Аннотация: "Я — навiжена. Я — дитя любовi. Менi без неї бiлий свiт глевкий."Лiна Костенко
Падати на брукiвку жовтим листячком з глибокої небесної прiрви тобi пiд ноги...Прошумiти вiтром в долонях, посмiхнутися лиш тобi промiнчиком лагiдним, стиглим та сонячним з-за сiрих, налитих дощем, хмар. Вкрасти тебе, вiдвести стежкою через поле туди, де нiхто нас не знайде, не зганьбить словом, не вдарить в спину ножем брехнi, не вчинить злочину, не вiдлучить тебе вiд моєї чистої любовi...
Ти поспiшаєш, коханий. Мабуть, чекають тебе, непокояться. Я iду слiдом, намагаюсь не вiдставати. Зупиняєшся на мить, щоб запалити цигарку, а я (навiть боязко) обiймаю тебе за плечi. Хвиля тепла i любовi накриває мене, наче я Нiхто, наче я маленька дитина, яка не знає i не вмiє нiчого, тiльки чекає любовi та тепла; сльози виступають на очах. Хотiла тебе вiдрадити, але не зумiла. Ти суворо подивився тодi на мене, i почав пояснювати, що не потрiбно нiчого боятися, що все в цьому життi є неминучим... Я дивилась в твої очi... Я нiби зникла безвiстi на тисячi рокiв...Я народжувалась i помирали за кiлька хвилин, я пiзнавала iстину i забувала про своє iснування, я мовчала вiд вiдчаю i безмежно радiла... Такi вони, твої очi, сповненi кохання до моєї змученої та виснаженої душi...
Зупинись, хвилино, ти прекрасна! Вже нiколи не буде нiчого, навiть схожого на це почуття спокою, щастя та натхнення до життя. В щастi та в бiдi - завжди разом. Не розлучатись, не вiдвертатись одно вiд одного в хвилини журби та болю, не шукати нiчого нового, не вiдрiкатись вiд найвеличнiшого почуття... Нiколи!
Сутiнки... Невже так швидко все минає... Я вдивляюсь в обличчя перехожих... Сумнi, веселi, занепокоєнi обличчя... Але... Як я їм заздрю! Для них завтра почнеться новий день, але не для мене...
"Я впевнена...Менi не страшно...Я не буду жалкувати", - ти прискорюєш ходу, тiнi дерев чорними химерами розтiкаються по сiрому асфальту.. "Менi не страшно...Я вирiшала", - ти нервово стискаєш мобiльний телефон у своїй руцi..."Тебе чекають, за тебе хвилюються, коханий", - я повторюю безлiч разiв i в останнiй раз, крiзь сльози, намагаюсь розгледiти тонкi риси твого обличчя...востаннє...
Ти навiть не вiдчув, що твої думки стали прозорими, хода - повiльною, я вела тебе вузькими стежками, потiм пiщаним берегом i густим лiсом, крiзь чагарники та зарослi ожини... Я виводила тебе з темряви до м"якого мiсячного свiтла, нiжно цiлувала твої долонi теплим вiтерцем, посмiхалась до тебе водою п"янких джерел.
Нiчого не трапилось вночi. Ти повернувся додому до свiтання. Я бачила, як ти набирав СМС на своєму телефонi: "Не хвилюйся, кохана, я вже вдома, все гаразд. Кохаю тебе!" Але ти нiколи не вiдправишь цього повiдомлення... Така була угода... Я розтану, вiд перших сонячних променiв... Не змирилась, не змогла жити знаючi, що однiєї ночi я буду спати спокiйно i бачити щасливi сни кохання, а тебе будуть вбивати, мучати, розривати тiло...
Мабуть, я самозакохана. Мабуть, я слабка. Мабуть, я втратила здоровий глузд...Мабуть...
Ти нiколи не згадаєш мене. А я буду бачити тебе з... Хоча, я не знаю, що мене чекає потiм... Зголосилась вирвати дух iз тiла, щоб в цю чорну нiч провести тебе до свiтла... Свого коханого...
Останнi хвилини... Сонце знайшло мене, запалило червоним маревом одяг на бiлому i безкровному тiлi.
"Кохаю тебе", - прошепотiла: "пробач...не може кохання забрати два життя...кохаю тебе сильно!" Бiла пiр"їнка впала на пiдлогу. Невже...Невже...Я знялась до неба....