Аннотация: Опублiковано в збiрцi "Найкраща українська фантастика - 2018"
Козак зняв шапку й низько вклонився побратимам:
- Най вам сонечко у вiченьки не загляда, а тiльки в потилицю. Щастя всiм аж до вечора!
Кошовий отаман заступив шлях Мамаю, який уже розбирав поводи, щоб сiдати на коня:
- Може, залишишся на Сiчi?
Козак похитав головою:
- Нащо? Болячки однаково не дадуть воювати.
- Вчитимеш новакiв. Залишайся, брате.
- Нi. Не хочу, щоби бачили, як я конаю.
- Ти не помреш, - iз надiєю вiдповiв отаман. - Люди кажуть, що ти невмирущий.
Козак тiльки всмiхнувся у довгi сивi вуса:
- Був колись. Але вiддав усi сили, зовсiм мало залишилося.
Вiн скочив на свого вороного коня. Золота сережка виблискувала на сонцi, десь у зморшках заховалась непрохана сльоза. Мамай ще раз оглянувся на побратимiв... та закурiв шляхом.
Дорога пiдковою огинала березовий гайок. Далi вона спадала з пагорба й полем iшла до крислатого дуба. Перш нiж виїхати на вiдкрите мiсце, Мамай спiшився на узлiссi та оглядiвся. Бiля дуба був прив'язаний кiнь пiд сiдлом. Його господаря Мамай звiдси не бачив. Зате трава навколо вискубана вщент, наче кiнь довго ходив самопасом. Кому спало на думку влаштувати перепочинок серед поля? Може, це пастка?
Високо в небi висiв жайворонок. Мамай пильно придивився до нього, притулився до мiцного шовковистого стовбура берези та заплющив очi. I нiби побачив поле очима птаха, немов сам маяв у зенiтi. Спочатку вiн помiтив самого себе, потiм звернув увагу на те, що дiється бiля дуба. Там навзнак лежав хлопець у козацькому вбраннi. Обличчя блiде, схоже, що козак знепритомнiв. Судячи з того, що недалеко вiд дуба трава прим'ята, столочена копитами й полита кров'ю, нещодавно сталася сутичка. А бiльше поблизу не було людей. Мамай труснув головою, наче проганяючи мару. Сiв на коня, ще раз озирнувся - переконатися, що нiде нiкого, i тодi вже пiдострожив вороного.
Бiля дуба Мамай устромив спис у землю, прив'язав до ратища свого коника i схилився над пораненим. Одяг його виглядав бiдним - козак, як то кажуть, вiтром пiдбитий. Обличчя незнайоме. На шиї невелика рана.
Мамай пiдвiвся, оглядаючи мiсце. Пiд ногами щось хруснуло. Стрiла. Мамай остерiгся брати її в руки, нахилився й довго розглядав. На сталевому жалi закипiла кров. Але стрiла тiльки зачепила шию козака. Може, отруєна? Вiн перепросив дуба i вдарив по кряжу келепом. Пiдставив кухлик, зiбрав сiк.
Скривився, черконув долоню ганджаром, змiшав дубовий сiк iз оковитою та власною кров'ю. Лезом розцiпив зуби козака, влив йому питво й сам лигнув краплинку зiлля. Козак ворухнувся, застогнав. Лiк майже привiв його до тями, але гарячка не минала i з рани цебенiла кров. Мамай змiшав землю з павутиною, поклав на рану i зав'язав ганчiркою.
Перетягнувши на себе чужу гнiтуху, Мамай вiдчував, як холонуть ноги та якась мряка постає перед очима. Молодого козака, навпаки, вiдпускало, вiн перестав стогнати й заснув, дихаючи на повнi груди.
Мамай усе ж встиг розкласти багаттячка. "Хоча б нiч, одну лише нiч та останнiй день погуляти бiлим свiтом. Як же кортить жити..." Тiльки-но вогонь розгорiвся, Мамай поринув у забуття.
