Ляшенко Елена Владимировна: другие произведения.

Божевільна

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
 Ваша оценка:

   Олена Ляшенко
  
  
  
  
  
  
  
  

РОМАН

БОЖЕВІЛЬНА

  
  

Від автора

   Часом, Земля починає обертатись так швидко, що запаморочення голови стає неминучим. Але у великому світі, справжня назва якого "Божевільня", мало хто спроможний зупинитись хоча б на хвильку, озирнутись навколо, посміхнутись і почати просто жити, а не наввипередки бігти не відомо по що і не розуміючи навіщо, не знаючи напевне, що готує те майбутнє, якого ми так жадаємо, та що приховало те минуле, від якого хочеться тікати якнайдалі, навіть не встигнувши зрозуміти, що тільки-но на великому блискучому блюді пропонувало теперішнє.
  
  
  
  
  
  
  

І

Прогулянка

   Сонце нещадно випалювало очі, геометрично розділяючи небо на дві блакитні половини. Я йшла асфальтованою дорогою, навіть не намагаючись дивитись під ноги, минаючи нещодавно пофарбовані в жовтий колір лави, від яких й досі відчувався запах фарби, білі та жовтуваті стіни якихось будівель. Тут було тихо і спокійно, не чутно ані мирянського галасу, ані ревіння моторів сучасно§ техніки - все або біле, або жовте. Це одноманіття прикрашали лише дивакуваті стовбури дерев із зеленіючими шевелюрами. Навіть кущі цвіли цікавими, але, на превеликий жаль, жовтими квіточками - здавалось, §х також навмисне пофарбували разом з лавами, різниця полягала лише в тому, що квіти пахли значно приємніше, тільки ось від дотику до них і пальці і ніс також ставали жовтими. Незрозуміла будівля споглядала на мене сво§м багацьком очей в окулярах - десятками вікон з решітками з видом на цей, ніби парк, імені, напевно, Сонця, адже не просто так комусь захотілось поєднати домінування білого і жовтого кольорів. Відчути справжній живий світ можна було лише підійшовши до високого кам'яного паркану. Він був білим і холодним, однак приємним у цю літню спеку. Звідти весь час доносилось якесь гудіння, здавалось, що хтось там розводить бджіл, які весь час невтомно гомонять у великих вуликах. Мені хотілось тиші, однак бракувало якогось безглуздого, але чомусь знайомого і близького гудіння. Крок - і з-під моє§ ноги вилетів камінець - блискучий-блискучий від цього липневого сонця, ще крок - і кимось виплюнута жуйка прилипла до підошви мого капця. Але мені було байдуже. Я бачила сонце. Воно вже четвертий день йшло чітко прокладеним маршрутом, жодного разу не збрехало й на міліметр.
  -- Чи не набридло йому? Стільки років... - подумала вголос.
  -- О, ні, скільки віків! - перервала мене чиясь відповідь.
  -- Перепрошую, - задивившись на небесне світило, я випадково наштовхнулась на якогось молодика, - Перепрошую, ви щось сказали?
  -- Доброго дня. Ви помилились - не роками, а віками ходить сонце небом однією й тією ж дорогою - я вірно зрозумів зміст Ваших роздумів?
  -- Занадто вірно, - недовірливо відповіла я. Було неприємним те, що хтось підслуховує мо§ думки, та ще й намагається мене виправляти.
  -- Мене звати Володимир, - продовжував цей дивак, - Я тут новенький. Взагалі-то, практикант з університету. Досліджую причини та наслідки психофізичних вад людини. Саме зараз я намагаюсь винайти новий метод лікування галюцинацій. Уявляєте, якщо люди позбудуться нервових розладів, якщо жодні проблеми більше не змусять нікого виходити із стану рівноваги власно§ психіки та якщо винайдений мною курс лікування дозволить хворим більше не боятись всіє§ тіє§ чортівні, яка, зазвичай, ввижається §м через невиліковні "душевні" хвороби. Таким чином, не знищуючи безглуздо сво§ нервові клітини, людство стане на крок ближчим до безсмертя. Це буде значним прогресом, "новим словом" у сфері медицини. Лише уявіть!
   Сонце облизувало лице практиканта яскравими променями, а очима гралось, як діамантами, які сяяли так, наче дві великі зірки зірвалися з неба і оселились під бровами цього юнака. Я дивилась на нього, як на щойно прочитаний анекдот. Щоб встигнути зробити все, особисто мені не потрібні його ліки для безсмертя. І як же тоді бути з почуттями, наприклад, пристрасті і любові, з усім прекрасним, що постійно описують у сво§х віршах поети, але саме з тим, що відчуваєш лише нервуючи, лише фантазуючи, лише побачивши і відчувши те, що не вдається нікому іншому, окрім тебе самого? Цьому доведеться зникнути. А що робити птахам, які співають від задоволення і від щастя? Їх також прогнати геть? Він, напевно, псих, а ніякий не практикант. Та ну його...
  -- Олена, - відказала, піднявши голову знову до неба. Його великі блакитні очі, сповнені оптимізму та жаги до життя налякали мене. Я вже бачила такі колись. Колись давно.
   Четвертий день я дивлюсь на сонце і намагаюсь пригадати примару із власних чи то снів, чи то видінь, які не полишають мене навіть тут, у цьому жовто-білому царстві. Він реальний, він існував і, мабуть, ще існує, але хто він - я не пам'ятаю. За ці чотири дні розмов із сонцем, я тільки сьогодні згадала очі, кольору липневого неба, та не згадала чи§ вони. Я §х вже бачила, але де? Можливо це було щось прекрасне, адже не можуть такі очі приходити уночі просто так, або, навпаки, жахливе, але в будь-якому випадку було воно давно. Людині властиво забувати, а я і є звичайна слабка людина. Але забула я занадто багато, потрапивши сюди. І, напевно, доки знову все не згадаю, не побачу жадано§ свободи, до яко§ чомусь страшно повертатись. Хто ж він? Коли він був у моєму житті, якщо зараз я його не пам'ятаю? Напевне, він з'явився і зник дуже швидко і дуже давно.
   Щовечора, лягаючи спати, хочу швидше заснути - боюсь темряви, боюсь залишатись самотньою, боюсь вже цілих двадцять шість років, напевне саме тому сонце - це моя остання надія пригадати - ось чому так хочеться весь час дивитись у небо, не хочеться, щоб закінчувався день, не хочу страху: тіней і привидів ночі, які так легко виринають з уяви, і яких так важко прогнати геть, щойно Сонце передасть смолоскип влади Місяцю. Лише заснувши я не бачу §х. Перед очима видніється знайома німа чоловіча постать в морі світла, через яке не вдається розгледіти обличчя.
   Сьогодні вночі насниться те ж саме: яскраво світитиме сонце і я знову відчую руки - його руки у сво§х долонях. Вони будуть такими приємними і теплими, що мені не захочеться §х відпускати, настільки я скучила за ними... Дивно, тілу буде тепло, але я тремтітиму. З'явиться таке відчуття, ніби дві занадто різні стихі§ розривають мене навпіл: любов і страх. Але чого можна боятись, кохаючи? Або як можна кохати, боячись? Це стане таким близьким мені, але чому - зрозуміти чи пригадати не вдасться. Буде лише це сліпуче сонце і руки, які хотітиметься цілувати до скону, захочеться, щоб вони торкнулись мого обличчя - очей, губ; волосся, ши§, грудей; щоб ковзали по всьому тілу то вверх, то вниз, як лезо ковзана по гладенькому і рівному, як лист паперу, льоду... Але звідкіля береться страх? Він постає і гірким і солодким водночас. "Господи, як люблю ці руки, ці по-справжньому чоловічі долоні", - зрозумію я. Відкілясь знаю кожну лінію, де і як вони перетинаються: ось намагаються зійтись ліні§ життя та серця, але так і не можуть торкнутись одна одно§ - це означає, що не через кохання одружилась людина, повинна бути якась інша причина для тако§ поді§, а ось збоку малесенька, ледве помітна, лінія шлюбу, розірвана на початку і наприкінці - він розлучиться, не одна жінка чекає на нього, а під ними, під цими лініями є місце, що нагадує опік чи шрам, але це не так. Це особлива "пляма" перетину багатьох маленьких ліній, яка свідчить про велике горе, що чекає на цю людину в житті. На правій відчуваю глибоку лінію збоку - в нього буде, чи, можливо, вже є син - єдиний, улюблений. Торкнусь його пальців - немає обручки, лише рівна гладенька шкіра з притаманними тільки §й згинами. Прикладу ці забуті руки до обличчя - крізь ледве відчутний запах сигарет, донесеться знайомий аромат особливих для моє§ пам'яті парфумів. Так захочеться згадати §х, що почне боліти голова, але заради того, щоб хоча б мить потримати ще цей спогад біля себе, я здатна буду терпіти будь що.
   Плакатиму. Знову плакатиму, сама не уявляю чому, ніби оплакуватиму ці кохані долоні, а вони, у відповідь, торкнуться мо§х очей і витруть з них солоні мокрі краплини, ніби захочуть сказати, що сліз вже, або ще не треба. Десь глибоко, на самісінькому дні серця, прокинеться раптовий біль - я страждала, але чому, якщо зараз так сильно люблю цього незнайомця? Стільки ніжності з'явиться у мене до його рук, ніби плекала і берегла §§ все життя саме для цього випадку. Єдине чого не вистачатиме - впізнати §х володаря, що, на превеликий жаль й досі мені не вдалося.
  

ІІ

Вдома

   Маленьке містечко з часом все-таки починає набридати. Особливо, коли розумієш, що сховатись тобі ніде. Немає жодного місця, де б я хоч трохи побув сам, подумав над чимось, пригадав минулі досягнення, чи поразки. Коли знаєш всіх, а всі знають тебе, до того ж досконало, в ідеалі, повністю, коли живеш, а можливо просто існуєш, як на долоні, як під наглядом, інколи прокидається бажання тікати. Не важливо куди чи навіщо - просто тікати. Тікати від набридло§ за багато років роботи інженера, як втік я колись від військово§, тікати від схем та креслень, які весь час бездушно дивляться на мене з великих листів паперу, тікати від цього дому, в якому напам'ять знаєш кожен куточок, завдяки чому можна ходити з заплющеними очима навпомацки, тікати від ідеального шлюбу - таким намагається зробити його дружина останні двадцять шість років, від сина, який вже занадто дорослий, щоб знаходитись під опікою батька.
  -- Обід майже готовий! Ти скоро? - дружина.
   Пам'ятаю день нашого весілля. Все начебто було так, як треба, але чогось не вистачало. Чи може це я з роками починаю забувати хороше? Останнім часом, не зрозуміло чому, подумую над тим, чи кохаю я §§ насправді? Чи кохав коли-небудь взагалі? Чи знаю, що таке кохання? Як це - кохати і бути коханим, і як воно бути просто закоханим?
  -- Скільки можна тебе кликати? В якому Космосі ти літаєш? Ходімо обідати, - доносилось із кухні.
  -- Йду, - відповім на §§ поклик та неохоче волочитиму ноги до так званого місця призначення.
   Щоразу одне й те ж. Сьогодні також не виняток: зараз сядемо за той самий стіл і вона почне розповідати про сво§х типу "подруг", з якими вечорами "перемиває кісточки" нашим сусідам, а потім вночі, після виконання подружнього обов'язку, вихваляється про досягнення §хніх чоловіків та хто, що, кому подарує на наступне вигадане свято.
  -- Знаєш, що мені вчора розповіла Маринка? - почала вона.
  -- Валеріє, люба, мені не цікаво.
  -- Чоловік Оксани §й зраджує! І знаєш з ким?
  -- Я прошу тебе, не починай.
  -- З Вікою, уявляєш, з цією хвойдою! Я впевнена, що завтра про це дізнаються всі охочі. Тут точно пахне розлученням.
  -- А де Сашко? - хоча б так спробую змусити §§ хвилину помовчати, бо коли вона знову і знову починає пліткувати, мені навіть голос §§ здається відразливим.
  -- О, ти згадав, що в тебе є син? Гуляє з Лесею. Мабуть, треба нам вже готуватись до весілля. Леся гарна дівчина і точно буде хорошою дружиною.
   Вона говорила це з таким спокійним обличчям, роблячи вигляд, або й дійсно не помічаючи тих змін, які декілька років не дають спокою мо§м мізкам. Я знав, що кохання робить людей сліпими і глухими, та невже через нього вона не бачить того, на що я делікатно намагаюсь §й натякнути? Я заплутався. Не знаю напевно, чого хочу далі. Не можу зробити боляче §й, адже вона стільки років йшла поруч, пробачаючи мені все. Весь час намагалась вберегти наші стосунки, наш шлюб, не давала мені зробити щось божевільне, не дозволяла кинути §§ і родину, не надавала змоги піти, як вона гадала, "хибним шляхом". Вона гарна людина і я це знаю. Гарна, але не моя. На мене чекає інша. Не знаю, де саме, але чекає. Я впевнений, що знайду §§ - мою, тільки мою, а після цього не гріх і померти.
  -- Якщо хоче одружитись, нехай, нарешті, принаймні подумає про нормальну роботу. Вже не маленький, двадцять два все-таки. Чи на які кошти він збирається гуляти весілля і утримувати сім'ю? - відповів я дружині, перебираючи виделкою вміст тарілки.
  -- А ти хіба почав мало заробляти? Чи так любиш власного сина, що шкода грошей на весілля?
  -- Не вигадуй, сина я люблю, але річ не в тім.
  -- А мне? Мене ти любиш? - в §§ очах вже не перший рік тліло це болюче питання, ця тема, яко§ останнім часом я не палаю бажанням торкатись, бо не можу дати однозначно§ відповіді. Майже щодня ми сваримось через цю, як мені здається прикрість, яка перестала мене хвилювати за стільки років, а §§ навпаки - щодалі, то більше хвилює.
  -- Валеріє, ти знову провокуєш сварку. Навіщо? Тобі подобаються сімейні драми? Тоді можна я не буду приймати в них участі, добре?
  -- Не любиш... - сумно констатувала вона.
  -- Припини. Скільки можна про одне й теж? Ми дорослі люди, в нас дорослий син, а ти поводишся так, наче тобі п'ятнадцять!
  -- Ти ніколи не любив мене по-справжньому, жодного разу за все подружнє життя не сказав, що кохаєш. Я могла бути тобі матір'ю, сестрою, подругою, навіть дружиною, але не коханою жінкою. Ніколи. Ти навіть обручку перестав носити, одягаєш §§ лише у свята, щоб тво§ родичі не помітили того, що відбувається у нас із тобою.
  -- Валеріє... - намагався перервати §§ я, хоча знав, що марно, адже якщо вона щось починала, то вже не могла зупинитись не перегнувши палиці.
  -- Ну ж бо, скажи мені, що я не права? - знову почалися сльози.
   Не уявляю, як інші чоловіки проходять через цю жіночу кризу бальзаківського віку. Напевне, якби ми не були одружені стільки років, я б подумав, що вона вагітна - з постійними змінами настрою, вічними сльозами та докорами, але, на скільки мені відомо, по декілька років бувають вагітними слони, а не люди.
   А за вікном, яке на цей час стало мо§м спасінням, як ніколи яскраво світило сонце у далекій небесній блакиті, і легкий вітерець, хитаючи верхівки дерев, бавився на землі тінями, складаючи §х у різноманітні кумедні фігури, у яких, придивившись, можна було вгадати силуети чи то маленьких мешканців лісу, чи то невідомих космічних прибульців. Дружина ж невпинно щось говорила. І нехай, якщо від цього §й стане легше.
  -- З мене досить. Я йду. Приємного смаку, - відповів на все це я і подався до кабінету.
   Як же мені все набридло. А можливо в §§ словах дійсно є сенс? Чому я одружився з нею? Щось не пригадується мені шалених почуттів до ціє§ жінки. І ким же я став за ці двадцять з копійками років подружнього життя? Що маю зараз - сина, якому вже не потрібний, бо він спроможний сам лаштувати своє життя, великий письмовий стіл, під зав'язок набитий купою пописаного паперу, дружину, яка не може жити без пліток та пересудів - сіре буденне життя. Навіть згадати нічого. У мене постійно панує одна дорога між двома пунктами призначення, перший з яких має доволі оригінальну назву - "дім", а другий не менш дивакувату - "робота". А хотілось зовсім інакшого. Єдина моя схованка - документи - зариваюсь в них з головою, щоб хоч трохи відволіктись від усіх проблем. Довіреності, податкові нагадування, накладні - хоч вони не чіпляються до мене з дурнуватими запитаннями.

