Ковриженко Вячеслав Викторович: другие произведения.

Brute force Гл.14-...

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Ссылки:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Ссылки

  
  
  
  
  
  
  Глава 14. Maior erit lex, quam Rex (Закон вищий за короля)
  
  Кейнсі Масаке - дезертир із спеціального загону гвардії Шатерей, брав участь у розробці секретної зброї, організував теракт на курорті королівського роду Нарадан, щоб замести сліди своєї втечі. Ймовірно є носієм стратегічної інформації. Це те, що було відомо від найманців. Легенда так-собі, але в тому, що цей тип дійсно має секрети, Терумо пересвідчився ще в перший день польоту. Цінний куш. За роки своєї роботи на корону Терумо добре пізнав людей. І цей хлопець йому одразу кинувся в очі. В один момент він поводився як втомлений мандрівник, в інший у нього проявлялися рефлекси бійця, потім він перетворювався на цивільного, а потім йому зносило дах і він починав коїти усіляку ніби-то маячню, сенс якої розкривався значно пізніше. І усе це відбувалося дуже швидко й постійно. Не може нормальна людина так швидко переходити між моделями поведінки. Навіть йому, щоб перевтілитися із молодого аристократа в підстаркуватого купця, потрібно кілька хвилин. А він, на секуну, веде подвійне життя уже багато років. Цей же суб'єкт був прямою протилежністю. Одночасно із замашками солдата у нього явно були знання артефакторики, механіки, магічної теорії високого рівня, матеріалознавства, та ще цілого ряду дисциплін. Простий мандрівник не може бути настільки різностороннім. А те як він ними розкидається задля задоволення своїх забаганок, вказує на наявність у нього достатньої кількості інструментів для їх реалізації.
  На протязі усього шляху до столиці Терумо уважно стежив за нижньою палубою. Слід було переконатися, що це справді той, на кого відкрили полювання половина гільдій всього континента. І якби ж просто полювали, так ні - більша їх частина бажали будь-яким способом прив'язати до себе такого цінного кадра. Часом доходило до зовсім безглуздих ситуацій, коли замість бажаного втікача вони приймали в свої ряди самозванця. Цей мандрівник легко міг виявитися підсадною качкою, на одну з яких клюнули його закордонні колеги. Там теж вважали, що натрапили на об'єкт світового інтересу. Його перевірили усіма можливими способами. Переконалися, що це дійсно Кейнсі. Відправили на його затримання два загони спец бійців королівської гвардії. А вони взяли й зникли безслідно. Як і ще десяток спостерігачів від різних організацій та окремих осіб. Поки розбиралися що до чого, їхні сусіди уже почали потирати ручки, готуючись відкусити шматок дезорієнтованої країни. Самого ж порушника, як з'ясувалося, узагалі не існувало: ніяких протоколів, ніяких доказів, а те що знаходилося в архівах - фальшивки. От і думай, чи це справжній утікач, чи обманка?
  Обставини складалися зовсім не так, як того хотілося. Якби усі пасажири судна були цивільними, Терумо без проблем увійшов би в контакт і завербував мандрівника, ким би він не виявився. Навіть враховуючи, що чоловіки - не його профіль. Йому простіше було працювати із протилежною статтю. Терумо від природи мав невисокий зріст і струнку статуру. Жінкам подобаються такі тендітні та елегантні партнери. Поруч із ним вони відчувають себе більш упевнено. Зараз, в умовах замкнутого простору корабля перевтілюватися не можна, нова особа на борту одразу приверне до нього увагу. Та навіть у своєму нинішньому амплуа він би зміг принаймні набитися в друзі, а в порту мандрівником би зайнялися потрібні спеціалісти. Але ні, всі плани поламав один самозваний музикант. Чому самозваний? Це стало зрозуміло ще тоді, коли він викинув власний інструмент, а потім запанікував, коли з'явився ризик його потрапляння в чужі руки. Тут навіть до найтупішого селюка дійшло би, що він щось приховує. Терумо, який по службі стикався із різноманітними хитрощами, одразу розгадав хитрість: маленька музична скринька, захована під струнами. Прийом доволі простий, якщо маєш знайомого майстра, котрий тобі її налаштує. На такому інструменті навіть можна грати як і на звичайному, але тільки обдарований може видавати унікальні переливи мелодії. Знавці кажуть, що на одному й тому ж інструменті кожен музикант звучатиме по-особливому. Тут же звук завжди був один і той же. Терумо й сам колись користувався подібною штучкою, ще на початку своєї кар'єри, а тому легко вирахував шахрая. Типовий контрабандист. В іншому випадку розвідник навіть не звернув би на нього увагу, але за збігом обставин саме завдяки йому вдалося отримати підтвердження особи втікача.
  Ледве за споєним контрабандистом закрилися двері, Терумо ще раз обережно погладив химерний артефакт, відчуваючи тільки легке пощипування на кінчиках пальців. Відчуття його не обманули - не підробка. Ось він - доказ того, що на борту корабля перебуває справжній Масаке Кейнсі. Створити артефакт, здатний працювати без ефіру... Терумо тільки чув про таке. Він же склепав його прямо під відкритим небом, а не в секретній майстерні з фінансуванням від корони! Ким би цей хлопець не був, він здатен зробити з підручних матеріалів не тільки інструмент, але й зброю. Серйозну зброю, яку просто так не виявиш детекторами - сам він не встиг прибігти на шум, але його 'покоївка' детально описала побачений результат. Страшно подумати, що трапиться, якщо такий кадр потрапить в лапи інших осіб. Наприклад іноземної розвідки чи організованої злочинності.
  Такого не можна впускати. Тільки діяти потрібно обережно. Прямий контакт тепер виглядатиме підозріло. Краще заручитися підтримкою правоохоронних органів. Наприклад розпочати все із якогось дрібного порушення, а там уже можна накрутити на нього все, що потрібно. Або ще краще - прийти на допомогу, коли у нього виникнуть проблеми із криміналом. І тут в нагоді стане уже знайомий контрабандист. Дурман випивки зійде не раніше, ніж за півгодини, а до того моменту корабель уже пришвартується і Терумо разом із супроводом покинуть судно. Контрабандист почне розбиратися, куди зник товар, підключить своїх друзів... Далі залишиться тільки втрутитися в потрібний момент. Силоміць вони його не візьмуть, це точно. Парубок уже встиг показати свої можливості, хоч майже ніхто із пасажирів цього не зрозумів. Значно ймовірніше, що вони спершу спробують із ним домовитися, але тут уже він їм не дозволить піти на контакт.
  Ще раз оглянувши каюту, Терумо визирнув у вікно. Крізь мутне скло виднілися знайомі очеретяні дахи окраїних районів. Значить скоро буде столиця. Як давно він тут не був? Місяць? Сезон? Рік? Коли усе твоє життя, це постійна погоня за привидами чужих секретів, час летить непомітно. Ех, а йому ж обіцяли після повернення дати цілий сезон на відпочинок, щоб відновити здоров'я і привести себе до ладу. Все ж робота на корону Тафії часом витягує із людей навіть душу. Іноді - в буквальному розумінні. Тільки таких бездушних і допускають до деяких матеріалів, щоб навіть під час роботи з ними вони не могли нічого усвідомити і використати отримані знання на свою користь. На жаль для роботи в полі такий підхід не спрацює. Тут потрібна кмітливість, ерудованість і найголовніше - висока акторська майстерність. Усе це було у Терумо в повній мірі. Навряд чи хтось може собі уявити, скільки зусиль він витрачає тільки на те, щоб залишатися у формі. Мало хто на його місці зміг би протриматися достатньо довго. Зазвичай на цій посаді вигорають уже через рік-два, він же впевнено утримується на ній майже двадцять. Для розвідника це можна вважати рекордом. Це інші можуть собі дозволити місяцями спостерігати за другосортними виконавцями, збираючи основні відомості про різноманітні організації та цілі держави. Йому ж доводиться пірнати у їхнє оточення з головою, швидко й без підготовки. Серед колег навіть ходить такий жарт: якщо розвідника усі знають - то це не розвідник, а приманка. В його випадку - два в одному. Він довго виживав серед цієї зграї піраній, ставав своїм навіть серед найбільш небезпечних осіб, і водночас навідувався до королев та королів. І ось, коли він уже почав здавати, а омріяний відпочинок був зовсім поруч, йому на голову звалилася нова робота. І ігнорувати її не можна - сам же піде в камеру за саботаж та державну зраду.
  В каюту зайшла гувернантка. І хоча прислугою вона була тільки на людях, по службі вона виконувала таку ж роль - стежила, щоб підопічний гарно виглядав, відповідно поводився і не наробив дурниць. А якщо він все ж щось утне... Терумо все прекрасно розумів, але від того присутність цієї дами більш приємною не стала.
  - Ваші речі вже були зібрані. Не варто їх розкидати за кілька хвилин до прибуття, - зауважила вона, спостерігаючи за тим, як хитра кришка скрині набуває свого природного вигляду. - Я все одно наполягаю на тому, щоб передати нашу роботу у відповідну інстанцію. Ми свою функцію вже виконали.
  - Ти краще за мене знаєш, що поки вони прийматимуть нашу роботу, цінні фонди буде втрачено. Що я, не знаю, як вони працюють? Вважай це моєю інвестицією у майбутній спокійний відпочинок.
  В якомусь сенсі вона права: в інструкціях чітко вказано, що контактувати зі сторонніми, та ще й наводити із ними зв'язки перед самим закінченням місії суворо заборонено. Однак ситуація не дозволяє ігнорувати головний обов'язок будь-якого розвідника - захищати інтереси своєї країни. Добре, що він тепер має докази цієї загрози.
  - Через ваш трудоголізм цей відпочинок може бути скасований.
  - Якщо я дозволю собі відпочинок зараз, то він у мене більше ніколи не закінчиться. Краще підготуй гостьовий комплект. Ми ведемо до себе гостя.
  Гостьовий комплект. Не комплект для гостя, а саме гостьовий. І ключове слово у наступній фразі 'ведемо'. Ну ж бо, реагуй! О, нарешті ожила. Кивнувши на зашифрований наказ, вона пішла готувати усе необхідне. Як же іноді важко із цими бездушними...
  
  ***
  
  Бачу, народ там без мене не сумує. Принаймні інформаційна служба "Аналітик і Ко" тепер заміняє мені ранковий випуск новин. Все ж мені цього дуже не вистачало. Коли ти знаєш, що відбувається у світі, ти почуваєш себе якось спокійніше, впевненіше. Для сучасної людини стабільна робота інформаційних агентств є яскравим показником стабільності. Якщо ти більше не чуєш передач і хороших новин своєю мовою - значить надворі або війна, або апокаліпсис. Я лише зараз зрозумів, що увесь цей час був постійно напруженим і настороженим, наче диверсант на ворожій території. Тепер же я відчував себе туристом-екстремалом, що гуляє країнами третього світу без будь-якого конкретного маршруту чи путівника. До аномального регіону звідси рукою подати. Якщо піднятися достатньо високо, то в тому напрямку навіть можна побачити щось схоже на полярне сяйво. До речі, ось внизу видніється іще один пункт моєї подорожі: Байра - столиця Тафії.
  Зазвичай з висоти будь-яке місто виглядає більш привабливим, ніж зсередини. З висоти не побачиш сміття чи облуплені стіни, не відчуєш сморід, не забрудниш ноги в багнюці. Так от - це не про Байру - столицю Тафії. Вже звідси було видно, що місто переживає не найкращі часи. Надто великий контраст був між деякими районами, розмежованими високими стінами. Упевнений, що переміщення між ними жорстко контролюються. В голові одразу спливали бразильські фавели. Більш-менш пристойними були лише кілька вулиць, що впиралися в головну площу, біля якої стояв палац правительки. Все інше заполонила сіро-коричнева маса бідняцьких хибар.
  Висунувшись крізь відкритий вантажний люк, я своїм візором уважно фіксував карту місцевості. Не вдумуючись, просто робив аерофотозйомку на високій роздільній здатності. Висота польоту ще дозволяла це зробити. Через кілька хвилин, як тільки капітан отримає дозвіл, ми почнемо зниження, і я вже не побачу нічого, тому користувався моментом. Арчер теж не гаяв час даремно, формуючи для себе дорожню карту. Його способи сприйняття світу дещо відрізняються. Може вони не такі досконалі, як мої власні, але значно універсальніші. Наприклад у мене немає нормальної радарної установки, бо вона створює перешкоди сканування ефірного простору. А мотоцикл чином може промацати не тільки рельєф, але й матеріали, з яких той складається. Уже зараз він міг розпізнати поверхні, якими він не проїде, і скласти кілька оригінальних способів відриву від переслідування, використовуючи їхні властивості. Я ж зосередився на соціальному аспекті. Просто вицілював найбільші скупчення людей, а ІНК займався розбором їхньої активності: торгівля, бійки, арешти, злочини, мирна професійна діяльність тощо.
  Ось корабель різко пішов униз. Кілька секунд, і ракурс непридатний для спостереження. Зате в полі зору з'являється уже знайомий матрос, відштовхуючи мене від проходу. Поправка - спробував відштовхнути, все ж у мене щільність тіла раза в півтора-два вища за аналогічного однолітка. Та й до опорної поверхні я приклеївся чисто на інтуїції. Адгезивні властивості мімікрилу недостатні, щоб бігати по стелі, однак я можу просто причепитися до палуби аналогом тертки - різнонаправлені зубці впиваються в поверхню і сходяться один до одного, стискаючи волокна деревини або іншого матеріалу, на якому я стою. Якщо буду користуватися ще й руками і животом - зможу підніматися навіть по вертикальних поверхнях, якщо вони достатно міцні. На жаль тут таких мало, а тому цю технологію я в костюм на постійній основі інтегрувати не буду.
  Поки матрос приводив до ладу вантажний трап, його товариш здійснював аналогічні дії на верхній палубі. Все ж столичний порт краще пристосований для прийому різноманітних суден, на відміну від сільської пристані, де заходити на борт доводиться з трюму. Та й взагалі мені зараз світитися в проході було не варто. Митниця уважно слідкує за кількістю пасажирів кожного судна. І за кожного в казну порта сплачується певна сума. Тому покидати борт, і навіть просто показувати свою присутність будь-яким чином було заборонено. Та навіть попри попередження у мене виникли сумніви у реальності даного підходу. Той кретин із гітарою здогадується, що я на кораблі, і цілком може заявити про порушення у митницю. Йому байдуже, він уже прилетів. А от капітану, команді і конкретним пасажирам буде непереливки. Я таких гнилих людей знаю. Мене все одно не знайдуть, навіть якщо я буду стояти поруч, а от моїх сусідів по трюму вирахують на раз. Навіть у запломбованому контейнері. Достатньо лише затримати корабель, і моя подорож накриється мідним тазом. Навряд чи я зможу швидко відшукати тут інший рейс із потрібним напрямком. Тут про щоденне сполучення мова взагалі не йшла. В кращому разі - один корабель на п'ять днів. Тепер я зрозумів, чому Сайкс так поспішав доправити мене до потрібного місця.
  Скинувши броню, я прикрився текстурою стіни і притулився біля входу. Тут зв'язок уже не працював, і залишалося тільки розбиратися із уже отриманими даними. Спочатку я хотів лише замінити втрачене обладнання. Нова версія нейтралізатора із підручних матеріалів при тій же потужності імпульсу мала вийти в кілька разів більшою за прототип, а джерелом енергії міг виступати хіба що великий ефірний генератор. Мудрити не став, і одразу запланував монтаж пристрою прямо на байк. Він моя єдина особлива прикмета. Не згадають його - не знайдуть і мене. Тобто не згадають його лише обдаровані, а звичайні люди тут, в переважній більшості, неосвічені, і не зможуть нормально описати побачене. Скажуть: двохколісний возик. Що подумає слухач? А подумає він про таку ж рікшу, якою щойно скористався один із пасажирів.
  Але новий нейралізатор було неможливо зібрати в польових умовах без відповідного обладнання. Ті ж реплікатори для своєї роботи використовували каталізатор, запаси якого у мене майже вичерпалися. Те, що ще залишалося, йшло на реконструкцію НК. Процес уже виходив на фінішну пряму, і я не збирався його переривати. Якщо обмежу свою активність, то вже до вечора буду повністю боєздатним. Та я себе знаю - обов'язково трапиться якийсь форс-мажор. Тому й шукав альтернативу.
  В процесі до мене підключився Аналітик, і поки ми летіли над гірськими хребтами, він скидав мені матеріали, які могли допомогти в роботі. Серед них виявився й проект ефірного дрона. Цю божевільну на перший погляд ідею Аналітик підгледів у якійсь комп'ютерній грі - все одно йому зараз більше зайнятися нічим. Він не вперше намагається реалізувати фантастичні винаходи за допомогою доступних технологій, але переважна більшість із них або нежиттєздатні, або неефективні, або не виконують свою основну функцію. Тому я спершу проігнорував файл, скинувши його в корзину. Я й сам колись думав на тим, щоб клепати своїх дронів із уже готових ефірних нанітів, але тоді це було неможливо, адже у мене не було ніяких алгоритмів взаємодії з ними. Все, чого я міг від них добитися - подати команду на розщеплення наніта, щоб отримати із нього будівельний матеріал для потрібного мені предмета. Пізніше вдалося змусити їх просто приклеюватися один до одного, ну а далі я за виробництвом уже не стежив. Однак Аналітик свою роботу не закинув, поступово поповнюючи бібліотеку команд. І ось нещодавно там з'явилася команда 'очікування'. Поясню: зазвичай ефірні наніти виконують лише одну команду, після чого одразу ж відправляються на підзарядку. Тільки після відновлення запасів енергії вони переходять в стан готовності й очікують на новий наказ. Команда 'очікування' дозволяє обійти це обмеження, змушуючи наніти знову перейти в стан готовності, навіть якщо енергії в них майже не залишилося. Мінус лише один - при повному розряді нанобот просто припинить своє існування. Саме через крихітний обсяг доступної їм енергії ніхто із аборигенів ніколи не зможе реалізувати увесь потенціал нанотехнології. Принаймні доки вони не зрозуміють, як влаштовані наніти, і звідки ті беруть енергію.
  Я одразу вирішив перевірити свою задумку. За основу взяв компресор мотоцикла і приладнав до нього резервуар, куди і нагнітався ефір. При досягненні потрібної щільності наніти отримують команду на об'єднання в потрібній конфігурації, а після завершення будівництва структури, на неї записується відповідна програма. Компілятор для цієї програми у мене вже був, а от із матеріальною частиною виникли складнощі. Досі я оперував ефірними нанітами за допомогою своїх власних. Той же Слимак в процесі роботи поступово втрачав свою масу, і уже через годину-півтори активного руху від нього залишиться тільки генератор із мозком. Тут же стояла задача зробити процес повністю незалежним від моїх технологій. В ідеалі такий реплікатор повинен бути здатний створити свою копію. Ще трохи покумекавши, я зрозумів, що нічого не розумію. Як я можу щось будувати, якщо я навіть не можу взяти до рук потрібний будівельний матеріал? Єдиним виходом було скористатися магнітними полями. При чому генерувати їх не тільки зовнішніми засобами, а ще й підключити до процесу самих нанітів. Звісно ж це потребувало від них додаткових затрат енергії, компенсувати які вони могли тільки поглинаючи світло. Для цього я розташував на внутрішній поверхні колби кілька потужних ламп, що випромінювали світло у найбільш сприятливому для поглинанні нанітами діапазоні. Дуже цікаво було спостерігати, як в центрі резервуара закручується маленький вихор живої темряви. Ефективність поглинання світла була така, що я не бачив протилежної стінки колби, діаметр якої складав якісь двадцять сантиметрів.
  Зате потім, коли я випробував цю штуку, у мене аж настрій піднявся: швидкість формування будь-якого предмета всередині колби залежала лише від швидкості закачування ефіру. Ну і від системи охолодження. Останнє я до уваги не брав, все ж у мене на руках лише лабораторний прототип. А от перше було реальною проблемою. Для повномасштабного виробництва потрібні будуть просто величезні обсяги матеріалу, і розміри повітрозбірників повинні також бути відповідними. Тому цей проект потягнув за собою іще один - ефірний колектор.
  Матеріальна частина колектора мала вигляд супутникової антени, головна задача якої - передавати сигнал лише у конкретному напрямку. Ефект від її роботи був аналогічний ефірній подушці, тільки вектор дії скерований в інший бік. Залежно від конфігурації антени ця віртуальна структура могла витягуватися лійкою до майже двох сотень метрів у довжину, із розширенням конуса до сорока градусів, або формувати перед собою півсферу розрідження на двадцять метрів. Остання конфігурація була більш зручна, бо не створювала сильного спрямованого потоку повітря, але на борту повітряного судна вона впливала на роботу підйомних артефактів, і могла призвести до аварії. Це я також відмітив, скинувши Аналітику як один із варіантив системи протиповітряної оборони.
  Нарешті усі проекти були доведені до розуму, перевірені і випробувані. Все ніби працювало нормально. Прості пристрої типу шокера або ліхтарика виготовлялися менш ніж за хвилину. Тести на хімічну взаємодію я не проводив, але був впевнений, що і там все буде в порядку. А тому я одразу перейшов до складної продукції. І першим, за що я взявся була... Базука! Принаймні в першій версії вона виглядала саме так. Справа в тім, що я можу замінити собою будь-який наземний юніт, починаючи від піхотинця й закінчуючи танком. А от із повітряними і броньованими цілями мені не впоратися. Тож я вирішив компенсувати це за допомогою важкого озброєння. Перший варіант мав безліч дефектів, хоча й непогано себе показав, коли на кордоні між провінціями до нашого корабля на кількох човнах намагалися підкрастися якісь розбійники. Чом би не поєднати приємне з корисним?
  Підбиралися вони з розумом - знизу ззаду, як би двозначно це не звучало. Зі сліпої зони, де немає спостерігачів. Я про них дізнався лише тому, що мотоцикл з моменту вильоту продовжував сканувати навколишній простір, складаючи карту місцевості. Кілометр, п'ятсот метрів, двісті, сто... Ніхто навіть не підозрює про гостей. Я тихенько прокрався до люку і визирнув у щілину. Так і є - готуються до абордажу. Уже й гаки в руках тримають. Я не став чекати, доки мені зірвуть рейс і, повернувшись зі зброєю, розчепірив люк навстяж. Перша ракета пішла як треба - прямо в лоб. Фугас за долю секунди помножив вісьмох озброєних людей на нуль разом із транспортом. Другі взялися нас обстрілювати зі своїх луків та арбалетів. Цікаво, що рушниць та пістолів у них не виявилося - певно надто дорогі для звичайних бандитів. Другою була шрапнельна модифікація. В ній уже була примітивна головка наведення, яка підривала заряд за десять, двадцять чи сорок метрів від цілі. Тут вийшов казус: швидкість польоту ракети все ж менша, ніж у кулі. А я ще й не мав достатньо даних для балістичного комп'ютера, усі снаряди були різними, і в результаті ракета пішла нижче потрібного. Пірати ж, знову побачивши мене із гарматою, поспішили відступити. Повернули вниз. Там вони і зустрілися. У мене ще залишалася модифікація із бронебійним зарядом, але для неї вже не залишилося цілей. Довелося відкласти. Тим більше, що після такого перелякані пасажири іще години півтори не могли заспокоїтися. Добре, що я тоді ще міг працювати під камуфляжем, і мене не засікли. Ну, майже не засікли, окрім однієї дівчинки, що в цей час лазила по трюмі. Не думаю, що вона зможе описати напівпрозорий силует на фоні проходу. Ніхто навіть не зрозумів, що на нас збиралися напасти. Через кілька хвилин в пошуках несправності в трюм ввалилися механіки. Знайшли вибитий люк, посічену обшивку і дві плями кіптяви на стелі. А я тільки тоді зрозумів, що вихлоп ракет міг підпалити корабель. Ото було би весело! Більше випробувань в дорозі я не робив.
  Коли всі розійшлися, я почав підводити підсумки. Результати незадовільні. Через недостатню міцність матеріалів я не можу поставити на ракету більш потужний двигун, бо він просто розірве гільзу. Без цього ракета летить повільно, і може відхилятися від курсу. Стабілізація шляхом закручування снаряда ще більше з'їдає потужність двигуна, а додавання повітряних стабілізаторів збільшує повітряний опір. Все це дає ворогу час зреагувати і ухилитися від пострілу. Ще трохи покрутивши проект, я викинув його двигун і задумався над альтернативою. За межами моря Ахо вони все одно будуть ефективнішими за будь-яку тутешню зброю. Але тут у них є багато конкурентів. В чому їх можна перевершити? Хіба що поставити в ракету систему самонаведення. В принципі це не так уже й складно. Будь-який літаючий в ефірі об'єкт має чіткий, і головне - унікальний фон в радіодіапазоні. Таким чином можна вирішити проблему розпізнавання свій-чужий. Та все одно ракета надто помітна. Що далі до цілі, то більший ризик її перехоплення. Тим більше, що у лицарів є аналог дробовиків для боротьби із малими літальними апаратами. Єдине, що спадає на думку - поставити ефірний двигун замість реактивного. Кільцеві двигуни кораблів й досі залишалися для мене загадкою, тому довелося обходитися їхнім імпульсним аналогом на власній елементній базі. Із ним ракета набувала сферичної форми, трохи втрачала у швидкості. Проте ставала більш маневреною і головне - повністю зникала проблема дальності ураження. Така ракета летітиме доти, доки бачить ціль і має енергію. При бажанні її навіть можна перетворити на аналог крилатої, яка летітиме за вказаним маршрутом а потім вразить ворога. До того ж вона могла бути як тихою і непомітною, особливо якщо летітиме повільно, так і волати із гучністю реактивного двигуна. Аналітик повинен оцінити перспективи застосування такої зброї. А враховуючи, що їх можна робити буквально із повітря... Я ледве віртуальною слиною не захлинувся, уявляючи свій тотальний контроль над повітряним простором. Втім, чому тільки над повітряним? Такі штучки можуть полювати на будь-яке джерело радіовипромінювання: лицарі, кораблі, артефакти і навіть окремі обдаровані люди! Клас! Мені ця ідея вже подобається.
  Нових ракет було зібрано дев'ять, по три штуки кожної модифікації. Усі були обладнані системою наведення, а слоти для зберігання я змонтував на той-таки мотоцикл. В кожен кофр влізало по два таких снаряди, і ще залишилося місце для нового реплікатора. В принципі їх навіть запускати не потрібно, вони самі можуть злетіти з будь-якого положення, навіть якщо ними в цей час гратимуть в футбол. Просто я хотів тримати такий вагомий аргумент поруч із собою, і дати Арчеру можливість самостійно ними користуватися, без моєї допомоги. Після дев'ятої ракети, хоча це вже й ракетою назвати язик не повертався, я припинив виробництво, бо складати їх уже було нікуди. Хіба що на підлогу. До речі, назвав я їх - Мейн-кун. Все через форму верхньої частини, яка здалеку чимось нагадувала насуплену котячу морду. Для повноти образу не вистачало лише пари трикутних стабілізаторів ззаду, але це вже зайве.
  Так от: сиджу я собі в трюмі, нікого не чіпаю, і тут із корабля виходить наш музикант. Іде, озирається навколо, наче загнаний у глухий кут щур. І без гітари. Що це з ним, він же впродовж усього польоту МОЮ гітару з рук не випускав? Залишив на борту? А це шанс! Поставлю туди вибухівку, і прощавай Америка! Тихенько пробираюся нагору і шукаю каюту цього пройдисвіта. Ось і вона. Хм, відкрито? Заходжу всередину і розумію, що план пішов коту під хвіст - в каюті його речей немає, приміщення прибране і провітрюється в очікуванні наступного мандрівника. Але ж гітару він із собою не виносив! Куди вона поділася? Продав комусь із пасажирів? Але кому? Хто може про це знати? Ні, так діло не піде. Щоб не гадати даремно, відправив Слимака стежити за цим покидьком. А зараз слід опитати пасажирів, поки вони ще не розбіглися містом.
  Для спілкування я обрав образ лакея. Він викликатиме менше тривоги, ніж закутий у броню незнайомець, чи схожий на убивцю хлопець у капюшоні. Приємна зовнішність зробила свою справу, і незабаром я знав, що безпосередньо перед приземленням цей 'гітарист' мав розмову із тим знатним парубком, що їхав із супроводом. Скоріш за все саме аристократ вирішив придбати цікавинку. От тільки я надто довго крутився на причалі, і той уже кудись здимів. Спробував розпитати капітаншу, але вона заявила, що особистостями своїх пасажирів не цікавиться. Тому просто плюнув і повернувся у трюм - продовжувати крутити свої схеми.
  Тут раптом Слимак підняв тривогу - об'єкт спостереження на виході із порту був затриманий групою осіб без розпізнавальних знаків. Один із них після короткої розмови відправився до митників і зараз в нашому напрямку рухається доглядова команда. І щось мені підказує, що ці люди із митницею не мають нічого спільного, окрім форми. Мафію місцеву підключив, паскудник. Може його прибити? Ні, не варто лізти в чуже болото. Я тутешніх порядків не знаю, можу накоїти такого, що увесь порт закриють. Краще посидіти тихо.
  Зауважу, що капітан корабля теж мала добре розвинуту чуйку. Не встиг я покинути корабель, як усіх незареєстрованих пасажирів вигнали на вулицю, ніби вони тільки-но збираються сідати на свій рейс. Добре, що мотоцикл вчасно злиняв. Вислів про річ, яку фарбують в зелений колір і викидають в траву - це про нього. А перевертні в погонах лютували: усі контейнери без винятку тепер були відкриті й ретельно оглянуті. Капітанша теж швидко зрозуміла, що справа нечиста, але нічого зробити не могла. Крім того я застав момент її розмови із командиршою цієї команди, в якому та цікавилася мною. Дуже наполегливо так цікавилася. Та ще й сказала, що в разі співпраці зі 'слідством' навіть дозволить продовжити рейс, а доки мене не знайдуть, вона залишиться тут. Мені такий хокей не потрібен. Тихенько проникаю в рубку і стаю у неї за спиною. Капітан перша побачила нового персонажа. Її співбесідниця, очевидно, простежила погляд і спрацювала на рефлексах. Замість того, щоб спокійно обернутися, спробувала всадити мені ножа в живіт. Відскочивши від мене, вона стала у стійку, а я лише почухав пузо.
  - Чим завдячую?
  - Підходити ззаду не... - перекладач із деяким запізненням передав її фразу і замовк на останньому слові.
  - Звучить непристойно. Чого треба?
  - Рука хоче тебе бачити.
  Дідько, може у мене щось сталося із перекладачем? Яка ще рука? Це ім'я, титул чи якесь звання?
  - Де і коли?
  - Ти підеш з нами.
  - Це прохання? Чи наказ?
  - Запрошення.
  - Веди.
  Вона махнула мені в бік сходів і повернулася до капітана. Хоче продовжити розмову? Ну добре, не буду їх відволікати. Спускаюся вниз і чую, як капітану наказують не затримуватися, інакше... Це вона так хоче позбавити мене транспорту, чи моє повернення на борт взагалі не передбачається? Краще залишу байк біля корабля, щоб він дав сигнал і затримав виліт, якщо я не встигну повернутися. Якщо капітан дотримуватиметься графіка, то у мене залишається приблизно півтори години. Трохи подумавши, я наказав Арчеру заїхати на корабель і увімкнути колектор на повну потужність, щоб судно не змогло злетіти. Повністю заглушити підйомний артефакт не вийде, але створити дисбаланс - запросто. А увесь зібраний ефір відправиться на формування якомога більшої кількості нових ракет усіх трьох модифікацій, щоб був запас.
  Тим часом мене вели на вихід із порту. Уже на воротях я помітив, що нас ніхто ні про що не спитав. Або цих 'митників' тут знають, або справа в уніформі. Якщо вірний останній варіант, то повернутися назад я можу запросто. Можна навіть ризикнути і надати собі вигляду одного із моїх провожатих, але для повноти образу мені потрібно вивчити донора, його мову, жести, фрази... Останнє особливо важливо, бо я вже кілька разів чув, як мої конвоїри перемовляються між собою, а перекладач мовчить. Невже мова незнайома?
  Знову для її розшифрування підключаю ІНКа. Діло йде повільно, але спішити поки нікуди. Йду вулицею і оглядаю усі зустрічні написи. Поволі система починає їх впізнавати. Знаходяться знайомі символи, збіги зі сканованими в бібліотеці матеріалами. Я поступово почав розбирати прості фрази. Аналітик добре попрацював, склавши попередні матриці перекладу всіх знайдених зразків мов. Щойно почалися збіги із письмом, як процес йшов значно швидше. З'явилася фонетична прив'язка, почали формуватися перші правила граматики. Все йшло добре, аж поки я не почув чітку й виразну фразу - тобто сказану відомою для перекладача мовою. Візор підсвітив трьох жінок в уніформі юстиції, що балакали за накритим надворі столиком якоїсь забігайлівки.
  - Шатерейці зовсім знахабніли, починаючи війну на два фронти. Невже вони всерйоз вважають, що їм це дозволять?
  - Схоже на те. Церква мовчить, Нарадан теж зберігають нейтралітет, ну а решта дрібних країн навіть пискнути бояться.
  - Гадаю програє той, хто першим почне діяти. Бо на нього накинуться усі сусіди.
  - Не факт. Ходять слухи, що королева Шатерей покинула свою країну і займається піратством.
  - Маячня. Навіщо їй це робити, тим більше - особисто?
  - А раптом це дійсно правда? Давайте уявимо, що її до цього змусили.
  - Тоді все виглядає зовсім інакше. Значить в країні почалася громадянська війна.
  - Або почнеться найближчим часом.
  - А війна, це біженці. Роги демонів, то от чому в нас така запара на кордоні!
  - Це ще квіточки. Ягідки підуть пізніше, коли разом із біженцями до нас почнуть засилати шпигунів та диверсантів.
  Жінки на мить задумалися. Потім одна нахмурилася і значно тихіше звернулася до колег.
  - Я знаю одне село на узвишші, де можна купити житло. Дешево.
  - Марно тікати. Кажуть, що в Шатерей з'явилися лицарі, яким не потрібен ефір, - озвучила одна секрет полішинеля, - Залізе один такий на гору, і все - кінець твоєму селу.
  - А які є ще варіанти? Крім того, не будуть же посилати цілого лицаря в якесь богинею забуте село.
  - А якщо наша королева оголосить мобілізацію?
  - Ця сучка першою злиняє, як тільки ворожі лицарі підійдуть до кордону. Або ляже під окупанта і буде йому ноги лизати, як зараз із...
  Чого б це вони балакали на такі складні теми прямо посеред вулиці? Не один же я такий лінгвіст, що знає кілька мов? Не повертаючи голови оглядаю присутніх. Ні, більше ніхто на них увагу не звертав. Зате самі вони дуже уважно роздивлялися нашу групу, а одна навіть тихенько вилаялася. Не схоже, щоб моїх нових знайомих тут любили. Ми пройшли іще трохи, а ситуація не змінилася: перед нами розходилися, від нас ховалися або робили вигляд, що не помічають. ІНК навіть підсвітив патруль, що зупинився на розі, пропускаючи нас. Що це за банда така? Чи може вони реальні службовці? Судячи із карти вулиць ми йдемо не до адміністративного району, а тим же шляхом, яким рухався музикант. Востаннє Слимак бачив його на вході в якусь забігайлівку. За даними дрона гітарист сидить там уже давно. Як і ще кілька десятків людей, які зайшли після нього. Кілька десятків у двоповерховому будинку приблизно кубічної форми! І це я не враховую ще тринадцять чоловік, які звідти виходили. Де вони могли там поміститися? Нічого, скоро сам усе побачу. Аби тільки мене в пастку не завели. Треба підстрахуватися. Короткий інструктаж, і Слимак заповзає в будівлю. Якщо зі мною щось трапиться, і мій сигнал перерветься, він підніме тривогу і Арчер, залежно від ситуації, або допоможе Слимаку визволити мене, або зрівняє тут все із землею. Сподіваюся останнього не трапиться, бо може і мене заживо поховати.
  Всередині це була звичайна таверна: кілька порожніх столів, парочка бугаїв жіночої статі біля дверей, барменша за стійкою, один відвідувач. Щось не схоже, щоб тут крутилося багато народу. Зайшовши всередину, наша група не зупинилася, а пішла до сходів униз. Ніби звичайний винний погріб, тільки сходи сюди стоптані явно не кількома людьми. Та й пил на бочках уже років сто ніхто не прибирав. Куди вони... Ага, тут є таємний прохід! Слимак, за мною! Ні, він надто повільний. Зробимо ось так, вмикаю пряму трансляцію, а Слимак повзтиме слідом і записуватиме останні кілька хвилин. Не думаю, що йти нам ще довго.
  Даремно я так подумав. Як тільки двері відкрилися, я одразу відчув сильний потік повітря. Це означає, що підземелля має інший вихід на поверхню, або великий об'єм. Або і те, й інше разом. Останнє припущення виявилося вірним. Перші ж результати ехолокації показали величезний підземний простір, а аналіз складу повітря вказував на його обжитість: великий вміст органічних сполук, відносна сухість вказує на діючу систему вентиляції, присутність запахів... Тут знаходилося справжнє підземне місто. Щоправда до нього ми не пішли. Тривимірна карта показувала, що ми спустилися як мінімум на два яруси вниз. Тут уже відчувався вплив грунтових вод, але й людей було в рази менше. Свіжого ефіру тут вже не було, і моїм провідникам довелося запалювати лампи. Певно розраховували, що обдарований гість в таких умовах буде безпорадним. Їхня впевненість підтверджувалася великою кількістю пасток, частину з яких можна було побачити навіть неозброєним оком. За умови, що у тебе буде чим підсвітити.
  Нарешті, після майже трьохсот метрів, вісімнадцяти поворотів, двох сходів та одного заповненого бандитами залу мене довели до резиденції тутешнього ватажка. На перший погляд, та й на другий, і навіть на третій, це була просто іще одна із найбільш тямущих підлеглих. Не факт, що навіть вона контактує із безпосереднім керівництвом. Та й приміщення більше походило на кімнату для допитів, ніж на кабінет ділової людини. Сліди та запах крові це підтверджували. Сама ж Рука, як до неї звернулася моя провожата, була жінкою віком за тридцять, із налисо поголеною головою та великою кількістю татуювань на тілі. Виглядає дико і несерйозно. Може це у них тут такий фетиш, ніби у якудз в Японії, але мені на зовнішній вигляд відверто начхати. Шкода, що у мене на шоломі немає брів, щоб я міг одну із них зі скрипом підняти. Хм, треба буде щось таке організувати, бо іноді відсутність міміки ускладнює діалог. Як от зараз. Не бачачи моєї реакції, ця дівуля починає погрожувати.
  - А тепер слухай сюди... - перекладач дуже культурно почав пропускати ненормативну лексику, - Тепер ти на нашій території. Будеш робити все, що я тобі скажу. І мені начхати, хто твій сюзерен... Будеш...
  - Повторіть будь-ласка, - перебиваю її, паралельно запускаючи усі засоби невербального зчитування цілі, - Бажано нормальними словами.
  - Вважаєш себе... Твої... тут не працюють.
  - Ще раз. Для особливо мудрих, - повторив, помічаючи підготовку моїх конвоїрів. - Говори нормальною мовою. Я знаю, це складно. Ти ж вмієш?
  На це вона вже не відповіла, а махнула бандитам і щось гаркнула. На мене спробували накинутися, збити з ніг, скрутити руки, наколоти на ніж... А я стою наче статуя, закріпившись за дошки підлоги, і рахую їхні спроби. Існує повір'я, що дорахувавши до десяти людина заспокоїться. Брехня - я дійшов до семи, потім терпець урвався і я зламав найближчій нажабі кінцівку.
  - Вали його! - нарешті почув я від Руки першу закінчену фразу.
  А вона хитра: залишила своїх посіпак мені на розтерзання, а сама спробувала злиняти через люк по той бік столу. Невдале рішення. Режим сили і удар по стільниці роблять чудеса. В Нью-Йорку я так автомобілі перекидав, а тут якась дубова дошка. Ну добре, не одна дубова дошка, а міцний дубовий стіл. Їй же гірше, особливо коли цей стіл полетів на неї. Випускаю пазурі й розсікаю найближчу нападницю. Їхня начальниця спробувала стрельнути в мене з якоїсь штуковини, прихованої в рукаві. Стрельнула, спіймала свою підлеглу, прилягла відпочити. Останню проштрикую наскрізь, і зрубаю з її пліч дурну голову. Кілька кроків і ногою контролюю начальницю в підлогу. Тепер можна повернутися і до Руки.
  По той бік дверей почувся шум, наче хтось котить камінь. Ехолот вказує на масивний об'єкт з іншого боку. Забарикадували? Навіщо, у мене ж є інший вихід? А ні, уже немає. Там теж каменюкою закрито. Ну і грець із ними, в мене є більш важливі справи. Придавлена Рука ледве дихала. Відкидаю від неї стіл і отримую в живіт одразу кілька артефактних стріл. Не зважаючи на міцність мімікрилу та вуглецевих композитів наконечники зайшли майже на усю свою глибину. Якби не жорсткість броні - прослизнули б углиб і посікли усі мої нутрощі. Витягую і даю команду НК відновити цілісність. Сам же дивлюся на цей смертельний подарунок і розумію, що пройшов по лезу бритви. Ці химерні наконечники виявилися не просто артефактами, а справжніми кумулятивними снарядами! Завдяки магнітному полю артефакта гази зганялися в одну точку й утворювали кумулятивний струмінь, товщиною з людську волосину. Такий собі МГД-двигун навпаки. Саме ця газова бритва і розсікає броню, а далі снаряд проникає через зроблену шпарину як звичайний арбалетний болт.
  Поки я милувався оригінальним технічним рішенням, до Руки дійшло, що подихати я не збираюсь, і вона спробувала напасти, тільки вже із ножем. Ніж був із аналогічними властивостями, і мав реальні шанси нашкодити мені. Прорахувалася вона лише в тому, що її хребет був перебитий. Замість того, щоб підскочити на ноги, вона повалилася на підлогу, і тільки тоді до неї дійшло, в якому становищі вона опинилася. При чому боялася вона не мене, а того, що зараз мало статися. Вона зацьковано озиралася довкола, а я слухав, як за стіною щось булькає. Проби повітря показали присутність в повітрі синильної кислоти. Це погано, я позбудуся язика раніше, ніж почну допит. Хапаю напівпаралізовану бабу й стрибаю в аварійний люк. Він виходить у коридор, який впирався у круглий кам'яний заслін. Очевидно той рухався у спеціальних пазах, і з мого боку його підчепити або відсунути було неможливо. В теорії. На практиці у мене були режим сили і аналог суперклея. Достатньо розітерти його по долоні й міцно прикласти їх до очищеної поверхні, і через кілька секунд я можу на них висіти. Зчеплення, як у хорошої сталі. Від мене вимагалося лише правильно вгадати, в який бік відкотити це кам'яне колесо. На це знадобилося майже п'ять секунд, і лише після цього я зміг усунути перешкоду. Не гаючи часу, я жбурнув у щілину між плитою й стіною свою полонену, і шмигнув слідом за нею. На іншому боці, ошелешені несподіваною появою уже списаної з рахунків Руки, її колишні підлеглі збиралися закінчити те, що не зробив газ. А тут і я такий гарний на вечірку завітав, сходу розсікаючи першу нападницю. Не даючи їй впасти підхоплюю тіло й кидаю його на другу. Та навіть не встигла нічого зрозуміти, як отримала прямий підсилений в голову. Я навіть на секунду розчарувався. Я очікував напружених боїв у закритому просторі із переважаючими силами бандитів, а в реальності в перші ж секунди побив найбільш досвідчених, і тепер просто розбираюся із їхніми посіпаками. Знаю, трохи егоїстично так думати, коли в тебе на руках унікальна високотехнологічна зброя, аналогів якій не було навіть у твоєму світі. Але це не відміняє того, що я по суті і є цією зброєю. І мені неприємно витрачати свій потенціал на таких третьосортних суперників.
  Повертаюся до полоненої. Та тільки-но змогла перевернутися на спину й озиралася довкола, не вірячи своїм очам.
  - Ти хто такий?! - а голос у неї дрижить, значить до переговорів готова.
  - Ну от! Можеш - коли хочеш! Потрібен лише стимул! - кілька разів махнув пазурами, щоб скинути з них чужі тельбухи і кров. - То що? Готова до розмови? Чи знову стимулювати?
  - Добре-добре, твоя взяла. Кажи чого ти хочеш?
  - Ти ідіотка? Я почути від тебе хотів це! - перекладач збився із програми і знову почав тасувати слова, від чого баба витріщилася на мене, як на нові ворота.
  Через обмеження у формуванні фраз допит розтягнувся майже на десять хвилин. Якщо викинути увесь сленг і використовувати лише цензурну лексику, то Рука просто хотіла захапати собі нічийного артефактора. Здав мене їхній контрабандист, перед яким я так необачно засвітився. Той щось белькотів про те, що я небезпечний, але його проігнорували. Угрупування, до якого вона входила, називало себе Клан. Був у них і конкурент - Сім'я. Знаходилися ми в Нижній Столиці - заплутаній мережі старих катакомб. Тут проживало багато обдарованих, яким не пощастило народитися із фізичними вадами. Маючи здібності й жахливий зовнішній вигляд, вони змушені працювати на кримінал або приватних осіб. Інших варіантів їм просто не залишають. А оскільки майже усі вони вихідці із простого люду, то рівень їхніх знань дуже низький. За майстрів між Кланом та Сім'єю іноді починаються справжні війни. Їхні вироби часом коштували як невеликий маєток, хоча частіше вони клепали зброю для своїх банд. Цікаво буде подивитися на того майстра, який зробив ті наконечники. Може в нього знайдеться іще щось цікаве?
  До речі, під час чергового сеансу зв'язку зі Слимаком я отримав ще кілька відгуків. Тільки не від дрона, а від людських тіл. Нахилившись над одним із трупів, я відшукав на внутрішньому боці передпліччя ледь помітне татуювання у формі якогось ієрогліфа. Такі ж, тільки з іншим малюнком, знайшлися й в інших. Всадивши ножа, я спробував вирізати артефакт, однак при контакті з лезом той здох. Вирізати їх разом із плоттю також не вдалося. Останній відгук ішов з боку ще живої Руки. До речі я так і не поцікавився її іменем. Нависнувши над нею, я увімкнув свій пеленгатор на повну, і почав досліджувати каліку, грубо перекидаючи її перед собою, наче велику м'яку іграшку. Та кричала, лаялася, отримувала стусана і через хвилину мовчання все починалося спочатку. Під кінець я не витримав, і всадив ножа прямо їй в потилицю, перерізаючи спинний мозок. І відгук зник! Значить ця штука напряму підключена до її нервової системи. Дивно, що тут іще не додумалися таким чином робити штучний нейрошунт. Це майже така ж технологія, яка використовується і для керування лицарями. Як тільки хтось зрозуміє, в чім справа - пілоти стануть не потрібні. Щоб перевірити свою теорію, я почав розсікати іще живу плоть в пошуках імплантата. І не знайшов його! Натомість я вловив сліди наноструктур. Ефір штучно вводився в тіло! Цікаво, чому не відбулося відторгнення чужорідного тіла? Якийсь секрет тутешньої медицини, чи особливості самої структури - байдуже. Головне, що у мене більше немає монополії на виробництво пілотів. Так, технологія ще сира, і творці все ще не усвідомлюють її перспективи. Але це все лише тимчасово. Якщо припре - швидко доведуть технологію до ладу. Неприємна перспектива. Дуже неприємна. Радіє тільки те, що й сама Рука не знала про секрети свого татуювання. Та й не факт, що це робив саме той майстер, який наносив малюнок. Могли зробити й пізніше, щоб під набряками не було видно слідів ін'єкцій. Задача ж цієї структури, як я зрозумів, полягала в ідентифікації членів угрупування. Таким чином вони, навіть не знайомі один з одним, легко могли вирахувати самозванця. Втім, я більш ніж упевнений, що це не єдина її функція. На місці ватажків я би обов'язково вставив туди іще щось для контролю своїх підлеглих.
  Записавши це в нагадування, я почав вибиратися. На жаль коридор, в який я вийшов, ніяк не сполучався із уже знайомими мені проходами. Можна було хіба що повернутися через газову камеру, але синтезатор НК ще не перезарядився, і відчинити другі двері таким же способом я зможу не раніше, ніж через годину, коли корабель уже буде відчалювати. Не знаю, навіщо так було робити, але ця частина підземного простору була повністю відрізана від тієї, звідки я прийшов. Усі знайдені мною проходи були або завалені, або йшли ще глибше під землю, або приводили мене до вентиляційних каналів. Знайти сліди людей теж не вдалося, ніби їх тут ніколи й не було. Було лише одне місце, над яким відчувалася порожнеча. Я міг би спробувати розібрати стелю коридора зі свого боку, але був ризик обвалу. Та й не факт, що знайдена печера мене кудись виведе. Тому я повернувся назад у газову кімнату і став чекати, доки зможу зрушити з місця другу кам'яну плиту. Ця була значно більшою, і я навіть не був впевненим, що моїх сил вистачить, аби її поворухнути. Судячи зі слідів на поверхні, я тут не перший гість, і до мене її не раз колупали. Скільки в ній тон? Як її змогли так підігнати, щоб між нею та стіною майже не було отворів? Ех, тепер ще й доведеться носити із собою комплект інженера на випадок ось такого замуровування. Якщо подумати, то це ідеальна пастка навіть для найбільш живучого ворога. Яким би безсмертним ти не був, тебе можна просто поховати живцем, або будь-яким іншим способом ізолювати від навколишнього світу. Цікаво, а як Рука збиралася покинути це місце? Не схоже, щоб за неї хвилювалися. Слимак уже доповз і показує мені, що бандити по той бік ведуть себе так-само спокійно, як і раніше. Схоже у них тут якась база. Принаймні запахи натякають, що харчів та алкоголю тут вдосталь... Цікаво, а чи можна провести одну із моїх нових ракет через тунелі? Ні, там же на вході кілька дверей, а у них немає маніпуляторів, щоб відкрити. Перший же вибух, і виходити буде нікуди, а схеми підземелля у мене немає.
  Поки я думав, з іншого боку хтось з'явився. Слимак не помітив руху в залі, значить цей хтось прийшов іншим шляхом. Щось клацнуло, почувся хрип механізму, і кам'яна брила почала котитися у зворотньому напрямку. Зараз би в камуфляж увійти, але тоді вихід на режим відкладеться іще на кілька днів. Ні, краще потерплю, і подивлюся, хто це до мене завітав.
  З іншого боку з'явилася група із трьох жінок в одязі... Ніндзя, якщо так можна сказати. Тільки замість сюрикенів у них були ножі, замість гетрів та тібі на ногах зручні чоботи із м'якої шкіри. Очі прикриті окулярами-консервами, явно із секретом. В кожної на поясі велика кількість різноманітних примочок, артефактів майже немає. І відгук. Та ну, невже це...
  - Пане Кейнсі? - мене тут скоро кожна собака знатиме! - Прошу за мною.
  - Хто такі? Чого треба? - я став посеред кімнати, де концентрація газу все ще була доволі великою.
  - Вам краще піти з нами.
  Ні дівчата, поки я не отримаю відповідей, я звідси ні ногою. Бо ще заведете мене на якесь дев'яте коло підземки, як ці розумниці під моїми ногами. Визволительки, очевидно, теж були в курсі газового сюрпризу, і залишилися стояти в коридорі, де відчувався сильний потік повітря. Вони там що, новий прохід зробили?
  - Я чекаю.
  - У нас немає часу на розмови.
  - У мене - є, - немає, але я їм цього не скажу.
  Складаю руки на грудях і дивлюся на них. Вони дивляться на мене. Брову! Півцарства за скрипучу брову! А тим часом газ поступово вивітрювався. І чого вони чекають? Бачать же, що мене так просто не взяти. На самовпевненість не схоже. Ймовірно у них є якийсь сюрприз. Знову спробують залити мене піною, чи оглушать? Про всяк випадок знову вчепився за підлогу і приготувався кинути одне із тіл в прохід під камінь, щоб мене знову тут не замурували. Нарешті газ вивітрився і жінки, діставши короткі мечі, зібралися заходити. Я ж випустив із рук пазурі, перекривши їм шлях.
  - Або відповідайте або прощавайте, - починаю плавно розганяти свідомість, аби не перешкоджати фінальним тестам системи. - Ваш вибір?
  - Ми із Сім'ї, - відповідає одна із незнайомок, не поспішаючи ховати меч. - Пропонуємо прийняти наше покровительство.
  - Будете мене захищати? Від цих? - кивнув я у бік тіл.
  - Від нас. Або приєднуєшся, або...
  А от ультиматум ставити не варто! Жбурляю тіло мертвої бандитки, короткий меч його розсікає, наче масло. Я лечу слідом із широко розчепіреними пазурами, змахуючи в простір перед собою. Меч на мить спалахує в електромагнітному діапазоні, і ламає одразу два моїх леза на правій руці. Третім встигаю зачепити її кисть, але жінка одразу ж перехоплює зброю іншою рукою. Швидко! В мене вже летять чорні кульки від її напарниць. Можу тільки ухилятися, щоб не зачепити котрусь. Нео мені зараз би позаздрив. Добре, що метнули не прицільно. Дзвінкий хруст за спиною, наче хтось розбив скло, і потужна ударна хвиля штовхає мене вперед. Встигаю підігнути ноги й не покотитися, але імпульс погасити не зміг. Водночас дупою спіймав сильний статичний заряд. На мить НК збоїть, фінальне тестування збивається. Кур-р-рви! Та я вас...
  Думки відійшли на другий план, коли меч шкрябнув крізь броню мене по хребту. Значить ці газорізи бувають і інших розмірів, а не лише ножами й наконечниками. Відмахуююсь лівою рукою, зовсім трошки не дотягнувшись до суперниці, а на мене вже летить третя. Ззаду підкрадається (якось вульгарно це звучить) їхня начальниця, що розмовляла зі мною. Певно думає, що я її не бачу. А ось тобі, щоб не розслаблялася! У мене навіть на дупі очі є! Ну що, з'їла? Тепер не зможете атакувати мене одночасно з кількох напрямків. Я ж сказав, що не зможете, я не сліпий! Та що ж ви такі вперті, невже по-інакшому не вмієте битися? Ну добре, самі напросилися. Слимак, фас!
  На тих швидкостях, які демонстрували мої суперниці, желеподібний дрон рухатися не міг. Проте він міг повторити трюк кіношного Т-1000, розтікаючись калюжою під ногами. Достатньо лише вступини в... Хм... Наступити на нього, і твоя нога опиниться в пастці. Кілька змахів кігтями, і одну я зігнав прямо на Слимака. Все, поки вона там по землі катається, я можу спокійно зайнятися іншими.
  І тут мене обламали! Замість того, щоб продовжити бій, вони кинули в бік схопленої колеги парочку флаконів, і розчинилися в темряві. Секунду по тому біля мене в полум'ї чогось схожого на напалм корчилося тіло вже мертвої невдахи. Поки я всіма доступними засобами вишукував невидимих ворогів, вони вже накивали п'ятами, а з боку залу чувся тупіт рядових членів банди Клану. От же ж тварюки! Ну нічого, я ваші сигнатури запам'ятав! З-під землі дістану! В прямому і переносному сенсі! А зараз я буду зганяти злість на ідіотах, які сміливо йдуть назустріч проблемам. До мене!
  Двадцять одна людина, не рахуючи бармена та парочки спостерігачів. Гадають, що я їх в темряві не помічу, і вони потім розкажуть кому треба про побачене. А ось вам! І вам! І тобі по пиці! А тобі по руках, щоб не тягнула їх, куди не слід. О, здається у наших ідіотів поступово розвивається мозок - уже розірвали дистанцію й беруть мене в кільце. Невже знову хочуть з-за спини зайти? Ні, мені це вже набридло. Я вже втратив Слимака! Хм, а давайте я вам влаштую нічні розваги? Ви вмієте орієнтуватися в темряві? Ось зараз і побачимо. Підскакую до найближчої лампи й швидким рухом відсікаю ґніт. Мінус одне джерело світла. Повторюю операцію ще п'ять разів, а на шостий невдахи розуміють, що мене майже не видно. Із темряви в них починають летіти різні підручні предмети: тарілки, глечики, стільці, а іноді навіть столи. Отак метнеш кілька, а слідом вистрибуєш сам. Поки дезорієнтований ворог відбивається або ухиляється від снарядів, ти уже поруч і гладиш його по шиї трофейним ножиком. Можна навіть всадити цей ножик йому в око, щоб падлюка не тицяв в мене головешкою. Бачу, як до мене наближається решта зграї. Кидаю тіло в них і знову відстрибую в темряву. Джерел світла все ще надто багато. От я дурень! Треба було лук із Арчера забрати. Хоча, навряд чи мене впустили би зі зброєю.
  До бандиток поступово дійшло, що мені зробити нічого не можуть, і вони почали відступати в бік виходу. А це вже не дуже добре. Не варто залишати ворогів. Начхавши на все вистрибую із темряви і лечу прямо на них. Вони не витримали й чкурнули геть. Паскуди, я за вами ще й бігати маю?! Перехопив лише трьох. Семеро встигли вибігти за двері й зачинити їх. Чую, як вони навалилися з іншого боку на стулки, підпираючи їх спинами. Ой дуре-е-епи! Підходжу ближче й розумію, що вибору в них немає - засув же з цього боку. Не розбираючись всадив леза прямо в дверне полотно і, додавши сили, провів ними вздовж дошок в протилежні боки, розсікаючи деревину. З іншого боку щось чвакнуло. То відвалилася нижня частина живої підпірки. Друга із вереском відскочила геть. Витягую пазурі й виходжу до неї. І тільки тут розумію, що кляті бандитки розбіглися тунелями, немов щурі! Спересердя почав смугувати бандитку, випускаючи з тварюки кишки. Кляті бандючки! Я вам що, медом помазаний, що ви злітаєтесь на мене, як мухи на... Та що ж це за день сьогодні такий?! Що не слово - то вульгарність!
  Розчавивши ногою голову бандитки, трохи заспокоївся. Так чи інакше, а Клан швидко зрозуміє, що з їхньою базою щось трапилося, і сюди прийдуть розбиратися. По обмовках полоненої я почав підозрювати, що Клан має зв'язки у верхах, як і Сім'я. А значить шукатимуть мене не тільки бандити, але й місцеві правоохоронні органи. Нейралізатор тут не допоможе. Мене із супроводом бачила половина міста. Я просто фізично не зможу зітерти усім свідкам пам'ять. Стирання ж працює лише на обдарованих, а серед рядових бандитів майже усі простаки. Простіше перебити усе населення столиці.
  Вибратися із підземелля багато часу не зайняло. Усіх зустрічних бандитів я вбивав без розмов. Вони мене жаліти не збиралися, і не будуть - чому я повинен жаліти їх? В такі моменти я розумію, що різниця між гуманістом та маніяком лише в наслідках його дій. Якщо ти рятуєш людей, вбиваючи їхніх убивць - чи робиш ти благо? Чи можна назвати тебе злочинцем, якщо твій злочин допоможе вижити іншим? Я не часто задумуюсь над такими філософськими питаннями. Я взагалі все вирішую по ситуації. Звісно інколи буває й таке, що я дію на емоціях, як от зараз. Але мене ще треба довести до такого стану, що ой як непросто. Сьогодні бандюкам це вдалося, а значить - пощади їм не буде!
  В забігайлівці вже нікого не було. Певно поплічники бандитів почули крики знизу й накивали п'ятами. Натомість на вулиці перед входом уже вишикувалася ціла стіна із солдат. Усі в формі, під прикриттям ручних та ефірних щитів, із націленою на двері зброєю. Самі ж бандити крутилися в задніх рядах, абсолютно здорові й вільні. Значить це завітало їхнє прикриття від верхів. Виходити не став. Натомість принишк під дверима і видав найсильніший радіоімпульс, який тільки міг. Пеленгатор вловив півтора десятки відгуків. При чому не лише з боку солдат, а й від сусідніх будівель і навіть звичайних міщан. Майже вісім клятих відсотків присутніх людей працювали на бандитів. При чому на обидві фракції - модуляція відгуків помітно відрізняється. А от серед правоохоронців сигнал був тільки один, з боку начальниці. Схоже мої думки про геноцид виявилися не такими вже й фантастичними.
  Внизу щось гупнуло, і з підвалу полетіла пилюка. Підірвали вихід, щоб я не втік назад у підземелля? Логічно. Не буду ж я зараз битися із цілою державою? Моїх сил вистачить, аби вирватися із порту, але ж вони так просто не заспокояться. На вулиці почувся шум. В задніх рядах промайнув боєць із... Базукою? Ці сучки викрали мою базуку?! А ні, помилився - просто схожа штуковина. Байдуже, не про те думаю! Що мені робити далі?
  - Гей ти, в обладунках! - вікна здригнулися від підсиленого артефактами голосу. - Будинок оточено! Тобі нікуди тікати!
  А варіантів у мене не залишалося. Вони мене у спокої не залишать. І головна проблема тут не в збройних і правоохоронних силах самої держави. Їх небагато і вони централізовані - їх легко буде розбити і деморалізувати. В крайньому разі з ними можна домовитись. Значно більше проблем буде від різноманітних рядових виконавців. У них немає такого оснащення і зброї, як у державних служителів, але їх тупо в сотні разів більше. Не думаю, що вуличному хулігану скажуть, що он-той хлопець у капюшоні кілька хвилин тому порішив цілу банду, йому просто скажуть підрізати одного надто нахабного мажора. Але так буде лише на початку. Не маючи навіть шансу знищити мене, вони усіляко заважатимуть моїй діяльності, плутатимуться під ногами, знищуватимуть моє оточення, налаштовуватимуть проти мене народ, показуватимуть мене абсолютним злом тощо. У світлі майбутньої загрози такі дії населення гратимуть проти них самих. І чхав я на них! Хочуть здохнути - будь ласка! Тільки вони ж і усіх інших за собою в могилу потягнуть.
  Ех, як же мене усе це дістало! Я можу ігнорувати загрозу особисто для себе, я можу поступитися інтересами, якщо це шкодить моїм союзникам. Але якщо мова йде про цілий світ...Взагалі то теж начхати, але Сайкс попросив допомогти.
  Діставши з-за поясу пенал, я обережно зняв кришку й витягнув із густої чорної рідини продовгуватий артефакт, ніби складений із невеличких, обліплених геометричним візерунком шматочків. Хотів зробити подарунок Сайксу, але вибору немає. Сам не вірячи у те, що роблю це, я спустився до залишків підвалу й стягнув усі доступні тіла в одну купу, після чого глибоко увігнав загострені кінчики подвійної спіралі у ще теплу плоть.
  Щойно кров затекла в щілини артефакта, той одразу ж ожив, розсунув свої сегменти, різко збільшуючись в розмірах, а над його вільним кінцем почав закручуватися ефір. Я почекав, поки генератор вийде на розрахункову потужність і поліз в налаштування щойно активованої системи. Після вводу усіх стартових даних, я на мить завмер, зважуючи усі "за" і "проти". Хоч і казав Психу, що не хочу збільшувати кількість потенційно ворожих сил, зараз без цього було не обійтися. Підтвердивши своє рішення, я дивився, як мініатюрний обеліск заворушився і під хруст кісток почав вгризатися в мертві тіла. Наостанок я присвоїв обеліску нове ім'я. Гадаю він швидко знайде інформацію про цього персонажа і зрозуміє, що від нього вимагається.
  Переконавшись, що система усе робить правильно, я ж тихенько вибрався в головний зал і зачаївся біля входу. Сигнал для Арчера вже пішов, на дорогу сюди в нього піде хвилина, не більше. І тоді... Тоді в клюбі будуть... Танці!!!
  - Останній шанс! - вона вже підняла руку, щоб дати команду, а моя підмога тільки-но вирвалася з порту.
  - У мене вибухівка! - намагався я потягнути час, - Мені втрачати нічого!
  Але на блеф ніхто не купився. Щойно бійці заняли позиції, начальниця дала відмашку і бойовий артефакт плюнув у мій бік... Плазмою?! Я навіть на долю секунди заціпенів, пригадуючи складність цієї технології. Розробкою PAX на Землі займався цілий інститут, а далі кількох прототипів діло так і не зайшло. Зброя дуже дієва на ближніх дистанціях, боєзапас практично необмежений - мрія будь-якого військового. Але ціна у тридцять сім мільйонів за штуку була непідйомна. Якщо тут умудрились повторити бластер на базі артефактів... То це класна штука! Хочу!
  Спрайт, завбільшки з мій кулак, встиг подолати майже половину відстані, перш ніж я отямився. Судячи із чутного навіть з такої відстані тріску, він був ще й нестабільним. Мені не залишалося нічого, окрім я к відстрибнути якнайдалі від точки влучання. Вибух був не сильним, більше нагадуючи світло-шумову гранату. Але для дверей цього було достатньо. Мене ж пробило статикою і прискорення на секунду злетіло. Знову! Треба поставити якийсь запобіжник, чи що... Поки системи поверталися до ладу, ініціативу було втрачено. Щойно прогримів вибух, солдати пішли в наступ у кращих традиціях антитерористичних підрозділів: через усі вікна й двері. Я стрибав уздовж зовнішньої стіни, тому був на півдорозі між баром та входом, прямо під одним із вікон. Першого бійця зустрів прямим ударом в груди, щоб він вилетів назад у вікно. Секунди три з цього боку мене ніхто не чіпатиме. Натомість я прогавив іще дві команди, які увірвалися через друге вікно й двері. Перед собою вони одразу ж підняли ручні щити. Датчики одразу ж заверещали про великий електричний заряд на їхній поверхні. Достатньо одного дотику, і я як мінімум на кілька секунд випаду з реальності. Потрібен безконтактний бій. Перелітаю через барну стійку, впираюся спиною в бочки і в режимі сили відштовхую дубову конструкцію на нападників. Страйк! Купа народу відкотилася в центр залу. На ногах залишилися двоє, кого важка стільниця не зачепила. Не очікуючи такого прийому, вони на мить забарилися, і в їхній бік полетів один із найближчих стільців. Ще мінус один. Перепрошую - мінус одна. Усі присутні окрім мене - жінки. Остання нарешті прийшла до тями і знову пішла в наступ, витягуючи меч. Його лезо також наелектризоване. Та хто ж вас так оснастив? Наче під мене готувалися!
  Але тут я почув свист і поспішив стрибнути під вікно, через яке уже дряпалася наступна порція солдат. Ну куди ви лізете під снаряди? Назад! Знову б'ю у вже знайомий нагрудник із відбитком мого кулака. В мить, коли баба вдруге вивалювалася на вулицю, я побачив у небі кілька чорних точок, що падали прямо на мене. А ось і підмо... Га?
  Потужний удар в грудину вибив з вікна вже мене, тільки всередину. Чому я завмер, як бовдур? А якою була би ваша реакція, якби в вас зі звуками 'ня-ня-ня' та райдужним шлейфом врізалося чорне кругле чудо із котячими вухами? Зловивши когнітивний дисонанс, я не одразу зрозумів, що ці чудики уже пробили мене іще один вихід з будинку, і почали бомбардувати навколишній простір. Відкинувши від себе цей продукт обкурених японських аніматорів, я поспішив покинути будівлю, поки мене не закидали іще якимись покемонами. Вистрибнувши на задній двір, що виходив у провулок, я мимоходом вирубив іще парочку бійців, товариші яких уже, на свою голову, проникли в будинок. Переконавшись, що більше свідків немає, я швиденько змінив скін, перетворюючись на одну із найближчих до мене по комплекції солдат.
  А тим часом на вулиці піднялася паніка. За час моєї відсутності Арчер встиг наклепати ще десяток ракет, і зараз уся ця радість літала повсюди, пробиваючи вікна, двері, а подекуди й стіни (не думав, що монолітний корпус виявиться настільки міцним). Оскільки будівлю я вже покинув, техніка переключилася на знищення ворогів, тобто усіх, кого ІНК ідентифікував як членів банд. Врахувавши досвід знищення піратських човнів, я прописав у свої творіння пункт про надмірну вогневу міць. Тепер в разі потреби вони вибухали не при контакті, а лише проникаючи вглиб цілі, і тільки якщо та продовжувала функціонувати. Якщо одного тільки влучання було достатньо, ракета змінювала курс на наступну мішень. В ідеалі одної такої було би достатньо для знищення цілого флоту мілких повітряних суден. І все було би цілком пристойно і звично для мене, якби не...
  - Ня-ня-ня!
  - А-а-а! - гуп!
  Потлумившись на щойно прибитому бандиті, вимазаний в його крові 'нянкет' з характерним пухканням імпульсного двигуна вистрибнув з тіла й полетів у пошуках наступної жертви. В метрі над землею! Схоже мізків у них все ж недостатньо, інакше б він зараз не маневрував у натовпі, а піднявся би над ним. Так, все це були мої ракети. От тільки звідки в них з'явилися вуха та музичний супровід? Ні, не хочу нічого знати! Потім розберусь, зараз переді мною інша ціль. Розминаючись із панікуючим натовпом, я підбіг до начальниці, біля якої й стояла важка артилерія.
  - Пані офіцер! Пані офіцер!
  - Що ти тут робиш, - озирнулася та на мене, - Я ж вас у провулок відправила?
  - У них раптом виникли проблеми із заднім проходом.
  - Там, де сарай?
  - Там, де дупа! - і в режимі сили дарую їй хук зліва.
  За усю свою кар'єру солдата я не раз голіруч бився із ворогом. Але тільки зараз я зрозумів, що фраза 'дощ із зубів' може бути буквальною. Погоджусь, виглядає це дійсно гарно, особливо в уповільненому темпі. Ну а поки нашу любительку подвійного життя прокручує інерція, я продовжую свій рух вперед і видираю гармату із рук ошелешеної артилеристки. Замість зброї вручаю їй легкий потиличник - вона в шоломі, їй не страшно. На відміну від начальства. А тут і Арчер підоспів, та ще й нейралізатором так поблискує, наче поліцейськими мигалками. Цікаво, це він зумисне, чи просто так співпало? Потім, все потім! А зараз - в порт!
  Оминаючи перехожих і патрулі міської варти, я відчував себе Джекі Чаном, що влаштовував великий вибух, а тепер швидко-швидко від нього тікає. Тільки шум позаду все не стихав. Що далі я від'їжджав від місця пригоди, то більше бандитів підсвічував ІНК. Об'єднані в спільну мережу, ракети одразу ж перемикалися на більш пріоритетні цілі, час від часу вириваючись поперед мене і збиваючи з ніг чергового невдаху. Декому щастило померти одразу. Ті ж ракети, що летіли низько, не могли нормально розігнатися в натовпі, і результатом їх зустрічі з мішенню частіше були різноманітні переломи і вивихи. Лише одного разу я бачив зарізаного, коли машинка заплуталася в одязі невдахи й посікла його своїми 'вухами'.
  Значно веселіше стало, коли до нашого забігу приєдналася група вершників. От чесно, я вже й забув, що за відсутності компактних двигунів люди обходилися гужовим і верховим транспортом. От вони про себе і нагадали, прямим пострілом в голову. Котрась із вершниць виявилася достатньо вмілою, щоб на скаку мене підстрелити. Якби не миттєва реакція Арчера, я би вже впав прямо їм під копита. Судячи з їхньої уніформи та оснащення, це була вже не міська варта. На вигляд дуже схожі на кірасирські загони 19 століття. Це я роздивився вже потім, коли знову всівся у сідло. Не зважаючи на невисоку швидкість польоту кулі, їхній калібр був як у дробовика. Для незахищеної людини постріл із такого пістоля смертельний. А у них же ще й карабіни були. Люди, які не дозволяли мені відірватися від погоні, заважали переслідувачам вести по мені влучний вогонь. В якийсь момент мені це набридло і вирішив пожертвувати на них одну із ракет осколочного типу. Та замість того, щоб вибухнути між ними, ця літаюча голова просто позбивала їх на землю, після чого продовжила мій супровід. Каюсь - не подумав. Та що там казати, я їх більше як ракети сприймати не можу! У мене від їхньої першої появи моральна травма на все життя. Мабуть буде правильно змінити назву із Мейн-кун на Някет - скорочено від 'ракета, що нявкає'.
  Ось так, із музикою та веселою компанією ми й дісталися до порту, і я зрозумів, що даремно поспішав. Як тільки в передмісті почалися заворушення, усі судна швиденько накивали п'ятами. Дехто навіть умудрився прихопити із собою частину причалу разом із шварту вальним обладнанням. Я ж залишився у ворожому місті без транспорту. Зупинившись на краю пустого льотного поля я думав: що мені робити далі? Самотужки добиратися до потрібного місця буде дуже довго, а в мене не так і багато часу. Я легко можу склепати собі якусь літаючу штуку, але не знаючи розташування аномальних ділянок, яких ставатиме все більше, я ризикую розбитися у чорта на рогах, звідки самотужки вибиратимуся дуже довго.
  - Іменем закону, здавайся! - почувся позаду невпевнений голос чергової самовбивці.
  Закон? Які в біса закони?! Закон працює тоді, коли він один для всіх. Якщо можна уникнути покарання, то це вже не закон, а інструмент для власного возвеличення і приниження інших. Увесь мій досвід життя в обох світах, як на Землі, так і тут - тільки підтверджує це правило. Єдині закони, які ніхто й ніколи не зміг порушити - закони природи й фізики. Закони ж соціуму порушують постійно, і в основному ті, хто себе до нього не відносить. Найчастіше це саме ті особи, які й керують соціумом. Я не є громадянином цієї держави. Я взагалі не є людиною. Від людини в мене лише тіло носія, та й те давно в комі. То чи можна застосувати до мене якісь закони? Тим більше закони держави, яка дозволяє існування такої великої кількості бандитів? Щось мені підказує, що саме вони й пишуть закони для своєї челяді.
  Обертаюся до цієї самовбивці. Переді мною стоїть дівка, років тридцяти, в мундирі міської варти. Голос грубий, хриплий. Шрам на лобі й носі, погляд впевнений, але я ж бачу - трясеться від страху так, що ледве стоїть на ногах. Жодної з бандитських міток у ній не відчувається, але з тепловою картою тіла щось не так.
  - Хочеш врятувати місто? - наче у підтвердження моїх слів десь на окраїні вибухнула одна з ракет і через вікно з вереском вилетіло палаюче тіло. - Чи знищити його?
  - Здавайся!
  - Не наривайся, - я з цікавістю подивився на неї. - Мені погрожував Клан. Ось результат, - я махнув у бік міста. - Хочеш повторити за ними?
  - Я тебе просто так не відпущу!
  - Правильно. Будеш допомагати.
  - Чого ти добиваєшся? - підозріло швидко пішла на контакт співбесідниця.
  - Транспорт. Східна аномальна зона. Мені потрібно туди. Терміново.
  Не встиг я договорити, як вона натиснула щось на поясі, від неї розійшлася хвиля електричних розрядів і... Нічого не сталося. Окрім того, що у неї волосся стало дибки, а у мене згоріло кілька нашвидкуруч зроблених запобіжників і спрацювало заземлення. Не дочекаєшся! Мене сьогодні вже двічі зарядили! Я вже навчений, втретє ваш трюк не пройде. Невже вона гадала, що я не помічу її пояс шахіда, буквально начинений різноманітними артефактами? Як би я не ставився до тутешніх виробів, вони цілком можуть мені нашкодити. Наприклад відсікти руку. Мене це не зупинить, але приємного все одно мало. Тому я просто й без роздумів пробив їй в печінку, вибив меч і, відкинувши його далеко в траву, збив її не землю, після чого поставив ногу їй на голову, готовий в будь-який момент якщо не роздавити цей гнилий гарбуз, то бодай подерти його грунтозачепами.
  - Демон! - вилаялася вона, скрутившись на землі, наскільки це було можливо.
  - Вирішуй. Співпраця, або смерть?
  - А щоб тебе демони пойняли! Щоб ти... - перекладач тактично замовк, формуючи нову лексичну групу.
  - Вважатиму це згодою. Потрібен корабель і капітан. Бажано - військовий. Ти знаєш - де. Веди.
  Ще трохи побурчавши, дівка махнула йти за нею. Видно, що вона не вірила жодному моєму слову. Але й заперечувати не стала. Значить мої підозри були правильні. Цікаво, це особиста ініціатива, чи хтось напоумив?
  Що далі ми йшли, то менше людей нам зустрічалося. Усі, слухаючись вказівок із системи загального оповіщення, поховалися по хатах, позакривали вікна й двері. На вулицях залишилися тільки загони варти й пожежні команди. Арчер, тихенько слідував за нами, координував дії някетів між собою і вчасно попереджав мене про наближення патрулів правоохоронців. Поки йшли, офіцерша, якщо я правильно зрозумів її розпізнавальні знаки, розказувала свій наївний план. За її версією я посильний, що має доправити термінове донесення в... Перекладач розпізнав назву як 'Біла роса'. Ех, Батькою повіяло! Стоп! Який ще Батька? Чого я про нього згадав? ІНК, що у мене з головою?
  Той слухняно видав схему, за якою наніти щойно сформували в мозку носія нові нейронні зв'язки. Таких не було ні в мене, ні в Барнса, ні в жодного із моїх донорів чи носіїв. Це ж не мої спогади? Чи мої? Шкода, що зараз розібратися не вдасться.
  Поцікавившись символікою тутешньої верховної влади, я модифікував один із образів, і в найближчому провулку кремезний броньований хлопець перетворився на королівського лакея із незвичною скринькою в руках. Насправді то був знятий із мотоцикла кофр, але кого то цікавить? Для більшої достовірності мені позичили накидку, щоб створити видимість невмілого маскування. Коли вона постукала у двері КПП, там відкрилося віконце і чиясь незадоволена пика поцікавилася гостями. Офіцерша передала туди папірець із якимось наказом, що знайшовся у неї в підсумках. Вартовий не одразу нам повірив, але потім неохоче пропустив нас всередину. Арчера довелося залишити на вулиці. Персонал аеродрому дивився на нас із підозрою, але у них і своєї роботи було достатньо. Певно подумали, що якщо вже нас впустили, значить була причина. В кожному ангарі до нас одразу підбігали місцеві бригадири, але після короткої розмови із моєю про вожатою тільки розводили руками і поверталися назад. Видно, що цю особу тут знають. А це точно військовий об'єкт? Чи мене привели у якийсь любительський аероклуб?
  Загалом цей аеродром був точною копією вантажно-пасажирського порту, тільки в кілька разів менший, і оточений великим кам'яним парканом. Всередині розташовувалися два ряди ангарів, злітна зона, та складна щогла для прийому особливо великих кораблів. Увесь аеропарк представляли невеликі патрульні катери. На жаль робочих у ангарах не виявилося. Було лише кілька катерів зі знятою обшивкою. Один узагалі розрізали на дві окремих частини і копирсалися в його нутрощах. До того ж невідомо, скільки з них зараз в повітрі, адже мої літаючі бестії могли їх і позбивати. І коли над полем завис один із патрульних, я наочно пересвідчився у надмірній ефективності живих снарядів - корабель перетворився на друшляк. Корма і носова частина розбиті вщент, а одна із трьох гармат вирвана з м'ясом. Не знаю скільки там було екіпажу, але вцілілі зараз трималися руками й ногами, тільки щоб не вивалитись за борт. Не думаю, що там окрім двигуна залишилося іще щось ціле. Для того, щоб правильно зайти на посадку, потерпілим довелося накрутити не одне коло над полем. Певно у них заклинило механізм повороту. Нарешті побите судно торкнулося поверхні, і з легким тріском зупинилося, остаточно перетворившись на купу мотлоху. Механіки одразу ж кинулися допомагати потерпілим, а я підійшов до одного із крайніх ангарів. Він був зачинений, проте ехолот вказував на знаходження там якогось масивного об'єкту. Підійшовши ближче, я розширив шпарину між дошками і просунув всередину руку. Виведений з-під камуфляжу сенсорний блок показав абсолютно ціле судно, тільки без бортового озброєння і з великим гербом на борту. Корабель був достатньо аеродинамічним і мав більшу площу тягових панелей. Характерна форма носової частини робила його схожим на горобця. Кораблик дуже гарний, чистий - одразу видно, що за ним доглядають.
  - Це королівський кур'єр.
  - Швидкий?
  - Швидший за ці, - офіцерша вказала на залишки патрульного. - Але екіпаж ще не прибув.
  - Екіпаж вже є, - я теж повернувся до уламків, розглядаючи повітроплавців.
  - Це неможливо, - одразу ж відповіла вона, зрозумівши мої наміри. - Кур'єр відрізняється від інших суден. Вони просто не зможуть з ним впоратися.
  - Краще спитай їх.
  Офіцерша пішла у вказаному напрямку, а я швиденько чкурнув назад. Я вже побачив усе, що хотів, і навіть більше. А тому поспішив перевірити свої підозри. Перебігши до останнього із оглянутих ангарів, я переконався, що ці 'механіки' ремонтом не займаються. Достатньо було секунд десять подивитися, як вони раз за разом повторюють одну і ту ж операцію. Та й приховані в пряжках ременів та каблуках стоптаних мало не до дірок черевиків артефакти явно не по кишені звичайним роботягам. Невже сподіваються мене спіймати? Пізно, голубчики, пізно! Арчер увесь цей час не припиняв клепати все нових і нових някетів, і над містом зараз їх крутилося уже більше тридцяти. З'явилося навіть кілька із вмонтованим замість вибухівки радіолокаційним комплексом для більш ефективного пошуку цілей. Одна команда, і вони знесуть тут все і всіх. Прагнучи продемонструвати розумникам близькість п'ятої точки, я вишукував на віртуальній карті найближче скупчення бандитів. І знайшов їх буквально по той бік паркану. Поставивши їм вищий пріоритет, я спокійно, не поспішаючи й не реагуючи на зовнішні подразники повернувся до крайнього ангару. Три, два, один... Джаз! У мене за спиною в повітря здійнявся стовп полум'я й диму. Це вибухнули одразу п'ять фугасних модифікацій: пробили крівлю, стелю, і влаштували всередині будинку пекло в кращих традиціях голівуду. Добре, що там не виявилося цивільних, інакше б вибух довелося відмінити, і демонстрація не була б не такою наочною. Тільки в цей момент, до присутніх тут спецслужб дійшло, що вони власноруч занесли міну до своєї оселі. Самі винні, що розплодили у себе під боком стільки паразитів. Тепер будете розплачуватися за дезінсекцію. І не треба націлювати на мене свої іграшки. Не треба, кажу вам!
  Мокрий звук удару, і - один недолугий снайпер із розбитою головою падає із привідної вежі на землю. Ще один, і його великомудрий командир, який кілька секунд тому віддав наказ на стрільбу, повторює маневр підлеглого. Як я його вирахував? А ніяк. Це зробив Арчер. Спостерігаючи за кожним із присутніх, він просто прогортав їхні дії у зворотному хронологічному порядку і одразу ж вирахував винуватця. Для цього не треба багато розуму, достатньо лише потужного аналітичного програмного і апаратного забезпечення. Було б на полі чоловік десять, з цим би впорався б навіть мій ІНК, а так доводиться розподіляти обов'язки між юнітами. Не встиг я насолодитися шоком присутніх, як літаючі спостерігачі знову активізувалися і накинулися на цілу команду підтримки, що збиралися взяти у мене автограф і, здається, зразки крові заодно. Вбивання в землю тривало секунду, не більше. Двоє таки змогли прорватися, і одну я вирубив прямом в голову, а друга схопилася за пояс і... Бум! Мене відкинуло разом із шматком землі, за який я вхопився. Сама ж смертниця лежала неподалік, розірвана навпіл. Несподівано. Не думав, що вони можуть нацькувати на мене камікадзе.
  Встаю, а мене більше не атакують! Збиті на землю 'майстри' щось кричать, а охорона опускає зброю. Невже зрозуміли, що на мене потрібен більший калібр? Це ж треба, як швидко! Цікаво, коли до них дійде, що я контролюю увесь повітряний простір, і знаю розташування усіх їхніх сил? Сподіваюся це станеться не раніше, ніж я покину це невдячне місце. Повертаюся до своєї супутниці й кажу їй, що можу й сам керувати судном, якщо вони не проти. Та натяк одразу зрозуміла й знову почала розмахувати руками. Цікава у них азбука морзе, треба буде якось в ній розібратися, щоб бути в курсі, що про мене говорять. Отримавши невидиму мені відповідь, вона одразу ж почала мене запевняти, що команда корабля вже прибула, і скоро можна буде відправлятися.
  І справді, не встигла вона закінчити, як із адміністративної будівлі вибігли ті ж самі повітроплавці, які нещодавно здійснили аварійну посадку. Що й вимагалося довести! Ну не можуть однотипні кораблі, навіть у різній комплектації, бути настільки відмінними, щоб інший екіпаж не зміг ними керувати. Це все одно, що їздити на автомобілях однієї марки - майже все буде абсолютно однакове. Якщо там і буде щось відмінне, то і виглядатиме така машина інакше, щоб у водія часом не спрацювали рефлекси. Принаймні так роблять нормальні конструктори. Після всього семи хвилин, я спеціально засікав, вони вже виводили судно на злітну ділянку. Дурепа, яка спробувала пронести на борт невідомий артефакт, прилягла відпочити, тримаючись за зламану ногу. А над аеродромом водили свої хороводи все більше някетів, нервуючи своєю присутністю спецовиків. Нарешті катер був готовий і персонал відвів від нього усі опорні конструкції окрім трапу. Я вже збирався підніматися, коли переді мною стала ця офіцерша.
  - Ми тебе все одно знайдемо. Дістанемо, де б ти не хова... - удар піддих, і відкидаю тіло на землю.
  - Ви некомпетентні, - хмикнув я, і перед тим, як вийти на борт, додав, - Хочеш корисну пораду? Знайди нормальну роботу. Служба - це не твоє.
  Дістануть вони мене, аякже... Вони своїх бандитів вивести не можуть! У мене все менше сумнівів у правильності свого вчинку. Якщо це - спецслужби королівства, то мені страшно за людей, які тут живуть.
  Повільно піднімаючись над Байрою, я отримав картинку з радіолокатора - навколо нас стягувалося кільце із семи легких і трьох великотоннажних літальних апаратів. Їх уже можна було роздивитися неозброєним оком. А ми плелися зі швидкістю пішохода, наче у двох метрах над землею. Дивлюся на капітана, а вона приречено дивився то на мене, то на важіль ходу, виставлений на максимум, як і регулятор висоти. Розрахунок був на те, що малорухому мішень легко розстріляють. Або ми вимкнемо двигун, намагаючись ухилитися, і самі розіб'ємося. Впевнений, що вдруге запустити двигун ми вже не зможемо. Схоже, агенти так нічому й не навчилися. Я розумію, що вони лише виконують накази, часто не дуже далекоглядних людей. Але ж вони не цивільні - знали куди йдуть, і що їм доведеться робити. Тому нехай не ображаються.
  - Збити ворожі судна! - вказав я на агресорів.
  - Ня! - звідусіль долинув відгук ракет, одразу ж перекритий гулом імпульсних двигунів.
  Кошмар, куди я потрапив? До речі, про ракети:
  - Арчер, звідки у моїх ракет взялися вуха, і чому вони почали літати під музику?
  - Реалізовувалося прохання влаштувати дискотеку за допомогою важкого озброєння. Дискотека передбачає... - почав відписуватися він.
  - Стоп-стоп-стоп, я зрозумів. Але звідки вуха?
  - Під час розробки було порівняння із дизайном голови породи котячих. Найбільш популярним музичним контентом за участю котів були меми...
  Без коментарів.
  Як я вже казав, ініціатива повинна бути виправдана. Арчер проявив дурну ініціативу, додавши в конструкцію ракет необов'язкові елементи, про які я лише думав. А він - підслуховував. І тепер виправдовується тим, що прагнув реалізувати мої приховані бажання! Які в біса бажання?! Якби я цього бажав, я би тоді сам це й зробив! Все частіше в мене виникає відчуття, що ці недоумки все прекрасно розуміють, і просто знущаються наді мною. І заперечувати марно - моральна травма вже отримана, я тепер усю серію ракет тільки 'нянкетами' і буду називати. Якщо почну заперечувати, цей... Арчер може іще до чогось страшнішого додуматися. А може йому інтелект врізати? Або ще краще - відправлю його до Психа, нехай йому мозок виїдає. Не страшно навіть, що залишусь без транспорта.
  Що було далі - дивитися не став. Якщо хтось вціліє після такого нальоту, то Арчер дасть мені знати. Он він, внизу їде. Треба буде підняти його на борт, коли відлетимо достатньо далеко. Але спочатку я огляну це корито. Бо хто їх знає, що ці недоумкуваті спецагенти іще нам могли влаштувати...
  Окрім перебитих провідників системи керування інших сюрпризів виявити не вдалося. Все впиралося у відсутність запасних деталей. Я міг би здійснити ремонт, якби зі мною був новий реплікатор. Але без ремонту ми не могли ні знизитися, ні зупинитися. Порадившись із екіпажем я попросив їх підлетіти якомога ближче до найвищого й достатньо похилого пагорба, щоб мотоцикл зміг застрибнути на борт. До речі про екіпаж: не зважаючи на вербальні обмеження, знайти з ними спільну мову вдалося швидко. Всього їх було троє: капітан, навігатор та механік. Перша стояла за штурвалом і поєднувала функції пілота й командира. Друга, зовсім молода, із блакитним волоссям, відповідала за навігацію у просторі та точні маневри. Третя ж, із протезом замість лівої руки, займалася силовою установкою. Звали їх Маелу, Сайя та Джасу (ввічливі люди - представилися одразу). Усі троє були обдарованими по самому мінімуму, тому ні на який великий корабель їх би не посадили, а в цивільному флоті усі місця забиті своїми людьми. Разом вони літали уже не перший рік, і добре вивчили звички одне одного, та свого начальства. За розбитий корабель їх чекав трибунал. Натомість їм наказали стати за керування цим кур'єром і вивести його за місто. І все, ні про які польоти до аномальної зони й мови не було. Та й не зможуть вони довести туди навіть такий невеликий катер. Вони і так виклалися на повну, коли садовили своє літаюче корито, а тут іще один політ. Коли ж після злету капітан не змогла прибрати акселератор - усе стало на свої місця. Ними просто вирішили пожертвувати. Близьким скажуть, мовляв, розбилися під час посадки, чи щось таке. І кінці в воду. Ніхто нічого не доведе. На мене вони зла не тримали. Тільки розсердилися за влаштований в місті хаос. Ну а поки летіли до потрібного місця, я розказав їм з чого усе почалося. Все одно зайнятися було нічим.
  - Який же ти недалекоглядний... - командир похитала головою, коментуючи мої дії, - Після твоїх вибриків столиця ще не скоро заспокоїться. Тобі доведеться обходити нашу державу десятою дорогою.
  - Не доведеться, - я демонстративно визирнув за борт. - Її вже не буде.
  - Кого не буде? Столиці?
  - Держави.
  І це дійсно було так. Спершу я хотів позбутися лише тих, хто буде мені заважати - Клан та Сім'ю. Потім я побачив, що без прикриття посадовцями такі угрупування виникнути не могли. Навіть якщо я приберу їх, на звільнене місце прийдуть інші. Держава, закони якої пишуться лише для слабких - не держава. Це така ж банда. Закон повинен бути один на всіх. Той, хто його порушує - злочинець. Біда в тому, що ці закони пишуться тими, на кого вони не діють. Той, хто підкоряється їм, автоматично стає жертвою.
  Той обеліск, який я висадив у руїнах таверни, з часом розростеться у нову виробничу базу. Місце тут дуже перспективне. Величезний підземний простір, доступ до грунтових вод, органіків багато бігає - все для створення армії дронів. Тільки на відміну від Аналітика, цей штучний інтелект позбавлений багатьох обмежень, і головною його задачею буде знайти і знищити усіх злочинців. Це не жива людина. Його марно благати, з ним не домовишся, його неможливо залякати чи розчулити. Він ніколи не зупиниться і не зістариться. Він один може замінити собою усі три гілки влади в Тафії, які нині практично не функціонують. Він буде і полісменом, і суддею, і катом в одній особі. Ідеальний вибір. Повністю відповідає даному йому імені.
  Кажуть, що мафія безсмертна. Настав час спростувати цей міф.
  
