Licej Radyvyliv. Проба голосу

Licej Radyvyliv : другие произведения.

Проба голосу

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]

Ссылки:

Комментарии: 4, последний от 23/12/2007. © Copyright Licej Radyvyliv (jasc51@mail.ru) Размещен: 17/12/2006, изменен: 12/04/2007. 46k. Статистика. Сборник стихов: Поэзия		Оценка: *2.003** Ваша оценка:

ПРОБА ГОЛОСУ

Лiтературний альманах

Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею

Рiвненської областi

2007

Лiтературний альманах Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею (Рiвненська обл.)

Радивилiв, 2007

Упорядник та редактор Володимир ЯЩУК

"ПРОБА ГОЛОСУ" - шостий збiрник художнiх творiв лiцеїстiв. П'ять попереднiх - "Провесiнь" (2002 р.), "На свiтанку" (2003), 'Здрастуй, юносте!' (2004), 'Вiдкриття почуттiв' (2005), 'Прорiст' (2006) представили рiзноплановi поетичнi та прозовi твори, багато з

яких друкувалося (районна газета "Прапор перемоги", колективнi

збiрки). Лiцеїсти неодноразово ставали переможцями та призерами обласного конкурсу учнiвської творчостi. Автори перших альманахiв уже закiнчили унiверситети, окремi пiдготували для видавництв свої поетичнi збiрники. Твори лiцеїстiв представленi в Iнтернетi, на сайтах Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею (http://yashchuk1.narod.ru/licej.htm) та 'Лiтературний альманах 'Радивилiв').

Вiд дирекцiї лiцею

У 2006\07 н.р. у нашому лiцеї вже восьмий рiк дiє

лiтературна студiя "Провесiнь", до неї проявляють iнтерес усi, хто пробують сили в написаннi вiршiв, оповiдань, етюдiв, яким добре вдаються учнiвськi твори на тематику навчальної програми. .

Критичнi оцiнки керiвника студiї чи товаришiв привчають самокритично ставитися до написаного, наполегливо працювати над словом. Уроки лiтературної майстерностi допомагають старшокласникам зацiкавленiше вивчати твори письменникiв, передбаченi програмою, заохочують до роботи над словниками, енциклопедiями. Навчальними прикладами служать i поетичнi та прозовi доробки рiвненських лiтераторiв.

Помiтний вплив на формування iнтересу до творчостi справляють зустрiчi з письменниками, що їх органiзовують дирекцiя навчального закладу, вчителi української мови й лiтератури, лiтстудiйцi.

У лiтстудiйцiв, крiм щорiчного альманаху, є своя стiнгазета "Провесiнь".

Нинiшнi юнi лiтератори продовжують освоювати секрети поетичної вправностi, наполегливо працюють над пошуком колоритних метафор, порiвнянь, своєрiдних епiтетiв.

Творчiсть допомагає лiцеїстам утвердити себе в колективi, заявити про себе на районному та обласному рiвнях, викристалiзувати почуття, систематизувати хiд думок - це той багаж, який неодмiнно знадобиться в подальшому дорослому життi, незалежно вiд того, продовжать себе нинiшнi студiйцi в красному письменствi чи нi.

З творчiстю наших лiцеїстiв можна ознайомитися в бiблiотеках, в Iнтернетi

Зоряна Кузьмич

(11 клас)

***

Душа тремтить, до Бога лине,

Уся - земна i неземна,

Я стала щиро на колiна

Й прошепотiла 'Отче наш'.

Менi здалося, я злетiла,

Й попрямувала - з вiтром в лад -

Туди, де радiсть, де блаженство,

Туди, де є едемський сад.

Враз зупинилась, онiмiла,

Пройнявшись трепетом в руках.

I серце билось, билось, билось.

Чи це збентеженiсть, чи страх?

А в тiм саду, у тiй щедротi,

Яку не знала з роду-лiт,

Блаженнi люди в тiлi-плотi

Iшли туди, де свiтла свiт.

Було те свiтло сонцесяйне,

Мов уособлення життя.

А люди йшли, всi одностайнi,

В палкiм поривi каяття.

Мене неначе хтось торкнувся,

Дитя маленьке то було,

Воно взяло мене за руку

Й до того свiтла повело.

Лариса Гладун

(11 клас)

***

З неба падає дощ, значить - небу так треба.

Знову ти не прийдеш, знову важко без тебе.

З неба падає снiг, значить - небо так хоче.

I мовчить телефон, вже дванадцята ночi.

I секунди бiжать, i проходять хвилини,

Наче вiчнiсть в життi - пропливають години.

Ти сидиш край вiкна, душу грiє надiя,

Свiтить зiрка одна, як нездiйснена мрiя.

Знову плаче душа, знову в серцi тривога,

Думка в тебе одна - це далека дорога.

Ти не плачеш тепер, небо плаче за тебе...

I в руках телефон. Марно. Хочу до тебе.

Цi гудки, як завжди, пролунали знайомо -

I сльоза по щоцi наче, блискавка з громом.

Ти давно вже не та, ким була ти до нього,

В тебе iнша душа, в тебе iнша тривога.

Впала зiрка твоя, з неба впала, згорiла,

Ти пiшла назавжди, ти пiшла - не стерпiла...

