Ляшенко Елена Владимировна : другие произведения.

Божевiльна

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:

   Олена Ляшенко
  
  
  
  
  
  
  
  

РОМАН

БОЖЕВIЛЬНА

  
  

Вiд автора

   Часом, Земля починає обертатись так швидко, що запаморочення голови стає неминучим. Але у великому свiтi, справжня назва якого "Божевiльня", мало хто спроможний зупинитись хоча б на хвильку, озирнутись навколо, посмiхнутись i почати просто жити, а не наввипередки бiгти не вiдомо по що i не розумiючи навiщо, не знаючи напевне, що готує те майбутнє, якого ми так жадаємо, та що приховало те минуле, вiд якого хочеться тiкати якнайдалi, навiть не встигнувши зрозумiти, що тiльки-но на великому блискучому блюдi пропонувало теперiшнє.
  
  
  
  
  
  
  

I

Прогулянка

   Сонце нещадно випалювало очi, геометрично роздiляючи небо на двi блакитнi половини. Я йшла асфальтованою дорогою, навiть не намагаючись дивитись пiд ноги, минаючи нещодавно пофарбованi в жовтий колiр лави, вiд яких й досi вiдчувався запах фарби, бiлi та жовтуватi стiни якихось будiвель. Тут було тихо i спокiйно, не чутно анi мирянського галасу, анi ревiння моторiв сучасно§ технiки - все або бiле, або жовте. Це одноманiття прикрашали лише дивакуватi стовбури дерев iз зеленiючими шевелюрами. Навiть кущi цвiли цiкавими, але, на превеликий жаль, жовтими квiточками - здавалось, §х також навмисне пофарбували разом з лавами, рiзниця полягала лише в тому, що квiти пахли значно приємнiше, тiльки ось вiд дотику до них i пальцi i нiс також ставали жовтими. Незрозумiла будiвля споглядала на мене сво§м багацьком очей в окулярах - десятками вiкон з решiтками з видом на цей, нiби парк, iменi, напевно, Сонця, адже не просто так комусь захотiлось поєднати домiнування бiлого i жовтого кольорiв. Вiдчути справжнiй живий свiт можна було лише пiдiйшовши до високого кам'яного паркану. Вiн був бiлим i холодним, однак приємним у цю лiтню спеку. Звiдти весь час доносилось якесь гудiння, здавалось, що хтось там розводить бджiл, якi весь час невтомно гомонять у великих вуликах. Менi хотiлось тишi, однак бракувало якогось безглуздого, але чомусь знайомого i близького гудiння. Крок - i з-пiд моє§ ноги вилетiв камiнець - блискучий-блискучий вiд цього липневого сонця, ще крок - i кимось виплюнута жуйка прилипла до пiдошви мого капця. Але менi було байдуже. Я бачила сонце. Воно вже четвертий день йшло чiтко прокладеним маршрутом, жодного разу не збрехало й на мiлiметр.
  -- Чи не набридло йому? Стiльки рокiв... - подумала вголос.
  -- О, нi, скiльки вiкiв! - перервала мене чиясь вiдповiдь.
  -- Перепрошую, - задивившись на небесне свiтило, я випадково наштовхнулась на якогось молодика, - Перепрошую, ви щось сказали?
  -- Доброго дня. Ви помилились - не роками, а вiками ходить сонце небом однiєю й тiєю ж дорогою - я вiрно зрозумiв змiст Ваших роздумiв?
  -- Занадто вiрно, - недовiрливо вiдповiла я. Було неприємним те, що хтось пiдслуховує мо§ думки, та ще й намагається мене виправляти.
  -- Мене звати Володимир, - продовжував цей дивак, - Я тут новенький. Взагалi-то, практикант з унiверситету. Дослiджую причини та наслiдки психофiзичних вад людини. Саме зараз я намагаюсь винайти новий метод лiкування галюцинацiй. Уявляєте, якщо люди позбудуться нервових розладiв, якщо жоднi проблеми бiльше не змусять нiкого виходити iз стану рiвноваги власно§ психiки та якщо винайдений мною курс лiкування дозволить хворим бiльше не боятись всiє§ тiє§ чортiвнi, яка, зазвичай, ввижається §м через невилiковнi "душевнi" хвороби. Таким чином, не знищуючи безглуздо сво§ нервовi клiтини, людство стане на крок ближчим до безсмертя. Це буде значним прогресом, "новим словом" у сферi медицини. Лише уявiть!
   Сонце облизувало лице практиканта яскравими променями, а очима гралось, як дiамантами, якi сяяли так, наче двi великi зiрки зiрвалися з неба i оселились пiд бровами цього юнака. Я дивилась на нього, як на щойно прочитаний анекдот. Щоб встигнути зробити все, особисто менi не потрiбнi його лiки для безсмертя. I як же тодi бути з почуттями, наприклад, пристрастi i любовi, з усiм прекрасним, що постiйно описують у сво§х вiршах поети, але саме з тим, що вiдчуваєш лише нервуючи, лише фантазуючи, лише побачивши i вiдчувши те, що не вдається нiкому iншому, окрiм тебе самого? Цьому доведеться зникнути. А що робити птахам, якi спiвають вiд задоволення i вiд щастя? Їх також прогнати геть? Вiн, напевно, псих, а нiякий не практикант. Та ну його...
  -- Олена, - вiдказала, пiднявши голову знову до неба. Його великi блакитнi очi, сповненi оптимiзму та жаги до життя налякали мене. Я вже бачила такi колись. Колись давно.
   Четвертий день я дивлюсь на сонце i намагаюсь пригадати примару iз власних чи то снiв, чи то видiнь, якi не полишають мене навiть тут, у цьому жовто-бiлому царствi. Вiн реальний, вiн iснував i, мабуть, ще iснує, але хто вiн - я не пам'ятаю. За цi чотири днi розмов iз сонцем, я тiльки сьогоднi згадала очi, кольору липневого неба, та не згадала чи§ вони. Я §х вже бачила, але де? Можливо це було щось прекрасне, адже не можуть такi очi приходити уночi просто так, або, навпаки, жахливе, але в будь-якому випадку було воно давно. Людинi властиво забувати, а я i є звичайна слабка людина. Але забула я занадто багато, потрапивши сюди. I, напевно, доки знову все не згадаю, не побачу жадано§ свободи, до яко§ чомусь страшно повертатись. Хто ж вiн? Коли вiн був у моєму життi, якщо зараз я його не пам'ятаю? Напевне, вiн з'явився i зник дуже швидко i дуже давно.
   Щовечора, лягаючи спати, хочу швидше заснути - боюсь темряви, боюсь залишатись самотньою, боюсь вже цiлих двадцять шiсть рокiв, напевне саме тому сонце - це моя остання надiя пригадати - ось чому так хочеться весь час дивитись у небо, не хочеться, щоб закiнчувався день, не хочу страху: тiней i привидiв ночi, якi так легко виринають з уяви, i яких так важко прогнати геть, щойно Сонце передасть смолоскип влади Мiсяцю. Лише заснувши я не бачу §х. Перед очима виднiється знайома нiма чоловiча постать в морi свiтла, через яке не вдається розгледiти обличчя.
   Сьогоднi вночi насниться те ж саме: яскраво свiтитиме сонце i я знову вiдчую руки - його руки у сво§х долонях. Вони будуть такими приємними i теплими, що менi не захочеться §х вiдпускати, настiльки я скучила за ними... Дивно, тiлу буде тепло, але я тремтiтиму. З'явиться таке вiдчуття, нiби двi занадто рiзнi стихi§ розривають мене навпiл: любов i страх. Але чого можна боятись, кохаючи? Або як можна кохати, боячись? Це стане таким близьким менi, але чому - зрозумiти чи пригадати не вдасться. Буде лише це слiпуче сонце i руки, якi хотiтиметься цiлувати до скону, захочеться, щоб вони торкнулись мого обличчя - очей, губ; волосся, ши§, грудей; щоб ковзали по всьому тiлу то вверх, то вниз, як лезо ковзана по гладенькому i рiвному, як лист паперу, льоду... Але звiдкiля береться страх? Вiн постає i гiрким i солодким водночас. "Господи, як люблю цi руки, цi по-справжньому чоловiчi долонi", - зрозумiю я. Вiдкiлясь знаю кожну лiнiю, де i як вони перетинаються: ось намагаються зiйтись лiнi§ життя та серця, але так i не можуть торкнутись одна одно§ - це означає, що не через кохання одружилась людина, повинна бути якась iнша причина для тако§ подi§, а ось збоку малесенька, ледве помiтна, лiнiя шлюбу, розiрвана на початку i наприкiнцi - вiн розлучиться, не одна жiнка чекає на нього, а пiд ними, пiд цими лiнiями є мiсце, що нагадує опiк чи шрам, але це не так. Це особлива "пляма" перетину багатьох маленьких лiнiй, яка свiдчить про велике горе, що чекає на цю людину в життi. На правiй вiдчуваю глибоку лiнiю збоку - в нього буде, чи, можливо, вже є син - єдиний, улюблений. Торкнусь його пальцiв - немає обручки, лише рiвна гладенька шкiра з притаманними тiльки §й згинами. Прикладу цi забутi руки до обличчя - крiзь ледве вiдчутний запах сигарет, донесеться знайомий аромат особливих для моє§ пам'ятi парфумiв. Так захочеться згадати §х, що почне болiти голова, але заради того, щоб хоча б мить потримати ще цей спогад бiля себе, я здатна буду терпiти будь що.
   Плакатиму. Знову плакатиму, сама не уявляю чому, нiби оплакуватиму цi коханi долонi, а вони, у вiдповiдь, торкнуться мо§х очей i витруть з них солонi мокрi краплини, нiби захочуть сказати, що слiз вже, або ще не треба. Десь глибоко, на самiсiнькому днi серця, прокинеться раптовий бiль - я страждала, але чому, якщо зараз так сильно люблю цього незнайомця? Стiльки нiжностi з'явиться у мене до його рук, нiби плекала i берегла §§ все життя саме для цього випадку. Єдине чого не вистачатиме - впiзнати §х володаря, що, на превеликий жаль й досi менi не вдалося.
  

II

Вдома

   Маленьке мiстечко з часом все-таки починає набридати. Особливо, коли розумiєш, що сховатись тобi нiде. Немає жодного мiсця, де б я хоч трохи побув сам, подумав над чимось, пригадав минулi досягнення, чи поразки. Коли знаєш всiх, а всi знають тебе, до того ж досконало, в iдеалi, повнiстю, коли живеш, а можливо просто iснуєш, як на долонi, як пiд наглядом, iнколи прокидається бажання тiкати. Не важливо куди чи навiщо - просто тiкати. Тiкати вiд набридло§ за багато рокiв роботи iнженера, як втiк я колись вiд вiйськово§, тiкати вiд схем та креслень, якi весь час бездушно дивляться на мене з великих листiв паперу, тiкати вiд цього дому, в якому напам'ять знаєш кожен куточок, завдяки чому можна ходити з заплющеними очима навпомацки, тiкати вiд iдеального шлюбу - таким намагається зробити його дружина останнi двадцять шiсть рокiв, вiд сина, який вже занадто дорослий, щоб знаходитись пiд опiкою батька.
  -- Обiд майже готовий! Ти скоро? - дружина.
   Пам'ятаю день нашого весiлля. Все начебто було так, як треба, але чогось не вистачало. Чи може це я з роками починаю забувати хороше? Останнiм часом, не зрозумiло чому, подумую над тим, чи кохаю я §§ насправдi? Чи кохав коли-небудь взагалi? Чи знаю, що таке кохання? Як це - кохати i бути коханим, i як воно бути просто закоханим?
  -- Скiльки можна тебе кликати? В якому Космосi ти лiтаєш? Ходiмо обiдати, - доносилось iз кухнi.
  -- Йду, - вiдповiм на §§ поклик та неохоче волочитиму ноги до так званого мiсця призначення.
   Щоразу одне й те ж. Сьогоднi також не виняток: зараз сядемо за той самий стiл i вона почне розповiдати про сво§х типу "подруг", з якими вечорами "перемиває кiсточки" нашим сусiдам, а потiм вночi, пiсля виконання подружнього обов'язку, вихваляється про досягнення §хнiх чоловiкiв та хто, що, кому подарує на наступне вигадане свято.
  -- Знаєш, що менi вчора розповiла Маринка? - почала вона.
  -- Валерiє, люба, менi не цiкаво.
  -- Чоловiк Оксани §й зраджує! I знаєш з ким?
  -- Я прошу тебе, не починай.
  -- З Вiкою, уявляєш, з цiєю хвойдою! Я впевнена, що завтра про це дiзнаються всi охочi. Тут точно пахне розлученням.
  -- А де Сашко? - хоча б так спробую змусити §§ хвилину помовчати, бо коли вона знову i знову починає плiткувати, менi навiть голос §§ здається вiдразливим.
  -- О, ти згадав, що в тебе є син? Гуляє з Лесею. Мабуть, треба нам вже готуватись до весiлля. Леся гарна дiвчина i точно буде хорошою дружиною.
   Вона говорила це з таким спокiйним обличчям, роблячи вигляд, або й дiйсно не помiчаючи тих змiн, якi декiлька рокiв не дають спокою мо§м мiзкам. Я знав, що кохання робить людей слiпими i глухими, та невже через нього вона не бачить того, на що я делiкатно намагаюсь §й натякнути? Я заплутався. Не знаю напевно, чого хочу далi. Не можу зробити боляче §й, адже вона стiльки рокiв йшла поруч, пробачаючи менi все. Весь час намагалась вберегти нашi стосунки, наш шлюб, не давала менi зробити щось божевiльне, не дозволяла кинути §§ i родину, не надавала змоги пiти, як вона гадала, "хибним шляхом". Вона гарна людина i я це знаю. Гарна, але не моя. На мене чекає iнша. Не знаю, де саме, але чекає. Я впевнений, що знайду §§ - мою, тiльки мою, а пiсля цього не грiх i померти.
  -- Якщо хоче одружитись, нехай, нарештi, принаймнi подумає про нормальну роботу. Вже не маленький, двадцять два все-таки. Чи на якi кошти вiн збирається гуляти весiлля i утримувати сiм'ю? - вiдповiв я дружинi, перебираючи виделкою вмiст тарiлки.
  -- А ти хiба почав мало заробляти? Чи так любиш власного сина, що шкода грошей на весiлля?
  -- Не вигадуй, сина я люблю, але рiч не в тiм.
  -- А мне? Мене ти любиш? - в §§ очах вже не перший рiк тлiло це болюче питання, ця тема, яко§ останнiм часом я не палаю бажанням торкатись, бо не можу дати однозначно§ вiдповiдi. Майже щодня ми сваримось через цю, як менi здається прикрiсть, яка перестала мене хвилювати за стiльки рокiв, а §§ навпаки - щодалi, то бiльше хвилює.
  -- Валерiє, ти знову провокуєш сварку. Навiщо? Тобi подобаються сiмейнi драми? Тодi можна я не буду приймати в них участi, добре?
  -- Не любиш... - сумно констатувала вона.
  -- Припини. Скiльки можна про одне й теж? Ми дорослi люди, в нас дорослий син, а ти поводишся так, наче тобi п'ятнадцять!
  -- Ти нiколи не любив мене по-справжньому, жодного разу за все подружнє життя не сказав, що кохаєш. Я могла бути тобi матiр'ю, сестрою, подругою, навiть дружиною, але не коханою жiнкою. Нiколи. Ти навiть обручку перестав носити, одягаєш §§ лише у свята, щоб тво§ родичi не помiтили того, що вiдбувається у нас iз тобою.
  -- Валерiє... - намагався перервати §§ я, хоча знав, що марно, адже якщо вона щось починала, то вже не могла зупинитись не перегнувши палицi.
  -- Ну ж бо, скажи менi, що я не права? - знову почалися сльози.
   Не уявляю, як iншi чоловiки проходять через цю жiночу кризу бальзакiвського вiку. Напевне, якби ми не були одруженi стiльки рокiв, я б подумав, що вона вагiтна - з постiйними змiнами настрою, вiчними сльозами та докорами, але, на скiльки менi вiдомо, по декiлька рокiв бувають вагiтними слони, а не люди.
   А за вiкном, яке на цей час стало мо§м спасiнням, як нiколи яскраво свiтило сонце у далекiй небеснiй блакитi, i легкий вiтерець, хитаючи верхiвки дерев, бавився на землi тiнями, складаючи §х у рiзноманiтнi кумеднi фiгури, у яких, придивившись, можна було вгадати силуети чи то маленьких мешканцiв лiсу, чи то невiдомих космiчних прибульцiв. Дружина ж невпинно щось говорила. I нехай, якщо вiд цього §й стане легше.
  -- З мене досить. Я йду. Приємного смаку, - вiдповiв на все це я i подався до кабiнету.
   Як же менi все набридло. А можливо в §§ словах дiйсно є сенс? Чому я одружився з нею? Щось не пригадується менi шалених почуттiв до цiє§ жiнки. I ким же я став за цi двадцять з копiйками рокiв подружнього життя? Що маю зараз - сина, якому вже не потрiбний, бо вiн спроможний сам лаштувати своє життя, великий письмовий стiл, пiд зав'язок набитий купою пописаного паперу, дружину, яка не може жити без плiток та пересудiв - сiре буденне життя. Навiть згадати нiчого. У мене постiйно панує одна дорога мiж двома пунктами призначення, перший з яких має доволi оригiнальну назву - "дiм", а другий не менш дивакувату - "робота". А хотiлось зовсiм iнакшого. Єдина моя схованка - документи - зариваюсь в них з головою, щоб хоч трохи вiдволiктись вiд усiх проблем. Довiреностi, податковi нагадування, накладнi - хоч вони не чiпляються до мене з дурнуватими запитаннями.

