Часом, Земля починає обертатись так швидко, що запаморочення голови стає неминучим. Але у великому світі, справжня назва якого "Божевільня", мало хто спроможний зупинитись хоча б на хвильку, озирнутись навколо, посміхнутись і почати просто жити, а не наввипередки бігти не відомо по що і не розуміючи навіщо, не знаючи напевне, що готує те майбутнє, якого ми так жадаємо, та що приховало те минуле, від якого хочеться тікати якнайдалі, навіть не встигнувши зрозуміти, що тільки-но на великому блискучому блюді пропонувало теперішнє.
І
Прогулянка
Сонце нещадно випалювало очі, геометрично розділяючи небо на дві блакитні половини. Я йшла асфальтованою дорогою, навіть не намагаючись дивитись під ноги, минаючи нещодавно пофарбовані в жовтий колір лави, від яких й досі відчувався запах фарби, білі та жовтуваті стіни якихось будівель. Тут було тихо і спокійно, не чутно ані мирянського галасу, ані ревіння моторів сучасно§ техніки - все або біле, або жовте. Це одноманіття прикрашали лише дивакуваті стовбури дерев із зеленіючими шевелюрами. Навіть кущі цвіли цікавими, але, на превеликий жаль, жовтими квіточками - здавалось, §х також навмисне пофарбували разом з лавами, різниця полягала лише в тому, що квіти пахли значно приємніше, тільки ось від дотику до них і пальці і ніс також ставали жовтими. Незрозуміла будівля споглядала на мене сво§м багацьком очей в окулярах - десятками вікон з решітками з видом на цей, ніби парк, імені, напевно, Сонця, адже не просто так комусь захотілось поєднати домінування білого і жовтого кольорів. Відчути справжній живий світ можна було лише підійшовши до високого кам'яного паркану. Він був білим і холодним, однак приємним у цю літню спеку. Звідти весь час доносилось якесь гудіння, здавалось, що хтось там розводить бджіл, які весь час невтомно гомонять у великих вуликах. Мені хотілось тиші, однак бракувало якогось безглуздого, але чомусь знайомого і близького гудіння. Крок - і з-під моє§ ноги вилетів камінець - блискучий-блискучий від цього липневого сонця, ще крок - і кимось виплюнута жуйка прилипла до підошви мого капця. Але мені було байдуже. Я бачила сонце. Воно вже четвертий день йшло чітко прокладеним маршрутом, жодного разу не збрехало й на міліметр.
--
Чи не набридло йому? Стільки років... - подумала вголос.
--
О, ні, скільки віків! - перервала мене чиясь відповідь.
--
Перепрошую, - задивившись на небесне світило, я випадково наштовхнулась на якогось молодика, - Перепрошую, ви щось сказали?
--
Доброго дня. Ви помилились - не роками, а віками ходить сонце небом однією й тією ж дорогою - я вірно зрозумів зміст Ваших роздумів?
--
Занадто вірно, - недовірливо відповіла я. Було неприємним те, що хтось підслуховує мо§ думки, та ще й намагається мене виправляти.
--
Мене звати Володимир, - продовжував цей дивак, - Я тут новенький. Взагалі-то, практикант з університету. Досліджую причини та наслідки психофізичних вад людини. Саме зараз я намагаюсь винайти новий метод лікування галюцинацій. Уявляєте, якщо люди позбудуться нервових розладів, якщо жодні проблеми більше не змусять нікого виходити із стану рівноваги власно§ психіки та якщо винайдений мною курс лікування дозволить хворим більше не боятись всіє§ тіє§ чортівні, яка, зазвичай, ввижається §м через невиліковні "душевні" хвороби. Таким чином, не знищуючи безглуздо сво§ нервові клітини, людство стане на крок ближчим до безсмертя. Це буде значним прогресом, "новим словом" у сфері медицини. Лише уявіть!
Сонце облизувало лице практиканта яскравими променями, а очима гралось, як діамантами, які сяяли так, наче дві великі зірки зірвалися з неба і оселились під бровами цього юнака. Я дивилась на нього, як на щойно прочитаний анекдот. Щоб встигнути зробити все, особисто мені не потрібні його ліки для безсмертя. І як же тоді бути з почуттями, наприклад, пристрасті і любові, з усім прекрасним, що постійно описують у сво§х віршах поети, але саме з тим, що відчуваєш лише нервуючи, лише фантазуючи, лише побачивши і відчувши те, що не вдається нікому іншому, окрім тебе самого? Цьому доведеться зникнути. А що робити птахам, які співають від задоволення і від щастя? Їх також прогнати геть? Він, напевно, псих, а ніякий не практикант. Та ну його...
--
Олена, - відказала, піднявши голову знову до неба. Його великі блакитні очі, сповнені оптимізму та жаги до життя налякали мене. Я вже бачила такі колись. Колись давно.
Четвертий день я дивлюсь на сонце і намагаюсь пригадати примару із власних чи то снів, чи то видінь, які не полишають мене навіть тут, у цьому жовто-білому царстві. Він реальний, він існував і, мабуть, ще існує, але хто він - я не пам'ятаю. За ці чотири дні розмов із сонцем, я тільки сьогодні згадала очі, кольору липневого неба, та не згадала чи§ вони. Я §х вже бачила, але де? Можливо це було щось прекрасне, адже не можуть такі очі приходити уночі просто так, або, навпаки, жахливе, але в будь-якому випадку було воно давно. Людині властиво забувати, а я і є звичайна слабка людина. Але забула я занадто багато, потрапивши сюди. І, напевно, доки знову все не згадаю, не побачу жадано§ свободи, до яко§ чомусь страшно повертатись. Хто ж він? Коли він був у моєму житті, якщо зараз я його не пам'ятаю? Напевне, він з'явився і зник дуже швидко і дуже давно.
Щовечора, лягаючи спати, хочу швидше заснути - боюсь темряви, боюсь залишатись самотньою, боюсь вже цілих двадцять шість років, напевне саме тому сонце - це моя остання надія пригадати - ось чому так хочеться весь час дивитись у небо, не хочеться, щоб закінчувався день, не хочу страху: тіней і привидів ночі, які так легко виринають з уяви, і яких так важко прогнати геть, щойно Сонце передасть смолоскип влади Місяцю. Лише заснувши я не бачу §х. Перед очима видніється знайома німа чоловіча постать в морі світла, через яке не вдається розгледіти обличчя.
Сьогодні вночі насниться те ж саме: яскраво світитиме сонце і я знову відчую руки - його руки у сво§х долонях. Вони будуть такими приємними і теплими, що мені не захочеться §х відпускати, настільки я скучила за ними... Дивно, тілу буде тепло, але я тремтітиму. З'явиться таке відчуття, ніби дві занадто різні стихі§ розривають мене навпіл: любов і страх. Але чого можна боятись, кохаючи? Або як можна кохати, боячись? Це стане таким близьким мені, але чому - зрозуміти чи пригадати не вдасться. Буде лише це сліпуче сонце і руки, які хотітиметься цілувати до скону, захочеться, щоб вони торкнулись мого обличчя - очей, губ; волосся, ши§, грудей; щоб ковзали по всьому тілу то вверх, то вниз, як лезо ковзана по гладенькому і рівному, як лист паперу, льоду... Але звідкіля береться страх? Він постає і гірким і солодким водночас. "Господи, як люблю ці руки, ці по-справжньому чоловічі долоні", - зрозумію я. Відкілясь знаю кожну лінію, де і як вони перетинаються: ось намагаються зійтись ліні§ життя та серця, але так і не можуть торкнутись одна одно§ - це означає, що не через кохання одружилась людина, повинна бути якась інша причина для тако§ поді§, а ось збоку малесенька, ледве помітна, лінія шлюбу, розірвана на початку і наприкінці - він розлучиться, не одна жінка чекає на нього, а під ними, під цими лініями є місце, що нагадує опік чи шрам, але це не так. Це особлива "пляма" перетину багатьох маленьких ліній, яка свідчить про велике горе, що чекає на цю людину в житті. На правій відчуваю глибоку лінію збоку - в нього буде, чи, можливо, вже є син - єдиний, улюблений. Торкнусь його пальців - немає обручки, лише рівна гладенька шкіра з притаманними тільки §й згинами. Прикладу ці забуті руки до обличчя - крізь ледве відчутний запах сигарет, донесеться знайомий аромат особливих для моє§ пам'яті парфумів. Так захочеться згадати §х, що почне боліти голова, але заради того, щоб хоча б мить потримати ще цей спогад біля себе, я здатна буду терпіти будь що.