ІІІ

День у божевільні

  
  -- Підйом! Час приймати ліки! - знову ця набридлива бабця-медсестра. Сьогодні лише п'ятий день мого перебування тут, а вона вже дістала мене, наче дірка в кишені.
  -- Не треба, будь ласка, - радісно почала я, - Мені вже краще!
  -- Не галасуй, - як завжди сердито відповіла вона, насупивши сво§ брежнєвські брови, - А то замкну! Накази лікаря не обговорюються!
   Замикала вона неспокійних хворих у спеціальній палаті, де окрім ліжка більше не було нічого, і протягом доби не випускала на прогулянку. Але ж зі мною так не можна. Мені, як нікому іншому, потрібно бачити сонце:
  -- Ні, не треба, - схвильовано та трохи налякано відповідала я, - Хіба ти не чуєш мене - мені краще...
  -- Лікар наказав, то ж не супереч мені, - насупила вона брови ще більше.
  -- Невже ти така стара, що забула людську мову? Прохаю, не треба.
  -- Востаннє повторюю: час приймати ліки! - стояла вона на своєму.
  -- Ну звичайно, на людей тобі начхати, ти ж вмієш лише зі сво§ми котами спілкуватись, сподіваючись, що хоч якісь створіння любитимуть тебе, але не полюбить ніхто - душа в тебе чорна, стара зла відьмо! - почали нагадувати про себе мо§ хворі нерви.
  -- Кому ти потрібна зі своєю брехнею, божевільна?! - а це вона сказала даремно. Такого ставлення я терпіти не збиралась.
  -- Я не божевільна. Хоча в твоєму розумінні можливо і так, якщо ти вважаєш правду божевіллям.
  -- Хто ти така, щоб судити мене? - брови так і не розходились з одніє§ сумісно§ точки перетину на лобі.
  -- А хто ти, щоб називати мене божевільною? Ти сама вже давно збожеволіла! Це тебе потрібно лікувати! - вже зовсім не радісно доводила §й я.
  -- Цього я тобі не подарую! Посидиш сьогодні замкнена та наразі подумаєш як треба поводитись, можливо і зрозумієш, Попелюшка біснувата!
   Мені сумно і самотньо. Я не можу сидіти тут, доки сонце ще хоч трохи видніється на обрі§. Воно має допомогти мені все згадати.
  -- Я хочу до сонечка! Відпусти! Відкрий! Мені потрібне сонце, а не заспокійливе, стара дурепо!
   Як поранена птаха б'ється у пошуках допомоги у вікно, билась я у ці непокірні бісові двері, хотіла свободи. Сльози щомиті вмивали мене липневим дощем, але все марно. Я знала, що принаймні до завтра сидітиму тут, замурована в чотирьох стінах і бачити той самий чи то сон, чи то видіння, чи то, як називають це лікарі, галюцинацію, де сяє моє сонечко, світить мені, а він поруч, мій дивний забутий спогад. Знати б ще хто він... Його руки так само в мо§х долонях, такі ж теплі і кохані, як минулого разу. Тепер я можу пестити §х, прикладати до своє§ щоки і навіть милуватись його вустами, ласкавою посмішкою.
  -- Не бійся, підійди ближче, - прошепотів голос нізвідки.
   Цей голос такий солодкий і добрий до мене:
  -- Хто ти? - запитала я.
  -- А ти хіба не знаєш?
  -- Ні. Ти вже вкотре приходиш до мене, але я чомусь не можу тебе пригадати. Ти розкажеш мені?
  -- Моя бідна кохана дівчинко, як же я сумував за тобою, скільки років шукав тебе... Не бійся нічого. Все погане мине. Ти згадаєш, а я допоможу тобі, гаразд? - мене здивували його слова, виходить, він до мене не байдужий...
   Не розумію чому та я довірилась цьому голосу. Він здавався таким рідним.
  -- Ходімо зі мною, - ще тихіше прошепотів він.
   І я пішла... Несподівано ми опинились в човні, який плив сам спокійною рікою. А вода в ній була така гладенька, що я могла бачити своє відображення, як у дзеркалі. Ми пропливали вздовж гарного літнього берега з яскраво-зеленою травою, всипаного різнокольоровими дикими квітами, над якими у шлюбному вальсі кружляли барвисті метелики, а далі від берега стояв непохитний темний ліс, але і він здавався зараз привітним і усміхненим.
  -- Чому ти приходиш лише уві сні? Прийди і забери мене звідси, благаю,- просила я свого супутника, обличчя якого так і залишалось невпізнаним та осяяним лагідними небесними променями.
   - Я обов'язково по тебе прийду. Дай мені трохи часу. Якщо я знайшов тебе у снах, то неодмінно знайду насправді. Ти тільки пробач мені.
   - Ти це про що? - здивувалась я.
  -- Ти зараз згадаєш, але, заклинаю, пробач. Пробач за всі ці роки. Пробач за те, що не втримав тебе тоді, а змирився і відпустив, хоча знав, що не треба. Ти пробачиш?
  -- Так, - ледь чутно відповіла я, так і не зрозумівши, що він мав на увазі.
   Раніше непорушна, постать поворухнулась і сіла ближче, а мене знову охопило тремтіння, але воно було таким приємним, що не налякало ні його, ні мене. Він нахилився до мене, обійняв і торкнувся сво§ми вустами мо§х. А його погляд - ці закохані блакитні очі - я зрозуміла, що теж багато років сумувала за ними. Він пригорнув мене до себе і стиснув так, що наче величезна хвиля жару хлюпнула на мене дев'ятьма балами за шкалою Ріхтера і... Якісь, раніше потаємні для мене, двері відкрились, а там... Там я побачила сонце, цю гарну уквітчану галявину і закохану пару, впізнала дівчину - це була я, тільки багато років тому, а парубок - це було моє перше справжнє кохання.
   Прокинувшись, я згадаю все, що зі мною сталось за останні двадцять шість років. Згадаю і захочу померти. Померти, щоб не плакати, щоб не відчувати болю та відчаю, померти, щоб сховатись від цього жорстокого і безглуздого світу...

ІV

Спогад

   Перериваючи засмічений непотрібним папером письмовий стіл, я знайшов сьогодні старі листи, надіслані на моє ім'я. Я вже встиг забути про них, поховати у власній пам'яті. У цих листах моя перша справжня любов. Тоді я був переконаний у тому, що кохання існує. Значить все ж таки було: я дійсно кохав по-справжньому, не міг без не§ ані жити, ані дихнути, але все відбувалось так давно, що зараз здається, що це було щось дитяче, на§вне, безтурботне. Вона пише, що кохає мене...
   Стільки років я думав, що ці листи або спалені, або загублені... Цікаво, що сталося з нею зараз, чи пожалів §§ час? Мені страшно згадувати, що було тоді, адже я не один раз образив §§, а вона мені пробачала постійно, бо, напевно, дійсно кохала. А я, ідіот, так легко розчавив тоді все - всі почуття, наді§, мрі§. Зараз все могло б бути інакше. Вона була б поряд, я б кохав §§, як ще нікому не вдавалось в цьому житті, самі сузір'я заздрили б нам. Але не збулось. Й досі з пам'яті не стерлись спогади про те, як вона при§здила до мене сюди, де мешкаю я зараз, ще до мого одруження, як чекав я §§ на вокзалі, не знаючи, що говорити при зустрічі, та чим бавити взагалі. Та тільки-но я §§ бачив, все задумане і загадане зникало. Вона... Це була вона - така ж красива і ніжна. Нам було по двадцять три роки. Годинами ми могли блукати цим малесеньким містечком говорячи про те нестримне почуття, яке вирувало всередині нас від одного випадкового погляду.
   На землі тлів недопалок, все більше розпалюючи моє почуття до не§. Це був майже гіпнотичний стан, коли не бачиш і не чуєш нікого і нічого навкруги, а на зовні проситься лише одне бажання - бути ближче, ще ближче, наче це говорила мені сама сила тяжіння; слідкувати очима лише за §§ вустами, чути слова кохання, радіти §§ усмішці і очам - ласкавим, закоханим і сірим, як попіл, а в §х недосяжній глибині горіло незгасиме багаття і я був впевнений, що жоден буревій не в змозі його загасити, бо воно величезне і палке, воно стільки років зігрівало мене і вело крізь темряву сумнівів. А губи - ці розкішні чуттєві губи - за один дотик до них я перевернув би зараз догори дригом хоч всесвіт.
   Коли ввечері приходили ми до мене, навіть не встигали знімати речі: вони злітали за мить, тримаючи курс від ліжка до станці§ "Підлога". А далі - далі було щось неймовірне: §§ дотик був найніжнішим за все, що є у світі, а поцілунок... Вся вона була неймовірною... Прокидаючись зранку, я відчував дивний приємний спокій через те, що вона поруч, а отже все саме так, як має бути, все у світі на сво§х місцях і вона біля мене, мій янгол, моя небесна зіронька. Доки вона спала, я довго міг знову і знову споглядати §§ довершено-привабливі риси тіла і обличчя, маленькі, ніби дитячі, долоньки, та як неохоче відкривались ці великі сірі очі, осяяні вранішнім сонцем. Це була сучасна Афродіта, яка спустилась до мене з верхівки Олімпу. Коли вона діставала сигарету, мені до безтями хотілось бути на місці ціє§ шкідливо§ звички - відчувати як огортає вона мене сво§ми вустами, проникати у не§, як дим, і літати від щастя після §§ видиху, а попіл - попелом були §§ очі - сірі, великі, палаючі...
   Гостювала вона в мене тиждень. Щодня я, як ніколи летів додому, швидше до не§, доки вона тут. Інколи здавалось, я прийду, а §§ нема, наче б то наснилась вона мені, коли ні - двері відчинялись - і на порозі чекала на мене моя кохана дівчинка з сірими, як попіл очима. А як заздрили мені мо§ і друзі, і вороги, і звичайні знайомі! Я був щасливий, ніби знайшов скарб, а вона і була мо§м скарбом. Ї§ не можна було порівнювати з іншими жінками - вона була іншою - найкращою з-поміж усіх: так як вона, мене не розуміли навіть батьки. Моє життя перетинало ще не мало жінок, але таких, як вона, більше не траплялось. Інші були пустими, якимись несправжніми, не наповнювали мене почуттями. Окрім фізичного, я не знав з ними нічого іншого. Навіть не цікаво було з ними говорити, та й не було про що. Про небо і зорі, про те як літаючі кораблі тиняються космічним простором - банально. Із закінченням подарунково-цукерного періоду закінчувався й інтерес до тих інших жінок. Можливо, комусь вони і здавались гарними чи принаймні привабливими, але не мені. Для мене вони всі були однаковими, навіть дещо схожими як зовні, так і внутрішньо. Лише одна жінка яскраво вирізнялась з-поміж них - та, яка навіки була моєю, навіть не знаходячись поруч. Вона могла замінити мені все і всіх: і приятелів, і коханок, і дружин, і навіть повітря - я жив і дихав тільки нею, моєю богинею, і рай, і пекло, і злет, і падіння, і небо, і море, яким були §§ очі, кольору попелу, - всім стала вона для мене. Напевно тоді я ще зовсім не підозрював, що цей попіл погасить мене назавжди. І я дійсно згаснув. Згаснув, щойно §§ не стало поруч. Згаснув, щойно відпустив §§, щойно подарував іншому. Тисячі разів вона казала, що готова покинути все, аби лишень бути зі мною, а я відмовчувався - боявся завдати §й шкоди сво§м, як мені здавалось, неприйнятним для не§, способом життя. Я вважав, що вона не витримає, що військовий чоловік - це не для не§, хоча щоразу вона намагалась переконати мене в протилежному. Я втратив §§. Визнаю тепер, що безглуздо. Визнаю, що назавжди. Визнаю, що власними руками зробив нещасним і себе і §§. Вона про§хала сотні кілометрів, заради зустрічі зі мною, а я злякався. Злякався тоді майбуття, злякався покалічити життя §й, хоча знав напевно, що так як я ніхто і ніколи не любитиме §§ в цілому світі. Тепер вже марно на щось сподіватись. Занадто багато років минуло з тих пір. Я впевнений, що вона щаслива. Вона заслуговує на це, бо є неймовірною жінкою, моя прекрасна і далека Афродіта.
  

V

День шостий:

вічна пам'ять німа.

