Час застигнув. Вiн неначе хотiв дати людям шанс. Нi, не виправити скоєне. А осягнути свої намiри й дiяння... Шанс розкаятися й почати все заново. Та вже в iншiй ролi... Небо розрiзала череда сiрих точок. Вони опускались додолу з гудiнням, що наростало. Момент доторку. Спалах, яскраво-жовтогарячий буран вогню. I пекельний гуркiт...
Тобi прокинувся завидна. Чи було тому причиною незвичайне сновидiння, чи просто вiн добряче виспався? Вiн злагодив лiжечко, надягнув шорти й пiшов до кухнi. Дошкандибав до газової плити, поставив кавника й натиснув на кнопку "вогонь". Нiчого не вiдбулося взагалi. Тим не менш Тобi, насвистуючи пiд носа пiсеньку, вiдправився у душову кiмнату. Привiвши себе до ладу, помившись та обмотавши голову рушником, вiн повернувся до кухнi. Кавник так само стояв на плитi. Його навiть не заповняв пiдбадьорюючий напiй. Втiм, якщо взяти до уваги, який був той кавник та те, на що його поставили... Тобi дiстав зо серванту улюблену рожеву чашечку й поставив її на стiл.
- Ба, як гаряче, - пробурчав Тобi, знiмаючи кавника з плити й несучи його до столу.
Вiн налив невидимого напою. Наблизивши впритул обличчя до чашки, втягнув пар нiздрями.
- Ах, який чудовий аромат! - радiсно скрикнув Тобi.
В цю мить почулася трель дверного дзвiнка.
Запихкавши, Тобi зашкандибав до вхiдної дверi. Минув кухню, вийшов у коридор. Маленькi дверцi, прикрашенi бантиками й розмальованi фломастерами, вiдчинилися.
На ганку стояла Кiтi. Сьогоднi на нiй було блакитне платтячко з рюшами й синiми стрiчками. Фiолетовi паперовi квiти були заплетенi у її розкiшнi жовтi кучерi.
- А я щойно каву зробив! - похвалився Тобi. - Гайда пити!
Кiтi, з одвiчною солодкавою посмiшкою на обличчi, пройшла до передпокою.
- Знову уявний? - мляво спитала вона.
- Я увесь ранок над ним чарував! - невдоволено запихкав хазяїн дому. - Як тобi не соромно!
Кiтi продрiботiла на кухню, пiдiйшла до газової плити та оглянула кавник з недовiрою.
- Ну, так воно й є, - з нудьгою в голосi процiдила вона, - дурнуватi звички.
Тобi ображено засопiв.
- Та що з тобою сьогоднi? - обурився вiн. - Ми кожен ранок п`ємо чай чи каву, i ранiше тебе не бентежили нi iграшкова газова плитка, нi ефемернi напої!
- Набридло менi це все, ведмiдь, - сумно сказала гостя, - всi цi пережитки...
- Так вже ми влаштованi, - фiлософiчно помiтив Тобi.
- А ти знаєш, що ми собою являємо? - уїдливо спитала Кiтi. - Що усерединi нас та як ми функцiонуємо?
Тобi зняв з голови рушника й жбурнув його на пiдлогу.
- Ви, ляльки, пiсля Яси зовсiм подурiли, - пробурчав собi пiд носа Тобi, - Жодний з тедiберiв навiть не подумає катувати себе подiбними запитаннями.
- Це тому, - заперечила гостя, - що у ваших головах одна тирса...
Тобi пiднiс iграшкову лапку до своєї плюшевої голови й почухав потилицю.
- Усерединi ми такi ж, якими були ранiше, коли нас створили люди, - вiдповiв Тобi. - Як з цим функцiонуємо - не знаю. Та у пластмасових роботiв є теорiя, - трохи помовчавши, сказав вiн, - що ми - душi загиблих людей.
- Тодi чому ми поводимо себе не як дорослi, а як дiти? - заперечила лялька. - Нiби самi з собою граємо. Загинули-бо люди рiзного вiку...
- Не знаю, - повiв плечима Тобi, - можливо, ми просто еволюцiонуємо, й у нашого виду нинi ясельний перiод. Люди теж не вiдразу навчилися атом розщепляти, - додав плюшевий ведмiдь, - та й ти сама все бачила на записах...
- Якась маячня це все, - вiдмахнулася Кiтi. - Сталась ядерна вiйна, катастрофа планетарного масштабу, радiацiйне зараження Землi, - промовила лялька, - та, всупереч усiм прогнозам, свiтом не оволодiли мутанти, не виникли надмашини, а з`явилися ми... Ожилi iграшки. Як таке обґрунтує твоя теорiя?
- Ну, - засмiявся Тобi, - як я й сказав до цього, теорiя не моя. А пояснити це можна, - ведмiдь трохи призадумався, - жахливим викидом псiйонiчної енергiї. Загинуло цiле людство! А з ним - майже всi види живих органiзмiв. Це шок планетарного масштабу!
Лялька зашарiлася на мiсцi.
- Все одно, теорiя надто хитка, - безтурботно мовила вона.
- Ну, яка є, - вiдповiв Тобi.
Ведмiдь полiз до серванту й дiстав пару тарiлочок i ложок.
- Торта їсти будемо, - вiдрiзав вiн та заходився возитися зi своєю iграшковою плиткою.
- А взагалi, я радий, - не обертаючись, кинув вiн.
- Чому? - спитала лялька, з голiвки якої вже майже вилетiв змiст попередньої розмови.
- Що так сталося, - вiдповiв Тобi, - що є ми, а не вони.
- Люди? - вточнила Кiтi.
- Так, - хитнув головою тедiбер, - у їх свiту не було майбуття, а ось в нашого є...
- Як на мене, i в нас вистачає проблем, - заперечила гостя, - а основна - продовження роду. Були б ми з матерiалу, здатного витримати вiчнiсть - справа iнша. Та на жаль...
- Не все так погано, - реготнув ведмiдь, - чув вiд Снупi, що солдатики армiї Залiзного Кулака якось наловчилися створювати поповнення своїм рядам. Ти ж знаєш, як цi солдафони обожнюють вiйноньку й знищення собi подiбних...
- Нiсенiтниця, - вiдмахнулася Кiтi, - Снупi той ще фантазер...
- Може й нiсенiтниця, - спокiйно вiдповiло ведмежа, - та саме в тому мiсцi, де базується ставка Залiзного Кулака, запрацювала iграшкова фабрика...
Плюшевий ведмiдь та iграшкова лялька ще довго бесiдували, їли уявний торт i пили ефемерний чай. Сонце повiльно скочувалося на схiд, ковзаючи кривавими променями по зруйнованих мiстах, i пестило обвугленi кiстки минулих хазяїв планети...