  ***
  
  Терумо все ще не відійшов від зустрічі. Він зробив усе, щоб мінімізувати можливі втрати. І його навіть послухалися: для операції повністю очистили територію, позбавили об'єкт шляхів відступу, навіть загнали цивільних в домівки. І все пішло шкереберть ще на етапі прямого контакту із об'єктом.
  - Хтось може мені пояснити, що це було? - задала риторичне питання начальниця відділу, хмуро поглядаючи на підлеглих.
  - Ми діяли відповідно до інструкцій, - заявила капітан, яка й здійснювала керування операцією.
  - Покажи мені, де в інструкціях написано: 'Провокувати терористів на застосування зброї'?
  - Ми не знали, що у нього буде таке сильне прикриття.
  - Воно завжди є. Завжди! Якщо терорист почав з вами розмовляти, це означає, що у нього вже є план втечі. Гадаю, мені варто відправити усіх вас на перепідготовку. Або на повний медичний огляд. Бо інакше, як склерозом ваш провал я не можу пояснити! Йдемо далі, - жінка взяла із робочого столу один із сувоїв, і почала зачитувати. - Від моменту входу в таверну 'Капіко' до початку операції 'Перехоплення' він вбив сто дев'яносто дві людини. Під завалами знайдено ще тридцять дев'ять тіл. З них дванадцять розпізнати не вдалося, а четверо взагалі виявилися правоохоронцями. І усі поголовно були членами Клану або Сім'ї, - документ знову був покладений на місце, а гнівний погляд начальства повернувся на підлеглу. - Тепер поясніть мені, як цей залітний терорист зумів за годину вирахувати і перебити стільки народу?
  - Ми вже почали допит свідків та затриманих злочинців.
  - Ніби я не знаю, чим це закінчиться! Перші перелякані й розкажуть все, що ви захочете від них почути, а другі мовчатимуть як риби до ранку, а після їх візьмуть на поруки і ми їх більше не побачимо! Ще дурні ідеї будуть? Ну а тепер головне питання сьогоднішньої наради: хто напоумив тих двох сучок обв'язатися вибухівкою?
  - Не можу знати. На операцію взяли усіх, хто був у наявності. Ніяких додаткових вказівок перед початком їм не видавали. Вони не могли знати, з ким зустрінуться.
  - Тобто серед нас увесь цей час ходили живі бомби. - начальниця почала закипати. - І що мені казати міністру? Та нас за таке позорище не просто розформують - нас забудуть так, наче ніколи й не існувало! Кому потрібна служба, яка не здатна виконувати свої обов'язки? Значить так: щоб до завтрашнього ранку усі рапорти були в канцелярії, а усі учасники затримання - в лазареті. Вранці я особисто відправлю в реанімацію кожного знайденого здорового. Все ясно? Вільні! А вас, Терумо, я попрошу залишитись!
  Коли усі вийшли, начальниця вийняла з-за пазухи флягу і зробила кілька великих ковтків. По кабінеті розлетівся запах чогось міцного, певно настій на травах.
  - Ну що, герой? Розказуй, за що я буду отримувати по шиї?
  - Боюся, у мене погані новини, - Терумо обережно вдихнув, долаючи біль відбитих ребер. - Нас підставили. Усіх. Я вже подавав рапорт про свою місію в губернії Сайтома. Тут ситуація аналогічна. На нього образилися усі, хто тільки міг, а в результаті самі ж першими і постраждали. Тільки там була обманка, а у нас - реальний головоріз. Якби не дії Клану...
  - То він би потрапив до лап Сім'ї. Ти мав перехопити його раніше, ніж вони до нього доберуться. Я ще можу зрозуміти дії нашої міської варти, вони узагалі молодці - взяли на затримання артефакт третього класу, яким тільки будинки зносити, а потім ще й профукали його. Але ти... Чому не підняв тривогу одразу, щойно дізнався про загрозу?
  - Пред'являв речові докази. Інакше б мені не повірили. Він робить артефакти з нічого. І вони незалежні від ефіру.
  - Це точно?
  - Я оглянув перероблену ним дакуту одразу, як тільки отримав. Все вірно. Лабораторія може підтвердити мої слова. Певно саме ці артефакти й дозволили йому розпізнавати членів банд.
  - Чим він збив наші кораблі?
  - Мисливці за головами подейкують, що він брав участь у розробці якоїсь секретної зброї для королівства Шатерей. Але це не точно. Їх описували, як невидимих павуків-убивць. Не було жодної згадки про те, що вони можуть літати.
  - Значить він їх вдосконалив. Є ідеї, куди він міг відправитись?
  - Він казав, що йому терміново потрібно до східної аномальної зони. Можна перехопити його там.
  - Ось ти цим і займешся. Тебе тут не було, ти взагалі вже два дні у відпустці. З твоїми наглядачами я розберусь. Скажу, що твій покровитель прагне убезпечити свою людину на час розслідування. А сам відправляйся на схід і наведи мости із цим Кейнсі, чого б це тобі не коштувало. Тільки по-справжньому, без усіх цих твоїх перевдягань та інших вибриків. Обіцяй йому все, що завгодно, хоч пост самого міністра чи коханця королеви - байдуже.
  - Хочете здати його Сім'ї? Чи до Клана підмазатися?
  - Переб'ються! Нам самим конче потрібен такий чистильник. Пройде ще кілька років, і ці дві зграї просто розірвуть королівство між собою. Тебе тоді ще в планах не було, а от я пам'ятаю, як ми тримали їх за горло, і вони танцювали під дудку корони. Час нагадати їм, хто в домі хазяїн!
  - А якщо, за моєї відсутності... - Терумо обережно махнув рукою, показуючи на стелю і на власне горло.
  - Я тобі більше скажу - це почнеться вже завтра. Після такого скандалу нас захочуть реформувати, підсадять до нас своїх ручних тваринок, потім розформують і розітруть в пил. А потім почнуть ділити Тафію. Якщо запізнишся - повертатися тобі буде нікуди. Тому не підведи мене. Приведи його сюди. Покажи, що ти компетентний агент. Бо вийде, що він таки був правий, а я - помилялася. А я не люблю помилятися.
  Слухняно кивнувши, Терумо покинув кабінет. Він не дозволить комусь зруйнувати все те, чому він віддав більшу частину свого життя. Це вже не просто завдання. Це виклик! Він знайде цього Кейнсі, де б той не був. Дістане з-під землі. Він виконає дану обіцянку. Навіть, якщо й не зовсім в тому розумінні, яке вкладав у свої слова сам.
  
  ***
  
  Приміський будинок, куди завітали представники закону, виділявся на фоні своїх сусідів. На відміну від зліплених із багнюки й очерету хибар, цей будувався із каменю й обпаленої глини. Його архітектори постаралися на славу, звівши під виглядом маєтка справжню фортецю. Те, що здалеку здавалося просто декоративними елементами, насправді виявилося прекрасними оборонними точками. Для штурму такого укріплення потрібно було б покласти в кілька разів більше людей, ніж захисникам. Поки ти будеш дряпатися до одного вікна, тебе встигнуть обстріляти з іншого. І навіть якщо в тебе в кишені виявиться гармата - не факт, що ти з першого разу проб'єш собі прохід. З повітря ж проникнути всередину було взагалі неможливо через круті скати даху. Одним словом - фортеця.
  Але її взяли. При чому так, що до ранку ніхто нічого навіть не запідозрив. Тривогу підняли лише після того, як між бандами розгорілися бої за контроль над цим районом. Святе місце пустим не буває, і щойно ватажки банд дізналися, що їхнього сусіда прибрали - одразу ж зігнали сюди мало не усіх своїх головорізів. В першу чергу для захоплення головної опорної точки - цього маєтку. Коли ж на наступний день ситуація повторилася, органи правопорядку почали хвилюватися. Одне діло, коли банди здійснюють блискавичні напади на конкурента і зникають ще до прибуття патрулів. Правоохоронці навіть раділи тому, що бандюки більше переб'ють один одного - менше відписуватися за кожного із затриманих, та й у разі зіткнення чисельна перевага бандитів більше буде не такою істотною. І зовсім інше, коли вони починають справжню війну із супутнім руйнуванням міської інфраструктури. Досить того, що район і так неблагополучний, так ще й під час останньої сутички бандити пошкодили акведук. Ще трохи, і доведені до відчаю люди самі підуть різати нахаб, незважаючи на втрати. Довелося навіть запросити підкріплення, щоб заспокоїти натовп і не допустити масових заворушень. Деякі підприємці були згодні профінансувати ремонт системи водопостачання, але лише за умови, що рівень злочинності буде знижений в рази, порівняно із нинішнім.
  Наступного ж ранку почався найграндіозніший рейд за останні десять років. Не тому, що правоохоронцям так закортіло позбутися злочинців. Просто за одну ніч хтось уже зробив це за них, і тепер їм залишалося тільки обійти усі місця масових убивств і розібратися, хто або що це зробило? Найбільше не пощастило детективу Зако - їй дістався будинок, з якого все почалося. Закінчуючи академію, Зако Такадо знала, що робота у слідчому відділі рідко буває приємною. Але ж не настільки! Не будучи відмінницою бойової та фізичної підготовки, вона дуже добре знала район своєї майбутньої роботи, і вміла підмічати важливі в конкретній ситуації деталі. Тому, не зважаючи на відносно невисокі показники власної роботи, вона часто допомагала своїм колегам, якщо у них щось не сходилося, або було незрозуміло. Усіх її товаришів із академії давно розігнали по інших відділах, а вона залишилася тут, уже на правах повноцінного офіцера. Тут вона була у своїй стихії. Якби ж іще на місця злочину їздити не доводилося... На жаль цього разу їй не поталанило. Тому, закинувши в сумку усі необхідні в роботі речі, такі як особистий жетон, записник та необхідну кількість бланків для польової роботи, вона відправилася на вулицю. Зброю брати не стала - в її роботі це тільки шкодить, а на силові акції їй все одно наказано не лізти, а доручати цю справу відповідним оперативним загонам. Хіба що складний ніж на поясі - та й той був більше інструментом, а не зброєю. Вона знала, що миловидній жіночці із поштовою сумкою через плече довірятимуть більше, ніж затягнутій в уніформу солдафонці. Від уставного одягу в таких районах будуть тільки проблеми. Середнього зросту із коротким чорним волоссям під каре, вбрана у прості штани й сорочку, Зако абсолютно не привертала увагу. Її могли видати хіба що армійські чоботи - їх вона носила завжди, але ця деталь тільки підкреслювала її простоту, зовсім трішки виділяючи на фоні сірої маси. Із особистим життям у неї було глухо, а тому стежити за собою вважала зайвим. Вона гадала, що людину потрібно любити такою, якою вона є насправді, а не те, що вона намагається із себе вдавати. І все ж час від часу серце щемило. Половина життя уже за плечима, а свою другу половинку вона так досі й не знайшла. Ну і грець із ними, із хлопцями, у неї робота стоїть!
  Надворі вона застрибнула в дорожній екіпаж, візник котрого погодився підкинути її до потрібного кварталу. Ну а далі вона вже могла дістатися й самостійно. Місце злочину було відповідно огороджене й позначене. Звісно ж, нечисть із навколишніх вулицю все підчистила ще до приїзду правоохоронців, але на роботу детектива це ніяк не впливало. Переступаючи через чергову криваву пляму, Зако уважно оглядала будівлю. Цей проклятий будинок все більше нагадував якийсь склеп із страшилок: від попередніх власників залишилися лише плями крові та нутрощів, які й відмити було нічим, і тепер сморід поступово ширтився по околицях. Кабінет колишнього власника. Перша ж банда, що зайняла будівлю, винесла звідси усе, що тільки можна було: меблі, килими, навіть величезний сейф у стіні розламали і вигорнули з нього увесь вміст. Залишилися лише криваві розводи на підлогі. Хтось із глибокою раною відступав від центру кімнати до дверей сейфа. Ще двоє плям із залишками мізків на одвірках - певно від охоронців. Навпроти місць імовірного знаходження людей також великі сліди кіптяви, ніби щось пройшло крізь тіла нещасних. На стелі таких слідів немає, значить горіння було швидким і бездимним. Можливо це робота банди Тарусо, у чиїх членів інколи вилучали артефактні вогнемети. Але вони зазвичай одразу заливають все вогнем. Тут же точно вивірені удари по цілях - не їхній почерк. Оглянувши решту кімнат, Зако знайшла лише обвалений підвал і розтрощену шафу посеред коридору, яка раніше була барикадою. І знищили її чимось доволі серйозним, бо уламки знаходилися у двох протилежних кінцях проходу. Записавши усе в блокнот, жінка поспішила на вихід, поки в легенях іще було достатньо повітря.
  Там на неї вже чекали. Мацумі Такачо - сатей Сім'ї. Вона не робила нічого особливого, а лише інколи спілкувалася із потрібними людьми. Часто від таких розмов залежав добробут, або й життя окремих городян. Усі знали, що вона пов'язана із бандою, але пред'явити їй було нічого. Ну а те, що вона ходить із охороною - район тут не дуже безпечний. Ось і зараз настав момент, коли детективу знову доведеться поспілкуватися із цією особою.
  - Успішних вам починань, офіцер!
  - Спірне твердження, - хмуро відповіла Зако, про всяк випадок кладучи руку біля ножа. - Чим завдячую, сатей?
  - Добре, перейдемо одразу до справи. Нам би хотілося зустрітися із винуватцем цього переполоху.
  - Навіщо?
  - Поспілкуватися. У нас є до нього пропозиція.
  - Хочете стати наступними? - Зако кивнула в бік закривавленої стежки, що вела до будинку.
  - Ризик є завжди. Хто не ризикує...
  - Той живе довше. Чого і вам бажаю.
  Зако швиденько покинула місце злочину, вдихаючи свіже повітря. Як би там не смерділо, а із рота цієї гадюки смерділо іще гірше. Поспілкуватися, аякже! Зазвичай жертва такого 'спілкування' зникає безслідно. Або з'являється у вигляді бандеролей на порозі своїх родичів чи колег. Таке вже траплялося не раз. А відмовляти їй марно - продавить своє прохання через начальство і буде тільки гірше. Щось підказувало їй, що відшукати убивцю буде в рази простіше, ніж поговорити з ним. Та й не може він бути один, надто багато бандитів зникло за такий короткий час. По-хорошому для цього потрібно як мінімум одного виконавця на кожну групу. І це за умови, що це будуть бійці екстра-класу, а такі на дорозі не валяються. Якщо ж це були звичайні солдати, то підготовка такої масової акції не могла пройти безслідно. Зібравши матеріали в папку, детектив поспішила в районну адміністрацію. Якщо десь і можна було дістати статистику за останню декаду, то тільки там.
  Сподівання виявилися марні - ніяких слідів виявити не вдалося. Ніхто масово не в'їжджав у місто, нічого не закупав і не реєстрував. Зате виявилася цікава деталь: першими жертвами стали члени Клану та Сім'ї, а усі інші - їхні підлеглі чи союзники. При чому вона була не перша, хто цікавиться цією темою. Судячи із витягнутих папок, цікавився хтось із Клану. Певно Досо Сакаму - Голос. Виконує ту ж функцію, що і сатей у Сім'ї.
  Взагалі цей поділ по ролях у бандах здавався детективу безглуздим. Це більше нагадувало дитяче змагання: у кого крутіша назва? Принаймні у Сім'ї в цьому плані було більше гнучкості, якщо потрібно було вводити нову посаду. Клан же був змушений дублювати уже існуючі. Наприклад у них було десять рук, вісімнадцять вух, два голоси... Якщо підрахувати усі ці органи - страшно подумати, що за мутант в результаті вийде. Зі зрозумілих причин вголос озвучувати такі жарти ніхто не наважувався, але думали про це часто. До речі точно підрахувати кількість членів кожної банди досі нікому так і не вдалося. Всі знають, що такий-то входить в їхню групу, але що конкретно він там робить - таємниця за сімома печатями.
  Уже виходячи, Зако зупинилася навпроти настінної карти району. Це була найсвіжіша карта, оновлена в минулому сезоні. Швиденько діставши блокнот, офіцер почала звіряти адреси із картою і зрозуміла, що деякі частини району біда обійшла стороною. І в той же час Зако пам'ятала, що звідти рапорти теж приходили. Звідки така розбіжність у даних? Невже жителі... Це має сенс. Особливо уздовж вулиці 'Ремеслової', жителі якої самі можуть надавати по шиї будь-яким хуліганам.
  Мало хто задумується над тим, як працює детектив. Це не таємні зустрічі із інформаторами, робота під прикриттям чи затримання із погонею. Таким детектив займається вкрай рідко. Основна ж частина його роботи - біганина містом: опитати першого, уточнити деталі у другого, відшукати третього, дізнатися про десятого, повернутися до першого і дізнатися, що він уже кудись здимів... Ось так здебільшого і проходить будь-яке розслідування. Без хорошої пам'яті, в'їдливості та уваги в цій роботі ніяк. Ось і цього разу увага до деталей виручила її.
  Розпочати вона вирішила із найбільш спокійного місця. Ремеслова вулиця, або вулиця майстрів, як її часом називали приїжджі, тягнулася уздовж усієї зовнішньої стіни міста. Хоча приїжджих з кожним роком ставало все менше. Гостей з-за кордону взагалі вже років десять не було. Ну а хто наважиться їхати в країну, яка перманентно воює з кимось? В основному це були жителі приєднаних територій, які покидали зруйновані бойовими діями домівки в пошуках кращої долі. Часом від них можна було дізнатися вельми цікаву інформацію. Зако не упускала шансу поспілкуватися із свіжими людьми, адже це дозволяло розширити світогляд і по-новому подивитися на черговий злочин. Це не раз допомагало їй у розслідуванні, розкриваючи невидимі звичайним людям сторони справи.
  Вдихаючи аромати вуличної кухні, Зако вийшла до потрібного місця. Через вимогу адміністрації будинки попід стіною будувати було заборонено, а тому це була найширша вулиця у місті. Попри величезну кількість вільного простору, тут було так-само тісно, як і у звичайному провулку. Тут майже завжди стояв на ремонті караван якогось купця із сусідньої губернії, або розбивав свій табір транзитний полк Тафії. Прибуття останніх завжди передувало черговому конфлікту на кордоні. Ще не було жодного року, коли б на Тафію ніхто не 'нападав'. Групи гастролерів-біженців рік за роком об'їжджають усю країну, повторюючи усім зустрічним одну й ту ж саму байку про чергового зовнішнього ворога, який робить усілякі погані речі і головне - ненавидить тафійців, і готується от-от піти на них війною. І потрібно прямо зараз зібратися і вдарити, щоб захистити своїх громадян, свою сім'ю! Вербувальний пункт завжди був відкритий, і нестачі у добровольцях армія не відчувала. Не через те, що усі солдати були патріотами. Просто це був єдиний спосіб вирватися із нетрів. Принаймні на війні ти не здохнеш від голоду, а щодо можливої смерті... Яка різниця, де ти покладеш голову: під час чергового переділу території банд, чи на фронті? Якщо так прикинути, то там шансів вижити навіть більше. Зако вважала, що уряд навмисне ігнорує внутрішні проблеми, аби таким чином мати достатню кількість рекрутів. Але то були лише її власні думки, які вона ніколи не озвучить, і нікуди не запише - стукач знайдеться скрізь.
  Звісно ж така велика кількість людей і активний грошовий обіг привертали увагу криміналу, але на очах вартових ті не ризикували з'являтися, а майстри доплачували воякам, аби ті за ними приглядали зі стіни. Ось такий симбіоз. І саме це й привернуло увагу Зако - тут було вбито аж п'ять груп бандитів. Точну кількість жертв встановити не вдалося, але не менше тридцяти осіб - точно. Чого ж вони сюди полізли? Невже сподівалися на порятунок?
  Оглядаючи обличчя майстрів, детектив все більше переконувалася і правильності своїх підозр. Майстри виглядали абсолютно задоволені життям, ніби тут нічого й не сталося. Більше того, офіцер вперше побачила тут так багато дітей. Здавалося сюди збіглася малеча з усього району. Що ж змінилося? Підійшовши до найближчої крамнички, Зако уже хотіла поцікавитися першим-ліпшим товаром, як продавчиня сама до неї звернулася:
  - Та ви прямо запитуйте, нам приховувати нічого!
  - Хм... Так помітно?
  - Я вас тут таких, допитливих, від самого ранку відганяю.
  - Хто іще приходив?
  - А всі, кому не лінь: мафія, слідчі, адміністрація ринку... Навіть якась гадалка-аферистка завітала - страшна як смерть. Ще й лаялася постійно.
  - І про що розпитували?
  - Не про що, а про кого! Чи ти ще не в курсі?
  - Розкажіть.
  - А нічого розказувати. Схоже, когось-таки усі ці банди допекли, от він і почав їх різати.
  - Так-так, це точно мужик! - втрутилася в розмову продавчиня з-за сусіднього прилавка. - Такий здоровий, кремезний, вищий і ширший за ці двері. Я сама бачила, як він одну спіймав, за горло її підняв і хрусь! Однією рукою, навіть не напружуючись!
  - Прямо-таки бачили? - не повірила Зако, все ж записуючи її розповідь.
  - Та на це уся вулиця дивилася! - майстриня аж сплеснула руками, мало не скинувши із полиці свій товар. - Ці ж бандитки спершу до нас вломитися хотіли, а не вийшло! Він їх по-одній і виловив.
  - І куди пішов після цього?
  - Оце вже не знаю. У нас дурних немає - посеред ночі на вулицю до бандитів виходити.
  - Описати його зможете?
  - Я не буду в сотий раз повторювати одне й те ж саме, - майстриня відвернулася від надмірно допитливої жінки, але тут на допомогу знову прийшла її сусідка.
  - Хочете його побачити - сходіть до Кайко. Он-де її прилавок. Вона увесь день хвалиться, що зробила статую свого героя.
  - Чому думаєте, що він герой, а не іще один бандит?
  - А він кожній перед розправою її гріхи зачитував.
  - Він міг просто вигадувати, щоб йому повірили. Грати на публіку.
  - Е-ні, ми ту парочку добре знали. У Терези через цю шваль дитина калікою стала! Так їм і треба, щурам помийним! Гадаю він навмисне їх сюди вигнав, щоб усі це бачили.
  Пройшовши у вказаному напрямку, Зако побачила цілий прилавок, оточений дітворою. Тут було все: тарілки, чаші, глеки, фляги... І окрема поличка із кількома глиняними фігурками. Усі були зроблені в одному масштабі, і зображували таємничого 'героя' у різних позах. За прилавком знаходилася сама майстриня, прямо на очах відвідувачів створюючи черговий шедевр, а маленька дівчинка поруч ліпила для матері грубі заготовки із глини. Малеча навколо уважно дивились на процес, наче на виставу у ляльковому театрі. У жінки явно був талант. Гострою дерев'яною паличкою вона виводила на м'якому матеріалі найменші елементи, перш ніж поставити фігурку до сушарки і взяти наступну заготовку. Окремо від усіх виробів стояла вдвічі більша статуетка: значно більш деталізована, уже випалена і пофарбована. А внизу, на підставці, був напис 'Вуличний суддя'. Схоже, народ уже дав прізвисько своєму герою.
  Виглядав незнайомець колоритно. Увесь закутий в повний обладунок чорного кольору, він більше походив на солдата, ніж на міщанина, якого довели до крайнощів. Першими в очі кидалися масивні наплічники, на одному з яких була зображена золота голова орла, а на іншому - білий людський череп. Такий же орел із розпростертими крилами на монолітному нагруднику. Голову прикривав підведений червоною лінією шолом із глухим забралом, залишаючи відкритим лише рот. Широкий пояс із бляхою у вигляді щита, на якому з одного боку висів масивний пістоль із великим коробом під стволом, а з іншого - книга із металевим замком. Остання найбільше зацікавила детектива. На ній був якийсь напис, тільки не ієрогліфами а... Буквами? Зако чула колись про письменність, в якій слова записують по звуках, але її майже не використовують, бо на такий текст потрібно майже утричі більше паперу, на відміну від ієрогліфічного письма. Ой як цікаво...
  - Що це за книга у нього на поясі?
  - Він назвав її 'Codex', - майстриня ледве вимовила незвичне слово.
  - І що це значить?
  - Не знаю. Запитаєте в нього, якщо зустрінетесь.
  Дивна назва. Значить він цю книгу якось використовував у процесі, інакше б гончарка не знала її назви. Але для чого вона йому? Певно ця книжечка дуже недешева. І чому на броні така дивна символіка? Все це більше нагадує не випадковий набір екіпіровки а... Уніформу? Так, дуже схоже. Тільки Зако не знала жодної структури, чиї співробітники носять такі обладунки. Або ця структура тільки-но з'явилася. Невже дійсно нова банда? За законом бандою вважають групу осіб, а не одного конкретного злочинця. Тут же усі ознаки того, що працює ціла організація: символіка, чіткий протокол дій, спеціальне оснащення...
  - Не продається, - майстриня сприйняла її роздуми за бажання придбати шедевр. - На продаж тільки он-ті, маленькі.
  - Скільки?
  - Вісім!
  - Скільки?! Хр-р-р, ну добре. Я візьму одного.
  Придбана фігурка була не такою детальною, як хотілося, але основні риси підозрюваного відображала в достатній мірі, щоб його можна було упізнати. А ще детективу просто захотілося мати таку цікаву річ - маленьке уособлення справедливості. Ух, аж мурашки по шкірі! Хоча щодо справедливості є великі сумніви, але загалом діяльність цього таємничого месника можна вважати... Не позитивною, а радикальною. Він робить те, для чого у законної влади короткі руки. І Зако вже хоче із ним познайомитись! Не тому, що цього від неї вимагають інші - чисто для себе.
  Поклавши в сумку дорогий сувенір, детектив пішла далі по вулиці, збираючи свідчення очевидців. Загалом вони майже в усьому збігалися. Відмінності стосувалися лише зовнішнього вигляду. Якщо на початку вулиці це був просто чоловік, що кутався у темний порваний плащ, то ближче до місця вбивства накидка поступово вкорочувалася, аж поки не зникла остаточно. При чому усі в один голос стверджували, що жертви тікали, а він за ними йшов. І все одно наздогнав. Тут або у нього кроки були як половина вулиці, або втікачі бігли надто повільно. Скоріше останнє, бо невідомо, скільки він за ними бігав. Опитування очевидців у інших точках, звідки не надходило заяв, підтвердило вже отримані відомості, і додало кілька нових деталей. Скрізь картина була приблизно однакова: він розбиває групу, а потім зачитує провину і страчує. Іноді вбивав одразу усіх, якщо злочин здійснювали разом. Не зважаючи на чисельну перевагу, перемога завжди була за ним. Навіть коли одного разу взяли заручника, він просто відступив і непомітно переслідував злочинців, доки ті не вирішили позбутися свідка. Як би йому не опиралися, як би від нього не втікали, він завжди змушував своїх жертв вислухати звинувачення і давав їм останнє слово. Незрозуміло тільки - навіщо? Зако все більше схилялася до думки, що це не просто маніяк чи психопат. Він ніби виконував свою роботу. Небезпечну, брудну, і водночас звичну роботу. Наче криве відображення правоохоронців.
  Повернувшись до відділку Зако швиденько здала рапорт, і відправилася в архів - читати вже здані рапорти. Все сходилося - на кожну групу бандитів припадало по одному такому меснику. У кількох випадках він приходив і за одним злочинцем. Але ніхто не зміг би оббігти увесь район за одну ніч. Тим більше, що усі вбивства були здійснені по черзі впродовж лише трьох годин. А ще детектив помітила, що скрізь, де банди тримали опорні точки, були завалені підвали. Невже там були якісь секрети? Судячи із того, що на сусідньому столі уже лежав цілий стос папок зі схожими індексами, вона не перша, хто до цього додумався. І це було підозріло. Якби розслідування доручали іще комусь, вона би про це знала. Спершу слід перевірити здогадку. Покидаючи відділок, детектив згадувала адресу найближчого із вказаних пунктів, коли наштовхнулася на Мацумі Такачо. Тільки цього разу та прийшла із солідним супроводом, і виглядала зовсім не так дружньо.
  - Давненько не бачились, детектив.
  - Щось ви ранувато, - Зако не робила різких рухів, почувши металевий брязкіт за спиною.
  - Ваша колега щойно поспішила на зустріч із Кланом. Значить у неї вже є щось цікаве. А у вас?
  - Тільки здогадка. На усіх опорних пунктах знищених банд були обвалені підземні приміщення, але усі бої відбувалися на поверхні.
  - Хм, дуже доречне зауваження, - погляд сатей на мить завмер, - Не бажаєте прогулятися до одного з них?
  - А у мене є вибір? - буркнула Зако, коли одна із охоронців штовхнула її в спину.
  Вони прийшли до якоїсь недобудованої халупи. Чи вже зруйнованої - так одразу й не скажеш. Просто одразу було зрозуміло, що жити тут неможливо. Навіть волоцюги не стали би сюди селитися: вікон немає, усе що можна було - обдерли, навіть стріху розібрали. А ще два дні тому тут постійно крутилися члени однієї із банд. Заходячи всередину, детектив уважно оглядала покинуті приміщення, і помітила на підлозі плями харкоти. Багато плям, і свіжих. Певно хтось із залежних вирішив влаштувати тут посиденьки. Чимур-трава - наркотик не те щоб рідкісний, але й недешевий. Правильно вирощені та зібрані пагони можуть годинами виносити свідомість. Кажуть, що деякі високі особи на важливих переговорах жують чимур в якості заспокійливого. Ранній збір такого ефекту не дає, а пізній віддає усю свою начинку за один раз, що веде до передозування і смерті. Фу, гидота! Треба допитати наркоманок і доповісти про них у відділ наркоконтролю - нехай розбираються із новими постачальниками. Заходячи у сусідню кімнату, детектив не очікувала, що вищезгадані наркомани будуть не під кайфом.
  Все сталося настільки швидко, що Зако навіть не зрозуміла, як опинилася в темряві й холоді. Все звелося до накидання щільного мішка на голову, сильного удару в живіт та викручених рук. Десь позаду охоронці сатей намагалися дати відсіч нападникам, але кілька хрипів та мокрий звук витягнутого з тіла леза красномовно свідчив про результат. Її підняли на ноги, здерли з неї сумку і повели кудись вперед, наліво, потім униз, прямо, знову вниз... Поруч почувся тріск вогню. Хтось запалив смолоскип. Повітря ж поволі ставало вологим, зникали звуки вулиці. Це було саме те підземелля, яке приховував завал. Схоже бандити не змирилися з поразкою і вирішили відбити втрачений район. Дурні! Сім'я не пробачить їм напад на свою сатей. Як мінімум, у них тепер буде війна на два фронти: із Сім'єю - однією із найбільш впливових сил у королівстві, та невловимим Суддею, який просто пустить їх під ніж. В останньому Зако, чомусь, була впевнена.
  Та це все буде потім. Нині ж офіцера хвилювала її власна доля. Героїнею вона себе не вважала, та й мечем махала хіба що для здачі нормативів, тому проти невидимих суперників у незнайомій обстановці вирішила не виступати. Розуміючи, що рано чи пізно щось подібне мало статися, керівництво в примусовому порядку змусило усіх співробітників оплатити виготовлення тривожних амулетів. Іграшка дорога - майже три місячних зарплати, але він того вартий. Вона вже кілька разів таким чином викликала групу захоплення, залишаючись непоміченою і неупізнаною бандитами. Ось і зараз, закрутивши руку, офіцер закинула бусини браслета в долоню, затиснувши їх між пальцями. Браслет ледь відчутно завібрував, показуючи свою роботу. Тепер все залежало від того, як швидко до них дістанеться оперативна група.
  А тим часом її вели все далі вглиб підземелля. Глухі звуки тісних проходів час від часу змінювалися відлунням великих просторів. Що далі вони ішли, то більш вологим було повітря. Зако відчувала, що браслет починає працювати із перебоями. Що далі вони заходили, то слабшими були вібрації, аж поки він зовсім не затих. От же ж... Тепер надіятися вона могла лише на себе. Наче вловивши цей момент, з її голови навіть зняли мішок, щоб вона швидше йшла. Озирнувшись, вона побачила тільки шістьох бандиток різного віку зі зброєю своїх нещодавніх жертв у руках. Зако ще й подумала: 'Представників Сім'ї теж в сумі було шестеро...' Знаків конкретної банди на них не було, але виучка говорила сама за себе: не професіонали, але вміють працювати в групі. Котрась із банд явно хотіла розвідати ситуацію, і при цьому не показати себе. Зако могла б прямо зараз спробувати втекти, і її б не стали зупиняти. Тільки сенсу в цьому не буде. Ще невідомо, що страшніше: швидко померти від меча, чи повільно здихати в пітьмі підземелля без шансів вибратися. Вона ж не знала, кудою її сюди привели.
  На одному із поворотів вони зустрілися із молоду дівку із утиканим ножами поясом. Цього разу детектив все ж помітила ледь помітний шрам на мочці лівого вуха. Певно раніше там була сережка. А сережки там носять лише члени банди Мохаро. Повні психи, без будь-яких норм чи правил. Туди набирають здебільшого наркоманів - у якості гарматного м'яса. Постійних же членів там небагато, і усі вони мають серйозний бойовий досвід. Тепер потрібно не показати, що вона їх розпізнала, бо вони можуть її позбутися ще до... А ось щодо своєї майбутньої долі, вона не знала нічого. Чому напали на Сім'ю, а її пощадили?
  Роздуми перервав гамір попереду. Величезний натовп, точну кількість Зако підрахувати не могла, розташувався на одній із підземних вулиць. Командир її групи кудись відійшла на хвилину, а детектив змогла більш уважно роздивитися місце, де вона опинилася. Це було добре обжите і влаштоване приміщення. В дальній його частині виднілися розкладені прямо на кам'яній підлозі футони, а під стелею й досі витав ледь чутний запах смаженого м'яса. Демони, та вони ж її на свою базу привели! Після розкриття їй такого секрета живою точно не відпустять. Можна більше не прикидатися, що вона нічого не розуміє. Тут натовп загудів і її знову кудись потягнули, певно до ватажка. Як вона і думала, це виявилася Мохаро. Детектив одразу її впізнала, ця особа була в розшуку останні півтора роки. Тепер ясно, де вона увесь цей час ховалася. Мохаро виявилася ще більш відразливою, ніж на картинці: зморшкувате обличчя посічене мілкими шрамами, більмо на одному оці, і бліда, майже прозора шкіра. Ну просто живий мертв'як. Оглянувши заручницю та відібрану у неї сумку, Мохаро дістала звідти придбану нещодавно статуетку і з прокльонами розбила її об підлогу, та ще й потопталася по ній. Певно саме її й мала на увазі та майстриня.
  Трохи заспокоївшись, Мохаро наказала усім готуватися. Голос хриплий, добре чутна віддишка. Така з'являється у людей, які довго працюють в шахтах. Та ні, не могла вона так довго тут просидіти. Чи могла? Усі інші банди цього району майже повністю винищені, а вона вціліла. Цікаво, куди вони так збираються? Звідкись притягнули іще кількох полонених. Ці були вже добре побиті й замучені. Одна жінка ледве трималася на ногах. Щойно усі були готові, група вирушила в дорогу. Вони дійшли до воріт, від яких так і тягнуло холодом. Зако ще й похвалила себе за те, що завжди носить свої армійські чоботи. Навіть крізь їхню товсту підошву ноги уже відчули мороз, що вже й казати про бандитські мокасини. Якби ж іще одягнута вона була тепліше...
  З третьої спроби вибивши примерзлі двері, банда зайшла в морозильник. Тільки це виявився не морозильник, а іще одне підземелля. Зако навіть уявити собі не могла, що десь під столицею можуть існувати такі місця. Ще на початку своєї кар'єри вона збирала інформацію про Нижню Столицю, але усі її знання обмежувалися тими ділянками, що проходили біля оборонних споруд. Принаймні там карта підземних поверхів могла співпадати із надземними. Тут же все проходить по фундаментах будівель значно древніших за нинішні, під котрими були свої власні тунелі, і т.д. Навряд чи хтось у королівстві має повну карту підземелля. Знаючи бодай два-три таких проходи, можна було спокійно пересуватися містом, не боячись вартових. Хіба що був незначний ризик наткнутися на інших авантюристів або бандитів, які вирішили облаштуватися в катакомбах. Але шанс цей був настільки мізерний, що його до уваги ніхто не брав. Кажуть, що Сім'я та Клан контролюють майже половину підземного простору, і винищують усіх, кого зустрінуть на своїй території. Мабуть це єдина причина того, чому кожен третій міщанин досі не викопав власне підземелля. Якщо вони запідозрять, що ти ходиш їхніми стежками (а своїми вони вважають УСІ катакомби), то з тобою трапиться нещасний випадок. Наприклад наштрикнешся на ножа у своїй руці. Або спіткнешся посеред вулиці й зламаєш собі всі кістки.
  Температура продовжувала падати. Принаймні Зако так здавалося. Вона кілька разів відвідувала шахти і знала, що на великій глибині температура завжди більш-менш постійна, і вода там замерзнути не може. Тут же тіло починали хапати дрижаки, а пар із рота тільки підтверджував, що це не її уява. Усі вентиляційні канали були заліплені кригою, а ноги так і норовили час від часу роз'їхатися. Ватажок ішла попереду, вказуючи дорогу. Цікаво, а в них взагалі є карта цього району, чи вони просто блукають тут навмання? Ні, карти у них немає. Це було зрозуміло по тому, як Мохаро кілька разів крутилася на місці, вишукуючи відомі лише їй орієнтири... Світла від смолоскипів було достатньо, аби не переламати собі ноги об вивалені зі стін або стелі камінці. Судячи із кіптяви на низьких кам'яних арках, тут часто ходили. Подекуди на стінах траплялися написи, стрілки, якісь знаки... Але усі вони були на камені, під льодом. А значить зробили їх до того, як підземелля перетворилося на філіал зимового палацу.
  Здалеку долинуло відлуння обвалу. Стіни затрусилися, на голову посипався пил і крига, а вуха заклало від перепаду тиску. Бандити почали хвилюватися. Хтось із них приставив до шиї Зако ножа, але одразу ж забрав, зрозумівши, яку дурість зробив. Ну хіба вона могла викликати обвал? Тут, скоріше, заслуга цієї аномальної температури. Якщо вони йдуть на пошуки джерела цього холоду, то за інших умов вона би навіть їм допомогла. Двадцять років тому через руйнування катакомб одразу кілька кварталів Байри провалилося під землю. Страшно подумати, що буде зі столицею, якщо древні склепіння почнуть масово руйнуватися. Але знаючи натуру цих людей, Зако не вірила в їхні благі наміри. Їм легше захопити нове місце, ніж доглядати за старим. Єдине, що могло їх вигнати в такій кількості -особиста загроза. Або спокусливий куш, якого тут, під землею, бути не може.
  Що далі вони заходили, то більш деформованими виглядали тунелі. Подекуди кладка стін розвалилася, ускладнюючи прохід. Одного разу їм навіть довелося шукати обхідний шлях, через руйнування тунелю. Проходячи боком у щілину між двома велетенськими брилами, Зако спіймала себе на думці, що у неї починає розвиватися клаустрофобія.
  Блукання продовжувалися, аж доки група не вийшла до якоїсь великої підземної порожнини. Позаду загуркотіло каміння і знову стрельнуло у вухах. Хтось почав лаятися. Значить нікого не зачепило. Із темряви тунелю вилетіла хмара пилу. Жінки одразу прикрили обличчя рукавами, не випускаючи, однак, зброю. Але звук не стихав. Гуркіт продовжувався не секунду, не десять секунд, а майже хвилину! Це не могло бути почергове обвалювання тунелю, інакше б вони відчули. Шум був із одного-єдиного місця. І навіть коли гуркіт стих, вухо все одно щось чуло. Десь там, по той бік стін.
  Місце, куди вони вийшли, дуже нагадувало звичайну вулицю, з поправкою на кам'яне склепіння над головою. Та й те було настільки високо, що світло смолоскипів майже не діставало туди. Певно зараз вони ходять між фундаментами дуже старих будівель. Якби не абсолютна тиша та стояче повітря, могло здатися, що вони зайшли кудись дуже далеко у неблагополучні райони Байри. Час від часу під ногами траплялися рештки давно померлих щурів, по стінах, біля шматочків замерзлого моху, виблискували брудними молочними краплями примерзлі слимаки. Навіть комахи виявилися вплавлені в кригу. Складалося враження, ніби зима для них настала за секунду, що вони навіть втекти до своїх схованок не встигли. Як, наприклад, ціла сімейка гризунів, які так і залишилися лежати посеред проходу. Та в якийсь момент усі вони теж зникли. Ось так раз - і немає!
  - Це ще що таке? - одна із розбійниць копнула ногою вморожений у лід шматочок хутра.
  - Падло жере, шакал! - хрипло пожартувала Мохаро, розглядаючи сліди чужої діяльності. - Він уже поруч! Усім бути наготові!
  - Нічого-нічого, ми йому сьогодні влаштуємо закуску, хе-хе-хе! - підтримали її своїми вигуками інші бандитки.
  Вони її що, в якості наживки на якусь тварюку взяли?!
  Раптом їх гамір перервав шурхіт. Навіть не шурхіт, а ніби клацання сотень маленьких лапок. Ні, все ж шурхіт. Наче хтось тягне по землі щось дуже велике. Так скрипить пісок об каміння. Звук різкий - так піщинки під навантаженням стираються в пил. Незрозуміло тільки, в якому напрямку. А ще підлога почала ворушитися. Детектив ледве втрималася на ногах, коли уздовж всього проходу бруківка піднялася, наче випічка кухаря, а зі щілин між камінцями повалив туман. Дуже холодний і щільний туман. Розливаючись по підлозі він повністю приховав під собою поверхню, змушуючи людей ступати іще обережніше, аби ненароком не провалитися в якусь невидиму яму із цією морозною гидотою. Йшли тихо, не розмовляючи. І усі були дуже напружені. Будівлі все частіше зустрічалися зруйнованими до стану каміння під ногами, а стіни печери зникали далеко в пітьмі, лише час від часу змінюючись кам'яними колонами, що тягнулися далеко вгору, за межі видимості. Тут уже відчувався постійний рух повітря. Не просто випадковий протяг, а справжній вітер, від якого дрижав вогонь смолоскипів, погрожуючи от-от згаснути. Лише у Мохаро була більш-менш пристойна масляна лампа, якій не був страшний протяг, однак світла вона давала трохи менше.
  Раптом група зупинилася. Зако не бачила, що там сталося, але по перешіптуванням зрозуміла, що вони щойно наткнулися на труп одного зі своїх розвідників. Коли банда продовжила рух, детектив змогла більш детально його роздивитися. Заморожена прямо на ходу, бідолаха навіть впасти не встигла, так і завмерши навіки безіменною статуєю. Одна із її рук були відбита, демонструючи іржаве нутро кінцівки. Це ж до якої температури її треба було охолодити, щоб кістки ламалися, наче бурулька? Більше веселих перегукувань офіцер не чула.
  І тут одна із дозорних, висланих вперед, із вереском кудись провалилася. Було чути, як слідом за нею падає каміння, і крик затихає. Обережно, аби не створювати зайвого шуму, група дійшла до невидимого обриву. Ватажок гучно топнула ногою, і відлуння пішло... І не повернулося. Звук ніби зникав у просторі. Група людей завмерла на невеликому освітленому клаптику землі посеред пітьми. По команді свого лідера, одна із посіпак закрила детективу рот кляпом із якоїсь смердючої ганчірки. Раптом, нікого не попереджаючи, Мохаро метнула взятий у помічниці факел вперед. Здавалося б він так і зникне в проваллі, аж раптом він об щось вдарився і, розсипаючи іскри, підсвітив контури чогось...
  Ту ж мить простір навколо спалахнув, на мить осліпивши людей холодним синім світлом, а вуха заклало від металевого завивання. Та навіть заплющивши очі, Зако ще кілька секунд бачила відбитий на сітківці ока силует чогось чужорідного, неприродного. Трохи звикнувши до світла, вона таки змогла озирнутися. Від побаченого у неї перехопило подих. Навколо більше не було катакомб. Була лише одна величезна підземна порожнина, краї якої темніли провалами розібраних тунелів. А в центрі... Описати словами побачене було неможливо.
  Ця штука була настільки чужорідна, що Зако навіть не могла точно її охарактеризувати. Воно нагадувало одночасно і рослину, і будівлю, і навіть тварину. Величезна маса тонких і товстих жил, закована в гладкий сегментарний панцир, і підвішена на товстих... Щупальцях? Так, це нагадувало саме щупальця якоїсь велетенської головоногої тварюки. На її очах одне із них, товщиною метрів три-чотири, вистрілило із його тіла й, на мить розігнавши морозний дим, влетіло в один із тунелів, розкидаючи виступами на своїх сегментах каміння. Потім ці сегменти по всій його довжині розійшлися і щупальце почало скорочуватися, доки не завмерло в напруженому стані. Десь за спиною обвалився прохід, яким вони сюди прийшли, і уся ця туша почала повільно просуватися вперед, підтягуючись на глибоко загнаних в землю кінцівках. А детектив тільки зараз зрозуміла, що у кальмарів поміж щупалець зазвичай знаходиться паща. І справді, ледве жінка про це подумала, як величезні пластини прямо навпроти них ними почали розходитися, відкриваючи щось схоже на тертку, а елементи, що випромінювали світло... Вони всі повернулися в її бік! Воно дивилося ними прямо на людей!
  По вухах знову вдарив вереск цієї тварюки, а сяючих очей на її поверхні стало менше, ніби воно уже достатньо роздивилося гостей і тепер чекає, доки вони згинуть з її шляху. Розбійниці повитягували зброю, повільно відступаючи назад. Та куди ти втечеш із замурованого склепу? Чим би ця штука не була, вона явно виявилася не тим, на що очікували бандитки. Що вони можуть йому зробити своїми зубочистками, якщо воно жере каміння? І наче цього було мало, сегменти на його тілі розійшлися і звідти почали вибігати павуки. Тільки це були вже не ті милі печерні крихітки, яких можна взяти на палець. Ці тварюки могли не те що палець - руку відкусити! Поки що вони бігали тільки по поверхні тварюки, яка їх породила, але Зако відчувала, що ще трохи, і вони будуть тут.
  - Кидайте зброю! - раптом прогримів голос збоку.
  - Стояти! - вигукнула Мохаро, за волосся підтягуючи до себе найближчу заручницю й приставляючи кинджал до її горлянки.
  Усі розбійниці як одна повернулися зі зброєю на голос, покидавши факели й виставивши полонених перед собою, наче щит. Перед ними стояв той, по чию душу вони і прийшли. Мохаро здогадувалась, що самозваний Суддя має якийсь секрет, але навіть не підозрювала, що він НАСТІЛЬКИ великий. Цей божевільний не просто вирізав усіх вуличних мафіозі. Він підгодовував ними свою потвору! Як же добре, що вони сюди зазирнули всією компанією. Яким би сильним він не був, проти такого натовпу не попреш. А ще у них при собі є кілька самострілів із дуже хитрою начинкою.
  - Зараз ти нам про все розкажеш, любчик. І про себе, і про цю тварюку, - Мохаро натиснула сильніше, й з-під леза потекла кров. - Або вони здохнуть. Ти ж не допустиш смерті невинних? А якщо будеш добре себе вести я, можливо, залишу тебе собі. В якості іграшки, хе-хе-хе! - натовп загиготів слідом за ватажком, а під ноги чоловікові полетів рабський ошийник. - Тому будь слухняним хлопчиком, одягай свою нову прикрасу і кидай...
  - Проникнення на заборонену територію, взяття заручників, погроза вбивства... - Суддя, проігнорував слова злочинців, переступивши ошийник і повільним кроком наближаючись до бандиток, все більше виходячи під світло смолоскипів.
  Вже зараз стало зрозуміло, що габаритами цей незнайомець перевершує будь-кого із присутніх. Зростом в півтора рази вищий за детектива, удвічі ширший в плечах, та ще й масивний чорний обладунок... Зако не сумнівалася, що він може порвати бандитів голими руками. Ті, вочевидь, теж починали розуміти, що із такого велетня постільної іграшки не зробиш, і єдиний спосіб його зупинити - стріляти в голову. Однак відкрите обличчя шолому виявилося маскою, червоні лінзи якої створювали видимість очей, а решітка респіратора імітувала оскал. Маленька глиняна статуетка навіть віддалено не могла передати товщину його броні, яка прямо відчувалася.
  - Останнє слово, - Суддя став над факелом, від чого тіні стрибали окреслили гнівний вираз його маски.
  - Кінчай їх!
  Синхронно зі своїм ватажком, ножі впилися в плоть заручників. Гострі керамічні леза по черзі розсікли шкіру, горлянку, вени з артеріями, а потім добралися і до сухожилля. Після розрізання останніх жертви просто не могли опустити голову, щоб зменшити втрату крові - м'язам немає за що тягнути. Кров, яка під великим тиском циркулювала у верхній частині тіла, почала вириватися назовні. Відлік життя людей пішов на секунди.
  - А тепеп перейдемо до теб... Е-е-е...
  Мохаро запнулася на півслові коли побачила, що кількісна перевага вже не на її боці. Неначе виростаючи із темряви, все більше і більше кремезних солдат плече до плеча оточили банду широким колом. Їх було не менше сотні, і у кожного в руках виявилася зброя. Передній ряд став на коліно, дозволяючи другому цілитися над головами. Від кількості націлених на них стволів, не хотілося навіть дихати, щоб у котрогось ненароком палець не смикнувся, але...
  - Вирок - смерть! - об'єднаний голос солдат змусив здригнутися навіть стіни і стелю, з якої посипалося каміння.
  Із страшенним гуркотом на гангстерах схрестилися сотні димних трас. Абсолютна точність та скоординованість стрільців перетворили тіла бандиток на суцільну мішень. Маленькі реактивні снаряди впивалися в їхню плоть, а потім вибухали всередині, розриваючи її на все менші й менші шматки. Ті навіть не встигали впасти, коли в них влучав снаряд наступного стрільця. Всього за три секунди безперервного вогню величезна банда перетворилася на фарш.
  Щойно відгримів останній постріл, солдати встали і, розвернувшись на п'ятах, майже беззвучно зникли в темряві, зникнувши так-само, як і з'явилися. Окрім одного. Наче у якійсь романтичній історії, які люблять розказувати в салонах пізніми вечорами, він під сяючим поглядом чудовиська схилився над детективом, оглядаючи її рани. На відміну від інших, Зако встигла смикнутися назад, коли їй різали шию, і крові вийшло менше. У неї навіть горлянка вціліла, і вона зможе розмовляти, коли вилікується. Уже втрачаючи свідомість жінка відчула, як Суддя обережно піднімає її голову. Допомога прийшла. Тепер можна розслабитися.
  Хр-р-руп!
  Проконтролювавши небажаного свідка, чоловік повернув голову жінки до себе й оглянув з усіх боків, неначе запам'ятовуючи. А потім його риси почали розпливатися туманом, крізь який час від часу проступав зліплений із чорних, переплетених між собою членистоногих тіл людиноподібний силует. Так продовжувалося майже хвилину, поки туман знову не почав набувати форми. Тільки цього разу на світ з'явилася жінка - точна копія небіжчиці. Хіба що більш мускулиста, висока і з абсолютно білим волоссям. Ну і обладунок на ній тепер теж був відповідним.
  - Quod innocentia excluduntur. Sunt gradus culpae, - з перших слів чоловічий голос кілька разів змінював тон і тембр, доки не став схожим на жіночий. - Ego legem!
  Ще кілька разів повторивши фразу різними голосами, новоспечена Суддя відправилася слідом за своїми товаришами. Попереду зустріч іще з двома угрупуваннями, які почали діяти раніше запланованого. Помітивши, що в робочій зоні більше немає сторонніх, прохідницький щит припинив сигналити, погасив освітлення і продовжив свій повільний рух крізь земні надра, паралельно підгортаючи щупальцями до своєї пащі разом із камінням велику порцію біомаси, метаів, кераміки та інших цінних матеріалів, які не так вже й просто знайти у цьому бідному на корисні копалини світі. Прихований глибоко під землею штучний розум не гребував нічим, підбираючи усі можливі ресурси й перетворюючи їх у обладнання або робочу силу, поширюючи свій вплив на усю губернію, цілу державу, а в перспективі - на увесь світ. Все для того, щоб виконати волю Творця. Автономний оперативний комплекс 'Суддя Дред' поступово виходив на проектну потужність...
  
  ***
  
  Нова іпостась Кайї справила сильне враження на учнівську раду. За відсутності офіційних представників Святої землі, це був найвищий керівний орган із доступних утікачам. Та й негоже було розлітатися по домівках, не розібравшись у ситуації. Короткий вояж по околицях дав трохи інформації для роздумів. По-перше про пересування збройних сил Шатерей ніхто нічого не знав. Або навпаки - знали, і мовчали. Натомість армія самої Святої землі активно почала розсилати свої загони для 'охорони' своїх представництв за кордоном. По-друге виникли проблеми із транспортом: взяті в Академії баржі виявилися пошкодженими, і могли будь-якої миті впасти. З'ясувати їх приналежність і походження теж не вдалося - документів на борту не було, а бортові ідентифікатори затерті. Ну і по-третє, самовільне покидання учнями стін Академії можна прирівняти ледь не до дезертирства. Як же так: деякі маленькі країни мало не увесь свій бюджет витрачали, щоб оргаінзувати своїм представникам навчання в Академії, жили рвали, щоб розмістити своє чадо ближче до великих босів цього світу, а вони взяли, і втекли! Неподобство! А враховуючи, що нападники були вбрані в церковну уніформу... Кілька слів від 'представника' Святої землі, і королеви самі своїх нащадків за ґрати запроторять, не слухаючи вигадок нерозумних дітей. Принаймні для усього світу це виглядатиме саме так, і заперечувати проти того, що скаже Церква - тільки показати себе дурнем, а за відкрите застосування сили тебе 'умиротворять' твої ж сусіди. Світ надто довго жив у мирі, щоб швидко розпізнати прихованого ворога.
  Після короткої наради загальним голосуванням було вирішено непомітно роз'їхатися по своїх країнах, забравши із собою своїх підданих, щоб ніхто із молодого покоління пілотів не потрапив до рук агресора. Хто б не влаштував цей напад, він уміло підчищав за собою сліди. Незрозуміло, чи це хтось сторонній напав на Святу землю, чи Церква сама організувала напад, щоб вибити собі право на застосування сили. Якщо таємничий ворог робить вигляд, що все в порядку, а сам нарощує свою військову міць, що заважає їм самим зробити те ж саме? Брехня проти брехні - перший, хто про це заявить, сам виставить себе на посміховисько. Але розпочати таку підготовку можна тільки за умови злагодженої роботи усіх учасників. Найскладніше було для самої Лашури. Якщо інші іще мали куди повертатися, то для неї усі шляхи на Батьківщину були закриті. Бахарен від її імені почав пошуки самозванки, яка промишляє піратством. Королева знала, що рано си пізно у неї може виникнути така ситуація, а тому повідомлення потрібним людям уже відправилися. Залежно від того, яку відповідь вона отримає, можна буде будувати свої наступні плани. Найбільше сподівань Лашура покладала на таємну варту, існування якої було державною таємницею. Вона спеціально залишала їм інструкції на випадок, якщо місце правителя займе хтось інший. Тепер потрібно було дочекатися їхньої відповіді. Бажано - подалі від сторонніх очей і не під відкритим небом. І єдиним місцем, яке спадало на думку, була...
  - Ти впевнена, що нас там приймуть? - Лашура дивилася на Кайю, яка готувалася знову пірнути у свій 'кокон'. - Які гарантії того, що ми не потрапимо у пастку?
  - Гарантій ніяких. Але там я, принаймні, зможу проконтролювати вихідний трафік інформаційних...
  - Нормальними словами, будь ласка.
  - Я дізнаюсь, якщо хтось захоче про нас повідомити. Я там виросла, і знаю кожен куточок.
  - Тебе там теж кожна собака знає.
  - Цей варіант нічим не гірший за інші. Ви самі відмовилися скористатися гостинністю Нарадан.
  - А ти їй повірила? Краще я здохну на волі, ніж танцюватиму під чужу дудку.
  - Тому я й запропонувала цей варіант.
  Ага, як же інакше. Тримаючи серйозну міну на обличчі, Лашура подумки посміхалася. Попри її побоювання нові можливості не затуманили розум подруги, і не перетворили її на механічну ляльку, як вона того боялася. Уся ця підкреслена формальність, безініціативність та зовнішній вигляд... Для стороннього спостерігача Кайя дійсно могла здатися лише придатком до бездушних машин, яким вона присвячувала все більше часу. Ось наприклад вчора вона заявила, що її павуки почали обмінюватися інформацією із новим абонентом. Тобто: окрім їхньої острівної спільноти існує як мінімум ще дві великі групи, пошуком яких вона і займалася. Однак королева уже здогадалася, що усе це просто відмовки. Знаючи Кайю як облуплену, вона лише зараз зрозуміла, що усе це просто спроби дівчини приховати своє прагнення навідатися у рідні краї. Ех, рідня...
  Йдучи у свої покої, Лашура згадувала своїх батьків. Рід Шатерей завжди славився своєю дружністю. Від перших і до останніх днів свого життя кожен їхній член старався на благо сім'ї. Все для свого роду. Серед них ніколи не було відщепенців чи зрадників. І ніколи не буде. Це їхня суть. А ще у них була одна дуже неприємна для ворогів риса - вони були дуже послідовні, і все планували на багато років наперед. Навіть діти з найменших років притримувалися тих же поглядів, що і їхні батьки. Злі язики розпускали чутки, що Шатерей відбирають у своїх дітей щасливе дитинство, перетворюючи їх у свої маленькі копії, позбавляючи індивідуальності. Вони навіть не здогадувалися, що насправді собою представляє Шатерей! Це не просто рід, чи династія правителів. Це дещо значно більше. Саме тому вона дуже уважно стежила за усім, що відбувається із Кайєю. Ще до своєї смерті її батьки повністю схвалили пропозицію своєї дочки ввести її в рід. Нині ж, коли із живих представників залишилася тільки сама королева, це було питання життя і смерті. Шкода, що для цього доводиться так довго чекати. Але королева відчувала, що цей момент скоро настане. Декаду тому Лашура вважала, що їй знадобиться іще півтора-два роки. Чотири дні тому - рік. Сьогодні ж цей срок скоротився ще вдвічі. А що буде, коли вона вилізе із цієї банки наступного разу? Дівчинка здогадувалась, що подарунок Кея не такий простий, як здається на перший погляд, але навіть не підозрювала, що настільки! Він не міг не знати про такий ефект! А якби вона змогла ввести в рід самого Кейнсі...
  Викинувши із голови недоречні думки, Лашура повернулася до більш нагальних питань. Все ж бути королевою нелегко. Від неї постійно вимагають вирішувати чужі проблеми, брати на себе відповідальність за чужі вчинки, вести за собою людей, і намагатися не здохнути в процесі. Без відпусток і вихідних. Нерідко тебе піднімають прямо посеред ночі, бо сталася чергова біда. Не кожен дорослий таке потягне. Кайя постійно дивується, як вона в такому юному віці ще не поїхала дахом. Знала б вона, чим за це молодій королеві доводиться платити...
  
  ***
  
  Крізь буревій пробивався самотній вершник, тихо наспівуючи собі під ніс пісеньку.
  - Riders on the storm, пам-па-ра-рам! Riders on ...лядь storm! Пам-па-ра-рам! - на черговому байраку транспорт на мить провалився під сніг, але одразу ж вистрибнув назад, підкинувши на собі вершника.
  - Штормове попередження! - перед лівим оком з'явилася розвідана карта місцевості, в центрі котрої знаходився рухомий маркер, а простір попереду нього був густо заштрихований червоною сіткою.
  - Що, невже торнадо?
  - Аерофотозйомка показує формування потужного циклону, - описав показане цей капітан-очевидько, і додав, - Ймовірність утворення торнадо - 37%.
  - Мовчав би, розумник! - тільки й зміг вимовити я, огинаючи несподіваний чагарник на шляху.
  - В режимі тиші тривожні сигнали не вимикаються.
  - Замовкни!
  Якби я не знав, що собою насправді являє ІНК, сказав би, що він хвилюється. Але це не так. Усі ці його фрази та удавана емоційність - просто досконало підігнані до різних ситуацій алгоритми дій. Людині не знайомій із костюмом навіть могло би здатися, що це справжній штучний інтелект. От тільки навіть мої технології не можуть в повній мірі відтворити такий складний об'єкт. Принаймні не з моїми габаритами. Той же Аналітик може бути штучним інтелектом лише в обвісі із цілої купи складних систем, які забезпечують його роботу у відповідному режимі. Без них він не розумніший за Арчера. Що відбувається, і чому я такий знервований? Просто я вирушив у дорогу в найбільш несприятливий для цього момент. Мені ще на підходах казали, що я роблю дурницю, і згину на першій же аномалії. Але я трохи забігаю наперед. Все почалося із аварії. На щастя - не тієї, на яку розраховували спецслужби.
  Позбувшись хвоста у вигляді всього повітряного флоту Тафії, ми рушили до найближчого узвишшя, аби підібрати Арчера. Той, оперуючи парочкою свіжоспечених някетів, уже оглянув місце майбутнього маневра, і чекав тільки нашого прибуття. Через годину, коли ми були в потрібному місці, він розігнався по крутій стежці й чітко вивіреним маневром застрибнув нам на борт. Все пройшло ідеально. До моменту торкання палуби. Дурний інтелект вважав наш катер постійною величиною, і не взяв до уваги міцність його конструкції. А мав би! Тому немає нічого дивного, що він проломив палубу і застряг у силовому наборі. Капітан потім ще довго лаялася, поки я на ходу лагодив систему керування судна і лазив по нутрощах, накладаючи латки на побиті дошки. Тут мені й згодився створений напередодні фабрикатор. З його допомогою вдалося забезпечити себе усім необхідним інструментом та матеріалами для ремонту.
  До речі останні змусили мене задуматися. Раніше я гадав, що зможу заробити трохи грошей продаючи інструменти. Нічого подібного! Я можу стати мільйонером, якщо буду продавати звичайні шурупи-саморізи! Тут немає матеріалів із міцністю заґартованої сталі, і звичайні цвяхи вважаються предметом розкоші. Мої ж вуглецеві підробки були хоч і більш крихкими, зате в рази міцнішими за будь-яку деревину. На час ремонту навіть капітан бігала дивитися, як я легким рухом руки заганяю звичайний шуруп у товсту дошку. Тоді я й зрозумів, що на таких дрібничках можна реально багато заробити. Дідько, та під це діло навіть фабрикатор потрібно зробити окремий! Скільки б вони не коштували, для мене це все одно буде вигідно. Тільки в комплекті потрібно ще й викрутку відповідну продавати... Точно - зробити їм різні головки, щоб не можна було відкрутити шурупи однієї партії викруткою від іншої! Ні, це вже буде потім, коли товар стане популярним. А зараз можна обійтися і звичайною хрестоподібною.
  Коротше, після ремонту я засів за виготовлення нового гаджета, а екіпаж нашого маленького судна думав, як прорватися через кордон. Як виявилося, Тафія в цьому напрямку проводить якусь військову операцію. Воює, простіше кажучи. Конфлікт уже кілька років знаходиться в окопній стадії, але лицарів жодна зі сторін поки не застосовувала. Був шанс пролетіти вночі, але на великій висоті будь-який об'єкт одразу засічуть спостерігачі, а на низькій гарантовано вріжешся у виставлені саме для таких хитрунів бар'єри. Поцікавившись у мене, скільки някетів у мене залишилося, повітроплавці отримали у відповідь: 'А скільки треба?' Поки летіли в потрібне місце, я склепав трохи більше сотні. Продовжувати не став, бо вже не було куди їх дівати, а зайву вагу не борту ніхто не відміняв. Гадаю, більше не знадобиться, особливо якщо не буде великих або броньованих цілей. Якщо ж будуть - простіше втекти, поки вони відволікатимуть увагу. Все одно іншого озброєння у нас немає. Мій лук та пістоль капітана із єдиним пострілом за зброю взагалі не вважаю.
  Добралися ми до зони бойових дій, вислав я вперед свій розумний трал, а самі ми рушили слідом. Я розумів, що після спрацьовування одних бар'єрів можуть активізуватися й інші, а тому някетів я сформував у три хвилі, між якими розташувався резерв. Перша хвиля іде стіною в шаховому порядку з інтервалом у три метри - по ширині нашого катера. За ними через сто метрів іще одна стіна, з інтервалом два метри. Третя хвиля йшла за п'ятдесят метрів від другої і у двадцяти метрах попереду нас для прикриття.
  Прорив лінії фронту пройшов майже як по маслу. Знизившись до десятка метрів, ми на максимальній швидкості промчали над окопами Тафії, за що нам услід кілька разів смальнули із чогось осколочного. У відповідь відправив парочку някетів у гості, щоб кілька годин порозважали вояк. Десь на половині шляху до іноземних позицій увесь нижній ряд першої хвилі детонував, врізавшись у ефірний щит. Довелося підніматися і поповнювати ряди розвідників. Даіл бар'єри йшли один за одним, але завдяки жертвам маленьких камікадзе нам вдавалося вчасно помітити перешкоди. Ще двічі по нас стріляли, вже із ручної зброї. Кілька пробоїн в корпусі нам погоди не робили, тому відповідати я не став. Та й рухомі вогні попереду вказували на активність збройних сил, і мені не хотілося втрачати жодного зі своїх дронів. Та й не довелося. Солдати просто не встигли підготуватися до відбиття повітряної атаки, і менш ніж за хвилину ми залишили їх далеко позаду. Тепер залишалося тільки замаскуватися, аби не привертати до себе зайвої уваги.
  Найпростіше було просто перефарбувати катер, а ще краще - змінити його конструкцію, аби ні в кого не виникло підозр, що ми щось порушили. На жаль із останнім у мене, та й в екіпажу були серйозні проблеми. Єдине, що могло радикально змінити зовнішній вигляд нашого судна, це демонтаж зайвих глайдерів. Менша площа - менша швидкість. Кораблик із парою плавників виглядатиме абсолютно цивільним судном. Все прекрасно, окрім того, що сумарний вектор тяги тоді знаходитиметься в іншому місці, і нас просто перекине. Це все одно, що перенести гвинт літака на одне крило. Були й інші, менш очевидні для мене, і більш зрозумілі для екіпажа причини не робити цього, але мій перекладач все ще був недосконалий, і я тупо не розумів, що вони мені кажуть. Тоді ми вирішили зменшити площу глайдерів. Вранці, як тільки почало світати, ми сіли на найближчу лісову галявину і взялися за роботу. Поправка - я взявся. Екіпаж в цей час відсипався прямо на своїх робочих місцях. Нічний переліт їх виснажив морально і фізично. Але скаржитися було гріх. План робіт ми узгодили напередодні, а без сторонніх спостерігачів я міг спокійно користуватися усіма своїми можливостями.
  Добре мати універсальну портативну фабрику: всього три години, і я став власником двох банок чорної та сірої фарби. Ну і пензлика для роботи змайстрував. Під кінець зрозумів, що я дурень, і міг просто конденсувати наніти на всій потрібній поверхні, надавши їй потрібний колір, але було вже пізно і довелося дофарбовувати до кінця. Глайдери обрізав відповідно до нашого задуму, а потім узявся розмальовувати наше судно на власний розсуд. Не даремно у мене виникали асоціації із горобцем. Із новим забарвленням катер став більш привабливим, а вкорочені крила тільки підкреслювали його несерйозний вигляд. В процесі знайшов і залатав отримані під час польоту дірки від куль, вийняв парочку стріл і затер усі клейма, які тільки зміг знайти. Потім трохи подумав і вирішив вибити свої. Зробити клеймо потрібної форми і вдавити його в усі потрібні місця. Останнє, що залишилося - палуба. Тут уже я нічого вдіяти не міг. При всіх своїх можливостях, мій фабрикатор міг виготовляти лише предмети обмеженого розміру. Все, що я міг зробити - рівно обрізати краї дошок і прикрити отвір чимось іншим. Можливо сіткою, або якоюсь плівкою. Все одно інших варіантів немає. Вирішив зробити сітку, на неї піде менше часу, і вона не так кидатиметься в очі, як якісь інші мої матеріали. Якби іще нормальну рамку навколо цієї дірки зробити - взагалі б виглядало пристойно. Поки закінчував роботу, попрокидалися мої перевізники і почали оглядати роботу. Джасу одразу ж почала скаржитися, що ми з такими 'кастрованими' глайдерами будемо повзти як черепаха. Усім іншим новий дизайн судна припав до душі, і навіть запропонували наректи його Сузумі - здається так тут називали схожу пташку. Я не знав, як правильно це написати на борту, тому просто вручив жінкам залишки фарби й щітку - нехай самі малюють. Легенду теж продумували без моєї участі, та я й не розбирався у їхніх місцевих заморочках.
  Далі дорога проходила майже без ексцесів. Нас тричі зупиняли патрулі, ніби як для перевірки, а насправді просто хотіли ближче роздивитися цікавий апарат. Ми ж давно позбулися усіх компрометуючих предметів, таких як набір інструментів та запчастин, на яких була символіка Тафії. Замість них я зліпив їхні точні копії, тільки вже зі своїм клеймом. Деякі для більшої достовірності навіть довелося трошки зіпсувати. Щоб було видно, що ними користуються. Мотоцикл запихнув поміж силових агрегатів, розташувавши їх так, щоб це виглядало більш-менш природно. Сам же ховався під камуфляжем.
  Також мені вдалося розібратися із конфіскованим у вартових 'бластером'. Тут мене спіткало перше розчарування - це виявився не бластер у правильному розумінні цього слова, а вже знайома мені схема термальних боєприпасів цефів. По суті це аналог моєї базуки, та ще й одноразовий. Стріляв же він заздалегідь підготовленим снарядом. Якщо я все правильно зрозумів, то це була артефактна колба, заповнена ефіром під високим тиском. Під час пострілу її вміст має розігріватися шляхом утворення маленької електричної дуги. Та руйнує навколишні наніти, які в процесі вивільняють власну накопичену енергію, руйнуючи тим самим своїх сусідів, створюючи ланцюгову реакцію. Так і утворюється кульова блискавка, з якою я мало не познайомився. Мене більше цікавить, яким чином ця плазма утримує свою форму під час польоту, але для досліджень мені потрібен цілий снаряд. По трубі можу сказати лише те, що її можна спорядити заново, на що вказують ряд пристосувань у корпусі, але я б цього робити не став. Не знаю, чи навмисне це було зроблено, чи просто конструктори не все продумали, але активація заряду відбувається ще у стволі зброї, а не після вильоту. Гадаю не варто пояснювати, як на тутешні матеріали впливає висока температура. Я взагалі здивований, що ця штука не рвонула прямо в руках стрільця. Так чи інакше, а для мене цей артефакт інтересу не представляв, і я викинув його від гріха подалі.
  В такому пригніченому настрої я й дістався до нашої останньої зупинки. Бакас - найближче до аномальної зони містечко. Тут майже половину осель складають гуртожитки та хостели, клієнти яких нерідко заходять лише переночувати й привести себе до ладу, перш ніж знову на цілий сезон вирушити в похід. Самі ж клієнти поділяються на дві категорії: старателі та авантюристи. Перші працюють здебільшого на когось, і ходять в походи великими групами за конкретною здобиччю: запас унікальної деревини, рідкісні матеріали, різноманітні корисні копалини тощо. Здебільшого їх наймають підприємці або держава. Інколи разом з ними відправляють охоронців, але старателі на таке погоджуються не часто. Ніхто не хоче, щоб після отримання результату твоя ж охорона тебе і поклала, щоб не платити зайвого. Авантюристи ж працюють самі, або маленькими групами не більше чотирьох осіб, і виконують замовлення від приватних осіб. За один вихід заробіток в рази менший, ніж у старателів, проте більш регулярний.
  Як би я не хотів одразу відправитися в зону, спершу слід було отримати карту місцевості. Та й циклон знову нагадав про себе, накривши увесь регіон неприємною мрякою. Поки мої перевізники відігрівалися, я збирав інформацію у місцевій забігайлівці, час від часу заходячи туди в іншому вигляді. Мімікрил хоч і дозволяв в певних межах коригувати об'єм тіла, але поки мій максимум - людина нормальної комплекції середнього зросту.
  Поцікавився у хазяйки закладу, хто міг би провести мене вглиб аномальної зони. Та тицьнула у бік парочки старателів за моєю спиною. Жіночки вельми міцної статури й у потертому шкіряному екіпіруванні. Руки мозолисті, за плечима керамічні сокири. До них я й направився. Ті одразу ж поцікавилися моєю платоспроможністю. Я запропонував їм бартер: дві викрутки й по пачці саморізів на кожну, а вже по результатах розмови будемо домовлятися окремо.
  І знову я не вгадав! Ну що за нерпуха! Тільки-но перейшов на виробництво більш ліквідного, як я думав, товару, а вони знову захотіли інструмент! Плюнув і пішов робити. Повернувся через двадцять хвилин, мало не розминувшись зі старателями, які уже подумали, що я не зможу їм нічого запропонувати. Тицьнув їм у руки по одному екземпляру моїх вуглецевих поробок, і мало не силоміць посадив їх назад. Ті почали обурюватися моєю нахабністю, але в мене вже терпець увірвався і я їм докладно пояснив, скільки часу й нервів мені коштували їхні забаганки, що я про них думаю, і куди вони зможуть засунути ці унікальні вироби, якщо я не отримаю від них пояснень. Не думаю, що мої слова були переконливими. Ймовірно більш вагомими були синці на їхніх плечах, коли я їх повертав за стіл переговорів. Я ще тоді мав зрозуміти, що у мене норадреналін почав скакати, але ІНК тривогу не піднімав, і я ні про що не здогадувався. На мою гнівну тираду почали обурюватися вже інші відвідувачі. Я психанув і поцікавився іменем сміливця. Хазяйка дістала з-за прилавку самостріл...
  Що було далі, я пам'ятаю уривками. В мене стріляють, і НК фіксує пробиття мімікрилу й ін'єкцію сторонньої речовини в сполучний шар броні. Зростає рівень адреналіну. Імовірно є проникнення до живих тканин. В організм вводяться антидоти і стимулятори. Максимум броні! Не хочу, щоб у мене знову стріляли! Я вистрілюю волосінню в зброю й видираю самостріл із рук хазяйки раніше, ніж та встигає вкласти новий дротик. Зі спини мене б'ють по голові стільцем. Стілець ламається а я обертаюсь на кривдника. Фіксую себе за підлогу, хапаю нахабу за барки й кидаю її у хазяйку. Хтось намагається увігнати мені в живіт ножа. Лезо ламається. Хапаю руку, викручую, перехоплюю руків'я і вганяю залишок леза в передпліччя. Шкіряний щиток зовсім не захистив, а лише зменшив глибину рани. Адреналін стабілізується, але зростає кількість серотоніну та ендорфіну. Ловлю кайф від битви, відключаючи тактичний аналізатор і прискорення. На мене зі спини накидається іще одна сміливця. Б'ю ліктем її в живіт. Перекидаю через себе на підлогу і додатково вбиваю черевик в її грудну клітку. Починає підвищуватися пролактин. Як же приємно битися в повну силу! Я розвертаюся до решти відвідувачів, які вже підготувалися до бійки і оточують мене. На зміну пролактину приходить тироксин. Мене дратує їхня наполегливість. Та парочка, з якою я хотів побалакати, вже на ногах і намагаються покинути заклад. Із моїми сокирами! Не пущу! Знову активізується вироблення адреналіну та фенілетиламіну. Кидаюся навздогін за утікачками. Натовп намагається мене зупинити. Режим сили. Кілька ударів в животи нахабам. Одна вхопила мене за пояс і ніяк не відчіпеться. Різко зупиняюся, перехоплюю її руку й викручую під хруст кісток. Утікачки вже у дверях. Стабілізується рівень усіх гормонів окрім дофаміну. Я знову біжу до них. Не встигаю ухилитися і за мене, наче за трамвай узимку, хапається іще один заєць. До дофаміну додається тестостерон. Я їх зупиню! Не гальмуючи відтягую безбілетника вбік і біжу в двері. Я в прохід потрапляю. Заєць - ні. Утікачки уже залізли на своїх коней. Форсаж! Світ уповільнюється і я, загрібаючи ногами землю, наче крізь воду, пливу до своїх жертв. Підстрибую і групуюся. Інерція продовжує нести мене вперед. Траекторія перетинається із першим старателем. Розпрямляю ноги й передаю свою кінетичну енергію жінці, яка продовжує політ замість мене. Живий снаряд збиває із сідла другу жінку. Це страйк! Приземляюся на ноги й вимикаю форсаж. Підходжу до пом'ятих вершниць, хапаю їх за волосся і тягну назад у приміщення. А по дорозі висловлюю їм уже своє незадоволення.
  - Я ж вам заплатив. Усе, як ви й просили. А ви вирішили мене так кинути... Та ще й друзів своїх підключили... - перекладач повторювався, запинався, але вперто транслював людям мою думку. - Негоже так робити. Ну що, будете виконувати свою частину договору, чи мені усіх тут покласти, щоб почути від вас потрібну інформацію?
  Тут мене перемкнуло. В голові наче вітер подув. Усі почуття, які терзали мене кілька секунд тому, кудись вивітрилися. Я озирався довкола і в шоці оглядав влаштований власноруч погром. Я ще кілька секунд приходив до тями, коли ІНК викинув мені повідомлення: 'Систему відновлено після критичного збою. Гуморальна регуляція організма була тимчасово відключена. Зафіксовано зовнішнє підключення та передача даних із глибинних шарів НК. Рекомандація: знайти джерело сигналу'. На компасі з'явився маркер у напрямку, звідки прийшов сигнал.
  Мене б кинуло в холодний піт, якби це було можливо. Я тільки-но дочекався відновлення своєї дієздатності, а тут якась паскуда почала знову втручатися у мої внутрішні справи! І втручання це можливе лише в одному випадку. Єдиний коментар, що я зміг видати, це...
  - Кур-р-рва-а-а-а!
  Останній вигук явно був зайвим. Народ відсахнувся від мене, хтось зімлів, в повітрі з'явився неприємний запах... На щастя відвідувачів я уже зрозумів, що зі мною відбувається, а тому всі залишилися живі. Лише трохи налякані інфразвуком в моєму голосі. І ось, схилився я над черговою своєю жертвою, накладаю фіксацію на поламану кінцівку, поруч гуде Арчер, переганяючи підручними засобами третьосортне пійло у медичний спирт, а старательки співають, наче соловейки, описуючи мені кошмари аномальної зони...
  Східна аномальна зона, в побуті - Мертві землі. Найбільша і найстаріша з-поміж усіх відомих. Кордони держав біля цієї території вельми розмиті й непостійні. Згори Мертва земля більше нагадувала велетенську амебу, що своїми псевдоподіями обмацує навколишній простір. Карт цього місця не буває в принципі. Точніше бувають, але суто тимчасові. Оперативні так би мовити. Розташування аномалій та їхні властивості змінюється постійно, і помітити їх можна хіба що за допомогою дорогого обладнання або досвідченого провідника. Зазвичай вони небезпечні для людей, але інколи залишають після себе дещо корисне. Наприклад років п'ять тому десь неподалік з'явилася ділянка із нульовою гравітацією. Усі об'єкти, розміром з піщинку, одразу ж втрачали свою масу і відносилися вітром геть. Так за кілька місяців її існування утворився глибокий кар'єр, дно якого вперлося в граніт із прожилками заліза. На цю 'золоту' жилу одразу ж поклали лапи місцеві старателі. Пізніше права на родовище пред'явив один із аристократів. В свою чергу вже у нього налагоджене виробництво відібрала держава. А поки люди гризлися за прибуток, аномалії повернулися і усе підприємство разом із людьми опинилося відрізаним від цивілізації. Рятувати нікого не стали, простіше було написати, що усі померли. Але люди не загинули. Залишений там персонал утворив власну гільдію - так-званих 'диких' авантюристів. Тобто тих, хто діє незаконно, на свій страх і ризик, на відміну від старателів, яких прикривають посадовці або й самі військові. Останні час від часу здійснюють рейди вглиб аномальних територій, якщо приходить інформація про перебування там іноземних збройних сил, незаконних збройних угрупувань або ворожої фауни. Я тоді ще й здивувався, про яку фауну йде мова? І дізнався, що рівень моря Ахо тут значно вищий, ніж над рештою континенту, і сам ефір тут дуже агресивний. Це вплинуло і на живність усього регіону. Рослини й тварини в такому екстремальному середовищі разюче відрізнялися від своїх родичів за його межами. Звичайний кролик отримав покращений вестибулярний апарат, ворсисті подушечки на лапах, завдяки яким міг краще зчіплюватися із твердою поверхнею, і навіть лазити по деревах, і добре розвинуту мускулатуру. Спіймати такого нереально - надто швидкий і спритний. Були там і собаки, і щурі, і коні... Але траплялися і тварюки, предками яких були точно не тварини. Серед авантюристів, які бродять по мертвих землях, ходять історії про високих гуманоїдів зі щупальцями, які викрадають людей, а потім трупи нещасних знаходили неподалік висушеними до останньої краплі крові. А ще вони могли ставати невидимими. Обдарованим сюди ходу немає - дохнуть через пару годин. Відомо лише про одну групу людей, що засіли мало не в самісінькому центрі Мертвих земель, які якимось чином не тільки вижили, а й зберегли свої здібності. Натомість вони поїхали дахом і перетворилися на фанатиків, що вбивають усякого, хто намагається зайти на їхню територію. І щось мені усе це нагадує: аномалії, мутанти, артефакти, фанатики... Щось знайоме, рідне!
  Закінчивши надавати першу допомогу, я швиденько зібрався й покинув заклад, бо в мій бік одразу з кількох напрямків рухалися великі групи озброєних людей в уніформі. Мої перевізники злиняли з міста ще на початку бійки, тільки-но почули шум, але їхні послуги мені були вже не потрібні. Нехай забирають свій катер і валять на усі чотири сторони світу. А ні, лише на три - на сході вони впруться в аномальну зону. Мене ж віднині хвилювала лише мітка на компасі. Тому, викликавши до себе Арчера й піднявши в повітря усіх своїх някетів, я вирушив назустріч пригодам. Перетнути кордон виявилося легше, ніж я собі уявляв. Аерофотозйомка навіть показала мені стежку в обхід пропускного пункту, якою я й скористався. По дорозі двічі блимнув нейралізатором на зустрічних авантюристів та одну засідку військових, які й чекали на вищезгаданих авантюристів, і вже за годину був далеко від цивілізації.
  Далі справи пішли не так гладко. Доріг тут не було в принципі. Були стежки старателів, але що далі я їхав, то менше їх ставало. Аномальна зона була так густо вкрита різноманітними ефірними утвореннями, що навіть мені з усіма своїми прибамбасами доводилося висилати вперед някета без вибухового заряду - щоб не рвонув ненароком. Обережність виявилася дуже вчасною. Всього через кілька хвилин він врятував мені життя, прийнявши на себе першу аномалію. Це була якась блукаюча кульова блискавка, що притягнулася до найближчого джерела електромагнітного випромінювання. Коротше, їхати було весело. Компресор гудів, без упину клепаючи все нові й нові зонди на заміну втраченим. Арчер усі свої потужності кинув на керування і збір інформації з них. Літати на висоті теж не завжди виходило. Там аномалій було не менше, і на місці вони не стояли, постійно переміщуючись разом із вітром та ефірними потоками. Доводилося постійно рухатися, аби не опинитися на їхньому шляху. А погода все більше псувалася. Температура швидко падала, небо затягнули хмари, і замість дощу об скло візора все частіше били крупинки граду. Дорога під колесами поступово перетворилася на слизьку замерзлу багнюку. Я навіть зупинився, щоб дати перепочинок техніці. Перегрів фабрикатора уже не був таким критичним, однак і енергонасиченість ефіру впала відповідно. На виробництво доводилося віддавати більше власної енергії, ніж містилося в нанітах навколо. Трохи подумавши, я припинив розсилати спостерігачів на всі боки, залишивши активними лише двох - одного для аерофотозйомки, а другого поруч із собою.
  - ...можіть! - долинув звідкись збоку крик.
  Звук був тихий, ледь чутний, ніби долинав здалеку. Я оцінив непролазні хащі в тому напрямку і відправив туди някета - нехай подивиться на потерпілого і розвідає дорогу до нього. Не встиг розвідник відлетіти на десяток метрів, як чиясь масивна лапа збила його на льоту, а через кілька секунд зв'язок обірвався. Останнім, що передала камера, були чиїсь величезні зуби. Паща тварюки була явно більша за робота. Зрозумівши, що здобич не їстівна, створіння ринулося в мій бік. Я ж приготувався до бою, діставши стрілу зі спецбоєприпасом і натягнувши тятиву лука. Нарешті в мене є можливість випробувати його в бойових умовах.
  - ...туйте! - знову долинув крик, але я вже знав, чого чекати.
  Через секунду на мене вилетів ведмідь, якщо можна так виразитись. Хутра на ньому було небагато, здебільшого на спині та шиї. Решта тіла була наче обпечена. Голова, туго обтягнута шкірою, не мала вираженого носа. Просто отвір, наче в черепі. Зуби велетенські, виступають за межі щелепи.
  Я випустив у нього стрілу і одразу ж увімкнув максимальний захист. Очікував, що вибух наконечника може зачепити і мене. Але тварюка виявилася розумною, явно стикалася із подібною зброєю, і тією ж лапою збила стрілу. Швидкість реакції просто неймовірна. Довелося переходити в режим сили і сходитися із звіром контактному бою. Потужна лапа із гострими пазурами пройшлася мені біля шиї, зірвавши шматочок мімікрилу та один зі щитків. Я у свою чергу махнув своїми пазурами по морді хижака. Той заверещав на мене майже людським голосом, навіть перекладач розпізнав у цих звуках тваринну лють, і знову кинувся на мене, смугуючи мій нагрудник обома лапами. Будучи в кілька разів легшим, я мусив відступати. Промерзла земля не давала надійної опори, залишаючись висіти клаптями на підошвах. Падати не можна - накинеться зверху і роздере, сили в нього достатньо. Шкура не дуже міцна, але скелет прямо під нею захищає усі життєво важливі органи. Мої леза таку товсту кістку з одного разу не проб'ють, потрібно буде довго колупати. Залишалося тільки по черзі бити у всі доступні вразливі місця: ніс, очі, шия. Удар в шию не пройшов, там знайшлося гіпертрофоване адамове яблуко. Очі, як виявилося, теж могли ховатися. Коли ця потвора закриває око, воно не тільки прикривається повіком, а ще й провалюється вглиб черепа. З лапами справи пішли не набагато краще - надто щільні м'язи. Черговий удар монстра відправив мене в короткий політ, з якого довелося виходити кувирком і одразу ж відстрибувати вбік, бо на мене уже падала туша цього мутанта. Поки він розвертався до мене, я встиг дістати іще одну стрілу. Лук далеко, не дотягнутися, але на такій короткій дистанції він мені не потрібен. Моя задача - всадити розривний наконечник в голову чудовиська. Розрахунок простий: петарда на відкритій долоні залишить опік, петарда затиснута в руці відірве пальці. Я збирався запхати гранату в череп тварюки.
  Несподівано монстр зупинився, замовк, розглядаючи предмет в моїх руках, а потім чкурнув геть. Я в шоці дивився на його ретираду, аж поки він не пірнув у хащі. Це що таке було? Мутант не тільки сильний, пристосований, але й розумний? Тупа тварюка не зрозуміла би, що у мене в руках зброя. Тепер зрозуміло, яку фауну мали на увазі ті старателі. Вийнявши іще кілька стріл на випадок повторного нападу у переналаштувавши їх детонатори на дотик, а не на удар, як було раніше, я вирішив продовжити шлях, поки цей ведмедик не повернувся із підмогою. Якщо це стайна тварюка, то на таку небезпечну здобич, яка ходить їхніми землями, можуть вийти усім кагалом. Залишу-но я їм подаруночок, якщо вони будуть йти за мною. Парочку някетів закинув на навколишні дерева. У цих бойову частину я не знімав. Тепер, як тільки вона побачать мого нового знайомого, вони одразу ж його атакують. Яким би швидким цей мутант не був, він не зможе збити одночасно кілька цілей. Скоординувати свою атаку вони зможуть і без Арчера. Підібравши лук, я поспішив покинути місце сутички.
  Я від'їхав буквально на кілометр, як за спиною щось рвонуло, а округу розірвав пронизливий крик пораненої тварюки. Вижив, клятий мутант. І, наче цього було мало, звідусіль долинули такі ж крики. Дідько, та він підняв на вуха усіх своїх родичів! Залишаю іще парочку сюрпризів, і продовжую їхати. Добре, що у мене широкі колеса, інакше б уже давно провалився в багнюку. Погода продовжувала псуватися, починався снігопад. Повністю затягнуте хмарами небо не пропускало ніякого світла, і дорогу попереду я розрізняв тільки в інфрачервоному спектрі. Як виявилося, деякі із тутешніх тварюк теж бачать в такому діапазоні, а тому на мою фару кидалися усі зустрічні щурі. Не дуже великі, два кулака розміром, але їх було багато. Кілька разів довелося зупинятися біля більш-менш чистих калюж, щоб відмити від них мотоцикл. Піднятий в повітря някет показав попереду ознаки людської діяльності: руїни, напівзатоплений кар'єр та протоптані стежки. Тупий робот звернув на них увагу лише тому, що температура деяких будівель була вища, ніж у навколишнього середовища. Невже я знайшов базу 'диких' авантюристів? Скоріш за все так і є, адже я рухався найбільш зручною для проїзду територією. Цілком можливо, що це була просто стара дорога до цього об'єкта. За моєю картою я проїхав кілометрів двадцять, не більше. Треба навідатися ще й туди, бо слова тієї старательки щось не дуже відповідають дійсності. Вона описувала Мертві землі зовсім інакше.
  Застрибую в сідло, відкидаю ногою чергового щура, і в останній момент встигаю перейти у форсаж, щоб ухилитися від фатального удару. Трьохсот кілограмова туша приземлилася туди, де я щойно знаходився. Відштовхнувши від себе мотоцикл я перекотився подалі й витягнув лук, уже готуючись стріляти... Але стріляти не було в кого. Нападник зник так-само несподівано, як і з'явився. Ну точно - розумні. Цей мутант був трошки меншим, але лапи в нього були довшими. Не прибивши мене першою атакою, він покинув поле бою. Типова тактика 'вдарив-тікай'. Хочуть виснажити мене. Ну нічого, я знайду на вас управу! Тільки доберусь до безпечного місця. От тоді й приготую вам страшну вундервафлю!
  Все ще у форсажі застрибую в сідло і бачу, як позаду знову шевеляться кущі. Ну-ну, спробуйте мене наздогнати. Даю газу і бачу, як за мною біжить один із мутантів. Відпускаю кермо, скидаючи керування на Арчера, а сам знову хапаюся за лук, і відхиляюся назад, на спину. Стріляти лежачи не дуже зручно, та мені вже байдуже. До цілі лічені метри. Звір сам набрав швидкість, і тепер інерція просто не дасть йому ні зупинитися, ні змінити курс. В режимі сили відтягую тятиву і спускаю її. Увінчана гранатою стріла відправляється в короткий політ до своєї жертви. Мутант встигає лише відхилити голову, але решта тіла продовжує нести його вперед, і гострий наконечник входить у плоть. В останні миті прискорення бачу, як горлянка тварини розлітається кривавими рештками. З такими травмами голос він більше не подасть. Я ж, вирівнявшись у сідлі, закинув лук за спину й знову вхопився за кермо. До табору авантюристів не так уже й далеко, але просто так я туди не дістанусь. На щастя розвідник знайшов альтернативний шлях, перш ніж згинув у процесі. До речі про розвідників - някети в новому середовищі стали погано літати, двигун працює із перебоями. Мабуть таки доведеться повертатися до більш звичних мені дронів.
  Новий маршрут був на кілька кілометрів довшим за розрахунковий - навколо кар'єру і через лісосмугу. Як би дивно це не звучало, але такий шлях займе в рази менше часу, ніж пробиратися сотню метрів через аномальне болото попереду. Десь збоку на дорогу стрибнув черговий 'ведмідь', одразу ж опинившись далеко позаду. Не цього разу, виродок! Не доженеш! Поки Арчер заміняє мені печінку, нирки та ще цілий ряд органів, я можу висіти у форсажі без обмежень і гнати без гальм! Так я і мчав крізь буревій, мугикаючи собі під ніс дуже тематичну мелодію, наче про мене написану.
  - Into this house we're born! Пум-пум! Турум! Into this world we're thrown! Ах ти ж бл...
  
  ***
  
  Дозорна на стіні уважно вдивлялася в темряву. Холодний вітер видував з-під одягу усі ті краплини тепла, яке виділяло слабке людське тіло. В полі це було б навіть добре, все ж останнім часом розвелося надто багато тварюк, які бачать тепло. Але не тут і не зараз! Роздуми авантюристки відволік спалах по той бік кар'єру. Кілька секунд по тому до неї долетів гуркіт вибуху.
  А вибухи наближалися до бази. Подекуди між ними можна було навіть почути крикунів, що на всю округу повідомляли про порушника. Певно якийсь новачок із старателів умудрився залізти на їхню територію. Дивно, що він і досі живий. Невже вершник? Та ні, коні в такій темряві давно би собі всі ноги поламали, а цей ще й огризатися умудряється. На шум почали збігатися усі авантюристи, що були на базі, займаючи місце на барикадах і розкладаючи біля себе стріли. Викотили навіть вогняний артефакт. Віхола - ватажок вільного угрупування авантюристів, що осіли в цьому місці, наказала додатково підперти ворота. Ким би не був нічний гість, його тут не чекали, і впускати його всередину ніхто не бажав. Приготувавшись до стрільби, дозорна уважно спостерігала за темними силуетами, що мелькали на межі видимого простору. Тварюки уже зрозуміли, куди рухається жертва, і готувалися перехопити нещасного перед самим табором.
  Крикуни - одне з найстрашніших та найнебезпечніших творінь мертвих земель. Сильні, швидкі, здатні відтворювати людські голоси, за що й отримали свою назву. Але найстрашніше в них те, що вони розумні, і дуже швидко вчаться. Вони розрізняють своїх жертв, спостерігають за ними, і навіть роблять пастки. Примітивні, але від того не менш смертоносні. Повторити за людьми вовчу яму для них - раз плюнути. Якщо зграя крикунів почала переслідувати жертву, то вже ніколи не відстане. У них прекрасний нюх, і не менш досконала фабрика феромонів. Досвідчені авантюристи стверджують, що вони навіть можуть спілкуватися між собою за допомогою запахів. Їх можна було б назвати правителями цих земель, якби не епізодичне переважання інстинктів над розумом та існування не менш небезпечних і ще краще пристосованих до вбивства хижаків.
  Ось шум погоні став зовсім близьким. Світло усіх ламп зосередили в його напрямку, прагнучи якомога швидше побачити ворога. І вони побачили: велетенська зграя крикунів, більше десятка особин, засіла біля єдиного проходу до табору. Авантюристи їх бачили, але не сам утікач, чий силует уже виднівся у віддалі. Здавалося його от-от наздоженуть, але... Ось він ще далеко, світло ліхтарів до нього майже не дістає. Він крутиться в сідлі, на ходу відстрілюючись від тварюк. А ось вершник уже на половині шляху до табору, і замість того, щоб обрати найбільш прямий і відкритий відрізок шляху, він повертає до одного із бугрів, за яким ховається один із крикунів.
  Попередити бідолаху ніхто навіть не подумав. Та й якби хтось захотів - не встиг би. Надто все швидко сталося. Ось він вилітає на пагорб, і потужна лапа крикуна вибиває коня з-під вершника. Точніше не зовсім коня, але щось явно механічне та із сідлом. Той же, втративши скакуна, шкереберть летить далі. Набраної швидкості було достатньо, щоб подолати останні десять метрів до стіни й майже перелетіти її. Не вистачило зовсім трішечки висоти. Проломивши своїм тілом парапет, він разом з уламками звалився на землю вже по цей бік. Хруст в момент зіткнення був такий, що гостя одразу записали в небіжчики. З такими травмами не живуть. Попри очікування гість, ледве опинився на твердій поверхні, одразу ж підірвався на ноги, викинув все ще стиснутий у руці шматок керма свого транспорту і з криком: 'Ну все! Ідіть сюди, суки! Вам пизда!' - одним махом стрибнув назад за стіну. В ошелешених таким поворотом авантюристів шелепи повідпадали, і висіли так ще зо дві хвилини, поки з того боку долітали крики тварин та матюки мандрівника. Коли ж усе стихто, у двері постукали. Все ще знаходячись в шоці, авантюристи відкрили ворота і в подвір'я, штовхаючи біля себе все, що залишилося від його механічного скакуна, увійшов подертий, вимазаний в крові й обвішаний тельбухами хлопець. Лише вийшовши мало не в самий центр подвір'я, він помітив, що усі навколо зброю так і не опустили.
  - Як ти сюди потрапив? - поцікавилася Віхола, не очікуючи на відповідь.
  - По лісовій дорозі, - буркнув парубок, знімаючи із себе чужі кишки.
  - Немає там ніякої дороги.
  - Тепер - є.
  Але ніхто не засміявся. Лише крикуни з усієї округи збігалися до табору, приваблені запахом крові своїх родичів. Ніч обіцяла бути довгою.
  