Коли прочнувся, сонце вже було навзаходi. Морозило, тiпала лихоманка. Бiля багаття мрiло щось невиразне й велике. Вiд нього вiяло теплом, мов од самого вогнища. Мамай мимоволi присунувся до тiєї теплої здоровеги - i раптом спинився, придивляючись до чудернацької iстоти.
Тiнь залякано метнулася вбiк i завмерла за колом свiтла. Не може такого бути... Напевно, дим щипає очi. Або вiтер закручує iскри, а тiнь - то просто перекотиполе. Проте вона не зникала, а ще дужче наливалася темрявою. Зрiстом трохи нижча за людину, i начеб у вовчiй шубi, хутром назовнi. Очi - двi сяючi жарини, а на них скельця, мов у кошового писаря окуляри. Обличчя вкрите густою та кудлатою шерстю.
- Ану геть вiд багаття, бiсова сило! Гадаєш, якщо козак - химородник, то товаришує з самим дiдьком? Дзусь, поки шаблюку не дiстав.
Тiнь затрiпотiла, зблiдла, але не зникла цiлком. Натомiсть зiтхнула так, що звичне до всього серце Мамая не витримало, тьохнуло. I рука, що спочатку потягнулася до шаблi, спантеличено почухала потилицю.
- Ти що за бiсова марюка? - здивовано спитав Мамай.
Тiнь мовчала, а тим часом на сходi проступали з темряви дивнi шпилястi гори, схожi на шатра в степу. Навколо них свiтилось повiтря. Здавалося, крутi схили й навiть сама земля куряться, мов непогашене багаття. Понад горами крiзь iмлу вилися легенькi бiлi димки - мовби хтось смалив там файку. Але на мирне таборище це аж нiяк не скидалося. Навпаки, за тими горами коїлося щось моторошне, жахливе. Червоногаряче громове небо осявали частi блискавки, а може, заграви пожеж. I вiдлуння гуркотало таке, мов десь б'ють на сполох.
- Як же тебе не вистачає, Мамаю, - чи то сказав, чи то прошелестiв дивний гiсть.
- Та хто ти є? - знову звернувся до нього Мамай.
- Шубiн, - блиснув скельцями гiсть. - Мешкаю в шахтах.
- Де? - не зрозумiв Мамай.
- У копальнях. Де видобувають горюче камiння. Ото залишився просто неба, бо... - очi-вугiлля яскравiше розжарювалися, - бо без тебе нам не впоратися нiяк.
- Ось що... Не поталанило тобi, Шубiне. Бо навiть справжньому волоцюзi теж колись приходить кiнець. Але, раз така справа, чекай сокола в зенiтi. Услiд йому прискаче й козак. Так було й так завжди буде.
Шубiн раптом перенiсся до Мамая i поклав у руку щось невелике й тепле. Чорний лискучий камiнець - вуглину.
- Якщо не знатимеш, де здобути снаги, це допоможе. Як остання надiя, - i непомiтно зник.
Розтанула й вогниста мара на сходi.
Мамай нiяк не мiг збагнути, насправдi це сталося чи якась маячня. Проте рука його продовжувала стискати теплий камiнь. Вiн сховав подарунок Шубiна в торбину й пробурчав, улаштовуючи сiдло пiд головою:
- Приверзеться казна-що. Та й не дивно - стомився за день, як той чорт iз казаном, повним козакiв... Не проти ночi згадуючи, - про всяк випадок додав, дивлячись у темряву за багаттям.
Удосвiта молодий козак отямився й, побачивши чужинця, вiдразу схопився за шаблю. Але старий тiльки блиснув очима - й рука хлопця раптом упала, впустивши зброю. Козак розiзлився:
- Що за жарти! Ти хто?
- Та хтозна, - наче й не було нiчого, вiдповiв Мамай. - Сидить собi козак, у кобзу грає, а що замислить, то все має.
- Де ж кобза?
- А що, треба? - i пiдморгнув.
Молодий придивився:
- Впiзнав тебе, побратиме. Кiлька разiв бачив на Сiчi. Ти Бурлака, так?
- Може й так. Може - Михайло Незгадайло. В мене багато прiзвиськ. Але нiхто не знає, яке з них справжнє. Навiть я... Краще розкажи, що сталося вчора.
