Костенко Лiна : другие произведения.

Берестечко

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  Взято з сайту
  
  http://www.ukrcenter.com/Library/read.asp?id=5208&page=1#text_top
  
  
  
  Лiна КОСТЕНКО
  
  БЕРЕСТЕЧКО
  Iсторичний роман
  
  Це книга про одну з найбiльших трагедiй української iсторiї - битву пiд Берестечком. Написана ще в 1966 - 67 роках, вона згодом не раз дописувалась на всiх етапах наступних українських трагедiй - i пiсля поразки 60-х рокiв, i в безвиходi 70-х, i в оманливих пастках 80-х.
  
  Протягом цього часу з конкретної поразки пiд конкретним Берестечком тема цього роману переростала у фiлософiю поразки взагалi, в розумiння, що "поразка - це наука, нiяка перемога так не вчить" , а вiдтак i в необхiднiсть перемоги над поразкою. I, вiдкидаючи попереднi варiанти як вiдгорiлi ступенi ракети, на сьогоднi, вже в незалежнiй Українi, в часи, коли вона стоїть перед загрозою вже остаточної поразки, - ця книга з необхiдностi бути написаною переросла для автора в необхiднiсть бути опублiкованою.
  
  ОЦЕ I ВСЕ. ЦЯ ГАЛИЧ НАД МIСТЕЧКОМ.
  Народе вiльний, аж тепер ти - вiл.
  Моя поразка зветься Берестечком.
  На Київ наступає Радзивiлл.
  Я вже не я. Мене вже улелекали.
  Уже рука не вдержить булави.
  Куди умерти?! З пекла та й до пекла?
  Гармат нема. Пропали корогви.
  Дев'ятосил, знемiгся я потрошку.
  Iрже мiй кiнь у дикiй лободi.
  Немає вiйська. Всi - у розпорошку.
  Один в бiдi... Один - як на водi.
  Оце тобi супряга з бусурманом.
  Хiба я гетьман? Всипище глупот.
  Так дався оморочити оманам!
  Тепер дивись на Україну. От.
  Дивись.
  Давись сльозами.
  Був найдужчий.
  Носив при боцi шаблю, не стручок.
  Тепер сидиш самотнiй, невладущий
  i п'єш, як трахтемирiвський дячок.
  
  Твою свободу охрестили ґрати.
  Бур'ян в полях - ледь видно архалук.
  То що ж тепер цьому народу - брати
  свiй кревний хлiб у переможця з рук?!
  
  Хмелiй, Хмельницький!
  Де ж твої клейноди?
  Де корогви? Де грiм твоїх музик?
  Де в битвах завойованi свободи?
  Де твiй Богун, Пушкар i Джеджалик?
  
  Козак Небаба, ох, таки ж не баба!
  Якби пiд ним не встрелили коня,
  хiба б полiг вiд рук якогось драба
  козак Небаба, вихровi рiдня?!
  
  Якби не тi заклепанi гусари...
  якби не зрадив хаповитий хан...
  якби ж вiн був ощаднiший на вдари.
  мiй кривдами рокований талан!
  Якби не дощ... якби не ремст i розбрат..
  якби хоч трохи глузду пiд чуби..
  Якби старшини не пiшли урозбрiд...
  якби, якби, якби, якби, якби!!!
  
  Чмели тютюн, ти, Божа лялько з ґлею!
  Ти ж скинув ярма в Рiзанi Яри!
  Тепер стирчиш над рiдною землею,
  як вивороть - корiнням догори!
  
  Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?
  В твоїх радутах проростає мох.
  Оце i все. Одна така поразка
  закреслює стонадцять перемог!
  
  Ось нiч, i та зорею в очi цвiкне.
  Чумацький Шлях заремигає - злазь.
  Хто допоможе, дурню макоцвiтний, -
  московський цар чи трансiльванський князь?!
  Ногайськi орди? Вуса караїма?
  Султан Мехмет? Кордони з кияхiв?
  Лежить твоя зглузована Вкраїна,
  схрестивши руки всiх своїх шляхiв.
  I що тепер? Що вдiять, що почати?
  Нi булави, нi вiйська, нi почати.
  
  Моя вина. Мiй грiх перед людьми.
  Усе ж було за нас.
  Чому ж програли ми?!
  
  ...БУВ РАНОК. БУВ ТУМАН. БУЛО СТО ТИСЯЧ ВIЙСЬКА.
  I меч свячений був. Усе було тодi.
  Шумiли корогви. I жодна птиця свiйська
  не вивела курчат в орлиному гнiздi
  Вози стояли, скутi ланцюгами
  I обрiй зблис пiвмiсяцем татар
  I покотились в коней пiд ногами
  кошлатi димом голови петард.
  
  На нас iшла стiна рухомогруда.
  Летiло все, закуте у броню.
  Гусар крилатий - то така споруда,
  що тiльки шаблю вищербиш об ню.
  Скресались ми. Вони спочатку тисли.
  Та ми, легкi мiж тої ваготи,
  крушили їх, знiмали з коней списами
  i прогинали келепом щити
  
  А я лiтав у тiй свинцевiй хвищi.
  пихату шляхту сiк на дрiбен мак.
  аж диба став на тому бойовищi
  мiй вороний скажений аргамак.
  В диму, в огнi, в кривавому ошматтi,
  вiдкинутi в болото вiд рiки.
  вже тi гусари не були крилатi,
  вже вiдступали найманi полки.
  
  Ми вже їх брали як бика за роги -
  нiмецьким штибом ставленi вiйська.
  Уже ж було тiль-тiль до перемоги!
  Вона була близька уже, близька!
  
  I раптом дощ. I злива. I гроза.
  Гармат не чутно вiд ударiв грому.
  Впав Амурат. Полiг Муффрах-мурза.
  Ми кiлька днiв тримали оборону.
  
  А дощ хлющить. Нi просвiтку. Мокряччя.
  Хитає бiй, як чорнi терези.
  I вороння вже аж хрипить, не кряче.
  Нi шанця врий. Нi хлiба пiдвези.
  Одсирiв порох. Ржавi самопали.
  Гармати грузнуть. Валить вiтролом.
  I треба ж так, щоб зливи саме впали!
  Найгiрше коням - конi пiд сiдлом.
  Татарин змерз, то спробуй його вкоськай.
  Знамена зблякли i бунчук обвис.
  I людям слизько, i коняцi ковзько.
  Упав гнiдий - в багнюцi заковиз.
  
  Та ми тримались. Ми хотiли волi.
  Вже третiй рiк воюємо,- пора!
  
  ...А вiддалiк на пагорбi у полi
  ряхтiла срiбна порхавка шатра.
  
  I ХАН, ЯК ВИЛIПЛЕНИЙ 3 ВОСКУ,
  в кольчугу вбраний i в шишак,
  курив кальян, чи спав потрошку,
  чи стежив битву мов коршак.
  
  Якби ж я знав, якби ж я вiдав -
  в шовках i шкурах, хить та хить -
  вiн спить чи думає, цей iдол,
  i що вiн думає як спить?
  
  Яких ще хоче сiл i градiв?
  А хан куня, куня, куня...
  I раптом крикнув:
  - Гетьман зрадив! -
  i пiдвели йому коня.
  
  I мурзи, мурзи, тi замурзи,
  гаремний зморщений урюк,
  
  дришпанять слiдом з поля бою -
  
  i як спинити цих тварюк?!
  
  Зненацька, раптом, всi до решти -
  вони зникали вдалинi.
  I хан чадiв, як головешка,
  на бiло-сiрому конi.
  
  Я буду вiк себе картати,
  що заметався сам не свiй -
  
  не знав, чи хана завертати,
  
  чи тут продовжувати бiй?
  
  Мiй чорний сон -
  у хлющу зливи,
  у розлемiшенi шляхи,
  
  летять татари, в буйнi гриви
  
  вчепившись, наче реп'яхи...
  
  А ТУТ ЩЕ ВIТЕР - У ЛИЦЕ - НАВIДЛIГ!
  Заслiпли очi розпачем душi.
  Бодай я свiту бiлого не видiв,
  як по своїх стрiляли гармашi!
  
  То що ж ви, хлопцi, що ж ви, що ж ви, хлопцi?!
  Це ж до такого стиду дожили
  Б'єте своїх, проклятi дурнолобцi.
  наївнi бевзi, телепнi, хохли!
  
  Та ж там котрогось просто пiдкупили.
  щоб учинив оцей розгардiяш.
  Вони ж нiколи не були скупими
  на тридцять срiбних для iуд... А я ж
  таки i сам чималий шмат вар'ята.
  Тут бiй. тут смерть, тут стогiн на сто гiн.
  
  як смiв комусь команду довiряти,
  а сам подався хану навздогiн?!
  
  ...ТО НЕПРАВДА, ЩО КАЖУТЬ.
  ТО ВИПЛIД БАЛАЧКИ ПУСТОЇ.
  Не сидiв я в кайданах. I не били мене нагаями.
  Хан зустрiв мене чемно. Вiдiбрали шаблю й пiстолi.
  I ввiйшов я в намет - наче впав до вовчої ями.
  
  Хлопцi ждали мене
  пiвсуботи i цiлу недiлю.
  В понедiлок, вiвторок, у середу i в четверток.
  Знов скували вози I, поклавши на Бога надiю,
  одбивались од ляхiв, од зливи i од чуток.
  
  А король же привiв все рушення оте посполите! -
  зажирущу псю крев i гостровану гонором злiсть.
  Берестечко моє, дощами i кров'ю залите...
  Берестечко моє!.. А од мене хоч би хоч вiсть.
  Розбухали убитi. Виповзали вовки з гущавин.
  Уточила картеч кривавого соку з берiз.
  I якiсь перекинчики хлопцiв моїх наущали,
  що Хмельницький, мовляв, покинув вас на зарiз.
  
  А Я СИДIВ ПIД ВАРТОЮ... ПIД ВАРТОЮ!
  Накрию пам'ять квартою.
  Почiм хунт лиха, гетьмане? Де очi позичав?
  Ох, палахтiло ж мною, як вiтер тою ватрою!
  Ох, заливало жариво, аж попiл засичав!
  
  I втома. Втома, втома, втома...
  Душа холоне, як старий лежак.
  Хоч би в невiр-землi.
  а то у тебе ж дома
  тобi ще й руки скручує чужак!
  
  Сидиш в полонi
  на оболонi.
  Питаєш долю: - Чого живу?
  Ночами зорi твої солонi.
  Татарськi конi жумрають траву
  А вартовi швандрикають по-своєму.
  Кишить Вкраїна кишлами орди
  I Бог згортає чорними сувоями
  твоє терпiння, виткане з бiди...
  
  НЕ ЖАЛIВ МЕНI ХАН
  НI ВИНА, НI КУМИСУ, НI МЕДУ.
  М'яко спати було. Лиш кричала вночi постiльга,
  Та двi ситi сокири блищали при входi намету
  Та дивилася в серце сталева татарська клюга.
  
  Та щодня i щоночi хлептали зливу баюри.
  I розджохався хан,
  
  усе причiпеньки шукав:
  - Ти мене одурив, проклятий ґяуре!
  Я привiв своє вiйсько, а ти мене ошукав
  Що ж ти хочеш, козацький ти макогоне,
  щоб у тих болотах менi жаба цицьки дала?
  Ти ж казав, що їх мало.
  А їх же там легiони!
  Та у них же гармати,
  а в татар - стрiла та "Алла!"
  
  А я казав:
  
  - Кому iз нас журиться?
  Чи я ж позву, коби не смертна пря,
  твою орду, гадюку-пожарицю,
  повзе - трава пiд нею вигоря!
  
  Чи я ж не платив золотими гривнями?
  Чи коней не дав з вороними гривами?
  А в тих болотах, серед тих мочарiв,
  бараняче дишло з твоїх батирiв!
  
  ...А КРАСИВI НАЛОЖНИЦI ВИКРУГЛЯЛИСЯ
  голими животами i шовковими стегнами,
  голубий чад кальяну розколихували бранзолети.
  
  А одну татари в баранячих шапках
  притягли до намету i кинули хану.
  
  Це ж десь в цих селах заарканили.
  В бiгах поповнюють гарем.
  Дiвча краси недоторканної -
  мабуть, як та колись Хурем.
  
  Вже хан обсотує шовками,
  вже каже на нiч привести.
  Чiпкими клiшнями-руками
  вже гладить коси...
  - Вiдпусти!!!
  
  - А я ж хiба тебе держу? -
  казав Гiрей.
  - Я ж з тобою дружу, -
  казав Гiрей.
  - Ти ж менi любий брат, -
  казав Гiрей.
  - Я ж тобi вельми рад, -
  казав Гiрей.
  
  А БУДЬ ЖЕ ТИ ПРОКЛЯТ!
  Вiд брата до брата
  ходжу - як вiд Понтiя до Пiлата.
  Куди не поткнешся - один ярем.
  I кожен тягне тебе, душогуб, -
  за руки - Рiч Посполита з царем,
  азiяти - за п'яти.
  Литва - за чуб.
  Лежу розп'ятий, та вже раз п'ятий!
  А кожен катюга мiй - масткослов.
  Долонi мої процвяхованi ятряться.
  а пси шолудивi злизують кров.
  
  Я воскресаю i знову гину.
  Несу свiй хрест на свої Голгочi
  А цар стромляє менi у спину
  Свої двойлезi каправi очi.
  
  Земле ж моя, нащо ти рожаїста?
  А чом же ти, земле, не з каменю-трути?
  Що кожна прожра бажа тебе з'їсти
  i пощасливити кожен трутень!
  
  Коси нашi неклепанi, дiти нашi неплеканi
  Горе на нашу голову зайди цi прителепанi!
  Чекайте,
  за муку мою страсну,
  за те, що в неволi клякну -
  
  ох же ж i встану, ох i струсну,
  ох же ж об землю i хряпну!
  
  ХАН ЗНИЗУВАВ ПЛЕЧИМА:
  
  - Чого ти кипиш вiд лютi?
  Я ж тебе не продав у Стамбул.
  То й сиди собi, слухай лютню,
  кури турецький штамбур.
  Може, холодно? Не соромся.
  Гурiй досить в цьому раю.
  Ось єгипетська, он - саронська,
  Або, може, хочеш свою?
  То бери, iще не почата.
  Дика дуже, та в тому й смак.
  Що за стегна! Якi очата!
  Що, ти плачеш? Оце так так!
  Гетьман плаче. Вона ж не перва.
  Тут таких у кожнiм селi.
  Ти ж, Богдане, iз того дерева,
  з якого рiжуться королi!
  Ти Хмельницький, а я Гiрей.
  Iз неволi нема дверей.
  Тут господар - хто поборов.
  Заплатиш викуп -
  та й будь здоров.
  
  ПОВЕРЖЕНИЙ БОГДАН,-
  ХТО ДАСТЬ ЗА МЕНЕ ВИКУП?
  Розбите вiйсько? Вмовклий Чигирин?
  Якби колись, то це б я тiльки кликнув.
  Тепер кому я хто, цiна менi калим.
  
  Пошлю до сина. З прикрої нагоди.
  Нехай поможе. Грошi немалi.
  Боровся за свободу, не виборов свободи,
  тепер плати за право ходить по цiй землi.
  
  АЛЕ ЧОМУ?!
  З ЯКОЇ Б ТО ПРИЧИНИ
  Iслам-Гiрей так тяжко зрадив нас?
  Вiн за два днi мiняє три личини,
  та ще й четверту має про запас.
  У них там в небi зоряно i птично.
  На цiлий степ велика виднота.
  А може, й справдi їм було незвично -
  такi лiси, такi тут болота?
  Чи, може, рана дуже дошкуляла,
  його ж там куля трафила в седно.
  О де мiй Корсунь? Де моя Пилява?
  Де перемог високе знамено?!
  
  З ЦИМ ХАНОМ ЗРОДУ МИ НЕ МАЛИ ПРИЯЗНI.
  Хiба з добра покликав я орду?
  Я бiля нього - як на прив'язi,
  усе якоїсь пастки жду.
  
  То вiн цi села кров'ю заскородить.
  То хоче ласки в короля зажить.
  Це хитрий хан, вiн знає, що вiн робить, -
  якщо побiг, то вiн уже бiжить.
  
  Татари - нi. Народ не зрадить зроду.
  їх за два днi сiм тисяч полягло.
  Або ногайцi. Пригорща народу.
  А понад них вiрнiших не було.
  
  Гукнеш - як вiтер, прилетять, не гаються.
  Не те що цей усохлий скарабей.
  Але бiда спiткала i ногайцiв -
  загинув брат мiй, друг мiй Тугай-бей.
  
  ПАХЛО СМАЛЕНИМ ВОВКОМ,
  ЗАХОДИЛОСЬ ЗНОВ НА ГРОЗУ.
  Потай взявши коня, я хотiв тiкати з полону.
  Саме рейвах стояв, бо ховали якогось мурзу
  i палили над ним перемоклу в полi солому.
  
  Та схопили мене. Прив'язали мене до сiдла.
  Щось кричав менi хан, аж слова на дощi сичали.
  Дотлiвала солома. Татари молились: "Алла!"
  I на цей раз мене стерегли вже самi яничари.
  
  ЦI УЖЕ ВСТЕРЕЖУТЬ.
  МОЛОДИК УСМIХАЄТЬСЯ КРИВО.
  Полонянка пiдкралась. Дивилась на мене, сумна.
  Нi, не був я в кайданах. Менi тiльки надборкали крила.
  I вiд голосу волi лишилася тiльки луна.
  I ПОКИ ЙШЛОСЬ ПРО ДОЛЮ ДВОХ ДЕРЖАВ,
  де бились ми з навалою ворожою,
  чумиза кримський, вiн мене держав
  почесним гостем, тiльки пiд сторожею.
  А що найгiрше - не чекавши зради,
  за ханом гнавши в зливу грозову,
  я там залишив знак своєї влади -
  мою печать, бунчук i булаву.
  
  Ото наглузувалися вельможнi!
  Дiсталось їм шатро у килимах,
  залiзом кованi шкатули подорожнi,
  i всi листи, i срiбний каламар...
  
  ВIДЖИВ ЛIТА. ВЖЕ СИВI МОЇ СКРОНI.
  Всього в життi траплялося менi.
  Був у тюрмi. В турецькому полонi.
  Але в такiй безвиходi ще нi.
  
  МОЯ ГАНЬБА, МОЯ ПРОВИНА.
  Щоб втрапить до таких тенет!
  
  ...Жiноцтво носить рiзнi вина.
  
  Гiрей покльовує шербет.
  
  На нього глянути - не скучиш.
  Як чорт кощавий на корчi,
  в сорочцi чорнiй аж лискучiй,
  у пурпуровiй опанчi.
  
  Сидить в кальянi як в туманi.
  Намет шовками ворушкий.
  Кунгал. Кинджал. Священний чорний камiнь.
  I золотом розшитi подушки.
  
  Либонь, сутужно небораку.
  Серед наложниць i дружин -
  вiн як суха голiвка маку
  серед настурцiй i жоржин.
  
  Чого ж ти возиш їх з собою,
  гаремник, цап гiрський, бабiй!
  Щоб навтiшатись пiсля бою?
  А що, якщо програєш бiй?
  
  Щоб ця татарочка, як птичка,
  тряслася, вп'явшись у гарбу?
  Щоб ця чадра з такого личка
  десь зачепилась за вербу?
  
  Побiйся Бога чи Аллаха,
  чи ти кумису перепив,
  що в свiй гарем як вовкулака
  ще й це дiвчатко прихопив!
  
  ТИМ ЧАСОМ ДЖУРА МIЙ ЗА ВИКУПОМ ЗМОТАВСЯ.
  I грошi тi привiз, умиливши коня.
  I почалися iншi вже митарства -
  знайти своїх, не гаючи нi дня.
  
  Шаблю менi не повернули.
  Вiддали тiльки наших коней.
  Розступилися мурзи, i вийшли ми iз намету.
  Та й поїхали - джура i гетьман його законний.
  Та ще ту полонянку на сiдло вже взяли як мертву.
  
  Вона вже i нас боялась. Умовив хана насилу.
  Оце дожився, Богдане, викуплений на старiсть.
  Хоч дiвчину врятували. Одну зi всього ясиру
  Одсипавши хану за неї
  Усе, що там ще зосталось.
  
  ПОЛЯ ОДСИРIЛИ ВIД МРЯК.
  Над ними небо мов сiряк
  
  По самий обрiй туга, туга, туга..
  Таке безлюддя марне i смутне.
  Нiде нема нi коника, нi плуга,
  хiба що полем заєць дремене
  
  НАДВЕЧIР ЗВIДКИСЬ НАЛЕТIЛА ГАЛИЧ.
  Зчинила грай. Хотiлося тепла.
  Гiркотний дух дощем залитих згарищ
  нам пiдказав дорогу до села
  Яка тепер ночiвля? А нiяка
  Хто прийме нас, народ повигибав.
  Та ще, мабуть, промчав якийсь вояка,
  на всiх тинах макiтри порубав.
  Постояли. Зайшли в якесь подвiр'ячко.
  Осель нема. Сади iще живi.
  Та все бiжать по двiєчко, по двiєчко
  курiпочок рябесеньких в травi...
  
  ЗАНОЧУВАЛИ В СIНI, ЯК У ХМАРI.
  Та й знов пiшли, полями навпрошки.
  
  А дiвчина ж яка! I очi в неї карi.
  Мiй джура онiмiв, ламає батiжки.
  
  МИ РОЗПИТАЛИ, ДЕ ЇЇ СЕЛО.
  Вона журилась, що застане пустку.
  Мiй джура посадив її в сiдло,
  пiдняв на руки легко мов пелюстку
  
  А я думав: - Сестричко! Доненько!
  Ну, врятував я тебе, однiсiньку.
  
  А тi усi дiвчата й молодицi,
  що їх у Кафi туркам продадуть,
  що їх на чорноморськi торговицi,
  сирицею пов'язаних, ведуть?!..
  
  Яка душа це видержить, не знаю.
  Вони ячать, благають: захистiть!
  Простiть мене. Вiд Ворскли до Дунаю.
  По саме море, по Стамбул простiть!
  
  СТРАШНИЙ СОЮЗ МIЙ 3 ХАНОМ, IЗ ГIРЕЄМ.
  Орда ордою, все бере в ясир.
  ...А джура кутав дiвчину в кирею.
  А тихий дощик в полi моросив.
  
  ДIВЧА ПОВЕСЕЛIШАЛО, СПIВАЛО.
  А молоденьке! Ще й не на порi.
  Як пташеня, на грудях в джури спало.
  Ото набралось страху у ханському шатрi!
  
  Бiля свого села - аж там вже розридалось.
  Пiшло шукати, мо' яка рiдня.
  I поки йшло, усе ще оглядалось
  А джура мiй мовчить, пришпорює коня.
  
  ВНОЧI СКРИПЛЯТЬ ВОЗИ. ПЕРЕСЕЛЕНЦI ЇДУТЬ.
  Свiт за очi, покидавши своє.
  Шукати Україну в Українi.
  десь має ж бути, десь вона та є!
  Своя. Свобiдна. Ще не занапащена.
  Де вже не владен лях анi Аллах.
  Днiстро i Буг, Подiлля i Брацлавщина
  самi себе вивозять на волах.
  
  Пробились кров'ю. Стомленi, обдертi.
  Пiдводи витягають з багновиць.
  А на возах - старi, уже як мертвi,
  обличчями до неба, горiлиць.
  
  Де буде дiм i де притулок ваш?
  I поля шмат, i для дiтей прожиток?
  Скриплять вози - кудись на пустопаш,
  на вiльнi землi, людський неужиток.
  
  А я стою, сказати щось не годен.
  Змиває дощ дорогу i мене.
  Я розминаюсь iз своїм народом.
  Та й краще так. Нiхто не прокляне.
  
  Обпалить часом думка крижана -
  ось люди йдуть, а скрiзь одна руїна.
  I поки я їх визволю з ярма,
  то чи не мертва буде Україна?
  
  ...Десь при водi спинившися пiдводою,
  де вже воли до ясел заревуть,
  бездомнi люди, спраглi за свободою,
  свої селитьби слободами звуть.
  
  Але ж яка бiда цьому народу!
  Що вiн бiду мiняє на бiду.
  Бо хтозна, чи вiн знайде там свободу,
  чи ще одну збудує слободу.
  
  ЯК ДОБРЕ УВIЙТИ В КОРЧМУ
  ЗВИЧАЙНIСIНЬКИМ ДЯДЬКОМ,
  намацавши зашкарублими пальцями пощiлянi дверi
  постояти на порозi,
  п'ятiрнею пригладити нечесану макотирю, -
  кожен тобi посунеться,
  кожен до тебе вип'є.
  кожен тобi вилає Хмельницького!
  Мiй Боже, що тi люди мелють!
  Слова ганяють як плотву.
  Все лають Хмеля,
  лають Хмеля -
  за москалiв, за татарву.
  За цю мокву непроторенну.
  За Берестечко, за вола
  I навiть лають... за Гелену!
  За те, що ляшкою була.
  
  О Господи, дайте спокiй хоч Геленi!
  По той бiк свiту вона вже ж не ляшка.
  
  I дайте менi забути Хмельницького!
  Iй-Богу ж йому, псяюсi, не з медом.
  
  Чорний, худий, у бруднiй сорочцi, -
  ось ваш гетьман,
  ллянi Сорочинцi!
  Зеро. Нуль.
  Чоловiк без шани.
  Ось ваш гетьман,
  Ромни й Вiльшани!
  
  НIЧОГО. ЙДУ, ПРИНИЖЕНИЙ ПОТРIЙНО.
  Омию душу у добрi i злi.
  Ба, може, часом гетьману потрiбно
  пройтися пiшки по своїй землi?
  
  ...НОГИ МIСИЛИ ГРЯЗЬ,
  ДУША ЛЕТIЛА НАД УКРАЇНОЮ.
  