  
  Глава 15. In humana natura (В людській натурі)
  
  Події в столиці набирали оберти. Вже до усіх дійшло, що це не просто війна банд або черговий переділ території, а цілковите винищення. Свідки подій описували великих людей у однаковій броні, які з'являлися нізвідки, з надзвичайною жорстокістю публічно чинили розправу, а потім так само безслідно зникали разом із трупами та частинами тіл. Якби все це стосувалося тільки вуличних хуліганів, ніхто навіть не здивувався би. Але коли посеред званої вечері схопили і прямо на очах гостей стратили одну із довірених осіб корони... Юстиція та міська варта рили землю в пошуках злочинців, але ніяких зачіпок відшукати так і не змогли. Усі напрацьовані за роки служби шляхи відстежування контрабанди, збору інформації та завербовані інформатори нічим не могли допомогти. За одну ніч ці Судді, як їх охрестили в народі, відмітилися у більшій кількості місць, ніж було людей на службі корони. Зрозумівши, що потрібні рішучі дії, у місті оголосили надзвичайний стан і розпочав мобілізацію. На усіх ключових напрямках встановили блокпости, розпочали тотальну перевірку громадян. Деякий час здавалося, що все в порядку. Доки на одному із блокпостів не схопили рядову. Загін спробував відбити свого бійця, але був паралізований і роззброєний, а винуватиці переполоху відсікли пальці правої руки за взятий хабар. Самому ж контрабандисту прямо там відтяли голову. Висланий на місце пригоди оперативний загін надав першу допомогу постраждалим і знайшов у возі вбитого партію різноманітного дурману. І таких випадків було багато.
  Збираючи докупи зібрану інформацію, складалася невтішна картина. Банда Суддів повністю паралізувала роботу правоохоронної системи, підриваючи авторитет влади і підштовхуючи народ до бунту. Уряд та королівська сім'я шукали спосіб реабілітувати себе в очах громадян, інакше державний переворот стане лише питанням часу. Що ж до самого криміналу, то їхнє становище було в рази гіршим. Найманці, шахраї та рекетири зникли в першу ж ніч. Усі мілкі банди майже повністю припинили своє існування, а більш серйозні виявилися сильно знекровленими. Такі організації, як Клан або Сім'я, залишилися практично без підопічних і принишкли в очікуванні розв'язки. Ті ж, хто вирішив відсидітися за ґратами, просто зникали безвісти. Як і всі, хто під шумок вирішив позбутися незручних осіб. Багато хто спробував покинути столицю. Пізніше стало відомо, що подібні напади почалися і в сусідніх від Байри містах. Дехто туди навіть не доїхав. Кількість жертв рахувалася сотнями. Судді показали, що можуть дістати будь-кого і будь-де, і при цьому самі залишалися невпізнаними. До певного моменту.
  - Пані Нагокі! - до кабінету увірвався симпатичний світловолосий секретар із сувоєм в руках. - Ви просили повідомити, коли прийдуть попередні результати розслідування.
  - Дуже добре, давай сюди. І зроби мені чаю.
  Щойно чоловік зник за дверима, міністр внутрішніх справ взялася перечитувати звіт. Підсумовуючи результати усіх інцидентів із 'Вуличними суддями', вдалося скласти загальну характеристику нової банди. Головна її риса - усі її члени були чоловіками. І не простими, а кремезними, за два метри зростом, і надзвичайно сильними. Діяли переважно в темну пору доби, або там, де немає випадкових свідків: у глухих провулках, лісах чи відокремлених приміщеннях. Всі однакові, без помітних відмінностей. Звідки вони взялися - ніхто навіть уявити собі не міг. Ходили слухи, що це диверсійний загін котроїсь із сусідніх держав, але в таке вірилося слабо. Тут скоріше слід чекати окупаційні сили чи безіменних найманців, котрих не шкода, а не елітний загін головорізів.
  Відклавши лист, міністр взялася за наступний. Все вищесказане вона вже знала, але тут було ще щось новеньке - серед Суддів з'явилася жінка! Вона власноруч розправилася із парочкою вельмож, на яких були зав'язані усі зовнішні закупівлі держави. Міністр добре знала цих хитрих бестій, які контролювали увесь зовнішній ринок Тафії. Це можна було б вважати диверсією, направленою на підрив економіки, якби не кілька нюансів: домовленості укладалися із як мінімум удвічі завищеною ціною, та ще й через цілий ряд посередників, а для розірвання договору доведеться сплатити компенсацію в розмірах усієї вказаної в контрактах суми. Тобто держава в будь-якому випадку мусить віддати ці гроші. Здавалося б - біда! Але посередники також потрапили під важку ручку цієї дами. Тобто платити вже просто немає кому, а відновити контракт... Ці інтриганки перехитрили самі себе, зав'язавши на себе усе діловодство.
  Все це безумовно прекрасно і дуже приємно. Особливо для правоохоронних органів. Однак навіть такі позитивні для держави дії класифікувалися як злочин, а значить і відповідати за нього комусь таки доведеться. Нагокі думала, що інформації по цій новій персоні теж не буде. І не вгадала! Жінку упізнали доволі швидко, оскільки вона ходила без шолому, і тут одразу ж почали спливати ще більше цікавих моментів. Офіцер Такадо свого часу розслідувала кілька збройних нападів, у яких фігурували вищезгадані особи. Їй навіть вліпили догану за те, що вона влізла в державну таємницю. А нещодавно вона почала розслідувати масові убивства в одному із районів столиці, і зникла безслідно. Почали грішити на Суддів, мовляв, вони і її за щось прихлопнули. Але тієї ж ночі вона сама вийшла на полювання. При чому її бачили як у ролі лідера загону, так і підлеглої. Щоправда вона за кілька годин до свого дебюту у ролі Судді виросла на дві голови, розжилася жіночою версією суперброньованого обладунку із усією відповідною амуніцією, а чорне волосся змінилося білим. Тепер відомо, що ці Судді приймають до себе добровольців. Значить є шанс заслати до них свою людину, з ними можна взаємодіяти.
  Дочитавши до кінця й переконавшись, що вона нічого не пропустила, жінка відклала звіти і повернулася до свого проекту. До наради з питання надзвичайної ситуації в столиці залишалося кілька хвилин. Потрібно було підготуватися, щоб її доповідь звучала переконливо, а на провокаційні питання від колег були конкретні й не менш підступні відповіді. Додавши іще кілька щойно придуманих тез, вона склала усі сувої в тубус і поспішила на зустріч.
  Нарада була призначена в головному кабінеті королівського палацу, тобто відчитуватися вони мають перед першою особою держави. Хоча останнє викликало великі сумніви. Навіть самі чиновники все частіше стали забувати ім'я королеви, настільки незначним став її статус, все більше переходячи в категорію традицій, а не обов'язкового елементу вертикалі влади. Є королева - добре, немає - самі впораємося. Взагалі незрозуміло, як така особистість могла зайняти трон. Двадцять років тому, за попередньої правительки за таке неподобство могли відправити на шибеницю. З одного боку - тільки завдяки цим внутрішнім проблемам Нагокі змогла зайняти свій нинішній пост. А з іншого, її власний статус з кожним роком важить все менше, і неминуче настане момент, коли її посаду просто скасують. Та ще й цей переполох із літаючими демонами... Вже тоді було зрозуміло, що правоохоронну систему хочуть перекроїти, або й узагалі ліквідувати. Натомість створять якийсь новий орган із зовсім іншими, чисто номінальними функціями, на який можна буде перекласти усю відповідальність, а реальну владу сконцентрувати в руках потрібних людей. Хто конкретно це буде - міністр навіть не задумувалася. Увесь королівський двір, це такий зміїний клубок, що будь-якої миті твій учорашній союзник встромить тобі ножа в спину. І зараз за її спиною таких ножів стає все більше. Потрібно бити на випередження. Якщо ж її ідея не пройде - Нагокі просто зачекає. Все одно рано чи пізно все закінчиться тим, що вона зараз несе у своєму тубусі.
  У залі всі вже займали свої місця. Не вистачало тільки головної особи - королеви Хірукі. Чи Хіруко? А біс її знає - все одно не з'явиться. Припреться цей неповнолітній Кумо, який не має ніякої, навіть номінальної влади. Його навіть принцом не назвеш, бо він не стоїть у черзі на престол. Та й у політиці не розбирається абсолютно, і розбиратися не бажає. Уся його роль - вислухати підлеглих і сказати, що він передасть почуте матері, а та вже віддасть необхідні вказівки персонально кожному із них. І нікого не дивує, що ці вказівки часто суперечать одна одній, ніби написані різними людьми, хоч і від імені правительки. Нагокі вже навіть не була впевнена, що їхня напівміфічна королева взагалі ще жива. Вперше і востаннє її бачили під час коронації. При чому як звичайний люд, так і самі придворні. Втім, якби було інакше, ніхто б із присутніх тут не сидів - дуже вже ця публіка любить усякі там темні діла. Бардак!
  - Радий вас знову бачити, - хлопець зручніше вмостився на спеціально підібраному під нього троні, аби більш-менш знаходитися на одному рівні із дорослими, і почав говорити явно вивченими заздалегідь словами. - Королева бажає почути від вас інформацію щодо стану держави в цей непростий момент, і пропозиції виходу із ситуації. Почнемо із міністра фінансів.
  - У нас все в порядку, - зі свого місця піднялася поважна дама із легкою сивиною у волоссі й хитрими чорними очима, - Останнім часом навіть відчувається деякий профіцит бюджету, адже громадяни почали терміново сплачувати свої заборгованості. Навіть не уявляю, з чим це пов'язано, - Нагокі тільки подумки похитала головою, дивуючись такій відвертій лукавості колеги, - Попри нещодавню терористичну атаку, витрати із нашого бюджету майже не зросли. Виняток складає лише позаплановий ремонт половини столичного повітряного флоту.
  - Половини? Це не так уже й мало! - навіть хлопець зрозумів, що озвучені цифри не відповідають дійсності, але розвивати тему не став, а одразу перейшов до інших тем. - Міністр охорони здоров'я, що у вас?
  - У нас в столиці спостерігається дефіцит седативних...
  Зачитування коротких доповідей про стан справ розтягнулося майже на годину. Нагокі прекрасно розуміла, що ця нарада не має нічого спільного із реальністю. Всі, кому треба, вже давно про все знають. Ця зустріч лише показуха, формальність так би мовити, від якої нічого не залежить. Потрібен тільки привід, щоб почати давати необхідні вказівки. Тому вона й не хвилювалася про наслідки своєї витівки. Що б вона тут і зараз не зробила, гірше їй все одно не буде. А от якщо її все ж почують...
  - Міністр внутрішніх справ, вам є що доповісти?
  - Так, є! У зв'язку із усім вищесказаним, я пропоную ввести в дію наступні зміни до законодавства, - Нагокі заздалегідь приготувала копії свого проекту і попросила слуг передати їх присутнім. - В першу чергу - радикально реорганізувати увесь департамент правопорядку, спростити закони кримінального характеру і повернути фізичні покарання: вкрав або щось зіпсував - залишишся без пальців, завдав комусь фізичну шкоду - без руки, убив - смерть на місці. Можна також залишити примусові роботи для компенсації збитків. Щоб ефективно діяти в нових умовах вулиці потрібно буде ввести і нову посаду. Таким чином ми зможемо ліквідувати цілий ряд збиткових у нинішній ситуації структур, таких як тюрми...
  - Стривайте, що це в біса таке? - першою вигукнула міністр юстиції, - Ви зараз повторюєте нам все те ж саме, що коїть банда самозваних суддів! Ви що, хочете узаконити їхню діяльність?
  В кабінеті запанувала тиша. Усі квадратними очима дивилися на божевільну, яка насмілилася запропонувати таке нахабство. Проблема була не в тому, що вона хотіла знайти спільну мову із Суддями. Проблема полягала в озвучуванні цієї ідеї. Тут же усі такі чистенькі, із криміналом не пов'язані. Принаймні зв'язок із ними підтвердити не вдасться. А тут хтось публічно пропонує підтримати їх - нечувано!
  - Ваша задача - ліквідувати ту банду самозваних суддів, що наводить жах на громадян нашої держави, а не прогинатися під них!
  - А що тут такого? - демонстративно здивувалася Нагокі, потягнувшись до свого тубуса, - Досі це прекрасно спрацьовувало. На минулому засіданні Ви саме так і зробили, коли в порт перестали впускати кораблі із...
  - Пані Нагокі, скажіть правду, скільки вам за це заплатили? Чи вас шантажують?
  - Хочете правду? Тримайте вашу правду, - міністр дістала цілу пачку звітів, і кинула їх на стіл, від чого папери роз'їхалися по всій стільниці, - Це все результати діяльності Суддів за останню ніч. І я ще не беру до уваги повідомлення із сусідніх міст, де наші броньовані друзі також засвітилися. У мене фізично не вистачає людей, аби бодай зафіксувати інцидент, не кажучи вже про розслідування. А найсумніше тут те, що люди починають їм довіряти.
  - Кому, злочинцям?! Та їх самих за це треба...
  - Може спробувати їх дискредитувати? - задав хтось питання.
  - Вже пробували. Судді пройшли увесь ланцюжок, починаючи від виконавців і закінчуючи ініціатором, який і подав цю ідею, ще до того, як ту провокацію організували.
  - Значить їх хтось проінформував. Інакше пояснити таку обізнаність неможливо.
  - Тоді у них є інформатори у всіх державних структурах, бандах, забігайлівках, притонах... Взагалі - скрізь. Навряд чи навіть служба внутрішньої безпеки навіть у кращі часи мала такі можливості. Ви все ще хочете іти з ними на конфлікт? Все, що ми можемо - зробити хорошу міну при поганій грі, ніби все так і було задумано. Гадаю не варто пояснювати, як в очах звичайних людей виглядатиме спроба протидії Суддям.
  - Годі їх так називати! Вони самозванці! - знову почала закипати міністр юстиції, - Звичайні самозванці, які шантажем та підлістю спершу задурили голови громадянам, а потім скористаються цим, аби захопити владу!
  - Ну то залучайте армію, бо ситуація уже давно вийшла за межі моєї юрисдикції!
  - До речі дуже слушне зауваження, - міністр зовнішніх справ повернулася до своєї колеги. - Чому цього не зробили раніше?
  - Ми вже залучили міський гарнізон, і ось що з того вийшло, - представник збройних сил зі свого боку теж дістала якісь папірці й помахала ними на виду у всіх, - Один із них легко зупинив цілий загін. Зупинив, а не вбив! І це вони ще не бралися за зброю. Ми не знаємо ні їхніх можливостей, ні бодай приблизної кількості. Ми навіть слідів їхньої присутності знайти не можемо, а ви хочете ще й армію сюди вплутати.
  - Хочете сказати, що ваші солдати не вистоять?
  - Солдати вистоять. Не вистоїть держава. У нас і так повно сусідів, які так і чекають моменту, коли ми почнемо відводити свої війська.
  - Підтримую. Це тільки покаже нашу слабкість перед нашими закордонними партнерами, а у нас і так з'явилася ціла купа недійсних контрактів...
  Нагокі дивилася на цей балаган, що почався в кабінеті з її подачі. На якусь мить маски злетіли, показавши тих, ким ці люди мали бути насправді. Не справжніх міністрів, які прийшли вирішувати нагальні проблеми держави, а людей, що прикривають інтереси лише своєї фракції. Розгублений Кумо тільки переводив погляд між міністрами, ні слова не розуміючи із почутого. Подумки посміхнувшись, Нагокі відкинулася в кріслі. Яким би не був результат сьогоднішньої зустрічі - гірше їй все одно не буде. Навряд чи корона зважиться на запропонований крок. Ні, міністр на це навіть не розраховувала. Надто зухвало виглядав її проект. Насправді вона думала про іншу силу. Так, її точно почують. Вже почули - в цьому Нагокі була впевнена. Судді знають все про всіх. І коли корона не встоїть, то нова влада точно не пропустить того, хто став на її бік ще до падіння попередників. Треба тільки налагодити з ними контакт. А якщо вдасться повернути того унікального артефактора, що одним махом поставив на вуха усю столицю - буде взагалі прекрасно. З таким аргументом вона точно не пропаде.
  
  ***
  
  Прикрутити вісь до вилки. Спробувати на міцність. Знайти тріщину. Зняти вісь. Почекати, доки набереться потрібна кількість клею. Залити проблемне місце клеєм. Стиснути. Почекати чотири хвилини. Знову прикрутити і спробувати на міцність. Взяти наступну деталь. Повторити... І ось так уже чотири години сиджу, намагаючись зліпити докупи те, що залишилося від мотоцикла. Кляті крикуни не тільки погризли колеса, але й розтрощили раму. Одним ударом! Страшно подумати, що було би зі мною. В таких умовах треба користуватися не мотоциклом, а як мінімум - броньовиком. А ще краще - танком! На жаль вилученої з нанітів енергії буде недостатньо, аби бодай зрушити з місця таку махину. Мені й самому довелося перейти на біо-реактор, залишивши ефірні генератори для живлення найбільш ненажерливих систем, типу камуфляжа та ІНКа. Арчера теж довелося відключити, скинувши керування дронами на себе. Подумав узагалі його демонтувати, все ж його модулі тварюки теж пошкодили, але махнув на це рукою - важить не багато, а часу на відключення піде...
  Оглянувши подвір'я табору, помічаю на собі підозрілий погляд парочки авантюристок. Одна без великого пальця на руці, друга шкутильгає на праву ногу й одноока. Дивно, але тільки ці двоє звернули на мене увагу. Усім іншим такий незвичний гість був до лампочки. Віхола пояснила, це 'гості' із континенту. Певно представники розвідки, або інших структур. Спробували втертися в довіру до диких авантюристів. Але оскільки там, за бар'єром, про Мертві землі та їхнє населення ходить просто величезна кількість слухів, то і образ авантюриста-новачка у них склався не зовсім правильний. В цьому таборі є неписане правило: прийшов - покажи себе. Сходи на якусь тварюку за частинами її тіла, на того ж крикуна, або зроби іще щось не менш вражаюче. І обов'язково в компанії, щоб свідки могли підтвердити побачене. Насправді ж це правило слід трактувати дещо інакше, але це пояснюють тільки тим, кого запрошують. Часом бувають і такі, хто все зробив правильно сам, без підказок. Саме з них і беруть приклад усі новачки, і розносять байки по усіх Мертвих землях. Але значно більше тих, кого не запрошували і він провалився. Не тому, що не виконав завдання, а тому, що показав себе не так, як того очікували авантюристи. Ці двоє були саме з таких. Пізніше вони й самі зізналися, що їх сюди відправили за провинності перед начальством. На розвідку, ага. Вони і сюди ледве добралися, а з такими травмами до цивілізації тепер просто не дійдуть. Виганяти їх не стали, спихнули на бідолах усі господарські клопоти, але в коло авантюристів їм більше ходу немає. Що цікаво, одна із них другу перед випробуванням не попередила, хоч та й була їй землячкою.
  Про все це я дізнався під час чаювання з Віхолою. Коли я запитав її, чому вона мені це розказує, вона пояснила, що я і себе показав, і свідків - повний табір. Тому мене прийняли без питань. Ще б пак - ніхто не захоче бути недругом того, хто на твоїх очах перебив п'ятірку крикунів. Сама ж вона пропонувала мені приєднатися до неї в поході до... Я навіть не можу повторити назву того місця, куди вона зібралася йти. Здається це якась ущелина у двох днях пішого ходу на північ від табору. Звідти останнім часом постійно пре усяка небезпечна живність, і працювати стало небезпечно. Потрібно засипати вихід із ущелини, але немає ніяких гарантій, що тварини не подолають цю перешкоду. Мені щось у цій розповіді здалося дивним, і я вирішив уточнити кілька моментів. І не даремно. З'ясувалося, що звідти приходять не лише тварини, але й старателі разом із військовими. Поцікавився, що я з цього матиму? А нічого! За спасибі хотіли на мені виїхати. Тому й відмовився. Якщо по дорозі назад буду мати час - зазирну і допоможу. Але не раніше. Ще й перепитав їх, чи не образилися вони на мене за мою відмову? Ні-ні-ні, все нормально, ніхто нікого ні до чого не змушує! Ну то й добре, що ображених немає, бо вони довго не живуть. Перечити мені вони не стали, якось дивно поглядаючи на майже повністю сиве волосся на моїй голові. Подякував за гостинність, натягнув назад шолом і пішов відновлювати свій транспорт. Так і просидів біля нього мало не до самісінького ранку.
  Коротше, ліплю я свій самокат, нікого не чіпаю, аж раптом чую: короткохвильовий діапазон заворушився. Залишивши компресор збирати матеріал, я поспішив на найближчу вежу. Попри відсутність тут активних користувачів ефіру, аномалії створювали не менше, а то й більше перешкод. Закинувши волосінь на сусідні вежі й створивши таким чином подобу приймальної рештіки, я почав налаштовуватися на зв'язок. На перебір каналів та способів шифрування знадобилося кілька хвилин, але якість зв'язку все одно була погана.
  - Все, чую нормально, - нарешті перейшов я на двосторонній зв'язок. - Як справи?
  - Не дуже. Тобі до гори ще далеко?
  - А біс її знає, тут видимість паршива. Якщо вірити карті, то на колесах доберуся впродовж доби. А що сталося?
  - Розвідники передали, що Шатерей починає мобілізацію. Бахарен за згодою Лашури почав нарощувати присутність своїх військ біля Святої землі.
  - А сама Лашура в цей час переховується і збирає сили для боротьби із узурпатором... - я задумався, поглядаючи на карту. - Скільки у мене часу?
  - День-два. Можливо три, якщо пощастить. Я думав, що спершу він відкриє прохід на Землю, аби отримати підкріплення, але...
  - Розумію. Ніхто не захоче ділитися владою, коли ти майже володар всього світу.
  - От і я про це, - Псих на секунду замовк. - Слухай, а ти не в курсі, чого це Тафія почала мобілізацію? У нас на кордоні вже другий день провокації. Не минає й години, аби хтось не 'заблукав' на нашу територію.
  - То щурі з корабля тікають. На мене в Тафії мафія наїхала, ну от я їм і залишив сувенір. Перемкнув, так би мовити, увагу.
  - Чуєш ти, сувенірчик! У нас і так проблем вистачає, а ти ще й війну мені під боком організував!
  Довелося йому розказувати все, що я накоїв. Псих обурювався, лаявся, і водночас захоплювався моїми 'подвигами'. Вочевидь у нього теж давно руки свербіли влаштувати щось подібне. Я скинув йому контакти тактичної мережі, щоб Псих був в курсі подій. Заразом зв'язався із Суддею і наказав посилити свою присутність у прикордонних районах, щоб матеріал за кордон не втікав.
  - А порушників можете страчувати на місці, все одно Тафія від них відхреститься, а Суддя їх потім на матеріали розбере.
  - Суддя? Ти ще одного Скайнета змайстрував?! - Псих спершу занепокоївся, але через кілька секунд бурчати, - Спочатку Воїн, потім Аналітик, тепер Суддя... Ти що, власну імперію будувати зібрався?
  - Просто захотів навести лад. Ти навіть не уявляєш, як гидко мені було там знаходитись. У мене не було часу вибивати лайно з кожного ідіота, що крутиться під ногами, тому я й переклав цю роботу на дронів. Ти ж знаєш мій принцип: технології можуть вирішити все. Ти ж не станеш обробляти велетенське поле за допомогою тисячі лопат і копачів? Краще для цього взяти трактор. Ось так і тут.
  - Хоч би називав їх по-нормальному, - буркнув Сайкс, ніби прочитавши мої думки..
  Тут він дійсно правий. Ну не виходить в мене давати своїм творінням оригінальні імена. Зазвичай я орієнтуюсь на функцію: хто чим має займатися - так і називається. Коротко і лаконічно.
  - Ще ніхто не скаржився. І взагалі, закрили тему.
  - Тоді повертаємося до попередньої. Ти де зараз?
  - У таборі авантюристів.
  - Це в глибині Мертвих земель?
  - Так. Трохи поцапався із місцевою фауною, тепер ремонтую транспорт.
  - Даремно до людей вийшов. У тебе на кожній зупинці якісь пригоди трапляються. В обов'язковому порядку.
  - Ну чому ж? Тут народ цілком адекватний. Хіба що трохи цинічний і постійно хапаються за зброю. Коротше, жити можна. А одна взагалі якимось чаєм пригостила. Мовляв, спільне застілля зближує колектив, бла-бла-бла...
  - Хм? - на тому боці на секунду запанувала тиша, а потім Псих задав несподіване питання, - До чаю щось давали?
  - Так, цукрову тростину, трохи сухарів та якісь сушені фрукти.
  - Ти ж відмовився? - щось у мого друга голос дуже напружений.
  - Чому це? Згриз усе, що було в тарілці. Мені зараз кожна кілокалорія на вагу золота.
  У відповідь почулися прокльони і звук ударів. Здається Сайкс трохи не в собі. Почекавши, доки він заспокоїться, я поцікавився у нього причиною такої реакції. Марно - він все ще був далеко від радіостанції, щоб мене почути. Зате добре чувся дзвін розбитого посуду. Хвилини через три Псих нарешті взяв себе в руки.
  - Слухай мене уважно. Зараз ти підеш, і приріжеш цю сучку.
  - Яку? І чого це я маю щось для тебе робити?
  - Ти бачив її руки? - Сайкс говорив тихо, і я розумів, що він ледве стримується. - В неї ліва долоня повинна бути у шрамах. Найбільший іде від великого пальця через кисть до мізинця. Правильно?
  Як виявилося, Псих дуже добре знав цю особу. Коли в ельфійському лісі з'явився постійний правитель, один із кланів вирішив прибрати його чужими руками. Для цього найняли вбивцю з-за кордону. В ідеалі потрібно було повністю ліквідувати королівську сім'ю. Точніше спершу кіллер розбирається із жіночою частиною, а потім сам вбивається об монарха. Обурений таким підступним нападом правитель іде війною на заздалегідь вказаного винуватця, а там, залежно від ситуації, або воює на користь клану, або героїчно гине. Ідеальний план, який не витримав зіткнення із реальністю. Перед операцією ця особа проникла в житло монарха під виглядом купця, пропонуючи рідкісні товари. Поспілкувалася, розвідала територію, підготувала шляхи відходу. А потім заявилася під ранок, коли Псих повертався із затягнутого засідання. Якимось неймовірним чином, насправді за допомогою сигналізації, король дізнався про проникнення і уже через хвилину завалився у сімейну спальню в броні й зі зброєю в руках. Кіллер же, чудом вислизнувши зі смертельної хватки короля поспішила покинути місце злочину. Вибух і димова завіса врятували втікачку від правосуддя. Можна було б кинутися в погоню, але було вже пізно - на руках у Психа залишилися дружина і донька зі смертельними дозами отрути в крові.
  Ця суміш була Сайксу добре відома - самого не раз нею травили. Таку навіть синтетична печінка ледве виводить. Спершу жертва відчуває оніміння в кінцівках, а через кілька хвилин легке поколювання переростає в страшний біль, що поступово розповзається по всьому тілу. Кожен рух, кожен подих для жертви перетворюється на тортури. Розроблена саме на такий випадок протиотрута мала зберігатися у всіх аптечках королівського комплексу. Але її не виявилося ніде. Навіть у власних запасах пломби на пляшках були зірвані, а всередині знаходилося щось явно не лікувальне, хоча й із дуже схожим запахом.
  Врятувати доньку було просто. Власні больові відчуття тоді його мало цікавили. Одне діло, коли із твоєї плоті силоміць видирають усі дбайливо вживлені в тканини й вкручені прямо в кістки й хребет імпланти. І зовсім інше, коли ти це робиш сам, з власної волі, готовий до цього. Значно неприємніше було одягати костюм на свою доньку. І без того доведена до краю, вона могла просто померти від больового шоку. На щастя час іще був, чого не скажеш про дружину. Морелетта уже перейшла в ту стадію, коли допомагати пізно. Все що залишалося - тільки полегшити її страждання. Він схилився над своєю дружиною, що несамовито верещала від болю, не здатний зробити єдине, що міг. Рука просто відмовлялася підняти ніж. Все, на що його вистачило - перетиснути сонну артерію. Через кілька хвилин королева затихла у нього на руках.
  Так він втратив дружину, а його дочка на довгі роки опинилася замурована у саркофазі нанокостюма. Усіх винуватців тоді вирахувати так і не вдалося. Лише через три місяці, коли йому стали обережно натякати на шпигунів такого нахабного сусіднього королівства, він дозволи собі трохи спустити пар. Чисто так, для виду, щоб побачити, кому це вигідно. Пар він спустив як слід. Прямо в квартал клану. Від бойового газу не сховався ніхто. Клан вимер у повному обсязі. Тільки Сайксу від цього легше не стало. І тут виявляється, що головний виконавець в межах досяжності!
  - Ох, Сайкс, вмієш же ти зіпсувати настрій.
  - Це було очікувано. Я ж тебе знаю, ти будь-де в пригоду влізеш.
  - Чому ти так впевнений, що це вона? Ти ж її навіть не бачив?
  - Мертві землі це єдине місце, де можна заховатися. Там кожен другий від шибениці втік. До того ж чай, яким вона тебе пригощала, явно був із сюрпризом. Ти свої харчі одразу розщеплюєш, тому міг не помітити, що деякі компоненти у поєднанні зі шлунковим соком утворюють легкий наркотик, від якого жертва стає більш піддатливою, знижується критичність мислення. Щоб правильно підібрати дозу потрібні специфічні знання, інакше організм швидко позбавиться отрути природним шляхом. Все точно так, як тоді... Подумай, навіщо ти їй здався? Раптом вона зараз взяла на тебе замовлення?
  - Ми зустрілися випадково. Вона не могла знати, що я тут зупинюся. Ніхто не знав, навіть я сам. Ти б про неї теж не дізнався, якби я не розказав про чай.
  - Світ тісніший, ніж ти можеш собі уявити. А про тебе вона могла знати зі списків замовлень. Книга Бінго, здається. Ти у розшуку давно, нагорода за твою голову солідна, тому різноманітні гільдії зацікавлені у полюванні на тебе. Я більш ніж впевнений, що сама вона нападати не збирається, а просто чекає на прибуття підмоги... - Сайкс на секунду замовк, і продовжив, уже тихіше. - Прошу тебе - поспіши, поки вона знову кудись не втекла,
  - Я все ще сумніваюсь.
  - Тобі мало мого слова? Тоді зроби це по-своєму. Технології вирішують все? От і виріши цю проблему. Псих, кінець зв'язку!
  Згорнувши антену, я спустився вниз. Мені треба було все ретельно обдумати. Вимога... Ні - прохання Сайкса було для мене дуже несподіваним. Я ніколи не був кіллером. Просто так вбити когось, навіть якщо мені усі будуть казати, що це погана людина, я не можу. Перш за все я мушу на власному досвіді в цьому переконатися. Як то кажуть: довіряй, але перевіряй. Щось глибоко всередині мене казало, що так буде правильно. Тільки впевненості все одно не додалося. Це не мій біль, не моє бажання, і навіть не потреба. Просто прохання друга, підкріплене тільки його словами. Навіть якщо я дізнаюся, що вона дійсно винувата - чи зможу я підняти на неї руку?
  Завмерши над черговою тріщиною в рамі, я перевів погляд на стиснуту між пальцями капсулу із фіксуючою сумішшю. Якщо тріщина давня і встигла забруднитися пилом, то як би ти її не заклеював, користі від цього не буде. За першої ж нагоди ця заплатка одразу вилетить. Схилившись над мотоциклом я подув через респіратор на пил і почав заливати пошкодження. Вирвані волокна під вагою клею пригиналися униз, сплітаючись у кривий шов і заповнюючи собою порожнечу. Через кілька хвилин можна буде відпустити. Чи відпустить Сайкса, якщо десь там, за горизонтом, помре людина, з якою він стикався один-єдиний раз в житті? Можливо. А можливо й ні. Мені приємно точно не буде. Щойно я прибрав руки, як матеріал деформувався і з гучним тріском корпус луснув. Внутрішня напруга закінчила те, що не зробили Крикуни. Тримаючи в руках розірвану навпіл деталь я подумав, що як би я того не прагнув - не все можна вирішити за допомогою технологій. Особливо, якщо проблема всередині.
  
  ***
  
  З кожним днем самопочуття Маста погіршувалося. Кажуть, що усі хвороби від нервів. Мабуть, це був саме такий випадок. І причин для цього було декілька. Одна із них зараз накрила своєю тінню його маєток, куди він був змушений перейти із розбитої яхти. Ковтаючи чергову склянку дуже поживного і абсолютно не смачного відвару для відновлення сил пілотів, хлопець із ненавистю зиркнув у вікно, за яким в небо стирчала громада Вавилону. Через непередбачені складнощі мобільний форт надовго прописався практично в центрі Академії, виступаючи єдиною більш-менш надійною перешкодою між людьми та прихованою в надрах землі смертю. На його фоні імений лицар уже не здавався абсолютним аргументом. Раніше Маст вважав, що керувати цією машиною - честь. Лише обрані богинею могли змусити цих велетнів рухатися. Такі люди були гордістю будь-якої країни, другими особами після монархів.
  Відставивши уже порожню чашку, Маст почав натягувати свій пілотський костюм. Чоловічий костюм пілота - звучить як анекдот. Чоловіків до пілотування взагалі не допускали. Для цивілізованого світу це моветон. З них здували пилинки і захищали від будь-яких загроз, навіть побутових. Іноді це неабияк дратувало. Але реальність така, що без нього не обійтися. Особливо в умовах, коли уся жіноча стать уже прив'язана до аристократії клятвами, рабськими печатями, шантажем та іншими, не менш ефективними способами. Чоловіки ж вважалися товаром, у якого не може бути власної думки, тому й ставилися до них відповідно. Вони були не зброєю, а ресурсом. Дуже цінним, стратегічним, але ресурсом. І тим приємніше було показати цим сучкам, що вони помилялися.
  Коли батько наказав йому взяти керівництво над представниками Ордену в Академії, Маст одразу ж вхопився за шанс проявити себе. Показати, що він не фарфорова ваза. Усі інші, завербовані ним чоловіки-пілоти поділяли його погляди. Для них це була можливість вибити собі більше прав та привілеїв, перетворитися із товару на торговця. Однією із офіційних цілей Ордену і було виборювання для чоловіків-пілотів усієї повноти прав. Звісно ж це порушить систему міжнародних противаг, і країнам доведеться підлаштовуватися до нових умов. На фоні таких реформ легко буде провести таємну операцію, після якої Дагмайєри зможуть диктувати свою волю усьому світові.
  Принаймні так Маст собі це уявляв. Він тоді навіть уявити собі не міг, що буде порпатися в землі, нехай і за допомогою лицаря, наче звичайний землекоп! Лицар із лопатою - це було щось за межами розуміння і здорового ґлузду. Але вибирати не доводилося. Після фіаско із вилученням артефакту тільки лицарі були здатні наблизитися до місця падіння Вавилона. Сам мобільний форт теж виявився прикутим до землі. Не через отримані в бою чи під час диверсії пошкодження. Просто він став єдиною перешкодою на шляху високої температури та смертельного випромінювання, виступаючи гігантською кришкою для саркофагу, в якому й знаходився таємничий артефакт.
  О, артефакт... Це тема для окремої розмови. Схожий на бутон із переплетених ліан чи щупалець, крізь які то тут, то там проступали химерні геометричні конструкції, цей об'єкт випромінював просто неймовірну кількість тепла та якесь невидиме світло. Будь-яка жива істота, потрапивши під ці промені помирала за хвилину. Матеріали, що тривалий час перебували в саркофазі, змінювали свої хімічні властивості. Навіть прикриті щитами лицарі не могли довго там знаходитись. Чотири щойно отримані машини витратили увесь свій ресурс за якусь годину безперервної роботи, а один взагалі звалився на самісіньке дно! Коли бідолаху витягнули, машина була вже недієздатна, а її пілот помер від опіків на наступний день. Доводилося працювати короткими вилазками по одній-дві хвилини, потім здавати лицаря на повну очистку та подальше відновлення, а самому пересідати на іншу машину, яку встигнуть привести до ладу. Навіть його елітний 'Синій вітер' такими темпами скоро теж доведеться відправити на утилізацію. І так день за днем. Відволікатися не можна. Завдання було поставлене чітко: якнайшвидше дістати артефакт, не пошкодивши його.
  З цього випливала друга причина - цю штуковину потрібно було якось витягнути. Але вона не хотіла витягуватися. Спершу Маст подумав, що потужності Вавилону недостатньо, але заміри показали, що артефакт ворушиться як і було задумано. Значить його щось тримає в шахті. Якийсь замок. Отримані із архівів Святої землі відомості вказували, що глибоко в надрах Академії існує Бункер - древнє підземелля. Якщо десь і є механізм для відкривання цього замка, то тільки там.
  В другій причині ховалася третя - невідома істота, що взяла під контроль увесь комплекс, щойно його попередні власники втекли. Усі підземелля Академії перетворилися на смертельний лабіринт, наповнений різноманітними пастками та аномаліями. Із десяти відправлених туди команд повернулися дві: одні злякалися, а інші пробивалися назад із боєм. Спроба взяти підземелля штурмом провалилася. Що б за напасть там не поселилася, вона повністю контролювала системи Академії, та ще й постійно перебудовувала підвладний їй простір. Там, де вчора був прохід, сьогодні стоїть стіна. Із тих же архівів стало відомо, що ця штука нежива, хоча й має розум, і називається Модулем. Якщо вірити отриманим відомостям, таких модулів було багато, і усі вони створювалися для обслуговування велетенських комплексів з'єднаних між собою камер, кожна з яких могла бути цілою смугою перешкод, і усі вони могли перетасовуватись, наче карти в колоді. Через форму цих камер комплекс отримав умовну назву 'Куб'. Можливо це була така тюрма, або екзотичний спосіб страти. Враховуючи, що розташувався комплекс біля такого потрібного Масту об'єкта, він був схильний вважати, що у цієї велетенської пастки зовсім інше призначення. Наприклад проведення якогось експерименту. До того ж це пояснювало, чому Церква сама й досі не скористалася артефактом в особистих інтересах. Радувало лише те, що цей Модуль досі не зміг покинути підземелля, і взагалі не показувався на очі.
  Дану перевагу з лишком компенсувала четверта, така ж нежива причина - механічні убивці. Нещодавно ситуація, здавалося б, переломилася на користь людей. Та членистоногі потвори хоч і залишили свої позиції, нікуди не зникли. Лише заховалися. Певно зрозуміли, що у прямому протистоянні у них надто мало шансів, тому й перейшли до партизанської тактики. Один на один їх подолати було легко. За умови, що у тебе є бодай якась зброя, і ти бачиш свого ворога. Якщо ти його не помітив - шанси приблизно рівні. Якщо ж ти не готовий до атаки, то з великою імовірністю павук подолає людину. Ось уже другу декаду вони ганяли святош по своїх же землях. Ці тварюки не люди, у них немає ні совісті, ні моралі. Їм не потрібно їсти, пити, їм навіть дихати не треба! Вони можуть засісти будь-де, і чекати на жертву. Будь-яке приміщення, труба і навіть звичайне дупло в дереві стали потенційно небезпечними. Відкриваєш шухляду - будь обережним. Проходиш повз кущі - будь обережним. Навіть коли справляєш нужду - все одно слідкуй за оточенням! Дагмайєр і сам двічі стикався із убивцями, але обидва рази йому вдалося вціліти завдяки власній параної. Втім, навряд чи павуків це зупинить. Вони швидко вчаться.
  Усе це не йшло ні в яке порівняння із п'ятою причиною. Бахарен Дагмайєр, його батько. Коли нікому невідомий пройдисвіт купив титул барона, ніхто навіть не підозрював, чим це обернеться для всього королівства. Новоспечений аристократ виявився абсолютно не таким, як усі його колеги. Надзвичайно вольовий, жорсткий і безкомпромісний, він легко нав'язував свою волю набагато сильнішим за нього опонентам. Навіть просто знаходячись поруч він вибивав з колії будь-кого. Тільки дуже сильні духом люди могли витримати його погляд. Або дуже дурні. Звісно ж аристократи намагалися прибрати таку незручну особу. Спершу намагалися зробити все за правилами, щоб ніхто не міг підкопатися. Навіть відкопали найманців-чоловіків. Після смерті четвертого дуелянта вирішили перейшли до більш брудних прийомів. Перший же удар став для ворогів роду останнім.
  Переступаючи через тіла щойно порізаних викрадачів, Бахарен підняв свого десятирічного сина на ноги, потім вклав йому в долоню ножа і вказав на одного із недобитків. Це відчуття, коли ніж, неприємно шкрябаючи ребро, входить в груди ворога, він запам'ятав назавжди. Тоді ж прийшло і розуміння того, що на місці небіжчика мав опинитися він сам. Що було далі, він запам'ятав погано. Отямився вже у столиці. Там він і дізнався, що їхній родовий маєток спалили разом з усіма жителями. Як і ще парочку, і місцевий форт за компанію.
  Легкий на спомин! Не встиг Маст натягнути костюм, як над проектором з'явилося зображення батька.
  - Вітаю син. Як успіхи? - моторика зображення і звуки співпадали, значить сигнал ніхто не перехопив і не підробив.
  - Шахту майже розчистили, але в підземелля проникнути й досі не вдалося. Артефакт закріплений десь під поверхнею фундамента. Я не ризикнув витягувати його силою, щоб не пошкодити...
  - Значить небесні лицарі тобі вже не потрібні. Я забираю усіх. Замість них отримаєш дві тріади колісних.
  Колісні лицарі... Маст бачив, на що здатна саморобка Лашури. Навряд чи її мех вистоїть проти повноцінного лицаря, але для інженерних робіт вони пристосовані краще за бойові машини. Звичайний лицар не може підняти в повітря серйозний вантаж, а ці коротуни, хоч і не літають, можуть тягати на собі в кілька разів більшу масу, і значно стійкіші за рахунок широко розставленого шасі. Дивно, що батько одразу ж віддає перші екземпляри йому. Певно виробництво іще не налагоджено, і в конструкції можуть бути дефекти, які ще потрібно виявити. Ну що ж, можна тимчасово пересісти і на такий апарат, аби потім краще знати його вразливі місця. Може від такого каліки віддача буде слабшою, і йому не доведеться так часто пити це огидне зілля.
  - Мого теж забереш?
  - Тобі все одно його міняти.
  Ну звісно, він завжди в курсі всього, що відбувається. Маст навіть не здивується, якщо батько знав властивості артефакта задовго до того, як його витягли на свіже повітря.
  - Планується щось серйозне?
  - Нічого особливого. Треба розібратися із одним хлопцем.
  - Ти маєш на увазі Кейнсі? Залишили б його при собі - не шукали б зараз по всьому світу, - Маст прикусив язик, не бажаючи розкривати свою обізнаність у цій справі, але батько лише відмахнувся.
  - Забудь про нього. Таких ідеалістів вербувати марно. У мене плани на декого іншого. Ти його уже бачив на змаганнях - в обладунках ходить.
  Батько на мить задумався, а Маст зрозумів, що промахнувся. Він же ж за голову того Масаке заплатив кругленьку суму, а виявилося - даремно.
  - Може мені теж підключитися? - спробував він розізнати більше, але...
  - Обійдешся. Закінчуй із розкопками!
  - Слухаюсь.
  Проекція згасла ще до того, як він закінчив фразу, залишивши юнака в темній кімнаті. Маст так і не розгадав реальні плани свого батька. Той ніколи не ділився своїми думками із сином, і показував тому лише кінцевий результат. Зараз же інтуїція підказувала, що наміри батька нічим хорошим не закінчаться. Принаймні для самого Маста. Раніше Бахарен ніколи так явно не ігнорував думку свого сина. Наче уже збирається його замінити кимось іншим. Мабуть, це стало шостою, найголовнішою причиною його занепокоєння.
  
  ***
  
  Стоячи над рештками свого мотоциклу, я тільки й міг, що проклинати себе за необережність. Бачив же, що тут фон зашкалює! Міг би здогадатися, що тут є якась заковика. А ні, дрон ще живий, значить і зі мною нічого не буде. Так і сталося: я - цілісінький. А от мотоцикл розвалився уже через хвилину. Як і сам дрон-розвідник. Зрозумівши, що потрапив у аномалію, я відірвав від мотоцикла два кофри і побіг назад. Ледве встиг покинути аномалію, перш ніж та зіпсувала мені останніх дронів.
  Суцільна стіна сірого туману тягнулася на кілометри в обидва боки. Достатньо було пройти метрів сорок, і ти повністю осліпнеш, настільки густим він був. І при цьому він не розтікався навколишнім простором. Висоту заміряти також не вдалося - хмари над головою виявилися не набагато безпечніші за туман. Зате знайшлися магнітні лінії, по яких рухалася ефірна маса. Тріангуляція за допомогою двох останніх дронів показала, що я бачу частину окружності. Якщо накласти це на відому мені карту місцевості, то мій пункт призначення знаходиться прямо в центрі цієї багатокілометрової аномалії. І уся ця радість була надзвичайно агресивна. Все, що туди потрапляло, дуже швидко розбиралося на прості сполуки й ставало частиною туману. Точнісінько так, як Болото біля Академії. Навіть я у хімічно інертній броні відчував себе некомфортно поблизу цієї штуки.
  Не маючи іншого виходу, я знову увійшов в туман. Дрони залишились сторожити біля точки входу. По своїх слідах дійшов до майже повністю розчиненого байка і продовжив шлях до джерела випромінювання. Навіть тут воно відчувалося, як робота якогось потужного радару. Враховуючи, що навколишній ефір поглинає значну частину випромінювання, центр аномалії повинен походити на гігантську пікрохвильову піч. Сумніваюся, що там може хтось вижити, навіть якщо ховатиметься під землею.
  До речі про це: під поверхнею явно щось відбувається. Не зважаючи на забиті перешкодами сенсори, я явно бачу різницю температури між різними ділянками землі. В одному місці іній під ногами хрустить, а в іншому парить так, наче в бані сидиш. Газовий аналізатор теж божеволіє від різноманіття складних сполук в атмосфері. Стало зрозуміло, чому авантюристи сюди не потикаються - вміст вуглецю в повітрі подекуди перевищував 30%. У повітрі навіть з'явився запах сірководню. Не розумію, що він робить на такій висоті, і чому не опускається нижче по схилу? До того ж рель'єф тут явно змінився. Запечена до кам'яної міцності поверхня була розбита на невеликі пласкі ділянки, що наче сходинки вели мене вперед. І що далі, то вищими вони стають. Я відчуваю, що піднявся як мінімум на триста метрів, порівняно із табором. Все частіше доводиться задирати ноги, а подекуди й вистрибувати на наступну ділянку. І головне - усі вони абсолютно горизонтальні й рівні. Немає жодного натяку на ерозію грунту. Таке враження, що тут абсолютно немає ні опадів, ні вітрів. Зупинившись на секунду я прислухався: абсолютна тиша! Вітру й справді немає. Якби не відлуння моїх кроків, я би міг подумати, що мене запхали в деприваційну камеру. Трохи подумавши, я зменшив жорсткість своєї підошви, а поверхню костюма зробив більш еластичною. Якщо навколо тихо, то й мені шуміти не варто.
  Поступово туман ставав все густішим. Візуально я не бачив абсолютно нічого вже на відстані кількох метрів. Трохи простіше було орієнтуватися в інфрачервоному спектрі, якщо поруч не було ніяких випаровувань. Найбільш прозорим був ультрафіолетовий діапазон, але потужності візора вистачало лише на десять-двадцять метрів. Довелося зупинятися й писати програму для обробки даних із різних типів сенсорів. Сюди ж прив'язав і сонар, попередньо підкрутивши його для роботи в розрідженому середовищі. Після кількох невдалих спроб я отримав щось схоже на систему доповненої реальності, яка вимальовувала перед очима контури навколишнього простору. На жаль вона була не досконала, і працювала із деякою затримкою. Для походу це не критично, але в бою я на неї покладатися не стану.
  А тим часом схил ставав все крутішим. Мені уже доводилося підтягуватися нагору, аби пройти кілька метрів і знову впертися в стіну. В якийсь момент мені це набридло, і я знову почав перекроювати костюм під нові умови. На долонях, ліктях, животі, колінах та на черевиках з'явилися альпіністські кігті, а решта повехрні костюма набула шершавості тигриного язика. Було навіть бажання зробити собі гак-кішку, але фабрикатор згинув разом із мотоциклом, а синтезована мною волосінь розщеплювалася туманом за секунди. Доводилося дряпатися своїми силами. Запечений ґрунт поступово змінився каменем. Навіть не каменем, а чимось схожим на піщаник. Ризик обвалу був доволі високим. Я не хотів зірватися вниз, але вибору не було. До цілі залишалося кілометрів вісім по горизонталі, не більше. Але замість рухатися вперед, я мусив лізти кудись вгору. Коли висота над рівнем табору склала більше кілометра, я почав хвилюватися. Кут підйому складав майже п'ятдесят градусів, і поступово зростав.
  І ось, коли я залізав на чергову платформу, мій візор на самісінькому краю видимості вихопив із туману якусь відмінність у ландшафті. Припинивши підйом, я рушив у потрібному мені напрямку. Рухатися по горизонталі, тим більше по таких зручних майданчиках, було значно швидше й простіше, а тому незабаром я був поруч. Залишається тільки обійти скелю і я побачу... Сходи? Можна було пройти всього кілька сотень метрів вбік і підніматися з комфортом, а я увесь цей час дряпався, наче дурень, по скелях! Підійшовши ближче бачу, що сходинки зовсім маленькі. Навіть не на усю довжину стопи, і на різній висоті. Ідуть під кутом до схилу, а значить метрів через сто по вертикалі я б і так на них натрапив. Поверхня зітерта, що вказує на часте користування ними. Не буду і я відмовлятися від запропонованого маршруту.
  Іду, від нічого робити почав рахувати сходинки. Збився на восьмій сотні. Вирішив скористатися альтиметром. Мій бортовий не дуже точний, але дозволяє хоча б якось орієнтуватися у висоті. Поверхня під ногами стає все більш вологою і слизькою. Якщо зірвуся, то попри усю мою міцність до підніжжя долетять тільки мої залишки. Навіть поручнів немає, щоб вхопитися. Тому кожен крок доводиться уважно промацувати. Чіпляюся за все, що бачу.
  На висоті двох кілометрів туман плавно перетворився у мряку. Ще через пів сотні метрів з'явився вітерець, і що вище я піднімався, то сильнішим він ставав. Я мусив докладати зусиль, щоб утриматися на поверхні. Видимість практично нульова - уся ця гидота летить мені прямо в пику. Фільтри респіратора забиті наглухо. Мушу використовувати поверхневий газообмін. Це неефективно, проте допомагає відділяти кисень і азот від інших хімічних елементів. Швидкість підйому суттєво впала.
  Дві двісті - мряка із вітром залишилася унизу. Бачу згори, які вихори бушують біля скель. В цьому місці повітряний поток розділяється. Жовтувато-сіра маса, наче в кухонному міксері, вирує прямо у мене під ногами. Над головою, в якихось сорока метрах, закручуються вже звичайні хмари, тільки в інший бік. Сам же відчуваю себе сиром між двома скибками хліба. Користуюся паузою, щоб очистити фільтри і відкалібрувати візор.
  Дві триста - вітер майже відриває мене від скелі. Ледве повзу вгору. Скеля стає все більш крутою. Від перепадів тиску утворюється конденсат, який перекриває огляд. За усіма виступами в повітрі ніби тягнуться інверсійні сліди. Кілька разів перетинав їх, мало не полетів униз.
  Дві триста сорок - в атмосфері більше немає нанітів. Просто чисте повітря. Вітер дуже холодний. Дихати стає важко. На дисплеї перед очима знову з'явилися індикатори витривалості носія. Давно такого не було. І тут ІНК сповістив мене про отримання сигналу.
  - П...х вик....ає Туриста. Ві...відай!
  - Чую погано. Повтори, - я завмер, скануючи частоти і викидаючи в простір волосінь антени.
  - По...рюю, П..их викликає Ту...та!
  - Говорить Турист. Оптимальний прийом на частоті 3-3-1. Як чуєш?
  - Тепер нормально. Чому на зв'язок не виходив?
  - Потрапив у глуху зону. Зараз знаходжуть на висоті двох кілометрів, порівняно з точкою нашої висадки, - я помітив, що вітер починає замотувати волосінь за скелі, тому продовжив лізти вгору.
  - Ти вже біля гори?
  - Можна сказати - на ній.
  - Знайшов щось цікаве?
  - Нічого. Таке враження, ніби окрім скель тут більне нічого немає.
  - Ясно. А як щодо мого прохання? Ти прикінчив ту сучку?
  - Ну...
  Розповідь друга тоді надовго вибила мене з колії, і я мало не до самісінького ранку прокручував у голові ситуацію. Потім подумав, що вбити людину я завжди встигну, тому вирішив схитрити. Дочекавшись, доки вона відійде, я підкинув їй у ліжко автоматичний ін'єктор, заряджений кількома капсулами із отрутою. Цей гаджет я розробляв для ліквідації особливо важливих осіб. Завбільшки з хруща, він міг майже безболісно ввести токсин або імплант в тіло жертви, а потім тихенько самознищитись. Була навіть його мобільна модифікація, здатна пересуватися зі швидкістю один метр за хвилину по будь-яких шершавих поверхнях, але вона надто велика й вимагала безпосереднього керування, а мені затримуватися було небажано. Уже від'їхавши від табору на кілька кілометрів мені від залишеного там спостерігача прийшло підтвердження, що завдання виконано і пристрій самоліквідувався. Залишається тільки передати частоти й коди доступу Сайксу - нехай сам розбирається. А щоб він точно знав, кого збирається відправити на той світ, я поставив умову: сигнал на ліквідацію віддається лише після того, як камера спостерігача протримає жертву в кадрі не менше хвилини.
  - І не розказуй мені, що технології не можуть вирішити будь-яку проблему! Лови пакет. Буде тобі персональна помс... Бл...
  Моя рука пройшла крізь камінь і я на мить втратив рівновагу. Добре, що тримався міцно. Лише заново вчепившись за скелю, я зміг перевести подих. В такі моменти відчуваю себе дуже навіть живим. Особливо, коли є висока ймовірність перестати таким бути.
  - Що сталося? - на тому боці захвилювався Псих.
  - Здається знайшов, що шукав. Це міраж, - моя рука знову без перешкод пройшла крізь камінь, залишаючи після себе ледь помітне викривлення, наче на поверхні води. - Ілюзія закриває прохід.
  - Що за ним?
  - Нічого, - я просунув голову на інший бік, і зрозумів, що таки досягнув вершини. - Просто вихід до вершини гори. Але тут немає ефіру, щоб робити з нього зображення.
  - Не зупиняйся. І розказуй про все, що бачиш. Я повинен знати, що там відбувається.
  - Добре, - зітхаю, продовжую свій шлях, намацуючи поверхню під ілюзією. - Лізу далі. Край верхівки обтесаний вітрами. Схоже це столова гора. Голограма робить її вищою. Тут багато каміння і холодно. Значно холодніше, ніж ззовні.
  - Бар'єр цефів?
  - Схоже на те.
  Гора й справді була незвичайною. Здавалося, що цей шматок поверхні просто виділили й разом витягнули вгору, наче у якомусь редакторі. А ілюзія створює враження, ніби схил в кілька разів вищий, ховаючи вершину від сторонніх очей. Штормовий вітер перешкоджає повітряній навігації, а постійна хмарність не дає роздивитися об'єкт із великої відстані. З внутрішнього ж боку це виглядає як така ж скеля, тільки з інвертованою текстурою. Ти наче у якійсь відеогрі дивишся на об'єкт зсередини. І водночас ловиш пикою вітер з боку, здавалося б, глухої стіни. Уся ця декорація створювалася за допомогою решітки проекторів, виставлених уздовж усього обриву. Чимось вона нагадувала древні загоризонтні радіолокаційні станції, що будувалися в часи холодної війни. Тільки тут будівельниками виступали явно не люди. Каркас споруди складався із секцій бурових комплексів цефів. У військах їх прозивали 'тентаклями', 'щупальцями' і просто 'трубами'. Ці могутні машини могли пронизувати земну кору зі швидкістю пішохода, і тримати на собі просто неймовірні навантаження. Особисто я вважаю, що вони не такі вже й міцні, просто компенсують частину цих навантажень за допомою своїх гравітаційних генераторів. Бо коли я позбавляв їх живлення або пошкоджував одну із секцій біля основи, то уся ця радість сипалася на землю як картковий будиночок. Судячи із закам'янілого пилу на стиках, ця конструкція стоїть тут дуже давно. Намагатися визначити їхній вік безглуздо - цефи вміли будувати. Їхні творіння продовжують працювати навіть через тисячі років.
  Цефалоподи... Давненько я про них не згадував. Якщо відкинути особисті почуття, то це дуже цікаві істоти. Називати їх завойовниками було не дуже коректно. Просто у випадку із Землею вони проґавили свій момент, не прокинувшись по прильоту на місце призначення. До людей вони ставилися нейтрально, аж доки до них не полізли своїми кривими ручками усякі мілітаристи. У них же розум колективний. Що знає один - знають усі. Це крутіше, ніж онлайн-стрім у соцмережі, який дивляться одночасно усі її користувачі. Тому й враження про людство у них склалося перекручене, ну а потім щось виправляти стало пізно. Їх реально було заспокоїти в самому початку, коли активними залишалося кілька сотень особин. Після того, як кількість пробуджених перевалила за мільйон, діалог став неможливим. Та й з ким розмовляти, якщо в поле випускали переважно найпримітивніших своїх представників? Такі біороботи вважалися цефами лише номінально. Вони хоч і мали підключення до когнітивної мережі, але користувалися ним тільки якщо не могли власним розумом вирішити поставлену задачу. У разі потреби будь-хто із них може виступити і механіком, і інженером, і медиком, і воїном. І що більше розумів підключено до мережі, то більше досвіду отримуватиме кожен її абонент. На жаль для них, і на щастя для людей, все впиралося в генетичну спеціалізацію. Якщо я правильно зрозумів, то в процесі свого дозрівання кожна личинка отримує певні особливості, які допомагають їй краще виконувати свої обов'язки. Це як у мурах: мандибули для воїнів, якісні рецептори і витривалий організм - для робочих, і т.д. Відповідно й інтелект їхній розвивався лише в конкретно заданому напрямку, а на все інше їм було начхати.
  А ще у цефів відсутнє таке поняття, як стандарт. Стандарти - це основа будь-якого виробництва. Вони призначені для співробітництва різних виробників. Якщо ж виробник один-єдиний, то і стандартизація не потрібна. Кожен їхній виріб заточувався під конкретну задачу й конкретні умови. Хендмейд у всій своїй красі - технології дозволяють. У них практично не було однакових предметів, за винятком серійного виробництва, до якого вони вдавалися лише у крайніх випадках. Вони вважали таке використання ресурсів неефективним. Навіщо збирати десять ідентичних труперів, якщо ту ж задачу значно ефективніше можуть виконати четверо спеціалізованих одиниць? Цефи завжди були прибічниками якісного, а не кількісного розвитку.
  - Не мовчи, продовжуй говорити. Твій сигнал слабшає.
  - Це тому, що я біля структури цефів. Все ще робочої. Хоча й не впевнений, що це їхнє творіння.
  - Поясни.
  - Я бачу проектори на основі їхніх труб. Але вони стоять надто рівно і виглядають майже однаково. Молюски так не роблять. І сходами вони теж не користуються. Тут явно побували люди.
  - Значить там є що ховати.
  - Теж так думаю. Ось зараз залізу на найвищий валун і... Вау!
  А подивитися було на що. З цього боку небо було абсолютно чистим. Синім, наче сапфір, і прозорим, як кришталь. Жодної хмаринки на багато кілометрів у висоту. Можна було навіть побачити деякі зірки. Якщо опустити голову, погляд впирається у хмарне кільце, де змішуються потоки холодного повітря зсередини і гарячого - ззовні. Прямо з хмар вниз спускається ілюзорна стіна, накриваючи тінню все, що знаходиться з цього боку. А справжня скеля виявилася зовсім не скелею. Це був циклопічний кратер, усе дно якого було заповнено чорним туманом. З нього тут і там в небо здіймалися схожі на корали конструкції, подекуди зруйновані. І в центрі всієї цієї краси...
  - Ти чого замовк? - розривалася рація, а у мене підігнулися ноги. - Що у тебе там сталося?
  Знаєте, в кожному поколінні є люди, які вірять, що саме їм судилося побачити кінець світу: нашестя зомбі, падіння астероїда чи ядерну війну. Ми завжди вважали таких людей панікерами чи божевільними. Хоча й розуміли, що рано чи пізно хтось із них виявиться правим. В перші дні свого буття костюмом я був впевненим, що ця доля випаде мені, бо і сам ненароком доклав до цього чимало зусиль, а потім зробив ще більше, аби цього не сталося. Але в якийсь момент приходить розуміння. Я зрозумів це лише тут і зараз...
  - Пророк, відповідай! Що з тобою? Що ти там таке побачив?
  - Привида із минулого. Знаєш, чому Дагмайєр ніколи не зможе зв'язатися із Землею? Бо ти ніколи не додзвонишся сам до себе.
  - Тобто?
  - Я дивлюся на Шпиль.
  В ефірі запанувала тиша. Переді мною в небо здіймався знайомий до найдрібніших деталей Шпиль із центрального парку Нью-Йорка, який сам же колись і підірвав. Помилки бути не могло. Усі структури Цефів різні. Серед них Шпиль, призначений для закидання бактеріологічної зброї аж у верхні шари атмосфери, був воістину унікальним. Навіть попередні результати огляду показували сто відсотків відповідності із уже баченим об'єктом.
  - Ясно.
  - Що? - спокійний голос Сайкса мене здивував. - Ти не здивований?
  - Давно підозрював щось таке. Тільки доказів не було. Невже ти не помітив, скільки унікальних для нашої культури речей тут є? А мови? Яка ймовірність того, що десь у всесвіті існує клон нашої Землі, і нас закине прямісінько на нього?
  - Псих...
  - Особисто мене засмучує тільки те, що усі наші зусилля виявилися нікому не потрібними. Чи ти гадаєш, що зникнення нашої експедиції могло зупинити корпорації? Це було тільки питанням часу, коли вони знову дотягнуться до скриньки Пандори. Тільки цього разу не було нас з тобою, щоб зупинити цих безумців.
  - Псих?
  - А знаєш, що найстрашніше? Що з того часу нічого не змінилося. Де ті щасливі люди, заради яких усе це робилося? Немає, бо усі вони померли в перші ж години армагедону. Кляті наномашини розібрали на атоми і їх, і усю нашу цивілізацію. Ті ж, хто вцілів, продовжують повторювати ті ж самі помилки, що і їх предки. Немає ніякого високорозвиненого суспільства. Немає дослідників всесвіту. Більшість взагалі читати не вміє. Є лише древній як сам всесвіт егоїзм та бажання піднятися над оточуючими. Такий наш світ. Людина така. Тому я більше не збираюся надриватися заради них. Хочуть здохнути - нехай. Мене хвилює тільки життя моєї доньки.
  - Псих!
  - Що ти там кричиш?
  - Він цілий. І, судячи з усього, ще й робочий.
  - Що? Повтори.
  - Шпиль. Він цілий.
  - Не чую тебе, Пророк! Якісь перешкоди! Повтори ще раз!
  Ще раз повторити повідомлення я не встиг. Із легким дзижчанням по 'щупальцях' навколо мене побігли розряди, миттєво сформувавшись у дзеркальну плівку Крижаної сфери. Вона почала повзти по них вгору, все помітніше прискорюючись. Щойно купол повністю закрив небо, як температура всередині різко впала, а в мене почав глючити візор. Я встиг помітити, як з мене пішов ледь помітний димок спалених перевантаженням верхніх тканин, а потім індикатор енергії опустився до нуля і...
  
  ***
  
  Різко стиснувшись навколо химерної башти в центрі велетенської кам'яної чаші, кришталева сфера якийсь час ніби чекала, доки її наздожене потік гарячого повітря, що прийшов на звільнене від охолодженого місце. І щойно ця повітряна маса вдарила в дзеркало силового поля, воно одним рухом стиснулося ще більше, вганяючи зібраний зріджений газ в нутрощі башти, аби той тонким променем вирвався із вершини прямо в небо. Ця срібляста маса долетіла аж до стратосфери, де поступово втрачала свою швидкість і, оточена нагрітим в процесі польоту зрідженим повітрям, розліталася ледь помітним багатокілометровим феєрверком. Підхоплені верхніми вітрами, його часточки розносилися по всьому світу, виконуючи свою таємничу функцію. А внизу, в бурі щойно утвореного циклону на краю скелі завмерла самотня крижана фігура мандрівника.
  
  ***
  
  Погода розгулялася не на жарт. Похмуре небо от-от мало скинути на голови людям увесь свій запас води. Добре, якщо у вигляді дощу. Значно гірше, якщо це виявиться град. По всьому містечку чулися крики переляканих тварин. Коні усі як один намагалися рвалися із прив'язі. Втім, місцеві жителі до такого давно звикли. З певною періодичністю таке трапляється. А от приїжджим було не по собі. Кучерка міжміського диліжансу намагалася утихомирити щойно запряжених коней, але виходило в неї кепсько. Коні постійно смикалися, погрожуючи зламати тонкі дерев'яні шпиці коліс. Одна із жінок невдало обрала момент для входу в карету, промахнулися ногою повз сходинку, і полетіла прямо в багнюку, потягнувши за собою і тих, хто намагався її утримати. Скривившись від неприємного видовища за вікном, Терумо повторно оглянув себе, чи не забруднився його костюм. Високі чоботи, широкополий капелюх та щільна сіра накидка - ідеально для такої погоди. Тіло прикривав дорогий, вишитий срібними нитками абі та чорна шовкова сорочка. Ну і довершували наряд чорні, начищені мало не до дзеркального блиску шкіряні штани - вузькі настільки, наскільки взагалі дозволяли правила пристойності. Ну і зброя, як же без неї: елегантний перстень із останнім шедевром їхньої контори - ефірний стилет 'Комарик'. Достатньо торкнутися ворога, і тонке лезо глибоко увійде в плоть, розпускаючись всередині химерною квіткою й розриваючи внутрішні органи. Або впорскуючи отруту. Ззовні ж залишиться лише маленька ранка, наче й справді комар покусав. Біда тільки, що крізь броню й тверді поверхні не працює. Але для цього в нього є охорона. Переконавшись, що він нічого не забув, агент Тафії спустився вниз. Там на нього уже чекала охорона - дві кремезні тітки у польовому обладунку найманців. Принаймні так вони виглядали для сторонніх. Вони уже розвідали місцевість, і чекали тільки його приходу. Обмінявшись кивками, група рушила до таверни, де мала відбутися запланована зустріч із провідником.
  Відколи він був тут востаннє, це місце майже не змінилося. Хіба що вхідні двері оновили. Воно й не дивно - тут постійно відбуваються усілякі бійки та інші протиправні дії. Не виключено, що попередні двері вибивали черговою невдахою, яка програла в карти. Це припущення підтверджувала парочка стражників, що когось опитували поблизу закладу.
  Глибоко вдихнувши, Терумо зайшов всередину. Добре вдягнутий і доглянутий хлопець одразу ж привернув увагу публіки. Дехто із не дуже тверезих відвідувачок уже збиралися підійти познайомитись із красунчиком, але тут за його спиною з'явилася охорона у вигляді двох кремезних баб. Інтерес п'янчуг одразу ж випарувався. Навіть у такому стані вони розуміли, коли слід зупинитися. Інакше б вони зараз не сиділи тут і не обмивали успішне завершення справи.
  Терумо не хвилювало, що потрібний столик уже зайнятий. Достатньо було лише кивнути в той бік, і охорона одразу ж звільнила потрібні місця. Минулого разу він приходив сюди без охорони і в зовсім іншому образі, про що потім не раз шкодував, цілий вечір відбиваючись від бажаючих познайомитися. Більше він такої помилки не зробить.
  - Бачу, з минулого разу ти зробив правильні висновки, - почувся голос невідомої, що непомітно для усіх, в тому числі й для Терумо, з'явилася на стільці навпроти нього.
  - Я швидко вчуся.
  - Аякже, всього кілька годин знадобилося, - знову підколола його незнайомка, натякаючи на їхню першу зустріч. - А не боїшся?
  - Кого, тебе? Чи може твоїх помічниць біля входу й тут?
  - Надворі в мене нікого немає, - одразу ж напружилася жінка.
  - Зате у Гільдії є, - відрізав хлопець, повертаючи шпильку. - Ти ж не думала, що я прийшов сюди без їхньої згоди?
  - Доки Тафія не почала розвалюватися, ти не був з нами таким чемним, - співбесідниця не збиралася заспокоюватися. - Невже шукаєш нову роботу?
  Жінка із деяким здивуванням побачила, як обличчя Терумо ледь помітно напружилося, ніби він стримував сильний гнів. Невже вгадала?
  - Мені потрібен один хлопець. Чув, він нещодавно тут буянив.
  - Навіть не сподівайся, - одразу ж відрізала найманка. - Він трьох наших покалічив, і місце засвітив. Таке прощають.
  - Вперше бачу, щоб ви так переживали за своїх посіпак. Я радше повірю, що ви на нього отримали ще одне замовлення.
  - Це наші внутрішні справи.
  - Уже ні, - на столі з'явився конверт зі щільного паперу. - В ізгоїв, як виявилося, теж до нього з'явився інтерес. Завтра у них буде зустріч із третіми особами. Ми повинні бути там першими.
  Ізгої - байка для молодих авантюристів. Фанатики, що прокляли увесь людський рід і поселилися в Мертвих землях. Зазвичай ці відлюдники до себе нікого не впускають. Ті ж, хто побував у них в гостях, або там і залишаються, або помирають невдовзі після повернення. Лише одного разу вони вийшли на Гільдію, щоб прибрати одного зі своїх утікачів, але той відкинув копита раніше, ніж до нього дісталися - згорів після першої ж спроби скористатися світильником-артефактом. Цілитель після розтину готовий був душу продати демонам, аби дізнатися секрет розвитку таких аномально широких ефірних жил. Якщо вони самі вийшли на контакт із зовнішнім світом, значить у них мало статися щось дійсно серйозне.
  - І що ж в ньому такого цінного, що за ним половина світу ганяється? Не поділишся секретом?
  - Не поділюсь. Все, що треба, ти вже знаєш.
  - А я наполягаю, - кілька осіб в залі одночасно змінили свої позиції. - Або я отримую всю інформацію по завданню, або ти шукаєш собі іншого виконавця.
  - Хм... - Терумо озирнувся довкола і кивнув своїм думкам, - Згоден, - жінка дозволила собі посміхнутися, - Знайду інших.
  - Що? - оторопіла незнайомка, дозволивши парубку забрати так і не розпечатаний конверт і покинути столик.
  Кілька із відвідувачів ніби ненароком опинилися перед входом, але жінка дала їм знак, щоб не заважали. Щойно гості покинули приміщення, найманка задумалася. Терумо надто стриманий, щоб дозволити почуттям і старим образам зірвати завдання. Її маленька провокація могла б його налякати... Років десять тому, коли він тільки-но тут з'явився. Та коли у тебе за спиною обвішані амулетами бойовики, такі витівки можуть вилізти боком жартівникові. І зараз на місці юмористки була уже вона. Хоч гості й прийшли на її територію, першим лізти до них ніхто б собі не дозволив. Тим більше, що із Гільдією вони вже домовились, і сьогоднішня зустріч мала стати лише формальністю. Що ж його так насторожило?
  Поки представник Гільдії роздумувала над поведінкою свого старого знайомого, сам Терумо намагався якомога швидше покинути місце зустрічі. В ідеалі - опинитися на іншому кінці міста. І причина, судячи із відсутності реакції людей, була відома лише йому. Усі вже знали, що Тафія відтягує свої війська від кордонів для ліквідації бунту. У правоохоронців все ж урвався терпець, і вони почали тупо вбивати усіх, до кого раніше не могли дотягнутися. Різня набула державних масштабів, і внутрішніх сил не вистачало для припинення заворушень. Принаймні така версія була найбільш правдоподібна й зрозуміла для влади інших країн. Усі сусіди раділи, що у їхнього головного ворога з'явилася більш серйозна проблема, ніж завоювання навколишніх земель, і не збиралися копати глибше. А Терумо знав, як ця проблема виглядає. Маючи фотографічну пам'ять, він одразу впізнав прокляте обличчя офіцера Такадо, чиї копії наводнили Тафію, а тепер ще й вийшли за її кордони. І не бажав випробовувати долю, шукаючи межі допустимого в розумінні вуличної Судді.
  Судді - іще одна проблема. Ніщо так не ослаблює імперію, як внутрішнє протистояння. Досі спроби чинити самосуд закінчувалися виловлюванням таких народних месників і особливо жорстокою публічною стратою. Щоб іншим неповадно було. Але ця група виявилася міцним горішком. З'явившись нізвідки, вони швидко дізнавалися про усі незаконні дії на території Тафії, і карали порушників. Зазвичай - летально. І масштаби трагедії постійно зростали. Наче лавина, хвиля масових убивств покотилася від столиці по всьому світу. Із несмішного анекдота, Судді швидко перетворилися в страшилку, а потім і в нічний кошмар усіх, хто бодай якось порушував Закон. Саме Закон - з великої букви. Бо їхнє покарання було справді невідворотним. Не рятував ні статус, ні багатства. І тільки богиня знає, що ці люди наступного разу назвуть злочином. Може Терумо дійсно пора зайнятися чимось іншим, безпечнішим за вирішення державних проблем?
  Шукати роботу! Ці кляті слова, наче злий рок, переслідували його всюди. Скрізь, куди б він не поткнувся, йому пропонували покинути свої марні спроби втримати вежу на солом'яних палях, і переходити до них. Мовляв їм такі люди потрібніші, ніж напівмертвій короні. Терумо був абсолютно впевнений, що той покидьок розгадав його маскування. Людей, здатних його впізнати в іншому образі було дуже мало, і майже усі були його колегами. Усіх же сторонніх... Для Терумо це вже було особистою образою. Та замість того, щоб знайти і покарати дуже небажаного свідка, йому наказали будь-якою ціною з ним домовитися! Терумо все розумів: країна в складному становищі, їм потрібен будь-хто, здатний переламати хід подій в позитивний для корони бік. І водночас глибоко всередині крутилося бажання за першої ж нагоди зацідити нахабі по... Нижче поясу. Подумаєш -пообіцяли знайти його! Якби той був розумною людиною, то зрозумів би, що йому треба йти на контакт з такою могутньою структурою, а не махати кулаками! Як такий недоумок може бути генієм? Усі генії, яких він раніше зустрічав, були людьми далекими від політики та буденних проблем. Рідко хто міг похизуватися хорошою статурою, не кажучи вже про реальну силу. Тут же йому наче кувалдою по ребрах дали. Одною лівою! Грубіян!
  Завмерши прямо посеред вулиці, Терумо подивився униз. Потім почервонів і крадькома почав озиратися, чи не помітив хто... Ось що значить - професійна деформація! Глибоко вдихнути і порахувати до десяти. А краще - до двадцяти. Так значно краще. Переконавшись, що свідків немає, а його охорона зайнята зовсім іншим, він поспішив продовжити свій шлях, тільки в плащ закутався сильніше. Та й погода все більше псувалася...
  Було іще одне місце, де він би міг знайти провідника - пункт найму старателів та авантюристів. Звісно доведеться оформлювати їх офіційно, зате там є бодай якась гарантія, що серед них не виявиться злочинця, і прямо посеред походу на них не нападуть Судді.
  Ось і будівля місцевої адміністрації. Тільки тут можна отримати офіційний дозвіл на прохід до Мертвих земель. Професійни погляд одразу ж виявив кількох спостерігачів, що крутилися біля входу. Якщо домовитися не вдасться - вони будуть ходити за тобою, аж доки ти не покинеш місто. І одразу ж повідомлять куди слід, якщо знайдеш інший спосіб проникнути на заборонену територію.
  Терумо був уже на півдорозі до входу, коли повз нього проїхала карета. І не звичайна, а самохідна, та ще й із гербом Шатерей. Зацікавившись таким поворотом, агент одразу ж пригальмував, розраховуючи опинитися біля входу одночасно із приїжджими. Із карети вийшли дві жінки. Одна в формі королівської гвардії, а друга - у звичайному дорожньому костюмі. Поруч крутилася їхня охорона. Усі при зброї, уважно оглядають навколишній простір. Каретою на далекі відстані пересуватися довго, не зручно і не дуже безпечно. Зате безпечніше, ніж літати в таку дурну погоду. Значить карету спустили із корабля неподалік, а там можуть бути іще бійці. Логічно? Логічно. Тільки що вони тут забули? Невже теж ганяються за привидом? Ймовірність цього дуже висока. Потрібно поспішити. Можливо навіть приєднатися до них. От тільки чи дозволять?
  Вони все ще не помітили Терумо, коли повз нього пройшла закутана в плащ фігура і промовила знайомим голосом.
  - Чекаю через годину на перехресті.
  Ніяк не відреагувавши, Терумо продовжив свій шлях повз адміністрацію. Невдовзі він разом зі своїми охоронцями покидав містечко. Виходячи до воріт Терумо бачив, як заметушилася міська варта, а представники Шатерей насторожено трималися за зброю. Даремно - Судді цивільних не чіпають. Тільки злочинців. Уже помітивши неподалік від вказаного місця людей від Гільдії, Терумо вкотре похвалив себе за правильне і головне - вчасне рішення. Прийди він на кілька хвилин пізніше, і про нормальних провідників можна було забути. Добре, що вони ще не знають про пожежу в їхній улюбленій таверні.
  
  ***
  
  Хікуморі було селом сільськогосподарського типу і розташовувалося в дуже мальовничому місці. Родючий грунт, прекрасний клімат... Все ідеально, окрім оточення. Увесь регіон, не зважаючи на свою обжитість, завжди був білою плямою на картах мандрівників. Із незрозумілих причин ефір тут постійно викаблучувався, через що користуватися промисловими артефактами було практично неможливо. Все доводилося робити вручну.
  Одного разу селянам пощастило і місцевий феодал ризикнув привезти сюди свою пилораму і почав вирубку лісу. Нехай станки і працювали нерегулярно, але це компенсувалося якістю деревини, до якої багато років не було як підступитися. Із новою роботою в село прийшла цивілізація, все частіше сюди завертали торговці. Економічне зростання продовжувалося, поки над усім районом не прокотилася потужна ефірна гроза. Це рідкісне природне явище завжди супроводжувалося масовими руйнаціями і величезними збитками. Цей раз не став винятком. Увесь регіон виявився засіяний великою кількістю аномалій, відрізавши Хікуморі від решти світу. Люди сподівалися, що про них не забули, адже пилорама все ще тут. А наступного ранку вони дізналися, що вночі власник забрав усе обладнання повітряним кораблем, залишивши своїх робітників напризволяще. Людям знову довелося взятися за інструмент землероба і продовжувати порпатися в землі. Тільки цього разу в умовах абсолютної ізоляції, та ще й в компанії сумнівних осіб.
  Хікуморі розкололося на два табори: селян, які звикли до спокійного й неквапливого життя, та приїжджих маргіналів, котрі бажали використовувати свою силу не для праці, а для привласнення її результатів. Кілька місяців тривало це мовчазне протистояння. Усі чекали, що колишні робітники, залишені без джерела доходів та продуктів, рано чи пізно підуть на контакт, і можна буде якось з'ясувати стосунки мирним шляхом. Але час ішов, а гості поводилися все більш впевнено і нахабно. Коли ж контакт відбувся, селяни здригнулися - їх ставили перед фактом: або вони працюють на Саданську відьму, або помирають. Хто така Саданська відьма, селяни уже знали. Ще з першими караванами вони почули про невловиму банду розбійників, які промишляли на торгових шляхах. Якщо хтось і виживав після такого нападу, то зазвичай це були замордовані до втрати розуму каліки. І усі постійно повторювали тільки прізвисько свого ката: Саданська відьма.
  Діватися людям було нікуди: поруч озброєні головорізи, а навколо цілий ліс аномалій, пройти який стало практично неможливо. Кілька бідолах, які спробували це зробити, так і залишилися лежати муміями прямо на околиці села. Їхні тіла навмисне залишили там, як нагадування селянам. Самі ж бандити, завдяки своєму обдарованому ватажку, без проблем могли потрапити на інший бік. Інші обдаровані в таку глушину не заїжджали, а тому допомоги чекати було нізвідки. Багато хто не витримував гніту і від безвиході йшов у 'ліс смерті'. Їм на зміну бандити приводили нових жертв свого промислу. Єдину спробу повстання жорстоко придушили, а ініціаторів довго мордували на виду в інших. А щоб такого більше не траплялося, було придумано оригінальний спосіб розсварити людей. Усіх селян поділили на кілька відокремлених бараків. Раз на декаду відьма заходила в будь-який барак і забирала обрану ними між собою жертву для 'розваг' своєї банди. Якщо добровольця не було, або відьму щось не влаштовувало - вона вибирала одразу кількох, а норма виробітку зростала. Вибрані назад уже не поверталися. Для них це був білет в один кінець. Витягування жеребу не працювало, бо того, хто вже змирився зі своєю смертю, було одразу видно, і тоді страждали усі. Коли ж люди зрозуміли систему - спокійно спати не міг уже ніхто. Усі дивилися один на одного, як на ворогів. Ніхто не міг бути впевнений, що його уже не обрали на заклання.
  Так продовжувалося кілька років. Банда із десяти членів розрослася до цілої сотні. Деревина замість продажу йшла на будівництво. Село із кількох десяткі будинків поступово перетворилося на велетенський рабський загон, на полях замість овочів заколосилися плантації дурману, а в підвалах накопичувалися дорогі, дефіцитні та контрабандні товари. Все йшло прекрасно, аж поки одночасно не зникло кілька рабів. Тіл так і не знайшли. Ханако, вона ж Саданська відьма, запідозрила, що комусь таки вдалося знайти альтернативний шлях назовні, однак ні допити рабів, ні перевірка членів власної банди нічого не дала. Якщо бодай один зі зниклих вибрався до цивілізації - про її загублене в аномаліях село стане відомо, і сюди заявляться... Ні, не слуги феодала - конкуренти! Щоб не допустити цього, Ханако мусила витратити частину коштів на придбання партії вибухівки. Навіть якщо вона програє, то забере своїх ворогів із собою. І приховувати цей факт вона не збиралася. Нехай усі знають, що нападати на неї марно!
  Окрім того декаду тому аномалії почали рухатися. Там, де раніше можна було спокійно пройти, приглушивши лише одну, нині була суцільна смуга перешкод. Сил Ханако уже не вистачало, щоб за один раз провести усіх членів банди на інший бік. Якщо так продовжиться, то скоро вона навіть сама пройти не зможе. Ті, хто раніше з нею працював, одразу ж відчули слабину і поспішили відмовитися від її послуг, зменшивши і так невеликий потік грошей в її гаманець. А на останній зустрічі їй прямим текстом сказали, що при будь-якій спробі покинути свою нору, на неї наведуть солдат феодала. Ага, як же! Покинути своє багатство?! Вона стільки часу й зусиль вклала, щоб взяти під контроль це село, що краще спалить його разом із собою!
  Але треба було щось робити. На раніше зайняті аномаліями місця поступово поверталося життя: там травинка проросла, тут горобець пролетів... Рано чи пізно люди помітять, що невидимих перешкод більше немає. Враховуючи, що в погоні за прибутком Ханако власноруч притягнула на плантації майже вп'ятеро більше селян, ніж посіпак під її керівництвом - новий бунт був лише питанням часу. Інші рабовласники користуються ошийниками, але ті дорогі, і власноруч робити щось схоже - надто довго. Ханако трималася на плаву саме через відсутність таких великих витрат.
  Розгадку цих невдач підказав один із рабів, що прийшов вимагати собі додаткову пайку за інформацію. Молоденький хлопчина із останнього поповнення. Безхребетний підлабузник, готовий здати усіх і лягти під першу-зустрічну, тільки б його не били. А ніхто й не збирався. Тут нормальних хлопців мало, нічого псувати єдиного, з ким можна розважитись. Цього разу він теж з'явився із цілком достовірними відомостями про те, що в їхньому курятнику завелася лисиця. Він навіть вказав, де саме переховується незваний гість. Хлопця замкнули, а самі пішли розбиратися. По дорозі до точки зустрічі Ханако надто сильно штурхнула одну із рабинь, та повалилася на риштування і трухляві дошки разом із рабами на горі полетіли вниз, мало їй не на голову. Ще трохи, і скалка увійшла б в живіт, прямісінько туди, де у людей знаходиться печінка. Побивши кількох найближчих рабинь, вона пішла далі, коли її бійці увійшли у вказаний будинок.
  Наступна мить назавжди відбилася у пам'яті Ханако. Вона саме дивилася в той бік, коли перша розбійниця вибила гнилі двері, а в темряві приміщення щось спалахнуло. Жертва просто розчинилася у світлі. Народившись всередині будинку, вогняна сфера розрослася, розриваючи будівлю на клаптики й розкидаючи їх навколо, наче якийсь пил. Цей 'пил' із уламків дошок та каміння засіяв собою увесь найближчий простір. Людей поблизу просто розпилило. Ханако із її супроводом збило з ніг, хоч і були на іншому кінці вулиці. Вибухова хвиля прокотилася через усе село, руйнуючи давно покинуті будинки.
  Так Саданська відьма отримала контузію. Із майже сорока відправлених за чужинцем розбійниць вціліло трохи більше половини. Іще четверо мали травми різної важкості. Трьох довелося добити, щоб не мучились. Одній із бандиток не пощастило особливо сильно: вона іще з хвилину живим смолоскипом металася по вулиці, потім каталася по землі, аж поки не затихла. Все це Ханако дізналася вже потім, від Юко - своєї помічниці. Вона ж розказала і про те, що із погрібу зникла одна із бочок дорогого лампового масла, характерний запах котрого відчувається на місці вибуху. А останнім в підвал спускався той-самий хлопець-стукач. Ханако навіть не змогла пригадати його імені.
  Почали шукати. Знайшли труп однієї із рабинь - теж зі стукачів. Шукали далі - втратили одну із пошуковців. Продовжили - в пастку втрапила іще одна. Розсердившись, Ханако вирішила збиралася пригрозити вбивством усіх рабів, якщо той сам не вийде. Але трохи подумавши, відмовилася від цієї задумки. Швидше за все він саме цього й домагається, щоб вона власноруч позбавилася свого товару. Жінка довго думала, як би дістатися до цього покидька. Здогадалась, що він може бути обдарованим - надто вже вчасно почали рухатися аномалії. Це створює певні складнощі, і в той же час полегшує його піймання. Саданська відьма добре знала свою територію, і здогадувалася, як може діяти ворог в разі сутички, і куди піде. Спершу його слід позбавити усіх артефактів. Краще за все - виснажити. Але ж він може і голіруч щось влаштувати. Наприклад іще один вибух. На щастя Ханако уже стикалася з такими суперниками, і абсолютно випадково у неї залишився комплект зачарованих кайданів для їх утримання. Колись відьма на власному прикладі дізналася, наскільки неприємною буде кожна спроба скористатися магією. Плюс, вона ще й сама над ними попрацювала, перетворивши їх на ще один інструмент для катування.
  Пастку готували кілька днів. Ким би цей диверсант не був, він націлився на підрив її бізнесу. Зараз найбільшим збитком для неї буде втрата рабів. Цим потрібно скористатися. Зробити вигляд, що вона збирається продати частину з них, і змусити його втрутитися. Треба тільки все правильно прорахувати і підготувати непомітно для спостерігача. Спершу вона провела перепис рабів: 273 раба, як і записано в рахунковій книзі. Значить він переховується не серед них а деінде. Можливо навіть серед аномалій. Так-так, у Ханако аж слинка потекла, коли вона дізналася, що диверсант - він, а не вона. Такого вбивати не можна, потрібно брати живим. Це ж які можливості для бізнесу! Його продаж як раба одразу покриє усі завдані ним збитки, та ще й виведе її в плюс! Але тільки дурень продасть квочку, яка несе золоті яйця. Краще залишити його собі, і тоді в неї з'явиться власна ферма обдарованих! Майже півтори сотні молодих дівчат, з яких можна підкласти під нього! Навіть якщо з усіх немовлят буде лише одна обдарована - вже успіх! Так вона зможе купити собі індульгенцію, а може навіть і титул!
  Від таких перспектив паморочилося в голові. Звісно ж з'явиться купа шакалів, які захочуть відібрати ласий шматочок. Тому слід подбати про власну безпеку заздалегідь. Досі її рятував дикий норов та осідлий спосіб життя. З мафією у неї відносини вже склалися. А от влада... Не можна, щоб влада про це дізналася раніше, ніж Ханако закріпить свій статус. Одна справа, якщо церква направить свої загони інквізиції для звільнення обдарованих з полону рабовласників, і зовсім інша, якщо вони прийдуть відбирати родичів знатної особи. Ну а що родичі на неї не схожі - так це наслідки селекції.
  Цілий день її посіпаки бігали селом, вибираючи найбільш проблемних рабів. Ханако уже навіть мала клієнта для їхньої покупки. Зібрані й сковані разом, вони компактною групою були відведені до найбільш зручної для проходу ділянки. Після нещодавніх дій чужинця аномалій тут побільшало, але вона над цим уже попрацювала. У чітко визначений момент, вона зменшила активність найближчої, і їхня колонна розпочала свій рух. Як тільки вони перетнули межу аномалії, волосся усіх присутніх одразу ж стало дибки. Одяг час від часу боляче жалив іскрами, нагадуючи про небезпеку перебування тут.
  Під час такого переходу слід було дотримуватися кількох простих правил. Найголовніше - не робити широкий крок, інакше магія пройдеться по тілу й паралізує усе, що нижче поясу. Також не слід торкатися металевих та вологих речей. В жодному разі не можна переходити аномалію під час дощу або туману. Бажано перед виходом натерти долоні та ступні соком жовтолистника, щоб утворена після висихання плівка покрила найбільш контактні ділянки тіла і перешкоджала протіканню магії. Ну і не торкатися, і навіть не підходити близько до інших людей. У випадку із рабами проблему створювала мотузка, але приглушена аномалія була не настільки небезпечна, а незручності рабів нікого не цікавлять. Проводячи їх на іншу проблемну ділянку, Ханако подала знак своїм людям, щоб ті починали. Якщо все пройде за планом, сьогодні вона отримає свій куш.
  Коли вони були вже на половині шляху, з боку села долинули крики. Сталося кілька пострілів, щось вибухнуло, потім іще кілька пострілів. Ханако здивувалася. У них на усю банду всього було лише три мушкета й п'ять пістолів. Два пістоля вона взяла з собою. Перезаряджати їх - ще та морока. А тут шмаляють так, ніби в табір увірвався цілий загін мушкетерів. Це було погано. Ні, це було дуже погано!
  Не шкодуючи сил, Ханако почала пробиватися назад. Щойно пройдені аномалії іще не встигли набрати силу, тому до табору вдалося дістатися буквально хвилин за десять. За цей час усі крики стихли, і Саданська відьма змогла на власні очі побачити те, що залишилося від її колись великої банди. Більше двадцяти жінок валялися хто де: один із трупів наполовину лежав у аномалії, двоє із простреленими головами прямо посеред дороги, хтось стікав кров'ю під стіною поруч із розсіченим навпіл тілом... Добиваючи важко поранених, щоб ті не мучились, Ханако звернула увагу на стіну. А точніше на відбитки чужих ніг на рівні голови, наче тут хтось по головах її банди бігав. В буквальному розумінні. Вже знаючи, на що звертати увагу, відьма вдруге оглянула побоїще. Ханако вміла і любила читати сліди. Це було однією з її улюблених розваг: дати комусь зі своїх жертв втекти, а потім вистежувати їх, виловлюючи по одному. І те, що вона тут бачила, їй дуже не подобалося. Таке враження, що у вбивці кожен крок був по два-три метри. Деякі тіла, що мали знаходитись на шляху незнайомця, лежали в кількох метрах збоку переламаними навпіл в районі живота. Він явно використовував їх в якості опори для зміни напрямку руху. Радувало тільки те, що подальші його ривки були більш помітними, дистанція між слідами зменшувалася, аж доки не стала схожою на звичайну людську ходу. І що найважливіше - хлопець шкутильгав на праву ногу! Його все ж змогли дістати! Прекрасно. Тепер треба тільки знайти його і схопити, поки він не зализав свої рани.
   Відправивши парочку бійців повернути рабів у бараки, Ханако повела решту за собою. Сліди вели до старого амбару. Раніше тут тримали сіно та господарський реманент, пізніше його перенесли в інше місце, подалі від рабів. Будівля трохи похилилася, як і більшість занедбаних будинків, все ж у ліс за свіжою деревиною Ханако рабів не пускала, щоб ті не влізли в чергову аномалію. Тому доводилося брати матеріал для будівництва із власних будинків. Зараз це зіграло на користь відьмі. Обережно зазирнувши в щілину між дошками, вона побачила всередині нерухоме тіло. Хлопець лежав побитим у темному кутку, прикрившись якоюсь маскувальною накидкою. Якби не ланцюжок слідів, вона би його так і не помітила. Все інше було справою техніки: тихо прокрастися всередину, а потім накинути йому на голову щільний мішок, попередньо сипнувши туди перчиці. Осліплений і напівзадушений, не в змозі опиратися, виродок уже не представляв загрози. Кілька разів вдаривши його в живіт, та один раз між ніг, щоб менше рипався, Ханако махнула помічницям, щоб ті його в'язали і тягнули до неї у підвал.
  Про цей підвал слухи серед рабів гуляють давно. Звідти іще ніхто окрім відьми не виходив. Можливо доля цього хлопця буде навіть страшніша - вона ще не придумала достойне покарання. Якщо він буде хорошим, то вона навіть змислостивиться над ним і не стане сильно ламати йому кінцівки. А якщо буде викабелюватися, то залишиться без очей. Тоді вже він точно не створюватиме проблем. Для зачаття обдарованих дітей гарна пика не потрібна. Але ж який хитрун: так довго водити її за носа! Треба дійсно придумати йому щось особливе.
  Підвал для тортур. Широкий і по-своєму затишний. Саданська відьма давно хотіла мати такий, але раніше їй постійно щось заважало. Спершу міська варта постійно до неї чіплялася, потім доводилося постійно переїжджати з одного міста в інше, а під кінець узагалі бігати лісами. Якби ж суддя тоді погодилася взяти її на роботу! Вона ж хотіла допомагати слідству! Хто, як не вона здатен вибити інформацію зі звинувачуваних? Але ж ні, замість неї катом призначили ту недоумкувату каліку, яка навіть не розуміє, що і як треба робити!
  Накручуючи себе таким чином Ханако спустилася вниз. Десь нагорі уже лунали крики розбійниць, які вирішили заглушити стрес вином. Все вірно, бойових подруг потрібно пом'янути. Зав'язуючи на собі фартух, жінка оглянула свою сьогоднішню жертву. Покидька уже підвісили на вивернутих за спину руках. Він уже прийшов до тями, і тепер тільки мичав у її бік. Заплилі очі, розпухле обличчя, зламаний ніс і, здається, вивихнута щелепа. По всьому тілі численні синці та подряпини. Схоже йому добряче дісталося під час останньої бійки. Навряд чи він міг її бачити - перець із обличчя йому витерти ніхто не дозволив.
  - Ну що, отямився? Не думав, що зможемо тебе дістати?
  - М-м-а-г-г-а-а-г-г! - спробував він щось сказати, але тільки бризнув кривавою слиною на відьму.
  - Ну і що тобі пообіцяли за цю роботу? Можеш не відповідати, я сама вгадаю, - незадоволено продовжувала свою тираду жінка, витираючи із себе кров брудною ганчіркою і запихуючи її в рот своїй жертві. - Напевно тобі пообіцяли місце в чужому гаремі. Звісно, там же тільки й чекають, щоб такий виродок і волоцюга як ти ушанував їх своєю присутністю! Або запропонували гроші. Одразу, як тільки закінчиш роботу і вийдеш звідси. Чи погрожували вбити твоїх уже мертвих друзів?
  - Хм-м-м-г-г! - знову спробував щось промугикати невгамовний недоумок.
  - Навіть не сподівайся, я не вб'ю тебе, як усіх інших. Ти у нас особливий випадок - ти житимеш довго. Але не щасливо, - удар під сонячне сплетіння вибив дух із хлопця. - Спершу я займусь твоїми кінцівками. Знаєш, як шарудять між собою переламані кістки, коли мнеш кінцівку? Скоро дізнаєшся.
  Сильний ляпас аж відкинув голову недоумка, який не розуміє натяків. Ханако нагадала собі, що цього разу їй варто стримуватися, бо ця іграшка коштуватиме дуже дорого. Взявши зі столика ніж, вона спритно розпорола закривавлену сорочку на спині хлопця. Ні на попереку, ні нижче печаток не було. Значить парубок вільний, і це просто прекрасно. На те, щоб зняти печатку знадобилося б багато часу та грошей, а так він уже готовий до використання!
  Трохи порадівши таком приємному подарунку, Ханако змінила ніж на шоковий кийок. Хороша штука для контролю рабів. Якби ж іще їх не доводилося постійно заряджати... Тицьнувши кінчиком в ребра вилупка, відьма натиснула на руну активації. Щойно маленька іскра вдарила в тіло, як ноги хлопця підкосилися а по підвалі розійшовся мокрий хруст вивернутого плечового суглоба. Бранець застогнав, з очей його бризнули сльози, залишаючи окреслені червоною перчицею доріжки на щоках. Почекавши, доки той трохи віддихається і стане на ноги, Ханако зайшла з іншого боку і повторила процедуру. Цього разу бранець зумів встояти, але жінка підбила йому ногу, і той знову повис. Крики лунали знову й знову. Повністю розрядивши кийок, Ханако взялася лупцювати ним нещасного, прицілюючись в суглоби й м'які тканини. Тулуб та голову вона берегла - хлопець їй потрібен був живим. І вона не жартувала, коли казала про виколоті очі та інші каліцтва. Для цього краще перемістити його у більш зручне місце. Наприклад на стілець або стіл. На перший простіше посадити, над другим не доведеться нахилятися. Важкий вибір. А поки вона думає, можна...
  Додумати їй не дав удар по потилиці, і вона повалилася прямо на свого бранця, викликавши черговий його стогін. Отямилася уже прив'язана до стільця, на який щойно дивилася. Бранець продовжував висіти на своєму місці, а поруч... Поруч стояв іще один хлопець. Схожої комплекції, тільки більш доглянутий, стрункий і охайно вбраний. Надто охайно, як для їхньої глухомані. Більше схоже на якусь уніформу. Елітні навчальні заклади, куди багатенькі курви віддають своїх лоботрясів, люблять одягати своїх підопічних у щось схоже. Та й виглядає він надто спокійним, як для того, хто вирішив увірватися в лігво найнебезпечнішої людини в провінції. Світла було недостатньо, але Ханако була впевнена, що у волоссі парубка видніється сивина.
  - Ти на кого руку підняв, щеня! Та я тебе із лайном змішаю! І тебе, і всю твою рідню, і навіть просто знайом-х-х-х... - щось із легким дзижчанням дуже боляче уткнулося під ребра, не даючи нормально вдихнути повітря. - Ти не знаєш із ким зв'язався!
  - Знаю, - голос хлопця був тихий, трохи хриплуватий, і абсолютно позбавлений емоцій.
  - Я тут головна, виродок! Я тут встановлюю порядки! Одне моє слово, і на тебе полюватимуть в усіх містах провінції! Так що відв'яжи мене і благай про пощаду, щоб-х-х-х... - дзижчання переросло у тріск, а тіло вигнулося дугою.
  - Так погрожувати приїжджому, навіть не поцікавившись, хто він такий... Ну і гостинність у вас.
  - Ну і хто ти?
  - Церес Тайто, може чула про такого? Єдиний у провінції чоловік із даром.
  - Теж мені - чоловік! Ти ж синок тієї товстухи, яку...
  Хрусь! Стрімкий удар кулаком, і з уже не вперше розбитого носа потекла цівка крові.
  Тайто Церес. Вона про нього знала. Коли Саданська відьма тільки-но приїхала в це село, вона одразу ж запримітила багату сімейку. Обережно розпитавши тодішніх селян, вона дізналася, що їхнього синка напередодні викупив місцевий феодал, щоб вислужитись перед монаршою особою. Ханако розминулася із ним буквально на кілька днів! Вона потім кілька днів скидала стрес на цій сімейці. І ось він тут. Сам прийшов! Певно відпросився до сім'ї на відпочинок. Потрібно його знешкодити. Дочекатися, доки на шум не прибіжить хтось із охорони. І тоді в неї буде уже двоє обдарованих!
  - Тієї товстухи, яку я пустила на м'ясо! - із мстивим задоволенням продовжила Ханако, - А як кричали її спиногризи, коли я ламала їм ноги! Із їхніх відрубаних пальців я зробила собі намисто. Он-де воно, на ситіні висить.
  Ханако іще продовжувала б вигадувати, якби не помітила скептично підняту брову Тайто. Дідько, не варто більше вигадувати зайвого. Він же міг дізнатися про свою сім'ю від інших рабів.
  - Ти тут ніхто! - спробувала вона змінити тему. - І звідси ти не вийдеш! Я відріжу тобі руки й ноги і розвішаю їх над бараками, щоб усі бачили, що трапляється із тим, хто перечить Саданській відьм-м-х-х-а-а-а-а! - в шию жінки впилося щось тонке і гостре, і вже через кілька секунд її голос став більш писклявим і хриплим, наче в цього раба, що висить поруч. - Кха-кха! Ти що задумав, покидьок?!
  - Це ж треба, ніякої різниці. Що вуличні розбишаки, що знать - від усіх чую одне й те ж саме: спершу обіцяють усі смертні кари, а потім ще й вимагають звільнення... - Ханако помітила, що голос хлопця та його манера говорити теж змінилися, наче говорить вона сама! - І на що ти розраховувала зі своїми погрозами? Думаєш, що я побоюся порушення закону? Тут, куди навіть при мені за податками ніхто не приїжджав? Та після усього почутого я просто зобов'язаний тебе прямо тут прикопати.
  Переконавшись, що затичка найближчим часом не покине своє місце, Церес засунув руку під стіл і дістав звідти замотаний у ганчірку предмет. Це був розбитий на великі квадрати глиняний циліндр із кільцем згори і пластинкою збоку - новинка із Шатерей під назвою 'граната'. На відміну від ефірної вибухівки, цьою можуть користуватися і звичайні люди. Як він її знайшов, вона ж у схованці лежала?! Добре підготувався, гад!
  Він взяв зі столу чашку із отруйним відваром, вилив вміст на підлогу, потім вклав туди гранату і витягнув кільце. Переконавшись, що пристрій там ледве тримається, він поклав чашку прямо на коліна Ханако.
  - Якщо тебе тут дійсно бодай хтось поважає, то тебе врятують. Хоча мені здається, що перший же гість сам допоможе тобі здохнути.
  Уже зрозумівши, що він збирається зробити, Ханако вирішила дочекатися, доки він відвернеться. Свій будинок вона знала добре, і швидко покинути підвал, чи бодай якось сховатися від вибуху в цього покидька не вийде. Якщо вже вона має здохнути, то його вона забере із собою. Дочекавшись слушного моменту, вона дозволила вибухівці скотитися по нозі, і носком черевика відкинути бомбу в бік хлопця. Активатор вивалився із циліндра і через кілька секунд станеться вибух. Аби тільки вилупок не помітив цього раніше. Ось він повертається, здивовано дивиться на Ханако, і тільки по її задоволеній пиці розуміє, що щось не так. А ось і бомба! Прямо у нього під ногами! Все, він не встигне! Ну ж бо, давай, покажи свій страх! Ну, ще трохи! Церес же спокійно нахилився, підібрав пристрій і подивився на бандитку так, наче саме цього від ней й очікував.
  Тут з-за стільця на світло вийшов іще один хлопець. Закутий у суцільну броню із якогось дивного сірого матеріалу. Ось хто постійно тикав її під ребра! Тепер зрозуміло, чому він так спокійно поводився. Він був не один! Незнайомець завмер посеред підвалу, і кілька разів пискнув. Потім його броня клацнула, і почала на спині відкриватися. Зараз вона побачить, хто ж був його помічником? Це явно хтось із рабів. Судячи зі зросту та відсутності грудей - хтось із молодих. Або хлопців. Постійно із цими підлітками якісь проблеми. Звісно у неї були стукачі серед них, але ж і вони не всевидючі. І ось, коли процес завершився, Церес підійшов до броні й... Увійшов всередину! Він керував своїми обладунками на відстані! Та хто він в біса такий?! Щось зробивши всередині, Тайто знову вийшов назовні, обладунок закрився і пішов на вихід із підвалу. Прямо туди, де сиділи її товаришки! Вони одразу ж піднімуть тривогу і... І в підвал скотилися два непритомних тіла. Ні, не непритомних - паралізованих! Було видно, що жінки крутять очима й дихають, але поворушитися не можуть. Хлопець до них навіть не повернувся, вставляючи активатор назад в гранату, тільки вже правильним боком.
  - У фільмі це виглядало крутіше, - тихо пробубнів незрозумілу фразу Тайто, і звернувся до неї. - Ти підходиш.
  - Для чого?
  - Коли ящірка не може втекти від хижака, вона відкидає хвіст, - Тайто з натяком кивнув на другого хлопця.
  Він збирався підлаштувати свою смерть. Все що було до цього, було лише постановкою, щоб підштовхнути відьму до потрібної реакції. Вона і сама одного разу так зробила, коли їй треба було покинути рідне місто. Тільки як він замітатиме сліди? Невже підпалить будинок? Цього недостатньо, адже навіть спотворене тортурами обличчя раба мало нагадуватиме його власне. І тут вона згадала бочки із ламповим маслом. Якщо там він використав лише одну, то з їхніх запасів буде достатньо, щоб зітерти з лиця землі увесь табір! І чому вона сама до такого раніше не додумалася?!
  - Тобі не шкода своїх односельців, які згорять заживо?
  - Тут більше немає невинних. Ти сама витравила з них усе людське.
  Ханако згадала одну із бунтівниць, яка заявляла, що краще знищить це гніздо разом з усіма, аніж випустить таких рабів на волю. Те, що колись викликало у відьми лише сміх, тепер постало страшною реальністю. Тільки чому він і досі не зробив того, про що розказує?
  - Ти нічого не отримаєш, чуєш?! Це мої гроші! Це мій бізнес-с-с! - хлопець лише на мить відволікся, щоб ще раз вдарити її піддих, але потім із кам'яним обличчям знову взявся нагрівати лезо ножа над лампою
  - Бізнес... Ніякого бізнесу. Це особисте. Сімейне, - Тайто говорив уривчасто, крізь зуби, а його руки міцно стискали інструмент. - Я знайшов їх... Все, що від них залишилося. І з тобою зроблю те ж саме. Тільки гірше.
  Вона знала цей погляд. Такий буває в людей, яким нічого втрачати. Сама щодня бачить такий у дзеркалі.
  - Гадаєш я буду благати тебе про пощаду? - все ще храбрилася відьма.
  - Ні. Ти будеш верещати.
  Закопчене керамічне лезо, дряпаючи кістку своїми щебатими краями, увійшло прямо під чашечку коліна. Підвал пронизав крик жінки, а ззовні... Ззовні все було тихо. Крики чергової жертви давно нікого не хвилювали. Охорона так-само спокійно гуляла по стіні, поглядаючи на рабів унизу. Раби так-само виконували свою повинність, тихенько радіючи про те, що у відьми сьогодні вже є жертва, і за ними найближчим часом не прийдуть. І ніхто не помічав, що запах пального навколо стає все сильнішим.
  
