Вебер Марі : другие произведения.

Сирена шторму

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    "Моє білосніжне, наче сніг, волосся спадає на плечі. Вдивляюся в обличчя людей, чиї погляди приковані до мене. То як? Тепер ви мене не хочете купувати? Бо ж пізніше, випадково, я вас знищу" У світі війни смертельне прокляття дівчини-рабині може стати єдиною зброєю для порятунку королівства Фелен. Та чи зможе вона контролювати свою силу?

  
  
  
  
  
  СИРЕНА ШТОРМУ
  Книга один із трилогії Сирена Шторму
  
  
  
  
  
  Мері Вебер
  
  
  
  
  Для Пітера і моїх трьох дорогоцінних Муз. За те, що ви наповнюєте цей світ магією та оживляєте мою душу у цій прекрасній пригоді. Ви найвідважніші мисливці на драконів, яких мені довелося знати.
  
  
  
  Для Лі Хофа, мого агента, з ким у мене випала честь штурмувати цей книжковий замок. Замов за мене місце у Царстві, мій друже.
  
  
  
  
  РОЗДІЛ 1
  
  ? ЧОТИРНАДЦЯТЬ КІЛЕЦЬ ВІД ЧОТИРНАДЦЯТЬОХ ВЛАСНИКІВ.
  Прикриваю рукою очі, щоб світло, яке відбивається від гір, вкритих снігом, не так болюче разило. Жовтий прапор наді мною тріпоче якось різко і голосно, наче хоче підкреслити слова моєї власниці, що справді така велика кількість власників - щось неймовірно безглузде.
  Три, два, один...
  ? Чотирнадцять? - спантеличено перепитує спітнілий торговець.
  Ха! А я про що. Якби сумно це не звучало, але після одинадцять років постійних продажів подібні розмови мене вже не дивують. І скоро мене продадуть в п'ятнадцятий раз, хоча мені чомусь байдуже.
  ? Так, чотирнадцять, - киває Брея.
   На моєму обличчі з'являється глузлива посмішка. Тут помічаю нещасного музиканта, який тиняється ринком, що найближче знаходиться біля Верховного Суду Фелена. Хлопець жахливо фальшивить і я ледве стримую сміх та й то тільки через те, що, можливо, він щойно повернувся з фронту. Крім того його незвичний переспів балади 'Монстр та море смутку Еліседи' нагадує мені про дім у Фендресі. Так хочеться запитати музиканта чи був він у цьому місті.
  Знову дивлюся на масивного торговця, який нервово фиркає та боязливо відходить від мене, попередньо перехрестившись.
  ? Чотирнадцять власників, кажеш? Ти або брешеш, або ж вона серйозно хвора. У будь-якому випадку забери її звідси. Мені не потрібен зіпсутий товар. - І він поспішає до помосту, спотикаючись у своїх надто маленьких черевиках.
  Посміхаюся. Ну ж бо, тікай у своїх малих шкарбанцях.
  ? Зачекай, - хапає Брея його за руку. - Нім не хвора, вона лишень...
  Торговець дивиться скоса на її руку, що вчепилася за його рукав.
  Брея відпускає його, а її округле лице стає нерухомим.
  ? Вона надто нахабна для бідних селян, ось і все. Лише справжній багатій може зрозуміти на що вона насправді здатна.
  Якого дідька? Вона з глузду з'їхала? Мене душить сміх, який ледве стримую, щоб подивитися, що ж з цього вийде. Торговець підходить ближче і прискіпливо розглядає моє обличчя, частково прикрите капюшоном, підборіддя та окутане плащем тіло.
  ? Вона не здається нахабною і навряд чи підійде для пристойного будинку.
  Вуаля! Стримуюся, щоб не сказати чогось образливого і розвертаюся до обох спиною. Вони не заслуговують бачити мою реакцію. Стаю у гордовиту позу і спостерігаю за натовпом. Який наче рій бджіл збирається перед платформою з невільниками. П'ять, десять, п'ятнадцять людей. Вони усміхаються так, ніби перед ними виступають циркові мавпи, пантери та гноми замість жирного чолов'яги у маленьких черевиках, який експлуатує дітей. Навіть порядні на вигляд жінки шукають зайві руки для допомоги, у той час, як їхні чоловіки воюють на війні, яку ми навряд виграємо.
  Торговець закушує губу і пильно мене розглядає. Роблю те ж саме, поки він знову не фиркає та закочує доверху рукав на моїй праві руці.
  Я заціпеніла.
  Його пальці обмацують кожне татуювання, що нагадує тоненькі браслети.
  ? Один, два, три... - Він повільно перераховує всі чотирнадцять кілець, виколотих чорним соком маренки один за одним на моїй шкірі. Мені аж кортить вліпити йому ляпаса.
  Хороша робота, іронізую подумки. Хоча б рахувати вмієш.
  Вираз на обличчі торговця стає сердитим. Він вдаряє мене по руці і закочує рукав аж до плечей. Мене починає трусити від люті, пробую вирватися.
  ? Тримай себе в руках, - шепоче Брея. - І заради Бога, не показуй волосся. Якщо ти мені не допоможеш, то я знову зламаю тобі пальці.
  Прикушую язик і мимохідь дивлюся на ледь деформовану ліву руку, яку тепер стискаю у кулак.
  ? Скільки тобі років? - гарчить торговець прямісінько мені в лице.
  ? Сімнадцять, - відгаркуюся у відповідь.
  ? Коли її вперше продали? - Тепер він звертається до Бреї, але я все ще відчуваю його пальці на моїй шкірі.
  ? Десь у шість років. Її батьки померли, коли їй було п'ять, після чого вона трохи жила в повитухи, яка з неї не мала жодної користі. - останню фразу вона вимовила з огидою. Стараюся задушити ненависний сором, що розповзається у моїх грудях. Цим Брея таки мене зачепила. Я знищила обох батьків, повитуху та чотирнадцять власників, враховуючи чоловіка Бреї. І хоча це не має ніякого значення, але я попереджала кожного з них.
  Очі торговця звужуються.
  ? Ви ще щось приховуєте на рахунок неї?
  ? Та все з нею добре. Заплатіть мені лишень три драфти і вона ваша.
  ? Три драфти? Як щедро, - Вона мене не чує або ж попросту ігнорує, поки торговець потирає оброслі щетиною щоки, роздумуючи над пропозицією. Але я вже знаю, що він погодиться. Три драфти це дешево. Надто дешево. Жалюгідна ціна, як б сказала. Мені навіть образливо.
  Музикант шкутильгає повз платформу, все ще наспівуючи поганий переспів Монстра та Моря.
  У цю ніч милосердя покинуло нас...
  Це він співає про угоду, укладену вночі між попереднім королем Фелена та могутнім м'ясоїдним Древулфом. Ціною цієї угоди стали діти Фелена.
  А велике море клекотіло
  Бо обман воно хотіло
  Перевертня й тупого короля показать...
  Він насолоджується кожним словом, а я знаю, про що співатиме далі.
  Море благає про наше спасіння,
  Жадає крові за наших дітей
  І клянуся, що в цей момент я відчуваю шепіт моря, яке кличе про мою допомогу.
  Окрім хіба згадки про Древулфа, від чого моя кров застигає.
  ? Та щоб йому! Хто-небудь, закрийте йому пельку! - Кричить торговець.
  Задоволений викрик 'Ура' обриває спів музиканта. Когось тільки що купили дорожче, ніж очікувалося. Торговець оглядається і задоволено усміхається. А тоді, зовсім на мене не дивлячись, каже: 'Згода' - і кидає три драфти у простягнуту долоню Бреї.
  Вітаю, Нім. Тебе продали найдешевше за всю історію Фелена.
  Брея спритно передає мене у руки торговця, але не надто швидко, щоб не виникла підозра, ніби зі мною і справді щось не так. І перед тим як піти, ще раз нахиляється до мене і її чорне волосся лоскоче моє обличчя.
  ? Шкода, що ти не народилася хлопцем, - сичить вона. - Тоді вони б тебе відразу вбили. Бережи нас всіх Бог від тебе. - І Брея круто повертається та йде.
  Торговець різко смикає мої шкіряні ремені так, наче я якась тварина, і веде за собою до іншої платформи, де чекає ще 12 рабів, прикутих до довгих ланцюгів. Перед тим, як долучити мене до цієї сумної компанії, він витягує тонкий ніж і повільно водить ним перед моїм обличчям.
  ? Спробуєш втекти, мале чортеня, і це лезо знайде тебе скоріше, ніж болкрейн дитину. - Він сичить мені прямо в обличчя і хмуриться, коли я з огидою відвертаюся.
  А тоді роблю те, що б зробила на моєму місці кожна людина, яка себе хоча б трішки поважає - плюю йому в обличчя.
  ? Ах ти... - Його ніж швидкий, мов блискавка, і перш ніж я встигаю поворухнутися, лезо впивається у моє підборіддя.
  Я кричу, але одразу замовкаю. Не хочу, щоб він тішився з мого болю.
  ? Я продам тебе по шматках, - люто гарчить він.
  ? Спробуй, - бурмочу у відповідь.
  Не зважаючи на біль, голосно сміюся, поки торговець не піднімає руку. Ледве встигаю приготуватися, але його удар по лиці мало не збиває мене з ніг. Кров заливає губи і тепер сягає рани на підборідді. Тільки б не втратити свідомість. А щоб йому!
  Торговець несамовито кричить до когось, кого мені зовсім не видно: 'Заберіть її звідси і позбудьтеся. Негайно!'
  Його помічник зіштовхує мене з платформи і в цей момент я бачу маленьку дівчинку з рудим волоссям, якій заледве 5 років. Всередині у мене все стискається від її переляканого погляду, жахливі спогади про перші торги мною одразу спливають перед очима - дорога до дому акушерки після прояву мого прокляття, коли вся її отара овець була стерта з лиця землі. За декілька годин мене продали чоловікові, через якого мені повністю став зрозумілим термін 'чудовисько'.
  Помічник торговця поруч. Він бігає поміж покупцями, приписуючи мені якості, про які сам анічогісінько не знає та й у які, мабуть, сам не вірить. Справжня інтермедія.
  Торги починаються з низької ставки. Незважаючи на болючий поріз у мене на підборідді, вдивляюся в обличчя осіб, які викрикують ціни, оцінюючи рабів так безцеремонно. Їхні випуклі шовкові головні убори та гофровані шалі так нагадують пару штанів тої леді, яку я бачила на торгах минулого року. Це одні з найзаможніших людей, які мені доводилося бачити. Можливо, вони не настільки екстравагантні, як у Верховному Суді, але живеться їм явно краще, ніж селянам.
  Несподівано, якийсь чоловік з натовпу вигукує:
  ? Зніміть капюшон, щоб її краще роздивитися.
  Я хмурюся і нахиляюся вперед, натягуючи мотузку, щоб крикнути у відповідь:
  ? Ей ти, марнотрате, чому не воюєш?
  ? Покажіть її!'
  ? Так, зніміть її плащ!'
  Помічник торговця хапає мене за плечі і пробує здерти мій капюшон.
  Я штовхаю його ліктем в худющий живіт так сильно, що ледве не випускаю з нього дух.
  ? Не торкайся мене.
  Помічник скрикує і відсахується від мене.
  Торговець лається, а тоді піднімається на поміст і не встигаю я й оком моргнути, як він болісно стискає зап'ястя моїх рук.
  Цьому я дарую удар в промежину. Торговець зойкає. Позаду себе чую шум і перш ніж встигаю обернутися, щоб глянути звідки він, двоє чоловіків скручують мої руки, мало не збиваючи з ніг. Торговець різко здирає з мене плащ.
  Навіть не встигаю порахувати до одного, як всі троє спотикаючись відходять від мене.
  Серед натовпу настає тиша.
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ 2
  
