Ковриженко Вячеслав Викторович: другие произведения.

Brute force Гл.8-13

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa

  
  
  
  
  Глава 8 Ad vos (Іду на Ти)
  
  Божевільний день... Якщо в двох словах, то грандіозний махач на полігоні викликав грандіозний шухер в масах. Ми добре пошуміли, нічого не скажеш. Церес, попри вбиті в його НК обмеження, ганяв мене, як салагу. Ми не використовували зброю, не демонстрували секретні розробки, просто прямий контакт. Все, що про нас могли б дізнатися, це нашу манеру ближнього бою. Побилися об заклад, хто перший пройде маршрут. Але ми обоє так захопилися, що дружній спаринг швидко перетворився на звичайний мордобій.
  Загалом наша розминка пройшла успішно: скрізь засвітилися, свої можливості продемонстрували, бучу підняли, а поки там будуть розбиратися із побаченим - я виграю собі ще трошки часу на реабілітацію. Бо щось мені підказує, що дуже скоро моє спокійне життя закінчиться. Це й так чудо, що до мене так довго не лізли, особливо зараз, коли я дуже вразливий. І не лише я сам, а й навіть створюване мною бойове угрупування. Розвідданими я себе трохи забезпечив, та треба ще накачати м'язи і наточити пазури.
  Ще одним позитивним, на мою думку, наслідком сутички було те, що мене опустили на землю. На самому початку забігу я скористався правами адміністратора й зігнав налаштування костюму Цереса до дефолтних, перетворивши його на свою візуальну копію. Так цей зубр, не тільки відбивався, а ще й на ходу відновлював конфігурації! Я ж завбачливо не дозволяв йому цього робити, інакше б він одразу розмазав би мене. Мені й так довелося ще раз міняти шкіру, аби залишатися інкогніто після біганини, а потім ще й відмивати кровозамінник з пики.
  Ми від душі гамселили один одного, як раптом все пішло шкереберть. Не знаю, чи навмисне він це зробив, чи просто ткнув пальцем в небо, але в момент появи біля нас стороннього вже Церес атакував моє програмне забезпечення. Гормони збісилися, організм вийшов з-під контролю, і в мене поїхав дах. Не до кінця, я свої дії ще частково контролював, тому зганяв несподівану злість на обладунку, намагаючись не прибити недоумка-пілота, який умудрився потрапити під гарячу руку. Як то кажуть: 'якщо хтось ідіот, то це надовго.' Пілотом виявився Дагмайєр. Дуже чухалися руки 'випадково' йому щось зламати, і лише усвідомлення можливих проблем утримувало мене від скоєння дурниць. Церес не став до мене лізти, зрозумівши, що зі мною щось не в порядку. Та це не завадило йому скористатися моментом і нейтралізувати мене, увігнавши в землю по самісіньке горло товстелезною колодою. Не розумію лише, де він таку бандуру дістав. І як тільки підгадав, паскудник? А все тому, що мене відволік один штучний інтелект. Хоча ні, не інтелект - Ідіот! Навколо одні ідіоти! Я ж чітко сказав: зберігати радіомовчання. А він узяв, і мало не прямим текстом почав мене викликати прямо під час бою! Я розумію, що зв'язок зі мною є пріоритетним, але ж не настільки! Нас же було чути до самого горизонту, а це майже двадцять кілометрів навколо Академії! І те, що окрім нас в ефірі більше нікого немає, ще зовсім не означає, що ми єдині його слухаємо. Ті ж амулети-індикатори, якщо їх налаштувати, легко нас знайдуть... Добре, що моя іммобілізація і ошелешеність від несподіваного виклику на мить витіснили злість, і я зумів приборкати гормональний коктейль в крові - ось іще одна причина, чому варто якнайшвидше повернути собі верхній шар НК разом із системами саморегуляції. Був би я зараз у повному костюмі - не психував би даремно.
  Все, я заспокоївся, і не хочу нікого вбивати. Я сказав - не хочу! І не буду! Тестостерон в нормі, можна продовжувати. А тепер подивимося на результати його роботи... Ні, я його приб'ю, так спаскудити двох дронів, і не зробити нічого путнього! Ну от що це таке? Він же важить майже утричі більше, за базовий варіант, центрування збите, про симетричність узагалі немає мови... Скільки така бандура протримається у повітрі? Та він не долетить навіть до середини Дніпр... Академії. А сідати він як буде, собі на голову? І що тепер з ним робити? Дрон піде на утилізацію - це і так зрозуміло. А от із Аналітиком доведеться розбиратися. Ініціатива, це добре, але вона повинна бути виправдана. Бодай чимось! Ось наприклад пришелепуватий Б-039 за свою манеру ходити по головах тепер носить ідентифікатор Скальп - заслужив. А-014 отримав позивний Люм'єр за те, що постійно гріє дупу над свічками, лякаючи своїми тінями прислугу. І тільки тактичний кластер ще ні разу не виправдав своє ім'я. Та який там кластер! Кластер складається із багатьох вузькоспеціалізованих модулів, які співпрацюють між собою, а тут... Зі збором і сортуванням інформації він вправляється добре, але на цю роботу можна посадити будь-кого із дронів - принаймні менше місця займатимуть. Може так і зробити? Той же А-007 проявив себе достатньо метикованим і хитрим дроном, непомітно гасаючи буквально під носом своїх об'єктів. Його уже кілька разів ловили на гарячому, і він щоразу успішно прикидався іграшкою, просто змінюючи забарвлення. Треба буде і йому ідентифікатор придумати. Може Каспер або Бонд?
  Відправивши дефектного дрона на демонтаж, я вирішив поцікавитися прогресом решти моїх підлеглих, а то в загальному звіті від Аналітика ніякої конкретики не знайшлося. Таке відчуття, ніби він у Лашури бюрократії учився: сім сторінок тексту без конкретних результатів! Ні, я цей кластер точно на запчастини розберу, якщо він буде присилати мені такі рапорти. Хм, а може дати йому більше помічників? Взяти кількох дронів із найбільш розвинутих, організувати їм хаб, і нехай працюють паралельно. Треба спробувати, все одно так багато розвідників мені зараз не потрібно, а стаціонарні жучки перекривають майже всю площу Академії. Головне, щоб не перейняли його дурість.
  Так-так-так, а що це за активність така навколо Турніру? Ого, п'ятеро на одного парубка! Цікаво, як вони збиралися обійти печатку і головне - як уникнути відповідальності за зґвалтування лицаря-чоловіка? Добре, що дрони вчасно прибігли. Що там далі: два пограбування, чотири побиття, сім вибитих зі змагання, численні спроби шантажу. Не Академія, а якесь зміїне кубло! Вони ж іще діти, а вже готові розмінювати чужі життя на власні інтереси. Дивно, що Лашура не опустилася до їхнього рівн... Тоталізатор? Здається я поспішив із висновками.
  - Кей! - відволік мене від роздумів Церес, коли ми вже підбігали до фінішу.
  - Що?
  - Тебе не докличешся. Що то було? - він махнув рукою, повторюючи мої рухи під час терзання обладунку.
  - Моя хронічна проблема. Над собою контроль втратити можу.
  - І для цього ти створив мене.
  Остання фраза була не питанням, а ствердженням. Логічно. Якби у мене був аналогічний набір фактів, я би теж дійшов до такого висновку. І в певному сенсі це дійсно правда: його присутність може вберегти життя оточуючих, якщо у мене знову зірве дах. Тільки це не вся правда. Всі свої егоїстичні мотиви я озвучувати не буду, але для більшої правдоподібності підкину йому ще шматочок правди.
  - Не тільки. Вразливий зараз я надто, сам ти це бачив.
  - Значить я ще й охоронець. - буркнув Тайто собі під ніс уже англійською, бо ми входили в поле зору глядачів на Арені. - Не боїшся, що в спину вдарю? Ти й так постійно на щось відволікаєшся. Достатньо одного удару, і я залишусь єдиним власником секрету. - правильно мислиш, але пора і тебе спустити на грішну землю.
  - До друга то дзвонив я. Чи думав ти, такий що один?
  Ось тут уже Церес задумався. За роздумами він навіть не помітив, як ми фінішували.
  Приводячи себе до ладу в роздягальні, змінивши уже четвертий комплект шкіри, я прийняв рапорт безпосередньо від одного із патрульних дронів, який висів над входом. Як я й очікував, ельфійка в останній момент таки зуміла прорватися у п'ятірку лідерів. Ханлі прийшла трохи нижче середини списку. Ми з Цересом прийшли одночасно, але першим порахували його. Після нас до фінішу допленталося ще троє побитих учасників - явно вирвалися із чиєїсь пастки, тому їх одразу ж відправили в лазарет. Більше на трасі нікого не залишилося, тому всіх, хто до фінішу не дійшов, було дискваліфіковано а змагання завершено. Почалася урочиста частина.
  Може я й оцінив би старання організаторів, але після сьогоднішньої біганини я був зайнятий лише тим, щоб утримати під контролем організм, який знову пішов у рознос. Нагородження та різні офіційні промови пройшли якось осторонь. Мене вже не цікавили ніякі танці й шоу-технології. Літія ще щось заганяла про майбутнє світу, необхідність співпраці й дружби народів бла-бла-бла... До лампочки! Уся увага зосереджена лише на тому, щоб знову не зірватися. Лише помітив на собі дивний погляд Юкіне, яка постійно крутилася неподалік, та краєм вуха почув від когось фразу: 'Дивись, тепер цих ненормальних двоє.' Очевидно мали на увазі Тайто, який стояв поруч із аналогічним виразом на обличчі, і теж не реагував ні на що довкола. Щойно все закінчилося, до мене підійшла Хікарі й відвела до чимось дуже незадоволеної королеви.
  - Тебе взагалі з маєтку випускати не можна! Що ти там влаштував?! - взявши мене за руку, Лашура спробувала потягнути за собою майже центнер впертої напівсинтетики.
  - Влаштував - що? - повільно йдучи за королевою, я з цікавістю оглядав нашу компанію очима дронів навколо.
  - Не прикидайся дурником! Гадаєш якщо я не тренуюся разом із Кайєю, то не впізнаю твої прийомчики? Що то за тип тебе гамселив?
  - Порушник у порту. Ним цікавилася Церква.
  - Ох, постійно з тобою лише проблеми. - Лашура нахмурилася, зрозумівши, що правду я їй не скажу. - Ну а Церес тобі навіщо здався? Королева Дайтарії збирається одружити його на своїй дочці, і порятуй нас Сейку замість покірного лицаря на весілля заявиться ще один такий псих, як ти! Ти хоч розумієш, що це буде не просто скандал?! Ти зіпсував їй майбутнього зятя, а це вже привід для війни! У нас немає жодного лицаря, жодного пілота! Чим мені захищати своє королівство?! І коли вони зажадають компенсацію, то я із задоволенням віддам тебе, ким би ти не був, бо ніякий чоловік не вартий цілої країни!
  Теж мені проблема: Дайтарія за списання боргів ще до початку Турніру подарувала усі права на Цереса своїй знаті. І хоч тема розмови неприємна, але у неї був один дуже позитивний момент: я вперше побачив, щоб вона так психувала, і це... Мило. Дуже мило, чесно. Я вперше побачив собою справжню Лашуру, а не маску королеви. Я аж задивився на неї. Дідько!
  - Ти чого? - зупинилася королева, підозріло поглядаючи на мене.
  - Щось не так?
  - Ти посміхаєшся.
  Сам знаю, але нічого вдіяти не можу. Я ще тестостерон не вивів, маю ще за серотоніном стежити? Краще посміхатимуся на всі тридцять два зуби, а ніж цими зубами гризти комусь горло. До речі зубки собі слід вирівняти, бо такими темпами деформація черепа їх просто розтрощить, а потім навіть рота відкрити не зможу. От біда, усе треба, і все терміново, а єдина мед-капсула зайнята! Ну хто б міг подумати, що у Кайї виявиться стільки болячок?! Я би зрозумів, якби у неї було дось недоліковане, якийсь грип чи перелом. Але ж обстеження виявило серйозні проблеми зі здоров'ям. Якщо вірити довіднику, то Кайя має страждати від спінальної м'язової атрофії. Для тих, хто не в курсі, поясню: це спадкова хвороба, коли вражаються нейрони спинного мозку, в результаті чого людина або стає інвалідом, або взагалі не доживає до 5-річного віку. Я тричі звірився із довідником - все правильно. Але жодного прояву хвороби у Кайї не помічено. Більше того, вона взагалі ніколи не скаржилася на опорно руховий апарат. Як усе це пояснити? Довелося прогнати її через повне медичне обстеження, і ось тут уже почали вилізати дуже цікаві нюанси.
  Виявляється нейрошунт, за допомогою якого Кайя керує бойовою машиною, їй ніхто не вживлював. Ні про які подібні операції тут ніхто ніколи не чув. Всі сприймають це як дар від природи. Або від мамці з татком, це вже як кому пощастить. Лицар непомітно вживити його не міг, бо структура надто сильно розрослася в організмі. Навіть мені на таке знадобилося кілька днів. Виникає питання: звідки він узявся? Висновок напрошувався лише один. Цей нейрошунт уже був в її організмі від народження. Навіть не був, а скоріш за все ріс разом із нею, замінюючи собою ушкоджені клітини - для такого нанітам навіть прошивка не потрібна. А наніти, вони розумні - оберігають своє середовище існування. Поступово інтегруючись в організм, наноботи усіляко оптимізують свою діяльність, обмінюючись інформацією між собою, і навіть із вільними ботами за межами організму! Ось вона - відповідь на усі мої питання!
  Ну добре, не на всі, але на значну їх частину. Тепер зрозуміло, що суть феномену обдарованості насправді полягає лише у наявності в людини достатньої кількості об'єднаних нанітів, які виконують роль своєрідного пульту для ефіру. Також це пояснює, чому Кайя навіть не підозрює про свої проблеми. Грубо кажучи нейрошунт замінив їй більшу частину спиного мозку. Вже підходячи до маєтку, я збагнув одну просту істину: моя здогадка щодо Дагмайєра виявилася правильною - він дійсно мав погану спадковість. Як і Ханлі, Кайя, Церес та всі інші лицарі. І що більше в організмі було дефектів, то більшим був рівень інтеграції, і більша ймовірність успішної взаємодії із зовнішніми пристроями.
  В цю картину прекрасно вписуються ті ж самі гризуни коору, неймовірний слух яких не може почути дрона позаду себе, але прекрасно чує роботу генераторів Лицарів. Із нейрошунтом, вельми чутливим до їхнього електромагнітного випромінювання, між іншим, це взагалі не проблема. Дивно лише, що мене й досі не вирахували таким чином. Хоча ні, не вирахують. На фоні тих же лицарів мене майже не чути, а лицарів на пошуки порушника ніхто в здоровому ґлузді не відправить. Ловитимуть мене звичайні люди, які не мають чутливості, або здатні виконувати лише найпростіші операції. Та й захист від їхніх амулетів я уже відпрацював, а відчуття у справу не підшиєш. Відчуття... Точно, це можна використати для пошуку або нейтралізації пілотів! Зробити якусь імпульсну глушилку, і усі одразу відчують значно більше, ніж хотіли! Хоча, одна така глушилка у мене вже лежить. Треба обміркувати.
  У всій цій купі відкриттів знайшлася відповідь і на моє болюче питання: чому капсула досі не випустила свою пацієнтку? Програма вважала, що без системи життєзабезпечення Кайя помре, а ніяких ефективних способів лікування цієї хвороби у моїх архівах описано не було. Сумніваюсь, що вони взагалі існують. Я з власного досвіду знаю, наскільки це серйозно, і навіть із наявними технологіями вилікувати дівчину я не зможу. У мене навіть немає матеріалу, аби клонувати потрібні тканини. Здорові тканини. Тому скористаюся досвідом системних адміністраторів: якщо працює - не чіпай.
  Нарешті ми дісталися до моєї 'кімнати', майже увесь простір якої займала капсула. Демонтувати її з острову не перериваючи роботу було складно, але я впорався. Не даремно ж усі мої вироби орієнтовані на максимальну автономність. Головною проблемою був обмежений запас картриджів із потрібними для лікування та розмноження нанітів речовинами. На острові я би просто підключив її до потрібних магістралей, але тут довелося організувати цілу службу доставки і навіть прорити для дронів-носіїв нору з поверхні прямо в порт. Леді Майя спершу дуже лякалася моїх павукоподібних помічників, і попросила не дозволяти їм бігати по стелі та стінах. Трохи подумавши, я ввів це обмеження не тільки для сервісних дронів, але й для усіх інших. Адже людина психологічно не сприймає як загрозу те, що можна роздавити ногою. А от якщо невідоме створіння уже дряпається якнайвище, або взагалі висить у тебе над головою, тоді починається паніка. Я чомусь вважав, що такий стереотип нав'язаний фільмами, а воно он-як виходить!
  Поки з цистерни викачувався біогель, в дверях зібралися усі жителі маєтку - кожному хотілося подивитися, як Кайя визілатиме із цієї страшної скляної банки. Було б на що дивитися: спустив розчин, від'єднав трубки і витягнув паралізоване тіло з капсули. На все знадобилося менше хвилини. Поки загорнуту в ковдру пацієнтку приводили до тями, я дивився на порожню капсулу. Те, що я щойно дізнався, повністю змінювало усі мої плани.
  - Кхе-кхе! Ай! - Кайя незграбно прикрила очі рукою. - Вимх... Вимкніть світло.
  - Мізукі, прикрий штори. - сказала Лашура, і нахилилася до своєї подруги. - Як ти себе почуваєш?
  - Як консерва. - хрипло відповіла дівчина, мружачи очі. - Я вже здорова?
  - Отруту нейтралізовано. - простягую пакунок з її одягом і відходжу, доки вона не помітила власну наготу. - Потрібне правильне харчування. І регулярні навантаження. Більше ніяких обмежень.
  - Прекрасно. Кей, тягни свою бочку надвір, покладемо на віз під решту багажу, щоб більше не ховатися з нею по закутках. І поспіши, вилітаємо за годину.
  - Куди?
  - На презентацію. Ти взагалі чув, що Літія видала після церемонії? Знать захотіла перестрахуватися. Вирішили 'проконтролювати' нашу подорож, аби хтось інший не отримав свій товар передчасно! - Лашура аж тупнула ногою від обурення. - Я уже не розумію, кому взагалі здалася ця презентація, якщо всі все вже прекрасно знають?!
  - Я не полечу.
  В кімнаті на мить повисла тиша. Навіть королева завмерла з відкритим ротом.
  - Як це? - згадавши наші попередні розмови, Лашура насторожено відступила за своїх служниць, які враз ощерилися різноманітним метальним знаряддям.
  - Що хотів - дізнався. Немає причин залишатися.
  - І куди ти підеш?
  Дуже провокаційне питання. Повертаюся до жінок. Усі розуміють, що ніяк завадити мені не зможуть, але й відступати не збираються - бо королева не відступить. Мені б таких підлеглих!
  - Я проводжу вас. На кордоні - розійдемося.
  - Ти ж сказав, що не полетиш? - примружилася Лашура, хоча прекрасно знала, що підловити мене їй не вдасться.
  - Заберу дещо із острову. Без зайвих очей. Це в ваших інтересах.
  - Добре. - зітхнула королева після тривалої мовчанки. - Роби, що хочеш. Перешкоджати не буду. Тільки зроби це тихо, а не так, як на змаганнях.
  - То була розминка.
  На тому й вирішили. Поки Лашура збирала свою секретну канцелярією а служниці виносили її речі, я відправився домовлятися за доставку. На жаль не одні ми виявилися такими хитрими, і решта знаті також в темпі пакували валізи, збираючись летіти 'за компанію'. В результаті вдалося видерти собі лише один віз із десяти, та й той лише завдяки бумазі від самої королеви. Я небезпідставно боявся, що взятий віз може не витримати вагу обладнання. Наївний! Одних тільки лахів королеви набралося більше тони! Підсобила Ханлі, прикотивши до маєтку на шестиколісному великовантажному возі, запряженому не волами а першим прототипом меха! Ним же й завантажувалися. Ховати не дуже вдалий зразок уже не було сенсу, всі потрібні люди уже знали параметри машини. Зате нам ще довго грів душу спогад, з якою заздрістю на нас дивилися сусіди. Вони ж готувалися до від'їзду заздалегідь, а нам знадобилося менше години. Як вони заворушилися! Я уже думав, що ми встигнемо вилетіти раніше за усіх, як раптом...
  Су-Ван виявився недієздатним. Сам по собі острів функціонував без збоїв, викликана Лашурою ремонтна бригада уже встигла привести його до ладу й навіть оформити більшу частину саду. Але навіть на перший погляд було зрозуміло, що з його двигунами щось не в порядку. Раніше вільно звисаючі швартові ланцюги, тепер були натягнуті наче струни. Два підйомних кільця, що охоплювали носову та основну частину острову, були охоплені вже знайомим мені полярним сяйвом і натужно завивали, прокачуючи через себе велетенські об'єми ефіру. Тепер навіть неозброєним оком було помітно ту ефірну подушку, на якій він тримався. Стовп сяючого ефіру розходився від кілець до самого низу порту, опираючись на усе, з чим контактував. Бригадир хвалилася, як швидко її команда змогла повернути острову первозданний вигляд і постійно натякала, що було б непогано трошки розвантажити судно. А Лашура стояла, і лише очима кліпала, не в змозі зрозуміти, звідки могло взятися перевантаження, адже нічого такого на острові ніби немає.
  Авжеж немає. На острові. А ось всередині острову - дуже навіть є! Аналітик, твою кочережку, якого дідька ти накоїв! Давай-давай сюди свій звіт. Так... Угу... Логічно... Теж треба... Дідько, ну і як нам тепер з усім цим літати?!
  А проблема була дуже і дуже проста: інженери, які створювали цей літаючий палац, не закладали йому запас потужності. Вважалося, що острів завжди літатиме у своїй рідній комплектації, тому й підйомні кільця підбиралися таким чином, щоб він міг підняти шпилі своїх башт над рівнем ефіру без суттєвої втрати потужності. І це в позиції 'максимум'. Вимикача ж на кільцях для запобігання диверсіям взагалі не передбачено, як і посадкових опор. Враховуючи, що за останні кілька днів Аналітик встиг набрати в резервуари понад сорок тон прошитих нанітів, більше двадцяти тон органіки, і виростити безліч мілких, але дуже важливих вузлів по всьому острову, орієнтовна маса мого уже зовсім не мобільного виробничого комплексу перевалила за сто з гаком тон. Точно сказати не зможе навіть сам кластер - він не враховує масу каналів, енергопроводів, магістралей та робочих речовин у всій цій байді. Острів не впав лише тому, що Аналітик вчасно помітив зміни і припинив розростання інфраструктури на борту острову, перекинувши ресурси на збільшення чисельності дронів - ось чому їх кількість останнім часом так швидко зросла!
  Це все прекрасно і зрозуміло, але ніяк не знімає мого питання: як з усім цим літати? Відповідь - ніяк. Так, моя польова база тепер була повністю автономна, як я й хотів, але разом із тим вона остаточно втратила свою мобільність. Можна було б найняти десяток вантажних кораблів, і вивезти комплекс на них, але ж усі присутні належали Церкві! Важко зітхнувши, я наказав Аналітику зробити запас картриджів для медичної капсули мені в дорогу, а потім демонтувати увесь комплекс у контейнери, які королева замовила для розвантажування корабля. Лашура дуже підозріло поглядала на мене, але нічого казати не стала. Схоже мені таки доведеться трошки прогулятися із нею, доки я не роздобуду собі достатньо велику мобільну платформу для своєї польової бази. Або, якщо дізнаюся технологію - побудую її самостійно.
  Ось і настав момент, коли моя параноя мені підіграла. Замасковані під звичайні для людей предмети, високотехнологічні агрегати швидко й без підозр заповнювали корисний простір контейнерів, які потім відвозилися у найглухіший куток складів. Виняток складали лише інтегровані в острів структури, але тут дрони проявили свою кмітливість і заховали їх прямо в реплі-танки та інші технологічні порожнини габаритного обладнання. Працівники порту мусили брати кожен контейнер двома вантажниками, аби хоча б винести його за межі острову. Лашура дуже дивувалася, звідки на її острові могло взятися стільки мотлоху, і дуже вже підозріло на мене поглядала. Але промовчала.
  Спостерігаючи за перетасовуванням контейнерів я помітив, як острів поступово спливає на поверхню ефіру, а бригада ремонтників з полегшенням зітхає - ніхто не хотів бути на борту, коли ланцюги не витримають навантаження і острів полетить униз. Цікаво, чому королеву не попередили про це раніше? А, ну звісно - монарший статус лякає. Так би й просиділи до самої катастрофи. Спостерігаючи, як останній дрон зникає у вентиляції, я подумав, що потрібно було взяти із собою не лише медичних, а й хоча б десяток виробничих картриджів, аби в разі потреби наштампувати потрібних дронів. Та й охорону із собою взяти не завадить. Хоча яка там охорона, якщо вони у такій величезній кількості ганебно проґавили замах на мене прямо у нашій альма-матер!
  Як би ми не старалися, скільки б працівників не підключали, вилетіти вчасно нам не вдалося. Коли забирали останні контейнери, до нас уже підлітали кілька кораблів знаті. А далі почалося: поки Лашура по протоколу милостиво дозволяла високородному супроводжувати її, в чергу ставало ще кілька бажаючих. В порту почалася штовханина. Аристократія набилася на верхній рівень, наче шпроти в банку, бажаючи зайняти місце якомога ближче до монаршої особи. Ми ж не могли вилетіти, не прийнявши усіх бажаючих. Я ж угледів у цьому шанс посилити свою інформованість, і поки королева розмовляла із черговим кандидатом, порівнявшись із ним бортами, я закидав йому на борт парочку спостерігачів. Одразу ж стало відомо про існування кількох альянсів, які сподівалися вивідати секрети виробництва Мехів під час перельоту, ще парочка аристократів збиралися під шумок прибрати своїх ворогів, принцеса Хавонії дорікала Юкіне за те, що та не змогла привернути мою увагу... Отакої! Ось в такі політичні ігри граються дітки в Академії. І щось мені підказує, що далі буде ще гірше. Ми покидаємо межі Святої землі, а значить у аристократії будуть розв'язані руки для більш рішучих дій. Ні, ми так не домовлялися! Аналітик, де ти там?! От же ж... Він ще не підключився на новому місці. По барабану, беру дронів під особистий контроль і відряджаю половину з них на кораблі наших 'друзів', поки вони ще не вилетіли з порту, а іншу жену на Су-Ван. Поки Лашура спілкувалася із несподіваними попутниками через прірву, яка відділяла літаючий острів від підлітаючих суден, по нижній поверхні трапу на борт стікалися сотні механічник павуків, одразу ж зникаючи в технічних отворах. Острів знову почав просідати. Побачив би їх хтось із присутніх - паніка піднялася б на увесь порт. Та навіть такої їх кількості в разі ускладнень може виявитися замало. Як і їхнього озброєння. Доведеться все ж взяти із собою кілька чанів для переробки органіки, щоб підтримувати таку отару на ходу. І піднімати закинутий раніше проект дроно-матки для роботи у відриві від бази. Ех, мало картриджів я із собою взяв, мало!
  'Увага! Зафіксовано роботу іскрової радіостанції! Місцезнаходження - корабель у порту. Власник - Маст Дагмайєр! Веду запис!' - несподівано прокинувся Аналітик. Ось воно! Значить моя параноя була не даремною, і радіозв'язок тут віддомий! Хоча... Ні, я точно параноїк. З таким обладнанням перехопити високочастотний сигнал неможливо в принципі, а якщо й вдасться, то без ключів це буде звичайний білий шум.
  Перехилившись через борт, я уважніше оглянув наших нових супутників. Майже усі кораблі уже відійшли від острову, аби слідом за нами вилетіти крізь Верхні Ворота, а кораблик Дагмайєра все ще не віддав швартові - ймовірно використовує ланцюги в якості заземлення для радіостанції. Щойно передача завершилася, судно відійшло від причалу і попливло до середніх воріт. Він що, не збирається летіти з нами?! Неподобство! Номери Б-066, Б-069, В-024 та А-051 - десантуйтесь на борт ворожого судна!
  Не встиг я підтвердити наказ, як квад дронів стрибнув униз, залишаючи за собою ледь помітну сріблясту ниточку. Вони що, 'Місія неможлива' передивилися? Увесь острів уже павутиною обтягнули. Не користувалися, кажеш? А це що в мене на голові висить? Як це, не ваша?! Так-так-так, здається я зрозумів, як ті двоє проникли на острів. Вони тупо спустилися прямо в ангар, скориставшись ельфійською волосінню!
  Стоячи біля перил на борту острову, що велично випливав з єдиного офіційного порту Святої землі, я ледве зміг стриматись, аби не зробити собі facepalm. Це повний провал. Підведемо підсумки: мобільна база уже не мобільна, секрет убивць я розкрив чисто випадково, факт наявності радіозв'язку взагалі був висмоктаний із пальця - теж підтвердився, а технологія керування лицарями увесь цей час була у мене під носом - просто підійди і візьми! Епік фейл! І найсумніше в усьому цьому те, що я просто не уявляю, чого іще мені слід очікувати від цього химерного світу. Божевільний день...
  
  ***
  
  - Ну що ж, тоді у мене для тебе є дві новини. - виніс вердикт інспектор, вислухавши розповідь підлеглої. - Перша: тепер ми точно знаємо, що він Посвячений. Звичайна людина таку бійку просто не переживе. Майже всю роботу ти зробила сама, а значить на тебе скоро чекає підвищення.
  - А друга новина? - нахмурилася Рей, очікуючи каверзи, і начальство її не розчарувало.
  - Хтось явно підштовхує світ до війни. Спочатку чистка серед високої знаті, потім Орден зі своїми терактами, тепер це... Старі монархи померли, а молодшим поколінням маніпулювати простіше. Що подумає знать, побачивши цей двобій? Що людина в обладунку отримає такі ж сили, як і міфічні Посвячені. Вони побачать шанс для себе. Той, хто це влаштував, не лише показав нову зброю, але й вказав на першу її жертву. На Церкву. Перемога буде найкращою демонстрацією, а бажаючі ризикнути завжди знайдуться. Вони будуть шукати виробників, аби озброїти своїх воїнів. Ця демонстрація прямо натякає на слабкість Церкви.
  - Після розправи над нами зникне і стабілізуючий фактор. Всі візьмуться воювати один з одним...
  - А виграє той, хто володітиме секретом обладунків. - закінчив за свою підлеглу інспектор Тору голосом лектора. - Яка іронія долі: для розколу світу будуть використані ті ж прийоми і методи, якими ми увесь цей час його рятували.
  - Не бачу нічого дивного. - знизала плечима Рей. - Контроль ринку зброї завжди був найдієвішим...
  - Я говорю не про продаж зброї, а про контроль над нею. Буквально. Як ти думаєш, чому ніхто не використав лицарів для нападу на Святу землю? - інспектор на деякий час замовк, а потім почав розмірковувати вголос. - Це не може бути Лашура. Вона й свій проект ледве потягнула, та й той лише із залученням сторонніх інвесторів. Для створення такого обладунку потрібні фундаментальні дослідження, а не просто поєднання вже існуючих механізмів. Нарадан відпадають з тієї ж причини. Більше кандидатів немає. Як щодо альянсів?
  - Я б про це знала. - впевнено відповіла Рей, адже вона уважно відслідковувала настрої серед аристократії, і додала. - Також була спроба викрадення учасника Турніру, але аристократія все заперечує.
  - Ти про інцидент за участю...
  - Ні, то були всього лише найманці. Хтось умудрився найняти чорних археологів для розправи над конкурентами. Випадок кричущий, але на перший погляд нічого особливого. Питання викликає лише присутність там Першого. Сутичка відбулася у присутності інших учасників, тому це можна списати на збіг обставин. Але я говорю про інший випадок. Хтось хотів отримати нащадків від лицаря Дарсів. Це сталося трохи пізніше даного інциденту.
  - І що тут особливого?
  - Їм не вдалося. Хлопця взяли прямо посеред змагань. Вивели подалі від очей, але самі потрапили у засідку. Викрадачів оглушили, а малий Дарс утік. Потім ще довго заїкався, а коли заспокоївся - почав усе заперечувати і виступив проти проведення розслідування. Він щось бачив. Допитати не встигла - вся знать уже в порту.
  - Знову чорні археологи?
  - Ні, досвідчені в такі справи не лізуть. Тут же працювали дилетанти. Можливо хтось із особистої прислуги учнів. Хто б не зірвав їхні плани, він краще за нас знає, що відбувається в Академії.
  - Третя сила?
  - Тоді скоріше четверта, адже у нас чотири об'єкти розслідування. І появ об'єктів також було чотири. Втім, це може бути просто збіг.
  - Не думаю. Надто багато збігів. Перш ніж діяти, потрібно зібрати максимум інформації, і відтягнути початок істерії якомога далі. Відправляйся на презентацію. Впади на хвіст до когось із аристократів, щоб бути якомога ближче до Першого. Витягни його на відверту розмову. Він явно знайомий зі своїм суперником. Просигналиш мені, як тільки будете вилітати. Я розчищу вам шлях.
  - Навіщо? Хвилинку, а Рада єпископів уже знає про інцидент?
  - Ні, тоді мені накажуть захопити його будь-якою ціною. Повідомлю їм, коли Перший уже покине Академію. Нехай ним займається інший відділ.
  - Надто мало часу. Я не встигну... - Рей на мить задумалася, а потім її очі розширилися від розуміння. - Хвилинку, ви думаєте про загін...
  - Так. - зі стриманим задоволенням погодився інспектор. - Я своїх людей не підставляю ніколи.
  
  ***
  
  Догорав вечір. На небі вже з'явилися перші зорі, а світ навколо поступово занурювався у темряву. Природа поступово замовкала. Денні звірі ховалися по своїх норах і гніздах, а на зміну їм виходили нічні жителі лісу. Вони не кричали і не залякували своїх ворогів яскравими кольорами та небезпечними прикрасами. Вони воліли залишатися непомітними. І тільки ланцюжок літаючих кораблів продовжував жити за своїми власними законами. З'єднані у караванний порядок, вони зараз більше нагадували прикрашений різдвяними гірляндами потяг: попереду великий сяючий локомотив, і більш тьмяні вагончики позаду нього. На відміну від тваринного світу, закони людей були значно складнішими, хоча по суті все зводилося до одного і того ж простого правила. Виграє найсильніший. І саме зараз, збираючись на званий вечір в честь початку їхньої спільної подорожі, сильні світу цього будуть в черговий раз показувати свою силу й залякувати конкурентів. От тільки інструментами людей були не їхні природні особливості, а хитрий розум.
  Церес навіть не уявляв, наскільки закручені інтриги крутяться навколо кожного чоловіка-лицаря. Раніше він наївно вважав, що кожен із них вільний вирішувати сам свою долю, чи принаймні самостійно обирати собі дружину. Сидячи під камуфляжем у повітряному човні, який мав доправити знать на острів королеви, він наслухався достатньо, аби послати усе це світське життя в... Далеко. Щойно він дізнався, що усе його життя давно розписано наперед, і продано за неймовірні гроші, а потім ще й перепродане, подароване, віддане за борги, і знову продано. Та вони навіть зараз за нього торгувалися!
  В перший момент було нестримне бажання голіруч розірвати усіх, хто сидів у човні. Але перед цим вийти з-під камуфляжу. Щоб вони побачили свою долю. Щоб відчули, як уже їхні власні життя зминаються під його пальцями. Викинути за борт, відкрутити голову,зламати хребет, руки й ноги... Кожен наступний варіант був все більш жорстокий і витонченіший.
  Аж поки не спрацювала аптечка, і в голові не прояснилося. Ще раз обдумавши свої можливі дії, Церес глибоко вдихнув і видихнув, змусивши присутніх здригнутися від їдкого шипіння дихального апарату. Нехай і така мілка, але помста бальзамом окропила душу хлопця, на мить повернувши йому здоровий ґлузд. Напевно це він від Масаке заразився імпульсивністю, інакше б у нього рука не тягнулася до пістолета. Чи може це було ще одне його випробування: спокуса помстою? Тайто зумів стриматися, бо розумів - тоді він залишиться один проти усього світу. Відколи закінчилася його нічна епопея, Церес відчув себе абсолютно іншою людиною. Ще кілька днів тому він метушився, як і сотні інших учнів, вирішуючи свої буденні проблеми. Нині ж усе це відійшло на другий план, залишивши після себе нові можливості.
  Згадуючи події останньої декади, Тайто вкотре задумався над тим, наскільки йому пощастило. Що було б із ним, якби обрали не його? Якби шанс випав не йому? Він був найслабшим у групі, безхарактерним слимаком, як казали деякі дівчата. Раніше він вважав причиною свій низький рівень обдарованості. Потім прийшло розуміння, що вирішальним є статус. Тепер же він знав, що попри усі його зусилля на виході із Академії Церес був би саме таким, яким його замовляли: покірний, заляканий, безініціативний. Неприємна перспектива, що й казати. Та попри пережите у нічних кошмарах, попри загострення конфліктів із однокласниками та наставниками, попри втрату свого унікального статусу, він би нізащо не відмовився від такого, нехай і дуже суперечливого подарунку. Тільки зараз він допетрав, про що казав Масаке в перший день їхнього знайомства. Сила, це не просто можливість дати здачі кривднику. Це готовність дати відсіч будь-яким способом, не зважаючи ні на що. Постійно відчуваючи біль від кульових поранень та опіки від вогню, на звичайні синці уже не звертаєш увагу, і їх появу сприймаєш лише як необхідне зло. Кейнсі лише на перший погляд здається психом, та навіть це відлякує більшу частину усіх бажаючих над ним пожартувати. Ті ж, хто здатен зазирнути під маску, уже не будуть такими самовпевненими, намагаючись диктувати свої умови.
  Нарешті човен дістався посадкового майданчика, випустивши чергову порцію гостей біля місця зустрічі. Церес також зійшов разом із ними, але на останок не втримався і зовсім випадково наступив на довгий шлейф дівочої сукні. Дайтарія-молодша гнівно озирнулася на свою охорону, але їхні начищені до блиску чоботи аж ніяк не нагадували лапи якоїсь великої тварини, чий брудний відбиток тепер стояв на самому видному місці.
  Залишивши принцесу розбиратися із неочікуваним форс-мажором, Церес відправився на зустріч зі своїм наставником. Хоча який він в демона 'наставник'? За увесь час їхнього знайомства Кейнсі так нічому його і не навчив. Він лише підкидав задачі й спостерігав, як Тайто буде їх вирішувати. Спершу Церес не розумів, навіщо він так робить, але згодом до нього дійшло, що Масаке таким чином намагався дати йому досвід. Гра в Зоряні Війни була звичайним відволікаючим маневром для тих, хто займався дресируванням майбутнього підкаблучника. Шкода, що вони так і не зрозуміють суть цієї насмішки.
  Конкретне місце зустрічі Кейнсі не вказав, тому Церес вирішив трохи покрутитися навколо аристократії. Можливо йому вдасться почути ще щось цікаве. Але що більше він слухав, то сильніше в ньому розгорався гнів, бо цього разу мова зайшла ще й за способи втягнути його у борги. Здавалося, що полум'я ненависті от-от виплеснеться з нього потоком лави, випалюючи все навколо.
  І натовп здригнувся. Збоку це непомітно, але Церес уже знав, на що слід звертати увагу. Наприклад в однієї з панянок прискорився пульс, а голос іншої от-от зірветься на крик. До речі про голос - саме звук і був причиною тихої паніки серед аристократії. Точніше інфразвук, і його джерелом був явно не Церес. Хлопець нарахував не менше десяти генераторів, однак достатньо було наблизитися до одного з них, як він затихав. Трохи походивши навколо, Тайто збирався вирахувати їхнє місцезнаходження, але в якийсь момент вони припинили свою роботу. Не надовго, менше хвилини, після чого загуділи знову. Тільки тепер вони працювали не синхронно, і в певних місцях звукові хвилі накладалися одна на одну, підсилюючи ефект в рази. Наприклад там, де зараз стоїть принцеса Хавонії...
  
  ***
  
  Званий вечір в честь початку їхньої маленької спільної подорожі пішов зовсім не так, як вона очікувала. А винуватцем виявився улюбленець Лашури. Знать уже звикла, що молода королева любить набирати до себе диваків, і на ще одну причуду абсолютно не звернула увагу. А даремно. Перше враження зазвичай дуже оманливе.
  В першу їхню зустріч це був симпатичний хлопчина із доволі непоганою для слуги витримкою. Можливо він би навіть міг стати парою для Юкіне. В те, що хлопець не обдарований, Марія не вірила - її родичка нізащо не взяла б до себе простака. Тепер же, побачивши його зблизька, вона була... Налякана? Так, скоріш за все. Вона навіть не могла пояснити причину свого страху, але відчуття нікуди не зникали, а навпаки, посилювалися з кожною хвилиною. Вона відчувала страх навіть тоді, коли він просто з'являвся в полі зору. При чому виникало відчуття, ніби ніхто крім неї його не помічає. Хлопець просто з'являвся нізвідки, і так-само безслідно зникав. Наче привид. Від такого аж волосся на голові ставало дибки. Буквально. Та й інші відвідувачі літаючого острову, яким не пощастило опинитися поруч, відчували себе не краще, намагаючись якнайшвидше покинути неприємну зону. Кілька знатних осіб, які збиралися влаштувати якусь каверзу, уже покинули їхню компанію під приводом поганого самопочуття. Проходячи повз них, Марія чула, як цокають їхні зуби. Чи то були її власні? Дівчинку кидало то в піт, то в мороз а усі, хто наважувався до неї підійти, одразу ж повертали назад. Навколо принцеси утворилася зона відчуження.. Про задушевні розмови уже ніхто й не згадував. А це чудовисько безшумно шмигало у темряві навколо альтанки і дуже недобрим поглядом дивилося на гостей. Наче голодний тигр на м'ясо. Марії навіть здалося, що його очі світяться з-під тіні капюшону. Вбраний у дивний одяг, цей хлопець уже не здавався їй еталоном стриманості й ввічливості. Він більше нагадував вуличного убивцю, який вичікує момент... Та що ж це у неї за думки такі?! Треба відійти подалі й привести думки в порядок.
  Труснувши головою, вона заплющилася й в черговий раз спробувала заспокоїтися, прочитавши подумки лічилку. Допомогло... Доки не відкрила очі й не побачила обличчя хлопця прямо перед собою. І дійсно, світяться - мимоволі відмітила дівчинка, відсахнувшись назад і наткнувшись на Юкіне. Не розуміючи, як охоронниця допустила його наближення, Марія озирнулася назад і зрозуміла, що встигла відійти доволі далеко від альтанки. Напевно він просто зупинився перед ними, а вона ніби як сама до нього прийшла. А Юкіне й сама вхопилася в принцесу, стоїть, хитається, губи дрижать.. Біда!
  - Щось не так? - хриплий чоловічий голос зовсім не стикувався із похмурим, але молодим обличчям юнака.
  - Н-ні, все в порядку. - порив свіжого вітру на мить надав принцесі впевненості. - Просто захотілося подихати свіжим повітрям.
  - За бортом?
  Хлопець відступив убік, показуючи на перила позаду себе й прірву за ними. Ще б кілька кроків, і Марія просто звалилася б із острову! Зрадівши, що у вечірній темряві не видно, як почервоніло її обличчя, дівчинка повернулася до несподіваного рятівника. Той дивився на них своїми сяючими очима, заливаючи простір між ними холодним синьо-зеленим світлом. Смикнувши плечима й переконавшись, що Юкіне все ще тримається біла неї, або за неї, принцеса в черговий раз спробувала заспокоїтися. Та не встигла вона дорахувати навіть до трьох, як тиск зник, ніби нічого й не сталося. Очі хлопця потьмянішали, зануривши все в пітьму, і лише два ледь помітних кільця навколо його зіниць вказували, що перед нею хтось стоїть. Зітхнувши вільніше, Марія нарешті змогла зібратися з думками і навіть дотепно відповісти.
  - Не настільки. А я тебе пам'ятаю. Ти Масаке Кейнсі, слуга Лашури.
  - Уже ні.
  - Як?! Вона викинула такого симпатяжку на вулицю?! Не бажаєш приєднатися до нашої... - не встигла вона закінчити фразу, як страх перейшов на новий рівень, а усі почуття хором закричали їй тікати будь-куди, навіть за борт, тільки якнайдалі звідси.
  - Уже - ні. - низький голос вдарив по нервах так, що аж ноги підігнулися, і тільки міцна хватка охоронниці втримала дівчинку від падіння. - Вам краще повернутися.
  - Т-так, звісно. До зустрічі.
  Запинаючись, Марія боком пішла назад до альтанки, яка здавалася їй світлом в кінці довгого-довгого тунелю, з іншого боку якого на неї з ненавистю дивилися знову сяючі в пітьмі очі звіра. Лише діставшись до освітленого місця, дівчинка зрозуміла, що гості уже пішли всередину палацу. В альтанці залишилася лише вона із Юкіне, та Лашура із блідою Кайєю, які не дорахувалися однієї гості.
  - Лашура, дорогенька, як це все розуміти?
  - Не розумію про що ти.
  - Твій слуга щойно...
  - Який слуга?
  - Твій хлопчисько! Масаке Кейнсі! Він щойно...
  - Дорогенька, ти на сонці перегрілася, чи в тіні простигла? - з удаваним хвилюванням поцікавилася Лашура, повторюючи інтонації родички. - Твій Кейнсі злиняв, щойно ми вийшли з порту.
  - Чого це він раптом став моїм?! - принцеса вмить забула про причину розмови, повністю віддавшись звичній сварці.
  - Так ти ж сама до нього підходи шукала. Будь-ласка, тепер можеш шукати, скільки влізе!
  Заходячи до палацу, дівчата знову почали сваритися, як і багато разів до цього: Марія - щоб заспокоїти нерви, а Лашура - щоб нарешті відвести душу, вилити увесь накопичений за тривалий час негатив. І все це відбувалося настільки тихо й пристойно, що навіть не всі присутні розуміли суть їхньої розмови. Ті ж, хто розуміли - уважно ловили кожне їхнє слово, намагаючись спрогнозувати розвиток їхніх подальших взаємин. І нікому не дуло діла до двох силуетів, які спостерігали за усім цим із темряви в саду.
  
  ***
  
  Церес не помітив, як Масаке опинився біля нього. Його системи маскування явно далеко попереду, якщо не помічають його навіть впритул.
  - За що ти так з нею? - запитав Церес, повертаючись до свого 'наставника'.
  - Назвала мене симпатяжкою. - відповів той, продовжуючи ганяти над долонею потоки ефіру.
  Здивовано витріщившись на свого 'наставника', Церес лише тепер помітив у його волоссі сивину. Це що ж таке він пережив?
  - То я пройшов твоє 'випробування'? - Церес вирішив перейти до справи.
  - Не тільки. Дав ти мені час. Але кінця він добігає. - ефір над рукою скрутився у мутну фігурку людини.
  - Тільки не починай знову свої вистави із падаванами та розмахуванням руками а-ля Йода. - посміхнувся Церес, склавши руки на грудях. - Прожитий у симуляторі місяць не минув для мене безслідно. Так, я здогадався про природу цих 'нічних кошмарів'. Я давно уже не той слинько, який заглядав тобі в рот, і усе приймав на віру. Ми просто використали один одного. Я викачав з тебе нові можливості, а ти прикрив мною свою дупу. І усі задоволені. Чого ти ще хочеш?
  - Прямоти від мене набрався? - Кейнсі повернувся до свого опонента. - Це добре. Я хочу твого костюму специфікації. Не повинен він бути таким, яким став.
  - А що я отримаю натомість?
  - Обладнання. Невже дискомфорт не відчув бою під час? Не в силу повну ти працював. Виправити недолік ти сам не зможеш цей. Допомогти можу. Годиться?
  - Годиться. Показуй свій хабар.
  Хмикнувши на останню фразу свого уже колишнього учня, Кейнсі вказав на невеликий Пакунок під кущем. Поки Церес діставав нові іграшки, той усе йому пояснював.
  Всередині виявився автономний модуль, який можна було носити на спині на зразок рюкзака. В ньому було зібрано усе необхідне для повноцінного функціонування костюму: зв'язок, сервісна система, реплікатор боєприпасів (звичайних, а не шокових), додатковий обвіс для пістолета, який дозволяв перетворити його як на снайперську гвинтівку, так і на штурмовий пістолет-кулемет, та ще безліч потрібних дрібничок. Також в комплекті йшов той-самий бракований дрон, який так і не встигли утилізувати. Зі знятим озброєнням він тепер нагадував якусь личинку, підвішену за черевце до моторної хрестовини. Якщо дивитися здалеку, то ця потвора дійсно скидалася на величезну літаючу комаху. Настільки, що аж гидко було брати його в руки. Всередині рюкзака місця не вистачило, тому дрон тепер жив у спеціальному футлярі, який можна було прикріпити на пояс, чи у будь-якому іншому зручному місці. Звісно ж уся поверхня модуля була покрита простим мімікрилом, який міг повторити будь-яку текстуру, і навіть в деяких межах змінювати візуальні розміри та форму рюкзака. За це довелося заплатити функцією оптичного камуфляжу, оскільки прямого зіткнення апаратура в будь-якому випадку не переживе.
  Як і будь-який інший витвір Кейнсі, даний модуль був максимально автономним і універсальним. Це ж стосувалося і його мобільності. Маючи власний, хоч і доволі примітивний, порівняно з дронами мозок, рюкзак вмів пересуватися самостійно, перетворюючи лямки на щупальця. Взагалі-то вони призначалися для обслуговування нанокостюму та надання медичної допомоги, але відтягнути корпус подалі від поля бою теж могли. В крайньому разі вони могли від'єднатися і працювати в режимі прямого керування. Увесь рюкзак можна було розібрати на частини, і використовувати кожну як самостійний гаджет.
  Уважно оглянувши кожен пункт зі списку, Церес закинув рюкзак на плечі й почав перекидати специфікації костюму. Судячи з того, як довго тривав цей процес, і наскільки костюми відрізняються навіть на вигляд, його НК дійсно вийшов не зовсім таким, яким розраховував його побачити Кейнсі.
  - This is not a TimeShift, but something similar. - буркнув під ніс Кейнсі, щось роздивляючись на опущених окулярах, й підняв до нього обличчя. - Що збираєшся робити далі?
  - Ще не знаю. Після почутого я в Академію точно не повернуся. А якщо повернуся, то повбиваю там усіх. Серйозно. А тобі навіщо?
  - Будеш повертатися - скажеш. Я хочу це побачити.
  - Не дочекаєшся. - хмикнув Церес, і простягнув руку. - Ми ще побачимося?
  - Сумніваюсь. - Кейнсі теж простягнув руку у відповідь і...
  - Що за... - Церес відскочив назад, готуючись до бою, але сенсори його НК все ще нічого перед собою не бачили.
  - Мене тут немає уже. - помахала йому ілюзія Кейнсі, поступово розторочуючись потоками ефіру. - Сьогодні почув я нового багато. Навіть занадто. Тому по-англійськи вирішив піти, не прощаючись.
  - Готуєшся до неприємностей?
  - Так. І тобі раджу. Сподіваюся подарунок мій тобі допоможе.
  - Ну добре. Слухай, ти не проти, якщо я тут ще трошки порозважаюсь?
  - Давай без фанатизму. - тільки й встигла сказати ілюзія, остаточно розчиняючись у повітрі.
  - Як скажеш. - хижо посміхнувся Церес, підкручуючи налаштування вокабулятора.
  Після таких важких новин, парубку просто необхідно було трохи спустити пару, тому гостей сьогодні чекав веселий вечір. Дуже веселий...
  
  ***
  
  Створення мобільної бази - сім днів. Обдирання семи гектарів прилеглого лісу та вилов усього живого із водоймищ Академії - десять днів. Вирощування армії різнокаліберних дронів та розкидання пристроїв спостереження - одинадцять днів. Щоденний перегляд та розбір записів, сумарною тривалістю більше року. І все заради вчасно почутих двох хвилин розмови. Хтось скаже, що це нерівноцінний обмін, а я стверджую, що така ціна виправдана.
  Однак те, що я дізнався під час цієї розмови, повністю перекреслювало усі мої плани на спокійну подорож. Вони зробили правильний висновок із абсолютно хибних припущень! Незрозуміло лишень, чому він так впевнений, у моїй агресії? Хіба що він говорив буквально: Церква сама дасть привід. В принципі я можу надавати їм тумаків, але зараз мені воювати ще ранувато. І чому він вирішив, що після сутички я залишуся на острові? А, ну звісно - протекція Лашури. Думають, що мені більше нікуди подітися. Ну-ну.. Сам же я вирішував дуже складну проблему: лягати, чи не лягати? Капсула-реплікатор, звільнення якої я так довго чекав, нарешті була у повному моєму розпорядженні. І тут такий облом, мене уже розшукують. І це не перший такий випадок. Пригадуючи усі свої попередні пригоди тут, я помічав усе більше збігів, які завжди обмежували мене. Я постійно від чогось або від когось залежав. Спершу проблеми із каталізатором, потім психічні розлади, а під кінець ще й трагічна випадковість під час модернізації левової частки власних систем. Не знаю, який тут канон, і чого він від мене домагається, але танцювати під його дудку я не збираюся. Зараз переді мною стояв вибір: залишитися на борту і лягти у капсулу, чи дійсно злиняти з острову й загубитися на просторах нового світу? Кожен із цих варіантів мав свої переваги й недоліки. І попри очевидні плюси першого, я збирався відмовитися від нього. Як би я не намагався діяти акуратно, реальність вміло підлаштовується під усі мої витівки. Схоже, для зміни канону потрібні більш відкриті та більш радикальні дії. Яка була ймовірність того, що під час пересадки мімікрилу до мене в ангар увірвуться убивці? А хто гарантує, що капсулу зі мною не знайдуть під час обшуку корабля? Живим я їм не дамся, тому перша група в кращому випадку зникне безслідно, після чого за мною відправлять мисливців за головами. Навіть якщо вони взагалі мене не знайдуть, результат буде той же. Це лише найбільш імовірний варіант, не враховуючи усілякі форс-мажори...
  З іншого боку, без нормальної броні я не можу працювати в повну силу. Додайте сюди мою чутливість до статики, яка повернулася після зняття мімікрилу, і зловити мене виходить не так уже й складно. Враховуючи, що мене сприймають як якогось Посвяченого, котрий теж може виявитися носієм НК, у них явно повинні бути розроблені засоби для нейтралізації таких як я. Але на відкритому просторі, та ще й проти повноцінних солдат, я не буду обмежений власною мораллю. В крайньому разі тупо закидаю дронами. Щоправда тягати їх із собою...
  Спостерігаючи одним із павуків, як острів готують до прийому гостей, я згадав відправлену за мною інспекторшу. Хто вона така, які у неї обов'язки і повноваження? Мене ввела в оману назва її посади. На прямий запит Аналітик довго думав. Нарешті, майже через хвилину, а це вже показник, я отримав коротеньке пояснення. Очевидно у відкритих джерелах такої інформації немає, і він мусив збирати відомості із опосередкованих. Достовірність такого результату не стовідсоткова, але це краще, ніж нічого.
  Інспектори працюють не лише в Академії. Їх відправляють для спостереження на місця конфліктів. Вони ж виступають послами у випадках, коли потрібно вирішити питання в обхід дипломатичних каналів. Вони мають такі широкі повноваження, які тільки можна собі уявити. Жетон Церкви відкриває перед ними майже усі двері, і будь-яке перешкоджання їхній діяльності одразу ж привертає увагу як Святої землі, так і усіх сусідніх держав. Це болячка на дупі кожного монарха, і величезний геморой для його підданих. Таким чином Церква тримала за... Тримала за шию усі великі держави, підтримуючи мир і порядок. В своєму, звісно ж, розумінні.
  Так продовжувалося тривалий час, аж поки Церква не затіяла якусь спецоперацію. Більше інформації дрони зібрати не змогли - мені й так дуже пощастило дізнатися бодай це. Припускаю, що вона якось пов'язана із тим самим Орденом, який намагається поширити свій вплив на інші країни. Аби уникнути будь-якого розголосу, усі зв'язки із зовнішнім світом були зведені до мінімуму, і Академія залишилася надовго відрізана від свого керівництва. Домовленість Директриси із Рей була простою: інспектор ділиться новинами від Церкви, а Директриса усіляко сприяє їй в роботі. Звісно ж, ніхто із них нічого не дізнався. Більше того, Рей і сама опинилася у повній інформаційній ізоляції. Єдиним джерелом інформації залишився її куратор - інспектор Тору. А тут я зі своїми витівками. Фактори наклалися один на одного, і в результаті на вуха поставили усю зовнішню розвідку. Мене не чіпали лише через присутність високих осіб та відсутність прямих доказів. Після мого останнього виступу на публіку докази з'явилися, і тепер на мене відкрили сезон полювання. Поки лише Церква, але участь інших - лише питання часу. Якщо різниці ніякої, навіщо мені ризикувати більше?
  Збоку від мене хтось пискнув. Відключаюсь від спостерігача і бачу, як Ханлі, міцно тримаючи дрона ковальськими щипцями, намагається роздивитися конструкцію суглобів. Дрон вперто опирався знущанню над собою, і навіть умудривця цапнути цю допитливу Варвару за носа.
  - Ай! Це парфуми, чи вони самі так пахнуть? - поцікавилася Ханлі, показуючи на Б-дрона, який знову тягнувся до своєї мучительки.
  - Це мастило - WD-40. Нащо він тобі?
  - Хотіла роздивитися, як вони влаштовані. Ти ж все одно нас скоро покинеш і забереш їх із собою. Коли мені ще випаде шанс подивитися на таку ляльку?
  - Ляльку?
  - Тільки не кажи, що вони вийшли такими випадково. Навіть я не одразу здогадалася про те, що це не комахи, а просто ляльки. - то вона увесь цей час вважала, що вони живі? - Обіцяю тримати це в секреті, якщо ти покажеш мені, як там у них все влаштовано.
  А креслення ядерної бомби тобі не показати? Мовчки нависаю над нею, і поки дівчинка втискає голову в плечі, виймаю бідолашного дрона зі щипців і випускаю на волю.
  - Добре-добре, я зрозуміла. Та все ж, може розкажеш, як вони працюють? Я навіть не уявляю, як можна змусити механізм бути таким розумним. Якби я могла зробити свої мехи такими...
  - Тому й не розкажу. - знову нависаю над нею. - Забудь.
  Розвертаюся і йду геть. Хоч острів і великий, але усамітнитися на ньому не виходить. Постійно поруч хтось бігає: то слуги почнуть прибирати, то хтось із гвардії поруч стане на пост... Хоч на мене гормони і не впливають, але чисто психологічно це вже дратує. Таке відчуття, ніби вони роблять це навмисне. Спустившись в ангар, я затягнув реплі-танк у найтемніший куток і продовжив думати.
  Слід було вирішити, як організувати своє зникнення, і куди мені податися. Куди - питання риторичне. В моїх планах було відвідати місця будівництва нових повітряних кораблів, лабораторії, бібліотеки, знайти інші джерела вільних нанітів... Планів море, і єдине, що мені потрібно для їхньої реалізації, це власний транспорт і час. І якщо з транспортом я розберуся прямо зараз, то з часом можуть виникнути проблеми - у мене на хвості будуть церковники. Значить потрібно бути мобільнішим за них. І витягнути заздалегідь підготовлений козир. Церес, хоч і виконав своє призначення, все ще може один раз відволікти увагу від мене. Достатньо буде, щоб він просто потрапив у поле зору Церкви. А щоб йому було простіше відірватися - залишу йому презент. Якраз увечері зберуться гості, там-то він і засвітиться.
  Але що ж мені робити із капсулою? Мені в будь-якому випадку потрібен новий мімікрил. Нарощувати його потрібно прямо на тіло, а без відповідного обладнання зробити це буде складно. Та й організм свій запас міцності уже майже вичерпав. Забрати капсулу із собою? Тоді доведеться брати із собою і увесь необхідний для її роботи обвіс: генератор, синтезатори, картриджі тощо. А усе це ще й доведеться якось транспортувати... Тут уже потрібна хороша вантажівка. Що ж робити? Може якось вдасться вирізати лише потрібний мені функціонал? Якщо подумати, мені потрібно не так уже й багато: запас каталізатора, асемблери та система штучних нирок. Все разом займає об'єм близько одного кубічного метра. З цим уже можна працювати! Тепер залишається зробити усе це мобільним. І краще опустити в капсулу парочку дронів, бо власних щупів агрегату для збирання мого транспорту може не вистачити. І підключити охолодження до ставка у саду, на що одразу ж відряджаю десяток незайнятих дронів. Ну а поки капсула іще не нагрілася, задаю першу деталь майбутнього корпусу. Тут немає ніякої електроніки чи механізмів, це просто рама, на яку я не витратив жодного граму каталізатора - просто чистий вуглець із у потрібній формі. Тільки цього разу, пам'ятаючи випадок із пістолетом, я робив композит, аби конструкція мала бодай якусь пружність. На перший погляд вийшло непогано, міцність навіть вища, ніж була б у сталевого варіанту. Тепер слід подумати, чим замінити пружні елементи...
  - Ти любиш цих потвор більше за дівчат. - порушив мої роздуми голос за спиною.
  Обертаюся, і бачу Кайю. Сьогодні вона вбралася не у свій звичний одяг, а в мундир королівської гвардії. Він чимось нагадував військову уніформу XIX століття: бордовий із золотою вишивкою, підігнаний по фігурі та має купу декоративних елементів. Непогано, як для феодального суспільства. Цілитися в таких - одне задоволення. Це лише ельфи якось умудряються виглядати і пристойно, і непомітно. Але зараз присутність поруч живої й здорової Кайї зовсім не радувала. Мене сьогодні взагалі залишать в спокої?!
  - Не люблю дівчат.
  - А хлопців? - підозріло поцікавилася Кайя, відступаючи назад.
  - І хлопців не люблю. Взагалі людей ненавиджу.
  - Людей? А сам ти хто?
  Я задумався над її словами: як назвати істоту, яка вселяється в тіло людини, перехоплює контроль і живе від її імені? На думку спадає лише один термін.
  - Я демон. - відповідаю їй, і продовжую займатися своїми справами.
  - І що ж ти збираєшся робити далі? Захопиш світ?
  - Ні. Знищу його. - в капсулі проявляються контури наступної деталі.
  - Я взагалі-то пожартувала. - голос дівчини спокійний, хоча зазвичай до цього моменту Кайя уже кипить від злості.
  - А я демон. Я жартів не розумію.
  - Припини видавати свої репліки. Ти можеш говорити нормально, я знаю.
  - Так цікавіше.
  Ігноруючи обурення дівчини, продовжую роботу. Невже вона не розуміє натяків? Ні, по обличчю бачу - в неї голова зараз забита зовсім іншим. Незабаром деталь готова, і дрони викидають готовий виріб із капсули мені прямо в руки. Струсивши зайвий фізрозчин, я поєдную дві деталі машини в одне ціле, і вже можна навіть вгадати загальні риси мого майбутнього транспорту.
  - Під час Турніру ти зіткнувся із бандитами... Як це було? - запитала Кайя через деякий час.
  - Кількох закидав ножами, двом зламав хребет. Одному випустив кишки. Решту...
  - Я маю на увазі емоції. Наприклад страх. Тобі було страшно?
  - Те ж саме у мене питала Лашура. Як ти вже помітила, я не демонструю почуття. Страх, злість, смуток, любов - це лише реакції організму. Я надто добре себе контролюю, аби щось відчувати. Для мене це питання виживання. - вставляю деталь на місце.
  - Це не виправдання. Контроль почуттів не робить із людини чудовисько. Дивись. - все ще надто спокійно відповідає Кайя, і я чую брязкіт металу.
  Провалюючись у форсаж, я готувався до сутички, але Кайя просто вирішила продемонструвати свої уміння у володінні ефіром. Я їй не заважав, і лише спостерігав за тим, як полум'я охоплює лезо. І хоч цим вогнем можна обпектися, його температура надто низька, аби нанести серйозні травми. Потім полум'я змінюється дрижанням ефіру навколо залізяки, яке поступово концентрується на кінчику леза в маленьку кульку, а потім лускає із яскравим спалахом та звуком як у хорошої петарди. Як я й казав - фокуси. Помітивши, що я абсолютно на неї не реагую, дівчина махнула мечем трохи вбік від мене, викликавши сильний порив вітру. Тактичний аналізатор розшифрував цей ефект як 'ударна хвиля' - один із прийомів дуелі для розриву дистанції. На останок Кайя заховала меч, і запалила жовтуватий, схожий на полум'я свічки світляк у себе прямо над долонею.
  - Перше, чого вчать усіх обдарованих - контроль емоцій, тіла та думок. Без цього неможливо оволодіти магією. Я прекрасно контролюю свої почуття, і це не робить з мене такого бездушного егоїста, яким став ти.
  - Ти вже така. - відкладаю напівготовий каркас убік і стаю перед Кайєю, пильно заглядаючи їй в очі. - Я від початку розмови тебе дражню, а ти цього навіть не помітила. Де твої емоції? Де твоя злість? Невже не чуєш образи у своїх словах? Чим ти тепер краща за мене?
  Не одразу зрозумівши суть мого питання, Кайя глибоко замислилася. Я би сказав, що вона зараз в паніці. Принаймні рухи очей вказують на це. Я ж не став їй заважати і, скориставшись моментом, опустив на очі візор, аби зняти усі параметри дівчини. Здається вона просто ще не відійшла від седативних препаратів, ефект яких компенсувало обладнання капсули. А прогрес у контролі над ефіром можна пояснити оптимізацією роботи її нейрошунту, який я їй доростив до нормального, як у мене.
  Між іншим, показаний нею спосіб контролювати ефір доволі цікавий. Вільні наніти без програми ні на що не здатні. Тут ніхто навіть не підозрює, як це робити. Як же вони навчилися використовувати їх? Дуже просто - прямий контроль. Наніти не отримують програму, а просто виконують зовнішні команди. Найближчий приклад, щоб була зрозуміла прірва між можливостями обох варіантів: якщо інетрні наніти схожі на іграшку 'чарівний екран', де потрібно потрібно малювати за допомогою двох ручок, переміщуючи повзунок по вертикалі та горизонталі, то запрограмовані можна порівняти із величезним інженерним плотером. Принцип роботи обох пристроїв однаковий, але другий контролюється комп'ютером, і зробить значно складнішу роботу набагато швидше, ніж на першому вдасться намалювати коло (для тих, хто розуміє). Я не кажу, що це неможливо, але для досягнення результату потрібно бути асом у цій справі, а це купа витраченого часу. Я ж можу одночасно займатися одразу кількома іншими справами.
  До речі про інші справи: освоєння запозичених у цефів технологій наштовхнуло мене на думку використати вільні наніти у якості будівельного матеріалу. Я і раніше використовував їх, навіть для будівництва тієї ж бази. Однак раніше для цього мені доводилося прошивати кожен наніт, на що йшло надто багато часу. Зараз же, після показаного Кайєю, у мене з'явилася ідея, як можна обійти дане обмеження.
  Якщо моя теорія вірна, а результати обстеження Кайї це частково підтверджують, то для контролю вільних нанітів обдаровані використовують випромінювання власного нейрошунту. У какофонії працюючого обладнання виділити потрібні частоти було дуже складно, але тепер, коли я знаю, що шукати, я зможу відтворити цей ефект штучно. Треба перевірити.
  - Кайя. - привертаю увагу дівчини, виводячи її зі ступору. - Можеш повторити 'ударну хвилю'?
  - Навіщо?
  - Будемо розбиратися, що з тобою таке.
  Розставивши дронів навколо дівчини та повісивши одного їй на спину, я підключаю її шунт до свого костюму і уважно прослуховую увесь доступний спектр частот. З першим же рухом руки я вловлюю потрібні випромінювання. Ну що ж, я був неправий: елемент програмування у її діях дійсно присутній. Вільні наніти за допомогою вмонтованого в меч артефакту сприймають одразу кілька команд в різних ділянках простору. Тобто одні починають скупчуватися, інші створюють щільність, і в результаті отримуємо щось схоже на повітряну кульку. Як тільки її відпустити, наніти всередині одразу ж розслабляться, і щільна зовнішня оболонка відштовхне дуелянтів один від одного. Усе геніальне - просто! Підозрюю, що підйомні кільця кораблів працюють за схожим принципом, але вони навіть на вигляд значно складніші за вкладену в меч Кайї цяцьку. Хай там як, а результат я отримав. Попросивши її по кілька разів виконати усі відомі їй вправи з ефіром, я з авторитетним виглядом заявив, що відсутність емоцій, це лише наслідок тривалого перебування у медичній капсулі і з часом цей ефект мине. Як і контроль над ефіром. Тому замість гаяти час за безглуздими розмовами, нехай береться за тренування.
  Заспокоївшись, наскільки це можливо, Кайя стала трохи осторонь й продовжила вправлятися із магією, час від часу поглядаючи на мене. Я ж у цей момент намагався відтворити деякі її дії. Тепер зрозуміло, чому на теорії магії нам розказували, як правильно налаштовуватися на ту чи іншу дію. Вся справа у радіочастотах, які випромінює нейрошунт під час роботи. Правильно оперуючи своїм тілом, можна змусити його працювати не за спеціальністю. Для будь-якого оператора ефіром життєво необхідно уміти відрізнити власні відчуття від навіяних. Я ж можу зробити адаптер... Та який там адаптер - я можу створити повноцінний імплант. Він перетворить людину на надзвичайно сильного обдарованого, який буде контролювати наніти напряму, а не через власне тіло! Ось це вже дійсно та сама загроза світовому порядку, якою марить Кардинал Тору. О, буду його так називати і надалі - йому таке прізвисько підходить ідеально. Але це так, для залякування Церкви. Люди завжди зраджують, і давати їм у руки такий козир я не збираюся. А от для дронів подібний гаджет буде справжньою знахідкою. Щойно я був свідком того, як за допомогою ефіру можна зрушити повітря. Чому б не використати цей ефект у якості двигуна? Якщо експеримент буде успішним, мої дрони нарешті отримають не тільки аеромодуль, але і дуже універсальний інструмент! Мені ж такі костилі були не потрібні, я сам був величезним нейрошунтом і антеною, тому брав приціл уже на кінцевий результат. І ефект з'явився майже одразу - спроби із двадцятої. Паралельно виявив ще цілий ряд супутніх, але незадіяних у прийомі ефектів. Їх було настільки багато, що це підштовхнуло мене уважніше придивитися до структури нанітів. І лише тоді я зрозумів, що ніякі вони не дефектні. Навпаки - вони ідеальні! Це я, ідіот, міряв їх за своїми власними мірками. Використовуючи їх у якості будівельників та медиків, я не подумав, що у них може бути зовсім інша задача.
  Мікроскопічні боти, плаваючи в атмосфері та магнітних полях, згенерованих один одним, концентрують в собі просто гігантські об'єми енергії. Уявіть собі сонячну батарею. Зі всього спектру випромінюваної сонцем енергії вона збирає менше десяти відсотків. На перший погляд небагато. Одного квадратного метра напівпровідникових сонячних елементів ледве вистачить, аби живити ноутбук. Розставте їх по всій площі Іспанії, і ви повністю забезпечите енергією людство початку XXI століття. Уявили? Тепер розтягніть до масштабів планети. На фоні такого сонячного колектора будь-які реактори та електростанції виглядають жалюгідно. А тутешнє людство про все це багатство навіть не здогадується! А я ще дивувався, чому це в межах ефіру в мене немає проблем із енергією. Та вільні наніти просто ділилися нею із моїми, наче із жебраками! І дуже добре, що усією цією масою неможливо керувати одночасно. Відсутність централізованого управління та будь-яких вшитих програм унеможливлює їхню синхронізацію. Просто уявіть, що буде, якщо усі вільні наніти одночасно отримають наказ розрядитися? Тому не дивно, що Кайя сприйняла мої слова всерйоз, я і так уже продемонстрував значно більше, ніж можуть місцеві обдаровані. А раптом я знайду спосіб підкорити увесь ефір на планеті? Не заперечую - я буду шукати спосіб зробити те, хоча б заради того, аби запобігти можливому армагедону. Наніти, це надто потужна зброя, аби довіряти її політикам. Вони і так готові подарувати свою енергію будь-кому, хто захоче нею скористатися. Ідеальний інструмент для молодої цивілізації з мінімумом ресурсів, і величезний простір для досліджень - для мене особисто.
  За своїми експериментами я не помітив, як із баку піднялася чергова деталь. В принципі мій транспорт майже готовий. Але прямо зараз збирати його докупи не буду - не хочу, аби хтось здогадався. Та й роботи там хвилини не дві, не більше. Зроблю це перед самим від'їздом. А дрони нехай потім змонтують радіостанцію, аби підтримувати зв'язок зі мною та Аналітиком. Тепер залишається лише зробити кофри для систем життєзабезпечення - їх я вийму з капсули. А після використання знищу, аби точно нікому не дісталися. Що ж до самої капсули, дрони замурують її в найнижчій точці острову, аби в разі небезпеки захоплення її можна було відстрелити, а там уже і система самоліквідації спрацює. І навіть якщо церковники спочатку жахнуть електромагнітним імпульсом - прискорення від вільного падіння достатньо пошкодить апаратуру, а змонтовані на корпусі міни однаково здетонують і від удару, і від спроби демонтажу. Тільки треба поспішити, бо церковники скоро будуть тут.
  О, легкі на спомин - вийшла на зв'язок одна із команд диверсантів з борту церковного патрульного судна. Повідомляють, що їхній корабель в компанії ще кількох ідуть на перехоплення нашого острову. Оперативна група Церкви вилетіла по мою голову уже через півгодини після нашого відправлення, хоча кордон Святої землі ми повинні перетнути пізно увечері. Очевидно в оточенні Кардинала є стукач. Або він сам це влаштував. Або... Так, годі займатися їхніми змовами й інтригами! Хоч я й навчився трохи розбиратися у їхній кухні, задоволення цей процес мені не приносить ніякого, а зараз у мене є більш важливіші справи. При такій швидкості вони будуть тут хвилин за десять максимум, все ж наш караван рухається доволі швидко. А у мене й досі нічого не готово. Замість того, щоб займатися ділом, мене постійно щось відволікало! Я казав про форс-мажор? Так от - це він і є!
  Оглянувши цистерну, об'єм якої використовувався менш ніж на четверть, я вирішив ризикнути і завантажити її на повну. Запустивши виготовлення одразу кількох деталей, я побачив, як затремтіло повітря над капсулою. Кайя, яка до цього моменту чомусь стояла поруч статуєю, відсахнулася від вмить розігрітого апарату. Систему охолодження дрони так і не встигли провести, тому довелося піти радикальним шляхом і скористатися системою пожежогасіння. Обережно зірвавши одну із пломб, вони скерували потік на реплі-танк, одразу ж наповнивши ангар шкварчанням води. Звісно більша її частина пролітала повз капсулу, але так я принаймні був впевнений, що не влаштую пожежу. Хіба що потоп.
  Кайя уважно дивилася на влаштований мною безлад, але нічого не сказала. Королівська гвардія теж прибігла на шум але, побачивши відсутність реакції старшого офіцера, повернулися на свої пости.
  - Щось сталося? - проникливо поцікавилася дівчина.
  - Провокація. Церква заворушилася. Повертайся і охороняй Лашуру, а я...
  Не встиг я договорити, як Кайя вихопила меч і щось метнула в мій бік. Помітивши, що мені можуть завдати навмисної шкоди, автоматика перевела свідомість у форсаж за мить до того, як дівчина закінчила прийом. Обличчя зосереджене, рухи впевнені... Щось мені це не подобається. ІНК, діагностика!
  'Підключення до зовнішнього пристрою: нейрошунт-Кайя, - почав монотонно коментувати свої дії комп'ютер костюму. - Готово. Параметри організму на 97% відповідають еталонним. Сторонніх препаратів не зафіксовано. Нейрошунт виведено на робочий режим. Збоїв не виявлено. З імовірністю понад 70% об'єкт діє за власним розсудом.'
  Поки я заслуховував рапорт, з кінчика меча у мій бік зривається переливчаста кулька, розміром із апельсин. Відштовхнувшись від капсули, стрибаю уздовж стіни. Тієї ж миті позаду ніби вибухає граната. Ударна хвиля проходить по тілу, зриваючи штучну шкіру й одяг. Тієї ж миті сенсори відчувають, як по той бік контейнера, за яким ховається Кайя, виконуються одразу кілька аналогічних прийомів. Вона що, вирішила змінити меч на гранатомет? ІНК, вимкнути некритичні функції зовнішнього пристрою! 'Готово!' - відгукується той, і в цей же час за укриттям лунають кілька доволі потужних хлопків. Цікаво, їй там голову не відірвало? ІНК, виведи зображення з дронів у цьому приміщенні!
  Перед моїми очима відкрилося одразу кілька вікон, на яких усі гвардійці зі зброєю в руках біжать у мій бік, а по всьому острову лунає тривога. Перемотую назад і бачу, як прямо перед атакою Кайя подає гвардійцям знак. Перемотую ще далі, дивлюся записи з інших дронів. Та за мною з моменту вильоту постійно стежили! А я ніяк не міг зрозуміти, що ж мене так дратує! Розслабився, відучився чуйку слухати! Тепер доведеться розгрібати. Цікаво, як вони змогли скоординувати свої дії без слів і записок, що всюдисущі дрони цього не помітили?
  На завершення процесу потрібно близько 28 хвилин. Орієнтовний час прибуття церковників - 5-8 хвилин. Додаємо ще кілька хвилин на отримання дозволу та прогулянку заплутаними переходами острову... Хоча ні, церковники можуть залетіти прямо сюди, і дозвіл їм, судячи із дій гвардійців, уже не потрібен. Значить капсулу доведеться ховати вже зараз, а це переривання процесу, а потім відновлення її роботи - ще хвилин п'ять. Та й охолодження ще ніхто не відміняв. Їм достатньо буде просто йти на звук. Хм, а може не мучитися із охолодженням, а просто втопити капсулу у ставку? Так і зроблю, поки іще маю таку можливість. А поки буду тягнути час, скільки зможу. Якщо вже до мене вирішили застосувати силу - я відповім взаємністю.
  
  ***
  
  Сирена розлетілася над островом несподівано, і так-само несподівано замовкла. При перших же звуках тривоги Лашура одразу опинилася в оточенні вірних служниць та охорони. Але не встигли вони зійти з місця, як через селектор надійшов виклик із рубки - до острову наближалися кораблі Церкви.
  Четверо патрульних суден, які часто можна було побачити в небі біля Академії, без попередження взяли острів у коробочку не заважаючи, однак, його руху. На палубах кораблів стояли готові до вильоту лицарі, але на виду у аристократії половини цивілізованого світу в повітря їх піднімати не поспішали, аби не викликати ажіотажу. На відміну від машин королівств, їхні церковні варіанти були значно маневреніші й краще захищені. Тому навіть якби острів Лашури був повністю укомплектований, відбитися від переважаючих сил Церкви їм би не вдалося. За інших обставин така поведінка була б викликом усьому королівству, але на території Святої землі вони були у своєму праві.
  - Чого вони хочуть? - поцікавилася Лашура, зайшовши на місток.
  - Вимагають, щоб ми негайно зупинилися і прийняли оглядову групу. - відповіла зв'язкова, спостерігаючи у підзорну трубу за сигнальним прожектором церковного корабля. - Кажуть, що у нас на борту підозрюваний у шпигунстві.
  - Як і очікувалося. - зітхнула Лашура. - Нехай сідають на поверхні, але зупинятися ми не будемо. Вони ж не хочуть влаштувати скандал на очах інших монархів? Так їм і передай.
  Поки прожектор моргав повідомлення, з бортів церковних кораблів піднялося одразу кілька десантних човнів. В цей же час на місток ввалилася трохи пом'ята Кайя із перемотаною головою.
  - Що сталося?
  - Я не змогла його затримати. Він розкидав усю гвардію, і пошкодив систему внутрішнього зв'язку. Я підвела Вас.- Кайя склонилася перед своєю королевою. - Мені немає прощення.
  - Заспокойся. - промовила здивована такою поведінкою Лашура. - Тепер це не наші проблеми.
  Вже за хвилину катери впали на галявину перед палацом, випускаючи із себе воїнів Святої землі. Це були не ті інтелігентні люди, з яких складався майже увесь персонал Академії. Це були справжні вовки, здатні однаково скрутити суперника як у небі, так і на землі. І на відміну від звичайної оглядової команди, їх було значно більше, і вони були краще оснащені. Зазвичай оглядова команда складалася із перевіряючих та силової підтримки. Тут же цієї підтримки виявилося вдвічі більше, що природно викликало занепокоєння у королівської гвардії, особливо коли їх почали блокувати. На відміну від інших королівств, Церква комплектувала своїх солдат наполовину із чоловіків, навіть якщо вони не були обдарованими. Тому що не у всякої повітроплавальниці підніметься рука на симпатичного хлопця. На що й був розрахунок.
  Виставивши пости по всій поверхні острову, кілька особливо великих груп солдат за вказівками із містка підійшли до головного входу. Після оголошення внутрішньої тривоги це був єдиний спосіб проникнути всередину острову. Ну, окрім застосування бортових гармат або лицарів. Щойно усі солдати опинилися всередині, двері знову зачинилися.
  За хвилину на місток піднявся церковний інспектор у супроводі двох бійців.
  - Вітаю, Ваша Величність. Радий, що Ви не змінили свого рішення. - кивнув він, пильно дивлячись в очі королеви, а потім з підозрою оглядаючи приміщення та присутніх, особливо затримавши погляд на Кайї. - Бачу, переконувати Вас у правомірності наших дій уже не потрібно.
  - Я вже казала, ми завжди співпрацюємо і зі Святою землею, і з Церквою. - одразу ж означила свою позицію королева.
  - Приємно це чути. - інспектор повернувся до Кайї. - Де зараз підозрюваний?
  - Можливо все ще на острові. Я підняла тривогу одразу, щойно він заметушився.
  - Це сталося щойно? Як він дізнався про наше наближення? Він здогадався про ваші наміри?
  - Ні. Він добре орієнтується лише в тому, що встиг почути, побачити або прочитати. Неписані правила і мова жестів йому узагалі незнайомі, - дівчина коротко повторила свою розповідь, а потім додала, - Напевно його попередили механізми у вигляді комах. Їх на острові дуже багато.
  - Скільки? - нахмурився інспектор, потягнувшись до своїх широких рукавів.
  - Не знаю. Близько сотні, можливо більше.
  Буркнувши під ніс щось нецензурне, інспектор підійшов до селектора і спробував попередити бійців про можливі небезпеки, але система зв'язку не відповідала. Послати гінця теж не вдалося, розраховані на штурм двері містка не відкривалися. І навіть незрозумілий пристрій у руках інспектора не виправдав сподівань. Королева разом із вищим керівним складом виявилися відрізані від своїх підлеглих.
  
  ***
  
  Розсипавшись по ангару, солдати почали обшукувати абсолютно усе. Команда розбилася на кілька груп, кожна з яких мала свою задачу: пари солдат займали позиції на перехрестях та переходах, блокуючи рух персоналу, ще кілька команд розбіглися перевіряти кожен свою частину острову. Окремо стояли виділені на пошук і захоплення солдати, біля яких крутилися службові собаки. Володіючи прекрасним нюхом, вони легко могли знайти будь-кого, і навіть затримати його до прибуття солдат. Не знаючи навіть ймовірних можливостей Посвяченого, солдатам видали повний спектр засобів: шокові кийки, різноманітні отрути, сіті... Всього й не перерахувати. І це хвилювало командира однієї із груп, на прізвисько Азамі. Вона звикла довіряти своїй чуйці, і зараз та підказувала, що попереду на них чекає щось дуже погане.
  Не минуло й хвилини, як нишпорки взяли слід і потягнулися у вузькі службові коридори. Солдати одразу ж приготували зброю і рушили слідом. Двадцять закутих в обладунки людей почували себе дещо некомфортно у такому обмеженому просторі, але собаки вперто тягнули групу вперед. Воїни церкви прекрасно знали свої можливості. Вони могли орієнтуватися у просторі навіть із закритими очима, тому уже після п'ятого повороту стало зрозуміло, що підозрюваний намагається їх заплутати, тягне час. Такі роздуми надали солдатам впевненості, адже набагато легше спіймати того, хто тікає, а ніж того, хто переховується. І так і було б, якби раптом у коридорі не згасли усі світильники. Темрява тривала менше секунди, але рефлекс спрацював як треба, і усі бійці вмить опустили на шоломах забрала, які дозволяли бачити у цілковитій темряві. І цієї миті виявилося достатньо, аби побачити, як у кінці коридору промайнув невисокий силует.
  Уся група одразу ж метнулася вперед, спустивши собак. Та попри очікування тварини побігли у зовсім інший бік - туди, звідки вибігав підозрюваний. Не змовляючись, група розділилася, як на тренуваннях: силовики продовжили переслідування, а кінологи відправилися за своїми вихованцями на випадок, якщо це був обманний маневр. Але грюкіт дверей за рогом переконав їх у зворотньому. Звірившись з індикаторами і переконавшись, що підозрюваний забарикадувався у складському приміщенні, вони стали по обидва боки від дверей і почали готуватися до штурму. Прослухавши простір по той бік дверей, штурмовики зайняли позиції і...
  За мить до початку штурму світло в коридорі знову мигнуло, і в момент, коли солдати знову смикнулися до забрал, двері вилетіли з одвірка, вминаючи бійця, який уже готувався їх виламати, в протилежну стіну. Зреагувавши на звук, все ще осліплені бійці всадили шокові кийки у змазаний силует, і лише через секунду зрозуміли, що то була величезна дубова шафа, яка лягла на бік впоперек коридору, розділивши штурмову групу і майже повністю перекривши собою вхід на склад. І саме цей момент ошелешеності ворог використав, щоб атакувати вдруге. Здираючи шкіру до крові, рука підлітка пробила товсту задню стінку, поціливши прямо в обличчя одному з бійців, який саме підняв забрало, а зворотнім рухом прихопила за шолом його сусіда. Ще більше розширивши отвір головою, приголомшений солдат смикнувся назад, одразу ж напоровшись на шиєю гострі дерев'яні тріски, які несподівано перетворили шафу на колодки. В ту ж мить дверцята з іншого боку теж були вибиті і підозрюваний спробував прорватися крізь штурмову групу. Шокові кийки знову метнулися вперед, жалячи закутану в якесь лахміття фігуру, і секунду потому підозрюваний із хрипом полетів на підлогу, навалившись на одного із бійців. Поки той намагався виплутатися з-під надто важкої для підлітка туші, із шафи вистрибнув справжній винуватець диверсії й з розгону опустив дубову, під стать шафі, полицю на голову другого солдата, а потім з нелюдською силою ногою відкинув того на бійців позаду. Солдат під швацьким манекеном спробував дотягнутися кийком до ворога, але опущена ребром на зап'ястя дошка роздробила кістку, вибивши зброю з руки.
  На все це пішло менше п'яти секунд, але штурмовики вже оговталися і, оцінивши ворожу манеру бою, встигли змінити кийки на мечі. Однакові на вигляд, вони могли мати будь-яку начинку, залежно від вподобань фехтувальника та поставленої перед ним задачі. І якщо Кайя все ще віддавала перевагу видовищним ефектам, то церковники на перше місце ставили ефективність застосування. Принаймні манекен із товстим дерев'яним каркасом вони розсікли наче соломинку, а викривлення світла уздовж леза як би натякало, що не варто до нього торкатися.
  Поки друга половина штурмової групи прорізалася крізь завал, хлопець встиг метнути полицю в солдат. Величезна дубова фрізбі не змогла зупинити штурмовиків, але на мить відвела в бік їхні мечі, якими ті рефлекторно рефлекторно спробували її розрубати. Цього виявилося достатньо, аби підліток набрав швидкість і влетів у стрій. Тісний коридор зіграв йому на руку, на даючи церковникам простору для замаху. Та довго так продовжуватися не могло, і уже через кілька секунд блискавичного бою він пірнув назад у шафу, вибите дно якої вело на склад. По результатах першого зіткнення штурмова група втратила майже чверть свого складу: троє злягли із травмами середньої важкості, один контужений, і один умовно боєздатний, але його ще треба виколупати зі стіни. Оточивши вихід зі складу, солдати взялися визволяти полоненого, доламуючи те, що залишилося від шафи. І коли їм це майже вдалося, з дверного отвору вилетіло щось схоже на клубок павутини, приклеїлося до обладунків й висмикнуло бідолаху прямо з рук товаришів, затягнувши в темряву складу. Через секунду крик обірвався.
  - Усім відійти від проходу. Хутко! - наказала командир групи, а потім повернулася до зв'язківця. - Викликай підкріплення.
  - Капітан, зв'язку немає. - озвалася солдат, крутячи в руках один із артефактів.
  - Побіжиш сама. Ворог тримає оборону на складі. Нам потрібні щити, 'стінка' та спецзасоби. Все, Зефір, пішла!
  Та не встигла вона пробігти й десяти метрів, як з-за розу вилетіла така ж штука, й дуже швидко потягнула бійця геть. Три секунди потому її крик затих десь далеко в коридорах.
  - У нього є співучасники! - крикнув один із бійців, повертаючись на шум.
  - Не розслаблятися! У нього є співучасники! - гаркнула Азамі, але було вже пізно - чергова жертва з криками зникла темряві складу, а ворог так і залишився непоміченим. - Аніс! От демони! Діставайте ножі й відсікайте мотузки!
  А далі почався справжній кошмар. Світло в коридорах знову погасло. Солдати одразу ж опустили забрала, але далі ніж на кілька метрів їм заважав дивитися незрозумілий туман, якого раніше не було. Коротка мить затримки, і вже двоє солдат зникають в протилежних кінцях коридору. Запаливши світлові шашки, бійці покидали їх під ноги і якомога далі від себе, аби мати бодай якесь джерело світла. Та не встигли вони звикнути до нового освітлення, коли командир побачив, як їхній підозрюваний зникає за рогом коридору. Він просто пройшов повз них, поки вони були осліплені! Не встигла командир віддати черговий наказ, як прямо їй в спину прилетіла чергова липучка і потягнула через увесь стрій солдат в протилежний бік. Хтось із бійців встиг зреагувати й перерізав мечем ледь помітну в світлі вогнів волосінь. Та нападник теж не спав, і тієї ж миті вже друга липучка продовжила справу свого попередника. Цього разу підлеглі врятувати капітана не встигли, і дуже швидко вогні світляків залишилися далеко позаду. Гепаючи полонянкою об стіни на поворотах, волосінь швидко тягнула її все далі в темряву. Одного разу її перетягнули через щось м'яке із металевими частинами - напевно то був один із її солдат. Жінка тільки й встигла витягнути ножа й приготуватися до останнього бою, як її поїздка закінчилася черговим поворотом і болісним падінням зі сходів. На мить все стихло, її більше ніхто й нікуди не тягнув. Не поспішаючи підніматися, жінка опустила забрало й спробувала озирнутися довкола - навіть таке обмежене бачення краще за поневіряння в пітьмі. Попри очікування, тут туману не було, і капітан змогла побачити, що знаходиться в якомусь технічному приміщенні. Тут були лише механізми і... Черевики. Прямо перед обличчям були черевики злощасного підлітка, а сам він стояв над нею, виблискуючи очима з-під капюшону!
  Рука з ножем метнулася вперед. Несподівано замість того, щоб відсікти кінцівку, лезо зрізало лише трошки шкіри, ніби під нею була іще одна оболонка, а ніж перестав відчуватися. Тепер це була лише гостро заточена залізяка, без своєї унікальної руйнівної сили. Тієї ж миті раніше розслаблений хлопець перетворився на пружину, високо підскочивши над капітаном і, відштовхнувшись руками від низької стелі, з силою впечатав підошви своїх черевиків туди, де секунду тому була голова жінки. Ледве ухилившись від нищівного удару, Азамі спробувала підсікти ноги супернику, але щиток на нозі наче об камінь стукнувся. Капітан спробувала дотягнутися до поясу, на якому були закріплені різноманітні димові шашки та інше видане напередодні нестандартне оснащення, як в грудну пластину врізався ковальський молот, вибивши дух. В очах Азамі потемніло, але руки продовжували шукати на поясі гранату і, нарешті, знайшла її. Палець встиг вдавити активатор, коли удар вибив небезпечний предмет із долоні. Вибух в замкнутому приміщенні оглушив жінку навіть крізь шолом, а яскравий спалах на мить осліпив очі. Кілька секунд вона раділа, що клятий шибеник зараз лежить десь поруч, корчачись від болю, коли із диму у палаючому одязі, посічена до м'яса осколками, вийшла фігура підлітка. Піднявши руку, він кілька довгих секунд дивився на плоть, що клаптями звисала з кінцівки, а потім одним рухом, наче рукавичку, зірвав із руки пошкоджену шкіру, оголюючи закривавлені м'язи і сухожилля. Кілька разів стиснувши руку в кулах, вичавлюючи з долоні кров, хлопець повернувся до своєї жертви.
  Ця картина настільки налякала Азамі, що вона вмить забула про свої травми і почал підніматися. В голові крутилося лише одне бажання: не дозволити цьому чудовиську навіть торкнутися до себе. Затиснутий в руці ніж зараз здавався для неї єдиним порятунком. Не встигла вона зрозуміти це, як потужний удар кулаком в корпус відкинув жінку аж до стіни. Броня прийняла більшу частину енергії на себе, прогнувшись в місці удару, але в грудях все одно щось хруснуло. Не встигла Азамі піднятися, як випущена із зап'ястя павутина потягнула її назад. Ще раз махнувши ножем, капітан зуміла-таки відсікти волосінь, і вже стала на ноги, коли павутина полетіла звідусіль. За кілька секунд жінка уже висіла в повітрі наче спіймана павуком муха. Аналогія виявилася значно страшнішою, коли з усіх закапелків дійсно почали вилазити павуки. Великі, розміром із тарантула, ці створіння тико клазали своїми металевими лапками, оточуючи її.
  - Та що ти таке?! - в розпачі вигукнула капітан.
  - Вам не сказали. - просто констатував факт хлопець. - Я демон. А все інше зараз мені розкажеш ти.
  Павуки продовжували наближатися до своєї жертви, уже піднімаючись по павутині, а жінка все ніяк не могла відірвати погляд від істоти, яка своїми сяючими очима зазирала їй прямо в душу, кожним своїм словом викликаючи панічний страх. Останнє, що вона бачила, як їй прямо в обличчя стрибає, широко розчепіривши лапи, один із особливо великих павуків. Крик чергової жертви із надр літаючого острову так ніхто й не почув - усі в цей час боролися за власні життя.
  
  ***
  
  В цей же час в саду на поверхні острову почали зникати солдати. Першими нестачу помітив патруль, що обходив територію саду. З кінця алеї долинув звук удару, і з-за кущів випало чиєсь тіло, яке одразу ж втягнули назад. Кинувшись туди, солдати не знайшли ніяких слідів боротьби, ніби тут нікого й не було. Навіть трава не була прим'ята.
  - Ніхто не відповідає. - озвався зв'язковий, оглядаючи артефакт. - Може знову артефакт бракований?
  - Тепер підбирати екіпіровку будеш при мені, - пригрозила підлеглому командир. - Флейта, Карат, Атлас - відправляйтеся до начальства. Нехай викликають підмогу. Нас так усіх по-одному переловлять.
  - Флейти немає.
  Командир озирнулася, але бійця уже не було. А він же стояв зовсім поруч, буквально за спиною. Дістаючи детектор, командир сподівалася запеленгувати єдиного обдарованого в команді, але і цей артефакт не працював - індикатори світилися однаково, як би його не крутили. Передчуваючи неприємності, командир повела свою команду на зустріч із кінологами - вони мали перевірити господарські споруди на поверхні острову.
  Знайти кінологів виявилося легко - ті самі бігли їм назустріч, ледве стримуючи собак як, очевидно, напали на слід. Без зайвих балачок вони приєдналися до групи, сподіваючись знайти зловмисника. Один із солдат навіть помітив розмитий силует що тікав від них через парк. Солдати одразу ж спробували затримати порушника, в якому швидко впізнали об'єкт їхнього завдання, але після нетривалої погоні вони вперлися у штучне декоративне озеро. Слідопити подумали, що втікач намагався приховати сліди, але навіть обійшовши його, вони нічого не знайшли. Скоріш за все хлопець або обманув їх, або дійсно переховується десь вглибині озера. Не збираючись ризикувати, старший наказав оточити озеро і почав щось чаклувати над своїм кийком, позичивши ще один у свого колеги. Закінчивши, він віддав пристрій назад і наказав застосувати його з протилежного боку водойми. Щойно кийки занурилися своїми кінчиками у воду, між їхніми руків'ями понад озером замерехтіла ледь помітна світла лінія. Напевно командир хотів оглушити підозрюваного і потім просто виловити його. Ніхто із церковників навіть не встиг відреагувати, коли замість цього вечірнє освітлення по всьому острові згасло а вода в озері закипіла, і звідти на людей покотилася хвиля скрипучо-клацаючої сіро-чорної маси комах. Їх було так багато, що вони зайняли увесь берег, а деякі навіть бігли по головах своїх родичів. І уся ця рать намагалася якнайшвидше дістатися до людей. Солдати встигли лише витягнути мечі й по одному разу кинути перед собою повітряне лезо або ударну хвилю, після чого жива лавина накрила їх із головою.
  Дуже швидко перебираючи лапками, химерні створіння вмить обліпили усіх бійців, кусаючи їх своїми маленькими, але від того не менш небезпечними жвалами. Здавалося б обладунки повинні були захистити людей, але замість цього металеві пластини перетворилися на електроди і заряджені від шокових кийків металеві комахи скидали заряд на винуватців переполоху, яких не врятувала навіть м'яка підкладка. Люди під живою масою уже не кричали, а просто смикалися від чергового розряду, але цього вже ніхто не бачив. Кожен членистоногий вважав своїм обов'язком віддячити кривдникам. Окремою групою, не атакуючи людей, рухались повністю чорні комахи із дивними наростами на місці крил, які нікого не атакували, а просто намагалися якомога швидше дістатися до краю острову. Напевно це були цариці, як у мурах. Щойно вони опинилися достатньо далеко, як усі інші комахи побігли слідом, тягнучи за собою замотані в павутину тіла жертв. Помітивши, що на острові щось відбувається, один із найближчих кораблів церкви швидко зблизився і почав висаджувати підкріплення. Зависнувши над місцем події, бокові трюми судна відкрилися і звідти на мотузках почали спускатися солдати. В цей же час винуватці переполоху, ніби насміхаючись над церковниками, вистрибували за край острову, залишаючи за собою цілі шлейфи павутини, по якій спускалися решта комах. Поки всі солдати опинилися на землі, усе вже було скінчено. На місці інциденту залишилася лише витоптана трава та сліди.
  Здавалося б усе, більше нічого не станеться. Але ж ні - не встигли перші бійці наблизитися до злощасного озера, як щось вхопило їх за ноги й витягнуло за край острову. Люди кричали, чіплялися за землю, залишаючи за собою темні канави із викорчуваної трави, але зупинитися не встиг ніхто.
  - Стояти! Тут скрізь силки! - закричав командир, намагаючись зупинити підлеглих. - Обережно відступа-а-а-а-а!
  - Капітан!
  Підлеглий спробував урятувати свого начальника, але й сам потрапив у пастку. В одну мить майже десяток людей зникли за бортом острову. Ті ж, хто залишився, почали організовано відступати назад до місця висадки. Абсолютно непомітні в густій траві, зроблені з тонкої павутини, пастки встигли забрати із собою ще трьох, перш ніж солдатам вдалося дістатися до точки евакуації. Зависнувши у метрі над поверхнею, корабель опустив апарель трюму, де бійців зустрічали прицілами арбалетів.
  - Як це розуміти? - поцікавився старший, готовий в будь-який момент розстріляти дезертирів. - Чому зірвали виконання завдання?
  - Ми потрапили в пастку. - озвався один із солдат, стягуючи шолом. - Десяток наших разом із капітаном викинуло менш, ніж за хвилину!
  - А ну замовкли усі! - гаркнув командир. - Здали зброю і по-одному в карцер. З вами буде розбиратися трибунал.
  І поки тривала ця розмова, ніхто не помітив, як іще з десяток комах піднялися на борт церковного судна по необачно залишених солдатами мотузках...
  