  
  Глава 16. Heres ab intestato (Спадкоємець без заповіту)
  
  Тут завжди панував холод. Сюди ніколи не потрапляли сонячні промені. Не маючи карти вибратися звідси було практично неможливо. І все ж люди зуміли освоїтися в цьому, на перший погляд, непридатному для життя місці.
  Висячи в центрі невеликого сферичного простору, Чіко давно втратила відчуття часу й простору. Тут не було ні верха, ні низу. Як би вона не смикалася, як би не крутилася, зрушити з місця було практично неможливо. Відчуття вільного падіння, яке в перші хвилини просто ошелешило мандрівницю, тепер стало таким же звичним, як і саме дихання. Якби ж вона тоді не зволікала, не довірилася першій зустрічній... Тепер же все, що їй залишалося - спостерігати за тим, як розсіюються хмарки видихуваного з рота пару.
  Коли Чіко отримала лист від свого колишнього, вона довго не могла повірити в прочитане. Вони тоді так і не дійшли до серйозних стосунків, залишившись звичайними друзями. І ось, майже десять років по тому, він просить її про допомогу - знайти сина. Про повернення мова навіть не йшла, аби тільки живим був. І звертається до неї лише тому, що більше нікому віри немає. Чіко могла б спокійно проігнорувати лист, все це не її проблеми, але ж син... Вона не раз намагалася створити сім'ю, і щоразу її кидали без будь-яких пояснень. Лише нещодавно вона дізналася причину - безпліддя. Без спеціального артефакту дізнатися про це було неможливо, а ті хто дізнавався - одразу ж втікали. Нікому не хотілося потрапити в лапи однієї із 'мисливиць', щоб його потім 'доїли' до кінця життя. І виправдовуватися марно, все одно ніхто не повірить. Тому вона без роздумів відправилася в дорогу в надії, що бодай раз в житті доля зглянеться над нею, і в неї з'явиться дитина. Нехай і не власна.
  Пошуки привели її у безіменне село на самісінькому кордоні Мертвих земель. Там вона стикнулася з холодною ворожістю місцевих жителів, частина з яких стверджувала, що такого хлопчика ніколи не було, а деякі натякали на те, що його вже немає в живих. Окрім того, згадана в листі мати хлопчика стверджувала, що ніякого сина у неї ніколи не було, а зі своїм чоловіком вони розпрощалися багато років тому. В процесі, фермерша з'ясувала, що жителі селища на чолі зі своїм лідером, гокеніном Саремай, місцевою мировою суддею, практикують ритуали із жертвопринесеннями в якомусь секретному місці. А з початком бурі люди взагалі стали дивно на неї поглядати. Розуміючи, що більше їй тут залишатися не можна, Чіко збиралася вночі тихенько покинути село, але підказаний хазяйкою єдиного будинку, де її прийняли на ночівлю, шлях привів фермершу прямо до підніжжя жертовного вівтаря. Того самого, що був прихований глибоко в лісах Мертвих земель. Усе село зібралося тут в очікуванні майбутньої жертви. І тільки коли почався ритуал, вона задумалася над тим, а чи був той хлопчик взагалі? Фермерша опиралася, але її скрутили і під радісні крики дорослих і дітей зв'язали й підвісили за ноги над вівтарем, а одна із дівчат ще й обколола її з усіх боків якоюсь гострою штукенцією, після якої місця уколів страшно засвербіли. Під речитатив ватажка масивна кам'яна плита унизу роз'їхалася, відкривши бездонний кам'яний тунель, який зі свистом почав втягувати в себе повітря. Один рух ножа, і Чіко, в потоках пилу й старого листя, полетіла в безодню.
  Чіко падала й, затамувавши дихання чекала, коли зустрінеться із дном цієї шахти. Але час минав, а нічого не відбувалося. Падіння продовжувалося. Вітер шумів у вухах, навколо із різною періодичністю пролітали невидимі звуження шахти, час від часу тіло смикало й перекручувало, неначе на великій дитячій гойдалці. В голові паморочилося, хребет тріщав від раптових навантажень, і усе це в абсолютній темряві. Все, на що у жінки вистачало сил - утримати в животі залишки свого сніданку. Інакше був великий ризик захлинутися блювотою раніше, ніж вона долетить до кінця.
  Ось так, в боротьбі із власним організмом вона й не помітила, як політ закінчився. Точніше закінчився швидкий політ. Усі органи чуття вказували, що падіння продовжується, але вітер уже не свистів у вухах. Більше того, вона відчувала, що її хтось тягне за собою, час від часу зручніше перехоплюючи обв'язку живого вантажу. Чіко спробувала поговорити і одразу ж закашлялася - холодне повітря обпекло горло а в носі заболіло. Стримуючи дихання, жінка знову спробувала поговорити. Безрезультатно. Смикатися теж було марно. Її одразу ж відпустили і жінка по інерції продовжила рух, доки не зустрілася головою із невидимою стіною, а потім ще й отримала удар в живіт від свого конвоїра. На цьому спілкування і завершилося.
  В якийсь момент її знову відпустили, і вона повисла посеред порожнечі. Поступово її очі звикли і вона зрозуміла, що знаходиться в камері, якщо це місце можна так назвати. Єдиним джерелом світла були маленькі тьмяні вогники на стінах. Уся їх поверхня була викладена зовсім некрасивими орнаментальними розетками. Судячи з того, що Чіко постійно висіла лише в центрі камери, це були якісь пристосування для утримання. Були б у неї вільні руки, можна було б спробувати загрібати повітря, наче під час плавання. Але невідомі тюремники не потрудилися її розв'язати, а кляті язичники міцно затягували мотузки на своїй жертві, не турбуючись за її подальшу долю. Руки й ноги уже почали затерпати, а на такому холоді, коли організм зберігає тепло, відводячи кров ближче до тіла, втрата кінцівок була лише питанням часу. Потрібно було активно крутитися в повітрі, наче велетенська гусениця, у спробах розігнати кров. Користь від цієї процедури була очевидна: жінка не лише трохи зігрілася, а й навчилася змінювати своє положення у просторі. Кілька разів Чіко намагалася кричати, але у відповідь не почула абсолютно нічого. Абсолютна тиша навколо.
  Хоча ні. Якщо прислухатися, то окрім власного пульсу й хриплого дихання можна почути ще якийсь шум. Наче десь далеко працюють великі механізми. І потроху це звук ставав дедалі сильнішим. По стінах поповзли промені світла. Чіко встигла повернути голову й помітити, що одна із частин стіни не щільно прилягала до інших, певно це були двері, а з іншого боку пролетів світильник. Ні, не світильник. Це була якась труба, канал, по якому й рухалися згустки світла. Раз за разом, їх ставало все більше й більше. Звук, який до цього був зовсім непомітним, тепер пронизував усе навколо. Саме повітря дрижало від напруги. Навіть не розбираючись у всій цій механіці, Чіко розуміла, що все це не просто так. Щось має статися. Щось грандіозне.
  І коли світло стало настільки сильним, що почало пробиватися крізь закриті очі, все в одну мить стихло. Гул перейшов спершу у вереск, потім у пищання, пішов іще далі, повністю заглушивши усі звуки навколо. На мить все тіло немов стиснули у невидимих лещатах, а потім прийшов імпульс. Фермерша не знала слів, як правильно описати це відчуття. Просто в якийсь момент уся напруга немов кудись пішла, світло згасло, по вухах боляче вдарив перепад тиску а волосся на голові стало дибки. Лише між кришталиками льоду перед обличчям пробігали маленькі іскорки. Чіко кілька секунд дивилася, як вони летять від неї геть і розбиваються об протилежну стіну камери. А сама вона рухається в інший бік... Ні, не в інший. Вона просто рухається! Схоже той перепад тиску все ж трохи зрушив її, надавши мінімальну швидкість. Однак їй і цього було достатньо. Поки ці штуки не працюють, вона зможе дістатися до однієї із них, перетерти мотузку об гострі краї і звільнитися. Треба тільки не прогавити момент, коли вона буде поруч, інакше замість того, щоб вхопитися можна відштовхнутися і знову відправити себе у політ.
  Кажуть, що сліпі люди мають дуже хороший слух. Раніше Чіко над цим не замислювалася. Тепер же на власному досвіді переконалася у правдивості цих слів. Клацаючи язиком і орієнтуючись на відлуння, вона майже точно вгадала, коли до стіни залишиться зовсім трохи, і все ж змогла торкнутися однієї із розеток. І одразу ж мусила відштовхнутися від неї, бо поверхня була дуже слизькою і холодною, неначе вкрита кригою. Тут засвітилися давно забуті вогники на стінах, і невидима сила почала відштовхувати Чіко назад до центру камери. Розуміючи, що вона втрачає опору, жінка з усіх сил відштовхнулася від стіни. Щоправда результат був далеким від бажаного: прискорення було занадто великим, а розетки діяли надто слабко. Тому, за секунду пролетівши кілька метрів вільного простору, Чіко не встигла розвернутися правильно і знову гепнулася об стіну. На щастя цього разу не головою, а лише плечем, але приємного все одно мало.
  Ось так, відпихуючись від стіни до стіни Чіко шукала, за що можна зачепитися. Механізм цієї камери просто відштовхував предмети до свого центру. З однаковою силою з будь-якого боку. Це наче скляна кулька в глиняній тарілці. Якщо поставити кульку на один край і відпустити, то вона майже докотиться до протилежного. І якщо їй трішечки допомогти, то вона може навіть викотитися за межі тарілки. Викотитись за межі своєї камери Чіко навіть не розраховувала, але могла принаймні дотягнутися до її країв.
  Пересування у невагомості чимось нагадувало атракціон на ярмарку, коли дитину підвішують до одного кінця коромисла, а на іншому висить приблизно такий же вантаж. Якщо правильно підібрати противагу, то від найменшого зусилля зможеш підстрибнути на висоту свого зросту. Але якщо маса абсолютно однакова, то коромисло зависне у рівновазі, або й узагалі зупиниться на протилежному боці. Чіко не могла собі дозволити зависнути, бо ж невідомо, коли їй трапиться наступний шанс.
  Нарешті їй вдалося знайти гострий край. Сама об нього порізалася, але це невелика плата за шанс на порятунок. Так-сяк підтягнувши себе до потрібного місця, фермерша взялася перетирати мотузку. Відштовхувальна сила артефактів хоч і була невеликою, але значно ускладнювала процес. Розпухлі від холоду пальці, на які припадала уся маса тіла, часто зісковзували і жінці доводилося повторювати свою акробатичну програму, доки не вдавалося знайти нову зачіпку. Нарешті мотузка піддалася, і Чіко змогла позбутися пут. Тепер потрібно було якось вирватися із ув'язнення. Не зважаючи на тривалу активність, холод все ж брав своє, і руки вже погано слухалися хазяйку. Без нормального джерела світла, вона мусила навпомацки досліджувати свою в'язницю. Кожен дотик до стін забирав безцінне тепло, і чутливість пальців швидко падала. Дихати також ставало дедалі важче. У горлі першило, ніс заклало. Добре, що не було відчутних протягів, інакше перший же сильний вітер одразу зробив би із жінки бурульку. В процесі їй таки вдалося знайти одну із секцій стіни, яка з усіх боків мала щілини. Певно це і були двері камери. От тільки відкрити їх зсередини не було ніякої можливості. Залишалося тільки чекати приходу... Чи прильоту? Прибуття тюремників. Якщо вона потрібна їм живою, то її мають якось годувати. Отворів для передачі харчів вона тут не помітила, та й мотузки на ній, ймовірно, залишили не просто так. Минав час, а ніхто не приходив. Навколо узагалі нічого не відбувалося. Знічев'я Чіко почала мугикати під ніс знайомі мелодії. Рота відкривати не ризикувала, і так хрипить. Якщо гудіти достатньо голосно, то на деяких нотах у камері щось дзвеніло. Вдалося навіть знайти це місце, але дістатися туди заважала одна із розеток.
  Нарешті за бортом знову почувся шум. Тільки цього разу все було інакше. Спершу долітав тільки незрозумілий тріск, наче хтось дуже сильний ламає в руках пересушений віник. Потім стали чутні вигуки. Чіко розуміла тільки, що це люди, але що саме кричать - не розібрати. Такої мови вона не чула. Ще трохи згодом вона зрозуміла, що більшість почутого до слів узагалі не відноситься - це були крики болю й вереск якогось інструменту. Дуже схоже на дискову пилку, тільки значно пронизливіше. І кожне її завивання йшло в унісон із криками людей.
  Звуки наближалися. До вереску зброї додалися ще й звуки ударів тіл об навколишні предмети. Одне із них гепнулося прямо об двері її камери, прогнувши стулку всередину. Чіко явно чула хруст кісток, а на обличчя потрапили ще теплі краплі крові. Крізь щілину вона бачила тільки незрозумілі силуети, що ховалися за виступами таких же камер, як і її власна - це було зрозуміло по формі. Час від часу вони разом висовувалися, щоб послати в невидимого суперника пучки сліпучих блискавок, але їх раз за разом діставали. Перед камерою пролетіли кілька кульок, з яких і лунали ті страшні звуки. Опинившись по інший бік укриття, вони залили увесь простір сліпучим білим сяйвом, від аж очі заболіли. А потім крики вийшли на новий рівень. Навколо літали тіла, рештки тіл, різноманітні предмети, запахло екскрементами... Фу-у-у! Чіко мало не вирвало, коли вона уявила собі, що в повітрі може розлілатися не тільки кров. Сховавшись назад у свою камеру, вона чекала, доки усе заспокоїться.
  У дверцята знову хтось врізався, щось пролетіло повз жінку, зачепивши її за плече, і світло заполонило камеру. Вочевидь завіси не витримали. Добре що вона додумалася засісти збоку від проходу. Вчепившись за все, за що тільки можна, Чіко розпласталася по поверхні стінки, щоб уникнути зустрічі з новими небезпеками, які гарантовано будуть до неї залітати. І правильно зробила, бо наступним в камеру залетів продовгуватий предмет із рубленими краями та виїмками уздовж корпусу. Відбившись від протилежної стінки, він відколов частину розетки, і стукнувся зовсім поруч із головою жінки. Сиділа б вона трохи рівніше -піймала би його своїм черепом. Здається саме з цієї штуки її тюремники відстрілювалися. До речі про це: щось знадвору давно нічого не чути. Обережно віддерши примерзлі долоні від металу, Чіко спробувала піднятися. Кляті рефлекси! Не треба було нікуди підніматися! Тепер вона без опори висить поруч із трупами в центрі камери. Прямо на виду!
  Ховатися було пізно, усі промені світла одразу зосередилися на Чіко. Вона добре пам'ятала, що на розправу із кожним суперником невідомому потрібна була лише мить. А вона й досі жива.
  - Anatahadare? - поцікавився у неї чоловічий голос.
  - Що? Не розумію.
  - Питати. Хто ти бути? - акцент був настільки гидкий, що вуха в'янули.
  - Я Кім Чіко. Мене полонили.
  - Ти в'язень?
  - Так, я тут не з своєї волі. І хочу вибратися звідси. І, бажано, якнайшвидше. Поки зовсім не задубіла.
  Ліхтарі приглушили світло, дозволивши Чіко прокліпатися і роздивитися свого рятівника. Невисокий, вбраний у дивний, неначе сплетений із товстих пласких жил обладунок, із повністю глухим шоломом. І він спокійно висів прямо посеред... Печери? Зважаючи на відсутність підлоги, стелі, та інших звичних для людей елементів інтер'єру, це дійсно більш за все нагадувало печеру. Ну хіба що вода тут не капала, і землі ніде не було видно. Зате усе навколо складалося із загладженого до дзеркального блиску каменю та складних конструкцій із того ж матеріалу, з якого була зроблена її в'язниця. Схоже на метал, але надто вже його багато. А ні, був іще один матеріал: прозорий, наче сльоза, він тягнувся пульсуючою кишкою уздовж усієї печери. От би з такого зробити вікна собі в будинок...
  Поки Чіко озиралася довкола, незнайомець підтягнув до себе одого із трупів і почав його обчищати. Що більше трофеїв він знімав із тіла, то краще фермерша могла роздивитися це дивне створіння. Не зважаючи на людиноподібну будову тіла, його пропорції помітно відрізнялися: більш масивна грудна клітка, тонкі й довгі кінцівки, помітні пазури на пальцях, і дуже бліда, майже прозора шкіра.
  - Хто це такі?
  - Морлоки, - на мить задумався хлопець, відкидаючи геть мертве тіло й повертаючись до неї.
  - Морлоки? Це ж просто міф, страшилки для дітей!
  - Люди страшніші. Ходімо.
  Наче міфічний ангел, незнайомець простягнув їй руку допомоги, і Чіко не стала вагатися. Нехай хоча б раз в житті їй пощастить, і все станеться як у казці. Хоча б раз...
  
  ***
  
  'Оновлення завершено. Зв'язок із колективом... Відмовлено. Когнітивна структура деформована. Потрібно провести синхронізацію.'
  Усе це пролетіло в моїй свідомості миттєво. Навіть не в голові носія, а прямо на моєму рівні сприйняття. Ще до того, як я остаточно отямився. Це чимось нагадало мені образно-пакетну взаємодію із інтелектуальними системами цефів. Тільки тут все було... У мене навіть немає слів, щоб правильно описати цей процес. Це було наче осяяння після тривалих і безуспішних роздумів. Коли усі частинки мозаїки в твоєму розумі складаються докупи і утворюють потрібний тобі результат. Я вмить зрозумів, що мені потрібно зробити, щоб виправити усі дефекти свого костюма, отримати повний доступ до усіх можливих технологій молюсків та багато чого іншого. Потрібно лише...
  Я зупинився за мить до того, як збирався влізти в налаштування систем костюма. Я прекрасно розумів, що усі ці ідеї - не мої. Так, у мене з'явилися навики роботи із глибинними шарами костюма. Я можу розібрати алгоритми роботи кожного наніта і змінити їх відповідно до власних потреб. От тільки сам я ніколи всього цього не робив. Я працював лише на рівні комп'ютерного програмування, коли замість мене із нанітами взаємодіяла інша машина. І джерелом цих знань міг бути лише цеф. Живий цефалопод. Але я їх усіх знищив. Знищив же? Будемо вважати, що - так. Самі вони сюди прийти не могли, інакше б давно уже захопили увесь світ. З іншого боку, Шпиль я теж знищив. А він стоїть тут абсолютно цілий і функціональний. Я не тішив себе ілюзіями, що це просто схожа структура. Ні, будь-який виріб цефів унікальний. Навіть якщо художник малює за один раз кілька однакових картин, вони все одно відрізнятимуться кількістю та формою мазків. І що складніша картина, то більше відмінностей.
  Мені й досі було важко повірити, що насправді я знаходжусь на Землі. Та й не вірив я, якщо чесно. Навіть якщо прийняти цю теорію, то все одно виникає надто багато питань. Скільки років минуло з моменту моєї сутички із Альфою? Які цілі він насправді переслідував? Невже все те, що він мені показував, було обманом, мухлюванням? Хто і як відновив Шпиль?
  До речі про нього. Цей споровий інжектор був створений з однією-єдиною метою - поширити на планеті смертельний для людей вірус. І якщо він справний, то усі люди повинні були давно виздихати. Чи може ніякого вірусу насправді ніколи й не було? Теорій можна напридумувати безліч, а істину можна буде дізнатися тільки ТАМ - в самому серці комплексу. І мені це не подобається. Дуже не подобається! Але варіантів немає. Залишається тільки роздобути зброю і навідатися туди, куди мене так наполегливо запрошують.
  Колектив... Я сподівався, що мені більше ніколи не доведеться контактувати із цефами. Прямий контакт із їхньою когнітивною мережею, це особливо жорстокий різновид самогубства. Спершу тебе роздивляться з усіх боків, розберуть на частинки, оцінять кожне твоє рішення, кожну думку, а потім... Потім не буде нічого поганого. Тобі просто аргументовано пояснять, чому треба було зробити ось так, а не так. І ти не зможеш нічого заперечити. Це боротьба особистого досвіду. Завжди перемагає той, у кого його більше. Тут і порівнювати нічого: одна людина зі своїм нехай століттям більш-менш комфортного життя, та мільйони теоретично безсмертних розумів, що увібрали в себе усі знання цивілізації, яка пристосовувалася до таких умов існування, які ми собі навіть уявити не можемо. Після такого 'контакту' від людини не залишається нічого. Так сталося і з Барнсом... Я відмовляв його, щоб не робив дурниць, а він вперся, наче баран. Постійно повторював, що без розуміння ворога, ми не переможемо. Ну і поліз до них в голову. Але на відміну від канону, тут йому більше не було куди відступати. Місце в глибинних шарах костюма уже було зайняте, і промивання мізків відбулося в повній мірі. Навіть я, будучи вшитим в костюм на апаратному рівні, не зміг уникнути пост-ефектів і ще довго страждав від цілого ряду комплексів. Психологи мені потім кілька місяців мізки вправляли. Почути їхній діагноз я так і не встиг - почалися бої за атлантичне узбережжя.
  Ну годі, посумували і проїхали. Зараз є більш нагальні проблеми. Наприклад мій несподіваний полон. Мене вже давно так не опускали. Це ж треба було так по-дибільному попастися! Бачив же, що машинерія оживає, але ж ні, треба потеревенити із товаришем! Клятий бар'єр висмоктав усю енергію із накопичувачів, обнулив усі нейронні мережі, та ще й в кригу закатав. І поки я стояв пам'ятником собі, мене взяли мене тепленьким. В переносному сенсі. Проморозило мене серйозно, мало не до органіки. Хто, як і куди мене тягнув - гадки не маю. Якщо вірити хронометру, на мою повторну активацію знадобилося не менше доби. Можливо й більше, тут треба розбиратися. Отямився вже у якомусь саркофазі. Він дуже нагадував стазисну капсулу, в яких молюски могли зберігати свою свіжість та бадьорість на протязі тисяч років. Але це стосується тільки самих цефів. Будь-яка інша істота, потрапивши в таку капсулу, назад живою уже не вийде. Свого часу цим скористався Харгрів, бажаючи відтягнути час своєї біологічної смерті. Я ж, будучи продуктом нанотехнологій, міг спокійно начхати на дане обмеження, оскільки костюм і сам по собі виконує таку ж функцію. Не так ефективно, проте без обмеження мобільності.
  Вибивши скло, визираю назовні. В повітрі одразу ж розлітається звук тривоги. Місце, де я опинився, точно колись належало цефам - ультрафіолетовий діапазон освітлювальних приладів як би натякає. А от наповненням займалися уже люди. Поверх розподільних вузлів та енергопроводів наліпили усяке... Усяке! Якісь ящики, корзини, глеки дивної форми... Хоча чому дивної? Просто більш зручної для використання у невагомості.
  Вилізаю я, значить, із капсули, і тут на мене налітають ці мавпи. Ну реально ж мавпи! І рухаються точнісінько так-само, і чорне хутро на тілі. Але що особливо неприємно - вони були озброєні. Я одразу зрозумів, що у них в руках не звичайна зброя. Цей дизайн я впізнаю скрізь. Невідомо тільки було, як працюють їхні іграшки. Добре, що ІНК підсвічував безпечні зони, і я встиг пірнути в укриття раніше, ніж мене взяли на приціл. Потім було кидання ящиками, за одним із яких заховався я. Таким чином вдалося скоротити дистанцію і вручну нейтралізувати одного із нападників, а потім прикриватися його тілом від колег. Поки інші розстрілювали уже мертвого товариша, я розбирався із новою іграшкою. Синхронізація відбувалася повільно. Коли ж процес закінчився, я мало не психанув. У цього самопала було максимум сорок сім пострілів! Сорок сім! А у мене в стволі - чотири! І змінити батарейку без розбирання гармати не було ніякої можливості. Тільки ставити на зарядку. Хто взагалі придумав цю байду? Для чого?
  Випробувавши її на одному із ворогів зрозумів - це взагалі не зброя. Це інструмент! Тупо інструмент для випалювання тонких елементів цефовських технологій. Мене, якщо правильно влучити, може добряче підсмажити! А на живу плоть діє... Діє. Перший, в кого я випустив усі заряди, одразу ж закричав і поспішив покинути поле бою. Своїм ходом! Нечесно! Зате коли суперники витратили більше половини боєзапасу, то одразу поспішили зайняти укриття. Чекають, поки я сам вилізу? Ні, чекають на підмогу - ехолот одразу підсвітив парочку об'єктів, що рухалися до нашого закутку. Повільно, щоб не збити камуфляж, перепливаю за один із розподільчих вузлів. Моє попереднє укриття уже оточили і готуються до фінального ривка. Я ж прицілююсь в найбільш віддаленого від групи бійця і, перейшовши із маскування в режим сили, кидаю себе йому назустріч. По собі знаю, як складно працювати у невагомості. Людський організм не пристосований дял роботи у тривимірному просторі. Навіть будова черепа передбачає для нас хороший огляд лише в одній площині. Тому мене він не побачив аж до самого кінця. Заздалегідь виставлені вперед ноги просто вдавлюють грудну клітку, а зброя жертви змінює свого власника. Не зупиняючись ні на мить, знову відштовхуюсь і в польоті провалююсь у форсаж. Суб'єктивний час розтягується із трьох до майже десяти секунд. Що таке десять секунд у бою? Це просто море часу. Я встигаю пригостити кожного із суперників блискавкою, правильно зорієнтувати тіло, в черговий раз відштовхнутися від стіни, ще раз обробити аборигенів, і влетіти в найближчу групу із трьох чоловік. Ну а далі почалася вечірка!
  Вжух! Три висунуті з кисті руки леза проходять по шиї третього, найбільш віддаленого ворога. Поки двоє повертаються в той бік, звідки я прилетів, встигаю смикнути на себе наступного за ногу, всаджую пазурі йому під ребра, гасячи швидкість протидії й надаючи собі обертальний момент. В потрібну мить підсилений удар ноги зустрічається із черевом останнього. Чувак просто склався, а я в камуфляжі полетів у протилежному напрямку. Дежавю, наче знову із цефами в космосі розважаюся. Тепер потрібно хвилини дві-три віддихатися, щоб організм та допоміжні системи встигли вивести молочну кислоту та інші продукти життєдіяльності. А ні, потрібно іще одного прикласти, бо він летить мені напереріз. Зараз зіткнемося. Стискаю долоню в кулак і в момент найбільшого зближення вистрілюю кулаком прямо йому в обличчя. Навколо розлетілася хмарка крові та дрібних уламків... Кістки? Ні, це не їхні обличчя, це маски! Ось як вони тут орієнтуються в цій темряві! Це дещо змінює розстановку сил. Швиденько лізу в налаштування і створюю новий файл із конфігураціями для камуфляжу. Колись я таким способом дуже довго водив цефів за ніс, поки набивав свого Воїна усякою всячиною. Буде просто прекрасно, якщо цей прийом спрацює і тут. Тридцять секунд камуфляжу - це не серйозно.
  І таки спрацювало! Якими б візорами не користувалися ці орангутанги, бачать вони лише в одному конкретному діапазоні. Я ж їх і бачу, і чую, і навіть радаром намацати можу, якщо буде достатньо простору. Ось так із новими налаштуваннями я по черзі вибив іще трьох, аж доки рештки цих імперських штурмовиків (тільки вони можуть так 'стріляти') не поспішили покинути наш закуток і закрити за собою люк. Тільки замок заблокувати забули. А може й не забули, а просто не знають, що він там взагалі є. Мені ж краще - пролітаю повз люк і махаю рукою перед сенсором. Секунда на рух засувів, і наступної миті мій візор сліпне від шквалу розрядів. А ці хлопці швидко вчаться: одразу зрозуміли, що мене не можна випускати. Не біда, повторимо процедуру ще раз, і ще раз, і так доки у них не закінчаться боєприпаси. Не довго думаючи став раз за разом відкривати двері, щоб через секунду їх замкнули з іншого боку. Разів з десять це робив, але результату не помітив. Чи то я щось не розумію, чи то їх там ціла рота, чи роздобули зовнішнє живлення для своїх пукалок? Це не добре. Значить потрібно змусити їх вести безперервний вогонь. Підлітаю до капсули і в режимі сили відриваю її від основи. Хрусь! Міг би й не старатися, вона взагалі тільки на кабелях і висіла. Мені ж простіше. Стоп! Затримка між відкриттям-закриттям люку мала насторожити стрільців. Потрібно якось розсіяти їхню увагу. Підтягую кілька найближчих трупів моїх викрадачів та інший мотлох. Розташовую їх один за одним перед капсулою. Розганяю вантаж у потрібному напрямку, а сам лечу на випередження, щоб активувати прохід. Секунда, і хмара мотлоху вилітає назовні. Білі блискавки терзали вже мертві тіла, смугували борти капсули, випалюючи розумну начинку а я тихенько, по стіні, в режимі камуфляжу покинув свою пастку. Ага-ага, зрозуміли, голубчики, що вас надурили! А нічого було на мене зі зброєю кидатися. Можете скільки завгодно прочісувати територію, мене під камуфляжем ви тепер не знайдете. Сайонара!
  Здогадка виявилася вірною - тонкі джгути кабелів з'єднували зброю із найближчим розподільчим вузлом. Якщо вони так можуть засісти на будь-якому перехресті, то я так нікуди не прийду.
  'Додаткова задача: знеструмити підземний комплекс.'
  Мовчав би, капітан-очевидько! Сам знаю! І навіть знаю, як знайти найближчий пульт. Достатньо рухатися уздовж силових магістралей. Архітектура молюсків завжди однакова. Не шаблонна, як прийнято у людей, а просто підганяється до потрібних умов. Тому, де б я не опинився, я завжди буду знаходити знайомі елементи, а від них легко прокласти маршрут до потрібного мені вузла... Стоп! Раніше я цього не знав! Клята телепатія! Начхати - працюємо далі.
  Трошечки погравшись із налаштуваннями візора, я знайшов найближчу магістраль і рушив уздовж неї. Оптимізований під нові умови камуфляж значно менше виснажував ресурси організму, і я міг спокійно пролітати великі відрізки шляху без перепочинку. Тоді ж мені випала нагода краще роздивитися своїх суперників. Це без сумніву були люди. Звичайні люди, тільки з поправкою на тривале перебування у невагомості. Із мавпами я їх сплутав через хутряний одяг, що скрадав пропорції тіла. Маски тільки на вигляд страшні, а насправді нічим не відрізняються від лижних, хіба що скельця окулярів із секретом. Ну і взуття із функціональними пальцями, якими зручно чіплятися за різноманітні поручні. Нічого цікавого. Хоча їхня мова мені зовсім незнайома. Навіть перекладач мовчить. Не впевнений, що це взагалі слова, адже іноді складається враження, що вони розуміють один одного без слів.
  Хвилює те, що вони вміють користуватися технікою цефів. Лише основним функціоналом, але ж вміють! Певно свою роль тут зіграло те, що вони можуть бачити візуальний інтерфейс, а з ним, навіть не розбираючись у позначеннях, можна поступово розібратися із керуванням. Або остаточно зламати машину, тут уже все залежить від знань і обережності оператора. Ще й ця зброя... Я не бачив нічого схожого на поверхні. Ці люди мають жити дуже ізольовано від навколишнього світу, щоб приховати такі секрети. Хоча це можна пояснити відсутністю елементів живлення. Далеко від док-станції ці шокери одразу перетворяться на брухт. Та й обслуговувати їх без відповідного обладнання практично неможливо.
  Мандруючи уздовж магістралі, я раз за разом виходив до більш потужних вузлів. Нарешті я вийшов на хаб. Далі рухатися не було сенсу - саме на таких станціях відбувається конвертація енергії плазми у більш прості види, які споживає малопотужна техніка. Звідси можна знеструмити цілу гілку тунелів. Але не усі. Крім того молюски не дурні, щоб не продублювати живлення важливих систем від сусідніх вузлів. Потрібно зробити так, щоб полетіла уся система. Автоматика не дасть довести магістраль до руйнування. Максимум, чого я зможу досягти - вибити запобіжники. Якщо аборигени вміють обслуговувати свої іграшки, то швидко відновлять живлення. Як цьому запобігти? Влаштувати коротке замикання! Щоразу, як вони запускатимуть плазму, усе повторюватиметься. А ще я можу налаштувати індикатори, щоб усе виглядало справним. Ох і заметушаться вони!
  Так все виглядало в теорії. На практиці все змінилося в перші ж секунди підключення. Набуті під час інсайту знання і навички зіграли зі мною злий жарт. Це наче давно куплений смартфон: ти береш його в руки і пальці самі на рефлексах роблять усе, щоб підготувати його до роботи, а через секунду розумієш, що подивитися час можна було і на екрані блокування, а не зглядуватись у мікроскопічні цифри в кутку інтерфейса. Так сталося і тут. Я просто не встиг зрозуміти що роблю, коли мій нейрошунт синхронізувався із обладнанням і провів попереднє налаштування гармонік. А далі я завис. Що це за гармоніки? Що я щойно зробив? Навіщо? І що я збирався робити далі? Трохи прийшовши до тями взявся розбиратися із інтерфейсом, і знову завис. Інтерфейс, не зважаючи на велику кількість притаманним цефалоподам деталей, виявився абсолютно іншим. Увесь мій досвід роботи із технологіями молюсків тут не котувався. Потрібних 'кнопок' просто не було на своїх місцях, зовсім інакше групувалися команди і функції, інша логіка роботи і оптимізація процесів. Відклавши ознайомлення із операційною системою на потім, я взявся шукати карту місця, де опинився. А коли знайшов її - зрозумів, що переді мною тут явно побував ще хтось.
  Цефи живуть у невагомості, і головним орієнтиром для них виступають магнітні полюси планети, зірки чи навіть цілої галактики. Тут же постарався хтось, хто жив на поверхні планети, бо схема була повернута в горизонтальній площині. Це питання сприйняття. У людей і прибульців воно абсолютно різне. Саме тому я, не зважаючи на усі зусилля C.E.L.L. ні разу не клюнув на їхні підробки інопланетних програм.
  Зараз я знаходився у блоці утримання біологічних компонентів. По простому - 'звіринець'. Буквально, адже люди для цефів стояли зовсім не на першому місці. Бачив я тут список цих 'компонентів'. Справжній Ноїв ковчег, сховище Судного дня. З таким набором компонентів та власними технологіями цефи могли відтворити біосферу регіону, а враховуючи кількість подібних баз по всьому світі - і цілої планети. Тільки усе це давно згинуло без енергії. В логах вказувалося, що живлення комплексу неодноразово вимикалося на достатній час, щоб розрядилися навіть хронометри. Останнє увімкнення відбулося близько двохсот років тому, одночасно із проникненням аборигенів. З того часу комплекс працює в напівавтоматичному режимі. Цікаво, що системи захисту на людей не реагують. Принаймні доки ті не заходять на заборонену територію. Взявся розбиратися, чому так, подивився на схему доступних їм секторів і зрозумів, що система сприймає їх як автономних ремонтних роботів. Ким би не був невідомий хакер, він не міг видати звичайним людям статус вищий за тупих дронів. Для доступу на високому рівні потрібен нейрошунт та нейротрансмітер - імплантат для підключення до колективу. І якщо перший ще може вирости у обдарованих, то другий росте тільки у цефів. Підозрюю, що у лабораторії є зразки трансмітерів для дослідів, але щоб зайти туди потрібно отримати доступ. Ось таке замкнуте коло.
  У системах цефалоподів немає такого поняття, як 'гостьовий доступ'. Є лише пріоритетний та непріоритетний. Пріоритетний, тобто без будь-яких обмежень, був у Альфи. Непріоритетний - у всіх інших молюсків. Тобто будь-хто із них міг підключитися навіть до техніки стратегічного значення і робити з нею все, що захоче. Ну, не зовсім усе, але в корисних для спільноти межах. Про те, щоб хтось, не знаючи інструкції, поліз до незнайомої техніки, не могло бути й мови - їхні мізки так не працюють. І тим дивнішим було бачити відкритий шлях до основного спорового процесора. Наскільки я встиг зрозуміти, усі спорові шпилі були індивідуальними розробками, а тому їхнім обслуговуванням цефи займалися особисто. Навіщо туди відкрили доступ людям? Хм, а доступ ще й не постійний. Зараз, якщо я все правильно зрозумів, там відбувається накопичення чергового заряду. Попередній система спустила в позаплановому порядку, коли в межах досяжності з'явився якісний матеріал, а не те лайно, яким його досі заправляли. І питання на мільйон: що це за матеріал?
  Правильно! На роль матеріалу був обраний Його Величність - Я. Власною персоною! Тепер зрозуміло, чого мене так надовго вирубило. Якби сфера холоду пройшла через мене у своєму звичному вигляді - максимум, що мене очікувало, це легкі збої в навігації та перезавантаження операційної системи. Тут же в комплекті йшов електромагнітний імпульс, статичний заряд та ще цілий букет різноманітних глибоких закладок у костюмі. Щоб організувати все це тупа машина навіть спалила кілька найближчих до мене пілонів із проекторами, і тепер замість частини гори видніється чисте синє небо. Якби моїм транспортуванням займалися справжні дрони, то я би зараз уже знаходився в зарядній камері спорового процесора. Пощастило, що туземці не мають зв'язку із системою, і не знають, чого вона хоче. До речі про це: чому тоді доступ до ядра установки досі перекритий? Логічно було б одразу запихнути мене туди, а не залишати відчухуватися на складі. Що там пишуть в логах?
  А в логах писалося щось зовсім незрозуміле: евакуювати загубленого юніта всередину комплекса, посприяти його відновленню та подальшому включенню в колектив. Але чому тоді сам колектив нічого не робить? Невже окрім тупої автоматики тут нікого немає? Був би бодай один молюск, він би швидко привів усе до ладу. Впали в сплячку? Тоді прокинулися б при першій же поломці. Щоб дізнатися більше, я спробував отримати доступ рядового цефа...
  Наступної миті мною так тріпнуло, що я аж до протилежної стіни відлетів. Клята система зробила зі мною те, що я збирався зробити з нею. Замість доступу я отримав добрячого прочухана, і тепер клята машина знає, де я знаходжусь. Панель керування обплавилася, а індикатори силових ліній змінили діапазон свого світіння, сигналізуючи про пошкодження плазмопроводів. Вдруге підключитися не вдасться: штучний інтелект комплексу не тільки дізнався, як я обходив його протоколи, а ще й спалив мені штекери! Все правильно - тут працює штучний інтелект. Не такий, як мої Суддя та Аналітик. Він більш розвинутий і вузькоспеціалізований. Спершу він подумав, що я один із реактивованих дронів, бо використовую їхні протоколи зв'язку. А коли побачив, що я проявляю непритаманну синтетикам активність - одразу ж зрозумів, хто до нього завітав. Це безсумнівний плюс усіх інтелектуальних систем цефалоподів - їхня прозорість. Підключаючись до будь-якого терміналу, ти одразу бачиш структуру усіх навколишніх систем, їхній стан, і взагалі відчуваєш себе частиною цілого. Вони просто не розраховані на захист від вторгнення. Який сенс захищатися, якщо перший-ліпший молюск при паралельному увімкненні миттєво промиє мізки сторонньому? Але цей принцип працює в обидва боки. Ти не можеш підключитися непомітно, або видати себе за іншого. Тому я абсолютно впевнений, що мені протистоїть машина, а не живий організм. Добре, що у мене штекери були не металеві - згоріли першими, не пустивши перевантаження далі.
  Час на роздуми давати мені ніхто не збирався. Поки я приходив до тями, у комплексі піднявся шум. Скрізь завивала сирена, двері перекривалися, вектори гравітації закручувалися, наче вода у кільватері за кораблем. В принципі я на усю цю тривогу кашляв з високої башти. Все, що клята машина може мені зробити - підірвати комплекс разом зі мною. Без своїх виконавчих механізмів вона ні на що не здатна, а з усім іншим я впораюся. Проблему становитимуть тільки туземці, яких він зможе зігнати до мене. О, легкі на спомин!
  Парочка мавп саме відкрили двері й повертали у мій бік зброю. Неприцільно випускаю в них залишок свого боєзапасу й кидаю зброю навздогін а сам, скориставшись віддачею від цього імпровізованого снаряда, відлітаю в протилежний бік. Там тінь, із увімкнутим камуфляжем легко сховатися. Орангутанги летять за мною в темряву. Треба буде дати їм якусь нормальну назву. Перехоплюю одного і в режимі сили кидаю на другого. Поки обидва дезорієнтовані, впираю дуло в живіт найближчого і... Та що ж за день сьогодні такий?! Клята залізяка знову тріпнула мною! Тепер знатиму, що фізичний контакт із жертвою не менш небезпечний, ніж потрапляння під постріл. На щастя очухався швидко і прямим в голову позбувся останнього суперника.
  Тепер час визначитися зі своїми подальшими діями. Трохи покрутивши схему і наклавши її на результати роботи власних сенсорів зрозумів, що опинився зовсім поруч зі своєю ціллю. Головним вузлом цього підземного комплексу був стовбур Шпиля. Його основу оперізує кільце основних систем, притаманних усім базам цефів, а вже від нього в різні боки тягнуться, наче коріння, відростки необхідних секторів. Я, як уже було сказано, знаходився в біологічному секторі. Мені потрібно лише йти прямо, і рано чи пізно я впруся в кільце основи. В теорії саме там і мали проживати/працювати/зберігатися молюски. В реальності я досі не зустрів не тільки жодного цефалопода, але й навіть слідів їхньої діяльності. Себе проявив тільки головний комп'ютер. Це і добре, і погано водночас. Добре, бо він вміє діяти лише за шаблонами: загубився молюск - повернути назад у сімейне коло, вторглися на базу - нейтралізувати чужинців. Дистанційно зламати мої системи він не зможе, не повинно бути у нього такого досвіду. Погано, бо в машини практично миттєва реакція і абсолютний контроль над моїм навколишнім середовищем. Із таким суперником саботувати систему живлення мені не світить. Значить потрібно вирубити його і перехопити контроль над комплексом. Тоді й подивимося, що за зброя тут може знайтися. Я більш ніж упевнений, що головним аргументом виявиться саме Шпиль. Розібравшись із незвичною схемою, я вирішив рухатися по уже відкритих для аборигенів приміщеннях. Якщо система хоче зіткнути мене із ними, то хто я такий, щоб залишати за спиною потенційних ворогів?
  Політ мій проходив бурхливо. Якщо раніше система просто не звертала на мене уваги, то тепер штучний інтелект уважно відслідковував моє місце розташування за допомогою цілої купи різноманітних параметрів. Наприклад об'єм повітря в приміщенні, напрям повітряних потоків, шуми, енергетична активність, електромагнітне випромінювання, точки фокусування гравітації тощо. І якби ж просто спостерігав, так ще й вказував на мене усіма можливими способами: то підсвітить куток зі мною так, щоб викривлення світла були помітними, то обдасть мене парою із клапана, або й узагалі вимкне гравітацію. Дуже дратує. Доводилося йти напролом, міцно чіпляючись за усі поверхні, щоб точно увімкнута гравітація мене не смикнула прямо під постріл ворога. Усі зустрічні трупи обов'язково обстежувалися на предмет наявності зброї та корисних речей. Трофеїв було мало, але іноді траплялися дуже цікаві речі. Так, наприклад, під час чергової зустрічі мені трапилися ліхтарики. І не прості, а літаючі! Я спершу навіть подумав, що мої някети якимось чином умудрилися прилетіти за мною, настільки вони були схожі ззовні. Але ні, ці були значно меншими, діаметром трохи більші за м'ячик для тенісу. Єдине їх призначення - підсвічувати там, куди неможливо дістатися фізично. Кожна із кульок мала комплект маленьких імпульсних двигунів, що дозволяли їм рухатися в будь-якому напрямку. Світили вони сильно, при чому в дуже широкому діапазоні, починаючи від інфрачервоного і закінчуючи рентгенівським. На Землі теж часом користувалися схожим обладнанням, щоб виявити витоки усяких газів із труб. Прив'язати ліхтарики до себе було справою кількох секунд - усі протоколи взаємодії із дронами були ідентичні моїм.
  Натрапив я і на один фабрикатор. Хотів було скористатися ним і наштампувати собі нормальної зброї, але не вийшло. По-перше відключений, по-друге - зовсім інший принцип. Ну та грець із ним - у нього було підключення до сировинних каналів, якими в агрегат подавалося усе необхідне для роботи, в тому числі й метали! Я би танцював від радості, якби не знаходився у невагомості, і якби мав можливість використати знайдені скарби. Проблема полягала в тому, що тут діяло спеціальне поле, яке пригнічувало роботу нанітів. Я спершу подумав, що це просто костюм так глючить, а виявилося, що це зроблено навмисне, щоб не допустити витоку активного наноматеріалу в житловий простір. Тобто мої саморобні ефірні фабрикатори тут недієздатні. Навіть розколупавши канал, багато ресурсів з нього я не видавив - теж перекрили. Так я й рухався далі, час від часу звіряючись зі схемою. Дивно, що система не намагалася збити мене з курсу. Або у неї там реально серйозний захист, або на мене чекає якась пастка. Я більше схиляюся до останнього. Тим більше, що я зараз 'стою' на порозі велетенського приміщення, де мене можуть запросто завалити гарматним м'ясом. Перший же влучний ворожий постріл стане для мене останнім.
  Обережно визираю крізь відкритий люк і тільки переконавшись, що поруч немає ворогів, залітаю до велетенського приміщення, повністю заповненого гравітаційними коконами. В них молюски зазвичай зберігали усілякий мотлох. Я під час інциденту на островах Лінг Шан в таких коконах навіть боєприпаси знаходив. Може і тут щось відшукається? Підлітаю до першого і мої сподівання розвіюються, як попіл після напалму. Всередині я побачив лише утримувану гравітаторами грудку біомаси. Респіратор, вловивши трупний запах, одразу перейшов на замкнутий цикл. Така ж картина була і в другому, і в третьому коконі, і у всіх інших. Я таке вже бачив. Так працювали спори. Агент GrEp Ag-01, як його іменували в офіційних документах. Спеціально модифікований для автономної роботи штам нанітів, єдина задача яких - утилізація органіки. Невже я потрапив на кладовище? Ні, не схоже. Деякі трупи були ще цілі, і надійно зв'язані мотузкою. Один узагалі був закутий в дерев'яні колодки. Своїх так не ховають. Плантація біомаси? Можливо. Не за просто так же система їм нові іграшки клепає. Дочекавшись, доки фільтри очистять кров від шлаків, вилітаю в геометричний центр приміщення і оглядаю його на наявність цікавого. Пусто. Навіть морлоків ніде не видно. Точно, так і буду їх називати. Ну а що? Під землею живуть, механізми обслуговують, світло не люблять - точнісінько як морлоки Герберта Уелса. Навіть Аналітик про щось таке мені написав, але я тоді був зайнятий іншим.
  Методично оглядаю приміщення і помічаю кілька джерел тепла. Так кокони працюють в активному режимі, коли всередині них знаходиться рухома маса, яку потрібно заспокоїти. Або там просто ховаються багато морлоків. В будь-якому випадку варто навідатись. Лечу туди і одразу ж стикаюся із цілою групою аборигенів. Висилаю вперед світлячків - не просто так же я їх із собою брав. Ті одразу ж займають стратегічні позиції в найбільш вузьких закутках і починають відволікати від мене увагу. Одне діло, коли в приміщенні підсвічується саме той куток, де ти сидиш, і зовсім інше, коли усе навколо тебе рухається, блимає, гудить і завиває. Мої світлячки теж, як виявилося, були на таке здатні. Я для приколу спробував використати їхні двигуни у ролі колонок для свого програвача. Ну, як деякі радіолюбителі умудряються підключати електродвигуни замість динаміків. Якщо можуть плюватися невеликими порціями повітря, значить їх можна відповідно налаштувати. Ідея спрацювала лише частково. Звук отримати вдалося, але про якість мова не йшла. Штучний інтелект комплексу намагався перехопити контроль над світильниками, але хто ж йому дасть? Поки вони біля мене, мої команди будуть в пріоритеті. Зрозумівши, що таким макаром вона нічого не доб'ється, а тільки продовжить псувати апаратуру і даремно витрачати енергію, система відступила і тупо продовжила зганяти в район мого розташування все більше живої сили. Може органічні помічники їй більше не потрібні? Цілком можливо, все ж непідконтрольні юніти несуть більше загрози, ніж користі. Незрозуміло тільки, чому тоді система на мене так визвірилася? Невже так складно спершу спробувати домовитися? Чи вона взагалі нормально спілкуватися не вміє?
  Ось так під світломузику й роздаючи пендалі усім зустрічним я дістався до кількох цікавих мені коконів. В першому знову ж таки виявився труп, хіба що відносно свіжий, а от із другого визирала чиясь світловолоса голова. Жінка, відносно молода, сильна статурою, вдягнута в тонку тканину. Явно не місцева.
  - Ти хто така?
  - Yuu ve? Oilgokhgui baina.
  О, щось новеньке. Перекладач знайшов спільні корені із монгольською мовою. Значить точно не місцева. Змінюю налаштування і повторюю фразу.
  - Питаю: ти хто така?
  - Я Кім Чіко. Мене полонили, - добре, значить мовні пакети все ще актуальні.
  - Ти ув'язнена?
  - Так, не сама прийшла/не зі своєї волі. І бажаю вийти. І бажаю швидко/якнайшвидше. Поки не заморозилася/замерзла/зупинилася остаточно.
  Кривий переклад, дуже кривий. Зрозуміти можна, але це нічого мені не дає.
  Починаю оббирати трупи. Боєзапас усіх їхніх рушниць майже на нулі. Вони що, не знають, скільки у них пострілів в запасі? Тоді тим паче вони повинні діяти економно, а не заливати простір перед собою електричними розрядами.
  Від спогадів мене відірвало питання Чіко.
  - Хто це?
  - Морлоки, - відповів я, хоча перекладач видав зовсім інше слово із аналогічним сенсом.
  Завершивши оббирати трупи, я повернувся до жінки, задіявши усі свої сканери. Труситься від холоду, і водночас має підвищену температуру. На тілі видніються сліди від кількох ін'єкцій. Зір розфокусований, жінка більше зосереджена на власних роздумах, ніж на зовнішньому світі. GrEp Ag-01 - однозначно. На руках і ногах видніються перші абсцеси, а значить процес став невідворотний, і жити їй залишилося кілька днів - максимум. Я сказав 'жити'? Ні, я мав на увазі 'існувати'. Бо те, у що вона перетвориться впродовж доби, життям уже не назвеш. Я, коли вперше побачив ту гротескну пародію на людину, грішним ділом подумав, що до нас завітали єретики-мутанти із Warhammer - настільки відразливо вони виглядали. Щасливчики, які вдихнули велику дозу спор помирали впродовж доби від больового шоку. Значно гірше, коли в організм проникала одна-єдина спора. Тоді процес розтягувався на тиждень, або й більше. Жертва швидко втрачає м'язи й жирову масу, зникає нюх, утворюються нариви, а на всьому тілі з'являється все більше наростів, схожих на бородавки або папіломи. Останні виглядають особливо огидно, адже виникають не тільки на поверхні, а й всередині тіла. Нерідко вони проростають всередину суглобів, виштовхуючи звідти кістку. Імунна система усі ці пухлини просто не помічає, адже вони є частиною організму. На пізніх стадіях це вже не людина, а велетенський шкіряний м'яч, наповнений біомасою та гноєм. Вища когнітивна діяльність зберігається аж до самого кінця, як і відчуття від уже спотвореного тіла. Такі зазвичай помирають від здавлювання, закупорки судин, зараження крові, неможливості нормальної роботи органів або удушення. І моя нова знайома дуже скоро з усім цим зіткнеться. Якби її одразу після зараження обкласти мікрохвильовками, або на кілька секунд поставити перед робочим Х-43 - тоді шанси іще були б. А так...
  - Морлоки? Це міф, страшилки для дітей, - Кім помітила, що я пливу в її бік.
  - Люди страшніші. Ходімо, - кажу їй, простягуючи руку.
  Я не святий, радше навпаки. На жаль саме мені сьогодні випало зіграти роль ангела-провідника для Чіко. Це найменше, що я можу для неї зробити.
  
  ***
  
  Завжди на ногах. Приблизно так можна описати життя інспектора. Без дому, без постійного місця приписки, ці ланцюговиі пси Церкви тримали за горлянки усіх великих гравців на політичній арені. Зовсім нещодавно Тору навіть уявити собі не міг, що відточені роками методи контролю монархів хтось зуміє застосувати проти самих святош. Тору не був дурнем, і розумів, що керівництво розказує йому лише те, що йому потрібно знати. Це звичайний інспектор може одразу ж кинутися виконувати щойно почутий наказ. Хороший інспектор сам дізнається про усі деталі, і виконає наказ по-своєму, залишаючи собі простір для маневру. І ось настав момент, коли цей простір знадобився. Знайомства, канали передачі інформації, підгодовані чиновники та ще ціла купа зобов'язаних йому людей тепер були для нього єдиним способом врятуватися із пастки, в яку перетворилася неприступна раніше Свята земля. Як добре, що навіть такий малоймовірний сценарій був передбачений! Тепер до місця зустрічі доберуться тільки ті, хто уважно слухав інструктажі та умудрився вціліти під час зачистки. Навряд чи таких буде багато.
  Тору перетнув кордон іще кілька днів тому. Майто у вказаному місці він так і не дочекався. Можна було б плюнути на нього і прямим курсом рушити далі, але інструкції писалися не дурнями. Спершу слід було заплутати сліди. Навіть якщо за тобою ніхто не стежить, це не означає, що твій шлях не зможуть вирахувати пізніше. Тому маршрут своєї подорожі Тору складав із розрахунку на втричі більший термін, ніж потрібно. Як виявилося - не даремно. Спеціально розроблені на такий випадок методи показали, що його ведуть. Непомітно, на відстані, ігноруючи усі спроби загубитися в натовпі, по сліду йшли чужі агенти. Спершу Тору подумав, що на нього поставили маячок. Довелося змінити увесь одяг і кілька разів пройти через шокову рамку. Неприємно, небезпечно, але кращих способів нейтралізувати приховану печатку поки що не придумали. Коли ж і це не допомогло, інспектор почав шукати інші шляхи для втечі. Маршрут змінився на абсолютно протилежний. Не можна дозволити комусь вирахувати бодай один із опорних пунктів Церкви, інакше це поставить під загрозу існування усієї агентурної мережі Святої землі. І що довше тривала ця гра, то більше вона нагадувала йому роботу їхньої власної розвідки.
  Розвідка потрібна усім. Навіть наймогутнішій до недавнього часу організації на планеті - Церкві. Особливо їй. Її агенти можуть бути скільки завгодно хитрими й розумними, але без очей та вух серед простого населення їхня ефективність буде невисокою. Чи багато інспектор зможе дізнатися, крутячись у вищих колах середньостатистичного королівства? Не мало - це точно. Але суттєво доповнити цю картину може звичайна працівниця порту, яка своїми очима бачила 'дуже легкі' мішки із 'бавовною', які відправили до маєтку шановної вельможі. А можна похвалити знайомого ювеліра, і той з радістю почне хвалитися кількістю проданих за останній місяць шедеврів. На які, до речі, у тієї-таки вельможі грошей ну зовсім немає, адже вона напередодні все програла в карти. Ось так просто й невигадливо можна дізнатися дуже цікаві деталі про будь-кого. Треба тільки знати де шукати.
  Постає питання: як знаходять його самого? Завербували когось із оточуючих? Малоймовірно. Він надто часто переїжджає, щоб хтось встиг дізнатися про нього щось конкретне. Сам би він в такому разі зробив ставку на керівні та громадські структури: варта біля міських воріт, адміністрація, працівники таверн чи забігайлівок... Варіантів безліч. Зате є така річ, як статистика. Наприклад достеменно відомо, що кожен п'ятдесятий має проблеми з головою. Приблизно вісім-дев'ять людей із десяти не будуть працювати без примусу. Лише кожен двадцятий уміє критично сприймати навколишній світ, а кожен третій живе в борг. Декого із цих людей знайти просто, інші - ретельно приховують свої негативні риси, і їх можна вирахувати лише шляхом відсіювання. Для Тору усе це давно стало способом життя, і в пам'яті одразу ж спливли кілька таких ось ненадійних осіб. Колись він зумів посадити їх на гачок. Але люди не міняються, і такий же трюк міг повторити і будь-хто інший. В практиці інспектора нерідко траплялися курйозні ситуації, коли на жертву тиснуть одразу кілька осіб із протилежними бажаннями і абсолютно ідентичним компроматом. Розкажеш слідчим про напад - все місто дізнається про твою зраду дружині. Не розкажеш - все одно дізнаються, тільки вже з інших джерел. Спробуєш передати інформацію таємно - приб'є уже сама дружина. Ось така вона весела - робота інспектора.
  Але якщо стоїть питання пошуку когось конкретного, хто вміє переховуватися, то тут можна скористатися послугами криміналу, представники якого працюють у суміжній сфері і використовують схожі методи. Чому б не скористатися ними, особливо, якщо самі вони місцеві, а усі приїжджі для них - потенційні жертви? Ось це вже має сенс. Сам він із тутешніми ділками тіньового бізнесу справ досі не мав. Зате знає, як їх знайти. Достатньо думати, як вони.
  Перше місце, де його могли впізнати - міські ворота. Той же випадок, що і з вартовими. Ті теж знають усіх своїх і приїжджих але, на відміну від бандитів, свій пост не покидають. А злодюжки прямо там можуть оцінити кондиції майбутньої жертви та її платоспроможність. Ні перші, ні друга увагу привернути не могли - Тору давно змінив образ, і зараз нічим не відрізнявся від звичайного мандрівника. Хіба що за ним спостерігали достатньо довго, аби зрозуміти, що він приїхав сюди сам, без супроводу. Увагу бандиток міг би привернути симпатичний самотній чоловік, але тоді його б схопили одразу, поки в місті про нього іще ніхто не знає. Зовнішність Тору собі організував абсолютно типову, хіба що зачіску не зробив. Такому персонажу, якщо він прямо посеред вулиці попросить про допомогу, відмовити просто язик не повернеться. Хм, а ось і 'клієнт'. Перевірити його просто - достатньо вийти за ворота і подивитися, чи не побіжить він доповідати про відбуття об'єкта.
  Ось воно! Значить так на нього і вийшли. Тепер можна повертатися назад в номер таверни і приготуватися до зустрічі. В інспектора із собою достатньо аргументів, щоб влаштувати невелику війну.
  Раптом павук за пазухою заворушився і висунув свою напівсліпу голову з-під коміра роби. З моменту їхньої втечі зі Святої землі той абсолютно ніяк себе не проявляв, хіба що ні на секунду не відходив від інспектора. Воно й зрозуміло: судячи із записів Майто цей павук - звичайний виконавець, і без прямих вказівок нічого робити не буде. А тут раптом виліз із насидженого місця.
  Поки Тору намагався його втримати, до них підійшла висока плечиста дівчина у червоному береті із білим символом у вигляді чотирьох стрілок. Така ж емблема виднілася на її рукавах. Зрозумівши, що зупинити невгамовного синтетика йому не вдасться, Тору міцно стиснув комір, не дозволяючи павуку вилізти на волю. Той не розгубився, і поліз у зворотному напрямку. А дівчина із кам'яним обличчям стояла і дивилася, як чоловік намагається утримати щось живе під одягом, а воно бігає у нього по животі, втікає на спину, намагається пролізти у вузькі рукави, а потім полізло в штани. В якийсь момент застібка не витримала такого знущання, і павук вивалився прямо в багнюку. За законами всесвіту впав він спиною донизу, а тому зараз активно смикав лапками в марних спробах перевернутися і тим самим ще більше розкидав бруд навколо себе.
  Так соромно йому не було ще ніколи. Тору завмер посеред вулиці, задрипаний в багнюці й зі спущеними штанами, а навколо нього зібралося вже п'ятеро дівчат, схожих як дві краплі води на першу. Котра з них була першою, він сказати уже не міг. Усі вдягнуті абсолютно однаково, мають аналогічну комплекцію, і навіть обличчя дуже схожі. Здавалося навіть багнюка на міцних високих черевиках налипла однаково. Відрізнялися лише деталі: сережка у вусі, ластовиння на щоках та різний колір очей.
  - Твоя пошта. Доставка тут і зараз.
  Що значить 'моя'? Вони з ним узагалі не знайомі, щоб так фамільярно звертатися. Певно це якийсь пароль. Невже це вони його увесь цей час переслідували? І що робити? Його оточили, він у незручному становищі (в обох сенсах), дати відсіч просто не встигне. Але вони й досі стоять, і чекають на його реакцію. За ці кілька секунд його мали би вже скрутити і вирубити. Міська варта, навіть якщо тут почнеться різня, допомагати не стане, бо сутичка відбувається за стінами міста - не їх зона відповідальності. Та й потім розбиратися ніхто не стане. Максимум - напишуть рапорт про побачене. А дівчата продовжують стояти кам'яними стовпами. Здається, навіть не дихають. А ні, дихають. Тільки дуже ритмічно, наче духова помпа, хоч час по них відміряй. Може їм треба відповісти?
  - Ви щось хотіли?
  - Вам посилка.
  Одна із них вже встигла вхопити павука за лапу, але замість того, щоб витягнути його із пастки, перетягнула в калюжу поблизу. Той, неначе розуміючи її наміри, почав крутитися у воді, змиваючи із себе бруд. Хоча чому 'наче'? Він розумів! Клятий механізм увесь цей час здавав його маршрут! Очистивши членистоногого, дівчата почали діставати зі своїх поясів якісь деталі й заміняти ними пошкоджені елементи його тіла. Всього за кілька секунд із каліки він перетворився на абсолютно цілого хижака, відростив додаткову пару лап і нові хеліцери, а також отримав пару вже знайомих коробочок з боків свого корпусу.
  - Тримайте! - поки Тору краєм ока слідкував за процесом, йому в руки всунули чорну коробку завбільшки з книгу зі зручною ручкою збоку.
  - Хто ви такі? - задав Інспектор головне на цей момент для нього питання.
  - Твоя пошта. Доставка тут і зараз! - хором повторили дівчата свою першу фразу.
  Виконавши свою місію, дівчата розвертаються і стройовим кроком йдуть до міста. Слідом за ними з лісу виходить іще десяток їхніх копій. Тору продовжує стояти, однією рукою притримуючи штани, другою - незрозумілий подарунок від незнайомок. Під ногами крутиться оновлений павук. А вартові від сміху на землі корчаться. Весело їм! І стане ще веселіше, коли він у такому вигляді через півміста буде добиратися до таверни. Ось таке воно - життя інспектора!
  
  ***
  
  Лабораторія бар'єрів - один зі стовпів могутності Церкви. На усіх картах для повітроплавців її місце займає біла пляма. Для загалу це місце було однією великою аномалією. Лише окремі особи знали, що це просто завіса, за якою не видно істини. Так було до недавнього часу. Тепер, коли керівництво Церкви було змушене покинути свою твердиню в Святій землі, це місце стало пунктом збору сил для контратаки. Су-Ван цілу ніч маневрував у вузькому проході між вихрами зарядженого ефіру, щоб під ранок нарешті зависнути біля єдиного вільного причалу.
  Вперше за багато днів Лашура ступила на земну поверхню. Ці постійні перельоти сильно її втомили. Не зважаючи на велику площу острова, нормально прогулятися по ньому не вдасться при всьому бажанні. Її мати любила думати на ходу. В її кабінеті навіть килим був протоптаний по колу, а стежки в саду викручувалися хитромудрими вензелями, переплетіння яких дозволяли просто йти вперед щоразу по новому маршруту, і жодного разу не впертися в крутий поворот. Все для того, щоб думки монаршої особ не стояли на місці. Лише зараз, опинившись відрізаною від цивілізації, маленька королева починала розуміти, наскільки зручним раніше було її життя. Цікаво, а як себе почував Кейнсі, коли опинився тут: сам, з порожніми руками, у абсолютно невідомому й ворожому світі?
  Все частіше думки поверталися до цього невгамовного хлопчиська. Не зважаючи на те, що він давно їх покинув, Лашура й досі відчувала його присутність поруч. Кайя їй пояснила, що ці членистоногі потвори, якими вона вже більш-менш навчилася користуватися, можуть одночасно показувати картинку не лише їй, але й іншим особам без її відома. Та й поведінка павуків все менше походить на інстинкти. Вони стали більш організованими, послідовними у своїй роботі, у чому б вона не полягала. Завдяки нанесеним на їхні корпуси кольоровим міткам вдалося зрозуміти, що дрони розбилися на групи, кожна з яких взяла під контроль свою частину острова: силові установки, гарматні палуби, сад, житлові приміщення... Інколи, якщо в цьому виникала нагальна потреба, вони могли допомагати персоналу. Але робили це тільки з власної волі, не реагуючи на прохання. Одного разу навіть піднялася тривога, коли ці павуки, не повідомивши Кайю, ввалилися на одну з палуб і, обмотавши своєю павутиною одну із пошкоджених гармат, потягнули її в майстерню. А все тому, що хтось вголос поскаржився на необхідність демонтажу гармат усієї палуби, щоб вийняти одну несправну. Пізніше Кайя погодилася, що не змогла б самостійно скоординувати дії такої кількості дронів, щоб у процесі не пошкодити ще щось. А вони зробили це самі. І людей це лякало.
  Тому вона абсолютно не здивувалася, коли на причалі замість церемоніальної охорони їх зустрічали бійці в польовому екіпіруванні, а за межами видимості один із дронів навіть помітив активного лицаря. Якщо навіть вони, звичні до цих незалежних і самостійних машин, досі смикаються від однієї їхньої присутності, то що вже й казати про непідготовлених людей, які зіткнулися із безпілотним лицарем? Останній теж не стояв без діла. Пару днів тому він самостійно активувався, виліз на поверхню острова і здійснив кілька пострілів кудись за горизонт. Кайя нічого пояснити не могла, раз за разом отримуючи від чудовиська лише одну відповідь: 'Ворог!' Відправлені в той район розвідники повернулися із трофейним лицарем без кабіни та розпізнавальних знаків. Вочевидь машина відчуває загрозу. Питання в тому - як? Так і стоїть відтоді на поверхні, постійно крутячи стволом в різні боки й не дозволяючи себе прибрати.
  Зустрічав королеву новий голова єпископату в екзилі - Мао Марселло. Лашурі дуже незвично було бачити перед собою чоловіка із рангом вищим, ніж її власний. Не в тому сенсі, що Церква має більше прав, ніж суверенна держава. Просто він, знаходячись у такому ж становищі, що й сама королева, зумів прихопити із собою частину своїх підданих та урядовий апарат. Принаймні більшу його частину.
  - Вітаємо на нашій землі, Ваша Величність.
  - Вітаю хазяїв цієї землі, - відповіла королева нейтральною фразою, не бажаючи ненароком образити єпископа, або зробити йому недоречний комплімент.
  - Хотілося б сказати, що радий нашій зустрічі, але обставини диктують нам нові порядки, - Марселло натякнув на почесний караул у бойовому спорядженні.
  Натяк був більш ніж зрозумілий. В інших обставинах поведінку Церкви дійсно можна було сприйняти за акт недовіри. Але королева й не сподівався, що велетня із чудо-гарматою так швидко забудуть. Навіть якщо делегатів приймуть, то святоші зроблять усе, щоб привласнити цей унікальний юніт. Спершу відведуть якомога далі від острову, а потім замкнуть десь у підземеллі, і все - танцюй під їхню дудку. Лашура подумки похвалила себе за те, що все продумала заздалегідь і залишила Кайю з усіма іншими на борту. Нехай святоші думать, що таким чином вона приховує від них власні секрети. Одне діло, якщо в руки Лашури потрапив просто якийсь унікальний лицар. І зовсім інше, якщо стане відомо, що він може знаходитись у стані готовності стільки, скільки знадобиться, не виснажуючи свого пілота. Який, на справді, йому абсолютно не потрібен.
  Щойно гості зайняли свої місця, пасажирський вагончик у супроводі кількох катерів одразу ж пірнув у тунель підземного лабіринта. Навіть місцеві співробітники, не кажучи вже про чужинків, легко могли тут заблукати. Все робилося для того, щоб унеможливити проникнення на секретний об'єкт. І тільки Лашура точно знала, куди вони рухаються. Замаскований під прикрасу хитрий артефакт під назвою інерціометр постійно видавав на чарівні окуляри королеви лінію пройденого нею шляху. Якби іще за бортом щось було видно, то й карта була б. Зате вона точно знала, що вони разом із кортежем вже кілька хвилин нарізають кола на одному й тому ж місці. Певно розраховують затримати і заплутати гостей. Ну і нехай - механізм від такої каруселі не зіб'ється, а от своїх супутників варто роздивитися більш докладно. Нарешті вагончик покинув підземелля, вилетівши у глибоку ущелину, усі стіни якої були вкриті різноманітними будовами, причалами та механізмами. Пейзаж явно заслуговував бодай на мить уваги монаршої особи, але Лашура продовжувала сканувати своїх сусідів. Все інше можна буде подивитися у записі, а розкрити задуми опонентів потрібно прямо зараз, поки є час.
  Поправивши перероблені Кайєю окуляри, Лашура уважніше вчиталася в таблички над головами присутніх. Свій супровід вона уже встигла вивчити, а от зустрічна делегація виявилася із сюрпризами. Половина були військовими. Сам Мао Марселло був уже старим: повністю сиве волосся, глибокі зморшки на обличчі вказували, що чоловік часто хмуриться, а кістляві руки із вузлуватими пальцями абсолютно не в'язалися із великим пузом. Останній, до речі, окуляри підсвітили сірим кольором, на відміну від рукавів та коміру сутани. Невже носить броню під одягом? Мало статися щось дійсно серйозне, щоб настільки хвилюватися про власну безпеку на своїй власній території. Боїться удару в спину?
  Незабаром вагончик скинув швидкість і плавно влетів до одного із численних ангарів на стінах ущелини. Ця будівля була відокремлена від інших - певно резиденція для поважних гостей. За протоколом гостям потрібно дати влаштуватися на новому місці, і тільки на наступний день проводити ділові зустрічі. Навіть в умовах війни делегати повинні мати можливість напудрити свої носики перед переговорами, а не вирушати туди прямо з поля бою вимазаними в крові. Висадивши пасажирів, транспорт із єпископом чкурнув геть, а служка повів гостей у виділені їм покої. Там на них уже чекали.
  - Ваша величність, - привітав їх чоловік у вбранні академіка.
  - Давненько не бачились, глава роду Фуран, - зовсім без здивування відповіла Лашура, вчитуючись у результати сканування. - Можна привітати вас з успішною кар'єрою?
  - Це не моя заслуга. Радше моїх дочок. До речі про них: як там поживає моя непосида? Я чув, що вона нещодавно підхопила якусь хворобу?
  Ной Фуран - батько Кайї та Мізайї. Побачити його тут було несподівано, але не неймовірно. Чоловік був не дурним, хоч і не дуже приємним у спілкуванні, успішно вів справи із чорними археологами і непогано розбирався в магії, аж доки його дочка не проявила талант. Далі в його біографії на багато років тягнеться біла пляма, але королева могла і сама додумати ключові події. Скоріше за все він потрапив у поле зору Церкви і йому запропонували йому перейти під їхнє крило. Звісно ж разом із дочкою. Добровільно, чи під тиском - він погодився. Потім з'явилася Кайя, теж проявила талант, ну а далі на неї поклала око майбутня королева. А щоб їй не було соромно брати підданство безродної, йому швиденько організували високий пост. Так і перспективна сімейка у них в кишені, і майбутня королева в зоні досяжності.
  А от те, що йому відомо про 'недуг' Кайї - підозріло. Хтось на борту явно зливає інформацію. Це точно не Кайя, вона би одразу сама вийшла на зв'язок із батьком. Це має бути хтось третій, пов'язаний із Церквою, інакше б він не використовував таке обтічне формулювання. Явно сам не знає деталей.
  - З нею все в порядку. Пізніше ви зможете поспілкуватися наодинці.
  - Знаю, це прозвучить зухвало, але я хотів би сказати дещо їй прямо зараз, поки ви ще не відправилися на зустріч.
  А це вже підозріло. Невже він хоче забрати Кайю разом із усім причепленим до неї добром? І у нього повинні бути для неї вагомі аргументи, щоб переконати дочку покинути свого сюзерена.
  - Обіцяю, що передам їй одразу...
  - Ні, - відрізав Ной, проявляючи той-самий характер, через який його так не любила знать. - Я повинен побачити її особисто.
  - Я вже тут.
  Позаду академіка із ефіру сформувалася туманна, не дуже чітка фігура дівчини, а Лашура краєм вуха почула, як всередині ілюзії клацають механічні суглоби павуків. Не могла ж вона покинути острів зовсім без захисту? Хитрі машинки умудрялися складатися найнеймовірнішим чином, подекуди видаючи себе за звичайні побутові речі. І від цього королева відчувала себе ще більш беззахисною перед цими потворами.
  - Хм, - чоловік спробував торкнутися фігури пальцем, але та відійшла і склала руки на грудях. - Значить слухи виявилися правдивими.
  - Які ще слухи?
  - Різні. Я вже не знаю, кому вірити.
  - Розкажете, що вас турбує? - королева влаштувалася в єдиному кріслі, займаючи позицію господаря, і залишаючи для академіка лише диван навпроти.
  - Тільки коротко, а не як завжди, - додав привид Кайї, викидаючи перед очима королеви звіт від залишеного біля єпископа спостерігача.
  Щойно усі вийшли, Ной почав свою розповідь.
  - У Церкві почали ходити слухи, що Шатерей розробляє зброю, аби захопити світ. Атака на Академію це тільки підтверджує.
  - А нічого, що ми самі там ледве не загинули?
  - Не суттєво. Це могли і підлаштувати. Але те, що я бачу тут, - він вказав на ілюзію своєї дочки, - не схоже на ваші власні розробки - не ваш рівень.
  - Звідки така впевненість?
  - Особистий досвід. Ці механізми більше походять на релікти минулого, а не сучасні саморобки. Я радше повірю, що ви знайшли якусь схованку древніх, - чоловік уважніше вдивився у обличчя королеви. - Або їх вам хтось дав.
  - А як ви вважаєте?
  - Я опираюся на факти, а не домисли. І моя думка нічого не змінить. А от ваша матиме дуже суттєві, навіть глобальні наслідки.
  - Ви перебільшуєте.
  - Аж ніяк, - Ной відкинувся на сидінні, заплющивши очі, ніби повертаючись спогадами у минуле. - Я багато років займався дослідженням минулого. Древня цивілізація, на руїнах якої виник наш світ, обрала зовсім інший шлях розвитку, відмінний від нашого. Вони були надзвичайно близькі до створення єдиної держави. Задля досягнення мети вони могли об'єднати зусилля усієї раси. Нам така кооперація навіть не снилася.
  - Тобто вони були сильніші за нас?
  - Не сильніші. Просто більш розвинуті. Мені в руки потрапляли артефакти, повторити які на нашому рівні розвитку практично неможливо. Але робочий зразок, тим більше в такому хорошому стані, я бачу вперше. Хто вас навчив ним користуватися?
  - Ніхто. Ми самі розібралися.
  - Сумніваюсь, - ледь піднята брова натякала, що академік хотів висловитися більш грубо. - Усі релікти мають складну систему керуваня - без інструкції не розберешся. А прочитати її можуть тільки в спеціальному відділі в Церкві. Значить у вас є живий носій знань. Або не живий.
  - Ви помилилися. Це не артефакти минулого. Деякі були виготовлені не більше декади тому.
  - Ще краще... - Ной нахмурився. - Ви хоч розумієте, що потрапило до ваших рук?
  - Просвітіть мене.
  - Я не просто так сказав, що від древніх залишилися одні руїни. Знаєте, чого від них залишилося найбільше? Зброя. Люди завжди залишаються людьми. Все, що ми створюємо, в першу чергу призначено для руйнування, і тільки потім - для творіння. А тепер уявіть собі цивілізацію із можливостями планетарного масштабу та відповідну зброю. Нам дуже пощастило, що вони перебили один одного раніше, ніж знищили світ. І двічі пощастило, що їхні артефакти давно перестали функціонувати. Можливо це теж було результатом застосування якоїсь зброї.
  - Тобто вони загинули від внутрішніх конфліктів?
  - Це лише одна з теорій. Я зустрічав натяки на те, що древні контактували з іще однією цивілізацією, абсолютно не схожою них...
  - Ми відхилилися від теми, - нагадала Кайя.
  - Не перебивай, - батько демонстративно нахмурився на ілюзію, але окуляри висвітили, що його пульс трохи знизився - певно дочекався від дочки правильної реакції. - Саме на той період припадає найвищий рівень технологічного розвитку древніх. Вочевидь обмін інформацією із чужинцями дав потужний поштовх їхній науці, і люди почали вдосконалювати свої інструменти. В тому числі й самих воїнів. Вони швидко вийшли за межі природних людських можливостей. Сильні й швидкі, вони увібрали в себе увесь військовий досвід своєї цивілізації. Це була революція. Великі армії відійшли в минуле. Достатньо одного бійця, що міг проникнути будь-куди і гарантовано вразити ворога у найчутливіше місце. Характер війни різко змінився. Зникло таке поняття, як фронт. Втікати не було куди - полем бою став увесь світ.
  По спині Лашури пробігло стадо мурах. Вона добре уявляла собі описаний сценарій. Сама давно живе в такому стані, коли з будь-якої дірки може вилізти механічний павук і... Далі сценарії варіювалися залежно від фобій потенційної жертви. Когось могли задушити павутиною, хтось боявся бути спаленим або замурованим заживо. Найгірше, що все це було цілком реально.
  - А тепер згадайте усе вищесказане і одну особу - Кейнсі Масаке, вашого слугу. В Церкві всерйоз вважають, що він один із Древніх.
  - Один? - одразу ж виділила головне Лашура.
  - Так. Я точно знаю про існування іще як мінімум двох. Двадцять два роки тому до Церкви потрапила капсула, в якій знаходилася одна із них. Хто другий - невідомо.
  - А хто перша?
  - Не можу сказати, - системи на мить вловили його погляд у бік зображення Кайї.
  - Тобто Церква гадає, що Кей міг передати нам технології минулого?
  - Тепер я в цьому впевнений. Древні створили безліч видів зброї, яка потім їх же і погубила. Уявіть собі лицаря, який продовжує вбивати навіть після смерті свого пілота. Ви впевнені, що ці штуки в якийсь момент не повернуться проти вас?
  - Принаймні в наших руках вони не стануть засобом масового убивства.
  - Геноциду.
  - Що?
  - Древні називали цей процес геноцидом. Хіба Кейнсі не вживав у своїх розмовах незрозумілі слова?
  Дівчата задумалися. Кей і справді часто користувався дивними мовними зворотами, а під кінець почав говорити, як столітній старець-філософ, вкладаючи у свої фрази одразу кілька сенсів.
  - В цьому і полягає головна відмінність між нами і Древніми. Вони інакше мислять, інакше виховані. Там, де ми заходимо у глухий кут, вони просто застосовували інший метод. І при цьому всьому вони такі ж люди, як і ми з вами: з усіма своїми достоїнствами та недоліками.
  - Якщо він для них настільки небезпечний, чому його одразу не ізолювали?
  - Сила Древніх у знаннях та технологіях. Яким би сильним не був їхній воїн, парочка лицарів зможуть із ним розібратися. І навіть якщо він сам сяде за керування, ситуація радикально не зміниться. Лицар вирівняє їхні можливості. Це буде просто ще один елітний пілот, якого можна подолати гуртом.
  - Десь на рівні Мізайї? - закинула пробний камінь Лашура.
  - Так. Але лише в тому разі, якщо він користуватиметься нашими засобами і методами ведення війни. А ваші машинки, - Ной різко просунув руку всередину ілюзії й спробував відірвати одного із павуків від конструкції, але отримав у відповідь сильний розряд струму по пальцях, - Ай! Як я вже казав, це зовсім інший метод війни. По одинці їх перемогти не складно, що довели війська бунтівників на Святій Землі, але коли вони збираються разом, і діють організовано... Тут лицарі вже не допоможуть.
  - У нас захочуть їх відібрати, - констатувала Кайя.
  - Або знищити разом із власниками. Церква не змириться із втратою своєї монополії на зброю.
  - У них вистачить сил? - Лашура прочитала текстове повідомлення від Кайї, і одним кліпанням очима дала згоду.
  - Цілком. Ви на їхній території.
  - А себе ви до них не відносите?
  - Тому я до вас і прийшов. Я не хочу втратити другу дочку.
  - Втратити?! - сполошилася Кайя. - Що сталося із сестрою?!
  - Церква з нею сталася, - буркнув батько, - Пропаганда святош діє методично. Все своє життя Мізайя провела серед них. Підданство королеви Лашури було для тебе єдиним способом покинути це середовище. І не питай, чого це мені коштувало.
  - Зрозуміло. І що далі? Пропонуєте нам віддати усе, що у нас є? Які гарантії того, що потім нас відпустять?
  - Не відпустять. В кращому разі опинитесь в якомусь монастирі для особливо важливих осіб. І ніхто ні про що не дізнається. Бахарен спокійнісінько продовжить імітувати вашу присутність в столиці, а Церква отримає іще один козир.
  - А хіба вони не збираються з ним нічого вирішувати? Він же напав на Святу землю!
  - Не суттєво. Він не зазіхає на звичний для Церкви світовий порядок. Якщо єпископи не бачитимуть у вас загрози, то можуть навіть обміняти на звільнення Академії.
  Ось такий він - Ной Фуран. Гідний представник свого роду, і настільки ж нестерпний співрозмовник. Любить казати правду в очі, від чого постійно страждає. Дивно, що із таким кепським характером він знайшов жінку, готову терпіти його вибрики. Хіба що вона мала відношення до спецслужб Церкви.
  - Якщо із історичним екскурсом ми закінчили, то пропоную перейти до планування наших подальших спільних дій, - Кайя спробувала повернути розмову в конструктивне русло.
  - Чому ви вирішили, що я буду з вами заодно? - одразу ж почав опиратися батько.
  - Тому, що ваша свобода закінчується там, де починаються інтереси Церк...
  Їхню розмову перервала служниця, що без попередження увірвалася в кімнату. Лашура і механізми Кайї одразу ж насторожилися, але та тільки нахилилася до академіка і щось зашепотіла йому на вухо. Закінчивши доповідь, вона так-само швидко втекла, а обличчя чоловіка перетворилося на кам'яну маску.
  - Що сталося?
  - Прибула делегація від королівства Шатерей.
  - Так і знала, що Бахарен не заспокоївся. Що цього разу: прислав сюди цілий флот, чи свою літаючу фортецю?
  - Гірше - Су-Ван із королевою Лашурою на борту...
  
