Licej Radyvyliv: другие произведения.

Здрастуй, юносте!

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс 'Мир боевых искусств.Wuxia' Переводы на Amazon
Конкурсы романов на Author.Today

Зимние Конкурсы на ПродаМан
Получи деньги за своё произведение здесь
Peклaмa
Оценка: 6.72*4  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Дебютують юні літератори Тетяна Блищик, Юлія Малишкіна, Ірина Вальчук, Оксана Чичина, Марина Лемещук та інші з маленького українського міста Радивилів

  Радивилівський
  загальноосвітній ліцей
  (Рівненська область)
  
  
  
  Світ поетичних почуттів
  
  У 2004\05 н.р. у Радивилівському загальноосвітньому ліцеї вже шостий рік діє літературна студія "Провесінь" для всіх, хто пробують сили в художній творчості, а таких, як засвідчує практика попередніх літ, зголошується до двадцяти чоловік. Для невеликого навчального закладу це кожний п"ятий-шостий старшокласник.
  З року в рік учні набувають навичок роботи над словом, збагачують свій лексичний запас, виробляють уміння продумувати композицію твору, добирати художні виражальні засоби, "одягати" їх у певну форму вірша, етюда, оповідання... Критичні оцінки керівника студії чи товаришів привчають об"єктивно ставитися до написаного, наполегливо вдосконалювати його.
  І ось той, хто ще недавно, так би мовити, плутався в ямбах і хореях, не міг до ладу знайти риму і ледве осилював традиційний катрен, береться - і не без успіху! - за написання сонетів, пробує перекладати поетів не тільки російських, а й англійських, німецьких, польських (відповідні мови вивчаються в ліцеї).
  Навчальними прикладами служать не лише твори шкільної програми, а й поетичні та прозові доробки рівненських літераторів (Степан Бабій, Микола Пшеничний, Лідія Рибенко, Борис Боровець, Микола Береза, Анна Войнарович та ін.).
  Хорошою школою майстерності стали зустрічі з письменниками, що їх організовують дирекція навчального закладу (Ю.В.Адамський), вчителі української мови й літератури М.А.Паничевна, Я.М.Ратинський, літстудійці. Наприклад, уже в перший рік роботи студії (1999\2000 н.р.) гостем ліцеїстів став лауреат Державної премії імені Лесі Українки, відомий дитячий письменник Євген Шморгун.
  Відчутне враження справила "Поетична світлиця" за участю літераторів Бродівського району Львівської області. Зустріч була показана по Бродівському телебаченню (приймалось і в Радивилові). Знайомили зі своїм доробком і наші старшокласники. Згодом один з учасників цієї щирої розмови - Володимир Гудима ще раз завітав у ліцей і подарував свою нову поетичну збірку "Таїна світанкової скрипки". Іншого разу з інтересом слухали учні виступ відомого церковного письменника, журналіста й видавця Степана Ярмуся, який живе в Канаді (у ліцеї вчителює дружина його племінника - Г.І.Нагорна). Ще одна "Поетична світлиця" була присвячена спілкуванню за чашкою чаю з рівненськими письменниками Марією Яковчук та Василем Краснопольським, чиє дитинство минуло на території нинішнього Радивилівського району - відповідно в селах Пасіки і Башарівка.
  Літстудійці випускають свою стінгазету "Провесінь" (таку, як цей номер). Вона інформує про найбільш важливі заходи, проведені за участю юних літераторів, публікує їх твори. Кращі вірші, етюди та оповідання вміщуються в літературному альманасі - уже відтиражовано в комп"ютерному центрі навчального закладу (вчитель Ю.В.Іваськевич) три таких збірники: "Провесінь" (2002), "На світанку" (2003) і "Здрастуй, юносте!" (2004), із якими можна ознайомитися як у ліцейній, так і в районній бібліотеці. Про рівень роботи літстудії свідчить і той факт, що майже всі її учасники друкуються з творами в районній газеті "Прапор перемоги", де заступником редактора працює керівник студійців В.І.Ящук. Загалом тут дебютували близько двох десятків юних обдарувань.
  Художня творчість допомагає учням в опануванні надбань української і зарубіжної літератури, у виконанні умов різних конкурсів, захисті наукових робіт із філології у Малій Академії наук. Тетяна Блищик у 2003 році стала призером всеукраїнського конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. Ольга Козачук у тому ж році ввійшла в число призерів всеукраїнського конкурсу "Пошта - очима дітей". Призерами обласних літературних конкурсів були Ольга Максимчук, Тетяна Блищик, Олена Дудко, їх твори друкувалися в колективних збірниках. Двічі команда здібних ліцеїстів (керівник - учитель О.О.Трофимюк) успішно представляла район на всеукраїнських конкурсах багатотиражної учнівської преси (Володимирець, Луцьк).
  Перші літстудійці вже закінчили ліцей. Деякі з них стали студентами гуманітарних факультетів престижних університетів, літературна творчість і сьогодні допомагає їм утверджувати себе. Наприклад, Олександр Курсик здобуває професію журналіста, Ольга Максимчук і Тетяна Блищик вивчають англійську філологію, Мар"яна Маркович буде перекладачем, стали студентами випускники 2004 року Юлія Малишкіна, Олена Дудко та інші. А нинішні літстудійці продовжують освоювати секрети поетичної майстерності, що називається, б"ються над пошуком вдалих метафор, порівнянь, колоритних епітетів, аби якомога точніше передати свої почуття й переживання, - і знаходять у тому справжню душевну насолоду.
  Серед теперішніх ліцеїстів друкували свої твори в районній газеті та альманахах одинадцятикласники Ірина Вальчук, Марина Лемещук, Наталія Бігун, Тетяна Воронко, десятикласники Оксана Чичина, Олеся Скальська, Ольга Галанзовська, Мар"яна Федун, Юлія Шпортилюк, Вікторія Краєвська, Мар"яна Загурська, Юлія Вертко, Наталія Романюк... Пробують сили в поезії й дев"ятикласники, і, напевно, восьмикласники. З їх творами познайомимо в наступних випусках стінгазети "Провесінь" і на сторінках наступного літературного альманаху.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Здрастуй, юносте!
  
  Літературний альманах Радивилівського загальноосвітнього ліцею (Рівненська обл.)
  
  Радивилів, 2004
  
  Упорядник та редактор Володимир ЯЩУК
  
  "Здрастуй, юносте!" - третій збірник художніх творів ліцеїстів. Два попередніх - "Провесінь" (2002 р.) і "На світанку" (2003 р.) представили твори, чимало з яких друкувалося на сторінках районної газети "Прапор перемоги", у колективних збірках за підсумками обласних конкурсів. Деякі автори цих книжок, закінчивши ліцей, стали студентами гуманітарних факультетів університетів. Серед нинішніх юних поетів і прозаїків, а їх представлено в книжці півтора десятка, теж є учасники творчих конкурсів, активні автори районки. Нехай почуття прекрасного, яке вони намагаються виразити через образне слово, допоможе літстудійцям у їх творчому становленні й зростанні, у виборі життєвого шляху.
  