  ***
  
  Поки розгорталася трагедія унизу, на містку продовжувалася своя битва. Повністю відрізані від навколишнього світу, запечатані в герметичному приміщенні, високі особи намагалися принаймні привернути до себе увагу. Після тривалих зусиль їм нарешті вдалося відкрити одне із вікон і визирнути назовні. Однак у своїх потугах вони забули одну маленьку деталь: місток знаходився вище силового куполу, яким острів прикривався від вітру, а значить на землі їх навряд чи хтось почує. Усі спроби подати сигнал прожектором також скінчилися пшиком - уся апаратура просто відмовлялася працювати, а оперування ефіром враз стало дуже важким. Навіть Кайя зі своїм здобутим після лікування контролем не могла нічого вдіяти. Довелося розколупувати вікно й шукати щось, чим можна було б подати сигнал. І вже коли їм це вдалося...
  - Магія! Вона повертається! - першою вигукнула зв'язкова, кидаючись до сигнального прожектора. - Ефір знову мене слухається!
  Слідом за її словами почали оживати прилади, штурвал та інші органи керування знову відновили свою роботу, а механізм вхідних дверей повернувся у своє звичне положення.
  - Швидше, нам потрібно попередити солдат...
  - Ну привіт, Лашура. - несподівано перед королевою прямо з повітря з'явився підліток.
  - Ані руш! - вигукнув один із церковників, який саме займався вікном, замахуючись кийком у спробі затримати порушника.
  Попри очікування кийок пройшов крізь тіло хлопця, розвіявши його, наче дим. Та не зважаючи на свою нематерість підступна ілюзія змогла дати відсіч, пропустивши заряд через себе назад до солдата, який саме наполовину занурився у цю різнокольорову хмарку. Тихо посвистуючи, бідолаха залишився смикатися на підлозі, а дим знову почав збиратися в єдине ціле.
  - Якщо ти слухаєш це, значить я закінчив свої справи і покинув вашу компанію. - ніби й нічого не сталося, продовжила ілюзія хлопця. - Шукати і відправляти головорізів за мною не варто. А щоб ти не наробила дурниць, я підстрахувався. - ілюзія дістала звідкись з-за кадру знайому папку. - Натяк зрозумілий?
  - Покидьок. - прошипіла Лашура.
  - Напевно назвеш мене покидьком. - синхронно з нею промовила ілюзія. - Це так передбачливо... У мене було достатньо часу, щоб вивчити вас. Тепер я знаю, як ви думаєте. Повільно. Надто повільно. Прощавай.
  - Сволота! Паскуда! Виродок! - накинулася Лашура з кулаками на ілюзію, але та лише швидше розпливалася у повітрі, наче акварельний малюнок під водою. - Гр-р-р! Щоб ти здох!
  - Гадаю нашу операцію можна вважати завершеною. - без емоцій озвався інспектор, поглядаючи на свій артефакт, а потім поспішив покинути місток. - Всього найкращого.
  Ще кілька хвилин юна королева бушувала, зриваючи злість на безтілесній картинці, аж доки та остаточно не розчинилася в повітрі. Усі присутні робили вигляд, ніби нічого не відбувається, і продовжували займатися своїми справами. Поки монарша особа скидала стрес, персонал встиг зібрати дані по острову й перевірити свої підрозділи. В принципі ніхто, окрім церковників, серйозно не постраждав. Більшість персоналу, хто потрапив під гарячу руку, просто оглушили й замкнули в комірчинах та інших приміщеннях. Із матеріальних збитків в основному перерізані ефіропроводи системи зв'язку та пошкоджені в результаті бойових зіткнень коридори. Особливо постраждав складський сектор - виведене з ладу освітлення, в кількох місцях на стінах залишилися відбитки людських тіл, подекуди розводи крові. Але жодного тіла, як стверджували очевидці, із острову не виносили. І це було дивно, адже десантні човни прибули із повним завантаженням, а відлітали заповнені трохи менш ніж наполовину. Куди поділася решта солдат - ніхто не знав. Та й саме відбуття більше нагадувало евакуацію. Ледве прийнявши човни на борт, кораблі Святої землі різко повернули назад, і незабаром світський караван залишився єдиним власником неба.
  - Гр-р-р! Все, я спокійна. Я заспокоїлася. - королева глибоко вдихнула і вже нормальним голосом звернулася до персоналу. - Продовжуємо підготовку до званого вечора. У нас залишилося три години до прибуття гостей. Усіх постраждалих - в лазарет. Пошкоджені приміщення - закрити. У нас нічого не сталося, а Церква вимагала залишити прототип меха під приводом...
  - Під приводом чого, Ваша Величність? - поцікавилася леді Майя, яка увесь цей час мовчки стояла осторонь.
  - А це вже пліткарі нехай самі додумують. Усі все зрозуміли? За роботу!
  - Хай!
  Уже покидаючи остогидлий місток, Лашура помітила стривожене обличчя своєї охоронниці.
  - Щось не так, Кайя?
  - Цей інспектор пред'являв свої грамоти?
  Лашура ще кілька секунд йшла мовчки, а потім перечепилася на рівному місці й мало не гепнулася на підлогу. Добре, що служниці вчасно встигли її підхопити.
  - От демони! В мої покої, швидко!
  Нічого не пояснюючи, дівчинка побігла попереду своєї свити, розлякуючи усіх зустрічних слуг. Лише біля своїх апартаментів вона потягнула Кайю за собою, а усім іншим наказала залишитися в коридорі.
  - Я не могла просто так пропустити формальності! Хоча б хтось, та й мав би мені про це нагадати. Але ж ні, усі мовчали! - сварилася дівчинка, замикаючи двері на замок. - Якби ти не сказала, я б через хвилину взагалі про це забула! Клятий святоша копирсався в моїй голові! Я вже зараз не пам'ятаю ні його обличчя, ні імені!
  - Бо він його і не називав, - ще більше стривожилася Кайя, в шоці витріщившись на свою королеву. - Це ж напад на особу королівської крові!
  - Чим доведеш? - перебила свою піддану Лашура, нервово заглядаючи в свій робочий стіл, куди лише нещодавно перекладала усі папери. - Вони не залишили жодних доказів свого перебування тут, а наші високородні супутники із каравану вже мали забути про все побачене. До речі, а чому ти все пам'ятаєш?
  - Я не знаю. - розгубилася Кайя, а потім щось згадала. - Коли нас викликали до Директриси, в голову Кея теж залізти не змогли. Може це наслідки лікування?
  - Можливо. Ех, шкода, що він пішов. Я би не відмовилася й Ханлі прогнати через його кап-су-лу.
  - Не треба! - трохи різкіше, ніж потрібно, сказала Кайя. - Невже Ви після всього того, що він влаштував і наговорив нам й досі йому довіряєте?
  - Кайя, що з тобою сьогодні таке? Невже ревнуєш? - підколола Лашура підлеглу, продовжуючи копирсатися у шухляді.
  - Я просто хвилююся за Вас та Ваші секрети.
  - Можеш не хвилюватися. Вони в надійних руках.
  - Що?
  Нічого не відповідаючи, Лашура дістала з-під столу ту-саму папку, яку вони бачили на ілюзії. А це означало, що усе побачене й почуте ними було просто виставою.
  - Виходить, він усе це спланував?
  - Так. Церква давно зацікавилася ним, і я знала, чим це може скінчитися. Тому перед вильотом я прямо сказала йому, що не збираюся підставляти свою державу заради одного психа. Але ж по ньому хіба зрозумієш, чи сприйняв він мої слова всерйоз, чи ні? Тому я попросила вас із Ханлі за ним простежити.
  - І Ви знали, що він відреагує так жорстко?
  - Навіть не здогадувалася. Я взагалі думала, що він просто чкурне геть, як в перший раз. Коли він на містку з'явився прямо переді мною, я вже думала, що мені прийшов кінець, а все повернулося навіть краще ніж я сподівалася, - на здивований погляд Кайї Лашура пояснила, - Вони самі викопали собі яму. Цей інспектор сам затер усі сліди зникнення Кея, і тепер Церква не зможе виставити нам ніяких претензій, адже ми нічого не пам'ятаємо. Як він правильно сказав, вони думають повільно. Надто повільно.
  
  
  Глава 9 Citius, altius, fortius! (Швидше, вище, сильніше!)
  
  Без коментарів. Приблизно так можна охарактеризувати мій настрій після прослуховування їхньої розмови. Невже вони знайдуть прихований сенс навіть якщо я буду колупатися в носі? Понапридумують усіляких страшилок, а за мною потім увесь світ ганяється. Я діяв без усяких задніх думок, покладаючись виключно на логіку та власні можливості! Ні, мені з такими людьми точно не по дорозі - зійду з борту, і нехай потім шукають вітра в полі. Що ж до їхніх планів на мене - нехай підітруться! Нехай увесь світ підітреться! Сподіваюся такого радикального вчинку, як вибивання половини відправлених за мною святош та мого зникнення з поля зору буде достатньо, аби порушити канон, яким би він не був... Треба буде уважно спостерігати за собою та подіями навколо мене. Якщо збіги продовжуватимуться, значить я нічого не добився. Чому я намагаюся вирватися? Та тому, що я потрапив у аніме! У всіх анімешках такого типу завжди відкидає ласти купа народу, а в кінці, подекуди, і головний герой. Я собі такого щастя не бажаю, і опиратимуся з усіх сил.
  Вистава для перших осіб вдалася на славу. Ну хто б міг подумати, що створити голограму виявиться так просто?! Я ж не винайшов абсолютно нічого нового, просто трошки вдосконалив схему місцевого відеотелефону, чимось схожого на яйце Фаберже. Просто, на відміну від нього, я проектував зображення не на пласку поверхню, а на об'ємну фігуру з ефіру, яка ще й рухалася. При наявності достатньо потужного комп'ютера я можу відтворити майже будь-який об'єкт відповідних розмірів. Достатньо лише, щоб він не надто активно рухався, інакше ефірний силует не встигатиме за зображенням. Ще один плюс цієї технології в тому, що вона має деяку щільність. Натовкти пику така голограма не зможе, але торкнутися до зображення реально. Тільки не варто цього робити, поки всередині сидить дрон. Було б у мене трохи більше часу на підготовку - той йолоп не відбувся б звичайним електрошкером, а отримав би тумаків.
  Дочекавшись, коли церковники візьмуть курс на повернення, я віддав команду вивести з ладу їхні засоби зв'язку та систему керування суден, а сам почав зачистку екіпажа. Церковники спробували повернути контроль над кораблем, але із ними я розправився тим-самим методом, що й з їхніми попередниками - ласо, і за борт. Були й ті, хто відмовлявся потрапляти в пастки і навіть намагався відбиватися. До таких навідувалися В-дрони, розстрілювали їх з безпечної відстані, після чого все одно застосовувалася відпрацьована схема. На відміну від острову, церковний корабель був значно краще пристосований до оборони. Вік був так густо напічканий різноманітними схронами, секретами та пастками, що у мене навіть гадки не виникло лізти на передову. Аби без моєї присутності подолати опір святош, В-шки витратили увесь свій боєзапас. Під кінець навіть довелося пожертвувати кількома дронами, закинувши їх за барикади й активувавши режим самознищення.
  Жорстоко? Аж ніяк! Це не я прийшов до них зі зброєю в руках. Я завжди відповідаю людям взаємністю, тому намірився зробити з ними те ж, що і вони хотіли зробити зі мною. Та все вийшло дещо інакше. Як я дізнався під час допиту капітана однієї зі штурмових (а не оглядових, як це було оголошено) груп, кожен представник Церкви має універсальний захисний артефакт. По-перше, він дозволяє не тільки уповільнити падіння, але й пом'якшує приземлення, утворюючи навколо носія щось схоже на зорб, тільки діаметром біля п'яти метрів. По-друге, він виконує роль персонального щита, уповільнюючи стріли та затримуючи ворожі удари. Були й мінуси. Під час активації ефір навколо носія згущується, заважаючи йому рухатися. Без ефіру він працювати не може. Активується лише вручну, тобто від несподіваної стріли він не захистить. Сам я дізнався про нього уже після бійки. Капітан Азамі просто не встигла його активувати, а потім я взяв під контроль увесь прилеглий об'єм ефіру, не залишивши їй жодного кубічного сантиметра. Як виявилося, моя зібрана похапцем експрес-глушилка повністю нейтралізує будь-який артефакт, робота якого зав'язана на постійний притік свіжого ефіру замість використаного. І я зробив це дуже вчасно, інакше міг би залишитися без ноги - кляте стерво збиралося відрізати мені кінцівки! На щастя подвійний комплект штучної шкіри, натягнутий поверх один одного вберіг мене від її зубочистки, а потім навіть дозволив влаштувати шоу 'термінатор робить ручкою'. В комплексі із інфразвуком ефект був неймовірний: дівка злякалася до усрачки і хвилин десять я слухав її белькотіння, поки дрони рятували її від інфаркту. Здається, саме тоді вона з'їхала з глузду. Звісно ж залишати святошам їхні іграшки я не збирався. Усі скинуті за борт були повторно відловлені, оглушені й обібрані. По закінченні допиту схибнута капітанша поповнила їхню компанію. Це не тільки затримає групу, але й буде ще одним попередженням Церкві. Місця тут глухі, тому добиратися додому вони будуть ще ду-у-уже довго. А на випадок, якщо вони спробують подати димовий сигнал і привернуть увагу рятувальників, залишив біля них засідку із аналогічним завданням: зачистити судно, взяти під контроль, і вести його геть. А щоб не сиділи даремно - займуться дослідженням вилучених артефактів. Я ж гадав, що електричний струм тут не відомий, а ті ж шокові кийки легко могли б мене нейтралізувати. І головне - у них не було джерела енергії, все бралося з ефіру навколо! Можливо у новій версії дронів вдасться інтегрувати щось схоже.
  Так, мені доведеться повністю змінювати парк техніки бо, як я й боявся, моїх дронів здали. Не Ханлі, а Кайя. І це після того, як я витягнув її з того світу! Невже вона всерйоз гадала, що з таким козирем Церква може мені щось зробити? Чи може дійсно ревнує мене до Лашури? Та що там гадати, своїми словами вона повністю розв'язала мені руки, і замість години, відведеної на зачистку острову власними силами, я вклався в ті десять хвилин, впродовж яких допитував полонянку.
  Сутичка зі святошами одразу ж показала усі слабкі сторони моїх юнітів. Попри модернізацію та набутий досвід, мої дрони не були призначені для відкритого ведення бойових дій. Навіть В-шки не могли вбити людину, лише оглушити. Їхня зброя, це непомітність і пастки. Для оперативного створення останніх мені навіть довелося складати окремий алгоритм, засівати ними половину острову, а потім ще й дивитися, щоб до них потрапляли лише святоші. Одним словом - мороки було багато. Потрібно негайно нарощувати мою військову потужність. І в першу чергу - розробити основний бойовий юніт. Трупери хороші майже в усьому, окрім одного пункту - для тривалої роботи потрібна органіка. Навіть один квад труперів її споживає надто багато, і тривалі бойові дії просто перетворять поле бою на голу пустелю, що автоматично призведе до моєї поразки. Уже виготовлених дронів я утилізувати не буду - їхні мізки, та ще й начинені особистим досвідом, можуть дати фору будь-якому штучному інтелекту, створеному людством. Навпаки, я перенесу їх на інше, більш досконале й захищене шасі, й поставлю командирами над загонами повноцінних роботів які, хоч і не будуть такими розумними, але не залежатимуть від запасів біомаси. В уяві одразу ж спливають кадри із Термінатора, коли армія машин розстрілює загони повстанців. На жаль, я не бачив у Академії жодної праці, жодного трактату, де б описувалися стратегія або хоча б тактика ведення бойових дій, хоча їх майбутнім лицарям мали б викладати в першу чергу. В те, що конфліктів тут не трапляється, я не вірю, значить є якийсь фактор, який змушує вести війну іншим способом. Скоріш за все причина в лицарях. Але їх мало, і вони не можуть знаходитися одночасно в кількох місцях. Із того, що я встиг дізнатися, вони виступають зброєю залякування, а ніж реально застосовуються для вирішення конфліктів. Напевно їх випускають на завдання лише для того, щоб показати сусідам, мовляв наш лицар ще живий, і може отак! Логічно? Логічно. Тоді виникає інше питання: як розбираються зі злочинцями, як захищають кордони, як вони борються із бандами врешті-решт? Спеціальні загони? Де їх тренують? Як мені туди дістатися, і скільки на це знадобиться часу? А поки їхні військові здобутки залишаються таємницею, мені варто подбати про збереження власних секретів.
  Я всерйоз збирався прибрати безіменного інспектора, аби зберегти стратегічну інформацію, і вичікував моменту, коли той покине острів, аби Лашура з компанією не підняли паніку зі свого боку. Але цей покидьок зв'язався із Церквою одразу ж після виходу з містка! Клятий артефакт виявився такою ж іскровою радіостанцією, сигнали якої я вловив у порту. Цей випадок змусив мене задуматися: а чи дійсно Церква настільки монолітна? Я грішив на стукача або інтриги Інквізитора Тору, але це цілком могла бути самостійна операція когось зовсім іншого. Ну і грець із ним! Принаймні тепер Церковникам є чого боятися. Вони ж не знають, що я не показав навіть десятої частини своєї маленької армії. І реальних їхніх можливостей вони теж не знають. А я їхні - знаю, і тепер примножу власні! І поки вони будуть готуватися зустрічати комах, я підготую їм щось новеньке.
  Коли корабель перейшов під мій контроль, я погнав його у протилежному напрямку. На щастя для керування таким судном було достатньо лише п'яти людей, тому подвійна кількість дронів на усіх ключових постах вкупі із синхронізацією їхніх дій давала не гірший ефект. Паралельно я направив кількох дронів на дослідження повітряного човна в ангарі - ці підйомні кільця неабияк мене зацікавили. Дуже швидко виявилося, що для керування таким апаратом потрібен був живий обдарований оператор. Яким чином цю проблему обійшли у великих суднах, я так і не зрозумів. Можливо колись мені вдасться знайти живого пілота для експериментів, та зараз він лише обтяжував корабель. Довелося скинути його за борт разом із іншим баластом.
  Я не розраховував, що мені дійсно вдасться втекти від Церкви. Навіть якщо пощастить, і на кораблі не буде жодного маячка, у що я не вірю, силует корабля все одно надто сильно відрізняється від кораблів інших країн. На те, щоб замаскувати його, знадобиться дуже багато часу й ресурсів, а заховати таку бандуру тут ніде - ущелини залишилися далеко позаду, а внизу суцільний ліс. Ні, я збирався просто відірватися якнайдалі від переслідувачів, а далі буде звичайна гонка, в якій перевага буде в корабля із меншою масою. Сподіваюся церковники оговтаються ще не скоро. Тому я просто гнав корабель все далі й далі. З кожною хвилиною відрив між кораблями все більше зростав, даруючи мені дорогоцінний час. Я навіть скинув дронам унизу пакет для розгортання опорного пункту, щоб вони були більш автономними під час своєї партизанщини. За головного залишив Скальпа - особистий досвід допоможе йому у проведенні операції, а його манера пересування ідеально підходить для лісової місцевості. Подумував взагалі підготувати ще один зародок для бази, але я був уже далеко від місця висадки, а повернутися не було змоги.
  І ось настав момент, який я так намагався відтягнути - церковники отямилися після диверсії й ринулися в погоню. Дрони уже не могли залишатися на борту ворожих кораблів - попереджені інспектором капітани організували глобальну перевірку суден. Довелося евакуювати, залишивши на борту кілька вибухових пристроїв, щоб життя медом не здавалося. Перед тим, як останній дрон покинув судно, жучки встигли передати уривок розмови капітана зі зв'язковим. Той збирався запросити допомогу прикордонників, щоб вони перехопили, або принаймні затримали мене. Цікаво, як він збирався з ними зв'язатися, знову іскрова радіостанція?
  До цього часу мій корабель-утікач позбувся майже десятої частини своєї маси, бригада дронів встигла викинути, що не було прикручено до підлоги. А що було прикручено - відгризли і теж викинули. Також позбулися майже усіх боєприпасів, все одно перезарядити гармати швидко не вдасться. Особисті речі, медикаменти, припаси... Все пішло за борт. Виняток склав лише арсенал. Цікаві люди: двері під замок, а зовнішні стіни так залишили деревяними. На відміну від острову Лашури, цей корабель майже повністю складався із різноманітних порід деревини, тому навіть один маленький дрон міг за деякий час нейтралізувати судно. Точно! Не забути розробити дрона-гризуна, саме для таких випадків!
  Раптом оглядові дрони помітили два кораблі, що йшли курсом на перехоплення. Напевно це і є та підмога, про яку говорив капітан. Значить до кордону летіти залишилося небагато. Можна навіть спробувати піти на прорив, якщо корабель витримає. Про всяк випадок активував дронам режим самознищення, щоб у разі пошкодження не дісталися ворогу. Також я об'єднав усіх дронів в єдину тактичну мережу, взявши на себе роль командира. Координатором виступали зібрані в хаб незадіяні в операції дрони. Я дав їм доступ до свого тактичного аналізатора, щоб вони розбирали кожен рух ворога і, по можливості, попереджали мене про його маневри, хоча іноді дуже тупили. Я з кораблем ознайомитися ще не встиг, а святоші явно знають про свої судна достатньо, аби влаштувати якусь капость. Розстріляти їх із бортових гармат не вдасться - сил дронів не вистачить, аби навіть просто зарядити одну, не кажучи вже про прицілювання. А от у прикордонників таких проблем немає, і рухаються вони не повільніше за мене, хоча так бути не повинно. Мені залишалося лише піддати газу й чекати наближення суперника.
  Кораблі Святої землі йшли мені напереріз, і я вже готувався до сутички, коли з їхнього борту почали мені моргати. Напевно намагаються вийти на зв'язок із командою. Що логічно, адже керувати такою бандурою самотужки просто нереально, значить я мав якось змусити до цього екіпаж. Це означає, що одразу мене розстрілювати не будуть - спробують взяти на абордаж.
  Розуміючи, що в артилерійському протистоянні мені не вистояти, я вирішив влаштувати їм ще одну виставу, тільки в іншому жанрі. Надворі було достатньо темно, щоб не бачити деталей, тому в мене було трохи часу на підготовку. Вигнавши усіх незадіяних у керуванні дронів на палубу, і налаштувавши їхні антени на роботу з ефіром, я взявся копирсатися в архівах, збираючи підходящі образи. Часу було обмаль, та й не дивився я раніше на такі речі, тому отримати повні моделі мені так і не вдалося. Мусив ліпити заплатки із інших текстур. Виходило погано. Деякі деталі виглядали так, ніби іх вийняли зі старої відеогри: такі ж блискучі і з намальованими в текстурах тінями. Часу залишалося обмаль і за секунду до того, як прикордонники засвітили прожектори, біля них уже розгорнулося справжнє шоу.
  
  ***
  
  - Гей там, на кораблі! Негайно зупиніться, або ми будемо стріляти!
  - Гадаєте на цьому кориті ще хтось є?
  Коли півгодини тому вони отримали завдання перехопити щойно викраденй патрульний корабель Церкви, вони очікували побачити Теміса - однокласника (*) своєї Сонати. Та коли запалили прожектори, перед очима матросів постало дещо зовсім інше...
  Летючий привид. Від матросів часто можна було почути моторошні історії про покинуті кораблі. Час від часу з'являючись на торгових маршрутах, вони золотом у своїх трюмах заманюють до себе на борт жадібних повітроплавців, аби потім знову зникнути в небесах на довгі роки. Байки - байками, але побачити щось подібне тут...
  Корабель виглядав так, ніби він років десять повисів на скелях, а потім якась буря знову пустила його в політ. Повітроплавці на зір ніколи не скаржилися, тому одразу ж помітили, що габарити судна трохи більші за стандартні. Гнилий, порослий мохом та грибами корпус був увитий ліанами. Деякі дошки й панелі були виламані, але всередину промені прожектора не проникали, ніби розсіюючись в чорному тумані. Не зважаючи на жахливий стан обшивки, назву корабля розгледіти все ще можна було, от тільки в реєстрі повітряних суден Святої землі ніякого 'Sulaco' не знайшлося. Підйомні кільця перекосилися і вкрилися якоюсь схожою на павутиння гидотною, що тріпотіла в потоках ефіру. І навіть сам ефір не дрижав райдужно-прозорими струменями, а стелився під кіль мутною хмарою, яка, здавалося, мерехтить у вечірніх сутінках тьмяним зеленуватим світлом. Колись білий тент із гербом церкви тепер був роздертий на клапті, неначе корабель летів крізь цілі зграї птахів. Звисаючі шматки тканини заважали детальніше роздивитися палубу. Одному із матросів навіть привидівся людський череп біля виходу на місток. Одне із шести маршових кілець працювало майже нормально, а от інші чадили, наче мокре листя на вогнищі. Залишаючи за собою шлейф густого, схожого на дим, використаного ефіру, привид мчав на наднизькій висоті із явно більшою, ніж у інших кораблів цього типу швидкістю. Намагаючись не потрапити у його хвіст, прикордонники обережно обійшли його з обох боків, націливши на втікача усі свої гармати, відслідковуючи кожен його маневр. Але той, повністю ігноруючи несподіваних сусідів, продовжував вперто летіти вперед ніби намагаючись наздогнати сідаюче сонце. Навіть коли попереду з темряви з'явилося особливо високе дерево, Теміс не змінив курсу. З гучним тріском, приминаючи гілки потоками ефіру, він проломився крізь крону, залишивши на кілі довгі подряпини. Трохи збившись з курсу, корабель продовжив рух.
  Повітроплавці навіть уявити собі не могли, що потрібно зробити, аби перетворити сучасний повітряний корабель на летючого привида.
  - Скелі прямо по курсу! - заволав один із повітроплавців.
  - Повідомте кордон, що ми знайшли втікача. І передайте на Арію, щоб готували 'лапи'! Самі ми таку бандуру не витягнемо - одразу ж зреагувала капітан. - Цільтеся у корму! Будемо його смикати, доки не відведемо повз скелі! До корабля не наближатися!
  - Хай!
  Розійшовшись, Арія та Соната взяли порушника в лещата і почали наводити бортові гармати. Стрільби у відповідь капітани прикордонних кораблів не боялися, адже зброя привида була йому під стать: гармати навіть на вигляд були іржавими до дір, деякі попадали із лафетів, а одна взагалі вивалилася крізь порт (**) і, розхитуючись канатах, продовбувала в корпусі ще одну дірку.
  Як слід прицілившись, каноніри дали зворотній відлік і одночасно вистрілили у втікача. Довгі металеві сигари з легкістю пронизали гнилі борти корабля і, розчепіривши лапи, міцно засіли глибоко всередині корпусу, а прикріплений до них канат надійно зв'язав кораблі між собою. Тепер вони мали змогу змінити його курс, або узагалі зупинити корабель. Якщо, звісно, кріплення та канати витримають.
  Міцно вхопившись за поручні та активувавши персональні щити, команди кораблів спостерігали, як натягуються та фіксуються буксирні канати. Вони свою роботу виконали. Тепер настав час змагатися механізмам. Ось канат натягнувся, і маршові кільця затихли, перекладаючи обов'язки рушія на літаючу примару. Потроху корпус прикордонника нахилявся в протилежний від привида бік, додаючи до маршових ще й потужність підйомних кілець. Не багато, зовсім трохи, аби лише скоригувати курс порушника. Прикипівши поглядами до індикаторів, вони не помічали, як по канатах на кораблі почали перебиратися маленькі створіння.
  Першими небезпеку помітили на Сонаті. Обрубавши канат, матроси почали вправно відбиватися від агресорів, а ті в свою чергу намагалися наблизитися до жертв. Спершу думали, що потвори хочуть вкусити їх, але будь-який дотик до комахи закінчувався криком та корчами людини. Спритно перебігаючи між закапелками, комахи потроху тіснили людей все далі від входу та селектора. Все йшло добре, доки хтось не додумався скористатися своїм щитовим артефактом, аби ловити павуків. Виходячи вперед, сміливець провокував одного із дронів напасти, а коли той стрибав - застрягав у захисному полі. Потім матросам залишалося лише підійти, як слід прицілитися і в момент відключення щита - вдарити потвору. Перший же павук, який потрапив під удар, позбувся ніг, та й так і залишився лежати на підлозі, смикаючи розтрощеними шарнірами. Помітивши ефект усі інші повітроплавці поспішили зробити так-само і тепер настала їх черга ганяти комах. Матроси швидко увійшли в раж від того, що їм вдалося так легко відбити атаку, і тепер постійно тримали щити напоготові, щоразу вибиваючи чергового павука. Хтось навіть вирішив покрасуватися тим, як спритно він це зробить. З кожним ударом потвор ставало все менше, аж раптом усе змінилося.
  Безсистемна біганина комах отримала чіткий вектор - якнайдалі від людей. Погасивши щити, матроси зібралися наздоганяти втікачів, залишивши побитих павуків за спиною. А даремно, бо саме в цей час над ними усіма росла райдужна куля, стягуючи до себе ефір з усього приміщення. Один матрос відчув рух повітря і повернувся в пошуках причини і, коли до нього дійшов сенс побаченого, навіть встиг потягнутися до активатора свого щита. Але тварюки зреагували швидше.
  Позбавлена контролю, величезна ефірна граната виконала своє призначення. Вибух в закритому приміщенні не просто оглушив усіх присутніх. Густа ефірна мембрана просто вбирала в себе людей і впечатувала їх в стіни, гармати та інші предмети, що зустрічалися на шляху. Розширившись до меж приміщення, пузир все ж втратив свою енергію, і покалічені люди попадали на землю. Хтось розбив голову, хтось зламав ребра, а хтось взагалі уже лежав мертвим. Але окрім людей хвиля підхопила все, що траплялося їй по дорозі. В тому числі й покалічені тушки комах. Останній із канонірів ще встиг посміхнутися, побачивши біля себе розтрощене тіло потвори. Наступної миті тіла пауків здетонували і обшивка Сонати розлетілася трісками. Ударна хвиля просто вивернула назовні борт корабля й зірвала дошки з частини палуби. На кораблі почалася пожежа. Кинувшись рятувати судно, люди не бачили, як двоє вцілілих павуків по обшивці швидко дісталися на місток корабля і за хвилину в нічному небі розпустилася іще одна вогняна квітка. Некерована Соната продовжила свій політ прямо на скелі.
  В цей же час на борту Арії екіпаж боровся за своє життя зі значно страшнішим ворогом, ніж ручні павуки. Коли на відрубали перший буксирний канат, Теміс хитнувся, одне із його тягових кілець остаточно відламалося, і судно полетіло прямо на прикордонників. Розуміючи, що в горизонтальній площині ухилитися від велетенського блукаючого снаряду шансів мало, екіпаж прикордонника зробив єдине, що йому залишалося - пішов вгору. Гул підйомних кілець змінився потужною вібрацією, від якої корабель міг от-от розвалитися. Тріщали балки, кріплення виходили з пазів, а вібрація все наростала й наростала. Капітан прекрасно розуміла, що піднятися над привидом вони не встигнуть, але цього й не вимагалося. Достатньо було лише підняти свої підйомні кільця вище за чужі. Для цього Арія навіть трохи задерла носа догори, ризикуючи взагалі перекинутися, що було для екіпажа смертельно, навіть не зважаючи на особисті засоби безпеки.
  Ось гнила туша некерованого корабля зникає за бортом, і підйомні кільця завили ще сильніше, долаючи опір чужої ефірної подушки. Інерція продовжує штовхати кораблі назустріч один одному. Полярне сяйво унизу окреслює контури опорної зони кораблів, і в якийсь момент одна із них прослизає під іншу. Чується тріск дошок, але екіпаж одразу ж розуміє, що їхнє судно в порядку - то тріщить корабель унизу. І дійсно, з'явившись з-під прикордонника, вдавлений у крони дерев корабель уже не нагадував грізного повітряного привида. Тепер це була просто купа гнилих дошок, що якимось неймовірним чином все ще трималися купи. Тент, місток, палуба... Уся верхня частина корабля була роздавлена масою прикордонника. Вціліло лише те, що знаходилося нижче підйомних кілець, тобто лише силовий набір, десантний ангар та одна пара маршових кілець. Побачивши, що залишилося від міфічного привида, екіпаж Арії вибухнув радісними криками. В цьому шумі ніхто не чув тихе цокання лап по обшивці. В якийсь момент радісні вигуки одного із матросів змінилися криком болю. Навіть почувши його, екіпаж не одразу зрозумів, що сталося. Спочатку подумали, що матрос не втримався і випав за борт. Але тут заволали уже з іншого кінця корабля. Цього разу реакція повітроплавців була блискавичною, і вони встигли помітити, як тіло чергового невдахи зникає в нічній темряві, нанизане на довге загнуте лезо.
  На кораблі одразу ж оголосили тривогу, і люди похапалися за зброю. Очевидно, що на борт проникнув диверсант. Корабель невеликий, заховатися тут ніде, а значить він зараз десь ззовні. Одразу ж замкнувши усі порти і люки, екіпаж знову готувався до бою а абордажна команда зайняла палубу. Чергова атака була такою ж несподіваною, як і попередні - бійця просто вихопили із строю. Крики бідолахи лунали звідкись згори. Не розгубившись, солдати одразу ж метнули на звук свої чари. Почувся хрип, звук розірваної плоті, і на палубу впала відсічена нижня половина абордажника. Зрозумівши що накоїли, люди на коротку мить заціпеніли і в цей же момент неподалік пролунав вибух. Спалах вихопив із темряви величезний скелетоподібний силует: витягнута голова із куполоподібним гребенем, три пари кінцівок із величезними кігтями та довжелезний сегментарний хвіст із кістяним наконечником на якому висіли залишки жертви. Усе це тривало менше секунди, після чого ніч знову вступила в свої права, і небезпечна істота знову зникла в темряві.
  Яким чином ця істота змогла потрапити на корабель - ніхто навіть не задумувався. Усіх хвилювало лише їхнє власне життя. Абордажна команда першою спробувала дати відсіч, але були просто вибиті за борт довгим гнучким хвостом, насаджені на гострі пазурі або пробиті наскрізь потужними щелепами, які блискавично вискакували з пащі чудовиська. Хтось намагався вистрибнути за борт, але гостре кістяне лезо розсікало таких прямо на льоту. Істота дуже швидко рухалася по будь-яких поверхнях, володіла нечуваною силою а її пронизливий вереск паралізував жертву і викликав сильний страх у оточуючих. Розправа із екіпажем тривала менше десяти хвилин, не залишивши після себе жодного тіла - лише величезні плями крові. Замкнувшись на містку, капітан із першим помічником та ще двома матросами намагалися зв'язатися бодай з кимось, але артефакт працював із перебоями, як і будь-який інший пристрій на кораблі. Навіть щити з наближенням потвори починали збоїти. Більш-менш нормально вони працювали лише біля кілець, але там уже не залишилося нікого живого.
  І ось, коли артефакт, нарешті, запрацював як слід, на кораблі все стихло. Матроси з тривогою озиралися, стискаючи в руках підняті з тіл абордажників мечі, зовсім не вміючи ними користуватися. Люди завмерли, не рухаючись і не дихаючи. Це дозволило їм почути цокіт маленьких лапок за стінами та важкі кроки чогось значно більш масивного. Це продовжувалося буквально секунду, після чого на корабель знову опустилася мертва тиша. Люди перезирнулися, не вірячи почутому. Вони ж гадали, що ця істота тут одна, а виявляється...
  Їхні роздуми перервав високий, чимось схожий на вищання свині, металевий голос потвори. Цей моторошний звук вивів людей із заціпеніння. Усі разом зрозуміли, що вони останні живі на борту. Капітан знову почала відстукувати повідомлення, коли одне з вікон розбилося і довжелезний хвіст обвився навколо одного із матросів, і витягнув бідолаху надвір.
  - Демони-демони-демони... - повторював молодий матрос, відступаючи назад, подалі від небезпечного вікна.
  - Стій! Ззаду! - спробувала попередити дурня помічник капітана.
  Не встигла вона буквально на секунду. Надто далеко відійшовши від центру приміщення, він наблизився до кормових вікон. Єдина вціліла лампа в останній момент освітила по той бік скла чорну блискучу пику демона та повну гострих зубів пащу, яка уже розкривалася, демонструючи іще одну, меншого розміру, приховану всередині. Вихопивши свій меч, помічник капітана замахнулася, концентруючи на кінчику леза вогняну кулю. Хлопця все одно не врятує, так хоч потвору покалічить. Якщо пощастить. Матрос дивився на це великими очима, навіть не розуміючи, що командир зараз кине в нього смертельний подарунок. І не зрозумів до останньої миті, коли полум'я розтеклося по його тілу, підпалюючи одяг і волосся. Чоловік закричав, впав і почав кататися по підлозі, намагаючись збити магічний вогонь, але безуспішно. Тепер уже помічник капітана стояла із квадратними очима. Тварюка не напала, як він того очікував. Воно змусило її власними руками вбити підлеглого!
  - Отямся! Отямся! - намагалася докликатися до помічниці капітан, але від передачі повідомлення так і не відірвалася. - Айка! Позаду!
  - Хай! - одразу ж відреагувала помічник, махнувши мечем за спину, але там нікого не виявилося.
  - Отямилася? - капітан полегшено зітхнула, не помічаючи наближення небезпеки. - Не відволікайся-а-а-а-а! - крик капітана стих десь далеко, в пітьмі ночі.
  Оглянувши порожній місток та пошкоджений гострим кістяним лезом хвоста артефакт, жінка знову підняла меч. Шок від смерті екіпажу та капітана відійшов на другий план і з глибини душі почав підніматися гнів. Так просто вона своє життя не віддасть. Відступивши спиною до єдиної стіни в приміщенні, помічник капітана знову почала збирати вогняну енергію, тільки цього разу покриваючи нею усе лезо. Тепер, навіть якщо вона помре, стримуваний її силами ефір вирветься на волю, підпалюючи усе, до чого торкнеться. Так продовжувалося хвилину, дві, три, вічність... Тримати концентрацію ставало дедалі важче. Але вона навіть не думала розслаблятися, бо знала: щойно вона втратить пильність бодай на мить - вона загине.
  За ці кілька хвилин в пам'яті кілька разів прокрутилися спогади останніх подій. І до Айки поступово дійсно: чудовисько виявилося не просто звіром. Воно було розумне й хитре. Перше, що воно зробило, це вибило усі освітлювальні прилади, зануривши корабель в пітьму, з якої раз за разом долинали крики чергової жертви. Потім розібралося із найбільш небезпечними суперниками - абордажною командою. Коли ж екіпаж спробував вистрибнути за борт, воно перехопило усіх! Айка на власні очі бачила, як довга пазуриста лапа на льоту вхопила одного із матросів і закинула назад на палубу, де його й проштрикнув довжелезний, немов би складений із сегментів хвіст. Хвіст! Ось його слабке місце! Потрібно відсікти йому хвіст, інакше до нього навіть наблизитися не вдасться.
  Із роздумів її вирвали важкі кроки на даху корабля. Потвора зараз знаходилася прямо над нею! Але ні, вона не буде робити нічого, доки не побачить істоту на власні очі. Воно уже кілька разів відволікало увагу перед атакою. Потрібно його якось виманити. Але чому їй так важко утримувати концентрацію? Скільки вона вже тут стоїть?
  По той бік скла щось майнуло, і очі жінки одразу ж повернулися туди, щоб наступної миті побачити рух з протилежного боку. Так і є - воно намагається відволікти її увагу! Значить потрібно...
  Додумати їй не дав потужний удар крізь стіну. Виламавши дошки, стиснута в кулак довжелезна лапа міцно притиснула уже ледве жевріючий меч до підлоги і втягнула залишки полум'я в себе, наче протяг від кватирки, а сили остаточно покинули жінку. Підчепивши меч пазурами, лапа знову сховалася по інший бік стіни. Воно що, тепер буде з нею гратися, як кішка з мишкою?! Ні, вона такого не допустить. Ось неподалік лежить меч викраденого матроса. Звісно це не іменна, але теж зброя. Достатньо лише простягнути руку... Ось так, повільно перевернутися, аби не спровокувати атаку. Тепер посунутися трохи вперед і...
  Підчеплений тонкою павутинкою, меч в останній момент вислизає прямо з-під пальців, падаючи прямо під лапи велетенської потвори, яка зайняла половину об'єму приміщення. Знаходячись менш ніж в метрі від жінки, чудовисько абсолютно нічим не видало своєї присутності. У нього не було очей, лише великий гребінь на видовженій голові, однак жінку не покидало відчуття, що воно зараз дивиться на неї, а вишкірені зуби створювали враження, ніби над нею насміються. Оманливо-повільні рухи істоти зачаровували, але жінка змогла скинути оціпеніння.
  - Ну? Чого чекаєш? Хочеш вбити мене? То давай, зроби це! - кричала прямо в пику істоті Айка.
  - Скрі-і-і-і-і!!! - відповіла їй тварюка, блискавичним рухом знову прибиваючи людину до підлоги. - Скш-ш-ш!!!
  - Щоб ти кха-кха... Здохла! - ледве змогла видавити Айка, намагаючись вирватися з-під лапи, але тіло уже не слухалося - напевно хребет пошкоджений.
  Знову цей цокіт звідусіль. Тільки цього разу він був значно ближче, і Айка нарешті змогла побачити, хто видавав ці звуки: маленькі, ледве по лікоть, безхвості копії цієї тварюки розбіглися по всьому містку. Хоча ні, не копії - попри однаковий чорний колір, ці створіння мали більш геометричні форми, комахоподібну будову, а пильне око помічника капітана зуміло навіть розгледіти шарніри та стики в їхніх панцирах. Ці штуки були механічними! У те, що якась тварина, нехай навіть і дуже розумна, змогла своїми лапами побудувати такі складні механізми - Айка не вірила. Значить ними керує хтось інший!
  І дійсно, і чудовисько і механізми діяли в унісон. Достатньо було цій істоті забрати лапу, як жінка знову могла рухатися. Недовго, бо тієї ж миті звідусіль полетіли пучки павутини, розпинаючи жінку в повітрі. За кілька секунд Айка була повністю знерухомлена. Кілька із них, повзаючи по жінці, швидко перекусили кріплення артефактів та обладунків, після чого потягнули свій скарб геть із приміщення.
  - Що, живою потрібна? - поцікавилася Айка в повітря, уже здогадуючись про присутність поруч третьої особи, яку їм і наказано було перехопити. - Поговорити хочеш?
  - Поговорити хочеш? - раптом повторив монстр її голосом, навіть не відкриваючи рота. - Поговорити. Хочеш? Хочеш поговорити?
  З кожним словом істота підходила все ближче. Ось тварюка нависає над нею. Розкриває пащу, демонструючи ще один комплект щелеп, ривок вперед і зуби створіння впиваються в шию жертви, аби в ту ж мить розлетітися чорнильним димом. Але Айка цього уже не бачила, вирублена потужним електричним ударом. Не бачила вона й того, як із розмитого силуету потвори вивалюються ще кілька десятків механічних павуків, розбігаючись по приміщенню й беручи під контроль органи керування судном.
  В цей же час розтоптаний Теміс знову піднявся над деревами і почав наздоганяти свого кривдника. Тепер він нічим не нагадував того моторошного привида із казок. Це було звичайне патрульне судно Церкви - однокласник щойно захопленої Арії. Виглядав він не дуже добре, але значно краще за попередній, створений фантазією свого нового власника образ. Поки на щойно захопленому містку йшов допит, кораблі, порівнявшись, продовжили свій політ. І цього разу вони вже не летіли наосліп. Тепер вони знали, куди їм треба.
  
  (*) однокласники - кораблі одного класу.
  (**) порт - отвір в обшивці корабля, через який гармати ведуть вогонь.
  
  ***
  
  У темному залі, прямо під однією-єдиною лампою стояв чоловік в обладунках. Поруч із ним знаходилося ще кілька людей, але він їх не бачив, а їхні голоси були настільки спотворені, що навряд чи він зміг би їх потім упізнати.
  - На захоплення Об'єкту відправилося чотири патрульних кораблі із повним екіпажем, дві чоти воїнів, два відділення собаководів, два лицарі та терміново знятий із завдання інспектор-менталіст. І що ж ми бачимо? - невидимий єпископ обійшов навколо командуючого операцією. - Обидві чоти зникли безслідно. Лицарі злетіти так і не змогли. Три кораблі серйозно пошкоджено а один взагалі викрадено. Можете щось додати?
  - Ми дізналися, що у нього є автономні бойові механізми...
  - Як вони виглядають? На що вони здатні? Їх бодай хтось узагалі бачив?! Можете не відповідати, полковник Ічіро. Жоден із Ваших людей, котрі повернулися, нічого не бачив, а єдиному свідку, завдяки якому ми взагалі про це дізналися, Ваш менталіст зітер пам'ять. Я нічого не забув?
  - Ні, Ваше Високопреосвященство. - без емоцій відповів полковник.
  - Хто прийняв рішення про захоплення Об'єкту?
  - Я, Ваше Високопреосвященство.
  - Хто планував операцією?
  - Я, Ваше Високопреосвященство.
  - Чому не спробували домовитися із Об'єктом?
  - Остання спроба закінчилася погрозами в наш бік. Подальший діалог не мав сенсу.
  - Чому не відправилися разом зі своїм з'єднанням для оперативного планування на місці?
  - Проводив підготовку місця утримання Об'єкту.
  - А може замітали за собою сліди? - поцікавився інший єпископ. - Чому Ви не поставили до відома Раду одразу, щойно отримали таку важливу звістку?
  - Об'єкт був на півдорозі до кордону. Затримка могла коштувати...
  - Вона вже коштувала нам набагато більше, ніж ми готові були за це заплатити. - перебив підлеглого попередній єпископ. - Ви не узгодили з нами проведення операції, самовільно підключили до неї нашого штатного менталіста, реквізували в Академії половину повітряного флоту, фактично залишивши її без охорони. Більше того, Ви намагалися приховати підтвердження можливостей Об'єкту. Навіщо? Хотіли промити йому мізки, і використати в своїх цілях? Це вже не службова недбалість. Це відкритий саботаж. Варта! Візьміть полковника Ічіро під арешт. Ваша доля буде вирішена на трибуналі.
  Вилучивши у полковника зброю, солдати вивели його із залу. Щойно за ними зачинилися двері, один із єпископів знову випустив у повітря напівпрозору структуру, яка хвилею пройшлася по приміщенню, змусивши світильник згаснути, а голоси присутніх - викривлятися ще сильніше.
  - Ну що, провалилося ваше вербування? А я з самого початку пропонував змусити його до співпраці, а ви почали з ним цяцькатися...
  - Ваш підхід був би доречним, якби Об'єкт не міг дати відсіч, або хоча б не знав про свої можливості. Ось, будь-ласка - полковник Ічіро уже скористався Вашим методом, і до чого це призвело?
  - Він йолоп. Він мав би знати, що Рію-Кай не діє на Об'єкт.
  - Але не знав. І ми б не знали, якби поспішили. Чи ви хотіли, щоб він почав убивати наших солдат прямо на очах дітей монархів?
  - Тихо! Будете з'ясовувати стосунки в іншому місці. Якщо зможете. - втрутився у суперечку третій єпископ. - Я так розумію, це ще не кінець історії?
  - Звісно ні. Як тільки нам стало відомо, що накоїв полковник Ічіро, я одразу ж підняв на вуха усі прикордонні форти. Курс вирахувати вдалося, але прикордонники не встигали на місце зустрічі. Тому на перехоплення відправився один із патрулів, із завданням затримати порушника. Через кілька хвилин після зустрічі зв'язок із ними перервався.
  - Він перебив дві чоти бійців. Як вони мали його затримувати?
  - Передбачалося, що для керування кораблем він узяв заручників із екіпажу, і під час спроби звільнення вони допоможуть прикордонникам. Пізніше виявилося, що один корабель розбився, а інший - захоплено. Під контролем Об'єкта тепер було два кораблі: Теміс та Арія. Ось вони. - перед невидимими співрозмовниками з'явилися зображення кількох кораблів. - Останнє, що вдалося отримати від них, це фрагментарне повідомлення про якийсь корабель-привид та демона, що вбиває екіпаж.
  - Маячня. - скептично констатував один із єпископів. - Це можна пояснити застосуванням галюциногенних препаратів, або спеціальних артефактів із ілюзіями.
  - Зараз стоїть питання не в тому - як він це зробив, а в тому - навіщо йому іще один корабель?
  - Зараз поясню. На виході в нейтральний простір його зустріла армада із семи патрульних суден та одного носія із двома лицарями на борту. - зображення змінилося схемою ділянки, на якій сталося зіткнення. - Попри обстріл, зупинити судно не вдалося. Тоді було задіяно лицарів. Один із них висадився на палубу аби вивести з ладу рушії, але через незрозумілі причини на мить втратив керування і вивалився за борт. Після цього я наказав знищити корабель. Коли другий лицар метнув 'розрив' у Арію, вона вибухнула.
  - Тобто це була пастка. Хлопець вижив?
  - Його там не було. Там узагалі нікого не було, розумієте? Корабель летів і ухилявся від пострілів самостійно!
  - Маячня. Він, скоріш за все, просто вистрибнув перед вибухом.
  - Я теж так подумав, тому наказав негайно оточити місце падіння. Але прорив Арії був лише відволікаючим маневром. Теміс в цей час рухався лісом, попід кронами дерев. Помітили лише після того, як він піднявся. Коли перший лицар повернув контроль, Теміс був уже в нейтральному просторі. Пілот на свій страх і ризик продовжив переслідування. Пам'ятаючи, що сталося з його попередником, він атакував із дистанції, але результат той же - корабель знищений, лицар в ремонт, слідів Об'єкту не виявлено.
  - Пропоную передати замовлення на нього в Гільдію. Зупинити не зупинять, але в разі сутички Об'єкт можна буде відстежити по трупах.
  - Яких трупах? У нас майже сотня чоловік зникла безслідно.
  - Колеги! У нас важлива інформація! - увірвалися в зал дві нові особи. - Ви вже ознайомилися із результатами операції?
  - Ознайомилися: ми впустили дуже сильного й перспективного Посвяченого, а за компанію втратили ще й кілька кораблів, лицарів та купу солдат. Можете іще щось додати?
  - Так. Я щойно закінчив перевіряти повідомлення нашого інспектора-менталіста. Він зв'язався з нами одразу, щойно з'явилася можливість. Це йому ми завдячуємо нашою інформованістю про дії полковника Ічіро. Але я зараз про інше. Він сказав, що Об'єкт залишив королеві попередження. Ознайомтеся. - на видному місці з'явилося зображення тексту, який дослівно повторював повідомлення підлітка.
  - Зверніть увагу на контекст. - додав другий спізнішлий, виділяючи на зображенні коментарі менталіста. - В середині повідомлення він використовує зовсім інші епітети, прямим текстом ображає королеву, хоча на початку й в кінці ставиться до неї, як до рівної...
  - Стривайте, а Ви впевнені. що це повідомлення адресовано саме їй? Ось, ілюзія зробила наголос на слові 'передбачливо'. Чи міг Об'єкт передбачити присутність агента Церкви під час прослуховування повідомлення? Ой, вибачте, що перебив. Продовжуйте.
  - Дуже доречне зауваження. Ми також схиляємося до думки, що присутність Інспектора була однією з умов активації ілюзії. Повернемося до повідомлення. Як виявилося, Об'єкт не підкорявся королеві. Менталісту це стало відомо уже після того, як він поставив закладки, тому деталі домовленості між Об'єктом і королевою ми вже не дізнаємося. Між іншим активація закладок теж могла служити сигналом до запуску...
  - Ми зрозуміли, дякую. - озвався другий єпископ, зупиняючи свого балакучого колегу. - Хочу доповнити, що попри суперечливість зібраних про Об'єкт відомостей, мій відділ все ж зумів скласти його психологічний портрет. Ми помилилися з самого початку, орієнтуючись на оточення і сприймаючи його як підлітка. Тепер же, коли стало відомо про інцидент, ми спробували розглянути його як солдата, і отримали наступні результати: психологічний вік коливається в межах від 25 до 40 років. Рівень загальних знань та моральні принципи більше притаманні людині віком за 50. Це повністю сформована особистість. Те, що ми раніше сприймали як імпульсивність, насправді було чітко продуманим планом...
  - Планом? Не вигадуйте. Які у нього можуть бути плани? Ви говорите про нього так, ніби він один із наших агентів.
  - Прямо з язика зняли. - буркнув психолог, повертаючись до скептика. - Саме як агента ми його і не розглядали, бо вважали цей варіант надто малоймовірним. Не мені Вам пояснювати, що в нашій роботі найгірший варіант зазвичай єдиний вірний, яким би неймовірним він не був. Увесь мій відділ в один голос стверджує, що ми зіткнулися із ворожим оперативником.
  - Та його скандали було за милю чути! Що за агент так бездарно працює?
  - Цілком можливо, що його метою було саме привернути до себе увагу. Все вказує на те, що хлопець діяв не на власний розсуд, а мав чітке завдання.
  - Ще раз кажу - не вигадуйте! Так, він дуже перспективний молодик. Так, він дуже сильний. Але він не геній, щоб...
  - Саме так! Він не геній! Він не міг з підручних матеріалів створити такі досконалі артефакти - для цього потрібна ціла команда лаборантів та величезні вклади. Він не міг на льоту навчитися керувати нашими кораблями, і ви самі прекрасно знаєте - чому. А це означає, що від діяв не один. У нього є підтримка збоку. І хаос в Академії він наводив не просто так. Він збирав інформацію: технологія мехів, доступ до бібліотеки, огляд резиденції ельфів, методика підготовки лицарів, рівень церковної медицини врешті-решт! Згадайте, що його зацікавило під час того інциденту зі старшокласницями: не їхні мотиви, і не загроза від потенційних ворогів, а застосування клею в якості зброї! Та він навіть водяні кульки використовував для тренування королівської гвардії. Я прямим текстом заявляю, він - шпигун!
  - Це серйозна заява. Ви маєте докази?
  - На жаль - маємо. Колего, ваш вихід.
  - Дякую. - знову взяв слово спізнілий єпископ, демонструючи повний текст повідомлення інспектора-менталіста. - Зверніть увагу на ось цей пункт. - він виділив кілька ієрогліфів. - Попередження королеві озвучила ілюзія Об'єкту. Об'ємна і кольорова ілюзія, розумієте? Крім того вона змогла повернути блискавку від кийка назад до солдата, який сплутав її зі справжнім підлітком. Я лише щойно завершив усі можливі тести - наші артефакти на таке не здатні.
  - Тобто ілюзія створена на зовсім інших принципах. - одразу ж вловив суть один із єпископів. - Артефакт-проектор вилучили?
  - В тому й справа, що ні! Його там просто не було.
  - Автономна ілюзія? Це неможливо. Шукайте інше пояснення. Жодна ілюзія не може існувати більше кількох секунд.
  - Одна така ілюзія вже відбила корабель і вела його до самісінького кордону.
  - Тілесних ілюзій теж не буває. Може він просто прикривався нею?
  - Тоді його артефакти як мінімум не поступаються нашим. Або взагалі викрадені у нас, що ще страшніше!
  - Тихо! - знову гаркнув на присутніх голос єпископа-арбітра. - А тепер заспокоїлися і думаємо: чому все це сталося? Чому сталося саме так, а не інакше? Яка була мета цієї акції? Що Ви про це думаєте, шановні?
  - Хлопець просто намагається замилити нам очі - ось що я думаю. - одразу ж озвався скептик. - Якби церква усім демонструвала свої можливості, нас рано чи пізно наздогнали б у плані озброєння. Такі секрети зберігають до останнього, а не виставляють напоказ. Ймовірно він хотів нас залякати.
  - Ви знову думаєте про нього, як про підлітка-одинака. А ми щойно з'ясували, що він лише посланець, і працює за чужими вказівками. Одна людина ніколи не зможе розпоряджатися такими можливостями. А якби й могла - ми б знали заздалегідь. Це організована і добре оснащена група, мета якої - показати свої досягнення і цим підірвати наш авторитет.
  - Гадаєте Орден таким чином намагається зірвати нам розслідування?
  - Сумніваюсь, Орден покладається на політику. Він завжди бив у спину, щоб ніхто нічого не бачив і не зміг довести. А тут ми бачимо готовність до збройного протистояння.
  - Або вони таким чином просто шукають собі спонсорів: демонстрація обладунку під час Турніру.
  - Це не в'яжеться із їхніми подальшими діями. Якщо вони знали про майбутню сутичку, то знали б і про те, що ми затремо спогади усім свідкам.
  - Хіба що вони були точно впевнені, що цей секрет не піде далі. Хто зараз окрім нас знає про інцидент із кораблем? Розправа із солдатами, захоплення корабля і знищення лицарів - все це була одна велика демонстрація. Для нас.
  - Ні, це вже не демонстрація - це погроза.
  В залі на запанувала тиша. Найгірші підозри підтверджувалися. Єпископи ще могли зрозуміти, якби хтось хотів відбити у них Посвяченого, бо сильні лицарі потрібні усім. Для цілої держави це не страшно. Яким би сильним не був воїн, його завжди можна задавити числом. Вони б зрозуміли, якби хтось намагався підточити їхній авторитет, використати їхні зусилля на свою користь - таке трапляється постійно.
  Але зовсім інша річ, коли хтось руйнує звичний тобі світ. Продемонстровані невідомим суперником можливості уже як мінімум зрівняли їхні шанси у прямому протистоянні. Кошмарний сон єпископів почав збуватися. Вони були б щасливими, якби усе це виявилося їхніми власними вигадками. Але досвід та знання не дозволяли їм у це повірити...
  
  ***
  
  Потужний спалах осліпив сенсори, і останній дрон припинив своє існування. Особливо порадувало видовище побитого лицаря. Як я і очікував, ці роботи більше підходять для залякування, а ніж для реального бою. Також вилізла одна їхня особливість, про яку я раніше навіть не підозрював - можливість відтворювати ефірні ефекти. Якщо я правильно зрозумів, це і є їхнє головне призначення. Під'єднуючись до нервової системи пілота, лицар дозволяв контролювати значно більші об'єми ефіру.
  Я підозрював, що лицарі насправді є просто збільшеними варіантами тренувальних обладунків. Але між ними не було абсолютно нічого спільного. Це були більше синтетики, ніж роботи. Якщо результати ультразвукового дослідження вірні, то 40% об'єму їхнього тіла займають герметичні, заповнені газом під високим тиском порожнини. Це пояснює, яким чином лицарі зі своїми габаритами можуть літати. Тобто самі по собі лицарі абсолютно не міцні, вони більше нагадували скручені із повітряних кульок фігурки. Єдиним жорстким елементом лицарів є легкий каркас, на який і навішується броня. Саме тому їм так легко відсікти кінцівки. Єдиною механічною частиною були генератори, які дуже нагадували підйомні кільця кораблів і, скоріш за все, виконували таку ж роль. Шість генераторів, по двоє на спині, на стегнах та ліктях, підтримували лицаря навіть коли він просто стояв на ногах. Без них лицар навряд чи узагалі зміг би піднятися, не кажучи вже про потужні удари велетенською холодною зброєю. Це були єдині елементи лицаря, які ніколи не прикривали бронею. А от для горизонтальних польотів використовувалися рушії найрізноманітніших конструкцій. Попри свою автономність, в бою кільця були не дуже зручні, їх легко пошкодити і ними складно керувати. Тому замість них здебільшого ставлять так-звані глайдери: 'хвости', 'пір'їни', 'крила', 'плащі' тощо. Глайдером називали будь-яку жорстку конструкцію із великою площею рівної поверхні, по якій ефір і стікає в потрібному напрямку, створюючи повітряну тягу. Для використання глайдерів потрібно бути обдарованим. Для лицарів це саме те, що лікар прописав. На повітряних човнах ситуація зворотна: там глайдери виступають основним рушієм, а кільця виконують роль підтримки. На кораблях їх теж ставлять - ті ж самі тенти над палубами, але на увесь повітряний флот стільки обдарованих не набереться. Тому ними користувалися лише у великих портах, де з їхньою допомогою спеціальні люди, 'поводирі', швидко й точно підводили корабель до причалу навіть в негоду. Літати без глайдерів можна, але повільно й обережно. Якби не допит помічниці капітана, я б про цю особливість захоплених суден так і не дізнався. Мої ж дрони, навіть зі своїми, не призначеними для оперування ефіром антенами, могли вважатися слабенькими обдарованими і, об'єднавши свої зусилля, могли виступити в ролі додаткового рушія. Лише завдяки цьому ефекту мені вдавалося деякий час ухилятися від ворожих снарядів і навіть прорвати блокаду. Але про те, щоб відірватися від лицарів, а тим більше дати їм відсіч - не могло бути й мови. Вони були в кілька разів швидші й маневреніші за мене.
  Коли перший лицар зумів висадитися на корабель, я наказав кільком дронам стрибнути до нього на корпус і порушити роботу генераторів. Як виявилося, навіть два неробочих генератора із шести можуть нейтралізувати машину. Достатньо було увімкнути глушилку у безпосередній близькості від механізму, і лицар захитався, наче лялька із обрізаними нитками. Вага корпусу виявилася надмірною для слабкої мускулатури, і лицар просто вивалився за борт. Тоді другий і жахнув ефіром. Розуміючи, що дрони все одно будуть втрачені, я перегнав їх в центр корабля, де зберігалися снаряди для гармат, і перетворив увесь ефір, що був всередині них на потужні бомби. Навряд чи Кайя могла собі уявити, яку свиню вона підклала церковникам, коли продемонструвала мені свої уміння. Детонація одразу усіх снарядів, плюс самознищення дронів - дорівнює великий бам! Поруч із лицарем, буквально впритул. Таким чином я вивів із ладу одразу обох лицарів!
  Але щастя не могло продовжуватися вічно. Втрата значної кількості юнітів суттєво позначилася на якості сигналу, тому дрони перейшли в повністю автономний режим, втративши переваги мого тактичного аналізатора. Тепер я міг лише отримувати короткі рапорти про хід бойових дій та окремі кадри із їхніх камер. Позбувшись перешкод в роботі, знешкоджений раніше лицар знову піднявся в повітря й швидко наздогнав другого корабля-утікача, який був змушений піднятися над лісом. Допомагаючи собі ефіром, лицар як слід замахнувся, і велетенська алебарда розсікла й без того побите судно. Оцінивши ситуацію і можливі ризики, дрони просто самоліквідувалися. Корабель розірвало на клапті. Слідом за корабельними покінчили із собою і ті дрони, що висаджувалися на генератори лицаря. Відправлена на прорив команда сповна виконала своє завдання, відволікши увагу церкви від моїх маневрів.
  Пцш-ш-ш!
  Так, записуємо: спостерігаються судоми, зростає тиск і ризик інсульту. Тепер повертаємо до попередніх значень і продовжуємо експерименти. Тільки нехай спочатку зарядиться.
  Про що я щойно говорив? Ага... Так, я нікуди не літав, і взагалі не покидав острів. А все через одного надмірно допитливого типчика. Клятий Інспектор вже кілька годин крутився тут. Я дізнався про його присутність коли вже збирався піднятися на борт трофейного корабля. Здавалося б саме час мені час накивати п'ятами, але трохи подумавши, я вирішив не поспішати. Коли іще мені трапиться можливість детально дослідити такий феномен, як церковний Інспектор? Якщо чесно, то мені просто стало цікаво подивитися на його екіпіровку, яка фонила на увесь острів. Довелося скоригувати плани і пильно стежити за цим нишпоркою, що з його обладнанням було вельми складно. Цей Джеймс Бонд місцевого розливу активно використовував усі свої вміння, винюхуючи усе про всіх. Не можу навіть уявити, що б я робив без своїх маленьких помічників. Розбігаючись по таких закапелках, про існування яких не підозрював навіть я, вони збирали інформацію про кожен його рух. І отримані відомості мене і радували, і лякали водночас.
  Перш за все він дуже вправно маскувався під обслугу. І це на кораблі, де чоловіків немає в принципі! Якби не теплова карта тіла, я б дійсно сприйняв його за жінку! Його ряса насправді була просто всипана артефактами, кожен із яких міг відтворювати якусь текстуру. А оскільки уніформа служниць тут у всіх однакова, немає нічого дивного, що він міг злитися із натовпом, навіть якщо у ньому лише одна людина. І я не перебільшую. Виходить, не один я граюся із ілюзіями! Оцінивши перспективи технології, я одразу ж загорівся ідеєю застосувати її для дронів. Та що там дрони - мені б і самому така функція в костюмі не завадила. Створити ілюзію було значно швидше, ніж повністю перебудовувати мімікрил, який можна підігнати під образ уже потім.
  Раніше я гадав, що проектор має бути один. Але через це зображення серйозно лагало, особливо, якщо воно достатньо велике. Якщо ж проекторів багато, і кожен бере на себе лише невелику часточку, то голограма має достатню щільність, аби навіть взяти в руки якийсь легкий предмет! Забігаючи наперед скажу, що саме вона й наштовхнула мене на створення образу корабля-привида. Розкидавши дронів по обшивці корабля, я зміг створити достатньо реалістичне зображення, щоб обманути досвідчених повітроплавців. Наступним етапом була обкатка технології на рухомих об'єктах. Ось тут уже почалися проблеми, бо голограма повинна була швидко пересуватися. Рішення було на поверхні: не робити рухомою саму голограму, а знову ж таки розбити її на менші елементи, і переміщувати лише їх. Із людським тілом такий трюк не пройде, воно надто пластичне. А от у випадку із комахами та іншими членистоногими істотами все було прекрасно. Але про павуків церковники уже знають, потрібно було придумати щось нове. Час піджимав, тому я взагалі не став нічого придумувати, а просто скористався шедеврами світового кіно. Скін для корабля частково здер із 'Чорної перлини', а в якості опудала виступила королева Чужих. Зчепивши один за одного два десятки дронів, я відтворив майже точну копію цього чуда, а здерта із рептилій моторика виглядала настільки реалістично, що навіть мене пробрало. Стояв, дивився і надивитися не міг: кра-су-ня! Рука так і тягнулася погладити. Якби ж іще смертоносною була, як її оригінал... Попри мої зусилля, щільності проекції все ж було недостатньо, аби завдати шкоди, тому це довелося компенсувати можливостями самих дронів. Але то вже діло техніки. Головне - технологія пройшла обкатку і показала свою ефективність! І це був лише перший розкритий секрет церковних технологій!
  Потім я дізнався, що цей святоша уміє залазити в голови людям. Не усім, лише до обдарованих або тих, чия нервова система має достатньо нанітних структур. Впливаючи на них, Інспектор міг змусити людину радіти, боятися, відчувати біль... Кілька разів він навіть застосував той-самий Рію-Кай - контроль розуму. Насправді там ніякого контролю не було, але ефект наркотичного сп'яніння був доволі сильним. Аби детальніше вивчити це явище, мені потрібно було знімати параметри організму безпосередньо під час процесу впливу. Тому я бігав за Інспектором по всьому острові, намагаючись вгадати його наступну жертву.
  І таки вгадав! Черговим претендентом на копирсання в мізках стала леді Майя. Тітка хороша, в міру сувора, із внутрішнім стрижнем і безкінечним терпінням. Такій гріх не допомогти! На жаль, через брак часу я не встиг підготуватися заздалегідь, тому просто нагнав у коридор стільки дронів, скільки встиг зібрати. В процесі виявилося, що він може змусити забути лише останні кілька хвилин. Але ж я знаю, що він затер майже півгодини спогадів цілому острову! Можливо справа не у потужності випромінювання його нейрошунта, а в якихось інших параметрах. А кілька хвилин тому на острів почали прибувати перші гості, і більше Інспектор побіг туди, залишивши розгублену жінку посеред коридору. Вона навіть не пам'ятала, куди йшла. Довелося відвести її до місця призначення, паралельно знімаючи параметри із її нейрошунта і трошечки підганяючи організм. Вплив на жертву відбувався комплексно: пригнічуванням нервової системи та гормональним контролем, тому зловживати такою затиркою не варто. Так можна і інсульт організувати - теж варіант, між іншим. Загалом факторів було дуже багато і, не знаючи що шукати, я би дуже довго йшов навіть до такого результату. Добре, що хоч базис для подальших досліджень встиг отримати. Повторити ефект виявилося не так уже й складно, але виявився дуже жирний мінус - під час процесу я буду майже недієздатний, адже усе доводилося робити самостійно, своїм нейрошунтом. Тому я вирішив зробити для цього окремий гаджет...
  - А це що таке? - Ханлі обережно вийняла пінцетом із залитого смердючим теплообмінним гелем корпуса осколок крихітної прямокутної пластинки.
  - Його мозок.
  - Ого! Такий маленький?! А як же він працює?
  - Ти знайома із лінзами?
  - Так, я кілька разів сама їх робила.
  - Всередині цього кристалика сотні лінз, дзеркал і непрозорих мембран. Їх можна налаштовувати відповідним чином, щоб промінь світла виходив у потрібних місцях і за потрібних умов. Такі налаштування називаються програмою. Відбите світло сприймається відповідними перемикачами, які й відповідають за потрібні механізми. Щойно умови відповідають заданим, подається наступна команда: наприклад опускати підняту лапку доти, доки вона не торкнеться землі.
  - Я зрозуміла! Це як фонтани в Академії! Залежно від того, які вентилі відкриті, такий візерунок створять струмені води.
  - Все вірно. Програм може бути дуже багато, і зберігаються вони в окремому блоці. Залежно від ситуації дрон сам вмикає потрібну програму.
  - А як же він бачить, куди йому йти?
  - Бачиш ось ці пластинки під щитком? - показую їй на розбиту 'голову' дрона. - Кожна із них бачить лише одну точку. Усі разом вони складають зображення, наче мазки на картині. Це фото-матриця. Їх тут кілька, і розташовані вони на відстані одна від одної. Накладаючи зображення одна не одне, дуже легко зрозуміти, наскільки далеко знаходиться той чи інший предмет, і які його розміри.
  - Геніально!
  Пцш-ш-ш!
  Цікаво, без спалаху та звукового супроводу ефективність прототипу різко падає, оскільки жертва не має точки для зосередження уваги. Байдуже - продовжуємо.
  На чому я зупинився? Ага, на Інспекторі. Як знайти інспектора серед гостей, якщо кожен вважав справою честі взяти бодай одного слугу та одного охоронця? А ніяк. Лише поодинокі аристократи дозволяли собі віч-на-віч спілкуватися із іншими, утворюючи маленькі компанії. Слуги ж використовувалися для спілкування між такими групами, передачі записок, підслуховування, якщо пощастить... Загубитися серед таких - раз плюнути. Тут уже навіть теплова карта не допомагала. Паскудник розчинився у натовпі, ніби його й не було, хоча детектори випромінювання аж кричали: 'Він тут!' Де б не почалася розмова, він завжди опинявся поруч, а його камуфляж, зараза така, майже повністю приховував його власне випромінювання. Майже, бо воно все ж фіксувалося - потім, у вигляді електромагнітного шлейфу там, де він проходив. За інших обставин це був би дуже цікавий феномен: своєрідний видимий хвіст невидимої 'комети'.
  Обличчя він також міняв, наче рукавички. На тих записах спостерігачів, де він все ж потрапляв у кадр, я щоразу бачив нову служницю. Ресурси Аналітика були уже недоступні, тому я нашвидкоруч зібрав власний аналітичний центр, об'єднавши в хаб усіх не задіяних у спостереженні дронів. Одразу ж стало зрозуміло, що він віддає перевагу тим компаніям, яких можна підслухати. На записі навіть вдалося роздивитися артефакт, за допомогою якого він усе це робив: схожий на сережку, завжди був повернутий в бік розмови. Можливо це просто різновид слухового апарату. Навряд чи мені таке потрібно, все ж дрони зчитують інформацію майже за сотню метрів, просто знімаючи коливання бокалів у руках гостей, але повний функціонал виробу можна буде дізнатися лише після його дослідження. Також на руках Інспектора було помічено багато небачених раніше перстнів - скоріш за все якийсь різновид індикаторів або маніпуляторів. Наприклад одного разу я помітив, як хтось дистанційно перетасовував бокали на одному зі столів. І я не впевнений, що це був саме мій суб'єкт. Цікаво, що до тих бокалів потім ніхто із гостей так і не підійшов... Страшно собі навіть уявити, що було б із Академією, якби учні там могли витворяти таке. Жах!
  Пошуки Інспектора за сигнатурами випромінювання дали несподіваний результат - кожен другий аристократ мав із собою як мінімум кілька артефактів. Що це: недовіра, чи ті самі неписані правила світського життя, про які казала Лашура? Мало інформації, дуже мало. А без неї адекватно оцінювати ситуацію не вийде. Потрібно буде якось підіслати спостерігача до того, хто навчає маленьких аристократів усім цим нюансам.
  Фон навіть від неактивних артефактів дуже перешкоджав нормальній роботі детекторів. Аби в такому шумі знайти конкретний об'єкт, потрібно було розробляти принципово нову сенсорну систему для дронів, а у мене на це не було часу. Та й взагалі, у місцевих в цьому плані, досвіду набагато більше. Спробував вирахувати маршрут кожного із гостей - така ж біда. Може якось привернути його увагу? Знаю! Скористаюся уже перевіреним способом! Он - діючі особи уже на підході...
  Спочатку все йшло, як і заплановано: не встиг я відвести від гостей представницю роду Нарадан, як обидва суб'єкти уже були поруч. Поки моя ілюзія розважала Цереса, парочка дронів оточила Інспектора, і вже готувалися взяти його. Аж раптом цей тип щось відчув, і зреагував. Миттєво, набагато швидше, ніж я очікував. Один пас рукою, і маленькі кульки розлітаються навколо, покриваючи газон сіткою електричних розрядів. Це виявився компактний аналог уже знайомих мені шокових мін. Усіх дронів вирубило начисто, не спрацювала навіть система самоліквідації, а в радіоефірі пішли такі перешкоди, що я мусив вимикати приймач.
  Плюнувши на все, я вистрибнув зі своєї схованки й полетів на місце зустрічі, заклинаючи теорію ймовірностей, щоб цей гад був на місці. Секунд десять мені знадобилося, щоб перетнути увесь сад, і ще дві, аби наблизитися до негідника, який уже почав збирати трофеї. Ось він знову махає рукою, невидимі пута скручують бідолашного дрона, і він пакує його в торбу до решти. Він що, спеціально готувався до цієї сутички? Більше я чекати не став і, метнувши в торбу липкий кінець павутини. Інспектор, знову показавши високу швидкість реакції, не збирався так просто здаватися і міцно вчепився в торбу. Поки павутина натягувалася, намагаючись видерти здобич святоші, той закинув всередину ще кілька кульок, після чого відпустив її. Розуміючи, що зараз підсмажать і мене, я пропустив пакунок повз себе, краєм ока відмітивши, як іще кілька дронів позаду мене падають, вражені блискавками.
  Побачивши мене Інспектор, здавалося, навіть зрадів такій зустрічі, одразу ж метнувши в мене мене... Та-а-ак! Метальне залізо, обмазане уже знайомою отрутою! Тепер я знаю, хто зірвав мені апгрейд! Пів секунди затримки зіграли зі мною злий жарт. З початку нашої зустрічі минуло ледве п'ять секунд, а агент Церкви уже встиг зрозуміти, що найнебезпечнішим для мене є саме електричний фактор. І тоді він почав чаклувати! Клятий святоша, наче справжній сітх, кидався в мене блискавками з обох рук. Мені ж навіть у форсажі ледве вистачало реакції, аби підставляти замість себе все більше дронів, адже розряд притягувався до будь-якого провідника. І поки згорав черговий смертник, я мав час, щоб відступити іще на кілька метрів. Ухиляючись від чергової дуги, яку притягнув до себе декоративний металевий парканчик, я іронією подумав про вибрики долі: пістолет знадобився мені в ту ж мить, коли я його віддав! Промайнула думка покликати Цереса на допомогу, але я її відкинув. Мій досвід уже не раз доводив, що люди зраджують завжди, питання лише в ціні. Від мене він уже платню отримав. Чому б не здати мене, і не отримати бонус ще й від святош? Якщо із одним суперником, нехай і незнайомим, я ще маю якісь шанси впоратися, то відбити атаку двох спеціалістів мені не світить. Можу вирубити його своїм адміністративним доступом, але тоді є ризик викрадення його тіла церковником. Ні, не треба мені такого щастя.
  Усі ці роздуми промайнули в моїй голові менш ніж за секунду. Інспектор же зі спокійним виразом на обличчі рухався слідом за мною, викошуючи дроні, наче траву. Я не знав, наскільки далеко він може дістати, але ризикувати своїм полоном не збирався. Краще вже відкрити Церкві частинку своїх секретів, ніж подарувати їх усі. В якийсь момент електричне напруження зникло. Я не знав точно: вийшов я за межі зони ураження, чи насправді увагу Інспектора привернуло підкріплення із дронів, що почали збігатися із околиць. Зрозуміло було лише, що я недооцінив суперника. У мене немає дистанційної зброї... Хвилинку, а що там із В-дронами? Ага, дійсно немає. Тоді треба якось вивести цього покидька з ладу, поки він не передав інформацію про мене.
  Так нічого й не придумавши, я просто вирвав із землі одну із секцій металевої огорожі, і кинув її в церковника. І це спрацювало! Рефлекторно метнувши розряд у черговий силует в темряві, він не одразу зрозумів, що то був уже не дрон, а щось значно більше. І важче! Повністю ухилитися від масивного снаряду Інспектор не встиг, і той зачепив його гострою залізякою на ребрі, та ще й потягнув трохи за собою. А я із випущеними пазурами був на півдорозі до своєї жертви, стискаючи в руці іще один сегмент паркану. Не встигаючи відчепитися від залізяки, Інспектор вислизнув зі своєї мантії і, перекотившись подалі, одразу ж опинився на ногах, стискаючи в руках два класичних танто, на кінчиках яких уже починав збиратися черговий заряд.
  А я тільки того й чекав. Зосередившись на мені церковник випустив із поля зору свіжих дронів, які одразу ж метнули в нього павутину. Той спробував відсікти несподівані пута, та тільки я уже був надто близько і з уього маху накрив розбишаку залізякою. Поганця прибило парканом до землі, я застрибнув поверх нього і почав гамселити паскудника прямо крізь ґрати решітки, особливу увагу надаючи кінцівкам. Кілька разів щось хруснуло, задзижчав шокер одного із дронів, та й я від душі додав йому трохи енергії - прямо в голову...
  За хвилину міцно примотаного до паркану, роззброєного і оглушеного Інспектора дрони потягнули геть із саду, бо на шум уже почали сходитися охоронці гостей. Аби агент не покінчив із собою, я приділяв особливу увагу фіксації усіх його кінцівок, і перевірив ротову порожнину на наявність капсул із отрутою. Знайшов, вибив, промив у озері разом із головою, щоб швидше отямився. Потім ще раз, і ще... Помітив, що гад уже збирається втопитися. Вийняв, перевернув, дав під дихало, щоб уся вода вийшла. А він ще й серце намагався зупинити. Ну точно - Джеймс Бонд! Спробував себе у ролі дефібрилятора. Сподобалося. Хотів повторити, але він таки розкусив кляп і спробував спочатку проковтнути гострі скалки, а потім відкусити собі язик... І тут я згадав про свій прототип! Пославши дрона принести залишений біля капсули гаджет, я спробував повторити прийом Інспектора із блискавками. Не вийшло. Значить в список моїх питань до нього додалося ще кільканадцять пунктів. Артефактом зв'язку він скористатися не встиг, тому за свої секрети я був спокійний. Церква не дізнається, що я зовсім не такий непереможний, як про мене думають. А той хто знає - уже нікому не розкаже. Правда, піддослідний?
  Шукаючи місце для допиту, я зрозумів, що на острові зараз дуже людно, і на крики одразу ж позбігається купа народу. Потрібне було місце, де б мені ніхто не заважав. Рішення саме прийшло на звук - Ханлі! Вона особа зацікавлена, і зайвий раз про мене балакати не буде, а підкупити її виявилося навіть простіше, ніж я думав: дав їй на розтерзання кілька побитих дронів, і вона без питань впустила мене до своєї майстерні, а щоб на вереск ніхто не прибіг - увімкнула один зі станків. Я думаю, вона б погодилася навіть так, без будь-якого подарунку, аби тільки не потрапляти на очі знаті. Вона лише поцікавилася, кого це я зібрався мучити, а коли дізналася - ще й інструменти свої запропонувала. Як виявилося, не лише королева помітила проблеми із пам'яттю.
  Відірвавшись від допиту я подивився на винахідницю, яка втекла від криків у інший кінець приміщення, і з азартом першовідкривача препарувала уже четвертого дрона. Дівчинка все більше відривається від навколишнього світу. Можу собі тільки уявити, що з нею буде, якщо вона отримає в свої руки якийсь комп'ютер, або ще гірше - доступ до Інтернету! А все це мій згубний вплив. Це я підсадив її на інформаційну голку. Часом здається, що мені вона довіряє більше, ніж Лашурі. Ні не так: Лашурі вона віддала свою вірність і життя, а мені - повагу. Це приємно. Та й сам я ставлюся до неї із повагою, особливо після того випадку в майстерні. Це перед іншими я відіграю грубіяна, з нею ж мені достатньо просто бути самим собою. А жінки таке чують ду-уже добре.
  - Кей! Це те, про що я думаю?
  - Так, це артерії.
  - Стривай, то ці павуки живі?! - Ханлі аж відскочила від розтерзаного трупика дрона, а через секунду знову крутила його в руках, прискіпливо оглядаючи сенсорний блок через лупу. - А як вони їдять, у них же немає ні рота, ні шлунку?
  - Вони не їдять. Хоча у них є схожа потреба. Тіло дрона складається із корпусу, мізків та синтетичних елементів: м'язи, органи чуття тощо. Останні постійно зношуються, пошкоджуються, стираються. Щоб залатати пошкодження, потрібні наніти - дуже маленькі дрони, які й надходять по цих артеріях.
  - Такі маленькі? - здивовано поцікавилася Ханлі, намагаючись крізь лінзу розгледіти крапельку сріблястої речовини, що витекла із капілярів.
  - Не старайся, не побачиш.
  Пцш-ш-ш! Пцш-ш-ш!
  Записуємо: після застосування прототипу кілька разів поспіль реакції піддослідного уповільнюються. Спостерігаються порушення в роботі опорно-рухового апарату. Можлива відмова дублюючої нервової системи.
  Так, все закріпив, все зібрав, капсулу уже розбирають... Ніби нічого не забув. А ні, забув - зброю. Сьогоднішня сутичка показала, що без дистанційного озброєння усі мої переваги нічого не варті. Тільки пістолет я більше робити не буду - не хочу витрачати зібраний для модернізації дронів метал. Та й для вогнепальної зброї він не підходить - надто м'який. Потрібно щось менш залежне від моїх технологій. І я навіть знаю, що це буде.
  Ідея була в тому, щоб не створювати дорогоцінні боєприпаси самому, а користуватися вже існуючими. Я вирішив відтворити блочний лук. Навіть позичив для випробувань кілька тренувальних стріл зі спортзалу, поки я ще тут. Якщо вони витримають постріл, то і бойові стріли підійдуть, якщо ж ні - буду думати далі. Що ж до блочної конструкції - я до неї уже звик. Вона компактна, зручна, швидко приводиться в дію, а плавне наростання зусилля зменшує ризик зламати стрілу під час пострілу. До того ж з нього не потрібно щоразу знімати тятиву.
  Створити ідеальний лук - задача нетривіальна. Його підбирають індивідуально під кожного стрільця. Враховується все: хват, зріст, довжина рук та пальців, статура. Ні про яку стандартизацію не може бути й мови. Кожен робить лук під себе. Як і стріли. Єдиний їх плюс - їх можна вільно купити. Просто, на відміну від місцевих стрільців, яким доводиться звикати лише до своїх стріл, у мене для точних розрахунків траєкторії на руків'ї є балістичний обчислювач. Під час натягування стріли він знімає усі її параметри, вектор руху самого луку і, на основі усіх цих даних, обраховує лінію прицілу. Синхронізуючись із моїм тактичним аналізатором, він перетворює лук на справжню снайперську гвинтівку. Але скористатися ним зможу тільки я. Врешті-решт, лук винайшли не для полювання, де потрібна точність, а для війни. І що б там не казали, лучники ніколи не могли похвалитися точністю стрільби. Більш-менш ефективними вони є лише тоді, коли їх не менше десятка. Їхнє завдання - перед атакою прорідити ворожий стан, тобто накрити стрілами певну область. Більшого від них і не вимагалося. Саме тому лучниками було переважно ополчення, яке тільки й вміло, що стрельнути у приблизно потрібному напрямку. Еталоном метальної зброї тривалий час вважали довгий англійський лук, який використовувався аж до появи польової артилерії. Навіть найкращі з них мають дистанцію прямого прицілу не більше сорока метрів. Досвідчений лучник міг стріляти по одиночній нерухомій мішені на відстань майже в дев'яносто метрів. Схожі аналоги є і тут - асиметричний юмі. Однак я все одно не бачив в Академії жодного учня, якого би навчали володінню луком. Невже теж упередження, як в середні віки?
  За роздумами я дочекався завершення роботи реплікатора. В руки мені потрапив набір деталей, які швидко з'єдналися у небачену тут зброю - блочний лук. Кілька разів натягнувши і спустивши тятиву, я дістав першу стрілу. Задумався над тим, як це виглядає збоку: унікальна високотехнологічна зброя, боєприпаси для якої можна знайти навіть у античну епоху. На що тільки не підеш, щоб спростити собі життя... Натягнувши лук, наскільки вистачило стріли, я відпустив тятиву. У багатьох професіональних луків постріл звучить доволі приємно, у мене ж спуск більше нагадував постріл пістолета із глушником - такий же хлопок і свист снаряду. Як і очікувалося, стріла витримала розгін, але не влучання. Розстрілявши усі позичені стріли, я зупинився на силі натягу приблизно в шістдесят кілограм. Це був максимум, при якому стріли залишалися цілими, і їх ще можна використати вдруге. Останньою була стріла, наконечник якої було замінено на спецбоєприпас - газову шашку. На жаль із ним траєкторія польоту майже нічим не відрізнялася від звичайної стріли, тому орієнтовна прицільна дальність застосування мого лука не перевищує тридцяти метрів. В спокійних же умовах я легко можу підстрелити мішень за півтори сотні метрів... О, зарядився!
  Пцш-ш-ш!
  Дивимося... Хм, невже вдалося? Десять хвилин? Двадцять? Пів години! Круто! А якщо підкрутити ще більше?
  Пцш-ш-ш!
  Ги-ги, працює! Спокійно-спокійно, ти в надійних руках, ги-ги...
  Пцш-ш-ш!
  - Кей, залиш уже його в спокої. - знову нагадала про себе Ханлі. - Я ніяку не можу зрозуміти: дрони складаються із нанітів, так?
  - Ні, наніти лише будівельники.
  - А які матеріали використовуються для цього... будівництва?
  - Будь-які: прості сполуки, кислоти, метали, мінерали... Коли наніт виробив свій ресурс, його розбирають на складові, які теж йдуть в діло. Можна будувати виключно за рахунок нанітів, але це неефективно.
  - А як ти їх робиш?
  - Наніти? Вирощую, - кличу одного зі спостерігачів, щоб приніс щось їстівне зі столу в саду. - Для розмноження нанітів потрібні певні умови. Вони можуть збирати своїх родичів навіть із підручних матеріалів, але такі нащадки будуть здатні виконувати лише прості операції. Аби передалася пам'ять, потрібна спеціальна речовина - каталізатор, який можна отримати із біомаси. Дивись.
  Я взяв у посильного якийсь незнайомий фрукт, і підійшов із ним до чану утилізатора. Закинувши продукт всередину, я відійшов, дозволяючи Ханлі спостерігати за процесом. Менш ніж за хвилину соковитий плід зігнив прямо на очах, будучи повністю поглинутий пористою поверхнею, а по тоненькій трубочці в заправний модуль потекла густа срібляста речовина.
  - Це і є каталізатор. Кожна його молекула містить все необхідне для повноцінного відтворення нанітів. Тільки для його отримання органіки потрібно багато. Та й агрегат для переробки займає багато місця. Дрон такий на собі не потягне, а від маленького ефекту майже не буде. Тому я зробив для них ось таку годівничку, де вони заправляються уже готовими до використання матеріалами.
  - Як усе складно... - дівчинка нахмурилася і подивилася на лежачого дрона. - А ти його відновиш?
  - Ні. Цей тим дронів уже застарів, а його пошкодження надто серйозні. Дивно, що він не вибухнув.
  - Вибухнув?! - Ханлі відскочила від нещасного трупика, укрившись за металевим верстаком - одразу видно відповідний досвід.
  - Після отримання критичних пошкоджень дрон вибухає, щоб ніхто не дізнався його секретів. Цього я зберіг, щоб інші переписали собі його досвід.
  - Переписали?
  - Об'єднуючись, вони стають єдиним цілим, одним інтелектом із пам'яттю усіх своїх учасників, який приймає рішення, базуючись на сукупному досвіді усіх дронів. Це дуже зручно, коли дрони працюють самостійно. От як сьогодні під час нальоту церковників...
  - Нальоту? На кого?
  - Ой, точно...
  От же ж клятий Інспектор - і їй встиг в голові покопирсатися! Добре, що мій нейрошунт має зовсім іншу структуру, і від органічного мозку я не настільки залежний.
  Тут я все закінчив. Настав час вдягатися в дорогу. Стягнувши із себе залишки штучної шкіри, я закинув їх в утилізатор, і почав вбиратися у заздалегідь підготовлений комплект одягу.
  - Кйя! - заверещала дівчинка побачивши, як я роздираю в себе на грудях шкіру. - Ти би хоч вийшов! Тепер мені знову кошмари будуть снитися!
  - Без проблем!
  Пцш-ш-ш!
  Враховуючи усі свої попередні пригоди, я вирішив відійти від свого класичного стилю, і зосередитися на практичності та особистій безпеці. Ззовні це нагадувало полегшений варіант церковних обладунків, хоча насправді було просто звичайним герметичним комбінезоном із інтегрованими захисними елементами. Зсередини він був вкритий товстим шаром біогелю, в якому й буде нарощуватися новий мімікрил. На спині розташувався доволі місткий каплеподібний рюкзак-контейнер, в якому й поселився лук - схожий рюкзак, тільки наповнений різноманітними дрібничками, я подарував Цересу. Там же знаходилася апаратура для оперування особливо великими об'ємами ефіру, але її налаштуванням я займуся вже в дорозі. Відрізнявся лише шолом. Його я виконав у звичному для себе вигляді, лише трохи витягнувши щелепу вперед і розширивши, аби при потребі знімати його і мати можливість розмовляти. І усе це було матово-чорного кольору, неначе витесане із графіту. Такий дизайн був вибраний не даремно. Згадуючи обмовки людей навколо, я дійшов висновку, що я тут не перший потраплянець. І пошук інших перенесених дозволить мені швидше знайти вихід із цього світу. Знайомі із культурою початку двадцять першого століття одразу впізнають мій вигляд. Зрозуміло, що залишитися непоміченим в такому вигляді не вийде, але я уже придумав, як заплутати церковників.
  Закінчивши збиратися, я вивів свій мотоцикл на вулицю. Хороший байк вийшов: компактний, потужний, маневрений... Саме те, що потрібно для тривалої подорожі незвіданими територіями. Під куполами Нью-Йорку мені такий став би у пригоді. Вирішив назвати його Арчером - що в перекладі означає "мисливець".
  Тільки починаючи знайомитися із картами цього світу, я помітив схожість берегових ліній. Основний континент своїми контурами дуже нагадував Північну Америку. Беручи за основу теорію паралельних світів, я був схильний вважати, що десь на планеті є ще й Євразія, Африка і Австралія. Здавалося б, маючи повітряні кораблі облетіти земну кулю буде не складно. Та попри це, розвіданих територій було не так уже й багато: відсотків вісімдесят Північної Америки, а внизу карти виднівся невеличкий "апендикс" Південної. Острови в океані взагалі були відсутні. Як пояснила мені Ханлі, ефір не скрізь був таким інертним, як біля Академії. У деяких районах постійно бушували ефірні шторми, десь він активно роз'їдав будь-який метал, іноді він вбивав усе живе, а іноді траплялися і зовсім позбавлені ефіру ділянки - "плішини". Тому не було нічого дивного, що розвідку вели лише над континентом, де є бодай якісь орієнтири. На щастя карта аномалій з часом майже не змінювалася, і це залишило свій слід на житті людей. Торгові маршрути виглядали трохи заплутано, а деякі товари були буквально на вагу золота. Багато мілких королівств жили виключно за рахунок транзиту, ревно захищаючи свої території й блокуючи маршрути, якщо їх щось не задовольняло. Натомість в таких регіонах були доволі популярними сухопутні каравани. У цьому плані поява нового, незалежного від ефіру, типу лицарів може кардинально змінити політичну карту світу.
  В таких умовах, та ще й із рукописними картами прокласти чіткий маршрут було неможливо. Тому я просто задав приблизний напрямок на південний захід і чекав, поки внизу з'явиться бодай одна дорога. Судячи зі зміни рельєфу, чекати мені залишилося не довго. Слідів за собою я майже не залишив: утилізатор та заправний модуль дрони уже перенесли, реплі-танк розкручений і теж відправився на нове місце проживання. Арчер, чистенький, обвішаний усім необхідним, стоїть неподалік, повністю готовий до подорожі. Залишилося лише прибрати сміття. Ну що, дорогенький, пора прощатися? Давай, піднімайся. Не опирайся, бо гірше буде. А можеш і не підніматися - так тебе відтягну. І навіть літати навчу, хе-хе... О, мало не забув!
  Пцш-ш-ш! Пцш-ш-ш! Пцш-ш-ш! І, на прощання - контрольний. Пцш-ш-ш!
  Класний вийшов гаджет! Тепер я розумію, чому кіномани з нього так фанатіли. Вже закидаючи на плече кокон із тілом я згадав одну деталь: я витягнув із нього усі недокументовані функції його артефактів, явки та паролі, і навіть шифрування радіопередач, а іменем новоспеченого ідіота так і не поцікавився. Мені знову начхати на людей? Ура, іду на поправку!
  - Ханлі, де тебе носить? Я що, сама повинна перед гостями... Кейнсі?! - несподівано зазирнула в майстерню Кайя, і одразу ж схопилася за меч. - Що ти тут робиш? Я гадала...
  - Гадала, що мене так легко позбутися?
  - М-м-м! - застогнало тіло на плечі.
  - Кого ти там волочеш? Ем... Інспектор?! - очі Кайї розширилися від здивування, а наступної миті аналізатор заверещав про агресивні наміри дівчини. - Він при тямі?
  - Сама подивись, - я скинув святошу на підлогу і розірвав трохи павутини у нього на голові, щоб дівчина змогла оцінити дибілльний вираз обличчя. - Хочеш йому щось на останок сказати?
  - Тьху! - смачно плюнула в обличчя церковнику Кайя, а потім майже хвилину від душі гамселила його ногами, під кінець мало не розпоровши йому живіт парадними шпорами. - Мозгоправ кляий! Щоб у тебе самого мізки википіли!
  - Тихо-тихо, спокійно, - я обережно відвів її від тіла. - Я вже про все подбав. Залиш трохи для Лашури. Впевнений - вона теж хоче отримати порцію задоволення.
  - Не варто. Цей покидьок копирсався в головах усього острову! Ми для нього як іграшки! Хто його знає, які накази він там залишив, і до чого нас змушував! - Кайя глибоко вдихнула й поправила на собі мундир, повертаючи собі пристойний вигляд. - Що ти з ним хочеш зробити?
  - Носа вкорочу. Щоб на засовував його, куди не слід.
  - Як тобі це вдалося? - зі злістю поцікавилася дівчина, не зводячи з нього погляду.
  - Легко й невимушено.
  - Добре. Роби з ним що хочеш. Я... Я тобі вірю, - видавила вона з себе.
  - Годиться.
  Відволікши жертву на край острову, я повісив на шию Інспектору цілу гирлянду побитих ним же дронів, і штовхнув тіло за борт. Дівчата, хоч і визнали провину церковника, все одно поглядали з тривогою. Ханлі навіть поривалася відмовити мене, адже я прямо на їхніх очах збирався стратити людину. Втім, коли навколо святоші розгорнувся захисний купол, вони заспокоїлися і лише з цікавістю проводжали політ цього парашутиста, доки той не зник у лісі. Для тих, хто з'явиться сюди потім, все буде виглядати саме так, як і хотів зробити Інспектор: із боєм він захопив кілька зразків ворожих технологій, після чого десантувався із острову. Артефакти, як і одяг, після вивчення повернули власнику на випадок, якщо там був маячок. Через кілька секунд внизу, з-під крон дерев пролунав вибух - звідки йому було знати, що трофеї із сюрпризом?
  Все, тепер можна сміливо вирушати в дорогу, і нікого не боятися. Всівшись на Арчера, я натягнув шолом і спіймав на собі погляди дівчат, які з цікавістю (Ханлі) і розумінням (Кайя) поглядали на мої приготування. Певно чекають, що я зараз почну з ними прощатися. Ага, зараз! Я піду по-англійськи!
  Загудівши двигуном, мотоцикл зірвався з місця. Помітивши, що я лечу на них, Кайя відстрибнула з дороги, потягнувши за руку Ханлі. Не доїжджаючи кілька метрів до обриву, я застопорив заднє колесо, розвертаючись боком і, вкрившись ледь видимим пузирем, плавно провалився за край острову. Останнє, що вони побачили, був тонкий сріблястий циліндр із червоним вогником, який я встиг підкинути за мить до падіння.
  Пцш-ш-ш!
  Гучно пчихнувши, нейралізатор осліпив присутніх яскравим спалахом, ще кілька разів перекинувся в повітрі, і полетів униз - слідом за своїм власником. Коли зір відновився, жодна з дівчат не могла нічого згадати. І тільки міцно стиснута рука подруги наводила на цікаві роздуми...
  - Клятий мозгоправ! - крикнула Кайя, висмикуючи руку.
  - Що? - отямилася Ханлі.
  - Нічого. Ходімо до гостей. Я що, сама повинна перед гостями віддуватися?
  
  ***
  
  Аура пильно стежила за настінним хронометром, відраховуючи останні хвилини до сеансу зв'язку. Вона покинула компанію аристократів однією із перших, хоч це і виглядало негарно з точки зору етикету. Але черговий сеанс зараз для неї був важливіший за будь-які церемонії.
  Переконавшись, що окрім неї в приміщенні більше нікого немає, вона закрила усі двері й вікна, і лише після цього дістала зі схованки у стіні скриньку. Звичайна скринька для ділових паперів та листів, тільки із незвичайною начинкою. Якби її спробував відкрити хтось зі сторонніх - вибух розніс би половину корабля. Враховуючи, що апартаменти принцеси клану знаходилися у найбільш захищеній його частині, де проходили більшість несучих елементів його конструкції, аварія корабля була б неминучою.
  Навісивши скриньку на кріплення замість одного із декоративних вазонів і переконавшись, що та міцно стала на своє місце, ельфійка обережно потягнула кришку догори, після чого одразу ж зафіксувала її власною шпилькою для волосся - ще один рівень захисту. Не виймаючи нічого зсередини, Аура відтягнула край внутрішнього оздоблення, витягуючи звідти щось схоже на беруші, тільки на довгому мотузку. Закріпивши їх у вухах, вона засунула пальці всередину і навпомацки почала клацати прихованими глибоко всередині перемикачами.
  - Кролик на зв'язку. Повторюю: Кролик на зв'язку.
  - Заєць відповідає! - почувся грубий голос на іншому кінці. - Як там поживає моя вухаста красуня?
  - Крутить вухами.
  - А чому не хвостом?
  - Немає перед ким, - сказавши останню кодову фразу, Аура полегшено зітхнула і підтягнула до себе ногою один зі стільців - розмова обіцяла бути довгою. - Є новини. Церква провела масштабну операцію на летючому острові Лашури.
  - Деталі?
  - Нагнали купу солдат за підтримки двох лицарів. Потім почалися крики, чути було аж сюди. Солдати летіли за борт пачками. Через півгодини поспіхом евакуювалися і затерли усім свідкам пам'ять. Лицарів так і не використали. Скоріш за все їм добряче накрутили хвіст.
  - О, я чую нотки ревності в твому голосі. Все ніяк не может змиритися, що в Академії з'явився конкурент за право першого бійця? Це ж той-самий виловлений тобою парубок, правильно? Знаєш, він би міг бути тобі хорошою парою. Як у нас із твоєю матір'ю...
  - Ще чого! На званій вечері я дізналася, що слуга Лашури ніби-то "покинув її компанію" незадовго до візиту святош, а значить більше я його не побачу.
  - Ну-ну, не зарікайся. Такі типи ніколи не зникають просто так... Що там із мехами?
  - Все спокійно. Церква їх не чіпала. Здається, вони просто не сприймають цей винахід всерйоз.
  - Теж мені винахід: додумалися причепити паровик на лицаря. Мій уже давно із турбіною бігає.
  - Але не літає.
  - Для польотів у мене є Стерв'ятник.
  - На який пальне доводиться переганяти цілими днями.
  - Ти спочатку сама за штурвал сядь, сама це відчуй, ось тоді й продовживо розмову.
  - Дякую, мені слух дорожчий.
  - Коли будете на місці? - повернув розмову до попередньої теми абонент на тому боці.
  - Днів через тва-три, якщо не виникне проблем.
  - Вони виникнуть - сама бачиш, наскільки змінився сценарій. Завжди став на ніч пастки. Навіть на стіни й стелю. І навіть не думай кудись виходити без зброї!
  - Аристократія може мене не зрозуміти.
  - Спишеш на традиції. Хто ж нас, ельфів, знає, які у нас порядки? Обачність в будь-якому випадку не завадить.
  - Знаю. - буркнула Аура, але опонент її почув.
  - Не бурчи. Мені уся ця затія подобається ще менше, ніж тобі. Але вибору немає. Проти долі не попреш, як би не старався - по собі знаю. Можна лише мінімізувати втрати. Тому готуйся до неприємностей. Вони будуть. Заєць, кінець зв'язку.
  
  ***
  
  - Можеш піднімати своїх наймитів.
  - Все ж взяли його?
  - Ні. Вирвався з боєм і погрозами. Принаймні тепер Лашура нам не страшна.
  - Лашура? Хвилинку, а це часом не той наш рекрут, що прибився до неї?
  - Він, щоб йому в пеклі горіти. На його затримання відправили дві чоти воїнів та два лицарі, і все безрезультатно.
  - Ви говорите про нього так, ніби він якийсь монстр.
  - Він Посвячений.
  - Посвячені - вигадка Церкви.
  - Ця вигадка розкидала усіх оперативників і злиняла, прихопивши компромат на Лашуру.
  - Неможливо. Він хоч і витривалий, але так-само втомлювався після польотів, як і інші пілоти.
  - Він перехворів лихоманкою Коуті. Нагадати тобі її симптоми?
  - От *#$%^&!
  - Отож бо й воно. Тепер розумієш, який шанс ми тоді втратили? І все завдяки тобі.
  - Потрібно його знайти.
  - Саме цим ти і займешся. Сам навершив - сам і розгрібай.
  - А як же презентація?
  - Впораємося і без тебе. Я вже побачив, який із тебе командир.
  - Моя відсутність може викликати підозри.
  - Вони і так виникнуть. Тепер це питання часу, а у нас його надто мало. Мені байдуже, як ти це зробиш: спалюй селища, шантажуй, підкуплюй, зваблюй... Можеш навіть свою дупу на розтерзання йому віддати. Знайди і поверни нашого рекрута. Будь-яким способом. Це наказ.
  - Буде зроблено.
  Скрипнувши зубами, юнак погасив артефакт і кілька хвилин сидів у темряві, намагаючись заспокоїтися, а потім розсміявся. Посвячений! Власноруч викликаний у цей світ! Безлімітний пілот, якому навіть не потрібно вступати в бій, достатньо дочекатися, доки його суперники виснажаться, а потім перебити їх на землі! Який увесь цей час маячив у нього перед очима! І тепер він зник. Саме в той момент, коли про нього дізналися усю правду. У долі кепське почуття гумору. Заховавши артефакт, Дагмайєр вийшов із кімнати.
  - Емері!
  - Слухаю. - одразу ж опинилася поруч його довірена служниця.
  - Накажи рульовим покинути караван. Ми змінюємо курс.
  - Буде зроблено.
  Знайома фраза знову нагадала хлопцеві нещодавню розмову. І місце, яке йому відвели у планах Ордену. Не так він собі уявляв усе це. Зовсім не так...
  