  ***
  
  Історія любить повторюватися. Здавалося я ще вчора так-само літав по тунелях, вибиваючи молюсків. Єдиною відмінністю був лук в моїх руках та непередбачений вантаж позаду. Чи правильніше сказати - піді мною? Все ж позаду, адже в умовах відсутності гравітації єдиним орієнтиром буде напрям руху власного тіла.
  Звідки узявся лук? Знайшов серед того мотлоху, який знімали зі своїх жертв морлоки. Яким би паршивим він не був - це все одно незрівнянно краще, ніж битися вручну. Навіть за допомогою пазурів. Все через те, що кожна дія створює свою протидію. Щоб повернутися вліво, потрібно триматися за аналогічну масу, яку будеш повертати вправо. А тепер уявіть, як мав би виглядати бокс у невагомості. Впевнений, видовище було б кумедним. Зрозуміло, що окрім мене інших клоунів поблизу ви не знайдете. Тільки трупи і тих, хто ними ось-ось стане.
  Чи шкода мені їх, адже це я по суті увірвався в їхній дім і чиню тут розбій? А як би ви поставилися до людини, яка прийшла на ринок і почала там пиляти артилерійський снаряд? Вам буде начхати на причину такої поведінки, вас не цікавитиме результат... Точніше, саме результат і буде причиною вашого хвилювання, адже до слів цей безумець не прислухається. Якими тоді будуть ваші дії? Я ж, коли усвідомив масштаби проблеми, морлоків за людей більше не вважав.
  Поясню коротко про ту небезпеку, яку для людини становить агент GrEp Ag-01. Сам вірус доволі великий, більший за середньостатистичну бактерію, але все ще достатньо маленький, щоб не затримуватися звичайними засобами захисту. Може поширюватися повітряно-крапельним шляхом. Термін його життя за межами сприятливого середовища складає трохи більше двох днів. Цього достатньо для тактичної зброї, але цефи пішли далі. Вірус під великим тиском упакований в капсули різної форми, розмір яких варіюється від 0,1 до 1,5 мм. Саме їх і називають спорами. Ось ця капсула вже може лежати в грунті роками. Відрізнити її від звичайного пилу практично неможливо. Та як тільки вона вступає в контакт із людським тілом - оболонка руйнується і внутрішній тиск вивільняє вміст спори прямо на жертву. Для зараження достатньо однієї капсули, але шанс на порятунок іще є. При потраплянні спори всередину організму смерть гарантована в будь-якому випадку. Єдиний спосіб перетнути засіяну спорами територію - абсолютно герметичний одяг та дихальний апарат, які можна очистити не знімаючи. Деякі аматори навіть пробували пакувати пил із заражених районів у набої для своїх рушниць, щоб жертва гарантовано загнулася. Ідіоти! Така мілка фракція з більшою імовірністю вразить самого стрільця. Балістичні властивості такого заряду жахливі, але важливий сам факт такого застосування. І люди не перші, хто до цього додумався. По суті Шпиль - це гігантська зенітна гармата, задача якої закинути свій заряд в стратосферу, а там вітри самі рознесуть матеріал по усій планеті. Для більш детального прогнозу можна скористатися метеорологічними картами та програмами розрахунку зон ураження внаслідок ядерного удару. Тестові розпилювачі у Нью-Йорку за один раз гарантовано перетворювали кілька кварталів у мертву зону. У порівнянні зі Шпилем, це як маленька китайська вантажівка поруч із товарним потягом на 3500 тонн. Із правильним вітром кількох пострілів вистачило б на зараження усіх Сполучених Штатів, за винятком Аляски. І головне питання нашої вікторини: як давно і часто ця установка працює? Ким треба бути, щоб власноруч розмножувати власну смерть? І про власний захист навіть незадумуються. Не те що протигазів - респіраторів нормальних не носять! Ідіоти! За таке навіть премію Дарвіна не вручають. Тому, якщо вже почали труїти світ - нехай самі побудуть на місці жертв, одна із яких зараз хрипіла біля мене.
  Чіко прекрасно розуміла, що жити їй залишилося недовго. Її стан погіршувався прямо на очах: виразки помітні неозброєним оком, температура тіла продовжує підвищуватися, вже відчувається запах гною. Все частіше доводиться ловити бідолаху, щоб вона під час чергової судоми не влетіла в стіну. Щоби хоч трохи відволіктися, вона розказувала мені історію свого життя. Про те, як шукала своє щастя. Як пізнала розчарування і зраду. Про надію і обман... Це була сповідь.
  - Куди ми йдемо/летимо? - запитала вона мене тоді.
  - До виходу нагору. Ти тут не виживеш.
  - А там залишусь/виживу/вцілію?
  - Ні.
  - Значить, тут я і закінчу свій шлях?
  Я промовчав. Слова були зайві. У неї не було жодного шансу на виживання. Та й що я міг зробити? Тільки вести її вперед. По колу. Вкотре пролітаючи повз відкриту пащу утилізатора, де рано чи пізно закінчиться її шлях.
  - Чи є щось, про що ти шкодуєш? - я вирішив відволікти її, поки ще є така можливість.
  - Можливо, - подумала вона, але потім похитала головою, - Ні, нічого. Від смерті моєї нічого не зміниться/залишиться по-старому/в рівновазі.
  - А могло бути інакше?
  - Не могло/безглуздо/без шансів. Моє життя не мало сенсу/безцільно потрачені роки/нічого не залишиться.
  - А чого б ти хотіла?
  - Щоб усі ті покидьки/виродки/божевільні, що зробили це зі мною - здохли! - зі злістю вигукнула вона, і ту ж мить стала млявою, неначе ця фраза забрала останні крихти її життєвих сил.
  За час нашої короткої бесіди маркер на інтерфейсі змінив забарвлення із зеленого на сірий - це сканери перестали розпізнавати її, як живий об'єкт. Я недооцінив ступінь зараження. Тягнути далі - лише продовжувати її страждання. Настав той момент, який я так відтягував. Обережно, щоб не завдавати ще більше болю, я поклав руки на сонні артерії на шиї. Один із пальців роздавив абсцес, і в повітря бризнув гній разом із кров'ю, але я не зупинився. В будь-якому нанокостюмі є FAIDS - First Aid System. Це комплекс апаратного і програмного забезпечення для надання допомоги іншим людям. Я інколи застосовував його не за призначенням, в основному для допитів, щоб контролювати стан чужого організму й не вбити полоненого раніше, ніж отримаю необхідну інформацію. Навряд чи автори системи могли передбачити, що я використаю їхній шедевр, без перебільшень, з метою протилежною від задуманої. Звіряючись із результатами сканування, я поступово зменшував притік крові до мозку, доки Чіко не втратила свідомість. Це стало помітно, коли її рухи втратили осмисленість. Залишилися лише конвульсії, що виникали через численні ушкодження нервової системи. Через чотири хвилини Чіко впала в кому, через сім - перестала подавати ознаки життя. Для гарантії я почекав ще десять хвилин, і тільки коли тіло взагалі перестало рухатися, прибрав руки.
  Правильно кажуть, що смерть однієї людини - трагедія, а смерть мільйонів - статистика. У мене рахунок, якщо брати до уваги усіх моїх жертв, а не лише прибульців, лише трохи до мільйона не дотягує. Я серйозно - лічильник не бреше. Вважав, що давно перегорів, а тут несподівано розчулився. Подумав, що знову організм буянить, але ні - все було в нормі. Це були реакції не організму, а мого власного розуму. Наніти імітували потрібні реакції віртуального тіла і відображували їх на біологічному. Міг би здивуватися, адже я собі навіть уявити не міг, що таке можливо, але тоді мене цікавило зовсім інше питання: що я можу з цим зробити? Ні, не так: що я маю зробити?
  Чіко хотіла, щоб її долю більше ніхто не повторив. Найпростіший спосіб не допустити цього - зачистити комплекс. Але ж цього недостатньо. Із розповіді зрозуміло, що на поверхні існує карго-культ, члени якого поклоняються технологіям цефів. А щоб не було навіть шансу на появу їхніх наступників, необхідно знищити і сам комплекс. Лише тоді я буду впевнений, що більше ніхто не зможе поширювати цю смерть по планеті, а привид Чіко не переслідуватиме мене до кінця життя. Та спершу слід організувати для неї достойні похорони. Відправити тіло в утилізатор? Ні, ми зробимо краще! До того ж тут недалеко...
  Як перемістити вантаж у невагомості? Надати об'єкту стартовий імпульс у потрібному напрямку, а потім погасити його в точці призначення. На перший погляд все просто. А тепер уявіть, що ви існуєте окремо від цього вантажу. Тоді вам доведеться спершу прицілитись, штовхнути вантаж у потрібному напрямку і з точно вивіреною швидкістю, потім дістатися в точку призначення раніше за цей вантаж і там його ловити. Якщо маршрут відрізняється від прямої лінії, вам доведеться повторювати ці маневри щоразу, як ваша лінія руху впиратиметься в стіну. Звісно ж можна вчепитися за вантаж і летіти разом із ним, але тоді вам доведеться докласти дуже багато зусиль, щоб під час польоту перемістити себе у потрібну позицію і погасити швидкість в момент торкання. Нагадаю, що точки опори у вас в цей час не буде. Якщо ви докладете недостатньо зусиль, для гальмування, вас гепне об стіну. Якщо перестараєтесь - відкине в протилежний бік із мінімальною швидкістю. Задачка вже не здається простою? Тоді додамо 'людський' фактор.
  Потік білих спрайтів, розміром із сірникову головку, несподівано вирвався з-поміж труб, вибиваючи з поверхні мімікрилу обпалені шестикутні сегменти. Костюм одразу ж перейшов у режим захисту, а сам я провалився у прискорення. Лише завдяки останньому я встиг зреагувати, коли почали стріляти вже з іншого боку. Кляті тварюки розуміли, що я зможу прикритися тільки трупом. І поки плазмовий потік терзав тіло жінки переді мною, ще одна черга спрайтів прилетіла мені в спину. У невагомості опори немає, вбік не відстрибнеш. Можна летіти тільки по прямій. Максимум, що я міг, це надати собі обертальний момент, щоб вороги не могли пробити захист концентрованим вогнем по одній точці. Кляті розрядники палили мімікрил тільки так. І це підозріло, адже раніше автоматичний режим вогню мені не траплявся. Нарешті я дістався до найближчого укриття, розраховуючи пересидіти шквал ворожого вогню. Ага, аж три рази -на мене чекали з відкритими обіймами. Ну, не обіймами, а із сіттю. Хотіли метнути в мене, щоб я заплутався. Певно забули, що у мене є пазурі. А ні, не забули - сітка не тільки була ненатягнутою, а ще й під напругою. Режим захисту зменшив пошкодження, але силові прийоми мені в найближчі кілька хвилин не світять. Закутавши мене в сіті, як муху в павутиння, мене знову виштовхнули в центр печери і продовжили обстріл. За їхнім задумом вони мали смикнути за мотузку, щоб погасити мою швидкість, і без опори я би одразу перетворився на легку мішень. Але мотузку я встиг помітити і відсікти, і я втік від цих браконьєрів на інший кінець печери. Там уже зміг зачепитися і виплутатися із пастки. Перевагою, і водночас недоліком зброї морлоков була відсутність віддачі. Так вони могли би тримати мене на відстані від стін. Натомість мені спалили увесь мімікрил і більшу частину армуючого шару. Діагностика виявила також кілька пробоїв силової частини і глибокий опік на лівому стегні - екзоскелет не встиг розподілити нагрів по сусідніх елементах. Загалом я був боєздатний на сорок відсотків: камуфляж помахав ручкою, силовий каркас пошкоджений, і відновиться не скоро. Із позитивного тільки те, що суперник втратив ефект несподіванки, і я знаю усі їхні можливі місця розташування. Цей тунель я вже пролітав, і детальна карта простору збереглася в пам'яті навігатора. Підключений до нього тактичний аналізатор уже намітив усі безпечні вектори. Настав час давати відсіч.
  Ага, розігнався! Встиг випустити лише кілька стріл, і тільки один раз влучив. Зрозумівши, що їхній підхід провалився, морлоки відступили через вентиляцію, затягнувши туди й свого пораненого. Лізти туди не хотілося - надто мало простору. Достатньо підірвати тунель з обох кінців, і я опинюся в пастці. Не виключаю, що саме на це вони і розраховують. Послав туди ліхтарик. Камер на ньому не було, тому керувати ним я міг лише в межах прямої видимості. Зате він підсвітив кілька щитків, які явно нещодавно знімалися. Зрозумівши, що більше нічого не дізнаюся - повернув робота назад. І хоч вороги зникли з поля зору, мій ехолокатор все ж вловлював якийсь незрозумілий звук в дальніх кінцях тунелю. Ну нічого, недовго вам залишилося псувати мені життя. І на вас знайду управу.
  Тут я помітив, що деякі системи комплексу встигли перезавантажитись після нещодавнього імпульсу. Тоді й зрозумів, що від початку нашої епопеї минуло багато часу. Сагайдак давно порожній, а в рукці остання, по кілька разів витягнута із трупів стріла із обламаним кам'яним наконечником. Викинувши уже зіпсований інструмент повернувся за тілом. Летіти залишалося зовсім трохи.
  Ось попереду замаячила кришка люка. Термінали мені недоступні, тож довелося все робити вручну: знімати живлення із замків, налаштовувати власний нейрошунт на роботу із прямим підключенням і змінювати налаштування датчиків, щоб система безпеки не ставила мені палки в колеса. Щойно шлюз був відкритим, я заштовхнув туди тіло Чіко і залетів сам. Для автоматики я виглядаю як сервісний дрон, тому після герметизації та вирівнювання тиску мене пропустили у зарядну камеру. Якщо порівнювати Шпиль із гарматою, то це його казенна частина, куди і вставляють снаряд. Тільки тут снаряд іде окремо від пороху.
  Ніколи тут раніше не був. Це в каноні всесвіту Crysis головний персонаж мусив жертвувати собою, стрибаючи в надра машини, щоб запобігти її запуску. Я ж обійшовся лише парочкою роботів: один ніс на собі повну каністру каталізатора, а другий пробірку зі штамом спеціально запрограмованих нанітів, єдиною функцією котрих була утилізація всього навколо - така-собі аматорська версія сірого слизу. Судячи з того, що тоді Шпиль провалився під землю, штам спрацював як і було задумано. Тут же все було абсолютно цілим і неушкодженим. Хіба що гострих кутів всередині не залишилося - потоки речовини давно стесали все, що виступало за межі магнітного поля.
  Покинувши надра машини, я повернув усе як було, і взявся налаштовувати систему впорскування. Шпиль - складна і дуже високотехнологічна установка. Для її ефективної роботи необхідне дотримання цілого ряду умов. І найголовніша - висока якість робочого матеріалу. Ви ж не будете заправляти свій Форд-Мустанг мазутом? Це вам не паровоз, який зжере все, що горить. Спробуйте додати в циліндр свого спорт-кара трішечки абразиву, і ремонт влетить вам в дуже велику суму. І що більше циліндрів, то більше грошей доведеться віддати. У випадку із гігантською гарматою наслідки будуть іще серйознішими. Тут більше сорока зарядних камер, кожна об'ємом у кілька десятків кубічних метрів. Вони відкриваються по черзі, щоб не перевантажувати стінки основного каналу, а вихідний отвір у форсунці ствола взагалі не більше метра діаметром. Якщо туди потрапить сторонній об'єкт... Буде дуже весело. Мені. Хе-хе-хе...
  Тепер трошки попрацюю руками. Добре, що морлоки не знають, як відкривати ремонтні набори - є з чим працювати. Відключаю усі системи безпеки, які знаходяться поблизу, зациклюю датчики, ставлю замість запобіжників перемички. Тепер після пострілу Шпиль не зупиниться для перезаряджання, а продовжить працювати, як велетенський розпилювач, доки не зітре сам себе. Це як запустити турбіну, частина лопатей якої розвернулася в інший бік. І ніяка автоматика його більше не вимкне, хе-хе-хе. От за що я люблю цефів, це за відсутність внутрішнього захисту. Сумніваюсь, що їм узагалі відоме таке явище, як саботаж. Ех, я такими темпами скоро буду за ними сумувати.
  Ось все і готово. Залишається лише увімкнути подачу енергії. Щоб остаточно закрити ритуальне питання треба було ще прочитати молитву. Але навіщо, хто її тут почує? Та й молитв я не вчив, і з тутешнім пантеоном майже не знайомий. Знаю тільки про одну богиню, яку постійно згадує кожен третій зустрічний. Як там її звали? Сейку? От нехай вона і дивиться, як Чіко покидає цей світ. Я не збрехав - це дійсно вихід нагору. Добереться самісіньких небес, та ще й із салютом. Цей феєрверк в твою честь, Чіко. Амінь!
  Мені здалося, чи по тунелях прокотився гуркіт? Вважатиму, що боги дають добро. Підключаю плазмову магістраль і чую, як механізми починають повільно нагнітати в резервуари зріджене повітря. Але оскільки живлення іде від вторинних систем, то для підготовки залпу знадобиться не кілька хвилин, а години дві-три, або й більше. За цей час я встигну не тільки відвідати командний пункт, а ще й вибратися назовні. Якщо мені ніхто не заважатиме. Тому затримуватися не варто. Що швидше я рухатимусь, то менша ймовірність потрапити в чергову пастку морлоків. Краще за все скористатися тунелями транспортної системи - там вони мене точно не перехоплять. Один із таких тунелів ми зустрічали, коли ходили колами. Чіко щоразу жахалася від нього, наче чорт від ладану. Певно саме таким чином вона сюди й потрапила. Треба буде подивитися по схемі, де проходить такий тунель - потім ним же виберуся назовні.
  'Додаткова задача: ліквідувати карго-культ.'
   Та не забув я! І не заважай, коли я працюю із небезпечною технікою! Краще підсвіти мені, що тут і куди вставляти. Ось так, і деталі під напругою теж, бо знову довбануть нас струмом. Так набагато краще. Ще один мінус буття нанокостюмом: ти більше ніколи не зможеш залишитися наодинці із собою. На чому я зупинився? Точно - транспортна система. Не робоча, але підвести живлення від найближчого розподільчого вузла - раз плюнути. Можна було б і самотужки добиратися, але надто вже далеко, кілометрів з десять, навіть якщо по прямій. І не факт що десь посеред маршруту не зникне невагомість. А так магістраль сама перенесе мене куди потрібно. Щойно пішла енергія, як по стінках транспортної магістралі побігли кільця холодної плазми. Значить все працює, і можна вирушати. Я просто підлетів ближче і дозволив гравітаційним полям затягнути себе всередину. Поїхали!
  Мене крутило, плющило, але несло вперед, глибоко в надра планети. Ось повз пролетіла парочка відгалужень, але мені туди не треба. Моя зупинка - житловий сектор. Час прибуття сорок секунд. Цікаво, що відчували молюски під час такого пересування, адже у них скелета як такого немає? Три, два, один, починаємо гальмувати і... Чому не гальмуємо? Бл!..
  Випустивши пазурі в останній момент встигаю зачепити край тунеля й закрутити себе навколо осі. Замість того, щоб бути насадженим на гостру балку, кінець якої стирчить прямо перед виходом з магістралі, мене зовсім трошки зносить вбік, і заточений метал роздирає лише залишки так і не відновленого мімікрилу. Вчасно переведений в захисний режим нижній армуючий шар витримав удар, зберігши мої нутрощі. І все одно цей удар був достатньо сильний, щоб мене із розпоротим боком гепнуло об якусь перешкоду. Гепнуло так, що аж стіни затрусилися. А ні, то не від мене. То сама земля задрижала. Дивно, адже Шпиль зарядиться ще не скоро.
  Ну і що це за вовча яма? Хто і для кого ставив цю пастку? Сподіваюся далі мені вдасться спокійно обходити такі сюрпризи. Якщо вірити схемі, звідси до потрібного мені місця потрібно рухатися прямо по тунелю, нікуди не повертаючи. Так і зроблю. Тільки спершу дочекаюся відновлення візора, бо ж нічого не видно. Дочекався, але краще не стало. Не спотворений чужинцями інопланетний дизайн зустрів мене абсолютною темрявою і відсутністю живлення. І підвищеною температурою. Ще кілька градусів, і доведеться переходити в режим захисту. Не довелося - костюм сам перемкнувся, і перевів дихання на замкнутий цикл. Причиною став високий вміст отруйних речовин у повітрі. Зокрема радону й сірководню. В такій атмосфері навіть цефи не виживуть. Дивно.
  Повільно, обережно промацуючи простір перед собою, я летів у вказаному мені напрямку. Все виглядало так, ніби цефи кудись чкурнули, покидавши усі свої речі. Вентиляція не працювала, тож вони так і висіли посеред тунелів, над розібраними агрегатами, в місцях споживання їжі... Останні я розпізнав тільки по спеціальних термосах, з яких дуже зручно пити в невагомості. Я колись запатентував їх як власний винахід для астронавтів. На жаль заробити на цьому не встиг.
  На одному із поворотів я не втримався і зазирнув у бокове відгалуження. І натрапив на спальний зал. Це було величезне сферичне приміщення. Моєї підсвітки не вистачало, щоб добити до протилежного боку. Уся поверхня цього залу була вкрита уже знайомими мені капсулами. Тільки ці були давно знеструмлені. Задля інтересу я підлетів до однієї і зазирнув всередину. Там, скручена в позу ембріона, висіла мумія цефа. Маленька, розміром не більше футбольного м'яча і абсолютно висушена. Збоку вона чимось нагадувала личинку великої комахи. І таких мумій було повно. Тільки тут, за приблизними підрахунками має знаходитися не менше півтори тисячі трупів. Цікаво, скільки тут таких гробниць? Дивно, що вони не прокинулися, коли обладнання вийшло з ладу. Навіть коли я їх розстрілював, вони встигали не тільки вилізти з капсул, а ще й давати мені здачі.
  Стіни знову задрижали. Дідько, та що там відбувається?! Це точно не Шпиль, він якщо і вибухне, то один-єдиний раз. І на землетрус не схоже. Щось мені це дуже не подобається. Варто прискоритись. Повернувшись у коридор я продовжив свою подорож. Цікаво, як виглядає цей суперкомп'ютер? Те, що зі мною тоді контактував саме штучний інтелект, а не примітивна автоматика, я відчув на собі. Навіть Воїн, з яким я навчився спілкуватися за допомогою образів, так не міг. А той був не дурнішим за Аналітика чи інших моїх помічників. Вже звідси я бачу масиви накопичувачів, пам'яті яких достатньо, щоб записати на себе усі знання людства. А він же іще й щось своє мав туди додавати. Страшно навіть уявити, які секрети там знайдуться, і які можливості відкриються. Страшно, бо за володіння навіть невеликою частинкою цих знань люди почнуть чергову різню.
  Знання це сила. Хто більше знає - той і сильніший. Коли ти знаєш все про всіх - ти сильний. А якщо ще й можеш правильно скористатися своїми знаннями - можеш вважати себе правителем світу. Усі служби розвідки всіх часів та народів завжди прагнули зібрати якомога більше інформації про своїх ворогів. З часом обсяг інформації зростав, як і її спотворення. Доводилося тримати цілий штат працівників, які б розбирали зібрані факти й виділяли з них істину. І одного разу настав момент, коли людських сил для цього стало недостатньо. Так тривало, аж поки обробку інформації не доручили машинам.
  Штучний інтелект, спеціалізований на обробці інформації, це серйозно. Здатний виділити суть навіть із найрозрізненіших фрагментів, він може формувати динамічну модель дослідженого простору, в якій відображаються усі реальні події. Але це тільки перший етап його роботи. Далі йде вдосконалення цієї моделі, доповнення кожного з її елементів і ускладнення алгоритмів їх взаємодії між собою. Характер кожної людини перетворюється на складну формулу, що може видозмінюватися під впливом інших формул. І якщо формула складена правильно - її результат буде дуже близьким до реального. Це називається мультиагентним моделюванням. Така програма була реалізована на базі центрального мейнфрейма оборонної системи ЗС-США 'Цитадель' під час атаки цефів. Навіть із введенням великої кількості невідомих величин вона дозволяла впевнено прогнозувати дії прибульців, успішно вести оборонні, а подекуди й наступальні операції. Трохи згодом C.E.L.L. активно застосовували її для завоювання ринку енергоносіїв. Все впиралося лише у потужність машини, на якій виконується ця програма. Не зважаючи на високі темпи технологічного прогресу, можливості земних електронно-обчислювальних машин уже впритул підійшли до теоретичного максимуму своїх можливостей. Натомість у цефалоподів була технологія створення штучних нейронних структур будь-яких масштабів, які не програмувалися, а проходили тривале навчання під керівництвом оператора, перш ніж зможуть самі виконувати ті ж функції. По суті це була копія невеликої частинки розуму молюска. Автономний модуль, який потім можна відлучити від основи й розмножити у потрібній кількості.
  Усі спроби використати для цього трофейні комп'ютери провалилися. Цефи дуже добре навчилися захищати свої технології від крадіжки. Потрібно було створити аналогічний комп'ютер на основі людського розуму. І щоб усе було добровільно, інакше отриманий результат буде зовсім не дружнім до користувача. Зібрали кілька команд, кожна з яких була зосереджена на конкретному аспекті діяльності: наука, технології, військова справа, економіка та політика. І почалися довгі роки напруженої роботи. Кожну команду постійно завантажували все новими й новими задачами. Їх ставили в найбільш екстремальні умови й відправляли у найвіддаленіші куточки планети. Результати стали помітні уже через кілька років. Ефективність роботи добровольців постійно зростала, як і отриманий їхніми симбіонтами досвід. Через дванадцять років модулі уже були здатні самостійно вирішувати неординарні задачі, працюючи паралельно зі своїми носіями, і в подальшому їхні можливості тільки розширювалися. Так C.E.L.L. і отримала ключі від світового панування.
  Далі компанія поступово завоювала міжнародний ринок енергоносіїв. Зруйновані землетрусами шахти й електростанції просто не залишили державам іншого виходу: або ти платиш за енергію і розвиваєшся, або не платиш, тебе завойовують і перетворюють на колонію. І що більше енергії вони споживали, то більш залежними ставали від компанії. Звісно, були й спроби викрасти її секрети, але марно. Усякий, хто намагався публічно або приховано виступати проти C.E.L.L. одразу ж ставав мішенню для цілого світу. А секрет полягав у майже півсотні штучних розумів, які день і ніч контролювали інформаційні потоки, створюючи для народних мас потрібну картинку. Вони могли створити натовп на пустому місці, й заглушити крики мільйонів. Вираховували наміри людей задовго до того, як їхні думки оформляться в щось конкретне. Координували дії сотень тисяч солдат по всьому світі, гарантуючи перемогу мізерними силами. Ніхто не міг сховатися від всевидячого ока. А хто міг - не становив небезпеки для компанії.
  Псих і Пророк теж до певного моменту не розглядалися як загроза. Ну не віддали ми свої костюми, і що з того? Нас двоє проти кількох мільярдів. Якими б сильними ми не були, ми не здатні завдати суттєвої шкоди. Навпаки, навколо нас скупчувалися усі незадоволені, яких потім можна було накрити одним ударом. Так повторювалося кілька разів, поки один із суперкомп'ютерів не наткнувся на сліди чергової розправи. Розібравши усі попередні акти знищення повстанців, система підняла тривогу. В усіх випадках фігурували одні й ті ж самі люди. Напрошувався висновок, що або небіжчики раз за разом воскресають, або у них є багато двійників, або хтось зумів обманути головну зброю C.E.L.L. Останній варіант, на думку людей, був найменш імовірним. На час розслідування суперкомп'ютери були відрізані один від одного, щоб по розбіжностях у їхній роботі було простіше вирахувати джерело фальшивих даних. А поки повстанці, скориставшись моментом, проникали в купол Свободи, ми із Психом пробиралися до відповідального за цей регіон дата-центру, аби фізично знищити один із цих комп'ютерів. Не увесь, достатньо лише критично пошкодити головний елемент системи.
  Я знав про головний недолік цієї технології. Те, що люди вважали захистом від сторонніх користувачів, виявилося унікальною особливістю конструкції. Віддавати накази модулю міг лише його власний оператор за допомогою прямого підключення. Як вже було відомо, мозок кожної людини в процесі життя розвивається по-своєму, формуючи унікальну карту активних нейронів. Відбита в синтетичному модулі, вона просто не здатна була контактувати з іншими користувачами. Це все одно, що намагатися увіткнути штекер в гніздо іншого формату. У цефів із цим проблем не було, адже над створенням кожного такого комп'ютера працював увесь колектив, а не окремий його представник. Тобто штучний інтелект легко міг контактувати з будь-яким оператором, адже усі вони були між собою інтелектуально і біологічно схожі, наче близнюки. В C.E.L.L. не довіряли нікому, навіть власним людям, не кажучи вже про дослідний матеріал. Тому вони знайшли інший вихід.
  C.E.L.L. створили власний інтерфейс для взаємодії зі штучним інтелектом. Біологічний інтерфейс. Все було елементарно: взяти кабіну від літуна цефів, і посадити туди оператора нанокостюма. Розіп'ятий в капсулі життєзабезпечення, вплавлений у її механізми, бідолаха решту свого життя проводив у повній ізоляції, без змоги поворухнутися, кліпнути очима, і навіть вдихнути. Будучи колись носієм інопланетної технології, він поступово перетворювався на безіменний придаток до неї. Вся його роль - повторювати для машини деякі команди й зрідка підтверджувати повноваження нових терміналів. Це навіть життям не назвеш. Існування - не більше.
  І тим дивніше було побачити такий привіт із минулого тут. Замість моноліту центрального процесора у переплетінні труб та кабелів висів пілотський саркофаг. Добре видно, що обладнання встановлювалося самотужки, із застосуванням підручних матеріалів, значить помічників чи сторонніх спеціалістів тут не було. Деталі навіть не скручені, ніби їх стягували докупи зсередини. Який безумець міг з власної волі залізти у цю машину? Щось мені ідея долучитися до цього джерела знань уже не так подобається. Під дрижання стін я підлетів ближче і одним легким рухом відкинув вбік кришку саркофага. В повітря вилетіла хмарка конденсату зі стиків, а мені в пику вперлося дуло якоїсь гармати.
  Секунда ступору.
  - Ти?!
  
  
  Глава 17. A fonte usque ad fontem (Від джерел до джерел)
  
  Старий аеродром на околицях Маурі уже давно не виконував свою основну функцію. З того часу, як відкрився новий торгівельний маршрут, наплив приватних суден скоротився втричі. Потім застарів і наземний тракт, а за ним загнулося і саме містечко. Принаймні так це виглядало для приїжджих. Самих же жителів це ані трохи не тривожило. Навпаки, сюди почали переїжджати ті, хто хотів усамітнитися. Викупити задешево непоганий будиночок - що може бути краще? Та й губернатор місцевий непогано справляється зі своїми обов'язками. Розбійників у околицях уже років двадцять ніхто не бачив. Зате тут інколи проводили свої навчання молоді повітроплавці. Різноманіття ландшафту й кілька постійних повітряних ям дозволяли без зайвого ризику відпрацювати основні прийоми польоту і взаємодію екіпажу. Але і це останнім часом траплялося дедалі рідше. Натомість тут оселилися кілька сімей сміттярів, які займалися ремонтом і обслуговуванням, але частіше - просто утилізацією повітряних суден. І чого їм тільки не траплялося: і яхти, і катери, і навіть лайнер один був. Тільки військові судна до них не доходили - державна таємниця і таке інше.
  Семирічна Мінако з цікавістю оглядала їхнє останнє надбання, вишукуючи різноманітні схованки й дістаючи звідти майно колишнього екіпажу. І це їй вдавалося напрочуд добре. В її торбі уже лежала парочка гребенів, вісім монет різного номіналу й походження, мішечок прянощів, велика сигара із дурманом, пляшечка дорогої оливкової олії та ще ціла купа різноманітного дріб'язку. Пляшки з вином вона взагалі з собою не брала - просто виставляла на видне місце, щоб забрати потім. Цей корабель був не таким оригінальним, як попередні, зате дуже великим. І проблемним.
  Побита баржа кілька разів входила в простір різних країн, і ніде їй не дозволяли сісти. Все через особливий статус її випадкових пасажирів. За правилами корабель взагалі повинні були арештувати, але там закрутилося щось незрозуміле, і корабель опинився на торгах. Здавалося б: велика баржа, навіть трохи пошкоджена, це непогане капіталовкладення. От тільки розвантажити її уже не вдасться. Великі бочки на палубі пошкодились під час обстрілу, і залили своїм вмістом усі контейнери, які за час польоту склеїлися воєдино. Наче щойно розплавлена смола, ця гидота дуже складно відшкрібалася навіть металевим інструментом. Простіше розібрати сам корабель, ніж повністю її видалити. Навіть підйомне кільце - найцінніший елемент конструкції, який нерідко переставляли зі старих суден на нові, виявилося намертво вмуроване в конструкцію разом із контрольними контурами та половиною необхідного для польоту обладнання. Корабели одразу відмахнулися від цього корита, не уявляючи собі, як вписати цю брилу в обриси майбутнього судна. Тільки на літаючий кран і згодиться.
  Старша сестра Мінако - Мінорі, із сумнівом ставилася до батьківської затії. Вона вже встигла зазирнути у всі доступні куточки судна, і все більше схилялася до думки, що батьки переплатили за цю літаючу руїну. Сумнівно, що навіть підйомні кільця вдасться виколупати без проблем - та гидота залила не тільки трюм, але й сусідні технічні приміщення. Добре, що на роботу самих кілець це не вплинуло. І що більше вона оглядала їхню обновку, то більше сумнівалася в побаченому. Ну не могло в кораблі вміститися стільки клею, навіть якби ним були забиті усі бочки й контейнери. Таке відчуття, ніби його заливали в трюм прямо через люки, яких було всього чотири штуки, і знаходилися вони в зовсім інших кінцях трюма. І піднятися в повітря, не кажучи вже про стабільний політ, із таким вантажем судно просто не повинно було. Ця ж баржа змогла власним ходом доповзти аж сюди, і своїм пузатим корпусом зайняла усе вільне місце на майданчику.
  - А це ще що? - пробуркотіла собі під ніс дівчина, помітивши на стіні темного трюму сонячні зайчики.
  - Мінорі! Мінорі, дивись, кого я знайшла! - почувся з палуби голос молодшої.
  - Знову якусь тварину витя... - дівчинка визирнула з люку і завмерла з відкритим ротом, побачивши в руках сестри щось масивне. - Це що таке?
  - Не знаю. Але вона дуже гладенька і блискуча, якщо її дочиста витерти.
  - Вона? - Мінорі підняла брову, із сумнівом поглядаючи на сестру. - Ти навіть не знаєш, що воно таке, а вже визначаєш стать? А раптом це не дівчинка, а хлопчик?
  - Це дівчинка, бо в неї є дітки. - Мінако відійшла, показуючи іще три таких же штуки, тільки трошки менших.
  Тільки тепер Мінорі змогла уважніше роздивитися ці живі трофеї. В руках у сестри було щось чотирилапе, забарвлене у рожевий колір і прикрашене посередині корпуса чорним геометричним орнаментом. Інші компенсували відсутність візерунків більш багатою палітрою кольорів. На перший погляд - якісь складні механічні іграшки. Але рухаються вони усвідомлено, наче живі. Жертва сестри постійно переводила погляд з однієї дівчинки на іншу й назад, неначе порівнювала їх, і час від часу намагалася вирватися з полону. Якщо це дійсно машини, то в руках у Мінорі не мати цих чотирилапих павуків, а їхній командир. Цікаво, що за майстер умудрився їх створити?
  - Мінорі, будь обережна з ними, не зламай. Ти ж бачиш, що це не іграшки.
  - Ба-ба-бі-ба-ба! - ніби підтримуючи її пропищала рожева штука, незадоволено смикнувши лапками.
  - А якщо й іграшки, то дуже недешеві.
  - Бачу, не дурна! - огризнулася мала, обережно присідаючи на палубу, не випускаючи однак свою знахідку із рук.
  Та не встигла дівчинка всістися, як механізм смикнувся і, хитро викрутившись тілом, стрибнув на підлогу. Мінорі спробувала його знову спіймати, але той підстрибнув і, осідлавши кульку із зарядженого ефіру, разом із товаришами кулею вилетів по драбині на верхню палубу. Все, що вони встигли побачити, коли добігли туди - як останній із них стрибає за борт.
  - Ось і все. Впустила ти своє щастя, - дорікнула сестрі дівчина, і пішла назад. - Ходімо, здається в трюмі є отвір. Полізеш перевірити?
  - Ага, зараз іду, - відповіла молодша, нікуди не поспішаючи.
  Замість цього вона, прислухаючись до шуму десь знизу, обережно переступаючи напливи чорної смолянистої маси, перейшла на інший борт і подивилася униз. Туди - в зарослі на узбіччі майданчика.
  - Мінорі!
  - Іду!!!
  Маленька дівчинка на останок іще раз оглянула простір і пішла з палуби. Щойно вона зникла з поля зору, як частина корпуса корабля відкрилася і зсередини на вулицю викотилася ціла зграя комахоподібних істот. Серед них особливо виділялися великі, в метр заввишки. Їхні пласкі тіла, нагадуючи по формі широкий англійський щит, були увінчані різноманітним вантажем. Деякі контейнери були настільки габаритними, що їх несли одразу кілька 'щитовиків'.
  Переконавшись, що люди не підняли тривогу передчасно, синтетики поклали вирізаний фрагмент корпуса на місце, прихопили його в кількох місцях своєю павутиною, і поспішили за рештою групи. Видати їх могла тільки добре утрамбована сотнями лап земля та затоптана трава. Якщо не придивлятися, то й увагу не звернеш. Але в кількох сотнях метрів далі вони вже не маскувалися, і чорною живою масою розтікалися лісом. Ще далі, ламаючи чагарники й приминаючи молоді дерева, рухалася велетенська сколопендра. Наче ідеальна підвіска спортивного всюдихода, її зібране із багатьох 'щитовиків' тіло огинало усі перешкоди й складки місцевості, не дозволяючи закріпленому на спині вантажу зайвий раз здригнутися або нахилитися. І така стонога була не одна. Трохи далі виднілася іще одна, а за нею іще, й іще... Усе відбувалося в абсолютній тиші. Увесь ліс ніби вимер. Не співали пташки, не кричали звірі. Навіть всюдисущі коору забилися в свої нори, засипавши за собою входи. І в центрі армади, оповитий вихорами всмоктуваного ефіру, в небо здіймався розкреслений геометричними лініями обеліск. Синтетична орда під його керівництвом вирушила на пошуки нового місця для для свого гнізда.
  
  ***
  
  Церква... Кайя давно знала, що жодна організація чи знатний рід не відмовляться від застосування брудних прийомів, щоб прив'язати до себе перспективних людей. Батько змалку втовкмачував це і її дурну голову. Підказував, куди слід дивитися, а що сприймати на віру не слід. Тільки зараз, маючи в своїх руках неймовірно потужний інструмент для отримання інформації, вона усвідомила, наскільки її батько замовчував реальний стан справ.
  Спершу було дуже цікаво й приємно дізнаватися все більше чужих таємниць. Так вона дізналася, що головний кухар на борту Су-Вана час від часу використовувала неякісні продукти, маскуючи це великою кількістю спецій. Або про не дуже сумлінних гвардійців, що замість стояння на варті можуть цілий день грати в азартні ігри. Або про штурмана, що час від часу промишляє контрабандою. Усі ці факти поступово складалися у карту подій, по якій можна було легко вирахувати життя навіть тих людей, про існування яких вона раніше навіть не здогадувалася. Наприклад про завідуючу складом госпорадського приладдя, у якої можна роздобути порцію дурману. Так Кайя змогла вирахувати і шляхи потрапляння цього наркотику на борт, що потягнуло за собою іще більш тривожні відкриття. Заради інтересу дівчина спробувала таким же чином зібрати інформацію про себе. І була неприємно вражена тією кількістю компромату, що спільнота павуків змогла нашкрябати із поодиноких фактів її біографії. Відкопали навіть те, що вона була готова обміняти свого сюзерена на перше кохання! Яке виявилося ще одним чужим секретом - інтригою молодого Дагмайєра. Саме тоді рожеві окуляри дівчини розбилися вщент. Світ більше не поділявся на чорне і біле. Була лише суцільна сіра імла, в якій час від часу зустрічалися по-справжньому темні плями. І з часом дівчина зрозуміла, що навіть у її власної королеви, яку вона ще недавно вважала непогрішимою, є ціла купа таємниць, за розголошення яких та без сумніву позбудеться навіть найближчої соратниці й подруги. І Лашура, безсумнівно, вже здогадалася, що Кайя про них знає. Але ніяк це не показувала.
  Зосередившись на поточних проблемах, Кайя ще раз передивилася зібрані щодо Церкви дані. Нова Церква, як іменували себе втікачі зі Святої землі, насправді разюче відрізнялася від свого попередника. Вони не могли називати себе державою, адже не тільки місце їх знаходження, а й сам факт існування все ще залишався таємницею. Та попри свою малу кількість, все вони ще залишалися силою, оскільки контролювали так-звану 'Лабораторію бар'єрів' - великий комплекс, в якому досліджувалися древні артефакти й вироблялися їхні сучасні аналоги.
  Технології Древніх мають одну дуже важливу особливість - для їхньої роботи не потрібен ефір. Вони можуть працювати по за межами моря Ахо, а в деяких випадках і під водою. Але за такі можливості доводилося платити великою витратою високоякісних металів, без яких навіть ідеально повторена репліка не запрацює або одразу ж зламається. Дещо вдалося повторити на доступній елементній базі, але як і чому ці штуки працюють - не міг пояснити ніхто. Не вистачало фундаментальних знань. В той же час Кей зумів якось обійти це обмеження, створюючи свої саморобки буквально із повітря. Су-Ван теж, як виявилося нещодавно, приховував у своїх надрах механізми, здатні переробляти ефір в матерію із потрібними властивостями. На жаль доступу до них Кайя не мала, і де вони розташовані - не знала, а павуки відмовлялися їй розказувати. Востаннє, коли вона спробувала під прямим керуванням завести одного із членистоногих в знайдену нещодавно нору, її одразу ж викинуло в реальність, а сама нора ту ж мить була засипана. Далі 'копати' в цьому напрямку вона не наважувалася. Бо хто їх знає, які таємниці приховують самі павуки...
  Повертаючись до секретів Нової Церкви, Кайю цікавило лише одне питання: чи зберегли вони секрет створення лицарів? Поки що вона схилялася до думки, що виробничий процес був розбитий між кількома об'єктами, і захоплення Святої землі його перервало. Це пояснює інертність єпископів стосовно Бахарена, який міг їм погрожувати знищенням такого важливого об'єкта. На їхньому місці Кайя обов'язково створила би кілька схованок із вже готовими лицарями саме на такий випадок. Ймовірно одна із них знаходиться тут, бо на одному зі складів павуки помітили велику кількість сервісних коконів. Значить неподалік повинні бути і машини, які вони обслуговують. Буде дуже погано, якщо усю цю отару натравлять на Су-Ван. Яким би потужним не був її лицар, він просто не встигне перестріляти усіх ворогів. Особливо в порту, де не так уже й багато місця. Та й сам він останнім часом сильно заріс своїми кристалами, втративши рухливість, а як зупинити цей процес - невідомо.
  До речі про синтетиків. Ідея скинути керування одразу кількома дронами на одного, підпорядкованого безпосередньо Кайї себе виправдала, збільшивши радіус покриття й кількість випущених за межі острова юнітів без ризику їх втрати.
  Перебуваючи в постійному контакті з ними, Кайя все частіше помічала слабке, ледь чутне ехо знайомих сигналів. Ніби десь там, за горизонтом, перегукуються цілі зграї цих машин. Коли вона вперше почула їхній сигнал, то подумала, що це просто відлуння її власного. Наступного ж вечора він повторився, точнісінько в той же час. А потім знову і знову. Дівчина уже звикла до цього шуму, наче до криків дітвори за вікном. З часом джерел шуму ставало дедалі більше. Її власні павуки ставилися до нього абсолютно байдуже. Поки не покидали зону досяжності. І коли спливав відведений на повернення час, вони відправлялися до найближчого джерела сигналу. Королева боялася, що Кей міг ще комусь зробити такий же подарунок, як і їм, тому Кайя пообіцяла після закінчення візиту розібратися із цим феноменом.
  Серія Б - найбільш універсальна версія дронів. Вони можуть робити все те ж саме, що і їхні вузькоспеціалізовані родичі. Але як і будь-який багатофункціональний інструмент, вони робили це однаково погано. Їхній слух був гіршим, чотири візори замість шести зменшували поле зору, мінімум інтелекту, відсутність озброєння, більша вага і менші запаси енергії для роботи... Ця, здавалося б, недосконала модель складала більше половини від загальної кількості дронів. А все тому, що вони з самого початку проектувалися для командної роботи. Наче справжні мурахи, разом вони були здатні зрушити навіть в сотні разів більші за себе предмети. В разі пошкодження одного, інші могли 'поділитися' із ним частинами свого тіла без суттєвої втрати функціональності. Кайя тоді так і не розібралася, але одна зі слуг клялася, що на власні очі бачила, як до комірчини зайшло четверо павуків, а вийшло п'ятеро. Звісно ж для досягнення такої ефективності їм були потрібні командні юніти. Цю функцію на себе брала серія А - первістки Кейнсі. В їхній конструкції було багато зайвих, на перший погляд, елементів, до яких можна було підключати різноманітне додаткове обладнання. Зараз вони відповідали за зв'язок із керівним центром, а у випадку, коли це не можливо - брали керування на себе і швиденько повертали отару в зону покриття. Є ще третя серія - В, але їх виробництво припинилося невдовзі після того, як Кей покинув їхню компанію. Ці дрони були створені лише для бою. Їхні передні широкі лапи мають гострі краї й можуть скластися у широке лезо. Або схреститися ножицями і відсікти недоброзичливцю дещо зайве. Розташовані на їхньому тілі пара химерних пістолів дозволяли вразити вісім цілей на відстані до двадцяти метрів. Деякі з них навіть могли чаклувати з ефіром - їх Кайя тримала біля себе, як особисту охорону. Яка іронія: у капітана королівської гвардії є власна гвардія.
  Дрони відправилися на розвідку одразу, щойно острів пришвартувався. Кайя розуміла побоювання королеви щодо лояльності святош, а тому вирішила перестрахуватися. Вирахувати оперативний штаб Церкви вдалося дуже швидко, достатньо було трошки поспостерігати за роботою їхньої військової пошти. Невдовзі кілька квадів павуків зайняли стратегічні позиції всередині будівлі й слухали усі розмови. Тільки слухали, бо листування було зашифрованим. Кілька спроб розгадати шифр за допомогою усіх доступних криптографічних інструментів результату не дали. Єдине, що вдалося встановити, це виділити кілька окремих типів шифрування. Вочевидь ними користувалися різні підрозділи. Зворотнє відстежування листів із відповідними шифрами погрожувало затягнутися, тому Кайя вирішила зосередитися на більш доступних засобах розвідки. Наприклад знімання вібрацій із поверхонь, або закидання жучків. Останній метод був більш ризикованим, оскільки в абсолютній стерильності кабінетів будь-який сторонній предмет одразу був помітний. Павуки і так ледве не розкрили себе, коли прибиральниця помітила їхні сліди на підлозі.
  В процесі спостереження Кайя натрапила фрагмент розмови єпископів.
  - Ви йдете на ризик.
  - Аж ніяк. Достатньо захопити командира, і військо саме складе зброю. Відчалити вони не зможуть, припасів у них майже не залишилося, а пілоту рано чи пізно доведеться покинути машину. Ще ніхто не зміг просидіти всередині більше шістнадцяти годин.
  - А раптом не доведеться?
  - Побачимо. Навіть якщо вони спробують втекти, у нас достатньо вогневої міці, щоб збити острів. А цей лицар, яким би міцним він не був, літати не може. Починаємо через дві години, або як тільки один із пілотів вилізе. Питання, пропозиції?
  - Як щодо павуків? Б'юся об заклад, що вони на першому острові. Надто дивно виглядає багаж королеви.
  - Вважатимемо, що вони є на обох. Шокові кийки солдати вже отримали. Діяти потрібно синхронно, інакше друга ціль встигне зреагувати.
  - Не поспішайте, ми не розглянули іще один варіант, - Кайя упізнала голос Мао Марселло.
  - Який?
  - Це може виявитись провокація. Раптом від нас саме цього й чекають, щоб ми розставили свої сили у потрібних місцях?
  На деякий час запанувала тиша.
  - Залишимо резерв на такий випадок, але тоді наших сил може не вистачити для штурму.
  - Пропоную задіяти 'Релікт'. Пора вже перевірити його в дії.
  - Підтримую.
  - Згоден.
  - Так і зробимо.
  На цьому розмова завершилася, і невідомий єпископ покинув штаб у супроводі одного із спостерігачів. Зрозуміло, що усе почуте було вирвано із контексту, але це все одно було краще, ніж нічого. Також підтвердилася присутність стукача і з'явилася підозра на ще одного. Тобто Церква прекрасно знала, хто із їхніх гостей справжня королева, а хто - підробка. І ті лицарі, які нещодавно атакували Су-Ван, теж належали одному із єпископів. Та й Мао Марселло, як виявилося, був главою єпископату лише на словах. Справжній керівник Церкви в обов'язковому порядку мав володіти спеціальними артефактами, за допомогою яких міг напряму підключатися до деяких унікальних церковних систем. Наприклад налаштовувати блок запобіжників у пілотських пузирях лицарів, щоб збільшити або зменшити швидкість реакції машини, зворотній зв'язок та інші параметри. Повторити артефакти можливо, але єдиний носій секрету їхнього використання залишився на Святій землі, якщо взагалі вижив під час вторгнення. Без цього папський скіпетр залишався просто стильним аксесуаром. Не виключено, що глава Церкви мусив сам брати участь у виробництві лицарів...
  Коротше, новин зібралося багато. Кайя уже складала підсумки розвідки, і передала їх на окуляри втомленої королеви. Не встигла вона розслабитися, як усі дрони в межах досяжності перейшли у бойовий режим, а статус представників Церкви змінився на ворожий. Кайя одразу ж насторожилася. Нападати павуки не стали. Значить їх ще можна вгамувати. На збій теж не схоже. Павуки могли самостійно обробили інформацію і почали готуватися до атаки, але цьому мав би передувати активний обмін даними між усіма дронами, і рішення вони мали приймати теж усією спільнотою. А тут по групі пройшов лише один пакет. Із оновленням! Звідки?!
  І Кайя почала розбиратися. Переглянувши логи останніх подій вона знайшла лише одну зміну - у списках доступних контактів з'явилися два нових абоненти, підписаних як 'AM-Analyst' та 'AM-Judge Dredd'. Спробувавши до них підключитися, як до звичайних дронів, вона не отримала від першого ніякої реакції, а другий прислав запит на ідентифікацію. Система питала про таке тільки під час виконання небезпечних або незворотних операцій, наприклад зміни поведінкових алгоритмів павуків чи їх використання не за призначенням. Щойно вона виконала все, що від неї вимагалося, як вікно стало неактивним, і в його центрі з'явився напис: 'Заявка на розгляді'. Так продовжувалося лише кілька секунд, після чого вікно розблокувалося і...
  Хвилину по тому Кайя закрила усі вікна і помасажувала очі, хоч у капсулі вони й не напружувалися. Ситуація несподівано вийшла за рамки прогнозів. В таких випадках треба зламати і прогрози суперника, не дозволяти йому захопити ініціативу, діяти нестандартно. І швидко!
  - Ваша Величність, нам час відлітати, - озвалася її ілюзія в гостьовій резиденції.
  - Що? Навіщо? Ми ж тільки-но прибули!
  - Нас збираються брати штурмом. Не бачу сенсу марнувати свій час і ресурси в непотрібних сутичках.
  - Церква?
  - Я нарахувала аж п'ять фракцій, і у кожної на нас свої плани. Переговори не планувалися з самого початку, - Кайя повернулася до батька. - Ти з нами, чи продовжиш працювати на Церкву?
  - Церкви більше не існує. Мої домовленості втратили силу, щойно Свята земля була окупована. Усі адекватні церковники, з якими я працював, або зникли безвісти, або арештовані. Я гадав, що це просто реакція на вимоги воєнного часу, але зараз...
  - Тобі не ставили печатку? - поцікавилася Кайя, оглядаючи чоловіка візорами усіх присутніх тут павуків.
  - Зняв. Чи ти гадаєш, що статус академіка мені дали лише за обдароване потомство? - з хитринкою відповів той, потираючи поперек. - Мені знадобиться час, щоб зібрати усі речі й матеріали. Ви ж приймете на борт групу пілігримів?
  Обговоривши деталі подальших дій, Ной покинув високих осіб. Деякий час після відбуття чоловіка Лашура продовжувала стояти прямо, після чого дерев'яними руками стягнула з голови окуляри. Вона виглядала дуже стомленою, і під кінець розмови повністю передала ініціативу подрузі.
  - А-а-а! Богиня порятуй! У мене очі зараз повилазять!
  - Я просила не зловживати окулярами.
  - Ти не казала, що після них у мене настільки зір погіршиться! Я ж не бачу нічого, усе розпливається!
  - Заплющте очі на хвилину. Дайте їм відпочити. Оберіть кілька предметів на різній відстані від себе і по черзі переводьте погляд між ними...
  Кайя знала, наскільки підступним може бути так-званий 'гаджет' - на собі випробовувала. Але в її випадку за здоров'я можна було не хвилюватися, адже тепер про це дбала надзвичайно точна й розумна автоматика капсули контролю. Ця цистерна, в якій дівчина проводить більшу частину часу, уже стала для неї більш звичною, ніж пілотський ложемент лицаря. На відміну від останнього, тут вона не відчувала ні втоми, ні болю, ні будь-яких тілесних потреб. Можна було б цілими днями там жити, якби машина примусово не вимикала систему життєзабезпечення, і не давала повернутися, доки Кайя не виконає норму фізичних навантажень. Та й рани в такому середовищі загоювалися в рази швидше. Страждала хіба що її дієта, адже під час кожного занурення вона знаходилася на крапельному харчуванні, після якого доводилося заново звикати до твердої їжі. Але на фоні можливостей, які перед дівчиною відкривала ця техніка, усі незручності можна було сміливо ігнорувати.
  - Розказуй, - простогнала Лашура, падаючи на щойно звільнений диван.
  І Кайя розказала. Нова Церква, як виявилося, не мала ніякого відношення до своїх попередників. Це лише група дезертирів, що встигли втекти з поля бою, прихопивши найцінніше. Ось чому вони так ретельно приховували своє існування - гадали, що ніхто не знає про їхню схованку, а тут Кайя до них цілу королеву привела. Справжній анклав Церкви розташувався у святилищі Марука, що неподалік від кордонів Хавонії - майже на іншому кінці континента.
  Летіти сюди було не просто марною тратою часу, а її особистою помилкою. Замість того, щоб під час збору сил пересидіти в тихому місці, вони з Лашурою самі прийшли до рук розбійників. Просто Су-Ван рухався через незручні для навігації райони, тому вони й не були в курсі останніх новин. В цю ж пастку потрапили і їхні двійники, відправлені сюди Дагмайєром. Ті навіть не були в курсі головної мети місії.
  - Сама була в шоці, коли про дізналася про все це.
  - До речі, як дізналася?
  - Збирала інформацію про святош. Спільнота дронів ознайомилася із матеріалами, і за першої ж нагоди відправила своєму начальству.
  - Тобто вони все ж шпигують для Кейнсі?
  - Його можна зрозуміти. На Кея відкрили сезон полювання всі, кому не лінь. У відповідь він натравив на них своїх механічних помічників, і ті взялися вирізати усіх причетних. Таких виявилося несподівано багато. За кілька днів число жертв перевалило за чотиризначне і продовжує зростати. З них майже 13% складають представники терористичної організації під назвою 'Нова Церква'. А тут і мої маленькі потвори назбирали цікавих новин про святош...
  - Терористичної? - виділила головне Лашура, ледве стримуючи позіхання.
  - Розкол Церкви значно глибший, ніж ми вважали. Після бою за Академію утворилося цілих три фракції. Ренегати, що залишилися на Святій землі й пішли на співпрацю із окупантами. Дезертири - колишні святоші, до яких ми й приперлися. І справжні церковники. Останні об'єднуються під керівництвом Директриси, як єдиної представниці офіційної влади. До неї ж стікаються залишки оперативної мережі Церкви, у кого залишилося бодай трохи мізків чи совісті. Усі інші або повтікали, або були завербовані Новою Церквою.
  - Тобто наші єпископи за рангом стоять нижче за Директрису?
  - Їх взагалі за всіма законами слід на шибеницю відправити. А в неї є право представляти інтереси Церкви без узгодження із єпископатом. Той же Марселло присвоїв собі новий статус тільки через відсутність інших кандидатів. Хоча я схиляюся до думки, що він сам доклав до цього руку. Солдати підкоряються їм лише тому, що не знають реального стану речей. Зараз єпископи хочуть легалізувати свої повноваження, і для цього відправили своїх головорізів у святилище Марука, щоб ліквідувати Директрису.
  - І як тільки її не стане, вони зможуть оголосити себе єдиними законними правителями Церкви, а ми втратимо головного союзника... - Лашура повернулася на інший бік, намагаючись влаштуватися зручніше. - А з дублерами що?
  - Найманці від Бахарена. Прийшли за секретами святош. Про нас не знають. Відволікають увагу, поки інша команда проникатиме на секретний об'єкт. Я поки ставлю їм палки в колеса, але краще ліквідувати їх до початку активних дій. Та й єпископи готуються застосувати проти нас якусь секретну зброю. Я ще не розібралася, що воно таке.
  - На твій розсуд, - недоречно буркнула Лашура.
  - Що? З вами все добре? - Кайя спробувала схилитися над своєю королевою, але павуки не втрималися на місці й розсипалися, наче картковий будинок. - Як самопочуття?
  - Нічого. Роби що хочеш, тільки дай мені трохи відпочити. Хоча б кілька годин...
  - Ваша Величність? Демони! Леді Майя, несіть аптечку! У нас отруєння! Майя!
  Жінка увійшла до кімнати, але й сама ледве переставляла ноги. Симптоми були аналогічними. Схоже святоші вирішили перестрахуватися і взяти їх хитрістю. Усі слухові печатки дрони знайшли і зіпсували одразу після прибуття сюди, значить у неї має бути трохи часу перед приходом солдат. Це почалося після того, як Ной Фуран пішов від них. Невже її батько теж причетний до цього? Він дійсно хотів втекти, чи просто шукав спосіб проникнути на борт острова?
  Відкривши карту, Кайя переконалася, що до маєтку стягується велика кількість солдат. Батьківський же маячок продовжував рівномірно віддалятися на самоті. Якби він був заодно зі святошами, то мав би відзвітуватися командиру штурмовиків про результати переговорів. Або він просто співпрацює не з цією групою... Ні, це вже пахне параноєю! Кайя спробувала зняти з нього ворожий маркер, але система відмовилася. Після кількох невдалих спроб виключити батька зі списку ліквідації вона отримала пояснення, що рішення оператора вважається суб'єктивним через його особисту зацікавленість та відсутність доказів невинності. Тепер було видно, що спільнота активно розмірковувала над ситуацією, бо деякі функції капсули почали підвисати. Нарешті було висунуто пропозицію змінити статус чоловіка на оранжевий. Тепер його вважали імовірним ворогом, і якщо він ніяк не спровокує дронів - його не чіпатимуть. Спільнота оцінила психічний стан оператора і запропонувала передати керування операцією до 'AM-Judge Dredd'.
  Кайя задумалася. Єдине, чого хотіла дівчина - безпеку для своєї королеви та усіх жителів її острова. Але вона ще не вміла повноцінно керувати великими масами дронів, а тому могла наламати дров - випадок із клумбою міцно засів у пам'яті. Та й серед церковників було багато цивільних, які працювали в Лабораторії Бар'єрів задовго до прибуття єпископів. Кайя не хотіла брати на себе гріх за чужі смерті. В бою - без питань, але ось так, беззбройних... І немає ніяких гарантій того, що невідомий Суддя не забере усіх павуків до себе, щойно отримає над ними контроль. І поки Кайя думала, семеро солдат на мотузках спустилися із даху й, розбивши віконне скло, закинули в кімнату сріблясті циліндри...
  
  ***
  
  Ханлі поверталася у майстерню, коли все закрутилося. Із непомічених раніше проходів на причал почали вибігати солдати Нової Церкви, башти розвернули свої гармати, а вихід у простір перекрили дві тріади лицарів. Тримаючись по інший бік острова, по за межами видимості чорного велетня, вони одразу ж взяли на приціл ключові елементи судна. Ту ж мить із репродукторів на увесь порт розлетівся голос...
  - Усім залишатися на місцях! Скласти зброю і лягти обличчям на землю! Всі, хто не підкориться будуть знищені!
  Звісно ж екіпаж і не думав слухатися. Перше, що зробили механісти, це прибрали потенціал із підйомної частини. За випадковим збігом обставин ця дія співпала у часі із активацією ефірних глушників, і замість того, щоб просто вийти з-під прицілу берегової артелиреї, Су-Ван різко провалився униз, увійшовши нижньою декоративною вершиною в паркувальний ставок. Хвиля витісненої островом води змила усе, що знаходилося поблизу.
  - Повторюю: всі, хто чинитиме опір, будуть знищені на місці! Ваша королева щойно зреклася престолу, і віднині ви знаходитесь на забороненій території без дипломатичного статуса! Не перешкоджайте солдатам...
  Голос іще щось говорив, але Ханлі уже нікого не слухала. Плюнувши на все, вона побігла в ангари. На відміну від чужинців, вона прекрасно знала короткий шлях туди. Достатньо підняти одну із підлогових панелей садового ліфта, і шахта приведе дівчинку до технічних приміщень, а звідти легко дістатися до майстерні. Нехай її мехи не такі універсальні й рухливі, як звичайні лицарі, але наразі це єдина зброя островитян. Незрозуміло тільки, чому Кайя досі зволікає?
  Дівчинці залишалося пробігти зовсім трохи, коли темна фігура вистрибнула з-за декоративного куща прямо у неї на шляху. Ханлі не розгледіла, хто це був, а одразу ж спробувала ухилитися. І їй це майже вдалося. Винахідниця змогла перекотитися, як завжди робила це на тренуваннях. Але суперник виявився не один, і його товариш, щойно жертва уповільнилась, одразу ж накинувся на дівчинку, викручуючи їй руки. Поки вони в'язали полонянку, над островом з'явилася ілюзія Кайї.
  - До уваги екіпажу та персоналу: королева знаходиться в гостьовому маєтку Церкви, вона цілком здорова і їй ніщо не загрожує. Пізніше вона дасть вам нові вказівки, а до того часу, будь-ласка, не провокуйте конфлікти, - продовжувала говорити ілюзія, а Ханлі починала розуміти... - Збережіть своє життя і здоров'я - дозвольте спеціалістам завершити свою роботу.
  - Чула, сучка? - гаркнула на дівчинку одна із нападниць. - Лежи тихо і не рипх-х-а-а-а!!!
  Маленькі дротики, завбільшки з палець, зі свистом впилися в тіла нападниць. Один одразу увійшов в плоть, знайшовши щілину між спинним та фронтовим панцирем. Другий же влучив у броню, при чому в найтовстішу її частину. Та не зважаючи на це, смерть жінок була однаково страшною. Тільки в першому випадку дротик із гидким булькаючим шипінням продовжував горіти вже всередині, а другий зумів пропалити панцир, з-під якого назовні виривалися язики полум'я. Якісь десять секунд екзекуції розтягнулися для Ханлі у цілу вічність. Її мозок із фотографічною точністю фіксував усе: краплі розплавленого металу, запах підгорілої плоті, крик жінки, що заживо запікалася у власній броні. Особливо глибоко в пам'ять запало обличчя першої жертви, що намагалася кричати, але тільки хрипло видихала гарячий дим і плювалася кривавою піною.
  Краєм шокованого розуму Ханлі пригадала, звідки тягнулися димні траси пострілів. Повернувши голову туди, вона побачила павука. Перевівши погляд на дівчинку, той на секунду завмер, а потім зник так-само тихо, як і з'явився. Два із восьми пострілів він уже використав. Залишається ще шість. Ще шість людей сьогодні помруть від випалених нутрощів. А винахідниця тільки зараз зрозуміла, що її налякало більше за смерть - очі павука. Вони не світилися. Тобто дрона ніхто не контролював, він діяв самостійно. А Кайя запевняла, що вони можуть застосувати зброю тільки за прямим наказом. Значить вона помилялася? Ні, не помилялася, скоріше... Піднявши голову на ілюзію, яка раз за разом повторювала одне й те ж повідомлення, винахідниця нарешті зрозуміла, що та намагалася їм сказати.
  Ніби підтверджуючи її думки, увесь острів пронизливо загудів, витягуючи із навколишнього простору останні крихти ефіру. Залишившись без опори, церковні лицарі були змушені спуститися на землю й закономірно загрузли в створеній маленьким цунамі багнюці. Ошелешені таким несподіваним ефектом пілоти не одразу помітили, що в їхній бік летять маленькі, у порівнянні із їхніми машинами, чорні цяточки. Був би там спостерігач, він би неодмінно порівняв їх із мухами, настільки схожим був звук. А коли помітили, було вже пізно - перший із лицарів повернув зброю проти своїх товаришів. Він встиг зробити два постріли, перш ніж в його пузир встромився величезний ніж колишнього товариша. По якому відкрив вогонь уже його напарник...
  Під кінець залишилися лише двоє найдосвідченіших - командири тріад ближнього та дистанційного бою. Командири, які щойно власноруч перебили своїх власних підлеглих і тепер тримали на прицілі один одного. Кожен із пілотів уважно вдивлявся в свого опонента. Кожен був готовий стріляти, щойно його суперник поворухнеться. Жодна спроба поговорити успіхом не увінчалася - лицарі оніміли й оглухли. І поки вони очікували, обидві машини стрімко набирали масу. До моменту, коли люди помітили метаморфози лицарів, керування ними було повністю перехоплено.
  Єпископи перехитрили самі себе. Якби вони дозволили своїм солдатам ретельніше ознайомитися із подіями у світі, а не годували їх власними казочками, то ті б знали, що їх чекає далі, і встигли б вибратися із пастки. Але історія не має зворотнього ходу, і сантиметр за сантиметром, сіра кристалічна маса затягувала могутні тіла, аж доки ті не стали нагадувати якісь химерні скульптури авангардиста, заживо замурувавши в собі колишніх пілотів. Тільки на відміну від свого старшого брата, який через недостатнью відпрацьованість технології остаточно втратив рухливість, ці двоє зберегли основні риси своїх реципієнтів. Так руки одного зрослися з пістолями і перетворилися на дві короткі гармати, в розтрубах яких уже починало закручуватися щось схоже на полум'я. Другий же, отримав окрім власних кістьових клинків кілька додаткових, що тепер нагадували гіпертрофовані пазурі. Його спина і зовнішня частина плечового поясу закінчувалися цілими полями гострих кристалів, на кінчиках яких вирував заряджений ефір, готовий вмить перекинутися на лезо і вразити суперника. Звісно, усе це було лише вдосконаленням, тимчасовою надбудовою над уже існуючим механізмом, заради якого довелося пожертвувати здатністю до польотів. Суть же лицарів залишилася незмінною. Просто їхній новий власник вирішив, що все одно не буде довго користуватися їхніми послугами, а тому не бачив сенсу їх берегти.
  За усіма цими метаморфозами спостерігали збиті з пантелику солдати, що так і не встигли потрапити на острів - їх десантні платформи так і не змогли перетнути повністю очищений від ефіру простір. І коли усі кристалічні титани синхронно повернулися в їхній бік, люди здригнулися. У палаючих візирах цих чудовиськ виднівся розум. Холодний, бездушний, чужий. В ньому не було ненависті, почуттів чи інтересу. Це був погляд машини. Машини, яка просто виконає свою роботу, не зважаючи ні на що...
  Так описав би цю сцену поет. Та на відміну від літератури, в реальності люди не можуть відчути силу суперника, подивившись йому в очі. Це все вигадки. Ти зрозумієш його силу лише тоді, коли замість очей зазирнеш у ствол націленої на тебе зброї. Лише деякі із цих людей не стільки зрозуміли, скільки здогадалися про можливу небезпеку, відступивши від краю причалу. Вони не бачили, як очі монстрів спалахнули багряним сяйвом. Вони не знали, що машина уже запам'ятала призначений для переробки матеріал. Не здогадувалися, що сотні все нових і нових моделей убивць уже покинули надра острова, швидко заповнюючи прилеглі території. І не могли почути, як по радіо пролунала команда:
  - Direct control. Reaper initiated.
  
  ***
  
  Дорога через Мертві, або як їх іще правильно називають місцеві - Прокляті землі, проходила відносно спокійно. Значно спокійніше, ніж розраховували провідники. А все завдяки хитрому винаходу королівських майстерень. Яйцеголові назвали його 'копас', чи якось так. Ззовні пристрій виглядав як звичайна скринька для швейного приладдя, але якщо його відкрити, то всередині, під захисним склом, можна було побачити підвішену на тонкій голці фігурку сонця, великий промінь якого завжди вказує на південь, куди б ти не повернувся. Хороша штука. Не вимагає для роботи ефіру. А ще може попередити про наближення до аномалії. В такому разі стрілка починає смикатися в бік небезпеки. Або від неї - тут вже як пощастить. Безцінна річ для авантюристів. Добре, що доступ до секретів його виготовлення обмежений, інакше б агент не відчував себе тут, наче у богині за пазухою.
  Спершу погода змінювалася так часто, що здавалося, ніби минув цілий рік. Взяті їхніми провідниками припаси виявилися дуже доречними, коли дощ перетворився у завірюху. А вже через кілька годин сонце пекло так, ніби вони прийшли в найспекотніший літній сезон. Щойно розмита і заморожена багнюка мало не кипіла, а водяний туман не давав бачити далі, ніж на десять метрів. Попри неймовірну спеку це був найкращий момент для пересування, бо потім волога остаточно покидала грунт і світло добиралося до своїх жертв. Терумо ніколи не думав, що можна отримати сонячний опік за кілька хвилин. Добре, що під кінець погода трохи заспокоїлася. Провідники сказали, що так буде іще кілька днів, а потім все почнеться знову.
  Далі було простіше. Досвідчені авантюристи знали кілька зон, захищених з усіх боків пагорбами та скелями, де погода була більш-менш стабільна. Найбільш комфортні були під контролем місцевих угрупувань, а інші вважалися нейтральною територією. За прохід через перші потрібно було платити, а в других був ризик натрапити на чудовиськ. Ризик смерті в обох випадках був приблизно однаковий.
  Терумо обрав перших - з людьми, на відміну від мутантів, можна домовитися. Довелося навіть прибити кількох нахаб, аби їх почали сприймати всерйоз. Це зовсім не означало, що пізніше на тебе не нападуть. Але тільки йолоп буде рубати грошове дерево. Ніхто не буде йти через територію, де усіх гостей пускають під ніж, навіть якщо вони заплатили. Бо потім можуть прийти не дуже бажані гості, і зробити те ж саме і з хазяями, і зайняти їхнє місце. Між іншим, так кілька разів і траплялося. Тому навіть відверті бандити не виходять за рамки. Знають, що абихто в таке місце не заявиться. Та й самі вони не будуть далеко відходити від безпечних стежок - життя дорожче за ефемерний авторитет.
  Точка, до якої Терумо хотів дістатися, виявилася на далекій окраїні Пустого поля - долини, щільно вкритої Кам'янистим чагарником. Тільки у цієї химерної рослини була достатньо товста й щільна кора, щоб вижити в такому екстремальному середовищі. Тут навіть фауни не було, окрім щурів. Достатньо маленькі, щоб заховатися у земних порожнинах, вони все одно були доволі небезпечними. Бо жерли усе, об що не ламалися їхні зуби, і завжди ходили великими зграями.
  Місце майбутньої зустрічі було обрано дуже вдало: невелике пласке узвишшя з чистою галявиною в центрі, на якій розташувалася невелика кам'яна конструкція, віддалено схожа на вівтар. Такими люблять користуватися усілякі язичники. До того ж звідти добре проглядаються обидва виходи із долини і більша частина прилеглої території. Шпигуну просто ніде сховатися. Але це й не потрібно. Достатньо залишити тут одну штучку, і можна спокійно прослуховувати все, що відбувається в радіусі десяти кроків від неї. Шкода, що іграшка одноразова. Якщо хтось спробує її підняти - залишиться без рук. Все для того, щоб техніка не дісталася ворогу. Кілька разів без зупинок проїхавши галявину наскрізь, Терумо розкидав інші жучки і повернув коня назад до табору. Обмотані ганчір'ям копита майже не залишали слідів, тому вивести чужинців до своєї схованки він не боявся.
  Табір розбили серед скель. У Пустому полі це було єдине місце, де можна заховатися. А ще тут не дув пронизливий вітер, і пилюка в очі не летіла. Та Терумо це місце подобалося. Бо тут було відносно тихо. І спокійно. Ніхто до тебе непомітно не прийде, і не почне вимагати виконання державного обов'язку. Тут людей узагалі немає. Тільки вітер подекуди посвистує між каменів. Якщо піднятися на скелю, то відкривається просто неймовірний пейзаж: з одного боку оточена пагорбами рівнина, а з іншого суцільна стіна рудого туману - Кислотний пояс. В деякі моменти, коли цей туман опускався достатньо низько, можна було побачити по інший бік схили найвищої у світі гори - Олімпу. За легендою десь там, далеко за хмарами, з її вершини на світ дивиться богиня Сейку і оберігає людей від усіляких лих. Щодо богині Терумо сумнівався, але гора дійсно була дуже високою й ідеальною, якщо так можна сказати. Перед поїздкою сюди він ретельно ознайомився із матеріалами і зустрічав згадку про те, що хтось намагався обрахувати ймовірну висоту Олімпу. Якщо її схили зберігають нахил на всій своїй довжині, то зійдуться як мінімум у шістнадцяти милях від основи. А ще вона повинна складатися із матеріалу, який за міцністю не поступається алмазу. Звичайний природний камінь не міг би утримати навіть видиму частину цієї гори. А вона стоїть, і не розвалюється. Той, хто дістане бодай один шматочок того неймовірного матеріалу - озолотиться. Або просто прославитися, якщо доведе, що заслуга такої міцності не в камені, а в чомусь іншому. В будь-якому випадку перший, хто туди дійде і повернеться назад увійде в історію. І бути за крок від цієї загадки, без змоги до неї торкнутися... Це заворожує. Особливо того, чиє покликання розкривати таємниці. Важко зітхнувши, Терумо спустився на землю.
  Покидати сідло боляче. Дуже боляче. І це не через недосвідченість самого вершника. Як і кожен благородний чоловік, Терумо вмів їздити верхи. Тим більше, що це було корисно для фігури. Але ж не цілий день! Про спину й копчик можна взагалі не згадувати. Добре, що попри вмовляння для такої тривалої поїздки він обрав жіноче сідло з прямою посадкою. Він уже давно переконався, що поширена думка, ніби під час такої їзди чоловіки можуть відбити собі найцінніше - вигадка. У чоловічому, де доводиться сидіти боком, він би так довго не витримав (*). Так, це гарно виглядає, але хто тут це оцінить? Монстри? До того ж це не практично для тривалих поїздок, особливо по такій небезпечній місцевості.
  Провідники уже закінчили доглядати коней і тепер незадоволено поглядали на охорону свого клієнта. Вони не розуміли, навіщо брати із собою тих, хто не в курсі завдання і не має необхідних для цього виконання навичок? Вважали це знаком недовіри. Не розказувати ж їм про тупих 'бездушних', яким начхати на усе на світі, окрім отриманого наказу? Та й про яку довіру тут може йти мова? Якби не договір, він би сам їх прирізав на зворотньому шляху - нічого усяким бандитам лізти у справи державнього значення. Тим часом охоронці уже завершили готувати їжу і розливали гарячий бульйон по чашках. Взявши однією рукою свою порцію, а в другу руку кілька сухарів, Терумо вже хотів перейти до трапези, як один із артефактів на його поясі зашипів. Це спрацювала сигналізація. Довелося відкласти їжу і лізти дивитися, кого там демони принесли. Прикривши підзорну трубу ганчір'ям, щоб не виділятися на фоні й не пускати сонячних зайчиків, Терумо обережно просунув її між камінням і припав до окуляра, розглядаючи гостей.
  Велика група людей тільки-но виходила на долину тим же шляхом, що й сам агент. Їх він охрестив мандрівниками, бо екіпіровані були як для далекого переходу. Тільки їх було багато. Занадто багато, як для переходу по такій небезпечній місцевості. Це більше походило на рейд. Зазвичай авантюристи ніколи не збираються більше ніж по п'ять чоловік, а тут Терумо нарахував аж двадцять дві особи. І рухаються пішки. Можливо це хтось із місцевих, в кого є табір поблизу. На користь цієї теорії вказували їхні дії: одразу розділилися і без усякої розвідки почали займати позиції. Можливо знайомі з місцевістю. Три групи по четверо чоловік вирушили в поле, а десяток рушив до капища. Четверо бійців, троє стрільців, двоє обдарованих і ватажок - невисока дівчина, закутана в білосніжну накидку. Ну і даремно. Так і тепловий удар отримати недовго. Потрібно залишати продухи. Втім, на вигляд доволі активна, і ознак перегріву не показує. Стрільці із луками. Розумний вибір, бо в умовах Мертвих земель заряджений в рушницю ефір може вийти з-під контролю, а самостріли довго заряджати. Бійці озброєні кожен по-своєму. Не регулярна армія, хоча деяка виправка помітна. Скоріш за все найманці із колишніх військових. А ось із обдарованими нічого конкретного не скажеш. Такі трапляються рідко, і методи роботи різних шкіл часом відрізняються дуже сильно. Хтось вчиться чаклувати сам, хтось обвішується артефактами і зосереджується на особистій силі. Більшість шкіл використовують один або кілька універсальних інструментів, але їхні стилі загальновідомі. І доки ці двоє не почнуть діяти, робити припущення марно.
  Дійшовши до капища, велика група зупинилася біля підніжжя пагорба, а групи підтримки розчинилася в полі. Шикнувши своїм супутникам, щоб ті зачаїлися, Терумо ще більше втиснувся між камінням, зливаючись із місцевістю. Невідомо, скільки осіб всього прибудуть на зустріч. Якщо навіть гості привели з собою стільки підтримки, то від хазяїв цього місця можна очікувати цілої армії. Слід бути дуже обережним, щоб ненароком не видати себе. В тутешній тиші будь-який сторонній звук буде дуже добре чути. Навіть коням довелося морди прикрити, щоб не іржали. Добре, що тваринки трапилися навчені. Бо якщо спостерігачів помітять - розставлені навколо табору пастки не зупинять нападників.
  Чекати довелося довго. Менш ніж за годину сонце знову почало припікати. Неначе над ними в небі хтось підвісив величезну лінзу. Дуже швидко каміння під ногами розжарилося настільки, що легко було отримати опік. Повітря над землею дрижало, викривлюючи навколишню перспективу. Все навколо було забарвлене у всі відтінки бежевого й коричневого, подекуди розбавлених сірими плямами чагарників. По ландшафту видно, що колись ця територія знаходилася під водою. Можливо раніше Пусте поле було озером. Ну от, знову пити захотілося. Головне, робити не більше одного ковтка за раз, і одразу ж ховати флягу. Бо якщо не стримаєшся, то дуже швидко залишишся без води. І не забувати час від часу класти під язик щіпку солі. Деякі мандрівники навмисне додають сіль собі у воду, але це погана ідея - якщо така вода нагріється, ти не зможеш її пити. Раптом око за щось зачепилося. Трохи покрутивши об'єктив, Терумо налаштував чіткість на максимальну дальність і несподівано побачив щось зеленувате. Невже кактус? Дуже схоже. Кілька сіро-зелених кульок, ніби вкритих білим пухом, розташувалися на узвишші біля особливо густих заростей чагарників. Значить в цьому конкретному місці дощі йдуть набагато рідше, ніж в інших локаціях. Дивно, що їх досі щурі не згризли. Може отруйні?
  Маячки знову подали сигнал. Тільки цього разу з боку вівтаря. Мандрівники теж підірвалися з місця й оточили споруду, тримаючи зброю напоготові. Терумо дивився, як вона трохи піднімається над землею й роз'їжджається, наче якісь ворота. І справді, через секунду з-під землі з'явилися й самі Ізгої. Здалеку вони здавалися звичайними селянами. Враховуючи, де вони зараз знаходяться, це виглядало підозріло. Четверо жінок і двоє чоловіків, окрім ножів іншої зброї не видно. Самі ножі закріплені дивно: під лівою пахвою руків'ям донизу. Певно, щоб було зручно вихоплювати. Тоді перший же удар буде рублячий, потім колючий або перехід у оборону. Поклажі з собою не несуть, і взагалі йдуть, наче на прогулянку. А ні - помітили гостей і напружилися. Вочевидь не очікували, що ті теж прийдуть раніше призначеного сроку. Втім, розгубленість швидко минула, і вони продовжили свій рух.
  Ось дві компанії зблизились. Від кожної вперед вийшли по троє чоловік. Терумо не сумнівався, що і у фанатиків є своя група підтримки. Тільки дурень на такій зустрічі не став би підстраховуватися. Головне, щоб у його власну схованку ніхто не завітав. Досі рятувала тільки велика дистанція від точки зустрічі. На такій відстані без спеціального обладнання підслухати розмову неможливо, значить і шукати тут не стануть.
  - Це ви ті, про кого мені говорили, чи чергові посередники? - почувся хриплий голос від закутаної в біле фігури.
  - У нас немає посередників. Свої секрети ми не довіряємо нікому. А з ким ти говорила, нехай залишиться таємницею.
  - Годі молоти язиком. Де він?
  - Спершу ваша частина угоди.
  Одна із мандрівників дістала з-під накидки плаский футляр, в яких зазвичай носять склянки з ліками, і передала його фанатикам. Ті по черзі провели над футляром руками, певно перевіряли оригінальність предметів всередині.
  - Тут лише стартові дози.
  - Фінішні лише після того, як я побачу товар.
  Ніяк не відреагувавши, Ізгої завмерли, але із проходу з'явилися іще двоє, що наче мисливську здобич, несли підвішеного за руки й ноги до довгої палиці в'язня. Не зважаючи на повну закритість його тіла, Терумо одразу зрозумів, що це не той нахаба, за яким він сюди прибув. Зрозуміла це й головна мандрівниця, одразу ж давши відмалку своїм людям.
  Не встигла вона це зробити, як Ізгої вихопили ножі й кинулися на своїх тепер уже точно суперників. Усі фанатики виявилися обдарованими - Терумо прекрасно бачив, як кілька серпоподібних викривлень повітря метнулися від них до гостей. Ті теж на місці не стояли, одразу ж кинувши в бік селян якісь чорні предмети. Щойно ті торкнулися землі, як найближчі об'єкти ніби хитнулися. 'Колючий вітер' - здогадався Терумо. Хтось повалився на землю і закричав, посічений безліччю тонких і гострих лез. Ну а далі почався бій. Обидві сторони конфлікту одразу розкрили свої карти. Як тільки на горизонті з'явилося підкріплення для мандрівників, фанатики теж виклали свою козирну карту, і в спину наступаючим вдарила група із шести чоловік. Ізгої раз за разом розсікали повітря перед собою, посилаючи перед собою повітряні леза. Кількох бійців підкріплення розчленувало в перші ж секунди. Один із мечників отримав важке поранення і залишився лежати біля підніжжя капища. Його товариші ловили атаки на свої плащі (і як тільки вони в них в таку спеку ходять), поступово здаючи позиції. Обдаровані все ж дістали свої артефакти і випустили у фанатиків два струмені полум'я, змусивши тих розірвати дистанцію. Тут підключилася ватажок гостей. Одним стрибком, із двома короткими мечами в руках, вона увірвалася в стан ворога. Здавалося на неї не діє сила тяжіння, ноги ковзають над землею а мечі не відчувають опору плоті - настільки легкими були її рухи. А ще навколо неї вільний ефір закручувався у барвистий смерч. Фанатики, яких він зачепив, одразу ж збивалися з чар, і закономірно ставали жертвами. Зрозумівши, що чисельна перевага не на їхньому боці, Ізгої почали відступати назад до тунелю. Команди підтримки мандрівників не збиралися давати їм такої можливості й почали обходити втікачів. Але їм було ще далеко до фанатиків.
  Раптом всередині Терумо неначе щось перевернулося. Таке відчуття виникає, коли із заплющеними очима стрибнути в порожнечу. Вочевидь відчув це не лише він - і його супутники, і фанатики, і обдаровані від гостей також на мить втратили концентрацію. Навіть віртуозна мечниця ледь не розбила собі голову, коли її ноги несподівано торкнулися поверхні землі. Але до тями вона прийшла моментально і, перекотившись на рефлексах, продовжила зближення. Тепер чітко було видно, що це жінка. Висока, із волоссям чи то червоного, чи то фіолетового кольору - в мінливому світлі сонця Мертвих земель зрозуміти було складно. Напевно все ж рудого. Ось вона повернулася в його бік, рубаючи чергового фанатика, і Терумо зміг розгледіти риси її обличчя. Дуже правильні, як у військової аристократії. Це була та-сама представниця гвардії, котру він бачив біля будівлі адміністрації. Тонкі брови, ледь задертий ніс. Майже ідеал жіночої краси. І сіро-сині очі. Які дивляться прямо на нього!
  Терумо був дуже хорошим агентом. Він ніколи не дозволяв інстинктам брати контроль над собою. І цього разу теж. Замість того, щоб ривком пірнути назад у схованку, і тим самим остаточно видати себе, він продовжував спостерігати. Навіть якщо тебе помітили, не можна рухатися. Треба дочекатися моменту, коли Рудоволоса відвернеться, і тільки тоді покинути зону видимості. Агент по собі знав, наскільки важко вдруге відшукати об'єкт, особливо якщо у тебе недостатньо тренована зорова пам'ять. Ось, зараз! Впершись колінами у камінь, Терумо витягнув себе зі щілини і перекотився до сусідньої. Звідси огляд був гіршим, але це вже не мало ніякого значення. Значно більше його цікавило те, що відбувалося у нього за спиною. Там - куди насправді й дивилася Рудоволоса.
  Олімп, що для усіх місцевих жителів уособлював незворушність та міць, раптом розчинився в повітрі. Терумо застав тільки закінчення цього дійства, коли остання частина схилу пішла плямами, відкриваючи абсолютно чисте блакитне небо. На місці кам'яних стін залишилися лише відносно невисокі конструкції, чимось віддалено схожі на листя папороті. А за ними, в центрі колишньої гори в небо здіймалася не менш висока башта. Зібрана із кривих елементів, вона нагадувала титанічний спис. І саме зараз навколо цього списа формувалася ледь помітна срібляста сфера. З кожною секундою та розросталася, а сама башта все сильніше наливалася світлом. Ось сфера розрослася за межі колишнього Олімпу...
  - В укриття! - крикнула Рудоволоса.
  Не встигла прозвучати команда, як мандрівники один за одним зникли у підземеллі. Останніми тягнули виставленого на обмін полоненого та трьох вцілілих фанатиків, вочевидь на допит. Не пощастило їм. Зараз із ними можна робити все, що забажаєш. В таких випадках потрібно або здаватися одразу, або не здаватися взагалі. Ти ще до полону повинен показати, що сильніший за них. Що ти ДОЗВОЛЯЄШ їм це із собою робити. І навіть коли тебе зламають і вивідають потрібну інформацію, у них не буде ніяких гарантій, що це дійсно правда, і ти не прикидався. А інакше після першого ж допиту тебе просто приріжуть, не зважаючи на результат. Така психологія людей. Та все одно потрапляння в полон - це провал місії.
  Спостереження перервав тупіт копит. Це провідники оговталися першими і поспішили втекти на своїх конях. Ну куди, куди вони побігли? Судячи зі швидкості розширення бар'єру, далеко втекти їм все одно не вдасться. Тільки помруть стомленими. А от сховатися - реально. Вхід до підземелля фанатики не закрили, значить і він може ним скористатися. Тільки не тим, що під капищем, куди пішли усі мандрівники, а іншим - в полі. Закинувши на спину свого коня сумку, Терумо перерізав прив'язь і сам заскочив у сідло. Його охорона без зайвих слів зробила те ж саме, і незабаром вони вже були на півдорозі до тунелю.
  А тим часом башта продовжувала пульсувати. Срібна сфера уже зачепила частину хмар, і ті всередині бар'єру осипалися... Снігом? Невже там настільки холодно? Та й вітер в бік цієї штуки ніби натякав, що подальше перебування поблизу небезпечне для життя. Навіть звідси було видно, як мутні потоки повітря втягуються в щілини між сегментами таємничої споруди. Навколо неї уже танцювало кілька смерчів, всередині яких щосекунди проскакували блискавки. Ще трохи, і вони зіллються в один надпотужний торнадо а далі...
  Що буде далі, Терумо не хотів навіть уявляти. Відправляючись на пошуки нахабного авантюриста, він розраховував максимум на гонку із конкурентами, а не із світовим катаклізмом! Ще й рукотворним. В те, що ця штуковина природного походження, не повірив би навіть останній йолоп. З першого погляду було зрозуміло, що люди таке створити просто не могли. Це більше нагадувало якусь морську істоту. Ні, не істоту. Підводний гейзер! Ось, на що воно було схоже. Було в нього завдання, коли довелося зіткнутися із одним дуже амбітним купцем-терористом, що маскувався під добропорядного мореплавця. Аби втертися йому в довіру, довелося швидко ознайомитися із найбільш цікавими для нього представниками морської фауни. Потім це стало у нагоді, коли самого агента спробували згодувати одній із таких хижих тварюк. З усіх них гейзерні вугрі, що проживали біля ось таких гейзерів, були найбільш мирними...
  Даремно він про це згадав! Верхівка башти розкривалася, наче бутон страшної чорної квітки. Проклинаючи себе останніми словами, Терумо пришпорив коня. Скоро мало щось статися. Уже зараз агент бачив, що розширення купола уповільнюється. Менш ніж за хвилину він накриє Пусте поле, а разом із ним і елітного агента Тафії. Хоча, ніякий він не елітний - він останній! Бо знаючи своїх колег, Терумо щиро сумнівався, що бодай один із них залишиться на службі корони після розвалу країни. Немає в них потрібної мотивації.
  Зупинившись біля чорного трикутного отвору в землі, Терумо побачив, як сфера починає пульсувати. Розшириться, а потім стиснеться. Розшириться іще більше, і знову трохи відкоиться назад, залишивши після себе вкриту білим інієм землю. Вітер ставав дедалі сильнішим, постійно жбурляючи в обличчя людей цілі жмені піску й погрожуючи збити їх з ніг. Терумо підійшов до краю й кинув у прохід сумку. Крізь свист вітру у вухах він почув, як та майже одразу гепнулася об щось. Значить тут не високо. Можна стрибати. Тільки там же темно, можна ноги поламати. Та й коней не хочеться втрачати... Та й біс із ними!
  Відчуваючи, що відлік пішов на секунди, Терумо відпустив повід і стрибнув у темряву. Готуючись довго падати, агент несподівано приземлився. Глибина тут була менше двох метрів. Його кобила, помітивши внизу людину, теж стрибнула слідом, мало не затоптавши свого хазяїна. Ну а далі той же трюк повторив і їхній супровід, і в тунелі враз стало дуже тісно. В пошуках вільного місця Терумо зробив лише один крок назад. Його нога не знайшла опори і агент покотився вниз по крутому схилу коридора. Вшиті в одяг щитки трохи захищали лікті й коліна, але м'які тканини все ще страждали від ударів об невидимі сходинки. Несподівано Терумо врізався у щось гостре й тверде. В темряві почувся хруст. Завмерши після такої жорсткої зупинки Терумо оцінював свої шанси на виживання. Боліло усе. Визначити перелом можна буде тільки експериментальним шляхом. Руки? Боляче, але нормально. Дихати можна - ребра цілі. Ноги! З ногами не зрозуміло, але теж болять. Значить хребет в порядку. Треба спробувати піднятися на ноги. Ні, надто небезпечно? Таким вітром його може взагалі витягнути із підземелля. Треба триматися міцніше. Тільки за що?! Під пальцями відчувалася тільки рівна й гладка поверхня. Можна тільки охопити ногами цей... Стовп? Якщо й стовп, то дуже криво встановлений. Байдуже, головне - не зірватися!
  Терумо не знав, скільки часу минуло. Просто в якийсь момент вітер вщух. Катаклізм все ще продовжував бушувати десь на поверхні, але тепер між ним і підземеллям з'явилася перешкода. Вухо вловило ще кілька скрипів каменю, і останні натяки на протяг зникли. Хтось закрив прохід. Окрім охорони зробити це було нікому.
  - Дайте світло! - крикнув він, не ризикуючи ворушитися.
  Терумо знав, що з собою вони брали лише кишенькові світлячки. Але їх несподівано виявилося достатньо, щоб освітити простір. Агент тільки зараз зрозумів, що знаходиться не в якомусь тунелі, а в справжній печері. Казковій печері, рясно вкритій напівпрозорими кристалами. Стовп, за який він тримався, був саме одним із них. І тріщав теж він, а не його кістки. І даремно він за нього так хапався - кристал уже відламалася від свого рідного місця й тепер стояла рівно тільки тому, що вперлася верхів'ям у свого сусіда. Ще трохи, і його самого роздавило би цим кристалом.
  - Вхід закрито! - пролунав з-під стелі печери хриплий жіночий голос.
  - Я вже зрозумів. Чого так довго? - гаркнув Терумо відвалюючись від кристалу.
  Відповіді, звісно ж, не надійшло. Бездушні дуже рідко розмовляють. Особливо, якщо їх для цього не готували. А поки жінки спускалися, агент зміг уважніше оглянути місце, в якому опинився. Йому дуже пощастило, що під час свого падіння він не наштрикнувся ні на один кристал. Усі вони були прямі й рівні, неначе витесані із білих напівпрозорих дошок. Тому й сплутав їх зі сходинками. І вдруге пощастило, що котився вниз по прямій. Трохи вбік, і провалився би між кристалами. Дна, до речі, він так і не помітив.
  Тут було так-само тепло, як нещодавно на поверхні. Можливо навіть тепліше. Тільки повітря дуже вологе. Стеля цієї каверни на вигляд щільна. Це пояснювало, чому волога звідси не пробивається на поверхню. Якщо Терумо все правильно пам'ятав із короткого курсу геології, то навколо нього знаходяться кристали гіпсу. Мутні, молочно-білі, вони не поглинали світло, а лише відбивали й розсіювали. Судячи із розмірів каверни, вона може тягнутися попід усією поверхнею долини. Принаймні стін він досі не помітив. А якщо немає стін, і кристали від найменшого зайчика починають світитися, то...
  Від входу почулося клацання підкованих чобіт охорони і цокіт копит.
  - Тихо там, замріть, - прошипів Терумо в бік охорони. - І приберіть світло, щоб нас не помітили, - але жінки не реагували, - Чуєте мене? Світло вимкніть!
  - Ми вже все почули, - раптом почувся зовсім поруч голос Рудоволосої, а Терумо зрозумів, що влип, - Пакуйте його, і тягніть до решти. Буде компенсацією за підставу.
  'Це провал,' - подумав агент, коли кремезні тітки йому викрутили руки. Він не опирався. Мало того, що його тіло зараз нагадувало відбивну, так ще й катаклізм на поверхні навіть не думав вщухати, раз за разом перевертаючи нутрощі агента. Навіть у відмінній формі він міг би побороти одну таку суперницю, ну максимум дві, і швидко відступити. Але проти такої великої компанії першосортних бійців його одного буде замало. Одного, бо замість охорони вниз спускалися мечниці зі свити Рудоволосої. І коли його як слід зафіксували, вона схилилася над ним.
  - А це тобі за зіпсовані нерви.
  - Що?
  Останньою його думкою перед тим, як її залізний кулак вибив з нього дух, було: 'А волосся у неї все ж фіолетове'.
  Shutdown!
  