III

День у божевiльнi

  
  -- Пiдйом! Час приймати лiки! - знову ця набридлива бабця-медсестра. Сьогоднi лише п'ятий день мого перебування тут, а вона вже дiстала мене, наче дiрка в кишенi.
  -- Не треба, будь ласка, - радiсно почала я, - Менi вже краще!
  -- Не галасуй, - як завжди сердито вiдповiла вона, насупивши сво§ брежнєвськi брови, - А то замкну! Накази лiкаря не обговорюються!
   Замикала вона неспокiйних хворих у спецiальнiй палатi, де окрiм лiжка бiльше не було нiчого, i протягом доби не випускала на прогулянку. Але ж зi мною так не можна. Менi, як нiкому iншому, потрiбно бачити сонце:
  -- Нi, не треба, - схвильовано та трохи налякано вiдповiдала я, - Хiба ти не чуєш мене - менi краще...
  -- Лiкар наказав, то ж не супереч менi, - насупила вона брови ще бiльше.
  -- Невже ти така стара, що забула людську мову? Прохаю, не треба.
  -- Востаннє повторюю: час приймати лiки! - стояла вона на своєму.
  -- Ну звичайно, на людей тобi начхати, ти ж вмiєш лише зi сво§ми котами спiлкуватись, сподiваючись, що хоч якiсь створiння любитимуть тебе, але не полюбить нiхто - душа в тебе чорна, стара зла вiдьмо! - почали нагадувати про себе мо§ хворi нерви.
  -- Кому ти потрiбна зi своєю брехнею, божевiльна?! - а це вона сказала даремно. Такого ставлення я терпiти не збиралась.
  -- Я не божевiльна. Хоча в твоєму розумiннi можливо i так, якщо ти вважаєш правду божевiллям.
  -- Хто ти така, щоб судити мене? - брови так i не розходились з однiє§ сумiсно§ точки перетину на лобi.
  -- А хто ти, щоб називати мене божевiльною? Ти сама вже давно збожеволiла! Це тебе потрiбно лiкувати! - вже зовсiм не радiсно доводила §й я.
  -- Цього я тобi не подарую! Посидиш сьогоднi замкнена та наразi подумаєш як треба поводитись, можливо i зрозумiєш, Попелюшка бiснувата!
   Менi сумно i самотньо. Я не можу сидiти тут, доки сонце ще хоч трохи виднiється на обрi§. Воно має допомогти менi все згадати.
  -- Я хочу до сонечка! Вiдпусти! Вiдкрий! Менi потрiбне сонце, а не заспокiйливе, стара дурепо!
   Як поранена птаха б'ється у пошуках допомоги у вiкно, билась я у цi непокiрнi бiсовi дверi, хотiла свободи. Сльози щомитi вмивали мене липневим дощем, але все марно. Я знала, що принаймнi до завтра сидiтиму тут, замурована в чотирьох стiнах i бачити той самий чи то сон, чи то видiння, чи то, як називають це лiкарi, галюцинацiю, де сяє моє сонечко, свiтить менi, а вiн поруч, мiй дивний забутий спогад. Знати б ще хто вiн... Його руки так само в мо§х долонях, такi ж теплi i коханi, як минулого разу. Тепер я можу пестити §х, прикладати до своє§ щоки i навiть милуватись його вустами, ласкавою посмiшкою.
  -- Не бiйся, пiдiйди ближче, - прошепотiв голос нiзвiдки.
   Цей голос такий солодкий i добрий до мене:
  -- Хто ти? - запитала я.
  -- А ти хiба не знаєш?
  -- Нi. Ти вже вкотре приходиш до мене, але я чомусь не можу тебе пригадати. Ти розкажеш менi?
  -- Моя бiдна кохана дiвчинко, як же я сумував за тобою, скiльки рокiв шукав тебе... Не бiйся нiчого. Все погане мине. Ти згадаєш, а я допоможу тобi, гаразд? - мене здивували його слова, виходить, вiн до мене не байдужий...
   Не розумiю чому та я довiрилась цьому голосу. Вiн здавався таким рiдним.
  -- Ходiмо зi мною, - ще тихiше прошепотiв вiн.
   I я пiшла... Несподiвано ми опинились в човнi, який плив сам спокiйною рiкою. А вода в нiй була така гладенька, що я могла бачити своє вiдображення, як у дзеркалi. Ми пропливали вздовж гарного лiтнього берега з яскраво-зеленою травою, всипаного рiзнокольоровими дикими квiтами, над якими у шлюбному вальсi кружляли барвистi метелики, а далi вiд берега стояв непохитний темний лiс, але i вiн здавався зараз привiтним i усмiхненим.
  -- Чому ти приходиш лише увi снi? Прийди i забери мене звiдси, благаю,- просила я свого супутника, обличчя якого так i залишалось невпiзнаним та осяяним лагiдними небесними променями.
   - Я обов'язково по тебе прийду. Дай менi трохи часу. Якщо я знайшов тебе у снах, то неодмiнно знайду насправдi. Ти тiльки пробач менi.
   - Ти це про що? - здивувалась я.
  -- Ти зараз згадаєш, але, заклинаю, пробач. Пробач за всi цi роки. Пробач за те, що не втримав тебе тодi, а змирився i вiдпустив, хоча знав, що не треба. Ти пробачиш?
  -- Так, - ледь чутно вiдповiла я, так i не зрозумiвши, що вiн мав на увазi.
   Ранiше непорушна, постать поворухнулась i сiла ближче, а мене знову охопило тремтiння, але воно було таким приємним, що не налякало нi його, нi мене. Вiн нахилився до мене, обiйняв i торкнувся сво§ми вустами мо§х. А його погляд - цi закоханi блакитнi очi - я зрозумiла, що теж багато рокiв сумувала за ними. Вiн пригорнув мене до себе i стиснув так, що наче величезна хвиля жару хлюпнула на мене дев'ятьма балами за шкалою Рiхтера i... Якiсь, ранiше потаємнi для мене, дверi вiдкрились, а там... Там я побачила сонце, цю гарну уквiтчану галявину i закохану пару, впiзнала дiвчину - це була я, тiльки багато рокiв тому, а парубок - це було моє перше справжнє кохання.
   Прокинувшись, я згадаю все, що зi мною сталось за останнi двадцять шiсть рокiв. Згадаю i захочу померти. Померти, щоб не плакати, щоб не вiдчувати болю та вiдчаю, померти, щоб сховатись вiд цього жорстокого i безглуздого свiту...

IV

Спогад

   Перериваючи засмiчений непотрiбним папером письмовий стiл, я знайшов сьогоднi старi листи, надiсланi на моє iм'я. Я вже встиг забути про них, поховати у власнiй пам'ятi. У цих листах моя перша справжня любов. Тодi я був переконаний у тому, що кохання iснує. Значить все ж таки було: я дiйсно кохав по-справжньому, не мiг без не§ анi жити, анi дихнути, але все вiдбувалось так давно, що зараз здається, що це було щось дитяче, на§вне, безтурботне. Вона пише, що кохає мене...
   Стiльки рокiв я думав, що цi листи або спаленi, або загубленi... Цiкаво, що сталося з нею зараз, чи пожалiв §§ час? Менi страшно згадувати, що було тодi, адже я не один раз образив §§, а вона менi пробачала постiйно, бо, напевно, дiйсно кохала. А я, iдiот, так легко розчавив тодi все - всi почуття, надi§, мрi§. Зараз все могло б бути iнакше. Вона була б поряд, я б кохав §§, як ще нiкому не вдавалось в цьому життi, самi сузiр'я заздрили б нам. Але не збулось. Й досi з пам'ятi не стерлись спогади про те, як вона при§здила до мене сюди, де мешкаю я зараз, ще до мого одруження, як чекав я §§ на вокзалi, не знаючи, що говорити при зустрiчi, та чим бавити взагалi. Та тiльки-но я §§ бачив, все задумане i загадане зникало. Вона... Це була вона - така ж красива i нiжна. Нам було по двадцять три роки. Годинами ми могли блукати цим малесеньким мiстечком говорячи про те нестримне почуття, яке вирувало всерединi нас вiд одного випадкового погляду.
   На землi тлiв недопалок, все бiльше розпалюючи моє почуття до не§. Це був майже гiпнотичний стан, коли не бачиш i не чуєш нiкого i нiчого навкруги, а на зовнi проситься лише одне бажання - бути ближче, ще ближче, наче це говорила менi сама сила тяжiння; слiдкувати очима лише за §§ вустами, чути слова кохання, радiти §§ усмiшцi i очам - ласкавим, закоханим i сiрим, як попiл, а в §х недосяжнiй глибинi горiло незгасиме багаття i я був впевнений, що жоден буревiй не в змозi його загасити, бо воно величезне i палке, воно стiльки рокiв зiгрiвало мене i вело крiзь темряву сумнiвiв. А губи - цi розкiшнi чуттєвi губи - за один дотик до них я перевернув би зараз догори дригом хоч всесвiт.
   Коли ввечерi приходили ми до мене, навiть не встигали знiмати речi: вони злiтали за мить, тримаючи курс вiд лiжка до станцi§ "Пiдлога". А далi - далi було щось неймовiрне: §§ дотик був найнiжнiшим за все, що є у свiтi, а поцiлунок... Вся вона була неймовiрною... Прокидаючись зранку, я вiдчував дивний приємний спокiй через те, що вона поруч, а отже все саме так, як має бути, все у свiтi на сво§х мiсцях i вона бiля мене, мiй янгол, моя небесна зiронька. Доки вона спала, я довго мiг знову i знову споглядати §§ довершено-привабливi риси тiла i обличчя, маленькi, нiби дитячi, долоньки, та як неохоче вiдкривались цi великi сiрi очi, осяянi вранiшнiм сонцем. Це була сучасна Афродiта, яка спустилась до мене з верхiвки Олiмпу. Коли вона дiставала сигарету, менi до безтями хотiлось бути на мiсцi цiє§ шкiдливо§ звички - вiдчувати як огортає вона мене сво§ми вустами, проникати у не§, як дим, i лiтати вiд щастя пiсля §§ видиху, а попiл - попелом були §§ очi - сiрi, великi, палаючi...
   Гостювала вона в мене тиждень. Щодня я, як нiколи летiв додому, швидше до не§, доки вона тут. Iнколи здавалось, я прийду, а §§ нема, наче б то наснилась вона менi, коли нi - дверi вiдчинялись - i на порозi чекала на мене моя кохана дiвчинка з сiрими, як попiл очима. А як заздрили менi мо§ i друзi, i вороги, i звичайнi знайомi! Я був щасливий, нiби знайшов скарб, а вона i була мо§м скарбом. Ї§ не можна було порiвнювати з iншими жiнками - вона була iншою - найкращою з-помiж усiх: так як вона, мене не розумiли навiть батьки. Моє життя перетинало ще не мало жiнок, але таких, як вона, бiльше не траплялось. Iншi були пустими, якимись несправжнiми, не наповнювали мене почуттями. Окрiм фiзичного, я не знав з ними нiчого iншого. Навiть не цiкаво було з ними говорити, та й не було про що. Про небо i зорi, про те як лiтаючi кораблi тиняються космiчним простором - банально. Iз закiнченням подарунково-цукерного перiоду закiнчувався й iнтерес до тих iнших жiнок. Можливо, комусь вони i здавались гарними чи принаймнi привабливими, але не менi. Для мене вони всi були однаковими, навiть дещо схожими як зовнi, так i внутрiшньо. Лише одна жiнка яскраво вирiзнялась з-помiж них - та, яка навiки була моєю, навiть не знаходячись поруч. Вона могла замiнити менi все i всiх: i приятелiв, i коханок, i дружин, i навiть повiтря - я жив i дихав тiльки нею, моєю богинею, i рай, i пекло, i злет, i падiння, i небо, i море, яким були §§ очi, кольору попелу, - всiм стала вона для мене. Напевно тодi я ще зовсiм не пiдозрював, що цей попiл погасить мене назавжди. I я дiйсно згаснув. Згаснув, щойно §§ не стало поруч. Згаснув, щойно вiдпустив §§, щойно подарував iншому. Тисячi разiв вона казала, що готова покинути все, аби лишень бути зi мною, а я вiдмовчувався - боявся завдати §й шкоди сво§м, як менi здавалось, неприйнятним для не§, способом життя. Я вважав, що вона не витримає, що вiйськовий чоловiк - це не для не§, хоча щоразу вона намагалась переконати мене в протилежному. Я втратив §§. Визнаю тепер, що безглуздо. Визнаю, що назавжди. Визнаю, що власними руками зробив нещасним i себе i §§. Вона про§хала сотнi кiлометрiв, заради зустрiчi зi мною, а я злякався. Злякався тодi майбуття, злякався покалiчити життя §й, хоча знав напевно, що так як я нiхто i нiколи не любитиме §§ в цiлому свiтi. Тепер вже марно на щось сподiватись. Занадто багато рокiв минуло з тих пiр. Я впевнений, що вона щаслива. Вона заслуговує на це, бо є неймовiрною жiнкою, моя прекрасна i далека Афродiта.
  

V

День шостий:

вiчна пам'ять нiма.

