Аннотация: Шотліст конкурса конвента "Біла Пляма". 2009.
П'яте міце на конкурсі "Між життям та смертю". 2009.
Ворони шукали притулку. Гроза бушувала ось уже четвертий день — але воронам було начхати на грозу. Вона їх особливо ніколи не турбувала. Дощ змивав бруд і кіптяву з пір'я, вітер прочищав наскрізні отвори очей, а блискавки — блискавки воронам просто подобалися. Саме за це і любив воронів Акіра.
Але птахи шукали притулку, — на четвертий день грози.
Три дні їх, бачте, все влаштовувало.
— Дивись, Акіра, ворони!
— Тихо ти, — рубонувши повітря рукою, крикнув Акіра, не відриваючись від монітора. — Бачу і без тебе.
Молодший ображено засопів.
Зараз ще, чого доброго, ревти почне, — подумав Акіра. Ненавиджу дітей.
Воронів було чудово видно на тлі спалахуючого неба. Вив вітер, шумів дощ, гримів грім, та й острів братів теж шумів, зазвичай. Так що поспати і сьогодні не вдасться, — Акіра зітхнув.
Він обережно вів острів над водою, — хоча, якщо острів навернеться в розбурханий океан, то неважливо, з якої висоти. Хвилі просто перевернуть його, бо він не встигне викинути корінь, а якщо й встигне — просто змиють їх з братом, рубку і взагалі все, що тут є, залишивши тільки камінь. Скільки таких острівців вже бачив Акіра в море — пласкі камінчики, що назавжди залишилися у воді.
Птахи тим часом різко змінили напрямок польоту — всі одразу — і спікірували на острів братів, миттєво розсівшись на проводах, в тому ж порядку, в якому і летіли. Вони сиділи нерухомо, вирячившись порожніми очницями в нікуди. Одна порожнеча прекрасно бачила іншу.
Знову спалахнула блискавка, на секунду освітивши бурхливий океан і текстури хмар на куполі неба. За мить пролунав гуркіт грому. Акіра зіщулився — занадто близько.
— Аме, — скомандував він молодшому. — Виводь, напевно, громовідвід. Знову починається.
— Є, сер! — Весело відповів брат, ховаючись у відсіку.
Все їм, дрібним, жарти. Ось як шарахне в дроти, від острова потім ні камінця не зберуть.
Ворони сиділи непорушно, немов химерні надбудови на острові "Кедзін", бортовий номер триста два, лише погойдувалися разом з проводами. Здавалося, вони вчепилися в дроти мертвою хваткою лап, і якщо, не приведи Каскад, проводи зірвуться, то ворони точно так же будуть бовтатися по вітру разом з ними.
"Острів успішно виведено на траєкторію", — повідомив монітор.
— Громовідвід виведено, сер! — Життєрадісно крикнув Аме з відсіку.
— Вибирайся звідти, — втомлено відповів Акіра, якого теж вже було досить "виведено", і потер чоло.
Чотириденна гроза — це неспроста. За цей час і він, і Аме напрацювалися та настрибались на десять років вперед. Одне радує — коли ворони сіли на їх острів, значить те, що їх налякало, досить далеко звідси. Ворон не буде просто так сидіти і чекати. У них завжди є якісь справи, і вони дуже рідко сідають на острови. Деякі капітани за все життя бачили чорних птахів тільки в польоті. Деякі їх не бачили ніколи взагалі.
Деякі навіть в них не вірили.
Акіра, наймолодший капітан за всю історію, сів у крісло і прикрив очі. Страшенно хотілося спати, але заважав шум, та й спати під час грози було не кращим рішенням. А вже якщо на острові сидять ворони, то спати — чисте самогубство. Юний капітан знав, що ворон ворону око не виклює. Тому що у них немає очей. У самого ж Акіри їх було цілих два. Як і у Аме. Незважаючи на те, що все було закрито, масивні дзьоби птахів цілком могли пробити товсте скло. Або не могли. Хтозна.