Плакатиму. Знову плакатиму, сама не уявляю чому, ніби оплакуватиму ці кохані долоні, а вони, у відповідь, торкнуться мо§х очей і витруть з них солоні мокрі краплини, ніби захочуть сказати, що сліз вже, або ще не треба. Десь глибоко, на самісінькому дні серця, прокинеться раптовий біль - я страждала, але чому, якщо зараз так сильно люблю цього незнайомця? Стільки ніжності з'явиться у мене до його рук, ніби плекала і берегла §§ все життя саме для цього випадку. Єдине чого не вистачатиме - впізнати §х володаря, що, на превеликий жаль й досі мені не вдалося.
ІІ
Вдома
Маленьке містечко з часом все-таки починає набридати. Особливо, коли розумієш, що сховатись тобі ніде. Немає жодного місця, де б я хоч трохи побув сам, подумав над чимось, пригадав минулі досягнення, чи поразки. Коли знаєш всіх, а всі знають тебе, до того ж досконало, в ідеалі, повністю, коли живеш, а можливо просто існуєш, як на долоні, як під наглядом, інколи прокидається бажання тікати. Не важливо куди чи навіщо - просто тікати. Тікати від набридло§ за багато років роботи інженера, як втік я колись від військово§, тікати від схем та креслень, які весь час бездушно дивляться на мене з великих листів паперу, тікати від цього дому, в якому напам'ять знаєш кожен куточок, завдяки чому можна ходити з заплющеними очима навпомацки, тікати від ідеального шлюбу - таким намагається зробити його дружина останні двадцять шість років, від сина, який вже занадто дорослий, щоб знаходитись під опікою батька.
--
Обід майже готовий! Ти скоро? - дружина.
Пам'ятаю день нашого весілля. Все начебто було так, як треба, але чогось не вистачало. Чи може це я з роками починаю забувати хороше? Останнім часом, не зрозуміло чому, подумую над тим, чи кохаю я §§ насправді? Чи кохав коли-небудь взагалі? Чи знаю, що таке кохання? Як це - кохати і бути коханим, і як воно бути просто закоханим?
--
Скільки можна тебе кликати? В якому Космосі ти літаєш? Ходімо обідати, - доносилось із кухні.
--
Йду, - відповім на §§ поклик та неохоче волочитиму ноги до так званого місця призначення.
Щоразу одне й те ж. Сьогодні також не виняток: зараз сядемо за той самий стіл і вона почне розповідати про сво§х типу "подруг", з якими вечорами "перемиває кісточки" нашим сусідам, а потім вночі, після виконання подружнього обов'язку, вихваляється про досягнення §хніх чоловіків та хто, що, кому подарує на наступне вигадане свято.
--
Знаєш, що мені вчора розповіла Маринка? - почала вона.
--
Валеріє, люба, мені не цікаво.
--
Чоловік Оксани §й зраджує! І знаєш з ким?
--
Я прошу тебе, не починай.
--
З Вікою, уявляєш, з цією хвойдою! Я впевнена, що завтра про це дізнаються всі охочі. Тут точно пахне розлученням.
--
А де Сашко? - хоча б так спробую змусити §§ хвилину помовчати, бо коли вона знову і знову починає пліткувати, мені навіть голос §§ здається відразливим.
--
О, ти згадав, що в тебе є син? Гуляє з Лесею. Мабуть, треба нам вже готуватись до весілля. Леся гарна дівчина і точно буде хорошою дружиною.
Вона говорила це з таким спокійним обличчям, роблячи вигляд, або й дійсно не помічаючи тих змін, які декілька років не дають спокою мо§м мізкам. Я знав, що кохання робить людей сліпими і глухими, та невже через нього вона не бачить того, на що я делікатно намагаюсь §й натякнути? Я заплутався. Не знаю напевно, чого хочу далі. Не можу зробити боляче §й, адже вона стільки років йшла поруч, пробачаючи мені все. Весь час намагалась вберегти наші стосунки, наш шлюб, не давала мені зробити щось божевільне, не дозволяла кинути §§ і родину, не надавала змоги піти, як вона гадала, "хибним шляхом". Вона гарна людина і я це знаю. Гарна, але не моя. На мене чекає інша. Не знаю, де саме, але чекає. Я впевнений, що знайду §§ - мою, тільки мою, а після цього не гріх і померти.
--
Якщо хоче одружитись, нехай, нарешті, принаймні подумає про нормальну роботу. Вже не маленький, двадцять два все-таки. Чи на які кошти він збирається гуляти весілля і утримувати сім'ю? - відповів я дружині, перебираючи виделкою вміст тарілки.
--
А ти хіба почав мало заробляти? Чи так любиш власного сина, що шкода грошей на весілля?
--
Не вигадуй, сина я люблю, але річ не в тім.
--
А мне? Мене ти любиш? - в §§ очах вже не перший рік тліло це болюче питання, ця тема, яко§ останнім часом я не палаю бажанням торкатись, бо не можу дати однозначно§ відповіді. Майже щодня ми сваримось через цю, як мені здається прикрість, яка перестала мене хвилювати за стільки років, а §§ навпаки - щодалі, то більше хвилює.
--
Валеріє, ти знову провокуєш сварку. Навіщо? Тобі подобаються сімейні драми? Тоді можна я не буду приймати в них участі, добре?
--
Не любиш... - сумно констатувала вона.
--
Припини. Скільки можна про одне й теж? Ми дорослі люди, в нас дорослий син, а ти поводишся так, наче тобі п'ятнадцять!
--
Ти ніколи не любив мене по-справжньому, жодного разу за все подружнє життя не сказав, що кохаєш. Я могла бути тобі матір'ю, сестрою, подругою, навіть дружиною, але не коханою жінкою. Ніколи. Ти навіть обручку перестав носити, одягаєш §§ лише у свята, щоб тво§ родичі не помітили того, що відбувається у нас із тобою.
--
Валеріє... - намагався перервати §§ я, хоча знав, що марно, адже якщо вона щось починала, то вже не могла зупинитись не перегнувши палиці.
--
Ну ж бо, скажи мені, що я не права? - знову почалися сльози.
Не уявляю, як інші чоловіки проходять через цю жіночу кризу бальзаківського віку. Напевне, якби ми не були одружені стільки років, я б подумав, що вона вагітна - з постійними змінами настрою, вічними сльозами та докорами, але, на скільки мені відомо, по декілька років бувають вагітними слони, а не люди.