  Поля й поля. Пiвонiя i пiвень.
  Дрiмайлiвка, Нехаївка, Сватки.
  А де ж мої Немиринцi i Гнiвань,
  Велике Дрюкове, Драчi, Шабельники?!
  Мiй Лютiж, мiй Перечим i Сущани,
  Копичинцi, Зозулинцi, Тальне,
  Попасне, Очеретяне, Гречане,
  Затишне, Бурякове i Хмiльне!
  Прилуки, Луки, Липи, Липовеньки.
  Лелекiвки, Березiвки, Стави.
  Дубовий Гай, Гильцi, Берестовеньки,
  Великi Бубни - що ж задубли ви?!
  Пивцi. Пiдварки. Вергуни. Баштанiвка.
  Висока Пiч, Домашлин i Пиї.
  Житомир. Воєгоща. Каєтанiвка.
  Межирич, Коломия, Турбаї.
  
  Мала Дiвиця i Пiщанi Броди.
  Вишневий Хутiр, Хортиця, Хотин.
  Пiдгайчики. Опiшня. Обиходи.
  Батурин, Бережани, Рогатин!
  
  Он Димер - все димарики й домарики.
  Сховалися, либонь, пiд хвартухи
  Мар'янiвкам, Мотронiвкам, Варварiвкам
  Iваньки, Андрушi i Явтухи.
  
  Велика Глуша. Жаботин i Гадяч.
  Тишки. Почали. Вовковиї. Стрий.
  Куди не глянеш - Гайворон i Галич.
  Чорнобиль, Чорнобай i Чорторий.
  
  А онiно -
  Халча, Шандра, Кандиби.
  Келеберда, Калга, Темрюк, Ташлик.
  Оце ваш слiд, приблуди i задиби,
  отой татарський клекiт - Кагарлик!
  Бербери. Печенiги. Карачаївцi.
  Пiдляшки. Годи-Турка. Москалi.
  Вiдчаялась. Втомилась. Призвичаїлась.
  Чунгул, Пекельне - на своїй землi!
  
  О Дар-Надiя! Ждани та Бояни.
  Iрклiїв. Млiїв. Злобин веремiй.
  Великий Стидин. Халеп'я. Холоп'є!
  Лiпляве братолюбних Балаклiй.
  А он i Київ. Подивись - та пильно.
  Моя Вкраїно, ти це чи не ти?
  Скрiзь Лиховки, Недогарки, Топильно,
  Погарщина i Рубанi Мости.
  Зарубинцi. Попiльня. Попелюхи.
  Попонне. Погорiльцi. Гробове.
  Нежиловичi. Несолонь. Свинюхи.
  Кальне, Грузьке, Холодне i Криве!
  Бориничi. Дулiби. Гориславичi.
  Яриловичi. Княжичi. Пеньки.
  Старi Червища i Новi Безрадичi
  Новi Голгочi на Чотирбоки!
  Спасибiвка. Терпилiвка. Адами.
  Звенигород. Гостомель. Хотимир
  Мала Глумча з Веселими Тернами
  i П'ятихатки мiж Семимогил.
  
  Усiм вiтрам вiдкритий на Роздолi,
  на Кусноньки подертий у ярмi -
  великий край Неданової Волi!
  Хто ж волю дасть, як не взяли самi?!
  I ЩО НЕ ДЕНЬ -
  НЕ ВIСТI, А ТРУТИЗНА.
  Дзвiн бамбиляє десь в монастирi.
  Поклони б'є у Лаврi Йосип Тризна,
  i з гнiву плачуть сивi кобзарi.
  
  А стольний Київ стогне вiд литвина.
  I шляхта знову шастає проз Львiв.
  А люди кажуть: - Це Хмельницький винен.
  До чого Україну вiн призвiв?!
  
  ЧИ ВЖЕ МЕНI ХОДИТЬ ПОЗАВГОРIДНО?
  Вiд цих чуток, здається, трачу глузд.
  А може, часом гетьману потрiбно
  почуть про себе правду з перших вуст?
  
  Отак iду, дорадникiв чортма.
  I глас народу чую, вiн несхвальний.
  Упитий дядько не-минай-корчма
  розкаже бiльш, нiж писар генеральний.
  Iшов кобзар. Маленький поводир,
  що був його великими очима,
  сказав, що де вiн з дiдом не ходив,
  гетьманська влада скрiзь уже не чинна...
  
  Я ПРАГНУ ВIСТI ДОБРОЇ КОВТОК!
  А звiдусiль - про злочини i зради.
  Вся Україна хвора вiд чуток.
  Але ж чутки - то потеруха правди.
  
  ПРИЇХАВ Я В ГЕТЬМАНСЬКИЙ ЧИГИРИН -
  вiн неприступний, як судейське жезло
  Лише якесь щеня iз чагарин
  внизу на мене щевкнуло i щезло
  Я в Маслiв Брiд - i там уже стiна.
  Я по залогах - а залог немає.
  Куди не ткнусь - нiякий сатана
  мене уже за гетьмана не має
  
  Оце аж тут нарештi, слава Богу
  знайшли ми цю фортецю i залогу
  Пiд їхали до неї через яр.
  А тут залоги - цей один зброяр.
  
  Не знаю, хто вiн є. Коли з'явився, звiдки
  А може, вiн Мамай. З'явився, та i вже.
  Що тут було, - лише цi мури свiдки.
  Порубаний зброяр руїну стереже.
  
  То ми тут i лишились на горi,
  в урочищi, що зветься Гончарi.
  
  Та й живемо. Вже третiй день. Давно.
  Спимо на сiнi. Тут всього задосить.
  Вода з рiки. В пивницях є вино
  Шрамко чутки iз Паволочi носить.
  
  Старенький пiп розпитує про все.
  Про бiй, про дощ, про хана, про комету
  Та журиться А часом принесе
  то гарнець бобу, то кавратку меду.
  
  В УРОЧИЩI ВЕЧОРАМИ
  СВIТИТЬСЯ БIЛА ГЛИНА.
  Чорнiють старi бiйницi з тернової гущини.
  Мохами беруться мури. I жеврiє дика малина.
  Вночi ухикають сови i шурхають кажани.
  Десь дзвони далекої церкви
  потужно гудуть над мiстечком
  Хто свiчку тепер поставить за душу мою хмiльну?
  Я, гетьман Богдан Хмельницький.
  розбитий пiд Берестечком.
  сиджу у старiй фортецi i долю свою кляну
  
  НIКОГО I НIЗВIДКИ. НЕ ЧУТНО I НЕ ВИДНО.
  Стежки позаростали Ворота в бугилi
  Усi мене зреклися. Лише вiщунка вiдьма
  iзвiдкись прилетiла, i каже - на мiтлi.
  
  Напарила любистку, ще й чари немудрячi
  То випере сорочку, то їсти дасть i пить
  Їй стiльки лiт, що вже немає здачi.
  А ходить. А живе. А голосом скрипить.
  
  - А я ж тобi казала, що буде дощ i зрада.
  Що тут не переможеш. Ото ж бо i воно.
  Якби ж ти був послухав. Я вже й сама не рада,
  що бачу все як бачу, бо так менi дано.
  
  Як звуть її, не знаю. Явдоха, Настя, Ївга.
  Вiщує i ворожить, i рани замовля.
  Вона менi впеклася. Вона мене заїла.
  Але такої вiдьми нема i в короля.
  
  ЗБРОЯР I ДЖУРА СТЕРЕЖУТЬ ВАЛИ.
  Погомонять. I вип'ють як коли.
  
  Отак сидять пiд хмарами нагуслими,
  а тиша мружить обрiй - не здрiмай! -
  тендiтний джура, як шляхтянка з вусами,
  i той в боях порубаний Мамай.
  
  Або до скронь долонi прикладуть
  та "гей", та "ой" тихенько заведуть -
  
  то про туман, то як долиною
  iшла вдова з дитиною.
  Та як за мужем побивалась дуже
  i як спитала ворона тодi, -
  чи вiн не бачив, ворон, її мужа?
  - Аякже, бачив, - каже вiн вдовi.-
  
  "А я твого мужа знаю.
  На кучерi наступаю.
  Тричi на день провiдую,
  i снiдаю, i обiдаю..."
  
  ЧИ Й БIЛЯ БОЖОГО ПРЕСТОЛУ
  бiда народ наш доганя?!
  
  О Берестечко берестове
  у завiрюхах вороння!
  
  Над полем вiтер вiє тоскно,
  i дощ вже сам собi набрид.
  Не опливе на руки воском
  священна тиша панахид.
  
  Дiждало поле свого лiта!..
  I вбитим армiям обом
  тiнь мовчазного кармелiта
  рахує чорним рукавом...
  
  Та краще б я лежав мiж трупами
  лицем в п'явушник мочарiв!
  Медових зiр важкi покрупини
  летять проз очi матерiв.
  
  Хоч би ж забути на часину
  той темний похорон без мар -
  як звiрi й тiла отласину
  iстягнуть з бiлих костомар!
  
  ВОВКИ ГРИЗУТЬСЯ, МОРДАМИ ТРУЧАЮТЬСЯ.
  М'ясницi вовчi, стовквище густе.
  Чого ви, звiрi, мертвi ж не пручаються.
  Кого захочете, того собi й з'їсте.
  Вiдiйдете, гладкi i трембухатi.
  А вранцi дядько все цабе та цоб.
  Сидять ворони на Господнiй хатi,
  у мальвах кровi сполоскавши дзьоб.
  
  А дядько перехреститься на баню
  та й далi їде, звiсив личаки.
  Спускають люди в нетеч-калабаню
  з грузьких дворiв юрливi ровчаки.
  
  А я тремтячими руками
  в оцiй фортецi день по дню
  тiла, погризенi вовками
  в бездонну душу хороню
  
  А ХТО Ж ВАС, ХЛОПЦI, ЗМIРЯЄ ОЧЕРЕТИНОЮ?
  Хто в чистiм полi витеше труну?
  Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною?
  Хто заболить словами об струну?
  Хто вас впiзнає у кривавiм клоччi?
  Хто крiм дощiв поткнеться вас обмить?
  Хто гайворонням вицабанi очi
  червоною китайкою затьмить?
  Якi ж вас дзвони одридають?
  Хто проведе у Божу путь?
  Своїх - то з честю поховають
  А наших - просто загребуть.
  Назвуть вас зрадниками, страдники
  iмено ваше осквернять.
  А раз ви зрадники, то й зрадники
  то можна й землю зарiвнять.
  Та не яку ж, а вашу власну,
  що ви за неї полягли
  Ви ж до чужих земель не сласнi. -
  кого ж ви зрадили коли?!
  Яку порушили угоду,
  чого хотiли не свого?
  Таж зрадник власного народу -
  хто вiрний ворогу його!
  
  ...А ХЛОПЦI БРЕДУТЬ ЛIСАМИ.
  Хто не умер вiд ран.
  їсть болотяну чичву i лiсовий катран.
  
  Нема кiнця учепистiй бiдi.
  В голодних селах вимерли цимбали.
  Убитi конi в моховiй водi.
  де рештки мого вiйська видибали.
  
  Убитi конi... потязi болiт...
  i я один на всенький кругосвiт...
  
  Поставлю свiчку при iконi.
  Та й вип'ю ще раз. Отако
  Розпряга-а-айте, хлопцi, конi!
  Розпрягайте, хлопцi, ко -
  
  Нi!
  Пiду на Запорiжжя.
  Дожидатись перестану.
  Я ж їх перевiшаю, я ж їх перерiжу.
  я ж перед ними на колiна стану!
  Я їм скажу: чортовi душi.
  є ж iще сила в цiй булавi!
  Я ж не лежень, я ж дужень,
  я ж того й занедужав,
  що не знав, чи ви хоч живi.
  
  Я їм скажу: вибирайте гетьмана
  визволяйте край з-пiд кормиги.
  Ну, а я... Зрештою, геть мене.
  коли я вже вам не до шмиґи
  
  Той чи iнший, це вже однаково.
  Аби кращий, хай буде так.
  Я ж не пiду,
  як титар iз карнавкою
  довiр'я назбирати на п'ятак.
  
  Як ви забули Корсунь i Пиляву,
  як вам на греця слава Жовтих Вод,
  то промiняйте славу на халяву,
  i засмiється сам Iскарiот!
  
  Хай булави дохопиться проноза.
  А я покочусь по оцiй землi -
  п'ятим колесом вашого воза,
  десятою водою на киселi...
  
  ОСЬ ТIЛЬКИ НIЧ...
  ЗАСНУТИ Б ЧИ УМЕРТИ...
  Лiси шумлять. Не спиться. Постарiв.
  Волочить мiсяць промiнь перетертий,
  як зав'язку гранiтних постолiв.
  
  Я НИНI ВЖЕ НЕ ТОЙ. МЕНI ВЖЕ НЕ ДО СЛАВИ
  Уранцi встати, думаю, чи варт?
  У Паволочi дощ. У нас принишкли трави.
  У вiдьми поперек. У мене голова.
  
  Та вiдьма все бурчить. У неї що не спомин -
  що я її не слухав, не вiрив, а дарма.
  Та вiдьма як сльота. Хоч би лiтала в комин.
  Та в цiй фортецi й комина нема.
  
  АЛЕ ЯКБИ НАМ ГОСТI ЯКI ТРАПИЛИСЬ,
  тут навiть є щось схоже як для трапез.
  Дубовий стiл i старовинна пiч.
  I хоч склепiння проточили зливи.
  i вже та пiч розтрiсла увсiбiч,
  ще кахлi є зеленої поливи -
  якась жар-птиця, виноградний лист
  i лев зелений, китичкою хвiст
  I сажотрус з драбинкою, i кiнь.
  i ще химерних кiлькоро створiнь
  
  Пани жили. Мабуть, якогось древа.
  I кубки є. Начиння для потрав
  Розсохлася бандура зброярева -
  у простiнку стоїть. Мабуть, давно не грав
  
  Стрiльчастi вiкна. Ще й якась небога
  тримає стелю в себе на плечi
  I на гiллi оленячого рога
  ще навiть є недопалок свiчi.
  
  I на старому клаптi гобелена
  рудий мисливець i трава зелена.
  Все занепало, все взялося плямами.
  Вже цiй фортецi рокiв триста є.
  Та при дзиґарку панi порцелянова
  все ще на мармур нiжкою стає...
  А ось колумни. Певно, була заля.
  Тут грали полонез. Тепер тут тлiн i мох.
  Пiдземний вихiд до рiки. Провалля.
  I костi в ланцюгах. Мабуть, тюремний льох.
  
  ЯКИЙСЬ ЩЕ Й ЛИЦАР Є ТУТ У СТIНI.
  Любило панство кам'янi парсуни.
  Колись тут жив. Тут гоцав на конi.
  Цi вина пив. Любив якусь красуню.
  
  Прикрив лице забралом кам'яним.
  Надбитий янгол молиться над ним
  
  I стежить тихi поповзи вужа
  зелено-синє око вiтража
  
  А ЩЕ ТУТ Є, IРЖАВЕ ПО ЛИТВУ,
  мале вiконце ґратками в траву.
  
  Тут мiй покiй, де темно як в тюрмi
  Де я ходжу, i стiни мене глушать.
  А часом сплю надворi на кошмi, -
  пiд небом сни за горло так не душать.
  
  ЦIЇ ФОРТЕЦI НЕФОРТУННI БРИЛИ -
  єдиний пагорб серед цих долин.
  I скрiзь по схилах - мов кроти нарили -
  червоних, жовтих кольорових глин.
  
  Менi далеко видно тут згори.
  Колись були тут села, хутори.
  
  Тепер лиш мури оборонних веж.
  Осипався ґонт. Вода втекла зi студнi.
  I по долинах щедрих узбереж
  вже не квiтують села многотруднi.
  
  Ген мрiє комин, чорний вiд пожоги.
  Усе в тернах. Бур'ян та кропива.
  Малий ставочок. Чапля миє ноги.
  Вночi кричить болотяна сова.
  На землю душi дивляться з небес.
  I риє призьбу здичавiлий пес.
  Анi двора. Церковцi й поготiв.
  Лиш на узгiр'ї декiлька хрестiв.
  Оце й весь слiд народу безталанного.
  Гончарськi печi заросли хвощем.
  Пройшов по селах смертоносний Ангол.
  дорогу в рай показував мечем...
  
  ЩО ТУТ БУЛО, ЯКI ЩЕ БОЖI КАРИ?
  Хто спричинився до таких заглад?
  То налiтали турки i татари.
  То облягали хотинський боркулаб.
  
  Колись, мабуть, проходили десь тут
  литовський князь Ольґерд або Кейстут.
  
  Набудувавши кам'яних твердинь,
  посiвши край по всi його тополi,
  тут потiм рiд шляхетський не один
  чинив свої наїзди i розбої
  
  То ткав туман великоднi мертвецькi.
  То танцювало панство па де грас.
  То ми шаблями брали цi фортецi,
  то цi фортецi добивали нас.
  
  ВСЕ ЗДIЙНЯЛОСЯ В БУРЯХ ЛИХОЛIТЬ.
  Мете, летить, як в полi кураїна.
  Лише оця фортеця ще стоїть
  нездвижно, бо вона уже руїна.
  Тут пил i прах, i цвiль, i порохно.
  У мурах скрiзь проломи i провали.
  Але в пивницях є чомусь вино.
  Мабуть, усi усiх тут повбивали.
  
  ОЦЕ ТАКА ТЕПЕР МОЯ ОСЕЛЯ.
  Душа руїн вiдкрита небесам.
  Ще й лицар той. Над ним упала стеля.
  Скришився мур. Тепер ми сам на сам.
  
  I хто вiн був? Володар цього замку?
  Чи граф, чи князь, убитий чи помер?
  Яких родiв шляхетному вiдламку
  в якому снi приснився я тепер?
  
  Уперся лiктем в ложе кам'яне.
  I в каменi цей пан ненавидить мене.
  
  ОСЬ ТАК ЖИВУ, У КАМ'ЯНОГО ГРАФА.
  Дивлюся в поле з обiмшiлих веж.
  Моя душа як випита карафа.
  Здається, я вже кам'янiю теж.
  
  Змиритись треба. Все у Божiй волi.
  Чого ропщу, примножую грiхи?
  Я був щасливий, дякуючи долi.
  Могутнiй був i вiльний вiд пихи.
  
  Я Україну визволяв iз пут.
  Я мав з людьми велике суголосся.
  Зробив я дiла, може, i не гурт.
  А щось та щось менi таки вдалося.
  
  МОЇ ПОЛКИ СВIТИ СТРЯСАЛИ,
  кресали iскри ого-го!
  Писарчуки унiверсали
  писали з голосу мого.
  Сам Кромвель, Кромвель з-за туманiв
  менi вiтання слав як брат.
  Дрижала Порта Оттоманiв,
  Молдова, Крим i Семиград!
  Не пiдкоряв чужих народiв.
  Пошану шаблею здобув.
  I судний грiм моїх морських походiв
  ще й досi чують Кафа i Стамбул.
  Ще наша воля не свiтала,
  вже знав, для чого я живу.
  Ходив iз батьком на султана
  i з Сагайдачним на Москву!
  Я Польщу в Польщу пересунув.
  Мав жовч i мед в каламарi.
  Моїх полковникiв парсуни
  британськi пишуть малярi.
  Посол з Венецiї з'являвся.
  Султан турецький слав дари.
  Я визволяв, я визволявся!
  Я мiг сказати правду при
  самому Боговi!
  Я вiру
  вивозив з наших бездорiж!
  Не дався Яну-Казимiру.
  Я скорше дуба врiжу, нiж
  мене поставлять на колiна.
  Менi життя не дороге.
  Аби сказала Україна:
  оце так гетьман! Гетьман, ге?
  
  ...А що, як справдi так i скаже?
  Затуманiє серед нив.
  На пам'ять вузлики зав'яже.
  чим перед нею завинив.
  
  Я так як чую з днiв пiзнiших
  оте презирливе: ага,
  це ж вiн пiдписувавсь - пiднiжок,
  чиєїсь милостi слуга!
  Лигавсь з боярами товстими,
  лукаво руки потирав.
  Це ж вiн то з тими, а то з тими
  лестив царю i туркам потурав!
  
  Та я, аби розгризти вiжки.
  дiйду й не до таких ошуств.
  Та я не те що там пiднiжком -
  я чортом, дiдьком пiдпишусь!
  З ляхами вип'ю море кави.
  Змiняю бiле на рябе.
  Ну, хитрував, лестив, лукавив...
  Чого добивсь?
  Лиш уплямив себе!
  
  ПРОСТИ МЕНI, МОЯ ПРАВДИВА МАТИ,
  душi моєї синiй чистовiд!
  В моїм гербi були гармати,
  по двi - на захiд i на схiд.
  
  А я - мисливець, я чаюсь.
  На рукавi то крук, то сокiл.
  Щоб лiзти згинцi пiд руку чиюсь,
  я, може ж таки, зависокий
  
  Ох, Кромвелю! Це б випить ґроґу.
  Якщо й лукавив - не з добра
  Вибираєм ми дорогу.
  I вона нас вибира
  
  Тобi то що? У вас - Британiя.
  Довкола море, й не одне
  А в нас що не сусiд - братання.
  Так i дивися, що вковтне.
  
  Чи я ж своїх сумiжникiв турбую
  що напосiлись гамузом? А тпрусь!
  Живу. Труджусь. Порад не потребую
  В своїй державi якось розберусь
  
  Так нi ж, повзуть, нема од них одгону
  Як свинi, риють до моїх границь
  Лиш з України виметеш корону
  а цар вже в душу скипетром - пихиць!
  
  I я, славетник, вершень перемоги,
  я вiльний гетьман вiльної землi! -
  я мушу їм чубрикатися в ноги.
  сквернити очi до такої тлi!
  
  ...ПИСАВ ПРОШЕНIЯ, ЯК ОДИ,
  У грудях стлумивши плачi.
  Я знаю грамоту свободи -
  її пiдписують мечi!
  
  А я ламаю пера гусячi
  на довгих титулах царя,
  свою вогненну муку гасячи
  в колодязi каламаря.
  
  Я все спiзнав, усi закони вовчi.
  I чорту - на, i Богу - на.
  Та найстрашнiше - очi, очi! -
  скаженi очi Богуна.
  
  Чоло i вiчi - справи чоловiчi.
  А на Страшному стрiнемось Судi,
  Богун менi подивиться у вiчi, -
  що я скажу йому тодi?!
  
  ...КОЛИСЬ В ОГИДНЕ ЗБОРИЩЕ ЛАКУЗ,
  розхриставшись в своїх святих обуреннях,
  я кинув серце, як чирвовий туз,
  єдиний козир. I зостався в дурнях.
  
  I я спалив до щиростi мости.
  Сказав собi: ти хочеш перемоги?
  I одiмсти - так наче умасти.
  I встань iз мертвих - наче витяг ноги.
  
  I хай лютує ворог навздогiнцi.
  Бо правда що? Поможеться, якраз.
  Недарма кажуть: "щирi українцi".
  Ця клята щирiсть погубляє нас.
  
  Отак скажу я на Судi Страшному.
  Умру в багнi, воскресну в Богунi.
  Бо вiн - Iван. Iван - то є син Грому.
  Вiн брат всього святого у менi.
  
  А ви, що звикли продавати
  слова i славу, хром i храм, -
  мої слова ревидувати
  не вам, паскудники, не вам!
  
  Вшолопати не з вашим хистом,
  який то бiль в моїх словах.
  Як дерево, широке листом,
  шумлю в свободи в головах!
  
  Нехай стокротно помилився,
  то хана кликав, то Москву, -
  
  о, не за себе ж я молився
  i не для себе ж я живу!
  
  ДЛЯ СЕБЕ - ЖИВ БИ Я В СУБОТОВI,
  в ставку розводив коропiв.
  Та й чорт iз нею, iз свободою,
  щоб я за неї так терпiв!
  У мене жiнка дебеленна,
  у мене конi - iгиги!
  Тугi, як пазуха Гелени,
  стоять в полях мої стоги.
  У мене вулики i волики,
  у мене займищ i толок!
  У мене вороки i сволоки,
  i хата, взята на кiлок.
  Такий жупан. Такенна шапка!
  I скринi кованi, ая.
  Тартак. Гамарня. Зеленаста жабка
  у копанцi - i та моя.
  Така ж моя, така ж моїсенька!
  А рiки - медом, молоком.
  На колодках дiвує пiсенька,
  а я пiдперся кулаком.
  Чого менi? Вiрнопiдданець,
  плету життя з повiльних дiб.
  Богдан Хмельницький, хуторянець,
  домодержавець, власник дiбр.
  
  МОГЛА Б I ХИТРIСТЬ ТУТ ПРИДАТИСЬ.
  Доскочив би у панства похвали.
  Якби я тiльки захотiв продатись,
  менi б за мене дорого дали.
  
  Ти йому шануваннячко,
  вiн тобi пануваннячко.
  
  Та ще i ґудзi з золотого дроту
  
  поначiпляють на пiдлоту.
  
  I нiякий Чаплинський не однiме у тебе хутiр.
  I нiякий Потоцький не захоче голову вiдрубати,
  якщо вона порожня, як горiх-дутель.
  
  Господи, чого ж ти не дав менi голову,
  порожню, як горiх-дутель?
  А що ж це менi за пики корчить вишневий бутель?
  
  Який же я там столикий! -
  то малий, то великий.
  
  Настовбурченi брови, на лобi кривуля,
  хмуровоке барило, i нiс як багруля.
  
  Щось обрезкле i тмасте, -
  Якої ж я масти?
  
  Сивий, голубе, сивий...
  
  А он же, он, у сутiску вишень -
  такий чорнявий хлопець-хорошень!
  Хмелений сонцем, чупер на брову.
  Коли ж надбав я пику цю криву?
  
  ЗАХЛИНАЮСЯ КРОВ'Ю, ЛИПКОЮ ВИШНЕВОЮ КРОВ'Ю!
  Затулiть менi очi якоюсь живою долонею!
  