Але перевіряти це Акірі дуже не хотілося. А байок про те, як ворони ведуть себе, коли люди сплять, він наслухався чимало. І всі вони були, м'яко кажучи, невеселі.
— Чи траєкторію змінити? — вголос подумав він. І тут же пошкодував про це: зараз не в міру виконавчий братик з усією десятирічною прудкістю точно кинеться змінювати траєкторію польоту.
Дрібний і дурний. Десятирічки — на диво дрібні. Особливо якщо тобі дванадцять. Точніше, майже тринадцять.
Але Аме, здається, не почув. Хоч якась користь від шуму.
— Брате, — Аме підійшов ближче. — А ворони довго будуть сидіти?
— Вийди і запитай, — все так же втомлено відповів Акіра. — І не брат. Я капітан.
Світлий Капітан не любив дощ і вітер, — нехай їх любить Аме, йому належить, — але любив блискавки і сонце. А ще він любив воронів, хоч і побоювався їх. І чомусь завжди відчував себе скуто і ніяково, коли за ними спостерігав. Всі ворони — однакові. Це і бентежило Акіру.
***
— Брате, — подав голос Аме, сидячи на підлозі. — А раптом серед них ...
— Ні.
— Але чому? ..
— Ні, сказав тобі.
— Брате, ти такий злий. Адже може ж бути ...
— Не виводь мене, — Світлий Капітан якомога суворіше подивився на свого старшого помічника і молодшого брата. — Сказав же, не може.
А сам подумав — звичайно, може.
***
Мам, а що, правда, що після смерті всі стають воронами?
Спи, Акіра.
Ні, ну ма-ам! Мені сам Золотий Капітан сказав! Правда чи ні?
Ох, цей Кін у мене дочекається. Спи вже.
***
Акіра різко прокинувся, схопився з крісла. Нічого собі, заснув на вахті, — і навіть шум не завадив. Гарний капітан, нічого сказати. Він почервонів, кинув швидкий погляд за вікно. Ворони сиділи і не думали відлітати. Причому, наскільки міг судити Акіра, сиділи вони точно так само, як і до моменту, коли хлопчик заснув. Прокляття, — подумав він, злий на себе, як тисяча химер.
Аме, здавалося, нічого не помітив. Або, принаймні, робив вигляд, що не помітив, за що Акіра був йому дуже вдячний.
— Аме? — Навіщось покликав він молодшого.
Той підняв голову від підлоги.
— Що?
— Іди, напевно, спати. Гроза кінчається, і, напевно, скоро ворони полетять.
— Як полетять, то й піду.
— Як хочеш.
Взагалі-то, потрібно було б сісти під час грози. Але вже пізно — і так скільки моталися по небу, і не таке пережили, а зараз ні один порт їх не прийме з воронами на борту. Ще, чого доброго, стріляти почнуть, незважаючи на стяги і ієрогліф Світлого Капітана.
Ворони раптом синхронно замахали крилами. Відлітають, — з полегшенням подумав Акіра. Слава Каскаду, відлітають. І дощ вже майже вщух. Все, пройшли грозу. Ну не пройшли, тобто, — забобонно подумав капітан, схопившись за амулет під одягом. Майже пройшли.
До берега залишилося небагато. Потім пристанемо, сядемо на воду, викинемо корінь — і на землю. Якщо чесно, Акіра вже до нудоти набридло вічне море під ними: літати над континентами капітанам островів заборонялося, і в цьому була логіка. Не дуже буде приємно, якщо острів через неполадки або дурість капітана навернеться з висоти на якесь місто.
— Підеш зі мною цього разу на берег? — Запитав він у брата.
— Піду, — легко погодився Аме.
Ворони продовжували махати крилами. Щось довго.
— А коли можна мені буде на капітана здавати?
— У шістнадцять, — відрізав Акіра. — Ми з тобою говорили про це.
— До-овго, — розчаровано простягнув молодший. — Ти в дванадцять став.
— Я — так. А тобі з шістнадцяти.