  Моє білосніжне, наче сніг, волосся спадає на плечі. Вдивляюся в обличчя людей чиї погляди приковані до мене. То як? Тепер ви мене не хочете купувати? Бо ж пізніше, випадково, я вас знищу.
  Це ж те, що я роблю завжди.
  Дитячий крик порушує мертву тишу і боковим зором помічаю рудоволосу дівчинку в кінці натовпу. Власник тримає її за комірець плаття і також з жахом витріщається на мене. А от у погляді дівчинки бачу трепет. Її дитяча наївність перевертає все у мене всередині. Вона ще надто маленька, щоб зрозуміти значення мого білосніжного волосся та голубих очей. Очевидно ніхто її не розказував про Елементи та про заборону їхнього життя. Ніхто їй не розказував, що жінки-Елемента взагалі не буває в природі.
  Тиша розповзлася по всьому ринку. Продавці та покупці оглядаються по сторонах, щоб зрозуміти причину цьому. Не дивно, що і вони тепер нажахані. Так і повинно бути.
  Позаду платформи торговець висипає цілу пригоршню проклять на мене та Брею. Його лють мене трохи смішить, а заодно розбиває тишу, яка огорнула натовп і тепер він починає грізно клекотіти.
  ? Хто вона?
  ? Як таке може бути?
  ? А вона небезпечна?
  ? Ще й як, - шепочу.
  ? Що означають ці всі татуювання на її руці? Це все кільця власників?
  ? А як щодо знаків на іншій руці?
  ? Пам'ятки, - але ця відповідь залишається не озвученою.
  Помічник, з якого я ледь не вибила дух, приходить до тями, коли усвідомлює, що торговець тепер адресовує потік лайки йому. Тому він знову вигукує стартову ціну, але тепер навіть ті, хто ще декілька хвилин назад мали хоча б якесь бажання мене купити, відходять в сторону, похиливши голови.
  Раптом вибухає голосний сміх десь позаду натовпу. Він звучить так театрально і фальшиво, що всі повертаються у його бік. Це регоче чоловік, який тримає рудоволосу за талію. Жорстокий вираз обличчя спотворює його красиве лице. Він махає рукою у мій бік.
  ? Не думаю, що вона багато варта. А як щодо того, щоб віддати мені її внайми? Так я хоча б перевірю, до чого вона придатна.
  Він шарпає рудоволосу за комір та із задоволенням тягне її за собою, підходячи ближче до помосту.
  О, ні. Тільки не це.
  Силою змушую себе не дивитися на них. Нім, тримайся.
  ? Її й так ніхто не хоче купувати. Дайте мені її і я заплачу чимало, якщо вона того варта.
  Негідник пихато підходить і натовп розступається перед ним. Дівчинка починає плакати, бо комірець боляче стиснув її тоненьку шию. У мене в грудях все клекоче. Спокійно. Стараюся не хвилюватися. Вона не ти.
  Позаду натовпу проходить якась знатна дама. Її очі, підведені світлим кольором, пасують білому волоссі та нафарбованим губам. Жінка вивчає мене. У мене з'являється надія.
  ? Будь ласка, заберіть мене, - шепочу. - Заберіть перед тим, як я втрачу над собою контроль.
  Її позолочені губи стискаються у тонку лінію і вона відвертається.
  Я дивлюся на покупця, який тепер стоїть прямо перед помостом.
  ? Може покажеш нам більше своєї шкури? Тоді я можливо заплачу якусь частину прямо зараз.
  Лише через голосне схлипування позаду рабовласник нарешті помічає маленьку дівчинку, чия шийка, здається, ось-ось зламається. Вона схлипує і стає навшпиньки, щоб комірець не надто її здавлював.
  В середині у мене все холоне.
  Негідник глузливо усміхається, але дівчинка цього не помічає. Її очі приковані до мене. Чоловік переводить погляд то на мене, то на неї. Спочатку цікавість, а потім лють перекошує йог обличчя, але я стараюся не звертати на це уваги, поки він не шарпає зі силою за комірець малої.
  Вона сіпається від болі, а моє серце заливається кров'ю.
  Негідник починає сміятися. Повільно, навмисне рабовласник тягне її комірець вгору і тепер її ніжки ледь торкаються землі. Він спостерігає за моєю реакцією.
  Дівчинка викручується, силкуючись вирватися, лиш би підняти голову якомога вище, щоб вхопити хоча б ковток повітря.
  Мої долоні стискаються в кулак.
  Нім, зупинися.
  Запанувала зловісна тиша. Збочене задоволення цього ненормального відчувається більше, коли він піднімає комірець ще вище. І цього разу він зупиняється лише тоді, коли ноги дівчинки вже у повітрі, а її лице виражає повний жах. Вона конвульсивно б'є рабовласника і вже починає синіти.
  А він насолоджується кожною секундою.
  Закриваю очі та чую стук свого серця. Один... Другий... Третій... І раптом повітря завмирає, наче сам вітер затамував подих.
  Я відчуваю, як спазм стискає горло, бо вже знаю, що відбудеться наступної миті.
  Рабовласник хоче її смерті.
  АЛЕ НЕ Я.
  Чорні хмари вихором закривають від сонця ринок. Вони породжують щось схоже на тертя, яке змішується з моєю гарячою кров'ю, шкірою. Хоч я відчуваю слабкість та все ж відкриваю очі, щоб глянути на людей. Веселість на їх обличчях як рукою зняло і тепер вона змінилася жахом.
  Мені шкода, хочеться прокричати. Але ви всі егоїстичні, капризні люди.
  Чути крики:
  ? Що діється? Це її рук справа?
  Моє тіло тремтить від жари, що повзе поверхнею моєї блідої шкіри.
  Власник дівчинки трохи опускає комірець і дивиться на мене дикими очима. Так як і та знатна дама з позолоченими губами. Вона нажахана? Чи зачарована? Не можу зрозуміти виразу її обличчя, однак мені й байдуже.
  Небо над нами просто лютує, а вітер завиває поміж ятками ринку і його пориви такі шалені, що поміст стогне від цього. Продавці поспіхом збирають свої кошики та товари під накриття. Натовп біжить врозтіч, шукаючи прихисток, окрім ледь не задушеної дівчинки, її власника та дивної аристократки. Чому вони не втікають? Йди - прошу очима дівчинку. Хоча мені зовсім не хочеться, щоб цей негідник також втік.
  Все у мені натягується, наче струна.
  Почалося.
  Знайоме потріскування проникає у вени, а тоді різкий біль пронизує мене, коли м'язи всередині стискаються, як і повітря ззовні. Моє тіло перетворюється на Елемент. Але я не знаю, як це все зупинити, як повернутися до нормального стану.
  Перша блискавка вдаряє десь на лузі, далеко від людей. Однак цього достатньо, щоб їх остаточно налякати.
  Люди кричать, зупиняються. Деякі оглядаються. Інші нахиляються якомога нижче, ніби це їх врятує.
  ? Аж ніяк не допоможе, - кричу. Ще трохи і їм може настати кінець, адже я не вмію зупинити моє прокляття.
  Капля дощу падає на моє чоло. Ще одна. Тоді вони заливають все навколо, як і обличчя людей, заглушаючи їх крики. А посеред площі все ще стоїть та дама, на обличчі якої росте задоволення. Вона, мабуть, божевільна.
  Біжи! Я хочу крикнути їй, але раптом мій голос обривається.
  Мерзотник пробує втекти разом із рудоволосою. Вона так відчайдушно бореться, що раптом ковзає і падає.
  Шторм над головою сягає свого апогею.
  Мене трясе, мов у лихоманці.
  Жорстока смерть чого поганця стане єдиною, від чого мене не мучитимуть нічні кошмари.
  Оглушливий тріск та сліпучий спалах блискавки. Запах горілої трави та плоті наповнює мої ніздрі, а неприємне тремтіння знову пронизує мої вени.
  Тіло чоловіка розривається.
  Божевільна жінка регоче від того, що мерзотник перетворюється у попіл.
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ 3
  
  Йде сніг. Він та шматки попелу, що літають довкола, обпікають мої пальці. Дивлюся на наш будинок, окутаний димовою заметіллю та блискавками. Брудний червоний слід тягнеться від замку до моїх маленьких закривавлених ніг, які провалюються у білосніжний сніг.
  Раптом я усвідомлюю, що не пам'ятаю, як опинилася на вулиці. Закриваю рот рукою і кашляю від густого диму, що здавлює мені горло. Димові клуби тягнуться аж до лісу.
  Хочу до мами.
  Щось ворушиться праворуч від мене, але не встигаю туди глянути, як раптом чую оглушливий тріск і частина будинку обрушується та зникає у полум'ї. А тоді чути крики, спочатку Мами, а потім Батька. Налякані крики. А тепер розлючені. Вони кличуть мене. Моє серце стискається, а потім розлітається на куски. Що я зробила?
  Біжу до будинку на їхні голоси, але раптом чиїсь руки відтягують мене назад. Я стараюся вириватися, бо маю допомогти батькам. Але хватка рук надто сильна. Сльози утворюють замерзлі потічки на лиці і я нічого не можу зробити, лише дивитися, як все догоряє, поки мене тягнуть подалі звідси. І я розумію - тільки що я знищила найкращу частинку мого світу.
  
  _____________________________________________________
  
  Море Еліседи грізно клекоче
  Солоними стали її сапфірові води...
  