- Та що розповiдати. Їх п'ятеро було. Як вихопились раптово ген iз-за того пагорка. Першого з горлача поклав. Другий наштрикнувся на шаблю. Решта пiдхопили мерцiв та повтiкали.
- Чому? - Мамай уважно глянув козаковi у вiчi. - Чому ти живим зостався, коли поранений лежав?
Козак знизав плечима:
- Мабуть, гадали, що вбитий.
- Тодi чому не забрали коня, а самi накивали п'ятами? - не вiдступався старий.
- Та налякалися чогось. Хтозна... Може, вовка. Ти що, менi не вiриш?
- Хто ти, з якого куреня? - у вiдповiдь спитав Мамай.
- Степан Чапля. З другої сотнi Полтавського куреня.
- Ану, назви, хто у вашiй сотнi, - Мамай не одводив погляду.
- Гаврило Стукало. Василь Сметана. Петро Маджар.
- Так. Ще...
- Iсай Карлич. Леско Усатий.
Мамай кивнув:
- Гаразд. А сотник - як його на iм'я?
- Хто ж сотника не знає! Якiв Дрозд - вiн хитрий, як то кажуть, лисом пiдшитий та псом пiдбитий. Вiдомий чоловiк.
Мамай знову задоволено кивнув.
- Бачу, не брешеш. Сiдай-но до багаття. Поснiдаємо та помiркуємо вдвох, як далi бути. Далеко зiбрався?
Степан пiдсiв до вогню, i шаблю примостив обiч. Мамай це помiтив та посмiхнувся.
- Старшого брата взимку вбили татари. Залишився єдиним у батькiв. Ото зараз вертаю додому, женитися хочу. Ще до Сiчi освiдчився дiвчинi.
- А наречена чекає тебе?
- Авжеж. Пiдеш у свати?
Мамай подумав...
- А що ж, i пiду! - вдарили по руках. - Тiльки ти якийсь сумний. Чому?
Козак нiчого не сказав, а Мамай вирiшив не втручатися в чужi справи, не дарма ж кажуть - не пхай носа до чужого проса.
Поснiдали. Степан випорпав iз вогнища жарину та голiруч пiднiс до люльки. Мамай не подав виду, що здивувався. Дiстав iз саков чистий рушник i простягнув Степановi.
- Нащо?
- Це iспит для тебе. Знайдеш дуба iз зав'язаними очима? Звiсно, якщо довiряєш менi.
Степан подумав, кивнув:
- Що ж, можна!
Вони стали в полi поруч. Мамай змусив Степана обкрутитися на мiсцi та легенько пiдштовхнув:
- Йди!
Той спочатку попростував убiк од дуба. Аж раптом спiткнувся на рiвному мiсцi... Спинився, покрутив головою. I впевнено рушив назад. Повiльно, нiби з сипкого пiску витягаючи ноги, але пiдiйшов упритул до дуба. Обхопив його обiруч i радiсно розсмiявся:
- Це ж просто. Дуб яскравий мов вогонь, його видно крiзь рушник. Чи гадаєш, що знаюся на чаклунствi?
- А хiба нi? - запитав Мамай, пихкаючи люлькою з гiрким полином.
- Овва! Я тих галдовникiв i сам побоююсь. Хто їх зна... - вiн зняв пов'язку. - Так, навчився дечого у старого Богдана Забуги.
- Хiба не ти на ворога навiв оману? Зiзнайся, що показав замiсть коня.
- Кажу ж - вовкуна.
- Тодi чому не ухилився вiд отруєної стрiли?
- Ну... Я ж не Мамай чи Батько Сiрко. Стiльки снаги не маю. Стривай, либонь ти сам... Ти ж Мамай! Так?
- Еге ж. А може Мамай - це ти. Однак досить зволiкати! - вiн ляснув по колiнах: - Ходiмо!
Ось уже з"явився за скрутом дороги й хутiр. Тiльки анi цiвочки диму не пливло над дахами, не рикала худоба в стайнях, i нiхто не поспiшав стрiчати двох лицарiв.