Дощ в твоїх долонях

Ще одна краплина скотилась по щоцi,

Нi, це не сльозина, просто дощ в руцi.

Нiч тривожить серце, душу розрива,

Зачинились дверi, ти пiшла одна.

Так хотiлось плакать, сльози по щоцi,

Та завадив дощ, дощ в твоїй руцi.

I пустi розмови ти згадала знов,

В думцi прмайнуло: 'Де ж його любов?'

Де подiлись друзi, вороги твої?

Знову зрозумiла: дощ в твоїй руцi.

Ти тримаєш мiцно у долонях знов

Всi свої страждання, всю свою любов,

Ти iдеш поволi, крапля по щоцi,

Хочеш вiдпустити, дощ вже не в руцi,

Почалася злива, нi не злива це,

Це любов розбилась, з серця кров iде,

I страждають зорi, плачуть небеса,

Що нема любовi, дружби вже нема.

I не бачать люди зливи надворi

Їм не зрозумiти - дощ вже не в руцi.

***

Знову марю тобою у снi,

Наяву знов вертаюсь до тебе,

Знову бачу тi очi яснi,

Знову плачу ночами без тебе.

Я так хочу тебе не кохати,

Я так хочу забути тебе,

Я не можу так довго страждати,

В твоїм серцi любов не живе.

Ти не вмiєш насправдi кохати,

Ти не знаєш любовi й бiди,

Вмiєш ти тiльки бiль завдавати,

Й, розтоптавши любов, просто йти.

Ти живеш лиш сьогоднi й собою,

Ти смiєшся завжди над всiма

I, принiсши нестримного болю,

Ти тiкаєш - i знову пiтьма.

I, з'явившись, як промiнь надiї,

У життi, як любовний мiраж,

Розбиваєш усi мої мрiї,

Знов у небi ти робиш вiраж.

Ти не можеш усе оцiнити,

Ту любов, що тобi вiддала,

Знаю я: неможливо розбити

Серце тим, в кого серця нема.

***

Нiч спустилась на стомлене мiсто,

Все заснуло в холоднiй пiтьмi,

I пiшов ти, неначе навмисне,

I залишив мене в самотi.

Я сидiла i довго мовчала,

Щось вмирало в ту мить у менi,

Та що саме, тодi я не знала,

Я сидiла собi в самотi.

I пiтьму проганяв мiй свiтанок,

Новий день зустрiчало життя,

Владу знов захоплював ранок,

Щось пiшло у цю нiч в небуття.

Щось пiшло i померло навiки,

Знаю я: смертне в свiтi усе,

I, прикривши спокiйно повiки,

Я хотiла забути про все.

Що померло, на жаль, я не знала,

Час чомусь зупинився на мить,

Знав би ти, як тодi я страждала,

Серце в мене i досi болить.

Ось тепер я не вмiю любити,

Я не вiрю в святi почуття,

Та тобi я зумiла простити,

Ти привiв мене в нове життя.

Зiпсоване дiвчисько

Зiпсоване дiвчисько.

Отак тебе й назвали,

Хоча ти серцем чиста,

Тобою згордували.

Зiпсоване дiвчисько.

По мiсту ти гуляєш,

З тобою рiзнi люди,

Ти їх не помiчаєш.

Зiпсоване дiвчисько.

Тобi життя ламають,

Ламають дивнi люди,

Якi тебе не знають.

I знову тихо плаче,

Коли нiхто не бачить,

Зiпсоване дiвчисько, -

Ї їй життя пробачить.

I нiч змiнилась ранком,

Вона iде додому,

Зустрiвшись зi свiтанком...

Не зрозумiть нiкому...

А ззаду, за плечима,

Хтось знову творить казку,

Ти не ночуєш вдома -

Така її розв'язка.

I цей сюжет спокiйно

Все мiсто засудило,

Як жаль, але буквально

'Воно' тебе зганьбило.

Ти їх не розумiєш,

Про них не хочеш знати,

Їх серцем не зiгрiєш,

В юрбi їх не впiзнати.

Тобi i не важливо,

Про що вони плiткують,

Колись вони, можливо,

Що зроблять - обмiркують.

А ти живеш для себе,

На них i не зважаєш,

I хто прийде до тебе,

Ти вже напевно знаєш.

'Зiпсоване дiвчисько', -

Шепочуть всi навколо,

Плiтки уже так близько,

Плiтки уже довкола.

Ти їх проiгноруєш,

Заплачеш на свiтанку

I просто не почуєш,

Про що говорять зранку.

Зiпсоване дiвчисько.

Кому це все потрiбно?

Невже 'вони' так низько,

Що 'їм' це необхiдно?

Невже 'їм' необхiдно,

Комусь життя зламати,

Невже ж бо їм не встидно

Когось кудись прогнати?

Повз мене

Закiнчились сльози,

Душа завмирає,

I нiч так спокiйно

По мiсту витає.

Лиш холод зiгрiє,

Лиш небо побачить,

I знову зомлiю,

Та бiльше не плачу.

Тепер розумiю:

Мене не кохаєш.

I бiльше не мрiю...

Її обiймаєш...