   Бiльше я не галасувала i стало непотрiбним замикати мене вiдтодi. Шостого дня я знову гуляла парком лiкарнi, пiдiймала очi до сонця, та вже не радiла йому. Воно дiйсно допомогло згадати, але, нажаль, саме те, чого не хотiлось. Я двадцять шiсть рокiв тiкала вiд цього, як божевiльна, двадцять шiсть рокiв мрiяла забути, викреслити до дiдька зi свого життя, хотiла справжнього, а не спогад, який кинув мене двадцять шiсть рокiв тому, хотiла нормального життя, а не видiнь, хотiла не знати бiльше наперед майбутнього, анi свого, анi чийогось iншого. Почуття жорстокi до людини, а пам'ять - нiмий диявол, який позбавляє тебе сенсу життя i ти стаєш божевiльним.
   ... Пам'ятаю як менi виповнилось сiмнадцять. Я й досi ненавиджу це число, бо саме тодi я почала потроху божеволiти. Вечiр був темним, а я самотньою. Вiдкiлясь визирнула чиясь тiнь i пiшла слiдом, а що було потiм - згадувати важко, та не через те, що не можу пригадати, а тому, що таке пригадувати неможливо. Ця дика тiнь жбурляла мене об кожну стiну, намагалась зiрвати одяг, била по головi так, що здавалось голова ось-ось вiдпаде, та я трималась, з ненавистю дивилась §й у вiчi, але вона була сильнiшою. Моя непокiрнiсть дратувала §§ i тiнь почала мене душити. Я лежала майже роздягнена, прикрита лише шматками порваного одягу на ковдрi з брудного снiгу не в змозi ковтнути й крихти повiтря i вiдчувала, що це кiнець. Кажуть, за мить до смертi перед очима промайне все життя. Брешуть... Нiчого там не промайне. Тодi в головi крутилась по колу лише одна думка: невже я помру такою безглуздою смертю? А що буде на ранок, коли мене знайдуть? А що буде з мамою? Що буде з нею, коли §й скажуть, що я померла? Що буде, коли вона дiзнається як саме це сталось?
  -- Я все зроблю, тiльки вiдпусти, - прохрипiла я до цiє§ тiнi з останнiх сил, з останнього видиху.
   I тiнь вiдпустила. Ї§ налякала моя незайманiсть, i, мабуть, тому вона змусила мене стати навколiшки...
   Декiлька наступних днiв i ночей я не здатна була нi на що, окрiм того, як плакати. Брудний, захований вiд мами, покалiчений одяг щоразу нагадував про те, що сталось. Страшно було наближатись до нього, не те, щоб бачити чи торкатись. Вiд отриманих ударiв одним величезним синцем болiло все тiло, та було байдуже. Потрiбно було радiти тому, що я залишилась живою, та я вiдчувала себе померлою. На чи§сь питання могла давати лише стандартнi вiдповiдi: так, нi, напевне, не знаю. А як жахливо було залишатись однiй... Постiйно тремтiла вiд будь-якого стороннього звуку, вiд будь-яко§ звичайно§ тiнi у власнiй кiмнатi i плакала. З того часу я ненавиджу снiг i холод, ненавиджу нiч i темряву, тiльки сонце назавжди залишалось моєю втiхою.
   Тепер я впевнена, що доля iснує. Позбавивши мене гордостi i честi, змушуючи платити величезний податок - сльози, доля, згодом, дарує менi кохання - справжнє, ненагране, найперше. Цей подарунок завжди був поруч, нiколи не залишав мене одну, не дозволяв моєму "даховi" §хати далi. Я по-новому вчилась посмiхатись, не боятись ночей i снiгiв, вчилась кохати, пробачати та просто жити. Тодi я була зовсiм iншою - маленькою i дурненькою дiвчинкою.
   Через два роки щастя, коли я нарештi повнiстю ожила, зрозумiла велику iстину: життя - це своєрiдна зебра, яка скаче тропiчними лiсами, - бiлу смужку на §§ мiцному тiлi постiйно змiнює чорна, а чорну - бiла, але так чи iнакше всi вони сходяться в одному безпросвiтному мiсцi позаду.
  -- Привiт, - почула я на iншому кiнцi дроту, пiднявши телефонну слухавку, - В тебе все гаразд?
  -- Привiт, Руденька. Начебто все, як ранiше, а чому ти питаєш? - вiдповiла я.
   Це телефонувала моя подруга. Ї§ справжнє iм'я - Настуся, але через колiр волосся друзi дали §й прiзвисько Руда.
  -- А що з Лесиком? Ви хiба розiйшлись? - запитала Руденька.
   Мене здивувало таке питання. Вона не була однiєю з тих, хто мiг би так безглуздо жартувати серйозними речами:
  -- Ти мене дивуєш, звiсно нi. Розповiдай, що сталось, - збентежено та зацiкавлено вслухалась я.
  -- Просто, я щойно бачила його у вiкнi, - якось сумно i тихо промовила подруга.
  -- Ну то й що? Вiн був не в гуморi?
  -- Навпаки, веселий, як нiколи...
  -- Та не тягни ти! - рознервувалась я. - Кажи прямо, як є!
  -- Вiн був не сам.
  -- А з ким? Знову з Данилом? Ну я йому розповiм ввечерi, якою дорогою дiдько §здить!
  -- Нi. З Ритою... - зовсiм тихо прошепотiла подруга.
  -- Продовжуй будь-ласка.
  -- ...Вони... Вони йшли кудись, тримаючись за руки, а потiм... Потiм вiн зупинився i... поцiлував §§...
   Тремтячими руками я тримала цю кляту слухавку, яка повiдомила менi таку новину. З хвилину мовчала, не могла зрозумiти змiсту подi§, а потiм на обличчi розлилось гаряче й солоне:
  -- За що, Руденька? Я не заслуговую на це! Вона ж моя подруга! Вона єдина знала все про нашi стосунки з Лесиком, про мо§ почуття до нього... А тепер... А що тепер? Що робити, Руденька? Я не зможу жити без нього, розумiєш, не зможу. Навiщо вона так вчинила? Я ж нiколи не робила §й нiчого поганого, навiть не дивилась на те, що належало §й. А вона... Хочеться померти.
  -- Припини! Благаю, не нароби дурниць! Нiхто не вартий цього! Лесик показав своє справжнє обличчя, отож це доводить, що вiн не заслуговує на тебе!
  -- Дякую тобi, Руденька... Бувай...
   Тiє§ митi померла частинка мене. Я навiть не в змозi була посмiхатися, чи просто спiлкуватись iз друзями. Нiкого не чула, не бачила, шукала сп'янiлими очима тiльки його серед усiх - серед мiльйонiв випадкових перехожих. Всiх називала його iм'ям, сама не знаю чому... Чомусь... Друзi розповiдали якiсь дурнуватi iсторi§, намагаючись втiшити, але я так само на щось сподiвалась, мрiяла про щось, у щось на§вно i вiдверто вiрила. Того дня сльози стали мо§ми супутницями i радницями. Я плакала, але знала, що навiть коли минуть днi, тижнi, або, якщо так треба, роки, я все одно чекатиму на нього, хоч тут, хоч на небесах i вiрила, що ми зустрiнемось, i вiдкiлясь знала, що буде той другий шанс, який сьогоднi доля менi не подарує, тому що вже сталась маленька смерть - того дня померла частинка мене.
   Вранцi я ледве пригадала минулий вечiр алкоголю. Навiть на днi жодно§ з випитих пляшок я не знайшла виходу. Згадую, що телефонувала Ритi. А що я §й говорила? О, згадала! Я сказала, що наб'ю §§ зрадливу пику i змушу надалi думати блондинистою головою, а потiм говорила з Лесиком - вiн вмовляв не чiпати §§, казав, що Рита тут нi до чого, але я стояла на своєму. Жах. Це була не я. В менi говорив алкоголь i, мабуть, не лише говорив, а й правив мною. Сидячи у ваннiй кiмнатi з ножем, пiд шум витiкаючо§ з крану тепло§ води, я довго плакала i писала прощального листа йому та мамi. Нiж по шкiрi ковзав боляче, руки тремтiли, та серце болiло i стукало сильнiше. Було начхати на все, здавалось я у повнiй безвиходi. Здавалось, далi не буде нiчого. Його бiльше немає в моєму життi i §§ також, а є тiльки сум, сльози i спогад. Минулося: вчасно зайшла мама i вихопила ножа. Декiлька днiв залишався ледве помiтний шрам - нiж не розрiзав шкiру до кiнця, не захотiв дiстати до вени.
   За тиждень Лесик по§хав з мiста, а ще за тиждень вiн розiйшовся з Ритою, не скажу, що без моє§ участi. Я постiйно дзвонила йому, казала, що люблю, i було начхати, чи приємно йому це чути, §§ ж поливала брудом. Я зненавидiла його, i робила все для того, щоб йому стало так боляче, як було менi. А потiм по§хала i зрадниця-Рита в пошуках якогось кращого життя, блискучо§ кар'єри, тiкаючи вiд моє§ помсти та вiд спогадiв, якi §й весь час буде навiювати це мiсто. Бiльше ми з нею не зустрiнемось. Єдине, що дiзнаюсь я про не§ за декiлька рокiв, так це те, що вона народила сина i назвала його Лесиком. Пiсля останнiх подiй зi мною залишився лише сум i страх. Щось невiдоме переповнювало мене зсередини: хотiлось плакати та в той же час смiятися в обличчя долi скаженим смiхом. Хвилi ображених слiз поступово злижуть з берегiв серця нещодавно залишенi Лесиком слiди. Десь в темнотi почуттiв спалахуватиме бiль i зриватиметься з вуст нещасним стогоном. Навкруги буде тихо i пусто. Але в глибинi зраджено§ безпритульно§ душi тлiтиме промiнь надi§. Я марнiтиму на самотi. Не буде в мене нiчого, окрiм його блакитних очей на фотографiях. Життя знову потекло частими струменями зливи за зачиненими вiкнами моє§ долi. I це було щось зовсiм iнакше, кардинально вiдмiнне вiд попереднього. "Ти нiколи не навчишся бути самотньою", - казала мама. I правильно вона казала. У пошуках чогось подiбного до минулого життя, досить часто траплялись менi чоловiки, для яких я була мрiєю, але занадто далекою i нереальною, або такi, що вбачали в менi лише iграшку, таку собi бездушну ляльку. Менi подобалась §хня увага, комплiменти, подарунки, зiзнання, пропозицi§, але жоден з них не мiг викликати в мене тих почуттiв, якi я вiдчувала до Лесика. В життi пануватиме повний штиль, саме такий як перед новим буревiєм.
  -- Доброго вечора, дiвчата! Вас все влаштовує? Претензiй немає нiяких? - звернувся до нас iз подругою невiдомий, але симпатичний чоловiк у столичному нiчному клубi.
  -- Начебто все гаразд... - невпевнено вiдповiдала я.
  -- Не лякайтесь! - розсмiявся вiн. - Я власник цього закладу, тому iнодi цiкаво дiзнатись думку нових вiдвiдувачiв. Ви ж бо завiтали вперше, я не помиляюсь, бо якщо це не так, я нiзащо не пробачу собi того, що не помiтив таких очей ранiше? - з оцiнюючим поглядом говорив незнайомець.
  -- Саме так, ми тут вперше, - продовжувала я дiалог, - Поки що нам все подобається.
  -- Приємно це чути. Якщо виникнуть якiсь проблеми, чи зауваження, звертайтесь до мене не соромлячись. Я сидiтиму он за тим столиком, - вiн усмiхнувся i показав рукою на VIP-зону, що зазвичай у Голiвудських фiльмах призначається для власникiв та важливих заможних гостей. I це не дивно. Там стояли найвишуканiшi меблi вiд вiдомого тогочасного дизайнера. Чого лишень вартi були шкiрянi та зручнi на вигляд дивани...
  -- Ти йому сподобалась, - зауважила Руденька.
  -- Менi байдуже. Я при§хала сюди вiдволiктись вiд усiх нещодавнiх подiй, а не у пошуках "лiтнього" спонсора. Досить з мене усiляких закоханостей! - без будь-яко§ зацiкавленостi вiдповiдала я.
  -- Який же вiн "лiтнiй"? Бiльше нiж тридцять п'ять я б йому не дала.
  -- Нiчого собi! Тобi, часом, каструлi зранку на голову не падали? Це ж бiльше десяти рокiв рiзницi!
  -- Яка ж ти вередлива, виявляється! Проте небiдний, гарненький, солiдний i навряд в його головi "живуть такi ж прусаки", як у деяких наших однолiткiв, - намагалась переконати мене подруга.
  -- Не будемо переходити на особистостi. Я тут з тобою заради того, щоб забути Лесика, а не для того, щоб ти менi постiйно нагадувала про нього та про його прусакiв! Досить!
  -- Справа твоя, але я б його на твоєму мiсцi не прогавила, - вперто наполягала подруга на своєму.
  -- Ти своє мiсце спочатку до ладу приведи. Ось i до тебе кавалер наближається, до речi з квiтами i нашого вiку!
   Однак я помилялась. Казка про Попелюшку з Руденькою в головнiй ролi не справдилась. Молодий кавалер виявився не принцом, а звичайним посланцем, без будь-яко§ карети i навiть без чарiвного гарбуза, а квiти з запискою призначались зовсiм не для подруги.
  -- Юна панi, це Вам, - промовив простягаючи букет з 9 високих троянд кавалер.
  -- Дякую, але нiяких квiтiв я не замовляла, - потроху прокидалась в менi злiсть вiд того, що нiяк мене не залишать в споко§.
  -- Не треба на мене ображатись. Я лише посланець. Ви ж не хочете, щоб через Вашу вiдмову я залишився безробiтним?
  -- Ну то вiддайте квiти замовнику: i в мене настрiй залишиться нормальним, i з Вашою роботою теж все буде гаразд.
  -- Та вiзьми ти §х! Чого б я ото на людей кидалась? - втрутилась Руденька.
  -- Тобi потрiбно, ти й забирай, - вiдказала я, i Руденька послухалась поради.
  -- О, тут така цiкавинка у записцi! - зрадiла подруга, чим змусила мене прочитати текст.
   - "Виглядаєш приголомшливо! Пробач, що спершу пiдiйшов з порожнiми руками та дозволь забронювати перший повiльний танець iз тобою? Руслан."
   Розумiючи, що безглуздо опиратись, я просто нiяк не вiдреагувала. Менi насправдi було байдуже, адже спустошене серце й досi промовляло лише одне iм'я: Лесик... Банально, але повiльна музика почала грати майже одразу.
  -- Дозволите, - звернувся до мене той самий Руслан, простягаючи вiдманiкюрену руку, яку прикрашав помiтний золотий браслет.
   Нiчого не вiдповiдаючи, навiть без жодно§ посмiшки я пiдвелась i пiшла разом iз ним. Зауважу, що це був не єдиний мiй танець цього вечора з новим кавалером, навiть дещо навпаки, окрiм Руслана менi так i не вдалось познайомитись нi з ким iншим, вiн наче Зевс зi свого VIP-Олiмпу шкварив блискавками з очей усiх охочих пiдiйти до нашого з Настусею столика. Однак, якщо не враховувати це, вечiр пройшов неймовiрно. Здавалось, музику було пiдiбрано саме пiд мiй настрiй i смак. Нам було весело i приємно, а менi особливо, адже весь негатив, який залишив менi Лесик, я немов викидала з кожно§ клiтини тiла, танцюючи спочатку на танц-майданчику, а пiзнiше, увiйшовши в азарт, на скляному подiумi, з якого лише лiнивому не було мене видно.
  -- Ну що, Руденька, будемо збиратись додому? Вже, напевно, ранок.
  -- Тiльки от як ми по§демо? Не бачу жодного таксi, - пiдмiтила подруга, вийшовши на вулицю, - Втiм, мабуть я здогадуюсь як - озирнись.
  -- О нi, тiльки не це, - бiля виходу, наче принц з бiлим конем стояв Руслан, тримаючи ключi вiд авто.
  -- Можна, я спробую зарадити вашiй ситуацi§? - питав вiн.
   Мене наче зацiпило. Я розумiла, що §хати потрiбно, але ж з незнайомцем?
  -- Погоджуйся... - шепотiла Руденька.
  -- Нi, ти що! Ми ж ледве знайомi, до того ж з ним я не по§ду!
  -- Тодi прийдеться йти пiшки. Ти готова до пристойно§ дистанцi§ на пiдборах?
  -- Добре. Але §демо виключно додому i без натякiв на наступну зустрiч, зрозумiла!
  -- Оце вже дiло! - радiла Руда.
   Дорогою ми насмiялися, здавалось на цiле життя наперед. Руслан виявився порядним "хлопцем", навiть "хлопчиськом". Його характер та манери спiлкування зовсiм не вiдповiдали вiковi. Тодi менi хотiлось зустрiтись з ним знову. Щось таке було в ньому, що притягало i не полишало думок, хоча вiн i трохи не був схожий на Лесика - iз зовсiм не блакитними очима, а зеленими i цiкавими, не такий чорнявий, а зовсiм навпаки - зi свiтлим волоссям, до того ж зовсiм не серйозний (в хорошому розумiннi цього значення). Характером вiн нагадував менi батька - постiйно жарт за жартом, завжди з посмiшкою, з вiдкритою душею i величезним добрим серцем.
   - "Руслан" - iм'я, що прийшло з арабсько§ мови та означає "лев". Цiкаво... - читала я Руденькiй з яко§сь розумно§ книжки про iмена.
  -- То чому б не спробувати? Менi здається, що з ним в тебе може скластися серйозно. Тим паче, скiльки можна бiдкатись цими чоловiчими серцями? Якби ми з тобою жили в часи королiв, графiв, замкiв, то наше мiсто населяли б однi жiнки.
  -- Це чому ж? - розсмiялась я у вiдповiдь.
  -- Перестрiлялись би вже всi на дуелях. Ти ж кого схочеш до могили доведеш сво§ми витребеньками. Щось шукаєш i шукаєш, невiдомо що. Сама хоч знаєш?
  -- Якби я знала, вже б знайшла. Доречi, "Олена" означає "свiтла" або "вогонь".
  -- Це вже точно! Скiльки сердець ти вже на своєму вогнищi пiдсмажила?
  -- Не знаю навiть чи варто продовжувати стосунки з Русланом, - не вiдриваючись вiд книги продовжувала я.
  -- Думай, але не ображай його. Вiн для цього занадто хороший. А ти все Лесика нiяк не забудеш?
  -- Вже не знаю. Боляче менi. Доки не бачу його, навiть згадую зрiдка, але ж достатньо глянути на фото i знову плачу. Ковзнуть пальцi його обличчям - i нiби поруч вiн, торкнусь його губ, мiцних плечей - все таке занадто рiдне i, здається, що я вiдчуваю його тепло, а вiн у вiдповiдь дивиться на мене з фотокартки скам'янiлим, застиглим в однiй митi поглядом, ще закоханим i багатообiцяючим.
  -- А раптом тобi Руслан допоможе забути? - ще бiльш затято наполягала Руденька.
  -- А раптом нi? Не знаю. Нехай що буде, те й буде. Руслан, так Руслан - все ж краще, нiж нiчого. Залишилось лише закохатись.
  -- Навiщо ти так? Вiн хороший, хiба ти не бачиш? Щось таке цiкаве в ньому є...
   Ми зустрiчались. Спочатку як знайомi, пiзнiше як друзi, а потiм... Я дiзналась, що вiн розлучений, має доньку на чотири роки молодшу вiд мене, але це мене не лякало. Те життя, тi почуття, якi дарував менi вiн зробили мене iншою, змусили на деякий час по-новому дивитись на свiт i любити перш за все себе.
  -- Ну i як там твiй "лотерейний квиток"? - цiкавилась Руденька, - Куди летите цього разу?
  -- Руслану потрiбно до Iталi§. Вiн летить у справах, а я причепом.
  -- Одружитись ще не пропонував?
  -- Що ти? Я й сама не готова. До того ж мало часу минуло вiд нашого знайомства.
  -- Ось як! Значить, щоб подарувати тобi машину - достатньо часу, а для одруження - нi?
   А я дiйсно ще не була готова. З-за ширми богемного життя я вже кволо, але ще чула нiжний голос Лесика. Те, що я вмiю жити i забувати я довела всiм, окрiм себе само§. А потiм, не по§хавши одного разу з Кирилом за кордон, а залишившись вдома пiд наглядом власних двояких почуттiв, вкотре зрозумiла прадавню iстину: вiд ненавистi до любовi - один крок - i навпаки. Менi вистачило однiє§ випадково§ зустрiчi з Лесиком, для того, щоб все в головi пiшло шкереберть. Я знову опинилась не надовго "на сьомому небi" разом з першим коханням.
   Одного ранку, за декiлька днiв до повернення Руслана, я зустрiну Олеся:
  -- Ти повернувся? - здивуюсь я неочiкуванiй зустрiчi. - До кого? Надовго?
  -- Для початку, взагалi-то, вистачило б звичайного привiтання, - усмiхнувся у вiдповiдь Лесик.
  -- О, пробач, привiт...
  -- Я теж дуже радий тебе бачити. Ти анi трохи не змiнилась.
  -- Помиляєшся. Змiнилось повнiстю моє життя, люди навколо мене, а отже i я сама.
  -- Начуваний я про тво§ змiни, i про твоє нове життя теж чув. Добрi люди не залишають мене непоiнформованим.
  -- Ну то, можливо складеш компанiю? Небо хоч i хмарне, але просто наполягає на прогулянцi.
  -- З радiстю...
   Йдучи поряд iз ним, менi здалось, що ми так само закохано, як i ранiше гуляємо мiстом, але Лесик чомусь був сумним, як i похмурий день, що панував тодi. Здавалось, небо ось-ось повинне було впасти тоннами води на землю.
  -- То ти вiдповiси врештi решт на моє найперше запитання? - не полишала мене цiкавiсть. - Чи надовго i до кого ти повернувся?
  -- А хiба це важливо зараз? - ми зупинились i, взявши мене за руку, Лесик уважно дивився менi в очi, наче намагався вiднайти в них вiдповiдь на одвiчне запитання Шекспiра. - А якщо я вiдповiм, що повернувся... до тебе? - його погляд наближався i вже не був зупиненим на мо§х очах, а стомлено блукав усiм обличчям, я вже вiдчувала його дихання, коли нашi вуста знову торкались одне одного, так пристрасно, наче не могли зробити цього бiльше вiчностi... - Менi потрiбно тобi дещо сказати. Це важко, але я мушу, - його очi опустились, наче вросли корiнням у землю, - Ми не можемо бiльше бачитись...
  -- Що? Якщо це жарт, то невлучний, - не повiривши вiдповiдала я.
  -- Я не жартую.
  -- Знову? Це безглуздо. Ти ж розумiєш, що за наступно§ нашо§ зустрiчi, нас так само тягнутиме одне до одного, а бачитись нам, хочемо ми цього чи нi, доведеться ще якнайменш, декiлька рокiв.
  -- Я одружуюсь.
   Це було останнє почуте мною в той день вiд коханого. Не розумiю, чому це справило на мене таке враження, адже я сама не була вiльною. Мабуть тому, що i Руслан, i все те нав'язане ним життя слугувало весь час помстою для Лесика, а вiн, товстошкiрий его§ст, так i не зрозумiв цього.
   Нарештi почався дощ. Я сидiла вдома бiля вiдчиненого вiкна i думала вголос, нiби розмовляючи зi зрадником:
  -- Ти так просто пiшов до iншо§, Лесику, навiть не подумавши про те, що хтось окрiм не§ тебе також кохає i сподiвається на взаємнiсть. Не помiчаючи мо§х надiй i мрiй про щасливе майбутнє, ти просто пiшов. Дощ. Тiльки завдяки йому ти не побачиш слiз. Знаєш, а я задоволена, що все закiнчилось саме так - якщо пам'ятаєш, я нiколи не любила, щоб хтось бачив як я плачу, а цi маленькi безтурботнi краплинки допоможуть приховати все: слабкiсть, гордiсть, бiль вiд втрати i розбите серце.
   Дощ не зупинявся. Я до останнього вiрила, що вiн допоможе забути Лесика, який навiть не уявляв, що вiдбувалося тодi всерединi мене. Дощ - вiн наче наспiвував доволi знайому мелодiю, але пригадати §§ не вдавалось. Вiн все охочiше намагався пролитись на землю величезними краплинами втрати, але все складнiшими ставали його спроби очистити цю грiшну землю вiд людсько§ зради.
   Дощ затихав. Ось i все. Звiстка про одруження з iншою стала останньою краплиною мого вiдчаю. Мабуть, лише божевiльне вiд кохання серце спроможне на такий вчинок. Величезнi сiрi хмари i безперервний дощ - ось i всi мо§ друзi. Здавалося, небо плакало разом зi мною. Лесиковi я вже не була потрiбна, але ж я його дiйсно кохала.
  -- Це кiнець. Але я нi в чому не можу звинувачувати кохану людину, - мо§ останнi на той час слова. Вони лунали, як остання данина небу, як прощальна молитва про кохання, а за мить все мало закiнчитись. Лише заревiв грiм, спалахнула блискавка - i докiрливi краплини дощу оплакували непорушне тiло, яке зробило останнiй крок в невiдомiсть.
   Навкруги все було сiрим. Десь в глибинi коридору виднiлося свiтло, мелькали люди у бiлих халатах i Лесик був поруч. Вiн прийшов. З букетом якихось жовтих троянд, але прийшов.
   Того дня знову дощило, як i напередоднi. Я не розумiла, чому це мокре прокляття тривало так довго? Бiльше не могла чути той пронизливий стукiт за вiкном.
   - Як ти себе почуваєш? Навiщо зробила це, дурненька, я ж не перестану любити тебе, хоч i одружусь, - звернувся до мене вiн.
   - Ти сумуєш, Лесику? - кволо промовляла я, - Не варто. Вже досить гри. Що це? - здивувалась я наступному, що побачила, - По тво§й щоцi бiжить сльоза? Невже ти навчився по-справжньому кохати i спiвчувати горю iнших? - в очiкуваннi вiдповiдi я знову слухала стогiн дощу.
  -- Це просто дощ, - вiдповiв вiн i, жбурнувши на пiдвiконня заплаканi троянди, зник за завiсою цього "просто дощу".
   Я одужаю. За декiлька мiсяцiв зростеться зламане вiд падiння стегно, але Лесика поруч вже не буде. Я навiть не знатиму, чи одружився вiн. Тодi з одного боку я не хотiла бiльше нiколи його бачити, а з iншого розумiла як багато не встигла сказати.
   Наступну зустрiч iз ним менi подарує доля пiсля його дзвiнка, подарує для того, щоб я знову покохала, для того, щоб вкотре перевiрити мене на витривалiсть.
   Я по§хала до нього пiд величезною таємницею вiд Руслана. Я знала, що йду на зраду, але впевнено §хала на зустрiч з коханцем. Все ж вiн не одружився з iншою i, мабуть тому, що це менi так лестило, я §хала...
   Травневi ночi теплi i сповненi романтикою та бажанням. Ми знесиленi лежали поруч, в одному лiжку, з однаковими почуттями, слухаючи одну й ту саму тишу.
  -- Ти любиш його, - пошепки питав Лесик, повiльно цiлуючи моє тiло.
  -- Я люблю тебе i тому я зараз тут. I знаєш, це так дивно - любити i знати, що ми нiколи не зможемо бути разом, але любити... Таємно набирати твiй номер, тiльки щоб почути рiдний голос... Знаєш, а дорога назад iснує, тiльки потрiбно хотiти i зумiти §§ вiдшукати, але вона є i ти змiг менi це довести.
  -- Як саме? - пошепки запитав коханий, осипаючи моє тiло поцiлунками.
  -- Досить того, що я зараз тут iз тобою i не пам'ятаю останнiх рокiв, коли ми були далеко одне вiд одного. Кажуть, закохане серце чує шепiт, який лунає з iншого краю Землi - тепер я знову його чую, тепер ти не залишаєш мене анi на мить. Ти всюди, Лесику, - в моєму серцi, в душi, у снах. Ти став частинкою мене. Зараз я хочу жити лише заради того, щоб побачити тебе одного разу знову. Менi не важливо мине тиждень, або двадцять рокiв, головне - побачити хоча б раз, нехай навiть здалеку, нехай навiть з iншою...
  -- А як бути з тим, хто чекає на тебе вдома?
  -- Сьогоднi належить лише нам, Лесику. Скоро все буде як ранiше. Скоро, коли я по§ду, нам доведеться повернутись до жорстоко§ реальностi, де ми не разом, але сьогоднi ти тiльки мiй, а я тiльки твоя.
  -- Але Руслан...
  -- Вiн буде завжди - i за рiк, i, можливо, за десять, але моє серце навiки твоє. Прийми, будь-ласка, цей скромний i дуже тендiтний подарунок.
  -- Я люблю тебе...
  -- А я тебе... Ти даруєш менi митi, якi я навiть за великого бажання не зможу забути, або розтоптати у сво§й душi.
  -- Я люблю тебе, моє сонечко...
  -- Потiм, Лесику, будуть новi днi i старе життя, де, можливо, нам не судилося бути разом, але не сьогоднi. Я люблю тебе - завжди пам'ятай про це, i знай, що всього можна досягти i все можна змiнити i якщо так вирiшено на небесах, то ми навiть в наступному життi будемо разом.
   Якi ж вони мiсячнi, цi травневi ночi... I як же добре пiд цим мiсячним сяйвом бути разом з коханим...
  