А за вікном, яке на цей час стало мо§м спасінням, як ніколи яскраво світило сонце у далекій небесній блакиті, і легкий вітерець, хитаючи верхівки дерев, бавився на землі тінями, складаючи §х у різноманітні кумедні фігури, у яких, придивившись, можна було вгадати силуети чи то маленьких мешканців лісу, чи то невідомих космічних прибульців. Дружина ж невпинно щось говорила. І нехай, якщо від цього §й стане легше.
--
З мене досить. Я йду. Приємного смаку, - відповів на все це я і подався до кабінету.
Як же мені все набридло. А можливо в §§ словах дійсно є сенс? Чому я одружився з нею? Щось не пригадується мені шалених почуттів до ціє§ жінки. І ким же я став за ці двадцять з копійками років подружнього життя? Що маю зараз - сина, якому вже не потрібний, бо він спроможний сам лаштувати своє життя, великий письмовий стіл, під зав'язок набитий купою пописаного паперу, дружину, яка не може жити без пліток та пересудів - сіре буденне життя. Навіть згадати нічого. У мене постійно панує одна дорога між двома пунктами призначення, перший з яких має доволі оригінальну назву - "дім", а другий не менш дивакувату - "робота". А хотілось зовсім інакшого. Єдина моя схованка - документи - зариваюсь в них з головою, щоб хоч трохи відволіктись від усіх проблем. Довіреності, податкові нагадування, накладні - хоч вони не чіпляються до мене з дурнуватими запитаннями.
ІІІ
День у божевільні
--
Підйом! Час приймати ліки! - знову ця набридлива бабця-медсестра. Сьогодні лише п'ятий день мого перебування тут, а вона вже дістала мене, наче дірка в кишені.
--
Не треба, будь ласка, - радісно почала я, - Мені вже краще!
--
Не галасуй, - як завжди сердито відповіла вона, насупивши сво§ брежнєвські брови, - А то замкну! Накази лікаря не обговорюються!
Замикала вона неспокійних хворих у спеціальній палаті, де окрім ліжка більше не було нічого, і протягом доби не випускала на прогулянку. Але ж зі мною так не можна. Мені, як нікому іншому, потрібно бачити сонце:
--
Ні, не треба, - схвильовано та трохи налякано відповідала я, - Хіба ти не чуєш мене - мені краще...
--
Лікар наказав, то ж не супереч мені, - насупила вона брови ще більше.
--
Невже ти така стара, що забула людську мову? Прохаю, не треба.
--
Востаннє повторюю: час приймати ліки! - стояла вона на своєму.
--
Ну звичайно, на людей тобі начхати, ти ж вмієш лише зі сво§ми котами спілкуватись, сподіваючись, що хоч якісь створіння любитимуть тебе, але не полюбить ніхто - душа в тебе чорна, стара зла відьмо! - почали нагадувати про себе мо§ хворі нерви.
--
Кому ти потрібна зі своєю брехнею, божевільна?! - а це вона сказала даремно. Такого ставлення я терпіти не збиралась.
--
Я не божевільна. Хоча в твоєму розумінні можливо і так, якщо ти вважаєш правду божевіллям.
--
Хто ти така, щоб судити мене? - брови так і не розходились з одніє§ сумісно§ точки перетину на лобі.
--
А хто ти, щоб називати мене божевільною? Ти сама вже давно збожеволіла! Це тебе потрібно лікувати! - вже зовсім не радісно доводила §й я.
--
Цього я тобі не подарую! Посидиш сьогодні замкнена та наразі подумаєш як треба поводитись, можливо і зрозумієш, Попелюшка біснувата!
Мені сумно і самотньо. Я не можу сидіти тут, доки сонце ще хоч трохи видніється на обрі§. Воно має допомогти мені все згадати.
--
Я хочу до сонечка! Відпусти! Відкрий! Мені потрібне сонце, а не заспокійливе, стара дурепо!
Як поранена птаха б'ється у пошуках допомоги у вікно, билась я у ці непокірні бісові двері, хотіла свободи. Сльози щомиті вмивали мене липневим дощем, але все марно. Я знала, що принаймні до завтра сидітиму тут, замурована в чотирьох стінах і бачити той самий чи то сон, чи то видіння, чи то, як називають це лікарі, галюцинацію, де сяє моє сонечко, світить мені, а він поруч, мій дивний забутий спогад. Знати б ще хто він... Його руки так само в мо§х долонях, такі ж теплі і кохані, як минулого разу. Тепер я можу пестити §х, прикладати до своє§ щоки і навіть милуватись його вустами, ласкавою посмішкою.
--
Не бійся, підійди ближче, - прошепотів голос нізвідки.
Цей голос такий солодкий і добрий до мене:
--
Хто ти? - запитала я.
--
А ти хіба не знаєш?
--
Ні. Ти вже вкотре приходиш до мене, але я чомусь не можу тебе пригадати. Ти розкажеш мені?
--
Моя бідна кохана дівчинко, як же я сумував за тобою, скільки років шукав тебе... Не бійся нічого. Все погане мине. Ти згадаєш, а я допоможу тобі, гаразд? - мене здивували його слова, виходить, він до мене не байдужий...
Не розумію чому та я довірилась цьому голосу. Він здавався таким рідним.
--
Ходімо зі мною, - ще тихіше прошепотів він.
І я пішла... Несподівано ми опинились в човні, який плив сам спокійною рікою. А вода в ній була така гладенька, що я могла бачити своє відображення, як у дзеркалі. Ми пропливали вздовж гарного літнього берега з яскраво-зеленою травою, всипаного різнокольоровими дикими квітами, над якими у шлюбному вальсі кружляли барвисті метелики, а далі від берега стояв непохитний темний ліс, але і він здавався зараз привітним і усміхненим.
--
Чому ти приходиш лише уві сні? Прийди і забери мене звідси, благаю,- просила я свого супутника, обличчя якого так і залишалось невпізнаним та осяяним лагідними небесними променями.
- Я обов'язково по тебе прийду. Дай мені трохи часу. Якщо я знайшов тебе у снах, то неодмінно знайду насправді. Ти тільки пробач мені.
- Ти це про що? - здивувалась я.
--
Ти зараз згадаєш, але, заклинаю, пробач. Пробач за всі ці роки. Пробач за те, що не втримав тебе тоді, а змирився і відпустив, хоча знав, що не треба. Ти пробачиш?
--
Так, - ледь чутно відповіла я, так і не зрозумівши, що він мав на увазі.
Раніше непорушна, постать поворухнулась і сіла ближче, а мене знову охопило тремтіння, але воно було таким приємним, що не налякало ні його, ні мене. Він нахилився до мене, обійняв і торкнувся сво§ми вустами мо§х. А його погляд - ці закохані блакитні очі - я зрозуміла, що теж багато років сумувала за ними. Він пригорнув мене до себе і стиснув так, що наче величезна хвиля жару хлюпнула на мене дев'ятьма балами за шкалою Ріхтера і... Якісь, раніше потаємні для мене, двері відкрились, а там... Там я побачила сонце, цю гарну уквітчану галявину і закохану пару, впізнала дівчину - це була я, тільки багато років тому, а парубок - це було моє перше справжнє кохання.
Прокинувшись, я згадаю все, що зі мною сталось за останні двадцять шість років. Згадаю і захочу померти. Померти, щоб не плакати, щоб не відчувати болю та відчаю, померти, щоб сховатись від цього жорстокого і безглуздого світу...
