А що буде, якщо змiшати елiксири вроди та страждання? Чи - уродливостi й щастя? Хм... Потрiбно задуматись... Нi. Ефект очевидний - життя.
Кожного дня я собi втлумачую думку, як це так, народжуються люди iнших планет, рiзних вiросповiдань, рiзних характерiв, думок, сексуальних бажань?... Цi сукупностi сiтки просто накривають мене й я не в змозi дати вiдповiдь.
Йдеш по вулицi, й зустрiчаєш iнопланетян, якi були, й залишатимуться для тебе недосяжними пiддослiдними. Природа просто iнколи знущається, нiби робить навмисно невдалi операцiї, вiдбираючи один палець в дитинки, додаючи його iншiй.
В пробiрцi знаходиться загадка... Чи не можна вiдкупорити ту сумiш двох людей i втягнути весь аромат? Можна додати своєї краплинки недолiкiв? Можна вiдкусити цьому зайву нiжку? Не зайва? Тодi чому ви її вiдрiзаєте? А-а-а... Кажете, вони були, на вашу думку, не спроможнi на краще створiння?...
Меланхолiчно я в клiтцi сну погружаюсь в те саме мiсце. Та сама лабораторiя. Маленькi пробiрки стоять в здовж всього довгого темного столу, на якому написано - "Consanguinei nostril", а нижче, в дужках, дописано незграбними лiтерами "Tu que llorabas reir".
Видно, поки писав цей хтось, вiн дiйсно смiявся...
Й ось я бачу те, за чим я прийшла. Я не можу вiдкрити. Воно кричить, воно скручується й знову лiзе до променiв лабораторної лампи. Воно щось каже менi, та я не розумiю. Я кричу, я розриваюсь вiд болю, я рву на собi волосся! Та нi... Задихається... Не встигаю... Дивнi згустки сумiшi, схожi на рученятка, розчиняться в мене на очах. Дивно, та воно менi посмiхається... Одне око через хiмiчну реакцiю почало зменшуватись, перетворюючись в маленьку смужку iншого кольору, iнше ж дивилось на мене... Й нiби досi кликало. Воно казало :
- А якого кольору твоє пасмо волосся?
- Рудого...
- А чому тодi я бачу лише чорну пляму?
- Не знаю.............
Плiвка обiрвалась, чорно-бiлi епiзоди заїли на одному з моментiв, видно ж дуже стара плiвка...
Холодний пiт обiймав мене своїми ногами, руками... Вiн немов просочився крiзь мене, в моє непостiйне, судорожне тiло й заморозив щось, вiд чого менi стало геть байдуже...
- Вставай, Майа...
- Йду ма... Йду.
Здавалось стала саме з тiєї ноги, тому, як кажуть, день повинен бути чудовим! Звичайно... Адже в мене була лише одна...
- Мам!!! Чому в мене в кiмнатi не має вiкна???!!!!! А нi... Є ... Я слiпа... Як я могла про це забути? ...
З трiпотiнням в серединi, я навпомацки знайшла пiд лiжком стару коробку. В серединi нащупала маленьку пробiрку...