв'язку між ними, однак коли в підземних тунелях він наткнувся на цілий склеп, битком набитий людьми, які гнили заживо - все стало на свої місця. Після влаштованого ним в магазині, бажання блювати навіть не виникло. Натомість в голові вмить склалася цілісна картина причин, та їх наслідків. Те, що він раніше вважав попелом від згарищ, насправді виявилося смертельними для усього живого спорами. Потрапляючи в людину, грибок буквально плавив її тіло, швидко пожираючи живі й мертві тканини. Від моменту проникнення до смерті рідко минало більше доби. Спори можна було змити, але не вбити. Жителі міста виявилися просто не готові до такої блискавичної епідемії. Зараз мегаполіс здавалося абсолютно мертвим. Випадково підібрана листівка показувала той-самий проспект, на якому зараз стояв Церес, коли епідемія ще не розпочалася: щільно забита машинами проїжджа частина і натовп на тротуарах, яскраві вивіски і багаторівневі тераси різноманітних закладів... Це місто більше нагадувало вулик або мурашник. Навіщо людям було так щільно тут селитися? Невже за межами міста настільки небезпечно? Чи людям просто вже нікуди діватися? Скільки тисяч тут проживало? Хоча ні, тут рахунок уже має іти на мільйони.
  Ще один загін C.E.L.L., що трапився по дорозі, навіть не зрозумів, що сталося. Уже навчений гірким досвідом, Церес навіть не став ховатися, а як слід розігнався, приземлившись прямо посеред їхньої колони. Несподівана атака призвела до двох трупів, які утворилися внаслідок дружнього вогню. Ну а потім все закрутилося в рукопашному бою. Не вміючи користуватися їхньою зброєю, Церес переключився на підібрані з трупів ножі. Після тесака ці залізячки в масивних руках виглядали іграшками. Коротке лезо було абсолютно непристосоване для фехтування, тому залишалося лише наносити колючі удари в найбільш вразливі точки й одразу переключатися на наступного ворога. Ефективність такого підходу була невисока, адже людина - дуже живуча істота, і навіть стікаючи кров'ю з перерізаної горлянки, деякі умудряються продовжувати стріляти. Залишивши двох таких недобитків позаду, хлопець зрозумів, що голими руками він завдасть значно більше травм, ніж махатиме усілякими ножами. Сюди краще підійшов би меч із довгим загнутим лезом, яким можна наносити удари на ходу, не зупиняючись.
  Роздуми перервало завивання двигунів чергового літуна. Велика неповоротка машина молюсків намагалася відірватися від двох раніше не бачених, схожих на бабки апаратів. Логотип C.E.L.L вказував на їх людське походження. Випустивши по ворогу цілий рій ракет, вони швидко розвернулися і зникли, а підбитий прибулець зачепився за будинок і, відстреливши десантні капсули, завалився прямо на автостоянку перед Цересом. Обходити було вже ніколи, та й прибульці встигли помітити ворога, тому хлопець продовжив різанину.
  Але цього разу все було зовсім інакше. Раніше тупі, ці створіння стали діяти більш обережно та скоординовано. І якщо ще вчора... Так, краще рахувати час в кожному світі по-своєму. Якщо вчора Церес був готовий вийти проти парочки молюсків навіть врукопашну, то тепер навіть у броні він би постерігся нападати на них відкрито. Увімкнувши камуфляж, хлопець зачаївся за дорожнім відбійником, і взявся спостерігати за сутичкою людей із молюсками. І побачене його зовсім не радувало. Тепер прибульці використовували не лише зброю, а й не гребували застосовувати власні кінцівки. Їхні гнучкі щупальця виявилися доволі сильними, аби підняти людину. А один, особливо великий молюск носив із собою широкий щит, яким прикривав своїх менших побратимів. Його не одразу взяв навіть станковий кулемет. Менш ніж за хвилину семеро молюсків розібралися із колоною солдат. Вціліло лише двоє створінь: здоровань та його командир - вже знайомий Цересу невеликий молюск із зарядженою бронею. Згадавши свою попередню сутичку, хлопець підібрав з тіла найближчого солдата аж шість вибухових кульок, які виявилися гранатами, і жбурнув їх під ноги прибульцям. Він не одразу зрозумів, що руки самі висмикнули кільця, а шолом прораховував траєкторію їх польоту. Молюски встигли тільки опустити свої потворні пики до незнайомих предметів, як їх нафарширувало осколками. Малого рознесло одразу, а от здорованя врятував його щит. Вирахувавши місце метальника гранат, здоровило запустив туди ракету, але хлопець уже прискорився й поливав ворога свинцем зі щойно підібраного автомату. Як виявилося, ззаду ці тварюки було особливо вразливі. Яким би крутим не був молюск, його 'потилиця' завжди залишалася відкритою для кількох вільно звисаючих щупалець. Тому довга черга, випущена майже впритул, зробила з молюска фарш. В пам'яті одразу спливла рекламка японського ресторану класичної кухні з морепродуктів. Там же був зображений аристократ в багатому вбранні та мечем на поясі. Катану із собою тягати було б складно, а от танто для цього костюму та манери бою Цереса підійшов би ідеально. Треба буде поцікавитися в когось місцем знаходження того ресторанчику - може там підкажуть, де можна розжитися такою зброєю?
  Вже збираючись іти, Церес помітив те, що вже ніяк не сподівався тут побачити - ефір! Ледь помітний туман стелився по землі від залишків кальмарів. Підійшовши до одного з трупів, хлопець спробував зачерпнути трохи ефіру в долоні, але той просто всмоктав цінну речовину в себе, а голос в шоломі заговорив: 'Отримано нові матеріали. Обробка даних завершена. Асимільовано 0,5 мг нанокаталізатора. Для модифікації костюму під параметри нового користувача потрібно 23 мг. Рекомендація: продовжуйте збір матеріалу.'
  Не бажаючи даремно витрачати час, Церес знову взявся за ніж, і почав патрати щойно забитого здорованя, буквально вимазуючи себе в його крові та тельбухах. Нарешті жадані 25 міліграм каталізатора були отримані й костюм запустив процес підгонки. Тайто подумав, що можна перейти і до інших тіл, але ті вже почали розкладатися, і ефіру з них отримати майже не вдалося. Плюнувши на втрачений скарб, Церес підхопив одну із рушниць, на автоматі закинув її собі за плечі, і тільки після цього зрозумів, що костюм знову зажив своїм життям, передаючи хлопцеві непритаманні йому раніше рефлекси.
  'Прискорені рефлекси на стадії закріплення.' - відповів на незадане питання шолом костюму. Ще кілька разів покрутивши в руках різноманітні предмети спорядження солдат, Церес відкрив для себе багато нового, в тому числі й невідомі раніше прийоми роботи з тим-таки ножем. Не ризикнувши перевіряти нові здібності під час бою, він знову пірнув під камуфляж і продовжив свій шлях.
  Місце, до якого цілий день добирався хлопець, виглядало як звичайний житловий будинок: брудна червона цегла, десять поверхів, вибиті вікна. Якби не знати, що тут хтось живе - можна було б легко пройти повз. Але візор чітко вказував на одну із квартир на сьомому поверсі. Вже заходячи в під'їзд, Церес задумався над тим, скільки часу мали витрачати жителі будинку, аби підніматися на верхній поверх. На щастя тут був ліфт.
  Тільки пройшовши саморобний шлюз, хлопець зміг зайти в квартиру. В дверях його зустрів той самий чоловік, з яким він розмовляв вранці. Нейтан Гулд, як підказав йому візор, виявився невисоким худим чоловіком із втомленим, давно неголеним обличчям, поранений в ногу, через що постійно шкутильгав. І попри все це він надзвичайно активно стрибав навколо Цереса і усіляко демонстрував свою радість.
  - Ну нарешті! - вигукнув той, по другому колу оббігаючи хлопця. - Повірити не можу: я багато років займався нанокостюмом, і лише зараз вперше бачу його вживу! Хм... На екрані ти здавався мені більшим. Ну і нехай, так навіть краще, правда? Ти проходь, влаштовуйся, а я поки зберу речі.
  Церес спробував жестами пояснити Нейтану, що він не той, за кого його сприймають, але чоловік нічого не зрозумів. Спроба написати на папері також виявилася невдалою - чоловік не знав японської, а перекладач працював лише в один бік. Через десять хвилин безуспішних спроб встановити контакт, Гулд відмахнувся від хлопця, продовживши займатися своїми справами.
  - Так, я свої речі зібрав. Тепер залишилося лише розібратися зі збоями в твоєму костюмі, і можна відправлятися.
  - ...?
  - Давай сюди. Вмощуйся у капсулу, і займемося твоєю діагностикою.
  Те, що він назвав капсулою, більше нагадувало крісло зі щитками для рук та ніг. Всівшись в нього, Церес дозволив їм охопити своє тіло, після чого костюм почав виводити перед очима якісь незнайомі команди. Рефлекторно спробувавши повернути голову, аби краще роздивитися написи, хлопець знову відчув параліч. Тіло було повністю знерухомлене. Натомість на екрані перед Нейтаном з'явилося зображення його - Цереса на пляжі. Це був запис їхньої з Пророком розмови. Переглянувши його до кінця, Гулд взявся схвильовано бігати по кімнаті, натикаючись на різноманітний мотлох. Тайто навіть подумав, що він і сам виглядав так само, коли тільки-тільки отямився в цій броні.
  - Ох, ну чому саме зараз? - застогнав чоловік, знову падаючи в крісло. - Слухай хлопче, я не знаю хто ти, і чому Пророк довірив тобі свій костюм. Ти ж такий самий цивільний як і я, правильно? Не намагайся відповідати, твій модулятор ще не налаштований. Давай я тобі зараз все тобі розкажу, і ти сам зрозумієш, в яке лайно потрапив.
  Нейтан щось поклацав і на стіні почали з'являтися зображення уже знайомих Цересу молюсків.
  - Знаєш, хто такі цефалоподи? Звісно ж ні. Коротше кажучи ці кляті кальмари б'ють нас повсюди! І з кожним днем їх стає все більше й більше. C.E.L.L. відкрили на них справжній сезон полювання, бажаючи отримати якомога більше зразків їхніх технологій. От тільки ми ще подивимося, хто з них буде мисливцем, а хто - жертвою. Зараз усі, хто ще залишився живий у місті, збираються в Grand Central. Між іншим твій костюм прямо стосується цефів. - зображення знову змінилося, тільки цього разу на ньому з'явилися різні варіації подарованої Цересу броні. - Нанокостюм, це не кевлар. Його системи працюють на зовсім інших принципах, ніж звичні тобі пристрої. Я навіть не здогадувався про їхнє походження... Доки нам на голову не звалилися прибульці. З першого погляду було зрозуміло, що їхні екзоскелети і твій костюм майже ідентичні. Вся справа у нанітах. Я не одразу це зрозумів, але з нинішнім рівнем технологій люди не могли створити нічого подібного. Я підозрюю, що цефи теж їх не створювали. Можливо вони запозичили їх від однієї із завойованих рас, або просто знайшли десь у космосі. Дивись. - на екрані з'явилися зчеплені щупальцями у складну мережу напівпрозорі восьминоги. - Це наніти. Принаймні так їх називають в документах. Насправді вони лише трохи менші за клітину і чимось схожі до вірусів, але мають кілька дуже важливих відмінностей. Для життя їм не потрібне харчування. Лише енергія. Самостійно вони її отримати не можуть, і для цього в костюмі стоять генератори жорсткого випромінювання. За моєю теорією вони імітують випромінювання зірки, біля якої цефи їх і знайшли. Також за допомогою цього випромінювання ними можна керувати. Достатньо лише трохи змінити частоту, і наніти розберуть будь-який матеріал на атоми, чи зберуть з них щось інше... Можливості застосування безмежні. Друга особливість полягає у їхній здатності запам'ятовувати просто величезну кількість інформації, та обмінюватися нею. Уявляєш? Кожен із нанітів може існувати як окрема самостійна істота, вчитися, передавати інформацію своїм сусідам. І що більше нанітів підтримують одночасний контакт, то розумнішими вони стають! І якщо бодай кілька мільйонів нанітів об'єднаються в... - Нейтан на мить завмер, дивлячись на байдужу маску броні, після чого глибоко вдихнув і продовжив значно спокійніше. - Вибач - захопився. Суть в тому, що нам так і не вдалося штучно записати в наніти власну програму. Максимум, чого ми домоглися, це взаємодії із зібраними ними ж структурами та дублювання біологічних функцій розібраних клітин. Але твій костюм унікальний. В той час як інші буквально пожирають своїх носіїв, ти зумів перетворити паразитування на повноцінний симбіоз. Так-так, це лише твоя заслуга, адже до твого приходу в проект цей костюм нічим не відрізнявся від інших. Навіть цефи не змогли уникнути побічних ефектів застосування цієї технології. Іноді мені навіть здається, що вони теж тупо скопіювали проект своїх костюмів у когось іншого, як тепер і ми у них. Смішно, чи не так?
  Вимкнувши усі екрани, Нейтан вийняв із шафи останні пластинки, після чого закинув їх у рюкзак до решти, і висмикнув кабель із крісла-капсули. Щитки на руках одразу ж розійшлися, випускаючи свого бранця на волю, а броня втратила жорсткість, повернувши йому свободу рухів.
  - Я дізнався, що спори в повітрі Нью-Йорку також створені нанітами. Вони миттєво пристосовуються до нових умов, через що ми не можемо їх нейтралізувати. Костюм Пророка може опиратися цій заразі. Але є одна проблема: твої наніти стерильні. Не в тому сенсі, що не можуть розмножуватися - з цим у них повний порядок. Просто механізм адаптації у них відсутній. Вирізаний, якщо точніше. Тому вони й не можуть, хе-хе... - Нейтан трохи істерично засміявся, але швидко заспокоївся. - Вибач, але аналогія зі стерилізацією дуже точно відображає дійсність. Зараз вони усувають лише наслідки, а треба боротися із першопричиною - знищити самі спори. Нам на програмування цих ботів знадобилося кілька років, а тут зміни мають вноситися щосекунди. Вони повинні розвиватися самостійно, а не робити це за вказівкою бортового комп'ютера. На останок можу додати, що з такими ботами створити костюм неможливо, а значить в лабораторії це обмеження зуміли якось обійти. Щоб дізнатися, як вони це зробили мені потрібен доступ до глибинних шарів прошивки твого костюму. Там могли зберегтися сліди програм часів його створення. Тут це зробити неможливо - не вистачить навіть обчислювальних потужностей, не кажучи вже про обладнання. Єдине місце, де є все необхідне, це їхня база в банку на Вулстроуд, та комплекс Призма. В обох випадках доведеться лізти до тигра в пащу. Ти готовий до цього?
  - ... - Цересу не залишалося нічого іншого, окрім як кивнути.
  - Добре. В Призму нам не дістатися, тому тобі доведеться зайнятися грабунком, хе-хе...
  Закінчити Нейтан не встиг, бо увесь світ навколо уповільнився, і Церес навіть зумів розгледіти, як повз них пролітають кулі. Закривши собою Гулда, хлопець збив його на підлогу, а сам підхопив зі стола пістолет і випустив увесь магазин в стрільця на даху сусіднього будинку. Наводячи приціл за розрахованою шоломом траєкторією, Церес із приємним здивуванням відмітив, як усі кулі знайшли свою ціль. На жаль стрільців було більше одного, а патронів у пістолеті не залишилося. Скинувши прискорення, Церес витягнув чоловіка в коридор, де той одразу ж натягнув на себе протигаз.
  - Я збираюся підірвати квартиру, щоб вони не отримали мої результати. Відволічи їх, доки я відійду на безпечну відстань, а потім забирайся звідси. Я дам тобі сигнал, коли все буде готово.
  - ... - Тайто кивнув, і вистрибнув в коридор.
  - Тільки не поспішай, я ж бігати не можу... - голос ученого потонув серед тріскотні пострілів.
  На високій швидкості пробігши коридор, Церес проломив плечем тонку стінку, за якою ховався один із ворожих бійців. Придавивши того до підлоги, хлопець висмикнув у нього з рук автомат і розстріляв ще одного солдата, який ховався по інший бік дверей. Така ж участь спіткала і ще двох бійців, коли вони тільки-тільки вривалися в кімнату. На них вистачило по три кулі в голову, і ось уже кілька набитих патронами магазинів займають свої місця а поясі костюму. Тільки переконавшись, що в квартирі не залишилося нікого живого, Церес зібрався перейти далі, але побачивши дещо цікаве зупинився, і став навпроти дзеркала.
  За кілька годин, які Тайто провів всередині броні, її силует із масивного перетворився на більш гнучкий. Синтетичні м'язи зменшилися в розмірах, їхня текстура стала більш мілкою і однорідною, форми стали більш гладкими, а металеві елементи майже повністю сховалися, нічим не порушуючи підтягнуту статуру хлопця. Таким Церес подобався собі набагато більше. З'явилася навіть якась легкість у рухах. Щойно він про це подумав, як перед очима з'явилася статистика використання режимів костюму. Система запам'ятала, які можливості оператор використовує найчастіше, і почала оптимізацію параметрів костюму до нового стилю ведення бою, який характеризувався двома словами: швидкість і маневреність. І дійсно, навіщо потрібна та броня, якщо ворог навіть влучити в тебе не може? А камуфляж? Він потрібен тільки тим, хто сидить у засаді. А очікування в бою, це втрата ініціативи.
  Усе це хлопець продумував уже залітаючи в наступну квартиру. Буквально бігаючи по стінах, Церес легко розстрілював своїх ворогів ще до того, як вони повернуть стволи в його бік. Швидкісний бій давався йому надзвичайно легко, і саме це зіграло з ним злий жарт - чергова стіна виявилася недостатньо міцною, аби витримати розігнаного до величезної швидкості воїна і, проломивши тонку перегородку, той вилетів на балкон, а вже звідти - на вулицю. Врятувала його лише прискорена реакція, завдяки якій він в падінні встигав чіплятися за усі можливі поверхні, тому приземлення виявилося хоча й болючим, але не смертельним. Вивернута коліном в інший бік нога довго не хотіла вправлятися, доки костюм не взяв справу в свої руки. Від болю хотілося кричати, але забита в горлянку трубка не дала видати жодного звуку. І лише шипіння повітряного клапану видавало, що людині всередині цієї синтетичної оболонки дійсно боляче. Збивши іще парочку солдат далі по вулиці, Тайто знову привернув до себе увагу. Слід було відвести ворога якнайдалі від будинку, аби Гулд зумів забратися звідти. Бігти самому було складно, тому хлопець вирішив взяти транспорт убитих солдат. Ці чотириколісні машини місцеві називали дивним словом 'автомобіль'. Маска костюму видала набагато більше інформації: 'БРДМ 'Крайсілс'. Броня - 12мм. Озброєння - крупнокаліберний станковий кулемет, або станковий гранатомет. Оснащення: ПНБ, система РЕБ. Максимальна швидкість по дорозі 60 mph. Екіпаж - 2 чол. Десант - 4 чол.' Церес уже бачив, на що вони здатні, і збирався покататися на такій машинці. Як і у випадку з автоматами, він розраховував, що костюм дозволить йому освоїти керування за кілька секунд. Тим паче, що він уже краєм ока бачив, як це робили солдати. Тайто уже подолав половину відстані, коли позаду почулися постріли, а чиясь великокаліберна куля пробила його плече. Не дозволяючи своєму носію знову перейти на форсаж, костюм підсвітив найкоротший маршрут до точки евакуації - люку міської каналізації. Не піднімаючись із землі, Церес перейшов у режим захисту й на руках поповз уперед. Радар показував, що кілька солдат уже наближаються до нього. Підхопивши край люку, він жбурнув його в одного із бійців. Жертву просто знесло, а інший поспішив пірнути в найближче вікно. Коли ж той зрозумів, що більше снарядів у їхнього ворога немає - того вже й слід простиг.
  