   Більше я не галасувала і стало непотрібним замикати мене відтоді. Шостого дня я знову гуляла парком лікарні, підіймала очі до сонця, та вже не раділа йому. Воно дійсно допомогло згадати, але, нажаль, саме те, чого не хотілось. Я двадцять шість років тікала від цього, як божевільна, двадцять шість років мріяла забути, викреслити до дідька зі свого життя, хотіла справжнього, а не спогад, який кинув мене двадцять шість років тому, хотіла нормального життя, а не видінь, хотіла не знати більше наперед майбутнього, ані свого, ані чийогось іншого. Почуття жорстокі до людини, а пам'ять - німий диявол, який позбавляє тебе сенсу життя і ти стаєш божевільним.
   ... Пам'ятаю як мені виповнилось сімнадцять. Я й досі ненавиджу це число, бо саме тоді я почала потроху божеволіти. Вечір був темним, а я самотньою. Відкілясь визирнула чиясь тінь і пішла слідом, а що було потім - згадувати важко, та не через те, що не можу пригадати, а тому, що таке пригадувати неможливо. Ця дика тінь жбурляла мене об кожну стіну, намагалась зірвати одяг, била по голові так, що здавалось голова ось-ось відпаде, та я трималась, з ненавистю дивилась §й у вічі, але вона була сильнішою. Моя непокірність дратувала §§ і тінь почала мене душити. Я лежала майже роздягнена, прикрита лише шматками порваного одягу на ковдрі з брудного снігу не в змозі ковтнути й крихти повітря і відчувала, що це кінець. Кажуть, за мить до смерті перед очима промайне все життя. Брешуть... Нічого там не промайне. Тоді в голові крутилась по колу лише одна думка: невже я помру такою безглуздою смертю? А що буде на ранок, коли мене знайдуть? А що буде з мамою? Що буде з нею, коли §й скажуть, що я померла? Що буде, коли вона дізнається як саме це сталось?
  -- Я все зроблю, тільки відпусти, - прохрипіла я до ціє§ тіні з останніх сил, з останнього видиху.
   І тінь відпустила. Ї§ налякала моя незайманість, і, мабуть, тому вона змусила мене стати навколішки...
   Декілька наступних днів і ночей я не здатна була ні на що, окрім того, як плакати. Брудний, захований від мами, покалічений одяг щоразу нагадував про те, що сталось. Страшно було наближатись до нього, не те, щоб бачити чи торкатись. Від отриманих ударів одним величезним синцем боліло все тіло, та було байдуже. Потрібно було радіти тому, що я залишилась живою, та я відчувала себе померлою. На чи§сь питання могла давати лише стандартні відповіді: так, ні, напевне, не знаю. А як жахливо було залишатись одній... Постійно тремтіла від будь-якого стороннього звуку, від будь-яко§ звичайно§ тіні у власній кімнаті і плакала. З того часу я ненавиджу сніг і холод, ненавиджу ніч і темряву, тільки сонце назавжди залишалось моєю втіхою.
   Тепер я впевнена, що доля існує. Позбавивши мене гордості і честі, змушуючи платити величезний податок - сльози, доля, згодом, дарує мені кохання - справжнє, ненагране, найперше. Цей подарунок завжди був поруч, ніколи не залишав мене одну, не дозволяв моєму "дахові" §хати далі. Я по-новому вчилась посміхатись, не боятись ночей і снігів, вчилась кохати, пробачати та просто жити. Тоді я була зовсім іншою - маленькою і дурненькою дівчинкою.
   Через два роки щастя, коли я нарешті повністю ожила, зрозуміла велику істину: життя - це своєрідна зебра, яка скаче тропічними лісами, - білу смужку на §§ міцному тілі постійно змінює чорна, а чорну - біла, але так чи інакше всі вони сходяться в одному безпросвітному місці позаду.
  -- Привіт, - почула я на іншому кінці дроту, піднявши телефонну слухавку, - В тебе все гаразд?
  -- Привіт, Руденька. Начебто все, як раніше, а чому ти питаєш? - відповіла я.
   Це телефонувала моя подруга. Ї§ справжнє ім'я - Настуся, але через колір волосся друзі дали §й прізвисько Руда.
  -- А що з Лесиком? Ви хіба розійшлись? - запитала Руденька.
   Мене здивувало таке питання. Вона не була однією з тих, хто міг би так безглуздо жартувати серйозними речами:
  -- Ти мене дивуєш, звісно ні. Розповідай, що сталось, - збентежено та зацікавлено вслухалась я.
  -- Просто, я щойно бачила його у вікні, - якось сумно і тихо промовила подруга.
  -- Ну то й що? Він був не в гуморі?
  -- Навпаки, веселий, як ніколи...
  -- Та не тягни ти! - рознервувалась я. - Кажи прямо, як є!
  -- Він був не сам.
  -- А з ким? Знову з Данилом? Ну я йому розповім ввечері, якою дорогою дідько §здить!
  -- Ні. З Ритою... - зовсім тихо прошепотіла подруга.
  -- Продовжуй будь-ласка.
  -- ...Вони... Вони йшли кудись, тримаючись за руки, а потім... Потім він зупинився і... поцілував §§...
   Тремтячими руками я тримала цю кляту слухавку, яка повідомила мені таку новину. З хвилину мовчала, не могла зрозуміти змісту поді§, а потім на обличчі розлилось гаряче й солоне:
  -- За що, Руденька? Я не заслуговую на це! Вона ж моя подруга! Вона єдина знала все про наші стосунки з Лесиком, про мо§ почуття до нього... А тепер... А що тепер? Що робити, Руденька? Я не зможу жити без нього, розумієш, не зможу. Навіщо вона так вчинила? Я ж ніколи не робила §й нічого поганого, навіть не дивилась на те, що належало §й. А вона... Хочеться померти.
  -- Припини! Благаю, не нароби дурниць! Ніхто не вартий цього! Лесик показав своє справжнє обличчя, отож це доводить, що він не заслуговує на тебе!
  -- Дякую тобі, Руденька... Бувай...
   Тіє§ миті померла частинка мене. Я навіть не в змозі була посміхатися, чи просто спілкуватись із друзями. Нікого не чула, не бачила, шукала сп'янілими очима тільки його серед усіх - серед мільйонів випадкових перехожих. Всіх називала його ім'ям, сама не знаю чому... Чомусь... Друзі розповідали якісь дурнуваті історі§, намагаючись втішити, але я так само на щось сподівалась, мріяла про щось, у щось на§вно і відверто вірила. Того дня сльози стали мо§ми супутницями і радницями. Я плакала, але знала, що навіть коли минуть дні, тижні, або, якщо так треба, роки, я все одно чекатиму на нього, хоч тут, хоч на небесах і вірила, що ми зустрінемось, і відкілясь знала, що буде той другий шанс, який сьогодні доля мені не подарує, тому що вже сталась маленька смерть - того дня померла частинка мене.
   Вранці я ледве пригадала минулий вечір алкоголю. Навіть на дні жодно§ з випитих пляшок я не знайшла виходу. Згадую, що телефонувала Риті. А що я §й говорила? О, згадала! Я сказала, що наб'ю §§ зрадливу пику і змушу надалі думати блондинистою головою, а потім говорила з Лесиком - він вмовляв не чіпати §§, казав, що Рита тут ні до чого, але я стояла на своєму. Жах. Це була не я. В мені говорив алкоголь і, мабуть, не лише говорив, а й правив мною. Сидячи у ванній кімнаті з ножем, під шум витікаючо§ з крану тепло§ води, я довго плакала і писала прощального листа йому та мамі. Ніж по шкірі ковзав боляче, руки тремтіли, та серце боліло і стукало сильніше. Було начхати на все, здавалось я у повній безвиході. Здавалось, далі не буде нічого. Його більше немає в моєму житті і §§ також, а є тільки сум, сльози і спогад. Минулося: вчасно зайшла мама і вихопила ножа. Декілька днів залишався ледве помітний шрам - ніж не розрізав шкіру до кінця, не захотів дістати до вени.
   За тиждень Лесик по§хав з міста, а ще за тиждень він розійшовся з Ритою, не скажу, що без моє§ участі. Я постійно дзвонила йому, казала, що люблю, і було начхати, чи приємно йому це чути, §§ ж поливала брудом. Я зненавиділа його, і робила все для того, щоб йому стало так боляче, як було мені. А потім по§хала і зрадниця-Рита в пошуках якогось кращого життя, блискучо§ кар'єри, тікаючи від моє§ помсти та від спогадів, які §й весь час буде навіювати це місто. Більше ми з нею не зустрінемось. Єдине, що дізнаюсь я про не§ за декілька років, так це те, що вона народила сина і назвала його Лесиком. Після останніх подій зі мною залишився лише сум і страх. Щось невідоме переповнювало мене зсередини: хотілось плакати та в той же час сміятися в обличчя долі скаженим сміхом. Хвилі ображених сліз поступово злижуть з берегів серця нещодавно залишені Лесиком сліди. Десь в темноті почуттів спалахуватиме біль і зриватиметься з вуст нещасним стогоном. Навкруги буде тихо і пусто. Але в глибині зраджено§ безпритульно§ душі тлітиме промінь наді§. Я марнітиму на самоті. Не буде в мене нічого, окрім його блакитних очей на фотографіях. Життя знову потекло частими струменями зливи за зачиненими вікнами моє§ долі. І це було щось зовсім інакше, кардинально відмінне від попереднього. "Ти ніколи не навчишся бути самотньою", - казала мама. І правильно вона казала. У пошуках чогось подібного до минулого життя, досить часто траплялись мені чоловіки, для яких я була мрією, але занадто далекою і нереальною, або такі, що вбачали в мені лише іграшку, таку собі бездушну ляльку. Мені подобалась §хня увага, компліменти, подарунки, зізнання, пропозиці§, але жоден з них не міг викликати в мене тих почуттів, які я відчувала до Лесика. В житті пануватиме повний штиль, саме такий як перед новим буревієм.
  -- Доброго вечора, дівчата! Вас все влаштовує? Претензій немає ніяких? - звернувся до нас із подругою невідомий, але симпатичний чоловік у столичному нічному клубі.
  -- Начебто все гаразд... - невпевнено відповідала я.
  -- Не лякайтесь! - розсміявся він. - Я власник цього закладу, тому іноді цікаво дізнатись думку нових відвідувачів. Ви ж бо завітали вперше, я не помиляюсь, бо якщо це не так, я нізащо не пробачу собі того, що не помітив таких очей раніше? - з оцінюючим поглядом говорив незнайомець.
  -- Саме так, ми тут вперше, - продовжувала я діалог, - Поки що нам все подобається.
  -- Приємно це чути. Якщо виникнуть якісь проблеми, чи зауваження, звертайтесь до мене не соромлячись. Я сидітиму он за тим столиком, - він усміхнувся і показав рукою на VIP-зону, що зазвичай у Голівудських фільмах призначається для власників та важливих заможних гостей. І це не дивно. Там стояли найвишуканіші меблі від відомого тогочасного дизайнера. Чого лишень варті були шкіряні та зручні на вигляд дивани...
  -- Ти йому сподобалась, - зауважила Руденька.
  -- Мені байдуже. Я при§хала сюди відволіктись від усіх нещодавніх подій, а не у пошуках "літнього" спонсора. Досить з мене усіляких закоханостей! - без будь-яко§ зацікавленості відповідала я.
  -- Який же він "літній"? Більше ніж тридцять п'ять я б йому не дала.
  -- Нічого собі! Тобі, часом, каструлі зранку на голову не падали? Це ж більше десяти років різниці!
  -- Яка ж ти вередлива, виявляється! Проте небідний, гарненький, солідний і навряд в його голові "живуть такі ж прусаки", як у деяких наших однолітків, - намагалась переконати мене подруга.
  -- Не будемо переходити на особистості. Я тут з тобою заради того, щоб забути Лесика, а не для того, щоб ти мені постійно нагадувала про нього та про його прусаків! Досить!
  -- Справа твоя, але я б його на твоєму місці не прогавила, - вперто наполягала подруга на своєму.
  -- Ти своє місце спочатку до ладу приведи. Ось і до тебе кавалер наближається, до речі з квітами і нашого віку!
   Однак я помилялась. Казка про Попелюшку з Руденькою в головній ролі не справдилась. Молодий кавалер виявився не принцом, а звичайним посланцем, без будь-яко§ карети і навіть без чарівного гарбуза, а квіти з запискою призначались зовсім не для подруги.
  -- Юна пані, це Вам, - промовив простягаючи букет з 9 високих троянд кавалер.
  -- Дякую, але ніяких квітів я не замовляла, - потроху прокидалась в мені злість від того, що ніяк мене не залишать в споко§.
  -- Не треба на мене ображатись. Я лише посланець. Ви ж не хочете, щоб через Вашу відмову я залишився безробітним?
  -- Ну то віддайте квіти замовнику: і в мене настрій залишиться нормальним, і з Вашою роботою теж все буде гаразд.
  -- Та візьми ти §х! Чого б я ото на людей кидалась? - втрутилась Руденька.
  -- Тобі потрібно, ти й забирай, - відказала я, і Руденька послухалась поради.
  -- О, тут така цікавинка у записці! - зраділа подруга, чим змусила мене прочитати текст.
   - "Виглядаєш приголомшливо! Пробач, що спершу підійшов з порожніми руками та дозволь забронювати перший повільний танець із тобою? Руслан."
   Розуміючи, що безглуздо опиратись, я просто ніяк не відреагувала. Мені насправді було байдуже, адже спустошене серце й досі промовляло лише одне ім'я: Лесик... Банально, але повільна музика почала грати майже одразу.
  -- Дозволите, - звернувся до мене той самий Руслан, простягаючи відманікюрену руку, яку прикрашав помітний золотий браслет.
   Нічого не відповідаючи, навіть без жодно§ посмішки я підвелась і пішла разом із ним. Зауважу, що це був не єдиний мій танець цього вечора з новим кавалером, навіть дещо навпаки, окрім Руслана мені так і не вдалось познайомитись ні з ким іншим, він наче Зевс зі свого VIP-Олімпу шкварив блискавками з очей усіх охочих підійти до нашого з Настусею столика. Однак, якщо не враховувати це, вечір пройшов неймовірно. Здавалось, музику було підібрано саме під мій настрій і смак. Нам було весело і приємно, а мені особливо, адже весь негатив, який залишив мені Лесик, я немов викидала з кожно§ клітини тіла, танцюючи спочатку на танц-майданчику, а пізніше, увійшовши в азарт, на скляному подіумі, з якого лише лінивому не було мене видно.
  -- Ну що, Руденька, будемо збиратись додому? Вже, напевно, ранок.
  -- Тільки от як ми по§демо? Не бачу жодного таксі, - підмітила подруга, вийшовши на вулицю, - Втім, мабуть я здогадуюсь як - озирнись.
  -- О ні, тільки не це, - біля виходу, наче принц з білим конем стояв Руслан, тримаючи ключі від авто.
  -- Можна, я спробую зарадити вашій ситуаці§? - питав він.
   Мене наче заціпило. Я розуміла, що §хати потрібно, але ж з незнайомцем?
  -- Погоджуйся... - шепотіла Руденька.
  -- Ні, ти що! Ми ж ледве знайомі, до того ж з ним я не по§ду!
  -- Тоді прийдеться йти пішки. Ти готова до пристойно§ дистанці§ на підборах?
  -- Добре. Але §демо виключно додому і без натяків на наступну зустріч, зрозуміла!
  -- Оце вже діло! - раділа Руда.
   Дорогою ми насміялися, здавалось на ціле життя наперед. Руслан виявився порядним "хлопцем", навіть "хлопчиськом". Його характер та манери спілкування зовсім не відповідали вікові. Тоді мені хотілось зустрітись з ним знову. Щось таке було в ньому, що притягало і не полишало думок, хоча він і трохи не був схожий на Лесика - із зовсім не блакитними очима, а зеленими і цікавими, не такий чорнявий, а зовсім навпаки - зі світлим волоссям, до того ж зовсім не серйозний (в хорошому розумінні цього значення). Характером він нагадував мені батька - постійно жарт за жартом, завжди з посмішкою, з відкритою душею і величезним добрим серцем.
   - "Руслан" - ім'я, що прийшло з арабсько§ мови та означає "лев". Цікаво... - читала я Руденькій з яко§сь розумно§ книжки про імена.
  -- То чому б не спробувати? Мені здається, що з ним в тебе може скластися серйозно. Тим паче, скільки можна бідкатись цими чоловічими серцями? Якби ми з тобою жили в часи королів, графів, замків, то наше місто населяли б одні жінки.
  -- Це чому ж? - розсміялась я у відповідь.
  -- Перестрілялись би вже всі на дуелях. Ти ж кого схочеш до могили доведеш сво§ми витребеньками. Щось шукаєш і шукаєш, невідомо що. Сама хоч знаєш?
  -- Якби я знала, вже б знайшла. Доречі, "Олена" означає "світла" або "вогонь".
  -- Це вже точно! Скільки сердець ти вже на своєму вогнищі підсмажила?
  -- Не знаю навіть чи варто продовжувати стосунки з Русланом, - не відриваючись від книги продовжувала я.
  -- Думай, але не ображай його. Він для цього занадто хороший. А ти все Лесика ніяк не забудеш?
  -- Вже не знаю. Боляче мені. Доки не бачу його, навіть згадую зрідка, але ж достатньо глянути на фото і знову плачу. Ковзнуть пальці його обличчям - і ніби поруч він, торкнусь його губ, міцних плечей - все таке занадто рідне і, здається, що я відчуваю його тепло, а він у відповідь дивиться на мене з фотокартки скам'янілим, застиглим в одній миті поглядом, ще закоханим і багатообіцяючим.
  -- А раптом тобі Руслан допоможе забути? - ще більш затято наполягала Руденька.
  -- А раптом ні? Не знаю. Нехай що буде, те й буде. Руслан, так Руслан - все ж краще, ніж нічого. Залишилось лише закохатись.
  -- Навіщо ти так? Він хороший, хіба ти не бачиш? Щось таке цікаве в ньому є...
   Ми зустрічались. Спочатку як знайомі, пізніше як друзі, а потім... Я дізналась, що він розлучений, має доньку на чотири роки молодшу від мене, але це мене не лякало. Те життя, ті почуття, які дарував мені він зробили мене іншою, змусили на деякий час по-новому дивитись на світ і любити перш за все себе.
  -- Ну і як там твій "лотерейний квиток"? - цікавилась Руденька, - Куди летите цього разу?
  -- Руслану потрібно до Італі§. Він летить у справах, а я причепом.
  -- Одружитись ще не пропонував?
  -- Що ти? Я й сама не готова. До того ж мало часу минуло від нашого знайомства.
  -- Ось як! Значить, щоб подарувати тобі машину - достатньо часу, а для одруження - ні?
   А я дійсно ще не була готова. З-за ширми богемного життя я вже кволо, але ще чула ніжний голос Лесика. Те, що я вмію жити і забувати я довела всім, окрім себе само§. А потім, не по§хавши одного разу з Кирилом за кордон, а залишившись вдома під наглядом власних двояких почуттів, вкотре зрозуміла прадавню істину: від ненависті до любові - один крок - і навпаки. Мені вистачило одніє§ випадково§ зустрічі з Лесиком, для того, щоб все в голові пішло шкереберть. Я знову опинилась не надовго "на сьомому небі" разом з першим коханням.
   Одного ранку, за декілька днів до повернення Руслана, я зустріну Олеся:
  -- Ти повернувся? - здивуюсь я неочікуваній зустрічі. - До кого? Надовго?
  -- Для початку, взагалі-то, вистачило б звичайного привітання, - усміхнувся у відповідь Лесик.
  -- О, пробач, привіт...
  -- Я теж дуже радий тебе бачити. Ти ані трохи не змінилась.
  -- Помиляєшся. Змінилось повністю моє життя, люди навколо мене, а отже і я сама.
  -- Начуваний я про тво§ зміни, і про твоє нове життя теж чув. Добрі люди не залишають мене непоінформованим.
  -- Ну то, можливо складеш компанію? Небо хоч і хмарне, але просто наполягає на прогулянці.
  -- З радістю...
   Йдучи поряд із ним, мені здалось, що ми так само закохано, як і раніше гуляємо містом, але Лесик чомусь був сумним, як і похмурий день, що панував тоді. Здавалось, небо ось-ось повинне було впасти тоннами води на землю.
  -- То ти відповіси врешті решт на моє найперше запитання? - не полишала мене цікавість. - Чи надовго і до кого ти повернувся?
  -- А хіба це важливо зараз? - ми зупинились і, взявши мене за руку, Лесик уважно дивився мені в очі, наче намагався віднайти в них відповідь на одвічне запитання Шекспіра. - А якщо я відповім, що повернувся... до тебе? - його погляд наближався і вже не був зупиненим на мо§х очах, а стомлено блукав усім обличчям, я вже відчувала його дихання, коли наші вуста знову торкались одне одного, так пристрасно, наче не могли зробити цього більше вічності... - Мені потрібно тобі дещо сказати. Це важко, але я мушу, - його очі опустились, наче вросли корінням у землю, - Ми не можемо більше бачитись...
  -- Що? Якщо це жарт, то невлучний, - не повіривши відповідала я.
  -- Я не жартую.
  -- Знову? Це безглуздо. Ти ж розумієш, що за наступно§ нашо§ зустрічі, нас так само тягнутиме одне до одного, а бачитись нам, хочемо ми цього чи ні, доведеться ще якнайменш, декілька років.
  -- Я одружуюсь.
   Це було останнє почуте мною в той день від коханого. Не розумію, чому це справило на мене таке враження, адже я сама не була вільною. Мабуть тому, що і Руслан, і все те нав'язане ним життя слугувало весь час помстою для Лесика, а він, товстошкірий его§ст, так і не зрозумів цього.
   Нарешті почався дощ. Я сиділа вдома біля відчиненого вікна і думала вголос, ніби розмовляючи зі зрадником:
  -- Ти так просто пішов до іншо§, Лесику, навіть не подумавши про те, що хтось окрім не§ тебе також кохає і сподівається на взаємність. Не помічаючи мо§х надій і мрій про щасливе майбутнє, ти просто пішов. Дощ. Тільки завдяки йому ти не побачиш сліз. Знаєш, а я задоволена, що все закінчилось саме так - якщо пам'ятаєш, я ніколи не любила, щоб хтось бачив як я плачу, а ці маленькі безтурботні краплинки допоможуть приховати все: слабкість, гордість, біль від втрати і розбите серце.
   Дощ не зупинявся. Я до останнього вірила, що він допоможе забути Лесика, який навіть не уявляв, що відбувалося тоді всередині мене. Дощ - він наче наспівував доволі знайому мелодію, але пригадати §§ не вдавалось. Він все охочіше намагався пролитись на землю величезними краплинами втрати, але все складнішими ставали його спроби очистити цю грішну землю від людсько§ зради.
   Дощ затихав. Ось і все. Звістка про одруження з іншою стала останньою краплиною мого відчаю. Мабуть, лише божевільне від кохання серце спроможне на такий вчинок. Величезні сірі хмари і безперервний дощ - ось і всі мо§ друзі. Здавалося, небо плакало разом зі мною. Лесикові я вже не була потрібна, але ж я його дійсно кохала.
  -- Це кінець. Але я ні в чому не можу звинувачувати кохану людину, - мо§ останні на той час слова. Вони лунали, як остання данина небу, як прощальна молитва про кохання, а за мить все мало закінчитись. Лише заревів грім, спалахнула блискавка - і докірливі краплини дощу оплакували непорушне тіло, яке зробило останній крок в невідомість.
   Навкруги все було сірим. Десь в глибині коридору виднілося світло, мелькали люди у білих халатах і Лесик був поруч. Він прийшов. З букетом якихось жовтих троянд, але прийшов.
   Того дня знову дощило, як і напередодні. Я не розуміла, чому це мокре прокляття тривало так довго? Більше не могла чути той пронизливий стукіт за вікном.
   - Як ти себе почуваєш? Навіщо зробила це, дурненька, я ж не перестану любити тебе, хоч і одружусь, - звернувся до мене він.
   - Ти сумуєш, Лесику? - кволо промовляла я, - Не варто. Вже досить гри. Що це? - здивувалась я наступному, що побачила, - По тво§й щоці біжить сльоза? Невже ти навчився по-справжньому кохати і співчувати горю інших? - в очікуванні відповіді я знову слухала стогін дощу.
  -- Це просто дощ, - відповів він і, жбурнувши на підвіконня заплакані троянди, зник за завісою цього "просто дощу".
   Я одужаю. За декілька місяців зростеться зламане від падіння стегно, але Лесика поруч вже не буде. Я навіть не знатиму, чи одружився він. Тоді з одного боку я не хотіла більше ніколи його бачити, а з іншого розуміла як багато не встигла сказати.
   Наступну зустріч із ним мені подарує доля після його дзвінка, подарує для того, щоб я знову покохала, для того, щоб вкотре перевірити мене на витривалість.
   Я по§хала до нього під величезною таємницею від Руслана. Я знала, що йду на зраду, але впевнено §хала на зустріч з коханцем. Все ж він не одружився з іншою і, мабуть тому, що це мені так лестило, я §хала...
   Травневі ночі теплі і сповнені романтикою та бажанням. Ми знесилені лежали поруч, в одному ліжку, з однаковими почуттями, слухаючи одну й ту саму тишу.
  -- Ти любиш його, - пошепки питав Лесик, повільно цілуючи моє тіло.
  -- Я люблю тебе і тому я зараз тут. І знаєш, це так дивно - любити і знати, що ми ніколи не зможемо бути разом, але любити... Таємно набирати твій номер, тільки щоб почути рідний голос... Знаєш, а дорога назад існує, тільки потрібно хотіти і зуміти §§ відшукати, але вона є і ти зміг мені це довести.
  -- Як саме? - пошепки запитав коханий, осипаючи моє тіло поцілунками.
  -- Досить того, що я зараз тут із тобою і не пам'ятаю останніх років, коли ми були далеко одне від одного. Кажуть, закохане серце чує шепіт, який лунає з іншого краю Землі - тепер я знову його чую, тепер ти не залишаєш мене ані на мить. Ти всюди, Лесику, - в моєму серці, в душі, у снах. Ти став частинкою мене. Зараз я хочу жити лише заради того, щоб побачити тебе одного разу знову. Мені не важливо мине тиждень, або двадцять років, головне - побачити хоча б раз, нехай навіть здалеку, нехай навіть з іншою...
  -- А як бути з тим, хто чекає на тебе вдома?
  -- Сьогодні належить лише нам, Лесику. Скоро все буде як раніше. Скоро, коли я по§ду, нам доведеться повернутись до жорстоко§ реальності, де ми не разом, але сьогодні ти тільки мій, а я тільки твоя.
  -- Але Руслан...
  -- Він буде завжди - і за рік, і, можливо, за десять, але моє серце навіки твоє. Прийми, будь-ласка, цей скромний і дуже тендітний подарунок.
  -- Я люблю тебе...
  -- А я тебе... Ти даруєш мені миті, які я навіть за великого бажання не зможу забути, або розтоптати у сво§й душі.
  -- Я люблю тебе, моє сонечко...
  -- Потім, Лесику, будуть нові дні і старе життя, де, можливо, нам не судилося бути разом, але не сьогодні. Я люблю тебе - завжди пам'ятай про це, і знай, що всього можна досягти і все можна змінити і якщо так вирішено на небесах, то ми навіть в наступному житті будемо разом.
   Які ж вони місячні, ці травневі ночі... І як же добре під цим місячним сяйвом бути разом з коханим...
  