  Я що, збожеволiв?
  Коли саме?
  I що це за вим'я з чотирма носами?
  
  То це, значить, я. А оце бутель.
  А оце голова на плечах,
  як горiх-дутель
  
  А душа моя
  в бутлi з червоним вином
  сидить, балакає з Богуном...
  
  ТАК ОСЬ ХТО БУВ ТАМ ГЕТЬМАНОМ НА ДIЛI!
  Бо поки я вiд горя соловiв,
  вiн тридцять тисяч вiйська у недiлю
  вночi через болото перевiв.
  
  Поляки спали, бо пани панами.
  А вiн звелiв у тiй трясовинi
  костити греблю хмизом, жупанами,
  возами, повстю, дiркою в човнi!
  
  Гатили все в роззявину болота.
  Сiдло, бордюг, баняк i кобеняк.
  Брела голота... I жiнками Лота
  бiлiв, болiв березовий стовбняк.
  
  Турецьких сукон вивернули хуру.
  Товкли в багву останнє таганча.
  Щоб рятувати не козацьку шкуру,
  а руки, що згодяться для меча!
  
  У мочарях провалювались, дибали.
  Недвигу-калiч неводом вели.
  I виповзали чорнi, як анциболи,
  набравши смертi повнi постоли.
  
  Їм нiч iскрила зоряним кресалом.
  Богун останнiй увiйшов у лiс.
  А сторопiлим пiсля сну гусарам
  лишив болото з греблею взамiс!
  
  ОСЬ Я ТУТ П'Ю ГОРIЛКУ-ЗАПРИДУХУ.
  А може, хай вже гетьманує вiн?
  Той вмiє так розколихати духа,
  що Україна загуде як дзвiн.
  
  О, той не стане полiтикувати
  i пiд мечем не всидить, як Дамокл.
  Той буде сам мечi собi кувати.
  Не старчить сталi - викує з думок.
  
  А я... Що ж я?.. Та я вже й не подужаю.
  Вже вiку доживатиму будь-де.
  Або слiпого гетьмана з бандурою
  колись в степах мiй джура поведе...
  
  ГЕЙ, У ЧИСТОМУ ПОЛI ТА ЗАШУМIЛА ТИРСА.
  Г-ей, та було ж нас доволi! А зосталось триста.
  Гей, та було ж нас триста, та усi шаблистi.
  двi душi зосталось, та й тi непаристi.
  Госа, хлопцi, госа, понад берегами!
  Тече рiчка кервавая темними лугами.
  Бiжать ляхи до берега,
  да всяк сполошився.
  Всi козаки повбиватi,
  а один лишився.
  Стоїть собi у човнику в пострелянiй свитi.
  Стоїть собi проти неба - як один у свiтi!
  А не жалько ж йому вмерти, нi що кулi рiють.
  Тiльки й жалько козаковi - мати постарiють.
  
  Стрiлив ляшок, стрiлив другий,
  стрiлив чотирнацький.
  
  Чи вiн козак заворожен, такий чудернацький!
  
  Сам король прийшов дивитись, жабарями тьопа.
  Понашевкувалось шляхти - убивати хлопа.
  З карабинiв цiляться, лiгши на вали.
  Гаркоту-гармату в нього навели.
  
  А у нього ж анi шаблi булатної,
  нi пищалi семип'ядної.
  Тiльки й є, що коса,
  та i та пощерблена.
  
  I де вiн її тут узяв?
  Чи не одняв у своєї ж смертi?..
  
  Кидав би ти свою косу та й тiкав би прiчки.
  А вiн стоїть, косарює, та й посеред рiчки.
  
  Човен хлепче водиченьку, зламалось весельце.
  Цiлять йому у личенько, цiлять йому в серце.
  А вiн себе лясь по грудях, та й по бiлiм лицю -
  докучають комарики гей у косовицю!
  
  На що король, на що гордий,
  
  та й той здивувався
  Звелiв стрельбу припинити, а тогдi озвався.
  
  - Виходь, - кае - з тої рiчки,
  кидай косу тую
  Подарую тобi життя
  й шаблю золотую!
  
  А вiн косить, а вiн косить, човен углибає.
  - Я вже, - кае, - ваша милiсть, о життя не дбаю.
  Може, вцiлиш, ваша милiсть, в мене хоч тепер ти.
  Я вже дбаю, ваша милiсть, щоб по-людськи вмерти.
  
  А один песький син з головою рудою
  
  нирцем, тихцем пiд водою
  
  пiдкрадався, чаївся, жабуринням умився,
  
  козаку межи плечi ножем устромився.
  
  А вiн кае: - Й тобi, стерво,
  вбить мене несила.
  Оддав смертi свою косу,
  а вона й скосила...
  
  ОДНИМ СУДИЛОСЯ ВПАСТИ,
  ЯК ДЕРЕВУ В БУРЕЛОМ.
  А iншi потрапили в пастку,
  i десь їх вiзьмуть в полон
  Розбитi, сумнi, розпорошенi, бредуть до своїх родин.
  А я, переможений гетьман, сиджу тут, як перст, один.
  
  ЧИ ЗАМОЛЮ СВIЙ ГРIХ ПЕРЕД НАРОДОМ,
  що знову пекло в нашому раю?
  А я мов риба з побiлiлим ротом
  на той гачок на сволоцi клюю.
  
  Це мiй кiнець. Душа у потолоччi
  Вже хоч спiвай Давидовi псалми.
  Болючi днi, безсоннi мої ночi.
  Усе ж було за нас! Але програли ми.
  
  I щось змiнити я вже не потрафлю
  Сиджу в облозi смутку i сльоти.
  Зелений кiнь з полив'яної кахлi
  копитом б'є у скроню самоти...
  
  ЯК ТАМ НА ВЕЖI ТОМУ ЗБРОЯРЕВI?
  Чень до кiсток пронизує сльота.
  Провiльгли стiни. В кам'яному чревi
  сиджу як Йона в черевi кита.
  
  А джура, що то молоде! -
  набрижжив чоботи i йде.
  
  Чого вiн тут, при гетьманi старому?
  Вже iнший втiк би у Великий Луг.
  - А винеси-но свiчку проти грому, -
  сказала вiдьма. Винiс. Грiм ущух.
  
  АЛЕ Ж I ЛIТО! ТО ДОЩI, ТО ЗЛИВИ.
  Без дому, без жони сумнi мої лiта.
  Дивлюсь на джуру, думаю: щасливий!
  Дiвчаточко для нього пiдроста.
  
  Рудий ручай по схилах воду хлепче.
  I протряхає стежка вже як де.
  Кажу йому: - Чого нудьгуєш, хлопче?
  Сiдлай коня. Вона ж тебе там жде.-
  Кажу йому: - Служив ти менi ревно
  Тепер iди, дай Бог тобi сiм'ю.
  Вiдмовчується джура. А згадує напевно
  ту дiвчину - як доленьку свою.
  
  ТЮТЮН СКАЖЕНИЙ, ПОХЛИНУВСЯ ДИМОМ.
  Гадюка обвилась, у серцi як жало.
  Я теж кохав. Та доленьки i дива
  в життi у мене так i не було.
  
  Було у мене щастя полинове.
  Красуня, панi, жiнка, не дiвча.
  На неї задивлялися панове
  усього чигиринського ключа
  
  Була як чад. В любовi невтоленна.
  Була як опiк серця i чола.
  Ото колись одна така Гелена
  i до вiйни троянцiв довела.
  
  ЩОСЬ ТРАПИЛОСЯ. ДИМ.
  А нi, то знову хмари.
  Пливуть, пливуть, пливуть...
  А й справдi наче дим.
  Оджеврiло життя... Клубочаться примари...
  Як був я молодим... як був я молодим ..
  
  То хмари як сади. То гриви, то перуки...
  А он i тi - єдинi, хто простить.
  Мiй батько проплива, схрестив на грудях руки.
  I матiнка моя, лебiдонька, летить...
  
  МIЙ БАТЬКО ОСАДИВ МIСТЕЧКО ЧИГИРИН,
  що по загладах був уже травою.
  Я пам'ятаю батька не старим
  I матiр пам'ятаю не вдовою.
  
  I той наш дiм на Замковiй горi,
  i Дике Поле за ярами й хащами.
  I Тясмин, де колись кусали комарi
  святого Афанасiя Сидящого...
  
  ХОДИВ Я 3 БАТЬКОМ У ПОХОДИ ДВIЧI.
  Полiг мiй батько у кривавiй сiчi.
  
  Мене взяли в полон. Два роки у Стамбулi
  ловив я кожну вiсть, яку несли прибулi.
  
  Як здумаю, було, не тямлюся вiд болю,
  що батько - непохований! - лежить на полi бою.
  
  Як тi, пiд Берестечком...
  I скiльки їх, Бог вiдає...
  Та ворон, що їх знає, не раз на день провiдує. .
  
  ЦIЇ ФОРТЕЦI МУРИ КАМ'ЯНI
  були колись лицарству за домiвку.
  I за твердиню в битвах. А менi
  вони уже - як призьба для угрiвку.
  
  Вже й мiст запав. До скошених ворiт
  дорога заростає кропивою.
  На схилах риє кольоровий крiт.
  I тиша тут здається гробовою.
  
  Та ще отой тут лицар у стiнi.
  I я на нього тут дивитись мушу
  Його свобода в кам'яному снi
  нiяк не може випростати душу.
  
  Отак вночi, буває, лежимо.
  У латах вiн, а я в своїй кувертi.
  А я собi i думаю: - А мо',
  i вiн, i я - ми вже обоє мертвi?!..
  
  ВЖЕ Й НЕ ГОЛЮСЬ. КОШУЛЬКА МОЯ ДРАНА.
  Свистить моя гетьманська калита.
  Бог, пропитавший Iлию од врана,
  i нас тут теж як-небудь препита.
  
  Зброяр i джура стережуть вали.
  Стара вiщунка зварить пообiдать.
  Шрамко приходить з мiста як коли.
  Одслужить в церквi та й бреде провiдать.
  
  0-он, пiд горою, бiля гаю,
  як сивий припутень кульгає...
  
  ТАК I ЖИВЕМ, У ЦIЙ КАМIННIЙ КЛЕШНI,
  в причаєнiй зiвсюди небезпецi -
  
  до гетьмана особи приналежнi,
  сумна залога мертвої фортецi.
  
  ВНОЧI ТУТ ХОДЯТЬ ПРИВИДИ. Я САМ
  на власнi очi бачив якiсь тiнi.
  I хоч не дуже вiрю чудесам,
  а все ж якiсь тут шерехи постiйнi.
  
  То раптом в залi чути полонез.
  То сажотрус iз комина з'явився.
  Щоправда, я не так щоб i тверез, -
  але ж i вiн на мене подивився!
  
  Iз гобелена все хтось прицiляється.
  I тче павук свою прозору нить.
  Вночi тут ходить панi порцелянова,
  От-от розiб'ється, дзвенить.
  
  То похитнеться рама в позолотi
  То наче тихо брязнули ключi.
  Щось жебонить. Щось вевкає в болотi.
  Упавшi духи плачуть уночi.
  
  Казав Шрамко, що люди вже давно
  оцю стару фортецю обминають
  А що один тут привид п'є вино,
  то добре, що вони iще не знають.
  
  А ЗI СВIЧКИ ПЛИВУТЬ ОКАПИНИ.
  I Мати Божа дивиться з iконки,
  як я тут п'ю, розхристаний, розхряпаний,
  аж мерехтять в очах зеленi коники.
  
  А що ж менi робити ще, некволому?
  Чей думають, що здався я, затих.
  Шрамко десь чув - король за мою голову
  призначив десять тисяч золотих.
  
  То добре, що принiс вiн аква вiту.
  Я тяжко пив i лаявся словами.
  
  Усi дiди iз того свiту
  всю нiч хитали головами.
  
  Чи ми вже й справдi прогнiвили Бога?
  Чи ми вже здобич для чужих сваволь?
  То хану дай за себе вiдкупного,
  то голову оцiнює король!
  
  А ЩО Ж ТИ ЗНАЄШ, ВЛАСНЕ, ПРО ЦЮ ГОЛОВУ
  що ти її оцiнюєш?.. Овва!
  
  Ллється по жилах розпечене оливо
  
  Пада на груди хиль-голова.
  
  Певно, допився до зеленого змiя.
  Якась у мене в головi веремiя.
  
  Увижаються ворота.
  От буває ж,
  
  ухопилося голови i не вiдпуска.
  
  I зелена, зелена, зелена
  на воротях бовтається панi Гелена.
  
  Панi Гелена, жона гетьманська.
  Та свiт же бiлий менi потьмарився!
  
  ОХ, ТИМОФIЮ, СИНКУ ТИМОШЕ!
  Ти не повiсив її, ти, може,
  так тiльки, здумав, завдав до льоху?
  
  - Батьку, я покарав оту шльоху!
  Ти був слiпий. То душа блудодiйська
  Вона не варта твоєї любовi.
  Коли я додому заскочив - для вiйська
  в коморi взяти тi грошi скарбовi, -
  їх не було вже. Бо панi дому
  ключ вiддала своєму коханцю.
  А той признався. I в тому, i в тому.
  Хотiлось, бач, жити йому, поганцю.
  Суд був короткий. Вiйна. Жарота.
  Мотуз на шию. Кiнь пiд ворота.
  Очi замружив - як хвисьну коня!
  Кiнь як рвоне у степи навмання!
  Тiльки й знялася зелена шквиря.
  Тiло гойднулося наче гиря.
  
  Так їй i треба, земля їй розпадина!
  Панi Гелена, зелена гадина.
  
  ТА ЩОСЬ МЕНI ЩОНОЧI
  ЩОДНЯ
  ТОЙ КIНЬ ЛЕТИТЬ У СТЕПАХ НАВМАННЯ
  
  ЛЕТИТЬ БЕЗ ДОРОГИ
  ЛЕТИТЬ БЕЗ УПИНУ
  НА ЗЕМЛЮ РОНИТЬ КРИВАВУ ПIНУ
  
  БОЖЕ, БОЖЕ, ПОМИЛУЙ НАС!
  Сину мiй Тимоше, то ж був не наказ.
  То ж була розпука, то ж був тiльки шал.
  Сину мiй Тимоше, що ж ти поспiшав?
  Сину мiй Тимоше, степове лев'я!
  Я ж коли у гнiвi, то уже не я.
  Це якби Виговський слухав моїх слiв,
  скiльки перевiшано вже було б послiв! -
  вiд царя, вiд хана i вiд короля.
  Сину мiй Тимоше, степове орля!
  
  В трунах перевернеться
  
  наш козацький рiд.
  
  Що ж ти зробив шибеницю
  
  з батькiвських ворiт?!
  - Мусив вибирати. Мав одну добу.
  Батькiвськi ворота
  
  чи батькiвську ганьбу.
  
  ...ЧИ ВИ Ж ЇЙ ХОЧ ПЕРЕД СМЕРТЮ
  ДАЛИ ПОЦIЛУВАТИ ХРЕСТ?
  Чи сповiдалась,
  як честь жоночу процвиндрила?
  Та було ж її прикопати за тисячу верст
  вiд святого християнського цвинтаря!
  
  Оту перелюбницю,
  ту лайдачку,
  синiв моїх ненависну мачуху.
  Оту гадюку, змiю зелену!
  Мою Гелену... мою Гелену...
  
  ЧИ Я Ж НЕ ЛЮБИВ ТЕБЕ, МОЯ РIДНА?
  А в тебе ж вiрностi як у шелягу срiбла.
  Було б шануватись, моя замороко,
  хоч для годиться, про людське око.
  
  Хай не святенниця, недоторка,
  а так шалатися в глупу нiч! -
  Ти ж не якась там хльорка,
  
  самiй гетьманшi не подоба-рiч.
  
  Ти ж мала буть хранителькою честi.
  Як в домi чисто, й чорт менi не брат.
  Душа ж i так стоїть на перехрестi
  усiх обманiв, пiдступiв i зрад.
  
  То ще й вiд тебе лжа i осудовище?
  То ще i ти обманюєш мене?!
  Десь має ж бути в свiтi пристановище,
  де в серце жодне стерво не вджиґне!
  
  БУЛО Б ТЕБЕ УЗЯТИ НА ЗАНУЗД.
  Та я ж би вмер за твою сльозу
  А ти ж то, ласки моєї замiсть,
  таку ганебу, таку мерзу!
  
  Чи мож' тобi серце з нудоти сплюскло?
  Бо що ти знала? Шовки та люстро
  Та златоглави, та води колонськi
  Та рiзнi мислi свої вавилонськi
  
  ...ВНАТУРИЛАСЬ, ВИКОБЄЦАЛА,
  ХМIЛЬНОЮ КРОВ'Ю НАЛИЛАСЬ.
  фортуну гонором хвицала, грудьми грiховно нап'ялась.
  Ходила, наче королева.
  А як мiнилася в лицi,
  коли сорочка перкалева згорала в мене у руцi!
  
  Шляхтянка пишна i лукава,
  щоб я достоту скаженiв,
  тремкою цнотою лякала,
  то скаже: мiй,
  
  то скаже: нi!
  
  В гарячцi губ, в нестямi тiла,
  В шалу розчахнутих колiн
  якi слова ти шепотiла
  шовковим голосом своїм!
  
  Як незагнуздана лошиця
  несла крiзь нiч мою жагу.
  Та я ж без тебе тут лишився
  як пожарище на снiгу!..
  
  А КОЛИ МИ ВИРУШАЛИ,
  не було нам стриму,
  до Молдови, до Варшави
  чи iзнов до Криму, -
  
  Кажу: - Будь менi здорова!
  Кажу: - Не журися.
  Кажу: - Панi гетьманова,
  ти ж менi дивися!
  
  
  А вона менi, о Боже! -
  до стремен припала:
  - Коли я тут що абощо,
  то щоб я пропала!
  
  Чума б тебе зачумила,
  мусив замовкати.
  Чи мав тебе, моя мила,
  в замки замикати?
  
  А ТОЙ ЖЕ, ТОЙ,
  КОГО СОБI З'ЄДНАЛА?!
  Така красуня, вiнчана жона!
  Чи вже себе й за устiлку не мала, -
  чим уподобавсь, смуток тебе зна.
  
  Дворецький з нього - перша кляса.
  Солодкомовний, у лакействi - зух.
  Його слова б у мисочку - маляса,
  у спеку можна вивестися з мух.
  
  Липучий равл в золоченiй лiвреї,
  блiдий холуй, драглистий вiд сиднi,
  моєї панi ницi емпiреї, -
  вiн так доповз, не втримавсь на конi.
  
  А ще любив закинуть про ойчизну.
  Закрався в душу якось. Недарма ж
  Лишив на нього птаство й рогатизну,
  льохи iз ренським, саджавку i саж.
  
  Все поважав маєтне й маєстатне.
  Така порода, вутла i плоха.
  Я ж думав так:
  як до меча нездатне,
  то певно ж i нездольне до грiха.
  
  Чи, може, ти одна тому причина?
  Чи, може, це в тобi той вавилонський блуд,
  що ти їх всiх пiдпалюєш очима,
  як хтива iскра, кинута на трут!
  
  ГИДЬ. ГАДЮШНИК. СОБАЧА ТIЧКА.
  Збагнiтований Божий дар.
  Де ж ти, дiвонько, красна чiчко?
  Де ж ти, жоно, чистий олтар?
  
  Де ж ти, де ж ти?
  Щось довго йдеш ти.
  Сивий волос почав укидатися.
  Дотлiває душа до решти.
  А куди ж вiд себе податися?
  
  От, сиджу, кулаки в колiна.
  Уздрiваю в горiлцi суть.
  Счервенiла уже калина,
  Що за гробом моїм понесуть...
  
  ГРIШНИК Я, НIДЕ ПРАВДИ ДIТИ.
  Був женило, джиґун, не послiднiй таки бабодур,
  Може, й десь полишив самосiйнi дiти.
  Та й не молод уже. А уклiпився в голову дур.
  Приманячилась жiнка
  Над всею цiєю рiзнею,
  над блюзнiрствами свiту - святиня моя сливе
  Я кохав не одну А щасливий був тiльки з нею
  Не чiпайте її. Вона менi в хмарах пливе.
  Хтось казав: та вона ж у тебе руда
  Ох як жар! Та й краси ж гордовитої
  Пiсля неї кожна - як прiсна вода
  пiсля оковитої.
  
  А бувало ж в походах -
  зголоднiю
  Ой да
  як захочеться жiнки,
  аж тiсно менi в кунтушi.
  Бо похiд то похiд.
  А пiдвернеться, гляну - хвойда.
  Так i верне з душi.
  
  Або й просто жiноцтво.
  Ночiвля яка чи корчма.
  Не одна й молодиця
  ласкава була до мене.
  Сiдло в головах, пiд боком кошма.
  А сон присниться - Гелена.
  
  Я ЗГАДУВАВ ЇЇ. Я ЖИВ ТИМ КОЖНИМ МЕНТОМ.
  Берiг в душi як найдорожчий скарб.
  А вiн ходив в каптанi з позументом,
  В казну по лiкоть руку запускав.
  
  Меткий панок, iз тих, що не погребують.
  Воно запхне i совiсть за манжет.
  Таке нiкчемне - кидик, сухоребрик,
  ще й зачiска ненаська - левержет.
  Улестив панi, спритний на пiдмову.
  Нагледiв грошi i звивавсь як вуж.
  А я в походах. I ключi вiд схову
  довiрив гетьмановiй, а кому ж?
  
  НЕ ПРИЇЖДЖАВ УПОТЕМКУ, УПОТАЙ,
  аби вночi заскочити обох.
  Про це й не думав. Поки вiриш, поти й
  душа не пiде в жебри до тривог.
  
  Я слав гiнцiв наввипередки часу.
  щоб у письмi такого наверзти!
  А коли я крiзь нiч до тебе мчався -
  мiй кiнь iржав уже за три версти!
  
  Дубовi дверi розхряпнем стояли.
  Любив тебе, не вмiючи звикать.
  То чи ж менi, упитому боями,
  мущинський дух по запiчках шукать?!
  
  А ти була...
  Така була, як завше
  Лиш не доглупав я у чому рiч:
  стара вiщунка, й слова не сказавши
  полiзла спати на холодку пiч.
  
  А ВСЕ Ж РОЗКРИЛОСЯ НА КРАДIЖЦI.
  Сидiла правда в порожнiй дiжцi.
  Казна козацька.
  Казна що?
  Болить, що ти таке казна-що!
  
  Болить, що отямився лиш допiру,
  як з погорiлля, як з-пiд золи.
  Що ви удвох мою довiру,
  як свинi з жолоба, пили!
  
  То що ж ти серце iз мене вийняла?
  Ти ж менi душу всю запомийнила!
  Та будь воно прокляте, все ваше кодло,
  всi вашi кубла i всi вашi кудли!
  Та я нап'юся,
  та я заллюся,
  та я на каменi постелюся!
  
  Та я ж не в Суботовi,
  я ж тут в Паволочi.
  
  А КIНЬ ЛЕТИТЬ I ЛЕТИТЬ СВIТ ЗА ОЧI...
  
  А ЗАВТРА ЗНОВУ НАСТАНЕ РАНОК
  
  Ой коню коню зелений тпру
  
  Ох дайте люди менi утираник-
  багровий сором з лиця утру
  
  МАРШАЛОК ДВОРУ, НIЩО В КАПТАНI.
  Сказав би: вкрав я. При чiм тут панi?
  Сказав би: каюсь, моя вина.
  А вiн лякаєсь: це все вона!
  Ну хто ж тебе, сучий-пересучий сину,
  да укусився б ти за язик,
  питав про ту соромоту псину
  твоїх нiчних у мене позик?!
  
  Чи тобi полегшало,
  що на мене пальцями тицяють
  вiд Днiпра аж по Вiслу,
  
  що Гелена пiдбитою птицею
  
  побiч тебе на воротях повисла?!..
  
  В ГОЛОВI У МЕНЕ ЧОРНА КРУГОВЕРТЬ.
  Я ж хiба наказував, щоб аж так, на смерть?
  
  Кiнь такий зелений, груддя з-пiд копит.
  В жилах твоїх, сину, кров моя кипить.
  
  Ти ж такий удався, що як щось утнеш!
  Сину мiй Тимоше, ти добив мене ж!
  
  То ти в очi туркам вилаєш iслам.
  То ти пообсмалюєш бороди послам.
  
  То ти в саме пекло лiзеш у бою.
  Що ж ти так ненавидiв мачуху свою?!
  
  А Я Ж ТЕБЕ ВЧИВ, ЩО КОБIТУ
  НЕ МОЖНА УДАРИТИ Й КВIТКОЮ.
  Щоб ти ж менi вирiс лицарем,
  а не яким душевбогим.
  Чи ви ж їй хоч ноги обмотали намiткою,
  щоб не боса стояла перед Богом?..
  
  Я ДОГАСАВ. Я ДОГАСИВ
  цей бiль, цю пристрасть, як жаринку.
  Одне, що в Бога я просив -
  щоб дав менi забуть цю жiнку.
  Вона була як слiд змiї
  Як грiх з отрутою надпитий.
  Я не ненавидiв її.
  Я був понижений i вбитий.
  
  Я пив. Я мучився. Не спав.
  Боявся посмiху, як пастки.
  Ось я такий i воював.
  В менi було зерно поразки.
  
  БО ЩО Ж ГЕТЬМАНСТВО 3 ТИМ ЙОГО ВЕЛИЧЧЯМ?
  Високу душу теж стрясає дрiж
  Бо я стояв до ворога обличчям.
  а жiнка в спину застромила нiж.
  
  А щоб мене добити вже образою.
  щоб попливла в очах менi земля -
  смiялось панство i пило мальвазiю
  за вiрнiсть жон в наметi короля
  
  Пiднявши келихи за вiрнiсть
  вони кричали ще й: "Вiват!"
  Мойого болю безнемiрнiсть
  їм закортiло блазнювать
  
  Весь табiр чув. Горлали ж до пiвночi.
  Умисне брали гетьмана на глум.
  Пушкар, Джеджалiй одвертали очi.
  Хапавсь за шаблю, аж бiлiв, Богун.
  