   Сили небесні! Цей музикант ще не замовк?
  Відкриваю очі з великим бажанням пояснити йому, що у мене розколюється голова і що його серенади роблять тільки гірше. Але тут розумію, що його голос стрибнув на цілу октаву вверх і тепер звучить набагато краще, та й дуже вже нагадує дівчачий.
  Як і обличчя.
  Декілька раз моргаю.
  Що за чорт?
  Поруч стоїть дівчина трішки старша за мене із заплетеним темно-рудим волоссям та обличчям, вкритим ластовинням. Вона співає і тримає піднос із чаєм та хлібом. Від запаху їжі мій шлунок починає бурчати. Навіть не пригадую, коли востаннє їла. Мабуть з Бреєю десь по дорозі...
  Різко сідаю у ліжку, стараючись впорядкувати думки, що вирують довкола балдахіна наді мною та м'якою постіллю. А тоді за долю секунди зіскакую з ліжка.
  Кімната спочатку розпливається перед очима від головного болю, тому хапаюся за поручень ліжка, щоб не впасти.
   Дівчина перестає співати.
  ? Нарешті ти прокинулася.
  ? Хто ти? І де я?
  ? Нам давно пора тебе одягати, січеш? - вона ставить піднос з чаєм поруч з ліжком, ігноруючи мої запитання. - Адора хоче перетерти з тобою дещо перед початком. - Дівчина нахиляє до мене голову з нахмуреним виразом обличчя, ніби дорікає за те, що стою і навіть не ворушуся.
  Одягати мене для чого?
  ? Де я? - Повторюю запитання, оглядаючи кімнату. Висока стеля арочного типу, камін, страшенно дорогі гобелени, кольору моїх кривавих ніг з нічного кошмару висять на кожній стіні. І вікно, величезне вікно, за яким відкривається захоплюючий краєвид на багрянисте, окутане туманом вечірнє небо, яке зливається зі схилами гір, що оточують місто Верховного Суду. Я роздивляюся побілені шпилясті будиночки та кручені вулички, які ведуть до... Замку! А позаду нього зубчастий пік гори Хайзра.
  Повертаюся до дівчини.
  Вона тримає у руках паруюче горнятко чаю.
  ? Ти у будинку Адори, - відповідає вона роздратовано, ніби дивуючись, що я досі не второпала сама. Вона похитує горнятком і дивитися кудись повз мене.
  ? Вважай, воно гаряче. І пий скоріше, бо у нас немає часу, - і вона простягає чай трохи вбік від мене.
  У шлунку все перевертається.
  ? Ти мені прислуговуєш? - я задкую назад, похитуючи головою. - Послухай, не знаю, як я опинилася у цій кімнаті, але якщо мене тут знайдуть, нам кінець. Мені потрібно йти. Зараз же!
  ? Ну, ми могли б вже давно піти, як би ти випила чай. Бо тут ти за наказом Адори. А тепер вона хоче, щоб ти пішла вниз, січеш? І на твоєму місті я б не заставляла її чекати. - Однією рукою дівчина поправляє своє кремове плаття, як це колись робила моя мама, а іншою все ще тримає чашку, простягнуту повз мене, як і її погляд. - Вона точно не любить чекати, - повторює вона тихим голосом, ніби розказує чиюсь таємницю. - Особливо у день балу.
  Потираю потилицю. День балу? Забираю чашку здоровою рукою, щоб вона там не стояла, але дівчина навіть не ворушиться. Надпиваю ковток.
  ? Смачно, еге ж?
  І справді смачно. А я голодна. Одним махом випиваю пів чашки, а тоді зупиняюся від погляду її коричневих, несфокусованих очей. Вони мають кумедний вигляд. Нахиляю голову. А тоді і все тіло вправо, щоб подивитися, чи прослідкує вона за моїми рухами. Аж ніяк. Вона дивиться в одну точку. Ох!
   Дівчина сліпа.
  Вона сором'язливо усміхається, ніби здогадується, про що я думаю.
  ? Ага, я сліпа і мене звуть Брек.
  Ставлю чашку на тумбу поруч з ліжком, ледь не перекинувши його. Мені соромно за як свою бездушність, так і за її помилку. Жоден власник не пробачить подібного, навіть якщо його слуга сліпий.
  ? Послухай, Брек. Я точно не та, за кого ти мене маєш, ну але це зрозуміло враховуючи, що ти.. ну... ти знаєш... Неймовірно. Ще й ранила бідну дівчину. Прочищаю горло і оглядаю на собі не мій одяг, викроєний з найтоншого шовку, що ніжно прилягає до мого худого тіла. Облизую губи. - Якщо Адора мене купила, тоді мені належить бути з прислугою. Заведи мене туди. - оглядаю кімнату. - Але спочатку мені потрібно знайти свій одяг.
  Брек розгублено морщиться, а тоді киває.
  ? Так ти трохи недоумкувата, еге ж? - Вона зітхає і підходить до великої дерев'яної шафи. - Тільки Адорі не кажи, згода? Поводься розумно, якщо зумієш. У неї станеться нарад люті, якщо дізнається, що витратила купу грошей на недотепу.
  Здивовано дивлюся на неї. Недотепу? Борюся зі спокусою звернути її на шлях істинний, але насправді мені байдуже, ким вона мене вважає. Мені лишень потрібно вибратися звідси.
  Дівчина відкриває шафу і дістає звідти єдину там річ - плаття, пошите з чудової жовтої тканини з простими лініями, які говорять про високу ціну та відмінний смак.
  ? Дивися, тут така справа. Старайся слухати уважно і виконати те, про що скажу. - Вона говорить повільно та чітко, наче звертається до дитини. - Адора вчора привезла тебе з торгів і ти у правильній кімнаті. Я сліпа, але не дурна. І ти невільниця. У деякому розумінні. Можеш про це побалакати з Адорою. Тепер щодо твого одягу... - Вона несе плаття із явним задоволенням. - Адора наказала його спалити, коли привезла тебе. Можеш не дякувати. А тепер вона чекає тебе внизу, тому краще нам скоро приготуватися, перш ніж нас не наказали. - І Брек прикладає до мене плаття, ніби хоче побачити, чи личить воно мені. - А тепер будь розумницею і скажи як тебе звати.
  Я мовчу. Лише здивовано дивлюся на цю особу - найдивнішої рабині, яку я коли-небудь зустрічала. У найбільш екстравагантному будинку. При найбільш нелогічних обставинах.
  Від мого мовчання вона ще сильніше розчаровано киває.
  ? Ти таки справді дурненька. - Вона розмахує рукою, поки не знаходить мою, а тоді штовхає мене перед себе. - Що ж, давай хоча б одягнемо тебе. Адора не витримає, коли ти тупцюватимеш біля неї у одязі, який відповідає твоїм тупеньким мізкам.
  Мене огортає німий жах та замішання, поки Брек мене роздягає та натягує модне плаття. Кров застигає в жилах у ті секунди, коли видно мої татуювання, поки плаття не закриває їх. Але одразу нагадую собі, що вона незряча. Тому не може їх бачити. Плаття ніжне та зручне, але мені не по собі від його розкоші. А ще я до смерті налякана, бо певна, що дівчина помилилася і мене розірвуть на шматки за нас обох тільки за те, що я знаходжу у цій кімнаті у цьому дорогому платті.
  ? Це одна зі старих суконь Адори. Файна, правда? - бурмоче Брек. - Хоча коли ти побачиш ті, у яких Адора ходить щодня, то мабуть зміниш думку. Ця жінка щось на кшталт стиліста у Верховному Суді, - дівчина повертає мене до себе, а тоді руками проводить по сукні на мені, так наче візуалізує її за допомогою пальців. А тоді відходить назад. - Ось. Ну як?
  Смішно. Огидно. Чудово. Це ж геть не я, а зовсім незнайома мені особа. Частинка мене хоче милуватися цією дівчиною у дзеркалі. Решта мене хоче здерти зі себе все, бо це велика помилка. Відчуття, наче я в чужій шкурі, що набагато краща від мене самої і яку я навіть не просила позичити. А ще мене жахає, що ж буде, коли мій власник дізнається про все.
  ? Тепер йдемо, але відхлебни ще ковток чаю. Адора ще та штучка. Тому тобі згодяться всі твої сили.
  Чудово.
  Закушую губу та повільно відвертаю погляд від дзеркала, перш ніж пробурмотіти:
  ? Просто ходім, - час пролити світло на всю цю ситуацію.
  Брек знову клацає язиком та підштовхує мене у напрямку дверей. І коли вона їх відкриває, то клянуся, торнадо панує у будинку. Коридор наповнений голосами та насиченою, голосною музикою, дзвоном посуду та слугами, що снуються туди-сюди та, здається, нас зовсім не помічають. Смачний аромат печеного хліба та жареного м'яса проникає через накриті підноси та пронизує стіни вишневого кольору та шикарні срібні килими.
  Мій шлунок пробуджується від глоду, коли Брек веде мене широким проходом, а далі лабіринтом коридорів та вниз по сходових клітках. Стараюся встигати за нею та, водночас, дивуюся, як їй без особливих зусиль вдається буквально літати цими коридорами, будучи незрячою.
  Ми пробігаємо ще дві сходові вниз, перш ніж запитую:
  ? Скільки часу ти тут живеш?
  ? Ми з Коліном тут уже вісім місяців, - відповідає Брек і ми робимо черговий поворот.
  ? Колін?
  Ще один поворот і лиш тоді вона раптом зупиняється перед величезними позолоченими дверима. Я мало не врізаюся у неї.
  ? Він мій брат. Ти з ним зустрінешся, якщо залишишся звісно, - Брек стукає кулаком по дверях, які приглушують звук удару. У мене одразу ж виникає питання чи вони не дерев'яні всередині. Так чи інакше, все це до сміху непристойна трата грошей.
  Чути приглушене: 'Заходьте'.
  ? А, тепер, пам'ятай що я тобі казала, - шепоче Брек. - Спробуй здаватися розумною та балакай, ніби в твоїй голові є хоч якісь мозги, інакше ця стара ворона розправиться з тобою скоріше, ніж зі своїм гаремом мужиків.
  ? Гаремом мужиків?
  І перш ніж я встигаю поставити наступне запитання, Брек відкриває двері.
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ 4
  