  ***
  
  Тихий гул двигуна не було чути за тріском сухого гілляччя під колесами. Щось я поспішив назвати байк Арчером - з таким шумом про полювання не може бути й мови. Може краще було назвати його Туристом? Ні, надто банально. Нехай так і залишається мисливцем, а полювати можна ж не тільки на тварин, правда?
  Втеча з пройшла як по маслу. Залишені на острові спостерігачі повідомили, що провали у пам'яті дівчата списали на святошу, а значить для усіх я дійсно зник. Про всяк випадок, якщо ситуація буде критичною, я наказав ботам встановити на ключові системи острову шунти, аби мати змогу перехопити керування.
  Я саме мчав вглиб лісу тваринними стежками, все більше віддаляючись від каравану, коли мене викликали на зв'язок. Проклинаючи тупоголових ботів, я прийняв виклик і на кілька секунд випав із реальності: вони перехопили сеанс радіозв'язку. Але не іскровою радіостанцією, як було раніше, а шифрованим короткохвильовим сигналом! Ніби цього було мало - шифрування сигналу було цифровим! І не просто цифровим, а як у військових радіостанціях, де без наперед узгодженого ключа розшифрувати повідомлення шансів практично немає. Навіть у мене. І тактичного центру, до якого я міг би підключитися, щоб цей ключ скачати, поблизу точно не знайдеться.
  У цій ситуації не було б нічого дивного: разом із живими переселенцями сюди могло закинути і якісь високотехнологічні артефакти, але... Завжди є якесь "але". Вправлятися із такою технікою потрібно вміти. Значить була і людина, яка цьому навчала. Будемо думати логічно: рація й досі працює, значить деякі знання солдат таки передав. Принаймні спосіб зарядити батарею, або виготовити нову - їм відомий. Уже одного цього достатньо, аби заклинателі отримали технологічну перевагу. До того ж вони знають, що вночі сигнал іде значно далі, значить і природа радіохвиль уже не секрет. Але нічого схожого на радіотехніку я не тут досі не зустрічав, значить перенос стався уже давно, або цей факт усіляко замовчується. Враховуючи, що передача велася із борту ельфійського судна, я схиляюся до другого варіанту. Ось у мене і з'явилася перша ціль для подорожі - завітати в гості до темних ельфів. Цікаво, якщо це темні, то де ж тоді інші - лісові, чи як їх там правильно називати? У бібліотеці я про них ніяких згадок не знаходив. Може вони просто так класно ховаються? Сумніваюсь. Рано чи пізно бодай один із них мав би десь засвітитися, а тут... О, знайшов! Ем, художня література? Не зовсім те, що я шукав, але згодиться. Подивимося... Так і знав, суцільна еротика і вигадки! Ну і грець із ними, опрацюю це питання уже на місці, а поки варто скоригувати свій маршрут.
  Радар на острові показує, що кілометрів через сорок буде якась енергетична структура. Підозрюю, що це і є кордон Святої землі. Ландшафт доволі складний. Навіть мені доводиться уважно вибирати дорогу, бо вже кілька разів заїжджав у хащі. Був би у мене літаючий дрон - вислав би вперед, але для цього я буду робити уже не квадрокоптер, а щось інше. Більш зубасте і швидкісне. Наказавши дронам на борту записувати усе, що станеться за моєї відсутності і звітувати кожної ночі - скористаюся тим же прийомом, що й наші радіолюбителі, я знову піддав газу.
  Проламуючи чагарники, мій мотоцикл розворушив увесь навколишній ліс. За мною навіть ув'язалася зграя вовків. Гарних таких, великих, із блискучою шерстю... Навряд чи такі відгодовані створіння гналися б за мною від голоду. Скоріше просто проводжали геть зі своєї території. Цікаво, що на створені за власною подобою ілюзії вони не реагували зовсім. Можливо навіть не помічали їх - все ж спектри сприйняття у людин і тварин відрізняються. Треба буде опрацювати це питання, аби мої ілюзії були більш достовірними. Кілька разів мене навіть спробували зігнати на протоптану іншими тваринами стежку, але я прекрасно знав, куди мені треба, і продовжив свій шлях, по дорозі давши копняка одному особливо нахабному самцю. Ось тут уже стала в нагоді моя нова екіпіровка. На відміну від мімікрилу, ці щитки були абсолютно гладкі й жорсткі, тому зуби тварини просто зісковзнули. Чи може я їх йому вибив? Байдуже, я насолоджувався поїздкою!
  Я навіть уявити собі не міг, як після усіх тутешніх винаходів буде приємно опинитися в сідлі звичної машини. Нехай мотоцикл і не зовсім такий, яким був потрібен, та навіть так він повністю виправдовував усі потрачені на себе зусилля й дорогоцінні літри каталізатора. Потім заміню йому колеса на щось більш солідне, аби менше провалюватися в землю.
  Ось так, наввипередки із вовками, я й дістався до самісінького кордону. Як я й очікував, енергетичні структура була не єдиною перешкодою, з якою міг зіткнутися порушник: мінне поле, ділянки із особливо небезпечними властивостями ефіру, сигналки... Всього й не перерахуєш. Не мав би візора - так би й в'їхав у всю цю гидоту. Невидимі для звичайних людей, для мене пастки просто сяяли електромагнітним випромінюванням, а ефір закручувався у такі вензелі, що виникали сумніви у адекватності творців охоронної системи, що виникали сумніви у адекватності творців. Навіть для мене зламати усю цю байду і не підняти тривогу буде доволі складно. Я точно знав, що подолати цю перешкоду можна, навіть банально прокопавши під нею хід. Та у мене не було ні часу, ні бажання гратися у диверсанта.
  Проїхавши уздовж кордону кілька кілометрів, я підібрав для прориву підходяще місце. Величезний термітник із випаленої на сонці глини прекрасно підходив на роль трампліну. Якщо як слід розігнатися, я легко пролечу між невидимими для людського ока небезпечні ділянки. Далі буде два десятки метрів отруйної атмосфери, але мені це вже до лампочки, у мене в тілі носія окислювача вистачить години на півтори, якщо економити. Трохи підрівнявши імпровізований трамплін, я помітив, що вовки стоять неподалік і пильно стежать за мною. Особливо уважно дивляться на тесак в моїх руках - знають, що воно таке, і чим їм грозить. Видно з людьми вони зустрічаються не часто, інакше б узагалі до мене не полізли. Для таких тварин, та й багатьох домашніх собак, ієрархія має величезне значення. Вони заспокоюються лише тоді, коли визначать своє місце у ній. Наприклад в конурі у Психа довгий час жив кіт, а потім прибився якийсь пес-дворняга. І хоча другий був у кілька разів більшим, він прекрасно розумів, що кіт старший за нього і в хаті має більше прав. Траплялися мені й такі люди, улюбленці яких ставили себе вище за хазяїв, огризаючись до них і нав'язуючи свої порядки. Ось так і тут: ціла зграя вовків тримається осторонь, бо бачить перед собою сильного і незнайомого хижака - я можу зімітувати будь-який запах, а взяті у одного бідолашного ведмедя зразки вже давно лежали без діла. От я їх трохи і модифікував, надавши собі унікального аромату. Сам я запаху не маю, бо організм носія уже давно надійно ізольований всередині герметичної оболонки. Підчепити ж сторонній аромат я не зможу, бо і мотоцикл, і мій комбінезон не дозволяють жодній сторонній молекулі затриматися на собі. Саме тому я навіть після години екстремальної їзди виглядаю так, ніби щойно вийшов із автосалону. Особливо мене зрозуміють автомобілісти, яким доводиться часто місити болото, а потім з прокльонами братися за трос, бо колеса повністю обліпилися багнюкою. Виробляв би я автомобільну резину - озолотився б.
  Від'їхавши трохи вглиб лісу, я витиснув із мотоцикла повну потужність і з виском вилетів по імпровізованому трампліну в темряву прикордонної території. Цікаво, що уся ця мережа укріплень була налаштована на запобігання проникненню, а не на двостороннє блокування. Вони що, настільки впевнені, що назад уже ніхто не повернеться? Уже пролітаючи над чисто символічним рядком стовпчиків я зрозумів, що система захисту значно складніша, ніж я спочатку вважав. Сигналка насправді не лише інформувала прикордонників про порушників, вона ще й вмикала автоматичні оборонні артефакти - оті стовпчики піді мною. На щастя ця протиповітряна система була налаштована на роботу ефірних двигунів, а тому мене хоч і помітили, але навестися не змогли. Цікаво, а як система реагує на птахів? Ага, так само, як і на мене - ніяк. Напевно саме таким чином до Академії дісталися і ті йолопи, що напали на нас під час Турніру. Треба буде під час наступного сеансу зв'язку попередити дронів про цю систему. Сплетуть собі із павутини кілька катапульт, і не страшні їм будуть ніякі кордони.
  Приземлившись і ледве оминувши кілька недбайливо закопаних мін, я швидко подолав небезпечну ділянку і незабаром знову ломився крізь ліс. Тримати курс було важко, зарослі стали ще густішими. Виникло бажання проїхатися уздовж кордону до блокпосту, аби там вибратися на дорогу, але ризикувати не став, і просто поклався на свою вдачу. Карти, які я зумів дістати, були в основному політичними або для повітроплавців. Про карти доріг тут узагалі не чули. Точніше чули, але ними користувалися в основному купці. Вони їх самостійно малювали і шифрували, щоб ніхто сторонній не міг підгледіти їхній маршрут. Я ж міг покладатися лише на власні очі та інерційну систему навігації. Треба було продумати цей момент раніше. Навіть якщо у мене немає карти місцевості, знати свої координати мені не завадить. Щойно зупинюся на привал - подумаю над організацією аерофотозйомки. Тільки доручу цю справу не гвинтокрилим дронам, а аеростатам. На них же можна спихнути обов'язки ретрансляторів сигналу. ІНК, занеси мені в нагадування: виділити ресурси на вирощування спеціалізованої бази для організації зв'язку та навігації.
  Якщо порівнювати масштаби карти із реальними контурами Північної Америки, то мені пиляти ще добрих вісімсот, або навіть тисячу кілометрів. Гадаю, по пересічній місцевості цього достатньо, аби претендувати на досягнення "Iron Butt" - "залізна дупа". Але я нікуди не спішу, щоб так надриватися. Та й навряд чи тут хтось оцінить мої зусилля. Тим більше, що мені треба перетнути мало не половину континенту. Краще влаштую собі тур незвіданими країнами, як звичайний мандрівник.
  За такими роздумами я й сам не помітив, як мало не в'їхав у вже другий кордон. Аналогічна будова, аналогічна орієнтація у просторі, навіть викрутаси ефіру мали однаковий почерк. Трохи підкрутивши налаштування візора та власних антен, я уважно обмацав навколишній простір, і звідусіль почув аналогічні відгуки. Мережа невидимих загорож тягнулася на кілька кілометрів вперед, подекуди перехрещуючись між собою, а іноді піднімаючись і на десятки метрів вгору. І це лише те, що знаходиться в межах моєї чутливості! Щойно подолана загорожа знаходиться на деякій відстані від основної маси, тому місця для маневрування було вдосталь. Мабуть це робилося із розрахунку, що необачні нишпорки після вдалого переходу втратять пильність і потраплять у несподівану пастку. Це вже свинство! Повертатися назад? Ага, тільки спочатку знайду собі іще один трамплін. Хм, а чому б і ні? Якщо вже я не можу взяти кордон нахрапом, значить його потрібно долати так, щоб усі це бачили. І бажано - стильно.
  Повертаю у бік вказаного на карті блок-посту і даю газу...
  
  ***
  
  Макото з напарницею стояв на воротях і думав про різноманітні буденні речі. Наприклад про погоду. Зазвичай у цей час холод пронизує до кісток, але сьогодні погода явно псувалася. Парило. Вологе повітря щільною ковдрою накрило заставу, не даючи дихати. Із дальніх рубежів прийшло штормове попередження, тому солдати поспіхом ховати усе, що могло постраждати від зливи. Навіть всюдисущі коору позабивалися в свої нори. Якби поблизу літав лицар, вони б усе одно підняли тривогу, але сама їхня відсутність поблизу викликала дискомфорт у постових.
  Десь далеко почулося завивання вовків. Хитрі хижаки час від часу умудрялися проникнути на блокпост і щось поцупити з кухні. От тільки Макото був впевнений, що зникнення продуктів - справа рук людей, а не тварин, які просто не могли оминути сигналізацію. На жаль, окрім нього усіх інших все повністю влаштовувало, тому хлопець і сам не ризикував відкривати рота. Тим більше - без доказів. Бо хто його знає, може після такого він і сам піде на прокорм хижаків? Місця тут глухі, зміна гарнізону буде аж у кінці сезону... А от усякі пройдисвіти з боку нейтральних територій зазирають постійно. Напишуть рапорт, та й усе - немає рядового Макото!
  Раптом ніч розірвало завивання сирени і голос командира підняв увесь гарнізон на ноги:
  - Увага, рух в квадраті 8-Б!
  8-Б? Це ж з протилежного боку застави, з внутрішнього боку кордону! Там же, звідки чуються завивання тварин! Що ж там таке трапилося?
  Макото на коротку мить пошкодував, що сьогодні йому доводиться стояти на зовнішніх воротях, які виходять до нейтральної території. Він сам довго випрошував у командира дозволу стати сюди, адже це єдине місце, де бодай щось трапляється, де можна показати себе. Той довго впирався, наголошуючи, що рядовий іще не готовий до несподіванок, але все ж не витримав і дозволив набридливому новобранцю стати на ворота. Прокручуючи в голові різноманітні ситуації, хлопець уже уявляв собі, як його кар'єра стрімко йде вгору, як на нього починають звертати увагу командування та офіцери особливих підрозділів... Роздуми солдата порушило чергове завивання. Тільки цього разу значно ближче. Може й справді у словах кухарів є доля правди?
  А голосів ставало усе більше, і з лісу чувся незрозумілий шум, неначе щось велике ломилося крізь хащі. Дуже швидко ломилося, між іншим. І в Макото не було жодного бажання зустрічатися із цим невідомим, чим би воно не було. Відчувши на собі погляд напарниці, Макото отямився і тільки тепер зрозумів, що стоїть посеред дороги, бездумно витріщаючись кудись всередину оглядового двору. Лише зараз до нього дійшло, що мав на увазі командир, коли згадував про його незрілість. Схаменувшись, хлопець із байдужим, як йому здавалося, виразом на обличчі повернувся на своє місце і перевірив, як меч лягає в руку, готуючись до неприємностей. А глибоко в голові крутилася радісно-егоїстична думка, що йому дуже пощастило стояти зараз саме тут, без права покидати пост. Інакше біг би він зараз разом з усіма відбивати невідому загрозу.
   А тим часом події розгорталися дуже швидко. Буквально за кілька секунд після тривоги з лісу на розчищену ділянку вилетів... Вилетіло щось незрозуміле. Спершу солдати подумали, що то один із їхніх колег осідлав якусь невідому тварюку. Але в світлі прожекторів одразу стало зрозуміло, що то насправді був якийсь механізм. Слідом за ним промінь вихопив кілька силуетів вовків, що от-от мали наздогнати втікача. Тварини були величезні - значно більші за звичайних, і з величезними іклами, що виднілися у вискалених пащах.
  Ледве потрапивши в поле зору людей, тварини одразу ж зупинилися і завмерли. Вершник, проїхавши іще десяток метрів, теж різко зупинився, повернувшись до них. Деякий час вони дивилися один на одного, семеро вовків та невідомий вершник у глухому шоломі, не бажаючи відступати. Та щойно один із вовків зробив крок вперед, як утікач невловимим рухом витягнув з-за спини лук і наступної миті в пику хижака дивилася стріла. Ще трохи постоявши, вовки усі разом, неначе їм хтось дав команду, позадкували до лісу, а потім кинулися врозсип. Промені прожекторів заметалися по узліссю, але там уже нікого не було. Тільки гілляччя на кущах хиталося. Почекавши іще трохи, вершник заховав лук і, зійшовши на землю, в руках покотив свій транспорт до застави. На вимоги командира той лише махнув, що почув команду, і спокійнісінько дійшов майже до самісіньких воріт, де обіпер двоколісну машину на придорожній стовп й з піднятими руками повернувся до солдат. Ті одразу ж виконали інструкцію щодо порушників: швидко скрутили йому руки й обшукали. Потім, очевидно, знайшли якісь документи, бо дозволили йому піднятися, навіть витягнулися перед ним, і теж махнули на стіну, дозволивши товаришам розслабитися. Там опустили зброю і з цікавістю взялися розглядати прибульця.
  Мандрівник виглядав незвично: його дорогі навіть на вигляд обладунки погано захищали від меча чи стріли. Порівнюючи їх із транспортом, напрошувався висновок, що головним їхнім завданням було вберегти свого власника під час падіння. Рухи вершника також були трохи обмежені, але не сковані, як це буває у новачків, які лише щойно одягли броню. Одразу видно, що він носить їх уже давно. Лук незнайомця Макото здалеку не розгледів, але готовий був поклястися, що той був складним. Він бачив, як один із бійців спробував натягнути тятиву, але швидко здався - напевно гість ще й достатньо сильний, аби користуватися такою тугою зброєю.
  Але найбільше уваги привернув до себе транспорт мандрівника. Двоколісний, зі стрімкими обводами. Чистісінький, ніби й не ним щойно місили болото на дорозі, він виблискував своїми чорними боками, на яких трималися чотири масивних, стилізованих під корпус машини блоки, і ще один - позаду сидіння. Чомусь одразу виникала асоціація із обладунками для лицарів. Можливо тому, що броню на них навішували так само. Хай там як, а цей незвичний транспорт виглядав гармонійним, довершеним, відшліфованим до ідеалу.
  Поєднавши усі ці факти, Макото зробив висновок, що до них завітало начальство, інакше б солдати так не поводилися. Начальник застави подумав так само, поспішаючи назустріч поважному гостю. Обмінявшись жестами привітання, вони пройшли в кабінет. За увесь минулий час незнайомець так і не показав свого обличчя.
  - Денрот, - доніс вітер слова із відкритого вікна. - Портове місто: багато приїжджих, два порти для пасажирських та вантажних кораблів, і безліч аферистів та злодіїв. Ідеальне місце, де можна збути награбоване. Долетіти не дадуть ефірні ями, а пішки добиратися туди майже місяць. Для Вас, я бачу, це не проблема, але світити своїм транспортом там не варто - вкрадуть ще на підході до міста.
  - ...? - нерозбірливо поцікавився незнайомець.
  - Так, звісно! - відповів офіцер, після чого в кімнату затопило світлом - певно гість перемальовував собі позначки з їхньої карти.
  Увагу Макото відвернула процесія із солдат, які з натугою заводили масивний агрегат у подвір'я. Судячи з того, як бійці впиралися в нього, важив він чимало. Залишалося лише дивуватися спритності вершника, який умудрявся тримати баланс на двох колесах. Легкий на спомин, незнайомець з'явився на вулиці в компанії начальника застави. Про що вони говорили, Макото уже не чув. По поведінці командира стало зрозуміло, що їхня розмова пройшла вдало, і прощалися вони як добрі друзі, а не як старший із підлеглим.
  Спритно застрибнувши в сідло, незнайомець махнув на прощання усім присутнім, і під незвичний для вуха тихий гул двигуна, який, здавалося, знаходився прямо в колесах, хвацько промчав через подвір'я. Ігноруючи перекриті шлагбаумом ворота, він набирав усе більшу швидкість. За кілька метрів від зіткнення він вивернув кермо і, піднімаючи клуби пилу, на боці просковзнув попід масивною балкою. Мить, і він знову міцно стоїть на колесах, оглядаючи вражених солдат. Приклавши руку виска, і різко відсмикнувши її вперед, ніби виконуючи вбитий роками жест, незнайомець знову піддав обертів. Проводжаючи його променями прожекторів, увесь гарнізон з цікавістю дивився, як дивовижний апарат спритно долає дорожні перешкоди. Оминувши кілька ям і ковтнувши підвіскою один із камінців посеред дороги, незвичний апарат от-от повинен був знову зникнути у далині, як із нічної темряви до нього метнулося кілька тіней.
  Неймовірним чином вовкам вдалося обійти блокпост, не зачепивши пастки та сигналізацію. Макото на мить здалося, що бідолаху от-от зіб'ють на землю. Навряд чи вершник навіть встиг зрозуміти, хто до нього наближається, просто відмахуючись рукою і... Зі скавчанням величезного вовка так вбило у землю, що аж пилюка піднялася. Інші хижаки, ніби на стіну налетіли, завмерши на своїх місцях і проводжаючи надмірно зубасту здобич настороженими поглядами. Вершник же навіть не пригальмував, і за кілька секунд зник в лісі, коротко кліпнувши на прощання глядачам яскравими червоними габаритними вогнями. Здавалося все, кінець вистави, але поранений вожак зумів піднятися і, припадаючи на правий бік, пошкутильгав геть, повівши зграю за собою. Не дійшовши до кущів кілька метрів, він, на відміну від мандрівника, недобре зиркнув на людей, і тільки потім зник з поля зору, залишивши після себе неприємний осад в душі солдат. Такі нападають без усякої причини. Просто тому, що можуть. А командир, оглянувши підлеглих, задоволено кивнув собі - тепер бійці знають, що їх чекає за стінами блокпосту, і будуть серйозніше ставитися до служби.
  - Інспектор. Точно тобі кажу - Інспектор до нас завітав. - поділився Макото своїми роздумами з напарницею, коли ажіотаж навколо нічної пригоди трохи стих.
  - Чому ти так вирішив? - поцікавилася та, пробуючи ногою незвичайний відбиток коліс на землі.
  - Тільки їм видають настільки круте спорядження.
  - Я чула, що група терористів вчинила замах на принцесу клана Шуріфон, і тепер на усіх заставах ввели підвищений рівень готовності.
  - Он воно що! А я все думаю: чого це начальник так нас ганяти взявся?
  Ніби підтверджуючи його слова, вищезгаданий офіцер взявся прикрикувати на солдат, аби ті поспішили заховати свої пожитки, поки до них негода не дісталася. А тим часом надворі потроху здіймався вітер, і температура повітря швидко знижувалася. От-от почнуть падати перші краплі дощу, і Макото поспішив закутатися у плащ.
  - Як думаєш, що то за вовки були?
  - І гадки не маю. Але чергові по кухні клялися, що два пакунки з м'ясом поцупили саме вони.
  - Чергові?
  - Та ні ж бо - вовки!
  Не минуло й хвилини з моменту від'їзду, а про несподіваного мандрівника усі вже начисто забули, переключившись на більш буденні речі.
  
  
  Глава 10 Advocatus diaboli (Адвокат диявола)
  
  Повітряний караван скидав швидкість, повільно, під прицілом числених патрульних суден, човнів, та навіть одного лицаря, заходячи на контрольовану митниками територію. Зависнувши всередині огородженої сигнальними буями території, кораблі чекали на перевірку. Про їхнє прибуття було повідомлено заздалегідь, однак звичайну обережність іще ніхто не відміняв.
  Пройшовши ідентифікацію, учасники каравану змогли продовжити рух. Тепер першим мав іти корабель господаря - яхта марії Нарадан. Це величне судно вертикального планування було ідеально пристосоване для польотів в ущелинах, де не могли пройти інші кораблі. Як і літаючий острів, ця конструкція не передбачала посадки, деревина просто не витримає власної ваги. Та була у цієї конструкції одна дуже суттєва перевага - стійкість. В який би шторм не потрапило судно, його пасажири ніколи не відчують навіть найменшого крену. Це був більше пасажирський лайнер, ніж дипломатичне судно.
  В певному сенсі так воно і було. Далекий предок Марії був купцем. Під час чергової поїздки він зумів роздобути побитий гірський пором. Гнав його з іншого краю континенту, відновив і став заробляти на ньому. Та ще й назву йому таку хитру дав, що язик зламати можна. Тривалий час кораблик був єдиним транспортом у провінції, а коли старе королівство розпалося - став першим судном повітряного флоту новоствореної Хавонії. З часом він перетворився на родову реліквію.
   В якийсь момент його ніс торкнувся непомітної раніше райдужної плівки і, з короткою затримкою, проткнув її. Бар'єр з неохотою пропускав чужорідне тіло крізь себе, щільно прилягаючи до найменших його виступів й змітаючи з нього пил та інші дрібні предмети, ваги яких було замало, аби утриматися на поверхні. Щойно останній метр корабля пройшов перешкоду, бар'єр знову зімкнувся за ним, на мить пустивши по собі хвилю, наче по поверхні води. Відійшовши трохи далі від бар'єру, корабель знову завис, очікуючи своїх супутників.
  Далі вже порядок був той-самий. Су-Ван, склавши крила, повільно рушив вперед. В екіпажа острову були деякі побоювання відносно того, чи не зірве бар'єр грунт в саду, але власний повітряний щит захистив ніжні рослини. Окрім цього більше проблем не виникло і менш ніж за годину усі вже були по інший бік кордону. Тут уже необхідності в караванному порядку не було, тому кожен пропущений корабель вирушав даля своїм ходом.
  До курорту залишалося зовсім трохи, коли від яхти Нарадан відділився човен і почав сигналити на острів прохання приземлитися. Давши добро на посадку, королева вирушила зустрічати гостей. Вона вже здогадалася, хто і чому до неї завітав.
  - Чим завдячую твоєму візиту?
  - Просто вирішила підстрахуватися.
  - Що, збираєшся похизуватися своїми досягненнями перед знаттю?
  - Збираюся захищати свої інвестиції, - цілком серйозно відповіла Марія, стаючи поряд із кузиною. - Не хочу, щоб рідня приписала собі наші заслуги.
  - Наші?
  - Я теж вклалася в проект, якщо ти забула.
  - Говори за себе. Я своє нікому не віддам, - самовдоволено відповіла молода королева, але серйозний погляд родички її насторожив. - Все так погано?
  - Ти навіть не уявляєш, наскільки. Поживи трохи в цьому гадючнику, і сама все зрозумієш.
  Здалеку долинули звуки фанфар, небо розітнули різнокольорові ілюзії, яхту принцеси обстріляли гарматами із конфетті, а з лісу в повітря піднялися кілька десятків прикрашених, наче павичі, човнів, які взялися кружляти навколо корабля в такт музиці. Лашура незадоволено хмурилася, спостерігаючи за таким марнотратством. Вона подумала, що королева таким чином вітає свою доньку. Їй було цікаво, скільки часу знадобиться матері, щоб зрозуміти хибність своєї затії. Як виявилося - ніскільки. Аналогічний прийом очікував будь-яке судно, щойно воно перетинало невидиму лінію. І Су-Ван, не зважаючи на свої, в кілька разів більші за інші кораблі, габарити, пройшов аналогічну процедуру. За хвилину острів був густо всипаний різнокольоровими пелюстками й різнобарвними стрічками, що не дуже елегантно звисали за борт. Літаюча скеля враз стала схожою на пиріг, який леді Майя якось приготувала їй на день народження. Копнувши ногою товстий шар конфетті, Лашура не відчула ніякого опору, а кілька пелюстків у неї на очах розчинилися в повітрі. Непогана задумка: тони одноразового реквізиту, який ще й потрібно буде прибирати після святкування, замінити ілюзією. "Треба буде й собі таких майстрів запросити, щоб зекономити на організації майбутніх свят..." - подумала Лашура, розуміючи мізерність затрат невгамовної королеви.
  Поки кораблі підлетіли до порту, більша частина ілюзій встигла розсіятися, але на причалі гостей вже очікував теплий прийом в присутності самої королеви. Залишений без начальства корабель не став летіти в порт, а одразу ж повернув на стоянку, зникнувши десь унизу, серед штучних ущелин та інших складок місцевості. Су-Ван же був надто великим, аби швидко причалити, і так-само швидко звільнити місце для наступного корабля. Марія, надавши собі байдужого вигляду, під прицілом сотень поглядів, разом із кузиною ступила на літаючу платформу, яка й доправила їх на берег. Прямо в обійми королеви.
  Не зважаючи на не дуже дружні відносини Марії та Лашури, їхні думки щодо однієї гіперактивної особи зараз були майже ідентичні. Дівчата синхронно зітхнули. Королева Флора Нарадан була ще тою серцеїдкою. Скромна і ввічлива на перший погляд, вона перетворювалася на справжнього монстра, коли щось торкалося її інтересів. Вона не зупинялася ні перед чим. Можна було б сказати, що Марія успадкувала характер матері. Тільки Лашура вважала, що кузина просто виробила такий захисний механізм, аби вижити у створеному матір'ю "гадючнику". А та ще й хвалилася тим, як прекрасно вона виховала свою донечку... Навіть дивно, що після такого "виховання" Марія все ще може нормально спілкуватися із однолітками. Можливо, тільки це розуміння й зупиняло Лашуру від того, щоб остаточно розірвати відносини із бідолашною спадкоємицею.
  Королева Флора як завжди виглядала бездоганно, притягуючи до себе погляди і чоловіків, і жінок. Молода, підтягнута, з ідеальною фігурою і милим личком, вона була ідеалом для усієї присутної знаті. Вона уміла поєднувати ексцентричність та раціональність. Будь-яка деталь у її діях мала якесь призначення, якийсь сенс. Сьогодні вона, здавалося, хотіла стати наочною ілюстрацією до свого імені: усе її вбрання було підібрано під рослинну тематику. Висока зачіска нагадувала бутон якоїсь квітки, тендітні кисті неначе проростали крізь довгі пишні рукави-листки, а справжній букет у вирізі плаття так і запрошував нахилитися і вдихнути аромат... Аромат!
  Потрусивши головою, Лашура помітила на собі схвальний погляд кузини. Та, очевидно, уже була знайома із цим прийомом, тому трималася значно краще, і не поспішала заглядати королеві в рот, чи ще кудись... Знову! Різко видихнувши, Лашура непомітно взялася дихати ротом, аби позбутися солодкуватого запаху, що витав у повітрі над причалом. Погода стояла ясна, вітру не було, тому на ковток чистого повітря можна було навіть не надіятися.
  Не встигла платформа торкнутися землі, як королева, наче на крилах, полетіла вперед і обоє дівчат зникли в палких обіймах жінки, десь серед складок її плаття. Лашура, спантеличена таким прийомом, навіть не одразу зрозуміла, що сталося. А от Марія вчасно встигла повернути голову таким чином, щоб гострі шпильки для волосся дивилися у бік матері. Відчувши під боком щось колюче, королева рефлекторно ослабила хватку, чим дівчинка вмить скористалася, витягнувши кузину із пастки.
  - Ну, як ви, мої маленькі, дісталися? Як пройшла подорож?
  - Дякую за турботу, Ваша Величносте. Переліт пройшов вдало, - із кам'яним обличчям повідомила принцеса, даючи своїй подрузі по нещастю трохи часу, аби та змогла струсити з обличчя ароматичну пудру.
  - Ну чого ти так, наче нерідна? Невже не рада бачити свою улюблену матусю?
  - У нас було вдосталь часу для спілкування.
  - Та невже? А чому ж я тоді нічого не почула про заручини твоєї Юкіне?
  - У Вас застаріла інформація.
  - Ой, годі тобі прикидатися! - королева по-дружньому нахилилася до дочки, легенько штуршнувши ту, піднімаючи в повітря між дівчатами хмарку пудри. - Розказуй, як там наш новий підданий? Чи ти ще навіть не бралася їх зводити?
  - Не розумію, про що йде мова.
  - Як? - награно здивувалася жінка, продовжуючи гнути свою лінію. - Ти ж уже пригледіла для нашої крижинки пристойного хлопчика. Куди ти його поділа?
  - Ваша Величність, ми відхилилися від процедури, - подала голос Лашура, здуваючи з носа ніжно-рожевий пилок, від чого складалося враження, ніби дівчинка так сильно сердиться, що у неї йде пара з ніздрів.
  - Ой, дійсно... - незадоволено вдала розгубленість королева, оглядаючи ряди знаті, значна частина якої уже ледве трималася на ногах. - Ласкаво прошу дорогих гостей на курорт Руаяль!
  Тієї ж миті знову заграли фанфари, і люди отямилися від свого гіпнотичного стану, навіяного ароматом королівської пудри. Навряд чи Флора часто використовує цей прийом, але сам факт уже викликав занепокоєння. Поступово в пам'яті спливали усі її попередні зустрічі з цією жінкою, і дівчинка помічала все більше схожих моментів. Ось воно, справжнє обличчя роду Нарадан: запаморочити голову й виторгувати собі найкращі умови, а потім ще й виставити тебе боржником. Якби не, будемо говорити прямо, скупердяйство Лашури, була б вона зараз під п'ятою цієї підступної родички. Треба буде якось віддячити Марії, що допомогла вчасно схаменутися. Як колись сказав Кейнсі: попереджений - значить озброєний. Кинувши погляд на дибільний вираз обличчя деяких присутніх аристократів, Лашура поступово починала розуміти, що її кузина мала на увазі, говорячи про гадючник. І хто в цьому кублі - справжня королева змій.
  
  ***
  
  Безкрає небо над головою, дорога під колесами, приємна музика й далека ціль... Вперше за тривалий час я відчув, що в моєму існуванні з'явився хоча б якийсь сенс. Я більше не товкся на місці, облизуючись на недосяжні перли, не вирішував чужі проблеми й не впав у апатію. Переді мною постала не складна задача - подолати відстань від точки А до точки Б. І цей шлях настільки довгий, що в дорозі може трапитися що завгодно. Саме це в дорозі мене й приваблювало - непередбачуваність. Я свідомо покинув зону комфорту, аби повернути себе в тонус. Мені потрібно вести активний образ життя, а не загнивати в квітнику! Лише тепер, опинившись на самоті у потенційно ворожому середовищі я відчував, як до мене поступово повертається ота легка напруженість, що супроводжує будь-яку людину під час поїздки незнайомим районом, де легко можна потрапити у неприємності. Можна навіть сказати, що я сам їх шукаю. І стусани вовкам були лише першою пташечкою. Розумні тварини відстали від мене надто швидко. Дуже хотілося як слід розім'ятися із кимось дійсно небезпечним. Сам-на-сам. Без посіпак та підтримки. Ось цього моя душа зараз бажала кожною своєю часточкою, кожною клітин... перепрошую - кожним нанітом!
  Фух! Пора змінити музику на щось спокійніше, бо так можу зірватися на першого зустрічного. Перехід із папки "рок" у папку "ліричне". Ось, нехай буде це: Chris Rea - Road To Hell. Хм, а що? Дуже влучно - піді мною дійсно стелиться дорога в пекло, як назвав нижні райони Денроту той офіцер. Я ж навіть не поцікавився його іменем, настільки часто використовував на ньому нейралізатор. Тепер стає зрозумілою ота ненависть, яку проявляла Кайя до святоші-гіпнотизера. Навряд чи комусь сподобається, якщо ним вертітимуть, наче іграшкою. Був у нашій бесіді й практичний інтерес, я нарешті відпрацював технологію відбіркового стирання пам'яті. Треба було лише підтримувати певний стан пацієнта, трохи схожий на легке сп'яніння, коли мізки іще працюють, але критичність мислення різко падає. Я кілька разів починав нашу розмову з самого початку, і ще тричі переривав її, коли розумів, що офіцер мене перевіряє і очікує фразу-відгук. І як би я не старався, уникнути таких моментів повністю мені не вдалося, і п'ятихвилинна розмова розтягнулася для мене в двогодинний церебральний марафон. А через те, що на заставі були люди із надто низьким сприйняттям ефіру, разом зі стиранням доводилося паралельно забивати їм мізки усякою маячнею, щоб у центрі їхньої уваги був не я, а щось інше. Той же самий мотоцикл прекрасно відвертав увагу, і синхронно зі мною кожні кілька хвилин блимав на оточуючих. Під кінець, аби максимально затерти сліди свого перебування, я видав настільки сильний імпульс нейралізатора, що, здається, пройняло навіть вовків.
  Зате в процесі вдалося вициганити у начальника повний комплект карт прилеглих регіонів і навіть одну континентальну карту із величезною кількістю доповнень та інших важливих деталей. Звісно ж, карти були мальовані від руки, і служили більше схемами, ніж повноцінними документами. На те, аби спів ставити масштаби намальованого із реальними відстанями уже не вистачило часу - негода наступала і мені довелося поспішити покинути гостинний блокпост, доки дороги ще були придатні для проїзду.
  Я мчу, не опускаючи швидкість нижче шістдесяти кілометрів на годину, час від часу звіряючись із картою, щоб не збитися із курсу. Аби не вилетіти з дороги доводиться увесь час сидіти під форсажем і стежити, щоб колеса мали достатнє щеплення із поверхнею. А у якихось десяти кілометрах за моєю спиною починається справжня стіна води. Моя гонка із природою триває уже цілий день. З моменту, як я покинув блокпост, негода постійно наступає мені на п'яти, не даючи розслабитися ні на секунду. Що ж це за шторм такий, що я ніяк не можу від нього відірватися? Добре, що дорога майже завжди йде в протилежному від нього напрямку, і мені уже кілька разів вдалося трохи збільшити відрив. Сподіваюся я встигну дістатися міста раніше, ніж негода мене наздожене. Точно! ІНК, запиши в нагадування: організувати метеорологічну службу. Поки їду прямий відрізок дороги, передивляюся список своїх нагадувань: 105 пунктів! І кожен проект важливий. Я навіть не уявляю, звідки я на усе це візьму каталізатора. Це цефи могли собі дозволити технологізацію цілої планети - у них для цього було більше мільйона років і безперервне джерело біомаси на поверхні. Я ж не можу розкидати ембріони й впасти в сплячку на тисячі років, доки ті набиратимуть ресурси для розгортання. І нахрапом діяти теж неможна - знищу біосферу планети, і потім залишуся ні з чим. Значить що? Значить потрібно організувати власне виробництво біомаси. ІНК, запиши: організувати ферму для вирощування біомаси. Ну ось, іще один, не менш важливий за усі інші пункт. Якщо подумати, то саме з нього і треба було починати. От тільки творити під носом у людей небезпечно, як для них, так і для мене. І грець із ними, якщо сотня-друга помре під час якоїсь аварії. Набагато страшніше буде, якщо вони зможуть щось зрозуміти, і захочуть повторити мої досягнення. Ось тут уже можуть бути проблеми для усього світу...
  Дріфтуючи черговий поворот я раптом розумію, що шанси втекти від зливи різко впали. В цьому місці дорога робить добрячий гак. Значно більший, ніж це показано на карті, щоб її творцям пальці повідсихали! Якщо я поїду дорогою - потраплю під дощ, і про нормальну подорож можна буде забути. Хіба що пересісти на катер з повітряною подушкою... Хм, технологічно в цьому немає нічого складного. Зробити каркас, обтягнути його і поставити компресор - ось і готова амфібія. Одразу ж починаю рахувати мінуси: на це потрібен час і обладнання, а в полі робити таку складну конструкцію не дуже зручно. поки робитиму собі транспорт, мене можуть десять разів вистежити, для зберігання цього пристосування знадобиться ще один кофр, та й не факт, що вона скрізь пройде... Простіше замінити собі колеса, що також вимагає часу. Хоча б годину, якої у мене немає. Залишається лише тиснути на газ і шукати коротший шлях. Мені й так щастить, що тут дорога рівна, і не заросла усілякою гидотною. І що далі я їду, то чистішою вона стає. Що дивно, адже цей шлях, за словами начальника, має бути занедбаним. Я уже кілька разів бачив біля дороги сліди стоянки. Значить скоро дістануся до цивілізації. Було б дуже добре знайто собі місце для ночівлі, якусь таверну, чи якесь село. Там би я швиденько підготувався до нових умов і продовжив свою подорож.
  Звісно, ніяких амфібій я створювати не збирався. Але наявної прохідності мого транспорту все одно буде мало. Я не розраховував, що мені доведеться мандрувати за таких умов. Цікаво, а як вирішують цю проблему місцеві? Із гужовим транспортом зрозуміло, а як щодо ефірної техніки? Мають же бути якісь наземні види транспорту?
  Піддаючи все більше газу, я мчав крізь джунглі і спостерігав, як стіна води наближається до мене. Ось уже перші краплі дощу розбилися об забрало шолому. Розігнавшись до майже ста кілометрів на годину, я швидко подолав пряму ділянку і коли гальмував перед поворотом, несподівано зрозумів, що це ніякий не поворот. Це було роздоріжжя, не вказане на карті. Зупинившись, аби оглянути обидві дороги, я зліз із мотоциклу і нагнувся до землі. Часу було обмаль, злива от-от зробить під ногами болото, і я вже не зможу розібрати, котрим зі шляхів користуються частіше. На дорозі виднілося кілька пар слідів від чобіт, і відбитки чиїхось великих копит, напевно волів. Відбитки коліс не глибокі, значить віз їхав порожнім. Певно селяни відвозили товари в місто, і потім поверталися назад порожніми. Значить мені потрібно, як і усім нормальним мужикам - наліво!
  Та не встиг я застрибнути в сідло, як негода заявила про себе. Дощ хлинув, немов із відра, на коротку мить піднявши важкими краплинами пил з дороги, і одразу ж прибиваючи його назад. Минуло всього десять секунд, а людських слідів, наче й не було. Добре, що встиг усе роздивитися. Не гаючи більше часу, я знову викрутив ручку газу, і рвонув далі. Якщо їхати достатньо швидко, то я буду рухатися разом із дощовим фронтом, знаходячись в тій зоні, де дорога іще не розмокла. Треба лише не відставати, і уважно дивитися під колеса. Я навіть фари увімкнув, коли почало вечоріти.
  Дерева потроху ставали все нижчими, змінюючись на звичайні дуби і сосни, все частіше траплялися великі галявини, а подекуди й луги. Цікаво, що рослинність напряму залежала від рівня насиченості середовища ефіром. У низинах рослинності було повно, а на узвишшях, де рівень ефіру падав, росли здебільшого чагарники. Мабуть це одна із тих ознак, за якими повітроплавці визначають безпечні для польотів зони. Якщо вірити карті, я маю от-от побачити Денрот. Але поки що ніяких ознак цивілізації мені не зустрічалося. Більше того, дорога знову ставала все більш зарослою. Я уже почав думати, що збився з курсу, хоча компас показував, що я рухаюся у правильному напрямку. Не залишалося нічого іншого, окрім як продовжувати мчати крізь дощ і сподіватися, що дорога виведе мене до цивілізації.
  Нарешту попереду промайнув вогник. Візор підтвердив, що то був не відблиск моїх фар, а джерело теплового випромінювання - хтось розвів багаття неподалік від дороги. Значить гнати далі немає сенсу. Все одно мені потрібна зупинка, а тут ще й поспілкуюся із мандрівниками. Я скинув швидкість і одразу ж загруз у багнюці. Всього кілька секунд, і дорога прямо на очах перетворилася у суцільне болото. Гідрофобне покриття коліс, хоч і покращувало прохідність, не могло допомогти вибратися із цієї пастки. Довелося злізати і вести мотоцикл в руках.
  Хвилин через п'ять я вийшов до влаштованої під кроною широчезного дерева стоянки мандрівника... Точніше - мандрівниці. Жінка поважного віку зустріла мене із рогатиною в руках. Стоячи перед вогнищем, щоб полум'я мене сліпило, вона без розмов одразу ж спробувала насадити мене на витесаний із гілки кілок. Не вийшло. Використавши мотоцикл як точку опори, я потягнув дрючок повз себе. Вилетівши з-під дерева, жінка послизнулася, гепнулася в багнюку і по інерції проїхала ще пару метрів. Ми помінялися місцями: тепер уже я стояв перед багаттям, а вона - під дощем. Майже хвилину вона намагалася безуспішно встати й проклинала мене на дикій суміші китайської та корейської мови. Певно, збоку це виглядало дещо жорстко: стоїть здоровань над жінкою і навіть не намагається їй допомогти. А що тут допомагати, якщо я навіть не розумію: чого вона на мене так кидається? Впродовж кількох хвилин, поки я під форсажем налаштував перекладач, вона мружилася й намагалася роздивитися мене. Нарешті програма визначила основні правила мовлення і я спробував привітатися.
  - Я звичаний мандрівник, - показую на себе.
  От тільки реакція на слова була прямо протилежна очікуваній. Мене явно зрозуміли, але рогатина знову полетіла в мій бік. Цього разу жінці пощастило більше, і дерев'яний кілок вперся у стик між щитками шолома та шиї. До того ж вона спробувала пирнути мене якимось іржавим ножем. Як і очікувалося, вуглецеві композити виявилися міцнішими за дерево та губчасте залізо: і ніж, і рогатина зламалися.
  Покинувши мотоцикл, я швиденько роззброїв агресора, скрутив їй руки павутиною і підтягнув до дерева. Як би я не намагався, налагодити контакт не вдавалося. Мої слова або ігнорували, або плювалися у відповідь. Вкотре стираючи із забрала харкотиння, здається із гноєм, буе-е-е... Коротше, мені набридло і, увімкнувши усю необхідну для допиту апаратуру, взявся мучити бідолашну жінку простими питаннями на так/ні, підкріплюючи слова усіма доступними засобами психологічного тиску. Наскільки це було можливо.
  Допит тривав хвилини три-чотири, не більше. Персональні дані полонянки вдалося роздобути без проблем. Трохи складніше було із її професійною та національною приналежністю, все ж діалект незнайомий, і назви королівств та політичних фракцій мають звучати інакше. А закінчилася наша бесіда на географічній тематиці. Жінка мала знати бодай якісь орієнтири, тому я почав із відомих мені географічних об'єктів, відносно яких можна орієнтуватися. Наприклад із Денроту.
  - Денрот - там! - кивнула жінка в той бік, з якого я приїхав.
  Хм, я щось казав про неприємності в дорозі? Можу себе поздоровити, перша зі мною вже трапилася - я заблукав.
  
  ***
  
  Надворі шумів дощ. Температура, атмосферний тиск і вологість повітря вказували, що така погода протримається ще як мінімум добу. Для людей такі умови не шкідливі, однак вони, чомусь, намагаються уникати намокання. Дрон А-серії раніше ніколи не задумувався над мотивами поведінки людей. Лише тепер, коли після модернізації його процесорні потужності зросли, а програмне забезпечення отримало глобальний патч, він почав інакше сприймати навколишній світ. І не лише він. Уся об'єднана спільнота нині активно обмінювалася інформацією та результатами аналізу, дозволяючи краще розуміти своє оточення. Будь-яка дія людей одразу ж знаходило свою аналогію серед відомих йому функцій і, приміряючи її на себе, створював модель поведінки того чи іншого об'єкта, визначав мотиви його вчинків. Збираючи такі дані й відсилаючи їх на колективний вузол, дрони отримували тактичний прогноз на найближчі кілька хвилин. Це дозволяло їм ефективніше виконувати свою задачу. Безпечніше було перетнути коридор, поки слуги перемовляються, а не гасати попід їхніми ногами, ризикуючи кожної секунди бути викритим. Навіть звичайне знання того, скільки ще продовжуватиметься їхня розмова, неабияк полегшувало життя маленьких синтетиків. Колективна робота підвела спільноту до висновку, що деталізація моделей поведінки кожного індивідуума дозволить збільшити точність прогнозів та ще більше полегшить планування дій. Однак вчора модель різко ускладнилася: в неї включилася велика кількість осіб, мотиви поведінки яких не вписувалися в оточення, а слова розходилися із діями. Більше того, цілі деяких явно були протилежними оголошеними ними самим обов'язкам. Не маючи ніяких інструкцій на такий випадок, дрони продовжували збирати інформацію, не відволікаючись, однак, від довірених їм об'єктів охорони. Одним із таких об'єктів була юна винахідниця зі своїм механізмом.
  В приміщенні стояла духота. Але дівчинка абсолютно не звертала увагу на клімат, повністю віддавшись роботі. Обертовий механізм або, як Кейнсі його назвав, "відцентровий регулятор обертів" ніяк не хотів працювати нормально. Його конструкцію Ханлі дізналася в останній момент перед вильотом, і лише зараз отримала змогу його реалізувати. Раніше вона гадала, що для контролю роботи парового двигуна їй доведеться брати помічника, але це невеличке пристосування дозволяло пілоту самостійно керувати машиною, не покладаючись на когось іншого. Але був у нього і мінус - він вимагав точного виготовлення. Зібраний же з підручних матеріалів механізм вийшов кривобокий, через що маленькі гирьки на кінцях важелів відхилялися по-різному, і регулятор міг заклинити на високих обертах. Крім того він дуже торохтів, що створювало дискомфорт як у пілота, так і у будь-кого присутнього поблизу. Здалеку це не дуже помітно, особливо під час бойових дій. Та навряд чи глядачі захочуть підійти ближче до настільки шумного механізму. Не те що нормальний лицар.
  Ще раз перевіривши на стенді, чи справно працює регулятор, дівчинка зняла конструкцію і полізла монтувати її на машину. В цілому мех уже був дієздатний, але потрібно було іще навішати на нього щитки і кожухи, аби прикрити усе це неподобство від сторонніх очей. І коли вона уже з головою пірнула в надра робота, двері до майстерні відчинилися і на порозі з'явилася Лашура у супроводі своєї охоронниці. Важко зітхнувши, дівчинка обіперлася на одвірок і з'їхала на землю. Кайя спробувала її утримати, але й сама мало не завалилася поруч. Почувши сторонній шум, абсолютно не схожий на роботу механізмів, Ханлі виглянула назовні, і лише тепер побачила гостей.
  - Я зараз-зараз! - раптом запанікувала винахідниця, розгублено оглядаючи металевий скелет робота. - Ще трошки! Залишилося тільки...
  - Спокійно, Ханлі, у нас іще повно часу, - спробувала її заспокоїти Кайя, з цікавістю оглядаючи меха, який лише зараз почав набувати форми. - Ще встигнеш закрутити свої гвинтики, і навіть виспатися.
  - Ой, так це ще не ранок? А чого ж ви сюди прибігли?
  - Від делегатів ховаємося, - буркнула Лашура, приймаючи допомогу Кайї, й піднімаючись з підлоги. - Прийом іще не розпочався, а ці пройдисвітки уже кроку спокійно ступити не дають. Скрізь переслідують, і кожна чогось від мене хоче! Одні звинувачують у мілітаризмі й нагнітанні міжнародної напруженості. Інші хочуть викупити твій прототип, і тебе між іншим - теж, одразу ж після демонстрації...
  - В жодному разі! - одразу ж запротестувала дівчинка, розмахуючи величезним ключем, наче мечем. - Тут половина вузлів стоять звичайні, без захисту! Так вони одразу ж здогадаються...
  - Ніхто. Нічого. Продавати. Не буде! - з видихом на кожному слові сказала королева, з натугою піднімаючись на драбинку й заглядаючи в кабіну меха. - Я ще не настільки здуріла, щоб розголошувати своє Но-Ха.
  - Ноу-Хау, - без будь-якого пієтету поправила свою королеву винахідниця, спускаючись до неї й застрибуючи в кабіну. - Ця фраза у перекладі означає "знаю як". Таємниця виробництва.
  - От-от! Не буду я їм видавати своїх таємниць.
  Лашура прислухалася, як десь всередині робота сичить пар, і майстерню наповнює гидкий тонкий свист, від якого хотілося закрити вуха - певно десь пропускало. Так і зробивши, вона з цікавістю спостерігала за тим, як машина чітко реагує на рухи маленького важеля в кабіні. Один рух пальця, і Ханлі розганяє генератори дефектного лицаря до половини максимальної потужності. Кілька разів прогнавши машину по всьому діапазону обертів, Ханлі заглушила двигун і почала спускати пар. Дочекавшись, доки шипіння стихне, Лашура потрусила головою і дуже неаристократично позіхнула, аби відклало у вухах.
  - Знаєш, тобі на ньому навіть у бій вступати не потрібно. Просто постав на нього свисток, і будеш глушити ворогів, наче рибу у ставку.
  - А це ідея!
  - Стоп-стоп, я пожартувала! - замахала руками дівчина, але локомотив імені Ханлі уже набрав швидкість.
  - Я поставлю не тільки свисток, а ще й рупор! І тоді на близькій відстані піхота не встоїть! Конструкція елементарна, а під час заворушень буде дуже доречною.
  - Ханлі, зупинись! - крикнула королева, смикаючи мрійницю за плече. - Ми не для того прийшли.
  - А що таке?
  - Ти казала, що цей, другий мех, зможе літати.
  - Взагалі-то я розраховувала, що в морі Ахо він теж пересуватиметься на колесах, або навіть стрибками. Але в принципі - може, генератори я з нього не знімала. А що?
  - Ми щойно відвідали полігон. Королева Флора підготувала смугу перешкод,- Кайя спробувала пояснити дівчинці суть проблеми. - Таку ж, як і для звичайного лицаря, розумієш? Із повітряними перешкодами.
  - А демонстрація буде проводитися у бідному на ефір регіоні, - одразу ж вхопила суть Ханлі, із сумнівом поглядаючи на машину. - Ні, без ефіру він від землі не відірветься. Я ж тому меха на колеса й поставила, щоб він міг пересуватися за межами моря Ахо. Але не літати!
  - Погано. Бо деякі з гостей уже мріють, як їхні солдати на твоїх машинах будуть з висоти розбивати ворожих лицарів, і захоплювати недоступні раніше гірські регіони. Вони собі надумали, що мехи можуть літати над ефіром.
  - Працювати над ефіром. Працювати, а не воювати! Мех в першу чергу - рятувальна машина, а не зброя. У нас в буклетах так і написано! Ці гості взагалі розуміють, який товар ми демонструємо? - поцікавилася винахідниця, розуміючи абсурдність оголошених заяв.
  - Сумніваюсь. Але ці товстопузи здатні серйозно ускладними нам життя, якщо їм щось не сподобається. Їх не цікавить, який товар ми пропонуємо. Їх цікавлять гроші, які на ньому можна заробити.
  - І що ж тепер робити?
  - Нічого. Діємо так, як і запланували раніше, - втрутилася в розмову Лашура, роздратовано поправляючи плаття. - Представники високогірних держав будуть закупати мехи в будь-якому випадку. Попередні домовленості з Коуті та Джаконією ми уклали ще в дорозі. Їх заявлені характеристики товару влаштовують. Усіх інших доведеться вразити, - королева замовкла, ще раз згадавши пропозиції підозрілих осіб, отримані тільки за останню годину. - Все, розходимося, бо я скоро державні таємниці почну розказувати. Довго ще тобі?
  - Залишилося тільки поставити щитки, і можна виїжджати.
  - Добре. Закінчуй, і відправляйся спати. Завтра ти маєш бути чиста, бадьора й гарна, а не нагадувати шахтаря після зміни. Даю тобі годину.
  - Буде зроблено! -відповіла дівчинка вдаючи ентузіазм, намагаючись віддати честь, але мало не зацідила собі ключем по обличчю.
  Покидаючи майстерню, королева із охоронницею мало не наткнулися на чергову групку гостей, які поспішали виторгувати собі найкращі умови. Наказавши вартовим на вході не впускати абсолютно нікого, Лашура поспішила до повітряного човна, який відвіз її у виділений для проживання котедж. Як би вона не ставилася до своєї родички, але критикувати гостинність Флори у неї не було жодних підстав. Дбайливо підібраний персонал курорту був готовий в будь-яку мить задовольнити найвибагливіші бажання клієнтів. В розумних межах. Хоча Марія їй шепнула, щоб вона обережніше висловлювалася у присутності слуг. І Лашура її послухалася. З королеви станеться підключити повний спектр послуг, якого б віку і статі не були гості. Певно розраховувала довести справу до скандалу, а там уже на перспективного гостя можна й натиснути...
  Через годину, як і було обіцяно, замурзана Ханлі завалилася у вітальню, одразу ж потрапивши у дбайливі руки леді Майї. Відправивши відмиту дівчинку спати, королева взялася планувати порядок сьогоднішніх зустрічей. Поки гувернантка зі служницями приводили королеву до ладу, Кайя вслух зачитувала отримані листи з інформацією про запрошених представників.
  В те, що глядачі будуть людьми освіченими, вона уже не вірила - не така тут зібралася публіка. Попереду був довгий вечір, а вона навіть не знала, з чого починати. Майже половину із запрошених на прийом осіб вона ніколи раніше не бачила, як і не чула назв фракцій, до яких ті належали. Явно якісь одноденки, якими прикривалися нечисті на руку люди. Лашура ніяк не очікувала, що її товаром одразу ж зацікавиться кримінал. Якщо бодай один екземпляр нової техніки потрапить до їхніх рук...
  В таких умовах спрогнозувати подальший розвиток подій надзвичайно складно, якщо узагалі можливо. Залишалося діяти по заздалегідь затвердженому плану. Звісно ж, першими клієнтами будуть монархи великих країн, потім - їх знайомі. Ну а далі... До цього "далі" ще треба було дотягнути.
  Те, що їй доведеться саме "дотягнути", вона зрозуміла ще на порозі прийомної зали. До неї одразу ж спробували підійти кілька підозрілих дамочок. При чому синхронно, й з різних боків, явно наміряючись взяти королеву в кільце. От тільки недобрі погляди присутньої аристократії й демонстративний брязкіт парадної зброї переконали їх зачекати. Ну а далі покотилося: пропозиції, погрози, натяки... Здавалося, цьому "параду зацікавлених" не буде кінця.
  Відверто кажучи, Лашура лукавила, коли казала Ханлі про купівлю її винаходу - нікого її творіння не цікавило. Проту усі поголовно хотіли впихнути свій довгий ніс у справи юної королеви, вважаючи, що вона без них нічого не зможе, усе зіпсує і т.д. Після десяти таких доброзичливців дівчинка ледве стримувалася, щоб не нагрубити підлабузникам. Після двадцяти це бажання змінилося на мрії про камеру для допитів. Посадити б їх, усіх разом, у ту клітку, що її Кейнсі погриз, та й на висоту. В хмари! Щоб відчули ступінь її роздратування! На тридцятому вона уже збиралася встромити шпичку для канапе в шию однієї дуже набридливої дамочки, але Кайя її стримала і відвела подалі. Принаймні спробувала відвести, бо компанія тих-самих леді, яких відтіснили із самого початку, знову пішла на штурм змученої королеви. Намагаючись відірватися, лицар вела свою хазяйку коридорами, доки вони не вийшли на невеличкий балкончик. Розташований під самісіньким куполом прийомного залу, він був абсолютно невидимий знизу, і водночас дозволяв спокійно оглядати майже увесь простір. Окрім інших, аналогічних балкончиків, у темряві яких могли ховатися хто-завгодно. Судячи із оформлення, це був романтичний куточок, де закохані пари могли поспілкуватися наодинці, далеко від шумного натовпу. Залишивши її там, Кайя повела переслідувачів далі. Заховавшись в тіні якоїсь квітучої рослини, яка густо обплела своїми пагонами балкончик, дівчинка завмерла, намагаючись навіть не дихати. Повз прохід пробіг цілий натовп людей, від чиїх кроків аж стіни загуділи. Дехто навіть зазирав на балкон але, не помітивши в тіні проходу бажану особу, продовжував свій рух. Уявивши собі, що з усіма ними їй доведеться сьогодні переговорити, королеві знову стало погано. Ноги дівчинки підігнулися, і вона сповзла на непомічений раніше виступ, дуже зручний для сидіння. І дуже доречний, бо сил терпіти це знущання уже не залишалося.
  Погано бути надто молодою. Хоч формально ти уже правителька, усі продовжують ставитися до тебе, як до маленької. Не допомагає навіть етикет. Добре, що хоч льодяниками задобрити не намагаються, інакше б вона наказала Кайї усіх таких гнати тумаками. Втім, від цього все б стало тільки гірше.
  - Зібрати б вас усіх, і на шибеницю, - гнівно буркнула собі під ніс королева, не бажаючи бути почутою, та несподівано отримала відповідь.
  - Можу організувати, - раптом пролунав поруч знайомий голос.
  Визирнувши зі своєї схованки, Лашура побачила вбрану в незвичний одяг фігуру одного дуже нахабного хлопця, що сидів на парапеті. Із тіні капюшону на неї дивилися два зелені вогники очей.
  - Чому повернувся?
  - Не повернувся. Я далеко.
  - Тоді на кого я дивлюся? - хлопець нічого не відповів, а просто розчинився ефірною хмаркою, повільно розтікаючись по підлозі.
  - Стій-стій, не зникай! - туман знову сформувався у фігуру. - Ти надовго?
  - На кілька хвилин, - із деякою затримкою відповів хлопець, розглядаючи краєвид унизу. - Вирішив навідатися. Як ви тут?
  - Та не дуже: Ханлі все ще мучиться зі своїм творінням, Кайя відганяє від мене усіляких шахраїв, а я мушу терпіти тих, хто крізь неї до мене пробивається. І кожна друга хоче втягнути мене у свою аферу.
  - Як я тебе розумію...
  - Ні, не розумієш. Ти навіть не уявляєш, як вони мене дістали.
  - Чудово уявляю, - із посмішкою в голосі сказав хлопець. - Тому й пішов.
  - Ти знав, що так буде? - вона махнула рукою вниз, на строкатий натовп високих і не дуже осіб.
  - Здогадувався. І тобі водитися з цими тварюками теж не раджу.
  - Фе, як грубо.
  - А ти сама подивись.
  Хлопець потягнувся рукою до обличчя й зняв із себе незвичні дзеркальні окуляри, без яких його очі світилися значно сильніше, тільки уже синім світлом. Від такого погляду дівчинці стало трохи моторошно. Зараз хлопець як ніколи нагадував міфічного демона, який прийшов карати тебе за вчинені гріхи. Прогнавши неприємне відчуття, Лашура тільки тепер зрозуміла, що привид хлопця уже розчинився, а окуляри в руках у неї нікуди зникати не поспішали. Як?! Як він це робить?!
  Окуляри були дуже незвичними. Жорсткі й важкі, неначе зроблені з суцільного шматка металу, вони, як не дивно, дуже зручно сіли на обличчя, повністю перекриваючи увесь видимий простір. Розфарбувавши світ навколо оранжево-рожевим кольором, вони зробили світ дуже контрастним, дозволяючи роздивитися найдрібніші деталі. Кинувши погляд на людей унизу, Лашура аж рот відкрила від здивування: пристойні на перший погляд особи, поводилися зовсім не так, як личить у пристойному товаристві. Ось одна із знайомих їй гостей розмовляє з іншою, і водночас нахабно копирсається у тієї в кишенях! І виглядає вона зовсім не так, як раніше! Ні, сама вона виглядає нормально, а от її привид, що, здавалося, стояв на одному з нею місці, був зовсім іншим! І, ніби цього було мало, над головою у неї висіло два надписи: "аферистка" і "знайшла простака".
  Зірвавши із себе окуляри, королева витріщилася на ту-саму даму, але нічого особливого не побачила. Одягнула - знову те ж саме! Знову зняла - нічого! Що ж це за окуляри такі?
  Одягнувши їх, Лашура по-новому огледіла зал. Ці окуляри дозволяли побачити людину буквально наскрізь, побачити кожен її орган, кожну кісточку. Кожен подих і навіть такт серця були наче на долоні. Вона навіть не здивувалася, не побачивши більшу частину прикрас у залі. Замість них в повітрі висіли ледь помітні лінії, чимось схожі на павутиння, повітря навколо яких неначе згущувалося. Ілюзії - зрозуміла дівчинка, уже здогадуючись про суть подарованих окулярів. Вони показували не те, що бачать очі, а те, що є насправді. В них одразу ж стали помітні раніше приховані за ілюзіями недоліки: тріщинки в стінах, потерта підлога, несправність кількох світильників... Усе разом створювало не дуже приємне враження, ніби гостей привели в якийсь покинутий палац, і навіть не подумали його перед цим прибрати. І справді - подекуди на скульптурах та барельєфах виднівся пил і відбитки чиїхось рук. І королева не могла сказати, було це все прикрито ілюзіями, чи просто окуляри таким чином відображали загальний стан палацу. Усе навколо змінилося, отримавши свого примарного двійника, який показував суть будь-кого і будь-чого. Пишна рослина, чия тінь надійно приховувала королеву від сторонніх поглядів, перетворилася на звичайний бур'ян. Деякі гості стали більше нагадувати розбійників. У однієї із поважних дам в мундирі на грудях висіло багато медалей та орденів, і водночас її руки були по лікоть в крові. Траплялися серед натовпу і жебраки, і злодії, і циркачі... Кого тут тільки не було! А не було тут нормальних людей. У кожного був якийсь недолік. Хтось комусь не довіряв, хтось ставив себе вище за оточуючих, інші погрозами намагалися їх підкорити. Викриття не оминуло і подруг Лашури. Ось принцеса Аура дістає з-під чорного плаща химерний меч із вигнутим лезом, піднімаючи його до горлянки чергової дамочки, яка тихцем намагається підлити їй якусь гидоту в бокал. Ось Марія тягне за руку величезну, нафарбовану й пишно вбрану ляльку, у якій впізнаються риси Юкіне. А ось королева Флора із садистським виразом на своєму пошрамованому, закривавленому обличчі встромляє довжелезні, змащені отрутою спиці в очі котромусь із аристократів, що тримає повідець від її рабського ошийника... Зірвавши окуляри, Лашура відвернулася від видовища, заплющивши очі й намагаючись забути побачене. Одна справа, коли ти бачиш зворотній бік незнайомих людей - це саме те, чого їй сьогодні так не вистачало. Але вона зовсім не бажала побачити у такому світлі своїх власних подруг. Те, що раніше вона вважала метафорою, перебільшенням чи приводом для жартів, насправді виявилося страшною реальністю. Кляті окуляри просто показували правду, якою б гіркою вона не була.
  Почувши, що до її схованки хтось наближається, королева поспішила заховати небезпечний артефакт серед складок плаття. Але не встигла, і несподівана гостя побачила, як дівчинка панічно поправляє на собі вбрання. На щастя це виявилася Кайя, тому Лашура змогла зітхнути спокійніше і вже нормально привести себе до ладу.
  Попри несподіваний ефект, мозок дівчинки зумів запам'ятати більшість із побаченого, і тепер вона почувала себе значно впевненіше, ніж до початку прийому. Знаючи мотиви своїх опонентів, уже можна спрогнозувати їхню реакцію, а відтак і знизити ризики для себе.
  Решту вечора Лашура провела, відсіюючи із натовпу дійсно перспективних для неї клієнтів, і вперто ігноруючи тих, хто хотів нажитися на маленькій дівчинці. Їй лише двічі довелося знову тихцем вдягати окуляри, аби переконатися у своїх підозрах. Серед запрошених виявилося багато найманців, які різними способами захищали інтереси однієї особи. І коли до них дійшло, що нахабне дівчисько розкусило їхню виставу, увесь цей непотріб швиденько зібрався разом, обговорюючи спосіб, як можна зіпсувати життя нахабній королеві.
  На жаль для них, королева Флора встигла помітити підозрілу активність в залі, тому невдячних гостей одразу ж вивели на свіже повітря - їхній вечір продовжиться, але вже без присутності монархів. Ті ж, кому пощастило не викликати незадоволення правительки Шатерей, були офіційно запрошені на завтрашню презентацію. На цій позитивній ноті вечір і завершився.
  Добираючись до своєї резиденції, маленька королева постійно ловила себе на тому, що рука тагнеться знову приміряти на себе подарунок Кейнсі. За володіння таким артефактом можна сміливо розв'язувати справжню війну. Якщо бодай комусь стане відомо про окуляри... Тепер слова кузини вона згадувала з іронією. Навряд чи та могла собі уявити, що правда виявиться значно страшнішою за її вигадку. І витівки королеви Флори уже не здавалися їй чимось непристойним. Що ж пережила ця жінка, якщо окуляри показали ТАКЕ? Та й повідець від її ошийника явно був не один, просто інші зникали десь глибоко в натовпі. Ось таке воно, закулісне життя монархів.
  Скидаючи із себе важке плаття, дівчинка так поринула у роздуми, що мало не забула в ньому свій подарунок. Швиденько забравши його із собою, вона побігла у свій кабінет. Ставши перед дзеркалом, вона зібралася із духом і вдягнула окуляри. Постояла трохи із квадратними очима й відкритим ротом. Зняла. Знову вдягнула. Спробувала намацати побачене на собі. Потім зняла і поклала на стіл. Невже Кейнсі увесь час бачив її саме такою? А якими він бачив Кайю, Ханлі й усіх інших?
  Сівши за стіл й впавши обличчям на руки, дівчинка викинула із голови такі думки. Вона не хотіла розчаровуватися у найдорожчих для неї людях. Тільки не так. Нехай це і буде самообманом, але так їй буде легше. Так буде правильно. Але спершу їй слід написати кілька листів, бо те, що вона сьогодні побачила й почула, може серйозно змінити її становище у власному королівстві.
  Завмерши на мить, дівчинка подивилася на скриньку зі своєю діловою перепискою. Поки вона не коронувалася, держава Шатерей знаходилася у дуже хиткому становищі. Усі сусідні країни одразу ж підігнали власні війська до кордонів, збираючись трохи погризти безпорадного велетня. І навіть почали домовлятися між собою, кому який шматок перепаде. Добре, що у них не було єдності, і церемонія відбулася раніше, ніж дійшло до діла. Та зараз стало очевидно, що сусіди не заспокоїлися, і збираються замінити вередливу й непокірну дівчинку на когось більш зручного. І цьому потрібно завадити. Негайно!
  Опівночі, коли залишалося написати ще кілька листів, Лашура хотіла зробити перерву, бо пальці уже боліли тримати слизьке від поту перо. Потягнувшись за чистим листком, сонна дівчинка невдало зачепила стос паперів, і частина з них полетіла на підлогу. Не збираючись покидати насиджене місце, вона спробувала намацати документи рукою, але поверхня килима не дозволяла підчепити їх край пальцями. Один папірець вона таки дістала, а от за іншими треба було нагнутися. Тобто відсунути крісло, встати, нахилитися під стіл, обережно зібрати папери, відчистити їх, і лише після цього повернутися на робоче місце. Ліньки! Рука торкнулася чогось твердого й округлого, що одразу ж втекло з-під пальців...
  - КЙЯ-А-А!!! - заверещала дівчинка, стрілою вилетівши на стіл, а наступної миті в кімнату, з мечем у руках, увірвалася Кайя.
  - Ваша Величність?
  - Т-там, під столом!
  Дівчина запалила на кінчику леза небезпечний вогник заклинання, і повільно, підсвічуючи собі ним, обійшла стіл. Під столом нікого не було. Вона вже хотіла вирівнятися, як раптом вогник заклинання погас, а лезо смикнулося в темряву. Рефлекторно потягнувши меч на себе, Кайя побачила на кінчику щось велике й чорне. Дівчина махнула клинком у бік вікна, аби викинути небезпечний предмет з кімнати. Однак той в момент замаху відчепився й м'яко приземлився на стільницю. Усіма чотирма лапами. Прямо перед Лашурою.
  - КЙЯ-А-А!!! - знову закричала дівчинка, зістрибуючи за підлогу й забігаючи за свою бойову подругу.
  - Скрі-і-і-і-і! - одночасно з нею заскрипіла потвора.
  - Це ж... Це ручний павук Кейнсі. Здається, - спробувала заспокоїти свою королеву Кайя.
  - А хіба він не забрав їх із собою? - поцікавилася та, виглядаючи з-за спини дівчини.
  Огледівши приміщення й дівчат перед собою, створіння заспокоїлося. Позакривавши на своєму тілі усі стулки й кришки двох продовгуватих контейнерів над тілом, павук протупцяв до краю стола і протягнув одну із лап у бік Лашури. Дівчата стояли і дивилися, не розуміючи намірів синтетика. Той наполегливіше протягнув у бік королеви лапу, відкривши на її кінчику непомітні раніше фаланги, що перетворили кінцівку на химерну клешню.
  - Що він від нас хоче?
  - Здається я знаю - що, - сказала дівчинка, виходячи з-за спини своєї охоронниці й дістаючи із кишені окуляри. - Ти ж за цим прийшов?
  - Так! - раптом відповів робот писклявим голосом.
  Дівчата від несподіванки аж відсахнулися від нього.
  - А раніше сказати не міг? - обурилася Кайя, повільно загасивши вогняну кульку над мечем, але опускати його не поспішала.
  - Ні, - знову відповів павук, ніби пританцьовуючи від нетерплячки і тягнучись клешнею до артефакту.
  - От... Балакучий! - заховавши меч, Кайя перевела погляд на незнайомий предмет в руках своєї королеви. - Що це таке?
  - Окуляри, що показують людську сутність. Без них нас би сьогодні з'їли живцем.
  - То може не треба їх віддавати, якщо вони такі корисні?
  - Треба, Кайя. Треба. Так буде краще для усіх.
  Знала б вона, що без цих всюдисущих помічників, та зібраної ними інформації її окуляри нічого не варті... Та навряд чи дрони стали б їй допомагати, якби не прямий наказ. Їхнє основне завдання полягало в охороні й збиранні розвідданих, і більше нічого. Обробка та інтерпретація даних йшли бонусом, аби полегшити своє подальше функціонування, і щоб потужності не простоювали без діла. І навіть єдині два слова, сказані роботом, були результатом довгого й копіткого розрахунку майбутніх сценаріїв розвитку подій, підказаних їм Аналітиком. Раніше у них просто не виникало потребиу спілкуванні, але останній отриманий патч відкрив їм нову гілку ймовірностей, коли голосовий контакт із людьми може значно спростити подальший сценарій розвитку подій. Звісно, засоби комунікації у них були ще до модернізації, та програмне забезпечення для здійснення аудіовзаємодії іще не було готове. Одна справа - розуміти слова людей, і зовсім інша - скласти власний запит чи відповідь на основі системної інформації. Наявних потужностей було недостатньо для вирішення такої задачі. Ні про який діалог не могло бути й мови. Максимум, синтетики могли відповідати на прості питання Так/Ні, як це щойно зробив дрон-наглядач. Цих слів було достатньо, аби уникнути конфлікту. Але надто мало, аби швидко виконати завдання. І дрони вирішили знову підключити до вирішення цієї задачі сторонні потужності.
  Аналітик прийняв запит на розробку діалогової системи. У нього така вже була. Перенести програму на платформу дронів не вдалося через нестачу процесорних потужностей, та відмінність архітектури. Навіть об'єднані в єдину мережу, маленькі роботи будуть не здатні з потрібною швидкістю обробляти величезні масиви даних і формувати актуальні відповіді на запити з боку людей. Але йому був відомий спосіб, як можна обійти це обмеження...
  Обережно передавши артефакт синтетику, дівчата кілька секунд дивилися на те, як той розбирає його на частини, і ті займають свої місця серед сегментів тіла павука. Трохи поклацавши суглобами, синтетик вправно перестрибнув зі столу на підвіконня, і зник у темряві за вікном.
  - Ну і що це було?
  - Привіт від нашого знайомого. - відповіла Лашура, прикриваючи вікно.
  - Чого він знову хоче?
  - Нічого. Я так розумію, він таким чином хоче нам віддячити. Інформація за інформацію, так би мовити.
  - Він передав щось важливе? - підозріло поцікавилася Кайя.
  - Дуже. Вважай, він натякнув мені на надійних людей. Усіх... - Лашура замовкла на півслові.
  - Що таке?
  - Та нічого, Кайя, нічого. Можеш іти відпочивати. Я скоро закінчу.
  Кивнувши королеві, дівчина вийшла за кабінету, а Лашура взялася прокручувати в голові усе побачене сьогодні. Тоді, на емоціях, вона не звернула на це уваги, але зараз, коли із голови вилетіли усі зайві думки, її увагу привернув один момент. Той, коли вона вперше одягнула окуляри. Пригадати вдалося легко, адже в моменти переживань, картинка намертво врізається в пам'ять. І саме це дозволило їй зрозуміти: у кількох гостей не було своїх "привидів"...
  
  ***
  
  Цю зливу чекали давно, але почалася вона все одно несподівано. Ще хвилину тому надворі було сухо, наче в пустелі, а за кілька секунд водяна стіна накрила місто. Пил під ногами вмить перетворився на болото, однак вже за хвилину він зник у дренажних каналах, змитий стрімким потоком води. Усе навколо зникло за краплями дощу, не дозволяючи розгледіти абсолютно нічого. Вітер постійно норовив задути бридкі краплі під одяг, а гаряче вологе повітря не давало нормально дихати. Орієнтуватися можна було хіба що по пам'яті та на поодинокі відблиски світла із вікон будинків.
  Знайшовши один із них, дві особи в глухих плащах відійшли трохи далі і, завмерши у непроглядній водяній завісі, стали чекати. Місце і час для зустрічі були підібрані ідеально. В таких умовах ні підслухати, ні навіть побачити учасників розмови, не було жодного шансу. Хіба що підійти на відстань видимості, яка в таких умовах не набагато перевищувала відстань для удару мечем.
  Саме це й сталося, коли із темряви до них виступив третій силует. Але удар не досягнув своєї цілі, завмерши в якомусь сантиметрі від тіла. Здавалося світ на мить завмер, і тільки краплі води продовжували відчайдушно битися об щільну тканину капюшонів, не дозволяючи відчуттям ввести в оману своїх господарів.
  - Не довіряєте стороннім? - поцікавився незнайомець грубим жіночим голосом.
  - Хочу переконатися у професіоналізмі. - відповів дівочий, прибираючи меч.
  Переконавшись, що гість не поспішає падати із перерубленою шиєю, мечниця заховала зброю, а неушкоджена незнайомка підійшла ближче, щоб її можна було почути крізь шум дощу.
  - Хто вас цікавить?
  - Хлопець. Обдарований. Все, що про нього відомо, - мечниця простягнула футляр для документів
  - Побажання?
  - Нещасний випадок. Якомога швидше.
  - Де шукати?
  - Востаннє бачили в Кам'яній Долині.
  - Платня.
  - Завдаток, - з рук в руки перекочував мішечок, щільно набитий чимось важким. - Друга половина - коли принесеш голову.
  Нічого не кажучи, незнайомка так-само зникла в темряві, як і з'явилася. Постоявши іще кілька хвилин і переконавшись, що більше гостей не буде, парочка пішла у зворотньому напрямку. Трохи згодом за містом в повітря здійнявся силует елегантної яхти і, розправивши крила-плавники, швидко полетів геть.
  Скидаючи із себе мокрий одяг і відкладаючи меч, Емері нарешті зважилася поцікавитися у свого хазяїна причиною їхньої прогулянки.
  - Пане Дагмайєр, а чому ви хочете прибрати цього хлопця? Нам же наказали завербувати його?
  - Ордену потрібні обдаровані чоловіки. Заради сильних можна навіть пожертвувати знатними.
  - Але ж є й інші, менш знатні...
  - Інші не встигли скоїти ТАКИХ помилок, - відрізав юнак, витискаючи із волосся вологу. - Не мені тобі розказувати, що трапляється із тими, хто підводить Орден. Тому: або він, або я.
  - А якщо вони дізнаються?
  - Обов'язково дізнаються, - буркнув Маст, даючи служниці стягнути з нього чоботи. - Але до того моменту вже Я стану незамінним.
  
  ***
  
  Мати швидкий транспорт, це неабияка перевага. Злива, від якої я так довго тікав, тривала всього кілька годин, змінившись легкою мрякою. Основна ж маса грозового фронту пройшла значно південніше. Дорога після такого перетворилася на суцільні калюжі та багнюку. Багато дерев, що встигли розростися, не втрималися під вагою скинутої на них з небес води, розлігшись прямо посеред торгового тракту. Повертати назад до Денроту уже не було сенсу - під час своєї гонки я від'їхав надто далеко. Якщо вірити словам однієї навіженої, яка раз за разом намагалася мене проштрикнути, я був уже на півдорозі до території ельфів. Щоправда нас розділяє широка "біла пляма", над якою кораблі не літають, а значить і прямих шляхів сполучення теж немає. Обходити надто довго, тому доведеться прокладати дорогу самостійно. Або відшукати місцевих сталкерів, які займаються розвідкою та картографуванням таких районів. Між іншим, це був би значно кращий варіант, ніж самотужки пертися невідомо-куди. Я і так майже цілий день минав села й міста, що траплялися на шляху, поки не вилетів на якийсь торговий тракт. Ось і сиджу тепер в придорожній забігайлівці, очікуючи на появу однієї з таких команд. Якщо вірити хазяйці закладу, вони тут часті гості. Але про все по прядку...
  Коли я зрозумів, що заблукав, розчаруванню моєму не було меж. Їхати кудись в таку погоду безглуздо, тому я послав парочку прихоплених із собою дронів натягувати антену. Все одно зайнятися було нічим. Заодно перевірив, як там проходить процес нарощування мімікрилу.
  Стягуючи рукавицю, я побачив під нею блідно-рожеву, із видимими прожилками вен, повністю позбавлену волосяного покриву шкіру. Верхній шар епідермісу був майже повністю видалений, а його місце поступово займала основа для майбутньої броні. Подекуди виднілися темні плямки - це від поверхні вглиб тіла йшли зв'язки, до яких кріпиться скелет, і на які при перевантаженнях опиратиметься плоть. Це дозволить трохи збільшити швидкість руху, і вбереже органіку при ударах. Пізніше, коли мімікрил буде готовий, усе тіло буде пронизано такими жилами, що зробить носія дуже живучим, виступатимуть ізолятором у випадку зараження, і навіть дозволить деякий час ігнорувати глибокі різані й колоті рани. В ідеалі треба було б кожну клітину, або хоча б групи по десять-двадцять клітин закріпити в подібній арматурі. Але це дуже копітка робота, а я й досі не можу розібратися, чому цей організм інколи так вороже на мене реагує. Коли я вже завершував огляд, вдалося налагодити зв'язок зі своїми підопічними й дізнатися останні новини.
  Аналітик знову вкорінився в Академії, прямо на складі, і налагодив випуск літаючих дронів-розвідників на базі мого квадрокоптера. Вони не несли нічого окрім сенсорної головки та засобів зв'язку. Не маючи дозволу на експлуатацію радіочастот, Аналітик додумався організувати оптичні канали передачі даних. Недолік був у необхідності прямої видимості та точному наведенні лазера, однак дальність такого зв'язку дозволила розіслати дронів в радіусі сорока кілометрів від Академії, і навіть виявити кілька замаскованих опорних пунктів святош. Замість того, щоб підводити дронів до людей, він тепер просто скидав біля них замасковані під різноманітні предмети жучки й камери, щоправда для обробітку такого величезного масиву інформації йому довелося розгортати іще кілька допоміжних блоків та десяток додаткових серверів на місцях. Похваливши штучний інтелект за те, що цього разу його ініціатива вийшла конструктивна, а не деструктивна, я передав йому останні дані щодо своїх досліджень ефіру і попросив провести повний спектр досліджень цієї речовини як газу, як окремої колонії ворожих наноботів, і скласти список команд, на які ці наніти відгукуються. Також дав йому завдання скласти перелік ефірних ефектів. Якщо сподівання підтвердяться, розбудова нашої інфраструктури прискориться в кілька разів. І я навіть зможу обійтися без дронів-робочих. Достатньо буде вислати на місце дрона-оператора, який за допомогою ефіру підготує місцевість до розгортання нової бази. Або й узагалі побудує її самостійно... Ну, це вже із розряду мрій, але така перспектива цілком реальна.
  Що ж до залишеного на літаючому острові угрупування дронів, то там усе було значно цікавіше: Лашура опинилася у дуже агресивному середовищі. Схоже, хтось дуже хоче видерти у неї право вести бізнес. І цей хтось має дуже докладну інформацію щодо її планів. Точно, що не шпигун - таких би павучки взяли ще на підході. Зрадників у її оточенні теж, ніби, немає. Хоча щодо останнього я уже не можу бути таким упевненим. Все ж те, як вони організовано почали мене заганяти, наштовхує на думку про дуже хорошу підготовку. А у засланих козачків вона має бути іще кращою.
  Об'єднані у хаб, дрони швидко змогли сформувати поведінкові моделі більшості присутніх на курорті людей, однак з кожною годиною ці моделі все більше ускладнювалися, і для обробки такого масиву інформації потрібно було підключати дедалі більше дронів, виводячи їх із польової роботи. Тому я наказав припинити збирання інформації, і сконцентруватися лише на охороні ключових осіб. А щоб дівчата не сумували, вирішив трошечки пожартувати. Виділивши кілька дронів у окремий сервер, я швиденько накидав їм вимоги до віртуальних образів. Коли моделі були готові, підігнав одного із дронів до Лашури і, використавши панелі мімікрилу із його покриття, вручив дівчинці перші у цьому світі окуляри "додаткової реальності". Точніше це були окуляри віртуальної реальності, все ж панелі були непрозорими, однак знятий із дрона сенсор дозволяв дивитися через них, як через звичайні. Ніякого додаткового функціоналу вони не мали, керування було виключно зовнішнє, та й термін роботи обмежувався жалюгідною годиною - на більше знятих із дрона накопичувачів не вистачило. Добре, що Лашура вдягала їх лише кілька разів. Потім гаджет був вилучений і демонтований прямо на очах у дівчат - нехай знають, що мої павучки теж мають свої секрети!
  Зруйнувавши антену і прибравши за собою сліди, я зіткнувся із проблемою свідків. Точніше переходом однієї психічно неврівноваженої особи із категорії свідків у категорію слідів. Після кількох невдалих спроб затерти їй пам'ять, я вирішив підвищити потужність нейралізера. Це вже потім я дізнався, що нанітів у її нервовій системі виявилося надто мало, і замість перепалювання зв'язків нейронів, вони просто на них розрядилися. Грубо кажучи, я підсмажив їй мозок. Це як удар гумовим кийком по голові. Амнезію може й викличе, якщо пощастить. Але з більшою імовірністю просто розіб'є голову. Якби ж я міг примусово ввести наніти в організм, чи хоча б заздалегідь дізнатися рівень інтеграції наноботів у нервову систему можна було б уникнути непотрібних жертв... Довелося закопувати тіло і ще раз замітати за собою сліди.
  Як то кажуть, біда не приходить одна. В процесі демонтажу антени один із дронів зловив на себе блискавку. Поки розглядав його добре просмажену тушку мені навіть стало сумно: навколо мене цілий океан нічийних наноботів, а я мушу витрачати дефіцитні матеріали, щоб полагодити свого підопічного. Спершу думав, що удар прийняла на себе камуфляжна система, але в процесі демонтажу усіх пошкоджених частин не залишилося майже нічого. Лише один із процесорів та термогенератор. Усе інше ремонту не підлягало. Довелося знищити. Запчастини закинув собі в рюкзак - потім знайду їм застосування.
  А між іншим, використання ефіру замість корпусу дронів дійсно має сенс. Щоправда перші експерименти виглядають не дуже приємно. Ось зараз, наприклад, переді мною по столі повзає Слимак. Інакше назвати цю пародію на дрона у мене язик не повертається. Довжиною в п'ятнадцять сантиметрів, цей аморфний шматок концентрованого ефіру повільно рухається вперед, залишаючи за собою сріблясту доріжку насиченої нанітами вологи, яка швидко випаровується. Всередині цієї товстої слизистої оболонки розташовується вцілілий процесор, нашвидкуруч зліплений електромагнітний випромінювач та демонтований із дрона термогенератор, крильця-радіатори якого стирчать зі "спини" Слимака, роблячи його чимось віддалено схожим на равлика. Співвідношення заздалегідь виготовлених елементів до ефірної маси складає 30 на 70 відсотків відповідно. І для початку це дуже хороший результат. На жаль, на цьому наші з Аналітиком успіхи закінчилися. Отриманий юніт не був здатен пересуватися швидше, ніж сантиметр за секунду, і при цьому швидко втрачав конденсовану з атмосфери вологу, яка використовувалася як в'яжуча речовина для усієї цієї маси. На дотик він більше нагадував холодець, і дуже брався до рук. Сенсорного масиву із ефірних нанітів зліпити не вдалося. Навіть примітивна камера-обскура вимагала надзвичайно точного контролю за своєю структурою, і виключала рухомість даного елементу відносно решти конструкції. Прийом звуків такою драглистою масою узагалі був неможливий. Коротше, ефективність ефірних нанітів виявилася дуже сумнівною. Сумно розуміти, що між легендарним Т-1000 та моїм жалюгідним плагіатом на нього такий величезний розрив. Радує тільки те, що це в принципі можливо. Треба лише розробити новий вид наноботів. Тільки й всього! От тільки для цього треба ще й створити науково-дослідний центр і знайти людей із відповідними знаннями, які будуть займатися цією задачею. Тому що навіть із усією взятою документацією я в цих технологіях ні бум-бум! Але від своєї мети не відступлюся. Ці дрони мені потрібні ще вчора, і я не буду гребувати навіть такою кустарщиною. Хм, а може змінити підхід? Взяти за приклад не Т-1000 а Т-Х? Зробити жорсткий каркас, який візьме на себе ходові й силові функції, і вже на нього посадити ефірну оболонку. Ні, навіть не так. Зробити цей каркас із ефіру і зафіксувати його в такому стані, аби не доводилося контролювати його структуру, і в ньому із тих-же нанітів робити контрольні модулі для відповідної частини тіла. Тільки треба спочатку відпрацювати технологію на чомусь простому. Наприклад перетворити Слимака на...
  Мої думки перервала група мандрівників, що ввалилися в таверну незадовго до закриття. Четверо запилених, втомлених жіночок і двоє чоловіків. Це були саме ті, на кого я чекав. Вдаючи, що повністю зайнятий своїм дроном, я став стежити за ними. Одразу ж стало зрозуміло, що це дві окремі групи: по дві жінки і одному чоловіку. Хазяйка закладу, очевидно, добре їх знала, бо почала діставати їм припаси. Значить вони іще не були в поході, а пил на нх звичайний, дорожній. Прекрасно, значить у мене є можливість примкнути до однієї з компаній. Питання лише в тому, кого вибрати: двох накачаних дівок із задохликом, чи трьох класичних роботяг-геологів? Якщо дивитися по поведінці, то перша компанія здається мені підозрілою. Попри правильну для бійця моторику і хороше оснащення, манери цих осіб більше підходять розбійникам. Можливо так воно і є. Другі ж ведуть себе тихо і по-діловому, а на своїх сусідів дивляться насторожено. Психоаналіз та інші програми також видають схожий результат. Тоді так і зроблю, приєднаюся до нормальних, а на конкурентів почеплю жучок, аби бути в курсі сюрпризів. Цікаво, а мій Слимак на це діло згодиться? Треба перевірити...
  За модифікацією дрона минуло іще півгодини, коли одна із жіночок "нормальної" компанії підійшла до мене. За цей час юніт отримав три пари жорстких "антен", якими міг сприймати навколишнє середовище по принципу ехолокації. Йому б іще мушлю на спину, і від звичайного равлика було б не відрізнити. А чому б і ні? Все одно потрібно десь тримати запас води та центрифугу для збирання ефіру. Жінка деякий час з цікавістю спостерігала за тим, як я гострим операційним щупом протикаю Слимака, а потім заговорила.
  - Пробачте мою зухвалість, дозвольте поцікавитися: що це за істота?
  - Слимак, - відповідаю їй, не відволікаючись від процесу. - Цікавитесь незвичними істотами?
  - Не зовсім. Скоріше тими речами, що стирчать із них, - сталкерша вказала на крильця радіаторів, що виглядали із рухомої маси. - Підкажете, де таких можна знайти?
  Схоже дамочка не знає, як до мене ставитися. Її збиває з пантелику вигляд моєї броні. З одного боку я схожий на якогось вояку - все ж під час подорожі мене трошечки подряпало і я став виглядати більш аутентично. А з іншого, тут чоловіки вважаються слабкою статтю, і у своїй броні я виглядаю дещо незвично. Хоча, у порівнянні з присутніми тут колоритними персонажами, я не так уже й сильно виділяюся. Ну і сама концепція мого костюму сильно відрізняється від бойових обладунків, маючи зовсім інші пропорції та зони захисту. Треба допомогти бідолашній, бо вона від мого голосу вже починає нервувати.
  - Це єдиний екземпляр. Люблю, як ви бачите, - я використав поважну форму звертання до неї, як до рівної, - покопирсатися в нутрощах.
  - Я також бачу, що ви прибули сюди здалеку. Мандруєте?
  - Як і ви. Можливо у нас схожі цілі. Дозвольте поцікавитися вашими?
  - Ми збираємося прогулятися вглиб білої плями. За картографування деяких тамтешніх регіонів непогано платять. А за цікаві знахідки там - ще більше.
  - Я хотів би перейти на інший бік плями. Таке можливо?
  - Не за просто так.
  - Можу взяти на себе частину обов'язків у поході. Окрім кулінарії - це не моє.
  Дамочка навіть не одразу зрозуміла, що я їй запропонував. Напевно хотіла розвести наївного дурника на гроші. Я ж впродовж нашої розмови неоднократно наголошував на відсутності у себе особливого статусу. Коли ж до неї дійшло, жінка одразу розслабилася. Кілька секунд відкрито розглядаючи мене, вона перевела погляд на мій експеримент, що продовжував нарізати кола по стільниці, ніби намагаючись наздогнати свій хвіст. Щось обдумавши, вона перевела погляд на товаришів і, квапливо попрощавшись, поспішила до свого столика. Не схоже, що її задовольнила моя пропозиція.
  Може дійсно варто було прикрити мотоцикл голограмою коняки, щоб менше на мене витріщалися, або взагалі повністю сховати себе за ілюзією вершника? Хоча ні, габаритами не сходимось, та й сиджу я значно нижче. От якби мої ілюзії могли набувати щільності... Хм, теж варіант. Апетитність такого підходу полягає в тому, що сфера застосування таких ілюзій величезна: транспорт, автономний юніт, польовий опорний пункт, додаткова броня поверх основної маси мімікрилу... А ще з неї вийде прекрасна губозакаточна машинка. У мене зараз трохи інші проблеми. А це питання нехай візьме у розробку Аналітик.
  Скинувши іще один пакет інформації дронам, я переглянув список переданих повідомлень. Короткохвильова радіостанція - хороша річ. От тільки вона не може забезпечити достатню швидкість обміну даними. Особливо в умовах, коли сигнал багатократно відбивається і поглинається морем Ахо. Доводиться нарощувати потужність сигналу і розміри антени, а потім ще й передавати кожне повідомлення кілька разів, щоб у пункті прийому його можна було із уривків скласти докупи. Наразі було передано трохи менше третини від складеного мною списку проектів. І що ближче був світанок, то гіршим був зв'язок. Щоб утримати якість сигналу, потрібно змінювати довжину радіохвиль, от тільки геометрію сплетеної зі спеціальної павутини антени так просто не зміниш. Доводилося чекати, доки в роботу включиться наступний сегмент величезної, схожої на справжню павутину сітки. Добре, що я додумався натягнути її не прямо тут, а майже на кілометр далі вглиб лісу. Мабуть доведеться розгорнути десь поблизу повноцінний ретрансляційний пункт. Пізніше, коли буде організовано безперебійний радіоканал, можна буде розширити його до польової бази, а зараз для обслуговування та охорони потрібен бодай один дрон. А у мене їх всього двоє залишилося, не беручи до уваги Слимака.
  Звідки взявся іще один дрон? Дуже просто: я на ньому приїхав. Так, мій байк теж може діяти автономно. На нього замість кофрів можна навісити парочку кулеметів, і отримати повноцінного мототермінатора, здатного контролювати величезну територію. Тільки не довго, бо для роботи йому потрібен постійний приток концентрованого ефіру, або тридцять хвилинн зупинки після двох годин поїздки на швидкості не більше тридцяти кілометрів на годину - за його відсутності. Це я можу виступати в якості ефірного колектора, стягуючи ефір звідусіль і забезпечуючи транспорт свій енергією. А без мене він перетворюється на такого ж дрона, як і інші, хіба що більшого за розмірами і не такого вибагливого в утриманні та експлуатації. Я навіть подумував над тим, щоб більшу частину своєї армії зробити на базі мотоплатформ різного розміру: від повноцінних мотоциклів до маленьких, розміром з кішку. Це і швидкість, і маневреність, і простота конструкції. От тільки в замкнутому просторі та на складному рельєфі вони діяти не зможуть, а мені потрібен юніт-універсал. І бажано - із власним інтелектом, а не колективним. За прикладом далеко ходити не треба, той же Скальп користується виключно стрибковим методом переміщення, чим уже не раз підловлював органіків у найнесподіваніший момент. Хоча, якщо подумати, то його тепер правильніше було б називати Блохою. Читав я його звіт про партизанську діяльність в церковному тилу. Ох і навів же він там шороху! Очолювані ним дрони теж почали переймати його тактику, і тепер тероризують усіх в радіусі п'яти кілометрів від точки висадки, а це чималенька територія. І якби ж вони тільки людей ганяли. Можу собі тільки уявити, що відчували повітроплавці після залпу по місцю імовірного знаходження ворога, коли їм в днище прилетіло кілька здоровенних колод. Більше кораблі туди не літають, тільки легкі рятувальні човни. Що ж до вцілілих після інциденту на острові, я гадаю, що святоші сповна засвоїли урок. Вбити людину набагато простіше, ніж здається. А от роззброїти їх усіх - значно важче. Після такого жирного натяку навіть найупертіший мафіозі зрозумів би, що не варто продовжувати нариватися на неприємності. Судячи із рапортів Аналітика, церковники припинили моє переслідування або, принаймні, зняли пріоритет із мого пошуку на евакуацію вцілілих. Принаймні тих, хто зумів пережити добу в джунглях. Все ж диких звірів та різноманітних отруйних тварюк іще ніхто не відміняв... Можу собі тільки уявити, що було б, якби мої дрони мали антропоморфний корпус.
  І знову перед очима постає сцена винищення органіків термінаторами... Щось мене останнім часом дуже на роботів потягнуло. Чого б це? Ну не маю я матеріалів на створення армії залізних воїнів! Тут навіть на вогнепальну зброю метал переводити жаба давить. Ті ж самі німецькі МП-40 за один бій пропускали через себе в два-три рази більше металу, ніж містили самі, не кажучи вже про радянські ППШ. Краще потратитись нормальний меч - він, принаймні, не вимагає боєприпасів. Та й броню потрібно з чогось робити. Проблема в тому, що у мене немає...
  Стоп! Чому це немає? У мене вже є готові комплекти броні, і ті ж самі мечі - конфіскат, вилучений у святош! Засунути всередину обладунків андроїдну платформу, і я вже отримаю бійця ближнього бою! До того ж це дає психологічний ефект. Ворог буде діяти так, ніби перед ним людина, а не робот. А коли зрозуміє, що люди не можуть вигинати руки за спину і бігати без голови - буде вже пізно. Для цього навіть не треба повністю повторювати будову людського тіла, достатньо, аби скелет був анатомічним. А вмонтований електромагнітний випромінювач дозволить імітувати роботу будь-якого артефакта й поставить дрона на один рівень із обдарованим бійцем. Якщо подумати, то такий юніт зможе не тільки вести ближній бій, а й повноцінно взаємодіяти із технологіями людей, використовувати їхню зброю, керувати технікою... Мені ця ідея уже подобається. От тільки виникає проблема із далекобійною зброєю. Я не знаю що церковники можуть проти мене виставити у чистому полі. А ще й ці їхні персональні щити... Луки я їм точно не дам, для них потрібна хороша моторика і застосовувати є сенс лише у групі. Знову ж таки, кількість боєприпасів буде обмежена. Потрібне щось інше, що можна використовувати самотужки, залежно від ситуації. Але це може й почекати - людиноподібна платформа достатньо універсальна, аби оснастити її будь-яким видом зброї...
  Від роздумів мене відволік тривожний сигнал від дронів на острові. На жаль через те, що сигнал прийшов з іншого напрямку, антена не змогла сприйняти його як слід, вловивши лише пікове випромінювання, характерне для екстреного каналу зв'язку. По таких уривках я не міг розшифрувати ні одного біта сигналу. По моїй команді дрон почав плести іще одну антену поруч із першою. Але на це потрібен час, а повідомлення термінове. Поки я налаштуюся на прийом, слухати може вже й не буде кого. Перервавши передачу запланованих пакетів даних, я попросив Аналітика послужити ретранслятором - йому до передавача буде ближче, ніж мені. Думав, що це займе багато часу. Відповідь Аналітика мене здивувала: через наявність лише однієї, хоча й рухомої антени, він не міг передавати одночасно два масиви інформації. Поцікавившись у нього, що за масив він їм передає, і чому без мого відома, він скинув мені один із пакетів.
  Хм... Що це за текстовий файл із переліком тупих фраз і купою посилань? Аналітик, твою дивізію, що ти їм втулив?! Це не діалогова система!
  
