Козлов-Качан Вулкан Николаевич: другие произведения.

"Остров Альфа"

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс фантастических романов "Утро. ХХII век"
Конкурсы романов на Author.Today

Летние конкурсы на ПродаМан
Открой свой Выход в нереальность
[Создай аудиокнигу за 15 минут]
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    В книжке "Остров Альфа" собраны сочинения В.Н.Козлова-Качана: фантастическая повесть, рассказы, пьеса, публицистика,созданные в разные годы.

  Остров альфа
  В книжке "Остров Альфа" собраны сочинения В.Н.Козлова-Качана: фантастическая повесть, рассказы, пьеса, публицистика,созданные в разные годы.
  
  Иллюстрации
  Прокофьевой-Козловой Екатерины Вулкановны
  
  *****
  Посвящаю Внукам
  
  Егору, Денису, Арсению, Владимиру,
  Платону.
  Внучкам
  Татьяне, Ульяне, правнучке Александре.
   Автор
  
  
  
  ОСТРОВ "АЛЬФА"
  (Маленькая фантастическая повесть)
  
  
  ПРОЛОГ
  ОКЕАНИЯ - страна тысяч островов в Великом - Тихом - оке-
  ане: одни возвышаются над водами крутосклонными горами, дру-
  гие распластались тонкими песчаными наносами едва приметны-
  ми и опасными неопытному мореходцу, особенно в ночное время,
  и ротозеям. Острова с дышащими вулканами безлюдны, другие,
  богатые растительностью, заселены туземцами разных племен, не-
  известно когда и как появившихся на них. Учёные Европы, Азии,
  Америки до сих пор не обнаружили на этих островах останков
  первобытных, человекоподобных особий, в связи с чем рождают-
  ся легенды о переселении туземцев с материков. Появилась и вер-
  сия, что инопланетяне, заселив материки, улетая вытряхнули из
  своих контейнеров остатки над океаном. Кто попал на остров, тот
  и выжил.
  Большие и совсем крохотные лоскутки земли в Океании - под
  пристальным вниманием деловых кругов Европы, Азии и Амери-
  ки, энергетические ресурсы стран которых иссякают.
  
  3
  
  
  
  Однажды, когда по одну сторону океана жители досматрива-
  ли сны, а по другую готовились ко сну, на прибрежные города и
  селения накатилась небывалой высоты и неизмеримой силы вол-
  на. Отхлынув, она унесла в глубины и спавших, и не спавших вме-
  сте с домами, причалами и всем, что было поблизости.
  Бредивший властью над Океанией дежурный генерал Пента-
  гона, спросонья заорал: "Русские напали!" и нажал кнопки мгно-
  венного вылета ракетоносцев для удара по противнику номер 1.
  Земля оказалась на волоске от двери Ада.
  Первая эскадрилья входила в зону противника, и тут же, высо-
  ко в небе, вспыхивали сине-красные огни. Ракетоносцы, попадая
  в квантово-разрядные лучи, разваливались и падали в океан ме-
  таллическим мусором. Отважные ребята - пилоты не успевали ре-
  агировать на молниеносные вспышки, их машины на огромной
  скорости входили в зону лучей и гибли.
  Президент, находившийся на своем ранчо, вскочил с постели,
  включил аппарат связи с центром спутниковой разведки: "Где рус-
  ские?!" - крикнул он. "Русские спят дома!" - ответил аппарат. "Вер-
  нуть наших, кто остался! ФБР, расследовать инцидент!" - распо-
  рядился он и побежал к вертолёту.
  Не успел он приземлиться на лужайке в своей резиденции,
  генерал, нажавший кнопки, был уже заперт в комнате психиатри-
  ческой больницы, в той самой, в которой в свое время коротал
  дни Клод Изерли1, а другие высшие руководители Пентагона, стро-
  ем пошагали на медицинскую комиссию для проверки нервной
  системы. Через час половина из них вышла из больницы пенсио-
  нерами.
  От догадок, споров, обвинений шатался огромный дом Орга-
  низации Объединённых Наций. Дипломаты писали своим прези-
  дентам речи, подобные тем, которые писал философ Сенека Не-
  рону. Академики, прилетевшие одновременно с президентами,
  испугались их претензий друг к другу, срочно собрались на са-
  мом верхнем этаже и постановили: первое - президентам немед-
  ленно отплыть на коммунистический остров Куба, не покидать
  
  
  1 Клод Изерли - лётчик ВВС США, который в 1945 году с бомбардиров-
  щика Б-29 сбросил атомную бомбу на город Хиросима.
  
  4
  
  
  горячие пески до особого распоряжения. Второе - с целью выяс-
  нения причины возникновения волны, прозванной "Демоном",
  отправить в Тихий океан научную экспедицию из двадцати ком-
  петентных учёных с их помощниками с правом посещения воен-
  ных баз Соединённых Штатов на островах: Уэйка, Митед, Хау-
  ленд, Бейкер, Джарвие, Пальмира и других территорий.
  - Разрешит ли президент Штатов посещение его баз? - с улыб-
  кой усомнился учёный японец Окумура.
  - Если волна не дикая шутка Пентагона, ему нечего опасать-
  ся, - заявил представитель России астрофизик Шаповал.
  Уставшие от многочисленных речей и испугавшиеся друг дру-
  га, президенты согласились с решением учёных, приказали своим
  леди сесть на чемоданчики с кнопками пуска ракет с ядерными
  зарядами, никого к ним не подпускать, прихватили плавки и по-
  спешили к парому, отправляющемуся на торчащий кое-кому в горле
  остров за Флоридским проливом.
  ООН зафрахтовала в России теплоход "Кибальчич", и он сроч-
  но покинул пристань Вавилона на Гудзоне1. Железная статуя Сво-
  боды холодно смотрела ему вслед пустыми чёрными глазницами.
  "Кибальчич" стремительно пересёк Карибское море, Панамс-
  ким каналом вышел в Тихий океан, дозаправился пресной водой
  и пополнив запасы продовольствия на Галапагосских островах,
  лёг на курс строго на Запад по экватору.
  В первые дни плавания океан был спокоен, погода благо-
  приятствовала осмотру и малых островков, и атоллов не так
  далеко лежавших от курса корабля; и вдруг, при заходе солнца,
  он попал в зону сильных ветров, штормов, дождя. Разрывая зло-
  веще выглядевшие чёрные тучи, стреловидные молнии, с со-
  дрогающим корабль громом, вонзались в высокие гребни волн,
  выискивая жертву. Огромные волны то подымали "Кибальчич",
  то бросали его в межволновые чёрные ямы. Вся команда была
  на местах. У штурвала стоял капитан корабля португалец Хри-
  стофор, не Магеллан, но морской волк до мозга костей. Он умело
  уводил "Кибальчич" от боковых ударов волн разбушевавшего-
  ся океана.
  
  1Вавилон на Гудзоне - Нью-Йорк.
  5
  
  
  Иллюминаторы, окна, двери корабля - плотно закрыты. Чле-
  ны экспедиции и их помощники, облачившись в спасательные ко-
  стюмы, прислушиваясь к грохоту грома, болтались в гамаках в сво-
  их каютах. Только с рассветом корабль выходил из зоны штормов:
  вдали появились светлые полоски неба. Подымалось солнце. По-
  шатываясь, выходили на палубу члены экспедиции. Матросы на-
  тянули тент, расставили кресла. Чтобы взбодрить рассевшихся,
  измученных бессонной ночью, важных пассажиров, капитан Хри-
  стофор приказал подать каждому, по национальной склонности,
  по рюмке "эликсира бодрости".
  - Первопроходцам Тихого просто повезло, что назвали океан
  Тихим... - смакуя из большого бокала шампанское, говорил пле-
  шивый француз, назвавшийся Жаком.
  - От всех нас, товарищ капитан, вам благодарность, что удач-
  но маневрировали и вывели корабль на чистую воду, - пожал руку
  Христофора Шаповал. Кто-то хлопнул в ладошки.
  Капитан Христофер, высокий пожилой мужчина, выпив рюм-
  ку русского "эликсира", приказал подать на палубу легкий завт-
  рак. И остался в кругу членов экспедиции, разговаривавших на
  русском и английском языках. В нарушение принятых правил, ему
  было приказано регистрировать их так, как кто себя назовёт, без
  предъявления документов. "Важные, наверное и засекреченные,
  персоны, - думал он, прислушиваясь и присматриваясь к каждо-
  му. - Такие могут предъявить и выданные им липовые докумен-
  ты..." Он не забывал курьёзный случай. Несколько лет назад он
  водил "посудину", на которой "золотые мешки" совершали увесе-
  лительный круиз в Атлантике. Женщины блистали бриллианта-
  ми, мужчины сгибались под тяжестью кошельков, все были заре-
  гистрированы по предъявленным документам. В одном из южно-
  американских портов, когда золотая знать, устав созерцать дос-
  топримечательности города, вернулась на корабль, а он задержал-
  ся в портовой канцелярии, оформляя документы, вернувшись в
  порт, он не увидел своего корабля. Морская полиция догнала его
  в океане. Оказалось, несколько "респектабельных" авантюристов-
  грабителей, предварительно записав его команды на диск, улучив
  момент, когда его не было на корабле, "прокрутили" команду его
  помощнику выходить в море.
  
  6
  
  
  Женщины оказались без бриллиантов, мужчины без кошельков,
  чемоданы выпотрошены - все сидели запертыми в каютах.
  Тот случай зародил в нём недоверие ко всем "сухопутным".
  Сейчас его внимание привлек рыжеголовый, плотного телосло-
  жения британец Спенсер, который, обращаясь к японцу Окумуре,
  с возмущением говорил: "А вот киты-касатки, прожорливое жи-
  вотное. В сутки съедают по несколько дельфинов и морских коти-
  ков... Популяция котиков может исчезнуть... Вы знакомы с запис-
  ками натуралистов Великой северной экспедиции Крашенникова
  и Стеллера, первыми описавшими жизнь беринговых котиков, и
  записками, появившимися на целое столетие позже епископа Ин-
  нокентия - Вениаминова просветителя алеутов и составившего
  им грамматику?"
  "Этот, видимо, отпрыск китобоя или сам промышлял", - поду-
  мал он.
  Окумуру, как видно, не интересовали касатки и котики, его
  внимание было обращено к сухопарому, светловолосому, с не-
  большими усиками и воинской выправкой, немцу Гансу. Тот го-
  ворил:
  - Наша лаборатория работает над усовершенствованием элек-
  тронной машины, которая будет способна записывать все элект-
  рические импульсы, которые движутся по вашим нервным волок-
  нам, чтобы понять биологическое, биохимическое и электричес-
  кое строение частей вашего тела, особенно мозга...
  - Вы стремитесь создать человека из деталей... Он не может
  мыслить, он будет лишён чувств, которыми обладает человек...
  Будет действовать в границах возможности деталей и заложенных
  программ, - улыбаясь возразил Окумура, отодвигая своё кресло
  от Ганса.
  - По мере необходимости будем дополнять его деталями и но-
  выми программами, - заявил Ганс.
  "Потомкам гугенотов, когда-то бежавших из Франции в герман-
  ские земли и выбившихся в правящую элиту, всё нетерпится поко-
  выряться в мозгах людей!" - подумал Христофор и обратил внима-
  ние на итальянца Клуни, темпераментно убеждающего Шаповала,
  что время изобразить невозможно, ибо оно не материально, его не
  видно, его невозможно ощутить прикосновением.
  
  7
  
  
  - Можно, - заявил Шаповал.
  - Как?
  - Изображением наших древних предков в окружавшей их при-
  роде, их труда, их изменяющегося образа жизни...
  - По курсу земля! - прозвучало сообщение по радио из штур-
  манской. Капитан Христофор поспешно пошёл в рубку управле-
  ния кораблём. Все двадцать академиков и их помощники столпи-
  лись на носовой части палубы. Вдали, из-под глади зелёных вод,
  словно выныривали вершины гор.
  - Остров, - тихо сказал китаец Мао-Ю.
  - Чей? - американец Вуд вытянул шею, чтобы лучше разгля-
  деть.
  - Не занесло ли нас штормом на Гаваи? - предвкушая блага
  цивилизации, француз Жак облизал губы.
  - Нет. Не похоже... - возразил Окумура. - Гаваи мы знаем.
  К ним подошёл штурман, развернул карту Тихого океана.
  - Мы находимся здесь, - указал он на карте место нахождения
  корабля. - Этот остров на карту почему-то не нанесён... Ошибка
  картографов? Под нами западный конец разлома земной коры Га-
  лапагос... Чёрт возьми, неужели снова треснула земля?!
  - Безымянный остров будет наш! - заявил Вуд.
  - Почему ваш? Он ближе к нам! - возразил, улыбаясь, Окумура.
  Усики светлоголового Ганса вздрогнули, он сжал зубы, чтобы
  не выразить презрение к японцам, которые во время, давно про-
  шедшей мировой войны, не осмелились напасть на Россию, когда
  вермахт терпел поражение под Сталинградом, а также на амери-
  канцев, тогда переметнувшихся на сторону Москвы.
  - Над островом не то дымы, не то пар, - ответил Шаповал. -
  Видимо, обитаем...
  - Командир решил дозаправиться здесь пресной водой, если
  такова есть на острове, и провести профилактические работы в
  машинах. Во время шторма они работали на износ, - заявил штур-
  ман и ушёл.
  Приближаясь к острову, сбавив скорость хода, корабль пошёл
  вдоль его скалистых берегов. Вскоре горы снизились.
  Корабль шёл вдоль ровного длинного плато: прибрежье мани-
  ло густой тропической растительностью.
  
  8
  
  
  - Чудесный островок! - восхищался француз Жак. - Мили1
  две тянется...
  Оканчивался остров торчащими из воды скалами. Отойдя даль-
  ше, корабль повернул на север и все увидели, что парит не этот
  остров, а верстах в семи, парил океан. Корабль прошёл вдоль се-
  верной стороны острова и бросил якоря напротив залива, ограж-
  дённого от океана гористой косой.
  - Это малый Калифорнийский залив! - воскликнул Вуд.
  - Фудзи. Наша Фудзи... - улыбаясь, повторял Окумура, устре-
  мив взор на высокую сопковидную гору острова, склоны которой
  и вся видимая с корабля часть острова зеленела густой тропичес-
  кой растительностью.
  - Зелёный остров! - сказал кто-то.
  Капитан Христофор выслал своего помощника с группой мат-
  росов измерить глубины в заливе, выяснить есть ли на острове
  источники пресной воды, и обитаем ли он. Спустили на воду мото-
  бот. Христофер подошёл к разглядывавшим остров и пары в океане
  членам экспедиции.
  - Что это может быть? - Шаповал спросил его, указывая на
  пары.
  - Встречаю такое впервые, - ответил тот. - Я запросил центры
  спутниковой разведки Китая и Соединённых Штатов, может быть,
  они знают.
  - Нужно подойти ближе, посмотреть что там, - предложил
  Окумура.
  - Катер, вернее мотобот, к вашим услугам... Пятеро могут от-
  правиться хоть сейчас, - заявил капитан. - Интересно знать...
  Вызвались плыть все двадцать, но отплыли Окумура, Шапо-
  вал, Вуд, британец Спенсер и немец Ганс.
  Путь к очагу паров мотобота преградила гряда коралловых ри-
  фов.
  - Ведите мотобот вдоль рифов. Поищем проход, - сказал Ша-
  повал машинисту-рулевому.
  
  
  
  1Миля французская - 4,17 версты, немецкая или географическая - 7 верст,
  польская - 10, английская - 1,5, итальянская и морская - 1,74.
  
  9
  
  
  Рифы тянулись кольцеобразно, образуя почти круглое море, в
  центре которого от самой воды, как из трубы, подымались пары,
  образуя непроницаемую глазу занавесь.
  Вскоре мотобот вошёл в широкий разрыв гряды, которым оке-
  ан волнами вкатывался в замкнутое ней море. Чем ближе мотобот
  приближался к источнику паров, вода забортная теплела. Вошли
  в сплошной туман и, ещё секунда-две, столкнулись бы с темно-
  бурой, высотой саженей пять стеной, которая активно излучала
  тепло. Вода у её кромки была горячая.
  - Ведите мотобот вдоль этого чудовища, - сказал Шаповал ру-
  левому.
  - Мне кажется, что это и есть мать, родившая волну "Демона", -
  сказал Окумура. - Подводное извержение вулкана вывернуло на
  поверхность эту огромную массу подземных пород...
  Все согласились с предположением Окумуры. Кому как не ему
  должно знать, когда японские острова трясёт каждый день, к тому
  же, дышащая жаром бурая стена находилась на разломе земной
  коры.
  Мотобот брал всё влево, влево, и, оказавшись напротив про-
  лива, замкнул круг.
  Багряное солнце тонуло в синеве океана. Жара спадала.
  Центр китайской спутниковой разведки сообщил координаты
  парящего острова, а помощник капитана - результаты измерения
  глубины залива и осмотра прибрежной части острова. Залив ока-
  зался глубоким и просторным, в нём могли укрыться от океанских
  штормов, бурь несколько таких кораблей как "Кибальчич".
  Следов обитания на острове моряки не обнаружили, но не-
  сколько бурных потоков с небольшими водопадами, берущих на-
  чало где-то в горах, обрадовали всех. Быстро обволакивала ост-
  ров непроглядная тропическая ночь. Ночевать под защитой го-
  ристой косы спокойней, чем на рейде в открытом океане, и ко-
  манда корабля устала в борьбе с ураганом: лучи мощных кора-
  бельных прожекторов освещали фарватер залива, скользили по
  прибрежным равнинам, холмам, россыпи пальм, достигали ле-
  систого предгорья. Корабль стал на якоря в заливе. Матросы опу-
  стили лотлинь пронаблюдать, не сдвинет ли течение корабль
  с места стоянки.
  
  10
  
  
  - Райский островок! - восхищался Жак. - Как он уцелел во
  время извержения вулкана?
  - Аллах, Аллах уберёг, скрепил Землю горами, чтобы она не
  колебалась, - с неопровержимой уверенностью изрёк толстяк Аль-
  Ахмед-Джумаа-Саяха, представитель одной из Средне-Восточной
  страны, кутаясь в широкополый халат.
  "Какими науками занят Аль-Ахмед? - взглянул на почитателя
  Аллаха, подумал Шаповал. - Во время дискуссий коллег на науч-
  ные темы, молчит, кивает и сдержанно улыбается. Лишь однаж-
  ды, когда заговорили о религиях островитян, взбунтовавшихся на
  одном из островов, заявил: "Религия, вера в Аллаха не позволяет
  людям обходить законы..." Шаповал приметил, в его высказыва-
  ниях о религии проскальзывают и нотки "модернизма" в вере в
  ислам, стремление совместить его принципы и догмы с требова-
  ниями современной жизни, и в то же время на возрождение ран-
  него ислама. Подумав так, Шаповал вспомнил беседу с полковни-
  ком Чабаненко, давним товарищем, перед поездкой в Нью-Йорк.
  Они прогуливались набережной Днепра большого промышленного
  города. Мельтешили первые снежинки, где-то далеко зазвонили в
  церковный колокол.
  Он, Тарас, стойкий атеист, чекист, заговорил о религии. "Не за-
  бывай, дружище, - сказал он, - всякая религия подобна хамелео-
  ну, приспосабливается к обстоятельствам времени. Когда у какой
  возникают претензии заставить всё человечество принять её док-
  трину, она становится тиранией. Это особо ощутили православ-
  ные христиане от претензий католической церкви..."
  Капитан Христофор, впитавший в себя строгие правила кора-
  бельной жизни, коллективизм команды, без чего самый наисовер-
  шеннейший корабль обречён болтаться как щепка в луже, усмот-
  рел в действиях особо важных пассажиров отсутствие планомер-
  ной работы. Каждый из них, руководствуясь инструкциями своих
  правительств решать возникшие вопросы по своему усмотрению,
  отклоняя мнения коллег, подойдя к ним, всё ещё сидевшим под
  тентом, сказал:
  - Господа, мне нужно знать, какие плавсредства подготовить
  вам на утро... В кают-компании вас ждёт ужин, полагаю, там вы
  согласуете план работы...
  
  11
  
  
  "Не нравится Христофору эта разноликая демократия на его
  плавучей территории... Берёт бразды управления в свои руки", -
  подумал Шаповал и первым пошагал в кают-компанию. Во время
  ужина с "участием эликсира бодрости" в инструкции правительств
  были внесены коррективы. Удовлетворённый единогласием, ка-
  питан Христофор объявил:
  - Мы, моряки, считаем, что в тропиках спать полезней под
  открытым небом... На палубе вас ждут гамаки, следуйте за мной...
  Ночь прошла спокойно. Шаповал открыл глаза. В бледнею-
  шем небе потухали звёзды, было около шести утра. За бортом гу-
  дели опущенные на воду мотоботы. "Предусмотрительный Хрис-
  тофор, - подумал он. - Опасаясь, что у парящего острова, куда мы
  направимся, названного островом "Альфа", могут быть подвод-
  ные скалы, выделил мотоботы, имеющие неглубокую осадку, кро-
  ме того, распорядился надеть, на всякий случай, спасательные
  пояса". Шаповал взглянул на соседей. Китаец Мао-Ю, свесив ноги
  с гамака, болтал ими словно боялся ступить на палубу. Дальше
  Аль-Ахмед, стоя на коленях, молился Аллаху и Мухаммеду, ещё
  дальше, придерживаясь традиций высшего круга английского об-
  щества - увлекаться спортом, Спенсер размахивал руками, присе-
  дал, подпрыгивал на месте. А вот Ганс, опершись на поручни,
  пристально всматривался в светлеющий на Зелёном острове лес.
  - Сергей Николаевич, приборы, инструменты подготовлены,
  - подойдя к Шаповалу, сказал его помощник-лаборант. Если бы
  Шаповал не знал, что тот уже окончил университет, считал бы его
  юношей.
  - Хорошо, Андрей, позавтракаем и - на мотобот. Посмотрим,
  чем порадовала нас преисподняя...
  - Земля пробита извержениями, продырявлена людьми так, что
  лет через сто окажется как выеденное яйцо, - без эмоций сказал
  лаборант и удалился.
  "Выеденное яйцо,.. - ухмыльнулся Шаповал. - В его голове
  действительно заложено что-то неординарное. Верно говорил
  Чабаненко, - Андрюшка не вундеркинд, но есть что-то в его голо-
  ве, занимается астрофизикой, радиоастрономией, бери его с со-
  бой, не ошибёшься... На вопрос, не родственник ли Андрей ему,
  что так хвалит его, Тарас ответил: "Такими, как он сейчас, воевали
  
  12
  
  
  мы вместе с его отцом в Отечественную, а после, по направлению
  комсомола, работали в органах безопасности в Карпатах. Погиб
  товарищ от рук бандитов организации украинских националис-
  тов... Мой долг заботиться о сыне товарища, родившегося неде-
  лей спустя после гибели отца... Знакомы мы недавно, но мне ка-
  жется, что не я руковожу им, а он исподволь подталкивает меня к
  чему-то... - притаённо сознался Шаповал сам себе.
  Пары окутали мотоботы у острова "Альфа". С частыми оста-
  новками, они шли вдоль его рваных стен. Лаборанты отпилива-
  ли, а где была возможность, отрубывалии куски пород, склады-
  вали их в железные ящики. Пар забивал дыхание, солнце палило
  немилосердно. Лишь к полудню мотоботы, обогнув островок,
  вышли к проливу, и вскоре исследователи были на палубе "Ки-
  бальчича".
  После краткого отдыха все перешли в лабораторию. Полночь.
  На чёрных водах залива, словно яркая звезда в небе, "Кибальчич"
  сиял огнями. В кают-компании докладывали и обсуждали резуль-
  таты первичных анализов кусков породы.
  - Редчайшее явление! "Альфа" - сплошь чистое железо!.. Оно
  способно быстро намагничиваться и размагничиваться, - вертя над
  головой кусочек породы, восхищался Окумура.
  - Не чистое! - возразил Вуд. - Порода содержит в себе какую-
  то долю процента магнетита, перита, гаматита и лимонита...
  - Это же прекрасно! - спокойно произнёс Спенсер.
  - Таким образом, мы открыли залежь руды, содержащую все
  минералы, что встречаются в рудоносных районах Урала, Криво-
  рожья и Керченского, - уверенно заявил Ганс и, взглянув на Ша-
  повала, прикусил язык.
  - Знает, что, где у нас лежит, - наклонившись к Андрею, за-
  шептал Шаповал. - Манят его к себе Криворожье и Керчь, навер-
  ное, воевал в тех местах... А про уральские узнал в лагерях...
  - Магнетит... - невпопад сказанному Шаповалом, задумавшись
  о чём-то другом, молвил Андрей.
  - Ты о чём? - спросил Шаповал.
  - Подумал я о магнетизме Земли, сознался Андрей. - Знает ли
  кто о его возникновении? Не является ли магма своеобразным сер-
  дечником, якорем, наподобие якоря в динамо-машине? Намагни-
  
  13
  
  
  тившись энергетическими потоками Солнца и приходящими из
  Космоса, вертит Землю вокруг своей оси?
  "Этот юнец не даст заржаветь мозгам не только этой учёной
  компании", - подумал Шаповал, но сказал, что в настоящий мо-
  мент нужно разобраться с островком, а о магме они поговорят
  позже. Поднялся с кресла, привлёк внимание втянутых в спор
  ценностью островка, сказал:
  - Господа, мы взяли пробы со стен островка, но не знаем, что
  представляет его верх. Если он вулканического происхождения,
  вероятно, есть кратер... Какие породы находятся на его склонах?
  Предлагаю, завтра осмотреть его с высоты, пролетев над ним на
  геликоптере...
  - Не опасно ли геликоптеру входить в зону испарения? - пре-
  дупредил Жак. - Не практичней привлечь для фотографирования
  поверхности островка спутники-разведчики и аппаратуру, изме-
  ряющую температуру на планетах?
  - Я согласен лететь! - заявил Окумура. - Посмотрим с боль-
  шой высоты и издалека... При отсутствии опасности снизимся как
  можно будет пониже...
  Утро выдалось ясным, безветренным. Члены экспедиции и
  моряки, не занятые службой, наблюдали с палубы за кружившим
  над островом "Альфа" геликоптером. Через час Шаповал и Оку-
  мура докладывали: "Кратера нет, поверхность островка, за исклю-
  чением небольших вспухлостей, ровная, температура поверхнос-
  ти островка превышает триста градусов по С. Без специального
  огнеупорного снаряжения, которое должна взять с собой экспеди-
  ция, и, к сожалению, не взяла, невозможно.
  - Остудить остров! - предложил Мао-Ю. - Применить амми-
  ак или залить его морской водой...
  - Какова масса острова и какой тепловой энергией она обла-
  дает? - задал вопрос Вуд.
  - И не подпитывается он тепловой энергией из глубин? - до-
  полнил вопрос Вуда Жак.
  - Предлагаю вычислить массу надводной части островка и её
  запас тепловой энергии без учёта возможного подпитывания из
  недр, - предложил Шаповал. - Надводные размеры его нам извес-
  тны...
  
  14
  
  
  Лаборанты, в том числе и Андрей, перешли в помещение счёт-
  но-вычислительных аппаратов.
  Академики, в ожидании результатов исчислений, искоса по-
  глядывали друг на друга, молча прикидывали, кому улыбнётся сча-
  стье владеть такой горой металла.
  - Видимая масса острова исчисляется в пределах миллиарда
  тонн, запас тепловой энергии, без подпитывания из глубин, может
  исчерпаться, при естественных условиях, в пределах десяти лет, -
  коротко доложил им старший группы лаборантов.
  - Остудить остров! - повторил своё мнение Мао-Ю.
  - Это вне наших возможностей, - заявил британец Спенсер. -
  Мы можем лишь поднять этот вопрос перед правительствами...
  Расходы обременят бюджет... Пусть они решают, есть ли смысл...
  - Львиную долю расходов возьмёт на себя моё правительство, -
  уверенно заявил, молчавший всё время, Аль-Ахмед и сложил ла-
  дони в молитве Аллаху.
  "Аль, непременно приближённый к какому-то шейху, или сам
  шейх, приверженец "модернизма в исламе", - ухмыльнулся Ша-
  повал.
  Тут же были составлены радиотелеграммы правительствам и
  в ООН о результатах экспедиции.
  Шаповал и Андрей стояли на палубе у поручней. Было тихо,
  над вершинами гор висела огромная луна, тишину нарушало лишь
  хлопанье спокойных мелких волн на песчаных берегах залива.
  Возобновлять разговор о магнетизме земли Шаповалу не хо-
  телось, многое в этом не ясно, да и день был напряжённым.
  - При такой яркой луне и читать можно без подсветки, - ска-
  зал он. - Райский остров... Теплынь...
  - А у нас на Днепре сейчас снег... Удивляюсь, как люди могут
  жить при постоянной жаре, без морозов, весны, зимы... - Андрей
  вздохнул.
  - Соскучился по дому?
  - Признаться, да... Но как-то грустновато, что через день-два
  покинем этот уголок земли и больше никогда не увидим его...
  "В людях такого возраста подсознательно горит желание быть,
  жить во всех уголках Земного шара одновременно" - подумал
  Шаповал и сказал, что завтра решил побродить по острову.
  
  15
  
  
  Минула ночь. Распоряжений правительств и ООН не поступало.
  Членам экспедиции надоело даже легонькое покачивание палубы: все
  устремились на остров почувствовать под ногами твердь земли.
  Шаповал, Андрей и присоединившийся к ним Жак, поблудив
  между кокосовыми пальмами, обошли бамбуковые рощи, взобра-
  лись на плоскогорье, поросшее травой и кустиками.
  - Этот остров можно превратить в Тихоокеанскую Ривьеру! -
  воскликнул Жак. - Это плоскогорье - готовая площадка для по-
  садки самолётов... От любителей экзотики не было бы отбоя... Гос-
  подин Шаповал, не сколотить ли нам компанию по строительству
  тут чего-то подобного?!
  - Вы банкир? - спросил его Шаповал.
  - Нет! Но мы сможем втянуть в это дело финансовых акул,
  они грызут друг друга, рыская по белу свету за прибылями.
  Подморгнув Андрею, Шаповал сказал:
  - Идея интересная, но судьбу острова будет решать ООН.
  Был поздний вечер. В ожидании телеграмм правительств все
  в кают-компании смотрели кинофильмы о ковбоях, прериях, аме-
  риканских индейцах. Фильм вдруг оборвался. На экране - диктор.
  "Экстренное сообщение! - объявил он твёрдым голосом. - Цен-
  тром космических исследований с беспилотных межпланетных
  кораблей получен сигнал об обнаружениии на краю Солнечной
  системы неизвестной планеты... Первичная обработка сигнала
  гласит о том, что инопланетяне взывают о помощи!"
  - Мало нам проблем на земле... Тебе ничего не известно о су-
  ществовании такой планеты? - спросил Шаповал Андрея.
  - По теоретическим расчётам должно там что-то быть, но... -
  Андрей виновато улыбнулся.
  - Понимаю. Вселенная необъятна, - согласился Шаповал.
  На экране снова ковбой, индейцы.
  Вошли капитан Христофор и главный радист корабля. Вык-
  лючив телевизор Христофор объявил:
  - Получены радиограммы. ООН благодарит вас! Вы успокои-
  ли нашу планету! Ваши правительства требуют вашего немедлен-
  ного возвращения, для чего воспользоваться ближайшими аэро-
  портами. Прошу высказать предложения о дальнейшем маршруте
  корабля. Главный радист раздал радиотелеграммы.
  
  16
  
  
  Вуд предложил плыть к берегам Америки.
  - Это далеко и займёт много времени! - запротестовали пред-
  ставители европейских и азиатских стран.
  Христофор вызвал штурмана, приказал:
  - Прокладывайте маршрут на военную базу на острове Бей-
  кер. Самолёт военно-воздушных сил Соединённых Штатов быст-
  ро переправит господина Вуда в Вашингтон.
  С Бейкера пойдём строго по экватору на запад, к островам
  Гиберта, далее к Новой Гвинее, пройдём моря Ванда, Яванское.
  Высадка в Сингапуре, там отличный международный аэропорт.
  Штурман и главный радист вышли, матросы внесли на подносах
  кубки и бутылки.
  - Господа! - обратился Христофор к членам экспедиции, -
  команда корабля поздравляет вас с разгадкой "Демона"! Только
  дружная работа над разгадкой опасных для людей явлений при-
  роды приносит мир и уверенность в завтрашнем дне. Запомним
  этот день! За ваше здравие!
  Кают-компанию заполнил звон хрусталя.
  Академики передали радиотелеграммы своим помощникам.
  Шаповал заметил, Ганс спрятал свою в карман. Обращаясь к Анд-
  рею, сказал, что Москва почему-то запаздывает поздравить его,
  но Тарас Чабаненко не забыл и передал радиотелеграмму Анд-
  рею.
  - Сергей! - читал тот. - По дороге в Москву заскочи ко мне.
  Привет Андрею. Александра Алексеевна соскучилась по нему.
  Будет рада и тебе. Тарас.
  - Заедете в Днепро? - спросил Андрей Шаповала.
  - Заскочу, если Москва не поторопит с отчётом...
  Разговаривая, они не заметили, как коллеги, по-английски, не
  прощаясь, расходились. Запершись в каютах, они принялись рас-
  шифровывать радиограммы, не вызывавших у радистов никаких
  подозрений.
  Ударили в корабельный колокол. Команда "Кибальчича" выст-
  роилась фронтом вдоль поручней, члены экспедиции - на правом
  фланге. Христофор вскинул руку под козырёк. Покой залива нару-
  шили гребные винты. Корабль выходил в открытый океан. Зажуж-
  жали кинокамеры, защёлкали фотоаппараты.
  
  17
  
  
  Горы зелёного острова и пары злополучного острова "Альфа"
  словно утонули в пучине.
  На причале острова Бейкер Вуда встречал строй моряков. Ор-
  кестр грянул гимн Соединённых Штатов.
  - Встречают словно героя, - ухмыльнулся Шаповал.
  - Героя? По сути мы ничего героического не совершили, - ска-
  зал Андрей. - Излишне создавать кумиров...
  - Ну и ну, - пробормотал Шаповал и подумал: "Прав юнец.
  Скольких кумиров создавали народы и не раз ошибались... Его
  поколение должно будет строже относиться к этому".
  Океан был спокоен. "Кибальчич" шёл со скоростью 50-60 ки-
  лометров в час. Шаповал то дремал в кресле, то озирал безбрежье
  вод. Как человек "сухопутный", рассуждал: "Некоторые в жизни
  моряка видят романтику... Какая романтика?! Под килем километ-
  ровые глубины, над головой загадочная Вселенная да изредка ле-
  тающие крепости оставят в небе белые полосы".
  Подходили к архипелагу Бисмарка, он приметил, Ганс, вы-
  тянувшись в струнку у поручней, всматривался в берега остро-
  вов, словно искал кого-то. "Чтил кумира, объединившего гер-
  манскую нацию в одно государство, которое после него развя-
  зало две мировые войны... - вспоминал Шаповал. - Энергичен
  и хитёр был тот кумир! Будучи убеждённым противником Рос-
  сии, усматривая в ней препятствие для гегемонии Германии в
  Европе, однако о войне с ней говорил: "Эта война была бы пол-
  на опасностей, примеры тому - самые способные полководцы
  Карл XII и Наполеон лишь с трудом выпутывались из экспеди-
  ций в неё. Сила России жиждется на миллионах русских... Если
  их расчленить международными трактатами, они быстро вновь
  соединятся друг с другом, как частицы разрезанного кусочка
  ртути. Это неразрушимое государство русской нации, сильное
  своим климатом, своим пространством и ограниченностью по-
  требления, и старался вредить ей чужими руками, сталкивая её
  с Англией и Турцией. Однако взгляды его не совпали со взгля-
  дами молодого кайзера Вильгельма Второго и новых жирею-
  щих промышленников, ушёл в отставку. Взгляды Вильгельма и
  его окружения дорого обошлись миру и самим немцам. Помнит
  ли это Ганс?"
  
  18
  
  
  Винты гребли, гребли. Впереди Новая Гвинея, десятки, если
  не сотни, островов, проливы между Мулукскими островами, уз-
  кий Макасарский пролив: здесь капитан Христофер лично вёл
  корабль и передал управление, когда вошли в Яванское море. "Ки-
  бальчич" подходил к Сингапуру. Капитан Христофор вышел к чле-
  нам экспедиции, столпившимся на палубе, сказал:
  - Господа! Мы входим в "Ворота Мира". Благодарю за содру-
  жество с экипажем! Надеюсь, наша встреча не последняя! Мира
  вам!
  Город, утопающие в роскошной тропической растительности
  берега Сингапурского пролива, встречали корабль под палящим
  полудённым солнцем. Не менее горячо встречали его и жители.
  Администрация порта была предупреждена: "Таможенный до-
  смотр исключается!" На площади, у пирса, стояли в два ряда ком-
  фортабельные автомобили.
  - Самолёт английской компании "Гонконг ейркрафт корпо-
  рейшн" вылетает через два часа на Гонконг с посадкой в Маниле, -
  объявил представитель аэропорта в чёрной шапочке, какие носил
  доктор Сукарно. - Кто на Гонконг, прошу в авто первого ряда!
  - Самолёт авиакомпании "Ейр Индия интернейшнл" вылетает
  в Бомбейский аэропорт Санта-Круц через три часа! Прошу занять
  места в авто второго ряда. Багажи будут доставлены!
  - Сервис на высшем уровне! - Шаповал подморгнул Андрею.
  - Сергей Николаевич, обратите внимание, следом за Мао-Ю
  и Окумура на самолёт до Гонконга пошёл Ганс. Ему, что не лететь
  в Европу? - сказал Андрей.
  - Странно... - Шаповал огляделся. - Его помощник, как вид-
  но, полетит с нами до Бомбея...
  - Словно географическая карта под нами, - прислонившись к
  иллюминатору сверхзвукового лайнера, совершившего круг над
  Малаккским проливом и лёгшем на курс в северо-западном на-
  правлении, - отметил Андрей. - Отчётливо видны контуры остро-
  вов, морей...
  - Это с высоты полёта самолёта, а с Космоса, со спутника, видно
  чуть ли не половину земного шара... Помолчав, Шаповал продол-
  жил зародившуюся мысль. - Ты занимаешься астрофизикой... Поче-
  му бы тебе не слетать в Космос, проверить свои расчёты?.. Воз-
  
  19
  
  
  можно, на твою долю и выпал бы случай открыть во Вселенной
  что-то ещё неведомое...
  - Подумывал об этом, но... - несмело ответил Андрей.
  - Переходи к нам в институт Космонавтики...
  Путь до Бомбея лайнер преодолел немногим больше чем за
  три часа. Вечерело. Бомбейский залив, который называют "Жем-
  чужина монисто", блистал прибрежными огнями. В аэропорту
  "Санта-Круц" учёных, как и в Сингапуре, ждали. Профессора Де-
  лийского университета молодые люди подхватили на руки прямо
  с трапа и унесли.
  - Ближайший самолёт рейсом на Киев, с посадками в Ташкен-
  те и Ростове-на-Дону вылетает утром! - объявил встречавший мэр
  города. - Вы наши гости. Для вас забронированы номера в отеле
  "Тадж-Махал".
  Вскоре Шаповал и Андрей стояли на балконе четвёртого эта-
  жа готеля, любовались пылающими неоновыми огнями приморс-
  кого города.
  - Ещё один бросок и будем ночевать дома. - Сознаться, соску-
  чился я по нашим сибирским пельменям... - Шаповал подмигнул. -
  Ты как? Наболтало нас в море и в воздухе, давай отдыхать. Поды-
  мут рано...
  Едва оторвавшись от взлётной полосы, АН-160, задрав нос,
  чуть ли не свечой пошёл в набор высоты.
  - Ну и орлы! Не рехнулись?! - прижавшись к спинке кресла,
  Шаповал упрекнул пилотов. - Так взлетают только истребители...
  Мы как-никак простые смертные...
  Андрей промолчал. Он словно прилип к иллюминатору. Зем-
  ля быстро пряталась под синеватой дымкой, контуры её сливались
  в сплошную темную массу. Просторы Земли огромны, но сверх-
  звуковые лайнеры преодолевают их быстро. Впереди заблистали
  ледники Памира. Между ними чёрные глубокие ущелья.
  - Где-то в этих местах берут начало реки Инд, Ганг и наша
  Сыр-Дарья, - напомнил Шаповал. - В этих горных, диких местах
  сходятся границы Индии, Пакистана, Китая... Представь, как не-
  легка служба пограничников на высокогорных заставах... Ну, сол-
  дату срочной службы, отслужил два-три года, и домой... А началь-
  ник заставы, офицеры... Это не в штабах сочинять инструкции...
  
  20
  
  
  Ни границ, ни застав видно не было. Лайнер пронёсся над
  "Крышей мира", вскоре над Ферганской долиной пошёл на сни-
  жение и совершил посадку в белокаменном Ташкенте.
  - Вот мы и дома! Пойдём, Андрей, выпьем по кружечке наше-
  го пивца, - сказал Шаповал.
  - Товарищи пассажиры! - привлекла внимание стюардесса. -
  Стоим час и летим дальше. Просим не задерживаться!
  - Чего они торопятся? - буркнул Шаповал. - Ну, ладно, успе-
  ем... Проходя к зданию аэропорта, Шаповал удивился толпам лю-
  дей с громоздким багажом.
  - Вроде сезон не курортный, почему порт забит людьми? -
  спросил он белобородого старика, сторожившего вещи у перепол-
  ненного людьми буфета.
  - С Луны свалился? - буркнул старик. - Разбегается народ...
  - Что, землетрясение предвидится?
  - Хуже! Чехарда в стране... В республиках смена правитель-
  ства! Все хотят князьками стать...
  - Андрей, сбегай возьми газеты... Я постою в очереди, - ска-
  зал Шаповал.
  Уже в полёте, просмотрев скупые сообщения в газетах, Шапо-
  вал сказал:
  - Вот почему забыли нас... Что всё это значит?..
  В Ростов прилетели вечером. Шёл дождь со снегом. Пробивая тучи,
  лайнер снижался так стремительно, что Шаповалу казалось вот-вот вре-
  жется в землю. "События в стране шокируют пилотов", - подумал он.
  - Из самолёта не выходить! - предупредила стюардесса. -
  Штурман "возьмёт погоду" до Киева, и летим.
  До столицы Украины оставалось полчаса лёта. Стюардесса
  объявила, что из-за погодных условий Борисполь и Жуляны не
  принимают. Идём на Днепропетровск.
  - Желание Тараса и твоё исполнилось непредвиденно, - Ша-
  повал легонько толкнул дремавшего Андрея.
  Расчищенной от снега взлётно-посадочной полосой металась
  поземка. Город спал в сугробах снега. Помотавшись по улицам,
  такси остановилось у пятиэтажного дома с окнами на Днепр.
  - Андрюшенька! - воскликнула Александра Алексеевна, от-
  ворив дверь. - Как чувствовала, что прилетишь... Напекла твоих
  
  21
  
  
  любимых пирожков с яблоками... Проходите, проходите, раздевай-
  тесь...
  - Мам, познакомься, мой руководитель из Москвы, Сергей
  Николаевич... - Андрей представил матери Шаповала.
  - Очень приятно... Проходите в комнату... Тарас Чабаненко
  часто вспоминал вас... И давеча спрашивал, нет ли весточки...
  Просил немедля звонить, если что...
  - Отлично! - улыбнулся Шаповал. - Если просил звонить не-
  медля, дайте, пожалуйста, его телефон...
  - Полночь... Спят они...
  - Мы давние друзья, сочтёмся... Утром улечу, если будет рейс
  до Москвы... Андрей говорил, живёт он рядом с вами...
  - В соседнем подъезде...
  - Робинзоны вы мои! - воскликнул седовласый, невысокого
  роста, плечистый полковник, явившись буквально через несколько
  минут после звонка. - Чистые арабы... Вот что побывать на эквато-
  ре... Шурочка, сообрази... Чабаненко передал хозяйке свёрток.
  - Просил звонить немедля, вот и подняли в полночь, - оправ-
  дывалась Александра Алексеевна. - Зина спит?
  - Одевается, сейчас прибежит...
  Чабаненко дотошно расспрашивал, где побывала экспедиция,
  что Шаповал видел, кого встречал, что представляет из себя ост-
  ров "Альфа", кому принадлежит. Слушая, заметил:
  - Говоришь, остров металлический... Как бы из за него конф-
  ликты не возникли...
  Друзья беседовали. Александра Алексеевна и подруга ее мо-
  лодых лет в Карпатах хлопотали в кухне. Хозяйка то и дело подбе-
  гала к открытой двери в комнату взглянуть на сына. Заметив это,
  Андрей вышел на кухню.
  Закусывая после рюмки коньяка, Шаповал сказал:
  - Ты, Тарас, всё меня выпытываешь... Скажи, что за чехарда
  творится у нас? Видел в Ташкенте, убегают люди оттуда...
  - Отвечу... Желая побыть князьками, к власти прорвалось пле-
  мя безумцев... Откормилось, выучилось, пока мы воевали, строи-
  ли, оно пошаталось по закордонах и решило, что мы не так жили,
  не то строили и решило разрушить Русь, которую создавали, обо-
  роняли древние князья, да и цари, какими бы они ни были. Запре-
  
  22
  
  
  тили компартию. Нам приказано не вмешиваться в их клановые
  разборки, отвели роль ландскнехтов на службе победившего кла-
  на... И что обидно, часть интеллигентов, так сказать элита, под-
  держала политических выскочек, даже отбывавших наказание в
  определённых местах, финансовых авантюристов - попросту во-
  ров в законе... Не обижайся, тебя это не касается...
  - Ушёл бы на пенсию, - сказал Шаповал.
  - Вышвырнут с удовольствием... Но страшно, когда подумаю,
  что на моё место придёт чинуша, думающий лишь о высокой зар-
  плате и личном мерседесе....
  - Безголовье! - Шаповал наполнил рюмки. - Выпьем, чтоб
  народ прозрел...
  - Наши недоумки додумались призвать солдат-украинцев бро-
  сать службу в Советской армии, возвращаться в Украину, созда-
  вать свою национальную армию... Забыли, что Украину освобож-
  дали от фашистов все народы Союза...
  - Один древний философ правильно сказал: "Люди без памя-
  ти не люди! И, что умные к власти не рвутся". Ты, Тарас, был дру-
  гом отцу Андрея, остался товарищем Александре Алексеевне...
  Я решил забрать Андрея в Москву, в наш институт... Исподволь
  подготовь её, чтобы не перечила... Будем вместе двигать науку...
  А рвение к княжеским креслам прекратится, когда в них сядут
  люди не ради космических зарплат, а работяги, думающие о держа-
  ве и всём народе...
  
  I
  
   "Когда светит солнце,
   не нужен свет лампы".
   Восточная пословица
  
  Даже матери Андрей не сознавался о своей, как он считал,
  странности, - в темноте, когда посторонние предметы не отвлека-
  ют внимание, ему легко думается, рождаются идеи и пути их ре-
  шения, чётко воскресают в памяти события прошлого. Не от того,
  думал он, что всё от корней растения до зародышей в утробе жи-
  вотных, в том числе и человека, зарождается в темноте?
  
  23
  
  
  За окном темно, и в комнате свет выключен. Он стоит у окна,
  выходящего на скованный льдом Днепр. Десять лет тому назад,
  вернувшись из экспедиции по Тихому океану, в такой же зимний
  вечер в этой комнате генерал Шаповал и дядя Тарас Чабаненко,
  по сути, решили мою судьбу, - вспоминает он. - Разговор начался
  с упоминания Сергеем Николаевичем о короткой стычке японца
  Окумуры и американца Вуда, кому будет принадлежать остров
  "Альфа".
  - Тресты, концерны вцепятся за него друг другу в горло, - ска-
  зал дядя Тарас. - Ты, Сергей, - обратился он к генералу Шапова-
  лу, вращаешься в правительственных кругах, бываешь за границей,
  подскажи нашим представителям в ООН, чтобы она взяла тот ост-
  ров под свою опеку. Нельзя чтобы он оказался в руках какого-то
  магната или клана. Воротилы металлургических империй, боясь,
  что остров попадёт в руки конкурентов, поддержат эту идею...
  - Резонно, - согласился товарищ Шаповал, но спросил: -
  А что же дальше делать с ним?
  - Это уж ваша, людей науки, забота, - сказал дядя Тарас. -
  Постройте там не Ривьеру, а, скажем, филиал института по изуче-
  нию тевтонических явлений в Океании, или, он взглянул на элек-
  тролампочку, продолжал. - Для запуска спутников вы строите пус-
  ковые площадки в экваториальном поясе... Используйте тот ост-
  ровок как естественную стартовую площадку...
  С этой комнаты и началось... ООН передала остров "Альфа" в
  распоряжение организованного "Центра по изучению тевтоничес-
  ких явлений в Океании и Вселенной". Финансовые киты несколь-
  ких стран, предвкушая прибыли от будущих открытий, распахну-
  ли сейфы, окружили островок десятком кораблей, оснащённых
  мощнейшими насосами. Два года поливали его морской водой. К
  счастью, из недр он не подпитывался теплом. Остыл. Комендан-
  том тех кораблей и Зелёного острова, по настоянию Шаповала,
  был назначен капитан Христофор. За истекшие годы он превра-
  тил плоскогорье во взлётно-посадочную полосу, средь пальмовых
  рощ построил готель, коттеджи, помещения лабораторий. За го-
  рами, на противоположной от залива стороне острова, атомную
  электростанцию, дополнительно, в стороне от неё, электростан-
  цию с использованием энергии морского прибоя. В связи с полу-
  
  24
  
  
  чением повторного сигнала с просьбой помощи планеты, что на
  краю Солнечной системы, названной "НП-Х" - неизвестная плане-
  та "Х", объединённое конструкторское бюро, используя проекты
  беспилотных космических кораблей, разработало, а заводы пост-
  роили в течение четырёх лет пилотируемый Космоплан с использо-
  ванием нового вида энергий для запуска, и способного достичь
  "НП-Х". Предполагая, что она населена, ибо сигналы, хотя и с тру-
  дом, поддаются расшифровке, в экипаж Космоплана включены мо-
  лодой полиглот, владеющий древними и редкими на Земле языками
  либериец Гуава, радиоконструктор Хелл Скотт, геолог Кейс, биолог
  Джеймс. Мне, как астрофизику, отведена роль штурмана.
  Два полёта в Космос сдружили нас. Доступ на остров "Альфа"
  строго ограничен. Экватория его охраняется военными корабля-
  ми. Босы, финансирующие полёт, решили держать в секрете и
  время старта, и имена членов экипажа. Мы ждём команды.
  Басистый гудок парохода со стороны реки оторвал Андрея от
  воспоминаний. "Дорогой Василий Васильевич, - прошептал он. -
  Ваша мечта сбылась! Вон там, за огнями набережной, фарватером
  реки движутся огоньки нашего старенького "Дидыча". Всю жизнь
  вы искали решение как проложить дорогу во льдах. И только на
  склоне лет нашли микроволны, разрушающие лёд. Мечтали вы и о
  полётах человека на другие Галактики, говорили, что для того нуж-
  но было построить корабль в восемьдесят тысяч тонн, что по тех-
  ническим возможностям немыслимо, и нет такого химического топ-
  лива или атомного двигателя, чтобы поднял такую махину в Кос-
  мос, "завещали искать другое решение, и прочли у Хафиза1: "Тво-
  рения подвластны единству сердец - овладеть Вселенной". Улыб-
  нувшись сказали, - словами Киплинга: "Умей мечтать, не став ра-
  бом мечтанья". Преобрази мечту в реальность! Чтобы побывать во
  Вселенной, нужна фантастическая скорость. По представлению
  мусульман, с такой фантастической скоростью передвигаются лишь
  бестелесые ангелы. А мы то люди, не ангелы..."
  Вспомнив школьного учителя, после доктора физических наук,
  Андрей включил радиовизор. На экране замелькали джазы, арти-
  сты.
  
  1Хафиз - прогрессивный поет Таджикистана. Умер в 1389 году.
  25
  
  
  Обратил внимание на диктора - темноволосую девушку, кото-
  рая, как показалось ему, взглянула ему в глаза и объявила: "Гово-
  рит "Голос Америки! Сенсационное сообщение! С засекреченно-
  го в Тихом океане острова подготовлен к полёту межпланетный
  Космоплан, способный достичь крайних планет Солнечной сис-
  темы с экипажем: от Соединённых Штатов - Хелл Скотт, от Рос-
  сии - Андрей Степовой, от...
  Повторив сообщение ещё раз, девушка исчезла с экрана, её
  место заняла певица, исполняющая песню под аккомпанемент
  электроинструментов. "Болтуны американцы! - чертыхнулся Ан-
  дрей. - Без рекламы и спать не ложатся... Вот так секрет! Неужели
  и генерал Шаповал согласился преждевременно рекламировать по-
  лёт!"
  На экране снова появилась темноволосая девушка. Андрей
  подумал, что она снова что-то скажет о Космоплане, но она нача-
  ла рассказывать биографию певицы, которая только что пела,
  сколько раз она выходила замуж, как не везло ей с мужьями, как
  пробивала карьеру... Андрей присмотрелся. "Она очень похожа на
  мою Марийку! Мою синьооку квитку з полоныны, чаклунку ча-
  ривну... Зараз вона сыдыть над дыпломною работою..." Мыслями
  Андрей снова вернулся в недавнее...
  После первого полёта в Космос, Тарас Чабаненко сказал: "Ан-
  дрюша, мы строим Космопланы, города - мир каменных кварта-
  лов, что давит свободу чувств, свободу собственного "Я". Конеч-
  но, не "Я" психопата индивидуалиста Ницше.... Езжай в Карпаты,
  отдохни в стихии первобытной природы от формул и урбаниза-
  ции..."
  И он поехал. В городке по ту сторону Карпат, омываемом бур-
  ной речкой Тисой, за которой страна Румыния, нашёл на цент-
  ральной улице старенький домик в три окна на улицу.
  Крайнее от калитки - окно комнатушки, в которой жили отец
  и мама. Возвращаясь ночью с гор, отец стучал в то окно. Мама
  бежала открывать дверь. Но однажды она не дождалась стука. Спу-
  стя месяц после похорон, в ту комнатушку принесла меня. Вскоре
  переехала к родителям отца, чтобы иметь возможность закончить
  институт. Я заглянул в то окно. В комнатушке было пусто. Горо-
  жане, считай мне земляки, подсказали, как пройти к кладбищу.
  
  26
  
  
  У разгороженного входа старушка пасла коз. На вопрос, где ис-
  кать могилу, сказала: "Йды, легинэ, пишнычком прямо, минеш
  поховання католыкив, потим православных, дали поховани не-
  вируючи". Информация удивила меня, но выяснять истоки раз-
  деления даже покойников по их мировоззрению в жизни не стал.
  На кладбище ни души. По сторонам дорожки кресты, кресты. И
  вот за заросшей дорожкой железные, каменные, деревянные тум-
  бочки-надгробия со звёздочками и без них. У старой вербы, скло-
  нившей ветки над небольшой каменной плитой, на которой вы-
  сечено: "Лейтенант Степовой. Погиб в борьбе в бандами укра-
  инских буржуазных националистов". Остановился, и сердце моё
  словно остановилось. Я прошептал: "Отец, не довелось нам уви-
  деть друг друга... Я пришёл к тебе. Клянусь, буду достоен тебя,
  память о тебе пронесу до конца своей жизни на Земле или во
  Вселенной, куда скоро улечу!" Было раннее прохладное утро.
  Из-за гор подымалось яркое солнце, слабый ветерок пронизывал
  хвою молодой вечнозелёной ели, и она тихим шёпотом пела бес-
  конечную песню карпатских лесов. Рядом по листьям куста цве-
  тущей белой сирени катились росинки, срываясь, они падали на
  камень прозрачными слезинками. Положил букетик полевых цве-
  тов. Полевых. Так наказала мама. Знакомство её с отцом нача-
  лось с таких цветов. Обошёл куст сирени, взглянул на железную
  тумбочку - обелиск со звёздочкой, прочёл: "Антонина Крашен-
  никова1. 19 лет. Убита бандитами. 1951 год". Девятнадцать дев-
  чонке, двадцать пять отцу! Коротка жизнь этих двух незнакомых
  друг другу людей! За что отдали они её? За то, чтобы всякая мразь
  жирела, проклинала их, что они не так жили?! Не то строили?!
  Старался думать о чём-то другом, но эти две цифры сопровож-
  дали меня все пятьдесят километров всё выше в горы, минуя
  густо застроенные сёла новыми домами. Остановился автобус в
  центре большого, растянувшегося вдоль горной речки, села, сжа-
  того крутыми горами. Население села - верховинцы и потомки
  швабов, в давние времена переселившихся сюда из Германии.
  
  
  1Крашенникова Антонина, стажёр-лаборант львовской геологоразве-
  дочной партии, убита бандитами в горах Тячевского района Закарпатской
  области.
  27
  
  
  Дядя Тарас рассказывал, село это, когда он бывал в нём, было
  многолюдным. Мужское население, да и часть женщин, рабо-
  тали в крупнейшем в области леспромхозе. Действовал, распо-
  ложенный в живописном ущелье дом отдыха с сероводородны-
  ми ваннами, куда приезжали люди со всего Союза. Ничего это-
  го я не увидел. Даже рельсы и шпалы узкоколейной железной
  дороги, которой леспромхоз свозил лесоматериал к большой до-
  роге, сняли и неизвестно куда отправили. Леспромхоз ликви-
  дирован, помещения дома отдыха развалены, растащены, боль-
  шая часть немецкого населения выехала в Германию. Беспла-
  новой рубкой и вывозкой кругляка автотранспортом занято три
  десятка наскоро сколоченных дельцами-бизнесменами фирмо-
  чек-однодневок.
  В нескольких шагах, мимо Сельсовета, зимой и летом клоко-
  чет, взятый в каменный жёлоб, поток, берущий начало под поло-
  ниной Красная. Рядом ларёк-буфет, напротив длинный деревян-
  ный стол и скамейка. Решил перекусить. У другого края стола
  два старика, не спеша, пили пиво, поглядывая на меня, перегова-
  ривались.
  Понял, говорят обо мне - чужак появился в селе. Но разве
  я чужой? Поздоровался с ними, сказал, что приехал издалека по-
  смотреть на места, где бывал отец.
  - Чей же ты? - спросил высокий, грузный, лысый.
  - Бый ня Марья! - воскликнул он, услышав мою фамилию. -
  Знав вашого батька... Тоди я працював дильнычым милиции тут.
  Не раз ходив з ним у горы... И маму вашу знав... Чы жыва?
  - Жива, - сказал.
  - Працювала вона тоди на негайний допомози. Моя мати дуже
  захворила. Ликари сильськои ликарни вже й хрест поставылы на
  ний. Не знали що робыть. Подзвоныли в районну ликарню, выклы-
  кали негайну. Мама ваша прыихала, подывылася, каже - негайно
  в район. Звидты видповилы, що немае вильных лижок. Ваша мама
  сказала: - Готуйте лижко! - и повезла хвору. Якбы не вона... не
  прожыла б моя ще десять рокив. Все згадувала вашу...
  - Раз було батько ваш у горах, а мама ваша щось з тыждень чы
  бильше видпочывала в нашому будынку видпочынку... Я тоди пра-
  цював завгоспом... Памятаю, - вспоминал второй старик.
  
  28
  
  
  Помнят! Помнят добрым словом... Горы, село, старики стали
  как родные.
  - Ще одни йдуть! - бывший завхоз кивнул вдоль улицы.
  Гуськом, с рюкзаками за спиной, к ларьку подошли десятка
  полторы парней и девушек.
  - Привал! - крикнул парень.
  - Здалеку, молодята? - спросил бывший милиционер.
  - Из-за гир та й з-за высоких! Турысты... Студенты Днипро-
  петровська! - смеясь, ответила чернокосая, и взглянула на меня.
  Это и была Марийка.
  Домой возвращался вместе с ними.
  Воспоминания Андрея прервал бой Кремлёвских курантов
  видеотелефона. На маленьком экранчике генерал Шаповал:
  вид хмурый, "Андрей, немедля вылетай в Москву! Жду! По-
  нял?"
  - Понял! - ответил Андрей, хотя удивился такому неожидан-
  ному приказу.
  Экран видеотелефона погас, но тут же снова сигнал. Тарас
  Чабаненко предупредил Андрея: дверь на лестничную площадку
  не открывать пока он не приедет. Это ещё больше удивило его.
  В квартире был один, мать ещё не вернулась с работы. Подошёл к
  входной двери, прислушался. Спустя несколько минут за дверью -
  тихий разговор, ещё через несколько минут, звонок, и в квартиру
  вошёл Тарас Чабаненко.
  - Всё в порядке, Андрюша! - не раздеваясь, он плюхнулся в
  кресло. - Молодец, что не стал проверять, что за дверью. Чаба-
  ненко, как говорится, бросал курить сто раз, сейчас закурил, ска-
  зал: - Видеокамера зафиксировала у твоей двери какого-то типа
  с поднятым воротником. Он подложил тебе под дверь штуку, что-
  бы ты не летел в Космос, а взлетел в воздух в собственной кварти-
  ре. Мои хлопцы изъяли... Других отправили найти того типа. Под-
  лец, и код от двери подъезда раздобыл...
  - Что случилось? Генерал Шаповал вызывает срочно ехать
  в Москву, - спросил Андрей.
  - В последние годы по нашей земле шляется много всяких
  авантюристов из закордона. - Чабаненко погасил сигарету о спи-
  чечный коробок. - Мотаются, вынюхивают наши слабые места.
  
  29
  
  
  Под видом советников, консультантов вредят нам... Влекут их наши
  природные богатства... После всех войн мир не прочен.
  Кланы промышленников грызутся меж собой за каждый кусо-
  чек земли. Не прекращается и скрытая борьба и за твой остров
  "Альфа". Давно подписаны Пакт о прекращении испытания атом-
  ного оружия, Великая Конвенция о запрещении бактериологичес-
  кого и химического оружия, президенты, дипломаты клянутся в
  выполнении обязательств, но промышленные монополии, которые
  фактически ставят и снимают их, диктуют им свою волю, и, бо-
  рясь за прибыли, штампуют оружие. Прекратить его производство
  - это потерять прибыли, но главное - их пугают миллионы рабо-
  чих, которые окажутся без работы и без средств существования,
  что революционизирует их и грозит изменением общественного
  строя... Боятся рабочего класса...
  Помолчав, Чабаненко напомнил, как в 1941 году, когда армия
  фашистской Германии оккупировала всю Украину, один клерикал,
  прикрываясь украинским национализмом, рассчитывая, что с по-
  мощью немцев советская власть в Украине будет ликвидирована,
  просил Гитлера, чтобы тот назначил его президентом освобож-
  дённой от коммунистов Украины, обещая не развивать в ней про-
  мышленность, чтобы не было рабочего класса - наиболее рево-
  люционной части общества, чем самым предупредить угрозу ка-
  питалистической Европе.
  - Но массы безработных можно перебросить на производство
  продукции мирного характера, - сказал Андрей. - Сократить на-
  половину рабочий день... Конечно, и в таком случае возникает
  перепроизводство продукции мирного характера... Но при сохра-
  нении прежней заработной платы возрастает внутренняя покупа-
  тельная способность населения, а какую-то часть передать в бед-
  нейшие регионы земли...
  Чабаненко взглянул на Андрея, но сказать что-то не успел:
  щелкнул замок входной двери, вошла Александра Алексеевна.
  - Здравствуй, Тарас! Как ты это заглянул к нам в такое время?
  - спросила с изумлением она.
  - Забежал попрощаться... Утром Андрей улетает в Москву.
  - Надолго? - Александра Алексеевна взглянула на сына.
  - Не знаю... Сергей Николаевич вызывает...
  
  30
  
  
  Чабаненко встал:
  - Ты, Андрюша, собирайся... Билет закажу и провожу к само-
  лёту. - Чабаненко повернулся к Александре Алексеевне. - Ты,
  Саша, поздновато возвращаешься домой...
  - В больнице как в милиции, - улыбнулась женщина. - Каждый
  раз случается что-то непредвиденное... Вот только сдала смену...
  Чабаненко ушёл. Степовая, в соседней комнате, собирала чемо-
  дан. Андрей, сидя у стола, поглядывал на фотокарточку Марийки,
  писал: "Милая чаклунка, извини, срочно улетаю не попрощавшись..."
  Намерен был написать короткую записку, но сердце стучало
  громко, и рука писала, писала. Не услышал как мать вошла, стала
  за его спиной.
  - Не насмотришься на неё? - положила руку на его плечо. -
  Открыл ей своё сердце, веди в дом. - Перевела взгляд на неболь-
  шой фотопортрет над столом, с которого на неё смотрел светлово-
  лосый лейтенант, тихо молвила: - Когда-то я читала... Вблизи Не-
  пала есть долина Катманду, её жители, навары, верят, что боги на
  землю приходят в облике детей... - улыбнулась, поцеловала сына
  в голову. - Буду рада таким богам...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  31
  
  
  III
  
  Я в биении сердца своего услыхал
  Барабанный призыв-сигнал.
  Слышишь? Волны рокочут?
  Океаны грохочут...
  Товарищ! Час настал!
  (Индийский поэт Суканте Баттачария)
  
  - Джеймс, Джеймс, уже светает! - будила темноволосая моло-
  дая женщина, лежавшего в постели мужчину.
  - О, пятиликий Шива! Ты уже успела собраться! - мужчина
  открыл глаза. - Легче было пустить воды дочери царя снегов Хи-
  маваты - прекрасной богини Ганги 1
  в оазисы пустыни Тар2, чем
  быть мужем земной Джюн... Не дашь выспаться перед дорогой в
  грохочущий океан...
  - Твой дом там, где я! - смеясь, женщина продолжала тянуть
  мужа за руку.
  - Неужели тебе мало посещения храмов Еллоры и Адженты
  Хайдарабада? Тысячи колонн храма Шивы, наконец "Львиной
  скалы" царя Косьяна3?! - Джеймс выдернул руку. - Вернусь, по-
  везу тебя хоть на Голую гору4.
  - На Голую гору поедем после, а сейчас наш путь в Мёртвый
  город, он не так далеко. - Джюн прильнула ухом к груди мужа,
  прислушиваясь к биению его сердца. - Вставай! Поедем туда вме-
  сте с нашим сыном! Уже стучится...
  Через минуту Джеймс гнал автомобиль "Калькутта" наиболее
  широкой и прямой улицей Чанди-чок Нового Дели, как и в стари-
  ну со множеством магазинов, лавочек, в которых в любое время
  суток можно было приобрести всё что угодно: вместо закоулков,
  
  
  1Богиня Ганга - по индийской мифологии - дочь Химаваты - царя сне-
  гов. Возможно, с этим связано название реки Ганг, берущей начало в ледни-
  ках Великих Гималаев.
  2Тар - пустыня на запад от Дели.
  3Одинокая двухсотметровой высоты скала среди моря джунглей на ост-
  рове Цейлон. В 5-том веке н.э. царь Косьян выстроил на скале крепость.
  4Голая гора - вершина в Гималаях.
  32
  
  
  кривых улочек, отходивших от неё в стороны, теперь были краси-
  вые, прямые проспекты, застроенные многоэтажными домами, и
  множество скверов. Джеймс остановил машину напротив одной
  из лавочек. Джюн выпрыгнула, побежала и скоро вернулась, неся
  голубую ленту. И они помчались дальше.
  Скоро, в утренних солнечных лучах, запламенели башни "Крас-
  ного форта" - называемого раем земли - бывшей резиденции индус-
  ского императора Шах-Джахана.
  Стаи гусей и уток торопились покинуть парки этого огромно-
  го города-сада. Улетели туда, где когда-то была голая пустынная
  равнина, шелестящая жесткими травами саванн да изнывавшими
  под солнцем акациями, мимозой и одинокими баньянами, враста-
  ющими ветвями в землю глубоко, чтобы добраться до воды. Те-
  перь птицы летали на земли, пересечённые новыми каналами, за-
  полненные водами Ганга и Джамны, берущими начало в восста-
  новленных пригималайских лесах.
  Встречных автомашин не было. Джеймс поглядывал на поля в
  клубах пыли, поднятой тракторами. Но вот, слева, у дороги, хищ-
  но поводит по сторонам клювом тощий, вылинялый, видимо, до-
  живающий свой век, гриф-стервятник.
  - Вот прошлое нашей земли, - Джеймс кивнул в сторону пти-
  цы. - Еду ради того, чтобы прошлое не вернулось нашему наслед-
  нику...
  - Едешь и ради меня. - Джюн прильнула к плечу мужа... - Ну,
  ну скажи...
  - Так, так, и ради тебя. Ради всех, любящих жизнь...
  Ласки Джюн иногда Джеймсу казались чрезмерными. Однаж-
  ды, на полном ходу автомашины ей захотелось поцеловать его,
  этого оказалось достаточно, чтобы машина оказалась в кювете.
  Джеймс сердился её ребячеству, а она: "Весь мир будет знать тебя
  и завидовать твоей жене! Ты улетишь на тот чертов остров, кото-
  рого не могу найти ни на одной карте... Мы с сыном будем ждать
  твоего возвращения", - и устремляла взгляд в небо, словно хотела
  увидеть дорогу, которой улетит её Джеймс.
  С асфальта дороги взлетела стайка куропаток. Джеймс при-
  тормозил, но одна ударилась о ветровое стекло, кувыркнулась,
  взмахнула крылышками и улетела.
  
  33
  
  
  - Несчастная птичка, - молвила Джюн.
  - Несчастная потому, что не святая, - сказал Джеймс. Интона-
  ция его голоса выражала пренебрежение ко всяким святостям, су-
  евериям. Его отец перед смертью позвал их, вынул из-за пазухи
  красную ленточку, сказал: "Выполните мою последнюю просьбу,
  отвезите эту ленточку в Мёртвый город, привяжите у могилы шейха
  Салима Чисти. Пусть исполнятся мои желания... " Старик мечтал
  увидеть внука. Но так и не дождался. Джюн и Джеймс согласи-
  лись. Джюн напоминала о желании старика, на что Джеймс отве-
  чал: "Понимаешь ли ты, что говоришь?! Известный стране мико-
  лог, биолог, ученик соратников и учеников учёных Шахань Васу-
  дена, Чона, Осана - человек, который разгадал живую клетку и
  вирус человека, по-новому прочёл кольца "дева дару" и раскрыл
  правду о "магда харта" - "Великой хартии вольностей", о страда-
  ниях народа Индии под ногою "Железного хромца" - Тамерлана,
  про династию Великих Моголов, Ост-Индийскую компанию и на-
  звал "Индийский бунт" великим национальным движением, дол-
  жен поклоняться гробнице?! Не могу преклоняться перед суеве-
  рием древних людей, как и перед выдуманной святостью шести-
  десяти миллионов обезьян, поедающих в три раза больше фрук-
  тов, нежели все индусы, или святостью саранчи, которая в несколь-
  ко раз тяжелее всего населения Индии. Нет!
  Но теперь, когда наследник стучится, согласился исполнить
  просьбу отца.
  В стороне от дороги, показались добротные дома.
  - Пять лет тому моя артиллерийская часть стояла в этом го-
  родке. Вон там, где фермы, стояли наши орудия, - напомнил
  Джеймс. - Сейчас здесь сельскохозяйственная академия...
  - А где же те орудия? - спросила Джюн.
  - Отправили в Бхилай на переплавку... Делают ракеты...
  - Страшно само слово "ракеты"... Много лет они угрожают
  людям... Ракета унесёт тебя от меня. - Слезинка обволокла глаза
  Джюн. И всю дорогу до города Агры она молчала.
  Но вот блеснули на солнце четыре величественные башни: ещё
  миг, и высокое мраморное сооружение Тадж-Махала овладело её
  
  1 "Дева дару" - "божье" дерево. Кедр, которому было 704 года.
  34
  
  
  вниманием. Ступая по каменным плитам, удерживалась за руку
  Джеймса. Поднялись на широкую площадку, что рядом с усыпаль-
  ницей Шах-Джахана и его жены Мумтаз-Махал, в честь которой
  индийские мастера и возвели это каменное чудо. Прошли к краю
  площадки, остановились у основания башни, пересекая зелёные
  поля, внизу серебрилась Джамна. Межрядьем плантаций хлопчат-
  ника ползли хлопкоуборочные машины. Ближе к берегу несколь-
  ко тракторов тянули выкрашенные в красное знаменитые сеялки
  завода "Красная звезда" украинского города Кировограда. От реки
  тянуло прохладой.
  От легкого ветерка на мраморной решётке гробницы заколы-
  халась красная ленточка старика.
  - Здесь чудесно!.. Будем ждать тебя у этой башни, - сказала
  Джюн.
  
  IV
  
  Предвидя опасность для американских рабовладельцев,
  Американское колониальное общество с 1821 года
  начало вывозить освобождённых американских рабов
  на остров Провидение и участок материка на берегу Африки
  в Гвинейском заливе. Так возникло государство Либерия.
  В честь президента Монро столицу этого государства
  назвали Монровией.
  
  Заговорите о сфинксе, пирамиде Хефрена или про Калиман-
  джаро. - О, это же Африка! - скажет каждый. Но произнесите слова
  "бузи" или "Зигите", многие пожмут плечами. А это тоже Африка.
  Самолёт "Египетские авиакомпании", вылетевший из Каира,
  дозаправился в аэропорту у Асуанской плотины, поднялся в воз-
  дух. Полиглот Гуава смотрел в окно. Далеко внизу остался вели-
  чественный Нил, наибольшее в мире искусственное море, а ког-
  да-то, занесённые песками красноземные степи притягивали взор
  буйной зеленью.
  - Чудесный уголок земли, - заговорил к нему сосед по креслу,
  пожилой египтянин. - Любой фараон, обладая им, считал бы себя
  властелином мира, а молодой хлебороб или каменотёс из "Каме-
  ноломен фараона" не поверил бы, что не так давно в Асуане за год
  
  35
  
  
  выпало три миллиметра осадков... Вот во что превратилась инже-
  нерная мысль!.. Это только начало. Мы преобразим всю Африку в
  цветущий оазис... Разрешите представиться - инженер "Арабо-
  Африканского объединения строительства Трансафриканской же-
  лезной дороги"... В скором она соединит арабский мир с Гвиней-
  ским заливом.
  - Очень приятно, - сдержанно ответил Гуава, но себя не на-
  звал.
  - Лечу в Монровию согласовывать ряд проектов по строитель-
  ству железной дороги побережьем Гвинейского залива: Докар-Ка-
  накри-Аккра-Порт Харкорт и дальше на юг. Она, так сказать, со-
  единит промышленность полутора десятка прибрежных стран в
  единую промышленную зону... Вы тоже летите в Монровию?
  - Давно не был в родных краях... Вот, решил проведать...
  - Похвально, похвально, родину грешно забывать... - инже-
  нер поплямкал, придумывая, что сказать ещё, чтобы разговорить
  молчаливого спутника. - Слышали, нигерийские археологи в райо-
  не озера Чад обнаружили что-то похожее на гробницу? Найдено
  много металлических изделий. Наконец-то будет выяснено, изоб-
  ретена ли плавка металлов в Африке самостоятельно или привне-
  сена из Азии...
  - Усыпальницы и гробницы для Африки не чудо, - заметил
  Гуава. - Фараоны, чтобы увековечить своё имя, сооружали огром-
  ные усыпальницы-пирамиды. Эти усыпальницы и усыпляли Аф-
  рику... И не только в Африке власть имущие старались увекове-
  чить своё имя! Например, в Пекине дворцовый ансамбль импера-
  торского закрытого города сияет золотом глазурованной черепи-
  цы... Жёлтый цвет в Китае считается императорским, ибо только
  он имел право носить одежду такого цвета, величаясь "сыном
  неба". А "Храм небес"! А Пагода на острове "Маленькая сирота"
  на реке Янцзы! Даже далай-ламы в Тибете возвели тринадцати-
  этажный дворец "Потола". Дворец японского императора обведён
  каменной стеной и глубоким рвом, заполненным водой, где плава-
  ют огромные рыбы - красные, зелёные, жёлтые, серые...
  - Вы бывали в тех краях?
  - Изучал языки национальных меньшинств Китая, Внутрен-
  ней Монголии, Тибета...
  
  36
  
  
  - Зачем это вам?
  - Я лингвист, преподаю в Каирском университете...
  - Вот как?! - инженер снова поплямкал. - Я слышал, что ки-
  тайские инженеры сталеплавильного комбината "Шоуду" утверж-
  дают, будто их железоделательное производство древнейшее в
  мире... Так ли?
  - Утверждать или спорить на эту тему, всё равно что спорить,
  чей предок человекоподобный азиатский орангутанг или гиббон,
  или африканский шимпанзе, или горилла первыми упали с дерева
  и крикнули: "Я первочеловек!" Взглянув в небо, объявили: "Я сын
  божий! Мой бог главнее всех богов!.."
  Имена, общаясь с многими народами, народностями, племе-
  нами, уловил их общую слабость - возносить дошедшие к ним
  убеждения предков с древних времён, и считал, в людях сливают-
  ся прошлые века, когда страх перед необъятной Вселенной со-
  здал суеверие в богов.
  - Может быть, может быть, - неохотно согласился инженер. -
  Но учёные утверждают, что колыбелью человечества есть Афри-
  ка, из неё пошла "Миссис Плез"1... Двадцать пять миллионов лет
  тому, после геологических сдвигов земли, образовались Альпы,
  Гималаи, Анды, а Африка уже была как сложившийся континент.
  Имена не ответил. Всматриваясь в проплывающую под само-
  лётом кустарниковую пустыню, вспоминал нагорье в верховье рек
  Сент-Пол и Лоффа, городок Зигите - центр племени бузи, окру-
  жающие его горы, леса. Минуло много лет, как ушёл он из родно-
  го края, тогда двух Либерий - той, которая начиналась графством
  Монтсеррадо, и другой, существовавшей в горах и джунглях, го-
  ворящей на языках манде, ваи, гребо, кру, бузи и многих других.
  Припомнил, как мальчишкой лежал на тёплой земле, положив го-
  лову на колени деда... Их укрывало густое чёрно-фиолетовое небо.
  
  
  1"Миссис Плез" - в 1947 году в Юго-Западной Африке, стране золотых
  равнин, розовых гор, оазисов и пустынь, пещер и подземных рек, окамене-
  лых лесов, найден скелет пятидесятилетней самки, умершей четверть милли-
  она лет назад. Этот дриопитек ходил на двух ногах, кости её ног напоминают
  кость племени бушменов Калахари. В пещерах найдены каменные орудия
  доисторического человека.
  37
  
  
  Дед сердился на людей из племени гребо и кру, называл их врага-
  ми народа бузи за то, что они убили его, Имены, отца на планта-
  ции Файрстона1 в долине реки Кавалла, и наставлял, чтобы он,
  Имена, отомстил им.
  Вражда между этими племенами закипела с первых лет появ-
  ления на берегах Гвинейского залива переселенцев из-за оке ана.
  Более ста лет они выслеживали друг друга, и только в конце Вто-
  рой мировой войны была провозглашена политика "объединения",
  политика ликвидации пропасти меж потомками американских
  негров-переселенцев и коренным населением и провозглашена
  политика "открытых дверей2". Через ту "дверь" караваны океанс-
  ких великанов "Либеро-Американо-Шведской компании" под ли-
  берийским флагом увозили куски раздробленной горы Нимба3 за
  океан, а привозили тряпки. Природные богатства его родины пре-
  вращались в подводные "Бундесмарины", о чём пеклись "Лайби-
  риа майнинг компани", голландские, шведские, английские бан-
  ки: океаны закишели подводными "миссионерами" смерти. "О,
  миссии, миссионеры! - Ему, Имена Гуаве, не забыть подвижника-
  миссионера сера Додда из штата Виргиния, вбивавшего в его го-
  лову, что он собственность миссии, потому что родился на терри-
  тории миссии, нагружал на его плечи пачки религиозной литера-
  туры и, используя его в качестве носильщика и переводчика, от-
  правлялся в далёкие селения распространять веру в бога Иегова.
  Когда мать умирала от чёрной язвы, он водил его по селениям
  бывшей французской Гвинеи, где господствовал дух метрополии -
  коммерсанты, балаганы со всякими приманками для туристов на
  французский манер. Обкрадывался народ Мондинго. Додд нена-
  видел комитеты "службы порядка" от Демократической партии
  Гвинеи, отбиравшей власть у вождей племён, продажных колони-
  заторам.
  
  
  1Файрстон-старший, резиновый король США в 1926 году заключил ка-
  бальное соглашение с правительством Либерии, получил под каучуковые
  плантации 400 000 га земли на 99 лет.
  2Политика " открытых дверей" провозглашена в 1944 году.
  3Нимба - гора на севере страны, запасы руды с 65% содержания железа
  в 300 миллионов тонн.
  