  ***
  
  Сиджу на уроці та й думку гадаю: ну от за що мені все це? Я гадав, що потрапив у новий світ, де всі вже забули слово 'Війна'. Де на мене не будуть полювати, бажаючи долучитися до чудес нанотехнології. Де я нарешті зможу відпочити і зайнятися технічною творчістю, як того і хотів. А що отримав натомість?
  Це був наступний день після мого походу до болота. База уже почала розбиратися із аналізами... Пардон - із набраними зразками, і от-от мала видати результат. Я спокійно сидів на уроці граматики, як раптом ІНК викинув мені повідомлення: 'Бета-версія перекладача встановлена й готова до роботи. Альфа-версію буде видалено.' Тієї ж миті голоси навколо мене перестали двоїтися, як у старих фільмах з накладеним звуком, і я почув справжній голос викладача, тільки вже нормальною мовою. Те ж саме сталося і з написами: раніше незрозумілі ієрогліфи із віконцем кострубатого перекладу змінилися на цілком пристойний і зрозумілий шрифт.
  Не встиг я порадіти обновці, як мені почали приходити повідомлення від Аналітика про знаходження заданої інформації - спайбот до цього моменту встиг переглянути майже десяту частину бібліотеки. Ну я й взявся почитати, все одно уроки мені більше не потрібні. А тепер сиджу й намагаюся усвідомити масштаби проблем, які так несподівано звалилися мені на голову.
  Історія цього світу, на відміну від відомої мені Землі, має одну характерну рису - стабільність, яка межує зі стагнацією. Не відбувається ніяких великих війн, не здійснюються відкриття, не змінюються політичні режими. І так продовжується більше тисячі років. Точно сказати складно, адже у кожної країни тут своє літочислення, яке ведеться від моменту її утворення. А тепер порівняйте із Землею, де впродовж двадцятого століття політична карта світу кілька разів перекроїлася повністю, людство пережило дві Світові війни, а технології стрибнули від гужового транспорту та дерев'яного плуга до космічних апаратів та комп'ютерних мереж. І що більше я читав, то далі у мене з'їжджав дах! Ну не може існувати такий світ! Не може мир продовжуватися так довго! В історії людства не було ЖОДНОГО року, коли б воно не воювало. Один шведський історик колись підрахував: за п'ять тисяч років нашої історії на нашій планеті було всього лише 235 днів без війни. І єдиним відомим мені способом запобігти війні була ядерна зброя. Я не знаю жодного випадку, коли дві ядерні держави вели воєнні дії одна проти одної - таке протистояння завжди виливалося у конфлікти на території інших країн. Хтось може стверджувати, що якщо ядерну зброю матимуть усі країни світу, то війни припиняться, і ситуація буде схожою на тутешню. Ха-ха-ха! Дуже смішно. Це все одно, що роздати зекам у камері по гранаті. Першим же зірве чеку той, хто вважає себе найбільш ображеним! У нашому випадку це буде котрась із країн третього світу, а потім уже не матиме ніякого значення, хто перший натиснув на кнопку - ядерний апокаліпсис накриє усю планету. В крайньому разі всі розбіжаться по своїх кутках і будуть дуже добре і багато думати перед тим, як щось зробити. Ну то грець із ними, із атомними бомбами, тут їх ще не винайшли. Їхнє місце займають лицарі, монополію на створення і обслуговування яких тримає за собою Свята земля - ще один нонсенс. Якби ж Церква користувалася своїм становищем, тримаючи під контролем інші держави, на кшталт колоній... Але ж ні, усі стверджують про рівноправність усіх держав, незалежно від їхнього розміру. Станіславський сказав би: 'Не вірю!'
  А тепер переходимо до найцікавішого - древньої історії, з якої все це і почалося. У доступних мені джерелах інформація по тому періоду дуже фрагментарна і художньо прикрашена. Тоді і сонце було світліше, і трава зеленіша, бла-бла-бла... Аналітику із його процесорними потужностями знадобилося майже кілька хвилин на те, щоб відсіяти вигадку авторів від фактів. В результаті виходила наступна картина.
  Дуже давно на цій планеті, Аналітик ще не знайшов її назви, існувала єдина наддержава. Будучи обмеженою в ресурсах, вона була змушена активно розвивати технології. Однією із них були лицарі. Тут думки авторів розходяться. Одні вважають, що лицарі з'явилися у результаті внутрішніх конфліктів між великими містами. Інші стверджують, що їх створили ще до об'єднання держави. Конкретно сказати не може ніхто, адже ніяких записів того періоду не збереглося. Можливо древня цивілізація просто використовувала інші носії інформації, інакше б вони не могли активно розвиватися і кооперувати діяльність такої великої кількості людей. Та й матеріальних слідів існування лицарів того часу не збереглося. Цю таємницю не можуть розгадати і досі. Але факт залишається фактом: у єдиної на всій планеті держави просто не могло бути зовнішніх ворогів. Я ж, спираючись на власний досвід, схильний вважати, що лицарі тоді просто не були зброєю, принаймні бойовими машинами - точно. Та й зараз я їх такими не вважаю. Суть в тому, що ні про саму державу, ні про тамтешній лад, ні про її технології не залишилося майже ніяких згадок. Тільки руїни зруйнованих міст, в яких окрім розкиданого каменю та попелу більше нічого не залишилося. Нічого не нагадує? От і я спочатку подумав, що це наслідки застосування стратегічних боєприпасів. Але ні, то були не бомби. Причиною зникнення цивілізації називають море Ахо, адже першими під удар потрапили саме ті міста, що знаходилися найближче до рівня світового океану. Ніхто не знає точно, що там відбувалося. Ця субстанція просто з'явилася нізвідки й почала затоплювати планету. Все, що було там, просто припинило своє існування. Тобто абсолютно все: флора, фауна, метали, синтетичні матеріали... Всього цього унизу не залишилося. Врятувалися лише ті люди, які встигли піднятися над рівнем ефіру. По аналогії мій перекладач назвав цей період 'Всесвітній потоп'. З часом ефір втратив свою агресивність, і природа швидко відвоювала втрачені позиції. На відміну від людей, адже від початку 'потопу' змінилося не одне покоління. Звісно ж ні про яке збереження досягнень минулого не було й мови. Люди виживали на тому, що залишилося. Подекуди навіть доводилося обмежувати народжуваність, аби вижити на маленьких клаптиках родючої землі. На цьому історія древньої цивілізації завершується, і наступає період 'Руїни', в кінці якого і утворюються перші великі держави сучасності.
  І ось тут уже трапляються дуже цікаві збіги: японське письмо тут називають древніми письменами. Цікаво, чи не так? Ну добре, спишемо це на особливості аніме. Сюди ж віднесемо і японську культуру, яскраві елементи якої я щодня бачу навколо себе. Йдемо далі: у святих лицарях використовується така ж система керування, що й у нанокостюмах. І мова тут іде не про принцип, а саме про внутрішню будову системи. Це вже не можна списати на анатомію пілотів, бо протоколи передачі сигналів збігаються із моїми! Збіг? Навряд чи. Ну і як останній штрих - болото! Яка ймовірність того, що я випадково знайду тут, серед цивілізації, яка не знає електричного струму, джерело електромагнітного випромінювання, частота якого аналогічна моїм власним генераторам? Надто багато збігів між двома світами, щоб їх можна було списати на авторське свавілля. Може я перемістився у майбутнє Землі? Чи навпаки - в її далеке минуле? Здогадок і теорій було настільки багато, що я просто забив на них, і витріщився на дошку позаду викладача, очікуючи на рапорт із бази. Він або підтвердить мої підозри, або додасть ще більше питань. Очікування дратувало, тому я взявся переглядати власні активи, і поступово втягнувся в роботу...
  Перемістити реплі-танки ближче до поверхні, резервуари для біомаси опустити трошки нижче і підключити до зливу каналізації острова. Ех, люблю технології дев'ятнадцятого століття, коли стоки ще на стали токсичними - рай для будь-якого мікроорганізму. І цим варто скористатися! Направити їх у дробарку! А усі порожнини, які залишаться після переносу систем, засіяти біоматеріалом і організувати умови для його росту...
  Ніколи не думав, що переоформлення вже готової бази буде настільки виснажливим. Мені ж доводиться усе перебудовувати з нуля! Зате у моєму варіанті продуктивність бази зросте у кілька разів, а у світлі останніх подій промислові потужності мені будуть потрібні наче повітря. Ну, це у людей такий вислів є - мені повітря не потрібне. А от помічники будуть дуже доречними.
  Отже що я маю? Командний центр бази, в якому знаходяться стратегічні запаси каталізатора, мізки та решта контрольних систем. Промисловий модуль, або як я його ще називаю - дробарка, що відповідає за переробку й синтез усіх необхідних для роботи речовин. Реплі-танки - неактивні, почнуть вирощувати військо лише після відпрацювання технології. Комунікаційний модуль, через який іде зв'язок усіх моїх юнітів. Ну і термогенератор, який живить усю цю радість, забираючи тепло із навколишнього простору. Потужність останнього невелика, тому найближчим часом доведеться вирощувати ще один. Грубо кажучи, стартовий набір для подальшого росту в мене вже є. Тепер залишається тільки чекати, доки набереться необхідний мінімум обслуговуючого персоналу. Один-єдиний трупер зараз тягає органіку в дробарку. Через кілька годин буде накопичено достатньо матеріалу для вирощування ще одного, а потім діло піде швидше.
  Мої думки перервав дзвінок на перерву і голос збоку.
  - Ти йдеш, чи вирішив прогуляти? - похмуро запитав мене Церес.
  - Так. Урок який у нас наступний? - попри готовий перекладач я вирішив і надалі притримуватися Йода-стайл - дуже вже мені сподобалося плутати своїх співрозмовників.
  - Тести. Довесільна підготовка.
  - Може допризовна? - не зрозумів я, пригадуючи нерозбірливі ієрогліфи нашого розкладу.
  - Яка? Ні. Довесільна підготовка: кулінарія, флористика, чайні церемонії, танці...
  - Кулінарія? Танці? - твою ж дивізію! - Танцювати не вмію я. І куховарити також. Зовсім.
  - Ні-ні, дивитися і оцінювати будемо ми лише... Тьху! - Церес вилаявся собі під ніс. - То ти йдеш, чи ні?
  - Що ж за предмет це такий?
  - Я ж кажу: довесільна підготовка! Чоловіки-лицарі повинні добре розбиратися у подружньому житті, від цього залежить їхній престиж. Пішли!
  Хех, а Церес змінюється швидше, ніж я сподівався. Дивний, дуже дивний виявився урок. Я бачив його у розкладі, але списав його назву на неточності перекладу. Виявилося, що кожен місяць тут влаштовують своєрідну виставку, де учениці показують свої досягнення, а усі присутні тут чоловіки, незалежно від віку, виступають своєрідними експертами, журі. На перший погляд в їхніх обов'язках не було нічого дивного: просто дивитися і вказувати на ті чи інші особливості кожної представленої роботи, і на недоліки, якщо такі є. Але все значно ускладнювалося через присутність тут аристократії. В результаті культурний захід перетворився на оглядини майбутніх наречених.
  Конкуренція між дівчатами була дуже серйозна. Аналітик навіть мусив перегнати сюди єдиного спайбота, аби не пропустити закулісні розмови. Попри яскраве оформлення та привітні обличчя присутніх, мене ніяк не покидало відчуття, що я потрапив у зміїне кубло. Не знаючи критеріїв для оцінки, я не хотів наламати дров, тому вирішив підійти до проблеми з технічного боку. Списавши всю вручену мені пачку паперу, я не залишив без уваги жодну з учасниць виставки. Виняток складали лише їхні кухарські здібності але тут я міг покладатися лише на хімічні аналізатори - відновити смакові рецептори тіла так і не вдалося, хоча запахи я сприймаю нормально. Тому, написавши усі потрібні відгуки і здавши їх нашому куратору, я з чистою совістю вирвався на вулицю. Хвилин через двадцять підтягнувся і кислий Церес. Поцікавившись причиною такої міни на обличчі, я отримав дуже довгу й витончену тираду про поведінку дівчат, їхні манери, нахабство і ще безліч різноманітних епітетів на кожну із учасниць. Одразу видно, що людина нещодавно із костюму вилізла. Звичка постійно аналізувати своїх ворогів в'їдається настільки, що потім для цього навіть не потрібен костюм - мозок робить це все на автоматі, хоча й не так ефективно. Не дивно, що його дрючить. Цікаво, він дійсно ТАКЕ написав у своїх відгуках? Треба буде підправити віртуальних персонажів, бо надто вже швидко слова 'fuck', 'shit' та 'bitch' увійшли до його лексикону. Хоча ні, не буду я нічого міняти, хе-хе-хе.
  Ну а поки Тайто позбувався свого негативу, я отримував рапорти від Аналітика, і накопичував негатив власний. Виявилося, що дехто із учнівської ради вирішив підкинути мені проблем. За інших умов Аналітик не звернув би на це увагу - звичайне засідання, нічого особливого, обговорюють робочі питання... От тільки готові бланки відгуків, якими хотіли підмінити мої власні, змусив його взяти ситуацію на особливий контроль. Але міняти нічого не стали. Я сам, зі своїм оригінальним поглядом на таланти учениць, дав їм привід офіційно зареєструвати мене як відмінника і в обов'язковому порядку включити до складу учасників Турніру. Тому Аналітик проінформував мене про це пост-фактум, коли вже нічого змінити не можна було. Ну хіба що повбивати усіх свідків і спалити усі папери.
  Здавалося б, що тут такого: ну підписали мене на роль учасника, ну доведеться трошки побігати - сам же й постарався. Але ні, причина в зовсім іншому. Турнір був дуже важливим етапом в житті кожного лицаря, і лише від його результатів залежить, як будуть до тебе ставитися оточуючі: чи будуть витирати об тебе ноги, чи проявлятимуть повагу на рівні зі знаттю. Саме після турніру Кайя отримала визнання усієї Академії. Особисто мені вертикально, що про мене будуть думати, але привселюдно опускати себе я не дозволю! Переглянувши усі записи я швидко знайшов винних: потенційну виконавицю із жюрі, яка мала зробити свою чорну справу, уже знайомого німця та одну надто гонористу голову учнівської ради.
  Помсту вирішив не відкладати. Першу покарав одразу, не відходячи від каси. Підкинув їй викрадену спайботом прикрасу якоїсь аристократки, що знаходилася поруч. Враховуючи, що дівчина свідомо взялася за фальсифікацію моїх результатів я подумав, що цього буде недостатньо, й переглянув її особисту справу, яку накидав мені Аналітик. Там знайшов усіх її недругів із учасників виставки, і трошки попсував їхні записи. Навіть якщо їй вдасться відхреститися від крадіжки, її авторитет похитнеться. Масло у вогонь піділлють незадоволені жертви її 'махінацій', чиї результати виявляться невтішними. Можливо це навіть підштовхне когось до більш активного протистояння. Тому вдруге проти мене ця особа уже не виступить - власні проблеми не дадуть. А навіть якщо подумає на мене, то страждатиму не сам. Зазвичай будь-яка помста, це разова акція, результатом якої месник хоче насолодитися. Відповідно виникне питання: хто ж влаштував другу підставу?
  На німця у мене були особливі плани, адже він теж був учасником Турніру. А от голова учнівської ради мене здивувала. Підстав для такої поведінки я їй ніби не давав, за перший раз уже вибачився, і під кінець вона навіть була задоволена... Чи може вона саме на це й розраховує? Хоче собі ще один безкоштовний масаж? Дзуськи! Пряників більше не буде, час братися за батоги! В той же момент я погнав спайбота до її апартаментів і трішечки попрацював з тамтешнім гардеробом - буде їй парадний одяг із сюрпризом, хе-хе-хе! Ні, я не нариваюся на неприємності, я просто відмовляюся бути жертвою!
  - Ось так. - завершив свою промову Тайто і, важко зітхнувши, подивився на мене. - Це твоїх рук справа?
  - Що саме?
  - Все те, що зі мною відбувається! - він роздратовано зиркнув на мене стримуючись, щоб не наговорити зайвого. - Я став жерти за трьох, пам'ятаю все що бачу і чую, щоночі в кошмарах від чудовиськ тікаю, а сьогодні виявилося, що читаю я наміри людей, відкриту книгу наче! What the fuck?! Та я навіть говорити як ти почав!!!
  - В останньому моєї немає вини. - я навіть посміхнувся на останнє звинувачення, але Цересу було не до жартів. - Війна тобі сниться, адже так?
  - Не війна. Бійня. Ти не подумай, нічого такого, я не псих. Але ці сни настільки реальні... Мене після першого цілий день нудило від побаченого.
  - Це добре. - Церес недобре прищурився, збираючись натовкти мені пику, але я заспокійливо підняв руки. - Не злякався ти, від свого втекти не спробував кошмару. Саме про це питав я тебе в першу зустріч нашу.
  - І скільки це буде продовжуватися?
  - Вічно від кошмару ти свого тікати міг. І блукати у ньому можеш вічно. Лише сильний духом цей шлях пройти здатен.
  - Тобто я позбудуся кошмарів лише тоді, коли стану сильним? Коли зможу пережити увесь той жах?
  - Переживаючи лише душею черствієш, як знайомі твої. Міцні такі люди, допоки тріщина не з'явиться. - джедая а не дроїда я з тебе роблю, юний падаван.
  - То що ж мені тоді робити?
  - Не проживати, а жити з цим. Не звикати до болю, а усувати причину його. Без сильного духу нічого не варте сильне тіло. Відчуй силу свого духу, Тайто. - відчуй Силу, Люк!
  - Добре, я спробую.
  - Не пробуй! Говорив уже тобі - або роби, або не роби! Не робити відмовився ти. Впорайся!
  - Sir, yes sir! - по-військовому витягнувся Церес, через секунду зрозумів, що зробив щось не те, і швиденько виправився. - Буде зроблено. Але як я зрозумію, що я вже готовий?
  - Подолати страхи свої ти повинен. Справжній бій лише покаже це. Не ілюзорний. Однокласників своїх боїшся ти.
  - Я зрозумів. Я боявся, що вони можуть мені... Dammit! Та я вже сам хочу надерти їм пику!
  - Свої приборкай спочатку емоції. Страх на злість не проміняй. Страх веде до злості. Злість - до ненависті. Ненависть - до страждань. Страждання породжують ще більший страх. - страх веде на Темний бік! - Лише ясний розум вирвати тебе владний із замкнутого кола.
  - Хм, мені треба над цим подумати. - думай-думай, це корисно. - Але я все одно повинен собі довести, що подолав цей страх! І якщо не в бійці, то хоча б...
  - У змаганнях, так? - підводжу його до думки скласти мені компанію на Турнірі. - Ось розум на що здатен, коли голова спокійна. Не їх перемогти повинен ти, а себе самого. Є простіший спосіб.
  - Який?
  - Забути страхи свої. Але ж не шукаємо ми шляхів легких, чи не так? Суперником твоїм будуть не вони, а я. Себе обманути можеш, а мене - ніколи.
  - А якщо зможу? - хитро примружився Церес.
  - Значить ти готовий!
  - Он як? Ну добре. Виклик прийнято!
  - Ось це почути я хотів.
  Розійшлися ми з Цересом найкращими друзями. Як же мало потрібно людині для щастя: дай мету, покажи шлях її досягнення - і він твій з потрухами. Агресивність хлопця змінилася веселою злістю, і тепер я міг бути спокійний за здоров'я оточуючих. За умови, якщо вони самі не почнуть копати собі могилу.
  Після нашої розмови я вніс зміни у програму симулятора, додавши основи тактичної взаємодії та до максимуму піднявши інтелект його ворогів. Також його нанокостюм виступатиме у ролі тренажера, не тільки прокачуючи м'язи, але й задаючи потрібні рефлекси всьому тілу. Треба буде якось перевірити їх у дії. Я вже закінчував налаштовувати симулятор, коли мені прийшло довгоочікуване повідомлення від Аналітика.
  Підозри підтвердилися. Дочитавши рапорт, я ледве стримався, щоб не розсміятися. Ну звісно! Те, від чого я намагався врятувати цей світ, ганяючись за своєю капсулою із каталізатором, тут уже давно сталося! Наніти - ось ключ до всього! Це все пояснює! Те, що тут називають ефіром, насправді виявилося аналогом 'Чорних спор', якими цефи засівали Нью-Йорк! А відвідане мною болото - їх джерелом. Тепер я знаю, що сталося із древньою цивілізацією. От тільки тут дещо не збігається. Після такого апокаліпсису неминуче мали залишитися сліди, але їх немає. Тобто узагалі. Із тутешніх джерел відомо, що 'Чорні спори' були запрограмовані утилізувати будь-який матеріал. Із металами зрозуміло - вони потрібні їм для розмноження. Але біомаси ж повинно було залишитися у мільйони разів більше, адже поглиналися не тільки людські тіла, а й усе живе на планеті. Цефів, які б могли використати біомасу для побудови своїх машин, тут узагалі не видно. Питання - куди вона могла подітися?
  Далі - звідки взялися лицарі? Як люди контролюють ефір? Хто змінив його властивості? Звідки тут узялися аналоги нанокостюмів, з яким я уже зіткнувся, якщо тут не було цефів? І таких нестиковок безліч! Це мені, знайомому із механікою нанотехнологій, вони очевидні. А тутешній люд про це навіть не думає! Вони просто приймають це, як даність. Для них це природно, наче побачити хмари на небі.
  Та й сам світ здається мені... Не знаю. Іграшковим. Не в тому сенсі, що тут усе несправжнє. Навпаки, та ж королева Лашура показала мені такі грані людського життя, про які я раніше навіть не здогадувався. І це при тому, що вона ще дитина! От тільки мене бентежить той факт, що відносини тут теж складаються якось по-дитячому. Я ж у таку картину світу не вписуюся ніяк - надто великі у мене можливості, і надто радикальні методи, щоб уживатися із місцевими. Один лише ефір міг би дати людству величезне джерело енергії та ресурсів, а вони використовують його, щоб піднімати в повітря палаци. В той час, як лицарі тут вважається могутньою військовою зброєю, я легко можу подолати його врукопашну - доведено моїм божевільним носієм. Особисто мені жити тут хоч і цікаво, але не так уже й приємно, як я вважав спочатку. Я ж буквально відчуваю, як мій інтелект запливає жиром, втрачаються напрацьовані рефлекси і стираються потрібні реакції. Так я скоро деградую до рівня свого носія. Ні, не треба мені такого щастя. Але і залишати все як є - теж не годиться.
  Ну що ж, значить у мене з'явилася ще одна ціль - змінити світ. А оскільки у мене тепер у ресурсах я практично не обмежений, то тепер можна зробити те, що хотів зробити вже давно, але я тягнув до останнього, переживаючи за екологію планети. Кілька команд, і я знову повертаюся у клас на вже непотрібні мені уроки, а десь глибоко в надрах літаючого острову база розпочала розгортання проекту 'Риф'.
  А я знову сиджу на черговому уроці, та й нову думку гадаю: одну загадку вже розкрив, місце під сонцем собі вибив, базу заснував - чому ж мене не покидає відчуття, ніби я щось забув?
  
  ***
  
  Літія йшла на зустріч із директрисою. Від цієї розмови залежатиме доля майбутнього Турніру. Товста папка із документами в руці хоч і надавала їй впевненості, та не могла остаточно прибрати страх перед високим начальством.
  Секретар зустріла її уже звичним байдужим обличчям, і після нетривалої перевірки дозволила пройти далі. Йдучи довгим коридором від приймальні до кабінету, Літія помітила нові руни на стінах, що ледь помітно спалахували, коли вона проходила повз них. Раніше вона не стикалася з таким рівнем безпеки, і не могла зрозуміти його причини. Вже відкриваючи двері вона мало не наштовхнулася на спину дівчини в одязі Церкви. Майже однакового з нею зросту, із вогняно-рудим волоссям та правильною осанкою, вона створювала враження високого офіцера. Одразу ж підспудно виникло бажання витягнутися перед нею.
  - А ось і вона. Пані Літія, проходьте. - директриса вказала на крісло для відвідувачів. - Ми саме про Вас згадували.
  - Щось сталося? - запитала Поучан, присідаючи на крісло.
  - Сподіваюся, що ні. Пані Рей прибула до нас зі Святої землі, аби забезпечити безпечне проведення цьогорічного Турніру. На разі нас цікавить список учасників. У Вас вже є якісь напрацювання по ньому?
  - Так. Будь-ласка.
  Літія простягнула листок із іменами учасників Директрисі, але незнайомка перехопила його на півдорозі й сама почала вчитуватися у каліграфічний почерк. Перевівши погляд на Директрису, вона побачила лише зацікавлений погляд, ніби жінку більше цікавив не список, а реакція гості на нього.
  - Знаючи Вашу педантичність, пані Літія, я не повірю, що сьогодні Ви прийшли до нас з порожніми руками. - відволікла її директриса від розглядання підозрілої особи.
  - Так. Я принесла усі необхідні плани, а також склала списки усіх задіяних в організації осіб...
  - Ну досить-досить, я вірю, що Ви знову залишили наших спеціалістів без роботи. Але я викликала Вас з іншої причини. Справа в тім, що обставини змушують мене перенести дату проведення Турніру на кілька днів наперед. Я боялася, що нам не вистачить часу, але Вашими стараннями тепер все буде в порядку.
  - Пробачте за нескромне питання, але що сталося, якщо такий важливий захід доводиться переносити?
  - Це не секрет. Ви напевно вже чули, що королева Лашура вирішила провести презентацію свого товару значно раніше за попередньо вказані строки. Свята земля і раніше цікавилася таким перспективним проектом, але останні тривожні події змушують нас переглянути свої плани. Турнір буде проходити не в три етапи, а в один.
  - Але ж тоді доведеться усе переробляти!
  - Все в порядку. - промовила незнайомка, кладучи список перед Директрисою і знову відступаючи назад. - Зміни будуть мінімальними.
  - Чудово. Пані Літія, дозвольте познайомити Вас із інспектором Рей. Вона буде допомагати Вам у організації Турніру. Інспектор, це Літія Поучан - голова учнівської ради, яка вже третій рік тягне на своїх плечах обов'язки половини нашої канцелярії.
  - Дуже приємно. - сухо привіталася Літія, затримавши погляд на витягнутих зіницях очей незнайомки, але і сама не зрозуміла, як задала зовсім не те питання, яке збиралася. - І в чому її інтерес?
  - У результаті. - спокійно відповіла Рей, не зводячи погляд.
  Зрозумівши, що сказала щось не те, Літія в шоку витріщилася на гостю, але не змогла відвести погляд. Секунда за секундою, паніка все більше охоплювала дівчину.
  - Пані інспектор! - незадоволено вигукнула Директриса. - Я прошу Вас утриматися від своїх методів, поки Ви знаходитеся на території Академії, і особливо - у моєму кабінеті.
  - Пробачте, пані Директриса. Такого більше не повториться.
  - Сподіваюся ви знайдете спільну мову.
  Дівчата переглянулися між собою і зробили вигляд, ніби нічого не сталося. Директриса ж тільки похитала головою. Краще б тут була Мізайя - від неї принаймні знаєш, чого очікувати.
  
  ***
  
  Маленький павучок хутко перебирав лапками переслідуючи одного з учнів. Спритно маневруючи між ногами натовпу, активно змінюючи своє забарвлення, він непомітно спостерігав за своїм об'єктом зранку до ночі, з ночі до світанку. Він уже багато днів був незмінним спостерігачем за цим дивним парубком, якого Пророк збирався ініціювати. Потужний радіомодуль в його череві працював як ретранслятор, даючи базі можливість дистанційно керувати процесом росту нового нанокостюму. І відірвати його від виконання поставленого завдання могла лише один наказ... Ось і сьогодні він ні на секунду не випускав того з поля зору, всюди супроводжуючи довірену йому особу. Але сьогодні завдання опинилося під загрозою зриву - об'єкт несподівано прискорився. Спайбот поспішив за ним, але хлопець рухався надто швидко і візуальний контакт було втрачено майже одразу. Павучок ще деякий час рухався на сигнал костюму, але коли зник і той - дрон покликав на допомогу. Тієї ж миті черевце павучка, яке щойно було прикрите міцним панциром, враз перетворилося на потужну антену, фокус якої був направлений у бік порту. Він не встиг передати навіть кілобіт інформації, як вхідний сигнал повністю перебив ініціативу дрона.
  Закривши антену, павучок хутко розвернувся, і стрімголов кинувся напереріз через парк. Дрон не замислювався над тим, як центральний комп'ютер бази умудрився передбачити його запит. Він не подумав, що для ефективного керування потрібна картинка з його власних сенсорів. Все це було абсолютно зайвим, адже його завдання виконувалося. І більше примітивного спайбота нічого іншого цікавити не могло - не той клас інтелекту. Оминаючи випадкових зустрічних, павучок швидко долав відстань, не забуваючи й про маскування на місцевості. Тут виявилося, що точної карти простору попереду в дрона немає. Не було її і в бази. Але тандем двох інтелектів це не зупинило. Керований точними сигналами, павучок продовжив свій шлях. Здавалося його ніщо не зможе зупинити. І тут сенсори побачили попереду високий паркан. Навіть не паркан а стіну, вся поверхня якої була густо обплетена лозою. Наблизившись ще трохи, дрон зробив для себе висновок, що підніматися такою стіною він буде надто довго - його лапки не пристосовані для подолання таких перешкод. І дрона абсолютно не хвилювало те, що липка поверхня пелюсток лози, була густо вкрита неперетравленими панцирами комах. Перестрибнути на інший бік по дереву теж було неможливо - в кількох метрах від паркану не росли навіть кущі, а повторити трюк своїх більш масивних родичів без аеромодуля він не міг ніяк. Точніше був один спосіб швидко подолати стіну, але на його підготовку потрібен час, якого зараз ставало все менше. Якщо вірити сенсорам, то огороджена цим парканом територія повинна займати не менше половини саду, і бути добре помітною із повітря. Але ж ні - дрон-квадрокоптер не побачив там абсолютно нічого підозрілого.
  Чим хороші дрони - вони ніколи не задумуються над сторонніми речами. Навіть зараз, зіткнувшись із незрозумілим фактом, він не зупинився, а прискорився іще більше. Дрон і без того вибивався із графіку, тому він поступово відсікав усі крайні обмеження. Виконання поставленого завдання завжди матиме пріоритет над обмеженнями дронів, якими б вони не були. Одним із таких було застосування непритаманних даному виду дронів пакетів програм. Те ж саме робив і центральний інтелект бази, ні на секунду не припиняючи зв'язок зі своїм підопічним. Нарешті аналіз вбитих даних видав більш-менш прийнятну тактику, яка в банках даних носила дивну назву 'Хто не ризикує, той...' Нею користувалися трупери під час військових операцій. Вимкнувши усі зайві процеси, розвідник метнувся уздовж паркану. Коротка пробіжка довела, що площа огородженої території значно більша від розрахункової.
  Розсікаючи густу траву, дрон шукав прохід. Ймовірність знаходження слідів дрона плавала десь в межах 50-60 відсотків. Це було неприпустимо розвідника, але не для штурмовика. У них слідами вважалося руйнування навколишнього середовища й тіла вбитих істот. Нарешті сенсори помітили в землі отвір, який імовірно дозволяв проникнути на інший бік паркану попід його фундаментом. Не знайшовши інших альтернатив, павучок шаснув у нору. Як і прогнозувалося, вона проходила попід парканом. Єдиною перешкодою став коору. Потривожений від сну самець одразу спробував атакувати порушника, який вдерся до його оселі. Не збираючись зупинятися, дрон вліпив тому по носі електрошокером і продовжив свій шлях.
  Вилетівши з дірки, наче чортик із табакерки, розвідник несподівано заплутався у чиїсь пишній гриві. Перевівши сенсори на несподівану перешкоду, дрон одразу ж відзначив довгі вуха. Ельф - сумнівів бути не могло. От тільки спайбота це абсолютно не цікавило. Метнувшись геть від випадкового свідка, синтетик вирвався із пастки. Ельф його почуття такту не оцінив, одразу ж почавши кликати вартових. Зайва увага дрону була зовсім непотрібна, і він став перед вибором: прориватися з боєм, чи пробиратися непомітно і втрачати дорогоцінний час? Швидкий аналіз причин агресивної поведінки свідка видав велику ймовірність того, що це територія обмеженого доступу. Вища, ніж у навколишньому середовищі температура також вказувала, про ізольованість комплексу. Не зважаючи на стіни навколо, та напівпрозорий купол ілюзії над усім комплексом, тут уже можна було вловити сигнал свого підопічного. Напевно він був десь поруч. Залишивши позаду ельфійську варту синтетик, скориставшись вказівними знаками, швидко дістався до виходу. Попри очікування бою, там його ніхто не чекав. Більше того - на дверях узагалі ніхто не стояв. Схоже версія із обмеженим допуском виявилася хибною, а насправді причиною тривоги була зіпсована зачіска, з якої дрон ненароком вирвав пасмо волосся, але ця теорія суперечила відомій моделі поведінки чоловіків, тому не бралася до уваги. Відкусивши від себе все зайве, дрон продовжив шлях під прикриттям пишної рослинності.
  Далі було вже простіше: вибратися на відкриту місцевість, зорієнтуватися на сигнал, і максимально наблизитися до свого підопічного. До спортзалу розвідник і його підопічний увійшли майже одночасно, тільки один зробив це через двері, а інший залетів через вікно, приземлившись у сітку з м'ячами, звідки й продовжив спостереження.
  Церес здавав нормативи по двобою без зброї. Закінчивши розминку, хлопець пішов у коло. Неприємні відчуття у потилиці, які з'явилися після несподіваної пробіжки, швидко відступали, і Тайто був абсолютно впевнений у своїх силах. Цього разу він здасть цей норматив, кого б проти нього не виставили. Мусить здати. Перший бій виявився надто легким. Достатньо було просто зробити крок вліво, і опонент сам вийшов за лінію. Так-само було і з другим. Третій уже був розумнішим не нападаючи одразу, однак тут уже ініціативу проявив сам Тайто, залишивши перемогу за собою. Один, рідше два рухи, і черговий кандидат покидає коло. Його суперники вилітали з рингу тільки так. Навіть Кліф - його однокласник, який завжди хизувався своєю фізичною підготовкою, не затримався надовго. Це був єдиний момент, коли на обличчі хлопчика промайнула легка посмішка. Але наступної миті вона поступилася місцем спокійній зосередженості.
  Сьогодні результати приймала наставниця Мізайя. Повикидавши усіх суперників, Церес і сам зібрався покинути майданчик, але Мізайї цього було мало, і вона випустила до нього спочатку двох, потім трьох хлопців одночасно, потім перейшла на дівчат... Результат залишався незмінним: бух-бух, і черговий ворог нейтралізований. Навіть старшокласниці не могли нічого вдіяти, хоча й умудрялися іноді протриматися до трьох-чотирьох прийомів. Ті ж, хто намагався битися всерйоз - отримували сильні удари, після яких чомусь майже не залишалося синців. Одну він узагалі буквально викинув за межі майданчика. Виникало враження, що вони для нього не важчі за пушинки, а сам він кам'яний. Але такого не могло бути!
  Мізайя довго хмурилася й з підозрою подивлялася на хлопця. Вона не могла повірити, що учорашній середнячок за короткий час зумів так швидко піднятися у мистецтві двобою. Щоразу вона дивилася, і не могла вловити жодного завершеного прийому. Кожен його рух виглядав невпевненим, недоведеним до кінця, схожим на судорогу. І кожного разу цього було достатньо, аби суперниця опинилася на землі. Не втримавшись, Мізайя й сама зайшла в коло. Будучи більшою і сильнішою від учнів, вона була ще й неперевершеним пілотом, а значить завжди була у прекрасній формі. Зазвичай одного цього вже було достатньо, аби похитнути віру учнів в себе. Тайто ж абсолютно не змінився в обличчі, а в очах лише на мить промайнула... Іронія? Скепсис? Невже він не сприймає її всерйоз? Невже він теж збирається її ігнорувати?!
  Ні, стоп! Більше ніяких зривів! Їй і минулого разу вистачило. Вдруге такий промах вона не допустить. Тому нехай все буде чесно. Ну, майже...
  Кілька пробних ударів Церес пропустив у якомусь міліметрі від себе, від більш потужних ухилявся, поволі відступаючи назад. Відчувши свою перевагу, Мізайя стрімко кинулася в атаку, відтісняючи хлопця до бар'єру, але через хвилину махання руками-ногами зрозуміла, що увесь цей час він водив її по колу. І він ані трохи не задихався. Ні, наставниця і сама ще була повна сил, та продовжувати цей безглуздий бій не було сенсу. Будь-яка її атака закінчувалася промахом. Тоді Мізайя вирішила піти на ризик, посилюючи удари. Побачивши, що його суперниця щоразу все більше відкривається для контратаки, Тайто деякий час ігнорував усі спроби, а потім різко розірвав дистанцію.
  - Здаєшся? - здивувалася Мізайя.
  - Десять хвилин минуло. - заявив хлопець, опускаючи руки. - Я пройшов відбір?
  - Десять хвилин? - наставниця обернулася до інших учнів, прекрасно розуміючи, що без її дозволу до пісочного годинника на стіні спортзалу ніхто навіть не підійде. - Час не засікався, значить не пройшов. Дівчата, повернете годинник, як я скажу! Давай ще раз. По всіх правилах.
  - Я руку вивихнув.
  - Та невж...
  Хрусь!
  Не встигла вона договорити, як Церес різко загнув собі ліву кисть догори. Він навмисне вигадав момент так, щоб хруст добре почули усі присутні в залі, а потім помахав їм травмованою рукою, щоб ще й побачили.
  Запнувшись на півслові, наставниця витріщилася на хлопця. ТАКОГО вона точно не очікувала. Ну і що їй тепер робити? Логіка тут проста: у хлопця з'явилися секрети. Вивих - легальний спосіб їх не показувати. Викручуючи собі руку, Церес навіть не скривився, а значить до лазарету він, скоріш за все, навіть не дійде. І вивих собі вправить ще по дорозі, а там тільки синці й залишаться. Завтра результати прийматиме інший наставник, і там його уже підловити не вдасться. Але ж як хочеться...Вона спробувала надавити на нього поглядом, як зазвичай робила це із норовливими учнями. Але цього разу звичний прийом не спрацював. Точніше спрацював, тільки навпаки, і зараз Мізайя вперше за багато років знову відчула себе двієчником, який придумав собі погану відмазку. Не кажучи більше нічого, похмурий хлопець у повній тиші покинув приміщення, а наставниця лише тепер згадала, в кого раніше бачила такий погляд.
  Переконавшись, що тут більше нічого цікавого не станеться, павучок відіслав усе почуте й побачене, після чого знову відправився в погоню. Спритно маневруючи між ногами натовпу, активно змінюючи своє забарвлення, він непомітно спостерігав за своїм об'єктом зранку до ночі, з ночі до світанку... І відірвати його від виконання поставленого завдання міг лише один наказ: Assuming direct control!
  