VІ

Минуле згорає боляче

  -- Любий, ти тут? Не дуже зайнятий? - почув я біля дверей кабінету. Це була дружина.
  -- Що трапилось?
  -- Ти й досі сердишся? - з якимось дитячим виразом обличчя питала вона.
  -- Валеріє, в тебе щось термінове?
  -- Не дуже. Просто хочу з тобою поговорити.
  -- Про що?
  -- Оксана все ж розлучається з чоловіком. Лише уяви, виявилось, що ця хвойда Віка вагітна від нього.
  -- Це тобі знову Маринка напліткувала? - відповідав я, не підіймаючи очей.
  -- Та ні. Про це всі говорять.
  -- Я ж вже казав, що мені не цікаво. Чи ти навмисно дратуєш мене?
  -- Що ти, ні. Давай поговоримо про щось інше?
  -- Згодний. То про що? - хоча насправді мені зовсім не кортіло цих нав'язливих бесід з Валерією. Як же добре було до того як вона увійшла сюди: ніхто мене не дратував, не доводилось тужитись мізкам, через біль та перейми народжувати двоякі відповіді.
  -- Ти знаєш, що я тебе кохаю?
  -- Здогадуюсь, - сказав я, не знайшовши іншого потрібного слова.
  -- А ти мене?
  -- Валеріє, досить.
  -- Ну скажи, що кохаєш! Я приготувала твій улюблений пиріг. Скажи, що кохаєш - отримаєш шматочок. Ну скажи! Скажи! Кохаєш?
  -- Досить! - з неконтрольованим потоком емоцій вирвалось в мене. Я маю важливі справи. Навряд чи пиріг §м зарадить. Я йду. Повернусь ввечері.
   Насправді не було в мене ніяких справ. Хотілось, щоб все і всі залишили мене в споко§. Я весь день ходив знайомими вулицями та згадував §§ - моє справжнє кохання, мою маленьку сірооку дівчинку. Як бачився з нею перед останнім сво§м від'§здом, як гуляли рідним містом до третьо§ години ранку, як обіймав §§, відчував, як б'ється §§ серце, як цілувалися з нею що десять кроків, щоб вона потім, йдучи там без мене, згадувала ті прекрасні миті, як плакала вона, прощаючись зі мною. Мабуть, відчувала, що назавжди. Як не вистачало мені §§ поруч у самотньому ліжку, як обіймався з подушкою, уявляючи, що це вона, моя Афродіта, як ненавиділи з нею сумну блакитну табличку з білими буквами, яка позначала місто, в яке мені знову потрібно буде §хати одному, без не§...
   Сьогодні мені наснився дивний сон: я бачив §§. Вона плакала і просила мене забрати §§ звідкілясь, а звідки - навіть не уявляю, пам'ятаю лише жовто-білі кольори. А вона майже не змінилась. Плин років відобразився на §§ обличчі лише кількома ледве помітними смужками. Я й досі люблю §§... Побачивши §§ ціє§ ночі, розумію, що мене тягне до не§ так само, як і двадцять шість років тому...
   Час невпинно спливав, стемнілі вулиці освітися ліхтарями і час було повертатись туди, де знову чекає на мене не вона, не та шкідлива звичка, якою мені інколи так хотілось бути.
  -- Де ти був? - почувся стурбовано-ображений голос дружини, щойно я відімкнув двері.
  -- Я ж тобі вже казав.
  -- Не бреши, я дзвонила тобі на роботу - ти там навіть не з'являвся.
  -- Добре, я гуляв містом.
  -- Я б теж не відмовилась прогулятись з тобою.
  -- Я хотів побути сам.
  -- А це що таке? - вона тримала в руках найдорожче мені - листи від кохано§ і дивилась на мене несамовито божевільними очима. - Я тебе питаю, що це?!
   Все моя необачність. Я навіть забув, що залишив §х прямо на столі, просто розгорнутими:
  -- Ти вже напевно ознайомилась зі змістом. Навіщо тоді питаєш?
  -- Ось що ти кохав все життя - спогад, минуле!!! - кричала в істериці дружина. - Навіщо?! Навіщо тобі це? Це уява, фантазія, далеке від тебе і давно не твоє, а я тут, я поруч, я жива, справжня, віддана тобі повністю, любляча тебе постійно! Ось хто завжди був третім у нашому ліжку - вона!
  -- Ти добре знала про §§ існування і про мо§ почуття до не§, коли виходила за мене, то що ти хочеш змінити зараз?
   Вона мовчала у відповідь.
  -- До речі, чому Сашко ще не повернувся? - поцікавився я.
  -- Сашко?! Сашко - це теж моя заслуга, він наш із тобою син! Його теж народила я, а не вона! Ось, що я зроблю з твоєю вигаданою коханкою, дивись!
   Один §§ рух - і листи зайнялися полум'ям:
  -- Віддай, істеричко! Що ти наробила!
   Волала вона до ранку, осипаючи мене різноманітними прокльонами. З §§ слів, я був найогиднішим і наймерзеннішим створінням у світі. Чому? Тому що колись кохав по-справжньому? Невже це гріх? Я слухав, але не чув §§. Мій погляд був скерований на обгорілі листки паперу, які колись були листами, а свідомість - в минуле, де я був щасливий.