Так важко прощатись,

I серце завмерло,

Тепер зустрiчатись

Болюче й нестерпно.

Я щиро прощаю,

Бо ти не для мене.

Ти вiриш, те знаю,

Що буде без тебе.

Невже закохалась?

У душу впустила,

Тобi не зiзналась -

Й себе загубила.

Порожнє зiтхання

Мене не врятує.

Не вiрю в кохання

Нiкого не чую.

Свiтанок надворi,

А нiч на душi.

Простори прозорi,

Навiщо менi?

Вже вимкнули свiтло,

I море печалi,

Зiйшло непомiтно -

I гiрше чимдалi.

I стукiт у дверi,

Це тiльки примара,

Я нiби в пустелi,

А ти - нiби хмара.

Для мене ти будеш

Минулим єдиним,

Для неї майбутнiм,

Таким швидкоплинним.

В поясненнях - слово,

Нiчого не варте,

Як смiшно: розмова, -

А схоже на жарти.

Не вiрю, не хочу,

Не чую, не бачу,

I просто вмираю,

Та знай - я пробачу.

Вiталiна РЕШЕТИЛО

(11 клас)

***

Минають днi дощем холодним,

Проходять ночi в забуттi.

Не обiзвуся словом жодним -

Для тебе слiв вже не знайти.

Зiв'яне лiто, прийде осiнь,

I душу вистудить зима.

Сумую я цiєї ночi,

Бо поруч, тут - тебе нема.

Та буду я завжди чекати,

Так доля стелиться моя...

А ти: чи зможеш покохати

За те, що так кохаю я?

***

Чому вдаєш, що ти не бачиш:

Стежки зима нам замела?..

Невже не чуєш, як я плачу,

Як потребую я тепла?

I навiть вiхола страждає,

I я ходжу мов не своя...

Ти ж знаєш: я тебе кохаю,

Ти - мрiя й провесiнь моя.

***

У лабiринтах серця заблукала,

До мрiй вслухаючись, шукаючи мети...

Не думала, що Вiн - це саме ти...

Що ти - це той, кого я так чекала.

Я вся в збентеженнi, в полонi мрiй,

У вирi незбагненних почуттiв.

Шукаю слiв, єдиних, точних слiв -

I хочу вiрити, що врештi будеш мiй.

***

Я бiльше не можу в собi це ховати.

Ну, що мене спинить, коли я наважусь?

Потрiбно сказати, потрiбно сказати...

Адже я так довго з думками збиралась.

Iду я до тебе, жду слушної митi,

Та вкотре неждано немовби спiткнулась.

I очi сльозами укотре налитi.

Чому не змогла? I чому повернулась?

А доля тiкала, а доля смiялась,

Я думала - легко, насправдi - не знала...

Хотiла сказати, чомусь не сказалось.

Завадили люди - i я промовчала.

Юлiя Мельник

(11 клас)

Вiрю в майбутнє твоє, Україно

Україна... Вимовляючи це слово, кожен поет, прозаїк, та й узагалi кожен щирий українець вiдчуває нiжний трепет душi. Це коротко слово вмiщує в собi дуже-дуже багато, адже йдеться про нашу Батькiвщину.

Це - все наше життя, починаючи з колиски i закiнчуючи передсмертним ложем. Це - наша рiдна ненька-земля, мамина колискова, яскравi днi дитинства. Саме вона дає нам сили жити. Врештi-решт, Україна - це й кожен з нас, це наш народ, який через столiття знущань i неволi зберiг вiрнiсть своїй Вiтчизнi.

Українська земля пережила багато чого: вiйни та мир, перемоги й поразки, закарбувала в пам'ятi iмена вiрних синiв та дочок i - водночас - iмена зрадливих Iуд. Усього цього не зiтерти зi скрижалей нашої iсторiї. Однак загалом визначальною залишалася любов, i нiщо на свiтi не може знецiнити цiєї любовi - вона не зникне, не зiтреться з плином рокiв.

Упродовж тисячолiть за нами спостерiгає безкрає небо. Лише воно може достеменно пригадати всю нашу iсторiю. З пам'ятi синього українського неба вовiки не зiтруться Київська Русь, величнi битви козакiв, готових до самопожертви задля свободи рiдної землi. Згадаймо легендарних Хмельницького, Сагайдачного, Мазепу, Калнишевського, якi мрiяли здобути незалежнiсть для свого народу. Вони i їхнi соратники, гартованi в боях, залишалися мрiйниками: прагнули бачити Україну з усмiхненими хатинами в квiтуючих вишневих садах, звеселену тьохканням солов'їв та щебетанням жайворонкiв, ваговитим шумом хлiбного колосся, звучанням українських пiсень.

Та нешвидким виявився шлях до незалежностi. Через невеликий хибний крок Україна потрапила в ярмо неволi на багато лiт. I це неабияк послабило борецьких дух українцiв, виявлений за часiв козаччини. Нiхто, напевно, в той час не мiг i подумати, що вдасться здобути незалежнiсть, розiрвати пута насильства без єдиного пострiлу, без єдиної краплi кровi. Утiм, привели до цього й бої української революцiї на початку ХХ столiття, i повстанських пiдпiльний рух, i єднання народу в боротьбi проти гiтлерiвського фашизму. Опинялися українцi по рiзнi боки фронту й окопiв, скiльки кровi, братньої кровi було пролито.

