Аннотация: "Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий."Ліна Костенко
Падати на бруківку жовтим листячком з глибокої небесної прірви тобі під ноги...Прошуміти вітром в долонях, посміхнутися лиш тобі промінчиком лагідним, стиглим та сонячним з-за сірих, налитих дощем, хмар. Вкрасти тебе, відвести стежкою через поле туди, де ніхто нас не знайде, не зганьбить словом, не вдарить в спину ножем брехні, не вчинить злочину, не відлучить тебе від моєї чистої любові...
Ти поспішаєш, коханий. Мабуть, чекають тебе, непокояться. Я іду слідом, намагаюсь не відставати. Зупиняєшся на мить, щоб запалити цигарку, а я (навіть боязко) обіймаю тебе за плечі. Хвиля тепла і любові накриває мене, наче я Ніхто, наче я маленька дитина, яка не знає і не вміє нічого, тільки чекає любові та тепла; сльози виступають на очах. Хотіла тебе відрадити, але не зуміла. Ти суворо подивився тоді на мене, і почав пояснювати, що не потрібно нічого боятися, що все в цьому житті є неминучим... Я дивилась в твої очі... Я ніби зникла безвісті на тисячі років...Я народжувалась і помирали за кілька хвилин, я пізнавала істину і забувала про своє існування, я мовчала від відчаю і безмежно раділа... Такі вони, твої очі, сповнені кохання до моєї змученої та виснаженої душі...
Зупинись, хвилино, ти прекрасна! Вже ніколи не буде нічого, навіть схожого на це почуття спокою, щастя та натхнення до життя. В щасті та в біді - завжди разом. Не розлучатись, не відвертатись одно від одного в хвилини журби та болю, не шукати нічого нового, не відрікатись від найвеличнішого почуття... Ніколи!
Сутінки... Невже так швидко все минає... Я вдивляюсь в обличчя перехожих... Сумні, веселі, занепокоєні обличчя... Але... Як я їм заздрю! Для них завтра почнеться новий день, але не для мене...
"Я впевнена...Мені не страшно...Я не буду жалкувати", - ти прискорюєш ходу, тіні дерев чорними химерами розтікаються по сірому асфальту.. "Мені не страшно...Я вирішала", - ти нервово стискаєш мобільний телефон у своїй руці..."Тебе чекають, за тебе хвилюються, коханий", - я повторюю безліч разів і в останній раз, крізь сльози, намагаюсь розгледіти тонкі риси твого обличчя...востаннє...
Ти навіть не відчув, що твої думки стали прозорими, хода - повільною, я вела тебе вузькими стежками, потім піщаним берегом і густим лісом, крізь чагарники та зарослі ожини... Я виводила тебе з темряви до м"якого місячного світла, ніжно цілувала твої долоні теплим вітерцем, посміхалась до тебе водою п"янких джерел.
Нічого не трапилось вночі. Ти повернувся додому до світання. Я бачила, як ти набирав СМС на своєму телефоні: "Не хвилюйся, кохана, я вже вдома, все гаразд. Кохаю тебе!" Але ти ніколи не відправишь цього повідомлення... Така була угода... Я розтану, від перших сонячних променів... Не змирилась, не змогла жити знаючі, що однієї ночі я буду спати спокійно і бачити щасливі сни кохання, а тебе будуть вбивати, мучати, розривати тіло...
Мабуть, я самозакохана. Мабуть, я слабка. Мабуть, я втратила здоровий глузд...Мабуть...
Ти ніколи не згадаєш мене. А я буду бачити тебе з... Хоча, я не знаю, що мене чекає потім... Зголосилась вирвати дух із тіла, щоб в цю чорну ніч провести тебе до світла... Свого коханого...
Останні хвилини... Сонце знайшло мене, запалило червоним маревом одяг на білому і безкровному тілі.
"Кохаю тебе", - прошепотіла: "пробач...не може кохання забрати два життя...кохаю тебе сильно!" Біла пір"їнка впала на підлогу. Невже...Невже...Я знялась до неба....