  Юлія Малишкіна
  (11 клас)
  ***
  Давайте будем цінувати
  Життя, що Богом нам дано,
  І тільки правду визнавати.
  Щоб не було: "нам все одно"...
  
  Бо правда - то могутня сила,
  Немов незламний Прометей.
  Не раз брехня її косила, -
  Та все ж жива серед людей.
  
  Її не треба забувати,
  Вона - мов світла промінець.
  Неправду ж мусим подолати
  І не пускати до сердець.
  
  * * *
  На землі панує осінь-чарівниця,
  Залетіла в мою душу, наче птиця,
  Золотава, і п'янка, й чудесна...
  Та в мені живуть бентежні весни.
  Осінь настрій свій вихлюпує дощами
  Й срібними химерними струмками.
  Тільки ж нетривалі будуть грози -
  Їм услід уже спішать морози.
  Ну, а там - спроквола, мов пір"їнки,
  З сірих хмар посиплються сніжинки.
  Й буде танцювати сніг лапатий,
  Ніби землю в вельон зодягати.
  
  * * *
  Весняна тиха ніч...
  Ось зірка із неба упала...
  З думками я віч-на-віч,
  Бажання своє загадала.
  Цей місяць, що, мов медальйон,
  Я з неба забрала б собі,
  Сьогодні він мій компаньйон
  У цій мимовільній журбі.
  І зорі, що золотом сяють,
  Мов бісер в намисті небес.
  Чому люди часто вважають,
  Що в світі немає чудес?
  Повірити треба у диво,
  У здійснення мрій і бажань -
  І день кожен жити щасливо,
  Без сумнівів і без вагань.
  У казку повірити треба,
  Забути турботи і біль,
  Свій погляд звернути до неба -
  Й здійснити поставлену ціль.
  А чудо прийде неодмінно -
  І зникне назавжди зло,
  Лиш жити потрібно сумлінно...
  Таке ось бажання було...
  
  Листопад
  Осінь пише нам листи,
  Вітер їх розносить.
  У моїх думках - лиш ти,
  Але все, вже досить...
  
  Листя сиплеться до ніг,
  Падає, кружляє,
  Ти мене любити міг,
  Та тебе немає...
  
  Дощ пройде - і змиє все,
  Мрії і бажання, -
  Вітром в далі понесе -
  І мине кохання.
  
  А конвертики-листи
  Полетять у скрині...
  Не про тебе вже думки,
  Ми чужі віднині.
  
  Марії Башкирцевій
  
  Ти дарував їй так багато,
  Та дуже мало дав життя.
  Відомою судилось стати.
  Не відійшла у забуття.
  Знайома з нею особисто,
  На жаль, звичайно, не була,
  З прекрасних перл своє намисто
  Художнім пензлем здобула.
  Талант такий лише від Бога
  У подарунок прийняла.
  Короткий шлях, важка дорога
  Її у вічність повела.
  І як ніщо у цьому світі
  Не пропадає без сліду,
  Маріє, варто було жити
  І переносити біду.
  Дочка вкраїнського народу,
  Зоря далеких берегів,
  Ти заслужила в нагороду
  Любов і відданість віків.
  
  
  Олена Дудко
  (11 клас)
  
  Листочок
  Він може більше за нас пізнати,
  З-за віття мовчки спостерігати,
  А потім в осінню мінорну пору
  Злетіти в небо, на сповідь Богу.
  
  ...Та чи відкрив таємниці світу?
  Чи знає, як мені важко жити?
  Якби ж то знав, що в цій круговерті
  Всякчас ховаю думки відверті.
  
  Що я хотіла б із ним злетіти
  Й, ангелом ставши, на небі жити -
  Щоб на душі не було погано
  Й залікувались колишні рани.
  
  
  Марина Лемещук
  (10 клас)
  
  ***
  Стояли троянди у вазі,
  Закуто їх стан у кришталь, -
  Як холод зимовий у фразі
  Й в очах невимовна печаль.
  
  ***
  І пульсувало у крові кохання,
  Й кричало серце про жагу мою.
  Я з болем витерплю усі страждання
  І сліз отруту стомлено доп"ю.
  
  Ніколи не скажу про почуття,
  Бо у пустелі легко розминутись.
  Тут всі стежки не знають вороття,
  Ні сумніву, ні розпачу спокути.
  
  Ніколи більше
  
  Ніколи більше не згадаю
  Я ніжним словом імені твого,
  Тебе я більше не кохаю,
  Та й ти не любиш вже давно.
  Ми розійшлися, як шляхи,
  Вітрами в полі розлетілись;
  Не зазирнемо вже в думки,
  Як іноді того б хотілось.
  Хоч ще недавно ми губились
  В ненависті гарячій, як в огні,
  Та все ж ми друзями лишились,
  Ну, а любов - зосталась в стороні.
  
  ***
  Ну, от і все - ти з іншою пішов...
  Ти з іншою? Аби лиш не зі мною?
  Чому так лунко в скронях б"ється кров?
  Чому мій погляд сковано журбою?
  Не будемо стрічатись навіть в сні...
  І, мабуть, зради я вже не пробачу.
  Чому ж бо дні мої такі сумні,
  Адже тебе забула і - не плачу?..
  Ну, що? Давай відмовимось від зла -
  Від карбу в серці, що і час не гоїть...
  Що вдієш, хоч любов давно пішла,
  Але - як спомин - буде дорогою.
  
  
  
  ***
  Осінній дощ розмиє все, що є,
  Розмиє шлях, яким я йшла до тебе,
  Зітре зі стін ім"я моє,
  Зітре відбиток снів моїх на небі.
  
  Густе повітря здавить подих,
  Скує думки оковами загадок -
  І вуст моїх відчутний порух
  Не лишить "вам" моїх загадок.
  
  
  
  ***
  Ковзнуло тінню по стіні,
  Сипнуло іскор у думках,
  Ураз розтануло в пітьмі,
  Котом поніжившись в руках.
  
  Для загадки розгадкою було
  І зливами з небес упало,
  Човном по течії пливло,
  Ну, а куди - й саме не знало.
  
  Воно було. І серце гріло,
  Жило істотою в душі,
  Яку квітками устелило
  У сяйві золотих дощів.
  
  Це називається - кохати,
  Коли в душі цвіте весна.
  Комусь любов подарувати -
  Тоді повернеться вона.
  