  38
  
  
  Но, почувствовав, что оказались в кратере народного вулкана,
  всякие дельцы ринулись к причалам Конакри, погрузили награб-
  ленное на корабли, уплыли. Стоя на палубе венесуэльского ко-
  рабля, взмахом шляпы Додд прощался с Африкой. Только тогда
  Имена понял, что свободен. Алжирские моряки увезли его в
  освобождавшийся Алжир. Никто в Либерии не знал о его суще-
  ствовании на свете. В Алжире, вместе с юношами, он ушёл в Таль-
  Атласские горы сражаться против колонизаторов. Недолгий пере-
  рыв, и снова бои за освобождение от американо-гомбо-бельгийс-
  ких наёмников джунглей Конго. Наконец пред ним открылись две-
  ри учебных заведений Москвы... Имена - член экипажа Космоп-
  лана для полёта на неведомую планету, где должен найти общий
  язык с разумными существами, если таковые есть там. От первой
  встречи будут зависеть дальнейшие отношения между нами. Зем-
  ляки признали меня, сам мэр города пригласил посетить родину -
  страну Южных рек, как называли её когда-то.
  - Молодцы! Обратите внимание! - воскликнул инженер, пре-
  рвав воспоминания Имены Гуавы.
  Самолёт пролетал над кустарниковой пустыней, занесённы-
  ми солончаками котлованами озёр и уедами1. Огромные эскалато-
  ры перемещали горы песка, расчищая путь для прокладки желез-
  ной дороги, следом бульдозеры насыпали полотно, а рельсо-
  укладчики ложили секции будущих путей. Параллельно железной
  дороге блестели водой каналы и ряд озёр. На севере возвышалось
  нагорье Тибести с тёмными конусами вулканов Эми-Куси высо-
  той в три с половиной тысячи метров.
  Строительство велось на встречных курсах. Имена знал о нём,
  но с той поры как начал готовиться к межпланетному полёту,
  о строительстве имел запоздалое представление.
  - В каналах вода! Откуда она? - удивился он.
  - Берём из Средиземного моря, - сказал инженер.
  - Так это сколько нужно затратить электроэнергии на подачу
  воды в канал...
  - Только на первичную закачку-подачу на участки, что прохо-
  дят по возвышенностям двести и более метров над уровнем моря,
  
  1Уеды - русла пересохших рек.
  39
  
  
  - сказал инженер. - Где возвышенность обрывается, а канал далее
  идёт по долине, построены гидроэлектростанции, используются
  перепады высот... Электроэнергия их передаётся до очередной
  насосной станции, она подымает воду на очередную возвышен-
  ность, и так по всему пути... Канал сам себя, практически, обслу-
  живает...
  - Это похоже на вечный двигатель, - ухмыльнулся Имена. -
  Однако морская вода содержит много солей, не пригодна для оро-
  шения...
  - Видите озёра? - инженер кивнул вниз. - Они - отстойники
  морской воды, они неглубоки, вода интенсивно испаряется, обра-
  зуются дождевые облака... Вот вам и пресная... Соли, что оседают
  в озёрах, берём для химической промышленности, за счёт чего
  поддерживаем в рабочем состоянии и гидро-, и насосные стан-
  ции... Рельеф местности, так сказать, помогает воде работать са-
  мой на себя... Соединим канал с рекой Нигер на территории Мали
  и примемся за встречный с берегов Атлантики через Западную
  Сахару и пустыни Мавритании...
  - Огромные масштабы работ... - констатировал Имена. - Дол-
  го ли строили этот?
  - Три года... Население Земли увеличивается, кормить нуж-
  но... Земли, воды много, нужно использовать всё по максимуму...
  - ответил инженер и спросил, видел ли Имена Великий китай-
  ский канал, путешествуя по Китаю.
  - Видал, - ответил Имена.
  - Тысячавосемьсоткилометровый канал, соединяющий реки
  Хуанхэ и Янцзыцзян, китайцы строили веками, а мы больше двух-
  тысячкилометровый проложили за три с небольшим года...
  - Китайцы работали лопатами, землю выносили корзинами,
  а в вашем распоряжении вон какая мощная техника, - урезонил
  инженера Имена и спросил, не будут ли железной дороге и каналу
  страшны ветры Харматтан, достигающие Гвинейского залива и
  создающие там пыльные туманы и хабубоми1?
  
  
  
  
  1Хабубоми - пыльные бури в Судане.
  40
  
  
  - Учёные заканчивают испытание раствора, безвредного для
  растительного и животного мира, который способен закрепить
  пески. - Инженер вдруг вскочил с кресла, позвал стюардессу, про-
  диктовал телеграмму строителям железной дороги, выразив им
  благодарность за успешную работу, и предложил Имене тоже под-
  писать приветствие. Имена подписал. Стюардесса убежала в ка-
  бину пилотов. Инженер включил телевизор, вмонтированный в
  спинку переднего кресла. На экране появилась группа рабочих.
  Они стоят на шпалах, машут руками, выкрикивают: "Благодарим
  за поздравления! Первый билет для поездки по нашей дороге тебе,
  Имена Гуава! Желаем удачного полёта к звёздам и благополучно-
  го возвращения!"
  - О, крепость духа Птаха! И родила же ты такого олуха, как я!
  Рядом человек Космоса, а я о гробницах! - воскликнул инженер, -
  Простите, Имена!
  - Ну, что вы!.. Космонавты в наше время не в диковинку...
  Самолёт заходил на посадку в аэропорт Робертсфилд2. Име-
  на приник к иллюминатору. Он дома, в самостоятельном госу-
  дарстве. Не в том, колониальном, провозглашённом США в 1847
  году.
  Родного города Зигите не узнал. Где толпились камышовые
  хижины - стоят красивые дома. Улицы прямые, широкие. После
  официального приёма у мэра города, на центральной площади
  состоялся концерт самодеятельности работниц текстильной фаб-
  рики. Стройные, гибкие девушки, увешенные бусами, в брасле-
  тах, с серебрянными стрелами в волосах, танцевали под звуки ба-
  рабанов и трещоток.
  - Они достойны кисти художника, - шепнул Имена мэру. - В
  детстве я видел танцующих старух со скривленными тяжёлым
  трудом спинами, с язвами на груди, в страхе закрывавшими глаза
  перед явлениями природы - перед духами скалы Онагизи...
  Вдруг одна из танцовщиц подбежала к нему, сняла с себя бусы,
  набросила ему на шею, и убежала к подругам.
  - Она, если не ошибаюсь из народа гребо, - шепнул мэр.
  
  
  2Робертсфилд - международный аэропорт, США во время Второй миро-
  вой войны построили там военно-воздушную базу.
  41
  
  
  "Гребо, гребо... Дед, слышишь?! Эта, полная огня работница
  фабрики из народа гребо!" - едва не выкрикнул Имена.
  Тёмно-синее вечернее небо быстро затягивалось облаками,
  загремел гром. Зигзагообразные молнии стрелами вонзались в
  камни скалы Онагизи и расспыпались мириадами искр. Лил дождь.
  Имена шёл к этой горе, как когда-то ходил к ней дед в единобор-
  ство со злыми духами, заклиная их пощадить жителей Зигите,
  прятавшихся в хижинах и боявшихся даже взглянуть на небо.
  Шумел дождь, ветер гудел в ветвях деревьев. Имена стоял с не-
  покрытой головой. Нет! Пришёл он к горе не просить пощады,
  пришёл укрепить свой дух перед полётом в неизвестность. Ветер
  взвихривал струи дождя, дёргал полы костюма. Имена любовался
  зелёными змеями молний. Вдруг сзади кто-то прошлёпал лужами.
  "В такое ненастье здесь может появиться только смелый человек", -
  подумал он. Молния разорвала прядево облаков, осветила окрест-
  ность, Имена оглянулся.
  Рядом стояла девушка, бусы которой висели на его шее.
  - Имена, за ночью приходит день... За встречей - любовь, -
  произнесла она и смело подошла к нему.
  - Я счастлив за мой и твой народы, за тебя, незнакомка... Мы
  вместе разорвали цепи ночи. Раб, завоевавший свободу, никогда
  не поступится ней. Ты пример тому, тебе не страшны ни чёрные
  скалы Онагизи, ни зелёные змеи молний и духи неба... - Имена
  пожал руку девушки.
  - Желаю тебе скорого, счастливого возвращения на землю. -
  Девушка подняла глаза к небу.
  - И счастья на земле, - додал Имена Гуава.
  В спящий городок возвращались вместе.
  - До встречи! Будем, буду ждать тебя! - девушка засмеялась и
  побежала по лужам через дорогу к дому - общежитию работниц
  фабрики.
  Имена Гуава смотрел на окна большого здания. В одном окне
  вспыхнул яркий электрический свет.
  - Я вернусь к тебе! - крикнул он.
  
  
  
  
  42
  
  
  V
  
  1778 год. 1200 великобританцев,
  ссыльных переселенцев и их охрана,
  по воле министра Великой Британии
  лорда Сиднея закладывают в заливе
  Джексона первое на континенте
  Австралии поселение европейцев.
  
  Солнце садилось за высокими эвкалиптами и пальмами ост-
  рова Новая Гвинея. Узкой просекой шли четверо с рюкзаками за
  плечами. Передний - среднего роста с вьющимися, как у папуа-
  са волосами, тридцатилетний австралиец геолог Кейс. Следом -
  его переводчик и проводник - коренной житель, двое замыкаю-
  щих - австралийские аборигены, которых Кейс, странствуя ещё
  по мертвым пустыням Центральной Австралии, нанял в помощ-
  ники.
  Почувствовав сладковато-приторный, одурманивающий запах,
  Кейс приостановился, осмотрелся: цепляясь за ветви деревьев,
  к солнцу тянулись большие красные цветы орхидеи. Немедля он
  ускорил шаг.
  Уже месяц он изучает в горах Стар-Мунтина, что хранит
  в себе Земля Папуа. Австралийский Союз отрёкся от этой коло-
  нии и, под воздействием мировой общественности, обязался по-
  мочь новой республике развивать собственную экономику. Одним
  из первых работать здесь вызвался Кейс, несмотря на то, что имел
  возможность успешно заниматься своим делом на материке. Ру-
  ководимая им экспедиция обнаружила в Большой песчаной авст-
  ралийской пустыне залежи каменного угля, в котором нуждался
  железорудный бассейн на островах Коккату, Кулан, Ирвин, и ис-
  следовала подземную реку пресной воды вблизи того района. Ком-
  пания "Острелиан Айрон енд стил лимитед" начала там строи-
  тельство двух сталеплавильных заводов. Она предложила ему дол-
  жность особого консультанта с неограниченными возможностя-
  ми использования средств для новых поисков, виллу в районе
  Сиднея, где в тени голубых эвкалиптов, тёмных пихт, сосен-арац-
  карий и японских вишен обитают всемогущие магнаты, при усло-
  вии, что он в контракте укажет, что все его открытия будут счи-
  43
  
  
  таться собственностью компании, и без её согласия он не вправе
  предавать их огласке.
  Кейс хлопнул дверью и уехал в родную Аделаиду. Сытую жизнь
  раба, как ядовитую приманку, он отверг.
  Леса, перевитые мхом, озёра, голубые горы, Джоналонские
  карстовые пещеры, алебастровые гроты Императорской пещеры
  он считал загадкой природы, которая не должна быть местом уве-
  селительных прогулок высшего класса общества, а принадлежать
  науке. Думал о подземных реках, которые следует повернуть к его
  Аделаиде. Злился на медленное строительство плотин на реке
  Мурей. К филантропии - человеколюбию он прибавил природо-
  любие, ибо человек - частичка природы. "По-воровски устроен
  мир! Столько земли! Сколько можно от неё взять, а множество
  граждан прозябает в нищете! - восклицал он в кругу коллег, и ри-
  совал дикость внутриконтинентальных пустынь и полупустынь с
  почти непроходимыми, тускло-зеленоватыми кустами, карликовы-
  ми эвкалиптами, акациями и высокой колючей травой - спини-
  фекс, которые нужно преобразовать. Искал работы больших мас-
  штабов. Если бы не отец - влиятельный член консервативной
  партии, его назвали бы коммунистом.
  Но неписанные законы капитала загнали его в тупик. В пери-
  од мытарств - ушла жена, произошла размолвка с отцом. Он от-
  кликнулся на статью профессора Беркли, дряхлого уже старичка,
  у которого когда-то учился, призывающего помочь молодому го-
  сударству Новая Гвинея.
  Путники вышли на широкую поляну. Солнце до половины
  уже спряталось за бамбуковой рощей. Хижины папуасов, слов-
  но калеки, на высоких костылях, толпились вдоль дороги, глядя
  темными дырами-дверями на каменный домишко - базу экспе-
  диции.
  - Неужто учитель! - воскликнул Кейс, увидев на ступеньках
  домика старика с лысой непокрытой головой. Нежданное появле-
  ние Беркли на базе обрадовало его и удивило: от Мельбурна до
  Папуа четыре тысячи километров. Бросил рюкзак и с распростёр-
  тыми руками побежал к учителю. Из домика вышли двое в форме
  военно-воздушных сил Австралийского Союза. Улыбаясь, они
  пошли ему навстречу.
  
  44
  
  
  - Господин Кейс, время лететь. Космоплан ждёт, - пожимая ему
  руку, сказал один из них. - Мне поручено сопровождать вас в Кан-
  берру, откуда отправитесь на остров "Альфа". Кейс заметил в тени
  деревьев две автомашины и группу солдат.
  Верхушки деревьев, словно причудливые горы, тускло выри-
  совывались на фоне ночного неба. Вблизи домика прохаживались
  часовые, офицеры дымили сигарами, сидя на ступеньках: ждали
  рассвета.
  В комнате Кейса светил газовый светильник.
  - Господи, где твои глаза?! - восклицал Кейс, стоя перед си-
  девшим у столика профессором Беркли. - Племена толан, сепик,
  гойлала в наш космический век пребывают в каменном веке...
  Живут предрассудками дикарей... Женщины отрубывают пальцы
  рук, когда умирает кто-то из родных...
  - Друг мой, мир ещё полон несчастий, - тихо произнёс Берк-
  ли. - Я умышленно послал тебя в те горы, чтобы ты убедился...
  Но дикость племён мелочь со злом, которое могут совершить впол-
  не респектабельные, но алчные люди, обладающие атомным ору-
  жием... Ты всецело был поглощён наукой, но работа в песках Гиб-
  сона, странствия в Мёртвом сердце Австралии, жизнь аборигенов
  раскрыли твои глаза на тех, кто не имеет вилл и не знает дороги
  в университеты... Веря в твоё доброе сердце, я рекомендовал тебя,
  как опытнейшего геолога, "Международному центру по изучению
  Океании и Вселенной". Убеждён, что не ошибся... Ты привезёшь
  новое о мироздании, и мы продолжим работу в этих краях, чтобы
  люди племён жили благополучно... Раз человек родился - пусть
  проживёт жизнь по-человечески...
  - Мы и подобные нам слишком были увлечены тайнами ато-
  ма, забыв о людях, - сказал Кейс.
  - Я счастлив, что кроме природы ты полюбил людей, - Беркли
  по-отцовски обнял Кейса.
  На рассвете он, Беркли, и охрана выехали на ближайший аэро-
  дром.
  - Возвращайся быстрее, ты нужен и земле, - старик прижал
  голову Кейса к своей груди.
  Заревели турбины ракетоносца, Кейс смотрел в окно. Вдали,
  по бетонной дорожке, неторопливо к зданию аэропорта удалялся
  
  45
  
  
  учитель. "Вот он какой - бывший консультант обогатительных ура-
  новых заводов в Рейдиум-Хилл и Рам-Джагл!" - подумал он.
  Самолёт взял курс на юг над необзоримым Коралловым мо-
  рем. Вскоре на зелёно-серебристом горизонте показалась земля -
  Австралия.
  Кейс вспомнил поговорку: "Старики, высаживаясь на австра-
  лийские берега, вновь переживают весну молодости". Нет! Он не
  чувствует этого! Материк дряхлеет, и сам нуждается в обновле-
  нии. "Придут ли проститься отец и жена?.."
  А турбины лайнера гудят, гудят, оставляя в небе над богатей-
  шим материком южного полушария белые полосы.
  
  VI
  
  Блеском золота Юкона1 и окаменелым факелом в вытянутой
  руке статуя Свободы встречала турбоход "Геркулес", возвратив-
  шийся из Европы в "Вавилон на Гудзоне"2 . Дул холодный север-
  ный ветер. После прохождения влажных, тёплых широт океана,
  палуба, поручни заиндевели. Дамы в мехах, мужчины в непроду-
  ваемых кожанках, предвкушая отдых в тёплых виллах, в офисах
  джунглей серых небоскрёбов, все были наверху в ожидании при-
  чаливания к пристани.
  Высокий блондин, лет сорока, пригладил пальцем небольшие
  усики, протолкался ближе к ещё поднятому трапу и оглянулся. На
  большом телеэкране, укреплённом ниже рубки штурмана, появи-
  лась темноволосая девушка, улыбаясь она объявила:
  - Граждане и гости Нью-Йорка! Космонавт Хелл Скотт перед
  полётом к звёздам и его подруга кинозвезда Ева Мерфи прилета-
  ют в наш город! Поприветствуем его и пожелаем удачного полёта
  и возвращения на Землю!
  Рокот эскадрильи геликоптеров военно-воздушных сил Соеди-
  нённых Штатов Америки, пронёсшихся над кораблём со стороны
  лесов Лонг-Айленда, заглушил голос девушки. Боевые машины
  
  
  1Миллионер США Джон Маклой перед смертью подарил часть золота,
  добытого на Юконе, для покрытия Статуи Свободы.
  2Так в Вашингтоне называют Нью-Йорк.
  46
  
  
  образовали большой круг вокруг статуи Свободы: один из них
  снизился и завис над её головой.
  - Хелл Скотт пожелал пожать руку символу демократии и сво-
  боды! - комментировала диктор. На экране замелькали лопасти
  геликоптеров, из кабин которых выглядывали улыбающиеся пи-
  лоты. Затем появилась толпа зевак на набережной. Неожиданное
  сенсационное сообщение привлекло их внимание словно очеред-
  ной выстрел в президента. И выстрел произошёл. Но не в прези-
  дента. Один из геликоптеров, вывалившись из общего круга, кор-
  шуном бросился к геликоптеру Хелла. Тотчас зелёные, красные
  трассы автоматических пушек его собратьев преградил ему путь.
  На холодные волны океана посыпались куски металла. Широко
  открытые глаза статуи, как и столетие тому, смотрели на происхо-
  дящее мёртвым взором.
  Блондин с усиками вынул миниатюрный видеотелефон, тихо
  произнёс: "Вариант первый - минус!" Приступайте ко второму!
  Г.К." - и спрятал аппарат.
  "Геркулес" пришвартовался. Блондин первым сбежал на зем-
  лю. Пробегая мимо таксистов с чёрной кожей и метисов, услы-
  шал: "Боб, спеши в контору "Вертолёт-компани!" Место одного
  пилота освободилось!"
  У открытой дверцы "линкольна" с затемнёнными стёклами и
  блестящим золотом орлом на капоте стоял высокий, длиннолицый
  клерк.
  - Вас ждут. Прошу, - указал он блондину на заднее сиденье.
  Эскадрилья геликоптеров, образовав кольцо, зависла над че-
  тырёхсотметровой коробкой здания "Эмпайр стэйт билдинг". Ге-
  ликоптер Хелла "приземлился" на площадке его крыши, к этому
  времени освобождённой от любителей взглянуть с высоты на фи-
  нансовую столицу Штатов, и колючей ограды1.
  Хелл - мужчина атлетического сложения в зимнем спортив-
  ном костюме легко спрыгнул на цемент крыши. Полковник поли-
  ции поспешил подать руку Еве - помочь ей сойти. Стройная брю-
  
  
  1Крыша этого небоскрёба часто служила местом, откуда пожелавшие по-
  кончить со "счастливой" жизнью бросались вниз. По распоряжению поли-
  ции на ней была установлена высокая ограда.
  47
  
  
  нетка, также в спортивном костюме, улыбнулась любезному джен-
  тльмену: похлопала варежкой по его румяной щеке.
  Телерепортёры с различных ракурсов запечатлели этот момент.
  Другие стражи порядка, один за другим, с удовольствием под-
  ставляли свои физиономии под варежку кинозвезды. А одному из
  поклонников кино, бравому лейтенанту, вздумалось записать на
  магнитный диск даже звук пощёчины. Под общий хохот Ева удов-
  летворила его просьбу.
  Но Хелл был мрачен. Случай у статуи беспокоил его. "Страна
  свободы... Охрана в воздухе, охрана на земле... Кто я, и что заставило
  отважиться напасть на меня? Ну, был бы я бизнесменом, не поделив-
  шимся с кем-то или оставившим кого-то без штанов, как бывает в
  этой среде, - было бы понятно... И что хотят босы "Национального
  банка" и "Юнайтед трест банкиров"? Прислали своих людей в леса
  Лонг-Айленда, чтобы посетил их... Дядя Боб, когда я позвонил ему
  из леса о приглашении, воскликнул: "Поздравляю, мой мальчик! При-
  глашают? Выбивай из золотых мешков как больше!" Дядя преклон-
  ного возраста, один из пионеров Космоса, и с годами не лишился
  широкого юмора, и права "своего не упустить" - подзаработать на
  славе. Говорил: "Если тобой заинтересовались банки, может случить-
  ся, что Еве не будет кого встречать... На доллары, оставленные тобой,
  отслужим панихиду и найдём ей подходящего жениха..." И засмеял-
  ся. Жестокий юмор... Поздравил ещё раз и добавил: "Валяй к звёз-
  дам!.. У русских есть целебный эликсир с белой головкой, запасись!
  Если застрянете где-то там, заспиртуйтесь и ждите пока вас снимут".
  Старик, а словно мальчишка! Приехать не может. Болен. Шутник. Но
  напутствие неприятное, хотя сам склонил меня заняться Космосом.
  После окончания технического факультета Колумбийского универ-
  ситета предложил мне изучить труды Роберта Гоберта1. Испытанный
  мною в полёте аппарат космической связи оказался превосходящим
  имеющиеся. Университет рекомендовал меня "Центру изучения
  Океании и Вселенной". Узнав об этом, дядя кричал в телефонную
  трубку: "Малыш, тебе повезло! В Космоплане можно играть в гольф,
  не то что париться в консервных банках!"
  
  
  1Роберт Гоберт - американский изобретатель. Изобрёл ракету с жидким
  топливом. Умер в 1945 году.
  48
  
  
  Кавалькада сверкающих лаком автомашин ждала Хелла у вы-
  хода из небоскрёба. Полицейские пристально вглядывались в тол-
  пу, опасаясь появления членов организации "минитменов"1, кото-
  рые угрожали Хеллу за посещение Гарлема, где, наследуя Айку2,
  он сфотографировался с неграми. Хелл высадил шофера, сам по-
  вёл машину к площади Колумбийского университета. Отцы уни-
  верситета, встречая своего воспитанника, решили напомнить
  Америке о великом праве на собственность3.
  Въезд на площадь был закрыт дюжиной полицейских.
  - Хелла пропустить! Остальных - прочь! - подал команду за-
  ведующий кафедрой, на которой Хелл учился и который знал его
  в лицо.
  Машины сопровождения повернули в объезд небоскрёбов
  "Рокфеллеровского центра".
  Хелл не был оратором, но вынужден был часа полтора отве-
  чать на вопросы студентов на всякие технические темы: молодые
  пытались уловить "изюминку" для своих возможных будущих от-
  крытий.
  Высший Совет университета присвоил Хеллу звание почёт-
  ного доктора технических наук. От университета он повёл маши-
  ну на Пятую авеню и дальше, минуя красивые дома из мрамора,
  гранита и зеркального стекла, к Центральному парку. Окна феше-
  небельных вилл отражали солнечные лучи, с Восточной реки дул
  сильный ветер, голые деревья на крышах домов миллионеров, яро-
  стно размахивали чёрными ветвями. Хеллу хотелось посмотреть
  город своих предков, которых не так давно в Африке, Индокитае,
  на Среднем Востоке и других местах называли - проклятыми янки4.
  
  1Минитмены - расистская, антикоммунистическая террористическая
  организация, существовавшая в США с шестидесятых годов ХХ ст.
  2Айк. Имеется ввиду Эйзенхауэр, который перед выборами президента,
  рекламируя свой мнимый демократизм, ездил к неграм-богачам в Гарлем и
  фотографировался с ними.
  3В центре Нью-Йорка есть небольшая площадь, принадлежавшая Колум-
  бийскому университету. 364 дня в году по ней свободный проезд транспортом
  и проход пешеходов. Но 1 день, под угрозой суда, запрещено появляться на ней
  кому бы то ни было.
  4Янки - потомки выходцев из Англии, которые считают, что лишь они
  являются стопроцентными американцами.
  49
  
  
  От парка Хелл погнал автомашину на Бродвей. Напротив по-
  черневшей, забытой ньюйоркцами церкви Троицы свернул на Уолл-
  стрит. Небоскрёбы сжали улицу в холодную щель камня и бетона.
  - Как мрачно здесь... Бессердечная пещера, а не улица... - тихо
  сказала Ева. Два года перед этим, до встречи с Хеллом, один из
  банковских воротил с этой улицы предлагал ей стать его женой.
  Не почувствовав тепла в его сердце, - отказала, после чего и улицу
  невзлюбила.
  Остановив машину напротив "Национального банка", Хелл
  предложил ей зайти вместе, она сказала:
  - Подожду в машине... Не задерживайся...
  - На разговор боссу даю две минуты, - ответил Хелл и поша-
  гал в открытую перед ним дверь.
  - Сто, сто десять, - Ева следила за секундной стрелкой. - Сто
  двадцать. Взглянула на дверь. Хелл торопливо вышел, сел за руль.
  - Что босс хотел от тебя? - спросила.
  - Оказывается, этот банк субсидирует работы на острове "Аль-
  фа"... Босс предложил продать ему мои наблюдения по возвраще-
  нии из полёта. Я отказал...
  Ева поцеловала его в щёку.
  - Это босс вручил, чтобы я молчал о результате нашего разго-
  вора, - Хелл положил в сумочку Евы чек.
  - Пока ты будешь в полёте, он, рекламируя встречу с тобой,
  заработает в сто раз больше, - заметила Ева. - Никто не знает, как
  закончился ваш разговор...
  Вскоре Хелл остановил машину возле серого гиганта банка
  "Юнайтед трест банкиров".
  - Не поддавайся и этому, - напутствовала Хелла Ева, и снова
  её взгляд на секундной стрелке часов.
  Хелл не задержался. Вскочив в машину, ругнулся:
  - Этот вовсе оскотинился... Предложил отказаться от полёта...
  Его мозги ещё витают в периоде конфронтации... Считает, что мой
  полёт с коммунистом и цветными подрывает устои Америки...
  Какие устои? Шипел, как Барри1...
  
  
  1Имеется ввиду бывший сенатор от штата Аризона Барри Голдуотер, ярый
  расист и антикоммунист.
  50
  
  
  - Теперь к друзьям, - Ева снова приложилась губами к щеке
  Хелла.
  У готеля "Валдорф Астория" друзья студенческих лет и моло-
  дые студенты понесли Хелла в фешенебельный зал, в тот самый,
  в котором в далёком тысяча девятьсот шестидесятом году быв-
  ший канцлер Федеративной Республики Германия Аденауэр дого-
  варивался с бывшим премьер-министром Израиля Бен-Гурионом
  не оглашать на процессе военного преступника Эйхмана, его со-
  общников, таких как Глобке. Сделка состоялась. Немцам ФРГ Глоб-
  ке обошёлся в триста двадцать миллионов марок. Торгаш пере-
  хитрил солдафона.
  В окружении давних товарищей Хелл старался выбросить
  из головы и случай у статуи Свободы, и боссов-банкиров, но в
  "Юнайтед трест банкиров" его не забыли. Как только он хлоп-
  нул парадной дверью, из задней комнаты босса вышел блондин
  с усиками.
  - Летим в пропасть! И второй вариант лопнул! - удерживая руку
  на груди у сердца, тихо сказал босс. - Хелл плюнул нам в лицо...
  - Телеграфируйте в замок "М", - сказал блондин.
  Половину часа босс глотал пилюли, блондин молча изучал
  обстановку кабинета.
  Ответная телеграмма из Европы гласила: "Без паники, госпо-
  да! В запасе варианты третий, четвёртый... Хелл плохо воспитан...
  Займитесь воспитанием своей молодёжи в своём духе. Г.К. Немед-
  ля вылетайте в замок "М". "фон-Р".
  Блондин удалился. Босс вызвал врача.
  
  VII
  
  Во мраке ночи чёрный "оппель-капитан" нёсся бетонной до-
  рогой в долине большой европейской реки. Аляповатые снежин-
  ки, ударяясь о ветровое стекло, расплывались кляксами. "Доннер-
  веттер! " - ругался мысленно блондин с усиками - Карл Шприн-
  гер, десять лет тому назад плававший на корабле "Кибальчич" под
  именем Ганс. Его раздражали и кляксы, и срочный отзыв из Шта-
  тов. "Почему немедля? Что надумал фон Рихтер? Предъявит пре-
  тензии за провал первого и второго вариантов?" - думал он.
  
  51
  
  
  Дорогу к замку "М" - замку фрау Матильды - он узнал на тре-
  тий день по окончании антропологического факультета. Не пред-
  полагал, что профессия, как он выражался с насмешкой, "обгло-
  дателя черепов далеких предков" проложила ему дорогу ещё в одну
  сферу деятельности.
  Оказалось, замок служил и служит личной резиденцией пред-
  седателя правления мощнейшего металлургического германо-аме-
  риканского синдиката фон Рихтера.
  Низкорослый старичок с большой лысой головой и тонкими
  руками встретил его тогда приветливо. Поговорили о теории орга-
  нической школы Спенсера и его последователях Гобино, Аммо-
  на1, о растущей конкуренции в металлургической промышленно-
  сти между Японией, Китаем, США, евроазиатским комплексом,
  возглавляемым Россией, об открытии и освоении новых место-
  рождений железных руд. Отнюдь не богатырского телосложения,
  фон Рихтер заявил, что жизнь любит сильных, а далее: "Ваш дед
  родился на архипелаге Бисмарка, который, как и владения Герма-
  нии в Новой Зеландии, Гвинее, Океании, не без согласия Парижа,
  были отобраны у нас... Неудобный у нас сосед... Не так ли? Ваш
  отец был членом колонии нудистов2, затем офицером вермахта
  попал в плен к русским, и только через десять лет, в числе девяти
  тысяч офицеров бывшего вермахта, передан Германии для отбы-
  тия срока наказания.
  Фатерланд помиловал его, но нелепый случай унёс его жизнь -
  пьяный янки, во время американо-боннских манёвров, раздавил
  его танком. Все это вы должны помнить и прожить жизнь с пользой
  для нации. Я удивился познанию фон Рихтера моей родословной,
  не зная цели встречи, ответил, всё, что касается деда и отца, не за-
  буду. На что он повторил: "Право на жизнь имеют только сильные!"
  Та встреча и повернула мою жизнь. Отслужив три года в подвод-
  
  1Органичная школа в социологии - одно из направлений буржуазной
  социологии конца 19 - нач. 20 ст., отождествляющая жизнь общества с био-
  логическими закономерностями.
  2Нудисты - немцы, которые жили в восточных районах Голландии, в 1940
  году организовали колонию нудистов, людей которые отбрасывают стыдли-
  вость, а 10 мая 1940 года одели военную форму, захватывали мосты и аэро-
  дромы в момент оккупации Голландии фашистской Германией.
  
  52
  
  
  ном флоте, вот второй десяток лет, выполняя его поручения, странст-
  вую по свету как антрополог под своим именем, а в отдельных случа-
  ях под вымышленными именами. Он доволен мною и не скупится.
  Раз за разом снежную пелену озаряли зарева металлургичес-
  ких заводов, негодования Шпрингера смягчались, а то и вовсе
  пропадали: какая-то частичка тех заводов принадлежит и ему, по-
  полняя счёт в швейцарском банке.
  Оппель проехал вдоль высокой каменной ограды и остановился
  напротив массивных металлических ворот, с которых смотрел глаз
  огромного, вылитого из меди, очкового осьминога, а ниже - готи-
  ческим шрифтом: "Наследие и задача1". Шпрингеру казалось, чу-
  довище вот-вот протянет щупальцы и схватит его. Из калитки вы-
  бежали двое с автоматами. Проверив, что в машине он один,
  открыли ворота. За тремя зашторенными окнами второго этажа
  светилось.
  У парадного входа стояли ещё двое вооружённых; у дверей
  кабинета хозяина, рядом с панцирем рыцаря с опущенным забра-
  лом, стоял ещё один. "Непременно, случилось что-то!" - подумал
  он, но вошёл в просторную комнату, со стен которой смотрели на
  большой полированный стол усопшие владельцы замка, уверен-
  но. Фон Рихтер утопал в большом, высоком кресле; несведущий
  мог и не заметить его, переступив порог. На плосковатом его лице -
  бледность, над подглазными мешками моргали мышиные глазки,
  сухие кулачки лежали на столе. "Убожество! Не собирается ли на
  тот свет?" - не впервые мелькнула пренебрежительная мысль у
  Шпрингера к хозяину.
  Он чуть ли не болезненно относился к тщедушным на вид
  людям, считая что только такие, как он, стройные, поджарые -
  цвет земли, имеют право на внимание женщин. Но перед ним хо-
  зяин: он один из десятка, которые ставят и снимают канцлеров,
  министров, определяют политику правительства на завтра и на
  годы вперёд, а он, Шпрингер, является его вторыми глазами, уша-
  ми, личный менеджер - скорее всего - экономический агент и, кто
  знает, не сядет ли он в это кресло после него?! Только сильные
  имеют право на жизнь, власть...
  
  1 "Наследие и задача" - программный лозунг немецких фашистов-реван-
  шистов 1937 года.
  53
  
  
  В противоположность хозяину, перед ним, по другую сторону
  стола, сидел великорослый, грузный, с массивной нижней челюс-
  тью, почти лишённой подбородочного выступа, адмирал бундесма-
  рине Цепецауер. Если, занимаясь этнической антропологией, опре-
  делить далеких потомков фон Рихтера он не мог, считая, что они
  относятся к неоткопанному виду обезьян, то потомками адмирала
  считал неандертальцев. Понял, уединённая, неофициальная встре-
  ча представителей экономической и военной элиты носит секрет-
  ный и личный характер, вот и причина усиленной охраны: ещё не
  сгладилась из его памяти история с неудавшейся европейской
  интеграцией, введением чрезвычайных законов, созданием много-
  сторонних ядерных сил на европейском континенте, провал докт-
  рины Хольштейна, в чём круто замешан и адмирал. Он, Шпрингер,
  выудил у одного из адъютантов адмирала, что тот начинает рабо-
  чий день с чтения, каверзной по его мнению, газеты "Шпигель", не
  упоминается ли в ней его имя1.
  Два года назад, в такую же ненастную ночь, адмирал лично
  вывез его на необитаемый участок побережья бухты Гельголанд,
  откуда подводной лодкой-малюткой он был доставлен на атомную
  субмарину, ждавшей его в Северном море: шесть месяцев уточня-
  ли местонахождение и состояние подводных маяков, сообщающих
  через спутники о прохождении в их районе надводных и подвод-
  ных кораблей, а также изменений на военных базах в океанах.
  На вопрос фон Рихтера, не привлёк ли он внимание спецслужб
  в Нью-Йорке и во время перелёта в Европу, не забыта в Америке
  гибель ракетоносцев в воздушном пространстве России, и как реа-
  гируют промышленные круги на строительство русской железной
  дороги от Байкала до Берингового пролива, надеясь услышать цель
  срочного вызова, Шпрингер ответил по-военному - ясно и коротко:
  - Инцидент с ракетоносцами американское правительство дав-
  но объявило как прискорбное недоразумение, но продолжают
  искать русских информаторов в Пентагоне, сообщивших об их вы-
  лете, некоторые банки намерены инвестировать строительство
  железной дороги, надеясь, что она откроет им доступ к ещё не
  
  
  1Газета "Шпигель" в 1960 году уличила бывшего военного министра ФРГ
  Штрауса, который, используя служебное положение, нажил капитал.
  54
  
  
  освоенным богатствам Сибири и Дальнего Востока; слежки за
  собой не заметил...
  - Дети дяди Сема так и рвутся сорвать куш! - бросил фон Рих-
  тер. - Инвестициями надеются выкачивать результаты труда низ-
  кооплачиваемых русских рабочих и их богатство... Если инвести-
  ции до какой-то поры выгодны для обновления Китая с миллиард-
  ным населением, то России труд своего, не так уж многочислен-
  ного, населения для ускорения стройки не экономны. Ей некуда спе-
  шить. Никто, ничто, даже атомное оружие, ей не страшно, её лазе-
  ры перехватят ракеты на дальних подступах, а их подводный флот
  с малого расстояния обрушит на противника свои...
  Разве что Китаю вдруг вздумается расширить свои границы и
  пустить несколько сот миллионов солдат и гражданского населе-
  ния в Сибирь... Но тут вопрос, как японцы посмотрят на это, ведь
  они сами не прочь переселиться на материк, к тому же боятся
  растущей конкурентоспособности Китая...
  - Китайцы не приживутся в Сибири, вымерзнут, как бы они
  ни были трудоспособны и неприхотливы к условиям жизни... Ев-
  ропейцы ближе к россиянам, но и они трепещут от одного слова
  Сибирь... - заметил адмирал и, не спросясь, подкурил сигару. Фон
  Рихтер включил вентилятор отогнать дым от себя, но от замеча-
  ния адмиралу воздержался. Шпрингер понял, что между ними
  должна состояться крупная сделка, и малейшие распри могут ей
  помешать. Он полагал, что босс, не мешкая, объявит причину сроч-
  ного вызова, но тот, погладив костлявой рукой лысину, молвил:
  - Промышленность Сибири спасла Россию во Второй миро-
  вой войне. Она никому её не отдаст... После временного хаоса,
  связанного с ликвидацией коммунистического режима, она опом-
  нилась, собрала большую часть золота, разбросанного дельцами
  по банкам мира, и проводит политику, попахивающую тем же ком-
  мунистическим духом... Вспомнили о своём строительстве Асуа-
  на и втянули африканцев и азиатов в строительство трансафри-
  канской железной дороги и каналов в пустынях, а чтобы металл
  острова "Альфа" не достался отдельно какой-либо державе, вы-
  двинули идею построить на нём стартовую площадку для запуска
  космопланов во Вселенную, искать неизвестно что... Перепрыг-
  нули в фантазии и американцев, которые десятилетиями тратили
  
  55
  
  
  миллиарды для того только, чтобы выяснить, есть ли на Марсе
  вода и микробы...
  Выпуская дым, адмирал повернулся к Шпрингеру, спросил,
  верил ли тот, что на какой-то планете есть существа, которые по-
  сещают нашу землю на "тарелках", прозванных Неопознанными
  летающими объектами.
  Шпрингер пожал плечами.
  - Лёжа на печи среди своих огромных просторов, русские люди
  издавна фантазировали о ведьмах, летающих на мётлах, коврах-
  самолётах и тому подобных явлениях... Вы не задумывались о
  поялении НЛО? Наши аналитики подсчитали, что чаще всего они
  зафиксированы над территорией России в малодоступных райо-
  нах северного Приуралья. Там они взлетают, полетают над мате-
  риками, попугают и возвращаются туда же. Чтобы это не вызыва-
  ло внимания, сочинили сказочку, что такие "тарелки" появлялись
  и в прошлые столетия. Попробуй проверь! Замечено, что в после-
  дние годы "тарелки" не появляются. Видимо, они маломощны для
  доставки, скажем, атомного оружия, и русские или отказались от
  их производства, или усовершенствуют...
  Шпрингер подумал, не предложат ли ему отправиться в Рос-
  сию разгадывать эту загадку, но фон Рихтер, прервав тему этого
  разговора, заявил:
  - Добыча железной руды синдикатом с каждым днём обходит-
  ся всё дороже, рудники истощаются... Известный вам остров "Аль-
  фа" содержит девяносто с лишним процентов чистого железа...
  Он нужен нам... Вам следует отправиться туда... Господин адми-
  рал всё объяснит... С расходами не считайтесь...
  По полированному столу к Шпрингеру подскользнула чековая
  книжка.
  
  VIII
  
  Сверхзвуковой лайнер "Аэрофлот Россия", беспосадочно пре-
  одолев тысячи километров на большой высоте со сверхзвуковой
  скоростью в светлое время суток, над океаном влетел в ночь.
  Андрей Степовой, пройдя предполётную подготовку в Под-
  московном центре космонавтики, и несколько специалистов по
  
  56
  
  
  ракетостроительству и эксплуатации оборудования Космоплана,
  летевшие на остров "Альфа", дремали в креслах.
  В салон вошёл штурман лайнера и объявил:
  - Товарищи, мы вышли из поля зрения радаров американских
  военных баз на острове Байкер и атолле Пальмира, снизились до
  пяти тысяч метров, и идём на дозвуковой скорости испытанным
  дедами методом - курс, скорость, время и визуальное наблюде-
  ние, чтобы не "промахнуть" островок! Прошу обратить внимание
  на океан...
  Все оживились, прильнули к иллюминаторам. Далеко внизу,
  на определённом расстоянии, словно застыв, слабо мерцали огонь-
  ки кораблей.
  - Всё-таки Центр уломал боссов, вкладывавших в "Альфу",
  потребовать от своих правительств организовать морскую охрану
  острова хотя бы на время полёта, - шепнул генерал Шаповал, си-
  девший рядом с Андреем.
  Вскоре показался яркий свет прожекторов, кольцом освещав-
  ших внутреннее море вокруг острова - стартовой площадки, а ря-
  дом, на Зелёном острове, цепочка огоньков вдоль посадочной по-
  лосы, устроенной так, чтобы горы не мешали взлёту и посадке
  самолёта.
  Лайнер пробежал по бетонному покрытию плато; шум двига-
  телей оборвался. Широко шагая, к самолёту поспешил комендант
  острова Христофор, который и в этой должности не снимал флот-
  ской формы.
  - Сергей Николаевич, поздравляю с благополучным перелё-
  том! Вы прибыли первыми... - приветствовал он генерала, только
  тот ступил на бетон. К Шаповалу он относился по-приятельски,
  ведь тот "засватал" его покинуть воду и пожить на земле, возил
  его в Москву, Киев, на Байконур. Боссы государств, принимавших
  участие в строительстве на островах, узнав об этом, желая взгля-
  нуть, в чьи руки они передадут свои миллионы, затребовали его к
  себе. Таким образом, Христофор побывал в нескольких столицах,
  и за время строительства Шаповал несколько раз посетил остров.
  - Прошу, господа, в автобус! - Христофор указал на подкатив-
  ший к самолёту большой автобус индийского производства. Осек-
  ся, поправил себя. - Прошу извинить, товарищи! Второпях выпа-
  
  57
  
  
  ло из головы, что народы России и дружественных ей республик
  снова отвергли господ... Прошу садиться, товарищи!
  Андрею показалось, что "морской волк" за истекшие годы
  внешне не изменился, разве что несколько пополнел. Возраст.
  Трёхкилометровый путь к коттеджам, построенным на возвы-
  шенности вдоль залива, Христофор, стоя возле шофера, говорил:
  - Извините, что везу автобусом... Я противник личного легко-
  вого транспорта, этакого психоза людей мира иметь легковой ав-
  томобиль... Побывав в больших и поменьше городах, убедился, -
  по-варварски расходуются природные ресурсы и энергия челове-
  чества в состязании выпуска личных, как сейчас говорят, тачек!
  Они деградируют человека как физически, так и психологически,
  лишают его общности рода человеческого... Совсем не то, что ко-
  манда корабля, - Солнце и штормы одни на всех...
  - Вы не преподавали Христофору теорию марксизма-лениниз-
  ма? - улыбнувшись, тихо спросил Андрей Шаповала.
  - Умный человек... Я не ошибся, предложив его кандидатуру на
  должность коменданта. На острове он создал если не Ривьеру, то
  уютный городок, вот увидишь... Ни одна фирма не начинала работ
  без его согласия. Хозяин. Привёз с острова сюда полуголых острови-
  тян и первое, что сделал, одел их, а специалисты быстро научили их
  выполнять работы, о которых те вряд ли имели представление...
  - Ещё школьником я читал книгу "Государство солнца" - о бла-
  женной стране, - напомнил Андрей. - Хотите сказать, что здесь так?
  - Не совсем так... Государство солнца - фантазия людей, века-
  ми мечтавших о разумном устройстве жизни человечества...
  Освещённой неоновыми фонарями дорогой автобус проехал
  мимо нескольких двухэтажных и полутораэтажных коттеджей
  и остановился.
  - Как прибывших первыми поселю вас в самом большом особ-
  няке... Пойдёмте, товарищи! - Христофор завел группу в доброт-
  ный дом, показывал комнаты и что где находится.
  Разбудил Андрея гул самолётов ещё четырёх авиакомпаний.
  Земля вращается со скоростью пятнадцать градусов в час.
  Острый глаз может приметить, как солнце "плывёт" по небу. При-
  летевшие друзья Андрея - Кейс, Гуава, Джейс, Хелл Скотт, бро-
  сив чемоданы в отведённых им коттеджах, собрались на смотро-
  
  58
  
  
  вой площадке, накрытой большим тентом, что через дорогу от
  коттеджей, над заливом. Андрей, а следом Шаповал, последовали
  туда же. Генерал или сам привязался к Андрею, или выполнял
  просьбу Чабаненко, следовал за ним, как говорят, по пяткам. Мо-
  лодые люди, в преддверии полёта, вели возбуждённый разговор
  меж собой, ему, годившемуся им в отцы, трудно было уловить тему
  их разговора. Радуясь их единомыслию, припомнил поговорку:
  "Красив обед пирогами, река берегами, а сходка головами".
  Подошёл комендант Христофор.
  - Товарищи, господа, прошу придерживаться распорядка дня.
  Услышите бой пяти склянок1, всем в столовую! - предупредил
  он. - Режим, и ещё раз режим, особенно вам... Сопровождающие
  вас специалисты отправились кто на "Альфу", кто к электростан-
  циям...
  - На горизонте корабль! - привлёк внимание всех к океану
  Кейс.
  - Авианосец "Хенкок" идёт, везёт ваш Космоплан, - всмот-
  ревшись вдаль, сообщил Христофор.
  - Не тот ли "Хенкок", с которого в далёком 1965 американские
  самолёты взлетали бомбить Северный Вьетнам? - спросил Шаповал.
  - Нет! Тот пошёл на металлолом. Это новый, но под тем же
  именем - уточнил Христофор. - Зафрахтовали, переоборудовали
  специально для доставки ракеты и других работ мирного характе-
  ра. Пойду встречать... Не забывайте о склянках, - повторил он и
  пошёл спускавшейся вниз дорогой к причалу.
  Вскоре мощный морской буксир вышел из залива навстречу
  кораблю. Пробили пять склянок, пробили восемь склянок2, но кос-
  монавты не уходили с площадки, наблюдали за громадиной ко-
  рабля, на котором, во всю длину взлётной палубы, лежал их сига-
  рообразный корабль.
  "Хенкок" бросил якоря между Зелёным и "Альфа" островами.
  На флоте как и в авиации: друзья или просто сослуживцы мо-
  лодых лет, разлетевшись по гарнизонам, перейдя на службу в дру-
  
  
  1Склянки (мор.). Бой пяти склянок - пять ударов колокола оповещает
  время половины третьего пополудни или полночи.
  2Восемь склянок - четыре часа.
  
  59
  
  
  гой вид флота, вдруг через много лет встречаются. Христофор знал,
  что прибудет "Хенкок" и что командует им вице-адмирал Кларк.
  Плывя к кораблю, думал, не тот ли Кларк, с которым в молодые
  годы служили на миноносце? Не успел он пройти и десяти шагов
  по палубе авиаматки, как грузноватый, седой командир корабля,
  шагнув к нему навстречу, по-мальчишески, выкрикнул:
  - Христофор! Точно, ты! Какими штормами занесло тебя сюда?
  Друзья обнялись. Препровождая Христофора в свою каюту, Кларк
  говорил, что, плывя сюда, думал, не тот ли Христофор, с которым
  служил, командует на этих богом забытых островках?
  - Кларков много, но я также думал, не ты ли командуешь этой
  посудиной? - сознался Христофор. - Разбежались наши дороги и
  вот скрестились... Но о нашем житье-бытье после, сейчас о деле...
  - Согласен, садись, - Кларк указал на кресло у стола. - Мне
  приказали доставить и высадить на площадку вот ту космичес-
  кую игрушку. В принципе, мне всё ясно, но островок со стартовой
  площадкой окружён рифовым кольцом, достаточен ли пролив по
  глубине и ширине во внутреннее море, чтобы я не порвал борта?
  - Бережёного бог бережёт, как говорят русские, посылай сво-
  их спецов обследовать пролив, - предложил Христофор.
  Кларк вызвал своего помощника, распорядился.
  Коллеги делились воспоминаниями о своих пройденных до-
  рогах, об общих друзьях молодости. Океан окутала ночь.
  Пришёл помощник капитана, доложил:
  - Глубина фарватера пролива достаточна - около двух кабель-
  товых1, но ширина, учитывая косое течение, вызывает сомнение.
  Взглянув на схему пролива, Кларк сказал расширить его на
  половину кабельтовых взрывами.
  - Волны, что образуются от взрывов, качнут корабль, отведи
  его подальше, - предложил Христофор.
  - Ты, как и прежде, осторожен, не то, что мы, солдаты моря, -
  улыбнулся вице-адмирал и приказал помощнику выполнить пред-
  ложение Христофора.
  Утром Шаповал, Андрей и другие космонавты, встретившись
  на смотровой площадке, удивились - "Хенкок" маячил далеко в
  
  1Кабельтов - сто саженей.
  60
  
  
  океане. Гадали, чтобы это означало? Сошлись на том, что в море
  свои законы. Но вот из репродукторов донёсся голос Христофора:
  "Всем! Всем на берег! Остерегаться волны!" Глаза всех устремлены
  в океан, полагая, что он разбушевался и накатит на острова боль-
  шую волну. Вскоре со стороны кораллового кольца долетел глухой
  гул подводных взрывов. Невысокие, круглые, как валы, волны прока-
  тившись морем, с шумом разбились о берег острова.
  "Хенкок" вернулся. Тихим ходом вошёл во внутреннее море,
  окружающее остров "Альфа".
  Двое суток мощные краны, лебёдки передвигали на рельсо-
  вых площадках Космоплан с корабля на остров. Инженеры прове-
  ряли его системы жизнедеятельности, космонавты "обживали" его.
  Вернувшись на Зелёный остров, Андрей и Шаповал, склонившись
  над картой Галактики, ещё и ещё раз проверяли расчёты полёта,
  ведь полёт в неизвестность предстоял длительный.
  Взглянув в окно, Шаповал воскликнул:
  - На горизонте белеет парус... Совсем по Лермонтову! Кого
  это несёт к нам? Пойдём, подышим морским ветерком...
  Они прошли на смотровую площадку. Коллеги Андрея и их
  консультанты были уже там, наблюдали, как гонимый попутным
  ветром парусник быстро приближался к острову.
  - Это линейный1, однопалубный корвет, - определил кто-то из
  знатоков, когда парусник вошёл в залив. Тотчас от причала к нему
  понёсся катер, на борту которого стояли Христофор и Кларк, гос-
  тивший у коменданта острова. Вскоре катер вернулся к причалу.
  Кроме Христофора и Кларка, на нём был командир парусника -
  их общий товарищ, обучавший будущих мореходцев. Друзья чуть
  ли не в обнимку пошагали к домику Христофора.
  Шаповал смотрел на них, и им овладела тоска, подобная тоске
  провожавших на фронт отцов, сыновей... Улетит Андрей с колле-
  гами-землянами во Вселенную... Что их ждёт там? Не глуп ли че-
  ловек, что рвётся чёрт знает куда, из родившей его земли? Прово-
  ды и встречи - антиподы... В какой то миг ему захотелось крик-
  нуть: "Андрей, собирай чемодан! Летим домой! Там ждут тебя!"
  
  1Линейный корабль - корвет - трёхмачтовый парусник, однопалубное
  судно, использовавшееся в бою линии кораблей.
  
  61
  
  
  IX
  
  Самолёт "Кобра" заходил на посадку в аэропорту огромного
  города Манила1. Карл Шпрингер прильнул к иллюминатору: узна-
  вал и не узнавал город. Десять лет тому назад, возвращаясь из пла-
  вания по Тихому океану, прожил здесь половину года, изучая воз-
  можность и выгодность вклада миллионов фон Рихтера в промыш-
  ленность Филиппин через подставные фирмы. Поблёскивала река
  Пасыт, разделяющая город надвое, как и тогда, к городу тянулись
  плантации кокосовых пальм, южная гавань так и осталась в пять
  пирсов, но Интрамурус2 соединился с районами Эрмиты и Мала-
  те3, на пустыре, где стояли соборы, а также на север и восток от
  Бинадо вместо кварталов Тондо4 белеют многоэтажные дома.
  Самолёт совершил посадку. На здании аэропорта развевался
  флаг Филиппинской народной демократической республики. "Все-
  го пять лет как Катипутан5 и коммунисты поддержали взбунтовав-
  шихся двадцать четыре миллиона туземцев семи тысяч островов,
  и не узнать ни города, ни людей", - подумал Шпрингер не то с
  огорчением, не то ревнуя. "Но хорошо, что с падением Республи-
  ки тысяча девятьсот сорок шестого года янки и здесь, как и в Ин-
  докитае, "съели ворону" - пали их фирмы и базы..."
  Пройдя к стоянке такси, он приглядывался к шофёрам: оста-
  новился возле белолицего.
  - Простите, у нас очерёдность, идите к нему, - таксист указал
  на таксиста китайца.
  "Осторожно! Не привлекай к себе внимания! Не один ли чёрт,
  белый или чёрный повезёт?" - урезонил свои предрассудки Шприн-
  гер и сел в "Апо"6китайца. Тот погнал машину по шоссе Революции.
  
  
  1Майнила - "Манила" по-тагольски - "Там, где растёт нила (нила -
  трава).
  2Интрамурус - старая испанская часть города.
  3Эрмиты, Малатэ - районы города.
  4Рабочие кварталы.
  5Катипутан - тайная прогрессивная революционная организация, воз-
  никшая ещё в 1897 году.
  6"Апо" - название автомашины в честь наивысшего трёхглавого вулкана
  на острове Минданао (Филиппины).
  
  62
  
  
  Шпрингер развернул газету, его внимание привлекло предло-
  жение: "наши антропологи доказывают, что на Филиппинах до
  малайской народности после каменного века жили племена мон-
  голоидной расы..." "Ну и нахалы монголы! - мысленно выругался
  он. - В России не укоренились, так здесь ищут свои корни! Зазна-
  лись! Забыли, что до появления здесь монголоидов обитали пле-
  мена астов, а монголоиды пришли на острова из Восточного Ти-
  бета в конце каменного века, загнав туземцев в горы острова Мин-
  данао". Шпрингер закурил сигару, как и полагается респектабель-
  ному европейцу, в американском стиле.
  Статья напомнила ему время, когда на Рейне вынашивалась
  мысль убедить мир, что до астов Филиппины населяли арийцы.
  Фон Рихтер клялся поставить рядом с памятником Бисмарку зо-
  лотое изваяние его, Карла Шпрингера, если он убедит мир в этом.
  Передряги, перелёты последних дней несколько утомили его,
  и он решил отдохнуть. Самолёт на остров Минданао только ут-
  ром следующего дня.
  - На бульвар Дьюи, - сказал он водителю.
  - Теперь это бульвар Мира, - уточнил тот. - Господин давно
  не бывал у нас... Советую остановиться в отеле "Тааль". Ни один
  европеец не обходит его. Строили его по проектам из города Ле-
  нина. Россия. Люкс высшей категории.
  "Что-то он очень разговорчив, восхищается Россией... Снова
  нашли общий язык?.. Свой язык нужно придержать", - подумал
  Шпрингер.
  Высотная гостиница "Тааль" фасадом выходила к Манильско-
  му заливу. Железобетон и стекло. Снизу стекло зелёное, чем выше -
  бледнее, и на самом верху его голубой цвет сливается с поднебес-
  ным. Такого сочетания национального орнамента, фресок народ-
  ностей Филиппин с техническими новшествами ему не приходи-
  лось видеть. А само название "Тааль" вернуло его на десятилетие
  в прошлое.
  Рыская по банкам и фирмам, на бульваре Дьюи он познако-
  мился с миловидной испаночкой - дочерью католического священ-
  ника. "О, Тааль! Волшебное озеро! Более ста километров до него
  пролетали как минута... Они переплыли на остров, что посереди-
  не него, взбирались к вулканическому кратеру, подолгу любова-
  
  63
  
  
  лись голубизной озера в его жерлище... В те дни, казалось, романс-
  кие, готические соборы и даже памятники завоевателям прислу-
  шивались к стуку их сердец. Поздними вечерами он провозил её
  тихими улочками на коллеса к дому, потом стоял на большой ка-
  менной плите тротуара, расколотой ядром с какого-то фрегата,
  ждал, когда она помашет ему рукой с балкончика.
  Роман длился около четырёх месяцев, пока люди фон Рихтера
  не узнали о нём: немедля он был переведён на маленький остро-
  вок в Полинезии. Фатерланд сберёг его для своих целей. Жива
  ли? Где она? " - взыграла в нём частичка немецкой сентименталь-
  ности ушедших веков.
  В вестибюле - барельеф - под кронами пальм, озарённых солн-
  цем, тридцать два чёрных гроба на плечах индонезийцев, ниже
  надпись: "Память погибшим на американских военных базах".
  На середине большой круглой залы жёлтая, как солнце, танцеваль-
  ная площадка с разбегающимися в стороны лучами-дорожками к
  открытой террасе, звучал вальс-бостон, исполняемый на гавайских
  гитарах. Шпрингер причмокнул - не видал он такой залы ни в
  Европе, ни в Америке. На террасе, окружающей танцплощадку,
  было много моряков народностей сулу-самаль, ланао. Официант
  сказал, они празднуют свой День моряка. Шпрингер вспомнил
  празднование "Кильской недели" на родине, затем случай, когда
  переплывал Японское море на зафрахтованной шхуне. Была буря.
  Невдалеке тонула рыбацкая шхуна, но, приняв сигнал бедствия,
  он не пошёл на выручку - никто не должен был видеть его в том
  море. После, на берегу, он видел, как рыбачки, протягивая руки к
  небу, голосили, проклиная море, поглотившее их мужей. Держась
  за их юбки, рыдали дети.
  Бесшабашная веселость моряков раздражала его. Пообедав
  наскоро, вышел на улицу. Мимо пробегали троллейбусы. Посмот-
  рел на провода: "Японцы и китайцы инвестировали в строитель-
  ство десятка тепловых, гидро- и геотермальных электростанций и
  перекачивают этими проводами в свою промышленность милли-
  арды... А мы?!" - Привыкший к одиночеству, но при таких мыс-
  лях почувствовал себя пустынником в огромном чужом городе.
  Сознавал, что сейчас он здесь инкогнито, пролётом, однако нос-
  тальгия увидеть знакомые места толкнула его остановить такси,
  
  64
  
  
  и вскоре он стоял на расколотой чьим-то ядром каменной плите тро-
  туара, смотрел на знакомый балкончик старого домика, дымил та-
  гаянским табаком. Дверь балкончика отворилась, на нём появилась
  девочка-подросток, посмотрела на него, юркнула в комнату, и тот-
  час на балкончик вышла смуглолицая женщина: "Она! Она! - уз-
  нал он ту, с которой ездил на озеро Тааль.
  - Карл! - позвала женщина.
  - Отец! - звонкий голосок девочки нарушил тишину улочки.
  Шпрингер круто повернулся и пошагал прочь, а вдогонку не-
  слось: "Карл! Отец!"
  Узнала! Десять лет не очень изменили мою внешность! Тро-
  нул рукой карман, где лежали документы на чужое имя. Оглянул-
  ся, не наблюдают ли за ним. В многолюдном городе легко зате-
  ряться, но и выслеживать удобно. Прочь! Прошлое мертво! А вдруг
  она бросится искать? Заявит в полицию... Имеет право хотя бы
  ради дочери... Бежать! Кавите! Оттуда близко к аэропорту, а ут-
  ром дальше... Остановил такси.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  65
  
  
  Самолёт "Филиппинские авиакомпании", следовавший в са-
  мый южный аэропорт республики Давоа, что на юго-востоке ост-
  рова Минданао, для дозаправки и высадки пассажиров, призем-
  лился на острове Себу, самом промышленно богатом из окружаю-
  щих островов. Действовали на нём предприятия чёрной метал-
  лургии, химический комбинат, добывали медь, бурый уголь, про-
  изводили сахар, выращивали табак, перерабатывали рыбную про-
  дукцию. Шпрингер присматривался к сходящим с самолёта, и тем,
  кто продолжил полёт, стараясь определить их профессии, и нет ли
  среди них агентов полиции. И опасался не напрасно.
  В тот час, когда он остановился на расколотой каменной
  плите, старик патер дон Альберт, в связи с болезнью ног четы-
  ре года тому передавший церковь молодому, энергичному свя-
  щеннику, присланному Ватиканом и немедля открывшему фи-
  лиал банка "Живи с Крестом", зарегистрировав его на имя до-
  чери дона Альберта - донны Анны, но все финансовые опера-
  ции вёл сам, ибо донна Анна ничего не смыслила в банковских
  махинациях, а была лишь прикрытием, получая незначитель-
  ную плату за использование своего имени - жить то как-то нуж-
  но, сидя в качалке, слушал любимою внучку Альвину, читав-
  шую вслух газету.
  - Весь мир восхищён смелостью пяти аргонавтов-космонав-
  тов совершить длительный полёт к планетам, что на краю Сол-
  нечной системы... - прочла девочка.
  - Не встретят те ребята на краю света нашего господа? - дон
  Альберт взглянул на донну Анну, улыбнулся.
  - Не богохульствуйте! - упрекнула дочь отца. - Сидя на пен-
  сии, начитались о противниках Конфуция Мао-цзи, Сюй-си1 и про
  эпос Махбхарат, и молиться перед сном забываете...
  - Я поиграюсь! - девочка бросила газету и выбежала на бал-
  кон, увидела на "папином" камне светловолосого мужчину, смот-
  ревшего на неё. Мама рассказывала, какой папа, и то, что прово-
  
  
  1Мао-цзи, Сюй-си - китайские философы, придерживались материалис-
  тических взглядов на мир. Махбхарат - древний индийский эпос, в котором
  впервые упоминается о философском учении Санкхья, основателем которого
  считают философа Капилу, отрицавшего божественное происхождение мира.
  66
  
  
  жал и встречал её стоя на том камне. Случалось, девочка подни-
  мала и ложную тревогу. Затрепетало её сердечко, как крылья птич-
  ки, она вбежала в комнату, крикнула:
  - Папа вернулся!
  - Карл! Карл! - выйдя на балкон и узнав Шпрингера, позвала
  донна Анна, но тот торопливо ушёл. Вернувшись в комнату, рас-
  терянно молвила. - Ушёл! Бежал... Почему и слова не сказал?..
  - Вы, милые, не раз ошибались... Он ли? - усомнился старик.
  - Он! Он! Женщины не забывают отцов своих детей!.. - вскри-
  чала дочь...
  - Подлец! - ругнулся дон Альберт, глядя на балконную дверь.
  Когда оставил службу в церкви, он сказал дочери: "Я вышел из
  игры!" Доживал затворнически. На чужие судьбы, несчастья от-
  кликался, ссылаясь на бога, но сердился на него, что тот обошёл
  дочь и внучку счастьем. Злоба на ловеласа-немца с годами усили-
  валась и выросла в презрение ко всему немецкому. Вспоминал и
  своего старшего брата, который солдатом "Голубой дивизии" по-
  гиб на русском фронте за интересы фашисткой Германии, и что
  немцы вытеснили их, испанцев, на мировых рынках. Перед тем
  как он оставил службу в церкви, его посетил незнакомый человек
  из народности маг, пообещал хорошее вознаграждение, если он
  сообщит о местонахождении зятя-злодея, что тот задолжал ему
  большую сумму. До последнего времени тот маг изредка напо-
  минал об уговоре. И у старика возникло убеждение, зять-немец
  интересует мага не из-за денег, а по причине более важной.
  "Пусть ответит подлец за надругательство над моей старостью,
  моей дочерью", - подумал дон Альберт и пошлёпал босыми но-
  гами к телефону.
  - Да пошлёт вам всевышний много лет жизни! - услышал он
  знакомый голос, долетевший с другого конца провода.
  Вылет из аэропорта Себу задерживался. Диспетчер извинялся
  перед пассажирами, объясняя, что ждут какие-то приборы для
  металлообрабатывающих станков металлургического завода в
  Давао, и тут сразу, как только их подвезут, самолёт продолжит по-
  лёт. Сидя за первым столиком сбоку от входной двери в баре аэро-
  порта, Шпрингер читал заметки в газете об отличном в этом году
  урожае кокосовых орехов и каучуковых плантаций, когда-то при-
  
  67
  
  
  надлежавших могущественным компаниям "Файерстон1" и "Гу-
  дейр", о расширении площади насаждения деревьев абака2, и каж-
  дый раз, когда в бар входил новый посетитель, "просвечивал" его
  взглядом. Он среди туземного населения был словно белая воро-
  на. Тревожило и то, что лет пять назад одна из газет напечатала
  его статью, и хоть она скупо освещала быт малочисленной народ-
  ности сулу южной провинции острова Минданао Давао, ретивый
  редактор поместил и его портрет. Кто и когда его сфотографиро-
  вал, он так и не узнал. Тогда это даже порадовало, даже мелькнула
  мысль, что когда-нибудь все газеты Океании будут печатать его
  портреты, и... "Ах, чёрт! Как он не подумал, что донна Анна мо-
  жет узнать его! Может быть, нужно было встретиться, поговорить,
  выдумать какое-то оправдание?.."
  И в полёте его, как и всякого разведчика-нелегала, тревожила
  эта мысль.
  Пройдя море Минданао, самолёт набрал высоту, ибо предсто-
  яло преодолеть горы центральной части острова, достигающие
  трёх тысяч метров высоты и закрытых облаками. Подлетая к аэро-
  порту местечка Давао, пробив облака, самолёт снизился. Шприн-
  гер взглянул в иллюминатор. Вдали кутался в туман трёхглавый
  вулкан Апо, в честь которого и названы автомобили.
  Северо-восточные муссонные ветры несли с океана дожде-
  вые облака. Наняв частное такси, побережьем залива Давао
  Шпрингер мчался на юг к указанному Цепецауэром пункту "Х".
  Чем дальше, населённые пункты были малолюдней. В таких мес-
  тах тяжелее уйти от слежки, но легче её обнаружить. Слева море,
  справа горы. Капли дождя затарахтели по крыше машины, дорога
  намокла. Шпрингер сказал водителю сбавить скорость, чтобы не
  занесло в кювет, подкурил сигару, оглянулся. Их догоняла маши-
  на "Апо". Сказал ещё сбавить скорость. "Апо" промчалась мимо и
  тоже сбавила скорость. Сзади появилась другая автомашина, ко-
  торая не пыталась обгонять: понял, что оказался в "клещах".
  У деревьев показалась группа бале3. Шпрингер бросил на сиде-
  
  1"Файерстон" - резиновый король США.
  2Абака - дерево, похожее на банановое. С его волокон вырабатывают
  сети и др.
  3Бале - крестьянские хижины.
  68
  
  
  ние водителя деньги, приказал резко остановиться. Набросив ка-
  пюшон, выскочил из машины и подался к бале. Обе "Апо" тоже
  остановились. Вдогонку за ним пошли двое. Вести "хвост" к мес-
  ту "Х", что в десяти километрах, нельзя. Шпрингер остановился
  за деревом. "Кто бы вы ни были, в такой ситуации соблюдать веж-
  ливость нечего!" - решил он. Оружия не носил, ибо доводилось
  проходить таможенный досмотр на границах, а вот аппарат - ко-
  пия небольшого фотоаппарата, вручённого ему личным инжене-
  ром-изобретателем фон Рихтера, всегда был готов к действию. Снял
  колпачок, двинул предохранитель, нажал кнопку. Жёлтый, пара-
  литического свойства луч осветил преследователей, те рухнули
  на землю. Зная, что у таких людей навряд ли будут настоящие до-
  кументы, всё же порылся в карманах, нашёл свои фотокарточки.
  И, не мешкая, пошёл к месту "Х".
  Тёмная дождливая ночь. Он стоял на краю небольшого мыса.
  На его ладони работал миниатюрный радиопередатчик-маяк
  - изобретение того же личного инженера фон Рихтера. Гудели,
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  69
  
  
  разбиваясь о скалистый берег, чёрные волны океана. Получен от-
  ветный сигнал. Шпрингер мигнул електрофонариком. Вскоре у
  берега всплыла маленькая подводная лодка, названная именем вла-
  делицы замка "Матильда". Отброшен колпак. Высунувшийся до
  половины человек крикнул: "Пароль!" Шпрингер ответил.
  - Вас ждут!
  Луч прожектора малютки прорезал темно-зелёную воду, ис-
  корками поблескивал планктон, мелкие рыбёшки. Малютку бро-
  сало из стороны в сторону. Зардела цепочка огоньков. Малютка
  вошла в чрево подводной субмарины. Шлюзы закрылись. Зарабо-
  тали насосы. Камера освободилась от воды, зажглись фонари.
  Вошёл плечистый, крутолобый командир субмарины капитан Курт
  Майер, с которым два года назад Шпрингер разведывал местона-
  хождения подводных радиомаяков в океанах.
  - Поздравляю с благополучным прибытием... Я снова в вашем
  распоряжении, - сказал капитан.
  
  Х
  
  Солнце тонуло в океане. Андрей с коллегами, большим кате-
  ром, возвратился с острова "Альфа" на Зелёный остров. Подготов-
  ка к старту завершалась. Товарищи по духу отрабатывали програм-
  му взаимозаменяемости в работе с системой Космоплана в полёте.
  - Переоденься, пойдём в конференцзал, послушаем прибыв-
  шего доктора "Икс".
  - Кто он? В каком государстве живёт, работает? - спросил Ан-
  дрей.
  Шаповал сдвинул плечами:
  - Даже нам, членами Центра, его имя неизвестно... Засекре-
  чен так, что и свои навряд ли знают, кто он и чей...
  Шаповал и Андрей вышли из коттеджа. Подымалась огром-
  ная Луна. Андрей засмотрелся в небо. "Послезавтра буду далеко
  от этого острова, от всей Земли..." Подумал он, поискал звезду,
  ради которой улетит в межзвёздную Вселенную, но не нашёл: но
  она существует в таблицах.
  Конференцзал заполнен ведущими специалистами, руково-
  дившими работами на островах. К столу, что напротив сидящих
  
  70
  
  
  в креслах, подошёл мужчина среднего роста, лет сорока, стри-
  женый "под бокс", твердым голосом поздоровался, поблагода-
  рил всех за выполненные работы и без вступительных слов на-
  чал доклад:
  - Для малосведущих коротко сообщу о новом принципе за-
  пуска Космоплана во Вселенную. "Икс" обвёл взглядом сидящих.
  - После тщательного изучения острова "Альфа", состоящего из
  чистого железа, способного активно намагничиваться и размаг-
  ничиваться, мы подумали, нельзя ли использовать эти его свой-
  ства в наших целях? Возникла идея намагнитить его так, чтобы
  его магнитные силовые линии соединились с магнитными сило-
  выми линиями, исходящими из экваториального района Земного
  шара, которые до известной высоты идут вертикально... Далее...
  Известно, в Российской Федерации и не только, для передвижения
  дождевых воздушных масс применяется искусственное создание
  разности атмосферного давления в определённых районах. Возник
  вопрос: а не возможно ли снизить или вовсе убрать атмосферное
  давление, создать над островом вакуум такой, какой существует
  на двухсоткилометровой высоте, где молекулы и атомы движут-
  ся с такой скоростью, что улетают не только за пределы земной
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  71
  
  
  атмосферы, но и экосферы, для чего создали аппаратуру, которая
  убрала бы над островом создающие давление невидимые глазу
  инфракрасные и ультрафиолетовые лучи. Кроме того, остров Аль-
  фа окружён излучателями высокочастотных токовых лучей, кото-
  рые уберут над ним азот, кислород, способные мгновенно превра-
  щаться в окись азота, которая поглощается устремлёнными в Кос-
  мос атомами металлов. Неон и гелий не страшны... Электростан-
  ции Зелёного острова достаточно мощны... Таким образом мы
  снижаем до минимума притяжение Земли. Используем также цен-
  тробежные силы Земного шара... Космоплан тёмного цвета. Свет
  Солнца будет генерироваться, использоваться в фотонных двига-
  телях... - Докладчик миг помолчал и продолжил. - Хотя в ближай-
  шее столетие человечеству не удастся преодолеть расстояние хотя
  бы в один световой год, мы первыми приоткроем тайну созвездий
  Млечного Пути, Великих и Малых Магеллановых облаков, звёзд-
  гигантов и карликов, подобных Вольф-457 или Луне. Мы против
  тех, кто рассуждает на ошибочных представлениях о мировоззда-
  нии, тех, у которых всё есть, от чего их мозг тупеет. Творить, зна-
  чит убивать предрассудки прошлых веков, тьмы прошлого. Мы
  звенья между прошлым и будущим...
  Зал слушал докладчика не шелохнувшись.
  - До встречи во время старта! Благодарю за внимание! - ска-
  зал "Икс" и в сопровождении коменданта Христофора удалился.
  - Вот в какие дебри вторгаются такие "Иксы"! Гляди, какой-
  нибудь из них додумается и воду океана поджечь, ведь в ней мно-
  го кислорода,.. - возвращаясь к коттеджу, молвил Шаповал.
  Андрей промолчал: ведь и он задумывался, возможно ли и как
  убрать земное притяжение.
  Листья пальм поблескивали в сиянии Луны, которая уже висе-
  ла над вершиной горы-сопки. Океан казался спокойным и ласко-
  вым. На середине залива белел со спущенными парусами корвет.
  Морянило.
  - Прощай, свободная стихия!
  В последний раз передо мной
  Ты катишь волны голубые
  И блещешь гордою красой, - продекламировал Андрей, глядя
  на океан.
  
  72
  
  
  Доклад вызвал у Шаповала интерес, но слова поэта: "В после-
  дний раз... " встревожили. "Ионы, силовые линии, атомы метал-
  лов... Не опасно ли посылать людей, опираясь лишь на теорети-
  ческие расчёты? Почему я не додумался предложить испытать
  теоретические расчёты беспилотным кораблем?! Но отступать нет
  возможности... Эх, Андрюша! В разведку на фронте посылали
  самых надежных, близких..."
  - Сергей Николаевич, слышите, как тяжело дышит океан? -
  оторвал Андрей Шаповала от нахлынувших мыслей.
  - Нет! Не слышу...
  - Вам радиограммы... Распишитесь, пожалуйста, - встретил
  их у порога коттеджа посыльный радиоцентра абориген, привезен-
  ный Христофором с Маркизских островов, и вручил конверты.
  Андрею две телеграммы: от матери и Марийки. Телеграмма
  девушки напоминала ему Карпаты, ее смех в далеком горном селе,
  а также слезинки куста сирени, падавшие на могилу отца. "Ми-
  лые мои... Мой путь опасен... Но я вернусь. Ждите! Вместе по-
  едем в горы!" - прошептал он.
  Шаповал метнулся к книжному шкафу, нашел томик Маяковс-
  кого. Полистал, нашел нужные слова, прочел: "Сергей, Москва
  обеспокоена. На острове Минданао два иноземца пытались задер-
  жать человека европейской внешности. Тот усыпил их и скрылся.
  Будь внимателен! Тарас".
  - Ты ложись, отдыхай, а я на минуту сбегаю к Христофору, -
  не сообщив Андрею содержание телеграммы от Чабаненко, ска-
  зал Шаповал и ушёл.
  
  XI
  
   "Фанатизм и мистицизм - враги
   науки, потому что они - тьма,
   а наука - свет".
   В.Белинский
  
  Шпрингер в пижаме, разутый лежал на диване в маленькой
  каюте капитана "Подводного волка" Майера, просматривал фран-
  цузский журнал, с лощёных страниц которого улыбались обна-
  
  73
  
  
  жённые девицы, но внимание его было приковано к гулу двигате-
  лей лодки: ему хотелось побыстрее выйти к острову "Альфа".
  "В прошлом, когда "Морской дракон"1 наводила страх и вызы-
  вала гнев японцев, - вспоминал он, - мы только мечтали о такой,
  подводной крепости, как эта. Она могла бы пригрозить Каиру и
  другим столицам за поддержку Германской Демократической Рес-
  публики. Крепость есть, но время ушло. Ситуация изменилась.
  Теперь, черт возьми, приходится любезничать даже с иудеями!
  Какой-то Тель-Авив корчит из себя благородную девицу и сдира-
  ет с нас шкуру за свою, так называемую, дружбу. Что ж, на их
  спинах укрепимся на Ближнем Востоке, там под боком Индия,
  Индокитай. Но не хитрят ли они? Вдруг снова вспомнят Освен-
  цим и прочее... Если изменят, поговорим под водой. Не так они
  богаты на корабли. Кто установит, от чего они тонут? Океан ве-
  лик. Трагедия "Трешера"2 так и не разгадана...
  Лодку качнуло. Он бросился к приборному щиту. "Курс, ско-
  рость, глубина не изменились. Вернулся на диван. Девицы, улы-
  бающиеся из журнала, напомнили время, когда в группе турис-
  тов, выполняя задание фон Рихтера, проводил время на террасах
  Мариетт-Хауз в окрестности кладбища "святых" быков, крокоди-
  лов, кошек и баранов Египта.
  - Включите радиоприёмник, - войдя в каюту, сказал капитан
  Майер.
  - Что-то случилось? - Шпрингер бросил на пол журнал, про-
  бежался ногами по улыбающимся в нём девицам.
  "Говорят все радиостанции Земли! Космонавты пяти конти-
  нентов на острове "Альфа" готовы к полету!" - объявил диктор.
  - Где мы находимся? - Шпрингер уставился на Майера.
  - Проходим Филиппинский жёлоб, - ответил капитан.
  Шпрингер съёжился, представив, что под ними десятикило-
  метровая бездна.
  Майер не был трусом. Ему доверена ценнейшая подводная
  крепость, оснащённая десятком новейших американских торпед,
  
  
  1"Морской дракон" - атомная подводная лодка США
  2"Трешер" - атомная подводная лодка США, которая затонула в Атланти-
  ке 10 апреля 1963 г.
  74
  
  
  но жить в атомном котле нужны железные нервы. Еще год, и он
  выйдет на пенсию, поселится в синих Альпах, чтобы никогда не
  видеть давящего безбрежья воды.
  Будет смеяться, пить козье молоко и, может быть, напишет что-
  нибудь на память внукам. Но как протянуть этот год? Неосмотри-
  тельный шаг возле начальства и - немилость! Шпрингер близок к
  воротилам...
  - Что прикажете? - встал он в стойку "смирно".
  - Выпьем, чтобы не Вселенная, а океан проглотил ту пятерку!
  - Не пью при служебных обстоятельствах, - ответил Майер,
  наблюдая, как шеф цедил сквозь зубы горькую жидкость.
  - Через двадцать три минуты аппарат "ФР" включите на волну -
  шифр "1933 - А.Г." Передачу будет вести "Дойче Велле"1.
  Майер знал, что этот шифр принадлежал лично бывшему фю-
  реру Германии, и дали его лишь "Морскому волку".
  Прошли минуты, аппарат выбросил ленту, которая свернулась
  на столе змеей. Майер прочёл: "Приказываю командование "Мор-
  ским волком" передать полковнику Шпрингеру. Оставаться в его
  подчинении до окончания операции. Точка. Ц."
  - Приказ будет повторен через три часа три минуты, - сказал
  Шпрингер. - Мы опаздываем. Распорядитесь выйти на поверх-
  ность и идти на предельной скорости.
  За перегородками - гул сброса балласта. Лодка стремительно
  пошла вверх. Светила луна, океан казался усталым, ленивым и
  таинственным. "Подводный волк" словно летел по ряби океанс-
  ких просторов.
  Неподалеку от Зеленого острова притаился у вершины под-
  водного хребта. Поступил очередной приказ: "Действовать само-
  стоятельно, решительно!"
  - Ведите корабль к Железному острову... Мне нужны старто-
  вые сооружения и сам Космоплан, - приказал Шпрингер.
  - Там нас могут обнаружить случайные катера, - напомнил
  Майер.
  - Космоплан взлететь не должен. Ведите! - повторил приказ
  Шпрингер. Дно океана оказалось сплошь устелено железо-мар-
  
  1Дойче Велле - правительственная радиостанция ФРГ.
  75
  
  
  ганцевыми конкрециями1. Скопление металла затрудняло локато-
  рам кораблей обнаружить лодку. Шпрингер радовался и тому, что
  приборы показывают активное поглощение попадающих на кор-
  пус лодки импульсы локаторов кораблей.
  Вскоре на локаторе заблестела цепочка чёрточек.
  - Остров! - возрадовался Шпрингер.
  - Нет. Это коралловый атолл...
  - Цель близка. Заходите в лагуну, - приказал Шпрингер и
  вспомнил заявление фон Рихтера: "Я напомню янкам как разры-
  вать договор об объединённых ядерных силах, а русским за их
  росписи на Рейхстаге в сорок пятом году..."
  - Обратите внимание, на экране много пятен... В проливе или
  скалы или установлена заградительная сеть, - сказал Майер. - Кро-
  ме этого в атолле косое течение...
  - Высылайте на разведку "Малютку", - приказал Шпрингер,
  заподозрив капитана в желании увести лодку от острова.
  Вошёл во внутреннее море "Подводный волк" благополучно,
  но все навигационные приборы словно зашкалило, экраны лока-
  торов в сплошных пятнах.
  - Магнитное поле железного острова парализовало работу
  приборов... В этой луже мы можем заблудиться - встревожился
  Майер.
  - Выходите на перископ!
  Лодка начала всплывать.
  "Подозрительная тишина... Нас или запеленговали, или дали
  возможность войти в ловушку... Или убеждены, что, кроме них,
  никого здесь нет", - думал Майер.
  Волна хлестнула в стекло перископа и отхлынула.
  - Остров ярко освещён, - доложил Майер.
  - Включайте кинокамеры! Замку Матильды нужны доказатель-
  ства, что было и что осталось после атаки...
  Майер прикусил губу, чтобы не выкрикнуть: "Я военный мо-
  ряк, а не диверсант, к тому же диверсант в мирное время!"
  