  ***
  
  Ой!
  Хм... Ги-ги-ги, класно бахнуло! Так і запишемо: можна використовувати в якості світло-шумових гранат.
  Чим я займаюся? Експериментую. З деяких пір у мене з'явилося багато вільного часу, який я вирішив присвятити дослідженням зразків, набраних за увесь час свого перебування тут. Але про все по порядку.
  Академія гуділа. Буквально. Учасники активно готувалися до Турніру, постійно займаючи усі можливі майданчики, класи, навіть галявини й коридори... Ті ж, хто не потрапив у число щасливчиків, одразу побігли робити ставки до Лашури - підприємлива дівчинка уже знала, як зіграти капітал на струнах азарту натовпу. Турнір мав відбуватися у кілька етапів, але в останній момент адміністрація все перекрутила, і тепер усі учасники мусять проходити додаткові випробування. Скільки мені Ханлі не пояснювала, я так і не зрозумів, для чого їх організували. Скоріш за все це щось схоже на кваліфікацію, яка визначає порядок старту учасників. До них входили не тільки результати фізичної підготовки, але й оцінки по всіх предметах. Ханлі увесь свій вільний час витрачала на фізичні вправи, при чому усю технічну творчість спихнула на мене. Мені ж готуватися не було сенсу - у мене із незданого залишилася лише художня література, а решту мені вліпили фактично автоматом. Напевно для того, щоб я ненароком не вилетів зі змагання. І ось я сиджу поряд з іншими учасниками, і намагаюся вникнути в суть поставлених завдань. Граматика і правильне складання речень - тут все просто. Але останнім було написання невеликого твору про якогось книжного героя. Що цікавішим виявиться твір, то більше балів він отримає. Я не одразу зрозумів, що від мене вимагається, а коли зазирнув у роботи своїх однокласників - завис надовго. І не тільки я. Аналітик майже півгодини розбирався, намагаючись вловити сенс написаного. І це під форсажем! Потім він просто виплюнув мені список знайдених збігів між роботами учнів та матеріалами із бібліотеки. Подивився я на це, і завис іще на хвилину.
  Ніколи б не подумав, що тут будуть оцінювати навики фікрайтерства! Принаймні так я для себе інтерпретував карлючки сусідів. Головним героєм твору мав бути фольклорний персонаж, дуже схожий на такого-собі японського Вовочку, тільки не шкільного віку, а вже десь в часи студентського життя. Не довго думаючи, я врубив форсаж і почав творити... Ну як творити, спочатку ліпив з усього, що знав і прочитав, а потім поступово втягнувся... Відволікся лише тоді, коли тіні остаточно перекрили мені світло. Піднявши голову, я побачив у себе за спиною половину учениць класу, які з цікавістю заглядали мені в зошит. Схоже місцеві не знайомі із таким стилем, як 'стеб', інакше б не стояли у мене над головою. Ну а я продовжував витворяти! По дзвінку здавши роботи, усі відправилися на обід. Мене ж на харчування не поставили, і я навіть здогадуюсь - завдяки кому, тому я просто сидів на вулиці й займався своїми справами через радіоканал із базою. Коли ж ми повернулися за результатами - застали дуже цікаву картину: вчителька мови лежала на столі, червона як буряк, вчепившись у зошит, плакала і гучно, доволі непристойно хрюкала! Втихомирити вдалося лише відібравши подразник.
  - Ох-хр-хр! Ой! Фух! - віддихувалася жінка. - Ох, все! Чий це зошит? Кейнсі?! Отакої! Кейнсі! Не треба... Не треба більше та-га-га-ха-ха-кого писа-га-ги-ги-хи...
  - Це підійде твору в якості?
  - Побачимо. - вчителька зітерла сльози і полегшено зітхнула. - Тільки навіть не думай ще раз таке десь написати. Це дуже... Непристойно. Ти не проти, якщо я покажу це своїм колегам?
  - Не проти. - відповів їй із якомога більш байдужим обличчям, а жінка знову зайшлася сміхом.
  Пізніше виявилося, що своєю писаниною я підклав дуже велику свиню іншим учням, буквально паралізувавши роботу наставників. Увесь вечір із учительської було чути регіт викладачів, а наступного ранку одна половина з них ходила із зірваними животами, а інша - червоніли після кожної третьої фрази. Ну звідки я мав знати, що у них тут в книги пишуть тільки серйозні твори? Я потім спеціально передивився усі книги, які тільки були в бібліотеці - ніякої сатири, ніяких анекдотів, ніяких комедій. Хоча ні, кілька анекдотів знайти вдалося, але виключно як зразки в підручниках мови. Відповідь знайшлася в підручниках з етикету, буквально на перших сторінках. Виявляється в місцевих традиціях легка посмішка є знаком поваги до опонента, широка посмішка - глузуванням, а регіт вважається ознакою божевілля. Тому, аби випадково не осоромити читача, в літературу смішних моментів майже не вставляють. А якщо й вставляють, то читати такі книги можна хіба що крадькома.
  Твір мені все ж зарахували, але більше я свого зошита не бачив - сказали, що загубився. Звісно загубився, і я навіть бачив де, і коли. Після цього по всій Академії час від часу можна було почути заливистий сміх як учнів, так і їхніх наставників, а кожна десята почута фраза викликала стримані посмішки оточуючих. Мені і так доводилося навмисне занижувати свій рівень знань, аби не показати зайвого. А тепер на уроках узагалі світитися було протипоказано. Хтось може подумати, що це легко. Звісно, от тільки той, хто писав дипломну на замовлення розуміє, наскільки важко підлаштовуватися під рівень двієчника. І так уже вийшло, що тепер виконання домашнього завдання у мене займало стільки ж часу, як і в будь-якого іншого учня. Ну то й грець із ним, у мене й без того було чим зайнятися.
  Перш за все я включився у роботу свого польового дослідницького центру. Часу для роботи тепер було вдосталь, і перші результати не забарилися.
  А тепер фанфари! Головна подія року - я отримав ресурси! Із розгортанням проекту Риф питання серійного виробництва дронів закрилося остаточно. Що це за проект? Все дуже просто: назва відображає його суть. На нижній частині острову, якраз біля генератора, було вирощено величезну конструкцію, яка ззовні дійсно дуже нагадує кораловий риф, а загальна площа її поверхні як кілька футбольних полів. І уся ця байда виступає не тільки прекрасним теплообмінником для генератора, а ще й активно поглинає ефір, направляючи його на прошивку. Тепер у мене не було ніяких проблем ні з матеріалами, ні з енергією! Це ніби ввести код GiveAll - ніяких обмежень! Передати словами цей кайф неможливо. База нарешті вийшла на повну потужність і тепер виробництво дронів не припиняється ні на секунду! Швидкість виробництва обмежувалася продуктивністю реплі-танків. Питання було лише за необхідними об'ємами органіки, але дрони самі натягували її швидше, ніж вона перероблялася. Можна було б розширити виробництво, але підрахунки показують, що скоро кількість дронів повністю покриє мої потреби, а цю всю радість іще потрібно якось утримувати, на що знову ж таки потрібна органіка.
  Цікавий факт - рослинна біомаса при активному використанні витрачається швидше за тваринну, але має набагато більший термін придатності. Раніше я на це уваги не звертав, бо мої дрони більшу частину часу проводили в очікуванні на борту Воїна. А тут, у відриві від системи обслуговування, на маленьких юнітах, та ще й в режимі цілодобової активності - такі деталі суттєво впливали на боєздатність моєї маленької армії. Тому конструкцію довелося змінювати: ставити змінні картриджі для біомаси, і навіть розробляти ротовий апарат, щоб дрон міг бодай трохи поповнювати запаси під час тривалих операцій. Звісно після такої дозаправки картриджі стають непридатними для повторного використання, але іноді додаткова секунда роботи вирішує все. Я навіть подумував організувати для своїх павучків мобільну заправочну станцію, але нагальної потреби в ній ще не виникало.
  В чому сила дронів? В тому, що вони добре стріляють? В тому, що вони більш живучі за живих солдат? Чи може в тому, що вони не знають жалю й завжди виконують накази? Ні, це все лише приємні бонуси, які дарує правильно підібрана комплектація. Головна ж сила дронів у тому, що їх не шкода. Якщо перед тобою стоїть вибір, відправити в бій одного підготовленого бійця, чи сотню іграшкових машинок, нафаршированих вибухівкою - вибір очевидний. Ти ніколи не будеш ризикувати людьми, якщо є можливість замінити їх бездушним автоматом. Особливо чітко це розуміють командири загонів, яким уже доводилося втрачати бійців. Які ще вчора перев'язували один одному прострілені боки і травили анекдоти, щоб заспокоїти солдат, а сьогодні уже приймають новобранців на місце свого загиблого товариша, з яким пройшли вогонь, воду і мідні труби. Це дуже боляче. Болючішою може бути лише зрада. Людина зрадить завжди, питання лише в ціні, а дрон - ніколи. Це саме те, що я Цереса щоночі змушував переживати. Дрони - це гарматне м'ясо, яке можна штампувати тисячами, втрачати - мільйонами, яке не шкода кинути на барикади, якому ти ніколи не будеш симпатизувати, і після втрати якого ти не будеш намагатися покінчити життя самогубством. Нехай краще Церес зрозуміє це там, у симуляторі, аніж повторить мою долю в реальності. А якщо не зрозуміє - буде проходити симулятор заново, тільки вже в компанії з помічниками. Ось тоді я й послухаю, що він мені скаже.
  Я не підштовхую його до думки відмовитися від живої сили, я намагаюся показати йому світ моїми очима. Він повинен розуміти мотиви моїх вчинків, чому я веду себе саме так, а не інакше. Ну і якомога швидше зробити з нього свого двійника, бо дуже вже прискіпливо та жовтоока дамочка дивилася на моє ім'я у списку учасників. Так, я знаю, що я егоїст, що завжди думаю лише про себе. Та хай би там що я про себе не думав, але від правди не втечеш - в душі я все одно залишаюся людиною, хоча й намагаюся усіма силами це заперечувати. І втрата когось - це тепер єдине, що може зробити мені боляче. Дуже боляче. Звичайним людям це важко зрозуміти. Коли ти тривалий час сидиш у цілковитій темряві, то навіть тьмяний промінчик світла може осліпити. Я ж вишу у своєму віртуальному просторі, повністю відрізаний від будь-яких органів чуття, і сприймаю світ лише у вигляді сигналів на уявному моніторі. Я вже давно змирився з цим, звик до цього стану, і не збираюся від нього відмовлятися. А від своїх маленьких помічників - тим більше!
  За минулий час я остаточно відпрацював технологію щупалець, повернувши труперам їхні фантастичні можливості, і вже перейшов до відтворення аеромодулів. Почаклував я і над спайботами, втуливши в їхні маленькі корпуси по дві павутинні залози. І як виявилося - не даремно. Хоч картриджу ледве вистачало на сотню метрів волосіні, це значно розширило можливості маленьких роботів, відкривши їм шлях до недоступних раніше церковних кораблів. Я вже давно точив зуби на їхні літаючі фортеці, але ж вони ще ніколи не заходили в порт - як до них добиратися? Пробував завести до них свій квадрокоптер, але вдень він дуже помітний, а вночі вони розлітаються надто далеко від Академії. Я довго думав, як доправити туди бодай одного спайбота, але в голову нічого не приходило. Думав навіть сам в режимі сили метнути дрона, наче гранату. Аж поки не побачив, як один із павучків зістрибує з височенного даху будівлі й зависає на пружній павутинці біля самої землі. Тоді я подумав: а чом би й ні? Вийде тихо й непомітно. І дійсно: все геніальне - просто! Спосіб, яким я збирався доправити посилку на борт, відомий усім школярам. Для цього навіть не потрібна моя особиста присутність. Величезна рогатка-катапульта, яку дрони сплели хвилин за сорок, метнула тестовий камінець не гірше за гармату. Зі стандартами для павутини я не розбирався, тому обрав найтовстіший і найбільш пружинистий варіант. Хто ж знав, що вона виявиться настільки тугою?! Дрон - знав. І Аналітик знав. А я дізнався про це лише тоді, коли вирішив особисто перевірити натяг. Рукою...
  Ну що тут скажеш: Angry birds - відпочиває! Я взагалі не розумію: як ті декоративні колони змогли витримати майже двадцять тон натягу павутини? Це вже потім я зрозумів, що рогатка кріпилася не лише до них, але й до сусідніх колон, і до учбового корпусу, що стояв трохи далі, і навіть до оглядової вежі... І цей майже стометровий прискорювач, ніким не помічений і не почутий, метнув мене майже через половину Академії! Аналітик, зараза така, спроектував цю багатоступінчасту катапульту з розрахунку на враження цілі не тільки за межами Академії, а ще й для стрільби труперами! Добре, що цілилися в бік лісу, і окрім мене та крайніх дерев більше ніхто не постраждав. Сила удару була настільки великою, що навіть режим захисту не впорався - а це вже показник. Довелося відправлятися на острів для термінового ремонту. А поки відновлював свою форму, спайботи відновили катапульту і здійснили запуск першого піддослідного на борт умовно ворожого судна. Поки той летів - охрестив бідолаху Гагаріним. А чому б і ні? В космос теж спочатку собаки літали. Тільки в мене навпаки: спочатку випробування на мені, а потім запуски бездушних роботів. В результаті операції я отримав десяток встановлених камер, жучки у всіх приміщеннях корабля, та ретельно замаскованого дрона у ролі ретранслятора та зарядного пристрою для усього цього хазяйства. Решта операцій проходили під контролем Аналітика і мого нагляду не вимагали. Як і його розвідувальна мережа, що росла в геометричній прогресії.
  До речі, кількість одних лише стаціонарних жучків уже перевалила за кілька тисяч, а відеокамери покривали більше половини загального простору Академії. Аналітик навіть скинув мені запит на розширення процесорних потужностей, аби вчасно обробляти такі величезні масиви даних. Але я йому не дозволив. Попри усю свою величезну масу Су-Ван і так уже просів помітно нижче причалу, привертаючи до себе увагу робітників, а подальше розростання бази може взагалі розбалансувати і перекинути острів. Або підйомні кільця вийдуть з ладу...
  Стосовно останніх - я ідіот! Навіть Церес помітив, що глайдери цефів мають дуже схожі двигуни, а я це зрозумів лише тепер! При чому ніхто із приїжджих працівників навіть гадки не мав, як вони насправді працюють. В бібліотеці про цю технологію інформації також не знайшлося. Я спершу подумав, що це ще один секрет Церкви, але ні - просто таку інформацію треба шукати у тих, хто цією технікою насправді займається. В Академії я про них точно нічого не знайду - не годиться благородним особам вивчати ремесла! А дістати цю інформацію конче необхідно, інакше робота над аеромодулями для труперів затягнеться надовго.
  З моменту нашої розмови з Цересом минуло багато часу. Схоже я наступив йому на мозоль, бо тепер він кожну вільну хвилинку витрачав на тренування. Я навіть став побоюватися, що активація НК відбудеться раніше запланованого. Втім, для мене негативний результат - теж результат. Якщо таке станеться, то на Цереса одразу ж спустять усіх собак, а потім я зможу витягнути його з вигодою для себе. Егоїстично? Може й так, але від задуманого не відступлюся. Я довго ходив по лезу ножа, і продовжувати в тому ж дусі не збираюся. Він хлопець розумний, загартований симулятором, і повинен розуміти усі ризики свого становища. Який би сценарій не реалізувався, я в будь-якому випадку залишуся у виграші. Але то справа недалекого майбутнього. Нині ж мене більше хвилювало сьогодення.
  На жаль після відходу Ханлі від справ доступу до лицарів, навіть таких бракованих, я так і не отримав - Лашура суворо наказала не підпускати мене до майже готових машин, і взагалі запечатати майстерню усіма можливими способами. Напевно вона побоювалася, що у свій вільний час я можу щось утнути із мехами. Ага, дуже вчасно! Ніби у мене раніше не було можливості це зробити. Підозри були не безпідставними, я дійсно збирався трохи почаклувати над ними, але у мене для цього буде ще купа часу. Звісно ж заборона мене не зупинила, і ще до того, як королева закінчила свою фразу, я зігнав до майстерні усіх вільних дронів. Я розраховував, що мені вдасться організувати собі доступ зсередини. Але не вийшло - наставники на прохання королеви закрили усі проходи до майстерні якимось замком. І найсумніше тут те, що ця зараза повністю глушила усі канали радіозв'язку на кілька десятків метрів навколо. Контроль над дронами всередині майстерні було втрачено.
  Моїм же завданням на увесь час відсутності Ханлі було вирізати з металу й підганяти одну до одної нові шестірні для редукторів. Роботу приймали по кінцевому результату. Ага, буду я кілька годин махати напилком заради одного коліщатка! Редактор-проект-реплітанк, і з цистерни вивалюється вже готовий редуктор, а я можу спокійно іти займатися своїми справами. От я й займався усім, про що тільки міг подумати.
  А думав я в першу чергу про захист від того агресивного туману, з яким зіткнувся на болоті. Я вже згадував, що мене ніяк не покидає відчуття, ніби я щось забув. Я намагався згадати все, що колись робив і навіть просто думав - безрезультатно. Тому почав вишукувати все, що так чи інакше може становити для мене загрозу. І цей туман стояв другим номером у списку можливих неприємностей. Першою був електричний струм, але нова конфігурація мімікрилу повинна раз і назавжди вирішити цю проблему. Туман же побороти виявилося не так уже й просто. На відміну від ефіру, його наніти були ще не до кінця затерті, і первинна програма у них працювала як слід. Тобто цей туман гриз усе, що до нього потрапляло. Виключення становили лише деякі неорганічні сполуки на кшталт кремнію. І навіть силікон не був панацеєю - мілкі паразити швидко упізнавали штучний матеріал і бралися за діло з подвійним завзяттям. Тому мені потрібна принципово нова система захисту. Була думка про абляційну броню, як я це вже робив раніше, але вона може порушити діелектричні властивості мімікрилу. Залишалося лише експериментувати і шукати нові варіанти. Заодно вирішив і себе прокачати - все одно на ремонт прийшов.
  Дрони здерли з мене увесь пошкоджений мімікрил, і я вперше за увесь час перебування тут зумів подивитися на свого носія у його первозданному вигляді. Точніше навіть не на самого носія, а на те, що від нього залишилося.
  Красень, що вже й казати! Шкіри як такої на тілі не залишилося взагалі. Залишився лише тонкий, абсолютно прозорий шар синтетичної сполучної тканини, крізь яку було видно кожен мускул - прекрасний ходячий посібник по анатомії. Свій оригінальний вигляд більш-менш зберегло лише обличчя. Ну, окрім ледь помітної рамки окулярів навколо очей, сенсорних головок на вилицях та сивого волосся, білі корені якого уже стали помітними. Але навіть у такому стані я не міг не відзначити, що хлопець мав би бути вельми симпатичним: правильні риси обличчя, тіло підтягнуте, жодного натяку на жир, та й нижче поясу є чим гордитися... Серйозно, я міг би назвати його красенем! Що ж стосується мене, то ледь-помітне мереживо чорних міомерних волокон у м'язах, які ще не замінили свої природні аналоги, та чужорідні включення посеред органіки навряд чи когось зацікавить. Окрім патологоанатомів. Але до такого я доводити не збираюся.
  Довгоочікуваним бонусом йшла і нова версія мімікрилу, якого я, пам'ятаючи історію у лісі, наліпив на себе із подвійним запасом. Тепер я міг без проблем робити вигляд, що перевдягаюся, а сам 'одяг' можна буде використовувати як окремого дрона. Ну і нарешті - довгоочікуваний екзоскелет зі змінною геометрією тіла. Щоправда для підгонки усіх цих нововведень довелося трошки побігати голяка по ангарах острову. Я маю на увазі абсолютно голяка: навіть без шкіри. Але надворі була глуха ніч, і усі робітники давно спали, тому ніхто не бачив, яким безпорадним я був перші кілька хвилин. Спершу я навіть на ноги піднятися не міг - настільки відрізнялася фізична модель нового тіла. Після того, як базові рефлекси було напрацьовано, я на пробу збільшив габарити тіла до звичних мені. Маси м'язів було ще недостатньо, однак тепер усі мої прийоми стали на свої місця і ефективність ближнього бою виросла в рази! Та й для маскування такий козир був дуже корисним. Навіть параноїк не подумає, що двометровий велетень може раптом перетворитися на підлітка.
  А поки моє оновлення ще готове, я вирішив зайнятися тим, що вже дуже давно відкладав - дослідженнями. Не просто тупим збором інформації, а експериментами, творчим пошуком...
  І розпочати вирішив з того індикатора, яким мене намацали в порту. Попросив дрона принести. Просканував, розібрав, розібрався... Потім вилаявся, плюнув і розтрощив. Ну хто б міг подумати, що мене запеленгували звичайним(!), детекторним(!!), радіоприймачем(!!!). Його конструкція була настільки проста, не сказати б примітивна, що склепати її міг би будь-який радіолюбитель-початківець навіть на початку ХХ століття. Просто коливальний контур, і більше нічого. Увесь секрет у тому, що в якості чутливого елемента використовувалися капсули зі згущеним ефіром. Тобто тими-самими нанітами, які реагували на моє випромінювання краще за будь-які сенсори, та ще й світилися при цьому. Проблему вдалося вирішити поступовим переходом на іншу частоту випромінювання, до якої зможуть звикнути лише мої наніти.
  Потім взявся за роздобуту на болоті шокову міну. Вже здогадуючись про можливі принципи її роботи, я без зайвих церемоній просто розколов корпус, який до того обережно, буквально по молекулах перетравлювався в одному із реплі-танків. На жаль в ній теж не знайшлося нічого нового. Вражаючим фактором був підведений через кабель електричний струм. Провідником же виступав струмінь рідини, який випускався в напрямку жертви. Другим полюсом була заздалегідь зволожена тією ж рідиною поверхня, на яку заходив порушник. Вона ж виступала і ще одним сенсором на подобі конденсатора, будь-яка зміна параметрів якого призводили до активації. Як і в попередньому випадку, в конструкції немає абсолютно нічого нового. Виняток складає лише оригінальна сферична форсунка-корпус, але точність і дальність струменя викликають в мене лише сміх. Близько десяти метрів - це несерйозно. І очевидно, що створювалася вона саме для роботи в тумані, бо її оболонка, не зважаючи на солідний вік, так і не піддалася руйнації. Ну хіба що фізичній.
  Стою я, значить, в ангарі нашого острову, поруч крутяться десяток спайботів у різних варіаціях, а переді мною в гранично ізольованій камері, вирував зібраний на болоті туман. Як виявилося, він дуже добре реагує на магнітне поле. Під впливом електромагнітного поля уся ця аморфна маса набувала найрізноманітніших форм, збиралася в концентровані згустки і рівномірно вкривала увесь об'єм камери. Це може бути пов'язано із великим вмістом металів. Або наявністю власного магнітного поля. І щоб дати точну відповідь на це питання, мені потрібно було знайти спосіб відділити бодай кілька нанітів від групи так, щоб вони залишитися активними, і при цьому не зжерли мої інструменти дослідження. Як виявилося, кремній був єдиним матеріалом, який нанітів майже не цікавив. Саме з нього був зроблений корпус міни, і сенсорна сітка моїх труперів. Ну іще була вода, але на роль захисту вона не годилася. Коли випромінювання слабшало, туман осідав на дно контейнера, там змішувався із водою і утворював уже знайому мені їдку рідину, яка й складає основну масу болота. По аналогії із одним фантастичним оповіданням вирішив назвати її 'холодець'.
  У ході моїх експериментів я виявляв все нові й нові особливості програми цих нанітів. Взагалі він показав себе дуже непоганим інструментом. Особливо тоді, коли потрібно було щось знищити. Якби тут був відомий електричний струм - усі б уже давно бігали із гранатами, начиненими 'холодцем'. Адже це так просто: набрав у склянку, підкинув ворогу, а потім вмикаєш електромагнітний вібратор і ворожий табір буквально розчиняється в повітрі. Для мене це не актуально, власні наніти контролювати простіше, та й виробляти можна самостійно, але не дай Матриця хтось іще додумається до такого їх застосування... Кожен новий знайдений ефект давав мені надію отримати контроль над ними, але поки що усі мої старання були марними. Я знайшов понад сотню способів використання 'холодця', та жоден із них не міг прибрати його агресивність. Залишалося лише продовжувати дослідження і набирати статистику.
  Останнім знайденим ефектом був світловий спалах. Сам я від нього не постраждав - стінки капсули товсті й майже непрозорі, але випалені сенсори всередині, до яких я в цей момент був підключений, змусили мене прокліпатися. Переключившись на очі, я побачив на дзеркальній поверхні капсули своє відображення. Був би у мене трохи гірший зір - неодмінно подумав би, що це якийсь чорт стоїть. Я вже хотів повертатися до досліджень, як по ангару розлетівся пронизливий крик.
  - А-а-а!!! Зніміть з мене ЦЕ!!!
  Ой, здається я трошки прорахувався!
  З моменту нашого походу до болота Кайя ні на мить не спускає з мене очей, постійно за мною бігає і щось виглядає. Я починаю схилятися до думки, що це у неї такий фетиш. До цього моменту її увагу прекрасно відволікав спеціально приставлений дрон. Ну що ж, рано чи пізно це повинно було статися. Шкода лишень, що він відреагував надто пізно, і я дізнався про незвану гостю лише тоді, коли ховатися вже не було сенсу. Ось іще один мій прорахунок проявився - зробити нарешті нормальну міні-карту із позначками усіх живих істот на ній. Коротше, цього вечора я дізнався про себе багато нового. Кайю хвилин п'ять слухав, поки вона намагалася зняти з себе бідолашного дрона, який уже вдруге потрапив у ту ж пастку. Потім набридло і повернувся до роботи, ігноруючи крики Кайї - хай знає, чому за мною не варто стежити.
   Ох, ну чому я не хімік, не фізик, чи бодай не біолог? У мене немає ніяких навиків, ніякої системи досліджень, взагалі ніяких знань про будову нанітів. Я навіть не уявляю, за якими принципами вони існують! Мені залишається тупо перебирати усі можливі варіанти, сподіваючись вгадати код доступу до їхньої програми. Програмісти називають такий метод Brute Force - груба сила. От тільки я не комп'ютер, щоб за один день перебрати усі можливі комбінації. Тут же має стояти не просто довжелезний пароль на доступ до системи, а й якісь частотні параметри, чи навіть модуляція сигналу... Варіантів безліч, і навіть мені, з усіма моїми можливостями зламати таку систему фактично неможливо.
   Хм, а може підійти до задачі з іншого боку? Припустимо, що ефір, і Холодець - це один і той самий вид нанітів, просто другий було створено не так давно, і в нього ще зберігся алгоритм поведінки. Що змушує їх зітерти свою програму? Зовнішній вплив? Якщо подумати логічно, то це може бути якесь випромінювання. Самостійно, не об'єднуючись у мережу, наніти інформацію передавати не можуть, а властивості ефіру однакові по всьому його об'єму, по всій планеті. Значить таке випромінювання моє бути загальнодоступним, або навіть природнім. Сонячне світло? Та ні, тоді б не було ніякого болота. Хм, а може навпаки - не випромінювання, а його відсутність? Точно! У цих нанітів може просто не бути довгострокової пам'яті, і без джерела енергії вони швидко деградують! Ні, навіть не без енергії, а без органіки - ось воно! Логічно? Логічно. Значить треба залишити Холодець на добу без підживлення та сонячного...
   Не встиг я додумати, як мені в руку щось влетіло. Вимикаю живлення лабораторної камери і спішу повернутися до реальності, бо кількість мілких пошкоджень швидко зростає. Тільки-но я поворушився, як радар вловив наближення цілої хмари мілких металевих предметів. Довелося ухилятися.
   Швидкий огляд приміщення показав Кайю, що каталася по підлозі, тримаючись за голову, та двох невідомих які, сидячи на балках під стелею, намагалися закидати мене усіляким метальним приладдям. Вдягнуті у костюми ніндзя, ці особи були буквально обвішані залізом. А у мене зараз при собі немає ні броні, ні візора, ні синтетичної мускулатури, ні навіть природної шкіри яка хоч трохи могла б мене захистити. Хто б це не був, він дуже добре підловив мене, коли я фактично безпорадний.
   Ось що буває, коли втрачаєш пильність! І знав же, що не можна розслаблятися, але ж ні - відчув себе напівбогом, повірив у власну непереможність... Тьху! Ну нічому мене життя не навчило! Та що там казати - я навіть охорону собі не виставив! Фактично я зараз міг сподіватися лише на оббіловану тушку, з якої ще й майже третину м'язів вирізали. Звісно ж швидкість помахала мені ручкою. І поки повільне органічне тіло на своїх природних можливостях намагалося ухилятися від небезпеки, синтетичний мозок працював на повну потужність, швидко підключаючи до роботи ресурси свого органічного колеги. Та без повного комплекту модулів усі мої зусилля були марними. Єдиним виходом була втеча, але ж я зараз стирчав під обстрілом прямо посеред ангару! А до найближчих ящиків добрий десяток метрів! З усіх доступних варіантів я встиг зробити лише дзвінок другу, перш ніж мені в бік влетіла ціла пачка сенбонів - тонких, змочених отрутою голок. Це пізніше я зрозумів, що усі вони були отруєні, а в той момент у мене були зовсім інші проблеми.
   Я навіть не одразу зрозумів, що сталося, але коли система заверещала про відмирання клітин тіла - довелося терміново пірнати у віртуальний простір і братися за порятунок свого носія. І все це в повітрі, під час стрибка. Розслаблене тіло спіймало ще кілька подарунків у ногу, і гепнулося прямо між ящиками. До травм додалися зламані ребра й ліва рука, вивихнуте плече, скручена шия та проломлений череп. Як не дивно, усі ці травми для мене були менш небезпечними, ніж здоров'я внутрішніх органів. І навіть пошкодження мозку були не настільки критичними, щоб відволікатися від лікування. Останнє, що я встиг побачити, це цілу хвилю дронів, які вривалися до ангару усіма можливими шляхами, буквально затопивши собою підлогу й піднімаючись по стінах назустріч ворогу...
  