Акірі не хотілося вкотре пояснювати, що він, як старший син в осиротілій родині повинен був вибрати професію, і він, не роздумуючи, вказав на професію капітана острова, бо відповідної заборони не було — просто завжди потрібно письмову згоду батьків на вступ до школи капітанів. І що потім цю заборону дуже швидко ввели.
— Я не прецедент, Аме, — сказав він, згадавши, як це тоді називали.
— Звичайно ні, — здивувався той. — Ти капітан.
***
Війна снилася Акірі часто. Почасти саме тому він і не любив спати, — не хотілося знову і знову бачити війну. Навіть уві сні відчувати запах озону, гару і відчувати жар полум'я. Чомусь воювали завжди по ночах, і це найбільше бісило Акіру. Днем світило сонце, і небо без єдиного хмари ніяк не могло зрозуміти: чому там, унизу, ніхто не хоче радіти новому прекрасному дню. А якщо вдень йшов лицемірний дощ, то було ще гірше.
І раптом якось одного разу вночі їх не розбудили вибухи, дзвін клинків, хлопки пострілів. Цієї ночі не горіли будинки, не вилітало скло, не кричали люди і майже ніхто не плакав. І цієї ночі можна було просто дивитися на зорі, а не виглядати на небі ворожі острови з боку моря. Ця ніч стала кінцем війни.
Одного разу вночі в їхньому місті ніхто не помер.
Крім мами.
***
Коли Акіра повернувся до будинку, тримаючи за руку заплаканого Аме, на даху будинку сидів ворон, направивши на них свої порожні очниці.
***
Нарешті ворони зірвалися з проводів — всі, одночасно. І злетіли в повітря. Акіра остаточно заспокоївся, відкинувшись на спинку крісла, підняв висоту острова, віддаляючись від води. Було набагато приємніше летіти в небі, а не понад океаном. Незважаючи на дощ, Світлий Капітан дозволив собі навіть посміхнутися.
— Все, Аме, ворони пішли. Іди спати. Зараз ще з грози вийдемо, і через три години на місці. Потім порт, розвантаження ящиків. І будуть місцеві апельсини наші їсти, а ми підемо місто дивитися.
Молодший брат розсміявся і кивнув. Встав з підлоги, позіхаючи.
— Стоп.
Акіра вдивився в монітор.
— Це ... Так не буває.
На громовідвід сидів ворон.
— Ну і що він там робить? Чому не полетів з усіма?
— Не знаю, — Аме сам дивився на монітор капітана, широко розкривши очі. — Може, він... Так ні, тоді б вони всі залишилися.
— Хрон-що, — розсердився Акіра. — Гаразд, поки йдемо як йшли, але наглядати за ним треба.
— Брат! — Аме раптом застиг на місці, майже благально подивився на Акіру. — Раптом ...
— Закрий рота і не базікай дурниць, — Світлий Капітан всерйоз розлютився.
Тому й відчував себе скуто Акіра при вигляді воронів. Бо знав, що один з них може виявитися нею. І це було вище його сил, — знати, що вона тепер одна з безликої зграї. Акіра всією душею не хотів у це вірити.
Але вірив.
— Чому? — Мало не закричав Аме. — Чому?
І тут ударила блискавка.
Зовсім поруч.
***
Акіра вів острів, не відриваючи погляду від монітора. Він був розсерджений на ворона, на брата і на грозу, і особливо на себе — треба було слухатися голосу інтуїції, коли щось підказувало йому змінити траєкторію. Він не змінив, — а ось гроза навпаки.
— Прокляття, — прошипів він крізь зуби.
Острів хитало під вітром, але в цілому він тримався.
Ворон все ще нерухомо сидів на громовідвід.
— А щоб тебе через... — спересердя вилаявся хлопчик підслуханою у старших капітанів лайкою. Ворон заважав зосередитися.
— Аме, показники.
— Сто три на десять.
Занадто високо. Моноліт може не витримати. Знижуватися до моря? Знову?
Ні, — Акіра похитав головою. Проскочимо.
Але треба зігнати ворона з громовідводу.
— Аме, давай сюди.