  1Конкреции - слоистые, очень тяжёлые лепёшки-диски до 20 см в попе-
  речине и толщиной 3-4 см, ржаво-бурого цвета. Запасы конкреции в Тихом
  океане составляют не менее 100 миллиардов тонн. В их состав входят: желе-
  зо, марганец, кобальт, никель и другие ценные редкие элементы.
  76
  
  
  - Обойдём островок, подойдём к проливу, атакуем и уходим в
  океан, - продолжал Шпрингер.
  - В пролив входит корабль! - доложили наблюдатели.
  - Лечь в дрейф! - приказал Шпрингер. - Выждем удобный
  момент, уничтожим стартовую площадку потом и корабль.
  "Эта авантюра может дорого нам обойтись, - подумал Майер.
  - Удастся ли вырваться из лагуны? Кого как не меня спросят, с
  какой целью привёл лодку сюда..."
  - Течение разворачивает лодку! - доложили наблюдатели. -
  Кажется, есть еще выходы воды из лагуны...
  - Нас может прижать к рифам, - встревожился Майер.
  - Корабль вне нашего наблюдения, - доложили наблюдатели.
  - Между нами и ним остров.
  - Наблюдать! - приказал Шпрингер. Прошло немного време-
  ни, наблюдатели сообщили, что лодку втягивает под скалы.
  - Капитан, за лодку отвечаете вы! - сказал Шпрингер. - Дей-
  ствуйте по инструкции!
  Майер распорядился всплывать, Шпрингер стал у пульта пус-
  ка торпед. В перископ заглянуло уже поднявшееся над океаном
  солнце.
  
  ***
  Наблюдать запуск Космоплана на смотровую площадку при-
  шли чуть ли не все обитатели Зелёного острова, начиная с "Икса",
  до аборигена Маркизских островов. Шаповал обратил внимание
  на Христофора, стоявшего впереди у перил, который часто погля-
  дывал на карманные часы. Вот он в очередной раз захлопнул крыш-
  ку часов: на корвете, стоявшем в заливе, подняты паруса, и он
  вышел в открытое море. Выбросил боковой парус, развернулся
  и убрал основные: до острова донёсся глухо шелестящий залп де-
  сяти пушек, наводивших страх на племена материков и островов
  в давно прошедшие века. На "Рейджере" ударили в колокол. "Кор-
  вет, открыватель неведомых материков, приветствует открывате-
  лей земель во Вселенной!" - подумал Шаповал. - Вот почему Хри-
  стофор держал его в заливе и в момент залпа приложил руку к
  козырьку. Белый дым, окутавший парусник, еще не развеялся, как
  
  77
  
  
  загрохотал остров "Альфа": взметнулись ввысь желтовато-серые
  лучи, всколыхнулось вокруг него море, вода потянулась вслед за
  ними. Космоплан рванул, и в считаные секунды скрылся с глаз
  наблюдателей. И вдруг у Железного острова прозвучал взрыв.
  Желтовато-серое кольцо лучей разорвалось, поднятая ними вода
  хлынула с высоты в своё ложе. "Икс" схватился рукой за грудь у
  сердца, пошатнулся. Его поддержали. Шаповал не отводил глаз
  от острова. "Что произошло? Замыкание кабелей? Их обрыв?
  Взрыв излучателей? Брак в работе? Или... Тарас предупреж-
  дал..." Андрей радировал: "Нас унесло с заданной траектории!
  Что случилось?"
  
  XII
  
  "Сенсационное сообщении! На острове "Альфа" произошел
  взрыв. Судьба Космоплана неизвестна!" - тотчас огласили все
  радиостанции и газеты мира.
  Ева Мерфи жила в одной из гостиниц на Бродвее. До сообще-
  ния о взрыве дверь её номера не закрывалась от журналистов, каж-
  дое её слово набиралось броским шрифтом. Сейчас дверь запер-
  та, телефон отключен. Еву знобит. Закутавшись в шубу, она полу-
  лежит в кресле перед телевизором. Некоторые каналы распрост-
  раняют самые невероятные домыслы о судьбе Космоплана и его
  экипажа. У Евы темнеет в глазах, но она смотрит, ждёт утеши-
  тельных вестей. На экране замелькали кадры фантастического
  фильма ужасов: тонут острова, рушатся горы, гаснет Солнце. Ева
  выключила телевизор. "Ни дядя Боб, никто другой не предвидел
  такого исхода, - думает она. - Вчера золотая Америка была у моих
  ног... Кто я сегодня? Кажется, и швейцар не скрывает насмеш-
  ки... О, несчастный мой Хелл!"
  За окном гудит, пылает рекламой Бродвей. Ева закрыла глаза,
  прислушивается к стуку сердца. Постучали в дверь. Служанка де-
  вушка-негритянка принесла газеты.
  - Сядьте! - Ева потянула девушку за руку, усадила рядом с
  собой. - Что говорят о Хелле люди Гарлема?
  - Хелл Скотт вернётся! Мы верим, ждём его. - По чёрным
  щекам прокатилась прозрачная, как росинка, слеза.
  
  78
  
  
  Благодарю! - Ева развернула газету. Первая страница ошело-
  мила её. Жирным шрифтом: " Трагедия острова "Альфа"!", "Закат
  кинозвезды Мерфи!" "Жертва американской нации в пользу Мос-
  квы!", "Без нашего разрешения русские продают третьим странам
  глушители, создающие помехи нашим самолётам, и новые лазер-
  ные системы Тульского завода, способны поражать танки на боль-
  шом расстоянии!". "Кто желает иметь жизнерадостное потомство,
  родите детей в больнице Шуберта! За последний месяц все ново-
  рожденные в этой больнице имели не менее трёх с половиной ки-
  лограммов!" Ева бросила газету. Служанка подняла, положила на
  столик и удалилась.
  "Хелл, слышишь? Тебя нет, и я раздавлена! Конец. Уснуть на-
  всегда!" - меланхолично пробормотала Ева: бросилась к ящику в
  столе. - Завтра Нью-Йорк увидит меня в мертвецкой того Шубер-
  та! Где же порошки? Кроме этой девушки никто не входил... Она
  унесла... Но, милая, напрасно! Есть крыша "Эмпайр стейт бил-
  динг"! Закрыла глаза, представила себя летящей вниз головой с
  небоскрёба: путь её освещают окна соседних многоэтажных, бе-
  тонных коробок. Не почувствовала ни страха, ни отвращения. Вы-
  бежала на улицу. "Быстрее, быстрее кончать! Но что это? Почему
  на улицах пылают костры? Вокруг них толпы, автомашины стоят.
  Забастовка? Никто на неё не обращает внимания. Ева бежит, бе-
  жит. Вот парадный вход в небоскрёб. Напротив стоит старенький
  "форд". Дверца открылась, из машины выпрыгнул бритоголовый,
  с отвисшими щеками старик Боб, схватил её за руку:
  - Весь город обкатал! Вот где ты? Так нельзя, детка! Мой пле-
  мянник еще жив, а ты бежишь к другому! - старый шутник улыб-
  нулся. - Подождала бы панихиды по нём! - Боб втолкнул её в ма-
  шину. Форд медленно пополз меж рядами машин, мимо толпы.
  - Смелее, детка! Видишь костры? Горят вечерние газеты. Нам
  надоели похоронные бредни идиотов, подвизавшихся к прессе!
  Навстречу форду с Уолл-Стритта хлынула многолюдная колонна.
  - Читай! - старик подтолкнул Еву в бок.
  - Помочь Хеллу и его коллегам! Федеральное бюро на защиту
  науки, прогресса! Президент, всех замахнувшихся на Космоплан, -
  на электрический стул! Вон из прессы сумасбродных писак! - чи-
  тала Ева на транспарантах. - Ненавижу прессу! - выкрикнула она.
  
  79
  
  
  - Успокойся. Газетчики из слона могут сделать муху и наобо-
  рот, только плати им. Когда-то они раздели, в полном смысле, ки-
  нозвезду Мерилин Монро, чтобы убедить влиятельных крикунов
  в том, что у неё не фальшивый бюст. Она не проиграла, хотя при-
  шлось раздеться...
  В полночь "форд" вырвался из тесных, прокопченных улиц на
  широкое шоссе. Ева открыла окошко. С заснеженных полей дох-
  нуло морозцем.
  - Хелл, как хорошо на земле! Снег, поле, лес! - взбодрившись,
  почти крикнула она. - Зачем, зачем газеты накаркивают беду?
  - "Рыцари Колумба", "Дочери революции"1 и им подобные за-
  платили, вот и... Но Хелл не дурак болтаться меж звёзд, зная, что
  его ждёт такая мадонна, как ты! Америка за Хелла, за тебя. Слы-
  шала, что говорили парни в колоннах? Это уже не те парни, кото-
  рых можно было посылать с газовыми бомбами в Индокитай,
  Африку и бить доминиканцев!
  Ева молча смотрела на выбитую в снегу колею. Вскоре маши-
  на остановилась у виллы Боба, окружённой деревьями с согнуты-
  ми ветками под тяжестью снега.
  
  ***
  В далёкой от штата Нью-Йорк Индии Джюн видит приятный
  сон. Она и Джеймс идут по усеянной цветами поляне. Сквозь сон
  она слышит - звонит телефон. Поляна, Джеймс исчезают. И надо
  же! - с огорчением думает она, открывает глаза и берёт трубку.
  - Благодарю. Чувствую себя хорошо! - ответила она на воп-
  рос мужчины, как она чувствует себя. - Простите, кто вы?
  - Декан Всеиндийского лесного института из города Дара-Дун.
  Простите за беспокойство! Желаю всего хорошего!
  Джюн достала из-под подушки тетрадь, записала: "Милый
  Джеймс, я сердита! Оказывается, и в предгорьях Гималаев у тебя
  есть друзья, а ты не говорил о них!" Спрятала тетрадь, дотрону-
  лась к животу, закрыла глаза, улыбнулась... "Стучится".
  Утро. Джюн неторопливо идёт аллеей вдоль широкой улицы.
  По сторонам широколистые банановые деревья, акации, фикусы.
  
  1Реакционные, антинародные организации.
  80
  
  
  Манят глаза красные, лиловые, фиолетовые цветы. Старые эвка-
  липты, сплетая ветки вверху, сохраняют в аллее тень. "Восход сол-
  нца велик тем, что рождает день!" - философствует она. Услыша-
  ла детские голоса, задумалась. "Скоро и я буду матерью... Рада и
  немного страшновато... Был бы рядом Джеймс - ничего... Села
  на скамью, открыла пакетик с арахисом. Но вдруг пакетик исчез.
  Осмотрелась. Маленькая обезьянка, удерживая пакетик в зубах,
  быстро карабкалась по дереву, усевшись на ветке, повертела голов-
  кой, поморгала круглыми глазками и скрылась между листьями.
  Джюн засмеялась, но, вспомнив рассказ Джеймса о его дет-
  стве, взгрустнула. Англо-американская агентура спровоцировала
  вражду между мусульманами и индусами в Западном Пакистане,
  - вспоминал он. - Толпы голодных, бездомных индусов хлынули
  в Азиатский Рим1. На тротуарах, на асфальте дорог вырастали
  сотни лачуг из кусков фанеры, кусков железа, лохмотьев. Когда
  холодный ветер менял направление, люди переставляли стенки,
  чтобы спрятать за ними детей. Его отец скитался в поисках рабо-
  ты, а он, чуть прикрытый тряпьём, протягивал ручонки к прохо-
  жим женщинам, одетым в сари, с золотым кружочком на лбу, жа-
  лобно выкрикивал "Са-и-иб, бара са-и-иб" и хлопал себя по живо-
  ту. Однажды прохожая крестьянка дала ему банан. Но счастье про-
  должалось миг, проворная обезьяна вырвала тот банан. Спать лёг
  злой и голодный. Вспомнив рассказ, Джюн вытерла слезу.
  Уж очень жалко стало ей маленького Джеймса. Теперь, когда
  Джеймсу кажется, что не хватает сил решить какой-то вопрос, он
  вынимает из ящика стола фотоснимок, сделанный каким-то заоке-
  анским любителем экзотики, всматривается в лица несчастных дру-
  зей своего детства, после чего до утра в его комнате горит свет, и,
  как только на горизонте выплывает солнце, вбегает в её комнату,
  кричит: " Как всё просто! Послушай!" Усталый и радостный, при-
  жавшись к её груди, засыпает.
  По асфальту улицы, как саранча, зашумели велосипедисты.
  Рабочие и служащие спешили на свои рабочие места. Но вдруг
  тысячеколёсая армада замерла на месте. Уличное радио сообща-
  ло: "Во внутреннем море у острова "Альфа" произошёл взрыв.
  
  1Азиатский Рим - так в Индии называли г.Дели.
  81
  
  
  Космоплан сошёл с запрограммированного направления. Центр
  управления работает по устранению причин его отклонения." Сер-
  дце Джюн словно захлебнулось, свалилась на скамью, забылась.
  Открыла глаза. Меж листьев акации, в чёрном небе мерцают
  звёзды. "Джеймс, где ты? Неужели конец? Посмотри в глаза сво-
  им юным друзьям, наберись сил, вернись! О, Шива, помоги!" Где-
  то вблизи завыл шакал. "Джеймс, слышишь, воют шакалы"?! Ка-
  кой шакал навредил тебе?" Джюн выбежала на освещённую ули-
  цу, остановила такси.
  Полночь. Джюн вглядывается в цепочку красных огней на баш-
  нях Тадж-Махала и ей кажется, то не огни, а звёзды чьей-то рукой
  опущены на землю. Вот и гробница Шейха. Долина речки Джам-
  ны дышит прохладой. Поток воздуха колышет две ленты на мра-
  морной решётке.
  Всходило солнце. Холодный мрамор взблеснул и застыл в сво-
  ём матовом цвете.
  - Джеймс, солнце вернулось в наш край! Оно ищет тебя! -
  кричит Джюн. Лучи солнца, и ветерок родной реки взбодрили ее,
  страхи ночи слабеют. - Джеймс, ты и твои друзья победят! Вас
  ждёт земля! - уверенная в победу разума, кричит женщина новой
  Индии.
  
  ***
  
  Профессор Беркли расправил плечи, положил на стол очки.
  - Мой мальчик, страницы твоей диссертации о залежах руды
  и методах их разработки проверил. Ко дню твоего возвращения
  Кабинет ресурсов и экономики рассмотрит... Уверен, одобрит, -
  прошептал он и засмотрелся в окно на пятна снега на далёкой
  высокой горе.
   После отъезда Кейса он организовал новую экспедиционную
  группу из студентов-практикантов геологов, которую сегодня от-
  правит в горы.
  - Господин профессор! Господин профессор! - подбегая к окну,
  прокричал студент-практикант. Бледность лица юноши испугала
  старика. "В мире слишком много оружия! Неужели?!" - мелькну-
  ла у него страшная мысль.
  
  82
  
  
  - Передают о взлёте Космоплана! - выпалил студент.
  - Что б тебе крокодил приснился! - ругнулся Беркли. - Можно
  ли так пугать стариков?
  - Произошёл взрыв. Космоплан отклонился от заданного на-
  правления, - добавил студент.
  Беркли вышел на крыльцо. Практиканты и проводники окру-
  жили его. Дальше, у хижины папуасов, несколько малышей игра-
  ли с козой, смеялись.
  - Дети папуа, пинтуби, талаи, сеники, дети народов и наций
  Европы, Америки, вы слышите тот смех? - он кивнул в сторону
  малышей. - Это богатство Земли! Берегите их! Жизнь нашего Кей-
  са и его друзей в опасности, - помолчав, продолжал. - К несчас-
  тью, мы помочь ничем не можем, разве что верой, что полёт за-
  кончится благополучно.
  - Мы готовы помочь! Скажите, что делать! - вышел вперёд
  один из парней. - Если нужно, возьмём оружие...
  - Для победы над варварством и капиталом положим и жизнь
  свою! - сказал второй.
  Беркли поклонился и, шепча: "Простите мне, юноши... Вы
  решительней, чем думал я о вас. Будьте единодушны", вернулся
  в комнату, угнетённый бедой, постигшей его любимого ученика.
  Палило солнце, а с моря дул влажный ветер. Беркли сидел на
  ступеньке порога домика, смотрел, как цепочкой по тропе в горы
  уходили студенты-практиканты - будущие геологи. "Это моя сме-
  на, - думает он. - Много лет я изучал, что в земле, и только под
  старость начал вникать в душу людей. Все, что знаю, отдам, юно-
  ши, вам, вы уже поняли, как жить на земле..."
  Дети, как и прежде, игрались возле хижины. Он подошёл к
  ним. В последние годы он стал страшиться одиночества. Идти в
  горы - стар и слаб. И удивительней всего, не может терпеть возле
  себя своих старых коллег. Да, он и они продавали свою моло-
  дость... Многие из них так и не прозрели. А он, когда-то грозный
  Беркли, нашёл верный путь..."
  Курчавые малыши, сбившись в кучку, рассматривали старика,
  которого их матери называют волшебником.
  
  
  
  83
  
  
  ***
  Шаманы и ворожеи сердились. Жизнь в Никабузи передвига-
  лась на окраину, где выросли светлые учебные корпуса. Старики
  и старухи, услышав о каком-то событии и не поняв толком, от-
  правлялись туда, а не к шаманам: парни и девчата, без каких бы то
  ни было жертвоприношений, растолкуют любой вопрос, дадут
  дельный совет.
  Занятия в техникуме закончились. Студенты спешат к автобу-
  су, отправляющегося в Зигите. Им хочется успеть послушать, что
  скажет мэр города о судьбе земляка Гуавы на митинге.
  Путь недалёк, но автобус опоздал. На крыльце мэрии какой-то
  парень восклицал:
  - То явная диверсия! Чего мы молчим? Призываю всех парней
  идти к военному комиссару, пусть укажет виновника, найдём его
  за морями!
  Девушки переглядываются. В их глазах испуг. Что будет, если
  все парни уплывут за моря?! Опустеют парки, классы, цехи, засты-
  нет их личная жизнь.
  Лишь одной не овладел испуг и глаза не заблестели слезой.
  Она вглядывается в несущиеся над лесом грозовые облака, ища в
  них щели, - она увидит небо, туда, где пропал её Имена. Она бо-
  ится плакать, слёзы помешают увидеть его.
  Быстро стемнело, загрохотал гром, хлынул дождь, люди по-
  спешили в дома, но она идёт серединой дороги, не обращая вни-
  мания ни на дождь, ни на молнии, ни на предложение шофёров
  подвезти её.
  Вышла на окраину городка, устремила взгляд на окутанную
  облаками мать тёмных духов - гору Онагизи.
  - Духи Африки! Духи, если вы есть! Слушайте! Громы и вы,
  молнии, сл-у-ша-йте! Покарайте тех, кто украл моё счастье, мечту!
  Она еще немножко верит в духов, но не боится их. Хлещет
  дождь, грохочут громы, ей кажется - сама природа повторяет её
  призывы. Г-гу-гу, - гремит гром, - а-а-ва-а, откликается лес. Под-
  няв руки к небу, она кричит: - Ва-а... Гуава-а... Небо, ты слышишь
  меня? Неси мой голос к нему! Я жду!
  Она полна Надежды, что придаёт ей силы жить, ждать, дви-
  гаться к своей Мечте.
  84
  
  
  ***
  Александра Алексеевна возвращалась с работы домой. Мела
  позёмка. Возле дома взглянула на окна своей квартиры: в комнате
  Андрея светилось "Сынок, где ты? Греют ли тебя неведомые све-
  тила? Жив ли?" - мысленно обращается к сыну. После сообщения
  о взрыве, она в отчаянии. "Неужели судьбой предназначено мне
  всю жизнь маяться?" - думала она, хотя, на людях старалась не
  выдавать своих переживаний.
  Ветер сыпнул ей в лицо порошей. Отвернулась. По ту сторону
  Днепра мерцали сотни окон нового жилого массива. Огоньки, река,
  метель вернули её в деревню за Карпатами, куда была направлена
  работать по окончании училища. Был такой же ранний вечер, так-
  же вьюжило, она и лейтенант Степовой, с которым познакомилась
  недавно, бежали к "чайке", как называли местные люди лодку, при-
  вязанную цепью к тросу, нависшему над горной речкой, которой
  лодочник перевозил людей с одного берега на другой. На зиму лод-
  ку убрали. У берегов речка замёрзла, лёд тонкий. А свободная от
  него середина - черна, слышен плеск быстротечных горных вод,
  тихий рокот перекатывающихся по дну камешков. По ту сторону
  речки, в селе Добрянском Тячевского округа, пылала мельница сель-
  ского кооператива. Андрею нужно было немедля добраться к месту
  пожара. Но как? Вброд? Речка в этих местах глубока, сильное тече-
  ние унесёт. По мостам? Это нужно было прошагать больше десяти
  километров. Транспорта никакого. "Полезу на тот берег по тросу!"
  - сказал он. На нём полушубок, сумка, автомат, пистолет, на ногах
  сапоги. Вцепился руками и подколенками за трос и пополз. Она
  стояла на крутом бережку, затаив дыхание. Над клокочущей водой
  он завис головой вниз, держась подколенками, чтобы отогреть при-
  мерзающие к тросу руки. Вокруг ни души. Пламя бушует, озаряет
  ближние хаты. "Хватит, хватит ли у него силы проползти те метров
  семьдесят троса? Хотя бы, хотя бы..." - стучало в её висках. Нако-
  нец услышала: "Замёрзнешь! Беги домой!"
  Ноги Андрея от напряжения подломились, упал на снег, пе-
  редохнул и пошёл. Не видный он ростом, не круглого лица, но
  горы, леса, вьюги не были для него препятствием. Как потом слы-
  шала от его товарищей: "Вынослив, как вол! Служака!" Но кроме
  
  85
  
  
  "служаки" она нашла в нём и что-то другое... Однажды вечером
  она приоткрыла дверь клуба села, в котором работала. Никого не
  было. Он сидел на длинной скамье у пианино, рядом лежал авто-
  мат и шапка на нём. В комнате звучали не очень складные, но вол-
  нующие, трогающие душу звуки мелодии. Захлопнула дверь, убе-
  жала домой, где квартировала. "Нет! Нет, он не солдафон-служа-
  ка!.. Он... Он, наверное, моя судьба! " - кричало в ней всё! Успели
  только с хозяйкой хаты сесть ужинать, как он постучал в дверь...
  Только до осени длилось наше счастье...
  Представив, как там, далеко за Карпатами, снег заметает его
  могилу, Александра Алексеевна вздохнула и поднялась в кварти-
  ру. Повесила в прихожей пальто, платок, вошла в комнату Андрея.
  Темноволосая девушка, фотокарточка которой стояла на столе
  и которую Тарас Чабаненко привёл в её квартиру в день сообще-
  ния о взрыве, не спрашивая её согласия, сидела у телевизора. "Раз
  сын любит её - так тому и быть!" Александра Алексеевна приня-
  ла её не раздумывая.
  - На улице морозец, хорошо, прогулялась бы, - обратилась
  она к ней.
  Марийка прислушалась к завыванию ветра за окном, взгляну-
  ла на свои ноги, обутые в туфли, всхлипывая, сказала:
  - Залетят они навсегда... Только что передавали, не получает-
  ся у них с исправлением траектории...
  - Вернутся! - твёрдо произнесла Александра Алексеевна. -
  Ты смотрела "Русский лес"?
  Марийка отрицатель качнула головой.
  - Хороший кинофильм... Поужинаем, пойдём посмотрим...
  Оденешь мои валенки... Не модно, но ногам тепло...
  - А если будут передавать?
  - Послушаем в другой раз...
  Женщины были уже у двери, как на пороге появился полковник
  Чабаненко. Выражение его лица было каким-то неопределённым.
  Сердце Александры Алексеевны вздрогнуло. "Неужели конец?!"
  - Я на минуту, - Чабаненко вошёл в комнату, не раздеваясь,
  сел на стул. - Перед дорогой положено посидеть. Через час выле-
  таю на тот чертов остров!.. Не ждал... Москва включила меня в
  комиссию по расследованию происшествия там.
  
  86
  
  
  - Отлично, дядя Тарас! - воскликнула Марийка. - Передайте
  Андрею, очень ждём его, ведь база поддерживает связь с ним...
  - Напугал ты меня, Тарас, - Александра Алексеевна вздохну-
  ла. - Больше ничего не скажешь?
  - Ничего... Знаю то, что сообщают официально... Ну, загово-
  рился... Зина ждёт в машине. Если располагаете временем, про-
  катимся в аэропорт...
  На улицах гуляла позёмка. С поднятыми воротниками спеши-
  ли прохожие, мелькали витрины магазинов, освещённые окна
  жилых домов. "Вызвали Тараса, - думала Александра Алексеев-
  на, сидя на заднем сидении между Марийкой и женой Чабаненко
  Зиной, уроженкой Прикарпатья, подругой молодых лет. - Это хо-
  рошо. Кто, кроме него, нужен Андрюше и делу в настоящий мо-
  мент больше всего?! Тип, подложивший под нашу дверь в день
  отъезда Андрея мину, снят с трамвая за Днепром, отравленным...
  Сам ли? Борьба мировоззрений, возникшая в период первичного
  накопления богатств, продолжается. Войны кончаются, но спор,
  кто прав, кто виноват, продолжается долго, пока, упаси господь,
  не приведи к новым вооружённым столкновениям..."
  - Желаю удачи разгадать загадку взрыва и как можно быстрее
  вернуться домой с Андрюшей, - прощаясь с Чабаненко, пожелала
  она.
  Реактивный лайнер, пробежав вдоль огоньков взлётной поло-
  сы, взлетел и пропал в ночи.
  Три женщины, прислушиваясь к удаляющемуся гулу турбин,
  постояли недолго и пошли к автомашине.
  
  XIII
  
  Жизнь полковника Чабаненко сложилась так, что за пределы
  Украины, не считая военных лет, никуда не выезжал. Делал своё
  кропотливое дело дома. Съездить на сталеплавильный завод, шах-
  ту, село - привычная работа. И вдруг под ним материки, острова,
  моря-океаны! А главное - загадка с Космопланом: чему не учили,
  тому не учили. "А впрочем, не святые горшки лепят", - думал он,
  поглядывая в иллюминатор на синеватые, зеленоватые, бирюзо-
  вые пятна в океане. - Течения, глубины, засоренность причины
  
  87
  
  
  тому, - предугадывал он. В душе завидовал учёным: много знают,
  и каждый день познают, открывают то, что для простых смертных
  будет известно спустя годы. Но как они прошляпили Космоплан?!
  Стюардесса объявила, что лайнер приближается к цели.
  Чабаненко взглянул в иллюминатор. За бортом ночь. Чуть в
  стороне от курса, внизу, две полоски огоньков у посадочной поло-
  сы на Зелёном острове, рядом огни, выстроились кольцом: "Вот
  куда занесло Сергея! Каково его самочувствие после случившего-
  ся? Не завидую..."
  
  ***
  Генерал Шаповал чувствовал себя прескверно, он, конструк-
  тор систем управления космическими кораблями, не может пред-
  ложить что-то, чтобы восстановить нормальную управляемость
  Космопланом. Работаем день и ночь, с ног валимся. Доктор "Икс"
  выключился, инфаркт уложил его в лазарет... - рассуждал он, стоя
  на краю лётного поля, в ожидании прилёта Чабаненко. - Как, по-
  чему мне пришла мысль просить Москву включить его в члены
  комиссии? Когда спросили об этом, умолчал, что он давнишний
  друг, могли бы подумать превратно, сказал, что он служил в орга-
  нах госбезопасности с погибшим отцом космонавта Степового.
  Близкий друг их семьи. Как видно, учли, так сказать, психологи-
  ческую обстановку, и включили.
  ТУ-200 приземлился, зарулил, двигатели, пошумев, заглохли.
  Крутоплечего старого солдата, сошедшего с самолёта в груп-
  пе прилетевших, Шаповал узнал издалека: пошёл навстречу.
  - Ну, здраствуй, Сергей Николаевич! - Чабаненко пожал руку
  генералу. - Твоя работа, что я оказался тут?
  - Моя, - сознался Шаповал.
  - Что ты тут натворил?
  - Я? Все мы тут проморгали...
  - Ладно. Поехали к тебе, введёшь в курс событий...
  - Не дурно, прямо по-люксовски устроился, - говорил Чаба-
  ненко, проходя в комнату Шаповала. - Сколько платишь?
  - Нисколько... Даже питание за счёт Центра...
  - Дорого обходишься... А на Днепре волнуются, возмущают-
  ся безголовием. Где Космоплан? Как чувствует себя экипаж?
  88
  
  
  - Упрекаешь? В нашем возрасте в сложившейся ситуации, со-
  знаюсь, мысли, планы витают высоко и кажутся близко, а вот по-
  рога оттолкнуться не находишь. День и ночь бьёмся над расчёта-
  ми, как вернуть ребят на землю... В последнем сеансе связи Анд-
  рей докладывал: чувствуют себя удовлетворительно...
  - В очередном сеансе связи передай привет Андрею от мате-
  ри и невесты... Перед отлётом заходил к ним, ждёт его така соби
  чепурна дивчина, зразу як повернеться справлять весилля...
  - Ах, Андрей, о своих личных планах и слова мне не сказал! -
  взбодрился Шаповал. - Обязательно прилечу...
  - Вот так лучше... Вижу, рождается у тебя уверенность найти
  решения, чтобы Андрюшка постучался в эту дверь. - Чабаненко
  искоса взглянул на Шаповала. - Мешки под глазами... Выспаться
  тебе нужно, дать отдых мозгам. Но, пока до сна, выкладывай под-
  робно всё, что знаешь о происшествии.
  Шаповал закурил сигарету, пачку бросил на стол.
  - "Мальборо" куришь? - прочитав на пачке название сигарет,
  - заметил Чабаненко. - Уважаешь прадеда Уинстона Черчилля...
  - Будет тебе, Тарас! То за дармовое питание упрекнул, теперь
  Черчилля вспомнил...
  - Забывать таких нельзя... Врагом нам был, врагом и отошёл
  на тот свет, но умом господь не обделил его... Кто как не он впер-
  вые в мире ввёл новый вид оружия - танки?
  - Идею танков он подхватил у Бонапарта... Тот во время вой-
  ны в Египте придумал передвижные "доты" - деревянные сарай-
  чики на колёсах, которые передвигались лошадьми, помещённы-
  ми в середине тех сараев. Там же находились и солдаты... - пари-
  ровал Шаповал.
  - Задолго до Наполеона в войнах использовали забронирован-
  ных слонов, - напомнил Чабаненко. - Человечество, прогрессируя,
  становится всё жёстче... Ну, ладно, пускай в дым предка Уинсто-
  на, это, пожалуй, всё, что осталось от него... Ближе к делу, - пере-
  менил тему разговора Чабаненко. - Из Манилы Москва получила
  сообщение, что на острове Минданао два агента частного сыска
  пытались задержать европейца под кличкой "Ромео - плут". Тот
  их парализовал, усыпил каким-то лучом, забрал от них свои фото-
  карточки и исчез. Интересно, усыпил лучами... Если правда, то
  
  89
  
  
  это что-то новое... "Ромео - плут", видимо, связан с какой-то со-
  лидной научной лабораторией... Но какой чёрт попёр его на ок-
  раину того далёкого острова? События последнего времени на-
  талкивают на мысль, не цепочка ли это попытки ликвидировать
  Степового, нападение на вертолёт американца Хелла Скотта и
  взрыва тут? Наша задача смотать эту цепочку и добраться до клу-
  бочка. В этом заинтересовано и Федеральное бюро расследова-
  ний США... Рассказывай всё, что знаешь о взрыве...
  Выслушав Шаповала, Чабаненко сказал:
  - Пролетая над океаном, я видел его разноцветье... Не от глу-
  бин и течений оно? Давай карту рельефа дна и течений в районе
  коралловой гряды, во внутреннем море острова "Альфа" и у мес-
  та взрыва.
  - Внутреннее море не лужа, - заключил Чабаненко. - Через
  пролив океан гонит в него массы воды, но уровень его не повыша-
  ется, следовательно, в рифовом кольце есть проломы, размер ко-
  торых никем не измерялся... Если взрыв произошёл по причине
  технических неполадок - это первая версия... А если диверсия?
  Подготовить такой мощности взрыв, да ещё под водой, довольно
  сложно... Рабочие и руководящий состав не могли не заметить...
  Ведь нужны водолазы, много взрывчатки, - рассуждал Чабаненко.
  - Если диверсия, то как она осуществлена? Только подводными
  боевым средствами, не иначе как с подводной лодки торпедой.
  Если её выпустили из открытого океана через пролив к островку,
  то она должна была бы взорваться напротив пролива. Но взрыв
  произошёл в стороне.
  - Может, была управляемая? - высказал догадку Шаповал.
  - Может быть... Но, на какой чёрт направлять её в обход ос-
  тровка? Не всё равно ли в каком месте она должна была повре-
  дить электроснабжение? Не рискнул ли диверсант забраться во
  внутреннее море? Если так, то где он? Говоришь, корабли охра-
  нения не зафиксировали появления неопознанных подводных
  плавсредств... Неподалеку от пролива стоит какой-то огромный
  корабль.
  - Американцы срочно пригнали с военной базы, что на атол-
  лах Пальмиры, свою спецбазу "Рейджер". Стала на якоря вечером, -
  объяснил Шаповал.
  
  90
  
  
  - Что ж, начнём, как говорят у нас, плясать от порога... Нач-
  нём с прочёски внутреннего моря, на всякий случай... Уже света-
  ет... Пойдём на "Рейджер", согласуем этот вариант... Проголо-
  дался я в дороге...
  Шаповал подошёл к телефону позвонить коменданту, чтобы
  подготовил катер. Чабаненко открыл чемодан, выложил на стол
  румяный окорок, положил несколько луковиц и ребристую круг-
  лую буханку хлеба.
  - Ну ты артист! - улыбнулся Шаповал.
  - У нас на Днипри кажуть, йдеш на день, беры на тры дни...
  Хто знае, чы припаде мени до смаку ижа тропикив? Угощайся!
  Запах окорока растревожил аппетит Шаповала.
  Зазвонил телефон. Комендант Христофор доложил, что катер
  готов к отплытию, что поведёт его он сам и добавил:
  - Второй помощник командира "Рейджера" - давний сослу-
  живец.
  - У этого "морского волка" Христофора на всех морях друзья,
  - сказал Шаповал, возвратившись к столу. - Сорок лет плавал...
  Задрав нос, катер словно перелетал с гребня на гребень волн.
  Не привыкшему к такому виду транспорта, Чабаненко казалось,
  что катер или взлетит, или нырнёт под воду.
  Взглянув на блестящее бронзой название корабля на высоком
  борту, Чабаненко спросил Христофора, не тот ли это "Рейджер"
  седьмого флота Соединённых Штатов, с палубы которого взлета-
  ли истребители-бомбардировщики бомбить Северный Вьетнам в
  тысяча девятьсот шестьдесят пятом году?
  - Тот. Сохранили как реликвию, перестроили в спецбазу, - от-
  ветил Христофор. - Такая же судьба постигла и английские "Игл"
  и "Альбион", с которых высаживались десанты в Малайзии...
  Любят старину...
  Второй помощник командира плавбазы, которого Христофор
  назвал Джеком, предупреждённый им, кого привезёт на корабль,
  встретил их у подъёмного трапа и, не мешкая, представил Шапо-
  вала и Чабаненко двум мужчинам в штатском, сотрудникам ФБР
  США.
  - Приятно познакомиться, и где, на борту "Рейджера", - пожи-
  мая руку фебеэровцу, улыбнулся Чабаненко, придерживаясь не-
  
  91
  
  
  писанных законов стран Востока, что улыбка предрасполагает к
  дружбе, хотя за ней может скрываться и противоположное.
  - Уверен, господин полковник, вы были бы довольны, если бы
  эта посудина пошла ко дну в своё время, - говорил фебеэровец
  по-русски, тряся руку Чабаненко по американскому обычаю до
  боли в полковничьем плече. - Как видите, сохранили...
  - Полагаю, вы, как и я, имеете внуков и желаете им добра и
  мира, - ответил Чабаненко.
  Тот кивнул, сказал:
  - Пройдёмте к командиру плавбазы, обсудим наши действия.
  Не прошло и получаса, вдарили в колокол. Джек подал коман-
  ду "Всем по местам! Начинаем осмотр внутреннего моря!"
  Загремели якорные цепи. Корабль осторожно прошёл проли-
  вом во внутреннее море и стал на якоря.
  - Прошу, господа, в операторскую, - сказал Джек, и провёл
  Шаповала, Чабаненко и фебеэровцев в просторное помещение:
  вдоль стен у аппаратов с множеством переключателей и видеоэк-
  ранов сидели десять девушек.
  - Первый, второй, третий батиглазы к спуску! - подал ко-
  манду мужчина средних лет с бледноватым лицом и сугубо штат-
  ской внешностью. Руки девушек дотронулись к переключате-
  лям, пальцы побежали по клавиатуре, словно они играли на
  пианино.
  В борту корабля открылись трое ворот. К воде выдвинулись
  площадки, тотчас по ним поползли похожие на танкетки подвод-
  ные роботы, расправили механические руки. На их боках и спинах
  поблёскивали стеклом объективы видеокамер. Батиглазы нырнули.
  - Чудесно! - не удержался от похвалы Чабаненко. - На какой
  глубине они могут работать?
  - Предельная глубина до семи километров, - ответил фебеэ-
  ровец, который первым жал ему руку.
  На экранах прослеживался ход роботов. В зеленоватой воде
  вокруг них плавают рыбы. Вот подводные скалы, а вот и повреж-
  дённый кабель, соединяющий остров "Альфа" с электростанция-
  ми Зелёного острова.
  - На каком расстоянии ими можно управлять? - спросил Ча-
  баненко.
  
  92
  
  
  - До двадцати километров... К счастью, такое решение най-
  дено не так давно, - отозвался человек с бледным лицом.
  - Запатентовал кто-нибудь ваше изобретение? - спросил Ча-
  баненко бледнолицего, подумав, не использовались ли такие ро-
  боты для подготовки взрыва.
  - Это первое их испытание в работе, - ответил конструктор и
  зажёг сигару.
  - Очередной сеанс связи с Космопланом! Включаем видеоэк-
  ран! - объявила женщина по радио.
  Увидев Андрея и других космонавтов на экране, Чабаненко не
  удержался, чтобы не воскликнуть:
  - Андрюша, здравствуй!
  - Включить двустороннюю связь! - распорядился бледноли-
  цый.
  - Здравствуйте, дядя Тарас! - отозвался Андрей. - Вижу вас
  отлично! Рад, что вы прилетели. Как идут дела дома?
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  93
  
  
  - Здравствуй, здравствуй, Андрей! - горло Чабаненко как ком-
  ком сдавило. Прокашлялся. - Маты, Марийка витають тэбэ! Чека-
  ють додому! Коротко, дэ вы?
  - Попадаем в зоны притяжения неизвестных космических
  объектов...
  Меняется траектория полёта... Впереди, кажется, зона Боль-
  ших астероидов. Стараемся удержаться в Солнечной системе.
  Догадываюсь о причине вашего прибытия на базу. Рады, что не
  забываете нас. Привет товарищу Шаповалу!
  Экран погас.
  - Сергей, - обратился Чабаненко к Шаповалу. - Телеграфируй
  в Москву, Киев, Харьков, на Урал... Не медля, выслать новый ка-
  бель... Ремонт повреждённого затянется, да и выдержит ли узел
  сварки напряжение тока... "Мрия" или "Руслан" быстро привезут
  его сюда. Со мной прилетели светлейшие головы вашего ведом-
  ства, помогут восстановить работу системы...
  
  ***
  Майер у перископа вдруг закричал: - Полковник, вы опозда-
  ли! Он увидел, как вокруг острова стеной взметнулись в простран-
  ство желтовато-серебристые лучи, вслед за ними потянулась ввысь
  вода моря: светло-зелёная пелена закрыла оторвавшийся от пус-
  ковой площадки Космоплан. Вода лагуны двинулась в образовав-
  шуюся у берегов острова пустоту и потянула туда лодку.
  Шпрингер рванул рычаг пуска торпеды. Донесся глухой гул
  взрыва. Жёлто-серебристые лучи погасли, поднятая ими масса
  воды с большой высоты хлынула в своё прежнее ложе, образовав
  высокую, сильную волну, которая покатилась к рифам и потянула
  туда лодку. "Подводный волк" ударился о подводные скалы, отло-
  мал огромную глыбу. Завертевшись, глыба накрыла лодку и пере-
  вернула её.
  Майер открыл глаза. В голове шум, всё тело болело. Прислу-
  шался. За перегородками свирепо клокотала вода. "В лодке про-
  боины, - понял он. - Что с экипажем? Задраены ли люки между
  секциями?" Пошарил рукой вокруг себя. "Что это? Плафон. Лодка
  лежит на спине..." Вынул из кармана зажигалку, чиркнул. Шприн-
  
  94
  
  
  гер висел головой вниз на рычагах пуска торпед. Толкнул его. Тот
  застонал. Майер снял его, положил возле плафона, там же нашёл
  бутылку рома, глотнул. Оттянул челюсть Шпрингера, влил ему.
  Клокотание воды за перегородками прекратилось. Понял - лод-
  ка затоплена. Решил проверить, что в соседнем отсеке. С трудом
  открыл входной люк.
  - Куда вы? - простонал Шпрингер. Но капитан закрыл люк за
  собой. Возле радиорубки наполз на радиста. Тот был мёртв. Чирк-
  нул зажигалкой. Провода в радиорубке порваны, сплелись в жгут.
  Люк в следующий отсек открыть не смог. Понял, лодка деформи-
  рована. Лёг рядом с радистом, закрыл глаза. Перед ним лица офи-
  церов, матросов, которыми командовал не один год, и предста-
  вил, как их тела плавают в затопленных отсеках. Закричал:-
  Шпрингер, ты загнал нас в преисподнюю! Убью тебя! - Дополз
  до люка своей каюты, передумал: - Нет! Я сгною тебя живьём!
  Нас найдут, но когда?" С трудом открыл люк продуктовой кладов-
  ки. Расчистил от ящиков место, лёг с надеждой, что скоро услы-
  шит стук о борт и задремал. Приснились ему маленький домик,
  окружённый лесом, жена, дети, потом большой кинозал, на экра-
  не гангстеры грабят почтовый поезд, идут в негритянский квар-
  тал, бросают бомбы в церковь. Он слышит взрыв. Пробудился.
  Шпрингер колотил каблуками в стенку. "Нет, полковник! Не вы-
  пущу тебя. Ты убьёшь меня, чтобы завладеть запасами продоволь-
  ствия кладовой, дотянешь, пока лодку обнаружат..." - пробормо-
  тал Майер и закрыл руками уши, но стук проникал к его слуху.
  - Негодяй! - стуча каблуками в стенку, кричал Шпрингер. -
  Открой! Искалеченный, устав стучать, пошарил вокруг себя, на-
  шёл батарейный радиоприемничек. Включил. Как и в Маниле, га-
  вайские гитары исполняли "Вальс бостон". В голове кружилось
  от голода. Повернул пуговку настройки на другую волну: " ... При-
  няты меры выяснения причины взрыва на острове "Альфа". Со-
  стояние космонавтов удовлетворительное. Есть надежда на воз-
  вращение Космоплана на Землю..." - сообщала Москва.
  - Русские уверены... но не бывать тому, что говорят! - проце-
  дил сквозь зубы Шпрингер. - А я? Если и спасут, не миновать
  электрического стула в Сан-Франциско... - Нет! Не хочу отвечать
  я один! - закричал он и ударился головой о железную стенку.
  
  95
  
  
  Майер, слушая гавайские гитары, думал о своей Гретхен, ба-
  варском пиве, бараньих котлетах, вытирал солёную слезу, ругался:
  - Вы, Шпрингеры, Рихтеры, Цепецауеры загнали меня в железный
  гроб! Собрать бы вас сюда, и утопить в Филиппинском жёлобе! Моя
  бедная Гретхен, назначат ли тебе хоть какую пенсию?
  
  ***
  Северный ветер раскачивал мокрые ветки деревьев, освещён-
  ные фонарями. Их тени ползали по каменным плитам двора и сте-
  нам замка фрау Матильды.
  Адмирал Цепецауер вышел из машины, втянул голову в пле-
  чи, вошёл в дом.
  Фон Рихтер, как всегда, сидел в кресле. Адмирал не помнил,
  видел ли он его стоящим на ногах, не без брезгливости пожал хо-
  зяину дряхлую руку, плюхнулся в кресло.
  - Поздравляю, адмирал! Космоплан блуждает где-то, надежд,
  что вернётся, нет! - Синие жилки на висках фон Рихтера взбухли,
  тонкие, бесцветные губы вытянулись, что означало улыбку.
  - Однако, мой фатер, капитан Майер молчит... Начинать его
  поиск - выдать себя, поставить под удар правительство и вас лич-
  но, - сказал Цепецауер.
  - Если мы потеряем несколько миллионов, то выиграет не-
  сколько десятков миллионов.
  - Их флоты и авиация задействованы на поиск, - продолжал
  адмирал. - Могут и обнаружить...
  - В полковнике Шпрингере и капитане Майере я уверен... За-
  берутся в какую-нибудь глухомань, отлежатся и уйдут, - ответил
  фон Рихтер, но подумал: "Лодку, действительно, могут найти...
  Этот болван не додумался, чтобы от неё и следа не осталось...
  Нажать одну кнопку, и атомные реакторы разнесут её в щепки".
  Потеряли бы одну... На моих верфях строятся две, и если этот
  боров настоит перед правительством сделать заказ ещё на одну,
  будет о"кей!
  Цепецауер знал о стремлении босса получить заказ ещё на одну
  лодку, знал и о том, что такое решение есть, но, чтобы пополнить
  свой банковский счёт, сказал:
  
  96
  
  
  - Некоторые члены правительства упорно возражают против
  увеличения расходов на строительство подводного флота, дока-
  зывая, что нашей континентальной державе следует укреплять су-
  хопутные войска и авиацию...
  - Они не дальновидны! - бросил фон Рихтер. - Главные энер-
  гетические ресурсы за морями и в России, янки и японцы давно
  это поняли. Высосут из России природные ресурсы и задавят её...
  Мышиные глазки фон Рихтера впялись в адмирала, губы растяну-
  лись в улыбке. - Ваш отец был мне другом... С вами мы едино-
  мышленники, даже партнёры, тех короткоголовых нужно убе-
  дить... Вот, - босс подвинул к адмиралу пакет. - Жду положитель-
  ного результата завтра вечером.
  Теперь рука босса показалась Цепецауеру не такой отврати-
  тельной. Сунул пакет в карман, кивнул в знак согласия, вышел.
  Вошла жена босса: блондинка средних лет, в полтора-два раза
  крупнее него. Многие годы пребывая холостяком, фон Рихтер,
  проще сказать, купил её как икону выставлять рядом с собой на
  нечастых выходах в свет, видел в ней пальмовый островок в тро-
  пических широтах. Но фрау Матильда была не из тех женщин, ка-
  ких воображал он. Девизом её было: "Свобода и любовь без денег -
  ноль! Тщедушный старик не нужен был ей, но сжала она его мягки-
  ми, полнеющими руками, как клещами.
  Мутнеющие её голубые глаза пригвоздили хозяина к креслу:
  - Только что человек "Юнайтед трест банкиров" сообщил, у
  острова, где произошёл взрыв, подняты с моря какие-то детали лод-
  ки, построенной тобой!
  Фрау бросила на стол шифротелеграмму из Нью-Йорка.
  Фон Рихтер соскочил с кресла, забегал по комнате, восклицая:
  - Негодяи Цепецауер, Шпрингер, Майер! Пустякового дела не
  смогли сделать! О, где мои сверстники?! Подбежав к окну, вздёр-
  нул штору, прилип носом к стеклу, словно там за окном вот-вот
  должны появиться друзья, которые в годы его молодости бомбили
  Лондон, жгли города, села в России, пускали в дым миллионы лю-
  дей Европы. Но за окном уныло завывал ветер, по мокрой мосто-
  вой ползали разляпистые тени деревьев. Фрау Матильда смотрела
  на его кривые ноги, голый череп с отвращением, и сопоставляла
  законного мужа с сильными ногами, широкой грудью и крепкими
  
  97
  
  
  руками его личного инженера-изобретателя, из-за которого забы-
  вала о существовании своего хозяина.
  - Если лодку вытащат, тебя ждут врата Ада! Тебя предупреж-
  дали не маркировать детали...
  - Иди прочь! - рявкнул по-собачьи фон Рихтер.
  Фрау вышла. Он опустил штору, запер двери, сел в кресло, по-
  ложил голову на стол. Почудилось, что положил её под нож гильо-
  тины, откинул её до подзатыльника, перекрестился, но уповать на
  бога не стал, веря, что бог, создавший человечество, испугался ума
  людей, как говорит его личный инженер-изобретатель, спрятался,
  никогда не показывается людям, ибо не знает, как жить в среде. И
  ночь, и утро он обдумывал ситуацию, ждал звонка от адмирала.
  Подошло условленное время. Он открыл потайную дверцу в стене,
  вынул и поставил возле кресла тяжёлый чемодан, открыл.
  Зазвонил телефон.
  - Это вы, друг? - переспросил для уверенности, что звонит
  Цепецауер. - Откуда говорите? Из дому? Отлично! Есть заказ на
  третью. - Фон Рихтер нагнулся к чемодану, нажал одну кнопку. В
  чемодане загудело. Нажал вторую. Мигнула красная лампочка.
  Инфразвук - низкочастотных колебаний поразили слушателя на-
  смерть. Фон Рихтер выдернул шнур, соединяющий аппарат - изоб-
  ретение инженера-изобретателя с электросетью, и спрятал чемо-
  дан в тайник.
  "Одним свидетелем меньше, но Шпрингера и Майера мне не
  достать..." - подумал он и вздрогнул.
  Развитие техники не совершенствует алчное буржуазное об-
  щество нравственно.
  Туманным утром прислуга замка фрау Матильды провожала
  хозяев на виллу у Средиземного моря. За рулём большого легко-
  вого автомобиля, набитого чемоданами, сидел инженер-изобрета-
  тель. Рядом фрау. На заднем сидении, меж чемоданами, притаил-
  ся сам босс.
  Уже в Марселе изобретатель подал ему газету. В чёрной рамке
  некролог. "Два дня назад от сотрясения мозга умер немецкий ад-
  мирал Цепецауер." Фон Рихтер приложил руку к карману, в кото-
  ром хранил паспорт на вымышленную фамилию, врученный тем
  же изобретателем.
  
  98
  
  
  XIV
  - Центр! Корабль снова резко изменил направление полёта!
  Восстановить работу программного блока управления не удаётся! -
  радировал на землю Андрей.
  - На стартовой площадке авария. Пытаемся устранить! Пере-
  ходите на ручное управление! Центр! - последовал ответ центра.
  - Скорость полёта превышает пятнадцать километров в секун-
  ду, - объявил следящий за приборами Джеймс.
  Хелл записал в бортовой журнал время уклонения и сказан-
  ное Джеймсом, посмотрел в иллюминатор. В чёрном простран-
  стве красными, белыми, голубыми ядрами мерцали небесные тела.
  - Иллюминация, как на Бродвее, - вспомнил он вслух хорошо зна-
  комую улицу. - Где же моя Ева? Наверное, сидит у телевизора, а
  дядя Боб лежит на диване, перелистывает Джека Лондона... За
  окнами шумят ели, ветер наметает у дома сугробы, дядя Боб не
  убирает их... Чудак. Хочет почувствовать себя в снегах, описан-
  ных Джеком Лондоном... Хелл закрыл глаза.
  - Фантазёр! - бросил в его адрес Джеймс, не то сидя, не то
  вися у приборного щита.
  - Прошло немного времени, а черты лица моей Евы не могу
  представить, - сказал Хелл, и протянул руку взять журнал, в кото-
  ром хранилась фотокарточка Евы. Журнала на месте не оказалось.
  - Не открывая глаз, крикнул. - Отдайте журнал! Не шутите! - От-
  крыл глаза. Бортовой журнал с фотокарточкой и карандаш липли
  к борту.
  - Тревога! Мы в сфере притяжения! - выкрикнул он.
  Из отсека ручного управления выплыл Андрей.
  - Мы оказались в области Великих астероидов, - сообщил он.
  - Надеть скафандры! Наблюдать за пространством...
  На центральном телеэкране появились большие белые пятна.
  Вскоре с правой стороны Космоплана появилась серо-зелёная гора,
  как айсберг, она заслонила обзор пространства.
  "Чтобы уйти от айсбергов, командир включил ионные двигате-
  ли", - записал Хелл в бортовой журнал, но тотчас корабль дёрнуло:
  уступом скалы астроид зацепил его и потащил за собой. Вспыхнула
  лампочка.
  
  99
  
  
  - Внешний корпус корабля повреждён! Высылаю роботы-ре-
  монтники! - объявил Кейс.
  На поверхность Космоплана выползли электромагнитные "па-
  уки". "Выплёвывая" расплавленную массу, они заварили трещину
  в корпусе.
  - Опасные соседи... Попытаемся оторваться... Включаю кван-
  товые двигатели, - сказал Андрей. Лучи квантовых генераторов
  сошлись в одной точке астероида: скала, зацепившая корабль, стала
  разваливаться. Андрей включил двигатели на полную мощность.
  Выхлопные ионизированные газы цезия натолкнулись на стенку
  астероида: корабль резко повернул в сторону.
  - Степовой, сообщи причину резкого изменения направления
  полёта! - запросил Центр управления.
  - Встретились с астероидами... Ушли от них. Впереди плане-
  та, которой на картах Звёздного Мира нет, - ответил Андрей.
  - Может, возвращаемся на Землю? - возрадовался Кейс.
  - Странная туманность окружает её, - заметил Гуава. - На на-
  шей Земле такой не наблюдалось...
  А Степовой время от времени докладывал: "Мы в зоне притя-
  жения какой-то планеты", "Планета окутана слоистой, прозрач-
  ной дымкой". "Решили посмотреть", "Включаем тормозную сис-
  тему", "Отчётливо вырисовываются контуры материков и океанов".
  - Наша Земля! - снова воскликнул Кейс.
  - Земля, но не наша, - молвил Хелл.
  - Проверить наличие атмосферы... Давление, температура...
  - распорядился Степовой.
  Кейс выбросил контейнер с датчиками. Контейнер утонул в
  океане и выплыл. Приборы показали температуру, давление и со-
  став воздуха, соответствующие параметрам экваториального по-
  яса Земли.
  - Справа остров! - отпрянув от приборного щита сообщил Гу-
  ава.
  - Сядем, - решил Степовой. - Раз есть земля, воздух, вода, то,
  возможно, и какая-нибудь разумная жизнь есть... Определим, где
  мы находимся...
  Подобно гидроплану Космоплан заскользил по ряби океана и
  остановился неподалеку от острова.
  
  100
  
  
  - Состав воздуха, давление у воды... - запросил данные Сте-
  повой у Кейса.
  - Отклонений нет!
  - Оставаться в скафандрах... открыть люк, - распорядился Сте-
  повой.
  Не успели Хелл и Имена добраться до люка, как Джеймс закри-
  чал: "Назад!"
  Из воды, по обе стороны Космоплана, быстро вынырнули про-
  зрачные полушария и сомкнулись над ним.
  - Мы в ловушке, как мышь под стаканом, - уронил вполголо-
  са Джеймс.
  Степовой радировал на Землю, но радиоволны не прошли
  сквозь прозрачные полушария. Колпак мгновенно скрылся под
  водой: чем глубже он опускался, вода из него куда-то утекала.
  Проплыли по туннелю, освещённом фонарями, поднялись вверх,
  и оказались в зале, подобном залам на больших вокзалах, также
  освещённом фонарями.
  - Сейчас явятся бесхребетные существа и всосут нас как губ-
  ка воду, - иронизировал Хелл.
  Отворилась дверь, на площадку вышли двое мужчин: невысо-
  кий, бородатый и молодой с военной выправкой, ничем не отли-
  чавшиеся от землян.
  - Похитители, непременно, пожелают выяснить, кто мы... Име-
  на Гуава, попытайся объясниться с ними, - сказал Степовой.
  - Ставлю в заклад, бородатого я видел на Бродвее, - бросил Хелл.
  - А высокого, молодого я видел в Хайдарабаде1, - пошутил и
  Джеймс.
  Бородатый и молодой пошли вдоль лежащего Космоплана,
  внимательно разглядывая его.
  - Оказывается, и мы для вас диковинка, - сказал Степовой и
  фонариком, азбукой Морзе, запросил: "Кто вы?"
  Бородатый подбежал к иллюминатору, через который Степо-
  вой моргал фонариком, движением рук пригласил выходить.
  
  
  
  1Хайдарабад - княжество в центре Индии, из которого вышли лучшие
  поэты Индии, там же находятся пещерные храмы Эллоры и Андженты.
  101
  
  
  - Мы не знаем, кто они, но сопротивляться нет смысла. Нуж-
  но найти общий язык, - сказал Степовой.
  - Первым выйду я и попытаюсь выяснить, на каком языке
  они разговаривают, - сказал Гуава. - Если останусь жив, выйде-
  те и вы.
  Пока Джеймс открывал люк, Гуава переоделся в элегантный
  костюм. Люк открыт.
  - Воздух пахнет кислородом, выработанным из водорослей
  моря, - принюхавшись, определил Кейс, облазивший подземные
  реки Австралии.
  Гуава спустился на площадку. Человек с бородкой заговорил.
  Гуава напряг память. "Что-то похоже на язык древних мексиканс-
  ких племён ацтеков". Ответил:
  - Мы люди Земли!
  - Где находится ваша Земля?
  - Третья планета Солнечной системы. - Гуава начертил на полу
  Солнце и планеты.
  - Горячий шар, - бородатый ткнул носком ботинка в солнце. -
  Мы предполагали о наличии Третьей планеты у Горячего шара.
  Но увидеть её мы не можем. Что привело вас к нам?
  - С планеты, что на окраине Солнечной системы, нами полу-
  чен сигнал, требующий помощи... Мы вылетели, но на стартовой
  площадке произошёл взрыв, нас увело с заданной траектории...
  Не исключено, что нас намеревались погубить, - ответил Гуава.
  Тем временем товарищи вышли из Космоплана, остановились
  возле них.
  - И на вашей, Третьей, не всё благополучно, - бородатый вздох-
  нул. - Что хотите от нас?
  - Короткий отдых, помощь в ремонте корабля и возвращение
  нас на Землю, - коротко ответил Степовой. Гуава перевёл.
  - Отдых разрешаю, и в остальном, в силу наших возможнос-
  тей, поможем при условии, что не будете отлучаться из лабора-
  тории. Я её руководитель, профессор Лях. Пройдёмте в зал. -
  Сопровождая землян в соседнее помещение, Лях говорил, что
  завидует землянам, построившим корабль, достигший их плане-
  ты, что и он с коллегами трудились над созданием подобного, но
  не успели.
  
  102
  
  
  В зале, напротив большого экрана, как в кинотеатрах, стояло с
  десяток кресел. Земляне сели. Андрей Степовой спросил Ляха,
  уверен ли тот в возможности взлёта Космоплана с их планеты.
  - Заверить на все сто процентов не берусь, но если согласи-
  тесь рискнуть, попытаемся... Тедж, - обратился Лях к молодо-
  му, - займитесь гостями, я распоряжусь. Лях вышел в дверь, что
  возле экрана.
  - Помощник профессора, Тедж, - подав руку Хеллу, отреко-
  мендовался молодой, по-кавалерийски пристукнув каблуками.
  Хелл подал свою, больше желая проверить - силён ли тот
  и какая в нём температура, ведь живёт в подземелье. Спросил,
  не военный ли он, ибо в нём угадывается военная выправка.
  - Был военным, но сбежал в науку, - откровенно сознался Тедж.
  - Правильно решил! - сказал Хелл Скотт. - Во время войны в
  Индокитае с нашего полка тоже немало дезертировало несоглас-
  ных выполнять приказы продавать свою душу дьяволу - мучить
  других и мучиться самим, для того, чтобы отпрыски высшего и
  среднего сословий бесшабашно прожигали жизнь на пляжах тро-
  пических островов и в клубах казино, не замечая, даже презирая,
  солдат, проливавших чужую и свою кровь за их благополучие.
  Андрей удивлён. Не ждал, что Хелл был в Индокитае, и вовсе
  был поражён, когда, поддавшись откровениям Теджа и Хелла, Гу-
  ава сказал, что участвовал в войнах в Алжире и Конго. По оконча-
  нии университета Андрей был оставлен в аспирантуре со званием
  лейтенанта запаса, но в армии не служил, и вот ему выпала мис-
  сия руководить людьми, возможно, сражавшихся друг против дру-
  га, укрепить их дружбу. Подумал также: "Профессор Лях! Лях,
  ляхи-поляки... Как забралось сюда такое земное прозвище? Не-
  ужели в незапамятные времена ляхи-поляки каким-то образом
  добрались сюда?"
  - Почему профессор Лях не разрешает посетить материки? -
  спросил Джеймс.
  - Боится за вашу жизнь и жизнь вашего корабля, создать по-
  добный мы не успели из-за идеологического, политического, эко-
  номического противостояния государств на нашей планете, при-
  ведших к большой войне.
  - И на нашей Земле войны мешали прогрессу, - сказал Гуава.
  
  103
  
  
  Тедж оказался разговорчивым и осведомлённым во многих
  вопросах человеком. Согласившись с Гуавой, продолжил свою
  мысль:
  - Около пяти миллиардов человек нашей планеты проживают
  в полуторастах государствах, больших и совсем крохотных. Сто-
  летиями они враждовали за кусок земли, что и привело к глобаль-
  ному сражению. Наш Крайбуг в союзе с более великой соседкой
  Уртыш отстояли свои земли. Богатая и сильная, промышленная
  Мор, что за океаном, вышла из борьбы еще богаче. Казалось, живи
  спокойно, создавай благополучие всех людей, познавай Мирозда-
  ние. Наши и учёные Уртыша задались целью разведать, есть ли
  жизнь на планетах, что вокруг Горячего шара, который вы назы-
  ваете Солнцем. Мор, предвидя истощение своих природных ре-
  сурсов, задумала овладеть природными богатствами более слабых
  стран, а также нашими и Уртыша. Но как? Построили тысячу под-
  водных лодок блокировать все морские перевозки. Вложили в это
  огромные средства. Мы в союзе з Уртышом, как континентальные
  и самодостаточные, укрепили границы, создали мощную авиацию.
  Лодки Мор курсировали вблизи наших берегов. Для борьбы с ними
  военные ведомства Уртыша и наше построили у этого островка
  "Ловушку", в которую попали вы. Тысяча лодок бороздили океа-
  ны, а топить не было что, кроме рыбацких шхун. Совет старей-
  ших Мора решил изменить стратегию, принял тактику "кнута и
  пряника", провозгласил равноправие всех народов, невмешатель-
  ство во внутренние дела и сокращение армий до минимума. На-
  глядно пустил на переплавку часть своих подводных лодок, тре-
  буя резать нашу авиацию. Порезали. "Ловушка" оказалась не нуж-
  ной. Военные ведомства намеревались разрушить её, но учёные,
  изучающие Космос, настояли передать все сооружения им. Воен-
  ная база была перестроена для запуска аппаратов в Космос, но
  создание самых аппаратов затянулось до настоящего времени. Мор
  объявил политику "Открытых дверей", её высокопоставленные чи-
  новники зачастили в нашу столицу, навязывали нашим высокопо-
  ставленным свой образ жизни, приглашали к себе на фуршет. Воз-
  вращались они оттуда с открытыми на их имя счетами в зарубеж-
  ных банках. И развелось у нас мору. Демократы, партократы, реа-
  листы, утописты, анархисты, монархисты, постаревшие в тюрь-
  
  104
  
  
  мах сумасброды заполнили газеты своими "идеями", затуманили
  головы присножизненному народу, втянули его в сотни две партий
  и обществ, расхватали государственные предприятия, объявили
  себя и наследников элитой... Не желаете взглянуть на подрастаю-
  щую элиту? - Тедж подошёл к столу, стоявшему возле экрана, щёл-
  кнул переключателем. На экране появился аэропорт. Садятся са-
  молёты. У перрона стоит ранее приземлившийся. По трапу сходят
  шикарно одетые, упитанные мальчик и девочка, их поддержива-
  ют гувернантки.
  - Это дети тех, кто захватил власть, они возвращаются из Мор
  на каникулы, - пояснил Тедж.
  К трапу подъезжают шикарные лимузины, гувернантки садят
  в них подрастающую элиту, увозят. Тягач оттягивает самолёт. На
  его место становится другой, привезший другую группу, обучаю-
  щуюся за океаном.
  - Это кинофильм? - спросил Хелл.
  - Нет. Вы увидели будущих "патриотов" нашей земли, с ма-
  лых лет всасывающих заокеанский образ жизни... Правительство
  создало глобальную телевидеосеть, круглосуточно наблюдающую
  за всем, что происходит даже в частной жизни самых высокопос-
  тавленных чиновников. К примеру. - Тедж включил другой канал.
  На экране - добротный особняк, двор огорожен каменным забо-
  ром с проволокой на его верху. Из дома выходит и идёт к гаражу
  высокий, средних лет мужчина.
  - Это один из самых приближённых к первому лицу в государстве,
  - поясняет Тедж. - Недавно первый присвоил ему титул "барона".
  На лице "барона" гримаса удивлённого нежданным появлени-
  ем в его дворе знакомого человека, который подбежал к нему
  с ножом в руке.
  Он схватил того за руку, нож выпал, они стали бороться.
  Нападавший выхватил пистолет и выстрелил "барону" в лицо,
  но тот держит его, второй выстрел в голову повалил "барона"
  на притрушенную снегом землю. Убийца оттянул его к стенке га-
  ража, посадил на скамью, всунул в руку пистолет, но пистолет
  вывалился из руки убитого ему под ноги. Убийца подобрал нож
  и скрылся.
  - Это фильм из серии боевиков "Голливуда"! - вскрикнул Хелл.
  
  105
  
  
  - Нет! В год в нашем государстве совершается до десяти тысяч
  убийств по различным мотивам. Убитый, как видно, много знал о заку-
  лисных делах верхушки, где играл не последнюю скрипку. Видимо,
  стал опасен... Кроме того, он имел неосторожность высказаться в уз-
  ком кругу, что правительство, поверив обещаниям заокеанских магна-
  тов, насаждает обществу мнение, что требуемое Мором размещение
  военных баз на нашей территории, вблизи границ соседнего Уртыша,
  никому не угрожает. Мнение общества колеблется. А правительство
  Уртыша считает опасным для себя размещение у его границ ракет
  с ядерными боеголовками. Несмотря на это, наше правительство тре-
  бует, чтобы Уртыш продавал нам редко встречающиеся минералы по
  заниженным ценам. Уртышцы, естественно, заявили, - переметну-
  лись, господа, под крылышко Мора, просите у них. Помогать измен-
  никам в убыток себе, мы не намерены! Рассудили соседи логично, -
  сказал он. - Вот и результат... Исполнителей не нужно искать с
  огнём... Взгляните... - Тедж снова переключил канал. На экране -
  комната, посреди неё круглый стол, вокруг него ряды кресел. Несколь-
  ко десятков мужчин различного возраста и комплекции и трое жен-
  щин подняли над головами ассигнации крупной стоимости.
  - Это союз киллеров, избирают делегатов на съезд всех партий,
  - сказал Тедж.
  Проголосовав, киллеры бросили банкноты на стол.
  - Это сбор в общий котел, для поддержки кандидатов, - про-
  должал Тедж. - Многие из них начинали свою карьеру одиночка-
  ми или малыми группками, охотясь на преуспевающих бизнесме-
  нов, и при неудачах попадали за решётку. Объединившись, обра-
  зовали свой фонд, приобрели, так называемую, "крышу", и чув-
  ствуют себя уверенней... Не исключено, что и "барона" убрал кто-
  то из их коллег и навряд ли его разыщут... Государственные служ-
  бы деградированы коррупцией...
  - Тедж, достаточно! - войдя в зал, сказал профессор Лях. -
  Мне сообщили, Мор выдвигает свои войска на исходные рубежи,
  правительство Уртыша объявило всеобщую мобилизацию. Армии
  по контракту не достаточно для обороны... Наше правительство
  мечется, многие скрылись в неизвестном направлении... Может
  произойти катастрофа. Наших гостей - землян нужно срочно от-
  править... Всем перейти в лабораторию...
  
  106
  
  
  - Катастрофа? Чем она грозит вашей лаборатории? - спросил
  Андрей.
  - Во-первых, наша территория станет полем битвы; во-вто-
  рых, атомные удары с обеих сторон могут сдвинуть нашу планету
  с орбиты, - ответил Лях.
  - Предлагаю вам лететь с нами на нашу Землю, - сказал Анд-
  рей.
  - Нет! Если и постигнет нас катастрофа, в том есть доля и
  нашей вины. Клан учёных создавал те разрушительные средства,
  но закрывал глаза на преступную деятельность правительства, до-
  вольствуясь некоторыми привилегиями и наградами... Отправлю
  вас, и полечу к Президенту Академии, пусть собирает консилиум,
  пусть обращаются с воззванием ко всем усмирить правительства,
  страдающие шизофренией экономического, расового, националь-
  ного величия... - заявил Лях.
  - Правильно! И нам как скорее нужно быть дома, чтобы и нашу
  Землю не постигла такая же ситуация, - согласился с решением
  руководителя лаборатории Хелл. - О, моя Ева! - Тяжело вздохнул.
  - Согласен с вами, сказал Кейс. - Я не желаю, не хочу, чтобы
  моя Аделаида, горы Новой Гвинеи превратились в Большую пус-
  тыню...
  Гуава перевёл их высказывания на язык планетянина, но ни
  он, ни другие не успели высказать своё мнение, ибо Лях привлёк
  их внимание к грифельной доске, на которой была изображена
  схема пусковой системы ракет, сказал, что постарается сделать
  всё, чтобы земляне вернулись на свою планету. - А теперь озна-
  комлю с нашей системой... Вот это остров, - указал он указкой
  заштрихованный участок доски. - На его краю колодец для запус-
  ка - это бетонный цилиндр, окантованный с внутренней стороны
  не поддающимся коррозии металлом. Нижний его конец стоит на
  глубине десяти километров, верхний - у кромки океана. Ваш ко-
  рабль на специальной площадке опустим до самого низа. Откры-
  ваем шлюзы, которые ниже платформы. Воды океана с огромным
  давлением врываются в колодец под платформой и толкают её
  вверх. При выходе из колодца вас подхватывают магнитные сило-
  вые потоки, вы включаете свои двигатели и уходите за пределы
  притяжения планеты.
  
  107
  
  
  - Вы разгадали тайну магнитизма планеты? - спросил Анд-
  рей. - При старте с острова "Альфа" мы также использовали маг-
  нитное поле Земли.
  - Используем, хотя находимся в плену догадок о его возник-
  новении... Я полагаю, это результат воздействия излучаемых Све-
  тилами Вселенной потоков ионов на металлическое ядро плане-
  ты... Кроме того, не строгая конфигурация того ядра, ибо к ме-
  таллу замешаны другие породы, вызывает и вращение планеты, -
  ответил Лях.
  - Разрешите пожать вашу руку... Ваши предположения совпа-
  дают с моими.
  - Вот как? - улыбнулся профессор. - Тедж, пока мы будем
  заниматься расчётами, вы со своей группой займитесь ремонтом
  блока корабля землян, - приказал он помощнику.
  Показать, что, где расположено в Космоплане Андрей послал
  Кейса.
  - Десять километров движения вашего корабля в цилиндре
  путь немалый, - продолжал Лях. - Центробежные силы вращения
  планеты могут прижать корабль к стенкам... Выдержит ли корпус
  температуры, возникшие при трении? Давайте состав металла
  внешней оболочки корабля, проверим атомно-молекулярные его
  свойства. Хотя бы теоретически убедимся в её надёжности...
  Зашумели вычислительные аппараты, на экранах побежали,
  подобные кардиограммам, волнистые линии.
  - А что, если мы включим свои двигатели во время прохожде-
  ния колодца? - задал вопрос Андрей. - Давление воды, чем выше,
  будет слабеть...
  - Есть риск... Отталкивающая сила ваших двигателей несколь-
  ко притормозит, придержит движение платформы... Можно риск-
  нуть, включить их на последней стадии движения в стволе...
  Молекулярное свойство металла внешнего корпуса Космоп-
  лана удивило Ляха: он спросил, где производят такой сверхпроч-
  ный металл.
  - Есть два закрытых для любопытного глаза завода, и руда ря-
  дом, - улыбнулся Андрей.
  - Любопытно взглянуть... Мы никак не можем достичь такой
  прочности...
  
  108
  
  
  - Летите с нами...
  - Это невозможно, я уже говорил... И без нашего содействия
  ваш корабль не покинет нашу планету...
  Прошёл еще день расчётов, подготовки к старту. Последние
  рукопожатия. Лях и Тедж молча наблюдали за посадкой землян в
  Космоплан.
  - Возьмём их с собой, - шепнул Джеймс Андрею.
  - Мы же предлагали... Отказались...
  Коротка была встреча людей, населяющих далёкие друг от дру-
  га планеты, но расставались они друзьями.
  "Удивительно, - думал Андрей. - И здесь, как на Земле, есть
  понятие "элита", введённое в обращение американцем Берхнем, и
  здесь знакомы с квантовой механикой, одним из основателей ко-
  торой был Гейенберг, и сюда проникла геополитическая концеп-
  ция, основанная Ратцелем, на аргументации мальтузианства и со-
  циального дарвинизма, приводящая страны к войнам за жизнен-
  ное пространство... Молекулярный мир однороден, живёт общи-
  ми законами... Нет одноногих, безруких плазмоподобных плане-
  тян. Есть существа, подобные нам, разве что на различной стадии
  физического и умственного развития.
  - Всего вам доброго! Мы еще вернёмся! - крикнул он сто-
  ящим Ляху и Теджу и закрыл за собой люк.
  
  X V
  Внимание Чабаненко, Шаповала, фебеэровцев приковано к
  телеэкранам: батиглазы двигались к коралловым рифам, туда,
  где магнитоулавливателями зафиксировано скопление металла.
  И вот на экране чёрный борт перевёрнутой килем вверх под-
  водной лодки.
  - Вот он диверсант! - не без радости успеху, сказал Чабаненко.
  Лодка была прижата скалой.
  - Безусловно, она начинена торпедами, это опасно, - сказал
  Христофор. - Джек, сообщи об этом командиру, базу нужно выве-
  сти из внутреннего моря, поставить под защиту атолла.
  Джек побежал. Инженер-изобретатель сел на стул, вытер пот
  со лба и снова задымил сигарой.
  
  109
  
  
  - Переживает, - шепнул Шаповал. - Первое боевое испыта-
  ние это - дальнейшая его судьба.
  Снова лязг якорных цепей. "Рейджер" вышел в открытое море,
  стал неподалеку "Хенкока".
  - Считай, Сергей Николаевич, половина моей миссии выпол-
  нена, - сказал Чабаненко Шаповалу. - Если лодка и мертва, выяс-
  нить, чья она, не сложно, выявится и заказчик взрыва.
  По сигналам, подаваемым девушками, батиглазы стали сдви-
  гать с "Подводного волка" коралловые глыбы.
  - Подать трос! - распорядился бледнолицый изобретатель.
  Два мощных буксира потянули спущенный с "Рейджера" трос.
  Батиглазы зацепили его конец за гребной винт лодки, отплыли.
  Лебёдка спецбазы потянула трос: лодка вышла из пещеры.
  - Выровнять положение лодки! - командует бледнолицый, стоя
  за спинами аппаратчиц.
  Батиглазы петлёй троса охватили штурманскую рубку. Лебёд-
  ка натянула трос, лодка легко стала на киль.
  - Снять торпеды! - бледнолицый сказал одной из девушек ос-
  вободить место, сам сел за пульт управления.
  В аппаратной тишина, как в склепе. Фебеэровцы подошли ближе
  к экранам. Батиглазы вскрывали люки торпедных кассет, вытягивали
  длинные сигарообразные чудовища, тянули их из внутреннего моря
  на песчаный островок, что в нескольких километрах от кораллового
  кольца, выворачивали головки взрывателей, ставили торпеды стоймя
  и возвращались к "Подводному волку". Трое суток продолжалась эта
  опасная работа: с затаённым дыханием люди наблюдали за их рабо-
  той. Словно столбы на острове Пасхи, замаячило на песчаном остро-
  ве девять чёрных металлических столбов. Команда пиротехников взор-
  вала головки взрывателей. Затем, как из труб завода, из торпед пова-
  лил дым: пиротехники жгли взрывчатое вещество.
  Инженер-изобретатель роботов плюхнулся в кресло, закрыл
  лицо руками.
  - Он счастлив. Он на коне, - сказал Шаповал. - Испытание
  прошло успешно.
  Никто не тревожил инженера. Но, спустя некоторое время,
  Джек, склонившись над ним, сказал, что лодку нужно поднять на
  поверхность.
  
  110
  
  
  - Распорядитесь, пусть "Хенкок" и "Рейджер" войдут во внут-
  реннее море, станут параллельно над лодкой и подадут тросы ро-
  ботам, - тихо сказал инженер.
  Пока корабли входили во внутреннее море, якорились, он не-
  подвижно, словно дремал в кресле. Даже фебеэровцы не осмели-
  лись нарушить его покой. И снова его команды: "Подать тросы
  роботам!", "Подвести тросы под киль лодки!", "Синхронно вклю-
  чить лебёдки кораблей!".
  Натянулись тросы между кораблями. Лодка вышла на поверх-
  ность моря. Джек с группой моряков, знающих устройство под-
  водных лодок, за ними Чабаненко, Шаповал, фебеэровцы на кате-
  рах отплыли к лодке. Из проломов вытекала вода.
  - Обитатели океана уже очистили посудину от команды, одно
  тряпьё плавает, - пролезая, вслед за матросами, из отсека в отсек
  сообщал задним Джек.
  - Каюта командира лодки! - крикнул матрос, открыв входной
  люк.
  Воды в каюте не было. Шпрингер лежал у стенки под откид-
  ным столиком без признаков жизни.
  - В этой камере есть, кажется, живой! - позвал другой мат-
  рос, открыв люк кладовки, где хранились запасы продоволь-
  ствия.
  Майер находился в бессознательном состоянии.
  - На берег! В госпиталь. Немедля! - приказал Христофор мат-
  росам.
  Вылетели вертолётом На Зелёный остров и Чабаненко, Шапо-
  вал и фебеэровцы. На аэродроме тягачи выгружали из огромного
  фюзеляжа самолёта "Мрия" электрокабель.
  Выработать программу действий по возвращению Космопла-
  на на Землю в конференцзале собрались прибывшие с Чабаненко
  специалисты и специалисты космодрома. Пришёл выздоравлива-
  ющий профессор "Икс".
  - Где строилась лодка, ясно, - вполголоса говорил старший
  фебеэровец. - Мы телеграфировали нашим людям установить за-
  казчиков взрыва и мотивы таких действий...
  - То же самое мы телеграфировали нашим товарищам, - ска-
  зал Чабаненко.
  
  111
  
  
  В конференцзал вошёл руководитель службы радиосвязи и
  объявил, что получен сигнал из Космоплана и что он находится
  в зоне притяжения Марса.
  - Что ж, господа, здесь наша миссия, считаю, завершена, -
  сказал старший фебеэровец, который тряс руку Чабаненко при зна-
  комстве... - Дальше пусть думают они. - Он кивнул на передние
  ряды. - Приглашаю в бар на фуршет.
  - За приглашение благодарим, - сказал Чабаненко. - Но у нас
  принято отмечать хоть и маленькие успехи по-домашнему, без
  вольных или невольных соглядатаев... Приглашаем в нашу хату...
  Фебеэровцы переглянулись.
  - О"кей, Чека! Согласны! - воскликнул старший.
  Запах окорока распалил аппетит заморских коллег Тараса Ча-
  баненко.
  - Чудесно! - облизывая губы, хвалил окорок младший фебе-
  эровец. - Откуда он?
  - С Приднепровья, - улыбнулся Чабаненко. - Сестрица коп-
  тила...
  - Виват сестрице! - воскликнул старший фебеэровец.
  