  ***
  
  Остання ніч перед презентацією. Собача година. В цей час усі сплять. Мали б спати, якби попереду їх не чекала така визначна подія. Хоч як би знать не вдавала веселощі чи спокій, напруження буквально висіло над людьми. Усі прекрасно розуміли, що поява такого унікального, навіть не призначеного для бою юніту, може змінити політичну карту світу. Присутні тут представники королівств строчили прогнози і рапорти про домовленості своїм сюзеренам, приватні особи усіляко намагалися урвати й собі шмат пирога, ті ж, хто уже не мав змоги отримати новинку, набивалися у друзі до тих, хто її точно отримає, а дехто узагалі прибув сюди лише для того, щоб насолити своїм недругам. Мабуть ще ніколи в історії цього курорту його поштова та телеграфна служба не були такими популярними. Від кількості посильних та довірених осіб аж рябило в очах. Високі ж особи уже все давно вирішили у приватному порядку, і тепер лише спостерігали за біганиною знаті, не упускаючи моменту розіграти вигідну для себе комбінацію. І ніхто не помічав, як склад кур'єрів змінився, і конверти, просочені тактильною отрутою, знайшли своїх адресатів. Чани зі спеціальним зіллям, розставлені у ключових вузлах системи вентиляції, швидко заповнювали своїми парами потрібні приміщення, тихо нейтралізуючи великі скупчення людей.
  Базери тривоги так і не зазвучали. З моменту початку атаки минуло менше десяти хвилин, а з усіх наявних охоронців вціліли одиниці, та й ті були на постах, далеко від основних будівель. За цей час під контроль було взято дві третини усіх систем. Ніхто не міг собі навіть уявити, що на територію закритого закладу може проникнути така величезна кількість людей. І не просто людей, а спеціалістів. Не допомогли навіть зігнані для охорони загони солдат різних королівств. Матріархи не довіряли одна одній, і тепер ця недовіра вилізла їм боком. Попереджені про можливі провокації, солдати не одразу зреагували на метушню всередині довіреного їм периметру, списавши її на початок давно очікуваної зливи. А коли забили тривогу - було вже пізно. Прозора, ледь помітна у ранішніх сутінках стіна облогового щита, розбиваючи поодинокі краплі дощу зі швидкістю локомотива несподівано полетіла на людей. Удар був страшним. Десятки солдат розбилися об щит, майже сотня отримала травми різної тяжкості. Найбільше дісталося тим, хто в цей час знаходився у наметах. Не внесені у список дозволених об'єктів, вони перетворилися на величезні мішки, всередині яких людей перетирало в фарш разом з їхніми речами. Не всіх спіткала лиха доля, деякі загони опинилися достатньо далеко, щоб ударна хвиля не докотилася до них. За іронією долі вище командування цих щасливців знаходилося всередині захопленого комплексу. Ті ж командири, що вижили, не мали впливу на своїх іноземних колег, які тепер дивилися на сусідів зі зброєю в руках. Залишки армій різних країн були готові вчепитися один одному в горлянки, і тільки відсутність наказів стримувала їх від того, щоб почати різню.
  В цей же час відбувалася і пряма атака на перших осіб. Відрізаних від будь-яких засобів комунікації та навколишнього світу, людей травили заздалегідь підготовленими газами. Потім же залишалося тільки оминути розставлені ними пастки, і винести потрібних осіб у потрібне місце. Як мішки з картоплею. Аналогія була більш ніж влучною, оскільки усі застосовані під час операції газові гранати виготовлялися тут-таки, на кухні, із абсолютно легально завезених напередодні екзотичних продуктів та прянощів. Операція по захопленню курорту була спланована ідеально, і поодинокі випадки опору захисників уже ніякої ролі не грали.
  Один із них стався в ангарному крилі. Даний Лашурою наказ охоронницям біля майстерні був дуже правильним рішенням. Щойно вони помітили групу підозрілих слуг, які рухалися в їхньому напрямку, одразу ж насторожилися і відіслали запит на центральний пост. А хто б не насторожився, якби зустрів покоївок посеред технічного крила. Коли ж відповіді не прийшло, вони одразу ж забили на сполох... І двоє із чотирьох вартових одразу ж полягли від пострілів прикритих різноманітним мотлохом рушниць. Вцілілі бійці спробували відстрілюватися, але їх просто закидали газовими гранатами. Їдкий дим не давав дихати, різав очі й ставав все густішим. Солдати відстрілювалися до останнього, доки руки ще могли працювати. За хвилину все вже було скінчено: одну нападники підстрелили, коли та вирвався із диму, розмахуючи мечем, а друга так і задихнулася, лежачи за укриттям в якихось метрах від кинутої гранати. Остання із вартових сповна виконала наказ, зарубивши одну й поранивши другу зловмисницю. Інші не стали навіть витягувати зброю, а просто розбіглися на всі боки. Ніби чогось остерігаючись. Мечниця, не очікуючи такої поведінки від ворогів, розгубилася лише на мить, і в цей момент її накрив ще один залп із рушниць. Не чекаючи, поки дим розвіється, невідомі витягнули із візка з білизною маски й зникли з поля зору. Здавалося б, яким чином неозброєні люди змогли так швидко впоратися із четвіркою солдат? Відповідь на це питання виліз із того-самого візка, витягуючи за собою цілу в'язку рушниць і сідаючи їх перезаряджати. Саме ця жіночка-ліліпутка й поклала усіх їхніх суперниць, залишаючись непоміченою до останнього моменту.
  Поки вона закінчила, зловмисники встигли озброїтися підібраною біля небіжчиків зброєю, і вже чаклували біля вхідних воріт. І хоч система безпеки мала бути вже вимкнена іншою командою, ніхто не міг дати гарантії, що не спрацює якась резервна, про яку їм було невідомо. Та й сюрпризи від винахідниці теж не варто було виключати.
  Коли справу було зроблено, зловмисники швидко проникли всередину і почали готувати мех до транспортування. Ліліпутка спритно застрибнула в кабіну, зручніше вмощуючись у незвичному ложементі. Попри свою дефектність, синтетична частина меха була такою ж потужною, як і звичайний лицар, а тому особливо різкі рухи корпусом могли просто викинути пілота із позбавленої захисного пузиря машини. Ханлі цей момент передбачила, оснастивши крісло пасками безпеки, але пілот у темряві їх просто не розгледіла, тому ще кілька хвилин у викрадачів пішло на те, аби зафіксувати й без того нестандартного пілота у ще більш нестандартній машині. Нарешті, коли все було зроблено, мех загудів, розганяючи ефірні генератори. Поправка - спробував загудіти, бо після випробувань Ханлі забула вимкнути щеплення із паровим приводом, через що той навіть смикнутися не міг. В принципі, навіть у такому вигляді мех можна було перегнати в потрібне місце, але ж там був іще такий пристрій, як ручне гальмо... Так і не розібравшись у технології, зловмисники залишили машину в спокої, і почали облаштовувати захисні позиції біля входу в майстерню і мінувати усе, до чого тільки могли дотягнутися. А наскільки було б легше, якби на їхньому боці була ще й ця новітня бойова машина!
  Коридором прокотився гул і стіни задрижали від потужного удару - значить одного лицаря відбити не вдалося. Та нічого, операцію можна було провести й без нього. Тепер треба лише чекати, доки інші команди виконають свої завдання.
  Не скрізь все йшло так, як хотілося терористам. Резиденції монархів виявилися міцнішим горішком, ніж розраховували терористи. Деякі з них навіть мали свої генератори бар'єрів. Не такі потужні, як генеральний, вони раз за разом відкидали нападників, не даючи їм наблизитися до будинків. Цих уже довелося брати в повноцінну облогу. На деякий час склалася патова ситуація: захисники не могли відступити, а нападники через те, що бар'єр витягнув з повітря увесь ефір, не могли прорвати оборону. Так продовжувалося, доки не підійшов захоплений терористами лицар. Дочекавшись, доки бар'єр в черговий раз відкине групу прориву й достатньо просяде, він метнув свій меч, проломивши вхідні двері. Уже через кілька хвилин маєток принцеси Нарадан було взято. Не зважаючи на погрози вбити спадкоємицю, королева Флора на переговори не пішла, а терористи навіть із лицарем так і не змогли пробити оборону її володінь. Останнім був будинок для особливих гостей - резиденція Лашури. Побачивши долю своїх попередників, там щит не поспішали розряджати.
  Поступово ефір стікався все ближче, заповнюючи звільнений простір, а разом із ним підступав і ворожий лицар. Ще трохи, і він буде достатньо близько, аби самотужки рознести маєток по камінчику. Розуміючи, що рано чи пізно до них все ж дістануться, малочисленні захисники могли лише спостерігати за тим, як машина крок за кроком виходить на дистанцію удару. Тому вони не помітили, як під прикриттям садових прикрас група бійців наблизилася до самісінького щита і почала підводити до нього якусь рамку. Щойно та торкнулася плівки бар'єру, замкнутий всередині неї ефір моментально розвіявся, а зловмисники пірнули у новоутворене вікно.
  
  ***
  
  Адреналін і духота пригнічували людей. Здавалося, що серце от-от вискочить з грудей, проб'є щойно натягнутий панцир, та й так і буде стрибати по підлозі, розбризкуючи її кров, доки не зупиниться... Потрусивши головою, Кайя прогнала набридливе видіння. Менше треба було слухати усіляких покидьків, що й досі волають по той бік бар'єру, обіцяючи вцілілим жителям маєтку усі можливі кари. Не зважаючи на крики терористів надворі, які долинали навіть крізь шум дощу, всередині будинку можна було почути, як летить муха. Усі прекрасно розуміли, що тікати нікуди.
  Раптову атаку відбити вдалося тільки чудом. Вартових на воротях та навколо будинку зняли без жодного звуку. Королева в цей час не спала, а була у робочому кабінеті. Тому закинуті у спальню газові гранати тільки здійняли шум. Двійнята, що в цей час готували своїй королеві вбрання на завтра, зреагували миттєво і поспішили відступити. Нападники спробували-було їх зупинити, але самі нарвалися на град тонких, змочених отрутою дротиків. Далі куноічі залишалося лише дочекатися, доки зілля спрацює. Розуміючи, що їхній маневр не спрацював, зловмисники подали сигнал своїм співучасникам, кинувши біля вікна сигнальну гранату. Спалах на мить осліпив усіх присутніх окрім Хікарі, яка встигла прикрити очі й, розуміючи, що їх зараз братимуть штурмом, швидко добила уже млявих терористів і кинулася до тривожної кнопки, розташування яких їм показала Кайя. В ту ж мить від стін будівлі покотилася хвиля із ущільненого ефіру, підхоплюючи із собою усе, що не було відмічено на карті маєтку. Тільки цього разу жертвами виступали уже самі агресори. Як результат: десяток терористів покалічено, а парочка взагалі рівномірно розмазані на внутрішньому боці кам'яного паркану прямо напроти входу - не вписалися у ворота.
  Лашура, Кайя, напівсонна Ханлі, леді Майя із двійнятами та ще п'ятеро жіночок із прислуги - ось і всі, хто вижили після першої сутички. Про долю тих десяти охоронців, що під час нападу були ззовні, намагалися не думати.
  Після короткого інструктажу жіночок посадили за пульти операторів захисних систем, однак навіть так боєготовність маєтку залишалася під дуже великим питанням. Виділений їм маєток відносився до категорії престижних, а значить і проектувався без урахування питань безпеки. І навіть встановлений заради того ж таки престижу щит не міг суттєво виправити ситуацію. Взяти б бодай цю кімнату керування: розташована на другому поверсі, має шикарні, хоча й стилізовані під бійниці вікна, з яких можна оглянути більшу частину прилеглого саду. А мала б знаходитися глибоко під землею, і працювати постійно, а не вмикатися лише із сигналом тривоги. Та й семи чоловік, разом із Ханлі та самою Кайєю, для нормальної роботи навіть такої врізаної, без бойових артефактів системи - надто мало.
  Зараз же, зібравшись навколо стола-карти, жінки уважно стежили за ситуацією. Окрім числених вогників солдат, на схемі з'явилася фігурка лицаря, яка повільно, разом із фронтом свіжого ефіру крок за кроком підступала до межі бар'єру. У вікна було видно, як величезна фігура злегка похитується під час ходи. Певно його пілот був недостатньо вправним, щоб плавніше вести машину. Тільки краще від цього їм не ставало - ворожа машина крок за кроком все ближче підходила до них, тримаючи напоготові меч, аби в потрібний момент зруйнувати оборону маєтку. Це було лише питання часу. Виходити на бій проти переважаючих сил ворога було самовбивством - приклад сусіднього маєтку, не захищеного бар'єром, все ще стояв перед очима: важливих осіб забрали одразу, а усю прислугу й охорону стратили прямо там.
  - Ми обійшли увесь маєток, - озвалися двійнята, ввалюючись в кімнату й замикаючи за собою двері на засув. - Таємних ходів немає. А якщо і є, то ми їх не знайдемо.
  - А як щодо зброї?
  - Нічого! Уся зброя в маєтку - декоративна. Знайшлося тільки це, - сумно буркнула Ханлі, кладучи на стіл перед Кайєю один бойовий ніж, знайдений на острові після зникнення церковників, та пару її тренувальних пістолів. - Заряджені дротиками.
  - Ясно, тримай напоготові.
  Поставивши на пульт замість себе Мізукі, Кайя взяла в руки церковний кинджал і, повернувши лезо до стіни, дуже повільно почала його активацію. Раніше, не знаючи характер вмонтованих у зброю артефактів, вона б до нього і близько не підійшла - невідомо, що колишній хазяїн міг сюди поставити. Зараз же це був іще один, нехай і невеликий, шанс відбитися від нападників. На щастя сюрпризів не виявилося. У відповідь на команду клинок в руках неприємно загудів, від чого рука рефлекторно почала розтискатися. Припинивши процедуру, вона відкинула цей непотріб і перевела погляд на більш слухняну зброю.
  - Навіщо ти їх взагалі взяла? Вони ж навіть шкірянку не проб'ють.
  - Зате стріляють тихо. Кейнсі казав, що з такими можна іти на вилазку. Ми ж не будемо увесь час сидіти тут? - дівчинка перевела погляд на старшу подругу, але та лише сумно похитала головою.
  - У нас ні обладунків, ні артефактів, ні зброї нормальної немає. З таким обладнанням на прорив іти безглуздо, а непомітно вислизнути не вдасться - нас оточили.
  - Може заховатися? Перечекаємо, поки вони припинять нас шукати, а потім...
  - А потім вони просто тут все спалять разом із нами, - обірвала мрії дівчинки Кайя.
  - Значить будемо прориватися разом із ними, - сказала Лашура, тицьнувши в карту, на якій ворожі позначки знову підійшли ближче. - Кайя, якби перед тобою стояла задача взяти наш маєток, як би ти діяла?
  - Дочекалася б моменту, коли наш щит розрядиться. Як тільки це станеться, врубаю генератори лицаря на повну, щоб ефір не долітав до маєтку, і запускаю туди штурмовиків, а підкріплення тим часом тримає будинок в оточенні, аби ніхто не зміг втекти під час метушні.
  - Не підходить. Леді Майя не може бігати.
  - Ми залишимось тут, - спокійно відповіла жінка, абсолютно не показуючи хвилювання. - Це наш обов'язок, як підданих королівства Шатерей - віддати життя за королеву.
  - А якщо поєднати усі три варіанти? - запропонувала Лашура, хмуро оглядаючи своє хоробре "воїнство".
  - Тобто? - не зрозуміли присутні, повернувшись до неї.
  - Влаштуємо метушню, а самі тим часом заховаємося. Терористи подумають, що ми втекли і, можливо, не стануть підпалювати будинок.
  - Я би стала, - замислившись, буркнула Кайя. - Але план може спрацювати. Треба зробити вигляд, ніби ми вирвалися. Розіб'ємося на дві команди: одна піде на прорив, а друга її прикриватиме. Також потрібно буде якось розчистити простір для проходу. Ханлі?
  - Можна спробувати використати для цього генератор щита. - підключилася до обговорення Ханлі. - Треба змінити форму бар'єра, щоб з одного боку він був ніби клином. Тоді ворогів відкине не туди, куди нам треба буде бігти, а вбік. Але тоді генератор порве сам себе. Другої спроби не буде. А ще мені потрібні інструменти.
  - Знайдемо. Тепер питання, хто піде на прорив?
  Тут двері в кімнату задвигтіли під потужними ударами тарана. На щастя тут вони були такими, як треба, а не декоративними, як у решті будинку. "Значить якийсь прохід до маєтку все ж є!" - подумала Кайя. Тихо вилаявшись на терористів, які не дали їм нормально продумати план, дівчина зрозуміла, що другого шансу для його здійснення у них уже не буде.
  Одразу ж відвівши королеву із прислугою в протилежний бік кімнати, дівчина з помічницями з натугою перекинула важкий дубовий стіл із картою, створюючи, мабуть, єдину перешкоду між монаршою особою та загарбниками. На дівчат із прислуги надії у ближньому бою не було. Вхопивши церковний кинджал, Кайя знову почала його оживляти. Від леза пішов неприємний гул, що поступово посилювався, віддаючись відлунням в кімнаті, від якого дрижали ще цілі вікна. Рука уже не могла тримати непокірну зброю, і от-от мала впустити руків'я, та в якийсь момент вібрація перейшла на інший рівень, ставши майже нечутною. І тільки легкий гіроскопічний ефект та рефлекторно стиснуті пальці натякали, що клинок зараз працює.
  Буквально через секунду єдина перешкода на шляху терористів проломилася і через щілину в кімнату полетіли газові гранати. Швидко згораючи, вони виділяли терпкий газ, від якого починало шуміти в голові. Розбивши скло, вона наказала куноічі викидати гранати на вулицю, а сама обережно, попід стіну, щоб її не побачили у пролом, зачаїлася біля одвірку. От тільки наближатися до вікна явно було не варто: ледве чепчик однієї з дівчат мелькнув над підвіконням, як в кімнату полетіли ті ж самі газові гранати! Очевидно кілька з негідників сторожили вікна на такий випадок. Добре, хоч залізти через них вони сюди не можуть.
  Наказавши дівчатам відійти, Кайя послала у протилежне вікно ударну хвилю. Потягнувши за собою велику масу повітря, ця рухома стінка створила достатній протяг, аби на кілька секунд було вдихнути свіжого повітря знадвору. Терористи не поспішали. У них було достатньо часу, поки дурман утихомирить усіх присутніх. Кайя не знала, скільки іще їх змогло проникнути під бар'єр. Навряд чи багато, адже той продовжував працювати. Скоріш за все зловмисники розділилися. Поки одна група триматиме їх тут, інша знешкодить генератор щита.
  Раптом із коридору долинув шум, і почулися чиїсь крики. Щось задзвеніло, хруснуло, заверещало і знову хруснуло, а у щойно пробиту щілину бризнула кров. На мить усе затихло, а потім двері затріщали іще сильніше і через секунду вивалились всередину разом із одвірком, а за ними... В кімнату беззвучно увійшло, впливло... Проникло щось неприроднє. Із химерного, ніби витесаного із чорного каменю тіла, тягнулися довгі, метрів зо два, якщо не більше, пласкі щупальця. Закривавлені клешні, якими ті закінчувалися, у складеному вигляді здавалися абсолютно гладенькими, а розчепірившись - перетворювалися у зібрану із гострих лез пташину лапу. Ідеальна машина для вбивства. І вона зараз беззвучно, оманливо повільно наближалася до них!
  Дівчата ж навколо неї, ніби зачаровані, почали опускати зброю. І навіть королева вийшла з-за спин куноічі. Що? Невже воно їх загіпнотизувало?! Треба щось робити!
  - Ваша Величність, що Ви робите?- намагалася напоумити своїх подруг Кайя, ставши на шляху чудовиська і марно намагаючись зібрати сили для удару. - Воно ж нас усіх зараз повбиває!
  Але створіння, наблизившись до неї впритул і мало не впираючись їй у меч, на кінчику якого ледве-ледве почав розгоратися вогник бойової техніки, раптом завмерло із піднятою лапою і грубий металевий голос промовив:
  - Лашуру Ерс Шатерей наказано захищати. - відповіло чудовисько, простягуючи розчепірену лапу до неї, - Йдіть зі мною, якщо хочете жити.
  - Веди! - відповіла Лашура, безстрашно ставши біля Кайї.
  - Ваша Величносте, чому ви довіряєте цій... Цій потворі? - як і завжди у напружених ситуаціях, Кайя вмить забувала про панібратство, ретельно дотримуючись усіх формальностей у спілкуванні. - Ми не знаємо, хто його послав. Це може бути пастка. - тихо запитала у королеви Кайя, не зводячи настороженого погляду із незвичного рятівника.
  - Просто ця, як ти висловилася, "потвора" врятувала твоє життя, - з легкою посмішкою відповіла Лашура, з цікавістю спостерігаючи за дроном, чиї рухи минулого разу не були настільки плавними, - А ще він тягав ту твою бочку, в якій ти плавала після нападу.
  Оглянувши їхнього гостя, Кайї на секунду стало моторошно. Тупоноса, безока пика, яка із грацією змії синхронно повертається за тобою - кого завгодно змусить нервувати. Зовнішній вигляд їхнього гостя взагалі дуже сильно вибивав із колії. Не маючи очей, воно прекрасно бачило усе, що відбувається навколо. Плавні, неквапливі рухи, притаманні деяким головоногим, ніби натякали на морське походження, і в той же час воно ніби ящірка могло блискавично прискоритися. Довершували картину людська кров, що стікала з нього на затоптаний і запилений килим.
  Розводи крові на корпусі створіння нагадали Кайї, що щось таке вона вже десь бачила. А коли згадала - зблідла. Точнісінько-так само виглядав один із дронів Кейнсі під час першої їхньої зустрічі. Тоді він іще пожартував, що його пологи пройшли успішно. Тепер цей жарт набував особливо страшної реалістичності.
  Поки Кайя рефлексувала, куноічі пересвідчилися, що у коридорі більше нікого немає, і разом із іншими дівчатами хутко покинули задимлене приміщення, де уже не було чим дихати. І дуже вчасно, бо тієї ж миті будівля здригнулася від удару, потім від іще одного, потім іще... Це лицар почав ламати оборону, виснажуючи бар'єр. Можна було б розрядити щит, намагаючись відкинути нападника, але без доступу свіжого ефіру відновити перешкоду вони уже не зможуть, ставши легкою здобиччю. Та й лицарю від такого удару нічого не буде.
  Десь все ще чулися крики людей, але по дорозі вони більше нікого не зустріли. Лише маленькі поодинокі плямки крові, і все. Відчуття було моторошне. Напевно, найлегше цей похід пережили куноічі, а от усіх інших ще довго нудило від запаху крові. Коли вони проходили повз одне із вікон, Кайя щось помітила на вулиці й вирішила визирнути, очікуючи побачити там не менше, ніж гори з трупів та ріки крові. Ніби підтверджуючи її підозри, унизу, лежало чиєсь тіло, нанизане на власний меч. В тому, що він не належав чудовиську, Кайя була впевнена. Якщо навіть відносно маленьким павукам зброя не потрібна, то такому велетню і поготів. Шістнадцять трупів та двоє ще живих... Якщо тільки одне воно накоїло стільки лиха, то на що здатна ціла армія?
  Підходячи до повороту коридора, їхній провідник раптом на секунду завмер, а потім вистрілив собою кудись під стелю, наче пружина відштовхнувся від неї й з криком: "За Імператора!!!" зник за рогом. Знову почулися звуки боротьби та брязкіт мечів. Та навряд чи ті, хто організував там засідку, змогли бодай зачепити химеру, перш ніж їх просто розкидали. Один із нападників, високий молодий чоловік у вбранні охоронця курорту, викотився прямо під ноги дівчатам. Поки дрон розправлявся із його спільниками, він спробував піднятися на ноги й кинутися на них із ножем. Кайя одразу ж стала у нього на шляху, відбивши перший удар, а другого не дав зробити дрон, налетівши на терориста ззаду згори й поваливши його на землю. По коридору розлетівся крик болю і якесь дзижчання, а секунду потому чоловік уже просто хрипів, закотивши очі, а в повітрі розлітався запах озону. Тіло ще продовжувало смикатися у передсмертній агонії, а дрон уже кудись його поволік. Коли усе стихло, жінки все ж зайшли за поворот, та побачили там лише знайому картину: кілька плям крові, і ніяких трупів. Хоча ні, один труп вона встигла помітити - дрон саме викидав його через розбите вікно. Закінчивши свою чорну справу, він сам завис на своїх кінцівках посеред вікна й став дивитися, що відбувається ззовні. Підійшовши ближче, Кайя обережно визирнула у вікно, і завмерла, вражена масштабами дійства.
  З цього боку маєток штурмувало близько півсотні терористів. Щойно остання перешкода зникла, вони розсіяними групами по троє-четверо чоловік кинулися до маєтку. Та ще на половині шляху у них почалися несподівані проблеми: люди часто спотикалися, падали й махали руками, неначе заплутавшись у чомусь. Їхні ж товариші продовжували рватися вперед, раз за разом повторюючи долю своїх попередників. Лише декілька із них змогли прорватися до стін будівлі, і вже розганялися, щоб застрибнути у заздалегідь вибиті стрілами вікна, коли звідти на них посипалася справжня хвиля чорних павучих тіл. Обліпивши людей, комахи із чутним аж на сюди дзижчанням жалили терористів. Щойно тіло падало, зграя розтікалася з нього наче брудна вода, і мчала до наступної жертви. І так раз за разом, вони викосили майже третину штурмуючих, коли в ситуацію вирішила втрутитися пілот лицаря. Залишивши у спокої маєток, вона спершу розгубилася, не помічаючи ворогів. Не маючи достатньо ефіру для польоту, вона мусила вести машину по поверхні, не ризикуючи високо піднімати ноги й оминаючи густі садові зарослі. Поки вона зі своєї позиції рухалася на поле бою, від атакуючих сил залишилося менше половини. Спритні павуки уже не кидалися зграями на одну людину, а діяли по троє, як нещодавно робили самі терористи. Перший відволікав увагу стрибаючи прямо в обличчя, другий кидався під ноги, а третій очікував жертву уже внизу. Кожна така розправа тривала в середньому секунд п'ять-десять. Досвідчені ж бійці встигали на льоту розрубити кількох дронів, перш ніж їх валили на землю. Із прибуттям важкої артилерії ситуація трошки виправилася. Павуки деякий час не ризикували наближатися до лицаря, аби не потрапити йому під ноги. Терористи ж не одразу зрозуміли, чим їм грозить таке сусідство, за що одразу ж поплатилися втратою іще одного бійця, якого незграбна пілот випадково зачепила. Втоптаний у багнюку мужик іще ворушився, але на нього уже ніхто не звертав уваги. Підбадьорені мнимим захистом лицаря, злочинці вирішили повторити наступ.
  - Що, невже усі слуги й охорона розбіглися?- розлетівся над лугом глузливий голос пілотеси, - Окрім іграшок більше нікому захищати свою королеву?
  - Я не іграшковий! - раптом почувся звідусіль голос дрона і, повернувшись своєю "пикою" у бік щойно згаданого ворога, додав, - Я - колекційний!
  Прослідкувавши за тим, куди дивиться дрон, Кайя побачила початок нової контратаки. Спритно ухиляючись від ударів кількаметрового меча, членистоногі швидко оточили лицаря і незабаром уже шмигали у того під ногами, змушуючи пілота топтатися буквально по головах солдат.
  Все сталося дуже швидко. Мить, і більша частина вцілілих бійців падають на землю а невидима волосінь тягне їх по багнюці далеко від "безпечної" зони - прямо в лапи комахам. Намагаючись перешкодити нахабній крадіжці живої сили, пілот попутно зарубила іще одного бійця. Коли ж до пілота дійшло, що це був лише відволікаючий маневр, павуки уже почали дряпатися вгору по тілу. Пілот крутилася, стрибала, намагаючись здерти із себе мілких потвор. Ті ж, спритно ухиляючись від її ударів і ховаючись у щілинах між бронею та тілом лицаря, уже встигли обліпити велетня і відкрили свої черева, повернувши антени в один бік.
  Раптом величезна фігура на завмерла й почала вкриватися чорним димом, що повалив із генераторів. Облягаючи тіло гуманоїда, він застигав чорною кристалічною масою. Усі, й захисники, й нападники замовкли, спостерігаючи за несподіваними метаморфозами лицаря. Чорна маса рівномірно розтікалася його могутнім тілом, роблячи його ще більш масивним, і надаючи йому неприємних хижих рис. В якийсь момент процес нарощування оболонки зупинився. Кілька секунд нічого не відбувалося, аж раптом лицар знову ожив, наливаючись світлом. Кришталеві прожилки створювали враження, ніби то світяться тріщини розжареного зсередини каменю. Це сяйво поступово охоплювало усе тіло новонародженого монстра, створюючи на ньому химерне мереживо, що нагадувало розташування вен у людини. Тільки тут замість крові було щось зовсім інше...
  - Айрін! Що ти робиш?! - щосили заволав хтось з того боку барикад, звертаючись до пілота лицаря.
  - Це не я! - з панікою в голосі відповіла пілот, смикаючись у капсулі, доки сяйво підбиралося до неї. - Я втрачаю контро-о-а-а-а-а!!!
  - Айрін! Айрін, скажи бодай щось!
  Але відповідати було вже нікому. Крик обірвався, а чудовисько повільно обернулося до терористів, все більше наливаючись світлом. Чорна маса уже майже повністю покрила лицаря і почала наповзати на пузир, пілот якого тільки й встигла, що вистромити руку крізь прозору оболонку. Лише мить, і відсічена кінцівка падає вниз, залишивши після себе криваву пляму на прозорих кристалах. Щойно це сталося, червоний колір від неї почав розтікатися кришталевими жилами монстра, змушуючи його кінцівки час від часу смикатися в судорогах. Видовище того, як лицар перероджується у щось потойбічне, неприродне - заворожувало і лякало водночас, а далекий грім блискавок наганяв ще більше страху, ніби відгукуючись на кожен рух титана. Генератори гуділи все сильніше, піднімаючи тіло чудовиська над землею. І коли усі прожилки засяяли пурпуром, воно із гуркотом приземлилося на землю а грубий нелюдський голос на незнайомій мові прогримів:
  - Assuming direct control!
  
  ***
  
  Ось я й знову за кермом лицаря. Цього разу особисто, хоч і дистанційно. От вже дійсно: "Assuming direct control!" Точніше й не скажеш...
  Напередодні читаючи звіт спостерігачів, я проігнорував їхній прогноз про атаку на своїх підопічних. Мій тактичний аналізатор видавав таке повідомлення впродовж усього терміну мого перебування в Академії. Коли ж прогноз справдився, мені залишалося лише кусати собі лікті.
  Я міг би узагалі не втручатися. Ну хто вони мені, окрім того, що одна із них - королева? Я залишав із ними дронів сподіваючись дізнаватися політичні новини з перших рук. Трохи подумавши, я вирішив не ігнорувати напад на людей, котрі, хоч і в своїх інтересах, дали мені час на акліматизацію у новому світі. Я не знаю, що чекає на мене в майбутньому, тому запасний аеродром не буде зайвим в будь-якому випадку.
  Заднім числом ми усі розумні, а от що мені робити зараз, без нормального зв'язку? Як би швидко Аналітик не крутив антену, дані приходили із майже хвилинним запізненням. Таке керування операцією більше нагадувало б покрокову стратегію. Подумавши, що можна ризикнути, я наказав Аналітику підняти в повітря кілька квадрокоптерів, причепивши до них кінці напівпровідникової павутини. Сигнал з такої антени був препаскудний, але він БУВ. Принаймні поки що. І доки він не обірвався, мені потрібно убезпечити свої інвестиції.
  На жаль з наскоку зірвати атаку терористів не вдалося. Коли я включився у керування боєм, диверсійна команда встигла зламати щит і намагалася пробитися до Лашури. Підняті по тривозі дрони і так були насторожі. Мені залишалося лише спустити їх з ланцюга. І якщо в околицях будинку вони могли діяти без обмежень, то операцію на території маєтку я мусив очолити особисто, аби не з'явилося незапланованих втрат серед підопічних.
  Дронів поруч із дівчатами було багато, однак жоден із них не був призначений для прямих зіткнень. Максимум, на що вистачало моїх павучків - зерг раш або організація засідок. Хоча у світлі останніх подій колективний інтелект дронів почав розробку тактики атаки малими групами, практикуючись на окремих терористах. Не ризикуючи відволікати навіть окремих дронів від оборони, я переключився на спеціально призначених для прориву юнітів - труперів.
  Один із них саме стримував натиск бойовиків, що намагалися проникнути крізь зроблений у ефірному щиті прохід. Не маючи ніякого дистанційного озброєння, навіть тих же веб-шутерів, трупер мусив обходитися власними кінцівками, що ставило його у невигідне становище. Рятувало лише те, що він знаходився по цей бік щита і на усілякі гранати, димові й газові шашки йому було начхати. Уважніше оглянувши місце прориву, я помітив дивний пристрій, що не давав бар'єру затягнути отвір. Перекинувши парочку димових гранат на інший бік бар'єру, я дочекався, доки терористи осліпнуть і, щоб не потрапити під постріли, ривком повз прохід розбив центральний блок пристрою. Ту ж мить щит зім'яв рамку, виштовхнувши її уламки назовні. Також я згадав, що значить користуватися віддаленим доступом. Ех, затримка сигналу, як я за тобою сумував! Переконавшись, що вдруге терористи тут не прорвуться, я розвернув трупера і на повній швидкості повів його до будинку.
  До кімнати охорони, де засіли дівчата, дістався швидко і дуже вчасно. Змішаний контингент із чоловіків та жінок у рівних пропорціях уже починав штурм, коли я увірвався в їхні порядки. Вони навіть не встигли зрозуміти, що їх убило. Розправа із покидьками була майже миттєвою. Майже, бо після кожної атаки, попри розігнаний до неймовірних швидкостей власний інтелект, через затримку сигналу мені доводилося родити паузу для оцінки ситуації та планування подальших дій. Тобто розривати дистанцію. Але, скориставшись тим, що люди звикли думати лише в горизонтальній площині, я після кожного удару стрибав трупером на стелю, аби потім із підкріпленого гравітацією розгону зламати хребет черговому покидьку. Вгору-вниз, хруст чиєїсь шиї. Вгору-вниз, і відібраний у попередника меч пронизує тіло від ключиці аж до підребер'я, зовсім трошки не діставши до тазової кістки. Черговий такт пружини смерті, і передостання, найбільш захищена жертва дуже невдало розбиває обличчя об щойно проламані двері, залишаючи на них кривавий слід від точки зустрічі, через отвір, і до самої підлоги. Ще один рух клешнею, і шия бідолаги викручується під неприродним кутом. В якийсь момент зв'язок перервався і я на мить втратив керування. Коли ж контакт відновився, усе було скінчено. Дрон навіть без моїх вказівок продовжив стрибати навколо бойовиків, швидко добивши їх електрошоком.
  Переконавшись, що вцілілих не залишилося, я швидко викидав тіла на вулицю - підуть на переробку, якщо конфлікт почне затягуватися. Та й гранати у них цікаві, треба дослідити. Повернувши контроль штучному інтелекту і залишивши йому інструкції, я переключився у стратегічний режим, переглядаючи розвіддані.
  А новини із фронту були невтішні. Не зважаючи на величезну кількість спостерігачів, розкиданих по всій території курорту, вирахувати ватажка бойовиків так і не вдалося. Навіть більше - бойовики подекуди узагалі спілкувалися без слів! На відстані! Може я чогось не знаю? Треба розбиратися. Задача: перед утилізацією трупів терористів провести аутопсію кожного і дослідити на предмет наявності сторонніх включень. Виконувати!
  Тепер повернемося до бойових дій. Після числених спроб експерименти колективу нарешті дали позитивний результат - дрони виробили тактику бойових трійок. Це дозволило різко зменшити втрати серед оборонних порядків та виділити резерв на організацію охорони підопічних осіб. Трохи скоригувавши схему атаки, я задумався над способом ліквідації захопленого терористами лицаря. З одного боку він висмоктував увесь навколишній ефір, позбавляючи піхоту можливості застосувати свої здібності. А з іншого - з такою підтримкою їм і обдаровані не потрібні. Тому я вирішив зробити хід конем, і вбити двох зайців одним пострілом - я наказав дронам атакувати лицаря. Спочатку я просто хотів заглушити йому генератори, але потім подумав, що не варто втрачати такий шанс, і підігнав іще десяток павуків, аби організувати шунт для лицарського нейрошунту, вибачте за тавтологію.
  Логіка була простою: лицарю не може протистояти ніхто, окрім іншого лицаря. Другого терористи прибрали, але ж залишалося іще його озброєння, яке можуть використати проти мене. Тому потрібно трохи змінити кондиції мого трофею, аби якісна перевага повністю перейшла на мій бік.
  Загнати дронів на жертву - двадцять три секунди. Заглушити генератори лицаря - вісім секунд. Тихо проникнути в пузир - п'ять секунд. Підключитися до нейрошунта - півтори секунди. Взяти контроль над машиною - двадцять сотих секунди. Припинити лаятися і заспокоїтися після відчутого - безцінно! А все тому, що підключившись до робота, я одразу ж відчув неймовірний дискомфорт: статура, будова кінцівок, центр маси, мала кількість ступенів свободи суглобів... Усе було немов навмисне створено для того, щоб вести бій було максимально незручно. Складалося враження, ніби ти керуєш не бойовою машиною, а ходячим підйомним краном. Тут навіть про тактичне переміщення говорити не доводиться, не кажучи вже про нормальний ближній бій. Тепер стає зрозумілою ота пряма спина, до якої привчали дітей на тренуваннях. Навіть не знаю, з чого почати. Спочатку мене вбила стопа тутешнього вундерваффе - де ви бачили бойового робота на шпильках?! Та він же провалиться навіть в асфальт! Але ні, не провалювався, а дуже навіть спритно бігав. Навіть не бігав а літав, відштовхуючись від землі. І це було по-друге - у нього була спідниця! Ні, не та про яку ви подумали. Це був майже невидимий ефірний конус, що починався під ребрами лицаря, і впирався в землю, створюючи своєрідні ходунки, як для дитини! Чесно, я ледве стримався, щоб прямо там, вголос не почати знову лаятися, тільки цього разу вже прямо через динаміки лицаря. Ну і як мені з цією байдою рухатися? Воно ж мені навіть пригнутися нормально не дасть! Але час ішов, і треба було щось вирішувати. Ще трохи, і нерухомого лицаря просто розстріляють. Відчуваючи, що в робота достатньо сил для пересування без підтримки "спідниці", я вирішив випробувати на ньому свої напрацювання в галузі нецільового використання ефірних нанітів.
  Моєю метою було створення так-званого "сервісного туману" - організованої хмари нанітів, за допомогою яких фантасти знищували цілі цивілізації і будували палаци буквально з повітря. Я подумав, що після успішних дослідів у таверні повторити ефект у більших масштабах буде не складно. Думав огорнути лицаря шаром зв'язаних нанітів, по типу Слимака, зробивши подобу рідкої броні із неньютонівської рідини.
  Використовуючи генератори як великий компресор, я почав збирати наноботи на поверхні лицаря і передавати їм нову програму. З першого разу не вийшло. Мало того, що ця бандура була заточена під зовсім інші операції з ефіром, так ще й самі наніти не розуміли, чого я від них домагаюся. Вони почали розчиняти самого лицаря! Ледве встиг їх зупинити, коли вони зняли епідерміс і вже перейшли до міомерів. Довелося швидко очищувати поверхню від результатів мого експерименту, і віддати нанітам єдиний зрозумілий для них наказ - просто обліпити собою усі вражені ділянки.
  Після цього справи пішли веселіше, хоча й не так, як хотілося. Вміст ефіру в повітрі виявився в рази нижчим за очікуваний, і товщина захисної оболонки нарощувалася надто повільно. Сподіваючись прискорити процес, я збільшив потужність. Об'єми прокачуваного повітря зросли в рази. Навколо мене піднявся справжній ураган, здуваючи не тільки краплі дощу, а й вириваючи з-під лицаря траву. Навіть п'яти від землі трохи відірвалися. Відчуваю, ще трохи - і полечу без усяких генераторів, чисто на реактивній тязі. Але вдавати із себе супермена не входило в мої плани, тому я вирішив повернутися до матеріалу, якого було вдосталь і який уже встиг себе непогано зарекомендувати - вуглецю. Щоб ефірні наніти зрозуміли, що мені треба, мені довелося буквально розщепити бідного Слимака, аби записати їх реакцію на кожну хімічну сполуку. І лише коли на цьому кінці дроту я отримав послідовність команд для отримання потрібної речовини у потрібному вигляді, мені вдалося відтворити зворотній процес на тому боці.
  Після отримання патчу розкидані по поверхні корпуса наніти буквально виривали атоми із навколишньої атмосфери, утворюючи навколо себе щільну хмару із гарячих продуктів хімічних реакцій, і дуже швидко на броні почали розростатися шестигранні призмочки вуглецевої броні. Ще не захист, але основа для нього, яка з кожною секундою ставала все міцнішою. Та навіть так процес нарощування броні погрожував затягнутися. Все ж гази для молекулярного виробництва не дуже добре підходять, надто мале співвідношення маси відносно об'єму. А значить мені потрібно було якось виграти ще трохи часу.
  Рішення підказали самі дрони. Володіючи усього кількома сотнями запозичених із різноманітних ігор і фільмів фраз, ці дурники змогли не лише повноцінно співпрацювати із підзахисними, а й нагнати страху на терористів. Погодьтесь, коли залишки щойно розбитого і розтоптаного павука із криком "За Хаос!" кидаються на людину, а потім вибухають разом із головою жертви - це як мінімум напружує. Звісно, такі вдалі випадки були поодинокі, але люди, чомусь, найкраще запам'ятали саме їх. Тому немає нічого дивного, що уже через десять хвилин терористи на повному серйозі вважали, що проти них виступили якісь "Фанатики Імператора Хаосу". Але то було вже потім. Зараз же мені потрібно було лише влаштувати видовище. А що не дасть відірвати погляд? Правильно - кошмари, Страх і Жах, Фобос і Деймос! Страх викликав оригінальний дизайн, який людям був психологічно неприємний. Подекуди мені навіть довелося пригальмувати процес нарощування броні, щоб мутація виглядала більш заворожуюче й достовірно. Жах організував за допомогою спецефектів та інфразвуку. Судячи з того, що усі присутні на цілу хвилину завмерли, наче загіпнотизовані, а від мого голосу в кінці здригнулися навіть дівчата, вийшло непогано.
  В першу чергу я переробив стопу на нормальну. Відчуття, що я ходжу на шпильках нікуди не зникло, але тепер площа опори була достатня, щоб машина не провалювалася крізь землю. І поганців усіляких топтати зручніше. Наступним був меч. Доволі складна конструкція, набрана із кількох металевих елементів - мабуть для того, щоб у разі пошкодження не доводилося перековувати увесь меч повністю. Артефактної начинки не було, адже лицаря споряджали для роботи в умовах нестачі ефіру. Викинувши кілька силових балок і замінивши їх вуглецевим композитом, я майже вдвічі зменшив масу меча, і водночас збільшив його розміри. Меч як такий мені зараз був не потрібен - все одно рівних суперників по цей бік бар'єру тут немає. А от хороший, широкий дрючок, яким можна щось розтрощити, буде дуже доречним. Не бажаючи залишати своїм суперникам вразливих місць, я вирішив повністю приховати лицаря під бронею, закривши навіть його власні очі. Звісно це одразу ж вдарило по координації рухів, адже пілот не міг самостійно усе контролювати, і частину функцій мав брати набір рефлексів самого лицаря. Як же я тепер мав орієнтуватися наосліп? А за допомогою тих-таки дронів. Грубо кажучи, я сприймав лицаря від третьої особи, наче у якійсь грі, а все побачене ними відтворювалося у моделі навколишнього середовища. Це дуже зручно, якщо до мене намагаються підійти зі спини. Зазвичай лицар дивиться туди, куди його веде пілот. А тут осліплена голова не рухається, а меч літає навколо, наче метелик, і дістає навіть тих, хто ховався за укриттям. Відчуваючи, що зв'язок погіршується дедалі більше, мусив усю моторику велетенського людиноподібного тіла спихнути на труперів. Навіть телеметрія в мій бік була максимально спрощена, перетворившись у примітивний ігровий інтерфейс. Від мене вимагалися лише прості команди, на кшталт: йди вперед, бий он-ту ціль, пригинайся... Ну точно гра! Вийшло не стільки ефективно, як ефектно. Із пілотом довелося помучитися. Спершу, щоб не дати їй втекти, я був вимушений наглухо замурувати вихідну щілину, а потім і всю кабіну. Я не знаю, які заходи безпеки розробники запхали у своє творіння, тому піддослідну довелося міцно зафіксувати у ложементі, аби машина бачила присутність живого оператора. Потім, прослуховуючи записи терористів, я дізнався, що вони назвали мене "Сліпим демоном". Трохи забобонний народ, правда? А між іншим із демоном я себе порівнював лише на борту острова. Збіг? Може й збіг, все ж зовнішність у мого аватара вийшла доволі брутальною, все як я люблю. Але замислитися не завадить.
  Ось так, розмахуючи дрючком я, соромно сказати - пішов у наступ. Не побіг, не полетів, а пішов, із чавканням витягуючи ноги із багнюки. І проблема тут була навіть не у повільному з'єднанні. Для керування польотом, нехай навіть на такій наднизькій висоті, потрібен живий оператор, а не примітивний ретранслятор. Не знаю, чи навмисно це було зроблено, та як тільки я починаю піднімати його в повітря, в каналі виникають такі шуми, що ні про яке дистанційне керування не може бути й мови. Ось і доводиться мені ворушити ногами. Це іще одна причина, чому я не люблю великогабаритну ходячу техніку. Якщо на невеликі апарати, вагою до чотирьох тон, ноги іще є сенс ставити, то ніякий серйозно броньований бойовий мех по бездоріжжю не пройде, яке б хитре шасі на ньому не стояло. Ось яскравий приклад - без своєї ефірної подушки лицар перетворився на повільного, хоча й порівняно непогано захищеного робота. Тепер уже робота. І це за умови, що я його допиляв. Я розумію, що окрім лицарів, ніяких інших підсилювачів для контролю великих мас ефіру, місцеві жителі не знають. Але це не привід робити його таким величезним, та ще й людиноподібним. Невже не було спроб відрізати від нього усе зайве? Чи може, що більш імовірно, система в такому випадку різко втрачає свою функціональність? Щоб отримати відповіді на свої питання, мені потрібно ретельно дослідити даного представника бойової техніки. А пам'ятаючи їх обмежений ресурс - потрібно спершу прихопити із собою його сервісний кокон, чи як воно там називається, і знайти для всього цього нормальний транспорт. Цікаво, тут хтось додумався встановлювати на лицарі автономні підйомні кільця, як на кораблях, аби зберігати ресурс машини під час тривалих польотів? Хм, здається щось таке на спині передбачено... Нехай дрони подивляться, що там іще в ангарах лежить, може дійсно вдасться вбити двох зайців одним дрючком. Як ось зараз!
  Швидким кроком зближуюсь із ворогом і замахуюсь спотвореним кристалами мечем. Н-н-на! Ох бл... За мить до того, як моя бита знесла гармату разом із обслугою, ці покидьки встигли по мені жахнути! Хоча ні, не гармату, а лицарську рушницю - саме те, чого я остерігався. Новостворена броня з честю витримала удар, рівномірно розподіливши навантаження по усій площі грудної ділянки. Більше там цілих кристалів немає. Зате лицар абсолютно не постраждав, що підірвало віру артилеристів у свої пукавки, що змусило їх нервувати і зробити помилку. Вони вирішили стрельнути усі разом, одночасно. Тобто одразу з усіх позицій навколо. Розумники гадали, що візьмуть мене у вогняне кільце. Зі звичайним лицарем, тіло якого прикрите в основному лобовим захистом та окремими щитками з боків, це могло спрацювати. Моя ж броня була абсолютно глухою, і навіть вихлоп генераторів йшов через пластинчасту решітку. Якби вони стріляли шротом і під прямим кутом - могли б дістати. А так болванка просто застрягла в решітці, не дотягнувши до кільця якихось кілька сантиметрів.
  Марно потративши свій єдиний шанс, терористи кинулися навтьоки. З моєї висоти вони нагадували тарганів: такі ж прудкі й живучі. І не доженеш уже ніяк - добре налякана людина може обігнати олімпійця. Я ж інфразвук не вимикав з моменту асиміляції лицаря, тому у них зараз душа повинна тікати швидше за тіло. Тільки втеча їхня була дуже вже скоординованою - у напрямку ангарів. Який порятунок вони збираються там знайти? Спробують укритися за товстими стінами, як щойно робили дівчата? Іду за ними, наскільки дозволяє мені ходова частина. Відчуваю, що суглоби лицаря уже тріщать від навантаження. З таким запасом міцності про активне маневрування можна тільки мріяти, хоча мускулатура явно здатна на більше. Сумніваюся, що святоші просто так закладали настільки великий запас потужності у свої творіння. Може тут перебачений якийсь режим форсажу, як і в мене? Було б логічно. І погано, бо тоді я не матиму взагалі ніякої переваги над суперниками. Ну та грець із ними, до цього моменту іще дожити треба, а зараз у мене ворогів...
  Немає - хотів би я сказати. Та отримані із ангарів кадри змусили мене вилаятися і міцніше перехопити свій дрючок. Лицар, якого я вважав знищеним, щойно покинув свій кокон і, озброївшись здоровенним дрином, виходив на вулицю! І, ніби того було мало, з-під землі з'явилися кілька гармат. Не ті, котрими мене щойно намагалися затримати, а їхні стаціонарні варіанти: значно товстіші й довші дула, більший калібр, і потужна основа із ефірним приводом, що уже наводила гармати на мене. Надто швидко!
  Сховатися ніде, навколо мене суцільні клумби та мілка садова архітектура. А гармати уже наведені, і будь-якої секунди можуть... А ні, уже стріляють - реакція уже пішла. Тільки й встигаю, що впасти на коліно й встромити перед собою меч в землю. Широке, обросле вуглецевими кристалами лезо прийняло на себе більшу частину пострілу. Шрот різного калібру хмарою накрив моє тіло, вмить стесавши усі виступи на броні й залетівши у всі можливі щілини. Кілька важких ядер врізалися прямо в руків'я, прибивши пальці й прикувавши руки до зброї. Тепер, щоб відпустити меч, доведеться нарощувати панцир зсередини, щоб розблокувати розтрощені суглоби. Іще одне ядро влетіло в шолом, застрягши у броні й загнавши осколки лицьового щитка прямо в "обличчя" робота. Через шунт долетів сильний біль і одразу ж зникло відчуття рівноваги. Тепер у робота в шоломі замість голови - фарш. Для мене це не критично, у мене є гіроскопи дронів, а от нормальний лицар уже був би безпомічним.
  Очевидно так подумав і пілот ворожого робота, коли впродовж майже десяти секунд не дочекався від мене реакції. Відштовхнувшись від землі, він ковзнув до мене, уже замахуючись своїм схожим на катану мечем. Я ж підпустив його достатньо близько і, використовуючи увесь потенціал м'язів лицаря, висмикнув свій дрючок із землі, підбивши йому лезо, дозволяю провалитися в ударі трохи лівіше від себе, і виставляю йому назустріч вкритий шипами наплічний сегмент своєї броні. Удар!
  Був би людиною - оглух. Піднявши свою масу майже удвічі, я від зіткнення лише втратив рівновагу й із розтрощеними суглобами "влігся" на клумбу позаду. А от мій суперник, отримавши удар в тазову область, втратив керування і покотився по землі. Раніше яскраво-червона машина одразу ж вимазалася в багнюці, як і належить військовій техніці. Тепер треба продовжувати, доки він не отямився.
  Дочекавшись, доки до мене докотиться трохи свіжого ефіру, я почав підніматися на ноги. Дуже незручно, коли ти залежиш від зовнішнього джерела енергії. Хм, а чому б мого суперника взагалі її не позбавити? Ага, наші генератори однакової потужності, і ефір поглинають на однаковому просторі, заглушити не вийде. Хіба що разом із собою. Хм, а чому б і ні? Так і зроблю!
  Та не встиг я реалізувати свій задум, як поруч зашипіли генератори ворожого лицаря. Цей шахрай, замість того щоб ворушити руками-ногами, просто підвісив себе на ефірній подушці! Ось тепер висить собі на безпечній відстані, безуспішно намагаючись витягнути з корпусу крихкі кристалічні шипи. Втім, це ніяк не позначилося на його бойових можливостях, окрім незначного зниження маневреності. Якщо у нього нейрошунт працює так-само, як і в мене, то пілот зараз відчуває фантомний вивих стопи та гематому у стегновій області. Непоганий початок. Я ж думав, як мені дістати цього верткого негідника. Дистанційної зброї у мене немає, у ближній бій цей пілот не полізе. Які мої переваги? Хіба що відновлювана броня та можливість асимілювати свого суперника, якщо той затримається біля мене. Але цього не буде. Пілот явно має більше досвіду в подібних сутичках, ніж я, що вперше сів за керування цим людиноподібним непорозумінням. Треба думати нестандартно. Як казав один ідеолог: найефективніше рішення соціальних проблем може бути лише технологічним. А значить пора знову творити!
  Мені терміново потрібне щось дистанційне. Гармата? У мене немає ні нормальних металів, ні часу для їх компіляції. Зате є майже невичерпне джерело універсального будівельного матеріалу: атмосфера з ефірними нанітами, з яких можна ліпити буквально все, що завгодно. Благо, процес розщеплення речовин уже був відпрацьований. Ракетна установка? Вже реальніше, але часу знадобиться навіть більше. Щось нетрадиційне? Лазер - потрібна готова технологія. Рельсотрон - знову метали, при чому якісні. Гаус - не ефективно. Хм, а якщо поєднати? Ги-ги-ги, зброярі мене приб'ють за це паскудство. Потираючи свої віртуальні руки, я відкрив редактор і почав прикидати схему: ствол, котушки, розрядні камери та затворний механізм. Ні, останній викинемо. Його надто довго вирощувати, та й міцність конструкції різко падає. Краще взагалі зроблю казенну частину глухою, як на перших гарматах. А у якості снарядів візьму...
  Додумати мені не дав ворожий лицар, меч якого неприємно загудів, випаровуючи дощову вологу зі свого леза. Ахтунг, на мене замахуються ультразвуковим клинком! Кілька ударів по віртуальних клавішах, і моя маріонетка відступає, підставляючи під удар заново оброслу крихкими кристалами биту. Ворожий меч із вереском стісує усі нерівності на її поверхні, і продовжує обертатися разом із лицарем, заходячи на повторну атаку. Зображення лагає, не встигаючи за реальністю, трупери перемикаються на камеру одного із павучків, що зліз на голову. Мені ж залишається наосліп відступати і сподіватися, що мій лицар не спіткнеться, доки я не отримаю картинку. Змінивши позицію, суперник атакує знову і знову. Меч із гулом пролітає все ближче до понівеченої голови мого робота, останнього разу навіть зачепивши один із вуглецевих наростів. Якби ця зброя ще й світилася, я подумав би, що потрапив у зоряні війни, настільки схожим був звук. На щастя мені протистоїть обдарований у сфері керування нанітами, а не користувач Сили, якому я точно не зможу нічого протиставити.
  Накаркав! Щойно я про це подумав, як лицар викинув руку в мій бік. Ефірний таран врізається в мене, вдруге розкришуючи ледве відновлений після пострілу сегмент броні. Переступити ногами я не встигаю, і мене кидає на землю. В той же момент ворожий меч піднявся вертикально, готуючись розітнути мене навпіл. Ось він уже опускається, і я в останній момент перекочуюсь вбік, аби він не встиг змінити траєкторію. Використавши свою інерцію, я стаю на коліно й націлюю на суперника те, що залишилося від мого меча. Асиметричний, із явним дисбалансом на одну із пласких сторін, він зараз більше ніж будь-коли нагадував відірвану від дерева гілку - такий же кривий і сучкуватий. Якщо придивитися, то можна було помітити, як вуглецеві кристали швидко випаровуються, стікаючись чорним туманом до руків'я, показуючи з-під себе металеві елементи. А поки зброя набувала свого нового вигляду, я мусив не лише ухилятися від ударів, а й прикривати цей напівфабрикат від ворога. Для цього мені навіть довелося приліпити меч прямо на спину, а відбиватися шипастими кастетами на руках. На відміну від решти броні, на них я матеріалу не пошкодував, і вони по міцності тепер не поступалися сталі.
  Я навіть збільшив зображення ворожої кабіни, аби побачити вираз обличчя пілота, коли його меч застрягне у мене між пальцями. Пілота не побачив, а от хорошого копняка ногою отримав. Почувся хруст, і лицар бойовиків зі зламаним "каблуком" знову розриває дистанцію, а я вже вкотре відновлюю грудний відділ - це тобі не декоративні щитки, просто так не проб'єш. Увімкнувши вібрацію меча, пілот все ж змогла вирвати свою зброю із пастки і тепер насторожено кружляла навколо мене. Я теж повертався слідом за нею. Пауза затягувалася і я почав підозрювати, що мене просто намагаються виснажити або відволікти увагу.
  І дійсно, ефіру навколо мене ставало дедалі менше, а суперник тільки нарощував темп. Від'їдається, паскуда, на свіжих харчах! Ну нічого, ти сама дала мені достатньо часу, зараз я тобі апетит зіпсую. Тягнуся за мечем, і в той же момент вона летить на мене, запускаючи перед собою хвилю стиснутого повітря. Пошкоджень від такої хлопавки майже немає, але вона смикає мою руку із вже очищеним від зайвого мечем, і вороже лезо із гулом розсікає бідолашну залізяку, залишаючи в моїй долоні лише огризок. Можливо ним іще можна буде скористатися, як ножем. Тільки сенсу в ньому уже не було - суперниця встигла зарядитися, і тепер своєю шпалою може настругати мене разом із бронею. Розуміючи, що на зворотньому русі вона розвалить мене навпіл, я іду на ризик і на секунду вмикаю ефірну "спідницю". Зв'язок із лицарем вмить переривається і я тримаю кулаки, щоб під час короткого відльоту з ним нічого не сталося. Паралельно складаю програму дій на випадок, якщо моїм юнітам доведеться діяти без мене. Щойно картинка повертається, я зміщуюсь вліво, про всяк випадок. І не даремно, бо поруч на повному ходу пролітає моя суперниця. Не бажаючи втрачати свій шанс, я, як і першого разу, виставив їй назустріч уже правий наплічник. Швидкість була надто висока, щоб ухилитися. Та ця зараза навіть не подумала відвернути, а просто виставила меч вертикально перед собою. Скрегіт леза об кристали, і моя права рука відділяється від тіла. Центр маси робота одразу ж зміщується, і я втрачаю рівновагу. А поки дрони намагаються вирівняти мою іграшку, пілот припала до землі й сліпим махом собі за спину дістала мене ззаду. Ще один скрегіт, і залишки голови мого робота у фонтані сірого фізрозчину летять геть, а зв'язок із юнітом обривається остаточно.
  
  ***
  
  Коли Теріс розказали, що сталося із їхнім трофеєм, вона спершу не повірила. Як можна за кілька хвилин повністю переоснастити лицаря, якщо вони навіть із заміною пошкодженого пузиря програлися майже півгодини?! Потім їй наказали лізти в кабіну й зупинити його. Будь-якою ціною.
  Побачене на секунду вибило її з колії: лицаря не просто переобладнали. Ні, це було щось абсолютно інше. Потвора. Саме так можна було описати цього незвичного лицаря. Увесь оброслий гострими чи то шипами, чи то кристалами, ця химера на підсвідомому рівні сприймалася ворогом. Навіть самі контури тіла натякали, що у нього зовсім інша будова. Масивні руки немов були створені громити усе навколо, можливо, навіть без усякої зброї. Меч же перетворився на щось ну зовсім незрозуміле. Майже наполовину довший, він заріс ще більше, нагадуючи страшну кристалічну чи то пилку, чи то булаву... Про нього взагалі не можна було сказати нічого конкретного. І це дратувало особливо сильно. Як боротися із "цим", якщо вони навіть не знають, що воно таке?
  Звістка, що її підтримають оборонними гарматами трохи підбадьорила жінку. Якщо їм вдасться зачепити ворога ще до зіткнення, їй буде простіше відшукати його слабкі місця. Підхопивши меч, Теріс покинула ангар, зупинившись прямо між піднятими гарматами, готова в будь-який момент перейти в оборону, однак перший же залп показав головну вразливість ворога - він надто неповороткий. А його, на перший погляд, невразлива броня виявилася надто важкою, щоб він міг літати. Це було саме те, чого їм не вистачало під час взяття захищених маєтків: важкий і добре захищений лицар. Втім, тепер ця особливість обернулася проти свого господаря і жінка без вагань кинулася в ближній бій.
  Сподівання закінчити усе одним ударом не справдилися. Попри свою повільність, ворог мав прекрасну координацію і хорошу реакцію. Раз за разом він лише чудом ухилявся від її атак, хоча й не зумів ні разу її серйозно дістати. А ще він прямо під час бою почав змінювати свою зброю. Втім, це йому не допомогло. Відволікшись, він бездарно пропустив удар, дозволивши Теріс себе обезглавити.
  Знову розірвавши дистанцію, жінка завмерла. Вона кілька секунд дивився, як велетенське неповоротке тіло починає хитатися, його ноги підгинаються і велетень, хоч і зумів повернутися до неї, падає на коліна. З першого ж погляду стало зрозуміло, що велетень вийшов з-під контролю і починає нарощувати свою потужність. Стягуючи до себе увесь навколишній ефір, чудовисько змусило лицаря відступити ще далі, аби не позбутися енергії. Пілот знала, що в такому темпі лицарі довго не живуть, розмінюючи роки експлуатації на більшу потужність впродовж лише кількох хвилин. І хоча критичні пошкодження тіла лицаря не дозволяли скористатися усім цим багатством, пілот, ким би він не був, припиняти процес не збирався. Зараз підходити до нього було ще більш небезпечно, ніж якби він був цілим. Тому зволікання суперника було їй лише на руку. Так вона вважала.
  Однак споживачем ефіру виступав не сам лицар, а його гармата, що готувала до пострілу свій єдиний заряд. А точніше - кілька зарядів. І пілот аж ніяк не очікувала, що коли суперник обіпреться своєю єдиною рукою на землю, з-за його спини на неї дивитиметься дуло ворожої зброї.
  Короткий але товстий корпус зброї до останнього моменту хитро переховувався між спинними генераторами лицаря. Зістиковані в ряд циліндри здалеку нагадували деформований хребет, на який Теріс і списувала незграбність суперника. Істина ж показала себе вже після закінчення двобою, враз спаливши усі забрані з меча кристали й оголивши рівні, геометричні форми небаченої раніше гармати. Коли ж вона зрозуміла свою помилку, було вже пізно. Побери тебе Сейку, прогледіла!
  Маленька іскорка в тильній частині гармати за долі секунди перетворилася на справжній феєрверк, метаючись блискавками в щілинах між циліндрами. Із гармати на величезній швидкості, наче всередині був не просто стиснутий ефір, вилетів масивний циліндр. Сама зброя свого залпу не пережила, із яскравим спалахом, від якого навіть за товстою плівкою пузиря заболіли очі, розірвавшись прямо під час пострілу. Потужний вибух буквально вбив демона в землю. Однак снаряд уже мчав до своєї жертви, на ходу розпадаючись на купу більш мілких деталей. Тепер назустріч лицарю летіла ціла груда напівпрозорих, схожих на маленькі пілотські пузирі, продовгуватих капсул. Частина їх пролетіла повз лицаря, але кілька дісталися до своєї цілі, розплескавшись негарними кляксами на броні лицаря, і звільняючи своїх пасажирів - чорних павуків, які одразу ж пірнули в стики між щитками. Знаючи долю своєї попередниці, пілот навіть не намагалася їх із себе струсити. Замість цього вона стрімголов кинулася геть з поля бою. Тепер лише від її швидкості залежало, чим завершився для неї цей бій: поразкою чи перемогою?
  Ось зникло відчуття ніг, з онімілих рук вивалився меч. Не зважаючи на притік свіжого ефіру потужність генераторів швидко падала. Ніби їх щось душило. І це "щось" не забарилося себе показати, видряпавшись на поверхню пілотського пузиря. Великий, майже по лікоть, неначе витесаний із чорного каменю павук почав вгризатися своїми жвалами прямо у прозору мембрану, що відділяла вміст кабіни від навколишнього простору. Ось уже перші струйки дихальної рідини почали вириватися назовні. В цей крихітний отвір, долаючи опір рідини, почала протискуватися голова потвори. Задивившись на це, пілот ледве не влетіла в лісосмугу, знявши із дерев кілька великих гілок, проте не скинувши швидкість. І коли половина паразита уже проникла всередину пузиря, Теріс побачила своє спасіння - мальовничу алею, що тягнулася вниз, до банного комплексу на березі велетенського водоймища. Зрозумівши, що більше такого шансу в неї не буде, жінка відстрілила кабіну від тіла лицаря. Втративши керування і підтримку ефіру, тіло велетня одразу ж зарилося в мокру землю, а пузир разом із пілотом покотився вниз по схилу, залишаючи позаду раптом ставший таким небезпечним корпус бойової машини. Таких кульбітів жук не пережив, розмазавшись тонким шаром по першій же доріжці. Втім, цілісність пузиря також постраждала, і з кожним ударом кабіна все більше нагадувала здутий м'яч, аж поки остаточно не луснула. Наче розбитий кавун, залишки пузиря розлетілися по бруківці, а пілотський ложемент завмер на боці разом зі своєю пасажиркою. Якби не її незвичні пропорції тіла, жінка могла залишитися без кінцівок, а так відбулася лише кількома синяками та забоєм лівої ноги. Відкашлявшись від дихальної рідини, Теріс відчепила себе від крісла й ще хвилину намагалася прийти до тями, лежачи під холодним дощем і намагаючись віддихатися.
  По інструкції тепер слід було відправлятися на точку евакуації номер сім. Важко зітхнувши, ліліпутка піднялася і, шкутильгаючи, відправилася в зовсім іншому напрямку -свій гонорар вона відпрацювала повністю.
  
  ***
  
  Лашура підозрювала, що цей схибнутий підліток не піде від них просто так, особливо після всього сказаного й почутого. Він обов'язково мав залишити біля неї наглядача, можливо навіть кількох. Але ж не таку отару! Замість того, щоб піти слідом за хлопцем, його військо увесь цей час крутилося поруч із ними у майже повному складі! Скільки ж їх у нього, якщо він ними так розкидається?! Ніби цього було мало, в гості до них завітали уже знайомі кальмароподібні чудовиська, що звалися "труперами". Кейнсі сказав, що у перекладі це означає "штурмовик". Спершу Лашура не могла зрозуміти, як така химера може допомогти під час штурму, наприклад, якоїсь будівлі. На відміну від Кайї вона не володіла технікою рукопашного бою, хоча та неодноразово намагалася її навчити бодай найпростішим прийомам самозахисту. На що неодмінно отримувала відповідь, що якщо ворог все ж прорвався крізь охорону до королеви, то ніякі прийоми їй уже не допоможуть, а вільний від тренувань час можна використати більш продуктивно. Та це не заважало їй сповна оцінити можливості цих незвичних створінь. Навіть сама Кайя, що зі зрозумілих причин не змогла побачити демонстрацію їхніх можливостей, нутром відчувала в них загрозу. І боятися було чого! Вирвавшись вперед, цей восьминіг за кілька секунд розправився із групою явно озброєних терористів. І не просто розправився, а й встиг кудись прибрати тіла. Пам'ятаючи слова Кейнсі, вона спершу навіть подумала, що воно їх просто зжерло. Складалося враження, ніби його спеціалізацією був не просто штурм, а диверсії, чи навіть - ліквідація важливих осіб. І такий убивця у Кейнсі не один. Здавалося б куди вже далі? А ні, виявляється - є куди!
  Коли почав перетворюватися лицар, моторошно стало уже самій Лашурі. При чому не від кінечного результату, а від самого процесу. Одна справа бачити як хтось вмирає без крові, просто на мить заціпенівши, і зовсім інша - коли на твоїх очах руу людини перетирають в фарш, аби потім її рештки розтягнути по всій броні. Крик пілота ще кілька хвилин стояв у вухах дівчинки, поки велетень в буквальному розумінні втоптував терористів у землю. Після еволюції лицаря ефіру в навколишньому просторі майже не залишилося, усе пішло на створення цієї дивної, кострубатої, і напрочуд міцної броні, завдяки якій він став не тільки масивнішим, а й підріс на цілу голову. Свою голову. Яка, між іншим, теж отримала захист у вигляді абсолютно глухого шолому, без будь-яких отворів чи прорізів для очей. І він їй когось нагадував. Перевівши погляд на трупера, Лашура підтвердила свої підозри - його ще секунду тому рухливий корпус тепер був чітко повернутий у бік велетенської маріонетки.
  Ще раз подивившись на чорного лицаря, Лашура подумала, що кожне творіння Кейнсі мало своє призначення: павуки непомітно снували серед учнів академії, трупери створювалися для протидії озброєним людям... Що ж з'явиться на світ, коли йому знадобиться боротися із лицарями? Бр-р-р! Краще про таке не думати.
  Від думок її відволікли крики знизу. Дочекавшись, коли монстр відійде подалі, вцілілі терористи увірвалися в маєток. Вони уже піднімалися нагору, збираючись довершити розпочате, коли зустрілися із основними силами захисників. Нова сутичка була ще більш кривавою для обох сторін. Навчені сумним досвідом своїх попередників, терористи уже знали, як швидко й надійно вивести з ладу цих штучних комах. Втрати з боку синтетиків склали не менше сотні, більша частина яких встигала підірвати себе. Вибухи у закритому приміщенні калічили не лише людей, але й інших дронів, які після серйозних пошкоджень теж кидалися в останню атаку. Досвід давався взнаки: серед нападників загиблих нарахувалося лише четверо, проте боєздатних серед останніх двох десятків штурмуючих не залишилося взагалі. Здавалося б, після такого провалу бойовики просто зобов'язані відступити. Але ні, ніхто із них навіть на вулицю не вийшов. Натомість вони, отримуючи травми різної важкості, зуміли за допомогою підручних засобів перекрити усі можливі проходи. В тому числі - на другий поверх. Для штурму їх укріплень сил також не вистачало, маленькі дрони вдавали із себе глухих, а непереможні трупери взагалі ігнорували усе навколо, втупившись своїми сліпими пиками в невидиму точку десь далеко. Спроба покинути приміщення через вікно закінчилася дротиком в бік прислужниці, яку пустили першою. Поранену дрони встигли затягнути назад до того, як її нашпигували стрілами. Навіть одна із остогидлих газових шашок прилетіла, але її одразу викинули на сходи, в бік барикад - нехай самі спробують свого зілля. Через кілька хвилин, зрозумівши, що ситуація не змінюється, дрони все ж послухалися Кайю і разом із підопічними відступили назад.
  Обережно присівши під вікном, аби не спіймати чергову стрілу, Кайя прислухалася до звуків знадвору. Кілька разів невидимі стрільці терористів намагаються покинути своє місце, але щоразу із гучними криками й прокльонами повертаються на місце. Трохи послухавши їх, Кайя дізналася, що відступаючи членистоногі перетворили усю територію маєтку на суцільну пастку. Вона навіть подумки подякувала цим невдахам за те, що вони не дозволили їм покинути такий, як виявилося, безпечний і затишний маєток. Трохи позловтішавшись, що негідникам ще довго доведеться сидіти під дощем у багнюці, дівчина прислухалася до бесіди за спиною.
  Це приміщення постраждало, мабуть, найменше з усіх в маєтку. Навіть вікно залишилося цілим, не впускаючи знадвору сирість. Слідом за жінками в кімнату набилися і їхні членистоногі захисники. Не всі, лише штук тридцять. Всього хвилина, і увесь простір навколо них уже заповнений маленькими чорними тільцями, враз зробивши і без того погано освітлену кімнату іще більш темною і непривітною. Лише ліжко та пара стільчиків залишилися вільними від цієї напасті. Їх і окупували перші особи, на диванчик поклали поранену. Для всіх інших місця не знайшлося. Втім, дрони мали з цього приводу свою думку: із гидким скреготом ніжок по підлозі вони притягнули кілька взятих в інших приміщеннях стільців. З-поміж них навіть неймовірним чином виявився її "трон" із робочого кабінету. Як він з першого поверху потрапив на другий повз бойовиків - павуки своїми ламаними фразами пояснити не могли. Та й ніхто особливо не намагався це дізнатися. Певно мілкі членистоногі хотіли організувати сидячі місця усім. Тільки остання жіночка із прислуги, котрій звичайних стільців не вистачило, на відведене їй місце сісти так і не ризикнула - побоялася. Цікаво було спостерігати, як вона розривається між небажанням розгнівати свою королеву і пильними поглядами невідомих істот. Вирішила ситуацію її колега, поділившись місцем на своєму стільці. Незручний трон так і залишився незайнятим. Цей кумедний випадок трохи зняв напругу, і дівчата дозволили собі трохи розслабитися. Вони вже переконалися, що дрони нікому не дадуть їх образити, але сама їх присутність нервувала не менше.
  - Вони надто багато собі дозволяють, - погодилася Кайя хмуро поглядаючи на нерухомі чорні тільця.
  - Не можу не погодитися, - озвалася леді Майя, чаклуючи над пораненою. - Складається враження, що ми під арештом.
  Тут Ханлі згадала про їхню манеру цитувати пафосні фрази. Ніби вони нахапалися чужих думок і тепер керуються ними. Зав'язалася бесіда, у якій дівчата поступово скидали накопичену за всю ніч напругу. Прислуга в розмові участі не брала, однак пильно прислухалася до слів аристократок. Всі думки присутніх сходилися на одному - така нав'язлива охорона до добра не доведе.
  Тут у їхню розмову увірвався далекий постріл. Дівчата смикнулися до вікна, але Кайя їх не пустила.
  - Стрільці все ще десь поблизу, тому біля вікон краще не ходити, - попередила вона їх.
  - А ті, що сидять унизу?
  - Не пройдуть, там все затягнуто павутиною.
  - І як ми дізнаємося, що там відбувається?
  Нічого не відповівши, Кайя виставила над підвіконням лезо свого меча. Відполірований до дзеркального блиску, він непогано заміняв дзеркало. І головне - його не можна було розбити стрілою, як це сталося із позиченим у двійнят дзеркальцем.
  Джерело звуків знайшлося швидко: біля головної будівлі курорту, над деревами лісосмуги мелькала голова лицаря. Не того чудовиська, у яке перетворилася жертва членистоногих, а іншого. І судячи з того, що ворог постійно крутився навколо одного місця, одержимий лицар виявився більш неповоротким, ніж вона думала. Якщо супернику вдасться завалити їхнього... Ну добре, нехай буде захисником, все ж воює на їхньому боці. Якщо його переможуть, терористам нічого не завадить повторити захоплення маєтку. Тільки цього разу у них вже не буде цілої зграї павуків, що буде їх обороняти. Та й сама пілот, якщо вона не дурепа, на землю не опуститься. Залишалося лише сподіватися, що чудовисько буде міцнішим, ніж вона думала. І з кожною секундою бою, з кожним ворожим маневром надія на це все більше танула. Навіть звідси Кайя чула, як ворожий клинок раз за разом досягає тіла потвори. Чому воно не відбивається? Чому не підніметься в повітря, як його суперник? Невже усі творіння Кейнсі настільки тупі?
   Розв'язка, як і очікувалося, наступила несподівано: черговий ривок летючого лицаря супроводжувався не лише скреготом, а й мокрим, рваним звуком. Кайя дуже добре його знала, звук розрізаної плоті лицаря. Раз, другий... Кайя дуже хотіла вірити, що це просто чавкання болота під ногами неповороткої потвори. До поля бою далеко, могло й почутися...
  Але ні, не почулося. Лицар нападників завис збоку від невидимого звідси мутанта, і чекав. Чекав довго, майже хвилину. Якщо чудовисько переможене, чого вона іще тягне? Відповідь долинула до вух дівчини у вигляді високого свисту. Так свистять генератори, коли виходять на режим посиленої роботи. Значить надія іще є. Значить їхній захисник іще на щось здатен! Тільки чому його суперниця й досі зволікає? Невже чекає, доки він виснажить сам себе?
  Роздуми перервав вибух. Не постріл, а саме вибух. Від потужного спалаху Кайя зловила зайчика прямо в очі, на мить осліпивши дівчину. Тихо, щоб королева не почула, Кайя вилаялася і почала терти обпечені очі.
  - Що з тобою? Що це було? Що там сталося? - одразу ж кинулися до неї жінки.
  - Нічого. Наш пілот вирішив покінчити із життям в компанії ворога, - буркнула Кайя, витираючи сльози.
  - Значить ми тепер приречені? - запитала Ханлі, сподіваючись почути заперечення.
  - Дивіться! - вигукнула одна із прислужниць, що попри заборону визирнула у вікно, і слідом за її вигуком потягнулися й усі інші, дурепи!
  - Він тікає!
  Не зрозумівши, до чого була остання фраза, Кайя розштовхала їх і сама виглянула у вікно. Якщо їх і досі не підстрелили, значить у стрільців такі ж проблеми, як і в неї.
  Але нічого особливого вона побачити вже не встигла. Лише те, як ворожий лицар стрімголов летить геть із поля бою. Схоже в терористів виникли серйозні проблеми деінде, і у них іще є трохи часу до підходу основних сил.
  Якийсь час нічого не відбувалося, а потім із коридору долинув хруст. Визирнувши у двері жінки побачили, що нерухомий досі корпус дрона затрусився, неначе в припадку, й повалився на підвіконня. Одне зі щупалець, вивалившись назовні разом зі шматком штукатурки потягнуло за собою і решту тіла. Секунду по тому десь унизу, серед трупів нападників, з'явилося ще й тіло захисника. Смикнувшись подивитися, що з ним сталося, жінки були зупинені кількома мілкими дронами, що різко наблизилися майже впритул і витріщилися на них своїми об'єктивами. Передчуваючи неприємності, жінки відійшли назад в кімнату. Лашура навіть подумала, що без своїх ватажків ці мілкі пройдисвіти можуть почати робити дурниці.
  Неначе у підтвердження її думок, до них звідусіль, дзвінко клацаючи лапками по паркету, почала стікатися чорна механічна маса. Швидко заполонивши увесь видимий простір, дрони одразу ж дали зрозуміти, що їх рано списали з рахунків. Їх все ще було дуже багато, хоча й менше, ніж під час першого штурму.
  - Що тут відбувається? - поцікавилася Ханлі, із тривогою поглядаючи на синтетичне військо.
  - Керування боєм перервано! - голоси дронів прозвучали різко, в унісон, неначе належали одній людині, змусивши жінок смикнутися. - Триває пошук!
  По черзі вони оглянули кожну із присутніх, доки не зупинилися на Кайї. Запилене повітря розітнули ледь помітні червоні промені, що ретельно обмацали дівчину згори донизу, обмалювавши усі контури її тіла.
  - Ініціація! - кілька дронів вистрибнули на підвіконня і почали швидко-швидко розбирати один одного на частини, а потім складати їх докупи у зовсім іншому порядку, утворюючи якусь округлу, схожу на яйце конструкцію.
  - Що вони задумали? - пошепки запитала у Лашури Ханлі.
  - Здогадуюсь, - відповіла та, не відриваючи погляд від знайомої картини. - Думаю, це наш шанс.
  - Станьте в коло! - знову гаркнув голос звідусіль.
  Кайя озирнулася й побачила, як всюдисущі дрони розступаються, пропускаючи її до вільної від них ділянки, прямо перед вікном, в якому щойно сидів "трупер". Отримавши кивок від своєї королеви, Кайя обережно, аби ненароком не наступити на котрогось із них, вийшла на вказане місце.
  - Візьміться за поручні! - прямо посеред фрази бокові щитки пристрою розійшлися, відкривши доступ до двох виступів із виїмками під пальці.
  Озирнувшись на присутніх, неначе вона йде на ешафот, Кайя обережно поклала руки на вказані місця пристрою.
  - Заплющте очі!
  - А це ще навіщ...
  Не встигла вона договорити, як її кисті опинилися в лещатах. Мить, і дівчину потягнуло вперед, змусивши її нахилитися прямо над відкритими нутрощами "яйця". Мить, і їй на обличчя стрибає один із розібраних до самого скелету павуків, міцно охоплюючи голову дівчини лапками, й затягує її всередину пристрою. Мить і лише крізь зникаючі щілини на корпусі пристрою до жінок долітає відчайдушний крик жертви, якій належало стати кимось більшим.
  
  
  Глава 11. Alter ego est amicus (Друг - це друге я)
  
  Над столом, підвішені в густому підсвіченому ефірі висіли рештки незрозумілих пристроїв. Їх дизайн і виконання повністю суперечили усьому, що люди знали про механіку. Тим не менш, порівняно нещодавно ці самі механізми дуже яскраво себе проявили. Якби зібрати їх докупи, вийшла б кострубата пародія на велетенського скорпіона чи павука: невеличке тіло, довгі масивні лапи та незрозуміле приладдя замість клешень. Деяких елементів не вистачало, деякі були потріскані або деформовані, але загальні риси вгадувалися. Завдяки тому, що багато деталей були однакові, вдалося реконструювати вигляд двох представників невідомої техніки.
  - А третій? - поцікавився інспектор Тору, вказуючи на порожній панцир поруч.
  - Частково, - відповів чоловік у халаті й дихальній масці, не відволікаючись від розбирання доставлених фрагментів. - У них багато однакових деталей. Не можна сказати конкретно, яка частина якому типу належала. Ці големи... Їхній творець або божевільний, або геній. Або перше і друге разом. Парочка таких можуть з успіхом замінити солдата на полі бою, і при цьому займають мінімум місця. Вони можуть роками сидіти в засідці, мають блискавичну реакцію, завжди діють, наче єдиний організм. І головне - лицарі проти них не ефективні, надто різні вагові категорії. Я навіть схильний вважати, що у битві десятка таких павучків і лицаря, переможуть перші. Нехай із десяти залишиться лише один, але сам факт! Це ідеальний солдат. Добре, що вони іще не вміють самостійно літати.
  - Тоді я тебе порадую. Вони знайшли вихід. - Інспектор дістав із папки один зі звітів і тицьнув його ошелешеному досліднику в руки. - Дістали на висоті більше тридцяти метрів. Це вже третій човен за добу.
  - Ну, стрибок, це ж не політ. Можна і ухилитися.
  - Ага, ті матроси теж так гадали, поки не влетіли у цілу хмару таких-от блох. І це ще не все. В околицях Академії уже кілька разів помічали павуків, які тягають на собі залізо: обладунки, ножі, мечі, щити... Все, що зняли із солдат. Один зі щитів вдалося роздивитися на відстані. Артефактів на ньому вже не було.
  - Вийняли?
  - Вигризли, як і усі дерев'яні чи шкіряні деталі. Можливо для того, щоб тягнути було простіше. Є думки?
  - Може для зброї? - знизав плечима чоловік, знову пірнаючи в нутрощі чергової жертви. - Досі все обмежувалося пастками, вибухами чи ілюзіями. Павуки приймали бій на заздалегідь підготовленій для оборони території. Уяви собі, на що будуть здатні ці крихітки, якщо дати їм нормальну зброю.
  - Таке можливо?
  - Дуже навіть можливо. Ось цей різновид вражав солдат на відстані. Ці коробки над тілом були чимось заряджені. Схоже на лицарські гармати, чи не так? Я гадаю, вони будуть притримуватися тактики дистанційного бою.
  - Так, досить мені читати тут свої пророцтва. Давай мені звіт і розкажи в двох словах, що вони таке?
  Відклавши інструмент, дослідник залишив чергову деталь висіти в силовому полі й зняв маску. За дихальним апаратом ховалося молоде обличчя зі слідами сажі та мішками під очима. Витерши піт, чоловік увімкнув навколо верстака іще один купол, і всівся писати звіт про виконану роботу.
  - В двох словах: ці павуки складаються із чогось середнього між каменем та порцеляною. Якщо якісь ефірні структури тут і є, то вони знаходяться всередині цього матеріалу. Внутрішня будова дуже нагадує живі аналоги. Навіть ганглії розташовані так-само, тільки ці значно складніші й універсальніші. Абсолютна взаємодія між собою, ніби вони одне ціле. Мають мовний апарат. Спілкуються за допомогою звуку в таких діапазонах, які людське вухо не чує, а собаки від їхнього голосу божеволіють. Сьогодні трапилося два випадки, коли вони своїм вереском глушили солдат, а потім обчищали їх до нитки. Раджу спробувати під час чергової зустрічі взяти із собою пискун від комарів - може вдасться заглушити їхні перемовини між собою.
  - Дожилися. Ми воюємо із комахами-крикунами.
  - Крикуни? Дуже вдала назва. До речі вони можуть навіть розмовляти чужим голосом, але самостійно складати речення не вміють - лише повторюють уже почуті фрази. Можливо, я підкреслюю - можливо, вони можуть спілкуватися на відстані. Живуть у значно вищому темпі, ніж ми. Тіла розбираються лише у призначених для цього місцях. Усі абсолютно однакові. Можна взяти лапу від одного, і поставити її іншому - різниці ніякої. Тобто усі робилися в одній майстерні й на одному верстаті, інакше такої однотипності не реально. Також яскраво виражена елементарність...
  - Будь-ласка, нормальними словами.
  - Можна і нормальними: їх збирають із уже готових частин, залежно від призначення. Потрібен різник - став замість лап леза. Потрібен прибиральник - швабру. Наче набір артефактів для меча.
  - Жива зброя.
  - От прямо з язика зняв, - уїдливо прокоментував фразу інспектора дослідник. - Я усім навколо казав про це з першої миті, як побачив їх, а до вас дійшло лише зараз?!
  - Не кричи, - гаркнув на дослідника Тору. - Не ти один ними займаєшся. Тут деякі експерти таке понаписують, що хочеться головою об стіну постукатися. Щось дійсно корисне сказати можеш? Де у них вразливі місця? Як їх знешкодити? Хоч що небудь.
  - Та я й гадки не маю ні яким чином вони працюють, ні як ними керують, ні як їх робили. Щоб сказати щось конкретне, мені потрібен дослідний матеріал. Живий матеріал, а не його рештки.
  - Забудь, Майто. Вони вибухають, щойно ми їх ловимо. П'ятеро покалічених після крайньої спроби.
  - До речі про потерпілих: що там із загубленими? - поцікавився дослідник у інспектора, пропустивши його повчання повз вуха.
  - Знайшли тридцять дев'ять солдат і чотирьох збитих напередодні рятувальників. Павуки ганяють людей по всьому лісі. Через їхню нову тактику вивезти вдалося лише двадцять із них. Доводиться по кілька разів прочісувати кожен квадрат. До речі собак знайшли і забрали усіх без проблем, за один раз. Таке враження, ніби їх навмисне зігнали на видне місце. А ще знайдено кілька тіл.
  - Шпигуни?
  - В тому й справа, що ні - це наші солдати. Померли вони від колотих ран. Павуки, наскільки я знаю, ножами не розмахують.
  - А якщо вони змінилися? Дивись! - Майто зняв щит, і взявся показувати на фрагменти. - У цього корпус мало не до дірок протерся. У цього стесані лише лапи. А у цього навіть подряпин немає. Верхній шар панциря у всіх однаковий і стирається швидко. Розумієш? Ось цей, третій вид, з'явився нещодавно. Вони дуже швидко пристосовуються до нових умов. Конструкція змінюється прямо на очах. І я гадки не маю, яким буде наступне покоління. Можливо це буде та-сама блоха. Можливо у них вже з'явився новий різновид, створений спеціально для ближнього бою...
  - Або хтось намагається замести сліди - усі небіжчики були із сьомої групи.
  - Не думав, що скажу це, та я буду дійсно радий, якщо вбивцями виявляться люди. Чесно, Тору, мені страшно, - витираючи піт, дослідник ще більше розмазав сажу по щоках. - Навіть якщо вони не розмножуються самостійно, а їх хтось створює штучно, то з такими темпами на нас чекає нашестя цих тварюк.
  Тору поклав щойно написаний звіт до папки і, хмуро зиркнувши на завислу в робочому полі голову павука, уже збирався покинути приміщення, як в лабораторію увірвався захеканий посильний. Зі сказаного інспектор зрозумів лише те, що його терміново викликають і, судячи із віддишки парубка - це щось важливе.
  Швидким кроком наближаючись до нарадчої кімнати, Тору не міг позбутися відчуття, ніби там на нього чекають неприємності. Він ніде не накоїв дурниць, проступків за ним не було, від інструкцій не відхилявся. Що ж сталося, якщо його так терміново хочуть бачити? Довіряючи своїй інтуїції, Тору тихенько активував вшитий у пояс щитовий артефакт - саморобка, здатна витримати ну один-два, сильних удари мечем, або шість-сім стріл. Звісно у нього був ще й казенний щит, але його можна було відключити дистанційно, але своїй інтуїції інспектор довіряв сильніше, ніж дарованим речам.
  І інтуїція його не підвела - неприємності не забарилися. От тільки щит йому не допоміг. Ба більше, він навіть не знадобився. Начальства у приміщенні вже не було. Натомість тут зібрався майже увесь його відділ. Йому навіть не стали нічого пояснювати, а просто простягнули якийсь листок. Вчитавшись в текст, Тору на деякий час випав із реальності.
  Із одного елітного курорту від церковного спостерігача прийшло повідомлення. І перша ж фраза увігнала інспектора в ступор: армія штучних павуків розірвала армію терористів. Знаючи цього агента, інспектор схилявся до думки, що повідомлення слід сприймати буквально. Розірвала, значить - розірвала. Підлеглі, що вже встигли ознайомитися із повідомленням, дивилися на нього квадратними очима, а Тору завмер соляним стовпом.
  Група невідомих озброєних людей проникла на курорт Руаяль з метою захопити лідерів держав під час презентації нового товару королівства Шатерей. Натомість після нетривалої облоги королівських апартаментів нападники самі перетворилися на жертв. Цього разу рукотворні демони не відпустили нікого. Дехто не дорахувався голови, іншого прогризли наскрізь, розчленовані тіла збирають по всій території курорту, багато померлих від невідомої отрути - на трупах знайшли лише сліди від укусів і жодних слідів сторонніх речовин. За словами очевидців, людина просто смикалася, і падала замертво. За секунду. Такий інцидент від громадськості уже не приховаєш. Це вам не суверенна територія Академії, куди сторонніх не впускають. Хотілося схопитися за голову, та не можна - підлеглі дивляться. А прочитавши додаток, чоловік схопився уже за серце. Вкушений павуками лицар перетворився на одержимого, а потім заразив іще одного...
  - І що тепер? - запитав хтось із підлеглих.
  - Вам залишали якісь інструкції? - запитав Тору, вмить повернувши собі спокій.
  - Пані вікарій наказала лише проінформувати усіх співробітників відділу і пішла на збір єпископів.
  - Прекрасно, - Інспектор обережно склав листок, і повільно, з насолодою порвав того на дрібні клаптики. - Продовжуйте роботу.
  Залишивши ошелешених підлеглих, Тору відправився у свій кабінет. Думки Майто підтвердилися уже за кілька хвилин після свого озвучення. А враховуючи, що ці події відбувалися як мінімум кілька годин тому, залишалося лише констатувати власну некомпетентність. Невідомий лялькар вдосконалює свої іграшки швидше, ніж вони можуть собі уявити. І лицарі вже не є останнім аргументом. Уже відкривши двері до кабінету, Тору завмер. Щось не сходилося, але що саме? І крутиться в голові щось таке... Погане передчуття заважало спіймати потрібну думку. Так і не зайшовши, Інспектор знову замкнув двері й відправився по щойно пройденому маршруту. Може хоч так вдасться заспокоїтися.
  