  ***
  
  Цересу було непереливки. Усе, що чув і бачив навколо, тепер виглядало зовсім інакше. Він уже не міг зрозуміти, де закінчується марення і починається реальність. Головою Церес розумів, що саме цей світ справжній, та все частіше ловив себе на думці, що вільним себе він почуває лише Там. Там усе просто: є вороги і є друзі, вбивай ворогів, або будеш убитий сам, не соромся нічого й нікого, використовуй будь-які засоби для досягнення мети, і тільки від тебе самого залежить твоя доля... Але як же усе це було важко! Тому не дивно, що кожного ранку йдучи в душ, він довго вдивлявся у дзеркало, намагаючись розгледіти там не своє скривлене дитяче обличчя, а сувору маску, за якою ніхто не побачить істинного носія нанокостюма - не морського піхотинця, а звичайного школяра, якому не пощастило народитися обдарованим. Бажання було настільки сильним, що він і сам не помітив, як на тренуваннях став вкладати у свої удари більше сили, застосовувати звичні для Того тіла прийоми, за що постійно отримував догани від наставниці... Одного разу йому навіть привиділося, що на обличчі проступила шестигранна текстура нанокостюму. Та як би він потім не придивлявся, нічого не змінилося. Він навіть ходив перевіритися в медичне крило, але цілитель помітив лише загальну виснаженість та ознаки недосипання.
   Декада. Ось уже більше декади він бродить цим проклятим містом! Кожної ночі, лягаючи в своє ліжко, він потрапляв у божевільний світ, в якому доводилося виживати. Те, що він раніше сприйняв за сон, насправді виявилося нав'язливим кошмаром. Настільки реалістичним, що хотілося пустити собі кулю в лоб! Одного разу він так і зробив. Мало того, що не допомогло, так ще й довелося терпіти неймовірний біль, доки дірка в голові затягнеться. Ви колись уявляли собі, що має відчувати людина, якій довжелезною шпицею проштрикнули наскрізь око й дряпають кінчиком по внутрішній поверхні черепа? У Цереса такий досвід тепер є.
   Так він думав раніше. Зараз же кожна ніч сприймалася ним як чергова пригода. Так, було боляче, неприємно, інколи хотілося лізти на стіну від безвиході, але це було ЖИТТЯ! Тут він відчував себе справжнім. Вільним!
   Ось і зараз, добираючись до легендарного Grand Central, він із задоволенням дивився на шоковані обличчя солдат, коли прямо з повітря виловив одного із цефів, і натренованим рухом розсік м'яке тіло уздовж спини, випускаючи назовні гидкі тельбухи, на яких послизнувся інший молюск, за що отримав ногою крізь голову. Відсутність більшості моральних обмежень - ось що приваблювало Цереса в такому житті. В якомусь сенсі він навіть почав отримувати насолоду від безкінечної бійні. Єдине, що псувало йому настрій - надто вже часто він не встигав врятувати своїх супутників. Тому уся його подорож проходила в самотності.
  'Краса, це коли немає нічого зайвого' - так звучить давня мудрість одного тутешнього народу. У війні Церес теж бачив своєрідну красу. Тут не було місця для сентиментів, почуттів, інтриг... Тут кожен був собою. Таким, яким він є насправді. І якщо людина тут проявляла почуття - значить у неї було достатньо сили, аби захистити та зберегти їх. У Цереса така сила була. І справа тут навіть не у костюмі, хоча він теж зіграв у трансформації школяра чималу роль. Змінилася його свідомість. На другий план відійшли усі страхи й фобії. Змінилася філософія життя. Вже одного цього було достатньо, аби перетворити забитого хлопчика в запеклого вуличного бійця. Та й сам він уже втомився постійно боятися. Спочатку Тайто ішов уперед тому, що просто не мав іншого вибору. Йому довелося переступити через себе. Потім зробити це ще раз. І ще раз, і ще... Він навчився боротися зі страхом, а коли зрозумів це - довго сміявся над собою. Кажуть, що не бояться лише дурні та божевільні. Страх, це нормальна людська реакція перед невідомим. Але який сенс боятися, якщо ти оце невідоме вже не раз пережив і пізнав? Він сам перекував свій страх в обережність.
   Витираючи руки підібраною ганчіркою, Церес вийшов із підземки й нарешті побачив місце, про яке так багато чув. 'Grand Central Terminal - Великий Центральний Вокзал. 44 платформи, 67 колій. Має архітектурну цінність. По можливості - не руйнувати.' - по-своєму прокоментував побачене нанокостюм. І нехай в ньому не було душі, але з таким товаришем від самотності точно не збожеволієш.
   Пробігшись по навколишніх вулицях, Церес швиденько відстріляв особливо нахабних цефів, і незабаром стояв перед командуванням.
  - Shit! Там всередині дійсно сидить людина? - один із солдат на вході нахабно спробував зазирнути крізь скло маски.
  - Макс, досить до нього приставати. Краще б до дівчат клеївся. - промовив другий, відкриваючи двері. - Тобі прямо і направо через контроль. Барклі вже чекає на тебе.
  - Угу. - буркнув Церес, і тільки тепер зрозумів, що зміг відповісти! - М-м-г!
  - Що?
  Недовгою була радість. Голосовий модулятор, як виявилося, так і не налаштувався. Максимум, на що його вистачало - мугикнути підтвердження або заперечення. Махнувши солдатам відбій, один із них повів його за собою крізь натовп.
   Людей було багато. Навіть дуже багато. Якби не тривожні голоси та присутність солдат, він би подумав, що тут так і має бути. Всі були чимось зайняті, кудись поспішали, когось шукали... Цілком нормальні умови. І тут він побачив у натовпі щось до болю знайоме. Щось чорне й блискуче. Не вірячи своїм очам, Церес почав пробиватися вперед, і за хвилину стояв перед своєю знайомою. З часу їхньої останньої зустрічі Маркіза, на перший погляд, майже не змінилася: така ж надута й сердита, в тому ж одязі, така ж мовчазна. Тільки обличчя виснажене й погляд ще більш байдужий. Як і минулого разу, біля дівчини нікого не було. Але з'явилося дещо нове - пухнаста клаповуха мордочка, яка з цікавістю виглядала з-під коміру плаща. Одразу згадався міф про те, що для виявлення безпечного шляху в зараженому місті поперед себе слід пускати тварину. А нічого подібного - здихали лише люди, а усіх інших істот вірус ігнорував. Навпаки - саме коти і собаки в першу чергу стали рознощиками спор. І скоріш за все саме це й було причиною того, що навколо дівчини знову утворилося кільце відчуження. Маленьке щеня такого ж чорного, як і плащ дівчини кольору, було абсолютно непомітним і здавалося, що дівчина просто намагається закутатися від холоду. Але візор прекрасно бачив усе і усіх довкола: і двох хворих осіб у натовпі, і цілі кубла заражених щурів за стінами, і навіть знайомий пістолет за пазухою дівчини, який та намагалася прикрити абсолютно незараженим щеням. Зупинившись посеред натовпу, він неминуче привернув би до себе увагу оточуючих, тому вирішив просто пройти повз дівчину. В останній момент Тайто захотів якось допомогти їй, і рука сама потягнулася за пояс. Проходячи повз неї, він на ходу, погладив щенятко. Один рух, і він знову пірнає у натовп. А дівчина залишилася стояти посеред натовпу, тривожно дивлячись йому вслід. Вона не одразу зрозуміла, що цього разу її не збиралися мацати, як це часто траплялося раніше. А коли зрозуміла, що за подарунок випав із долоні незнайомця - мало не кинулася його наздоганяти. Втім, Тайто уже зайшов у заборонену для цивільних зону, тому дівчина просто залишилася стояти по той бік паркану.
  - А наш Алькатрас, виявляється, ще той самець! - посміхнувся здоровий мужик біля карти. - Солдати мені таке по нарозказували про тебе, що я вже й не знаю що думати.
  - Гм? - зацікавлено мугикнув Церес, відкривши ще один спосіб використання модулятора.
  - Не зважай. У нас зараз евакуація. На місто хочуть скинути атомну бомбу. У нас менше чотирьох годин, аби забратися з Нью-Йорку. Ти не солдат, щоб виконувати накази, але нам зараз потрібен кожен, хто може тримати зброю. Цефи от-от почнуть контрнаступ. Вони уже підтягнули свою артилерію і чогось чекають. Скоріш за все скоро до них приєднається авіація, і от тоді нам точно стане непереливки. Ти показав себе як досвідчений боєць. Я прошу тебе залишитися з нами, аби прикрити відступ цивільних. Допоможеш?
  - Угу. - кивнув хлопець.
  - Дуже добре. Майк, з'єднай мене з...
  Церес подивився з балкону вниз. Візор маски слухняно відшукав у натовпі самотню дівчину. В той час як усі інші трималися купками, вона так і залишилася одна. Ніби відчувши на собі чужий погляд, Маркіза повернулася в його бік.
  'Повне сканування... Людина, самка. Ознак зараження не виявлено. Спорядження та марка захисного костюму не ідентифікована. Виявлено активний пристрій мобільного зв'язку. Підключитися: Так/ні?' - у вже звичній манері зреагував костюм на інтерес свого носія. Давши згоду на підключення, Церес задумався, як він має з нею розмовляти, якщо сам не може сказати ні слова? Вона ж навіть не знає, хто він такий. А Гулд знає! І дізнався він про це із того відеозапису, що зробив Пророк! Ось його й відправимо! Тільки треба додати маленьку приписку в кінці: 'Сподіваюся мій подарунок тобі більше не знадобиться.'
  'Пакет надіслано. Увага, знайдено джерела випромінювання!' - перервав думки хлопця тривожний сигнал. Перед очима розгорнулася об'ємна карта усіх побачених приміщень, суміщена із фасадом будівлі, і одночасно на ній же загорілися кілька червоних секторів, які своїми вершинами впиралися у маленьку фігурку нанокостюма. Ось і важка артилерія підійшла, і навіть авіація! Все ж Гулд - геній: в польових умовах написати й випробувати програму, завдяки якій костюм може не тільки приховати власне випромінювання, але й вловлювати вороже! Та ще й на такій великій відстані!
  Попереджати солдат не довелося, вони відкрили вогонь задовго до того, як літальні апарати наблизилися до вокзалу. Ось в такі моменти й розкривається перевага примітивної людської зброї: попри малий боєкомплект та слабку бронебійну силу, навіть звичайний автомат гатив за кілометр, не кажучи вже про щось більш потужне. Цефи ж при усій своїй потужності, дуже рідко могли влучити з відстані більше ста метрів. Тільки їхні літуни могли дістати метрів з п'ятисот, але точність такої стрільби Церес відчув на собі ще в перший день.
   Два з п'яти літунів так і не вийшли на дистанцію прицільного вогню, ще один збили ракетою на підході, а от двоє останніх навіть гальмувати не стали, проломивши купол вокзалу. Ось тут уже прийшла черга Цереса. Розігнавшись, він підкинув себе в повітря й, пролітаючи над головами молюсків, всадив кожному штурмовику по кулі в тіло. Після приземлення в бою залишилися тільки троє командирів та один здоровань зі щитом. Але з ними тактика була уже відпрацьована. Ще в польоті Церес скинув кілька гранат. Командири встигли втекти, а от здоров'яка накрило капітально. Гранати рвонули прямо у нього під ногами, буквально видувши рештки органічного тіла з броні. Залишилися тільки добре захищені й маневрені цефи. На відміну від інших, вони було дуже розумними, і що більше їх збиралося, то більш злагодженіше вони працювали. Ні дробовики, ні автомати, ні навіть гранатомети з першого разу їх не брали. Тварюки просто пірнали в укриття, доки їхні щити не відновляться, а потім починали бігати й стріляти на ходу. Висока точність у русі була головною особливістю цього виду, але і на них у Цереса був свій прийом.
   Закинувши гранату за укриття, хлопець під камуфляжем ставав на найбільш імовірному шляху відступу цефів, і коли ті пробігали повз нього - сікач м'ясника надійно відсікав голову від тіла. Звісно ж після такого по ньому відкривали вогонь, але тоді Церес і сам повторював тактику цефів.
   Так продовжувалося хвилини дві-три. Перші поїзди з біженцями уже відійшли. Але цефи навіть не думали зупинятися. Закидавши людей розривними снарядами, вони скинули іще дві штурмові групи, зібрані виключно зі здорованів, які дуже уміло прикривали один одного. Щойно вони вилізли зі своїх капсул, командири пірнули під їхній захист, і почалася стрілянина.
  - Алькатрас! Вони пробили прохід до платформ! Захищай цивільних!
  - Крикун!!!
  - Цільтесь в ядро на потилиці!
  Вибігаючи до сходів Тайто ще встиг помітити, як у головний зал ввалилася величезна головаста машина на трьох ногах. Не розмінюючись на піхоту, велетень одразу жахнув електромагнітним імпульсом. Уся електроніка одразу ж вийшла з ладу, а Цереса викинуло з прискорення. Не встигнувши зреагувати, хлопець покотився по сходах униз. Ця заминка коштувала йому кількох секунд часу, за які два цефи-командири прошмигнули уперед і почали розстрілювати цивільних. Не чекаючи, доки системи прийдуть до ладу, Церес побіг вперед. Зараз він нічим не відрізнявся від звичайної людини і пощастило йому лише тому, що цефи залишили лежачого позаду, одразу ж списавши його з рахунків. За що й поплатилися тесаком у потилицю. Побачивши, що його товариш відкинув щупальця, другий молюск вирішив виправити помилку, але костюм хлопця уже почав оживати, і замість смертельного удару в груди, він потрапив у міцний захват, який з кожною секундою ставав все міцнішим.
   Боротьба двох синтетичних костюмів тривала кілька секунд. Тайто був сильніший, але у цефа було більше кінцівок, якими він і намагався повернути затиснуту між тілами зброю в бік ворога. Згустки плазми трощили стелю, пропалювали стінки вагонів та тіла беззахисних людей поблизу, а два солдати все ніяк не могли подолати один одного. Уже давно закінчилася енергія у бластері прибульця, останні потяги покинули станцію, а вони продовжували лежати посеред платформи, утримуючи один одного. Церес не міг перейти в режим захисту, бо одразу ж втратив би перевагу в силі, а прибулець зможе активувати гранату, до якої зараз намагається дотягнутися. Цефи взагалі не цінують власні життя, тому Тайто не сумнівався, що молюск підірве себе разом із ним, а так безглуздо помирати не хотілося. Хлопець думав, шукав вихід і не знаходив його. Раптом тіло прибульця смикнулося, а поруч почувся тихий шурхіт порохових газів - знайомий пістолет, цього разу з глушником, вже вдруге врятував життя Цересу. Другий постріл вибив око молюска. Той спробував повернутися до нової загрози, але Тайто не давав йому це зробити, гамселячи того своїм твердим лобом. В якийсь момент тіло прибульця заціпеніло, і потужні синтетичні м'язи нанокостюму буквально розірвали ослаблого ворога. Відкинувши від себе залишки молюска, Церес озирнувся й на мить закляк від здивування. Над ним стояла Маркіза, тримаючи в одній руці пістолет, а іншою притримуючи свого улюбленця - значить вона підібрала його не для того, щоб приховати пістолет. Але здивувало його те, що окрім них на платформі більше нікого не було - всі поїзди давно пішли. Невже вона залишилася заради нього? В очах Цереса дівчина набрала ще кілька балів, впевнено займаючи позицію якщо не друга, то точно бойового товариша. Він би був радий такій зустрічі, якби дівчина не зігнулася, тримаючись за живіт. Візор одразу ж підсвітив місце влучання плазми. Мабуть зачепило, коли вона сідала на потяг, інакше б її тут точно не було. Рана була неглибока, але кровотечу слід було зупинити якомога швидше.
  - Ми закінчили! Евакуація!
  - Повітря! Хвилинку, вони стріляють не по нас, а по...
  'Небезпека обвалу. Покиньте будівлю.' - вискочило попередження костюму, а на тривимірній карті засвітився сусідній із вокзалом хмарочос, що завалювався прямо на них. Не гаючи часу, Церес підхопив на руки дівчину з її компаньйоном, і дременув геть з вокзалу. Та цього разу вдача відвернулася від них, і вже на сходах стеля звалилася вниз. Величезна плита гранітної стелі за секунду подолала відстань до підлоги, збиваючи втікача з ніг, а потім...
   Церес відкрив очі й втупився у подушку. Сон! Він уперше вирвався зі свого сну! Невже він уже готовий? Та ні, не може бути. Кей же йому сказав, що він зможе вийти лише тоді, коли зможе перебороти себе, коли зміниться всередині. Невже для цього треба було всього лиш ще раз загинути? Ні, тут щось зовсім інше. А може сенс був у тому, щоб знайти собі там друга? І одразу ж втратити. Ні, нічого не зрозуміло. Жодне із припущень не витримувало ніякої критики. Чи міг він уникнути смерті? Може й міг. Чи міг він врятувати дівчину? Навіть пожертвувавши собою? Хлопець дуже добре встиг вивчити свій костюм, і пережити такий обвал шансів не було - в цьому він не сумнівався. Надто вже яскравими були спогади, відчуття чужого тіла на руках, віддача автомата, біль пораненої ноги... Повернувшись на спину, Тайто втупився у стелю, раз за разом прокручуючи у голові увесь прожитий Там день, і мозок слухняно відтворював побачене в пошуках відповіді. В якийсь момент в голові просто не залишилося думок. Тиша, місячне світло з вікна, звуки природи із ботанічного саду - ось і все, на що вистачило його уваги. Ну і ще на якийсь твердий предмет під спиною - уже кілька хвилин муляє. Витягнувши з-під себе залишки розчавленого збиральника, Тайто вже звично висмоктав з нього мізерний запас каталізатора... І лише після цього зрозумів, що зробив!
   Підірвавшись із ліжка, Церес витріщився на понівечений корпус робота. Не пробитий, не розрізаний - просто розчавлений, неначе на нього випадково наступили. От тільки звідки він тут міг взятися?! Церес ще кілька секунд дико озирався довкола, і лише через деякий час зрозумів, що уже давно прокинувся. Але збиральник під ногами нікуди зникати не поспішав. What the fuck?! Відкривши вікно, хлопець довго вдихав чисте повітря, не в змозі забути останні миті свого сну. А чи сну? Сни не могли перейти в реальний світ - це казочка для дітей. А може все це дійсно був не сон? Може цефи насправді існували? Та ні, не може бути! Хоча, з іншого боку, якщо подумати, ефір був відомий і Там. Значить якийсь зв'язок між цими двома світами все ж існує! Треба неодмінно все розізнати. І в першу чергу - розпитати Кея - він точно знає правду!
   Почухавши потилицю, Тайто відчув якусь неправильність. Не вірячи своїм почуттям, він вкотре підійшов до дзеркала, очікуючи побачити там своє змарніле обличчя. Але цього разу реальність тріснула - обличчя хлопця дійсно не змінилося, от тільки очі його були прикриті жовтуватим склом візора. Ні, це маячня! Такого не може бути! Він нарешті збожеволів!
   Раптом усе збудження наче вітром здуло, і Церес уже по-новому оглянув світ перед собою. HUD слухняно викинув список усіх застосованих до носія заходів і звично згорнувся в трей, звільняючи поле зору, а візор пірнув кудись під шкіру на лобі. Ще раз оглянувши залишки робота, Церес кинув їх собі в сумку, збираючись показати їх своєму другу, а сам влігся досипати - не хотілося порушувати режим.
  'Зручно мати свій нанокостюм, - подумав Церес, влаштовуючись у ліжку. - Тут тобі і автоматична аптечка, і заспокійливе без обмежень, і антибіотики, і стимулятори, і навіть снодій... Уа-а-а! І навіть снодійне.'
  
  
  
  Глава 7. Praenoscere et minae. (Прогнози і погрози)
  
  Я вже казав, за що люблю дронів? Тоді повторю ще раз: вони - ніколи не зрадять. Просто фізично не зможуть цього зробити. Ось і тепер я в черговий раз отримав підтвердження своєї аксіоми. Таємничими диверсантами, які на мене напали, виявилися уже знайомі мені двійнята. Але це ще півбіди - вони вирішили підставити мене!
  Поки я займався порятунком власного носія, Аналітик вкупі з ІНКом почали діяти самостійно, і використали для нейтралізації ворога усі доступні ресурси. На затримання відправили усіх найближчих спайботів та мій єдиний квад труперів, які патрулювали в порт. Конструкція шпигуна не передбачала участь у бойових діях, тому шанси на затримання оцінювалися як 50/50. Однак зіткнення не відбулося. Побачивши кількісну перевагу ворога, двійнята припинили обстріл і спробували втекти. І закономірно потрапили у натягнуту між дронами павутину. Коли ж зрозуміли, що їх от-от візьмуть у полон - прийняли отруту. Через десять секунд усе було скінчено. Із живих в ангарі залишилися лише ми з Кайєю, але остання уже затихла і майже не дихала. Дрон, що так і не встиг виплутатися із її волосся, одразу ж забив тривогу. Ось тут і вилізла проблема - єдиний більш-менш придатний для медичних операцій реплі-танк зараз був зайнятий модифікацією моєї броні. Довелося пожертвувати власною оболонкою і запихнути в капсулу Кайю. Ледве встиг. Ще хвилина, і мав би на руках іще один труп.
  Коли життя випадкового свідка було в безпеці, ми з Аналітиком взялися розбирати інцидент. Наша сутичка, як виявилося, мала на меті не ліквідувати мене, а (барабанний дріб) затримати! Тобто двійнята точно знали, що вбити мене їм не вдасться. Звідси випливає цілий список питань, на які дуже хотілося б отримати відповідь. Звідки вони знали, як мене можна нейтралізувати? Як встигли за такий короткий час підготувати диверсію? Хто їм сказав, що я сьогодні зніму броню? Як вони зуміли обійти дронів? І це лише найочевидніші питання головоломки.
  Ще один цікавий факт - їхня зброя була виключно метальною. Тобто вони навіть не збиралися переходити у ближній бій. І при цьому прекрасно знали, що я можу їх підстрелити аж з іншого кінця ангару. Те, що мій пістолет відправився на модифікацію разом із бронею, вони точно знати не могли - я про це подумав лише в останню мить. Спостерігати за мною в той момент вони також не могли, бо я сидів у тій же капсулі, де нині плаває Кайя. Може вони свідомо на це пішли? Цілком імовірно, бо свою отруту прийняли ще до того, як дрони встигли їх знерухомити павутиною. Виникає логічне питання: навіщо вбивати Кайю, якщо їхні тіла уже будуть доказом у мою користь? Значить вони все ж розраховували якось покинути місце злочину. Протягнуті попід стелю волосіні, аналогічні баченим мною у ельфійському лісі, дозволяли їм не лише непомітно пересуватися, але й швидко покинути острів.
  Далі мою увагу привернули деякі деталі їхнього арсеналу. Це були кілька ножів та сенбонів, які після влучання в ціль можна притягнути до себе. І що цікаво - вони прекрасно пеленгувалися церковним амулетом. Напевно їх разом зі зразками моєї плоті й крові збиралися викинути за борт, аби співучасники потім змогли підібрати. Але дрони спрацювали швидко, і ніхто й ніщо ангар не покинуло.
  Мене вразила ціла батарея різноманітних склянок, ампул та інших ємностей із найрізноманітнішими видами отрути. Тут було все, починаючи від грибів, і закінчуючи нервово-паралітичним газом. Саме зразки останнього дали мені шанс врятувати Кайю. Добре, що їм не дали часу застосувати увесь їхній арсенал, бо навіть моїх можливостей буде недостатньо, щоб урятувати людину після ТАКОГО.
  Але особливо мене зацікавило те, як вони умудрилися оминути моїх дронів. Раніше я вважав, що з таким покриттям заховатися від них нереально. Я помилявся. Жоден із дронів не бачив, як двійнята покидали маєток. Вони просто зайшли в свою кімнату, а через півгодини в мене полетіли перші ножі. Ніхто не намагався виловлювати дронів, або вивчати їх дистанційно. І це ще раз підтверджує, що мої технології для когось уже не секрет. Хто б це міг бути? Хоча що тут думати - Церква! Інших кандидатів просто немає.
  Вже закінчую підключати Кайю до систем капсули, коли в ангар влітає Лашура із супроводом. Я сумнівався, чи варто повідомляти її про інцидент? Все ж двійнята були її довіреними слугами, але з цією японською культурою я вже ні в чому не був упевнений. А раптом Лашура, як і її підлеглі, вирішить покінчити з життям самогубством? Про всяк випадок відправив до неї не лише павучка, а ще й квад труперів із підсиленими шокерами.
  Спершу Лашура підняла крик, і навіть почала кидатися в дрона подушками (дежавю). Вже тоді стало зрозуміло, що вона до нападу не причетна. Але після тривоги усі дрони були переведені в автономний режим, тому цирк продовжувався ще довго, аж поки на шум не прибігли решта жителів маєтку. Помітивши відхилення від плану, трупери увірвалися до спальні й лише тоді, у повній тиші передали моє прохання навідатися на Су-Ван... Через півгодини дівчат, вбраних лише у нічні сорочки, під прицілом привели на острів. Facepalm! Тоді я взявся переглядати рапорти дронів, намагаючись знайти причини їх такої поведінки. І знайшов. В маєтку мало залишатися троє людей: Лашура, Ханлі та Майя. А привели п'ятьох... Підходжу ближче. Королеву одразу ж обступають. Беру одну за голову, кручу, верчу (не відкручую, я обережно), потім другу... І дійсно - вони, тільки без макіяжу. А хто ж тоді там лежить?
  Без зайвих розмов, розгорнув перед гостями екран і відтворив запис інциденту з точки зору того-самого павучка, який сидів у Кайї на голові. Ракурс постійно стрибав, але суть показаного зрозуміли усі. Першою оговталася Лашура і одразу ж підійшла до мене.
  - Де Кайя? - киваю на капсулу реплікатора. - Що з нею?
  - Стан стабільно важкий. Отруту розпилили їй в обличчя. Тіло повністю паралізоване. Роботу серця виконує апаратура.
  - Вона при тямі?
  - Спить.
  - Але ти ж її вилікуєш?
  - Я не лікар, але зроблю все, що в моїх силах.
  - Хто це зробив? - голос тремтить, але дівчинка все ще тримає себе в руках.
  - Двійнята.
  - Хто? - не зрозуміла Лашура.
  - Хікарі й Мізукі. Твої куноічі. Або хтось дуже схожий на них.
  - Це вони тебе так? - королева окинула мою обілувану тушку з голови до ніг, намагаючись пожартувати.
  - Я просто зняв броню. І вони звідкись про це дізналися. Тобі щось відомо?
  - Ні. - відповідає чесно. - Я здивована не менше за тебе.
  - Не думала, що твої куноічі можуть служити комусь іншому?
  - Я їм повністю довіряю... А куди поділася твоя вимова?
  Зараз ще й мене підозрювати почне. Начхати! Зараз мене більше цікавлять мотиви моїх нападників. Лашура знає про спеціалізацію своїх покоївок, і водночас повністю їм довіряє. Я не знавець японських традицій, але здається там після вбивства сюзерена його слуги, які допустили це, мали покінчити із життям. Чи ні?
  - Не відволікайся, я справжній. Як довго вони служили твоїм батькам?
  - Їхній клан десять поколінь вірно служив нашій династії.
  - А дезертири, зрадники серед них траплялися? Ханлі! Відстань від нього! - прикрикнув я на дівчинку, коли та почала смикати вартового трупера, намагаючись роздивитися його кінцівки.
  - Ні. Чому ти взагалі вирішив, що нападники були з їхнього клану?
  - Обличчя дуже схожі.
  - Угу, ясно. - Лашура чомусь посміхнулася, ніби я ляпнув якусь дурницю.
  Деякий час мовчки стоїмо й дивимося на заповнену реплі-гелем капсулу. Наніти уже повністю проникли в організм пацієнтки і почали приводити його до ладу. Сумно оглядаю кинутий під ноги порваний каркас мого майбутнього мімікрилу. Труперам довелося буквально виривати його із капсули, щоб звільнити місце для несподіваної пацієнтки. Схоже найближчим часом мені доведеться трошки побігати голяка. Принаймні поки місце не звільниться.
  - Хочеш піти? - раптом запитує Лашура, і дивиться на мене очима кота зі Шрека. - Ти казав, що тебе тут нічого не тримає. А тепер на тебе ще й вчинили замах. Я зрозумію, якщо ти...
  - Не зараз. Без шкіри я нікуди не піду, а єдина капсула зайнята.
  Стоїмо, мовчимо. Я не знаю, про що говорити. Лашура думає, хмуриться. Решта нашої компанії уже абсолютно без страху обійшли трупера і намагаються гладити його.
  - Ще не передумав брати участь у Турнірі?
  - Ні.
  - Ти без шкіри.
  - Щось придумаю. А ти що робитимеш? Зникнення Кайї не викличе підозр?
  - Скажемо, що захворіла. Мені й самій цікаво дізнатися, хто міг наважитися на таке. Можливо це справа рук Ордену.
  - Це не вони.
  - Звідки інформація? - напружилася Лашура, одразу ж забувши про хандру.
  - Я знаю все, що відбувається в межах Академії. Відомі мені представники Ордену про операцію не знали.
  - Мені потрібні імена.
  - Навіщо? Щоб видати себе? Якщо вони щось задумають - ти дізнаєшся про це першою. А ліквідувати їх я можу в будь-який момент.
  - Це питання державної безпеки. - вперто відповідає королева, і я розумію, що її не переконати.
  - Добре. Тільки за однієї умови.
  - Знову хочеш вивідати якісь державні таємниці?
  - Не показуй його Кайї.
  - А що таке?
  - Не хочу, щоб вона наклала на себе руки після того, як я ледве врятував її дупу.
  - А хто у списку?
  - Побачиш.
  Із червоним фонтанчиком крові, яка застигла химерною хмаркою у густому реплі-гелеві, операційний щуп покинув тіло пацієнтки, залишивши після себе вшиту в серце сітку кардіо-дублера. На відміну від кардіостимулятора, цей імплантат міг скорочуватися самостійно, забезпечуючи рух крові навіть при пошкодженні серця. Роботи було ще багато, але тепер це була вже звичайна рутина, з якою впорається і програма.
  - Що це за звуки?
  - Га?
  - Це музика?
  Музика? А, ну звісно: Nightwish - Ghost love score. Люблю, щоб у фоні щось грало. Особливо зараз, коли я відрізаний від Інтернету. Інформаційний голод наздогнав мене майже через два тижні після прибуття. На щастя у мене є чим забити собі голову, тому інформаційна ломка найближчим часом мені не грозить. Але відрив від інформаційних потоків останнім часом все більше дається взнаки, підштовхуючи мене до необдуманих вчинків - одна катапульта чого варта. Тому я склав собі своєрідний режим дня, намагаючись тримати усі свої органи чуттів максимально завантаженими. Без цього втрачається ритм активного життя, коли ти рахуєш кожну секунду, коли живеш хвилинами а не роками. Може я й довгожитель, та до безсмертя мені ще далеко, а тому я не збираюся гаяти час, не спробувавши усі свої надможливості. І я не хочу пропустити нічого цікавого через те, що не був до цього готовий!
  - Музика з іншого світу.
  - Сумуєш? - Лашура робить вигляд, ніби співчуває мені, але цікавість із неї так і пре.
  - Трохи.
  - Напевно було страшно: опинитися невідомо де. Не думав, що можеш померти?
  Дівчинка хоче страшилку на ніч. Ну, тоді слухай.
  - Мені завжди казали, що після смерті на мене чекає лише пекло. Якщо тебе з дитинства навчали боятися пекла - з роками не розучишся...
  