  XVI
  Пришедшему в сознание капитану Майеру иного выхода не
  было, как сознаться в совершённом преступлении и назвать заказ-
  чиков.
  Разведки заинтересованных стран подтвердили связь бывше-
  го полковника Шпрингера с фон Рихтером и покойным адмира-
  лом Цепецауером. Во все уголки земного шара полетело указание
  задержать фон Рихтера и его жену, по телевидению показаны их
  фотографии.
  Шаповал работал с коллегами по профессии. Чабаненко, в ожи-
  дании команды возвращаться домой, с окна коттеджа наблюдал за
  снующими в заливе катерами, за стоящими на якорях спецбазами.
  Особой радости выполненная работа не приносила ему. "Ну, на-
  шли исполнителей взрыва, - думал он. - А Андрюшка-то с колле-
  гами вертится где-то вокруг Марса... Удастся ли вернуть их на
  Землю? Учёные ломали голову над этим... Вот, выдумали б такой,
  
  112
  
  
  скажем, радиолуч или что-то подобное, который, достигнув Космо-
  плана, повёл бы его на землю... Додумаются ли?"
  В дверь постучали, в комнату вошёл старший из фебеэровцев,
  сказал, что они получили сообщение с турбохода итальянской
  морской компании "Нептун", что на его борту, в каюте номер три-
  надцать, замечен человек, имеющий сходство с фон Рихтером.
  - Где "Нептун"? - спросил Чабаненко.
  - Идёт к острову св. Елены.
  - Что есть у вас в том районе?
  - Самое ближе это спецгруппа с гидропланом на острове Сан-
  Томе в Гвинейском заливе... Она из Интерполо...
  - Они могут догнать "Нептун" и проверить пассажира?
  - Далековато, но попытаться можно... Гидроплан - новинка...
  Скорость повышена, его поплавки сконструированы так, что в
  полёте создают дополнительную подъёмную силу, кроме того, в
  их утробе размещены ёмкости для горючего...
  - Отлично! Пусть догоняют "Нептун".
  - Мы подготовили такую телеграмму... Вам сообщаем, ибо у
  нас общие интересы в этом деле...
  Четверо парней атлетического сложения и молодая женщина-
  пилот гидроплана - служащие Интерполо, в это время осматрива-
  ли бывшую португальскую тюрьму Байа-дос-Тигрес на островке
  Сан-Томе, куда ссылали политических заключённых.
  Хотя парни, при определённых обстоятельствах, сами были
  способны, как говорится, оторвать голову кому-либо, но, увидев
  пальма-тори - деревянные лопатки с углублением, при ударе ко-
  торыми рвалась шкура человека, и кавальмари - кнут-шестихвос-
  тик со шкуры носорога, искренне возмущались выдумке давних
  колонизаторов.
  Женщина фотографировала эти предметы истязания для му-
  зея. В карманах парней загудели радиотелефоны.
  - Приказано вылетать! Все на гидроплан! Курс на остров
  св. Елены! - подал команду старший группы.
  Гидроплан нёсся над Атлантикой. Под ним бороздили океан
  десятки кораблей: одни шли от берегов Антарктиды, начавшей
  делиться с людьми своими богатствами, другие в Африку, и из неё
  к берегам Южной Америки. Заметив какой-либо пассажирский
  
  113
  
  
  корабль, гидроплан снижался до высоты мачт, искал "Нептун".
  Определив его, радист гидроплана приказал капитану корабля сба-
  вить скорость хода и сообщить поведение пассажира каюты но-
  мер тринадцать.
  Вскоре "Нептун" ответил: "Вторые сутки каюта закрыта. Пас-
  сажир на палубу не выходил!"
  - Остановить движение корабля. Садимся рядом. Высылайте
  катер. Интерпол! - приказали из гидроплана.
  Все пассажиры высыпали на палубы. Появление парней из-
  вестной организации, далёкой от шутовства, кое-кого из них
  вспугнуло и погнало в свои каюты к чемоданам: несколько ил-
  люминаторов открылись, были готовы пропустить через себя в
  волны океана контрабандный товар. Девицы и дамы определён-
  ного пошиба смотрели на бравых парней улыбаясь, но те, под-
  моргнув им, торопливо последовали за встретившим их у трапа
  человеком в голубой майке и шортах, на которого они не обра-
  щали внимания.
  Дверь каюты номер тринадцать, итальянцы перестали исклю-
  чать такое число, оказалась запертой. На стук и телефонный вы-
  зов никто не отозвался.
  - Взломать дверь! - приказал капитан "Нептуна".
  В каюте полумрак. Воздух спёртый. На широкой кровати, под
  лёгким покрывалом, скорчившись, лежал человек с кривыми но-
  гами и голым черепом. Он был мёртв. Эксперты острова св. Еле-
  ны определили, смерть наступила от отравления.
  Почти одновременно с сообщением о пассажире каюты но-
  мер тринадцать, Зелёный остров получил сообщение из Марселя:
  "Опознанные по фотографиям фрау Матильда и её спутник выле-
  тели в Южную Америку под чужим именем". Дан приказ разыс-
  кать и задержать их!"
  Чабаненко, Шаповал и фебеэровцы спустились на смотровую
  площадку. Солнце палило, но под тентом было сносно. Радиореп-
  родукторы извещали: "Космоплан на Земле! Экипаж здоров!"
  - Приглядись, Сергей Николаевич, как дышит океан! - устре-
  мив взгляд вдаль, сказал Чабаненко. Шторма, бури не было, но
  огромные пласты воды то вспухали, то понижались, к песчаному
  берегу залива подкатывались мелкие волны. Пятеро землян, вер-
  
  114
  
  
  нувшихся со Вселенной, плескались в них. До площадки доноси-
  лись их радостные голоса:
  - Нет ничего прелестней нашей Земли! Этих волн! Этого неба!
  - восхищался Джеймс.
  - Пусть вовеки они будут такими! О, моя Ева, скоро увидим-
  ся! - воскликнул Хелл Скотт.
  - Люди! Земля это - наша колыбель! Не дайте разрушить её! -
  сложив ладони рупором взывал Кейс.
  - Народы всех наций, племён - дети Земли, славьте её на сво-
  их языках и наречиях! - призывал Гуава.
  - Друзья, станем под знамя равенства и единства всех людей
  планеты! - воскликнул Андрей.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  115
  
  
  Парни взялись за руки, вошли в воду, окунулись, вышли на
  берег и, поднятыми вверх руками, приветствовали всех глазевших
  на них обитателей острова.
  В лучах заходящего солнца на острове "Альфа" поблёскивал
  Космоплан-2. На дальнем островке сиротливо торчали обезвре-
  женные торпеды: чайки левым кругом носились над ними, а пти-
  ца помельче приноравливалась вить в них гнёзда.
  Вечерело. Конференцзал полон народу. Собрались на просмотр
  кинолент, привезённых Хеллом из полёта. Он не продаст их бос-
  су-бизнесмену из Уолл-Стритта, он дарит их человечеству.
  При виде экстремальных кадров зрители перешёптываются,
  съёживают плечи.
  - Фильм без игры артистов... Что главное принёс нам этот
  полёт? - шепчет Шаповал Чабаненко.
  - Главное? Никогда, нигде не забывать о бдительности! - улыб-
  нулся тот в ответ.
  Фильм окончен.
  - Товарищи! Господа! Приглашаю всех на фуршет! - объявил
  комендант Христофор и распахнул широкую дверь.
  
  ЭПИЛОГ
  В далёком 1965 году я стоял на крутом берегу Черного моря в
  городе Ялта.
  Снега не было. Море действительно было чёрным. Над его
  холодными водами висели тёмные облака. На пляжах, аллеях ни
  души. Все под крышами. Тишину нарушал лишь шелест веток и
  кустов, продуваемых ветром с моря. Я продрог. Холодный ветер
  погнал мои мысли в тропические, жаркие края и на край конти-
  нента, где с авиаматок взлетали самолёты и высаживались десан-
  ты, чтобы покорить свободолюбивые народы. А первые космонав-
  ты осваивали Космос.
  До окончания отпуска я набрасывал сюжет о тёплых краях, о
  несуществующем острове "Альфа". Возвращаясь домой, сделал
  остановку в городе над Днепром, покрытым льдом. Стало вроде
  обидно за "простой", подумал, вот бы расковать ото льда хотя бы
  его фарватер! Не мёрзли б у причалов ни старенькие "Дидычи",
  ни новые теплоходы.
  116
  
  
  Уже дома забросил тетрадь в нижний ящик стола, и вот толь-
  ко сейчас "наткнулся" на неё. Хмурая осень, первый месяц зимы
  вернули меня на берег Черного моря. Переписал фантазию дав-
  них лет. Если хоть один человек прочтёт её, я буду рад.
  
  Люди, будьте бдительны!
  
  Декабрь 1965 года. Ялта.
  31 декабря 2005 года.
  Ужгород.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Автор у моря.
  117
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  ПЕСНЯ СИНИХ МОРЕЙ
  (Пьеса в двух действиях по мотивам
  одноимённого романа К.Кудиевского)
  
  Действующие лица:
  Лаврухин Николай - 19 лет, матрос, затем капитан III ранга
  Речная Елена - 26 лет, актриса
  Иволгин Андрей - 30 лет, капитан Красной Армии
  Рябошапко - мичман, он же шкипер
  Лемех - 19 лет, матрос, друг Лаврухина
  Городенко Яков Иванович - комиссар времён гражданской вой-
  ны, учитель
  Анна Сергеевна - жена Городенко
  Егоров - боец
  Люся - девушка, рыбачка
  Топольков Сергей - лейтенант флота
  Отец Лаврухина
  Мать Лаврухина
  Комиссар морской бригады
  Профессор
  Три бойца - разведчики
  Две девушки - подруги Люси
  Три матроса
  Матрос боевого корабля
  
  
  
  
  
  
  118
  
  
  Действие первое
  
  1
  Просторная каюта командира боевого корабля.
  Глубокое кресло. На столе оригинальный, чернильный прибор.
  На обломке бронзовой мачты - чайка с перебитым крылом. Над
  столом старый портрет Речной, у которой выразительны глаза.
  Входят Лаврухин в форме капитана третьего ранга: лицо гру-
  боватое, загорелое, на висках седина и лейтенант Топольков.
  Лаврухин (улыбаясь): Знакомство на мостике, лейтенант,
  к долгой морской дружбе... Садитесь... Познакомимся поближе...
  Черноморец, значит?.. (Тепло глянул на стоявшего лейтенанта).
  Выходит, мы земляки. (Помолчал). Довольны назначением на Се-
  верный флот? Нравится Баренцево море?
  Топольков: Так точно! Доволен!
  Лаврухин: Выручили вы Алексея Николаевича... Четыре года
  вместе плавали. Отличный штурман... После рейса - на берег. Едет
  учиться в академию.
  Топольков (чуть улыбаясь): Алексей Николаевич - отличный
  штурман, но не любит черноморцев... Говорит, - с северомор-
  цами да ещё тихоокеанцами никто не может сравниться - школа
  не та!
  Лаврухин: У каждого флота - своя гордость. Это живуче в
  нас... Люди сами порой не знают, как нужны друг другу... (Долго
  смотрит в иллюминатор, вслушивается в гул штормящего за кор-
  мой моря). Ибо дорога одиночества не приводит никуда... Всякий
  раз, когда хотели разъединить людей, ослабить их волю, начинали
  проповедывать индивидуализм: " Личность превыше всего, всё,
  что вне её, - ничто. Так создавался закон джунглей. Человек ста-
  новится волком и, какими бы громкими фразами не прикрывался,
  он думал только о своей берлоге, о своём куске мяса. Вот почему
  первый лозунг, прозревших пролетариев, был великий лозунг -
  Соединяйтесь!"
  Топольков: Но разве мы сами не ищем время от времени оди-
  ночества?
  
  119
  
  
  Лаврухин: Это совсем другое дело, лейтенант: мы просто по
  старинке величаем так минуты сосредоточенности... Но и тогда
  мы думаем о людях, для них. А настоящее одиночество - это рав-
  нодушие и презрение ко всему, что не "Я", болезненно присталь-
  ный взгляд в себя. От такой любви происходят подлость и тру-
  сость, ханжество, ложь, предательство. Такая любовь живёт всё
  той же берлогой и куском мяса.
  Топольков: Значит наши потомки никогда не станут вгляды-
  ваться в себя?
  Лаврухин: Нет, почему же. Но, воспитанные в коллективе, они
  будут искать в себе только то, что роднит их с другими, а не то, что
  отличает. Вы где жили во время войны?
  Топольков (смущённо): В Новосибирске.
  Лаврухин: А мне довелось увидеть и дороги отступления, и
  блокадный Ленинград. - Чего бы не отдали немцы тогда, в блока-
  ду, чтобы одиночество закралось в души наших людей! Но ленин-
  градцы дрались, принимали муки и даже умирали сообща. А те,
  кто остались живы, - выстояли. Победили! Какая же могучая сила
  таится в чувстве плеча! "Люби людей - и тогда всё сможешь", -
  сказал мне когда-то хороший друг.
  (Слушая, Топольков пристально всматривается в портрет Реч-
  ной. Когда Лаврухин перевёл взгляд на него, он отвёл глаза от пор-
  трета, подошёл к иллюминатору, прислушался к гулу шторма.)
  Топольков: В такую погоду, наверное, можно услышать "Пес-
  ню синих морей"?
  Лаврухин: (Резко обернулся. Смотрит на Тополькова взвол-
  нованно, изумлённо.)
  - Откуда вы знаете об этой песне?
  Топольков: (Вздрогнул, но сразу же успокоился).
  ... Проездом через Москву я познакомился со студенткой Ле-
  нинградской консерватории... Сегодня она будет петь в театре эту
  песню... Песню синих морей... (Помолчал) Она ленинградка... Во
  время войны была эвакуирована. Дом их разрушен. Когда верну-
  лась, им выделили чужую квартиру. На пианино она нашла по-
  желтевший нотный лист...
  120
  
  
  Лаврухин: (Быстро). У вас есть её адрес?
  Топольков: Да, конечно... (Полез в карман).
  Лаврухин: (Взволнованно сломал несколько спичек, разжигая
  трубку). Не надо, лейтенант... Я знаю этот адрес. Лиговский пере-
  улок, номер...
  Топольков: (Оторопело смотрит на командира, который
  как-то сразу осунулся, остановившись перед портретом Речной,
  замер в задумчивости).
  - Я пойду...
  Лаврухин: (Машинально кивнул). Да, да... (Топольков взял
  фуражку. Лаврухин обернулся к нему, виновато промолвил):
  - Простите, лейтенант. Мне надо побыть одному. Бывают же
  такие минуты и у командиров? (Принуждённо улыбнулся) Тополь-
  ков смущён. Вышел.
  - Вест - тень - зюйд... На нашей дороге, люди, кажется, счаст-
  ливы. (Опустился в кресло, включил радиоприёмник. Задумался.
  Гаснет свет. Звучит "Песня синих морей").
  О радостях, что позади, товарищ, не грусти.
  Лишь ветер тот, что по пути, смотри, не упусти.
  Гляди: тебя зовёт звезда в далёких небесах.
  Для всех, кто честен, смел и прям, кто выстоит в борьбе,
  Я зазвучу назло штормам, напомнив о себе,
  О том, что мужество - в груди, о том, что есть земля,
  О том, что счастье впереди: по курсу корабля!
  Полумрак. В туманной дали появляется образ Елены Речной.
  Звучит голос Речной:
  - Я зазвучу назло штормам, напомню о себе!.. О том, что му-
  жество в груди, о том, что есть земля... Колька! Милый мальчишка
  мой! Ты помнишь меня?
  Друзья! Братья и сёстры... Хотя, что ж это я... (Рассмеялась).
  Внуки и правнуки! Вам интересно, как жили, любили мы? Знайте!
  Жили и любили радостно, сильно и дерзко! Мы не оглядывались
  по сторонам, не глушили зов своих сердец, не боялись нежности,
  равно как и слёз...
  
  121
  
  
  Разве могли бы мы победить врагов, не умея любить?! Разве
  могли бы мы возвеличить Родину, зная лишь одну суровость?!
  Мы любили так же, как жили - смело и красиво. И такую лю-
  бовь завещали вам! Это говорит вам когда-то беспризорная дев-
  чонка, замерзавшая в подворотне. Верьте!
  Голос Лаврухина: (Кричит). Елена,..а..а!
  (Тихо звучит мелодия "Песни синих морей".)
  
  2
  
  Раннее утро. Двор Горденко. Цветёт сирень, вдали серебрит-
  ся море. Угол дома, дверь, окно. К дому идёт Анна Сергеевна с вед-
  ром. Входит (молодой) Лаврухин в майке, босой с подкоченными
  брюками, вихрастый, обветренный. В его руках мёртвая чайка
  с изломанным крылом.
  Анна Сергеевна: Коля? Петухи еще спят, а ты уже... У моря
  был? (Рассматривает чайку). Розовая чайка... Чайка любви...
  Смотри, она и мёртвой хранит отсвет зари...
  Лаврухин: О маяк разбилась ночью... Не разглядела башни...
  Принёс Якову Ивановичу.
  Анна Сергеевна: Стремилась к свету маяка, навстречу пла-
  мени, теплу... Птицы, как и люди... Разве не стремимся мы порой к
  неизвестным огням, не задумываясь, согреют они нас или сожгут?..
  (Помолчала).
  Обожди, Яков Иванович сейчас выйдет... (Пошла в дом).
  Лаврухин: (Положил чайку на стол, что под кустом сирени,
  сел на скамейку, смотрит на чайку).
  Куда и зачем ты летела? К чему стремилась? Быть может, хо-
  тела обогнать ветер? И тебя ослепил луч маяка... Чайка любви...
  Кончилась чья-то любовь...
  Хлопнула дверь. Лаврухин вздрогнул, обернулся. Вышла Реч-
  ная в пёстром сарафанчике, на шее нитка голубых бус, волосы
  собраны на затылке. Взгляд устало-спокойный, почти равно-
  душный.
  Лаврухин смутился, подбросил босые ноги под скамейку.
  
  122
  
  
  Речная: (Мельком взглянула на Лаврухина) - Тётя Аня сказала
  чайку принесли.
  Лаврухин: Крыло о маяк сломала ночью... Погибла...
  Речная: (Рассматривает чайку. Вздохнула). Крыло.. А вот че-
  ловек может жить и с изломанными крыльями... (Подняла глаза
  на Лаврухина).
  Лаврухин: (Смутился. Затем грубовато).
  - Вы что же, отдыхать сюда приехали?
  Речная: Скорее забыться. (Невесело улыбнулась). Впрочем, это
  неважно... А вы и есть тот самый Колька Лаврухин?
  Лаврухин: Какой тот самый?
  Речная: Романтик.
  Лаврухин: (С полушутливым вызовом). Тот самый. Ещё меня
  Робинзоном кличут - за глаза, конечно.
  Речная: Робинзоном? Это почему же?
  Лаврухин: Кто их знает?.. Назвали - и баста.
  Речная: (С любопытством взглянула на Лаврухина и перевела
  взгляд на море).
  А меня вот никак не кличут... Зовут Геленой Михайловной,
  а в афишах просто набирают мелким шрифтом: "Гелена Речная,
  солистка Ленингадской филармонии". (Помолчала). Хорошо здесь
  у вас... Смотрите, море полнится бирюзой...
  Лаврухин: Когда как. Бывает заштормит - такую волну разве-
  дёт, что земля вздрагивает. Яблони в садах осыпаются. (Речная
  недоверчиво покосилась на Лаврухина). А в общем, это вы верно.
  Красиво... Особенно на отмелях - вон они вдали светлеют!.. Ля-
  жешь на песок и глядишь в небо. Плывут облака- куда? Бегут вол-
  ны - откуда? Думаешь, думаешь и ничего не существует, кроме
  времени. Время - ведь это мысли, правда?
  Речная: Не знаю, может быть... Мысли и еще - страдания.
  (С удивлением посмотрела на Лаврухина, улыбнулась). Покажете
  свои отмели?
  Лаврухин: (На мгновение задумался). Ладно, разбужу как-ни-
  будь на рассвете.
  
  123
  
  
  Музыка. Лаврухин и Речная смотрят на море. Затем Лавру-
  хин, косясь на Речную, осторожно отступил назад. Оглядываясь
  на неё, ушел со двора.
  
  3
  Перемена света. Музыка. Вечереет. Тот же двор. Капитан
  Иволгин в форме (довоенного образца) с большим букетом проха-
  живается, поглядывает на дом.
  Из дому вышла Речная в белом платье, в светлом жакете,
  накинутом на плечи.
  Иволгин: (Подал ей букет). Вы, Елена, с каждым часом хоро-
  шеете...
  Речная: Благодарю... (Стрельнула глазами на улицу, где по-
  явился Лаврухин в костюме, белой рубашке, причесанный).
  - Лаврухин, идите к нам!
  Лаврухин нерешительно вошёл во двор, смущённо взглянул на
  Иволгина.
  - Познакомьтесь, Николай Лаврухин. Еще его называют...
  Впрочем, это не каждому позволено знать.
  Лаврухин смутился. Иволгин улыбнулся, протянул руку.
  Иволгин: Иволгин.
  Лаврухин: Лаврухин Николай.
  Речная: Вот и пойдёмте гулять все вместе... Веселее будет...
  (Решительно сунула в руки Лаврухина букет. Лаврухин смущённо
  опустил голову. Речная взглянула на Иволгина).
  - Так о чём вы не досказали вчера? Ах да, о глициниях!
  (Речная и Иволгин неторопливо отходят. Лаврухин стоит с
  букетом. Смущён).
  Иволгин: (Нехотя). О глициниях... Они цветут дважды в году...
  Речная: Интересно... Почему у нас, северян, ничто не цветёт
  дважды? Ни травы, ни деревья, ни мы сами?
  (Иволгин и Речная ушли. Лаврухин смотрит им вслед. Вдруг
  сзади подбежали к нему три девушки. Люся закрыла ему руками
  глаза, девчонки вырвали букет, делят между собой, смеются. Лав-
  
  124
  
  
  рухин, сразу было насупился, затем рассмеялся. Иволгин и Речная
  вернулись.)
  Речная: (Увидев букет в руках девчонок).
  А вы, Николай, оказывается, не очень надёжный... (Обернулась к
  Иволгину). Погуляем вдвоём, Андрей. (Иволгин и Речная ушли).
  Люся: (Передразнивая Речную, манерно вильнула бедрами).
  Ах, вы, ненадёжный человек, товарищ Лаврухин! С вами на
  обрыв не ходи: чужие зацелуют!
  (Девушки хохочут).
  Первая девушка: Девчата, а может, вернём букет?
  Вторая девушка: И верно, собирайте!
  Первая девушка: Беги, Коля, догоняй!
  Вторая девушка: Дари со значением!
  Люся: (Всплеснула руками). Ой, побереги, себя, Коленька...
  Вдруг этот самый капитан тебя из портупеи застрелит!
  Лаврухин: (Дружески улыбнулся, ласково провёл рукой по
  Люсиным волосам, по щеке. Люся вдруг растерянно примолкла).
  - Ну, чего ты... Пойду я. Работа не ждёт. (Ушёл).
  
  4
  Ночь. Лаврухин один.
  Лаврухин: Ненадёжный, значит... Эх вы, артистка Ленинград-
  ской филармонии! Черёмухи пожалели... Да я вам её хоть воз при-
  несу! - еще посмотрим, надёжный или нет...
  (Клубятся, как белый туман, кусты черёмухи. Над ними мер-
  цают звёзды. Лаврухин с распростёртыми вверх руками, словно
  хочет обнять белые туманы кустов и звёзды.)
  - Майская ночь. Белое цветение земли! Елена, я принесу вам
  этой черёмухи полную охапку... Охапку майской ночи!.. Охапку
  мерцающих звёзд. С охапкой черёмухи я принесу вам влажную
  свежесть лугов, дремотный шелест камышей, грустную доброту
  этой весенней ночи...
  (Белые облака черёмухи окутывают Лаврухина).
  
  125
  
  
  5
  Перемена света. Ночь. Двор Городенко. Лаврухин с большим
  букетом черёмухи подкрался под открытое окно. Прислушался.
  Бросил ворох черёмухи в окно. В комнате вскрикнула женщина.
  Не оглядываясь, Лаврухин пошёл прочь.
  В окне появилась Речная в одной сорочке. Заметила уходивше-
  го Лаврухина, долго смотрит ему вслед. Поправила волосы, улыб-
  нулась. Прижала букет черёмухи к лицу.
  Речная: (Мечтательно). Мальчишка... Ломая черёмуху, он ду-
  мал обо мне... Думал. Ласкает меня... Мальчишка! Знаешь ли, что
  мне двадцать шесть, и я - разведённая жена?! Девчонка, уже разу-
  верившаяся в любви, не познав её по-настоящему.
  Иволгин... Кажется, любит меня... Приехал за мной сюда.. Слав-
  ный, хороший друг! О таких, наверное, мечтают многие женщи-
  ны. Воин, командир, заслуживший боевые награды у Халхин-Гола
  и на финском фронте... Но предо мной безропотный, покорный,
  готовый выполнять любое моё желание и готовый годами ждать
  взаимности...
  Тогда, на лугу, всё беспокоился, как бы я не промочила ноги.
  А мне хотелось, чтобы подхватил на руки и понёс по топям, не
  отыскивая троп...
  Эх, Колька, Колька! Спасибо тебе и за радость, и за грусть,
  которые принёс сегодня ты. Спасибо, смешной и ершистый маль-
  чишка.
  (Скользнул луч маяка).
  - Робинзон. (Засмеялась).
  
  6
  
  Море. Солнце. Палуба шхуны. Мачта. Штурманская рубка,
  рулевое колесо.
  Шкипер Рябошапко: Колька, на вахту! Курс на Одессу!
  Лаврухин: (Взбежал по ступенькам, взялся за рукоятки штур-
  вала, упёрся глазами в картушку компаса. Затем засмотрелся
  вверх). Чайки... Розовая чайка... Только человек может жить с изло-
  манным крылом... Нет, не о себе сказала Елена... Такая красивая
  126
  
  
  должна быть счастлива! Не испугалась ли она ночью, когда бро-
  сил черёмуху? Какое у неё лицо, когда просыпается? Наверное,
  оно светится лучистым, беспричинным счастьем... О, если б я мог
  сохранить это счастье в ней навсегда! Она хорошая, необычная...
  Вот и сейчас её глаза улыбаются мне с "Вест - тень - зюйда".
  (Наклонил голову над компасом). А может, в океанах не осталось
  таких румбов, по которым не водили бы моряков глаза женщин?
  Нет, мой румб "Вест - тень - зюйд!" - Гелена Речная... Она одна
  из тех, которые ожидают возвращения моряков. Молчаливые бе-
  рега никому не расскажут, о чём шепчут девушки в часы ожида-
  ния, подставляя ветру с моря обнажённую грудь. Берега знают че-
  ловеческие радости, ибо слыхали, как смеются женщины, когда
  корабль возвращается из плавания, и как стонут женщины, и зем-
  ля шатается под ними при виде затонувших мачт.
  "Вест - тень - зюйд", я мечтаю о тебе. Но не скажу тебе об
  этом. Зачем? Живи на земле - это и будет моя самая большая ра-
  дость. Когда-нибудь ты услышишь, как шумят деревья, почуяв-
  шие весну, увидишь сполохи маяка, ощутишь влекущую силу моря.
  Но и тогда ты не узнаешь, что это - моя любовь.
  В белых тучах, бредущих издалека, уловишь запах черёмухи,
  и тебе почудится крыло чайки, и тогда ты - актриса - наполнишь
  свою песню радостью. Но не поймёшь, что радость пришла к тебе
  воспоминанием. А воспоминание - моя любовь.
  Если выпадет трудная минута, я поспешу к тебе, и твоему сер-
  дцу достанется лишь половина горестей... Но и тогда - зачем тебе
  знать, что это - моя любовь?
  "Вест - тень - зюйд", меня могут подслушать волны.
  Они болтливы, эти шептуны - волны, они везде и всюду шеп-
  чут неразгаданную песню... Песню синих морей... Спокойной ночи,
  "Вест - тень - зюйд!"
  (Звучит песня: "Я бачив очі, напіввідкриті...
  Вони всміхалися мені... (В ритме танго).
  
  7
  Песчаный берег моря. Лаврухин и Речная идут по берегу. Речная
  поёт: "У меня есть мечта. Её знают ветры, её знают птицы".
  (Песня тоже в ритме танго).
  127
  
  
  Речная: (Пристально посмотрела на Лаврухина):
  Я ещё не поблагодарила вас...
  Лаврухин: Пустяки... Те бананы я случайно купил в Одессе...
  Речная: Я не о бананах... За черёмуху.
  Лаврухин: (Склонил голову). Ну вот оно - царство робинзонов.
  (Речная села на песок, смотрит на море. Лаврухин присел ря-
  дом.)
  - Нравится?
  Речная: (Задумчиво). Да. Солнца много. И свободы... Вы час-
  то бываете здесь?
  Лаврухин: Гелена Михайловна, не говорите мне "вы". Не при-
  вык я.
  Речная: Ладно. Только и ты зови меня просто. Геленой.
  Лаврухин: Чудесное у вас имя - Гелена. Не наше, не русское.
  Речная: (Помолчав). Не наше... Это мне один человек приду-
  мал, для афиши. А зовут меня попросту Еленой... А может, и не
  Еленой. Я ведь своего имени не знаю. (Швырнула в море голыш).
  Хочешь, расскажу? Зимним днём в одной петроградской подво-
  ротне замерзала беспризорная девчонка лет пяти. Мимо проходил
  красноармейский отряд. Комиссар услышал плач... Приказал до-
  ставить девчонку в приют...Там-то, в приюте, и нарекли её Еле-
  ной... И лишь когда нахлещет жизнь порядком, несёт она свои дев-
  чоночьи горести к старому верному другу - к комиссару.
  Лаврухин: Он жив?
  Речная: Ты разве не знаешь?.. Этим комиссаром был Яков Ива-
  нович... Твой учитель. (Лаврухин взволнованно повернул голову в
  сторону городка).
  - Трудно человеку одному, Колька... Ох как трудно!
  Лаврухин: (Возмущённо). Да разве вы одна?.. Вы не одна, Еле-
  на, слышите? Скажите только слово - и к вам приду я, комиссар.
  Придут бойцы.
  (Речная и Лаврухин смотрят друг на друга изумлённо. Потом
  Лаврухин вскочил на ноги, прошёл к морю, поднял ракушку, что-
  то начертил на песке и пошёл в воду).
  
  128
  
  
  Речная: Милый, ласковый Робинзон! Своим порывом ты вос-
  кресил во мне самые светлые чувства! Ты родился и вырос на море,
  а море пробуждает в сердцах изначальную чистоту... Не потому
  ли чаще всего мы познаём себя в гуле ветра, в разливах полей, в
  студёной свежести рассветных лугов - в безграничном богатстве
  всего, что мы называем своею родной землёй... (Поднялась, подо-
  шла к тому месту, где Лаврухин чертил, читает: "Я люблю тебя!".
  Всплеснула руками. Снова прочла, и радостно засмеялась. При-
  жала ладони к щекам).
  - Что ты придумал, Колька! И что я тебе отвечу? Так вдруг! А мо-
  жет, всё это лишь чудится? Смотри, волны уже подбираются к твое-
  му признанию - и скоро его смоют. Волны тянутся к твоим сло-
  вам. Им, верно, тоже нужна твоя любовь.
  (Ногой нагребает песок, чтобы преградить путь волнам, но
  они слизали написанное. Речная присела у воды, уткнула подборо-
  док в колени).
  - Нет, я не обижу твоего доверия... Знаю, как чисто и свято
  первое прикосновение к любви. Пройдёт ещё несколько лет, преж-
  де чем твои чувства подчинятся закономерной жизненной про-
  зе... А сейчас твоя любовь не грозит мне. Поэтому я не убегу от
  неё - зачем огорчать тебя страданием? Я старше тебя на семь лет...
  Наша дружба никогда не станет нашей жизнью... Но сердце на-
  вечно сохранит и это море, и это солнце, и твоё, Колька, участие,
  такое же бескорыстное и диковатое, как первозданная суровость
  песчаных кос. Так стоит ли обеднять сердца!..
  (Вернулся Лаврухин. Остановился сзади Речной).
  Лаврухин: (Глухо). Вы прочли?
  Речная: Я боялась, ты утонешь...
  Лаврухин: Вы прочли?
  Речная: (Улыбаясь, притворно вздохнула). Не успела, волны
  смыли твои слова, и теперь они плавают где-то в море.
  (Лаврухин вздрогнул. Речная поднялась, и словно невзначай,
  прикоснулась щекой к его плечу).
  - Мы отыщем их в море... Вместе. Правда?
  
  129
  
  
  (Лаврухин рванулся к ней. Речная предупредительно выдвину-
  ла вперёд руки).
  - А теперь я хочу купаться. Вода не холодная?
  (Лаврухин восторженно, влюблённо смотрит на Речную, ко-
  торая попробовала ногой воду).
  - Ай! (Попятилась).
  Лаврухин: Что?
  Речная: (Робко). Водоросли.
  (Лаврухин облегчённо вздохнул). Они не обидят вас.
  Речная: Боюсь.
  Лаврухин: Я понесу вас.
  (Речная не ответила. Лаврухин подхватил её, боясь прикос-
  новения, на вытянутых руках, понёс в воду. Речная закрыла глаза.
  Лаврухин остановился).
  - Сейчас я опущу вас в море.
  Речная: (Открыла глаза). Разве ты не поцелуешь меня?
  (Плеск волн. Лаврухин прижался к её лицу и, не устояв, рухнул
  в воду вместе с Речной).
  Звучит танго: Волны, катаются волны,
  Бьют о кромку земли...
  
  8
  Вечереет. Лаврухин и Речная лежат на песке.
  Речная: Не могу вообразить, что такое румб...
  Лаврухин: Ну, чего тут не понять... магнитное направление...
  Курс корабля. Его дорога.
  Речная: (Смеётся). Вест - тень - зюйд? Я и не знала, что в
  жизни так много дорог. Что ты глядишь так?
  Лаврухин: Глаза у вас блестящие...
  Речная: Это я долго смотрела на море... И немножко моря,
  наверное, осталось в них навсегда.
  (Вдали прошёл пароход. Его огни проплыли в сумеречном ту-
  мане).
  
  130
  
  
  - Куда он... (С грустью).
  Лаврухин: Не знаю... В ночь.
  Речная: Вест - тень - зюйд? А может, он побрёл по нашей
  дороге? Давай и мы пойдём по ней. Хоть немного! (Лаврухин и
  Речная поднялись.) На этой дороге люди всегда должны быть сча-
  стливы... Странно, но я впервые за много дней вспомнила о том,
  что я - актриса. И если когда-нибудь мне не хватит сердца согреть
  зрительный зал, я воскрешу в памяти этот вечер. Я выйду на сце-
  ну и скажу: "Люди, познавшие горечь страданий! Забывшие о
  любви и разучившиеся смеяться! Не отчаивайтесь: для каждого
  из вас есть дорога надежд и свершений. Распахивайте двери, вы-
  ходите навстречу друг другу! Только дорога одиночества не приво-
  дит никуда. Не бойтесь ветра - это ваша песня! Не бойтесь бури -
  это ваше счастье, друзья! (Взглянула на Лаврухина). Как ты дума-
  ешь, они поймут меня? Отзовутся?
  Лаврухин: Да... Да...
  Речная: А может, уже откликнулся кто-нибудь? (Сложила ла-
  дони у рта, закричала). Эй, там, на вест - тень - зюйде! Счастли-
  вого пути!
  Лаврухин: Вы - великая артистка!
  Речная: (Доверчиво-печально). Нет... Просто мне хорошо се-
  годня. А радость всегда прибавляет немного таланта...
  Звучит танго:
  И всё, что нам подарит море,
  Перечеркнёт прощальный час,
  И потекут года, и больше никогда
  Я не увижу вас.
  Волны, катаются волны,
  Бьются о кромку земли...
  
  9
  Вечер. Степь. Вдали огоньки городка. В другой стороне сереб-
  рится море. Ивогин с чемоданом. Рядом Лаврухин. Оба погляды-
  вают в сторону городка.
  Лаврухин: Уезжаешь, Андрей?
  
  131
  
  
  Иволгин: Получил телеграмму: срочно отзывают в часть.
  Лаврухин: Как так? Ведь отпуск твой не кончился...
  Иволгин: Не кончился. Видимо, обстановка требует... (Заку-
  рил папиросу). На границе давно неспокойно. С немцами стоим
  глаза в глаза, ствол в ствол.
  Лаврухин: Скажи, Андрей, ты вот бывал в боях... Это страш-
  но?
  Иволгин: Не знаю... Ты почему спросил об этом?
  Лаврухин: Я слушал песню о гражданской войне, которую
  пела Елена рыбкам на причале... И жалел, что всё свершилось без
  меня. А сейчас, вот, подумал, а смогу ли я?
  Иволгин: Опоздал родиться? Навязчивая идея двадцатилет-
  них... Испытаний, дружище, хватит на всех. Опаздывают родить-
  ся только пустоцветы. Они всегда не ко времени. А ты, мне кажет-
  ся, настоящий. И все у вас тут, в рыбацком посёлке, настоящие,
  сильные, крепкие. Когда думаешь о таких людях, ничего не страш-
  но. Страх - ведь это назойливая мысль о себе... (Помолчал). Люби
  людей - тогда всё сможешь.
  (В море прогудел пароход. Лаврухин и Иволгин задумчиво по-
  смотрели в сторону моря).
  - А теперь о Елене... Она сбросила горечь прошлого, обрела
  новую веру в себя. Ты остаёшься с ней и должен эту веру беречь.
  Обещаешь?
  Лаврухин: (Твёрдо). Обещаю.
  (Прибежала Речная).
  Речная: Пошли?
  Лаврухин: Дальше я не пойду... (К Речной). Вас обожду здесь.
  (Речная удивлена. Иволгин благодарно посмотрел на Лаврухи-
  на, протянул руку).
  Иволгин: Что ж, давай прощаться. А может, обнимемся? Всё-
  таки не чужие теперь... (Обнялись, постояли молча).
  Ну, прощай... Возможно, встретимся когда-нибудь, земля наша
  довольно тесновата. Прощай, Колька.
  (Иволгин и Речная ушли).
  
  132
  
  
  Лаврухин: (Глядя им вслед)... Поздновато родился... Опоздал
  не только на гражданскую войну - опоздал на Магнитку, Днепро-
  гэс, Комсомольск-на-Амуре. Но разве нет на земле дела мне под
  силу? Ведь я принадлежу всем людям, прежде всего Елене! Как
  же красиво и умно надо прожить, чтобы быть достойным её люб-
  ви и таланта! Такие женщины становятся подругами Колумбов,
  Магелланов, тех, кто открывает новые земли, летит через Север-
  ный полюс, рвётся в стратосферу. Подругами героев! Таких, как
  Иволгин, который бывал в боях, видел смерть - и не дрогнул. А я,
  Колька Лаврухин, ещё ничего не совершил. Опоздал... Но я тоже
  что-нибудь сделаю. Честное слово! Сделаю такое, чтобы сравнить-
  ся с Еленой! Построю корабль, которого не видел свет, которому
  не страшны ни бури, ни льды, ни туманы... Я заслужу её любовь,
  стану достойным её песен...
  (Лаврухин всматривается вдаль. К нему торопливо подошёл
  Лемех, одет в рабочую одежду, в руке зажжённый фонарь).
  Лемех: Коля, ты? Ждёшь кого-нибудь?
  Лаврухин: (Вздохнул). Провожаю... Встречаю...
  Лемех: Её? Артистку?
  Лаврухин: (Наклонил голову). Угу.
  Лемех: Люську не видел?
  Лаврухин: Нет, не видел.
  Лемех: Эх, сам чёрт не поймёт девчат... (Вздохнул). Люська один
  вечер лащится, на другой кусается, не подступись... Пугалом назы-
  вает меня... не понимает, что и маяк служит морю... И на нём кому-
  то нужно быть... Вот спешу... Ночью моё дежурство. А Люська не
  понимает этого...
  Лаврухин: Морячка она... Переходи к нам на шхуну... Может,
  полюбит...
  Лемех: Привык я на маяке... А то, подумаю... Если увидишь
  её, скажи - дежурю...
  Лаврухин: (Буркнул). Ладно.
  (Лемех побежал).
  Лаврухин всматривается в степь, туда, куда ушли Иволгин и
  Речная.
  133
  
  
  - Пойду ей навстречу... Дурак, отпустил одну... Ночь.
  (Уходит).
  
  10
  Ночь. Двор Городенко. Лаврухин и Речная, прижавшись друг к
  дугу, входят во двор. Помедлив, сели на скамейку.
  Речная: (Тихо). Я рассказала Андрею обо всём.
  Лаврухин: О чём? О моей любви?
  Речная: Нет, о своей. О том, что девчонку, замерзавшую в под-
  воротне, отогрели второй раз.
  Лаврухин: (После минуты растерянности). Как я богат! Со
  мной твоя любовь! Такого богатства нет ни у кого - ни в морях, ни
  в самых счастливых землях... (Схватил её руки). Если б вы знали,
  как мне хочется совершить что-нибудь великое, настоящее!
  Речная: (Расхохоталась). Колька, милый, ты хочешь просла-
  виться?
  Лаврухин: Да нет, не то... Понимаете... Я хочу быть достой-
  ным вас. Чтобы вы во мне не ошиблись!
  Речная: (Ласково). Разве женщины отвечают лишь на любовь
  великих? И почему - достойным меня? Я - самая обыкновенная.
  Неудачливая. И мне уже двадцать шесть...
  Лаврухин: Ну и что! Кому какое до этого дело?!
  Речная: Когда-нибудь ты поймёшь это. (Вздохнула). Любовь
  не должна жить минутами, она должна задумываться о будущем.
  А из нас двоих, я - старшая. Значит, и задумываться - мне.
  Лаврухин: Да о чём же?
  Речная: О будущем... О твоём, Колька... (Не скрывая грусти).
  Задуматься... А разве это можно? В любви разум всегда имеет пре-
  делы... Мне попросту давно бы пора уехать отсюда. Ещё после
  той штормовой ночи, когда я ждала тебя с моря... Сегодня ты дос-
  тавил мне такую радость, о которой женщина может лишь меч-
  тать. Я буду помнить тебя долго-долго... Всю жизнь.
  Лаврухин: Помнить? (Рывком привлёк Речную к себе). А я про-
  сто не позволю вам забывать меня. Я найду вас, где бы вы ни были!
  
  134
  
  
  Речная: Тише, травы прислушиваются... (Удерживает Лав-
  рухина руки в своих). Женщины об этом редко говорят... Там, на
  отмелях, когда ты впервые написал о любви, я всё представляла
  по-иному. Думала, мальчишка, мечтатель, придумавший себе пер-
  вую любовь, и решила, зачем огорчать мальчишку! Пусть выду-
  мывает. Всё-таки приятно, когда нравишься... Всё оказалось го-
  раздо глубже, серьезнее. Именно поэтому я непрерывно думаю,
  думаю, думаю... О себе, о тебе, о нас... Ты сильный, ты настоя-
  щий, как говорит Андрей. Перед тобой далёкие дороги! А мне
  уже двадцать шесть..
  (Лаврухин рванулся к Речной, намерен был что-то сказать).
  - Не перебивай. Мне двадцать шесть... И если бы мы пошли
  по этим дорогам вместе, я устала бы раньше тебя. Таков закон. И
  тогда... Я не хочу, чтобы ты оглядывался назад, останавливался
  из-за меня. Любовь должна только окрылять... (Умолкла, взглянув
  на Лаврухина).
  - Вест - тень - зюйд. На нашей дороге все должны быть счас-
  тливы, мальчик. Ты - прежде всего.
  (Лаврухин привлёк Речную, целует её волосы. Из дому вышел
  Яков Иванович, в нерешительности остановился, попятился было,
  смущённо кашлянул).
  Лаврухин: (На миг смутился, растерялся). Затем решитель-
  но с вызовом: Я люблю её!
  Яков Иванович: Собственно говоря, я случайно... Скоро рас-
  свет... Но я рад за тебя, Лаврухин. Если, конечно, любовь твоя -
  настоящая.
  Лаврухин: (Угрюмо). Не верите?
  Яков Иванович: Нет, почему же... (Подошёл к ним, закурил).
  Но люди сами порой ошибаются в привязанности к человеку,
  к делу или призванию... Любовь... Ведь её можно и придумать.
  Как сказку, как мечту. Я, к примеру, знавал немало юношей,
  которые клялись, что любят море. Они уходили в плавание и потом
  всю жизнь тосковали по береговому уюту. Они ни разу не ощутили
  в себе подлинного счастья, ни разу не услыхали Песню синих
  морей.
  
  135
  
  
  Речная: Песню синих морей? А что это за песня?
  Яков Иванович: Есть такая, бродит в морях с утренними ту-
  манами. Услышать её дано не каждому, а лишь тому, кто светел
  душой, кто самозабвенно влюблён в море и так же верно любит
  людей.
  (Все трое невольно оглянулись в сторону моря).
  Речная: Комиссар, расскажи о ней... Об этой песне.
  (Яков Иванович сел на скамью, рядом с Речной и Лаврухиным,
  которые сидят обнявшись за плечи).
  Яков Иванович: Моря не боятся времени, ибо не умирают и
  не старятся на нашей памяти... Может быть, именно потому пес-
  ни, живущие в океанах, вечно влекущие и молоды. Песня синих
  морей рождена в древности, но, как и всё в мире, обновляется с
  каждым днём. И потому в ней одинаково молодо звучат голоса
  матросов "Санта Марии" Колумба и поморов "Святого Фоки" Седо-
  ва. Она обитает среди волн, бродит с ними в затерянных горизон-
  тах, но изредка эта песня достигает берегов и тогда откликается
  в сердцах тех, кто влюблён в звонкую силу моря, в мужество стран-
  ствий, в трудное и радостное счастье борьбы...
  (Звучит мелодия "Песня синих морей", она заглушает голос
  Якова Ивановича. Песня допета).
  - Если твои дела и помыслы так же чисты и кристальны, как
  вода в океане, если ты научился беречь Человеческое счастье и
  приносить людям радость, - тогда услышь Песню синих морей.
  Песню верности, мужества и любви. (Помолчал). Так-то, Лавру-
  хин. (Похлопал Лаврухина по колену, поднялся, и пошёл в дом).
  Речная: Колька, может, и нет никакой любви, и ты попросту
  придумал её?
  Лаврухин: (Порывисто встал). Пойдёмте к морю... Может,
  услышим её. И тогда вы поверите...
  Речная: Поздно ведь... Утро скоро... (Рассмеялась, и протя-
  нула Лаврухину руку). Ладно, пошли, Робинзон.
  
  
  
  
  136
  
  
  11
  Полынная степь сливается с блеском моря. Луна. Лаврухин
  сидит. Речная спит, положив голову на его грудь. Музыка.
  Речная: (Пробудилась, виновато улыбнулась). Я, кажется, ус-
  нула. Ты не сердись. (Поправила волосы, зябко повела плечами).
  Ты не услышал её? Она не пришла?
  (Лаврухин отрицательно качнул головой).
  - Ничего, мой милый мальчишка. (Рассмеялась). Мы всё равно
  услышим её. А если не услышим, тогда придумаем сами, верно?
  (Шёпотом). Обязательно придумаем, Колька. Вместе... Вдвоём.
  (Лаврухин, задумавшись, смотрит на море).
  - О чём ты думаешь?
  Лаврухин: О тебе. Мы должны быть вместе. Навсегда.
  Речная: Но ведь это невозможно! (Тихо рассмеялась).
  Лаврухин: Почему?! Снова будешь говорить о своих годах?
  Речная: (С упрямством школьницы). Да. Мы обязательно бу-
  дем несчастливы!
  Лаврухин: Что же мне делать?
  Речная: (Глядя ему в глаза). Если ты не боишься, давай будем
  несчастливы! (Померкли звёзды. Небо качнулось и опрокинулось.
  Лаврухин и Речная целуются).
  Небо стало на место. Светает. Лаврухин и Речная сидят
  прильнув друг к другу.
  Вот и рассвет. Поцелуй меня еще... (Лаврухин склоняется к
  ней). Мальчик мой! Муж мой негаданный...
  
  12
  Утро. Двор Городенко. Яков Иванович сидит на скамье. Вхо-
  дит Лаврухин.
  Лаврухин: (Робко). Доброе утро, Яков Иванович. Елена про-
  снулась?
  Яков Иванович: (Взглянув сердито). Нету Елены... Уехала.
  Лаврухин: (Удивлённо). Куда уехала? Зачем?
  
  137
  
  
  Яков Иванович: (Осунувшись, грустно). Она и не ложилась...
  Собралась и ушла на полустанок. В Ленинград уехала...
  Лаврухин: (В голосе обида, горечь). Как же так? Значит, не
  любит?
  Яков Иванович: (Вздохнул). От равнодушия люди уходят му-
  чительно долго. А так стремительно убегают, Лаврухин, только от
  любви.
  Лаврухин: Убежала?! От любви ко мне? Я верну её! Я дого-
  ню её...
  (Намерился бежать).
  Яков Иванович: Постой! Она оставила тебе письмо. (Подал
  конверт).
  Лаврухин: (Читает взволнованно).
  - Колька, милый, мальчишка мой! Люблю! И потому убегаю!
  Так надо, любимый... Не спрашивай почему, лет через десять тебе
  всё станет ясно... Больно мне, Колька! Знаю, что и тебе приношу
  горе, но, поверь, моя печаль страшнее твоей. Люблю! С того само-
  го дня, когда были на отмелях... Твоей любви хватило бы мне на
  тысячи лет! Спасибо за неё, мой Колька, спасибо за то, что отогрел
  девчонку, замерзавшую в подворотне... (Музыка. Лаврухин продол-
  жает читать, но голоса его не слышно. Музыка оборвалась).
  Больно мне, Колька. Но так надо. Прощай. И хоть изредка вы-
  ходи на нашу дорогу, спрашивай: все ли люди на этой дороге счас-
  тливы? Твоя "Вест - тень - зюйд" Воскресенье, 22 июня 1941 года.
  (Грохот войны. Музыка. Серебристую даль моря затягивают
  черные тучи-дымы).
  
  Часть вторая
  
  13
  Знойный день. Над колышущимися хлебами облака дыма. Гре-
  мят орудия.
  Вышел комиссар. Форма военно-морских сил первого периода
  Отечественной войны. Голова перевязана. Остановился, осмат-
  ривает степь в бинокль.
  
  138
  
  
  Комиссар: Черноморцы! Мотопехота обошла нас справа и сле-
  ва! Немцы рвутся к Одессе!
  (Прибежал Рябошапко с винтовкой).
  Рябошапко: Комиссар! Патроны давай!
  Комиссар: Патроны вышли. (Продолжает смотреть в би-
  нокль).
  (Прибежал Лаврухин в форме военного моряка. В руке вин-
  товка со штыком).
  Лаврухин: Комиссар! Гранаты давай!
  Комиссар: Нет гранат! (Опустил бинокль). Нет гранат, моряк!
  Но остались у нас - штык, горячее сердце моряка и дух русского
  солдата!
  Рябошапко: Веди в штыки, комиссар! (В степь). Братцы, мо-
  ряки! Нас слушает родная земля! С нами наше море!
  Голоса: Веди! Веди, комиссар!
  Комиссар: (Поднял валявшуюся винтовку). Черноморцы! Бри-
  гада! Слушай команду! Распахнуть бушлаты! Ленты бескозырок
  взять в зубы. За мной! В штыки!
  (Комиссар, Рябошапко, Лаврухин, за ними вбежал Лемех, вы-
  ставив винтовки вперёд, молча идут в атаку).
  Игра светом. Звучит интернационал. Звуки рукопашного боя.
  Лязг железа, выстрелы.
  Голос немецкого солдата: Дьяволь! Черный дьяволь!
  (Лязг, выстрелы).
  Голос другого немецкого солдата: Матрозен, не стреляй!
  У меня дома мутер... мама...
  Голос Лаврухина: А у меня что сука?!
  (Выстрел, лязг).
  Звуки боя стихают.
  14
  Знойный день. Над черной степью дымы. Тихо.
  Лаврухин вытирает пучком соломы штык, смотрит в степь.
  (Посмотрел на пучок в руках: "Хлеб!").
  139
  
  
  Лаврухин: Хлеб! Я оборвал чужую жизнь... Но разве я в этом
  повинен? Разве эти чужие солдаты не вторглись в мирную жизнь
  моего народа? Солдат имел право жить на другой, на своей, зем-
  ле. Он не имел права даже умирать среди украинских белых рома-
  шек и синих васильков.
  Кто он? Рабочий? Крестьянин? Школьный учитель или лавоч-
  ник? Кто ждёт его дома и на что он надеялся? Послали его насиль-
  но, или сам, опьянённый посулами фюрера, добровольно напялил
  крысиную шкуру мундира?..
  (К Лаврухину устало подошёл Рябошапко).
  Рябошапко: (Положил руку ему на плечо). Не переживай... Ни-
  чего, браток. Не мы первые начали. (Помолчал). Приказ отходить...
  Лаврухин: Мичман, страшно мне! Я ощущаю, как с каждым
  днём уменьшается моё сердце... Не сердце, а сухой, жесткий ка-
  мень... Вот тут. Мы оставляем врагу нашу землю...
  Рябошапко: Без приказа, мы не сделали б шагу назад. Вцепи-
  лись бы в землю, умирали б остервенело и зло. Каждый матрос
  унёс бы в могилу десяток, сотню фашистов! Но, Колька, команди-
  ры думают не о гибели, пусть и геройской, а о жизни, о будущем
  Родины и о грядущей победе.
  Лаврухин: Не укрыть теперь боли земли ни обильным росам,
  ни летним ночам с перезревшими гроздьями звёзд, ни даже зим-
  ним степным буранам...
  Умирают друзья, не доев сухарей, не дописав писем, а мы ос-
  таёмся, чтобы драться, - сегодня и завтра, ночью и днём, драться
  насмерть, еще суровей и беспощадней, ибо нам достаются от пав-
  ших в наследство не только патроны, но и счёт их к врагу, нена-
  висть их и память.
  
  15
  Степь. Море. Вдали верхушки деревьев и крыши хат. Бруствер
  окопа. Лаврухин вглядывается в сторону деревьев. Рядом Лемех,
  Рябошапко, Чирок.
  Лаврухин: Родные поля... Родное море... Война шагнула в моё
  детство, юность, в судьбу земляков, матери, отца, учителя Горо-
  140
  
  
  денко, шагнула в горечь не забытой моей любви к Елене!.. Еле-
  на... Я всё равно найду тебя! Пройду через выхри смерти, но бу-
  дем вместе! Найду! Доколе? До каких же пор отступать?
  (Мимо проходит комиссар).
  Комиссар: Временные факторы сопутствуют врагу, Лаврухин...
  (Пошёл дальше).
  Лемех: Оружия не хватает... Бьём по вражеским танкам с пу-
  лемётов, но лишь пыль дорожную сбиваем с их брони.
  Чирок: Эх, подошли бы к берегу корабли! Глушанули б из глав-
  ного калибра!
  Лемех: Корабли... Сказывают, под Одессой воюют всё больше
  старые: "Коминтерн", "Червона Украина", "Красный Крым". А но-
  вые крейсеры отстаиваются в Севастополе.
  Чирок: На какой же чёрт их строили?
  Лемех: Что-нибудь полегче спроси... Кабы знал, в адмиралах
  ходил бы!
  Рябошапко: Разговорчики! Смотреть в оба!
  Лаврухин: Товарищ мичман, не могу больше. Дом у меня вон
  за теми тополями. Отпусти хоть на часок...
  Рябошапко: (Подумал). Иди, Лаврухин... Спрашивать будут о
  чём - не винись, смерти мы не боимся, а обиды - не заслужили.
  Матери поклонись. Иди!
  (Лаврухин уходит. Рябошапко смотрит ему вслед).
  Сын, иди... Взгляни в материнские глаза, голубизну которых
  выплакала она по тебе! Коснись губами её ладоней, сухих и мор-
  щинистых, но не утративших ласки!.. Ты не веришь ни в бога, ни в
  чёрта, но не вздумай нарушить, обидеть её исступлённый шёпот, ибо
  молитвы - это всё, что остаётся на время войны матерям. Их благо-
  словление, сделанное украдкой, с нами всегда: и перед победой,
  и перед братской могилой. Иди, матрос! Не рассказывай дома о бое:
  матери всё известно, всё ведомо. Вместе с тобой шла она в атаки, и её
  сердце сжималось от каждой пули, свистнувшей над тобой! Иди! Тебе
  выпала суровая встреча - нелёгкая, как минуты последней клятвы.
  Пусть же горе матери тебя ожесточит, а не расслабит!
  
  141
  
  
  16
  Мать Лаврухина глядит в степь, откуда доносится гул боя.
  Услышала сзади шаги. Медленно повернула голову, увидела Лав-
  рухина, тихо ойкнула, схватилась за грудь.
  Лаврухин: Матуся...
  (Заплакало море).
  Матуся... (Мать прижалась к груди сына).
  (Подошёл отец Лаврухина, молча пожал руку сына).
  Отец: Сынок, выпала нам суровая доля... И стар и млад ухо-
  дят на войну... В море не ходим... Мины... Неделю назад немцы
  бомбили причалы, потопили и твою "Черноморку"...
  Лаврухин: (Смотрит на море). Исчезла "Черноморка"... Где-
  то под толщей воды покоятся скользкая палуба, неспущенный флаг
  и начищенные грани компаса, в котором колышутся глаза Елены
  на заветном румбе "Вест - тень - зюйд"... Мой счёт к врагу возра-
  стает...
  Отец: По приказу райкома партии Яков Иванович ушёл в Хер-
  сон, формирует народное ополчение. Ночью уходим и мы на ша-
  ландах в Скадовск... Ежели и туда придёт германец, подадимся в
  днепровские плавни. Партизанить.
  Мать глядит то на сына, то на мужа.
  Заберём с собой и ваших раненых...
  (Перемена света.
  Ночь. Лаврухин во дворе Городенко).
  Лаврухин: Вот и сирень. Вот окно Елены. Осталась ли в её
  комнате хоть малейшая память о ней? Или чёрная пустота поки-
  нутого жилья слилась уже с вечной, такой же чёрной, тишиной в
  глазах розовой чайки?..- ... Почему, почему же ты, вест - тень -
  зюйд, испугалась, когда сердце вновь обрело эти крылья? Почему
  ушла с дороги, на которой все люди счастливы?
  (Доносится гул орудий. Небо озаряется чёрно-красным светом).
  Верь, море снова обретёт жизнь, свободно вздохнёт, обнимет-
  ся с солнцем! Песня покатится по гребням валов к каждому бере-
  
  142
  
  
  гу. Ибо не будет людей с чёрными, злыми сердцами. Вместе с пес-
  ней поплывут к берегам корабли - и навстречу им доверчиво вспых-
  нут маяки. Девушки-лоцманы, указывая фарватер, оставят на си-
  ней глади вод венки из белых цветов. А когда выйдет моряк на
  берег, из толпы встречающих выступит женщина, не похожая на
  других. Удивлённо и радостно она воскликнет:
  (За туманной пеленой появляется образ Речной).
  Речная: Здравствуй, мальчишка! Откуда ты?
  Лаврухин: С вест - тень - зюйда, с дороги, далёкой, как па-
  мять, и близкой, как ожидание.
  Речная: Трудно было на этой дороге?
  Лаврухин: Да, нелегко. Были тяжёлые версты и вихри пламе-
  ни, были атаки и братские могилы друзей. Но всё позади. Теперь
  на этой дороге все люди счастливы.
  Речная: Почему ты так пристально смотришь в мои глаза,
  мальчишка?
  Лаврухин: Я узнал их.
  Речная: Ты всё еще их не забыл? Разве память не оседает в
  годах, как пыль на дорогах?
  Лаврухин: Всякий раз, когда корабль ложится на курс вест -
  тень - зюйд, я вижу их синеву на картушке компаса.
  Речная: Это колышится море! (Смеётся).
  Лаврухин: Это румбы моей бесконечной дороги. Дороги, на
  которой все люди должны быть счастливы.
  Речная: Теперь и я узнала тебя. (С тихой радостью). Ты на-
  помнил мне гулкий восточный ветер, который приносит людям
  надежду, напомнил свет корабельных огней, уходящих задумчиво
  в ночь...
  Лаврухин: Я долго стремился к тебе и нашёл тебя, наконец.
  Однажды и навсегда.
  Речная: Разве счастье может быть найдено однажды и навсег-
  да? (Мечтательно). Я хочу быть твоей бесконечной дорогой, маль-
  чишка! Бесконечной, как "Песня синих морей!"...
  (Образ Речной исчезает. Гул артиллерии).
  
  143
  
  
  (Входят отец и мать Лаврухина).
  Отец: Коля... Раненые погружены на шаланды. Отплываем...
  (Обнял плачущую мать).
  Береги себя, мать... Даст бог, свидимся... Прости, что оставля-
  ем одну проклятому ворогу.
  (Поцеловал лицо жены).
  Прощай, сынку... Ежели что случится со мной - не суди стро-
  го: растил и любил тебя, как умел... Маму не забывай - один ты у
  неё. Прощай. (Уходит).
  (Лаврухин и мать взглядом долго провожают шаланды. Слыш-
  ны близкие взрывы. Прибежали Лемех, следом Рябошапко).
  Лемех: Коля, пора! Приказано занять оборону на правом берегу
  реки, любой ценой удержать бугское устье. Николаев сражается...
  (Один, другой взрывы).
  Лаврухин: Подорвали клуб, контору колхоза...
  (Взрыв у моря).
  Лемех: И маяк мой... Начисто.
  Рябошапко: (Угрюмо). Вернёмся, отстроим. Хуже, брат, когда
  людские сердца разрываются. Вот так же, вдрызг...
  (Рябошапко, Лаврухин, Лемех уходят, прибегает Люся).
  Люся: Петро-о-о! Петя-а-а!
  (Гремит бой. Свет гаснет).
  
  17
  Станция. Эшелон теплушек. Деревянный забор, исписанный
  карандашами всех цветов, углем, мелом. У забора стоит старик
  с внешностью интеллигента, эвакуирующийся, у его ног узелок.
  Мимо проходят Лаврухин, Чирок, Лемех.
  Старик: Здравствуйте, служивые... Извините, табачку не одол-
  жите?
  (Все остановились).
  Чирок: А ты, папаша, шутник... Одолжите... Никак вернуть
  намерен?
  144
  
  
  Старик: Извините, извините...
  Чирок: Нет, чего же... Мы сами любим пошутить... Для весё-
  лого человека и в такое время на цигарку найдётся...
  (Отсыпает махорки).
  Старик: Отступаем, ребятки? Скажите, почему мы не можем
  остановить врага? Где наша техника?
  (Моряки стиснули плечами).
  Может, в пылу успехов и самовосхвалений порой забывали
  заветы Ленина, а теперь расплачиваемся кровью?
  Лемех: Мы, папаша, не знаем... Вам, старикам, лучше знать...
  (Старик задумчиво кивает головой).
  Лаврухин: Но мы будем драться до тех пор, пока последнего
  фашиста не зароют под белой русской берёзой...
  (Увидел надписи на заборе. Отодвинул старика в сторону,
  читает).
  - Состав с детьми из Таллина сгорел в Тихвине, оставшихся в
  живых искать в Казалинске.
  - Инженерное училище погибло на Ладоге, нас осталось в
  живых четырнадцать, пробираемся в Астрахань.
  - Кто знает о судьбе детей Гурченко, Аллы шести лет и двух-
  летнего Юрика, молю сообщите в Челябинск матери.
  - Мамочка, нас разбомбили, и мы ехали с чужими, у Вовки
  болел животик, Вовка плакал, плакал а потом взял и умер. Вовку
  зарыли под ёлочкой. Соня и Колюнька.
  - Сыны мои, бейте иродов, отомстите за маму, за город наш,
  за горе советских людей. Перед смертью завещаю вам ненависть
  и беспощадность. Старик Федоров, сталевар.
  Лемех: (Яростно). Слышишь, старик?! Зарыли под ёлочкой...
  Придёт время... Дойдём... Доползем до Берлина, и на его развали-
  нах напишем, за Вовку под ёлочкой, развалинами Берлина удов-
  летворены! Точка!
  (Гудок паровоза).
  Голос Рябошапки: Черноморцы! По ваго-о-нам!
  
  145
  
  
  (Лаврухин, Лемех, Чирок торопливо уходят).
  Старик: (Придержал Чирка за рукав). Немощен я. Одной но-
  гой в могиле... (Подаёт Чирку часы). Возьми, сынок... На память.
  Эти часы всегда показывали русское время... Время её настанет...
  Чирок: Не шути, папаша!
  Старик: (Резко, в форме приказа). Возьми! Русь на твоих пле-
  чах! (Вбросил часы в карман Чирка). А теперь беги!
  (Чирок побежал. Старик послал ему вслед мелкий знаменный
  крест).
  Гудки паровоза, перестук колёс на рельсах.
  
  18
  Берег Ладоги. Гул артиллерии и вой юнкерсов. Солдат роет
  окоп. Мимо проходят Лаврухин, Лемех и Чирок.
  Чирок: Здорово, пехота! Зарываемся? Чем пахнем на Ладоге?
  Солдат: Откуда флотские?
  Лаврухин: С Черного моря.
  Лемех: На подмогу Балтике! Фрицев приехали бить.
  Солдат: А своих что, всех уже перебили?
  Чирок: Потише, пехота! Не то северное сияние увидишь!
  (Подошёл Рябошапко).
  Рябошапко: Прекратить! Языки на якоря! Марш в строй!
  (Чирок и Лемех ушли).
  (Рябошапко к солдату). Здорово, браток. (Пожал солдату руку).
  Нам на ленинградскую сторону переправиться. Что слышно здесь
  про немца?
  Солдат: Хорошего мало... Подошёл он к Малой Вишере и Бу-
  догощи... Установил на южном берегу Ладоги крепостную артил-
  лерию. К Ленинграду узкая полоска воды от Малой Ладоги до мыса
  Осиновец, и ту простреливает... Да и без него Ладога скверна...
  Во время шторма погибли суда "Ульяновск", "Мичурин", "Кали-
  нин" и "Войма". Пропала самоходная баржа с детьми...
  Рябошапко: Гиблое место... как же тут раньше плавали?
  
  146
  
  
  Солдат: А тут, считай, со времени Петра ходили суда не по озе-
  ру, а обводными каналами... Старожилы говорят - Ладога никого
  к себе не допускает.
  (Рябошапко и солдат продолжают тихо беседовать, Лавру-
  хин отошёл, задумчиво смотрит в сторону Ленинграда).
  Лаврухин: Ладога... Там, на том берегу Ленинград. Там Еле-
  на... Елена, ты уже рядом! Я иду к тебе! Я прошёл сотни дорог!
  Сколько еще надо пройти, чтобы встретить тебя? Всю Европу?
  Весь земной шар? Пройду!
  (Музыка. Перемена света).
  
  19
  Землянка. Капитан Иволгин в меховой венгерке. Подбросил в
  железную печку дров, прошёл к столу, перечитывает докумен-
  ты. Отодвинул шторку на стенке, изучает карту. В дверь по-
  стучали.
  Иволгин: Войдите!
  (Входят Рябошапко и Лаврухин).
  Рябошапко: Товарищ капитан, отряд черноморцев-моряков
  прибыл в ваше распоряжение! Мичман Рябошапко.
  (Иволгин и Лаврухин пристально всматриваются друг в друга).
  Иволгин: Коля?! Лаврухин?!
  (Рябошапко удивлён. Отступил в сторону).
  Лаврухин: Андрей?! (Поправил себя). Капитан Иволгин?!
  Иволгин: (Подошёл к Лаврухину). Вот так встреча! (Оба ожив-
  лённо пожимают друг другу руки, обнимаются). Какими судьба-
  ми, Колька? Давно из Стожарска? (Вспомнив о Рябошапко). Това-
  рищ мичман, располагайте людей в землянках. Пусть приводят
  себя в порядок, поговорим после. Лаврухин задержится у меня.
  Рябошапко: Слушаюсь! (Козырнул. Поглядывая на Лаврухи-
  на и капитана, вышел из землянки).
  Иволгин: (Проводит Лаврухина к столу). Садись, Коля, рас-
  сказывай... (Торопливо роется в ящике. Достал флягу, поставил
  на стол кружки, положил кусок хлеба, рыбину). Кто мог поду-
  147
  
  
  мать, что судьба сведёт нас здесь, на Балтике, в посёлке Лисий
  Нос?! Велика страна, а друзьям не разминутся...
  (Лаврухин сел на ящик у стола).
  Лаврухин: До войны я даже не мечтал побывать на севере,
  здесь...Родина моя - Чёрное море... Там всё знакомо до запаха...
  Иволгин: Родина, Коля, весь Союз! Но рассказывай, расска-
  зывай, как ты попал сюда. Давно из Стожарска?
  Лаврухин: (Задумчиво). Не знаю... Давно это или недавно...
  Почти шесть месяцев. На второй день войны ушёл в летучую мор-
  скую бригаду. Воевали под Одессой, Николаевом... В августе ос-
  тавили пылающий Херсон... От бригады осталось несколько де-
  сятков человек... Вывели нас в Бахчисарай. Там формировали от-
  дельный матросский отряд на Балтику. Я поднял руку. (Лаврухин
  вздохнул, посмотрел на Иволгина, наклонил голову). И знаешь по-
  чему попросился сюда? Хочу быть ближе к Елене... Хочу найти
  её... Да, да! Найти. И кажется, нашёл...Вчера проходили по шоссе,
  там, где ленинградки строят блиндажи... На миг я увидел её в толпе
  женщин... И упустил, не нашёл после... Но я найду её, Андрей...
  Иволгин: Да, она здесь, в Ленинграде.. (Помолчал). Ты напи-
  ши ей...
  Лаврухин: Нет, писать не буду. Я хочу видеть её... Сейчас...
  Если не сейчас, то как можно скорее...
  Иволгин: Сейчас невозможно, Коля. Дела здесь такие, что каж-
  дый человек на счету, каждая минута дорога... Выпадет случай,
  отпущу в город...
  Лаврухин: Невозможно сейчас? А зачем нас прислали сюда?
  Иволгин: Вы немало повидали... Теперь и мне ясно, почему
  прислали именно вас... Минувшие месяцы - равны столетиям...
  (Подошёл к карте). Взгляни на карту... Видишь линию фронта?
  С начала сентября гитлеровцы беспрерывно обстреливают Ленин-
  град. За месяц выпустили по нему около четырех тысяч снарядов.
  Даже цели указали артиллеристам, сволочи: Эрмитаж - цель но-
  мер девять, дворец пионеров - сто девяносто вторая, Институт
  охраны материнства и младенчества - тоже цель, семьсот девя-
  тая... Подлецы.
  
  148
  
  
  Теперь смотри сюда. В районе Орениенбаума, в тылу у нем-
  цев, наши удерживают плацдарм... Значение его трудно переоце-
  нить: вместе с Кронштадтом он оттягивает на себя свыше двух с
  половиной сотен крупнокалиберных орудий врага... От этого плац-
  дарма во многом зависит судьба Кронштадта, а значит, и судьба
  Ленинграда.
  Лаврухин: Понятно. Нас высадят на плацдарм!
  Иволгин: Не торопись: кого туда высадят и когда, я не знаю...
  Плацдарм нуждается в регулярном снабжении. Такое снабжение
  возможно лишь морем. Немцы простреливают фарватер... Вот и
  появилась мысль создать дополнительный погрузочный пункт в
  гавани Лисьего Носа... Теперь соображаешь, зачем вас прислали
  ко мне?
  Лаврухин: Значит, грузчиками?
  Иволгин: Это уж кем понадобится...
  Лаврухин: И стоило нас тащить через всю страну! Кто-то во-
  юет, а мы тут будем командовать "майна" и "вира"? Так?
  Иволгин: (Зашторил карту, поставил коптилку на стол). Не
  смей думать, что тебе отвели последнюю роль. Ты знаешь цену
  каждой гранаты в бою. Я в белорусских лесах - не пожалел бы
  Звезды Героя доставившему нам связку гранат!
  Лаврухин: Я матрос. Место моё на фронте.
  Иволгин: А здесь, в Ленинграде, повсюду фронт. Тыла нет, и
  тыловиков тоже. Я поначалу, как прибыл сюда, тоже психовал вроде
  твоего... Думаешь, легко тут? Немцы почти полностью простре-
  ливают посёлок. Погрузку производим под обстрелом... А скоро
  зима, еще труднее будет.
  Лаврухин: Психовал... А как ты попал сюда? Ведь уезжал в
  Белоруссию...
  Иволгин: (Налил в кружки из фляги). Да... В Белоруссию...
  (Поднял кружку). Бери, Николай, за встречу! За нашу прежнюю и
  будущую дружбу. (Цокнулись, выпили).
  В часть я прибыл за день до войны. Почти трое суток сдержи-
  вали натиск. Дрались до последнего. На третье утро нашу оборо-
  
  149
  
  
  ну перепахали, вдавили в землю немецкие танки... (Музыка. Гро-
  хот боя. Игра светом).
  - После госпиталя попал в резервный полк, оттуда в Ленин-
  град. (Иволгин хмурится, переживая пережитое). И знаешь, мне
  немного досадно... Не знаю ни имени, ни примет тех бойцов, что
  полумёртвого подобрали меня у переправы, не забыли, не броси-
  ли в хаосе собственных тягот и бед... (Подпер голову ладонью, за-
  думался).
  Лаврухин: Как думаешь, когда мы кончим отступать?
  Иволгин: (Резко). Когда научимся наступать... Самое важное
  сейчас - выстоять, нарушить планы врага, сбить его темп... Я не-
  много знаю фашистов. Главная их черта - самоуверенность, прехо-
  дящая в наглость. Их генералы заражены тупым упорством идеали-
  стов. В свои планы они верят как в предначертания бога. Но тот час
  теряются, едва эти планы летят к черту... Значит, задача наша сегод-
  ня - везде и всюду вносить коррективы в расчёты врага.
  Лаврухин: Это и есть активная оборона?
  Иволгин: Да. Ежедневно доказывать гитлеровцам, что про-
  стейшая арифметика - это ещё не математика народной войны.
  Лаврухин: Но ведь и арифметика имеет точность... Дважды
  два - всегда четыре.
  Иволгин: Верно. Однако два на два не только множатся, они
  могут и разделиться. А если два и два вычтутся, они вообще унич-
  тожат друг друга... Точность - хорошая штука, но обладает суще-
  ственным недостатком, ей всегда недостаёт упругости...
  (Иволгин закашлялся, держась рукой за грудь. Кашляет долго).
  Лаврухин: Трудно тебе...
  Иволгин: Если по секрету, тяжеловато... Легкое у меня заде-
  то, а балтийский климат, сам видишь, и для здорового не находка.
  Ну да что обо мне - есть поважнее заботы!
  Лаврухин: Тебе, наверное, и говорить вредно.
  Иволгин: (Энергично). Пустяки. Я рад нашей встрече... Ты
  прости, сейчас у меня есть неотложное дело... (Развернул карты,
  чертежи). Пока я разберусь, ты всё же напиши Елене. Она будет
  
  150
  
  
  очень рада. (Вынул из сумки бумагу, карандаш, подвинул к Лавру-
  хину). Пиши.
  (Слышно далёкий артиллерийский гул. Иволгин прислушался).
  - За Сестрорецком... (Занялся чертежами).
  Лаврухин: (Пишет, диктуя себе).
  Елена Михайловна! (Поморщился, скомкал лист, взял другой).
  Елена! (Снова зачеркнул, опасливо покосился на Иволгина. При-
  крыл ладонью лист бумаги и торопливо, взволнованно пишет).
  - Еленушка, любимая, далека моя Вест-тень-зюйд! Я без конца
  вспоминаю твои слова в последнем письме: "Люблю! И потому -
  убегаю! Просто ты не любила меня, Елена, ведь от своей любви
  убежать невозможно. Знаю это теперь по себе... Хочу в бой, беспре-
  рывный и долгий. В бой, который окончится лишь, когда наступит
  победа. Это самый короткий путь к тебе... Я искал тебя и нашёл. В
  последнюю минуту помог Андрей. Я очень рад, что встретил его...
  (Близкий разрыв потряс землянку, на стол посыпались комья
  земли. От второго взрыва погасла коптилка).
  Иволгин: Артналёт! Скорее в щель! Давай руку!
  (Взрыв, еще взрыв).
  - Мичман Рябошапко здесь?
  Рябошапко (из темноты): Есть.
  Иволгин: Ваши укрылись в щели? Никто не заплутал в лесу?
  (Рябошапко молчит).
  - Когда прекратится обстрел, доложите. И все командиры взво-
  дов тоже.
  (Взрыв потряс землю. Взметнулось пламя).
  Голос в темноте: Никак землянку вашу накрыло, товарищ ка-
  питан.
  Иволгин: Вижу. После обстрела землянку откопать... Там до-
  кументы... Может быть, что-нибудь осталось...
  
  
  
  
  
  151
  
  
  20
  Землянка. Нары. Над печкой сушатся портянки, сапоги. Чи-
  рок, Лемех, Егоров сидят на нарах. Вошёл Рябошапко.
  Рябошапко: Ну и туман... Даже волны заплесневели.
  Чирок: Туман что надо, правильный. Хоть гвозди в него заби-
  вай.
  Лемех: Сказывают, снаряды в нём застревают, ежели не бро-
  небойные. Сапёры потом лопатами их выковыривают.
  (Матросы посмеиваются).
  Рябошапко: (Насупился). Отставить травлю! Я слыхал, что
  одному салаге туманом язык расплющило. Только и годен тепери-
  ча тот язык, что палубу им лопатить.
  Егоров: Самое время того салагу главным боцманом назна-
  чить... С таким языком далеко пойдёт! (Словно невзначай). А вы,
  товарищ мичман, давно ходите в главных?
  Лемех: Такой молодой - и уже боцман! Вам же, товарищ мич-
  ман, еще и шестидесяти не дашь!
  Чирок: Тоже скажешь, шестидесяти! В Севастополе Нюрка
  из Ушаковой Балки рассказывала, что наш мичман еще - ого-го!
  Лемех: На ходу отгрызает подмётки и сам же разжёвывает!
  Рябошапко: Тьфу, языки у вас, наче обмотки. Ежели накрепко
  не завяжешь, так и болтаются под ногами... (Подошёл к окошку,
  смотрит в него задумчиво). Что они понимают в жизни?.. Ушли
  на войну хлопчиками, подростками, а вернутся, кому суждено, по-
  жилыми, раздумчивыми мужчинами, знающими цену всему. Из
  жизни их выпала молодость... Мир обрушился на них сразу, глы-
  бой, пожалуй, тяжеловатой и для бывалого человека... Пусть позу-
  боскалят, порезвятся, ежели уж напала телячья веселость. Хоро-
  шее настроение на войне, как и хороший харч, случается редко.
  Работают по шестнадцать часов подряд - промокшие, одуревшие
  от усталости.
  (Вошёл Лаврухин. Усталый. Повесил бушлат возле печки).
  Лаврухин: В штабе сказали, суда под погрузку подойдут часа
  через два. (Не снимая сапог, лёг на нары рядом с Лемехом).
  
  152
  
  
  Рябошапко: Сапоги бы снял.
  Лаврухин: Мокрые... Сниму, потом не надену...
  Чирок: Подошли бы большие суда... Мало отправляем припа-
  сов на плацдарм...
  Лемех: Скоро залив замёрзнет... Как потом будет?
  (В землянку вбежал матрос).
  Матрос: Эй, в кубрику! Кто тут Лаврухин?
  Лаврухин: Ну?
  Матрос: Пляши, брат моряк!.. Ты, кажется с Украины, хохол?
  Тогда давай гопака на всю железку!
  Лаврухин: Да чего ты?
  Матрос: Письмо тебе, человечина, понимаешь? (Лаврухин
  соскочил с нар. Матрос спрятал письмо за спину, засмеялся). Спер-
  ва спляши, друг-товарищ... (Лаврухин смутился). Да ты что, впер-
  вые получаешь? Ладно, бери. Эй, смолокуры, у кого разживусь
  табаком?
  Лемех: (Подскочил к Лаврухину). Может, от кого-нибудь из сто-
  жарских?
  (Лаврухин сел ближе к коптилке, читает обратный адрес).
  Лаврухин: Елена... Ленинград, Леговский переулок... (Открыл
  конверт, читает. Все слушают. Из туманной пелены появляется
  образ Речной, такой, какой была в Стожарске, одетой в сарафан).
  Речная: Колька, милый мальчишка мой!.. Ты жив, не ранен?
  Почему на твоём письме комья земли? Почему письмо не оконче-
  но? Господи, неужели ты приехал сюда только для того, чтобы
  здесь, в Ленинграде, я тебя потеряла снова! Люблю и потому не
  хочу убегать!.. Пусть правоту моей любви утвердит война, слиш-
  ком много отнял у нас враг, слишком много святого изгадил и ос-
  квернил, чтобы мы боялись теперь собственной чистоты. Мы нуж-
  ны друг другу: для жизни, для радости. Не то подумают фашисты,
  что они оказались сильнее нашей любви. Вот дураки!.. Завтра я
  должна была улететь на Большую землю. Когда получила весточ-
  ку от тебя, помчалась в филармонию и сказала, что остаюсь... Сей-
  час ночь, немцы обстреливают город. Снаряды рвутся где-то со-
  
  153
  
  
  всем близко, за Обводным каналом. Это глупо со стороны фашис-
  тов заставить снарядами перестать мечтать о тебе...
  Хорошо, что ты вместе с Андреем. Кланяйся ему... И пиши
  мне каждую свободную минуту. Целую. Помню.
  Твоя "Вест-тень-зюйд" - Елена Лаврухина.
  (Гремит артиллерия. В землянку заглянул Иволгин).
  Иволгин: Мичман! Снаряд угодил в причал... Ведите людей
  чинить!.. (Все торопливо выходят. Перемена света, гремит ар-
  тиллерия).
  
  21
  Та же землянка. Тихо. Лаврухин в землянке один. Пишет у стола.
  Лаврухин: (пишет, диктуя себе): Дорогая Еленушка! Вот и к
  нам пришла зима: залив замёрз. Суда теперь плавают с ледоколом
  и не управляются ночью. Днём их приходится прикрывать дыма-
  ми... А тут ещё немцы все эти дни не давали покоя. Выручил нас
  Егоров, тот бывший милиционер, которого мы подхватили в свою
  команду на одной из тыловых станций. Помнишь, писал о нём.
  Он предложил построить длинный высокий забор вдоль всего
  причала. Андрей согласился. Теперь спокойно работаем за забо-
  ром - хоть кукиш фрицам показывай!..
  Каждый раз, когда я пишу тебе, Еленка, ребята передают кол-
  лективный привет. Они немного завидуют мне. Да разве можно не
  позавидовать человеку, у которого такая жена, как ты!
  Прочёл в газете, что в днепровских плавнях действует парти-
  занский отряд товарища Г. Может, Яков Иванович Городенко? Тогда
  и отец, наверняка, там... Ты одна сейчас у меня осталась, лебё-
  душка. Моя судьба, моё счастье, единственная моя навсегда... Не
  могу дождаться часа, когда выпадет возможность увидеть тебя.
  (В землянку вошли Рябошапко и Иволгин).
  Иволгин: Коля, ночью с плацдарма через расположение вра-
  га пройдут трое разведчиков. Это дерзко, рискованно. Выйдя на
  вражеский берег, разведчики направятся к нам. Их необходимо
  встретить на льду, провести через полыньи и торосы.
  Лаврухин: Ясно.
  