  В НIЧ ПЕРЕД БОЄМ ЩОБ ТАКА НАРУГА!
  З таким лицем як стать пiд корогви?!
  Та щоб якась там жiнка недолуга! -
  ти гетьман чи ти хто? Та викинь з голови!
  Ти ж не якийсь рознiжений паночок,
  щоб тiльки й думать, люб ти чи не люб
  Ти маєш двох синiв. Дорослих маєш дочок.
  Це їм пора любитись, брати шлюб
  
  А ти, не встигла вмерти їхня мати
  привiв у дiм ненависну чужу.
  То що ж ти хочеш з того всього мати?
  Ну от i маєш зраду та олжу.
  
  Тепер твiй син од горя бешкетує.
  Квiтучi села спалює орда.
  А ти сидиш без вiйська, без шкатули.
  Та ще й про жiнку думаєш. Бiда.
  
  ГОЛОВА МОЯ ЩОСЬ ВАЖЕННА.
  Од провини чи од вина
  Це ж i син мiй колись ожениться.
  Не дай, Боже, така жона
  
  ЛАСУХО МОЯ ДО ЛЮБОВНОЇ ЯРОСТИ!
  Нiяк не забуду очей твоїх карсти.
  Твоїх колiнець, твойого лона,
  Згадаю - досi душа холоне.
  
  Щоб ти так знала букву й число,
  як знала жiноцьке своє ремесло!
  
  То що ж ти винна, що не льодина?
  Я ж сам розбештав тебе, єдина
  Було, заскочу до свої хати,
  щоб до пiвночi тебе кохати.
  Та й знов на ляха або на хана.
  Це я винуватий, це я, кохана!
  
  Бо що ж пiвночi, що ж тi пiвночi
  тобi, розкiшнiй, до ласк охочiй?
  Недоголублю,
  лиш кров тобi збурю.
  Прийду до жiнки - залишу бурю.
  
  I це ж роками, не день, не тиждень,
  я все в походi, все наодлуцi.
  А ти ж би змерзла була. А ти ж би
  рознемоглася в такiй розлуцi.
  
  То що ж, ридати менi, топитись?
  Он чоловiки, так тi - в бурдей.
  А жiнцi варто лиш оступитись,
  то грiх вiд Бога i вiд людей.
  Уже й гуляща, уже й повiя,
  i поговiр на неї, i сором.
  А жiнка ж так - не живе, говiє.
  Прости їй, Боже, невiльний скором!
  
  Вона ж дурепа, вона ж овечка.
  Нема чого й розбивати глек.
  
  Але якщо вже стрибати в гречку,
  то хай би в гречцi хоч добрий грек!
  
  I як же ту блiдороту немiч
  ти брала собi, рознещасна, на нiч?
  Отой слимак, те нiкчемне м'яло! -
  його хватило, а мене мало?!
  
  А може, матерi твоїй осичина,
  була ти мною вже пересичена?
  Та з доброго харчу, ледачу й тлусту,
  тебе потягло на таку капусту?!
  
  Бриджусь тобою, тля лопушана!
  Яка єси - така тобi й шана.
  
  А КIНЬ ЗЕЛЕНИЙ УЖЕ ХРИПИТЬ
  
  Якими сльозами його окропить
  
  Яким заарканить його арканом
  
  Яким зупинити його барканом
  
  Така менi лучилася бредня -
  допився до зеленого коня.
  
  А НА ПОДВIР'Ї ПРОЛИВЕНЬ, ПОТОПА.
  Пливе фортеця, як старий ковчег.
  I дивна тiнь, чудна моя подоба,
  гiркий тютюн у люльцi притовче.
  На стелi дощ наплямкує вже плямку.
  I самота в мигтiннi свiчечок
  В дубовi дверi показала клямку -
  як ж чортеня глузливий язичок.
  В очах пливуть якiсь павинi очка.
  Шугає вiтер. Льонна i лукава,
  до мене з пiтьми простягла сорочка
  гарячим шовком вишитi рукава.
  
  Чого схотiв! - лебiдоньки в бур'ян.
  Вернисонця у дурноп'ян.
  Ти пий. I чарка серебренька є.
  I десь там джура на бандурi бренькає.
  
  I вiтер фалю у вiконце - плюсь!
  Втопити хоче у дощах, пекельник.
  Я - горiлчаний потопельник.
  Я сам в собi зсередини втоплюсь.
  
  А що мене на свiтi ще трима?
  Чабульк - i чарочки нема.
  
  I НЕ СП'ЯНIВ, ЛИШ ГОЛОВУ ЗАПАМОРОЧИВ.
  Хлюпоче дощ з неораних полiв.
  Чогось мiстечко називають Паволоч -
  волока, зав'язка вiд постолiв.
  
  А може - шовк. А може - поволока.
  Волiчка днiв у шатах давнини.
  "Це мiй народ!" - як сказано в пророка.-
  "Пшеницю сiяв, а пожав терни".
  
  Гей, люди, люди, сiрi пострiшане!
  Вам спиться в дощ на кулацi досад.
  Я, гетьман ваш, я, звиклий до пошани,
  оце мiй самосуд пiд самосад.
  
  Мої грiхи вже до стiни припертi.
  Я вже ослаб, я вам не захисник.
  Менi уже три чисницi до смертi.
  Я вже гiркий i чесний як часник.
  
  Є в мене тут i келишок, i кварта.
  Я п'ю до вас! А ви десь там, десь там -
  Настав мiй час сказати свою правду.
  Кому скажу? Оцим старим хрестам?
  
  Хрести, хрести! Послухайте, я п'яний.
  Вiзьмiть мене, я смертi не боюсь.
  Як Святополк, що звався Окаянний,
  я в цiй фортецi об камiння б'юсь!
  
  Та я ж не вартий мiдної пиняжки.
  Щоб так страждати через ту змiю!
  Призвiв людей до прiрви, до поразки,
  то хоч покайся!.. Каюся i п'ю.
  
  ЧОГОСЬ В ОЧАХ МЕНI УЖЕ ДВА КУХЛI.
  То як же пити, iз котрого з них?
  Зелений кiнь з надтрiснутої кахлi
  копитом вдарив, заiржав i зник.
  
  Мiй джура спить, i десь немає вiдьми.
  А кiнь помчав. А там же поле й лiс.
  ДЕРЖИ, ЦЕ ВIН! ЦЕ ТОЙ, ЩО ПIД ВОРIТЬМИ
  МОЮ ЖОНУ ПIД ЗАШМОРГОМ ПРОНIС!
  
  ТА ЩО ЗI МНОЮ? АНI РУШУ 3 МIСЦЯ.
  I хто це землю так розколихав?
  А ти iз мене, лицарю, не смiйся.
  Ти свою панi теж, мабуть, кохав.
  
  От ти iшов на турка чи на пруса.
  Замкнув свiй замок - не влетить комар.
  А панi дому любить сажотруса,
  а вiн до неї лазить у димар.
  
  I ЗНОВУ РАНОК ХМАРАМИ НАГУС.
  I знов пливе полив'яна рибинка.
  Щебече птах. Смiється сажотрус,
  аж на плечi пiдстрибує драбинка.
  
  Чого смiєшся? Може, через те,
  що я тут п'ю в розхристанiй кошулi?
  
  ЗЕЛЕНИЙ КIНЬ В ОЧАХ МЕНI РОСТЕ
  
  Але чому так тихо у Стамбулi?..
  
  Я ВЖЕ ПIВБОЧКИ ВИПИВ ТУТ ВИНА.
  А вiдьма мовчки у кутку сидiла.
  Рухнулася як тiнь вiд кажана:
  - I доки ж тут чав'ядiти без дiла?
  
  Я їй сказав щось нiби про чортiв.
  Не знаю сам, заснув я чи упився.
  
  Зелений змiй над замком пролетiв,
  
  але хвостом за вежу зачепився...
  
  ОТЯМИВСЯ. НЕ П'Ю. ОПОХМЕЛИВСЯ. ДОСИТЬ.
  На бочку, на вино й не гляну, обмину.
  Хiба що лицар в каменi запросить.
  Чогось уже не п'ється одному.
  
  Шрамко не п'є. Iз джурою негоже.
  Не ласi до питва вiщунка i зброяр.
  Тi двоє завели: "Та ой не шуми, луже!"
  Програли ми. Нiхто нам не сприяв.
  
  АЛЕ НЕ КРАЩЕ В IНШИХ ТЕЖ КРАЇНАХ.
  До принца їздив - скрiзь однi терни.
  
  Лежить Нiмеччина в руїнах
  тридцятилiтньої вiйни
  
  Всi проти всiх. Скрiзь чорний вiтер смертi.
  Усi кордони вигнутi як хорт.
  Лежать мiста, обвугленi, обдертi,
  не згiрш як в нас пiсля монгольських орд.
  
  I то ж не орди, не пiвнiчне царство,
  не дикi зграї кочових племен.
  То все народи захiднi, лицарство,
  то все вiйна латинських ойкумен.
  
  МАЙБУТНЄ СХОДИТЬ ЧОРНОЮ СIВБОЮ.
  Що я додав до того врожаю?
  Усi держави б'ються мiж собою.
  Ми ж за державу билися свою.
  
  ГУЛЯЛИ ВIТРИ НА ЛА-МАНШI.
  Фонтанами бив Фонтенбло.
  Ще був я не гетьман. Гетьманшi
  i в мислях iще не було.
  
  У доброму вiцi i зростi,
  я їхав з Варшави аж де -
  Його королiвської мосцi
  посланцем до принца Конде.
  
  Чи хто пригадає теперка,
  як я їм тодi пiдсобив?
  Я полк їм послав до Дюнкерка,
  i полк той мене не зганьбив!
  
  А ЧАС МИНУВ. ПОБЛЯКЛИ БАГРЯНИЦI.
  I все гай-гай, i де воно тепер?
  Той принц Конде сидить уже в темницi.
  Iспанцi вже вiдбили той Дюнкерк.
  
  Царя нового мають московити.
  Король помер, брат взяв його вдову.
  Я в славi був, i я уже розбитий.
  Достойно жив, тепер напiвживу.
  МЕНI ТУТ ТIСНО. ЗВИЧЕН Я ДО ПРОСТОРУ.
  Тут мiж камiння добре лиш вужам.
  
  Миша з'їла у церквi проскуру,
  i тепер вона вже кажан.
  
  Кам'яна моя огорожа.
  Нiч ночую забув котру.
  Хай збувається воля Божа.
  
  Наснились бджоли. Видно, скоро вмру.
  
  СТАРА ВIЩУНКА ГЕТЬ ЗАНУДЬГУВАЛА.
  Не варить зiлля, не вiщує. - Ет!
  Хоч би послав кому унiверсала.
  Чи дику качку збив у очерет.
  
  СКУБЕ ТРАВИЧКУ КОНИК МIЙ СТРИНОЖЕНИЙ
  Зброяр плотву на нитку нанизав.
  "Vae vicitis!" - горе переможеним! -
  як той заброда римлянам сказав.
  
  ТАК I ЖИВУ. ЗАБУТИЙ, ЗБУТИЙ
  в лiси, в це лiгво кам'яне.
  А десь, мабуть, як пику в бутель,
  чутки викривлюють мене.
  
  Хай гомонять. На це немає ради.
  Ковбанi слiв отруйнi для пиття.
  Вiдбiлює душа свою велику правду
  у лузi споминiв, над рiчкою Буття.
  
  ...ЧИ СПРАВДI ВIРИВ Я У ПЕРЕМОГУ
  в такiй тяжкiй нерiвнiй боротьбi?
  Так, вiрив я. Найперше вiрив - Богу.
  I вiрив людям. Людям i собi.
  
  На мене йшло до двiста тисяч вiйська.
  Державний крок, важучий вiд бронi.
  Було там все - i навiть хрест мальтiйський,
  i срiбний щит "тевтонської свинi".
  
  Зiвсюди все пiд Берестечко пхалось.
  Охочий свiт служити королям.
  I найманi полки. I навiть нiмець Страус
  менi у саме центро поцiляв.
  
  Там був француз, розчесаний на продiль.
  I влох, i угрин, i литвин, i сакс.
  Приниженi вождi принижених народiв
  послiв не мають вiд таких моцарств.
  
  Пили вино. Писали промеморiї.
  П'янiли вiд своєї маячнi.
  Пiдскарбiї, пiдчашi, пiдкоморiї.
  Короннi, польнi, зацнi i значнi.
  
  Достойники, мостивi, рейментари.
  Ще й посполите рушення юрми.
  Кварцяне вiйсько, рейтари, гусари,
  а особливо тi ото - з крильми.
  
  Спочатку наше вiйсько й не второпало,
  як з ними битись, що така броня, -
  в залiзо геть закуте одоробло,
  є тiльки те, чим сiсти на коня.
  Вгорi перо, на грудях Божа Мати.
  На лiктях сяють срiбнi маслаки.
  Таке залiзо спробуй проламати.
  Оце вояк! - не те що козаки.
  Шолом, нагрудник, все на нiм як влито.
  У нього й кiнь захищений як слiд.
  А ми - у свитах. Куцi чорнi свити.
  Рукава - й тi, щоб вiльно, - навiдлiт.
  
  За ним везуть ще й миску для купелi.
  Вiн тоне в постiль, як в лебедiй пух.
  Бряжчать чарки, видзвонюють тарелi.
  Фаготи-флейти ублажають слух.
  Коштовна зброя. Конi розцяцькованi.
  Штани вузькi, незручнi для ходи.
  Оздобнi кубки. Душi не зацькованi.
  Угорськi вина i старi меди.
  
  Шовкова тля, iндики гоноровi,
  землi моєї захiдний Батий! -
  чи, може, в битвi, на бенкетах кровi
  тобi згодиться кубок золотий?!
  
  А ЩО МОСКВА? МОСКВI НЕМАЄ ДIЛА.
  Ми - щит Європи i свiй хрест несем.
  Хiба їй що? Вона iще й зрадiла -
  де двоє б'ються, третьому хосен.
  Ось ми сповна зазнаєм свою муку.
  I прийде час, безвихiдний наш час, -
  вона нас вiзьме пiд високу руку,
  не ворухнувши й пальцем задля нас.
  
  ПIСЛЯ ДОЩIВ ВОРОНИ АЖ БЛИСКУЧI.
  Спiває пташка голосом тонким.
  Як добре! Нi за ким у свiтi я не скучив.
  Але спинись. Чи й справдi нi за ким?
  
  Гетьманичi мої! Ви сироти вже двiчi.
  За мачуху простiть, погано вибирав.
  Я пережив усе - полон, поразку, вiдчай.
  Приниження - це те, вiд чого я вмирав.
  
  А надто вже тепер, в часи мого гетьманства.
  Я дбав про честь i дома, й на вiйнi.
  Отож воно й пило, насмiшкувате панство,
  бо знало, чим дошкулити менi.
  
  Я спопелiв. Я вже не був собою.
  Я тяжко пив i думав про одне.
  Щоб так на глум, напередоднi бою,
  перед козацтвом виставить мене!
  
  Найбiльше насмiхався Вишневецький,
  моїм нещастям втiшена пиха.
  Той розум не шляхетний, а шляхетський,
  усе привчений бачити зверха -
  
  не здатен був сумлiнням всовiститись,
  помовчати, зборовши свою тьму.
  I коли б я хотiв кому помститись
  в життi своєму, то найперш - йому;
  
  Пан Конєцпольський зроду недорiка,
  а вже такий заникуватий став,
  що поки слухать того чоловiка,
  то вже би грубу книгу прочитав.
  
  Зате вродливий. Там таке субтельне.
  Там наче хто в амброзiї умив.
  Шляхетна ґемба. Це не те що в мене -
  немов од скелi брилу одломив.
  
  Князь Єремiя той не дуже.
  Той не привабливий з лиця.
  Воно у нього зле, байдуже, -
  щось од вчорашнього млинця.
  
  Блiде, холодне, невиразне.
  Не пригадаєш, скiльки б раз не
  дививсь на нього.
  Але очi -
  як буре небо в сiрiм клоччi.
  А то прокотить по лицю -
  як блиск остиглого свинцю.
  В зiницях зашморги гойдає
  химерно вигнута брова.
  Лиця нiхто не пригадає.
  Очей нiхто не забува.
  
  Фiрлей - то дiд, улитий медом.
  Сидiв, куняв там у шатрi.
  Йому б уже не з Ганiмедом
  вмочать в гербатку сухарi.
  Читає книги по-латинi.
  Дзижчить як муха в павутинi.
  Говорить слушнi дiд слова,
  усе за Польщу вболiва.
  цей хоч до правди не глухий,
  зате командувать плохий.
  
  Був ще посол заморський, масний як лемiщаник.
  Чарнецький, чорно в ротi, а вже в душi стокрот.
  I Страус довгоногий. I Хубальд висiвчаний.
  Пшепюрський - трохи жевжик i трохи патрiот.
  
  Потоцький бадьорився, подриґував литками.
  Старезний вже, подiбний до сивої сови, -
  так наче йому розум хтось бiлими нитками
  рiдесенько i швидко пришив до голови.
  
  А що вже Лянцкоронський, то там таке барило,
  там на такому пивi настояна пиха!
  I той туди ж, про вiрнiсть. Чиє б ще говорило.
  В самого жiнка добра, i сам не без грiха.
  
  Яремина Ґризельда, то панi дуже слiчна.
  Все танцi та забави. Красуня врештi-решт.
  Буває, не без того. Але любов їх вiчна.
  Там хто кому не вiрний, уже не розбереш.
  
  Король, той має жiнку, що в гречку не полiзе.
  Та честь його не вронить, не пустить пiд укiс.
  Вона в нього й Марiя, вона в нього й Луїза.
  У них у всiх Марiї в додаток до Луїз.
  
  Вона була цнотлива й за першим чоловiком
  їй щось таке грiховне й на думку не спаде.
  Та й те сказать, властиво воно б уже й за вiком.
  Так що король за нею уже не пропаде.
  
  Хай Бог простить, злослiвником стаю.
  Не буду бiльше, вчасно схаменувся.
  Вони смiялись на ганьбу мою.
  А я на їхнi цноти усмiхнувся.
  
  ТУРКОЧУТЬ В ПОЛI ДИКI ГОЛУБИ.
  Хмарки пливуть з Волинi на Подiлля.
  Сказати правду, Польщу я любив.
  Сам їй нiколи б зла не заподiяв.
  
  Якби ж то моя воля - не допустив би кровi.
  Не я на цi народи ману таку наслав.
  Я жив би з ними в мирi. Якби не безголовi.
  Єдин король був мудрий. То був Володислав.
  
  Коли дiйшло до зброї, до нього я подався.
  Мене вночi до нього таємно увели.
  I я сказав: - Королю, вгамуй своїх пiдданцiв.
  Вони ж менi до розпачу народ мiй довели!
  
  Король менi сказав: - Ти ждеш моєї згоди?
  Чи дозволу питаєш? За шаблю сам берись.
  Ти хто, дитя чи гетьман? Я дав тобi клейноди.
  Менi самому скрутно. Вони такi. Борись.
  
  Та вiн покинув цю земну юдоль -
  Володислав, що створений для трону.
  А це... пшепрашам... це такий король,
  що краще носить шапку, нiж корону.
  
  До короля вiн трохи не дорiс.
  Сказали б греки: схожий на сатира.
  Лице вузьке, дрiбненьке. Зате нiс -
  як за сiм гривень дядькова сокира.
  
  Не визнав нам нi вольностей, нi прав.
  Вже Сiч прикроїв до своєї мапи.
  Мав кардинальську шапочку вiд папи,
  але закон безшлюбности зламав.
  
  Володислав був мiй патрон.
  Ян-Казимiр вiд нього нижчий.
  Я пiдсадив його на трон,
  тепер вiн хоче мене знищить.
  
  АЛЕ ЧОМУ Ж НЕ ЗНИЩИВ Я ЙОГО?
  Пiд Зборовом пани були не дуже бравi.
  Та я ж їх мiг там всiх до одного,
  коли заскочив їх на переправi!
  
  Та рiчка Стрипа вся була в багвi.
  Хапало панство хто кого за поли.
  Король, зловивши жабу в рукавi,
  волав о помiч на усi довколи.
  
  Страх був дивитись як стогнало скрiзь,
  як потопала рать ота вельможна,
  як той король хапався за рогiз, -
  але й без смiху теж було не можна.
  
  I тут я раптом сумнiвам улiг.
  В менi пiдданець гетьмана презмiг.
  I звичка, звичка, спадок всiх неволь,
  болото... жаба... все ж таки король.
  
  Я крикнув: - Згода! - i одвiв полки.
  Як водянi цибатi павуки,
  забiгало те панство по болоту.
  Я повернув їм гонор i свободу.
  
  НА ДРУГИЙ ДЕНЬ ПРИЙШОВ Я У ШАТРО.
  Король сидiв, немов забувши про
  свою ганьбу. Велично i камiнно.
  Вiн був король. Я мусив гнуть колiно.
  Воно не гнулось. Я його зiгнув.
  Я все збагнув, я все тодi збагнув!
  Я усмiхався бiлими губами.
  Душа стояла високо над вами.
  
  А ВIН, 3 БОЛОТА ВИТЯГНУТИЙ ВОЗОМ,
  тепер дивився вже згори униз.
  А що б пiти до голови по розум, -
  кого рятуєш? Ворога?! Спинись!
  Хай би захряс у тому жабуриннi.
  Хай би послухав спiви комаринi.
  За ним i Конєцпольського туди.
  Вичiсував би ракiв з бороди.
  
  Так нi ж. Я дав їм вийти звiдтiля.
  Я не хотiв принизить короля!
  
  От i живу, як цурка в смолоскипi.
  Себе картаю в пам'ятi живiй. -
  Чого ж ти їх не вистрiпав на Стрипi?
  Тепер би не програв на Пляшовiй!
  
  ВСЕ ВИНЕН Я. ЗА ВСЕ. У ВСЬОМУ.
  Не штука битву розпочати.
  I першу битву, й другу, й сьому, -
  все мусив я передбачати.
  
  Я ж так був употужнився на ляха!
  За цi роки я так їх перетряс!
  Чому ж не взяв я шапку Мономаха
  у свiй найвищий, в зоряний свiй час?!
  
  Коли вступив у Київ я комонно -
  Пiсля Пиляви, пiсля Жовтих Вод -
  мене ж вiтали малиновим дзвоном,
  мене ж Мойсеєм називав народ!
  
  Чому ж не взяв я владi притаманного?
  Коронуватися в тi днi
  на Теодора Начертанного
  було начертано менi!
  
  Почесним правом - волею народу.
  Таке не снилось вичахлим родам.
  А цар московський, вiн якого роду?
  Вiн що, з князiв? Я сам герба "Абданк"!
  
  У них там Боголюбський,
  у них тверськi та клязьминськi.
  Романова знайшли десь, одмили од грязi.
  
  А в мене за плечима король Данило Галицький!
  А в мене за плечима всi Київськi князi!
  
  От i сиджу, дивлюся на вали.
  Камiння скель - оце мої всi трони.
  Над королями страж несуть орли.
  А надi мною каркають ворони,
  
  АЛЕ Ж ЯКА НАД РIЧКОЮ СТРОМА!
  Обличчя скель пооране вiками.
  Тут нiзвiдкiль i приступу нема.
  Її не вiзьмеш голими руками.
  
  Згадав степи... Молочну, Янчекрак.
  Не те що цей мурований задвiрок.
  А про корону це я так.
  Менi в коронi змалечку цар Iрод.
  
  ШРАМКО ПРИЙШОВ.
  ПРИНIС НЕДОБРI ВIСТI.
  Менi тепер не йде iз голови,
  як полонених, а не менш як двiстi,
  учора вранцi полем провели.
  
  Вони iшли, прив'язанi до коней.
  Одному ткнув хоч хлiба у рукав.
  Не дав жовнiр благословить iконою,
  а вiн же сина серед них шукав!
  
  НАД ВАЛОМ ПРОЛЕТIЛО ВОРОННЯ.
  Закаркало, крильми залопотiло.
  Аж дрiж пiшов по шкiрi у коня.
  Мабуть, вiн знав, куди воно летiло...
  
  Я ЗАВЖДИ ПЕРШИЙ БИТВУ ПОЧИНАВ.
  Вони на нас посунули, я вдарив.
  Початок був для мого вiйська вдалий,
  i йшлось до перемоги конче нам.
  
  i стелився в полi як у пiснi.
  Гусарам крил вже не тримав хребет.
  Вже в небi знаки їм були зловiснi.
  Вже їхнi конi їли очерет.
  
  Уже ядром черкнуло короля.
  Уже Потоцький у сiдло не втрапив.
  Уже Пшепюрський з лiвого крила
  рвонув навтьоки, загубивши прапор.
  
  Пани вже геть поникли головами.
  А хто й на Кракiв нищечком потяг.
  Король їх кляв корчемними словами.
  А Єремiя кликав до звитяг.
  
  Над ким звитяги? Над своїм народом?!
  Князь Єремiя з Вишневецьких родом!
  
  НЕНАВИДЖУ ПЕРЕВЕРТНIВ. ЦЕ КОДЛО,
  Мабуть, не менш, нiж вороги, нашкодило.
  
  Колись iшли пiд iншi корогви,
  То ще душа хоч ятрилася болем.
  Жолкевський, гетьман, той, що iз Жовкви,
  iще молився й плакав перед боєм.
  
  А цi уже i вухом не ведуть.
  Мед-пиво п'ють i по-чужинськи чешуть.
  А цi уже i матiр продадуть,
  I Україну по свiтах оббрешуть.
  
  На всiх шляхах линовища гадючi.
  Повзли до влади, терлись при дворi.
  Вiдтак з Ревух робилися Ржевуськi
  i добрi хлопцi йшли у Киселi.
  