  (*) - Натяк на гендерсвап. Насправді мається на увазі 'дамське' сідло: https://i.pinimg.com/originals/53/29/1f/53291ff3e132b1a7966245892a0eed70.jpg.
  
  
  ***
  
  Наполеон Бонапарт колись сказав: 'Для війни мені потрібні три речі: гроші, гроші та гроші.' В житті все значно складніше, і навіть достатня кількість грошей не зможе компенсувати такі прорахунки як відсутність досвідченого командування або неналагодженість виробництва. Та й самі гроші мають властивість закінчуватися. Коли Майкл став чоловіком королеви, він не розраховував, що колись йому доведеться за це братися. Він усе життя був польовим командиром. Воїном, а не економістом. Усім цим мала займатися Морелетта, а після неї - їхня дочка. Так тут було заведено, щоб влада передавалася по жіночій лінії. І його це більш ніж влаштовувало. Не влаштовувало це тільки глав кількох кланів, в чиїх руках по факту й знаходилися важелі управління державою. Тим, що від неї залишилося. Якби їм вдалося реалізувати свої амбіції, про суверенітет лісу можна було б забути, а Сайкс втратив би свій останній притулок. Вже тоді було зрозуміло, що все йде до війни. Клани ж робили все, щоб ослабити свого сусіда, а значить і увесь ліс.
  Ельфи - прекрасні бійці. Сильні й гнучкі тіла просто створені для фехтування. Рухливі вуха діють як справжні радари, дозволяючи орієнтуватися на слух. З їхніми очима роздивитися колір очей птаха в небі - не проблема. Ідеальні скаути. Проблеми починаються, коли збираєш їх разом. Нав'язана умовами існування та способом життя військова доктрина ельфів передбачала оборону добре укріплених і замаскованих позицій, швидке пересування між вогневими точками та виснажування ворога перед останнім рішучим ударом. Все це добре діє проти окремих загонів порушників чи ополчення. Але коли оперативний простір обмежений, а суперником виступає професійна армія, то ельфам залишається лише партизанити в надії бодай якось нашкодити ворогу. А якщо той ще й встигне закріпитися, то район взагалі можна вважати захопленим.
  Сайкс це розумів. Командири поодиноких загонів це розуміли. Усі інші - ні. Ельфам, та й не тільки їм, з дитинства нав'язали образ такого-собі ніндзя: невидимого й нечутного, який прийде за тобою саме тоді, коли ти цього не чекаєш. Це може злякати окремих осіб, зокрема монархів. Але проти Системи це не працює. Протистояти їй може лише інша Система, і саме її в ельфів не було. Кожен клан захищав лише власні кордони і територію. Ні про які спільні дії не могло бути й мови, адже ніхто не міг дати гарантій, що відправлені на допомогу бійці самі не захоплять район, через який будуть добиратися на фронт. Кожен сидів у своєму болоті, й сторонніх не впускав. При такій ізоляціоністській політиці дуже дивними виглядали спроби деяких кланів допустити на територію лісу представників інших країн. Саме так - до лісу, а не до себе. Кожен клан вважав себе особливим, а на проблеми решти світу чхав із верхівки дуба. Б'ють сусідній клан - прекрасно! Сусіда уже добивають? Ще краще - можна вдарити зі свого боку, і залишки того клану підсилять твій власний, а вже з такою силою можна розбити ворога. Покажеш свою силу, і під твою руку прийде ще більше ельфів. Ось така у них логіка. Для них усі не-ельфи - все ще примітивні аборигени.
  Тому Майкл і відправив свою дочку в Академію. Аби на власні очі переконалася, що світ значно більший за ельфійський ліс, і різноманітніший за королівський зимовий сад. На жаль з усіма іншими представниками лісового народу такий трюк повторити не вдалося. За рахунок тривалості свого життя вони накопичували значно більше знань, ніж люди. Звідси й ростуть ноги їхньої гордині. Так було, поки не з'явилася Академія. Обмінюючись досвідом, великі маси людей швидко долали прірву між ними і ельфами. За іронією долі Сайксу довелося виступати на боці довговухих саме тоді, коли рівень знань і можливостей двох рас зрівнявся. Псих міг би порівняти появу Академії із появою Інтернету. Ефект на розвиток суспільства вони справили приблизно однаковий. Нехай кожен поодинці ніхто із користувачів чи учнів не зможе досягнути суттєвого результату, але зібрані разом їхні знання можуть породити щось реально нове. Все це чудово, адже представник від ельфів там теж присутній, і все, що буде відомо людям - стане відомо і їм. Але там почала збиратися інформація і про самих ельфів. І ось тут образ всезнаючих і таємничих довгожителів похитнувся. Більше того - його почали викривляти. Явно цілеспрямовано. Секрет ельфійських біотехнологій виявився не таким уже й потрібним, у людей знайшлися власні альтернативи. А ось їхні слабкості, як той же зір, скоро могли стати загальновідомим фактом. І то було лише питання часу, коли хтось із правителів вирішить скористатися цими знаннями. Можливо навіть не особисто, а чужими руками. Достатньо розказати у всіх забігайлівках, які ельфи наївні, і що у них вдома багато скарбів лежить, і отара із дурнів попреться на барикади, стягуючи на себе не таку вже й численну довговуху армію - прецеденти вже були. А щоб цього не сталося, потрібно було бити на випередження.
  Як створити регулярну армію? Сайкс почав із малого - 'спеціальних нічних загонів'. Елітні бійці, набрані зі старої монаршої гвардії, відмінне озброєння, чудова фізична підготовка, прекрасне знання місцевості, мобільність і ініціатива. Все це більш-менш звично для вуханів, і опору не викликало. Кілька таких загонів у різній комплектації були відправлені за межі лісу для виконання специфічних завдань: зруйнувати міст, організувати зсув грунту, забруднити колодязь... Поодинці усі ці факти не були чимось страшним, і не загрожували життю цивільних, тому місцева влада й не реагувала. Але в таких операціях вони набували досвіду, і водночас ускладнювали можливе пересування ворожої армії. Пізніше кожен із них став інструктором для невеликої команди новобранців, з яких було створено нові загони. Це теж не йшло врозріз із 'традиціями' ельфів. І навіть поява дивних літаючих тренажерів їх не насторожила. А от потім, коли Сайкс почав оснащувати їх небаченими досі пристосуваннями, до кланів дійшло - в монаршої сім'ї з'явилося власне брязкальце, яким можна не тільки похвалитися, а й реально натовкти пику. До цього моменту кордони уже були прикриті мінними полями, а в секретах ховалися не тільки стрільці, а й важка артилерія у вигляді реактивних установок залпового вогню. Цього було достатньо, щоб сходу відбити наступ наземної армії в двадцять тисяч бійців. Повітря ж було захищене іншим нововведенням - літунами. Ці мініатюрні повітряні човни були оснащені настільки примітивними двигунами, що літати на них могли навіть простаки! Кількість перевершила якість. Повітря перестало бути привілеєм для обраних, більшість яких раніше йшла в клани. Ну і на десерт - лицарі, надавати які Церква була готова тільки офіційному правителю держави. Все разом це давало Сайксу саме те, чого ніколи не мали клани - армію. Армія дала йому авторитет. На авторитет до нього почали стягуватися усі ті, кого відбракували клани. І хто ще більше зміцнював авторитет. Напевно це був перший випадок в історії, коли принципи ельфів використали проти них самих. Їхнє щастя, що він король, а не ворожий диверсант.
  Ось за такими роздумами куранти відбили вечірню годину, і в кабінет почали заходити радники. Семеро ельфів різного віку і статусу, яких поєднувало лише одне - вони володіли усією інформацією у своїй сфері відповідальності: економіка, зовнішня та внутрішня розвідка, армія та флот, закони і суспільство.
  - Бачу усі зібралися. Тоді почнемо. І перше слово представнику нашої внутрішньої безпеки: що чути від кланів?
  - Як би дивно це не звучало - нічого, - піднявся з місця простакуватий на вигляд молодик із стрижкою бобриком, - Що б ви їм не сказали під час останньої зустрічі, це змусило їх принишкнути. Усі клани зараз активно збирають інформацію про ситуацію в Лісі та за його кордонами. Окрім Колус - ті почали виводити свої фонди із обігу.
  - Пропоную: нехай розвідники простежать за ними і дізнаються, куди зникають наші гроші, - обізвався зі свого місця економіст, найстаріший із присутніх. - Курс золотого сандерія продовжує падати, і у нас більше немає альтернативних джерел, щоб поповнити державну скарбницю. Досить і того, що ми ходимо в боржниках у Хавонії. Не в конкретного роду, а у цілої держави!
  - Тут без варіантів. Все, що нам зараз залишається - чекати. Мені уже відомо місце знаходження грошей клану, - заспокоїв підлеглих Сайкс. - Але вони все ще не покинули межі Лісу, а значить ми не можемо Оделю нічого інкримінувати. Тому не відхиляємося від плану: робимо вигляд, ніби Колус продовжують нас безкарно грабувати.
  - Прошу дозволити мені додати... - почав говорити манірний ельф, вбраний у найдорожче і найвишуканіше вбрання серед присутніх, але монарх його перебив.
  - Ми не на прийомі, Урлак. Говори нормально.
  - Пробачте. Хм-хм-хм, - і вже нормальним голосом продовжив, розставляючи позначки на карті, - Гадаю я маю пояснення, чому Одель досі зволікає. Все через напруження міжнародних відносин. Відколи Шатерей вторглися на Святу землю, усі навколишні держави почали мобілізацію, а слідом за ними почали озброюватися і їхні сусіди. Щоб повернути економіку на військовий тракт, потрібно багато грошей та ресурсів. Знатні роди змушені віддавати частину своїх статків державі, а деякі підприємства взагалі вилучаються із приватної власності. В таких умовах ніхто не впустить нагоди привласнити чуже золото, особливо якщо воно належить іноземцям.
  - Але зараз воно не належить навіть нам самим! - знову озвався економіст.
  - Це ще не все, - продовжив свій виступ розвідник, - Хтось почав полювання на обдарованих. Викрадають усіх, не зважаючи на статус, вік і стать. Сліди ведуть до Тафії але це обманка: країна розвалилася, а викрадення продовжуються. Поки простежити ланцюжок не вдалося. Відомо лише, що більшість викрадених були сильними обдарованими, а решта приховували цей факт, що наводить на питання: як їх вирахували?
  Сайкс одразу згадав ті загони із детектором, що колись мало не схопили його самого. Можливо саме так їх і знаходили. Можливо це навіть ті ж самі люди. Та раптом це не вони? Ні, тут потрібно діяти обережно. Не можна жодним чином спровокувати конфлікт із Шатерей, або ще кимось. Дай тільки привід, і усі накинуться з ножами один на одного. У кожного є претензії до сусіда. Уже почали формуватися воєнні блоки. Нейтралів не залишиться. Якщо ти нейтрал, значить ти один, і станеш легкою здобиччю, а там до твого розділу підключаться і усі інші. Всі ознаки початку Світової війни.
  - Обрахуй варіант із Шатерей. Там колись працювали дивні загони мисливців за головами. Нагадай мені завтра - я накидаю список міст, де їх зустрічали. Що із народом?
  - Популярність серед безкланових ще трохи зросла, - бліднуватий, порівняно із сусідами ельф із зовнішністю ботана поправив окуляри й вчитався у взяті із собою папери, - Хтось поширив слухи про нещодавній інцидент із проникненням стороннього на територію Лісу. Вочевидь невідомий пліткар хотів підмочити нашу репутацію, а вийшло навпаки: до ельфів нарешті дійшло, що якщо один-єдиний порушник зумів дійти аж до самого серця Лісу, то й інші зможуть це повторити. Згодом з'явилася версія, що ніякого порушника насправді не було, а усе це лише інсценування, щоб король під цим приводом почав мобілізацію в обхід кланів... Гр-р-р-р!!!
  Раптом ще секунду тому спокійний ельф зіжмакав документи, які щойно тримав у руках. Здавалося він ці папери зубами рвати буде. Від такої різкої зміни поведінки його сусіди аж відсахнулися. І було від чого: волосся на його голові стало дибки, шкіра із просто смаглявої за секунди стала кавового кольору, а білки очей почервоніли від порваних капілярів.
  - У нас ворог на порозі, а ці покидьки хочуть влаштувати громадянську війну!
  - Я тобі навіть більше скажу - вони одні з тих, хто цього ворога прикриває, - на таку тираду від свого правителя ботанік закляк, перевівши на монарха свій навіжений погляд, наче приціл гармати, - Це ж елементарно. Знаходиш дурнів, нав'язуєш їм думку, що влада їх обкрадає, використовує чи обманює, а потім вони своїми ж руками роздирають країну на шматки, оголошуючи свій клан окремим королівством. Тобі залишається тільки замінити заплямованих кров'ю та злочинами ватажків на своїх агентів. І все, в твоїх руках маріонеткова держава, яку навіть приєднувати до себе не потрібно, адже на них можна списати усі свої гріхи. І якщо твоя ціль все ж почне опиратися, то воювати з нею будеш уже не ти, а ось ці 'повстанці'. Ну, як тобі така схема?
  - Це підтверджений факт? - з ельфа вже натурально йшов дим.
  - Ні, і доказів ти не знайдеш. Все робиться шляхом розпускання слухів та руками окремих незадоволених осіб, яким навіть платити не потрібно. Тепер розумієш, навіщо нам були потрібні газети? Той, хто володіє інформацією - володіє світом. І залежно від того, яка інформація піде в народ, такий світ ми і отримаємо.
  - Дуже правильні слова, - поступово заспокоївся хлопець, почувши рішення проблеми, і знову сховав хворі очі за скельцями окулярів. - Я запам'ятаю.
  - Тільки не озвучуй їх ніде. Не варто розкривати наші методи перед громадськістю, інакше вони перестануть працювати... - Сайкс уважно подивився на радника. - Ти давно ліки приймав, Хайд?
  - Все нормально. У мене надто багато роботи, щоб дозволити собі половину доби лежати пластом.
  - Всю роботу не переробиш, а помічники мені потрібні живі, здорові й при своєму розумі. Сам знаєш, скільки на вас зав'язано.
  - Обіцяю, як тільки закінчимо. І перепрошую за грубість, але моє ім'я - Хейдель.
  - Не зважай. Що у нас... Стоп!
  Сайкс підняв руку, змушуючи наступного доповідача замовкнути раніше, ніж той встиг видавити із себе бодай звук. В тиші кабінету було чути тільки клацання годинника і хрипле дихання економіста. Втім, десь в коридорі почулися чужі кроки, які наближалися до дверей і серез кілька секунд хтось постукав.
  - Ех, хоч би раз пронесло... Заходь! Що там?
  - Ваша Величність, вас щойно викликали, - в дверях з'явився секретар.
  - Знову клани?! - цього разу сахалися вже від монарха, який виглядав не набагато краще за соціолога. - Вони там зовсім з дуба впали?!
  - Перепрошую, я невірно виразився. Щойно Вам надходив виклик.
  Здавалося б фрази передають одне й те ж повідомлення. Але так було лише для ельфів. Виклик міг бути на дуель. Викликом називали випробування для чиїхось умінь чи знань. Для жителя Землі XXI століття таке формулювання найчастіше означало пропущений дзвінок. Враховуючи, що в Лісі засоби комунікації знаходилися під особливим контролем, а ілюзорний зв'язок узагалі проводився тільки при попередньому узгодженні обох сторін, викликати могли тільки через особливий апарат. Подякувавши за доповіді, Сайкс попросив залишити короткі звіти і попрощався до наступного разу. Радники все прекрасно розуміли. За всю їхню кар'єру вони лише кілька разів досиділи до кінця зустрічі. Короля завжди висмикували посеред наради для вирішення якоїсь термінової проблеми. Інколи він брав з собою одного із радників, якщо це було пов'язано із його юрисдикцією. Що сталося цього разу - одній богині відомо.
  Зараз пристрій мовчав. Присівши за рацію, Псих переглянув історію. Виклик був тільки один, і закінчився всього кілька хвилин тому. Значить не сталося нічого серйозного і абонент на тому боці все ще очікує на відповідь. Невже пророк відгукнувся? Саме час. Зв'язок із ним обірвався майже два дні тому. Не ставши чекати, Сайкс вбив код і повісив на вухо новеньку гарнітуру - Пророк подарував перед від'їздом. Прослухавши запис, Псих посміхнувся і увімкнув зв'язок.
  - Заєць викликає Кролика. Прийом.
  - Кролик на зв'язку, - одразу ж почувся в навушнику такий знайомий голос дочки, - Є свіжий шпинат.
  Шпинат. Не морква. Значить новини важливі, і не дуже приємні.
  - Сподіваюся вміст металу правильний?
  - Як в документах.
  Перевірку пройдено. Молодчина дівчинка! Все запам'ятала, що він їй розказував. Колись давно один із американських учених, досліджуючи даний овоч, неправильно поставив десяткову кому. Результати його досліджень розійшлися світом. Кілька поколінь мусили гризти це несмачне листя, аж поки в середині ХХ століття помилку не виявили. Тут про шпинат узагалі не знали. Точніше знали, але не культивували. Ельфам від нього потрібні були лише квіти для деяких відварів. Тому цей казус нині відомий лише кільком особам на усій планеті.
  Так, Аура знала, хто її батько, і звідки він родом. І сприймала це цілком нормально. А як іще сприймати того, завдяки кому ти взагалі з'явився на світ, і хто тебе виростив? Якби не його чудеса високих технологій, вона би відправилася до богині слідом за матір'ю. Та й взяті із собою архіви найрізноманітнішої інформації дозволили дитині розвиватися значно швидше за однолітків, які й досі жили в рожевих окулярах.
  - Розказуй.
  - Все почалося у святилищі Марука.
  
  ***
  
  - Все почалося в Академії! І там же повинно закінчитися! Ми не маємо права залишати в руках Бахарена такий козир...
  - Ми досі не почули жодного аргументу для негайного висування військ. Лише особисті образи й погрози. У нас буде тільки одна спроба, бо як тільки Бахарен дізнається про Союз, він одразу ж почне наступ по усіх фронтах. Армія, економіка, революції, шпигуни і наймані вбивці - він не гребує нічим. Тому ми виступимо лише тоді, коли зберемо достатньо сил.
  - Поки ми їх збираємо, Бахарен теж стає сильнішим. І значно швидше за нас.
  - Саме тому ми й повинні вичікувати. Офіційно усі ми зараз розбіглися по своїх родових маєтках і чекаємо, поки ситуація стабілізується. Окрім елементу несподіванки у нас практично нічого й немає.
  - І навіщо це нам? Усе це проблеми Церкви.
  - В першу чергу це наші проблеми. Ми можемо обійтися без Церкви, але не без Академії. Це не просто навчальний заклад. Доки там перебуває бодай один із представників монаршого роду, його країна вважається надійною. Це гарантія майже усіх наших міжнародних домовленостей. До кінця цього місяця вони остаточно втратять свою силу, і повторно затвердити їх ми не зможемо, бо у нас не буде арбітра, який їх підтвердить.
  - Саме тому я й наголошую на тому, щоб ми виступили якомога раніше. Ми не знаємо, наскільки може затягнутися цей конфлікт, і кожен день для нас буде на вагу золота.
  - А як щодо королеви Лашури? Це ж її піддані заварили цю кашу - нехай сама впрягається.
  - На те й розрахунок. Поки Бахарен ганяється за нею, ми можемо спокійно скоординувати свої дії...
  Літія слухала увесь цей гамір і ніяк не могла зрозуміти, що вона робить не так? Поучан тривалий час була головою учнівської ради і вважала, що вміє організовувати людей. Але ось змінилися умови, і ті ж дівчата ведуть себе наче торговці на базарі, закликаючи покупців до свого прилавку, бо у них саме такий-то товар.
  - Тихо! - спробувала вона вгамувати суперечку, та де там!
  - Відчепись Поучан.
  - Так, не лізь в наші...
  - В-Р-Р-Р-Р-У-У-У-У-У-М-М-М!
  Від пронизливого металевого гулу задрижали стіни, а у вікно зазирнула броньована пика лицаря. Чотири окуляри по той бік шолому врізнобій оглянули присутніх, доки не наткнулися на Літію. Та махнула рукою, мовля в: все нормально. Лише після цього здоровань розігнувся і дозволив сонячному світлу знову проникнути в приміщення, а дівчата змогли зітхнути з полегшенням. Яким би сміливим ти не був, коли над тобою нависає велетенська туша, здатна одним необережним рухом розітерти тебе в криваву кашу, нерви все одно посмикуються. Особливо, якщо ця туша ще й вміє рухатися сама.
  - І давно він... - тихенько поцікавилася Аура, не в змозі закінчити думку, але Літія її зрозуміла.
  - Гадки не маю. Коли я в нього сіла, він уже був таким. Можливо це залишилося від попереднього пілота.
  Остання фраза змусила Ауру задуматися. І не тільки її, а й усіх, хто стояв поблизу. Ні для кого не секрет, що усі лицарі періодично повинні проходити профілактику, інакше без обслуговування вони стають млявими, а через кілька років узагалі безповоротно перетворяться в камінь. Звісно ж профілактику могла здійснити тільки Церква. І усі пілоти неодноразово вказували, що після повернення лицарі відчуваються інакше, наче нові. Для тих, хто не розбирається в темі це звучить добре. А от для пілотів це означає втрату усіх моторних навиків лицаря, повторний підгін й налаштування його параметрів під себе. Тому кожен досконало володіє лише кількома прийомами, які можна швидко загнати в пам'ять бойової машини. Найближча аналогія - заново вчитися ходити після перелому ноги. Мимоволі задумаєшся, а чи немає в лицарях якогось штучного обмеження? Адже якщо на одному лицарі довго будуть воювати різні пілоти, то їхні рефлекси залишаться в машині, і кожен наступний пілот отримуватиме в бою все більше переваги над суперниками за рахунок реакцій самого лицаря, а не завдяки власним умінням. Водяний же був надзвичайно старим лицарем, і робився за зовсім іншою технологією. Можливо тому Церква і відмовилася від наземних лицарів, повністю перейшовши на повітряний тип.
  Сам же Водяний задки відійшов від будівлі, постійно тримаючи свого пілота в полі зору. І абсолютно не звертаючи увагу на святош, що з криками розбігалися з-під його ніг. Втім, протестувати проти такого нахабства ніхто не збирався.
  Санктуарій Марука, або в простонародді - Святилище. Одне з небагатьох місць, де обдарованих перевіряють на здатність керувати лицарями. Можна було б спробувати і навмання, але був великий ризик втратити як обдарованого, так і лицаря. І невідомо, що буде страшніше, адже святоші потім встановлять причину поломки, і назад цього лицаря держава вже не отримає. Його викреслять із конвенції. Випадки, коли право на лицаря повертали, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Тому ніхто не хотів ризикувати, відправляючи сюди усіх знайдених обдарованих на посвяту. Офіційно посвята проходить в Академії. Але то лише публічне оголошення лицарського статусу, гра на публіку. Справжнє таїнство відбувається тут, задовго до початку навчання.
  Святилище займало велику територію на схилах однієї із числених гір. Якщо придивитися уважніше до навколишнього пейзажу, можна було помітити в скельних масивах безліч стежок і проходів. Подекуди виднілися навіть окремі будівлі, де й проживали монахи та монахині цього місця. Принаймні так звучав їхній офіційний статус. І нікого не цікавило, що ці абсолютно миролюбиві люди можуть за секунду скрутити в баранячий рог непроханого гостя. Згори могло здатися, що це невелике містечко, хіба що вулиці тут завжди порожні. Воно й не дивно, більшість будиночків були гостьовими, і призначалися лише для збору дітей перед посвятою, що за церковним календарем відбувається по два, а іноді й три рази на рік. За ними й доглядали монахи. Усі ці вулички виходили на центральну площу, яка плавно перетікала у широку вулицю, що вела до підніжжя гори, проходила під кількома арками, а потім зникала в такому ж широкому тунелі. Там дітей розділяють на групи і виводять до самого святилища, прихованого в пітьмі велетенської печери. Як саме воно виглядає - невідомо. Лашура зі свого місця бачила лише частину кривої різьбленої колони, розписаної химерними геометричними візерунками. Зі слів Кайї, коли вона торкнулася однієї з таких ліній, її добряче смикнуло, а візерунки засвітилися зсередини, наче вплавлене у камінь скло. На тоді ще принцесу святилище ніяк не відреагувало, хоча на той час її дар вже підтвердили.
  Це величне й таємниче місце охороняли не тільки монахи. Досі вважалося, що на території святилища використовувати лицарів неможливо. Тут діяло якесь поле, входячи в яке пілот помирав від больового шоку. Ніхто навіть не уявляв, що лицар САМ буде розгулювати тут, наче у себе вдома. Можливо саме це й було вирішальним аргументом, коли настоятель святилища збирався їм відмовити, навіть попри прохання самої Директриси. Поправка - збирався відмовити Літії. Не ризикнув, зі зрозумілих причин. Натомість колишня голова колишньої учнівської ради, а нині - координатор антитерористичної операції Союзу Літія Поучан зобов'язалася обмежити свою присутність лише околицями святилища. Втім, це не заважало монахам час від часу навідуватися на зайняту ними територію в спробах розгадати секрет саморухомого лицаря. Свої кораблі гості завбачливо залишили біля причалів, аби святоші не застосували проти них іще якийсь зі своїх секретів. В тому, що такі тут знайдуться, Директриса була абсолютно впевнена.
  Цей день мало чим відрізнявся від попередніх. Хіба що на стоянці додався іще один транспорт. Цього разу дійсно військовий, із майже тисячею стрільців, двома загонами проникнення та кількома гарматами. Кількість останніх ще не оголосили, бо їх везли в розібраному стані на ріхних кораблях. На цьому були лише стволи і невелика частина боєзапасу. Як Нарадан змогли непомітно провести усе це через нейтральні території - одна богиня знає. Слідом за ними мали прибути іще кілька транспортів, але поки від них не було чути нічого. Директриса саме йшла до настоятеля, аби уточнити графік повітряного руху, коли її перехопила послушниця і передала якусь записку. Прочитавши ту, жінка розвернулася і пішла назад до виділеного їй монахами гостьового будинку. Послушниця пішла слідом, щось нашіптуючи їй. Охорони поруч не було. Тут навіть монархи не ходили із супроводом, адже Святилище вважалося одним із найбезпечніших місць у світі. Саме вважалося, а не було таким насправді. Бо коли в спину Директриси вперся ніж, то замість м'якої плоті він наткнувся на прихований під рясою панцир. Втім, убивця прекрасно знала про хитрощі своєї цілі. В момент торкання резервуар всередині руків'я відкрився і струмінь розжареного ефіру вирвався з кінчика леза, пронизавши і панцир, і людське тіло. Гучний хлопок розлетівся по окрузі, відбиваючись від стін порожніх будинків. Його почули монахи на сусідній вулиці й поспішили на звук, але прибувши на місце побачили тільки закривавлене тіло Директриси. Церковних регалій при ній уже не було. Невідомий зловмисник зник так само безслідно, як і з'явився. Тихо, швидко й непомітно.
  
  ***
  
  - Тіло залишили святошам для поховання, а настоятель одразу ж попросив нас покинути святилище, - завершила розповідь Аура.
  - Куди тримаєте курс зараз?
  - Скоріш за все до Хавонії, але не всі хочуть туди летіти. Дехто вважає, що Нарадан організували це вбивство, аби зайняти в Союзі місце Церкви.
  - Не потягнуть. У них казна не бездонна, а тут ще й ми в борг взяли, - Сайкс замовк, обдумуючи ситуацію. - Підійди до Марії і скажи, що клан Шуріфон готовий прийняти представників Союзу, якщо вони збільшать нам кредитний ліміт. Так би мовити, розділимо з ними інвестиції та ризики.
  - Хочеш заманити їх до Лісу?
  - Все одно нам скоро доведеться виходити з ізоляції. А так ми заздалегідь покажемо свою позицію, і на момент відкриття кордонів у нас вже будуть налагоджені відносини й укладені договори.
  - І усі будуть думати, що Шуріфон зробили це миттєво, а не задовго до виходу у світ, - додала дочка.
  - Клани здогадаються про правду, але мовчатимуть. Інакше виникне питання: чому вони самі цього не зробили, коли був шанс?
  - Так ти виставиш їх ізоляціоністами, і ще більше підірвеш їхній авторитет! - зраділа Аура тому, що вгадала хід думок батька.
  - Молодчина! З тебе вийде хороша королева.
  - Та ну її, цю політику, - Сайкс аж бачив, як на тому боці зашарілася його дівчинка, - Давай ти ще трохи побудеш королем? Наприклад...
  - Навіть не сподівайся. Я вже надто старий для цього, тому починай збирати свою команду вже зараз. Ще років десять, і передам усі справи тобі, а сам відправлюсь на пенсію. Буду внуків няньчити.
  - Здурів?! - не витримала Аура, почувши головне для себе й перейшовши на вуличну говірку, - Ти наймолодший з-поміж усіх глав кланів! Яка ще пенсія?!
  - Заслужена! - засміявся Сайкс.
  Морелетта могла б пишатися своєю дочкою. Аура виросла сильною і розумною. В неї вже виробилися власні принципи. А ще вона з кожним роком все більше походила на свою матір. Був би Псих молодшим - обов'язково закохався би. А так йому тепер доводиться відводити від неї усіляких пройдисвітів, що бажають увійти в клан Шуріфон через шлюб із нею. Двох навіть довелося закопати. Живцем! Тому поки він не знайде достойного претендента - з трона не злізе. Але це вже буде простіше. Нове покоління ельфів на підході, і залишиться тільки вибрати з них...
  Від думок про радісне майбутнє його відволік наполегливий стукіт у двері. Чортихнувшись, Сайкс завершив сеанс і поспішив дізнатися причину переполоху. А відчував же, що це ще не усі новини на сьогодні. Він казав, щоб його не відволікали, навіть якщо почнеться ядерна війна! Навряд чи секретар зрозумів, яку війну він має на увазі, але причина дійсно має бути серйозна.
  - Ваша Величність, проникнення! Біля ангару з'явився невідомий.
  - Знову? - Сайкс на секунду завис, - Як?
  - Невідомо. Служба повітряного контролю зафіксувала тільки момент його падіння. Звалився прямо на голову вартовим хвилину тому. В обох травми середньої важкості, в основному вивихи і один перелом.
  - Де він зараз?
  - Продовжує висіти на тому ж місці. Варта виставила оточення.
  Прилетів він саме під час зв'язку із дочкою. Збіг? Після першої ж атаки активності не проявляв і дав себе знайти. Ворог не став би так тупо підставлятися. Можливо відволікає увагу...
  Усе це Сайкс обдумував на ходу, затягуючи на собі кріплення броні. Тільки натягнувши шолом, він дістав із піраміди меч і свою рушницю. Спеціально перероблена за револьверною схемою, вона дозволяла зробити шість пострілів замість одного і відносно швидко перезарядитися. На жаль майстри так і не змогли зменшити механізм до розмірів пістолета, але навіть це було краще за тутешні самопали, які ще й стріляли через раз.
  У супроводі двох гвардійців Псих вийшов у коридор, але замість того, щоб іти на вихід, повернув у інший бік - до кімнати своєї дочки. Двері він відкривав із деяким внутрішнім трепетом. Це була особиста територія Аури. Скрізь лежав помітний шар пилу. М'які меблі були накриті тканиною, а ефірні світильники відключені. Вже три роки минуло, відколи вона відправилася на навчання. Три роки сюди ніхто не заходив. Він би й сам сюди не зайшов, якби не обставини.
  Не торкаючись ні до чого, він пройшов до вікна, що виходило в потрібному напрямку, й обережно визирнув назовні. В очі одразу кинулися випалені сліди на землі. Неначе хтось не до кінця обмалював на галявині велике коло, метрів тридцять діаметром. А ще там не залишилося жодного листочка. Обережно відкривши віконце, Сайкс почув завивання вітру. Сам об'єкт роздивитися не давала зелена стіна ангару. Що б це не було, воно трималося в повітрі не за допомогою ефіру. Секретар сказав, що воно звалилося прямо на голову вартовим. Повітря травми завдати не може. Хіба що хлопців відкинуло вітром. Це ж скільки повітря воно через себе перекачує, щоб підтримувати таку тягу? Накинувши плащ, Сайкс все ж вирішив особисто подивитися на небажаного гостя. Та й після минулого разу потрібно показувати приклад підлеглим, інакше його не зрозуміють.
  - Рядовий, в арсенал за глушилками, шість... Ні, вісім комплектів! Капітан, постав дві Лози на два та на десять годин навпроти ангару, щоб вони не накрили один одного під час стрільби. І піджени патрульне крило.
  - Хай! - в унісон крикнули вартові, відправляючись виконувати наказ.
   У супроводі ще двох гвардійців, Сайкс вийшов на вулицю. Шолом одягати не став. Якщо ця штука дійсно має такий запас потужності, то і озброєння у неї відповідне. Два-три удари, і від бар'єрів його маєтку не залишилося б і сліду. Ефірні технології поки на таке не здатні. Швидкість пересування теж вражає. Служба контролю повітряного простору тримає під наглядом усю територію Лісу. Обійти її можна, тільки піднявшись на висоту більше чотирьох кілометрів, що без аеростатів досі нікому не вдавалося. Мінімальний час реакції протиповітряної оборони - двадцять шість секунд. Значить апарат знизився швидше, ніж в нього встигли прицілитися. Знизився, не впав! Тобто включаємо сюди й час на гальмування. І він продовжує висіти в повітрі, витрачаючи власну енергію. Ну нічого, і на таких знайдеться управа.
  Незабаром вони вийшли на задній двір і... Не побачили нічого. Тільки дрижання повітря й випалена навколо трава. Ну і оточення із вартових та двох лицарів типу Лоза, що наводили свої гармати приблизно у місце знаходження об'єкта.
  - Доповідайте! - звернувся він до капітана, коли той підійшов до правителя.
  - Важку артилерію розміщено на вказаних Вами позиціях! - перекрикував той вітер, притримуючи на голові обруч гарнітури. - Повітряні патрулі взяли район в кільце. Глушники вже готуємо до застосування.
  - Що за сліди на землі?
  - Це ми спробували підійти. Кілька бійців отримали опіки, але нічого серйозного. За межами даного радіусу він нас ігнорує. Можливо якщо зайти одночасно з різних боків...
  - Не поспішайте, - Сайкс уважніше придивився до ідеально рівного кола, зробити яке вручну, та ще й з літального апарату, який ні на секунду не залишається на місці, надзвичайно складно.
  Тут шум вітру стих, а трава посеред галявини прим'ялась, ніби на неї щось лягло. Індикатори на браслетах гвардійців засвітилися, показуючи використання ефіру, а повітря над галявиною пішло брижами, сплітаючись у стрімкий силует рукотворного птаха. Поки солдати очікували на атаку від проявленого ворога, правитель уже підійшов до нього і з легкою посмішкою гладив крило машини. Та, неначе добре вимуштруваний кінь, слухняно опустилася перед ним на землю.
  - Ваша Величність, ви знаєте, що це таке? - поцікавився капітан, обережно підходячи до правителя.
  - Знаю. Запрошення, - буркнув Псих, намагаючись витерти рукою кривий напис на ідеально білій поверхні, але побачивши марність своїх зусиль плюнув... І ще більше розмазав написане! - Так, мені потрібен доброволець. Хто хоче зі мною політати?
  І тут Сайкс зрозумів, що гвардію пора міняти. Судячи із затравлених поглядів бійців, якими ті витріщилися спочатку на ангар зі Стерв'ятником, а потім на нову іграшку правителя, літати не хотів ніхто. Особливо з правителем!
  
  
  
  
  
  
  
  Глава 18. Deus ex machina (Бог із машини)
  
  
  Для Аміри Камул справи йшли непогано. Особливо якщо порівняти із тим, як їй доводилося виживати останні кілька місяців. Коли вона вступала в банду, то очікувала на щось більш солідніше, ніж заробіток на рівні портової вантажниці. Як виявилося, вона не єдина, хто так думав. Все що від неї вимагалося - заховати пакунок в потрібному місці й залишити мітку для майбутнього клієнта. Робота не складна, ризик бути спійманою на гарячому мінімальний. А якщо й впіймають - максимум через декаду все одно відпустять, бо для приготування рідкого дурману потрібно кілька компонентів, більшість з яких є хоч і рідкісним, але не забороненим товаром. Але таких рознощиків багато, а тому й платня мізерна. Час від часу доводилося навіть 'позичати' товар, аби потім продати його із більшою націнкою. Працювати і так було не легко, а тут ще й із Тафії повалила величезна кількість босоти. Здавалося б під час палацових переворотів чи повстань мілкий кримінал повинен розростатися, а тут все відбувалося навпаки. Звісно ж банда, яка й без того ходила по лезу ножа, вирішила поповнити свої ряди новими обличчями. Коли Аміра послала свою отаманшу, вона всього цього іще не знала, і була впевнена, що легко влаштується в будь-яку іншу банду.
  Прозріння прийшло ще до того, як вона вийшла за ворота їхньої бази, але впертість і гордість не дали їй повернути назад. Ось тоді вона й зрозуміла, що настав час починати свою справу. Все необхідне для цього у неї вже було. Палицею махати вміла, природа силою не обділила, а вулиця вправила мізки. В місті її давно знали як надійну виконавицю, що не цуралася забруднити руки. За відповідну плату. Робота знайшлася напрочуд швидко: одна із торговців була незадоволена появою незвичний кур'єрів, що надавали послуги усім, а не тільки заможним клієнтам. Де це бачено, щоб гонець мчав на інший край світу, доставляючи не секретне послання чи якусь цінну річ, а звичайну бандероль?! Це прерогатива караванів! Так було, і так буде! За підтримку давніх традицій торговець навіть була готова заплатити. Останній пункт вона озвучити не встигла, адже Аміра уже підійшла і запропонувала вирішити проблему 'тихо' і 'мирно'. Через кілька хвилин домовленість була досягнута, і новоспечена виконавиця відправилася набирати собі команду. Невдовзі її стара банда втратила іще кількох своїх членів.
  'Твоя пошта' - служба швидкої, навіть швидкісної доставки пошти. Звідки вони з'явилися, і як люди про них так швидко дізналися, ніхто точно сказати не міг. Але сплутати їх із кимось іншим було вельми складно. Ця група однотипних дівчат сильно виділялася з-поміж звичайних людей. Усі високі білявки, одягнуті в яскраві червоні берети, верхи на кремезних... Конях? Скоріш за все конях, бо інших тварин із такою комплекцією Аміра не знала. От тільки назвати цю кремезну купу м'язів звичайним конем язик не повертався. Можливо спеціально виведена порода - копита виглядають незвично, ніби м'які. Можливо тому вони й скачуть майже безшумно. Навряд чи хтось окрім знаті може дозволити собі таку розкіш, не кажучи вже про їх масове використання. І ось такі кур'єри, обвішані з усіх боків пакунками й торбами, зі швидкістю вітру шмигали по місту, роздаючи посилки. При цьому вони ще нікого не збили і не затоптали. Зазвичай їх помічали уже після того, як вони зупиняться біля свого клієнта. Єдине місце, де їх можна перехопити - стовпчик із червоного дерева, що з'явився біля міських воріт. Щодня опівдні там з'являється одна із цих кур'єрш, і збирає замовлення. Зваживши й змірявши посилку, вона питає ім'я та адресу отримувача й оголошує ціну. Усе відбувається на виду. Просто так не підберешся.
  Перше, що спробувала Камул, було викрадення коня - за такого красеня можна багато виручити. Лист до бургомістра із найближчого села доставили в той же день, як його відправили. Поки листоноша бігала до приймальні, її кінь стояв під дверима ратуші. Одна із підручних Аміри, вдаючи із себе конюха, спробувала його повести за собою - марно. Це здоровило навіть не поворухнулося, а повід, здавалося, був зроблений не зі шкіри, а із каменю. Так і смикала тварину, доки хазяйка не повернулася, а потім ще й від піску відпльовувалася й довго тримала у воді обпечену руку. Де вона отримала опік, дівка пояснити не змогла.
  Далі була фальшива посилка. Точно опівдні біля воріт з'явилася листоноша й почала збирати замовлення. Однак коли підставна клієнтка назвала вигадану адресу, листоноша одразу ж сказала, що такої вулиці в тому селі немає. А коли клієнтка почала репетувати, що її родичі без куплених нею ліків помруть, та навіть перерахувала усіх хворих жителів того села, як і їхні болячки, після чого попросила не затримувати чергу. Коли ж до галасу підключилася група підтримки, поштарка просто вистрибнула своїм конем за межі натовпу, зробила жест рукою, після чого над нею і найближчими людьми піднявся звуконепроникний бар'єр, і спокійно продовжила роботу. Обдарована на посилках - це серйозно.
  Зрозумівши, що жарти закінчилися, як і терпіння її замовника, Аміра вирішила задіяти свої старі зв'язки. На третій день листоноша отримала бандероль, яку слід було доставити аж на інший кінець губернії. Яким би швидким не був кінь, подорож займе багато часу. Переконавшись, що оплата достатня, а адреса названа правильно, поштарка кинула посилку в торбу. Обслуживши останнього клієнта, дівка застрибнула на коня і за мить копита її коня уже піднімали пил далеко в полі. Аміра із надією дивилася в далечінь, схрестивши пальці на щастя. Минула секунда, друга, третя... Листоноша уже зникла за поворотом дороги, що вела до лісу. Десять секунд!
  Люди обернулися, коли з боку далекого лісу долинув гуркіт, а над деревами піднялася хмара чорного диму. Вартові одразу ж підняли тривогу, а Аміра зі спокійною душею повернулася до замовника, чий караван саме стояв на виході. Кивнувши один одному, сторони розійшлися по своїх справах.
  До самісінького вечора Аміра продовжувала крутитися біля воріт в пошуках нової роботи. Слухи уже пішли, тому про відсутність майбутніх клієнтів можна не переживати. Ті, кому треба - про неї уже знають. Залишається лише чекати. Скоро закриють ворота, і місто перейде в 'нічний час'. Життя міста потроху затихає. Продавці поспішають забрати з прилавків товар, щоб їм штраф не вліпили. Майстри закінчують роботу. Мандрівники розбрідаються по гостьових будинках. Все як завжди, от тільки в останній момент в місто увійшла велика кількість людей в плащах, крізь які проступали елементи обладунків. Варта, отримавши із рук їхнього ватажка якусь записку, їм не перешкоджала, і незабаром цей натовп розійшовся по вулицях. Найманці, чи що? Невже теж із Тафії втекли? Треба зібрати про них більше інформації. І поспішити, поки вони не відібрали у неї майбутню роботу.
  Тоді Камул вперше почула слово 'Судді'. Саме так, з великої букви, і пошепки. 'Сьогодні бачив Суддю на ринку - тепер працювати можна спокійно', - почулося із конюшні. 'Краще б я до Суддів приєдналася, у них завжди є робота', - скаржився хтось із вартових. 'Подейкують, що це через них усі казнокради із Тафії повтікали', - тихо ділилися слухами в таверні. Там же Аміра випадково побачила одну свою знайому, з якою часто працювала в банді. Підійшла тихо і сказала так, між іншим:
  - Бач, скільки цих Суддів приперлося!
  - Угу, - буркнула та, ніяк не видаючи своєї зацікавленості в розмові.
  - Може приєднатися до них? Кажуть, що для них завжди є робота.
  - Не вийде.
  - Чому це?
  - Ти - їхня робота. Прощавай.
  Залишивши недопитий келих, знайома швиденько покинула заклад. Камул завмерла на тому ж місці, обдумуючи почуте. В голові постійно крутилося все, за що на неї могли відкрити полювання. Крадіжка товару - дрібниці, за таке не вбивають, а вписують в боржники. Особиста образа отаманші теж на замовлення не тягне. А от убивство листоноші, яка цілком могла виявитися обдарованою - це вже серйозно. Але хто ж знав?! Купець! Ось хто знала! А вона, дурепа, повелася на її вигуки, та ще й ціну сама знизила, як для 'першого клієнта'!
  Наступну годину Аміра відчувала себе загнаною дичиною. Здавалося, що усі перехожі тільки на неї й витріщаються. Хоча насправді це сама вона усіх розглядала, виглядаючи плащі й біляве волосся. 'У листоноші волосся теж було білим', - раптом сплив у голові образ останньої жертви. Та й усі вони були білявками. Можливо із одного клану, чи навіть роду. Ось звідки у них такі коники!
  Що робити? Куди податися? Якщо ці найманці дійсно такі круті, як про них говорять, то ховатися марно. Не просто так же вони прийшли увечері, коли ворота закривають. Після цього втекти з міста значно складніше. Але не неможливо. У кожної банди завжди є власні шляхи перетину міської стіни. Зазвичай це домовленість із вартовими. Значно рідше копають підземні ходи. Якщо Судді почали працювати саме в такий час, то розраховують впродовж ночі обшукати все місто. Або як мінімум можливі місця її перебування. До колишніх колег іти не можна, якщо навіть рядові нишпорки про неї в курсі. Та й навіть якщо їй вдасться пересидіти ніч, вранці ніщо не завадить їм виставити спостерігача на воротах, що лише збільшить час пошуків. Скількох вона тоді помітила? Два десятка, можливо більше. Як вони так швидко могли дізнатися про смерть кур'єра? Певно мають якийсь спосіб зв'язку. Може спробувати напасти на одного із цих Суддів, і заволодіти його обладнанням? Так, цього від неї ніхто не очікує! Головне, щоб жертва не встигла покликати на допомогу.
  Тепер питання: чи варто підключати до цієї справи сторонніх? Якщо її нові підлеглі (як же приємно це звучить) встигли почути про Суддів, то радше самі ж її і здадуть, аніж ризикуватимуть заради її інтересів. Але це сумнівно, адже вони повинні розуміти, що й самі причетні до вбивства, тому будуть ховатися. Знайдуть її швидко - в місті лише один обдарований, здатний змайструвати вибухівку. Треба було одразу обрізати хвости, а тепер уже пізно. Залишається тільки самотужки шукати вихід. Або навпаки...
  Аміра аж зупинилася, збагнувши одну просту річ: не віддадуть тільки того, хто приносить прибуток! І неподалік є саме таке місце! Різко повернувшись на каблуках, жінка пішла в зовсім інший бік. Вулиця Лихварів, куди вона так поспішала, отримала свою назву не просто так. Туди приходять тільки від безвиході. Якщо береш в борг, значить дозволяєш робити із собою все, що завгодно. Абсолютно все! Відправитися в шахту рабом - не найгірший варіант. Можуть порізати тебе на потіху публіки, або вигадають іще щось більш оригінальне. Але це вже крайні випадки, коли борг дуже великий. Та найголовніше - на цій вулиці ніхто й ніколи не махав ні кулаками, ні зброєю. Це шкідливо для бізнесу, а тому кожного порушника чекає тривала й неприємна розмова із власниками району. Міська варта на таке закриває очі, адже їхню роботу роблять за них. Навіть її колишня банда не наривалася на неприємності, оминаючи це місце десятою дорогою. Потрібно тільки добратися туди. Ходити в боржниках решту життя значно краще, ніж померти прямо тут і зараз. Але спершу потрібно перевірити, чи настільки все погано.
  Парфей - місто на перетині річкових та сухопутніх торгових шляхів. Через велику кількість повітряних ям кораблі тут не літали, і увесь вантажопотік розподілявся між караванами. І мало хто знає, що це не одне місто, а два. Колись тут була лише стоянка на березі річки, де візниці перекидали вантаж на човни. Для зручності збудували причал. Потім будиночок наглядача, гостьовий будинок... Поступово навколо почали з'являтися поодинокі ферми, приїхали майстри. Все відбувалося повільно і прогнозовано. Доки не з'явився ринок. Ось тоді все й закрутилося. Торгувати з іншими купцями виявилося вигідно: не доводиться самому пертися на інший кінець світу, Та й товари обходяться дешевше. Особливо, якщо купуєш оптом. Затишні одноповерхові будиночки виглядали мохом на фоні кам'яних дво- та триповерхових велетнів, для будівництва яких потрібно було багато землі. Що вже й казати про склади для товарів. Старожили не хотіли продавати свої ділянки, і новачки почали будуватися там, де земля дешевша - за стіною, прямо в полі. Будівництво відбувалося блискавично. Те, що раніше було центром поселення, за кілька років виявилося далеко за його межами. Так Старе і Нове місто виявилися оточені кожне своїм власним муром. Але Нове місто продовжувало рости, перетягуючи на себе усі перспективи та вантажопотік. Врешті-решт настав момент, коли бургомістр перебрався ближче до цивілізації, забравши із собою останнє, що підтримувало порядок у цьому районі - особисту охорону. Уже через кілька місяців термін Старе місто зник навіть із лексикону. Залишилися лише нетрі. Ворота тут були лише одні. Щоб зайвий раз не світитися перед вартовими, представники банд дуже рідко виходили за межі міста. Тому перш, ніж вибиратися назовні, потрібно розвідати місцевість з іншого боку паркану. Найвищою точкою була дзвіниця старої ратуші. Її давно мали знести, щоб вона не завалилася на сусідні будинки, але для цього потрібні були гроші. Які сюди просто не доходили, як і самі будівельники.
  З першого ж погляду підтвердилися найгірші підозри - тонкої смужки сонця на обрії виявилося достатньо, щоб розгледіти кілька стрімких силуетів, що гасали по полях навколо міста. Від таких вершників точно не втечеш. А що ж відбувається у місті? А в місті відбувається облава. Вартові у супроводі парочки суддів з мечами наголо увійшли в будинок, де її колишня банда збирала своїх рядових членів. Звичайні містяни не помічали, що відбувається у провулках, а звідси все було видно як на долоні. І чому Аміра раніше не додумалася знайти таке зручне й безпечне місце? Втім, витоптана підлога та витерте підвіконня підказали жінці, що вона тут не перша.
  А що це за рух там, унизу? Хтось закутаний у плащ намагається тихо пройти вулицю, не привертаючи до себе увагу. Судячи по статурі це був чоловік. Невисокий, сутулий, і з туго набитою калиткою на поясі, яку він усіляко намагався приховати. Який наївний! Пощипати такого сама богиня веліла. Чи краще утриматися, щоб не наражатися на неприємності? Примо тут його не прижмеш, а ловити деінде - можна натрапити на Суддів. Ні, краще не треба. І дійсно, як тільки Камул відмовилася від своєї затії, вона одразу помітила 'поводиря', що уже прямував за своєю жертвою. Зі здивуванням Аміра впізнала в ньому свою нову знайому, котра обпеклася об коня. Що ж це виходить, вони почали промишляти під її іменем? Кляті сучки! Невже їм сьогоднішнього заробітку мало?! Замість того, щоб залягти на дно, поки все не заспокоїться, вони взялися за старе! Ну і дурепи. Ось вони оточують жертву. Двоє перекривають дорогу спереду, одна заходить ззаду із обушком напоготові. І не помічають, що їх самих взяли в кліщі: з обох боків вулички до них виходять Судді. Спробували відмазатися, мовляв, просто вирішили побалакати із перехожим. От тільки цей перехожий раптом сам нанизав одну із них на довжелезне лезо прихованого під плащем меча, а Судді кількома рухами посікли решту бандиток. На живця зловили! Принаймні так ці сучки точно нічого про неї не розкажуть. Тим часом Судді покидали рештки тіл в торби, передали їх черговій 'листоноші', яка несподівано з'явилася біля них, і пішли собі далі, а вершниця зі своїм конем стрімголов помчала далі. Жінці навіть здалося, що кінь в якийсь момент пробігся по стіні будинку! То ось що за торби вони постійно на собі возять! Ні, від таких точно не втечеш. І якщо раніше Аміра іще сподівалася, що зможе вислизнути з міста непомітно, то тепер надії на це немає. Кожен зустрічний може виявитися Суддею! Нікому вірити не можна!
  Дочекавшись, доки вбивці зникнуть, Аміра відмерла і дуже тихо спустилася вниз. Тепер уже вона, накинувши капюшон, вдавала із себе наживку. Навіть якусь дошку під пахву заховала, для повноти образу. Зараз такий вигляд може спровокувати грабіжників. Але з ними, в крайньому разі, можна домовитися. На відміну від цих головорізів. Так вона гадала. За дві вулиці від потрібного місця Камул помітила, що її переслідують. Хтось із вуличної шпани. Веде правильно, близько не підходить. Тільки взуття невдало підібране - кроки добре чутно. А колись вона й сама так починала. Доки її не знайшли члени банди й не спитали, коли вона платитиме за роботу на їхній території. Хто б міг подумати, що вона так швидко поміняється ролями зі своїми жертвами? Досить, не час згадувати минуле! Час діяти!
  Кілька швидких кроків у провулок. Це місце вона добре знала, не раз саме тут вона наздоганяла необачних перехожих. Тут, за рогом, є темна ніша, де можна заховатися. Повертаючи туди Аміра кинула вперед дошку. Невидимий із вулиці грабіжник мусив відмахнутися від предмету, і поки його руки були зайняті, важкий черевик врізався прямо в живіт. Нападник зігнувся навпіл, після чого отримав іще один удар по потилиці. На хвилину виведений з ладу. Не даючи йому впасти, Камул виштовхнула непритомне тіло на видиме місце, кинула зверху свій плащ, а сама пірнула у схованку. Ось підходить 'поводир' і кивнувши у темряву починає робити вигляд, ніби допомагає перехожому, якому раптом стало зле. А поводир тільки-но прийшла із добре освітленої вулиці. В темряві провулку вона майже нічого не бачить, за що одразу й поплатилася. Вдарити ногою в голову було навіть простіше, ніж відбити м'яч. Щось хруснуло, і друге тіло повалилося на землю, смикаючись у передсмертних судорогах. 'Зламана шия' - задоволено констатувала Камул, підбираючи свій плащ і поспішаючи покинути місце злочину. Наостанок вона повторила процедуру із першим нападником. Чи було їй їх шкода? А ні трохи: вони отримали те, що робили самі. Не варто лізти на того, хто сильніший за тебе. Такі правила вулиці. Але чого вони сьогодні усі повилазили? Можливо хтось розпустив слухи, що можна трохи пощипати нездешніх, поки у них іще гроші водяться. Ну-ну, успіхів їм у цьому. Ще невідомо, чий промисел буде більш результативним: їхній, чи Суддів?
  Ось уже й квартал на горизонті. До потрібної вулиці залишається зовсім трохи. Світла від уже не багряного неба ледве вистачає, щоб не вступити в лайно або яму посеред дороги. Поруч крутяться парочка безпритульників - очі й вуха лихварів у місті. Значить її уже помітили й ведуть. З цього моменту напад на гостя вважатиметься зазіханням на інтереси шановних дільців. Нарешті Аміра зайшла під арку із назвою вулиці. Тільки опинившись по інший бік, жінка змога перевести подих. Першу частину свого плану вона виконала, залишалося найскладніше - домовитися.
  Всього тут було три контори. Першою завідувала стара Лейко - довірена особа однієї вельможі, що покриває деякі не дуже законні методи ведення бізнесу. До неї зазвичай звертаються ті, хто вже має власну справу. Наступною йшла Верія Моксі - з нею у банда Аміри тривалий час підтримувала непогані стосунки, доки місяць тому без будь-яких пояснень обидва угрупування перейшли до озброєного нейтралітету. Ну і третьою була Хока Чун. Ця поважна дамочка разом зі своїм симпатичним чоловіком займалися вирішенням проблем окремих осіб. За відповідну плату, звісно ж. Перші двоє відпадали зі зрозумілих причин. А от із Чун можна спробувати домовитися. Подейкують, що навіть Саданська відьма колись скористалася її послугами, після чого стала найбільшим постачальником рабів на всьому сході континента.
  Біля дверей стояли двоє із прикритими банданами обличчями. На поясі виднілися кийки. Одягнуті цілком звично для вулиці: штани, сорочка, міцна куртка і важкі черевики. Але одяг в обох був абсолютно однаковий, наче уніформа. Двері відчинилися і в ніс вдарив запах спецій. Чун для виду торгували прянощами, навіть крамничку свою відповідно оформили. От тільки охорона в цій крамничці була серйозніша, ніж біля міської казни. Аміра була тут тільки один раз, і помітила трьох: одна з кийком на виду біля дверей, ще двоє за дверима в коморі та за прилавком. Сьогодні ж поруч із ними стояло іще троє в банданах, а хазяйка за прилавком бесідувала із якоюсь вишукано вбраною особою. Певно це її охорона. Дивно, що із такими гостями її не зупинили на вході.
  - А ось і вона! - вигукнула Чун, помітивши нову відвідувачку, а серце Аміри провалилося в п'яти. - Заходь, ми саме про тебе говорили.
  - Чим завдячую? - Камул одразу повернулася до незнайомки, намагаючись не видати свого хвилювання.
  - Будеш співпрацювати, - в унісон пролунало звідусіль одним і тим же голосом, щойно двері за спиною закрилися, - І тоді...
  Силуети присутніх розмилися барвистим туманом, наче краплі барвників у воді, і заново зібралися уже у вигляді Суддів. На долю секунди крізь міраж Аміра побачила скелети цих створінь. Це були не люди! Демони!
  - Збережеш свою душу, - сказали Судді, оточивши жінку, а тонка голка ін'єктора впилася їй під лопатку.
  
  ***
  
  - Білка викликає Гніздо, термінове повідомлення!
  - Гніздо на зв'язку. Доповідайте по формі.
  - Доповідаю: комахи змінили тактику. Замість збирання мертвих тіл вони починають змінювати іще живих. Щойно в Парфей закінчилася облава. Як і раніше, у прямих сутичках вони розчленовують своїх жертв та відправляють у невідомому напрямку. Але кількох спійманих живцем людей вони накачали якоюсь речовиною. Вводили підшкірно і різних місцях: двом у спину, двом в районі шиї, і ще одній вкололи в живіт. Останні троє померли за кілька хвилин від розриву внутрішніх... Бу-е-е-е...
  - Білка, що там у вас?
  - Нічого, вибачте. Померли від розриву... Розриву внутрішніх органів. Демони, та їхні кишки вивернуло назовні!
  - Білка, не відволікайтеся. Що було далі?
  - Вцілілі отримали доповнення у вигляді щупалець довжиною до півтора метра, що проросли з тіла на місці ін'єкцій. Щупальця посмикувалися в такт рухам. Ризикну припустити, що жертви можуть ними керувати. Невдовзі після перетворення людей завели в приміщення.
  - Це може бути пов'язано із операцією?
  - Не виключено - серед перетворених була одна із виконавців. Чекаю на подальші інструкції.
  - Інструкції залишаються незмінні: спостерігаєте і повідомляєте про все, що побачили. Гніздо - кінець зв'язку.
  Обережно, аби не пошкодити звукову мембрану, жінка в уніформі міської варти почала складати розмовний артефакт. На відміну від інших, цей не вимагав підключення до ліній зв'язку, хоча така можливість і була закладена в його конструкцію. А ще він передавав голос, а не умовні сигнали, як примітивний ефірний телеграф. Це дозволяло не тільки упізнати співбесідника на іншому кінці, а й значно прискорювало передачу інформації. На відміну від попереднього покоління, з яким доводилося по кілька хвилин відбивати одне повідомлення, а потім стільки ж часу приймати інше. Був у нього й недолік - доводилося шукати найвищу точку в окрузі, аби тебе почули. За іронією долі це була та-сама дзвіниця, на яку нещодавно дряпалася одна із жертв цих демонічних створінь.
  Міцно зав'язавши сумку, жінка ще раз визирнула з вікна, щоб переконатися, що внизу її ніхто не підстерігає. Краєм ока вона помітила якийсь спалах в далечі. Наступної миті над містом прогримів постріл, а з протилежного вікна вирвався фонтанчик крові й перемелених мізків. Тіло теж ледь не вилетіло, повиснувши на підвіконні й заливаючи кривавою кашою залишки даху внизу. На лобі шпигунки віднівся ніби вкритий пилом вхідний отвір. Вихідний був розміров із кулак. Такий ефект справив експериментальний кварцовий боєприпас. Спеціально вирощений монокристал кварцу витримав розгін та політ, але не пережив зіткнення із черепом. Торкнувшись твердого тіла своїм кінчиком, він почав колотися по заздалегідь розрахованим лініям. Всередину черепа він влетів уже хмаркою піску, маса і швидкість якого нікуди не зникли. Окрім того, що усі зустрічні тканини перетворювалися у фарш, супутній гідроудар руйнував іще цілу плоть навколо. А через долі секунди уся ця радість вирвалася через потилицю на свіже повітря.
  Випробування експериментальної електромагнітної зброї пройшло вдало, але результати були невтішними. Не зважаючи на високу ефективність проти незахищеного тіла, підготовка кожного пострілу вимагала величезних затрат часу. Відсутність якісних металів змушувала обходитись замінниками. Бронебійність кам'яних куль невисока, а вирощувати їх довго. Для плавного розгону таких куль вимагався довгий ствол та спеціальна каретка, що в момент вильоту запалює на кінчику ствола метрову електричну дугу. Для польових випробувань цієї машинерії довелося навіть взяти в Аналітика парочку важких дронів-ретрансляторів, і змонтувати на них великі резервуари із концентрованим ефіром, який міг миттєво віддавати накопичену енергію. Результатом усіх цих зусиль стала масивна електромагнітна гармата, здатна зробити один постріл, рівноцінний пострілу звичайної снайперської рушниці.
  Відбивши в радіоефір рапорт про результати стрільби, відправлений до цілі квад павуків все ж викинув тіло на вулицю, де унизу його підібрала парочка Суддів. Хвилину по тому до них приєдналися і розвідники із реквізованою в небіжчиці сумкою. І хоч частоти й напрям на джерело радіосигналу вже були відомі, вимагалося ще й розібрати незвичну для цього світа технологію, визначити її особливості, знайти вразливі місця... Останнє найважливіше, оскільки невідомий зловмисник продовжує пошуки Творця і заважає роботі автономних модулів, задіюючи все більше ресурсів та людей. Аби не допустити в майбутньому інцидентів, подібних до сьогоднішнього, потрібно взяти під контроль іще більше сфер людського життя. Перші кроки до цього уже зроблені: Судді стали синонімом силових структур, хоч і абсолютно незаконними, а Листоноші швидко й непомітно розширюють мережу шпигунських пристроїв. Але цього мало. Можливо в майбутньому доведеться увійти і в економічне життя - ідеї щодо цього Творець уже мав. Настав час їх реалізувати.
  В цей же час майже за кілометр від злощасної дзвіниці два важких дрони скинули із себе обладнання і, активувавши на ньому систему самознищення, поспішили покинути позицію, на ходу сплітаючись у фігуру вершника на коні. Сьогодні в нього буде іще багато роботи.
  Через кілька хвилин вартові в пошуках джерела шуму наткнулися сліди вогню та залишки незрозумілої конструкції. Шум списали на вибух якоїсь саморобки хуліганів. Справу заводити не стали, бо ніхто не постраждав. Зникнення безіменної шпигунки нікого не схвилювало. Хіба що власниця гостинного двору, де та зупинялася, пораділа дорогим речам зниклої пожилиці. І нікого це не здивувало і не насторожило. На вулицях Старого міста було надто багато нечисті, щоб навіть поява Суддів залишилася без уваги. Нетрі продовжували жити своїм життям.
  
  ***
  
  Дістати тестову смужку, відірвати кінчик і одночасно увімкнути хронометр. Закатане в прозорий пластик мідне напилення на очах починає окислюватися і розчинятися. Менш ніж за хвилину тонкий шар металу припиняє своє існування, а чутливі прилади фіксують зростання концентрації ефіру. Записати результати і дістати наступну смужку. Цього разу в ній бронза - сплав міді та олова. Повторити процедуру.
  З моменту моєї появи тут минуло трохи більше двох днів, а за відчуттями - майже місяць. Дуже вже багато справ навалилося. Розуміючи, що сам усе це не потягну, вирішив відбрунькувати від себе іще один модуль. Заливши по самі вінця каталізатором, я залишив його проростати неподалік від контрольного центру. Уже через кілька годин новонароджений штучний інтелект отримував свої перші інструкції. Архітектор - третій із моїх зовнішніх автономних модулів. На відміну від попередників, я не давав йому ніяких протоколів взаємодії із органіками. Єдина його задача - підтримка комплекса в робочому стані за будь-яких умов і будь-якими способами. Щоправда, для виконання своїх обов'язків йому знадобилися ресурси. Я не зрозумів запит, адже в комплексі було достатньо ресурсів для відбудови інфраструктури двох інших модулів разом узятих. Сам же перевіряв - усі склади та резервуари були наповнені не менш, ніж наполовину. А потім до мене дійшло, що усе це лише балансирні накопичувачі на шляху до атмосферних та літосферних процесорів. Цефи не робили запасів, вони брали усе необхідне із навколишнього середовища: атмосфери, гідросфери та надр самої планети. При чому між повітрям та водою різниці вони не бачили. Довелося йти розбиратися.
  Виявилося, що в процесорах відсутні налаштування. Шаблонна програма збереглася, а от коефіцієнти до неї потрібно вводити вручну. За сотні років умови навколишнього середовища кардинально змінюються, і запуск старих програм призведе в кращому разі до виходу з ладу обладнання, а в гіршому - накриється половина комплексу. Тестові смужки в моїх руках - один із індикаторів, що використовували прибульці після кожного пробудження. Ось прокинешся ти в льодовиковому періоді, під час континентального шторму, чи момент планетарного апокаліпсису. На вулицю не вийдеш, а працювати все одно потрібно. І ось для прискорення налаштування й придумали такі тестери. На жаль поки у мене немає жодного дрона, пристосованого для роботи у невагомості, і доводиться робити виміри особисто. Та ще й по три-чотири рази на день, як тільки погода починає змінюватися. І результату досі немає. Того, що назбиралося за майже два дні, не вистачає навіть на те, щоб заповнити робочий об'єм машини. Радує, що це все одно більше, ніж встигають добувати мої модулі.
  Далі мене порадували звісткою, що нинішня ситуація цілком підпадала під розуміння молюсків про 'пост-апокаліпсис'. На перший погляд все здається нормально: блакитне небо, скрізь зелень, тварини різноманітні бігають. От тільки перші ж узяті проби покажуть, що більша частина усієї цієї краси підтримується штучно, і живе за своїми власними правилами. Одне тільки море Ахо зі своїми аномаліями чого варте! Я вже знав, що наніти в атмосфері планети пожирають усі незахищені метали. Скрізь, де тільки можна було, вони вигризли руду, залишивши після себе безліч порожнин, які з часом розмилися водою і перетворилася на величезні печери. Знайшовши у відкритих для мене лабораторіях тестові смужки, я з'ясував, що чисті метали поглинаються трохи повільніше за сплави. Не останню роль відіграє і щільність: так грам сталі проживе значно довше за аналогічний грам тієї ж міді. В той же час наніти ігнорують майже усі важкі метали, а також титан. Останній особливо порадував, адже на відміну від інших він водночас міцний та достатньо легкий, аби його можна було використовувати для будівництва. А ще його багато на складах, і для його обробки в комплексі було все необхідне обладнання. Можливо саме через ігнорування нанітами цефи його і полюбили. Це був просто подарунок долі, без якого проект літака так би й залишився мрією.
  А нещодавно Архітектор порадував мене присутністю сторонніх на підконтрольній території. Кислотна хмара, що зжерла мій транспори, виявилася не прив'язана до одного місця. Як тільки з'явився безпечний прохід, група із трьох осіб прорвалася до схилу кратера, піднялися нагору і спробували відколупати лінзу від голографічного проектора. Коли їм це не вдалося, застосували силу. Результат: побита лінза, підсмажені ідіоти та дірка в ілюзії. І на неї, наче бики на ганчірку, одразу ринулися усі, кому не лінь. Переналаштовувати сусідні проектори було вже пізно - місце засвічене. Зброї чи бойових юнітів у комплексі давно не залишилося. Те, що є, вимагає зовнішнього живлення. Тому я дав команду Архітектору на застосування кліматичної сфери. Вона і порушників дістане, і прокол в ілюзії прикриє. Мінус лише один - постріл відбудеться раніше запланованого, і перешкодити цьому ніяк не вдасться. Точніше навіть не постріл, а викид, оскільки цього разу сфера не буде обмежена кратером, а розійдеться далі. Відповідно енергії буде отримано більше, і працюватиме установка значно довше.
  Кабу-у-у-ум!!!
  Все навколо задвигтіло, як під час землетрусу. Та що там - це і був землетрус! Якими б розвинутими не були технології прибульців, віддачу ще ніхто не відміняв. Можу тільки уявити собі, які навантаження змушена сприймати скеля під нами. Сподіваюся до закінчення викиду усе це не розвалиться.
  Ви колись бачили, як поширюється ударна хвиля? У прискореній зйомці це дуже схоже на комп'ютерні спец-ефекти. Насправді ж ніякої графіки немає. Просто в певному місці густина атмосфери значно більша, ніж навколо. Так виникає ефект викривлення світла. Під час розширення кліматичної сфери це викривлення досягає таких величин, що починає здаватися, ніби її поверхня дзеркальна. Так це виглядає ззовні. Зсередини ж, особливо з ракурса розташування самого генератора, це дійсно схоже на ударну хвилю. Тільки замість того, щоб зносити усе на своєму шляху, вона навпаки - зупиняє, заморожує. Це просто неймовірно круто! І настільки ж страшно. Я гадки не маю, як працює дана технологія, але навіть у самих цефів не було від неї захисту. Кожен, хто потрапляє в зону дії генератора, перетворюється на бурульку. Можливо саме таких невдах і відкопала експедиція Розенталя. Цікаво, що змусило молюсків застосувати сферу в минулому, що вони навіть своїх не пошкодували? Якби не їхня єдність, я би сказав, що зараз я роблю те ж саме стосовно представників власного виду. Але цефалоподи були єдиним колективом, у них не могло бути дезертирів, або конкуруючих фракцій. У мене ж величезна кількість явних і прихованих ворогів, значна частина яких навіть не здогадуються, на кого полюють. Хай там як, а допускати на об'єкт сторонніх я не збираюся, ким би вони не були. Одного разу люди уже дотягнулися своїми кривими ручками до інопланетних технологій, і що з цього вийшло? Тому якщо заради порятунку цивілізації мені доведеться винищити навіть половину населення - я зроблю це.
  Поки сфера поглинала все більше Мертвих земель, я із сумом спостерігав за тим, як Шпиль продовжує свою роботу. Нехай богиня, чи кому тут поклоняються, буде ласкавою до моєї випадкової супутниці і дасть їй те, чого вона та не змогла досягти за життя. Шкода лише, що посмертя вийде не таким шикарним, як я собі уявляв. Увесь той мотлох, який я запхав у камеру разом з тілом довелося виймати. Зараз, майже два дні по тому, я чекав на прибуття Сайкса, щоб він допоміг мені із цим розібратися. Не одному ж мені тут мучитися!
  'Невідомий об'єкт увійшов в контрольований повітряний простір. Ідентифікація...', - озвався ІНК, підсвічуючи на карті маркер літаючої машини. А ось і Сайкс, легкий на спомин. Я уже за кілька хвилин стояв біля воріт і дивився, як великий літак обережно підлітає до шлюзу й сідає поруч із аналогічним апаратом. Навіщо мені раптом знадобився літак, та ще й не один? Просто з тими радіоперешкодами, які генерує Шпиль, це виявився єдиний спосіб передати звістку назовні. Лише двигуни цефів були здатні працювати в умовах такого різкого перепаду температур.
  Як виявилося, зі знайденими тут інструментами створювати щось нове надзвичайно просто і швидко - всього півтори години, і обидва літаки вже переді мною. Матеріалів витратив сущий мізер. Значно складніше було усе це потім витягнути із цеху назовні. Довелося знову розбирати й тягнути по кривих коридорах до найближчого виходу на поверхню. Я навіть тимчасово перекваліфікуватися у Спайдермена і сплести спеціальну сітку, щоб деталі, вилітаючи із транспортної магістралі, не розбивалися об стіни тунелів. Та навіть цього виявилося недостатньо, і кілька деталей було пошкоджено. З'ясував це я вже під час фінальних тестів, коли не запустилися двигуни. Довелося вийняти, щоб полегшити літак і перейти на дублюючі контури. Це призвело до зниження тяги, зміщення центру маси машини і неможливості переходу в горизонтальний режим польоту. Аби компенсувати цей прорахунок я тимчасово розмістив під кабіною пілота касету із двома десятками някетів. Виготовити їх було швидше й простіше, ніж вдруге мучитися із доставкою триклятих запчастин. Здавалося б, някети літають лише в морі Ахо, та ще й значно повільніше за свого носія - який в них сенс? А сенс був, адже на стоянці вони одразу перетворювалися на ефективну охорону. Додатково я обладнав кількох із них універсальним зажимом, що дозволяв піднімати невеликі, відносно легкі предмети: ніж, пістолет, гранату або щось схожих габаритів. А ще кілька штук покрив активним камуфляжем. В такій комплектації літак зможе виконувати ширший спектр задач, ніж я задумував раніше. Але ціною за це була висока імовірність виходу з ладу, що для бойової машини неприпустимо. Тому в майбутньому я вирішив оформити цей охоронний комплекс в окремий тубус і встановлювати його на зовнішній підвіс. Поки ж довелося відправити за Сайксом цей недоукомплектований варіант. Сподіваюся долетить нормально. А якщо і розіб'ється - у Психа завжди є парашути. Вистрибне, а там його підбере другий літак, який я зберу за цей час.
  Другий не знадобився. Сайкс дістався без проблем і був у захваті від нової іграшки, не зважаючи на зменшену потужність. Щойно тиск у шлюзі вирівнявся, я пішов зустрічати гостей.
  - Ласкаво прошу гостей в моє скромне кубло володаря світу, - крикнув я, підходячи до літака.
  - Від скромності ти точно не помреш, - хихикнув Сайкс, поправляючи дихальну маску. - Невже сам усіх цефів завалив?
  - Все уже завалено до нас. Мені залишилося тільки зачистити паразитів. А це хто? - я подивився на сторонню в кабіні.
  - Де? - Псих повернувся до заднього крісла, в яке руками й ногами вчепився вухастий сюрприз. - А, це Маріса. Перспективний авіаконструктор. Це вона змайструвала наші літуни.
  - Нащо ти її взяв?
  - Нехай освоює нову техніку. А ще сидить на місці й нічого не чіпає! - підвищив голос Сайкс, але реакції все одно не було.
  - Під твою відповідальність, або нехай забирається звідси.
  - Згоден.
  Закривши кабіну із пасажиркою, ми пірнули в транспортний тунель. Нехай вухаста залишається в літаку, їй там тепліше, а мені - спокійніше. Не те, щоб я не був проти її присутності, але кожен сторонніх тут - це ризик. Нічого їй лазити бозна-де. Аборигени, вони такі - завжди щось зламають або вкрадуть. Сам же Псих, знаючи, куди відправляється, підготувався як слід. Натягнув броню, маску змайстрував, ще й якийсь гіроскоп на пояс почепив, щоб у повітрі не кувиркатися (чого я сам до такого не додумався?!). Виглядає дуже круто і пафосно. Таке враження, що поруч зі мною летить чи то Супермен, чи то Дарт Вейдер. Тільки плаща не вистача... А ні, плащ теж в наявності, скручений за спиною.
  - Ну, і чого ти мене сюди висмикнув? - одразу ж почав Сайкс, щойно ми вивалилися із магістралі.
  - Зараз сам все почуєш. Від першої особи, так би мовити.
  Підлітаю до шлюзу, відкриваю замки і трохи зміщуюся вбік, пропускаючи Сайкса вперед. Той спершу не розуміє, але потім бачить саркофаг. Сайкс одразу ж насторожився, а його рука потягнулася за пістолетом. Підлітаємо ближче. Відтягую кришку й дозволяю гостю зазирнути всередину.
  Звідти на нас обох, через прозору пластину дивиться зморщене давно неголене обличчя. Крізь напівпрозору шкіру можна було добре роздивитися сітку кровоносних судин і навіть окремі м'язи. Очі запали, на носі видніються сліди від окулярів, а все тіло пронизане гнучкими інвазивними зондами. Сайкс його наживо ніколи не бачив, та й сам я впізнав не одразу.
  - Знайомтесь: мій друг - Псих. І по життю, і по паспорту. А це колишній працівник C.E.L.L., інженер лабораторії нанотехніки - Нейтан Гулд.
  
  ***
  
  Нейтан Гулд. Колись він був передовим дослідником в галузі мікротехніки. Коли компанія запросила його для участі у створенні нового покоління техніки, він вхопився за контракт руками й ногами. А чому б і ні? Платять непогано, кар'єрний ріст гарантований. А ще пообіцяли посприяти оформленню патентів на усі відкриття, які будуть зроблені в процесі дослідження. Дослідження... Ще тоді треба було замислитися над цією обмовкою, але гроші застилали очі. 'Hargreave-Rasch biomedical' були найбільшим... Ні, вони були по суті єдиним виробником діючої нанотехнології. Інші фірми не змогли навіть наблизитися до їхніх результатів. Так, робота на мікроскопічному рівні та новітні матеріали давали непоганий прибуток. Але тільки активні мікророботи давали ключ до контролю над суспільством, урядом, та цілими країнами. Для завоювання світу не потрібно навіть кувати зброю. Достатньо запропонувати будь-який унікальний товар, повторити який ніхто не зможе. І першим товаром HRB стали 'утилізатори' - спеціально виведений штам наноботів, єдиним завданням яких було розщеплення сміття. Те, на що природі потрібно було сотні років, ці крихітні ненажери переробляли впродовж місяців. Не потрібно було будувати складних і дорогих заводів по переробці сміття. Достатньо встановити генератори випромінювання, огородити небезпечну ділянку та покропити спеціальним розчином. А через деякий час на місце колишнього звалища можна присилати скрепери, щоби ті шар за шаром збирали такі цінні для хімічної промисловості речовини.
  Вже одного цього було достатньо, аби повністю завоювати ринок. От тільки увійшовши в команду HRB Нейтан зрозумів, що 'утилізатори' були не успіхом, а провалом. Те, що так успішно розбиралося із небезпечними для навколишнього середовища відходами - саме було відходами із лабораторії. Кілька років напруженої роботи не дали результату, і на суд інвесторів було виставлено єдиний реалізований пункт програми. Аби бодай трохи покрити витрати, довелося викидати на ринок дуже й дуже сиру технологію. Рятувало тільки те, що повторити її нікому досі не вдалося. І не вдасться, адже єдиним джерелом життєздатних нанітів був надсекретний 'об'єкт 77-А'. Що це таке, Гулд так і не зміг дізнатися. Будучи новачком, він не мав доступу до левової частки секретних матеріалів. Лише тоді він замислився над тим, що ніхто не став би вкладати величезні гроші у абсолютно нереалістичний проект. А гроші вкладалися, і не раз. Вочевидь рада директорів точно знала, за що платить, і що хоче отримати. Тільки рядовому персоналу цього не сказали.
  Те, що справжні цілі компанії не мають нічого спільного із їхньою публічною діяльністю, Нейтан зрозумів дуже швидко. В цьому не було нічого дивного. Кожна велика компанія має власні секрети, оприлюднення яких гарантовано призведе до банкротства. У 'Hargreave-Rasch biomedical' секрети були настільки неймовірними, що навіть корпоративний шпигун, що якимось чудом отримає доступ до робочих матеріалів, не одразу повірить у прочитане. Одного разу так і трапилося, але охорона навіть не стала затримувати порушника. Його просто відпустили, а детективному агенству, яким прикривалися замовники, виписали велетенський штраф і затягали по судах. Публікації винесених документів викликали... Розчарування. Видавництва, що займалися поширенням цих матеріалів, одразу втратили кілька пунктів рейтингу, а потім і розорилися. Ніхто не повірив у прочитане. А Гулд повірив. І зрозумів, що компанія настільки випереджає решту світу, що в сучасній науці відсутнє розуміння тих явищ та процесів, з якими йому доводиться стикатися по роботі. Для всіх інших це просто фантазії.
  Після того інциденту всіх працівників лабораторії повторно прогнали через службу безпеки і підсунули на підпис новий договір про нерозголошення. Цього разу санкції за порушення були значно жорсткішими. Усі працювали в буквальному сенсі під дулами автоматів. Тоді Нейтан вперше дізнався про існування C.E.L.L. - кишенькової армії компанії. Причину такої параної керівництва він дізнався пізніше, коли в його руки потрапили зображення того самого 'об'єкта 77-А'. Те, що знайшли Джейкоб Харгрів та Карл Раш на місці падіння Тунгуського метеориту в 1919 році. Тільки це був ніякий не метеорит. Це був зонд. Зонд прибульців. Сплав біотехнологій та механіки, що літав у космічному просторі десятки, а може й сотні років. Його дослідження було розбито між багатьма не пов'язаними між собою компаніями, кожна з яких займалася одним конкретним напрямком: силова установка, енергетика, навігація, програмне забезпечення тощо.
  І ніби-то все в рамках конспірологічних теорій: таємна організація приховує факт існування зелених чоловічків, досліджує їхні технології і видає їх за власні. Чи державна це організація, чи приватна - ролі не грає. Але був один дуже важливий момент, який вибивався зі звичної картини світу. Гулд не раз і не два отримував забруднені зразки, в яких знаходилися земні мікроорганізми. Спершу він не звертав на це уваги, але коли вони знайшлися у біоматеріалі прибульця, нутро дослідника забило тривогу. Як в тіло прибульця, що розбився зимою посеред євразійського континенту, потрапили бактерії із екваторіальних широт? Ба більше - у прибульця до них виробився імунітет! Продовжуючи строчити скарги на кваліфікацію осіб, що збирають зразки, Нейтан зробив вигляд, ніби нічого не сталося. Але сумнівів щодо походження зонда більше не було. Він належить прибульцям, але він не інопланетний. Та й наскільки далеко здатний залетіти такий крихітний апарат? Ні, в нього була якась інша ціль, десь тут, в межах Сонячної системи. І це розуміння тривожило дослідника.
  Перші дзвіночки пролунали, коли у сусідній лабораторії знайшли спосіб відділити наноматеріал від живої плоті. Тоді ж пішли слухи про співпрацю 'Hargreave-Rasch biomedical' із міністерством оборони. Компанія отримала замовлення на створення передової броні для армії США. Одразу ж після цього усі інші проекти були згорнуті, супутні компанії розпущені, а вивільнені ресурси скерували на формування нового підрозділу. Здавалося б, що може бути спільного між бронею та мікроорганізмами? От і Гулд вважав, що нічого. А виявилося, що у планах було створити для солдата не просто броню, а другу шкіру. В буквальному сенсі. Броню, яка буде затягувати пошкодження і лікувати свого носія. Яка дозволить йому відчувати усім тілом, збільшить його фізичні можливості в рази, і перетворить на справжню машину смерті. В принципі, тут все теж було логічно. Гулд і сам з дитинства зачитувавсі різноманітними фантастичними історіями, де головний герой у крутій броні отримує супер-здібності. Тепер, ставши дорослим, той же Тек-мен здавався йому провінційним хуліганом на фоні загонів морської піхоти. Особливо із тим оснащенням, яке він власноруч для них створював. На жаль, через політику компанії, жоден із учених не володів усією повнотою інформації. На половині процесу проект могли передати іншій команді. Таке тасування персоналу значно уповільнювало роботу і нерідко призводило до втрати цінного часу. Обіцяні патенти оформити ніхто так і не зміг. Можна було тільки здогадуватися, що такого важливого керівництво хоче приховати від своїх людей? Тому не було нічого дивного в тому, що про створення першої партії нанокостюмів Гулд дізнався уже після того, як для них почали підбирати носіїв.
  Що таке нанокостюм? В першу чергу це складна система сенсорів, пов'язана із носієм спеціальним імплантом. З її допомогою оператор міг сприймати світ за допомогою усієї підключеної техніки одночасно, не перемикаючись між приладом нічного бачення, сонаром та інтерфейсом тактичної мережі. Уже одного цього було достатньо, щоб в рази підвищити ефективність бійців на полі бою. Але керівництву цього здалося замало, і в проект додали повний набір штурмовика: еластичну броню із властивостями неньютонівської рідини, міомерні волокна та екзоскелет. Все ще мало? Тоді ось вам ще й мімікруюче покриття, що дозволяє заховатися в порожній кімнаті - мрія розвідника. Імітувати голос ворожого командира? Запросто! Відтворити його зовнішність? Головне, аби комплекція була схожа, і дірок із кров'ю під час сканування не було, а так - цілком реально. Потужний бортовий комп'ютер, майже штучний інтелект, щоб зламати тактичну мережу ворога. Система першої медичної допомоги, з якою не страшно лягти животом на гранату. Нею навіть можна підняти на ноги сторонню людину, якщо вона іще жива. І уся ця радість в одному костюмі. Простіше сказати, що він не міг робити - літати. І то не факт. З одного боку це дійсно шедевр, що втілив у собі всі мрії солдатів усіх часів та народів. А з іншого - кожна така іграшка коштувала, як річний бюджет невеликої бананової республіки. Тому немає нічого дивного, що армія отримала лише кілька штук, переданих групам спеціального призначення.
  Перші бойові застосування Н-1 пройшли на ура. Військові були у захваті від таких широких можливостей. При всій своїй дороговизні, одна поява такого бійця на полі бою докорінно змінювала розклад сил. Все йшло прекрасно, аж доки не бахнуло на островах. Застосування ядерної зброї приховати було неможливо. В справу втрутилися ЦРУ, почали рити носом, вивели ціле кубло ворожих резидентів. І все даремно. На місці островів не знайшли ні прибульців, ні солдат, нічого. Тільки запечена до скляної корки земля. Що там сталося насправді, і від чого полягла більша половина групи Хижак - таємниця за сімома печатями.
   Втрата такої кількості костюмів за раз мала як мінімум схвилювати керівництво. Єдиною ж реакцією стало прискорення робіт над Н-2. Та й C.E.L.L., які мали стати полігоном для випробування нових технологій, перетягували на себе все більше повноважень. Складалося враження, що усі зусилля компанії зосередилися на тому, щоб встигнути завершити свій останній шедевр, доки не сталося щось страшне. На той момент Нейтан уже подумував покинути компанію, всередині якої назрівав розкол. Остаточно його долю вирішив дзвінок від нотаріуса щодо отримання спадку. Ніяких грошей чи майна. Лише документи столітньої давності.
  Нейтан знав, що його дід - Уолтер Гулд, був тісно пов'язаний із керівниками компанії, і стояв біля витоків HRB. Це було задовго до того, як він відправився у сумнозвісну експедицію. Обставини смерті діда з'ясувати не вдалося. За одними джерелами Уолтер помер під час експедиції, за іншими - його разом із колегами встигли евакуювати члени британського експедиційного корпусу. Так чи інакше, а після експедиції його ім'я більше ніде не фігурувало. Син мав продовжити роботу в компанії, але невдовзі покинув штати й оселився в Австралії. За словами нотаріуса, його тіло знайшли у власній квартирі в петлі під люстрою. Все, що після нього залишилося - лише документи столітньої давності, які він заповідав своєму синові, що взяв на себе тягар батька. Робочих записок серед переданих нотаріусом матеріалів не було, але й тих обмовок, які Нейтан вичитав у документах, виявилося достатньо, щоб поламати усю звичну картину світу. Доповнивши їх тим, що знав сам, Нейтан почав розуміти мотиви такої поведінки батька.
  Головною ціллю 'Hargreave-Rasch biomedical' було створення чи то зброї, чи то інструменту для підкорення прибульців. Не для війни з ними, не для співпраці, а саме підкорення. Озираючись на свою роботу в компанії, Нейтан одразу збагнув, про що йде мова. На жаль все це сталося надто пізно, і якось вплинути на ситуацію він уже не встигав.
  Та й не зміг би, навіть якби знав заздалегідь. Війна між людьми й прибульцями, це не пожежа, яку можна загасити. Це не регіональний конфлікт, від якого можна втекти в іншу країну. Харгрів прекрасно знав, з ким їм доведеться воювати. І шукав... Шукав можливості, напевно. Інцидент на Лінг-Шан також був спровокований ним. Не стільки для того, щоб перевірити костюми, а щоб якомога раніше завдати перший удар, поки ворог іще не готовий. Операцію навіть можна було назвати успішною. Тільки людям в подальших планах не відводилося іншого місця, окрім як ресурсу. Знаючи, що втікати нікуди, Нейтан почав шукати інші варіанти.
  З моменту першої сутички на островах минуло майже три роки. Усі носії нанокостюмів зникли за різних обставин. Хтось просто загинув, хтось збожеволів. А потім один із них перейшов на бік загарбників, і людство здригнулося. По всьому світу покотилася хвиля епідемій та землетрусів. Інфраструктура розвалювалася прямо на очах. Гулд відчував, що часу майже не залишилося, а виходу із ситуації він так і не знайшов. На відміну від Харгріва, він не був готовий жертвувати усім людством. І тим дивнішим був дзвінок від нього за кілька годин до падіння Призми. Джейкоб сказав, що до нього бійців із важливою посилкою. Сказав, що за нею полюватимуть і прибульці, і C.E.L.L. А потім порадив скористатися його варіантом, побажав удачі, і відключився.
  Війна, до якої Харгрів готувався більше ста років, була програна ще до початку. За роки дослідження молюсків, він розглянув усі способи боротьби. У нього було кілька паралельних планів на випадок, якщо щось піде не так. Однак після зради одного із бійців все покотилося котові під хвіст. Цефи дізналися про наміри людей і завдали превентивний удар. Ні про яку перемогу й мови не було. Тут аби вижити. Ось тоді Нейтан і зрозумів, що інших варіантів немає, і ніколи не було. Йому залишалося тільки повторити те, що збирався зробити Джейкоб.
  Цефи надто сильні, надто розвинуті, щоб люди могли вистояти проти них у прямому зіткненні. Знаєте як індуси вигнали британські колоніальні війська зі своїх земель? Вони зробили перебування там невигідним для чужинців. Перепрограмувати спори для знищення молюсків не складно, але джерело зараження швидко вирахують і ліквідують. Якщо ж не зможуть, то просто засядуть на своїх кораблях, і посилатимуть замість себе роботів. Ні, потрібно було вдарити по їхній інфраструктурі. Потрібно було зробити так, щоб планета стала для них непривабливою. Щоб на боротьбу вони тільки витрачали ресурси, без змоги їх поповнити. У цефів немає проблем із металами та мінералами - в космосі їх вдосталь. Але для існування і розмноження їм потрібна органіка. У великих кількостях. Під землею її вирощувати надто складно, в космосі - ще складніше та ризикованіше. А от на поверхні планети її вдосталь. На неї Гулд і націлився. Тільки замість тотального геноциду за принципом 'якщо не мені, то нікому' він обрав модифікацію.
  Результатом числених спроб і невдач стали вільні наніти. Без керування і джерела живлення. Абсолютно інертні, не викликають імунної реакції і швидко проникають в будь-який організм. І водночас не дозволяють його правильно асимілювати. Це як залите нітратами поле: рослини ростуть великі й гарні, а як спробуєш зїсти - отруїшся. Сепаратори просто не могли відрізнити заражену плоть від чистої. Те, що мало стати смертельним вироком для людей, перетворилося на вакцину, хоч і з дуже низькими шансами на успіх.
  