- Не встигли... - прошепотiв Степан.
Мамай пильно глянув на нього. На обличчi юнака було горе, проте зовсiм не страх i не подив.
- Ти знав, що тут сталося?
- Нi. Але вiдчував.
Повiльно, ступою, вони їхали вулицею заможного колись хутора. За винятком двох крайнiх хат, решту домiвок було спалено. Але воно й на краще. Застоялий гар не давав поширюватися iншому, набагато страшнiшому за нього, солодкуватому запаховi смертi. Кiнь Мамая обережно вибирав шлях крiзь спустошене село, повз порубанi, замордованi тiла. Мерцiв, проте, як на такий великий хутiр було замало. Напевно, решту селян забрали в ясир.
- Це не татари, - похмуро сказав Мамай. - Посланець хана зараз на Сiчi. Вони не полiзуть на рожен, поки в нас такий важливий заручник.
- То хто ж тодi?
- Дивись!
Попiд тином однiєї з хат долiлиць застиг мрець зi стрiлою мiж лопаток. Зодягнений у кольчугу поверх сорочки з грубої полотнини та широкi портяницi, заправленi у бруднi чоботи. Гостроверха шапка з облiзлим лисячим хвостом валялась поблизу.
- Схожий на тих, що на мене напали. Загиблого товариша лишили гайворонню. Не по-людськи.
- Хiба вони люди? Чорна схiдна орда. Злодiї та харцизяки. Свого не мають, то хапають усе, що легко лежить. Грабують i вбивають. Коли припече, укладають мир, а згодом знову б'ють у спину. Зате завжди отримують навзаєм своє, - Мамай кивнув на стрiлу, що стримiла з кольчуги. - Але й бояться вони - гострої козацької шаблi та вiльної козацької душi.
Спинилися бiля дальньої хати. Її також було спалено, глинянi стiни порепались, завалилися всередину.
- Це твоя домiвка? - пошепки спитав Мамай.
- Так... Нiкого нема. Може, живi?
- Може. Одначе краще загинути, нiж опинитися в полонi чорноординцiв. Найгiрше, що тi бранцi забудуть волю, що дiти їхнi вiд народження стануть - рабами. Нумо, пошукаємо ще - може, хтось i врятувався.
- Треба знайти Богдана Забугу. Хоча, старий козак навряд чи дався їм живим.
Забугу зарубали на порозi власної хати. Вiн упустив з рук шаблю, але й досi мовби тягнувся за нею.
- Треба поховати... всiх поховати, - сумно сказав Мамай.
Раптом Степан зiскочив iз коня й пiдняв заклякле тiло Забуги:
- Мамаю, йди-но мерщiй сюди!
Старий козак прикрив собою хлопчика рокiв десяти. Сховав од ворога, хоч i придавив добряче. На скронi розплився синець вiд удару, в бiлявому волоссi закипiла кров, але хлопчик дихав.
- Це Андрiй Подоляка, - сказав Степан. - Вiн джурою був у Забуги. Надто слабкий - не врятувати.
- Завжди є така можливiсть, - заперечив Мамай. - Одначе коли хочеш когось вирятувати, мусиш вiддати частину себе.
Поки Степан сповняв гiрку роботу, Мамай винiс хлопчика з мертвого хутора. Уклав його на сонячному згiрку, зарослому м'ятою, полином i любистком. Мiцно стиснув малому руку й уявив, як у вирi кружляє вода, як блискотить вона на днiпрових порогах. Сила води, сила свiтла, сила життя нуртувала перед очима. Остання, якої бiльше не буде. I Мамай, не шкодуючи, вiддавав її хлопчаковi. Проте сам вiдчував, як слабнуть ноги. А, розплющивши очi, бачив темнi кола замiсть ясного неба.
- Тримайся, не вiр смертi, не йди за нею, - благав вiн хлопчика, i той начебто оживав, але вiдтак знову хутко слабшав. Ще трошечки - й зовсiм здасться...