  В герби їм треба не орла, а змiя.
  Такi свої чужiшi чужини.
  Але найгiрший, звiсно, Єремiя,
  бундючний син волоської княжни.
  
  ТВIЙ ГЕРБ, ВIДСТУПНИКУ ЯРЕМО,
  в вiках чорнiтиме окремо.
  Не княжим знаком, не орлом, -
  твоїм вiдступницьким тавром.
  
  На цiй землi, слiзьми политiй,
  не впишеш кров'ю на гербi -
  нi слави Речi Посполитiй,
  нi слова доброго собi!
  
  РОЗП'ЯТО НАС МIЖ ЗАХОДОМ I СХОДОМ.
  Що не орел - печiнку нам довбе.
  Зласкався, доле, над моїм народом,
  щоб вiн не дався знiвечить себе!
  
  Бо хто б там що про волю не курникав,
  свою темноту називавши сном,
  бува народ маленький, а - великий.
  А ми давно розбовтанi багном.
  
  ЯК СТРАШНО ЗНАТИ ПРАВДУ БЕЗ ПРИКРАС!
  Де воля спить, її ще й приколишуть.
  
  За нашу силу пошанують нас.
  А нашi скарги в коминi запишуть.
  
  ЗБЛИЖАЄТЬСЯ ТОЙ ДЕНЬ I ТА ХВИЛИНА,
  той день i час уже не в далинi,
  коли задзвонить кожна бадилина
  нечутним дзвоном - це вже по менi.
  
  Невже мiй шлях загубиться у мотлосi
  i потьмянiє днiв моїх скрижаль?!
  Надходить час останньої самотностi.
  Не все я встиг. Усе не встиг. На жаль.
  
  А ВТIМ, ЖИТТЯ ЗБУЛОСЬ. ОББИВСЯ I ОБРАНИВСЯ.
  I жити мiг лиш так, а не iнак.
  I вiв людей. Якщо це знак обранства -
  який важкий i невблаганний знак!
  
  Це вже таке - нi стерти, нi зносити.
  Моя погибель - мiй же оберiг.
  Душi моєї грiзний Ненаситець
  Ще не приборкав нi один порiг.
  
  Я - ХТО? Я ГЕТЬМАН СТЕПОВОГО БРАТСТВА.
  Моє життя не щедре на "вiват!"
  Я ж не король. Але якщо вже брався,
  то мусив цю державу збудувать.
  
  I силу ж мав, i славен був спочатку.
  Перемагав у кожному бою.
  Чого ж не одяг я ту золоту обичайку
  на вiльну й горду голову свою?!
  
  Була б у мене влада нестеменна
  i династичне древо королят.
  I мiй народ, дорiвняний до мене,
  уже нiхто не смiв би обмовлять.
  
  Були б у нас i вольностi, i право.
  I нашу славу множили б митцi.
  Держава - держить. Бо вона - держава.
  У неї скипетр влади у руцi.
  
  
  Але ж, на лихо, я не прагнув трону
  Свободи прагнув, честi i ума.
  Та й хто гризеться за корону,
  у тому величi нема.
  
  БУВ ПРИ ДВОРАХ. О ВИШУКАНА ЧЕМНIСТЬ!
  О хижий блиск золочених шулiк!
  Вони менi показують ученiсть.
  Я теж, мабуть, не темний чоловiк.
  
  Горацiя читав. Словами золотими
  все залягло скарбницею ума.
  Врочистий грiм високої латини
  i мудра в'язь слов'янського письма.
  
  Турецьку знаю, був там у полонi.
  Польщизну вчив. Французька на мазi.
  Якби мав час, теж мiг би написати
  галантний лист мадам де Шуазi.
  
  Якби ж ми звичнi до таких вiдвiдин.
  I шкельцем грати з королiвських лож.
  Щоб ми були появленi пред свiтом
  в реляцiях послiв, в опiнiях вельмож.
  
  Щоб мали свiй Версаль. Щоб панство було вчене.
  Щоб на жiнках блищали коштовностi, кольє.
  Щоб не до короля, але таки до мене
  приїхав той Боплан чи той же Шевальє.
  
  Щоб двiр у мене був. Щоб танцi вiдзiґорнi.
  Щоб з'їхались посли. Щоб цiсар гостював.
  Щоб був пiїт, дiлами й духом горнiй.
  Щоб той менi пiїт хоч жiнку оспiвав.
  
  Вона ж у мене що, не гiрша королеви.
  Її вдягнути в це, i вже "пардон, мадам".
  У них там Фонтенбло. У них герби i леви.
  А в нас тризуб князiвський. I той же мiй "Абданк".
  
  Щоб сяяв мiй палац. Щоб музика i сальви.
  Щоб знали етикет. Щоб їли артишок.
  А в мене вона що, в садку садила мальви.
  Полковникам внесла три миски галушок.
  
  От ми такi i є в очах всiї Європи -
  козакко, чернь, поспiльство для ярма.
  Iзгої, бидло, мужики i хлопи,
  В яких для свiту речникiв нема.
  
  А ЩО У НАС РОБИТЬ ВСЕСВIТНЬОМУ ПIЇТУ?
  Нi свiтського письма, нi людяних понять.
  Пiїти всiх земель говорять всi до свiту.
  А нашi все до себе гомонять.
  Ну, а якби нам матiнка Оранта
  пiдкинула Верґiлiя чи Данта?
  
  То й був би вiн тут за приблуду
  i невiдомий на весь свiт
  неодукованого люду
  неошанований пiїт.
  
  МИ - ЛIРНИКИ. МИ ЛЮБИМО ВЕРТЕП.
  Нам головне - спiвати про калину.
  
  Iде Шрамко. Он рясою мете
  попiд горою кольорову глину.
  
  Чи думав я так доживати вiк?!
  Не втiшений нi друзями, нi дiтьми.
  Ото, мабуть, єдиний чоловiк
  менi ще вiрний. Крiм хiба що вiдьми
  та зброяра i джури. Отако.
  Нi жить не хочу, нi вина iз бочки.
  Я тут би вмер, якби не цей Шрамко.
  Хоч є принаймнi з ким посидiть мовчки.
  
  ЧОРНIЮТЬ НАШI ТIНI БIЛЯ БРАМИ.
  Горить багаття. Булькає казан.
  I час вiд часу зависа над нами
  коштовностями зiр усипаний кажан.
  
  Я чую тишу вперше у життi.
  Менi здається iнодi, що глухну.
  Шугають в пiтьму iскри золотi.
  Я теж багаття. Погорю i вщухну.
  
  ШРАМКО ВСЕ ХОДИТЬ НА ВЕЛИКИЙ ШЛЯХ.
  Все виглядає сина у полях.
  Чутки приносить. А вони невтiшнi.
  Усе як душу побиває шрiт.
  Старi дуби, дукатами торiшнi,
  крiзь чорнi пальцi дивляться на свiт.
  
  Боролись ми. Боролись нашi предки.
  Вже наших втрат немiряне число.
  А знов свободу починай з абетки.
  А знову скрiзь те саме, що й було.
  
  Те ж саме панство. Утиски, оренди.
  Як рiк, i два, i три тому, i п'ять.
  
  Стоять тi польськi консистенти,
  
  постоєм стали i стоять.
  
  Адам Кисiль там робить якiсь скоки.
  Як той литовський цiп -
  молотить на два боки.
  Горить Волинь. Болить Галичина.
  Ярема знову люднiсть розпина.
  
  А тут iще з'явився гайдабура.
  Як хижий звiр, живущий навiдруб,
  якийсь отаман Лисенко, вовгура,
  безвинний люд мордує, душогуб.
  
  Конає край, розiрваний навпiл.
  I вже вступає в Київ Радзивiлл.
  
  ВСЕ ЯК У ПРIРВУ. КОРСУНЬ, ЖОВТI ВОДИ.
  I що не шлях, то вiчний манiвець.
  От тiльки хопим дещицю свободи,
  i знову, знову все iде в нiвець!
  
  I знов на нас якась лиха година.
  I знов свобода зрубана на пнi.
  Ох, у життi свобода лиш єдина,
  одна свобода - та, що у менi!
  
  ...ПРИСНИЛОСЬ ПЕКЛО. ДИМУ ЧОРНI ПЕЛЕХИ.
  Зелений кiнь. Ворота. I петля.
  I дзвонять, дзвонять, дзвонять,
  дзвонять келихи!-
  як тi... тодi... в наметi короля...
  
  ТАКА МОЯ ПIД ЗОРЯМИ НОЧIВЛЯ.
  Я вже i снами вбитий наповал.
  А м'ята ж тут - смарагдова, вечiрня!
  Потреш в руках - як дома побував.
  
  Як там тепер? Без неї тьмянi люстра.
  Аврукають на ґанку голуби.
  Чиясь душа, рожева як пелюстка,
  влiтає в дiм скорботи i ганьби.
  
  Стоїть мiй сад з плодами на деревах.
  Старшин своїх чекає гетьманат.
  I жолоб той на трьох залiзних левах
  iз кiльцями - щоб коней припинать.
  
  Та не iржуть вже конi бiля брами.
  Бо хто приїде, хто їх там припне?
  Сумний той дiм i темний вечорами.
  Нема Гелени. I нема мене.
  
  КРАСУНI ДОЧКИ СКУЧИЛИ ЗА ТАТОМ.
  А з мене й справдi тато був незлий.
  Сини мої - Тимiш до шаблi вдатен,
  а Юрiй до науки, але вiн ще малий.
  
  Був ще один синочок,
  мизинчичок, мазунчик.
  А вже таке смiливе - моя, козацька, кров.
  Пiд час того наїзду
  загилив, пана влучив.
  Його тодi Чаплинський до смертi запоров.
  
  Аж страшно як згадаю. Я мчав несамовито.
  Я в Суботiв примчався... Ох, сили не стає...
  Мiй хутiр пограбований. Дитя моє убите.
  Гелену мою вкрадено. I все вже не моє.
  
  О Сiч, козацька мати!
  I ти, Великий Луже!
  Та будьте ж менi свiдками мiж Богом i людьми,
  що був я приневолений хопитись за оружже.
  I це кровопролиття тут почали не ми.
  
  ЧАПЛИНСЬКИЙ ЩО, ХIБА Ж У НЬОМУ СПРАВА?
  Наддуристий панок, хапкий на свiжину.
  Законом шестипазурного права
  забрав мiй хутiр i забрав жону.
  
  I сина в смерть забив.
  Де бiгав мiй хлопчина,
  Я вже застав лиш кров на споришi.
  
  Чого не бачив досi я очима,
  побачив раптом саднами душi.
  
  Ото мiй край, ото - пiд нагаями!
  Ото вони, триклятi, а то - ми.
  I доки править панство з холуями,
  добра не буде людям i з людьми.
  
  Так тi вельможнi, футрами пiдбитi,
  за три вiки далися нам взнаки! -
  станцьованi, оспалi, перепитi,
  пихами набахтуренi панки.
  
  Для них законiв не було й нема.
  Вони усi в грабунках одностайнi.
  То Шемберк в мене вiдiбрав млина.
  То Долґерт взяв коня з моєї стайнi.
  
  Та все плетуть якiсь пiдступнi сiтi,
  та все лаштують засiдки менi.
  Не був безпечен вже нiде на свiтi -
  нi дома в себе, нi в Чигиринi.
  
  То спалять скирту. То нацiлять жерла.
  То серед ночi зчинять га-ла-ла.
  Аж перша жiнка i злягла, i вмерла,
  i тиху душу Богу вiддала.
  
  Я ОПИНИВСЯ У ВЕЛИКIЙ СКРУТI.
  Минає рiк - вiн знову за старе.
  Чаплинському сподобався мiй хутiр.
  Не оддаси - наїздом забере.
  
  Чаплинському сподобалась Гелена.
  Чаплинському сподобався мiй дiм.
  Вiн все однiме - i не тiльки в мене.
  У всiх однiме - i не тiльки вiн.
  
  I треба гнати всю оту ватагу.
  Звiльнятись треба вiд того звiр'я.
  Якщо вже я дiзнав таку зневагу,
  то як живуть безправнiшi, нiж я?!
  
  ДО СУДУ ВДАВСЯ. ТА ПРОДАЖНI СУДДI.
  Мене ж було й посаджено в тюрму.
  А там, в тюрмi, у тишi на вiдлюддi,
  є час про все помислити уму.
  
  Дарма смiявся ворог мiй єхидно.
  I перемогу празнував. Дарма.
  Воно з-за ґрат свободу краще видно.
  То добрий вишкiл iнодi - тюрма.
  
  АЛЕ Ж ГЕЛЕНА! БОЖЕ МIЙ, ГЕЛЕНА!
  Уже чужа, Чаплинського жона, -
  а потайки приходила до мене,
  приносила у кухлику вина.
  
  Вона йому належала з принуки.
  Сама казала - силою взяли.
  Як я крiзь ґрати цiлував тi руки,
  якi менi той кухлик подали!..
  
  Я ВТIК З ТЮРМИ. МЕНI ПОМIГ ТОЙ ШЛЯХТИЧ,
  який мене стерiг. Стерiг мене й прозрiв.
  I я пiшов на Сiч.
  Помчав тим самим шляхом,
  що змалку знав при сонцi й при зорi.
  
  Вiки з вiками в небуття вiдцокали
  у вiчних ловах правди i добра.
  А запорожцi все сидять як соколи
  на чортомлицькiм рукавi Днiпра.
  
  Приїхав я не пишним, не маєтним.
  Признали враз, зiбрались козаки.
  Ударив дзвiн. Мене обрали гетьманом.
  I почалося. Я повiв полки.
  
  НЕ ТЕМНИЙ БУНТ, НЕ ЧОРНЕ ВIРОЛОМСТВО
  не на розбiй нагостренi шаблi,
  не ради слави i не задля помсти, -
  а за свободу рiдної землi!
  
  МЕНI КЛЕЙНОДИ, СПРАВДI, ДАВ КОРОЛЬ.
  Вiн ще вважав, що я його пiдданець.
  Так нам судилось. В пеклi наших доль
  не знаєш сам - ти бранець чи обранець.
  
  О, не забуду, доки i живу,
  i той майдан, i тi дерева з iнеєм.
  Менi дали козацьку корогву
  i привiлеї з королiвським iменем.
  
  З гармат смальнули, снiг сипнув з гiлля.
  Я тiшився клейнодами своїми.
  
  Але чому - iмено короля,
  а не iм'я священне України?!
  
  Гарматний грiм одгуркотiв i стих.
  Приймав послiв я у своїй господi.
  Пили вино iз кубкiв золотих,
  воно було гiрке менi на сподi.
  Я ту гiркоту заливав вином.
  Пив за здоров'я їхнє. А Гелена
  люльки нам набивала тютюном.
  I я димiв, як попiл Карфагена.
  
  Вони не знали, що в моїй душi.
  Чи вдячен я за ласку королiвську.
  Бiля гармат стояли гармашi.
  Менi не спалось. I не спалось вiйську.
  
  НЕ ВИПРОСИВ. НЕ ВКРАВ. НЕ ЗБОГАРАДИВ.
  Узяв свободу, приналежну нам.
  Дивуйся, свiте, я ще їх i зрадив!
  А що я, власне, винен тим панам?
  
  Настав мiй час, i я задав їм хлости.
  Хiба я раб, щоб жити з їх щедрот?
  Для них я - вождь збунтованого хлопства.
  Для мене я - замучений народ.
  
  Всi люблять Польщу в гонорi i в славi.
  Всяк московит Московiю трубить.
  Лиш нам чомусь вiдмовлено у правi
  свою вiтчизну над усе любить.
  
  МIЙ ДВIР В ЧИГИРИНI, АВЖЕЖ, НЕ ФОНТЕНБЛО.
  Там плющ не повивав мережанi альтани.
  Троянди не цвiли. I часу не було
  довбати в скелi голубi фонтани.
  
  Був замок весь у прорiзах бiйниць.
  З глибин камiнних добували воду.
  I замiсть всiх придворних таємниць
  було єдине - мрiя про свободу.
  
  НЕ протирав паркети шалапут.
  Не шарудiло сукнями жiноцтво.
  I жоден з дипломатiв, ниткоплут,
  Не мав де показать своє пустомолотство.
  
  I не було алей на променад.
  Нi вишуканих вин, нi пундикiв, нi печив.
  При Бродах взявши сорок п'ять гармат,
  я ними Чигирин ще бiльше убезпечив.
  
  Були полки i зброя розмаїта.
  Залоги скрiзь, i тут, i за Днiпром.
  А нам би ще мислителя, пiїта,
  щоб володiв - як шаблею - пером!
  
  МОЛЮСЯ НАШIЙ ПРЕСВЯТIЙ ПОКРОВI.
  благослови i пера, i шаблi!
  Бо лиш народи, явленi у Словi,
  достойно жити можуть на землi.
  
  Є ЧУТКА - ВИШНЕВЕЦЬКИЙ НАСТУПА.
  Грабує край, лишає пустовщину.
  Яка його неправедна тропа -
  щоб наступать на власну батькiвщину!
  
  Король, султан, визискувач, торгаш,
  гнобитель, кат, загарбник войовничий -
  то все чужi. А Вишневецький - наш.
  I ось тому для мене вiн найгидчий.
  
  Вiн од князiв веде свiй родовiд.
  Являє вiть шляхетну i вiдому.
  У нього жiнка з роду Радзивiлл.
  У нього мати - Могилянка з дому.
  
  Був прадiд славен в нашому краю.
  А цей як звiр, душа без покаяння.
  Я не борюся з ним - протистою!
  Воно смертельне, це протистояння.
  
  Йому тепер без мене, ясно, рай.
  Нема кому iз нього пiр'я драти.
  Повзявши намiр визволити край,
  О як я мiг ганебно так програти?!
  
  ТЕПЕР ДОВIКУ НА МЕНI ТАВРО.
  Не одмолю i в чорнiй власяницi.
  
  У снi я переплив Днiпро.
  
  Але чомусь причалив до гробницi.
  
  ВТОМИВСЯ. ЗАНЕПАВ. ЗНЕВIРИВСЯ. ПIДДАВСЯ.
  Зрадiють вороги, що вмер в такiй ганьбi.
  Не маю права вмерти. У тому ж i бiда вся -
  
  при владi чоловiк належить не собi.
  
  Але над ким, над ким, над ким
  
  тепер я в свiтi владен?!
  
  Самотнiй чоловiк, я дуже безпораден.
  
  Вже в небi зорi висiяли мак.
  Дорога спить над ставом очеретяним.
  
  Вiдпоясавши шаблю, ти вже так -
  
  iще людина, але вже не гетьман.
  
  Звикати важко. Жаль гнiтить людину.
  У славi й шанi був я ще торiк.
  Та що таке? Нi вогника ж, нi диму,
  А вранцi знову пiвень - кукурiк!
  
  Верба зiгнулась як стара прочанка.
  Невже хтось є на згарищах села?
  Хоч би яка вродлива пiдзамчанка
  Менi води у кухлику внесла.
  
  Оце таке. Нi дому. Нi жони.
  Стара фортеця. Сови. Кажани.
  
  ЧОГО Я ТУТ? КРIЗЬ КIГТI ЧАГАРИН
  шукаю обрис втраченого храму.
  Я маю свiй гетьманський Чигирин.
  Але менi не вiдчинили браму.
  
  Я маю дiм i церкву Iлиї.
  Маєток маю, землю свою отчу.
  Але там все нагадує - її.
  Ввiйти в ту браму я i сам не хочу.
  
  ЗАГЛЯНУВ СПОГАД У ВIКОНЦЕ МИТI.
  Згадалося життя моє - тамте!
  Ружова панi в синiм оксамитi,
  шитво на грудях бiле й золоте.
  
  
  Моя Гелена... Не моя Гелена...
  Я вже не мав нi вольностей, нi прав.
  Ту жiнку спершу викрали у мене,
  а потiм я оружно вiдiбрав.
  
  I може, це було переступом,
  i нас осудять в небесах, -
  у храмi Божому, всечесному,
  нас обвiнчав Iоасаф.
  
  Чеснот владика незлiченних,
  з Корiнфа мав високий сан.
  Вiн був людина - не iз чемних
  i не спiвав менi осанн.
  
  Але вiн був i пiп, i воїн.
  Священик був на грiзний час.
  Вiн був поставою достоєн.
  Вiн пастир був, i добре пас.
  
  ВIН ДУЖЕ БУВ ЗНАЧНИЙ. СВОЄ ЩОСЬ МАВ НА ДУМЦI.
  Носив коштовний хрест на срiбнiм ланцюгу.
  Панiв благословляв iз Рима папський нунцiй.
  Стояло їхнє вiйсько колiном в пилюгу.
  
  Той папський посланець амбiтнi мав iнтенцiї
  Врочисто говорив, аж млiли вусачi.
  
  Той нунцiй роздавав полякам iндульгенцiї.
  А наш Iоасаф усе святив мечi.
  
  ШРАМКО ДЕСЬ ЧУВ, ЩО ВIН ПОЛIГ ЯК ЛИЦАР.
  Первосвященик мiй, в миру анахорет.
  Душпастир i козак, єдиний у двох лицях,
  коли нас вiдтiснили, вiн вийшов наперед.
  
  Вiн їх спиняв хрестом. Вiн заклинав.
  
  I джура
  
  не встиг його прикрити, бо ворог осадив.
  I найманець, чужак, якась продажна шкура,
  мечем йому той хрест у груди вгородив.
  
  Вiн так там i лежав.
  I в день свого трiумфу, -
  розказував Шрамко як чув iз людських вуст, -
  туди прийшов король i зняв свого треуха:
  серед мерцiв лежав у митрi Златоуст.
  
  I навiть цей король збагнув тiєї митi,
  хто перед ним лежить,
  I повелiв перстом -
  от цього поховати - iз почестями, в митрi.
  У повнiм облачiннi, з проламаним хрестом.
  
  ШРАМКО - ЦЕ ЧОЛОВIК НЕПОКАЗНИЙ НА ВРОДУ.
  Худий i хоровитий, i не мужицька кiсть.
  Цей був би нездолящий для битви, для походу.
  А щось та щось нам прийде з мiстечка розповiсть.
  
  - Оце недавно у один повiт
  приїхав проповiдник, єзуїт.
  Таку цвiтасту казань говорив.
  За нашу мову нас таки й вкорив.
  Вiн говорив польщизною рекомо,
  що люд говорить хтозна по-якому.
  Що мова ця погана i невдатна,
  для фiлософiй рiзних непридатна.
  Що це нарiччя, як йому здається,
  для вчених слiв нiяк не надається.
  Що з тої мови, попри всi старання,
  лише одна невiжа i блукання.
  
  Вони вважають мову нашу бiдною
  i нас вважають темними людьми.
  Але ж, диви, найпершу в свiтi Бiблiю -
  слов'янську - миру появили ми!
  
  А iнший раз постояв бiля брами,
  потупкався, почухавши брову.
  - Вже, - каже, - десь i гетьмана обрали.
  Уже й не одного. Розломлять булаву.
  
  РОЗЛОМЛЯТЬ. ПIДГРИЗУТЬ. ЯК МИША, ЯК ПОЛIВКА.
  Всi хочуть булави, всi борються за власть.
  Та й буде булава - як макова голiвка.
  Отак поторохтять, i знову хтось продасть.
  
  Не той, так той. Там зрада, там злодiйство.
  Там вигнали Сомка, обрали слимака.
  Там наливайкiвцi побились з лободiвцями.
  Там тi об тих зламали держака.
  
  Все хтось про когось вигадає байку.
  Усi ворота чорнi вiд смоли.
  Тi шило промiняли вже на швайку,
  А тi в орли Тетерю призвели.
  
  Там вибрали якогось чоловiчка
  i думають, що це вже Вифлеєм.
  Ще й прiзвище хороше - Заплюйсвiчка.
  Отак одне одного й заплюєм.
  
  Отак воно i йдеться до руїни.
  Отак ми й загрузаємо в убозтво.
  Є боротьба за долю України.
  Все iнше - то велике мискоборство.
  
  ...НЕМАЄ ВЛАДИ - I НЕМА ТУРБОТ.
  Нехай за неї б'ються, на здоров'я.
  Вони гадають: булава - клейнод.
  А булава, мiж iншим, це ще й зброя.
  
  Примiром так. Посли вiд короля.
  Iшлось про мир, захрясло в прерiканнi.
  Хоч би й вiд турка чи вiд москаля,
  хоч би там що, - посли недоторканнi.
  
  Але ж юрба не чує моїх слiв.
  Реве козацтво, шаленiє: "Зрада!"
  На ґанок тисне, шарпає послiв.
  Юрба у лютi - то вже не громада.
  
  Зчинилась бiйка. Виходу нема.
  Послiв тих скiльки, а юрби зо двiстi.
  Накоять лиха не з добра ума.
  То я за булаву й переднiх двох на мiсцi.
  
  Затихло враз. А то вже й за стрiльбу.
  Комусь уже i кровi заманулось.
  Я булавою прорубав юрбу.
  Посли пройшли. Громада схаменулась.
  
  ЯК Я ВТОМИВСЯ БУТИ ВСЕ НА ЛЮДЯХ!
  Важке це дiло - влада, булава.
  То вони люблять, то вони не люблять.
  Та всяк тебе ще й брудом облива.
  
  Умри за них, i то їм буде мало.
  Усе вiддай - обiзвуть хитруном.
  Видать, це наше неподiльне право -
  своїх гетьманiв обкидать багном.
  
  Ось я тут вийду на дозiрну вежу
  та понавколо подивлюсь.
  I нi вiд кого не залежу.
  I тiльки Господу молюсь.
  
  Я КIНЬ. Я НЕ ТЯГЛО. Я ДОБРОЇ ПОРОДИ.
  Як борозенний вiл - тягну, тягну, тягну.
  О Боже мiй! А в свiтi ж є народи,
  своїм великим знаючi цiну.
  
  А тут, добивши слово до сколотин,
  Всяк хоче правду виказать свою.
  I я, обляпаний болотом,
  В чиїх очах невронений стою?
  