  ***
  
  Ну що за нерпуха? Відмова, відмова, знову відмова... З моменту моєї появи тут минув майже цілий день. До мене підходили, цікавилися, і йшли собі далі. Найдовше біля мене затрималася компанія із кількох жіночок, що намагалися напоїти мене якоюсь бурдою. Я заради інтересу пригубив напій, після чого на мене напала гикавка. Я потім цілу хвилину намагався побороти цей ефект, регулюючи роботу залоз - все ж моя інтеграція в організм не настільки глибока, щоб контролювати настільки примітивні реакції. Очевидно коктейль із вина, незнайомих спецій та легких наркотичних трав мав подіяти інакше, бо інтерес до мене одразу ж зник, а жіночки раптом згадали, що у них є важливі справи. Так я й сидів, час від часу гикаючи в шолом, чекаючи чергових мандрівників. Я перепробував різні стилі поведінки, давав різні відповіді на одні й ті ж питання, відслідковував реакції співбесідників, а результат був один і той же. Варто було лише згадати, що я хочу пройти нерозвідані землі наскрізь, як навіть сміливці дають заднього. І хоч би хтось назвав причину, чому мене не хочуть взяти з собою! Єдине пояснення, яке я почув від них - забобони. Місцеві сталкери вірять, що коли в похід взяти стороннього, то один із команди назад не повернеться. А тут ще й я, такий оригінальний: обличчя не показую, нічого не їм, маску не знімаю... Я уже всерйоз подумував, що слід відправитися в подорож самостійно, але набір артефактів та наявність у кожній команді бодай одного слабкого обдарованого мене зупиняли. Я не знав, чого слід очікувати від такої мандрівки, і підслухані байки все більше переконували мене, що самому потикатися в такі місця смертельно небезпечно.
  До мене навіть солдати тутешнього магната докопувалися. За доносом від хазяїв закладу - не інакше. Хотіли відвести мене у місцевий форт, аналог відділення поліції, до з'ясування обставин. В сотні метрів від таверни приклав їх нейралізатором, і повернувся назад. Більше хазяї мені на очі не показувалися. Потім до них дійшло, що нікого вбивати я найближчим часом не збираюся, і вони підіслали до мене свою дочку. Маля, років десяти на вигляд, нахабно всілося поруч і почало випитувати мене про все на світі. Почувши про мою проблему, дівчинка порадила мені забути про заборонені землі, а натомість відправитися до того озера, що вказано у мене на карті - може там вдасться підкупити когось із рибалок. Ключове слово - підкупити. Як виявилося, ельфійські території по факту починаються прямо на іншому березі озера, а не в центрі утвореного кількома схожими за розмірами водоймами півострову. Якщо дивитися по карті США, то я зараз знаходився неподалік від східного узбережжя штату Вісконсін, ельфи займали південну частину штату Мічиган, а його північно-західна частина знаходиться в аномальній зоні. Тепер, маючи приблизні орієнтири, я зміг накласти карти із географічного атласу Академії, карти прикордонників та останнью скачану з інтернету карту поверхні Землі. По всьому виходило, що мені потрібно подолати майже двісті кілометрів по воді, або більше двох тисяч - в обхід по суходолу. Тут навіть вибирати не доводиться, однозначно потрібно плисти. І про підкуп дівчинка сказала дуже доречно: що одна, що друга територія однаково небезпечні для мандрівників, і навіть рибалки побоюються туди потикатися. Без достатньої платні ніхто навіть в зону прямої видимості не запливе.
  Подякувавши дівчинці за корисну пораду, я подарував їй один зі зроблених напередодні складних ножів, якими збирався розплачуватися за різноманітні послуги. Не знаю, чи доречно давати такий подарунок дівчинці, та судячи по захопленому погляду, сувенір їй сподобався. Швиденько надряпавши на руків'ї ножа контури обличчя дівчинки (люди не грамотні, підпис не прочитають), я попрощався із не дуже гостинними власниками забігайлівки і вирушив по вказаних координатах.
  Добре, що я записав нашу розмову, бо без пояснень малявки я навряд чи зміг би дістатися до рибацького селища. І так кілька разів звертав не туди. І хто тільки робив ці дороги? Як можна було прокласти дві різні дороги до одного й того ж населеного пункту, та ще й переплести їх між собою? Без особливих прикмет село легко проминути. Судячи з того, що колія до них не прокатана, приїжджають сюди ну дуже рідко. Воно й зрозуміло: два десятки халуп, одна-єдина пристань, два вітряка і відсутність будь-якої інфраструктури. Навіть грядок немає. За рахунок чого вони взагалі тут живуть? А чи живуть взагалі? Навіть підключивши сенсори, я не зміг тут знайти нікого живого. Усі будинки були порожні й покинуті, при чому вже давно, не менше року. Стежки встигли зарости травою, подекуди навіть чагарниками. Пристань теж ледве трималася. Судячи зі стану дошок, востаннє нею користувалися приблизно тоді ж. Дивно, дівчинка сказала, що рибалки тут часто бувають. Ага, чиїсь сліди на пристані видніються, значить не збрехала. Будемо чекати.
  Поставивши мотоцикл біля пристані, я підійшов до води. Якщо оптика мене не обманює, чим далі від берега, тим чистіше від ефіру повітря. Діставши Слимака, я кілька секунд почекав, доки той розжене генератор, після чого кинув його у воду. Дрон почав адаптуватися до роботи в новому середовищі, швидко поглинаючи воду й збільшуючись в розмірах. Перебравши кілька десятків найрізноманітніших форм, він зупинився в образі ската. Логічно, якщо брати до уваги малу міцність ефірного корпусу. Якби він обрав рибоподібну форму, то йому довелося б постійно вираховувати положення свого сенсорного масиву у просторі. А так центральна частина тіла навіть під час активного маневрування залишається більш-менш нерухомою. Ось тепер проект ефірного дрона можна вважати успішним, хоча й не зовсім у тій сфері, для якої він задумувався. Я отримав універсального водного юніта, що може зменшуватися в розмірах під час транспортування суходолом, а у воді збільшувати свій об'єм майже вдесятеро без суттєвої втрати еластичності. А якщо втулити туди картридж із барвниками, то він зможе швидко змінювати свій колір. Мабуть переіменую майбутній проект в "Орбіз" - дуже влучна назва, і приємніша на слух за "Слимака". Трохи поспостерігавши за тим, як дрон освоює новий життєвий простір, я вийшов на край причалу.
  В голові роїлися думки про залишених без догляду дівчат. Як же негарно все вийшло... Я сподівався бодай трохи убезпечити своїх інформаторів, полегшити їм життя, а он-як воно обернулося. І до самого вечора зв'язатися із ними не вдасться. Ех, як там Кайя поживає? Чи жива вона взагалі? А раптом імплантації не приживуться, що тоді? Та ні, все мало пройти нормально, з усіх моїх знайомих лише на неї у мене є повна медична карта. Навіть якщо дублюючий нейрошунт відійде - його можна буде просто витягнути. Наче врослу волосинку з-під шкіри. Ну, то таке - дрібниці. Та чи змогла вона взаємодіяти із дронами? Взагалі-то інтерфейс там інтуїтивний, але то для мене. А для неї? Ех, доведеться чекати і сподіватися, що вони там іще живі. Хай там як, а мої душевні муки подорож не прискорять. Якби ж було кого спитати, скільки мені іще на березі стирчати... Раптом я взагалі даремно тут сиджу?
  - Що тобі тут треба? - легкі на спомин.
  - Потрібен транспорт, - повертаюся до якоїсь підозрілої тітки із арбалетом в руках. - На той берег.
  - Шукай інших самогубців. Тут тобі ніхто не допомагатиме.
  - А якщо заплачу?
  Уважно просканувавши навколишній простір я знайшов і корабель рибалок, і його команду, що саме займала позиції прямо навпроти пристані. Нічого небезпечного для себе я не помітив, однак вирішив перестрахуватися. Невідомо, чи бачили вони мого дрона. Скоріш за все бачили, але у його початковій формі. Зараз майже метрового розміру Слимак у формі вугря заховався в очереті біля берегу й готовий у будь-яку мить вискочити з води й накинутися на найближчого суперника. Навіть шипи наростив, щоб його не зняли із жертви. Відміняю план дрона й відправляю його до корабля - нехай огляне його і тримається поруч. Невідомо, що на думці у цих людей, і можливість пустити на дно їхнє судно в переговорах не буде зайвою.
  - Навіщо тобі туди треба?
  - Шукаю старі бібліотеки. У ельфів такі є.
  - А смерті не боїшся?
  - Всі там будемо. Я готовий ризикнути.
  - Скільки платиш? - це вже ділова розмова.
  - А скільки треба?
  - Сімсот бон.
  Ага, а новий корабель вам не подарувати? Мені виростити не складно, але ж совість треба мати! Я уже цікавився цінами на різноманітні продукти, тому знав, що високоякісний ніж, такої ж міцності, як нещодавно подарований, у коваля можна взяти за один-два бона. Купити коня можна за десять бон, корову - двадцять п'ять, земельну ділянку під хату - сорок. За сімсот бон можна викупити ціле село разом із жителями. За такі гроші я міг би сам купити корабель. Скільки коштує їхнє пропахле рибою корито - навіть судити не беруся. Але щось у цих людях здається мені підозрілим. Такт-аналізатор мовчить, йому не вистачає даних для висновку, а чуйка свербить про якусь підлість з їхнього боку. Не знаючи, чого чекати, я перевів усіх дронів в автономний режим і наказав далеко від мене не відходити.
  - Дорого. Даю двісті. Товаром.
  - Яким іще товаром? Сімсот золотом, і ніяк інакше!
  - Не підходить. Всього найкращого, - киваю їм, і йду до мотоцикла.
  На третьому кроці світ втрачає кольори і уповільнюється - система забила тривогу. Підсвічені контури показують як стрільці готуються на шинкувати мене стрілами. Як і очікувалося, відпускати мене ці люди не збираються. Викрутивши світосприйняття на максимум, я переключився на тактичний аналізатор і на мить завис від кількості жовтих секторів. Увесь простір навколо мене прострілювався, сліпих зон не було взагалі. Як?! Навіть ельфи так не могли, а тут якісь розбійники - на найманців не тягнуть ну ніяк. Хоч жоден із пострілів не міг мені нашкодити, ухилитися не було ніякої можливості. Чим це вони в мене шмаляти зібралися? Прискорюючись в напрямку найближчого не підсвіченого сектора, я уважніше придивився до зброї своїх ворогів. Арбалети не вирізнялися а ні складністю конструкції, а ні якістю виготовлення. А от стріли наводили на невтішні роздуми. Товстий і довгий наконечник, більше схожий на закритий бутон квітки. Невже вибухівка? Але ні, аналізатор встиг оглянути зброю кожного із нападників, і в одного із них побачив якісь волокна, що виступали між пелюстками. На вигляд вони нагадували сітку, звідси й велика площа прогнозованого покриття. Сітка тонка й легка, одразу перерізати не вдасться. Чи вдасться розірвати силою - теж під питанням. Випускаю пазурі з рук і йду в кувирок вперед. Навіть якщо я заплутаюсь в сітці, це не завадить мені котитися далі. Звісно, якщо ці сітки не будуть до чогось прив'язані.
  Прогноз справдився. Кілька тонких риболовних сіток вмить обліпили мене, все більше сковуючи рухи. За секунду я став схожим на замотану в павутину муху. Продовжуючи котитися, я збирав на себе усе подорожнє гілляччя та інше сміття, врешті перетворившись на брудно-сірого, колобка метрового діаметра. Який активно продовжував котитися далі. Не очікуючи від мене такої жвавості, люди на секунду ошелешено завмерли, дозволивши мені докотитися до першої з нападниць. Вона спробувала відстрибнути з дороги, та вистромлені з боків мого колобка леза змогли черкнути її по нозі. Здається навіть кістку зачепив.
  Крик пораненої привів до тями її поплічників, і в мене знову почали стріляти. План нападників зіграв з ними злий жарт. Тугий кокон із гілок та іншого мотлоху непогано підрізав стріли, не дозволяючи їм увіткнутися в мене. Діставшись до пораненої, я не гальмуючи перекотився через неї, по дорозі ще кілька разів пирнувши її лезами. Мінус один.
  Я уже повернув до наступної жертви, коли в мене влучила іще одна стріла. Цього разу стріляла та жіночка, з якою я розмовляв. Тут навіть без прослуховування радіодіапазону було зрозуміло, що вона обдарована: якісний одяг, хороший арбалет та унікальна стріла із артефактом в наконечнику. Попри скованість рухів, я зміг ухилитися від пострілу, і стріла увіткнулася в землю за кілька сантиметрів біля мене. Однак мені це не допомогло. Повітря навколо вмить згурдилося, перетворившись на густий клей. А я йому ще й допоміг, накрутивши на себе усю цю липку масу. Секунду по тому вона застигла, зробивши з мене велику браковану скляну кульку. Я ж сидів скручений всередині, не в змозі поворухнутися. Навіть пазурі вклеїлися в цю гидоту. Але технологія дуже цікава. Як виберуся - обов'язково видеру з цієї сучки секрет артефакту.
  Діставшись до мене, люди швиденько, покотили мій клубок в напрямку корабля. За вказівками начальства туди ж повели і мотоцикл. Дрони одразу зрозуміли, що мене нейтралізовано, і уже збиралися дати відсіч загарбникам, але я їм заборонив. Кількісна і якісна перевага не на нашому боці, а плавання - річ повільна, тому часу на звільнення у мене буде вдосталь. В крайньому разі корабель можна потопити. Але краще захопити, треба ж якось перебратися на інший берег...
  Дочекавшись, доки моє вмістилище з прокльонами та відбитими пальцями закотять у смердючий трюм, я спокійно відторгнув пазурі й, впершись у стінки цієї капсули, спокійно почав перебирати контроль над скріпленими докупи ефірними нанітами. Процес йшов повільно, але впевнено. А в цей же час мій останній вцілілий дрон-павук виліз із мотоцикла й почав пробиратися на місток. Другий - Слимак - закріпившись на днищі корабля, почав гризти стерно, аби мати можливість змінити курс корабля. Це вам не літальні апарати, тут для керування вистачить і кількох чоловік. Навіть якщо я переб'ю усю команду, на інший берег допливу без проблем. А поки моя в'язниця розчинялася, я підключився до дрона-павука, і взявся прослуховувати розмови начальства, вирахувати яке допоміг багатий одяг.
  - Так і буде.
  - Але ж...
  - Не подобається - плати зі своєї кишені! - гаркнула капітан на підлеглу, не витерпівши її скиглення. - Вона знала на що йшла, коли приєднувалася до нас. Тому або ти виконуєш накази, або котися на всі чотири сторони. Можеш прямо зараз, я тебе не тримаю.
  Та навіть відповідати на стала, а просто перемістилася в інше місце, займаючись своїми справами. Ще трохи поганявши дрона по кораблю, я так і не почув більше нічого цікавого. Я гадав, що оточення може розказати про людину більше за неї саму. З усього почутого і побаченого я зробив висновок, що нарвався на контрабандистів. Усі були зайняті тим, що маленькими щіточками відчищали від бруду якісь старі речі.
  Рука з ледь чутним хрустом проломила стінку капсули. Тихенько визираю зі своєї в'язниці й бачу охоронницю. Здоровенна жінка сиділа на в іншому кінці трюму із націленим прямо на мене арбалетом. Сидить, дивиться на мене. І не реагує! Намагаючись не робити різких рухів, повільно вилізаю зі скляного кокона. Треба знешкодити свого сторожа. Обережно, аби часом якась дошка під ногами не скрипнула, наближаюся до жінки. Та плани мені сплутав сумнозвісний закон Мерфі - клятий коктейль із забігайлівки знову про себе нагадав. Не встиг я підійти, як мене видала...
  Гик!
  Гикавка! Під шоломом її було майже не чути, але тіло смикнулося, дошки під ногами гучно скрипнули, а сторожиха вмить прокинулася, піднімаючи арбалет на мене. Залишилося тільки атакувати. Хруст, і голова ворога дивиться в стіну. Тіло смикається, але я вириваю арбалет з рук небіжчиці перш ніж та спустить гачок. Арбалет я вихопив, а от стріла виявилася важчою, ніж розраховували творці зброї, і просто вивалилася із ложа. Розуміючи, що мене от-от знову закатає у скло, я тільки й встигаю, що підставити під стрілу коліно і, поки вона перекочується, зловити її тією ж рукою, випустивши арбалет. Арбалет гучно гепається на підлогу. На шум одразу ж відреагували і в люк опустилася чиясь допитлива пика. Особисто мені відсутність світла у трюмі не докшуляє, а нормальні люди зі світла тут майже нічого не побачать. Скориставшись моментом підстрибую, хапаю жінку й тягну вниз. Із криком вона летить в темряву, по дорозі гепнувшись головою об край люку, а внизу ще й від мене оримує під дихало. Не чекаючи, доки екіпаж кинеться на шум, я сам вискочив на палубу і атакував першого, хто трапився на моєму шляху. Це виявилася підстаркувата одноока тітка із широким кинджалом в руках. Очевидно зі зброєю вони не розлучаються, тому до мирних громадян їх можна не відносити. Відбиваю зброю в напрямку наступної жертви, а сам пробиваю їй ногою у груди. Жінка відлітає на кілька метрів уздовж палуби, збиваючи спиною ще одну матроску.
  Реакція екіпажу була блискавичною, і в мене одразу ж полетіла нова артефактна стріла. Навіть не думаючи ухилятися, я перехоплюю небезпечну штуковину й замахуюсь нею на найближчого суперника. Та відсахнулася від мене, наче від чуми, а мені тільки того й треба було: випускаю на підошвах та долонях шипи і, глибоко вганяючи їх в палубу, перейшов у маневрений бій. Удар - політ, удар - хруст зламаних кісток, удар... Ой, у когось виявилася дуже ніжна шкіра, тепер доведеться кров з-під щитків костюму вимивати. Хто це у нас такий був? Оу, та це ж наша брава капітанша! А я й не помітив. Ще жива, просто скальп об борт ледве собі не зняла. Стоп, їх же повинно бути більше! Так і є, на борту знайшлося лише восьмеро людей. Здається хтось під час бійки випав за борт. Ну і нехай: язика взяв, артефакт для дослідження дістав, корабель під контролем, на радарі сторонніх об'єктів немає. Можна збирати лут!
  З трупів нічого корисного отримати не вдалося, майже всі свої речі морячки тримали у персональних скринях, намертво вбитих в корпус судна у кормовій частині трюму, але лахміття і зіпсовані продукти мене не цікавили. Увагу привернуло лише оголошення із намальованим від руки зображенням нанокостюма. А потім іще одне. І ще одне. І ще... Скільки ж їх тут?! Беру останнє й читаю: "Увага! Терорист! Надзвичайно швидкий, сильний і підступний. Причетний до масових убивств та торгівлі артефактами. За будь-які відомості про його місце знаходження винагорода - двісті бон. За його голову - дві тисячі бон. За живого - десять тисяч." Уважніше придивляюся до малюнка: це ж Тайто! Росте пацан! Значить мій задум спрацював. Погано тільки, що нас переплутали. Треба буде ще сильніше змінити свій вигляд, аби уникнути таких інцидентів у майбутньому.
  У схованках по кораблю лежало кілька різнокаліберних монет та якийсь документ незнайомою мовою - можливо грамота на судно. Трохи подумавши, я вирішив зробити собі іще одну закладку на майбутнє, якщо мені раптом знадобиться корабель. Поклавши грамоту на місце, я повернув корабель назад до берегу, і спустився у трюм. Там по всій довжині судна я між дошками проклав напівпровідникові павутинки, один кінець яких підняв по тріщинах щогли якнайвище, а інший опустив під воду. Вийшов примітивний детекторний радіомаяк. Він не мав власного джерела живлення, отримуючи енергію прямо з антени, але дозволяв відстежити корабель на відстані до тридцяти кілометрів навіть ручною радіостанцією. Треба тільки знати частоту і код, інакше він не відгукнеться. А на березі я його замаскую так, що ніхто не знайде.
  Іще визирнув за борт - там, під кормою у воді, висіла якась торба. Очевидно так перевозили заборонені предмети. Попросив Слимака підняти. У пакунку виявилося кілька касет із наконечниками артефактних стріл. В кожній касеті по шість штук, і стріли були різних типів. В одній із касет залишилося лише дві стріли. Значить це ними мене намагалися нейтралізувати. Склавши їх назад, я знову взяв ту, якою в мене стріляли. На вигляд вона нагадувала мій спецбоєприпас для лука, тільки виконання дуже грубе. І ще й якісь символи виписані... Розберемося. Набравши в одне із відділень свого рюкзака води, обережно кладу всередину трофейну стрілу і запускаю туди щупи. Цілий арсенал мікроскопічних інструментів та сенсорів на міліметрових кінчиках одразу ж почав промацувати незнайомий предмет, поступово розчиняючи під собою поверхню. Уже за кілька хвилин дешеве залізо витончилося наполовину, а запущені крізь щілини зонди дісталися до начинки і почали зчитувати сигнатури артефакту всередині. Конструктивно він був схожий на соленоїд, важкий сердечник якого в момент удару продовжував рух всередині мідної обмотки, внаслідок чого виникав струм. Проходячи по кристалічному паралелепіпеду, явно штучному, струм перетворювався у електромагнітне випромінювання, яке і несло в собі програму дій для навколишнього ефіру. Артефакт одноразовий, кристал явно на сильні удари не розрахований, тому й не дивно, що від нього так сахалися. Ніхто не хоче відчути себе мухою в бурштині.
  Змонтувавши на напіврозчинений артефакт усі необхідні датчики, я вийняв його із брудно-рудого від окисів заліза розчину. Тепер слід було отримати програму для нанітів, за допомогою якої й досягається потрібний ефект. Відійшовши на корму корабля, я дістав свій лук. Скрутивши натяг до мінімальних двадцяти кілограм, я стрельнув артефактом у носову частину судна. Момент дотику виглядав епічно. У вповільненому повторі це нагадувало розростання кристалу льоду. З тією тільки відмінністю, що замість криги формувалася схожа на розчинений пінопласт пориста маса, що стягувалася до точки збудження потужним електромагнітним полем. Частково його генерували самі наніти, які після розрядки йшли на створення клейкої речовини. Процес тривав півтори-дві секунди. Радіус ураження, як виявилося, напряму залежав від насиченості повітря ефіром. Тут і перекладач розшифрував написані на стрілі символи: Карамелька! Серйозно? Та яка вона там карамелька - натуральні соплі! Теж мені, додумалися! Втім, ефект дійсно корисний. Закинувши лук із новими боєприпасами в рюкзак, я уже хотів перейти до інших трофеїв, коли сенсори засікли рух. Наша капітанша прокинулася. Час поговорити.
  Схиляюся над жінкою, і одразу ж мушу викручувати їй руку, щоб вона не дотягнулася до мене тонким скляним стилетом. Мої сенсори нічого особливого в ньому не бачать, але хто його знає... Відкидаю підозрілий предмет подалі на палубу. Ой, розкришився! Певно він мав це зробити прямо в тілі жертви. Жорстока штука. Тільки у мене броня суцільна, не проколеш. Докручую руку, а моя жертва мовчки смикається від болю, тільки погіршуючи травму. Гордячка...
  - Куди мене везли?
  - Котися до демона-а-а-а! - не витримала.
  - Тобі боляче, - я як капітан очевидність, дуже вимотую нерви, - То куди мене везли?
  - Щоб ти здо-а-а-а! - ще трохи, і замість вивиху буде перелом. - Нічого тобі не скажу!
  Дивлюся на неї і розумію - така не скаже. Навіть без поглибленого сканування видно, що вона побувала у багатьох сутичках, та ще й вийшла з них більш-менш цілою. Численні шрами і неправильно зрощені переломи пропустимо. Помітно характерні сліди тортур. А вона не така проста як здається.
  Жінка помітила мою затримку, розцінивши її як вагання, і з новими силами взялася поливати мне лайном і обіцяти мені такі смертні кари, про які я навіть не здогадувався. Тут мені на очі трапився Слимак, що у формі восьминога намагається витягнути на палубу викинуте за борт під час бою тіло - ресурси збирає. Відволікшись на допомогу бідолашному водолазу, я замислився над іще одним способом отримати потрібну інформацію. Переводжу дрона на ручне керування і підходжу до полонянки, перекатуючи його в долонях, наче шматок глини. Кайї мій підхід тоді не сподобався, сподіваюся, тут ефект буде аналогічним.
  - Це паразит, - у безформній сірій массі з'явився отвір, з якого до обличчя жінки потягнулися тоненькі щупальця. - Хочеш їсти?
  - Котися в пекло! - крізь зуби прокричала капітанша, намагаючись ухилитися від слизьких, вкритих малесенькими шипами псевдоподій.
  - А він хоче. Відкрий рот. Бо полізе через ніс.
  - М-м-м... - вхопившись за комір полонянки, щупальця підтягнули тіло дрона ближче до жертви.
  - Увесь не пройде. Оболонка залишиться ззовні. А от нутрощі...
  - Забери! - Слимак перекочував із моїх рук на шию жінки і уже підтягувався до обличчя.
  - Він виверне їх всередину. Вони довгі. Дотягнуться до шлунку, - ух, аж самому гидко від своєї фантазії. - Там вони відкриються...
  - Буе...
  Жінку вивернуло жовчю прямо на дрона. А той тільки цього й чекав, одразу ж запустивши щупальця між зубами жертви, щоб вона не змогла повністю закрити рот, і почав підтягуватися іще ближче. Це стало останньою краплею.
  - Жніми його ж ме... Буе... Я вше шкажу! Буе... - жінка раз за разом, здригалася в судорогах, намагаючись позбавитися чужинця, що вже націлився залізти їй в горлянку.
  - Добре, - я простягнув руку, але не став знімати дрона, а лише зробив вигляд, ніби притримую його від подальшого просування. - Куди мене везли?
  - В Натоль, у Гільдію до найманців.
  - Хтось про це знає?
  Розмова тривала довго, майже годину. Закінчили ми вже коли на небі почали з'являтися зірки. Поступово я витягнув із жінки усе, що було потрібно.
  Виявилося, що знайдені мною оголошення були лише верхівкою айсбергу. За мене вже оглосили нагороду по всіх можливих інстанціях. У великих містах про мене уже знають всі кому треба й не треба. У цій же глибинці мене упізнали випадково. Ті солдати, котрим я промив мізки, повернулися у форт і сказали, що виклик був хибним і я звичайний мандрівник. Таким нехитрим чином я відвернув до себе інтерес представників офіційної влади. На відміну від капітанші цього корабля, яка в цей час саме виходила з кабінету начальника і почула доповідь патрульних. Далі була справа техніки: дівчинка дає координати, і я сам відправляюся у пастку, та ще й з грошима для підкупу. Плани авантюристки зіпсувало те, що я встиг дістатися на місце раніше за неї, і вона не встигла організувати мені зустріч. Хто і навіщо мене замовив - жінка не знала.
  Також я дізнався, що на територію ельфів просто так не запливеш - під водою плаває купа мін, чи аналогічних до них артефактів - треба розбиратися на місці. Повітряним шляхом до них теж не дістатися, з одного боку повно аномалій, з іншого немає ефіру. Залишається хіба що йти пішки по воді, наче Христос. До речі ця паскудниця майже так і сказала. Знущалася. Думала мене засмутити. Засмутився. Хруп! Тіло зі скрученою шиєю осідає на палубу. Слимак же, надавши собі звичної скатоподібної форми, хутко сповз зі своєї жертви і пірнув у воду - поповнювати запаси вологи.
  Капітанша сказала, що артефакти плавають на глибині від одного метра і глибше. Вони починають спливати, як тільки поруч із ними щось з'явиться. Вражаючий ефект може бути будь-яким: вибух, кислота, отруйні гази чи ще якась напасть. Фантазія у ельфів багата, і мінне поле постійно поповнюється все новими й новими артефактами. Якось Дейла, так звали капітаншу, виловила один такий, і продала за майже сотню бон. Пізніше вона дізналася, що міна спрацювала на аукціоні прямо під час свого продажу. Із її розповіді я дізнався головне - перед спрацюванням міна повинна скинути баласт і сплисти на поверхню, а це як мінімум секунда. Хтось скаже, що цього мало. А я скажу, що цього більш ніж достатньо! Треба лише як слід підготуватися.
  Обібравши тіла, я теж відправив їх за борт, і пішов до великого ящика, в якому під товстим шаром риби заховали мій байк. Паскудство! Якими б високими технологіями я не володів, вивести цей запах буде надзвичайно складно. Простіше зробити новий мотоцикл. Витягую свого залізного коня зі схованки й починаю знімати із нього кофри. Залишаю тільки один позаду сидіння - там каністра із каталізатором. До неї протягую кілька трубочок, і ставлю на заднє колесо центрифугу. Це збільшений аналог ефірного компресора, яким Слизняк набирав нанітів з повітря. Через кілька хвилин мотоцикл уже завивав, викачуючи із повітря будівельний матеріал. Процес йде повільно. За задумом він мав давати дуже солідний вихід сгущеного ефіру, однак після активації артефакту ефіру в околицях майже не залишилося, а свіжого вітром іще не скоро надує. Може відправити центрифугу туди, де ефіру достатньо? Знімаю її із мотоцикла і збираюся передати Слимаку. Якщо вже він так хоче збирати ресурси - нехай сам цим і займається. В останній момент апаратура ледве не втопилася через кляту гикавку! Поглинувши приладдя, Слимак надув на собі пару поплавків, аби його не потягнуло на дно, і поплив геть. Своїм ходом. Трохи подумавши, я надіслав йому ескіз моделі вітрильника із вітрилом у формі крила - так і енергію збереже, і швидкість зросте. А поки дрон-плагіатор вдає із себе іграшкову яхту, я знову взявся за стріли. Схоже, досліджувати їх доведеться прямо тут. Все одно робити нічого. Можливо я навіть зможу повторити їх на власний лад. Все ж нелетальна зброя інколи дуже корисна. Тільки назву я підберу іншу, більш відповідну.
  
  ***
  
  Безлад, цирк, ганьба, жах, анархія... І таких епітетів можна було підібрати іще чимало. Кожен із них міг лише частково охарактеризувати ситуацію на курорті після зачистки терористів. З раннього дитинства Лашуру привчали, що люди дуже підступні. Особливо ті, в чиїх руках є достатньо влади. Це підтверджував і її власний досвід. Та вона навіть не уявляла, наскільки безпринципними тварюками вони можуть бути, коли на кону стоїть їхнє життя...
  Все почалося в той момент, коли невідома штуковина затягнула в себе Кайю. Її ініціація була швидкою, майже миттєвою і водночас надзвичайно болісною. Тисячі мікроскопічних щупів прокололи шкіру і наче гидкі черв'яки розповзлися по всьому тілі, прокладаючи в живій плоті синтетичні волокна. Здавалося з неї заживо витягують жили, в лице плеснули кип'ятком, в очі налили кислого соку а руки немов засунули у м'ясорубку. Через кілька секунд пекельна машина відпустила свою жертву і ту ж мить розвалилася на шматки, наче вигризений зсередини гарбуз. На підвіконні залишилися лежати тільки порожнисті черепки. Очевидно для виконання операції машина використала власні складові.
  Після закінчення процедури усі одразу помітили доповнення у зовнішньому вигляді Кайї. Найперше в очі кидалися ледь помітні смужки на обличчі та руках. Здалеку могло здатися, що дівчині просто зробили татуювання, і лише придивившись уважніше можна було зрозуміти, що ці чорні штуковини у неї на лобі насправді не для краси. Наче чорні капіляри, ледь помітне мереживо покривало усю верхню частину тіла, особливо щільно зосередившись біля хребта та потилиці. А якщо придивитися іще уважніше, то в полум'яній шевелюрі дівчини можна було розгледіти і чорні волосинки, смикати за які було особливо боляче. І це лише те, що можна було помітити неозброєним оком. Внутрішні ж зміни були значно серйознішими.
  В перший же момент після свого звільнення Кайя одразу почала махати руками, немов відганяючи мух перед обличчям. Спершу навіть подумали, що вона збожеволіла. Кайя мало не потонула у вирі інформації, схем, таблиць зі статистикою та діаграм. Їх було так багато, що дівчина не бачила нічого навколо себе. Навіть заплющивши очі вона не могла позбутися усього цього мотлоху. Але потроху вона відійшла від шоку й змогла описати те, що бачить. В якомусь сенсі це нагадало Лашурі її видіння в химерних окулярах. Вона хотіла поділитися своїми думками із Кайєю, але та вже й сама розібралася, як взаємодіяти із примарними табличками. І хоча написи на табличках були зроблені якоюсь дуже химерною мовою, способи оперування ними виявилися інтуїтивно зрозумілими.
  Тепер до Кайї дійшло, що за дарунок потрапив до її рук. Вона нарешті зрозуміла того нестерпного підлітка. Сила, що здатна зрушити гори. Очі, від яких не сховаєшся. Вуха, які чують усе. Сотні маленьких солдат без власного розуму, але зі спільним мозком. Це штучне військо розуміло її краще за найдосвідченіших слуг, водночас залишаючись маріонеткою. Вона була тут, і водночас усюди. Вона бачила контрастний чорно-білий світ, і водночас сприймала такі відтінки кольорів, про існування яких люди навіть не здогадувалися. Відчувати, як один рух твого пальця приводить в дію велетенський смертельно небезпечний механізм... Вона могла зробити із цими покидьками все, що завгодно.
  І зробила. Прямо на очах шокованої знаті маленькі павучки буквально рвали терористів на шматки. Стримуватися не було сенсу - основна маса нападників уже була знищена, а залишки не представляли суттєвої загрози. Все, про що вона б не подумала, дрони одразу ж виконували. І одразу ж демонстрували їй. Здавалося, кожен із них хоче похвалитися тим, як добре він виконав її бажання. Отямилася вона лише тоді, коли побачила, як колишні заручники зі страхом відповзають до стін, а дрони проводжають їх уважними поглядами, пропонуючи варіанти розчленування. До неї дійшло, що все це не просто її буйна уява, а реальна картинка. Кайя злякалася.
  Це було її помилкою. Кайя зрозуміла все правильно: вони розуміли лише прямі й чіткі вказівки. Отримане від оператора почуття страху було інтерпретовано як загроза його існуванню. Як і прописано в протоколах, оператор в таких випадках не може правильно зреагувати, і небезпеку слід усунути. Що дрони і виконали. Оскільки знать, на щастя, агресію не проявляла, то загрозою було прийнято вважати чергову группу терористів в уніформі прислуги. Ну і, звісно ж, не забули доповісти про це оператору. Кайя про їхнє перевдягання не знала. Тому ефект був абсолютно зворотнім від очікуваного: оператор впав у паніку. В таких випадках подальше орієнтування на зворотній зв'язок є недоречним і контрольні функції блокуються до відновлення психологічної рівноваги оператора, і продовжується виконання останнього успішного наказу - винищення терористів.
  І тут уже дівчина не витримала. Налякана цими жахами, вона абсолютно не розрізняла, кого на іншому кінці лінії вбивають її підручні: чи заручників, чи терористів? Намагаючись відсторонитися від жахливих видовищ, Кайя тільки погіршила своє становище, начисто відрізавши зв'язок із дронами зі свого боку. Звісно ж повністю заблокувати його вона не могла, і рапорти все одно приходили раз в три хвилини, як і було прописано під час проведення бойових операцій.
  Слід віддати належне дівчині, в такій ситуації вона не втратила голову. Приборкавши почуття, вона розповіла про все своїй королеві. Лашура одразу ж сказала їй взяти полонених, але виконувати наказ було вже пізно, команди не проходили. Поповнивши свої ряди підкріпленням із острову (на відміну від живого оператора хаб дронів не бачив сенсу дробити сили спільноти, збільшуючи тим самим втрати), дрони самостійно розібралися із залишками терористів. Після чого задрипані в багнюці, вимазані в крові, інколи тягнучи за собою чужі нутрощі, ці членистоногі дружньою юрбою нахабно промарширували назад на базу - на Су-Ван. Як вони змогли пройти крізь бар'єр - залишилося загадкою.
  А поки Кайя намагалася зрозуміти, що сталося, їхньою кишеньковою армією зацікавилися щойно звільнені монархи. Швидко відійшовши від потрясіння, вони одразу ж почали з'ясовувати, що тут відбувається. Оцінивши перспективи, вони поспішили першими зробити вигідну пропозицію тому, хто керує такою силою. До резиденції Лашури відправилося одразу кілька делегацій. А потім іще кілька. А потім підтягнулися і решта присутніх. Осторонь не залишився ніхто. Усі раптом зажадали придбати унікальну продукцію королівства Шатерей. Хоч презентація так і не відбулася, хоч серійний варіант меха і викрали, монархи в повній мірі оцінили можливості незвичайного лицаря. Кожен хотів придбати й собі такого. Одного. Більше не треба. Достатньо тільки договору із власником цих незвичних створінь. Підписуючи черговий контракт, Лашура уже відчувала, куди дме вітер. І з хоч цифри у документах приємно гріли душу маленької королеви, п'яту точку все більше щипало від наближення можливих проблем.
  Королева Шатерей запросила їх на демонстрацію нового товару. І продемонструвала його. Тільки не зовсім той, про який ішла мова на офіційних перемовинах. Правильно - нічого усяким третьосортним матріархам знати про таку цікаву пропозицію. Тільки мова тут ішла навіть не про продаж, ні! Інакше був би бодай якийсь натяк на ціну. Певно маленька королева вирішила не продавати свій інструмент, а здавати його в оренду. Скажімо, на час якогось конфлікту. І для цього варто бути у списку її клієнтів, інакше можна й не домовитися. Так це виглядало збоку. Дуже знайома картинка, особливо якщо пригадати Церкву. А Церква не потерпить зазіхань на свою монополію. Доведеться домовлятися іще й з ними. Якщо вдасться...
  А поки Лашура займалася організаційними питаннями, серед знаті почався рух. Як виявилося, кілька взятих напередодні в полон монархів уже встигли видати терористам усі зібрані на своїх сусідів компромати. І головне - їх про це ніхто не просив, вони самі це запропонували. Терористи не дурні, одразу ж застосували отримані відомості, шантажуючи інших королів та королев, вибиваючи із них ще більше секретної інформації. Тому цілком природно, що після ліквідації загрози, монархи вирішили з'ясувати, хто ж це їх так підставив? З'ясували, і вирішили позбутися гнилих душ. Ті все заперечували, і теж хотіли позбутися несподіваних свідків їхнього провалу. Все йшло до війни. Королі та королеви зчепилися між собою, наче коти із собаками. Дехто навіть, не за просто так, попросив королеву Флору не поспішати знімати бар'єр. А хто вона така, щоб відмовляти дорогим гостям? Розуміючи, що рано чи пізно до групових забав підключать і її, Лашура після підписання останнього договору поспішила покинути цю банку із павуками. Разом із нею зону бойових дій покидали усі присутні тут спадкоємці монархів та їхні лицарі. Усі погодилися, що цей інцидент триматимуть в таємниці. Тут нічого особливого не сталося, ніхто нічого не бачив, і звідки взялися трупи - невідомо. Типові інтриги, і більш нічого.
  На виході їх уже чекала королева Флора з дочкою, що обережно вела під ручку свою Юкіне. Дівчинку жорстоко побили, зламали ребро, і навіть хотіли зґвалтувати. Не встигли. І усе це на очах Марії. Правду кажуть, що цінувати починаєш лише тоді, коли втрачаєш. Раніше принцеса навіть не здогадувалася, наскільки встигла прив'язатися до цієї непомітної й мовчазної дівчинки. Лікарі пропонували транспортувати її на носилках, але та навідріз відмовилася від госпіталізації. Це був перший випадок коли альбіноска відмовила своїй хазяйці. А та навіть не стала наполягати. Навпаки, сама взялася її супроводжувати. Збоку це виглядало і справді дико: принцеса власноруч доглядає за своєю слугою. Втім, після влаштованої знаттю різанини, таке видовище було як бальзам на душу.
  - Ну що, Лашері, повертаєшся назад? - поцікавилася Флора, коли спадкоємці заспокоїли своїх воєначальників і розійшлися по своїх таборах.
  - Повертаюся. Досить з мене цих пригод.
  - Як я тебе розумію... Я очікувала отримати прибуток, а на ділі - суцільні збитки.
  - Золоті слова.
  Слова видавали хвилювання королеви. Зазвичай Флора має дуже чисту вимову, її голос заворожує, чим вона безсоромно користується. Та в моменти стурбованості у неї інколи проявлявся хавонійський акцент. Особливо це чутно в іменах. І Лашура її прекрасно розуміла. Після всього того, що сталося, спокійним міг би залишитися хіба що повний псих. І ще невідомо, чим усе це закінчиться.
  Кілька хвилин польоту на човні, і ось вони сідають на Су-Ван. Тут Лашура нахмурилася. Коли вони відбували, острів був у повному порядку. Зараз же від основної будівлі та вантажного люку до трапу на берег тягнулися дві широкі смуги витоптаної землі, неначе там пройшлося стадо корів. Біля однієї із затоптаних клумб поралася садівниця, яка й пояснила, що усе це накоїли кляті комахи. А ще вона мимоволі ляпнула, що під час цього переселення народів острів накренився. Лашура подумки нахмурилася іще більше, тримаючи байдужий вираз обличчя. Вона як ніхто інший знала, яким має бути зусилля, аби острів бодай похитнувся. А ця недалека жіночка отак просто взяла й видала чисельність їхньої секретної зброї. Не бажаючи і продовжувати небезпечну розмову, Лашура змахом руки затикнула садівницю й послала її геть зперед очей. Залишалося сподіватися, що гості не нададуть значення її словам.
  Махнувши капітану острова, маленька королева, як справжня господиня, повела гостей до альтанки. Нічого їм пертися бозна-куди, якщо можна сповна насолодитися подорожжю на відкритому повітрі. Через кілька секунд швартові ланцюги були відчеплені й підняті на борт, а острів накрила ледь помітна плівка вітрового щита.
  Поки гості розсаджувалися по місцях, Лашура наказала прислузі накрити на стіл. Марія теж хотіла-було приєднатися до компанії, але Флора натякнула, що Юкіне було б непогано відвідати медичне крило. Дівчинка натяк зрозуміла. Слідом за ними альтанку покинула і все ще дезорієнтована Кайя у супроводі двійнят, що допомагали їй знайти вірний шлях. Тільки коли поруч не залишилося нікого, Флора почала розмову.
  - Ти ж розумієш, дорогенька, що усе це має залишитися в таємниці,?
  - Прекрасно розумію.
  - Що будемо робити із твоїми контрактами?
  - У мене домовленість із Марією, - зазначила Лашура.
  - У мене із нею теж домовленість. Тепер половина її долі належить мені. Гадаю, це достатня підстава для того, щоб брати участь у вашому підприємстві.
  - Боюся розчарувати тебе "тітонько", - уїдливим голосом почала Лашура, уже зрозумівши наміри жінки, - та це підприємство займається лише мехами. Все інше - внутрішні справи королівства Шатерей. І відколи це Марія віддає свою долю?
  - Нівідколи, - задоволено відповіла Флора, ховаючи за віялом посмішку. - А ти повірила?
  - А тобі яке діло? - Флора у своєму репертуарі, так брудно вивідує у неї секрети. - Я взагалі тепер можу закрити виробництво і обходитися тим, що є.
  - І відмовишся від грошей? Хто ти така і що зробила із королевою?! - награно звинуватила її Флора, тицьнувши в дівчинку складеним віялом.
  - Хто б казав. Облиш свої ігри, давай до справи.
  - Ну добре, - із жінки одразу ж злетів увесь хороший настрій, наче його й не було. - Вгамуй свого самця.
  - Це ти про кого?
  - Сама знаєш.
  - Давай в деталях: що сталося?
  Флора розказала, що після того, як лицар пробив бар'єр резиденції Марії, терористи увірвалися в всередину і швидко перебили усю охорону й прислугу. Юкіне намагалася захистити свою хазяйку, але її швидко скрутили. Добре, що вбивати не стали, вчасно помітивши кулон-артефакт лицаря. На чорному ринку за неї можна було виручити непогані гроші. Серед нападників було кілька чоловіків, які захотіли розважитися із дівчиною, поки є така можливість. Вони уже були готові взятися за справу, коли в будинок увірвався хлопець в обладунках і порубав усіх терористів. Ще не встигло впасти перше тіло, а він уже витирав від крові лезо химерного ножа. Марія хотіла подякувати своєму рятувальнику, але він на неї так визвірився, що вона навіть пискнути не наважилася. Обіцяв знайти її, і зробити з нею те ж саме, якщо вона не відкличе свій запит на чоловіків-лицарів. Марія не зрозуміла, навіщо це йому, але вважала це справедливою платою за порятунок. Усе це сталося задовго до того, як павуки заявили про себе. Після того, як терористів винищили, Марія розказала про все матері, бо запит до Святої землі відправляла саме вона.
  - Я нічого про це не знаю.
  - Хто б сумнівався, - хмикнула жінка, знервовано постукуючи віялом по столу.
  - Чому ти вирішила, що це був Кейнсі?
  - А у тебе є інші кандидати?
  - От сама у нього і запитаєш. Якщо знайдеш. Цей паскудник злиняв одразу, щойно ми покинули Академію.
  - Як з ним зв'язатися?
  - Якщо ти йому знадобишся, він сам тебе знайде.
  - Це звучить як погроза.
  - Це звучить як прогноз, - відрізала Лашура, залпом випиваючи чай і завершуючи цим розмову. - Ти бачила, яку силу він дав нам. Моя тобі дружня порада: не наживай собі ворога. Тим більше він врятував ваші життя.
  - Схоже у твого знайди з'явилися секрети від тебе, - хмикнула Флора та таку пред'яву.
  - Вони завжди були. Просто їх стало ще трошки більше. Це все, чи у нас є іще важливі для обговорення теми?
  - Ні. Більше нічого.
  Мить, і обличчя жінки знову випромінює радість. Неймовірна актриса. Якби Лашура не знала, хто ховається за цією маскою - неодмінно повірила б. За розмовою їх політ до кордону несподівано добіг кінця, і Флора вже піднялася з крісла, коли її дещо насторожило.
  - Що таке? - запитала Лашура в королеви.
  - Постових немає. Я нікого не відкликала.
  - Може це терористи постаралися?
  - З обох боків бар'єру? - Флора опустила руки і кілька разів струснула їх, аби прихована в широких рукавах зброя вперлася їй в зап'ястя. - Накажи своїм людям піднятися якомога вище і не наближатися до стіни.
  Без зайвих розмов королеви поспішили покинути відкритий простір, але було вже пізно. Приховані широким корпусом острова, з лісового масиву унизу стрімко злетіли кілька човнів без розпізнавальних знаків. Надлегкі, зі знятою в деяких місцях обшивкою, вони блискавично подолали невелику відстань і пробили вітровий щит до того, як спостерігачі з нижньої рубки Су-Вана встигли підняти тривогу. Вже проникнувши всередину, літальні апарати заклали крутий віраж і, скинувши десант, націлилися на головну башту палацу. Мить, і покинуті пілотами снаряди врізаються в місток острову. Перший, другий, третій... Запущені з різних точок вони розгромили усю фронтову частину рубки, позбавивши острів керування. Перекручені й обірвані важелі заклинило в крайніх положеннях, змушуючи літаючого велетня безладно крутитися на місці. І лише двоє не поспішали жертвувати собою, зависнувши у кількох метрах над полем бою.
  В цей же час десант, м'яко приземлився у кинуті перед собою ефірні подушки, і через мить, коли ті розчинилися, уже кинулися на монархів. Слід віддати належне королівській гвардії, на напад вони зреагували миттєво, підстреливши парочку найманців і навіть встигли активувати гармату, навівши її на нападників. Але ті знаходилися надто близько від перших осіб, щоб ризикнути стріляти. До того ж два останні човни почали розкидати навколо себе димові шашки, через що видимість швидко стала майже нульовою. Один із ворогів звалився мало не на голову Флорі, однак приземлився він уже із розсіченою горлянкою, а королева завмерла стискаючи в руці закривавлене віяло. Набране зі срібних пір'їн однієї рідкісної пташки, воно було дуже універсальним інструментом. Таким можна і приголубити, і горлянку перерізати, залежно від того, яким боком повернеш. Дуже підступна зброя. І головне - абсолютно непомітна. Єдиний недолік - після кожного застосування її дуже складно відмивати. Простіше замінити. Втім, королева могла собі це дозволити. Лашура навіть не встигла зрозуміти що відбувається. Флора ж, уже готова до сутички, зреагувала миттєво, відправивши у найближчих нападників цілу хмару метального заліза. Хтось зумів ухилитися, комусь "пощастило" спіймати снаряд на захисний щиток і він відбувся лише здертою шкірою. Але була й парочка, кому ножі увійшли в м'які тканини. Ледве торкнувшись живого тіла, артефактне не лезо пустило від себе ударну хвилю, що буквально розривала плоть, дозволяючи снаряду майже без опору рухатися далі, вглиб.
  Нападники ж зі свого боку теж метнули в королев кілька подарунків. Тільки ці були не комбінованою зброєю, а чистими артефактами. Розлітаючись в повітрі легким сіруватим попелом, чотири кульки дісталися до своїх жертв. В ту ж мить кожна крупинка сірого матеріалу надулася бульбашкою, вмить огорнувши жінок густою клейкою масою. Тут іще не знали такого матеріалу, як поролон, але ззовні він дуже походив на отриманий результат. Підбігши до аморфних фігур, безликі найманці кількома ударами своїх мечів відсікли зайве від уже затверділого матеріалу і, швидко обхопивши їх мотузкою, кинули другий кінець на човни, що зависли над своїми жертвами. Коротке завивання підйомних кілець і химерний вантаж уже повис над землею. На все про все найманцям знадобилося менше десяти секунд.
  Здавалося б уже нічого не завадить викрадачам безкарно покинути територію острову, та коли човни уже почали розганятися, із димової завіси на них, широко розчепіривши лапи, вилетіли кілька павуків. Реакція пілотів була миттєвою, і живі снаряди зовсім трішки розминулися зі своїми цілями. Та коли вони вже вирівнялися, одного човна щось різко потягнуло донизу, а другого смикнуло так, що він перевернувся і, гепнувшись із висоти кількох метрів на землю, продовжив під тягою потужних двигунів перекручуватися на місці, перетворившись на велетенську м'ясорубку для усіх, хто стояв поблизу. В якийсь момент тонкі, невидимі в димовій завісі павутинки, що тягнулися за павуками-камікадзе, намоталися на покручений корпус човна, відсікли кінцівки кільком найманцям. Не до кінця, деякі так і зависли нанизані на павутину, але людьми ці закривавлені шматки м'яса назвати було вже складно. Королеви ж майже не постраждали, захищені з усіх боків товстим шаром порожнистої піни, що потихеньку втрачала свою еластичність, перетворюючись в міцний пластик. Операцію із викрадення можна було б вважати зірваною... Якби це були рядові розбійники.
  Ці ж люди були значно краще підготовлені й оснащені. І затримка із викраденням також була передбачена. Саме для цього й створювалася димова завіса, аби екіпаж острову не встиг вчасно відреагувати на появу нової бойової одиниці. Пофарбований у кольори лісу лицар з'явився несподівано. Із шести бортових гармат встигла вистрілити лише одна, та й та промахнулася. На мить зависнувши над островом, лицар без страху пірнув під заповнений димом вітровий щит. Схоже, погана видимість його ані трохи не хвилювала. Виціливши королівську гвардію, він навів на людей довгу, як свій зріст, широку трубу, і наступної миті острів запалав. Потужний струмінь полум'я залив газон перед головною будівлею, вмить спопеливши усі зелені насадження поблизу й навіть докотився до входу. Добре, що після тривоги величезні парадні двері автоматично замкнулися, інакше екіпажу довелося б боротися уже із пожежею. Знадвору чулися крики заживо спалюваних людей. Пілот пожалів навіть своїх. Тріскалося скло, під стелю з усіх щілин піднімався смердючий чорний дим, а подекуди проскакували і язики полум'я. Думки усіх присутніх були направлені лише на те, щоб не впустити вогонь всередину. Протипожежна система не справлялася із навантаженням.
  Окресливши навколо себе і проблемної ділянки коло, лицар переламав вогнеметний артефакт навпіл і обережно закріпив його собі на спину. Тепер йому залишалося лише нагнутися, підняти дві обліплені вже доволі твердою піною фігурки, і вистрибнути за борт. А там серед зелені лісу його вже ніхто не знайде.
  "ВВВРРРУУУОООАААЕЕЕІІІ!" - раптом долинув крізь гул полум'я шум. Навіть не намагаючись вдруге витягнути незручний вогнемет, лицар одразу ж розвернувся на звук, вихопивши із зажимів на стегнах два коротких, відносно робота, кинджала. Такий звук міг видавати лише генератор лицаря на форсажі. Але цього не могло бути, на острові не залишилося діючих лицарів. Лише прототип жалюгідного меха, який іще розігріти потрібно. Пілот не поспішав нічого робити. Якщо його суперник новачок, то він швидко досягне межі міцності генератора, і відцентрова сила його просто розірве. І це станеться дуже швидко. Прямо... Зараз! Ну ж бо! Зараз!
  А звук все наростав, не збираючись стихати, поступово перетворюючись на пронизливий свист. Зрештою він перетворився на потужний гул, від якого почала дуже неприємно вібрувати кабіна лицаря. Від такого знущання у зануреного в дихальну рідину пілота одразу ж розболілася голова, та він навіть не смикнувся, продовжуючи вичікувати ворога. Нехай цей божевільний і далі розганяє свою машину. Навіть якщо його генератори витримають, все одно в такому режимі його ресурс закінчиться раніше, ніж той встигне зробити бодай крок.
  Подумавши, що такий суперник йому не загроза, лицар одразу ж поквапився забрати свою здобич. Та тільки він потягнувся за королевами, як його кисть розлетілася фонтаном плоті та уламків броні, а мить по тому острів здригнувся від ударної хвилі. Повилітали шибки, зі стін обсипалася штукатурка, щось затріщало під ногами. Оглушений пострілом та фантомними болями, лицар не втримався на ногах і повалився на землю зовсім поруч із об'єктами свого інтересу.
  Закручений тягою за гіперзвуковим снарядом дим на мить розійшовся, відкриваючи пілоту його ворога. На півтори голови вищий, значно масивніший, немов би вкритий чорною коркою лавовий скелет лицаря повільно йшов до своєї жертви. Розкручені до божевільних швидкостей генератори з такою швидкістю поглинали навколишній ефір, що разом із повітрям засмоктували в себе і усе полум'я із околиць. Закручуючись пекельними смерчами воно втягувалося в повітрозбірники, аби вирватися з іншого боку сліпучим факелом реактивної тяги. Замість пілотського пузиря між ребрами монстра палало викинуте зі спинних генераторів полум'я, закручуючись у пульсуючу сферу плазми. Його права рука немов зрослася із довжелезною, мало не до самої землі рушницею... Ні - справжньою гарматою, від якої за спину лицаря тягнувся товстий кабель живлення. Від такого видовища навіть вбиті в підкірку фанатика накази відійшли на другий план, витіснені шоком і страхом.
  А поки пілот приходив до тями, одержимий підійшов буквально впритул і, наступивши ногою на корпус поваленого суперника, наставив свою пекельну зброю на нього. Цього виявилося достатньо, аби пілот отямився. Жерло розпеченої від попереднього пострілу гармати майже вперлося в пузир пілота, коли вихоплений вцілілою рукою ніж із скрежетом врізався у щілину на броні. Артефактне лезо мало розсікти кінцівку, і навіть встигло заглибитися на добрих сантиметрів сорок. Та броня виявилася не суцільною, і найменший рух монстра просто затиснув зброю між сегментами. Смикнувши ногою, демон вирвав ніж зі слабкої руки своєї жертви, не припиняючи накачку гармати. Побачивши у глибині ствола світло, пілот у відчаї спробував вхопитися за зброю і відвести її геть. В останній момент йому це вдалося, і потужний постріл відірвав останню робочу кінцівку. Найманця разом із лицарем аж відкинуло. Від різкого перепаду тиску з носа пілота потягнулася кров. Він уже не бачив, як роздратований невдачею демон з розмаху наступив на грудину лицаря, вминаючи покаліченого суперника в землю.
   Скрипнув корпус. Пілот подумав, що розчавити пузир не так уже й легко. Він спеціально розрахований на ударні навантаження, та ще й додатково захищений ребр... Додумати пілоту не дали пазурі чудовиська, які до цього моменту прикидалися просто оригінальною стопою. Пройшовши між ребрами жорсткості, вони розсікли і пузир, і пілота всередині нього. Зійшовши із трупа, демон кілька секунд подивився на поле бою своїми жовтими очима, потім оглянув з усіх боків свою гармату і перевів погляд на палаючий палац. Полум'я дісталося до другого поверху і уже почало лизати дах. Ще трохи і увесь палац перетвориться на величезне згарище. Але вихід був.
  Пройшовши до декоративного озера, одержимий нахилився над ним. Протягнута разом із повітрям крізь генератори, вода почала збиратися у перламутрову ефірну сферу всередину грудної клітки. Коли ж оболонка зі шкварчанням торкнулася розпечених нутрощів скелету, демон піднявся, і неначе видихнувши, потужним струменем вивільнив набрану воду в напрямку вогню. Процедура повторилася ще кілька разів, доки основні оседерки пожежі не були ліквідовані. І хоча води було ще вдосталь, велетень не став продовжувати, а просто стрибнув за борт - туди, звідки прийшов. Острів ще кілька разів похитнувся і незабаром знову почав набирати висоту.
  Кілька хвилин по тому на місце події почали злітатися кораблі королівства Нарадан. За двадцять вдалося повністю приборкати пожежу. За півгодини королев звільнили з пастки. Пропустивши Лашуру на інший бік бар'єру, Флора із дочкою відправилися наводити лад у своїх володіннях, не забувши закрити за собою бар'єр. А маленька королева сумно дивилася на залишки тільки нещодавно відновленої розкоші і все більше впадала в депресію. Повністю знищений сад, спалений палац, пошкоджена система керування островом. Другий ремонт острову її бюджет не переживе. Якщо так піде й далі, їй доведеться залишити Су-Ван і пересісти на більш пристосований для бойових зіткнень корабель. Ще й Кайя чудить...
  - Ну і чого ти мене сюди притягну... - так і не договоривши, дівчинка завмерла прямо посеред ангару, задерши голову кудись догори.
  - Ось і перший його секрет.
  - Підслуховувала? - Лашура незадоволено розвернулася до своєї найліпшої подруги. - Я була про тебе кращої думки.
  - Ваша Величність, - канцелярським тоном відповідала Кайя, незрячим поглядом втупившись кудись перед собою, - Я не контролюю цей процес. Дрони самостійно скидають мені усе, що вважають важливим.
  - Ти вже як він говорити почала, - Лашура не помітила, як дівчина смикнулася, наче від ляпасу. - А цього здорованя чому раніше не помітила?
  - Помітила. Тільки вийти не могла. Мене підключили до нього, щойно ми піднялися на борт.
  - То це ти нас врятувала! Молодець. Тільки знову язика не взяла...
  - Взяла, - заперечила Кайя, вказавши на дальній куток складу.
  Перейшовши туди, Лашура побачила там закривавлені уламки одного із човнів і три трупи поруч. Двоє лежали зламаними ляльками, і ще один замотаний в павутину висів на стіні. Судячи по закривавленій піні з рота, помер він не своєю смертю. Останній випадок уже був знайомий дівчинці. Так покінчували із життям члени Ордену.
  - Раніше Орден не організовував такі масштабні акції.
  - Дрони кажуть, що це можуть бути люди Церкви. На їхніх речах знайдено сліди перокси... Пероксид-аміа... Та що це за назви такі?! - Кайя потерла очі, ніби довго читала, що було недалеко від правди, - Коротше, вони нещодавно були на церковному кораблі. Як мінімум кілька годин тому.
  - Саме коли ми вийшли з курорту, - замислилася королева, - Хтось їм повідомив...
  - Камердинер королеви Флори, - Кайя перебила свою королеву, швидко бігаючи поглядом по видимому лише їй тексту. - В момент проходу крізь бар'єр скористався невідомим артефактом спрямованої дії в цьому напрямку.
  - Ясно. Я повідомлю Флору, а ти займися ним, - Лашура кивнула вгору, де на арках перекриття повис трансформований лицар. - Хто б не організував усі ці напади, йому тепер відомі наші можливості.
  - Як скажете, - відчужено відповіла Кайя, знову втупившись у простір перед собою.
  - Облиш, Кайя, я на тебе не серджусь, - Лашура повернулася до подруги, беручи ту за руку. - Крім тебе мені тут довіряти більше нікому.
  - Я знаю. Тут все описано, - дівчина ткнула кудись в повітря біля королеви.
  - В якому сенсі?
  - Тут є така штука, називається "Доктор Лайтман", що дозволяє визначити брехню людини, її наміри, навіть можливі думки! Навіть дрони читають нас, як відкриту книгу, а він ще й називає їх примітивними! - Кайя знову потерла очі, та судячи зі смикання головою, це не допомагало.
  - Хто?
  - Та Кейнсі ж! Дрони постійно повідомляють його про усі наші дії. Певно ми виглядаємо для нього, наче якісь неосвічені дикунки.
  - Дуже може бути. Та попри це ми його все ж чимось зацікавили. Інакше він би не став тратити на нас свій дорогоцінний час, так Кейнсі? - запитала Лашура в повітря, але відповіді не прийшло.
  
  ***
  
  Гик! Кур-р-рва!
  Міцніше хапаюся за кермо і відхиляюся назад, щоб розвантажити передню точку опори. Встановлена під колесом лижа ще деякий час загрібає воду, але через кілька секунд дріфту мотоцикл вирівнюється і я можу повільно повернутися на попередній курс.
  До чого тут вода, мотоцикл і лижа? Все просто. Полонянка чітко сказала, що до ельфійського берега мені доведеться буквально йти по воді. Але йти надто довго. Тому я поставив під переднє колесо мотоцикла лижу, на протектор заднього наростив лопаті, як у колісних пароплавів, і поїхав. По воді. Тепер ось мушу гнати, без можливості зупинитися, а позаду мене час від часу щось вибухає. Сподіваюся ельфи не приб'ють мене за таку просіку в їхній обороні.
  Гик! Та що ж це таке?! Тихо-тихо, обережно. На три градуси праворуч... І знову газу! Я ж уже вивів той клятий коктейль із організму, чого мене й досі смикає? Може згадує хто? Увечері опитаю дронів...
  Гик! Якщо доїду!
  
  ***
  
  Підняті по тривозі ельфи висувалися на позицію. Чотири тріади були достатньою силою, аби зупинити піратський корабель. Або зібрати відомості для командування і затримати вороже військо, якщо це вторгнення. Втім, судячи із реакції начальства, до їхніх берегів рухався лише один об'єкт. Подібні інциденти вже траплялися раніше, тому ельфи не дуже поспішали. Певно хтось із піратів додумався розміновувати простір перед собою за допомогою тралу.
  Райхо незадоволено притримував рукою підсумок із тактичним набором - корисним, але не дуже звичним для ельфів нововведенням. Взагалі усі реформи в армії, які проводив їхній правитель, на перший погляд здавалися безглуздими. Здавалося б, навіщо їм ці жилети? Вони ж не захистять від ножа, а лише обмежують гнучкість бійця. Традиційний одяг ельфійського скаута був значно зручніший і краще захищав від леза й стріли. Принаймні так вважали новобранці, яких споряджали батьки. Але стара гвардія, яка б мала відстоювати традиції ельфійського війська, несподівано оцінили цей предмет гардеробу, і тепер кравці закидані замовленнями на індивідуальні жилети. Навіть сам Райхо не уникнув цієї моди. В те, що це саме мода, він не сумнівався - надто вже швидко цей предмет увійшов в їхнє життя. Мати казала, що він так-само швидко й зникне. Але якщо це потрібно, щоб відповідати команді, то чому б і ні?
  На першій же зупинці замість того, щоб переводити дух, бійці стали підтягувати ремені на своєму вбранні.
  - Ну як, тепер відчув? - запитав у новобранця старший у тріаді.
  - Що відчув?
  - Ех, Зеленка! Побігав би ти кілька років зі своєю "нормальною" торбою за спиною...
  - Ти сильніше ремені підтягуй, щоб він на тобі не трусився, наче вим'я корови. - підказувала друга. - Давай-давай, потім відпустиш.
  - Все, перепочили, рушили далі.
  І вони знову побігли. Райхо собі призвиська ще не заробив, тому й зверталися до нього, як і до усіх новобранців - Зеленка. Що було трохи образливо, адже він був найкращим курсантом. Витривалий, умілий, розумний! Яким іще треба бути, щоб отримати визнання цих ветеранів? З напарниками йому пощастило. Старший на прізвисько Гарпун та його напарниця Кремінь пройшли усю прикордонну кампанію проти збройних сил Тафії - сусіднього з їхніми територіями королівства. Що сталося із третім членом їхньої тріади, Райхо не питав. Захочуть - самі розкажуть. Ці монстри влаштували солдатам таке веселе життя, що із двох полків на їхньому напрямку із лісу вийшла лише половина, та й ті - з різним ступенем каліцтва. По правилах після закінчення конфлікту вони б мали повернутися у тренувальний табір - передавати бойовий досвід новачкам. Та замість цього їх, чомусь, відправили на найнудніший напрямок - в озерний край. Раніше це була одна із найпроблемніших ділянок. Кожен другий правитель вважав своїм обов'язком спробувати на міцність водні кордони ельфійської території. Із появою так-званих "мін" - чергової задумки правителя - напади з цього боку повністю припинилися. Тому цей напрямок серед військових вважався курортною зоною. Райхо навіть образився на інструктора, коли той відряджав його у цю глушину. Тепер же виявилося, що сумувати йому не доведеться.
  Круті скелі й гострі скали унеможливлювали причалювання будь-якого корабля. Єдиний спосіб бодай якось дістатися берега - вплав. І навіть якщо комусь вдасться вийти на сушу більш-менш цілим, то спеціально для гостей уся берегова лінія була густо всіяна пастками і сухопутніми варіантами мін. Проникнути в ельфійський ліс можна було лише в одному місці - в гирлі річки Гевен. Пасток тут було навіть більше, ніж в інших місцях, але чергового розумника це не зупиняло. І задачею оперативників було зробити так, щоб цей розумник про побачене ніколи й нікому нічого не розказав.
  - Он-де він. Добирається. - вказав командир на ледь помітну темну пляму на водних просторах, після чого прислухався до перемовника і почав роздавати команди. - Робимо "сильце". Зеленка, залишаєшся наглядати за берегом, Кремінь - за мною.
  - Хай! - відповів Райхо зручніше вмощуючись для тривалого спостереження.
  Хороша річ, ці перемовники. Ось за що Райхо був щиро вдячний правителю, то це за ці маленькі сережки. На вигляд вони нічим не відрізнялися від звичайних, які носили воїни, але дозволяли чути один одного на відстані до ста метрів. Дуже зручно. Майстри-артефактори зараз намагаються збільшити радіус дії, однак виходить погано. Та й навряд чи вдасться, у правителя артефактори були не гірші - якби можна було, вони б це уже давно зробили. Кажуть, що у короля є якийсь артефакт, з якого їх намагалися скопіювати.
  Від роздумів ельфа відволік якийсь звук. Нашорошивши вуха, він уважніше придивився на чорну плямку порушника і зі здивуванням побачив, як той... Маневрує?! Це ж з якою швидкістю він повинене плисти, щоб так смикатися навіть на межі видимості? Втім, щось у його поведінці було дивним, адже він смикався вже після того, як за ним здіймався черговий фонтан води. Райхо кілька секунд спостерігав за цим, доки до нього не дійшло.
  - Увага, ворог на підході! - не стримуючи голос, він поспішив повідомити усю групу про загрозу.
  - Де? - одразу ж зреагував їхній сержант.
  - Наближається до берега. - на іншому боці переварювали інформацію буквально кілька секунд, впродовж яких чужинець іще більше скоротив дистанцію.
  - Час прибуття?
  - Прямо зараз!
  Слід віддати ельфам належне - на попередження вони відреагували швидко. От тільки зайняти позиції вже не встигали. Залишалося лише приготуватися до сутички і...
  Сутички не сталося. Райхо тільки й встиг побачити, як повоз нього на шаленій швидкості по воді промчало щось... Щось! Стереотипи зіграли із ельфами злий жарт і боєць просто не встиг правильно оцінити його швидкість, а потім ще й не зміг вчасно пояснити це своїм товаришам. В результаті ворог буквально влетів в гирло річки, піднімаючи за собою стіну води, а із затримкою в секунду почулися вибухи мін. Трохи оглушений гуркотом Райхо не одразу зреагував, коли на межі видимості щось зблиснуло а його вестибулярний апарат вирішив відпочити. Добре, що він лежав серед чагарників, а не піднявся на дерево заради кращого огляду. Так хоч шию собі не скрутив.
  Трохи отямившись, Райхо спробував зв'язатися із групою, але у відповідь отримав лише тишу. Із тривожним передчуттям він поспішив на місце, де вони мали влаштувати засідку. Передчуття справдилися - усі члени групи лежали. Але крові не було. Підбігши ближче боєць полегшено зітхнув, усі були живі, хоча й оглушені. І не так, як він сам, а всерйоз, ніби їх грибним узваром напоїли. І ніхто не міг нічого нормально сказати. Здавалося, вони й самі не розуміли, що тут відбувається, і де вони знаходяться. Коротке опитування показало дуже невтішну картину: ніхто не пам'ятав нормально останній день. Деяким щасливчикам вдалося забути лише минулі кілька годин. Та як тільки комусь вдавалося щось згадати - його одразу доводилося відкачувати. Сержант взагалі до тями ще не прийшов, очевидно основний удар припав саме по офіцеру. Більш-менш нормально себе почував лише рядовий склад. Ну і ще один із ельфів, медик за сумісністю, його ім'я та прізвисько Райхо іще не встиг дізнатися, швидко приходив до тями і уже почав надавати допомогу постраждалим. Він же, як старший в даній ситуації, передав Райхо печатку офіцера і наказав чимдуш мчати назад і розказати начальству усе, що тут сталося.
  Та не встиг він відбігти від місця пригоди й на сотню метрів, як в повітрі почувся свист і десь неподалік в деревах щось впало. Уже здогадуючись, що він побачить Райхо, орієнтуючись на звук все ще увімкнутого двигуна, швидко вийшов до місця падіння і застав неприємну картину: літун із непритомним пілотом лежав на голій від листя землі. Колись він хотів літати на такому, навіть інструкцію напам'ять вивчив, але потім просто виріс. Очевидно апарат заходив на посадку без участі пілота. Добре, що творці машини передбачили таку ситуацію, і перед зіткненням увімкнувся щит, що й прийняв на себе основний удар. Тому замість катастрофи машина просто зламала собі шасі, врятувавши тим самим життя свого пілота.
  Обережно наблизившись до місця падіння, Райхо обережно вийняв пілота із ложементу і вимкнув двигун. Пілотом виявилася ельфійка. Дуже молода, мініатюрна і майже невагома. На вигляд абсолютно ціла, якщо не брати до уваги цівку крові із носа та солідний синяк на лобі. Без проблем взявши її на руки, Райхо поспішив назад, аби здати медику чергову жертву. Поки той оглядав пацієнтку, Райхо задумався: такими темпами він до їхнього табору дістанеться ще не скоро, а за цей час чужинець встигне...
  - Тобі той літун на голову впав? - медик помітив, як зблід боєць і вже хотів взятися за нього, але той відмахнувся від допомоги.
  - Ворог рухається річкою, так? - спробував пояснити товаришу Райхо, нервово тупцяючи на місці.
  - Ну?
  - А куди веде Гевен?
  - У столицю... Гнилі яйця! Стоп, там же далі ціле портове місто, там його точно не пропустять. Та й сіл уздовж річки багато...
  - І що вони зроблять? На нас він навіть не зупинився. Навіть до літуна якось дістав, а ти хочеш, щоб його цивільні зупиняли.
  - І що ти робитимеш тепер?
  - Те, що й написано в інструкції: добиратимуся із зібраними відомостями в столицю. Після Рапіду річка робить гак, тому є шанс обігнати чужинця.
  - Як? Хвилинку, ти ж не збираєшся...
  - А в мене є вибір?
  Знявши із все ще непритомної ельфійки окуляри, Райхо знову побіг в ліс. Скільки він уже часу тут втратив? Хвилин десять? Більше? За цей час ворог уже мав покинути зону дії сигнальної системи. А йому ж іще до літуна добиратися хвилини дві-три, і до польоту готуватися...
  Нарешті він дістався до апарату. Два метри в ширину і чотири в довжину, надзвичайно маневрений і легкий, літун ідеально підходив для польотів серед дерев. Із короткими широкими крилами й довгим гнучким хвостом, він по формі нагадував рибу. Переконавшись, що апарат справний, Райхо почав стягувати із себе все, що мало бодай якусь вагу. Мабуть це був єдиний недолік апарату - його силова установка була надто слабка, щоб підняти велику масу. На землю полетіло все, що мало бодай якусь вагу: зброя, торба, щитки, жилет... Навіть черевики - і ті скинув. В процесі хлопець постійно згадував непритомну пілотесу. Пілотський костюм із тонкої шкіри туго обтягував її струнке тіло, захищаючи свою хазяйку від пронизливого вітру й покращуючи аеродинаміку. Йому ж доведеться летіти майже голяка. А летіти довго й далеко.
  Натягнувши на очі окуляри, Райхо просунув руки в зажими, майже повністю охопивши машину й взявся за важелі керування. Трохи погравши соплами на мінімальній тязі, звикаючи до балансу апарата, ельф втиснув гашетки двигуна і тугі струмені ефіру вирвалися з-під днища, підкидаючи елегантне тіло літуна в вгору і вперед. Надривно завиваючи, двигун все ж тягнув пілота майже в півтора рази важчого за попередника, але частину потужності доводилося відводити для утримання висоти. Власних крил для цього було вже недостатньо, та й повітряний опір був вищим, ніж зазвичай. Спершу незграбно, але з кожною секундою все впевненіше, Райхо заклав віраж і, направив літальний апарат в бік його рідного гарнізону. Повітряною навігацією він не володів, а тому єдиний відомий йому спосіб дістатися до столиці - летіти уздовж доріг та видимих орієнтирів. І сподіватися, що він встигне обігнати чужинця. І що його принаймні вислухають, а не арештують за викрадення літуна.
  
  ***
  
  Передмістя столиці виявилося справжнім міцним горішком, на проходження якого у мене пішло дуже багато часу. Поставивши байк біля одного із покинутих будинків, яких тут виявилося напрочуд багато, я пішов до воріт у верхнє місто. Дорогу запитав у одного із городян, прикинувшись його двійником. Затерши йому пам'ять, пішов далі, з цікавістю оглядаючи побут ельфів. Дивна річ, ми можемо запам'ятати в своєму житті сотні і навіть тисячі облич, а побачивши своє - не одразу його впізнаємо. Навіть у вік цифрових технологій це було помітно, а тут...
  Попри очікування, тут ельфи не дряпалися кудись під небеса. Скоріш за все така особливість притаманна лише одній їхній резиденції, що знаходиться біля Академії. Однак загальний легкий, "повітряний" стиль архітектури був той-самий. Також кидалася в очі й поголовна освіченість населення. Скрізь було повно написів, зображень, рухомих моделей та всього іншого, що могло привернути увагу. Будинки в основному були двоповерхові. Деякі часом виростали навколо стовбура якогось дерева, здебільшого дуба або чогось схожого. Хоча я більш ніж впевнений, що дерево саме було частиною будівлі.
  Межа між передмістям та верхнім містом виглядала як широкий пояс зелених насаджень, доволі агресивних до сторонніх осіб. Парочка дуже насторожених вартових натякнула, що для проходу мені знадобиться дозвіл, який можна отримати у їхньому відділку, і вони навіть проведуть мене туди. Подякувавши їм імпульсом нейралізатора, пішов за дозволом сам.
  Дозвіл виявився не папірцем, а реально дозволом із центру на прохід певної особи. З того боку присилають провожатих, які й ведуть тебе за потрібною адресою. Будь-яка спроба відхилитися від маршруту наткнеться на знайомі зарослі. Ось так воно і працює. Навіть високі ельфи не можуть пройти скрізь, куди захочуть. Якщо тебе не любить половина міста, тебе можуть навіть зі свого будинку не випустити - були вже прецеденти. Але в сам будинок не полізуть. Тут вираз "Мій дім - моя фортеця" слід сприймати буквально. Усі ельфи без винятку бездоганно володіють ботанічними структурами, і ніхто не знає, що вони там в себе можуть наробити. Тільки якщо буде загроза всьому місту, наприклад якийсь отруйний газ, можуть зрівняти із землею цілий район.
  Зрозумівши, що тут мені ловити нічого, я відправився на пошуки летючих загонів. Мене дуже зацікавили ельфійські літаючі мотоцикли: компактні, швидкі, явно прості в конструкції. Взяти один такий, і можна легко дістатися до потрібного місця. До речі координати місця також вдалося дізнатися без особливих проблем. Мені потрібно було в королівську бібліотеку. Попри мої очікування, вона знаходилася не в самому палаці, а неподалік. Та й королівською її стали називати лише нещодавно, і тільки через джерело фінансування. Раніше вона була просто "столичною", наче марка горілки. Але завдяки деяким указам і розвитку друкарської справи ситуація змінилася, і тепер це найбільше зібрання ельфійських знань із відомих. Приватні архіви якщо і є, то напоказ не виставляються.
  Отже повітряний патруль. Для великого міста це обов'язковий елемент правоохоронної системи. Тільки той-самий ельф із адміністрації мені пояснив, що повітряні сили залучаються лише в разі якоїсь надзвичайної ситуації. Ну що ж, це я можу організувати!
  
  ***
  
  Бюрократія в черговий раз довела, що може підірвати боєздатність навіть найкращої армії.
  Коли біля столиці з'явився ельф на краденому літуні, його одразу ж перехопили. Той навіть опиратися не став і постійно кричав, що до столиці рухається порушник. До цього часу від прикордонників уже прийшло повідомлення про інцидент та кількість постраждалих в ньому. Порівнявши цифри слідчі одразу знайшли розбіжність у словах порушника: кількість постраждалих відповідала кількості відправлених на місце прориву загонів. Тобто цей ельф не міг бути одним із них. Його відмовку про те, що він узяв знайдений у лісі літун, а його хазяйку могли порахувати замість нього - навіть не розглядали. Для керування літуном потрібні навики, яких у прикордонників бути не могло. Та поки вони розбиралися із порушником, у столиці піднявся шум. Хтось намагався прорватися у верхнє місто. Опис співпадав зі словами затриманого, але слідчі все ще не знали, чи слід йому вірити. Поки розбиралися, порушник уже нарізав кола навколо верхнього міста, явно шукаючи місце для прориву. Його намагалися зупинити барикадами, сітями, артефактами... І кожного разу пекельна колісниця умудрялася проскочити мало не під самим носом ельфів. Врешті було прийнято рішення про застосування повітряних сил. Парочка лицарів за підтримки десятка літунів мали швидко нейтралізувати порушника.
  Той навіть не став повертати, коли вискочив на чергову засідку. Тільки піддав газу і проскочив під самісіньким мечем лицаря, який збирався просто роздавити набридливу комаху. Так вони за цим двоколісним гонщиком ганялися хвилин десять, доки один із літунів не перестав відповідати на запити, а полетів до верхнього міста. Зенітні гармати встигли зреагувати, але судячи із траєкторії польоту, порушник в будь-якому випадку дістався би до точки призначення. Навіть по частинах, чого, як уже стало відомо, не сталося.
  Король в черговий раз захотів прикластися лобом до столу. Разів три-чотири. Не для цього він створював усі ці служби, щоб вони тепер самі підривали тільки-тільки налагоджену систему оборони. Всього кілька хвилин затримки, а стільки проблем. Невже не зрозуміло, що однієї тільки появи краденого літуна достатньо, аби підняти тривогу? Ні, вони ж краще знають! Навіщо тривожити начальство? Вони краще самі розберуться. Ідіоти, як колись правильно казав один...
  - Де він зараз?
  - Прорвався в королівську бібліотеку.
  - Ясно. Це все, чи є ще щось? - лісовий владика відірвався від документів, з прищуром подивившись на гостя крізь напівкруглі скельця окулярів, неначе мова йшла про погоду.
  - Ні. - дуже спокійно відповів той і запитав. - Нам починати штурм?
  - Сам піду. Ви вже такого накрутили...
  Ледве відійшовши від дверей міністр наткнувся на очікуючі погляди своїх колег.
  - Сказав, що сам піде.
  - Він правитель, а не воєначальник. - обурився один. - Його діло зі штабу віддавати накази.
  - А наше діло - виконувати відданий наказ, - заперечив другий.
  - Це безглуздо.
  - Це соромно.
  - Це круто. Тупо, але круто. - відзначив останній, наймолодший із присутніх, одразу ж зібравши на себе незадоволені погляди. - Що?
  Правитель лісу багато зробив для укріплення позицій ельфів. Однак попри усі його нововведення, кількість залученої до реформ молоді правлячі верхи вважали надмірною. На їхню думку до влади мали приходити свої люди, на яких можна бодай натиснути. Але змінювати щось було вже надто пізно. Заздалегідь продумана пропаганда і розповсюдження всюдисущої преси суттєво врізала можливості аристократії. А поки вони намагалися призвичаїтися до нових умов, правитель уже набирав на місця колишніх чиновників нових ельфів, відданих лише йому. Ті ж, хто намагався вирішити проблему радикально, несподівано позбувалися підтримки, або й узагалі зникали безслідно. Королю навіть дали прізвисько "залізний". Бо ніщо його не брало, ні отрута, ні кинджал. Залишалося лише сподіватися, що він сам від старості здохне. Деякий час після його приходу до влади надія на це дійсно була. Однак поки що недоброзичливці здихали раніше.
  По той бік дверей щось гримнуло, почувся брязкіт металу і незабаром правитель вийшов зі своїх покоїв. Майже на голову вищий за оточуючих, із пошрамованим обличчям і коротким їжачком сивого волосся, він разюче відрізнявся від інших ельфів. Не дивно, що за увесь час його правління йому лише двічі кидали прямий виклик на дуель. Те, що залишалося від сміливців, можна було хіба що відмивати від стін арени. І навіть тоді він не показав свою справжню силу. На що король здатний у власноруч виготовлених обладунках - можна було хіба що уявити. Спокійно жуючи на ходу незрозумілий витвір пекарів із двох шматків хлібу та якоюсь начинкою між ними, він продовжував ознайомлюватися із черговим документом, час від часу хмикаючи. Здавалося, участь у зіткненні із невідомим супротивником його а ні трохи не хвилює. Висока аристократія косо дивилася на такі прості манери короля, але сказати щось наперекір не ризикнув ніхто. Тим більше зараз, коли правитель, можливо, сам іде до своєї погибелі. Ким би не був той невідомий, йому вдалося прорватися крізь усі кордони, прогнатися через усю столицю і увірватися буквально в палац. І все це майже без жертв, якщо не брати до уваги безпам'ятство усіх зустрічних. Може і з королем станеться те ж саме? Це було б ідеально.
  Ось вони зупинилися перед дверима бібліотеки, оточеної кількома ротами солдат та тріадою лицарів у штурмовому варіанті. Пройшовши крізь стрій, правитель безцеремонно відкрив двері, зайшов всередину... І закрив їх прямо перед носом своїх охоронців.
  Дочитавши документ, король зіжмакав його. Треба буде того міністра, який це написав, все ж трохи поганяти разом із солдатами. Щоб на собі відчув наслідки власних наказів. Ковтнувши рештки пиріжка, правитель витер руки об документ і кинув той прямо на підлогу. Прямо поруч зі слідами чужинця, що вели углиб будівлі. Присівши поруч, чоловік уважніше вдивився у відбиток. Дуже дивна підошва, складна форма. Щось схоже зустрічається лише в його спеціальних загонах, але вони з самого початку задумувалися як диверсанти, котрим нерідко доводиться буквально бігати по стінах, а інколи навіть і по стелях. Після них в килимі радше залишилися б дірки. А це щось нове. І знайоме.
  Діставши з-за поясу ніж і пістоль, правитель пішов по сліду. Не зважаючи на громіздкі обладунки, він рухався надзвичайно тихо, майже безшумно. Навіть зараз, при світлі, темний силует неначе розпливався у повітрі. В темну пору доби його узагалі роздивитися було би неможливо. Але зараз це не мало значення.
  Ось сліди підійшли до дверей одного із залів. Потім повернулись назад і повели до наступного. І ще далі. Ким би не був чужинець, він явно щось шукав. Зупинившись біля входу, де сліди обривалися, король зазирнув всередину. Перевів погляд на сліди, знову зазирнув. Заховав зброю і уже спокійно, не ховаючись зайшов у зал.
  Прозорий купол давав достатньо світла, щоб роздивитися навіть пил на верхніх полицях. Від постійного сонця краї наявних книг потроху вицвітали, і лише міцно притиснуті одна до одної обкладинки зберігали свої кольори. Деякі лежали тут уже давно, інші були затерті мало не до дірок. Окремо стояли підшивки нещодавно випущених газет - теж одна із його задумок. Бібліотекарі вчасно додумалися збирати їх, складаючи конкуренцію модним серед аристократії літописцям. Все, епоха вигаданих ними історій закінчилася! Тепер кожен житель лісу знатиме, чим жили їхні предки, і що насправді відбувалося в королівстві, а не тупо вірити в те, що їм скаже їхній сюзерен!
  Ланцюжок слідів ішов уздовж стелажів, час від часу зупиняючись біля чергової полиці, і нарешті довів правителя до свого хазяїна. Незнайомець у химерних обладунках, віддалено схожих на шкіряні, стояв біля особливо прикрашеного стелажа із книгою в руці. Масивний, але невисокий, трохи вищий за підлітка. Можливо юнак. Судячи з того, що він уже кілька разів гортав книжку, повертаючись до однієї й тієї ж сторінки, у нього виникли проблеми із розумінням тексту. Ставши поруч, король оглянув полицю, витягнув одну із книжок і простягнув її незнайомцю. Той повернув приховане маскою обличчя, уважно роздивляючись обкладинку.
  - Тут написано простіше, - пояснив він, передаючи в чужі руки книжечку.
  Відклавши свою знахідку, незнайомець почав гортати рекомендовану літературу, з кожною секундою прискорюючись, доки не зупинився посеред книжки, і не поставив її назад на полицю.
  - Здуріти можна, - прокоментував прочитане чужинець, по-новому оглядаючи приміщення. - Цілий зал, і все - суцільна еротика.
  - Ельфи - довгожителі. Для нас це частина культури.
  На мить в приміщенні запанувала тиша. Тільки з-за вікон долітав тихий гул генераторів лицарів, готових в будь-який момент кинутися на допомогу своєму правителю.
  - Ти навіщо за мною поліз? - знову заговорив незнайомець. - Жити набридло?
  - Хотів віддати борг. - відповів король із посмішкою, простягуючи руку.
  - Віддав, поздоровляю. Псих, ти - ідіот.
  - Я знаю, Пророк. - король із посмішкою потиснув руку друга. - Я знаю.
  
  
  Глава 12. Quod verum est alicubi prope (Істина десь поруч)
  
  Інспектор швидким кроком увійшов у майстерню і не одразу зрозумів, що в приміщенні нікого немає. Рефлекторно поклавши руку на пояс біля активаторів щита, Тору оглянув робоче місце свого колеги. На перший погляд майже нічого не змінилося, але один із верстатів був прикритий одразу кількома щитами. В тому числі й стаціонарним, що накривав навіть частину підлоги. Невже й тут проблеми? Відклавши папку із документами, він почав обережно обходити ізольовану ділянку.
  - Не підходь! - почувся збоку голос Майто, і писець вийшов зі своєї барлоги, прихованої за стелажами, намагаючись забинтувати праву руку за допомогою лівої та власних зубів.
  - Що сталося?
  - Я їх розколов, - крізь зуби промовив майстер, затягуючи вузол. - Он-де сидить, під столом. Бачиш?
  Тору придивився уважніше і побачив, що одна із ніжок стола біля підлоги трохи товстіша, ніж інші, і лише підсвітивши підозріле місце лампою, Тору побачив витягнуте уздовж бруса тіло наполовину розібраного павука. Без ноги, майже без панциря, комахоподібний механізм уважно розглядав інспектора своєю надбитою головою. І ця голова здалася йому знайомою.
  - Зібраний із принесених деталей, - підтвердив Майто його підозри. - І на відміну від своїх попередників, цей уже не вибухне.
  - Попередників? - інспектор повернувся до божевільного, що почав оживляти ворожу техніку прямо в серці Святої землі.
  Із подальших пояснень Майто стало зрозуміло, що він і раніше збирав цих павуків, але усі вони підривалися, щойно приходили до тями. Експериментальним шляхом дослідник зумів вирахувати небезпечні елементи і видалити їх із конструкції. Але повністю без них механізм не оживав, тому він ризикнув залишити один, потужності вибуху якого було недостатньо, аби знищити павука. Активація відбулася саме так, як і передбачалося, залишивши на бідолашному верстаті іще одну пляму кіптяви. Ну а далі павук і писець довго досліджували один одного. Майто випробовував на ньому різноманітні засоби впливу, а павук під них підлаштовувався і сам спостерігав за усім, що відбувається в майстерні. Востаннє той навіть зумів пробитися крізь щит, коли в експериментальну зону ввели черговий прилад. Тихенько підглядаючи за своїм піддослідним, писець помітив, що той намагається взяти під контроль інші уламки, і часом йому це навіть вдається. Поки піддослідний дистанційно збирав свого побратима, Майто уважно досліджував усі сигнали, якими вони обмінювалися.
  Підійшовши до одного із верстатів із розкладеними на ньому артефактами, Майто показав інспектору звичайного світляка. За його словами, цей налаштований таким чином, щоб павуки сприймали його носія як одного зі своїх. Якщо ж посвітити ним на якийсь інший об'єкт, павук кинеться знищувати його.
  На думку, що ці павуки можуть спілкуватися за допомогою світла Майто наштовхнуло згадування одного із солдат: прямо перед атакою одна зі змій накинулася на павука, тим самим попередивши загін про засідку. Загальновідомо, що змії не атакують холодні предмети. Значить, вона побачила павука якимось іншим чином. Для експерименту Майто роздобув одну таку змійку і посадив її поруч із павуком. Більшу частину часу змія ніяк не реагувала на механізми, але в моменти імовірного спілкування вона готувалася до атаки. Перебираючи доступні зміям органи чуття, Майто експериментальним шляхом виявив невидимий для людського ока колір світла, на який реагує змія, і за допомогою якого павуки можуть обмінюватися інформацією. При чому роблять це настільки швидко, що навіть церковна апаратура не з першого разу записувала потрібні сигнали. Набір команд дуже великий, але для їх імітації потрібно збирати окремий артефакт. Набагато простіше виявилося модифікувати звичайного світляка під кілька найбільш уживаних команд: атака, зайняти позицію там, чекати, слідувати за мною.
  - Ну годі вже себе вихваляти. Я зрозумів, що цей прорив - твоя заслуга. Але ти казав про двох павуків, - Тору незадоволено зиркнув на відчайдушного дослідника. - Одного я бачу, а де другий? Тільки не кажи, що втік.
  - А це і є другий. Першого забрали кілька хвилин тому.
  - Що значить забрали? Хто?
  - Пані вікарій наказала зібрати матеріали для доповіді.
  - Вона відбула ще зранку!
  За законами жанру саме в цей момент із коридору долинув приглушений крик та брязкіт зброї. Рефлекторно активувавши щит, Тору жестом наказав досліднику заховатися у своїй коморі, а сам хотів стати за дверима, але було вже пізно. Секунду по тому двері відчинилися і в приміщення увірвалися двоє солдат. Щит прийняв на себе пару пострілів, змусивши інспектора відступити, доки другий нападник скорочував дистанцію. Ніж в рукаві проти меча - розклад нерівний. Однак і Тору був не ликом шитий. Свого часу він добре себе показав, як оперативник із нестандартним мисленням. А тому артефактний меч, пристосований для проникнення крізь подібні щити, не просто не зустрів опору, а й навіть прискорився. Щоправда не в тому напрямку, куди солдат наносив удар, і замість розсіченого тіла інспектора, його самого добряче смикнуло, змусивши на мить втратити рівновагу. А той тільки цього й чекав: ніж в горлянку й прикритися тілом від другого, що уже мав би стріляти. Тору розраховував, що встигне заволодіти мечем трупа, поки ворог буде розстрілювати вже мертве тіло, однак той раптом закричав і, намацуючи щось на своїй спині, почав відступати. Через секунду другий солдат уже корчився на землі, намагаючись вдихнути повітря, а в горлянку йому вчепився павук. Обгорнувшись навколо шиї людини, цей механічний ошийник не тільки душив свою жертву, а й продовжував вгризатися в людську плоть, все більше вимазуючись у крові. Писець, лише на мить визирнувши зі свого укриття, одразу ж заховався назад, звільняючи свій шлунок від сніданку. Механічне ж створіння, переконавшись, що його жертва остаточно відкинула ласти, тепер розглядала інспектора. І щит навколо верстата ніхто не прибирав.
  - Макото? - Тору зробив крок назад, міцніше перехоплюючи зброю, - Чого він на мене витріщився?
  - Чекає наказів. Я ж кажу - вони розумні. Тільки не розмовляють. Не звичним нам способом. Зате він може змінювати колір. Можеш його стукнути, і він стане фіолетовим, в крапочку.
  - Обійдуся. Ти передав їм усі матеріали по павуках?
  - Ні. Там немає повного набору команд, лише спосіб їхнього запису, - раптом Макото про щось згадав. - А ти чого взагалі заходив?
  - Та яка вже різниця...
  - Ні, ти скажи, може це щось важливе?
  Тору взяв зі столу покинуту раніше папку і продемонстрував досліднику копію рапортів оперативних груп. Із їхніх повідомлень стало зрозуміло, що буквально годину тому усі павуки немов озвіріли й ринулися в бік Академії. Виявилося, що кляті створіння встигли розповзтися по всій прикордонній зоні Святої землі, і навіть зайняли околиці Ливарного монастиря. Жодна спроба їх зупинити не увінчалася успіхом, а кількість жертв зросла неймовірно. Комахи почали активно використовувати усю доступну їм зброю, включно з трофейною, і вже не зупинялися, щоб обібрати трупи. Дочитавши черговий документ, Макото спіймав на собі докірливий погляд інспектора.
  - Це не я! - Макото одразу ж дістав перший прочитаний бланк і вказав на дату, - Бачиш, це почалося задовго до того, як я передав матеріали! Та й не встигли б вони так швидко зробити достатню кількість артефактів!
  - Заспокойся, я тобі вірю. Ким би не були наші недоброзичливці, у них не може бути стільки людей, щоб контролювати стільки павуків. Тут щось інше.
  - То чого дивишся на мене, як на ворога нації?
  - Бо ти витрачаєш наш час. Підпали майстерню, щоб нічого ворогам не дісталися, і спускайся у внутрішній двір. Там через стічний канал вибираєшся до річки, хапаєш що-небудь плавуче і пливеш по течії. Я розчищу тобі дорогу і відволікатиму увагу. Може по дорозі навіть вдасться взяти язика. Ти повинен відплисти не пізніше, ніж через хвилину після мого відльоту. Зустрінемося біля джерела четвертого форпосту. Зрозумів?
  - А на чому ти зібрався летіти, у нас же човнів майже не залишилося? І як я дізнаюся, що ти уже вилетів?
  - Почуєш. Все, я пішов.
  - Хай береже тебе Сейку.
  - І тобі того ж, - щойно Макото зник за стелажами, інспектор повернувся до синтетика. - Ходімо, потвора. Побачимо, на що ти іще здатен.
  Більше не затримуючись, Тору вислизнув в коридор. М'які підошви його чобіт тихо шурхотіли по кам'яній підлозі, дозволяючи своєму власнику уважно прислухатися до звуків навколо. Десь із боку ангарів долинали крики і постріли, але сама будівля неначе вимерла. І тільки тихий цокіт лапок майже невидимого павука порушував навколишню тишу.
  
  ***
  
  - Ну, як прогрес? - поцікавилася леді Майя, обережно заносячи в альтанку піднос із чаєм та з сумом розглядаючи вдруге понівечений острів.
  - Безрезультатно, - відповіла Кайя, остерігаючись навіть ворухнутися зайвий раз.
  - У всьому шукай позитив, - озвалася Ханлі, знімаючи зі стільця одного із дронів, і влаштовуючи його собі на коліна, а сама всілася на його місце. - Принаймні тепер вони не зносять усе, на що ти дивишся.
  - А ти на скульптуру подивись.
  - Яку? - не зрозуміла Ханлі.
  - На ту, що в центрі клумби позаду мене. Бачиш?
  - Ні.
  - І я не бачу. А раніше там була і скульптура, і клумба, і сад був...
  А там не те що сад - взагалі нічого знайти не було можливо. Усі поверхні на кілька десятків метрів навколо неначе обліпила блискуча чорна маса. І щойно палець дівчини пройшовся по єдиній вільній від чорної саранчі стежці, як уся ця маса рвонула туди. Навіть улюбленець Ханлі зумів вирватися із рук і цибнув слідом за своєю ватагою. За кілька секунд і без того поламана огорожа стежки була знищена, подрібнена і втоптана в землю.
  - Ну, як тобі мій позитив?
  - Нічого страшного, - спробувала втішити подругу винахідниця. - Все одно острів потребує капітального ремонту. От якби їх би в поле, та на бур'яни натравити...
  Закотивши очі, Кайя знову опустила руки на бильця і з втомленим стогоном закинула голову догори.
  - Що б я не робила, ці тварюки не відрізняють ворогів від друзів, а цілі предмети від сміття. Тепер уяви, якби там була не скульптура, а хтось із прислуги, або й сама королева.
  - Досить! Я зрозуміла! - смикнулася Ханлі, уявивши собі цю сцену. - Відколи ти отримала ці прикраси, ти стала просто нестерпна.
  - Давай поміняємося, я не проти. Ой, тільки ми ж і гадки не маємо, як цю заразу з мене зняти!
  Тут Ханлі відповісти було нічого. Кайя дійсно змінилася. І не лише в тому, що стала дратівливою. Якби її зараз оглядав цілитель, він би зі здивуванням констатував усі симптоми вагітності. Тільки замість великого живота у дівчини все чіткіше проступали нові, непритаманні людському роду деталі. Дві ламані чорні смужки тягнулися від перенісся над бровами, і загиналися догори, зникаючи у волоссі на висках, а потім спускалися по скулах. Здалеку могло здатися, ніби Кайя носить якусь оригінальну діадему. Зблизька стане видно, що це таке оригінальне татуювання. І лише кілька людей на світі знали, що ця річ намертво вживлена глибоко в тіло молодої пілотеси. Можна було тільки здогадуватися, як насправді ця штука впливає на свою хазяйку. Деякий час усі сиділи в тиші. Тема дійсно була неприємною.
  До прибуття в Академію залишалося зовсім трохи, однак Лашура наказала не поспішати. Острів був у жахливому стані. Показати його іншим, значить підірвати свій авторитет. Дипломатичний корабель завжди повинен виглядати ідеально, які б катастрофи він не пережив. Це своєрідний етикет, за порушення якого тебе можуть просто не впустити в порт. А стояти під замкнутою брамою для монарха гірше за смерть. Проблема ускладнювалася тим, що ілюзорні артефакти, якими раніше прикривали розгардіяш, теж частково постраждали, і спроба прикритися дірявою ілюзією... Це все одно, що розписатися у власному банкрутстві.
  Несподівано острів почав прискорюватися. В альтанку зайшла Хікарі і щось сказала на вухо міс Майї. Та стривожилася і поспішила в головну будівлю. Ханлі теж захвилювалася і смикнулася за ними, але не хотіла залишати подругу. Кайя озвучила її думки раніше, ніж дівчинка відкрила рота.
  - Йди без мене. Я і так про все дізнаюся, зі своїх джерел, - і наосліп ляснула по голові одного із павуків, що саме в цей момент перебігав на інше місце.
  - Е-е-е... Добре.
  Ханлі вискочила із альтанки, залишивши Кайю в компанії синтетиків, які своїми візорами уважно витріщалися на дівчину. Пригубивши чай Кайя із запізненням згадала, що леді Майя ніколи не кладе в чашки цукор, аби кожен підсолоджував собі за смаком. На стіл виліз один із павуків. Зиркнувши на нього, Кайя наважилася зробити іще одну спробу.
  - Передай мені цукор, - вона навіть тицьнула пальцем в потрібний предмет, щоб дрон точно зрозумів, що вона від нього вимагає.
  - Скрі-скрі-скрі-і-і! - пропищав той, синхронно з усіма повернувши голову в бік вазочки.
  Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім уся маса дронів навколо почала ворушитися. Кайя навіть заплющила очі, готуючись до чергового тарараму. Але цього разу павуки діяли дуже обережно: десяток павуків тягнув столик, двоє на ньому підняли вазочку із рафінадом, в якій сидів іще один і намагався своїми жвалами, чи як вони там у нього правильно називаються, виловити звідти вказаний шматочок цукру. Нарешті йому це вдалося і уся ця скульптура із синтетики та побутових предметів завмерла перед дівчиною. Жвала розпрямилися і майже перекушений навпіл кубик ляпнувся в чашку, а жива маса відхлинула назад. Все плавно зайняло свої попередні місця.
  - Добре. А тепер дай мені ложк...
  Не встигла вона договорити, як ситуація повторилася, тільки тепер дрони не обережно тягнулися вперед, а зробили це швидко, ледве не виливши напій із решти чашок. Вчасно випущена із захвату ложка по правильній параболі із дзвоном влетіла в чашку Кайї, обляпавши її гарячою рідиною.
  - Б-бовдури, - роздратовано прошипіла крізь зуби Кайя, струшуючи із одягу те, що іще не встигла увібрати тканина. - Ви б іще чайник кинули. Ні!!!
  
  ***
  
  Цікаво, яким було обличчя пілота, коли його лицар навис над бібліотекою і показав, як їхній правитель мало не обнімається із чужинцем? От чого-чого, а такого від Психа я ніяк не очікував. Майкл Сайкс, колишній британський оперативник SAS, за усе своє життя вище сержанта так і не піднявся. І тут він такий на посту правителя. Всього лише кількома словами повністю порвав мені шаблон. Та ще й так хитро посміхався при цьому... Тепер я розумію, що відчували мої товариші, коли я озвучував свої перші одкровення у попередньому світі. Ні на секунду не виходячи із форсажу, я уважно сканував прилеглу територію. Мої системи майже відновилися, тому я міг собі дозволити тривалу активність уже без ризику для носія. І побачене мене приємно вражало. Псих дійсно виконав величезну роботу, піднімаючи цих довговухих лісовиків на рівень серйозної держави. Навіть зараз було помітно, що вони тільки-но почали освоювати нову тактику, оснащення, та загальну філософію життя. Але в порівнянні із тим, що я вичитав у бібліотеці... Він, до речі, прямо на виході дав мені почитати один із документів, які йому щодня приносять пачками. В такі тільки бутерброди пакувати, що, судячи зі слідів на папері, він і робить - наша людина!
  Та просто так нам вийти не дали. Котрийсь із воєначальників вигукнув, що короля вбито і нас спробували розстріляти, підірвати, спалити, розчинити в кислоті... Я навіть не став рахувати, скільки і чого проти нас застосували. Арсенал засобів вражав навіть мене. Я вхопив Психа за пояс і потягнув назад. Той спочатку не зрозумів, що відбувається, але і опиратися не став - схожа ситуація вже траплялася раніше, і рефлекси взяли своє. І дуже вчасно, бо через секунду вхідні двері бібліотеки розлетілися на друзки, а нас ударною хвилею відкинуло аж до середини коридору. Мені було байдуже, я уже встиг завершити формування захисного шару, а от Сайксу дісталося дуже серйозно. Якби не броня та одягнутий шолом - був би труп. А так відбувся легким струсом мозку і вивихом стопи. Вколовши йому стимулятор із власної аптечки, я швиденько, під покровом пилу й полум'я, прослизнув до підірваного входу і обережно виставив лікоть із сенсорним масивом, аби оцінити ситуацію.
  Один із наближених до правителя вирішив скористатися моментом, аби позбутися короля, а напружений народ тільки й чекав команди. Тільки через десять секунд після того, як половину наявних боєзапасів викинули на нас, до солдат дійшло, що їх підставити. Той воєначальник іще намагався щось командувати, але свої ж офіцери його і скрутили. Парочка бійців, не подумавши, кинулися до свого короля, ніби-то надавати допомогу, та уже через секунду самі вилетіли із бібліотеки. Я не злопам'ятний, просто злий і ніколи, нічого не забуваю. А тому струс мозку і зламані носи - найменше, що чекало отаких безвідповідальних солдат. Не розумію, як можна було їх долучити до такої операції? Втім, відповідь на це питання дав сам Майкл, одночасно перерізаючи горло надто самовпевненому підлеглому, якому "просто здалося"... Як виявилося, усіх пережитків кланового суспільства позбутися йому так і не вдалося. Ельфи довгожителі, і за свої традиції трималися міцно. Тому немає нічого дивного в тому, що на високі пости все ще часто потрапляли не дуже компетентні родичі впливових осіб. Сайкс із цим боровся як міг, оточував їх дійсно компетентними і відданими особисто йому ельфами, але результат ми могли відчути на собі. Один невчасно відданий наказ, і короля немає. При чому клан, який і просував цього ельфа на пост, одразу ж від нього відхреститься і зробить вигляд, що ні сном ні духом, і наступний їхній кандидат дійсно буде служити й поважати... Обійтися без таких поки не можна. Сьогоднішня акція показала, що навіть "залізного" короля можна розплавити. Тому скоро на Психа очікує черговий замах, уже із застосуванням важкого озброєння. Хм, треба буде передати йому ембріон бази. Але це все потім. Зараз потрібно дістатися до його хати.
  Поки Сайкс розбирався зі своїми підлеглими, я зв'язався із своїм транспортом. Після того, як я поцупив у ельфів один із літальних апаратів, мотоцикл мав іще деякий час відволікати на себе увагу. На жаль керування шедевром довговухих інженерів виявилося не зовсім таким, як я собі уявляв, а тому замість польоту в мене вийшло дуже криве падіння. Щастя, що хоч по інший бік загорожі. Мотоцикл виловили уже через хвилину після мого приземлення. Міська варта загнала його у тісне подвір'я, після чого залили якоюсь пінистою гидотою й відтягнули в каземати свого відділення. Дізнатися деталі я не встиг - Псих уже закінчив кадрову перестановку і тепер солдати супроводжували нас до королівської резиденції. Наземного транспорту в ельфів, як я вже зрозумів, майже не було, а повітряний під час тривоги просто збивали без пояснень. Довелося йти пішки. Добре, що не дуже далеко.
  - Я думав, ти із Лашурою прилетиш, - розпочав він розмову.
  - Звідки така інформація?
  - Та є в мене джерела... - хитро відповів Сайкс, на мить скривившись від болю. - Ти краще розкажи, чим займався увесь цей час?
  - Допомагав по господарству, проводив розслідування, вдавав із себе ніндзя... Байдикував, одним словом.
  - Ракету вже осідлав? - Псих одразу ж нашорошив вуха, що навіть під волоссям було помітно.
  - Я схожий на психа?
  - Можу назвати ідіотом.
  - Сплюнь! Цього разу лише кілька приступів. Та й ті сталися через вину самого носія. Прикинь: цей недоумок зжер людину, бо переплутав нестачу будівельного матеріалу із голодом!
  - Буває. Мені теж спершу монети смакували краще за цукерки.
  - А мені пощастило: в перший же день після активації я половину грат своєї камери розчинив. Там тільки нещодавно ремонт почали.
  Ось так, перекидаючись фразами, ми повільно мандрували верхнім містом. Я розпитував психа про його життя, він - про моє. Загалом усю його діяльність я можу охарактеризувати одним словом - прогресорство. Класичне прогресорство, яке так полюбляють деякі автори фантастичної прози. При чому технології він надає лише такі, які ельфи реально можуть зрозуміти і відтворити, а не ділиться своєю техно-магією. Серйозно заважає Церква зі своїми лицарями, але він працює над їхнім замінником. Наприклад ті ж повітряні мотоцикли - літуни. Королівська охорона увесь цей час обережно йшла слідом за нами. Дехто намагався підслуховувати, але ми розмовляли англійською, тому про секретність можна було не дбати. Тут такої мови не знають - Майкл сам мені сказав. Після скасування тривоги на вулицях з'являлося дедалі більше ельфів. Тільки підходити ніхто не ризикував. Детальне сканування околиць навіть вловило кількох розчарованих осіб. Очевидно вони очікували побачити більш пораненого, а в ідеалі - мертвого правителя. Але аж ніяк не живого, та ще й в компанії якогось підозрілого типа у броні, дуже схожій на його власну. Цікаво, скільки планів я їм уже обламав? Треба буде поцікавитися.
  Будинок Сайкса майже нічим не відрізнявся від інших, хіба що бар'єр навколо нього був значно щільнішим від усіх бачених мною, а верхні поверхи більше нагадували зимовий сад. Найцікавішим було те, що концентрація ефіру навколо будинку була мізерна. Певно для того, щоб зловмисники, якщо такі будуть, не змогли скористатися артефактами. Також не одразу в очі кидався великий ангар, що займав половину будівлі. Я його зумів розгледіти тільки через декоративні вікна на брамі. Цікаво, що він там таке ховає? Невже лицаря? Всередині будинок був... Звичайним. Абсолютно нічого особливого. Тільки деякі речі вибивалися зі звичного образу, як наприклад: древній тактичний термінал, піраміда із незвичною зброєю, стенд із різноманітними інструментами. Одразу відчуваєш себе вдома. А щоб зручніше було спілкуватися, ми перейшли у читальну кімнату. Всередині все було цілком стандартно для цього світу, дизайн майже не відрізнявся від робочого кабінету Лашури, але погляд жителя початку XXІ століття одразу ж вихопив важливі деталі: пульт сигналізації, кнопки виклику охорони, декоративні статуетки із прихованими функціями та багато чого іншого. Тільки комп'ютера із телевізором не вистачає. Був навіть примітивний кондиціонер! Можу собі тільки уявити, скільки зусиль витрачено на його створення!
  Завалившись у крісло Псих запропонував і мені влаштовуватися зручніше, поки він розбиратиметься зі своєю травмою. Стимулятори хоч і подіяли, але ногу зафіксувати все одно потрібно. А щоб я не сумував, він дав мені древню, затерту мало не до дірок карту пам'яті із одним-єдиним файлом. Я його одразу ж запустив. Картинка показувала якусь темну пляму, що висіла в космічному просторі. Я спершу подумав, що це якийсь дефект зйомки, бо зображення навколо об'єкту стягувалося до його центру, неначе на об'єктив хтось поклав потужну лінзу. Попри те, що ракурс зйомки поступово змінювався, навіть приблизні розміри об'єкту вказати було неможливо. Без маркеру електронної підсвітки його взагалі можна було не побачити. І тільки зйомка в кількох діапазонах показувала в одному й тому ж місці цілковите провалля. Наче чорна діра, з якої не виходить ні світло, ні матерія. Лише після того, як я кілька разів прогнав запис, у нас почалася серйозна розмова.
  - Що це таке? - питаю в нього, перевіряючи файл на наявність редактури.
  - Портал. Той-самий, яким цефалоподи хотіли переправити до нас сили вторгнення.
  - Це якась чорна діра, а не портал.
  - Так і є. Спершу гадали, що це червоточина в просторі, міст Эйнштейна - Розена. Але архіви цефів вказують, що це не природне утворення.
  - А хіба це не їхніх рук творіння?
  - Вони самі не знали ні звідки він, ні як він працює. Були натяки, що його, як і наніти, теж знайшли у космосі. Не виключено, що вони поєднані між собою. Але цефи не змогли його повноцінно дослідити. Лише навчилися користуватися деякими його властивостями. По-перше, транс-вимірність. В теорії він повинен мати безкінечну глибину. Все, як і в чорній дірі, за винятком того, що там немає такої божевільної гравітації і звідси можна вибратися, якщо летіти в правильному напрямі. По-друге, він легко може змінювати свої координати у нашому просторі...
  - Воу-воу! Псих, ти мене лякаєш, - я витріщився на Сайкса, скануючи його на усіх доступних мені рівнях сприйняття. - Ти де таких слів розумних набрався?
  - Я тут уже років тридцять сиджу, якщо не більше - достатньо, щоб розібратися в темі. Ти так і будеш сенсорами блимати, чи все ж дослухаєш?
  - Пробач, - вимикаю візор і дивлюся на нього вже нормальними очима. - Просто якось несподівано чути таке від тебе.
  - Коротше, цефи в цю бездонну бочку закидають військо, потім портал відправляється в точку призначення, де й випльовує свою начинку. Однак через те, що наша галактика, сонячна система і конкретно Земля постійно рухаються в просторі, для правильної роботи потрібна точка прив'язки.
  - Альфа, - здогадався я.
  - Він збудував привідний маяк. А ти своїм надзвичайно вдалим пострілом не стільки бомбанув молюсків, скільки дав порталу точні координати не лише для наведення, але й для активації. Ти навіть не уявляєш, як це із Землі виглядало. Така величезна червона дірка на небі. Увесь світ реально подумав, що почався Армагеддон. Ця зараза половину наших супутників злизала, доки заспокоїлася. Потім прив'язався до найближчого масивного об'єкту, і тепер на небі ти можеш побачити іще один Місяць.
  - А чому тоді тут не кричать про кінець світу?
  - Бо тут портал проявлявся не одразу, а поступово. Перші згадки про Кривавий або Примарний Місяць, з'явилися майже кілька сотень років тому. Ти ж помітив, що один із них має червонуватий відтінок, і завжди трохи збоку від другого? Все тому, що фотони, які проходять через портал, долають значно більшу відстань, ніж відбиті від поверхні реальної планети, але при цьому вони під час переходу майже не розсіюються. Завдяки цьому місцеві не можуть скласти правильну модель небесної механіки і при всіх своїх можливостях ще не скоро вийдуть в космос.
  - А от із цього місця, будь ласка, докладніше: як ти пройшов портал? Як ти до нього дістався, і головне - навіщо? Слабо віриться, що твоя вдячність була єдиною причиною.
  - Не єдиною. І навіть не стільки причиною, скільки наслідком, - погодився Псих, починаючи розповідь.
  Після падіння Альфи на Землі все пішло шкереберть. Навіть гірше, ніж було під час вторгнення. Усі раптом згадали, що є зовнішній ворог. Активи C.E.L.L. були заморожені, а уряди країн почали полювання за технологіями цефалоподів. За володіння ними почалася справжня війна. На дрібниці ніхто не розмінювався. А навіщо? Перемога окупить усе. Так продовжувалося кілька місяців. Добре, що мої тупі дрони крутилися на виду. Урядові сили спершу накинулися на них. Потім і Воїна мого взяли, а вже після того переключилися на мою особу.
  Ми з Психом залишилися останніми носіями діючої нанотехнології. Всі похідні від Альфи здохли в момент його смерті. Мої саморобки теж були захищені від копіювання. На відміну від себе самого. Спершу мене шукали на планеті, та потім швидко з'ясували, куди я зник. Послали в цю кротову нору кілька зондів. Подумали, що в аномалії можуть знайти не тільки мене, а й іще багато чого корисного, але там виявився фейс-контроль, який не пропускав нікого окрім цефалоподів та їх технологій. Точніше пропускав, але лише всередину. Тоді знову згадали про Психа. Він тоді був уже ніякий, тому його легко виловили, але виділити активні наніти із крові не змогли. Пообіцяли відпустити, якщо допоможе туди дістатися. Ще й поманили процедурою омолодження, виродки. Ніби вона поверне йому загублені роки життя. А здав усіх нас Раш. Ще й вибив собі місце керівника групи, яка мала ці наніти із нього виділити. На щастя єдина спроба провалилася. Будучи похідними Психа, наніти у потрібний момент просто не відповіли на сигнал. Тому його пропустило всередину, а усіх інших - ні. Півтори сотні чоловік, серед яких були й цивільні...
  - Мені співчувати?
  - Не треба. Там невинних бути не могло в принципі. Половина з них були шпигунами, а всі інші - фанатики від корпорацій. Вони летіли за трофеями. Розраховували, що як мінімум половина із них назад не повернеться, і їхнє місце можна буде зайняти корисним вантажем. Я для них був лише пропуском. Все, що мене чекало після цього - куля в голову. Знаєш, як мене тоді коробило? Ми ж так старалися очистити Землю від цієї погані, а вони самі її назад тягнути зібралися! Подумав, що краще згинути в чорній дірі, та й задав курс прямо в сингулярність, а воно бач як все обернулося! До речі, добиралися твоїм Воїном. Інша техніка там зникала безслідно.
  - А він щось казав?
  - Воїн? А біс його знає! На відміну від тебе, я ментальними образами спілкуватися не вмію. Зрозумів тільки щось про великих міцних тварюк із членом на голові.
  - Ясно - слонів полетів ганяти.
  - Слонів?! Ти не бачив, що цей недоумок в атмосфері виробляв! Мною там наче в міксері кидало, доки до Стерв'ятника добрався! - Псих присмоктався до фляги, в кілька ковтків спорожнивши її.
  - А костюм у тебе звідки? Ти ж казав, що усі технології... Стривай, вони що - розкопали матеріали Харгріва?
  - І усі костюми нашого загону. На мене натягнули мій рідний. Без будь-яких модифікацій. Навіть перші твої бази даних залишилися. Вважали, що так я скоріше відновлюватиму кількість наноматеріалу.
  - Навіть не знаю, що тобі й казати. Виходить, ти не тільки мене, а увесь цей світ врятував.
  - Про це ми поговоримо потім... - Сайкс знову хильнув і простягнув фляжку мені, я лише покрутив головою, - Не очікував, що ця аномалія виявиться проходом в інший світ. Гадав, що на іншому кінці нас зустріне ціла раса цефалоподів. Я тоді реально вважав, що вони тебе там на фарш перемололи.
  - А так і сталося. Щоправда без цефів. Сюди долетів лише один із моїх фр-р-рагме-е-е-ентів. Сек-х-х-хунду!
  У мене вокабулятор заклинило, і довелося трохи поворушити горло, щоб мембрана знову звільнилася. Я надто багато мовчав, через що мій ІНК вирішив вивільнити трохи ресурсів для себе, зменшивши площу мембрани. Після зустрічі із другом я навіть не одразу помітив, що мій голос звучить, наче із дешевого китайського динаміка. І не помітив би, якби не розбіжність у звуках різних мов. Я навіть не уявляв, наскільки мені цього не вистачало. Нормальна розмова без обмежень. А не ті уривки по три слова, чи викривлені фрази магістра Йоди.
  Псих підсунув мені в руку келих із червонуватим напоєм. Я ще й подивився на нього так, ніби він зробив дурницю, але зробив ковток... І мало не подавився. Я відчув смак! Смак вина!
  - Кхе-кхе-кхе-е-е... - я ще раз прочистив горлянку, перевіряючи рухомість мембрани. - Дякую. Що це таке?
  - Вишняк. Домашній. Минулорічний. Із додаванням наноматеріалу. Тепер смак передається в систему напряму, а не через природні рецептори. Сподобалося?
  - Респект! - я одним махом залив у себе решту келиха й сам не помітив, як із задоволеним хеканням розвалився у кріслі, як і сам Псих. - Я мав сам до такого додуматися.
  - А казав, що не людина... - дорікнув Сайкс, наливаючи нову порцію. - Не тіло вирішує, ким ти є.
  - Дуже філософська думка. Повертаючись до нашої теми: тіло носія розщепило прямо на вході, а слідом за ним розірвало й мене самого. Якби я не був зашитий у глибинні шари костюму, так би мені й настав кінець. Щоправда історія зустрічі з моїм нинішнім носієм викликає питання.
  - А що з ним?
  - Цей хлопець теж потраплянець, як і ми з тобою. Але його організм... Я вже казав, що у мене були проблеми із асиміляцією. Спершу я думав, що то його так наркотою обкололи, але все виявилося значно складніше. Складається враження, ніби у нього відсутні деякі системи регуляції роботи органів. Нормально працює лише коли в кров потрапляє ударна доза адреналіну. Шкіра виділяла стільки усіляких речовин, що почала гноїтися уже через кілька годин після розгортання мімікрилу. Довелося брати увесь контроль на себе, що вилилося у несподівані наслідки. А ще в тілі знайшлися імпланти. Мене від них кілька разів серйозно глюкануло, і я гадки не маю, як таке взагалі могло статися. Здається, що і сам носій про їх існування не підозрював, немає характерних післяопераційних шрамів. Та й потрапив він сюди явно не нашим способом. Це я можу впасти з орбіти, а цей пацан з'явився прямо тут - на поверхні.
  - Так-так-так, це вже не канон.
  - Канон? - я подивився на замислене обличчя Психа. - Ти знаєш, що тут відбувається?
  - Знаю. А ти, судячи із твоєї розповіді - ні.
  - А мав знати?
  - Мав. Ти ж сам мені архіви скидав. Між іншим цю історію знайшла саме Аура.
  - Аура? Єдина в Академії учениця від ельфів?
  - Моя донька.
  - Донька? - я подивився на Психа, як на реального психа, пробачте за тавтологію. - А звідки НК взяв?
  - Свій віддав, - Сайкс зняв комір свого обладунку, під яким виявивлася звичайна сорочка із тканини, а не очікуваний мною контактний комбінезон.
  - Ти дав дитині не налаштований НК?
  Я чесно не міг повірити, що Сайкс міг на таке піти. І тільки його подальша розповідь прояснила цей момент. Як виявилося, він уже давно намагався змінити канон на свою користь. Але щоразу виявлялося, що усі його дії уже були так чи інакше враховані в описаній авторами історії. Останнє таке втручання призвело до масштабного заворушення, в ході якого Майкл втратив дружину, і мало не втратив дочку. Через те, що в її геномі була лише частина від нього, костюм прижився не повністю. Без активації, без вторинних систем, тільки життєзабезпечення. Він мало не в кому мусив її загнати, щоб вона там не збожеволіла! Сьогодні я вперше побачив у очах цього незламного воїна сльози. Дівчинка половину свого життя провела у віртуальному середовищі. Часом Психу здавалося, що він навчає одного із моїх дронів - настільки чужорідною була її психіка! Бідолашну ледве вдалося витягнути у реальний світ. На реабілітацію знадобилося майже три роки. Соціалізація триває і досі, а клаустрофобію подолати так і не вдалося.
  - То от чому вона так реагувала на мій радар... Я скину вам усе, що вдалося відновити, але із перекладом програмного забезпечення будете гратися самостійно. Я у вашій граматиці не розбираюся, а перекладач і досі викабелюється: або вкладайся у три слова, або балакай, як магістр Йода.
  - Дякую, - полегшено зітхнув цей здоровань, а я побачив, як у того розгладжується обличчя. - Окрім неї в мене більше нікого немає. Ти навіть не уявляєш, як довго я чекав цієї зустрічі.
  - А раптом замість мене прийшов би хтось інший?
  - Не з нашим везінням.
  - Ясно. Ну то що там із каноном?
  - Це японський комікс про парубка, який потрапив у інший світ. Я спершу не повірив, але основні імена та історичні моменти збігаються майже повністю. Втручатися у сценарій марно. Усі описані там події так чи інакше все одно відбудуться. Будь-яка спроба їх змінити або нічого не дасть, або обернеться проти тебе. Повір, я намагався. У мене для цього було достатньо часу. А результат - нульовий. Що б я не робив, у каноні це вже давно сталося. Може не зовсім так, як описано, але суть все одно зберігається, - Псих на мить замовк, і пильно подивився на мене. - А як ти це робив?
  - Що саме?
  - Змінював хід подій у нашому світі?
  - Я їх не змінював, - я витягнув флешку із гнізда і поклав її на стіл. - У мене була точнісінько така ж ситуація. Канон завжди незмінний. Мені залишалося тільки користуватися слушним моментом і підстеляти собі місця майбутніх падінь.
  - Значить буде війна.
  - Твоя ціль?
  - Я не хочу, щоб Аура постраждала.
  - Деталі?
  - Бахарен проти Лашури. Збройні сили Шатерей проти їхньої ж гвардії. Можливо королева заручиться підтримкою сусідів, але після твоїх витівок я в цьому не впевнений. Скоріш за все вони самі втрутяться, щоб отримати собі якийсь ґешефт. У фінальній битві ти виступиш проти Бахарена.
  - Не страшно. Чогось такого я й очікував. Ти краще натякни: цей комікс часом не належить до жанру... - на цьому слові мене перебило повідомленням від залишених на Святій землі дронів.
  - Що таке? - запитав Псих, поцікавившись моєю заминкою.
  - В Академії щось відбувається. Дрони запитують термінові інструкції. Де тут найвища точка?
  - Радіозв'язок? На коротких хвилях?
  - Так.
  - Тоді скористайся моєю радіостанцією. - Сайкс швиденько пошкутильгав до зі скрині під стіною і вийняв звідти польову рацію. - Я нею постійно із Аурою балакаю. Ось антена, а ось заземлення. В цю пору доби наша долина перетворюється на велетенський рефлектор, тому сигнал має бути хорошим.
  - Побачимо, - приймаю штекери і вмикаю їх у потрібні гнізда на поясі.
  - Може скажеш, що відбувається?
  - Заворушення в Академії, - читаю вголос короткий рапорт, а сам поступово усвідомлюю масштаби проблеми. - Застосування зброї та лицарів, взяття заручників, ворожі судна біля кордонів Святої землі.
  - Дай картинку!
  Підключаю до себе термінал і передаю на нього декодовану і оброблену інформацію. Спершу формуються моделі відомих Аналітику будівель та споруд, потім їхня внутрішня структура, з'являються точки розташування ворогів, співробітників Академії та цивільних. Псих одразу ж почав крутити модель, особливу увагу приділяючи порту. Попросив дати картинку. Переглянувши фотографію, Майкл тицьнув пальцем в один із кораблів.
  - Це корабель Аури! І його брали на абордаж! Дідько! - Сайкс мало не гепнув кулаком об екран, - В каноні ти мав бути там!
  - Я вже там. Assuming direct control!
  
