У висоті, між хмарами і морем,
Звільнившись з-під замків та міцних стін,
Дві постаті людські летіли поруч
На саморобних крилах - батько й син.

І батько сина вчив: "Вода лукава,
Не опускайся близько до води,
До сонця підійматись теж не здраво,
Обпалить крила - не минеш біди."

Та син не слухав батькові поради,
Він зневажав обмеження і страх,
Не спиниш тіло, де душа крилата
Кидає виклик сонцю в небесах.

Вклонись, стихіє! Опір буде марний!
Мовчи, коли людина говорить!
Ікар злетить понад найвищі хмари,
До краю неба хлопець долетить.

Піднісся, сонце крила опалило,
І потемніло батькове лице,
Людина-птах забилася у хвилях,
І тільки кілька слів перед кінцем:

- Я правильно... - Вода тече до рота,
- Я знаю те... - В очах вологий дим,
Розкрились пінні брили, як ворота,
- Але життя... - І знов зійшлись над ним.

Коли розверзлось під ногами море,
Та під водою зникла голова,
Думки Ікара плинули угору,
І на поверхні втілились в слова:

- Я правильно вчинив, не плачте, тату,
Я знаю те, чого не знає світ,
Людина в світ приходить, щоб літати,
Але життя - це плата за політ.