З самого ранку настрiй Оленки був пiднесений. I не дарма... Адже сьогоднi - 8 березня - Мiжнародний жiночий день. Дiвчина обожнювала це свято в першу чергу через те, що саме в цей день можна вiдчути себе слабкою жiнкою, яка потребує чоловiчої турботи i пiдтримки. А iще, воно дає надiю на духовне вiдродження, так як i природа, вiдновлюючись, прагне розпочати нове життя. Весна - Оленчина найулюбленiша пора року. Коли все пробуджується вiд довгого зимового сну. Сонце все вище i вище пiдiймається на ясному небi. Поступово земля вкривається першою зеленню, яка щосили рветься на поверхню, поспiшаючи розкритися назустрiч теплим сонячним променям. Першi квiти... Пролiски i пiдснiжники... Щойно зiйде снiг - вони вже розцвiтають, дивуючи своєю неповторною, нiжною красою. Не бояться вони непередбачуваних змiн погоди, березневих заметiлей, якi прагнуть наостанок ще полякати своєю суворiстю. Нiщо їх не здолає. Життя вiдроджується заново.
I в цей святковий весняний день, лежачи на лiжку i дивлячись крiзь вiкно на блакитне небо, Оленка вiдчула, що вперше за довгий час на душi стало незвичайно легко i спокiйно. Дiвчинi хотiлося зiрватися i танцювати... спiвати... веселитися... Вона спробувала сiсти. На цей раз болю було менше. "Чорт би побрав мою немiчнiсть! - гнiвалася сама на себе Оленка - Це ж треба у розпал навчального року потрапити у таку халепу! Скiльки всього я пропустила! - вона впала назад на лiжко - А робота?..." Тут дiвчина вперше з того часу, як отямилася, згадала про Нiку i Оксану. "Чому вони не приходять до мене?" I тут, нiби Бог почув її думки, до палати влетiли захеканi подруги.
- Оленко! Дорога ти наша, привiт! Вiтаю з нашим жiночим святом! - Нiка швидко пiдiйшла до лiжка i обiйняла дiвчину.
- Ми так за тобою скучили! - прийшла черга i Оксанчиних обiймiв - Якби ти тiльки знала, як ми за тебе хвилювалися!
- Привiт, дiвчата! - посмiшка Оленки розтягнулася аж до вух - Я теж дуже рада вас бачити. Чому ви так довго не приходили?
- А ми тiльки вчора дiзналися... вiрнiше, Нiка... - почала Оксана.
- Так-так. - пiдхопила та - Вчора в ресторанi я зiткнулася з Андрiєм... тобто з Ангелом... - вона зиркнула на Оксану - Вiн був такий щасливий i я спочатку не могла зрозумiти, що вiн вигукує. А потiм до мене дiйшло. Я миттю побiгла у лiкарню, але було вже пiзно i мене не пустили.
- Я ледве зi стiльця не впала, коли вчора ввечерi Нiка менi подзвонила i розказала новину! - продовжила Оксана - Я думала, що це жарт. Але радiсть Нiки була настiльки сильною, що це мене переконало. I ми з нею домовились сьогоднi ж зранку прийти до тебе.
- Подружко, як ти нас налякала! - промовила Нiка - Тепер точно день свого весiлля я запам"ятаю назавжди. Та хто б забув таке?!... Захеканий Андрiй влетiв до залу i почав метушитися, пiдбiгаючи то до одного, то до другого. Нiхто толком не мiг зрозумiти, чого вiн хоче. Тiльки коли вiн викрикнув слова: "Оленка... дорога... автомобiль...", я збагнула, що з тобою щось сталося. Кинулася мерщiй до виходу. За мною потягнулись й iншi... Побачивши тебе лежачою на тротуарi без свiдомостi я запанiкувала. Дякувати Боговi, Костя змiг зберегти спокiй i одразу зателефонував до швидкої.
- Майже цiлу нiч я провела у лiкарнi. - продовжила Оксана - Ясна рiч, Нiка з Костею не могли залишатися. Коли з операцiйної вийшов лiкар i сказав, що твiй стан залишається досить критичним, я зрозумiла, що потрiбно повiдомити твоїх батькiв. Менi вiддали твiй мобiльний i я набрала їх номер. Через два днi лiкар повiдомив, що тобi стало гiрше i ти впала в кому. Надiя на твоє швидке одужання гасла з кожною годиною. Ми всi молили Бога, щоб ти отямилася. А Андрiй... - Оксана на секунду замовкла - Андрiй був нiби ходяча тiнь. На нього самого було боляче дивитися.