  НЕ ЗВИКЛИ ДУМАТЬ, ЗВИКЛИ ГОВОРИТИ.
  Кричати звикли - "слава" та "ганьба".
  Злиденний дух, прикутий до корита,
  лише ногами правду розгрiба.
  
  ДУША ЗАХРЯСЛА В ЦЬОМУ ХОМУТИННI,
  де лиш горби вклоняються горбам.
  Як там я вчив ще змалку по-латинi:
  "Гублю себе, коли служу рабам!"
  
  НЕ ПЕРЕСЛIДУЮТЬ МЕНЕ
  ВИДIННЯ ЛIТ МОЄЇ СЛАВИ.
  Хiба що, може, трохи кави.
  А весь той блиск, тi златоглави,
  усе те пишне i гучне
  не переслiдує мене.
  
  Я в цi руїни душу доволiк.
  Тут, певно, вже й кiнчатиму свiй вiк,
  повержений чужими i своїми.
  А нащо всi тi спогади здались?
  Це як спитать:
  чи сниться цим руїнам -
  вони були фортецею колись!
  
  УСЕ МИНУЛО, НАЧЕ СОН ЗНИКОМИЙ
  Життя за мною браму зачиня.
  Я вже й обжився. Маю троє коней -
  ЗЕЛЕНИЙ КIНЬ i нашi два коня
  
  ВЖЕ Й ДЖУРА МIЙ ДО ТИШI ТУТ ЗВИКАЄ.
  I конi забувають про сiдло.
  Кажу: - Iди. Вона ж тебе чекає.
  Дорогу не забув? Утрапиш в те село?
  
  А вiн мовчить i держить страж ночами.
  А вiн мовчить, затявся раз на все.
  То десь сомiв наловить пiд корчами,
  то зайця десь вполює принесе.
  
  МЕНI ЦЯ ТИША ЯК МОЯ ТРУНА.
  Дивлюся в нiч. Нi виходу, нi входу.
  I тiльки тихо лопнула струна
  десь на бандурi на суху погоду.
  
  ПРОЙШЛИ ДОЩI - ЗАМУЧИЛО СПЕКОТОЮ.
  Душа гортає тисячi причин.
  I чим я, чим я, чим
  поразку цю спокутую?
  Свою провину виправдаю - чим?!
  
  Що зброя в короля не те що нашi пристрої?
  Що в нього Хубальдт, Страус, Радзивiлл?
  А я мав жменьку туркiв iз Силiстрiї
  та Тугай-бей ногайцiв нам привiв.
  
  Що хан Гiрей не кращий iз Гiреїв?
  Татари добрi воїни. А вiн -
  аби набрать невiльниць для гаремiв.
  Це хан-здобичник, воїн не для вiйн.
  
  Що наше поле тужить за сiвбою?
  Що конi харапудяться в грозу?
  Що в тих походах - поки дiждеш бою -
  возами хворих з табору везуть!
  
  Що я мав привiд для тяжких суґестiй?
  Що чув прилюдне глузування й смiх?
  Принижений, покривджений на честi,
  я переможцем бути вже не мiг.
  
  Що був туман? Що третiй год розруха?
  Що вiйсько потерпало вiд дощу?
  Кому скажу i хто мене послуха?
  Чи ж думав я, що край занапащу?!
  
  ДУМКАМИ ЗА НIЧ ДУШУ НАТОМИВ.
  Лiси шумлять, моє зелене вiче.
  I знов той самий пiвень-будимир.
  Села нема, а пiвень кукурiче.
  
  
  Iзвiдки б то? Усе ж тут поруйноване.
  Нема притулку пiвню анi псу.
  Лиш дикi звiрi в заростях зiноватi
  незриму здобич iклами пасуть
  
  
  Та кози, недостреленi панами,
  усе ще ходять вiльно табунами.
  
  
  Стоїть в пiдзамчi здичавiлий сад.
  Двори стоять вже не двори, а згадка.
  Було село димiв на п'ятдесят,
  тепер хоча б одна-єдина хатка!
  
  
  Лиш на хрестi зотлiлий вже рушник
  кудись летить у вирiй пiднебесний
  Знущання. Знищення. I зник
  народ замучений i чесний.
  
  ЦЯ ТIНЬ ВIКIВ - ФОРТЕЦЯ НАД ЯРАМИ.
  Учора обiйшов її кругом.
  Надибав хатку. Двi вiконнi рами
  обтягнутi свинячим бордюгом.
  
  На живоплотi глечики взiрчастi.
  В подвiр'ї свiтить ребрами гарба.
  I курка глинястої мастi
  вiвсяне триння розгрiба.
  
  А ось i той, що будить мене вранцi.
  Тут навiть пес на мене загарчав.
  Це, значить, я. А це мої пiдданцi -
  єдиний позосталий тут гончар.
  
  Дiдусь бурчить, як завше дiдугани.
  Що все не так, не те що в давнину.
  Верстат свiй крутить босими ногами.
  Гладущики смiються на тину.
  
  В городi пiч, на гудиннi череп'я.
  Старенька хата, крита очеретом.
  
  I каже дiд: - Оце вже ледь ходжу,
  а ще кручу оцього обертаса.
  Колись, було, конячку запряжу
  та й повезу у Паволоч на Спаса.
  
  Тепер уже нема тих ярмаркiв.
  Тих дiточок, того земного раю.
  То я оце їм пищики роблю
  та й сам собi у тi свистульки граю.
  
  Котрий вже рiк нi горнятка не спродав.
  А ти звiдкiль? По дiлу чи гульма?
  Ге, - каже, - гарнi свищики, а спробуй.
  Ну, але що ж, коли дiтей нема.
  
  То я в нього купив. I не сказав, що гетьман.
  Посидiли. Садок. Листочки шелестять.
  А що, якби впiзнав? То так би мене гетьнув!
  Менi те Берестечко нiколи не простять.
  
  I САМ Я НЕ ПРОЩУ СОБI САМОМУ.
  Це також промине? Як кажуть: о-ля-ля!
  Отут ти помилився, премудрий Соломоне.
  Поразка - це поразка. Вона нас iстребля.
  
  ПО Я ТЕПЕР? НАЙНИЖЧИЙ IЗ НАЙНИЖЧИХ.
  Одна поразка - i пропало все.
  Вже що ж менi робить, хiба свистiти в свищик
  та їсти той кулiш, що вiдьма принесе.
  
  АЛЕ Ж ВIН БУВ, ТОЙ КОРСУНЬ, ТА ПИЛЯВА!
  Я виграв би ще тисячу Пиляв!
  Моя рука, чого ж ти стала млявою?
  Мiй розуме, чого ж ти занепав?
  
  Де моя добра слава у народi?
  Я вже як прах своїх сороковин,
  Мене кляли на Масловому Бродi.
  Менi уже не вiрить Чигирин!
  
  Мене вже можна голими руками.
  Пора мiняти шаблю на патик.
  О де ж мої полковники з полками?
  Де мiй Богун, Пушкар i Джеджалик?!
  
  Де слiв моїх пекучi атраменти?
  Моєї долi не глухi кути?!
  Менi вже так. Менi вже або вмерти.
  Або воскреснуть i перемогти.
  
  ДРУГI ПIВНI ПIЮТЬ. ОЧI СОЛОВIЮТЬ...
  Й ой, та як сiсти та подумати - думи посивiють.
  
  Україно, Великомученице, зоре моїх нещасть!
  Де сини твої, мамо?.. Тiльки руки ламати.
  Один за тебе умре. Другий тебе продасть.
  Третiй не знає, хто його мати.
  
  Один за тебе умре!.. Другий тебе продасть..
  Третiй не знає, хто його й мати!
  
  Гей, та як сидiв же я у хана пiд вартою,
  та вартували мене татарове.
  А один такий синьоокий,
  i лице таке тонкоброве.
  
  То я й кажу йому: - Синку!
  Ану ж подивися на оте поле.
  Отам твою матiр вели Чорним Шляхом.
  Отам, над тими кручами,
  їй рученьки викручували.
  Спiвала ж вона "Котка" над тобою.
  Тулила до серця, навчала казати: "Мамо"!
  А "тато" не вчила, плакала.
  Як там тебе - Гасан, Мехмет, Алi?
  Тебе ж принiс лелека на крилi!
  Оце ж ти чуєш мову не чужу.
  Ти розумiєш, що тобi кажу?
  
  Мовчить. Дивиться. Повертає до мене списа.
  А я кажу: - Та забери свою залiзну штрикавку!
  
  Я ж не тiкаю.
  Це ж земля твоєї матерi!
  Невже ти сам мене не вiдпустиш?!
  
  Та так легенько одвiв його спис рукою.
  Й ой, та як крикне ж вiн вовчим голосом!
  Татари збiглися, обступили.
  А вiн мене списом припер до намету
  та так суверделить менi у груди,
  щоб татари ж бачили,
  що вiн татарiший!
  А я балакав iз тобою ще,
  клiщак, перевертень, убоїще!
  Син полонянки, татарчук.
  Насiння чорної забави.
  Ти не людина, ти - ярчук.
  Собака з вовчими зубами!
  
  А очi що ж? Це тiльки масть.
  Хоч би ж не думать, задрiмати...
  Один за неї умре. Другий її продасть.
  Третiй не знає, хто його й мати...
  
  СТРАШНА ЦIНА ВОРОЖОЇ НАВАЛИ.
  Терни як люди. Люди як терни.
  Отак ми пожурились, отак ми й поспiвали.
  I я без голосу, й бандура без струни.
  
  АЖ ОСЬ НАРЕШТI ТАМ, УДАЛИНI,
  з'явилась нiби цяточка єдина.
  Два днi дивився - ну то йде чи нi?
  А то будяк. Я думав, що людина.
  
  ЯКА САМОТНIСТЬ! З ТЕМРЯВОЮ ЗЛИВСЯ.
  Мене нема. Я згарище. Я дим.
  Приходив дощ, пошепотiв iз листям;
  Та й знов нiкого, знову я один.
  
  Десь виє пес. I каркає ворона.
  Внизу туманом дихають яри.
  Бiйницi мружить башта оборонна.
  Смутнi мої самотнi вечори.
  
  Оце вже й все. Отут я i причалю.
  Принижена душа не пiднiмає вiч.
  Допалюю життя. Останнiй хмиз печалi
  потрiскує, горить в мою високу нiч.
  
  О КИМ Я БУВ I КИМ ЗРОБИВСЯ НИНI!
  Куди подiв життя своє одне?
  Цей бiлий снiп душi,
  який горить в людинi,
  його ж нiякий вiтер не задме!
  
  Чи я не справдив сподiвання Долi,
  що так вона розгнiвалась?
  Однак,
  коли я вчився у латинськiй школi,
  був знак менi, i дуже дивний знак.
  
  Ми всi гуляли, вийшли на подвiр'я,
  школярики, ну, рокiв, може, сiм,
  i раптом - вихор, я i сам не вiрю,
  та не могло ж привидiтися всiм! -
  здiйнявся вихор, заслiпивши вiчi,
  зривав покрiвлi, дуба розщепив, -
  обнiс мене довкруж костьолу тричi
  й поставив там, iзвiдки й пiдхопив.
  
  Отцi-iєзуїти хитали головою.
  Шептали i молились, i ставили свiчу.
  А одному привидiвся я навiть з булавою,
  що я, мовляв, як виросту, то й Польщу облечу.
  
  ЧИТАВ Я ЗМАЛКУ ПЛIНIЯ I ПЛАВТА.
  Науку нiжних слiв явив менi Катулл.
  Ще з юних лiт менi вiдкрилась правда,
  а вже пiзнiше пiдiйшла впритул.
  
  I повстав. Душа спитала - доки?!
  Втопили край у пiдлостi i злi.
  I я сказав: чужинцi, дайте спокiй.
  Не сiйте зради на моїй землi.
  
  Уже i так насiяно. Вродило.
  Вже не бере нi плуг, анi коса.
  А ми ще є. I то найбiльше диво,
  що цей народ iще раз воскреса.
  
  Я РIД СВIЙ НЕ ПОНИЗИВ.
  I НЕ УРВАВ Я РОДУ.
  Хотiв, щоб син був гiдний моєї булави.
  А вiдьма все ворожить. На вiск. На жар. На воду.
  Все щось менi вишiптує то з рук, то з голови.
  
  Ох, вишепчи менi не старощi, не болестi.
  Пекельнi мої спогади, кипиш як у смолi.
  Ох, вишепчи менi мiй бiль з моєї совiстi!
  I вишепчи Гелену пiд брамою в петлi...
  
  НАЙБIЛЬШ БОЮСЬ, КОЛИ У СНАХ
  
  МЕНI З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ГЕЛЕНА.
  
  I я тулю те тiло крижане.
  
  I КIНЬ ТОЙ МЧИТЬ.
  ТОЙ САМИЙ КIНЬ ЗЕЛЕНИЙ
  I КIНЬ ТОЙ МЧИТЬ...
  КОЛИСЬ НАЗДОЖЕНЕ...
  
  ЖИТТЯ - ТО Є ЖИТТЯ, ТЯГНУТИ МУСИШ ЛЯМКУ.
  Коли я був дитя, я рiс в Олеськiм замку.
  
  Тепер менi кiнець. Життя мене скасує.
  Руйновище фортець найбiльш менi пасує.
  
  А там, а там, а там! Такi були простори.
  Лiси були як храм. Фотелi як престоли.
  
  I загадки свiчад, i мури, i вiкно.
  I ще нi зрад, нi втрат. I радощiв без лiку.
  
  Давно i дивно. Дивно, як давно.
  Ще тiльки вчора, а уже пiввiку.
  
  МЕДОВI ПУЩI, ЛИПОВИЙ НАМЕТ.
  Лiси в лiсах, i що там за лiсами?
  У цих новий король.
  У тих новий Мехмет.
  А в нас бiда та сама i та сама.
  
  Не пощастило нашому народу.
  Дав Бог сусiдiв, ласих до нашесть.
  Забрали все - i землю, i свободу.
  Тепер забрати хочуть вже i честь.
  
  Ми вже мов корiнь для чужої бростi.
  чужинських понаклепано гербiв.
  Тепер у нас господарями гостi,
  вони людей тут мають за рабiв.
  
  Сусiди з пiвдня теж кривоприсяжнi,
  З ордою прийде помагати хан, -
  з них має всяк сирицi десять сажнiв,
  щоб тут же й люднiсть брати на аркан.
  
  Сусiд пiвнiчний, хижий i великий.
  Дрiмучий злидень, любить не своє.
  Колись у грекiв Янус був дволикий.
  А в цих орел двоглавий. Заклює.
  
  Оце таке - якщо не там, то звiдтам.
  Гiнцi прибудуть - снились лебедi.
  Московський дяк знiмає шапку лiтом
  чи так i ходить в шапцi й бородi?
  
  БУЛО, ПРИЇДЕ, ОД ЦАРЯ ВДОСТОЄН,
  все до Москви схиляє на поклiн.
  А прiзвища! Неплюєв. Портомоїн.
  Старухин. Єхинєєв. Бутурлiн.
  
  Та все усiх об'єднують, та з миром.
  Цi об'єднають, тiльки попусти.
  То їхня слава приросла Сибiром,
  а це вже нами хоче прирости.
  
  ЧОГОСЬ ПРИСНИЛИСЬ ГЛЕЧИКИ НА ПЛОТI
  I дiд у небi, як святий Iлля.
  
  
  I нiмець Страус ходить по болотi,
  видзьобує iз ряски короля...
  
  ШРАМКО IДЕ. ПРИХОДИТЬ ВIН ПIД ВЕЧIР.
  Край стежки глину рясою мете.
  Кволенький пiп, хода уже стареча.
  Не дуже й говорющий. А проте.
  
  Менi без нього моторошна стежка.
  Кажу: - Де був, що вчора не було?
  - Учора син прийшов з-пiд Берестечка.
  А з ним пiвсотнi вiйська прибуло.
  
  Пiвсотнi вiйська! Вiйська... Боже правий!
  То є ще вiйсько? Господи, нап'юсь.
  - Пiвгетьмана вони ще не обрали? -
  кажу йому i гiрко сам смiюсь.
  
  I ВСЕ-ТАКИ Я ЖДУ ВIД НИХ ГIНЦIВ.
  З-пiд нiг камiнчик цоркає в проваллi.
  
  Тополя з торбою горобцiв
  
  постояла на обрiї та й пiшла далi.
  
  Так, я програв. Я не потрiбен їм.
  Я їм принiс поразку непрощенну.
  Руїна сам. Живу серед руїн.
  А товариство - вiдьма i священик.
  
  Вже навiть звик. Люльками подимiть.
  Iз вiдьмою посидiть при вечерi.
  Так i живу. А може, я ведмiдь.
  Менi тут, може, краще у печерi.
  
  Он лицар спить. I свiтло тут скупе.
  Мене самого тиша приколихує.
  А то здалося раптом: вiн хропе.
  Аж пiдхопився. Нi. Лежить, не дихає.
  
  А МIСЯЦЬ СВIТИТЬ НА УСI ДОВКОЛИ.
  у дуплах срiбних лип гнiздяться дикi бджоли.
  
  Тi липи ще цвiтуть, такi вже запахущi,
  аж наче весь тим пахощем облип.
  Старезнi липи, тут їх цiлi пущi.
  Нiде не бачив стiльки зразу лип.
  
  Зброяр ходив, знайшов медовi дупла.
  Пiдстрелив джура в полi сайгака.
  То їм, то сплю. Душа моя задубла.
  Хiба це доля? Доля не така.
  
  ПРОЇХАВ ДЖУРА НА КОНI УЧВАЛ.
  Вони давно вже ходять не в попрузi.
  То вiн таємно коней напував,
  тепер пускає попасом у лузi.
  
  Нiхто не йде. Нiхто сюди не мчить.
  Анi гiллячка не струсне росою.
  Як тихо все! Нiзвiдки нiчичирк.
  Нi скрикне птах. Нi дзенькне смерть косою.
  
  ХОДИВ ДО ЛIСУ. Я Ж ТЕПЕР НЕ ГЕТЬМАН.
  Вже маю час посидiть на пеньку.
  По схилах дерся, мало там не гепнув.
  Гриби збирав. Суницю їв п'янку.
  I ще пiду. Поразка так поразка.
  Грибок несу, як свiчечку на Страсть.
  I яблунька, така вже доброкваска,
  менi у спеку яблучко подасть.
  
  ВНОЧI БУВ ШУМ. НАПАВ ХТОСЬ НА ФОРТЕЦЮ.
  Чи, може, вартовим спросоння приверзлось.
  А я вже був зрадiв. Уже хотiв стрiляти.
  Вже вискочив на мур. То, певно, був їжак.
  Бо щось таки пiшло, прошарудiло в хащi.
  Нiкого не зловлю, хоч би хоч i погнавсь.
  Так тоскно на душi. Ми навiть не пропащi.
  Ми просто вже нiхто. I всiм вже не до нас.
  
  ЗАНЕПАДАЮ. Я ВЖЕ СПЛЮ В ОДЕЖI.
  Уранцi встану, сiна не струсну.
  I тi там двоє на дозiрнiй вежi
  сидять вже геть похиленi до сну.
  
  ПРИГИНАЄТЬСЯ НIЧ. ПОПIД ЗОРЯМИ ХОДИТЬ -
  А ЧОРНА!
  Я сьогоднi дозорець. Менi тут ближче до зiр.
  Стережу Україну. Важкi мої думи, як жорна.
  В поневолених землях тримати сумно дозiр.
  
  Що я тут стережу? Цю давно розбиту фортецю?
  Чорний сон зброяра, недовбитого кiлька вiкiв?
  Цього юного джуру, дитину чиюсь отецьку?
  Чи вiщунку стару, що й сама все чує довкiл?
  
  Що я тут стережу? Цю чаклунську тишу в дiбровi?
  Чи в озерах туман? - його стережуть комарi.
  Це урочище славне, де глини такi кольоровi, -
  На сплюндрованих землях, де вже не живуть гончарi.
  
  Що я тут стережу?.. Цi давно скаламученi броди?
  I чого прислухаюсь? Кого виглядаю з дорiг?
  Що я тут стережу, коли я не встерiг свободи?!
  Коли власної жiнки, коли жiнки - i то не встерiг!
  
  УДЕНЬ Я СПАВ ПIСЛЯ ТIЇ СТОРОЖI.
  Вже сплю я вдень. То можна й не вставать.
  Наснились сни. Та все такi хорошi.
  Що я малий. I хочу воювать.
  Гукаю хлопчакiв. Бур'ян шаблями крешем.
  Сторожу встановили на ближчому горбi.
  Такi iще малi. Нiкому ще не брешем.
  Нi матерi, нi Богу, анi самим собi.
  Я змалку був такий. Розказувала мати,
  що був заводiяка усяких колотнеч.
  Усе грозилась рiзку у березi вламати.
  Недаром же в колиску менi поклали меч.
  
  ЗАПОВIДАЛОСЬ НА ВЕЛИКЕ.
  ПРОЗРIННЯМ ПОВНИЛАСЬ ДУША.
  Кого любив? I що накликав?
  Таке зробив - як швайку з лемеша.
  
  ...НЕ ЗРIКСЯ БУЛАВИ. ВОНА САМА УПАЛА.
  Та що там булави, я честi не зберiг!
  Якби воно само пальнуло з самопала.
  Бо сам себе я - нi. Накласти руки. Грiх.
  
  Що скаже цей зброяр? Що скажуть люди простi?
  Та й приклад же синам. I щевкнуть вороги
  
  В тюремному льоху вночi кричали костi.
  Наснилося чи що, бряжчали ланцюги...
  
  А ДНI МОЇ БРЕДУТЬ, ЩОСЬ ДIЄТЬСЯ ЗI МНОЮ.
  На силi занепав. Нiде мене не ждуть.
  
  Долиною, гей, зеленою,
  
  козаки не йдуть.
  
  Повзе пiд гору стежечка змiїна.
  На схил виходжу i дивлюсь, дивлюсь..
  Отак живу. Молюсь до України.
  Вона не чує. Але я молюсь.
  
  МОЯ ДОБРИНЬ, ГОРБАТА ВIД ОБУХIВ!
  Моя Гординь, щербата вiд неслав.
  Моя Бiлобожниця, мiй Богодухiв,
  моя Вознесенка, мiй Богуслав!
  Лавро моя! Мiй колючий Тернопiль!
  Вiчний Ридомиль i вiчна Ташань.
  Бiлою Церквою в зоряний попiл
  виросли храми твоїх ридань.
  
  Дивинь моя, моя Пуща i проща.
  Мiй Добротворе, що в мене єдин.
  Моя Дорожинка, моя Мирогоща,
  мiй Нiжин,
  мiй Любеч,
  моя Мединь!
  
  Умань моя, моя Горинь i Згубiвко.
  Радомко ранньої сивини.
  Моя Божедарiвко, Миролюбiвко,
  Ганно-Зачатiвко, сина зачни!
  В Сумах Твоїх, у Твоїм Голосiєвi -
  На весь Хрестипiль, Хрестища, Хрести -
  Сина Славутича, сина Месiю,
  Сина Спасителя!.. А нас прости.
  
  НЕ ВРЯТУВАВ ТЕБЕ Я, УКРАЇНО.
  I не врятую, хоч кричи на ґвалт.
  Зброяр на вежi. Джура косить сiно.
  Розбитий гетьман, що тепер я варт?!
  
  ВЛОМЛЮ СОБI 3 ГРАБИНИ КОСТУРЕЦЬ.
  Iз очерету вирiжу сопiлку.
  
  Iшов полями навпростець,
  
  переполохав перепiлку.
  
  Змiя на стежцi, пережду змiю.
  Джерельце б'є з-пiд каменя, я п'ю.
  
  Тут, власне, рай. Тут птицi i зело.
  Нi слова злого, анi злого чину.
  В життi такого всякого було,
  що аж тепер на старостi спочину.
  
  Минає день. Iще один. Минай...
  Надходить вечiр, птиця замовкає.
  А той зброяр, мабуть, таки Мамай,
  
  бо часом є, а часом i зникає.
  
  ВЖЕ ПЕРША ЗIРКА
  КРIЗЬ ГIЛЛЯ ПРОГЛЯНУЛА.
  Вже скоро їх тут вилетять рої.
  Ходи, не бiйся, панi порцелянова!
  Я теж тут привид. Ми тепер свої.
  
  Ось тут посидим трохи на камiннi.
  Розстелим тишу, як м'який обрус.
  То форкне кiнь. То в мiсячнiм промiннi
  зубами блисне чорний сажотрус.
  
  ОТ Я Й ЗАПЛИВ У ЦЕЙ КАМIННИЙ ЯТЕР.
  От я вже й мiг би, вперше у життi,
  як Марк Аврелiй, римський iмператор,
  писать свої "Думки на самотi".
  
  Але ж незвичка. Все унiверсали.
  До шаблi звичен бiльш, як до пера.
  Розумнi люди все-таки писали.
  А ми не дуже, нам воно не тра.
  
  Аще хотяще...0т i вся мудрацiя.
  Чому у нас немає ще Горацiя?
  
  Умiєм добре шаблею махати,
  червонi ружi сiять бiля хати.
  
  Вмирати вмiєм, по степах гасати.
  але себе не вмiєм написати.
  
  У цiй страшнiй великiй боротьбi
  не вмiєм так сказати о собi,
  
  щоб свiт здригнувся i на всi вiки
  були преславнi нашi козаки -
  
  як тi Ахiлли i як тi Ґеракли.
  На це у нас щось розуму забракло.
  
  Бо поки ми тут про свободу мимрили,
  то iншi вже свободу й здобули.
  
  А ми усе спiваєм, як ми вимерли
  або як нас в неволю продали.
  I де той генiй, до народу дбалий,
  щоб розбудив наш умисел оспалий?!
  
  I не нiкчемним словом, що як нежить,
  а як народу гiдному належить!
  