  Сповідь
  Пробач мені за те, що я існую,
  Що б"ється серце і червона кров,
  Пробач за те, що не дарую
  Тобі одному ласку і любов.
  Пробач мені за те, що не сказала
  І, мабуть, не скажу: "Люблю"...
  Пробач за те, що я не знала
  Й не бачила печаль твою...
  Пробач і відпусти мені иій гріх,
  Забудь усе, у чому не зізналась,
  Пробач ті сльози і той сміх,
  Пробач і те, про що я не дізналась...
  
  
  
  
  
  
  
  Ірина Вальчук
  (10 клас)
  
  Вітер
  Заплутались думки в моїм промінні,
  Проникли зміни в засклянілий рай.
  Ти витер ноги об хмаринок іній,
  Розсипав синьку неба. Ну й нехай.
  Почулось в тиші вітряній, що десь
  Нап"явся білий парус, наче птах.
  Ти розчинився в кислоті небес,
  Я розчинилась у твоїх очах.
  Не йди. Я так не хочу. Зупинися!
  Забуть я твій не в змозі світлий лик.
  ...Розтанули дві хмарки і злилися
  У небі незворушному. Навік.
  
  
  
  Потвора
  Я іще поживу, та зламаюсь невдовзі,
  Бо у всіх колючки, а у мене - найдовші.
  Мене можна, мабуть, розпинати без краю,
  Вам здається, що болю я не відчуваю.
  А об голку вколовшись, гукнете юрбою:
  "Ти жорстока? Чому? Ти була не такою!"
  Не такою була... Ці образи правдиві
  Навалились на мене й висять, наче гирі.
  І відлунням блукають у серці пустому:
  "Не такою була... не була ти... такою..."
  Моє серце кололи - воно задубіло,
  Тож тепер в нього стукати марно щосили.
  Не шукайте тут сховок, не треба проситься -
  Де рубець на рубці, усі двері зрослися.
  "Не такою була... ти була не такою..."
  А відмерла душа переповнена гноєм.
  Де причина, де корінь? Відмерло коріння.
  Я потвора? Можливо. Я - ваше творіння!
  
  Психоделія
  В"язь думок стікає по стіні,
  Я читаю просто з обкладинки
  Рук твоїх холодні половинки.
  Я не хочу розчинитись. Ні!
  Але щось пульсує у мені,
  Й, наче в кислоті шматок зефіру,
  Я влилась в потік повітря сірий.
  Втрата сенсу. Здобуття тривог.
  У кімнаті-колбі жовтий осад.
  Не повернусь. Хоч ніхто й не просить.
  Ген червона жилка - то мій бог
  Б"ється, лічить час для нас обох.
  Тане ртуть у полум"ї емоцій,
  Я - тайфун в пластмасовій коробці.
  Роз"їдаю стіни. Я живу!
  Світ заборгував мені чимало,
  Скоро я пожну врожай кривавий.
  
  Весільний марш над свіжою могилою
  1.
  Вона невпинно за тобою стежить,
  Колючки виставляє звідусіль.
  Вона візьме лиш те, що їй належить,
  Лишивши решту - забуття і гниль.
  З твого лиця зітре дбайливо цвіль,
  Адже вона закохана без межі.
  Та ніжність перетвориться на біль -
  І корчі мертве тіло помережать.
  Несе біду одним лиш існуванням,
  Немов сліпа стихія. А проте
  Ти так чекав, коли вона прийде
  І зрозумів на сороковий день:
  Ще не було вірнішого кохання.
  Це - смерть! Воно завжди стає останнім.
  2.
  Ти вперше помираєш. Як не стерпимо біло!
  Їдуче-синій дим під стелею розлився.
  Остання тінь життя торкнулась перенісся.
  Ти навіть і не думав, що смерть тебе ловила.
  Вже не стриміє біль, немов іржава спиця.
  Як затишна утроба - розверзнута могила.
  І розповзлось по швах всіма забуте тіло,
  З гранітом і землею наполовину злипся.
  Та ось прийшла вона у савані прозорім,
  Прекрасна й неминуча, як полум"я зірниць.
  Ти так давно чекав, що стерся у покорі.
  Ти молишся, упавши перед нею ниць...
  І дзвоном упокійним тебе розплющить горе,
  І ти летиш в безодню її пустих зіниць.
  
  
  
  
  Наталія Бігун
  (10 клас)
  
  ** *
  Не буду! Забуду! Відплачу! Пробачу!
  Із пам'яті вирву, мости попалю...
  На вулиці стріну - пройду, мов незряча,
  І тільки вві сні заридаю: "Люблю!"
  
  ** *
  Так хочеться забути твої очі,
  Твою усмішку, голос, твої руки,
  Так хочеться забути шелест ночі
  І музику - провісницю розлуки.
  Так хочеться забути хоч на хвилину,
  Що погляд не обійме образ твій.
  Та все ж думки мої до тебе линуть.
  І спогади - у пам"яті моїй.
  
  
  
  
  
  
  Оксана Чичина
  (9 клас)
  
  Дорога до щастя
  
  Відшуміли дощі, знову спека прийшла.
  Відпустила його - і тебе я знайшла.
  Душу спраглу мою ти нектаром поїв
  І коханням своїм мене з розуму звів
  Міріади зірок ти мені дарував,
  Ти казав: серед них і мене відшукав.
  І всі квіти, здавалось, для мене цвіли,
  Адже стежкою щастя з тобою ми йшли.
  Тоді рай на землі я для себе знайшла,
  Та, здавалося, вічність до нього я йшла,
  Мої сльози зливались із літнім дощем -
  І лежало десь серце, розбите ущент.
  Ця дорога до щастя важкою була.
  Та забула про все, лиш тебе я знайшла.
  
  
  
  ***
  Заплющую очі - і бачу тебе,
  Ти наче повсюди й водночас ніде.
  Лиш ти в моїх снах, у мрійливих думках
  Над світом витаєш і на небесах.
  
  Тебе я не бачу, та знаю: ти є.
  Бо ти - і життя, і страждання моє.
  З тобою радію, і плачу, й сміюсь,
  Тебе лиш жадаю, тебе лиш боюсь...
  
  Тебе проклинаю, тобою живу,
  З тобою - не можу, без тебе - помру,
  За тебе Всевишнього Бога молю
  І тихо вві сні шепочу: "Я люблю".
  
  ***
  Заплющую очі - і бачу тебе,
  Ти наче повсюди й водночас ніде.
  Лиш ти в моїх снах, у мрійливих думках
  Над світом витаєш і на небесах.
  
  Тебе я не бачу, та знаю: ти є.
  Бо ти - і життя, і страждання моє.
  З тобою радію, і плачу, й сміюсь,
  Тебе лиш жадаю, тебе лиш боюсь...
  
  Тебе проклинаю, тобою живу,
  З тобою - не можу, без тебе - помру,
  За тебе Всевишнього Бога молю
  І тихо вві сні шепочу: "Я люблю".
  