  ***
  
  - Ефір?
  - Що? - не зрозумів Гулд, перериваючи своє вихваляння.
  - Ну ефір, море Ахо, атмосферні нанороботи. Це теж твоїх рук справа?
  - Так це ж вони і є! Ефір... Непогана назва. Вдала. Суть в тому, що вони заважають виробництву. Для молюсків ця планета тепер схожа на велетенський смітник, звідки уже нічого корисного не візьмеш - дефектні нанокультури все зіпсували й забруднили продуктами своєї діяльності. А для людей все нормально. Ну, якщо не брати до уваги деякі обмеження у ресурсах, як то метали, чи деякі види хімічних речовин.
  - А як щодо дронів? На них це ніяк не впливає?
  - Їм байдуже. Це лише виконавчі механізми. Для їх створення підходить будь-яка органіка, навіть рослини. Не працюватиме тільки вузькоспеціалізована техніка, яка заточена під геном прибульців.
  - А раніше сказати не міг?! - я спересердя гепнув по капсулі, змусивши ту похитнутися, а сам закрутився в протилежний бік, поки не вхопився за один із кабелів. - Ми з Архітектором два дні вбили біля атмосферних процесорів, замість того, щоб зайнятися чимось корисним!
  - В тому й проблема: ресурси потрібні вже зараз, а переходити на інші стандарти не можна, інакше доведеться перебудовувати увесь комплекс. Я не настільки розбираюся в інопланетних технологіях, щоб порпатися в них своїми кривими руками. Знаєте першу заповідь програміста? Якщо працює - не лізь. До того ж будь-які кардинальні зміни одразу ж помітять.
  - Хто? Стривай... Хочеш сказати, що цефи й досі тут?
  - А вони нікуди й не зникали. Просто впали в сплячку, як тільки отримали забруднену органіку. Сподівалися, що проблема вирішиться сама по-собі. В їхній історії подібні інциденти вже траплялися. Якщо впродовж контрольного терміну ситуація не змінюється, то планету вважають безперспективною. Через вісімдесят три роки після моєї диверсії вони повернулися. Політали довкола, провели дослідження, викрали кількох невдах. Побачили, що нічого не змінилося. Я думав, що вони зберуть манатки і злиняють звідси. А замість цього вони знову заснули! Якщо хронометр не збрехав, з того моменту минуло ще близько двох тисяч років, можливо всі три. І я гадки не маю, коли вони знову прокинуться. Сподіваюся капсула дозволить мені дожити до того моменту.
  - А як же спори?
  - Їх виробництво автоматизоване, і втрутитися в нього я не можу. Все, на що мене вистачає, це переводити більшість ресурсів на генерацію своїх штамів. Я їх прописав як заповнювач для стрільби спорами. Але якщо в тіло проникло достатньо ефіру, то ті просто не відкриються. Хіба що навмисно роздавиш капсулу. Є лише кілька місць на континенті, де люди недостатньо контактують із ефіром, і є ризик зараження. Я намагаюся підбирати періоди викидів так, щоб опади концентрувалися якнайдалі від них. Здається тамтешні племена навіть без моєї допомоги навчилися лікувати заражених...
  Поки Гулд розказував, я згадував історію свого перебування тут. Все більше фактів знаходили своє підтвердження і пояснення. І 'лихоманка' із Коуті, яку я ненароком підчепив, і проблеми із численністю чоловічої статі, і все інше. Я коли перший раз прослухав усе це, навіть мусив відімкнути емуляцію гормональних ефектів, інакше ризикував зірватися. Надто багато переживань викликала повна версія подій. Ще б пак - своїми руками майже винищити власний вид. Знаючи Сайкса, особливо пунктик стосовно безпеки своєї сім'ї, він після почутого реально може прибити цього невдаху. Нейтан же абсолютно не звертав уваги на реакції присутніх і продовжував монолог, відкриваючи все нові й нові деталі.
  Наприклад те, що в атмосфері, рослинах, тваринах та тілах людей знаходяться різні штами нанороботів. Конструктивно вони абсолютно ідентичні, а от алгоритми роботи відрізняються кардинально. Перший створений Гулдом штам виявився нежиттєздатним. Як тільки запас енергії в ньому закінчувався, його фізичні властивості змінювалися і організм намагався позбутися зайвого. В більшості випадків все закінчувалося токсикозом та болісною смертю. Пізніше для виправлення цієї помилки було створено інший штам, але свою роль він виконав - дев'яносто відсотків усього живого на планеті стало непридатним для переробки. Цефи навіть не здогадувалися, що людей косить не їхня зараза, а недосконалий мікроскопічний симбіонт. За кілька місяців він знищив людську цивілізацію двадцятого століття. Люди не просто вимирали, знищувалася сама основа їхнього існування. Все, на створення чого пішли тисячоліття, було розібрано й поглинуто всюдисущим нанороботом. Вижили одиниці. До того моменту, як вони ризикнули спуститися з гір, цефи давно спали, а над усіма континентами повисла хмара нових, більш досконалих нанітів. Вони працювали більш тонко. Маючи логіку колоніальних мікроорганізмів, вони осідали навколо заданих у програмі тканин, поступово мімікруючи під них. В тому числі й під нервову систему. Ось і відповідь, звідки у місцевих з'явився примітивний нейрошунт. Він же дозволяв в певних межах взаємодіяти із ще не включеними в колонію нанітами.
  А от звідки у людей з'явилися лицарі та літаюча техніка, Гулд не знав. Він вважав, що цивілізація навколо нього знаходиться десь на рівні античного періоду. Замкнений у своїй неприступній фортеці, він навіть не підозрював, що аборигени знають про повітроплавання, займаються селекцією корисних рослин та тварин, і вже дійшли до політики стримування. Всі, кого він бачив, були одягнуті й оснащені дуже примітивно, та й поводилися зовсім не цивілізовано. Грабунок, убивства, іноді навіть канібалізм... Ось таких Нейтан час від часу впускав у підземні комунікації, аби потім проводити над ними експерименти. Я тоді на це увагу не звернув, але увесь більш-менш придатний для існування підземний простір був поділений на кілька зон, в кожній з яких проживало одне плем'я. Перейти із однієї в іншу заважала автоматика, та й самі морлоки, із деякою допомогою Нейтана, ревно захищали свою територію, що я й відчув на власній шкурі.
  Ні його, ні мене не цікавило, як вони умудряються виживати в таких екстремальних умовах. Набагато більше нас хвилювало одне поселення на межі видимості. За словами Чіко, моєї багатостраждальної супутниці, саме туди її заманили культисти. Раніше Нейт не звертав уваги на те, що відбувається на такій віддалі від нього. Ну проводять варвари якісь свої обряди, і що з того? На Мертвих землях постійно щось відбувається, і такими витівками нікого не здивуєш. А от те, що вони умудрилися знайти закономірність між проникненням в комплекс людей і частотою викидів, уже насторожувало. Більше того, ми знайшли докази, що морлоки і ці окультисти разом забезпечували установку мінімумом відносно чистої біомаси, навіть не знаючи про існування один одного. Або знаючи, і приховуючи це. Елої, так ми за аналогією стали називати цю нову групу, заманювали до себе людей із бідних на ефір регіонів і заражали їх спорами. Всіх, у кого була позитивна реакція, вони приносили в жертву, скидаючи в транспортну магістраль, звідки їх виловлювали морлоки і доставляли до місця призначення. Якщо ж реакції не було, то ножем по горлянці, і кидали туди ж - на корм морлокам.
  З ними вирішили не поспішати. Слід було розібратися, хто вони насправді такі, і хто з ними зв'язаний. Не може бути такого, щоб вони усю цю схему реалізували самі. Оскільки знаходилися вони все ж в межах видимості систем, то операцію доручили Архітектору. Через кілька днів він зможе розгорнути виробництво власних дронів, які візьмуть на себе не тільки охорону комплексу, а й догляд за ним. Ну а далі, якщо не наламає дров, то й повністю замінить на посту Нейтана. Для мене це добре, бо я отримаю повний доступ до усіх систем, як і планував раніше, а Гулд нарешті зможе покинути свою в'язницю і погуляти світом, нехай і в такому обмеженому вигляді. Цікаво, йому сподобається тіло Дредноута із Warhammer 40000? Хм, що за єресь мені в голову лізе?
  - Я так розумію, координати лігвищ цефів ти не знаєш?
  - Якби знав - давно напав би. Ти не уявляєш, на що я готовий був наважитися, аби не збожеволіти від нудьги.
  - Нападати? Із цим? - поцікавився Сайкс, покрутивши в руках наскрізь іржавий автомат із роду Калашникових. - Таке аборигени навіть в музей не візьмуть.
  - Подумати тільки, у них вже є музеї... - зітхнув Гулд, покрутивши в повітрі куцими щупальцями, якими пілот літуна мав завантажувати боєприпаси на борт. - Ну а що мені було робити? Я ж реально подумав, що Барнс зараз вбивати мене буде.
  - Барнс? А він тут до чого?
  - Так він же з цефами, е-е-е... - завис наш розумник. - А ти тоді хто?
  Ми з Психом переглянулися. Те, що кожен із нас зрозумів ще під час першого прослуховування його історії, Нейтан усвідомив лише зараз.
  - Я - Пророк. Розум, честь та совість в одному нанокостюмі. Але це не точно. А Лоуренс Барнс - один із моїх носіїв. І він допомагав Нейтану вибиратися...
  - Неможливо! Костюм не може працювати без пілота, - чоловік, здається, зі сказаного почув лише кілька слів, - Нанітам потрібен носій. Середовище існування. Хм... Костюм нестандартний. Не серійний. Деталі Н-2? Де маркування? Де клеймо? Хто створив? - раптом його очі зробилися квадратні, а до розуму нарешті дійшов увесь сенс почутого. - Барнс? Я з ним навіть не був знайомий. А ти? Хто ти?! Ні, не так... ЩО ти таке?!
  - А це, мій дорогенький, уже зовсім інша історія...
  
  ***
  
  Дагмайєр із самого ранку відчував себе недобре. Не тому, що організм бунтував, хоча і це також. Дивне передчуття неприємностей ніяк не давало йому спокою. Щоб заспокоїтися, Маст оглянув усі пости, відвідав штаб, перевірив ангари... Як давно вже він тут? Декаду? Місяць? Час повзе, як черепаха. Ще й Доул кудись зникла. Кляте дівчисько вміє зіпсувати настрій, наробити збитків, а потім сховатися так, ніби її тут ніколи й не було. Раніше він її ненавидів. Зараз же... Зараз теж ненавидить, але без неї тут від нудьги просто здохнути можна.
  Кажуть, що вічно можна дивитися на три речі: як горить вогонь, як тече вода, і як інші працюють. Так от - маячня усе це! На третій день навіть заклятий лінивець на стіну полізе. В шахту йому більше доступу немає, в підземелля не пустить уже Емері, не зважаючи ні на які накази, а все інше не доступно за станом здоров'я. Добре, що не доводиться в палаті лежати.
  Зараз він спостерігав за тим, як чергова зміна виходить із проклятого підземелля. Як тільки закінчилася процедура дегазації, люди вивалилися на вулицю і зірвали із себе дихальні апарати. Запаси повітря і так були майже на нулі, а доводилося ще й чекати, поки тебе очистять від тієї гидоти, якою були заповнені тунелі. Дехто втрачав свідомість за хвилину до виходу, і його доводилося тягнути на собі.
  Невидимий газ, яким був наповнений комплекс, не призводив до смерті одразу. Спершу відчувається млявість та легка слабкість, як після довгого сну. Потім тобі здається, що усе тіло затерпло. Чутливість поступово зникає, а руки й ноги починають тремтіти. В якийсь момент ти втрачаєш контроль і падаєш. А далі все залежить від того, чи встигнуть тобі надати допомогу. Якщо товариші поспішать, то можна обійтися порушеною координацією рухів. Якщо ж вони запізняться - тупо не зможеш дихати. Найманий цілитель запевнив, що так працює дим від зілля 'сонного равлика'. Наймані убивці рідко використовують цю отруту, адже для її приготування потрібно зібрати багато першосортних складових. Зате на тілі не залишається слідів, і можна оголосити, що жертва померла власною смертю. Особливо, якщо труїти невеликими дозами, щоб усі бачили поступове погіршення здоров'я. І тут виникає питання: звідки могло взятися стільки трав, щоб цього диму вистачило на усе підземелля? Добре, що кляті комахи завалили усі вентиляційні канали, інакше б на поверхні теж усі повиздихували.
  І якби ж газ був єдиною проблемою! Окрім нього в підземеллі на людей чекали найрізноманітніші пастки, перекриті проходи, дуже нервуючі фрази із гучномовців і найголовніше - турелі. Кляті механізми любили визирнути із найнесподіванішого місця й всадити в необережного гостя кілька отруєних куль. І хоч пересувалися вони дуже повільно і гучно, їхній величезний боєзапас змушував людей сидіти в укритті, доки інша турель обходит ззаду. Розбити їх вручну було надзвичайно складно. При найменшій загрозі вони закривалися у своєму білому еліпсоподібному корпусі й тупо перечікували, коли суперник відійде. Інколи вибухали, якщо поруч було багато людей. Двічі плювалися вогнем. Один раз кидалися гранатами. Померти можна навіть від випадкового дотику до них. При чому миттєво, і ніякий захисний костюм не допоможе.
  Трохи легше стало, коли привезли вибухівку. Вдалося пробити майже прямий прохід до самісінького входу в Бункер. Довелося навіть замурувати кілька приміщень, щоб звідти не лізла механічна погань. Зрозумівши, що рано чи пізно люди все ж дійдуть до своєї цілі, машини обвалили останній відрізок шляху, розчищенням якого вони й займаються понині. Викопали вже чотири тіла із попередніх команд.
  Буе-е-е!
  Маст зігнувся, звільняючи шлунок від сніданку. Зі здоров'ям останнім часом були серйозні проблеми. Постійні головні болі, запаморочення, висока температура та розлади травлення стали постійним супутником Дагмайєра-молодшого. Такі ж симптоми потроху проявлялися і у всіх інших учасників розкопок, що бодай кілька разів спускалися в шахту. Спершу подумали, що це якась інфекція чи отрута, як у катакомбах. Роботи призупинили, а щоб не піднімалася паніка - усі команди переформували заново. Не вистачало тільки слухів про якесь древнє прокляття, чи ще щось. Запрошені цілителі та ще парочка спеціалістів з іншої сфери обнюхали все і в один голос заявили, що ніякої зарази ні в повітрі, ні у воді, ні на поверхнях шахти вони не знайшли. І все одно люди хворіли. Довелося наймати нових робітників і продовжувати роботу в прискореному темпі, щоб надолужити втрачений час.
  Служниця простягнула пляшку із водою, але хлопець тільки відмахнувся. Краще б вина принесла. Тим більше, що одна із найнятих археологів прямо заявляла, що воно допомагає краще за усілякі трави чи мікстури. А ось, до речі, і сама вона - вилізає із оббитого щільною тканиною обладунку. І як тільки вона в таку спеку може годинами в ньому сидіти? І не просто сидіти, а ще й активно тероризувати усіх присутніх. І навіщо він тільки дав їй карт-бланш на залучення всіх і всього для досягнення мети? Робота і так стоїть, а тут ще й вона зі своїми вимогами. Більше людей, почекати результатів... Тьху!
  - Пане Маст! - одразу ж махнула та своєму роботодавцю, як тільки покинула нутро механізму.
  Невисока, зморшкувата, із майже повністю лисою головою жінка одразу справляла неприємне враження. І не тільки своїм характером, через який половина персоналу бажає потиснути їй горло, а й своєю зовнішністю. Здавалося, що вона тривалий час хворіла, і тільки нещодавно знову стала на ноги. Будучи не набагато старшою за своїх асистенток, вона виглядала древнішою за церковні храми. По імені до неї зверталися тільки її колеги. Сам же Маст не те що вимовити - навіть запам'ятати його не зміг. Та й археологом її називати неправильно. Правильніше сказати - чорним археологом. А це така братія, що поєднує в собі цілий спектр різних, часом абсолютно, на перший погляд, не пов'язаних між собою професій.
  - Маєте чим похвалитися?
  - Звісно маю! Можу навіть показати! Наодинці... - підморгнула вона йому, від чого один із найближчих працівників аж смикнувся, а сам Дагмайєр мусив відвернутися, щоб не бачити цього маслянистого погляду. - А щодо результатів - ми тільки-но закінчили встановлювати обладнання! Щоб дослідити такий великий об'єкт, знадобиться багато часу...
  - Ваша задача - витягнути Артефакт, а не досліджувати його.
  - Артефакт - дуже широке поняття. Нам невідомі ні будова цього об'єкта, ні його призначення, ні навіть матеріали, з яких він створений. Потрібно зрозуміти, з чим ми маємо справу, перш ніж продовжувати. Демони його знають, що він може утнути, якщо ми щось зробимо не так.
  - Просто дайте чітку відповідь: ви можете його звільнити його?
  - Я краще покажу. Наодинці, ха-ха-ха!
  Археолог скинула із себе останній елемент екіпірування й поспішила до відведеного для неї та її команди маєтку. Важко зітхнувши, Маст поплентався слідом за нею. Тут колись проживала голова учнівської ради - Літія Поучан. Ця дівка йому відверто не подобалася. Постійно вдавала із себе бозна-що, хоча сама вийшла із плебсу. Нестерпна формалістка із манією контролювати кожен подих усіх оточуючих. На будь-яке порушення вона одразу ж складала протокол, через який потім виникала купа проблем. Тим приємніше було спостерігати, як науковці переводять цю картотеку на робочі записки, клапті яких були скрізь: на підлозі, наліплені на столах, стінах, інколи навіть звисали зі стелі... Одним словом - хаос.
  Підійшовши до столу, жінка швиденько поставила проектор і по черзі почала вставляти туди фотопластинки.
  - Проблема в тому, що звільняти Артефакт не потрібно. Фізично його там взагалі ніщо не тримає. Ті опори, на які, ми так вважали, він спирається, насправді не здатні витримати його масу. Більше того, вони його взагалі не торкаються, хоча й стоять надзвичайно близько. Якщо у вас достатньо здоров'я і бажання, то можете спуститися туди, і просунути між ними лист паперу. Артефакт просто висить в повітрі. Його можна трішки зрушити з місця, але чим далі, тим більше зусиль доведеться прикласти. Як тільки ви зупинитеся він одразу ж повернеться назад. Єдине, що пов'язує його із шахтою, це так звана Пуповина, - палець вперся в один із елементів проекції, змусивши той на секунду розпливтися, - велика кількість кабелів, що виходять з-під броні Артефакта, сплітаються воєдино, і входять в стіну шахти. Тільки на відміну від природного аналога, тут енергія навпаки - відбирається.
  - Виходить, що у нас під ногами просто велетенський генератор, з якого Церква качає енергію?
  - Сумніваюсь. Для таких пристроїв нехарактерна осьова симетрія. Я вважаю, що у нього зовсім інша функція. А щодо енергії... Ви бачили те каміння й пісок, якими вкрите дно шахти? Ми з'ясували, що це меланхолітова руда. Якщо взяти брусок цього проклятого металу, і потримати його над запечатаною фотопластинкою, то вона почне псуватися. Те ж саме відбувається і з нашим тілом. Зразки, взяті із різної глибини вказують, що його постійно підсипали. Востаннє - не більше року тому. Я вважаю, що саме цей пісок і є джерелом енергії для Артефакта. Розумієте, - зображення знову змінилося, демонструючи якусь таблицю, - ця меланхолітова руда не природного похождення. Вона штучно збагачена. В такій кількості там усе повинно було розплавитися, а на ділі ж ми маємо лише тепленький пісок і дуже холодний Артефакт. І це ненормально. Меланхоліт і досі активний, інакше б наші фотопластинки не псувалися ще при наближенні до шахти, ваш персонал не страждав би від недомагання, а ви - від постійного розладу шлунку.
  - Хто вам сказав? - Маст нахмурився, адже про свій стан здоров'я наказав мовчати, щоб не підривати авторитет.
  - Особистий досвід, - махнула рукою археолог, ігноруючи незадоволення свого роботодавця. - Чи ви думаєте у мене від природи така зачіска?
  Хлопець здригнувся, уявивши, як вигладатиме сам, коли втратить волосся.
  - Коли це почнеться?
  - А богиня його знає! Може через декаду, а може і впродовж кількох років. - жінка розвеселилася, погладжуючи свою лису голову. - Зате із лупою більше проблем не буде! Ха-ха-ха!
  Маст скрипнув зубами від злості. Тільки багаторічний досвід дозволив йому не дати емоціям відобразитися на обличчі.
  - Що станеться, якщо відрізати Пуповину?
  - Що завгодно. Артефакт може як просто впасти вниз, так і полетіти в будь-якому довільному напрямку. А може і утнути щось таке, про що ми навіть не здогадуємося. Варіантів безліч.
  Насправді їх було значно менше, ніж описувала археолог. Один із них на собі відчув Вавилон, коли ця штуковина на проморозила його днище кілька метрів вглибину. Мобільний форт і досі стоїть в очікуванні, доки крига скресне, і можна буде розпочати ремонт. Добре, що хоч не розбився. А ще й диверсія від церковників... Стільки факторів, що аж голова йде обертом. Чи це не від розумової діяльності?
  - І саме тому ми повинні дізнатися, що знаходиться на іншому кінці Пуповини. Я майже впевнена, що вона йде в Бункер, - жінка спробувала витерти спітніле обличчя хусточкою, але тільки розмазала пил по щоках. - Це не просто купа каміння й металу. Це дуже складний механізм. За всю історію археології вдалося знайти лише кілька робочих артефактів, і кожен із них мав дуже складну будову. Цей же не просто найбільший і найдревніший із відомих - навіть без аналізів я можу стверджувати, що він старший за усю нашу цивілізацію. Головне - він все ще функціонує! Більше того - він реагує на наші дії! Коли ми проникнемо всередину...
  - У нас немає на це часу! Ми повинні дістати його, доки Церква не повернулася з новими силами. Ви не гірше за мене знаєте, як вони підтримують власну монополію. Пам'ятаєте справу Тадоші? Вони вирізали цілий клан за те, що ті придумали вакцину від водобоязні. Про ту ж Шеклі Хару, Маріоні Томах, Сару Маоні та інших аматорів від науки, чиї смерті навіть не розслідували, я взагалі мовчу. А скільки іще таких винахідників вони викрали та вбили, щоб зупинити прогрес? Зараз в наших руках джерело технологій, на відтворення яких власними силами нам знадобляться століття. Гадаєте Церква дасть нам стільки часу?
  Археолог задумалася, а Дагмайєр видихнув із полегшенням. Риторику він ніколи не прогулював, але спілкуватися із людьми високих матерій все одно було складно. Надто сильно їхнє мислення відрізнялося від знаті та простолюдинів. Часом навіть здавалося, що вони живуть у власному світі, який із реальним не має нічого спільного. Здебільшого наївні як діти, а інколи впертіші за риночного міняйлу. Таких тільки на інтерес чи ідею і можна взяти. Ця ж дослідниця, навіть на гроші може начхати, якщо вважатиме, що поставлена мета надто сильно відрізняється від її власної. І не безпідставно. Інвесторів для її досліджень завжди вистачало. Дивно, що церковники досі її не завербували. Хоча, судячи з того, що вона одразу повірила в розказане, із цивілізованим світом археолог контактувала украй рідко. І буде дуже добре, якщо після завершення цієї епопеї вона взагалі зникне. Хоча непогано було б спершу дізнатися, що ця штука взагалі повинна робити, і які плани на неї має батько.
  Не збираючись давати жінці час на роздуми, він відійшов до одного зі стендів. Всередині на підвісі із шкіряних ременів висів трикутний предмет. Це більше походило на футляр, ніби складений із чорних шестикутних фрагментів. По периметру тягнулася заокруглена рамка із якогось гладкого сірого матеріалу. В центрі він переходив у продовгуватий отвір із виточками, за які так і хотілося взятися рукою, а в невеликому заглибленні поруч виднілося щось схоже на замок. З двох боків у предмет впиралися а мідні стрижні, кінчики яких зникали в ледь помітних виїмках на корпусі
  - Що зі зразком? - запитав він, помітивши ледь помітне світіння, що пробивалося з-поміж шестикутних плиточок предмета.
  - Приблизні параметри енергії для живлення ми визначили. Для уточнення потрібні випробування, - і замовкла, очікуючи відповіді.
  - У вас є мій дозвіл. Коли будете починати?
  - Як тільки підготуємо стрільбище. Хвилин через двадцять, не більше.
  - Я хочу це бачити, - несподівано заявив він, подумавши, що це непоганий спосіб розвіяти нудьгу.
  - Навряд чи результати вас вразять. За моїми підрахунками сила пострілу тут приблизно така ж, як і в дитячого лука.
  - Значить ви щось впустили! - гаркнув на жінку Дагмайєр, - Із такої штуки розстріляли половину наших повітряних сил. На межі видимості, по одному пострілу на кожного! - Маст іще хотів щось сказати, але побачив як Емері, подає йому умовний знак, що з ним хочуть зв'язатися. - Я повернуся через півгодини і хочу бачити результат. Готуйтеся до своїх тестів.
  Дагмайєр вдоволено помітив, як від останнього слова жінка смикнулася. Так їй і треба! Треба буде потім, коли Артефакт піднімуть, відправити її у підземелля. Тільки вже без охорони. Нехай сама побуде піддослідною. Хоча ні, не варто. Бо ще змовляться із тією залізякою.
  Трохи заспокоївшись, Маст поспішив покинути цю божевільну обитель науки і поспішив у штаб, розгорнутий у адміністративному крилі. Там на нього чекав відкритий канал зв'язку. На розмову його могли викликати лише двоє абонентів. Батько, який відправився на полювання за обладунками Древнього, і до зв'язку доступу не має. Другий же...
  В кабінеті, який раніше займала Директриса, його уже чекав проектор, до якого спеціалісти підключали відповідне обладнання. Головна із спеціалістів стала за пульт і тільки переконавшись, що усе готово до роботи, кивнула Дагмайєру. Той одразу ж увімкнув зв'язок. 'Ось воно!', - подумав хлопець, напружуючись в очікуванні проблем. В повітрі з'явилася анімована емблема - вінок із кількох лаврових гілок навколо язиків полум'я. Судячи по тому, як обертаються різні її елементи, говоритиме з ним сам глава Ордену.
  Орден - таємна організація, про яку відомо лише те, що вони існують, і заради власних цілей готові на будь-що. Можуть як роздавати милостиню в бідняцьких кварталах, так і організовувати теракти із масовими смертями. За багато років жодного із його членів живцем взяти не вдалося. Більше того, навіть упізнати трупи було неможливо - маски, в яких вони ходять на місії, мають дуже погану звичку - вибухати. До них навіть свою людину заслати не вийде. Вони просто приходять до тих, кого самі обирають. А якщо спробуєш розказати про них... Маст колись спробував використати Орден у власних інтересах, після чого надовго став посміховиськом для усієї столичної знаті. Батько ж, коли зажадав пояснень, довго лаявся. Що було далі, Маст не запам'ятав. Просто прокинувся на наступний день із абсолютно пустою головою без спогадів за минулу добу. Якщо зібрати усі відомі йому факти, то виходило, що між Бахареном та Орденом існує домовленість, деталі якої йому пояснювати ніхто не поспішав.
  З того моменту минуло кілька років. Його статус в Ордені значно виріс, і в той же час акцій, до яких його долучали, стало значно менше. Поступово Маст зрозумів, як треба діяти, і почав вербувати прибічників вже зі складу самої організації. Зазвичай це були рядові виконавці, єдиним достоїнством яких був доступ до унікального обладнання, дістати яке власними силами було дуже складно. Старший Дагмайєр якось зумів організувати все так, щоб у столиці почалася шпигунська істерія. Затіяна батьком опричнина вимела зі столиці усіх, хто міг би складати небезпеку для їхнього роду. Ті ж, хто залишався, були або підлабузниками, яких і вдавити не шкода, або мали покровителів, вирахувати яких було значно простіше, ніж ганятися за привидами. В таких умовах Маст залишився єдиним агентом Ордену в столиці, чий ранг дозволяв брати під контроль оперативні групи.
  Все йшло прекрасно. І тут раптом виявляється, що призваний Орденом воїн - один із Древніх. Дагмайєру довелося терміново затирати усі його сліди, щоб Церква не дізналася про нього надто багато. Добре, що Лашура теж не хотіла ділитися новою іграшкою, інакше б його одразу оголосили Посвяченим, і поставили на службу Церкві. І бій за Академію обійшовся би значно дорожче. Не кажучи вже про те, які аргументи він приховував за пазухою. І тут виникає питання: чи знав Орден, кого призвав? І якщо знав, то на що розраховував?
  - Слухаю, - відповів він, набиваючи одночасно відповідний ритм біля розмовної мембрани, щоб його впізнали.
  - Це ми тебе слухаємо, дорогий ти наш! - озвався з того боку молодий чоловічий голос, а центр емблеми почав спалахувати в такт словам. - Настільки дорогий, що твоїми витівками можна розорити не одне кишенькове королівство.
  - Ви про що? - насторожився Дагмайєр.
  - Про те, що твій призовник влаштував на сході континенту.
  - Мій? - ніби це він був ініціатором призову. - Я вже повідомляв, що він перейшов під крило Лашури...
  - Яка зараз сидить у столиці, і виганяє усіх послів підряд! - голос став роздратованим, а з емблеми зникло одразу кілька листочків. - Ти гарантував, що королева зникне з політичної арени, а що ми отримали натомість? Шатерей все більше озброюється, а торгові договори розриваються. Тож розкажи нам, чим ти там насправді займаєшся?
  - Королева скоро відійде від справ. Я працюю над цим. Не хвилюйтеся.
  - Ми хвилюємося, Маст. Так влаштований Орден. І наша головна проблема - ненадійні люди, - на емблемі залишився лише вогонь. - Зроби нам усім послугу - не будь ненадійним. Ми чекємо від тебе хороших новин.
  Зв'язок обірвався, а проектор наостанок блимнув, випалюючи і власну оптику, і підключене до нього обладнання. Чутлива техніка не витримала такого знущання й з усіх її щілин почав сочитися смердючий сизий дим. Спеціалістам довелося терміново виносити залишки апаратури на вулицю. Як і минулого разу, результати були невтішними. Точно вдалося розпізнати лише ретранслятор префектури Кашима, ну а далі сигнал міг іти з будь-якого із сусідніх районів. І звідки вони знають, що він хоче відслідкувати сигнал? Із іншими апаратами, якими він користувався проїздом, такого не трапляється. Певно якось уміють помічати пошук. Було б інакше, він би їх давно вирахував, знищив, а потім увесь Орден танцював би під його музику. Добре, що хоч голос вдалося записати без перешкод. І навіщо батькові знадобився цей запис?
  Сховавши в кишеню циліндр фонографа, Маст вийшов на вулицю. Передчуття не справдилося, і легше не стало. Все, що можна було, він вже зробив. Залишається тільки сидіти й чекати.
  Ось і стрільбище, на якому мають проводитися випробування. Не доходячи до нього кілька десятків кроків Маст зупинився. Щось не давало йому спокою. Вирішивши перестрахуватися, він послав свою служницю за церковними щитами, кілька комплектів яких вдалося відібрати у святош. Хоча які вони до демонів святоші? Немає в них нічого святого - такі ж тварюки, як і усі навколо. Те, що вони живуть в целібаті, моляться й дотримуються якогось особливого розпорядку дня - не робить їх особливими. В армії солдати роблять те ж сааме. Може справа у дружньому колективі? Та ні, усі ці їхні 'браття' та 'сестри' є лише формою звертання один до одного. Особисті чесноти? Це взагалі несерйозно. Щоб бути особливим, потрібно бути кращим за інших. Єдине, що у Церкви було кращим - зброя. І що, допомогла вона їм? От і виходить, що святими вони бути не можуть. Цікаво, якби з такою промовою зараз, коли Церква ослабла, виступити на центральній площі якогось великого міста - глашатая оголосять єретиком, чи все ж послухають?
  Емері повернулася, простягнувши хазяїну широкий ремінь із нашитими на нього металевими дисками. Взагалі то повноцінний щит більше нагадує упряж, але його потрібно одягати на спеціальний одяг. Цей же можна носити із тим, що є. Розплатою за зручність стала менша потужність. Натягнувши його на себе, Маст все ж вийшов на вогневий рубіж, де науковці вже закінчували приготування. Парочка слуг принесла той-самий стенд із відданим на розтерзання зразком чужих технологій. Обережно вийнявши його із підвіски, головна дослідниця кількома вправними рухами відкинула кришку й витягнула зсередини чорний... Напевно це все ж пістоль. Дивний, увесь ніби обтесаний, без жодної дерев'яної деталі. На відміну від свого вмістища, його поверхня була гладенькою, матовою, із абсолютно рівними гранями. Здалеку могло здатися, що це химерно вирізаний шматок антрациту. Тільки руки після нього були абсолютно чистими, тримати можна було навіть не стискаючи пальців, а поверхня руків'я ніби сама чіплялася за шкіру. Дуже дивне, і навіть неприємне відчуття.
  Встановивши пістоль у спеціальний зажим, до його руків'я підвели ті ж самі два мідних штиря, дроти від яких тягнулися до великого ящика на землі. Поклацавши чимось на його поверхні, науковиця швиденько покинула місце випробувань.
  - Отже, випробування енергетичного пістоля. Кулі стандартні, скляні, номер чотири. Стрільба на відстань десяти кроків. Починаємо із енергії однієї оцтової банки. Увага! Три... Два... Один...
  Бац!
  Пістоль зовсім тихо клацнув, а в мішені з'явився слід від влучання.
  - Добре. Кучність середня, як для такого короткого ствола. Відхилення в три пальці. Сила пострілу... Недостатня. Тахо, підключіть другу банку.
  - Нову кулю не заряджаєте?
  - Там всередині уже десяток. Для пострілу достатньо лише подавати енергію і тиснути на спуск. Увага! Другий постріл через три... Два... Один...
  Дзинь!
  - Вже краще. Кучність зросла до двох пальців. Відхилення мішені...
  - Пане Дагмайєр. Може не варто було віддавати їм такий цінний предмет? - Емері нахилилася до хазяїна, підозріло поглядаючи на науковців.
  - Для нас він цінності не має. Ця зброя працює лише в руках Древніх. Навіть якщо ми не можемо відтворити її, то принаймні повинні знати, як від неї захиститися.
  Слухаючи, як жінка надиктовує нові результати, Маст зробив кілька кроків убік, щоб мати кращий ракурс. Він хотів побачити, як відбувається постріл. Пізніше він не раз питав себе, що змусило його змінити свою позицію.
  - Увага! Четвертий постріл через три... Два... Один...
  - Surprise Motherfucker!
  Усі обернулися на звук. Високий, чорношкірий, мускулистий чоловік із закривавленим молотком в руці наближався до науковців. Ті мимоволі відступили назад. В той же момент залишений без нагляду футляр за їхніми спинами почав почав роздуватися, а з усіх його щілин вирвалося біле сяйво. Хтось вхопив Маста за пояс і потягнув назад, кидаючи на землю. Уже падаючи він помітив, що незнайомець іде в повітрі. 'Ілюзія', - подумав хлопець, а потім Емері накрила його собою і...
  Сильний удар пройшовся по всьому його тілу. Неначе з великої висоти у воду стрибнув. Спершу болю не було, тільки в очах все розпливалося. Всередині все гуділо. І тиша, абсолютна тиша навколо.
  Поруч заворушилася служниця. Намагається схопитися за голову, але по дорозі її лікоть б'є хлопця по обличчю. Викотившись з-під дезорієнтованої дівчини, Маст подивився на місце вибуху. Мутне повітря смерділо розпеченим металом і чимось солодкуватим. Все було потрощено. Поруч розгорався один із ящиків з реактивами. Ноги постійно за щось чіплялися, ніби йдеш у полі, по стерні. Злощасний стенд просто засіяв усе навколо своїми осколками. Самої зброї теж не було. Мабуть відкинуло ударною хвилею. Хоча... Підійшовши ближче, Дагмайєр як сомнамбула нахилився і підняв одну із деталей. Затворна рамка із чавканням вийшла з багнюки. 'І звідки тут багнюка?' - подумав він. На внутрішньому боці виднівся напис. Зітерши пальцем бруд, хлопець зумів розібрати: 'Я вас попереджав...' На мить зір став чітким і хлопця дійшло, що він стоїть над тілом помічниці археолога. Тієї-самої, що підключала пістоль до джерела енергії, і якій вибухом увігнало деталь прямо в голову. А на пальцях у нього не бруд, а роздавлене око. Чуже. Іще тепле. І липке...
  Навколо бігали люди, цілителі, хтось гасив полум'я. А оглушений хлопець блював жовчю.
  Передчуття його не підвело - цей день і багато наступних дійсно будуть неприємними.
  
  ***
  
  Новенький трупер завис у повітрі, витягнувшись на подобі кальмара. Голова дивиться прямо вперед, кінцівки витягнуті далеко назад, сервісні маніпулятори міцно притиснуті до корпуса. Поруч із ним висіли іще кілька однотипних машин але, на відміну від свого сусіда, вони іще не пройшли необхідні тести. Поворушивши усіма можливими шарнірами, трупер, наче справжній кальмар, широко розставив щупальця у всі боки й різко змахнув ними, обдавши глядачів легким поривом вітру. Його тіло повільно попливло до виходу із приміщення. Такими темпами хвилини за дві-три він зустрінеться зі стіною, ну а далі в нього вже буде надійна точка опори і, наче м'ячик-стрибунець, він помчить тунелями підземного комплексу туди, де в ньому буде потреба. Спостерігаючи за тим, як звільнене місце займає наступний дрон, Гулд важко зітхнув. Він стільки років мріяв про момент, коли отримає власних механічних помічників, власну армію! А тепер, коли мрія здійснилася, йому доводиться покидати своє лігво. З іншого боку - можливість вирватися із полону саркофагу. Досі це вважалося можливим тільки для носіїв костюмів.
  Вхопивши одного із роботів за 'шию', Нейтан уважно оглянув машину з усіх боків. Трупер одразу ж активувався і в свою чергу активно сканував органіка перед собою. Від того, як механізм іноді викручував свою 'голову' в спробах підібрати найкращий ракурс, у Гулда самого заболіла шия, і він відпустив трупера у вільне плавання. Опинившись на волі, механізм дочекався свого підльоту до найближчої поверхні, закріпився на ній і продовжив діагностику.
  - Отже, підіб'ємо підсумки... Він - живий і розумний нанокостюм. Ти - король ельфів. Ви обидва - останні живі члени групи Хижак. Барнс не перейшов на бік цефів, їхнього вожака ви завалили, і все це сталося в паралельній реальності. Я нічого не пропустив?
  - Ми прибули сюди через міжпланетний портал, - хихикнув Сайкс, синхронізуючи своє обертання й зближаючись із об'єктом.
  - Ти знущаєшся наді мною?!
  - Ага-а-а-м! - підтвердив Псих, упіймавши зубами останній горішок із необережно розкритої у невагомості торбинки сухого пайка.
  - Як я маю повірити в цю маячню?!
  - На себе подивися: тисячолітній старець, вмурований в інопланетну машину, що вдає із себе божество, та ще й жіночого роду.
  Тут Нейтану крити було нічим. А все тому, що він свого часу був дещо наївним.
  В процесі свого життя-небуття Гулд зумів підключитися до кількох форпостів прибульців. Там виявилися кілька десятків Крикунів. Не придумавши нічого кращого, він вирішив використати їх як розвідників. Ну і відправив на патрулювання території. В теорії вони повинні були на дистанційному керуванні або автоматично, це вже як вийде, патрулювати задані регіони і передавати зібрану інформацію. Зі зрозумілих причин усю повноту переданих пакетів людина сприйняти не могла. От і виходило, що кілька сотень років підряд Крикуни вибиралися на поверхню і проходили вказаний маршрут. Нейтан дивився, як вони добираються до вказаної точки, не помічав у процесі нічого цікавого, після чого наказував машині повернутися на базу, а собі вмикав режим сну. Для нього час нічого не значив. А от нащадки тих, хто пережив крах цивілізації, все ще пам'ятали демонів, що продовжують виходити з-під землі в пошуках нових жертв. Вони зрозуміли, що машина завжди доходить до якогось місця, здебільшого узвищщя, звідки все добре видно, а потім повертається назад тим же маршрутом. Навіть навчилися приблизно вираховувати дату кожного нового Пришестя. І ось настав момент, коли вони зібралися разом, і влаштували Крикуну пастку на зворотньому шляху - тупо викопали величезну вовчу яму, ще й камінням зверху додали. Напевно радості були повні штани.
  Через кілька років ситуація повторилася. Потім ще раз. А потім черговий Крикун вивернувся, розібрався в чім справа, знайшов винуватих і відкрив вогонь у відповідь на агресію. І не просто розстріляв туземців, а простежив їхній шлях до найближчого поселення. Звідти пішов до наступного, ну а далі почався шухер. Люди побачили, що йде біда, і почали розбігатися хто-куди. Дехто тікати не став і почав організовувати опір. Крикун же покликав власних друзів, і разом вони очистили прилеглу територію від сторонніх суб'єктів. Там і раніше ніхто селитися не хотів, а після такої дискотеки, бажаючих і зовсім не залишилося.
   Гулд, звісно ж, дізнався про інцидент - через вісім років, під час чергового пробудження. І знову відправив розвідку. Тільки цього разу це була група одразу із трьох машин. Рухалися вони дуже обережно, наскільки дозволяла конструкція, щоб не злякати місцевих жителів. І як тільки ті з'явилися поблизу, Нейтан зупинив механізми і спробував вийти на контакт. Люди ж, помітивши зупинку машин, поспішили відшукати печеру, з якої ті вилізли, і зруйнували її. Як вони це зробили - Гулд так і не дізнався. Проте здогадатися, що зробили Крикуни після обриву зв'язку із базою, не складно.
  Зрозумівши, що там йому більше ловити нічого, він спробував щастя на іншому форпості. Цього разу він діяв обережніше, все ж техніки там було значно менше. І доля йому посміхнулася. Тамтешні племена виявилися значно спокійнішими, і не стали одразу піднімати паніку. Їм навіть вдалося увійти в контакт із Гулдом, якщо так можна назвати примітивні малюнки, які ще й не завжди вдавалося зрозуміти. Помітивши, що люди неохоче спілкуються із чужорідними механізмами, він задумався над створенням аватари. Голографічні установки були скрізь, і для керування ними не потрібно бути молюском. Він намагався зробити фігуру достатньо схематичною, щоб її не можна було сплутати із живою людиною, і водночас щоб вона не відлякувала глядачів. Тому немає нічого дивного, що у нього вийшов такий-собі манекен, сплетений із сяючих ліній.
  Розрахунок виявився вірним, плем'я сприйняло богиню позитивно, і охоче слухало її поради щодо облаштування власного побуту. Їхні успіхи не сподобалися сусіднім племенам. Поселення спалили, усіх жителів перебили. До останнього переслідували навіть дітей, яких встигли евакуювати машини. Вони були готові на все, аби від щасливчиків не залишилося нікого. Слідопитів не спинили ні досконалі сенсори, ні потужна зброя, ні величезні втрати. І все могло б закінчитися добре, якби не недосконалість конструкції машин. Люди встигли вивчити свого суперника і організували засідку. Машини мусили захищати двох останніх малолітніх жителів племені від майже півсотні нападників. Більшу частину вони перебили, але останні зайняли дуже вигідні позиції, і Крикуни просто не могли їх дістати, не залишивши дітей без прикриття. Бій затягувався і врешті-решт діти померли від постійного застосування Крикунами своїх ехолокаторів - крововилив у мозок. Ну а що іще їм було робити, коли візори вибили ще під час першої сутички? Втративши останніх підзахисних, роботи перемкнулися в режим 'смерть усьому живому', і пішли розбиратся із агресорами.
  Історія повторилася. І повторювалася ще не раз. Причин було багато. Гулд не міг вчасно реагувати на зміну ситуації, техніка цефів не була призначена для контактів із іншими формами життя, а менталітет примітивних племен просто не передбачав нормального співіснування із кимось, хто надто сильно відрізняється від них. Проект було забуто.
  І тим дивніше було через багато років отримати відгук від одного із давно залишених форпостів, де бойової техніки не було взагалі. Якась група людей проникла в підземелля, і навіть змогла активувати термінал зв'язку. Як виявилося, походеньки Нейтана не минули безслідно. Нехай самі обрані й гинули, але пам'ять про них зберігалася. Рано чи пізно знайшовся би хтось, хто спробує на основі їхнього вірування сформувати власну секту. Ватажок цієї групи був дуже здивований, коли замість спокійного заснування нового поселення вдалині від конкурентів, вони дійсно наткнулися на щось надприродне. Назвавши себе пророком, він тепер мусив крутитися між тим, що наобіцяв людям раніше і тим, що ця 'богиня' розказувала їм особисто. Врешті-решт його таки підняли на вила за те, що відійшов від власних слів.
  Пам'ятаючи, чим закінчилися попередні спроби, Гулд вирішив діяти радикальніше і зробити кількох аборигенів операторами, щоб вони за його відсутності могли в разі необхідності активувати один із заздалегідь налаштованих протоколів. Для цього він змінив налаштування нового штаму нанітів, зробивши його більш активним, що зменшило термін його життя. Тепер, за наявності зовнішнього живлення, ефір міг проникати в тіла доволі швидко, і навіть без особливої шкоди для організму. Щоб ще більше прискорити процес, Нейтан переобладнав кілька фабрикаторів для прискореного введення нанітів через дихальну систему. Перші ж випробування показали недоліки такого підходу. Якщо на самому форпості процедура проходила штатно, то за його межами наніти мусили самі шукати джерела енергії. Спершу жирові відкладення, потім м'язові тканини, а потім і все інше. Огрядні люди швидко втрачали вагу, і інколи були навіть раді такому подарунку. Однак ті, у кого запасу поживних речовин не вистачало, ризикували перетворитися на мумію. Якщо ж процедуру зупинити примусово, то не включені в організм наніти викликали імунну реакцію, і як наслідок - висока температура, токсикоз, численні тромби та інші фатальні пригоди. Четверо смертельних випадків наочно показали, наскільки небезпечною може бути процедура. Радувало, що це стосувалося тільки людей старшого віку. Молодь же різниці майже не відчувала. Можливо тому, що в їхньому тілі ще не встигало набратися так багато болячок, на виправлення яких одразу ж кидалися наніти. З цієї ж причини у них не було побічних задач, і імпровізований нейрошунт навіть був здатен забезпечити зворотній зв'язок. Звісно ж із віком та після отримання важких травм ця важлива функція втрачалася, що можна було компенсувати тільки великим досвідом роботи, коли ти вже знаєш, як машина повинна реагувати, і можеш визначити помилки візуально.
  Поспіх був виправданий. Менш ніж через місяць після початку інтенсивної накачки нанітами про секту дізналися, і на її знищення відрядили просто величезну армію - майже півтори тисячі воїнів. Тільки цього разу проти них виступали не просто тупі машини, а такі ж люди, які нізащо не хотіли ділитися щойно отриманою силою. Цей момент добре описано в збірці 'Історія Церкви', під яку в бібліотеці Академії було відведено цілий відділ. Цитата: 'Піднялася богиня із земних надр, приборкавши демонів безодні. Дала вона '&^@#$$' (відсутній іншомовний синонім, імовірні варіанти 'свідок', 'очевидець', 'присутній', 'жрець') знак і знання, щоб ті оволоділи силою повітря, води, каменю та вогню. І наказала Церкві поділитися знаннями із народами, що населяють 'Geminar' (імовірна назва континенту). Та простежити, щоби знання ці не повернулися проти роду людського'
  Так почалася двохсотлітня війна. За цей час вороги новоствореної Церкви знайшли і знищили усі інші форпости, до яких змогли дотягнутися. Зв'язок все частіше переривався. Та й сам Гулд не міг бути постійно активним, час від часу лягаючи на відпочинок. І в якийсь момент він просто не зміг ні з ким зв'язатися. Взагалі. Враховуючи, що були пошкоджені канали комунікації на глибині майже кілометр під поверхнею землі, Нейтан думав, що усі його послідовники знову були винищені. Пророк же із Психом припустили, що причиною обриву зв'язку могли бути дії не тільки ворогів. Він погодився і сказав, що теж про це думав. Надто вже добре невідомий диверсант знав, куди слід бити. Скоріш за все аборигени самі позбулися набридливої 'богині', чиї вказівки не відповідали їхнім власним бажанням. З початком війни її бачили дуже рідко, та й спілкувалася вона тільки із керівництвом - таїнство все ж. То чому б не скористатися моментом? Достатньо тільки відімкнути проектор, і все: твоя воля - воля богині. А якщо вдасться правильно налаштувати його, то і власну богиню намалювати можна. Добре, що ці знання Гулд аборигенам так і не передав. Після такого феєричного провалу ні про які спроби вийти із кимось на контакт він уже не думав. Надто сильним було розчарування в людях.
  Ось так його і запам'ятали. Незрозуміло тільки, звідки взялося ім'я віртуальної богині. Можливо це скорочення від слів 'Senshi' та 'Kishi', якими аборигени часто називали його Крикунів. Принаймні наданий Пророком перекладач розпізнав їх як 'воїн' та 'лицар' відповідно. І якщо ця теорія підтвердиться, то це буде прямий натяк на походження тутешніх бойових роботів. Все ж деяке обладнання для обслуговування Крикунів на форпостах було, а самих механоїдів вони могли відкопати де завгодно. У це повірити було складно, але можливо. Але та історія, яку йому намагаються втюхати... Це було щось за межею здорового глузду. І Гулд бачив, що обидва щось приховують. Точніше не приховують, а замовчують.
  - Не такий я вже й старий, - буркнув Нейтан.
  - Серйозно? Навіть із тими короткими періодами активності ти прожив в рази більше за нас обох разом узятих. І досвід у тебе має бути відповідним. От скажи, ти ж не забув усе те, над чим працював у компанії?
  - Не забув, і активно використовував. Я там був єдиним нанотехнологом із допуском першої категорії.
  - Тоді... - Сайкс кивнув на Пророка, що порався біля химерної конструкції в іншому кінці залу. - Що ти можеш сказати про нього?
  - Мало що. Він настільки ж відрізняється від Н2, як Н2 відрізняється від Н1. Зовсім інший підхід. Абсолютно інша архітектура. Таке враження, що він хотів зробити із себе універсала, а не солдата. - Гулд помахав щупальцем, тицяючи в голограму нанокостюма. - А ще й ця його поведінка...
  - Ось про неї я й хочу дізнатися.
  - Навіщо? Ти знаєш його краще за мене. А я не психолог, щоб із кількох слів зробити на нього досьє.
  - Ось тому до тебе й звертаюся. У нього явно проблеми з головою. Навіть гірше, ніж було раніше. Ти тут єдиний, хто бодай трохи розбирається в нашій темі.
  І в цьому Псих теж був правий. Гулд був єдиним, кого допустили до усіх етапів створення нанокостюмов. В тому числі й до роботи зі структурою ІНК. І якщо припущення Нейтана підтвердяться, то саме цей модуль і є вмістилищем Пророка.
  - Мені потрібно більше даних.
  - Секунду, - Сайкс обернувся і крикнув, - Пророк, дай доступ до свого архіву!
  - Відкрито! - почулося звідти.
  Ту ж мить в мережі комплекса з'явився доступ до зовнішнього носія.
  - Ще щось? - поцікавився Майкл.
  - Взагалі-то я мав на увазі особисту інформацію, - ошелешений такою простотою, Нейтан на мить розгубився, отримавши доступ до системної інформації нанокостюма. - Ну добре, подивимося... Хм, тут ІНК розбитий на сектори. Оперативна пам'ять відокремлена від постійної. Ось його центральний сектор. А це аналог нервової системи. Навіщо? Ага, значить він використовує нейрошунт у зворотному порядку. Хех, тепер зрозуміло, чому дрони так його слухаються!
  - І чому?
  - Та тому, що він сам наполовину дрон. Точніше навіть не наполовину а...
  Схеми костюма були відсунуті вбік, а замість них з'явився силует людського тіла. Гулд ще трохи почаклував над проекцією і почав пояснювати суть проблеми, над якою компанія билася з моменту її заснування.
  Технології цефів були дуже складними для застосування людьми. В основному через те, що не було ніякої з'єднувальної ланки, за допомогою якої можна було б передати команду й отримати інформацію. Вважалося, що такою ланкою можуть стати самі оператори, чия структура буде покладена в основу новостворених комп'ютерів, через які потім і буде здійснюватися взаємодія. Система вийшла дуже складною, ненадійною і громіздкою. У випадку смерті оператора все доведеться починати спочатку. В Н2 вирішили застосувати інший підхід, ввівши ДНК прибульців у якості прокладки між людиною і машиною. Але замість того, щоб стати інтерфейсом для оператора, вона сама перетворила його на інтерфейс для прибульців. Лоуренс Барнс став їхніми очима, вухами й руками серед людей. У випадку із Пророком ситуація була зворотною: за допомогою інопланетних компонентів машина взяла контроль над людським тілом, і вже через нього почала керувати своїм же костюмом. Принаймні Гулд так вважав.
  Вчитавшись уважніше, нанотехнолог зрозумів, що ІНК просто не міг вмістити в собі таку складну структуру. В її пошуках Гулд швидко перегортав усі схеми, й не знайшов нічого подібного. Підходив хіба що спинний накопичувач із зетабайтами даних. Однак одне-єдине посилання, прикріплене до файлу перекреслило і цю теорію - там зберігалися зібрані Пророком дані найрізноманітнішого типу, починаючи від точних наук та інженерії, і закінчуючи розважальним контентом. Поставивши їх на копіювання в пам'ять комплексу, Гулд замислився. Він не зміг вирахувати вмістилище Пророка. Складалося враження, ніби його в костюмі взагалі не існує. Раніше Нейтан сказав би, що усе це маячня, але не зараз. Не після всього того, що з ним сталося. До того ж розповідь самого Пророка давала кілька підказок.
  - Його тут немає, - заявив Гулд, повертаючись до структури ІНКа.
  - В якому сенсі? І до чого тут дрони?
  - До того, що у них схожа структура. Ось це нейронна схема типового дрона-збиральника цефів. Бачиш щось знайоме? Я теж не бачу. Йдемо далі... - голограма зобразила ще кілька членистоногих механізмів. - Ось це перше покоління дронів Пророка. Ось друге і третє. Ось схема його варіації Трупера. А це Зовнішній Автономний Модуль, скорочено - ЗАМ. Бачиш тенденцію?
  - Наслідують свого творця?
  - Скоріше наслідують оригінал, основу. Адже усі вони є похідними від його костюма. Ти ж помітив, що вони навіть без керування роблять практично те ж саме, що хотів би і сам Пророк? Він лише скидає їм свої ідеї, а вони їх реалізовують так, як це було в його уяві, хоча таких докладних інструкцій він їм не давав, і при створенні забити такі складні алгоритми в їхню структуру не міг. Ідемо далі: ти сказав, що він заново виростив костюм із маленького його фрагмента - гексагона в пару міліметрів розміром. Як гадаєш, чи може такий маленький шматочок матерії вмістити в собі людський розум, половину ресурсів з інтернету і повний архів типових конструкцій цефів?
  - Не знаю, я ж в цих ваших технологіях не розбираюся.
  - А я розбираюся, і заявляю - не міг він там вміститися. Для цього шматочок повинен мати щільність як у нейтронної зірки. Тільки тоді в ньому буде достатньо матерії, аби записати такий величезний обсяг інформації. Ні, тут щось значно складніше.
  - Душа?
  - Ой, залиш ці містичні теорії конспірологам. Креслення молекулярного прискорювача і відео з котиками в душу не записують... - Гулд згорнув абсолютно все і почав гортати якісь зовсім незрозумілі таблиці. - Я можу помилятися, але все сходиться на тому, що оті глибинні шари нанокостюму не є шарами в фізичному розумінні. Це щось зовсім інше. Щось, до чого ми так і не змогли дотягнутися.
  Глибинні шари вважалися базовою прошивкою нанітів, змінити яку надзвичайно складно. Все, що можна було зробити доступними засобами - керувати нанітами вручну. І все одно для керування навіть кількома мільйонами нанітів знадобилися надпотужні комп'ютери і складне обладнання для синхронізації їхніх дій. Костюм же був відтворений із сервісної колонії, кожна з яких автономно обслуговує свою маленьку частинку цієї складної системи. Звідки їм було знати, як виглядає увесь костюм? Але їм це вдалося. Більше того, вони відновили не лише костюм, а й інформацію, яка в ньому була записана. Напрошується висновок, що ось ці глибинні шари знаходяться десь в іншому місці. І тепер Гулд задумався: а чи може технологія порталу існувати і в нанітах? А раптом усі вони є частиною чогось іншого, невидимого - потойбічного, якщо так можна висловитись? Від таких роздумів у чоловіка аж дрижаки по тілу пройшлися, від чого система життєзабезпечення терміново почала приводити організм до ладу.
  - У костюмі повинен бути іще один носій інформації. Резервний. Ні, не так... Не 'в' костюмі. Десь за його межами. Можливо навіть не в нашому просторі.
  - В порталі?
  - Тоді молюскам би не довелося будувати маяк для переносу армії. Скоріш за все це власний механізм нанітів. Ти казав, що вони самі не розібралися в тому, як працює портал. А чи знають вони, як працюють наніти? Чому захист стоїть лише на похідних від їхньої діяльності, а не на інструменті для їхнього створення? Чому усі технології цефів одночасно здохли разом із вбитим вами лідером, а штами залишилися?
  - Щось я не розумію, до чого ти хилиш?
  - Якщо підсумувати все, що я знаю, то наніти - лише фізичне втілення чогось більшого. Я пам'ятаю кілька випадків, коли взяті із однієї колби зразки синхронно змінювали свої властивості, навіть знаходячись на великій відстані один від одного. Тоді це списали на помилку в обліку матеріалів, та тепер я розумію, що помилки не було. Уяви собі восьминога, який ховається в мушлі, а назовні стирчать тільки його щупальця. Ти знав, що у їхніх щупалець є власні набори рефлексів? Тварині достатньо смикнути потрібний ярлик, і кінцівка сама зловить і утримуватиме здобич, пересуне камінь чи відкрутить кришечку пляшки. Кожен наніт, це ось таке щупальце. Все, що ми можемо, це змінювати обмежений набір його рефлексів.
  - Тобто Пророк знаходиться на іншому кінці цих щупалець?
  - Хотілося б у це вірити, - Гулд ще раз покрутив схему НК перед собою. - Інакше він виявиться лише ще одним набором рефлексів, нехай і значно складнішим.
  - Все настільки погано?
  - Без доказів це лише теорія.
  - Добре. І все ж, ми відхилилися від теми.
  - Щодо особистості Пророка? Ну, тут все не так погано. Я би навіть сказав - типово, як для людини. Дивись, - голограма показала схожу на дерево структуру. - Це його спинний накопичувач: недосяжна для наших технологій щільність пам'яті, і безмежний об'єм. Це не флешка у звичному розумінні. Більше нагадує сервер. Для кожного нового файла вирощується нове вмістилище із новою адресою. Усі вони підключені до гілок, а ті - до стовбура. Це пошукові системи. Усі вони можуть видавати інформацію як повністю, так і в спрощеному вигляді...
  - Знаю-знаю, це коли я в інтернеті вводжу запит, і мені пропонують список ресурсів із клаптиками тексту, де цей запит фігурує. Ти до суті переходь, в чому складність?
  - В тому, що ти не можеш дізнатися властивості всесвітньої мережі, як окремого носія даних. Не можеш побачити картину загалом. Не можеш дізнатися, скільки файлів у ньому є, і який вміст кожного з них. Інструментів для цього просто не існує. Тут же є детальна статистика.
  - Ще раз: до чого тут Пророк?
  - Він і є цією статистикою. Ти сам мені казав, що він ніби завмер у своєму розвитку. І при цьому ми бачимо, що він абсолютно адекватно сприймає дійсність, адаптується до нових умов. З твоїх слів у нього абсолютна пам'ять, і в той же час він дуже мінливий і легко захоплюється новою ідеєю, навіть не довівши до кінця стару. Це називається гіпертімезія. Він може пригадати абсолютно все, що колись бачив чи відчував. Може навіть пригадати і детально описати усіх людей в черзі до каси магазину кілька років тому. Мозок не зберігає пам'ять, як відеозапис, а збирає її як конструктор із образів та відчуттів. В людей така пам'ять залежить від зв'язку відчуттів між собою: смаку, кольору, звуку, та іншого. Що більш міцний зв'язок, то краща пам'ять. Однак у цієї особливості є й зворотній бік: важко мислити категоріями. Будь-який подразник одразу викликатиме величезну кількість супутніх спогадів. Для таких людей найбільшою проблемою є забування. Пророк же якось зумів відключити частину своїх спогадів. Ось так, - Частина дерева на голограмі відділилася від основного масиву. - І в результаті статистика сервера змінилася. Тепер замість повної сторінки із цього сектора завантажується лише текст, без картинок, анімації та реклами. Достатньо, щоб збагнути суть, але без деталей. Але це лише один із моментів його існування. В динаміці ж картинка змінюється щосекунди. Запущені програми працюють із зовсім іншим набором даних, і видають зовсім інші результати, які знову ж таки будуть записуватися в пам'ять. А пам'ять, як я вже казав, складається із різних шматочків. І мозок братиме ті, які лежать найближче. Тобто кожне нове згадування цієї інформації відрізнятиметься від попереднього.
  - Тобто коли він підключить до себе усю пам'ять, то він перетвориться на когось іншого?
  - Саме так. Це ніби серійний убивця, що забув половину життя. Це цілком законослухняний громадянин, з яким ви їздили разом на рибалку. Який витягував тебе із поліцейського участку після п'яного дебошу, з яким ви раділи народженню сина... І раптом він усе згадує. Це все ще буде твій сусід, чи хтось інший? Тому я не бачу нічого дивного в тому, що він не хоче повертати собі цю пам'ять. Максимум - висмикувати окремі факти чи уміння без зв'язку із супутніми почуттями.
  - Та ну... - Сайкс махнув рукою, згадуючи усі факти біографії свого друга. - Він надто несерйозно ставиться до свого буття, аби про щось переживати. Впродовж усього свого існування він тільки те й робив, що займався усілякими дурницями.
  - Ти правильно сказав - впродовж його існування. А раніше? - Гулд згорнув схему і подивився на Психа. - Він же сам сказав, що не пам'ятає себе до того, як став костюмом.
  Глянувши на Пророка, що виймав із фабрикатора чергову деталь, Сайкс задумався. Він не раз бачив вояк, які поверталися із полону і були готові продати душу дияволу, щоб забути про пережите. Можливо саме цього він і боїться? Боїться пригадати, що перетворило його в гібрид машини й інопланетної плоті?
  Їхні роздуми перервав писк системи сповіщення. Ледь чутний людським вухом, для цефів він був справжньою сиреною. Знайомі із спектром сприйняття прибульців, Гулд і Сайкс одразу ж прилинули до голограми в пошуках причини тривоги. Така знайшлася на околицях комплексу. В підземних порожнинах, куди виходили дренажні системи, світилися цятки порушників. Відкривши вручну клапани, вони проникли в технічні приміщення, і вже були на півдорозі до поля невагомості. Дві особи, або дві групи - точно сказати можна буде тільки коли вони будуть в радіусі дії сенсорів. А доти можна тільки спостерігати за їхнім просуванням.
  Не бажаючи допускати сторонніх до таємниць комплексу, Гулд почав блокувати усі прямі шляхи, залишивши лише виходи до зон проживання морлоків. Зазвичай, потрапляючи в нове середовище, гості не встигали пристосуватися, і перетворювалися на легку здобич для канібалів. Однак ці методично перемололи уже третю групу дикунів, і продовжували впевнено рухатися до найближчого комутаторного вузла. При чому в боях брала участь лише одна група, а інші рухалася вже розчищеним маршрутом. Відстань між ними ніколи не перевищувала п'ятдесят-шістдесят метрів. Для проби в їхній тил були направлені кілька мисливців морлоків. Їх знищили в ту ж мить, як дикуни вилізли із вентиляції. Група виявилася дуже сильною. Логічніше було вести наступ її силами, щоб просуватися швидше. Повинна бути причина, чому вперед відправили не дуже сильних бійців. Можливо вони мають якийсь артефакт - не даремно ж так точно ідуть уздовж силової лінії.
  Щоб більш докладно познайомитись із гостями, на їхньому шляху розташували одного із труперів. Не озброєний, із мінімальним набором інструментів, він був зовсім не тією машиною смерті, що ганяла морську піхоту на островах. Єдине достоїнство - його налаштовані на невидимий спектр візори. В темряві підземелля це було дуже доречно. Через кілька хвилин голограма грубо змалювала частину тунеля, по якому пролетіли двоє людей, а через деякий час до них приєдналася решта. Відмотавши запис назад, Гулд деякий час вдивлявся у дії першопрохідців, а потім вказав на одного.
  - Ось цей постійно рухається уздовж стіни. Там проходить силовий кабель.
  - Треба знеструмити лінію. Можливо тоді він не зможе її відшукати.
  - Перевіримо. - Гулд тицьнув на потовщення одного із силуетів. - А це що?
  - Рабський нашийник. Відстеження, паралізація та ліквідація носія. Ось чому вони далеко не відходять. Покажи інших, - Гулд промотав трохи вперед. - Найманці - однозначно. Але не рядові. Оснащення у них специфічне, таке на ринку не купиш. І одразу кілька обдарованих в команді. Емблеми навряд чи знайдемо - на такі справи знаки із собою не беруть.
  - Оп-па, знайомі обличчя! - поруч несподівано проявився Пророк, уважно оглядаючи голограму, а потім і своїх супутників.
  - Знаєш їх? - поцікавився Сайкс скидаючи із себе все зайве. - можуть бути проблеми?
  - Ніяких. Принаймні, не повинно бути. Сайкс, підстрахуєш мене. Якщо справи підуть кепсько - хапай Гулда і линяй звідси. Фабрикатор із його костюмом теж не забудьте. Все, я пішов.
  - А ну стій! - обурився Псих. - Чого це ти тут розкомандувався?
  - Якщо це мій хвіст, то вони чекають тільки на мене. Сам подумай: сюди кілька тисяч років ніхто не заходив, і раптом активність. Чому саме зараз?
  Хід його думок був зрозумілий: усі присутні тут були секретоносіями. Гулд - оператор велетенської інопланетної установки, та ще й божество на півставки, Псих - правитель окремої держави, а Пророк - ходяча колонія нанітів, здатних розібрати планету. Кожен із них був унікальний у своєму роді. Будь-яка їхня дія вплине на життя усього населення планети. Яка ймовірність того, що їхня зустріч залишиться без уваги можновладців?
  Відштовхнувшись від саркофагу, Пророк зник у переплетінні коридорів, поманивши за собою майже десяток абсолютно інертних до цього моменту труперів. Ті одразу ж заворушилися і, підхопивши сервісними маніпуляторами трофейні гармати, поспішили за своїм лідером. За сприяння нового оператора, транспортна мережа викинула бійців зовсім поруч від чужинців. Пророк одразу ж перейшов у камуфляж, зависнувши поруч із гарячою решіткою радіатора якогось механізма, на фоні якого людський силует розчинився взагалі у всіх діапазонах. Дрони ж почали займати позиції навколо шлюзу. Розсівшись кільцем навколо нього, вони погасили сенсори і скерували зброю так, щоб сектори стрільби перекрили увесь тунель і захопили трохи простору по той бік проходу.
  Минуло буквально кілька хвилин, і шлюз відкрився.
  Нікого.
  Минуло ще кілька хвилин, і з-за рогу визирнув один із першопрохідців. Обережно оглянувши абсолютно нерухомих дронів, він махнув своєму супутнику, і рушив далі, час від часу поглядаючи на новий елемент інтер'єру. Другий теж уважно оглянув простір перед собою, але побачивши труперів, одразу ж завмер. Невже впізнав? Тоді чому не втікає? Висить поруч, тицяє пальцями, навіть спробував одну із гармат відібрати. Лише переконавшись, що в нього нічого не вийде, цей незнайомець повернувся до своєї головної функції - вистежувати енергетичні канали, по яких циркулює плазма. Тільки в момент прибуття Пророка вони вже були знеструмлені. Недопрацювання - без подальшого просування цих двох основна група сюди не зайде, а вони далі не підуть, доки не намацають потрібний шлях. Значить потрібно направити їх. Короткий імпульс плазми змусив розвідників заворушитися. Вочевидь ніяких артефактів при собі в них немає, а відчуття високоенергетичних потоків є властивістю їхніх організмів. Таких варто захопити й дослідити. Пізніше.
  Ось чужинці намацали потрібний плазмопровід і рушили уздовж нього. Пройшли повз Пророка майже впритул. Дісталися до наступного шлюзу, трохи покрутилися поруч із ним і після недовгих маніпуляцій відкрили люк. Звідки їм було знати, що це сервісний коридор, що закінчується тупиком. Освітлення там немає взагалі, енергетична лінія там слабенька, тому вони ще не скоро зрозуміють, що опинилися в пастці. А ось їхні господарі, схоже, такою чуйкою не володіють, і тупо рухаються слідом за рабами. Ось вони влітають в тунель із засідкою. Їхня ватажок щось підозрює, але не встигає подати команду. Десяток труперів відкрили вогонь по заздалегідь розібраним цілям, і менш ніж за секунду все було закінчено. Всі отримали по розряду і тепер розліталися по тунелю, скиглячи, смикаючись, і залишаючи за собою шлейф із смердючих тілесних виділень. А нема чого лізти, куди не просять!
  Не одразу Гулд помітив, що ватажок найманців якимось чином зуміла пережити постріл і розірвала дистанцію, метнувшись туди, звідки прийшла. Парочка найближчих дронів одразу ж пострибала по стінах слідом за нею. Тільки на відміну від машин, цій дамочці не потрібна була опора, щоб змінити напрям руху. Випущені на максимальній дистанції заряди різко втрачали силу, осідаючи на своїй цілі болісним, але абсолютно не смертельним статичним зарядом. Погоня закінчилася в одному із погано простежуваних коридорів, коли втікачка підірвала закладені там міни. Черга вибухів прокотилася уздовж тунелю. Дронів добряче побило й посікло осколками. Звісно це їх не зупинило, але із пошкодженими щупальцями та озброєнням затримати жінку, яка рухалася не повільніше за роботів, було вже неможливо. Подумавши, що далі на дронів може чекати іще одна пастка, Гулд вирішив не ризикувати й повернув їх назад. Якщо буде потрібно, то за втікачкою можна буде відправити повітряний транспорт із нормальною групою захоплення. А доти слід розібратися із полоненими, котрих трупери уже в'язали синтетичною волосінню, перетворюючи жертв у велетенські кокони, наче в якомусь дешевому фільмі жахів.
  - Слухай, я тут подумав... - Сайкс не міг відвести погляд від видовища, але подумки перебував десь далеко, - Ти сказав, що дрони наслідують оригінал, переймають його риси.
  - Вірно.
  - А чи може сам Пророк наслідувати... Ну... Те, що на іншому кінці щупальця?
  - Не каркай! Це лише теорія. - Нейтан вимкнув зображення, намагаючись потерти висохлою рукою свою пронизану трубками шию. - Будемо сподіватися, що його бажання залишитися собою переважить протоколи глибинних шарів. Якими би вони не були...
  
  
  Глава 19. Mutantur partes (Зміна сторін)
  