ІV
Спогад
Перериваючи засмічений непотрібним папером письмовий стіл, я знайшов сьогодні старі листи, надіслані на моє ім'я. Я вже встиг забути про них, поховати у власній пам'яті. У цих листах моя перша справжня любов. Тоді я був переконаний у тому, що кохання існує. Значить все ж таки було: я дійсно кохав по-справжньому, не міг без не§ ані жити, ані дихнути, але все відбувалось так давно, що зараз здається, що це було щось дитяче, на§вне, безтурботне. Вона пише, що кохає мене...
Стільки років я думав, що ці листи або спалені, або загублені... Цікаво, що сталося з нею зараз, чи пожалів §§ час? Мені страшно згадувати, що було тоді, адже я не один раз образив §§, а вона мені пробачала постійно, бо, напевно, дійсно кохала. А я, ідіот, так легко розчавив тоді все - всі почуття, наді§, мрі§. Зараз все могло б бути інакше. Вона була б поряд, я б кохав §§, як ще нікому не вдавалось в цьому житті, самі сузір'я заздрили б нам. Але не збулось. Й досі з пам'яті не стерлись спогади про те, як вона при§здила до мене сюди, де мешкаю я зараз, ще до мого одруження, як чекав я §§ на вокзалі, не знаючи, що говорити при зустрічі, та чим бавити взагалі. Та тільки-но я §§ бачив, все задумане і загадане зникало. Вона... Це була вона - така ж красива і ніжна. Нам було по двадцять три роки. Годинами ми могли блукати цим малесеньким містечком говорячи про те нестримне почуття, яке вирувало всередині нас від одного випадкового погляду.
На землі тлів недопалок, все більше розпалюючи моє почуття до не§. Це був майже гіпнотичний стан, коли не бачиш і не чуєш нікого і нічого навкруги, а на зовні проситься лише одне бажання - бути ближче, ще ближче, наче це говорила мені сама сила тяжіння; слідкувати очима лише за §§ вустами, чути слова кохання, радіти §§ усмішці і очам - ласкавим, закоханим і сірим, як попіл, а в §х недосяжній глибині горіло незгасиме багаття і я був впевнений, що жоден буревій не в змозі його загасити, бо воно величезне і палке, воно стільки років зігрівало мене і вело крізь темряву сумнівів. А губи - ці розкішні чуттєві губи - за один дотик до них я перевернув би зараз догори дригом хоч всесвіт.
Коли ввечері приходили ми до мене, навіть не встигали знімати речі: вони злітали за мить, тримаючи курс від ліжка до станці§ "Підлога". А далі - далі було щось неймовірне: §§ дотик був найніжнішим за все, що є у світі, а поцілунок... Вся вона була неймовірною... Прокидаючись зранку, я відчував дивний приємний спокій через те, що вона поруч, а отже все саме так, як має бути, все у світі на сво§х місцях і вона біля мене, мій янгол, моя небесна зіронька. Доки вона спала, я довго міг знову і знову споглядати §§ довершено-привабливі риси тіла і обличчя, маленькі, ніби дитячі, долоньки, та як неохоче відкривались ці великі сірі очі, осяяні вранішнім сонцем. Це була сучасна Афродіта, яка спустилась до мене з верхівки Олімпу. Коли вона діставала сигарету, мені до безтями хотілось бути на місці ціє§ шкідливо§ звички - відчувати як огортає вона мене сво§ми вустами, проникати у не§, як дим, і літати від щастя після §§ видиху, а попіл - попелом були §§ очі - сірі, великі, палаючі...
Гостювала вона в мене тиждень. Щодня я, як ніколи летів додому, швидше до не§, доки вона тут. Інколи здавалось, я прийду, а §§ нема, наче б то наснилась вона мені, коли ні - двері відчинялись - і на порозі чекала на мене моя кохана дівчинка з сірими, як попіл очима. А як заздрили мені мо§ і друзі, і вороги, і звичайні знайомі! Я був щасливий, ніби знайшов скарб, а вона і була мо§м скарбом. Ї§ не можна було порівнювати з іншими жінками - вона була іншою - найкращою з-поміж усіх: так як вона, мене не розуміли навіть батьки. Моє життя перетинало ще не мало жінок, але таких, як вона, більше не траплялось. Інші були пустими, якимись несправжніми, не наповнювали мене почуттями. Окрім фізичного, я не знав з ними нічого іншого. Навіть не цікаво було з ними говорити, та й не було про що. Про небо і зорі, про те як літаючі кораблі тиняються космічним простором - банально. Із закінченням подарунково-цукерного періоду закінчувався й інтерес до тих інших жінок. Можливо, комусь вони і здавались гарними чи принаймні привабливими, але не мені. Для мене вони всі були однаковими, навіть дещо схожими як зовні, так і внутрішньо. Лише одна жінка яскраво вирізнялась з-поміж них - та, яка навіки була моєю, навіть не знаходячись поруч. Вона могла замінити мені все і всіх: і приятелів, і коханок, і дружин, і навіть повітря - я жив і дихав тільки нею, моєю богинею, і рай, і пекло, і злет, і падіння, і небо, і море, яким були §§ очі, кольору попелу, - всім стала вона для мене. Напевно тоді я ще зовсім не підозрював, що цей попіл погасить мене назавжди. І я дійсно згаснув. Згаснув, щойно §§ не стало поруч. Згаснув, щойно відпустив §§, щойно подарував іншому. Тисячі разів вона казала, що готова покинути все, аби лишень бути зі мною, а я відмовчувався - боявся завдати §й шкоди сво§м, як мені здавалось, неприйнятним для не§, способом життя. Я вважав, що вона не витримає, що військовий чоловік - це не для не§, хоча щоразу вона намагалась переконати мене в протилежному. Я втратив §§. Визнаю тепер, що безглуздо. Визнаю, що назавжди. Визнаю, що власними руками зробив нещасним і себе і §§. Вона про§хала сотні кілометрів, заради зустрічі зі мною, а я злякався. Злякався тоді майбуття, злякався покалічити життя §й, хоча знав напевно, що так як я ніхто і ніколи не любитиме §§ в цілому світі. Тепер вже марно на щось сподіватись. Занадто багато років минуло з тих пір. Я впевнений, що вона щаслива. Вона заслуговує на це, бо є неймовірною жінкою, моя прекрасна і далека Афродіта.
V
День шостий:
вічна пам'ять німа.
Більше я не галасувала і стало непотрібним замикати мене відтоді. Шостого дня я знову гуляла парком лікарні, підіймала очі до сонця, та вже не раділа йому. Воно дійсно допомогло згадати, але, нажаль, саме те, чого не хотілось. Я двадцять шість років тікала від цього, як божевільна, двадцять шість років мріяла забути, викреслити до дідька зі свого життя, хотіла справжнього, а не спогад, який кинув мене двадцять шість років тому, хотіла нормального життя, а не видінь, хотіла не знати більше наперед майбутнього, ані свого, ані чийогось іншого. Почуття жорстокі до людини, а пам'ять - німий диявол, який позбавляє тебе сенсу життя і ти стаєш божевільним.
