Знову сесiя... Знову екзамени... Знову червонi недоспанi очi вiд постiйного напруження. "Коли нарештi це скiнчиться?" - вже вкотре запитувала сама себе Оленка. В перiод сесiї дiвчинi нiколи не вистачало часу. Хоча на пари ходити вже не треба. Сиди собi та й вчи. Але й крiм цього роботи вистачало. Та й про ресторан забувати не потрiбно. Часто ввечерi лягаючи у лiжко, Оленка думала про те, що незабаром цей кошмар закiнчиться i вона буде вiльна. Прийде час повертатися додому. Правда, пiсля цих думок настрiй у дiвчини спадав. Адже повернення додому означало розлуку з Ангелом. На цiлих три мiсяцi!... "Коханий мiй! - подумки зверталася вона до Андрiя - Я вже так звикла до тебе! Як менi прожити цiле лiто вдалинi? Та й залишитись я не можу. Батькам потрiбна допомога по дому. Ой, леле!"
Хлопець щовечора навiдувався до Оленки, як не в ресторан, то до кiмнати. I щоразу прихоплював з собою якийсь невеличкий подарунок.
- Ти мене балуєш! - вигукнула дiвчина одного разу пiсля палкого поцiлунку.
- Менi для тебе нiчого не жалко. - вiдповiв Ангел.
Якось у тихий травневий вечiр Оленцi пощастило познайомитись iз Богданою, однiєю iз сестер Андрiя. Дiвчина вважала цю зустрiч випадковою... доки пiзнiше не дiзналася, що Богдана сама її спланувала. Як виявилось, сестра просто вирiшила простежити за братом, щоб побачити на власнi очi його нову пасiю. Iз самого початку знайомства Оленка перейнялася симпатiєю до цiєю свiтлої i життєрадiсної дiвчини. Богдана цiлком вiдповiдала iменi, яке їй дали при народженнi. "Дай Бог всякому таку сестру" - думала про себе Оленка.
Частенько наодинцi дiвчина розмiрковувала над тим, чому Бог не дав їй брата або сестру. "Але, в тому, що ти одна дитина в сiм"ї, теж є свої плюси. Тобi не потрiбно нi з ким дiлити їжу, кiмнату, одяг. Хех!... Яка я, все-таки, егоїстка!"
Так ось, познайомившись iз Богданою, Оленцi захотiлось зустрiтися iз iншими членами великої родини Андрiя. У дiвчини захоплювало подих вiд того, що вона зустрiчається iз сином такого вiдомого вченого, як Максим Шевчук. Ще в школi Оленка декiлька разiв перечитувала його книги, зазубрювала на пам"ять кожен вислiв, кожне слово. Дiвчина вважала Шевчука богом серед iнших вчених-астрономiв. I вiд того, що одного дня вона може з ним познайомитися, у Оленки голова йшла кругом. Але дiвчина не наважувалася першою про це заговорити i сотнi раз картала себе за свою боязливiсть. Не раз Оленка уявляла знайомство iз кумиром. Ось Ангел пiдводить її до батька. Вона ввiчливо подає свою тремтячу руку. Максим Володимирович iз привiтною посмiшкою потискає її. А далi... А далi вона вiд нервування не зможе вимовити нi слова i тiльки, соромливо посмiхаючись, киває головою на кожну реплiку вченого. "Як менi змусити себе не перенервуватись пiд час зустрiчi з ним? - думала дiвчина - Як навчитися нарештi стримувати себе в руках? Стоп! Розмрiялася! Мене ще нiхто нi з ким не знайомить!"
Але, Бог нiби пiдслухав думки Оленки. I через деякий час Ангел запропонував дiвчинi повечеряти в кругу його родини. Вона, звичайно, одразу погодилася. Вирiшили зустрiч провести пiсля здачi останнього екзамену.
