Як риба об лiд - мовчимо ми,
хоч не одною володiєм мовою.
Вiдповiдаючи комусь, ми, нiби,
Спльовуємо
слова затертi, почуття нiмi.
I вже не плачемо
вiд щастя сьогоденностi,
I посмiшки видавлюєм притворнi.
I не кохаємось
в цiй завченнiй буденностi
Бо серце наше стало кам'яним.