... Пам'ятаю як мені виповнилось сімнадцять. Я й досі ненавиджу це число, бо саме тоді я почала потроху божеволіти. Вечір був темним, а я самотньою. Відкілясь визирнула чиясь тінь і пішла слідом, а що було потім - згадувати важко, та не через те, що не можу пригадати, а тому, що таке пригадувати неможливо. Ця дика тінь жбурляла мене об кожну стіну, намагалась зірвати одяг, била по голові так, що здавалось голова ось-ось відпаде, та я трималась, з ненавистю дивилась §й у вічі, але вона була сильнішою. Моя непокірність дратувала §§ і тінь почала мене душити. Я лежала майже роздягнена, прикрита лише шматками порваного одягу на ковдрі з брудного снігу не в змозі ковтнути й крихти повітря і відчувала, що це кінець. Кажуть, за мить до смерті перед очима промайне все життя. Брешуть... Нічого там не промайне. Тоді в голові крутилась по колу лише одна думка: невже я помру такою безглуздою смертю? А що буде на ранок, коли мене знайдуть? А що буде з мамою? Що буде з нею, коли §й скажуть, що я померла? Що буде, коли вона дізнається як саме це сталось?
--
Я все зроблю, тільки відпусти, - прохрипіла я до ціє§ тіні з останніх сил, з останнього видиху.
І тінь відпустила. Ї§ налякала моя незайманість, і, мабуть, тому вона змусила мене стати навколішки...
Декілька наступних днів і ночей я не здатна була ні на що, окрім того, як плакати. Брудний, захований від мами, покалічений одяг щоразу нагадував про те, що сталось. Страшно було наближатись до нього, не те, щоб бачити чи торкатись. Від отриманих ударів одним величезним синцем боліло все тіло, та було байдуже. Потрібно було радіти тому, що я залишилась живою, та я відчувала себе померлою. На чи§сь питання могла давати лише стандартні відповіді: так, ні, напевне, не знаю. А як жахливо було залишатись одній... Постійно тремтіла від будь-якого стороннього звуку, від будь-яко§ звичайно§ тіні у власній кімнаті і плакала. З того часу я ненавиджу сніг і холод, ненавиджу ніч і темряву, тільки сонце назавжди залишалось моєю втіхою.
Тепер я впевнена, що доля існує. Позбавивши мене гордості і честі, змушуючи платити величезний податок - сльози, доля, згодом, дарує мені кохання - справжнє, ненагране, найперше. Цей подарунок завжди був поруч, ніколи не залишав мене одну, не дозволяв моєму "дахові" §хати далі. Я по-новому вчилась посміхатись, не боятись ночей і снігів, вчилась кохати, пробачати та просто жити. Тоді я була зовсім іншою - маленькою і дурненькою дівчинкою.
Через два роки щастя, коли я нарешті повністю ожила, зрозуміла велику істину: життя - це своєрідна зебра, яка скаче тропічними лісами, - білу смужку на §§ міцному тілі постійно змінює чорна, а чорну - біла, але так чи інакше всі вони сходяться в одному безпросвітному місці позаду.
--
Привіт, - почула я на іншому кінці дроту, піднявши телефонну слухавку, - В тебе все гаразд?
--
Привіт, Руденька. Начебто все, як раніше, а чому ти питаєш? - відповіла я.
Це телефонувала моя подруга. Ї§ справжнє ім'я - Настуся, але через колір волосся друзі дали §й прізвисько Руда.
--
А що з Лесиком? Ви хіба розійшлись? - запитала Руденька.
Мене здивувало таке питання. Вона не була однією з тих, хто міг би так безглуздо жартувати серйозними речами:
--
Ти мене дивуєш, звісно ні. Розповідай, що сталось, - збентежено та зацікавлено вслухалась я.
--
Просто, я щойно бачила його у вікні, - якось сумно і тихо промовила подруга.
--
Ну то й що? Він був не в гуморі?
--
Навпаки, веселий, як ніколи...
--
Та не тягни ти! - рознервувалась я. - Кажи прямо, як є!
--
Він був не сам.
--
А з ким? Знову з Данилом? Ну я йому розповім ввечері, якою дорогою дідько §здить!
--
Ні. З Ритою... - зовсім тихо прошепотіла подруга.
--
Продовжуй будь-ласка.
--
...Вони... Вони йшли кудись, тримаючись за руки, а потім... Потім він зупинився і... поцілував §§...
Тремтячими руками я тримала цю кляту слухавку, яка повідомила мені таку новину. З хвилину мовчала, не могла зрозуміти змісту поді§, а потім на обличчі розлилось гаряче й солоне:
--
За що, Руденька? Я не заслуговую на це! Вона ж моя подруга! Вона єдина знала все про наші стосунки з Лесиком, про мо§ почуття до нього... А тепер... А що тепер? Що робити, Руденька? Я не зможу жити без нього, розумієш, не зможу. Навіщо вона так вчинила? Я ж ніколи не робила §й нічого поганого, навіть не дивилась на те, що належало §й. А вона... Хочеться померти.
--
Припини! Благаю, не нароби дурниць! Ніхто не вартий цього! Лесик показав своє справжнє обличчя, отож це доводить, що він не заслуговує на тебе!
--
Дякую тобі, Руденька... Бувай...
Тіє§ миті померла частинка мене. Я навіть не в змозі була посміхатися, чи просто спілкуватись із друзями. Нікого не чула, не бачила, шукала сп'янілими очима тільки його серед усіх - серед мільйонів випадкових перехожих. Всіх називала його ім'ям, сама не знаю чому... Чомусь... Друзі розповідали якісь дурнуваті історі§, намагаючись втішити, але я так само на щось сподівалась, мріяла про щось, у щось на§вно і відверто вірила. Того дня сльози стали мо§ми супутницями і радницями. Я плакала, але знала, що навіть коли минуть дні, тижні, або, якщо так треба, роки, я все одно чекатиму на нього, хоч тут, хоч на небесах і вірила, що ми зустрінемось, і відкілясь знала, що буде той другий шанс, який сьогодні доля мені не подарує, тому що вже сталась маленька смерть - того дня померла частинка мене.
Вранці я ледве пригадала минулий вечір алкоголю. Навіть на дні жодно§ з випитих пляшок я не знайшла виходу. Згадую, що телефонувала Риті. А що я §й говорила? О, згадала! Я сказала, що наб'ю §§ зрадливу пику і змушу надалі думати блондинистою головою, а потім говорила з Лесиком - він вмовляв не чіпати §§, казав, що Рита тут ні до чого, але я стояла на своєму. Жах. Це була не я. В мені говорив алкоголь і, мабуть, не лише говорив, а й правив мною. Сидячи у ванній кімнаті з ножем, під шум витікаючо§ з крану тепло§ води, я довго плакала і писала прощального листа йому та мамі. Ніж по шкірі ковзав боляче, руки тремтіли, та серце боліло і стукало сильніше. Було начхати на все, здавалось я у повній безвиході. Здавалось, далі не буде нічого. Його більше немає в моєму житті і §§ також, а є тільки сум, сльози і спогад. Минулося: вчасно зайшла мама і вихопила ножа. Декілька днів залишався ледве помітний шрам - ніж не розрізав шкіру до кінця, не захотів дістати до вени.