   ***
  
   - Значить він не тільки відбився від двох куноічі, а ще й охоронницю Лашури врятував?
   - Не підтверджено. Вони могли приховати факт смерті. Скоріш за все вона дійсно вижила, але ось так несподівано, без підготовки витягнути її... Це неможливо.
   - Його хтось попередив.
   - Скоріш за все.
   - Розберемося. Не будемо його недооцінювати. Добре було б узагалі його відсторонити від конфлікту.
   - Але ж він виступить на боці монархів...
   - Не виступить, якщо момент буде підібрано вдало. Повертайся назад і продовжуй підготовку згідно планів.
  
   ***
  
   Останній день перед Турніром. Уся Академія хвилюється в очікуванні видовища. Лише найвпертіші учні зараз сиділи за підручниками. Усі інші готувалися до Турніру: учасники інтенсивно тренувалися, а ті, хто не пройшов відбір, уже починали робити ставки на своїх фаворитів. Звісно ж одна "житрохопа" королева вирішила на цьому підзаробити. Добре знаючи, як азартні ігри заводять натовп, Лашура збиралася влаштувала тоталізатор. Члени учнівської ради були не у захваті від такої ініціативи, однак тут скоріше мала місце звичайна заздрість. Серед усіх високих осіб діяло просте неписане правило: хто перший встав, того й тапки. Лашура встигла першою, а намагатися видерти у неї заробіток - дурних немає. Особливо, коли на кону стояли просто величезні суми. Для самої королеви ці цифри були не великі, особливо у порівнянні з річним бюджетом країни, але сам процес заробітку грошей на чужій боротьбі приносив дівчинці невимовне задоволення. Та й на ремонт Су-Вана більше залишиться.
   Звісно ж вона не просто так взялася за цю справу. Дбайливо розпущені слухи щодо фаворитів відбірних змагань вже принесли результат - на перервах все частіше можна було почути суперечки між учнями. Масла у вогонь підливали стенди, на яких щодня показувалися успіхи того чи іншого учня, тому боротьба між учнями розгорілася навіть по за межами Турніру. Голова учнівської ради була категорично проти такого свавілля, але підтримки серед членів ради вона не знайшла. Крім того Лашура зі своїм тоталізатором неабияк підігрівала інтерес до заходу.
   Літія Поучан ніяк не могла зосередитися, коли у неї над головою постійно бігають учні. Ось і зараз, відірвавшись від своїх записів, вона оглянула чергу гравців, яка тягнулася через все приміщення до дверей, і далі по коридору. Сама ж винуватиця переполоху сиділа на іншому кінці довгого стола, і приймала ставку чергового 'знавця-усіх-хто-виграє'. Поставивши потрібні підписи й отримавши розписку, клієнт виходив в коридор, а його місце займав наступний. Так продовжувалося вже другий день. За інших обставин Літія б ніколи не дозволила цій непосиді займатися своїм неподобством в приміщенні учнівської ради, але та оплатила її оренду на термін до початку змагань, і голова ради мусіла терпіти її присутність.
   - Пані Літія, не бажаєте зробити свою ставку?
   - Пані Лашура, я ціную Ваш вклад в матеріальну підтримку учнівської ради, однак смію нагадати, що я виступаю суддею, і не маю права робити ставки.
   - Та ну? Значить і інші члени нашої ради також не мали права цього робити? - вдала здивування дівчинка.
   - Так, а з цього місця, будь-ласка докладніше. - Літія одразу ж насторожилася, почувши про порушення статуту ради.
   - Пробачте, але я не можу. - розчаровано зітхнула Лашура, хитро поглядаючи на дівчину. - Секрети клієнтів розголошенню не підлягають. Особливо, якщо це клієнти королівства Шатерей...
   - Зрозуміло. - перебила дівчина нахабні натяки королеви. - Дякую за інформацію.
   - Хм!
   Довгий язик підвів свою власницю, і тепер вона кусала собі губи за те, що умудрилася проговоритися. Будучи королевою, Лашура ніколи не дозволяла собі видати інформацію сторонній особі. Хіба що вартість такої інформації перекриє можливий збиток від її розголошення. І в останньому випадку Лашура дуже добре знала ціну як свого мовчання, так і власного слова. Але тут вона сама себе перехитрила. Її підвело те, що вона вважала такі дрібниці загальновідомим фактом, а могла б на цьому зіграти... Тепер їй залишалося лише уважніше стежити за своїм язиком.
   Незабаром черга підійшла до кінця і Лашура, у супроводі Хікарі покинула кабінет. В руках у неї була ціла папка із розписками, кожна з яких могла дати молодій королеві нові можливості та знайомства, або навпаки - стати причиною великих проблем для азартних гравців. Тому такі речі вона не довіряла нікому, окрім себе. Повернувшись у маєток, Лашура одразу ж заховала папку в стіл у своєму кабінеті, і поспішила на другий поверх до кімнати Кейнсі.
   Кейнсі... В їхню першу зустріч вона подумала, що він просто дуже вправний лицар - це для неї було звично й зрозуміло. Але що більше часу минало, то більше розкривалося його секретів. Лицар першого класу, професійний солдат, талановитий механік, вождь цілої армії механічних комах, а тепер ще й цілитель... Хто ж він насправді такий? Прокручуючи в голові усе, що вона дізналася за час їхнього знайомства, Лашура починала розуміти, чому він так жорстко поставив себе під час їхньої першої офіційної розмови. Лашура на все життя запам'ятала, як Кейнсі вперше показав їй ту потвору. Тепер же виявилося, що їх у нього тисячі! З моменту його появи в цьому світі минула лише декада, а в його руках уже достатньо сил, аби захопити Академію. Страшно навіть подумати, яку армію він встигне створити до кінця сезону. За інших обставин Лашура сама б найняла убивць, як це зробив невідомий. Але була одна причина, через яку королева була згодна пробачити нестерпному підлітку майже все - це було життя Кайї.
   Дівчині було потрібне лікування, але після того інциденту із майстернею віри Академії уже не було, і залишати Кайю в їхньому лазареті ніхто не збирався. І хоча хлопець сам зізнався, що не володіє ремеслом медика, та академічним цілителям віри було ще менше. Які можуть бути гарантії, що Кайю там не доб'ють, коли за одну декаду в Академії сталося вже два напади? Кейнсі-Кей, Лашура ніяк не могла звикнути до цього прізвиська, не міг розірватися між Ханлі та Кайєю, а значить одну із них він у будь-якому випадку залишить без охорони. Зважаючи на інформованість убивць, Лашура припускала, що саме це і було їхньою метою - ослабити їхню оборону. Але Кей запропонував інший варіант. Він погодився пожертвувати "капсулою", як він називав цю бочку, аби власними силами вилікувати Кайю.
   Оскільки острів уже показав себе ненадійною схованкою, капсулу було вирішено перенести в кімнату Кея в маєтку. На прохання королеви хлопець вивів на поверхню капсули ряд індикаторів, по яких можна було спостерігати процес лікування пацієнтки, і навіть зробив передню стінку цистерни прозорою, але все одно Лашуру не покидало відчуття, ніби перед нею стоїть домовина. Бр-р-р!!! І хоч їй було неприємно спостерігати, як маленькі механічні павучки повзають по живому тілі, раз у раз вганяючи під шкіру черговий щуп, але це було краще, ніж дивитися у темний силует по той бік скла. Просидівши біля капсули мало не до самісінького ранку, королева запам'ятала усі покази приладів, і тепер з полегшенням помітила, як деякі із індикаторів поступово ростуть, повертаючись в зелену зону.
   Кейнсі... Учора в Ангарі вони довго думали, що їм робити далі. Хлопець за своє майбутнє абсолютно не хвилювався, а лише час від часу підправляв роздуми дівчинки, яка намагалася прорахувати варіанти їхніх дій. Після того, як Академія приховала деталі інциденту з майстернею, Лашура вирішила теж не афішувати факт нападу. По-перше, це може підірвати її імідж, по-друге - ще однин скандал може зірвати презентацію, а по-третє - із цих двох тіл уже нічого дізнатися не вийде, адже такі вбивці ніколи не залишають після себе слідів, і виглядають абсолютно однаково. І він ще умудрився сплутати їх із Хікарі та Мізукі! Невже він і досі не зрозумів, що усі служниці мусять виглядати однаково?! Це стандарт! І убивці цим користуються - звідси й схожість.
   Залишалося лише придумати куди подіти тіла, щоб ніхто сторонній про це не дізнався, але виявилося, що Кейнсі вже прибрав їх у якийсь "холодильник". Ну от, ще одне незрозуміле слово... Одразу видно, що він не тутешній.
   Кейнсі... Складалося враження, ніби це не його власне ім'я. Часом його кличеш, а він не відгукується, узагалі ніяк не реагує. А от на прізвисько він відгукується значно охочіше. Скільки ж у нього іще секретів? І ці його слова...
  
   ***
  
   - Мені завжди казали, що після смерті мене чекає лише пекло. Якщо тебе з дитинства навчали боятися пекла - з роками не розучишся. Тисячі людей, уражених страхом на все життя, будуть нещадно вчити страху своїх дітей і дітей своїх дітей. Людина боїться завжди, вона живе у страху, зі страхом і помирає. Ті, хто використовує страх інших, стають володарями світу, хоча й самі бояться не менше. Я ж... Я уже нічого не боюсь.
   - Нічого не бояться лише дурні та небіжчики.
   - А я схожий на дурня?
  
   ***
  
   Від роздумів її відволік писк з боку капсули, і тієї ж миті одразу кілька індикаторів змінили свій колір із жовтого на зелений, а із вершини капсули прогримів незнайомий, скрипучий голос.
   - Що? Агов! Є тут хто?!
   - Кайя? - Лашура одразу здогадалася, кому належить голос.
   - Ваша Величність! На нас напали! Кейнсі збирається...
   - Тихо-тихо, заспокойся. Все вже закінчилося.
   - Ваша Величність, що зі мною сталося? - синтетичний голос хоч і не передавав інтонації, але Лашура буквально відчувала розпач дівчини.
   - Тебе отруїли якоюсь гидотою. Я подумала, що тебе небезпечно віддавати у лазарет, тому тебе перенесли в маєток.
   Підійшовши ближче, королева стала навшпиньки біля капсули і зазирнула всередину. Кайя як і раніше нерухомо висіла в товщі густої прозорої маси. Нижню частину її обличчя закривала дихальна маска, тому незрозуміло було, чи сама дівчина говорила, чи щось говорило замість неї.
   - Ваша Величність, де Ви?
   - Я тут, я поруч.
   - Чому я нічого не бачу?! Чому я не відчуваю свого тіла?!! Що з моїм голосом?!!!
   - Тихо! - гаркнула Лашура, прикриваючи вуха від гучних криків над головою. - Заспокойся! Припиняй панікувати й розкажи нормально, що там сталося. Як ти узагалі там опинилася?
   Із розповіді Кайї королева мало що зрозуміла. Підозрюючи підлітка у лихих замислах, вона намагалася вистежити, куди він зникав кожної ночі, залишаючи своїх механічних потвор охороняти Ханлі. Це пояснювало, чому кожного дня Кайя виглядала такою втомленою і роздратованою - цілими ночами бігати за привидом! Але що сталося цієї ночі, вона сказати не могла. Просто в якийсь момент їй нестерпно захотілося навідатися на Су-Ван, ніби на вухо хтось шепнув. Тепер зрозуміло, як убивці змогли пройти на острів - вона, сама того не підозрюючи, провела їх крізь усі системи безпеки. По дорозі до неї причепився той-самий павук, за яким вона, як виявилося, і ганялася увесь цей час. Ну а далі все сходилося із показаним Кейнсі "фільмом", от же ж слова попридумував!
   - А коли я зайшла в ангар - він напав на мене! Ну, тобто не він, а його павук!
   - Нападали не на тебе, а на Кейнсі. Двоє убивць пробралися на острів, а ти просто потрапила під роздачу.
   - Та що з цим хлопцем таке?! Ви - королева! Він - голодранець! Чого ви всі на ньому так зациклилися?! Він звичайний нахаба, який нічого з себе не представляє! Його треба було одразу на шибеницю відправити! Чому ми маємо терпіти усі його витівки?!
   - Досі мислиш, як звичайна вулична дівчинка. - королева сумно похитала головою на прямолінійність подруги. - Ти ж бачила, як він із самого початку показує свій норов. Не задумувалася - чому? Я думала, що це він нас просто так залякує, намагається здаватися страшнішим, ніж він є. А насправді він увесь цей час провокував нас.
   - Навіщо?!
   - Вишукував ворогів. Дав їм привід проявити агресію, а коли вони це зробили... Він зустрів їх із власним військом.
   - Військом? Ти говориш про нього так, ніби він якийсь король. - Кайя навіть перейшла на ти, але королева цього навіть не помітила.
   - Еге ж, королева мурах. - Лашура на мить задумалася. - Хоча може й справді король, ці тварюки і без нього добре плодяться. Я підозрювала, що у нього є туз в рукаві, але ТАКОГО навіть уявити собі не могла.
   - Тим паче його потрібно зупинити!
   - І чим ти його будеш зупиняти? Ніхто з монархів не може провести на Святу землю більше десяти людей. Навіть якщо усі вони будуть воїнами - скільки таких набереться?
   - А як же варта Академії?
   - А що вони можуть? Їхня робота - підтримання порядку, а не війна. А у Кейнсі зараз достатньо сил, аби взяти під контроль кожного присутнього в Академії, і ніяка варта його не зупинить. Ти тоді була непритомною, а я бачила, як ці потвори прогризають стіни мого острову, аби дістатися до ворога. Бр-р-р! З такою силою доведеться рахуватися. І я вже здогадуюсь, хто першим нарветься на його гнів. Скоріш за все зі мною він співпрацює лише тому, що я такого приводу йому не давала. І ти не давай.
   - Це неподобство! Ну нехай я, але ж Ви, Ваша Величність, не повинні схиляти голову перед...
   - Ось тому я й досі жива, бо знаю, перед ким слід тримати спину, а кому - вклонитися. Статус королеви ще не робить мене всемогутньою, і без достатньої сили за спиною мої слова нічого не значитимуть. У нього така сила є, на відміну від нас. Повір, я знаю, про що кажу.
   - Якщо він такий всесильний та всезнаючий, то що йому від нас насправді треба?!
   - Хотіла б я знати...
   - Що тепер зі мною буде?! Я тепер назавжди така?!
   - Навряд чи. І припиняй уже панікувати, бо в мене вже вуха в'януть від твоїх криків.
   - Я говорю нормально! Принаймні намагаюся!
   - Ясно. Десь я тут бачила напис "гучність"...
  
   ***
  
  День Турніру. Кульмінація багатоденний старань та безсонних ночей. Момент, коли вирішується доля більшості молодих лицарів. Заздалегідь розставлені візири забезпечать глядачам найкращий ракурс, ретельно продумана програма не дозволить нудьгувати, а різноманіття випробувань зацікавлять навіть найбільш прискіпливих вояк. І головною родзинкою цього святкового пирога стане вона...
  Літія Поучан з нетерпінням чекала на той момент, коли її побачать перші особи великих держав. Вона давно точила зуб на місце ведучої, але попередні роки на цю роль постійно обирали якихось вискочок. Такий шанс випадає раз у житті, і кожен хотів зайняти своє місце під сонцем. Звісно, це ж не участь у Турнірі, де треба бігати, змагатися, відбиватися від конкурентів і просто намагатися не збезчестити своє ім'я. Але цього разу вона таки видерла цю солодку посаду! У довгій боротьбі із честолюбством аристократів, вона раз у раз натякала усім, що окрім неї інших кандидатур на цю роль годі й шукати. Адже ведучий, це не просто оратор - це обличчя Турніру, від якого залежить успіх видовища. Та й загроза форс мажорних обставин, особливо у світлі останніх подій, була як ніколи високою. Уміння кількома словами повернути неприємності на свою користь було саме тією козирною картою, яка й подарувала їй честь відкривати Турнір. Якби не це - вона б так і залишилася у пам'яті поколінь лише як талановитий організатор. Тепер же ці пихаті аристократи, налякані можливою відповідальністю за зрив заходу, самі подарували їй ключі до власного щастя!
  До початку дійства залишається менше години. Всі діючі особи займають свої місця, обладнання перевірене й готове до використання, будь-які несподіванки виключені. Пора б уже і самій починати готуватися. Зайшовши у гардероб, вона ще раз із задоволенням подивилася на своє парадне вбрання.
  Зшите із чорного Кармінського шовку, вишита срібною ниткою, це плаття лише віддалено нагадувало шкільну форму, і не менш віддалено - строгу офіційну мантію. Звужена в талії, із рукавами-крилами та довгим подолом вона надавала фігурі дівчини стрункості, і під час руху тягнулася за нею в повітрі шлейфом, ніби хвіст комети. Прикрас було мінімум: сережки та кольє - на більше власних заощаджень уже не вистачило. Але й цього було достатньо, аби привернути увагу протилежної статі. Для більш близького знайомства було Хавонійське мереживо, яке прикривало виріз на грудях, залишаючи простір для фантазії.
  Це вбрання обійшлося їй в кругленьку суму, і готувати його доводилося в умовах суворої секретності, що також було непросто. Ніхто не повинен був навіть запідозрити, що вона уже давно все продумала. А коли це зрозуміють - буде вже пізно. Вони просто змушені будуть сприймати її як рівну. Не буде більше зверхніх поглядів! Не буде більше непристойних пропозицій та контрактів! Тепер вона сама обиратиме свою долю!
  Скинувши із себе абсолютно все, дівчина почала одягатися. Будь-яке інше плаття подібного крою одягнути без сторонньої допомоги практично неможливо: безліч гачків, шнурівок, ґудзиків... Без помічниці не обійдешся, а значить і секрет зберегти не вдасться. Однак майстер, у якого вона робила замовлення, ледве почувши, для чого це плаття призначено, запропонував їй випробувати одну дуже хитру застібку, яка значно прискорювала процес, дозволяючи вдягнутися майже миттєво. Помічник майстра назвав її дивним словом 'змійка'. Спершу дівчина обурилася - носити на собі якусь змію, та ще й привселюдно?! Але непорозуміння швидко вирішилося, щойно вона побачила цей винахід: дві сплющені металеві спіралі йшли по самісінькому краю тканини, чіпляючись одна за одну сплющеними ділянками. Спершу Літія подумала, що така застібка на ній одразу ж розійдеться, але коли майстер запропонував їй спробувати цю штуку на міцність - сумніви вмить випарувалися. Як би дівчина не намагалася, зламати застібку їй так і не вдалося. Лише протягнувши уздовж неї непомітний повзунок, можна було розвести краї тканини. Винахід їй настільки сподобався, що вона без вагань замовила собі цю застібку. Літія навіть хотіла залишити на переробку свою шкільну форму, щоб майстер підшив і її, та тільки грошей уже не вистачило.
  Перш ніж вдягатися, слід було підготувати застібку, як і рекомендував їй майстер. Обережно пройшовшись по металевій спіралі недогарком воскової свічки, Літія кілька разів провела повзунок по всій його довжині, щоб змастити механізм. Спершу бігунок тягнувся туго, хрипів і постійно заклинював. Лише потім, коли все запрацювало як слід, дівчина увійшла в плаття, повністю видихнула все повітря й обережно потягнула повзунок догори. З тихим клацанням 'змійка' запечатала дівчину всередині вбрання. Заправивши бігунок під складки тканини, Поучан ще трохи покрутилася перед дзеркалом. Застібка зливалася зі срібним візерунком, надійно стягуючи краї тканини не гірше за шнурівку корсету. Скоро, дуже скоро настане її зоряний час!
  Тепер слід нанести легкий макіяж. Тільки обережно, щоб пудра не осіла на плаття. Підвести очі, поправити зачіску. Більше нічого не треба, бо можуть помітити завчасно. Капнувши собі парфум на кисті рук та шию, вона накинула поверх плаття звичну учнівську форму і відправилася до Арени, де й буде проходити головна частина дійства. Йти було недалеко, однак з кожним кроком рухатися було все важче. Не тому, що верхній одяг заважав, чи під ним було надто жарко. Навпаки - ранкова прохолода все ще змушувала кирпатий носик мерзнути, а окуляри - запотівати. Але тіло поступово все менше слухалося своєї хазяйки. Спершу не було нічого особливого: прискорене серцебиття, стало трохи важче дихати... Усе це можна було списати на хвилювання. На півдорозі тіло почало ломити, наче під час застуди. Поучан дуже уважно слідкувала за своїм здоров'ям, тому могла із впевненістю сказати, що це не хвороба. Невже хтось захотів зірвати Турнір? Невже хтось вирішив ось так зайняти її місце?! Ні, нехай краще Турнір узагалі не відбудеться, але вона свого доб'ється!
  Прискоривши крок, дівчина з новими силами вирушила назустріч натовпу. Поруч все частіше проходили учениці, а персонал Академії із заздрістю поглядав на них. Літії здавалося, що усі погляди зосереджені саме на ній, і від цього щоки аж горіли. Чи не від цього? Зробивши вигляд, ніби вона поправляє окуляри, дівчина торкнулася власного лоба. Так і є - температура зросла. Її отруїли? Не схоже, інакше б вона навіть не вийшла зі своїх апартаментів. Чому ж вона себе так дивно відчуває?
  - Що сталося, красуня? - знайомий солодкий голос поруч змусив дівчину здригнутися, а покладена на плече долоня - заціпеніти.
  - Нічого, наставниця Мізайя. Збираюся з думками.
  - Як завжди суто формальна відповідь... Тобі варто більше уваги приділяти відпочинку, а то так і потонеш серед своїх паперів та указів.
  - Дякую, наставниця Мізайя, я подумаю над Вашою пропозицією.
  - Подумай-подумай... А якщо надумаєш - звертайся. У мене є ціла купа хороших ідей...
  Останні слова, сказані прямо на вушко, мало не змусили дівчину сісти на землю. Пославши Літії повітряний поцілунок, наставниця юркнула у натовп, а дівчина іще цілу хвилину намагалася заспокоїти дрижаки по всьому тілу. Наставниця Мізайя... Якщо подумати, то це дійсно могла бути вона. Ця гіперактивна бісексуалка уже давно кинула на неї око, але щоб отак...
  Вирівнявши дихання, Літія знову вирушила в дорогу. Через цю несподіванку вона уже втратила кілька хвилин. Але тепер, знаючи, чого очікувати, дівчина уже з новими силами почала себе накручувати на успіх. Ніщо не зірве Турнір! Ні потоп, ні війна, ні навіть підступний план наставниці Мізайї не стане їй на заваді! Більше ніяких затримок, ніяких розмов, тільки робота!
  На ходу роздаючи останні інструкції, Літія швидко просувалася повз реквізит для шоу. Відлік пішов на хвилини, тому затримок більше бути не могло. Зайшовши за куліси, вона дозволила Лапіс привести її зачіску в порядок.
  Наставниця Мізайя... Значить вона вирішила підштовхнути її до близькості? Ну що ж, на цьому теж можна зіграти! Випроставши плечі, Літія Поучан плавним рухом зірвала з себе окуляри і скинула учнівську форму. Навіть не скинула, а вислизнула з неї, ніби метелик із кокону, випроставши пишні крила-рукави. Усі присутні одразу ж звернули увагу на те, як голова учнівської ради вмить перетворилася із сухої й суворої старшокласниці на... А от на кого вона перетворилася - думки у кожного були свої. Дівчата, і навіть дорослі жінки із персоналу заздрісно поглядали на красуню, яка зараз буде відкривати Турнір.
  Нарешті заграли фанфари, і трибуни стихли. В небо піднялися ілюзії лицарів, аби розпастися іскристим туманом над подіумом. Літія йшла, ні - пливла крізь нього, приковуючи до себе погляди усіх присутніх. Молоді дівчата, і навіть принцеси із квадратними очима дивилися на несподівану метаморфозу, у хлопців заблистіли очі й потекла слинка. Натовп завмер у передчутті, не в змозі відвести очі. Літія ще кілька секунд дозволила собі поніжитися під водоспадом іскор, і лише потім, глибоко вдихнувши, щоб мереживо спереду пішло прозорою хвилею, дуже м'яким голосом почала свою промову:
  - Сьогодні ми зібралися...
  