I ось ми - вiльна, незалежна нацiя, яка утверджує свою державнiсть, зорiєнтовує себе на загальнолюдськi цiнностi. I кожен по-своєму прагне змiцнити авторитет України - на жаль, не завжди i не всiм це вдається. А звiдси - розчарування, вiдхiд вiд активної життєвої позицiї. Iснування за принципом 'моя хата скраю' - це найжалюгiднiше явище в нашому суспiльствi. Проте свiдомi люди розумiють: коли процвiтатиме держава, народ житиме добре.

Я багато думала над тим, хто ж вiн, справжнiй українець. Вважаю, це - патрiот, який уболiває за долю Вiтчизни не в сподiваннi якихось вiдзнак чи посад, вiддає всi сили (через виконання виробничих чи службових обов'язкiв, через творчiсть, громадськi справи), щоб зробити Україну кращою серед iнших країн. Взагалi не маємо морального права забувати про те, з чого складається репутацiя нашої держави. Вона, по сутi, нас виростила, нас утверджує на обраному життєвому шляху. Об'єднаймося ж пiд блакитно-жовтим стягом за наше спiльне майбутнє.

Мар'яна Павлюк

(10 клас)

Порив душi

Етюд

Осiнь - пора дощiв, поривчастих вiтрiв. У моїй душi iнколи коїться щось подiбне - бувають пориви вiдчаю, коли не хочеться допускати до своїх почуттiв жодної людини, навiть близької. Хочеться попросту залишитися вiч-на-вiч з осiнню, повнiше вiдчути її холоднуватий подих, хоч трохи зрозумiти закони природи, злитися потаємними порухами душi з вiльними вiтрами.

Це тiльки природа може сповна проявити свою непiдвладнiсть, а людська душа - вона ж мов беззахисна, тендiтна квiтка, яку в будь-яку мить може скривдити зухвалець-вiтер.

Ще сумовитiше на душi, коли закохана терпить розлуку з любим, коли їх роздiляють вiдстанi. Хочеться пiти за покликом буревiю i розчинитися в стихiї природи. Адже i дощ, i вiтер - це так спiвзвучно становi душi. Прагнеться перекричати оцей шум осiнньої негоди, прокричати на цiлий свiт, що ми не розгубимо трепетних почуттiв, що нам необхiдно зберегти той вогник, який так незбагненно спалахнув, бо вiн - вiдображення того великого небесного дару, яким ми надiленi, - вмiння кохати.

А втiм, я не впевнена, що все це живе не тiльки в моїй душi. I усвiдомлення цього огортає її холодом. Недарма ж я не в змозi скзати про всi цi переживання йому, та й навряд чи наважусь...

I тiльки осенi готова вiдкрити своє серце, нехай вона стане моєю супутницею та розрадницею, стишить бiль, що, здається, пронизує все тiло.

Досить... Я, напевно, готова навiть змиритися з поразкою у поєдинку за кохання. У поєдинку з часом i вiдстанню. Але ж, почуття мої, прилиньте до мене, допоможiть зрозумiти - це ж ви примусили вiдчути його погляд, порухи його серця, вiн навчив мене жити собою i навiть дихати його повiтрям. А ранiше ж моя душа була закритою i не пiдпускала до себе нiкого.

Як би не сталося, я знайду в собi сили зберегти гiднiсть, навiть пережити занепад духу. Готова здолати всi перешкоди, аби не погас наш воник кохання.

Марiя Єрмiйчук

(10 клас)

Для пасажирiв з дiтьми

Етюд

'Мiсце для пасажирiв з дiтьми'. Їду в автобусi з мамою i задумуюся: 'А чи призначене це мiсце менi?' Їхати ще дуже довго, а воно щойно звiльнилось - єдине вiльне в усьому автобусi.

Мабуть, вже нi. А зовсiм недавно, ще кiлька рокiв тому, спiвчутливi тiтоньки вставали зi своїх мiсць i садили мене, маленьку й щасливу, на сидiння. Чому ж все змiнилося?

Ще кiлька рокiв тому матуся вимикала на нiч свiтло в кiмнатi, а тато поправляв ковдру, вкладаючи мене спати. Сьогоднi свiтло горить майже до свiтанку, коли я пишу реферат, а ковдра звисає до пiдлоги, бо вiд утоми не хочеться її поправляти.

I я розумiю, що дитинство минуло. Пiшло. А щойно ж було тут, у кiмнатi. Поряд з новими компакт-дисками припадають пилом яскравi iграшки, на сумцi ще висить улюблений Вiннi-Пух, а в шафi бiля модних джинсiв лежить футболка з Мiккi Маусом. I хочеться крикунти до бетурботного дитинства: 'Постривай, не йди, без тебе менi дуже буде важко!' Але слова летять услiд за черговим 'бойфрендом'...

I ти усвiдомлюєш, що в життi врештi-решт усе має неодмiнно змiнюватися. Хоча дуже часто доля не запитує, чи ми готовi переступити порiг iншого нашого життя.