За тиждень Лесик по§хав з міста, а ще за тиждень він розійшовся з Ритою, не скажу, що без моє§ участі. Я постійно дзвонила йому, казала, що люблю, і було начхати, чи приємно йому це чути, §§ ж поливала брудом. Я зненавиділа його, і робила все для того, щоб йому стало так боляче, як було мені. А потім по§хала і зрадниця-Рита в пошуках якогось кращого життя, блискучо§ кар'єри, тікаючи від моє§ помсти та від спогадів, які §й весь час буде навіювати це місто. Більше ми з нею не зустрінемось. Єдине, що дізнаюсь я про не§ за декілька років, так це те, що вона народила сина і назвала його Лесиком. Після останніх подій зі мною залишився лише сум і страх. Щось невідоме переповнювало мене зсередини: хотілось плакати та в той же час сміятися в обличчя долі скаженим сміхом. Хвилі ображених сліз поступово злижуть з берегів серця нещодавно залишені Лесиком сліди. Десь в темноті почуттів спалахуватиме біль і зриватиметься з вуст нещасним стогоном. Навкруги буде тихо і пусто. Але в глибині зраджено§ безпритульно§ душі тлітиме промінь наді§. Я марнітиму на самоті. Не буде в мене нічого, окрім його блакитних очей на фотографіях. Життя знову потекло частими струменями зливи за зачиненими вікнами моє§ долі. І це було щось зовсім інакше, кардинально відмінне від попереднього. "Ти ніколи не навчишся бути самотньою", - казала мама. І правильно вона казала. У пошуках чогось подібного до минулого життя, досить часто траплялись мені чоловіки, для яких я була мрією, але занадто далекою і нереальною, або такі, що вбачали в мені лише іграшку, таку собі бездушну ляльку. Мені подобалась §хня увага, компліменти, подарунки, зізнання, пропозиці§, але жоден з них не міг викликати в мене тих почуттів, які я відчувала до Лесика. В житті пануватиме повний штиль, саме такий як перед новим буревієм.
--
Доброго вечора, дівчата! Вас все влаштовує? Претензій немає ніяких? - звернувся до нас із подругою невідомий, але симпатичний чоловік у столичному нічному клубі.
--
Начебто все гаразд... - невпевнено відповідала я.
--
Не лякайтесь! - розсміявся він. - Я власник цього закладу, тому іноді цікаво дізнатись думку нових відвідувачів. Ви ж бо завітали вперше, я не помиляюсь, бо якщо це не так, я нізащо не пробачу собі того, що не помітив таких очей раніше? - з оцінюючим поглядом говорив незнайомець.
--
Саме так, ми тут вперше, - продовжувала я діалог, - Поки що нам все подобається.
--
Приємно це чути. Якщо виникнуть якісь проблеми, чи зауваження, звертайтесь до мене не соромлячись. Я сидітиму он за тим столиком, - він усміхнувся і показав рукою на VIP-зону, що зазвичай у Голівудських фільмах призначається для власників та важливих заможних гостей. І це не дивно. Там стояли найвишуканіші меблі від відомого тогочасного дизайнера. Чого лишень варті були шкіряні та зручні на вигляд дивани...
--
Ти йому сподобалась, - зауважила Руденька.
--
Мені байдуже. Я при§хала сюди відволіктись від усіх нещодавніх подій, а не у пошуках "літнього" спонсора. Досить з мене усіляких закоханостей! - без будь-яко§ зацікавленості відповідала я.
--
Який же він "літній"? Більше ніж тридцять п'ять я б йому не дала.
--
Нічого собі! Тобі, часом, каструлі зранку на голову не падали? Це ж більше десяти років різниці!
--
Яка ж ти вередлива, виявляється! Проте небідний, гарненький, солідний і навряд в його голові "живуть такі ж прусаки", як у деяких наших однолітків, - намагалась переконати мене подруга.
--
Не будемо переходити на особистості. Я тут з тобою заради того, щоб забути Лесика, а не для того, щоб ти мені постійно нагадувала про нього та про його прусаків! Досить!
--
Справа твоя, але я б його на твоєму місці не прогавила, - вперто наполягала подруга на своєму.
--
Ти своє місце спочатку до ладу приведи. Ось і до тебе кавалер наближається, до речі з квітами і нашого віку!
Однак я помилялась. Казка про Попелюшку з Руденькою в головній ролі не справдилась. Молодий кавалер виявився не принцом, а звичайним посланцем, без будь-яко§ карети і навіть без чарівного гарбуза, а квіти з запискою призначались зовсім не для подруги.
--
Юна пані, це Вам, - промовив простягаючи букет з 9 високих троянд кавалер.
--
Дякую, але ніяких квітів я не замовляла, - потроху прокидалась в мені злість від того, що ніяк мене не залишать в споко§.
--
Не треба на мене ображатись. Я лише посланець. Ви ж не хочете, щоб через Вашу відмову я залишився безробітним?
--
Ну то віддайте квіти замовнику: і в мене настрій залишиться нормальним, і з Вашою роботою теж все буде гаразд.
--
Та візьми ти §х! Чого б я ото на людей кидалась? - втрутилась Руденька.
--
Тобі потрібно, ти й забирай, - відказала я, і Руденька послухалась поради.
--
О, тут така цікавинка у записці! - зраділа подруга, чим змусила мене прочитати текст.
- "Виглядаєш приголомшливо! Пробач, що спершу підійшов з порожніми руками та дозволь забронювати перший повільний танець із тобою? Руслан."
Розуміючи, що безглуздо опиратись, я просто ніяк не відреагувала. Мені насправді було байдуже, адже спустошене серце й досі промовляло лише одне ім'я: Лесик... Банально, але повільна музика почала грати майже одразу.
--
Дозволите, - звернувся до мене той самий Руслан, простягаючи відманікюрену руку, яку прикрашав помітний золотий браслет.
Нічого не відповідаючи, навіть без жодно§ посмішки я підвелась і пішла разом із ним. Зауважу, що це був не єдиний мій танець цього вечора з новим кавалером, навіть дещо навпаки, окрім Руслана мені так і не вдалось познайомитись ні з ким іншим, він наче Зевс зі свого VIP-Олімпу шкварив блискавками з очей усіх охочих підійти до нашого з Настусею столика. Однак, якщо не враховувати це, вечір пройшов неймовірно. Здавалось, музику було підібрано саме під мій настрій і смак. Нам було весело і приємно, а мені особливо, адже весь негатив, який залишив мені Лесик, я немов викидала з кожно§ клітини тіла, танцюючи спочатку на танц-майданчику, а пізніше, увійшовши в азарт, на скляному подіумі, з якого лише лінивому не було мене видно.
--
Ну що, Руденька, будемо збиратись додому? Вже, напевно, ранок.
--
Тільки от як ми по§демо? Не бачу жодного таксі, - підмітила подруга, вийшовши на вулицю, - Втім, мабуть я здогадуюсь як - озирнись.
--
О ні, тільки не це, - біля виходу, наче принц з білим конем стояв Руслан, тримаючи ключі від авто.
--
Можна, я спробую зарадити вашій ситуаці§? - питав він.
Мене наче заціпило. Я розуміла, що §хати потрібно, але ж з незнайомцем?
--
Погоджуйся... - шепотіла Руденька.
--
Ні, ти що! Ми ж ледве знайомі, до того ж з ним я не по§ду!
--
Тоді прийдеться йти пішки. Ти готова до пристойно§ дистанці§ на підборах?
--
Добре. Але §демо виключно додому і без натяків на наступну зустріч, зрозуміла!
--
Оце вже діло! - раділа Руда.
Дорогою ми насміялися, здавалось на ціле життя наперед. Руслан виявився порядним "хлопцем", навіть "хлопчиськом". Його характер та манери спілкування зовсім не відповідали вікові. Тоді мені хотілось зустрітись з ним знову. Щось таке було в ньому, що притягало і не полишало думок, хоча він і трохи не був схожий на Лесика - із зовсім не блакитними очима, а зеленими і цікавими, не такий чорнявий, а зовсім навпаки - зі світлим волоссям, до того ж зовсім не серйозний (в хорошому розумінні цього значення). Характером він нагадував мені батька - постійно жарт за жартом, завжди з посмішкою, з відкритою душею і величезним добрим серцем.