  
  
  
  ***
  
  Згадуй мене, коли очі відкриєш,
  Ранок вдихнувши, немов перший раз.
  Саме в ту мить, на зорі, зрозумієш,
  Що найдорожче - це пам"ять про нас.
  
  
  Пісня літа
  Лине пісня над хмари. Пісню востаннє
  Літо співає мені на прощання.
  Скоро полине на крилах лелеки -
  Спочити у край загадково-далекий.
  А поки що - пісня. Про сонце і хмари,
  Про долі дарунки, і болі, і кари,
  Про стрічку блакитну в знайомих полях -
  В тій річці купались колись ти і я.
  Урешті та пісня стихає, стихає...
  То літо наш край - аж на рік - полишає.
  
  Лагідне море, блакиттю налите,
  Смуглі тіла, щедрим сонцем зігріті,
  Жовтий пісок - мов відлічує час.
  Все це десь там, де, на жаль, нема нас.
  Чайка над хвилею наче ридає -
  Спів цей для кого? Ніхто не вгадає.
  Скеля відлунює стиха: "Для кого?",
  Ніби збагнула пташину тривогу.
  І проти хвилі постане стіною.
  Чайка все плаче й літа над водою.
  Вітер гарячий обпалює щоки.
  Буде так завжди. Ніхто не зна доки.
  
  Літо пішло і, прощаючись, плаче -
  Плаче дощами за нашим вікном.
  Зникло тепло. Не стало - і наче
  Ще щось зникає із літнім теплом.
  Мабуть, зникає надія і віра
  В добрі слова і святі почуття,
  Випустив з клітки ти дикого звіра,
  Що тихо зруйнує наше життя.
  
  Зима
  Неждано й незвано, як перша любов,
  Пухнастий сніжок враз на землю прийшов,
  Принісши у сірі, безколірні дні
  Зірок міріади, бенгальські вогні.
  І все вмить змінилось. Земля вже не та -
  На ній таємнича весільна фата.
  Сніжинки танцюють, немов балерини,
  На шибках окреслились дивні картини,
  В домівках запахло ялинкою й святом -
  І квапляться всі із зимою вітати.
  В такій загадковій густій заметілі
  Авжеж і дорослі у диво повірять.
  
  
  
  Юлія Шпортилюк
  (9 клас)
  ***
  Любов - як цвітіння квітки,
  Любов - як розбита ваза.
  Приходить вона нізвідки
  Й, мов сон, зникає відразу...
  Любов - це зоря у небі,
  Любов - це журба незнана.
  Променем гляне на тебе -
  Й сніжинкою вмить розтане...
  
  
  ***
  Хвилина гірка... Вона дуже помітна.
  Здалося: кохання на світі нема...
  Природа зав"яла... І небо блакитне
  Ураз огорнула понура пітьма.
  
  Чудовий нарцис, тільки очі відкривши,
  Побачив болюче - мов смуток землі:
  Йому й не гадалось, що роси, упавши,
  Бувають гіркими, як повені сліз.
  
  Та зрине любов - і хвилину невтішну
  Заглушить, затопить в промінні яснім.
  І ніжно розпустить бутон первоцвіту,
  Щоб я почуттями розквітла у нім.
  
  
  Весна
  Весна... Пробудження природи.
  Вітрець тендітний і ясна блакить
  Несе нас у незвідані простори,
  Подарувавши неповторну мить.
  
  Весна... Листочки зеленіють,
  І все якесь інакше стало враз.
  Вона дарує сподівання й мрії,
  Спішить, спішить, спішить до нас...
  
  Весна... Кохання зацвітає
  Й душа щасливо й радісно співа.
  Вона прекрасна. Нас вона вітає.
  Це тільки їй усі мої слова.
  
  
  
  
  Олеся Скальська
  (9 клас)
  ***
  Я хочу бути біля тебе,
  З тобою разом, назавжди.
  Побудь ще трішки біля мене,
  Не йди, молю тебе, не йди!
  
  Від щастя хочу я кричати -
  В мені кохання пробудив.
  Побудь ще трішки біля мене,
  Не йди, молю тебе, не йди!
  
  Зима надворі, та завії
  Не заметуть твої сліди...
  Побудь ще трішки біля мене,
  Не йди, молю тебе, не йди!
  
  ***
  Минуло літо -
  Наче в вирій відлетіло...
  Минуло літо -
  Та ще повернеться колись.
  Лише кохання ніжне й миле
  Не повернути і не відродить.
  Бо тим, що я накоїла сама,
  Тебе, коханий, ні, не повернути.
  Які тут здатні врятувать слова?
  Чи є десь порятунок від засмути?
  Ну, як не марити тобою уві сні,
  Ну, як себе нещадно не картати?
  Як своє серце визволить мені
  І всього, що було, не пам"ятати?
  
  
  ***
  Тебе старалась я забути,
  Та не тьмяніє образ твій,
  Такий знайомий, милий, рідний,
  Хоч як не жаль, уже не мій.
  
  А твої очі - дві перлини,
  Про це у вірші напишу,
  Думками у минуле лину.
  І все у серці залишу.
  
  Довіку буду я питати
  У сонця, вітру і ріки,
  Чому тебе так покохала -
  Жагуче, щиро й навіки.
  
  
  
  
  
  Наталія Романюк
  (9 клас)
  
  Стукіт в серце
  
  У серце знову хтось постукав,
  Та відчинить я не змогла.
  Луною стукіт проривався,
  А я стояла, мов німа.
  Цей стукіт рвався в серце й душу,
  Немов благав мене: "Впусти".
  Я не впущу нікого в серце,
  Бо є у мене лишень ти.
  Лишень для тебе в серці місце -
  І почуттів вже не змінить.
  Воно палає і горить -
  Й тебе жадає кожну мить.
  Воно стомилось від чекання,
  Воно палає від кохання,
  Яке колись врятуєш ти.
  
  Я все чекаю
  Минають дні, минають ночі,
  Від сліз стомились мої очі,
  Я кожен день тебе чекаю,
  Про тебе мрію і гадаю.
  Без тебе дні ідуть, мов вічність,
  Хвилини тягнуться, мов день.
  Ти скоро вернешся, я знаю,
  Й душа полине знов до раю,
  Ми зустрічатимемось знову,
  Ти посміхатимешся вслід,
  Ми заведемо знов розмову,
  І не вернуся я додому,
  А залишуся із тобою.
  Ми будем довго ще стояти,
  У небі зорі виглядати
  І почуття свої звіряти.
  
  
  
  
  Ольга Галанзовська
  (9 клас)
  
  Зустріч
  
  Як лебідь розтинає щемку гладінь води,
  Так ти ураз порушив мої солодкі сни.
  З"явився принцом дивним на білому коні
  В бентежнім зір сіянні, при голубім вогні.
  