VІІ

Розмова

   Сьомий день. Половина курсу лікування минула. Я сиділа на одній з жовтих лав, дивлячись на сонце, коли знову побачила знайомі блакитні і трохи божевільні очі. Це був той самий набридливий практикант.
  -- О, Олено, доброго дня. Як Ваше лікування? Чи йдете на поправку?
  -- Щось надовго Ви затримуєтесь у лікарні, як на практиканта, - відповіла йому я. - Ви, напевне, теж вважаєте мене божевільною?
  -- Ну що Ви, зовсім ні. Я не можу називати Вас божевільною - Ви за здорового глузду, в змозі будувати і висловлювати думки, я б радше назвав Вас хворою, аніж божевільною. За усіма симптомами у Вас звичайний нервовий зрив, з побічним ефектом галюцинацій, та мені цікаво було б дізнатись чому саме? Що таке страшне може статись в житті людини, що могло б довести §§ до такого стану?
  -- Вам дійсно цікаво?
  -- Авжеж. За декілька днів я повинен представити колегі§ дисертацію, яка має змінити світовий погляд на психологічну медицину. Можливо, те що я хочу винайти, допомогло б і Вам.
  -- Навряд. Від такого не лікують. Без образ, але ніхто і ніколи не винайде ліків від кохання і бажання бути щасливим. Я писала колись давно про це, але не зовсім дисертацію.
  -- Можливо, поділитесь?
  -- Ви не зрозумієте. Це не за Вашим фахом.
  -- А ви спробуйте. Один мій знайомий казав: "Не варто боятись робити того, чого не вмієш. Пам'ятай - ковчег був побудований аматором, професіонали ж збудували "Титанік". А якщо те, що Ви мені розповісте, змусить мене змінити певні власні усталені погляди?
  -- Ваша правда. Ну то слухайте:
   Навіки у щасті, навіки в любові,
   Крокуючи днями тернистими,
   Стрічаючи ночі шалені, казкові,
   Святами, що є урочистими.
   Ми разом назавжди з ціє§ хвилини
   В безмежно палкому коханні.
   Ми, дві найщасливіші в світі людини,
   Здійснили найбільше бажання.
   Нехай проминає вервечка віків.
   Коли ж не залишиться нас,
   Серед мільйонів пісень і віршів,
   У розма§тті прикрас,
   Весь час пломенітимуть щирі слова
   І з ними воскреснемо ми.
   Любов нерозтрачена й завжди жива
   На світло піде із пітьми.
   А протягом останніх двадцяти шести років я змушена розуміти, що:
   Ми більше не зустрінемось ніколи,
   Як день і ніч, які ідуть по колу...
  -- Розумію, - зітхнув практикант, - Я розумію, Олено, і якщо Вам боляче, то краще не треба. Я б, можливо, теж хотів писати і говорити так як Ви, але у моєму світі термінів іншо§ мови, нажаль, не існує. Хоча, з іншого боку, лише погляньте - ми зараз сидимо з Вами удвох, маємо романтично-піднесену бесіду - це допомагає мені глибше пізнати Ваш внутрішній світ, і не тільки як лікарю...
  -- Що Ви маєте на увазі, Володимире? - визнаю, він мене здивував.
  -- Зізнаюся, я не фанат "тягати кота за хвіст", тому буду якомога відвертішим. Коли я побачив Вас уперше, то не міг повірити, що така жінка як Ви може перебувати в такому місці. Я й досі не вірю, що Ви вмієте хворіти. Жіноча краса - це своєрідне захисне поле, яке може притягнути до себе будь що, але не все воно здатне пропустити всередину.
  -- Чому ж по-вашому я тут?
  -- Ваше поле ослабло через марне чекання невідомо чого. Ви перестали жити в реальному світі, переселившись у вигаданий.
  -- Ось бачите, а казали, що не вмієте гарно говорити. Ви доволі вправно володієте термінами, як на свій вік.
  -- Мені тридцять.
  -- Ви могли б бути мо§м сином.
  -- Але не син, і навіть не брат.
   Я була шокована його зізнанням. Двадцять шість років мріючи лише про одного чоловіка, я навіть не допускала думок про якісь інші стосунки та навіть встигла вже забути про те, що можу комусь подобатись. І навіть тепер пам'ятаю лише те, як мені було добре з мо§м коханим там, у минулому. Пригадую, як одного разу ми сиділи поруч, як зараз з цим молодим практикантом, тільки тримаючись за руки та посміхаючись одне одному. Повз нас проходили то звичайні заклопотані люди, то такі ж безтурботні закохані пари, та ми не бачили нікого. Солодкі поцілунки не давали нам оговтатись ні на секунду. Це був океан - океан щастя, океан почуттів - такий бурхливий і несамовитий. Здавалось, цим поцілункам під пісню про кохання, яка дочувалась з іншого кінця міського парку і яку ми називали "нашою", не буде кінця, хотілось завмерти на віки у дотику губ. Тоді я вперше прочитала йому свого вірша, присвяченого нашим із ним сподіванням. А якими казково-шаленими дійсно були наші ночі! Він осипав мене поцілунками, часом здавалось, що я ось-ось розтану в його руках. Щойно він торкався мо§х стегон та грудей, я була готова кричати "так" на весь світ. Тонучи в його обіймах, все складніше було стримувати бажання, що паморочило голову, не давало бачити і чути нічого, окрім нього, відчувати його подих, який опускався все нижче вздовж мого тіла. Хотілось дарувати йому себе ще раз і ще раз, щомиті відчувати його поряд і бути так близько, як не був ще ніхто, вічно.
   Зараз розумію, що в моєму житті давно не було ані чоловіків, ані пристрасті:
  -- Але Володимире, подумайте, навіщо Вам потрібна стара і хвора жінка?
  -- Ви не стара. Ви королева. Навіть Ваша хода здається королівською. Ви - вічність. Ви втілення ідеалу жіночо§ краси, і до бісу те, що Вам сорок дев'ять.
  -- На Бога, звідки Вам це відомо?
  -- Я переглянув Ваш лікарняний лист і не вважаю це злочином. Дозвольте мені побачити Вас по обіді знову?
   Декілька хвилин я шукала в шокованій голові відповідь на його питання. А може він має рацію, щодо мого вигаданого світу? До того ж він доволі симпатичний - високий, чорнявий, блакитноокий, міцно§ спортивно§ статури... Що буде, те буде, до того ж я нічого не втрачаю від ще одніє§ зустрічі з ним, а далі - побачимо.
  -- Я згодна. Не запізнюйтесь, мій молодий друже.
   Я пішла до своє§ палати і весь час, який залишався до нашо§ зустрічі, нервувала. Мені було якось дивно, і це незрозуміле хвилювання, наче перед найпершим побаченням, зобов'язувало мене почуватись на вісімнадцять, а не на сорок дев'ять. Я підійшла до вікна з відчуттям яко§сь свободи. Мені стало так легко, здалось на мить, що я птаха і ось-ось полечу:
  -- О, сонце, я лечу до тебе!!! - крикнула я, посміхаючись, у вікно.
  -- Якого дідька ти галасуєш? - озвалась до мене бабця-медсестра відчиняючи двері. - Хочеш, щоб позбігалися лікарі? Тобі ж гірше буде.
  -- Поговори зі мною. Я так не люблю залишатись наодинці, - промовила я до не§, а на §§ обличчі раптом з'явилось відверте здивування:
  -- Навіщо? Щоб знову почути від тебе образи?
  -- Ні, - ласкаво відповіла я, - Я не ображатиму тебе, обіцяю. Як тебе звати?
  -- Галина, - недовірливо сказала бабця, - То про що говоритимемо, Попелюшко? - додала, сідаючи на краєчок мого ліжка і дістаючи різнокольорові клубочки та спиці.
  -- Чому ти весь час називаєш мене Попелюшкою?
  -- Хм... - вперше я побачила як вона посміхається, - Через очі. Вони в тебе кольору попелу. Інколи здається, якщо зазирнеш у них - сам перетворишся на попіл.
   Зараз вона була такою смішною: серйозна, з насупленими густими бровами, у великих кумедних окулярах, перераховуючи нав'язані петлі:
  -- Ти кохала коли-небудь? - несподівано вирвалося в мене.
  -- Не лізь у душу, - промовила вона і на деякий час замовкла, відійшовши у світ ниток і вузлів. - Кохала. Але давно.
  -- Він покинув тебе? - спробувала я поспівчувати.
  -- Майже. Він не любив мене ніколи. Не знаю, чи любив він щось взагалі, окрім випивки. Бувало, коли напідпитку хотів знову побити мене, я ховалась під ліжком. Він був більшим за мене, тому сам залізти туди не міг, лише намагався дістати до мене віником, а я в цей час лежала, дивлячись на нього і думала, який же він все-таки у мене красивий.
   Яка маячня. У мене не вкладалося в голові як можна відчувати щось тепле до тако§ жорстоко§ людини:
  -- Чому ти терпіла це?
  -- Я любила його. Тобі не зрозуміти.
  -- А що ти в'яжеш? Для кого? - запитала я.
  -- Цікавість кішку згубила! Тобі у все треба запхати свого носа?
  -- Вибач, - на мить мені здалося, що між нами знову спалахне сварка, та я помилилась.
  -- Для доньки, - тихо сказала вона. - Тільки нікому не кажи. Скільки тобі років?
  -- Сорок дев'ять, - я не могла зрозуміти, з якого дива Галина робить таку таємницю зі свого клубкового захоплення.
  -- Моя донька молодша від тебе на десять років, - не відволікаючись від справи продовжувала Галина, - А в тебе є діти?
  -- Ні. В юності в мене було зламане від падіння із багатоповерхівки стегно. Не знаю я ціє§ вашо§ лікарняно§ лексики, але після цього я не можу мати дітей. Та й не довелось якось спробувати - немає від кого. Все життя кохаю одного чоловіка, який в свою чергу все життя тікає від мене. А де твоя дочка?
  -- На небі. Ти мене вмовила - відвертість за відвертість. Останнім часом, на вранішній зорі, щодня вона приходить до мене і каже, що дуже змерзла - от я і в'яжу §й кофтинку. Хочу піти з нею, але не можу поки що. Нема кому доглянути за котами, - вона розповідала це, ніби шпигунка - пошепки та близько нагнувшись до мене.
   Я мовчала. Не могла знайти потрібних слів, боялась сказати щось не те, та й Галина підняла не найприємнішу для мене тему:
  -- Чому? А як же твій чоловік?
  -- Він у тюрмі. Він убив §§.
   Така відповідь ввела мене у ще більший шок. Вперше за весь тиждень мені стало шкода ціє§ старо§.
  -- Це сталось, доки я була на роботі. Він знову напився, та замість мене почав бити §§ - маленьку, чотирнадцятирічну. А коли вона впала від втрати свідомості, зґвалтував. Він злякався, що вона все розповість мені, тому вбив. А тепер, чомусь, дочка щоранку кличе мене з собою.
  -- Виходить я не одна така...
  -- Ти про що? Нехай це не буде для тебе таємницею, але тут всі такі - всі божевільні.
  -- Я теж бачу те, що не бачать інші люди. Інколи це чиєсь сумне майбутнє, а інколи померлі спілкуються зі мною.
  -- Не даремно ж ти в божевільні, - сарказм старо§ ціє§ миті здавався недоречним.
  -- Це тут ні до чого. Я почала бачити дивні речі ще в доволі молодому віці. Мені снилось те, що скоро ставало реальністю. Найбанальніше - це зради, найприємніше - відпочинки з коханою людиною, але було і жахливе. Одніє§ ночі я бачила себе, підіймаючись сходами власного будинку. Як завжди, зайшовши всередину, покопирсалась у сумочці, знайшла мобільний, перевірила чи достатньо улюблених ароматизованих сигарет в пачці та пішла до мами. Я знайшла §§, але не так як було зазвичай: не за комп'ютером з купою ділового паперу, а посеред кімнати, в труні, в оточенні літніх жінок, що співали сумну пісню. Не має у світі нічого страшнішого, ніж побачити найріднішу людину мертвою... На ранок я прокинулась в сльозах, не могла знайти ані пояснення цьому випадку, ані місця собі. За тиждень мама лежала в лікарні. Онкологія - страшна річ... Весь день операці§ і всю наступну ніч, ковтаючи солоні струмочки, я, стоячи на колінах, молилась Богу. Можливо, дещо невпевнено, можливо, строкато і не зовсім за правилами, але щиро. Просила для не§ життя так, як ніколи не просила і не попрошу за себе... Дивина, але потім я дізналась, що в ті миті, коли вночі я хоч на хвильку зупинялась і не говорила до Господа, мама переставала дихати... Тоді минулось - я вчасно встигла попередити §§ про можливу небезпеку, не розповідаючи, звісно, яку саме, завдяки чому пухлину виявили на ранній стаді§ і після операці§ загроза минула. Наступна жахлива картина мені наснилась за декілька років. Я лежала і бачила чоловіче тіло, що висіло у повітрі, з неприродно опущеною головою. Повісився - зірвалось чомусь в мене з губ. Але хто? Я довго вдивлялась в обличчя мерця, але обличчя, через те, що голова була опущеною так низько, я так і не розгледіла. Звідкілясь я відчувала якусь образу на мене від цього тіла, але чому - уві сні зрозуміти так і не змогла, доки через місяць о шостій годині ранку в мо§й квартирі не пролунав телефонний дзвінок. Це телефонувала двоюрідна сестра. Крізь §§ плач та горе я встигла лише зрозуміти, що Романа, мого брата більше на цьому світі немає. Ми довго з мамою намагались здогадатися, що ж все таки трапилось, та одне не йшло мені з голови: "Повісився". Лише в день похорону ми дізнались правду - він дійсно повісився від нещасного кохання. Потрібно було лишень бачити мамині очі, коли вона остаточно повірила і зрозуміла, що мо§ сни - це попередження і впізнаючи майбутнього мерця, я ще можу відвернути лихо, можу попередити і зарадити горю. А він і дійсно помер ображеним. За тиждень до його смерті ми дуже посварились через його неприйнятну поведінку, але ж звідки мені було знати, через що він став так себе поводити. Я ще довго потім картала себе через те, що не змогла його зрозуміти, не поговорила з ним, не вибачилась - а тепер вже й не встигну нічого цього зробити... Наступним був мій батько. Мені наснився він молодим і гарним, але сумним. Ми довго говорили з ним про житя, згадували моє дитинство та голосно сміялись, а потім він ніби поринув у піднебесся... він відлітав та сумно махав рукою на прощання... Боже, як же це страшно знати завчасно про смерть і лише мовчки готуватись до не§... - я розплакалась так відверто, ніби говорила зі священником, так довго цей біль був всередині мене. - Та це були не поодинокі випадки. З плином часу я бачила майбутнє все частіше, могла спілкуватись уві сні з померлими... Знаєш, коли ще малою дивилась про такі здібності по телевізору - було цікаво, інколи хотілось спробувати на собі, але зараз я віддала б усе, щоб мене позбавили цього дару, ціє§ муки. Не можливо передати словами як боляче знати раніше за всіх про чиюсь смерть, як боляче дивитись майбутньому мерцеві в очі, як відразливо, прокидаючись зранку, знати про все, що станеться з тобою сьогодні... А подруги? Знаєш навіщо вони приходять до мене в дім?
  -- Навіщо?
  -- Задля того, щоб я поворожила §м на картах, адже знають, що мо§ прогнози завжди вірні. А мене вже аж верне від усіляко§ ціє§ чортівні!
  -- А ти не думала, що твій дар бачити наперед та попереджати невинних - божий?
  -- Думала. Довго навіть була переконана в цьому, проводячи паралель з Ісусом за групою крові.
  -- Тобто?
  -- Четверта група, резус фактор негативний. Але потім дізналась, що все навпаки: церква проти таких можливостей. Церква доводить, що не було в історі§ набожних людей з такими можливостями, а отже і не має бути - Бог не наділяє такими здатностями грішників, тому моєму вмінню приписують адресу пекла. Але ж я не погана людина? Навпаки, я намагаюсь допомогти іншим, тоді ж чому мене приписують до слуг диявола?
  -- Ось що я скажу тобі: все хороше завжди визнавалось хорошим тільки після знищення. Думаю, тобі не потрібно розповідати історі§ про те як перевіряли жінок, чи відьми вони?
  -- О так! Історія знайома! Це коли §х кидали згори в річку в мішку та якщо жінка спливала - то відьма, а якщо тонула - то була визнавалась нормальною, але на превеликий жаль мертвою, - кімната наповнилась нашим сміхом.
  -- Галина Андрієвно, - почувся голос із коридору, - Ліки, будь-ласка, до тридцять восьмо§.
  -- Ну все, я пішла - відказала Галина, зробивши знову серйозний вигляд,- Ввечері зайду - погомонимо.
   Хутко підібравши всі клубочки, моя нова приятелька підхопилась і швидко зникла у коридорі. Я сиділа на своєму ліжку з широко відкритими очима, не вірячи в почуте від не§ та в те, що я комусь розповіла про свою здатність. Стільки жахливого трапляється в людських життях, поруч з нами, але в потрібний час не знаходиться нікого, хто міг би чимось зарадити, а тут, в божевільні, я зустріла схожу людину.
   Хвилини спливали доволі швидко, години також від них не відставали і я згадала, що наближається мить мого побачення з Володимиром, та поглянувши на годинник, зрозуміла, що вже непристойно запізнююсь. Витерши сльози та майже біжучи до того ж місця, де ми попрощались, я побачила, що наша ранкова лава зайнята кимось, та придивившись уважніше, впізнала в цій людині Володимира:
  -- Вибачте, так негарно вийшло... Запізнилась та, яка просила не запізнюватись.
  -- Ні, Олено, ви вчинили саме так, як потрібно, чим знову довели мені своє королівське походження.
  -- Як це? Мені завжди здавалось, що запізнення вважається ознакою дурного тону.
  -- Не знаю, чи засмутитесь Ви, чи зрадієте, але Ви помилялись. Звичайна дівчина має право запізнитись на побачення на п'ять хвилин, начальниця - на п'ятнадцять, а королева - на пів години, тому вважатимемо, що Ви прийшли вчасно. До речі це Вам, - він простягнув мені букет з п'яти білих троянд, - А Ви знаєте, що квіти також вміють розмовляти?
  -- Невже? І що ж Вам кажуть ці? - посміхаючись питала я. Мені так давно ніхто не дарував квітів, що від цього маленького знаку уваги я була в захваті.
  -- Кажуть, але не мені, а Вам, - відповів задоволений практикант. Напевно, він зрозумів, що з вибором сюрпризу "влучив у яблучко".
  -- А що саме, якщо це, звичайно, не таємниця?
  -- Жодних таємниць - колір бутонів у троянд білий, отже серце того, хто §х дарує, ще не знало справжнього кохання, а §х кількість - п'ять - означає, що отримувачка квітів подобається дарувальнику.
   Я трохи почервоніла, але це не завадило мені посміхнутись йому:
  -- Зізнавайтесь, Ви це щойно вигадали!
  -- Ні, - впевнено і серйозно стояв на своєму мій молодий друг, - Про мову квітів існує ціла наука. З давнини знахарі вивчали спорідненість людей і природи, зокрема рослин. Ось, наприклад, коли Ви народились?
  -- В березні, а що? - здивувалась я.
  -- Ваша квітка-талісман - лілія, а дерево - верба.
  -- Навіть не здогадуюсь, що це може означати. Сподіваюсь, щось пристойне, адже квіткою лілі§ колись таврували розпусних жінок...
  -- Не тільки пристойне, але й достойне. Жінки-лілі§ завжди чарівні і витончені і, найголовніше, вміють бути щасливими, а верба якнайточніше доповнює Вашу характеристику - люди верби мають багато страждань в особистому житті.
   Мені з ним було так цікаво - я не відчувала нічого подібного вже багато років. Ми не мали жодно§ хвилини мовчання - то він, то я розповідали якісь цікаві речі і весь час сміялися. Володимир навчив мене розмовляти мовою квітів. Я дізналась, що тюльпан означає освідчення в коханні, бузок - перші любовні хвилювання, біла гвоздика - печаль, а жовті троянди, які дарував мені Лесик в лікарні - невірність і зраду.
  

VІІІ

Нічний дзвінок

  
   Сьогодні знову сонячна погода, а дружина сіра і заплакана, як хмара. Мені шкода §§, але нічого не можу з собою зробити - хочу побачити мою маленьку дівчинку з минулого. Валерія спалила листи, але не пам'ять, а я пам'ятаю все до останнього і навіть те, як колись лежачи в пустому ліжку, довго не міг заснути і вирішив подзвонити мо§й коханій. На той момент ми вже не були разом, однак я хотів §§ як і раніше, довго не знаходив приводу телефонувати, але врешті решт знайшов:
  -- Ніяк не вдається заснути, може розкажеш мені казку на ніч, - у не§ це завжди добре виходило.
  -- Гаразд, - почувся той самий ласкавий і приємний голос, - Колись давно на цій Землі жила молода закохана пара. Коли дивилась вона на зірки - ті радісно посміхались і падали, щоб закохані могли загадати бажання, квіти розпускались і танцювали під §х ногами невідомими до сьогодні ароматами, ніч ховала §х від сторонніх очей під чорною ковдрою, розшитою зірочками, і навіть сумний дощ вистукував у них на порозі романтичну мелодію кохання. Та не збулось. Сам Диявол дізнався про §х почуття і став заздрити. Шість років він намагався §х розлучити - розділяв дорогами і кілометрами, зрадами і сварками - та все було марно, адже справжні почуття не здаються ні перед чим, не складають збро§ хоча б не спробувавши перемогти. Тоді Диявол домовився з наймогутнішою відьмою накласти на них чари забуття. І закохані дійсно забули одне одного. Кожен пішов сво§м шляхом, але все життя відчували в серці якесь спустошення. Минуло багато років, відьма померла і чари зникли разом з нею. І ось одного ранку перед відчиненим вікном сиділа старенька бабуся. На вулиці йшов дощ і вона плакала разом із небом через те, що колись давно не змогла втримати найдорожче - власне щастя, кохану людину, а за мільйон кілометрів також біля відчиненого вікна сидів старенький дідусь. За його вікном так само йшов дощ і самотній старий також плакав...
  -- Це сумна казка. Мені не подобається такий фінал, - відповів на почуте я.
  -- Ну то вигадай свій.
  -- Їхнє кохання було таким сильним, що не піддалось навіть чарам відьми. А через багато років, біля вікна за яким йшов дощ, сиділи поруч двоє старих, але не плакали, а посміхались, тому що були щасливі, бо попри всі негаразди не втратили одне одного.
   Не знаю чому мені захотілось сказати саме це, адже з усіма стосунками з нею було покінчено, до того ж в не§ вже давно був інший. Мабуть тому, що все ж сумував, тому що все ж бракувало мені §§. Знав, що більше ніколи не зможу бути з нею, але як і раніше, хотів бути поруч.