Промайнуть роки. I знову в автобусi, мабуть, зверну увагу на той застережний напис. Юнак поступиться мiсцем менi... менi i моїй дочцi...

Альона Романюк

(10 клас)

***

Не скоряйся законам земним,

Бо життя не iде лиш за планом,

Не зживайся нiколи iз тим,

Що обернеться завтра поганим.

***

Незабаром поїдеш, не скажеш 'прощай',

I про мене, напевно, забудеш - та й край...

Нашi зустрiчi стануть для тебе - як сон.

А менi - лиш страждання... i твiй телефон...

Може, скажеш: 'Дзвони i не пе-ре-жи-вай!'

Може, мовиш: 'Приїду - лише зачекай'.

Все одно я чекатиму й не подзвоню,

Вся душею вiдкрита прийдешньому дню.

...Ти, нарештi, приїхав - i день той прийшов,

Як зустрiлись... та тiльки ж ти не пiдiйшов,

Промайнув стороною без слова 'привiт'.

I посипався з яблунi трепетний цвiт.

Ми з тобою чужi, ти - журба моїх днiв.

Мою душу лиш дощ за вiкном зрозумiв.

***

А ти прийшов - i усмiхнувся,

I я спинилась на хвилинку,

I нiби свiт весь похитнувся -

I серце видало зупинку...

Усмiшка щира i привiтна

Приворожила красотою,

Тому страждаю й нуджу свiтом,

Як ти проходиш стороною.

Ти - наче промiнець iз неба,

Немовби пiсня солов'я.

Нiкого бiльш менi не треба,

Для тебе лиш душа моя.

Iрина Масюк

(9 клас)

Українська мова

О, рiдная мово! Яка ти чудова,

Яка милозвучна й водночас проста.

Я спрагло вслухаюсь до рiдного слова,

Воно, наче спiв солов'я, долiта...

А часом воно заяскрiє сльозою, -

Й немовби затьмариться свiт навкруги,

Коли я згадаю, з якою бiдою

Не раз обступали тебе вороги.

Та мову зламати - народ мiй зламати.

Ми завжди умiли за честь воювать.

Для мене ти, мово, як рiдная мати,

Я також готова тебе захищать.

Дiди нашi в битвах за волю вмирали,

А воля - це й вiра, i мова, й звичАй.

За слово, за думку в кайдани кували,

Однак не скорили козацький наш край.

Слова 'Україна', 'Шевченко' - на стязi,

Що вiв i веде крiзь терни лихолiть.

Ми з мовою сильнi й незборнi в звитязi,

Iз нею - рости нам, мужнiти i жить!

***

Зустрiлись поглядом з тобою

Ми неповторною весною -

I серце стрiпнулось сильнiше,

I враз дихнулося вiльнiше...

Кохання, наче птаха крила,

Всi почуття мої розкрило,

Рука торкнулася об руку,

Душевну вгамувавши муку.

Ми полонилися весною,

Прекрасною в життi порою,

Чудовий свiт вiдкрився там,

Який вiдомий тiльки нам.

***

Сонця промiнь,

Нiжний гомiн -

Щебiт солов'я в саду,

Квiти, вбранi у росу,

Я у серцi знов несу.

Рiдну маму коло хати,

Запах свiжий чудо-м'яти

Буду завжди пам'ятати...

Рiдна мова

У свiтi безлiч мов, але однiєю з наймилозвучнiших, на думку фахiвцiв, є українська мова. У нiй сила-силенна синонiмiв, пестливих слiв, якими передаємо своє ставлення до найрiднiших нам людей. Тому так мелодiйно звучать нашi пiснi, думи, казки.

Але нашiй мовi довелося утверджувати себе в складнiй боротьбi з її недругами. I все ж чим бiльше поширювався тиск, тим вiдчутнiшою ставала роль українських патрiотiв, з'являлися новi талановитi художнi твори, працi з iсторiї України та етнографiї. В нашу лiтературу та культуру приходили навiть представники iнших народiв.

Нацiональний дух українцiв мiцнiв. Найбiльшим поштовхом до утвердження української мови в дошевченкiвський перiод стала творчiсть i громадська дiяльнiсть таких видатних людей, як Iван Котляревський i Маркiян Шашкевич. 'Енеїда' живою розмовною мовою, з використанням багатьох колоритних слiв та фразеологiзмiв, буквально пробудила нацiю до усвiдомлення своєї значущостi. А Шашкевич виголосив на Захiднiй Українi першу офiцiйну промову українською мовою в музеї семiнарiї перед духовною владою i запрошеними гостями, хоч мiг би, як тодi було заведено, скористатися офiцiйною для Австрiї нiмецькою чи принаймнi латиною.

Нинi наша мова дуже барвиста, вона здатна захоплювати й полонити своєю чарiвнiстю. На жаль, не всi це розумiють, не всi надають цьому значення. У спiлкуваннi з'являється суржик, який, наче омела, поволi висмоктує життєдайний сiк iз дерева нашої мови. Дається взнаки русифiкацiя, що її продовжують здiйснювати зденацiоналiзованi чиновники радянського загартування. Вона, мов вiрус хвороби, малопомiтно проймає органiзм, а потiм прогресує з тим, щоб призвести до знищення.