  А свідком тої казки був місяць-чародій.
  І промінцем лишився ти у душі моїй.
  На жаль, недовго сяяв - зачахнув і погас,
  Адже прийшов неждано до нас розлуки час.
  
  Чомусь немає вістки, нема твого листа -
  В схвильованому серці тривога вироста...
  Невже забув в турботах ті незвичайні дні,
  Які запам"ятались на все життя мені.
  
  
  
  ***
  Розлуки мить. Лишатися не можна.
  Чому ж тоді на серці так тривожно?
  Бо ті слова, що довго берегла
  І вклала в них і трепету, й тепла,
  Обдумавши і виваживши кожне,
  У мить останню мовить не змогла.
  
  
  
  
  
  Мар"яна Загурська
  (9 клас)
  ***
  Ти розбудив в мені кохання
  Рядками зі своїх віршів.
  Та зберегти його палання
  Ти, милий, не зумів.
  І ми - мов в птаха два крила,
  Мов перехрестя у доріг.
  З тобою врізнобіч була
  В країні наших протиріч.
  Шляхи уже не перетнуться,
  Було таке один лиш раз.
  І почуття не повернуться,
  Зігріті милозвуччям фраз.
  Я більше, мабуть, не сумую -
  Чи то на щастя, чи на жаль.
  І потаємну притамую
  Печаль.
  
  Юлія Вертко
  (9 клас)
  ***
  Життя - як степ, котрий проходим ми,
  Із року в рік, невтомно, з краю в край.
  Літа прудкі - немов робітники,
  Які спішать зібрати урожай.
  
  Даруючи усю красу - землі,
  Іскриться сонце в небі голубім,
  Та це, на жаль, не кожний поміча,
  Знетямлено замкнувшись у собі.
  
  
  
  
  Мар"яна Федун
  (9 клас)
  
  ДОБРИЙ ДЕНЬ
  Етюд
  "Добрий день" - ці слова є формою ввічливості. Їх ми говоримо при зустрічі із знайомою людиною, цим самим роблячи їй приємне. Завдяки цим словам ми можемо піднести настрій, можемо передати свої почуття іншим. Багато що залежить від того, як саме ти казатимеш ці слова. Обов"язковим компонентом повинна бути усмішка. Адже як би неприємно у тебе не склався сьогоднішній день, весела усмішка й прості слова - "доброго дня"- неодмінно допоможуть зрозуміти, що життя не стоїть на місці, воно продовжується.
  Потрібно радіти кожному дню разом з іншими, потрібно брати від життя все те, що воно нам дає! Частими у житті є ситуації, коли все, що тебе оточує, все, чому радіють інші, - для тебе просто безглузде й пусте. Ти не бачиш сенсу в жодній годині прожитого тобою дня, тобі хочеться лише одного: закрити очі на сірі будні і стати зовсім непримітним. А ти - усміхнись, усміхнись щиро та відверто й обов"язково при зустрічі з людиною, знайомою чи ні, бажай їй доброго дня. Коли побачиш, що люди усміхаються, коли зрозумієш, що зумів зробити їх частково щасливими, настрій у тебе неодмінно підніметься, всі проблеми зникнуть на деякий час і ти зрозумієш, що робити приємне людям дуже легко і навіть дуже корисно!
  А чи вмієш ти правильно відповідати людині, яка привіталася з тобою? Адже своєю відповіддю ти впливаєш на ставлення оточуючих до тебе. Ні в якому разі не можна ховати обличчя і показувати, що зустріч із цією людиною не досить приємна для тебе, навіть якщо це дійсно так.
  Отже, від звичайнісіньких слів може дійсно залежати те, як пройде твій день, буде він добрим чи поганим. Не бійся показувати свою ввічливість, не приховуй свої почуття, завжди будь щирим - і тоді кожний твій день буде приємним і добрим.
  
  
  Надія Сгібнєва
  (9 клас)
  
  Промінчик віри
  Етюд
  Така маленька, а освітлює ціле приміщення! Хоча коли в душі темрява, то жодна лампочка цю чорну порожнечу не осяє. Інколи так потребуєм хоча б промінця світла, але... Ця річ не вмикається вимикачем, навіть не запалюється сірником. Вона - усередині.
  Коли з"являється світло в кінці тунелю, то з"являється неначе другий шанс життя. А коли втрачаєш віру в щастя, то навіть найяскравіше багаття не розпалить іскорки впевненості.
  Промінець удачі освітлює життя яскравіше, ніж ціла сотня лампочок. Єдина спільна риса - це те, що обидва джерела світла можуть зовсім несподівано й раптово перегоріти... Отак: раз - і не стало. І вже не повернеш утрачене сяйво, а в душі залишаться розчарування та пригнічення. І ще. Вогник світла, вогник надії можна вимкнути. Так, лише вимкнути, а не ввімкнути. Бо ж так просто розбити крихке й тендітне щастя, Ту річ, заради якої люди готові на все. Але, мабуть, досі ніхто достеменно не знає, що таке щастя. Кажуть, пізнають, що воно було, коли його втратиш. А як на мене, вогник надії - основна з ознак щастя. Це означає, що знаєш і маєш для чого жити, що вважаєш себе потрібним іншим.
  Промінець віри розсіє безпросвітний (здавалося б) морок, розжене чорні хмари смутку. Але інколи люди, самі того не усвідомлюючи, можуть загасити чийсь вогник надії. Як і хтось може необачно розбити лампочку. В і цей момент світло знову раптово згасне. Знов пітьма, знов темрява, знов морок. І як же розібратися в цьому хаосі? Адже у цілковитій темряві дати раду речам та думкам зовсім не легко. І зовсім не кожен здатний розібратися у цьому мороці. Дехто просто опускає руки, бо не в силі існувати потемки. Перестає жити...
  Для того, щоб запобігти цьому, потрібно не руйнувати крихкий промінчик віри. Але... Скажіть, хто вимкнув світло?!
  