  КАЗАВ ЙОАНН: "В ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО".
  В початку Слово, а не комарi.
  Не як у нас - на Сiч iде з малого,
  а вже коли ослiп - у кобзарi.
  
  О ГОСПОДИ, А Я? ЧИ МАВ ПРИ СОБI ГРОНО
  найвченiших мужiв, пiїтiв i музик?
  То все у королiв. В палацах. Бiля тронiв.
  А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик.
  
  Бувають королi, бiльш вдатнi до розпусти,
  нiж до звитяг. I кожне слово - лож.
  Зате як вийде, гляне, як розпустить
  павиний хвiст придворних i вельмож!
  
  При них все люди грамотнi i тертi.
  У них Боплан, у них i Шевальє.
  А наше слово дожило до смертi,
  але для свiту й досi ще не є.
  
  Бо ми такi. Ми простi. Ми в кожусi.
  Не знаєм як. Не звикли до свобод.
  То треба ж якось пiднiмать на дусi,
  а не в болото втоптувать народ!
  
  ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВIДЧУ
  ще буде Слово, бiльше за слова.
  
  Але чи й справдi ми нiмi для свiту,
  чи, може, трохи свiт недочува?
  
  МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРI. НЕ ЛЕЖНI.
  I наше дiло праведне й святе.
  Бо хто за що, а ми за незалежнiсть.
  Отож нам так i важко через те.
  
  ЧИ, МОЖЕ, МИ НЕ ЛИЦАРI БУЛИ?
  Своє жiноцтво шанувать не вмiли?
  Пани вино їм з тухольки пили.
  А ми у шапцi нiженьки їм грiли.
  
  Вiки iдуть. А нам усе амiнь.
  Нема спокою мiж Днiпром i Бугом.
  Вже стiльки лiт, вже стiльки поколiнь! -
  усе життя - мiж шаблею i плугом.
  
  Так нам судилось. Так нам довелось.
  Все нас руйнують, як ахейцi Трою.
  У нас хлоп'я на ноги зiп'ялось -
  i вже притьма хапається за зброю.
  
  Ми - хто за кого, ми - не хто кого.
  I ця вiйна, - не я їй був призвiдця.
  Мосьпанство йде гуртом на одного.
  А наш один i чорта не боїться.
  
  Аби який перед собою корч -
  пiвсотнi вiйська полетiло б сторч.
  
  Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.
  У нас баби - i тi стрiляють дулями.
  
  I все одно - вiками у ярмi.
  Усiм чужi. Для свiту незначущi.
  Чи що нiяк не вирвемось самi.
  Чи що у нас сусiди загребущi.
  Ми, вiльнi люди вiльної землi,
  тавро поразки маєм на чолi.
  
  МОЙСЕЙ НАРОД СВIЙ ВIВ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ.
  Послав Господь їм воду за труда.
  А в нас яку не вдариш кайлом скелю -
  зiвсюди рине кров, а не вода.
  
  Вони хоч мали з неба яку манну.
  Таки ж пустеля бiльша за степи.
  Господь їм землю дав обiтованну
  i море перед ними розступив!
  
  Я ж не Мойсей. Народ - на ранi рана.
  Моє чоло побила сивина.
  Куди iти? Земля обiтованна -
  вона ж пiд нами, наша, ось вона!
  
  Та ще ж яка, мiй Господи, багата!
  Лiсами щедра, зерном золота.
  Мiцна зелом, скотиною рогата.
  Народом добра, вiрою свята.
  
  Хто тут не жив!
  А в нагороду
  хто вдячен був коли цьому народу?!
  
  ЧУЖИНЦI СКРIЗЬ ПОСIЛИ НАШI ГРАДИ.
  Iм'я дали нам - хлопи, мужики.
  На нас лежить тавро тiєї зради,
  якою нас вже зраджено вiки.
  
  Для них цi землi тiльки ласий кусень.
  Та люд сумирний десь там по хатах.
  Жили-були. Об'їли нас як гусiнь.
  Ще й поганьбили по усiх свiтах.
  
  ВСЕ НАМ ВИПОМИНАЮТЬ ВСI НАШI ЗЛОДIЯННЯ.
  Де, що, коли i скiльки - визбирують до крихт.
  А скiльки ми зазнали нелюдського страждання?
  А скiльки тi чужинцi сподiяли нам кривд?!
  
  Чи ми чинили утиск
  сусiдам, їхнiй мовi?
  Був мiй народ спiвцем i сiячем.
  Я все зробив би без проливу кровi.
  Так ви ж пройшли вогнем тут i мечем!
  
  Ви кажете: ми темнi. Ви кажете: погроми.
  Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ
  про тих погромiв чорнi буреломи,
  якi вчинив Чарнецький тут i Лащ?!
  
  Що вже вiки нема од вас рятунку.
  А ще зветеся лицарi, бундючнi павичi.
  Хан палить села хоч для пограбунку,
  а Радзивiлл - для свiтла уночi!
  
  Так наступили цiй землi на груди,
  що й стогiн вже не вирветься з грудей.
  Князь Вишневецький вiшає повсюди,
  а Лащ у церквi вирiзав людей.
  
  Це ж треба мати сатанинський намiр,
  чаїть в собi невилiковний сказ,
  щоб тяжко так знущатися над нами
  та ще й у всьому звинуватить нас!
  Хiба що мертвий тут би не пручався
  в гадючих путах визиску й лихви.
  Живуть без вiнчання. Вмирають без причастя.
  Дiтей не хрестять. Замкнено церкви.
  
  Вже допекли нас до живої рани.
  Деруть податки з поля, двору, стрiх.
  Цькують людей. Здають в оренду храми.
  I мову нашу мають для зловтiх.
  
  Ну, то й дiйшло до кровi, до шабель.
  Армаґеддон. Збувається пророче.
  А вже коли зiрвалося з петель,
  то вже по людських долях прогуркоче.
  
  I ТОЙ НАРОД, I ТАК ПО СВIТУ ГНАНИЙ,
  сумний народ, що свiту дав Христа, -
  о Божа Мати, змилуйся над нами!
  Дай розум в серце й правду на вуста.
  
  Чи ми коли той бiль страшний загоїмо?
  Взаємна кривда - то взаємний грiх.
  Бо їхнi темнi нас вважають ґоями,
  а нашi темнi обзивають їх.
  
  Чи винен той скрипаль чи балагула,
  чи винен хлiбороб той чи кобзар,
  що серед нас є Лисенко, вовгура,
  а серед них - визискувач, лихвар?!
  
  Все винен я. Всiх мусив захистити.
  I тих, i тих. I тих вiд тих i тих.
  Мене, людину, можна не простити.
  Але народи?! Ради всiх святих...
  
  УСI НАРОДИ, А ВIДТАК I МIЙ,
  у чомусь виннi, скоївши й не скоївши,
  як винен той святий Варфоломiй
  за те Варфоломiївське побоїще.
  
  О горе нам!.. Я вже як тi пророки,
  що часом божеволiли з жалю.
  Я знаю свiй народ. Кляну його пороки.
  Але за нього Господа молю!
  
  А ВИ, ЩО ЗВИКЛИ РОЗЗЯВЛЯТИ ПАЩI,
  злочинства нашi множити стокрот, -
  побiйтесь Бога! Ви нiчим не кращi
  за мiй сумний зацькований народ.
  
  А втiм, нехай. Дорога правди довга.
  Усi усiм втовкмачують своє.
  
  У всеправуючого Бога
  
  усе записано як є.
  
  МИ ЗА СВОЇМ НЕПЕРЕБУТНIМ ГОРЕМ
  все про своє говорим i говорим.
  
  А як пильнiше глянуть навкруги -
  все хтось комусь на свiтi вороги.
  
  Добром нiде на свiтi не завiзно.
  Закон вiйни, тяжка його хода.
  Чи тi пани, повбиранi в залiзо,
  чи та в шапках баранячих орда.
  
  Нiхто нiде наживою не знехтує.
  Хiба лиш хан пустошити мастак?
  А королi не вiддають ландскнехтам
  на пограбунок села i мiста?
  
  Це їх платня. Тож хан i суне потоптом
  i дiлять здобич ханськi вояки.
  Але деiнде запорвали б золотом.
  А в нас яке тут золото? Жiнки.
  
  БУЛО ВСЬОГО, А БУДЕ ЩЕ ВСЬОГIШЕ.
  I що не день - все гiрше, й гiрше, й гiрше.
  
  То мор, то мур, то голод, то вiйна.
  То з неба грiм, то в полi сарана.
  
  То гнiв царя. То ласка королева.
  То знов якась чужинська кабала.
  А звiдусiль - то хижi кiгтi лева,
  то дзьоб зоключений орла.
  
  I ПОКИ МИ ЗБЕРЕМСЯ НА ПОТУГУ,
  чужих корон задуренi пiдданцi, -
  пани торгують.
  З Бреста i по Бугу
  плоти лаштують на далекий Данцiг.
  
  Чужi та прийшлi, вже тут укорiненi,
  та ще й своїх причаєне кубло
  так вирипали дверi України -
  аж холодом з Європи потягло.
  
  Немає вже медової землi.
  Рознищили пани i королi.
  
  От що в нас є - могили та й могили.
  Та Чорний Шлях з невiльницьким плачем.
  Цьому народу свiт уже немилий
  вiд зайшлих вбивць i вiд своїх нiкчем.
  
  ЧИ ТОЙ КОРОЛЬ,
  ЧИ ТЕ МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО,
  яка почвара не посяде трон, -
  ну що ти скажеш, нi одне моцарство
  не хоче брати на герби ворон!
  
  Усе орли, все птицi гоноровi,
  або ще сокiл чи стрiла i лук.
  Але ж проливши стiльки тої кровi,
  уже б їм личив двоголовий крук!
  
  ПУСТЕЛЬНИЙ ШЛЯХ ЗГУБИВСЯ ДЕСЬ НА ОВИДI.
  Сповзає круча в глинища рудi.
  А спека давить як душа без сповiдi.
  Малює пам'ять кола по водi...
  
  ЧИ Б'ЮТЬ ЩЕ ДЗВОНИ В ЛАВРI НА ДЗВIНИЦI?
  Чи вже добiг до Криму той бiгун?
  Чи принц Конде сидить iще в темницi?
  Що з моїм вiйськом? Чи живий Богун? -
  нiчо не знаю. Каркає над нами.
  I лiс шумить. Оце i весь мiй свiт -
  оця фортеця й десь там за тернами
  отой єдиний пiдзамчанський дiд.
  
  КОЛИСЬ, БУЛО, ТО ПIШИЙ, ТО КОМОННИЙ.
  I нiмець мандрував, i київський спудей.
  Тепер цей шлях безлюдний, безгомонний.
  Отак колись незчуємося, де й
  подiлася та наша Україна.
  I люди будуть, та уже не тi.
  Лиш десь там туга у степах чаїна
  та рушничок зотлiлий на хрестi...
  
  НЕМА ШРАМКА - НАВIДУЮСЬ ДО ДIДА.
  От де менi ще добре, так це тут.
  I груша є, i хто ж його провiда?
  I мальви - здичавiли, а цвiтуть!
  
  Цей дiд гончар на гетьмана лихий.
  Все лає Хмеля, що така розруха.
  Iз ним не побалакаєш, глухий.
  Чи, може, звик, що вже нiхто не слуха.
  
  Все крутить круг свiй i гуде як джмiль.
  А лає так, що годi й повторити.
  Ну, а що я i є той самий Хмiль,
  
  чей не потреба говорити.
  
  ДОВОЮВАВСЯ, ХАЙ БИ ЙОМУ ГРЕЦЬ.
  Призвiв людей iще до 'дної пастки.
  
  Чи ця поразка - це уже кiнець?
  Чи лиш початок iншої поразки?
  
  БОЖЕ МИЛИЙ, ЯК ЗОРI СВIТЯТЬСЯ!
  Десь там Суботiв, десь там Сiч...
  У Волинi є око Свiтязя.
  Воно також дивиться в нiч.
  
  Вже чути з пущi липу переквiтлу.
  Нiчного неба незглибима твердь.
  Я слухаю вночi правiчний голос вiтру.
  Щось стогне у дворi. То ходить моя смерть.
  
  Славетно жив. Кiнчаю сiромашне.
  Моїх думок безсонних чорторий.
  
  Як виє вiтер, наче йому страшно
  i наче сумно, наче вiн старий.
  
  БОЮСЯ НОЧI, В НIЙ НЕМАЄ ДНА.
  Життя прожив - i ось мої набутки.
  Душа iде сама собi одна
  крiзь день i нiч, i спогади, i смутки.
  
  
  То десь кричать на згарищах сичi.
  То виє вовк, то вiтер виє в полi.
  Та ще той лицар. Глянеш уночi -
  а вiн лежить. Сахнешся мимоволi.
  
  НЕМА ЖИТТЯ В ТАКОМУ ЖИВОТIННI.
  Мiж нами ходять привиди i тiнi.
  По схилах пiдкрадаються вночi
  
  япинуватi скорченi корчi.
  
  I СНЯТЬСЯ СНИ, ГIРКIШI ВIД РОПИ.
  Вони кричать як заткнутi чопами.
  Менi приснились в полi черепи,
  по самий обрiй - поле з черепами.
  
  Їх вивертають з ґрунту лемешi.
  А поле заростає блекотою.
  Видiння стемнiлої душi,
  аж губи обкипiли гiркотою...
  
  ЧЕКАЮ ЛИХА. ЗВIДУСIЛЬ. ЩОМИТI.
  Бiди чекаю. Горя. Звiдусiль.
  Вже зiрочки на чорнiм оксамитi
  Чумацьким Шляхом розсипають сiль.
  
  Чого менi? Нажився я доволi.
  Як гарно пахне сiно молоде!
  Та тiльки часом дрiбка тої солi
  менi з небес у очi попаде...
  
  А ВIДЬМА ВСЕ ЗВIДДАЛЕКИ.
  Тернову хустку пов'язала.
  - Не гримай на мої думки.
  Я ще ж нiчого не сказала.
  
  Та й каже: - Я вже у такому вiцi,
  що вже сиджу як пташечка на вiтцi.
  Оце смiюсь, балакаю, клюю,
  а завтра - пурх! - та вже i у раю.
  
  То що, й нiчого. I не буде вiдьми.
  Нiхто тебе не гризтиме, та й все.
  А хто ж тебе, самотнього, обiйде?
  А хто ж тобi поїстоньки внесе?
  
  ЦIЄЇ НОЧI ХТОСЬ ЛОМИВСЯ В БРАМУ.
  Бродячий циган ночувать забрiв.
  I циганча, нi голе, анi вбране,
  просило їсти. Я його пригрiв.
  
  Вiн, може, й злодiй.
  Що в нас красти зрештою?
  Що, крiм душi iще в нас грабувать?
  Смiється циган блискає сережкою:
  - Тут - каже - кiньми пахне.
  Не треба пiдкувать?
  
  Отак ми й живемо, на юшцi та на рибцi.
  Купив у дiда ще одне горня.
  I циган з циганчам,
  погравши нам на скрипцi,
  iще лишився. I не вкрав коня
  
  ШРАМКО СКАЗАВ, ЩО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ВМЕР.
  Предивно вмер, таким раптовим робом.
  Щось чимсь запив з панами у четвер -
  в суботу вiйсько вже iде за гробом.
  
  Його везуть в просмоленiй трунi,
  у Вишневець, щоб встигнути до смерку
  Прийшов кiнець такому сатанi.
  Безславно вмер, не лицарською смертю.
  
  На нiм каптан, пантофлi i ковпак.
  Вже не гусарська одiж, не крилата.
  Ридає вiйсько доблесне, - ще б пак!
  Коли ще свiт такого вродить ката?
  
  По зливi й досi не протряхлий шлях.
  Багнюку мiсять конi довгохвостi.
  Труна з мерцем двигтить на стругулях,
  не додає поваги йогомосцi.
  
  МЕНI ЦЯ ВIСТЬ БУЛА ЯК ГРIМ IЗ НЕБА.
  Я тихо мовив, тiльки i всього:
  - Хвалити Бога, я дожив занепаду
  страшного ворога свого!
  
  Не поглумлюся i не вiдомщу -
  що у пантофлях, що такi доспiхи.
  Єдиний Боже, да не допущу
  в своєму серцi темної зловтiхи!
  На срiбляну iконку помолюсь.
  На кам'яному ложi постелюсь...
  
  Глибока нiч. Вiконце як бiльмо.
  Зброяр i джура сплять вже, поморились.
  I лицар спить. Ми мирно живемо.
  На тому свiтi всi вже помирились.
  
  НУ, ОТ УЖЕ I ВОРОГ МIЙ ПОМЕР.
  Менi б радiти. Радостi немає.
  Якийсь я весь потовчений тепер,
  Що вже аж душу холодом проймає.
  
  Важка менi хвилина моя кожна.
  Здорожився, пора б i припочить.
  У Чигирин - чого? У Суботiв - не можна.
  Там кожна рiч у хатi Геленою кричить.
  
  Там все менi страшне. Той шлях пiд яворами.
  Той рiдний менi дiм, що так його берiг.
  Там кiнь той заiрже. Там шибениця брами.
  Там зрадою осквернений порiг.
  
  ЧИ НА ТВЕРДОМУ СПАТИ Я ОДВИК?
  Чи так чогось... Лежу, дивлюся в морок...
  Душив мене пiд ранок домовик.
  Приснилося, що впав на мене сволок.
  
  А вiдьма мене будить, а вiдьма припадає:
  - Та встань, та з'їж, та випий, хоч вилай, хоч завий!
  Ой Боже, що робити? Людина пропадає.
  Як пив, то було краще. Хоч видно, що живий.
  
  СПАСИБI ВIДЬМI, ВСIХ НАС ТУТ ДОГЛЯНУЛА.
  Тепер пiшла, i десь її нема.
  
  Вночi тут ходить панi порцелянова.
  Але ж вона своїх гостей прийма.
  
  
  Рудий мисливець сходить з гобелена.
  Тiнь сажотруса з комина ковзне.
  А це вночi приходила Гелена,
  але крiзь лiд не бачила мене...
  
  ВЕДЕ ВЖЕ ДЖУРА КОНЕЙ ДО РIКИ.
  Зброяр на вежi хреститься. Свiтає.
  Немає вiдьми. Тiльки їжаки.
  Щось довго вiдьма на цей раз лiтає.
  
  Було, й ранiше до мiстечка йде,
  обв'яже ликом постоли страпатi.
  - А де ж мiтла? - питаю.
  Каже: - Е!
  Найзлiшi з нас лiтають на лопатi.
  
  ЦIЙ ВIДЬМI Я БАГАТО ЧИМ ЗАВДЯЧУЮ.
  Я вже її не маю за чужу.
  У Польщi палять вiдьм.
  В нас ловлять на гарячому.
  А я в повазi при собi держу.
  
  Вона ж, властиво, вiдьма не рождена.
  То їй на старiсть прилучився дар.
  З дорiг вiйни прибилася до мене.
  Я їй притулок в Суботовi дав.
  
  Але на що вже вiдьма незлобива,
  А й та чогось Гелену не злюбила,
  та так уже i їздить при менi.
  Все якесь зiлля варить в казанi.
  
  I КОЛИ НАД ЗАМОСТЯМ
  ПУСТИЛИ ВОГНЕННОГО ЗМIЯ,
  i коли вiн вкусив головою свого хвоста,
  то сказала вiщунка: - Вiдступайте, бо свiт зазимiє.
  Не презможете тут. А зима упаде товста.
  
  А пiд Корсунем - нi. Там вона вiщувала удачу.
  I пiд Львовом сказала:
  - Ти для нього не меч, а щит.
  
  Про Гелену не вiрив. Нiколи собi не пробачу.
  А вона вже мовчала. Рукою махне i мовчить.
  
  ВНОЧI У ПУЩI ПУГАЧ РЕГОТАВ.
  Камiнний лицар в мiсяцi зловiсний.
  Менi сьогоднi снилося: вiн встав.
  Сiв та й сидить, з гробницi ноги звiсив.
  
  Обличчя в нього сiре, кам'яне,
  а зуби - нiби хоче мене з'їсти.
  Як закричить: - Твiй предок вбив мене!
  - Ото, - кажу, - не треба було лiзти.
  
  ВЖЕ КIЛЬКА ДНIВ ЧОГОСЬ НЕМАЄ ВIДЬМИ.
  Фортеця спить, i сни її сумнi.
  I костокрилi кажани iз пiтьми
  над головою шурхають менi.
  
  Упала зiрка. Пискає синиця.
  П'є тишу нiч з Великого Ковша.
  Вже навiть сон про волю не присниться.
  така в людини знiчена душа.
  
  АЖ ОСЬ - ПРИЙШЛА. СИДИТЬ ПРИ КАЗАНI.
  Зварила щось. Сорочку полатала.
  - Ти де була, у Паволочi? - Нi.
  На Лису Гору на мiтлi лiтала.
  
  Поворушила попiл коцюбою.
  Пригаслий хмиз зажеврiв, задимiв.
  - Я третiй год вже їжджу за тобою.
  Мабуть, пора вертатися домiв.
  
  Це ж я в чаклунствi мав свою людину,
  а й та покине. Жаль, що не кажи.
  Отож у чорний день, в лиху свою годину
  я їй сказав: - А ти поворожи.
  Але гляди, у зiллi там не бабрай.
  Щоб все було як слiд, щоб не якась там тля.
  Ти виклич менi дух полковника Небаби.
  Правдивий був козак, не збреше й звiдтiля.
  
  ТОДI ВОНА ВЗЯЛАСЯ ЗАМОВЛЯТИ
  на шкурi цапа й чорного теляти -
  з гори Осiянської
  трави святоянської,
  на чорне корiння, горове камiння -
  приготувала своє варiння -
  товчене зiлля, сушню i взвари,
  якiсь настої й вiдьомськi чари.
  
  Вiдтак, змiшавши всi отi декохти,
  розпочала свої чаклунськi дiї:
  - Во iм'я 'ця i сина, i того, хто
  внушив дитя пренепорочнiй Дiвi.
  
  Пiшла по колу, як в сiчкарнi кiнь:
  - Козак Небабо, об'являйсь, амiнь!
  I ТУТ ПIШОВ ЯКИЙСЬ У ПОЛI ГУК.
  У казанi заклекотiли бульки
  I дух з'явився, без обох без рук.
  аж не було чим запалити люльки.
  
  Так ось чому тебе, сердегу, вбито!
  Вже не було чим битись, орле наш...
  Стоїть Небаба, тьмавий, мов крiзь сито.
  На шиї мiдний хрестик-лебердаш.
  
  Крiзь нього двiчi пролетiв кажан,
  довкола все щось блимало й кадилось.
  I Дух сказав:
  - Великий муж Богдан.
  Та врятувати край свiй не судилось.
  
  Ще зо два рази вiн задасть їм хлости.
  Ще наостанку шаблею смальне.
  I щоб навiк позбутись Йогомости,
  царевi, необачний, присягне.
  
  Своє гетьманство славне осоромить,
  зведе надовго з доброї тропи.
  - А що ж Богун?
  - Вiн шаблю переломить,
  об землю брязне i майне в степи.
  
  I буде мiсто зватись Переяслав.
  I будуть плуга перти гречкосiї.
  I три зорi дивитимуться в ясла.
  I Україна ждатиме Месiї.
  
  Не раз повстане, але всує, всує!
  Чорнильну лжу породить каламар.
  Усiх одурить, вольностi скасує,
  задавить все пiдшитий лисом цар.
  
  Коли ж вiднiмуть у людей i мову,
  коли в сибiрах закатруплять їх,
  душа Богдана в розпачi нiмому
  нестиме неспокутуваний грiх.
  
  - А вмре ж вiн як?
  - Та нiби на хворобу.
  - А що по вмертю?
  - Ошибає страх.
  Його Чарнецький виверне iз гробу
  i вистрелить з гармати його прах.
  
  - Гетьманичi?
  - Великою печаллю
  урветься рiд i згасне у рiднi.
  Тимiш загине в битвi пiд Сучавою,
  а Юрiй десь в турецькiй сторонi.
  
  - А ще скажи: ось рокiв через двiстi
  якої слави гетьман заживе?
  - На землю прийде гетьман слова,
  Богдана п'яним назове.
  
  Казан кипить, уже по вiнця пiни.
  Задуха. Комiр хочеться роздерти.
  
  - А ще скажи про долю України.-
  Козак сказав:
  - Я ще раз хочу вмерти.
  
  I ЗНИК НЕБАБА. I ЗАПАЛА ТЬМА.
  Лиш нелинь-дуб шумить у верховiттi.
  
  I де притулок для душi? Нема.
  Анi на цьому, нi на тому свiтi.
  
  ЯКI НЕПРИНЕСЕНI,
  
  ЯКI ЖЕРТВИ,
  
  ЯКОМУ БОГУ МИ ВИННI?
  
  Море менi снилося,
  море у баговиннi.
  А я - убитий, лежу на днi.
  I рiзнi гади лазять по менi.
  
  Аж раптом - грiм. I пiдлетiв до хати
  ЗЕЛЕНИЙ КIНЬ - СТРАШНИЙ, ОГНЕДИХАТИЙ.
  ПРОБИВ СТIНУ I ПЕРЕКИНУВ СНИ -
  КРИВАВА ПIНА ВПАЛА НА ТИНИ -
  В ЗЕЛЕНIЙ ГРИВI ЗОРI МIДЯНI -
  I ЧОРНА ЖIНКА ВЕРХИ НА КОНI
  
  Прокинувсь я, заклiпав я тороплено.
  У куцому снi з гарячки ще не остиг.
  Той КIНЬ ЗЕЛЕНИЙ - це твоя помста, Гелено?
  Летiв, летiв -
  i таки вiн мене спостиг!
  
  Ну, що ж, я готовий, я ляжу йому пiд копита.
  Хай в тiм'я хвицають iржавi його вухналi.
  А ти з того свiту будеш, Гелено, кпити -
  це що за нещастя корчиться там на землi?
  