Як з огляду на це не згадати слова Маркiяна Шашкевича з недалекої вiд нас Золочiвщини, якi вiн написав, висмiюючи тих, хто називали українську (руську) мову хлопською:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас родила,

Чому ж мова її не мила?

Чом ся нею стидитись маєш,

Чом чужую полюбляєш?

Я вважаю, що кожний українець повинен берегти й цiнувати свою мову - у спiлкуваннi, у пiснi, жартi, листуваннi, у виборi книг i перiодики для читання, у проведеннi рiзноманiтних культурно-освiтнiх заходiв.

Галина Гуменюк

(9 клас)

***

Твiй милий образ не дає спокою,

Твiй голос в серцi ще бринить, бринить

Сумною невиразною струною -

Й душа вiд нього болiсно щемить.

Цю вiдстань i ненависну, й жорстоку

Здолати здатнi щирi почуття.

Iз ними звiдала я муки i мороку -

Лечу, лечу до тебе в небуття...

***

Минають днi, такi тужливi днi,

Бо серце невпокорено щемить,

Тебе щоразу бачу тiльки в снi,

Благаю Бога: ще лиш мить... Лиш мить...

А тiло спрагло гине щохвилини,

Немовби та троянда на снiгу.

I серце наче рветься з середини,

Знетямлено ридає: 'Ну чому?'

Невже, невже нiколи не побачу,

Тебе, моє омрiяне кохання?

Та все ж таки я доленьку пробачу -

Й любитиму iз болiсним мовчанням.

Марiанна Герзун

(9 клас)

Шпилька

Етюд

Ця маленька рiч не привертає особливої уваги; на перший погляд, без неї можна й обiйтися. Але це тiльки на перший погляд.

Iнколи саме нестача цiєї деталi у бiжутерiї здатна неабияк зiпсувати - нi, навiть не зачiску, а настрiй. Адже кожна дiвчина прагне виглядати якомога привабливiше, принаднiше. А яка тут краса без останнього дрiбного штриха в одязi, макiяжi? Ось вам i нiкчемна шпилька, нiбито не варта окремої розмови. Зараз шпильок i рiзноманiтних заколок вистачає на рiзнi вподобання - i всi здебiльшого вишуканi, витонченi, з ажурними квiтками, орнаментами, а деякi - для багатих наших спiвгромадян - навiть оздобленi коштовними камiнцями.

Коли берешся купувати шпильку чи заколку, їй-право, розгублюєшся - що називається, очi розбiгаються i вже навiть першим iмпульсам свого смаку не довiряєш. Утiм, на все розмаїття пропозицiй попросту не вистачить грошей. Вибирати таки треба.

Менi здається, що вибираємо такi речi вiдповiдно до свого характеру. Хто звик бути в центрi уваги, збираючи комплiменти, той надає перевагу при створеннi свого образу 'дрiбничкам' яскравим, незвичним. I навпаки, дiвчатам та жiнкам, якi не вважають за прийнятне таким чином привертати до себе увагу, iмпонують речi зовсiм iнакшi - некрикливi, стриманi в кольорах, нерозцяцькованi.

Тетяна ДОВБЕТА

(8 клас)

***

Я знаю, ти далеко

I бiльше не прийдеш.

I трепет призабутий

Менi не повернеш.

Лиш потайки у небi

Летить журливий птах,

Який несе з собою

Страждання, бiль i жах.

Несе вiн iз собою

Прожитi почуття,

Що пiснею сумною

Проходять крiзь життя.

Та врештi забирає

Усе навiки, знов,

I бiльше не вертає...

То це i є любов?

Вона - мов птаха крила

У небi розпуска,

А потiм серце ранить,

Шматує по кусках,

А потiм болем - в душу

Без стуку залiта.

I не верта нiколи

Прожитiї лiта,

I не верта нiколи

Всi сльози на землi.

Летить собi у небi,

Де клекiт журавлiв.

Тополя

Стоїть тополя серед поля,

Хитає вiти на вiтру,

Мов зачарована весною,

Вона шукає долю ту,

Що загубила, мов краплину,

У водах голубих рiчок,

I по корi тече сльозина,

Бо знайти вже їй стежок,

Якi ведуть у ту безодню,

Що називається життям,

Якi повернуть їй сьогоднi

Ту долю, де була дитям,

Вона була дитям людини,

Розумна, гарна i струнка,

I знов бiжать, бiжать сльозини,

Немовби розтеклась рiка,

Вона лиш плаче, гiрко плаче,

Бо не вернути роки тi,

Вона все згадує, неначе

Це все було у цiм життi.

Вона згадала бiль i смуток,

I тихе горе, i печаль,

Бо десь в запеклому бою там

Загинув молодий москаль,

I тут розбилася вся доля,

Й скiнчилось молоде життя.

Вона не прагла бiльше волi,

Тож вибрала сумне буття.

Вiдтодi бiльш нiхто не бачив

Дiвчину гарну, молоду.

Тепер тополею лиш плаче,

Коли згадає ту весну.

Минуле

Ти так далеко,

Лиш погляд твiй в небi

Сяє, мов зорi яснi.