  Золоті двері відчиняються, а за ними з'являється величезна гостьова кімната з дорогими драпірованими вікнами та кушетками, оббитими червоним оксамитом. Тут сидять, розмовляють та щось попивають із різнобарвних келихів чоловіки. Їхні духи мало не перетворилися на клуби диму, а одяг нагадує химерних створінь із казок.
  Ведмеді. Багатоніжки. Ельфи. Тигро-павичі.
  Все це нагадує циркову виставу, а я стараюся не показувати своєї відрази до цього веселого святкування і не сказати чогось такого, від чого можна отримати добрячого ляпаса.
  По середині зали над столом, вкритим картами, нахилилися та про щось тихо рядяться якісь поважні джентльмени. Поруч них, не дивлячись у мою сторону, стоїть жінка. Адора, я так розумію.
  ? Ні пуху, ні пера, - бурмотить Брек, чий голос звучить не надто жваво та якось нервово, що зовсім не додає відваги.
  ? А, ось і нещасна дівчина, яку мені вдалося врятувати. Рада, що ти нарешті вирішила прийти і висловити свою подяку. - Леді Адора дивиться на мене своїми очима із золотою підводкою і тут я розумію, що це якраз та божевільна жінка із ринку. Неприємні спогади нахлинули і тепер плутаються у моїй голові, поки один них не стає чітким: Я ВИПУСТИЛА ШТОРМ НА ТОГО НЕГІДНИКА. А ВОНА ПРОСТО СТОЯЛА І СМІЯЛАСЯ.
  Повільно вдихаю, поки всі спогади не складаються у цілу картинку.
  Дивлюся на цю ненормальну і пробую вгадати, що у неї твориться в голові. Сьогодні вона одягнена у костюм жаби. Витонченої красивої жаби.
  Я потрапила у божевільний дім.
  Її кучеряве волосся пофарбоване у смарагдовий зелений колір, а на голову одягнена шапочка, що по формі нагадує жаб'ячі очі. Блискуча зелена сукня обліплює все її тіло від рук до кісточок ніг, наче мисливський костюм. Лише наявність тюрнура ззаду надає цьому дивному вбранні вигляд сукні.
  У мене мурашки повзуть шкірою, коли згадую її божевільний сміх учора під час шторму. Помахом руки Адора запрошує мене увійти до кімнати, у той час як іншою наказує чоловікам відійти. Крадькома зиркаю на Брек, але їй вже й слід простиг.
  ? Не заставляй мене чекати, дівчино, - суворо говорить Адора.
  Ще якийсь чоловік прослизає повз мене, злякано стежачи за жінкою-жабою. Вона перетинає кімнату і прямує до великого декоративного вирізьбленого столу поруч з одним із вікон.
  Підходжу ближче і бачу, що макіяж на верху її щік нагадує крила метелика з крихітними дорогоцінними камінчиками на краях. І це здається найгарнішим, що я коли-небудь бачила, але водночас якесь дивне. Адже ці камінчики є справді дорогоцінними. А за вартість одного можна прогодувати ціле село протягом року.
  ? Що ж... ти вмієш розмовляти? Чи я прикупила німого дурня?
  Випрямляюся і дивлюся прямісінько їй в очі, як і усім попереднім власникам. Краще, щоб вони знали одразу, яка я.
  ? Я вмію говорити. Але коли це потрібно.
  ? Як звати?
  ? Нім. І я не дурна.
  ? Правильно вихований раб був би вдячний. Тому ти таки телепень.
  ? Дякую, - кажу в'їдливо і силуюся цим 'дякую' не вдавитися. Ще може їй реверанс зробити?
  Адора обходить стіл і виглядає за вікно, з якого відкривається неймовірний вид на ладанник, що собі затишно примостився поміж інших квітів, що тягнуться аж до лісу. І вся ця краса занурилася у барви вечірнього неба.
  Я чекаю.
  Але моя нова власниця ігнорує мене та в такт музиці постукує пальцями по стегні.
  Минають хвилини. Нестерпно солодкий запах духів наче виїдає очі. Підходжу до вікна, щоб вдихнути хоча б ковток свіжого повітря і, водночас, розглядаю те, що за вікном. А там, крім квітів, простягається сад, що підсвічується підвісними ліхтарями та всіяний різнобарвним килимом квітів та лимонними деревами.
  Тут я помічаю в саді двох чоловіків. В одного добре розвинута мускулатура, якою він демонстративно хизується, знявши сорочку. Інший обдарований чорною шкірою кольору найдорожчого оніксу, невдоволено поглядає на хлопця. Здається, що він буквально відчуває Адору, бо наступної миті приковує до неї свій погляд. Вона махає рукою та кокетливо усміхається губками, нафарбованими у яскраво малиновий колір. Чоловік киває у відповідь, а тоді переводить вивчаючий погляд на мене. За мить він знову похмуро дивиться на хлопця з оголеним торсом. А я залишаюся з неприємним усвідомленням того, що він найпривабливіший чоловік, якого мені доводилося бачити.
  Проте Адора ще досі на нього дивиться і ця зацікавленість у ньому здається не дуже здоровою. Тепер я все ж починаю вірити Брек щодо чоловічого гарему. Однак щось мені підказує, що цей темношкірий брюнет недоступний для Адори, як би сильно вона цього не бажала. Хм... Ти краще для нього.
  ? Гадаю ти усвідомлюєш важкість свого злочину. - Адора відвертається від вікна. ? Тебе уже б мали судити за потрійне вбивство.
  Частинка мене уже все життя бажає моєї смерті. То що вона від мене хоче? Щоб я подякувала за те, що досі жива?
  ? Що вам від мене потрібно?
  Але жінка продовжує говорити, ігноруючи мене.
  ? Я розмовляла з декількома представниками влади, які там були і переконала їх, що важко буде довести твою причетність до ударів блискавки. Правда ж, Нім? - Вона піднімає густі брови вверх. - І як я розумію, ось чому тебе ніколи не визнавали винною. Влада очевидно не могла заявити, що ти Елемент, адже усі знають, що жінки-елемента не існує. Одна.. ? вона ласкаво усміхається і простягає руки в мою сторону. - Ти ж існуєш.
  Щось у її тоні та виразі обличчя змушує мурашок побігати по моїй спині. Я вже достатньо часу пробула у рабстві, щоб зрозуміти, що на відміну від сільських власників, голова яких була забита виконанням мною дешевої роботи, а не виясненнями мого родоводу Елемента, від цієї жінки мені буде зовсім непереливки. ЩО ВОНА ЗБИРАЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ РОБИТИ?
  ? І як ми поступимо з тобою, моя люба дівчино-Елемент?
  Мовчу. Вона стискає свої червоні губи, наче чекає відповіді.
  Чудово. Знизую плечима.
  ? Відішліть мене на кухню чи працювати в поле. Робіть, що хочете. - Чому вона взагалі мене запитує? Я ж невільниця. Більше того, вона знає, що я Елемент і надто багато, щоб купити мене за таку дешеву ціну. А це означає, що у неї на мене явно є якісь плани. Зволікаю, перш, ніж додати. - Але не заставляйте мене працювати з дітьми.
  Дивний, дещо хворобливий сміх злітає з вуст Адори і на мить під очима, на намальованих крильцях метелика, проявляються зморшки. І тут усвідомлюю, що вона набагато старша, аніж я думала. Її вже десь за сорок перевалило.
  ? А ти знаєш, що вбила ту рудоволосу дівчинку? Твоя блискавка влучила у неї після її нового власника, - жінка уважно дивиться, чекаючи моєї реакції, е дає довго на себе чекати.
  Біль. Жах. Потрясіння хвилею накочується на мене, я починаю просто задихатися. До балі стискаю кулаки. Ні. Це не правда. Цього не може бути.
  Але я розумію, що це так.
  Я вбила дитину.
  Лють здавлює моє горло. З великим зусиллям пробую зберегти самоконтроль, зосередивши всю злість на факті, що навіть тепер, зруйнувавши життя рудоволосої, я егоїстка. Бо ж не можу допустити, щоб моя нова господиня бачила мою слабкість. Дівчинка буде оплакана мною, але це я робитиму на самоті. Кожен день. До кінця життя. Серйозний вираз обличчя Адори показує, що і вона це зрозуміла.
  Вона відвертається до вікна.
  ? Мабуть це боляче жити з таким прокляттям.
  Не бачу її лиця, тому не знаю: вона справді шкодує чи жаль у її голосі показний? Але хіба це має значення? Мені хочеться втекти додому, якого більше не існує. Там попросити пробачення у мертвих мами і тата, а потім знайти дорогу до лісу Літчфел, де живуть болкрейни. 'Я тут, монстри, - скажу. - Знищіть мене, бо я вбила дитину.'
  ? Ситуація з війною погіршується, Нім.
  Що? І який тут зв'язок з маленькою дівчинкою?
  Війна між нами триває вже сотні років, але останнім часом напади Брона почастішали та стали більш жорстокими і ми втрачаємо велику кількість людей. Ми стараємося об'єднати народ Фелена, але наше королівство на межі знищення.
  І для чого вона це мені говорить?
  Тепер Адора дивиться на мене.
  ? У Фелена залишилося ще декілька місяців, як Брон нас захопить. Можливо навіть менше. Наш король, Седрік, прибуде сьогодні увечері для зустрічі з нами, Вищою Радою, і тоді я представлю йому тебе. Те, ким ти є. І розкажу про те, що ти зробила з милим дитям ? його ж підлеглим. Гадаю, тобі відомо, за це чекає смерть.
  Її погляд раптом стає м'якшим і на лиця знову з'являється ця хвора посмішка.
  ? Але що, коли ти зможеш спокутувати за сої вчинки?
  Я завмираю.
  ? Немає способу спокутувати подібне.
  ? Ну звичайно ти не змиришся з тими звірствами, які накоїла і житимеш з жахливим почуттям вини до кінця життя. Але для тебе існує можливість жити у мирі зі собою та хоча б трохи загладити свою вину.
  Так я й повірила.
  ? Як?
  ? Як член Вищої Ради четвертого покоління, я найближчий радник короля Седріка у випадку війни. Тому знаю спосіб, як здобути перемогу у цій війні.
  Вона зробила невелику паузу для драматичного ефекту, а тоді підійшла до мене зовсім близько.
  ? За допомогою твого прокляття, Нім. Якщо ти навчишся контролювати та використовувати свою силу, то можеш стати найпотужнішою зброєю Фелену, - мене одразу ж сіпає від слова ЗБРОЯ. Це ж синонім смерті. Мабуть Адора це помічає, бо поспішає перефразувати сказане.
  ? Ти будеш найсильнішим захистом. Не зброєю, яку використовують для заподіяння лиха, але захисту твого народу, Нім. Що, коли ти можеш допомогти урятувати всіх їх?
  Не знаю, що й відповісти. Я їй не вірю, як і не вірю у те, що подібне можливе. Але щось тепле розтікається всередині, заповнюючи ганебну диру, де живе моя душа.
  Але стараюся не звертати на це уваги.
  ? Таке прокляття неможливо контролювати.
  ? У мене є тренер. І він найкращий серед п'яти королівств, - слідую за поглядом Адори, який зосереджується на темношкірому красені, який тепер бореться у поєдинку з лисим хлопцем у саді. Вираз Адори стає твердим. - ти здивуєшся, коли побачиш, на що він здатен.
  Крихітний промінь надії проникає у серце. Надії, яку просто не можу винести. Тому хитаю головою.
  ? Його я також вб'ю.
  У її голосі тепер чути нотки нетерпіння.
  ? Я тобі даю можливість залишитися та вчитися, Нім. Можливість прожити набагато краще життя, аніж те жалюгідне існування, яке у тебе було до сьогодні. Натомість ти ввіриш мені свою силу. А як найбагатший землевласник Фелену, я дуже зацікавлена у захисті своїх володінь, тому й роками шукаю та треную Унікальних. Тому знаю, про що кажу. Для прийняття рішення у тебе є час до завтра. В противному випадку мені прийдеться видати тебе людям короля, ? Адора сідає за стіл та закінчує писати якогось листа та чекає на мою відповідь.
  Я стою, мов громом уражена. Все це занадто для простої невільниці. Здається, що я потрапила в інше королівство, де зовсім не ті правила, де замість смерті та відкритого рабства мені пропонують свободу. Щось не логічно.
  А можливо і справді існує спосіб контролювати моє прокляття?
  І якщо так, то...
  ? Чому?
  ? Бо ти нам потрібна, Нім. Ти потрібна Фелену. Бо зброю, яку використовує проти нас Брон годі подолати простим селянам. Їх знищать перш, ніж вони це усвідомлять. На нашій стороні потрібна сила та природа, тобто те, що є у тебе. Ти можеш принести перемогу і врятувати все, що нам дорого.
  ? Щось у цьому я сумніваюся.
  ? Мій тренер, Йоган, вже працював з іншими Унікальними і саме вони є причиною, чому Фелен ще досі стоїть. Але ніхто з них не мав такого особливого дару, як твій ? твоєї сили. Зараз він тренує хлопця і як тільки ви будете готові, вас відправлять на війну. Доповідатимеш мені і тільки мені, як і робитимеш все, що я скажу. Також нікому не розказуй хто ти і на що ти здатна ? це залиш мені, ? її позолочені очі холодно дивляться на мене. ? Навіть якщо сам король тебе про це запитуватиме. Це зрозуміло?
  Я закушую губи.
  Адора складає документ, який дописала, тоді підносить його до своїх губ та облизує кінці паперу. Раптом на її обличчі з'являється гримаса болю, наче жінка вкусила себе за язик, а секунду поспіль крапля крові падає на кінець листка і розповзається у формі отруєної квітки вільхи. Думала, що це випадково, але Адора зовсім не виглядає засмученою через заляпаний кров'ю красивий лляний папір. Вона ще раз його складає та запечатує розплавленим воском.
  ? Як я казала, ти маєш час до завтра. Сьогодні можеш залишитися з Брек на балу. Але не розмовляй ні з ким і не привертай до себе уваги. Зрозуміла?
  ? Так.
  ? Брек! - раптом вигукує Адора так голосно, що аж підстрибую.
  Негайно ж з'являється дівчина з золотисто-каштановим волоссям. Невже вона все чула за дверима?
  ? Так, мем?
  ? Прослідкуй, щоб Нім трималася якомога подалі від неприємностей. І якщо вона щось натворить... приведи до мене, - і жінка жестом наказує нас йти.
  Я вже майже за дверима цієї пропахлої парфумами кімнати, як Адора зупиняє мене:
  ? І Нім?.., - повертаюся до неї. - Тримайся подалі від стайнь.
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ 5
  