Ангел багато думав про те, як все пройде. Мама гостей дуже полюбляла i хлопець не сумнiвався в тому, що Оленцi вона сподобається. Iнша рiч - батько. Мало хто знає про важкий характер Максима Шевчука. На конференцiях серед тисячi фотокамер i журналiстiв батько приховує свої нерви за застиглою привiтною посмiшкою. Зате потiм, удома все, що вiн накопичив у собi за весь день, виривається на поверхню. Боязко дивитися на те, як батько ходить по квартирi широкими кроками, нiби загнаний у клiтку тигр, i лiтрами вливає в себе дорогi спиртнi напої. Не позаздриш тому, хто стане в цей час у нього на шляху.
В пам"ятi Андрiя залишилась сцена, коли одного разу, батько прийшов додому розбурений i почав метатись по квартирi. Хлопцевi на той час було лише чотири роки, а його брати-близнюки, Валерiй та Євгенiй тiльки народились. Вiд голосного крику Максима немовлята прокинулись i почали плакати. Вiра, мати Андрiя, розривалася мiж обома дiтьми, щоб хоч якось їх заспокоїти. Батька плач близнюкiв навпаки розлютив ще бiльше i вiн почав кричати на жiнку, вимагати, щоб дiти негайно замовкли, iнакше вiн викине їх всiх разом за дверi. Крик батька злякав маленького Андрiя i вiн залiз пiд стiл у вiтальнi. Сестри ж закрилися у своїй кiмнатi i носа не висовували звiдти.
Максим тим часом, побачивши, що його прохання не виконане, перетворився прямо-таки на справжнiсiнький ураган. Пiд важку руку батька почало потрапляти все: китайська ваза, дорогий сервiз, кришталевi бокали... Коли вiн дiстався телевiзора, який висiв на стiнi у вiтальнi, мати поклала близнюкiв, якi продовжували ревти, до колиски i кинулася захищати телевiзор. Опiр Вiри iще бiльше розлютив Максима, обличчя якого побагровiло вiд злостi. Вiн схопив жiнку за руки i силомiць поволiк у спальню, на щастя, додумавшись зачинити дверi. Крик матерi i рiзкi вигуки батька долiтали до столу, пiд яким сховався Андрiйко. Щось важке гупнуло на пiдлогу. Почулися прокляття i плач. Близнюки продовжували кричати. Не витримавши, Андрiй пiдбiг до колиски i схопив братiв на руки. Ноша виявилася занадто важкою для чотирирiчного хлопця. Але вiн втримав i, пiдiйшовши до свого лiжка, поклав близнюкiв на ковдру. Сам же пристроївся поруч i почав тихенько наспiвувати колискову, якої його навчила мама.
З тих пiр пройшло багато часу, але саме цей епiзод мiцно закарбувався в пам"ятi у Ангела. Не забув вiн i те, як наступного дня мати, плачучи подякувала йому за те, що допомiг укласти немовлят. А через вiсiм мiсяцiв у їхнiй родинi з"явилася iще одна пара близнюкiв - Михайло та Микола. Дякувати Боговi, батько втихомирився i бiльше нiколи не дозволяв собi подiбних сцен. Але час вiд часу непростий характер Максима все ж проривався на поверхню.
I тепер, за день до назначеного знайомства, Андрiй хвилювався за те, щоб хоча би цього вечора батьковi вдалося приборкати свiй норовливий характер. Хлопець молив Бога, щоб все пройшло благополучно, адже вiн дуже боявся втратити Оленку. Декiлька разiв Ангел говорив дiвчинi про холеричний темперамент батька, таким чином намагаючись хоч якось настроїти її на знайомство.
