Чи думали колись ми, що таке - бути Мамою? Чи здогадувались ми, якi почуття будуть переповнювати нас в той момент, коли ми вперше взнаємо, що вагiтнi? Коли вiдчуємо перший порух дитини в своєму лонi. Коли наша крихiтка вперше буде "грати в футбол" в маминому животику. Коли ми почуємо перший крик i вiдчуємо вагу маленького тiльця не у себе в животi, а на руках. Коли маленький ротик знайде маминi груди i зробить свiй перший цьмок маминого молочка.
До того моменту, дивлячись на iнших дiток, якi граються надворi, ми просто вiдчували захоплення тiєю маленькою Красою, Безпосереднiстю. Захоплення Дитинством. В нас в грудях невидимим соловейком тьохкало бажання - от би i менi таке. Але ми проходили мимо i все, що нам залишалося через пару крокiв - це, в кращому випадку, легка посмiшка на губах i вiдлуння тепла i спокою в душi.
Я пам"ятаю, як довго не могла повiрити в те, що вагiтна. Чоловiк здогадався ранiше за мене i сказав цi слова першим. А я все ще вiдмахувалася вiд нього, вiджартовувалася i казала - то не правда. А в душi визрiвало з маленької зернинки Надiї почуття Справжнього Дива. Мого Дива. Нашого Дива. I так було тепло i легко на серцi. Здавалося, що я можу Все. Що всесвiт лежить у мох нiг. I я дарувала посмiшки знайомим i незнайомим людям, намагаючись, щоб i до них перейшла через цi посмiшки хоч краплинка то Дивовижi, що зрiла в менi.
Потiм були першi ночi i днi, коли до мене не приходив сон. Я просто сидiла i говорила. Вголос, пошепки, подумки. Говорила з моїм маленьким Дивом в животику.
Розказувала йому про все-все на свiтi, про моє щастя, про мою радiсть i про решту моїх таких незвично-гострих почуттiв вiд усвiдомлення того, що нас уже двоє - Я i моє Диво.
Це таке щастя - тримати своє Диво на руках i плакати вiд болю насолоди i любовi, вiд щастя.
Життя часто нам приносить сюрпризи. Добрi i не дуже. Регулярно i не дуже. Але найкращими дарунками є дарунки Долi, якi дехто знаходить в капустi, дехто приймає з рук бузька, а дехто забирає в пологовому з рук нянечки. Цi дарунки - нашi Дива, нашi найкращi в свiтi Дiти. Нашi маленькi ангелики, нашi янголята.
Кажуть, душi ще ненароджених дiток живуть високо-високо в небi i, сидячи на хмаринках, видивляються у наш свiт, шукаючи собi маму i татка. А коли знайдуть, то перетворюються в Диво i злiтають з хмаринки, простуючи до них.
Кажуть, що душi ненароджених Див стають янголами-охоронцями своїх мам. Вони прощають їм все погане, що тi зробили в своєму життi i дарують їм все хороше, що можуть подарувати.
Кажуть, що пiсля смертi всi ми стаємо янголами, якi стежать за своїми рiдними згори...
Кажуть...
Але я вiрю, що янголи живуть помiж нас. Маленькi янголята, якi ховають свої нiмби i крильця вiд усiх, заради того, щоб принести в Життя Диво. Заради того, щоб наповнити наше життя найкращими, найтеплiшими i найтремтливiшими в свiтi почуттями - любов"ю i нiжнiстю до своїх дiток, бажанням захистити їх вiд всього лихого i, пригорнувши їх до свого серця, прихилити до них небо.
Спи, моє маленьке янголятко. Мама буде берегти твiй сон. i нехай посмiшок на твоєму личку буде багато-багато. Я ж знаю, що тобi зараз сниться Небо i твої друзi на ньому. Сняться вашi iгри, вашi забавки. Але ти вибрала мiж Небом i Землею. Ти вибрала Мене. Спи, моя рiдна. Я люблю тебе. Я прихилю тобi небо. Я захищу тебе вiд Землi. Доки буде моїх сил. i навiть бiльше.