Знаю: не варто було для тебе

Писати сумнi тi пiснi.

Знаю: було що - те не вернути,

Лиш згадати на мить.

Знаю: що буде, те не забути,

Знаю: воно не згорить.

Все, що писала,

Чи буду писати,

Все - лиш прозорi листи.

Може, не так мене вивчила мати,

Та краще забути й пiти...

Може, не так зрозумiла, що сталось,

А написати боюсь.

Може, забула, я все те забула,

Що колись сталось, - Молюсь.

Щоб не згадати

Той бiль, тi страждання,

Що забуваю на мить,

Щоб не прожити усi сподiвання

Й те, що у серцi болить.

Щоб все забути,

Навiки забути,

Те, що спiзнала тодi,

Щоб не вернути,

Вже бiльш не вернути

Строфи iз пiснi сумнi.

Життя без тебе

Минає день, минає рiк,

А я живу, неначе в снi...

Ти знаєш: я лише живу

I навiть сонця не знайдк...

Лечу, кричу, куди - не знаю...

Хочу сказати, що кохаю...

Хочу сказати, що на свiтi

Лиш ти єдиний можеш вмiти

Смiятись, плакати й летiти,

Летiти в небо, в простiр синiй,

Смiятись з б олю - на колiнах

I плакать краплями роси,

Що тихо падають на коси.

Тi краплi падають, летять,

Тi краплi плачуть i кричать,

Тi краплi вiрять у любов, я

Яка прийде до тебе знов.

***

Бринить сльоза в весiльний вечiр,

Шкода прожитого життя...

I скрушно падає на плечi

Бентежна нiч - нiч забуття.

Ти вже, однак, зробила вибiр -

I бiльш нiчого не вернуть,

I тi роки, що серцю милi,

Вiднинi змушена забуть.

Ти стиха хлипаєш в кiмнатi,

Сльоза - мов рана по щоцi.

Усе-усе - немов прокляття.

I перстень - карб твiй на руцi.

Хотiла б все вернути в мить ту,

Як не зробила перший крок.

Життя, на жаль, спливає швидко -

Ти не засвоїла урок...

У бiлу сукню вбрана нинi

Й вiнок весiльний на тобi,

Та ти лиш плачеш, плачеш гiрко,

Бо не вернути роки тi...

Ти наречена вже сьогоднi,

Довкола тебе - жарти й смiх.

А ти - мов на краю безоднi,

В полонi пристрастей своїх.

I сльози, болiснi перлини,

Затьмарять сяєво ночей...

Нi, твоє щастя - не сльозини

Й не сяйво пристрасних очей.

Оксана Бормова

(8 клас)

***

Ллються сльози,

кричить душа,

а надворi - гроза.

Дощ тремкий - на руцi,

а сльози - бринять на щоцi,

тому що ти - у моїй душi.

А грiм гримить,

а душа волає-болить...

Сонце свiтить, звичайно ж, роками,

але бачим його

лише в митi життя,

коли кохаємо ми.

***

Напишу я зiзнання в листi,

Що сподобався дуже менi.

Та слова цi вiдвертi й простi

Чи оцiниш ти? Думаю, нi.

I кохання зречусь я , авжеж,

I зажуряться всi мої днi,

Коли ти так спокiйно пройдеш,

Мовиш холодно в вiдповiдь: 'Нi'.

***

Чорнобиль, чорна птиця

(Сумуй, душа, й страждай!),

Оповила столицю,

Оповила й наш край.

Нiколи не забути

Той день на зламi лiт.

Вiн буде й нашим дiтям

Затьмарювати свiт.

Колективна творчiсть

(на заняттях лiтстудiї)

Спасибi вам, рятiвники

Пожежа, повiнь, злива, ураган

Несуть нам лихо, сльози i страждання,

Будiвлю нищать i толочать лан,

Руйнують мрiї, прагнення, жадання.

Але на виручку спiшать рятiвники -

I, мов руками, розсувають хмари.

Лиш разом ми - рукою до руки -

Здолаємо життєвi всi почвари.

Спасибi вам, хто з нами в мить скрутну

Скоряє пiдступи нежданої стихiї,

Нам повертає усмiшку ясну,

I плани, й сподiвання, i надiї.

На подвиг

Готовностi до подвигу не вчать,

Цього, напевно, i не прищепити -

Всякчас iз скрути iнших виручать,

Заради iнших повсякденно жити.

Ви - вогнеборцi, ви - рятiвники,

Ви мужнi, самовiдданi й смiливi,

Йдете на подвиг в праведнiм поривi -

I подвиг цей переживе вiки.

Повернута усмiшка

Малюк кричить в кiмнатi, повнiй диму...

Чи хто почує цей дитячий крик?

Почує, так. Бо всюди вiн незримо -

Наш добрий i безстрашний рятiвник.

У полум'я вiн кинеться щодуху,

Простягне руку допомоги нам,

Врятує дiм, вiдкине геть розруху,

Поверне усмiх нiжний малюкам.

***

Хто знає, що прийде з наступним днем,

Та доля милостива однозначно,

До тих, хто у поводженнi з вогнем

Щоразу акуратний i обачний.