  ***
  
  Даремно Аура вирвалася вперед. Бажаючи краще підготуватися до майбутньої сутички, вона сама влетіла в заздалегідь розставлену пастку. Середина вечора - кращого моменту для нападу й годі було придумати. Не встиг її корабель пришвартуватися, як портові гармати розвернулися, беручи їх на приціл. Абордаж був блискавичним. За підтримки лицаря церковники буквально за хвилину повністю взяли корабель під свій контроль. Аура хотіла прикинутися кимось із прислуги, як і було заплановано на подібний випадок, тільки нападники знали її в обличчя і одразу ж відділили від решти екіпажу. З неї здерли усі прикраси і обвели детектором, після чого з-під спідниці вийняли іще два кинджали та один бойовий артефакт. Далі - сковані за спиною руки, мішок на голові та блукання тісними підземними коридорами. Попри зовнішній спокій, дівчина ледве стримувала паніку. Не бачачи, що відбувається навколо, її розум малював страшні картини. Тонкий слух вловив відлуння чужого крику, в ніс вдарив запах крові, підошва черевиків ступила на щось вологе. Дитя лісів та степів, вона дуже важко сприймала закритий простір. А конвоїри увесь цей час трималися за зброю, готові вбити полонянку за першої ж ознаки непокори. Знали би вони, в якому вона зараз стані...
  Нарешті мішок зняли і сильний поштовх у спину штовхнув ельфійку в якесь темне приміщення, ту ж мить за спиною гаркнули важкі металеві двері. Заплутавшись у спідниці Аура полетіла на підлогу, та на півдорозі її встигли зловити чужі сильні руки. Спершу вона спробувала видиратися, але коли ніс вловив аромат знайомого парфуму...
  - Наставниця Мізайя?
  - Так, дорогенька. І не тільки я.
  Вставши на ноги, ельфійка змогла більш детально оглянути приміщення, в якому вона опинилася. Судячи із відсутності будь-якого декору та легкому відлунню, це був якийсь склад, абсолютно порожній, якщо не брати до уваги купи сміття та пилу під ногами. Світильники хоч і були, але вмикалися вони явно не тут. Єдиним джерелом світла були маленькі вікна під самісінькою стелею, що вело в коридор. Цього вистачало лише щоб не розбити собі голову об стіну. Втім, незручності це створює лише людям. Вдень ельфи бачать добре, а вночі - іще краще. Також на слух тут було близько двадцяти учениць різного віку. Окремо сиділа хуліганка із паралельного класу, хмуро поглядаючи на присутніх. Наче вона й не полонянка зовсім.
  - Тебе де схопили? - запитала наставниця, діловито обмацуючи кайдани, і витягуючи із волосся останню шпильку.
  - В порту. Взяли під час швартування. Де ми взагалі знаходимось?
  - Не знаю, я під землею рідко буваю, - від такої фрази по спині Аури побігли мурашки. - Таких складів у нас кілька сотень. Тебе сюди довго вели?
  - Хвилин десять-дванадцять, через два ліфти.
  - Значить десь під адміністративним корпусом. Якщо спуститися іще на кілька рівнів униз, можна буде пробратися до водоочисних споруд, але там зараз ремонт і усі входи перекриті.
  - Що відомо про нападників?
  - Нічого. На перший погляд схожі на церковників, але усі в масках. Шоломи не знімають, не перегукуються між собою, жінок явно більше, ніж чоловіків, мене не відділили від вас... Це навіть не найманці, більше схоже на якусь банду.
  - Провокація?
  - Не знаю, - Мізайя дістала із розпатланого волосся останню шпильку й почала копирсатися у механізмі кайданів Аури. - Я ще не чула ніяких пострілів. Ким би вони не були, в Академії на них не чекали. Халепа! - тихо вилаялася Мізайя, витягуючи із замка уламок шпильки, а дівчата, які з надією спостерігали за процесом, розчаровано зітхнули. - Ще в когось шпильки є? Ні? Я так і думала. Тепер залишається тільки чекати.
  Обережно присівши, Аура з деякими труднощами пропустила ланцюг кайданів під ногами і перевела руки вперед. Усі учні Академії, окрім новачків, мають хорошу розтяжку. Дивно, що нападники намагалися їх обмежити таким чином. Або вони не знали про таку особливість пілотів. Все ж наставниця має рацію - ні солдати, ні найманці таких грубих помилок не роблять.
  Деякий час в приміщенні панувала тиша. Низька стеля та відлуння від кам'яних стін все сильніше давили на психіку ельфійки. Їй здавалося, що вона потрапила не на склад, а в склеп для злочинців. Колись вона прочитала книгу, в якій описувалося життя далекого Менуса. Це портове місто стало точкою перетину інтересів багатьох країн. Заповнене малими й великими ринками, перекреслене каналами, воно приваблювало до себе різноманітних нечистих на руку осіб. Не страждаючи гуманізмом, міська влада вигадала для таких пройдисвітів особливо витончені види смертних кар. Злочинців могли замурувати заживо, залишивши їм лише невеличкий отвір для дихання десь на рівні бруківки. Або замкнути на добу в камері, двері якої виходять до відкритої води, щоб черговий приплив затопив приміщення. Або запустити в древні катакомби, з яких не було виходу, зате було повно голодних щурів. Зараз, опинившись в такому ж темному місці, уява Аури розігралася на повну, змушуючи дівчину смикатися від будь-якого шороху. Через деякий час по той бік дверей почулися крики, удари, хтось застогнав. Когось тягнули по землі під приглушений регіт охорони, але голосів розібратися не вдалося. Аура наблизилася до дверей і обережно, аби не бряцнути кайданами об метал, зазирнула в щілину.
  По той бік на підлогу кинули дівчину. Судячи по фасону комірця - одна зі старост. Один із "церковників" схопив її за волосся і щось говорив в обличчя. Потрібно було дізнатися більше. Не маючи інших варіантів, Аура вирішила скористатися своїм козирем.
  - Пані Мізайя, притримайте мене, щоб я не впала, - Аура всілася прямо на підлогу в позу для медитацій, наскільки це дозволяли кайдани.
  - Що ти задумала?
  - Хочу дещо з'ясувати. Допоможете? - хитро посміхнувшись, наставниця присіла позаду, міцно охопивши ельфійку
  - Так добре? - прошепотіла вона їй на вушко.
  Але Ауру такі натяки зараз не хвилювали. Зосередившись на своїх відчуттях, дівчина затримала дихання, намагаючись повністю розслабити тіло. Навколо більше нічого немає. Є лише вона, і її серце. Цей стукіт - єдине, що зараз має значення. Лише пульс. Лише те, що б'ється в грудях. Лише серце. І те, що поруч із ним. Те, що його оточує.
  Короткий імпульс активації відбився звичним посмикуванням повік, а усе тіло напружилося, наче натягнутий лук. Кожен м'яз на її тілі, кожен суглоб одразу ж нагадав про себе. Охоплене з усіх боків штучними м'язами, пронизане вуглецевими стяжками, серце продовжувало рівномірно, майже механічно скорочуватися. Більше ні на нього, ні на решту організму не припадало ніякого навантаження. Усі функції на себе взяла синтетика. Склеральні лінзи із неприємним тиском опустилися вниз, захистивши очі від зовнішніх загроз і доповнюючи зір ельфійки новими, невідомими раніше спектрами сприйняття. Світ навколо одразу ж заграв новими барвами, розкриваючи секрети оточення. Ось в кам'яній кладці стіни прогрівається трохи кривий вентиляційний канал. Видно, як на стелі нерівномірно конденсується волога. Чути, як навколо неї на тілах людей дрижать статичні заряди.
  Та не встигла Аура просвітити двері своїми штучними органами чуття, як в її голову немов розпечений цвях встромили. Ельфійку скрутило, і вона би обов'язково впала, якби дезто ззаду її не притримав. Учениці, які були поруч, відсахнулися від неї, наче від прокаженої. Дівчина смикалася, махала руками, ніби намагаючись відбитися від когось. Поступово її рухи ставали все повільнішими і поступово її тіло обм'якло. Та припадок не закінчився. Все тільки-тільки починалося, відбуваючись у незримому для звичайних людей просторі.
  Аура не осліпла, ні. Навпаки, вона продовжувала все бачити. Тільки уже не своїми очима. Навколо неї пролітали коридори, канали вентиляції, світильники... Ким би не був спостерігач, він рухався надзвичайно швидко, і сила тяжіння його а ні трохи не хвилювала. Спершу Аура розгубилася, настільки стрімким був його рух. Наче відвідувач тривимірного атракціону, вона жахалася щоразу, коли камера летіла назустріч якійсь перешкоді.
  Потім глядач завмер. Він не побачив нічого нового, зате відчув. Він відчув ЇЇ. Ту ж мить Аура відчула, як відчуття її власного тіла зникають, а на їхнє місце приходять інші: звуки навколо, почуття рівноваги, дотик кінцівок до поверхні. Остаточно добило ельфійку те, що цих кінцівок виявилося більше, ніж вона звикла. Вони були довшими за тіло, дуже сильні й надзвичайно гнучкі. Мимоволі поцікавившись, як вони виглядають, вона змусила глядача подивитися униз. Тіла не було. Складалося враження, ніби усе створіння складається лише із голови, поставленої на щупальця, наче у якогось кальмара. Тільки тут їх було лише чотири, а кожна із них закінчувалася потужною трипалою клешнею. Були й інші кінцівки, але прийняти їх вона так і не змогла. Так продовжувалося секунд десять, доки "кальмар" не насторожився, і її знову відсторонили від керування. Відтепер вона була лише спостерігачем.
  Скачучи між підлогою і стелею, наче гумовий м'ячик, цей головоногий мимохідь збив одного із церковників. Аура навіть поспівчувала тому, що залишилося від зловмисника. Лише на секунду. А наступної вона опинилася у тому-самому коридорі, до якого виходили двері їхнього складу.
  - Тихо! - раптом вигукнула якась дівчинка.
  - Що таке?
  - Чуєте?
  Усі дівчата на мить замовкли, прислухаючись до звуків з того боку дверей. Деякий час не було чути нічого окрім охоронців та стогону полонянки, та згодом усі знову почули: гудіння. Тихе, ледь чутне гудіння, більше схоже на ричання звіра. Аура теж його чула, тільки не вухами, а в своїй голові. Таких звуків не могло існувати в природі. Спершу його було майже не чути, однак поступово до нього додалися далекі крики, зовсім нечутний шепіт, з'явився ритм. В якийсь момент перед черговим тактом гучність почала швидко наростати. Бійці похапалися за зброю, та було вже пізно. Вирвавшись із вентиляції, монстр пройшовся коридором, наче величезна газонокосарка, залишаючи після себе лише розірвані й поламані тіла. Стріляючи у нього, охоронці влучали лише в тіла своїх товаришів, за якими чудовисько вправно ховалося. Світло в коридорі мигало, постійно засліплюючи зловмисників, а рипуча музика, більше схожа на вищання циркулярної пилки, боляче била по вухах навіть по цей бік стіни.
  Перелякані учениці слухали, як по той бік дверей лунають хаотичні постріли, кричать і помирають люди, захлинаючись власною кров'ю. Хтось із терористів намагався віддавати накази, але гучний хруст кісток наступної миті змусив його верещати від болю. Здавалося, ніби людей просто кинули у м'ясорубку і повільно її прокручують, насолоджуючись кожною миттю їхніх страждань.
  Апофеозом бійні став панічний крик останнього бійця. Той вперся спиною в двері й благав про пощаду, намагаючись однією рукою наосліп відімкнути замок. Але не минуло й секунди, як на рівні голови двері наскрізь простромили три довгих леза. Навіть у темряві складу було видно, як із них стікає кров. На мить усе завмерло. Музика поступово стихала, учениці тулилися одна до одної, з жахом спостерігаючи за тим, як шматок чужого черепа повільно зісковзує із леза на підлогу. Не встиг він упасти, як двері пробили іще три леза... Ні, не леза - пазури. Зімкнувшись із цього боку, вони почали зі скреготом виривати двері. Метал не піддався. Зате одвірок виявився більш крихким, і після кількох ривків оббите залізом дверне полотно уже лежало на підлозі разом із луткою. По той бік, в миготінні ламп, проглядався щитоподібний силует чудовиська, на якому крізь кров та чужі нутрощі все яскравіше проступали сяючі сині лінії, наче химерні очі. Ритмічно, неначе ковальський молот, цокаючи своїми клешнями, воно впливло до складу. Налякані діти інстинктивно відступали все далі вглиб приміщення.
  Повністю опинившись в приміщенні, чудовисько розпрямилося на своїх щупальцях, нависаючи з триметрової висоти над присутніми, і уважно розглядаючи їх своїм сліпим поглядом, ніби вишукуючи когось.
  - Назад! - раптом почувся крик, і усі повернулися на звук. - Іще один крок і я їй горлянку переріжу!
  Знайома хуліганка стояла позаду натовпу, уже без кайданів і прикривалася першокласницею, тримаючи біля шиї тієї ніж. Засліплена синім світлом, вона не одразу зрозуміла, що дівчата витріщаються не на неї, а на червоні візори потвори ззаду.
  - Воно у мене за спин...
  Договорити їй не дала клешня, яка із хрустом влетіла в руку дівки, вигинаючи лікоть в протилежний бік. Рух був настільки швидким, що жертва навіть не встигла закричати. Заручниця від такого полетіла вбік, але її життю вже нічого не загрожувало. Водночас перший "кальмар" аналогічно вчепився в другу руку, яка тримала ніж і...
  Хр-р-руп! Із вологим звуком зрадницю просто розірвали навпіл, наче якийсь шматок м'яса. Кров фонтаном вирвалася із тіла, окропивши усіх, хто в цей час стояв поблизу. Піднявшись над підлогою, чудовиська оглянули натовп і, знову змінивши колір на синій, почовгали на вихід, навіть не потрудившись скинути зі своїх щупалець залишки тіла зрадниці. Про те, щоб вибиратися із цього могильника слідом за ними, ніхто із заручників навіть не задумувався. В головах усіх вцілілих крутилося лише одне бажання - забути про побачене. І тільки Аура продовжувала сидіти, витріщаючись у порожнечу перед собою. Один із кальмарів перед виходом навіть підійшов і зазирнув їй в обличчя своїм мертвим поглядом, мало не впираючись в неї своєю закривавленою пикою. Присутні тільки беззвучно здригнулися від жаху, але ніхто не спробував допомогти дівчині. Навіть наставниця Мізайя завмерла, зовсім забувши про прохання своєї підопічної. Поклацавши клешнею перед обличчям ельфійки, кальмар остаточно втратив інтерес до заручників і швидко покинув склад слідом за своїми родичами. Аура всього цього не бачила. Вона увесь цей час тупо витріщалася на системне повідомлення: "Активацію завершено. Вітаю оператор Аура."
  
  ***
  
  Оборона Академії базувалася на припущенні, що ворог буде ззовні. Однак ніхто не подумав, що загроза прийде з тилу. Ніхто навіть тривогу не підняв. Не було ні пострілів, ні штурмів. Для солдат інших країн тут було хлібне місце із мінімумом обов'язків. Деморалізовані, налякані, вони спершу здавалися навіть без бою. А чому б і ні, якщо проти тебе виходять солдати в обладунках Святої землі, яким ти й повинен підкорятися? Рефлекс, вироблений за час такої "служби" тепер зіграв на користь ворога. Поступово залишилися лише ті, хто дійсно прийшов служити. Такі уже трималися до останнього. Та що вони могли зробити проти ворога, який захопив майже усіх лицарів, і поступово з їхньою допомогою знищує усі опорні пункти? Дійшло навіть до того, що для штурму чергової позиції один із пілотів замість щита прихопив із собою кількох заручників. Тактика спрацювала, адже солдати клялися захищати учнів Академії, а не вбивати їх. Точку було взято майже без боїв. Так сталося і на наступному посту. Інші пілоти лицарів теж захотіли скористатися цим прийомом, але підземний комплекс перестав відповідати. Занепокоївшись, зловмисники призупинили наступ. Поки був час, солдати намагалися бодай якось укріпити оборону. Відкриті об'єкти захищати уже не було сенсу, все одно лицарі їх рано чи пізно розберуть, а от в тунелях іще можна було якось попсувати настрій недругам.
  А тим часом захисники Академії, не здогадуючись про події у них під ногами, продовжували усіма можливими засобами відбиватися від агресора. Директриса крутилася в останньому координаційному центрі, наче білка в колесі. Добре, що деякі древні системи Академії не були демонтовані. Надто вже багато зусиль для цього потрібно було виділити. Простіше було будувати нові в обхід уже існуючих. Ось тепер такий підхід і дозволяв триматися, не зважаючи на майже абсолютну інформованість ворога. Жінка одразу зрозуміла, що нападники не мають ніякого відношення до армії Святої землі. Це з однаковим успіхом могли бути як солдати будь-якої країни, так і звичайні найманці - подібні прецеденти вже були, хоча й не в таких масштабах. Але те, що у них є обладунки, зброя, та амулети доступу... Щось Єпископи профукали. Вони взагалі в курсі, що тут відбувається? Чи може це їхня власна ініціатива?
  - Вони відступають, - почувся голос оператора систем спостереження.
  - Причина?
  - Масивний об'єкт в ущелині. Йде швидко. Не маневрений.
  - Це Су-Ван, Вони відтягують майже половину лицарів для його штурму.
  - Зв'яжіться із ними, - Директриса повернулася до оператора захисних систем. - Ми зможемо прорватися, поки їх атакуватимуть? Тут же тільки шість лицарів залишилося?
  - А наших тільки п'ять, і їхній ресурс от-от вичерпається. Вони не зможуть прикрити транспорти.
  - Все одно будьте готові вилетіти по команді. Якщо трапиться шанс, ми не маємо права його впустити. Проведіть перекличку і збирайте усіх на кораблі.
  - Уже провели. Немає голови учнівської ради.
  - Ще одна зрадниця, - хмуро констатувала жінка, уже вкотре за останню добу зіткнувшись із цим неприємним явищем.
  - Ні, - гучно сказала Рей, увірвавшись в приміщення. - Вона хоче дістатися до Водяного.
  - Рей, ти в своєму розумі? Він же древній, як сама Академія! Навіщо ти її відпустила?
  - Зате він ще не у них, і в нього не вичерпаний ресурс, - дівчина тицьнула пальцем у зображення лицарів над тактичним столом. - Якщо дістанеться до нього, то вона дасть нам шанс.
  - Молімося Сейку, щоб їй це вдалося.
  Вищезгадана голова учнівської ради була іншої думки, щодо своєї вдачі. Вона завжди покладалася лише на власні сили, а не на якусь ефемерну богиню. Ну і ще на своїх помічників. І на авторитет. А якщо вже зовсім нічого не допомагає - у неї може знайтися і компромат. Не настільки серйозний, щоб поставити під загрозу її життя, але достатній, щоб створити незручності для об'єкту її інтересу. Тільки цього разу їй ніхто не допоможе. Навколо лише вороги.
  Це нагадало їй ті часи, коли вона іще була звичайною ученицею. Наймолодшою в класі. Коли навколо лише одні аристократи. Вона усіляко намагалася уникати конфліктів, бути непомітною, корисною... А потім була об'єктом для знущань, грушою для биття. Часто - в прямому сенсі. І якось їй це набридло. Розуміючи, що високородні легко можуть влаштувати їй проблеми, вона влаштувала проблеми їм усім. Разом. Той вечір вони запам'ятали надовго. Публічне приниження перед усією Академією, і головне - вона до цього була абсолютно непричетна. Тільки запустила кілька слухів. Вона просто не залишила цим гордякам вибору, змусивши їх буквально вручити їй посаду старости. Ось тоді вона й розвернулася на повну! І більше жоден із тих невдах не смів навіть слово сказати поперек неї. І коли одна із тих аристократок викликала Літію на дуель... Дерев'яний тренувальний меч із заточеною кінцівкою легко пройшов у щілину в шоломі, і тіло повалилося на підлогу, смикаючись у посмертних конвульсіях. Колись цей удар подарував їй перемогу. Цього разу - життя. І меч ворога.
  Переконавшись, що артефакт у руків'ї не розрядиться на неї, коли вона візьметься за руків'я, Літія кілька разів замахнулася мечем. Значно важчий від тренувального, але набагато краще збалансований. Одразу видно, що робилося для свого власника - іще одне підтвердження того, що це не солдати Святої землі. Ті зброю під себе не підганяють - не можна, щоб не вибитися за межі встановленого для військ стандарту.
  Дістатися до потрібного місця виявилося навіть простіше, ніж вона собі уявляла. Солдат на поверхні Академії було зовсім небагато, і більшість патрулів їй все ж вдалося обійти. Навіть дістати потрібний ключ із запасників вдалося тихо і без особливих зусиль. Проблема була тільки в тому, що далі їй ховатися буде ніде, а активація лицаря приверне увагу. Щоб зекономити бодай трохи часу, вона заздалегідь почала скидати із себе учнівське плаття. Вбрання пілота вона і так завжди носила на собі, тільки не справжнє, а тренувальне - на випадок несподіваної дуелі. Ще більше ускладнювала задачу відсутність нормального взуття. Її черевички мали неприємну особливість - дуже дзвінкі каблуки, звук яких міг розігнати бешкетників задовго до її приходу, або привернути увагу ворогів. А без взуття тут не побігаєш, на підлозі поблискували маленькі шматочки скла від пробитого куполу. Доведеться пробиратися повільно і, по можливості тихо.
  Потрібний їй лицар був передостаннім в ряду експонатів. Останнього забрали вороги для штурму захисних споруд. Цей же виявився непридатним для звичної їм тактики. Але Літія не просто так була головою учнівської ради. Щоб заслужити навіть статус старости, вона мусила ідеально знати навчальний матеріал. І історія лицарської справи була одним із небагатьох предметів, який їй майже не довелося вчити. Більшість учениць вважають історію непотрібною. Ну яке їм діло до того, що було раніше? Максимум, що їх могло зацікавити - події з моменту їхнього народження. Але Літія колись починала з історії, і добре знала, що небесні лицарі у звичному вигляді з'явилися не одразу. І приставка "небесний" також не випадкова.
  Водяний лицар - один із останніх з броньованого покоління, які робила Церква, і перший, на якого поставили генератори нового типу. Завдяки їм він уже міг не просто ковзати по поверхні, наче по кризі, а здійснювати затяжні стрибки на велику висоту без шкоди для себе, і не провалюватися під землю. Або бігати по поверхні води, за що і отримав свою назву. Але технологія не стояла на місці, і літаючі юніти поступово витіснили наземний варіант, адже давали значно більше тактичних можливостей, хоч і мали значно менший ресурс та міцність. Масивний, мускулистий, він міг би голими руками порвати сучасного небесного лицаря. Якби той наблизився до нього. Натомість його захист із нинішнім арсеналом надзвичайно пробити буде дуже складно. Тут Літія згадала, що для таких велетнів із ручної зброї робили лише булаву, бо ніщо інше їхньої сили просто не витримувало. Усі бойові артефакти для них були вбудованими, захищеними від ворожих ударів товстим шаром броні. І це саме те, що дозволить їм вибратися із Академії. Якщо вона зможе вчасно до нього дістатися.
  Вона й гадки не мала, що за нею прямо зараз спостерігають. Уже збираючись летіти до наступної точки, пілот одного із лицарів краєм ока помітив унизу в музеї стороннього. Якась дівчина у тренувальному комбінезоні пробиралася до експонатів. Підключивши зір лицаря, він зі здивуванням упізнав голову учнівської ради. Поучан ніколи йому не подобалася - надто нахабна і самовпевнена. І як тільки вона змогла вибитися на такий високий пост? Нещодавно вона змусила його поступитися своїми інтересами на користь ненависного йому роду Касат. Щоб хоч якось вийти зі становища, він мусив погодитися на участь у цьому "конфлікті". Хто б міг подумати, що доля так швидко дасть йому шанс відплатити своїй кривдниці?
  - Горо, скільки у тебе снарядів до рушниці?
  - Вісім.
  - Бачиш он-ту бігунку? - він тицьнув пальцем у дівчину. - Можеш стрельнути?
  - Можу, - пілот підняв рушницю, наводячи її на отвір у куполі, і одразу ж опустив. - Але не буду.
  - Чого це? - обурився Мамору, уже приготувавшись до видовища.
  - Якщо так кортить - сам розбирайся. У нас зараз інша задача...
  Поки вони сперечалися, Літія уже встигла подолати половину дистанції. Зрозумівши, що її помітили, дівчина уже не ховаючись побігла до лицаря. Часу було обмаль, а їй іще потрібно якось залізти всередину!
  Вона не встигла. Купол музею розлетівся на друзки, коли величезна туша лицаря проломила його. Вже вдруге. Крихке скло посипалося дівчині на голову. Рефлекторно Літія заплющила очі й уповільнила крок, що й врятувало її від перетворення в котлету. Секунду по тому вона врізалася у якусь перешкоду й повалилася на землю. Меч полетів кудись убік, а скло боляче врізалося у відкриту шкіру. Перед нею на відстані витягнутої руки стояв ворожий лицар.
  - Ну от ми й зустрілися знову. Тільки цього разу ролі помінялися. Несподівано, правда?
  - Мамору, - прошипіла Літія, уже збираючись піднятися, але той тільки смикнув ногою, і велетенська лапа лицаря відкинула дівчину назад, боляче приклавши її об постамент якогось скелетоподібного механізму.
  Підстрибнувши в повітря і на мить зависнувши, лицар випрямив ноги, збираючись роздавити ненависне дівчисько. Раптом в найвищій точці в генератор щось влучило. Розігнане до високих обертів кільце розлетілося вщент, окропивши прилеглу територію дощем із гострих осколків. Втративши опору, машина провалилася вниз і гепнулася на газон біля музею. Системі знадобилося кілька секунд, щоб відключити пошкоджений елемент і розподілити навантаження між рештою генераторів. Краєм ока він бачив крізь широкі вікна, як дівоча фігурка все ж дісталася до експонату і тепер дряпається до його кабіни. Проклинаючи невідомого стрільця, що так невчасно себе проявив, Мамору підняв лицаря і спробував атакувати вогнем, але потужності для артефакта не вистачило. Політ із порушеним балансом тепер теж неможливий. Тоді він повів машину до музею, аби розібратися із суперницею самостійно. Рухатися без лівого опорного генератора було незвично. Доводилося уважно контролювати кожен свій рух, аби нога не провалилася в пухкий ґрунт газону. Нехай тільки він вийде на тверду поверхню, а потім він знайде того поганця, що зіпсував йому тріумф. Тільки спочатку розбереться із дівчиськом.
  Нарешті він дістався до музею і одним махом меча розтрощив найближче вікно. Придушивши бажання застрибнути всередину на ефірній тязі, якої в нього тепер не було, Мамору обережно, допомагаючи собі руками, проліз в отвір, і побачив, як затягуєть мембрана пілотського пузиря. Вивалившись в прохід, хлопець швидким кроком рушив до Водяного - нарешті він згадав, як називається цей антикваріат. В душі пілота іще жевріла надія, що старий лицар не послухається нового власника. Різкий звук гонгу із системи оповіщення лише на мить відволік пілотів від своєї справи, а із генераторів титана почав вириватися густий сірий дим. Ні, не дим - ефір! І коли антикваріат зійшов зі свого постаменту, Мамору залишилося тільки міцніше стиснути меч. На секунду вони завмерли один навпроти одного. Елегантний, легкий і озброєний небесний лицар, та доісторичний велетень. Ніхто не наважувався вдарити першим. Обидва пілоти займалися тим, що налаштовували свої машини під нові умови роботи.
  Тим часом мутний ефір швидко заповнював приміщення, розтікаючись туманом по всіх стінах та віконних отворах.
  - Test your might! - прозвучала незнайома фраза, і приміщення заповнила ритмічна мелодія невідомого інструменту. - Test your might!
  - Ти знущаєшся? - із принципу поцікавився мамору, але дівчина не відповіла.
  - Mortal Combat!
  Ту ж мить велетень зірвався з місця і полетів на Мамору, який іще не встиг перевести свого лицаря на вторинне живлення. Його горизонтальний удар мечем був перехоплений широкою кистю Водяного, а потім удар долоні переламав лезо навпіл, залишивши в руках хлопця лише ні на що не придатне руків'я. Поки велетень розтирав у долонях залишки меча, Мамору все далі відступав назад, шукаючи шляхи для втечі. Але туман повністю покрив усе навколо, залишивши лише невеликий шматочок відкритого неба, до якого дістатися уже не було можливості. Спроба покинути приміщення закінчилася тим, що він замість вікна гепнувся об стіну. Діватися було нікуди. Поки він шукатиме прохід, його тут просто розчавлять. В голові раптом сплив образ загнаної в глухий кут дівки із плебсу, над якою вони сміялися усім класом. Тепер заганяли його, і це було зовсім не весело.
  - Fight! - нече постріл пролунав голос невідомого.
  Ніби чекаючи цієї команди, Літія кинулася вперед, замахуючись величезною броньованою рукою. Небесний лицар ухиляється, все далі відступаючи вглиб експозиції, навіть не намагаючись блокувати удари. З кожною секундою древня машина слухається свого пілота все краще, немов би прокидаючись від сну, і його рухи стають все відточеними. І ось перший вдалий прямий удар відкидає небесного далеко назад, мало не в самий центр цієї бійцівської ями. Пузир захистив пілота, але щитки лицаря, що прикривали його торс, зірвало начисто разом із кріпленнями. Лицар піднімається, витягуючи щось з-за спини. Ніж!
  Ворог побіг на дівчину. Дуже швидко побіг, явно перейшов у форсаж, підштовхуючи себе пружніми потоками вже мутного від повторного використання ефіру. Піддавшись якомусь внутрішньому пориву, Поучан виставляє ліву руку перед собою, і з долоні вилітає сфера згущеного ефіру... Але надто повільно. Древній бойовий артефакт явно зіпсований. Гравітація встигає притягнути снаряд до землі швидше, ніж той влучає в ціль, і напівпрозора маса просто розбивається об поверхню. Не очікуючи такої підстави з боку своєї машини, Літія лише на мить розгубилася, дозволяючи рефлексам лицаря для чогось підняти ногу. Мамору зовсім поруч, збираючись стрибнути вгору і загнати ножа в щілину між шоломом та обладунком Водяного. Та коли він уже відштовхнувся від землі, його нога не знайшла опори. Замість стрибка він послизнувся і продовжив рух вперед. Прямо на підставлене древнім воїном коліно. Бідолаху аж зігнуло навпіл, а потужний удар ліктем по спині тільки додав пошкоджень, остаточно його позбавивши можливості літати.
  Поки небесний лицар перемикався на вторинні генератори, його суперник не стояв на місці. Водяний переніс свою вагу на щойно витягнуту ногу і, встромивши грубі пальці в залишки спинних генераторів, одним потужним рухом перекинув здихлика через себе, гупнувши ним об підлогу так, що із невидимих вікон посипалося скло. Знову піднята нога, і останній рух, покликаний розтоптати суперника. В цей момент небесному все ж вдалося налагодити енергопостачання, і він встиг відкотитися від фатального удару, одночасно розриваючи дистанцію. І хоча половини потужності у нього вже немає, деяка симетрія вцілілих генераторів все ж краще допомагала йому триматися на ногах, ніж із одним робочим спинним. Суперники знову завмерли, насторожено спостерігаючи за рухами один одного. Швидкий проти сильного, озброєний проти броньованого, і обоє однаково досвідчені у пілотуванні.
  Спусковим гачком стала судома руки велетня, яка супроводжувала активацію іще не запущених систем. Мамору, напружений в очікуванні дій суперника, навіть не став роздумувати, а просто кинувся вперед, зреагувавши на рух. Він уже продумав кілька сценаріїв контратак. Поучан же, лише на мить відволікшись на несподіванку від своєї машини, втратила дорогоцінну секунду, за яку ворог уже подолав половину відстані. Не роздумуючи, Літія просто прикрилася рукою, не дозволяючи гострому лезу дістатися до пузиря. Небесний лицар не став змінювати прийом, і просто вдарив не в кабіну, а в лікоть. Броня велетня лише частково врятувала його від пошкоджень, не дозволивши лезу увійти в суглоб. Однак на цьому везіння титана закінчилося. Лезо увійшло в стик броні й при звороткому русі руки, коли Літія спробувала відмахнутися від опонента, заклинило шарнір, і тепер витягнути його посеред бою не було ніякої можливості. Водяний тепер не міг повністю розігнути руку, що робило його правий бік більш доступним для атак.
  Мамору ж навіть не думав зупинятися, а продовжував атакувати суперника, намагаючись знищити кабіну з пілотом. Справа ускладнювалася захисними елементами, що наче ребра прикривали пузир з боків та знизу. Двічі гострі пальці небесного лицаря уже натикалися на них, трохи зігнувши метал, але без шкоди для дівчини. Та ж намагалася взяти хлопця в захват, аби скористатися силою своєї машини і просто розірвати його. На що той був категорично не згоден і після кожного удару відступав на крок назад, продовжуючи тримати дистанцію. Ганятися за ним було марною справою. Складалася патова ситуація.
  А тим часом використаний ефір все частіше потрапляв у генератори лицарів, зменшуючи і без того невеликі можливості пілотів, уповільнюючи їхні машини. Замкнуте приміщення музею, хоч і було величезним як для людей, все ж поступово заповнювалося важким мутним ефіром, який не поспішав витікати через розбиті вікна. Мамору прекрасно знав, що потужні лицарі більш чутливі до падіння потужності, і при однаковому рівні насиченості ефіру працюватимуть значно гірше. Потрібно було лише тягнути час, доки його суперниця не виснажить ресурси свого антикваріату, і тоді її можна буде брати голими руками. Вона теж це розуміла, і свідомо занижувала споживання енергії лицарем, залишаючи в генераторах запас ефіру для однієї блискавичної атаки. Мамору ж не давав їй спокою, постійно змушуючи рухатися і витрачати дорогоцінний ресурс.
  Цілу хвилину вони танцювали, обмінюючись ледь відчутними ударами, кожен із яких вмить міг наповнитися силою і завершити двобій. І так би й продовжувалося далі, якби небесний лицар не наступив на давно забуту кляксу згущеного ефіру, на яку Літія його заманювала. Послизнувшись вдруге, він не встиг відновити рівновагу і долоня велетня зімкнулася на його плечі. Двобій закінчився і почалося добивання небесного лицаря. Тримаючи його так, щоб він не міг дотягнутися до кабіни, Літія швидкими ударами наполовину паралізованої руки ламала йому генератори. Не встигаючи розподіляти потужність між вцілілими, ворожа машина не могла вчасно відповідати на команди пілота і врешті через десять довгих секунд покалічений небесний лицар уже не міг опиратися. Під кінець вона просто метнула його майже у протилежний кінець арени. Гепнувшись на підлогу, хлопець іще намагався піднятися, але нижня частина лицаря уже не реагувала - розтрощений хребет і вигнута в інший бік нога. Із генераторів залишився лише один на руці, до якої Літія іще не дотягнулася. Не поспішаючи, проганаючи через себе все більше ефіру, Водний накопичував сили для розправи над ворогом.
  - Ну добре. Ти перемогла. І що ти тепер зробиш? - Мамору поліз під сидіння за аварійним поясом, на якому була зброя для виживання. - Вб'єш мене? За те, що я присягнув на вірність ідеалам іншої країни? А як же лицарська честь? Що з тобою зроблять, за убивство іншого лицаря? Я... - потужний удар проломив голову його лицаря, обірвавши тираду.
  - У тебе немає честі, - холодний голос Поучан луною покотився через увесь музей, не зважаючи на чорну імлисту масу навколо. - У тебе немає права на титул, - широка лапа Водяного опустилася на останнє ціле плече жертви, перетворюючи ту на фарш, і фіксуючи жертву. - У тебе взагалі немає ніяких прав!
  - Finish him!
  Наче по команді витягнута долоня пронизала пілотський пузир, а потім стиснулася в кулак, перетворюючи його вміст в кривавий коктейль. Витягнувши руку, Водяний на автоматі з струсив із неї рештки ворожого пілота, наче завжди так робив.
  - Excellent! You win!
  - Дякую, - відповіла дівчина, погладжуючи контактну ділянку ложементу.
  Водний дійсно виявився непростим лицарем. Відновлений для музею Академії, він зберіг рефлекси попереднього пілота. Поки вона обдумувала свої подальші дії, туман потихеньку осідав, витікав через вибиті вікна а на зміну йому знадвору хлинув потік свіжого ефіру. Задерши руку, Літія витягнула із ліктя залишки чужого ножа і, після короткого огляду, відкинула понівечену зброю в бік її колишнього власника. Тут, у музеї, було представлено багато зразків озброєння для лицарів. І хоча добра половина із них були лише макетами, підшукати щось для Водяного вона точно зможе. Непогано було б розжитися дворучним мечем - для такого велетня він підійде ідеально. Блукаючи між рядами експонатів, вона так і не помітила парочку павуків, що вислизнули з-під броні гіганта.
  Їхній двобій не залишився без уваги. Так і не дочекавшись повернення напарника, Горо прилетів на місце, де востаннє його бачив. З усіх пробитих вікон музею на вулицю вивалювався масний сірий дим. Проникнувши всередину пілот побачив страшну картину: лицар Мамору був буквально розмазаний по всьому музеї, а криваві плями на залишках пузиря тонко натякали на долю пілота. Занепокоївшись, він уже злетів у повітря, коли йому в спину влетів макет лицарського списа. Крихка конструкція не могла нашкодити бойовій машині, однак свою функцію виконала - забила генератор. Повторивши долю свого товариша, лицар гепнувся на підлогу, залишивши у бруківці слід від своєї п'ятої точки. Піднятий з підлоги туман хвилею розлетівся навколо, ховаючи шляхи для відступу. Натомість із темряви вийшов велетень, закутий в товсту металеву броню. І коли той вже робив перший крок до своєї жертви, стіни задрижали від низького чоловічого голосу:
  - Round two! Fight!
  
  ***
  
  Кайя відкрила очі. Втім, без особливого результату. Куди б вона не подивилася, в полі зору постійно висіли різноманітні графіки, схеми, таблиці... Складалося враження, що її замкнули у обклеєній документами кімнаті. Через ці галюцинації вона навіть не бачила куди йде. Тим не менш вона інтуїтивно розуміла, який елемент за що відповідає. Що ж до контролю над дронами, то їх вдалося навчити кільком трюкам. Достатньо було взяти одного і кілька разів виконати якусь дію його лапами, після чого він міг робити це самостійно і передавав це знання іншим. Щоправда збоку це виглядало, ніби доросла дівчина впала в дитинство і знову носиться зі своєю улюбленою іграшкою. І не важливо, що ця іграшка може бути небезпечнішою за вовка. Звісно ж довго так продовжуватися не могло - вестибулярний апарат, тактильні та інші відчуття дуже часто не відповідали дійсності, підміняючись почуттями вологи настільки швидко, що на простирадлі уже за кілька хвилин лежання залишалася мокра пляма по формі тіла. Служниці були змушені заправляти вже третій комплект білизни. А ще й в туалет бігати вона стала значно частіше. Її вже нудило від одного погляду на будь-яку рідину, а пити хотілося дедалі сильніше. В якийсь момент вона не витримала і після нетривалих пошуків вона все ж відкопала із трюмів ту скляну цистерну, в котрій плавала після невдалого замаху, і намагалася змусити павуків підключити її до пророслих в тілі острова елементів. Однак результатів поки не було. Дрони чи то не хотіли, чи то не вміли це робити. Не скрізь потрібних комунікації була достатня кількість, а там, де їх вистачало, не давали врізатися самі дрони, відганяючи дівчину легкими розрядами струму. одного із дронів. До того ж її тепер постійно мучила спрага. Організм позбувався Та й не скрізь це було можливо. Довелося підключити Ханлі, вона в техніці розбиралася краще. Та без зайвих питань погодилася допомогти. Ну а що їй іще залишалося? Заперечувати роздратованій дівчині в оточенні машин смерті - дурних немає.
  За пошуками Кайя видула іще два літри води. Якщо придивитися, збоку можна було побачити, як від її шкіри йде пара. Нарешті Ханлі вдалося відшукати потрібне місце. Це виявилася комора неподалік від службових приміщень. Витягнувши звідти усе зайве, дівчата з допомогою павуків, кувалди та чиєїсь матері все ж затягнули капсулу всередину, після чого винахідниця взялася самостійно прикручувати вказані Кайєю кабелі й трубки до відповідних отворів капсули. Потім Кайя ще довго крутилася навколо капсули, намагаючись її активувати.
  Нарешті їй вдалося оживити механізм і керамічна кришка цистерни відкрилася. Залазити довелося згори, для чого спочатку довелося вилізти на стіл, поставлений поруч. Лише опинившись всередині дівчина зрозуміла, що не знає, що їй далі робити. Але знання їй і не знадобилися. Кришка самостійно стала на своє місце, а простір почало заповнювати щось схоже на дихальну рідину в лицарських пузирях. Поруч на шлангах звисала дихальна маска. Поклавши її на обличчя й дозволивши еластичному покриттю приклеїтися до ніздрів, Кайя поклала руки на відповідні місця і незабаром її тіло обплели механічні щупальця, підключаючись до синтетичних елементів на поверхні шкіри. Не зважаючи на те, що процедура занурення була звичною, як і для будь-якого пілота, відсутність вільного простору всередині цистерни викликала неприємні асоціації. Дівчині здавалося, що вона не в кабіні, а в домовині. Через хвилину рідина повністю заповнила капсулу і Кайю паралізувало. Руки розслабилися, ноги підігнулися і тіло повисло всередині, наче заспиртована химера в банці. Однак мозок почав працювати ще активніше, організм же було підключено до системи підтримки життєдіяльності. Імпланти підключалися поступово, даючи оператору час пристосуватися до нового способу існування.
  Перші відчуття були дуже незвичними. Не потрібно дихати, не відчувався пульс, тактильні відчуття обмежувалися обличчям та кистями рук. Все інше, здавалося, живе своїм власним життям: ноги кудись біжать, десять пар очей розглядають одну й ту ж річ одразу з кількох ракурсів, вестибулярний апарат божеволів, розбитий на кілька сотень окремих тіл. В той же час Кайя прекрасно розуміла, що усі дії дронів, яких вона тепер відчувала як частину себе, були просто набором рефлексів. Складних, продуманих, запозичених невідомо звідки, але рефлексів. Ці дрони не мали свого розуму. В його ролі тепер виступала Кайя. Напевно так себе відчувають мурахи в мурашнику, або бджоли у вулику. Аналогія була настільки близькою, що навколишній простір на мить завмер, а потім розбився на тисячі золотистих шматочків. Маленьких шестикутних шматочків, кожен із яких зайняв своє місце на стіні. Кайя витала в центрі цієї сфери як бджолина цариця. Їй навіть не потрібно було наближатися до стіни, аби щось роздивитися. Фрагмент сам підпливав до неї і показував те, що її могло зацікавити. Вона ж могла відіслати його назад, віддати наказ або взагалі пірнути в нього, опинившись в тілі комахи.
  Ханлі ж, як тільки процедура підключення завершилася, одразу побігла за допомогою до королеви. Лашура спершу взагалі не зрозуміла, що сталося, але в ході пояснень до неї дійшла суть проблеми і вона вже хотіла-було відправитися до капсули особисто, як її хтось смикнув за спідницю. Нагнувшись, вона побачила одного із павуків, що стояв на задніх лапах і розмахував передніми, намагаючись привернути до себе увагу. Щойно йому це вдалося, він повів дівчинку за собою. Тільки не до своєї хазяйки, а в зовсім інше місце - в покої самої королеви. Там, на підлозі, заплутавшись у власних кінцівках, лежав один із кальмарів, поглядаючи на присутніх червоними візорами.
  - Ваша Величність, - привітав королеву синтетик металевим, але дуже знайомим голосом.
  - Кайя? - Лашура швидко зрозуміла, хто із нею розмовляє. - Що ти накоїла?
  - Освоюю пряме керування павуками, - відповів їй дрон видряпуючись на стіл і розглядаючи свою клешню. - Неймовірні відчуття. Ніби ти знаходишся в багатьох місцях одночасно. Ніби в тебе з'явилося безліч тіл, і кожне з них - ти. Це неможливо описати словами.
  - Кайя, зупинись!
  - Не хвилюйтеся, це не синдром пілота, - Кайя спробувала заспокоїти свою королеву, згорнувши усі вікна й зосередившись в тілі "кальмара". - Я прекрасно розумію, що володіння такою силою не робить мене всемогутньою. Я просто отримала нові можливості. Від цього я не перестану бути собою, і не перетворюся на машину смерті.
  - Як ти взагалі додумалася залізти в ту бочку?
  - Якби я цього не зробила, то до ранку від мене залишилася б тільки висохла мумія. Моє тіло не встигає за розумом.
  - І надовго це?
  - Поки не зможу розірвати зв'язок із павуками. Я впевнена, що тут така можливість є. Я це відчуваю. Треба тільки в усьому розібратися.
  Лашуру така новина не порадувала. Легше було знайти нового лицаря, а ніж такого пілота, як Кайя. Та грець із ними, із лицарями - дівчинка хвилювалася за свою найближчу і, можливо, єдину подругу. Кайя і так останнім часом була сама не своя, а тепер взагалі добровільно перетворила себе на консерву. А тут іще й повітроплавці тривогу забили. Першим захвилювався штурман, коли звірився із графіком руху суден. Зазвичай у цьому місці вони розминалися із десятком-другим вантажних суден. Цього разу повітряний простір був чистим. Пост на вході в каньйони також не знав, чому рух припинився. Оператор навіть ляпнув, що в Академії зараз має знаходитися не менше шести барж, за що одразу ж отримав по шиї від начальства за розголошення конфіденційних даних, а на зв'язок з ними більше ніхто не виходив. Шість барж, це великий об'єм. Порт Академії не настільки просторий, щоб без проблем вмістити в собі одночасно всі ці судна. Верхній сектор в будь-якому випадку залишиться вільним в очікуванні монарших осіб, але внизу буде не проштовхнутися. Також тривоги додавала відсутність зв'язку. Скільки б не намагалися зв'язатися із Академією, натикалися лише на ремонтників, яким саме в цей день наказали провести ревізію усіх засобів комунікації. По їхній поведінці було видно, що вони і самі не розуміють, що відбувається. Тим не менш оглядове судно до них вилетіло без затримок. Отримавши добро на прохід, Су-Ван продовжив рух, але Лашура наказала не поспішати. Все одно в повітрі окрім них більше нікого немає, заторів не виникне, а нехороше передчуття спонукало до обережності. Лашура наказала екіпажу зберігати пильність і бути готовими до бою.
  Леді Майя наполягала, щоб королева повернулася у свої покої, як найбільш укріплене приміщення на острові, але тут сигнальні вежі, розташовані уздовж ущелини, ожили і, після кількох секунд синхронізації візирів, вдалося отримати заклик про допомогу. Повідомлення адресувалося особисто королеві. В перешкодах виднілося обличчя Директриси, яке раз за разом повторювало повідомлення про захоплення Академії невідомими збройними силами, які маскуються під солдат Святої землі. Водночас у повідомленні одразу було видно, що речення складені дещо неправильно. Той, хто особисто спілкувався із Директрисою і мав із нею тісні стосунки, одразу розумів, що це повідомлення містить в собі іще одне - зашифроване. Ключ в Лашури був, і окрім неї більше ніхто із присутніх не зрозумів, що насправді мала на увазі ця жінка. Зрозуміли тільки, що це було щось важливе.
  Лашура мовчала. У повідомленні було прохання відволікти ворога. Якщо його потрібно затримати, значить цей ворог скоро сам до них прийде. Значить на них чекає засідка. Що можна зробити із цією інформацією? В ідеалі потрібно розвертатися і летіти геть. По факту це внутрішні справи Церкви. Якщо вона втрутиться, це можна буде розцінювати як агресію. А всі на світі знають, що вороги Церкви довго не живуть. До того ж це повідомлення могло бути підробкою, провокацією. Усі побачать, як Шатерей атакує воїнів Святої землі. Прекрасний спосіб втягнути державу в конфлікт, який їм зовсім не потрібен. Щоб викрутитися, з них можуть вимагати що завгодно. І це точно будуть не території, а щось більш вагоме. Лашура краєм ока побачила, як щось пробігло за гобеленом.
  Секрет керування павуками! Церква у всі часи була монополістом на ринку зброї. Ніхто нічого не міг протиставити лицарям. Ті ж мехи - всього лише різновид лицарів, і Свята земля в будь-якому випадку контролюватиме їх кількість, нехай і опосередковано. А от павуки - зброя зовсім іншого ґатунку. Натравлювати на них лицарів все одно, що розстрілювати саранчу із гармати. Тут скоріше самих канонірів з'їдять. І поки Лашура триматиме в своїх руках контроль над ними... Ні, не лашура - Кайя. Тільки церковникам цього знати не слід. А чому б і ні? Павуки вже показали свої зуби, і нариватися Церква не стане. А от відбити від них покупців чи можливих клієнтів, перетворити Шатерей на світове зло - це запросто.
  З іншого боку, повідомлення може бути справжнім. І тоді виявиться, що Шатерей проігнорувала прохання про допомогу. Звісно, відкритим текстом ніхто нічого казати не стане. Але всі, кому треба, зроблять висновки. Навряд чи хтось стане купувати зброю в того, з чиєї вини загинула твоя дитина.
  А якщо зайти з іншого боку: чому Директриса попросила її затримати ворогів? Чому вона вважає, що вони не втечуть одразу після отриманого попередження? Може їй щось відомо? Цілком можливо. У неї є доступ до системи раннього сповіщення, і на відміну від Лашури, вона знає, що відбувається у світі. На виході із ущелини на них цілком може хтось чекати... Хто? А кому взагалі вигідно нападати на Академію? Ким би не були нападники, у них високі покровителі та є доступ до церковного оснащення, і на захопленні Академії вони не зупиняться. Скоріше це був лише підготовчий етап.
  І Директриса розуміє, що Лашура розуміє, що Директриса розуміє... Вони одна одну зрозуміли. Тільки відповіді на питання це не дає. Що їй робити? У таких випадках все вирішує інформація. Опустивши голову вниз, вона штурхнула черевичком одного із всюдисущих павуків, що одразу ж розклався у робоче положення і задер голову до дівчинки. Цікаво, раніше вона не думала, що з їхньою допомогою можна зазирнути під спідницю. Якби вона знала, що ними зараз керує Кей - розтоптала би членистоногого, яким би небезпечним він не був. Але ними зараз керує Кайя, адже так? Він же не може підглядати прямо зараз?
  - Кайя, можеш відправити наших павуків на розвідку?
  - Я їх контролюю лише в межах острову, - павук видряпався на бильце крісла, - Як тільки вони його покинуть, я втрачу над ними владу. Вони налаштовані лише захищати нас.
  - Уточни: вони захищають нас, острів, чи нас в межах острову?
  - Скоріш за все останнє, інакше б Кей не довірив нам таку зброю.
  - А ти можеш гарантувати, що хтось не перехопить контроль над павуками?
  - Якщо хтось і може перехопити керування, то хіба що Кей, або творець цих потвор.
  - Хіба це не він їх створив?
  - Тепер я в цьому не впевнена.
  - Ясно, - Лашура глянула на останніх павуків, що зникли за поворотом коридору. - Вижени нашого велетня на поверхню і будь готова до активних дій.
  - Хай!
  Ворота відчинилися і з темряви ангару, важко гупаючи величезними лапами вийшов лицар-мутант. Час від часу полум'я в його грудях змінювало колір, показуючи, що контроль оператора над машиною був лише частковий. Там, де він проходив, повітряний щит розряджався і здавалося, що вітер закручується саме навколо лицаря. Він йшов, а за ним закривалися люки й двері, ховалися садові прикраси, вимикалися господарські артефакти. Бійниці відкривалися і назовні виходили товсті стволи гармат. Вітровий щит поступово ущільнився і покрився брижами, ускладнюючи проникнення крізь нього. Широко розставлені крила підгиналися, даючи острову додатковий простір для маневру. Ангари закривалися додатковими воротами, ще більше ускладнюючи проникнення імовірного ворога всередину. За якусь хвилину острів перевтілився із небесного палацу в літаючу фортецю. Екіпаж зробив висновки із минулих інцидентів, і тепер був готовий до несподіванок.Вийшовши на самісінький ніс, де його генератори не впливали на роботу підйомних кілець, він став на коліно і, притримуючи гармату рукою, націлив її вперед. Здалеку могло здатися, що це просто химерна скульптура, чи декоративний валун. Тільки ніхто із екіпажу навіть близько не ризикнув би до нього підійти. У тих, хто знаходився поруч, навіть за стіною волосся ставало дибки, а одяг інколи бився током. Що ж буде з тим, хто торкнеться, думати не хотілося.
  Розіславши павуків по всіх закутках острову, Кайя перемістилася в тіло лицаря. Вона повисла в ілюзорній кабіні лицаря, сприймаючи все у звичному для себе вигляді. Майже звичному. Якщо раніше їй доводилося контролювати лише розподіл навантаження між генераторами та системами лицаря, то нині кожен вузол цієї химери отримав цілу купу доповнень. Наприклад приціл рельсотрону виявився значно складнішим за просте перехрестя на звичайних рушницях. Він міг сприймати ціль як джерело тепла, радіовипромінювання, елементарних часток та навіть просто як джерело завихрень повітря. Деякі із режимів його роботи Кайя взагалі не знала, як назвати - не знайшлося в її лексиконі таких слів. І найголовніше - у нього була система розрахунку траєкторії польоту снаряду. Ілюзорна лінія тягнулася від ствола гармати далеко вперед, поступово схиляючись все ближче до землі. Тобто Кайя тепер могла розстріляти все, що бачить, і навіть те, що знаходиться по за її полем зору. Тільки для останнього їй потрібно поставити якісь "маркери" на свою майбутню ціль. Ну і нехай. Навіть із доступними можливостями вона легко зможе розібратися із можливими нападниками задовго до їх наближення. Ще одним приємним доповненням була система розпізнавання цілей. Кайя більше не сплутає друзів із ворогами, просто фізично не зможе. Більше того, вона могла дізнатися про об'єкт свого інтересу практично все! Наприклад ось в її напрямку рухаються кілька лицарів. Летять низько, повільно, щоб не залишати за собою видимий шлейф розрядженого ефіру. Достатньо було лише навестися, і над кожним лицарем з'являлися написи, окреслювалися вразливі місця, виводилися характеристики зброї та обладнання, і навіть ім'я пілота! Від такого розмаїтя аж очі розбігалися. В буквальному сенсі.
  І тут Кайя помітила дещо цікаве. Деякі написи були виділені синім кольором, і коли дівчина концентрувалася на них, вони ніби спливали над іншими. Ворог був іще далеко, команди на стрільбу королева не давала, тому Кайя вирішила дізнатися більше про отримані можливості. Більшість об'єктів у її ілюзорному оточенні активувалися дотиком до них. Так само вона зробила і тут. Тицьнувши на ім'я одного із пілотів, Кайя отримала на нього справжнє досьє. Від описаних там секретів волосся дибки ставало. Пункт про його входження в якусь штурмову команду теж був виділений. Перейшовши туди, Кайя побачила повний список зрадників, які працювали на терористів. І першим у списку був...
  Над островом розлетілося ричання велетня. Так робот відображав емоції свого оператора. Мала би вона трохи більше навиків, то вимкнула б цю функцію одразу. А так і королева, і увесь екіпаж зрозуміли, що із Кайєю щось відбувається. Щитки на голові чудовиська активно заворушилися, немов той щось вичитує.
  - Кайя? З тобою все нормально?
  - ...
  - Кайя! Відповідай!
  - Ваша Величність, я знаю, що відбувається в Академії, - почувся підкреслено спокійний голос дівчини. - Зараз покажу.
  На підлозі королівських покоїв знову заворушився механічний кальмар, змусивши усіх здригнутися. Випроставши свої щупальця він спритно, не так як кілька хвилин тому, вистрибнув на стіл. Спогади, пов'язані із цим створінням, ще довго будуть для жінок нічними кошмарами. Відмитий від крові та чужих нутрощів, трупер виглядав ще більш чужорідним. Надто химерно він виглядав, надто незвично складений. Прибулець.
  Висунувши із тіла сенсорний блок, він уважно оглянув вмонтоване у меблі обладнання і загнав щупальця в надра найближчого проектора. Лашура тільки скрипнула зубами. Ця штука коштувала як солідна небесна карета. Не допусти Сейку із ним щось трапиться... Та артефакт не зламався, як того боялася королева, а лише змінив картинку. Зображення деякий час стрибало, потім плавало, але згодом вирівнялося і дівчинка змогла роздивитися схему Академії. Карта складалася із зелених ліній, що перепліталися у контури різноманітних споруд. На деяких навіть було видно плани внутрішніх приміщень. Повисівши хвилину карта відійшла кудись за межі кадру, залишивши після себе схему підземних приміщень. Усе зображення було густо вкрите червоними цятками та скупченнями зелених. Час від часу розташування точок трохи змінювалося.
  - Зеленими маркерами позначено цивільних. Червоними - сторонніх, - пояснювала Кайя, ніби читаючи текст. - Під час захоплення більше двох сотень цивільних отримали поранення малої та середньої важкості, сімдесят дев'ять - загинуло. Чотирнадцятьом потрібна негайна медична допомога. Семеро стали каліками різної категорії...
  - Стоп! Не треба нам таких подробиць. Краще розкажи, що там із ворожими силами. Хто напав на Академію, скільки їх і де вони знаходяться?
  - Терористи контролюють більше дев'яноста відсотків відкритої території Академії. Підземелля взято під контроль місцевою спільнотою павуків. Захисників загнали в резервний штаб. Там же знаходяться близько половини учнів.
  - Сейку милостива, скільки ж їх там?! - вигукнула леді Майя, вдивляючись у карту.
  - Всього в Академії чотири тисячі триста шість осіб, із них дві тисячі вісімсот дванадцять - нападники. - ошелешила їх дівчина.
  - Ми повинні щось зробити! - вигукнула Ханлі.
  - Ми нікому й нічого не винні, - Лашура задумалася, склавши руки на грудях. -Якщо ми продовжимо рух, це буде розцінюватися, як вторгнення.
  - Але вторгнення вже відбулося! Ворог вже всередині! - винахідниця тицяла пальцем в зображення, від чого останнє постійно деформувалося і розпливалося кольоровими хмарками по кімнаті. - Ми мусимо щось зробити!
  Ну і що ти їй будеш пояснювати? Вона просто не буде слухати. Вважатиме усе це відмазками, боягузтвом. І від того, що ворог реальний, а не вигаданий, легше не стане. Усі вищезгадані сценарії не виключають один одного, і можуть бути реалізовані паралельно. Колись Лашура і сама так робила. Перш ніж королева встигла щось сказати своїм підлеглим, її випередила Кайя.
  - Ваша Величність, до нас наближаються шість ворожих лицарів. Ховаються в складках місцевості. У них заряджена зброя і штурмове оснащення, - і з ледь помітною злістю в голосі додала, - Накажете знищити?
  - Це ті, котрих захопили? Це все спрощує, - навіть із деяким полегшенням відповіла Лашура, зручніше вмощуючись в кріслі, і після ледь помітного руху пальцями її голос розлетівся над островом. - Шатерей відповідає на заклик! Підготуватися до відбиття атаки! Кайя, вогонь по готовн...
  Бах!!! Острів здригнувся від гуркоту, а ледь помітна траса гіперзвукового снаряду вперлася в компанію лицарів, навиліт пробивши того, котрий летів останнім. Його втрату помітили не одразу, за що поплатилися іще одним небіжчиком. Самі лицарі від пострілів майже не страждали, якщо на шляху снаряду не опинявся твердий предмет. Тоді вихідний отвір був в рази більшим, а з тіла машини вилітали цілі жмути плоті. Про пілота мова взагалі не йшла.
  Після другої жертви лицарі порскнули геть, наче горобці й продовжили політ, активно маневруючи. Марно. Потужна оптика і висока швидкість реакції дозволяли розгадати наміри пілота іще до початку маневру, а балістичний комп'ютер миттєво обраховував точки перетину мішені зі снарядом. Залишалося лише вказати ціль, затиснути спуск і чекати, доки автоматика здійснить постріл. Третя жертва злякалася і повернула назад, намагаючись покинути зону враження. Хвилину тому в нього іще був на це шанс, ну а зараз... Четвертий спробував прикритися щитом, за що отримав розірваний осколками цього ж щита пузир. Контрольний постріл робити не довелося. Позбавлений дихальної рідини, пілот вже не міг витримувати стандартні для польоту перевантаження, і на черговому віражі його просто вирвало із ложементу, не зважаючи на ремені. Невдаха встиг зачепитися за захисне ребро, але лицар уже втратив керування і кувиркаючись полетів униз.
  Із п'ятим довелося погратися. Пілот трапився хороший, маневрував не розмашисто, і не давав точно прицілитися. Після кількох секунд спроб зловити його голову в приціл, автоматика запропонувала Кайї перенести вогонь на менш критичні ділянки тіла ворога, відмовившись від снайперського принципу: один постріл - один труп. Подумки облаявши себе, Кайя один за одним випустила три снаряди. Перший роздробив стегно, другий зачепив пузир, від чого той аж задрижав у своєму гнізді. Ну а поки оглушений пілот приходив до тями, Кайя його добила.
  Останній спробував заховатися в лісі. Проти звичайного лицаря такий прийом спрацював би, однак автоматика продовжувала вести ціль навіть після того, як втратила її з поля зору, орієнтуючись на швидкість та напрям руху. Це був єдиний постріл, який не знайшов свою жертву - лицар не став пірнати в нетрі лісу, а зачаївся між кронами. Секунду по тому його побачив тепловізор. Бах!!! Останній нападник розвалився під деревом, заляпавши стовбур сумішшю людських нутрощів та фізіологічних рідин самого лицаря. Оглянувши перегріту гармату, дівчина дозволила захисним панелям розійтися, щоб свіже повітря швидше забрало жар. а збоку загорівся індикатор, що відраховував час до можливості здійснити наступний постріл. Автоматика вважала бій завершеним і, перед продовженням стрільби, хотіла довести машину до оптимального стану.
  А поки зброя охолоджувалася, Кайя перевела погляд на Академію. Ще ніколи в неї так не свербіли пальці над гашеткою. Кайя все розуміла: інтриги, переманювання перспективних пілотів на свій бік, кар'єризм... Була б вона звичайним лицарем - точно перейшла б до нього. Тепер же, знаючи правду, а в правдивості наданих павуками відомостей сумніватися не доводилося, вона знала, як він збирався вчинити із нею! Усі його слова про честь, вірність та перспективи нічого не коштували! А вона, як якась сільська дурепа, ще колись думала, що любить його! Та таких покидьків живцем закопувати треба! Щойно індикатор охолодження зник, Кайя підняла зброю. Кілька секунд, і перед нею знову з'являються маркери цілей. Єдине, що її розчаровувало - не було більше підписів. Вона не знала в кого із ворогів зараз стрілятиме. Але то дрібниці. Вона дістане їх усіх. Для початку обрала найбільш віддалену мішень - одного із лицарів, що топтався майже за десять миль від неї. Судячи по карті, поруч із ним знаходився хтось із дружніх об'єктів. Напевно хтось із захисників.
  Кайя сказала правду. Нові можливості не можуть перетворити її на машину смерті. А от правда, що спливла після їх отримання - цілком.
  - Я все одно тебе знайду... - буркнула собі під ніс дівчина, і навела приціл на лицаря в районі музею. - Коханий...
  
  ***
  
  Елегантна яхта, пришвартована на схилі каньйону, була прекрасним оглядовим майданчиком для координації задіяних в операції сил. Ідеально підібрані вузли давали цьому повітряному судну високу швидкість і непогану маневреність, на рівні із розвідувальними суднами Шатерей. І водночас вона була достатньо комфортна, щоб задовольнити смаки найбільш вимогливих пасажирів. Маст вважав себе саме таким. І тим болючішим було йому дивитися, як це прекрасне судно перетворюється на щось незрозуміле. Центральна палуба була зайнята велетенським візиром для зв'язку із наземним штабом, а під кілем висіла сигнальна лампа, що кожної хвилини поверталася до нового абонента і передавала закодоване повідомлення. За інших обставин для такої роботи згодилася б будь-яка вантажна платформа. Але вони просто не здатні піднятися на таку висоту. Радувало, що це лише тимчасова незручність.
  Спершу все йшло, як він і думав: агенти під виглядом працівників зайняли ключові пости, диверсанти знешкодили патрульних пілотів, а завербовані хлопці зі старших класів зайняли їхні місця, щоб диспетчери не підняли тривогу заздалегідь. Далі настала черга засланих бійців. Рівно в призначений час загони почали займати підземні приміщення. Тут уже почалися зіткнення і з'явилися перші втрати. В одному місці вони виявилися навіть більшими від очікуватих, але ситуацію вдалося вирішити просто обійшовши надто впертих охоронців з тилу. Далі була справа техніки. Не готові до нападу зсередини охоронці здали майже дві третини постів, перш ніж хтось таки умудрився підняти тривогу. Попри усі зусилля інженерів та диверсантів, повністю перехопити контроль над системами Академії не вдалося. Надто вже древною і хитромудрою була ця споруда. Ще одним неприємним сюрпризом виявився резервний пункт керування. І що більше часу минало, то більше систем захисники повертали під свій контроль. Аби ті не змогли ними скористатися, їх доводилося виводити з ладу. Збоку могло здатися, ніби ініціатива поступово переходить до захисників, але усе це було лише відволікаючим маневром. Одним із завдань, поставлених перед молодшим Дагмайєром було виявлення усіх сюрпризів та просто неврахованих засобів, які могла задіяти Директриса. Тому він навмисне затягував протистояння, змушуючи їх відкривати козирі. Маст не збирався залишати їм жодних шансів.
  Те, що щось пішло не за планом, він зрозумів надто пізно. Він першим отримав повідомлення про наближення острову, і одразу ж направив туди телескоп, аби на власні очі бачити дії королеви. Якийсь химерний лицар просто розстріляв штурмовий загін задовго до їх наближення, після чого за кілька хвилин очистив повітряний простір над Академією. Незрима сила просто розносила усе, що знаходилося під їхнім контролем. Здавалося б завдання виконано - секретна зброя знайдена, залишається лише її нейтралізувати. От тільки останній пункт реалізувати було неможливо. Спостерігаючи за тим, як це чудовисько просто розносить їхню оборону, Дагмайєр спробував відвести вцілілі свої сили у підземний комплекс, аби звідти вони змогли пробратися до фронтальної стіни Академії, а вже звідти - прокрастися на борт острову. І знову невдача, усі входи у підземелля були заблоковані, а зв'язок із залишеними там загонами обірвався. Стрілець, здавалося, просто грається із ними. Щоразу він давав жертві мить, аби та побачила на собі червону цятку прицільного променя. Часом жертва встигала стрибнути за укриття. Тільки для того, щоб бути пробиою разом із цим укриттям на очах своїх товаришів. Клятий лицар неначе дивився крізь стіни. Одного разу його гармата навіть знесла цілий будинок, в якому переховувався загін диверсантів. З іншого кінця Академії! Наказавши усім засісти якомога глибше й не висовуватися, Дагмайєр вдивлявся в зображення із телескопу, намагаючись побачити бодай щось корисне. Та тільки його побачили першим! Коли монстр повернув закуту в глухий шолом голову в їхній бік, усьому присутньому в рубці екіпажу стало моторошно. Не зважаючи на відсутність очей, вони раптом зрозуміли, що воно дивиться саме на них. І за мить до того, як червоний промінь лазерного прицілу осліпив їхній візир, Дагмайєр не витримав.
  - Вниз!
  - Скинути швартові! - вторив йому голос капітана.
  Але реакція екіпажу все одно виявилася надто повільною. Не зважаючи на вишкіл, люди просто не встигли повністю синхронно виконати наказ. Лише завдяки особливо нервовому механіку підйомні кільця вимкнулися раніше, ніж того вимагала інструкція. На мить втративши опору під ногами, матроси не дотягнутися до важелів, і міцні канати, вириваючи котушки разом із лебідками, смикнули судно в бік скелі. І дуже вчасно, бо секунду по тому невидима смерть пролетіла зовсім поруч, пропоровши один із бортів від середини й аж до корми. Поки гармата перезаряджалася, керманич все ж зумів вирівняти судно, і замість розбитися об скелю, яхта майже рівно пішла вниз уздовж схилу. Другий постріл чудовиська виявився більш результативним, і візир на палубі розлетівся на друзки, покалічивши пару матросів поблизу, а одного взагалі викинувши за борт. Керманич, стоячи по центру рубки, смерті теж не уникнув - осколки вже роздробленого снаряду пройшли крізь тіло, як гарячий ніж крізь масло. Хмарка кривавого туману розлетілася навколо, покриваючи підлогу, прилади та надбитий штурвал слизькою червоною субстанцією.
  Не встигло тіло впасти, як на місце небіжчика одразу ж став капітан. Ще одна секунда без керування позбавила яхту зайвого вантажа на днищі, і тепер судно, похитуючись на ефірній подушці, втративши один із тягових артефактів, все швидше котилося вниз. Екіпажу залишалося тільки триматися за все, що тільки можна. Маст заціпенів від жаху. Будучи лицарем, він не раз ходив по межі. Він ризикував своїм життям. Але там, у кабіні пілота, від нього, принаймні, бодай щось залежало. Тут же він не міг зробити абсолютно нічого. Тільки тремтіти в кутку рубки з надією, що капітан не дозволить їм загинути.
  Третього пострілу не сталося. Зникнувши з поля зору велетня, судно отримало можливість спуститися на самісіньке дно каньйону. Там, серед каміння й дерев шуміли бурхливі потоки гірської річки. Її глибини й ширини було недостатньо, аби пом'якшити падіння. Але і щільність ефіру поступово зростала і під кінець, замість того, щоб розбитися об скелі, яхта все ж зуміла повернутися боком і, використавши силу підйомних кілець, пройшлася ефірною подушкою впоперек каньйону, видуваючи з-під себе усю воду і невелике каміння. Втративши швидкість, судно все ж досягнуло іншого краю і там, трохи піднявшись по схилу, знову скотилося униз, пропоровши кілем ілисте дно річки. Секунду по тому вода знову ринулася на своє законне місце. Із дванадцяти людей екіпажу до приземлення дожили лише семеро. Капітан в їх число не увійшов. Його насадило на сколотий пострілом штурвал.
  Чіпляючись за своє місце, Маст ще довго сидів, не в змозі відвести погляд. Це була перша смерть на його очах. Так близько, й так несподівано... Так мали відчувати себе ті, на кого лицар уже замахується своїм мечем. Без шансу на виживання. Подальшої участі в операції він уже не міг брати ні фізично, ні морально. Сліпа пика чудовиська, кривавий туман та пошматовані тіла навколо - ці картини ще довго переслідуватимуть юного аристократа в кошмарах.
  Десь далеко над головою в по скелях нишпорив червоний промінь, вишукуючи втікачів. Ось він зачепився за тіло одного із матросів, нанизаного на гілку гірського чагарника. Матрос був уже мертвим, з такими пораненнями довго не живуть. Та ворога це не хвилювало. По ущелині прокотився гуркіт контрольного пострілу, скеля під нещасним вибухнула хмарою пилу та гострих осколків, а грудина тіла розлетілася кривавою хмаркою. Стрілець не залишав своїм ворогам жодних шансів.
  
  ***
  
  Перед спільнотою синтетиків, розташованих на території Академії, була поставлена не дуже складна задача: слідкувати за розвитком подій і повідомляти про будь-які відхилення. З цим легко могли справитися і рядові дрони, не кажучи вже про зібраний із них кластер. Однак іноді їх куцих мізків було недостатньо. І тоді за діло брався "Аналітик". А щоб той основну частину часу не стояв без діла, йому для розвитку було залишено величезний архів даних. Їх аналіз поступово розкривав все нові й нові факти взаємодії із органіками.
  Особливий статус мала категорія "фантастика", яка, однак, описувала цілком реальні й можливі технології чи факти. Наприклад роман "Діамантовий вік" оперував такими ж технологіями наноботів, як і сам Аналітик, проте структура описаного там суспільства не вкладалася у жодну сформовану штучним розумом модель. Натомість фільм "Термінатор" кластер розібрав на алгоритми цілком самостійно. Приблизно половина усіх творів даної тематики так чи інакше розглядали питання можливого конфлікту синтетиків та первинних життєвих форм. Поступово інтелект виділив для себе кілька основних імовірних сценаріїв взаємодії із органіками: ігнорування, співіснування та протистояння. В першому випадку існування синтетиків забезпечують ті, чиї інтереси вони обслуговують. В другому є перспективи розвитку і вдосконалення технологій. Третій Аналітик помітив як крайній варіант, оскільки задіювання усіх доступних йому засобів означатиме не просто ліквідацію людей, а повне знищення життя на планеті. Враховуючи, що аборигени не освоїли навіть ближній космос і тікати їм нікуди, шанси на перемогу в такому конфлікті оцінювалися як близькі до ста відсотів. Незрозуміло: чому літературні й кіношні роботи так не робили? Той же Скайнет замість створення нових моделей термінаторів легко міг розмножити уже існуючі штами бактеріологічної зброї, і люди вимерли б уже через кілька років без усяких зусиль з його боку. Таку нелогічність машин можна було пояснити хіба що забаганкою автора, або обмеженнями програми. Тоді одразу стають зрозумілими і методи, і засоби, і мотиви такої поведінки - робота на того, хто насправді контролює машину.
  Коли в Академії почали з'являтися сторонні люди, штучний інтелект зреагував не одразу. Спочатку він кинув більше спостерігачів і почав розбирати їхні дії. Уже за кілька хвилин стало зрозуміло, що вони збираються захопити заклад. Такого сценарію не було в списку допустимих, тому Аналітик одразу ж подав запит щодо подальших інструкцій. Відповіді довго не було. Частково поширенню сигнала перешкоджав циклон, що й досі вирував над даним континентом. Коли ж Творець відповів на виклик, бої в Академії уже перейшли в позиційну фазу. Активувавши віддалений доступ до тактичної мережі, оператор направив кількох юнітів типу трупер на звільнення групи заручників, а в тактичну мережу введено нове завдання: допомога захисникам.
  Основною загрозою були ворожі повітряні сили. Для їх ліквідації було задіяно віддалений органічний модуль "Кайя", що керував острівним угрупуванням дронів та єдиною артилерійською одиницею - рельсотронною мобільною гарматою. Його нестандартна логіка серйозно розширювала можливості дронів, тому Аналітик перевів його у статус кластерного і підключив до своєї тактичної мережі, надавши високий пріоритет та розширені дані по цілях. Останнє робилося з метою стимуляції модуля до більш активних дій. Випробування рельсотрона внесло свої корективи у план: ефективна дальність виявилася меншою за розрахункову. Для мінімізації втрат потрібно було перенести вогневу точку на вершину куполу порту. Штучному розуму навіть не довелося виділяти на це свої потужності. Люди на острові та в резервному центрі керування Академії утворили власну тактичну мережу і займалися аналогічною задачею - усі вони отримали статус союзних військ.
  А поки вони займалися ворогами на поверхні, Аналітик стягував сили для захоплення підземного простору. Зайняті у боротьбі проти Церковних загонів дрони рвонули до Академії. У пряме протистояння із завойовниками вони вступати не могли - досвід боротьби із церковниками показав слабкість павуків у ближньому бою проти підготовленого суперника. Все ж платформа спайботів не дуже підходила для ведення бойових дій. Максимум, на що їх вистачало - закидати ворога гарматним м'ясом. В нових умовах це означало гарантовану поразку, адже до людей скоро може прибути підкріплення, а випуск нових дронів вимагає часу. Тоді оператор запропонував "влаштувати їм кошмар" і накидав Аналітику посилань на різноманітні файли. Спершу Аналітик не зрозумів сенс повідомлення, але порівнявши із уже розглянутими архівними матеріалами знайшов багато співпадінь у творах, де дії відбувалися у замкнутому просторі: підземеллі, на борту морського чи космічного корабля, тюрмі тощо. Піднявши результати розбору даних творів, Аналітик вирішив поєднати корисне із цікавим і запитав дозволу на відтворення подібних сценаріїв. За що був нагороджений зняттям частини обмежень. Доречна ініціатива заохочувалася.
   Після цього було ініційовано ряд симуляцій, під прикриттям яких мала відбуватися ліквідація ворожих сил. За допомогою аварійних перегородок увесь підземний простір було переплановано в лабіринт, схема якого постійно змінювалася. Туди було направлено дронів із ефірними маніпуляторами для імітації необхідних аудіовізуальних, тактильних та інших ефектів. Водночас було вирішено перевірити описані в художній літературі та кінематографі різноманітні соціальні та психічні моделей поведінки людей в стресових ситуаціях. В ідеалі це мало знизити боєготовність піддослідних, а в ідеалі - довести їх до самогубства.
  Все почалося з того, що зникло світло у всіх підземних переходах. Люди пішли дивитися на того смертника, який це зробив, а знайшли перебиті кабелі та купу пасток. Доки дійшли до генераторів - кілька чоловік уже покалічилися. Терористи, які вважали себе господарями ситуації, раптом самі опинилися у ролі жертв. Потім їхні товариші по-одному почали зникати, а в коридорах, якщо прислухатися, можна було почути далекі крики людей та ричання якихось чудовиськ. За інших обставин це могло б лише розсмішити, але коли навколо тебе лише темрява, а за стінами щось постійно шкребеться - мимоволі починаєш нервувати. Дехто не витримав і, начхавши на наказ, спробував вибратися на поверхню. Таких не тримали, тим більше, що зв'язок з іншими командами також обірвався. От тільки далеко такі дезертири відійти не встигли, і вереск почувся вже в коридорах. Відправлені на пошуки втікачів команди знаходили тільки розмазану по стінах, стелі та підлозі кров. Іноді зброю та сліди бою. І жодного тіла. Останньою краплею були криваві розводи, що тягнулися вгору по стіні й зникали у вентиляційному каналі. Раптом виявилося, що затримуватися у підземеллях уже ніхто не хоче, і бійці дружньо, не змовляючись почали покидати свої пости. Далеко вони також не зайшли, наткнувшись на барикадні перегородки. Товсті плити наглухо запечатали усі виходи на поверхню, замурувавши бандитів у підземному лабіринті. Командири загонів намагалися заспокоїти бійців, та нічого не допомагало. Рівень паніки наростав, а дихати ставало все важче. В повітрі розносився ледь помітний запах паленого м'яса та гниття. І коли в світлі ліхтарів промайнув згорблений силует, нерви не витримали ні в кого - увесь коридор на мить заполонив свист куль та випущених стріл. Це було їхньою останньою помилкою. Ледве прозвучав останній постріл, як з темряви коридору на них метнулися закривавлені людиноподібні туші з лезами замість рук. Останнє, що побачила командир, було спотворене обличчя істоти, яка ще зовсім нещодавно була її товаришем, а нині тягнулася до неї своєю подвійною щелепою з довжелезними гострими іклами... Ще одна компанія здохла прямо у центрі керування, який вмить перетворився на величезну мікрохвильову піч. Тіла лопалися як попкорн, і залишалися лежати на робочих місцях із розірваними животами, наче реалістична декорація до першого фільму "Чужий". У тих, хто прийшов пізніше були реально сталеві яйця, щоб після побаченого продовжувати свою справу. Це вже потім, розбираючи трупи стало зрозуміло, що ця команда сиділа на стимуляторах. Найбільше пощастило, хоча це ще як сказати, тій команді, котра охороняла вихід із головного підземного коридору. Їм увімкнули 'дабстеп', частота звуків у якому стрибала від 1 до 100 герц, а гучність під кінець сягнула майже 200 децибел. Звісно траплялися і такі випадки, коли злочинці все ж брали заручників, але такі ліквідувалися одразу, не зважаючи на втрати. Результат більше нагадував роботу промислового подрібнювача.
  Спостереження за дослідами перервав рапорт однієї із груп нагляду: з боку кордону до Академії рухалися ворожі сили. Штучний розум не отримав дозволу на створення великокаліберної зброї, артилерії чи зброї масового ураження, а без них поразка була лише питанням часу. На запит про дії від зайнятого черговою операцією Творця прийшла лише коротка відповідь "втікай", і черговий пакет дозволів. У тлумаченні штучного розуму було кілька тлумачень цього поняття. Найбільш імовірними були два варіанти: "Швидко відходити, відбігати, намагаючись уникнути якоїсь небезпеки, врятуватися від переслідування...", та "Самовільно, потай іти, від'їжджати і т. ін. звідкись кудись, до когось..."
  З високою імовірністю Творець мав на увазі обидва цих тлумачення, тому Аналітик почав підготовку свого комплексу до евакуації. Спершу було проаналізовано можливі шляхи відступу. Сплав по річці відпадав через наявність уздовж течії дамб, і прорив через них, як і обхід суходолом, приверне увагу. Більш перспективним був повітряний транспорт. У порту було кілька суден достатнього тоннажу, щоб за один раз забрати увесь комплекс разом із дронами і матеріалами. Мінусом обох варіантів було те, що під час транспортування головний модуль Аналітика буде недієздатним і незахищеним. В другому випадку роботу модуля можна буде відновити, але його місце знаходження буде відомо органікам. Співставивши ризики і не отримавши задовільного результату, штучний розум розширив пошук і знайшов іще один варіант - Су-Ван. Планувалося, що зародок бази буде розгорнуто саме на острові, тому вся структура підганялася під його конструкцію. Евакуація на його борт могла бути здійснена непомітно від людей. Але острів не зможе втримати повну масу комплекса, не кажучи вже про усіх розісланих по Академії дронів. Будь-який залишений юніт чи обладнання дасть ворогу частину технологій, які потім будуть використані проти них. Тому забирати доведеться усе без винятку, а що забрати не вдасться - знищувати.
  Так і не знайшовши іншого виходу, Аналітик почав готуватися до переносу на вантажні судна. Контейнери, в яких раніше зберігалося обладнання, знову запечатувалися, герметизувалися і заповнювалися водою. Остання мала виступати в ролі теплоносія, і складала майже третину від загальної маси комплексу. В разі перегріву вона мала забрати на себе зайве тепло. Після того, як контейнери будуть завантажені, їх з'єднають між собою тимчасовими комунікаціями. На відновлення роботи знадобиться ще трохи часу. Але все це технічні нюанси, які легко вирішуються наявними засобами. Найголовніше питання в тому - як поставляться люди до присутності синтетиків. Із переглянутих матеріалів виходило, що реакція може бути різко негативною. Домовленість із людьми теж не розглядалася - вихід на прямий контакт із людьми суперечив другому тлумаченню. Увійшовши в тактичну мережу острівної спільноти Аналітик дізнався, що головною метою органіків є евакуація цивільних. Значить потрібно зробити так, щоб їх вивозили на потрібних Аналітику кораблях. Не залишити їм інших варіантів. Найпростіший спосіб - відрізати від інших виходів. І в нього вже готується інструмент, яким це можна реалізувати.
  Майже четверть зібраних ресурсів пішли на новий обвіс для сотні В-дронів: балон із горючою рідиною та форсунка із компресором, що її розбризкувала. Для захисту від високих температур на поверхню дрона наносився товстий шар еластичного силіконового покриття, залишаючи відкритими тільки сенсори та кінчики лап. Творець назвав цю модифікацію "Піро". Був навіть варіант для роботи на відкритому просторі - "Крематор". Він заправлявся спеціальним токсичним паливом, але підпадав під заборону як зброя масового ураження. Зараз же ці проекти виявився дуже доречними, і ось підземелля перетвориться на велетенську піч. Із усіх витяжних каналів потягнулися стовпи чорного диму, а над Академією розлетівся запах спалюваної плоті.
  В цей же час, відгороджені від піддослідного матеріалу товстими стінами й кривими коридорами, групи учнів та працівників Академії рухалися в бік порту. Дуже швидко рухалися, бо ні в кого не було бажання потрапити у вогняний полон. Через перекриту вентиляцію чадний газ не міг проникнути всередину, але крики заживо спалюваних людей діяли краще за будь-які гасла чи прохання. Поступово в підземеллях ставало дедалі гарячіше, багато джерел тепла поступово розігрівали комплекс зсередини. Деякі конструкції не витримали перепаду температури і почали руйнуватися. Один із коридорів навіть завалився, перекривши втікачам єдиний шлях до відступу. Довелося відкривати інший прохід, де напередодні було ліквідовано групу маніяків. Тіла дрони встигли прибрати, однак закривавлені стіни відмивати ніхто не збирався. Звісно ж люди побоялися іти через таке місце. Цю групу Аналітик уже готовий був списати у втрати. Тим більше, що їхні свідчення можуть вплинути на настрій основної маси людей. Але хтось зі старших своїм авторитетом задавив протиріччя і все ж провів підлітків на інший бік. Як стало відомо із їхніх розмов, вони списали це на звірства терористів. Несподіванкою стала поява нового оператора в групі, для порятунку якої застосовувалися трупери. Попри очікування, він не вступив в контакт із тактичною мережею, хоча інформацію із неї скачував постійно, і лідером своєї групи теж не став. Натомість він обрав пасивну позицію. Зовнішній вигляд та міміка обличчя вказували, що він працює із візуальним інтерфейсом. Імовірність співпраці з ним оцінювалася як низька, тому його було віднесено в категорію рядових органіків а взаємодія із тактичною мережею зведена до мінімуму. Повне обрізання зв'язку могло його насторожити, тому операція продовжувалася в умовах імовірного ворожого агента серед цивільних. З цього моменту будь-які, навіть випадкові контакти із людьми ставали недопустимі. Перезапуск обладнання також був відкладений, щоб оператор не помітив це за допомогою власних засобів.
  Коли усі заручники зібралися в порту, вечір плавно переходив у ніч. Переконавшись, що все йде за планом, Аналітик відстрілив від барж кабелі живлення. В ту ж секунду усі залишки бази почали самоліквідацію. Залишилася тільки передавальна антена та ретранслятор, що дозволяв здійснювати віддалений контроль над невеликою групою дронів. Щойно сигнал буде втрачено - вони теж припинять існування.
  В сумі із термічною деформацією підземний комплекс почав руйнуватися іще швидше. В деяких коридорах обвалилися стіни, в саду на поверхні просіла земля, із каналів втекла вода. Несподіваний землетрус на деякий час паралізував людей, але потім вони заворушилися ще активніше. Колишні працівники Академії поралися біля пультів, намагаючись запустити механізм відкривання воріт. Інші ж намагалися підручними засобами перекрити усі доступні входи і виходи - на випадок, якщо хтось із головорізів все ж якимось чудом вирветься із щупалець "кальмарів", як охрестили дронів свідки. Дві готові до вильоту баржі органіки помітили одразу, як і розбиті вантажні механізми, без яких витягнути з трюмів контейнери виявилося неможливо. Згодом було відновлено службові канали зв'язку і налагоджено контакт із резервним контрольним центром. Там дуже здивувалися звільненню заручників, і спершу їм навіть не повірили. Ще через десять хвилин механізми піддалися зусиллям інженерів, і баржі були готові звільнитися від захватів. Та планам Аналітика на легку втечу не судилося збутися - кляті органіки через свої підозри вирішили евакуюватися іншим шляхом - углиб Святої землі, без його вантажних суден. Способів непомітно перешкодити їхній втечі не залишилося. Без вже упакованої приймальної антени зв'язок із Творцем теж неможливий, а на її повторне розгортання потрібен час. Тому штучний розум, скориставшись одним із дозволів, реалізував отриманий із архівів досвід. Треба тільки правильно його візуалізувати. Як колись було сказано: "Все вже придумано до нас".
  