VI

Минуле згорає боляче

  -- Любий, ти тут? Не дуже зайнятий? - почув я бiля дверей кабiнету. Це була дружина.
  -- Що трапилось?
  -- Ти й досi сердишся? - з якимось дитячим виразом обличчя питала вона.
  -- Валерiє, в тебе щось термiнове?
  -- Не дуже. Просто хочу з тобою поговорити.
  -- Про що?
  -- Оксана все ж розлучається з чоловiком. Лише уяви, виявилось, що ця хвойда Вiка вагiтна вiд нього.
  -- Це тобi знову Маринка наплiткувала? - вiдповiдав я, не пiдiймаючи очей.
  -- Та нi. Про це всi говорять.
  -- Я ж вже казав, що менi не цiкаво. Чи ти навмисно дратуєш мене?
  -- Що ти, нi. Давай поговоримо про щось iнше?
  -- Згодний. То про що? - хоча насправдi менi зовсiм не кортiло цих нав'язливих бесiд з Валерiєю. Як же добре було до того як вона увiйшла сюди: нiхто мене не дратував, не доводилось тужитись мiзкам, через бiль та перейми народжувати двоякi вiдповiдi.
  -- Ти знаєш, що я тебе кохаю?
  -- Здогадуюсь, - сказав я, не знайшовши iншого потрiбного слова.
  -- А ти мене?
  -- Валерiє, досить.
  -- Ну скажи, що кохаєш! Я приготувала твiй улюблений пирiг. Скажи, що кохаєш - отримаєш шматочок. Ну скажи! Скажи! Кохаєш?
  -- Досить! - з неконтрольованим потоком емоцiй вирвалось в мене. Я маю важливi справи. Навряд чи пирiг §м зарадить. Я йду. Повернусь ввечерi.
   Насправдi не було в мене нiяких справ. Хотiлось, щоб все i всi залишили мене в споко§. Я весь день ходив знайомими вулицями та згадував §§ - моє справжнє кохання, мою маленьку сiрооку дiвчинку. Як бачився з нею перед останнiм сво§м вiд'§здом, як гуляли рiдним мiстом до третьо§ години ранку, як обiймав §§, вiдчував, як б'ється §§ серце, як цiлувалися з нею що десять крокiв, щоб вона потiм, йдучи там без мене, згадувала тi прекраснi митi, як плакала вона, прощаючись зi мною. Мабуть, вiдчувала, що назавжди. Як не вистачало менi §§ поруч у самотньому лiжку, як обiймався з подушкою, уявляючи, що це вона, моя Афродiта, як ненавидiли з нею сумну блакитну табличку з бiлими буквами, яка позначала мiсто, в яке менi знову потрiбно буде §хати одному, без не§...
   Сьогоднi менi наснився дивний сон: я бачив §§. Вона плакала i просила мене забрати §§ звiдкiлясь, а звiдки - навiть не уявляю, пам'ятаю лише жовто-бiлi кольори. А вона майже не змiнилась. Плин рокiв вiдобразився на §§ обличчi лише кiлькома ледве помiтними смужками. Я й досi люблю §§... Побачивши §§ цiє§ ночi, розумiю, що мене тягне до не§ так само, як i двадцять шiсть рокiв тому...
   Час невпинно спливав, стемнiлi вулицi освiтися лiхтарями i час було повертатись туди, де знову чекає на мене не вона, не та шкiдлива звичка, якою менi iнколи так хотiлось бути.
  -- Де ти був? - почувся стурбовано-ображений голос дружини, щойно я вiдiмкнув дверi.
  -- Я ж тобi вже казав.
  -- Не бреши, я дзвонила тобi на роботу - ти там навiть не з'являвся.
  -- Добре, я гуляв мiстом.
  -- Я б теж не вiдмовилась прогулятись з тобою.
  -- Я хотiв побути сам.
  -- А це що таке? - вона тримала в руках найдорожче менi - листи вiд кохано§ i дивилась на мене несамовито божевiльними очима. - Я тебе питаю, що це?!
   Все моя необачнiсть. Я навiть забув, що залишив §х прямо на столi, просто розгорнутими:
  -- Ти вже напевно ознайомилась зi змiстом. Навiщо тодi питаєш?
  -- Ось що ти кохав все життя - спогад, минуле!!! - кричала в iстерицi дружина. - Навiщо?! Навiщо тобi це? Це уява, фантазiя, далеке вiд тебе i давно не твоє, а я тут, я поруч, я жива, справжня, вiддана тобi повнiстю, любляча тебе постiйно! Ось хто завжди був третiм у нашому лiжку - вона!
  -- Ти добре знала про §§ iснування i про мо§ почуття до не§, коли виходила за мене, то що ти хочеш змiнити зараз?
   Вона мовчала у вiдповiдь.
  -- До речi, чому Сашко ще не повернувся? - поцiкавився я.
  -- Сашко?! Сашко - це теж моя заслуга, вiн наш iз тобою син! Його теж народила я, а не вона! Ось, що я зроблю з твоєю вигаданою коханкою, дивись!
   Один §§ рух - i листи зайнялися полум'ям:
  -- Вiддай, iстеричко! Що ти наробила!
   Волала вона до ранку, осипаючи мене рiзноманiтними прокльонами. З §§ слiв, я був найогиднiшим i наймерзеннiшим створiнням у свiтi. Чому? Тому що колись кохав по-справжньому? Невже це грiх? Я слухав, але не чув §§. Мiй погляд був скерований на обгорiлi листки паперу, якi колись були листами, а свiдомiсть - в минуле, де я був щасливий.