Ось нарештi останнiй екзамен зданий. Через кiлька днiв Оленцi пора їхати додому. А поки на черзi знайомство з батьками Андрiя. Дiвчину трохи стурбували слова хлопця про характер батька i тепер вона iз деяким острахом чекала на цю подiю. "Людоньки! Я ж там нiкого не знаю, не рахуючи, звичайно, Ангела... ну i Богдани. - розмiрковувала Оленка - А що, як Максим Володимирович не втримається або я щось не те скажу, чим викличу його гнiв?" Голова дiвчини просто розколювалася вiд напруження. Часом Оленка доводила себе до того, що готова була вiдмовитися вiд знайомства i триматися подалi вiд батькiв Ангела, наскiльки це можливо. I коли в сотий раз дiвчина готова була заговорити про це, вона подумала: "Яка я все-таки боягузка! Що вiдомий вчений може тобi зробити? Вiн така ж людина, як i всi iншi. - Оленка широко посмiхнулася i поглянула в дзеркало - Як кажуть: "В усмiхнене обличчя стрiлу не пускають". Прийшов час перевiрити це на собi."
Оленка сидiла за комп"ютером, коли в дверi постукали. Сусiдок в кiмнатi не було.
- Привiт! Так. Зачекай хвилинку я вимкну комп"ютер.
Ангел тим часом пiдiйшов до вiкна i задивився на залитий лiтнiми сонячними променями парк. "Андрiй, вiзьми себе в руки! - промовив вiн сам до себе - Негоже так хвилюватися. Ти чоловiк в кiнцi-кiнцiв."
Оленка тим часом завершила свої справи i, причепурившись бiля дзеркала, тремтячим голосом сказала:
- Все. Можемо йти.
Ангел обернувся i окинув дiвчину захопленим поглядом. У простому лiтньому платтi бiлоснiжного кольору вона втiлювала в собi безперечний образ доброго ангела, який щойно зiйшов на землю. А широко розкритi блакитнi очi на смуглявому обличчi робили її схожою на маленьке боязливе цуценятко, яке вперше вийшло за межi своєї територiї. Щоб хоч якось її пiдтримати, Ангел взяв Оленчину тендiтну руку i галантно поцiлував:
- Кохана, ти неймовiрна!
Цi слова викликали в душi Оленки почуття легкостi та безмежної нiжностi. На змiну переляканому виразу обличчя прийшла сяюча посмiшка. I вона, ледве торкнувшись вустами його щоки, промуркотала:
- А ти незрiвнянний, мiй любий! Ходiмо.
Iз шумом видихнувши, Ангел поспiшив вiдчинити дверi. Ще довго у його вухах звучатимуть останнi слова Оленки, наповнюючи зсередини вiдчуттям безмiрного щастя.
Таксi зупинилося перед входом. Вийшовши з машини, Оленка затамувала подих. Хмарочос, здавалося, губився високо у блакитному небi, виблискуючи на сонцi рiзними барвами веселки. Мармуровi сходинки заслiплювали своєю бiлоснiжнiстю, а червона дорiжка тягнулася вiд самого тротуару. Ступивши на пурпурний оксамит, Оленка вiдчула себе нiяково серед такого показного багатства. Кинувши погляд на своє просте вбрання, дiвчина помiтно посмутнiшала. Ангел, тим часом, розплатившись iз таксистом, пiдхопив Оленку пiд руку i повiв до дверей, якi одразу розкрилися, щойно вони пiдiйшли ближче. Охоронець кинувся був до них, але впiзнавши Ангела, поважно кивнув головою i продовжував займатися своїми справами. Оленка мовчки йшла, роздивляючись довкола. Довгий хол, здається, не закiнчиться нiколи. На кожному кроцi дiвчина натикалася поглядом на картини вiдомих художникiв. Да Вiнчi, Айвазовський, Сантi, Ботiчеллi... Шедеври минулого були оздобленi золотими рамками i гармонiйним пiдсвiчуванням. Люстри iз справжнього кришталю сяяли мiльярдами рiзнокольорових вогникiв, кидаючи вiдблиски на стiни, вкритi вишуканим орнаментом. Вiд усiєї цiєї краси у Оленки просто вiдняло мову i вона йшла iз широко розкритими очима. Ангел зупинився бiля лiфта i натиснув на кнопку. Дзеркальнi дверi в ту ж мить вiдчинилися i вони зайшли усередину.