- Тiєї ночi я нiяк не могла заснути i не могла думати нi про що iнше... - Нiка схвильовано торкнулася руками обличчя - Ми з Костею навiть вiдклали свiй медовий мiсяць. Я взяла вiдпустку на роботi i цiлими днями сидiла вдома. Нiкуди не хотiлося виходити.
- Нiко, менi так жаль! - жалiсно промовила Оленка - Тобi й так стiльки довелося пережити в той день. А тут iще я... Дурна. Не потрiбно було сваритися з Ангелом, а спокiйно його вислухати. I цього всього не було б... - Оленка окинула поглядом палату.
- Нiчого. - поспiшила запевнити подругу Нiка - Дякувати Боговi, все позаду. Ми з Костею одружилися i ти видужуєш. Так що, все буде добре.
- Оленко, ось тобi прислали! - вона посмiхнулася - Можу посперечатися, що це той хлопчина, який заходив до тебе щодня i просиджував кiлька годин поспiль. Тримай! - i вона протягнула їй корзину.
Тут вона помiтила невеличку листiвку всерединi. Поставивши корзину на колiна, дiвчина тремтячими вiд напруження руками дiстала картонку. Перевернувши її, вона побачила кiлька стрiчок вiрша:
"Посмiхнися! Тане снiг,
Щастя падає до нiг.
Нинi твiй весняний день
Сонця, квiтiв i пiсень!"
I пiдпис: "Твiй коханий. Цiлую тисячу разiв!"
Оленцi захотiлося вскочити i закрутитися по палатi у радiсному танцi. "Який вiн милий! - думала вона - Мiй любий! Коханий!"
- Ну що? - хором промовили подруги - Вiн?!
- А хто ж iще? - смiючись запевнила Оленка, цiлуючи листiвку.
Лiдiя Миколаївна засмiялася. Через секунду до неї приєдналися Нiка i Оксана. Такою i застав Ангел цю компанiю, зайшовши до палати. Першим його побачила Нiка i легенько штовхнула Оксану, привертаючи її увагу. Подруги замовкли, але очi їх ще iскрилися веселощами. Тут обернулася i Лiдiя Миколаївна. Пробурмотiвши собi пiд нiс: "Про вовка помовка", вона поспiшила покинути палату. Нарештi на нього впав i погляд Оленки. Дiвчина застигла на лiжку iз привiтною посмiшкою на вустах. Нiка пiднялася:
- Ну, Оленко, ми з Оксаною пiдемо. - вона їй пiдморгнула i взяла Оксану пiд руку, тягнучи її до виходу - Чекай на нас завтра. Бувай!
Ангел привiтно посмiхнувся, коли дiвчата пройшли повз нього. Щойно за ними закрились дверi, вiн миттю пiдiйшов до лiжка.
- Привiт, кохана! - нiжно поцiлував її у губи.
- Привiт! - Оленка з почуттям вiдповiла на його поцiлунок.
- Це тобi. Зi святом! - хлопець вийняв iз-за спини невеличкий сувенiр - позолочений Амур з сердечком.
- Як мило! Дякую, любий!
- А як тобi iще один мiй подарунок? - Ангел кивнув на корзину квiтiв.
- В мене немає слiв! Менi ду-у-уже приємно! Такий розкiшний букет! Уявляю, скiльки вiн коштує.
- Менi нiчого не жаль... для тебе. - вiдповiв хлопець - Як ти сьогоднi?
- Почуваю себе чудово! - вигукнула Оленка - Я на сьомому небi вiд щастя!
- Це прекрасно! Я радий, що ти видужуєш.
- Андрiю, допоможи менi поглянути у вiкно. - попросила дiвчина - Я вже стiльки днiв хочу це зробити, але все не маю сили. Та бiльше терпiти я не можу!
- Добре. - вiдповiв, посмiхаючись, Ангел - Тримайся, я вiзьму тебе на руки!
- Нi! Що ти робиш? - жартiвливо закричала Оленка - Негайно постав мене на пiдлогу!
- Ти ж хотiла виглянути на вулицю. - смiючись промовив хлопець, пiдносячи її до вiкна - Будь ласка. Будь-яке Ваше бажання - для мене закон, ледi!
- Та ну тебе. - засмiялася дiвчина, легенько хлопаючи його рукою по плечу.