  154
  
  
  Иволгин: (Замялся. Подумал). Эти трое разведчиков - штраф-
  ники. Возможно, бывшие командиры. Однако для нас они такие же
  бойцы, как и мы.
  Рябошапко: Понятно.
  Иволгин: Задание опасное. Немцы могут их захватить, и выс-
  лать навстречу вам своих... Будьте внимательны... Действуйте по
  обстановке.
  Рябошапко: Есть!
  Лаврухин: Есть! (Встал). Письмо вот... Отправь, пожалуйста.
  Иволгин: (Взял письмо, не глядя на адрес, сунул в карман). Ну,
  счастливого! (Вышел. Рябошапко и Лаврухин собираются на лёд).
  Перемена света. Свистит ветер.
  
  22
  Та же землянка. Ночь. Лаврухин и Рябошапко вносят труп
  разведчика. Ложат его на нары. Еле передвигая ноги, следом вхо-
  дят еще двое разведчиков. Они тут же валятся от усталости.
  Рябошапко: (Отвинтил пробку фляги, дал разведчикам глот-
  нуть). Крепитесь... Крепитесь хлопцы... дошли-таки!
  (Разведчики постепенно взбадриваются. Сели на ящики. Во-
  шёл Иволгин).
  Иволгин: (Возбуждённо. Дошли!.. Обнял разведчиков).
  - Утром за вами придёт машина, поедете в Ленинград, в воен-
  ный совет. А сейчас отдыхайте.
  Один из разведчиков: Нам товарища нужно похоронить...
  (Кивнул на лежащего на нарах).
  Иволгин: Похороним утром.
  Второй разведчик: (Подошёл к нарам, вглядывается в лицо
  погибшего). Оправдал он себя... Теперь никто не бросит ему упрё-
  ка! Умирая, слова не вымолвил, даже не застонал, чтобы не выдать
  нас. Я бы таким, кто так умирает, памятники за мужество ставил!..
  Рябошапко: (Тихо). Кто он? Чем провинился?
  Второй разведчик: Он инженер-мостостроитель, служил в ты-
  ловой части. А в городе, где работал, осталась жена. Любил он её
  155
  
  
  как-то уж больно празднично. Даже на плацдарме красиво расска-
  зывал о своей любви. Так чаще всего люди рассказывают о своих
  мечтах... Получил он однажды грязненькое письмо без подписи,
  анонимное. Так, мол, и так, изменяет ваша супруга... Любит дру-
  гого... С подробностями, которые запоминаются, наверное, лишь
  палачам. Не хватило у инженера веры. Вскочил в попутный эше-
  лон. Всё оказалось, конечно, ложью. Дома он пробыл только час,
  однако туда да обратно - отсутствовал двое суток. Судили... (Раз-
  ведчик снова взглянул на погибшего. Далее резко).
  - Но, вы, матросы, скажите другое: он вот лежит, а сволочь,
  которая анонимно писала, ползает безнаказанно по земле! Всех
  переживёт! Просидит войну по каким-нибудь справкам и будет
  дальше подслушивать у чужой постели, заглядывать в замочную
  скважину... Я бы таких - без допроса к стенке! Это, ведь, циники,
  которые завидуют чужой красоте, чужому таланту, чужой удаче.
  Даже чужой любви... (Разведчик умолк).
  Рябошапко: Жалко хлопця...
  Иволгин: Чуть не забыл, Коля, тебе письмо... (Подал конверт,
  вышел из землянки).
  Лаврухин: (Торопливо распечатал конверт, читает. В чёр-
  ной ночи появился образ Речной).
  Речная: Ласковый мой Робинзон! Вчера в Большом зале фи-
  лармонии состоялся концерт симфонического оркестра Радиоко-
  митета. Дирижировал Маклашевский, солировал профессор Зна-
  менский. Было много солдат, моряков, шефов с Ладоги - наших
  кормильцев. Многие, слушая музыку, плакали, а я ревела белу-
  гой... Играли Чайковского. Боже, почему на такие крайности спо-
  собны люди! С одной стороны - такая вершина чувств и разума,
  как Шестая симфония, с другой - такая низость и мерзость, как
  фашизм. Окружили город, лишили пищи, воды, света, тепла и ждут
  пока вымрут все: детишки, женщины, старики. Комсомольцы на-
  ходят целые семьи мёртвыми.
  Почти ежедневно выступаю в госпиталях. Сейчас, наверное,
  в госпиталях да в окопах сошлись наши судьбы...
  Вечерами, когда добираюсь до дома, так хочется прижаться к
  тебе и выплакаться. Ты не сердись за эту слабость на твою Вест -
  156
  
  
  тень - зюйд. Ведь, предупреждала тебя когда-то, что я самая зем-
  ная. И люблю тебя: просто люблю! Тоскую по тебе, мальчишка,
  по-бабьи, невыплаканной лаской, как тоскуют сейчас в России все
  солдатские жёны... Уже несколько дней разжигаем печурку книга-
  ми. "Справедливость требует, - заявил сосед, старый профессор,
  чтобы мы начинали с немецких авторов". Что ж, должно быть, он
  прав. Снова начинается обстрел. Я привыкла к нему...
  (Все в землянке решительно и зло напряжены, слушая Речную).
  Музыка, перемена света.
  
  23
  Лаврухин стоит на берегу моря, покрытого льдом. Смотрит
  в сторону Ленинграда.
  Лаврухин: Речная, речушечка моя! Ты близко и далеко от меня.
  Не могу дождаться случая, чтобы вырваться к тебе. Работы много,
  а людей всё меньше и меньше. Вчера похоронили Егорова. Весё-
  лой удачи был человек, быстр на всякие шутки и выдумки. Юн-
  керсы бомбили причал, загорелись ящики с минами. А рядом сто-
  яли суда, груженые боеприпасами. Егоров, раненный в грудь, пер-
  вым очутился на пирсе, начал сбрасывать в море горящие ящики.
  На последний ему не хватило сил. Прижал ящик к себе и вместе
  с ним прыгнул в воду... Вытащили на берег, но спасти не смогли...
  И умирал он весело - и потому страшно. Всё шутил...
  Двумя днями раньше вернулся из Ленинграда Чирок, был чер-
  нее тучи... Утром хватились его, а за ним и след простыл. Лишь
  следующей ночью капитан буксира передал нашему мичману за-
  писку от него. Пишет: "Прости, товарищ мичман, простите, бра-
  тья, подаюсь на плацдарм. Сами знаете, умерли в Ленинграде от
  голода мама, сестрёнка и бабушка. Душу жжёт! Одно могу обе-
  щать: вражина, которая мне повстречается, проклянёт день, когда
  родился!" Андрей долго думал, как поступить. Потом собрал нас
  и сказал: - Как командир, я должен отдать Чирка под суд, как ком-
  мунист, понимаю его поступок и не имею права обидеть его фор-
  мальной суровостью. Однако во время погрузки отныне буду вы-
  ставлять часовых. Положение у Андрея сложное: каждый из нас
  втихомолку бредит плацдармом. Вчера увидел меня и говорит:
  
  157
  
  
  - Хоть ты не подводи меня, - и глухо закашлялся. С лёгкими у
  него, по-моему, очень плохо.
  (К Лаврухину подошёл Иволгин).
  Иволгин: Коля, моряки Кронштадта голодают, но отчислили
  от пайков тонн пятьдесят муки Ленинграду. Ледокол с мукой дол-
  жен дойти... Обязательно должен дойти.
  Лаврухин: Нужна дымовая завеса?
  Иволгин: Да.
  Лаврухин: Считай, решено.
  Иволгин: Кто пойдёт с тобой?
  Лаврухин: Как всегда, Петро Лемех. Напарник надёжный.
  Друг.
  Иволгин: (Глубоко вздохнул. Помолчал). Так чаще всего и слу-
  чается на войне, что на самое опасное дело мы посылаем своих
  друзей...
  Лаврухин: Этого требует она - война...
  Музыка. Перемена света.
  
  24
  Землянка. Лемех и Рябошапко сидят на нарах. Лаврухин рас-
  крыл конверт, склонился к свету коптилки.
  Из туманной пелены появляется образ Речной.
  Речная: Не писала тебе, родной мой, целую вечность. У меня,
  мальчишка, беда. Пела как-то в госпитале и вдруг сорвалась... Врач
  посмотрел, покачал головой. "Вам петь нельзя, - произнёс он при-
  говор. - Вы слишком слабы". Но главное для меня - дождаться
  встречи с тобой... Боюсь только, к тому времени стану совсем не-
  красивой: исхудала наполовину. Но ты ведь всё равно меня при-
  ласкаешь, любимый муж мой далёкий! Почему же такой неласко-
  вый ты, почему не приходишь? Скажи Андрею, что я прошу... Хоть
  на час... Так много хочется поведать тебе, ибо писать всё трудней
  и трудней. Часто не могу собраться с мыслями, быстро устают
  глаза, голова начинает кружиться...
  
  
  158
  
  
  Новый, сорок второй, год не приносит радости. Под Москвой
  наши войска громят захватчиков, а здесь, в Ленинграде... Гитлер
  поклялся, что заставит ленинградцев сожрать самих себя. Под раз-
  валинами домов погибает много людей, чаще всего те, кто не в
  состоянии по тревоге спуститься в бомбоубежище. Гибнут дети.
  Как же назвать это варварство? Даже кошка, слыхала я, не трогает
  мышь, если та ожидает маленьких. С какой же тварью сравнить
  фашистов? Неужели когда-нибудь люди забудут это, неужели про-
  стят? Если забудут, тогда недостойны они даже жалости.
  Профессор прекратил рассчитывать траектории на Луну. Ра-
  ботает над расчётами мин.
  Несмотря ни на что, моё сердце, любимый, полно невиданны-
  ми багатствами. Я подчас не могу осознать их, но чувствую каж-
  дым своим дыханием. В этих богатствах соединились и наша лю-
  бовь, и стожарские отмели, и степные ночи со звёздами, и даже
  ворох черёмухи... Я должна, должна обязательно рассказать о них
  людям... Вечерами, когда словно тяжесть клонит в сон, я сажусь к
  роялю. Где-то, совсем рядом, колышутся обрывки мелодий, кото-
  рые очень трудно улавливать холодными клавишами. Но я всё-
  таки побеждаю холод... Это музыка моря и музыка боя, и музыка
  любви. Музыка, которая станет новой, неведомой людям песней.
  Может быть, "Песней синих морей"... Работать трудно, мой лас-
  ковый... Озябшие пальцы захватывают лишь четыре клавиши. Че-
  тыре звука блокадного Ленинграда: снаряды, метель, молчание
  живых и скрип полозьев под мёртвыми...
  ... Потомки поймут меня, потому что поймут они нас. Значит,
  я должна сложить эту песню. О ленинградцах, о нашей любви, о
  комиссарах и о ветке черёмухи.
  (Образ Речной исчезает).
  Рябошапко: (Долго молчит. Потом пробуждается от задум-
  чивости).
  - Пора, хлопцы, выходить на лёд... Скоро пойдёт караван...
  (Все одеваются, собираются на задание).
  
  
  
  
  159
  
  
  25
  Землянка. Лаврухин один. Сидит на нарах, пишет письмо. Го-
  ворит вслух.
  Лаврухин: Еленка, жена моя... Слезами пишу это письмо...
  Нет больше моего боевого командира мичмана Рябошапко, нет и
  друга моего детства Петра Лемеха... Мы ставили дымовую завесу
  на льду. Немец ударил с берега крупным калибром, поджёг один
  из транспортов, тот медленно погружался в воду. "Айда на судно!
  Поможем! - крикнул Рябошапко и побежал. Очередной снаряд
  расколол под ним льдину. Мичман взмахнул руками и ушёл под
  неё... И тут же толстый прозрачный лёд сомкнулся над ним. Тече-
  ние отнесло мичмана нам под ноги... Теряя силы, последним су-
  дорожным рывком мичман вырвался из глубины - к свету... Но
  над его головой - гробовая хрустальная крышка льда... Мрак моря
  поглотил его...
  Осколком очередного снаряда зацепило моё бедро, а Петра
  изломало вовсе... Тащил я его меж торосами к Лисьему Носу, ка-
  жется, вечность... На полпути он очнулся, просил бросить его...
  Но бросить друга - это равнозначно перестать существовать...
  Собрав оставшиеся силы, Петро произнёс: "Слушай, Робинзон...
  Люська, сам знаешь... Смеялась надо мной. А после, когда отсту-
  пали... Пришла ночью ко мне. Женою. Сказала - за все обиды от-
  любим друг друга... Может, сын у нас будет... А я вот... Обещай
  мне... Люську и сына не оставишь одних... Обещай!" Я обещал и
  тянул его.. Артогонь утих... Утих и Петро, навсегда... (Музыка).
  (В землянку вошёл Иволгин. Тихо подошёл к Лаврухину, провёл
  рукой по плечу).
  Иволгин: Многих мы потеряли сегодня... И мичмана жаль,
  хороший командир и коммунист настоящий, и Петра жаль, очень
  жаль... (Помолчал). Собирайся, Коля, утром поедешь в Ленинград...
  Сегодня мы израсходовали почти все дымовые шашки. Получишь
  в городе послезавтра, доставишь сюда.
  Лаврухин: (Машинально). Послезавтра?
  Иволгин: Да. Послезавтра. А завтра... Кланяйся от меня Еле-
  не... И возьми вот, сам не знаю, как сохранилась...
  
  160
  
  
  (Положил на стол банку консервов).
  Лаврухин: (Тупо глядя на банку). Бычки в томате... Значит,
  завтра увижу Елену...
  Иволгин: Отдохни перед дорогой... (Круто повернулся, вышел).
  (Входят трое матросов. Снимают бушлаты. Подбросили
  дров в печку).
  Первый матрос: Слыхали, едешь в Ленинград...
  Лаврухин: (Негромко). Приказ... Дымовые шашки привезу.
  Первый матрос: (Порылся под подушкой, достал сухарь).
  Возьми... В городе совсем плохо...
  Лаврухин: (Тихо, смущенно). Спасибо. (Закусил губу, отвер-
  нулся от матроса).
  Второй матрос: У тебя там жена... Возьми вот, может сгодит-
  ся... (Протянул бутылку). Какой же, к чёрту, был бы я химик, еже-
  ли б спирту не приберёг!
  Лаврухин: (Растеряно бормочет). Ребята... Зачем вы...
  Первый матрос: Ладно, кончай прения... Вкладывай в мешок.
  Третий матрос: (Похлопал Лаврухина по плечу, вывернул свои
  карманы). - Ничего... Но девчатам ленинградским передай наш
  океанский привет. Скажи им, ежели останемся живы, всех забе-
  рём в жены, даже самых тощих.
  (Лаврухин положил голову на сложенные на столе кулаки).
  Игра светом. Лаврухин один.
  Лаврухин: Елена, знаешь ли ты, что еду к тебе, чувствуешь
  ли? Радуешься ли предстоящей встрече? И какая ты? Такая же,
  какой была в последний вечер в Стожарске? Ласковая, мечтатель-
  ная и доверчивая?..
  (Из туманной пелены выходит Речная).
  Речная: Ты идёшь? Идёшь с дороги, закрытой дымами и гро-
  хотом рвущихся льдов?
  Лаврухин: С вест-тень-зюйда...
  Речная: Нет, придуманные дороги ведут лишь к первым сви-
  даниям. А к женам ведут иные дороги - страдные и суровые.
  
  161
  
  
  Я рада, что ты осилил её. Теперь о нашей дороге я смогу расска-
  зать не только дочери, но и сыну.
  Лаврухин: Сыну?
  Речная: Он будет бойцом, как Гордиенко, как тот комиссар,
  что погиб на Буге. Как мичман, как Лемех...
  Лаврухин: Я вижу твои руки, твои глаза, раскрытые навстречу
  мне, глаза, в которых нет уже тайн. В них - вечная жизнь и вечная
  мудрость, рождённая вечностью материнства.
  Речная: Тебе жаль, мальчишка, расставаться с дорогой вест -
  тень - зюйд? Мне тоже, любимый... Но нужно думать о сыновьях.
  Дороги, о которых можно поведать людям, всегда надёжней той,
  которую знают только два сердца.
  Лаврухин: Да, ты права, Еленушка: дорога к тебе оказалась
  нелёгкой. Дорога - длиною в восемь смертельных месяцев... Я по-
  ведаю тебе о товарищах, об Андрее, о буднях Лисьего Носа. Буду
  рассказывать даже тогда, когда ты уснёшь, пусть за моим голосом
  ты не услышишь снарядов, пусть хоть одну блокадную ночь уви-
  дишь спокойные сны.
  Перемена света.
  
  26
  Квартира Речной. Тёмный коридор. Одна, другая дверь. Ком-
  ната. За письменным столом сидит заросший, взлохмаченный,
  закутанный в старушечий пуховый платок профессор.
  Стук в дверь.
  Профессор: (Приглушенно). Войдите.
  (Вошёл Лаврухин).
  Лаврухин: (Осмотрелся). Я к Елене... К Елене Михайловне...
  Я её муж.
  Профессор: (Радостно). Николай Лаврухин? Вот праздник-
  то у Елены Михайловны... Её дверь вторая направо!
  (Лаврухин поднял с пола толстую книгу, положил на стол.
  Профессор вдруг захохотал заразительно. Лаврухин едва не по-
  пятился).
  
  162
  
  
  - Не бойтесь, я не спятил, ей-богу... Это я смеюсь над фашис-
  тами... Книга, которую вы подняли, чрезвычайно необходима мне
  для работы... Третьего дня обронил и не решался поднять. Всё
  казалось, если нагнусь - уже не смогу подняться. Думали немцы,
  конец профессору Агафонову, крышка! Ан нет! Балтика рассуди-
  ла иначе! Теперь я, как сказывали древние, на коне! Буду работать
  хлеще, чем в молодости! С удовольствием с вами потолковал бы.
  Честно говоря, соскучился я по людям. Да только не смею задер-
  живать, знаю, что ждёт вас Елена Михайловна, ждёт! Идите же!
  (Лаврухин постучал в другую дверь, затем вошёл в комнату
  Речной. В комнате сумерки. Окна завешены. На стене портрет
  Речной. На тахте халатик, тапочки, туфли. В вазе засушенная
  черёмуха).
  Лаврухин: (Наёжился). Как она живёт в таком адском холоде?
  (Наконец увидел Речную, сидящую у рояля, которая, казалось
  спит. Руки её лежат на клавишах, голова откинута назад. Лав-
  рухин не в силах сдвинуться с места. Потом на носках прибли-
  зился к ней, встал за спиной. Шепчет).
  - Здравствуй, любимая, здравствуй, жена моя, здравствуй, Еле-
  на Лаврухина! (Взял лежавший на рояле нотный листок, прочёл).
  "Песня синих морей..." Умница ты моя, щедрая и мужественная
  Вест-тень-зюйд!" (Нежно погладил голову Речной, и вдруг, - рез-
  ко одёрнул руку. С волос Речной осыпается иней).
  - Елена! (Схватил её голову, целует, пытается отогреть. Су-
  мерки сгущаются, гудит ветер, где-то рвутся снаряды. Вошёл
  профессор.
  Профессор: Елене Михайловне нездоровится?
  Лаврухин: Она умерла... Возьмите... (Сбросил с плеча вещме-
  шок).
  Профессор: (Вытер слёзы, кивнул в сторону своей комнаты).
  Там, под кроватью, гроб... Для себя берёг...
  Лаврухин: Спасибо... приду за ним утром. А эту ночь...
  Профессор: Да, да... Так будет лучше. (Вышел).
  Лаврухин перенёс Речную на тахту. Зажег плошку на комоде.
  
  163
  
  
  Тяжело опустился на край тахты, рядом с Речной. Взял её руки в
  свои, уставился в её лицо, и замер.
  Гудит ветер. Рвутся снаряды. Огонёк плошки трепетал, тре-
  петал и погас.
  (Музыкальная пауза. Исполняєтся танго: "Я бачив очі на-
  піввідкриті... Вони всміхалися мені"...).
  
  27
  Каюта капитана корабля Лаврухина. Лаврухин, задумавшись,
  сидит в кресле. За кормой гул шторма.
  Пробил колокол громкого боя. Лаврухин пробудился от задум-
  чивости, поднялся, потянулся к реглану. Внезапно, решив что-то,
  замер, нажал кнопку звонка. В дверях появился матрос.
  Лаврухин: Попросите ко мне лейтенанта Тополькова.
  Матрос: Есть! (Вышел).
  (Вошёл Топольков).
  Лаврухин: Садитесь, лейтенант. (Закурил, зашагал по каю-
  те). Недавно мне сообщили, что умер мой школьный учитель
  Яков Иванович. Оставил мне в наследство вот этот секстан, пу-
  тевые карты "Потёмкина"... А в последнем письме, которое тоже
  вложили в посылку, - сообщил "Песню синих морей"... (Снова
  прошёлся).
  Удивительное дело... Эта песня являлась нескольким людям.
  И всем - почти однаково. (Остановился возле иллюминатора, дол-
  го, задумчиво смотрит на море). Видимо, большие мечты людей
  отличаются одна от другой лишь в частностях. (Пауза).
  Сегодня невольно много вспомнилось... Детство, родной го-
  родок и всё, что связано с домом на Лиговке...
  Топольков: На Лиговке?
  Лаврухин: Не удивляйтесь, лейтенант, адрес, записанный в
  вашем блокноте, имеет свою предысторию. Впрочем, как всякая
  молодость... И знаете, что захотелось вам пожелать? Дорожите
  дружбой с той студенткой... Берегите её. Человек никогда не зна-
  ет, с какого шага начинается счастье...
  (Позвонил телефон).
  
  164
  
  
  Голос вахтенного офицера: Разрешите выбирать якорь?
  Лаврухин: Разрешаю! (Внезапно поправил себя). Впрочем, от-
  ставить! С якоря будет сниматься лейтенант Топольков!
  Топольков: (Вскочил. Он удивлён. Но тут же успокоился).
  - Есть, сниматься с якоря!
  (Звучит мелодия Песни синих морей).
  
  28
  Эпилог
  
  Степь. Курган. На кургане Речная в белом венке. Под курга-
  ном девушка.
  Речная: (Обращается к девушке и к залу).
  - Люди, познавшие горечь страданий! Забывшие о любви и
  разучившиеся смеяться! Не отчаивайтесь, для каждого из вас есть
  дорога надежд и свершений. Распахивайте двери, выходите на-
  встречу друг другу! Только дорога одиночества не приводит нику-
  да. Не бойтесь ветра - это ваша песня! Не бойтесь бури - это ваше
  счастье, друзья! Пусть в ваших сердцах горит огонь, огонь жизни!
  Помните о нас!
  
  Музыка.
  Занавес.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Вовку зарыли
  под елочкой.
  165
  
  
  
  
  
  
  
  
  Над лесом взмыла красная ракета,
  И дрогнуло седое море мглы.
  Приблизили багровый час рассвета
  Орудий воронёные стволы.
  
  ****
  И так всю ночь, не ведая покоя,
  Мы не гасили грозного огня.
  И так всю ночь, за русскою Невою,
  Земля горела, и плавилась броня.
  
  Георгий Суворов.
  (Погиб при прорыве блокады Ленинграда)
  
  
  ЯЛИНКА В БЛІНДАЖІ
  
  Під Новий рік
  Хапаючись за галуззя осиково§ порослі, по-хлопчачому струн-
  кий, в"юнкий командир батаре§ старший лейтенант Увін спускав-
  ся пологим схилом до розбитого снарядом спостережного пункту
  на самому березі Неви.
  Мороз скаженів. Повітря мерехтіло кришталевими пилинка-
  ми-іскринками. Дзвінко під чобітьми рипів сніг.
  Підновляти пункт Увін вважав недоцільним. Хаотичне нагро-
  мадження колод, вже притрушених снігом, менше викликало підоз-
  ри у німців.
  Спостерігач батаре§, атлетично§ будови боєць Лежньов, ко-
  лишній офіціант одного з ленінградських ресторанів, відступився
  від стереотруби.
  
  
  166
  
  
  Увін припав до окуляра. По той бік крижаного поля річки ви-
  пинався високим бугром, поритий снарядами, траншеями, поме-
  режений павутинням колючого дроту, лівий берег. Там, на похилій
  смужці землі, бійці 10-§ стрілецько§ дивізі§, до складу яко§ входив
  його 30-тий полк легко§ артилері§, тримав оборону, там так званий -
  Невський п"ятачок.
  Та зараз Увіна більше цікавили чорні провалля вікон будови
  8-§ ГРЕС і висока дамба-насип, що дугою бігла від електростанці§
  кудись в далину: десь там, - думав він, - ховаються німецькі ско-
  рострільні гармати.
  Розгонистий, холодний вітер свистів між колодами, припікав
  продовгувате ще безвусе лице, закрадався під кожушок.
  Сюди, на береги Неви, старший лейтенант потрапив в кінці
  жовтня. Поріділу під Стрельною і Петродворцем його дивізію
  морем перекинули до Ленінграда, а далі пішки, болотистими ліса-
  ми, рушили на зміну частинам Бондарєва, Андреєва, 115 стрілець-
  ко§ дивізі§, які ціною великих втрат форсували півкілометрову ши-
  рочінь ріки, відтіснили німців від берега за шосе і утворили плац-
  дарм довжиною півтора кілометри і шириною від сорока до чоти-
  рьохсот метрів. Далі просунутися бракувало і людей, і снарядів,
  і патронів. Проте і неодноразові спроби німців скинути §х в річку
  не вдалися.
  Звечоріло. З глибини німецьких позицій в чорне небо загурка-
  ли освітлювальні ракети. Увін виліз з-під колод в траншею і пішов
  до себе в землянку. Над верховіттям голих замерзлих дерев про-
  шелестіла і розірвалася десь далеко в лісі ворожа міна. "Бадьо-
  риться, сволота! Як по розкладу! - лайнувся Увін. - Накрити б §х,
  та чортма-чим!" Знав - в полку, в дивізі§ на рахунку кожен снаряд.
  Дозволено витрачати по одному на гармату в день і то тільки,
  якщо німецька піхота намагатиметься просочитися на п"ятачок.
  В землянці, під стіною-зрубом, на ящику з-під снарядів при
  світлі гасово§ лампи щось писав на аркуші з учнівського зошита
  політрук артдивізіону Сизов Андрій Федорович. Хворобливе, худе
  вилицювате його лице було зосереджене, повіки часто, нервово
  тіпалися: наслідок контузі§. Двадцять першого, двадцять другого
  грудня дивізія намагалася прорвати оборону німців, щоб вийти на
  станцію Мга і на Синявино для з"єднання з частинами Волховсь-
  
  167
  
  
  кого фронту. Наступ не вдався. Снаряди двадцятиміліметрових
  скорострільних гармат, тяжкі та малі міни німців накривали
  ріденькі ряди атакуючих. Утім бою вибуховою хвилею Сизова вда-
  рило об землю. Кров пішла ротом і носом. Ось тільки вчора підняв-
  ся з нар.
  На другому ящику командир взводу управління батаре§ лейте-
  нант Гололобов Іван, колишній учитель математики школи на Лахті,
  розбирав пошкоджений осколком польовий телефон. Захоплення
  технікою прислужувало йому, підрозділу і в години лихоліття,
  і зближало Увіна з ним. Після останніх невдалих наступальних
  бо§в, коли усі чотири гармати батаре§ були дуже пошкоджені, вони
  удвох з чотирьох розбитих склали одну придатну для стрільби.
  Правда, поки складали, із Ленінграда прийшли новенькі, які ще
  пахли фарбою.
  - Ну що там у фриців? - запитав Гололобов. - Ворушаться?
  - Нічого нового не побачив, - сердито відповів Увін. - Німець
  бачить нас як на долоні, а нам мертвих зон хоч відбавляй. Він зняв
  шапку, вмостився поруч Сизова занотувати результати огляду по-
  зицій ворога до журналу спостережень.
  - З даху електростанці§ §м видно не тільки нас, а й до Арбузів-
  ки, і до гирла річки Чорно§. - Гололобов прислухався до вибуху десь
  у лісі. - Не шкодують снарядів, вважай, уся Європа працює на них...
  - Так, так, Європа, - тихо проказав Сизов, склав аркушик три-
  кутником. - А я ось дружині листа написав... Щоб не занепадала
  духом, дітей берегла. А Європа, мабуть, забула, що наші пращури
  бували і в Берліні, і в Парижі, та ще де інде... І гадає, мабуть, що
  ми гірші за наших прадідів... Ти, Анатолію, не бачу, щоб писав
  листки рідним... Два слова і буде §м тепліше.
  - Що ж писати? Веселого мало, - стиснув плечима Увін.
  - А наші успіхи під Москвою?! - Сизов вирвав із зошита лис-
  ток, поклав на ящик. - Сьогодні ж напиши...
  Політруку було під сорок. До війни він працював в одному з
  райкомів парті§ на Вологодчині: на двадцятирічного командира
  батаре§ дивився по-батьківськи, не раз осмикував від молодечого,
  зухвалого вчинку, нагадував - війна не прогулянка по парку.
  - Дозвольте? - на порозі з"явився вістовий з казанцем в руках.
  - Усі вже повечеряли, а вас нема й нема...
  
  168
  
  
  - Поставте, - махнув рукою Увін.
  Вістовий вийшов, Гололобов розділив в миски вівсяну кашу.
  - Знову урізали норму коням, охлянуть. Чим тоді гармати тя-
  гати? - сказав Увін, жуючи подрібнений, не просіяний від остюків
  і нічим не засмажений овес.
  - Добре, коли є що хоч урізати, - Сизов затримав ложку над
  мискою. - В листопаді в Ленінграді, коли німець тримав Тихвін, а
  по Ладозі йшла крига й не було підвозу, там вже й врізати не було
  чого... Страшно було ходити вулицями... Голод страшніше кулі.
  По вечері Сизов потяг з нар кожушка, сказав:
  - Пройдуся до батарейців... Більше тижня відлежуюсь...
  - Андрію Федоровичу, ви ляжте! Вами ще хитає. Я сам піду! -
  підхопився Увін. - Видужаєте, тоді і...
  Пропозицію Увіна підтримав і Гололобов. Сизов постояв се-
  ред землянки з кожушком в руках, скрушно похитав головою, не-
  хотя розстелив кожушка на нарах, поклав сумку у голови, ліг.
  Увін оббігав бліндажі сво§х батарейців, перевірив пости, і за
  годину вернувся до своє§ землянки. Сизов і Гололобов одягалися.
  - Дзвонив командир роти Мешков... Усім нам наказано з"яви-
  тися до нього в бліндаж. Викликає командир полку майор Домб-
  ровський, - сказав Гололобов.
  - Як же майор пройшов, що ніхто з наших не помітив? - зди-
  вувався Увін. - І що це йому не сидиться в новорічну ніч?
  - Новорічну ніч... - задумливо повторив Гололобов, глянув на
  годинника.
  - Минулого року в цей час в нашій школі скільки-то було ле-
  менту, радості.
  Як ніколи, зібралися всі вчителі і учні десятого... Де вони, мо§
  хлопчики?..
  До бліндажа командира стрілецько§ роти йшли неглибоким
  ходом сполучення на повний зріст. Обабіч над головою височіли
  горби влежалого снігу, а вище в мерзлому гіллі дерев гудів вітер.
  Схили горбів і дерева синювато біліли від спалахів німецьких ра-
  кет над окопами п"ятачка та крижаним панциром річки.
  Вже біля дверей бліндажа поправили ремені на кожушках,
  шапки: командир полку не любив розхристаних. Переступаючи
  поріг, Увін повторив в пам"яті результати спостережень за вогне-
  
  169
  
  
  вими точками німців, щоб вмить і докладно доповісти майорові,
  якщо той зацікавиться, та майора в бліндажі не було.
  Мешков, високий, довгорукий старший лейтенант, і ротний
  лікар, опецькуватий чоловік старшого віку і весело§ удачі, по-
  ралися біля столу збитого з нетесаних дощок і покритого мас-
  кувальним халатом, рукава якого звисали до підлоги. На столі
  стояв літровий аптечний бутильок, кільканадцять алюмінієвих
  мисок з вівсяною кашею і миска з паруючими шматочками чер-
  вонувато§ конини. Перед днем осколком убило коня з ротного
  обозу.
  Увін роззирнувся. Ліворуч сиділи на нарах двоє офіцерів роти,
  один із них молоденький білявий лейтенант по імені Борис, прізви-
  ща якого він ще не знав, праворуч на ящиках троє в морських буш-
  латах. Ближче до дверей мічман з рудуватими, пухнастими вуса-
  ми і довгобразий чорнявий морячок років двадцяти, а між ними...
  Дівчина. Увіну здалося, що §§ довгасті стулені вуста і ясні, виразні,
  теж довгасті, як у японок, очі дуже привітно посміхнулися йому.
  Біля §§ ніг лежала сумка з червоним хрестом. В кутку - невеличка
  ялинка, на якій висіли дві гранати, кілька патронів, санітарний
  особистий пакет. Під ялинкою горіла свічка.
  - Цариця полів запрошує бога війни - артилерію на новорічну
  ялинку! - вигукнув Мешков, піднявши руки до стелі. - Та поки до
  столу, друзі, знайомтесь з нашими дорогими гостями - сусідами
  по окопах, славними моряками...
  Виявилось, в підрозділі моряків кінчилися запаси бинтів, йоду.
  Командир послав санінструктора Женю, так звали дівчину в буш-
  латі, в роту Мешкова, а щоб піхота не залицялася до не§, й охорону
  приставив.
  Сіли до столу. З віків повелося - присутність дівчини серед
  во§нів пробуджувала рицарський дух, - тривоги війни вилетіли
  за двері в холодну ніч. Після чарки за минающий, нещасливий
  сорок перший рік, офіцери закидали Женю далеко не військови-
  ми запитаннями, особливо наполягав лейтенант Борис: він на-
  хилявся і туди і сюди, щоб бачити §§ лице, та чорнявий морячок
  ретельно виконував наказ командира - загороджував йому путь
  до сестрички. Кокетуючи, та не без цікавості, Женя поглядала на
  Бориса і сміючись розказувала немов для всіх, та мабуть більше
  
  170
  
  
  для нього, що до війни жила в Кіровограді, на вулиці Карла Марк-
  са, вчилася в медичному технікумі, що на тій же вулиці, кварта-
  лом нижче...
  - Чому? Навіщо до моряків пішла? - по§дав очима Женю Бо-
  рис. - До нас в піхоту... Пропоную до мого взводу...
  - Піхота, ша! Женя наша, не агітуй, не віддамо, - мічман ле-
  генько постукав кулаком по столу. - Вона від роду морячка...
  - До війни моря я й не бачила, тільки мріяла про морські по-
  дорожі. Любила одягатися в матроську кофту з полосатим комір-
  цем. Ще тоді мене прозвали Женькою-морячкою. А остаточно при-
  кипіло це прізвище, коли роз"юшила одному шибайголові носа.
  Мати того хлопця жалілася сусідкам, кричала на весь двір: "Ли-
  шенько! Що ото та Женька-морячка зробила моєму!" Велика ува-
  га Жені до Бориса, до його запитань смикала ревниві струни Уві-
  на: йому душу роз"ятрив §§ ласкавий, палкий погляд, який уловив
  на собі, коли ввійшов до бліндажа.
  - Таке миле дитя і раптом носа, - сміявся лікар. - А зізнай-
  тесь, той шибайголова, мабуть, таки хвилював серденько?
  - Лікаре, обережніше на румбі, - знову постукав кулаком
  мічман. - Командир заборонив розмови з Женею на цю тему.
  - Вибачайте! Шуткую..
  Всі гомоніли, не звертаючи уваги на поодинокі розриви мін то
  на льоду річки, то десь у лісі. Слово попросив Сизов. Та тільки й
  встиг сказати: "Товариші! Бойові друзі! Минає чи не найстрашні-
  ший для нашо§ Батьківщини, та й для людства взагалі, рік..." як
  задзвонив телефон. Мешков підняв трубку, виструнчився, відпо-
  відав:
  - На мо§й дільниці спокійно... Окремі постріли... Слухаюсь!
  Єсть негайно йти на лівий берег і доповісти звідти!
  Мешков поклав трубку, сказав, що майор Домбровський дав
  йому прочухана за те, що він не в роті на п"ятачку.
  - Бо§ться майор, щоб німці не підсунули нам свиню на новий
  рік, - додав Мешков. - Може статися - наваляться на п"ятачок...
  - Клята німчура, не дасть посидіти в приємній компані§! - За-
  гладив на лисину ріденьке волосся лікар.
  - Ви продовжуйте, а я мотаю, - посміхнувся Мешков: наказав
  лейтенанту Борису взяти бійців і йти разом з ним.
  
  171
  
  
  - Друзі! Пропоную супроводити господаря ціє§ привітно§ гос-
  тини хоч до річки, - підскочив лікар. Сказав він так щиро і по-
  домашньому, що всі хопилися шапок.
  Вже в транше§ Сизов прислухався, кивнув у бік річки, сказав
  Увіну, що не подобається йому затишшя і що він піде до бата-
  рейців. І повернув праворуч.
  На березі, до якого було, як кажуть, рукою подати, лікар ле-
  генько ляснув Мешкова по спині: "Ну, з богом!"
  Четверо зійшли на лід і розтанули в темряві. З лівого берега, з
  гори, де були позиці§ німців, запахкали і зависли над річкою освіт-
  лювальні ракети. Було видно, як Мешков і його товариші впали
  на лід, прича§лися.
  - Бавиться сволота в новорічну ніч! - лайнувся мічман.
  Раптом з гори, вздовж усього п"ятачка, вибухнула шалена стрі-
  лянина з кулеметів, гармат, мінометів.
  Чурками розліталося гілля дерев, стогнав, гудів лід, червоно-
  білі фонтани вибухів оточували Мешкова і його товаришів. Вони
  підхоплювалися на весь зріст, бігли, падали, знову вставали і бігли.
  Та ось котрий біг останнім, упав і не підводився. Коли Женя ски-
  нула бушлат, ніхто не помітив. Вона скотилася на лід і побігла.
  - Бісова морячка! Пропаде! - скрикнув мічман.
  Чорнявий морячок відштовхнув його і подався за сестричкою.
  Мічман розгублено озирнувся, вилаявся, крикнув: "Обоє пропа-
  дуть в такому пеклі!" І побіг слідом за ними по кризі.
  - Гайда, мерщій, на батарею! Мабуть, будуть атакувати! - смик-
  нув Увін Гололобова.
  Сизов сидів на колоді неподалік гармати з телефонною труб-
  кою в руках.
  - Майор наказав відкривати вогонь тільки у випадку, якщо
  німецька піхота піде в наступ на п"ятачок, - доповів він.
  Обстріл не вщухав. Увін фіксував місця зблисків на позиціях
  ворога, вдивлявся туди, де вибухали снаряди чи міни, і раптом
  зупинив погляд на високій, білій від інею опорі високовольтно§
  мережі, що стояла в просіці. В миті спалахів ракет вона, немов
  казкова снігова королева, яскраво-біло викарбовувалась на тлі
  чорного неба. Три білі нитки-косиці дугою звисали на лід річки
  і ховали сво§ обірвані кінці десь на глибині. Він чекав команди
  
  172
  
  
  відкрити вогонь, а опора заворожувала: "Що, як вилізти на не§?
  Це ж висота! - подумав він. - Все, що ховається від нашого зору зі
  спостережного пункту - буде видно..." Радий несподіваній здо-
  гадці, гукнув:
  - Андрію Федоровичу! Іване Петровичу! Гляньте на просіку!
  На опору! На ній би влаштувати спостережний пункт!
  - Геніально! - захопився ідеєю Гололобов. - Молодець, Ана-
  толій!
  Скажімо, опора має десять метрів висоти плюс узвишшя, на
  якому сто§ть. З не§ повинно бути видно... Гололобов почав розра-
  ховувати, як далеко видно з опори. Недарма ж математик.
  - Фрици, певне, слідкують за нею. Полізеш, зіб"ють як гороб-
  ця, - попередив Сизов.
  - І це вірно, згодився Увін. - Треба роздивитися §§ зблизька.
  Подумати як і що...
  В наступ німці не пішли і припинили шалену стрілянину враз.
  Прибіг спостерігач Лежньов, і до Увіна:
  - Товаришу командире, дозвольте взяти коней, які ближче...
  Моряка побито осколками... Лікар просить негайно відвезти в сан-
  бат...
  Увін розпорядився і побіг до землянки Мешкова. На дорогу,
  де стояли санки ще без коней, четверо моряків несли на носилках
  товариша, прикритого бушлатом. Біля дверей землянки вусатий
  мічман і лікар про щось тихо сперечалися.
  - Дорого обійшовся нам новорічний феєрверк німців, - сказав
  лікар. - Бориса наповал, морячку три скалки вп"ялися в спину.
  Я зробив все, що міг... Якщо дотягне до завтра, буде жити. Борис
  заслонив собою Женю-морячку... Та і §й дісталось. Скалок міни
  застряг в нозі вище коліна. Хотів витягти, так воно, кляте дитя,
  прогнало мене, сама виколупала. Бач, соромиться лікаря... І тут
  цнотливість свою виказує...
  - Має жіночу гордість і дівочу совість, - захистив дівчину
  мічман. - Війна побушує, забере силу-силенну людей і скінчить-
  ся, зате дівоча цнотливість - людська вічність...
  - Ого! Мічмане... - прицмокнув лікар. - Ви філософ. Не пере-
  чу... Він узяв за лікоть і відвів трохи вбік: - Не знаю, чи ховати
  Бориса без не§. Плаче за ним...
  
  173
  
  
  Невимовний, як ніколи, жаль здавив серце Увіна: "Минула
  лише година, як побачив, узнав, що на світі існує ось така Женька-
  морячка, а здається, знав §§ увесь вік, знав як рідну... Ось цю свою
  ровесницю, на долю яко§ випали такі випробування... І яка сміли-
  во приймає двобій..." - Думки летіли, як хмари. Лікар продовжу-
  вав уже патетично:
  - Мабуть, приглянувся §й Борис... Блимнув світлячком на §§
  життєвій дорозі і раптом згас... Ой, діти, діти хіба ж ми винні пе-
  ред вами?..
  Над Невою, Невським п"ятачком упав перший вечір сорок дру-
  гого року. Увін, Гололобов з трьома бійцями батаре§ йшли по льо-
  ду в розташування роти Мешкова зіставити сво§ відомості з відо-
  мостями спостерігачів піхоти про ворожі вогневі точки.
  Лівий берег бовванів сивим узвишшям, горою. Десь там ози-
  вались чергові кулемети німців, кулі просвистували над окопами,
  свинцевими горошинами стукотіли, чохкали на кризі.
  - Шаленіють... Поразка під Москвою нагнала страху, - сказав
  Гололобов і впав на лід, бо над берегом, над п"ятачком спалахнули
  освітлювальні ракети. Увін і бійці теж попадали. Почекали, поки
  простором знову заволоділа темрява - пішли далі.
  Вибралися протоптаною доріжкою на крутий схил, пірнули в
  траншею.
  - От добре, земляк, що привів сво§х хлопців! - зрадувався Меш-
  ков, тиснучись спиною до стіни бліндажа. - Хай трохи почергу-
  ють на спостережних пунктах... Мо§ хлопці від безсоння носами
  клюють, так і гляди, щоб фрици не вкрали якого...
  Увін наказав батарейцям підмінити піхотинців.
  - Пильнуйте уважніше, - попередив Мешков бійців. - Будьте
  обережні. Трапляється, що який зухвалий фриц гранату докидає
  до транше§, якщо помітить рух.
  Батарейці натягли на голови капюшони маскувальних халатів,
  пішли.
  - Не рота у мене, взводу доброго не набереш, - зітхнув Меш-
  ков. - Ще й Борис пропав. Вважай, і не воював... Жаль хлопчину!
  Навіщо я взяв його?! А як там морячок та морячка? Житимуть?
  Моряка відправили до санбату у тяжкому стані, а сестрич-
  ка, вважай, тримається на висоті, - відказав Увін. - Лежить у
  
  174
  
  
  тво§й землянці під наглядом вусатого мічмана, роздивляється
  ялинку...
  - Бідова дівчина! - сказал Мешков захоплено. Йому кортіло
  ще послухати про морячку, бо й йому, вже осмаленому в боях ко-
  мандирові роти, тільки двадцять три роки, та Гололобов катего-
  рично заявив:
  - Була б моя воля, не дозволив би майже школярок брати до
  армі§, посилати в окопи. У них багато емоцій, та мало розуму.
  - Провчити б фриців за вчорашню новорічну забаву! - Меш-
  ков стукнув кулаком по колоді. - Та бісові душі озброєні до зубів і
  позаривалися глибоко за горбами.
  - Я людина, мабуть, наймирнішо§ професі§, - заговорив Гололо-
  бов, присівши в кутку і присвічуючи ліхтариком на зведення спос-
  терігачів піхотинців. - Я навіть сво§ уроки математики починав не з
  цифр, а з краси людини, краси природи. Мені важко усвідомлюва-
  ти, як можна було так вплинути на психіку, отру§ти душі - зробити
  із людей м"ясників і послати на нас, поставити на кін людське тіло
  і гостре, гаряче залізо... Я боюся крові, психічно не підготовлений
  проколоти людське тіло багнетом... Радий, що потрапив до арти-
  лері§, що далеко від спотворених в передсмерті облич...
  - Недочасна філософія, Іване Петровичу, - поблажливо по-
  сміхнувся Мешков. - Ви хоч не говоріть про це серед мо§х бійців,
  щоб не закривали очі, коли треба буде колоти багнетом.
  - Це так, від душі, з власно§ філософі§, - продовжував Гололо-
  бов. - Треба ж колись комусь відкрити невойовничість душі. Може
  статися, загину і ніхто не знатиме, чим жила вона. А те що німці
  зарилися і майже неможливо розгледіти з наших спостережних
  пунктів де у них що, то правда. Та ось Анатолій пропонує зазир-
  нути до них зверху.
  - З літака?
  - Ні. З опори високовольтно§ мережі, що на просіці, вилізти
  на не§, і...
  - Помітять і зіб"ють, - заперечив Мешков.
  - Вилізти вночі і приховатися за ящиком трансформатора, чи
  що воно там таке...
  - Хіба що так! - згодився Мешков. - Коли ж це ти надумав?
  - Вчора під час феєрверку.
  
  175
  
  
  По той бік шосе озвався кулемет. Короткі черги трасуючих куль
  то збивали сніг на брустверах роти, то проносились вище і реко-
  шетили на льоду річки. Мешков прислухався, сказав:
  - Чуєте? Др..р..р, др..р..р, як стриже. Якийсь гад хворіє на без-
  соння і від страху отак забавляється кожну ніч.
  Минуло кілька хвилин: там, де стріляв кулемет, вибухнули гра-
  нати. Кулемет замовк.
  - Молодець Коцо Намталашвілі! - ляснув в долоні Мешков. -
  Цілий тиждень висліджував гада... Таки підстеріг! Ось так, Іване
  Петровичу, обмінюємося люб"язностями. Говоримо з м"ясниками
  §хньою мовою...
  Вдосвіта Увін з товаришами вернувся на правий берег. Бажан-
  ня помсти за Бориса, моряка і дівчину в бушлаті, яка так і не змог-
  ла кинути грудку рідно§ землі в могилу лейтенанта, кипіло в ньо-
  му. Наказав старшині батаре§ приготувати сухі валянки, довгого
  кожуха і розбудити на світанні.
  Дув вітер, поволі розповзались похмурі хмари, в просвітах
  мерехтіли зорі. Увін і спостережець Лежньов, провалюючись в
  глибокому снігу, підійшли до опори. Залізні ноги господині про-
  сіки розставлені широко, до металево§ драбини високо. Увін зняв
  кожуха, закинув гак-кішку, прив"язаний до мотузяно§ драбини. Гак
  зачепився за склепіння. Надівши кожуха і повісивши на плече
  телефонний апарат, поліз. Вітер розгойдував драбину, ось-ось здує
  його. Нарешті ухопився за металевий щабель. Лежньов потяг те-
  лефонний дріт до землянки. Перевіривши надійність зв"язку, Увін
  сів на апарат чекати світанку. Зверху добре було видно ходи спо-
  лучення батаре§. Спалахи освітлювальних ракет на якийсь час ви-
  ривали з мороку ночі високий лівий берег: сірою плямою вима-
  льовувалась будова електростанці§. Опора розхитувалась від вітру.
  Сумно і довго тягся час. Увін навіть подумав, чи не передчасно
  старшина розбудив його. Та ось, далеко, над Ладогою, небосхил
  зарожевів. Неохоче, натужно зазоріло. Увін визирнув з-за транс-
  форматора, приклав до очей бінокль. В перехресті зовсім близько
  вибиті вікна ГРЕС, правіше не§ дамба, місцями видно рейки заліз-
  ниці, якою в довоєнний час довозили торф. В долинці між дам-
  бою і горою - три довгі бараки, два вряд, третій збоку. Над коми-
  нами димки. Мимо бараків до ГРЕС вкатана дорога. І ні душі.
  
  176
  
  
  Та ось під"§хала кухня. Ніби по команді двері бараків розчини-
  лися, сотні півтори солдатів-чужинців шикувались вервечкою, от-
  римували §жу і бігли назад під крівлю, в тепло. "Ось де ви вигрі-
  ваєтесь! Курорт влаштували..." - До болю в зубах Увін гризнув
  замерзлого сухаря. Від холоду і злості в очах сльози, під ложеч-
  кою смоктало, та злізти за кип"ятком не можна. "Помітять, вда-
  рять мінами, зруйнують такий вигідний спостережний пункт, -
  думав він. - Хоч замерзну, а досиджу до темна. Все видивлюсь".
  В полудень до бараків привезли обід. Увін кричав в трубку
  Гололобові записати: "Німці вибігають, махають руками, стають в
  чергу... Визначили координати бараків? Вони нанесені на наших
  картах..."
  Вечоріло. Хоч на Увіні були кожух і валянки, та холодний вітер
  робив своє. Очі наче випучило, руки, ноги не згиналися. А все ж
  таки в землянку по проводу полетіло: "Фрици повечеряли. Півсотні
  закутані в маскувальні халати, зі зброєю рушили дорогою до елек-
  тростанці§. Під дамбою є прохід. Мабуть, зміняти сво§х. На двох
  бачу лисячі коміри. Понатягали жіночі пальта поверх шинелей...
  От сволота, накрали і наряджаються..."
  Смеркло зовсім. Увін ледве зліз з опори.
  В землянці в залізній бочці горіло галуззя. Увін сидів поруч на
  ящику, розповідав товаришам про те, що бачив, і вголос розмірко-
  вував:
  - Ліквідувати ворожі точки фриців полк не може, бракує сна-
  рядів, а от ліквідувати, спалити бараки можна і треба негайно.
  Вигнати прусаків на мороз... Трохи перепочину, піду пошукаю
  зручну місцину для кочуючо§ гармати десь подалі від батаре§. Якщо
  і засічуть §§, хай тоді гатять по порожньому місцю.
  - Замисел хороший, - згодився Гололобов. - Та щоб вдарити
  без промаху, не завадило б і мені з Лежньовим подивитися на ба-
  раки. Краще раз побачити, ніж десять раз почути...
  Увін згодився. "День-два не вирішують долі, - думав він. - Змін
  на п"ятачку не передбачається. Розширювати його, або наступати
  дивізія не має сили, а німці, мабуть, чекають, поки §хні армі§ "Цен-
  тру", які тікають з-під Москви, зупиняться, вирівняють лінію фрон-
  ту. Ще більше підкупляло його те, що так точно, як Лежньов, ніхто
  в полку не визначав на око відстань до того чи іншого об"єкта.
  
  177
  
  
  Минуло два дні. Увін, Гололобов і Лежньов підготували оста-
  точні розрахунки для стрільби "полковушки", як люб"язно назива-
  ли батарейці сво§ гармати, з тимчасово§ позиці§ і лист-прохання
  до командира полку виділити для стрільби по бараках один освіт-
  лювальний, п"ять запалювальних і десять шрапнельних снарядів.
  В землянку зайшов Сизов, сказав, що вістовий з кіньми чекає на
  пакет на лісовій дорозі, потім взяв лист-прохання, прочитав, написав
  нижче: "Кров за кров! Смерть за смерть!" і теж підписався.
  - Так буде вагоміше, щоб майор менше вагався з виділенням
  снарядів.
  Інструктуючи вістового, Увін сказав, щоб той шукав штаб полку
  в ліску поблизу згариша Невсько§ Дубровки, і якщо майор буде
  вагатися, - щоб вістовий "поплакав" перед ним за всю батарею.
  Всю ніч в землянці тільки й гадали, дасть снаряди командир
  полку чи ні.
  Вдосвіта Увін пішов на дорогу, почекав, послухав: нема вісто-
  вого. Вернувся в землянку.
  - Мабуть, не дасть майор снарядів... Сходіть ви до нього, -
  звернувся до Сизова.
  - Дасть. Вигнати противника з теплих бараків на мороз теж з
  області тактичного успіху, - Сизов ковтнув з кружки кип"ятку. -
  Чув, що після того, як німці спалили Дубровку, він місця собі не
  знаходить. Щось особисте зв"язувало його з селищем... - Дасть.
  Розвиднилося. За дверима почулися голоси. В землянку увій-
  шов вістовий з запискою в витягнутій руці, за ним четверо коман-
  дирів гармат.
  - Дозволив! - радісно сказав вістовий. - Але попередив, якщо
  промахнемось, накаже визбирати снаряди...
  Командири гармат в один голос почали розхвалювати сво§х
  гармашів, кожен хотів, щоб його гармата стріляла по бараках.
  - Єфрейтор Покосов, стріляти по бараках будете ви. Виводьте
  гармату на тимчасову позицію! - наказав Увін вайлуватому, непо-
  казному зовні батарейцю. Покосова він примітив давно, як ней-
  мовірно урівноважену, мовчазну людину в найнебезпечніших си-
  туаціях, і за постійний, неприхований смуток в маленьких карих
  очах. Ясніли, запалювались його очі тільки коли стріляв, а стріляв
  так, що в повітрі, на траєкторі§ до цілі одночасно було два снаряди
  
  178
  
  
  його гармати. Тоді, здавалося, він не дихав, тільки скреготав зуба-
  ми і щось мурмотів собі під ніс. Сизов сказав: "Біографія Покосо-
  ва сама по собі проста. Народився і виріс в маленькому сільці Ле-
  нінградсько§ області, працював у колгоспі §здовим, оженився... Дру-
  жина і немовлята близнюки-дівчатка лишилися в недобудованій
  хаті. Тужить за ними. Що тут неприродного?"
  Увін послав за снарядами до дивізійного пункту постачання в
  село Порохове і пішов на тимчасову позицію для полковушки.
  Покосов встановив гармату, кинув оком, куди слід буде стріля-
  ти, зрубав дві берізки, пробуркотів: "Заплатять і за них!", махнув
  рукою §здовому, крикнув: "Відведи коней подалі! Молоді, наляка-
  ються..."
  Тут-там вибухали німецькі снаряди, міни. Видно, що не бра-
  кувало §х. Хоч стріляли навмання, по площині, і велико§ шкоди від
  них не було, проте тримали всіх в напрузі.
  Звечоріло. Увін поліз на опору коригувати вогонь. На драбині
  подумав: "Що як якась дурна, зальотна міна потрапить зараз сюди?..
  І листа рідним не написав, і фрици грітимуться в бараках". Та ми-
  нулося. Перевірив надійність зв"язку, крикнув у трубку:
  - Покосов! По фашистах! Приціл... Один снаряд освітлюваль-
  ний... Трубка... Вогонь!
  Тіє§ ж миті за просікою бухнуло. Низько над опорою проше-
  лестів снаряд. Увіну здалося, що помітив летючу болванку. Ще
  мить, і за річкою, над долинкою, між дамбою і горбом, гучно трісну-
  ло і в темному небі завис яскраво-білий ліхтар. В його сяйві Увін
  побачив бараки. "Розрахунки точні!" - зрадів він і командував далі:
  - Запалювальний... Приціл... Трубка... Вогонь!
  Над бараками спалахнула біла хмарина: червоні іскрини, не-
  мов метелиця, посипалися на бараки.
  - Чотири снаряди... Швидкий вогонь!
  Дахи бараків зажевріли і враз спалахнули високим полум"ям.
  Побіліли сніги навкруг. У світлі заграви Увін бачив, як із бараків
  вибігали роздягнуті люди, вони метушилися, як та комашня, але
  далеко не відбігали: чи боялися, чи не було команди. Та й куди
  бігти в скажений мороз в натільній білизні?
  Десь з-за ГРЕС та горбів на правий берег профурчало кілька-
  надцять мін.
  
  179
  
  
  - Покосов! Шрапнеллю! Трубка... Швидкий вогонь! - Увін за-
  та§в подих. Зараз прошелестять снаряди. Та полковушка мовчала.
  - Покосов! Вогонь! Вогонь! - Увіну стало напрочуд жарко, а
  потім дуже холодно. Подумав, а чи не потрапила яка ворожа міна
  в гармату.
  Біля палаючих бараків, як у розритому мурашнику.
  Минула хвилина чи дві, полковушка раптом ожила. Шрап-
  нельні снаряди вибухали з гучним тріском. Покосов працював,
  як завжди в такі хвилини - два снаряди на траєторі§, третій під
  замком.
  Після десятого снаряда метушня біля бараків припинилася.
  Сніг укрився тілами непрошених гостей.
  - Покосов! Виношу подяку! Вони хотіли нашо§ землі, вони §§
  отримали! Гармату на основну позицію!
  Всю ніч високе полум"я лизало, підсвічувало низькі хмари.
  Його було видно ген далеко по фронту.
  Вже в землянці Увін запитав, чому Покосов затримався зі
  стрільбою.
  - Міна перебила телефонний дріт, - доповів Гололобов. - Леж-
  ньов знайшов пошкодження, та не міг скрутити дротини, руки за-
  мерзли. Тоді він стиснув дротини зубами і тримав так...
  На світанку Увін виліз на опору подивитися, що діється там,
  де були бараки. Згарище курилося. Кільканадцять солдатів вкла-
  дали в два ряди вздовж дороги трупи.
  - Це вам, панове вища раса, не по Європі марширувати! Це
  вам за Бориса, за морячка, за Женькину кровинку! - прошепотів
  він і висунувся з-за трансформатора.
  З боку електростанці§ застукотіли скорострільні гармати, потім
  зафурчали і міни. Затремтіло, задзеленчало металеве склепіння
  опори. Хмариною сипався збитий іній. " Б"ють прицільно! - зро-
  зумів Увін. - Мабуть, помітили мене, а може, зрозуміли звідки ко-
  ригувався вогонь".
  Пам"ятає, що до половини драбини ще тримався за щаблі,
  а далі падав як підбитий. Гаразд, що був глибокий сніг. Опора все
  гучніше зойкала металевим дзвоном.
  Вечоріло. На батарею прийшов майор Домбровський, наказав
  вишикувати підрозділ.
  
  180
  
  
  - Єфрейтора Покосова і бійця-спостерігача представляю до
  нагороди медалями! Усьому складу батаре§ виношу подяку! - ого-
  лосив він. - А вам, товаришу командир батаре§, виношу догану! -
  Майор міцно потис Увіну руку. - Догану за те, що так безпечно
  поводили себе вранці на опорі! За необережність. Нам з вами ще
  гнати німця і штурмувати Берлін!
  Ні. Увін не чекав ні подяки, ні нагороди, проте не чекав і дога-
  ни. Треба ж було майорові так присоромити його перед підлегли-
  ми! - роздумував він, крокуючи до землянки, в якій стрічав Новий
  рік, щоб глянути, а може, й сказати хоч слово Жені-морячці... Що
  його батарея, він віддячили за §§ кровинку. - А потиск руки коман-
  дира полку був ніжним, теплим...
  В землянці порався старшина батаре§. Ні Жені, ні чогось, що
  нагадувало б про §§ присутність тут, не помітив. В серці похололо:
  "Чи не вмерла?"
  Старшина зрозумів його по виразу обличчя, сказав:
  - Забрали моряки сестричку. Прийшли двоє, взяли на руки і
  понесли... В санбат віднесуть.
  Увін витер шапкою спітнілі скроні, сів на ящик, втупив погляд
  на сиротливу ялинку в кутку. На ній вже не було ні гранат, ні пат-
  ронів, тільки стирчав під нею недогарок свічки.
  Загорнув його в папірчину, поклав до кишені. "Колись, коли
  над нашою землею буде мир, коли над нею будуть палати лише
  зорі, запалю його, як пам"ять про соратників - друзів, про грізний
  час випробування мого покоління", - подумав він і пішов пере-
  віряти пости на батаре§.
  
  04.02.1986 року.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  181
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  АКАЦІЇ
  (Бувальщина)
  
  
  
  
  
  
  
  
  Сестрі Жуковій Ліді
  
  То§ суботи, як і в минулі, Ліда при§хала до мами в містечко Боб-
  ринець. Кинула порожню студентську валізу на широкий цемен-
  тований ґанок і гайнула купатися до мосту через річечку Бобрин-
  ку. Купалася в теплій, майже стоячій воді ставочка, загоряла на
  розпечених сонцем скелях з подружками, поки й смеркло, а верта-
  ючись додому, п"яніла від медового запаху відцвітаючих акацій.
  ...Потім довго сиділи при зорях біля відчинених дверей у хату -
  вона, мама й дід Семен. Мама розказувала про іспити у школі, де
  вчителювала, вона, Ліда, про справи в медичному технікумі, де
  вчилася на першому курсі, а дід, розтираючи кульгу ноги, бур-
  котів на скору переміну погоди та невтішні вісті, що приносили
  газети.
  П"яніючи від медового запаху, Ліда сказала до діда:
  - Мабуть, ніде так не пахнуть акаці§, як у нашому перепечено-
  му сонцем Бобринці?! - Глянула до воріт, де в місячному сяйві
  бовваніли хмаркою білі грона.
  - Оті, що біля воріт я садив, коли мені сповнилося шістдесят,
  - сказав дід.
  То був останній безжурний Лідин вечір серед тихого шелесту
  садів.
  Наступного ранку, у неділю, у найдовшу неділю року, радіо
  принесло страшну вість - війна!
  Рудою тирсою вкрилася земля навколо дідових акацій.
  Переломилося життя бобринчан. Двори спорожніли від хлопців
  і чоловіків. До армі§ пішли й працівники лікарні. На §х місце наби-
  рали нових. Ліда влаштувалась працювати медичною сестрою.
  182
  
  
  
  Щодень з фронту надходили все тривожніші вісті. Згодом й до
  Бобринецько§ лікарні привезли поранених червоноармійців, серед
  них - трьох командирів.
  Ні! Не дійде німець до Бобринця! Тиждень, два і Червона Ар-
  мія зупинить фашистів і пожене назад до кордонів, - говорили
  люди. Вони вірили, вони так хотіли. Втішали себе.
  Тільки-но ковзнули перші промені над верхівками акацій, Ліда
  вихопилася з хати на ґанок, розправила по-хлоп"ячому прямі плечі,
  підкинула догори довгі руки, немов хотіла ухопити білу хмарину,
  потім замахала на квочку, яка, підскакуючи зі сходинки на сходин-
  ку, вела свій виводок на ґанок.
  - Киш! Киш!
  З хати вигрюкав коштурами дід:
  - Поможи, Лідусь, зійти сходинками... Посиджу у садочку...
  Ліда підхопила діда під пахви, і вони пішли зарослою споришем
  стежиною під розлоге гілля горіха. Дід любив стрічати сонце саме
  тут: за кущами чайно§ рози було видно степ стерньовий, правіше -
  посадку льону і берестів.
  Крутнувшись на одній нозі, дід усівся на ослінчику, посміхнув-
  ся до онуки:
  - Колись, було, на одній танцював, а тепер тільки кручусь, як
  дзиґа... паралічі, болячки... Понавидумували лікарі хвороб. Обіцяли
  послати лікуватися, а тут ось німець, параліч взяв би його, посунув...
  Дідові відрізало ногу по§здом ще хлопцем, коли працював
  зчіплювачем вагонів на станці§ міста Крюкова.
  - Сидіть, діду... Як щось треба, гукніть маму. Я біжу. На мене
  чекають, - сказала Ліда і побігла мимо ґанку, до воріт: лише білі
  кіски-хвостики заметляли.
  До лікарні недалеко. Пройде трохи вулицею Жовтневою, по-
  верне ліворуч, пробіжить затишним сквером, і вже на роботі. На не§
  чекають поранені. Поралася біля них старенька няня, та молодики
  помітили в коридорі Ліду, і в один голос до лікаря: "Приставте до
  нас ту, білу!" Що значить молодь. Калічені, а хочуть бачити поруч
  вертку, завжди усміхнену дівчину. От Ліда і старається коло них.
  Ранкове сонце сліпило Ліді очі. На вулицях людей ще не вид-
  но. Тільки, ген там, аж в центрі, перейшов дорогу чоловік. Ліда
  цокотіла босоніжками по плитках тротуару. Ось вже й сквер. За
  
  183
  
  
  кущами жовто§ акаці§ старі липи, клени з пожовклим від спеки
  листям. Раптом Ліда зупинилась. Попереду, впоперек тротуару,
  розкинувши руки, лежала людина. Ліда озирнулась. Навкруг, як
  вимерло. Підійшла ближче, і втягла голову в плечі. На тротуарі
  лежав німецький солдат. На ньому каска, френч з орлами на гру-
  дях, а на орлах темна пляма крові. Синіми крижинками його очі
  дивилися в блакитне, ранкове небо півдня Укра§ни. Моторошно
  зробилося Ліді. Сквериком вже не йшла, а летіла. Вскочила до
  палати червоноармійців, одним духом випалила, що бачила.
  - Це, мабуть, §хня розвідка, - сказав лейтенант з вусиками схо-
  жий на грузина, чи, може, й грузин. - Значить, скоро вони будуть
  тут... Так. А хто ж то його вкоцкав? Військових підрозділів у місті
  нема...
  - Не дійдуть вони сюди! - майже крикнула Ліда. Вона навіть
  уявити не могла, що §§ рідними вулицями будуть шастати фашисти.
  - Дійсно, хто ж то присмирив його? - заговорив кирпоносий
  білявий червоноармієць. - Я не спав уночі, боліло мені, а пострілів
  не чув. Це ж тут, недалеко?
  Підвели голови, заговорили інші поранені. До палати увійшов
  лікар Василь Іванович. Послухав розмову, сказав до Ліди:
  - Пострижи командирів. Всяке може трапитися. Далі до ко-
  мандирів. - Усі ви у мене рядові. Зрозуміли? І пішов.
  Коли Ліда змітала зістрижене волосся, лейтенант-грузин ска-
  зав §й сховати §хню командирську одежу, бо вона ще згодиться §м.
  Ліда згорнула гімнастерки, галіфе у вузол, віднесла в кладовку,
  прикрила ганчір"ям.
  Ходячі поранені червоноармійці зібралися й пішли на шлях до
  Кетрисанівки, а ті, що не могли ходити, серед них і командири, по-
  просили Ліду дивитися, чи не проходитиме містом яка-небудь військо-
  ва частина, щоб забрала §х. Ліда вибігла на вулицю. Та марно.
  Увечері вдома вона розповіла матері та дідові про вбитого
  німця.
  - Дурні вони, як телята, - вилаявся дід. - Увесь вік пнуться до
  неба. До революці§ в наших степах багато було колоністів із них,
  бачив. А у вісімнадцятому ще й кайзерівців присунуло хмарою.
  Прийшли браво, та пішли скубленими. Як ось той, що на троту-
  арі... Мабуть, і Париж, і Варшаву пройшов, а бач, в Бобринці
  
  184
  
  
  спіткнувся... Наш мужик терплячий, проте не любить, щоб ним
  дірки затуляли...
  - Все це так, але що робити далі? - озвалася Софія Антипівна,
  Лідина мати. - Багато бобринчан вже подалися на схід. Може, й
  нам пора?
  - На чому ж §хати? - запитала Ліда. - Ми можемо й пішки, а дід?
  - Не дожити було б мені ціє§ пори... - проказав дід. - Вам тільки
  клопоти зі мною...
  - Не говоріть так, діду. Вас не покинемо! - спалахнула Ліда. -
  Може, все-таки німці до нас не дійдуть... У нас же армія...
  - Почекаємо день, два, попитаємо підводу, - сказала Софія
  Антипівна. - Можна старий фаетон привести до ладу? Але, що
  запрягти в нього?
  До революці§ дід Семен Черкашенко працював рахівником в
  економі§ поміщиці Ганни Задонсько§ в селі Олексі§вці, що побли-
  зу Бобринця: під час громадянсько§ війни, коли громили по-
  міщицькі маєтки і розбирали поміщицьку землю, дід взяв не зем-
  лю, а фаетона з парою коней. Дуже той сподобався йому - ресор-
  ний, зроблений на замовлення, він ще й зараз хоч на виставку: вже
  років з п"ятнадцять лежить в сара§ без коліс, колеса висять тут-
  таки на стіні. Після непу дід продав коней, а от фаетона лишив.
  Наступного дня Ліда встала, як завжди, зі сходом сонця, відірва-
  ла листок календаря за минулий день, прошепотіла:
  - Шосте серпня... Півтора місяці точиться війна...
  Робота в лікарні йшла за звичним розпорядком. Лікарський
  обхід, процедури, перев"язки. Одному подай води, другого накор-
  ми, бо не руки у нього, а бинтові гирі. Ліда якраз напувала бійця з
  забинтованими руками, коли до палати вбіг лікар Василь Івано-
  вич. Руки смикаються, окуляри сповзають з перенісся. Знічено
  глянув на поранених, прошепотів:
  - Ліда, німці вже тут... Ось, ідуть коридором...
  Хряснули двері. Довгоши§й, стрункий німецький офіцер відчи-
  нив §х ногою і став на порозі. Позаду нього автоматники. Офіцер
  видивився на всіх, підійшов до Ліди, вибив кухоль з рук, витяг
  пістолет, націлився на бійця, якому вона давала пити.
  - Не стріляйте! Не дам! - крикнула Ліда злякано і впала бійцеві
  на груди. Заплакала.
  
  185
  
  
  - Не плач, Лідо, не треба. Нас все одно вб"ють, - тихо загово-
  рив поранений.
  До палати увійшов інший військовий, кругловидий з золоти-
  ми зубами, як виявилося - перекладач.
  - Що ж ви робите? Кидали листівки, запевняли, що не звірі,
  поранених вбивати не будете, а робите інше! - плачучи, говорила
  Ліда.
  Перекладач переклав §§ слова офіцерові. Той постояв ще мить,
  цілячись тепер вже Ліді в обличчя, потім неохоче сховав пістолет,
  сказав:
  - Гаразд. Ходімо від цих свиней. Все одно ми §х прикінчимо! -
  і вийшов з палати.
  Ліда знала німецьку мову настільки, щоб зрозуміти офіцера,
  бо і в школі вчилася непогано, та й мама, як кажуть, підтягала.
  Вона переклала погрозу офіцера.
  - Жаль, що нема біля мене мо§х штанів, я показав би йому
  свиней, - скреготнув зубами лейтенант-грузин.
  Ліда тільки зараз згадала, що ще вранці лікар наказав §й спа-
  лити одежу командирів, а вона забігалась, забула. Картаючи себе,
  дивилась у вікно на двір, куди німці звозили сво§х поранених.
  З кількох кімнат вони вигнали хворих просто на вулицю - звільнили
  місце для сво§х. Ось у двір вкотили похідну кухню з великим кот-
  лом. Поставили §§ напроти вікна Лідино§ палати під високою ака-
  цією і зразу ж заходилися варити. Хмарина диму плуталася в гіллі.
  Солдат-кухар підклав полінець в топку і пішов до машини, що сто-
  яла неподалік воріт.
  Ліда побігла в кладовку, ухопила вузол, вислизнула надвір,
  впхнула його в топку, і назад в палату. Не встигла віддихатись, як
  до палати увійшли довгов"язий офіцер, німецький лікар, перекла-
  дач зі списком. Позаду лікар Василь Іванович. Двоє солдатів ста-
  ли біля дверей. Перекладач, зазираючи в список, почав переклич-
  ку поранених. Тільки прочитав третє прізвище, у дворі пролунав
  страшенний вибух. Ліда заплющила очі, присіла, а коли підвелась
  і відкрила очі, побачила: високо на гіллі акаці§ теліпались довгі
  нитки лапші. А там, де стояла кухня, - колеса, та цурпалки. Кар-
  тина була незвичайна і здалася Ліді смішною. Ліда була дівчиною
  весело§ вдачі і вона засміялась.
  
  186
  
  
  Опам"ятавшись від несподіванки, довгов"язий офіцер підско-
  чив до не§, закричав:
  - Смієшся?! Твоя робота?! Що поклала до котла?
  До палати вбіг куховар і сказав, що бачив, як білява дівка щось
  пхала в топку. Якийсь вузол.
  - Одежу палила? Чому надумала палити ось зараз? Назло? Щоб
  розірвало котел? Щоб не дати зварити німецьким солдатам §жу? -
  кричав офіцер, і ну бити Ліду.
  Вона - в коридор. Куховар і солдати збили §§ з ніг. Били кулака-
  ми й чобітьми куди попало. Офіцер кричав:
  - Де взяла вибухівку? Хто дав?
  А вона, як німа: перед очима лише холодні, червоні й чорні
  плитки кахелю підлоги, а в думці одне, - хай вб"ють, а не скажу
  що палила...
  - Не вбивайте §§! Вона молода, невинна! - заступився лікар Ва-
  силь Іванович. - Вона нічого не знала. Це я винен, що не перевірив...
  Полишивши Ліду, німці стали бити лікаря.
  Ледь дихаючи, Ліда вирачкувала на двір. Минула акацію, на
  якій все ще гойдалась лапша, попленталась додому.
  Вулицями проходили німецькі військові підрозділи: снував §дкий
  дим моторів, смерділа курява, піднята німецькими чобітьми.
  На роботу до лікарні Ліда більше не пішла.
  Біліли акаці§ коло воріт, та не цвітом-медом, а снігом лютне-
  вим. Перескочить з гілки на гілку горобець, і на землю сипеться
  кришталевий порох. Мороз висушив сніг.
  Ліда рубала дошку, відірвану від сараю, хукала в кулаки, кида-
  ла оком до хвіртки, чи не йде мама, яка ще зранку пішла виміняти
  щось на продукти.
  На ногах у Ліди гумові ботики на тонку панчоху, на плечах
  старенька доха, яку купляли, коли ходила ще до шостого класу.
  Виросла з дохи, та мусила розшукати §§ на горищі і одягати і вдо-
  ма, і на вулицю, щоб не чіплялися німці. Незграбна вона в досі.
  Довгорука, довгонога. Одягтися є в що. Дід Семен та покійна його
  дружина баба Олександра були бездітними, припасливими, за довге
  життя набили сундук та шафу шматтям: тепер воно потроху спли-
  ває, то за хліб, то за олію, то... Ні Ліда, ні Софія Антипівна ніде не
  працюють. Для чого? Для кого? А дід, як залягли сніги, не підво-
  
  187
  
  
  диться з ліжка. Паралізувало й ту ногу, що є. Лежить у суміжній
  кімнаті в напівтемряві, одне вікно забили, щоб не надувало, чи то
  спить, чи то згадує довге життя, та людей, з якими знався, чи чекає
  смерті. Тільки про смерть, як зайшли німці, й словом не згадав.
  Рипнула хвіртка. Прийшла Софія Антипівна. Один ніс стир-
  чить, так закутала голову, і щоб тепліше, і щоб менше впізнавали
  стрічні, бо з"явилися й такі, що скалять зуби: "Ну і як, товаришко
  вчителько, де ж ваша непереможна Радянська влада? Га? Хліб ви-
  мінюєте? Як та циганка..." Небагато таких, та досить і ложки дьог-
  тю, щоб споганити бочку меду.
  Ліда набрала трісок і поспішила до матері.
  - Які успіхи, міняйло? - посміхнулась, глянувши на кошик в
  материних руках.
  - Виміняла борошна та квасолі у жінок із села Шляхового, -
  відповіла та і теж посміхнулась. А вже в хаті, викладаючи виміня-
  не на стіл, розказувала: - Я сьогодні така щаслива, така щаслива...
  Минуло двадцять років, як я вчителювала в Шляховому, а люди не
  забули мене. Ти розумієш, що таке лишити по собі добру пам"ять?..
  Стріла навіть одну із колишніх учениць... Обступили мене, озира-
  ються, чи не пильнує поліцай, питають, як же буде далі? Коли ж то
  кінець окупаці§? Кажуть, чули, що наші погнали німців з-під Мос-
  кви, майже до кордону...
  - Сонічко! Що за радість принесла, що так щебечеш? - гукнув
  дід.
  Жінки зайшли до спальні. Софія Антипівна розповіла, що чула
  на базарі.
  - Казав же, дурні вони. Тікатимуть, як і в вісімнадцятому, -
  сказав дід.
  У вікно постукали. Ліда відсунула фіранку. Біля ґанку тупцю-
  вали староста містечка і двоє поліца§в.
  - Христопродавці! Що §м треба? - лайнувся дід.
  Софія Антипівна і Ліда вийшли на ґанок. Палицею староста
  вказав Софі§ Антипівні відступитися від Ліди, зміряв дівчину з ніг
  до голови.
  - Чому, дівко, на біржу не з"являєшся? Німецька власть не доз-
  волить байдики бити! Не влаштуєшся працювати за два дні, по§деш
  до таборів. Будеш працювати під вартою, - сказав, як відрубав.
  
  188
  
  
  - З лікарні §§ вигнали. Куди ж вона влаштується? - заперечила
  Софія Антипівна. - Друго§ роботи не знає.
  - Погано ви §§ вчили, Софо...
  - Вчила, як уміла. А от хто вас вчив? До війни ви німецько§
  мови не знали, а зараз заговорили по-§хньому! - виклично сказа-
  ла Софія Антипівна.
  - Це довга балачка на морозі! Мені ще в десять хат треба зай-
  ти. Не може ваша дівка влаштуватися сама, я знайду §й роботу.
  Хай збирається і йде чистити картоплю й топити під котлами, що
  у дворі поліці§... Зараз же, якщо не хоче потрапити до таборів.
  Такий наказ, - відказав староста.
  Слово "табори" налякало й діда. Хай вже картоплю чистить,
  та дома, зарадив він.
  У дворі поліці§, вряд під стіною, стояли три похідні кухні, такі
  ж, яку літом розірвало у дворі лікарні гранатами, що були в кише-
  нях командирів, про що Ліда здогадалась після вибуху: згадала -
  одежа була занадто важкуватою. В котлах варили для німецького
  гарнізону та поліца§в. Кухарі - німці. Над ними старший шеф -
  кухар, пикатий, череватий. Ліда вибирала золу, носила дрова, ви-
  мивала котли, великі каструлі і весь день надворі, на вітрі і морозі.
  Було, вичищає котел, перехилившись в нього, змокріє від пари,
  тільки відхилиться, вкривається інеєм, руки дерев"яніють, вона
  плаче, і так день у день з семи ранку до одинадцято§ вечора. Вер-
  тається додому, як побита.
  Якось, присівши біля топки, чує розмову німців кухарів Ганса
  і Шульца: "Гітлер, швайн! Бив себе в груди, що кінчить війну з
  росіянами за два-три місяці, а §й не видно кінця. Росія засмоктала
  нашу армію і знищить §§, перемога буде на §хньому боці..."
  Помітивши Ліду, кухарі замовкли. А ввечері, коли вона руши-
  ла додому, Ганс наздогнав §§ за воротами і, тицьнувши §й в руки
  згорток, сказав:
  - Візьми, голодно вашим живеться...
  Софія Антипівна здивувалась хлібині, кусневі сала і вузлику
  рису, а коли Ліда сказала хто дав, згорнула все, сказала віднести
  і кинути кухарям межи очі.
  - Стерво, нашим хлібом, нашим салом придобрюються!
  Ліда віднесла б, якби не втрутився дід.
  