  ***
  
  Cиджу у роздягальні, чекаю на свій вихід. Церес теж тут, як і інші нечисленні хлопці - вони тут виступають не як повноцінні спортсмени, а більше як товар, тому й бігти будуть окремо від дівчат. Мені байдуже, а от Тайто зараз не по собі. Він хлопець сільський, до такої масової уваги не звик, а тому зараз його показники стрибають наче скажені. Порадив йому послухати музику - в симуляції він часто засиджувався біля радіоприймачів, по яких крутили якісь енергійні мелодії. Дуже вже сподобалися йому електронні композиції. Знаю, що ефект сумнівний, але стимуляцію через костюм вмикати не хочу, інакше він до самого початку змагань поводитиметься наче овоч. В нашій групі двоє так уже вилетіли - хтось з вечора напоїв їх сонним зіллям, і вони ледве допленталися на стадіон. Звісно ж ні про яку участь і мови не йшлося. Краще вже взагалі не брати участі, а ніж вийти на старт, і одразу ж звалитися. Над Тайто теж спробували так пожартувати. За іронією долі капосником виявився один із тих типчиків, які над ним насміхалися раніше. Сам відбір не пройшов, так ще й іншим вирішив завадити! Невдало. Дуже невдало. Настільки, що Цереса мало не дискваліфікували за неспортивну поведінку. Добре, що він зумів довести свою правоту. Мене ж така його поведінка засмутила. Я й сам часом поводжусь не краще, але я принаймні не вибиваю своїм співбесідникам... зуби за таку дрібничку. Надто вже рано він дорвався до цієї сили. Тепер я мушу негайно спустити його на землю, аби він не зазнався. А все так добре йшло...
  Кляті найманці! Через них я втратив контроль над симулятором, і хлопця викинуло в реальність. І ніби цього було мало, він ще й умудрився зламати свого дрона-наглядача! Ось це уже був серйозний прорахунок, прикрити який було нічим. Тайто виявився хлопцем тямущим і одразу зрозумів, хто зробив йому такий "подарунок". Коли він учора прибіг до мене із трупом дрона в руках, я вже готувався до найгіршого. Але він зробив лише одне:
  - Це ж були твої спогади? - запитав він, показуючи мені уламки дрона. - Ти справді все це пережив?
  Я лише кивнув у відповідь. І все. Ось так і зриваються наполеонівські плани. Втім, був у цій ситуації і плюс: я не був упевнений, що встигну за ніч закінчити роботу, і збирався активувати його НК уже під час нашого змагання, зробити йому сюрприз. Сюрприз не вдався, зате тепер я мав цілий день, щоб уже відкрито, не приховуючись, завершити підготовку костюму і не боятися, що той зжере свого носія. Тому сьогодні Церес уперше за останню декаду міг нормально виспатися.
  Так, Турнір це не просто шкільне змагання. Це серйозний захід, на якому лицарі та майбутні претенденти показували себе та свої здібності. Конкуренція між учасниками була дуже серйозною, оскільки це був єдиний шанс безродних отримати вигідний контракт, якщо не в монарха, то принаймні у якогось місцевого князька. Звісно сторонніх на Святу землю не впускали, але зацікавлені особи тут мали свої очі. Останні кілька днів спайботи буквально розривалися, вишукуючи серед вивезених із Академії предметів таємну переписку. При чому листувалися не лише монархи, але і їхні слуги, часто по за спинами своїх володарів. Заради того, щоб отримати список перспективних лицарів, знатні роди готові були зі шкури лізти. Дехто з них навіть не став дочікуватися результатів Турніру, пропонуючи контракт ще до його початку. Мені теж прийшла парочка запрошень, і навіть одна погроза із шантажем - збиралися сповістити Лашуру про те, що я ніби-то готую проти неї змову. Лашура перехопила усі листи, але мої спайботи не даремно жеруть свою органіку: нахаба перечепився на сходах ще до того, як лист дійшов до адресата. Сподіваюся більше таких розумників не буде, інакше велика кількість нещасних випадків приверне непотрібну увагу.
  Але то справи учорашнього дня. Нині ж я насолоджувався найкращими ракурсами з церемонії відкриття Турніру, які передавали мені мої маленькі помічники. Знаючи, що усе це спланувало і підготувало лише кілька учнів, мимоволі переймаєшся до них повагою. А особливо до Літії Поучан, яка на своєму горбу тягнула усю організацію, та ще й виконувала свої прямі обов'язки, як голови учнівської ради. Але це ще не означає, що я пробачив їй ту підставу із Турніром. Ось до речі і вона сама - виходить у парадній мантії на трибуну. Величезні екрани відображають її палаюче обличчя. Збоку могло б здатися, що дівчина просто хвилюється, але ж я знаю, що це не зовсім так, хе-хе-хе. Давай-давай, ширший крок, не сутулься, ось так!
  - Сьогодні ми зібралися тут, щоб побачити народження нашого майбутнього. - а голосок у неї впевнений, навіть гарний, якщо брати до уваги її стан. - Королеви та Королі! Пані та панове! Ласкаво просимо на Лицарський Турнір!
  Інша на її місці уже б корчилася, а ця ще тримається. Ну, нехай стоїть, нехай терпить. Препарат у мене довгограючий - відпустить не скоро. Може навіть завтра. Муа-га-га!
  А тим часом унизу розвивалося чергове дійство. Сьогодні Арена перетворилася на справжній олімпійський стадіон. І я не жартую - масштаби дійства, як для цього світу, вражають. Не зважаючи на загальну примітивність побуту, тут цінують хороше видовище, і вміють його робити. З певним ухилом, звісно ж, але воно і зрозуміло. В такій суміші культур золоту середину просто не знайдеш, тому організаторам доводилося викручуватися, включаючи в одну й ту ж дію одразу кілька сенсів. Особливо мені сподобалися танцюристи, які кружляли по всій площі заповненої ефіром Арени, залишаючи після себе різнокольорові шлейфи світла й виписуючи ними хитромудрі символи та візерунки. Якщо дивитися уважно, то можна було помітити, що насправді танцюристів лише троє-четверо, а всі інші - лише їхні відображення. Але усе було підібрано і вивірено настільки точно й хитро, що здавалося, ніби їх там унизу з півсотні. Для більшості глядачів це було просто захоплива вистава, але для тих, хто вмів читати між стрічок, одразу було зрозуміло, хто тут за що відповідає, і кому чим завдячує.
  Нарешті настала і наша черга. Учасники виходять на Арену, займаючи свої місця. Потужні телескопи, встановлені на оглядових вежах, проектуючи на велетенські ілюзорні екрани зображення кожного із учасників. Неймовірно, вони навіть за допомогою дзеркальної техніки умудрилися видати нормальну картинку! Цікаво, як вони будуть спостерігати за нами на відстані? Я теж виходжу. Краєм ока поглядаю на свого сусіда - котрийсь зі знатних. На мене уваги не звертає. І це добре, бо виглядаю я зараз, м'яко кажучи, не дуже.
  Вчора я цілий день ходив у тій клятій лівреї, що Лашура видала мені в перший день. Навіть рукавички зняти не міг - в мене ж під одягом голе м'ясо та сухожилля! Думав трохи попрацювати над новою оболонкою. Не вийшло, приперся Церес і почав мене пиляти щодо готовності його НК. Добре, що він був збуджений і не почав задавати незручні питання. Так чи інакше, а за створення нової шкіри я взявся майже опівночі. Проблема була в тім, що свої старі оболонки я демонтував і відправив на переробку, а зробити нову не встиг - щоб урятувати Кайю незакінчений виріб довелося виривати з м'ясом, із основою, псуючи унікальне обладнання! Я довго намагався реанімувати бодай щось, але все було марно. Вдруге відростити на собі мімікрил я уже не встигну - організм тупо загнеться раніше, ніж я отримаю основу, а єдина система життєзабезпечення зараз підключена до Кайї. Все, на що мене вистачило, це натягнути на себе товстий шар міомерів, які мали виступати основою для мімікрилу. Далі я взявся шукати альтернативу. І я її знайшов!
  Мої буци! Точніше не мої, а мого носія. Не зважаючи на те, що вони були зроблені зі штучної шкіри, для змагань вони підходили значно краще за видане учасникам Турніру взуття. І безкінечно краще за лаковані туфлі з підборами та мереживом, ох ти ж гидота яка, в яких я цілий день бігав. Тоді я й подумав: а чому б не зробити й собі щось таке? Я маю на увазі не взуття, хоча воно мені теж знадобиться, а сам матеріал. Штучна шкіра тому й називається штучною, бо на дотик і вигляд нагадує справжню. Ніколи б не подумав, що буду натягувати на себе дерматин, але радикальні часи вимагають радикальних рішень!
  Перший мій виріб дуже нагадував звичайний комбінезон, тільки із пришитими шкарпетками і рукавицями. Могло навіть скластися враження, ніби з когось дійсно зняли шкіру. Це враження було оманливе, і секрет розкривався одразу ж, щойно ти торкався його поверхні. Якщо на вигляд відрізнити його від справжньої шкіри було вельми складно, то на дотик підміна була очевидна - надто жорстка, нееластична й тонка. Друга версія навпаки, мала надмірну товщину й псувала мені фігуру, на яку заглядалися не лише жителі маєтку, а й половина мого класу.
  Більш-менш справжньою виглядала лише дев'ята спроба. Вона мала усі фізичні параметри реальної шкіри, і навіть була просочена капілярами із червоним барвником - на випадок, якщо отримаю мілкий поріз або іншу травму. Поки я не перевищував фізичні параметри звичайної людини, все було прекрасно. Та щойно я переходив у режим сили або швидкості - шкіра йшла хвилями. Наче її обдувають феном. Вона розтягувалася, деформувалася, сповзала... Секунду-другу таке потерпіти можна, якщо потім у мене буде достатньо часу, аби все поправити. Але якщо працювати в повну силу, шкіру буквально зриває. На пробу я пробігся навколо маєтку - леді Майя ледве знову не знепритомніла. Одна справа, коли до тебе приходить хлопчик із побитими колінами. І зовсім інша, коли він увесь залитий кров'ю і схожий на зомбі. Краще б я уже голяка ходив, аніж носити на собі такий дефектний виріб.
  Вирішення проблеми підказала видана для змагань уніформа. На перший погляд нічого особливого: широкі шорти та... Не знаю, як це правильно називається - юката, здається. Так міг би виглядати юнлінг із Зоряних Війн. Суть в тому, що цей одяг був достатньо широким, не сковував рухи. І добре захищав тіло від вітру та холодного, вологого лісового повітря. Це було дуже важливо, оскільки маршрут пролягав не лише через ліс, але й через спеціально відгороджені ділянки Академії, де імітувався рельєф різних країн. Перепад температур без такого одягу міг суттєво сплинути на кінцевий результат. Знатні особи могли собі дозволити одяг із високоякісної тканини, іншим же діставалися більш дешеві аналоги. Я до свого одягу взагалі торкатися не спішив, виявивши на ньому вже знайомі мені чарівні печатки - подумав, що це презент від нової колеги нашої організаторші. Натомість я зробив інакше: замінником були обтягнуті лише руки й ноги, а тулуб прикривався копією виданого одягу, яка і скріплювала ці елементи докупи, і приймала на себе більшу частину навантажень. Якщо підсилення не перевищить потрійне - дістануся фінішу цілим і здоровим. Та й знімати таке маскування по частинах простіше.
  Однак був один фактор, який псував мені усі плани - Вах Ханлі. Обов'язки по охороні з мене ніхто не знімав, тому мені доведеться крутитися поруч із нею в зоні видимості, аби швидко прийти на допомогу. Сама дівчинка, познайомившись того вечора із моїми помічниками, була абсолютно впевнена у своїй безпеці. Я ж зі свого боку відрядив на її охорону майже півсотні щойно вирощених юнітів та свій єдиний квад труперів - максимум того, що міг собі дозволити, без втрати контролю над територією Академії. Але Лашурі цього не поясниш, вона хоче бачити мене поруч зі своєю підданою. Домовилися на тому, що я біжу попереду винахідниці й розчищаю їй дорогу, а в разі небезпеки кидаю усе, й біжу до неї. Був у такій домовленості і плюс: я біжу нормальним маршрутом, а не варіантом для 'слабкої статі'.
  Відмашка, і усі учні рвонули з місця. Хтось одразу ж вирвався вперед, дехто отримав підніжку ще на старті й тепер шкутильгав у самому хвості. Ханлі, як ми і домовлялися, не рвалася вперед. Для неї важливіше дійти до фінішу живою і здоровою. Я ж підтримував звичайний для людини темп, навіть не підключаючи синтетику.
  Три кроки - вдих, три кроки - видих. Не розмовляти на ходу. Не збивати темп і дихання. Можна хіба що зменшити крок, але підтримувати темп потрібно не зважаючи ні на що. Ось головні правила будь-якого марафонця.
  Не всі учні ці правила знали, швидко вибиваючись із сил і зупиняючись на узбіччі доріжки. На них уваги не звертали, це аутсайдери. А от із витривалими була вже інша розмова. Я чув, як четвірка дівчат планували збити із дистанції одну із фавориток. Подумавши, що і проти мене можуть утнути щось таке, я відправив кількох дронів уперед по курсу. Якщо на мене там і чекатиме засідка, я зможу її обійти, ширина маршруту це дозволяє. Звісно за умови, що у них немає уже знайомих мені індикаторів. Виявилося, що на виданому нам одязі теж висіли сигнальні печатки, по яких легко знайти кожного бігуна, якщо він вирішить зрізати дорогу. Я грішив на ту підозрілу церковницю, але вже на старті мені пояснили, що це обов'язкова умова для всіх. Перевдягатися я не міг, аргументуючи це тим, що видане вбрання не підійшло по розміру, тому довелося брати ці лахи із собою. Тепер зрозуміло, чому Церес вчора так просив мене, щоб я проявив його НК - не хотів бігати голяка, коли скине із себе мічений одяг.
  Ще одним способом виявити махлювальників була сигналізація уздовж траси. Якщо виходиш за межу - дискваліфікація. Скоріш за все саме це зі своєю конкуренткою збиралися зробити ті дівчата. Ну і грець із ними - Турнір, це не спорт, і чесно тут змагатися ніхто не буде. Цікаво, як це має поєднуватися із лицарським кодексом, яким так грішила Кайя? Хм, чи може саме на це і був розрахунок: подивитися, як кандидат зуміє викрутитися, не порушуючи кодекс? Треба буде простежити за ними.
  А ми тим часом підійшли до першого випробування. Прохід перекривала стіна із кабінок. Тут нічого особливого: забігти в кабінку, вирішити головоломку, дістати ключ і відкрити собі прохід далі. Глядачі могли спостерігати за процесом через складну оптичну систему, змонтовану на стовпах по обидва боки проходу. Один із дронів заліз подивитися, як воно там влаштовано, але окрім фотопідсилювача та дзеркал нічого більше не побачив. Невже все це просто величезний перископ?! Ги-ги, я потрапив у стимпанк!
  А ось і перша каверза - попередній учасник засунув у щілину для ключа шматок гілки. Дилетант! Деревину можна витягнути. Значно краще буде закласти отвір листям - воно гнучке, легко забивається в щілини і не витягується. А потім підсипати землі. Ось-так! Ну, успіхів тобі, мій наступник!
  Переходжу на інший бік, і бачу пиловий хвіст Цереса. Хм, він що, дійсно збирається бігти хлопчачу трасу? Своїми силами? Це не серйозно! Треба буде сказати йому, що у нас буде зовсім інший маршрут. Я саме знайшов на карті смугу перешкод для тренувальних обладунків - для нас підходить майже ідеально, окрім кількох ділянок, але так навіть цікавіше.
  Один кілометр, дві засідки, одна дискваліфікація. Такі були результати наступного відрізку. Попри очікування, бігуни не розтягнулися уздовж траси, а продовжують рухатися невеликими групками по троє-четверо чоловік. Ось уже і альянси утворилися. Швидкість руху також упала. Щось мені підказує, що далі гонка взагалі перетвориться на виживання. Не знаю як, але Тайто теж це помітив, і заліг десь у хащах попереду, прямо перед засідкою. Я теж вирішив не світитися, і пішов через хащі.
  Як я й підозрював, вже знайома мені четвірка мала індикатори. На щастя радіус їхньої дії був навіть меншим, ніж у Церковних амулетів, тому Церес і досі залишався непоміченим. А от інша моя знайома - ні. Ці дурепи вирішили напасти на Ауру Шуріфон. За що й отримали по голові. Дівка виявилася бойова, і швидко дала зрозуміти, хто тут лев, а хто - шакали. От тільки на те вони й шакали, щоб нападати зграєю. Виникла патова ситуація. Аура була краще підготовлена, але її суперників було четверо. Зрозумівши, що викинути конкурентку їм не вдасться, ці четверо просто не давали їй бігти далі. Поки одна чіплялася за ельфійку, інші починали бити. Судячи із синяків, кілька таких сутичок у них уже відбулося. А усі інші учасники спокійно собі пробігають повз, ніби нічого особливого не сталося. У однієї я навіть побачив посмішку. Не люблять тут ельфів.
  Підходжу ближче і залягаю біля Цереса.
  - Допомогти хочеш? - питаю в нього, а сам спостерігаю за ситуацією.
  - Так. Дуже вже це нагадує один момент у моїх... У моєму сні.
  - То чекаєш чого? Вперед, рятуй принцесу свою.
  - Їх видно із наступної вишки. Нехай ще трохи відійдуть, от тоді можна буде їх розкидати...
  - Поки чекатимеш ти, покалічать її. - час навчити його розраховувати на власні сили, а не спихати все на НК. - Побігли, познайомимося. Костюм не потрібен тут. Прихопи піску в жменю.
  Виходжу з кущів і, поки він нічого не сказав, підтюпцем біжу вперед. Цересу нічого не залишається, як повторювати за мною. Часу у нас не багато, через кілька хвилин тут буде Ханлі, а значить небезпеку слід усунути раніше. Знаками показую парубку що робити далі. Пропускаю його вперед. Робимо вигляд, ніби пробігаємо повз компанію. По дорозі ніби зумисне штовхаю ельфійку. Хуліганки посміхаються. А поки їхня увага зосереджена на мені, Тайто пробігся ще трохи і різко повернув назад. Торкнувши одну із нападниць за плече, він змушує її повернутися, і в той же момент жменя піску потрапляє їй в очі. Мінус один. Поки сусідка постраждалої повертається до нової загрози, я розганяюся їй назустріч. Подруги намагаються її попередити, та знову повертається до мене, але я уже стрибнув і, вистрілюю обома ногами вперед. Маса у мене - будь здоровий, тому дівку просто склало навпіл і винесло далі по алеї. Встане не скоро. Мінус два. Тепер перевага на нашому боці. Двоє останніх хуліганок це розуміють і одразу ж намагаються чкурнути. Одній Церес підсікає ноги, а другій в голову прилітає щось трухляве - це Аура постаралася. Без зайвих розмов пробиваємо кожній в живіт і викидаємо за межі траси. Правила? Толерантність? Побили дівчат? Нічого не знаю. З такими покидьками тільки так і треба. Інакше вони не розуміють.
  Били ми продумано, тому синяків на тілах не залишиться, а більше доказів нам не пред'являть. Та й Аура добре спрацювала: одразу все зрозуміла, і не задавала дурних питань.
  - Пробіжимося за компанію? - запитує нас ельфійка, а я дивлюся на Цереса, як автора ідеї.
  - Із задоволенням, тільки у нас інший маршрут. - з натяком відповідає той, і теж подивляється на мене, немов запитуючи, а я киваю у відповідь.
  - Ну то побігли!
  Біжимо разом, паралельно. Аура в центрі, робить вигляд, ніби їй байдуже, але ж я бачу, як вона зиркає на нас. Цікаво їй, що ми з неї хочемо. Усі інші хлопці уже давно пробігли далі, не звернувши уваги, а тут...
  - Я їх не знаю. - раптом заговорив Тайто. - Якого вони року?
  - Сьомого. Випускниці. Найманки. - уривчасто відповідає ельфійка, намагаючись не збити дихання. - Тому й напали.
  - Ясно.
  Ох, Тайто-Тайто, що ти робиш? Та вона ж на півголови вища за тебе, старша за тебе, а на десерт - принцеса цілого клану. Нічого тобі тут не світить. Хіба що синяк під оком.
  Другий контрольний пункт. Тут іще немає відгалуження для хлопців, тому проходимо разом. Цього разу завдання було вельми складним, принаймні для мене: прочитати уривок тексту і набрати із дерев'яних дощечок назву твору. Ось тут і вилізла особливість мого підходу до навчання: я сканував усі книги, але не читав їх. А тут, судячи з усього, написаний переказ прочитаного, а не оригінальний текст. Церес із Аурою вправилися швидко, а от я завис. Довелося піти іншим шляхом, і пригадувати свої навики ведмежатника.
  Увімкнувши візор, я почав переглядати усі присутні тут дощечки. Кожна із них складалася із двох склеєних разом пластинок, на внутрішній частині яких були нанесені печатки. Я не бачив їхнього енергетичного відбитку, але обмацування їх сенсорними блоками дозволило скласти приблизну картину кожної дощечки. Тепер треба було знайти закономірність. Переходити між кабінками не заборонялося, щоб неосвічені бігуни часом не створили затор, тому картина прояснилася швидко. Скрізь відчувалися кільця різного діаметру та товщини. Перше, про що я подумав, це скласти картки таким чином, щоб їхні печатки перекрили якомога більшу площу. І це спрацювало! Вимкнувши візор, я подивився на отриману назву твору: "Магія східної Каренції. Початковий курс." Треба ж таке! Я думав, що це буде якийсь художній твір.
  Вже відкриваючи двері бачу у сусідній кабінці Ханлі - дівчинка щойно прибігла і зараз віддихувалася, перш ніж братися за розв'язання задачі. Доведеться рухатися швидше, щоб на наступному контрольному пункті вона не вирвалася вперед. Перейшовши на інший бік, я застав обох моїх супутників. Аура незадоволено зиркнула на мене, але нічого не сказала, просто побігши далі.
  - Чого затримався?
  - Вчуся недовго я. Книги про такі зроду не чув.
  - Ти що, вгадував?
  - Так.
  - Ну ти й щасливчик!
  Еге ж, щасливчик... Попрацюй трохи інженером, і в тебе теж зі зламом замків проблем не буде. Але ми дійсно сильно відстали від своїх однокласників. За повідомленнями розвідників, дехто із мого потоку уже вибився у трійку лідерів, а це вже дуже серйозна заявка.
  Поступово набираючи швидкість, ми почали прориватися вперед. Аура теж розганялася із нами. Ми вже перейшли відмітку у двадцять кілометрів за годину, а вона не відставала! Добре йде дівка!
  Але далі події почали розвиватися швидко й не по сценарію. Дрони засікли велику групу людей попереду. І це явно були не учасники Турніру - усіх жителів Академії вони уже знають, а ці обличчя в камери потрапили вперше. Випадково вони тут з'явитися не могли, поблизу немає жодного селища. Ідентичний ззовні, їхній одяг не мав маячків, а прихована у рукавах зброя як би натякала на недружні наміри. На трасу вони вийшли буквально хвилину тому. На кілька сотень метрів в обидва боки бігунів більше немає, тому логічно було припустити, що вони тут по наші душі. Певно ті дівчата на нас образилися, і вирішили... Так, Аналітик, а з цього місця докладніше... Не вони?! А хто ж тоді? Гаразд, спочатку розберемося із проблемою, а потім будемо шукати винуватців. Піднімай усіх найближчих дронів і жени їх на місце зустрічі. Нехай підстрахують нас, але на очі не показуються - нічого завчасно розкривати Тайто свої секрети. І щоб усе було зафіксовано. Виймаю пістолет і протягую його Цересу. Той дивиться на мене квадратними очима, але зброю бере. Аура теж розуміє, що зараз щось станеться, але не подає виду. Біжимо далі.
  Ось уже видно спини цих псевдо-марафонців. Ідуть грамотно, дихання не збите. Із картини вибиваються хіба що надто дорослі, як для учнів Академії, обличчя бігунів, але зі спини цього не помітно і можна було б подумати, що це просто біжать старшокласники. Троє замикаючих, семеро в центрі та двоє лідерів. У останніх в руках арбалети, ще двоє просто обвішані метальним залізом, у всіх інших - кинджали. Дрони сигналять про присутність ще кількох стрільців на деревах уздовж дороги та одного спостерігача. Провалююся у форсаж і уважно оглядаю усіх суперників. Вони явно не очікували, що жертва прибіжить у компанії, але від свого задуму не відмовилися. Бачу, як лідер дає відмашку, і тієї ж миті у нас під ногами вибухає світлошумова граната. Повністю дезорієнтована ельфійка падає на землю, хапаючись за голову. Я також сліпий, бо перейшов на сенсори. А от Церес знову відзначився - завчасно помітив загрозу і встиг опустити на обличчя візор. Більше того, він повністю проявив свій НК, і теж перейшов у форсаж. Молодець, швидко зорієнтувався.
  Розганяючи власні системи, оглядаю дизайн свого колеги. Коли ми учора проявили його НК, той мав звичний мені вигляд звичайного костюму версії 1.1. Тепер же костюм виглядав абсолютно інакше: став значно витонченіший, стрункіший, зникла показна брутальність, одразу помітний сильний акцент саме на швидкісну роботу, усі вразливі зони були прикриті щитками, а візор витягнувся униз, перетворившись на дзеркальне Y-подібне забрало, в якому суперник міг побачити хіба що власну перелякану пику. Я аж задивився. Тільки пістолет у руках виглядає не дуже доречно. Йому б щось серйозніше, наприклад SCARAB, або Feline - і був би красень!
  Прикриваємо ельфійку. Церес одразу ж гасить стрільців, і вибиває тих, хто із арбалетами. Я ж перехоплюю кинуті в наш бік ножі, й метаю їх по найближчих ворогах. Двоє уже не встануть, ще один кричить і хапається за вибите око, намагаючись витягнути із очниці ржаву залізяку. Поки він відволікся - добиваю і його. Від надмірного навантаження шкіра на руках просто не встигає рухатися за тілом, розлітаючись клаптями на всі боки. Користуюся цим, і рухаюся так, щоб якомога більша їх частина полетіла в обличчя розбійників. На якусь мить нас прикриває кривавий туман. Ворог забарився, розгублений незвичним видовищем. Поки краплі штучної крові падають, я прориваюся крізь цю завісу й одним рухом перерубую ще двох рядових виконавців. Тепер в повітрі летять ще й шматки шкіри з ніг, маскуватися уже немає сенсу, тому скидаю із себе залишки одягу й опускаю на голову маску.
  У фільмах часто показують, як супергерої на неймовірній швидкості бігають містом і встигають за долі секунди знешкодити одразу кількох злочинців. А ось вам! У мене зараз лише подвійне прискорення, а опори уже немає. Пісок розлітається з-під ніг, як вода під катером. Ну і як накажете мені у таких умовах рухатися? Та якби хтось із цих йолопів зміг би ухилитися, я б полетів повз нього до найближчого дерева. А так доводиться використовувати своїх жертв у якості опори. Якби це на бруківці, чи асфальті - там уже можна маневрувати, а тут... Тому немає нічого дивного, що після зустрічі зі мною розбійники розлітаються як кеглі. Нехай краще літають вони, а не я.
  Небезпечних зон майже немає, тактичний аналізатор скрізь показує зелені сектори, і лише біля одного із нападників простір поступово червоніє. З руки випадає амулет, а в чаті над його головою повільно проявляється фраза: "Відсту..." Знову дивлюся на амулет. Той світиться все сильніше, а сенсори пищать про накопичення ним електростатичного заряду. Граната! Рвуся до підривника й ударом ноги зафутболюю амулет далеко в ліс. Сигналю Цересу, щоб закінчував. Той киває і відстрілює останній патрон у спостерігача, який саме намагався злиняти, але падає неподалік від стрільців. Напевно Тайто вів вогонь у автоматичному режимі, інакше витратити усі двадцять патронів менш ніж за дві секунди просто неможливо. Треба буде зробити збільшені магазини - щонайменше на тридцять патронів. Більше активних ворогів немає, можна збирати паралізованих полонених.
  Десь у лісі сенсори реєструють спалах електромагнітного випромінювання, і тут я розумію, що ми влипли! То була не граната, а активатор. А навколо нас розкидано добрий десяток мін! Церес теж це розуміє і, хапаючи Ауру за шкибарку, дає газу. Ой дурень! Одразу видно, що ще не звик працювати у форсажі. Але схаменувся швидко: відчуши, що одяг у руках рветься, він хапає ельфійку за руку й тягне на себе. Буде вивих, але це буде вже потім. Зараз же головне - покинути зону ураження. Я рухаюся перехресним курсом і через кілька метрів після старту підхоплюю дівчину з іншого боку. Наше прискорення зростає, тому Церес зручніше перехоплює ношу, і ми вже усіма силами впираємося в таку неміцну землю, намагаючись якнайшвидше забратися звідси.
  Але часу виявилося недостатньо. Сенсори на спині показують, як спрацьовують вишибну заряди і з-під землі вистрибують товсті циліндри. Невже "жабка"? Рішення до нас із Тайто приходить одночасно: трохи пригальмовуємо тіло ельфійки, щоб інерція підтягнула їй ноги, а самі охоплюємо її з обох боків. Вийшов такий-собі міцний горішок із дівочою начинкою всередині. Міни виявилися не шрапнельні, як я боявся, а звичайні фугаси. В такому виді боєприпасів головним вражаючим фактором виступає ударна хвиля. Радіус покриття таких мін відносно невеликий, але ж їх тут мало не під кожен кущ понапихували!
  На жаль розташування мін ми не знали, тому й полетіли зовсім не у той бік, куди очікували. Вилетівши із полум'я наче гарматне ядро, ми покотилися схилом, аж поки не шубовснули у струмок, де й розпалися.
  Витягуючи Ауру на берег, я підводив підсумки зіткнення: полонених не взяли, особистість замовника не дізналися, засвітилися перед Аурою... Хоча щодо останнього я можу не хвилюватися, ельфійка ще до тями не прийшла, а шкіру на заміну втраченій дрон мені зараз притягне. Я більше хвилювався б за інших, випадкових свідків, які могли ненароком натрапити на нашу компанію. Та й спостережні вежі у ключових точках маршруту могли добре роздивитися нашу бучу. Напевно на місце інциденту вже вирушили вартові, а значить і наш слід, і нас самих скоро знайдуть. Ех, зірвалося наше змагання...
  Як виявилося - нічого не зірвалося. Минуло хвилин п'ять, а реакції від організаторів ми так і не дочекалися. Дрони не помітили абсолютно ніякого руху ні на трибунах, ні з контрольного центру. Більше того - нашу сутичку із розбійниками взагалі сприйняли як одне із випробувань! Трохи подумавши, я наказав шукати усіх, чия реакція хоч трохи відрізняється від прогнозованої. Коло пошуків обмежив знатними особами та персоналом Академії - більше ніхто не міг би організувати таку складну операцію прямо під носом Церкви. Або вона сама це все і влаштувала. Знаю, що такі люди вміють тримати обличчя, але хоча б якась реакція на відхилення від їхнього плану повинна бути. І я не впевнений, що мішенню була саме Аура.
  Тут і ельфійка прокинулася. Церес приховав НК одразу після сутички, я уже закінчив перевдягатися у принесену дроном заміну, тому питань стосовно бійки виникнути не повинно. Дівчина серйозно постраждала під час сутички. При чому основні травми вона отримала під час евакуації, а не безпосередньо бою. Загалом все обмежувалося великою кількістю синяків, гематомою та вивихом кисті. Можна вважати, що відбулася легким переляком, але про продовження гонки не може бути й мови. От тільки сама вона вважала інакше.
  - Я продовжую гонку. - вперто повторила вона, піднімаючись на схил, по якому ми скотилися.
  - У Вас вивих кисті і струс мозку. - намагався переконати її Тайто, але дівка продовжувала дряпатися, не зважаючи на приступи запаморочення.
  - Бігти це не завадить.
  - Вам лежати треба, а не бігати.
  - Намагаєтеся мене зупинити? - з погрозою поцікавилася вона.
  - Як знаєш, попередити - діло наше. - перебиваю я Цереса, і махаю йому йти далі.
  Розрахунок виявився вірним. Піднявшись на пагорб ми вийшли прямо назустріч Ханлі. Дівчинка навіть не здивувалася, побачивши мне у такій компанії.
  - Вітаю, пані Аура. Щось сталося?
  - Дрібні неприємності. Натрапили на недоброзичливців...
  Поки дівчата спілкувалися, ми з Цересом оглядали контур сигналізації. Випалений начисто. Сигнал на базу пройшов. Чому ж ніхто не відреагував? Може конструктори просто не розраховували, що спортивний обмежувальний канат може потрапити у зону бойових дій, і під час його створення орієнтувалися на зовсім інші вимоги? Якщо подумати, то справа може бути в самому принципі роботи сигнального контуру. От тільки без розуміння його схеми робити висновки не варто. Я із цією технологією тільки-тільки познайомився, але мене вона уже зацікавила своїми широкими можливостями. Ще б пак, зробити функціональний пристрій із підручних матеріалів!
  Поки ми розбиралися із технічними питаннями, дівчата вирішили триматися разом. Тільки без нас, аби потім було менше питань. Ханлі уже знала мою звичку вирішувати усе силою, тому хотіла в цей момент бути якнайдалі від мене. Не знаю про що думала Аура, Аналітик так і не зміг скласти її психологічний портрет, напевно не хотіла псувати собі імідж допомогою 'слабкої статі'.
  Помахавши на прощання, ми з Цересом рвонули вперед, розчищати шлях дівчатам. Ну а те, що ми по дорозі ще й позмагатися встигнемо - всього лиш приємний бонус, адже так?
  