Молодший брат вискочив з відсіку, перелякано дивлячись на старшого.
— Тримай штурвал. Втримаєш?
Той все ще злякано кивнув.
— Я назовні.
— Куди ти?! — Не повірив своїм вухам Аме.
— Тримай штурвал, коротше, Дощовий Капітане.
Аме в усі очі дивився на брата. Але, через мить, схаменувся і стрибнув у крісло капітана, вчепившись у штурвал обома руками.
Акіра вискочив з кабіни, автоматичним рухом пристебнув трос до пояса, — і тільки зовні зрозумів, як насправді шумить дощ і вітер. За мить хлопчик промок до нитки, але, прикриваючись рукою від води, яку вітер кидав йому в обличчя, рушив до довгого громовідводу. Ворон розвернувся і тепер дивився на нього, не рухаючись. Йому, схоже, вітер зовсім не заважав.
— Пішов геть! — Закричав Акіра на всю потужність, на яку був здатний.
Це, схоже, перешкодило ворону ще менше, ніж вітер.
Вилаявшись, Акіра поліз до громовідводу, розуміючи, що діє неймовірно безглуздо. Але він повинен був зігнати ворона, — чомусь він зараз не бачив перед собою завдання важливіше. Він торкнувся металевого громовідводу, — і ворон тут же злетів, не як завжди, розмахуючи крилами, а відразу, різко вгору.
І на мить Акіра оглух і осліп.
Вдарила блискавка.
Спочатку він зрадів — встиг! Потім, коли зір трохи повернулося, то він збагнув, що обома руками тримається за метал громовідводу. Акіра запізнилося злякався, розуміючи, що вже мав померти, і від жаху відчинив очі широко, закриваючись від дощу. І крізь пелену побачив, що ворон, що зірвався з острова за секунду до удару, падає вниз, безвольно розкинувши крила.
Блискавка потрапила в нього.
Акіра остобенело дивився на те, як падає у воду загибла птиця. Потрібно було повертатися до кабіни, але він не знаходив сил, — тільки дивився на останній політ ворона. Ворони завжди знають, куди вдарить блискавка, — це говорив йому Золотий Капітан. Акіра затремтів. "Вони завжди знають ...". І тільки коли птах зовсім зник з поля зору, хлопчик схаменувся і почав повертатися назад.
Він закрив двері кабіни, мокрий з ніг до голови, і затремтів, розуміючи, що знаходився на волосок від смерті. Ворон врятував його ... але навіщо він сидів на громовідводі?
— Все гаразд, — автоматично відповів Акіра. — Я повинен ... зараз, секунду.
Він пішов у відсік управління, залишивши Аме за штурвалом. Спустився вниз по сходах, запалив світло, оглядівся. І в повний голос вилаявся — молодший забув опустити ізоляційну перегородку. Якби блискавка потрапила в громовідвід, острів залишився б без моноліту. І летів би вниз швидше, ніж ворон...
Ворон.
Акіра опустив перегородку, закріпив.
— Дякую ... мамо, — шепнув він.
І розплакався, впавши в крісло механік-оператора.
***
Порт гримить, шумить, лається, сміється і реве. Нікому немає діла до двох дітей, лише деякі здивовано поглядають на значок капітана на тому, що трохи старше.
— Поворожити вам, дітки? Задарма.
— Бабусю, а скажи, стану я капітаном? Стану?
— Аякже, станеш. Спочатку перегородки опускати навчися, коли громовідвід виводиш.
— Брате!
— Гаразд, не скигли. І мені поворожіть тоді.
— Давайте руки. Хм ... Лінія життя твоя, синку, рветься ось тут, бачиш? А тепер ось нова проступає з цього місця, зовсім поки ще несмілива, незрозуміла. І у брата твого теж ось тут. Так що нічого про майбутнє ваше сказати поки не можу. Мабуть, обдурили ви долю.
— Так? А як, а ...
— Тихо, Аме. Тоді одне тільки скажи, бабусю.
Акіра на час замовк, дивлячись кудись у море. Старенька гадалка терпляче чекала на його питання.