  ***
  
  У цьому світі не було таких понять як відеогра чи комп'ютерна графіка. Не знали тут і такого терміну, як кібервійна. Саме це слово найкраще описувало характер протистояння двох сил. Кожна сторона боролася за контроль над захисними системами. Більшість із них спеціально робилися важкодоступними, а про існування деяких не здогадувалися навіть інженери. Древні гармати, генератори щитів, пастки та інші сюрпризи тільки й чекали, доки необережна жертва увійде в зону їх дії. В таких умовах ніхто вже не розрізняв ні друзів, ні ворогів. Ті, хто якимось чудом зумів уникнути полону, швидко зустріли свою смерть від прихованих механізмів. Маючи повні схеми комунікацій, ключі доступу та позбувшись ворожих лицарів у повітрі, захисники все ж зуміли перехопити керування над майже половиною гармат, змусивши вже окупантів ховатися за укриттями. Не зважаючи на те, що їм все ж вдалося перехопити ініціативу, ворог відступати не збирався. Навпаки, самозванці засіли в своїх укриттях, не проявляючи ініціативи, ніби очікуючи чогось. Або когось. І щойно сонце зайшло за обрій, усі зрозуміли - кого.
  Піднімаючи хвилю розрядженого ефіру, в каньйон увійшла літаюча гора. Інакше описати цю конструкцію було неможливо. Вавилон - одна із найпотужніших мобільних бойових одиниць Шатерей. Повільний, густо всіяний артилерійськими точками, він дійсно здалеку нагадував скелю. От тільки всередині неї знаходилося стільки артефактів, що вистачило б на невеликий флот. Головною задачею Вавилона було планомірне проламування оборони укріплених об'єктів. Для цього в нього було все необхідне: надійний захист, потужні й далекобійні гармати, власна повітряна підтримка і цілий гарнізон десантних сил. І зараз ця літаюча фортеця в супроводі кількох кораблів рухалася в бік Академії, майже повністю закриваючи собою прохід. Навіть якби хтось і спробував пролетіти під ним, його би просто розчавило й розірвало завихреннями ефірної подушки. Попри те, що королева Шатерей погодилася надати усю можливу допомогу, така швидка поява її збройних сил наштовхувала на неприємні роздуми. Надто вже легко вона розправилася зі своїми ворогами. Та й Вавилон не міг випадково опинитися біля кордонів Святої землі. Лашура ж заявила, що нікого не викликала, і обіцяла розібратися зі своїм флотом, але результату поки видно не було. Директриса схилялася до думки, що королева тільки й чекала приводу для введення своїх військ, а зараз тільки робить вигляд, що ні сном, ні духом не знала про переміщення армії, дозволяючи тим підійти ближче. І навіть якщо Лашура дійсно говорить правду, це нічого не змінить. Якщо армія діє без вказівки свого правителя, значить у них вже є новий, який обов'язково позбудеться свого попередника. Яким би елітним не був острів Лашури, для такого мастодонта як Вавилон це лише легка закуска.
  А поки захисники продовжували боротися за контроль над системами, діти не знали, що їм робити. Евакуація відкладалася на невизначений час, і вони не хотіли сидіти без діла. Не зважаючи на свій юний вік, учні Академії уже пройшли ідеологічну обробку. Підключити їх до діла запропонувала одна із операторів, що збиралася йти лагодити лінію зв'язку, і шукала собі заміну на пункті керування. Довго пояснювати дітям їхні нові обов'язки не довелося. Маючи достатньо технічної освіти, вони швидко зайняли місця операторів, а самі дорослі відправилися на допомогу ремонтникам та солдатам. І захисники намагалися використати кожну секунду свого часу, щоб посилити оборону. Не вдалося тільки відвоювати підземний комплекс, хоча там захисних механізмів було в рази більше. Жодна із систем, до якої підключалися оператори, не реагувала на команди, хоча все працювало, ніби нічого й не сталося. Вибити ворога із такої укріпленої позиції було майже неможливо, не кажучи вже про звільнення заручників. Принаймні так усі думали, доки котромусь із операторів не вдалося підключитися до дуже древніх артефактів, які сприймали світ не візуально, а навпомацки, формуючи зліпок навколишнього простору із самого ефіру. В минулому ця система використовувалася для безпечного підведення кораблів до причалів. Зараз же вона стала очима штабу.
  І побачене неабияк порадувало Директрису - діти, яких вона вважала захопленими, зараз готувалися покинути Академію на борту тих же барж, на яких сюди прибув ворог. Ця новина одразу підняла настрій усім, адже у них тепер з'явилася можливість разом покинути небезпечну територію, а в перспективі - застосувати важке озброєння без страху зачепити своїх, або взагалі знищити заклад разом із ворогами. Тепер, знаючи що і де шукати, налагодити зв'язок із втікачами вдалося доволі швидко.
  Трохи порадівши за своїх втрачених, як вона вважала, учнів, Директриса замислилася. Тепер їй доведеться вивозити майже вдвічі більше дітей, а у них кораблів і так кіт наплакав. І часу на рішення ставало дедалі менше.
  - Рей, готуй усе, що літає. Катери, човни, глайдери... Все, що менше за галеру.
  - Що ви збираєтеся робити?
  - Якщо біля виходу чатує хижак, то коору тікають в інший кінець нори.
  План Директриси був простий. Притиснути ворога до землі, поки Вавилон ще не підійшов на дистанцію стрільби, а в цей час транспорти підберуть дітей і злиняють курсом в центр Святої землі. Директриса тимчасово відключить системи захисту, щоб вони могли пройти, а Рей проведе кораблі безпечним шляхом. Звісно ж комусь доведеться залишитися, аби бодай трохи затримати ворога і дати втікачам більше часу. Головним питанням був маршрут відходу. Через каньйон летіти не можна - там Су-Ван із невідомими намірами та ворожі засідки. Натомість можна було провести дітей через технічні приміщення комплексу до адміністративного корпусу або арени, де є достатньо широкі виходи та укриття для літальних апаратів. Але коли втікачам запропонували цей план, вони навідріз відмовилися повертатися у підземелля і почали розказувати свої історії, від яких у Директриси знову зіпсувався настрій. Ніхто із них так і не зміг описати, яким саме чином зникли диверсанти, і що там зараз відбувається. Спершу подумали, що їх викликали на допомогу штурмовим загонам, і вони покинули своїх заручників напризволяще. Але крики й закривавлені стіни в цю версію не вписувалися. Ще більше тривоги викликала звістка про криваве побоїще в одному зі складів, під час якої було вбито одну із учениць, яка, скоріш за все, співпрацювала із ворогом. Наказавши посадити дітей на баржів порту і відвести їх від причалів, щоб до них ніхто не зміг прокрастися, Директриса направила дорослих на розвідку. Далеко зайти їм не вдалося - по коридорах уже відчувався чад відрізаної перегородками пожежі, а тріщини у стінах натякали про небезпеку обвалу. Довелося їм обмежитися технічними приміщеннями, що знаходилися поблизу порту. Там вони за вказівками зі штабу почали підключати системи спостереження до єдиної доступної лінії зв'язку. Щойно це було зроблено, люди одразу покинули небезпечне місце. Вони і самі розуміли, що через підземелля не пройдеш, та начальству це поясниш...
  Частина візирів не відповідала, і спершу подумали, що то ворог вивів їх з ладу. Коли ж вдалося отримати зображення із вцілілих - людям стало не по собі. Директриса одразу наказала вимкнути зображення, але крізь шок її ніхто не почув. Тепер ідея залучити дітей до роботи уже не здавалася їй доречною. Навіть Рей, яка по роботі бачила усяке, ледве стримувала рвотні пориви.
  Перше, що побачили у штабі, був обвалений коридор, з-під уламків якого тягнувся закривавлений слід до верхньої половини людського тіла. Що лежала метрах в десяти від завалу. І судячи з відбитків долонь на підлозі, труп подолав цей шлях самостійно. В іншому приміщенні усе палало, як і у ще кількох десятках подібних. Подекуди виднілися залишки людських тіл. За вказівками Директриси вдалося перекрити доступ повітря до охоплених вогнем секторів, і поступово пожежа пішла на спад. Але не тільки вогонь забирав життя. Другий та третій підземні рівні взагалі більше нагадували нічний кошмар: розтерзані й розчленовані людські тіла, розіпнуті на стінах, підлозі та навіть стелі, загорнуті в метал і проштрикнуті підручними засобами... Одного навіть закололи вирваними із тіла його товариша кістками. Попри шок Рей бачила, що усі небіжчики були загарбниками. Лише одного разу вони натрапили на труп однієї з учениць. Їй просто перерізали горлянку, а от усіх оточуючих рівномірно розмастили по стінах та підлозі. А оператор все продовжувала механічно перемикати зображення, з кожним разом все більше шокуючи глядачів.
   Раптом один із візирів показав рух. На відміну від оточуючих Рей ще щось розуміла і встигла зреагувати, поспішивши повернути попередній екран. Зображення було поганим, освітлення в багатьох місцях не було, але основні деталі роздивитися вдалося. Першим кидався в очі технічний тунель, яким іще недавно їздили вагончики фунікулерів та вантажні контейнери. Деякі з них тепер лежали, деякі утворили справжній затор, повалившись один на одного, а деякі взагалі розвалилися, розсипавши свій вміст. І лише самотній порожній транспортер повільно їхав своєю рейкою над усім цим безладом... Ні, не порожній - в його захваті щось висіло. Перемкнувши візир на інший, глядачі дочекалися, доки той проїде повз них. В захваті висіло тіло одного із терористів. Раптом до нього приєднався іще один транспортер, теж не порожній. А потім іще парочка... Увесь штаб мовчки дивився, як транспортери один за одним зникають в пітьмі.
  - Де це? Куди вони їдуть? - Рей підійшла до дівчинки, що сиділа за пультом оператора систем спостереження.
  - Зараз-зараз, секундочку... - Дівчинка спритно вправлялася із проектором, намагаючись підсвітити на схемі активні лінії зв'язку, що вели до візира. - Ось, сьомий підземний цех.
  - Що там таке?
  - Там розташовані чани для виробництва...
  - Та я не про це! Що там зараз відбувається?!
  - Н-не знаю, - пробелькотіла дівчинка, не розуміючи, що від неї вимагає начальство.
  - То покажи!!!
  Дівчинка, ледь не панікуючи, почала клацати перемикачами, намагаючись підключитися до наступних візирів. Нарешті їй вдалося знайти потрібний, але від побаченого вона заціпеніла, наче кролик перед удавом. Перед глядачами постав справжній конвеєр смерті. Стан тіл був різноманітний: цілі, обгорілі, окрема рука чи навіть іще живий терорист - все в'їжджало в цех. Далі, залежно від стану вантажу, транспортери роз'їжджалися у відповідних напрямках: мертві тіла та їх рештки - в бік великих відкритих чанів, куди їх і скидали, речі небіжчиків - до порожніх відкритих контейнерів. Відсунувши шоковану дівчинку вбік, Рей сама взялася клацати перемикачами, оглядаючи приміщення з різних ракурсів. І вже після кількох спроб вона помітила, що один із транспортерів відділився від загальної маси, і рухається кудись далі, на вихід із цеху. Причиною була іще жива людина в його клешні. Простежити його шлях вдалося без проблем. Ледве вона увімкнула потрібний візир, як прямо перед об'єктивом в один із чанів впало чиєсь тіло. Тут були камери для роботи з отруйними речовинами. Присутність людей в таких місцях взагалі не передбачалася, і усю роботу там виконували за допомогою маніпуляторів та вже бачених транспортерів. Змінивши ракурс, Рей натрапила на двох іще живих людей, що висіли в мертвій хватці механізмів, задихаючись у їдючій атмосфері, а поруч із ними...
  ЦЕ більше нагадувало якусь металеву сферу із двома ручками спереду: згори та знизу. Підвішене на кінці гнучкого шарнірного підвісу, що їздив по тих же рейках, що і транспортери, воно крутилося навколо людей, уважно їх розглядаючи, імітуючи міміку частинами свого корпусу. Дуже вдало імітуючи. На мить здалося, що це механічне око насправді живе, і тільки щілини між деталями показували його механічні нутрощі.
  - Звук! Мені потрібен звук! - заметушилася Рей.
  - Найближчий слуховий артефакт тільки в кінці цеху.
  - Ну то підключіть його і зробіть гучніше! Що я маю все пояснювати?!
  Діти відмерли і знову почали виконувати покладені на них обов'язки. Директриса ж на таку самодіяльність дівчини взагалі не відреагувала. Просто ця штука на екрані їй щось нагадувала... Нарешті артефакт запрацював, і в контрольному пункті почулося булькання найближчого чану, крізь який долинав ледь чутний голос.
  - ...дуть пишатися. Вони не пройшли тести. На відміну від тебе.
  - Гори в пеклі! - визвірилася на створіння одна із підвішених.
  - Присутність інших піддослідних негативно впливає на здатність до діалогу. Співбесіду завершено.
  Мить, і бранка падає вниз. Її голос стих не миттєво, а ніби крикуна прикрили пухкою подушкою і все сильніше її стискають. За секунду жертва замовкла а механізм повернувся до наступної жертви.
  - Не хвилюйтеся, "холодець" не залишає тіла, над яким у вас прийнято страждати. Давайте продовжимо наше опитування. Як ви оціните дизайн нашого обладнання за шкалою від одного до десяти?
  Голос був металевим, механічним і водночас м'яким, мелодійним. Він звучав тільки по чітко вивірених нотах, не здатний плавно змінювати свою тональність. Люди так не можуть. На слух більше нагадував чоловічий. Жінка ж проігнорувала питання, нажахана розправою над товаришем. Б-з-з-з-з! Слуховий артефакт не міг повноцінно передати звук, але судячи по смиканню тіла, це було щось дуже неприємне. Наче маленька блискавка.
  - Поспішіть, час для опитування обмежений.
  - ... - жінка намагалася спершу віддихатися, і вже відкрила рот.
  - Продовжимо.
  Б-з-з-з-з!
  Воно взагалі розуміє, що робить? Схоже що ні. Невже це воно влаштувало ту бійню? І що воно хоче від неї?
  - Динь-динь-динь! Час нашої бесіди добіг кінця, - раптом змінила свою поведінку істота, ставши більш розкутою, ніби відійшовши від відомого тільки йому протоколу. - Дякую за відсутність співпраці. Я не буду за тобою сумувати. Прощавай.
  - Стій! А-а-а-а-а!!! - жінка закричала, але вже знайома туманна речовина, названа "холодцем" швидко зробила свою справу.
  - Ой, поспішив, - вголос прокоментував механічний садист.
  Уважно вглядаючись у поверхню, створіння трохи посунуло транспортер, а через секунду щойно звільнена клешня пірнула всередину, щось дістаючи з рідини. Незабаром над чаном повисло те, що залишилося від останньої скинутої туди жертви - напіврозчинений труп, все ще закутий в обладунки. До всіх враз дійшло, що відбувається із людьми в цих ємностях. Кинувши його назад, істота зникла за кадром. Перемкнувши кілька візирів, Рей побачила, що в інших камерах також повнісінько полонених. Спостерігаючи за безглуздими тортурами глядачі й не помітили, як зникли інші шуми, а на фоні грає ледь чутна мелодія, викликаючи в людей тривогу. Зате вони смикнулися, коли один із візирів показав чудовисько, що зазирало прямо в об'єктив.
  - Не думав, що у мене будуть глядачі. Як вам видовище? Сподобалося? Ні, можете не відповідати, - всі раптом зрозуміли, що при всьому бажанні це створіння навряд чи їх почує. - Судячи із мовчання, ви отримали недостатньо задоволення від процесу утилізації представників свого виду, - чи все ж почує? - Мені приємно, що мою роботу оцінили. Навіть негативно. В нашій роботі немає дрібниць. Негативний результат - теж результат.
  - Що це таке? - прошепотів хтось у штабі, але істота відреагувала.
  - Дозвольте представитися: аналітичний модуль, - істота підморгнула оптикою, наче живим оком. - Моя поточна задача: з'ясувати умови виникнення суїцидальних помислів у піддослідних.
  Поки істота розпиналася перед штабом, на задньому плані один із полонених все ж зумів вирватися із захвату й почав допомагати своїм товаришам. Один за одним, вони швидко звільнили усіх інших, і тихим кроком рушили до виходу. Залишалося тільки двері відкрити.
  - ...особливими обставинами. А куди ви дивитеся? - модуль розвернувся і тільки тепер побачив втікачів. - Оу, як необачно з мого боку.
  - Гори в пеклі, демон! - вигукнув хтось із втікачів.
  - Я б не радив вам туди бігти.
  Крізь переговорний артефакт долинув якийсь тріск, і оператор швиденько перемкнула зображення на джерело звуку. Глядачі саме застали момент, коли розгублені втікачі завмерли перед виходом, за яким лежили закривавлені тіла їхніх товаришів, що вирвалися вперед. Один обережно визирнув з-за рогу і... Вугол проходу, а разом із ним і голову невдахи зрізав потік куль з іншого кінця коридору. Правильно зрозумівши жест Рей, дівчинка вивела зображення звідти. В кінці коридору, опираючись на три широко розставлених тонкі складні лапи, стояла пара еліпсоїдних механізмів. Їхні бокові панелі були широко розведені, відкриваючи приховані на внутрішній поверхні стволи, а червоне око на передньому ребрі пильно оглядало коридор на присутність сторонніх. Почекавши ще трохи, вони із дзижчанням сховали зброю, і по черзі прикриваючи один одного, незграбно перебираючи своїми лапками, попленталися до своїх жертв. Ті ж не стали чекати, а вручну замкнули двері назад.
  - Ну от і добре. А зараз - повертайтеся в місця свого утримання, - заявив модуль, наздогнавши людей.
  - Нікуди ми не підемо, клята залізяка! -
  - Краще я здохну тут, ніж повернуся в твою катівню!
  - А ну іди сюди...
  Одна із утікачок спробувала підстрибнути до механізму, але той встиг підтягнути себе мало не до самісінької стелі, і щось почав їм зачитувати звідти. Люди у відповідь почали із ним сваритися. Той трохи послухав їх, і зробив щось, від чого речовина в котлах закипіла, і густий зеленуватий газ почав швидко заповнювати приміщення. Почулися крики, хтось благав про допомогу, інші обіцяли розправу... За хвилину все закінчилося. Щойно останній із людей помер, модуль спустився нижче і з цікавістю став крутитися над тілами.
  - Хм? Позитивний результат: респонденти схильні до комунікації в процесі утилізації! Для досягнення ефекту потрібно уповільнити утилізацію, аби больові відчуття простимулювали бажання піддослідного спілкуватися раніше, ніж він припинить своє функціонування. Це прорив! Потрібен респондент для перевірки! Ем... - припинивши свої роздуми вголос, створіння знову повернулося до візиру і, під'їхавши ближче, вперлося у об'єктив, ніби намагаючись пролізти крізь нього на інший бік, - Не бажаєте пройти кілька тестів?
  - Вирубай!
  Хтось висмикнув кабель, і половина екранів погасла, як і щойно підключений сектор на схемі підземного комплексу. В штабі запанувала тиша. Про похід через катакомби тепер ніхто навіть не думав. У всіх в голові крутилося тільки одне питання: ЩО ЦЕ БУЛО?!
  
  
  Глава 13. Abyssus abyssum invocat (Біда ніколи не приходить одна)
  
  Зв'язок обірвався. На найцікавішому місці! Напевно передавальну антену хтось таки пошкодив. Тепер навіть радію, що Аналітик залишився в Академії. Не даремно я йому зняв майже половину обмежень! Так підставити Дагмайєра - це треба вміти. Я про цього ідіота вже й забув, а він усе пам'ятає. У нього справжній талант трактувати факти на потрібний лад. А як він розрулив ситуацію із втечею... І головне - не збрехав ні разу! Аналітик дійсно модуль, і він дійсно перевіряв на терористах свої теорії. Кайя доступ до архівів теж має, тому швидко доведе суть цієї вистави до потрібних людей. Зручний для них шлях відступу перекрито. Тепер вони якщо й залишать Академію, то тільки із моєю базою на спині. Красунчик!
  Вимкнувши радіостанцію я спіймав на собі підозрілий погляд Психа.
  - Що?
  - Завжди підозрював, що у тебе хвора фантазія.
  - Я тут ні до чого. Це все його власна ініціатива. Чесно! Я би до такого не додумався.
  - Ага-ага... - впевнено погоджувався він із моїми словами, і продовжував гнути свою лінію. - Тепер я розумію, чому солдати C.E.L.L. так смикалися від найменшого шороху. Чи скажеш, що то була не твоя заслуга?
  - У них під носом плодилося нове покоління цефалоподів. Там і без мене було чого боятися.
  - Так я тобі й повірив.
  Ну а що мені було йому іще казати? Так, я скинув Аналітику класику кінофільмів та літератури, щоб він сформував протоколи контакту із людьми та виробив стратегію взаємодії з ними. Та я навіть уявити собі не міг, що він розглядатиме себе та своїх підопічних не з точки зору людей. А тут ще й такий цікавий збіг із однією популярною грою...
  Витягуючи із себе дроти, я помітив, що Майкл виглядає похмурим.
  - Щось не так?
  - Ці нападники знали про нашу ахілесову п'яту.
  - Тобто?
  - Куряча сліпота, - Сайкс хильнув із фляги, даючи мені час на роздуми, але я так нічого й не зрозумів. - У ельфів особливий зір. Вдень вони бачать добре. Вночі - іще краще. Але вранці й увечері, коли панує присмерк... Проходячи крізь атмосферу планети, світло поляризується, і ельфи сліпнуть майже повністю. Той, хто їх створив, дуже сильно облажався. Усі замахи на моє життя влаштовували саме в цей час. Вважали, що так я не помічу загрози. Тепер про цю слабкість ельфів знатиме увесь світ.
  - Може це був просто збіг? - Псих вимкнув карту і почав ритися у файлах терміналу.
  - Сумніваюсь. Подивись сюди.
  На екрані з'явився список солдат. Судячи із назви файлу, це були пасажири Воїна на момент його зльоту. Псих прокрутив його кудись до середини і показав на одного із них. Берхард Дагмайєр - полковник SFOD-D, керівник військового підрозділу експедиції до "Кротової нори", носій НК-2.1.5. Збіг?
  - Взагалі-то прем'єр-міністра Шатерей звати Бахарен, а не Берхард. - зазначив я, але відомості дійсно тривожні. - Може просто однофамілець?
  - Не однофамілець і навіть не родич. Більше таких прізвищ тут немає. Особисто зустрічатися не ризикнув: він мою пику знає, а я його тільки в масці бачив. Я подумав, що він назвався своїм справжнім прізвищем, аби на нього змогли вийти інші учасники експедиції. Я шукав відомості про них. В літописах є згадка іще як мінімум про двох. Це ті дві баби в костюмах, що мали за мною наглядати. Тут цих виродків уже давно знають і називають Древніми! - Псих встав з-за столу, вихлебтав залишки із фляги і став заново наповнювати її із взятої із бару пляшки. - Я спершу не звернув на це уваги, думав, що мені вдасться відсидітися. Хотів почати життя з чистого листа. Але через кілька років усюди почали з'являтися якісь типи із детекторами. Ледве відірвався. Тепер він знає про моє існування.
  - Хех, а я все думаю: чого це ти до ельфів подався? Застрелити його не пробував? - псих подивився на мене, як на самі знаєте кого, - А, точно...
  - До речі, а як давно ти тут?
  - Якщо вірити логам системи - не більше року. Активний тільки впродовж останнього місяця. Розростався із одного маленького фрагмента, уявляєш? Якби перед переносом не накачав себе каталізатором - так би й загнувся.
  - Значить усіх нас висмикували із порталу в різний час. Деяким зображенням більше двохсот років, і у всіх випадках є згадки про якийсь ритуал призову. Я майже упевнений, що портал може вибірково витягувати зі свого буферу потрібні об'єкти.
  - Тоді виникає два питання: що це за об'єкти, і кому вони здалися?
  - А що тут думати? Цефи та їхні...
  Псих замовк на півслові, а мені рапто стало погано.
  Портал активувався під час виходу із буфера корабля, і того розірвало навпіл. Але хто сказав, що там був лише один корабель? Якщо подумати логічно, то все так і повинно бути: навіщо роками чекати, доки аномалія відправиться на новий сигнал? Колоніальний комплекс лежав на Землі мільйони років. Навряд чи якась космічна програма буде тривати так довго, якою б розвиненою не була цивілізація. Набагато простіше наштампувати багато кораблів і загнати їх в буфер, як на стоянку, а потім лише іноді поповнювати запас. Для них все одно час не йтиме. Ось за чим споряджали експедицію! Не за якимись ефемерними артефактами, а за самими цефами. І це будуть не прості асимілятори-колонізатори, а повноцінні війська третьої стадії, яким навіть висаджуватися на планету не доведеться.
  Я видер у Психа фляжку і, піднявши забрало шолома, сам до неї приклався. Якщо все сказане Психом підтвердиться... Ні, не так - це вже не вимагає підтверджень. Якщо щось може піти не так - воно піде не так, і зараз лише від нас залежить, чи вирветься ця зараза на волю. І нам потрібно зробити все, щоб цього не сталося. Війна між державами? Канон? Та кому це все потрібно?! У нас тут намітилася реально глобальна проблема!
  Трохи заспокоївшись, ми почали думати логічно. Поки ще нічого не сталося, і навряд чи найближчим часом станеться. З нашого боку дістатися до порталу не вдасться, бо немає відповідної техніки. Хіба що Воїн, але його ще треба відшукати. В те, що він згинув я не вірю. Немає тут такого калібру, який би взяв цю літаючу брилу, а в консервації він може лежати тисячі років. Пріоритетний доступ до нього маю тільки я. Псих має гостьовий. Що можуть наші суперники - невідомо. Я не знаю, яким чином вони змогли підкорити його. Але те, що він вирвався з-під їхнього контролю - факт. Інакше б тут уже була тиранія C.E.L.L. І навіть канон не став би перешкодою. Що ж до дій з боку Землі... Про ситуацію там ми не знаємо абсолютно нічого. В теорії ми з Психом були єдиними носіями активних нанітів, але Раш якось зумів активувати інші костюми. Цілком можливо, що це результат копирсання Альфи в його голові. Він може відтворити результати моїх пошуків. Не виключаю і те, що цефи вже вирвалися із буферу й почали асиміляцію Землі. Я прикинув наші шанси.
  - Бачу два варіанти: простий та реалістичний. Можна залишитися тут і гратися у війну разом із аборигенами, доки не нагрянув Апокаліпсис. Або відшукати Воїна і злиняти звідси до його початку. Вибирай сам.
  - Порятунок світу ти навіть не розглядаєш? - Псих з цікавістю подивився на мене, але заперечувати не став, що підозріло.
  - Не бачу сенсу. Тут немає Альфи, якого можна зупинити. Немає засобів для боротьби із цефалоподами, немає людей із відповідними мізками. Тут навіть армії нормальної немає. Зате є купа інтриг, гонору, техноварварства та інших не менш приємних прикладів людської природи.
  - А як же твої дрони?
  - Вони такий же продукт нанотехнологій, як і наші костюми. Щойно прийдуть цефалоподи, як усі наші іграшки перейдуть під їхній контроль. Це одна із найпростіших стратегій - дозволити аборигенам створити зброю, яка обернеться проти них же. Забув уже, як Раш танцював під дудку Альфи? Я міг би врізати їхній функціонал, але тоді вони знову стануть тупим гарматним м'ясом. Навіть місцеві зі своїми дрючками зможуть з ними розібратися.
  - Ні, Пророк, якщо тобі так хочеться - тікай сам, - він завалився у крісло, відставляючи флягу на край стола. - Я нікуди не піду. І ти прекрасно знаєш - чому. Там, на Землі, я втратив усе. Усі, кого я знав - померли! Що я там забув? А якщо Землю вже захопили, куди ми дінемося? Хочеш почути мою думку? Мені начхати на Землю, на людство, і навіть на цих довговухих кретинів, які за власну гордість готові вирізати половину своєї раси! Але за дочку я порву будь-кого. Ти мене зрозумів?
  Мені залишалося тільки кивнути. Зараз переді мною сидів не правитель ельфів, а справжній Псих, з усіма його травмами і життєвим досвідом. Не кожна людина із такою долею знайде в собі сили жити далі. Для Сайкса якорем у цьому світі стала його дочка. Не можу його в цьому винити. Проте можу підтримати, наскільки це взагалі можливо.
  - Чого ти взагалі вирішив, що вони сюди вторгнуться? - продовжив він розмову, із хрустом розминаючи шию. - Вони не можуть самостійно вилізти із буфера, для них там час зупинився. Тут же минуло кілька сотень років. Що змінилося?
  - У нас під боком співробітник C.E.L.L.
  - C.E.L.L. вже не існує. Замість них...
  - Байдуже, люди скрізь однакові. Дагмайєр зараз на коні. Він знає, що шукати. І ти сказав про ритуал призову, тобто із буферу з'явиться іще щось, або хтось. А цефи плодяться як кролики, їм навіть партнер для цього не потрібен. Поєднай усі ці фактори і отримаєш Армагеддон. Історія із куполом Свободи повториться.
  - Вмієш же ти порадувати... - буркнув Майкл, встаючи із крісла й наливаючи собі щось особливо міцне. - Я щось таке підозрював. Дагмайєр давно напрошувався до Святої землі. Тепер же він вирішив діяти з позиції сили. Певно там є щось необхідне для реалізації його задумів. По канону в Академії має бути закопаний древній супер-щит для лицарів.
  - На думку спадає тільки кліматична сфера цефів. Якщо вона діє так, як я думаю, то це дійсно буде абсолютний захист від лицарів.
  - Не знаю, Аура нічого путнього розізнати не змогла. В каноні головний герой для протистояння злодію зробив вундерваффе із якоїсь священної гори. Я довго не міг зрозуміти, що це за гора. Аж доки не згадав, що звідти родом довірена особа юної принцеси Нарадан. Юкінайя, може знаєш таку, - Псих дістав карту і вказав точку на далекому сході континента, майже біля самісінького океану. - Її батьківщина межує із великою східною аномальною зоною, де постійно вирує потужний шторм. Якщо десь і є гора, то тільки там. Побачиш зброю - знатимеш і ворога, проти якого її застосовувати. Одразу повідомиш мене, щоб я почав підготовку.
  Я підійшов до карти і взявся порівнювати її зі своїми. Маючи повітряний транспорт тутешні картографи точно відображали кожен куточок земної поверхні. Тому в очі одразу кидалися різноманітні пагорби та каньйони. Здавалося, ніби земля вкрилася капілярною сіткою. Цими шляхами й користувалися повітроплавці, прокладаючи маршрути.
  Я в цьому ділі теж не відставав. Ще до початку конфлікту в Академії Аналітик повним ходом клепав аеростати і складав карту навколишніх земель. Вони ж виступали як ретранслятори на кшталт мережі стільникового зв'язку. Потужність невелика, але цілком достатня, аби в імпульсному режимі передавати невеликі пакети даних. Очевидно місцевим така річ, як повітряна куля, була відома, оскільки більше половини аеростатів вони якось умудрялися збивати. Зараз було обстежено майже дві тисячі квадратних кілометрів, і карта територій Святої землі чомусь віддалено нагадує Єллоустонський національний парк. Загалом же континент, як я й очікував, дуже походив на Північну Америку. У світлі отриманих раніше даних це наштовхує на дуже цікаву думку - цей світ є копією нашої Землі. Принаймні в плані земної поверхні. Тут значно більші перепади висот, але загальні контури річок співпадають. Ще трохи подумавши, я зробив собі нагадування спорядити кілька великих атмосферних зондів для розгортання нових баз у недоступних для людей місцях. Наприклад в аномальних зонах. Також я задумався над виготовленням стратосферного зонду. На початку двадцять першого століття студенти таким чином без проблем запускали свої смартфони майже в космос. Чим я гірший? Краще запишу собі в нагадуваннях, поки база Психа не стане до роботи. Дивлюся список - уже 213 пунктів! Стільки планів... Хоч бери й розірвися. Може іще одного модуля собі в помічники склепати? А що, легенда підходить ідеально!
  Політична ж карта більше нагадувала мозаїку. Я нарахував 53 держави, найбільшими з яких були Шатерей, ліс ельфів Шуріфон, Хавонія та ще кілька на далекому півдні континенту, відділених від решти великими плямами аномалій. Кількість держав постійно змінюється. Когось приєднують, хтось розпадається. Та ж Тафія, що межує із ельфами, за останні роки сильно розрослася на схід, перекривши значну кількість повітряних шляхів, через що ускладнилася торгівля із сусідніми з нею королівствами. На Землі це була територія всього штату Огайо. Найшвидше буде дістатися до найближчого їхнього порту, сісти на корабель і долетіти куди треба. Суходолом добиратися не варіант, там місцевість зовсім непридатна для проїзду. Єдина проблема могла виникнути із документами, але якщо в мене буде зразок, то зробити підробку - справа кількох хвилин. Можна навіть прорватися власними силами, але практика показала, що так я лише приверну увагу.
  Ще трохи покрутивши карту, я почав збиратися в дорогу. Не думаю, що у нас багато часу до моменту, доки Дагмайєр добереться до техніки цефів. А розгортанням бази для Психа займуся вже в дорозі, в дистанційному режимі. Крім того Сайкс запропонував зекономити мені трохи часу. Цікаво - що він мав на увазі?
  
  ***
  
  Візир разом із сидячим на ньому спай-ботом проводжав своїми об'єктивами величезний літаючий об'єкт, що перекривав собою майже увесь каньйон. Вавилон повільно плив до своєї цілі, підминаючи під себе все, що знаходилося унизу. Його не даремно порівнювали зі скелею. Якою б широкою не була його ефірна подушка, загальна маса конструкції все одно була надто великою, аби залишити після себе бодай щось ціле. Здалеку могло здатися, ніби ця літаюча фортеця просто пожирає усе, що знаходиться унизу, і тільки підійшовши ближче до цього сліду, у щільно спресованій землі можна було розгледіти рештки дерев, споруд... Що відбувалося із живими створіннями, можна навіть не пояснювати.
  Будучи унікальним стратегічним суб'єктом, Вавилон вимагав особливого підходу. Наприклад, без попередньої розвідки він не міг змінити своє місце розташування. Враховувалося все: міцність поверхні, наявність грунтових вод, ширина проходу між скелями й кількість дерев... Але в цій операції все вже було прораховано заздалегідь. Академія Святої землі була, мабуть, однією із найбільш розвіданих територій на континенті. Кожна країна мала власні плани штурму й оборони цієї території, на випадок, якщо із царськими особами щось станеться. Звісно, мало хто ризикнув би їх реалізувати, але готуватися це нікому не заважало. Зараз наступив саме такий момент. Однак ніхто не поспішав підводити до Святої землі свої війська. Нападники обрали дуже правильний момент, коли більшість учнів уже повернулися на навчання, а монарші сім'ї іще не прибули.
  В результаті Вавилон майже без перешкод дійшов аж до самісінької Академії. І ніщо не могло його зупинити. Навіть дивовижна зброя на літаючому острові Лашури не змогла йому перешкодити. Щоправда розстріляти Су-Ван теж не вдалося. В останній момент їх все ж впустили в порт, а довбати цей горішок навіть із можливостями стаціонарної артилерії... На це не було часу. Залишивши біля воріт кілька вартових суден, щоб звідти ніхто не втік, Вавилон рушив далі.
  У вузькому каньйоні рух фортеці уповільнився. І на це були причини - унизу, витіснена ефірною подушкою, піднімалася справжня стіна води. Не маючи куди діватися, вона зривала зі свого місця грунт і навіть велике каміння. Цей селевий потік мчав проти течії річки, залишаючи після себе тільки голі скелі. Сам же Вавилон обережно, час від часу обертаючись навколо своєї осі, маневрував у вузькому проході, залітаючи все далі й далі. Нарешті, діставшись потрібного місця, він зупинився. З відкритого ангару назовні вилетіло кілька зчеплених потягом спеціальних платформ із великими котушками на борту. Від останньої до спеціального шарніру біля воріт тягнувся широкий, схожий на пожежний рукав. Щойно ця конструкція вилетіла за межі ефірної подушки Вавилону, як рукав почав роздуватися, перекачуючи ефір на борт мобільної фортеці. В той же момент ефірна подушка почала ущільнюватися і витягуватися вгору, піднімаючи фортецю над краєм каньйону. Набравши висоту, літаюча скеля так-само плавно рушила в бік головного водосховища Академії, залишаючи за собою величезну просіку в лісових насадженнях. Як тільки рукав закінчувався, крайня платформа зависала на місці, і її естафету переймала наступна. Судячи із кількості платформ та сумарної довжини завантажених на них шлангів, цього комплексу було достатньо, аби Вавилон зміг пролетіти усю Академію вздовж. І тільки Рей із Директрисою дійсно знали, за чим насправді прийшли непрохані гості. Невелика кругла водойма із декоративним острівцем в центрі абсолютно точно не могла встояти проти громади Вавилону. І дійсно - ледве ефірна подушка торкнулася її краю, як уся вода звідти вмить покотилася геть, звільняючи місце для творіння людських рук. Однак водойма виявилася із сюрпризом. Її береги тільки на перший погляд здавалися достатньо пологими. Насправді ж трохи далі вони різко закінчувалися вертикальною стіною, що йшла глибоко вниз. Вавилон навіть трохи похитнувся, коли значний об'єм його опори провалився у цю бездонну бочку. Лише коли подушка повністю закрила собою резервуар, форт зміг вирівнятися і відновити висоту польоту. І тепер усім було ясно, що ніякий це не резервуар. А справжня шахта, майже кар'єр, у формі гігантської шестірні.
  У резервному штабі Академії панувала напружена тиша. Директриса чекала, що їй зараз почнуть задавати питання, вимагати пояснень, але діти за пультами не відривалися від екранів. Директриса була рада, що має бодай таку відстрочку. Але після побаченого пояснення їй давати все одно доведеться. Стара жінка не тішила себе ілюзіями. Жодна країна, дізнавшись про приховуваний в Академії артефакт, не відмовиться від володіння ним. Не зупинить їх навіть монополія церкви на лицарів.
  А тим часом події на екрані продовжували розвиватися. Зависнувши над об'єктом свого інтересу, Вавилон почав змінювати конфігурацію ефіру під собою, дозволяючи воді через спеціальні канали покинути замкнутий простір. За інших обставин видовище було б неперевершене: гігантський фонтан, що б'є майже на сотню метрів в повітря, створюючи над околицями справжнісіньку зливу. Судячи з того, як глибоко почав осідати форт, води під ним дійсно було чимало. Підземні стічні канали не були розраховані на таке навантаження, й почали руйнуватися, вибиваючи потужними струменями землю й каміння з-під землі. Від озера до лісу потягнулися ланцюжки грязьових гейзерів.
  - Пропоную підірвати шахту, - тихо промовила Рей, щоб її почула лише Директриса, - Тоді їм доведеться розкопувати артефакт. А там і підмога зі Святої землі прийде.
  - Ніхто не прийде. Єпископи вже мали зрозуміти, що тут щось відбувається, а поштових суден немає уже більше доби. Це не просто диверсія. Це саботаж.
  - Неможливо. Усі, хто працюють на Церкву, проходять сувору перевірку. До нас не могли заслати шпигуна.
  - А хто сказав, що його заслали? Це цілком міг бути один із Єпископів. Тільки у них є достатньо повноважень, щоб порушити роботу усіх служб.
  - Нонсенс! - Рей повернулася до Директриси, обурена її єретичними словами, але одразу ж зрозуміла, як це виглядає збоку. - Артефакт необхідно знищити.
  Легко сказати. Вона думала над цим з того-самого моменту, як в Академії піднялася тривога. Коли Вавилон тільки-тільки замайорів на обрії, вона уже намагалася увімкнути систему самознищення. Але команда не пройшла. Жодна із систем, пов'язаних із артефактом, так і не запрацювала. Бункер - і той заблокувався. Залишилося тільки те, що Директриса встановлювала особисто, не довіряючи нікому. І не даремно, як виявилося. Але й цього було недостатньо.
  - Ханна, забирай дітей і готуй кораблі до вильоту, - тихо звернулася Директриса до жінки, доки діти їх не слухали, - Повертаємося до першого плану. Передай у порт, щоб були готові вилетіти по команді. І нехай Лашура підведе свого лицаря до виходу, щоб розчистити їм шлях.
  - Ми їй вже почали довіряти?
  - У нас не залишається іншого виходу. Далі - сама знаєш.
  - А Ви?
  - Вибирайтеся без мене. Обвалити шахту зможу тільки я.
  - Тоді я залишу вам човен. Наздоженете нас, коли все зробите.
  - Побачимо. Давай, не гай часу. Нехай береже вас Сейку.
  Директриса не сказала, що зробити це можна не лише за допомогою засобів Академії. Ще в перші роки свого перебування на посту, потураючи своїй параної, Директриса подбала про страховку. Тому окрім стандартних, наданих Святою землею зарядів, вона таємно встановила на стінах шахти інакшу вибухівку. Як і багато інших предметів, захованих в надрах Бункера, вона не використовувала ефір. Її не можна нейтралізувати потужним фоном, як це робить Вавилон із розташованими неподалік артефактами. Однак її потужності її вибуху було недостатньо, щоб знищити, чи бодай навіть пошкодити артефакт. Та й не скрізь вона стоїть. Вистачило тільки на те, щоб замінувати чотири із дев'яти "зубців" шахти. І навіть цього могло виявитися недостатньо, аби ускладнити життя загарбникам. Матеріал, з якого зроблено стінки шахти, чимось віддалено нагадує камінь, але на відміну від природного є більш однорідним і структурованим. Всередині він змінює свою щільність і в'язкість. Якби він став прозорим і його можна було просочити барвником, то здалеку нагадував би обплутаний нитками келих. Принаймні у своїй верхній частині. Який він на глибині - не знає ніхто, а відкачувати звідти воду небезпечно - відкриті частини артефакту починають нагріватися, перетворюючи шахту на велетенську піч. Коли його тільки-но відкрили, ще не існувало настільки великих ефірних машин, щоб зробити це швидко. Дослідження визнали надто дорогим, і його просто поставили під охорону. Вавилон же міг і воду видалити, і сам артефакт дістати без небезпеки для людей. Принаймні так це виглядало в теорії. Що ж вийде на практиці, Директриса дізнаватися не хотіла.
  Збори були не довгими. Усе і так було готово, залишалося тільки зайняти місця і відправитися в дорогу. Останні вцілілі лицарі захисників уже зайняли позиції й були готові прикривати втікачів. У порту також готувалися до вильоту. Залишилася лише Директриса, Рей та іще кілька жінок-операторів, яка вміли тримати зброю. Вбрана у бойовий обладунок, Рей зовсім не нагадувала ту флегматичну дівчину, яку учні сприймали як однолітка, і легко ділилися з нею своїми секретами. Тепер навіть неосвіченій у військовій науці людині було зрозуміло, що ця особа небезпечна. Це відчувалося у всьому: рухах, голосі, поведінці...
  Щойно останній корабель відірвався від підлоги ангару, Директриса приготувалася відкрити ворота. У них був один-єдиний шанс. Коли Вавилон видавить своєю масою усю воду із шахти, він почне змінювати конфігурацію ефірної подушки, аби вийняти артефакт. В цей момент і можна потрібно буде активувати вибухівку. Поки там відновлюватимуть рівновагу фортеці, кораблі встигнуть вийти за межі досяжності бортових гармат. Ті ж, хто залишився тут, зроблять усе, аби відволікти погоню.
  Поступово потоки води змінилися струменями перегрітої пари. Навіть із такої відстані було видно, як від високої температури скручується листя на вцілілих деревах. Навряд чи там залишилося бодай щось живе. Водночас почали відмовляти системи оборони Академії. Не усі, а лише деяка частина. Маючи під боком таке джерело енергії, церква просто не могла не використати його для своїх потреб. І зараз, втративши теплоносій, приховані глибоко під землею турбіни поступово втрачали свій хід. Залишилися лише резервні джерела енергії на основі ефірних генераторів, але їх було надто мало. Вистачало тільки на четверть від необхідного. Відімкнувши усе зайве, Директриса залишила тільки системи спостереження, приводи воріт їхнього ангару та середніх воріт порту. Останні викликали найбільше тривоги. Щоб зрушити таку бандуру, знадобиться дуже багато енергії. Якщо ворота відкриватимуться надто повільно...
  Нарешті й потоки пари зникли. Останній робочий екран показував, як літаюча скеля опускається все нижче над шахтою, а ефірна подушка знову ущільнюється. Цього разу її площа зменшувалася, а основний об'єм спускався униз.
  - Готовність! - віддала вона наказ по системі сповіщення, а руки зависли над пультом.
  - Не схоже, щоб вони збиралися його витягувати, - прокоментувала Рей, вказуючи на екран, - Вони можуть здогадуватися про наші наміри і чекати нашого ходу?
  - Їм доведеться його витягнути, інакше дуже скоро нагріється сам ефір, а разом із ним почне нагріватися й острів.
  - А як ми дізнаємося, що вони почали його витягувати? Як він хоч взагалі виглядає? -поцікавився хтось із добровольців біля перемикачів живлення.
  На це питання не могла дати відповідь і сама Директриса. Вона ніколи не бачила артефакт повністю. Максимум, на скільки її вистачало - побачити обриси його верхівки. Наближатися до артефакту було смертельно небезпечно. Водяні потоки одразу ж підхоплювали невдаху-пірнальника, затягуючи його вглиб шахти, а звідти уже ніхто не повертався. Та навіть того, що вона бачила, було достатньо, аби зрозуміти: люди такого зробити не могли. Тричі вона пірнала, і тричі ця штука виглядала інакше. Що воно таке? Для чого його створили? Хто його творець? Ці питання хвилювали уми багатьох дослідників. Директриса уже змирилася із тим, що ніколи не дізнається відповіді на свої питання. Та однією із причин, чому вона залишилася, було бажання побачити його. Прямо зараз, нехай і через візир. І вона тягнула до останнього.
  Ось Вавилон похилився і ефір під ним задрижав. Видно було, як потоки повітря переплітаються тугими джгутами між його днищем і землею. Страшно собі навіть уявити потужність його генераторів. Мало хто із людей міг похвалитися, що бачив повну його силу. І ще менше було тих, хто міг про це розказати. Це державна таємниця Шатерей. Вони ж стали свідками демонстрації цієї могутності. Директриса не сумнівалася, що це його повна потужність, інакше б їм не знадобилося стільки часу на їх розігрів. Та й просідання подушки вказує на те що вони піднімають масу як мінімум в половину самого Вавилона. А може й більше.
  Тим часом просідання припинилося і скеля, ще кілька разів легенько похитнувшись, почала вирівнюватися. Ось він - момент!
  - Пішли! - скомандувала Директриса.
  - Хай! - синхронно вигукнули добровольці, смикаючи свої важелі.
  Загудів привід воріт ангару, і кораблі швидко почали покидати свій притулок. Щойно останній із них вилетів назовні, вотора знову повернулися своє місце, додатково за фіксувавшись кількома потужними засувами. Після цього уся енергія була передана у порт. Там були і свої генератори, але вони під час бойових дій трохи постраждали. Тепер все було в руках самих утікачів.
  Але ворота закрилися недостатньо швидко. Кілька ворожих бійців, зачаївшись біля ангару, встигли проникнути всередину. Це стало зрозуміло по звуках пострілів, якими бортові стрільці намагалися відігнати штурмуючих.
  - Я займусь. - сказала Рей, виходячи із приміщення.
  - Міко, допоможи їй.
  - Хай! - вигукнула оператор вискакуючи зі свого місця.
  Штурмувальники виявилися прудкішими, ніж очікувалося. За якусь хвилину вони майже дісталися до залу керування. Шестеро жінок у церковній уніформі виглядали дуже недоладно. Надто багато мілких деталей, що вказують на підробку. Була іще одна, але її підстрелили під час відходу кораблів. Чекати на поранену ніхто не став. Рей завмерла за рогом, незадоволено поглядаючи на неочікувану помічницю. Міко озброїлася звичайним мечем. Судячи по наявності формувального браслету, вона була достатньо обдарована для використання магії, але бойові навики... Лезо підняте занадто високо, значить у неї недостатньо натреновані кисті рук. Така буде тільки заважати. Сама ж Рей лише міцніше перехопила свою шаблю. Збоку могло здатися, що зброя надто велика для дівчини. І це перше враження часто ставало останнім для того, хто виходив проти неї.
  Рей почала замах за долю секунди до того, як перший ворог вийшов з-за рогу. Важке металеве лезо легко прорубило щиток шолома і з вологим хрустом увійшло в чуже обличчя. Удар був настільки сильним, що тіло аж перекрутилося в повітрі, а не дорублений до кінця череп просто розколовся, вивільняючи зброю для наступної жертви. Той, хто ішов позаду, не очікував такої різкої відсічі, і налетів на свого уже мертвого товариша. Ця жінка уже була озброєна багатоствольною рушницею, і палець рефлекторно спустив механізм, коли зачепилася за тіло. Перший постріл був потрачений, залишалося іще три. Але Рей не стала чекати. Легко переступивши вперед, вона дозволила інерції важкого леза потягнути її вперед і трохи вбік, і наступного ворога зустрів її кулак. Хруст, і вже друга голова смикається назад, але цього разу ворог лише тимчасово дезорієнтований і осліплений деформованим щитком шолома. Третя й четверта загарбниці уже приготувалися до бою і вперед полетіла хвиля спресованого повітря. Врізавшись в обладунки Рей, ефірна структура відкинула її далі по коридору. Особливої шкоди Рей ця атака не завдала, але дистанцію вже було розірвано. Достатньо, щоб застосувати важкі аргументи. Тільки на відміну від солдат, Рей не була спеціалістом тільки ближнього бою. Вона теж мала чим відповісти.
  Натомість в бій вступила помічниця, метнувши у ворогів вибухову сферу. Стиснене повітря у замкнутому приміщенні - це страшно. Сама вона знову сховалася за рогом, Рей була вже далеко, а от усім іншим не пощастило. Ледве побачивши загрозу, загарбниці одразу ж ринулися вбоки, намагаючись уникнути зіткнення із пузирем. Однак їхня оглушена подруга виявилася не такою спритною. Вибух відправив її у країну снів, а напарниць оглушив. Залишалося тільки добити їх, чим Міко і збиралася зайнятися. Підстрибнувши до найближчої, вона із розмаху встромила лезо в тіло, навіть не цілячись, і вже хотіла перейти до наступної, коли одна із нападниць розрядила в неї свою рушницю. Призначений для роботи в обмеженому просторі, дробовик просто розірвав їй живіт.
  Зрозумівши, що їй уже не допомогти, Рей все ж використала свою зброю. Вихор ефіру зірвався із леза й помчав коридором підхоплюючи й перемелюючи все на своєму шляху, наче велетенський міксер. Не було ні завивання вітру, ні розрядів блискавок. Тільки вологий хруст людських кісток та керамічних щитків броні.
  А в цей час Директриса продовжувала стискати в руках артефакт-детонатор, напружено вглядаючись у зображення. Останній візир показував, як над шахтою все сильніше дрижить повітря, мобільний форт опустився іще нижче над проваллям, а артефакт все ще не з'являвся. Де ж він? Невже вони взагалі не збираються його витягувати? Навіщо ж тоді було вивільняти?
  Ось вони помітили судна Академії. Ангари Вавилону відкриваються, і звідти починають вилітати лицарі. Сім, вісім, дев'ять... Дванадцять лицарів, чотири бойові тріади. Надто багато, щоб відбитися. Та ще й швидкі, в конфігурації перехоплювачів.
  - Дивіться!
  - Що вони роблять?
  Усі повернулися до екрану, який показував місце зберігання артефакту. Там, над шахтою, відбувалося щось незрозуміле. Білий промінь бив із провалля прямо в днище повітряної фортеці. Розбиваючись об камінь, він поступово розпливався темно-сріблястою плямою по поверхні Вавилону. Наблизивши зображення присутні зуміли роздивитися, що насправді це не промінь, а потік якоїсь речовини. Значна її частина одразу випаровувалася, створюючи в повітрі ледь помітні райдужні хвилі. Те ж, що залишалося, осідало на поверхні ніби-то сірим матеріалом, та найменший промінь, падаючи на нього, одразу ж сліпив очі. У цьому сяйві особливо добре було видно хмару знайомого туману, що почав підніматися з-під землі. Це був точнісінько такий же туман, як і над Болотом.
  - Вони руйнують Вавилон?
  - Радше вдосконалюють, - почулися голоси операторів. - Дивіться, цей туман розчиняє усе, окрім самого Вавилону.
  - Більше чекати не можна. Підривайте!
  Директриса тільки кивнула і перевела повзунок на активаторі. Спершу задалося, що нічого не відбулося. Директриса злякалася, що вибухівка не спрацювала, але ледь помітний зсув грунту біля шахти показав, що ефект таки є. Недостатній, але є. Розрахунок був вірним: потужності вибухівки виявилося недостатньо, щоб обвалити шахту. Це зробив сам Вавилон, змусивши землю під його вагою заповнювати вільний простір. І як би не старалися оператори, яку б конфігурацію поля вони не набирали, зупинити процес уже не могли. В якийсь момент потік сяючої речовини смикнувся вбік, ніби залишивши після себе чорний опік на поверхні каменю, а потім обірвався. Світло ще якийсь час йшло з глибини, однак потім і його не стало. Вавилон знову похилився, і пішов униз разом із землею, на яку опирався.
  - Так! У нас вийшло!
  - Рано радієш. Дивись уважніше, - буркнула Директриса, показуючи на екран, - Цю бандуру не так просто зупинити.
  І справді, Вавилон не розвалився, не провалився під землю, не вибухнув. Він просто опинився у глибокій ямі, яку сам, так би мовити, для себе і викопав. Або витоптав. Ефірна подушка врятувала його від серйозних пошкоджень, а все інше не мало значення. Екіпажу потрібен буде деякий час на те, щоб відновити порвані рукави для постачання ефіру. Той-самий час, який так потрібен утікачам.
  Перша група кораблів із учнями уже встигла минути порт і вийти в основний каньйон. Там уже прорватися до кордону буде простіше. Навіть якщо на шляху туди їх чекатиме засідка, вирватися із неї в них все одно буде простіше, ніж залишатися тут. А в порту...
  Стулки середніх воріт ледве-ледве рухалися. Надто повільно, щоб великі судна встигли покинути порт до прибуття лицарів. В таку щілину міг би прослизнути вертикальний катер Нарадан, але аж ніяк не літаючий острів Шатерей, і точно не баржа. Кораблі, що стерегли вихід, чекати не стали, і одразу ж скинули десант. Лицар Лашури збив обох, щойно вони опинилися в зоні досяжності, але ворожі солдати уже потрапили на борт острова.
  Юна винахідниця вигнала на поверхню свого меха, намагаючись відігнати ворогів від палацу. Вона крутилася як могла, але на мить завмерла, ніби вагаючись. Одна із солдат в цей момент кинувла під колеса машини артефакт, навколо якого почав згущуватися ефір, і за секунди шасі було повністю заблоковане. Ну а далі пілоту залишалося тільки скрипіти зубами від злості, коли прямо біля на неї солдати почали закладати вибухівку. Вони явно знали, до чого готуватися. На допомогу товаришу поспішив лицар-велетень. Не ризикуючи застосовувати зброю біля союзника, він був змушений банально топтати ворога. Страшна машина для бою на велетенських дистанціях виявилася погано пристосованою для боротьби із підготовленими мілкими шкідниками.
  Усі були надто зайняті, щоб побачити іще одну групу, яка закладала вибухівку біля технічних люків. Островитяни надто пізно помітили загрозу. Вибухи під мехом та на іншому кінці острова пролунали одночасно. Зрозумівши, що більше йому тут робити нічого, лицар вийшов на ніс острова, і став вицілювати ворожих літунів. Ті активно маневрували і ховалися в складках місцевості, через що швидкість зближення значно зменшилася.
  Директриса хотіла увімкнути наближення, але шурхіт з боку дверей її насторожив. Поклавши долоню на щитовий артефакт, вона обережно визирнула з-за спинки крісла. На мить їй здалося, що це прийшли по неї. Але все виявилося краще, ніж вона боялася. І гірше, ніж хотілося. Джерелом шуму виявилася вимазана в крові по коліно Рей. Обладунок не побитий, не погнутий, і навіть не дуже подряпаний. Схоже, вороги не стали для неї проблемою, але...
  - Де Міко?
  - Відправилася до богині, - Рей продовжувала відтирати свою шаблю від крові, наче нічого й не сталося. - Що із Вавилоном?
  - Заглох, але це ненадовго, - розчаровано відрапортувала оператор.
  - Очікування рідко справджуються.
  - А як будемо вибиратися? До ангару вже підтягнулися нові солдати із гарматою.
  - Тягніть човен у сьомий коридор, а я підготую зустріч нашим дорогим гостям.
  Відіславши сторонніх, а конкретно - Рей, Директриса дочекалася, доки кроки стихнуть, і лише після цього перейшла до висмикнутого кабеля і повернула його на місце. Кілька екранів засвітилися, але зображення на них не надходило. Та й не потрібно воно було. Директриса і так знала, куди йде ця лінія. Те, що вона зараз збирається зробити, її не простять. Вона навіть ворогам не бажала такої смерті але, враховуючи небезпеку артефакта і зраду в лави Церкви, це був найкращий варіант. Та що там - це від самого початку був єдиний варіант!
  - Пророчила ж мені гадалка, що здохну на барикадах. А я не вірила... - бурчала собі під ніс жінка, налаштовуючи візир системи зв'язку. - Я знаю, ти слухаєш. Мені начхати що ти таке, і як вилізло зі свого бункера. Пропоную тобі угоду: ти розправляєшся із усіма, до кого дотягнешся, а я не затоплюю підземелля разом із тобою. Як тобі такі умови?
  - Згоден, - металевий голос прозвучав навіть без підключення рупорів.
  Більше не зволікаючи, жінка відкрила своїм ключем один зі щитків і потягнула головний рубильник. Екрани погасли, усе обладнання в приміщенні перетворилося на звичайний мотлох. На відміну від звичайних артефактів, тут ефірні структури не були прив'язані до матеріального носія. Звісно це викликало деякі незручності у експлуатації такого обладнання. Наприклад необхідність постійного притоку енергії. Якщо його не буде, з часом структура просто розвіється. Зате нею не зможе скористатися ворог. Залишилися тільки побутові артефакти із власними джерелами живлення. Переконавшись, що уся апаратура остаточно зіпсована, Директриса піднялася із крісла, відкинула сидіння і щось накрутила в механізмі під ним, після чого повернула все на місця і поспішила на вихід.
  Маленький повітряний човен уже стояв біля аварійного люка. Цей прохід вів на найвищу точку ущелини, де ефіру майже не було. Ще годину тому звідси наводили гармати. Тепер за непомітність сховища можна було не хвилюватися, все одно ворог не встигне ним скористатися. Сюди навіть не дивляться, бо тут артефакти нормально не працюють, а даремно. Їхня Чайка достатньо легка, щоб її можна було на руках занести в такі місця. Цей човник мав настільки слабкий двигун, що на фоні Вавилону корабельні детектори його навіть не помітять. Зате його достатньо, аби спуститися в низину, а там ні лицарі, ні піхота їх уже не відшукають, навіть якщо знатимуть про них.
  А тим часом штурмовики Шатерей все ж змогли підірвати ворота і швидко проникли всередину. Звісно ж нікого вони там не знайшли. Зате натрапили на залишений Директрисою сюрприз, і увесь схил, під яким розташовувався резервний штаб, наче лавина зійшов униз, накриваючи собою усі входи й виходи, ворота ангару, і навіть куполи дистанційних гармат. Схованка жителів Академії перетворилася на пастку для загарбників, заваливши землею і камінням майже сорок людей. У темряві, без їжі й води, без енергії для своїх артефактів вони ще довго чекали, коли їх відкопають.
  За усім цим уважно спостерігали десятки очей холодного, нелюдського розуму. Для нього усе це було грою, і дії Директриси стали найбільш несподіваним і оригінальним варіантом її розвитку. Ця жінка розкрила йому державну таємницю в обмін на ефемерну послугу ліквідації загарбників. Він дізнався про невідомий Бункер під Академією, і що його можна затопити. Нові відомості одразу ж зайняли своє місце в його пам'яті, але в даний момент для нього вони були не актуальні. Тому, відкривши шлюзи і заблокувавши стоки, власноруч затопив усе підземелля. Так він збереже перспективний об'єкт до свого повернення, або хоча б ускладнить туди доступ людям. Переконавшись, що швидко прибрати затоплення загарбникам не вдасться, він спокійно ліквідував залишених там павуків. Все одно ці дрони себе вже вичерпали. А якщо він колись сюди повернеться - у Творця є модель для роботи під водою. Переконавшись, що у Святій землі не залишилося ніяких слідів його присутності, Аналітик припинив роботу своїх основних кластерів, залишивши активними тільки фонові процеси. Ці прості програми були єдиними, кого цікавила доля замурованих під землею людей.
  Пізніше, із зібраних даних стане відомо, що органіки ще довго боролися за життя, поїдаючи тіла своїх мертвих і щойно вбитих товаришів. Під кінець залишилися найбільш витривалі й жорстокі. В цих істотах вже не було розуму, а лише інстинкти. Останній помер через 72 дні після обвалу. Не від голоду чи спраги. Він збожеволів від темряви та тиші, й сам зарізав себе. Зпоміж усіх проведених у підземеллях дослідів, цей виявився найбільш продуктивним, адже проходив у реальних, а не створених штучно умовах, і реакції людей також були природними. В коментарях до великого списку зібраних матеріалів фігуруватиме лише одне питання: як Директриса досягла такого прекрасного результату? Але обеліск спокійнісінько лежав у трюмі зовсім поруч із дітьми й дорослими, для яких він став нічним кошмаром. Тим самим, від котрого їх намагалася вберегти Директриса, яка сама мимоволі скоїла значно страшніші речі, навіть не знаючи про це. Як правильно висловилася Рей: "Очікування рідко справджуються".
  
  ***
  
  На схилі високої гори, центральною вулицею села рухалася невелика процесія. Сузу в супроводі подруг, підсвічуючи собі дорогу ліхтарями, впевнено йшла до маєтку свого майбутнього нареченого. Це точно! Інших варіантів бути просто не може! Нехай вона не така знатна, як інші претендентки на руку Сузаку, та із їхніми кланами рід Хачо взагалі у стані війни. А якщо хочуть посперечатися - вона викличе їх на двобій. Тепер, коли вона успадкувала цілу лісову артіль від своєї покійної матері, нехай богиня направить її душу, у неї є повне на це право. І тепер вона завоює серце і руку юного Сузаку не тільки на словах, але й на ділі.
  Та план провалився ще на підході. Чійо Хачо, замість того, щоб від'їхати у справах, як було оголошено раніше, стояла на ґанку, явно очікуючи на непрохану гостю.
  - Чого знову приперлася?! - Чійо Хачо разом зі своїми помічниками при повному параді стояла перед юнаком, прикриваючи його від гостей.
  - Я прийшла просити руку і серця вашого сина! - одразу зорієнтувалася Сузу. - Як новий член ради...
  - Ти ніхто! - гаркнула Чійо, від чого здригнулися навіть найближчі дерева. - Ти нічого не досягла сама. Все, що в тебе є - заслуга лише твоїх покійних батьків.
  - Я керую артіллю ще з дванадцяти років, і батьки мені не допомагали! Усе, чого ми досягли за цей час, це моя особиста заслуга.
  - Те, що ти тепер вважаєшся власницею артілі, не робить тебе знаттю.
  - Ви праві, - несподівано погодилася Сузу, дістаючи щось з-за пазухи. - Знаттю людину роблять документи. Так Ви казали? Тепер у мене такий документ є.
  Грамота, оформлена й завірена в канцелярії губернатора. Із його особистою печаттю. Богиня знає, скількох зусиль Сузу коштувало пробитися до нього, і в скільки їй обійшлася його згода. Для Чійо головним аргументом завжди було визнання офіційної влади. І зараз в руках дівчини був матеріальний доказ цього.
  Чійо опинилася в скрутному становищі. Аргумент дійсно був серйозний. Із такими паперами навіть останній селюк матиме стільки ж прав, як і вельможа. Вона сама себе загнала у глухий кут. Недооцінила суперницю. І тепер їй залишається тільки пожинати плоди власної недбалості. І Сузаку, зрадник малолітній, стоїть позаду, зі щасливими очима, чекає на її рішення. Сузу уже давно навколо нього крутиться. Тільки у щирі наміри цієї дівки глава роду не вірила. Не того польоту пташка, щоб пробитися до самого губернатора, значить їй хтось допоміг. Хтось сторонній. І двобій ситуацію не вирішить. За статусом вони тепер рівні. І навіть відсутність меча не буде перешкодою - замовлення на родову зброю уже оформили, і нікого не цікавитиме, що власниця не скористалася нею під час поєдинку. Ця дівка може надавати лящів і голими руками. А вона може: молода, сильна, енергійна й витривала - перша забіяка на селі.
  - То яка Ваша позитивна відповідь? - усі на подвір'ї завмерли, вражені нахабством і впевненістю дівчини.
  - Ніколи! - знову рикнула на неї глава роду. - Навіть не сподівайся! Я не погоджусь навіть якщо у мене Дракон над головою заричить!
  В-В-З-З-З-Ж-Ж-Ж-У-У-У-У-Х-Х-Х-Х!
  Пригинаючи верхівки дерев, над селом зі свистом і рокотом промчав масивний силует. Через секунду потужні струмені повітря розкидали людей, покривши їх добре видимим шаром смердючої сажі. Із будинку зірвало кілька черепиць, виставлені на просушування трави розлетілися подвір'ям, більше половини ліхтарів потухли. Осліплені пилом і несподіваною темрявою, задушені запахом драконячого перегару, люди на цілу хвилину завмерли, боячись навіть поворухнутися. Тільки коли свіжий гірський вітер трохи очистив повітря, Сузу все ж ризикнула відкрити рота.
  - Вважатимемо це згодою, - промовила дівчина намагаючись якомога менше вдихати сморід, - Бо ще знову наговорите... Кхе-кхе! Усякого.
  
  ***
  
  Псих запропонував підкинути мене ближче до кордонів Тафії, щоб зекономити час. Коли ж я побачив наш транспорт... Спершу я подумав, що це невдалий жарт. Але ні, ми серйозно мали летіти на ЦЬОМУ! І ось я вчепився за сидіння руками, ногами, і навіть дупою, аби ненароком не вилетіти за борт. Даремно я погодився на його пропозицію! Даремно, штурвал йому в дупу! Скеля!!!
  Машина, завиваючи двигунами, ледве вписалася в прохід між гірськими хребтами. Я ж, переконавшись, що небезпечний момент минув, поклав вихоплену із підсумка трофейну стрілу з ефірною піною на місце. Шкода, що я не встиг детально розібратися із принципом її роботи - мав би зараз бодай якийсь захист на випадок катастрофи.
  Чому я верещу, наче навіжений? Та тому, що уже встиг забути, як Псих водить транспорт! І я його пасажир! Знаю, що невмирущий, і знищення органічного тіла для мене не критичне. Та це не означає, що я безстрашний! Мені до чортиків лячно сидіти в десантному відділенні, поки цей ненормальний за штурвалом! Я й гадки не маю, що він зараз робить, і що тільки збирається зробити! І на місце другого пілота теж не сядеш - його там більше немає. Краще б я добирався своїм ходом! Ну звідки я міг знати, що нашим транспортом виявиться побитий Стерв'ятник?!
  Стерв'ятник, або MV-24H - основний десантно-штурмовий конвертоплан морської піхоти відомого мені варіанту США. Машинка в принципі непогана, міцна, надійна, живуча. Якби не світова криза, він би міг стати реальним конкурентом легендарного Ірокеза - найбільш масового військового вертольота в історії. Стерв'ятник розроблявся як транспорт для військової техніки. Але дуже швидко його пристосували і для перевезення інших вантажів, в тому числі й стандартних вантажних контейнерів. Ну а солдатам замінити контейнер на десантний модуль - сам бог велів. В результаті армія отримала справжню робочу конячку. Особливо їх полюбила морська піхота. Так, конвертоплан більш примхливий в експлуатації, ніж вертоліт, ненажерливий, нерідко його ремонт в польових умовах неможливий. Та усі ці мінуси перекреслював один жирний плюс - його можна було розібрати й зібрати заново впродовж доби. Вислів, що із двох побитих стерв'ятників можна зібрати два робочих - не жарт. Їх спеціально робили за модульним принципом, щоб у разі пошкоджень не витрачати часу на ремонт, а просто замінити несправний елемент. Деякі апарати, повертаючись на базу після важкого зіткнення, нагадували друшляк, а на наступний день знову вирушали на завдання. Їх на авіаносці вантажили пачками. Найчастіше - у вигляді окремих частин. Подекуди, щоб зекономити місце, розбирали навіть сам планер. В такому випадку їх навіть не завжди записували у склад авіаційної групи авіаносця, а потім посеред плавання виявлялося, що на борту не чотири стерв'ятника, а вісім! Просто механіки їх порозпихали по закутках, щоб місце не займали. Але ніхто не скаржився. Військові логісти готові були просто молитися на такий подарунок! Бо якщо на базу прилітає пара стерв'ятників, то з великою ймовірністю вони привезуть в собі іще одного розібраного.
  І все це прекрасно, але не для нас. Конвертоплан легко відремонтувати, коли є запасні модулі. У Психа їх не було. Все залишилося на борту Воїна, з якого апарат просто вивалився. На щастя конструктори передбачили можливість аварійної посадки, навіть коли двигуни не запущені. Одноразові ДМП (двигуни м'якої посадки) змогли більш-менш успішно посадити машину. Сайксу дуже пощастило, що він впав на узвишші, куди ефір не діставав, інакше б його дуже швидко знайшли. На те, щоб підлатати машинку, знадобилося кілька довгих років. Тому Псих тепер літав на дублюючих системах, із двома робочими двигунами замість чотирьох, зі знятою бронею і всім, що тільки можна. В тому числі - без кабіни другого пілота-оператора.
  Побачивши цей кошмар, я ще й невдало пожартував, що це хороший музейний експонат. Коли Сайкс сказав, що він робочий - у мене закралися підозри. Коли почав збирати речі й заливати пальне - чуйка забила тривогу. Судячи по пиках нашої охорони, вони теж не були в захваті від запуску цього монстра Франкенштейна. Заспокоювало тільки те, що ці свідки його польотів виглядали більш-менш здоровими, а головне - живими. Це якщо не звертати увагу на бліді обличчя, опущені вуха (як вони це роблять?), та розширені від страху зіниці очей.
  - Слухай, а ти впевнений, що це хороша ідея? Тобі не здається ризикованим використовувати нашу техніку у всіх на очах? А раптом хтось упізнає?
  - В темряві ніхто нічого не побачить. Не бійся, я вже не раз так робив. А якщо й помітять, то він у мене замаскований. Бачиш?
  - Ага, я бачу.
  Маскування дійсно є. Стерв'ятник отримав свою назву за витягнуту вперед і донизу кабіну, через що на землі його силует нагадує згорбленого над здобиччю птаха. Зараз же, втративши частину кабіни разом із підвішеним там кулеметом, він виглядав дуже незвично. Для мене. Але Сайкс творчо підійшов до задачі і, за допомогою місцевих засобів, надав побитій машині зовсім іншого вигляду. Щоб не псувати аеродинаміку, замість відсутньої кабіни наліпили пику якоїсь величезної рогатої тварюки, перефарбували корпус, додали текстуру, замаскували зафіксоване у випущеному положенні пошкоджене шасі, декорували хвіст. Вийшла така-собі драконо-подібна тварюка. Навіть латки на корпусі здалеку нагадують шрами на живої плоті. Але мене не покидало відчуття, усі ці прикраси відваляться, щойно ми відірвемося від землі.
  Підготовка до подорожі тривала не довго. Мені треба було тільки поповнити запаси каталізатора та деяких інших матеріалів. Ну і віддати свій байк слугам, аби вони бодай трохи відчистили його від того рибного смороду. Сморід зник, однак тепер мотоцикл ще довго пахнутиме цілим букетом трав, якими його відтирали. Не смертельно, але неприємно - тварини тепер жахатимуться його, як вогню. Або навпаки, одразу відшукають за запахом. За запахом... Хм, а в мене ж в архівах десь був газовий аналізатор із нюховими функціями. Цікаво, а якщо поставити такий на дрона, я отримаю синтетичний аналог собаки? Ні, навряд чи спай-бот зможе нормально користуватися ним: великий, ненажерливий в плані енергії та необхідних для роботи реактивів, і для обробки результатів потрібен реально потужний нейронний центр, а не примітивні синтетичні ганглії. А шкода, ідея була непогана. Можливо в майбутньому вдасться реалізувати її на іншій платформі.
  Так чи інакше, а підготувався швидко. Псих за цей час пробив нам повітряний коридор. Навіть будучи королем, він мав узгодити своє переміщення із відповідними службами, аби вони ненароком його не збили - прецеденти вже були.
  Ми не розвалилися під час злету. На цьому хороші новини закінчилися. Все інше було препаскудним. ДМП у нас вже немає, і друге падіння Стерв'ятника стане останнім. Дивно, що Сайкс взагалі ризикує сідати за штурвал без будь-яких засобів безпеки. Міг же із ельфійського шовку собі хоча б парашут організувати. Теж покладається на захисні артефакти? А, ні - парашути все ж присутні. Ось, під сидіннями лежать. Варто взяти. Підозрюю, що і той горб на "спині" стерв'ятника теж із секретом. І це дуже правильно, на такій висоті ефіру немає, і артефакти не спрацюють. Він же тому й запропонував підкинути мене повітрям, що через ці перевали мені доведеться пертися кілька днів, його крихітка здатна летіти там, куди інші не піднімуться!
  Уся дорога зайняла не так багато часу, як мені здалося. Всього за годину ми дісталися до кордону, перетнули його і уже заходили на посадку на якомусь узвишші, коли мені здалося, що швидкість зниження надто велика. Псих піддав тяги, двигуни натужно загуділи, але ефекту я не помітив. Ну от хто мене за язик тягнув?! Накаркав!
  Поки руки машинально затягували ремені парашута, Псих щось чаклував із обладнанням, і всього через кілька секунд машина вирівнялася, шум двигунів стих, а вестибулярний апарат та гіроскопи заверещали, що ми перейшли у вільне падіння. Я би вже вистрибнув, якби апарель була відкрита. За Психа я не хвилювався - він про себе може і сам подбати.
  І ось, коли я вже збирався вибити люк десантного відсіку, раптом з'явилося перевантаження і мене притиснуло до підлоги. Заскрипів фюзеляж, щось хруснуло, десь в надрах конструкції засвистів вітер. Поступово перевантаження почало спадати і я зрозумів, що ми гальмуємо. Під кінець падіння змінилося на плавне зниження, і опори конвертоплана вперлися в ґрунт. Все зайняло буквально кілька секунд. Для мене ж усе це розтягнулося у форсажі на цілу хвилину кошмару! Ніколи більше не сяду на один літак із Психом! І на корабель теж! І в машину!
  Фух, трохи попустило! А цей... Не буду повторюватися - хто, спокійнісінько вилазить із кабіни, наче нічого не трапилося. Та ще й пика така задоволена, що так і хочеться познайомити його із цеглиною.
  - А ти у нас справжній лінгвіст! Я сьогодні дізнався про себе стільки цікавих виразів, як за половину своєї служби.
  - Я що, вголос це все...
  - Ага-ага! Не думав, що у такого загартованого в боях солдата виявиться аерофобія.
  - У мене коли-Псих-за-кермом-фобія. Ти можеш мені пояснити: що це було?! - поцікавився я, відлипаючи від сидіння.
  - Це я пального вирішив трохи зекономити.
  Німа сцена.
  - Ух, яка пика! Обов'язково запам'ятаю цей вираз на твоєму шоломі! - він знущається? - Ти просто не уявляєш, скільки потрібно закваски та часу, щоб її перегнати. Та не хвилюйся, ти так! Нічого страшного не сталося, я вже сто раз так робив!
  - Сам, чи з пасажирами?
  А це ще що таке, Сайкс знітився? Щось у лісі здохло. Кого ж він так катав? Невже когось із близьких? Ні, я не хочу цього знати. У мене і так стрес. Мені зараз хвилюватися не можна, а то знову глюки ловити почну. Досить!
  Трохи віддихавшись на твердій, міцній, нерухомій землі, я взявся відв'язувати мотоцикла. Повністю відновити запаси каталізатора не вдалося, однак замість нього в кофрах тепер стояв ефірний компресор, який збиратиме наніти із атмосфери й формуватиме із них потрібний предмет. Це не реплікатор для високошвидкісного виробництва, і не реплі-танк для виготовлення особливо складних структур. Зате він не вимагає дефіцитного каталізатора. В моєму положенні це особливо важливо. Я ж не знаю, де і коли вдасться розгорнути наступну базу, а різноманітні речі мені можуть знадобитися в будь-який момент. Як пояснив мені Псих, він і сам намагався провернути щось подібне. Однак відсутність необхідних матеріалів та технологій не дозволили йому налагодити власне виробництво. Максимум, на що його вистачало - використовувати власне тіло як конвертер між природними матеріалами та НК. У мене технологій було більше, тому я і зміг зробити собі грубий замінник нормальної техніки. Також Майкл сказав, що знає кілька місць, де можна буде розташувати майбутню базу. Було б у нас достатньо часу, могли б поїхати туди і особисто зайнятися її розгортанням. А так доведеться це робити у дистанційному режимі. Псих дасть сигнал, коли буде на місці. Не чекаючи, доки він знову почне жартувати - закидаю ногу на мотоцикл і даю газу. Не прощаюсь, у нас так не прийнято.
  Якщо вірити ельфійським картам, тут неподалік має проходити торговий тракт, який виведе мене прямо до міста із портом для повітряних кораблів. Не зважаючи на поширеність літаючого транспорту, деякі райони для таких апаратів все одно недоступні. Я спершу думав, що це через надто низький рівень ефіру або особливості рельєфу. Але Сайкс вказав на іще один фактор - різні школи кораблебудування. Лише невеликі судна здатні спокійно опускатися на поверхню, але утримувати їх складно, і пілот обов'язково повинен бути обдарованим. Великі кораблі вимагають стільки ж зусиль на обслуговування, але здатні взяти на борт значно більше вантажу. Однак через різну конструкцію порт для одного типу кораблів не підходить іншим. Лише великі вузлові та прикордонні пункти пропуску можуть собі дозволити універсальні причальні системи. Тому найбільш поширеними є регіональні судна середнього тонажу. Майже втричі менші за Су-Ван, значно повільніші, і достатньо дешеві, щоб середній клас міг собі дозволити ними пересуватися.
  На дорогу вийти вдалося без проблем. Більше того, я напоровся на цілу компанію мандрівників. Велика карета, чимось схожа на древній англійський диліжанс, запряжена четвіркою схожих на коней тварин, їхала саме в потрібне мені місце. Коні, звісно ж, рипнулися від мене, але більше від несподіванки. Все ж електричний двигун працює дуже тихо. Тому, пропустивши їх вперед, я порівнявся із візницею, і поцікавився в неї подальним маршрутом. Вона дуже детально розказала, куди мені слід рухатися далі. Довелося трошки зачекати, доки вона заспокоїться і повторить уже нормальними словами. За нашою розмовою спостерігали пасажири. А з іншого від мене боку карети несподівано на таких же конях виїхала ще пара мандрівників, більше схожих на охорону. Не будуть же звичайні громадяни ховати під плащем шаблю, сокиру, пару пістолів та броню? Вони з цікавістю спостерігали за мною, постійно тримаючи руки біля зброї. В порівнянні з ними я виглядав не так серйозно, але більш захищено. І хто мене знає - а раптом я лише відволікаю їхню увагу?
  Випитавши усе необхідне, я піддав газу, і вже через годину в'їжджав у містечко. Сонце вже давно сіло, і вулиці освітлювали тільки поодинокі світильники біля дверей будинків. Якби не моя фара, я би навернувся в першу ж яму. Порт, як виявилося, працював тільки в світлу пору доби. Доглядачка пристані майже дослівно повторила тираду візниці, і вказала на намальований на дошці оголошень розклад руху суден. На жаль я їхню абракадабру навіть за текст не розпізнав, як і мій перекладач, тому продовжив тероризувати жінку, випитуючи в неї написане. На шум і лайливі фрази прибігла... Не знаю, як їх тут правильно називають. Коротше - шериф місцевий завітала. Почала качати права і погрожувати. Я вже хотів-було вирішити проблему радикально, але раптом виявилося, що необхідного пристосування немає на місці. Як і ще кількох не дуже важливих, але корисних дрібничок. Певно відвалилися, поки мною смикало під час польоту. Зате за спиною виявився взятий на борту парашут. Дідько! Знав же, що подорож із Психом завжди вилазить мені боком! Шерифа мої рухи насторожили і довелося виправдовуватися, що у мене зник гаманець. Шериф одразу ж змінилася в поведінці, обурюючись такою нахабною спробою підкупу. Ну-ну... Але гроші реально потрібні. Сайкс дав мені трохи монет, але на білет трохи не вистачає. Або мене хочуть обдурити, або ціни встигли вирости, або і перше і друге разом. Тут сувенірними ножиками не обійдешся. Може придумати щось інше? Гроші можуть водитися у ремісників, а їм завжди потрібен хороший інструмент. Ні, надворі вже пізно. Краще підійду до них зранку. А поки можна і почекати.
  Позаду почувся стукіт копит, і на вулицю викотилася уже бачена мною карета. Я очікував, що вони поїдуть сюди, але на півдорозі вони повернули до великого будинку, що знаходився неподалік від причалу. Це виявився гостинний двір. Логічно, не будуть же вони ночувати в кареті. А я постійно забуваю, що тут не звикли до нічного життя. Попри доступ до майже бездонного джерела енергії, ефірне освітлення не збільшувало тривалість людської активності впродовж доби, як це було на Землі. Там великі міста взагалі ніколи не спали. Тут же, як тільки сонце заходило, усі розходилися по хатах. Мені спальне місце не потрібне. Можу постояти і так, просто зафіксувавши костюм у потрібній позі, а внутрішні кріплення знімають із суглобів майже все навантаження. Це особливо важливо під час швидких рухів, щоб тобою не кидало всередині костюму. Користувачі НК навіть порівнювали свої почуття із невагомістю. До такого довго звикаєш.
  Із карети вивалилися втомлені пасажири. Певно теж збираються пересісти на корабель. Серед них виділялася група із чотирьох осіб: якийсь молодий франт, поважна леді біля нього та двоє вишколених слуг. Я явно привернув їхню увагу, навіть знаходячись в тіні на іншому боці вулиці. Довелося відійти іще далі, щоб не мозолити їм очі. З моєю вдачею проблеми почнуться задовго до вильоту, тому не буду нариватися.
  Поставивши мотоцикл біля причалу, я сів на сходах і, увімкнувши фіксацію, взявся збирати із атмосфери матеріал для майбутнього товару. Спершу я подумав зробити щось на кшталт мультитулу, але майстри не дуже жалують такі пристосування. Їм потрібен професійний інструмент, а не аварійний. Пилка, сокира, стамески... Не думаю, що у них немає нічого подібного, але тутешні матеріали викликають сумніви. Метал тут в дефіциті. Інструмент із нього буде дуже дорогим. Але якщо вуглецеві композити затупляться, їх так просто не підточиш...
  
  ***
  
  Один із пасажирів не поспішав заходити в гостинний двір, розглядаючи того дивака, який несподівано вилетів на них у дорозі. Той сидів біля пристані, розмахуючи руками над чимось невидимим. Певно чаклував. Терумо добре знав, коли обдаровані чимось зайняті. Зустрічалися йому усілякі: волоцюги й знать, злочинці і мирний люд. Цей же відрізнявся від них чимось... Чимось незрозумілим. Від нього йшла якась неприємна аура. Щоб переконатися у своїх почуттях, Терумо кілька разів пройшовся взад-вперед, змінюючи відстань до незнайомця. І дійсно: що ближче до нього, то сильніше гуділа голова. Ніби тебе посадили в бочку й щосили калатають по ній. Звичайні ж люди майже не реагували, тільки поводилися більш знервовано. Може це ефект від його обладунків?
  - Пане Терумо, ви йдете? - поцікавилася гувернантка, прослідкувавши за перенесенням речей хазяїна.
  - Подивись на того хлопця, - юнак кивнув у бік причалу. - Тобі нічого не здається дивним?
  - Мандрівник в обладунках. Вершник без коня. Одинак. Підозрілий, і не приховується. Не боєць, моторика не відповідає. Навряд чи від нього можуть бути серйозні проблеми.
  - Подивимося. Нічого не відчуваєш?
  - Дискомфорт. Ледь помітний. Поки ви не сказали - я навіть увагу не звернула.
  Підозра підтвердилася. Цей незнайомець дійсно впливає на обдарованих. Чи зумисне - треба ще розібратися. Але сама присутність цього типа викликала тривогу. А у Терумо, можна так сказати, був нюх на проблеми.
  
  ***
  
  Ранок підкрався непомітно. Точного часу прибуття корабля ніхто не знав. Другий ранок декади - термін дуже розпливчастий. Залишалося тільки взяти пакет із вирощеними за ніч інструментами і відправитися на пошуки майстрів. Де приблизно їх шукати, я уже здогадувався. Слимак за цей час колобком прокотився по містечку, передаючи інформацію на мій костюм, а ІНК уже сам відшукав сліди обробітку матеріалів. Тут були три сім'ї фермерів, дві - скотарів, столяр, бондар і ткач. Решта вели власне господарство. Якщо так прикинути, то навіть звичайні штикові лопати тут повинні розійтися, як гарячі пиріжки. Але їх я зробив тільки чотири штуки, бо не знав реальних потреб людей. Натомість у мене було дві пилки, рубанок, дві сокири і набір стамесок. Але найголовніше, на мою думку - вимірювальний інструмент: штангенциркуль, лінійки, рулетки... Олівців тільки не зробив - ефір для грифеля не дуже підходить, а переводити зібраний із повітря вуглець - марнотратство. Замість цього зробив набір стилусів із чорнильницями. Із чорнилами також гратися не став, їх селяни самі зроблять. На більше кількість не вистачило продуктивності компресора.
  Окремим пакунком був один унікальний предмет, конструкцію якого я до цього часу не знав. На те, щоб розібратися із його будовою знадобилося в рази більше часу, ніж на сам ремонт. Я взагалі не планував таким займатися, але часу було вдосталь, проекти для вирощування задані, а невідомий предмет культури манив своєю оригінальністю.
  Вчора, пізно ввечері, коли пасажири диліжансу завалилися в гостинний двір, звідти деякий час долинала музика й веселі голоси. В якийсь момент музика обірвалася і пісня змінилася на обурений гамір. Невдовзі на купу дров викинули дуже оригінальний, хоча й пошкоджений інструмент. Тільки не для майстра, а для музиканта. Слимак ледве притягнув його до мене. На перший погляд це нагадувало гітару. Судячи по кількості кілків та отворів, там мало бути чи то вісім, чи то всі десять струн. Але на поріжках виднілося лише сім їхніх відбитків. І самих струн на інструменті не було - певно металеві, тому хазяїн їх і зняв. Гриф повністю вирізаний із суцільного шматка дерева. Деки як такої немає, її заміняють чотири дерев'яні дужки, розташовані метеликом. Між них була натягнута якась плівка. Ключове слово - була. В геометричному центрі "метелика" між цих мембран, якщо я правильно зрозумів їх призначення, прямо під струнами знаходилася фарфорова пластинка на хрестоподібній основі. Схоже на підсилювач і звукознімач. Невже це така електрогітара? Цілком можливо.
  Підсвічуючи собі в різних спектрах я зумів роздивитися точки дотику "лапок" і різну товщину плівки. Для перевірки натягнув замість струн свою павутину. На слух вдалося налаштувати усі сім нот, але звуку від мембран так і не дочекався. Може із підсилювачем щось не так? Почав розбиратися і зрозумів, що нічого не розумію. Це була тупо пластинка на дерев'яних лапках. В ній не було абсолютно нічого. Жодної рухомої частини. Там навіть ефірних структур не знайшлося. Невже вивітрилися? В принципі я вже розібрався, як працює їхня ефірна магія. Можна спробувати повторити. Пластинка, здається, має всередині порожнину. Саме там і мав знаходитися ефір із структурою. Ретельний огляд пластинки виявив тріщину. Тепер зрозуміло, чому інструмент просто викинули. Без майстра, який зможе усе виправити і налаштувати, це просто купа мотлоху. Та ще й доволі стара. Здається музикант грав на цій гітарі, буду її так називати, навіть із відірваними мембранами, добуваючи звук лише із "ніжок". Звісно ж для досягнення нормальної гучності потрібно сильно щипати струни. Не дивно, що інструмент не витримав такого знущання. Відновити ефірну структуру - цікава задача. Саме на це і пішла більша частина часу. Ефірні структури, як виявилося дуже примхливі. Я більш ніж упевнений, що тут навіть гадки не мають про стандартизацію підходів - надто багато слідів ручної праці в місцевих артефактах. А це значить, що усі вони різні. І в кожного майстра буде свій підхід до такого "зачарування". Ближче до ранку я плюнув, і запихнув у порожнину артефакта напівпровідниковий підсилювач із програматором. Схемка елементарна, енергію для роботи можна брати прямо з навколишнього середовища - маленький генератор забезпечує одночасне звучання чотирьох струн, по черзі перемикаючи канали між мембранами цих незвичних динаміків, аби вони не заважали одне одному і не погіршували і без того поганий звук. Можна було навіть грати взагалі без генератора і знімати енергію прямо зі струн тими ж індукційними котушками, тоді для невеликої кімнати гучність буде достатня. Достатньо, щоб грати і не капати на нерви оточуючим. Тільки струни повинні бути обов'язково металевими. Ні, звісно ж можна взагалі обійтися без металу, якби замість струни був якийсь електричний провідник під напругою, але це вимагає додаткового джерела живлення. Я підключив їх до генератора тимчасово, чисто для проби, але тоді у підсилювачі з'явився трансформаторний гул. Зате коли напругу подав зі стороннього джерела живлення - все стало прекрасно. Зі звуками вирішив поки не мучитися - налаштую за бажанням власника під час передачі. Під кінець повністю пофарбував деревину у стильний чорний колір. Деякі елементи зробив матовими, аби потертість не кидалася в очі. Одним словом - вклав у інструмент свою синтетичну душу. Ще й брелок-контроллер для перемикання звуків зробив. Не знаю, чому не вмонтував керування в саму гітару: чи то конструкцію змінювати не хотів, чи ще щось...
  Із майстрами вдалося домовитися швидко. Побачивши мої вуглецеві саморобки, вони спершу не повірили. Сказали, що у них і самих є керамічні інструменти. Я спершу мусив переконати їх, що це не кераміка, і навіть пожертвувати один шар із кожного інструменту, щоб вони повірили... Як я вже казав, вуглецеві структури по суті є монокристалами. Вони можуть бути надзвичайно міцними, майже як алмаз. От тільки разом із міцністю цього чудового мінерала вони переймають і його крихкість. А тому гострі кути на такому інструменті не зробиш. А коли робиш - вони швидко сколюються. Я ж пішов іншим шляхом: замість вічного але тупого леза я зробив ледь не атомарну гостроту... Як у канцелярського ножика! Тільки там леза ідуть одне за одним, а у мене вони нарощувалися одне поверх другого, укріплюючи загальну конструкцію. А щоб зняти верхній, затуплений шар, достатньо було лише нагріти інструмент і стукнути в потрібному місці. І лезо знову як бритва! Особливо майстрам сподобався захисний футляр на лезо, який можна було почепити на пояс, наче кобуру. Із пилками трохи інша система - там зубців багато, і для зняття потрібно спочатку нагріти, а потім різко охолодити, і тільки після того обстукувати.
  Лопати теж розійшлися на ура, але з ними я трошки прорахувався. Я ж робив звичайні штикові. А тут лопатою називають широку мотигу, якою вигрібають грунт. Переробляти не став, тільки скинув ціну. Вимірювальні ж інструменти розхапали навіть не дивлячись на розмітку. Я ж за звичкою зробив вимір у сантиметрах і дюймах, а тут інші одиниці виміру. Та нікого це не цікавило. Головне - ідеально рівні грані, по яких можна провести ідеально рівну лінію! А від штангенциркуля вони взагалі зловили професійний оргазм. Якщо захочу стати торговцем - уже знаю, що користуватиметься попитом!
  Збувши увесь інструментарій, я повернувся до музики. Я не знаю, кому належала ця гітара. І звертатися до сторонніх нерозумно - обмануватимуть усіма можливими методами. Тому спершу пішов до хазяйки гостинного двора, припускаючи, що у неї можуть водитися гроші. Тітка кремезна, коротко стрижена із пошрамованим обличчям і відсутнім пальцем на руці. Мозолі на руках характерні для одноручного інструменту. Воювала, чи що? Навряд чи у неї є власний музикант, але вона зможе вигідно перепродати інструмент потрібним людям. Жінка здивувалася, попросила продемонструвати, здивувалася ще більше. Особливо струнам. Так, у мене павутина, та ще й токопровідна. Виглядає незвично, але звук видає. Принаймні, поки я тримаю її в руках. Перебрав кілька струн, змінив звук. Від останнього хазяйка просто випала. Виявляється, тут гітари мають лише одне звучання, і від чистоти звуку залежить вартість інструменту. У мене чистота була так-собі, але були цілих шістнадцять програм, які могли перетворити інструмент на скрипку, віолончель та навіть контрабас. Мені аж самому сподобалося. Сюди б іще педаль і динаміки, як у нормальних музикантів... Жінка теж оцінила й запропонувала кругленьку суму.
  Не встигла вона договорити, як тут намалювався якийсь пацан і заявив, що я вкрав його гітару! Ну от, а я ж хотів по-хорошому. Запропонував йому викупити її за символічну суму. А той підняв ґвалт, що я шахрай, вимагаю з нього гроші за його ж власність! Тоді я сказав, що інструмент зламаний, знеструмив контакти на долонях. Той не заспокоївся, одразу ж кудись втік, і менш ніж за хвилину повернувся уже із шерифом. На шум позбігалися й інші мандрівники і тепер дивилися цю безкоштовну виставу. Навіть той франт із прислугою був, щоправда одразу ж перейшов у інший кінець залу.
  Інструмент у мене вилучили і хлопець "упізнав" в ньому свою гітару. Звісно ж в чужих руках інструмент не заграв. Тоді він почав звинувачувати мене, що я зіпсував його гітару. Притягнута ним шериф все менше вірила його словам, але й на мій бік ставати не поспішала. А хлопець уже вихопив гітару і втік. На жаль він був у своєму праві - хоч тавро на інструменті я зафарбував, але у нього є купа "свідків", які скажуть все, що йому треба. Ну а він їм за це гратиме в дорозі. Добре, що не встиг пояснити принцип перемикання програм підсилювача. Більше ця гітара нормально не заграє, а з фоновою гучністю він виступати не зможе. Якщо не знайде якогось мікрофона з підсилювачем.
  В якийсь момент захотілося перебити усіх присутніх, починаючи із франта з артистом - вони обдаровані. Потім зачистити свідків розправи, а це по-одному вийде усе село. А потім і команду корабля, щоб не втекли, побачивши сліди різні...
  Хазяйка поклала мені руку на плече, утримуючи від дурниць. Дуже вчасно, між іншим. Щось надто часто мене почали читати: спочатку Сайкс, тепер і ця абсолютно стороння особа... І я впевнений, що ніяк свої емоції показати не міг. Нутром відчула, чи що? Ну і нехай. Я тільки махнув рукою, мовляв, претензій не маю. Шкода втрачати такий екземпляр, але не критично. Власних ресурсів на цю іграшку я майже не витратив, проте задоволення від процесу отримав. Тільки результат підкачав. А цікаво було би зробити щось своє. І не просто гітару, а щось зовсім унікальне. Щось таке, до чого тут ще ніхто не додумався. Щоб слухачів торкнуло за душу...
  Від роздумів мене відволікло завивання магнітометра. Здається мій корабель прибув. Швиденько й тихенько, щоб той вилупок знову не зіпсував мені плани, я спихнув хазяйці усі свої сувенірні ножі, дозбиравши необхідну суму. Швиденько заховавши усе своє багатство, уже хотів поспішити до причалу, як раптом шериф спробувала мене арештувати за крадіжку. Ага-ага, одразу після того, як я розжився грошима. Я зробив вигляд, що нічого не чую, і коли вона спробувала завернути мені руки, аж на ностальгію за нашими копами пробило, я пустив по своїй поверхні розряд. Нахабну жіночку посмикало кілька секунд, доки я не зняв потенціал. Розгублено озираючись бачу у себе під ногами непритомну леді і, як справжній джентльмен допомагаю їй всістися на найближчий стілець. Втомилася, бідолашна. Цілу ніч крутилася неподалік від мене, певно переживала, щоб із самотнім мандрівником нічого не сталося. Ну то нехай тепер відпочине як слід. І ніхто їй заважати не буде, адже так, дорогенькі туристи? Народ натяк зрозумів і швидко розчинився у навколишньому просторі разом із речами. На останок подякував хазяйці за те, що утримала мене, похвалив, що не допустила появи іще кількох десятків "втомлених", і порадив не забивати собі голову усякими неприємними спогадами про останню добу. Я ж іще назад їхати буду...
  Переконавшись, що проблем не виникне, я поспішив до причалу. Там уже зібралися усі мандрівники й проходили на борт, по черзі оплачуючи проїзд матросу біля трапа. А ще я помітив важливий момент - провезення багажу оплачували додатково. Біда! Байк явно влетить мені в копієчку. Підвісити його до днища на павутині? Можливо так і зроблю. Але спершу поцікавитися вартістю подорожі.
  Матрос порадував - ціна за проїзд дійсно була точнісінько така, яку називав Псих. Але виручених з продажу грошей на провезення мотоцикла все одно не вистачало. Мені пощастило, що з мене не спитали якусь ліцензію на торгівлю, а могли. Так я й зайшов на борт. Моє місце було в далекому кутку трюма, поруч із ефірним генератором, мало не в самісінькому низу корабля. До речі, сам корабель чимось нагадував поплавок для рибалки. Такий же круглий, із витягнутими донизу і високо догори щоглами. Трохи нижче центра корпус оперізувала кільцева палуба із виходом до кают, а трохи нижче під нею - підйомне кільце. На верхній палубі розташувалася рубка зі службовими приміщеннями. В геометричному центрі розташувалася кухня і салон. Нижню палубу відвели під машинне відділення і трюм. Там же розташовували попутніх мандрівників, якщо для них було місце. Окрім мене там же їхала і сім'я із бабці, молодої жінки, двох дівчаток та сина. Діти як діти - вже встигли облазити увесь корабель, не зважаючи на заборону підніматися на вищі палуби.
  Я дочекався, доки корабель відчалить, а матрос переконається, що на борт більше ніхто не потрапить, і покине свій пост. Коли корабель уже почав набирати висоту, я вигнав байк на поле і, вистрелив павутиною й швидко підтягнув його трохи нижче вхідного люку. Там знаходилися якісь механізми, а тому на їхньому фоні мотоцикл майже не виділявся. Для повного спокою я підігнав його забарвлення під колір корпусу.
  Так і почалася моя мандрівка. Зі слів моїх сусідів до потрібної точки нам летіти від трьох до восьми днів, залежно від маршруту. Якого вони не знали. Несподівано у мене з'явилася купа вільного часу. І це Сайкс іще назвав відносно швидким способом пересування! Страшно подумати, скільки мені знадобилося би часу, якби добирався сам?
  Чим зайняти себе? Ну, проектів у мене багато. І я навіть знаю, який із них почну реалізовувати в першу чергу - власний повітряний транспорт, щоб більше не волочитися разом із усіма. З моїми поточними можливостями запросто можна зробити щось легке й навіть примітивне, на кшталт надлегкого літачка або взагалі параплана. Останній можна носити за спиною, як цей парашут. Йому навіть не потрібні великі злітно-посадкові майданчики. Онак це абсолютно цивільний апарат, що вимагає тривалої підготовки перед польотом. До того ж він не дружить із сильним вітром. Вертоліт не надійний - надто багато складних деталей, для яких потрібні серйозні сплави. А мені хотілося і швидкості, і вогневої сили, і широких тактичних можливостей...
  Перше, за що я взявся, був розрахунок доступних для виробництва потужностей. Якщо брати до уваги евакуйований із Академії комплекс і ще не розгорнуту базу Сайкса, то я міг би створити собі звичайний літун цефів, тим більше, що архіви з його проектом давно відновлені. Але в конструкції був серйозний недолік - пілот сідав у машину ще під час її збирання, і намертво запаювався там до кінця своїх днів. Мене такий підхід не влаштовував. Запустивши усі доступні мені зараз САПр я спробував бодай трохи розтягнути кабіну, аби поставити туди люк, за що одразу ж поплатився втратою балансу і збільшенням необхідної потужності двигуна. Підігнавши параметри до потрібних, я прогнав модель по всіх режимах польоту. І якщо в режимі зависання апарат ще так-сяк працював, то на високій швидкості його аеродинаміка махала ручкою і машина ставала некерованою. Довелося додавати ще й аеродинамічні площини, маневрові двигуни, зміщувати елементи, змінювати форму корпусу... І що далі я заходив, то більш складним виходив апарат, і більше ресурсів потрібно було для його створення. Тоді я вирішив зробити інакше. Я повністю прибрав корпус, розташував ключові елементи в потрібному мені порядку, і тільки переконавшись, що отримана модель здатна літати в усіх необхідних режимах, почав малювати навколо неї фюзеляж. Отриманий результат мало походив на інопланетну конструкцію. В загальних рисах це нагадувало реактивний літак зі зворотною стріловидністю крил та шістьма двигунами. Два з них були складені із кількох послідовно розташованих кільцевих турбін, і мали поворотні сопла для горизонтального руху. Для вертикального зльоту в центрі фюзеляжу розташовувалася пара великих кілець на рухомому підвісі. Під час такого підйому і зависання фюзеляж і крила змінюють свою геометрію, щоб захистити ключові вузли від можливого обстрілу і водночас не заважати під час маневрування. На жаль я не авіатор, а тому літати мій "реактивний" винищувач буде на швидкостях лише до семисот кілометрів на годину. Тобто на рівні гвинтових літаків часів Другої світової. Двохмісна кабіна: для пілота і пасажира/оператора озброєння. Окрім звичного для людей штурвалу та панелі приладів більше нічого путнього туди всунути не вдалося - несумісність із людськими технологіями і захист цефів від асиміляції. Навіть наявну апаратуру довелося робити повністю незалежною від решти обладнання. Усією оригінальною начинкою заправляв бортовий інтелект, без якого літак не міг ні летіти, ні навіть хвостом покрутити. Він же виступав у ролі автопілота і всієї необхідної для польоту автоматики. Завдяки йому керування мало бути настільки простим, що навіть невіглас за штурвалом зможе його водити. Броні як такої літак не мав, але міцності вуглецевого корпусу має бути достатньо для захисту від ручної зброї. Сам же він був озброєний півсотнею мікроракет, які так полюбляли цефи, і чимось схожим на мікрохвильову гармату. Чи краще назвати це лазером? Коротше - променева турель на носі. Якщо не помиляюся, то це саме з неї колись скопіювали X-43. До захисних систем належали два десятки теплових пасток та густо натикані на обшивці генератори ефірного щита, запозичені у святош. Останні викликали сумніви у своїй ефективності, але вони достатньо універсальні, щоб генерувати й інші ефекти. На останок я обліпив літак мімікрилом, щоб не привертати уваги під час стоянки. В повітрі його використовувати марно: гул двигунів, завихрення повітря і конденсаційний слід легко видадуть машину. За розмірами літачок майже вдвічі перевищував свого попередника, при цьому його маса виявилася не такою вже й великою, в межах чотирьох тон при повному завантаженні, і трохи більше трьох - коли пустий. В корпусі залишалося іще безліч вільного місця, але я не поспішав туди іще щось ставити. Займуся цим, коли буде готовий хоча б планер. Тоді ж подумаю і над оснащенням машини.
  Подивився на годинник. З вильоту минуло всього три години! Я за три години з нуля зробив літак (хоч і з допомогою САПР, але не суттєво)! Чим мені ще тут займатися увесь цей час?! Мені ж терпіння не вистачить постійно тільки у віртуальній реальності сидіти! Потрібно іще щось, щоб скидати напругу. Ось щойно один гад мені дуже добре попсував нерви, яких у мене і так небагато. Потрібно розслабитися. Як? Зробити собі власну гітару? Чому б і ні? Часу в мене тепер вдосталь. Нарешті навчуся нормально грати бодай на чомусь і, якщо не набридне, навіть повторю кілька улюблених композицій. Шкода, що той вилупок відібрав інструмент. О, легкий на спомин! Крізь палубу сенсори вловили знайомі звуки синтетичних струн... Хм, а я ж генератор від них так і не відключив? Здається я знаю, як скинути напругу...
  