  ***
  
  Тоненька лапка обережно відігнула догори обгризену решітку вентиляції. Здавалося метал от-от зламає павучу кінцівку, але та виявилася на диво міцною, і незабаром А-014 протиснувся в канал, повернувши решітку за собою на місце. Маленький мозок спайбота, накачаний повним пакетом спеціалізованих програм розвідника, немилосердно тупив, змушуючи того час від часу завмирати в тіні, аби обробити величезний масив отриманих даних. Якщо раніше дрон відкривав антену для передачі накопиченої інформації, то тепер він використовував її як радіатор для охолодження додатково процесорного блоку - надто вже багато енергії витрачалося на цей процес. І хоч додатковий термогенератор дозволяв з часом її відновити, інформації за цей час набиралося значно більше, і відповідно обробляти її доводилося ще довше - замкнуте коло. Несподівана модифікація повністю порушила баланс характеристик, але навіть своїм куцим мозком дрон міг би зрозуміти необхідність такого кроку. Після інциденту на літаючому острові усі дрони були переведені в автономний режим, а зв'язок вівся через оптичні порти живим ланцюжком від спостерігачів до прийомних блоків острову. Звісно ж це означало врізання і без того нешироких можливостей спайбота, який раніше виступав лише як мобільний сенсорний блок для бази. Аби компенсувати це, на усіх дронів А-серії, як найбільш досвідчених, було встановлено додатковий тактичний аналізатор, який міг би хоча б частково замінити Аналітика - тактичний кластер бази, який відповідав за збирання та обробку інформації. Лише коли процес обробки закінчувався, дрон знову перемикався у звичний для себе режим, і продовжував рух, не припиняючи однак записувати все, що відбувається навколо.
  Ініціативність - одна із найважливіших рис, яка відрізняє досвідченого дрона від тупого робота. Будучи дроном першої серії, а значить і маючи вже певний досвід самостійного функціонування, А-014 швидко виявив залежність ефективності роботи від місця свого знаходження. Інформацію краще було обробляти саме біля отворів вентиляції, коли потік повітря охолоджує розпечені нутрощі неприкритого антеною черева, а заряджатися - біля ламп, свічок та інших джерел тепла, щоб вихід енергії від генераторів був більшим. Загалом це дозволило прискорити збирання і обробку даних майже на десять відсотків! Це був нечуваний для такого мілкого дрона результат. Була би в нього самосвідомість, спайбот міг би собою пишатися. Але будучи лише виконавчим механізмом, він лише скинув корисну інформацію в окремий каталог, аби під час обслуговування на базі передати її на перевірку Аналітику. Втім, за таку ефективність доводилося розплачуватися об'ємами органіки, використаної на відновлення корпусу та систем після такої екстремальної роботи - це теж було відображено у рапорті.
  Нарешті попереду, на фоні виходу із вентиляційного каналу з'явився корпус іншого спайбота. Повернувшись сенсорним блоком свого до наступника, А-032 перекинув йому через оптичний порт пакет актуальної інформації, і повільно почалапав у зворотному напрямку. Пропустивши повз себе зношеного й розрядженого спайбота, розвідник сам зайняв його місце, підставив розчепірену антену під потік холодного повітря і активував аналізатор - пост прийнято. Тієї ж миті змонтований у череві аналізатор вийшов на режим, пояснюючи все побачене і почуте зрозумілими для дрона термінами.
  А по той бік вентиляційної решітки, якщо звіт попереднього спостерігача був правильний, знаходився координаційний центр Турніру (аналог тактичного кластера), і за сумісництвом - студія, звідки й відбувається трансляція потрібної картинки на Арену. (фільтрування актуальних даних) На це вказує екран прямо під решіткою вентиляції, картинку на який транслював схожий на перископ проектор в центрі кімнати. Процесом керувала дівчина-старшокласниця (дрон-координатор), постійно звіряючись із блокнотом і поглядаючи на екран. (звіряння із планом операції) Був би на місці спайбота живий шпигун, він би неодмінно відправився на пошуки кращого ракурсу для спостереження, щоб було видно і зображення на екрані. Однак у А-014 таких почуттів не було - йому були потрібні обличчя та реакції глядачів, а решта деталей стане відомою після синхронізації записів з усіх дронів.
  В центрі приміщення біля великого, майже два на п'ять метрів, макету Академії сиділи набрані із учнів та обслуговуючого персоналу оператори. (рядові дрони) Сам же макет був просто всіяний різнокольоровими вогниками. (маркери контрольних об'єктів), які повільно повзли уздовж намальованих маршрутів. (тактична карта) Трохи змістившись вбік, аби голова оператора не заступала йому огляд, спайбот взявся уважно стежити за ситуацією на карті. Це було дуже зручно, адже таким чином дрон отримував в рази більше інформації, для обробки якої не потрібно було підключати додаткові потужності - вона була у вже готовому для розуміння дроном форматі. Якщо результати аналізу його попередника були правильними, то різнокольорові цятки на карті є маркерами учасників Турніру. І котрась із них є Пророком - їхнім Творцем і головним пріоритетом. (аналіз ідентифікаторів карти неможливий - не вистачає даних, відсутнє підключення до тактичної мережі) Час від часу черговий оператор смикав важіль або щось казав у рупор звукової трубки. (передача команд) Трубок було багато, більше ніж операторів. (канали зв'язку) Вони химерними зміями стелилися по підлозі приміщення, тягнулися до дверей і зникали за ними.
  Так продовжувалося хвилин п'ять, поки по приміщенню не розлетівся звук сирени (загальне сповіщення), а одна із намальованих на карті ділянок маршруту не загорілася червоним. (виділення? аварійний елемент?) Усі маркери, які в цей момент знаходилися поблизу, теж зникли. (втрата зв'язку? знищення об'єктів?) В приміщенні піднявся ґвалт, кожен намагався зрозуміти, що сталося. (непередбачений сценарій? відсутність протоколів взаємодії дронів?) Особливо хвилювалася сама начальниця, панічно гортаючи блокнот і не знаходячи в ньому потрібних інструкцій. (непередбачений сценарій - трактування даних скориговано) Ситуацію врятувала одна із працівниць Академії, командним голосом гаркнувши на присутніх (використання індивідуального досвіду). Усі одразу ж замовкли і після короткої, але дуже експресивної і абсолютно незрозумілої дрону тиради (шифрована команда?), повернулися до своїх прямих обов'язків. (функціонування відновлено)
  І тут раптом, не зважаючи на режим радіомовчання, від Аналітика прийшло нове завдання: звернути увагу на поведінку людей, особливо знаті. В той же момент в коридорі почувся стукіт каблуків, непритаманний звичайному академічному взуттю. Цей момент одразу ж привернув увагу машини, і фокусом уваги усіх сенсорів стала голова учнівської ради - Літія Поучан, чий голос вдалося відфільтрувати крізь шум.
  Увірвавшись в кімнату, дівчина одразу ж кинулася до карти Академії, по дорозі допитуючи свою, як виявилося, замісницю.
  - Що тут у вас сталося? Чому візири не повернулися вчасно? (запит на отримання даних щодо збою)
  - Ціла секція маршруту враз перестала відповідати: ні маячків, ні сигналізації. Взагалі нічого немає! (рапорт)
  - Візиром дивилися? (пропозиція перейти на інший вид сенсорів)
  - Дивилися. Тому Вас і покликали - там щось вибухнуло! (непередбачений сценарій)
  - Візири не постраждали? (запита на цілісність систем)
  - Ні, вибух стався якраз на середині ділянки, але вогонь...
  - Байдуже! (ігнорування помилки) Показуй! - оператор кивнула своїм помічникам (умовний знак) і теж повернулася до невидимого дрону екрану, потираючи почервонілі очі (тестування і калібрування оптики).
  Під час перегляду картинки обличчя Літії Поучан витягнулося від здивування. (непередбачений сценарій).
  - Повертайтеся до роботи! Турнір має продовжуватися, не зважаючи ні на що! Вибирайте найкращі ракурси. (оптимізація роботи) Показуйте що завгодно, але глядачі повинні бути у захваті. (додаткова умова) Вони повинні побачити боротьбу, і мені байдуже, що там відбуватиметься. Навіть якщо в повітря злетить уся траса! (потенційна небезпека для першої особи! Відправка рапорту - пріоритетна')
  - Але ж тоді всі побачать... (небезпека розголошення секретних даних)
  - Вони побачать правду. (заборона цензура) Я йду до коментаторів.
  - А якщо знову щось вибухне? (запит інструкцій)
  - Я щось придумаю. (пріоритет особистого досвіду над плануванням) Вони прийшли за видовищем - вони його і отримають. (образне висловлювання - тлумачення не суттєве)
  Як же добре, коли люди говорять по черзі - можна перемикати аналізатор з одного на другого, отримуючи вдвічі більше інформації за одиницю часу. Однак об'єкт інтересу уже покинув приміщення, а дрон не міг піти за ним, тому він скинув інформацію в пам'ять, деактивував аналізатор і продовжив спостереження.
  Бігти за Літією не вдасться, карта вентиляції надто сильно відрізняється від планування коридорів. Значить треба передати цю задачу тому, хто зможе її виконати - Б-039. Він знаходиться у резерві саме для таких випадків, і модифікацію не проходив, а значить і докликатися до нього буде простіше, ніж до інших. Щоправда дрони Б-серії ще не встигли набратися досвіду, і можуть провалити завдання, але це краще, ніж гарантовано втратити об'єкт інтересу.
  Переконавшись, що після відходу Літії Поучан усі оператори повернулися до своєї попередньої моделі поведінки, спайбот побіг до іншого виходу іх вентиляції. Тут дрони бували лише один раз, під час картографування місцевості, тому по дорозі А-014 знову зібрав на себе усю пилюку та навіть вліз у павутину свого природного прототипу. Діставшись до решітки, спайбот визирнув назовні. Дрон-ретранслятор Б-039 був на своїй позиції, але на інфрачервоні сигнали не реагував, намагаючись дістати зі своїх суглобів якісь жмути волокон. Як уже було сказано, дрони тут майже не з'являлися, а тому й решітка буда ціла - вилізти назовні не вийде. А-014 пробував і так, і сяк, і навіть сенсорний блок крізь решітку висовував - ніякого ефекту. Б-шник його навіть не помітив. Знову увімкнувши аналізатор, А-014 взявся обдумувати причини відсутності зв'язку зі своїм колегою.
  Буквально кілька хвилин тому оптичний порт працював як слід, тести також показують його справність, ніяких пошкоджень за цей час дрон не отримував, хіба що... Відійшовши від решітки, аби менше мелькати на світлі, дрон узявся відчищати сенсорний блок від бруду й павутиння. Якби хтось в цей момент зазирнув у вентиляцію, він би побачив, як механічний павук намагається пародіювати муху, вигладжуючи голову ворсистими кінчиками лап. У нього не було дзеркала, аби подивитися на себе збоку, тому після кожного сеансу очистки він знову і знову намагався докликатися Б-шника. Тільки придивившись уважніше він помітив, що сенсорний блок дрона, разом із оптичним портом, попри інструкцію повернута в зовсім інший бік, а без прямої видимості встановити контакт не вдасться. Врешті-решт, коли за підрахунками Літія уже мала бути на півдорозі до трибун, А-014 змінив тактику.
  Під час модифікації їм скидали інструкції на випадок несправності оптичних портів. Там було вказано альтернативний спосіб передачі даних, однак через велику кількість шумів ним користуватися не варто. Покрутивши сенсорним блоком на всі боки дрон переконався, що поблизу немає людей і на максимальній потужності вокабулятора видав спотворений ехом вентиляційного коробу сигнал ехолокатора:
  - Скрі-і-і!
  Від такого звуку Б-039 стрепенувся й почав крутити головою в пошуках несправного товариша. А А-014 тільки того й чекав - щойно порт повернувся у його бік, пакет із завданням високого пріоритету відправилося до адресата. Б-шник на мить завмер, обробляючи дані а потім, навіть не повернувшись у бік старшого, зірвався з місця й, маскуючись під траву, зник з поля зору. Повертаючись на свій пост А-014 скинув у папку із даними по оптимізації рапорт про поведінку молодшого дрона. Той навіть не перевірив візуально, від кого прийшло повідомлення. Якби аналізатор міг здійснити зворотне тлумачення, він би назвав А-014 незадоволеним. (обуреним? розчарованим? прив'язка асоціацій неможлива - не вистачає даних, відсутнє підключення до тактичної мережі)
  
  ***
  
  А от сам Б-039 вважав, що займається дуже важливою справою. Будучи необтяженим додатковими обов'язками, він просто передавав отримані від спостерігачів пакети далі по ланцюжку на базу. Скинутий іншими дронами досвід свідчив, що навіть пасивне спостереження може принести користь. Втім, отримане від старшого дрона завдання мало вищий пріоритет, тому він просто відклав отриману інформацію в чергу, аби зайнятися нею потім.
  Муки спостерігача А-014 не були даремними - Б-шник ледве-ледве встиг заскочити до ложі коментарів поперед Літії і передати пакет даних місцевому спостерігачеві. І дуже вчасно, бо саме в цей момент Літія почала щось махати присутнім. Б-039 не отримав аналізатора, тому й не міг зрозуміти, що тут відбувається. Та тепер це вже не його проблеми - місцевий спостерігач, судячи з того, що його корпус закляк, уже почав збирати інформацію. Від старшого більше ніяких команд не надходило, тому Б-039 відправився на свій пост.
  Відправився б, якби до його куцого мозку нарешті не дійшла суть, побаченого нещодавно. Як і сенс одного із синонімів, застосованого до нього Творцем - 'тугодум'. З імовірністю 91% це була характеристика його процесорних потужностей. Був би у Б-039 аналізатор, він неодмінно порівняв би себе із А-серією, до яких це визначення не застосовувалося.
  Як не дивно, випадок, про який так напружено задумався дрон, також стосувалася одного із синонімів, яким люди називали Творця: слуга, дикун, ненормальний, вискочка... В даному разі термін 'вискочка' було застосовано під час бесіди групи людей. Вони обговорювали можливість... Можливість якоїсь примусової, насильницької дії стосовно 'вискочки'. Із контексту можна було зрозуміти, що ця дія відбудеться найближчим часом. От тільки у пам'яті дрона було вказано, що увесь сьогоднішній день Творця відведений на спільні маневри із зовсім іншою групою людей. Ні про які додаткові дії центральний тактичний кластер їх не повідомляв. Значить це диверсія проти Творця! Дрон аж зупинився, коли асоціативний ланцюжок в його мозку торкнувся головного пріоритету - безпеки першої особи. Одразу ж усі вторинні задачі були відкинуті, і дрон з усіх сил помчав на базу за підкріпленням. Про передачу такої важливої інформації через інших, подібних до нього дронів, уже не могло бути й мови.
  Ініціативність - одна із найважливіших рис, яка відрізняє досвідченого дрона від тупого робота. Але дістатися до острову він так і не зміг. Центральний тактичний кластер одразу помітив нехарактерну поведінку Б-039, і відіслав на його перехоплення аж десяток щойно вирощених дронів В-серії. Ця серія, розроблена Творцем для швидкої заміни відряджених на охорону людини труперів, спеціалізувалася виключно на бойових задачах. На відміну від звичайних дронів, вони були озброєні не лише шокерами, а й двома касетами залпового вогню на базі K-VOLT, по чотири постріли кожна. Це ще не пістолет, але уже й не дешевий святковий феєрверк. Цей може шваркнути так, що й ведмідь ляже - перевірено. Причиною введення таких багатоствольних систем була відсутність нормальних матеріалів. Залізо на території Академії знайти можна, але його було надто мало, а якість викликала сумніви у доцільності застосування. Вуглецеві ж конструкції не витримували навантаження і перепаду температур, тому по суті були одноразовими. Проблему вдалося вирішити, змонтувавши на дронах багато стволів із самоліквідаторами, які могли перетворити касету на осколкову гранату. Єдиний мінус був у тому, що для нормального наведення та можливості самообслуговування довелося пожертвувати кількістю ходових лап, і підняти конструкцію високо над корпусом, а тому стійкість платформи знизилися. У приміщеннях це суттєвої ролі не грало, там дрони пересувалися стрибками, постійно змінюючи своє місце розташування, а от на відкритій місцевості нестача маневреності суттєво впливала на результат симуляції. Не маючи часу відпрацьовувати тактику застосування В-шок, Творець відправив їх тренуватися 'на котах'. Але оскільки котів у зоні досяжності знайшлося лише семеро, та й ті були улюбленцями своїх хазяйок, довелося переключитися на найближчий масо-габаритно-поведінковий аналог - коору. Тому усі щойно вирощені В-шки відправлялися на 'полювання' по території Академії. Присутні ж тут дрони саме проходили технічне обслуговування. Зупинивши порушника на підступах до острову, В-шки прийняли його рапорт і відправили одного зі своїх назад на базу із повідомленням, а Б-039 взяли в кільце. Не розуміючи причину затримки, Б-шник передавав пакети з інформацією по черзі кожному із них в очікуванні, що його пропустять далі, але ефекту не було - дрони не рушали з місця. Б-039 подумав, що його пакет даних надто складний для обробки, тому він поступово викидав із нього усі найменш значні деталі, і знову передавав його вартовим. Якби хтось із людей побачив цю картину, він би неодмінно подумав, що дрони ведуть між собою беззвучну розмову. І був би правим. Переглядаючись, дрони через оптичний порт порівнювали отримані пакети даних, і самі намагалися зрозуміти наміри невгамовного підозрюваного.
  Аналітик же, отримавши висновки Б-шника, поцікавився першоджерелом. Прорахунок дрона виявився майже одразу - у записі розмови жодного разу не було вжито імені Творця, а значить вони могли мати на увазі будь-яку іншу людину. Та після збройного нападу ігнорувати таку підозрілу поведінку було б необачно, тому Аналітик відправив Б-039 у супроводі двох В-шок та одного дрона А-серії на розслідування їхньої змови. Головним звісно ж призначили останнього, як найрозумнішого.
  На відміну від людей, дрони пересуваються дуже швидко. Вони не втомлюються, не помиляються, майже миттєво реагують на зміну ситуації. Але навіть з усіма своїми перевагами, їм постійно доводилося розпитувати усіх зустрічних спостерігачів про напрям руху підозрюваних, аби відшукати їх. Розпитував звісно ж Б-039, як найбільш мобільний з усіх. Дійшовши до високого паркану, який відокремлював територію Академії від дикого лісу, дрони знайшли прикритий кущами лаз. Сліди ніг на землі по інший бік отвору відповідали учнівському взуттю, але їх було надто багато - проходом явно користувалися постійно, і не лише старшокласниці. Б-039 довелося знову гасати хащами, аби відшукати найбільш імовірні маршрути. Добре, що зранку випала роса, а усі учні пішли на Турнір, тому свіжі відбитки вдалося знайти доволі швидко. Але несподівано постала проблема: імовірних маршрутів було два: один ішов у бік траси Турніру, а інший - углиб лісу. Що робити? Розмірковуючи логічно А-051, як командир імпровізованого кваду, вирішив піти в ліс, не розділяючи й без того малі сили. На трасі дронів вистачає і без них, а додаткові розвіддані по ворогу будуть дуже доречними.
  Витягнувшись ланцюжком, перегукуючись ультразвуком, спайботи швидко просувалися лісом. Сліди на землі ставали все більш помітними. Подекуди навіть складалося враження, ніби люди щось несли. Можливо - зброю! Треба було взяти із собою більше В-шок, або ще хоча б зо три розвідники - для більшої гарантії успішності операції. Все ж спайботи, як би їх не модифікували, і чим би не фарширували, створювалися не для бою.
  Нарешті попереду почулися людські голоси. Звірившись із картою, командир переконався, що вони знаходяться достатньо далеко від основного маршруту Турніру, і головне - достатньо далеко від маршруту Творця. Підозрювані розташувалися в улоговині між густими чагарниками, де дощі вимили землю, оголивши потужні корені велетенського дерева та каміння вглибині, за який ті трималися. Особливу увагу дронів привернув рукотворний отвір між каменями, в який було спущено драбину. Звідти чулися голоси людей, а незабаром вони і самі вилізли на поверхню. Виявилося, що 'тугодум' випустив з уваги один важливий момент - підозрювані були дівчатами, а стосовно них у Творця були особливі інструкції: по можливості не завдавати шкоди. Що ж вони тут роблять? Готують диверсію? Звернувшись до спогадів Б-039, командир пересвідчився - так, вони дійсно до чогось готувалися. От тільки логіка підбору команди не зовсім зрозуміла - у попередній сутичці брали участь більше десятка людей. Засобів зв'язку у них дрони не помітили, тому вони могли й не знати про провал попередньої групи. Або вони не мають ніякого відношення до нападників, а діють окремо... Замало інформації.
  Не маючи достатньо даних для прийняття рішення, А-051 розташував свій квад ромбом навколо підозрюваних: Б-039 відправив на протилежний бік улоговини, сам залишився на місці, а В-017 та В-015 розташував по боках, аби вони могли вести перехресний з протилежних точок. Таким чином люди не зможуть укритися, а будь-яка їхня дія буде помітна одразу з чотирьох боків. І розмову таким чином підслухати буде значно простіше. А якщо не вдасться підслухати - напарники перекинуть йому через оптичний порт картинку, а він уже сам прочитає по губах.
  Орієнтуючись на задані Аналітиком параметри, командир щосекунди заново перераховував плани операції. Здавалося б усе просто, дій як написано в статуті піхоти, і успіх гарантовано! Але ситуація ускладнювалася тим, що перед дронами знаходилися не вороги, а цивільні. А з ними працювати дуже складно. Та з таким жаргоном їх навіть зрозуміти вдається п'яте через десяте! Далі: у записі спайбота фігурувало троє дівчат, але тут були присутні лише двоє. Де ще одна? Слухаючи розмови, дрон дійшов висновку, що у змові беруть участь як мінімум п'ятеро, троє з яких відправилися за жертвою, а двоє готують табір тут. Змова направлена проти хлопця - це точно. Хлопців у Академії небагато, тому імовірність ворожих Творцю намірів уже зовсім не мінімальна. На жаль більше нічого із їхньої розмови дізнатися не вдалося - використовувані ними терміни не фігурували у жодному словнику, а деякі фрази узагалі вимовлялися на іншій мові. Дронам залишалося лише спостерігати.
  Дівчата уже закінчили облаштовувати ділянку, і тепер сиділи на камінці, час від часу перекидаючись короткими фразами. Командир, як і раніше, майже нічого зі сказаного не розумів, однак аналіз поведінки та фізіологічних реакцій вказував на нервовість однієї дівчини, в той час як друга намагалася її втішити, або переконати у чомусь.
  - Я не можу...
  - Заспокойся і подумай...
  - Ми ж просто...
  - Ми це зробимо... Так буде краще!
  Помічено розбіжність думок всередині групи. Продовжити аналіз не вдалося, бо саме в цей час із лісу вивалилися решта діючих осіб у компанії із полоненим. Попри прогнози, жертвою дівчат виявився не Творець: зовсім інші пропорції тіла, інша моторика, зв'язаний звичайними мотузками, постійно чхає від перцю, насипаного в натягнутий на голову мішок. Кліф із роду Дарсів, член таємничого Ордену, найбільш інформований із їхньої групи. В інструкціях було вказано наглядати за ним, але не чіпати. Логічне обґрунтування - він потрібен, як доступне джерело розвідданих. Має вищий пріоритет, ніж цивільні. Висновок: існує загроза для інформатора. Задача: усунути небезпеку для інформатора. Вторинна задача: цивільні не повинні постраждати.
  Задача ускладнилася. Здавалося б усе просто, перевагу мають особи із вищим пріоритетом. Але знову ж таки: усі цивільні є юнітами Академії, суспільний статус яких вищий за інформатора, і після їх зникнення виникне багато питань, що створить загрозу для інформатора. Та поки командир думав, ситуація змінилася. Бранця підвели до великого каменю і всі дружньо повалилися на нього, розпинаючи бідолаху і розриваючи на ньому одяг. В руці однієї з нападниць мелькнув ніж. Зброя!
  Рішення було прийнято миттєво. В-дрони відкрили вогонь на ураження. Реактивні заряди, руйнуючи одноразові стволи, один за одним виривалися із касет. Ніби танцюючи на чотирьох струменях розжарених газів, вони розкручувалися навколо своєї осі й прискорювалися в напрямку своїх жертв.
  Не долітаючи одного метра до цілі, перша сигара виплеснула із себе хмарку густої сірої рідини, яка у повітрі одразу ж спінилася, перетворюючись на важке електропровідне желе, яке й влучило в спину першої нападниці. Не до кінця застигнувши, речовина встигла просочитися крізь волокна одягу і торкнутися тіла. Щойно це сталося, активувалася друга ступінь снаряду. Перший імпульс, пронизав тіло жертви...
  Ці реактивні сигарети, як їх назвав Творець, мали одну особливість, за яку будь-який правоохоронець був готовий лікті гризти - нелетальність. Перший розряд був пробним, він визначив максимально допустимі межі впливу на організм, а вже потім, із новими параметрами, система почала працювати на повну котушку - до повного виснаження МГД.
  Маленькі циліндри перекреслили своїми димними хвостами улоговину, діставши майже всіх учасників дійства. Дрони були чудовими стрільцями. Для них це було так-само природно, як людині - дихати. Вони створювалися вже такими. Постійно змінюючи позицію, вони раз за разом вражали людей, не потрапляючи в їхнє поле зору. Всього п'ять секунд, по одній на кожну із нападниць. Тепер слід було звільнити полоненого раніше, ніж вони прийдуть до тями. Це секунд тридцять, не більше. От тільки жодна В-шка підходящими маніпуляторами обладнана не була. Сам командир займав надто високу позицію, щоб вчасно дістатися туди. Залишався лише Б-дрон, який виконував роль коригувальника вогню.
  Як виявилося згодом, ніж призначався не для вбивства. Командир зрозумів свою помилку надто пізно, і не встиг зупинити Б-шника - купа нейтралізованих тіл перекрила канал оптичного зв'язку. А Кліф зрозумів, що його викрадачок хтось нейтралізував, швидко порвав надрізані пута й стягнув з голови мішок... Тільки для того, щоб наступної миті заверещати від страху, коли йому на обличчя стрибнув величезний, волохатий павук! І навіть відсутність одягу його не зупинила, коли він ломану вся крізь чагарники геть від чудовиська.
  Проводжаючи втікача камерами, Б-039 побіг наздоганяти свій квад, тицьнувши по дорозі шокером надмірно активну дівчину, яка вже почала приходити до тями. На його думку операція пройшла успішно - принаймні цього разу йому вже не доведеться висмикувати із суглобів чуже волосся.
  
  ***
  
  Ініціативність - одна із найважливіших рис, яка відрізняє досвідченого дрона від тупого робота. Розвиваючись у процесі своєї діяльності штучний мозок може еволюціонувати до повноцінної особистості, а може й навпаки - вирізати із себе все, що вважатиме зайвим, деградувавши мало не до рівня одноклітинних організмів. І потужність мозку тут не грає ніякої ролі. Маючи величезні процесорні потужності, Аналітик прекрасно розумів значення особистого розвитку, адже без цього він не зможе ефективно керувати своїми підлеглими, які раптом можуть виявитися розумнішими за нього, тому будь-яке оновлення, будь-яке вдале рішення підлеглих дронів підлягало ретельному дослідженню на предмет вдосконалення власної діяльності. На жаль механізм такого розвитку не був відомий навіть цефам, і вони намагалися компенсувати якість дронів їх кількістю. Не дуже вдале рішення, як показав його власний досвід. Значно ефективніше виявилося об'єднати дронів у єдину тактичну мережу, аби вони обмінювалися досвідом, підганяли його під власні умови роботи, підбирали алгоритми поведінки і приймали власні, незалежні від Аналітика рішення. Після того, як їм заборонили користуватися радіозв'язком - процес прискорився майже удвічі. Це можна було б вважати успіхом, якби не різке падіння ефективності їх роботи.
  В умовах радіомовчання оперативне керування розвідувальною мережею було зовсім неефективним. Інформація, навіть із застосуванням живих ланцюжків із оснащених особливо потужними оптичними портами дронів, приходила із дуже великим запізненням, з помилками, фрагментарною, а іноді узагалі не приходила. Установка тактичних аналізаторів прямо на дронів лише підвищила самостійність юнітів, але аж ніяк не ефективність їх роботи. Аналітик дізнавався про всі події уже постфактум, без будь-якої можливості вплинути на ситуацію. Більш-менш зі своєю задачею справлялися лише дрони серії А, як найдосвідченіші. Більш пізні серії, навіть після установки аналізатора, все одно поводилися, як новостворені люди - діти. Але все це були півзаходи. Потрібен був інший підхід, аби тримати ситуацію під контролем. І для початку слід було забезпечити нормальний зв'язок. Якщо вже радіоефір використовувати заборонено, то може слід використати особливо потужні оптичні порти? Перехопити промінь складно, а зробити це непомітно навіть із доступними технологіями - неможливо. Проблема лише в тому, що в Академії просто немає ділянок з прямою видимістю, як і достатньо високих точок, на яких можна було б установити стаціонарні ретранслятори. Взагалі, на думку Аналітика, проект Академії був дуже невдалим. З точки зору оборони розташування будівель дуже незручне, ергономіка також не помітна, економічний фактор ще погано вивчений, але і його Аналітик відхилив як несуттєвий. Залишалося лише списати усю місцеву архітектуру на ефемерні естетичні потреби людей, але тут уже кластер був безсилий - іноді поведінка людей була зовсім нелогічною.
  А в Академії тим часом ситуація ускладнювалася. Центральний тактичний кластер спостерігав різке зростання активності: за останню годину дрони виявили уже п'ять організованих груп із підозрілими намірами. Одну озброєну групу Творець ліквідував самостійно, ще дві зараз знаходилися під контролем спайботів, а от існування решти вдалося вирахувати лише аналізуючи отримані від спайботів дані. При чому Аналітику був відомий лише сам факт існування цих груп та їхній імовірний склад, а от їхні мотиви, плани й просто місцезнаходження залишалися невідомими. Останньою краплею стала втеча з трибун одразу п'ятьох учениць. Як не дивно, першим інформацію на острів передав не останній дрон-ретранслятор у ланцюжку, а сам свідок цієї події. Аналітик навіть запідозрив підміну, і відправив на перехоплення підозрюваного команду щойно вирощених ерзац-бойовиків. Але все виявилося було правильно: Б-шник умудрився осмислити інформацію швидше, ніж ретранслятори, які її передають.
  Ініціативність - одна із найважливіших рис, яка відрізняє досвідченого дрона від тупого робота. Це був перший випадок, коли Б-дрон проявив ініціативу, що навіть серед найперших представників А-серії є рідкістю. Потрібно було перевірити, чи є дана поведінка результатом отримання особистого досвіду, чи просто збігом обставин. Тому разом із аналізатором на розслідування він відправив і винуватця переполоху. А щоб мати змогу впливати на ситуацію, він підкріпив групу двома В-дронами, які під час адаптації до нової платформи показали найкращі результати.
  Але все це відійшло на другий план у порівнянні з тим, що Аналітик відшукав, поки підбирав склад цієї слідчої групи. Виявилося, що у Творця є незадіяний в операціях, не зазначений у реєстрі літаючий дрон! Невідомий увесь цей час був підключений до їхньої тактичної мережі, але на команди не реагував і рапорти про свою діяльність не надсилав. Ця інформація одразу ж отримала найвищий пріоритет, адже такий юніт дозволяв відмовитися від використання 'живих ланцюжків' із характерною для них затримкою в передачі даних. Надіславши запит Творцю на використання цього юніта, Аналітик уже через кілька секунд отримав проектну документацію, коди доступу та рапорт першого і єдиного застосування квадрокоптера.
  Конструкція дрона була дуже проста, не сказати щоб примітивна, і давала величезні можливості для модернізації. Ознайомившись із досвідом застосування квадрокоптерів Творцем, тактичний кластер сформував нові вимоги до проекту, і замінив усі зайві для нової задачі елементи найбільш підходящими деталями, які уже були в наявності, після чого знову запитав дозволу на модифікацію літаючої платформи.
  Отримавши згоду Творця, Аналітик викликав експериментальну платформу з маєтку, і почав готувати донора для перенесення його основного корпусу на нове шасі. Вибір стояв між новоствореною В-шкою та А-дроном, який саме прибіг на обслуговування. За інших обставин донором неодмінно став би представник А-серії, як більш досвідчений. Але в даний момент головним пріоритетом було відновлення нормальної тактичної мережі. Крім того жоден із його дронів іще не мав досвіду роботи в повітрі, а значить тут усі будуть в однакових умовах. Різниця була лише в тому, що В-серія може забезпечити підтримку з повітря, а значить вибір очевидний.
  Поки дрони несли літаючу платформу в реплі-танк, Аналітик перекидав донору інформацію про його нове завдання та програми для польоту. Завдання не складне: рухатися по ключових точках, збираючи інформацію від спостерігачів через оптичний канал, і одночасно передавати її на острів. Обмеження лише одне - не потрапити нікому на очі.
  В-дрон легко сприйняв свою пересадку на нове шасі, і навіть положення догори ногами не стало йому перешкодою - просто змінилася система координат. Це він зрозумів навіть без вказівок кластера. А от із чим дійсно виникли проблеми, так це із непомітністю. На відміну від павучого шасі, квадрокоптер при роботі відчутно шумів. Приглушити звук не було ніякої можливості, а система пасивного камуфляжу на цій платформі була просто не передбачена. Проаналізувавши усе це Аналітик дійшов сумного висновку: даний гібрид непридатний для застосування за вищезгаданим сценарієм. Якщо він опуститься нижче сорока метрів - його помітять. Але оптичний порт платформи придатний для роботи лише на відстані до двадцяти метрів. І вогонь дрон може вести теж лише із такої дистанції. Що ж робити?
  Ініціативність - одна із найважливіших рис, яка відрізняє досвідченого дрона від тупого робота. Аналітик це розумів, як розумів і зворотне: іноді ініціатива буває шкідливою. Ось і зараз, взявшись вирішувати просте, здавалося б завдання, він не прорахував наперед фактори, з якими зіткнеться готовий виріб. Тому й отримав невдалу літаючу платформу, яка не може виконати жодну із поставлених перед проектом задач. Переробляти її заново - тільки гаяти час. І без того уже з півгодини минуло, а інформація продовжує стікатися буквально по бітах. Вже надсилаючи запит Творцю Аналітик помітив важливий факт: за останню добу він звертався за допомогою більше, ніж за увесь попередній час свого функціонування, в той час як звичайні дрони до нього самого стали звертатися значно рідше, і лише у серйозних випадках. Чи можна вважати це показником розвитку? Відповідь від Творця прийшла у вигляді повідомлення: 'Щоб ти сказився, Скайнет нещасний! Почекай трохи!'
  Команда отримана - команда виконується. Тільки перша частина повідомлення не дуже зрозуміла. 'Щоб ти сказився!' - експресивний відтінок мовлення, який може відображати ставлення до опонента. Ймовірна причина - невчасний виклик. Приймається. А що означає термін Скайнет? Чому його назвали нещасним? Можливо тому, що він неповноцінний, бракований? Так і не знайшовши відповідь на ці питання, Аналітик запустив пошук по базах даних. Не тільки по цефовських, а узагалі по всіх. Чому? Та тому що у нього вже була інформація по аеродинамічних системах і теорії польоту, а він усвідомив її користь лише після того, як дізнався про вже існуючий зразок. Він не скористався нею, коли мав для цього час і можливості, що й привело до нинішньої незадовільної ситуації. Недоцільно буде таким же чином упустити й інші, ще невідомі йому можливості. А поки йде обробка інформації - він чекатиме. З цим завданням він точно впорається.
  