ІХ

Восьмий сонячний

   Мені й досі не йшло з голови те, що розповіла мені Галина. Я відчувала близькість до не§, значить я не одна з понівеченою долею і душею. Сьогодні також сяяло сонце. Галина займалась справами медсестри, Володимир, з яким наприкінці нашого побачення ми встигли перейти на "ти" в лікарні ще не з'являвся, тому мені не залишалось нічого іншого, як знову пригадувати і, зітхаючи, жити минулим.
   Побачила я Лесика не скоро, але весь час було цікаво почути про наступне одруження, про яке знову пліткували всі наші друзі, дізнатись, чи правда це, бо на правду цього разу це було доволі схоже, побачити його дружину...
   Одного вечора мені зателефонував знайомий і запросив на прогулянку. Яким же було моє здивування, коли, раптово для мене, до нас приєднався Лесик. Весь вечір ми майже не спілкувалися, не звертали одне на одного увагу, та пізніше сталося дещо неймовірне, радикальне. Він проводжав мене додому і почав говорити про те, що сталося. Він вибачався переді мною, а я перед ним. А потім... Один його дотик до моє§ руки змусив забути, викреслити з життя і пам'яті все погане. Його губи - я згадала його присмак, його ніжність, власні почуття до нього:
  -- То ти не одружився?
  -- Ні, - прошепотів він, цілуючи мене.
  -- Чому ж?
  -- Не знаю. Мабуть, зрозумів, що не з нею хотів прожити життя, що є жінка, яка кохає мене по-справжньому і набагато сильніше, а я так само кохаю §§.
  -- Ну і хто ж це? Познайомиш? - з хитрющими очима питала я.
  -- Обов'язково. Якщо хочеш, можу це зробити просто зараз.
  -- Хочу...
  -- Дістань люстерко...
   Тіє§ ночі ми знову були разом, знову мріяли про щасливе майбутнє. Ми раділи, а разом з нами і наші друзі, які ніколи не вірили, що наші шляхи можуть розійтись, адже вони самі були свідками неймовірного кохання, так само як і неймовірних розлучень.
   Погода восени мінлива - такими ж стали і стосунки. Дорослішання не завжди веде до кращого і серйознішого. В нашому випадку це саме так. Після двох тижнів феєричного кохання, коли Лесик мусив знову від'§здити, все повторилося знову. Й досі не розумію, чому так сталось: чи то через дурість, чи то через наявність іншо§ в його житті, та він сказав, що хоче все припинити:
  -- Мені набридло щоразу після від'§зду вважати себе поганцем, ненавидіти за те, що знову примушую тебе плакати. Краще припинити все зараз, аніж жалкувати пізніше. Зараз буде боляче, але не так, як могло б стати потім.
   Мені дійсно було боляче, але цього разу я не хотіла відпускати його просто так, мені набридло ненавидіти його, а потім пробачати та доходити висновку, що все ж люблю:
  -- Не думаю, що таке завершення твоє§ відпустки і мого вересня може бути найкращим. Тобі так не здається? Все одно ми змушені будемо бачитись через спільних друзів, але грати в цирк перед ними і один перед одним - не актуально. Це вже було, а я ненавиджу повтори. Сам знаєш, що я все одно, нехай навіть потай, але любитиму тебе, а ти мене. Щоб здогадатись про це, мені твоє підтвердження не потрібне.
  -- Зрозумій, ми можемо бачитись, проводити час в одному колі друзів, але наше спілкування більше не повинно переростати в стосунки.
  -- Коли ти §деш? - розчаровано запитала я.
  -- Завтра.
  -- Якось по-дурному виходить: ми провели разом, як пара, два тижні, а за декілька годин до твого від'§зду змушені зробити вигляд, що між нами більше нічого немає? Вечір, Лесику. Прошу у тебе лише однин останній вечір. Невже важко провести його так, як весь вересень? Лише один бісовий короткий вечір... Потім ти по§деш і мені буде легше тебе забувати. Невже я прошу про щось жахливе?
  -- Я люблю тебе, - лагідно відповів він, - Занадто сильно люблю, але розумію, що так буде краще. Я погоджусь на цей вечір, але і ти зараз повинна погодитись на те, що я пропоную. Це моє остаточне рішення. Зрозумій, ти не зможеш бути зі мною - ти не така, моє життя не для тебе. Ти зірка - тобі треба горіти, сяяти, а мені - ні. Я §ду в сіре військове, нікому не потрібне місто, в якому ти згаснеш, а я не хочу цього і вже не можу нічого змінити. Живи, моє серце, спробуй смак іншого життя - такого, в якому ти будеш королевою, а не підданкою обставин, а щастя - воно обов'язково прийде і, якщо судилося, то разом зі мною, але не зараз, не тепер.
  -- Я згодна...
   Я не вірила в щойно сказане. Десь глибоко в серці сподівалась на те, що через деякий час він передумає, зрозуміє сво§ почуття і залишиться зі мною. Хотілось плакати, але я тримала сльози, як на мотузці, не хотіла марнувати останній вечір свого щастя болем і сирістю.
  -- Раділи ангели на небі того дня,
   Коли ти був мо§м, а я - твоя, - вирвалося в мене.
  -- Що це? Нові вірші?
  -- Так, але, мабуть, я ніколи не допишу §х.
  -- Навіщо тоді кажеш мені §х зараз?
  -- Бо, можливо, це наша остання відверта бесіда. Я хочу дати тобі одну обіцянку: я буду чекати тебе завжди. Цього разу я зрозуміла, що окрім тебе мені ніхто не потрібний. Забери мене з собою, а якщо ні - то пам'ятай, що я завжди чекатиму...
   Люблю. Опять? Нет, до сих пор
   И к черту сотни километров.
   Не первый. Вот который год
   Жду весточку на крыльях ветра.
   Молчу и плЮчу... И плачЩ
   За это болью неизбежной.
   ПлачЩ и плЮчу, но молчу -
   Вот дань за миг один лишь нежный.
   Плевать на всё! На жизнь и смерть -
   Лишь только быть с тобой однажды.
   Гореть... В руках твоих гореть,
   Как лист исписанный бумажный.
   Забыть? Нет, я лишь человек
   И файлов не сотрёшь так просто.
   Ты нужен мне, как первый снег,
   Как людям нужен воздух.
   Уйти? Захочешь сам уйдёшь -
   Я дверь свою не запираю
   И не зову - ты сам идёшь.
   Зачем? Ты это лучше знаешь.
   Пусть каждый день хоть сотни лет
   Я буду муками томима,
   За что, известен мне ответ -
   За то, что я тебя любила.
  -- Ти жива людина, до того ж красуня. В тебе неодмінно з'явиться хтось інший, навіть кращий за мене. Втім, він вже з'явився - Руслан...
  -- Ні. Не з'явився, а зник. Я все розповіла йому.
  -- Я не можу взяти тебе з собою... Але обіцянку прийму, адже в цьому світі немає неможливого, чи не так?
   Він поцілував мене і до ранку, який цього разу мав розлучити нас назавжди, ми належали лише одне одному, а за півроку...
   Передріздвяна ніч. Останні приготування завершено. Залишилось лише прокинутись зранку і поринути у святкові веселощі. Зима і блиск снігу у темряві завжди навіюють щось містичне, таємниче, нерозгадане і може через це щось дивне наснилось мені напередодні. Я бачила весілля, але не своє і чомусь так важко було знаходитись на ньому, ніби душило мене все оточення: і квіти, і кульки, і посмішки - вони наче з мене сміялись, проте залишками здорового глузду я розуміла, що радіють всі за молодят. Дивний сон, от тільки не зрозуміло, чи пророчий. Але не хочеться зараз псувати настрій перед Різдвом, тим паче, що за декілька днів відбудеться зустріч з близькими друзями, з якими я навчалась в одному класі, а вони напевно не даватимуть мені сумувати. Ось вони - всі тут у старенькому шкільному альбомі, де кожне фото розписане зі зворотного боку різноманітними побажаннями:
   "Оленка, ти улюблена однокласниця та хороша подруга! Нехай твоя симпатична посмішка ніколи не сходить з обличчя!" - це від Олега Ч., а наступне від Ігната К.:
   "Олено, пам'ятаєш вислів про те, що краса врятує світ? Так що рятуй нас грішних - це тобі до снаги!".
   "Оленко! Перемога у конкурсі "Міс Всесвіт" в тебе ще попереду, але мене ти вже перемогла!" - писав мені Валентин К.
   Так приємно перечитувати інколи ці побажання. Одразу почуваюсь краще - напевне, я дійсно комусь потрібна... Ой, а це писала мені подружка:
   "Ніколи не забувай, що окрім усіх друзів, котрих у тебе безліч, ти маєш ще й сестру! P. S. Ви з Лесиком здуріти яка гарна пара! Маша Б."
   І тут про Лесика - навіть фотографі§, на яких його немає пам'ятають про нього. А люди ще кажуть, що час лікує та стирає з пам'яті колишні почуття. Якби ж то...
   Та що ж мені не дає спокою цей дурний сон?! Ну добре, добре! Я себе переконала - доведеться розкинути карти. Не люблю ворожити сама собі, але передріздвяна ніч просто зобов'язує запросити ненадовго в життя шматочок магі§. Ось в центрі кола я - хрестова дама.
  -- А на серці? - запитаю сама себе і витягну пікову дев'ятку - вона означатиме печаль і сльози, - Через що? - продовжуватиму з більшою цікавістю і пальці витягнуть з колоди хрестового короля, - Коли? - вже не радісно питатиму у колоди карт.
   Випав піковий туз:
  -- Ввечері? - здивуюсь я та продовжу ворожбу, - Сімка пікова - не дуже приємна розмова...
   Ну і досить з мене, а то таке враження складається, що в колоді карт окрім хрестових дами і короля всі інші - одніє§ масті - піково§. Щось не кле§ться з ворожбою.
   Нічну тишу порушить телефонний дзвінок. Дивно, хто це близько опівночі вирішив про мене згадати? Та й номер якийсь знайомий:
  -- Алло?
  -- Привіт. Вітаю тебе з усіма святами, що вже проминули і з тими, що ще попереду...
  -- Лесик? Це дійсно ти? Не уявляєш як приємно чути тебе!
  -- Мені теж було приємно читати повідомлення з привітаннями від тебе, але...
  -- Але? Що але?
  -- Я мушу тобі дещо сказати...
  -- То кажи.
  -- Мені приємно було, але мо§й дружині...
  -- Дружині?
  -- Так. Я одружився півтора місяці тому.
  -- Що?
   Я ніяк не могла зрозуміти, що тільки-но почула. Сльози почали навертатись на очі:
  -- Вітаю. Але хіба ж можна повідомляти про таке на ніч? Як мені тепер накажеш заснути? - намагалась зіроніювати я.
  -- Я гадав, ти знаєш, адже всі вже в курсі справи.
  -- Всі? Хто всі?
  -- Наші друзі. Хіба тобі ніхто не сказав?
  -- Ні... На добраніч. І... прощавай...
   Знову плакати? Як мені це вже набридло: "Досить. Це востаннє. На цьому я ставлю крапку. Повторів більше не буде. Та й сил зовсім не лишилось..." - казала я собі, та чи вірила в це?
   За декілька днів знов повернеться сум. Ось і всі слова закінчились, і сліз вже не вистачає, тож прийми, небо, моє минуле життя і подаруй врешті решт спокій, благаю!.. Мене більше не існує без його долонь, без них мені ніде більше жити, адже так затишно мені не буде ніде... Відпусти... Просто відпусти...
   Хто знає на що спроможне людське серце? Хто? Якщо знає хтось, допоможіть!.. Чому роками тримає воно той біль, який потрібно забути негайно? Чому не відпускає минуле? Чому не можу забути? Напевно, Господь не придумав гіршо§ кари, аніж страждання від вічно§ любові, яка не згасає навіть через 50 чи 100 років... Чому я? Невже я приречена страждати вічно? За що? І невже йому не важко зараз? Невже він, обіймаючи іншу, не згадає мене? Невже, лягаючи з нею в ліжко, він не ковтне скупо§ чоловічо§ сльози, адже поруч не я? Невже кохала лише я одна за нас двох? Невже можна так жорстоко помилятись в людях? Невже можна так вишукано брехати і грати в кохання? Ціє§ ночі темними провулками гуляв самотній, як і я вітер, і злий. Злий, як і я... На життя, на долю і навіть на Бога... Куди ж він цей Бог дивиться, якщо змушує мене так страждати? Сьогодні я згодна приклонитись і перед Дияволом, абиде шукаю допомоги. Не треба мене осуджувати, в мене просто немає іншого шляху. Якщо мене не чує Господь, то почуй хоч хто-небудь...
  -- Алло... - так недоречно перервав моє щиросердне зізнання телефон. На іншому кінці дроту прозвучало знайоме "Привіт" від Руденько§.
  -- Привіт. Ти зараз на зайнята? А то в мене є що тобі показати. Тож, в гості запросиш?
  -- Так, звісно. Тво§м візитам я завжди радію.
   Я й дійсно раділа подрузі, але, зрозуміло, що я б просто збожеволіла від візиту зовсім іншо§ людини.
  -- Поглянь-но що я тобі принесла, - почувся голос Руденько§ на порозі моє§ відчинено§ квартири. Чому відчинено§? А чого мені боятись? Найважливіше, що я мала в мене і так відібрали, а все інше мені не потрібно, навіть життя. Ціє§ миті я піймала себе на думці, що я б не пручалась, якби хтось хотів відібрати його в мене, а навіть навпаки - раділа б...
  -- Я лише на одну хвилинку до тебе. Вдома чекає чоловік. До мене сьогодні потрапили деякі фотознімки і я подумала, що тобі буде цікаво на них поглянути.
   Подруга простягла мені білий конверт. Напевно я б не брала його, якби знала, що в середині. Принаймні, цікавість взяла гору і змусила мене зазирнути всередину. Як серце не зупинилось я й досі не розумію, але стиснулось воно так, наче двома величезними молотками гупнули по ньому з обоз сторін... Весілля... Його весілля, де він обіймає §§, а вона його... І цілує він §§ так само як і мене... І він щасливий, але не зі мною... А вона в такій дурнуватій чорній сукні... Коханий, а якби поряд була я, то була б в білій і розкішній, була б принцесою з тво§х уявлень... І ти був би втричі щасливіший поряд з такою нареченою, як я...
   Ні!!! Я не дозволю більше калічити моє серце! Досить! Геть, спогади з мого життя! Не хочу більше знати нічого! Я забороняю говорити зі мною з приводу ціє§ людини! Скільки ще треба мучити мене? Краще вбийте, але не мучте! Геть з мого життя!!! Але рядки лізли з голови самі собою...
   Я знаю, що ти від мене далеко
   І вже далеко не мій,
   А шлях до тебе підкажуть лелеки
   З кра§ни яскравих мрій.
   Між нами дороги, містечка і села,
   Проте, повір, це ніщо.
   Знайду твоє фото яскраве й веселе,
   А поряд з тобою хто
   В весільному вбранні? Під дзвони церковні
   Ти з нею, а я одна,
   Тримаючи сльози, що рвуться на зовні.
   Чому не я, а вона?
   Так важко знати, що ти від мене
   Пішов у ту далечінь.
   Це розуміють і верби, і клени,
   І дощ, що на мить спочив.
   Та є між нами тонка павутинка,
   Яко§ не бачить ніхто -
   Це любові моє§ краплинка,
   Однак, із тобою хто?
   Я не проживу без тебе це життя... Хіба що на перекір долі, але все одно кохаючи тебе. А здавалось все таким простим, і відповіді на головні питання знаходились так легко, а тепер... А що тепер? Тепер немає нічого...
   Проте я житиму. І навіть намагатимусь кохати, але не його. І взагалі, моє майбутнє нагадуватиме театр, де я граю роль клопітливо§ дружини і найкращого друга для офіційного чоловіка. Не можу назвати його лагідніше, бо він ніколи не зможе посісти в моєму серці місце Лесика. Я розумію, що кохає він мене, можливо і в десятки разів більше, але моє серце померло. Померло того дня, коли кохання всього мого життя пообіцяло перед Богом кохати іншу... А діти... Ні... По-перше, після велико§ травми від падіння з багатоповерхівки я не спроможна народжувати. А по-друге... Діти народжуються лише від великого кохання. А моя сука-любов вбила мене задовго до мого розквіту як жінки. Напевне саме тому наш шлюб не проіснує довго, адже більше я не вмію кохати. Коли згасає серце і вогник в очах, на що спроможна така людина? Здається в цей час помирає душа, яка так шукала вільно§ пристані в океані зрад і болю... І без іншо§ кохано§ душі жити не можливо. Тому і я без Лесика жити далі не зможу. Найжахливіше те, що нічні сльози не даватимуть мені заснути. Я забуду коли востаннє спала і через 20 років збожеволію від тих нічних привидів, які не покидатимуть мою самотню квартиру. Вони виринатимуть то з-за дверей, то прямо з підлоги, з-під ліжка, знадвору, вони будуть скрізь... Ані фізичний біль, ані хвороби, ані Диявол не робить людину настільки слабкою, навіть смерть, адже завжди залишається надія, але кохання - зовсім інша річ. Воно спопеляє зсередини, обпікає душу, вбиває §§ і залишається лише пуста фізична оболонка, яка чекає своє§ офіційно§ констатаці§ смерті. Саме так Бог карає найбільших грішників, забираючи те, лише заради чого б'ється серце. Чому я не померла?!!
  