  189
  
  
  - Сонічко, наш хліб, наше сало, то нам й §сти, - сказав дід. -
  Дають - бери, б"ють - тікай. А ти, Лідусь, прислухайся, чого хоче
  від тебе той Ганс. Не утаюй від нас нічого...
  Минали дні. Ліда мерзла, плакала, проте майже кожного вечо-
  ра приносила додому щось із §жі. Ганс викроював із вару.
  Березень перегорнув сторінки календаря, а зима ніби забула,
  що час відпочити. Холодні вітри гуляли по мерзлих степах. По
  обіді Ліда вишкрябувала в котлі пригорілу кашу. На ґанок вийшов
  шеф-кухар, гукнув поратися швидше. Раптом у дворі забігали полі-
  ца§. Відчинили ворота. До двору посунула невеличка колона. По-
  середині десятеро в цивільному зі зв"язаними руками, обідрані,
  побиті, по боках німці та поліца§. Сам начальник поліці§, брязкаю-
  чи ключами, збіг східцями у підвал. Арештованих погнали слідом
  за ним. Ліда стояла як скам"яніла. Вже й морозу не відчувала. До
  не§ підійшов Ганс і каже:
  - Лідія, це ваші партизани... Тобі жалко §х?
  - Так. Дуже жалко! - випалила вона. - Та чим я можу допо-
  могти §м?
  Ганс стиснув плечима, пішов.
  Увечері, вислухавши §§, дід сказав:
  - Заворушилися наші мужики... ось, десятьох схопили, а сот-
  ня вислизнула. Це точно. А оте стерво, що помагає німцям, буде
  теліпатися на гілляках. Це точно. Рідненькі мо§, не дайте мені по-
  мерти, поки не побачу §х на шибеницях... Ти, Лідусь, бережись
  Ганса. Вони не забули тобі кухню в лікарні...
  Вікно підвально§ кімнати, в якій перебували арештовані, ви-
  ходило поблизу крайнього котла. Ліда помітила, що частіше інших
  з-за ґрат визирає молодий чоловік в засмальцьованій фуфайці.
  Тракторист чи шофер, думала Ліда. Якось несе воду до котлів, він
  і гукнув підійти. Поставила відра, ніби відпочити.
  - Дівчино, нас голодом мучать. Дай що-небудь §сти, - сказав
  чоловік.
  Вона вже знала, де лежить вар для закладки в котли. Влучила
  мить, коли нікого не було, підняла кришку ящика, вкинула у відра
  дві буханки хліба і десять банок консервів і подалася до колодязя.
  Відкрила банки, і назад. Холодний вітер позаганяв поліца§в та
  німців до приміщення. У дворі тільки вона та котли. Вкинула банки
  
  190
  
  
  і хліб за ґрати, і знову по воду. Від радості аж тепліше зробилося.
  Так швидко, так вдало вона все зробила. Хай і завтра буде вітер,
  і завтра вона вкраде для сво§х людей...
  Під вечір у дворі знявся ґвалт: забігали німці й поліца§. На-
  чальник поліці§ і німецький комендант побігли до підвалу.
  Виявилося, поліцай-наглядач помітив в камері порожні кон-
  сервні банки і доповів.
  Викликали кухарів та шеф-кухаря.
  - Хто дав?
  Шеф-кухар сказав, що крім Ліди в дворі та біля котлів нікого
  не було. Консерви пропали з ящика Ганса, але Ганс свій. Зробила
  це дівка.
  Закликали Ліду і Ганса.
  - Брала? - до Ліди.
  Впиратися було марно, та хай і знають, що тут не Париж, а
  Радянська Укра§на, як каже дід, де травинка травинку підтримує,
  хоч, правда, є і бур"ян. І вона випалила:
  - Люди голодні!
  А далі: зціпивши зуби, захапалася за боки, за груди, закривала
  лице руками. Били і поліца§, і німці.
  - А ти як слідкуєш?! - гримнув на Ганса офіцер. І в зуби.
  - Геть! Щоб і духу твого не було у дворі! - крикнув начальник
  поліці§ до Ліди. Ї§ витурили на вулицю.
  Слідом, витираючи лице, вийшов і Ганс. Наздогнав §§ біля воріт
  і каже:
  - Лідія, я комуніст... Чому не сказала, що взяла?.. Я поповнив
  би запас і цього не трапилось би... Треба було попередити арешто-
  ваних, щоб викинули банки через вікно...
  - За дві буханки... Ой, чи не зламали ребра?.. - стогнучи, Ліда
  попленталась додому.
  Теплі вітри підсушували степ. Дерева вкрилися бруньками,
  піднімалась, зацвітала кульбаба. Весна підняла і діда. Сидів на
  ґанку, вигрівався. Весна радувала, разом з тим серце огортав ве-
  ликий щем. В позаминулі роки у дворі в цю пору було гамірно. Із
  Кіровограда при§жджали племінники - чотири брати Софі§ з ону-
  ками. Хата не мала, та бувало тісно. Погудять, як бджоли, день-
  два, а радості лишали надовго. Дружні брати, гартовані в цехах
  
  191
  
  
  заводу "Червона Зірка", усі партійні. Тільки-но гримнула війна -
  пішли до армі§...
  Згадуючи, дід не помітив, як і смеркло. Час і в хату. Потягся до
  коштурів, коли чує - хтось шарпає хвіртку.
  - Підніміть вище! - гукнув. Хвіртка скособочилась, треба ж
  знати, як §§ відчинити.
  За якусь мить двоє німців крокували до ґанку.
  - Здрастуйте! Ми до Ліди, - сказав передній.
  - Нема Ліди. Пішла з матір"ю харчів виміняти, - буркнув дід.
  - Час такий, не виміняєш - пропадеш.
  - О, да... Ми співчуваємо... Ми Лідині друзі. Прийшли про-
  відати.
  - Нема, - повторив дід і намірився йти в хату, та непрошені
  гості, як видно, не збиралися йти геть.
  - Дозвольте, ми діждемося Ліду тут, - сказав той же. - Я Ганс,
  а він Шульц. Ми кухарі...
  "Настирлива німчура, - подумав дід, - залиш §х у дворі без на-
  гляду, ще біди яко§ вчинять. Краще хай вже сидять перед очима",
  і запросив до хати.
  Усі разом увійшли до темно§ вітальні. Шульц чиркнув запаль-
  ничкою, запалили лампу на столі.
  - Сідайте, розказуйте, чи надовго збираєтесь гостювати у нас?
  - недвозначно закинув дід.
  - Ліда хороша людина... Смілива дівчина. - Ганс поклав на
  стіл згорток. - Вона давала §сти партизанам...
  - А яка ж то сволота побила хорошу людину? - сердито запи-
  тав дід.
  Німці перезирнулися, засовалися на стільцях.
  - Винуватий ваш поліцай. Він доповів про консервні банки, -
  сказав Ганс. - Мене теж було бито...
  - Поліца§ ваші, а не наші, - відрізав дід. - А тебе, чоловіче,
  треба було бити змалку, щоб сидів вдома, а не блукав світами...
  - Розумію, не любите нас... Гітлер захопив владу, затис усіх у
  жменю, примусив йти на вас... Але він не переможе...
  - Що не переможе, знаю без вас, - неприязно продовжував
  дід. - Де були ваші голови, коли ставили його до влади?! Він захо-
  пив, він послав, а ви вбиваєте наших людей...
  
  192
  
  
  Діда злила духовна куцість цих кремезних, годованих гостей.
  - Ми підемо, - сказав Ганс і встав. Підвівся і Шульц.
  - Чому ж, гостюйте. Ліда ось-ось повинна прийти.
  - Іншим разом, - сказав Ганс і рушив до дверей. На ґанку по-
  чулися жіночі голоси.
  - У нас гості? - увійшовши до кімнати, насторожилась Софія
  Антипівна, приглядаючись до Ганса і Шульца, які, мнучи картузи,
  поглядали на діда.
  - Ганс? Шульц? Яким вітром? - вбігши слідом за матір"ю, зди-
  вувалась Ліда.
  - Провідати прийшли тебе...
  - Чого ж сто§те. Зараз чаю зігрію, поговоримо...
  - Ми наговорилися, - Ганс кивнув на діда.
  Ліда зрозуміла - між дідом і гостями не склалась розмова, та все ж
  таки запросила §х сісти до столу. Подумала, вони хоч німці, та людяніші,
  якщо не хитрують... Хай поговорять з дідом ще... Він розкусить §х.
  За чаєм дід говорив привітніше:
  - Відбилися ви від дому. Жінки та діти чекають на вас і молять
  бога, щоб не потрапили ви на фронт... Що не кажіть, а в тилу без-
  печніше... - і запитав, де зараз лінія фронту.
  - Фронт на Дону, - сказав Шульц.
  - Далеченько ваші зайшли... Як і у вісімнадцятому, - сказав
  дід. - Тоді вашому Вільгельмові ввижалось, що навкруг німців світ
  ворогів, які від заздрощів хочуть лишити §х місця під сонцем, і він
  посилав §х в походи на сусідів... Та що вийшло? Революція! Чи не
  трапиться і зараз так? Ви тут, а там у вас чи не спалахне револю-
  ція? І що ж тоді буде з вами?
  - Революція. Революція, - буркотів Ганс. Він хоч і називав себе
  комуністом, проте слово "революція" навіть тут, в тихому степо-
  вому містечку, наганяло на нього невпевненість. Він скісно гля-
  нув на Шульца. Чи не подумав, а що, як Шульц розбазікає про цю
  розмову, тоді не минути гестапо, а в кращому випадку - фронту.
  В усій Німеччині зараз мало хто наважується вживати це слово.
  - Нам пора, - сказав він. Вже біля дверей попередив Ліду, що
  поліція вписала §§ до списку неблагонадійних.
  Коли хряпнула хвіртка, дід сказав погасити лампу, щоб не ви-
  палювати гас і, сидячи в потемках, кілька раз повторив: "Стере-
  
  193
  
  
  жися, стережися, Лідусь, ось таких... Тилових. Вони бояться по-
  трапити на фронт, раді щодня підставляти пику під кулак началь-
  ника, і так, щоб бачили наші люди, щоб довірилися §м... Хто зна,
  комуніст він, чи прикидається...
  Ганс і Шульц ще кілька разів провідували Ліду. Та одного дня
  до двору зайшли староста містечка і високий чоловік вже в літах.
  Староста назвав незнайомця інженером комендатури і сказав прий-
  няти його на квартиру. Відвідини Ганса і Шульца припинились.
  Поселився інженер в кімнаті з входом з ґанку. Був неговірким.
  Та дід Семен підстеріг його на ґанку ввечері і в короткій розмові
  з"ясував, що інженер родом з Укра§ни, із сім"§ колишніх німців-
  колоністів, яка втекла до Німеччини у вісімнадцятому році разом
  з кайзерівськими військами. Тепер він при§хав "налагоджувати"
  господарство в містечку і районі.
  В обов"язки Софі§ Антипівни та Ліди ввійшло прати його білиз-
  ну та прибирати в кімнаті в його мовчазній присутності.
  Відцвітали яблуні, цвів бузок, засвистувалися солов"§. Ліда
  вищипувала бур"янець на грядці цибулі, яка вже вистромила з землі
  листочки-списики, слухала солов"§ну трель, зітхала: "Весна... Ожи-
  ли і комашка, і бур"янець... Та смуток навкруги... Скнію, як за-
  творниця... Де, вони гади, взялися на нашу голову?! З двору не
  вийдеш. Та й до кого йти? Подруг ніби підмело... Розбрелися яка
  куди.."
  Раптом хряпнула хвіртка. У двір забігла сусідка тітка Галька.
  - Лідо! А йди-но скоріше!, - крикнула вона. - Наших ведуть
  на розстріл!
  Ноги у Ліди враз похололи, не ворухне ними - важкі, як коло-
  ди. "Наших ведуть на розстріл!"... Таке страшне сплетіння слів
  вона читала в книжках про громадянську війну. Коли читала, ро-
  билося страшно. А тут - дійсність.
  - Чого сто§ш?! - ще гукнула тітка. - А де мати?
  Отямившись, Ліда забігла в хату, гукнула до матері. Втрьох
  вибігли за ворота. Серединою §хньо§ вулиці просувалася невелика
  колона. Посередині десятеро в цивільному, по обох боках німці
  з автоматами, поліца§ з гвинтівками і пов"язками на рукавах.
  - Це ж ті, що сиділи в підвалі, - придивившись, прошепотіла
  Ліда.
  
  194
  
  
  Раптом голос з колони:
  - Лідочко! Прощай! Спасибі за все!
  Ліда пізнала - крикнув той, що просив допомогти харчами.
  Конво§р штовхнув чоловіка в фуфайці прикладом.
  - Гонять, немов скотину, - прошепотіла тітка Галька. - Щоб
  під ними, окаянними, земля розверзлася...
  Начальник поліці§, який йшов збоку, насуплено глянув на жінок.
  Колона пірнула в тінь берестів і кленів. Минуло кільканадцять
  хвилин і в посадці залунали автоматні черги та постріли гвинтівок.
  - Що буде? Що ж буде? Знищить німчура усіх наших! - застог-
  нала тітка Галька. - Що воно за люди? Хто §х породив? Отак, при-
  йти в чужий край, взяти й постріляти людей... Чума та й годі...
  Чорна ніч. Глухо в містечку, як в домовині. В хатах ні вогника.
  Навіть собаки притихли.
  Зі страхом лягала Ліда спати, зі страхом прокидалась. Сади
  цвітуть, а вона ходить у дворі, поглядає на хвіртку і здається §й,
  що ось зараз загупають чоботи і чорні круки поведуть і §§ в посад-
  ку. Тікати? Куди? - думала вона.
  У сні скрикувала: "Прощай, Лідо!" Снився той у фуфайці, але
  кожного разу у нього було інше обличчя був схожий то на одного,
  то на другого із сво§х товаришів, що загинули в посадці.
  Софія Антипівна вже й злякалась, чи не захворіла дочка.
  - Тобі, Лідусь, слід би влаштуватись на роботу, - порадила
  вона. - І серед людей будеш, і заробиш щось...
  - Не піду. Скрізь мене б"ють, самі неприємності, - відмовля-
  лась Ліда. Все §§ нутро ремствувало, протестувало, не вживалося з
  "новими порядками". Як це так? Будинки, садки, вулиці - усе, як
  було і раніш, та над ними носиться чужий, зловісний дух...
  Софія Антипівна напитувала-таки людей, може, кому город ско-
  пати, чи, може, кому нянька потрібна... Поки напитувала, з біржі
  праці принесли повістку - Ліді терміново з"явитися...
  - Сходи, Сонічко, узнай, чого викликають Ліду. Чи не потяг-
  нуть §§ звідти до поліці§? Якщо біда, хай тікає на хутори... - пора-
  див дід.
  Тікати Ліді не довелося. Біржа розпорядилась - Ліді йти пра-
  цювати вбиральницею в гуртожитку колони шоферів, там же кор-
  мити свиней підсобного господарства колони.
  
  195
  
  
  Поралася у хліві, думала: "Чужі свині, не наші..."
  Кожного разу німець-наглядач, у розпорядженні якого і гурто-
  житок, і свині, і Ліда, стовбичив серед двору, поглядав на кишень-
  кового годинника, покрикував скоріше вигрібати гній та йти при-
  бирати в гуртожитку. Минали дні. Якось наглядач придивився до
  одніє§ свині, вирячив на Ліду булькаті очі:
  - Чому ця не §сть? Чому відвертається? Чи не запарила §й шлу-
  нок?
  Ліда стенула плечима. Їй, хай би усі ці свині й виздихали.
  - Завтра заріжу, - процідив крізь жовті зуби наглядач. - Поба-
  чу, що шлунок запарила, я тебе вб"ю!
  Пика червона, щоки в складку аж звисають.
  Наступного ранку йшла на роботу. Цвіла акація. Та не чула
  Ліда §§ медового запаху, §й все вчувався смердючий хлів. Наглядач
  вже відточував солдатського кинджала біля хліва. Двоє шоферів
  витягли свиню із хліва.
  Дійсно, шлунок виявився підпареним. Наглядач згріб його в
  жменю разом з кишками і ну бити Ліду по лицю, по голові, при-
  мовляючи:
  - Бачиш? Бачиш? Отак ти годуєш німецьких свиней?!
  Шофери сміються, а він б"є, та примовляє.
  Ухилившись від чергового удару, Ліда вибігла на вулицю і по-
  далася додому. Чума. Чума, а не люди! - схлипувала вона. -
  Шлунок міг бути запареним, коли свиня була ще маленькою... На
  них треба ножа...
  Софія Антипівна руками сплеснула, побачивши дочку заляпа-
  ну свинячим брудом.
  Били? Та чи цілі ж кісточки? - обмацала дочку. Заспокойся...
  Колись і вони, смердюки, поплачуть. Йди до діда під горіх, може,
  йому що треба.
  Вислухавши онуку, дід хапався то за коштур, то за серце.
  У дідові один дух лишився, а сили ніяко§. Ледь не звалився з ослін-
  чика.
  Ледь сонце кинуло перші промені степами, як до двору загри-
  мали чобітьми німецький солдат і двоє поліца§в. Поліцай сказав,
  що Ліду і Софію Антипівну викликає комендант міста.
  - З"явитись терміново! Підете з нами! - додав він.
  
  196
  
  
  Вели §х вулицями, немов злоді§в, оточивши з сторін.
  - Скільки дочці років? - запитав комендант Софію Антипівну
  через перекладача.
  - Вісімнадцять, - відповіла німецькою мовою, гадаючи, що
  той зважить на поважання укра§нкою німецько§ мови і не буде
  злим.
  - Вісімнадцять? І не знає свиней годувати?! - визвірився ко-
  мендант. - От я навчу вас, як годувати німецьких свиней!
  Вихопився з-за столу, вдарив раз і вдруге Софію Антипівну по
  лицю. Потім Ліду.
  - Завтра відправлю §§ до Німеччини! Там навчать кормити сви-
  ней! - кричав він, спостерігаючи, як розбризкуються на підлозі
  краплі крові з розбитого носа жінки. - Геть! І виштовхав за двері.
  Йшли додому плачучи. У сквері Софія Антипівна зірвала лист
  лопуха, витерлася ним, озиралася. Ось знайома з дівочих літ алея,
  ось і клумба, де з учнями садили квіти, - тепер затоптана, навколо
  знайомі, такі сво§ дерева...
  Фізичний біль вгамувався, а душу ятрив гнів. Запропонувала
  Ліді перепочити в сквері, щоб не показуватися такими жалюгід-
  ними на очі дідові.
  Вони пройшли вглиб скверу. Було тихо, пахло акацією та при-
  жухлим листям кленів. За парканом, на тому боці вулиці, одинад-
  цятьма вікнами другого поверху дивилася на сквер, і далі - на ве-
  лику цегляну церкву, і далі в степ - будова школи. До революці§
  там була гімназія. Софія Антипівна вчилась в ній. А ще давніше,
  в минулому столітті, в стінах тіє§ будови була повітова школа і на-
  вчалися в ній корифе§ укра§нського театру Марко Кропивницький,
  Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). Це знають усі бобринчани і гор-
  дяться своєю школою.
  Замріяно дивлячись на вікна, Софія Антипівна звернулась до
  дочки:
  - Лідочко... Я немов у якомусь страшному сні... Здається, ось
  пробуджусь, і все стане, як було до війни... Задзенькає дзвоник, я
  увійду в клас... Он, ті, два крайніх вікна... Дивитимусь зверху на
  сквер і читатиму напам"ять вірші Пушкіна, бунтівного Некрасова,
  Блока... А знаєш, Лідусь, - Софія Антипівна озирнулась. - Мені
  знайомий цей куточок скверу... Коли мені було вісімнадцять і я
  
  197
  
  
  закінчила гімназію, то гуляла ось тут з одним гімназистом, звали
  його Петром... Гарний був хлопець. Але через півроку загинув
  на германському фронті десь під Ковелем, на річці Стоход... Який
  збіг! Мені вісімнадцять - війна з німцями, тобі вісімнадцять і
  знову війна з ними ж таки. Якби не та війна, ми, напевне, побра-
  лись би з ним... Він загинув, його батьки померли від тифу, нічо-
  го й нікого не лишилося з §хнього боку... Зараз ніхто й не згадає,
  що був такий... Людство дало місце в історі§ тим, хто знищив
  силу-силенну чужих людей, безперечно, загубивши не менше й
  сво§х...
  Дід сидів на колоді біля відхилено§ хвіртки, визирав на вули-
  цю - чекав на них.
  - Слава богу, вернулися, - дід зав"юнив кінчики вусів. - А що
  то, Сонічко, у тебе на лиці? Чим вимазалася?
  Вже в хаті жінки розповіли, як зустрів §х комендант.
  - Ліду треба вберегти від Німеччини, - сказав дід. - От що я
  думаю... У свій час німці дуже любили золото... Віддай, Сонічко,
  нашому квартирантові оті дві п"ятірки, що сховані в погребі... Хай
  щось зробить, щоб не відправили Ліду.
  - Кланятися перед такою гадиною?! Що скажуть про мене
  люди? - Софія Антипівна заходила нервово по хаті.
  - Якби я був спроможний викопати яму, я давно б закопав його
  десь у степу... Поки вони мають силу, треба прикинутися, бути
  артистом...
  Увечері, тільки-но квартирант клацнув ключем, Софія Антипівна,
  затиснувши в кулаці п"ятірки з барельєфом останнього російського
  царя, постукала в двері. Вернулася за кілька хвилин, сказала:
  - Взяв. Сказав, що викреслить Ліду зі списків...
  - Запам"ятай, онуко, - звернувся дід до Ліди, - §хня ціна тобі
  дві монети... Ні, не перемінились вони з часів Вільгельма...
  Минали дні, місяці, і раз, і вдруге, коли окупанти вивозили
  молодь до Німеччини, Лідине прізвище зникало зі списків.
  Мабуть, доля російського царя, що дивився на квартиранта з
  блискучих монет, вплинула на нього. Хто-хто, а він знав: фронт
  підкочується до містечка...
  Березневі холодні вітри гуділи степами. У дідовій спальні було
  холодно і напівтемно. Він сидів у ліжку, підпертий подушками,
  
  198
  
  
  а Софія Антипівна годувала його з ложки. І цю зиму пластом про-
  лежав. Насьорбавшись юшки, хитнув головою - досить, потім
  питає:
  - Що чути? Далеко ще наші?
  - Мабуть, недалеко вже, бо квартирант утік, - сказала Ліда.
  - Утік?
  - Вчора увечері... Підскочила до двору машина, він за чемо-
  дан і ходу. Навіть до побачення не сказав...
   - Не сказав... Не надіється на побачення... Був час зрозуміти,
  що й без нього ми знаємо господарювати... Так далеко ж наші?
  - Вже чути гармати.
  - Важкі чи легкі?
  - Вам не все одно, які? - зауважила Софія Антипівна.
  - Якщо чути легкі, значить близько, а - важкі - далеченько...
  Ліда увійшла до вітальні, задивилась на снопик сонячного
  проміння, що тулився в куточку підвіконня. Глянула у вікно. Там,
  де були ворота, чорніють два стояки, Ліда не змогла витягти на
  дрова. На вулиці біліють латки снігу, а між ними сто§ть німецька
  гармата, націлена вздовж вулиці, на схід. Поруч - ящики із снаря-
  дами і солдат вартовий.
  Два дні, як гармаші прикотили гармату: гармаші гріються по
  хатах, а вартує §§ весь час чомусь один і той же солдат. Учора, коли
  відламувала останню дошку від воріт, він рушив було до не§, вузь-
  колиций, білявий, ще хлопчина. Хотів, мабуть, щось запитати.
  А вона, стоячи з дошкою в руках, сердито подивилась йому в очі.
  Він зупинився, похукав у кулаки і вернувся до гармати. Ось і зараз
  тупцює там.
  Смеркло. Прибігла тітка Галька.
  - Наші в Сєднівці!.. Може, уже й в Олексі§вці! Німцеві капут!
  - сказала і побігла.
  В буржуйці горіло. Двері до дідово§ кімнати відчинені, щоб і
  туди дух пішов. Софія Антипівна латала свитку, розклавши §§ на
  столі біля лампи, Ліда куняла в старому кріслі поруч буржуйки.
  У вікно постукали. Ліда підхопилась.
  - Сховайсь хоч під дідове ліжко, - нагадала мати і пішла відчи-
  няти. За хвилину, ледь пересуваючи ноги, до кімнати увійшов той
  самий солдат-вартовий. Шапка насунута на очі, довгий, хрящува-
  
  199
  
  
  тий ніс стирчить, як синій парус, на посинілих щоках §жачиться
  пушок, що ще не бачив бритви. А очі блищать, немов крижинки.
  - Лідо, дай гостеві сісти, хай погріється. Каже, задубів, - мо-
  вила Софія Антипівна. - Каже, побачив вогник у вікні і зайшов...
  Солдат стояв якийсь час, як стояк воріт. Гвинтівка на плечі,
  руки сховані в рукави. Ліда принесла табуретку, сіла в крісло,
  підтягла ноги під себе.
  - Ну, скидай зброю, сідай, грійся, - сказала Софія Антипівна.
  - Як тебе звати?
  Ледь ворушачи язиком, солдат сказав, що звуть його Гансом.
  Скинув з плеча гвинтівку і, тримаючи §§ в руках, сів на табуретку.
  - У вас там, що, усі Гансами звуться? - пожартувала Софія
  Антипівна. Тільки й чуєш - Ганс, Шульц...
  Солдат заперечливо хитнув головою. Втупив очі на дверцята
  буржуйки. Усі довго мовчали. В сусідній кімнаті застогнав дід.
  Софія Антипівна - до нього. Вернувшись, глянула на солдата, ска-
  зала:
  - Витри під носом...
  Той тернув рукавом.
  - Фу! Культура, - не стрималася Софія Антипівна. - І який
  чорт просив тебе до нас? Сидів би біля матері...
  Солдат сумно подивився на не§, похитав головою. По щоках
  скотилися сльози. Усі дивилися на червоний вогник, що проби-
  вався крізь щілину дверцят буржуйки. Раптом Софія Антипівна
  вийшла в сіни, вернулась з книжкою. Листаючи §§, запитала сол-
  дата, чи вчився він у школі. Той кивнув головою.
  - А читав ти вірші німецького поета Генріха Гейне? - запита-
  ла, виструнчившись біля лампи.
  Солдат здивовано подивився на не§.
  - Зима седая... Сердце немеет, замерзает... - перекладаючи на
  німецьку мову, читала вона.
  Солдат тупо дивився в темний куток, а коли жінка замовкла, -
  встав і мовчки попростував до дверей.
  Вночі Ліда і Софія Антипівна проснулись від вибухів.
  - Сховаймося до льоху... Це наші наступають... Потрапить який
  снаряд у хату, - сказала Софія Антипівна.
  - А дід як? - озвалася Ліда.
  
  200
  
  
  Помовчавши, Софія Антипівна пригорнулась до дочки, сказала:
  - Наш снаряд в нашу хату не потрапить.
  Раз і вдруге вибухнуло так близько, що хата, здавалось, підска-
  кувала.
  На світанні Ліда вийшла на вулицю. Ніде ні душі. Німецька
  гармата перекинута, ящики розкидані. Між ящиками лежав сол-
  дат, що ввечері заходив грітися. Білі, крижані його очі дивилися
  в березневу ранкову блакить.
  
  ***
  Недавно Ліда при§жджала до Бобринця з далекого Мурмансь-
  ка. Пройшлася Жовтневою вулицею до посадки. Потім сходила на
  Кетрисанівський шлях, вклонилась обеліскові вічно§ слави й пам"я-
  ті землякам.
  А Бобринець все такий же тихий, мирний. Потроху будується,
  вже й залізницю проклали до нього, а навколо неозорий степ, по-
  різаний балками, річечками; блищать ставки. Над ставками вер-
  би, за вербами садки вишневі, а в степах буйні посадки акацій.
  Орють ті степи, кохаються під вербами над ставками молоді
  Лідині земляки. Степ пахне і хлібом, і медом акацій. Проте па-
  м"ять береже і той далекий, гіркий час чужинсько§ навали, як
  страшну хворобу людства.
  
  29 червня 1980 року.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  201
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  У ДОЛИНІ ПІСТРЯВИХ ГІР
  
  14 червня. Позавчора комеск1 виділив мені і Кавуну окремий
  літак "двійку" і наказав командирові ланки злітати з нами, поди-
  витися, чи буде з нас щось путнє. Я виконав шість польотів, Альош-
  ка - чотирнадцять. Командир ланки лишився задоволеним. Учора
  був техдень. Не літали. Ми благали всіх святих, якщо вони є, щоб
  зі штабу школи ніхто не прилетів, щоб не змінили рішення комес-
  ка. Минуло§ ночі майже не спали, чекали світанку. Першими при-
  бігли на стоянку літаків. Я злетів з інструктором прямо зі стоянки.
  Виконав дванадцять польотів, поступився місцем Кавуну. Відлітав
  він. Я знову в кабіні. В другу кабіну сів комеск. Виконав два конт-
  рольних польоти. Комеск виліз, мовчки склав на сидінні пристібні
  ремені, сплигнув з площини, супровів мене на лінію взльоту, мах-
  нув рукою: "Лети".
  Виконав підряд шістнадцять польотів по колу. Зарулив "двійку"
  на заправку, дивлюсь, а поруч біліє УТ-2. Виявляється, як тільки я
  пішов у перший самостійний, прилетіли полковник Холзанов
  і майор Туров. Комеск доповів §м про нас. Обидва спостерігали за
  мо§ми зльотами і посадками. Лишилися задоволеними. Особливо
  остання посадка - так "притер" машину біля посадочного знака
  "Т" - не поворухнулась! Випустили в самостійний і Кавуна.
  Отже, за два льотних дні ми вилетіли самостійно і наздогнали
  товаришів. Спасибі комеску, що розібрався в крутійстві і взяв відпо-
  відальність на себе... Чудовий мужик!
  18 червня. В сірому, передсвітанковому небі співали жайво-
  ронки. Та ось промені сонця ковзнули по вершинах Алатау, і до
  жайворонків у небо шугнули літаки. Відпрацьовуємо польоти
  
  
  1Комеск - командир екскадрилі§.
  202
  
  
  строєм. Я пристро§вся на колі в лівий пеленг до машини інструкто-
  ра Корнюхіна, Кушпіль, що злетів за мною, пристро§вся справа.
  Корнюхін повернув на захід - у долину Копа. Зліва вдалині - бар-
  висті ру§ни гір Алатау. Розсипом темних краплинок до альпійських
  лук піднімаються ялини. Темно-сині ущелини дихають прохолодою
  ночі - там іще не почався день, а льодовики відбивали яскраво-біло.
  Під літаками Алма-Ата - зиґзаґи вуличок з маленькими буди-
  ночками, вкритими очеретом.
  Затято й рівно рокочуть мотори літаків, несуть нас у далину.
  Корнюхін змахнув крилом - подав команду. Я і Кушпіль поміня-
  лися місцями. Пройшли хвилину-другу - знову команда. Переши-
  кувалися в правий пеленг. Маневр, маневр... Ведучий повернувся
  на північ. Землю застилав шаруватий серпанок. Машини йшли
  рівно, впевнено - все вдалину і вдалину, як у невідоме завтра...
  Довго ми чекали ціє§ години і тепер летіли, летіли, одні, вільні,
  крилаті, як зграйка журавлів...
  20 червня. Позавчора, в розпал польотів, на старт при§хав на-
  чальник штабу, щось сказав комеску і той негайно припинив по-
  льоти. Ми насторожилися. Було подано команду дозаправити ма-
  шини до повних баків. Дозаправили, інструктори відігнали літаки
  на запасний аеродром. Ми здивовані ще більше.
  Надвечір до казарми зайшов парторг і пояснив перед строєм,
  що ескадрилья має виконати завдання державно§ ваги. Всі роз-
  зявили роти.
  Хвилин через двадцять, розвернувшись цепом, пішли льотним
  полем. Наказано перевірити, чи немає на ньому сторонніх предметів.
  Поле, як завжди, чисте. Оглянули прилеглу до нього місцевість і ста-
  ли в охорону, але без збро§. Між постами - сотня кроків. Мені припа-
  ло стояти на путівці, що на північ від аеродрому. Наказано: нікого не
  допускати на льотне поле. Ніч видалася холодною: зміна нам при-
  йшла на п"яту годину. Повернувся в казарму, поспав до сніданку. Саша
  запропонував піти на річку позагоряти, поки знову на пост.
  - Дивне завдання, - кажу Саші. - То за розстебнутий комірець
  наряд, а тут: "На постах у формі не маячити!" Ходи хоч голяка...
  - Певно, хтось має прилетіти, - почав робити припущення
  Саша. - Недавно в цих краях був товариш Жданов, а тепер хто
  завітає? Може, сам Сталін?
  
  203
  
  
  - Нічого йому робити, - кажу. - Але якби він, то нерозумно
  перед ним маскуватись - не маячити...
  Поки ми гадали-міркували, на лужках уздовж річечки-струмоч-
  ка появилися дівчата з ескадриль§, дружини-молодиці і родички
  командирів з дітьми в пелюшках. Жінки роздяглися, загоряють,
  хлюпаються в холодному струмку (вода в ньому ніколи не на-
  грівається), перуть і тут же розвішують на кущах дитячі ганчірки.
  Як водиться, слідом за спідницями на лужки потяглися хлопці,
  вільні від наряду. Годину-другу тихо. Але ось долинув рев моторів.
  На наше льотне поле приземлилися два "дугласи" та американсь-
  кий літак, разів у два більший від "дугласів". Не встигли гості сісти
  в автомашини, як бездротове радіо рознесло вздовж річки звістку
  - прилетіли представники урядів США, Китаю і Канади. Від США
  - Уеллес. Машини спустилися в балочку до містка через струмок.
  Уеллес скинув світлофільтрові окуляри, глянув на лужки, де заго-
  ряв потенціал Росі§, і більше дозволеного гостю затримав погляд
  на жіночому клані та на хлопцях, що гарцювали навколо жінок
  і дівчат і не звертали уваги на "інших різних шведів". Повернув
  голову в інший бік - та ж картина плюс білизна, ганчірки на ку-
  щах і траві. Безліч пелюшок - ознака здоров"я і сили народу кра§-
  ни. Надів окуляри. Мабуть, не хотів, щоб радянські дипломати по
  виразу очей угадали його думки.
  - Куди забрався союзничок! - засміявся Саша. - Відкрили дру-
  гий фронт, тепер принюхуються, що б зідрати з нас за це...
  - У Йосифа Віссаріоновича не дуже поживляться, - кажу. - Гля-
  ди, щоб доплатити не примусив... Три роки задом крутили. А наші
  гинули...
  Прибіг старшина групи Северин, зібрав чоловік з вісім і повів
  нас на бензосклад, підвозити бочки для заправки літаків гостей.
  Лили, як у прірву, особливо в той величезний. Нарешті - досить.
  Льотчик заглянув у горловину, закрив §§. Потім вилив троє відер
  пального на площину, тернув носовою хусткою по мокрому місцю,
  подивився на хустку і кинув на землю. Вилив іще двоє відер, зно-
  ву тернув і другу хустку кинув. Кидав ефектно - стоячи на весь
  зріст на площині.
  - Теж мені великий дипломат! - підморгнув Саша. - Показує-
  те, що багаті на хустки та бензин.
  
  204
  
  
  Воював би як слід три роки - ложкою збирав би.
  Технік, що керував нами, вкинув хустки в ящик для сміття.
  Витер руки ганчір"ям і ганчір"я викинув у ящик, гучно грякнувши
  кришкою.
  Льотчик-дипломат привітав його ді§ змахом кашкета, потім став
  кликати подивитися літак.
  Подивитися таку махину кожному з нас, звичайно, хотілося -
  професійна хвороба, але ми теж дипломати, і ми зневажливо
  відмахнулися: мовляв, бачили ще й не таке! І пішли в табір.
  Сьогодні гості відлетіли. От і все особливе завдання. Відпочи-
  нок, а не завдання. Чи буде користь від §хнього візиту, але ми втра-
  тили два льотних дні...
  27 червня. Згортає листя навіть невибагливий полин, і птахи
  піднімаються все вище й вище у бляклу синяву від спеки. Ми за-
  кінчуємо відпрацювання польотів строєм на УТ-2 і дістаємо вивізні
  польоти в зону на навчально-тренувальному винищувачі УТВ-4.
  Зранку в парі з інструктором Кравченком я летів за маршру-
  том. І мало не сталося ЧП. Злітали ми строєм. Тільки відірвався
  від землі, бачу машина Кравченка пішла донизу, а попереду - бал-
  ка з річечкою-струмком на дні. Пару днів тому в балці вже побува-
  ли Льоня Кириченко і його інструктор - "машина в дым - сами
  невредимы". Відбулися синцями та переляком. Майнула думка:
  "Влетить Кравченко в балку!" Та він не розгубився. Коли до балки
  зостався десяток кроків, круто повернув машину - і вона покоти-
  лася вздовж балки. Я пройшов по колу і сів. Виявилося - в машині
  Кравченка відмовила бензопомпа. Він і Костя Понирко, що летів
  з ним за пасажира, пересіли на "сімку", дали газу - і пішли в по-
  вітря.
  Повернулися з маршруту до стартового сніданку і пошти.
  Кушпіль підняв над головою два листи.
  - Танцюй, Антипе! Тобі від Лариси і від дружка...
  Ви§жджаючи з Отара, я вирішив було не згадувати Лариси, та
  після самостійного польоту, коли всі хвилювання, що випали мені
  через не§, лишилися позаду, я написав §й кілька слів. На відповідь
  не надіявся...
  - Читай, що пише твій цимес! - підморгнув підбритою бро-
  вою Даниленко.
  
  205
  
  
  - Їжачиха, а не цимес! - Я розірвав конверт.
  Лариса пише: "Одержала від тебе листа, якого, признатися, не
  чекала, але якому була рада, бо ні від кого ще не одержувала...
  Звідки ти довідався, що ви§хали вісімнадцятого? Ми повинні були
  ви§хати дев"ятнадцятого. Не довелося попрощатися з багатьма,
  а в тому числі з Льошею Дружиніним. Якби ти знав, як не хотіло-
  ся §хати того дня!.. Про§здом на один день заскакував тато, він
  зараз на фронті десь у Білорусі§..."
  - І надав же мені чорт написати! - без особливо§ досади ска-
  зав я. - Рада моєму листу, тільки тому, що ні від кого не одержува-
  ла... Далекі ми з тобою, мила голубко...
  - На§вна відвертість, - став на захист Лариси Кушпіль. - Ска-
  жи спасибі, що хоч відповіла, а мені від Каті ні слова...
  - Земля клином не зійшлася на товаришках К. і Л., - засміявся
  Даниленко. - Душу можна віддати тому, хто тобі віддасть свою...
  "Привіт з Бессарабі§! - читав я другого листа. - Пише тобі
  Сева Воротиленко. Цими днями одержав твою адресу від Фомуле-
  вича... Повідомляю, що тепер живу в степу бессарабському.
  У бліндажі сиро, хоча й літо. Якщо копнути глибше десять санти-
  метрів, то появиться вода. Працюю старшиною штабно§ батаре§.
  В нашому полку Шура Штанденко, Юра Лазаретов і Тоська Квікер.
  Тоська в артилерійській розвідці. Живе добре. Скоро рушимо далі -
  на Балкани і в Європу. Привіт Олійнику, Янкову. Швидше при-
  літайте прикривати нас... Ждемо! Севка. 2 червня 1944 року.
  П/п 78049".
  - Усі мо§ довоєнні дружки і ті, хто залишався на окупованій, -
  на фронті, а ми, котрі рвалися вперед, виявились позаду... - кажу
  хлопцям.
  - Нічого, скоро й ми будемо там. - Даниленко витяг із кишені
  листа. - Хлопці ось пишуть... Багато хто з нашо§ колишньо§ першо§
  воює, а багатьох уже нема... Пам"ятаєте Половного, що малював у
  Георгі§вському? Загинув. Загинули і Єлисеєнко та Бурилов, і...
  - Лебединський розповідає, що тиждень тому в Отарі гробо-
  нувся Шульженко, - втрутився в розмову Водяний. Гриша кивнув
  на лавку, де в групі інструкторів сидів лейтенант Лебединський,
  що при§хав супроводити в другу ескадрилью тринадцяту групу,
  яка склала вже заліки, і продовжив: - Не щастить Людиним
  
  206
  
  
  залицяльникам. Тоді Силієнко, тепер Шульженко... Капітанові
  Шевченку хтось сказав, що Шульженко напередодні польотів цілу
  ніч віявся з нею. Старик розлютував, викликав §§ і: - Ну, красунеч-
  ко, бери свій чемодан і щоб духу твого не було біля ескадриль§!" -
  Дивився §й услід, поки дійшла до Отара...
  - Нашому братові і в тилу недалеко до ящика, - махнув рукою
  Даниленко і побіг до машини летіти за маршрутом. Я полетів на
  УТВ-4 з командиром ланки в зону.
  Від різких переміщень на вертикальних фігурах пілотажу по-
  тріскувало у вухах. Ковтав слину, працював нижньою щелепою
  і говорив слово з двома приголосними типу "кл", що стоять поруч,
  "Клара", як підказав інструктор. Ім"я це, як талісман, переслідує
  мене в моменти найбільших фізичних навантажень. Кожний політ
  відроджує його.
  Навколо сизуватий простір. Виконав переворот через крило,
  каменем полетів до закрито§ синюватим серпанком землі. У вухах
  тріск: "Кл... Клара. Кл... Лариса..." Потяг ручку на себе, машина
  вже - стріла. Виходжу з пікірування. Втискає в сидіння: "Кл... Ла-
  риса..." Сміється доля наді мною! Інерція машини і сімсот п"ятде-
  сят кінських сил мотору несуть угору все крутіше, і ось я знову на
  "спині", збавляю газ, замкнулася петля. Земля під головою. І знову
  каменем униз, і знову: "Кл..." Відмінна машина. Відлітавши за-
  плановані на день вправи, я пішов у казарму підмінити днюваль-
  ного Льоню Кириченка.
  Надворі спека, а в приміщенні пустельна тиша і прохолода.
  Двері в червоний куток було відчинено, там майже темно. Вікна
  завішено від сонця ковдрами. В далекому кутку хтось гарно грав
  на піаніно. Я тихенько зайшов, сів у кутку. Після жари приємно
  сидіти в прохолодному залі і слухати музику Шопена. Щось гли-
  боко особисте, навіть сентиментальне навівала вона і несла мрі§ в
  тільки-но бачені простори неба, душа рівно ширяла над барвис-
  тою землею, наче навмисно порізаною горами і річками. Але ось
  неквапливі звуки перервалися і зазвучали бурхливі фуги: звуки
  заметалися, неначе вітри в зигзагах ущелин, потім урочистими
  акордами полинули до захмарних вершин...
  Ясно, той, хто грав, то плакав, то торжествував. Я хотів вийти.
  Непристойно заглядати в чужу душу з темного кутка. Та кришка
  
  207
  
  
  піаніно стукнула. Дівчина-солдатка, не дивлячись на мене, вибіг-
  ла із залу.
  "Люда! Тут, у нас!" - схопився я.
  Яка доля занесла §§ в авіацію?.. Вона народжена дарувати, про-
  буджувати в людях життя, мрі§... Але з нею зв"язане горе... Згадав
  Кавуна, котрий назвав §§ "царицею Тамарою". Та ні, вона не така
  Тамара, що:
  ...В башне высокой
  и тесной
  В теснине Дарьяла жила,
  Прекрасна, как ангел
  Небесный,
  Как демон, коварна и зла.
  Вона інша. Вона наша. Вона збуджує в нас життя, кличе в небо.
  Так, наперекір усьому - в небо! За не§, за таку як є, невдачливу,
  прекрасну й багату від природи. В небо!
  4 липня. Вчора наші війська визволили столицю Білорусі§
  Мінськ.
  Мінськ - рукою подати до кордону. А це означає - наближається
  кінець війни. Але всі наші п"ять ескадриль набрали такого темпу
  роботи, що може здатися чекають іще війни... Одна ескадрилья
  Петрова готує на місяць по півсотні хлопців на навчально-трену-
  вальних машинах. Далі вони потрапляють в інші ескадриль§, де
  літають на бойових. Ескадрилья Петрова вважається передовою,
  він сам у нашому уявленні інтелігент "найвищо§ марки". Витрим-
  ка, логіка, небагатослівність, акуратність. Немає дня, щоб не був
  присутній на старті. Не витримає хто напряму на зльоті чи по-
  садці, устругне штуку, та таку, що машину треба тягти на ремонт, -
  вислухає винуватця спокійно, розтлумачить, що і як треба робити,
  сам злітає, покаже практично: ні осуду, ні крику, ні докору. На-
  вчання є навчання.
  І ось сьогодні я цю людину вивів з рівноваги. Ми вже закінчу-
  вали програму. Я злітав у зону на УТВ-4, потім полетів на УТ-2
  відпрацьовувати посадку із застосуванням щитків. Це у нас но-
  винка - практика перед користуванням щитками на ЯКах.
  Здавалося б, нема нічого мудрого посадити машину із засто-
  суванням щитків, одначе мало хто з хлопців попервах не розвер-
  
  208
  
  
  тається на посадочній - і де? - в самому кінці пробігу, коли маши-
  на ось-ось має зупинитися. Мені пощастило. Хлопці навіть по-
  сміюються: "Відчуваєш машину м"яким місцем і не даєш розвер-
  нутися". Виконав без перепочинку сімнадцять польотів по колу - і
  жодного мимовільного розвороту. Я, в перекладі на інструкторсь-
  ку мову, зазнався, став сваволити в польоті - звичайні розвороти
  по колу виконував бойовими розворотами. Раз, другий, третій...
  Щоб же - трохи побавитись і вгамуватись. Але душа марила
  стрімкими фугами, акордами, і я почав у польоті по колу викону-
  вати гірки - тримав машину в набиранні висоти, поки вона губила
  швидкість до критично§ і, помахуючи площинами, норовила зва-
  литися в штопор. А висота - триста метрів. Терпець капітана ур-
  вався. Тільки я зарулив, інструктор наказав передати машину Куш-
  пілю і йти до Петрова. Не встиг я доповісти, що прибув, як наді
  мною мелькнула паличка прапорця, і в ту ж мить від палички і
  стартового столика, на який вона опустилася, полетіли тріски.
  - Зарвався! Який на землі, такий і в повітрі!.. В душу, в маго-
  мета, в північне сяйво, в сім чудес світу в тридцять трьох царів... -
  полетіло як пісня з уст капітана. Всі розкрили роти - ніхто не підоз-
  рював, що капітан уміє так "лірично" лаятись, хоч записуй. - Затри-
  маю в ескадриль§! Не випущу! Походиш іще в караул, поки вивіт-
  риться хвацькість!.. Марш на заправку!
  До кінця льотного дня я заправляв літаки і з завмиранням сер-
  ця спостерігав за інструктором, чи не підійде він до мене і чи не
  оголосить страшного обіцяного командиром ескадриль§ вироку.
  Після газування на ЯКу - в останні дні почали тренування в за-
  пуску, газуванні і зупинці мотора, - підмітав з Кушпілем на сто-
  янці літаків. Саша посварився зі старшиною групи Северином і
  дістав нагінку від командира ланки, був не в дусі.
  - Швидше б вирватися з-під опіки цих северинів, - бурчав він. -
  А взагалі, кінчиться війна - піду з армі§. Все життя ходити по
  струнці - не витримаю. У гражданці рай: відробив своє - і валяй
  куди хочеш...
  По дорозі в казарму ми трохи пострибали з містка в струмок-
  річечку, Саша охолонув і заговорив по-іншому:
  - Кажуть, створюють літак з реактивними двигунами. Ото
  швидкість... От якби нам на ньому політати...
  
  209
  
  
  - Політаємо, якщо комеск не переведе в тридцять сьому групу,
  - почухав я потилицю. - І понесла ж мене лиха година на ті гірки.
  6 липня. Слава богу, комеск відхідливий. "Вироку" не виніс.
  Сьогодні я, виконавши півтора десятка польотів - один в один,
  передав машину Кушпілю і, єхидно посміхаючись, мовляв, і ми
  з розумом, своє діло знаємо, пройшов мимо комеска...
  8 липня. Минув лише місяць, як ми почали літати, а сьогодні
  склали заліки з техніки пілотування УТ-2 та УТВ-4. Заліки прий-
  мали командири ланок, що при§хали з друго§ ескадриль§: лейте-
  нанти Подсєвалов - біленький, низенький, повненький, як буха-
  нець, і під стать своєму прізвищу крупний, костистий Жеребцов.
  І погода, і настрій у всіх були чудові, і заліки склали на
  "відмінно". Ввечері авіамістечко офіційно прощалося з нашою і
  двадцять восьмою групами. Приміщення §дальні велике, але й
  людей насунуло, як на Першотравень. З Алма-Ати при§хали пред-
  ставники місцевих властей. Привезли духовий оркестр. Представ-
  ник обкому парті§ привітав нас і командирів з успішним завер-
  шенням навчально§ програми, коротко розповів про працю труді-
  вників міста і села у сво§й області і республіці, побажав нам міцного
  здоров"я, запевнив, що уряд республіки зробить усе, щоб курсан-
  ти школи були забезпечені всім необхідним, і висловив упевненість,
  що ми віддамо всі сили для якнайшвидшого розгрому німецько-
  фашистських загарбників і понесемо в поневолену ними Європу
  мир і свободу.
  Капітан Петров і в організаці§ торжеств - молодчина. Після
  промов - музика, танці. І ось у групі дівчат ескадриль§, убраних у
  цивільний одяг, я побачив нараз Галину. Вона одна була у військо-
  вому. Ми зустрілися очима, усміхнулись одне одному як старі зна-
  йомі. Мені здалося, що за рік, який минув, вона нітрохи не зміни-
  лася. Я запросив §§ на вальс. Між нами тільки й чути було: "А пам"я-
  таєш? Як чистили картоплю... Як ховалися під шинеллю... Як ва-
  рили кашу під скелею..." Я був радий зустрічі. Майже забуті очі -
  пелюстки барвінку знову були поруч, вабили до себе; вона, як
  і раніше, проста, привітна. Спитав, яким побитом потрапила до
  нас. Каже - годину тому при§хала з інструктором парашутно§ підго-
  товки старшим лейтенантом Шереметом... Штаб школи наказав,
  щоб наші групи відстрибали з парашутом тут.
  
  210
  
  
  - Завтра й почнемо вас кидати, - усміхнулася вона. - Коли
  танцювали танго "Літо з морем прощалось", Галина не без єхид-
  ства спитала:
  - Знайшов свою зірку?..
  Кажу:
  - Треба відвоюватись, а потім про це...
  - А я вийшла заміж... - заглянувши мені в очі, ошелешила Га-
  лина новиною. - Інструктор із четверто§...
  Мо§ ноги немов задерев"яніли. Близька, знайома рука Галини
  здалася чужою, холодною. До закінчення танцю мовчав. Провів §§
  до гурту дівчат, вийшов надвір.
  Горіли яскраві зірки, було тепло, в залі гриміла музика. Я йшов
  уздовж спортивного майданчика до казарми. На лавці біля місця
  для куріння сиділа, укутавшись у шинель, Люда. Відкинувши го-
  лову на планку спинки, вона дивилася в небо. Я круто повернув,
  пішов швидше. Обмився водою з-під крана. На тілі вода парувала.
  "Гаряча в мені кров, - критично усміхнувся я сам собі. - Бараня-
  ча... Ех, Бейнбет, Бейнбет, нараяв ти мені... Чи розумно, що пішов
  із залу? Може, повернутись? - думав я. - Нещасливий я... І чому?
  Може, тому, що мені подобається весь світ? І я не можу визначи-
  ти, що в ньому для мене? Не що, а хто?.."
  9 липня. Комеск дав відіспатися після балу, і стрибки з пара-
  шутом почалися годині о дванадцятій. Пригнали У-2. Першим, як
  звичайно, стрибнув Шеремет. Галина розпоряджалася біля пара-
  шутів, складених на брезенті. Привітався з нею віддалік і пройшов
  до хлопців. За списком я тринадцятий - чекати довго. Шеремет і
  Галина допомагали хлопцям надівати парашути. Шеремет, насу-
  пивши широкі брови, підбадьорливо бубонів:
  - Укладали я і Галина... Все в порядку... Йди, лети... Під час
  приземлення ноги тримай укупі...
  Стрибнуло вісім чоловік, і погода раптом зіпсувалася. Подув
  рвучкий вітер. Легкого Варваріна занесло в балку, трохи в стру-
  мок не плюхнувся. Шеремет припинив стрибки. Прождали годи-
  ни півтори в наді§, що вітер ущухне, але даремно. Згорнули старт,
  повернулися в казарму.
  Прогноз не показував сприятливо§ погоди. Наступного дня
  Шеремет і Галина по§хали не попрощавшись.
  
  211
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  П"ЯТЬ ДІБ
  (Бувальщина)
  За вікном рублено§ хати, що тулилася під лісом край льотного
  поля 845 полку винищувачів, вечоріло. Пілоти ланки старшого лей-
  тенанта Задворного підшивали до гімнастерок свіжі підворотнич-
  ки, начищали чоботи.
  - Костя, а ти чому не збираєшся? Не підеш? - обнявши за плечі
  низенького молодшого лейтенанта, посміхнувся Задворний. -
  Дівчата, вже, мабуть, чекають. Потанцюємо трохи...
  - Настрою немає, Борисе, - відказав "малий", як його назива-
  ли в польотах товариші. - Відпочину.
  - До ранку ще виспимося.
  - Ні. Не піду. - Костянтин схилив голову. Завтра, 13 серпня
  1944 року, за наказом командира полку, о сьомій ранку, авіаескад-
  риль§ майора Моторного супроводити групу "ПЕ-2" на бомбарду-
  вання залізничного вузла і аеродрому в місті Тарту, де скупчилися
  війська противника. Йому летіти веденим командира ланки.
  Супроводжувати бомбардувальники - повсякденна робота, -
  вважав він. - В полку недавно, за плечима з десяток бойових ви-
  льотів, смерть вже заглядала у вічі, та ніби й звик, ніби й не існує
  на землі іншо§ роботи, крім права битися, знищувати окупантів.
  Сьогодні чомусь передчуття чогось недоброго заволоділо ним.
  Товариші пішли в село Веретенці, що неподалік, лишився в
  хаті сам. Поблукавши між ліжками, відшморгнув речового мішка,
  схилившись біля гасово§ лампи, переглянув лист з дому, фотографі§.
  Загорнув все в папір, зв"язав шматком парашутно§ стропи. "Нехай
  все буде в порядку, всяке може трапитися..."
  Опівночі товариші повернулися із села.
  - Спиш? - смикнув його за ногу Задворний. - Командир ес-
  кадриль§ не перевіряв?
  212
  
  
  - Ні, не заходив... натанцювалися?
  - Перший клас... Твоя питала, чому не прийшов, - Задворний
  посміхнувся.
  
  День перший
  О сьомій ранку дванадцять винищувачів ЯК-7 випробували
  мотори, були готові до польоту, але з полку бомбардувальників
  подзвонили: "Туман. Зліт затримується. Бути готовими!" Льотчи-
  ки не вилазили з кабін. Костя закрив ковпак. В кабіні тепло, тишу
  порушує лише тихе цокання годинника. Лінія фронту далеко,
  стрілянини не чути. У цьому районі німці тримають оборону по
  річці Великій. Завдання радянсько§ авіаці§ - знешкоджувати ре-
  зерви ворога і охороняти сво§ від ворожих літаків.
  За ланкою комеска злетіла ланка Задворного, потім третя. Вий-
  шли в район зустрічі з бомбардувальниками. Зайняли місця. Йшли
  курсом на північ. Осяяні сонцем суцільні хмари закривали землю
  ніби сніговим покривалом, і по ньому пливли тіні безвідмовних
  трудяг війни ПЕ-2. Ланка комеска ззаду і вище, третя ланка по той
  бік бомбардувальників. У районі Чудського озера повернули на
  захід. До Тарту не так вже й далеко. Очі Костянтина промацували
  кожну кучугуру хмар, був готовий вмить кинутися назустріч воро-
  гові, тільки б помітити його. Час "лягати" на бойовий курс. Бом-
  бардувальники пірнули в хмари. ЯКи - слідом. Здригнулися
  кінцівки крил: купчасті хмарини підштовхували літак знизу. Хви-
  лина, друга летіли немов занурені в молоко. Товариші поруч, але
  §х не видно. Під хмарами земля, закутана в синювату млу: ніби
  надвечір"я.
  У чіткому строю завантажені бомбами бомбардувальники на-
  тужно гудуть моторами. Ще хвилина, і вони скинуть свій вантаж
  на ланцюги ешелонів.
  - Фокери! - пролунав у навушниках голос Задворного. Четві-
  рка "ФВ-190" вивалилася із хмари, кинулася навперейми бомбар-
  дувальникам. Задворних скерував ланку на пересік ворогові. "Фо-
  кери" повернули праворуч і, прискорюючи швидкість, понеслись
  вглиб своє§ територі§. Наздогнати! Костянтин включив форсаж,
  раптом простір між "Фокерами" і "ЯКами" вкрився білими клуб-
  ками - рвалися снаряди зенітно§ артилері§. "Сво§х пропустили
  213
  
  
  і вдарили по нас!" - констатував Костянтин, і в ту ж мить його
  літак підкинуло: кінець правого крила і елерон розлетілися в друз-
  ки. Ледь втримав яструбок в горизонтальному польоті.
  - Малий! Виходь з бою! - почув команду Задворного. Відста-
  вати від товаришів не хотілося. Але вести повітряний бій, коли
  літак не слухається рулів управління, безглуздо. Розвернувся на
  схід, щоб дотягти на свою територію. Назустріч йому з-під хмар,
  вивалилися два "Фокери". Натис на гашетки. Траси червоні, зе-
  лені пройшли вище них.
  - Малий! "Фокер" ззаду! - попередив котрийсь із товаришів.
  Озирнувся. "Фокер" наздоганяв його, прилаштувався для при-
  цільного вогню. "Вийти з-під удару! Як? Штопорнути? Покаліче-
  ний літак, чи вийде із штопора? Натис ногою на ліву педаль. Яст-
  рубок сіпнувся убік. Усім сво§м збройним оснащенням "Фокер"
  вцілив у праву площину. Вона запалала. Костянтин встиг поміти-
  ти усміхнене обличчя ворожого пілота, коли той пронісся мимо.
  В азарті перемоги німець виконав дві бочки, і розвернувся для
  чергово§ атаки. Товариші ринулись на нього. Між "Фокерами"
  і "ЯКами" зав"язався бій.
  Палаючий яструбок, перевалюючись з крила на крило, нісся
  на схід. Вогонь вже проник в кабіну, лизав шкіру чобіт, затлів хут-
  ряний комбінезон. Дим сліпив очі, давив в горлі.
  - Стрибай! Стрибай, Малий! - лунали в навушниках голоси
  товаришів. Склалося так, що він лише один раз стрибав з парашу-
  том в училищі, до того ж, льотчики, як не дивно, не дуже любили
  цей вид спорту. Костянтин не наважувався, жевріла крихітна надія,
  що зіб"є вогонь. Ген, ген попереду помітив темну, опуклу поверх-
  ню Чудського озера. "Не вистрибну зараз, доведеться стрибати у
  воду! Чи випливу?" Затис в зубах планшет з картою, відстебнув
  ремені, відкинув ковпак. Полум"я шугонуло знизу, припалило об-
  личчя, целуло§д планшета спалахнув як порох. Різко штовхнув
  ногою ручку управління. Літак "клюнув", його викинуло із кабіни.
  Обпеченою рукою лапнув лямки на грудях, знайти кільце парашу-
  та: не знаходив. Промайнула думка: "Отак і гинуть!" Знав, нещо-
  давно загинув льотчик генерал Кравченко. Виплигнув із підбито-
  го літака, висмикнув кільце, а фала була перебита кулею. Так і
  знайшли його на землі з затиснутим у кулаці кільцем.
  
  214
  
  
  Нарешті вхопився за кільце, смикнув. Мить, ще мить, і над
  головою білий купол парашута. Але радість була передчасною.
  На нього нісся переслідуваний "Яком" "Фокер". Траса пройшла
  вище і збоку. Не встиг порадіти і цій удачі, як з іншого боку нісся
  на нього ще один "Фокер". "Це ж не по-джентельменськи, бити
  лежачого!" - образився, розгнівався подумки Костянтин, ухопився
  за стропи, щоб сковзанням відійти вбік. Замиготіли вогні куле-
  метів. В куполі з"вилися дірки. "Фокер", а слідом яструбок Задвор-
  ного пронеслися так близько, що повітряною хвилею гойднуло
  і купол, і його. "Ще один захід, і мені кришка!" - подумав Кос-
  тянтин, подивився вниз. Під ним ліс, серед боліт поблискують
  озерця.
  Товариші відігнали "Фокери", і кружляли над ним, поки не
  приземлився, точніше "приболотився". Двійко "ЯКів" промайну-
  ла над ним, помахали крилами, і понеслися навздогін ескадриль§
  "ПЕ-2", що верталася додому.
  "Передчуття біди справдилося, - як же дістатися додому? В
  небі краще, взяв курс і лети, ні лісу, ні болота. Німці бачили, де я
  приземлився, можуть піти на пошуки. Треба відійти подалі. На-
  певно, перетнуть шлях на схід. Піду на захід, а там десь поверну
  на південь, в бік Пскова", - розміркував Костянтин. Затопив в бо-
  лоті парашут, обгорілий комбінезон, подумавши про нього з вдяч-
  ністю. Якби не він, то горіла б гімнастерка. Руки, ноги, живіт, щока -
  обпечені, запхнув пістолет за халяву більших по розміру чобіт, сво§
  здав у ремонт. Пішов, перестрибуючи з купини на купину: дзер-
  кальця води між ними лякали - там, мабуть, ями, пірне і йому
  кінець! Увійшов в березовий ліс. Тонке, довге галуззя хльоскало
  по щоках, здавалося, врізається в обпечене тіло. Наказав собі: "Тер-
  пи, тобі пощастило. Товариші прикрили... Якби не вони, "Фоке-
  ри" зробили б з тебе решето.
  Він звик до товариства, гулу моторів, і тому лісова глушина і
  бездоріжжя лякали його. "До полку чи не сотня кілометрів, коли ж
  я дійду?" Йшов і йшов, часом здавалося, що вже минав ці берези,
  ці озерця. Чи не блукає? І скільки пройшов, петляючи? Ніби ось
  тільки-но "приболотився", а вже вечоріє, і §сти дуже хочеться. На-
  трапив на стару суху березу. Вже стемніло. Ближче і далі мріли
  плямки холодних вогників тліючих пеньків. Сперся спиною об
  
  215
  
  
  стовбур берези, розжував горошини "Драже-коли" - в роті гірку-
  вато, в шлунку порожньо.
  "Йти поночі болотами - втоплюся десь. Перепочити..." Нако-
  лупав кори сухо§ берези, підпалив запальничкою. Заблимали ма-
  ленькі червоні язички. Став на коліна, грів руки. Ледь чутне тепло
  ласкаво війнуло в лице, нагадало йому теплі руки Любашки.
  "Може, якби зустрівся з нею учора, все б склалося інакше?" - по-
  думав, не відриваючи погляду від вогників. Хотілося лягти, по-
  спати, але ноги грузли в мочарі. Присівши і спершись спиною до
  берези, передрімав ніч.
  
  День другий
  Вставало сонце. Гіллям заграв вітерець. Туман, снуючи поміж
  дерев, піднімався, розвіювався. Почали частіше траплятися галя-
  вини, осяяні сонцем. Страх як хотілося Костянтину вийти на них,
  погрітися, та обходив §х. Угледів великий густий кущ: зморений,
  зголоднілий вирішив перепочити, заліз в нього, з"§в ще дві горо-
  шини "Драже-кола". Ситості від них ніяко§, лише тимчасове збу-
  дження. Раптом почув гавкіт собаки. Втому як рукою зняло. "Чи
  не йдуть німці по моєму сліду?" - подумав. Собака погавкав ліни-
  во і не наближався. Інших підозрілих шумів не було чути. "Ма-
  буть, хутір поблизу", - подумав Костянтин і пішов подивитися. За
  поріділим лісом йому відкрилася велика зорана галявина, по той
  §§ бік довга цегляна огорожа, за нею дахи, криті черепицею. Осто-
  ронь паслося кілька корів, бродили коні. "Як видно, господар
  міцненький, не із пересічних хуторян, - розмірковував Костянтин, -
  такому небезпечно показуватися..." Обійшов хутір, повернув на
  південь. Тут вже було сухіше. В трьох-чотирьох кілометрах від
  хутора вийшов на просіку, серединою яко§ сіріла вкатана дорога.
  Місцями верховіття спліталося над нею. Одразу переходити про-
  сіку не наважився: знав, дороги охороняються патрулями. Ліг за
  кущем, прича§вся, дорогу видно ген аж до §§ поворотів. Вдивляв-
  ся, незчувся, як заснув. І наснилося, що сидить він на березі ши-
  роко§ річки, промені сонця пробивають товщу води, видно камінці
  на §§ дні, косяки малька, неподалік, біля берега, хлюпається Лю-
  башка. Хотів крикнути §§, раптом щось загуркотіло. Любашка по-
  бігла берегом і зникла за кущами. Тіпнувся, пробудився. Дорогою,
  216
  
  
  щільною колоною, скреготали німецькі танки, слідом проторохкоті-
  ли мотоциклісти. За мотоциклістами, ревучи, брела череда корів.
  Незвичайна процесія танків і корів зникла за поворотом доро-
  ги: над лісом пролетіла шістка літаків ІЛ-2, вище них йшла шістка
  "Лавочкіних". Тут! Тут вони! - ледве не закричав Костянтин. Підхо-
  пився, побіг шукати галявину, щоб вказати літакам, куди пішли
  танки. Галявини не знайшов, та ІЛи повернулися, і затряслася
  земля від вибухів бомб. В лісі запалало. Перелякані корови кину-
  лися врозтіч. "Молодці, горбаті!" - аж вигукнув Костянтин. Відбом-
  бившись, штумовики полетіли. Добиваючи те, що лишилося, по
  два заходи, парами зробили "Лавочкіни", переходили вони в пікіру-
  вання майже над головою Костянтина. Йому не доводилося бачи-
  ти, як чорний, головатий "ангел смерті" падаючи з неба, все росте,
  і цідить на землю вогняні стріли - захоплююче, страшне дійство.
  Сховався за товсте дерево, щоб товариші не сприйняли його за
  німця, та...
  Дві пари повернули на схід, третя зайшла ще раз, мабуть по-
  дивитися на результати роботи, нагально над лісом з"явилися і
  кинулися за ними два "Фокери". Літаки закружляли в глибоких
  віражах. Вже було незрозуміти, хто кого наздоганяє. Крила літаків
  ледь не торкалися верхівок дерев. Та ось, один із "Фокерів" за-
  димів, трощачи дерева, впав і вибухнув. Та скоро задимів один із
  "Лавочкіних", але не впав, а, лишаючи хвіст диму, подався на схід.
  В лісі рвалися снаряди, горіло, §дкий дим стелився між дерева-
  ми. "Безперечно, німці прибудуть на місця поді§, - подумав Костян-
  тин. - Скоріше геть звідси!" І він побіг.
  
  День третій
  Лейтенант вже не біг, йшов, як кажуть - волочив ноги. Три-
  мався курсу на південь, і ніч застала його знову серед боліт. Ледве
  чоботи не загубив. Натрапив на кострубате дерево, думав, біля
  нього сухіше, щоб лягти на ніч. Та грузько. Вмостився в розгіллі,
  прив"язався ременем до гілляки, щоб не впасти сонному. Дрімав,
  прислухаючись до кожного шерхоту, побулькування трясовини. Та
  ось хлюпнуло. "Жаба чи риба?" - подумав. Хлюпнуло ближче,
  виразніше. "Хтось йде! І все ближче до мене... Може, який Фріц із
  розбито§ колони?" - витяг пістолет. "А що, як хтось такий, як я?
  217
  
  
  Прикро буде, якщо не озвусь!" Поки мізкував, хлюпання віддали-
  лося і стихло.
  Розвиднялося. Озирнувся. Неподалік пригорок. Сухо. А далі
  широка прогалина поросла високою травою, вкритою росою, на
  якій слід чобіт. Пішов по ньому. Сонце піднялося, пропала роса,
  зник і слід. Поміж дерев сяйнуло широке поле жита, що вже чека-
  ло коси.
  "Хліб!" - зрадів Костянтин і поповз із мороку лісу під сонце.
  Стоячи на колінах, розтирав колоски, жував тверді зернини. Ко-
  жен рух щелеп викликав біль обпечено§ щоки. Котилася сльоза, та
  не від болю, а від усвідомленя - хліб в руці, а §сти не може. Довги-
  ми вусиками колоски торкалися його лиця, здавалося, сміються
  над ним. Зерна не вгамували голод. Хутора, або якихось будов, не
  було видно. Пішов схилом лісу, вийшов до яко§сь річки і ледве не
  потрапив на чотирьох німців: двоє біля казана, під яким горів во-
  гонь, інші двоє поблизу вогнища збирали хмиз. Що він, охлялий,
  пістолетом може зробити з четвіркою, озброєних автоматами?
  Вмерти або потрапити в полон? Ні! Буду ще літати! Дійду, допов-
  зу до сво§х!.. Костянтин шугонув у кущі і подався далі від річки.
  Вийшов на вузьку довгу просіку, краями яко§ червоніли кущі ожи-
  ни. Збирав ягоди, запихав між зуби, сік стікав по бороді. "Дожився
  льотчик-винищувач!.. Ягоду не може жувати!" - подумки покеп-
  кував з себе. Перейшов до сусіднього куща, глянув вздовж про-
  сіки і завмер: кроків за сто, на перехресті просік, стояв німець
  з відром в руках і дивився на нього. Каска на голові, рушниця на
  плечі. Хвилину-другу стояли вони незворушно, розглядаючи один
  одного. "Мабуть, він із то§ компані§, що біля річки? Вертається,
  мабуть, із якогось хутора, - подумав Костянтин. - Хай тільки зніме
  рушницю, буду стріляти..." Німець озирнувся і пішов до річки.
  "Чи не розпізнав, хто я, чи подумав, що я тут не один, і не нава-
  жився вступати в бій? А що робитимуть його колеги, коли розка-
  же про зустріч зі мною?!"
  Йшов немов п"яний, ноги підкошувалися, в очах плавали ве-
  селки. Скільки ж він іде?! І скільки ще йти? Десь впаде і не підніметь-
  ся. Знову вечір. Натрапив на копицю сіна, зарився, заснув.
  
  
  
  218
  
  
  День четвертий
  Прокинувся. Відчув, сіно на спині ворушиться, знизав плечи-
  ма - зрозумів, поки спав, на його теплій спині ночували польові
  миші. Ворухнувся, і вони розбіглися. Вилаявся в §хню адресу
  і рушив на сонце. Опівдні ліс розступився, і перед ним неширока,
  як видно, повновода річка. Глянув ген вдалину по §§ течі§, побачив
  міст. "Так це ж річка Емайг!" - зрадів, ніби опинився вже в своєму
  полку. Кількома днями раніше літав з командиром в цей район на
  розвідку, бачив - міст охороняється, по обох боках бліндажі. До-
  ведеться перебиратися на той берег уплав, та й засумнівався в ус-
  піху: плавав він хіба що в теплих, мілких, степових ставках, та й
  охляв дуже. Ліг перепочити. "Досить! Час іде! Підйом!" - наказу-
  вав сам собі. Роздягся, приторочив вузлик з одежею на голові, пісто-
  лет засунув у чобіт, зайшов у воду, відплив недалеко від берега, в
  чоботах повно води, ось-ось злізуть з ніг, а там пістолет, і його
  тягне на дно. Вернувся. Пішов берегом знайти якусь колоду, знай-
  шов довгу криву дошку від розбитого човна. Знову зайшов у воду.
  Був уже на середині річки, як почув гуркіт катера. "Назад? Впе-
  ред? Чи встигну? А повні води чоботи тягнуть на дно. Гуркіт на-
  ростав. Дошка вислизнула із рук, попливла за течією. До очерету
  кілька кроків, а руки кволі, махає ними, а дістатися до берега не
  може. Пірнув, щоб руки якусь мить відпочили, простяг §х вперед.
  Однією торкнувся очеретини, але вона вислизнула. Намірився ста-
  ти на дно. Але марно - глибоко. Вода потягла його вздовж берега.
  На щастя, трапився кущик верболозу. Потягся до берега, коліна
  торкнулися ґрунту. Тулуб у воді, над водою - ніс та очі. З-за пово-
  роту річки виплив чорний, присадкуватий катер, позаду велика
  баржа, на баржі два танки, гармати, солдати. Танковий кулемет
  пострілює по прибережних кущах і лісу. "Тікають з Чудського
  озера, мабуть, на Тарту", - подумав Костянтин. І, щойно катер
  віддалився в сторону моста, порачкував у кущі. Полежав. Відхе-
  кався. Пішов. Ноги заплітались, §сти вже ніби й не хочеться, а в
  голові: "Скільки ж це я без §жі?! Так можна і пропасти ні за цапову
  душу! Трапився б який хутірець, попросити..."
  
  
  
  
  219
  
  
  День п"ятий
  Від запаху сіна в голові паморочилося. Підповз до дверей.
  В безхмарному небі сонце стояло вже високо. Помітив мало ходже-
  ний пішничок від сараю через нешироку лісосмугу. "Дорога зав-
  жди веде до людей!" - згадав. За лісосмугою - велике поле кар-
  топлі, за ним дерев"яний паркан, відчинені ворота, з димаря хати
  вився димок.
  "Хутір. Що за люди на ньому? Душа хуторянина - потемки".
  Ліг край картопляно§ грядки, думав, зайти на хутір чи ні. Раптом
  аж жахнувся, неподалік, з-за кущів, вийшла літня жінка з в"язкою
  хмизу на спині. Зиркнула в його бік і прискорила кроки до хутора.
  "Помітила! Несе хмиз на спині, значить, не панського роду. Піду!"
  Тільки підвівся, побачив, - у ворота хутора зайшли четверо німець-
  ких солдатів і офіцерів."От так, пішов би за шкоринкою хліба
  і наклав би головою..." Знову ліг. Очей від хутора не відводив.
  З воріт вийшли двоє чоловіків у цивільному і попростували між
  рядками картопління до нього. Костянтин витяг пістолет.
  Чоловіки йшли широкими кроками. Зупинилися неподалік,
  посміхаються, та підійти ближче не насмілюються.
  - Хто такі? - що було духу, грізно запитав Костянтин.
  - Ести, ести ми... З хутора, - відповів старший за віком.
  - Німці на хуторі є?
  - Найн! Найн! - розвів той руки.
  - Я бачив, зайшли до двору...
  Чоловіки засміялися, заговорили між собою по-естонськи.
  В цей час із двору вийшли п"ятеро чоловіків в цивільному одязі.
  - А то хто? - запитав Костянтин.
  - Німців немає... То наші ести, які воювали в німецькій армі§.
  - Старший засміявся. - Тікають... Переодяглися і розбігаються по
  домівках. Німецька армія тікає... Ці тримали оборону проти ва-
  ших... А правда, що в Червоній Армі§ воюють і ести?
  - Воюють... - відповів Костянтин і попросив §сти.
  - Ходімо на хутір...
  - Ні. Принесіть сюди.
  Чоловіки перезирнулися і пішли на хутір. Запрошення на хутір
  викликало у Костянтина підозру, подумав, чи не вернуться вони зі
  зброєю, відповз під ліс.
  
  220
  
  
  Минуло кільканадцять хвилин. З хутора вийшла, направилася
  в його бік ціла процесія. Коли підійшли ближче, роздивився: по-
  переду висока молодиця з тацею в руках, поруч з нею високий
  молодий чоловік, позаду жінка, яка несла хмиз, і чоловіки, які щой-
  но розмовляли з ним.
  Не знайшовши його там, де бачили, всі пішли краєм лісу. Кос-
  тянтин довірився кирпоносій молодиці, яка першою натрапила на
  нього.
  Постелили йому в сара§ на сіні, напо§ли теплим молоком. Мо-
  лодиця і стара жінка взялися загоювати його опіки. На горище
  вилізли чоловіки, які пропонували йому йти на хутір. Виявилося -
  вони брати. Старший назвався Ріхардом, молодший Оскаром.
  - Лейтенант оживає, - посміхнувся Ріхард. - Але після голо-
  духи §сти йому багато не можна... Можна вмерти. А ми хочемо,
  щоб лейтенант був живий...
  Оскар витяг великий пістолет, такого Костянтин ще не бачив,
  і запропонував поміняти на ТТ.
  - Звідки у вас пістолет? - запитав Костянтин.
  - Служив в поліці§... Нещодавно вернувся на хутір, - сказав
  Ріхард і засміявся. - Червона Армія наступає, куди йому подітися?
  - Мінятися не маю права, - відказав Костянтин.
  - Право? Війна все спише... Мав би я пам"ять, - сказав Оскар.
  - Ні, не можна.
  Чоловіки спустилися з горища. Згодом Оскар знову виліз, ска-
  зав:
  - Напишіть нам розписку, що ми врятували вас від голодно§
  смерті...
  Така пропозиція викликала у Костянтина відразу і підозру
  в щирості господарів, сказав, що без нотаріуса його розписка нічого
  не варта, додав, що досить того, щоб його товариші побачили його
  у них.
  Оскар пішов. "Шукає виправдання... Чи не застрелив би мене
  з того пістолета, якби наша армія стояла ще за річкою Великою?" -
  подумав лейтенант.
  Наступного ранку Ріхард сказав, що хазя§ навколишніх хуторів
  бажають поговорити з ним - лейтенантом Червоно§ Армі§.
  - Про що?
  
  221
  
  
  - Про все. Як будемо жити далі...
  П"ятеро кремезних чоловіків всілися в соломі півколом.
  - А одежа на солдатах Червоно§ Армі§ яка? Американська? -
  питає один.
  - А §сте ви американське? - питав другий.
  - А колгоспи будуть у нас? - третій.
  - А тих, хто служив німцям, будуть розстрілювати чи до Си-
  біру зашлють?
  Костянтин розумів, фашистська пропаганда засліпила цих
  людей. Майже до обіду хуторяни не злазили з горища. Коли злази-
  ли, помітив, його відповіді припали до душі кожного неоднаково.
  Злазили, косо поглядаючи один на одного. Останнім злазив Ріхард.
  Костянтин попросив дізнатися, чи далеко радянські війська.
  Увечері той повідомив: "Наші в п"яти кілометрах від хутора".
  А наступного ранку, не вилазячи на горище, гукнув від дверей:
  - Лейтенанте, злазьте, наші танки пройшли!
  - Звідки знаєш, що наші? - запитав Костянтин. Він не чув гур-
  коту моторів.
  - Німецькі танки лишають не такий слід... пройшли наші сто-
  роною від хутора.
  За дві доби на сіновалі Костянтин відіспався, підкрипився.
  Жінки заго§ли опіки.
  - Виведи мене на дорогу, якою пройшли наші танки... треба
  негайно з"явитися в полк, - сказав Ріхарду Костянтин.
  За ворота проводжали його гуртом. З сім кілометрів до дороги
  проводжав Ріхард. Про§жджав на захід ЗІС, Костянтин підняв руку,
  та схаменувся. Йому треба в полк, а полк десь у тилу.
  Нагодився студебекер, який віз поранених червоноармійців у
  тил. Ріхард міцно потис йому руку, забув що вона обпечена,
  і махав капелюхом поки машина сховалася за стіною лісу. Маши-
  ну зупинили на КП. Вилицюватий сержант перевірив документи
  шофера, супроводжуючого, виліз у кузов, перелічив поранених.
  Запитав Костянтина, хто він.
  - Як хто?! Лейтенант, льотчик! - сердито кинув Костянтин.
  - Документи! Таких нахрапистих ми бачили! - присікався сер-
  жант.
  - Згоріли документи...
  