  Життя - цікава штука. А іноді навіть весела. Колись Церес, почувши таку фразу, тільки пальцем біля голови покрутив би. Той, хто на собі відчув усі барви життя, ніколи так не скаже. Однак його власний досвід демонстрував повністю протилежну картину. Все залежить від того, які можливості тобі доступні. Що більше можливостей, то краще. А якщо вони ще й унікальні, то жити взагалі стає легко й приємно. Головне, щоб вони з'явилися у тебе після того, як ти побуваєш на межі життя і смерті. Бо інакше ти просто не оціниш їх, не зрозумієш усю повноту картини.
  Церес більшу частину свого життя провів у селі, де усі один одного знають. В такому тісному колективі щось приховати дуже складно. Тому, коли Церес потрапив до Академії, він одразу ж став жертвою для інтриг більш досвідчених однокласників. Перший рік для нього був суцільним кошмаром. Достатньо однієї випадкової розмови, а через деякий час його уже в чомусь звинувачують. Уникання будь-яких контактів допомогло на деякий час, але зробило його мішенню вже для хуліганів. Вони люблять таких одинаків. Особливо, коли впевнені у власній безкарності. Церес не вважав їх поганими. Вони такі, яким світ дозволяє їм бути. Просто вони таким чином намагаються показати себе кращими за інших. Можливо тому, що більше їм немає чим похвалитися.
  Серед них були й ті, хто ходив просто за компанію. Таких виявилося аж четверо із дванадцяти. Це були такі ж хлопці із простолюдинів, як і він сам. Різниця лише в тому, що вони поступилися своїми інтересами в обмін на цілісність власної шкури. Гадали, що після закінчення Академії їхні 'друзі' будуть вже далеко, і не заважатимуть їм будувати власну кар'єру. Тайто і сам мало не піддався їхньому тиску. Але він тільки вдавав із себе глухого й сліпого, тому і дізнався, що тусуючись у такій компанії, ті самі відлякали від себе більш-менш терпимих роботодавців. Ніхто не збирався брати на службу особу, що з самого початку виказує прихильність до твоїх політичних опонентів. В результаті в кінці навчання вони змушені підписуватися на кабальні умови до своїх учорашніх 'друзів'. Для тих це був просто бізнес, в якому немає місця дружбі. Тому Церес опинявся у незручному становищі. Показуючи себе політично нейтральним, він водночас не міг дати відсіч знаті, бо це поставить хрест на його подальшій кар'єрі. Якщо ж продовжить терпіти - за ним закріпиться слава безхребетного нікчеми, який нікому не потрібен. В будь-якому випадку імовірність, що його контракт бодай когось зацікавить, була дуже низькою. Провести решту життя в одному із закритих монастирів Церкви теж не хотілося. Зрозумівши, що нормальна служба йому все одно не світить, Тайто вирішив за першої ж нагоди покинути Академію. Він придумав кілька планів, як це можна здійснити, і вже був у процесі реалізації одного із них, коли в його житті з'явився ВІН.
  Його поява перевернула все. Авторитет, статус, багатства... Все це одразу втратило свою цінність. Сила - ось що стало головним. Ніхто не стане тобі не заваді, якщо в тебе є Сила. Саме так - з великої букви. Сила дає тобі можливість змінювати світ навколо. Робити його таким, яким хочеш ти. А усі інші будуть змушені пристосовуватися. Або шукатимуть краще життя у твоїй тіні, як ті четверо. Проста логіка, чи не так?
  Всі хочуть бути сильними. Усі хочуть чарівну мікстуру, щоби вона зробила тебе таким, яким ти хочеш стати. Але таке буває лише в мріях, уві сні, або в галюцинаціях. Як здобути цю силу? Для цього потрібно працювати, як проклятому. Не тільки над собою, а й над оточенням, щоб воно не заважало тобі рухатися вперед. Ті ж, хто бодай трохи вибився в лідери, всіляко заважають тим, хто йде слідом. Спосіб, використаний одним, стає пасткою для усіх наступних. Ті ж, хто був сильнішим з моменту свого народження, виростають паразитами на спині тих, у кого відбирають результати праці. Але, як виявилося, існував і інший спосіб отримати Силу...
  В спину штурхнули, і Церес винирнув зі спогадів. Провівши рукою над поверхнею, він на мить відчув легке поколювання в пальцях. Повернувшись до місця, де відчуття було найсильнішим, він рушив уздовж невидимої лінії. Тихо, повільно, без зайвих слів. Проста робота, що не заважає думати...
  Той хлопець одразу став об'єктом інтересу учнів. Надзвичайно сильний і витривалий. Абсолютно спокійний за будь-яких обставин і неприродно цинічний. На його фоні навіть відмінниці бойової та спортивної підготовки виглядали блякло. Одного разу той на пару із пані Ханною, силачкою із господарського крила, тягав кам'яні блоки. Прямий як палка, не розумів натяків, і завжди використовував нейтральні звертання. А ще він повністю ігнорував ранги, етикет та інтерес протилежної статі. Дехто сприйняв це як образу і спробував відновити справедливість. Церес же, не бажаючи, щоб увага 'жартівників' відірвалася від новачка, вирішив підігріти їхній інтерес скандалом. Чисто випадково йому перед цим до рук потрапила склянка неймовірно тягучої й клейкої речовини. Пам'ятаючи, де йому нам'яли боки минулого разу, Тайто вилив знахідку в місці майбутньої розправи. Забіяки після такого від новачка точно не відстануть.
  А потім той став учнем. Він тоді так переконливо представився однокласникам, що Церес всерйоз подумував повіситися. Ну не міг же цей Кейнсі просто так сюди заявитися! Можливо дізнався, хто влаштував йому ту капость із клеєм! Не інакше, йому хтось сказав. От тільки хто? Про його витівку ніхто не знав. Хіба що цей 'хтось' навмисне підсунув йому банку із клеєм. Але Кей, як він просив себе називати, несподівано зробив йому пропозицію, від якої було просто неможливо відмовитися. Все, що він тоді почув, дуже походило на його власні думки. В новачка було те, чого Церес тут так і не знайшов - розуміння. І одразу зрозумів, що йому пропонують. Це був другий спосіб отримати Силу. Та сама чарівна мікстура, задля отримання якої йому не потрібно було рвати жили і йти на ризик. Це був ВІН.
  В НЬОГО сотні назв, і жодна із них не могла в повній мірі описати усе те, що виходило в результаті його поєднання із носієм. Обладунок богів. Людина в ньому настільки змінювалася, що її саму можна було назвати Богом. Деякі із цих відмінностей аж кидалися в очі. Наприклад логіка його нового знайомого: новачок мислив зовсім іншими категоріями. Церес підозрював, що Кейнсі не те що не хлопець - взагалі не людина. Навіть наставниця Мізайя, перепробувавши усі свої прийоми, не змогла його осідлати. А вона, на секундочку, була абсолютною бісексуалкою. Когось іншого це могло б налякати. Ще б пак, повна втрата статевого потягу! Але Цересу було байдуже. Лапіс - єдина дівчина, що колись проявляла до нього прихильність і була готова втекти з ним хоч на край світу, несподівано віддалилася від нього. Вона, як виявилося, вже встигла знайти собі покровителів. Все, що він приготував, було знайдено, а на наступний день дівчина ходила зі стрічкою із дорогого хавонійського шовку. Ті ж, хто називав себе його 'друзями', збиралися позбутися його незадовго до випуску, щоб він не пішов на службу до когось іншого. Або його просто викрадуть, і робитимуть із ним все, що захочуть. Зрада, постійні приниження і психологічний тиск зробили свою справу, і хлопець прийняв рішення не вагаючись. Можливо Кей саме тому його й обрав, що йому нічого було втрачати.
  Церес здогадувався, що буття учнем складатиметься із виснажливих тренувань, але навіть не підозрював, наскільки болісними, жорсткими, а іноді навіть жорстокими вони виявляться. Ні, це були не ті фізичні вправи, на які зглядалися усі прохожі. Їх Кей проводив тільки для відволікання уваги. Справжнім же тренуванням став стимулятор - машина, що дозволяла реалізувати уві сні будь-який сценарій. Тоді одразу відчув, наскільки важким було життя наставника. Ніяк інакше Кей більше і сприймався. Він був орієнтиром, на який слід рівнятися. Адже сам пережив усе те, що показувала машина, і залишився собою. Без сторонньої допомоги. Церес навряд чи зміг би так. Хто знає, на кого він би перетворився в процесі? Не виключено, що став би таким же, як і ті, хто ще нещодавно витирали об нього ноги. Спокуса зробити те ж із ними була дуже великою. Добре, що усю його увагу перетягували на себе віртуальні подорожі.
  Спершу він навіть боявся лягати спати. А раптом його знову затягне в те божевільне місце, де тобі на голову падають хмарочоси, а невідомі тварюки просто таки жадають розірвати тебе на шматки? Але кошмар ніколи не повторювався. Навпаки, його сюжет активно розвивався з того ж місця, де закінчився напередодні. Здебільшого кожна така пригода тривала по шість-сім годин, якщо вірити руху небесного світила. Дуже сильно збивала з пантелику тамтешня система мір. Взяти хоча б час: не зважаючи на те, що в році було так-само по дванадцять місяців, розділених на знайомі чотири сезони, кожен місяць ділився не на декади, а на тижні, в кожному з яких було по сім днів. День ділився на двадцять чотири години, кожна година мала по шістдесят хвилин, а хвилина - шістдесят секунд. Дуже незручна система. А от одиниці виміру довжини та об'єму навпаки, були чітко виражені, і не прив'язані до пропорцій людського тіла. Такі поняття як лікоть, крок, чи палець там давно відійшли в минуле. І що більше Церес дізнавався, то більше усвідомлював прірву у розвитку між цими двома світами. Не тому, що один відставав, а другий його випереджав. Вони просто пішли різними шляхами. Єдине, що залишалося незмінним - люди. Скрізь і завжди. Егоїстичні й віддані, щедрі й жадібні, чесні й брехливі... Ці риси притаманні всім, і за певних обставин проявляються в кожної людини. Відрізняється лише межа, за якою громадянин перетворюється на керованого інстинктами звіра. Тому, якщо є можливість відсунути цю межу якнайдалі, то чому б нею не скористатися? Адже усі обмеження існують лише в його голові!
  Закони? Єдині закони, які ще ніхто не зміг порушити - закони природи. Все інше пишуть люди для інших людей. При чому завжди знайдеться хтось, хто може їх обійти. Не важливо як: за допомогою свого статуса, чи шляхом прямого порушення - важливий сам факт. Таких ніколи не люблять, бо на них дуже складно, або й узагалі неможливо вплинути. Якщо ти законослухняний громадянин, то на тебе тисне цілий ряд обмежень. Тобі забороняють володіти зброєю, заходити у багаті квартали, їсти те, що сам виростив на власному полі, і навіть просто існувати, якщо це заважає комусь, в кого більше влади. Мораль? Вона у кожного своя. Те, що один вважатиме приводом для гордості, для другого буде ганьбою до кінця життя. При чому перший може бути злочинцем, а другий - благочестивим сім'янином. Страх? Це лише захисний механізм. Його можна легко подолати, якщо усвідомиш, що із тобою нічого не станеться. Достатньо лише докласти певних зусиль, і твої страхи перетворяться на джерело задоволення, а в процесі у тебе з'явиться іще парочка корисних навиків та рефлексів, які в майбутньому можуть врятувати тобі життя. Тебе намагаються залякати - організуй їм інфаркт. Щоб суперник не просто усвідомив, а відчув усе те, що сам обіцяв зробити із тобою.
  Утриматися від останнього було найскладніше. Тайто ледве дочекався ночі, аби бодай уві сні виплеснути на своїх жертв накопичений негатив. Розстрілювати, видирати горлянки, скидати з дахів, давити машинами й просто різати живцем, уявляючи на їхньому місці клятих однокласників!
  І раптом, в черговому сні, замість апокаліптичного міста Тайто опинився в цілком пристойному районі. Навколо не було жодного прибульця, замість бойової броні тіло прикривав лише темний діловий костюм. На вулиці нікого не було. Теплий осінній вітерець ганяв жовте листя по тротуару, високо на небі зрідка пропливали поодинокі хмаринки, а поруч... Поруч зупинився лімузин, з якого в супроводі охорони вийшов один із його кривдників! Той-самий герцог, що кілька днів тому порвав його зошит і потоптався по підручнику. За псування останнього Тайто тепер мусив сплатити величезний штраф. Знав же гад, що в простолюдина немає стільки грошей. Тільки зараз він виглядав значно старшим, і вбраний у місцевий одяг. Не звертаючи увагу на Цереса, ніби ніколи його не знав, він зайшов до ресторану навпроти. Це нова симуляція? Тоді тут повинна бути якась зброя. Але замість зброї в кишені знайшлася лише фотографія ненависного покидька із запискою на звороті: 'Ліквідуйте ціль так, щоб ніхто на вас не подумав. Застосовуйте підручні засоби. По можливості обійдіться без сторонніх жертв. Удачі вам, Агент 47'. Посміхнувшись тому, як машина втілює його потаємні бажання, Церес розірвав фотографію й почав обходити територію в пошуках найкращого місця для проникнення.
  Не вийшло. Звикнувши до дарованих обладунком можливостей, він не зміг правильно розрахувати власні сили. Його помітили, запідозрили, схопили і відвели до підвалу, де головний злодій закатував хлопця до смерті. Так повторювалося іще тричі, доки час занурення не вичерпався. Щоразу відчуття були все більш натуральними. Особливо запам'яталося, як ніж, дряпаючи кістку, входить в суглоб, а потім прокручується там, віддираючи колінну чашечку. Страшно подумати, що чекало б на нього в реальності.
  Після такого фіаско хлопець захотів повернутися до вже звичного сценарію протистояння прибульцям, але і там на нього чекали випробування. Тоді Тайто зрозумів, що навіть будучи сильним, ти не всесильний. Він спробував врятувати сімейну пару, на яку падала стеля вокзалу. Він усе прорахував: міцність та потужність екзоскелета, масу конструкцій та швидкість їхнього падіння. От тільки усі його зусилля виявилися марними. Намагаючись витягнути їх з-під удару, він рухався надто швидко, просто відриваючи людям руки. Коли ж спробував прикрити їх собою - багатотонні уламки не зупинилися, і жертв роздавило ним самим. Ось така вона, особиста сила. Ти можеш вціліти сам, але не твоє оточення. Іноді обставини настільки непереборні, що катастрофа станеться попри усі твої зусилля. І значно простіше запобігти біді, аніж потім намагатися її зупинити в останній момент.
  Відтепер кожна ніч перетворювалася у справжній інтелектуальний марафон. Достатньо було заплющити очі, і хлопець потрапляв у велетенську бібліотеку, де були знання з усього, що тільки є на світі. Точні науки, професії, суспільство... Він не гребував нічим, адже потім усе це доводилося застосовувати на практиці, нехай і у віртуальному просторі. Тайто встиг побувати в шкурі найрізноманітніших людей: воїнів, купців, волоцюг, фермерів, ремісників... Ким тільки він не був! Одного разу навіть заміняв якогось принца. Програма змушувала його не просто вивчати матеріал, а комбінувати знання між собою. Поєднати фізику й хімію, щоб пробити товсту бетонну стіну? Можливо, хоча й складно. Але навіть прекрасно знаючи теорію, тобі доведеться ще й уважно роздивлятися оточення, щоб потім швидко знайти усе необхідне для реалізації задуму. Якщо не встигнеш, то тебе викриють, і залишиться лише забрати із собою якомога більше суперників. Зазвичай одного-двох, дуже рідко - трьох охоронців. Зате як приємно було спостерігати, коли задум вдавався, і жертва здихала в корчах! Особливо приємно було кинути фен у ванну, коли за мить до смерті покидьок встигав побачити обличчя свого ката. На жаль такі моменти траплялися вкрай рідко. Завдання щоразу ускладнювалися, локації змінювалися, а інструментів для здійснення справедливості ставало все менше.
  В поганцях неначе прокинулася їхня звірина натура, і вони одразу втратили інтерес до своєї жертви. А може просто так склалися обставини, і у них були важливіші справи. Цереса це не хвилювало. Тепер він по-новому дивився на своїх кривдників. Нащадки знатних родів? Пхе! Типова вулична шпана. Вони завжди кучкуються, бо поодинці відчувають себе вразливими. Люблять підстерегти в коридорі, щоб випадковий свідок розказав усій Академії, які вони тут сильні й сміливі. Допоки самі не отримають на горіхи. Для розправи достатньо розбити вікно позаду, і всадити осколок в першого-ліпшого, на другого махнути закривавленою рукою, і поки він закривається від крапель крові, можна повторити удар. Третій сам-на-сам уже не ризикне битися. А якщо і почне - позаду ще ціла рама осколків. Головне діяти швидко. Ходять зі слугами? Це вже складніше, слуги одразу починають діяти, а не мелять язиком на публіку. В такому разі варто метнути в їхнього хазяїна щось гостре. Якщо долетить, то як мінімум один слуга спробує евакуювати пораненого віпа, а потім слід відступити в обмежений простір. Якщо прислуга без спеціальної підготовки, то навіть у звичайному класі вони не зможуть діяти скоординовано, і їх можна перебити підручними засобами. Іде із повноцінною охороною? Коктейлі молотова готуються легко і заздалегідь розставляються у потрібних місцях. Треба тільки не профукати їхнє наближення. Для того, хто день за днем ріже горлянки і в полі, і в натовпі, це не проблема. Але все це знадобиться лише в разі прямого зіткнення. Біль від побиття можна й потерпіти. Вона не зрівняється із тортурами, навіть якщо вони тільки віртуальні. А от потім... Потім вони помруть.
  Водночас Церес став помічати дивний рух навколо себе. Ті хто іще вчора крутили носом, тепер почали більше звертати на нього увагу. А тут ще й Обладунок почав активно набирати масу. Під час фізичних вправ навіть можна було відчути, як всередині рідних м'язів напружується їхній синтетичний аналог. Тіло стало більш жилавим, зросла щільність шкіри, а подекуди навіть почала вкриватися схожою на комашиний хітин оболонкою. Він все ще міг намацати свої ребра крізь шкіру, але різкий удар кувалди їх уже не зламає. І бити його кулаком в обличчя тепер було дуже поганою затією. Проблеми почалися, коли одного ранку набрана маса проросла назовні. Добре, що верхнім шаром ішов мімікрил, і його вдалося налаштувати на імітацію учнівського одягу. Напевно це був перший раз, коли Церес виглядав пристойно: зникли потертості на рукавах, ніде не проступали складки, не прилипла жодна пилинка. В перший день він мало не проколовся, коли потрібно було перевдягатися для спортивних занять. Зате похмурі пики кількох хуліганок, яких застукали у чоловічій роздягальні, дуже явно натякнули усім, що він не даремно ховає свій новий одяг від сторонніх. Потім, між іншим, хтось розпустив чутки, що хлопець уже знайшов собі покровителя, а це його подарунок. Вони навіть не здогадувалися, наскільки ця вигадка близька до істини...
  Першим випробуванням його сил став марафон. Церес ніколи не забуде ті відчуття, коли рука розриває товсту дошку, наче вона паперова. Коли твій череп твердіший за камінь. Коли твої ноги несуть тебе швидше за вітер, а реакції достатньо, щоб вловити кожен мах крилець мухи. Захопившись новими можливостями, хлопець зовсім втратив відчуття реальності, за що й поплатився - турнірний предмет було зламано. Потім, переглядаючи запис, він знайшов іще цілу купу помилок: надто прямолінійно діяв і рухався, використовував лише деякі можливості обладунку, ігнорував присутність цивільних... Чи було щось подібне у стимуляторі? Так, і неодноразово. Але там все відбувалося поступово. Тут же Цересу просто не вистачало часу пригадати, що і як потрібно застосовувати. Розуміючи, що цього разу лише чудом ніхто серйозно не постраждав, хлопець вирішив зробити ставку на форсаж. Цей режим дозволяв прискорити мислення оператора броні. Сигнали передавалися не через ланцюжок нейронів, а через синтетичні волокна, майже миттєво. У такого підходу були й мінуси. Наприклад те, що перед застосуванням форсажу потрібно чітко визначитись із кінцевою метою і сконцентруватися на ній. Інакше замість перебіжки до нового укриття ти просто побіжиш далі, а отямишся уже далеко за межами поля бою. Подолати таку зацикленість можна лише збільшивши кількість синтетичних зв'язок, але для цього потрібно багато тренувань та часу. Якого у Цереса не було.
  Пріоритети були вибрані вельми вчасно, бо буквально на наступний день після турніру до нього почали липнути представниці Дайтарі - невеликої країни поруч із Хавонією. На відміну від великих держав, вони прислали сюди увесь цвіт своєї знаті, включно із принцесою, яка вчилася останній рік. Ходили слухи, що після випуску її співвітчизниці теж покинуть навчання. Усе списували на внутрішні перипетії, але Церес нутром відчував, що тут не все чисто, і їхній інтерес виник не на пустому місці. Так, його авторитет останнім часом почав виправлятися, але тоді б на нього звернули увагу й інші роди...
  Товариш різко підняв руку, але занурений у роздуми Церес цього вчасно не помітив і стукнувся об нього. Той відштовхнув супутника і, щось буркнувши про тугодумів, поліз вперед сам, почавши обережно оглядати нову локацію. Довгий прохід був тісно заставлений усіляким мотлохом так, що неможливо було роздивитися інший його кінець. В такому місці дуже легко організувати пастку. Він уже зачепив одну таку, і мало не залишився без руки. Гостре як бритва лезо розсікло мімікрил від долоні аж до плеча. Судячи по слідах крові на стіні навпроти, там хтось уже попрощався з життям. І як добре все було замасковано! Тутешні жителі виявилися дуже вигадливі на різноманітні смертоносні сюрпризи. Іноді навіть на сльозу пробивало від їхньої простоти й ефективності. Церес дуже добре пам'ятав, як сам майстрував першу пастку...
  Це сталося невдовзі після того, як Кей зробив йому прощальний подарунок. Тайто давно зрозумів, до чого все йшло. Вони обоє прагнули одного й того ж - щоб один відволікав увагу від другого. Тільки якщо Церес хотів бодай дожити до кінця навчання, то його наставник мислив у зовсім інших масштабах. Кейнсі був мішенню для усіх монархів світу. Не тому, що був носієм божественного обладунку, а через знання, які несе в собі. Церес уже спробував відтворити кілька дослідів. Результат був точнісінько таким же, як і в симуляторі. Якщо і все інше виявиться правдою, то ці знання можуть змінити світ до непізнаваності. Або знищити його. Тому влада зробить все, щоб ніхто окрім них цими секретами не володів. А може й начхати, і просто прибити розумника, від гріха подалі. Даруючи Силу своєму учневі, Кейнсі разом із нею перекладав на нього і частину власних проблем. Тепер мисливці за головами будуть бігати вже за двома цілями. Хоча, навряд чи Кей обмежиться однією обманкою.
  Хлопець сприйняв цю новину по-філософськи. Він отримав те, що хотів, а те, що проблеми йшли в комплекті... Нічого гіршого за смерть із ним все одно не станеться, а зустріти її можна по-різному. Ти можеш повзати в ногах знатних виродків, благаючи про пощаду. А можеш підірвати себе разом із ними. Все залежить від того, ким ти себе вважаєш, і на що готовий заради здійснення своїх планів. Так, Цереса банально використали. Але платня за це була того варта.
  Прощання вийшло коротким. Забравши останній подарунок наставника, Церес вирішив підкріпитися в дорогу. Коли йому іще випаде можливість скуштувати делікатесів із монаршого столу? Надавши собі пристойного вигляду і підв'язавши комірець імітацією стрічки із ДУЖЕ дорогого хавонійського шовку, Церес почав набивати живіт. Нехай наостанок поламають голову над тим, хто його покровитель. Все було в порядку, аж раптом на черговому канапе його язик видав цілу гаму смаків, потім онімів, а перед очима висвітилося попередження про знаходження токсину і початок його нейтралізації. Продовжуючи обережно жувати отруйну закуску, Тайто увімкнув панорамний огляд. Програма розпізнавання одразу ж виділила кілька зацікавлених осіб, що в цей момент дивилися в його бік. Четверо були злісно-задоволені, а в п'ятої з'явилися явні ознаки хвилювання. Попри очікування, зловмисником виявилася не офіціантка, а одна із гостей. Церес навіть знав цю пику особисто. Це була одна із 'подруг', що лизали дупу знаті. Можливо вони мали на нього власні плани, і вирішили діяти зараз, поки його іще не забрали. Як тільки Тайто покинув публіку, та одразу ж побігла на поклін до своїх хазяїв. Ті не оцінили її зусилля, і відправили проконтролювати результат. Тут підоспів аналіз отрути: токсин із натурального компонента. Скоріш за все просто сік якоїсь ягоди. При потраплянні перорально разом зі шлунковим соком утворює стійку сполуку, що починає руйнувати печінку. Із організму виводиться дуже повільно. Високий ризик смерті. Якщо виживеш, то про активне життя можна забути.
  Що робити? Відповідь проста й очевидна. Наставник завжди казав, що на все в житті треба відповідати взаємністю. В потрійному розмірі - щоб точно дійшло. Тому Церес відправився розбиратися зі своєю убивцею. Заглушивши сигналізацію, Тайто заманив злодыйку в потрібне місце. Тут їх не побачать і не почують. Зайшовши за декоративний кущ, він увімкнув приманку, що імітувала звуки блювоти, а сам під камуфляжем завмер осторонь. Подумавши, що його жертва розпізнала отруту і зараз намагається очистити організм найпростішим способом, злочинниця, не довго думаючи, дістала тонкий стилет і пішла довершувати розпочате. Ось вона тихим кроком повертає за кущ і... Не бачить нікого. Тільки якась химерна торба лежить на землі.
  В цей же момент хтось з-заду підломив їй ноги, однією рукою обхопив за шию а кулак іншої б'є під лікоть прямо в нерв, змушуючи руку затерпнути а ніж - вилетіти з долоні. Секунда, і її кладуть пикою в землю й заломлюють руку за спину.
  - Назви бодай одну причину не вбивати тебе, - голос Цереса став значно нижчим, повністю втративши будь-який натяк на емоції.
  - Зачепиш мене, і твоя погана сімейка здох-х-х... - захрипіла сучка, коли її горлянку стиснули, а тіло почали бити електричні розряди.
  Не тямлячи себе від гніву, Церес почав лупцювати шантажистку вільною рукою. Здається костюм навіть модифікував рукавиці, перетворивши їх в кастети. Зупинився лише коли почув хруст. Сканування показало пошкодження хребта. Тут убивця спробувала потягнутися єдиною вільною рукою до чогось на поясі, але черговий розряд струму вмить придушив цей порив. Тіло засмикалося в судомах, але було ще живе. Люди взагалі дуже живучі.
  Перевернувши паралізовану злочинницю на спину, Церес швидко обшманав її, знайшовши кілька розбитих склянок, вимазаний із внутрішнього боку отрутою футляр для стилета і якусь ювелірну цяцьку із добре відчутним фоном. Експрес-тест показав, що в склянках була та-сама гидота, якою його травили. Лезо ж було змащене потужною отрутою паралізуючої дії. Цереса явно хотіли взяти під контроль. Поманити протиотрутою і налякати розправою над сім'єю. Байдуже, чого вони хотіли цим досягти. Таких треба давити без пощади. Тому, не довго думаючи, Тайто просто підхопив тіло й, не без допомоги підсилення, метнув негідницю за борт. Та ще й так метнув, від душі, що той перелетів страхуюче поле і зник далеко внизу. Шансів на виживання небагато. А якщо й виживе... Подивившись униз, переконався - не виживе. Навіть до землі не долетіла, нанизана на гілляччя якогось столітнього дуба. Так Церес вперше забрав чуже життя по-справжньому.
   Кажуть, що перше вбивство дуже складне. Що воно перекреслює життя на 'до' та 'після'. Нічого подібного. Світ не перевернувся, а життя не закінчилося. Навпаки, на душі стало трошки спокійніше від того, що конкретно ця гадина більше не бродить по світі. А щоб взагалі все було добре, слід позбутися і її хазяїв. Такі принципово не зупиняться, доки не доконають свою жертву. Один раз проігноруєш, а потім вони натравлять на тебе увесь світ. Це головна мудрість, яку наставник намагався передати своєму учневі. Можливо тому за ним і полюють, що він її не дотримався. Церес умів вчитися на чужих помилках, тому одразу ж почав планувати акцію відплати. Просто пристрелити не дасть охорона. Травити через їжу, як це зробили із ним, теж не варіант. Бігати за ними в очікуванні шансу на помсту - дурниця. Варіантів було безліч. Зі своїми новими можливостями він легко міг би реалізувати будь-який із них. Все впиралося в час та ефективність. Однак подальше спостереження за своїми цілями швидко відсіяло більшість із них. Найкраще рішення проблеми - найпростіше. Тому Церес відправився до ангару, де знайшов човни недоброзичливців.
  По зовнішній стіні острову, під камуфляжем він заліз на балки під стелею. Судячи по відбитках чужого взуття, там нещодавно хтось уже побував. Йому ж краще - значить і він тут посидить. Охорони було багато, і періодичність їхнього проходу не постійна. Розставлені у межах прямої видимості, вони контролювали один одного. Непомітно прошмигнути майже неможливо. Якщо не спускатися згори. Ось охоронці на мить відвертаються на звук відкритих дверей, і хлопець зривається униз. Система активного шумопоглинання увімкнена, двократний форсаж, четверть фізичного підсилення. Легко приземлитися на ноги й перекотитися під двері машини. Прикласти пальці до замка, а іншою рукою смикнути за ручку. Замок клацає, але вібрація пальців у протифазі глушить звук. Прослизнути всередину. Дістати ніж і зробити один надріз в м'якій оббивці, підкинути його в повітря і, притримуючи однією рукою, іншою просунути в сувенір в отвір. Спіймати ножа й повторити операцію...
  Всього хвилина і тринадцять секунд знадобилися, щоб у салонах обох човнів з'явилися кілька не задокументованих доповнень: парочка тонкостінних пакетиків, захованих у сидіннях. Якщо присісти, то їхній вміст залишиться на штанях необережного пасажира. Нічого страшного, правда? Хіба що соромно буде... Перші три хвилини, поки рідина не випарується. Чи думав тоді Церес про те, що можуть постраждати сторонні особи? Наприклад прислуга? Думав. І знав, що абихкого в ближню прислугу до таких хазяїв не візьмуть. А значить вони становлять не меншу загрозу, і теж підлягають ліквідації. Вони не помруть, адже це одразу викличе скандал. Однак підкинутий газ містить в собі модифікований токсин BMAA, що викликає стрімкий розвиток хвороби Альцгеймера, а спеціальний каталізатор не дасть отруті покинути організм. Всього через місяць ці виродки перетворяться на овочі! Шкода, що збільшення дози не прискорить ефект, а лише підвищить температуру, що може викликати підозри жертви. Але і так непогано...
  - Все чисто, можна рухатися далі, - озвався напарник, витягуючи з-поміж завалів маленький самостріл. - Тільки обережно, голову не розбий.
  - Ага. Ай!
  Дзинь!
  Об голову стукнулося щось металеве. Ну і хто додумався залишити тут цю залізяку? А якби він без шолома був? Так і голову розбити можна. Судячи по крові, хтось уже встиг постраждати і тут. Цікаво, скільки згинуло в цих руїнах?
  - Ну де ти там?
  - Що? Ай, дідько! - нашийник в черговий раз ужалив носія, нагадуючи, що не можна віддалятися від свого товариша. - Почекай мене! Ай!
  Дратує! Треба відволіктися. Про що він щойно думав? Точно, про підвищення температури! Висока температура, це дуже добре. Особливо тоді, коли поруч є легкозаймисті речовини. Наприклад міцне вино. Починаючи із 40% вмісту спирту, воно уже горить. А якщо знайдеться ще й якийсь окислювач, то буде дуже весело.
  Минулого разу весело не було.
  Якихось особливих планів щодо свого майбутнього Церес не складав. Просто поставив за мету спершу навідатися додому. Навіть якщо про нього там давно забули, це все одно рідня. Життя в нього бурхливе, а в бій значно спокійніше йти, якщо ти знаєш, що із твоєю сім'єю все добре. Та прибувши на місце, хлопець зіткнувся із кошмаром. Через вибрики погоди й ефіру село виявилося відрізаним від цивілізації, а владу захопили розбійники. Зрозумівши, що повертатися йому більше немає куди, Церес вивів останніх нескорених безпечними стежками за межі ізольованої території, а потім влаштував там пекло. В буквальному розумінні. Діжки із горючою речовиною спалахнули майже одночасно. Розбійниці, хто іще не горів, повискакували на вулицю, де на них налетів юний месник. Вихопити зброю із рук ворога й одразу ж прирізати нею колишнього власника, танцювати між пострілами, й разити самих стрільців щойно знятими із трупів пістолями... Все для того, щоб зробити процес якомога більш видовищним. Щоб кілька 'випадково' пропущених свідків розказали на увесь світ, що зустрічатися із ним не варто. Адже більше немає чим йому погрожувати. Ну а під кінець вийти на край села і, розігнавши системи обладунку на максимум, погнати стіну аномалій на те, що залишилося від поселення. Потужні силові хвилі, наче величезна м'ясорубка перемололи усе, що зустрічали на своєму шляху. Втягнуте у ефірний вихор вино закручувалося химерними зміями, розлітаючись мілким дощем по окрузі, аж доки не дісталося до вогню.
  Термобаричний вибух зітер село з лиця планети, не залишивши після себе нічого. Просто чисте й рівне місце, де під тонким шаром землі ховалися кістки колишніх жителів та зруйновані фундаменти будівель. Туди більше ніхто не прийде. Там не залишилося нічого. Як і в його душі. Все, чим він дорожив з моменту народження, зникло разом із цим селом. То чи варто чіплятися за минуле? Колись він уже питав свого наставника, звідки той прийшов. На що отримав дуже просту й лаконічну відповідь: він не пам'ятав. І, судячи з усього, згадувати не збирався. Тепер Церес його розумів.
  Людина змінюється впродовж усього свого життя. Кожен хоче щось змінити. От тільки сам змінюватися не бажає. Лише деяким це вдається. Іноді це роблять із власної волі, коли дуже хочуть досягти поставленої мети. Таких людей називають сильними духом. Але це не зовсім так. Єдина їхня відмінність від оточуючих - сильна мотивація. Якщо вона збігається із прагненнями більшості соціуму, то такий індивід стає авторитетним, більш значущим. Але це трапляється дуже рідко. Бо для досягнення результату потрібно докладати дуже багато зусиль. Значно частіше люди змінюються, якщо так для них буде простіше. Або коли не залишається іншого виходу. Наприклад під страхом смерті, Тоді вони підуть по головах, закладуть будь-кого за ще одну миску баланди. І навіть коли такі повертаються до нормального життя, набуті зміни вже нікуди не зникнуть. Такі люди уже дефектні ментально. Щоб повернути їх до норми, потрібно знову ж таки дати їм потужний стимул. Мету, заради якої вони будуть готові не просто гори перевернути, а переступити через себе. Однак із Цересом такий трюк уже не пройде. Цей світ не міг дати йому нічого, що би змусило його змінитися на краще. Навпаки, він відібрав усе, що утримувало покращений синтетичними елементами розум від перетворення в монстра.
  Здавалося б, після помсти йому має стати краще. Але ні, це був тільки початок. Відвівши кількох селян, що ще залишилися людьми, у село на кордоні губернії, Церес несподівано зіткнувся із загоном найманців. Розбурхана параноя змусила його простежити за ними. І не даремно - вони прийшли на зміну іншій команді, яка увесь цей час спостерігала за відрізаним селом. Це виявилися слуги однієї із тих вельмож, що збиралися його отруїти. Вочевидь вони сподівалися, що новоспечений пілот викраде службового лицаря і виконає за них брудну роботу, а вони потім самі займуть місце розбійників. Ну і пілота-дизертира разом із лицарем можна взяти тепленьким, коли він зупиниться після бою. Хлопця розізлило те, що його не просто використали, а підманули. Довелося ще й на цих потратити трохи часу. Ну зовсім трохи. Буквально секунди на розправу... І по кілька хвилин на погоню за кожним. Здається в коміксах таких як він називали спідстерами. Тільки почуття особистої могутності чомусь так і не виникло. Церес не міг сказати, в який момент усе це стало для нього рутиною.
  І коли він зупинився, то задумався: що йому робити далі? Сім'ї більше немає. Друзі... Ні, таких 'друзів' він сам був готовий загнати в могилу. Що, до речі, і сталося. Його пастки спрацювали майже так, як він і задумував. Прокол стався лише із однією жертвою, що додумалася на час польоту відкрити вікно й подихати свіжим повітрям, і отримала лише половину дози. Тепер поспішає закінчити усі свої справи, відчуваючи наближення кінця. А не треба було копати комусь яму - сама ж в неї й потрапила. І ось, прикопавши останнього наймита Церес сидів у місцевій забігайлівці й намагався пропити взяті з трупів гроші. Напевно він виглядав настільки жалюгідно, що сама хазяйка, не зважаючи на солідну виручку від несподіваного п'яниці, спробувала його спровадити.
  - Якщо не знаєш, що робити - роби те, що вмієш найкраще, - порадила вона йому, забираючи зі столу чергову партію порожніх пляшок.
  - А якщо мені це не подобається?
  - Тоді навчись тому, що подобається. Інакше доведеться полюбити те, що вмієш.
  Ця дуже філософська думка зачепила якісь струни його душі. І Церес реально задумався над тим, чого він сам хоче досягти в житті? Раніше він хотів бути найманцем. При тих же ризиках, що й служба лицарем, свобода дій буде значно ширшою, не кажучи вже про свободу пересування та можливість займатися власними справами. По суті він займатиметься тим же самим, тільки вже на своїх умовах. Сам обиратиме, яке замовлення виконувати, і які методи використовувати. Особливо гріла душу можливість прибити самого замовника, якщо той надто знахабніє. Принаймні так це виглядало в теорії. Насправді ж усі найманці, про яких він дізнався, виявилися просто головорізами, які працювали на благо тієї ж знаті. Розбійники на дорогах, нещасні випадки, організація повстань та викрадення людей... Високоморальних серед замовників не водилося в принципі, а можливість змінити роботодавця була настільки примарною, що про це можна навіть не мріяти. На тебе просто будуть полювати, як на чергову дичину.
  Перебравши усі можливі варіанти, Тайто зрозумів, що в мирному житті для нього місця більше немає. Навіть закралася думка, що залишитися звичайним учнем в Академії було би простіше. Бути ідіотом завжди просто. А будувати власне життя завжди складно. Але складнощі його вже не лякали. Залишався лише один варіант, де його здібності могли принести йому найбільше користі, а його нова знайома підказала, як можна швидше туди дістатися. Хороша тітка, хіба що жадібна трошки.
  Перший же караван підібрав мандрівника за допомогу в ремонті одного із возів. В порівнянні із колишніми однокласниками, ці грубуваті трудівники далеких доріг здавалися давніми друзями, яких ти розумієш з півслова. Як же йому цього не вистачало! Цієї простоти у відносинах із оточуючими. Коли ти можеш вільно казати те, що думаєш. Не ховаючись за кривими фразами й не шукаючи обхідні шляхи між традиціями різних родів, кланів і держав. Не треба боятися, що перед тобою хтось особливий, і за неправильний погляд на тебе чекає покарання. Це такі ж люди, як і ти. Вони нічим не кращі й не гірші за тебе. І що найцінніше - вони це не лише знають, а й розуміють. На відміну від деяких, кому так і хочеться від душі потиснути горло.
  Невдовзі він уже був на місці - Мертві землі, куди нормальні люди не потикаються. Назвати себе нормальним, особливо після всього пережитого, хлопець уже не міг. Тому не було нічого дивного, що авантюристи одразу ж прийняли новачка як рідного. В першому ж поході вони без втрат дісталися до заростей якоїсь рослини, схожої на виноград, і винесли звідти цілий мішок дуже їдких плодів. Скупники забрали все без питань і побажали ще стільки ж. Ввічливо відмовившись від такої наполегливої пропозиції, хлопці й дівчата відправилися обмивати свій успіх. Церес пив на рівні з усіма, все одно його обладунок не дасть йому захмеліти, скільки б він не випив - уже перевірено. Навіть погодився на двобій із місцевою зіркою літрболу. Даремно. Та кремезна тітка явно була непростою.
  Отямився Тайто вже коли на ньому увімкнули нашийник. Обладунок із нього так і не зняли. Зате комір шолома став жорстким. Пальці відчували під нашийником глибокі подряпини, аж до самісінького захисного шару, які не поспішали затягуватися. В голові і так гуділо, неначе кувалдою гепнули, а тут ще й клята залізяка раз у раз била його струмом, не даючи костюму нормально працювати. Від такого знущання свідомість час від часу з'їжджала у спогади. Власниця контрольного браслета кілька разів поривалася вимкнути пекельну машину, аби ненароком не доконати бранця, але її помічники порадили їй не робити цього. Мовляв, якщо й досі живий, то нічого йому не станеться. Що із ним робили далі, він точно сказати не міг. Його кудись тягнули, кілька разів били, навіть зв'язали. Здається навіть був бій. Увесь цей час парубок виловлював моменти завантаження операційної системи і по черзі вимикав найбільш чутливе обладнання, з кожним разом відтягуючи момент спрацьовування нашийника. Не завжди успішно. Дотягнув майже до тридцяти секунд, коли його вухо вловило знайомий голос. Після всього того калейдоскопу спогадів Церес не міг точно сказати, кому той належав. Голос був жіночий, інтонації до болю знайомі, тільки манера розмовляти відрізнялася кардинально. Так могла би звучати наставниця Мізайя, якби була тут. Міза - так до неї зверталися, що теж викликало підозри. Чи могла вона його впізнати? Невідомо. Обличчя він підрихтував, а голос його могли чути тільки в таверні. Не виключено, що його здали товариші авантюристи. Церес бачив, як один із його нових знайомих кудись відлучався, але йому сказали, що той просто шукає їм нову роботу. Буде йому тепер наука - не довіряти нікому.
  Хай там як, а зараз у нього були інші проблеми. Його кинули в якусь шахту. Принаймні усі відчуття кричали, що він падає. Але швидкість падіння була настільки мізерна, що він встиг двічі обернутися навколо своєї осі, і навіть розгледів людей, які його сюди притягнули. Одна із них дійсно віддалено походила на наставницю. Настільки, наскільки він сам походив на себе старого. В голові навіть промайнула думка, що не він один отримав подарунки від наставника...
  - Тут глухий кут! - вирвав його із роздумів голос напарника, що летів йому назустріч.
  - Тоді повертаємося наз... Ай! - нашийник знову вразив раба струмом, від чого в голові запаморочилося іще сильніше.
  - Спробуй лаятися! Із натхненням! Кажуть, це допомагає, - поділився досвідом цей тип, пропливаючи поруч.
  Ось іще одна проблема. Цього пройдисвіта схопили під час бою із першими поневолювачами Цереса. Незрозумілого віку, дещо мініатюрний, дуже симпатичний і доглянутий. Може тому й бродив по пустелі, що не бажав бути черговою іграшкою знаті. Характер у нього кепський. Надто самостійний і незалежний, щоб працювати із кимось. А ще він надто балакучий, і постійно лізе в душу. Цікаво, що імені свого він так і не назвав. Церес для себе вирішив називати його Красунчиком. І тепер вони обидва стали власниками стильних аксесуарів, а ватажок банди - їхнім власником. Задача була проста - розвідувати шлях для шановних 'розбійників'. Ага, з них такі ж розбійники, як із нього балерина.
  Місце, куди їх привели, викликало в Цереса відчуття дежавю. Все навколо здавалося абсолютно чужим, і водночас знайомим. Дуже складно було призвичаїтися до невагомості. Церес лише один раз відчував щось схоже - коли стрибав із парашутом в симуляторі. Нині ж інстинкти змушували його чіплятися за усі доступні поверхні й не відпускати їх ні за яких обставин. Особливо там, де відчувався легкий статичний заряд.
  - Тут замкнуто.
  - Що? - відсунувши його вбік, Церес провів рукою над сенсорною сферою, але люк не відкрився.
  - Не тупи, кажу ж - замкнуто. Краще... А ну тихо! Чуєш?
  Хлопці приникли вухами до люку і тут з іншого боку в метал щось гепнуло. Наче мішок із піском впав. Скривившись від неприємних відчуттів, розвідники відлетіли подалі. Деякий час по той бік чувся шум, після чого люк відкрився. Церес спершу не зрозумів, на що дивиться, і тільки після того як кришталевий силует поворухнувся, помітив знайомі деталі.
  - Наставник? - Церес уважніше придивився до фігури, і натурально завис. - Звідки...
  - Звідти! - передражнив його хлопець в броні, дістаючи схожий на викрутку пристрій. - Давай сюди шию, поки імітатор живий.
  - Тут зараз будуть найманці. Серед них...
  - Потім розкажеш! Не рухайся.
  Деякий час в приміщенні панувала тиша, в якій було чути тільки пищання інструменту. Красунчик спершу з цікавістю зазирнув під руку напівпрозорому майстру, але одразу ж насторожено відлетів подалі. Нарешті нашийник із гучним клацанням відкрився, і одразу ж рука наставника, під стріск розрядів, відкинула небезпечний предмет в інший кінець проходу. По вухах вдарив звук вибуху, а розкидані в невагомості речі повільно почали розлітатися.
  - Перший пішов, давай другого. Хм, а де він?
  - Що? - Церес покрутив головою в пошуках напарника, але той наче крізь землю провалився. - Щойно ж був тут.
  - А ну постривай, повернись, - Цереса повернули спиною, - Давно в тебе аптечний модуль пробитий?
  - Не знаю. Я відколи з нашийником прокинувся, діагностику так до кінця й не догнав. Постійно вибивало. Ось, зараз ще раз спробую...
  - Не поспішай. Дай-но я тебе підлатаю. А твій товариш нехай бігає із нашийником, якщо так хоче.
  - Він мені не товариш!
  У відповідь Кей тільки хмикнув і почав знімати зі спини броню. Поруч вовтузилися кілька механічних кальмарів. Тепер, коли розряди нашийника не затьмарювали його розум, він зміг детальніше роздивитися ці химерні машини. Те, що він раніше сприйняв за чергове обладнання, насправді виявилося автономними бойовими одиницями. Принаймні у порівнянні із відомими йому моделями павуків, ці здоровані могли надавати тумаків і мануально, і використовуючи зброю. В тому числі й холодну - один із них саме роззброював паралізованих найманців і на пробу кілька разів махнув коротким мечем. Вочевидь маса зброї виявилася для нього надмірною, бо в такт рухам щупальця його корпус обертався в протилежний бік. Щоб компенсувати це, йому потрібно буде взяти щось аналогічної маси в протилежну кінцівку, і бити ними синхронно. О, сам додумався! Так дійсно набагато краще. Тільки все це має сенс лише у невагомості. На поверхні їм доведеться відростити собі іще пару кінцівок, щоби мати надійну точку опори. Шкода, що на відміну від павуків, у цих роботів усе було ідеально вивірено й зістиковано. Одразу видно, що їхня конструкція не передбачає подальших модифікацій. Зібравши все, що можна було, механічні помічники швиденько пострибали в тільки їм відомому напрямку. Шкода, хотілося б детальніше їх вивчити. Ну і нехай собі, зараз головне - здоров'я. І щось надто довго Кей там порається.
  - Так-так-так, а це що таке? - зі спини Цереса щось зняли а потім...
  Очі на мить засліпило від спалаху, в вуха вдарив грім, а тіло пронизав біль. Хлопця скрутило судомою в позі ембріона. Не виходило навіть вдихнути. В голові уже почало шуміти від нестачі повітря, коли спрацювала автоматика, і кров пішла через кисневий патрон. В очах трохи прояснилося, і Церес зумів роздивитися, що увесь їхній супровід літає поруч із випаленими сенсорами. Десь позаду в такому ж стані мав бути й наставник. Почувши звідти шум, Церес на мить зрадів, але в той же момент чужа рука почала витягувати блоки запобіжників на поясі. В тому, що це не міг бути наставник, Тайто не сумнівався - той не користується ефірним ліхтариком. Зате ліхтарик був у його напарника!
  - Prophet, we have company! - прокинулася іще не знеструмлена радіостанція, - Two knights on wheels, and two armored vehicles. Just crossed the climate barrier. In ten minutes they will be at the wall. Be careful.
  - Roger that, - відповів Красунчик голосом наставника, після чого вийняв у того із шиї якісь дротики, і продовжив свою чорну справу.
  Подумавши, що втрачати йому нічого, Церес спробував поговорити зі своїм новим пленителем.
  - І кому це ми так терміново знадобилися?
  - Кому треба, - відрізав Красунчик, і видихнув прямо в обличчя Цереса чорну хмарку.
  Чим би не була ця речовина, вона вмить покрила візор та лицьові сенсори, начисто позбавивши хлопця органів зору. Така ж доля спіткала і сенсорні блоки на ліктях, боках та колінах. Добре, що ехолокацію не заглушив. Хоча, враховуючи його знання мови та конструкції костюма, про неї він теж повинен знати.
  І ось, коли їхній викрадач тягнув їх обох назад до підземелля, з якого вони й прийшли, Церес зрозумів, що його життя дійсно змінилося. Він більше не боїться смерті, а цей повторнй полон сприймається як іще один складний квест на пошук головного злодія. Куди там симулятору - життя цікавіше! Щоправда одна деталь так і залишилася незмінною: ним, як і багато разів до цього, просто скористалися. Знову!
  
  ***
  
  Аркадія - столиця королівства Шатерей. І хоча на папері це все ще була унітарна держава, по факту вона вже перетворилася на імперію. Якби про це стало відомо, знать одразу почала би вкладатися в освоєння нових територій, виводячи свій бізнес за межі країни. Це одразу відобразиться на цінах та доступності певних товарів, виробництво яких у Шатерей не налагоджено. В свою чергу такі події викличуть занепокоєння середнього класу і нижчої адміністрації, і ті почнуть потроху зловживати службовим становищем. Вони наче дикі коти, почнуть накопичувати жир на зиму. На дуже довгу зиму. Плебс, що вже звик до більш-менш розумних податків, почне приховувати доходи, що іще більше вдарить по і так небагатій казні держави. Ну а там, щоб приховати свої прорахунки, знайдуть винуватих, на кого народ зміг вивалити своє незадоволення. Процес іще не почався, але нездорова атмосфера уже відчувалася.
  Все це промайнуло в голові Тору буквально за мить, як тільки його вухо вловило чергові крики торговців, що вдвічі задерли ціни на іноземні товари. Ринок вирував. Він уже другий день крутився тут в пошуках інформаторів, але ті наче розчинилися в повітрі. Після розколу Церкви це було природно і логічно. Нелогічним на цьому фоні було прибуття десятка новеньких церковних лицарів у супроводі аж двох інспекторів. Інспектори справжні - в цьому немає ніяких сумнівів. Однак хто їх прислав, і кому вдалося підтвердити їхні повноваження? Єпископи? Якби схопили бодай одного із них, то лицарів було би значно більше - на кожному складі їх під сотню набереться. Хіба що їх відправили кудись деінде, що теж не радує.
  В сумці заворушився павук, сигналізуючи ледь чутним для людського вуха писком про щось цікаве. Мілке створіння після ремонту стало зовсім не мілким, і під одягом йому місця було вже недостатньо. Довелося придбати для нього окрему торбу. Але членистоногий старань не оцінив і навідріз відмовився лізти всередину. В процесі сумка постраждала і... І тільки тоді інспектор згадав, що павук ніколи не дозволяв себе осліпити. Лише після того, як в торбі з'явилося іще кілька отворів, механічний нахаба дозволив себе упакувати. І, ніби цього було мало, він ще й запропонував своєму носію (як би принизливо це не звучало) перстень із кольоровим каменем. Цей непоказний аксесуар дещо прибрав мовний бар'єр між людиною та машиною. Перламутровий у звичайному стані, камінчик червонів, коли павук хотів щось заперечити. І навпаки - зеленів, якщо потрібно висловити згоду. Побачити це можна було тільки з одного ракурсу, а тому із конспірацією проблем не було. Ось так, із роздумами вголос і простими відповідями за принципом 'так/ні', Тору зумів налагодити діалог зі своїм уже давно не кишеньковим супутником.
  Ось тут і повилазили нюанси його несподіваного знайомства. Одне діло, коли ти маєш справу із унікумом, і зовсім інше, якщо за ним стоїть десяток таких же. А коли їх кілька сотень або й тисяч? Якщо раніше Тору ставився до членистоногого як до якоїсь дикої, хоча й напрочуд розумної тварини, то тепер стало зрозуміло, що він є представником дуже розвиненого народу. І за необачні дії в їхній бік можна отримати серйозні проблеми. Ситуацію ускладнювало те, що павук мав засоби швидкого зв'язку із родичами, що не залежали від ефіру чи прокладених комунікацій - уже показник того, що вони не примітивне плем'я. Сам же Тору мав лише загальні вказівки щодо своїх подальших дій. Від нього вимагалося будь-яким способом дізнатися ситуацію в столиці Шатерей, і розшукати усіх лояльних представників старої Церкви. Ну і дослідити 'свого' павука в, так би мовити, природних умовах. Оскільки задачі у них із членистоногим були схожими, він запропонував угоду: на час цього завдання вони стають напарниками і діляться один з одним отриманою інформацією. Павук погодився.
  Повернувши в бік найближчого провулка, Тору почав бурмотіти собі під ніс, впевнений, що членистоноге чудо його почує.
  - За нами вже стежать?
  Перстень моргнув зеленим. Ну нарешті, не минуло й року, як його помітили.
  - Більше одного? - перстень не встиг змінити колір, як на плече інспектора опустилася чужа рука.
  - Давно не...
  Фразу обірвав тріск електричних розрядів, а паралізована незнайомка повалилася на чоловіка. Парочка прохожих обернулися на звук, але побачили тільки те, як двоє людей валяться на землю. Допомагати ніхто не поспішав. Навпаки, навколо парочки утворилося вільне місце. Чортихаючись крізь зуби на несвідомих громадян, Тору сам піднявся на ноги, трохи обтріпав себе і, злісно зиркаючи на оточуючих, не з першої спроби, але таки зміг перекинути руку постраждалої через плече й потягнув її в той же провулок, куди хотів іти сам. Певно люди подумали, що він один із вуличних бандитів, що зараз обчистить чергову жертву. Але ніхто не підняв галасу. Ось тобі й столиця!
  Провулок виявився саме таким, яким і мав би бути: темним, смердючим і брудним. Каміння бруківки, на яку щодня виливали по кілька відер помиїв, було вкрите якоюсь слизькою білуватою гидотою, на якій чоловік мало не послизнувся. Обережно скинувши неочікувану ношу на більш-менш чисту ділянку, Тору спробував її ідентифікувати. Одразу кинувся в очі пояс - церковна розробка для автономних агентів. Обличчя незнайоме, хоча загальні риси притаманні центральним країнам. Одяг: якісний, зі шкіряними вставками на ліктях та колінах, цивільний не тільки на вигляд, але й по структурі. Секретів не помітно. Хіба що кілька явно власноруч нашитих внутрішніх кишень. А ще на тілі в районі правої пахви відчувається ущільнення, як від підшкірного жетона. І хоча необхідного обладнання при собі інспектор не мав, він був упевнений, що перед ним один із представників церковної розвідки. А тепер питання: ворог, чи друг? Доки не отямиться - не зрозумієш.
  Членистоногий рятівник теж вирішив перестрахуватися. Швиденько покинувши свою схованку, він зайняв позицію збоку від незнайомки й націлив на неї свою маленьку гармату. Судячи по білій заглушці на кінчику ствола, цього разу вона заряджена боло - двома гачками, схожими на рибацькі, із натягнутою між ними волосінню. Шнур обвивається навколо жертви від одного до трьох разів, залежно від того, куди цілився стрілець, а гачки міцно чіпляються за одяг. Швидко виплутатися із такої пастки доволі складно - одного разу Тору на собі відчув, наскільки ефективною може бути ця іграшка. Він навіть подумував і для себе змайструвати щось подібне. Тут і жінка почала ворушитися. Ось вона повернула голову, оглянула інспектора і прошипіла щось явно лайливе.
  - Назвися.
  - Ось як ви тепер зустрічаєте своїх колег? - незнайомка спробувала встати, але побачила в руках співрозмовника писарський стилус із секретною начинкою, і залишилася на місці. - Взагалі-то розмову починають із паролів.
  - Скомпрометовано. Востаннє питаю: хто така?
  - Юріко Атаме, четвертий меридіан. У вільному польоті, - перстень мигнув зеленим.
  Четвертий меридіан - оперативні агенти зовнішньої розвідки Церкви. Мало статися щось дійсно серйозне, щоб замість інформатора на зустріч прийшли бойовики. І чому в автономному статусі? Що сталося?
  - Де інші?
  - Остання, - тон жінки змінився, втративши будь-які емоції.
  - Провал?
  - Зрада.
  Тепер зрозуміло. Хто-хто, а розвідники повинні були знати, що у самій Святій землі щось назріває. І якщо ворог проник навіть у розвідку, то падіння Церкви було лише питанням часу. Четвертий меридіан спеціалізується на виконанні нестандартних завдань. Здебільшого викрадення документів, або їх підміна, та операції по замітанню слідів. У кожного оперативника по кілька легенд. Вирахувати їх надзвичайно складно. Якщо діло дійшло навіть до ліквідації рядових виконавців, значить справи дійсно кепські. Ось іще одне підтвердження причетності єпископів. Цікаво, їм щось запропонували, чи у них були власні мотиви піти на співпрацю із ворогом?
  - Секретність?
  - Та яка там &#*$% секретність?! - зірвалася жінка на крик. - Не було ніякого завдання! Нас тупо списали! Усі зв'язки обірвано.
  - Пастка, чи самовбивча акція?
  - Перше, щоб їх &#*$% по %~#$% тягали! Прямо в лапи солдат!
  - Шатерей?
  - Хм... - Юріко на мить замислилася, але потім покрутила головою. - Ні, не схожі. Тобто уніформа була, але сиділа вона на них як %&^*$ на...
  - Досить лаятися! - не витримав Тору, гаркнувши на молодшу за рангом. - Ти солдат, чи хто?!
  - Ніхто! - визвірилася та у відповідь, а інспектор тільки зараз помітив червоні очі й мішки під очима, - Ми всі тепер ніхто! І ти теж! І не вказуй %~#$% що мені робити! - жінка кілька секунд іще лаялася на суміші кількох мов, але потім глибоко вдихнула і її голос знову втратив будь-які емоції. Вибач, накипіло. Мені потрібно кілька годин, перш ніж йти на завдання.
  - Тобі навіть не цікаво, хто я такий? Просто так повіриш першому зустрічному?
  - Усі інспектори завжди діють однаково, не відступаючи від протоколу. Вас легко вирахувати, якщо знаєш як. Обох твоїх попередників зарізали прямо у мене на очах. Ти єдиний, хто зумів більш-менш нормально замаскуватися. До того ж твоє обличчя давно висить на дошках оголошень усіх гільдій. За твою голову платять золотом.
  - Звідки знаєш?
  - Я теж у розшуку. Вже другу декаду не можу вийти з міста. Ну то як? Допоможемо один одному? Я знаю хто ти. Ти знаєш, хто я. Ми обоє знаємо, що сталося. Хіба цього недостатньо?
  Виходить, зрадники є і серед оточення Директриси, яка і відправила його сюди. А може вона й сама до цього причетна? Ні, поки висновки робити рано. Потрібно знайти спосіб вирахувати ворога.
  - Ввечері. Гостинний двір 'Синя троянда'. Дізнайся останні слухи й дії уряду.
  Більше нічого не кажучи, Тору поспішив покинути місце зустрічі. План із отриманням даних від інформатора провалився. Замість нього знайшлася оперативниця із силовиків, яка і сама нічого не знала. Ось іще одна зачіпка: бійців четвертого меридіану хотіли здати. Навіщо рядові виконавці, нехай із таємного підрозділу, комусь за межами Церкви? Які секрети вони могли видати? Правильно задане питання - це вже половина відповіді. Потрібно більше інформації. А інформацію слід шукати біля командування. В Аркадії таких місць було два: палац та муніципальне управління. В першому більше шансів знайти щось важливе, а в друге простіше проникнути. Олянути потрібно обидва.
  - Допоможеш? - поцікавився він у свого портативного помічника, на що отримав зелене світло.
  Звісно допоможе, куди ж він дінеться? Павук усе розумів без слів. Враховуючи, що він сам по собі був ходячим детектором брехні, Тору не здивується, якщо той і думки читати вміє. Не завжди, але в більшості випадків. Ідеальний напарник. Йому б іще прізвисько нормальне дати, і взагалі було би прекрасно. Бо той десятизначний шифр, що він нашкрябав, вимовити язик не повернеться.
  Столичний штаб знаходився в палацовому комплексі, по інший бік глибокого рову та високих мурів. Цього достатньо, щоб зупинити простолюдина. Проти обдарованих були інші більш хитрі системи захисту. Наприклад невидимий бар'єр. Точніше не зовсім бар'єр, а купол сигналізації, що реагує на сторонніх. Без пропуску тебе в кращому разі скрутить в баранячий ріг, а в гіршому - спопелить прямо на місці. І навіть перетнувши перешкоду, всередині на незваного гостя чекає іще безліч різноманітних пасток і сюрпризів. Не кажучи вже про охорону. Однак у будь-якому захисті завжди є шпарина, якою можна скористатися. Раніше це були ворони, якими старий інформатор доправляв обладнання на інший бік паркану. Тепер же, судячи по ледь помітних іскрах над стіною, туди навіть камінь просто так не залетить, не те що живий птах.
  - Як гадаєш, тут водяться дикі коору?
  - Бабіп! - пискнув павук, висунувши із сумки лапу й вказуючи вниз.
  - Що, їздити у мене на шиї тобі вже набридло? Ну давай, гуляй. Будь на зв'язку.
  Тору не став відкривати сумку, а просто різко розвернувся і пішов геть. Витягнутий у струну павук вислизнув крізь отвір і, скотившись по схилу, шубовснув у воду. Для стороннього спостерігача це виглядало, ніби чоловік щось загубив і не помітив цього. Інспектор же поспішив покинути відкриту місцевість, доки на нього не вийшов патруль.
  А дрон тим часом впевнено форсував перешкоду. Перед ним стояла задача знайти прохід всередину захисного периметра. Ззовні шукати його марно, а от під водою шанси іще були.
  Люди дуже рідко дивляться униз, особливо якщо не можуть там нічого розгледіти. На дні зібралося багато усілякого мотлоху: гілки дерев, побитий посуд, цегла... Трапилася навіть монетка. Це місце давно мало перетворитися на смердюче болото і розсадник хвороботворних бактерій. Але цього не сталося. Останні отримані дроном карти показували, що площа палацу надзвичайно велика, і перший же серйозний дощ мав би закінчитися потопом. Значить там є дренажна система. Потрібно знайти місце, звідки вона надходить - йти проти течії. Хвилин через десять таке місце знайшлося, але навіть для павука воно було важкодоступним. Вглиб палацового пагорба вела труба, діаметром сантиметрів двадцять, не більше. Сильний потік і густо вкриті водорослями стінки ускладнювали просування, але потроху дрон розчищав собі дорогу і просувався вперед. Метрів через десять йому таки вдалося вийти у великий канал, що йшов попід стіну із внутрішнього боку. Далі була справа техніки: знайти потрібні будівлі, й встановити жучки. Йому навіть не довелося покидати свою схованку - так із каналу й стріляв ними. Вартові звісно ж почули підозріле пухкання, але знайти джерело шуму їм так і не вдалося. І все б нічого, але набоїв не вистачило. Бо жучки робилися із розрахунку, що біля палацу буде лише шість споруд, як на аерофотознімках, а тут їх раптом виявилося сім!
  Дрон рушив у вказаному напрямку, але що ближче він підходив, то більше помилок видавала система розпізнавання образів. В таких випадках протокол вимагав обстежити невідомий об'єкт із безпечної відстані, передати усі зібрані відомості, і лише після цього починати зближення. На жаль ретрансляторів поблизу не було, а стратосферний зонд, який і складав карту місцевості, пролітав тут аж п'ять днів тому. Тож доведеться обмежитися лише дистанційним спостереженням.
  Невідома конструкція мало походила на будівлю. Єдиний збіг - хімічний комбінат. Але це не логічно. Таке виробництво потрібно розташовувати у інших, менш населених місцях. Краще взагалі за межами населених пунктів і з обов'язковою лісосмугою навколо. В цю теорію не вписуються великі скляні колби, що лежать на сонці в кілька ярусів. Усі наполовину заповнені якоюсь бурою рідиною і поєднані гнучними шлангами зі складною системою трубопроводів, яка вела до чогось схожого на перегонний куб. З іншого боку розташувалася котельня та цілий склад із бочок. Дрон спробував-було наблизитися, але як тільки він перетнув якусь невидиму лінію, звідусіль одразу позбігалися солдати і якісь типи в балахонах. Не маючи змоги продовжувати спостереження, павук поспішив покинути небезпечну зону.
  Увечері він зі своїм органічним напарником зустрілися в гостинному дворі для обміну зібраною інформацією. Віддавши на розтерзання павуку свій блокнот із записами, Тору задумливо розглядав проекцію споруди.
  - Судячи по тому, скільки людей на риштуваннях, установка іще не працює. Зверни увагу на бочки. В них або привозять сировину, або вивозять уже готовий продукт.
  - Ба-ба-бі-бабап! - пропищав павук, підсвічуючи вказаний елемент на ілюзії.
  - Так, ось ці. Потрібно простежити їхній маршрут. Можливо тоді вийдемо на постачальників. Знаючи складові, можна буде здогадатися і про рецепт. Зможеш зробити іще кілька жучків? - відмова. - А якщо я знайду тобі матеріали? - знову відмова, - Але чому? Тобі іще чогось не вистачає?
  - Бі-бі!
  - Що таке?
  - Ба-ба-біп! - прибравши ілюзію, павук навів свою гармату на двері.
  - Зрозумів.
  Тору вийняв із кишені свій подарунок, і сам зайняв позицію біля столу, готовий в разі необхідності перетворити його на барикаду. Подарунком був невеликий циліндр із виїмкою під великий палець на торці. Якщо на нього натиснути, то із невеликого отвора під пальцем бризне струмінь дуже їдючої рідини. Однієї краплі, що потрапить на шкіру, достатньо для подразнення. Про дію на очі й дихальні шляхи можна й не говорити. Дуже ефективний засіб стримування. Був лише один мінус - зустрічний порив вітру міг повернути струмінь назад на стрільця, і тоді вже йому буде непереливки. Цю особливість подарунка він теж відчув на собі, коли хотів потренуватися на відкритому просторі подалі від сторонніх очей. Добре, що тоді в нього було чим змити ірритант. Вдруге він таку помилку не повторить.
  У двері постукали.
  - Хто там?
  - Це я, - почувся знайомий голос.
  - Одна?
  - Остання.
  Точно - вона. Хоча це питання було адресоване зовсім не до гості, а до ходячого радару, що саме видряпався на підвіконня і ворушив своїми антенами в пошуках сторонніх. Лише отримавши зелене світло, Тору перекинув зброю в іншу руку й пішов відкривати двері. В коридорі стояла та-сама оперативниця, з якою він познайомився на ринку. Цього разу Юріко виглядала значно охайнішою і зібраною. Такою, якою і повинна бути представниця Четвертого меридіану.
  - Дізналася щось цікаве?
  - Новин багато. Які із них цікаві - вирішуй сам.
  Тору пропустив жінку всередину. Уже закриваючи двері він почув... Навіть не почув, а відчув, як бряцнув метал леза. Не повертаючись, інспектор натиснув на клавішу циліндра, вистрілюючи цілу хмару ірританту собі за спину і зробив крок вперед, розриваючи дистанцію. Тепер крок вбік, ухилитися від другого удару, і перехопити... Порожнечу? Продовжуючи рух, Тору розвернувся і побачив, як жінка забилася спиною в кут кімнати, і однією рукою тримає перед собою кинджал, а іншою намагається витерти очі. Даремно, тільки затре їх іще більше. Але якщо вона хотіла на нього напасти, то чому відступила так далеко?
  - Ти!
  - М-м-м?
  - Зрадник! Кхе-кхе-кхе! - зробила іще одну помилку бідолаха, вдихнувши ірритант.
  Підскочивши до вікна, Тору поспішив відкрити його і вдихнути свіжого повітря. Зараз Юріко була абсолютно недієздатною, і удару в спину можна не боятися. Бойових артефактів при ній теж немає - павук їх чує за милю. Павук... Ось на кого вона хотіла напасти! Напевно в першу їхню зустріч вона не помітила членистоногого. І якщо вона називає його зрадником, значить її вели в оману, як і переважну більшість представників Церкви. Принаймні тепер точно відомо, що вона боєць - в бій кинулася не роздумуючи.
  - Зараз я допоможу тобі змити обличчя. Візьми...
  - Не підходь! - а в голосі паніка.
  - Думаєш, що я переметнувся до павуків? - зітхнув інспектор, повертаючись до вікна й вдихаючи іще одну порцію свіжого повітря для тривалої розмови. - Ми їм не цікаві. Їхній народ існує довше за увесь людський рід, і за увесь цей час наші інтереси ні разу не перетиналися. У нас не може бути нічого спільного. Ми надто різні. Вони нічого не можуть мені запропонувати. Як і я їм.
  - Тоді чому він тут?
  - Він єдиний представник свого виду, з яким вдалося налагодити контакт. Я його досліджую. То тобі допомогти, чи хочеш страждати й далі?
  Питання було зайвим. Оперативниця остаточно затерла собі очі, а обличчя почервоніло й розпухло, наче отруйним плющем натерлася. Довелося спершу витерти обличчя нейтралізатором, потім накапати по кілька крапель в очі й ніс, а потім це все змивати. Зайняті ліквідацією наслідків цього маленького непорозуміння, люди не помітили, як павук кудись втік. Можливо відправився на черговий сеанс зв'язку зі своїм керівництвом. Зате коли помітили, Юріко зітхнула спокійніше.
  - Значить, ти теж у вільному польоті? - запитала вона, коли змогла відкрити очі.
  - Не зовсім. Після зникнення єпископату усі керівні повноваження прийняла Директриса. Офіційно вона виступає проти агресії Шатерей, але мене все ж хтось здав. І я хочу знати - хто це?
  - А може Директриса сама тебе й підставила?
  - Не знаю. Надто мало фактів. Краще розкажи, що сама змогла дізнатися.
  А Юріко за час свого перебування в столиці встигла назбирати немало відомостей. Перші натяки на те, що армія починає маневри, з'явилися майже два сезони тому. Саме тоді, коли принцеса готувалася до церемонії коронації. Знать почала поступово підминати під себе все більше стратегічних виробництв. Складалося враження, ніби хтось готується перехопити контроль над ними. Прискорився товарообіг із сусідами. Шатерей почали більше закупати металів та амулетів. Прикривалося це переозброєнням армії. Ніби-то королівські зброярі вигадали нову конструкцію рушниці, що дозволяє зробити не чотири постріли за хвилину, а шість! Але все це виявилося лише слухами. Усе йшло на зміцнення загонів особистої охорони знаті. За місяць до інциденту в Академії їхня кількість зрівнялася із чисельністю міської варти. Не можна було й кроку ступити, щоб не наштовхнутися на компанію чергових найманців. А нещодавно вони усі враз кудись зникли. Саме тоді, коли стався напад на Академію. Натомість в столиці зросла кількість патрулів. Шпигунська істерія у всій красі. Скрізь шукають невидимих ворогів. При цьому ніхто не міг сказати конкретно, що це за вороги, і в чому полягає їхня небезпека. Із загальних рис складається образ якогось всюдисущого шкідника, який тільки й думає: як би це підірвати могутність країни? І все це на фоні підготовки гуманітарної допомоги пригнобленим жителям братської Тафії.
  - До речі про шкідників: чому ти цьому павуку так довіряєш? Не боїшся, що він встромить ножа тобі в спину?
  - Я не довіряю нікому повністю. Але конкретно йому - трошки більше, ніж своїм учорашнім колегам. Можливо тому, що він або відповідає правдиво, або мовчить. А удар в спину... Я помру раніше, ніж встигну зреагувати, навіть якщо дивитимуся прямо на нього. Ти не уявляєш, наскільки досконалі й різноманітні їхні інструменти знищення.
  - І що, вони настільки сильні, що їх варто боятися?
  - Двічі - ні. По одному вони не становлять загрози. Ти можеш просто роздавити павука, якщо сядеш на нього. І навіть тоді не факт, що вони атакують тебе у відповідь. Проте коли вони все ж запишуть тебе у вороги... Як би дивно це не звучало, ми не можемо їм нічого протиставити. Вони навіть не живі у звичному нам розумінні. Їхнє тіло це рукавичка, якою вони беруть гарячі пиріжки. Інструмент для взаємодії із нашим, матеріальним світом. Знищиш одне тіло - візьмуть наступне, покращене.
  - Як це?
  - Чи чула про ідею реінкарнації? Я вважаю, що вони її не тільки реалізували, а й розвинули. Що кожна душа одночасно займає одразу декілька тіл...
  - Стоп-стоп-стоп, тільки не треба мені цієї вашої релігійної маячні! - одразу замахала руками Юріко, - Наслухалася уже. Досить!
  - Релігійної? Хм... Здається ти знайшла відповідь на питання, про яке я вже давно забув.
  - Яке?
  - Звідки ростуть ноги нашої релігії.
  В кімнаті повисла тиша. Кожен думав про своє. Юріко осмислювала почуте, а Тору підставляв нові факти у свою картину всесвіту. Ось що значить - стороння думка! Поки Юріко це не озвучила, він навіть не задумувався над тим, щоб поєднати інцидент в Академії із корінням церковної релігії. З цієї точки зору все виглядає дуже логічно. Усе, що проповідувала Церква, було взято саме від них - від павуків. Посміхнувшись думкам, за які єпископат одноголосно заклеймив би його єретиком, Тору нахмурився на зелений відблиск персня. Павук впродовж усієї розмови, навіть знаходячись далеко, справно виконував свою роботу, інформуючи про правдивість почутого. Хоча іноді колір змінювався на червоний, коли...
  І тут Тору зрозумів, що увесь час знайомства із членистоногим сам вводив себе в оману. Прокрутивши в голові усю розмову, інспектор нарешті зумів скласти докупи факти, яким раніше не надавав увагу.
  - Ти не використовуєш поняття 'брехня', - промовив Тору, спостерігаючи за перснем.
  - Що? - не зрозуміла жінка, повернувшись до співрозмовника.
  Перстень спалахнув зеленим.
  Павук дійсно вмів розрізняти, коли люди говорять правду. І він ніколи не помилявся. Помилявся сам інспектор! Отримавши змогу обмежено спілкуватися зі своїм механічним супутником, Тору зовсім забув, що його логіка може дуже сильно відрізнятися від людської. Він навіть дослівно згадав сказані ним же слова: 'Просто сигналізуй, коли вони говорять правду, а коли - ні'. А насправді увесь цей час павук оперував лише двома поняттями: 'істина' та 'не-істина'!
  Істина не завжди є правдою. Брехня не завжди буває умисною. Людина може щиро вірити у щось, що не є правдою. І в той же час обманювати співбесідника не сказавши ні слова брехні.
  Важко зітхнувши, Тору відкинувся на стільці, потягнувшись розітерти обличчя, але вчасно схаменувся, згадавши, що його руки все ще не очищені. Посміхнувшись своїй недбалості, чоловік подумав, що прірва у розумінні між ним і павуком нікуди не зникла, а стала іще більшою. От тільки чи можна вважати чесність запорукою довіри?
  
  ***
  
  Терумо повільно летів на вихід із цих дивних катакомб, тягнучи за собою, наче звичайних овець, двох 'кандидатів у Кейнсі'. Душу тішило те, як вправно він їх захопив. Щоправда, навіть після особистого знайомства він не міг точно сказати, котрий із них йому потрібен. Їхня поведінка була зовсім не такою, як він очікував. Інші голоси, інша статура... Обладунки - і ті були абсолютно не такими, як він запам'ятав. Схожі на химерний шкіряний комбінезон, вони могли міняти свою текстуру, колір, а в деяких випадках і змінювали пропорції тіла свого власника. Зняти їх із носія було практично неможливо. Цілком ймовірно, що жоден із них не є тим, на кого він полював.
  Хай там як, а свою задачу він виконав. Найскладніше позаду. Залишається доправити їх до Тафії. Там уже ними займуться спеціалісти. А щодо його тимчасових союзників... На те вони й тимчасові, що від них можна позбавитися, як тільки настане слушна мить. І він її дочекався. Він завжди був терплячим.
  Одразу після свого полону агент зрозумів, що у прямому протистоянні він не вистоїть. На боці ворога була чисельна і якісна перевага. Вони точно знали: куди, і за чим, а точніше - за ким ідуть! Міза - ватажок найманців, була дуже переконливою, коли вибивала із нього інформацію. Але вона силовик, а не розвідник. Тому й не зрозуміла, що дбайливо розроблена легенда мало чим відрізняється від правди, і в той же час дає абсолютно хибне уявлення про допитуваного. Під час розмови вона і сама видала немало інформації, навіть не здогадуючись про це. І після допиту також. І зі спілкування її підлеглих вдалося виловити багато цікавого. А все завдяки першокласному спорядженню! І не важливо, що зараз воно знаходиться в чужих руках. Більше того, Міза сама рознесла між підлеглими отруту вповільненої дії, привласнивши один із артефактів. Менш ніж через добу усі вони стали би слабкими і млявими. На жаль несподівана атака механічних створінь, чимось схожих на знайомих літаючих демонів, зірвала усі його плани. Ну нічого, якщо ця дурепа буде його переслідувати, то він дуже швидко поверне і решту свого спорядження. І він точно знатиме, коли ця сучка з'явиться поблизу.
  Пропозиція від неї була несподіваною: співпраця, або смерть на місці. Звісно ж він погодився. Не одразу. Спершу зробив вигляд, ніби обдумує пропозицію, щоб виглядало більш правдоподібно. І лише після кількох ударів по ребрав він таки дозволив себе вмовити. Від нього вимагалося лише втертися в довіру до Древнього, і нейтралізувати його за допомогою... Ой, язик зламаєш, поки вимовиш! Коротше, його детально проінструктували і дали штуку, що могла вирубити їхню ціль. Ненадовго, хвилин на десять. Цього достатньо, аби вийняти ключові елементи обладунку. Терумо бачив застібки, і йому пояснили, як їх відкривати. Та він не думав, що вони будуть настільки мілкими! Не було навіть булавки для волосся, щоб піддіти - кляті найманці усе відібрали. Його пальців вистачило тільки на те, щоб вийняти найбільш габаритні предмети, розміром із ґудзик!
  - How long have you known him? - почулися голоси позаду.
  - Handsome? Not so long. We met already in captivity. He didn't say anything about himself. But he often asked about everything... Ouch!
  - Мовчати! - гаркнув агент, стискаючи в руках пульт від нашийників.
  Ось іще одне питання вилізло: звідки ці двоє знають Шифр? І не просто знають, а вільно володіють ним! Це ж треба: використовувати таємну мову, щоб перемивати йому кісточки! Вони точно не можуть бути дезертирами із служби розвідки - таких дилетантів відсіюють ще на початкових етапах. Та й оснащення у них унікальне. Дивно, але примітивні рабські нашийники прекрасно працювали одягнутими поверх обладунків. Можливо тому, що на момент одягання ті уже були пошкоджені. Якщо придивитися уважніше, то можна було помітити, як у свіжих тріщинах від кожного розряду смикаються жили обладунків. Терумо на власні очі бачив, як один із них на мить став напівпрозорим. Для воїна така можливість в бою буде дуже корисна. Але справді безцінною вона стане для диверсанта або шпигуна. Це ж якими можливостями треба володіти, щоб створити таке спорядження? На подібне здатна хіба що Церква, але з їхніми представниками Терумо стикався лише один раз, і вони не йшли ні в яке порівняння із цими двома...
  Думки Терумо перемкнулися на спогади про те, як він сам став агентом.
  На це знадобилися роки. Його, та ще майже сотню таких же підлітків тренували за спеціальною програмою. Спершу помічниками офіцерів, потім корпус пажів при дворі, ну а далі їхні шляхи розійшлися. Більшість продовжили службу зброєносцями. Лише десяток 'щасливчиків', відправили у спеціальний заклад. Те місце було чимось середнім між школою, тюрмою та армією. Щодня їх ганяли так, що увечері вони ледве добиралися до свого ліжка. Або не добиралися взагалі, за що отримували різноманітне покарання. Ніякої системи в їхній підготовці, на перший погляд, не було. Лише через певний час Терумо зрозумів, що їх навчали правильно мислити. Із них робили хамелеонів, здатних розчинитися в будь-якому середовищі. Проникнути будь-куди, і зробити те, що потрібно. Як тільки Терумо це зрозумів, інструктори одразу ж помітили зміни, і перевели його в іншу групу. На польову практику - так йому сказали. Знав би він, що буде далі...
  Йому показали смерть в бою. Одну, другу, третю... Остання ціль була не тільки добре підготовленою, а й дізналася про їхній прихід. Завдання було виконано ціною втрати половини команди. А потім його відвели в каземати й наказали власноруч вирішити долю однієї людини. Маючи деякий запас часу Терумо вирішив не поспішати й вислухати все, що йому скаже засуджений до страти. Це був волоцюга, що просто заліз не в той будинок, і дізнався те, що йому знати не потрібно. Молодий Терумо зважено оцінив, що ні для Корони, ні для Держави той не становить загрозу. Крім того йому наказали 'вирішити долю', а не прикінчити засудженого прямо в камері. Покидаючи місце утримання, юний стажер знайшов біля дверей бланки для заповнення. Окрім бланка про смерть, там були папери про помилування та переведення в інше місце утримання. Помилувати бродягу, який заради харчів наважився на крадіжку, було логічно - не проїдатиме казенні харчі. Якщо не дурний, то одразу ж поспішить зникнути, щоб хазяї того будинка не дізналися про його повернення. Ну а якщо потрапить до їхніх рук - сам винен. З іншого боку, а якщо це пастка? Інструктори дуже рідко щось казали йому прямо. В їхніх діях завжди слід було шукати подвійне, чи навіть потрійне дно. Так і не наважившись дати йому волю, Терумо замінив вирок на два роки робіт на копальнях в найглухішій провінції. Довелося трохи посидіти над документами. Повернувшись до своєї команди, він не дочекався від них ніякої реакції. Здавалося, їм було абсолютно начхати на те, чим він щойно займався. А через місяць його поставили перед фактом: під час переїзду на місце ув'язнення волоцюга разом із кількома в'язнями вбили чотирьох конвоїрів та поранили іще трьох, після чого втекли, прихопивши військову уніформу. А нещодавно організована ними банда пограбувала митарів, що везли податки в столицю. І тепер Терумо мусив ліквідувати наслідки своєї помилки. Це був перший серйозний урок - завжди прораховувати ситуацію на десять кроків уперед за всіма можливими варіантами, і ніколи не сподіватися на вдачу.
  На вирішення власних справ йому дали декаду, до кінця якої він мав повернутися назад, або ліквідатора пошлють уже за ним. На відміну від роботи в команді, тут він міг розраховувати тільки на власні сили. Тоді стажер добре відчув, наскільки важливе хороше фінансування та зв'язки. Знайти банду вдалося відносно швидко. Тільки свого знайомого серед них стажер так і не зустрів. Він продовжив свої пошуки і таки відшукав того у компанії п'яних гуляк в тому ж місті, де його спіймали вперше. А напередодні пройшов слух про смерть сімейства, в чий будинок той проникав. Цього разу Терумо здійснив вирок без вагань.
  На місце зустрічі стажер повернувся в останню мить. Команда чекала його зі зброєю в руках. Вони точно знали де він був, і готувалися вирушати за ним. Його поява не викликала у них ніякої реакції. Терумо вже тоді запідозрив, що із його інструкторами щось не в порядку.
  Так минув іще деякий час. Надолужувати пропущене було дуже складно, а іноді й боляче. Терумо змінив іще дві команди, коли перед черговим завданням його викликали на розмову. Перед парубком поклали докази того, що він убив невинуватого. Клятий волоцюга виявився непричетним до пограбування й убивств! Його звільнили в той же день, коли сталася втеча, за те, що він залишився на місці й врятував життя двом важко пораненим конвоїрам. Терумо сам же приписав йому дріб'язкове порушення і відправив у найбільш спокійну провінцію, де він би за сезон-другий і так вийшов би на волю! І перед тим, як вбивати, він мав розібратися в усьому цьому!
  Покарання було болючим і дуже неприємним. Не стільки для тіла, скільки для розуму і свідомості майбутнього агента. Це було принизливо. Його самого ледве не відправили в тюрму. Точніше відправили, але на той момент Терумо вже зрозумів, що все це було інсценування. Він уже не раз задумувався над тим, ким були усі їхні попередні цілі? З якого це дива бюрократи так швидко могли оформити звільнення на в'язня, що іще не вийшовши на волю, став учасником нового злочину? І навіщо відправляти в тюрму того, в кого вклали стільки грошей, часу, та знань? А раптом втече? Простіше й спокійніше було би взагалі його ліквідувати.
  Добре, що він встиг це зрозуміти до того, як його доправили на місце ув'язнення. Це був другий його урок - завжди шукати в усьому не тільки друге, третє, а й десяте дно. І якби він його не засвоїв, то сам зайняв би місце чергової цілі для інших стажерів. Так Терумо й дізнався про одну із державних таємниць - про 'бездушних'. Ці лоботоміти повністю втрачали особистість, хоча й могли її імітувати. У загонах особливого призначення таких багато, і за увесь час їхньої роботи ще не розкрили жодного. Для всіх це просто солдати, що пройшли крізь пекло, тому й стали такими. Усе їхнє існування зводилося до однієї конкретної задачі. Ідеальні виконавці без будь-яких проявів ініціативи. Терумо був впевнений, що якби не тривалість та складність процесу, то керівництво перетворило би в 'бездушних' усіх жителів приєднаних територій, від яких так багато проблем.
  Нарешті в кінці чергового тунелю з'явився великий шлюз. Якщо придивитися уважніше, то можна було помітити, що увесь бруд і пил навколо нього осів на одному боці тунелю. Значить там предмети уже мають вагу. Вже зараз агент відчував, як його все сильніше тягне вбык. Іще кроків через десять він зміг стати ногами на землю, якщо так можна виразитися. З цього місця стало зрозуміло, що тунель насправді був не горизонтальним, а круто йшов догори. Рухатися в нових умовах було доволі складно, неначе після тривалого плавання вийти на берег. Тягнути за собою полонених, що гепнулися на землю поруч із агентом, стало неможливо. Але це більше не мало значення. Далі транспортуванням займуться вже інші. Кілька хвилин тому амулет вловив наближення союзних сил. Схоже командування все ж отримало його повідомлення, й відправило на допомогу групу підтримки. Шкода, що примітивний артефакт не може вказати, кого і скільки до нього прислали.
  Здійснивши необхідні маніпуляції, Терумо відкрив шлюз і одразу ж відійшов убік. Тепле й вологе повітря увірвалося в крижану печеру, одразу ж перетворившись на туманний вихор, що потягнувся вглиб катакомб. Від перепаду тиску заклало вуха. Почекавши кілька хвилин, щоб організм звик до нових умов, агент стягнув із обличчя пов'язку і вдихнув на повні груди, більше не остерігаючись обмороження. Закляклими пальцями він вхопився за край проходу і видряпався назовні. Нова печера також була штучного походження, але тут уже не було всюдисущих механізмів та неприємного синього світла. Шлюз стирчав з-під землі прямо посередині великої порожнини, наче велика, криво закопана бочка. Сюди сходилися кілька круглих тунелів. Частина із них йшла догори, а інші - донизу. Якщо просторове уявлення Терумо не збилося, то вони оминали простір, де мала починатися аномалія. Амулет моргнув іще кілька разів. Друзі на підході. Треба тільки їх дочекатися. Ну і підготувати теплу зустріч, якщо вони прийшли не з миром.
  Знявши зі спини трофейну рушницю, агент оглянув її з усіх боків. Дуже химерна форма, схожа на якусь дику лісову тварину із довгим хоботом замість носа, тільки лап не вистачало. Усе зроблено із металу та кераміки. Опинившись в руках - починає ледь помітно світитися. Один із вивступів відрізнявся текстурою та кольором. Він мав плавні форми і ребристу поверхню. Якщо покласти руку так, щоб усі пальці лагли у виїмки, то великим пальцем можна намацати трикутний сегмент. Виставивши зброю перед собою, Терумо натиснув на нього, і під вказівним пальцем прямо із руків'я вискочила продовгувата клавіша. 'Оригінальний запобіжник', - подумав агент, примружуючи очі й натискаючи на явно спусковий гачок. На кінчику зброї загорілася синювата іскра, а наступної миті вона витягнулася далеко вперед, неначе здуте зі свічки полум'я. І як тільки дуга торкнулася стінки печери, тонка іскорка перетворилася у справжню жирну блискавку! Гуркіт та спалах від пострілу були настільки сильними, що навіть готовий до чогось подібного агент на деякий час виявився оглушений. У вухах дзвеніло, а перед очима стрибали зайчики у формі щойно баченої блискавки. 'Так ось для чого ті створіння робили маски із лінзами'! - зрозумів Терумо, намагаючись втримати рівновагу. Як тільки зір трохи відновився, він пішов дивитися на результати стрільби. В місці потрапляння камінь стіни потріскався, вкрився сірою сажею, а в самому центрі навіть трішки обплавився. Прицілившись в протилежний кінець приміщення, агент повторив усі дії й отримав аналогічний результат. Хоча ні, не аналогічний - цього разу зона ураження була значно меншою. Можливо так впливає відстань. Або у зброї закінчується заряд. Ще раз оглянувши рушницю з усіх боків, Терумо знайшов щось схоже на індикатор. На складеній із трикутників спіралі щойно погас один із сегментів, а сусідній потьмянішав. Такими темпами у нього в запасі іще пострілів дев'ять-десять, а загалом зброя розрахована не менш ніж на сорок пострілів. Непогано, дуже непогано! Ще б знати, як її заряджати...
  Амулет моргнув особливо сильно. Підмога зовсім близько. Такий шум вони просто не могли не помітити. Амулет знову моргнув. Чому? Невже є іще один загін? Ні, це не його друзі. Ворог!
  Терумо встиг зрозуміти ситуацію і вже ринувся назад до шлюзу, коли в місце, де він щойно стояв, вдарила блискавка. Грім вдарив по вухах, але агент уже знав, чого очікувати, і не зупинився. Лише витягнувся вперед, пірнаючи прямо в чорний отвір. Він розраховував, що гравітація зробить свою справу, і його разом із повітрям втягне в царство холоду. Та механізми підземелля мали щодо цього власну думку, і замість того, щоб прийняти назад свого гостя, шлюз в той же момент виплюнув увесь свій вміст, а аномалія різко розширила свої межі. Хмара сконденсованої вологи укрила агента від сторонніх очей, однак не захистила від чергового пострілу. Блискавка, врізавшись у кришталики льоду, розійшлася по них, на мить утворивши щось схоже на крону дерева. Тіло на мить скрутило в болісній судорозі. Палець зісковзнув, і агент мало не підстрелив сам-себе своєю ж зброєю. Невагомість протрималася іще кілька секунд, перж ніж ослабла, і люди попадали на землю. Не гаючи часу, розвідник поспішив зайняти позицію позаду шлюза. Він уже знав, звідки по ньому стріляли. Печери - дуже незручне місце для перестрілки. Тут немає місця для маневрів, і все вирішує твоя вогнева міць. Роздумуючи над своїми подальшими планами, Терумо не забув іще раз активувати нашийники своїх бранців. Буде дуже прикро, якщо вони під час бою зможуть втекти.
  Шлюз із гуркотом закрився, і більше не подавав ознак життя. Суперники завмерли в темряві. Єдиним джерелом світла залишилася зброя в руках. Світла було недостатньо, щоб освітити навіть руки, які її тримали. Але достатньо, щоб ворог побачив тебе. Зброя у них однакова. Питання лише в тім, у кого в запасі більше пострілів? Обережно відпустивши руків'я, щоб механізм заснув, Терумо висунув ствол за межі укриття. Металева поверхня не давала чітке відображення, але дозволяла бачити загальні силуети, наче у дуже поганому дзеркалі. Терумо не поспішав. Рано чи пізно ворог полізе за здобиччю, і коли вона відволічеться... На кінчику ствола з'явився жовтий зайчик. Суперниця вирішила запалити ліхтар? Ні, тут щось інше. Обережно визирнувши, розвідник побачив, як на фоні освітленого тунелю промайнув жіночий силует. Терумо повів стволом у напрямку її руху, але важка гармата просто не встигала повертатися вслід за своєю ціллю. Ту ж мить об стіну тунеля розбилися кілька куль, а крізь писк у вухах долинуло хлопання ефірних рушниць. Отже підмога все ж прибула. Це прекрасно. Бо сидіти в очікуванні ворожих дій можна дуже довго. Ось із проходу вдарили промені ліхтарів, і кілька солдат ввалилися в печеру. Амулет моргнув іще кілька разів. Агента викликали. Стиснувши артефакт у долоні, Терумо відправив короткий сигнал про свою присутність. За інструкцією тепер йому назустріч має вийти командир групи. Приглушений голос вигукнув безглузду на перший погляд фразу, на що розвідник відповів своєю. Лише обмінявшись паролями, Терумо ризикнув покинути укриття. Так, це були солдати Тафії! Вдягнуті в зимову форму, вони виглядали досвідченими полярниками на фоні агента із його лахміттям. Але чому їх лише шестеро? Де командир? Як виявилося - кілька хвилин тому вони зіткнулися із Мізою. Клята баба готувала засідку для нього, а зустріла солдат, що зайшли їй в тил. Тому й почала відступати єдиним відомим їй шляхом. Атаку відбили, але командира із пораненнями довелося евакуювати назад на транспорт. Добре, що усе сталося неподалік від входу.
  Дорога до виходу не запам'яталася нічим, окрім втоми й болю у відбитих ребрах. Навіть повторне видовище величезних кристалів пройшло повз увагу розвідника. Втомлений і переохолоджений організм натякав, що його ресурси не безмежні. І якщо найближчим часом він не знайде теплого і, бажано, безпечного місця для відпочинку, то ляже прямо тут. Тільки дисциплінований розум все ще утримував агента в свідомості.
  Нарешті в обличчя знову вдарив холодний вітер. Терумо побачив, що вони уже піднімаються по схилу, де він нещодавно ледь не розбився. Тільки цього разу вихід закривала не гранітна плита, а днище якогось апарата. Навпроти відкритого люку дрижало гаряче повітря, але від утворення криги навколо нього це не рятувало. Невже комусь таки вдалося завести сюди корабель? Згори спустили гак і по черзі підняли кожного із полонених. А ті так і продовжували балакати, ніби нічого й не сталося. Або вони реально ідіоти, у що Терумо не вірив, або вважають, що їм нічого не загрожує. Раптом розвідник помітив, що люк закривається. Не встиг він поцікавитися, що відбувається, як солдати поспішили віійти вглиб печери, а йому простягнули зимову солдатську накидку.
  - Ми відправимося іншим транспортом. Як тільки цей залишить позицію, тут стане дуже холодно.
  - А чому б просто не закрити прохід?
  - Немає чим - підірвали.
  В цьому всі вояки: є перешкода - знищити! Втім, враховуючи погоду ззовні, він їх не звинувачував. Навіть тут вони шукають тепле місце, то що вже й казати про поверхню. Тим більше, що Терумо і сам не знав, як виглядає механізм відкривання тунелю. Не встиг розвідник замотатися у накидку, як згори долинуло скрипіння криги, хруст, а потім тепле повітря із печери зі свистом почало вириватися назовні. Із проходу вниз почав стікати крижаний туман. Солдати одразу ж поспішили відійти якомога далі від цієї повзучої смерті. Прямо на очах один із кристалів почав вкриватися інієм. І це при тому, що туман залив лише нижню його частину. Терумо всерйоз захвилювався, що від такого різкого перепаду температури кристали можуть розколотися, і печера просто обвалиться на голову невдачливим спелеологам.
  Нарешті вітер трохи стих, і вухо вловило скрип дверних петель. Дочекавшись, доки туман зійде, солдати повернулися до входу. Поки солдати піднімалися по мотузковій драбині, розвідник натягував рукави на долоні, щоб уберегти кінцівки від обмороження - рукавиці йому передати ніхто не подумав. Натягнувши капюшон на голову, Терумо одним із останніх піднявся на борт невідомого судна. І лише після того, як грюкнув люк під ногами, він зміг вдихнути нормальне, тепле повітря. Приміщення, в якому він опинився, було дуже тісним, і ніби затиснутим між двома резервуарами. Звідси вели лише двоє дверей. В одні вийшли усі солдати, а до інших, що починалися десь на рівні поясу, вела коротка і дуже крута драбинка. Люк під ногами закрився і Терумо відчув, що транспорт розпочав рух. Приміщення, де зібралися усі учасники цієї короткої вилазки, було поділене на дві частини: в одній вони скидали із себе одяг та оснащення, а в другій розташувалися двохповерхові спальні полиці та невеликий складний столик між ними. Усе було розміщено настільки компактно, наскільки дозволяли габарити людини. Навіть дещо мініатюрний Терумо відчував тісноту корабля. Кремезним жінкам, що були на голову вищі за нього, доводилося значно важче. Кілька солдат розташувалися біля столиків, очікуючи своєї черги на перевдягання, і з цікавістю поглядали на нового пасажира. Судячи з того, як вони на нього дивилися, у них давно не було хлопця. Лише одна особа не звертала на нього увагу, і просто лежала на нижній полиці біля проходу. Судячи по бинтах, це була командир загону.
  Раптом солдати підірвалися зі своїх місць, й витягнулися, наче по команді 'струнко'.
  - Вітаю гостя, - почувся голос за спиною.
  Терумо обернувся й вперся носом в шикарний бюст, обтягнутий шкіряним офіцерським ціпао. Піднявши голову, він наткнувся на уважний погляд розкосих сірих очей на правильному обличчі.
  - Я Квай Фенг - капітан цього судна, - віддала вона честь, мало не штовхнувши грудьми розвідника. - Кого маю честь приймати на борту моєї 'Пустельної рози'?
  - Я Зухау де Вен - слуга Її імператорської величності, - оголосив він свій позивний, - Готовий поділитися одкровенням зі славними повітроплавцями нашого флоту.
  Слова про повітроплавців та флот її роздратували. Ця Фенг явно зі знатного роду - он як дотримується етикету. І обличчям володіє непогано, ніяких емоцій. Форму носити вміє, і за зброєю доглядає. Але поводиться провокаційно. Непроста особа. Цікаво, за які гріхи її відправили в таку глушину? Чи може навпаки - за заслуги?
  Із абсолютно байдужим обличчям жінка розвернулася, знову ледь не зачепивши розвідника, і вийшла з приміщення. Рухаючись за нею через приймальний коридор до тих-самих високих дверей, Терумо зміг оцінити її нижні пишності. Ну а потім він і сам піднявся на... Місток? В рубку? Низьке й широке приміщення зовсім не нагадувало головний атрибут будь-якого із бачених раніше кораблів. Не тільки своїми мізерними розмірами, а й оснащенням. Тільки сам агент і міг тут стояти більш-менш рівно. Фенг же, зі своїм зростом, мала би ходити згинаючись в поясі. Але замість цього вона присіла й, вправно хапаючись руками за поручні на стелі, закинула себе в низьке крісло ліворуч від центральної панелі з цілою купою різноманітних важелів та приладів. Махнувши єдиному присутньому тут члену екіпажа на двері, вона дочекалася, доки її супутниця покине приміщення, і розвернулася до агента.
  - Розказуй, - процідила вона, зі злістю глянувши на розвідника.
  - Хм... - Терумо завбачливо зайняв позицію біля виходу на випадок, якщо розмова піде по агресивному сценарію, - Чим завдячую такій гостинній...
  - Запхни собі свій протокол знаєш куди?! - гаркнула Фенг, смикаючи руку до зброї на поясі. - Кажи, що тобі треба, і котись до демонів!
  - Може спершу поділитеся новинами? - перейшов він на простий говір. - Я, як ви вже помітили, деякий час був відірваний від світу. І не розумію, що могло так різко змінити відношення флоту до нашої служби.
  - Флоту? Служби? Та ти, я бачу, взагалі щойно із печери виліз! Ха-ха! - іронічний жарт вийшов зовсім не смішним. - Як давно ти на завданні?
  - Не більше декади, - Терумо відповів стандартною фразою, мовляв 'не твоє діло'.
  - Ясно, - жінка розвернулася до закритих щитками вікон, під які набивалося все більше снігу. - Можеш вважати, що встиг побачити останні дні Тафії.
  - Внутрішні проблеми?
  - Проблеми - це ще м'яко сказано. Все навалилося одразу. Ніби увесь світ тільки й чекав, коли ми покажемо слабкість. Ти вже чув про демонів? По очах бачу, що чув. Потім прийшли Судді - народні месники, щоб їх... Після того, як вони привселюдно стратили половину знаті, усі інші похапали своє добро й повтікали за кордон. Усі, розумієш? І королева - теж! Дехто із генералів навіть частину армії із собою прихопив. Залишилися тільки простолюдини. Ну і на десерт - в країні почалася епідемія. Ще кілька декад, і Тафія просто вимре.
  - Невже ніхто нічого не робить?
  - Ну, провінція Байра тепер ходить під губернатором Нагокі, але лише тому, що там залишилося найбільше лояльних солдат. Наші сусіди спробували скористатися моментом і ввести війська. Тепер у них є свої власні Судді. Хавонія, Шатерей та ще кілька країн почали присилати гуманітарну допомогу разом зі своїми купцями - сподіваються завоювати ринок, поки немає конкурентів. Але все це даремно. Люди мруть, як мухи. І ніхто не знає - від чого. А я, замість того, щоб займатися чимось корисним, збираю всіляких шарлатанів з усього світу! - капітанша стукнула кулаком по панелі, від чого стрілки приладів смикнулися.
  - Попрошу без особистих образ. Коли почалася епідемія?
  - Через кілька днів після появи Суддів. Ходять слухи, що вони збирають тіла померлих, але це не точно. Є підозра, що це все якось пов'язано.
  - Поки рано робити висновки. Я так і не почув головного: хто вас сюди відправив, і які у вас були накази?
  - Нагокі й відправила. Сказала, щоб підібрали тебе із ще одним пасажиром, або без нього, і поверталися назад. Тут для тебе повідомлення.
  Жінка витягнула з-під крісла сувій і передала його агенту. Перевіривши послання усіма можливими способами, Терумо зірвав печатку й вчитався у зашифрований лист, подумки переставляючи символи у потрібних місцях.
  'Прогнози справдилися. Все сталося саме так, як я тобі й казала. Я не знаю, скільки часу займатиму пост губернатора. Формально тепер я - глава держави. Служба тепер підкоряється мені. Не вся, лише столичний відділ. У мене майже немає кадрів. Забудь про Бродягу. У нас епідемія. Спеціалісти стверджують, що вона рукотворна. Повертайся, і знайди джерело. Капітан Фенг буде передана під твоє керівництво.
  P.S. Не сприймай її незадоволення на особистий рахунок. Раніше вона очолювала експедиційний флот. Пересадка на нову техніку могла вдарити по її гордості'
  Нову техніку? Терумо помітив, що судно, на якому він знаходиться, навіть зсередини виглядає нестандартно. На всіх суднах, які він колись бачив, рубка знаходиться на кормі, щоб можна було бачити увесь корабель для точного маневрування. Тут же рубка спереду, і два місця для кермувальників. Корпус зроблений із тонкого волокнистого матеріалу. Дуже легкого і міцного. Однак щитки за вікном виглядають доволі масивними. Все таке незвичне. Не як у корабля. Тоді чому капітан вітала його 'на борту'? Невже наземний апарат?
  - Що це за корабель? - поцікавився Терумо, дочитуючи лист до кінця.
  - Це не корабель! Це клята черепаха! - гаркнула капітан, знову гепнувши кулаком по панелі перед собою. - Замість того, щоб літати, ми мусимо плентатися по поверхні, наче якісь...
  Із подальшої тиради стало зрозуміло, що так-звана 'черепаха' насправді була старим проектом експедиційної машини для досліджень південних пустель. Не зважаючи на принципову схожість конструкції із літаючими суднами, цей апарат призначався для руху на висоті не більше шести-семи колін. Із кораблем його споріднювали хіба що силова установка та назви окремих елементів конструкції. Все інше було створено з нуля, спеціально для гарантованого виконання однієї-єдиної місії. Герметичний корпус забезпечував плавучість та захист від отруйного повітря. Внутрішній простір передбачав більш-менш комфортне проживання до десяти осіб на протязі цілого сезону. Невелика висота польоту та резервуари для ефіру дозволяли в разі потрапляння в аномалію покинути її своїм ходом. Для зайвої безпеки генератори були винесені за межі корпусу, і якщо аномалія призведе до їх вибуху, то екіпаж мав усі шанси на виживання. Прекрасна для свого часу машина пройшла усі випробування, але так і не вийшла на маршрут - відносини із сусідами, з якими планувалася експедиція, різко зіпсувалися. Іншого застосування для такої незвичної та дуже спеціалізованої техніки не знайшлося. З того часу єдині два готових до використання апарати так і завмерли на стоянці біля цеху, де їх і створювали. Так би про них і забули, якби всюдисущі демони не відправили на ремонт майже увесь повітряний флот Тафії. Швиденько відшукавши творців цих раритетів, машини трохи підлатали, навісили на них броню і відправили збирати агентів розвідки. Одного підібрали без проблем, а от до другого довелося пробиватися. Не призначені для бою машини отримали серйозні пошкодження. Якби Терумо не відправив сигнал, вони б уже були на півдорозі додому. А так мусили розвернутися і пертися в небезпечний навіть для них регіон за ще живим агентом. Інші двоє зараз знаходяться на борту 'Синьої чайки' - другої 'черепахи' зі збільшеним трюмом, де й розмістили полонених. Останнє рішення викликало в Терумо занепокоєння, адже без періодичної обробки нашийниками, обладунки можуть відновитися - так стверджувала Міза, коли інструктувала своїх найманців. А пульт так і залишився в агента в кишені.
  - Не біда. Он астрокупол - можеш подивитися, як далеко стоїть 'Чайка'.
  - Який-який купол?
  - В пустелі орієнтирів немає. Орієнтуватися можна тільки за зірками на небі, і тільки в точно відведений проміжок часу. А клімат із погодою не завжди дозволяють зробити це безпечно.
  - Таке враження, що ви вже бували в експедиціях.
  - Посидь поруч із зодчими, що проектували це корито - ще й не так заговориш. Іди давай.
  Пройшовши до місця штурмана, Терумо відкрив люк і опинився в заметеному майже до самісінького верха прозорому куполі. Внизу були якісь ручки, наче в турелі. Зіпершись на них, розвідник мало не втратив рівновагу, коли вони поїхали вбік, а сніг за склом змела якась конструкція. Повторивши процедуру кілька разів, Терумо побачив прожектор, яким можна було не тільки підсвітити простір навколо своєї машини, а й відбити світловий сигнал товаришам на іншій. Це було дуже доречно, бо навколо стояла суцільна темрява. Сніжинки із кришталевим хрустом розбивалися об скло, швидко осідаючи на щойно звільнене місце, щоб наступної секунди бути зметеними вітром. Вітер постійно змінювався, і в короткі моменти, коли сніжинки завмирали на місці, можна було розгледіти обриси масивного, схожого на велетенське зубило корпусу неподалік. Відстань була невелика, і пульт мав би спрацювати. На жаль про ефект від його застосування можна було тільки здогадуватися - в трюмі не було вікон, щоб роздивитися реакцію полонених. На корпусі взагалі майже не було вікон. А ті, які були - прикривалися товстими щитками, поверхня яких уже була чимось побита. Здається десь із корпуса навіть стріла стирчала. Дивно, що куполи вціліли. Чи вони теж чимось можуть прикриватися?
  Спустившись назад в рубку, Терумо хотів поцікавитися про сроки відправки, коли звук негоди знадвору змінився. Шурхіт снігу об корпус машини швидко стихав. Фенг одразу ж перемістилася в центр приміщення, піднімаючи щось схоже на... Перископ? Напевно так. Для пустельної машини можливість оглянути місцевість із висоти може бути дуже доречною.
  - Буря вщухає. Іще кілька хвилин, і можна починати рух. Спустіться в...
  Фразу капітанші перервав пронизливий свист, від якого задвигтіли стіни. Терумо бачив, як потоки гарячого повітря плавлять і видувають сніг зі щілин біля вікон. Згори на корпус 'черепахи' щось впало, потім ще раз, і ще, а потім свист віддалився. Розвідник подумав, що небезпека минула, але ритмічне цокання лапок по корпусу судна натякало на зворотнє. І десь він цей звук уже чув.
  - Залишатися на місці! - розлетівся по всьому кораблю металевий голос. - Ніхто не постраждати.
  - Демони?! - із шоком в очах вигукнула Фенг, сама не вірячи в сказане.
  - Гірше! - вигукнув Терумо, визирнувши через купол і одразу ж сховавшись назад.
  Не встиг він відійти, як промені синього світла пробилися крізь скло і почали обмацувати рубку, куди могли дотягнутися. Не гаючи часу, розвідник почав витягувати з-під накидки іскро-метальну рушницю, але габаритна штуковина постійно за все чіплялася. І коли йому це майже вдалося, кришки вікон одночасно відкинулися і на людей з іншого боку витріщилися сяючі синіми лініями рогаті пики механічних кальмарів. Дуже знайомих кальмарів.
  - Не рухатися! - ще раз повторив голос, як тільки капітанша спробувала пригнутися за кріслом.
  Фенг, вочевидь, тільки зараз помітила силу, з якою їхні щупальця відірвали кріплення щитків, тому не стала робити дурниць, як і було сказано. В той же час через вікно стало видно, як кілька таких кальмарів обліпили корму сусідньої машини і взялися руйнувати корпус якоюсь променевою штуковиною. Зробивши один довгий розріз, вони вхопилися за ще гарячі краї, кількома різкими рухами відігнули матеріал, пропускаючи всередину цілу зграю потвор, а потім і самі пірнули туди. Зрозумівши, що здобич от-от вислизне з його рук, Терумо, намагаючись не робити різких рухів, намацав у кишені пульт від нашийників. Ту ж мить в пробоїні щось спалахнуло, а зброя потвор націлилася на розвідника. По склі розійшлися сітки тріщин, коли Терумо пірнув під панель. Наступної секунди скло не витримало, і град гострих бурульок затопив приміщення. Звідусіль летіли осколки криги й уламки розтрощеної апаратури. Поки два кальмара розстрілювали рубку, третій проник всередину крізь розбите вікно й стрибнув на розвідника, виставивши гострі клешні перед собою. Тільки щільна накидка вберегла агента від фатального удару, і кінцівки лише на пару сантиметрів прорізали живу плоть. На рефлексах Терумо махнув рукою в сторону рогатої голови і, розстібнувши застібку на шиї, єдиним рухом вислизнув із накидки. Поки машина намагалася виплутатися із пастки, їй в бік вперся ствол, а наступної миті потужний розряд випалив її нутрощі. Фенг, відкотившись за крісло, витягнула свій пістоль і двічі стрельнула наосліп. Невідомо, чи влучила вона, але кальмари припинили стріляти. Ненадовго. Секунду по тому почувся скрип уже бокових вікон. Тварюки збиралися влаштувати перехресний вогонь. Потрібно було покинути відкритий простір. З низького старту Терумо чкурнув на вихід, а слідом за ним і капітанша.
  В тамбурі вони почули шум битви, а наступної миті стіну біля них прошив град бурульок. Звичайна крига, розігнана до неймовірної швидкості, перетворила перегородку на друшляк. Деякі із бурульок, що втратил и швидкість, були забарвлені в червоний. Судячи по тому, що з іншого боку на стіну хтось впав, ці крихкі снаряди свою функцію виконували не гірше за камінь чи метал. Обстріл тривав іще кілька секунд, після чого сторонні покинули судно. У всі щілини почало задувати холодне повітря. В тамбурі іще було трохи тепло, однак житловий відсік, судячи з усього, уже був відкритий навколишньому морозу. З-за стіни почувся чийсь стогін.
  Обережно визирнувши в кают-компанію, розвідник побачив тільки безлад і тіла. Одну із солдат нафарширували кригою, другу закололи, всі інші були розкидані по приміщенню з травмами різної важкості. Когось так сильно метнули, що тіло застрягло в тонкій перегородці між спальним відсіком та роздягальнею, виставивши напоказ свою філейну частину. Єдиною, хто непостраждав, виявилася поранена напередодні командир загону, що намагалася сховатися під ковдрою від впущеного в приміщення холоду. Фенг смикнулася допомогти команді, але розвідник сказав їй зачекати, вказуючи на величезну діру в стіні, за якою все ще мерехкотіло синє світло. Потвори й досі були тут.
  - У демонів хороший зір, але зі слухом проблеми. Тому сидимо й не рипаємося.
  - Бачу, ти з ними вже стикався, - Фенг кивнула на його трофейну зброю, і схилилася над решіткою ще живої опалювальної системи. - Обов'язково було підривати полонених?
  - Вони - загроза для національних інтересів. Вони володіють секретами стратегічного значення, і їх легко захопити. Якщо зміг я - зможуть і інші. Не можна допустити їхнього потрапляння в чужі руки.
  - Гадаєш, нас відпустять після такого?
  - У демонів примітивна логіка. А якщо й ні, то скоро у них буде інший клопіт. Вам же не давали у супровід лицарів?
  - Ні, а що?
  Терумо махнув рукою, попросивши співбесідницю помовчати, і прислухався. Ззовні знову наростав свист. Крізь отвори у стіні пробилося біле світло прожектора. Джерело світла й шуму облітало понівечену 'черепаху' з усіх боків, вишукуючи загрозу. Якщо навіть мілкі потвори володіють вогневою міццю, достатньою для пробиття корпуса, то ця штуковина точно може одним махом розпилити усе їхнє судно. Звісно за умови, що це такий же літаючий демон, як і щойно бачені. Скрипнув метал, хлопнув люк, і невідомий літаючий корабель зі свистом і гуркотом покинув розгромлену експедицію. Терумо знову визирнув із тамбура, але ситуація не змінилася - сині контури кальмарів продовжували мелькати біля 'черепахи'. Чого їм іще треба? Вони ж уже забрали все, що хотіли. А якщо не забрали - то могли б просто підірвати мандрівників. Терумо так би й зробив. Чого вони чекають?
  Зараз Терумо був би згоден обміняти кальмара на будь-кого зі своїх живих і мертвих ворогів. Бо розумів, що цього разу чекати дій ворога йому доведеться дуже довго. А терпіння пересидіти машину в нього точно не вистачить. Не в такий мороз!
  
   ***
  
  
  
  
  
  

Популярное на LitNet.com А.Ефремов "История Бессмертного-4. Конец эпохи"(ЛитРПГ) В.Лесневская "Жена Командира. Непокорная"(Постапокалипсис) А.Вильде "Джеральдина"(Киберпанк) К.Федоров "Имперское наследство. Вольный стрелок"(Боевая фантастика) А.Найт "Наперегонки со смертью"(Боевик) Т.Май "Светлая для тёмного 2"(Любовное фэнтези) В.Кретов "Легенда 4, Вторжение"(ЛитРПГ) Д.Сугралинов "99 мир — 2. Север"(Боевая фантастика) М.Атаманов "Альянс Неудачников-2. На службе Фараона"(ЛитРПГ) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана"(Любовное фэнтези)
Связаться с программистом сайта.

НОВЫЕ КНИГИ АВТОРОВ СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Сирена иной реальности", И.Мартин "Твой последний шазам", С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"