  
  Вікторія Краєвська
  (9 клас)
  
  Дитинство
  Етюд
  Коли на душі сумно, згадай щасливі миті дитинства - і настрій поліпшиться. У дорослому житті стільки переживань, стресів, навіть втрат... Нереально мріяти про будні без труднощів, гірких моментів...
  Але, як би не складалася доля, завжди залишається з нами світ щасливий і безтурботний - світ дитинства...
  Дитинство... Яке воно неповторне. Радісно бігаєш, граєшся цілісінький день. Коли сонце сховається за обрій, лагідний голос неньки нагадає, що пора йти додому. Але так не хочеться... Вулиця тьмяніє, огортається таємничими сутінками, на небі прокльовуються зірки... Що це за такі загадкові світила? От би вміти лічити до мільйонів та мільярдів і усі-усі зірки порахувати!
  Зоряне небо - наче казка без слів. Зачудовано дивишся довго-довго, пробуєш зрозуміти, чому воно так далеко і що означають оті небесні світлячки...
  Аж враз - знову голос мами, нібито гнівний, та вчувається у тій напускній суворості теплота У дитячі роки по-особливому відчуваєш батьківську любов, може, батьки й справді лагідніше ставляться до своїх малюків, бо пізніше, коли вони підростуть і завдаватимуть більше клопотів, "сюсюкати" недоречно. Утім, ми завжди залишаємося для своїх батьків дітьми, які потребують мудрої поради, підтримки. На жаль, нерідко матеріальні можливості батька й мами не відповідають бажанням підростаючих дітей. Та й смаки і вподобання іноді не збігаються. Але цю споконвічну проблему слід вирішувати без гострих суперечок.
  Що не день, що не рік ми стаємо дорослішими. Недалеко той час, коли житимемо своїм життям. Але, звичайно, раз у раз приходитимемо до рідного дому. Бо тут усе нагадує про дитинство, те найбільш світле, зворушливе й незабутнє, що буває в людському житті.
  Коли на душі сумно, згадай щасливі миті дитинства - і настрій поліпшиться.
  
  
  
  
  Тетяна Блищик
  (У 2003 році закінчила Радивилівський загальноосвітній ліцей, нині студентка Національного університету "Острозька академія"; цикл написаний, коли Тетяна ще була ученицею ліцею)
  
  Цикл "Стежкою до вічності"
  1.
  Срібним полиском дихала тиша,
  Ніч здригалась від порухів вітру.
  Наче знов ненаписані вірші -
  Звук без рими, а думка без літер.
  Все було: і химера, і казка,
  І розпачливо вічне безсоння,
  І самотності вицвіла маска,
  Й пустота на якімсь підвіконні,
  І здавалось, що це вже навіки:
  Штрихо-крок, смислове перехрестя...
  Марно час опускає повіки.
  В цій епосі уже не до честі.
  Ніч невпинно гукає совою.
  Може, й краще, що в присмерку темно,
  Все ж початок століття без бою,
  Хоч і морок, та вже недаремний.
  І нічого не вдіяти: Доля.
  Чи палац, а чи просто руїни...
  Лиш одна непідвладність - це Воля,
  Це закон для дітей України.
  
  2.
  Історія ділилась по екватору,
  По краю шикувалися події,
  Вже й скіпетр діставсь до рук диктатору,
  А тут ще в когось (диво-дивне!) - мрії!..
  Таке уткнути! Просто збожеволіли!
  Сорочка - в клоччя, зчухрані коліна,
  Універсалам вірять, бач, із волями;
  В них дух козацький, звуться - Україна!
  Вже мало того (важко і повірити),
  В них Незалежність - ціль з найвищих цілей.
  Це ж фарисейство, зрада - їхня віра та
  Вони ж і вголос це сказать посміли!..
  ...Час скапував. Роки губились тижнями,
  Граніт мовчання розбивавсь об брили
  Нескореності, сили дивовижної
  І віри в те, що врешті-решт створили.
  Здавалось, помилилась математика:
  Вся вічність позбиралась у хвилину
  В ту мить, коли під зорями Галактики
  З"явилася держава Україна.
  Несолодко скривились горе-скептики,
  Нерадісно всміхались опоненти:
  "Ці українці... навіть без рецептиків?
  Кайдани рабства знищили дощенту..."
  
  3.
  Несхитністю віри здіймався над простором герб,
  Куплетами гімну звучало "Осанна!" державі,
  Стояли вкраїнці (живі! Ще ніхто з них не вмер!) -
  Одвічний народ, ні схитнутись, ні впасти
   не в праві.
  Блакить перемоги рясніла в глибинах небес,
  У золоті правди ясніли Софіївські бані,
  Всміхався Тарас. Він з тобою, Вкраїно, воскрес!
  Здавалося, гори схилялись в любові й пошані.
  І так все прекрасно: ця воля, ця пісня, цей час,
  Могутність і ніжність сплелися навік воєдино.
  Із закликом віри звертається ангел до нас,
  Архангел любові, святий херувим - Україна.
  Ще поки в судинах пульсує прабатьківська кров,
  Козацька звитяга і велич ставного русина,
  Шумітиме жито, цвістиме калина і знов
  Нестиме лелека до когось до хати дитину,
  Промінчиком долі простелить матуся рушник,
  Червоне і чорне порадою стануть в дорозі...
  А шлях - полотном. В сірих сутінках слід
   зовсім зник.
  Вже син - у майбутнє, а мати, як мати, -
   в тривозі.
  Навіки по кому вервечки чиїхось життів,
  Неначе мозаїка: так скрупульозно й невпинно,
  Складатимуть долю. Відречено, у забутті,
  В шаленстві й екстазі творитимуть світ - Україну!
  
  4.
  Тисячоліття стало на кордоні.
  Майбутнє і минуле - водночас,
  Зоріє світ, як крапля на долоні,
  У відлиску нещирості й гримас.
  Незримо сновигає неминуче,
  Усе, здається, просто, наче сон.
  Мовчить годинник. Стомлено, болюче...
  Співайте пісню, стрілки, в унісон!
  Час захлинувся. Спокій, морок, тиша.
  Усе так просто. Як же це дарма!
  Мовчить поет. Не пише більше віршів.
  Нема думок і рими вже нема.
  Самотньо, сумно, срібно плаче скрипка,
  На луни кроків - відгук пустоти,
  Десь в піднебессі розірвалась нитка,
  Розсипалось намисто... Не знайти.
  Так непомітно розпадались скелі,
  У порох миті. Дивні, невеселі.
  Життя тремтіло в Долі на руці.
  Мабуть, так схоже гинули народи,
  По одному зникаючи в світах...
  Не залишилось пам"яті в природи,
  За обрієм зникає синій птах...
  Мабуть, дерева сохнули з коріння,
  Їх відцурались рідні солов"ї...
  А як важливо хоч би трішки вміння
  Знайти помилку спершу у собі!
  ...Народи нишкли. Нації. Країни.
  Губились мови, плакали пісні.
  Будь вічною, одвічна Україно,
  Не загубись, мов пташка навесні!
  Єдина! Певно, в цьому твоя сила.
  Ти неповторна на усі світи.
  І свій народ, який в собі зростила.
  Не відпусти, благаю, не пусти!
  Дозволь навіки бути у полоні
  Твоєї незбагненної краси.
  Своє життя кладу в твої долоні,
  Молюсь до тебе, матінко, спаси!
  Врятуй, богине, від гріха й облуди.
  Даруй нам віру і прости провини,
  Даруй нам єдність. Присягаю: будем
  Один - за всіх і всі - за Україну!
  