  222
  
  
  - Злазь! В штабі розберуться, що ти за птиця...
  Сперечатися було марно.
  Полковник, начальник контррозвідки якусь мить роздивлявся
  Костянтина, закутаного бинтами як єгипетська мумія. Вислухав-
  ши, сказав, що і він був авіатором і знає багатьох з 845 полку, за-
  пропонував назвати, кого знає він. Полковник подзвонив у штаб
  14-§ Повітряно§ армі§. Вислухавши, запитав, як кличуть його това-
  риші в польоті.
  Посміхнувся:
  - Валяй, Малий! Чекають на тебе. Виписав перепустку, провів
  до дверей, поплескав по плечу: - Літай! До зустрічі в Берліні!
  Полк вже перебазувався на новий аеродром. Днів десять пол-
  ковий лікар "приводив" Костянтина в "норму". На одинадцятий
  сказав:
  - Йди! Борька Задворний з мене душу витряс, щоб виписував
  тебе!
  Наступного дня, в парі з Надворним, вони збили чи не того
  "Фокера", що підпалив його яструбок. Та цього разу на обличчі
  збитого пілота вже не було посмішки.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  223
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  ХАЙ СВІТЛОЮ БУДЕ ПАМ"ЯТЬ
  Новела
  
  Він стояв біля відчиненого вікна готелю аеропорту. Годинник
  показував сорок на одинадцяту вечора. З висоти четвертого по-
  верху було видно частину освітлено§, виблискуючо§ після дощу
  вулиці, тротуар-коридорчик, стиснутий зеленню кущів, і верхів"я
  дерев.
  У непричинені двері з холу проникало біло-голубе світло від
  екрана телевізора, долинала мелодія болгарсько§ пісні - давали
  концерт гості з братньо§ соціалістично§ кра§ни. Прогримів, зліта-
  ючи в далекий рейс, реактивний лайнер. І знову чулася хвилююча
  мелодія. Вона навіювала щось далеке, приємне, хороше. Завтра
  на світанку літак винесе його з цього величезного білокамінного
  міста і він назавжди попрощається з нею - мрією своє§ юності.
  Сорок на одинадцяту. До §§ порога двадцять хвилин §зди тро-
  лейбусом... Двадцять хвилин §зди і тридцять чотири роки життя -
  вдалих, невдалих, часом і гірких.
  Учора, вилітаючи в службових справах до цього міста, в яко-
  му він був про§здом зразу ж після війни, коли ще суспіль чорніли
  коробки зруйнованих будинків, він почував себе неначе багатшим,
  адже, крім не бідного на поді§ життя, він підсвідомо носив у душі
  теплі спогади про не§ та бажання коли-небудь зустріти ту, якою
  марив, коли було йому вісімнадцять, ту, яку зустрів раз у сонячній
  долині Казахстану Кооп-сан. Ішов §й тоді шістнадцятий рік. Дівчи-
  на була евакуйована туди з цього ось міста. А за чотири кілометри
  від селища, де вона мешкала, він учився літати на винищувачі
  Яковлєва.
  Одного жаркого липневого дня він ніс караульну службу, охо-
  роняв склад, що знаходився на околиці селища. Здавши пост, він
  
  224
  
  
  присів у скупому затінку від купки ящиків. Була обідня перерва. Із
  селища до улоговини, де паслося стадо корів, курною дорогою, що
  стелилася поблизу ящиків, пройшла група жінок. Набагато відстав-
  ши від них, слідом чалапало босоніж дівча з вугластими плечима,
  в батистовій блузці без рукавів. Дівчина дивилася в степ, де в ма-
  реві плавали телеграфні стовпи, будівлі військового табору.
  Щось невідоме штовхнуло його окликнути §§ і спитати, кого
  вона виглядає з боку табору.
  Дівчина зупинилася, трохи нахилила голову, подивилася на
  нього. Голубенькі §§ очі заіскрилися, вона засміялась і вигукнула:
  "Вас, вас виглядаю!" Сказала і побігла в гарячий степ.
  Він зустрічався з нею кілька разів, але не став §§ обранцем...
  Через півроку, ви§жджаючи з селища, вона, може, так, по-друж-
  ньому, лишила адресу своє§ бабусі, котра мешкала в селищі, по-
  близу ось цього міста. Вони з матір"ю мали намір зупинитися тут,
  чекати батька з фронту.
  Згодом він дізнався, що вона з батьками в Прибалтиці. А потім
  §§ слід загубився. Але прізвище та адреса §§ бабусі лишилися в його
  пам"яті назавжди.
  Вчора о третій годині дня він вийшов на привокзальну площу.
  На службу мав з"явитися тільки сьогодні. Півдня було в його роз-
  порядженні. При§жджі в чуже місто звичайно квапляться влашту-
  ватися на нічліг, запастися квитком у зворотну путь, але він, як
  завжди, не поспішав з цим, вірив - ночувати просто неба не дове-
  деться і ви§де коли слід. І ось, дивлячись на людський потік, він
  подумав, а чи не розшукати §§ бабусю? Бабуся була бабусею вже
  тридцять чотири роки тому, могла й померти... Одначе людина
  безслідно зникнути не може, хоча б доти, поки живе хоч хтось
  один із тих, хто знав §§...
  У будочці довідкового бюро нервова дівиця відповіла, що се-
  лища з такою назвою, як він запитує, немає, а є щось подібне.
  Спасибі й за це. За десятиріччя назви могли змінитися, та й
  він міг запам"ятати не точно, і він по§хав шукати.
  Мжичило. Він ходив вулицями величезного селища, яке пото-
  пало в садах, стукав у добротні дерев"яні й залізні ворота, за яки-
  ми ховалися в зелені великі цегляні півтора- і двоповерхові особ-
  няки, гаражі, біліли цементні доріжки. Ніхто §§ бабусі не знав. Те-
  
  225
  
  
  пер уже ним володіли звичайні для нього наполегливість, упертість:
  раз при§хав у селище, то треба знайти. І він ішов далі, розпитуючи
  зустрічних, і нарешті зупинився коло воріт з потрібним йому но-
  мером. На подвір"§ височів над кронами молодих дерев новий,
  прямо-таки "відгроханий", як кажуть, дивлячись на з фантазією
  збудовані особняки, дім. Але в ньому живуть молоді люди,
  при§жджі, котрі й сво§х найближчих сусідів не знають.
  Тоді він став міркувати. Ї§ батько був кадровим військовим,
  наприкінці війни мав звання підполковника. Такого віку людина
  давно на пенсі§. І якщо він лишився живим, то не міг не навіда-
  тись у рідні кра§, про нього може знати якийсь військовий відстав-
  ник.
  Йому показали будинок полковника у відставці. Той був уже
  старою людиною з набряклими ногами: сидів на веранді, накрив-
  шись ковдрою, хоча надворі стояв теплий день кінця травня.
  Почувши назване йому призвіще, старий сказав, що знає §§ бать-
  ка, що той має в селищі половину будинку - дачу, а в місті - квар-
  тиру, де проживає разом з дружиною. Дача записана на не§, вона
  недавно одружилась і теж проживає в цьому місті. Бабуся §хня
  давно померла. А в §§ будинку, що тепер уже має інший номер,
  проживають §§ рідні.
  Він пішов до рідних. Слухав §х і не вірив. Тридцять чотири
  роки нічого не знав про не§, а це згаяв три години - і в його блок-
  ноті і телефон, і адреса §§ батьків. Ї§ ж адреси рідні не знають.
  Як бути? - думав він. - З §§ батьками він не знайомий. Чи мог-
  ла мати запам"ятати якогось курсанта, що разів два стояв на ґаночку
  з §§ дочкою три з половиною десятки років тому? Та й вона навряд
  чи пам"ятає його. Що він скаже §§ рідним? Чого з"явився? Місяць
  тому §й сповнилось п"ятдесят. На меланхоліка він не схожий, та
  все це може здатися великою дурістю або дивацтвом... Розшукує
  ту, котру кохав юнаком... Чи не хвороба це?.. Чому люди так при-
  в"язані до далекого минулого - до друзів дитинства, до сво§х дібров
  - до всього того, що оточувало на початку життя?
  Чому на старості літ людині хочеться вернутися в юність? -
  думав він, повертаючись у місто електричкою. - Може, тому, що
  тоді були найчистіші, найщиріші поривання душі, були бажання,
  позбавлені ще накипу життєвих негод, практицизму, буденщини?..
  
  226
  
  
  Тоді ним володіла романтика, було багато непізнаних, манливих
  таємниць... Може, тому, що пам"ять тих років трішки відігріває
  охололу душу? Кажуть, минуле - це мішки золота, за яке нічого не
  можна купити. Але якщо у людини є мрія, не потрібні §й мішки
  золота...
  Він думав, зайти чи не зайти до §§ батька й матері, але йшов
  потрібною вулицею. Увійшовши в під"§зд, піднявся на другий по-
  верх, постукав у двері і назвав себе не вагаючись.
  Перед ним стояла низенька, ще бадьора стара - §§ мати. По-
  чувши його призвіще та ім"я, вона здивовано мовила: "Так це ви?"
  Прийшов §§ батько. Познайомилися. За чаєм згадали долину
  Кооп-сан, куди старий навідувався, коли частина була на перефор-
  муванні, потім зідзвонився з нею.
  - Здрастуй, це я, - сказав він у трубку так, немов товаришеві, з
  яким тільки вчора розстався.
  - Яким чудом? Звідки? Чи надовго? - здивована кричала вона
  на другому кінці проводу.
  - Приходь до батьків. Хочу подивитись на тебе, - сказав він.
  Вона не могла прийти. Щось відправляла синові і ось-ось мав
  повернутися з роботи чоловік. Домовилися зустрітися в центрі
  міста біля пам"ятника.
  Батьки пропонували подивитися фотографію, щоб він міг
  пізнати §§, але він відповів:
  - Не треба. Хочу перевірити зорову пам"ять.
  І по§хав у готель.
  Сьогодні о чверть на сьому, заклавши руки за спину, він по-
  ходжав навкого пам"ятника. Тридцять чотири роки думав, де, як
  вони зустрінуться, які хвилювання переживуть, а тепер ходив, не
  відчуваючих ніяких хвилювань.
  Його зупинили, взявши за руку ззаду.
  - Ну, здрастуй, - сміялась вона. Він дивиться на невисоку пов-
  новиду жінку, стараючись знайти схожість з тією, шістнадцяти-
  літньою, і не знаходив.
  - Пізнала? - спитав він.
  - По спині... Та й хто, крім тебе, може так демонстративно
  крокувати біля пам"ятника?
  
  
  227
  
  
  Вони сіли на лавці в боковій але§. Він уже знав, що вона була
  одружена, розійшлась, має сина. Десять років жила у сестри на
  Кавказі, а п"ять років тому знову одружилася, що вона ще могла
  повідомити про себе? Талантом бог не нагородив. Не бачилися
  стільки часу, а говорити неначе не було й про що. Та, якою марив
  юнаком, зараз сиділа поруч і не хвилювала серця. Зустрівшись на
  вулиці, він просто не звернув би на не§ уваги.
  Поглядав на §§ маленькі руки, що лежали на господарській
  сумці, як у бабусь, зморщені, і думав про ті, колись міцні, засмаглі
  руки, які проніс у пам"яті через роки. Все життя йому хотілося ще
  побачити §х, побачити §§ голубенькі з іскринками очі, а на нього
  тепер дивилися якісь блідо-сірі й зовсім не променисті... Навіть
  родимка на щоці, яка привертала тоді увагу, зникла. У думці ще
  раз розгорнув перед собою §§ життя. Неміцним було заміжжя, потім
  десять років свободи розлучено§ молодо§ жінки... Роки, сто-
  мленість... Тепер прибилася до берега... Живе тихо, як видно, до-
  годжає чоловікові, щоб дожити свій вік не одній.
  Вона спитала, чи щасливий він. Відповів, що навряд чи є люди
  абсолютно щасливі.
  Вона призналася: коли стало §й погано в житті, вона шукала
  його, бо пам"ятала, що, прощаючись, він сказав: "Буде погано -
  знайди мене". Але не знайшла. Зауважила, що він, як і тоді, по-
  військовому стрункий, а ось §§ чоловік із животиком, потім задала
  дурне, на його погляд, запитання: чи зраджував він дружину? Він
  не приховав подиву §§ запитанню, але вона не знітилася, а просто
  засміялась.
  Вона поспішала додому, але він умовив §§ зайти до батьків.
  Старі чекали.
  Подали на стіл. Згадали разом воєнні роки і спільних знайо-
  мих по долині Кооп-сан.
  Через годину вона знову заквапилася додому. Він провів §§ до
  дверей, легенько торкнувся губами §§ холодного лоба, так, як зро-
  бив це, прощаючись тридцять чотири роки тому, двері зачини-
  лися.
  ...Концерт болгарських митців закінчився. Білокамінне місто
  засинало. Сьогодні, ви§жджаючи в степ, він дивився на нього зда-
  леку. Висотні будинки щойно заселених районів виблискували у
  
  228
  
  
  промінні сонця, неначе гористі острови серед океану. Він думав -
  безмежні укра§нські степи, білокамінне місто і вона...
  Завтра він по§де. Вона - його мрія - зостанеться серед білих
  вулиць, зелених алей цього міста, тепер чужа... Вони давно чужі...
  Чи потрібно було шукати §§? - думав він. - Чого і до кого я
  йшов? Чого я хотів? Знайти?.. Знайшов тінь своє§ юності, а втра-
  тив мрію - жаринку, що зігрівала серце. Так раптом, так просто
  обікрав свою душу... Ні, не варто шукати зустрічі з тими, кого ко-
  хали тридцять з лишком років тому... Це обкрадає пам"ять світло§,
  гарячо§ юності.
  Геть! Швидше геть від реально§ старості!.. Він вимкнув світло,
  ліг. Намагався згадати §§ обличчя і не міг. Воно заслонялося усміх-
  неним личком босоногого дівчиська в пекучому степу...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  229
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  С И В И Й Т У М А Н
  
  Коли проходиш гомінкою вулицею Радянською, звертає на себе
  увагу хутірець білих з червоними смугами будиночків, що гніздять-
  ся за дворами на крутій горі.
  У погожий день над хутірцем планерують на посадку літаки
  Аерофлоту. Рік у рік, день у день господарі хутірця, а зветься він
  "Окремий привід" Ужгородського аеропорту, слідкуючи за робо-
  тою радіоприладів, забезпечують рух повітряним кораблям. Про-
  тягом року сріблясті красені перевозять з порту сто тисяч паса-
  жирів та багато тонн вантажу.
  А що ж на хутірці, коли Ужгород обсідає туман? Ось як сьо-
  годні, в неділю місяця лютого...
  Я завітав на хутірець. Маю до нього службове відношення.
  Чергував якраз колишній, ще часів Вітчизняно§ війни, льотчик-
  бомбардувальник Шульгін Микола Васильович. Сидів біля малень-
  кого столика, переглядав журнали реєстраці§ роботи приладів
  і споглядав білий морок за віконцем. У ясну погоду з віконця вид-
  но аеропорт, асфальтовану злітну доріжку, а далі - поля Чехосло-
  ваччини. Зараз - біле безмов"я.
  - Здрастуй! Чи не заблудився у тумані, що потрапив до мене? -
  зрадів Шульгін живій душі.
  Запалили, розговорились.
  - Для авіаці§ туман повен несподіванок, - зітхнув Микола Ва-
  сильович.
  - А саме?
  - Дивлюсь на цю мряку й пригадую випадок, що стався на
  Кіровоградщині у сорок четвертому, й саме в лютому...
  - Де саме на Кіровоградщині? - питаю. - Я кіровоградець.
  Може, знаю.
  
  230
  
  
  - На Кіровоградському аеродромі наш полк стояв пізніше...
  Трапилася біда в районі Мало§ Виски. - А от як звуться села -
  вбий, не пам"ятаю... Чотири десятки років спливло...
  Неохочий старий льотчик до розповідей, говорить повільно.
  Гуляли, завивали у степах лютневі заметілі, та страшніше від
  них гули хуги вогняні. Точилися жорстокі бо§.
  Ескадрилья пікіруючих бомбардувальників Пе-2 5-§ Повітря-
  но§ Армі§, злітаючи з польового аеродрому, що біля села Мошорі-
  но, "обробляла" німецькі позиці§ вже західніше Кіровограда, в ра-
  йоні Первомайська, Новоукра§нки. Наприкінці лютого закликали
  пілотів та штурманів до штабу полку - в сільську хату край села.
  Тислися хлопці, одягнені в комбінезони й унти, вздовж стіни, біля
  дверей, слухали начальника штабу, низького підполковника...
  - У район Мало§ Виски німці підтягують танкові та інші
  військові частини, - говорив начштабу. - Мабуть, замишляють уда-
  рити на Кіровоград чи залізничний вузол Знам"янку - взяти ре-
  ванш за недавню поразку під Корсунем-Шевченківським... Коман-
  дування придає наш змішаний полк для прикриття і підтримки
  дій 8-го особливого призначення механізованого корпусу генерал-
  майора Фірсовича... Окрема танкова бригада корпусу під коман-
  дуванням полковника Юревича отримала наказ: потайки, лісами,
  рухаючись виключно вночі, вийти в район Мало§ Виски, рапто-
  вим ударом прорватися за лінію фронту, розгромити резерви во-
  рога. Нам наказано прикривати і підтримувати ді§ бригади. Поки
  вона дійде до передбаченого місця прориву, що на північній захід
  від Мало§ Виски, нам слід "обробляти" той відтинок невеликими
  групами. Невеликими, щоб не викликати підозри, не розкрити на-
  міру... І головне - розвідка місць скупчення та шляхів пересуван-
  ня. Ясно?
  - Так точно! - відповіли молоді голоси під низенькою стелею
  старо§ хати.
  - Ланці старшого лейтенанта Шульгіна виліт через півгодини.
  Залиштеся, товаришу Шульгін, для уточнення маршруту. Решта
  поки що вільні, - наказав підполковник.
  Навислі хмари тисли літаки до землі, а позаду здіймалися фон-
  тани вогню та диму. Шульгін вивів машину з пологого пікіруван-
  ня, повернув на схід.
  
  231
  
  
  - Командир! Літак Пацюри! - схвильовано вигукнув штурман
  лейтенант Мельников.
  - Що Пацюра!
  - Гляньте!
  - Іване! Що трапилося? - запитав Шульгін товариша по радіо,
  і озирнувся вліво назад.
  Світло-зелений двокільовий літак Пацюри відставав і знижу-
  вався.
  - Трясе! Пошкоджено повітряний гвинт! Мушу сідати! -
  відповів. - Шукаю рівне поле...
  За хвилину Пацюра посадив літак у чистому полі, неподалік
  села. Продовжуючи політ до Мошоріно, Шульгін чув, як Пацюра
  по радіо доповів у штаб полку: "Сів благополучно. Лопасті гвинта
  правого двигуна розбиті. Штурмана і стрілка відправив на базу.
  Присилайте гвинт. Чекаю".
  Під літаком Шульгіна вкриті снігом степи. Обочини доріг, яри,
  всіяні розбитими автомашинами, гарматами. Тут-там на снігу, не-
  мов зуби хижаків яко§сь доісторично§ ери, розстелені гусениці
  "тигрів", "фердинандів" - дикунів двадцятого століття... Земля по-
  рита траншеями, воронками від бомб. Сумно дивився на побиту
  рідну землю Шульгін.
  Праворуч вдалині, долиною річечки Інгул, чорною плямою сте-
  литься Кіровоград. А ось, майже під літаком, на повороті залізниці
  Знам"янка-Кіровоград, станція Треповка. Далі - села Казанка, Су-
  ботці, знову залізнична колія, і Мошоріно, розрізане навпіл річечкою
  Бешкою. Літаки Шульгіна і правого веденого тримають швидкість чо-
  тириста дев"яносто кілометрів на годину. Аеродром - на південь від
  села. Сідали з прямо§. Пе-2 на посадці - вередливий літак. Передбача-
  ючи це, конструктори наділили його міцними "ногами".
  Зарулили ближче до вишневих садків, вимкнули двигуни і
  пішли у штаб. Вислухавши доповіді екіпажів про виконання зав-
  дання, начальник штабу сказав, що вже дав команду технікам де-
  монтувати повітряний гвинт з машини, яка на ремонті, і що йому,
  Шульгіну, необхідно летіти до Пацюри.
  - Поставите гвинт і на зворотному шляху дорозвідайте район
  Мало§ Виски, - наказав він. Глянувши у вікно, уточнив, що слід
  летіти завтра вранці, бо вже смеркає.
  
  232
  
  
  Шульгін і Мельников подалися до літака, з якого техніки зніма-
  ли гвинт. За якусь годину його розібрали на частини і помістили
  у фюзеляж бомбардувальника.
  Туманний вечір обліг Мошоріно, коли крокували до хати, де
  квартирували, крізь туман з сусіднього двору долітали звуки ман-
  доліни, регіт полково§ молоді та сільських дівчат. Колись було, що
  парубок ризикував отримати синці, якщо забрів до дівчат на дру-
  гий кут села. Зараз - усі сво§.
  - Де ж це ви, хлопчики, забарилися?.. Вже й вечеря, мабуть,
  прохолола, - забідкалась, кліпаючи сірими очима, баба Мелашка -
  хазяйка хати. - Сідайте.
  Баба шаркнула чорною від споконвічно§ роботи на землі доло-
  нею по дошках стола, метнулася до печі, гримнула заслінкою і
  витягла рогачем великий чавунець. З тих пір як полкова §дальня
  розмістилася неподалік від бабино§ хати, стара працює на кухні
  і підгодовує сво§х хлопчиків. Інакше вона §х і не називає - Шульгі-
  ну двадцять чотири, а Мельникову нещодавно сповнилось двад-
  цять. Хлопчики вони для баби - вона вже має онуків. У хаті, окрім
  не§, живуть дочка і доччина донька; зять на фронті. Долівка в кім-
  наті старанно виметена, на покуті горить маленька гасова лампа
  з розбитим і склеєним газетою склом.
  Поки Шульгін і Мельников скидали унти, комбінезони, на столі
  в череп"яних мисках запарував борщ.
  Хазяйка сказала:
  - Їжте, хлопчики, на здоров"я. - І пішла через сіни в кімнату
  до сво§х.
  Здавалося б, виліт був вдалий. Щодо випадку з Пацюрою, то,
  як для воєнного часу, то невелика біда. Поставлять справний гвинт
  - і по газах. Будні війни, - думав Шульгін. Але тіє§ ночі наснилося
  йому чортзна-що. Буцімто він, Мельников та Пацюра йдуть ку-
  дись степом і дійшли до річки. Вода чорна, як смола. Він і Мель-
  ников вирішили переходити вбрід, а Пацюра пішов шукати обхід.
  Шульгін крикнув, щоб не відривався від них, бо потрапить до
  німців, і рвонувся наздоганяти Пацюру, та той немов крізь землю
  провалився... На те Шульгін прокинувся. Серце калатало. У два
  маленьких віконця зазирала ніч. Мельников посвистував носом
  поруч - спали в одній постелі. До ранку вже не склепив повіки.
  
  233
  
  
  Дивився в темноту, а перед очима снувалася фантазія змореного
  напруженням мозку.
  Скоро прокинулась баба, затопила соломою піч, щоб §§ хлоп-
  чики не померзли, заторохтіла рогачами і розбудила тим торохтін-
  ням новий день.
  Посідали снідати. Вона придивилася до Шульгіна й питає:
  - Чого це ти, синку, такий зажурений?
  - Так, нічого, - відповів.
  - Чи не захворів, бува? Може, простудився? Ану, дай, голова
  не гаряча? - Шульгін і не помітив як бабині руки приклалися до
  його чола.
  - Що ви? Я здоровий! - відсторонився.
  - Ой, не кажи, синку. Сиди сьогодні в хаті. Я ось вправлюсь,
  збігаю до вашого командира, скажу, щоб не посилав тебе хворого
  на німців.
  - Вона і справді натягла фуфайку.
  - Не йдіть нікуди, бабко! - аж підскочив Шульгін і зізнався:
  Змучив гидкий сон.
  - Ану, розкажи.
  Припертий до стіни Шульгін розказав сон.
  Стара витерла суху сльозу:
  - Когось одного, хлопчики, недолічитеся... Перед тим, як поліг
  головою мій меншенький, Андрійко, мені теж наснився поганий
  сон...
  Проводжала сво§х постояльців за ворота. Шульгін втягнув го-
  лову у плечі, озирнувся - не побачив би хто таких проводів. Що
  скажеш старій згорьованій жінці?
  Стрілка не брали, бо летіли над звільненою територією. Хви-
  лин за двадцять будуть у Пацюри, швиденько замінять гвинт.
  Вправляться, може, й до обіду. Але зліт затримувався. На північ,
  низько над землею, сунули важкі хмари.
  - Висота кромки триста метрів, - сказав Мельников, зв"язав-
  шись по радіо з метеослужбою. - Дівчата кажуть почекати...
  - Дожилися, - буркнув Шульгін. - Наталка і Катя скоро й ко-
  мандирові полку вказуватимуть...
  І за годину, і за дві хмари не піднялися. Нудьгували майже до
  обіду.
  
  234
  
  
  - Висота хмар п"ятсот метрів! - зраділо вигукнув Мельников. -
  Зліт дозволено!
  Шульгін випробував двигуни, злетів і взяв курс на північний
  захід. Рівно гудуть двигуни. Вдалині, на півночі, чорніють ліси,
  темними змійками від них на південь тягнуться залізничні колі§ -
  одна, далі друга, що на Кіровоград від Знам"янки, ще кілька хви-
  лин - чорніє ліс, за Підлісним. Шульгін подумав, що десь серед
  того чорного моря зараз прича§лася механізована бригада полков-
  ника Юревича.
  Село, де слід було шукати Пацюру, скупчилося на західному
  березі степово§ річечки, за ним видно лісок, а навкруги - голі
  поля. Пролетіли над дворами. Ні душі, ні димка. Виконали одне,
  друге коло над полями поблизу села.
  - Що за чортівня! Де Пацюрин літак? - лайнувся Мельников.
  Шульгін знизився до сімдесяти п"яти метрів, ще раз облетів і
  над селом, і над полями. Засумнівався, чи правильно вони витри-
  мали курс.
  - Летіли ми точно, - запевнив Мельников.
  - Так де ж літак Івана? Може, німці потягли?
  - Які німці?! Тут ні німців, ні сво§х не видно.
  Раптом бачать, з крайньо§ хати вискочили і побігли в степ двоє
  чоловіків. Передній махає руками, вказує на довге, рівне поле, яке
  й справді найзручніше для посадки літака.
  "Хто вони? - подумав Шульгін. - Видно, що розуміються у
  виборі площини для посадки літака".
  Сумніви сумнівами, а знайти Пацюру треба. Може, ці люди
  що-небудь знають про нього? На всякий випадок, наказав Мель-
  никову приготувати турельний кулемет і ще раз зайшов над пря-
  мокутником рівного поля. Люди махали руками:
  - Так це ж Іван! - засміявся Мельников. - Переодягнувся...
  Бомбардувальник торкнувся присніжено§ стерні, пробіг під
  уклін і зупинився. Пацюра схрестив руки над головою - вимикай
  двигуни.
  Чорнявий, ворухливий у цивільному одязі Пацюра скидався
  на циганчука, що зараз кинеться навприсядки.
  - Привіт! Привезли гвинт? - радів він, обіймаючи друзів.
  
  235
  
  
  - Гвинт привезли. А де твій літак? - озираючись, запитав
  Шульгін. - І чому нікого не видно в селі?
  Високий чоловік, років під п"ятдесят, який прибіг слідом за
  Пацюрою, пояснив:
  - І літак сховали, і люди поховалися: фріци по той бік села,
  кілометрів за чотири, і щось ворушаться.
  - Люди - ясно, а от літак у льох не сховаєш, - сказав Мельни-
  ков. - Ми очі видивили і не помітили його.
  - Маскування літака організував товариш Гончарук. - Кивнув
  у бік високого Пацюра. - Майстер. Пішли, побачите...
  Рушили до села, що починалося садками. По дорозі Мельников
  розповів Пацюрі про сон Шульгіна й реакцію на нього баби Мелаш-
  ки.
  - А знаєте... баба близька до істини. Недолічитесь... Ха-ха!
  Якби не воювати ще, я тут оженився б... - засміявся той.
  Літак помітили, підійшовши до нього кроків на двадцять. Стояв
  між деревами, старанно прикритий гіллям.
  - Оце маскування! - похвалив Шульгін. - Ну і хитруни!
  - Німці навчили хитрувати, - сказав Гончарук. - Не обдуриш
  ірода клятого - вважай пропав.
  Поговоривши, вирішили викотити літак на поле, де і присту-
  пили до заміни гвинта.
  - Зараз... Гукну людей, - сказав Гончарук і подався до сусід-
  нього двору, а потім далі.
  За півгодини біля літака зібралося душ двадцять молодиць та
  жінок старшого віку. Шульгін дивився на рідних людей, і сльози ви-
  котилися з очей. Браві від природи, чорноокі степовички тепер ніби
  аж вилиняли з лиця. Одягнені у старі фуфайки, подерті пальта, на
  ногах у деяких чоботи не по розміру, в інших галоші, прив"язані мо-
  тузкою, голови закутані навіть мішковиною. Та тільки-но збіглися,
  взялися скидати з літака галуззя, прив"язувати мотузки до стойок шасі.
  - Ой, лишенько, хоч би німчура не помітила та не стрільнула з
  гармати, - беручись за вірьовку, проговорила старша жінка.
  Вишикувались у два ряди цугом і потягли Пе-2 з вишняка в
  чисте поле. Поставили поруч з літаком Шульгіна.
  - Настю! Відв"язуй мотуззя, неси додому, там роздаси бабам!
  - сказав Гончарук до дебело§ молодиці. І пояснив Шульгіну: - Завів
  
  236
  
  
  у нас німець такий новий порядок, що й мотузки в господарстві
  чортма!
  Пацюра та Мельников взялися знімати побитий гвинт. При-
  несли ящик, щоб стати на нього. Шульгін з Гончаруком витягли з
  фюзеляжа привезений гвинт. Робота закипіла. Жінки охоче, з ціка-
  вістю бралися розкручувати чи закручувати гайки - як уміли. Сте-
  пом гуляв вітер. Було холодно. Як не старалися, а вечір застав §х за
  роботою. Гончарук збігав додому, приніс ліхтар. Підсадив низень-
  ку жіночку на крило - вона вляглася на капоті двигуна, присвічу-
  вала, коли ставили гвинт.
  - Ну, баби, готово! - сказав Гончарук. - Можете йти додому.
  - Ні, послухаємо, як гуркотітиме, - заперечила Настя. - Може,
  ще що?..
  Пацюра випробував двигун на малих обертах, а потім на всю
  потужність вимкнув запалювання. Виліз.
  - Усе гаразд! Дякуємо вам, жіночки! - посміхнувся до по-
  мічниць. - Почекаємо світанку і полетимо.
  Гончарук запросив льотчиків до себе.
  Низенька, на дві половини, хата ожила. Завісили вікна, запа-
  лили лампу. Хазяйка поставила на стіл казан з вареною в луш-
  пинні картоплею, внесла з погреба миску квашено§ капусти. Після
  холодного, голодного дня вечеря здалася справжньою нагородою.
  Хазяйка постелила всім трьом у цій же кімнаті. Виходячи, Гон-
  чарук сказав:
  - Ви відпочивайте, а я піду до літаків, постережу, щоб, бува,
  чого... - й тихо зачинив двері.
  Проснувся Шульгін, коли ще було темно. Визирнув у сіни.
  - Як там погода? - запитав хазя§на, який щойно зайшов зна-
  двору.
  - Спіть. Нікуди ви не полетите... Туман густий... Мельников
  і Пацюра теж уже не спали.
  - Видимість п"ять кроків... ще й бур"яни обліплені інеєм, -
  визначив штурман. І ліг на лаву досипати.
  Перегодя увійшов хазя§н з запаленою лампою.
  - Поставлю вам світло, щоб не нудьгували в сутіні... Відпо-
  чивайте, поки проясниться... Тільки б ото німець не поліз у
  мряці...
  
  237
  
  
  П"ять діб туман облягав степи. Кожного ранку льотчики в суп-
  роводі Гончарука виходили до машин, чекали просвітлення, при-
  слухалися, чи не суне туманом фашист. І за ці п"ять днів двері в
  хаті не зачинялися від сусідок.
  Треба чи не треба - навідувалися.
  - Оце йшла мимо, дай, думаю, заскочу, провідаю, - говорять,
  наче змовились.
  - Дивно... Хата ніби в боці від дороги, - потягує хазя§н цигар-
  ку. - Погрійся трохи, Ганько, та йди в яму до сво§х... Хлопці відпо-
  чивають. Їм ще воювати до само§ Німеччини... І ще одне: хоч і
  молоді, казали - жонаті...
  Ганька довго застьобує фуфайку, стріляє очима по кімнаті, чи
  не побачить чого такого - від Гончарукових гостей... Чоботи чи
  шапку... Щоб ще поговорити.
  - Та, мабуть, піду... Там заждались, - зітхає у сінях посумніла
  гостя, а яка й водиці ще нап"ється біля сінешних дверей.
  Шосто§ ночі подув вітер, розігнав туман.
  - По машинах! - вбігши до кімнати, вигукнув Мельников.
  Подякували хазя§ну та хазяйці, попрощалися і - з двору.
  Повилазили з ям сусіди, махають руками, стоячи край садків.
  Небом пливуть і пливуть розірвані хмари. До них метрів чоти-
  риста.
  Домовились - Пацюра летітиме веденим справа. Пролетять
  уздовж ліні§ фронту, подивляться, що робиться по той бік, і повер-
  нуть на Мошоріно.
  Лівим розворотом пішли на північний захід. Хвилини через дві
  розвернулися на південний схід. Летіли над територією, яка вва-
  жалася визволеною, та виявилося, що за п"ять туманних днів німці
  просунулися на схід на кілька кілометрів, нарили транше§. Сте-
  пом гасали тачанки з зенітними кулеметами, і вмить потяглися
  вогненні траси. Довга черга прошила ковпак літака Шульгіна пе-
  ред дошкою приладів, та §х, на щастя, не пошкодила.
  Не бачив, а відчув, як інша черга полоснула по фюзеляжу. Озир-
  нувся вправо: літак Пацюри, що йшов трохи ззаду, спалахнув фа-
  келом і клюнув у землю. Траса крупнокаліберного кулемета до-
  тяглася до правого двигуна машини Шульгіна. Здалося, чув
  дзенькіт металу. Мотор заклинило, лопасті гвинта зупинились,
  
  238
  
  
  немов розкинуті весла. Палаючий літак Пацюри впав у балку. Губ-
  лячи висоту, Шульгін повернув на схід, пролетів над якимось без-
  людним селом і посадив літак неподалік крайніх хат.
  - У чи§х руках село? - вискочивши з кабіни, озирнувся Мель-
  ников. - Хоча б одна жива душа...
  - Треба з"ясувати, може, і є хто.
  Зарили в землю польотну карту й попростували схилом до
  ближньо§ хати, що біліла між голих дерев. Ніде нікого, а біля хати
  находжено. Раптом на сусідньому подвір"§ з"явилася людина, за-
  кутана хтозна в що - чоловік чи жінка - не впізнати. Нахиливши
  голову, вона вийшла на стежину.
  - Може, німець? - зупинився Мельников. - Тепер вони натя-
  гають на себе все, що трапить під руки.
  Витягли пістолети. Шульгін гукнув. Людина у відповідь махну-
  ла рукою, щоб підійшли. Виявилося, то була жінка років під сорок.
  - Німці на тому краю села, - сказала вона. - Спішно довбають
  землю, чекають, що наші будуть наступати...
  - А де люди з вашого села? - запитав Шульгін.
  - Де ж §м бути... В погребах сидять.
  - А ви?
  - Я? Я оце вийшла подивитися, чи не почала телитися коро-
  ва... Жалко худобину...
  Поки говорили, з німецьких позицій над §х головами похурча-
  ли дві міни. Розірвалися вони неподалік від літака.
  - Треба сховати його в балку, - глянув Шульгін на Мельникова.
  - Як же ви його сховаєте? То ж не голка, - зауважила жінка,
  анітрохи не звертаючи уваги на розрив мін.
  - Удвох, ясно, не зможемо... От якби люди підсобили.
  - Піду, скажу, - невпевнено відповіла жінка і рушила межею.
  Шульгін і Мельников стали під стіну хати. Попереду них сад,
  за садом степ і польова дорога до села. На в"§зді в село - місток
  через канаву. Тут-там у степу вибухають міни. Червоні зблиски
  народжують чорно-білі фонтани землі і снігу. Хвилини чекання
  здаються надто довгими.
  - Стрілянина. Люди бояться вилазити з ям, - мовив Мель-
  ников.
  - Почекаємо ще... Тепер хоч знаємо, де німець.
  
  239
  
  
  Мельников палив цигарку за цигаркою і визирав з-за рогу хати,
  чи не йдуть люди. Кинув недопалок у сніг, роздратовано сказав:
  - Оце потрапили в халепу! І Пацюру загубили, і самі ось...
  - Жаль Івана...
  - От тобі й сон... Угадала баба Мелашка, - буркотів Мельников.
  Та почали надходити жінки, дівчата. Прийшли й троє дідів з
  прокуреними жовтими вусами та двоє хлопчиків-підлітків. При-
  несли налигачі. Вони були ще теплі й пахли стайнею. Шульгін
  заходився зв"язувати мотузки. Жінки лише дивилися, що то льот-
  чик робить. Шульгін роз"яснив:
  - Я піду балочкою... Потім поверну до літака. Прив"яжу кінці
  вірьовок до стійок шасі і дам знак. Поспішіть до мене. Затягнемо
  літак у балку, - і пустився через сад униз.
  Від балки до літака було метрів сто. Щоб німці не помітили й
  не розгадали замислу, з балки до літака поповз по-пластунськи.
  Чорнозем на сонячній стороні відтанув. Шульгін орав коліньми
  та ліктями болото. Поки доповз до літака, добряче впрів. Припав
  до землі. Потім прив"язував кінець вірьовки до одніє§ стійки, посу-
  нувся до друго§. За хвилину махнув шоломом. Мельников, а слідом
  гурт жінок, діди та хлопчаки побігли в балку. Німцям §х не видно.
  Мельников змахнув обома руками: всі впали на землю і поповзли
  по сліду Шульгіна. Вже під крилами літака схопилися на ноги,
  взялися за вірьовки, а хтось і за задню кромку крила, й покотили
  машину до балки. Літак уже в балці. Жінки відв"язали вірьовки й
  подалися в село.
  Шульгін і Мельников пішли слідом і зупинилися біля тіє§ ж
  хати, де чекали жінок. Поки радились, що робити далі, побачили
  - степовою дорогою до села наближається "вілліс" з чотирма
  військовими.
  - Наші чи німці? - Шульгін потяг Мельникова за ріг хати.
  "Вілліс" зупинився перед мостом. З нього сплигнули двоє сол-
  датів і офіцер Червоно§ Армі§.
  Шульгін і Мельников вийшли з укриття, підбігли до машини.
  Офіцер (то був капітан-ад"ютант командира стрілецько§ дивізі§)
  перевірив документи й мовив:
  - Ми бачили, як загорівся ваш товариш і що трапилося з вами.
  Генерал наказав доставити вас у штаб. Сідайте, по§демо.
  
  240
  
  
  - А літак?
  Капітан махнув рукою до солдатів, і ті пішли до літака.
  Командир дивізі§ генерал-майор, ще молодий чоловік, зустрів
  §х радо, немов вони здійснили геройський вчинок, сказав, що йому
  дзвонили зі штабу повітряно§ армі§, просили розшукати, допомог-
  ти. Потім наказав ад"ютантові відвести §х на постій у хату:
  - Нехай відпочинуть. Завтра на попутних по§дуть.
  Ледь світало, коли Шульгін і Мельников зібралися в дорогу.
  Прийшов ад"ютант:
  - Виспалися, авіація? На жаль, транспорту ніякого... Доведеть-
  ся пішки добиратися до Каніжа, а там щось знайдете...
  - Доберемося! Дякуємо за хліб-сіль, - відповів Шульгін. -
  Вкажіть тільки, якою дорогою.
  Капітан вивів §х за село, потиснув §м руки.
  Навстріч льотчикам просувалися машини, підводи, крокували
  підрозділи піхоти. Видно було, що ближчими днями, а був уже бе-
  резень, знову закрутиться вогняна завірюха. Попереду Умань, далі
  ще сотні кілометрів рідно§ землі. Надсадно гудуть вантажні маши-
  ни, скриплять вози, місять підталий сніг тисячі солдатських чобіт.
  З Каніжа до Родниківки §хали попутною машиною, потім кіло-
  метрів п"ять знову йшли пішки. Далі - попутними. Увечері діста-
  лися в Мошоріно.
  Вислухавши §х, начальник штабу сказав, що дасть команду
  навантажити на "студебеккер" новий двигун.
  - Ідіть, відпочивайте. Рано вранці по§дете разом до літака. По-
  ставите двигун і летіть на аеродром Кіровограда: полк перебазуєть-
  ся туди.
  - А щоб мені було не дожити... А щоб язик відсох... А щоб... -
  тупцюючи по кімнаті, бідкалася баба Мелашка, почувши, що тра-
  пилося з товаришем §§ постояльців. - Накаркала стара ворона!
  - Що ви, мамо, таке говорите? - заспокоювала дочка, ставля-
  чи для льотчиків вечерю. - Пам"ятаєте, на Івана Цибулька танк
  на§хав, усі бачили, вже й шапки зняли, а він викрутився... вижив!
  - Хоч би, - баба пішла в кімнату до онуки.
  Степами гуляв холодний вітер. У балці, де стояв літак Шульгі-
  на, було затишніше, тому замінювали двигун там. Піхота відганя-
  ла німців далі від села.
  
  241
  
  
  Випробували двигун. Мельников вибіг на дорогу, зупинив ван-
  тажну машину. Витягли сво§м "студебеккером" і ЗІСом готовий
  літак з балки на рівне поле. Нетривалий березневий морозець ску-
  вав чорнозем.
  Шульгін злетів і без пригод дістався кіровоградського аеро-
  дрому, вщент забитого бомбардувальниками, винищувачами різних
  марок і різних дивізій. Передбачалася велика відлига; польові
  аеродроми розкиснуть, тому всі, хто був ближче, злетілися сюди.
  Ескадрилья Шульгіна готувалася на нове завдання. Техніки зап-
  равляли літаки бензином, підвішували бомби, міняли патронні
  коробки кулеметів. Дозаправили й літак Шульгіна. І знову в по-
  вітря - бомбити ворожі позиці§. Слідом за Пе-2 злетіла ескадри-
  лья "аерокобр" прикриття. Трапляться винищувачі ворога, "коб-
  ри" вступлять у бій, а якщо ні - почекають, поки бомбардувальни-
  ки зроблять свою роботу; потім і вони пройдуться вогнем по во-
  рожих головах.
  Минуло три дні. В полку стало відомо, що бригада полковни-
  ка Юревича раптовим ударом розгромила танкові резерви німців
  у районі Мало§ Виски, потрощила всі літаки ворога на Мало-Вис-
  ківському аеродромі, напавши на нього вночі. Гусениці танків да-
  вили великі утеплені палатки німецьких льотчиків та техників.
  Тринадцятого березня Малу Виску визволено.
  Яко§сь днини Шульгін проходив повз штаб полку. Назустріч
  ішов начальник штабу.
  - Шульгін, зайди в штаб, там тобі лист від Пацюри, - сказав
  підполковник.
  - Від Пацюри? Ви жартуєте?
  - Жартують на іменинах. Іди, - повторив підполковник.
  Шульгін тримав у руках конверт синього кольору, придивляв-
  ся до почерку. Адреса полку і його, Шульгіна, прізвище написано
  каліграфічно. Почерк не Іванів. Так пишуть жінки.
  Прочитав: "Товаришу Шульгін, ваш побратим Іван Пацюра
  живий, потрапив у полон. При§жджайте до мене в Малу Виску,
  все розкажу. Так він просив. Галина". І далі йшла зворотна ад-
  реса.
  - Бери Ш-2 і мотай! - тільки й сказав начальник штабу, коли
  Шульгін звернувся до нього за дозволом навідатися в Малу Виску.
  
  242
  
  
  Ш-2 - біплан з двома двигунами М-11, кожен по 100 кінських
  сил. Літак цей, як запевняли, здатний сісти на грядці моркви. Ви-
  користовували його для перевезення чохлів літаків та іншого тех-
  нічного дріб"язку.
  - Глянь, крутиться! Диви, злетіло! - сміявся Мельников, коли
  Ш-2 відірвався від землі й почав набирати висоту.
  Незвично після польотів на швидкісних бомбардувальниках
  летіти на тихоході. Здається, поволі пропливають поля, покалічені
  траншеями, побиті снарядами, засмічені уламками заліза, проте
  оживаючі... Нещодавно чорні ліси, тепер бруняться. Хоч і тихохід,
  а під крилом уже село Лутківка, а далі, до залізниці, тягнуться
  хати Мануйлівки, за якими блищить проти сонця ставочок.
  Аеродром Мало§ Виски захаращений розтрощеними, згоріли-
  ми останками німецько§ техніки.
  - Кладовище "люфтваффену", - посміхнувся Мельников, коли
  вийшли з літака. - Попрацював полковник Юревич!..
  - Попрацював добре, та, на жаль... Німецька авіація потім на-
  летіла на аеродром і завдала бригаді немало§ шкоди, - зітхнув
  Шульгін.
  - Хіба все передбачиш?
  Ділячись враженнями, вони пішли шукати Галину. Хата §§ сто-
  яла на горбі, на західному боці Мало§ Виски, недалеко від аеро-
  дрому. На подвір"§ одні діти. Запитали хлопчика років десяти, де
  живе Галина. Той і провів §х до старо§ під стріхою хати, двері яко§
  були на замку. Недавно побілена, віконниці пофарбовані - видно,
  що господарі люблять свою оселю, і яка би не була стара, чепу-
  рять. Хлопчик сказав, що хазяйка, як і всі жінки, зараз у полі й має
  скоро прийти на обід.
  Сіли на призьбі почекати. Не минуло й години, як до двору
  підійшли дві жінки: одна в роках і дівчина - висока, чорнява, га-
  ряча з лиця. Стали біля воріт і дивляться, хто ж то сидить під ха-
  тою. Певне, думали, що хтось із рідні. Льотчики підійшли до них,
  поздоровкались, запитали прізвище.
  - Це ви мені писали? - Шульгін показав лист.
  - Я, - посміхнулася дівчина. - А ви і є той Шульгін?
  Галинина мати відімкнула замок, відчинила двері навстіж.
  - Заходьте, заходьте до хати... Ми й не думали, що так скоро...
  
  243
  
  
  - Розкажіть про Івана... - Шульгін.
  - Ну от по порядку... - Галина присіла на лаві і почала розпо-
  відати, а стара тим часом ставила на стіл миски, різала хлібину.
  - Як зробили німці аеродром, то поліца§ вигнали нас із хати,
  розмістили в ній свій відтинок. І ось у кінці лютого приводять у
  двір нашого льотчика... Весь у синцях, обідраний. Кинули в са-
  рай... А самі розсілися на призьбі, гвинтівки на колінах: один і
  хвалиться - розказує, зокрема, як і де впіймали льотчика. Каже,
  упав літак у балку і потрапив у глибокий сніг, тому не розбився.
  Льотчик вискочив з кабіни і, як очманілий, почав бігати навколо.
  Мабуть, добряче його трусонуло. Тут його й накрили. Зняли унти,
  комбінезон... На те надійшов німецький офіцер. Він наказав відвез-
  ти льотчика у штаб. Пересидів там ніч, здерли з нього льотну фор-
  му й передали поліцаям. На третій чи четвертий день принесла
  йому води, тоді і назвався Іваном Пацюрою, сказав вашу адресу.
  Попросив написати. В обід забрали його і, як говорили поліца§,
  відправили до Німеччини. Це все...
  Під вечір Шульгін і Мельников вернулися в Кіровоград. Това-
  риші по полку посумували за Іваном, а наступного дня полетіли
  бомбити ворога під Уманню. Пізніше літали на Яси. А коли при-
  було поповнення, рушили далі на захід.
  Рік ще тяглася війна. Багатьох недолічився Шульгін. Були
  хлопці й нема. Лиш пам"ять про них світла. Йому пощастило.
  Зустрів день Перемоги на Ельбі.
  Минуло кілька тижнів по перемозі, і полк перекинули з Німеч-
  чини в Білорусію. Розселилися на квартирах ближче до аеродрому.
  Вже весною сорок шостого року, одного тихого теплого вечо-
  ра Шульгін вертався на квартиру.
  - Іди скоріше, там тебе гість жде! - посміхнувся ад"ютант ес-
  кадриль§, що жив у будиночку поруч.
  - Хто? - здивувався Шульгін.
  - Йди, побачиш.
  Поспішаючи, Шульгін гадав, хто б це міг бути. Всі полкові
  товариші дома.
  Біля воріт стояв чоловік у військовому костюмі, в баретці.
  Льотчик зупинився.
  - Не впізнаєш, Миколо? - засміявся той.
  
  244
  
  
  Перед Шульгіним стояв Іван Пацюра.
  - Живий! Звідки, братку?!
  Обнялися. Раді до сліз. Не встигли вони увійти до хати, як
  слідом застукали в двері. Збігалися фронтові друзі. Від гамору аж
  лампа гасла. Хазяйка заходилася лаштувати святкову вечерю, і поки
  парилося-шкварилося, Пацюра розказував, як потрапив з Мало§
  Виски до Німеччини, як німці пропонували літати бомбити Анг-
  лію. А коли відмовився, кинули в концтабір. Там він познайомив-
  ся з льотчиком Дев"ятаєвим, який організував підпільну групу. Ро-
  били підкоп, щоб утекти, та штольня завалилася. За підкоп німці
  розстріляли кожного п"ятого, але ніхто не виказав підпільників.
  Пізніше частину з тих, хто лишився в живих, перевезли на острів,
  де був аеродром, і примусили будувати капоніри для літаків. Дев"я-
  таєв і тут організував групу. Вони захопили німецький бомбарду-
  вальник. Десять чоловік перелетіли до сво§х.
  Хазяйка поставила на стіл вечерю. Пацюра мовив:
  - Пам"ятаєш, Миколо, бабу Мелашку, яка розгадувала сон і
  сказала, що буде біда? Ще одного не долічимося. То була щаслива
  помилка баби Мелашки!
  
  ***
  - От так-то запам"ятався мені туман на Кіровоградщині, -
  Микола Васильович посміхнувся. - Спливають роки, треба б
  відвідати ті місця... Хочеться зустрітися, поговорити з людьми,
  якщо ще живуть ті, хто допомагав тягати літаки, запрягаючись
  цугом...
  
  1985 р.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  245
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  К А Т Я
  Оповідання
  
  Каті від дверей §дальні видно рівне жовто-зелене поле аеродро-
  му. Ген до самого обрію і впоперек на ньому сіріють колі§ від шасі
  літаків. По краях поля стоять важкі бомбардувальники ТБ-3: вони
  щойно прилетіли із німецького тилу і ось мають знову піднятися в
  повітря. Екіпажі пообідали і невеличкими групками потяглися до
  сво§х машин. Поблизу §дальні стоять кілька молодих жінок - вони
  прийшли провести чоловіків на виліт.
  - Сьогодні ще раз злітаємо, сядемо десь на іншому місці. По-
  відомлю. Гляди, Тамаро, щоб Василько знову не пере§в. Тримайся
  людей. Головне, не дрейф! - весело говорив присадкуватий чор-
  нявий лейтенант вродливій білявій дружині. Він нашвидку обняв
  жінку і сина, так, ніби казав: "Заждіть, я за хвилину повернуся", -
  і побіг за товаришами.
  Ось уже півроку, як Катя працює на аеродромі. Знає - потра-
  пила в око не одному військовому. Проте ухилялася від близьких
  знайомств.
  - Не порозумію §х, якісь ніби легковажні. Хоч цей. Летить, хто
  зна, чи й повернеться, а йому сміх! І прощання яке!
  Вона стрічається з Іваном, односельцем, який працює на за-
  воді. Іван смирний, делікатний. Це він умовив §§ при§хати до міста
  з села, що заховалося в лісі поблизу Чорного яру. Думала: "Попра-
  цюю трохи в §дальні, потім - до Івана на завод, щоб не думав бо-
  зна-чого. Та... війна".
  Заревіли мотори літаків. Катя не могла звикнути до §х задири-
  стого гулу. Здавалося - повилітають шибки, стеля підніметься.
  Біля дверей §дальні зібралися офіціантки - тиснуться одна до
  одно§, немов ото ягнята в дощ, позирають на літаки і небо. Така
  
  246
  
  
  звичка аеродромних людей - проводжати сво§х у виліт. "Заражені
  якісь!" - майже байдуже подумала Катя про дівчат. Але як перший
  літак почав вирулювати - напружилась ніби перед стрибком: "Хоч
  би добре злетів!.. А в небі йому вільно".
  Літаки один по одному відривалися від бетонно§ злітно§ поло-
  си, зробили коло над аеродромом, стали в трійки і полетіли на
  захід.
  Катя прибирала на столах, коли з порога гукнула одна з дівчат:
  - Біжи скоріше! Іван чекає на прохідній. Червоноармієць вже.
  Поспіши. Каже, часу не має!
  Біля воріт стояв військовий. Не зразу впізнала у ньому Івана.
  Став ніби вищий і могутніший за тиждень, що не бачилися.
  - Йду і я бити німців, - сказав спокійно Іван і, не звертаючи
  уваги на сторонніх, пригорнув, поцілував §§.
  Серце тьохнуло, не знала що й казати.
  - Не приходив, бо бач, - Іван зняв пілотку, нахилив стрижену
  голову.
  Припала до широких грудей коханого.
  Іван пішов серединою піщано§ вулиці, озирнувся, махав ру-
  кою, крикнув:
  - Скоро повернуся! Чекай! Чекай!
  Дивилася, поки повернув за ріг вулиці, до трамваю. Звернула
  увагу на гурти людей біля кількох воріт - чоловіки, жінки прово-
  джали хлопців, одягнених у військову форму. Біля ближнього дво-
  ру заголосила жінка:
  - Сину, мій синочку!.. А чи побачимося?..
  Від того страждального голосу у Каті навернули сльози, заще-
  міло серце. "Чи побачимося, Іване?.."
  
  Гуркіт гармат докотився до міста. Почастішали нальоти німець-
  ких бомбардувальників. Катя проснулася від реву сирен. Спала
  в §дальні, одягнена так, як усі в ці дні. Обрій на сході вбрався в
  молочну імлу світанку. Навколо метушня. Від командирських бу-
  динків до щілин біжать діти, жінки. Над аеродромом і містом во-
  рожі літаки, ніби хижі птахи, снують низько, відшукуючи ціль. Зем-
  ля здригається. Катя вскочила до щілини, мить прислухалась до
  гуркоту, вистромила голову. В світлі спалахів побачила жінку.
  
  247
  
  
  - Сюди! Сюди! - гукнула. Вихопилася наверх, потягла жінку
  за собою в щілину.
  Бомби розривали землю поруч.
  - Це ви? - Катя впізнала дружину того чорнявого лейтенанта.
  Тамара пригортала до грудей однорічного хлопчика. Малий пла-
  кав. Тамара мовчала. Катя взяла дитину на руки, заколихала.
  Піднялося сонце. Над містом, в кількох місцях, в небо тяглися
  димки пожеж.
  - Ох і перелякалась, - тільки тепер заговорила Тамара. - Ще й
  сон дурний приснився... Немов мого чоловіка збили... Піду дізна-
  юсь, чи будуть же нас евакуювати.
  Повернулася скоро:
  - Ось Васильку і вам §сти... Сказали, щоб збиралися і чекали
  команди. Піду, зберу клунка.
  Катя не знала, що §й робити. Отаборилася біля щілини, году-
  вала, забавляла Василька.
  Під вечір німці знову почали бомбардування. Тільки стихне -
  Тамара біжить до штабу, чи не §дуть?
  Вже стемніло і знову наліт. Бомба влучила в §дальню, спалах-
  нула заграва. Кілька бомб розірвалося поблизу командирських бу-
  динків, а потім запала глуха ніч.
  Василько, закутаний у ковдру, спить на дні щілини. Катя си-
  дить на краю ями, жує хліб, прислухається, чи не летять літаки,
  чекає Тамару.
  Минала ніч. "Де ж вона? Може вбило? - охопив Катю страх.
  Малого не лишиш самого, а з ним чи встигну добігти до щілини,
  як почнуть бомбити?! - Тільки подумала, як над степом знову рев
  ворожих літаків. Навчилася розпізнавати чужих від сво§х.
  Світанок видався тихим. Взяла Василька, пішла. Та ніхто нічого
  не знав про Тамару. Катя подалася до дому, де квартирувала.
  - Що ж робити, тьотю? - запитала господарку квартири.
  - Почекаємо, знайдеться, якщо не вбило. Хлопця лишай, я до-
  гляну, а ти піди пошукай ще.
  Ні в той день, ні пізніше Катя Тамару не знайшла.
  
  На початку серпня до міста ввійшли німецькі війська.
  Якось увечері, коли Катя і Василько тільки-но лягли спати,
  
  248
  
  
  а хазяйка сиділа в потемках біля причиненого на вулицю вікна,
  світло запалити боялася - не накликати б непрошених гостей. Рап-
  том попід хатою загупали чоботи, по вікнах сковзнуло світло ліхта-
  рика.
  - Ось тут! - сказав грубий чоловічий голос. Загупали у хвіртку.
  Жінку ніби окропом обдало.
  - Якась чума рветься у ворота. Тихенько лізь на горище, - по-
  радила вона Каті. Вернулася до вікна, гукнула:
  - Гей, хто такі? Чого хотіли?
  - Відчиняй! Дівка, що утримує командирського сина, у тебе?
  Знаєш наказ?!
  - Ніяко§ дівки у мене нема!
  - Відчиняй! - погрозливо крикнув поліцай.
  - Іду, - лагідніше мовила хазяйка. Проходячи сіни, винесла
  драбину надвір, кинула за хлів.
  Поліцай і двоє німців метнулися нишпорити в садку, в хаті.
  - Де діла малого і дівку? - кинув поліцай.
  - Коли то було! Зразу як прийшли, - вона кивнула на моло-
  денького німця, що стояв посеред кімнати з автоматом у руках, -
  пішла вона кудись.
  Поліцай недовірливо видивися на не§.
  - Чого ж я стою? - сплеснула вона в долоні. Метнулася до
  мисника. - Вже як зайшли, покуштуйте. Жінка налила склянку
  самогону, простягла солдатові, що злодійкувато бігав очима по
  кімнаті.
  - Бо§шся? - господиня надпила.
  - Зуби не заговорюй! - відказав сердито поліцай. Але солдати
  вже потяглися до пляшки, яєць, що копичились в тарілці. Випив-
  ши, зразу охмелівши - потяглися з хати. Поплівся за ними і по-
  ліцай.
  - Василька шукають, іроди! Бач, командирська дитина §х лякає, -
  зашепотіла хазяйка, коли Катя злізла з горища. - Заберуть його...
  - Дулю §м під самий ніс! Піду я з Васильком. То вже як при-
  стали - не відмахаєшся, - вирішила Катя. - Поки ніч, городами
  можна добратися до саду Писецького. Звідти - степом до Висо-
  ких Байраків. А там - лісом додому.
  Господарка зітхнула:
  
  249
  
  
  - А що про Василька скажеш в селі?
  - Скажу, що мій! - випалила Катя не роздумуючи.
  - Як то? Гріх. - Спалахнула жінка, а подумавши, додала: -
  А може, і правда? Чого не трапляється. Посудять та й усе. Не відда-
  вати ж дитя харцизякам. А там і наші повернуться. Ходімо, допо-
  можу нести до лісу.
  
  Минуло більше двох років. Катя йде лісовою дорогою, при-
  слухається до порипування під ногами, усміхається сама до себе,
  до високих гінких дубків, ясному, блакитному небу. Морозець при-
  хоплює щоки. "Діждалися, діждались, коли можна йти і йти не
  озираючись, не чекаючи отого противного "хальт!"
  Вибралася з байраку на шлях. Обзирнулась. Обабіч дороги, на
  білих полях, чорні плями розбитих, обгорілих німецьких машин,
  танків, гармат. На південь до міста рухалися автомашини з радянсь-
  кими солдатами. Катя вдивляється в §хні обличчя. Може, й Іван
  серед них?
  - Гей! Гей! Дівко, чи не мене чекаєш?! - гука то той, то інший.
  Катя посміхається, махне рукою. Одна машина стала.
  - Сідай, якщо до міста! - гукнув солдат-шофер.
  Злізла вона біля залізничного пере§зду, повернула на знайо-
  му Новомикола§вську вулицю. Запитаю господарку, чи не завер-
  тав Іван до не§ та чи не розшукував хто Василька. Раптом стала.
  "Чи не заблукала? Де ж хата? Помстилися, гади!"
  Перед нею згарище, запорошене снігом.
  Про§жджаючи повз аеродром, бачила багато червонозоряних
  літаків. Подумала: "Зайду, може, хто із знайомих трапиться, попи-
  таю про Василькових батьків. Похопилась: "Яке ж прізвище мав
  лейтенант?"
  Катю знову влаштували на роботу офіціанткою. Пильно при-
  глядалася до льотчиків, що залітали з других кра§в. "Мусить же
  він тут з"явитися! - думала вона. - Мусить же шукати Василька!
  Звісно, якщо живий..."
  
  Минуло більше року. Кінчилася війна. Осінь, від Івана жодно§
  вісточки і Василька ніхто не шукає. Загинули, мабуть. Василько
  звик до не§ як до рідно§ матері. "Ой, сину, синочку, сумна твоя
  
  250
  
  
  доля..." - думає Катя, копаючи ямки для посадки молодих топо-
  льок по той бік дороги. Рядок кленів, що садила перед цим з дівча-
  тами, вже колишуть зеленим листям.
  - Катю! Біля прохідно§ тебе чекає Іван! - гукнула одна з дівчат.
  Серце затіпалося. "Живий! Не забув!"
  Іван впевнено взяв §§ руки в сво§:
  - Ось і все, Катю! Дочекалась мене! - сказав лагідно. Але Катя
  відчула, що Іван чогось не доказує. "Мабуть, від довго§ розлуки", -
  подумала.
  Того ж дня обоє по§хали додому в село. Батьки вже лаштували
  весілля. Перед тим, як §хати за Катею в місто, Іван вже побував і в
  сво§х, і в §§ родичів.
  Іван зупинився, здивовано видивляючись на хлопчика.
  - Це чий? - запитав, зиркаючи на Катю.
  Сміючись, розповіла, як все трапилось.
  - Васильку, а йди-но до баби! - покликала Катина мати.
  - Щось тут не того... - засумнівався Іван.
  - Не віддавати ж було дитину тим душогубам, от і назвала
  сво§м. Усі так і звикли...
  - Віддай до дитячого будинку, - сказав Іван.
  - Нащо? - здивувалася Катя. - Хіба заважатиме нам? Він же
  мамкою мене кличе. Не знайдуться його батьки, і тебе батьком
  називатиме. Глянь, який хороший.
  - Віддай! - уперся Іван.
  - В лиху годину нікому не віддала... Скільки перестраждала
  за нього, а ти, так ото - віддай!
  - Не хочеш віддати, бо твій! Твій! Ага! - вигукнув Іван.
  - Ніби й не п"яний, а таке щось кажеш. Ні мені, ні людям не
  віриш.
  - Повірю, коли віддаси! А ні - вважатиму, що твій!
  - Ну й вважай! А Василька, крім батьків, нікому не віддам! -
  спалахнула Катя.
  - Ну то лишайся з ним! - Іван крутнувся і пішов із двору.
  - Схаменися! - Катя вибігла слідом. Але Іван пішов, не озира-
  ючись. Весілля не відбулося.
  Скоро після того Іван по§хав до якогось фронтового товариша,
  де і влаштувався на роботу. Катя лишилась працювати в §дальні
  
  251
  
  
  аеропорту. Чекала, що Іван одумається, а його все нема і нема.
  Любов до нього почала вщухати.
  
  ***
  Над степами сновигали похмурі хмари, холодний вітер обтру-
  шував пожовкле листячко з топольок. Курликають, тягнучись на
  південь, журавлі.
  Катя поспішала кінчити роботу, бо збиралася по§хати на вихідний
  день в село. Василько скучав за нею. До §дальні забігла завідуюча:
  - Дівчата, треба дати по§сти комісі§. Бачили, "Дуглас" прилетів?!
  Каті не хотілося, але залишилась. Як смеркло, до §дальні при-
  йшли члени комісі§. Попереду генерал, за ним полковники і нижчі
  чини. За столом вони продовжували почату раніше розмову. Зда-
  валося, що всі вони давно знайомі. Згадували товаришів, які заги-
  нули, і тих, хто лишився живим.
  - ... Служили з ним до війни на цьому аеродромі, - долетіли до
  Каті слова одного з військових.
  Вона пильніше придивилася до того, хто заговорив. "Боже, не-
  вже він?!" Катя аж захлиналася від напруження: - "Він! Як же це?!
  Якщо він, то доведеться віддати Василька, мою дитину! Я йому мати!"
  Якось несподівано захотілося, щоб вона обізналась, помилилась.
  Підполковник почав розповідати про ангари, які були не аерод-
  ромі до війни. Катя зайшла з одного, потім з другого боку... "Ні, це він!
  Безперечно він! І усміхається так! Тільки скроні трохи посивіли".
  Серце калатало, як дзвін, здавалося §й, що підполковник вчує
  його калатання, запитає про Василька. Скаже спасибі і забере його.
  А може, не він, бо й словом не згадав про дружину і сина. Ні! Хіба
  міг би батько не шукати свою дитину?!
  Каті все більше хотілося, щоб вона обізналася. Але образ колиш-
  нього лейтенанта і підполковника все більше зливався в один. "Він,
  певно, нічого не знає про Василька, мабуть, вважає, що загинув".
  Ніколи не думала, що такою гіркою буде хвилина зустрічі з
  батьком Василька. Гірка хвилина розлуки. Тепер тільки порозумі-
  ла, що перебороло любов до Івана. Василько - §§ життя! Признати-
  ся? Запитати? Каті здавалося, що задихнеться. Набралася духу:
  - А що забажаєте на сніданок і на обід на завтра? - запитала
  навмання не про те, про що хотіла.
  252
  
  
  - Щиро вдячні за вечерю, але на світанні відлітаємо, - чемно
  відповів підполковник.
  Далі говорити не могла. Гіркий клубок здавив горло. Побігла
  на кухню. Затулила фартушком лице. Залилася сльозами. "Василь-
  ку, твій батько тут! Нічого не знає про тебе! Завтра полетить, ми
  лишимося вдвох назавжди..."
  - Що з тобою? - здивувалася завідуюча. - Неси компоти.
  - Не можу, - відмахнулася Катя.
  Завідуюча стенула плечима, понесла сама.
  "Що, що я роблю?! Я краду дитину від законного батька! Які
  страждання перетерпів він, втративши тебе, Васильку!.. Ти його
  доля, ти повернеш йому півсвіту!
  Катя вбігла до зали.
  - А ваша завідуюча каже, що ви плачете, - усміхнувся генерал.
  Катя не відповіла. Підійшла до підполковника:
  - Ви говорили, що служили на цьому аеродромі до війни, а чи
  була у вас дружина Тамара і син? - запитала, пильно вдивляючись
  в обличчя льотчика.
  - Дружина була і є, а ось сина при бомбардуванні убито. -
  Скрушно відповів підполковник і схилив голову. - А чому питає-
  те? - спохватився він. - Звідки вам відомо ім"я дружини?
  - Ваш Василько живий! - вигукнула Катя. Сльози бризнули
  з §§ очей.
  Підполковник дивився на не§. В очах недовіра, збентеження.
  Катя розповіла, як сталося. Поки говорила, підполковник і оком
  не кліпнув. Потім на його обличчі гнів, радість і страх. Страх за
  те, що звістка про сина може раптом бути помилкою.
  - Де ж він? - втрутився генерал.
  ***
  Каті дали автомашину і вона привезла Василька на аеродром.
  Хлопчик тулився до не§, боязливо позираючи на військових, що
  розглядали його, ніби якусь новину в авіаційній техніці.
  - Схожий, дуже схожий, - мовив генерал, приглядаючись до
  Василька та підполковника.
  Катя показала маленьку сорочечку.
  - Так! Це його. Я привіз §§ з Києва перед тим, як він мав з"яви-
  тися на світ. Підполковник поцілував Василька, потім Катю.
  253
  
  
  Того ж таки дня ввечері, по телеграмі підполковника, з Москви
  прилетіла Тамара. Чекали §§ в §дальні. Катя занесла вечерю.
  - Тамаро, чи пізнаєш цю жінку? - запитав підполковник, так
  щоб чули всі.
  - Вперше бачу, - майже не глянувши на Катю відповіла Тамара.
  - А ви знаєте §§? - звернувся підполковник до Каті.
  - Так, ця жінка - дружина колишнього лейтенанта, мати Ва-
  силька...
  Тамара майже не змінилася, тільки трохи посоліднішала, навіть
  стала привабливішою, ніж до війни.
  Підполковник встав:
  - Тамаро, ви запевняли, що сина убито на ваших очах, - про-
  цідив крізь зуби. - Я ж знайшов мого сина. Тепер ви розумієте, все
  минуле між нами - омана. З ціє§ хвилини ви вільні, - і відвернувся
  до вікна.
  До §дальні ввели Василька.
  - Мамо! - кинувся він на руки до Каті.
  
  ***
  Високо в блакиті пропливають перисті хмарки. Степом повіває віте-
  рець. Завихрюючись поміж гілля дерев, наспівує... Шелестить тополи-
  не листя над головою літньо§ жінки. Вона щойно при§хала на гостину
  до сина з Ленінграда. Син ось-ось має прилетіти з завдання, і вона
  поспішила на край поля аеродрому зустрічати його. На §§ руках онук.
  - Ба...ба...ба, - лепече він.
  Жінка вдивляється в далечінь. Над обрієм з"являються довгасті
  цяточки літаків. В якусь мить цяточки виростають в грізні гостро-
  носі бомбардувальники далеко§ ді§.
  - Васильку, там твій батько - мій син. Глянь, який орел! Я
  знайшла його ось тут в чорних щілинах землі, де зараз палахко-
  тять чорнобривці і кашкою біліє степнячок.
  Літаки стали в коло, почали по одному сідати. Жінка гордо ви-
  просталась. Перед нею знову, як блискавка, пронеслося минуле.
  А ім"я §§ - Катя.
  
  07.08.1967 р., Ужгород
  Записано в Кіровограді
  254
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  К И Л И М
  
  -Діду! А діду! - вішаючи червоний з орнаментом середньоазі-
  атських республік килим на низенький штахетний паркан, за яким
  рясно біліли голівки первоцвіту, гукнула п"ятнадцятилітня дівчинка
  до сивого, але ще кремезного діда, який підбілював вапняним роз-
  чином тоненькі стовбурці висаджених щойно яблуньок.
  - Чого тобі, Улянко?
  - Що це понаписано на зворотній стороні килима? "Сталін-
  град, Кіровоград, Львів, Тячів, Ужгород..."
  - Це, онуко, біографія килима, - посміхнувся дід. Підійшов до
  дівчинки. - Хіба не знаєш? Колись розповідав.
  - Не пам"ятаю.
  - І справді... Ти ще маленькою була, коли розповідав тво§м стар-
  шим братам.
  - Не пам"ятаю, - повторила Улянка. - Так що за біографія?
  Знаєте, хлопці не розкажуть...
  - Головне у біографі§ цього килима - чесність, людяність по-
  штових працівників.
  Дід на мить замислився.
  - Я не знаю §х, але цей килим береже про них добру пам"ять.
  - Як це?
  Дід вставив до мундштука сигарету "Козак", припалив і почав
  оповідь:
  - Трапилося це під час Велико§ Вітчизняно§ війни. До червня
  тисяча дев"ятсот сорок першого року я з батьками та молодшими
  сестричкою і братиком жив у Кіровограді. Як напали на нас німці,
  я додав собі півтора року, бо мені тоді ще не виповнилося і сімнад-
  цяти, пішов до лав Червоно§ Армі§. Батьки, напередодні вступу
  німецьких військ у Кіровоград, у чому стояли, у тому і дременули,
  
  255
  
  
  спершу на Донбас до мамино§ сестри, а відтак, коли німці підійшли
  туди, - подалися у Сталінград, місто, знайоме батькові з грома-
  дянсько§ війни. Знайшли притулок у когось. Батька до армі§ не
  брали за станом здоров"я і віком, пішов він працювати на завод
  "закалять", як він говорив, броню танків. Мама на швейній фаб-
  риці шила фуфайки, білизну червоноармійцям. Сестричка моя,
  Вікторія, було §й, як тобі зараз, продовжувала навчання у загаль-
  ноосвітній і музичній школах: до війни вона вчилася грати на фор-
  тепіано. Не хотіла переривати навчання. Брат Володя, йому йшов
  шостий рік, лишався під наглядом хазя§в хати. Я у солдатах, в око-
  пах. Не знали ми, де хто є. Але у той час люди, евакуйовані із
  зайнятих ворогом територій, підтримували зв"язок між собою,
  мабуть, кращий, як зараз по Інтернету. Узнав і я адресу батьків.
  Хоч не часто, та листувалися. Матеріально вони жили погано, та
  якось виживали. Я не міг нічим §м допомогти. Отримував, так ска-
  зать, на "косметику" щось трохи більше двадцяти карбованців. Що
  ті двадцять, коли буханець хліба коштував двісті? Війна...
  Навесні сорок другого розповсюджували десятикарбованцеві
  лотерейні квитки на оборону. Взяв і я два, бо як же? Товариші
  беруть... Та й на що витратити ті двадцять в окопах?! Поклав до
  гаманця гімнастерки і майже забув. Десь серед літа трапилася га-
  зета з тиражем. Очам не повірив. На один з мо§х квитків випав
  виграш - тисяча карбованців або килим. Німець підходив до Ста-
  лінграда. Батька відправили на ремонт і будівництво доріг, мостів
  у районі міста. Мама лишилася з дітьми.
  Ті тисяча карбованців, тим більше килим, солдату ні до чого,
  коли він не зна, чи доживе до вечора. Написав, щоб виграш вручи-
  ли мамі в Сталінграді. А скоро там було пекло. Мама з дітьми по-
  далася по селах Ремініковського району, що північніше Сталін-
  града. Працювала на різних роботах у колгоспах, пралею при якійсь
  військовій частині, згодом випікала хліб солдатам.
  Сталінград був зруйнований, але вистояв. Минув не менш
  тяжкий для нас сорок третій рік. Батько з частинами Червоно§ Армі§
  йшов на Укра§ну. У січні сорок четвертого разом з військами увій-
  шов у Кіровоград. Вікна, двері нашо§ квартири на другому поверсі
  вибиті, навіть дошки підлоги відірвано, і ясно, у квартирі хоч віни-
  ком підмети - порожньо. Сусіди розповідали: увійшовши до міста
  
  256
  
  
  у сорок першому, німці взялися виловлювати комуністів, а квар-
  тири тих, хто евакуювався, грабували - вивозили все дочиста.
  Йдучи до армі§, я склав у дубову тумбочку найулюбленіші сво§
  книжки і забив дверцята гвіздками так, щоб сестра і братик не
  зробили §м шкоди. Німці, мабуть, думали, що в ній сховано якийсь
  скарб: намагалися відкрити, били по ній з усіх боків, але вона була
  зроблена міцно. Сердиті, що не можуть дістатися до "скарбу", ки-
  нули §§ з балкона на бруківку.
  Так от, опинившись вдома, батько написав мамі, тво§й, Улян-
  ко, прабабусі, щоб поверталася до Кіровограда. Не пам"ятаю, у
  якому тоді селі вона була: пакувала вузли, і раптом поштарка, тво-
  го віку, принесла повідомлення на отримання посилки. Звідки?
  Від кого? - здивувалася мама і пішла на почту. Ще більше здиву-
  валася, коли §й вручили цей килим. Був він згорнутий у "трубку",
  без ніяко§ упаковки, лише середина перев"язана шворкою, на якій
  теліпалася картонна бірка з ледь помітною адресою квартири у
  Сталінграді. Півтора року килим шукав маму і знайшов. По демо-
  білізаці§ у сорок шостому я вернувся додому, та скоро комсомол
  направив мене в органи державно§ безпеки. По§хав я у Львів.
  А коли оженився, батьки віддали килим нам. Так він і покочував зі
  Львова до Тячева, і ось в Ужгороді. Оце і є його біографія... І скла-
  лася вона завдяки чесності поштовиків, які у страшній круговерті
  війни півтора року шукали адресат і знайшли твою прабабцю...
  Очі дівчинки, здавалося, засльозилися. Витерла кулаком, сер-
  дито кинула:
  - Півтора року шукали і знайшли... А тепер?! Послали ви, діду,
  тьоті Каті у Суми пальто, та замість пальта отримала вона банки
  з капустою!
  Сказала і взялася вибивати з килима пилюку, щоб, гляди, міль
  не з"§ла пам"ять про тих, хто майже шість десятків років тому,
  у криваве, голодне лихоліття не загубили людяності.
  
  
  
  
  
  
  
  
  257
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  ОНИ ОСТАВИЛИ ДОБРУЮ ПАМЯТЬ
  
  Проехал я на автобусе от Ужгорода до Тячева, затем - до села
  Ольховцы, по тем местам, где не раз бывал в молодости... Сколько
  построено, сколько строится!
  Строящиеся дома послужат не одному поколению. И те, кто
  будет жить в них, вероятно, и представить себе не смогут, кем и
  как всё это начиналось. И припомнились мне те первые, мало кому
  известные, кто повёл за собой массы на перестройку края. Те, кто
  решал дела общегосударственные и каждого отдельного человека,
  - первые после освобождения Закарпатья Советской армией сек-
  ретари партийных организаций, первые председатели сельских
  Советов, первые председатели колхозов. Они начинали новое. Они
  были в ответе перед государством за людей, а перед людьми - за
  государство.
  В селе Ольховцах, растянувшемся на несколько километров в
  долине реки Тересвы, я частенько бывал в первые послевоенные
  годы и знал многих. А вот сейчас, в погожую осеннюю субботу,
  вышел из автобуса в центре села и оглянулся. Всё изменилось.
  Спросил первого встречного, где живёт первый председатель
  колхоза.
  - Василий Андреевич Майор? Идите прямо. Перед колхозным
  двором, налево.
  - А первый председатель сельского совета?
  - Михаил Васильевич Шваб? Это в противоположную сторо-
  ну. Дойдёте до ручья - и налево...
  Иду, рассматриваю всё вокруг. Радостно глядеть на село: оно
  новое, а в нём и люди новые. Изредка попадается пожилой чело-
  век. Поздоровается, пристально вглядится, словно что-то припо-
  миная. Да, наверное, не вспомнил. А я иду и вспоминаю - здесь
  
  258
  
  
  или здесь жил когда-то такой-то, а здесь - такой-то... Уже ни до-
  мов тех, под деревянной или соломенной крышей, ни заборов ста-
  рых нет. Дворы в основном асфальтированные, ограды в метал-
  лических кружевах, покрашены. На месте бывших хатёнок - дома,
  как картинки. Вспоминаю: вот тут, у улицы, стоял дом самого бо-
  гатого в селе при буржуазных правительствах хозяина Дьордяя
  Василия, члена аграрной партии. Полсела кланялось ему и смот-
  рело в ту сторону, куда он поворачивал голову. Давно нет ни хозя-
  ина, ни его дома. И двор тот не узнать. Стоит на нём светлое зда-
  ние, которое, пожалуй, и не снилось ни ольховским богачам, ни
  ростовщикам. Никто сейчас их и не вспоминает. А когда-то сила
  была на их стороне.
  В первые послевоенные годы уполномоченному из окружно-
  го центра переночевать было негде. К хозяевам не зайдёшь, в их
  домах держался ещё старый дух, а у бедняков все лавки были за-
  биты детьми. Хорошо, если попадётся навес с сеном, а то всё в
  сельском Совете на столе или на лавках намнёшь, бывало, бока до
  утра, а потом, дальше, то ли в Добрянское, то ли в Нересницу... И
  так от села к селу, пешком и зимой, и летом.
  Но вот и двор Майора. Захожу. А хозяин на порог. Высокий,
  крепкий. Узнал. Радостно жмёт руку и приглашает зайти. Такие,
  как он, кажется, не стареют, хотя и покрывает виски седина. Под-
  вижен, за словом в карман не лезет.
  Разговорились. Вспомнили первого в селе секретаря партий-
  ной организации Василия Горничара - человека необычайной судь-
  бы. Вспомнили ольховчан, которые в сороковом году перешли в
  Советский Союз: Василия Селебинку, Василия Дудаша, Василия
  Шобея, Василия Божу. Заговорили о Василии Микитинце, кото-
  рый во время войны был ординарцем генерала Свободы, а после
  войны активным организатором колхоза.
  - Я и сейчас удивляюсь, - говорил Василий Андреевич, - Мики-
  тинец с виду невысокий, а сколько энергии, духа, страсти в нём было.
  Потом вспомнили бывшего председателя земельной общины
  Андрея Чонку, который распределял между бедняками землю, от-
  нятую у помещиков, ростовщиков, кулаков.
  - Помните Ольховцы в первые послевоенные годы? Помните,
  с чего мы начинали колхозом хозяйствовать? Начинали с трёхсот
  
  259
  
  
  гектаров земли, принадлежавшей прежде помещикам. Сначала в
  колхоз объединилось 28 бедняцких хозяйств. Обобществили че-
  тыре пары волов, четыре пары лошадей, молотилку с двигателем,
  изъятую у хозяина Дьордяя. Обобществили две водяные мельни-
  цы и поповскую усадьбу, где разместили колхозную контору.
  На Западе сейчас кричат о нашей Продовольственной програм-
  ме, якобы это попытка найти выход из кризиса. Кричат, что пере-
  ход Советского Союза к колхозному и совхозному хозяйствова-
  нию не дал ожидаемых результатов. Так вот, видели бы они, с чего
  мы начинали и что у нас есть. 90 процентов домов в селе и на
  приселках строились с помощью колхоза. А стоимость колхозно-
  го инвентаря сейчас составляет полтора миллиона. У нас 3500
  гектаров земли, 1800 голов крупного рогатого скота, 2500 овец,
  31 трактор, 29 грузовых машин, комбайны, прицепной инвентарь...
  - Вот в какой кризис мы попали... - смеётся. - Если присмот-
  реться, то кто кричит об этом кризисе? Какая-то там итальянская
  газета. Видите ли, когда мы светили задами, перебивались на ку-
  курузе, о нас и знать не хотели, а теперь заглядывают аж сюда, к
  нам. Прежде, чем совать нос в чужой край, накормили бы своих
  людей, да выловили бы мафию. В нашем селе автомобиль может
  простоять на улице, пока его ржавчина не съест, а там из-под рук
  не то что автомобиль, но и человека украдут. Закарпатский люд
  долго бедствовал, помирал в хлевах, и вот сейчас, когда он зажил
  по-новому, не позволит снова загнать себя в хлев.
  Не так давно, говорит Василий Андреевич, приезжал в село
  из Канады один из наших, ольховских, выехавший туда ещё при
  чехах искать счастья. Прошёлся по селу и рот разинул, даже хва-
  тил кулаком по стене клуба, не бутафория ли это. А клуб этот стро-
  или мы на колхозные деньги, я первый камень положил под фун-
  дамент. Клуб на 350 мест. Ошеломлённый увиденным, "наш" ка-
  надец даже прослезился. Уезжая, говорил, что возвратится хотя
  бы умереть на родине. Поздно вспомнил родину, прозрел тогда,
  когда всю силу отдал капиталистам, а на отчем поле ни одного
  дерева не посадил. Захотел попасть в рай, а не бороться за него,
  строить его на отчей земле...
  Слушал я персонального пенсионера, ветерана колхозного
  дела, и думал: нет, не ошиблись ольховчане, избрав его первым
  
  260
  
  
  председателем. Он верно послужил им, да и сейчас ему не сидит-
  ся дома, работает, всё с людьми, среди людей. И видят в нём не
  только хорошего руководителя, но и сердечного человека. Ещё в
  автобусе по дороге к селу незнакомый мне ольховчанин поделил-
  ся своим горем: недавно трагически погиб его сын. В разговоре
  он сказал:
  - Спасибо Василию Майору, хороший человек. Сам и машину
  организовал, и в другом помог. Взял половину моего горя на себя...
  Наведался я и к Михаилу Васильевичу Швабу. Бывший пер-
  вый председатель сельского Совета, коренастый, подвижный де-
  док метнулся к дому, снял пижаму, надел костюм, словно в его
  дом пришёл праздник. Появился во дворе помолодевшим. А ког-
  да-то молодым он проложил первую колхозную борозду. Вместе с
  коммунистами, возглавляемыми Горничаром, беспартийным в то
  время Микитинцем, Чонкой, Майором возглавлял инициативную
  группу по организации колхоза. Дело было для них новое, неизве-
  стное. А всё новое приживается негладко.
  - Вышло нас на первую колхозную вспашку несколько чело-
  век, - вспоминал Михаил Васильевич. - Гляжу на толпу женщин,
  окруживших нас, у каждой мотыга в руках, и думаю: как быть?
  Побьют нас и волов. А отступать некуда. Кому-то же надо первым
  перешагнуть из старого в новое. Угрюмые женские глаза были
  прикованы ко мне, и меня что-то толкнуло, перекрестился я боль-
  шим крестом на все четыре стороны и взялся за рукоятки плуга.
  Так и пошло... А теперь спросите их, согласны ли на межи? Отлу-
  пят и крест не поможет. Обошёл не раз я пешком наш край. Вызо-
  вут, бывало, на совещание. Топаю двадцать километров туда, а
  двадцать вечером назад. Бывало, только зайдёшь в дом, а тут при-
  бегает сельсоветовский исполнитель. "Звонили из округа. Соби-
  райся утром снова на совещание..." Совещаний, семинаров, инст-
  руктажей много было. Потому что кто из нас, первых председате-
  лей сельсоветов, знал, что и как сделать, если имел за плечами не
  более четырёх классов.
  Я помню первых председателей сельсоветов сёл Тересвянской
  долины. Были среди них и коммунисты, были и беспартийные,
  были и такие, как Михаил Васильевич, который и в церкви пел, и
  политику Советского правительства проводил в жизнь. Тем заоке-
  
  261
  
  
  анским лгунам, которые кричат, будто в Закарпатье было и есть го-
  нение на верующих, он, Михаил Васильевич, плюнет в глаза.
  Он ещё до сих пор бодр и в силе. Взгрустнул немного, вспом-
  нил коллег, с которыми не раз топтал снег к окружному центру и к
  приселкам, тех, кого уже нет: новоселицкого - Юрия Тяско, ши-
  роколугского - Медянку, терновского - Зайца, усть-чернянского -
  Василия Косюка и других.
  Нет их среди нас, но оставили они людям добрую память. Они
  заложили прочный фундамент. Сколько же им, не шибко грамот-
  ным верховинцам, понадобилось прирождённого таланта, мудрос-
  ти, чтобы повести односельчан к сегодняшнему дню, чтобы на ме-
  сте куч, как когда-то они называли свои хаты, появились дома-кот-
  теджи, чтобы забылись вуйош, постолы, чтобы сломать мелкое зем-
  леделие, патриархальность, которые неминуемо вели к предрассуд-
  кам национального эгоизма, национальной ограниченности.
  Память о них не канет в Лету, так как они заложили первые
  кирпичи фундамента нынешней новой жизни.
  