VII

Розмова

   Сьомий день. Половина курсу лiкування минула. Я сидiла на однiй з жовтих лав, дивлячись на сонце, коли знову побачила знайомi блакитнi i трохи божевiльнi очi. Це був той самий набридливий практикант.
  -- О, Олено, доброго дня. Як Ваше лiкування? Чи йдете на поправку?
  -- Щось надовго Ви затримуєтесь у лiкарнi, як на практиканта, - вiдповiла йому я. - Ви, напевне, теж вважаєте мене божевiльною?
  -- Ну що Ви, зовсiм нi. Я не можу називати Вас божевiльною - Ви за здорового глузду, в змозi будувати i висловлювати думки, я б радше назвав Вас хворою, анiж божевiльною. За усiма симптомами у Вас звичайний нервовий зрив, з побiчним ефектом галюцинацiй, та менi цiкаво було б дiзнатись чому саме? Що таке страшне може статись в життi людини, що могло б довести §§ до такого стану?
  -- Вам дiйсно цiкаво?
  -- Авжеж. За декiлька днiв я повинен представити колегi§ дисертацiю, яка має змiнити свiтовий погляд на психологiчну медицину. Можливо, те що я хочу винайти, допомогло б i Вам.
  -- Навряд. Вiд такого не лiкують. Без образ, але нiхто i нiколи не винайде лiкiв вiд кохання i бажання бути щасливим. Я писала колись давно про це, але не зовсiм дисертацiю.
  -- Можливо, подiлитесь?
  -- Ви не зрозумiєте. Це не за Вашим фахом.
  -- А ви спробуйте. Один мiй знайомий казав: "Не варто боятись робити того, чого не вмiєш. Пам'ятай - ковчег був побудований аматором, професiонали ж збудували "Титанiк". А якщо те, що Ви менi розповiсте, змусить мене змiнити певнi власнi усталенi погляди?
  -- Ваша правда. Ну то слухайте:
   Навiки у щастi, навiки в любовi,
   Крокуючи днями тернистими,
   Стрiчаючи ночi шаленi, казковi,
   Святами, що є урочистими.
   Ми разом назавжди з цiє§ хвилини
   В безмежно палкому коханнi.
   Ми, двi найщасливiшi в свiтi людини,
   Здiйснили найбiльше бажання.
   Нехай проминає вервечка вiкiв.
   Коли ж не залишиться нас,
   Серед мiльйонiв пiсень i вiршiв,
   У розма§ттi прикрас,
   Весь час пломенiтимуть щирi слова
   I з ними воскреснемо ми.
   Любов нерозтрачена й завжди жива
   На свiтло пiде iз пiтьми.
   А протягом останнiх двадцяти шести рокiв я змушена розумiти, що:
   Ми бiльше не зустрiнемось нiколи,
   Як день i нiч, якi iдуть по колу...
  -- Розумiю, - зiтхнув практикант, - Я розумiю, Олено, i якщо Вам боляче, то краще не треба. Я б, можливо, теж хотiв писати i говорити так як Ви, але у моєму свiтi термiнiв iншо§ мови, нажаль, не iснує. Хоча, з iншого боку, лише погляньте - ми зараз сидимо з Вами удвох, маємо романтично-пiднесену бесiду - це допомагає менi глибше пiзнати Ваш внутрiшнiй свiт, i не тiльки як лiкарю...
  -- Що Ви маєте на увазi, Володимире? - визнаю, вiн мене здивував.
  -- Зiзнаюся, я не фанат "тягати кота за хвiст", тому буду якомога вiдвертiшим. Коли я побачив Вас уперше, то не мiг повiрити, що така жiнка як Ви може перебувати в такому мiсцi. Я й досi не вiрю, що Ви вмiєте хворiти. Жiноча краса - це своєрiдне захисне поле, яке може притягнути до себе будь що, але не все воно здатне пропустити всередину.
  -- Чому ж по-вашому я тут?
  -- Ваше поле ослабло через марне чекання невiдомо чого. Ви перестали жити в реальному свiтi, переселившись у вигаданий.
  -- Ось бачите, а казали, що не вмiєте гарно говорити. Ви доволi вправно володiєте термiнами, як на свiй вiк.
  -- Менi тридцять.
  -- Ви могли б бути мо§м сином.
  -- Але не син, i навiть не брат.
   Я була шокована його зiзнанням. Двадцять шiсть рокiв мрiючи лише про одного чоловiка, я навiть не допускала думок про якiсь iншi стосунки та навiть встигла вже забути про те, що можу комусь подобатись. I навiть тепер пам'ятаю лише те, як менi було добре з мо§м коханим там, у минулому. Пригадую, як одного разу ми сидiли поруч, як зараз з цим молодим практикантом, тiльки тримаючись за руки та посмiхаючись одне одному. Повз нас проходили то звичайнi заклопотанi люди, то такi ж безтурботнi закоханi пари, та ми не бачили нiкого. Солодкi поцiлунки не давали нам оговтатись нi на секунду. Це був океан - океан щастя, океан почуттiв - такий бурхливий i несамовитий. Здавалось, цим поцiлункам пiд пiсню про кохання, яка дочувалась з iншого кiнця мiського парку i яку ми називали "нашою", не буде кiнця, хотiлось завмерти на вiки у дотику губ. Тодi я вперше прочитала йому свого вiрша, присвяченого нашим iз ним сподiванням. А якими казково-шаленими дiйсно були нашi ночi! Вiн осипав мене поцiлунками, часом здавалось, що я ось-ось розтану в його руках. Щойно вiн торкався мо§х стегон та грудей, я була готова кричати "так" на весь свiт. Тонучи в його обiймах, все складнiше було стримувати бажання, що паморочило голову, не давало бачити i чути нiчого, окрiм нього, вiдчувати його подих, який опускався все нижче вздовж мого тiла. Хотiлось дарувати йому себе ще раз i ще раз, щомитi вiдчувати його поряд i бути так близько, як не був ще нiхто, вiчно.
   Зараз розумiю, що в моєму життi давно не було анi чоловiкiв, анi пристрастi:
  -- Але Володимире, подумайте, навiщо Вам потрiбна стара i хвора жiнка?
  -- Ви не стара. Ви королева. Навiть Ваша хода здається королiвською. Ви - вiчнiсть. Ви втiлення iдеалу жiночо§ краси, i до бiсу те, що Вам сорок дев'ять.
  -- На Бога, звiдки Вам це вiдомо?
  -- Я переглянув Ваш лiкарняний лист i не вважаю це злочином. Дозвольте менi побачити Вас по обiдi знову?
   Декiлька хвилин я шукала в шокованiй головi вiдповiдь на його питання. А може вiн має рацiю, щодо мого вигаданого свiту? До того ж вiн доволi симпатичний - високий, чорнявий, блакитноокий, мiцно§ спортивно§ статури... Що буде, те буде, до того ж я нiчого не втрачаю вiд ще однiє§ зустрiчi з ним, а далi - побачимо.
  -- Я згодна. Не запiзнюйтесь, мiй молодий друже.
   Я пiшла до своє§ палати i весь час, який залишався до нашо§ зустрiчi, нервувала. Менi було якось дивно, i це незрозумiле хвилювання, наче перед найпершим побаченням, зобов'язувало мене почуватись на вiсiмнадцять, а не на сорок дев'ять. Я пiдiйшла до вiкна з вiдчуттям яко§сь свободи. Менi стало так легко, здалось на мить, що я птаха i ось-ось полечу:
  -- О, сонце, я лечу до тебе!!! - крикнула я, посмiхаючись, у вiкно.
  -- Якого дiдька ти галасуєш? - озвалась до мене бабця-медсестра вiдчиняючи дверi. - Хочеш, щоб позбiгалися лiкарi? Тобi ж гiрше буде.
  -- Поговори зi мною. Я так не люблю залишатись наодинцi, - промовила я до не§, а на §§ обличчi раптом з'явилось вiдверте здивування:
  -- Навiщо? Щоб знову почути вiд тебе образи?
  -- Нi, - ласкаво вiдповiла я, - Я не ображатиму тебе, обiцяю. Як тебе звати?
  -- Галина, - недовiрливо сказала бабця, - То про що говоритимемо, Попелюшко? - додала, сiдаючи на краєчок мого лiжка i дiстаючи рiзнокольоровi клубочки та спицi.
  -- Чому ти весь час називаєш мене Попелюшкою?
  -- Хм... - вперше я побачила як вона посмiхається, - Через очi. Вони в тебе кольору попелу. Iнколи здається, якщо зазирнеш у них - сам перетворишся на попiл.
   Зараз вона була такою смiшною: серйозна, з насупленими густими бровами, у великих кумедних окулярах, перераховуючи нав'язанi петлi:
  -- Ти кохала коли-небудь? - несподiвано вирвалося в мене.
  -- Не лiзь у душу, - промовила вона i на деякий час замовкла, вiдiйшовши у свiт ниток i вузлiв. - Кохала. Але давно.
  -- Вiн покинув тебе? - спробувала я поспiвчувати.
  -- Майже. Вiн не любив мене нiколи. Не знаю, чи любив вiн щось взагалi, окрiм випивки. Бувало, коли напiдпитку хотiв знову побити мене, я ховалась пiд лiжком. Вiн був бiльшим за мене, тому сам залiзти туди не мiг, лише намагався дiстати до мене вiником, а я в цей час лежала, дивлячись на нього i думала, який же вiн все-таки у мене красивий.
   Яка маячня. У мене не вкладалося в головi як можна вiдчувати щось тепле до тако§ жорстоко§ людини:
  -- Чому ти терпiла це?
  -- Я любила його. Тобi не зрозумiти.
  -- А що ти в'яжеш? Для кого? - запитала я.
  -- Цiкавiсть кiшку згубила! Тобi у все треба запхати свого носа?
  -- Вибач, - на мить менi здалося, що мiж нами знову спалахне сварка, та я помилилась.
  -- Для доньки, - тихо сказала вона. - Тiльки нiкому не кажи. Скiльки тобi рокiв?
  -- Сорок дев'ять, - я не могла зрозумiти, з якого дива Галина робить таку таємницю зi свого клубкового захоплення.
  -- Моя донька молодша вiд тебе на десять рокiв, - не вiдволiкаючись вiд справи продовжувала Галина, - А в тебе є дiти?
  -- Нi. В юностi в мене було зламане вiд падiння iз багатоповерхiвки стегно. Не знаю я цiє§ вашо§ лiкарняно§ лексики, але пiсля цього я не можу мати дiтей. Та й не довелось якось спробувати - немає вiд кого. Все життя кохаю одного чоловiка, який в свою чергу все життя тiкає вiд мене. А де твоя дочка?
  -- На небi. Ти мене вмовила - вiдвертiсть за вiдвертiсть. Останнiм часом, на вранiшнiй зорi, щодня вона приходить до мене i каже, що дуже змерзла - от я i в'яжу §й кофтинку. Хочу пiти з нею, але не можу поки що. Нема кому доглянути за котами, - вона розповiдала це, нiби шпигунка - пошепки та близько нагнувшись до мене.
   Я мовчала. Не могла знайти потрiбних слiв, боялась сказати щось не те, та й Галина пiдняла не найприємнiшу для мене тему:
  -- Чому? А як же твiй чоловiк?
  -- Вiн у тюрмi. Вiн убив §§.
   Така вiдповiдь ввела мене у ще бiльший шок. Вперше за весь тиждень менi стало шкода цiє§ старо§.
  -- Це сталось, доки я була на роботi. Вiн знову напився, та замiсть мене почав бити §§ - маленьку, чотирнадцятирiчну. А коли вона впала вiд втрати свiдомостi, зґвалтував. Вiн злякався, що вона все розповiсть менi, тому вбив. А тепер, чомусь, дочка щоранку кличе мене з собою.
  -- Виходить я не одна така...
  -- Ти про що? Нехай це не буде для тебе таємницею, але тут всi такi - всi божевiльнi.
  -- Я теж бачу те, що не бачать iншi люди. Iнколи це чиєсь сумне майбутнє, а iнколи померлi спiлкуються зi мною.
  -- Не даремно ж ти в божевiльнi, - сарказм старо§ цiє§ митi здавався недоречним.
  -- Це тут нi до чого. Я почала бачити дивнi речi ще в доволi молодому вiцi. Менi снилось те, що скоро ставало реальнiстю. Найбанальнiше - це зради, найприємнiше - вiдпочинки з коханою людиною, але було i жахливе. Однiє§ ночi я бачила себе, пiдiймаючись сходами власного будинку. Як завжди, зайшовши всередину, покопирсалась у сумочцi, знайшла мобiльний, перевiрила чи достатньо улюблених ароматизованих сигарет в пачцi та пiшла до мами. Я знайшла §§, але не так як було зазвичай: не за комп'ютером з купою дiлового паперу, а посеред кiмнати, в трунi, в оточеннi лiтнiх жiнок, що спiвали сумну пiсню. Не має у свiтi нiчого страшнiшого, нiж побачити найрiднiшу людину мертвою... На ранок я прокинулась в сльозах, не могла знайти анi пояснення цьому випадку, анi мiсця собi. За тиждень мама лежала в лiкарнi. Онкологiя - страшна рiч... Весь день операцi§ i всю наступну нiч, ковтаючи солонi струмочки, я, стоячи на колiнах, молилась Богу. Можливо, дещо невпевнено, можливо, строкато i не зовсiм за правилами, але щиро. Просила для не§ життя так, як нiколи не просила i не попрошу за себе... Дивина, але потiм я дiзналась, що в тi митi, коли вночi я хоч на хвильку зупинялась i не говорила до Господа, мама переставала дихати... Тодi минулось - я вчасно встигла попередити §§ про можливу небезпеку, не розповiдаючи, звiсно, яку саме, завдяки чому пухлину виявили на раннiй стадi§ i пiсля операцi§ загроза минула. Наступна жахлива картина менi наснилась за декiлька рокiв. Я лежала i бачила чоловiче тiло, що висiло у повiтрi, з неприродно опущеною головою. Повiсився - зiрвалось чомусь в мене з губ. Але хто? Я довго вдивлялась в обличчя мерця, але обличчя, через те, що голова була опущеною так низько, я так i не розгледiла. Звiдкiлясь я вiдчувала якусь образу на мене вiд цього тiла, але чому - увi снi зрозумiти так i не змогла, доки через мiсяць о шостiй годинi ранку в мо§й квартирi не пролунав телефонний дзвiнок. Це телефонувала двоюрiдна сестра. Крiзь §§ плач та горе я встигла лише зрозумiти, що Романа, мого брата бiльше на цьому свiтi немає. Ми довго з мамою намагались здогадатися, що ж все таки трапилось, та одне не йшло менi з голови: "Повiсився". Лише в день похорону ми дiзнались правду - вiн дiйсно повiсився вiд нещасного кохання. Потрiбно було лишень бачити маминi очi, коли вона остаточно повiрила i зрозумiла, що мо§ сни - це попередження i впiзнаючи майбутнього мерця, я ще можу вiдвернути лихо, можу попередити i зарадити горю. А вiн i дiйсно помер ображеним. За тиждень до його смертi ми дуже посварились через його неприйнятну поведiнку, але ж звiдки менi було знати, через що вiн став так себе поводити. Я ще довго потiм картала себе через те, що не змогла його зрозумiти, не поговорила з ним, не вибачилась - а тепер вже й не встигну нiчого цього зробити... Наступним був мiй батько. Менi наснився вiн молодим i гарним, але сумним. Ми довго говорили з ним про житя, згадували моє дитинство та голосно смiялись, а потiм вiн нiби поринув у пiднебесся... вiн вiдлiтав та сумно махав рукою на прощання... Боже, як же це страшно знати завчасно про смерть i лише мовчки готуватись до не§... - я розплакалась так вiдверто, нiби говорила зi священником, так довго цей бiль був всерединi мене. - Та це були не поодинокi випадки. З плином часу я бачила майбутнє все частiше, могла спiлкуватись увi снi з померлими... Знаєш, коли ще малою дивилась про такi здiбностi по телевiзору - було цiкаво, iнколи хотiлось спробувати на собi, але зараз я вiддала б усе, щоб мене позбавили цього дару, цiє§ муки. Не можливо передати словами як боляче знати ранiше за всiх про чиюсь смерть, як боляче дивитись майбутньому мерцевi в очi, як вiдразливо, прокидаючись зранку, знати про все, що станеться з тобою сьогоднi... А подруги? Знаєш навiщо вони приходять до мене в дiм?
  -- Навiщо?
  -- Задля того, щоб я поворожила §м на картах, адже знають, що мо§ прогнози завжди вiрнi. А мене вже аж верне вiд усiляко§ цiє§ чортiвнi!
  -- А ти не думала, що твiй дар бачити наперед та попереджати невинних - божий?
  -- Думала. Довго навiть була переконана в цьому, проводячи паралель з Iсусом за групою кровi.
  -- Тобто?
  -- Четверта група, резус фактор негативний. Але потiм дiзналась, що все навпаки: церква проти таких можливостей. Церква доводить, що не було в iсторi§ набожних людей з такими можливостями, а отже i не має бути - Бог не надiляє такими здатностями грiшникiв, тому моєму вмiнню приписують адресу пекла. Але ж я не погана людина? Навпаки, я намагаюсь допомогти iншим, тодi ж чому мене приписують до слуг диявола?
  -- Ось що я скажу тобi: все хороше завжди визнавалось хорошим тiльки пiсля знищення. Думаю, тобi не потрiбно розповiдати iсторi§ про те як перевiряли жiнок, чи вiдьми вони?
  -- О так! Iсторiя знайома! Це коли §х кидали згори в рiчку в мiшку та якщо жiнка спливала - то вiдьма, а якщо тонула - то була визнавалась нормальною, але на превеликий жаль мертвою, - кiмната наповнилась нашим смiхом.
  -- Галина Андрiєвно, - почувся голос iз коридору, - Лiки, будь-ласка, до тридцять восьмо§.
  -- Ну все, я пiшла - вiдказала Галина, зробивши знову серйозний вигляд,- Ввечерi зайду - погомонимо.
   Хутко пiдiбравши всi клубочки, моя нова приятелька пiдхопилась i швидко зникла у коридорi. Я сидiла на своєму лiжку з широко вiдкритими очима, не вiрячи в почуте вiд не§ та в те, що я комусь розповiла про свою здатнiсть. Стiльки жахливого трапляється в людських життях, поруч з нами, але в потрiбний час не знаходиться нiкого, хто мiг би чимось зарадити, а тут, в божевiльнi, я зустрiла схожу людину.
   Хвилини спливали доволi швидко, години також вiд них не вiдставали i я згадала, що наближається мить мого побачення з Володимиром, та поглянувши на годинник, зрозумiла, що вже непристойно запiзнююсь. Витерши сльози та майже бiжучи до того ж мiсця, де ми попрощались, я побачила, що наша ранкова лава зайнята кимось, та придивившись уважнiше, впiзнала в цiй людинi Володимира:
  -- Вибачте, так негарно вийшло... Запiзнилась та, яка просила не запiзнюватись.
  -- Нi, Олено, ви вчинили саме так, як потрiбно, чим знову довели менi своє королiвське походження.
  -- Як це? Менi завжди здавалось, що запiзнення вважається ознакою дурного тону.
  -- Не знаю, чи засмутитесь Ви, чи зрадiєте, але Ви помилялись. Звичайна дiвчина має право запiзнитись на побачення на п'ять хвилин, начальниця - на п'ятнадцять, а королева - на пiв години, тому вважатимемо, що Ви прийшли вчасно. До речi це Вам, - вiн простягнув менi букет з п'яти бiлих троянд, - А Ви знаєте, що квiти також вмiють розмовляти?
  -- Невже? I що ж Вам кажуть цi? - посмiхаючись питала я. Менi так давно нiхто не дарував квiтiв, що вiд цього маленького знаку уваги я була в захватi.
  -- Кажуть, але не менi, а Вам, - вiдповiв задоволений практикант. Напевно, вiн зрозумiв, що з вибором сюрпризу "влучив у яблучко".
  -- А що саме, якщо це, звичайно, не таємниця?
  -- Жодних таємниць - колiр бутонiв у троянд бiлий, отже серце того, хто §х дарує, ще не знало справжнього кохання, а §х кiлькiсть - п'ять - означає, що отримувачка квiтiв подобається дарувальнику.
   Я трохи почервонiла, але це не завадило менi посмiхнутись йому:
  -- Зiзнавайтесь, Ви це щойно вигадали!
  -- Нi, - впевнено i серйозно стояв на своєму мiй молодий друг, - Про мову квiтiв iснує цiла наука. З давнини знахарi вивчали спорiдненiсть людей i природи, зокрема рослин. Ось, наприклад, коли Ви народились?
  -- В березнi, а що? - здивувалась я.
  -- Ваша квiтка-талiсман - лiлiя, а дерево - верба.
  -- Навiть не здогадуюсь, що це може означати. Сподiваюсь, щось пристойне, адже квiткою лiлi§ колись таврували розпусних жiнок...
  -- Не тiльки пристойне, але й достойне. Жiнки-лiлi§ завжди чарiвнi i витонченi i, найголовнiше, вмiють бути щасливими, а верба якнайточнiше доповнює Вашу характеристику - люди верби мають багато страждань в особистому життi.
   Менi з ним було так цiкаво - я не вiдчувала нiчого подiбного вже багато рокiв. Ми не мали жодно§ хвилини мовчання - то вiн, то я розповiдали якiсь цiкавi речi i весь час смiялися. Володимир навчив мене розмовляти мовою квiтiв. Я дiзналась, що тюльпан означає освiдчення в коханнi, бузок - першi любовнi хвилювання, бiла гвоздика - печаль, а жовтi троянди, якi дарував менi Лесик в лiкарнi - невiрнiсть i зраду.
  

VIII

Нiчний дзвiнок

  
   Сьогоднi знову сонячна погода, а дружина сiра i заплакана, як хмара. Менi шкода §§, але нiчого не можу з собою зробити - хочу побачити мою маленьку дiвчинку з минулого. Валерiя спалила листи, але не пам'ять, а я пам'ятаю все до останнього i навiть те, як колись лежачи в пустому лiжку, довго не мiг заснути i вирiшив подзвонити мо§й коханiй. На той момент ми вже не були разом, однак я хотiв §§ як i ранiше, довго не знаходив приводу телефонувати, але врештi решт знайшов:
  -- Нiяк не вдається заснути, може розкажеш менi казку на нiч, - у не§ це завжди добре виходило.
  -- Гаразд, - почувся той самий ласкавий i приємний голос, - Колись давно на цiй Землi жила молода закохана пара. Коли дивилась вона на зiрки - тi радiсно посмiхались i падали, щоб закоханi могли загадати бажання, квiти розпускались i танцювали пiд §х ногами невiдомими до сьогоднi ароматами, нiч ховала §х вiд стороннiх очей пiд чорною ковдрою, розшитою зiрочками, i навiть сумний дощ вистукував у них на порозi романтичну мелодiю кохання. Та не збулось. Сам Диявол дiзнався про §х почуття i став заздрити. Шiсть рокiв вiн намагався §х розлучити - роздiляв дорогами i кiлометрами, зрадами i сварками - та все було марно, адже справжнi почуття не здаються нi перед чим, не складають збро§ хоча б не спробувавши перемогти. Тодi Диявол домовився з наймогутнiшою вiдьмою накласти на них чари забуття. I закоханi дiйсно забули одне одного. Кожен пiшов сво§м шляхом, але все життя вiдчували в серцi якесь спустошення. Минуло багато рокiв, вiдьма померла i чари зникли разом з нею. I ось одного ранку перед вiдчиненим вiкном сидiла старенька бабуся. На вулицi йшов дощ i вона плакала разом iз небом через те, що колись давно не змогла втримати найдорожче - власне щастя, кохану людину, а за мiльйон кiлометрiв також бiля вiдчиненого вiкна сидiв старенький дiдусь. За його вiкном так само йшов дощ i самотнiй старий також плакав...
  -- Це сумна казка. Менi не подобається такий фiнал, - вiдповiв на почуте я.
  -- Ну то вигадай свiй.
  -- Їхнє кохання було таким сильним, що не пiддалось навiть чарам вiдьми. А через багато рокiв, бiля вiкна за яким йшов дощ, сидiли поруч двоє старих, але не плакали, а посмiхались, тому що були щасливi, бо попри всi негаразди не втратили одне одного.
   Не знаю чому менi захотiлось сказати саме це, адже з усiма стосунками з нею було покiнчено, до того ж в не§ вже давно був iнший. Мабуть тому, що все ж сумував, тому що все ж бракувало менi §§. Знав, що бiльше нiколи не зможу бути з нею, але як i ранiше, хотiв бути поруч.