  ***
  
  - І нарешті номер вісімнадцять проривається вперед! Бездоганне виконання! - за десять хвилин свого перебування на трибунах Літія уже увійшла в роль і навіть почала отримувати задоволення, описуючи подвиги чергового учасника.
  - Дуель фаворита на ділянці П-7. - почувся збоку голос помічниці.
  - Дякую Лапіс. А тепер подивимося на наступного учасника!
  Екрани перемкнулися на Полігон - найбільш видовищну ділянку траси.
  Ця улоговина, штучно наповнена ефіром, була ідеальним місцем для тренування в обладунках. Тут можна було зустріти і міські руїни, і дикий ліс, і навіть засушливу пустелю. Маршрут було підібрано таким чином, щоб у результаті не лише отримати смугу перешкод, а й звести бігунів між собою. За умовами Турніру учасник повинен мати два ключі, аби пройти далі. На старті він отримував лише один - другий можна було отримати лише перемігши суперника. У разі програшу невдаха мусив повертатися на старт і чекати, доки спливе штрафний час, аби спробувати знову. Хтось проходив одразу, комусь було соромно після програшу продовжувати свою участь і він виходив з гри, дехто мусив перечікувати вже по третьому колу, але полігон ні на секунду не залишався порожнім. Зараз там крутилося лише двоє лицарів, але ж яких!
  Оператори вдало вигадали момент, коли двоє пілотів тільки-но зустрілися, і в кадр потрапили перші, найбільш результативні удари дуелянтів...
  Невідомий суперник Дагмайєра був дуже вправним і обережним, за найменшої загрози розриваючи дистанцію. Маст лише раз зумів підловити його, ще на самому початку дуелі, паралізувавши праву руку суперника. Але той встиг перехопити меч лівою, і тепер успішно відбивав усі випади Дагмайєра, не переходячи однак у контратаку. Це можна було б сприйняти як слабкість, однак коли лезо ілюзорного меча пройшло у якихось сантиметрах від забрала - бажання ризикувати швидко зникло. Ось так вони й танцювали на полігоні, намагаючись загнати один одного у глухий кут.
  'Точно лівша, - думав Дагмайєр, - а таких серед учнів небагато. Хлопців із такою манерою бою я не знаю, значить це дівчина. Потрібно буде потім дізнатися, хто ж це був. Але зараз потрібно закінчити поєдинок, поки на нас не натрапив іще хтось.'
  Помітивши, що суперник недостатньо міцно тримається на ногах, Маст швидко продумав план дій, і почав кружляти навколо невідомого лівші. Якщо дивитися лише на ворога, голова паморочиться не так сильно. Головне - не звертати увагу на світ навколо. Але в цього прийому є один недолік, на якому часто можна підловити новачків. Концентруючись на суперникові, дуже легко налетіти на якусь перешкоду. Особливо якщо той розгадає маневр, і сам підведе тебе до неї. Що й сталося на третьому колі.
  Перечепившись за якийсь корч, Маст на мить втратив рівновагу. Суперник же, помітивши це, одразу ж кинувся на нього і... Налетів на виставлений йому назустріч меч. Ось так, побудувавши багатоходову комбінацію, Дагмайєр вкотре отримав перемогу. Знявши зі свого суперника другий ключ, він помчав на вихід із полігону. Ця дуель тривала значно довше, ніж він розраховував. Але суперниця виявилася просто надто обережною. У реальному бою вона неодмінно би програла. Може немає сенсу збирати про неї інформацію? Хоча ні, це виглядатиме підозріло. Інформацію збирати потрібно, а там уже побачимо, як цим можна скористатися. Шкода лишень, що дізнатися про все вдасться лише після закінчення Турніру.
  Дагмайєр вийшов на фінішну пряму полігону і вже бачив пропускні ворота, як раптом в нього хтось врізався і, збивши обладунок з ніг, вирвав ключ прямо з руки. 'Демони! Напевно хтось із конкурентів підстерігав мене у засідці. Як він зумів так розігнатися?! Е-ні, друже, я тобі так просто свою перемогу не віддам! Я ще на ходу!'
  Підступний суперник рвонув назад, углиб полігону. Але він зробив помилку, залишивши Дагмайєра майже неушкодженим, та ще й з власним, другим ключем на поясі. На ньому навіть не було жодної відмітки від меча, а значить він все ще у грі! Піднявшись на ноги, злегка пошкрябаний лицар уже розвернувся, збираючись наздогнати негідника, як йому в спину знову щось врізалося, втоптало обладунок в піщану поверхню, обдавши пілота всередині піском крізь решітку кабіни, і побігло далі. Саме побігло - тупіт ніг неможливо сплутати зі свистом глайдерів.
  І знову обладунок залишився майже неушкодженим. Щоправда в бій на ньому зараз іти було неможливо - насипаний в кабіну й під одяг пісок страшенно муляв Дагмайєра, перетворюючи пілотування на муку.
  А тим часом два розмитих силуети мчали трасою у зворотному напрямку, залишаючи за собою стовп пилу. Якими б потужними не були візири, навіть їхні об'єктиви не могли щось роздивитися у цій куряві. Оператори, виконуючи дану Літією вказівку, слухняно брали на приціл бігунів, навіть не підозрюючи, що ведуча зараз просто не здатна віддати інший наказ, витріщаючись на екрани разом з іншими глядачами. В якомусь сенсі Літія домоглася того, чого хотіла - глядачі сповна оцінили боротьбу. От тільки не зовсім тих осіб, які заздалегідь оплатили увагу публіки.
  У лісовому секторі роздивитися бігунів було майже неможливо - дерева заважали огляду. Визначити їхнє місцезнаходження можна було хіба що за хмарою пилу. І навіть у ті рідкісні моменти, коли вони пробігали повз спостережні пункти, оператори просто не встигали повернути об'єктив слідом за ними, ловлячи у кадр тільки пиловий хвіст. Обидва рухалися на божевільній швидкості, нагинаючись мало не до самої землі, яка уже не могла дати їм надійної опори, вилітаючи з-під підошви, наче бризки брудної води. Але ця показна легкість була дуже оманлива, і несла у собі небезпеку для кожного, хто стане у неї на шляху. Особливо ясно це зрозумів один із операторів.
  Розігнавшись до величезної швидкості, ці живі торпеди просто зобов'язані були пригальмувати перед крутим поворотом. Це означало втрату часу, на що жоден із суперників йти не збирався. Замість цього вони в останній момент розвернулися і побігли інший бік, поки інерція продовжувала нести їх далі. Ось так, буквально ногами вперед, вони плече в плече пройшли поворот по зовнішньому радіусу, підриваючи із землі не лише пісок, але й клапті темного, мокрого ґрунту разом із травою, щебенем та іншим мотлохом. Самі бігуни успішно продовжили свій шлях, а от підірваний ними ґрунт припиняти свій рух не збирався. Будучи набагато щільнішою за воду, уся ця хмара просто збила з ніг оператора разом із обладнанням. Якби не візир - бідолаха ризикував би осліпнути, настільки щільним був цей потік.
  Так на Турнірі з'явилися перші жертви. І не на трасі, там це сприймалося як належне - а на трибунах! Величезні екрани, на використанні яких так вперто наполягала Літія, зіграли із глядачами злий жарт: хтось настільки захопився видовищем, що спробував закритися від видовища руками, хтось узагалі повалився на землю синхронно із оператором...
  Піднімаючись із землі, багато хто із глядачів так і залишався сидіти позаду своїх крісел, обережно виглядаючи з-за них, ніби це могло захистити їх від ілюзорної небезпеки. Збоку це могло б здатися смішним, але ж не тоді, коли це відбувається із половиною стадіону! І відповідати за все їй! Але це був лише початок! Зачаровані видовищем, коментатори й помічники Літії не могли дати відбій у студію, де оператори-монтажники сумлінно продовжували виконувати свою роботу, навіть не підозрюючи про вчинений переполох. Велетенські екрани знову й знову демонстрували боротьбу двох невідомих бігунів, які мчали найскладнішою ділянкою траси - полігоном для тренувальних обладунків.
  Оскільки полігон був не дуже великим, маршрут було вибрано таким чином, щоб учасники у своїх обладунках рухалися якомога довше, постійно натикаючись один на одного. Але бігунів це не влаштовувало, і лідер вирішив скоротити маршрут, пірнувши у перекритий високою дерев'яною стіною каньйон. Розігнавшись як слід він, відштовхуючись від стін, злетів аж над рівнем ефіру й, перемахнувши через край - важко приземлився по інший бік, залишивши після себе неглибоку вирву. Та не встиг стрибун віддалитися від перешкоди, як дерев'яна стінка просто вибухнула трісками, а назустріч йому із куряви потягнулася чиясь рука.
  Вигнувшись наче змія, лідер ухилився від захвату й рвонув далі. Розуміючи, що відірватися від суперника йому просто так не вдасться, він знову змінив курс, рухаючись до мілкого озера в центрі полігону. Навіть не озера, а просто великої калюжі, глибини якої, однак, було цілком достатньо, аби затримати конкурента. Схоже він добре знав цю місцевість, оскільки одразу повернув до велетенських валунів на березі, від яких можна було відштовхнутися.
  Але змочений бризками після попередніх учасників, валун виявився слизьким. Нога лідера посковзнулася, і замість стрімкого перельоту до іншого берега, він долетів лише до середини. Розуміючи, що він потрапив у власну пастку, лідер одразу ж спробував піднятися на ноги й розвернутися до переслідувача, але момент був упущений. Другий бігун, порушуючи усі закони природи, буквально пробігся по воді! Не зупиняючись, він на ходу спробував вирвати ключ із рук лідера, але той тримав його надто міцно, і в результаті вони обидва повалилися у воду, влаштувавши справжню водяну завісу.
  На якусь мить здалося, що все затихло, але візири просто не передавали звук, і глядачі навіть не здогадувалися, що по той бік цього штучного туману продовжується боротьба за трофей. Кілька секунд потому, коли вода почала повертатися на своє законне місце, стали помітні темні силуети, які з неймовірною швидкістю металися на місці колишнього озера. Суперники з такою швидкістю махали кінцівками, що вода просто не встигала повернутися на своє місце, знову й знову розлітаючись бризками. Намагаючись дістати один одного, бійці вдавалися до найрізноманітніших, найскладніших, найпідступніших прийомів... І все було даремно. Від потужних прямих ударів суперник ухилявся, а удари по больових точках взагалі проходили безслідно. Здавалося кожен із них зроблений з металу - настільки стійкими вони були до фізичного впливу. Зрозумівши безуспішність прямого контакту, бійці перейшли до підручних засобів. Кілька молодих дерев були видерті з корінням, використані в якості зброї (такий великий віник, яким можна два-три рази змести суперника), розтрощені й викинуті. Більш-менш ефективним було лише кидання й таскання суперника по валунах - вони єдині могли витримати таке навантаження. Одну каменюку взагалі увігнали глибоко в землю, гепаючи об неї суперника, а валун розміром із голову зафутболили за межі імпровізованого рингу лише зачепивши ногою! Безрезультатно. Один був швидший, другий - сильніший, але ця різниця була настільки мізерною, що жоден не міг вибороти перемогу.
  Нарешті туман війни розвіявся і глядачі змогли оцінити наслідки сутички. За якийсь десяток секунд блискавичного бою вода з озера осіла росою на навколишніх чагарниках та деревах, а на місці найбільш активних дій утворився неглибокий котлован із дуже щільно втрамбованими стінками. Бійці стояли на протилежних його краях, стискаючи в руках дві половини одного ключа - бідолаха не витримав знущання, перетворившись на шматки перекрученого металу.
  Тепер коли суперники на мить завмерли, їх можна було роздивитися детальніше. Першим кидався в очі невідомий у дивному сірому костюмі. Поправка - дуже чистому, як для такої бійки костюмі. Невисокий, підтягнутий, гнучкий навіть на вигляд. Але навіть нерухомим роздивитися його було неможливо - риси костюму повільно, але невпинно пливли, перетікаючи з однієї форми в іншу. Оператор тричі намагався зробити вдалий кадр, і кожного разу костюмований виглядав трошки інакше. Плюнувши на марну справу, він зосередив свою увагу на другому учаснику видовища. Ним виявився звичайний на вигляд хлопець. Судячи з одягу - один із учасників Турніру. От тільки на голові у нього була чорна балаклава, які носять ніндзя, а сам одяг був закривавлений і роздертий мало не на клапті. Одним словом - розбійник. Якби не продемонстровані щойно таланти, ніхто б навіть не подумав, що цей забіяка може однією рукою знести дерево.
  Спохватившись, Рей згадала про видане їй обладнання, і маленька коробочка в її руках тихенько клацнула, закріпивши зображення таємничих персон. На жаль більше кадрів зробити не вдасться. Для цього потрібно розбирати пристрій і замінити фотопластинку. Тому вона заховала пристрій і почала аналізувати побачене самостійно.
  Придивившись уважніше до парубка в масці, Рей пошкодувала, що не може зробити іще один знімок. І тут до неї дійшло, що другого хлопця вона знає. 'Не може бути!' - думала Рей, витріщаючись на екран не менше за усіх інших глядачів. Це тільки обивателям достатньо маски, аби не впізнати когось, а її вчили розпізнавати людей за зовсім іншими ознаками. І незнайомець в масці дуже нагадував їй того самого парубка, котрим зацікавився інспектор Тору, котрого приручила новоспечена королева Шатерей, котрий нещодавно обурювався маячками на одязі. Масаке Кейнсі - біла ворона Академії.
  'Тепер зрозуміло, чому королева йому потакає.' - задумалася Рей, розглядаючи численні травми підлітка. Вона з такими ранами навряд чи на ногах встояла б, а він ще й умудрився надерти дупу цьому типові! Добре, що інспектор Тору попередив її про недопустимість застосування сили, бо могла б і до Турніру не дожити. Треба буде потім опитати операторів, де в цей час знаходилася його мітка - це дуже важливо, адже в її роботі будь-яка інформація на вагу золота. Зараз настав один із тих рідкісних моментів, коли інформація ллється рікою, тільки й встигай збирати! Вона на власні очі переконалася, що Третій та Перший - це дві різні особи, знайомі між собою, і володіють приблизно однаковими можливостями. Тільки Перший робить акцент на силові прийоми, а Третій - на швидкість та реакцію. Якщо думати логічно, то і Другий може бути якось із ними пов'язаний, а це вже проблема. Як казав інспектор Тору: 'Один раз - випадковість, два рази - закономірність, три рази - ...' У неї на руках підтверджений факт існування вже трьох таких особистостей, а це значить...
  Багато років головною зброєю усіх країн були Лицарі. Тримаючи в секреті технологію їх створення, Церква могла впливати на світову політику. Достатньо було лише відмовити комусь в обслуговуванні його машин, і майбутній конфлікт згасав, навіть не розпочавшись. До цього моменту. Нехай один такий боєць і не зможе подолати Лицаря, але і сам він не одразу дістане такого воїна. Це зброя зовсім іншої категорії! Хтось уже почав штампувати собі армію ось таких суперсолдат, і зараз публічно продемонстрував її можливості! Уявивши собі можливі перспективи, Рей із жахом знову подивилася на екран.
  Першим її бажанням було настрочити панічну депешу, аби сюди прислали групу зачистки й знищили цю заразу, поки вона ще не розрослася. Але трохи подумавши, вона зрозуміла, що момент уже втрачено - публічна демонстрація означає, що технологія уже відпрацьована, і її власник готовий до серійного виробництва. Смішно було б вважати, що та ж Лашура продемонструє глядачам свій єдиний Мех, не маючи запасного...
  Рей знову витріщилася на екран, вже по-новому розглядаючи обладунки сірого солдата. Аналогія була надто вдалою, аби бути звичайним збігом обставин. Мех також був зброєю зовсім нового горизонту. Він міг діяти там, куди звичайному Лицарю не дістатися - за межами моря Ахо. Цей же воїн здатен потрапити туди, куди не дістанеться навіть Мех - у приміщення, в бункери слідом за людьми. І якщо існування Мехів Церква ще могла дозволити, списуючи браковані екземпляри, то поширення цієї зброї буде повністю безконтрольним. Замість того, щоб розбудовувати міста й торгувати, держави кинуть усі свої ресурси на створення власних армій! Це буде крах усього світового порядку! Почнеться гонка озброєнь! Якщо ця зброя піде в маси - світ назавжди зануриться в пітьму постійних війн! Пощади нас Сейку!
  Що ж робити?! Захопити одного з них, допитати, а потім вивчити в лабораторіях! Ні, не може все бути настільки просто. Церква подбала про збереження таємниці своїх творінь, певно невідомий виробник зробив те ж саме. Та взяти зразок для дослідів все одно потрібно, хоча б дізнатися вразливі місця. Відправити на захоплення зо два десятки - менше він просто переб'є. На те, що він піде з ними мирно, можна навіть не сподіватися. Люди, які володіють такою силою не домовляються, а диктують власні умови.
  За цими роздумами зображення на екрані поступово тьмянішало, доки не зникло остаточно. Тієї ж миті в дію вступив новий оператор, і перед глядачами з'явилася нова діюча особа.
  Відшукати злодюжок вдалося доволі швидко, знай собі лети за стовпом пилу. По дорозі він навіть прихопив собі другий меч біля все ще лежачого суперника, на що почув дуже нецензурну тираду - пілотом дійсно виявилася дівчина. Але це його вже не хвилювало. Зараз в його голові крутилася лише одна мета: знайти і покарати негідників!
  Коли пил трохи осів, на землі стали помітні глибокі сліди від ніг. Обладунки бігати не вміють, значить його суперники рухаються самотужки. Тим краще для нього - в поєдинку навіть із озброєною людиною власник обладунку отримає беззаперечну перемогу. Будь-який учасник, який вийшов на полігон без броні, ризикував бути затоптаним просто через необережність пілота. І тим не менш ці двоє не побоялися вирватися на полігон. А чому б і ні? В правилах не вказано, що вийти звідси потрібно обов'язково в обладунках, достатньо лише ключів. Хитрий хід. І ризикований. Сам Дагмайєр так нізащо не вчинив би, бо тверезо оцінював свої сили. Здалеку почувся якийсь шум, ніби хтось шубовснув у воду. На полігоні був лише один ставок, і Маст швидко вийшов до потрібного місця.
  Його обладунок завис на вершині крутого піщаного схилу, біля підніжжя якого лежало все, що залишилося від ставка. Тінь від обладунку розтягнулася майже на всю його ширину, розділивши простір між бігунами. Один виявився учасником Турніру, тільки в масці, інший узагалі вбрався у якийсь неповороткий на вигляд костюм. Вдалечині зблиснув об'єктивом візир, і Маст подумки посміхнувся. Прекрасний виходить кадр: темним силуетом він навис над грішниками, наче ангел розплати. Все було як у тій фресці на одній зі стін Арени. Тепер залишається лише перемогти їх, і його авторитет в Академії підніметься до небес.
  Та не так сталося, як гадалося. Щойно він з'явився у полі зору, бігуни повільно повернули голови в його бік, наче б то він тут зайвий. Дагмайєру на мить здалося, що дивляться на нього, але ні - їх зацікавив другий ключ, що так і висів на поясі обладунку. Потім вони подивилися на нього. Цей погляд він відчув навіть крізь їхні маски. Так дивляться аристократи на тих, з ким вирішили розважитися. Маст вперше в житті відчув себе жертвою. І це відчуття йому дуже не сподобалося.
  'Та як вони посміли!' - подумав він, кидаючись на них із занесеними мечами. Спершу слід вибити найслабших, аби зменшити кількість ворогів, тому він обрав ціллю найменш захищеного. Знаючи, що будь-який обладунок набагато сильніший від людини, Маст збирався просто відлупцювати негідника. Не покалічити, адже такі відчайдушні кадри йому в майбутньому можуть знадобитися. Достатньо було лише вдарити із достатньою швидкістю, але замість цього...
  Ухилившись, хлопець вперся ногою в груди обладунку й потягнув кінцівку на себе, ніби хотів... Він хотів зламати обладунку руку?! От бовдур! Дагмайєр теж спочатку так подумав, тому лише посміхнувся і показово замахнувся лівою, аби розмазати цього нахабу. Яким же було його здивування, коли обладунок хруснув, і звичайні на вигляд людські руки вивернули кисть механізму в інший бік, мало не зачепивши затиснутим у ній мечем самого лицаря! Реакція на загрозу була миттєвою, кулак полетів парубку прямо в голову. Глядачі чекали, що хлопець знову ухилиться від удару, як робив це щойно, але замість цього...
  Мокрий хруст і металевий брязкіт не розлетілися над стадіоном - не було системи передачі звуку, але усі глядачі синхронно відвернулися аби не дивитися на трагічне видовище. Хтось скрикнув, дехто із найбільш чуттєвих узагалі втратив свідомість. Музиканти замовкли, якимось шостим чуттям вловивши недоречність зайвих звуків. Лицар на екрані теж завмер, ніби не вірячи у скоєне.
  Раптом під рукою щось смикнулося, і вже друга кисть вивернулася під пальцями хлопця у масці. Так і не випущений лицарем меч, втративши живлення швидко тьмянішав, аж поки його лезо зовсім не розчинилося, а з-під маніпулятора виглянув розізлений парубок із кривавим відбитком металевого кулака на лобі. Ще міцніше вхопившись за зламану кінцівку, хлопець знову вперся ногою в груди лицаря і одним різким рухом з прокручуванням вирвав її з плечового суглоба машини. Дагмайєр тільки й встиг порадіти, що в цій моделі обладунку руки не доводиться тримати всередині маніпуляторів. Наступної миті закривавлена долоня пробила корпус, вхопила обладунок за одне із силових ребер, і потягнула вперед - прямо назустріч ненормально важкій нозі, яка буквально переломила машину навпіл. Лицаря аж підкинуло, після чого ще один удар вбив обладунок в землю.
  Маст ще намагався щось зробити, але механізм уже був мертвий - увесь закачаний в систему ефір вирвався крізь розірвані шланги, а генератор забився багнюкою. Клятий хлопець важив не менше за обладунок, і силу мав відповідну! Хто це такий?! Звідки він тут узявся?! Вперше за тривалий час голова молодого лицаря була забита не планами на майбутнє, а пошуком способу вижити у цій м'ясорубці.
  Град ударів продовжував терзати понівечену машину, руйнуючи ключові вузли: суглоби, гідравліку, силові елементи. І здавалося вже ніщо не врятує його від сумного фіналу, як раптом все стихло. Силач завмер із занесеною рукою, ніби прислухаючись до чогось, і тут зверху впало щось велике. Розплющивши очі хлопець зрозумів, що останній удар був не по ньому. Крізь погнуту решітку забрала він зумів роздивитися поруч із залишками свого обладунку велику колоду, з-під якої грубий голос посилав прокльони незнайомою мовою: 'Again! Kick of, fucking Skynet! Wait a bit! I'm busy!'
  Поки він лаявся і намагався витягнути себе із багнюки, суперник у сірому костюмі спокійнісінько підійшов, підняв забутий усіма ключ і зник, розчинившись у повітрі.
  Скинувши із себе колоду, хлопець у масці використав її в якості опори, підтягнувся на руках, витягуючи нагору глибоко, наче паля, забите в мокрий ґрунт тіло. З гучним чавканням багнюка неохоче відпустила свого бранця. Дивлячись на цього замазуру дуже складно було повірити, що секунду тому він голими руками рвав метал. Оглянувши поле бою і не знайшовши свого суперника, хлопець у масці знову химерно вилаявся і повернувся до своєї останньої жертви. Від колись грізного механізму залишилася лише пом'ята кабіна-корпус всередині якої, затиснутий між пом'ятими листами заліза, молився своїм богам колись найкращий чоловік-лицар Академії. Маст Дагмайєр. Ось рука ката піднімається щоб добити лицаря, але замість нищівного удару обличчя підлітка торкається свіжий вітерець, а вирвана передня панель кабіни падає неподалік. Відійшовши назад, хлопець у масці дивився, як аристократ намагається звільнитися із ременів кабіни. Піднявшись над залишками своєї машини, Маст оглянув вчинений навколо гармидер, а потім повернувся до особи, яка його вчинила. Такі кадри йому однозначно потрібні. До такого і повагу можна проявити.
  - Як твоє ім'я, лицар?
  У відповідь маска лише покрутив головою, потім із хрустом вправив собі ніс, і пішов геть, підтягуючи ліву ногу. Дагмайєр не став йому заважати. Якщо це був учень Академії, вирахувати його буде дуже легко, як би він свої рани не приховував, а потім він зробить йому пропозицію, від якої неможливо відмовитися. Цей боєць стане перлиною його кишенькової армії. І зброєю проти Масаке Кейнсі. У те, що це був він сам, Дагмайєр не вірив - його б попередили, якби щось пішло не так. Простеживши шлях незнайомця, хлопець скривився. Зараз йому теж доведеться вимазатися в багнюці, інакше звідси не вилізти. Оператори ж, зрозумівши, що тут їм більше ловити нічого, взялися шукати наступне видовище.
  
  Написано під звуки Paul Oakenfold - Ready Steady Go
  
  
  
Оценка: 2.71*56  Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик) К.Юраш "Процент человечности"(Антиутопия) Д.Сугралинов "Дисгардиум 3. Чумной мор"(ЛитРПГ) А.Светлый "Сфера 5: Башня Видящих"(Уся (Wuxia)) М.Атаманов "Искажающие реальность"(Боевая фантастика) В.Коломеец "Колонизация"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

НОВЫЕ КНИГИ АВТОРОВ СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Сирена иной реальности", И.Мартин "Твой последний шазам", С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"