- "Руслан" - ім'я, що прийшло з арабсько§ мови та означає "лев". Цікаво... - читала я Руденькій з яко§сь розумно§ книжки про імена.
--
То чому б не спробувати? Мені здається, що з ним в тебе може скластися серйозно. Тим паче, скільки можна бідкатись цими чоловічими серцями? Якби ми з тобою жили в часи королів, графів, замків, то наше місто населяли б одні жінки.
--
Це чому ж? - розсміялась я у відповідь.
--
Перестрілялись би вже всі на дуелях. Ти ж кого схочеш до могили доведеш сво§ми витребеньками. Щось шукаєш і шукаєш, невідомо що. Сама хоч знаєш?
--
Якби я знала, вже б знайшла. Доречі, "Олена" означає "світла" або "вогонь".
--
Це вже точно! Скільки сердець ти вже на своєму вогнищі підсмажила?
--
Не знаю навіть чи варто продовжувати стосунки з Русланом, - не відриваючись від книги продовжувала я.
--
Думай, але не ображай його. Він для цього занадто хороший. А ти все Лесика ніяк не забудеш?
--
Вже не знаю. Боляче мені. Доки не бачу його, навіть згадую зрідка, але ж достатньо глянути на фото і знову плачу. Ковзнуть пальці його обличчям - і ніби поруч він, торкнусь його губ, міцних плечей - все таке занадто рідне і, здається, що я відчуваю його тепло, а він у відповідь дивиться на мене з фотокартки скам'янілим, застиглим в одній миті поглядом, ще закоханим і багатообіцяючим.
--
А раптом тобі Руслан допоможе забути? - ще більш затято наполягала Руденька.
--
А раптом ні? Не знаю. Нехай що буде, те й буде. Руслан, так Руслан - все ж краще, ніж нічого. Залишилось лише закохатись.
--
Навіщо ти так? Він хороший, хіба ти не бачиш? Щось таке цікаве в ньому є...
Ми зустрічались. Спочатку як знайомі, пізніше як друзі, а потім... Я дізналась, що він розлучений, має доньку на чотири роки молодшу від мене, але це мене не лякало. Те життя, ті почуття, які дарував мені він зробили мене іншою, змусили на деякий час по-новому дивитись на світ і любити перш за все себе.
--
Ну і як там твій "лотерейний квиток"? - цікавилась Руденька, - Куди летите цього разу?
--
Руслану потрібно до Італі§. Він летить у справах, а я причепом.
--
Одружитись ще не пропонував?
--
Що ти? Я й сама не готова. До того ж мало часу минуло від нашого знайомства.
--
Ось як! Значить, щоб подарувати тобі машину - достатньо часу, а для одруження - ні?
А я дійсно ще не була готова. З-за ширми богемного життя я вже кволо, але ще чула ніжний голос Лесика. Те, що я вмію жити і забувати я довела всім, окрім себе само§. А потім, не по§хавши одного разу з Кирилом за кордон, а залишившись вдома під наглядом власних двояких почуттів, вкотре зрозуміла прадавню істину: від ненависті до любові - один крок - і навпаки. Мені вистачило одніє§ випадково§ зустрічі з Лесиком, для того, щоб все в голові пішло шкереберть. Я знову опинилась не надовго "на сьомому небі" разом з першим коханням.
Одного ранку, за декілька днів до повернення Руслана, я зустріну Олеся:
--
Ти повернувся? - здивуюсь я неочікуваній зустрічі. - До кого? Надовго?
--
Для початку, взагалі-то, вистачило б звичайного привітання, - усміхнувся у відповідь Лесик.
--
О, пробач, привіт...
--
Я теж дуже радий тебе бачити. Ти ані трохи не змінилась.
--
Помиляєшся. Змінилось повністю моє життя, люди навколо мене, а отже і я сама.
--
Начуваний я про тво§ зміни, і про твоє нове життя теж чув. Добрі люди не залишають мене непоінформованим.
--
Ну то, можливо складеш компанію? Небо хоч і хмарне, але просто наполягає на прогулянці.
--
З радістю...
Йдучи поряд із ним, мені здалось, що ми так само закохано, як і раніше гуляємо містом, але Лесик чомусь був сумним, як і похмурий день, що панував тоді. Здавалось, небо ось-ось повинне було впасти тоннами води на землю.
--
То ти відповіси врешті решт на моє найперше запитання? - не полишала мене цікавість. - Чи надовго і до кого ти повернувся?
--
А хіба це важливо зараз? - ми зупинились і, взявши мене за руку, Лесик уважно дивився мені в очі, наче намагався віднайти в них відповідь на одвічне запитання Шекспіра. - А якщо я відповім, що повернувся... до тебе? - його погляд наближався і вже не був зупиненим на мо§х очах, а стомлено блукав усім обличчям, я вже відчувала його дихання, коли наші вуста знову торкались одне одного, так пристрасно, наче не могли зробити цього більше вічності... - Мені потрібно тобі дещо сказати. Це важко, але я мушу, - його очі опустились, наче вросли корінням у землю, - Ми не можемо більше бачитись...
--
Що? Якщо це жарт, то невлучний, - не повіривши відповідала я.
--
Я не жартую.
--
Знову? Це безглуздо. Ти ж розумієш, що за наступно§ нашо§ зустрічі, нас так само тягнутиме одне до одного, а бачитись нам, хочемо ми цього чи ні, доведеться ще якнайменш, декілька років.
--
Я одружуюсь.
Це було останнє почуте мною в той день від коханого. Не розумію, чому це справило на мене таке враження, адже я сама не була вільною. Мабуть тому, що і Руслан, і все те нав'язане ним життя слугувало весь час помстою для Лесика, а він, товстошкірий его§ст, так і не зрозумів цього.
Нарешті почався дощ. Я сиділа вдома біля відчиненого вікна і думала вголос, ніби розмовляючи зі зрадником:
--
Ти так просто пішов до іншо§, Лесику, навіть не подумавши про те, що хтось окрім не§ тебе також кохає і сподівається на взаємність. Не помічаючи мо§х надій і мрій про щасливе майбутнє, ти просто пішов. Дощ. Тільки завдяки йому ти не побачиш сліз. Знаєш, а я задоволена, що все закінчилось саме так - якщо пам'ятаєш, я ніколи не любила, щоб хтось бачив як я плачу, а ці маленькі безтурботні краплинки допоможуть приховати все: слабкість, гордість, біль від втрати і розбите серце.
Дощ не зупинявся. Я до останнього вірила, що він допоможе забути Лесика, який навіть не уявляв, що відбувалося тоді всередині мене.Дощ - він наче наспівував доволі знайому мелодію, але пригадати §§ не вдавалось. Він все охочіше намагався пролитись на землю величезними краплинами втрати, але все складнішими ставали його спроби очистити цю грішну землю від людсько§ зради.
Дощ затихав. Ось і все. Звістка про одруження з іншою стала останньою краплиною мого відчаю. Мабуть, лише божевільне від кохання серце спроможне на такий вчинок. Величезні сірі хмари і безперервний дощ - ось і всі мо§ друзі. Здавалося, небо плакало разом зі мною. Лесикові я вже не була потрібна, але ж я його дійсно кохала.