"Тут i в лiфтi кришталева люстра. - думала про себе дiвчина - Боюся собi уявити, що я побачу в самiй квартирi. Якщо виявиться, що вони їдять iз золотих тарiлок i їхня ванна наповнена шампанським, мене це вже анiтрiшки не здивує. Боже, що думав Ангел, дивлячись на обшарпаний диван i облiзлий паркан у мене вдома?! Порiвняно iз моєю хатиною цей будинок можна назвати справжнiм палацом" Щоки дiвчини покрилися рум"янцем вiд сорому. I вона кинула швидкий погляд на свого супутника. Помiтивши, що вiн невiдривно дивиться на неї, Оленка здивовано вигнула брови. Ангел же широко посмiхнувся i пiдморгнув, мовляв, все буде добре. Пiдiймалися вони хвилини двi. Нарештi, на 50-му поверсi лiфт зупинився i вони вийшли. Розкiш тут не поступалася тому, що побачила дiвчина в холi. Прямо перед ними постало панорамне вiкно на всю стiну. У дiвчини знову затамувало подих i, пiдiйшовши ближче, вона прийнялася милуватися мiстом з висоти пташиного польоту. Здається, йому немає кiнця-краю. Iншi будинки здавалися сiрниковими коробками, а автомобiлi на вулицях - мурашками. Людей з такої висоти видно не було. Нiби вони розчинилися у безмежному мiському просторi.
Ангел легенько торкнувся її лiктя.
- Оленко, нам пора.
Все ще не вiдiйшовши вiд побаченого, дiвчина попрямувала далi. Ось i квартира Ангела. Зупинившись поодаль, Оленка намагалася перевести дух. Хлопець обiйняв її за талiю i тихенько прошепотiв на вухо:
- Кохана, не бiйся нiчого. Я з тобою! Пам"ятай про це i просто... будь собою!
Оленка закрила очi i глибоко вдихнула. "Ну все. Тепер вiдступати нiкуди. Повний вперед!" Вiдкривши очi вона "начепила" на себе привiтну посмiшку i звернулася до Ангела:
- Я готова!
- Ну i молодець! - хлопець швидко поцiлував її у чоло i пiдвiв до дверей.
Натиснувши на дзвiнок, вони прийнялись чекати. Через якусь мить по той бiк почулися квапливi кроки. Дверi вiдчинилися i на порозi постала жiнка середнього вiку у коричневому платтi та бiлоснiжному фартуху.
- Привiт, Андрiйку! - на обличчi жiнки на мить промайнула посмiшка, яка погасла, щойно вона перевела погляд на Оленку - Ти як завжди пунктуальний. Заходьте.
Ангел протягнув руку, пропонуючи дiвчинi ступити першою. Оленка зайшла до квартири i її огорнув легкий аромат фiалок. Озирнувшись довкола, вона помiтила кiлька маленьких кущикiв на столику бiля вiкна. У холi не було кришталевих люстр i золотих рамок, але все ж вiдчувалося багатство i розкiш.
- Андрiйку, любий! Я вже зачекалася! - до них пiдiйшла жiнка у простих бриджах та блузцi i обiйняла хлопця. Потiм поглянула на Оленку i її обличчя осяяла привiтна посмiшка - Привiт! Рада познайомитися. Я - Вiра Степанiвна, мама Андрiя. А ти Оленка?
- Саме такою я тебе i уявляла. Андрiй нам багато про тебе розповiдав. Елеонора Геннадiївна - Вiра Степанiвна вказала рукою в напрямку, куди попрямувала жiнка - наша економка. Наскiльки я знаю, ти вже знаєш Богдану. Ходiмо я тебе познайомлю i з iншими членами нашої родини. - i вона пiшла вперед.