  
  Володимир ЯЩУК
  (вчитель)
  
  
  Попіл
  (За Едуардасом Межелайтісом)
  
  Ця руда пилюга під ногами, і глина,
  І каміння з кісток - мов осколки в іржі.
  Це, можливо, прудкі ноженята дитини,
  Що ловила метеликів десь при межі.
  Може, то - рученята, що ними до мами
  Пригорталося з трепетом немовля.
  Чи, ймовірно, було це каміння - руками
  Матерів, які ніжно плекали малят.
  Попіл цей, що розноситься з вихором-вітром,
  Був очима, сміявся і часом ридав,
  Був губами й усмішкою, сонцем і світлом,
  Був промінням яскравим посеред заграв...
  Був серцями, тривогою, радістю, болем,
  Мозком був, мудрим плетивом звивин живих.
  Слово "жити", либонь, не зітреться ніколи,
  Бо навіки було закарбовано в них.
  Це волосся - і пасма, і локони, й коси,
  Що зістриг лиховісний ворожий гендляр, -
  Їх колись хтось сплітав, а чи дзвінкоголосо
  Вихваляв їх красу і прихований чар.
  Чистий трепет сердець і промови мрійливі,
  Золотаві надії та сяйво в очах...
  Крематоріїв печі містично-жахливі...
  Попіл, попіл... Лишився від вас тільки прах.
  Над колючі дроти птах злетить величаво -
  І крилом доторкається знову і знов
  Тих троянд, що жагуче й криваво палають
  На землі, що її переситила кров.
  Біль, якого ніколи ще серце не знало,
  Стало в горлі клубком, крижаним, наче сніг,
  Щоб душа моя з розпачу й страху стогнала,
  Щоб дихнути не міг і забути не міг...
  Я затьмарений погляд до неба здіймаю:
  Де той шлях із стражданнями наприкінці?
  Всім єством до людського в людині волаю,
  Затискаючи попіл людський у руці.
  
  
  Посвята до 8 Березня
  
  Весна, весна - і в серці хвилювання,
  Жіноче свято провіщає мить,
  Коли - з новою силою! - кохання
  У серці кожного заб"ється й защемить.
  
  Краса жінок - мов сонце над землею,
  З жінками кожний чоловік - поет...
  Жінки - окраса нашого ліцею,
  Його високий і натхненний злет.
  
  Нехай же вас, шановані колеги,
  Цінують учні - завжди, крізь роки.
  А ще - хай щастя, щедре й безбереге,
  Дарують вам всякчас чоловіки.
  
  Ви чарівні, привабливі і милі,
  У вашім погляді - і мудрість, і снага,
  Нехай гордиться вами Радивилів,
  Хай в творчості ліцей допомага.
  