--
Це кінець. Але я ні в чому не можу звинувачувати кохану людину, - мо§ останні на той час слова. Вони лунали, як остання данина небу, як прощальна молитва про кохання, а за мить все мало закінчитись. Лише заревів грім, спалахнула блискавка - і докірливі краплини дощу оплакували непорушне тіло, яке зробило останній крок в невідомість.
Навкруги все було сірим. Десь в глибині коридору виднілося світло, мелькали люди у білих халатах і Лесик був поруч. Він прийшов. З букетом якихось жовтих троянд, але прийшов.
Того дня знову дощило, як і напередодні. Я не розуміла, чому це мокре прокляття тривало так довго? Більше не могла чути той пронизливий стукіт за вікном.
- Як ти себе почуваєш? Навіщо зробила це, дурненька, я ж не перестану любити тебе, хоч і одружусь, - звернувся до мене він.
- Ти сумуєш, Лесику? - кволо промовляла я, - Не варто. Вже досить гри. Що це? - здивувалась я наступному, що побачила, - По тво§й щоці біжить сльоза? Невже ти навчився по-справжньому кохати і співчувати горю інших? - в очікуванні відповіді я знову слухала стогін дощу.
--
Це просто дощ, - відповів він і, жбурнувши на підвіконня заплакані троянди, зник за завісою цього "просто дощу".
Я одужаю. За декілька місяців зростеться зламане від падіння стегно, але Лесика поруч вже не буде. Я навіть не знатиму, чи одружився він. Тоді з одного боку я не хотіла більше ніколи його бачити, а з іншого розуміла як багато не встигла сказати.
Наступну зустріч із ним мені подарує доля після його дзвінка, подарує для того, щоб я знову покохала, для того, щоб вкотре перевірити мене на витривалість.
Я по§хала до нього під величезною таємницею від Руслана. Я знала, що йду на зраду, але впевнено §хала на зустріч з коханцем. Все ж він не одружився з іншою і, мабуть тому, що це мені так лестило, я §хала...
Травневі ночі теплі і сповнені романтикою та бажанням. Ми знесилені лежали поруч, в одному ліжку, з однаковими почуттями, слухаючи одну й ту саму тишу.
--
Ти любиш його, - пошепки питав Лесик, повільно цілуючи моє тіло.
--
Я люблю тебе і тому я зараз тут. І знаєш, це так дивно - любити і знати, що ми ніколи не зможемо бути разом, але любити... Таємно набирати твій номер, тільки щоб почути рідний голос... Знаєш, а дорога назад існує, тільки потрібно хотіти і зуміти §§ відшукати, але вона є і ти зміг мені це довести.
--
Як саме? - пошепки запитав коханий, осипаючи моє тіло поцілунками.
--
Досить того, що я зараз тут із тобою і не пам'ятаю останніх років, коли ми були далеко одне від одного. Кажуть, закохане серце чує шепіт, який лунає з іншого краю Землі - тепер я знову його чую, тепер ти не залишаєш мене ані на мить. Ти всюди, Лесику, - в моєму серці, в душі, у снах. Ти став частинкою мене. Зараз я хочу жити лише заради того, щоб побачити тебе одного разу знову. Мені не важливо мине тиждень, або двадцять років, головне - побачити хоча б раз, нехай навіть здалеку, нехай навіть з іншою...
--
А як бути з тим, хто чекає на тебе вдома?
--
Сьогодні належить лише нам, Лесику. Скоро все буде як раніше. Скоро, коли я по§ду, нам доведеться повернутись до жорстоко§ реальності, де ми не разом, але сьогодні ти тільки мій, а я тільки твоя.
--
Але Руслан...
--
Він буде завжди - і за рік, і, можливо, за десять, але моє серце навіки твоє. Прийми, будь-ласка, цей скромний і дуже тендітний подарунок.
--
Я люблю тебе...
--
А я тебе... Ти даруєш мені миті, які я навіть за великого бажання не зможу забути, або розтоптати у сво§й душі.
--
Я люблю тебе, моє сонечко...
--
Потім, Лесику, будуть нові дні і старе життя, де, можливо, нам не судилося бути разом, але не сьогодні. Я люблю тебе - завжди пам'ятай про це, і знай, що всього можна досягти і все можна змінити і якщо так вирішено на небесах, то ми навіть в наступному житті будемо разом.
Які ж вони місячні, ці травневі ночі... І як же добре під цим місячним сяйвом бути разом з коханим...
VІ
Минуле згорає боляче
--
Любий, ти тут? Не дуже зайнятий? - почув я біля дверей кабінету. Це була дружина.
--
Що трапилось?
--
Ти й досі сердишся? - з якимось дитячим виразом обличчя питала вона.
--
Валеріє, в тебе щось термінове?
--
Не дуже. Просто хочу з тобою поговорити.
--
Про що?
--
Оксана все ж розлучається з чоловіком. Лише уяви, виявилось, що ця хвойда Віка вагітна від нього.
--
Це тобі знову Маринка напліткувала? - відповідав я, не підіймаючи очей.
--
Та ні. Про це всі говорять.
--
Я ж вже казав, що мені не цікаво. Чи ти навмисно дратуєш мене?
--
Що ти, ні. Давай поговоримо про щось інше?
--
Згодний. То про що? - хоча насправді мені зовсім не кортіло цих нав'язливих бесід з Валерією. Як же добре було до того як вона увійшла сюди: ніхто мене не дратував, не доводилось тужитись мізкам, через біль та перейми народжувати двоякі відповіді.
--
Ти знаєш, що я тебе кохаю?
--
Здогадуюсь, - сказав я, не знайшовши іншого потрібного слова.
--
А ти мене?
--
Валеріє, досить.
--
Ну скажи, що кохаєш! Я приготувала твій улюблений пиріг. Скажи, що кохаєш - отримаєш шматочок. Ну скажи! Скажи! Кохаєш?
--
Досить! - з неконтрольованим потоком емоцій вирвалось в мене. Я маю важливі справи. Навряд чи пиріг §м зарадить. Я йду. Повернусь ввечері.
Насправді не було в мене ніяких справ. Хотілось, щоб все і всі залишили мене в споко§. Я весь день ходив знайомими вулицями та згадував §§ - моє справжнє кохання, мою маленьку сірооку дівчинку. Як бачився з нею перед останнім сво§м від'§здом, як гуляли рідним містом до третьо§ години ранку, як обіймав §§, відчував, як б'ється §§ серце, як цілувалися з нею що десять кроків, щоб вона потім, йдучи там без мене, згадувала ті прекрасні миті, як плакала вона, прощаючись зі мною. Мабуть, відчувала, що назавжди. Як не вистачало мені §§ поруч у самотньому ліжку, як обіймався з подушкою, уявляючи, що це вона, моя Афродіта, як ненавиділи з нею сумну блакитну табличку з білими буквами, яка позначала місто, в яке мені знову потрібно буде §хати одному, без не§...
Сьогодні мені наснився дивний сон: я бачив §§. Вона плакала і просила мене забрати §§ звідкілясь, а звідки - навіть не уявляю, пам'ятаю лише жовто-білі кольори. А вона майже не змінилась. Плин років відобразився на §§ обличчі лише кількома ледве помітними смужками. Я й досі люблю §§... Побачивши §§ ціє§ ночі, розумію, що мене тягне до не§ так само, як і двадцять шість років тому...
Час невпинно спливав, стемнілі вулиці освітися ліхтарями і час було повертатись туди, де знову чекає на мене не вона, не та шкідлива звичка, якою мені інколи так хотілось бути.
--
Де ти був? - почувся стурбовано-ображений голос дружини, щойно я відімкнув двері.