  Вишукані гості.
  Довкола безліч модно одягнених гостей.
  Їхні гаптовані костюми, що нагадують міфічних чи вишуканих казкових тварин, увінчані гігантським коштовним камінням і крихітними капелюхами, від чого обличчя гостей наче палахкотять. Від простолюдів Фелену цих багатіїв відрізняє різноманітність етнічних елементів у одязі. Вони все прибувають та прибувають у блискучих каретах. Я тим часом спостерігаю за усім цим із вікна нагорі уже добрих пів години та описую кожного гостя Брек, поки рівно три хвилини він вітається з королевою-жабою Адорою перед тим, як увійти в дім.
   ? Це їхній момент слави, - коментує Брек, - коли вони можуть сподобатися Адорі і тоді вона запросить їх сюди ще раз. Безглуздо, як на мене, - і вона пхає черговий кусок жирної їжі собі до рота.
  ? Приємно знати, що статус не вберігає від плазування перед кимось, - бурмочу і витираю ганчіркою масло та спеції, що стікають з підборіддя Брек.
  ? Ні, але гроші таки вберігають.
  Ще одна масляна капля стікає з перепелиної ніжки, яку жує Брек, що змушує мене гидливо скривитися. Через всього декілька шматків цього обіду у мене розлад шлунку - чимала кількість спецій та жир надто вже відрізняється від феленської селянської каші. Не дивно, що половина гостей розміром з кита.
  До сьогодні, найкраще що я куштувала, був ковток дешевого вина та м'ясо білки на весіллі сільського старости. Тоді Брея, намагаючись потрапити у милість нареченого, змусила мене чистити горшки після кожного. Як згадую - то аж дурно стає.
   ? Ну ж бо, - вона нетерпляче штовхає мене ліктем, - що там ще відбувається?
  ? Верховний Суд та замок освітлені, - вдивляюся у моторошне світіння, створене ліхтарями вздовж дороги. Місто-столиця височіє, наче казковий гоблін над самим острівним королівством, що розмістилося у долині. І це місто набагато красивіше, дивніше та величніше, аніж я колись собі уявляла - його білі загострені башти впираються у небо, наче хочуть торкнутися диму, який тягнеться із фронту.
  ? Та ні, - Брек розмахує руками та кривиться, - мене цікавить чи уже приїхав король Седрік.
  У цей момент під'їжджає червона карета.
  ? Не певна. Але зачекай, - поки фірман спускається з ко?зли та чекає на появу господаря карети, я підтягую рукав сукні назад на плечі, хоча ця незграбна річ знову зісковзує, бо мої руки коротші, аніж в Адори.
  Великий живіт появляється попереду свого власника і я кривлюся:
  ? А король схожий за розмірами на носорога?
  Брек бурчить щось під ніч та б'є мене по потилиці, навіть ухилитися не встигаю.
  ? Дурненька! Ти що, справді ніколи не бачила короля?
  Відсуваюся від дівчини. Геть не люблю отримувати стусани, а її постійні закиди в сторону мого інтелекту жалять досить болюче.
  ? А ти бачила?
  ? Ні, я його не бачила на власні очі, але з розповідей можу уявити, який він із себе.
  ? Що ж, там де я жила, ніхто, окрім магістрата, не бачив його. Та й усім було байдуже. Селяни надто заклопотані намаганнями не померти від голоду, не замерзнути від холоду або ж не втратити синів на війні.
  Вона б мала це знати. І хоча Брек жила у багатому домі та їла дорогу їжу, все ж вона була селянкою. Та ще й рабинею.
  ? Де ти жила до цього? - питаю її.
  ? То тут, то там. У нас з Коліном своя стратегія, як бути корисними, чим ми й займаємося тут.
  Знову Колін.
  ? Він також служить, як і ти, тут, у будинку чи працює в полі?
  ? Ні, він скоріше на тебе майбутню схожий, - вона встає, - якщо ти звісно вирішиш залишитися та працювати з Йоганом.
  Мало не рву сукні, коли підхоплююсь від несподіванки.
  ? Що ти маєш на увазі? То це твого брата тренують? Він - Елемент?
  ? Завтра ти усе сама з'ясуєш, - її тон дає зрозуміти, що більше я з неї нічого не 'витягну'. - І ти справді жодного разу не бачила короля? Можемо на нього подивитися пізніше. А зараз давай візьмемо ще їжі з кухні.
  Не хочу більше цієї їжі. Хочу дізнатися про Коліна та його схожість зі мною.
  ? Невже він навчився контролювати своє прокляття? - запитую дівчину, але вона уже пройшла половину зали. Замовкаю та складаю тарілки здоровою рукою. Стараюсь не впустити їх на підлогу і поспішаю за Брек, звертаючи увагу на те, куди ми йдемо цього разу.
  Коли ми досягаємо дверей, що ведуть на кухню, Брек забирає тарілки з моїх рук та просить почекати в холі. Вона зникає за дверима, а мене зацікавлює коридор навпроти із дерев'яними панелями. Мені потрібно більше дізнатися про цей дім, Адору, Коліна та Йогана, якщо я вже тут залишуся.
  Проте всі двері, до яких би я не підійшла, зачинені. І лишень збираюся спуститися вузькими сходами, які, на мою думку, мають привести до частини дому, де живе сама Адора, аж раптом чую голоси за найближчими дверима.
  Кроки. Дві їхні пари наближаються до мене.
  Клацає замок та повертається дверна ручка і я швидко ховаюся за сходову клітку, мало не спіткнувшись об мою сміховинну сукню. Атлас на сукні рветься під ногами. Ховаю ноги та сукню з виду в момент, коли відкриваються двері.
  Затамовую подих.
  Чоловічі голоси переходять у сердитий шепіт.
  ? Кажу тобі: королівство Брон виграє цю війну. А опісля їхній король Одіон очолить нашу країну. І тоді нас з тобою заріжуть із рештою цих пихатих телепнів.
  ? Ти божевільний, - відповідає хтось сипучим голосом. - Король Седрік цього не допустить. Він знайде спосіб, як Фелену виграти цю війну.
  ? Седрік не зупинить їх. Він безпорадний, а члени Верховного Суду замість того, щоб змусити його діяти радикально, бавляться у радників. Затям собі, Одіон виграє, а опісля я маю намір здатися на його милість з підтримуючими ініціативами.
  ? Послухай себе! Ти говориш як зрадник!
  ? Я говорю як той, хто хоче вижити. Яка з тебе користь Фелену, коли ти мертвий? Чув плітки? Вони удосконалюються свою збройну технологію поза всякою уявою, а ми тут на мечах і конях воюємо.
  У мене серце мало з грудей не вискакує. Ще сильніше втискаюся у сходи, ледве переборюючи бажання подивитися глянути на тих, хто говорить. Справжній зрадник? Тут?
  ? Навіть якщо Седрік їх не зупинить, тоді королівство Кешлін втрутиться. Їхня королева уже розглядає можливість участі в цій війні. Як думаєш, чому тоді принцеса Раша тут?
  ? Принцеса Раша ще більш недосвідчена, ніж наш король. Ти її уже бачив? Вона не варта й гроша - їй мізків бракує, вона лише хіхікає постійно.
  ? Ну можливо тоді Драст допоможе? Леді Ізобель приїхала...
  Від звуку труби я мало зі шкіри не вискакую. Голоси стихають.
  Закриваю очі та пробую дихати тихіше.
  Скрипить дошка на підлозі.
  Ще один звук труби. Цього разу він лине з зали, де чути вечірню музику та сміх.
  Хтось із двох чоловіків щось бурмоче після чого чути кроки і на мить здається, що вони йдуть до мене. Серце завмирає і коли мало не кидаюся сходами вниз, чоловіки відкривають двері, звідки чути гучну музику, майже навпроти мого сховку. Кидаю швидкий погляд на їхні спини. Один з чоловіків високий та худий, інший низькорослий із яскраво-оранжевим волоссям, вкритим темним капелюхом із пір'ям. У них одинакові костюми у вигляді птахів. Воронів, здається.
  ? Я тобі щось потім покажу на вулиці і ти зміниш свою думку, - шепоче високий. Чоловіки не озираючись проходять всередину та закривають двері, а потім їхні кроки стихають.
  Роблю декілька вдихів та видихів, перш ніж виглянути із сховку та оглянути коридор. Гул свята тепер чути на відстані.
  Один, десять, двадцять... Рахую до сотні, а тоді виходжу із-за сходів. Поки тихо. Прослизаю до дверей, за якими зникли чоловіки та притуляю вухо до дерева. За ними музику чути гучніше. Невже ці чоловіки і справді зрадники? Знову рахую до тридцяти, а тоді зі скрипом відкриваю двері та зазираю всередину. Коридор вільний і чути лише музику з балу. Вагаюся, перш ніж зайти всередину.
   Пройшовши коридор, просуваюся у напрямку святкування, гамір від якого росте щосекунди. Далі з'являється ще один короткий коридор, в якому є двоє дверей, обоє закриті, аж раптом я потрапляю прямісінько у малу нішу невеликої, хоча з високими стелями, бальної зали. Піднесений гул голосів ударяє з новою силою разом із музикою та сильним запахом парфумів.
  Ніша, в яку я потрапила, призначена для обслуговування, але сьогодні нею ніхто не користується. Портьєри закривають її від сторонніх очей, тому сюди може зайти лише той, хто знає про неї. Зрадники зайшли через нішу? Обережно визираю з-за країв портьєри, але оскільки більшість гостей рухаються в бік головного входу бального залу та й багато з них одягнені у чорне, тому буде неможливо знайти чоловіків навіть з їхнім рижим волоссям серед цієї маси.