  
  Осягнення найвищого смислу
  Рецензія
  
  
  Двох-трьох вихоплених із вірша строф буває достатньо, аби скласти поверхове уявлення про рівень майстерності автора, його стиль - і підсвідомо визначитися: варте уваги чи ні. Звичайно, книжка "Сенс нестерпного польоту", яка щойно випущена рівненським видавництвом "Азалія", відразу ж була сприйнята мною дещо по-іншому, адже автор - Петро Велесик і, безумовно, його твори мені давно знайомі. Однак попервах усе-таки звично прогорнув кілька сторінок. Чи не повторює себе поет, чи зумів поглибити таку притаманну йому філософічність в осмисленні життя?
  На платівку згуби намотані вічності звуки.
  І це протиріччя, мов камінь, на шиї звиса.
  І так безпорадно блукають блукальниці-руки.
  Й безвихідь так жалить безжально, неначе оса.
  Усе нові й нові рядки зацікавлювали несподіваною образністю, заворожували соковитою мовою, мелодикою звучання. Схотілося прочитати книжку. І, мушу зізнатися, найбільше сподобалося, що не зустрів у ній таких модних нині присвят знайомим чи колегам по перу, звернень до класиків, використання місцевих топонімічних прив"язок (за винятком однієї - цілком простимої - йдеться про вірш "Недобудований собор у Костополі"), відгуків на політичні події. Поет, який не раз засвідчував своє вміння розпоряджатися словом, навіть небезуспішно спробував сили в такому архіскладному жанрі, як вінок сонетів, залишається вірний традиційним формам: точні рими, бездоганна евфонія тільки емоційно підсилюють медитативну спрямованість лірики.
  Наскрізними в книжці стали кілька тем: швидкоплинність життя, його тривоги й сумніви, неприйняття покірності й пристосуванства, уболівання за майбутнє України, за долю української мови, викриття наших ворогів. Неспроста тему України я поставив не на перше місце, - хоч вона й дуже важлива і в інтерпретації автора має особливе, бентежне звучання, та все ж визначальна тональність збірки - загальнолюдські цінності, адже, за баченням Григорія Сковороди, смисл людського існування - в подвигові самопізнання. Цього самопізання й прагне Петро Велесик. Така лірика, глибока й хвилююча, по-моєму, здатна знайти свого поціновувача не лише в Україні.
  Якою людині бути, щоб не втратити себе, залишити добрий слід? Як протистояти підступам і злу? І взагалі чи можливо знаходити той вихід із конкретної ситуації, який би припиняв терзання й сумніви? Характерний у цьому відношенні вірш, який подаю повністю:
  Б"ється лобом луна об дерева,
  Як у двері вітри глухі.
  На хрещатих дорогах - недремні
  Недолугі людські страхи.
  І так нагло жбурляє фатум
  У незграбну стихію життя.
  А у ній - ані крапельки свята -
  Лише гребля хитка каяття.
  Так, каяття необхідне, бо люди часто не розуміють одне одного - з огляду на посадове становище, чи прірву між духовністю й бездуховністю, чи внаслідок душевної черствості, байдужості, невміння співпереживати. Поет розмірковує про це багатопланово, - і через колоритні епітети, метафори, порівняння перед читачем постає увесь огром світу з його незбагненними суперечностями. Запам"ятовуються, западають у душу, спонукають до роздумів вірші "А буття, неначе камінь з узбіччя...", "Перехресний вогонь", "Травнева паморозь спалила цвіт вишневий...", "В амбразурі касирка громадиться, мов кулемет..."... Цікаво, що автор прекрасно усвідомлює: у кожній людській натурі простежується певна двоїстість. Ось, скажімо, був собі покірний "хлоп", йому допомогли позбутися покірності:
  Та завтра... в знахабнілому гурті
  Він враз надривно гавкне на слабкого.
  ...Якісь ми дивні і якісь не ті,
  Мов блекоти об"їлися, їй-Богу.
  ("З натури").
  Але й пихаті можновладці не позбавлені вагнань, почуття болю, то просто вони тільки хитро вдають, буцімто стоять вище цього. Коли одному з таких трапився на шляху ожинник, він зупинився, бо, згадавши дитячі подряпини, злякався ("Ти що, для себе вже одміряв вічність?"). Може, стежка через терни не для нього, хоч і хизується своєю значущістю, а може, то прокинулося в людині щось справжнє, непоказне? Сам поет у "Двійнику" зізнається, що поруч із собою почуває ніби себе іншого, з такими вадами, яких начебто давно уникнув. А в іншому вірші навіть стверджує: "З нас кожен був хоч трохи двійником, З подвійним дном хоч трохи був з нас кожен".
  Виняткова щирість, аж ніби оголеність почуттів простежується і в віршах про смисл життя у нашому лукавому світі, про закономірність старіння, про визначену для кожного неминучість недалекого небуття. "Ми поспішаєм кожен день в життя. І від життя все більше відступаєм. І робим вигляд, що не помічаєм, як підкрадається квапливо небуття". Цей мотив тією чи іншою мірою озивається в багатьох творах - десь причаєним смутком, десь вічним сплеском хвиль Чорного моря, бентежним змахом крил голубів, бажанням відтіснити відчуття безвиході спілкуванням із природою... Навіть у назві збірки - "Сенс нестерпного польоту" - і в вірші, що дав цю назву, бринить усе та ж невимовна, жагуча журба:
  Снігопад такий ранній, такий ранній осінній:
  Іще ж листя зелене, куди не поглянь,
  Вчора ж небо було таке синє-пресинє,
  А сьогодні сивини наполохали рань.
  До речі, суто пейзажних замальовок у книжці небагато, вони майже завжди мають образне, переносне значення.
  Скажіть, хто не говорить сам на сам,
  Кого не розтривожить схлип зозулі?
  Яка холодна вранішня роса -
  Аж хочеться зіп"ятись на ходулі, -
  це початок вірша далеко не ідилічного, адже подальші гіперболи малюють картину гнітючу, понуру. Виявляється, мова не про природу, а про суспільну атмосферу: "Скінчився український ренесанс?".
  Власне, тут приходимо до розуміння, що смисл життя, повноту самопізнання поет оцінює через призму співучасті в долі України, свого багатостраждального народу.
  Патріотична тематика у Петра Велесика - аж ніяк не данина часові, я не натрапив у нього на якісь "правильні" загальники чи "охудожнені" банальності. Йому чужа запрограмованість, тим паче творча манірність, претензійність, поза. Ці вірші витримані все в тому ж ключі потаємної, совісливої сповіді - як результату внутрішнього осяяння. Варто перечитати вірші "Посхилялись над водою верби...", "Сумніви", "Усе не так...", "Сполох", щоб зрозуміти: то не "звернення до важливої теми", то - крик душі.
  По суті, новий історичний зріз відкриває "Куликове поле" - епіграфом до твору взято повідомлення про те, що московський академік А.Фоменко, використовуючи методи математики й астрономії, дійшов висновку: татаро-монгольські завойовники були регулярною російською армією середніх віків. Говорячи про уроки нападів орди на наш край, поет зауважує:
  Вона й тепер наш човгає поріг,
  Прикинувшись найстаршою сестрою.
  Народе мій! Розпачливість гірка
  Із тих століть струмує і понині,
  І той ординець - не новітній кат -
  Солодким словом присипля Вкраїну.
  Звертаючись до політичної пильності співвітчизників, Петро Велесик раз у раз викриває притаманну українцям покірність, бо саме вона, як він вважає, часто-густо заважає їм гідно обстоювати свої права. Тема ницої покірності й гордої непокори знайшла відображення й у поемі "На причалі печалі" - про воєнні й післявоєнні злигодні Гриця Скуби, в якого "усе життя - сокира, із назвою короткою: вина". Точніше кажучи - мова не про одного сільського хлопця, який пройшов фронтові дороги, і німецький полон, і сталінські концтабори, адже його поневіряння типові для цілого покоління: "Це ж треба так: увесь народ з виною!". Серед художньо-виражальних засобів чи не найбільший вплив тут справляють метафоричні повтори: "Душа голосить в три струни. Душа голосить і рида, Мов удовиця молода", "На глум, на глум і кобзарі, і душі... І слава наша - як німа струна"...
  До найкращих у збірці належить і вірш "Сполох" - проти місцевих пігмеїв, які зневажають українську мову:
  Як не буде в нас мови-розмови,
  Упаде, наче грім, Божий гнів:
  Захмелілі новітні монголи
  З наших питимуть шоломів.
  Так, усі ми родом зі свого славного й водночас безрадісного минулого, в якому були безстрашні лицарі, але траплялися й боягузи та зрадники. Чиїх рис увібрали ми більше, якими людьми зуміємо, ні, схочемо (!) стати - ось над чим спонукає задуматися поезія Петра Велесика.
  Збірка "Сенс нестерпного польоту" засвідчила нові грані поетичного таланту автора, мало того, гадаю, вона стане помітним явищем на небозводі всієї української поезії. А втім, у мене, як читача, є й певний закид щодо мови творів: автор іноді використовує слова з діалектним наголошуванням, тобто таким, яке не відповідає унормованому літературному, а оскільки над рядками наголоси не проставлені, при читанні твору вряди-годи збиваєшся з ритму, губиш мелодику ("вухналі" з наголосом на передостанньому складі замість останнього, "буськи", "стьоба" (стьобає) з наголосом на останньому замість передостаннього, "на день" з не характерним для нашої мови наголошуванням "на" і т.д.). Проте все те не вважаю суттєвим. Більш істотний "огріх" книжки - її невеликий тираж. Але і його можна виправити. І читачі це, я впевнений, оцінять.
  
  Дивись також http://radyvyliv.narod.ru/index.html
  
  
Оценка: 6.72*4  Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com В.Соколов "Мажор 3: Милосердие спецназа"(Боевик) А.Емельянов "Тайный паладин в мире боевых искусств"(Уся (Wuxia)) А.Кочеровский "Баланс Темного 2"(ЛитРПГ) Л.Малюдка "(не)святая"(Боевое фэнтези) Л.Малюдка "Монк"(Уся (Wuxia)) Д.Сугралинов "Дисгардиум 3. Чумной мор"(ЛитРПГ) А.Завадская "Архи-Vr"(Киберпанк) Д.Сугралинов "Дисгардиум 4. Священная война"(Боевое фэнтези) А.Емельянов "Мир Карика 11. Тайна Кота"(ЛитРПГ) Р.Цуканов "Серый кукловод. Часть 2"(Антиутопия)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Время.Ветер.Вода" А.Кейн, И.Саган "Дотянуться до престола" Э.Бланк "Атрионка.Сердце хамелеона" Д.Гельфер "Серые будни богов.Синтетические миры"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"