I тут Мамай згадав Шубiна та його подарунок. Дiстав теплу вуглину -чи то вона нагрiлась у торбинi, чи насправдi була такою. Чорний лискучий камiнець, навiть од погляду на який легше дихалось. Може, стиснути його дужче, випити силу сонця, сховану в ньому, не дiлитися нi з ким. Так-бо кортить жити... Подивився Мамай на камiнець, подумав - та й уклав у долоню Андрiю. Не вiдразу, поволi, повернувся на обличчя хлопчика рум'янець, стало глибоким та рiвним дихання. Ось тiльки сам Мамай насилу пiдвiвся, пiдiйшов до коня i погладив вороного, нiби прощався.
- Дiду, ти? - почув Мамай позад себе.
- Нi, хлопче, старий Забуга вже далеко. Пiшов туди, де ми замолоду козакували у степу.
- Це ж неправда! Його вбили, - i голос затремтiв.
- Ще бракувало рюмсати такому козаковi, як ти. Слiзьми тут землю кропити... - навмисно сердито пробуркотiв Мамай. - Ось, дивись краще, який у мене кiнь.
- Добрий, - згодився Андрiй.
- Тiльки дуже норовливий чортяка. Нiкого, крiм мене, не пiдпускає. Справжнiй козацький коняка-розбишака.
- Такий, як у Козака Мамая? - запитав хлопчик. - Забуга казав, що колись вiн обов'язково прийде.
- Краще, якби не приходив. Позаяк Мамай завжди там, де вiйна. А ти, Андрiю, верхи вмiєш скакати?
- Аякже. Забуга навчив.
- Бачу, що не лише цього. Очi нападникам вiдвернути теж умiєш. Iз часом будеш характерником, та ще лiпшим за Мамая.
Увечерi на старому мiсцi бiля дуба знову розпалили багаття. Наварили густого пшоняного кулiшу, повечеряли. Коли хлопчик закуняв, Мамай сказав Степановi:
- Вип'ємо трохи, пом'янемо полеглих козакiв, та ще чарчину - стременну, бо чекає мене далека дорога. А ти ще не сказав, хто твоя наречена й де вона є.
- Тут i є, на цьому спаленому хуторi. Або на iншому, де теж прогулявся ворог. Уся Вкраїна - наречена моя, її я мушу оберiгати та захищати. Так що весiлля в мене зовсiм не те.
- Значить, i кумом твоїм бути - зовсiм iнша рiч, - кивнув Мамай. - Маю, Степане, до тебе прохання. Прийшла моя остання нiч. Коли це станеться, прибери по-людськи, не обличчям долiлиць, як чаклунiв ховають.
- Та ж ти повернешся!
- А що, треба? - знову, як тодi про кобзу, спитав Мамай, i ледь усмiхнувся.
- Треба, - вiдповiв Степан.
Мамай сягнув рукою за пазуху й дiстав вуглину Шубiна, що врятувала хлопчика:
- Тримай.
Степан дiткнувся, та одразу ж вiдсмикнув руку:
- Пече!
Камiнець - майже не мазкий, лискучий - вiдблискував червонуватим свiтлом. У глибинi його танцювало полум"я багаття, а може, догорала вечiрня зоря. Або ж то було iнше, лихе свiтло.
- Здається, той чортяка Шубiн, хазяїн його, все ж добрий. Ось погань, що засiла в його хатi, проженемо, тодi й вугiлля перестане кривавити... Принеси води зi струмка, - попросив Мамай. - Щось ноги не йдуть.
Степан пiшов. Мамай сидiв, прихилившись спиною до дерева.
Андрiй розплющив очi й запитав:
- Не спиш?
- Нi. Ось, хлопче, про що я погадав. Кажуть, що з часом усе минає - слiд лише зачекати. Що час не гоїть, однак на все дивишся iнакше. Це так. Але й забувати нiяк не можна. Пам'ятай i добре, i погане. Довiку не забувай того, що бачив. I бий ворога. Затямив, Андрiю?
- Так.
- А тепер спи.