  Висуваюся з-за завіси трохи вперед, аж поруч зі мою вибухає звук фанфар. Підстрибую від несподіванки та дивлюся, чи хтось мене побачив.
  Сумнівно. Бо всі дивляться в однин бік, ніби чекають на когось. Шум голосів знижується в очікуванні до низького, збудженого гулу.
  А тоді хтось гучно оголошує Короля Седріка та посла Кешліну, Принцесу Рашу. Пробираюся ближче, однак все одно не бачу жодного з них. Надто багато людей навколо. Натовпом розноситься схвильований шепіт.
  ? Вони красива парочка.
  Хтось хіхікає.
  ? Чув, що так воно й є.
  ? Навряд! Він щойно її зустрів. Їй доведеться трохи попихтіти, щоб належно виконувати свої обов'язки.
  ? Чув вона щойно отримала посаду посла завдяки старанням її мами королеви. Вони хочуть...
  Підходжу ближче, щоб почути більше, аж поруч з'являється злісний шепіт Брек.
  ? Нім? де ти запропастилася?
  Повертаюся назад та бачу, як однією рукою вона сперлася на стіну, а в іншій тримає наповнену тарілку та кувшин з водою. Зітхаю, але підходжу, щоб їй допомогти.
  ? Я тут, Брек.
  ? Повсюди тебе шукаю. Ніколи так більше не роби, ясно тобі? Бо інакше, клянуся, вирву твої очі і власноруч віддам їх Адорі, - вона відмахується від моєї руки, яка простягнута, щоб їй допомогти, потім просувається вздовж дерев'яних панелей на стіні, а тоді в куточку ставить тарілку на підлогу із виразом власника, якого не поважають. Тепер Брек дивиться трохи вбік від мене, ніби чекаючи вибачення.
  Але я відвертаюся до завіси.
  Не отримає вона мого вибачення. Дівчина не моя власниця.
  ? Щойно прибув король, - кажу натомість.
  Від несподіванки Брек ледь не перевертає тарілку, яку поставила перед цим на підлогу, а тоді опиняється поруч зі мною.
  ? Посол Кешліну з ним?
  ? Так, але жодного з них не бачу. Надто багато людей навколо. Всі говорять, що король та вона, мабуть, коханці.
   ? Надіюся, що ні. Чула, вона ще та штучка, якщо ти розумієш про що я.
   Гадки не маю.
  ? Штучка?
  ? Вона відьма, - шепоче дівчина. - Може заглянути у твою душу. Принаймні так каже Адора. І хоча вона оточує себе не найкращими чоловіками, та суть жінок бачить безпомилково.
  ? Що ти маєш на увазі 'може заглянути в душу'. Це ж абсурд.
  ? Бо вона Люмінесце?нт. Кешлінська версія наших Унікальних. Ось ти, наприклад, Елемент, а вона може побачити тебе поза зовнішністю, саму твою суть, те, ким ти є.
  Мені геть не по собі. Вона бачить саму суть людини?
  Можливо Брек відчуває мій неспокій або ж їй також незручно, бо вона стишує голос до шепоту.
  ? Моторошно, еге ж? Я ж кажу - відьма.
  Не знаю, вірю я щодо відьми, чи ні, але щось мені підказує, що не варто досліджувати цього питання. Можу лише уявити, що може побачити людина з такими здібностями, якщо загляне мені в душу.
  Смерть? Ненависть? Самопрезирство?
  Вбивця.
  Елемент.
  Знову оглядаю бальну залу, шукаючи очима короля та Кешлінську принцесу серед всіх цих незнайомих лиць, бо раптом відчайдушно хочу знати, як вона виглядає, щоб могти уникнути її у майбутньому.
  Брек супиться.
  ? Ти її бачиш?
  ? Ні.
  ? Що ж, це лише її другий візит у Фелен, тому не всі її бачили. Коли її побачиш, опиши мені. Хочу знати, навколо чого стільки суєти. Бо по розповідях вона мені уявляється красивою повією, - Брек повертається до своєї тарілки з їжею.
  ? Чому Адора її запросила?
  Вона пожимає плечима і відкушує шматок оліфантового м'яса.
  ? Адора мусіла, - говорить Брек з повним ротом. - Принцеса Раша - посол. Значить, вона може бути корисною, січеш?
  Звичайно.
  ? Хочеш шматок? - Брек протягує мені кусок м'яса.
  ? Ні, дякую, - бурмочу, ледь стримуючи нудоту. А вона в курсі, що це м'ясо оліфанта? Хоча його запах ні з чим неможливо спутати. Ледь стримуюся, щоб не запитати чи вона взагалі знає що таке селянська їжа, хоча можливо саме тому так жадібно все тут куштує.
  ? Чи можна якось ближче підійти, щоб побачити посла з королем?
  Вона облизує губи, а рукавом своєї сукні витирає конячий жир з обличчя.
  ? Можемо обійти та поглянути на них з бенкетної зали, куди вони зараз й попрямують, - дівчина надпиває ковток із кувшина, - зачекай на мене ще хвилинку.
  Знову грають фанфари, які звучать так само пронизливо та голосно, як і минулого разу. Однак Брек й далі спокійнісінько смакує другою вечерею, наче звучить розкішна мелодія, а не звук, від якого лопають барабанні перетинки.
  Сідаю та спостерігаю довкола, постукуючи при цьому ногою.
  Минає ціла вічність, перш ніж вона витирає свої пальці та піднімається.
  ? Готова? - питає мене.
  Прямую за нею назад коридором, яким прийшли чоловіки-зрадники, а коли проходимо повз домашню кухню, Брек залишає брудний посуд та кухоль. Далі вона веде мене іншим коридором, що закінчується черговою нішею. Дівчина проводить рукою по стіні, поки не наштовхується на квадратну панель, що нагадує маленьке вікно. Брек її відсуває, а тоді кличе мене заглянути через отвір.
  Через нього видно бальну кімнату.
  Багато гостей уже в залі, яка наповнюється від цього сміхом та музикою.
  Брек посувається в сторону, щоб я змогла бачити більше, а тоді стає, як укопана, наче дослухається до якоїсь розмови.
  ? Як я дізнаюся, хто з них король? - оглядаю залу.
  ? Він сидітиме поруч з Адорою.
  Шукаю королеву-жабу серед цього моря шовку та парчевих жилетів. Гості в примхливих костюмах яскравих комах чи тварин, як от рожевих ведмедів, а в голові у мене проносяться образи голодуючих жінок та хворих немовлят. Цікаво чи король такий же помпезний і в політиці.
  Як ці люди можуть бути такими безтурботними?
  Чи ба, гірше - такими збайдужілими?
  Хтось у чорному раптом стає прямісінько переді мною, від чого мені серце у п'ятки йде. Швидко відсахуюся від віконечка, щоб не бути поміченою, але усвідомлюю, що він геть не дивиться у мою сторону.
  Тому спокійнісінько повертаюся до свого спостереження, аж помічаю знайомий незграбний жест чоловіка в чорному. Нахиляюся ближче, щоб його роздивитися.
  Брек все ще теревенить про Адору та короля.
  Але я її вже не чую.
  Чоловік! Це ж урядовець з Пурленд Арк, міста, де мешкав мій сьомий власник.
  Спазм стискає горло, утруднюючи дихання. Підтягую рукави своєї сукні вище, мало не до шиї. Востаннє я бачила його, коли він фліртував із рабинею мого віку, яка намагалася уникнути його загравань. Тієї ж ночі дівчина зникла і її ніхто більше не бачив.
  Він щось базікає про зниклого брата-близнюка короля Брона, який був генералом їхньої армії і коли б він став королем замість Одіна, то Фелен би так довго не протримався. Не бачу з ким він розмовляє, але всередині все й далі стискається від страху. Не відриваючи погляду від чоловіка, перериваю монолог Брек.
  ? Знаєш щось про урядовця з Пурленд Арк?
  ? Опиши його.
  ? Сірувато-біле волосся, зараз п'яний як чіп...
  ? Маю на увазі опиши його голос. Але так, я знаю про кого ти говориш, - якусь мить вона вагається, - минулого тижня я з Коліном стикалися з ним через одну служанку, з якою вони обоє фліртували та мало не вляпалися у неприємності з Адорою. Чула він популярний серед представниць слабкої статі. А що?
  О, навіть не сумніваюся щодо його популярності.
  ? А чому ти питаєш? - не вгаває Брек.
  ? Ти колись бачила цих людей поза вечірками Адори? Коли вони повертаються до сіл, над якими панують?
  ? Ні. Але більшість з них не такі вже й погані. А що таке? Ти знаєш їх іншими?
  ? Не важливо, - відповідаю. Не хочу пояснювати те, чого вона й так не зрозуміє.
  ? Ти до цього була у Вищому Суді, Нім?
  Не хочу про все це говорити. Не хочу тут бути. Ті випадки, коли я знаходилася найближче до Вищого Суду, пов'язані з політиками, які збирали податки чи зачитували оголошення. Декілька урядовців були навіть досить милими. Але більшість... Більшість з'їдали все до останньої крихти, а потім жалілися, що їжа не смачна та облапували бідних рабинь під столом. Або й гірше. Знову дивлюся на чоловіка, який стоїть так близько до мене, що можу дати йому ляпас. У них запах, якого неможливо позбутися.
  А тепер дім Адори переповнений такими ж урядовцями.
  ? Ходімо подихаємо свіжим повітрям, - мені потрібно назовні, потрібно хоч щось робити - мити, готувати, чистити гній у хлівах - будь-що, лиш би не сидіти тут та обговорювати цей гордовитий, чужий мені світ, копатися у спогадах, яких не можу знести.
  Брек хмуриться.
  ? Ні в якому разі! Наказ Адори, - вона сідає на лавку під стіною та прихиляє голову до дерев'яних панелей. - Час подрімати, дурне ти дівчисько. Як гадаєш?
  Нічого не відповідаю. Підтягую остогидлі рукави сукні назад на плечі та тихо вислизую попри Брек в коридор, який виведе мене з цього проклятого місця.
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ 6
  