Молодi пробалакали iще з годину. Але тут до палати увiйшли Дмитро та Галина.
- Привiт, доню! - вигукнула Галина, але помiтивши Ангела, завмерла i, посмiхнувшись, привiталася - Доброго дня!
- Добридень! - вiдповiв Андрiй i звернувся до Оленки - Щось я засидiвся. Менi треба йти. Але так не хочеться! Обiцяю, що незабаром прийду знову. - хлопець взяв руку дiвчини i поцiлував - Ти не встигнеш скучити.
- Я завжди сумую, як тебе немає поруч. - промовила Оленка.
- Бувай! - i вiн швидко вийшов за дверi.
Галина пiдiйшла до лiжка i мовчки почала дiставати продукти. На її вустах грала загадкова посмiшка.
- Що? - запитала Оленка - Я ж бачу, що ти хочеш щось сказати!
- Та нi, нiчого. - вiдмахнулась мати, продовжуючи посмiхатись.
- Тату! - дiвчина звернулася до Дмитра.
- А я звiдки знаю, що вона задумала? - вiдповiв вiн.
- Оленко, - почала мати - я хотiла з тобою поговорити про цього... Андрiя.
- А що таке? - посерйознiшала дiвчина.
- Наскiльки добре ти його знаєш?
- Ми з ним знайомi ще з першого курсу. Але зустрiчатися почали тiльки минулої осенi. А в чому справа? - Оленка не могла зрозумiти, до чого мати веде.
- Я... ми просто хвилюємось за тебе. Ти стiльки всього пережила, що я вже боюсь... Коротше, я йому не довiряю.
- Та що ти? - вигукнув Дмитро - Я щойно його побачив, вiдразу зрозумiв, що вiн серйозний хлопець. I не думаю, що Андрiй буде крутити нашою дочкою туди-сюди. - вiн посмiхнувся Оленцi.
- Мамо, тато правий. - пiдтримала батька дiвчина - Якщо чесно, я теж ранiше сумнiвалася в його почуттях до мене. Але тепер зрозумiла, як вiн мене любить... i я його люблю. - Оленка знизала плечима - Що нам iще треба?
- Ти права. - посмiхнулася крiзь сльози Галина - Якщо чесно, я й сама бачила його ставлення до тебе, як ти була... - вона рiзко замовкла.
- А як вiн... ставився до мене? - несмiливо запитала дiвчина.
- Ми зустрiчали його в лiкарнi щодня. - почала мати - Коли в палатi, а коли стикалися в коридорi... Одного разу я випадково пiдслухала його слова, зверненi до тебе. Вiн плачучи благав Господа, щоб Той не забирав тебе до себе.
Оленка здивовано ахнула.
- Скажу чесно, - продовжувала Галина - я ще нiколи в своєму життi не бачила на власнi очi плач чоловiкiв. Тому, це мене дуже зачепило. Але в душу, все-одно, закрався сумнiв.
- Не треба сумнiватись! - надто голосно вигукнула Оленка - Тепер я стовiдсотково впевнилася, що його кохання до мене справжнє. - вона кивнула на корзину троянд - До речi, це його подарунок! Iще ось. - вона протягнула сувенiр.
Галина поспiшила прикрити вуста руками i в неї на очах знову з"явилися сльози.
- Нiчого собi букетик! - присвиснув Дмитро - Бравий хлопчина!
- Та годi, мамо! - намагалася розтормошити заплакану Галину Оленка - Сьогоднi таке свято! Потрiбно радiти, а не плакати! З 8 березня тебе, матусю! - дiвчина обiйняла її - Жаль, що цього року я не змогла вибрати тобi подарунок.
- Найкращий подарунок для мене - це те, що ти швидко видужуєш! - запевнила доньку Галина - Бiльше нiчого не треба. - вона обiйняла доньку за шию i ткнулась обличчям їй у груди, заливаючись сльозами.
- Гей, Галю, що за потоп? - вигукнув Дмитро - Ану мерщiй витирай сльози! Будемо святкувати! - вiн дiстав з пакету пляшку вина i звернувся до Оленки - Надiюсь, тобi це можна?
- Не знаю, тату. - смiючись вiдповiла дiвчина.
- Ну i гаразд. Вип"ємо ми з мамою. - промовив батько, дiстаючи також два стаканчика.