IХ

Восьмий сонячний

   Менi й досi не йшло з голови те, що розповiла менi Галина. Я вiдчувала близькiсть до не§, значить я не одна з понiвеченою долею i душею. Сьогоднi також сяяло сонце. Галина займалась справами медсестри, Володимир, з яким наприкiнцi нашого побачення ми встигли перейти на "ти" в лiкарнi ще не з'являвся, тому менi не залишалось нiчого iншого, як знову пригадувати i, зiтхаючи, жити минулим.
   Побачила я Лесика не скоро, але весь час було цiкаво почути про наступне одруження, про яке знову плiткували всi нашi друзi, дiзнатись, чи правда це, бо на правду цього разу це було доволi схоже, побачити його дружину...
   Одного вечора менi зателефонував знайомий i запросив на прогулянку. Яким же було моє здивування, коли, раптово для мене, до нас приєднався Лесик. Весь вечiр ми майже не спiлкувалися, не звертали одне на одного увагу, та пiзнiше сталося дещо неймовiрне, радикальне. Вiн проводжав мене додому i почав говорити про те, що сталося. Вiн вибачався передi мною, а я перед ним. А потiм... Один його дотик до моє§ руки змусив забути, викреслити з життя i пам'ятi все погане. Його губи - я згадала його присмак, його нiжнiсть, власнi почуття до нього:
  -- То ти не одружився?
  -- Нi, - прошепотiв вiн, цiлуючи мене.
  -- Чому ж?
  -- Не знаю. Мабуть, зрозумiв, що не з нею хотiв прожити життя, що є жiнка, яка кохає мене по-справжньому i набагато сильнiше, а я так само кохаю §§.
  -- Ну i хто ж це? Познайомиш? - з хитрющими очима питала я.
  -- Обов'язково. Якщо хочеш, можу це зробити просто зараз.
  -- Хочу...
  -- Дiстань люстерко...
   Тiє§ ночi ми знову були разом, знову мрiяли про щасливе майбутнє. Ми радiли, а разом з нами i нашi друзi, якi нiколи не вiрили, що нашi шляхи можуть розiйтись, адже вони самi були свiдками неймовiрного кохання, так само як i неймовiрних розлучень.
   Погода восени мiнлива - такими ж стали i стосунки. Дорослiшання не завжди веде до кращого i серйознiшого. В нашому випадку це саме так. Пiсля двох тижнiв феєричного кохання, коли Лесик мусив знову вiд'§здити, все повторилося знову. Й досi не розумiю, чому так сталось: чи то через дурiсть, чи то через наявнiсть iншо§ в його життi, та вiн сказав, що хоче все припинити:
  -- Менi набридло щоразу пiсля вiд'§зду вважати себе поганцем, ненавидiти за те, що знову примушую тебе плакати. Краще припинити все зараз, анiж жалкувати пiзнiше. Зараз буде боляче, але не так, як могло б стати потiм.
   Менi дiйсно було боляче, але цього разу я не хотiла вiдпускати його просто так, менi набридло ненавидiти його, а потiм пробачати та доходити висновку, що все ж люблю:
  -- Не думаю, що таке завершення твоє§ вiдпустки i мого вересня може бути найкращим. Тобi так не здається? Все одно ми змушенi будемо бачитись через спiльних друзiв, але грати в цирк перед ними i один перед одним - не актуально. Це вже було, а я ненавиджу повтори. Сам знаєш, що я все одно, нехай навiть потай, але любитиму тебе, а ти мене. Щоб здогадатись про це, менi твоє пiдтвердження не потрiбне.
  -- Зрозумiй, ми можемо бачитись, проводити час в одному колi друзiв, але наше спiлкування бiльше не повинно переростати в стосунки.
  -- Коли ти §деш? - розчаровано запитала я.
  -- Завтра.
  -- Якось по-дурному виходить: ми провели разом, як пара, два тижнi, а за декiлька годин до твого вiд'§зду змушенi зробити вигляд, що мiж нами бiльше нiчого немає? Вечiр, Лесику. Прошу у тебе лише однин останнiй вечiр. Невже важко провести його так, як весь вересень? Лише один бiсовий короткий вечiр... Потiм ти по§деш i менi буде легше тебе забувати. Невже я прошу про щось жахливе?
  -- Я люблю тебе, - лагiдно вiдповiв вiн, - Занадто сильно люблю, але розумiю, що так буде краще. Я погоджусь на цей вечiр, але i ти зараз повинна погодитись на те, що я пропоную. Це моє остаточне рiшення. Зрозумiй, ти не зможеш бути зi мною - ти не така, моє життя не для тебе. Ти зiрка - тобi треба горiти, сяяти, а менi - нi. Я §ду в сiре вiйськове, нiкому не потрiбне мiсто, в якому ти згаснеш, а я не хочу цього i вже не можу нiчого змiнити. Живи, моє серце, спробуй смак iншого життя - такого, в якому ти будеш королевою, а не пiдданкою обставин, а щастя - воно обов'язково прийде i, якщо судилося, то разом зi мною, але не зараз, не тепер.
  -- Я згодна...
   Я не вiрила в щойно сказане. Десь глибоко в серцi сподiвалась на те, що через деякий час вiн передумає, зрозумiє сво§ почуття i залишиться зi мною. Хотiлось плакати, але я тримала сльози, як на мотузцi, не хотiла марнувати останнiй вечiр свого щастя болем i сирiстю.
  -- Радiли ангели на небi того дня,
   Коли ти був мо§м, а я - твоя, - вирвалося в мене.
  -- Що це? Новi вiршi?
  -- Так, але, мабуть, я нiколи не допишу §х.
  -- Навiщо тодi кажеш менi §х зараз?
  -- Бо, можливо, це наша остання вiдверта бесiда. Я хочу дати тобi одну обiцянку: я буду чекати тебе завжди. Цього разу я зрозумiла, що окрiм тебе менi нiхто не потрiбний. Забери мене з собою, а якщо нi - то пам'ятай, що я завжди чекатиму...
   Люблю. Опять? Нет, до сих пор
   И к черту сотни километров.
   Не первый. Вот который год
   Жду весточку на крыльях ветра.
   Молчу и плЮчу... И плачЩ
   За это болью неизбежной.
   ПлачЩ и плЮчу, но молчу -
   Вот дань за миг один лишь нежный.
   Плевать на всё! На жизнь и смерть -
   Лишь только быть с тобой однажды.
   Гореть... В руках твоих гореть,
   Как лист исписанный бумажный.
   Забыть? Нет, я лишь человек
   И файлов не сотрёшь так просто.
   Ты нужен мне, как первый снег,
   Как людям нужен воздух.
   Уйти? Захочешь сам уйдёшь -
   Я дверь свою не запираю
   И не зову - ты сам идёшь.
   Зачем? Ты это лучше знаешь.
   Пусть каждый день хоть сотни лет
   Я буду муками томима,
   За что, известен мне ответ -
   За то, что я тебя любила.
  -- Ти жива людина, до того ж красуня. В тебе неодмiнно з'явиться хтось iнший, навiть кращий за мене. Втiм, вiн вже з'явився - Руслан...
  -- Нi. Не з'явився, а зник. Я все розповiла йому.
  -- Я не можу взяти тебе з собою... Але обiцянку прийму, адже в цьому свiтi немає неможливого, чи не так?
   Вiн поцiлував мене i до ранку, який цього разу мав розлучити нас назавжди, ми належали лише одне одному, а за пiвроку...
   Передрiздвяна нiч. Останнi приготування завершено. Залишилось лише прокинутись зранку i поринути у святковi веселощi. Зима i блиск снiгу у темрявi завжди навiюють щось мiстичне, таємниче, нерозгадане i може через це щось дивне наснилось менi напередоднi. Я бачила весiлля, але не своє i чомусь так важко було знаходитись на ньому, нiби душило мене все оточення: i квiти, i кульки, i посмiшки - вони наче з мене смiялись, проте залишками здорового глузду я розумiла, що радiють всi за молодят. Дивний сон, от тiльки не зрозумiло, чи пророчий. Але не хочеться зараз псувати настрiй перед Рiздвом, тим паче, що за декiлька днiв вiдбудеться зустрiч з близькими друзями, з якими я навчалась в одному класi, а вони напевно не даватимуть менi сумувати. Ось вони - всi тут у старенькому шкiльному альбомi, де кожне фото розписане зi зворотного боку рiзноманiтними побажаннями:
   "Оленка, ти улюблена однокласниця та хороша подруга! Нехай твоя симпатична посмiшка нiколи не сходить з обличчя!" - це вiд Олега Ч., а наступне вiд Iгната К.:
   "Олено, пам'ятаєш вислiв про те, що краса врятує свiт? Так що рятуй нас грiшних - це тобi до снаги!".
   "Оленко! Перемога у конкурсi "Мiс Всесвiт" в тебе ще попереду, але мене ти вже перемогла!" - писав менi Валентин К.
   Так приємно перечитувати iнколи цi побажання. Одразу почуваюсь краще - напевне, я дiйсно комусь потрiбна... Ой, а це писала менi подружка:
   "Нiколи не забувай, що окрiм усiх друзiв, котрих у тебе безлiч, ти маєш ще й сестру! P. S. Ви з Лесиком здурiти яка гарна пара! Маша Б."
   I тут про Лесика - навiть фотографi§, на яких його немає пам'ятають про нього. А люди ще кажуть, що час лiкує та стирає з пам'ятi колишнi почуття. Якби ж то...
   Та що ж менi не дає спокою цей дурний сон?! Ну добре, добре! Я себе переконала - доведеться розкинути карти. Не люблю ворожити сама собi, але передрiздвяна нiч просто зобов'язує запросити ненадовго в життя шматочок магi§. Ось в центрi кола я - хрестова дама.
  -- А на серцi? - запитаю сама себе i витягну пiкову дев'ятку - вона означатиме печаль i сльози, - Через що? - продовжуватиму з бiльшою цiкавiстю i пальцi витягнуть з колоди хрестового короля, - Коли? - вже не радiсно питатиму у колоди карт.
   Випав пiковий туз:
  -- Ввечерi? - здивуюсь я та продовжу ворожбу, - Сiмка пiкова - не дуже приємна розмова...
   Ну i досить з мене, а то таке враження складається, що в колодi карт окрiм хрестових дами i короля всi iншi - однiє§ мастi - пiково§. Щось не кле§ться з ворожбою.
   Нiчну тишу порушить телефонний дзвiнок. Дивно, хто це близько опiвночi вирiшив про мене згадати? Та й номер якийсь знайомий:
  -- Алло?
  -- Привiт. Вiтаю тебе з усiма святами, що вже проминули i з тими, що ще попереду...
  -- Лесик? Це дiйсно ти? Не уявляєш як приємно чути тебе!
  -- Менi теж було приємно читати повiдомлення з привiтаннями вiд тебе, але...
  -- Але? Що але?
  -- Я мушу тобi дещо сказати...
  -- То кажи.
  -- Менi приємно було, але мо§й дружинi...
  -- Дружинi?
  -- Так. Я одружився пiвтора мiсяцi тому.
  -- Що?
   Я нiяк не могла зрозумiти, що тiльки-но почула. Сльози почали навертатись на очi:
  -- Вiтаю. Але хiба ж можна повiдомляти про таке на нiч? Як менi тепер накажеш заснути? - намагалась зiронiювати я.
  -- Я гадав, ти знаєш, адже всi вже в курсi справи.
  -- Всi? Хто всi?
  -- Нашi друзi. Хiба тобi нiхто не сказав?
  -- Нi... На добранiч. I... прощавай...
   Знову плакати? Як менi це вже набридло: "Досить. Це востаннє. На цьому я ставлю крапку. Повторiв бiльше не буде. Та й сил зовсiм не лишилось..." - казала я собi, та чи вiрила в це?
   За декiлька днiв знов повернеться сум. Ось i всi слова закiнчились, i слiз вже не вистачає, тож прийми, небо, моє минуле життя i подаруй врештi решт спокiй, благаю!.. Мене бiльше не iснує без його долонь, без них менi нiде бiльше жити, адже так затишно менi не буде нiде... Вiдпусти... Просто вiдпусти...
   Хто знає на що спроможне людське серце? Хто? Якщо знає хтось, допоможiть!.. Чому роками тримає воно той бiль, який потрiбно забути негайно? Чому не вiдпускає минуле? Чому не можу забути? Напевно, Господь не придумав гiршо§ кари, анiж страждання вiд вiчно§ любовi, яка не згасає навiть через 50 чи 100 рокiв... Чому я? Невже я приречена страждати вiчно? За що? I невже йому не важко зараз? Невже вiн, обiймаючи iншу, не згадає мене? Невже, лягаючи з нею в лiжко, вiн не ковтне скупо§ чоловiчо§ сльози, адже поруч не я? Невже кохала лише я одна за нас двох? Невже можна так жорстоко помилятись в людях? Невже можна так вишукано брехати i грати в кохання? Цiє§ ночi темними провулками гуляв самотнiй, як i я вiтер, i злий. Злий, як i я... На життя, на долю i навiть на Бога... Куди ж вiн цей Бог дивиться, якщо змушує мене так страждати? Сьогоднi я згодна приклонитись i перед Дияволом, абиде шукаю допомоги. Не треба мене осуджувати, в мене просто немає iншого шляху. Якщо мене не чує Господь, то почуй хоч хто-небудь...
  -- Алло... - так недоречно перервав моє щиросердне зiзнання телефон. На iншому кiнцi дроту прозвучало знайоме "Привiт" вiд Руденько§.
  -- Привiт. Ти зараз на зайнята? А то в мене є що тобi показати. Тож, в гостi запросиш?
  -- Так, звiсно. Тво§м вiзитам я завжди радiю.
   Я й дiйсно радiла подрузi, але, зрозумiло, що я б просто збожеволiла вiд вiзиту зовсiм iншо§ людини.
  -- Поглянь-но що я тобi принесла, - почувся голос Руденько§ на порозi моє§ вiдчинено§ квартири. Чому вiдчинено§? А чого менi боятись? Найважливiше, що я мала в мене i так вiдiбрали, а все iнше менi не потрiбно, навiть життя. Цiє§ митi я пiймала себе на думцi, що я б не пручалась, якби хтось хотiв вiдiбрати його в мене, а навiть навпаки - радiла б...
  -- Я лише на одну хвилинку до тебе. Вдома чекає чоловiк. До мене сьогоднi потрапили деякi фотознiмки i я подумала, що тобi буде цiкаво на них поглянути.
   Подруга простягла менi бiлий конверт. Напевно я б не брала його, якби знала, що в серединi. Принаймнi, цiкавiсть взяла гору i змусила мене зазирнути всередину. Як серце не зупинилось я й досi не розумiю, але стиснулось воно так, наче двома величезними молотками гупнули по ньому з обоз сторiн... Весiлля... Його весiлля, де вiн обiймає §§, а вона його... I цiлує вiн §§ так само як i мене... I вiн щасливий, але не зi мною... А вона в такiй дурнуватiй чорнiй сукнi... Коханий, а якби поряд була я, то була б в бiлiй i розкiшнiй, була б принцесою з тво§х уявлень... I ти був би втричi щасливiший поряд з такою нареченою, як я...
   Нi!!! Я не дозволю бiльше калiчити моє серце! Досить! Геть, спогади з мого життя! Не хочу бiльше знати нiчого! Я забороняю говорити зi мною з приводу цiє§ людини! Скiльки ще треба мучити мене? Краще вбийте, але не мучте! Геть з мого життя!!! Але рядки лiзли з голови самi собою...
   Я знаю, що ти вiд мене далеко
   I вже далеко не мiй,
   А шлях до тебе пiдкажуть лелеки
   З кра§ни яскравих мрiй.
   Мiж нами дороги, мiстечка i села,
   Проте, повiр, це нiщо.
   Знайду твоє фото яскраве й веселе,
   А поряд з тобою хто
   В весiльному вбраннi? Пiд дзвони церковнi
   Ти з нею, а я одна,
   Тримаючи сльози, що рвуться на зовнi.
   Чому не я, а вона?
   Так важко знати, що ти вiд мене
   Пiшов у ту далечiнь.
   Це розумiють i верби, i клени,
   I дощ, що на мить спочив.
   Та є мiж нами тонка павутинка,
   Яко§ не бачить нiхто -
   Це любовi моє§ краплинка,
   Однак, iз тобою хто?
   Я не проживу без тебе це життя... Хiба що на перекiр долi, але все одно кохаючи тебе. А здавалось все таким простим, i вiдповiдi на головнi питання знаходились так легко, а тепер... А що тепер? Тепер немає нiчого...
   Проте я житиму. I навiть намагатимусь кохати, але не його. I взагалi, моє майбутнє нагадуватиме театр, де я граю роль клопiтливо§ дружини i найкращого друга для офiцiйного чоловiка. Не можу назвати його лагiднiше, бо вiн нiколи не зможе посiсти в моєму серцi мiсце Лесика. Я розумiю, що кохає вiн мене, можливо i в десятки разiв бiльше, але моє серце померло. Померло того дня, коли кохання всього мого життя пообiцяло перед Богом кохати iншу... А дiти... Нi... По-перше, пiсля велико§ травми вiд падiння з багатоповерхiвки я не спроможна народжувати. А по-друге... Дiти народжуються лише вiд великого кохання. А моя сука-любов вбила мене задовго до мого розквiту як жiнки. Напевне саме тому наш шлюб не проiснує довго, адже бiльше я не вмiю кохати. Коли згасає серце i вогник в очах, на що спроможна така людина? Здається в цей час помирає душа, яка так шукала вiльно§ пристанi в океанi зрад i болю... I без iншо§ кохано§ душi жити не можливо. Тому i я без Лесика жити далi не зможу. Найжахливiше те, що нiчнi сльози не даватимуть менi заснути. Я забуду коли востаннє спала i через 20 рокiв збожеволiю вiд тих нiчних привидiв, якi не покидатимуть мою самотню квартиру. Вони виринатимуть то з-за дверей, то прямо з пiдлоги, з-пiд лiжка, знадвору, вони будуть скрiзь... Анi фiзичний бiль, анi хвороби, анi Диявол не робить людину настiльки слабкою, навiть смерть, адже завжди залишається надiя, але кохання - зовсiм iнша рiч. Воно спопеляє зсередини, обпiкає душу, вбиває §§ i залишається лише пуста фiзична оболонка, яка чекає своє§ офiцiйно§ констатацi§ смертi. Саме так Бог карає найбiльших грiшникiв, забираючи те, лише заради чого б'ється серце. Чому я не померла?!!
  