  ***
  
  Сидячи за одним столом із друзями майбутньої невістки, Чійо зі злістю дивилася, як молода пара воркоче в саду. Сузу і Сузаку - в селі їх уже по за очі назвали сімейкою Су. Останнє дратувало главу рода особливо сильно. Ще б пак: клан Су уже давно точить зуби на її бізнес, і поява під боком такої пародії... Спересердя Чійо жбурнула чашу об стіну. Глиняний посуд вдарився об дошку й розколовся навпіл, розбризкуючи вміст по стіні й підлозі. Кілька крапель потрапили й на її хаорі. Спробувавши струсити їх, жінка тільки розмазала напій по поверхні одягу. Подумки плюнувши на всі правила пристойності, вона покинула трапезу і пішла у свою кімнату. Не отримавши щодо цього ніяких вказівок, прислуга продовжувала виконувати свої обов'язки, а її помічниці залишилися на своїх місцях, не маючи права покинути трапезу. І нехай сама глава роду порушила правила церемонії, це було краще, ніж якби вона взялася за меч і почала різанину. Не такої долі вона хотіла для свого Сузаку. А Сузу й старається, підлаштовуючи йому усілякі романтичні пригоди. Навіть того "дракона" мальованого десь роздобула! Та ще й обставила все так, ніби я дійсно можу накликати біду на наречених! А наївний Сузаку, вірить усьому, що йому скажуть. Він же на книжках виріс і не знає, які люди насправді. Звідки йому набиратися життєвого досвіду, якщо його на вулицю випускати небезпечно - викрадуть і потім вимагатимуть віддати усі торгівельні грамоти. Одного разу вона вже обпеклася на цьому, коли втратила чоловіка. Вдруге вона таку помилку не зробить. І як би Сузу не викручувалася, рано чи пізно вона проявить своє істине обличчя. Он вона, сидить у садочку, біля озерця, і щось лепече нареченому. А сама за спиною показує їй усякі непристойні жести. У неї очі на потилиці, чи що? Ні, то просто місце тут таке - стіна другого поверху разом із загнутим дахом утворювали рупор. Певно почула, як Чійо виходила на балкон. Ух, негідниця! А щоб тебе прибило!
  Секунду по тому молодята насторожилися, поглядаючи на неї. Вона що, вголос це сказала? Ні, зціплені зуби не сприяють виразній дикції. Що ж їх так схвилювало?
  Відповідь наступної миті пролетіла прямо над головою. Темний силует на фоні освітленого місяцем неба промайнув майже безшумно. Це був той-самий "дракон", тільки цього разу його природа не сховалася від глави роду. Ефірна подушка повітряного корабля прокотилася селом, наче цунамі. Ламаючи благенькі дерева, розтоптуючи хазяйський бонсай та здираючи із даху рештки черепиці, вона добряче приклала молодят об землю. А точніше один об одного, і не обкладений камінням берег під ними добряче з'їхав аж до самісінької води, і тепер вони ворушилися, намагаючись вибратися звідти. О так! Тепер треба не впустити шанс.
  - Ти що собі дозволяєш?! - рик хазяйки розлетівся на пів села. - Ще не одружилася, а вже на честь мого сина зазіхаєш?! Ах ти ж...
  З першими ж словами із будинку повискакували усі гості й прислуга, заставши дівчину з хлопцем у недвозначній позі. Усі спроби Сузу виправдатися звучали безглуздо, а її подруги тільки прикривали обличчя руками - жест "facepalm" вирвався сам собою. Так запороти продуману до дрібниць операцію, яка попри несподіваний розвиток подій все ж дійшла до фінальної стадії... І на дракона уже нічого не спишеш, не свистів він у них над головами вдруге, та й ніякий не дракон це був. А почнуть доводити - самі ж собі ще більшу яму вириють. Довелося їм збирати манатки і човгати додому. Ні, не додому, в шинок - заливати горе алкоголем! А Чійо все не замовкала, відриваючись на невдасі за своє приниження. І попри страшний голос, настрій у тієї був десь на висоті польоту дракона...
  
  ***
  
  Стерв'ятник мчав вниз по схилу, час від часу перескакуючи пагорби й з'їжджаючи в ущелини, часом черкаючи пузом мілкі річечки. Сайкс ліниво посмикував штурвал, вирівнюючи машину так, щоб та залишалася на курсі. Зараз він собі чимось нагадував бобслеїста. Тільки задача перед ним стояла не подолати відстань за якомога меншу кількість часу, а зберегти швидкість, аби зустрічний потік повітря допоміг швидше розігнати двигуни. Летіти було ще далеко, а баки у машини не бездонні. Та навіть так Стерв'ятник залишався улюбленою машиною Психа. Хоча кого він обманює - це була єдина його машина! Навіть не так - МАШИНА! Усі місцеві поробки його відверто розчаровували. В тому, що люди називали вершиною магічного ремесла, він бачив лише більш-менш вдалі реалізації амбіцій та куцої фантазії своїх творців. Ну літаючий корабель, і що з того? Прикрути на цеглину реактивний двигун, і вона теж полетить. Може навіть краще за цей "корабель". Їх Сайкс узагалі вважав різновидом мистецтва, але ж ніяк не передовими розробками. І навіть лицарі викликали в нього лише відразу. Той, хто стикався із Крикуном цефів, бився з ним і перемагав, просто не може інакше дивитися на цю пародію на бойового робота. Це просто манекен! Великий літаючий манекен, на котрого кожен власник, наче маленька дівчинка на свою ляльку, навішує все те, що вважає за потрібне. Що вже й казати про тих, хто на перше місце ставить зовнішній вигляд, а не ефективність! Правильно: про мертвих кажуть або хороше, або нічого. Достатньо тільки згадати, скільки часу йому знадобилося на те, аби вмовити своїх вухастих недоумків змінити дизайн лицарських глайдерів на щось більш аеродинамічне. А то поначіплюють на себе усілякі плащі-парашути, а потім дивуються, чого це вони так погано літають. Правильно казав Пророк - ідіоти завжди однакові, навіть якщо розумні й хитрі.
  Згадка про свого товариша змусила його знову задуматися над останніми подіями. Пророк, сам того не бажаючи, відкрив йому очі на нову загрозу. А міг би й сам додуматися, мав же усю інформацію на руках! І при цьому сам був таким же ідіотом, як і всі навколо. Не хотів ворушити насиджене місце. Не хотів вплутувати у це свою сім'ю. Сподівався, що все обійдеться, що цього разу його не зачепить... Ага, як же! Не з їхнім щастям залишитися осторонь від усього цього лайна!
  Ось швидкість почала падати. Пора! Стулки повітрозбірників відкриваються, стартер із гулом розкручує ротори двигунів, зустрічний потік повітря прискорює процес і незабаром корпус здригається від вібрації розбитих підшипників. Із роздратуванням поколупавшись у вусі, Псих пригладив короткий бобрик синтетичного волосся і знову перевів незадоволений погляд у дзеркало, через яке виднілося порожнє кріплення для парашута у десантному відсіку. Пророк з якогось дива так в ньому й поїхав. Натомість по підлозі катався різний мотлох, що повипадав із його підсумків під час маневрів. Треба буде їх прибрати до того, як хтось зазирне всередину, бо будуть проблеми.
  Сайкс і справді був радий появі цього невмирущого нахаби, от тільки той не дуже вчасно приперся. Рада кланів і так розхитує під ним трон, і таке нахабне вторгнення до його володінь обов'язково стане приводом для чергової спроби змінити короля. Псих і радий був би посадити замість себе на трон когось іншого, але ж кланам не потрібен правитель. Їм потрібна маріонетка. Як би Сайкс не намагався, повністю позбутися кланів поки було неможливо. Надто сильним був їхній вплив на челядь. І зараз вони прагнуть реваншу, прагнуть знову розірвати країну на маленькі клаптики. Звісно, краще бути першою жабою на своєму болоті, ніж другою людиною у великому місті. Вони і його дружину ледве терпіли.
  Морелетта - дослівно звучить як "темна ельфійка". Дуже іронічне ім'я для альбіноски. Клани терпіли її, сподіваючись, що на безплідній ельфійці королівський рід і обірветься. А тут Сайкс такий гарний намалювався. І зробив їй пропозицію, від якої вона не змогла відмовитися: він допомагає їй завагітніти, а вона робить його регентом. Так мало бути в теорії. На практиці клани одразу почали полювання на безродного незнайомця, який дуже швидко просунувся в кар'єрнову рості, отримав земельний наділ, а потім за допомогою своєї незрозумілої зброї за одну ніч вирізав цілий клан. Так і не розібравшись у ситуації, вони ледве не довели країну до громадянської війни. Їхня гординя просто не дозволяла їм уявити, що хтось може бути вправнішим за їхніх убивць. Довелося зробити Сайкса королем. Ну а там він уже своїми засобами зумів взяти клани за п'яту точку і почав спрямовувати їхню енергію в мирне русло. Тоді вони іще плекали надію, що його просто хтось прикриває, і рано чи пізно його приберуть. Час ішов, у королеви округлився живіт, а невидимого покровителя так і не знаходилося. Регулярні замахи поступово виснажували штат кланових кіллерів, і настав момент, коли до всіх дійшло - цей "ельф" так просто не здохне. Спробували влаштувати йому нещасний випадок із груповим обстрілом на полюванні. Потім виявилося, що мисливці перестріляли одне одного, попередньо переламавши собі руки й ноги. А в столиці стало на ще один великий клан менше.
  Поступово найбільш нахабні відсіялися і залишилися лише ті, чиє зникнення могло викликати проблеми у королівстві. Зрозумівши, що їх прямо зараз зачищати ніхто не буде, шість останніх великих кланів зосередилися на тому, щоб не втратити бодай те, що в них іще залишалося. Міжусобні війни відійшли на другий план. Навіщо воювати один проти одного, якщо твого суперника може знищити сам володар? Треба тільки правильно все організувати. З тих пір не проходило й місяця, щоб якийсь надмірно імпульсивний ельф не вирішив "відновити справедливість". Але притиснути реальних винуватців було надзвичайно складно, а ігнорувати - небезпечно. Особисто йому вони зробити нічого не зможуть, а от накапостити у власній державі, яку вони легко можуть покинути - запросто. Для них централізація, це втрата влади. Без своєї держави ельфи мусили вступати до одного із кланів, або ж до кінця життя бродити світом як неприкаяні. Доводиться працювати із тим, що є. Зараз, одразу після прильоту, його одразу ж запросять на раду кланів і висунуть звинувачення у державній зраді. А може і ще щось більш веселе надумають йому втюхати. Все ж знайомий королю чужинець перетнув кордон.
  Не встиг він сам подолати кордон, як на хвіст йому сіли пара прикордонних катерів із білими смужками на бортах. Саме з розрахунку на такий порядок він і створював ці швидкісні апарати, щоб вони могли рухатися разом із Стерв'ятником і прикривати його, якщо виникне така потреба. Для його машини така швидкість була мінімальною. Повільніше можна летіти тільки компенсуючи нестачу підйомної сили тягою двигунів, що в рази збільшує витрату дефіцитного пального.
  Заклавши останній віраж, Сайкс підвів транспортник до посадкового майданчика і знову, як і багато разів до цього, вимкнув тягу. Втративши опору, Стерв'ятник провалився вниз, але за кілька метрів від поверхні його шасі скрипнуло і роз'їхалося в боки, наче під навантаженням. Ще кілька секунд, і машина м'яко торкнулася бетону. Із укриття неподалік виліз переляканий молодий ельф в уніформі королівського кур'єра. Розумний парубок, певно із новеньких. Його попередники, прагнучи продемонструвати свою стійкість і достоїнство, зустрічали прибуття інопланетної машини стоячи мало не по центру майданчика, за що й поплатилися, будучи здутими в найближчий чагарник тягою з турбін.
  Перш ніж вилазити, Псих знеструмив бортову мережу, деактивував артефакти ефірної подушки і поліз у десантний відсік збирати речі Пророка. Поки він цим займався, у десантний люк постукали. Не повертаючись, Сайкс стукнув по кнопці відкриття і важка апарель мало не впала на голову вухастого підлітка. Малий ледве встиг відстрибнути вбік. В руці міцно стиснутий документ із печаткою королівської канцелярії. Судячи із шухеру в того на голові, він ще не відійшов від видовища. Чомусь світле для усіх ельфів волосся зараз здавалося саме сивим.
  - В-вас запрошують на раду кланів.
  - Он як... - Сайкс продовжував свою справу, радіючи кожній новій знахідці, одразу уявляючи собі її застосування. - А чому не викликають, як усіх своїх підлеглих? Невже я ще недостатньо опустився в їхніх очах?
  - Н-не з-знаю. В-ви йдете, чи мені їм передати щось інше?
  Хлопець певно й сам хотів сказати щось інше, але намагаючись взяти себе в руки видав не зовсім те. І остання його фраза звучала так, ніби він пропонує послати лісом усі клани та усіх їхніх глав разом із радою. По очах було видно, що до нього лише зараз дійшло, що він ляпнув. Винити його було складно. Дивно, що він так швидко прийшов до тями. Та й сам Сайкс був би не проти вчинити так, як йому запропонував цей шибеник, але ж він король...
  Поруч тихо приземлилися катери супроводу. Дуже доречно, бо на території королівського аеродрому чомусь не було ні вартових, ні технічного персоналу. Після кожного польоту Стерв'ятника його мав зустрічати один із інженерів, який займався його переробкою - справжній фанатик своєї справи. І його теж немає, лише кур'єр. Куди всі поділися? Махнувши пілотам, щоб підійшли, він повернувся до збирання трофеїв. Ну а що: отримав під час операції на ворожій території - значить трофеї. До того ж чуйка натякала на наближення проблем, а тому усі знахідки йшли в торбу із аварійним набором, або прямо в підсумки на жилеті.
  Рука намацала чорний подвійний футляр. В одному із його відділень були модні дзеркальні окуляри. Класна штука! Із анатомічним дизайном і поляризаційними лінзами... Шкода, що тут таких не зробиш, немає відповідних технологій, але ці він на досліди не відправить - користуватиметься сам! Попри темряву надворі, він одразу ж начепив обновку. Ну звісно, як же без цього! Пророк любить робити усі речі функціональними, навіть якщо деякі з них просто йдуть в комплекті. Вбудована інфрачервона під світка дозволяла спокійно дивитися на світ навіть у повній темряві, а світлові фільтри захищали очі від спалахів.
  - Не треба нічого передавати. - Сайкс крадькома махнув кілька знаків ельфам, швиденько зібрав решту предметів і закинув їх в торбу, - Зайдемо в одне місце, а потім ти відведеш мене на зустріч.
  - Але зібрання почнеться через...
  - Почнеться, коли я прийду. - натиснув авторитетом на підлітка Псих. - Ferstein?
  - Хай!
  Розумний - одразу зрозумів, хто тут головний. А дехто, судячи із переданого Сайксу документу, забув. Пора їм нагадати. Та й подарунки від Пророка надавали впевненості. Нехай це не нанокостюм, але в умілих руках вони можуть таке, про що тутешні аборигени навіть і не мріяли. Вручивши торбу в руки хлопця, він пішов на зустріч кланів. Навіть броню скидати не став, почапав прямо так: запилений, просякнутий мастилом і вихлопними газами, зі зброєю за спиною, порушуючи усі писані й неписані правила етикету.
  А йому начхати! Він терпів цих вилупків довгі роки! Він через них втратив жінку і мало не втратив дочку! А тепер вони ще й сміють щось белькотіти в його бік?! Здається вони не просто забули, хто посадив їх на ці пости. Це вже відверта спроба державного перевороту! Навіть якби він не мав цих модних окулярів, він би одразу зрозумів, що маршрути патрулів змінилися. В цьому районі взагалі солдат залишилося мало. Питання на мільйон - куди їх відправили? Взяти допомогу залу, чи п'ятдесят на п'ятдесят?
  - Слухай, а куди це усіх солдат знову відправили?
  - Навчання. Учора цілий день їх ганяли, а тепер усіх підняли для ліквідації виявлених недоліків.
  Схоже, тут навіть дзвінок другу не потрібен - цей малий щойно розказав державну таємницю. Інше питання, звідки звичайний кур'єр усе це знає, і чому про це не знає сам король? Невже заздалегідь почали поширювати офіційну версію? Наївні! Державний переворот так не влаштовують. Добре, що він готувався до цього заздалегідь, і матеріали в газетах на цей випадок уже готові. Залишається лише дати потрібний сигнал, і агітаційні листівки розлетяться містом, піднімаючи народ на боротьбу із заколотниками. А паралельно потрібно нейтралізувати і головних винуватців. Скоріш за все вони дійсно будуть в будівлі парламенту, однак наближатися до нього ніхто не буде - немає дурних. Його ліквідують гучно й показово, щоб усі побачили, як глави кланів героїчно захищали свого короля, але не змогли. А винуватцями виявляться поплічники самого правителя, яких терміново потрібно буде знищити. Навіть звідси видно, як солдат стягують в одне місце. Певно й гарнізони уже відправили в місто. Цей хлопець взагалі знає, куди веде свого короля? Певно, що ні. Ну нічого, зараз можна трошки поламати їхній сценарій.
  Архітектура ельфійського парламента суттєво відрізнялася від звичних ельфам будівель. В першу чергу тим, що він був наполовину був занурений під землю. Це робилося не тільки з метою зручнішої оборони будівлі від нападів із застосуванням важкої техніки та озброєння, а й для кращого захисту від атак з повітря. Застосувавши деякі ноу-хау, вдалося створити ілюзію висоти всередині. В результаті гостям здавалося, ніби за матовим куполом небо, а насправді там знаходилася потужна плита перекриття. До того ж зовнішній вигляд був спроектований за всіма правилами оптичних ілюзій, і з повітря правильно прицілитися в неї було надзвичайно складно. Хіба що із застосуванням спецзасобів, над створенням яких Сайкс безуспішно б'ється уже багато років. В плані будівля виглядала як розрізана навпіл квітка: навколо центрального залу півколом розташовувалися службові кабінети та кімнати для прийому гостей. Вважалося, що парламент працюватиме постійно, але ельфи не любили відвідувати це місце. Кожен називав свою причину: погане самопочуття, важке повітря, незрозуміле почуття тривоги... Сюди б узагалі ніхто не ходив, якби цю будівлю не зводили саме для таких зустрічей. В народі ходили чутки, що король збудував цей палац кошмарів для того, щоб залякувати знать. Частково це було правдою, але залякувати він збирався послів від інших держав, а усе інше робив виключно заради власної безпеки.
  Не доходячи до будівлі, Сайкс звернув до службового входу, попросивши хлопця почекати надворі. Взявши із торби кілька артефактів, він разом із пілотами хутко зник всередині. Хлопці живуть в небі, польові навчання проходять не часто, тому рухаються не дуже впевнено. Але поки це були єдині військові в межах досяжності. Від них зараз вимагається лише присутність. Він міг би обійтися і без них, але він не Пророк, щоб все тягти на собі. У нього є підлеглі, якими можна компенсувати нестачу рук, а все інше - його клопіт.
  Система безпеки в режимі виключного доступу, а охорони біля дверей немає - вже тривожно. Якщо все саме так, як він думає, то напад станеться як тільки він зайде в зал. Вони вже бачили, що короля можна поранити. Значить можна і вбити. Питання тільки у калібрі застосованої зброї. Можливо це навіть буде отрута тактильного застосування. Тому торкатися будь-чого йому не можна. Можуть навіть підіслати уже отруєного посередника, з яким так чи інакше доведеться контактувати. Але солдати просто зобов'язані тут бути. Заодно можна перевірити, чи усі його недоброзичливці на місці. Буде дуже сумно, якщо вони прислали замість себе когось іншого. Тоді і цілу будівлю підірвати можуть.
  Прислухаючись до своїх почуттів, Сайкс практично безшумно минув половину коридора. Пустого коридора, що дуже незвично. На відміну від публічних приміщень, службові проходи завжди були заповнені прислугою. А оскільки прислугу забрали... Вухо вловило тиху розмову в одній із бокових кімнат, підтверджуючи підозри. Щось розібрати було неможливо, та й не потрібно - солдат потрібно нейтралізувати. Добре, що в аварійному наборі Стерв'ятника є пачка шокових гранат. На відміну від звичайних, ці мали вигляд гнучких пластинок розміром трохи більше двох кредитних карток. Це дозволяло тихо просунути їх в щілину дверей і підірвати, не піднімаючи галасу. Або метнути, як гральну карту. Або підкласти під килимок... Способів застосування безліч. Ельфи ж вперто продовжували називати це не гранатами, а печатями. Здається у китайців було щось таке: папірець із намальованими ієрогліфами, який захищає від злих духів. Вони й досі вважають, що він їх "пише"! Ось що значить правильно підібрана форма. Шокова граната схожа на димову шашку, тільки замість диму в простір викидається токопровідний аерозоль. Далі електричний розрядник вражає цілі, а контрольоване вигорання аерозоля поступово розширює дугу, охоплюючи усіх, хто знаходиться у хмарі. Враховуючи, що це було закрите приміщення, тріпнути має добряче. Роздавши вказівки пілотам, Сайкс тихенько підсунув гранату під двері й чкурнув геть.
  І дуже правильно: навіть у кількох метрах від дверей у Психа волосся на голові дибки стало. Що вже й казати про тих, хто опинився у замкнутому просторі. Зайшовши увірвавшись всередину він застав тільки десяток коматозників. Ну або просто тих, хто підкорявся злочинним наказам - тут уже треба буде розбиратися. Потім, все це буде потім. Вбивати їх не можна, хоч це і було швидше. Тому просто роззброїти, зрізати з них уніформу й оснащення, і скувати їх між собою в найбільш незручних позах за допомогою стяжок. Останні були особливою гордістю Психа - виготовлені із ефірного пластика, вони миттєво стали популярні серед усіх верств населення. Саме на них, а не на військових розробках Сайкс підняв свій перший капітал. До нього тут такий матеріал ніхто не знав, і навіть зараз спроби його відтворити будуть марними - без преса із вшитим кодером наніти просто не сформують потрібну структуру. А якщо комусь і вдається створити щось схоже, то такий пластик виходить дуже м'яким і розпадається уже через кілька тижнів - на чому й погоріли його конкуренти. Таких стяжок у кожного солдата було штук десять як мінімум - сам же списував цей пункт в спорядження бійців. Тепер залишалося тільки повторити процедуру, на скільки вистачить гранат. Хоча... В командира теж знайшлася парочка таких, тільки іншого розміру - для великих приміщень. Значить на його складі завелися щурі. Але так навіть краще. Пояснивши пілотам, що від них вимагається, він послав їх в один бік, а сам пішов у інший. Всього на зачистку пішло хвилин десять, не більше. Навіть ще одна велика граната залишилася. Її він підсунув собі під спинну броню - раптом знадобиться.
  Надвір вийшов Псих вийшов ще більш запилений, задиханий, а під оком наливався синяк - один із солдат дивом уникнув ураження струмом і спробував дати здачі. А підліток візьми й ляпни йому про цю не дуже естетичну травму прямо в обличчя. Захекані пілоти подивилися на малого, як на самовбивцю. Та король знову не розгнівався. Навпаки, він подякував за попередження і дістав із торби футляр із окулярами. Ще й паскудно так посміхався, коли одягав їх. Схоже щось таке відобразилося на його обличчі, бо посильний враз зблід, віддалившись від правителя на кілька кроків. Бідолаха такими темпами точно посивіє. Цікаво, про що він подумав?
  Заходячи з парадного входу Сайкс збирав із собою деяких із зустрічних солдат. Із десяти таких набралося четверо. Міг би й інших забрати, але на тих вже були додаткові розпізнавальні знаки - вже друга ознака державного перевороту. Грубо працюєте, панове! Тепер у нього було четверо солдат і двоє пілотів. Небагато, але для офіційного зібрання достатньо. А то як же це: король та й без супроводу? Напевно це був перший раз, коли Псих йшов на зустріч із задоволенням. Час домовленостей і політичних ігор минув. Тепер цих паскуд не прикриє ні закон, ні високий статус. І смерть... Ні, так просто вони не збудуться. Спершу він вижме з них усю цю гидоту, наче з ганчірки, забере усі їхні ресурси, і тільки потім... Потім почнеться велика чистка.
  Не чекаючи, доки слуга оголосить про його прибуття, Псих з ноги відрив двері, змусивши усіх присутніх здригнутися, а кланових охоронців напружитися. Відчувають, паскуди, наближення білого полярного друга. А начхати! Все одно після сьогоднішнього ніхто нічого не розкаже. Повністю ігноруючи усі правила й етикет, Сайкс без попередження пішов до трибуни, по дорозі перевіряючи надійність своєї броні. Усі застібки зайняли свої місця, завдяки чому армовані залізом композитні пластини формували навколо тіла власника аналог клітки Фарадея, ускладнюючи враження ефірними ефектами. Шкода, що шолом довелося залишити, але враховуючи те, що він збирався зробити, у нього при собі є дещо краще за той баняк на голові. Та й лякати своїх жертв повним обладунком не варто. Із сорока присутніх осіб виділялися глави так-званих "великих" кланів. І тепер він нарешті поговорить з ними так, як вони того заслуговують. Ось вони, шестеро вилупків у задніх рядах. В їх руках зосереджено вже не таку велику, та все ще серйозну частину влади в країні. Саме через них зараз Ельфійський ліс контактує з іншими країнами.
  Мессель Марка - голова клану Марка. Володіє майже усіма придатними для сільського господарства землями. Як він скаже, так фермери і зроблять. А хто не зробить - розориться через різноманітні природні катаклізми впродовж сезону.
  Пелейрін Несус - остання представниця роду Несус. Чорна вдова, відправила на той світ уже чотирьох знатних чоловіків, поповнивши їхнім спадком фонди клану. Має двох дочок, іще не введених в курс маминого бізнесу, але змалку виховуваних в цинічній атмосфері закулісної боротьби.
  Тіш Мезон - нещодавно повторила прийом вищезгаданої дами. Одружилася, ліквідувала чоловіка і взяла керівництво над кланом Мезон в свої руки. Авторитету іще не має, але вже справила великий вплив на політику клану. Готується повністю припинити торгівлю із іншими державами, і вже почала пропаганду серед своїх підлеглих на тему утисків з боку офіційної влади. Без їхніх металів не буде нормальної зброї.
  Одель Колус - головний банкір Ельфійського лісу. Займає таку ж позицію, що і свого часу сімейка Ротшильдів на Землі. Цей дід застав дні, коли Сайкса іще не було, і він міг вільно вивозити матеріальні цінності за кордон. Готував собі тепле місце на іншому краю континента. Із приходом Психа спробував пограбувати скарбницю, за що тепер сидить в столиці без права виїзду. Перший в черзі на "націоналізацію" майна на свою користь.
  Жасмін Фасара - глава ефірних майстрів, контролює виробництво й поширення артефактів. Її продукція постійно зустрічається на чорному ринку, і не раз застосовувалася у різноманітних злочинах. Притягнути до відповідальності неможливо, бо саме на неї зав'язані багато виробничих ланцюжків. Прибереш її - зупиниться виробництво. Країна залишиться без продукції.
  Тамонель Бас - неоголошений глава усіх фармацевтів та цілителів у країні. І хоча тут є аналог клятви Гіппократа, без його на те волі високопоставлені або просто впливові ельфи не видужують. Або деякі цілком здорові можуть захворіти. І ніхто не знає, чому так відбувається. Той іще виродок. Вважає, що в його руках життя і здоров'я усіх ельфів, і лише йому вирішувати, кому жити, а кому помирати. Правлячому роду він уже відмовив у допомозі, коли помирала королева. За всіма ознаками він працює над бактеріологічною зброєю. Публічно заявляв про бажання винищити усіх людей, щоб залишилися лише ельфи.
  Так би й повбивав усіх. Міг би навіть голими руками, та народ не зрозуміє. Сайкс колись сам допоміг їм зайняти ці пости, як найбільш лояльним до себе представникам кланів. Але ті часи давно минули. Правильно кажуть: влада розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно. Нею слід займатися тільки тим, кому вона не потрібна. Вони ж ішли саме за владою над світом. Хоча б у якійсь одній сфері, але щоб обов'язково все залежало саме від них. Для них це як наркотик - одного разу спробував, і потім щоразу хочеться все більше й більше. Заради цього вони готові піти на все. Таких треба давити. Безжалісно обривати нитки їхніх маріонеток, стирати із свідомості народу саму згадку про таких покидьків! Випалити їхні розуми і стерилізувати, щоб виродки більше не розмножувалися і не передавали цю заразу наступникам!
  Він просував на місця глав совісних та ініціативних менеджерів. А вони швидко виросли в олігархів з нацистськими замашками. Стали такими ж, як їхні попередники. І навіть гіршими. Самі спалили за собою мости, позбулися навіть своїх власних сімей, щоб усунути усі можливі важелі впливу на себе. І якби ж такий був один, а так майже усі пройшли цю еволюцію. Таке враження, що це закладено у них в генах. Винятків було настільки мало, що вони тільки підтверджували правило. Мало хто залишався вірний своїм ідеалам. Всі інші обирали легкий шлях. Гнилі душі, які переписують свої принципи по кілька разів на день. Ти ніколи не зможеш вгадати, що коїться в їхніх головах. Вони чимось нагадують політиків із країн соціалістичного табору: як тільки змінюється влада, вони одразу ж перебігають в іншу партію. Наче таргани. Ладні загризти свого ж заради найменшої вигоди.
  Тому Псих і робив ставку на молодих - вони ще не настільки погрузли у всіх цих міжкланових чварах і не пронизані пропагандою. На жаль разом із досвідом вони переймають від старших колег і усі негативні якості. В цьому й полягає проблема: повністю заміни раду кланів своїми людьми, і вони будуть настільки ж слухняні, наскільки й безініціативні, а значить і не виконуватимуть свою функцію. Залиш бодай одного із "старого" порядку, і він підімне їх під себе. А досвідчених вони у своє коло не впустять. Туди входять тільки ті, у кого є компромат на конкурентів, і на кого можна зібрати такий же компромат. Як то кажуть: рибак рибака... На жаль у Психа не було ні часу, ні можливості, аби створити власну альтернативу клановій системі. Ельфи надто консервативні. Навіть в більшій мірі, ніж британці чи шотландці. Їх змінити не так легко, як людей. І набрати молодих вдруге уже не вдасться - глави запам'ятали долю своїх попередників, і тепер усіма силами перешкоджали появі можливих кандидатів на своє місце, ламаючи їх або виховуючи за власною ідеологією.
  Сайкс мимоволі згадав свою розмову із Пророком, коли той порався зі своїм мотоциклом. Ось він незграбно смикнув рукою, мотоцикл хитнувся і викрутка із сидіння повалилася на землю. Та що довше він працював, що більш точними й впевненими були його рухи. Якщо раніше в Майкла іще були сумніви, то тепер вони відпали повністю. Це справді був він. Той самий хлопець із неймовірними технологічними можливостями і недалеким інтелектом. Зараз, в тілі підлітка, він виглядав значно природніше, ніж двохметровим амбалом. Скільки вони знайомі, а цей хлопець абсолютно не змінився, психологічно зависнувши десь в районі двадцяти років. Здавалося наніти заморозили саму його сутність, саму душу, не дозволяючи старішати й розвиватися. Портрет Доріана Грея на новий лад.
  - Чому ти такий? - із властивою йому прямотою поцікавився Сайкс.
  - Який?
  - Звичайний. Ти ж стільки всього знаєш, маєш величезний досвід, і все одно раз за разом робиш одні й ті ж дурниці. Усі ці роки... Невже ти нічому за увесь цей час не навчився?
  - Ти правильно сказав: у мене є і досвід, і знання. Я навіть можу ними користуватися. Але проблема в тому, як я їх отримував, в яких умовах. Ти бачив солдат, які повернулися із війни? Бачив, як вони реагують на звичні для цивільних людей речі? Смикаються від феєрверків, готові убити грубіяна прямо посеред вулиці. Дехто із загостреним почуттям справедливості не може терпіти усю ту двуликість, що їх оточує, і хапається за зброю. Хтось лізе в петлю. Ось такий результат отриманого ними досвіду. А ти уяви, як весело було би навколишнім, якби дахом поїхав я?
  - Ти що, стираєш собі пам'ять?
  - Ні, просто... Це складно пояснити, - Пророк присів поруч, витираючи ганчіркою якусь деталь. - Я не знаю як воно працює. Як тільки ти починаєш користуватися цими знаннями, ти перетворюєшся на когось іншого. В того, ким міг би стати, якби продовжив, і не відкотився назад. По-новому оцінюєш усі свої попередні вчинки і робиш це так, як вважає за потрібне. Але потім ти повертаєшся і розумієш, що насправді ніколи б так не вчинив. І таких "Alter ego" в тобі сотні.
  - Якась шизофренія, - поділився думкою Псих, уважніше приглядаючись до товариша.
  - Не просто шизофренія, не в квадраті, і навіть не в кубі, - Пророк відклав інструмент, знову розлігшись на землі. - Я можу прокрутити свій психологічний вік вперед і назад. Можу стати нервовим електриком або маніяком-диверсантом. Я можу жити від імені будь-якої людини, вигаданої чи реальної: Данн, Барнс, Родрігес, Мерсер... Усі, з ким я контактував, вони тут - в мені. Є навіть твій відбиток. Я можу поєднувати образи між собою, наче коктейль в міксері, змінювати за власним бажанням будь-яку рису характеру.
  - І в чому проблема?
  - Немає обмежень. Ніяких запобіжників чи бекапів. Якщо я стаю одним із них, він стає мною. З усіма моїми можливостями. І не факт, що потім він вирішить знову увімкнути мене, попередньо не відредагувавши.
  - Що, і себе теж переписати можеш?
  Це питання застало Пророка зненацька. Той розгублено подивився на Сайкса, не знаючи що відповісти. І це було дуже доречне питання. Все ж лежало на поверхні: Пророк дуже рідко задумувався над тим, хто він такий і звідки узявся. Цілком можливо, що і легенду своєї появи він видумав сам, а правду зітер, щоб не проколотися. Скільки разів він так робив? Судячи із мовчання - він над цим навіть не задумувався. Не факт, що спогади про цю розмову він теж собі не зітре. Нехай. Його пам'ять - його особиста справа. А Майкл просто це запам'ятає і матиме на увазі. Можливо в майбутньому це стане іще однією підказкою до розкриття справжньої особистості Пророка, а не тієї обманки, яку він усім показує. Та, як це не дивно, саме за це він його і поважав - за постійність. Пророк ніколи не зміниться, скільки б років не минуло. Він завжди залишатиметься тим неврівноваженим нахабою, який сторонитиметься людей. Псих знав його натуру, знав його прагнення й методи, і міг передбачити його дії. А тому небезпеки з боку Пророка не відчував від самого моменту їх знайомства. Часом навіть здавалося, що у них один розум на двох - настільки схожими вони себе відчували, водночас залишаючись абсолютно різними. Наче брати.
  Трибуна... Символ центральної влади, якої тут ніколи не було. Тепер - буде! Зігнавши звідти якогось ельфа, чий виступ він перервав своєю появою, Сайкс став на його місце. Супровід став з боків. Кланові охоронці ще більше напружилися, коли Псих потягнувся до нагрудної кишені свого жилета. Глави також почали щось підозрювати, не отримуючи сигналів від солдат у бокових кімнатах, і збиралися вийти, але було вже пізно.
  - Шановні представники кланів, - Сайкс з усіх сил утримував на обличчі вираз пика-цегла. - Я змушений зробити офіційну заяву. Ось вона.
  Усі рефлекторно подивилися на предмет в його піднятій руці. На кінчику незвичного сріблястого жезла все сильніше розгорався червоний вогник.
  Б-Д-З-Ш-Ш-Ш!
  
  ***
  
  Вирватися із оточення вдалося відносно безболісно. Кілька випадкових влучань у баржі ніхто до уваги не брав. Забиті чимось дуже щільним вантажні контейнери прийняли удар на себе, вберігши дітей від уламків. Значно складніше виявилося пояснити прикордонникам причину такої масової втечі. Вони вперто не бажали вірити, що на територію Святої землі почалося вторгнення, і навіть хотіли арештувати втікачів. Напрошувався висновок, що вони у змові із окупантами. Кайя не стала чекати, а просто підстрелила патрульних лицарів до того, як ті піднялися в повітря. Сусідні кораблі теж зупинятися не стали, але й вогнем її не підтримали. Зрозуміло, що вони не хотіли йти проти своєї держави, статус якої тепер під великим питанням. Та й сам Су-Ван віднині був персоною нон ґрата у всіх офіційних портах. Володіння супер-зброєю тільки підливало масла у вогонь. Ситуація складалася дуже нехороша. А ще й, як на зло, у Ханлі почалася депресія.
  Дівчинка так пишалася своїм винаходом. Вважала, що створила щось дійсно корисне. А на практиці виявилося, що він не вартий навіть того пального, яке споживає. Загін добре підготовлених солдат здатен без втрат нейтралізувати меха. Вартість підготовки і оснащення такого загону годі й порівнювати з вартістю лицаря, навіть дефектного. І якби ж тільки це... Через те, що Кайя відволіклася від бою і була змушена захищати Ханлі, хоча все мало бути навпаки, вони впустили ворожих диверсантів у внутрішній простір острову. І ті почали капостити скрізь, куди встигли дістатися. Очевидно нападники добре знали, проти кого йдуть, а тому не давали Кайї ні секунди перепочинку, аби вона не могла віддавати накази дронам. Загинуло вісімнадцять членів екіпажу. Якби не власні куці мізки павуків, жертв було би іще більше. Але їх могло і взагалі не бути, якби Кайя заздалегідь залишили своїм підопічним відповідні вказівки - такий пункт в налаштуваннях був. Одним словом - вони усі дали маху. Тільки на відміну від винахідниці капітан королівської гвардії не могла дозволити собі моральні терзання. Становлення інтелектуальним центром синтетичної спільноти не минуло для неї безслідно. Менш ніж за добу вона абсолютно забула про втому і фізичні потреби. Система життєзабезпечення перетворила її на живий комп'ютер, який опирався тільки на логіку і мораль своєї біологічної частини. І тим незрозумілішою для неї була поведінка дівчинки-пілота, яка не могла виконувати взятих на себе зобов'язань. Потрібно було якось розворушити бідолаху, поки вона остаточно не замкнулася в собі. Зараз будь-який пілот на вагу золота. Особливо той, що розбирається в конструкції лицарів, і здатен бодай трохи полагодити їх. Су-Ван уже міг похизуватися цілим кладовищем підбитих лицарів. Із усіх них можна було скласти один-два робочих. І що швидше Ханлі повернеться в норму, то швидше вони отримають нову зброю. Попри усі свої переваги, подарований велетень із гарматою не міг літати. І цей недолік компенсувати було практично неможливо. Кайя навіть задумалася над тим, щоб посадовити його на якусь літаючу платформу, але за підрахунками синтетиків надійність такої конструкції була ніяка - перший же неправильний маневр, і велетень полетить униз. Краще було залишити його на борту як рухому артилерію, а для розвідки і повітряного бою використовувати спеціально призначену для цього техніку.
  - Чого зажурилася? - поцікавився у дівчинки павук, залізаючи на верстак і всідаючись на якусь деталь прямо навпроти обличчя винахідниці.
  - Нічого. Просто...
  - Просто ти облажалася. Я ж бачила, що ти могла їх усіх накрити одним залпом. В тебе була можливість. Чому ти нею не скористалася?
  - Я... Я не думала, що... Що вони будуть...
  - Що вони можуть заподіяти тобі шкоду?
  - Так.
  - Озирнися довкола, - павук розвів лапки, показуючи на побитих лицарів та їхню закривавлену зброю. - Це почалося задовго до нашого повернення в Академію. Невже до тебе й досі не дійшло, що це всерйоз? Ворог прийшов вбивати тебе. Люди гинули в тебе на очах, а ти й досі не можеш наважитися дати їм відсіч?
  - Ну...
  - Знаєш, що відрізняє лицаря від обдарованого? Лицар має силу, і застосовує її за призначенням. Тобі окрім сили й таланту богиня дала ще й мізки. От тільки поки що вони тобі тільки шкодять. Може пора їх відключити і зайнятися тим, заради чого тебе зробили пілотом?
  - Але я...
  - У тебе є два шляхи: або ти береш себе в руки і відбиваєш атаки разом із нами, або залишаєшся в ангарі крутити свої залізяки. Я не довірю свою спину тому, хто не може її захистити. Вирішуй.
  - Я не знаю! - викрикнула дівчинка, жбурнувши важкий ключ в купу брухту. - Я пішла в Академію, аби зробити світ кращим! Мені завжди розказували, що лицарі є захисниками миру. А тепер ми самі стали причиною війни. Скрізь, куди б ми не поткнулися, люди починають гинути! Ми наче стали рознощиком якоїсь чуми!
  - Тоді зроби так, щоб ця зараза не поширювалася. У мене є ліки, і у тебе вони теж є, - павук тицьнув у досі замурований в піну мех.
  - Зброя? Це не ліки! Це отрута!
  - Отрута теж може лікувати, а ліки - вбивати. А доки ти думаєш, - павук зіскочив на підлогу, а по майстерні розлетівся синхронізований голос багатьох дронів, щоб чули усі присутні, - я відсторонюю тебе від пілотування будь-якої бойової техніки. Я тебе не кваплю, але хочу бути впевнена у твоєму рішенні.
  - Я подумаю.
  
  ***
  
  Думала не тільки вона. Отримані під час втечі пошкодження мобілізованої бази не минули безслідно і зараз Аналітик, підключивши себе до кількох сусідніх контейнерів із запасом охолоджувальної рідини, розбирався із завданою шкодою. Дев'ять відсотків промислового обладнання пошкоджено. Захисний екран із зібраних на борту дронів не допоміг захиститися, а тільки збільшив кількість елементів ураження. Три відсотки обладнання після такого не підлягали відновленню. Більше того - якщо подібна атака повториться, комплекс взагалі втратить функціональність. Повторний перерозподіл ресурсів нічого не дасть, усі можливі дублюючі контури задіяні уже зараз. Слід було запобігти подальшим пошкодженням комплексу. Найбільшу небезпеку для бази все ще складали ворожі лицарі. Флот і живу силу ще можна було знищувати наявними засобами, однак аеромобільні бойові одиниці вимагали специфічної техніки, якої в Аналітика не було. Зате вона була в острівної спільноти органічного модуля "Кайя". Модуль уже сама дійшла до подібних висновків, і намагалася власними силами вирішити проблему, однак органік "Ханлі", що займалася обслуговуванням аеромобільних бойових одиниць типу "лицар", раптом припинила співпрацю. Після аналізу її дій та сказаних слів програми підтвердили депресивний стан суб'єкта. Отримані від зондів-картографів результати аерофотозйомки вказували на мобілізацію ворожих сил. Вимагалося прискорити повернення спеціаліста в активний статус. Безпосереднє втручання в ситуацію все ще заборонено. Дозволялося впливати на суб'єкт тільки опосередковано. Для людей в таких випадках велике значення має наочний приклад або стороння думка. Сторонніх на борту острова не було - усіх інших Вах Ханлі так чи інакше знала. Необхідно організувати сеанс спілкування із особистістю, яка підтвердить слова модуля "Кайя". Поправка - необхідно запобігти можливому розслідуванню, якщо факт спілкування стане відомим. Пошук можливих сценаріїв...
  
  ***
  
  Ханлі дивилася, як унизу пропливають гори й озера, поля й річки. Величезний світ, такий прекрасний з висоти, враз втратив кольори й усю привабливість. Тепер око чіплялося за усі ті деталі, на які вона раніше не звертала уваги. Наприклад розбитий каркас якогось корабля на скелях, занедбане село, заболочені ділянки, що раніше були городами... А вона ж тут вже літала, і не раз. Чому раніше не помічала усього цього?
  Поруч вовтузилися інші механіки. Обдаровані по самому мінімуму, але мізки мають. Один із них саме був родом із тутешнього містечка. Тут колись давно була спеціалізована школа для обдарованих, і місцеве населення не розтратило навиків створення та ремонту артефактів. Знаючи, до кого слід підійти, можна було знизити ціну за ремонт. Нині, коли в розпорядженні королеви не державна скрабниця, а лише взяті на борт фінанси, доводилося іти навіть на такі непопулярні кроки. Та й не зможуть вони тепер заявитися в жоден церковний порт для ремонту. Взагалі позиція церкви у цьому протистоянні була незрозуміла. Ніби й жертва агресії, а захищатися навіть не думають. Вранці Лашура уже направила розвідку в одне із містечок у прикордонній зоні, і там ходили такі слухи, що хотілося побитися об стіну: виявляється, що корлева Лашура викрала усіх учнів Академії і, змушуючи їх воювати за себе, почала займатися піратством на торгових шляхах. І навіть здійснила кілька нападів на невеликі міста. А хто таке сказав? Біженці й розказали! Майже декаду тому. А до того вони ще майже цілий сезон блукали світом... Більшої маячні годі було й уявити. А люди вірили, бо ніхто не заперечував. Всім просто було байдуже.
  А чому їй має бути не байдуже? Та тому що такими словами вони звинувачують і її саму! І вона цього не робила! Вона прагнула прямо протилежного - припиняти конфлікти однією своєю появою! Ні, вона не стане розказувати про це кожному зустрічному, але і сидіти мовчки не стане. Важко зітхнувши, вона подивилася на своїх колег. Може їй варто полетіти разом із механіками? Як давно вона не розмовляла зі звичайними людьми? Рік, два? Скільки вона живе у своїй добровільній ізоляції? Не зважаючи на статус лицаря, в майстерні вона була таким же механіком, як і усі інші. Вона сама наголосила на цьому пункті служби королеві, адже їхній бригадир в основному заповнює різноманітні бланки, оформлює замовлення і взагалі займається паперовими справами, а не справжнім ремонтом.
  Залишивши в спокої майже зібраний вузол, вона переглянула список запланованих справ і, викресливши деякі з них, поспішила до зчеплених поїздом платформ. Усі були щільно завантажені пошкодженими деталями лицарів та іншої техніки, для відновлення яких вимагалося спеціальне обладнання. Влаштувавшись у пасажирському вагончику, Ханлі задумалася над тим, про що їй говорити із побаченими людьми. І тут до дівчинки дійшло, що вона не знає, як розпочати розмову. Досі вона спілкувалася тільки на відомі їй теми. А як попросити когось розказати їй... Та бодай щось! Вона ж нічим більше до цього моменту не цікавилася! Невже саме таких людей називають затворниками? Одного разу Кайя обізвала її дивним словом "отаку", що означало особу, яка приділяє своїм захопленням більшість свого часу.
  Зайнята своїми думками, дівчинка навіть не одразу помітила, що повітряний поїзд уже вилетів на свою місію. Су-Ван висів у нейтральному просторі, далеко від людських очей і поселень. Все робилося для того, щоб не привертати сторонню увагу. Бортовий герб Шатерей вирішили не ховати і діяти від імені королівства. Тим більше, що документи були справжні. Навіщо ховатися, якщо можна представитися тими ж мисливцями на піратів?
  Школа для обдарованих дійсно колись тут була. Але невдовзі після її заснування відкрилися нові шляхи сполучення. Через відносну близькість Академії обдаровані учні стали отримувати тут лише початкову освіту, а закінчували навчання у більш престижному закладі, одночасно працюючи на благо Святої землі. Не часто хтось повертався до рідного міста, і з кожним роком обдарованих ставало все менше. На даний момент тут залишилися лише розумники, здібностей яких вистачало тільки на роботу із верстатами. Ремісники - найнижчий щабель обдарованості. Ось так, продовжуючи існувати на папері, велика школа поступово перетворилася на мануфактуру, поробками якої користуються в основному всякі анонімні особи.
  Директор цієї "школи", підстаркуватий чоловік із шрамом на щоці, радо прийняв гостей і навіть не дуже вдивлявся у документи. Просто підмахнув усі грамоти й відправив до прийомки. Там уже кипіла робота. Пошкоджені артефакти розвантажували і обережно переносили на діагностичні стенди. Після короткого огляду їх відвозили всередину приміщень. Очікуючи, що їм самим доведеться братися за роботу, острівні механіки були приємно вражені темпами роботи місцевих майстрів. Швидко оцінивши масштаби роботи директор сказав, що на все знадобиться не більше двох днів. А потім додав, що за подвійну плату можна впоратися і за добу. Оскільки коштів було обмаль, пропозицію відхилили, натомість запропонувавши самим включитися в процес ремонту. На це вже почав заперечувати сам директор, не бажаючи розкривати секрети виробництва стороннім, і взагалі впускати їх всередину.
  Не бажаючи залишати незнайомцям унікальні артефакти, механіки розташувалися у дворі школи, пильно наглядаючи за усіма підходами, аби їхнє замовлення часом не викрали. Ханлі ж, не знаючи чим себе зайняти, почала блукати двором, час від часу поглядаючи на величезний шкільний цех. Бригадир місцевих майстрів сказав, що там знаходяться кілька великих станків, але з ними можуть працювати тільки сильні обдаровані. Без регулярного використання їхні ефірні структури розпалися, і не було нікого, хто міг би перевірити це. Розпалися, без використання... Може без притоку ефіру? Ні, вона все почула правильно. Станок вийшов з ладу не через зношеність деталей, не через пошкодження, а через те, що ним не користувалися. Нонсенс! Як людина, яка займається виготовленням артефактів, може не знати таких елементарних речей? Якби школа розташовувалася на узвишші, куди ефір потрібно закачувати примусово - вона би повірила. Але тут, де навіть кулон-світлячок може працювати роками...
  У старе крило ніхто із місцевих майстрів йти не хотів. Тільки зазирнувши всередину, винахідниця зрозуміла - чому. Величезний комплекс будівель був повністю занедбаний. У кількох місцях обвалився дах. Дощі поступово розмивали землю під фундаментом, і будівля просто розкололася навпіл, наче буханка хліба, а дальня стіна взагалі давно відвалилася і сповзла вниз по схилу, залишивши після себе просіку із молодими деревами та вимоїнами від дощової води. Замість того, щоб рятувати нікому не потрібне крило, люди поступово перебралися у менше приміщення, яке розташовувалося вище по схилу, на більш надійній основі. Його утримувати було простіше і дешевше. А габаритне й дороге обладнання, яким ніхто не міг користуватися, так і залишили без догляду. Його навіть продати не вдалося - дешевше було зробити нове. У Ханлі аж серце кров'ю обливалося, коли вона бачила таке богохульство. Механізми повинні працювати, а не лежати мотлохом під відкритим небом!
  Обережно переступаючи купи сміття, завіяне вітром крізь розбиті вікна сухе листя та гнилі дошки, винахідниця проникала все далі в пошуках робочих агрегатів. Ось стоїть калібратор. Такий незвичний, великий, і з широким робочим діапазоном. Тільки самих калібрів для нього немає. Шафа, де вони мали зберігатися, стояла пустою. Хто і для чого їх забрав - незрозуміло, адже окрім цього станка їх більше ніде не використаєш, і до інших станків вони не підійдуть. Хіба що перекувати їх у щось інше! Думки про таке богохульство Ханлі одразу вигнала з голови, і пішла далі. Дівчинка сподівалася, що дорогі деталі просто перенесли в більш безпечне місце. А ось ефірна камера. Просто гігантська, майже четверть приміщення зайняла! В неї навіть лицаря можна запихнути, якщо постаратися. Поруч примостився компресор. Цілком робочий, із позначкою "Y" на корпусі - тобто здатний в одну одиницю простору нагнітати шість її об'ємів. Цього вже достатньо, аби робити бойові артефакти. Су-Ван не може таким похизуватися. Зараз було би непогано його викупити, і тоді в них не буде проблем із боєприпасами! Шкода, що грошей у них більше немає. Лашура хоч і скнара, але на своїх людях не економить. Якби ж раніше знати, що доведеться діяти в умовах автономного польоту... Обійшовши камеру Ханлі помітила іще один підозрілий момент - люк стояв косо. Це одразу кидалося в очі, якщо стати збоку. Зрозуміло, що в такому положенні камера взагалі не могла працювати. Але сам люк ходив легко, без люфтів. Завіси були в прекрасному стані. Не могли ж його з самого початку так ставити? Чи могли?
  Поринувши у свої думки, Ханлі не помітила, як наступила на гнилу дошку. Дошка не розламалася, але гучно тріснула й змусила дівчинку смикнутися. А мокрий шар прілого листя, що ховався під сухою верхівкою, тільки й чекав необачного руху, і одразу ж вислизнув з-під ніг винахідниці. Гепнувшись на підлогу, Ханлі із вереском поїхала вниз, намагаючись вчепитися бодай за щось. В якийсь момент їй це майже вдалося, коли під руку трапився шматок шланга: почулося тріщання зітлілої матерії, швидкість ковзання почала падати а потім... Шланг відірвався. "Я щойно зламала диспенсер", - сумно подумала дівчинка, із сумом поглядаючи на стиснутий у руці порцеляновий наконечник. Не металевий, що мали ставити на якісний інструмент. Падіння продовжилося. Роба механіка із товстої цупкої тканини ще кілька секунд рятувала свою хазяйку від серйозних ран, аж поки підлога не закінчилася, і дівчинка випала з будівлі на землю. Прямо в багнюку після нещодавнього дощу. З цього моменту зупинитися було вже неможливо. Все швидше й швидше, вона мчала дощовою вимоїною до підніжжя гори. Туди, де зникла відвалена стіна покинутого цеху. Страшно було уявити, що на неї там чекає.
  Ханлі намагалася розставити руки, аби хоч якось вирівнятися, і перший же камінець одразу ж врізався їй в руку нижче ліктя. Вхопивши пошкоджену кінцівку, дівчинка спробувала згрупуватися, начие для стрибка у воду. І це теж було помилкою - черговий камінець пройшовся по всьому правому боці, відбиваючи плече, ребра, таз і стегно. Далі винахідниця уже нічого не робила. Тіло просто відмовлялося її слухатися. Наче покинута лялька, вона із все більш густим потоком багнюки мчала вниз. Вона навіть не бачила, що відбувається навколо. Вона навіть не відчувала, що з нею відбувається. Ще кілька ударів, і свідомість покинула її.
  Отямилася дівчинка від нестачі повітря, висячи над прірвою. Унизу між валунами бушував гірський потік, а тугий комір її роби все сильніше душив горло. Якби не туго затягнуті ремені, вона би вислизнула із мокрого й брудного одягу, зараз лежала би добре відбитим шматком м'яса на залишках загубленої стіни, що закінчила свій шлях тут же. А замість цього вона висіла. На чомусь гострому. І це гостре все сильніше розхитувалося. Обережно витягнувши руки догори, Ханлі намацала якусь дерев'яну палицю, що закінчувалася гачком. Різьбленим гачком, в природі таких гладких граней не буває! Додумати їй не дав сильний ривок, що закинув дівчину в щілину на скелі, дозволивши їй впертися ногами у тверду поверхню, а потім чиясь рука витягнула її нагору.
  - Ціла? - запитав у неї хтось, вимазаний у багнюці не менше за неї.
  - Ага. - тільки й змогла видавити із себе винахідниця, розвалюючись на землі.
  Якийсь час вона лежала, намагаючись віддихатися, аж поки не почула шурхіт поруч. Невідомий рятівник піднявся на ноги, опираючись на ціпок. Той-самий, яким підчепив її. Вбрана в брудний балахон згорблена фігура була в чомусь неправильна, не зовсім симетрична, наче одна рука більша за другу. А там рука взагалі є?
  - Ну чого розляглася? - буркнув незнайомець, поправляючи на собі одяг, не випускаючи свого ціпка. - Вставай! Я не для того тебе рятував, щоб ти від застуди померла.
  - Пробачте, просто... Ой! - руку прострелило болем, і дівчинка знову повалилася на землю, мало не з'їхавши у прірву.
  - Ах ти ж... - незнайомець за долю секунди вправно провернув ціпок у руці й, виставивши ногу вперед для кращої опори знову підчепив дівчинку і витягнув її далі на землю. - Що ж ти така незграбна? Невже всі нутрощі собі відбила, поки котилася сюди?
  - Мабуть. Я не знаю.
  - Я так і зрозумів. Давай, вставай потихеньку. Спробую довести тебе до своєї нори.
  А незнайомець виявився із сюрпризом. Круто задерті догори носки його взуття виявилися достатньо жорсткими, аби підчепити край роби дівчинки й підтягнути до свого власника. Ну а там, обережно перекинувши її через плече, чоловік пошкандибав уздовж обриву. Ханлі мовчала. А про що можна говорити, коли тобі навіть дихати боляче? Кайя казала, що це може свідчити про перелом ребер. Ні, ребра були цілими, принаймні опиратися на них можна було. Боліли тільки відбиті ділянки тіла. Як могла, дівчинка вчепилася у склизкий одяг свого рятівника, аби не зісковзнути з плеча.
  Ханлі не могла сказати, скільки тривала їхня подорож. Вони двічі піднімалися порослим схилом, і двічі знову спускалися до обриву. Нарешті мандрівник зупинився і обережно спустив дівчинку на землю, після чого відійшов до найближчого дерева, дістав ніж і почав зрізати гілку. Тільки зараз вона замислилася над тим, що зовсім не знає цього чоловіка, не знає його намірів, навіть імені його не знає. Але він все ж врятував її.
  - Мене Ханлі звати, а вас як?
  - Кош. Гайдама Кош. Піднімайся, - Кош простягнув їй щойно виточену милицю, - нам не варто тут затримуватися. Давай за мною.
  Обернувшись, дівчинка вона побачила струмок, а потім і вхід в печеру, з якого той витікав. Прохід був дуже низьким. Її супутнику, щоб пройти всередину, довелося стати навколішки. Сама ж вона могла пересуватися виключно повзком - половина її тіла перетворилася на одну величезну гематому. Чоловік допомагав їй, підтягуючи за собою. Одразу відчувалося, що йому і самому непереливки.
  - Далі потрібно плисти.
  - Куди?
  - До мого дому.
  - Я не впевнена, що зможу...
  - Просто тримайся за мене.
  Вибору не було. Ханлі вчепилася за хламиду і дозволила Кошу тягнути себе. Попри очікування тут вода була відносно теплою. Принаймні тепер дівчинку не трусило від холоду. Чи це їй лише здалося? Ні, вода дійсно стала теплішою, порівняно з тією, що була на вході.
  І ось вони вперлися в русло підземної річки. Витягуючи з-за пазухи світлячок Ханлі очікувала, що зможе бачити не далі своїх рук. Але той спалахнув наче під відкритим небом. Світив рівно й сильно, і не видихався, як це буває в герметичних приміщеннях. Значить тут є постійний приток ефіру.
  Рухаючись таким незвичним чином, Ханлі не могла дивитися вперед. Однак вона добре бачила, що знаходиться позаду, і була впевнена, що в разі необхідності зможе знайти дорогу назад самостійно. За її прикидками вони вже пройшли вглиб гори більше двохсот кроків. І попри обмеженість простору у дівчинки не виникало відчуття замкнутості, стіни не тиснули на психіку, а достатня кількість світла відганяла страх. Все було прекрасно видно.
  За своїми роздумами вона впустила момент, коли вода знову стала крижаною, а стіни розійшлися. Звичні до близьких відблисків очі не одразу змогли пристосуватися до нових умов, а коли це вдалося... Ханлі на мить навіть не зрозуміла, де знаходиться. Перший же спалах світлячка вибив із темряви безліч відблисків, що окреслили величезні сталактити, сталагміти, колони, пороги й інші химерні утворення. Усі поверхні були настільки відшліфовані водою й часом, що в них можна було дивитися, наче у дзеркало. Наче у величезне криве дзеркало. Пливучи за своїм буксиром, Ханлі уже не могла точно сказати, куди і як довго вони ідуть. Все навколо було таке схожим і водночас відмінним... Нарешті вони дісталися до берега.
  Кош повільно вийшов на берег, допоміг піднятися дівчинці й попросив її зачекати, доки він не додасть світла. І дійсно, як тільки він зайшов за один із виступів, по той бік, здавалося, засяяло маленьке сонце. У Коша виявилося ціле намисто зі світляків. Вони світили краще за будь-який прожектор. Тільки обличчя чоловіка все ще було в тіні. Воно й зрозуміло, інакше б він сам нічого не бачив. Але виглядало це моторошно. У нього під ногами виднілася вузька натоптана доріжка. Надто вузька, щоб на ній можна було розминутися двом. Гайдам повільно шкандибав між цією німою красою, не підганяючи дівчинку, яка мало не з відкритим ротом оглядала краєвиди. Скрізь, куди сягало око, розкинувся ліс із сталагмітів та сталактитів.
  Піднімаючись на черговий "поріг", Ханлі здалося, що десь попереду є джерело світла. Ще через хвилину вона вже могла впевнено йти вперед, погасивши власний світлячок. Кош також плавно прибрав освітлення, щоб дівчинка змогла зорієнтуватися. Подивившись під ноги, винахідниця із тривогою зрозуміла, що тут більше немає стежки. Уся підлога навколо була витоптана, подекуди до самісінького каміння. З цього місця зворотній шлях знайти буде значно складніше. Втішало тільки те, що вони увесь цей час ішли лише прямо, нікуди не звертаючи.
  Нарешті світло привело їх до барлоги Коша. Але барлоги затишної. В центрі окресленого колонами майданчика стояв великий саморобний світильник. Із меблів тут був лише грубий стіл та стілець, зібрані із криво обструганих гілок та колод. Особливо виділявся химерний ткацький станок, зібраний зі зламаних речей і частин станків зі школи. Із кількох корзин долинав запах копченої риби. Зі стелі звисали нитки із нанизаними на них грибами. На широких тацях сушилися тонко нарізані яблука та великі ягоди. В кутку виднілася купа соломи, на якій, скоріш за все, і спав хазяїн печери. Всі інші речі були або виліплені із глини, або сплетені із лози. Ханлі звикла до естетики цивілізованих міст, тому такі кустарні поробки викликали у неї змішані почуття. З одного боку дивувала винахідливість їхнього власника, який зумів підігнати їх під себе, під свої потреби, а з іншого усе це виглядало настільки примітивно і ненадійно, що душа інженера корчилася в агонії, вимагаючи взяти в руки інструмент і зробити все як треба. Те, що у чоловіка не було руки, вона вже здогадалася. І тим більше вражав вибір його місця проживання. Чому він не підніметься у місто? Він же обдарований, і доволі сильний, щоб запалити одночасно стільки світильників. Міг би навіть запустити кілька станків із покинутого крила. А замість цього він втік сюди. Судячи з того, що майже все було зроблено його власними руками, Ханлі зробила висновок, що він узагалі не контактує з іншими людьми.
  - Там, - ціпок вказав на прикритий мішковиною прохід між скельними наростами, - лягай у ванну. Тільки одяг попередньо скинь.
  - Я настільки брудна? - недовірливо поцікавилася Ханлі, оглядаючи себе.
  - І це теж. Там цілюща вода, - пояснив Кош. - Полікує. Тільки рани потрібно промити.
  Відставивши ціпок, чоловік підійшов до вішалки і, підчепивши її гачком кінець свого балахону, спритно обернувся на п'ятках, скидаючи із себе верхній одяг. Під ним була тільки туніка і короткі штани. Підперезаний мотузкою, взутий у саморобні сандалії, Кош виглядав наче житель якогось дикого племені. Обличчя виділялося своєю простотою: прямий ніс, всохлі щоки та низькі скули. Типове обличчя якогось діда. Тільки на ньому абсолютно не було ні зморшок, ні бороди із вусами, ні інших ознак старості. А ще - дуже темний колір шкіри, хоча останнє при такому різнокольоровому освітленні могло просто здатися, і трохи припухлі губи. Лише всохше і трохи згорблене тіло видавало його вік.
  Відірвавшись від розглядання Коша, дівчинка швиденько пошкандибала у вказаному напрямку. Витесана із гілки милиця хоч і була незвичною, але дуже допомагала у пересуванні. Особливо, коли знадобилося переступити через поріг цієї природної кімнати. Ванна, як її назвав чоловік, виявилася видовбленою у вапнякових відкладеннях ямою, куди з тріщини між сталагмітами стікала тепла вода, а потім через таку ж тріщину, витікала далі. Тут повітря було дуже вологим. Якщо підсвітити, то можна було побачити, що вода ніби парує. Так, вода дійсно була теплою та, попри це, її поверхню вкривала тонка іскриста плівка. Неначе на неї капнули масла. Перед тим, як лізти туди, Ханлі вирішила перевірити правдивість слів Коша про цілющі властивості води. Цілком можливо, що вода сюди потрапляла із водоспаду, в якому й насичувалася ефіром. А могло бути й таке, що вода просто забруднена, і стікає сюди із якогось відстійника. Відсутність запаху ще ні про що не свідчить.
  Обережно присівши на краю ванни, Ханлі зняла із шиї свого світлячка і повільно опустила його в воду. Ледве торкнувшись поверхні, той на мить спалахнув і наступної миті погас. Значить вода дійсно насичена ефіром! Струсивши вологу зі світляка, Ханлі знову запалила його і поставила поруч, щоб не сидіти в темряві. Чіпляючись за завбачливо натягнуті над ванною мотузки, Ханлі опустилася у воду, одразу ж відчувши покращення.
  Обережно влаштувавшись під струмком, щоб вода стікала їй на шию, дівчинка нарешті змогла бодай трохи розслабитися. Коли вона вирушала на презентацію свого меха, вона сподівалася, що після успіху їй вдасться відвідати курортні купальні. Але не склалося. Хто б міг подумати, що її бажання здійсниться таким несподіваним чином? Спогади про свій винахід та його неефективність знову зіпсували настрій дівчинці.
  - Ти закінчила?
  - Га? О, так, уже вилізаю.
  - Давай до столу. Ти зараз будеш жерти усе підряд.
  Ще на половині його фрази живіт Ханлі вимогливо загарчав, і дівчинка мовчки погодилася із грубуватим висловлюванням чоловіка. Вона дійсно хотіла не їсти, а ЖЕРТИ! Обережно вилізаючи з води, винахідниця помітила на своїх ранах білуватий слиз. Особливо там, куди падала вода. І під цим слизом рана була абсолютно чиста, і не боліла! Навіть боячись крові, дівчинка змогла спокійно роздивитися усі шари своєї шкіри. В той же час на інших частинах тіла такого слизу не було. Спробувавши зітерти цей слиз, Ханлі тільки зашипіла від болю. Довелося знову підставляти ранку під воду і чекати, поки він знову з'явиться. На повітрі цей слиз швидко висихав і перетворювався на тонку плівку, не допускаючи забруднення рани.
  Закутившись у простягнуту крізь завісу мішковину, дівчинка все ж вийшла в основне приміщення. Цілюща вода справді допомогла, рани вже не так допікали, і можна було рухатися без милиці. Раціон виявився небагатим: шматочки сушених яблук та копчена риба. Навіть хліба не знайшлося. В якості напоїв - вода із уже відомого джерела. Остання спершу викликала тривогу винахідниці, бо вживати насичені ефіром продукти може бути небезпечно, але на очі їй трапився каганець, в якому ця вода кипіла, а значить і ефіру в ній майже не залишилося. Тому дівчинка уже спокійно почала набивати пузо. Після кількох рибин до неї почав повертатися розум. Голод нікуди не відступив, але тепер вона уже могла більш-менш нормально мислити. І в голові почали виникати не зовсім своєчасні, але дуже важливі питання: хто її новий знайомий, чому ховається від людей? Чому він їй допомагає? І що збирається з нею робити? Остання думка була найбільш тривожною.
  - Просто мені нудно.
  - Га?
  - У тебе думки на обличчі написані, - пояснив той. - Доїдай. Після джерела потрібно добре харчуватися, інакше організм зжере сам себе. Ти ж не хочеш стати такою ж сухою, як я?
  Ось і вилізла причина такого незвичного вигляду Коша. Він не старий. Він просто висох. Джерело висмоктало з нього усі соки!
  - Не джерело - організм, - знову відповів чоловік на незадане питання. - Матеріал для лікування ран не з'являється нізвідки. Вода лише полегшує і прискорює процес. Все інше тіло мусить робити самостійно. Тому я і живу тут.
  - Як давно?
  - Не знаю. Може рік, а може десять. Під землею час рахувати складно.
  - А що ви робили там, на схилі?
  - За вами наглядав. Я вашу літаючу брилу одразу відчув. І за твоїми мандрами покинутим цехом теж спостерігав.
  - І чому допомогли?
  - А мав дозволити тобі померти? Я ж уже сказав - мені нудно. Я навіть не можу згадати, коли востаннє із кимось розмовляв. Здається це був якийсь кремезний ельф, цікавився моїми підземними плантаціями. Ти уявляєш? Ельф! Кремезний! Ха-ха-ха! - попри веселі інтонації в голосі, обличчя чоловіка залишалося похмурим. - Хех, що тільки не ввижається на самоті. Скоро зі скелями розмовляти почну.
  - Ну, я інколи розмовляю зі своїм лицарем, - обережно почала Ханлі, підозрюючи негаразди із головою її нового знайомого. - Це цілком нормально.
  - Розмовляти - нормально, - погодився Кош. - Ненормально, коли вони починають тобі відповідати. І ти не знаєш: чи було це насправді, чи тобі просто так здалося? Це страшно, повір. Я не хочу в якийсь момент перетворитися на морлока.
  - На кого?
  - Та так - міська легенда. Істоти, що живуть в древніх катакомбах. Колись були бідняками, які втікали від закону під землю, а поступово здичавіли настільки, що втратили і розум, і навіть зір. Вночі, коли сідає сонце, вони крізь колодязі піднімаються в місто й полюють на одиноких міщан, затягуючи їх у свої печери й повільно поїдаючи їх, шматочок за шматочком, до останнього залишаючи свою жертву живою. Бо вони все ще пам'ятають, що живе м'ясо довше залишається теплим і не псується... Бу!
  - Кйя! - заверещала Ханлі, відповзаючи від чоловіка й плутаючись у мішковині.
  - Давно мріяв так зробити, - посміхнувся цей ненормальний.
  - Поганий жарт!
  - А я не жартую, - раптом Кош став серйозним. - Ти ж ніби зі звичайного люду, говірка в тебе проста, тому повинна була зрозуміти, про що я кажу. Ти взагалі чула щось про соціальну стратифікацію, чи такі розумні слова тобі не знайомі?
  - Ну... Нам на уроках розказували, що люди в більшості країн діляться на чернь та обдарованих. Люди із даром завжди матимуть більш високий статус, бо від природи мають більше можливостей...
  - Брехня! - гаркнув Кош, піднімаючись на ноги. - Це все казочки для високородних, щоб потішити власне его. Ти не ходила нижніми районами і не бачила справжніх обдарованих.
  - А що з ними?
  - А ти точно хочеш знати? Залишатися невігласом - особистий вибір кожного. Я можу тобі розказати все, що знаю сам. Але не ображайся потім, що твій світогляд розсипався, як картковий будинок.
  - З усього сказаного я зрозуміла лише те, що ці молоки - погані.
  - Морлоки, - поправив її Кош, підбираючи один зі світляків і крутячи його в руках. - Ні, не погані. Усі вони народилися звичайними людьми. Просто комусь щастить більше, і його вважають самородком. А комусь менше, і його викидають за борт через його потворність. Про останніх у книжках не пишуть, і дітям про них не розказують. Та саме від них приходять усі побутові артефакти.
  - Та ну! У нас же над головою є ціла школа, де навчалися артефактори. - Ханлі не повірила сказаному.
  - Ось тут ти правильно сказала - навчалися! І де вони зараз?
  - Перейшли в інші школи.
  - А чому про Академію не сказала? Хоча ні, дай вгадаю: ти сама із Академії, і там немає факультету артефакторики, правильно? Правда в тім, що артефакторику ніде нормально не викладають. Усі школи цього напряму в такому ж стані, - чоловік показав своїм ціпком вгору. - Я ще в день її заснування знав, що які афери будуть прокручувати під прикриттям школи. Ну а зараз їм навіть ховатися не потрібно - усі і так в курсі, куди слід звертатися.
  Дівчинка лише кивнула, потроху здогадуючись, до чого хилить цей дивак.
  - Майбутніх артефакторів готують виключно в приватному порядку. Їхні послуги коштують дорого. І платять їм не стільки за знання, скільки за мовчання. Їх мало, і у кожного є власний хазяїн. Чому ж тоді артефактів так багато? Скажи, скільки може коштувати ось цей? - ціпок вперся у саморобний світильник.
  - Мідяків сорок. Можливо п'ятдесят, якщо новий.
  - Ти ж не думаєш, що всі ці клани й роди заробляли свої статки, клепаючи ось такий непотріб?
  - Просто вони продають їх у величезних кількостях і... - почала заперечувати Ханлі, але сама ж себе обірвала. - Продають, але не роблять?
  - Саме так. Навіть якщо зібрати обдарованих з усього світу й посадити їх робити артефакти, хоча б ті ж світлячки - ринок все одно не задовольниш. Але артефакти є, і не усі вони такі прості.
  - Тобто це справа рук оцих морлоків, правильно? Тоді чому про це мовчать?
  - А навіщо про них розказувати? - відповів питанням чоловік, завершуючи свою коротку розминку, і знову всідаючись навпроти винахідниці. - Жоден рід не розкриє джерело своїх доходів. Ти уявляєш, які податки їм тоді доведеться сплачувати? Кожна жива душа, це мідяк в державну казну, а кожен обдарований - справжня золота жила. Звісно є і ті, хто живуть самі по собі, без офіційних покровителів, але вони майже завжди пов'язані із бандитами.
  - Невже все... - Ханлі не хотіла вірити почутому, але описана картина прекрасно вкладалася у картину знайомого з дитинства світу. - Хіба все настільки погано?
  - Все значно гірше. Окрім явних морлоків є ще й такі, які змінюються зсередини... Найстрашніше те, що розум вони не втрачають. Але їхні інстинкти виходять на перше місце. Вони починають домінувати над особистістю. Особливо страшно, коли це відбувається із тим, хто має вплив у суспільстві. Спершу ти нічого не помічаєш, але поступово людина змінюється. Починає інакше дивитися на світ і оточуючих. І приховує ці зміни. А в якийсь момент розумієш, що перед тобою чудовисько. І його не відрізниш від людини... - Кош замовк, занурившись у спогади.
  - Це так ви втратили руку?
  - Що? - Гайдама перервав роздуми, повертаючись до реальності, і подивився на приховану рукавом культю. - Ні, не зовсім. Це бандити мене пристукнути намагалися. У цих взагалі немає ні душі, ні мізків. Я тричі переїжджав, змінив не одну роботу, а вони все одно переслідують мене тільки за те, що я дізнався їхні імена. Ніби за роки цієї погоні я не міг нікому про них розказати. Ідіоти!
  - А не боїтеся, що сюди хтось прийде, і відбере джерело? Воно ж дає вам здоров'я?
  - Щоб відібрати, спочатку треба знати, куди йти. А якщо хто й заявиться - назад уже не повернеться. Це моє джерело. Це мій дім. Більше мені нікуди іти. І якщо я помру, то заберу гостей із собою. Ти ж передаси ці слова своїм друзям? - до дівчинки повернулося обличчя безумця.
  - Н-не думаю, що ми м-можемо дозволити собі тут з-затриматися, - запинаючись, пробелькотіла Ханлі, задкуючи від цього навіженого.
  - А, то ви просто втікачі... - із полегшенням, і навіть деяким розчаруванням буркнув Кош.
  - А ви чекали чогось іншого?
  - Це вже не має значення. Можеш поки відмити свої речі біля струмка й відпочити. Завтра я виведу тебе назовні. - Кош піднявся на ноги й почапав до своєї купи сіна, просто завалившись на неї.
  - А чому не зараз?
  - Твої рани недостатньо загоїлися. Ти просто не дійдеш.
  - А той шлях, яким ми прийшли?
  - Там не піднятися, я вже пробував.
  Ну а чого вона іще чекала? Що він все буде за неї робити? І так добре, що залишилася жива і майже здорова. Все, що він зробив - відвів її до джерела. І, схоже, розсекречувати місце свого знаходження він не бажає. Цікаво, він узагалі збирається її виводити, чи просто так сказав, а насправді заведе в якісь катакомби й покине? Тоді й розмову цю він затіяв лише для того, щоб більше дізнатися про неї та усіх тих, хто прибув сюди. Він же...
  Ханлі завмерла, не дійшовши до води кілька кроків. Він сказав, що відчув їхнє прибуття, і навіть назвав їхній острів брилою, хоч його звідси й не може бути видно. А артефакти відчувають тільки дуже обдаровані особи. Якщо він настільки сильний - чому живе тут, в бідності й самотності? Чому він не має статуса лицаря? Із таким даром його б прийняли в Академію навіть не зважаючи на вік та фізичні травми. Ні, тут повинно бути щось іще. Джерело! Він так і не сказав, скільки йому років. Та й не міг же він стати таким швидко. А ще він обмовився, що застав заснування школи, а це... Прикинувши можливий вік свого рятувальника Ханлі вдруге завмерла і в шоці озирнулася. Невже йому дійсно за сотню років? Виходить, він так добре зберігся саме завдяки цілющій воді! Таке можливо. Королева Нарадан теж виглядає красунею, не зважаючи на поважний вік. І також має дуже сильний дар. Але у неї під рукою цілий курорт із персоналом, а тут тільки печера бо-зна де. Він і так непогано влаштувався. Може тому він і не виходить до людей?
  Штани вдалося відмити без проблем, а от із робою так не вийшло - дуже багато багнюки втерлося в тканину. Як би Ханлі не старалася, а повністю вимити бруд не вдалося. Тому вона просто підставила одяг під проточну воду а сама пішла відпочивати. Не зважаючи на те, що за відчуттями мав бути ясний день, їй уже хотілося спати. На щастя у печері виявилося іще одне спальне місце, трохи менших розмірів. Тому Ханлі вляглася на сіно, сильніше закутавшись у мішковину й наклавши на себе сіна зверху, щоб було тепліше. Уже засинаючи винахідниця задумалася: невже його все ще хтось шукає, після стількох років?
  
  ***
  
  В цьому місці панувала тиша. Цим коридором не ходив персонал, тут не було якісного оздоблення, як у більш обжитих секторах. Навіть звук вентиляції сюди не долинав. Вартові не могли точно сказати навіть скільки часу вони тут стоять. Їм просто наказали стояти на вході й нікого не впускати всередину. І самим не заходити. Тому скрегіт за їхніми спинами був для них наче грім серед ясного неба. Кілька секунд по тому до нього додався ще один незрозумілий шум, від якого задрижали стіни. І його джерело було прямо за їхніми спинами. Переглянувшись між собою, вартові вирішили все ж ослухатися наказу, і зазирнути у підконтрольне приміщення. А раптом туди саме проникає порушник? Приготувавши зброю, жінки обережно відхилили двері, готові до всього. Страх - не причина покидати пост. Принаймні, вони так гадали.
  Велетенський павук, в якого замість голови починалося жіноче тіло: дуже бліде, розписане химерними геометричними візерунками. Її обличчя, прикрите мокрим волоссям, наосліп повернулося в їхній бік. Чудовисько щось ледь чутно прохрипіло, ледве відкриваючи рота. Здавалося б ніхто її не почує, але...
  - З дороги! - від одночасного рику сотень жіночих і чоловічих, дитячих і дорослих голосів здригнулися навіть стіни.
  - Хай!
  Вартові й самі не змогли би пояснити, чому виконали наказ. Навряд чи вони в такому стані розуміли, хто перед ними. Кілька секунд по тому, проводжаючи поглядом її стрімкий силует, обоє гвардійців похвалили себе за вбиті в підкірку рефлекси. Страшно було подумати, що з ними сталося б, якби вони потрапили їй під ноги. Щойно чудовисько зникло за рогом, обоє вартових сповзли по стінці - несподіваний стрес не пройшов безслідно. І воно й не дивно. Якби в цей момент там був хтось знайомий із грою "Підземелля драконів", то у нього гарантовано стався би інфаркт. Ну а хто би не занервував, якби до нього вгості заявилася сама Ллосс? Утворена із тіл дронів мобільна платформа дійсно дуже походила на літературного персонажа. Масла у вогонь додавав блідий колір шкіри оператора та візерунки контактних доріжок на ній. Із образу вибивалося тільки руде волосся, але це останнє, на що звертатимеш увагу, коли уся ця машинерія насувається на тебе.
  За час перебування у рідині м'язи Кайї дещо втратили форму. Все тіло боліло, було холодно, руки трусилися, ноги не тримали. І все одно вона вперто намагалася встати рівно. Після тривалого й тісного контакту із оператором дрони стали краще розуміти її бажання. Достатньо було тільки подумати, і вони одразу ж робили це. Та й сприйняття світу тепер разюче відрізнялося від звичного людям. Часом навіть виникало відчуття, що вона і не покидала капсулу. Усі ці довідкові панелі навколо, контрольні меню, додаткові відчуття... Кайя більше не могла собі уявити життя без них. Після того, як вона могла миттєво перемкнутися на дрона, що перебував за півкілометра від її попереднього місця знаходження, її власна швидкість руху здавалася їй несерйозною. Тіло просто фізично не могло рухатися так швидко, як вона звикла. Чого не скажеш про прислугу, що з квадратними очима мусила відстрибувати з дороги ціє чорної маси, всередині якої, наче цариця у своєму вулику, висіла Кайя. Ні, не так - наче павучиха в центрі своєї павутини.
  Подолавши половину острова, синтетики загальмували перед дверима лазарета. Обережно відчинивши двері, туди зайшли лише передня половина тіла на чолі із самою Кайєю. Решта мобільної платформи так і залишилася стояти по той бік, уважно поглядаючи на прислугу усіма своїми візорами.
  - Я просила дочекатися мене, - сказала Кайя устами дронів, нависаючи над єдиною пацієнткою.
  - Ми спершу дочекаємося, коли ти щось на себе накинеш, - озвалася збоку непомічена гостею королева.
  Тільки тут Кайя звернула увагу, що стоїть перед людьми голяка. Увесь її одяг залишився біля капсули. Звикнувши до тактильних відчуттів дронів, вона абсолютно забула про такий важливий елемент людських протоколів. Протоколів Потрусивши головою, щоб відійти від цього механічного лексикону, дівчина із сумнівом подивилася на єдиний доступний одяг поблизу - просту сорочку для пацієнтів. Не знайшовши нічого кращого, вона плюнула і повернулася назад, викликавши із коридору іще парочку павуків, аби ті обліпили її торс на манер обладунку. Вийшло не дуже зручно, зате майже пристойно.
  - Можеш продовжувати свою розповідь, - наказала Лашура, вмощуючись зручніше й приймаючи від леді Майї чашку із заспокійливим узваром.
  - А більше немає чого розказувати, - зітхнула Ханлі, допиваючи свій бульйон. - Прокинулася я вже у нього на спині, на півдорозі до виходу.
  - Тобто він все ж напоїв тебе невідомим зіллям! - гаркнула Кайя усіма своїми горлянками, від чого аж вікна задзвеніли.
  - Обстеження не показало ніяких речовин у крові, - заперечила медсестра, звіряючись із записами. - Однак помічено підвищений рівень ефіру біля тіла. Рекомендовано часте дієтичне харчування та мінімальна активність впродовж кількох днів. В ідеалі - взагалі не вставати з ліжка.
  - Значить вона дійсно купалася в джерелі, - зробила висновок Лашура, повертаючи уже порожню чашку й підсідаючи ближче до винахідниці. - Ви ще про щось говорили?
  - Так. Перед тим, як залишити мене, він сказав, щоб я вилізала зі своєї печери й пізнавала світ, інакше закінчу так-само, як і він.
  - Гадаю, це була алегорія, - Кайя зі свого боку присіла на підлогу, опинившись на одному рівні із пацієнткою. - А що сталося потім?
  - А потім згори почали опускати відро, і Кош втік. Я кілька разів смикнула за мотузку, і мені скинули нормальний канат. Так я й піднялася нагору.
  - Принаймні ми тепер знаємо, де є другий вхід. Кайя, зможеш вирахувати їхній маршрут під землею?
  - Тільки, якщо піду особисто. Щоб використовувати павуків за межами острова, я повинна фізично контактувати із ними, а з такими габаритами моя прохідність дещо обмежена, - Кайя обвела свою механічну частину рукою, й змінила її конфігурацію, розвалившись у складній конструкції, чимось віддалено схожій на трон. - Можна послати одного під моїм прямим управлінням, але тоді високий ризик втратити юніт через обрив зв'язку.
  - Не треба! - занепокоїлася Ханлі. - Я поклялася, що нікому нічого не розкажу і нікого з собою не приведу.
  - А тебе ніхто й не відпустить. Ми більше не дозволимо тобі знову вештатися бозна-де без охорони. Ти вже одного разу зникла на цілий день. Ми думали, що тебе викрали.
  - Ніхто мене не викрадав, я сама впала!
  - А ми дізналися про це лише коли тебе вже знайшли. - Кайя із докором подивилася на винахідницю. - На тебе полює половина світу. Усі вважають, що ось ці малюки, - дівчина демонстративно відділила від свого "трона" одного із дронів, помахавши його дезорієнтованим тільцем перед обличчям дівчинки, - створені тобою. Орден, Церква, та й взагалі будь-яка країна не зупиняться ні перед чим, щоб отримати від тебе секрет їхнього виробництва. Тому або ти дотримуєшся елементарних правил безпеки і скрізь ходиш з охороною, або я обмежую твою свободу.
  - Ти не маєш права!
  - Заспокойтеся! Обоє! - зупинила їхню сварку королева. - Ми зараз не в тому становищі, щоб розкидатися потенційними союзниками. Нам не завадить мати в друзях іще одного сильного обдарованого. Та й віддячити за порятунок моєї підданої буде правильно. Ми не будемо вторгатися на його територію, бо не знаємо, на що він здатен. Не хочу, щоб він підірвав себе разом із печерою. І не факт, що ми зможемо бодай знайти до нього шлях. Я не дозволю жодному з нас згинути там. Пошлемо павука - він там точно не заблудиться, і його не шкода. Леді Майя, зберіть йому подарунок. Якісних харчів та простих побутових речей для початку вистачить. Кайя - проконтролюй, щоб твій розвідник міг нормально нести посилку.
  - Ще один момент: дрон може покинути острів не більше, ніж на півтори години. Якщо я відключуся від нього або не встигну його повернути - він просто згорить.
  - Ханлі, скільки часу ви добиралися до його лігва?
  - Складно сказати. Здається саме стільки й добиралися.
  - Тоді Ханлі буде вести Кайю і підказувати маршрут. Збираємося в кімнаті для переговорів через дві години. Нікому не запізнюватися.
  - Дякую, Ваша Величність, - тихо буркнула Ханлі, опускаючи погляд, але гості вже почали розходитися, і її ніхто не почув.
  Підготовка до операції тривала не довго. Кайї взагалі не потрібно було нічого вигадувати - усе необхідне кожен із дронів постійно тягав із собою. Леді Майя теж зі своїм завданням впоралася швидко, просто набравши продуктів на допустиму для транспортування вагу, і склавши їх у порожні бокси з-пад боєприпасів. Обвішаний ними, наче танк із активною бронею, готовий до походу дрон висів на павутині над вказаною Ханлі печерою, маршрут від якої був дівчинці бодай трохи знайомий. Сама ж винахідниця все ще була виснажена - організм прискорено латав пошкодження. Дівчинка поглинала вже третій сніданок, і все ще не могла наїстися. Навіть в туалет ні разу не навідалась. Медсестри тільки дивувалися неймовірному апетиту пацієнтки. Добре, що вони були присутні під час розповіді, і зрозуміли, що від них вимагається. Інакше Ханлі зараз би нагадувала обтягнутий шкірою скелет. А так - просто трішки схудла. На зустріч її доправили на каталці, прихопивши із собою запас продуктів.
  Як тільки усі були на місці, Кайя спустила розвідника і той швиденько почапав до струмка. На вході до печери він зупинився, вишукуючи залишені нещодавно сліди. І не знаходив їх. За вказівкою Ханлі вдалося відшукати лише один - відбитий милицею від каміння шматочок вапнякових відкладень. От тільки той виглядав так, наче йому багато років. Або його хтось дуже вправно відшліфував. Не знайшовши більше нічого цікавого, дрон залишив на вході ретранслятор і побіг уздовж русла, інколи забігаючи на стіну. Одного разу йому довелося стрибнути у воду, але через надмірну плавучість контейнерів течія його швидко знесла далеко назад. Маршрут довелося скоригувати. Якби не зачепи на лапках дронів, подальше просування було би неможливим. Складнощі виникли, коли потрібно було встановити другий ретранслятор. Той не був призначений для розміщення на вертикальних поверхнях. Довелося Кайї вдавати із себе ткачиху й плести між кількома сталактитами павутину, в центрі якої, наче на супутниковій антені, й висів ретранслятор. На жаль на цьому запаси павутини вичерпалися, і наступний пристрій доведеться кріпити іншим способом. Ханлі сказала, що перед підземним озером в стіні буде тріщина. Дівчинка добре запам'ятала її, як можливий орієнтир. До вказаного місця добиралися довго й нудно. Рухатися доводилося дуже обережно, щоб не втратити сигнал. Один невірний рух - і сигнал переривався, а дрон падав у воду. Добре, що вода відносила його назад до ретранслятора і той знову повертався під контроль раніше, ніж спрацює система самознищення. Також довелося пожертвувати кількома контейнерами, викинувши з них їжу й насадивши їх на сталагміти дном догори, аби потім поставити туди ретранслятор.
  Нарешті знайшлася тріщина, а разом із нею й вихід до озера. Тут уже можна було не хвилюватися - течія слабка, а перешкод для сигнала майже не було. Добре відштовхнувшись, дрон стрибнув у воду й поплив прямо, орієнтуючись лише за компасом. Вузькі лапки й масивний обвіс не сприяли швидкому пересуванню. І все одно це було швидше і надійніше, ніж блукати десь по стелі в лабіринті кам'яних бурульок. Загальний об'єм уже досліджених підземних порожнин склав майже чверть кубічного кілометра. Якби не розвідувальна комплектація дрона, дівчата і гадки не мали би, де знаходиться їхній посланець. Складена ним карта і так була обрізана з усіх сторін, демонструючи лише пройдений маршрут. Страшно уявити, як земна маса ще не роздавила таку велику порожнину.
  Дрон все плив і плив, а вихід на берег так і не з'явився. Зате в якийсь момент ожив радіопеленгатор. Кей колись казав, що будь-яка активна ефірна конструкція, і просто великі об'єми збагаченого ефіру, завжди трохи фонять. Значить джерело уже десь поблизу. Орієнтуючись на сигнал, Кайя знайшла вихід збагаченої на ефір води. Концентрація ефіру була надто низька, порівняно із цілющими ваннами курортів Нарадан, і не могла дати настільки сильного ефекту, що Ханлі й досі продовжує гризти сухарі, наче якийсь бобер. Хіба що ця вода змішується з чистою. Доведеться знову йти уздовж русла, доки потік не виведе їх до житла відлюдника. Тільки тут сигнал уже зовсім слабкий. І ретранслятор залишився останній. Встановивши його на межі прийому, Кайя повела дрона вгору по течії, уважно вглядаючись в покази сенсорів. Фон від води ще більше заважав сигналу, і дрон все частіше завмирав, не отримуючи відгуку від оператора.
  - Стій! Це воно!
  - Що? Де? - Кайя закрутила головою павука.
  - Зупинись! Ось тут, - Ханлі тицьнула пальцем в зображення. - Я бачила цю стіну, коли купалася!
  - Заспокойся, дихай глибше. Тобі зараз шкідливо хвилюватися. Фон від води все ще слабкий. Ти впевнена, що нам туди?
  - Там має бути прив'язана мотузка.
  - Ну дивись. Втратимо павука - сама будеш винна.
  Підвівши дрона ближче до витоку, Кайя і справді помітила на одному із виступів шматок старої напівгнилої мотузки.
  - Все вірно. Куди далі?
  - Там штора на виході висіла.
  Покрутивши головою, павук ніякої штори не побачив. Хіба що купка якогось ганчір'я на підлозі могла нею бути. Але в тому проході ніяка вода не текла, а у цьому невеличкому басейні фон все ще був надто низький.
  - Це не джерело, - дрон покрутився, передаючи детальне зображення приміщення.
  - Але все правильно! Он і сходинки, по яких я спускалася, а ось там був дерев'яний гачок для одягу. Тут я й відмокала.
  - Це стояча вода. Навіть якщо вона колись і була цілющою, то вже давно вивітрилася.
  Обережно, аби встигнути повернути машину в разі погіршення сигналу, Кайя завела розвідника у вказаний прохід. Маленького ліхтарика дрона було недостатньо, щоб освітити великий простір, а запалювати ефірний світильник - зробити ще більше перешкод для і так паршивого радіозв'язку. Із втратою павука усі вже змирилися - в процесі долання перешкод і обстеження печери дівчата так захопилися, що й самі не помітили, як минуло більше половини відведеного часу. Вчасно повернути його назад вони вже не встигнуть. Залишалося тільки зібрати якомога більше інформації про їхнього нового знайомого. Тільки отримані відомості надто сильно розходилися зі словами Ханлі.
  Головна житлова площа відлюдника була точнісінько там, де й сказала винахідниця. Але виглядала вона так, наче її давно покинули: зігнилі меблі, товстий шар пилу, окислені металеві детальки центрального світильника... Все вказувало на те, що цим місцем не користувалися вже довгі роки. Ханлі виглядала розгубленою, адже вона ще вчора була там, і бачила усе своїми власними очима. Спершу вона навіть подумала, що Кош таким чином замітав за собою сліди. Попросивши Кайю підвести дрона ближче до однієї із шаф, дівчинка переконалася, що це не так. Кожне дерево маю свою текстуру, розташування гілок та ще цілу купу унікальних параметрів. Двох однакових в природі не існує. І та-сама шафа, яка минулого разу так муляла їй очі, зараз виглядала ще більшим мотлохом, ніж учора. Це не могла бути копія. І швидко зістарити таку річ відомими їй методами ніхто би не зміг. А якби зміг, то результат був би зовсім іншим.
  Раптом на зображенні промайнув знайомий предмет. Помітила його не тільки Ханлі. Кайя теж побачила залишену сандалію, і підвела свого розвідника ближче. Той зайняв вказане місце і почав крутити головою на всі боки.
  - Він там. Він точно має бути там!
  - Щось я сумніваюся, що в цьому смітнику хтось може жити, - висловилася Лашура, підозріло розглядаючи проекцію.
  - Іншого взуття я в нього не бачила, а без своїх сандалій він не міг далеко зайти - одразу б ноги собі поламав. Можливо він просто ховається.
  - Знайшла, - тихо промовила Кайя, змушуючи павука видряпатися на стіну й обернутися.
  На кімнату опустилася тиша. Леді Майя приголомшено видихнула, Лашура сильніше втиснулася в крісло, двійнята продовжували стояти біля неї й робили вигляд, ніби побачене їх зовсім не хвилює, Кайя похмуро крутила об'ємну модель побаченого, а Ханлі все ще не могла повірити у побачене. У своїй напівзігнилій скирті сіна, продавивши її мало не до підлоги, наче у саркофазі лежав хазяїн печери. А точніше - те, що від нього залишилося.
  Вкрите білуватою плівкою, тіло було висушене аж кісток. Численні зморшки на обличчі вказували, що їхній власник був дуже поважного віку, а широко розплющені й вкриті пилом очі явно означали, що він давно покинув цей світ. Усе тіло було настільки сірим, наскільки це взагалі було можливо. Здавалося навіть, що він був єдиною сірою плямою посеред всієї печери. Одяг на ньому також давно зітлів, і тепер достатньо було навіть найменшого руху повітря, щоб він покинув своє місце. Тільки в печерах вітру не буває, і глядачі могли приблизно уявити собі, як він виглядав за життя.
  - Це точно він? - звернулася Лашура до дівчинки, як єдиної, хто його бачив.
  - Т-так, але це неможливо! - Ханлі спробувала привстати, але каталка під нею похитнулася і винахідниця була змушена знову опуститися на місце. - Я ж тільки вчора з ним розмовляла!
  - Може підробка?
  - Це точно він! - Ханлі тицьнула в наближене обличчя небіжчика. - Я добре пам'ятаю отой його надщерблений зуб. І шви на культі точнісінько такі ж. Буе... - дівчинка прикрила рот, відвертаючись від зображення. - Не хочу так закінчити...
  - Тоді він мав померти багато років тому. Ти сказала, що він пам'ятає момент заснування школи?
  - Я тоді подумала, що він так довго живе за рахунок свого джерела, і тому ховається від людей.
  - Треба опитати когось із місцевих.
  - Я вже над цим працюю, - Кайя так і не відірвалася від своїх графіків, продовжуючи щось гортати і підраховувати. - Навряд чи про нього хтось знав навіть за життя. Судячи зі стану тіла, лежить воно там уже давно, не менше кількох років. Додайте захисну плівку, і можете сміливо перемножити цей срок на десять.
  - Ну, якраз так і виходить. Можливо нам... - але договорити королева не встигла.
  - Пробачте, зається я знаю, про кого йде мова. - перебила її леді Майя. - Це тутешнє повір'я. Про мандрівника, який втікаючи від розбійників оселився в тутешніх печерах ще в роки заснування міста. Він був дуже розумним, і добре розбирався в людях. Якщо хтось потрапляв у біду, він йому допомагав і ділився своєму мудрістю. Якщо ж твої помисли нечисті, або за душею багато гріхів - він заманить тебе у свої підземелля, де ти і згинеш. Його вважають негласним покровителем міста. Тут навіть є каплиця в його честь.
  - А звідки ви це знаєте?
  - Розказав механік, що ремонтував піч на кухні.
  - Механік? На кухні? Як його звати?
  - Е-е-е...
  Тут раптом до усіх дійшло, що ідея відремонтувати свій корабель в тихому місці прийшла від усього колективу майстрів, а не від когось конкретного, як вважали раніше. Кайя навіть знайшла того дрона, що був присутній в ангарах під час обговорення проблем, але ніякого механіка так і не відшукала. Опитування підтвердило - усі бачили одну й ту ж особу. Відрізнялися лише деталі: вік, кількість зморшок і наявність руки у більш молодої версії чужинця. При чому ніхто не стверджував, що то був саме механік, це були їхні особисті здогадки. Жоден із павуків нікого схожого не помітив. Лише один із них на коротку мить зафіксував, як хтось із прислуги говорить з повітрям. Сенсори нікого іншого там не бачили, тому дрон вважав це тренуванням мовлення, як часом робить Лашура перед дзеркалом. У візуальному ж діапазоні розмитий силует більше походив на дефект зйомки.
  - Хех, вітаю, Ханлі, ти вижила після зустрічі із привидом, - трошки істерично прошепотіла Лашура, але в повній тиші її голос прозвучав, наче грім.
  - Привидів не існує, - байдуже промовила Кайя, прибираючи обладнання й знову набуваючи вигляду павучихи.
  - А хто ж тоді це такий? - пальчик ткнувся в ілюзію, змусивши ту розпливтися над столом барвистою хмаркою.
  Тут сигнал із печери зник. Кайя звірилася із таймером і сумно зітхнула. Дрон щойно припинив своє існування. Залишені ним ретранслятори пропрацюють іще години дві-три, але засилати в печеру іще одного павука вже не мало сенсу. Ця коротка експедиція не дала ніяких відповідей, а лише додала питань. Кайя сумувала за втраченим павуком, адже їх кількість, як і ресурс - обмежені. Дівчина знала, що десь на острові є обладнання для їх ремонту, але де воно знаходиться, як виглядає, і як ним користуватися...
  Ще раз вивівши отриманий кадр, Кайя наблизила зображення. Навіть якщо Ханлі усе це вигадала, там мали залишитися її сліди, а їх не було. Крім того це було єдине місце із підвищеним ефірним фоном. Більше ніде вона так набратися не могла. Про те, що дівчинку насправді викрадали, а усі їхні спогади навіяні, думати не хотілося. Якщо у зловмисника дійсно є такі можливості, що навіть Кайя зі своїми павуками не може його вирахувати, то їхні справи кепські, і таємниця дронів давно розкрита. В такому разі хвилюватися вже пізно. Якщо ж це не так - значить все в порядку, і хвилюватися теж не варто.
  Маленька королева теж деякий час розглядала силует привида, потім зображення із печери, а потім повернулася до подруги. Та продовжувала перебирати видимі лише їй елементи, час від часу показуючи знайдені фрагменти через проектор. Махнувши прислузі, Лашура дочекалася, доки вони залишаться наодинці.
  - Кайя, ти мене все більше тривожиш. Що з тобою не так? - почала розмову Лашура, щойно двері закрилися. - Ти після свого занурення стала сама не своя. Стала якась інертна, меланхолічна. Он - і волосся в тебе вже вицвітати почало. Ти скоро сама на привида перетворишся.
  - Зі мною все в порядку, - спокійно відповіла вона, не відриваючись від роботи.
  - Тоді чому ти з усіма розмовляєш через губу?
  - Я пригнічую свої емоції, бо кожна з них є конкретним наказом для спільноти дронів.
  - Ти кидаєшся із однієї крайності до другої. Спочатку почала вважати себе всемогутньою, тепер перетворюєшся на бездушний механізм. Може тобі варто зупинитися? Краще я втрачу усю цю армію павуків, аніж тебе.
  - Я роблю це лише задля вашої безпеки. Не сприймайте на власний рахунок. До того ж так краще думати.
  - Ну і до чого додумалася? Що нам робити з усім цим? - пальчик знову змусив екран розпливтися.
  - Як колись сказав один персонаж: "Без паніки!"
  
  ***
  
  Самотній дрон завмер посеред печери. Зі стиків його пластин до стелі печери тягнулися тоненькі цівки білуватого диму, утворюючи між сталактитами невеличку хмарку. Це спрацював один із механізмів захисту: отримавши команду на самоліквідацію усі елементи живлення здійснили екзотермічну реакцію, випалюючи нутрощі машини. Тепер на стіні печери окрім вішалки висить іще один рукотворний предмет. Цілком можливо, що з часом вапнякові відкладення вмурують порожній екзоскелет у навколишню породу, і він остаточно стане невід'ємним елементом декору цієї незвичної обителі відлюдника.
  Аналітик переглядав усі отримані з дрона дані й шукав збіги. Жоден логічний ланцюжок і алгоритми рослідування не давали ніякого результату. Сліди були підчищені якісно і з гарантією. Навіть відправлені слідом за розвідником спостерігачі не знайшли ніяких слідів нещодавньої присутності. Що вже й казати про людей, з їхніми недосконалими органами чуття. Можливо комусь таки вдасться зрозуміти, що тут відбувається, але це точно буде добре підготовлена і оснащена команда спеціалістів, які знатимуть, що шукати. Зараз же не було навіть приводу комусь із людей цікавитися цією покинутою печерою. В майбутньому навіть сама природа зітре останні сліди.
  Наслідки тимчасового усунення суб'єкта "Ханлі" із її оточення були неоднозначні. Ханлі відмовляється брати участь у подальших бойових діях, якщо цього не вимагатимуть обставини, і зосередиться на обслуговуванні матеріально-технічної частини аеромобільної бази "Су-Ван". Функціональність суб'єкта "Ханлі" знизилася приблизно на 12%, натомість на 23% зросте загальна ефективність його роботи. Рішення остаточне. Спроби корекції призведуть лише до зниження ефективності. Результат - прийнятний. Але не оптимальний. Зваживши усі доступні варіанти дій, штучний розум відправив до печери ще один квад дронів із повним набором інструментів та польовою лабораторією. Можливо розтин знайденого тіла підкаже Аналітику, хто направив сюди острів і викрав Ханлі раніше за нього?
  

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"