Оленка з самого початку помiтила схожiсть мiж Андрiєм та Вiрою Степанiвною. Те ж свiтле волосся, тi ж блакитнi очi, та ж горда постава. На перший погляд її можна було прийняти за сестру. Так молодо вона виглядала. Тiльки придивившись пильнiше, помiчаєш тонке павутиння зморшок на колись гладкому обличчi.
Тим часом Вiра Степанiвна привела закоханих до вiтальнi. Щойно вони увiйшли, iз дивана, що стояв у дальньому кутку, пiднялися два хлопцi.
"Боже, вони як двi краплi води! - здивувалася про себе дiвчина - Нiколи не зустрiчала вживу двох так схожих мiж собою людей!"
Обидва високi, широкоплечi, чорнявi iз синiми, як ясне небо, очима. На вустах у обох свiтилася однакова бiлозуба посмiшка. Брати мовчки переглянулись мiж собою i кинулись до Оленки. Один з них першим схопив руку дiвчини i по-джентельменськи поцiлував.
- Ей, Нiк! - обурився другий брат - Я перший побачив Оленку. - з цими словами вiн вихватив руку i в свою чергу ледве торкнувся її вустами - Мiсс, я Михайло. Можна просто Мiк. А цей прихвостень - мiй брат Микола.
- Для Вас просто Нiк. - вставив Микола, гнiвно свердлячи поглядом Михайла.
- Дуже приємно. Я Оленка. - щиро посмiхаючись промовила дiвчина.
Близнюки знову переглянулись мiж собою i Микола ледве кивнув, нiби схвалюючи її. Тим часом до вiтальнi увiйшла Богдана, несучи на руках однорiчного малюка.
- Оленко! Привiт! Як я рада тебе бачити! - з цими словами вона передала крихiтку матерi, а сама поспiшила обiйнятись.
- Здрастуй, Богдана! - привiталася у свою чергу Оленка - Я теж безмежно рада тебе бачити. - вона перевела погляд на дитину - Це твiй?
Богдана кивнула.
- Такий милий. - Оленка пiдiйшла до малюка i погладила по голiвцi - Як його звати?
- Марко. - вiдповiла Вiра Степанiвна.
- Вiктор, мiй чоловiк теж дуже хотiв тебе побачити. - сказала Богдана - Але якраз напередоднi його вiдправили у вiдрядження.
- Так. - пiдтвердила Богдана, а потiм продовжила - Свiтлана зараз вкладає Снiжану, свою доньку. Вона приєднається до нас трiшки пiзнiше. А де Валерка i Жека? - звернулася вона до матерi.
- Валерiй подзвонив i повiдомив, що запiзниться. Справи. - пояснила Вiра Степанiвна - А Євгенiя я зараз покличу. Ти не проти? - запитала вона, протягуючи Марка Оленцi.
- Нi, що Ви? - вiдповiла та, iз радiстю приймаючи малюка - Ми з ним подружимось. Правда? - смiючись звернулася вона до Марка. Той посмiхнувся своєю беззубою посмiшкою i почав лепетати, накручуючи на пальчик Оленчинi кудрi.
Ангел пiдiйшов до них i дiвчина промовила:
- Вiн такий миленький! Прямо як янголятко!
- Я радий, що ви подружилися! - тихим напруженим голосом промовив Ангел - Ти вся свiтишся, як тримаєш його на руках. - з цими словами вiн обiйняв Оленку за талiю i нiжно притягнув до себе.
До вiтальнi повернулася Вiра Степанiвна у супроводi юнака.
- Ось Оленко, а це наш Женя.
- До нестями лiнивий тип. - прошепотiв на вухо дiвчинi Ангел - Тiльки те i робить, що цiлими днями зависає в комп"ютерi.
- Ой-ой-ой! - вигукнув той - До речi, я не просто так зависаю. Я створюю нову гру. "Розбiр польотiв" називається. - Євгенiй поглянув на Оленку - Так це i є твоя нова баба, братан?