Х

Дощило

   Сьогодні з самого ранку йшов дощ. Мені було сумно від того, що я не можу побачити сонечко. В палаті було сіро і похмуро, навіть трохи прохолодно через дощ. Я сиділа на ліжку і щось малювала. Я не знала, що хотілось побачити на цьому малюнку - рука сама водила по паперу, здавалось, що підсвідомість хотіла щось показати, та я бачила лише прямокутник, а що з ним робити далі не знала. Згодом прямокутник перетворився на вікно за яким йде дощ. А завдяки цьому малюнку я пригадала казку, яку розповідала колись Лесику. Тепер розумію, що збулось: я одна, самотня, біля відкритого вікна, за яким іде дощ, а десь далеко є він, правда не знаю де і чи дощить у нього. Я дивилась крізь хмари, сподіваючись побачити сонце, коли мене налякала раптова поява Галини в одвірках моє§ палати.
  -- Коти... Мо§ коти, - зітхала вона, ковтаючи сльози, які накривали все §§ лице, - Коти зникли. Невже втекли?
   Сказавши лише це, вона так швидко, як і з'явилась, розтанула у довгому коридорі лікарні. Я так і не змогла зрозуміти, що сталося. За вікном йшов дощ і це було якимось знаком долі, якого я й досі не могла зрозуміти. Я вибігла за нею до одвірок палати, але моє палке бажання допомогти перервав візит іншо§ особи:
  -- Привіт, можна увійти?
  -- Володимире, звичайно заходь. Що це в тебе? Знову квіти? - сказала я побачивши у сво§й палаті мого молодого друга.
  -- А що за обличчя? Де посмішка? Тобі не пасує сум.
  -- Я трохи хвилююсь за Галину Андрі§вну - це наша медсестра. Вона якась дивна сьогодні. Хоч би не нако§ла нічого...
  -- Вона доросла жінка. Думаю, вона сама в змозі дати собі раду. Але мені здається, ти сумуєш не тільки через не§.
  -- Тобі здається, - розгублено відповідала я, не вірячи, що так чітко видно справжню причину мого настрою, - Просто сьогодні дощить, не видно сонця і в мене таке погане передчуття, ніби сталось, або станеться щось жахливе.
  -- Ти знову думала про свого Лесика?
  -- Чому ти так вважаєш?
  -- Це написано в тебе на обличчі. Завжди коли ти про нього згадуєш, маєш мрійливий і трохи засмучений вигляд.
  -- А сьогоднішні квіти - білі та червоні троянди, перев'язані разом - що це означає? - намагалась я змінити тему бесіди.
   Володимир сів ближче і взяв мою руку:
  -- Вогонь серця. Ти розпалила мене і я згорю, якщо тебе не буде поруч.
   Він почав цілувати мене і торкатись мого тіла. Я розуміла, що станеться далі, але не хотіла зупинятись.
   Коли він піде, я плакатиму. Мені здаватиметься, що я зрадила Лесикові, не дивлячись на те, скільки років минуло. Одна у сірій палаті, яку прикрашає лише букет квітів, плакатиму, обіймаючи коліна і розуміючи, що двадцять шість років - це занадто багато для самотності, але так мало для кохання. Я все одно любитиму Лесика, лише його, а інші чоловіки перестали для мене існувати ще тоді, коли я востаннє при§здила до нього в маленьке військове містечко, коли сиділа в автобусі, напрямок якого не знала, знала лише пункт прибуття. Того ж дня на вокзалі до мене підійшла стара і в подяку за дрібні гроші поворожила мені на долю. Найголовнішим зі сказаного було те, що мій чоловік буде військовим, яким і був на той час Лесик. Та не сказала вона за скільки років чекати на нього. А можливо ще не запізно? Можливо саме через двадцять шість ми будемо разом? Я чекатиму. Нехай навіть ще двадцять шість, але чекатиму. Люблю... Занадто сильно люблю...
  
  

ХІ

Дві новини

  -- Лесику, - почувся голос дружини, але він був якимось дивним, я ніколи не чув від не§ такого тону, - Лесику, наш син... А ми тепер... Точніше скоро...
  -- Щось трапилось? - стурбовано запитав я.
   Дещо було в §§ голосі, що змусило мене хвилюватись, тим паче, що справа стосувалась Сашка.
  -- Він приходив сьогодні із Лесею... - продовжувала вона.
  -- Я знаю, бачив §х з вікна машини, то й що?
  -- Тут таке сталося...
  -- Валеріє, ти можеш нормально сказати?
  -- Він... І Леся... Мій хлопчик... - і сльози і посмішка змішались на §§ обличчі. - Ми скоро станемо бабусею і дідусем...
  -- Що? Ти розумієш, що кажеш? Це ж чудово! Хоча й дещо зарано...
   Я до останнього не вірив у це. Не вірив, доки Леся і Сашко не повернулись з лікарні. Це було таке щастя, яке не відчувши не зрозумієш. Здавалось, вже нічого не зможе стерти усмішку з мого обличчя, та я помилявся... Один телефонний дзвінок змусив мене плакати.
  -- Перепрошую, з ким я розмовляю?
  -- Не зрозумів, - завагався я, - Хто ви і чому телефонуєте з номеру мого брата?
  -- То володар цього телефону ваш родич?
  -- Звичайно. Ви можете пояснити в чім річ?
  -- Вас турбує державна автоінспекція. Годину тому на ви§зді з міста сталась аварія: машина вашого брата на великій швидкості врізалась у переповнену залізом фуру. Ви маєте при§хати до міського моргу для проведення опізнання тіла. Прошу повідомити вас про наслідки аварі§ найближчих родичів загиблого.
   Я не вірив до тіє§ миті, доки не побачив свого молодшого брата у морзі. Мого друга, єдину людину, що здатна була мене вислухати та спробувати зрозуміти. Я не вірив, що це він - шматки тіла лежали вздовж нього - у крові, відірвані, як несправжні. Від сорока дев'яти років життя залишився метр плоті. Я не міг ані говорити, ані чути інших. Життя втрачено за якісь миті...
   Усі документи підписувала його дружина. Він розбився на машині після дивно§ прогулянки дорогою додому. Я не здатний був ні на що, окрім сліз і спогадів. Додому його привезли вже вдень - одягненого, зшитого, без будь-яких внутрішніх органів - §х розчавило в аварі§. Здавалось, що це не він, а якась підробка, манекен, не здатний ворушитись, але придивившись ближче, я побачив такі риси обличчя, які не можливо підробити, але в свідомості й досі не вкладалося, що це він лежить у труні.
  -- Вставай, вставай, - молив його я, - За що, Господи? В чому він завинив перед тобою?
   Я стискав його руки, гладив обличчя, обнімав його і не хотів відпускати:
  -- Поверни його, Боже! Навіщо ти так?
   Всю ніч я просидів схилившись над братом. Крізь тишу інколи чув, як плаче над його речами і фотографіями дружина та як за вікном оплакує його небо великими сльозами дощу. Я відчував себе спустошеним. Здавалось, ніби щось всередині мене обірвалось назавжди, ніби я помер разом з ним, ніби мене теж не мусить бути тут.
   Дощ не припинився навіть на ранок, навіть на час похорону. Прийшло стільки людей і всі вони плакали. А я хотів піти з ним. Був згодний на те, щоб мене заживо поховали разом з найближчою за все життя людиною. Моє життя раптом стало посірілим. Наші спільні друзі не дозволили везти його на кладовище машиною. В останній раз хотіли побути біля нього - несли труну власноруч, а я йшов слідом і не вірив у те, що зараз сипатиму землю на закриту, опущену в яму, труну дорого§ мені людини.
   "Треба дорослішати" - промайнуло в мо§й голові. Дійсно, вже час... Останні років з двадцять п'ять промайнули сірою стрічкою. Що я зробив? Дав життя синові? Для цього великого розуму не потрібно, тим паче, що його вихованням займалась дружина, а я... А я все мріяв про те далеке і шалене почуття, яке охопило мене одного разу і не відпустило дотепер. Щастя... Чи був я щасливий? Був. Лише одного разу, але був... Був. Тоді, коли кохала мене моя Попелюшка... І кохала так щиро, що §§ сльози сняться мені і зараз. Ті щирі сльози, яких не виплачеш стражданням, ті сльози, що відблискують на сонці красою найдорожчих діамантів. Міняти? Так, треба щось міняти. Саме зараз я зрозумів, що теж не вічний, що не знаю на що чекати за наступним поворотом долі. Ні, я не хочу на тому світі блукати дорогами з павутиння, в пошуках моє§ маленько§ земно§ Афродіти. Так, я повинен знайти §§ в цьому житті. А якщо вона щаслива? Ні, я не ламатиму §§ щастя, я не шукатиму §§ сліз, я не хочу знайти §§ ласкаву посмішку до іншого. Так - саме так я і робив все життя - ховався за першими сумнівами, тікав, побачивши першу перепону. Ні, тепер прийшов час діяти. Так, я по§ду §§ шукати.
  

ХІІ

Життя не буває коротким

   Небо не переставало протікати вже другу добу. Це був мій десятий день лікування, а значить вже скоро я опинюсь з тіє§ сторони паркану, з-за якого весь час чути гудіння звичайного людського життя. Сьогодні рано вранці я вперше справді повірила у те, що я божевільна, коли побачила Галину разом з якоюсь дівчинкою у теплій в'язаній кофтинці знайомих кольорів. Вони сяяли в променях сонця, всміхнені, зраділі. Помахали мені рукою і пішли якоюсь сонячною дорогою, кудись вверх. За дві-три години я дізнаюсь про те, що ціє§ ночі Галина покінчила життя самогубством. На ранок §§ вийняли з петлі, але було вже запізно. У документі також буде зазначено, що долі лежала в'язана різнокольорова кофтинка. Я ніколи не забуду §§ - серйозну, смішну, з густими брежнєвськими бровами, у великих кумедних окулярах, з клубками і спицями, сидячу на моєму ліжку, і те, яке прізвисько дала вона мені через колір очей - Попелюшка. Я не плачу за нею, бо розумію, як давно хотіла вона піти разом з донькою. Коли людина виконала все, що заплановано §й долею, тіє§ ж миті йде з життя, значить не має більше для не§ призначення в цьому втіленні, в цьому світі. Щось зовсім інше має чекати на не§ деінде, тому не варто витрачати дорогоцінний час, затримуючись даремно. Зараз Галина, напевне, щаслива. Занадто довго тягнувся для не§ час.
  -- Тук-тук, дозволиш? - коло дверей стояв Володимир з наступним букетом квітів, що сьогодні вже здавалось мені не актуальним. Повторюючись, він починає набридати.
  -- Заходь, - не занадто зраділо відповідала я.
  -- Чому сумуєш? Через погоду? - сказав він, протягуючи мені букет.
  -- Не тільки. Я маю до тебе серйозну розмову.
  -- О ні! Спершу я.
  -- Послухай, - намагалась я перервати його урочисту промову, бо занадто серйозно-щасливим було його обличчя, яке ще не знало, який потрібно буде прийняти вигляд, йдучи звідси через деякий час.
  -- Ні, ні і ще раз ні. Я хочу дещо сказати тобі, дещо дуже важливе для мене. За час знайомства з тобою я зрозумів, що іншо§ тако§ жінки я не зустріну. Мені так добре з тобою, що інколи це навіть лякає. Але ще більше я боюсь, знайшовши тебе, втратити зараз. Я зроблю все, що захочеш. Захочеш зірку - полечу в небо, захочеш сонце - обпалю руки, але подарую його тобі.
  -- Не потрібно ані зірок, ані сонця. Мені не потрібно нічого. І ніхто мені не потрібний, пробач...
  -- Що ти маєш на увазі? Я хочу сказати, що кохаю тебе і пропоную...
  -- Ні. А я хочу сказати "ні".
  -- Чому? - вираз його обличчя встиг змінитися на розгублений і розчарований.
  -- Я кохаю іншого...
  -- Ти кохала його все життя, - переконував мене практикант, - А він? Чи він тебе кохає? Чи пам'ятає він тебе взагалі?
  -- Це не твоя справа, - невдоволено відповідала я. - Навіть якщо не пам'ятає - ну то й що? Головне, що я пам'ятаю його і любитиму до смерті!
  -- Це безглуздо!
  -- Може й так. Не даремно ж я опинилась в цій лікарні...
  -- Лише згадай як ти страждала через нього, - після недовго§ паузи роздумів продовжував Володимир.
  -- Ти не розумієш, - опиралась йому я, - Навіть за такі моменти я вдячна Лесикові! Я вдячна йому за все: за ніжність річкових хвиль, за нескінченно-прекрасний схід сонця, за мо§ перші сни про нього та просто за те, що він є, за те що одного разу з'явився в моєму житті і оселився в серці назавжди. Не важливо яким він є, чи був, адже достатньо одного лише спогаду про нього, щоб повірити в казку. Я вдячна за його безмежну відданість і вірність, неповторну ніжність, за любов, яка нажаль не змогла вижити. Й досі я вірю в наше світле майбутнє, пам'ятаючи про божественні хвилини, проведені разом. Як птаха, яка вперше летить над океаном, піднімаючись все вище і вище не забуде цей політ, як вперше розквітла троянда не забуде свого пробудження, як прозоро-блакитне небо над нашими головами не забуде першого сходу Місяця, так і я ніколи не зможу вирвати його із серця і забути. Віриш? Я вічно буду його пам'ятати... Щоб не трапилось, які б межі не розділяли нас, куди б не розкидало нас життя, я завжди кохатиму його... Його - єдиного, який по-справжньому міг мене зрозуміти і заспоко§ти моє серце. Він не розбив його, о ні, не залишив на розсуд жорстоко§ долі, не зник з нього безслідно, не засіяв його ненавистю та сумом - Лесик зберіг його і залишився в ньому найбажанішим гостем. Весь цей час, коли мені боляче, або ж плачу, то завжди згадую про нього. Про те як вперше його побачила, про те як закохалась, про нашу останню зустріч і про мить болісно§ розлуки. І буду згадувати про це завжди, розповідати про нього усім подругам і простим знайомим, як от тобі сьогодні, про людину здатну перевернути весь світ заради мене. А коли цей божевільний світ поглине його і він буде страждати від невиправності помилок, безнадійності й самотності, він обов'язково згадає, що десь є я, яка завжди пам'ятає його і в будь-яку, навіть найважчу хвилину сумнівів готова бути поруч до кінця. Я так йому вдячна! Я ніколи, чуєш, ніколи не забуду його! Він найдорожчій друг, найрідніший з-поміж усіх на всій планеті. Він згадує мене, я вірю в це, мене - жінку, що любить його, не знаючи взаємності, людину, що готова віддати за нього життя...
  -- Ти ідеалізуєш. Але я згодний дати тобі час все обміркувати ще раз. Зрозумій, що я пропоную тобі життя - справжнє, інколи жорстоке, але прекрасне, життя яке можна відчувати, а не ті спогади, які ніколи не повернути. Обирати тобі. Я зайду завтра. Тобі вистачить часу на роздуми?
  -- Ні. Не завтра, не післязавтра, не через тиждень - не треба. Я вже вирішила для себе. Я обіцяла йому кохати попри все, і виконаю обіцянку.
  -- Це було двадцять шість років тому! Зрозумій нарешті, що час спливає, роки поспішають, а годинник не піде у зворотному напрямку як би ти цього не хотіла, чи не мріяла про це.
  -- Я знаю, але подібні обіцянки не даються на рік чи два, або на пару годин, вони взагалі не мають терміну придатності. Коли даєш клятву кохати - маєш дотримуватись §§ вічно. Я знала на що йшла і зробила свій вибір двадцять шість років тому. Пробач.
  -- Як схочеш. Якщо тобі так треба - я піду. Ось номер мого мобільного, - він вийняв з кишені папірець і щось надряпав на ньому мо§м олівцем, - Якщо схочеш - повертайся. Я завжди чекатиму на тебе, обіцяю тобі зараз і на все життя - це мій вибір, я розумію на що йду. До зустрічі.
  -- Ні, Володимире, не до зустрічі, а прощавай.
  -- Я так не думаю. Ти скоро сама все зрозумієш, а я опинюсь поруч.
   Він пішов. Стало сумно, але я сама так захотіла. На очах виступали сльози від думки, що ще один чоловік пішов від мене, але тепер це трапилось за мо§м бажанням. Сьогодні мене покинули всі: і Галина Андрі§вна, і Володимир, і навіть Сонце.
  