  На вулиці бриз, що доноситься з моря, охолоджує моє лице. Кров одразу ж реагує на солонувате повітря, пульсуючи в унісон з хвилями, що вирують десь поза горами.
  Поспішаю стежкою, вимощеною бруківкою, подалі від виходу для слуг, поки будинок не опиняється далеченько позаду. Звідси він наче тоне у саді, який я бачила з вікна верхнього поверху. Гучна музика та сміх долинають тепер якось тихо та м'яко, а підвісні ліхтарі ніжно погойдуються на вітрі, освітлюючи сад та все довкола. Простора галявина з двох сторін закінчується мініатюрними ставками, а з інших двох - парою будівель. Та, що навпроти мене - маленький котедж. Інша будівля, справа, це масивний сарай зі стайнями. Навіть звідси чую як коні іржуть та б'ють копитом об землю. Це ті стайні, від яких Адора наказувала триматися подалі?
  Піднімаю поділ своєї сукні та прямую прямісінько до них.
  Мускусний запах коней окутує мене перш, ніж доходжу до дверей. Знайомо. Навіз, піт та селянське життя. Закриваю на мить очі і забуваюся спогадами із минулого: розчісування фермерських коней, робота в полі та вдома, няньчення з дітьми.
  Звук позаду перериває мої думки і я готуюся до крику Брек.
  Але тут нікого.
  Тоді штовхаю двері стайні, ступаю на злегка піднятий дерев'яний настил і прослизаю всередину. Мене вітає тихе іржання. А тоді ще декілька. Без місячного освітлення місце дещо похмуре, навіть ліхтарі, підвішені до стелі, не дуже допомагають розсіяти мряку. Коли очі пристосовуються до темряви, оглядаю незліченні ряди конюшень, в яких живуть прекрасні великі вороні коні.
  Тварини гарцюють та хитають головами. Кінь у найближчій до мене ставні, фиркає, наче хоче привітатися. Усміхаюся, а тварина у відповідь клацає зубами. Тоді втягує ніздрями повітря навколо мене.
  - Ти привітна, правда? - тихо шепочу. 'І дорога, мабуть', - гадаю чимало грошей Адора потратила на цих коней. Підходжу ближче, раптом посковзаюся і ледь не вдаряюся об балку. Через підошву взуття відчуваю пронизливий холод, поки стараюся втримати рівновагу.
  - Що за ..? - Піднімаю поділ сукні, щоб глянути у яке лайно я вляпалася. Однак це калюжа якоїсь рідини, що просочується у підлогу та мій черевик, та й вся балка також нею вкрита. І колір... має таке до нудоти червоне забарвлення.
  У горлі раптово пересихає, коли помічаю яскраві згустки кривавого кольору. Такого ж полум'яного відтінку було волосся чоловіка в холі.
   Пробую розслабитися і скинути з себе моторошне відчуття.
  Це ж просто кров якоїсь пораненої кішки чи тхора!
  Кобила знову ірже, наче хоче привернути мою увагу. Підходжу до неї і підношу свою покалічену руку до її ніздрів, аж тут бачу плями піни навколо її рота. Її шия також блищить від поту, наче вона щойно повернулася з пробігу.
  - Я б не радив торкатися їх.
  Повертаюся, щоб глянути на чоловіка, який стоїть біля дверей. Його темна шкіра зливається із навколишньою темрявою, тому смарагдові очі виділяються, наче світлячки серед глухої ночі. Ці очі просто заворожують своєю яскравістю.
  - Хто ти?
  Він не відповідає. Лише киває головою у сторону кобили, так наче хоче наголосити на свої словах.
  Зиркаю на чорну красуню, в той момент як вона торкається ніздрями моєї долоні. Як мило. А тоді вона широко відкриває рот, демонструючи гострі, наче кинджал, зуби, щоб відкусити мені руку.
  Якого ..? Відсмикую руку і її зуби голосно клацають у повітрі. Тварина невдоволено ірже.
  - Якого чорта? Що з нею не так?
  Низький сміх чоловіка із чарівною легкістю дзвенить у повітрі.
  - Я ж казав.
  А тоді він підступає ближче, так наче хоче втримати мене від спроби знову доторкнутися до кобили. Це той чоловік, за яким Адора так захопливо спостерігала з вікна сьогодні після полудня. Йоган, якщо не помиляюся. Він, схрестивши руки на грудях, зухвало посміхається.
  А ще він надзвичайно красивий. А щоб йому!
  Відходжу від нього, але стараюся водночас не загубити й кусючого коня з виду.
  - Ну казав і що? - відповідаю, все ще перехоплюючи дихання.
  Його вираз обличчя стає дещо підозрілим.
  - Ти ж не збираєшся знепритомніти? - по тону зрозуміло, що йому навіть думати про таке огидно.
  - Ти ж не верещатимеш, як дівчисько, якщо й зомлію?
  - Тобі краще піти, а то коней дратуєш, - він повертається та йде і тут я усвідомлюю, що кінь, який щойно намагався мною посмакувати, починає скаженіти, скрегочучи зубами та б'ючи копитом об землю. Та й інші, здається, зараз до нього приєднаються.
  Але ж не піду я звідси тільки через дурнуватий наказ якогось незнайомця. Тому встаю в гордовиту позу.
  - То що ж з ними не так?
  - Нічого такого. Вони м'ясоїдні. А ти м'ясо.
  - Ви їх самі привчаєте до м'яса?
  - Це бойові коні, - відповідає він і зникає за дверима.
  Кров та шерсть на підлозі... У шлунку все перевертається. Більше нічого не хочу знати. А тим часом шум від тварин зростає, вони просять живої плоті.
  Озноб повзе по спині поки йду за цим роздратованим, але таким прекрасним чоловіком. Довгі рукави сукні звисають, спричиняючи дискомфорт, тому знову смикаю їх угору. Мабуть я трохи розірвала правий рукав, коли відскочила від кобили, бо він ніяк не закочується і вперто спадає назад. Безглузда сукня.
  Йоган йде попереду через галявину до котеджу під ліхтарями, що мило погойдуються.
  Черговий раз смикаю за рукав сукні і ненароком його відриваю. Мну кусень тканини в руках і далі прямую за чоловіком. Мій тупіт дещо приглушує трава та взуття на ногах, однак він мене чує, бо наступної миті випалює через плече:
  - Ти хіба не повинна зараз розважатися на балу Адори?
  - Мене туди не запрошували.
  Пауза.
  - То хіба ти не повинна спостерігати за балом? Пускати бісики гарненьким хлопцям та заглядати за красивими сукнями?
  - А ти хіба не повинен фліртувати з Адорою на балу?
  Він повертається та дивиться мені прямісінько в очі. Йоган високий та широкоплечий, а ще його губи противно зігнуті у дугу, що так і хочеться вліпити ляпаса. Його сердитий погляд бурить мене ще декілька секунд, а потім вираз обличчя стає м'якшим. А тоді чоловік випрямляється та усміхається, наче я маленьке дурненьке дівчисько і заходить в котедж, недбало прикриваючи двері перед моїм носом.
  Поспішно ставлю ногу, щоб важкенні дерев'яні двері не закрилися і прослизаю у середину. Чоловік підходить до каміну, де в горщику кипить срібляста рідина, що заповнила кімнату запахом металу та сосни. Морщу носа.
  Приміщення не дуже нагадує котедж, оскільки всюди валяються дивні штукенції. Вони виготовлені із крихітних металевих частинок, зібраних в іграшки різної величини - такі, як мізинець, або ж як ціла моя рука. Іграшки нагадують тварин та людей. Одна така витончена фігурка з крилами, як у пташки, звисає зі стелі.
   - Що це?
   Він не дивиться угору, лише бере горщик з киплячою рідиною з каміну та несе на верстат.
  - Тобі тут не можна бути.
  - Справді? Тобі ж можна.
   - Я живу тут.
   Роздивляюся навколо. Щось я сумніваюся у цьому. А тоді зауважую невеличкі двері поруч із шафою. Там, мабуть, спальня.
   - То чому ти не на вечірці?
   - Не люблю людей, - він переливає трохи смердючої рідини у інший горщик.
   - Це зрозуміло.
   Чоловік підводить свій погляд на мене. При світлі в котеджі я усвідомлюю, що він молодший, аніж здається на перший погляд. Мабуть років десь на чотири старший од мене. П'ять максимум. Світло з каміну відскакує від його темної шкіри, яка від цього мерехтить, що просто заворожує!
   Хлопець переводить свою увагу назад до рідини, що шкварчить.
   - Ти не переможеш.
   - Перепрошую?
   - Нашу війну з твоїм наглим відношенням.
   Піднімаю брову. Наглим відношенням? Спокійно проходжу по кімнаті і зупиняюся поруч зі стіною. Якщо він хоче, щоб я пішла, то прийдеться мене силоміць витягнути.
   - Скоріше навпаки: у тебе нагле відношення.
   Його зелені очі спалахують, коли знову дивляться на мене.
   - Якщо я захочу, щоб ти пішла, ти підеш!
   Відвертаюся від нього і пробую якось полагодити роздерті рукави сукні. Коли ж знову дивлюся на хлопця, ці брильянтові очі роздивляються нерівні чорні кільця власників на моїй руці.
   - Чув ти Сирена Шторму.
   Я насуплююся. - Що?
   - Елемент, - він продовжує щось чаклувати над своєю рідиною.
   Чудово. Тепер розглядаю робочий стіл і якийсь хитромудрий винахід поруч з шипучим горщиком. Раптом помічаю мініатюрну металеву копію вовка, що дуже наближена до реального. Такі вовки живуть у снігових горах, звідки я родом. Так кортить його торкнутися, згадати рідну домівку.
   - У тебе є якісь бойові навички?
   - Вміння дряпатися та кусатися враховується?
   Найкоротша усмішка торкається куточків його вуст, а тоді швидко зникає.
   - Мене звуть Йоган. Адора провела тобі курс про те, що ми маємо робити?
   - Врятувати світ і все таке? - понижую голос до шепоту, - Так.
   - Однак ти все ще вагаєшся, - відчуваю його вивчаючий погляд на собі.
   Киваю і знову пробую якось полагодити свою сукню.
   - Певна, що не годжуся на роль рятівника світу.
   - Це добре, бо гадаю світ не вартий того, щоб його рятували.
   Він з мене глузує?
   Але як тільки-но перехоплюю погляд темношкірого хлопця, розумію, що ні. Його вираз обличчя надто серйозний для жартів, поки він кладе дві формочки на стіл і починає заповнювати їх гарячою, сріблястою речовиною з горщиків.
   - Але мені подобається робити неможливе, - відповідає він на моє запитання, перш ніж я відкриваю рот. - Чому ти тут?
   - У мене немає іншого вибору, хіба шибениця.
   Тепер Йоган починає дратуватися.
  - А чому ти така певна, що повинна уникнути шибениці?
   Мені наче ляпас по обличчі дали. Відчуваю різкий прилив крові до голови.
   - Якраз навпаки... - Чому я тут? Хіба це егоїстично уникати смерті? - А ще хочу навчитися контролювати свою силу.
   Він пропускає це мимо вух, свердлячи мене своїм поглядом.
   - Елемент-жінка - явище унікальне. Вже цей один факт ускладнює твою здатність контролювати силу. А якщо додати ще й твій норов, - у його тоні чується виклик, - то це майже неможливо.
   Ненавиджу його!
   Закушую губу і, стараючись ігнорувати Йогана, підходжу ближче до металевого вовка на столі. Простягаю праву руку, щоб торкнутися звіра, а в той час стараюся не привертати уваги до моєї скаліченої руки, яку він, скоріше за все, вже й так побачив.
   Раптом цей хитромудрий винахід починає на мене гарчати.
   Від несподіванки кричу і відскакую до дверей.
   - Що це в біса таке?
   Надзвичайно красивий чоловік не відповідає, лише його голосний сміх заливає всю кімнату.
   Мої щоки палають, а очі недобре звужуються.
   Я проходжу половину галявини, коли знову чую ритм вальсу, що лине з бальної зали. Звуки музики легко витанцьовують у повітрі, що ніяк не в'яжеться з голосним сміхом Йогана. Хай їм усім грець! Закушую губу. Душа просто скиглить та благає мене утекти звідси.
   Тільки я вже надто далеко зайшла.
   Ще раз дивлюся на котедж. Це останній шанс навчитися контролювати моє прокляття.
   То як він казав? Що йому подобається робити неможливе? Підтягую поділ сукні вище і стискаю зуби. Ну що ж, сам напросився.
  Бууууум!!!
  Раптовий вибух струшує все довкола і я падаю. Та не встигаю досягти землі, як лунає ще один. Наступної миті я чимдуж мчу до будинку. Лише після чергового вибуху, коли все навколо знову здригається, усвідомлюю, що він звучить далеко звідси. Що відбувається?
   Оглядаюся і бачу над горами Хайдра помаранчеві язики вогню, з яких вистрілюють надзвичайно великі вуглинки. Над лісом здіймається яскраве зарево і стає світло, наче вдень. Тільки-но приходить думка, що потрібно когось покликати, коли над полум'ям з'являється об'єкт в існування якого важко повірити.
   Судно, виготовлене з металу, ширяє в повітрі під гігантською повітряною кулею. Його обриси здаються геть нереальними над освітленим небом, коли воно плавно летить подалі від вибухів.
   Краєм ока бачу, що Йоган теж спостерігає за цим неймовірним судном.
   Тоді він кричить, щоб я бігла всередину будинку, а потім все відбувається у пришвидшеному темпі: гості висипаються, як пригоршня, назовні і кричать, що столицю атакують.
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ 7
  