  А чорна жiнка майнула менi маною.
  I вид її чорен, i одiж на нiй чудна.
  Ну, що ж, коли так... якщо це уже за мною...
  то я ж хiба що... причаститися б тiльки, та й на
  
  мою душу i тiло... одвези, куди там годиться...
  Як казав цар Давид: тiсно менi звiдусiль.
  У раю було б добре, та душа болить, молодице.
  А у пеклi присмалять, то я й призабуду цей бiль.
  
  Але ж нi, це не Смерть моя, це iще не за мною.
  Ця жiнка чомусь здається такою земною!
  Схилилась до мене, поклала менi на скронi
  такi прохолоднi, такi ласкавi долонi!
  
  Чи це якiсь чари? Чи снiв гарячкових сваволя?
  А, здогадався, ця жiнка - це моя Доля!
  
  НЕ ПИШНА ПАНI, НЕ ГЕЛЕНА,
  не ружа, хтива i п'янка,
  печальна жiнка, недогленута,
  примучена - але ж яка!
  
  Тонкої п'ястi, гордого надбрiв'я,
  таких скорботних i шляхетних рис!
  Чи це на неї в снах своїх набрiв я?
  Чи янгол мiй до мене прихиливсь?
  
  Хто їй сказав прийти у цi руїни?
  Хто напоумив тут шукати нас?
  Чи це душа самої України
  прийшла до мене в мiй останнiй час?
  
  Вiщунка баба все на мене глипа,
  щоб я у словi мислi не одбiг.
  - Та це ж вдова полковника Пилипа,
  який iще пiд Корсунем полiг! -
  шепоче вiдьма. Човгає старенька.
  Так ось до кого їздила вона!
  - Це ж Ганна. Це ж сестра Золотаренка,
  iз нiжинських полковникiв. -
  Смутна
  ця чорна жiнка. Мовчазна i горда.
  Либонь, зазнала всiх поневiрянь.
  Така, мабуть, була княгиня Ольга,
  коли загинув князь у деревлян.
  
  I я подумав: - Боже мiй! Свята. -
  На Ганну глянув якось по-новому.
  Ця вiрна навiть мертвому. А та
  була невiрна i менi живому!
  
  НА ДРУГИЙ ДЕНЬ БУЛО МЕНI ВЖЕ ЛIПШЕ.
  Щось вiдьма одшептала од чола.
  Ходили навiть з Ганною до лiсу,
  вона мене як хворого вела.
  
  Кажу - Дожився. Гетьман. Полководець.
  Яке, мабуть, видовище смiшне!
  Водив полки, тепер самого водять.
  Вони таки укоськали мене.
  
  А Ганна каже: - Нi, ти виринаєш.
  Душа з бiди як веслами гребе.
  Ти видержиш, ти випливеш. А знаєш,
  де вперше я побачила тебе?
  
  У Києвi, позаторiк, у груднi.
  Коли ти в Браму в'їхав Золоту.
  Тебе стрiчали юрми велелюднi.
  Тобi кричали: "Слава!" за версту.
  
  Дзвонили дзвони наче на Великдень.
  Стояв над мiстом малиновий дзвiн.
  Своїм лицем, таким непосполитим,
  ти вабив зiр. Всi ждали перемiн.
  
  Махали, бiгли. Мчалася малеча
  На горах лиштви обiрвав Подiл.
  Така тодi стояла холоднеча!
  Давно не знали вже таких подiй.
  
  О, як ти їхав, як ти їхав!
  Кiнь пiд тобою говорив.
  Був бiлий Київ пiсля вiхол.
  Народ тебе боготворив.
  
  Кобзар складав неумирущу думу.
  Бурсацький хор спiвав тобi хвалу.
  I розхитнувши живоплоти тлуму,
  летiло вiйсько в снiжному пилу...
  
  А пригромило ж!
  Ломляться гiлляки.
  Цвiте жiнками Боричiв узвiз.
  Броварники, ткачi i кожум'яки.
  Цехмистри глини, рогу i колiс.
  
  I я прийшла, вже горем тодi вбита.
  Душа стояла край усiх дорiг, -
  чи хто не бачив де мого Пилипа?
  Або хоч знає, як вiн хоч полiг!
  
  Мiй брат, полковник, їхав серед перших.
  Над ними вiтер маяв корогву.
  I серед них незримий мертвий вершник
  впiзнав мене у натовпi, вдову.
  
  Чи це було видiння, чи знамення, -
  збагнула я, чому так дзвони б'ють.
  Оце той гетьман,
  пiд чиїм знаменом
  вже навiть мертвi вершники встають!
  
  А ти й не знав, що серед того люду
  стоїть одна, що молиться за всiх.
  Таким тебе нiколи не забуду -
  побаченим крiзь сльози i крiзь снiг..
  
  I Я СКАЗАВ: - СПАСИБI ТОБI, ГАННО.
  Я повертаюсь, наче з небуття.
  Менi без тебе так було погано.
  Не вчора й позавчора. Все життя.
  
  Але прощай. Не маю я сумлiння
  тебе тримати серед цих руїн.
  Вертай додому. Це моє велiння.
  Лишайся тiльки спогадом моїм.
  
  - Мiй гетьмане, наш батьку, наш Богдане!
  Але й менi ж не краще далебi.
  Та це ж для мене щастя пожадане -
  у чорний день твiй бути при тобi.
  
  I я замовк. Затнувся на пiвсловi.
  Душа потроху стала одмерзать.
  Задубiли слова любовi,
  не умiють себе сказать.
  
  СТРIПНУЛОСЬ СЕРЦЕ ЖАДIБНО I ГОСТРО.
  Любовi хоче, ласки, спочуття.
  Якби ж не сумнiв i якби ж не острах -
  що я ж вiд неї старший на життя!
  
  Смiється моя вiдьма:
  - Молодшаєш годами!
  Пора уже вчиняти весiльнi калачi.
  Бо що ж ти все зi мною?
  Стара я вже, Богдане.
  Не тая вiдьма гарна, що вдень, а що вночi.
  
  А ЦЕ НIЧОГО - ЛОЖЕ ЗАМIСТЬ МАР?
  А це не смiшно - раптом оженитись?
  Вже ж у душi осiла чорна згар,
  гiрка як згар в одстрiляних рушницях.
  
  Вже смерть поклала руку на плече.
  Знов брати шлюб?.. в моєму-то годочку?..
  Якогось вiдьма кнедлика спече.
  Зброяр i джура викотили бочку.
  
  А лицар одвернувся i опустив забрало.
  Шрамко принiс iкону i нас благословляв...
  Маленьке циганча пiд скрипку танцювало.
  I лопнуту струну натягував зброяр.
  
  ГАННУСЕНЬКО! ЖИТТЯ ВЖЕ ЗА ПЛЕЧИМА.
  Ти розплiтаєш поночi косу.
  Хiба такими згаслими очима
  дивитись треба на твою красу?
  
  Якби ж менi така любов ранiше!
  Буває нiч, щасливiша, нiж ця?
  Твої вустонька найнiжнiшi,
  осолода мого лиця...
  
  А НIЧ СТОЇТЬ ЯК МIСЯЧНА ГАЛЯВИНА.
  I ти лежиш у мене на плечi.
  ...Мабуть, розбилась панi порцелянова
  Щось дуже тихо дзенькнуло вночi.
  
  ЧОГОСЬ ХОЧЕТЬСЯ ПЛАКАТИ. I ЗАСНУТИ. НЕ ДОЛI
  Спочити хочу на грудях своєї Долi.
  "Ой, де ж ти була, моя нечужая?"
  
  Змерз я, обгубився з нiжностi.
  С погрiй мене до себе.
  
  ...ЦЯ ЖIНКА, ЩО ПРИЙШЛА В МОЄ ЖИТТЯ,
  вона цiлюща в дотику i словi.
  Важкi осмути пiзньої любовi
  вона знiмає дотиком з чола.
  
  Ця жiнка, що в життя моє прийшла.
  
  ...Вона думає, що я сплю, а я воскресаю.
  Боюся розплющити очi, - може, це жагучий сон
  самотностi?
  
  Вона ж як вечiрнiй промiнь, що впав уже
  на руїну.
  
  ...О, ти прекрасний i сильний, ти вельми промовен.
  Ти щит для свого народу, ти меч проти ворога.
  Свiт ще тебе побачить у славi твоїй i величi!
  
  ...Це все як сон, це все як божевiлля.
  Я вже як дим - i сивий, i гiркий.
  Я Хмелем був. Тепер моє похмiлля.
  Навiщо я тобi тепер такий?
  
  ...Орле мiй шугастий в горностаєвих крилах киреї!
  Ти ще в'їдеш в Золоту Браму. Вони ще спитають, -
  хто цей, прекрасний, як сонце, i грiзний,
  як полки пiд знаменами? -
  Богом даний гетьман України!
  
  ...Росонько моєї спраги, латочко щастя
  на моєму терновому полi, ти простиш менi,
  ясочко, що я такий безпорадний?
  
  ...Спи, рiдний, спи, у снi прибуває сила.
  
  ...Ось уже й лiто минає, настане осiнь. Жовтий лев
  пройде по смарагдових лiсах, загребе трупи в багряне
  листя. Собаки виють по країнi нашiй. I всi плевели
  вже посiянi в землю нашу.
  
  ... Не дивися на мене, що я чорна, горе обпалило мене.
  
  ...Ти прекрасна, моя кохана, ти прекрасна,
  як мальва пiд вiкном моєї матерi.
  
  ...Коханий мiй, вимоленець мiй у Бога! Чого ж ти
  так стогнеш увi снi? Тобi щось погане приснилось?
  
  ...Доле моя, розбуди мене! Сниться менi, що лежу я
  на полi бою пiд Берестечком... I кружляє надi мною
  орел... Двоглавий...
  
  НI, ГАННО, НI! АБИ ЛИШ НЕ 3 МОСКВОЮ.
  Хай Україну чаша ця мине.
  Вже краще з турком, ляхом, iз Литвою,
  бо тi сплюндрують, а вона ковтне.
  
  Це чорна прiрва з хижою десницею,
  смурна од кровi, смут своїх i свар,
  готова свiт накрити, як спiдницею
  Матрьоха накриває самовар.
  
  Був Київ стольний. Русь була святою.
  А московити - Русь уже не та.
  У них i князя звали Калитою, -
  така страшна захланна калита!
  
  Дрiмучий свiт. Нi слова, нi науки.
  Все загребуще, нарване, хмiльне.
  Орел - двоглавий. Юрiй - довгорукий.
  Хай Україну чаша ця мине!
  
  А ЧАС ЩЕ. ВЖЕ Й ОДЦВIЛАСЯ ЛИПА.
  Ох, чи ж менi вiд щастя буть хмiльним?
  Вона вдова полковника Пилипа.
  Мабуть, була щасливою за ним.
  
  
  А я, чи щастя дати вже спроможний?
  Прошу прощення у його вдови.
  Вiн хоч полiг - та в битвi переможнiй.
  А я зазнав поразки - i живий.
  
  I ЦЕ Ж ПОРАЗКА У ЖИТТI НЕ ПЕРША!
  Було всього - поломiв i облог.
  А я вставав, на шаблю руку сперши.
  I крiзь поразки йшов до перемог.
  
  В життi було всiлякої напасти.
  На плечах маю п'ять десяткiв лiт.
  В такому вiцi можна занепасти
  i можна душу мати вже як лiд.
  
  А я живий. I знову прагну бою.
  I перемоги. Хай на схилку лiт -
  труну звелю возити за собою,
  а ще пiти подужаю в похiд!
  
  ШРАМКО ПРИЙШОВ СЬОГОДНI НАВПРОШКИ,
  продерши хащi голими руками.
  Сказав: - По селах ходять козаки,
  перебранi ченцями, жебраками, -
  I кажуть всiм, що воля вже близька.
  Щоб готувала порох парубота.
  А як надiйдуть гетьманськi вiйська -
  щоб вiдчиняли гетьману ворота!
  Щоб завдавали ворогу халеп,
  i далi йшли по селах нуртувати.
  Щоб готувались, щоб тiкали в степ.
  Пiсок панам щоб сипали в гармати.
  Щоб запасали зброю i харчi,
  та не шумiли як торiшня брага.
  А хто сидiть зостане на печi,
  того чекає посмiх i зневага.
  
  Такий вiн був похнюплений i кволий,
  усе тягнув з терплячiстю вола,
  оцей Шрамко. А як запахло волею,
  душа в йому навприсядки пiшла!
  Кажу: - Ну, ходять. То ще не спонука.
  Поразка - це кiнець. I сором вiд людей.-
  А вiн менi: - Поразка - це наука.
  I ти в цiй Академiї - спудей.
  
  ...ЩО ВIН СКАЗАВ ПРО ГЕТЬМАНСЬКI ВIЙСЬКА?
  - Якi вiйська? - питаю у Ганнусi. -
  це щоб мене пiдтримати на дусi?
  
  Та хто вже пiде пiд моє знамено?
  Хiба що мертвих кликать поiменно
  
  ВЧОРАЙШИЙ ДЕНЬ ПРИЙШОВ ШРАМКО УРАНЦI.
  I каже: - Все. Берися за перо.
  Побужжя йде, Волинь i надднiстрянцi.
  А там, диви, обiзветься й Днiпро.
  
  Куди iде?! Яким унiверсалом
  тепер людей до себе приверну?
  Кому я гетьман, коли вже i сам он
  своїх провин в душi не прогорну!
  
  Ну, а якби я навiть i подужав
  того паперу написати жмут, -
  то де збереться те твоє Побужжя?
  Кому вiдомо, врештi, що я тут?
  
  Це ж не гетьманський Чигирин, не Броди.
  Та вже й свобода в нас не на хмелю.
  А пiде чутка, - задля нагороди
  таки мене хтось видасть королю.
  
  - Та не барися! Стелеться дорога.
  Десь люди ждуть, поклич їх, пiдiйми!
  Ти маєш чар. Тобi дано вiд Бога.
  Ти маєш дивну владу над людьми.
  
  ЯКА ТАМ ВЛАДА?
  ДЖУРА, ДВОЄ КОНИКIВ.
  А Ганна каже: - Ти наш оберiг.
  Мiй брат, Богдане, сповiстив полковникiв,
  що ти живий i що чекаєш їх.
  
  О жiнко! Ти життя. Кажи менi надiю.
  Я справдi сам не свiй. Бо нидiю, не дiю!
  Не влади прагну. Смертi чи спокути.
  Але ж пустеля з цих дрiмотних веж!
  Вона менi: - Збери себе докупи,
  тодi i вiйсько, гетьмане, збереш.
  
  УЧОРА ПИСАР МIЙ ПРИШКАНДИБАВ.
  З Волинi пiшки, довго добирався.
  Дiстав чорнило, про папiр подбав,
  в Шрамка у церквi воску постарався.
  
  Перо й печать iз торби повиймав.
  На стiл поставив срiбний каламар.
  I так сказав: - У добрий час почати
  унiверсал з притисненням почати.
  
  I СИН ШРАМКА, ПЕРЕБРАНИЙ ЧЕНЦЕМ,
  прийшов, принiс чутки менi достотнi.
  Сказав, що вiн не є
  вiд когось посланцем,
  що вiн вiд себе i вiд тих пiвсотнi.
  
  Що прийдуть ще, та мусять з осторогами.
  Засади скрiзь. Свої не знаєш де.
  Кварцяне вiйсько йде трьома дорогами -
  немов залiзним неводом веде.
  
  А нашi йдуть лiсами та довколами.
  Крiзь нетрi йдуть, крiзь ночi i туман.
  Об пнi й камiння розбивають голови,
  щоб не потрапить в руки ворогам.
  
  В дорозi мруть, вiд ран, вiд лихоманок,
  вiд голоду, вiд мертвої води.
  Намайстрували хлопи вистрiлянок
  i теж iдуть. Подай їм вiсть куди!
  
  ЩО Ж, БИТВУ Я ПРОГРАВ.
  ПОВIСИТИСЬ НЕ ШТУКА.
  До всiх провин ще й вiдчай долучить.
  Як той казав, поразка - це наука.
  Нiяка перемога так не вчить.
  
  Гей, писарю, неси мою печатку!
  Життя пропало. Почнемо спочатку.
  
  НУ ОТ, I НАПИСАВ УНIВЕРСАЛИ.
  А хто їх прочитає i коли?
  Якби їх птицi крилами писали
  або громи у небi прогули!
  Чи хто промчав гривастим румаком
  та їх рознiс. Але ж ми тут самотнi.
  
  - Самотнi? Ми?! - смiється пiп Шрамко.-
  А мiй же син? А тi його пiвсотнi?
  
  А Й СПРАВДI. МАЄМО ГIНЦIВ.
  Та ще яких, та ще й пiвсотнi навiть!
  Такi вже не шукають манiвцiв.
  Пройшли крiзь пекло, то дорогу знають.
  
  Нема нам щастя - мусить бути чудо.
  Ще ми постанем зi своїх руїн.
  Мене не можуть люди не почути -
  душа в менi розгойдана як дзвiн!
  
  Скликаю вас. Над цим не владен ворог.
  Почуйте слово з-пiд мого пера!
  Простiть менi, що знову б'ю на сполох.
  На Благовiст ще, люди, не пора.
  
  
  А ТИ, ГАННУСЮ, ЖДИ МЕНЕ ДО ОСЕНI.
  Зiбравши вiйсько, вiсточку подам.
  
  
  Повiнчаємося у Корсунi,
  в мiстi слави моєї. Там
  пригадаю себе, колишнього.
  I весiлля справим як слiд.
  Та й попросимо у Всевишнього
  трохи щастя. I трохи лiт.
  
  НА МУРАХ ВIТЕР ХИЛИТЬ БАДИЛИНУ.
  Цвiте ожина. Тихо, як в раю.
  А втiм, не знаю... Може, в цю хвилину
  хтось десь торгує голову мою...
  
  I ГАННА ПРИ МЕНI. I ПОГЛЯД МИГДАЛЕВИЙ.
  I дотик вуст. I тiла оксамит.
  
  Час тягнеться, як шлейф старої королеви.
  
  Коли б уже почути грiм копит!
  
  ЩЕ ВКРАЯВ ДЕНЬ ЧЕКАННЯ ЧОРНУ СКИБУ.
  Який там грiм, нi вершника нема.
  Несе тополь високi смолоскипи
  дорога в нiч пустельна i пряма.
  
  ПОЛЯ, ПОЛЯ, ПОЛЯ... ДОЛИНИ I ДОЛИНИ...
  Напнувся обрiй наче тятива.
  Iз Паволочi дзвiн, вечiрнiй дзвiн долине.
  I знову чути як росте трава.
  
  СТОЮ НА ВЕЖI I ДИВЛЮСЬ НА ШЛЯХ.
  Червоний щит призахiдного сонця.
  А що це там за гомiн у полях?
  Гей, джуро, глянь! Та їх там цiла сотня.
  А може, й двi. - Гей, джуро, ти зiркий.
  Тобi виднiше iз тамтої вежi.
  - Це, - каже, - батьку, нашi козаки.
  Я, - каже, - батьку, бачу по одежi.
  
  ПРИЙШЛО ЇХ ДВIСТА. ВДАРИЛИ ЧОЛОМ.
  Розбили табiр ген по оболонi.
  Вже сходив сонця золотий шолом,
  як знов у лузi заiржали конi.
  
  Десь крiзь лiси пробився Джеджалик.
  Богун iде. Пушкар от-от прибуде.
  Чи я вже бути гетьманом одвик,
  що серце мало не розiрве груди?!
  
  Стою. Стрiчаю воїнiв. Молюсь.
  На схилi, сивий, кланяюсь їм низько.
  Двi сотнi... Три... Не дай Бог, помилюсь.
  I ще... I ще... I ще їх цiла низка!
  
  Прийшли... Спасибi... Ось мої полки.
  Уже й знамена iз лiсами врiвень.
  Оце ж мої Волинцi, Пiнчуки.
  Мої Драчi, Немиринцi i Гнiвань!
  
  Шевцi. Кравцi. Броварники. Ткачi.
  Дейнеки. Запорожцi. Завiрюхи.
  Тютюнники. Кушнiри. Орачi.
  Прудиуси. Плачинди. Одчайдухи.
  Урвитель. Iскра. Добош. Курiнний.
  Бандура. Скрипка. Явiр. Кияниця.
  Сiрко. Буланий. Бiлий. Вороний.
  Зозуля. Заєць. Кущ. Перепелиця.
  Ох, як вас люди називали ловко!
  Некуйбiда. Майбоженко. Чумак.
  Пустикота. Завернивовка.
  Нетудихата. Неїжмак.
  Неклепаний. Одливаний. Пекельний.
  Попович. Молибога. Лихолат.
  Мальований, Iндутний i Субтельний.
  Вернигора. Свiтайло. Семибрат.
  Орленки, Удовенки, Бойчуки.
  Синицi, Чайки!.. Хто там ще позаду?
  Всi на цей час приявнi козаки,
  ударте в бубон i скликайте раду!
  
  Ще надолужим мiсяць цей iюль.
  Ще ого-го, є час до падолисту.
  А кожен при собi щоб зброю мав огнисту,
  п'ять хунтiв пороху i скiлько треба куль!
  Щоб конi. Щоб вози. Щоб рептухи. Щоб сiдла.
  Щоб нас не взяв нiякий бусурман.
  Усiм вобец i кожному зосiбна, -
  це я вам говорю, негiдний вас Богдан!
  
  БО НЕ 3 ТОГО ЗАЛIЗА МЕНЕ ЛИТО
  i не в тому гартовано вогнi,
  щоб їм вдалося на своє копито
  переробити душу у менi!
  
  Коли я вже пiднявся того труду -
  народ зiбрати пiд свою оруду,
  то покладу на це усе життя,
  а доведу це дiло до пуття!
  
  А ШУМ В ПОЛЯХ, А ГОМIН ПО ДIБРОВИ
  А пiсня хоче коней розпрягать.
  Як палахтять багаття вечоровi!
  Якi великi тiнi вiд багать!
  
  I ми, що звикли до такої тишi,
  що чутно як потрiскує свiча, -
  так людно стало в нас на городищi,
  такi у нас знамена щонайвищi! -
  що аж халяндру скаче циганча.
  
  Шатрiв нема - нiчого, сплять пiд зорями.
  Обоз вiдстав - приїде на волах.
  Ми хлопцi молодi. I поле в нас не зоране.
  I сон наш стереже сторожа на валах.
  
  А ВРАНЦI ПОТЯГЛО I ЛАДАНОМ I ДИМОМ.
  О слава ж Богу, я таки дожив! -
  старенький пiп Шрамко помахував кадилом,
  за упокiй полеглих вiдслужив.
  
  Прощайте i простiть... простiть, мої хоробрi...
  Хай той кадильний дим односять вам вiтри.
  Стоять мої вiйська, стоять по самий обрiй,
  похиленi як чорнi прапори...
  
  ПРИЙШЛО ДО МЕНЕ ВIЙСЬКО РОЗПОРОШЕНЕ.
  Вернулося, дав Бог менi дожить.
  Звохчiли очi, i сльоза непрошена
  от-от з очей, проклята, побiжить.
  
  Хтось пiдiйшов, до мене щось балакав.
  А я мовчав, бо ще щось наверзу.
  Усе було. Я тiльки ще не плакав.
  Стояв i в душу завертав сльозу.
  
  ПОЛКОВНИКИ МОЇ! НЕ ШОВК, НЕ КАРМАЗИНИ
  шляхетних дiй i помислiв зразок.
  Стояв Пушкар, як сивий дуб озимий,
  Стояв Богун, як лицар iз казок.
  
  Смiявся зором вiдчайдушне карим,
  на самi очi натягнувши шлик,
  весь зранений, полковник мiй, татарин
  всiх добрих слiв достойний Джеджалик.
  
  Так мало бути. Ждав їх недаремно.
  Душа пройшла над прiрвою зневiр.
  I Ганнин брат, Iван Золотаренко.
  своїх преславних нiжинцiв привiв.
  
  I той Богун - чолом пiд корогвою -
  що замiсть мене бувши наказним -
  подав менi клейноди з булавою.
  i ми при вiйську обнялися з ним!
  
  Я ВПЕРШЕ НIЧ ТАК ДОБРЕ ВIДПОЧИВ.
  Я чуюсь так, що зичу й молодому.
  Надiйним людям Ганну доручив,
  щоб одвезли iз почестю додому.
  
  У Суботiв не треба. Там ВОНА.
  Там тiнь її. Там згадка найпоганша.
  
  То був мiй дiм. I то була жона.
  
  А цю - у Чигирин, бо це уже гетьманша!
  
  КОЗАЦЬКА ЖIНКА 3 ГОРДИМИ ОЧИМА -
  вона мов крила в мене за плечима!
  
  Вона для мене у цi днi -
  як моє серце у менi!
  
  I СИН ШРАМКА ПРИВIВ СВОЇ ПIВСОТНI.
  I сам Шрамко вдяг ризи щирозлотнi,
  налаштувався з нами у похiд.
  
  I той гончар дивився менi вслiд.
  Коли мене побачив з булавою,
  лиш похитав, старенький, головою,
  перехрестив i усмiхнувся дiд.
  
  Зброяр заплакав, бо лишався, бiдний.
  Вiщунка дбала хлiб нам i питво.
  По схилах циганча за мною довго бiгло.
  I циган говорив, що кiнь у мене: - О!
  
  IЩЕ ДИМЛЯТЬ ПIД ПОПЕЛОМ БАГАТТЯ.
  Ще сон торкає вiчi мимохiть.
  А вже в похiд нам витрублено, браття!
  I довбиш б'є у потемнiлу мiдь.
  
  I вже ногою бувши в стременi,
  я нахилився до своєї Долi.
  Я їй сказав: - Чекай в Чигиринi.
  Ми переможем. Не такi ми й кволi.
  
  Не допускай такої мислi,
  що Бог покаже нам неласку.
  Життя людського строки стислi.
  Немає часу на поразку.
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"