- Жека!!! - в унiсон обурилися Ангел i Вiра Степанiвна.
- Оленко, - до дiвчини звернулася Богдана - не звертай уваги на цього шибеника. Вiн вважає себе господом богом у сферi комп"ютерних iгор. I через це веде себе деколи непристойно. Вважає, що йому все зiйде з рук, раз вiн син вiдомого вченого.
- Бла-бла-бла! - це був Євгенiй.
Оленка посмiхнулася. Марко, якого вона iще тримала на руках, хмикнув i кинув на хлопця погляд, в якому вiдкрито читалось обурення. Пролунав дзвiнок.
- Ой, це, напевно, Валера. - Богдана зiрвалася i кинулася до коридору.
- Давай сюди Марка. - звернулася до Оленки Вiра Степанiвна - А то вiн тобi зiпсує усю зачiску.
- Та нiчого. - запевнила дiвчина, передаючи малюка - Не бiда. А Марко просто янгол.
Вiра Степанiвна засмiялася i вiдiйшла убiк. До вiтальнi увiйшла Богдана i не одна, а... "О Боже!" - подумала про себе Оленка, вiдчуваючи, як швидко почало калатати серце.
- Оленко, - звернувся до неї Ангел - Дозволь тобi представити мого тата, Максима Володимировича.
"Ой, мамо! Не можу в це повiрити! Я бачу вживу вченого-мiлiонера! Мого кумира!"
- Доброго! - вiдповiв гучним голосом Максим Володимирович - Так ти Оленка? - вiн окинув оцiнюючим поглядом просте вбрання i легку зачiску, вiд чого дiвчина вiдчула себе як товар на ринку - Мило! Досить мило! - i на його обличчi з"явилося щось на зразок посмiшки.
- Правда? - здивовано запитав Максим Володимирович, вигнувши брову - Похвально! Що, юна ледi, хочете в майбутньому стати вiдомим астрономом?
"Так. Як Ви!" - хотiлося вiдповiсти дiвчинi.
- Астрономiя - це моє життя! Не знаю, що чекає на мене в майбутньому, але роботi я вiддаватиму себе всю без залишку.
- Цiкаво. А як же сiм"я? - запитав вчений iз застиглою посмiшкою - Якщо Ви збираєтесь повнiстю присвятити себе роботi, у Вас не залишиться часу на дiм, на чоловiка, на дiтей.
- Звичайно, я намагатимусь справлятися з усiм. - вiдповiла Оленка, вiдчувши, як поруч напружився Ангел - I завжди покладатимусь на Божу волю та проситиму у Нього допомоги.
У карих очах Максима Володимировича замиготiв таємний вогник i вiн вже вiдкрив рот, щоб сказати чергову фразу, але його перебила Вiра Степанiвна:
- Максиме, ну що ти причепився до Оленки? Вона й так хвилюється, а тут iще ти зi своїми запитаннями. Ходiмо до столу. - звернулася вона до дiвчини - Вже все готове.
- Привiт усiм! - до вiтальнi забiгла весела невеликого росту дiвчина i, побачивши Оленку, кинулася до неї i тричi поцiлувала у обидвi щоки - Я Свiтлана, сестра Андрiя. А ти Оленка? Вибач, що не зустрiла тебе разом з усiма. Донька моя, Снiжанка, плакала цiлий день. Тiльки пiвгодини тому змогла її заспокоїти.
- А ти менi подобаєшся! - промовила та, примружуючи очi - Зви мене просто Лана.
- Добре, Лано! - погодилася дiвчина.
- Ну що ви тут стоїте? - звернулася Лана до присутнiх - Гайда до столу! Досить морити голодом Оленку.
- Ми вже збиралися сiдати. - подав голос Нiк - Дивно, куди запропастився Валера?