  
  
  

ХІІІ

Додому

   Я сидів перед відчиненим вікном, за яким знову розпочинався дощ, не вірив у вчорашній день - в похорон рідного брата, намагався перебрати в голові ці несподівано-страшні поді§, стараючись не бачити за спиною завішене дзеркало:
  -- Рідненький, як же я тепер без тебе?
   Тобі квартирою і ліжком стала
   Труна, яка сама про те не знала.
   Жалива, темна, наче тінь німа.
   Як вірити, що більш тебе нема.
   Труна - вона від нас тебе забрала.
   Труна - вона сама про те не знала.
   Крізь сльози всі прощаються з тобою,
   Ідуть на кладовище, за труною,
   В останній раз ми біля тебе разом.
   Нехай не кажуть, що минає з часом
   Цей біль - він назавжди лишиться в серці.
   Даремно хай не кажуть - не минеться.
   Труна - крізь не§ не побачиш хмари.
   Труна - вона сама про те не знає.
   А ти лежиш і не поворухнешся,
   Кохано§ долоні не торкнешся
   І не відчуєш сонячне проміння,
   Не гепатимуть в двері сновидіння,
   Бо дерев'яна мовчазна труна
   З жодних сторін дверей, нажаль, не ма.
   Не спробуєш на смак щасливі сльози
   І не зрадієш спеці, чи морозу,
   Не подаруєш посмішку ласкаву -
   В труні тебе в могилу опускають.
   Труна - рідна сестра блідо§ смерті,
   Об косу у яко§ руки здерті.
   Нащо прийшла, кістлява і продажна?
   У молодості помирати страшно...
   Лише те, що Леся була вагітною від мого сина, наповнювало серце краплиною жаги до життя. Це, поки що крихітне створіння, продовження мого Олександрика і в серці народилась надія на те, що я ще буду потрібний комусь на цьому світі.
   Я довго дивився на падаючий дощ і розумів, що моя кохана маленька дівчинка Оленка в сво§й вигаданій казці розповідала правду - все сталось майже так, як в §§ фіналі: минули роки, я зараз один, біля відчиненого вікна, за яким іде дощ, жалкую про те, що втратив §§, і плачу. Я впевнений, що вона зараз зрозуміла б мене і розділила б моє горе, а мені, напевне, стало б легше пережити біду. Піднявши голову до неба, я дивився на просвіт між хмарами, сподіваючись, що десь так само дивиться вона, і, можливо, під якимось невідомим кутом, наші погляди зараз перетинаються.
  -- Валеріє, я по§ду ненадовго звідси.
  -- Куди? - без будь-якого інтересу запитала дружина.
  -- До міста, де народився і жив колись. Не можу більше перебувати тут.
  -- Ти залишаєш мене... Я знала, що одного разу ти це скажеш.
  -- Пробач. Спробуй зрозуміти мене - мені занадто важко.
  -- Їдь, куди схочеш. Мені байдуже. Сподіваюсь на "дев'ять днів" ти повернешся.
  -- Звичайно повернусь. Я не на довго.
  -- Я знаю. Лише на половину життя. Вона дійсно довго чекала. Тепе𠧧 черга бути щасливою.
  -- Що? Я тебе не впізнаю! Ти більше не сердишся на мене?
  -- Ні. Я маю виконати останню волю померлого.
  -- Яку ще останню волю?
  -- З ранку, в день аварі§, ми розмовляли з тво§м братом. Я скаржилась на тебе, на знайдені листи, на твою нелюбов до мене... А він...
  -- Що він?
  -- Він попросив зрозуміти тебе, тво§ юнацькі помилки, однією з яких була я. Він розповів мені як ти і досі §§ кохаєш, як досі кохає вона тебе і як §й зараз погано.
  -- Ти знаєш де вона і що з нею?
  -- Так. Твій брат нещодавно був у тому далекому і проклятущому місті.
  -- Чому він нічого не казав мені?
  -- А тому, що хотів спочатку поговорити зі мною, вмовити мене відпустити тебе в інше, щасливіше життя. А аварія... Він поспішав за нею. Хотів привезти §§ сюди і зробити тобі подарунок на День народження, але не встиг - занадто поспішав...
  -- Наглядай за Лесею - §й зараз потрібна підтримка і порада.
  -- А твоя Олена, - додала дружина мені навздогін, - Зараз у психіатричній лікарні.
  -- Як? - я не міг повірити. Невже, щойно розпочавши пошуки, я так легко все втратив.
  -- Ні, вона не божевільна. Не хвилюйся, здорове твоє кохання. У не§ був сильний нервовий зрив, спочатку вона навіть нікого не впізнавала, але зараз вже закінчується двотижневий курс реабілітаці§. Поспішай, адже не сьогодні - завтра вона вийде з лікарні.
  -- Дякую тобі...
   Я підійшов з дорожньою сумкою, в яку зібрав частину сво§х речей, і вже збирався переступити поріг, як раптом почув жадану стільки років фразу.
  -- Я подаю документи на розлучення, - сумно вимовила дружина, - Я все зрозуміла і не хочу більше бути тво§м катом. Поспішай до не§, до своє§ мрі§ і якщо вона й досі чекає на тебе - я відпускаю тебе, а якщо захочеш - повертайся. В цьому домі ти завжди будеш жаданим гостем.
  -- Як? Так просто?
  -- Напевно, ми не мали зустрітись. Все життя наші ангели дивились в різні боки.
   Ми зустрілись на роздоріжжі душі,
   Де проблеми гриміли й лились, мов дощі,
   Де затьмарилось щастя, смуток зійшов,
   Де за обрій далекий сховалась любов.
   Порятунку чекаючи із майбуття,
   Ми зустрілись на роздоріжжі життя,
   Яке сповнене марно прожитими днями,
   У якому самотність женеться за нами,
   Де не стукає серце, мертве від болю,
   Де щомиті даремно тікаєм на волю.
   Відчуваючи невідворотний кінець,
   Ми зустрілись на роздоріжжі сердець.
   Знаєш, одного разу в якомусь журналі я прочитала назву одного вірша "Я люблю тебе" і весь день, як зачарована, повторювала ці три слова. Не нервуй. Я знаю, що ти вже стомився від мого романтизму, але я ні в чому тебе не звинувачую, ні на що більше не чекаю і не заздрю іншим людям. В мо§й душі залишилась лише сліпа, безмежно віддана любов до тебе. Пробач мені за все і дозволь бути тво§м другом.
   Я був занадто здивований §§ промовою. Ніколи раніше так не говорила вона зі мною.
  -- Чому ти посміхаєшся? - продовжила вона, - Я знаю, що ти не любиш мене, а навіть якщо і любиш, то далеко не так, як я тебе. Кажуть, в наші часи не модно бути щасливими, а я щаслива... Щаслива від того, що в мене є ти, хоча ні - від того, що ти був у моєму житті, від того, що я засинаю з думкою про тебе, від того, що, побачивши в журналі слова "я люблю тебе", я радію від думки про те, яке сильне почуття я вмію відчувати. Не смійся, а просто повір. Я дякую тобі за все. За те, що ти навчив мене любити найбанальніші речі, навчив любити весь світ. Я люблю тебе, Лесику. Ні, ні, мовчи. Я знаю, що ти хочеш сказати: "Знову?". А ні, Лесику, й досі. Люблю, не дивлячись на твою дурнувату звичку все перевертати до гори дригом, не дивлячись на повну відсутність у тебе почуття гумору і навіть на те, що б я не робила чи не пропонувала, ти реагуєш одним словом: "Знову?". Я люблю тебе, не дивлячись на те, що ти не любиш мене і відпускаю з Богом...
   Я вражений... Вона відкрилась мені з якогось зовсім іншого боку, якого я ніколи не помічав у ній, але все вже вирішено... Час не сто§ть на місці, а я і так занадто багато його втратив:
  -- Пробач, але мені час...
  -- Прощавай, Лесику.
  -- Чому ти кажеш "прощавай"? Я ще повернусь...
  -- Ти повернешся по речі, проститись із могилою брата, побачитись із сином, ти повернешся в це місто, а, можливо, і в цей дім, але не до мене, тому прощавай.
  -- До зустрічі, - відповів я і пішов геть. Стало якось важко на серці, але я знав, що роблю, і ніщо у світі не змінило б зараз мого рішення.
  

ХІV

На волю в божевільний світ

   Останні чотири дні промайнули, як один. Вчора я згадала останнє - чому потрапила сюди. Рівно два тижні тому я йшла заклопотана в самотню квартиру, де вже двадцять шість років не чекає на мене ніхто, коли побачила очі: такі ж жорстокі, не змінені часом. Це були очі тіні, яка покалічила мені життя в мо§ далекі сімнадцять.
   Сьогодні мене випишуть і я знову спробую жити нормальним життя. Ні, не минулим - з ним покінчено. Досить спогадів і сподівань, набридло боятись. Потрібно навчитись жити теперішнім. Можливо, ще не так пізно почати все спочатку. Хочу й боюсь повертатись до життя. Тут я відчула себе вдома. Тут, а не у великому світі під назвою "Божевільня" розташованому там, за високим кам'яним парканом, де всі кудись поспішають, або хочуть від чогось втекти, як колись це зробила Рита, прагнуть чогось, а чого - не знають самі, називають це щастям, а що воно, навіть не підозрюють. Кожен розуміє його по-своєму, але ніхто не здогадується, що §хнє "щастя" - це нескінченний біг вперед: досягнувши одніє§ мети чи бажання, біжиш до іншого, а §х, насправді, мільйони. Мати все неможливо, бо існує певна рівновага: щоб отримати щось, дещо треба втратити. Якщо уявити на мить можливість такого перебігу подій, стає незрозумілим, що робити далі, коли велику мрію здійснено, мету життя досягнуто? Жити стає не цікаво, бо скоро все, що маєте тепер, чого не мали раніше, подано на блюді, і, з невеликим плином часу, набридне. Можливо, померти? Можливо, в іншому світі чи перевтіленні цікавіше? Цей невпинний біг втомлює. Через нього одні люди старіють, а інші - божеволіють.
   А чого ж все життя хотіла я? Кохання... Тільки кохання, про яке всі говорять, а чи знають вони насправді, що це таке? А я знаю - це все і нічого, весь світ і маленька краплинка в океані, все людство і він один - святий і грішний водночас. Ні, люди, любов це не зітхання, не прогулянки заспаним містом, не поцілунки. Це коли тобі гірше за всіх. Коли весь світ руйнується, як паперовий будиночок, коли здається, що всі проти тебе, але ти знаєш, що десь є він, що він думає про тебе - і ти це відчуваєш. Тоді стає все одно - нехай інші кричать і нервують, а тобі добре і тепло від думки, що він думає лише про тебе. Любов - це коли приємно плакати від щастя, просто так, адже десь є він...Є він і життя сприймається по іншому, і навіть дощ за вікном не навіює суму...
   Я гуляю тепер вже не парком лікарні, а великою гомінливою площею під дощем, без парасольки, з пустими заплаканими очима, з єдиним питанням у голові: як жити далі? А люди так само, як і два тижні тому, кудись поспішають, навіть не піднімаючи голів, весь час дивляться на залитий дощем асфальт. Під невисоким декоративним парканчиком валявся якийсь п'яничка і плакав. Коли я побачила його лице, мене аж підкинуло від подиву. В ньому: брудному, мокрому, з жахливим смородом я впізнала Володимира:
  -- Володимире, невже це ти?
   Він буркотів щось незрозуміле у відповідь, та я впевнилась, що це дійсно той самий практикант:
  -- Що сталось, чому ти тут?
  -- Не ухвалили, тварюки! А ти відмовила мені, божевільне стерво! - крикнув він на всю площу.
   За хвилину під'§хала машина і люди у формі забрали його, а я стояла під дощем не в змозі вимовити ані слова, а коли повернула голову в інший бік, побачила очі, кольору липневого неба, які дивились на мене з-під парасольки, такі, які мала лише одна людина - мій дивний забутий спогад, моє шалене незгасаюче кохання, мій Лесик:
  -- Ти повернувся? До кого? Надовго?
  -- Якщо пробачиш - до тебе... Якщо дозволиш - на завжди...
  
  
  
  
  

Кінець

  

ПРОЛОГ

   Я дивилась на нього весь ранок і не могла втамувати спрагле серце. Він поруч... Такий, як і двадцять п'ять років тому. Такий рідний... Такий коханий... Його очі неквапливо відкрились і я почула той самий солодкий голос:
  -- Доброго ранку, кохана...
  -- Я так люблю тебе... Я так довго чекала тіє§ миті, коли зможу тобі це сказати.
  -- Чому ж довго? Минула лише ніч.
  -- Ні. Ціла вічність. Двадцять п'ять років без цих слів - це прірва.
  -- Тепе𠧧 не буде. Я поруч. І тепер, повір, це назавжди, хоча б тому, що такою є воля людини з того світу.
  -- Це ти про що?
  -- Не поспішай. Тепер у нас є все життя, ми все одне одному встигнемо розповісти.
   Я поклала голову йому на плече вже не боячись, що це сон і якщо я прокинусь, то тепер він не зникне. І як же приємно тепер засинати спокійно в обіймах єдиного найкоханішого чоловіка у всьому світі.
  -- Ти моя Попелюшка, не турбуйся, о дванадцятій годині бал не скінчиться. Тепер він ніколи не скінчиться. Я завжди буду з тобою, кохана моя Афродіта. Ти моє сонце, мій рай і пекло...
   Його пальці бавились мо§м волоссям, я відчувала його поцілунки і, засинаючи, слухала щирі слова кохання, які з кожним кроком секундно§ стрілки на великому настінному годиннику, здавались все тихішими і тихішими. Приємна ледве чутна музика зникала взагалі і я, мов метелик, летіла на яскраве світло попереду, що має таку просту назву: "ЩАСТЯ".
  
  

P. S.

   - Я дарую тобі сумління,
   Чисту правду і зоряні квіти.
   Ти для мене боже творіння.
   Я не можу тебе не любити.
   - Я тебе подарю улыбку
   И согрею в зимнюю стужу.
   Я не дам совершить ошибку.
   За тебя отдам свою душу.
   - У пітьмі і у денному світлі
   Запалають небесні вогні,
   Не кохав так ніхто у світі,
   Ні у небі, ні на землі.
   - О тебе каждый миг мечтаю.
   Мне не выразить это словами...
   Всё, что хочешь, тебе обещаю,
   Лишь бы счастье шагало с нами.
   - Обіцяю завжди з тобою
   Розділяти і горе, і радість.
   - Друг для друга мы стали судьбою.
   Не разлучит нас даже старость.
   Жизнь пройдёт, и у самого края,
   Перед смертью обняв, любя...
   - Я скажу: "Я і досі кохаю!"
   - Я отвечу: "Люблю тебя!"
  
  
  
  
  
  
  
  
  

Зміст

   Від автора......................................................................................2
   І. Прогулянка..............................................................................3-7
   ІІ. Вдома...................................................................................7-10
   ІІІ. День у божевільні..................................................................11-14
   ІV. Спогад...............................................................................14-17
   V. День шостий: вічна пам'ять німа................................................17-34
   VІ. Минуле згорає боляче............................................................34-37
   VІІ. Розмова.............................................................................37-49
   VІІІ. Нічний дзвінок...................................................................49-51
   ІХ. Восьмий сонячний...............................................................51-62
   Х. Дощило..............................................................................63-65
   ХІ. Дві новини...........................................................................65-68
   ХІІ. Життя не буває коротким......................................................68-72
   ХІІІ. Додому............................................................................73-79
   ХІV. На волю в божевільний світ..................................................79-81
   ПРОЛОГ.................................................................................82-83
   Р.S.........................................................................................82-84
  
  
  
  
  
  
  
  

84

  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
М.Князев "Полный набор.Свой замок" М.Гинзбург "Черный ангел" Д.Манасыпов "За нами-Россия!" В.Горъ "Законник" М.Михайлов, В.Поляков "Лич" Е.Казакова "Избранная по контракту" Ю.Архарова "Дорога в ночь" Д.Удовиченко "Зеркала судьбы.Скитальцы" М.Белозеров "Золотой шар" А.Шакилов "Остроги.Атака зомби" Ю.Славачевская, М.Рыбицкая "Замуж за Черного Властелина..." Д.Даль "Волчий отряд" Н.Ракитина "Ведьма" Е.Малиновская "Частная магическая практика.Заговор" М.Михеев "Дилетант галактических войн" В.Дуров "Рейнджер" Ю.Васильева "Управлять дворцом не просто" В.Башун "Его высочество,господин Целитель" А.Христова "Мертвое солнце" С.Давыдов "Шаман" А.Архипов "Ветлужцы" А.Глушановский "Надежда пустошей" А.Марченко "Хранитель Ключа" Е.Звездная "Хелл.Приключения наемницы" О.Бубела "Дракон" А.Колентьев "Партизаны третьей мировой" О.Шалюкова "Ночная таксистка" О.Демченко "Паутина удачи" В.Вегашин "Иной смысл" А.Левицкий "Нашествие.Москва-2016" А.Кленов "Зуб дракона" Г.Ли "Эндана" И.Эльтеррус, Е.Белецкая "День Черных Звезд" Л.Кондратьев, В.Мясоедов "Торговец" А.Ивакин "Прорвать блокаду!Адские высоты" Н.Кузьмина "Наследница драконов" Ю.Фирсанова "Родиться надо богиней" Ю.Иванович "Битва за Оилтон"

Как попасть в этoт список

Сайт - "Художники"
Доска об'явлений "Книги"