Х

Дощило

   Сьогоднi з самого ранку йшов дощ. Менi було сумно вiд того, що я не можу побачити сонечко. В палатi було сiро i похмуро, навiть трохи прохолодно через дощ. Я сидiла на лiжку i щось малювала. Я не знала, що хотiлось побачити на цьому малюнку - рука сама водила по паперу, здавалось, що пiдсвiдомiсть хотiла щось показати, та я бачила лише прямокутник, а що з ним робити далi не знала. Згодом прямокутник перетворився на вiкно за яким йде дощ. А завдяки цьому малюнку я пригадала казку, яку розповiдала колись Лесику. Тепер розумiю, що збулось: я одна, самотня, бiля вiдкритого вiкна, за яким iде дощ, а десь далеко є вiн, правда не знаю де i чи дощить у нього. Я дивилась крiзь хмари, сподiваючись побачити сонце, коли мене налякала раптова поява Галини в одвiрках моє§ палати.
  -- Коти... Мо§ коти, - зiтхала вона, ковтаючи сльози, якi накривали все §§ лице, - Коти зникли. Невже втекли?
   Сказавши лише це, вона так швидко, як i з'явилась, розтанула у довгому коридорi лiкарнi. Я так i не змогла зрозумiти, що сталося. За вiкном йшов дощ i це було якимось знаком долi, якого я й досi не могла зрозумiти. Я вибiгла за нею до одвiрок палати, але моє палке бажання допомогти перервав вiзит iншо§ особи:
  -- Привiт, можна увiйти?
  -- Володимире, звичайно заходь. Що це в тебе? Знову квiти? - сказала я побачивши у сво§й палатi мого молодого друга.
  -- А що за обличчя? Де посмiшка? Тобi не пасує сум.
  -- Я трохи хвилююсь за Галину Андрi§вну - це наша медсестра. Вона якась дивна сьогоднi. Хоч би не нако§ла нiчого...
  -- Вона доросла жiнка. Думаю, вона сама в змозi дати собi раду. Але менi здається, ти сумуєш не тiльки через не§.
  -- Тобi здається, - розгублено вiдповiдала я, не вiрячи, що так чiтко видно справжню причину мого настрою, - Просто сьогоднi дощить, не видно сонця i в мене таке погане передчуття, нiби сталось, або станеться щось жахливе.
  -- Ти знову думала про свого Лесика?
  -- Чому ти так вважаєш?
  -- Це написано в тебе на обличчi. Завжди коли ти про нього згадуєш, маєш мрiйливий i трохи засмучений вигляд.
  -- А сьогоднiшнi квiти - бiлi та червонi троянди, перев'язанi разом - що це означає? - намагалась я змiнити тему бесiди.
   Володимир сiв ближче i взяв мою руку:
  -- Вогонь серця. Ти розпалила мене i я згорю, якщо тебе не буде поруч.
   Вiн почав цiлувати мене i торкатись мого тiла. Я розумiла, що станеться далi, але не хотiла зупинятись.
   Коли вiн пiде, я плакатиму. Менi здаватиметься, що я зрадила Лесиковi, не дивлячись на те, скiльки рокiв минуло. Одна у сiрiй палатi, яку прикрашає лише букет квiтiв, плакатиму, обiймаючи колiна i розумiючи, що двадцять шiсть рокiв - це занадто багато для самотностi, але так мало для кохання. Я все одно любитиму Лесика, лише його, а iншi чоловiки перестали для мене iснувати ще тодi, коли я востаннє при§здила до нього в маленьке вiйськове мiстечко, коли сидiла в автобусi, напрямок якого не знала, знала лише пункт прибуття. Того ж дня на вокзалi до мене пiдiйшла стара i в подяку за дрiбнi грошi поворожила менi на долю. Найголовнiшим зi сказаного було те, що мiй чоловiк буде вiйськовим, яким i був на той час Лесик. Та не сказала вона за скiльки рокiв чекати на нього. А можливо ще не запiзно? Можливо саме через двадцять шiсть ми будемо разом? Я чекатиму. Нехай навiть ще двадцять шiсть, але чекатиму. Люблю... Занадто сильно люблю...
  
  

ХI

Двi новини

  -- Лесику, - почувся голос дружини, але вiн був якимось дивним, я нiколи не чув вiд не§ такого тону, - Лесику, наш син... А ми тепер... Точнiше скоро...
  -- Щось трапилось? - стурбовано запитав я.
   Дещо було в §§ голосi, що змусило мене хвилюватись, тим паче, що справа стосувалась Сашка.
  -- Вiн приходив сьогоднi iз Лесею... - продовжувала вона.
  -- Я знаю, бачив §х з вiкна машини, то й що?
  -- Тут таке сталося...
  -- Валерiє, ти можеш нормально сказати?
  -- Вiн... I Леся... Мiй хлопчик... - i сльози i посмiшка змiшались на §§ обличчi. - Ми скоро станемо бабусею i дiдусем...
  -- Що? Ти розумiєш, що кажеш? Це ж чудово! Хоча й дещо зарано...
   Я до останнього не вiрив у це. Не вiрив, доки Леся i Сашко не повернулись з лiкарнi. Це було таке щастя, яке не вiдчувши не зрозумiєш. Здавалось, вже нiчого не зможе стерти усмiшку з мого обличчя, та я помилявся... Один телефонний дзвiнок змусив мене плакати.
  -- Перепрошую, з ким я розмовляю?
  -- Не зрозумiв, - завагався я, - Хто ви i чому телефонуєте з номеру мого брата?
  -- То володар цього телефону ваш родич?
  -- Звичайно. Ви можете пояснити в чiм рiч?
  -- Вас турбує державна автоiнспекцiя. Годину тому на ви§здi з мiста сталась аварiя: машина вашого брата на великiй швидкостi врiзалась у переповнену залiзом фуру. Ви маєте при§хати до мiського моргу для проведення опiзнання тiла. Прошу повiдомити вас про наслiдки аварi§ найближчих родичiв загиблого.
   Я не вiрив до тiє§ митi, доки не побачив свого молодшого брата у морзi. Мого друга, єдину людину, що здатна була мене вислухати та спробувати зрозумiти. Я не вiрив, що це вiн - шматки тiла лежали вздовж нього - у кровi, вiдiрванi, як несправжнi. Вiд сорока дев'яти рокiв життя залишився метр плотi. Я не мiг анi говорити, анi чути iнших. Життя втрачено за якiсь митi...
   Усi документи пiдписувала його дружина. Вiн розбився на машинi пiсля дивно§ прогулянки дорогою додому. Я не здатний був нi на що, окрiм слiз i спогадiв. Додому його привезли вже вдень - одягненого, зшитого, без будь-яких внутрiшнiх органiв - §х розчавило в аварi§. Здавалось, що це не вiн, а якась пiдробка, манекен, не здатний ворушитись, але придивившись ближче, я побачив такi риси обличчя, якi не можливо пiдробити, але в свiдомостi й досi не вкладалося, що це вiн лежить у трунi.
  -- Вставай, вставай, - молив його я, - За що, Господи? В чому вiн завинив перед тобою?
   Я стискав його руки, гладив обличчя, обнiмав його i не хотiв вiдпускати:
  -- Поверни його, Боже! Навiщо ти так?
   Всю нiч я просидiв схилившись над братом. Крiзь тишу iнколи чув, як плаче над його речами i фотографiями дружина та як за вiкном оплакує його небо великими сльозами дощу. Я вiдчував себе спустошеним. Здавалось, нiби щось всерединi мене обiрвалось назавжди, нiби я помер разом з ним, нiби мене теж не мусить бути тут.
   Дощ не припинився навiть на ранок, навiть на час похорону. Прийшло стiльки людей i всi вони плакали. А я хотiв пiти з ним. Був згодний на те, щоб мене заживо поховали разом з найближчою за все життя людиною. Моє життя раптом стало посiрiлим. Нашi спiльнi друзi не дозволили везти його на кладовище машиною. В останнiй раз хотiли побути бiля нього - несли труну власноруч, а я йшов слiдом i не вiрив у те, що зараз сипатиму землю на закриту, опущену в яму, труну дорого§ менi людини.
   "Треба дорослiшати" - промайнуло в мо§й головi. Дiйсно, вже час... Останнi рокiв з двадцять п'ять промайнули сiрою стрiчкою. Що я зробив? Дав життя синовi? Для цього великого розуму не потрiбно, тим паче, що його вихованням займалась дружина, а я... А я все мрiяв про те далеке i шалене почуття, яке охопило мене одного разу i не вiдпустило дотепер. Щастя... Чи був я щасливий? Був. Лише одного разу, але був... Був. Тодi, коли кохала мене моя Попелюшка... I кохала так щиро, що §§ сльози сняться менi i зараз. Тi щирi сльози, яких не виплачеш стражданням, тi сльози, що вiдблискують на сонцi красою найдорожчих дiамантiв. Мiняти? Так, треба щось мiняти. Саме зараз я зрозумiв, що теж не вiчний, що не знаю на що чекати за наступним поворотом долi. Нi, я не хочу на тому свiтi блукати дорогами з павутиння, в пошуках моє§ маленько§ земно§ Афродiти. Так, я повинен знайти §§ в цьому життi. А якщо вона щаслива? Нi, я не ламатиму §§ щастя, я не шукатиму §§ слiз, я не хочу знайти §§ ласкаву посмiшку до iншого. Так - саме так я i робив все життя - ховався за першими сумнiвами, тiкав, побачивши першу перепону. Нi, тепер прийшов час дiяти. Так, я по§ду §§ шукати.
  

ХII

Життя не буває коротким

   Небо не переставало протiкати вже другу добу. Це був мiй десятий день лiкування, а значить вже скоро я опинюсь з тiє§ сторони паркану, з-за якого весь час чути гудiння звичайного людського життя. Сьогоднi рано вранцi я вперше справдi повiрила у те, що я божевiльна, коли побачила Галину разом з якоюсь дiвчинкою у теплiй в'язанiй кофтинцi знайомих кольорiв. Вони сяяли в променях сонця, всмiхненi, зрадiлi. Помахали менi рукою i пiшли якоюсь сонячною дорогою, кудись вверх. За двi-три години я дiзнаюсь про те, що цiє§ ночi Галина покiнчила життя самогубством. На ранок §§ вийняли з петлi, але було вже запiзно. У документi також буде зазначено, що долi лежала в'язана рiзнокольорова кофтинка. Я нiколи не забуду §§ - серйозну, смiшну, з густими брежнєвськими бровами, у великих кумедних окулярах, з клубками i спицями, сидячу на моєму лiжку, i те, яке прiзвисько дала вона менi через колiр очей - Попелюшка. Я не плачу за нею, бо розумiю, як давно хотiла вона пiти разом з донькою. Коли людина виконала все, що заплановано §й долею, тiє§ ж митi йде з життя, значить не має бiльше для не§ призначення в цьому втiленнi, в цьому свiтi. Щось зовсiм iнше має чекати на не§ деiнде, тому не варто витрачати дорогоцiнний час, затримуючись даремно. Зараз Галина, напевне, щаслива. Занадто довго тягнувся для не§ час.
  -- Тук-тук, дозволиш? - коло дверей стояв Володимир з наступним букетом квiтiв, що сьогоднi вже здавалось менi не актуальним. Повторюючись, вiн починає набридати.
  -- Заходь, - не занадто зрадiло вiдповiдала я.
  -- Чому сумуєш? Через погоду? - сказав вiн, протягуючи менi букет.
  -- Не тiльки. Я маю до тебе серйозну розмову.
  -- О нi! Спершу я.
  -- Послухай, - намагалась я перервати його урочисту промову, бо занадто серйозно-щасливим було його обличчя, яке ще не знало, який потрiбно буде прийняти вигляд, йдучи звiдси через деякий час.
  -- Нi, нi i ще раз нi. Я хочу дещо сказати тобi, дещо дуже важливе для мене. За час знайомства з тобою я зрозумiв, що iншо§ тако§ жiнки я не зустрiну. Менi так добре з тобою, що iнколи це навiть лякає. Але ще бiльше я боюсь, знайшовши тебе, втратити зараз. Я зроблю все, що захочеш. Захочеш зiрку - полечу в небо, захочеш сонце - обпалю руки, але подарую його тобi.
  -- Не потрiбно анi зiрок, анi сонця. Менi не потрiбно нiчого. I нiхто менi не потрiбний, пробач...
  -- Що ти маєш на увазi? Я хочу сказати, що кохаю тебе i пропоную...
  -- Нi. А я хочу сказати "нi".
  -- Чому? - вираз його обличчя встиг змiнитися на розгублений i розчарований.
  -- Я кохаю iншого...
  -- Ти кохала його все життя, - переконував мене практикант, - А вiн? Чи вiн тебе кохає? Чи пам'ятає вiн тебе взагалi?
  -- Це не твоя справа, - невдоволено вiдповiдала я. - Навiть якщо не пам'ятає - ну то й що? Головне, що я пам'ятаю його i любитиму до смертi!
  -- Це безглуздо!
  -- Може й так. Не даремно ж я опинилась в цiй лiкарнi...
  -- Лише згадай як ти страждала через нього, - пiсля недовго§ паузи роздумiв продовжував Володимир.
  -- Ти не розумiєш, - опиралась йому я, - Навiть за такi моменти я вдячна Лесиковi! Я вдячна йому за все: за нiжнiсть рiчкових хвиль, за нескiнченно-прекрасний схiд сонця, за мо§ першi сни про нього та просто за те, що вiн є, за те що одного разу з'явився в моєму життi i оселився в серцi назавжди. Не важливо яким вiн є, чи був, адже достатньо одного лише спогаду про нього, щоб повiрити в казку. Я вдячна за його безмежну вiдданiсть i вiрнiсть, неповторну нiжнiсть, за любов, яка нажаль не змогла вижити. Й досi я вiрю в наше свiтле майбутнє, пам'ятаючи про божественнi хвилини, проведенi разом. Як птаха, яка вперше летить над океаном, пiднiмаючись все вище i вище не забуде цей полiт, як вперше розквiтла троянда не забуде свого пробудження, як прозоро-блакитне небо над нашими головами не забуде першого сходу Мiсяця, так i я нiколи не зможу вирвати його iз серця i забути. Вiриш? Я вiчно буду його пам'ятати... Щоб не трапилось, якi б межi не роздiляли нас, куди б не розкидало нас життя, я завжди кохатиму його... Його - єдиного, який по-справжньому мiг мене зрозумiти i заспоко§ти моє серце. Вiн не розбив його, о нi, не залишив на розсуд жорстоко§ долi, не зник з нього безслiдно, не засiяв його ненавистю та сумом - Лесик зберiг його i залишився в ньому найбажанiшим гостем. Весь цей час, коли менi боляче, або ж плачу, то завжди згадую про нього. Про те як вперше його побачила, про те як закохалась, про нашу останню зустрiч i про мить болiсно§ розлуки. I буду згадувати про це завжди, розповiдати про нього усiм подругам i простим знайомим, як от тобi сьогоднi, про людину здатну перевернути весь свiт заради мене. А коли цей божевiльний свiт поглине його i вiн буде страждати вiд невиправностi помилок, безнадiйностi й самотностi, вiн обов'язково згадає, що десь є я, яка завжди пам'ятає його i в будь-яку, навiть найважчу хвилину сумнiвiв готова бути поруч до кiнця. Я так йому вдячна! Я нiколи, чуєш, нiколи не забуду його! Вiн найдорожчiй друг, найрiднiший з-помiж усiх на всiй планетi. Вiн згадує мене, я вiрю в це, мене - жiнку, що любить його, не знаючи взаємностi, людину, що готова вiддати за нього життя...
  -- Ти iдеалiзуєш. Але я згодний дати тобi час все обмiркувати ще раз. Зрозумiй, що я пропоную тобi життя - справжнє, iнколи жорстоке, але прекрасне, життя яке можна вiдчувати, а не тi спогади, якi нiколи не повернути. Обирати тобi. Я зайду завтра. Тобi вистачить часу на роздуми?
  -- Нi. Не завтра, не пiслязавтра, не через тиждень - не треба. Я вже вирiшила для себе. Я обiцяла йому кохати попри все, i виконаю обiцянку.
  -- Це було двадцять шiсть рокiв тому! Зрозумiй нарештi, що час спливає, роки поспiшають, а годинник не пiде у зворотному напрямку як би ти цього не хотiла, чи не мрiяла про це.
  -- Я знаю, але подiбнi обiцянки не даються на рiк чи два, або на пару годин, вони взагалi не мають термiну придатностi. Коли даєш клятву кохати - маєш дотримуватись §§ вiчно. Я знала на що йшла i зробила свiй вибiр двадцять шiсть рокiв тому. Пробач.
  -- Як схочеш. Якщо тобi так треба - я пiду. Ось номер мого мобiльного, - вiн вийняв з кишенi папiрець i щось надряпав на ньому мо§м олiвцем, - Якщо схочеш - повертайся. Я завжди чекатиму на тебе, обiцяю тобi зараз i на все життя - це мiй вибiр, я розумiю на що йду. До зустрiчi.
  -- Нi, Володимире, не до зустрiчi, а прощавай.
  -- Я так не думаю. Ти скоро сама все зрозумiєш, а я опинюсь поруч.
   Вiн пiшов. Стало сумно, але я сама так захотiла. На очах виступали сльози вiд думки, що ще один чоловiк пiшов вiд мене, але тепер це трапилось за мо§м бажанням. Сьогоднi мене покинули всi: i Галина Андрi§вна, i Володимир, i навiть Сонце.
  