Адже вогонь - нiяк не для розваг,

Не чиркай сiрником де заманеться.

Вiн для важливих i насущних благ,

Тож лихом хай нiколи не озветься.

Електроприлади - звичайно, диво з див,

Однак вони несуть не тiльки втiху.

Якщо ти праску ввiмкнуту лишив,

То буде всiй родинi не до смiху.

Якщо розетка лiзе зi стiни,

А вимикач заклинює щомитi,

Ти якомога швидше їх змiни, -

Вони зi струмом, тож - несамовитi.

Якщо надворi - блискавки й громи,

Ти вимкни музику i телевiкторину,

Й для певностi - антену вiдiмкни,

Перечекай цю грозову годину.

I прилад газовий не любить нечупар,

Лишати ввiмкнутим без нагляду не варто.

Його вогонь, i чадний газ, i гар

Поставлять враз чиєсь життя на карту.

Дiтей у школах вчать безпечних дiй,

Аби в свiй дiм не принести тривогу.

А в випадках пожежi чи стихiй -

Як треба вчасно йти на допомогу.

***

Вчителевi iсторiї

С.Ю. Прокопчуку

присвячується

У нього в селi що не двiр - то з козацьких родiв,

Прапрадiди йшли до Хмельницького - край боронити.

А потiм онуки i дiти вже їхнiх синiв

Вписати взялися усе це в iсторiю свiту.

Iсториком ставши, у факти вдивляється вглиб,

Не просто працює щоденно до сьомого поту:

Вивчає козаччину краще, нiж iншi змогли б, -

Готує до захисту вiн наукову роботу.

Козацтво бороло i страх, i безправ'я, i гнiт,

Тому й правознавства навчає вiн не випадково.

Козацтво найбiльше зi свят шанувало Покрову,

А вiн на Покрову якраз i з'явився на свiт.

Шанують колеги за здiбностi, творчий порив.

Як добре, що знайдена свiтла i вдячна дорога.

Тому так багато вiн робить. Немало й зробив...

А учнi ще й знають: вiн вчитель неначе вiд Бога.

Як батько - наш вчитель, напевно ж, iще не змужнiв:

Синiв його рано ще навiть до школи вписати.

Та буде як дочок i буде як власних синiв

В доросле життя вiн свiй клас навеснi проводжати.

Доречну пораду вiн мудро щоразу дає

I як правознавець висловлює пересторогу.

Ми вдячнi лiцею, що вчитель такий у нас є.

Ми вiримо щиро в удачу його й перемогу.

Ольга ШЕВЧУК,

вчителька лiцею

РОЗДУМИ ПРО ЩАСТЯ

Надвечiр'я. Тихий лiт?нiй вечiр, лише чути цвiр?чання маленьких свiтляч?кiв, тихе дзюрчання рiдно?го струмочка i - мелодiю щастя.

Вона в роздумах, у мрiях про щасливе май?бутнє, їй здається, що знає про щастя все: знає, як думають щасливi люди, як вони дивляться на жит?тя, як заглядають у зако?ханi очi. Однак це все здалося їй на мить нiчим. Дiвчина чомусь ураз стри?вожилась', але лагiдний голос джерельця її заспо?коїв, i вона далi поринула у думки.

Ця красуня навмисне прийшла сюди, в обiйми прекрасної природи, щоб подумати про таку необ?хiдну рiч, як щастя. Що ж воно таке? Чи була вона щасливою? Чи буде вона щасливою з ним, єдиним? А що, якщо вона не зу?стрiне його? Серце вже не на мiсцi. Сльози на?йшли на очi i душу охопив сум, який доводить до вiдчаю. Вона вже хотiла було заридати, думала, що так буде легше.

Вмить стрепенулася i ... сама собi вiдповiла: "Нi, я зустрiну його - єдиного, i я буду з ним щасливою".

РIДНА МАТИ МОЯ...

Маминi очi... Маминi нiжнi й ласкавi руки. У кожного вони закарбову?ються у пам'ятi з дитин?ства. Через них дитинi передаються на все життя доброта, людянiсть, чуй?нiсть.

А чи знає хтось iз нас, яке невимовне почуття радостi вiдчувають вони, мами, коли про їхню ди?тину хтось вiдгукується добрим словом. I тодi ма?тiр гордиться, їй здається, що вона - найщасливiша у цiлому свiтi.

А коли про її дитя плiт-кують або говорять не?добре? Тодi її серце роз?ривається вiд болю, вiд невимовного .болю. I нам потрiбно пам'ятати, що найрiднiша i найближча у свiтi людина - мама - хви?люється за дитину день i нiч.

А якi колисковi вони спiвали нам у дитинствi. Через материнськi пiснi ми вчимося нiжностi, лю?бовi ще змалечку. Мамо, я нiколи не забуду твоїх колискових, я пронесу їх через усе життя i подарую цi пiснi твоїм внукам. Буду оберiгати твiй спокiй нiколи, чуєш, нiколи не розчарую тебе!

Комментарии: 4, последний от 23/12/2007.
Размещен: 17/12/2006, изменен: 12/04/2007. 46k. Статистика.
Сборник стихов: Поэзия

Связаться с программистом сайта.
Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"
Как попасть в этoт список

Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"