Того ж вечора Оленка лежала в лiжку i, дивлячись крiзь вiкно на повний Мiсяць, з посмiшкою згадувала минувший день. Такого 8 березня в неї iще нiколи не було! Не важливо, що вона провела його тут, на лiкарняному лiжку. Головне, що вона вiдчувала любов i пiдтримку близьких. Їхнi слова дiяли краще за всякi лiки! Вони надихали, давали сили i, нiби цiлющий елiксир, укрiплювали тiло й душу. Саме пiдтримка рiдних i близьких надає впевненостi у собi кожному хворому. I тому, Оленка подумки звернулася до усiх: "Нiколи не залишайте своїх рiдних i друзiв у бiдi й хворобi! Вiдвiдуйте їх якомога частiше. Показуйте їм свою любов i пiдтримку. Адже кожна людина, як масляна лампа. Тiльки масло закiнчиться - вона тухне."
Дочекалася! Не пройшло й двох тижнiв, як Оленку виписали з лiкарнi. Нарештi! I ось, йдучи ясним весняним днем алеєю парку пiд руку з Ангелом, дiвчина глибоко вдихала чисте свiже повiтря. "Яке щастя знову бути здоровою i вiльною вiд всiляких лiкарських табу!" На диво, дiвчина помiтила, що бруньки на деревах вже почали розпускатись, а ластiвки кружляють високо у блакитному небi. Цього року весна вступила у свої права надто рано. Дiвчина згадала, як минулого року вони з Сашком саме в цю пору iще грали в снiжки. "Сашко..." - Оленка навiть злякалася, що забула за свого колишнього. "Як вiн? - думала вона - Чи знає про те, що зi мною трапилось"
- Алло, Оленко? Привiт! - почувся у трубцi знайомий голос.
- Сашко? Привiт! - "Про вовка помовка." - подумала про себе дiвчина. Вона вiдчула, як напряглась рука Андрiя. "Ревнивець!"
- Твiй номер менi дала тiтка Галина. Вона розказала, що з тобою недавно сталося. - хлопець на секунду замовк - Якби я знав...
- Слава Богу, це все позаду. - закотила очi Оленка.
- Так. Але... менi хотiлося б бути... поруч з тобою... в той час. - Сашко нервувався, що було помiтно по тремтiнню голосу.
- Я цiную твою пiдтримку. Але... зi мною була дорога менi людина. - дiвчина вiдчула, як рука Ангела трохи розслабилась.
- Ти про нього, так? - з сумом запитав Сашко - Менi тiтка Галина розповiдала...
- Так.
- Ти його любиш?
Оленка застигла на мiсцi, не знаючи, що сказати. Але потiм вирiшила, що правда все-таки краще:
- Так, люблю.
- А вiн? - в голосi Сашка вiдчувалася маленька iскра надiї.
Дiвчина поглянула на свого супутника. Той розплився у своїй привабливiй усмiшцi.
- Вiн теж.
- Я радий... за вас обох.
- Не треба так, Саша. - поспiшила запевнити хлопця Оленка - I тобi одного разу посмiхнеться удача. Обов"язково!
- Не впевнений... - голос Сашка перейшов на хрипкий шепiт.
- Ну... Не потрiбно сумувати! Життя прекрасне! - тут дiвчина помiтила вiддалiк знайомi фiгури. "О... Знову йдуть... нiби голубки..." - Я, на жаль, не можу бiльше розмовляти. Почуємося пiзнiше. - з цими словами Оленка поклала трубку.
По сусiднiй алейцi йшли Вовк i Майя. Вони, здається, не помiчали нiчого i нiкого довкола, зануренi у веселу розмову. Вiд Оленки не сховалось те, як нiжно обiймав Вовк за талiю свою супутницю i як тихо з посмiшкою щось нашiптував їй на вухо. Дiвчина ж вiдповiдала йому радiсним смiхом i кокетливим поглядом. Ангел рiзко зупинився:
- Я бачу мiраж чи це дiйсно вiдбувається наяву?
- Ага. - тiльки i змогла вимовити Оленка.
- Нiчого собi! - присвиснув Ангел - Нiколи б не подумав, що вони будуть зустрiчатися. В них немає нiчого спiльного. Хоча... Характери в них справдi схожi. Ти не знаходиш?
- Можливо. Але менi все-одно. Головне, що ти поруч зi мною. - промовила Оленка, дивлячись на Андрiя закоханим поглядом. - З тобою я нiчого не боюся.
- Люба моя! - вигукнув Ангел.
I вони знову припали один до одного у палкому поцiлунку.