  
  
  

ХIII

Додому

   Я сидiв перед вiдчиненим вiкном, за яким знову розпочинався дощ, не вiрив у вчорашнiй день - в похорон рiдного брата, намагався перебрати в головi цi несподiвано-страшнi подi§, стараючись не бачити за спиною завiшене дзеркало:
  -- Рiдненький, як же я тепер без тебе?
   Тобi квартирою i лiжком стала
   Труна, яка сама про те не знала.
   Жалива, темна, наче тiнь нiма.
   Як вiрити, що бiльш тебе нема.
   Труна - вона вiд нас тебе забрала.
   Труна - вона сама про те не знала.
   Крiзь сльози всi прощаються з тобою,
   Iдуть на кладовище, за труною,
   В останнiй раз ми бiля тебе разом.
   Нехай не кажуть, що минає з часом
   Цей бiль - вiн назавжди лишиться в серцi.
   Даремно хай не кажуть - не минеться.
   Труна - крiзь не§ не побачиш хмари.
   Труна - вона сама про те не знає.
   А ти лежиш i не поворухнешся,
   Кохано§ долонi не торкнешся
   I не вiдчуєш сонячне промiння,
   Не гепатимуть в дверi сновидiння,
   Бо дерев'яна мовчазна труна
   З жодних сторiн дверей, нажаль, не ма.
   Не спробуєш на смак щасливi сльози
   I не зрадiєш спецi, чи морозу,
   Не подаруєш посмiшку ласкаву -
   В трунi тебе в могилу опускають.
   Труна - рiдна сестра блiдо§ смертi,
   Об косу у яко§ руки здертi.
   Нащо прийшла, кiстлява i продажна?
   У молодостi помирати страшно...
   Лише те, що Леся була вагiтною вiд мого сина, наповнювало серце краплиною жаги до життя. Це, поки що крихiтне створiння, продовження мого Олександрика i в серцi народилась надiя на те, що я ще буду потрiбний комусь на цьому свiтi.
   Я довго дивився на падаючий дощ i розумiв, що моя кохана маленька дiвчинка Оленка в сво§й вигаданiй казцi розповiдала правду - все сталось майже так, як в §§ фiналi: минули роки, я зараз один, бiля вiдчиненого вiкна, за яким iде дощ, жалкую про те, що втратив §§, i плачу. Я впевнений, що вона зараз зрозумiла б мене i роздiлила б моє горе, а менi, напевне, стало б легше пережити бiду. Пiднявши голову до неба, я дивився на просвiт мiж хмарами, сподiваючись, що десь так само дивиться вона, i, можливо, пiд якимось невiдомим кутом, нашi погляди зараз перетинаються.
  -- Валерiє, я по§ду ненадовго звiдси.
  -- Куди? - без будь-якого iнтересу запитала дружина.
  -- До мiста, де народився i жив колись. Не можу бiльше перебувати тут.
  -- Ти залишаєш мене... Я знала, що одного разу ти це скажеш.
  -- Пробач. Спробуй зрозумiти мене - менi занадто важко.
  -- Їдь, куди схочеш. Менi байдуже. Сподiваюсь на "дев'ять днiв" ти повернешся.
  -- Звичайно повернусь. Я не на довго.
  -- Я знаю. Лише на половину життя. Вона дiйсно довго чекала. Тепе𠧧 черга бути щасливою.
  -- Що? Я тебе не впiзнаю! Ти бiльше не сердишся на мене?
  -- Нi. Я маю виконати останню волю померлого.
  -- Яку ще останню волю?
  -- З ранку, в день аварi§, ми розмовляли з тво§м братом. Я скаржилась на тебе, на знайденi листи, на твою нелюбов до мене... А вiн...
  -- Що вiн?
  -- Вiн попросив зрозумiти тебе, тво§ юнацькi помилки, однiєю з яких була я. Вiн розповiв менi як ти i досi §§ кохаєш, як досi кохає вона тебе i як §й зараз погано.
  -- Ти знаєш де вона i що з нею?
  -- Так. Твiй брат нещодавно був у тому далекому i проклятущому мiстi.
  -- Чому вiн нiчого не казав менi?
  -- А тому, що хотiв спочатку поговорити зi мною, вмовити мене вiдпустити тебе в iнше, щасливiше життя. А аварiя... Вiн поспiшав за нею. Хотiв привезти §§ сюди i зробити тобi подарунок на День народження, але не встиг - занадто поспiшав...
  -- Наглядай за Лесею - §й зараз потрiбна пiдтримка i порада.
  -- А твоя Олена, - додала дружина менi навздогiн, - Зараз у психiатричнiй лiкарнi.
  -- Як? - я не мiг повiрити. Невже, щойно розпочавши пошуки, я так легко все втратив.
  -- Нi, вона не божевiльна. Не хвилюйся, здорове твоє кохання. У не§ був сильний нервовий зрив, спочатку вона навiть нiкого не впiзнавала, але зараз вже закiнчується двотижневий курс реабiлiтацi§. Поспiшай, адже не сьогоднi - завтра вона вийде з лiкарнi.
  -- Дякую тобi...
   Я пiдiйшов з дорожньою сумкою, в яку зiбрав частину сво§х речей, i вже збирався переступити порiг, як раптом почув жадану стiльки рокiв фразу.
  -- Я подаю документи на розлучення, - сумно вимовила дружина, - Я все зрозумiла i не хочу бiльше бути тво§м катом. Поспiшай до не§, до своє§ мрi§ i якщо вона й досi чекає на тебе - я вiдпускаю тебе, а якщо захочеш - повертайся. В цьому домi ти завжди будеш жаданим гостем.
  -- Як? Так просто?
  -- Напевно, ми не мали зустрiтись. Все життя нашi ангели дивились в рiзнi боки.
   Ми зустрiлись на роздорiжжi душi,
   Де проблеми гримiли й лились, мов дощi,
   Де затьмарилось щастя, смуток зiйшов,
   Де за обрiй далекий сховалась любов.
   Порятунку чекаючи iз майбуття,
   Ми зустрiлись на роздорiжжi життя,
   Яке сповнене марно прожитими днями,
   У якому самотнiсть женеться за нами,
   Де не стукає серце, мертве вiд болю,
   Де щомитi даремно тiкаєм на волю.
   Вiдчуваючи невiдворотний кiнець,
   Ми зустрiлись на роздорiжжi сердець.
   Знаєш, одного разу в якомусь журналi я прочитала назву одного вiрша "Я люблю тебе" i весь день, як зачарована, повторювала цi три слова. Не нервуй. Я знаю, що ти вже стомився вiд мого романтизму, але я нi в чому тебе не звинувачую, нi на що бiльше не чекаю i не заздрю iншим людям. В мо§й душi залишилась лише слiпа, безмежно вiддана любов до тебе. Пробач менi за все i дозволь бути тво§м другом.
   Я був занадто здивований §§ промовою. Нiколи ранiше так не говорила вона зi мною.
  -- Чому ти посмiхаєшся? - продовжила вона, - Я знаю, що ти не любиш мене, а навiть якщо i любиш, то далеко не так, як я тебе. Кажуть, в нашi часи не модно бути щасливими, а я щаслива... Щаслива вiд того, що в мене є ти, хоча нi - вiд того, що ти був у моєму життi, вiд того, що я засинаю з думкою про тебе, вiд того, що, побачивши в журналi слова "я люблю тебе", я радiю вiд думки про те, яке сильне почуття я вмiю вiдчувати. Не смiйся, а просто повiр. Я дякую тобi за все. За те, що ти навчив мене любити найбанальнiшi речi, навчив любити весь свiт. Я люблю тебе, Лесику. Нi, нi, мовчи. Я знаю, що ти хочеш сказати: "Знову?". А нi, Лесику, й досi. Люблю, не дивлячись на твою дурнувату звичку все перевертати до гори дригом, не дивлячись на повну вiдсутнiсть у тебе почуття гумору i навiть на те, що б я не робила чи не пропонувала, ти реагуєш одним словом: "Знову?". Я люблю тебе, не дивлячись на те, що ти не любиш мене i вiдпускаю з Богом...
   Я вражений... Вона вiдкрилась менi з якогось зовсiм iншого боку, якого я нiколи не помiчав у нiй, але все вже вирiшено... Час не сто§ть на мiсцi, а я i так занадто багато його втратив:
  -- Пробач, але менi час...
  -- Прощавай, Лесику.
  -- Чому ти кажеш "прощавай"? Я ще повернусь...
  -- Ти повернешся по речi, проститись iз могилою брата, побачитись iз сином, ти повернешся в це мiсто, а, можливо, i в цей дiм, але не до мене, тому прощавай.
  -- До зустрiчi, - вiдповiв я i пiшов геть. Стало якось важко на серцi, але я знав, що роблю, i нiщо у свiтi не змiнило б зараз мого рiшення.
  

ХIV

На волю в божевiльний свiт

   Останнi чотири днi промайнули, як один. Вчора я згадала останнє - чому потрапила сюди. Рiвно два тижнi тому я йшла заклопотана в самотню квартиру, де вже двадцять шiсть рокiв не чекає на мене нiхто, коли побачила очi: такi ж жорстокi, не змiненi часом. Це були очi тiнi, яка покалiчила менi життя в мо§ далекi сiмнадцять.
   Сьогоднi мене випишуть i я знову спробую жити нормальним життя. Нi, не минулим - з ним покiнчено. Досить спогадiв i сподiвань, набридло боятись. Потрiбно навчитись жити теперiшнiм. Можливо, ще не так пiзно почати все спочатку. Хочу й боюсь повертатись до життя. Тут я вiдчула себе вдома. Тут, а не у великому свiтi пiд назвою "Божевiльня" розташованому там, за високим кам'яним парканом, де всi кудись поспiшають, або хочуть вiд чогось втекти, як колись це зробила Рита, прагнуть чогось, а чого - не знають самi, називають це щастям, а що воно, навiть не пiдозрюють. Кожен розумiє його по-своєму, але нiхто не здогадується, що §хнє "щастя" - це нескiнченний бiг вперед: досягнувши однiє§ мети чи бажання, бiжиш до iншого, а §х, насправдi, мiльйони. Мати все неможливо, бо iснує певна рiвновага: щоб отримати щось, дещо треба втратити. Якщо уявити на мить можливiсть такого перебiгу подiй, стає незрозумiлим, що робити далi, коли велику мрiю здiйснено, мету життя досягнуто? Жити стає не цiкаво, бо скоро все, що маєте тепер, чого не мали ранiше, подано на блюдi, i, з невеликим плином часу, набридне. Можливо, померти? Можливо, в iншому свiтi чи перевтiленнi цiкавiше? Цей невпинний бiг втомлює. Через нього однi люди старiють, а iншi - божеволiють.
   А чого ж все життя хотiла я? Кохання... Тiльки кохання, про яке всi говорять, а чи знають вони насправдi, що це таке? А я знаю - це все i нiчого, весь свiт i маленька краплинка в океанi, все людство i вiн один - святий i грiшний водночас. Нi, люди, любов це не зiтхання, не прогулянки заспаним мiстом, не поцiлунки. Це коли тобi гiрше за всiх. Коли весь свiт руйнується, як паперовий будиночок, коли здається, що всi проти тебе, але ти знаєш, що десь є вiн, що вiн думає про тебе - i ти це вiдчуваєш. Тодi стає все одно - нехай iншi кричать i нервують, а тобi добре i тепло вiд думки, що вiн думає лише про тебе. Любов - це коли приємно плакати вiд щастя, просто так, адже десь є вiн...Є вiн i життя сприймається по iншому, i навiть дощ за вiкном не навiює суму...
   Я гуляю тепер вже не парком лiкарнi, а великою гомiнливою площею пiд дощем, без парасольки, з пустими заплаканими очима, з єдиним питанням у головi: як жити далi? А люди так само, як i два тижнi тому, кудись поспiшають, навiть не пiднiмаючи голiв, весь час дивляться на залитий дощем асфальт. Пiд невисоким декоративним парканчиком валявся якийсь п'яничка i плакав. Коли я побачила його лице, мене аж пiдкинуло вiд подиву. В ньому: брудному, мокрому, з жахливим смородом я впiзнала Володимира:
  -- Володимире, невже це ти?
   Вiн буркотiв щось незрозумiле у вiдповiдь, та я впевнилась, що це дiйсно той самий практикант:
  -- Що сталось, чому ти тут?
  -- Не ухвалили, тварюки! А ти вiдмовила менi, божевiльне стерво! - крикнув вiн на всю площу.
   За хвилину пiд'§хала машина i люди у формi забрали його, а я стояла пiд дощем не в змозi вимовити анi слова, а коли повернула голову в iнший бiк, побачила очi, кольору липневого неба, якi дивились на мене з-пiд парасольки, такi, якi мала лише одна людина - мiй дивний забутий спогад, моє шалене незгасаюче кохання, мiй Лесик:
  -- Ти повернувся? До кого? Надовго?
  -- Якщо пробачиш - до тебе... Якщо дозволиш - на завжди...
  
  
  
  
  

Кiнець

  

ПРОЛОГ

   Я дивилась на нього весь ранок i не могла втамувати спрагле серце. Вiн поруч... Такий, як i двадцять п'ять рокiв тому. Такий рiдний... Такий коханий... Його очi неквапливо вiдкрились i я почула той самий солодкий голос:
  -- Доброго ранку, кохана...
  -- Я так люблю тебе... Я так довго чекала тiє§ митi, коли зможу тобi це сказати.
  -- Чому ж довго? Минула лише нiч.
  -- Нi. Цiла вiчнiсть. Двадцять п'ять рокiв без цих слiв - це прiрва.
  -- Тепе𠧧 не буде. Я поруч. I тепер, повiр, це назавжди, хоча б тому, що такою є воля людини з того свiту.
  -- Це ти про що?
  -- Не поспiшай. Тепер у нас є все життя, ми все одне одному встигнемо розповiсти.
   Я поклала голову йому на плече вже не боячись, що це сон i якщо я прокинусь, то тепер вiн не зникне. I як же приємно тепер засинати спокiйно в обiймах єдиного найкоханiшого чоловiка у всьому свiтi.
  -- Ти моя Попелюшка, не турбуйся, о дванадцятiй годинi бал не скiнчиться. Тепер вiн нiколи не скiнчиться. Я завжди буду з тобою, кохана моя Афродiта. Ти моє сонце, мiй рай i пекло...
   Його пальцi бавились мо§м волоссям, я вiдчувала його поцiлунки i, засинаючи, слухала щирi слова кохання, якi з кожним кроком секундно§ стрiлки на великому настiнному годиннику, здавались все тихiшими i тихiшими. Приємна ледве чутна музика зникала взагалi i я, мов метелик, летiла на яскраве свiтло попереду, що має таку просту назву: "ЩАСТЯ".
  
  

P. S.

   - Я дарую тобi сумлiння,
   Чисту правду i зорянi квiти.
   Ти для мене боже творiння.
   Я не можу тебе не любити.
   - Я тебе подарю улыбку
   И согрею в зимнюю стужу.
   Я не дам совершить ошибку.
   За тебя отдам свою душу.
   - У пiтьмi i у денному свiтлi
   Запалають небеснi вогнi,
   Не кохав так нiхто у свiтi,
   Нi у небi, нi на землi.
   - О тебе каждый миг мечтаю.
   Мне не выразить это словами...
   Всё, что хочешь, тебе обещаю,
   Лишь бы счастье шагало с нами.
   - Обiцяю завжди з тобою
   Роздiляти i горе, i радiсть.
   - Друг для друга мы стали судьбою.
   Не разлучит нас даже старость.
   Жизнь пройдёт, и у самого края,
   Перед смертью обняв, любя...
   - Я скажу: "Я i досi кохаю!"
   - Я отвечу: "Люблю тебя!"
  
  
  
  
  
  
  
  
  

Змiст

   Вiд автора......................................................................................2
   I. Прогулянка..............................................................................3-7
   II. Вдома...................................................................................7-10
   III. День у божевiльнi..................................................................11-14
   IV. Спогад...............................................................................14-17
   V. День шостий: вiчна пам'ять нiма................................................17-34
   VI. Минуле згорає боляче............................................................34-37
   VII. Розмова.............................................................................37-49
   VIII. Нiчний дзвiнок...................................................................49-51
   IХ. Восьмий сонячний...............................................................51-62
   Х. Дощило..............................................................................63-65
   ХI. Двi новини...........................................................................65-68
   ХII. Життя не буває коротким......................................................68-72
   ХIII. Додому............................................................................73-79
   ХIV. На волю в божевiльний свiт..................................................79-81
   ПРОЛОГ.................................................................................82-83
   Р.S.........................................................................................82-84
  
  
  
  
  
  
  
  

84

  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"