- Та, напевно, знову розважає чергових красунь i втратив вiдлiк часу. - махнула рукою Лана i звернулася до Оленки - Не дивуйся. Такий вiн у нас ловелас. Боже, я розмовляю як поетеса! - вигукнула вона смiючись - Чесно кажучи, в душi я надiюсь, що вiн не прийде. Надто нудно кожного дня вислуховувати про його походеньки.
- Давно пора йому стати нарештi по-справжньому дорослим. - вставив Максим Володимирович - Хлопцю вже сiмнадцять. Через рiк вступ до вузу. А вiн веде себе як молокосос.
- Так. Все! Досить! - почувся голос Вiри Степанiвни - Так ми нiколи не сядемо до столу! Оленко, люба, прошу! - i вона протягнула руки, запрошуючи дiвчину до їдальнi.
Квартира батькiв Андрiя не видiлялася особливою розкiшшю та золотими предметами. Все було, на диво, по-домашньому. У вiтальнi перед великим телевiзором розташувався невеличкий бежевий диванчик, оточений з обох сторiн такими ж крiслами. Збоку пристроївся свiтильник на тоненькiй нiжцi та журнальний столик, на якому стояв акварiум iз екзотичними рибками. Ось i все. Нiяких шпалерiв iз блискiтками, нiяких дорогущих годинникiв iз срiбними маятниками. Єдиною прикрасою кiмнат були вазони та квiти. Стояли вони тут усюди: на пiдвiконнi, бiля телевiзора i навiть бiля акварiуму. Їдальня теж рiзко не контрастувала iз вiтальнею. Обiднiй стiл iз десятьма стiльцями, невеличка шафа iз сервiзом i знову ж таки квiти, квiти, квiти...
Нарештi всi розсiлися. Елеонора Геннадiївна почала клопотати, пропонуючи усiм iще гарячi страви. У Оленки i шматок в горло не лiз, але вона змусила себе впродовж вечора спробувати усе, що клала їй економка. Розмова продовжувалася i далi. На диво, Максим Володимирович цього разу змiг взяти себе в руки i до кiнця вечерi Оленка ще бiльше перейнялася до нього повагою. Усi члени сiм"ї продовжували засипати дiвчину запитаннями стосовно її родини, рiдного мiста, їхнього знайомства з Ангелом. Згадали навiть раз про Майю. Вiд чого Ангел розлютився i став вимагати, щоб в їхньому домi нiколи бiльше не називали її iменi. Послiдувала коротка пауза. Але потiм знову продовжилась дружня розмова. Коли прокинулась Снiжана, Лана запросила усiх до вiтальнi i вже там вечiр завершився у теплому сiмейному колi. Коли настала пора йти i всi зiбралися у холi, Богдана вiдвела Оленку в бiк i промовила напiвпошепки:
- Оленко, хочу тобi сказати кiлька слiв. У Андрiя були до тебе дiвчата, але нi з ким з них вiн по-справжньому не був щасливим. Сама розумiєш, у наш час не так вже й легко зустрiти ту чи того, якi полюблять твiй внутрiшнiй свiт, а не твiй товстий гаманець. Бачу, що ти саме така. I дивлячись на те, як обережно вiн з тобою обходиться, я розумiю, що Андрiй боїться тебе втратити. Боїться бiльше всього на свiтi. Нiколи я ще не бачила такого вiрного i до нестями закоханого хлопця. I вiдчуваю, що його почуття взаємне. Бережiть своє кохання. - з цими словами вона пiдморгнула i вони пiдiйшли до дверей.
Усю дорогу до гуртожитку Оленка розмiрковувала над тим, що сьогоднi побачила i почула. Думала i про те, що було не так i страшно познайомитися iз вiдомим вченим. Особливу прихильнiсть вона вiдчула до Вiри Степанiвни. Хоча вона i була жiнкою мiльйонера, але по натурi Вiра Степанiвна не вiдрiзнялася вiд простої пересiчної громадянки, яка сама доглядає за своєю домiвкою i ставить понад усе сiм"ю, дiтей та внукiв. Така жiнка гiдна похвали!