  12 сентября 1982 г.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  262
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  НОТАТКИ З КОРОТЕНЬКОЇ ПОДОРОЖІ
  
  Гірська Тячівщина зустріла мене у 1948 хатами під соломою і
  драницею, у вуйошах і постолах.
  Минуло, минуло літ... По§хав глянути... І як у пісні Машкіна:
  "Хто тебе тепер впізнає?!" Жодного вуйоша, постола, і не хати, а
  справжні "кравчуківські хатинки"... Як мальовані побігли в поля,
  на ґруні, і чим вище в гори - тим більше обрамлені квітниками.
  На полях, де, мабуть, збереглися колективні господарства, чи не
  море кукурудзи. Люди ошатно одягнені, сушать отаву. Мило оку і
  душі.
  Це як глянути з вікна по§зда чи автобуса. А злізеш, придивиш-
  ся, послухаєш - в бочку меду вкинуто чи одну ложку дьогтю.
  Тячево. Де молокозавод, де консервний та інші промислові
  підприємства? Розікрали, розпродали. На вулицях кав"ярні, забі-
  гайлівки, торжища гуманітаркою.
  Їду далі. У густохатті сіл - церкви, церкви, молебні доми сек-
  тантів, та все новенькі, блищать банями, хрестами різних конфесій,
  §жачками, подібними до гетьмансько§ булави. Ділять-переманю-
  ють Адамових дітей, бо кожна душа - зайва скибка хліба. Зате
  найвищим правителям спокійніше. Бо, мабуть, добре засво§ли по-
  ради філософа, християнського письменника Юстина середини
  ІІ ст., редактора "Послань Павла", а пізніше "Євангелія", який впер-
  то намовляв римського імператора Антоніна Пія узаконити в дер-
  жаві християнство, бо, якщо люди в душі увірують, що Бог всюди-
  сущ, будуть боятися його кари навіть за помисли виступити проти
  його влади.
  Мудрість Юстина використав князь Володимир - Красне Со-
  нечко, який, щоб заволодіти нареченою брата, убив його, убив бать-
  ка та братів наречено§ і силоміць зробив §§ своєю жінкою. А Ярос-
  
  263
  
  
  лав Мудрий побудував у Києві на кожних 250 челяді церкву. Очі
  іноземців розбігалися від блиску золотих хрестів та бань, - блис-
  ку княжо§ глупоти. Чи не поставили собі за мету сучасні правителі
  Укра§ни набудувати в Києві церков теж на кожних 250 громадян?
  Щоб очі іноземців не тільки розбігалися, а й повилазили?!
  Розплодили понад сто партій. Хай конфесі§ та партійці гри-
  зуться між собою. Так і є. Останні поді§ в Мукачево. Синагогу роз-
  малювали, двері Успенсько§ церкви поламали, хату судді спали-
  ли... Божа благодать!!!
  Село Калини. Ламається гілля від яблук. Просять п"ять копі-
  йок за кілограм, скормлюють худобі. Колись гарний сільський клуб
  пограбований. А от молебний дім ієговістів - новенький, як пи-
  санка. Ідеологічно-просвітянська робота на Говерлі!
  Сумно за мурованими стінами корпусів Дубівського верто-
  льотного заводу. Тисячі фахівців розкидані по закордонах у пошу-
  ках хліба дітям.
  Версти, версти понад Тересвою бурхливою, затиснутою зеле-
  ним крутогір"ям. Напівдорозі до селища Усть-Чорна - шлагбаум -
  перевірка лісовозів. А скоро і селище. Хати старі, бідніші, ніж в
  долині, але й вони з квітничками. Як ліквідували ліспромгосп, ко-
  лись гомінке, робітниче, інтернаціональне, воно захиріло. Ніяких
  новобудов. Навіть ресторан, готель обшарпані, зачинені. Хіба що
  півниками виділяються дві крамнички приватників та біліє у за-
  кутку десятикімнатна "хатинка" ки§вського адвоката з "мерседе-
  сами", "фордами" у дворі.
  Хоча день суботній, вулиця малолюдна. Ліспромгоспівський
  клуб-палац занедбаний, розкрадений, проданий якомусь чесько-
  му місіонеру. Отримуючи поміч з-за кордону, влаштував він в ньо-
  му монастир, до якого збирає діток малоймущих, підгодовує, одя-
  гає у гуманітарку, і... Ясно, у якому напрямку повертає §хні голів-
  ки. Сьогодні купив клуб, завтра - село, а там, дивись, молитимуться
  дітки за те, щоб вернути Верховину в лоно Праги.
  У скверику біля сільради на постаменті, де п"ятдесят років
  тому сільчани встановили бюст товариша Сталіна, біліє сплюще-
  на вусата голова. Кажуть, це бюст Т.Шевченка. Які руки ліпили
  і які плосколобі голови дозволили встановити таке страхітливе
  створіння? Кажуть, була вказівка з Києва.
  
  264
  
  
  І дивиться це творіння на бурхливу Тересву, де берегами про-
  тилежно§ §й сторони століття гуготіли колеса вузькоколійки Усть-
  Чорнянського ліспромгоспу. Ліквідували ліспромгосп. Стала вона
  економічно невигідною. Якісь чехи пропонували продати рейки
  (а це кілометрів зо двісті), обіцяли гроші переказати в державний
  банк. Але нема дурнів у незалежній! Зняли вузькоколійку, розпро-
  дали. Кому? За скільки? Де виручені гроші? Мовчок. У святому
  писанні сказано: "Собирай сокровища свои на небе, а не на зем-
  ле". Але у фарисе§в-новоукра§нців, які вслід за президентами цілу-
  ють хрест у церкві, логіка інша: "До бога далеко, а до швейцарсь-
  кого банку ближче!"
  Так званий середній клас, щоб вибитися в районні, обласні
  олігархи, гасає, немов очманілий, топчучи трудовий люд.
  З ранньо§ весни до осені село гомоніло, при§жджі переповню-
  вали будинок відпочинку, лікувалися мінеральними водами. З де-
  сяток добротних будиночків, побудованих ще мадярськими вояка-
  ми під час спорудження ліні§ "Арпада", - розвалені, розпродані.
  Без вікон і дверей сто§ть при дорозі до села Лопухове будова, де
  лікувалися мінеральними водами при§жджі.
  З Усть-Чорно§ до села Лопухове шість кілометрів, та по селу
  два-три кілометри. Обігнали мене шість легковичків, і хоч би один
  зупинився. А на вітровому склі хрестик - люби ближнього.
  У Тересві чекав на автобус неподалік церкви, біля "малого"
  базарчика. До торгуючих підійшла старезна бабуся з порожньою
  торбинкою: "Подайте, Христа ради, копійку - купити хліба..."
  Жінки з хрестиками на грудях: "Ідіть, бабо, далі... бог поможе!"
  Невіруючий в Христа дав бабусі карбованця. Людина голодна,
  немічна. От так!
  Дістався я до Лопухівсько§ школи. Поговорив з учителями про
  життя-буття, й кажу: чому б §м не написать історію села? А згада-
  ти є що. І як склалася перша назва села Брустури, і як відступаючі
  фашистські війська палили село, як воно відроджувалося, і як за-
  важали його відродженню оунівські "визволителі" Укра§ни, котрі
  переходили лісами з тодішньо§ Станіславщини і грабували коопе-
  ративи, котлопункти, гуртожитки Яблунецько§, Плайсько§, Тур-
  батсько§ лісодільниць...
  
  265
  
  
  "Не можемо говорити про таке... Бо не допрацюємо до пенсі§,
  а де яку роботу зараз знайдеш? Тому мусимо не думати, а говори-
  ти дітям те, що наказує Ки§в".
  Та й що то за пенсія! Навідався в село Руська Мокра. Одинока
  хвороблива бабуся, що вік пропрацювала у селищній адміністраці§,
  "похвалилася": "Отримую пенсі§ 119 гривень. У дворі три курки.
  Що таке м"ясо - давно забула. Хліб та вода - з колодязя..."
  П"ята година ранку. Чекаючи автобус в Усть-Чорній, розгово-
  рився з жінкою років під шістдесят, яка везла онука до дочки в
  Ки§в. Їй до Мукачева на по§зд. Сто§мо поруч клубу-монастиря.
  Питає, яко§ віри притримуюся. Кажу - комуністично§. "Як же так,
  маєте вісімдесят років і не віруєте в Бога! Я от римо-католичка,
  а дочка в Києві - у секті". "Як же так: мати і дочка слухаються
  різних проповідників?" - кажу, і розповів почуте від батька...
  У 1903 році він ходив до третього класу школи. На уроці, коли
  священик читав, як кит проковтнув Іону і викинув його на берег
  через три доби, він зауважив, що учитель природознавства гово-
  рив: у кита рот великий, а горло мале, людина не може пройти че-
  рез нього, і що вижити в утробі кита неможливо. Пожалувався свя-
  щеник на вчителя природознавства директору, а той і каже вчите-
  леві: "Нащо вам мати неприємності?.. Якщо батюшка скаже, що не
  кит проковтнув Іону, а Іона кита, то й тоді він буде правий!" У ре-
  зультаті за наполяганням священика природознавця було звільнено
  з роботи. До само§ Жовтнево§ революці§ працював бухгалтером.
  Хотів хоч трохи розвіяти §§ релігійний туман, та підійшов ав-
  тобус. Не було можливості нагадати §й, що Конституція Укра§ни
  гарантує право, тобто свободу вираження сво§х поглядів та пере-
  конань, і вислів японського прогресивного письменника Акутага-
  ви: "... у чашу кожно§ "свободи" підлито багато води, до того ж
  більшою частиною води із калюжі".
  Радість зустрічі з давно добре знайомими горами, селами, по-
  одинокими, ще живими, людьми затьмарилася. А чому? Відомо, в
  Укра§ні нараховується більше 28 тисяч релігійних організацій,
  54 віросповідальних напрямків, понад 100 релігійних рухів, бага-
  то з яких заборонені у світі, а немає певно§ ідеологі§. В головах
  людей - каша, свідомість §хня перебудовується на американський
  зразок. Це вигідно чиновникам від влади - легше керувати роз"єд-
  
  266
  
  
  наними людьми. Багато укра§нських політиків є активними сек-
  тантами, лобіюють інтереси сект у парламенті.
  А що ж, до прикладу, наша укра§нська еліта - доктори наук,
  кандидати наук? Зорять з вікна університету на монастир, що ро-
  сте над студентським гуртожитком, і хоч би пара з вуст! Хоч би
  нагадували громадянам, що християнство у тому вигляді, у якому
  воно подано у "Новому Завіті", склалося лише у ІІІ ст., що не було
  християнства єдиного, воно виділилося із різноманітних течій.
  Ще до перших римських імператорів Августа і Тиберія існу-
  вали релігійні організаці§, які поклонялися Ісусу, не називаючи його
  Христом. Існував революційний рух, керований спершу Іоаном
  Хрестителем, потім Ісусом Назарянином, - для повалення римсь-
  кого панування, влади Ірода в Палестині. Культ Ісуса виник в ре-
  зультаті розповсюдження іуда§зму за межами Палестини, від сек-
  ти ісусітів в Єгипті, а древнє іудейське ім"я Ієшуа - по-грецьки
  Ісус - означає "спаситель", так називали біблійного героя Ісуса
  Навіна, який нібито вивів євре§в з Єгипту в Палестину.
  Чому навіть фракці§ комуністів та соціалістів у Верховній Раді
  мовчать з приводу задурення свідомості наших громадян!? Забу-
  ли вони К.Маркса, який, розглядаючи "Декларацію прав людини і
  громадянина" французько§ буржуазно§ революці§ 1791 року, вка-
  зував, що та конституція розуміє свободу совісті як свободу вибо-
  ру релігі§, не призначаючи свободу відмовлення від релігі§".
  Чи не дике затемнення?.. Ряд державних церемоній супровод-
  жується релігійними обрядами. Навіть депутати Верховно§ Ради
  примушені співати: "Боже, Укра§ну храни...", хоча й хреститися
  не кожен з них знає як.
  Чи не звихнулася зовсім президентська ратія?! Якщо так буде
  продовжуватися, то у недалекому майбутньому зобов"яжуть усіх
  громадян збиратися на публічні богослужіння, а противників релігі§
  каратимуть штрафами та тюрмами, як це існує в 16 штатах США.
  Від сучасних правителів Укра§ни можна чекати, що у недале-
  кому часі вона стане ще одною зірочкою на смугастому прапорі
  янкі.
  
  
  
  
  267
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  П О М " Я Н У Л И
  
  Будут нам объяснять что к чему,
  Мол, войну развязали мы сами -
  Вот архивы, статистики след...
  Переврут, перетопчут ногами
  Нашу правду и славу побед.
  Те поганки - свои и чужие -
  Захотят извалять нас в пыли,
  Мол, такие мы все растакие -
  Угнетать всю Европу пришли.
  Сколько книжек о том накропают,
  Сколько фильмов о том создадут,
  И доверчивый люд похватают,
  Словно жертву безжалостный спрут.
  Годы мира пройдут чередою.
  Будьте бдительны!
  Ложь - словно ртуть...
  Племя юное, племя седое,
  Не позвольте себя обмануть!
   Адам Славко
  
  П"ятого березня ц.р. в п"ятдесяту роковину смерті Й.В.Сталіна
  УТ-1 з єзу§тським смаком повідомив про книгу, видану у США
  якимись дослідниками розтаємничених дуже таємних доку-
  ментів Кремля, які нібито свідчать, що Сталін планував напасти
  на США. Щоб запобігти війні, Хрущов, Маленков, Берія і Бул-
  ганін вирішили ліквідувати його. Виконав це Берія, підсипав-
  ши отруту в страву Сталіна. (Якими безголовими треба було бути
  змовникам, аби отру§ти Сталіна, написати і лишити документ свого
  злодіяння!)
  Де логіка?
  
  268
  
  
  Та чи міг Сталін планувати війну проти США через п"ять-сім
  років після Велико§ Вітчизняно§ війни?
  За роки війни СРСР втратив більше 20 мільйонів найпрацез-
  датнішого і здібного носити зброю населення, тоді як США - до
  300 тисяч. Промисловість СРСР тільки-но стала на ноги, тоді як в
  США за час війни не було зруйновано жодного заводу; а з 1940 до
  середини 1945 року там було побудовано біля 3000 підприємств,
  головним чином військового призначення.
  У 1945 році в США було випущено 35,5 тис. бойових літаків
  (всього за час війни - 192 тис.), в 1945 році побудовано 113 бойо-
  вих кораблів (всього за час війни - 738). Абсолютна більшість
  літаків і кораблів лишалися в строю і до 1953 року.
  Радянський Союз за час війни випустив 112,1 тис. літаків (у
  1945 - 19,1 тис.), бойових кораблів за час війни - 70 (в 1945 - 2).
  При такому співвідношенні літаків, кораблів планувати війну
  проти США, які за морями, океанами, було б безглуздістю. Розра-
  ховувати на ядерний потенціал також було неможливо.
  У випадку розв"язання війни на боці США була б Великобри-
  танія, яка в 1945 році випустила 9,9 тис. бойових літаків, а за час
  війни з 1939 по 1945 рік - 94,6 тис. Військових кораблів у 1945
  році - 32, а з 1939 по 1945 рік - 441.
  На чию поміч міг розраховувати Радянський Союз, коли війська
  США, Великобритані§, Франці§ та інших капіталістичних держав
  були розгорнуті по всій планеті?! А саме:
  
  1945 рік
  Серпень-вересень - англійські і французькі війська висади-
  лися у В"єтнамі.
  8 вересня - американські війська висадилися у Південній Коре§.
  29 вересня - англійські війська висадилися в Індонезі§.
  30 вересня - американські війська висадилися в Кита§.
  
  1946 рік
  5 березня - виступ У.Черчілля у Фултоні. Початок "холодно§
  війни".
  Березень-липень - визвольна війна Лаосу проти французьких
  інтервентів.
  
  269
  
  
  Липень 1946 - початок громадянсько§ війни в Кита§.
  Липень 1946 - жовтень 1949 рр. - інтервенція США і Англі§
  в Греці§.
  Серпень - висадка англійських військ у Басрі (Ірак).
  31 грудня - французькі війська висадилися в Лівані.
  Грудень 1946 - липень 1954 років - визвольна війна в"єтнамсь-
  кого народу проти французьких колонізаторів.
  
  1947 рік
  12 березня - виступ Г.Трумена в Конгресі США (Доктрина
  Трумена).
  Березень 1947 - грудень 1948 рр. - національно-визвольна
  боротьба народу острова Мадагаскар проти французьких колоні-
  заторів.
  Липень 1947 - січень 1948 рр. - перша колоніальна війна Нідер-
  ландів проти Індонезійсько§ республіки.
  6 жовтня - підписання ірако-американського військового до-
  говору.
  
  1948 рік
  17 березня - підписання Брюссельського договору про Захід-
  ний союз між Великобританією, Францією, Бельгією, Нідерлан-
  дами і Люксембургом.
  26 березня - США запровадили ембарго на торгівлю т.зв. стра-
  тегічними товарами з соціалістичними кра§нами.
  Березень - початок громадянсько§ війни в Бірмі.
  Березень-грудень - інтервенція США в Коста-Ріці.
  2 квітня - конгрес США прийняв "План Маршалла".
  16 квітня - домовленість про європейську економічну співпра-
  цю в рамках "Плану Маршалла".
  Червень - визвольна боротьба народу Малай§ проти англійсь-
  ких колонізаторів.
  Грудень 1948 - квітень 1949 рр. - друга колоніальна війна
  Нідерландів проти Індонезійсько§ республіки.
  
  
  
  270
  
  
  1949 рік
  4 квітня - підписання у Вашингтоні агресивного Північноат-
  лантичного пакту (НАТО).
  5 квітня - нота Радянського уряду урядам США, Англі§, Франці§
  у зв"язку з незаконною зміною західних кордонів Німеччини.
  18 квітня - проголошення Ірландсько§ республіки.
  
  1950 рік
  27 червня - початок інтервенці§ в Коре§.
  30 листопада - виступ Г.Трумена з погрозою використати атом-
  ну зброю в Коре§.
  
  1951 рік
  1 вересня - підписання в Сан-Франциско Тихоокеанського пак-
  ту між Австралією, Новою Зеландією і США (АНЗЮС).
  8 вересня - підписання в Сан-Франциско сепаратного догово-
  ру між США, Англією та іншими наддержавами з Японією.
  Жовтень-січень 1952 року - національно-визвольна боротьба
  єгипетського народу проти агресі§ Великобритані§ в зоні Суецько-
  го каналу.
  21 листопада - нота Радянського уряду проти агресивного акту
  США відносно Радянського Союзу - виділення 100 мільйонів до-
  ларів на диверсійну діяльність проти СРСР та інших соціалістич-
  них держав.
  
  1952 рік
  Січень - збройне повстання в Тунісі проти французьких коло-
  нізаторів.
  30 жовтня - перше випробування атомно§ бомби Англією.
  1 листопада - перше випробування воднево§ бомби в США.
  
  Як бачимо, накопичена та не використана у Другій світовій
  війні зброя капіталістичних кра§н була чималою. Промислово-
  сільськогосподарський потенціал цих держав перевищував потен-
  ціал СРСР.
  
  
  271
  
  
  Далі. Автори книги нібито користувалися розтаємничими до-
  кументами Кремля... Пересічному громадянину невідомо, що було
  написано в тих документах, якщо вони були справді. Та відомо,
  якщо в документі поставити кому не там, де треба, змінити закін-
  чення якогось слова, то це може змінити зміст документа. Таємні
  документи Кремля - історія всього народу. Якщо настав час роз-
  секречувати §х, то слід публікувати у масовій періодиці, без ре-
  марок.
  
  2003 р.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  272
  
  
  
  
  
  
  
  
   Пам"яті дружини Віри Семенівни
  
  
  А Н Ю Т К А
  
  У віконце автобуса влітає зустрічний
  вітер. Обабіч шляху відцвітають акаці§ -
  білі, ніжні... Від них віє медовим запа-
  хом; цей духмян, з давніх-давен знайо-
  мий, навертає на пам"ять молоді роки і
  навіть дитинство, яке майже згладилось
  з пам"яті. Більше грає про нього уява.
  Перед очима постає тоді повесняний роз-
  печений сонцем полтавський степ з за-
  пахами перегрітого полину, ланів пше-
  ниці та жита... А пізніше, коли сонечко
  зажуриться на осінь, степом заволодіє за-
  
  пах засохлого, обвислого листя, приста-
  рілих, як діди, соняшників. Степ поміняв
  колір - і по-іншому запах.
  
  Січень 1948 р.,
  м.Львів
  
  Біля віконця - струнка, синьоока жінка, вона раз по раз по-
  правляє скуйовджене вітром чорняве волосся: мовчки спостерігає
  степ, а там, скільки оком кинь, половіють хліба. Хвиля за хвилею
  котиться від шляху вдалину, ген, аж до зелених дібров. Колосся то
  шепочеться, то вмить притихає, немов вслухаючись в нечутне бев-
  кання степових дзвіночків на межах полів. Сюди не чути того ше-
  поту, та хто любить його мову - вчує й здаля, і заговорить зі сте-
  пом мовою серця.
  Поруч жінки §§ донька - теж чорнява і ясноока, як квіточка, що
  розквітає у сво§м повноцвітті.
  
  273
  
  
  
  - Ти чуєш, Анютко, шепіт ланів? - звернулась мати. - Я чую.
  Послухай...
  Дівчина схиляється ближче до вікна, прислухається, немов
  і справді вчує... Їй весело і од швидкого руху, і од спокійних,
  може, трохи усміхнених облич пасажирів. Вона усміхається
  п"янкому теплу плодів. Сьогодні §й шістнадцять. Вже кілька
  років підряд, у цей день - день §§ народження, мама вирушає
  з нею в недалеку подорож по краю. "Це твій край, твій край, Анют-
  ко", - завжди твердить вона. Ось і зараз, вона поруч, в сво§й ти-
  хій зажурі.
  Анюта знає, мама дуже любить §§. Сьогодні, тільки блиснуло
  сонце в віконце, вона вже була на ногах. Анюта розплющила очі, а
  мама сто§ть біля не§, ласкаво видивляється, немов хоче вгадати,
  що снилось доньці. Очі сині і на них сльоза. "Може, жаль сплива-
  ючих років?" - думає Анюта.
  ...Під колесами шумить розігрітий асфальт, дрібний, підхоп-
  лений вихором шутер, торохтить об залізо... Навкруг пістрявіють
  квітами проліски й луки. Лугом до асфальту петляє ґрунтова доро-
  га. На збігу шляхів автобусна зупинка. Шофер загальмував, вимк-
  нув мотор. З лугу, усіяного, як борошняним пилом, острівцями
  ромашок, долинув невгамовний дзвінкий стрекіт степових ко-
  ників. Луки співають, гойдають тишу.
  Тримаючи на руках хлопчика років п"яти, до автобуса вскочив
  високий чоловік.
  - До Млинців, - гукнув він до шофера, і опустив хлопчика на
  підлогу.
  - До дідуся §де Олесь!.. - верещить малюк. - Татку, ось тут! -
  хлопчик побіг до вільного місця, що перед Анютою.
  Веселі темно-карі очі чоловіка зустрілись з Анютиними, потім
  на мить зупинились на мамі. Здалось, прикипіли. Чоловік рвучко
  відвернувся, сів. Тонкий, продовгуватий шрам на його ши§ вири-
  нав з-під чорних, всіяних сивиною, кучерів і пірнав другим кінцем
  за комірець сорочки.
  "Чого мама, як гляне на шрам, заплющить очі, відвернеться,
  замислиться? - думає Анюта. - Вона ж лікар, звикла ж бачити
  спотворені людські тіла...
  Не знала вона, кого впізнала мама.
  
  274
  
  
  ...Поля то підіймаються на пагорбі, то стеляться долина-
  ми, ваблять зір. А ген, в мереживо зеленого степу, як крило
  чорного ворона, врізався клин свіжо§ ріллі... Заросте, вродить
  той чорний клин добром, вклоняться йому люди... Та не заро-
  сте цей шрам... Як не забудеться давнє, лихе минуле... - думає
  жінка.
  Раз, вдруге чоловік сторожко озирнувся. На півдорозі до
  Млинців підхопив на руки хлопчика, вибіг на степовій зупинці.
  
  2
  Молодик хилиться до верхів струнких тополь, що над ставом.
  Немов бриж, мерехтить §х округле листя в місячному сяйві, коли-
  шуться на плесі ставка §х стрункі тіні. В розчинене вікно кімнати
  готелю містечка Бережани понад річкою Золота Липа лине свіже,
  тепле повітря.
  Анюта спить. Мати прикрила §§ ковдрою, легенько, щоб не
  збудить, пригладила пухке волосся, відійшла до вікна. Тихе, неве-
  личке відбудоване містечко, прича§вшись в долині річки, спочи-
  ває в тьмяному місячному сяйві. На вежі старо§ ратуші годинник
  неспіхом відбиває час.
  "Минуло п"ятнадцять літ... А він б"є як і тоді... Вичовгані кам"я-
  ні плити площі лиснять... Нічим не змінились... А скільки сталося
  змін у житті... В цій кімнаті, п"ятнадцять років тому, вона вперше
  отримала від незнайомого хлопця букетик квітів. Квітів осені со-
  рок сьомого року... А через кілька днів вони вже разом рушили до
  Львова. Холодним вітром і дощем зустріло §х місто. Та на серці
  була весна - весна життя.
  
  3
  Гуляє полями хуртовина, страшним сміхом гуде лісом невбла-
  ганний вітер... Від села до села, від хутора до хутора вдень і вночі
  бездоріжжям, туди, де зла бацила тифу крадеться до малят і до-
  рослих, щоб звалити §х з ніг, пробивається машина швидко§ допо-
  моги епідеміологічно§ групи. Ледь трималась на лавиці - хилило
  до сну. Хукала в студені руки, ховала лице в старенький лисячий
  комір. А машина - все гуде, гуде, борючись з вітром. Співає за
  
  275
  
  
  віконцем злих пісень зима. В Вербняках працювали майже місяць.
  Вербняки - велике село, а навколо, в лісах та в полях, хутірці - по
  дві-три хати і бездоріжжя. Якось увечері до медпункту вскочив
  стрункий кучерявий парубок. В очах бісики:
  - Совітко, мерщій! - парубок жменею стискає шию, крізь
  пальці сочиться кров. - Та гляди, язика тримай!..
  - Не лякай! Не щуриного роду! - Чула, що в сусідньому селі
  бандерівці повісили в лісі комсомолку, завідуючу клубом. Та ще
  раз: - Не лякай!
  Перев"язала:
  - Готово. Та більше не лінгарюй, голову згубиш.
  Хопився шапки, та в ніч.
  Минув тиждень. Завітав до попівсько§ фари, де квартирувала.
  Козирився, посвистував на газети, роздирав сорочку на грудях:
  - Свята Мар"я побила б тебе, совітко! Будь моєю!
  Дрижала поночі, коли вили пси за попівськими стодолами...
  Вікно завішувала покрівцем, прислухалась до самого ранку, чи не
  гримнуть двері.
  Забула б ті ночі, той шрам... Та на весні трапилось стати знову
  в Вербняках. Перестрів серед вулиці, чортом подивився. До мед-
  пункту заскочив, коли була одна:
  - Встигла вже, совітко, більшовика придбати?! Глянь, як роз-
  дулась! - Очі скажено вп"ялись на §§ живіт. Була вже на п"ятому
  місяці.
  - Нехристь! Стривай! - скреготнув зубами.
  - Геть, бусурмане! Кликну солдатів! Вдарила склянкою об
  підлогу. Задкуючи вдарив чоботом у двері... А потім, потім...
  Страшне.
  ... До хутірця дорогою кілометрів зо сім, лісовою стежкою
  ближче. Дощі й залежалі в лісах сніги сходили повінню. Машина
  буксує на розкислій дорозі. "Швидше, швидше... Там жінка ма-
  рить, допомогти, спасти". А сама важка. Пальто ледь сходиться на
  ґудзиках. Вп"ялась руками в лавицю, аж пальці болять. Машиною
  гойдає з боку в бік. В кабіні один шофер - хлопчина. І вона одна.
  Вже вечоріє, а ще півдороги. Коли чує - цьвох! Відлетіла скалоч-
  ка. Цьвохнуло вдруге.
  В кабіні посипалось скло.
  
  276
  
  
  Машина вибігла до мосту, стала. З помосту вибрано кілька
  деревин. Темні провалля відлунюють клекотом каламутно§, спіне-
  но§ ріки. А в кузов знову цьохнуло. Це він! - згадала скрегіт зубів.
  Машина розігналась до броду. Цьохнуло ще - машина, немов
  спіткнулась, загрузла серед ріки. Вода досягає сидіння.
  Шофер виплигнув із кабіни: "Заждіть! Збігаю на хутір... Волів
  чи що..." - гукнув і подався до другого берега, змагаючись з по-
  вінню. Чи не було волів, чи хуторян налякали постріли, шофер не
  повертався, а вода все прибувала, піднімалась, вже повно в ма-
  шині. "Вилізу на дашок машини" - розчинила дверцята. Вечірня
  сутінь, як злодій, скручується лісом та верболозами над річкою.
  Вода вирує, піниться, несе дрібне галуззя, а зверху ще й мжичить.
  За що не візьмись - слизьке, як молюск. На стовбці біля мосту
  втягнула голову в пух, каркнула заблудла ворона. "Ще, ще трохи
  і буду на дашку..." Та тільки й пам"ятає... Каламутна, пінява хвиля
  зійшлась над головою, ноги торкнулись мулу. Напружилась, ви-
  нирнула раз, вдруге. Поруч пливе, перевертається вербова гілля-
  ка. "Дотягтися..." Та гілляка все далі, далі і вбік. Вдарило об сто-
  впа під мостом, закрутило, потягло за ноги. Скинути пальто не встиг-
  ла, воно, як тяжкий міх, давить на плечі, поли заплутують ноги...
  Темнота...
  ...Розплющила очі. Навколо вербняк, поруч клекоче ріка. Го-
  лова в сухеньких руках бабусі. На колінах сто§ть дідик - з його
  одежі та бороди стікає вода, руки тремтять і весь, як в пропасниці.
  А §й тепло, млосно...
  ...Палата лікарні в селищі Буськ. Ніч. В причинену фіранку
  зазирають далекі холодні зорі: на північ тягнеться весняна жу-
  равлина пісня. Одна, друга... Близька, знайома з дитинства. Проле-
  тіла та пісня під весняним небом, загубилась, затихла за лісами.
  О, як хотілось почути §§ ще, ще. Слухать до світанку. Підвелась
  з ліжка: легенька, як пух, тонка, як берізка. Аж злякалась. Серце
  закалатало і немов захололо. Впала лицем в подушку, дала волю
  сльозам.
  Лікарі мовчали. Не знали, чи судитиметься §й більше носити
  під серцем те, що втратила. Чи не лишиться материнства навік?
  Коли набралася сили, розшукала дідика, що виловив §§ з ріки, -
  вклонилась, бабусі лишила на згадку хустину і подалася на хутір.
  
  277
  
  
  Чула - та жінка померла. До Львова поверталась з дівчинкою, що
  ледь почала дріботіти і думкою, чи прийме чоловік §§ такою? Прий-
  няв. При§жджала сюди ще раз. На суд. Того, та ще двох витягли
  десь із схрону.
  ...Годинник на вежі пробив опівночі. Схилившись над широ-
  ким плесом ставу, місяць сіє жовтувате світло. Від греблі, ген, ген
  до очеретів виблискує місячна стежка. Довга тінь вежі простягла-
  ся через площу й зломилася на стіні готелю.
  Жінка підійшла до ліжка доньки. "Ніщо не порушить твій
  спокій... Ні! Не будеш про це знати! Нехай не ятрить, доню, твоє
  серце гірка правда... Нехай буде як є. Ділитись можна тільки ща-
  стям. Ти знаєш мене рідною матір"ю...
  
  Ужгород,
  липень, 1964 рік
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  278
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  ВОРОНА ДО ВОРОН СІДАЄ
  (Давня укра§нська приказка)
  
  Дивлюся я у залу, та й думку гадаю.
  Хто ж там у Раді та й засідає?
   (З ново§, сумно§ пісеньки виборців)
  
  Придивився. Мільйонери, олігархи, а між ними стара жінка.
  Хто вона? Потягся до старих газет. Ага! Ось!
  У газеті "Киевские ведомости" від 12 травня 1998 року прочи-
  тав статтю Мар"яни Олійник: "Слава Стецько: нам навредил Рух,
  но мы будем его поддерживать". Так ось хто впав в око! Подума-
  лося, навіщо і за які заслуги перед укра§нцями, не кажу вже - пе-
  ред народом Укра§ни, ця похилого віку жінка засідає там?
  На пам"ять навернувся цікавий випадок з одним журналістом -
  уродженцем Галичини. Перебуваючи в Парижі в 1970 році, він
  випадково зустрівся з колишнім послом від Галичини колишнього
  польського Сейму, колишнім адвокатом із Комарне дідуганом па-
  ном Чубко, який ще у 1920 році, з незалежних від нього причин,
  тікав із Києва з поляками до Варшави, а в 1944 році - зі Львова
  з німцями до Мюнхена і далі - за океан. Все свідоме життя адво-
  кат, вештаючись закордонням, опльовував радянський укра§нсь-
  кий народ, а зустрівшись з земляком, зізнався, що виношує ба-
  жання повернутися в Укра§ну... на пенсію. Що й казать! Мудрий
  чоловік. До десяти божих мудрощів додав ще одну...
  Чи не тому і Ярослава Музика - Стецько - сімейна, оунівська
  і абеенівська кличка - МУХА, довге життя, прогодувавшись чу-
  жими хлібами за межами Укра§ни та ставши там уже не потрібною,
  прилетіла в Укра§ну, втерлася до Верховно§ Ради, щоб за активну,
  навіть дуже активну, антирадянську націоналістичну діяльність
  
  279
  
  
  отримати від народу Укра§ни високу пенсію? Та й надалі отрую-
  вати повітря на §§ терені? Користі від §§ діяльності по закордонах
  не було не те що чесним трудівникам Укра§ни, а навіть бо§вкарям
  ОУН-УПА. В той час, коли вони, затуркані "ідеями" націоналі-
  стичних вожаків, убивали співвітчизників - земляків на терені Ра-
  дянсько§ Галичини, а довгі зимові місяці гно§лися у смердючих
  схронах, бункерах, Ярослава - Муха, відбувши солідну практику
  у самого Степана Першого - Бандери, законна жона, дама дому,
  особиста секретарка і літописець слів і "чинів" горезвісного сина
  уніатського священика з села Кам"янка Велика Тернопільсько§
  області Ярослава Стецька розкошувала. Бо муж - оунівське псевдо -
  Зіновій Карбович, для гестапо - "Басмач", для італійсько§ фашист-
  сько§ розвідки - "Белендес", який називав себе незамінним та ви-
  датним ідеологом укра§нського націоналістичного руху, що ще у
  1936 році вигукував: "... моя ідея така важлива, що за не§ не ти-
  сячі, а мільйони людських істот пожертвувати мало...", який на
  закордонні кошти мав комфортабельну квартиру, порядну маши-
  ну, власного шофера, охоронця, цілий почет друзів, солідне конто
  в банку, бо лише одного разу поклав на свій рахунок 40 тисяч аме-
  риканських доларів, зібраних з діаспори у "визвольний фонд", літак
  до сво§х послуг, одягав свою особисту літописку у короля мод
  Парижа Діора, зачіски вона робила у короля перукарсько§ справи
  Антонія та любила відвідувати боксерські змагання, захоплюю-
  чись там боксерами, які вибивали один одному зуби, і мандрами
  з прем"єром по світу.
  Інколи захоплення Мухи боксом відчував на собі "прем"єр".
  Якось він звірився другові: "Ось бачиш, який чорт живе у моєму
  домі..."
  Хто ж він - "Карбович", "Басмач", "Белендес"?
  У власноручно написаній автобіографі§, знайденій в архівах
  кривавого Розенберга, він писав (дослівно): Я, Ярослав Стецько -
  довголітній ідеолог і міністр закордонних справ Степана Банде-
  ри... Від літа 1939 року перебував в Італі§, в Гену§ і Римі, займався
  там зовнішньою політичною діяльністю і видавав націоналістич-
  ну пресову службу італійською мовою... В серпні 1940 року при-
  §хав до Німеччини, де був зокрема чинним з підготовки і спрацю-
  вання політично§ програми ОУН. Того самого дня, як німецькі
  
  280
  
  
  війська ввійшли до Львова, прибув я туди, де проголосив віднов-
  лення укра§нсько§ державності і обійняв, з доручення провідника
  Степана Бандери, головство в уряді у Львові, змагаючи до того,
  щоб наладнати якнайтіснішу співпрацю з німецькими військови-
  ми чинниками та допомогти §м під кожним оглядом, організуючи
  власними силами всяку, яка тільки потрібна, допомогу німецьким
  збройним силам... Під проводом митрополита і єпископів обох
  віросповідань митрополит А.Шептицький видав пастирський лист,
  в якому визнав уряд і визвав громадянство до підпорядкування
  йому... Бувший президент Західно§ Укра§нсько§ Республіки Кость
  Левицький сто§ть за урядом і спільно з делегатами уряду був на
  аудієнці§ у німецьких місцевих властей...
  З мо§х праць ясно виходить моя світоглядова концепція того, як
  я уявляю зміст укра§нсько§ державності, ідеологію і програму органі-
  заці§, яку я співтворив. В цілому ворожа марксизмові, демократі§ і
  всяким класичним демократичним ідеологіям і програмам. В полі-
  тичній площині стою на становищі авторитарного устрою Укра§ни
  і монопартійного, в соціальній площині - національного солідариз-
  му, що сто§ть близько до націонал-соціалістично§ програми. Вва-
  жаю головним і вирішальним ворогом Москву і жидівство, тому
  стою на становищі винищення жидів і доцільності перенести на
  Укра§ну німецькі методи екстермінаці§ жидівства. Сто§мо на стано-
  вищі повно§, яка тільки буде необхідна для Німеччини, господарсь-
  ко§ підтримки всіма можливими силами з боку Укра§ни. Цей штанд-
  пункт заступаю як шеф укра§нського народу.
  От так! Не більше і не менше - як шеф укра§нського народу!
  У Білій книзі ОУН, виданій ще в 1941 році, друзі "прем"єра"
  ось як характеризували його: "...спекулянт, графоман", він пірнув
  у театральщину дуже дешевого смаку і примітивного стилю, Стецько
  не має ніяких індивідуальних даних, які упівстановлювали би ці
  його претензі§..."
  У 1949 році "президент" укра§нсько§ національно§ ради Андрій
  Левицький писав: "Стецько служив усім і не має ідей. Він співпра-
  цював з польською "двуйкою" (контррозвідка), потім з німцями,
  італійськими фашистами".
  Близьке оточення Стецька говорило: "Стецько - людина не-
  врівноважена, осліплена манією величності - мегаломанією, сво-
  
  281
  
  
  го роду шизофренік. Слава - його альфа життя. А омега - гроші".
  Коштом рядових членів ОУН, з подачок емігрантів, яким дзизча-
  ли у вухо різні мухи: давай! давай! Він показував себе незалеж-
  ною у фінансовому розумінні людиною.
  А пані Стецькова у різних статейках (де ж бо, вона має аж
  незакінчену початкову освіту) так накурювала чоловіку фіміам, що
  той недовірливо питав: "Стасю, та невже це я?" Секретарка й себе
  похвалити не забувала. Піддакувала: "Правда, правда він такий
  добрий теоретик, кому як не мені знати. А зараз у мене під каблу-
  ком практику вивчає". Націоналісти називали Славу - Муху Кате-
  риною II (от вам і Муха!), а самого "прем"єра" "гальб-порція", що
  означає - півпорці§.
  Під час війни Стецько і Бандера відвідували в Кракові гене-
  рал-губернатора Ганса Франка.
  Весною 1945 року, напередодні остаточного розгрому фашист-
  сько§ Німеччини, Гімлер наказав священику уніатсько§ церкви,
  адміністратору краківсько§ клініки, з 1940 року агенту "абверште-
  ле - 202 під кличкою "Пристер" - Івану Гриньоху, Ярославу Стецьку
  та оунівцю Б.Стахіву закласти в Альпах таємні склади зі зброєю
  для есесівських головорізів "Вервольф", до яких повинні були до-
  лучитися оунівці. В перших числах травня 1945 року, під час транс-
  портування контейнерів зі зброєю, автомашини, у яких §хали Гри-
  ньох, Стецько і співпрацівник абверу А.Фель, були обстріляні аме-
  риканськими літаками. Стецько і кілька фашистів було поранено.
  (Ось так ОУН боролася проти фашистів).
  Член головного проводу ОУН А.Луцький писав: "Ідеологія
  ОУН формувалася в період укріплення німецького націонал-соці-
  алізму та італійського фашизму... Тому під впливом цих політич-
  них течій, між укра§нським націоналізмом і німецьким націонал-
  соціалізмом так багато загального".
  19 грудня 1945 року президент США Г.Трумен писав: "Хоче-
  мо ми цього чи не хочемо, ми повинні визнати: отримана нами
  перемога поклала на американський народ тягар відповідальності
  за подальше керівництво світом".
  Не бажаючи миритися з ростом впливу і авторитету Радянсь-
  кого Союзу, виникненням умов для встановлення народно-демок-
  ратичного ладу у ряді кра§н Центрально§ і Південно-Східно§ Євро-
  
  282
  
  
  пи, розширенням національно-визвольного руху, західні держави
  на чолі з США стали на шлях відверто§ ворожнечі до СРСР.
  Цей курс був проголошений 5 грудня 1946 року У.Черчіллем у
  м.Фултон (США).
  Для виконання його потрібні були люди - кадри. Вибирати було
  з кого. Лише в американській зоні окупаці§ Німеччини, головним
  чином у Баварі§, налічувалося більше 80 таборів, у яких укривали-
  ся від відповідальності карателі, укра§нські націоналісти, що повтікали
  з Укра§ни. Та й поза таборами тинялося немало безштаньків -
  зрадників, готових за шмат ковбаси і батька продати.
  У квітні 1946 року у Мюнхені, в присутності американських
  офіцерів із головного штабу окупаційних військ США, прихвостні
  гітлерівських розвідок - "борці за справу демократі§" такі, як:
  - колишній міністр закордонних справ маріонеткового уряду
  тісівсько§ Словаччини професор Фердинанд Дюрчинський, якого
  народний суд, як вбивцю, воєнного злочинця засудив до смерті,
  але американські окупаційні власті приголубили його;
  - князь Ніко Накашідзе, ватажок грузинсько§ націоналістич-
  но§ організаці§, який від виступів у кабаре проклав собі шлях до
  штабу гітлерівсько§ окупаційно§ армі§, невдаха вербовки грузинів
  із числа військовополонених до війська СС;
  - грузинський емігрантський "вождь" Михайло Алшібая, лей-
  тенант СС, кавалер гітлерівських орденів;
  - інженер-агроном Володимир Данилович Томашек, білорус,
  зондер-фюрер СД, пізніше, коли Стецько як голова АБН висунув
  план анексі§ Білорусі§ на користь "вільно§" Укра§ни, порвав з ним і
  став архиєпископом білорусько§ автокефально§ православно§ цер-
  кви в США;
  - главар "туркестанського національного комітету", він же ре-
  ферент Розенберга, каратель і вбивця Велі Каюм Хан;
  - Василь Григорович Глазков - фашистський прихвостень, вла-
  сівський "отаман", колишній юнкер, який довгі роки керував емі-
  грантськими збіговиськами в Німеччині, що найменувало себе
  "вільне козацтво", фанатик "козацько§ держави" від берегів Чор-
  ного моря до Тихого океану. Під час війни - організатор так зва-
  ного "козацького визвольного руху", співробітник гестапо, а після
  війни - американський розвідник;
  
  283
  
  
  - Донсков - "козацький генерал", який під час війни був бур-
  гомістром в окупованому Батайську;
  - Альфред Екабович Берзиніш - міністр у кількох урядах бур-
  жуазно§ Латві§, автор ряду наклепницьких книг на Радянський Союз,
  редактор "Голосу Америки" латиською мовою;
  - Ференц Фаркана де Кішбарнак - колишній хортистський ге-
  нерал;
  - Гаріф Нігманович Султанов - татарський націоналіст, керів-
  ник татаро-башкирського комітету;
  - Ярослав Стецько, С.Ленкавський і ще кілька бандерівців, -
  усі ці націоналістичні "ватажки" - були пройняті духом укра§н-
  ського націоналістичного зубра Андрія Мельника (незважаючи,
  що той був противником (за портфель) Бандери і Стецька), який
  переконував, що "всяка війна була б меншим злом для народів Схо-
  ду, ніж сучасний стан".
  Це збіговисько "вожаків" прийняло рішення про утворення так
  званого "Антибільшовицького блоку народів" АБН, програма яко-
  го звучала так: "Наша ціль - перебудова простору, що його займає
  Радянський Союз, Москва". З чийого арсеналу "перебудова про-
  стору" - відомо. Головою АБН проголосили С.Стецька.
  
  Як керівник блоку Стецько почав впроваджувати програму
  в життя, звісно, під "каблуком" Слави - Мухи, яку абеенівці сло-
  вацький квіслінг Дюрчинський та шеф служби безпеки ЗЧОУН
  (закордонних частин ОУН) пан інженер Кошуба та інші величали
  не інакше, як пані магістр.
  Зібралася одного разу абеенівська дванадцятка, немов дванад-
  цять апостолів, у одному з мюнхенських шинків ділити землі, пе-
  рекроювати кордони... Правда, лише на карті. Стецько мовив: "Від
  імені велико§ імпері§, яку я маю честь репрезентувати, додам, що
  самостійна, незалежна, суверенна націоналістична Укра§на має
  повне право вимагати деяких територіальних поступок від повно-
  правних сусідів на півночі, півдні, сході і заході. Зокрема, це сто-
  сується так звано§ Білорусі§, яка є споконвічною укра§нською зем-
  лею... Вимагаємо..."
  Білоруський самостійник не втримався і швиргонув у голову
  АБН якимось твердим предметом. Голова сховався за спину пиш-
  
  284
  
  
  нотіло§ пані магістр, яка заволала, щоб мужчини вели себе при-
  стойно в присутності жінки. Білявий чоловік у мундирі полков-
  ника передвоєно§ естонсько§ армі§ вигукнув: "Ти відьма, а не
  жінка!"
  Запрошення абеенівцям на це засідання розсилала Ярослава -
  Муха. Ось один з оригіналів запрошення: "ЦК АБН. Канцелярія
  секретаріату, Љ 4949. Південнокавказській делегаці§ при ЦК АБН.
  У зв"язку з наступним випуском АБН карти народів - членів АБН,
  для вирішення питання про встановлення кордонів в АБН з Росій-
  ською державою, відбудеться засідання.
  Для цього просимо обов"язково надіслати представників. Спра-
  ва ця дуже важлива і термінова, тому просимо не нехтувати нею.
  Засідання відбудеться 7.VII. 1949 року в 14 г. 30 хв. - у Мюн-
  хені, Дахауерштрасе, 9, другий поверх, кімната 7.
  За дорученням канцелярі§ секретаріату - Муха".
  (Яка символічна назва вулиці!)
  Програма Стецьків тріщала. З блоку АБН першими вийшли
  польські шовіністи, які не хотіли визнати нових кордонів стецько-
  во§ Укра§ни. Потім угорські угрупування, білогвардійські угрупу-
  вання, адже Стецько замахнувся не тільки на Радянський Союз, а
  й на "Единую неделимую". Покинули блок "козаки" Глазкова, тур-
  кестанці, за ними білоруські "побратими", бо Стецько намірився
  укра§нізувати §х.
  Осліплений манією величності, Стецько навіть претендував
  представляти Укра§ну в ООН. Надаючи ваги АБН, в інтерв"ю ка-
  надському журналістові Маккенді Портеру, яке було надруковано
  у журналі "Маклінс" 1 травня 1952 року, він з цинічною розв"яз-
  ністю говорив про знищення радянських людей, во§нів Радянсь-
  ко§ Армі§, хвалився тим, що УПА в 1944-1948 роках висаджувала
  в повітря по§зди на територі§ Укра§ни, що на Укра§ні нібито існує
  глибоке підпілля, яким керує він, і що при відповідній підтримці
  Заходу АБН може підняти збройне повстання в Росі§. Але умовчав
  про те, як ще у січні 1944 року учасники ОУН-УПА батальйону
  "Схід", яким командував Степан Савчук ("Наливайко"), зрозумів-
  ши безглуздість братовбивчо§ боротьби, збунтувалися в селі Угорці
  біля Кременця і розбіглися по домах. Як у лютому того ж року до
  червоних партизанів під час сутички перейшов батальйон УПА,
  
  285
  
  
  яким командував Хмара, та про багатьох інших учасників ОУН-
  УПА, які у різний час вийшли з повинною.
  У 50-х роках подружжя Стецьків охопила пристрасть до подо-
  рожування світами, щоб отримати визнання і підтримку АБН.
  Відвідав Стецько Тайвань. Насолоджувався вишуканими ки-
  тайськими стравами Чан Кай Ши. Сприятелював з катом іспансь-
  кого народу Франко, цілувався з болгарським екс-королем Симео-
  ном, а в Лісабоні - з президентом Салазаром. Цілував пальчики
  дочки італійського екс-короля Віктора Імману§ла III, у Швеці§ по-
  клав вінок до пам"ятника королю Карлові XII, якого російські
  і укра§нські війська розбили під Полтавою.
  Виказуючи невдоволення ходом війни у В"єтнамі, де в амери-
  канських військах служили і синки оунівців, закликав президента
  США Джонсона напасти на Північний В"єтнам та скинути атомні
  бомби на Китайську Народну Республіку. Говорив: "Тільки слаб-
  кодушні, загубивші віру в бога, тільки політики-емпірики, які зай-
  маються підрахунками сво§х виборців, бояться атомно§ війни".
  Почувши, що американські політики, зрозумівши безглуздість
  продовження війни у В"єтнамі, полетіли в Париж на переговори з
  в"єтнамськими комуністами, він з Мюнхена подався до Вашинг-
  тона, зустрівся там з теж тіньовим кандидатом у "прем"єри" Ук-
  ра§ни, на той час головою укра§нського конгресового комітету Аме-
  рики Левом Добрянським, і умовив того летіти у Південний
  В"єтнам, консолідуватися з президентом Дьємом, щоб зірвати пере-
  говори і встановити з ним дружні відносини, просити визнати за
  еміграцією всю Укра§ну.
  Його образило, що ніхто з південнов"єтнамських правлячих
  кіл не стрічав його на Сайгонському аеродромі. Були лише амери-
  канські солдати. Роздивляючись §х, він спіткнувся об велику каме-
  нюку, полетів у глибоку яму від партизансько§ ракети, роз"юшив
  носа і набив ґулю.
  У двадцятихвилинній розмові з диктатором Стецько ледь вток-
  мачив йому хто він, звідки і чого хоче. Запевнив у сво§й ненависті
  до комуністів і Росі§. Пані Слава - Муха подарувала диктаторові
  різьблений в укра§нському стилі хрест, на що той сказав: "Вірю,
  цей хрест поведе мій народ до перемоги і, визнавши Стецька як
  союзника, пішов. Через кілька днів диктатор вже був у могилі,
  
  286
  
  
  а Стецьки повернулися у Європу, в улюблений пані магістром Па-
  риж, звідки вона повідомила світові, що на Укра§ні є велике число
  нелегальних антирадянських радіостанцій, що існує діючий парти-
  занський спротив, для задушення якого не вистачає поліцейських
  сил і доводиться залучати регулярні військові частини. На це один
  із націоналістичних писак без почуття гумору сказав: "Шкода, що
  пані Стецькова забула згадати про славні бандерівські фабрики
  літаків у Карпатах, якими хвалилася ще недавно, та про п"ятнад-
  цятитисячну радянську армію, яка перейшла на бік УПА і зникла
  в Карпатах, мов камінь у воду.
  В антирадянських виступах пані "магістр" любила повторю-
  вати одне і те: "Рабство і чин", "Імперіалізм і свобода, хрест і серп,
  бог і антихрист, дух і меч". Яке співзвуччя з рухівським "Геть ко-
  муняк! Антихристів!" А пані в обиді на Рух, але буде його підтри-
  мувати, бо інші щось не теє...
  У 1963 році, коли дружні стосунки між Радянським Союзом і
  Китаєм були порушені, укра§нсько-націоналістична газета "Вільне
  слово" (Канада) віщала: "Нам потрібно якскоріше встановити зв"яз-
  ки з китайцями, запропонувати нашу готовність боротися на §хній
  стороні проти Москви. (Начебто китайців жменька, а прихильників
  ОУН мільярд!) Апологети укра§нського націоналізму добазікали-
  ся, мовляв, укра§нців і китайців об"єднує виключно особлива гру-
  па крові, що між китайським і укра§нським народами існує певна
  фізична і біологічна близькість, яка визначає "загальність" §хніх
  релігій і духовно§ культури. От так! А ще не так давно оунівці
  лізли зі шкіри, доводячи своє арійське походження, свою спільність
  з німецькою нацією і §§ культурою.
  Формуючи свою "визвольну концепцію", Стецько, перебува-
  ючи в Австралі§, цинічно розбазікував, що атомна війна не дуже
  страшна для Укра§ни, що винищення кількох мільйонів чоловік
  не така вже велика ціна за самостійницькі ідеали. А якщо загине
  вся комуністична Укра§на, то це теж не страшно. Нові кадри при-
  §дуть із Торонто, Лондона, Мадрида.
  Не такий вже й далекоглядний, як запевняла Муха, був Стецько...
  Його ідею модернізували сучасні перевертні-квіслінги, які за
  останні роки "перебудови" без бомб винищили 3 мільйони укра-
  §нців. А лідер конгресу укра§нських націоналістів у Верховній Раді
  
  287
  
  
  Стецько - Муха запевняла авторку статті: "...нам будет помогать
  украинская диаспора. Контейнеры с гуманитарной помощью уже
  приходят". Та й кадрів з-за бугра у Києві, хоч ще одну греблю гати
  на Дніпрі.
  В журналі "Укра§нський самостійник" у лютому 1972 року
  оунівці пропонували урядам імперіалістичних держав скинути
  водневу бомбу на Москву, щоб стерти з лиця землі. Чомусь по-
  шкодували ще одно§ бомби... Гітлер хотів стерти з лиця землі
  і Ленінград.
  Такі заклики лунали у жовтні 1973 року на збіговиську "Євро-
  пейсько§ ради свободи" (ЕРС) від главаря кривавого "Нахтігаль"
  Т.Оберлендера та бувших карателів білоруського народу Д.Космо-
  вича, хорватського націоналіста А.Боніфучича, а також Ярослава
  Стецька та інших. Такі ж заклики лунали у 1976 році на збіговиську
  "Всесвітньо§ антикомуністично§ ліги" в Сеулі, на Тайвані.
  У грудні 1973 року бандерівці на сторінках свого "офісу" "Шлях
  перемоги" радили піночетівським гестапівцям прискорити роз-
  праву над Лу§сом Карваланом та іншими комуністами Чилі: "Без
  особливого шуму звернути §м шию!" Пізніше як представник
  ЗЧОУН і АБН туди літала Ярослава - Муха.
  У сімдесятих роках відмічалася тенденція буржуазно-націо-
  налістично§ еміграці§ встановити близькі стосунки з міжнародним
  єврейством. За ініціативу в цьому, у вересні 1977 року одна із сіо-
  ністських організацій США піднесла грамоту і спеціальну на-
  городу бандерівському "ідеологу" Петру Мірчуку. Виявляється, не
  один "прем"єр" був великим ідеологом! А секретар мюнхенського
  центру АБН Слава - Муха, щоб не пасти крайніх, закликала моло-
  дих оунівців брати приклад з сіоністських ультра, які здійснюва-
  ли напади на дипломатичні представництва соціалістичних дер-
  жав у кра§нах Заходу. Зустрівшись у Брукліні з ватажком сіоніст-
  ських штурмовиків М.Кахане, Ярослава - Муха від імені свого
  чоловіка виказала захоплення §хніми розбійними діями і запро-
  понувала посилити спільну співпрацю у боротьбі з комунізмом.
  Таким чином представляла того Стецька, який писав рейхміні-
  строві Німеччини Розенбергові, що сто§ть на позиці§ винищення
  "жидів і перенесення на Укра§ну німецьких методів екстремінаці§
  жидівства".
  
  288
  
  
  Видатний англійський учений-філософ Бертран Рассел заува-
  жував, що основною рисою націоналізму є не любов до рідного
  краю, а ненависть до інших народів. (Рассел не був комунякою).
  Між сівачами і рудокопами всіх народів не було міжнаціонально§
  ворожнечі. Зародилася і існує вона між експлуататорами трудово-
  го люду. Вони борються між собою за можливість експлуатувати
  як сво§х, так і іншоплеменних сівачів і рудокопів.
  Практику нацьковування - розділяй і володарюй - використову-
  вали ще експлуататорські верстви Велико§ Римсько§ імпері§. А в
  ближчий до нас час це робила Ґабсбурзька Австро-Угорщина,
  використовуючи національні (не націоналістичні) настро§ гали-
  чан проти змагань поляків за відокремлення та для відриву При-
  дніпрянсько§ Укра§ни від впливу Росі§. (Читай М.Грушевського).
  Й не один гетьман Укра§ни використовував національні настро§
  укра§нців для утвердження своє§ влади і збагачення.
  У наш час національні почуття використали ватажки "народ-
  ного руху" та перевертні - колишні носі§ партквитків Комуністич-
  но§ парті§.
  Ці квіслінги роздмухують місцевий шовінізм, загальноукра§н-
  ський націоналізм і він борсається у власному баговинні, смердить,
  як гниючий труп, відволікаючи народні маси трударів від боротьби
  за соціальні права. Усім §м, а особливо засідаючим у Верховній Раді,
  слід нагадати слова поета Миколи Нагнибіди:
  ...Не торкайся до хліба,
  рук не помивши.
  Не протерши очей,
  не дивися у даль.
  І не думай ніколи,
  що ти вже найвищий,
  умостившись на мить
  на чийсь п"єдестал!
  
  В.Козлов-Качан.
  Ужгород, 22 квітня 2001 року.
  
  
  
  
  289
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  ПОГЛЯД МОЛОДОЇ ЛЮДИНИ
  
  -Що, діду, хотіли? - посміхнувся чорнявий парубчина на мій
  оклик.
  Давно звернув на нього увагу, коли проходив вулицею на лекці§
  в університеті у гурті хлопців чи з білявкою: якісь запальні вогники
  в його очах тягли поговорити з ним, та заважала присутність сто-
  ронніх. Цього разу йшов він один. Кажу, хочу щось запитати. Зай-
  демо, запрошую, - кивнув на вивіску "Бар-кафе".
  - Бар! - посміхнувся він. - Бар по-Грінченку - мокре місце.
  Бар - корінь слів: барин, барщина, баришник, бариш...
  - Мабуть, вчишся на філологічному? - запитав, заходячи до
  зали.
  - Ні! На історичному, - відповів він стримано.
  - Подобається цей предмет?
  - Навчаючись у школі, не надавав йому особливо§ уваги, та
  одного разу потрапила в мо§ руки книжка "Народ за ними не пішов",
  написана кандидатом історичних наук Степаном Білаком з вико-
  ристанням архівних документів. Широко і цікаво він показав по-
  літичних авантюристів минулого Закарпаття, - парубчина зирк-
  нув на дівчат за сусідніми столиками, продувжував притишено. -
  Остерігаюся, мені ще рік вчитися...Ви, дідусю, бачу радянсько§
  закваски, на свято Перемоги виходите з радянськими нагородами.
  З вами, гадаю, можна бути відвертим. - Парубчина сів, ще раз об-
  зирнувся. - Так от, серед тих політичних авантюристів чільне місце
  займав уніатський священик Волошин, маячня якого призвела до
  загибелі тисяч наших земляків... Я дивуюсь глупості тих, хто реко-
  мендував президентові зробити його героєм Укра§ни. Такого собі -
  творця соборно§. Небачене блюзнірство! Борець за народ Борканюк,
  повішений фашистами, - герой, і посібник фашистам - герой!
  
  290
  
  
  Де ж бо, перший президент! А як же бути з першими Грушевсь-
  ким, Кравчуком? Усім цим першим буржуазним президентам учо-
  рашні марксисти-матеріалісти в учбових закладах виспівують по-
  хвальні оди... То громили капіталізм, біблійного бога, Ісуса Хрис-
  та, зараз, за прикладом президента, цілують хрест, облизаний при-
  хожанами... Вірно сказав один древній філософ: "Є один диявол, і
  немає людини, яку він не обдурив би - цей диявол - гроші, багат-
  ство". А інший на адресу таких перевертнів, говорив: "Байдужі до
  подій не вбивають і не зраджують, але §хня мовчазна зрада пород-
  жує зрадництво, вбивства". На всіх перехрестях трублять: "Відро-
  димо духовність!" "Відродимо!" - ніби колись існувала між людь-
  ми духовна згода. З часів біблійних Ка§на і Авеля - гризня, різня.
  Глупота, гасло "відродимо!"
  Не можна відродити те, чого не було. Глупота... Треба - "Заро-
  димо духовність!" А чого коштує гасло "Відродимо національну
  свідомість!"
  Від діда-прадіда я укра§нець. Що в мені відроджувати? Націо-
  налізм? А власть імущі викреслили з паспорта графу - "націо-
  нальність". Що це? Намагання укра§нізувати мадяр, чехів, євре§в -
  усіх, хто живе в Укра§ні?! Це співзвучно до гасла німецьких фа-
  шистів "Німеччина для німців!" "Укра§на для укра§нців!" Зачумлені
  кон"юнктурою філософи трублять: "Не буде повернення до старо-
  го!" До якого старого? Хіба сучасне повернення до капіталізму
  крок вперед? Це назад на століття. Абсурд!
  - Ось про це я і хотів запитати, - перервав я парубкову сповідь.
  - Четвертого лютого цього року, - кажу, - о десятій ранку УТ-2
  транслював виступ директора Коломийсько§ гімназі§, який вихва-
  ляв студентів тіє§ гімназі§ 30-х років минулого століття, називав §х
  героями Укра§ни, які загинули в боротьбі проти Радянсько§ влади
  в 1939-1953 роках, і звинувачує сучасну молодь за те, що вона не
  бере участі у націоналістичному русі, закликає §х брати приклад
  з §хніх попередників. Що скажеш на це?
  - Директор не говорив, хто тоді навчався у тій гімназі§? - мить
  подумавши, запитав співбесідник.
  - Двох чи трьох згадував, - кажу. - То яко§ думки ти і тво§
  товариші до такого заклику?
  
  291
  
  
  - Товариство зараз розсло§лося... Ті, що при§жджають на на-
  вчання на власному авто, §м аби диплом у кишеню та кататися на
  авто, хоча це теж якась ідея - ідейка, а піші чи автобусники... Чого
  дивуватися закликам того директора, коли відомий націоналіст,
  депутат Верховно§ Ради Укра§ни Павло Мовчан у березні 1998 року
  кричав на всю Укра§ну: "... викорчувати вогнем і мечем російсь-
  кий іноземний і російський слід на незалежній Укра§ні!" Хіба це
  не те саме до російськомовного населення Укра§ни, що антисемі-
  тизм до євре§в? І якщо євре§ всього світу підняли ґвалт на газету
  "Сільські вісті", то Мовчану хоч би слово впоперек. Підтримуючи
  його у виключності укра§нців серед інших народів, письменник
  Сергій Плачинда намагається запевнити громадськість, що древній
  укра§нський язик - санскрит став праматір"ю усіх індоєвропейсь-
  ких мов. Це незважаючи на те, що санскрит існував ще до нашо§
  ери, коли ніяких укра§нців ще не було. Та й що? Він за своє: "Все
  одно Ной, не кажучи про Овідія, - був укра§номовним". Це те саме,
  як один найсвідоміший укра§нець намагався довести, що біблійний
  Ісус Христос народився в колибі пастуха в Карпатах.
  Парубчина глянув на дівчат, які по§дали його очима, продов-
  жував:
  - З метою відволікти народ від вирішення соціальних проблем
  та відродити націоналістичний рух, придумано і відродження ко-
  зацтва, гетьманства. Як спортивна організація козацтво - не біда,
  але хлопці кепкують, глашата§ козацтва, Запорізько§ Січі самі §здять
  на мерседесах, лежать з жінками на канапах перед телевізорами,
  а нам пропонують покинути дівчат, не §сти м"яса, перейти на суху
  тараню, хоча студент м"ясом не об"§дається, залізти в землянки,
  курені, привчитися пити мед-горілку та точити шаблюки... Для
  чого? З ким рубатися? Чи не з безробітними та вимираючими кол-
  госпниками?
  Так звані елітні укра§нці плекають наді§ на молодь. Є арабська
  приказка: "Надія без ді§ схожа на дерево без плодів". Вони увіру-
  вали, що за час перебудови із простих зробилися ангелами, а розу-
  му як у давніх австралійських аборигенів, що, вперше побачивши
  європейців, увірували в те, що після смерті вони, чорні, повернуться
  на землю білими людьми... Якось спостерігав за такими закарпатсь-
  кими "ангелами". На концерт співака Кіркорова квитки коштува-
  
  292
  
  
  ли до 700 гривень. З"§халося на іномарках "ангелів" повний зал, а
  книжечку товариша, початківця поета, не купив жоден. Розучили-
  ся читати. Товариш, щоб видати ту збірочку, підошви протер, біга-
  ючи з простягнутою рукою по §хніх офісах, випрошуючи копій-
  ку... А преса і телео барабанять, ллють сльози про занепад укра§н-
  сько§ літератури... Щоб засвітився молодий талановитий поет чи
  проза§к, §х треба друкувати, як при радянській владі, бо звідки мо-
  лодий хлопець чи дівчина візьме немалу суму, щоб надрукувати-
  ся? Усі гривні у "ангелів"... Вразила мене ще одна подія... Верхов-
  на Рада узаконила боротьбу з відмиванням грошей. Ким і для чого
  зроблено це через дванадцять років незалежності?! У Верховній
  Раді склався "інтернаціонал" депутатів-"ангелів" мільйонерів. Зля-
  калися, що молоді "ангелята" можуть "переплюнути" §х, бо не-
  обмежена свобода особи дає можливість по§дати один одного. Ще
  мудрий Соломон говорив: "Есть род, у которого зубы - мечи, а
  челюсти - ножи, чтобы пожирать бедных на земле и нищих меж-
  ду людей..." Буржуазна система господарювання розбуджує у елі-
  тно§ частини людства інстинкти звіра. За тисячоліття жодна релі-
  гія не витравила цього інстинкту. Навпаки, щоб бути на Олімпі
  влади, правляча еліта використовує релігію. Фарисе§! Вона нам -
  ми §й і храми, і монастирі. Доходить до абсурду. У травні 2002
  року у Тернополі правителі міста постановили, щоб по неділях не
  було базарів, а всі люди щоб ходили до церкви. Уніатський свяще-
  ник по телебаченню нагадав: "Бог 6 днів трудився, а 7-й відпочи-
  вав, так слід і людям..." 70 років народи розбудовували радянську
  державу і раптом опинилися на положенні безголосих напіврабів
  у купки "ангелів"-зрадників...
  Запальна сповідь парубчака відвернула увагу дівчат від кави
  до нього. Щоб закінчити бесіду, запитав, чи піде він служити в
  армію і що думає про поширення терору у світі.
  - Бути ландскнехтом, захищати "ангелів-акул" від гніву про-
  стого народу - ні! Уряд заборонив військовослужбовцям участь у
  політичних партіях... Глупота... Військовослужбовці беруть участь
  у голосуванні на виборах, так чи інакше подають свій голос за ту
  чи іншу партію.. А терор, на мою думку, - протидія насильству
  людини над людиною, одніє§ держави над іншою. І замислений
  він міжнародним капіталом для відволікання народних мас від
  
  293
  
  
  класово§ боротьби. У зв"язку з тим, що велика маса народу віді-
  йшла від релігі§, перестала вірити у божу кару, за непослух владі
  від бога придумали кару терористів. Боятимуться терористів -
  шукатимуть захисту у власть імущих, не виступатимуть проти
  них.
  - Гаразд, історику, зрозумів тебе, - кажу. - Щасти тобі і тво§м
  однодумцям. - Тиснучи молоду руку, подумав, прав він в усьому
  чи ні, та його свічка горить ясно! Шандор Петефі пророкував: "Мо-
  нархия в Европе приходит к концу, и даже всемогущему богу её
  уже не спасти. Ежели какая-нибудь идея становится всемирной,
  то скорее можно уничтожить мир, нежели выкорчевать из него эту
  идею". Ідею соціалістичного устрою не тільки в Укра§ні після нас
  в майбутнє понесуть ось такі юнаки... Може, йому судилося напи-
  сати книжку про політичних хамелеонів сучасного Закарпаття...
  
  2005 р.,
  Ужгород
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  294
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  УЧІТЕСЯ, БРАТИ, ДІТИ МОЇ...
  (За Т.Г.Шевченком)
  
  Сучасна державна і колодержавна пропагандистська машина
  Укра§ни так налякала громадян диктатурою пролетаріату, що з моно-
  літного радянського народу зробила полохливих зайців, невірників,
  які, підозрюючи один одного в смертельних гріхах, розбіглися на сто
  і більше партій, об"єднань, не знаючи, що робити. Та не всі.
  Знайшлися хитрі лиси, назвалися "соціал-демократами" або
  "націонал-демократами" і ну виловлювати очманілих. Частина
  люду "клюнула" на обіцяні золоті гори, а більше - на ці звучні
  словосполучення, хоча не кожен добре тямить, що вони означа-
  ють, куди закликають і наскільки відповідають програмам того чи
  іншого об"єднання.
  Розгортаю "Філософський словник" 1973 року за редакцією
  члена-кореспондента Академі§ наук УРСР В.І.Шинкарука, читаю:
  "Соціалізм - учення про суспільство, в якому немає експлуа-
  таці§ людини людиною, соціального поневолення і утверджено
  соціальну рівність, суспільний лад, що ґрунтується на суспільній
  власності на знаряддя й засоби виробництва і характеризується
  пануванням відносин товариського співробітництва і братсько§
  взаємодопомоги працівників, вільних від експлуатаці§.
  Демократія - влада народу - форма політично§ організаці§ сус-
  пільства і суспільних груп, що характеризується визнанням волі
  більшості, джерелом влади. Як форма державною устрою харак-
  теризується наявністю представницьких установ і участю народу
  в управлінні державою, проголошенням політичних свобод і рівно-
  правності громадян.
  Проте наявність формальних ознак демократі§ ще не означає
  справжнього народовладдя. В усіх класово-антагоністичних фор-
  
  295
  
  
  маціях використовуються ті чи інші принципи демократі§, а з при-
  ходом до влади буржуазі§ принципи демократичного правління
  закріплюються конституцією, проте демократія має тут формальний
  характер, оскільки вона за сво§м об"єктивним змістом є формою дик-
  татури економічно пануючого класу. Як тільки інтереси пануючого
  класу опиняються під загрозою, демократичні принципи порушу-
  ються заміною авторитарними, відверто диктаторськими метода-
  ми придушення трудящих".
  Погляньмо на програми і ді§ сучасних в Укра§ні "соціал-
  демократів", чи збігаються вони з філософським трактуванням
  "соціал-демократі§"?
  Ні! Вони виступають проти суспільно§ власності на знаряддя
  й засоби виробництва, чим самим утверджують соціальну нерів-
  ність, антагонізм класів, експлуатацію людини людиною. Тут нія-
  кого співробітництва, братерсько§ взаємодопомоги від "грошових
  мішків", скажімо, шахтарю чи орачу. Хіба що "грошові мішки"
  витрусять порох у вигляді кульків макаронів та обіцянок раю колись
  перед виборами.
  Демократія - влада народу. А хто пише і приймає закони в
  Укра§ні? Пише і затверджує закони сколочена "більшість" уря-
  довців та депутатів - "інтернаціонал грошових мішків", що прий-
  шли до владних хоромів з м"яко§ вдачі та політично§ близкогляд-
  ності рядового люду.
  Хіба планування безробіття не є відвертим методом диктаторсь-
  кого придушення трудящих?! Хіба заплановане переведення армі§
  в армію ландскнехтів та намір вступу до НАТО чи не результат
  страху перед народом, який може збунтуватися?!
  Найманцям плати гроші - битимуть і батька.
  Таким чином, парті§ і групи, які називають себе "соціал-де-
  мократами", не мають права використовувати ці філософські тер-
  міни.
  Гляньмо на парті§ чи групи, що називають себе "націонал-де-
  мократами".
  Про філософське значення "демократія" говорено вище.
  Про націоналізм у словнику сказано - це буржуазна ідеологія
  і політика в національному питанні. В ідеологічному відношенні
  характерними рисами націоналізму є погляд на націю як вищу і
  
  296
  
  
  позаісторичну форму суспільно§ єдності, проповідь зверхності на-
  ціональних інтересів своє§ наці§ та протиставлення §§ іншим, розпа-
  лювання національно§ ворожнечі. Націоналізм породжений специфі-
  кою розвитку капіталізму, середовищем, в якому націоналізм має
  тенденцію до поширення, є насамперед дрібна буржуазія.
  (Дрібна буржуазія... Це середній клас між пролетаріатом і ве-
  ликою буржуазією, за розширення якого голосує уряд та соц. і нац.
  демократи - опора велико§ буржуазі§. Авт.)
  Пригадалося. Відомий запеклий теоретик буржуазного націо-
  налізму Дмитро Донцов був паростком хоч невеликих, та все-
  таки укра§нських поміщиків у Таврі§. Зависть до оточуючих, має-
  ток його батьків, більш маєтних поміщиків неукра§нського по-
  ходження, особливо російського, розпалила в ньому злобу до
  всього російського: до мови, культури, просто до пересічного
  російського громадянина, а з появою "Майн кампф" Гітлера і фа-
  шизму в Німеччині пройнявся перенесенням "іде§" фашизму на укра-
  §нський ґрунт.
  Таку ж, трохи відретушовану, політику і ідеологію нав"язують
  народу Укра§ни сучасні "націонал-демократи". Як бачимо, демок-
  ратія і націоналізм ґрунтуються на протилежних ідеологіях. Тому
  парті§ чи групи, які називають себе "націонал-демократами", не
  мають права використовувати у сво§й назві філософське значення
  "демократія".
  І останнє. 18 серпня ц.р. у Києві відбулися збори укра§нців
  діаспори, що з"§халися з усього світу. Слухаючи виступ якогось
  укра§нця американського походження чи американця укра§нсько-
  го походження Лозинського, люди плювалися. Цей оратор так не-
  самовито паплюжив інтелект укра§нсько§ наці§ - народу від часів
  Хмельницького до сьогодення, так нацьковував уряд Укра§ни на
  10 мільйонів корінних російськомовних громадян Укра§ни, так
  безцеремонно смикав за вуздечку церковників та підносив учас-
  ників ОУН-УПА, що доморощеним антирадянщикам - повчити-
  ся. А свідомі свого елітного становища, свідомі укра§нці, обки-
  дані багнюкою, до нестями ляпали в долоні і... ляпали вухами. Аме-
  рикано-укра§нець, немов Ісус, вказував Укра§ні путь-дорогу, куди?
  Слухать то все було сумно і прикро за визнаних свого часу укра§-
  нських філософів. Чому не оберігають народ Укра§ни від сво§х та
  
  297
  
  
  заморських геростратів?! Страшніша за сибірську язву гидота
  вкрила Укра§ну - теорі§ та іде§, засновниками яких були: ідеологи
  німецького фашизму Ніцше, Боймлер, єзу§т австрієць Веттер, елі-
  тарності - американець Бернхем, деідеологізаці§ - американець
  Белл, німецький філософ-містик Беме Якою, богобудівники База-
  ров, Булгаков, Бердяєв та подібні §м.
  Громадянам Укра§ни слід самим сісти за розумні книжки, щоб
  мати ясну уяву - де біле, а де чорне. Учітеся, як радив Т.Г.Шев-
  ченко.
  
  19 серпня 2001 року.
  м.Ужгород, Кошицька, 42
  
  
  
  298
  
  
  
  З М І С Т
  
  
  ОСТРОВ "АЛЬФА". Маленькая фантастическая повесть ................. 3
  "ПЕСНЯ СИНИХ МОРЕЙ". Пьеса в двух действиях ......................... 118
  Ялинка. Під Новий рік .......................................................................... 166
  Акаці§. Бувальщина ............................................................................... 182
  У долині пістрявих гір .......................................................................... 202
  П"ять діб. Бувальщина .......................................................................... 212
  Хай світлою буде пам"ять. Новела ....................................................... 224
  Сивий туман .......................................................................................... 230
  Катя. Оповідання ................................................................................... 246
  Килим ..................................................................................................... 255
  Они оставили добрую память .............................................................. 258
  Нотатки з коротенько§ подорожі .......................................................... 263
  Пом"янули .............................................................................................. 268
  Анютка ................................................................................................... 273
  Ворона до ворон сідає. Давня укра§нська приказка ........................... 279
  Погляд молодо§ людини ...................................................................... 290
  Учітеся, брати, діти мо§... (За Т.Г.Шевченком) ................................... 295
  
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Р.Цуканов "Серый кукловод. Часть 1"(Киберпанк) К.Федоров "Имперское наследство. Забытый осколок"(Боевая фантастика) А.Григорьев "Биомусор 2"(Боевая фантастика) Д.Максим "Новые маги. Друид"(Киберпанк) В.Василенко "Статус D"(ЛитРПГ) A.Delacruz "Real-Rpg. Ледяной Форпост"(Боевое фэнтези) Eo-one "Что доктор прописал"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-5"(ЛитРПГ) А.Ардова "Брак по-драконьи. Новый Год в академии магии"(Любовное фэнтези) Д.Сугралинов "Дисгардиум 3. Чумной мор"(ЛитРПГ)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Время.Ветер.Вода" А.Кейн, И.Саган "Дотянуться до престола" Э.Бланк "Атрионка.Сердце хамелеона" Д.Гельфер "Серые будни богов.Синтетические миры"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"