Сонце вже схилилося до заходу. На яскравому тлi вечiрньої заграви виникла темна цятка. Вона наближалася, збiльшувалася на очах, i стало зрозумiло, що це сокiл. I знову Мамай дивився землю з пташиного польоту. Безмежний степ, струмок бiля яру, березовий гайок, багаття край дуба. Тiльки самого Мамая бiля вогню чомусь не було. "Ну що ж..." - вiн глибоко зiтхнув i "вiдпустив" хижого птаха на волю.
Сокiл шугонув над головою, крила зi свистом розтяли повiтря. Птах пiднявся так високо, що знову перетворився на цятку. Одначе небо згасало, а сокiл бiльшав та свiтлiшав. Зрештою, небосхил геть потьмянiв. Зате сокiл тепер начеб свiтився, i крiм нього Мамай нiчого не бачив - нi в небi, нi на землi. А потiм i це свiтло погасло...
Степан повертався вiд струмка. В сутiнках похолодало, з низин наплинув туман. Мамай усе так само сидiв пiд деревом, дивлячись у небо. А довкола, в туманному серпанку, колихались напiвпрозорi постатi. Зодягненi в якiсь дивовижнi строї. Зi зброєю, якої Степан також досi не бачив. Вiд Забуги вiн знав, що трапляються ночi, коли повстають зi своїх могил та з курганiв козаки - характерники стародавнiх часiв. Що йдуть вони свiтом, допомагаючи тим, кому це потрiбно. Але постатi, що обступили Мамая, не подобали на старовинних козакiв. Скидалось на те, що вони завiтали до Мамая не з минувшини, а з майбутнього. I були частиною всесвiтнього козацького воїнства, яке повсякчас захищає свою країну.
Степан застиг на мiсцi, мов заворожений. Раптом десь у низинi закричала птаха. Вiн озирнувся, а коли знову подивився на багаття, Мамай уже був сам. Степан пiдiйшов ближче. Хлопчик спав. I Мамай теж спав мiцним непробудним сном. Козак мовчки посидiв поруч, потiм пiднявся й закрив йому очi...
Вранцi вiн викопав могилу й поховав Мамая за людським звичаєм, як той велiв.
- Хай тобi легко лежиться, пером земля держиться, Мамаю.
Мамаїв спис устромив у землю. Поряд поставив баклагу з чаркою, повiсив на дерево шаблю.
Тим часом над ними ширяв сокiл. Робив сягнистi кола, забирався угору й падав iз височини каменем, щоби знову злинути вiд самiсiнької землi. Потiм сiв на дуб i зиркав iз нього пильними, мовби зачудованими очима.
Козак помотав головою - здалося, що то не сокiл, а сам вiн гайсає над степом.
- А де ж Мамай? - прокинувся й запитав Андрiй. - Кiнь тут, а його нема. Вiн живий?
- Звiсно, живий, - упевнено сказав Степан. - Але вiн завжди там, де його чекають. А нас iз тобою чекає дорога. Пiдеш джурою на Сiч?
- Авжеж!
- Тодi, Андрiю, сiдай на мого коня.
- Разом поїдемо?
- Нi. Доведеться самому скакати. В мене на сходi iнша справа. Слухай уважно, розкажу, як дiстатися до Сiчi. Скачи на всi заставки. Скажеш, що Мамай вiдрядив до сiчової школи. Не сумуй, Андрiю, ще побачимось. Нехай тобi, хлопче, доля сприяє...
Але Андрiєвi не хотiлося розлучатися:
- Як же ти? Воронько чужого не пiдпустить, то ж кiнь Мамая.
- Спробую, може, прийме, - Степан лукаво прискалив око. - Поспiшай, не марнуй часу.
Вiн провiв Андрiя поглядом i пiдiйшов до Мамаєвого коня. Той спокiйно стояв, нiби чекав господаря, дозволив себе загнуздати та засiдлати. Тiльки-но Степан поставив ногу в стремено, сокiл стрiмко пiднявся з гiлки й почав кружляти над головою, поступово повертаючи на схiд - немов кликав за собою.
Козак скочив на вороного й поскакав за соколом, назустрiч сонцю.