   - Рада, що у тебе залишилася хоча б капля розуму, Німіє, - Адора кладе своє перо і знову наповнює чашку якоюсь смердючою рідиною, а вікно позаду невгамовно скрипить.
   Вібрація посилюється і мені здається, що чашка ось-ось розлетиться на куски.
   Починається. Вдивляюся у небо, а потім на все ще палаючий схил гори у пошуках одного з цих летючих суден Брона. Килим під ногами починає закочуватися, а тоді вся підлога трясеться. Це вже вчетверте за останніх п'ятнадцять хвилин земля здригається під будинком, але Адора жодного разу навіть оком не моргнула. Після першого поштовху Адора ясно дала зрозуміти, що цих вибухів, на відміну від нічних, не потрібно лякатися і більше нічого не пояснила. Якщо вона спокійна, то і мені немає чого боятися.
   Землетруси вщухають.
  - Нестерпно навіть уявляти, як ти бовтаєшся на шибениці, - продовжує Адора, наче нічого не трапилося. - Такий непристойний спосіб померти для жінки, коли її лице стає опухлим і непривабливим. Можливо ти й заслуговуєш подібного, але все ж... це надто огидно, - вона бере чашку, яку поставила перед нею перелякана служанка і надпиває ковток. Покоївка і я скривлюємося. Чим би не був цей смердючий напій, але щось він не надто швидко знімає у неї похмілля після балу, а потім ще й довгих переговорів в кабінеті Адори з королем та Вищою Радою, які оцінювали можливі витрати на 'нові розробки'. Бідна жінка виглядає геть замученою.
   Завитки волосся, зібрані у пучок на голові, стирчать у всі боки, наче пробують утекти від жаби-капелюха. Намальований метелик на її обличчі також розмазався. Складається враження, що Адора його пожувала і виплюнула. Мабуть їй доведеться скупатися повністю у цьому смердючому пійлі, щоб швидко відновитися.
   Жінка робить наступний ковток і розмазаний метелик на її обличчі ніби морщиться.
   - Бачу Брек одягнула тебе у пристойний одяг.
   Оглядаю свій синій шкіряний наряд, який дівчина сьогодні на мене натягнула - штани, блузку та високі чоботи на шнурівках. Навіть повсякденний одяг тут чудовий.
   - Це вбрання ти носитимеш щодня. Коли знадобиться більше, то попросиш у мене. Якщо я погоджуся, що твій теперішній шкіряний одяг зносився і тобі потрібен інший, Брек придбає новий. Лише під час балів ти будеш одягати сукню з довгими рукавами, щоб приховати твої..., - вона скривлює обличчя, - клеймування. Окрім сукні, яку я тобі великодушно віддала вчора, я відіслала Брек ще три. То ж не знищ їх.
   Мабуть Брек не розказала Адорі про подерті рукави голубої сукні. Потрібно їй подякувати за це.
   - Їсти будеш разом з Коліном. Не зловживай моєю благодійністю і не витрачай мій час чи ресурси. В цьому будинку ти повинна поводитися покірно. Однак не забувай, що тебе тренують як.., - певна що вона скаже зброю, але, вочевидь, жінка себе стримує - ... як захисника Фелену. Тому не хочу, щоб ти тинялася тут наче жалюгідний раб. Без моєї присутності поводься як захисник будинку та майна. Тебе тренуватимуть швидко та наполегливо, бо як ми бачили минулої ночі, у нас не багато часу залишилося. Зрозуміло?
   - Так, пані.
   Тепер вона пильно на мене дивиться.
   - Читати вмієш?
   Ствердно киваю.
   - Мій п'ятий власник, шкільний вчитель, навчив, - він вірив, що навчити раба читати те ж саме, що й вчити дитину.
   Адора здається здивованою. Але й задоволеною.
   - То це він навчив тебе розмовляти правильно, а не простонародною мовою?
   Знову киваю.
   - У такому випадку весь свій вільний час займешся читанням книг по веденню воєнної стратегії, які можеш знайти у бібліотеці.
   Черговий легкий підземний поштовх заставляє вікна тремтіти, однак одразу ж припиняється.
   Ще один ковток її огидного напою.
   - Можеш йти. Йогана та Коліна знайдеш на задньому дворі. Вони уже почали тренуватися. Брек тебе проведе, - і Адора жестом показує у сторону дівчини, яка з'являється у дверях. А тим часом жінка умощується зі своїм напоєм над столом з купою якихось записів, які, з того що мені вдалося розшифрувати, підтверджують плітки, що повітряні кораблі Брона таки існують - такий собі подвиг неможливості, який наводить на роздуми про їхню велику перевагу над нами. Однак рада не до кінця певна скільки ще таких кораблів у них є та наскільки далеко вони здатні літати. Вважається, що минулої ночі проводилися випробовування.
   - Отже ти вирішила залишитися, - одразу ж випалює Брек, як тільки ми опиняємося за дверима. Ми йдемо уже знайомим мені коридором до виходу, яким я скористалася минулої ночі. Перед тим, як відкрити двері, Брек на хвильку вагається:
   - Хочу тебе попередити, що Колін вважає Йогана складною людиною. Однак він свою справу знає.
   Складний? Складний - це зовсім не те слово, яким можна описати цю особистість. Але на рахунок його обізнаності Брек права, коли взяти до уваги його вчорашній коментар щодо 'сирени шторму'.
   Тоді, наче їй приходить якась запізніла думка, Брек додає:
  - Ага, покоївки всі говорять, що він дуже гарний, тому не втюхайся в нього, бо Адорі це геть не сподобається. У неї власні інтереси щодо нього.
  - До Йогана? А вона не застара для нього?
  - Всі правила гри зникають, коли йдеться про цю стару навіжену. Ходять чутки, що минулого року вона організувала нещасний випадок для посудомийниці, яка надто захопилася Йоганом. Сумніваюся, що він навіть знав про існування цієї нещасної. Але він наче знаходиться у власному розпорядженні. Принаймні мені так здається, - вона хіхікає та штовхає масивні двері, за якими нас одразу окутує туман, ранковий вітер та сонячне світло.
  - Мені також, - бурмочу. І чомусь тішуся, що в цей момент Брек не може бачити, як мої щоки покриваються рум'янцем.
  Дівчина рукою махає в сторону житла Йогана.
  - Прямуй в ліс позаду цього будинку. І дай стусана моєму братові від мене, окей? - після чого вона заходить назад в коридор та зачиняє за собою двері.
  Повільно перетинаю мокрий від роси двір та поглядаю на схил гори, що досі страхітливо палає; як тільки-но обминаю будинок, наштовхуюся на галявину. Вона оточена лісом з гігантських розлогих соснових дерев, від чого повітря сповнене розслаблюючим ароматом. Йоган, ця широкоплеча рама, стоїть посеред арени, одягнений у зелений шкіряний одяг та гнівливо дивиться на лисого чоловіка, якого я вчора бачила за вікном. Хоча це й не чоловік. Він мого віку, можливо на рік старший, із тою ж веснянкуватою шкірою та коричневими очима, що й його сестра Брек. Хлопець зняв верхній одяг, демонструючи таким способом мускули, мабуть набуті під час місяців важких тренувань.
  - Я тебе прошу, ти ж навіть не стараєшся, - говорить Йоган своїм низьким голосом.
  - Ти про що? Я кращий од тебе, - кричить у відповідь лисоголовий - ти навіть не можеш... - його аргументи випаровуються, як тільки він бачить мене. Погляд оцінює мене від ніг до голови і фокусується на волоссі, химерно заплетеним Брек вранці. Воно виглядає смішно, але дівчина була сьогодні в хорошому настрої і наполягла на своєму. Хотіла розпустити його як лиш би вийшла назовні, але забула. Дідько.
  Хлопець посміхається і я впевнена, що він грає мускулами, коли рухається, щоб справити на мене враження. Він складає свою долоню у привітальний жест.
  ? Привіт, красуне. Ти той пестунчик моєї сестри?
  Він нагадує мені пройдисвітів на ринках, які фліртують зі слугинями прикидаючись, що кожна з них - це любов їхнього життя. До появи наступної дівчини. Зазвичай подібне мене дратує. Але цей хлопчина... його погляд настільки щирий, що він мені починає подобатися.
  ? Я - Нім, - ледь йому посміхаюся.
  Йоган стає позаду хлопця і злегка б'є його по потилиці.
  ? Годі фліртувати, хлопце, краще покажи мені.
  Здається, Коліну байдуже, він лише перекривлює Йогана 'Годі фліртувати та краще покажи мені' поки прямує до іншого кінця галявини.
  Глузливо посміхаюся.
   Але Йогану на мене байдуже, його погляд зосереджений на Колінові.
  ? Ти все ще стаєш у неправильну позу, - тихо коментує він.
  Колін розставив широко ноги, одне коліно трохи зігнуте, тому на ньому зосереджена вся вага тіла. Інше напружене та повернуте вбік. Він швидко підморгує мені, а тоді нахиляється, торкається обома руками землі та закриває очі.
  Земля під нами починає вібрувати.
  Це він?
  Тепер земля трясеться.
  Це його рук справа?
  Тепер підземні поштовхи такі сильні, що дерева навколо нас хитаються та нахиляються під небезпечним кутом. Раптом чути оглушливий звук і по землі розповзається тріщина. Вона поширюється, стає глибшою, тепер це лінія прірви у шість фунтів, що біжить в сторону Йогана.
  Та він навіть не ворушиться. Він лише стоїть та оцінює, чи тріщини націлені ідеально в нього.
  Даю задній хід. Нажахана. Зачарована. Дивлюся на Коліна. Він так хоче поквитатися з Йоганом?
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"