Дипломна робота, що була захищена в Рiвненському державному гуманiтарному унiверситетi (2001 р.)
I. ЖИТТЄВI УНIВЕРСИТЕТИ Є.ШМОРГУНА
У 2000 роцi Євгеновi Шморгуну було присуджено одну з найпочеснiших письменницьких вiдзнак України - державну премiю iменi Лесi Українки. Таку високу оцiнку дiстала книжка "Мова зела", яка стола свого роду пiдсумковою у бiльш як сорокарiчнiй творчiй дiяльностi письменника. Адже весь цей час однiєю з визначальних його тем була тема малодослiдженого рослинного свiту Рiвненщини, неповторної краси рiдного краю. З такою глибокою обiзнанiстю, з таким прозорим, зворушливим лiризмом про це до Є.Шморгуна, здається, не писав нiхто.
Рiвненська земля, як вiдомо, дала українськiй лiтературi чимало вiдомих майстрiв слова: Уласа Самчука, Олексу Стефановича, Бориса Тена, Григорiя Чубая... Сьогоднi в нiй плiдно працюють Микола Жулинський, Андрiй Кондратюк, Петро Красюк, Вiктор Романюк, Степан Бабiй... Але Євгеновi Шморгуну належить серед них особливе мiсце, адже в життi Волинського краю вiн пiдмiтив такi прикмети, на якi до нього особливої уваги не звертав нiхто.
Ще навчаючись у школi, я познайомилась з Євгеном Iвановичем Шморгуном i нинi перiодично з ним спiлкуюся, адже живе i працює вiн у Рiвному. Щоразу з приємнiстю вiдзначаю: його щирiсть, безпосереднiсть i простота, якими перейнятi твори, зачаровуючи читача, - не щось штучне, пiдроблене, а йде вiд глибини натури, вiд особистiсного "я".
Вся гострота бачення краси нашої природи розвивалася в письменника ще в дитинствi. Євген Iванович iз села - вiн побачив свiт 15 квiтня 1940 року в селi Новожуковi, що на Рiвненщинi, в сiм'ї простого селянина. Навчався в Новожукiвськiй початковiй школi. А оскiльки село лежить поблизу давньоруського пересопницького городища, то з дитячих лiт таємничi перекази, пов'язанi з ним, будили уяву письменника, викликали бажання бiльше знати про минувшину свого краю.
Семирiчку закiнчив у сусiдньому селi Пересопницi - древнiй столицi удiльного князiвства ХII столiття, в селi, де в ХVI столiттi творилася українська першокнига - Пересопницьке Євангелiє, - на якому присягають на вiрнiсть народовi України її президенти. З роками письменник раз у раз повертався в це село, черпаючи натхнення, а вже в зрiлому вiцi, 1990 року, органiзував вiдкриття у Пересопницi пам'ятного знака задля увiчнення священної книги, визначної пам'ятки староукраїнської мови та мистецтва.
Середню освiту майбутнiй письменник здобув у селi Бiлевi, потiм навчався в Дубенському медичному училищi, де отримав диплом фельдшера. Старовинне мiсто з фортецею ХV столiття, кiлькасотлiтнiми монастирями i храмами закликало глибше пiзнавати iсторiю Волинi, докопуватися до маловiдомих та малодослiджених сторiнок героїчної i водночас трагiчної долi українського народу. Можливо, саме тодi з'явився задум дослiдити бiографiю князiв Острозьких. Неспроста ось уже 20 рокiв письменник працює над iсторичним романом про часи князя Федора Острозького, який жив у далекому ХV столiттi.
Невдовзi пiсля закiнчення медучилища надiйшла пора призову в армiю. Опинившись удалинi вiд барвистої волинської природи, юнак з особливою гостротою вiдчув потребу спiлкування з рiдним краєм через слово: писав вiршi, навiть вiтання додому часто виходили римованi. Тодi й усвiдомив, що його справжнє покликання - лiтература. Тож не дивно, що пiсля армiї вступив на фiлологiчний факультет Рiвненського педiнституту, жив цiкавим i насиченим лiтературним життям.
РДПI дав путiвку в життя багатьом обдарованим письменникам. Є.Шморгун - один iз перших з них. Ще в студентськi роки вiн зi своїми публiкацiями вийшов на сторiнки лiтературно-художнього журналу "Вiтчизна", щорiчника "День поезiї". Головною темою наукових зацiкавлень молодого фiлолога стала творчiсть Валер'яна Полiщука, який починав повертатися до читача в час так званої "хрущовської вiдлиги". I скiльки Шморгуну довелося здолати боязливої недовiри з боку деяких викладачiв, - про це може розповiсти хiба що вiн сам.
Розпочинав майбутнiй письменник своє творче становлення як журналiст: працював у Рiвному, в Березному. Як згодом зiзнавався, надслучанський край зачарував неповторною природою, запав у душу знайомствами з непересiчними особистостями, знавцями народних легенд та переказiв, котрi потiм озвуться в багатьох оповiданнях, вiршах.
Етапним у життi ще початкуючого письменника став 1978 рiк: у київському видавництвi "Веселка" були випущенi вiдразу двi його книжки оповiдань для дiтей - "Що шукала бiлочка" i "Зеленi сусiди".
Це було, по сутi, дещо запiзнiле визнання його непересiчного таланту, адже друкувався вже впродовж двадцяти лiт, у тому числi i в республiканських виданнях. Першi збiрки визначили основне спрямування творчостi Євгена Шморгуна - писати для тих, хто ще не навчився читати, а також для молодших школярiв, навчати їх розумiти природу, прищеплювати їм спiвчутливiсть, потяг до знань.
З 1984 року Є.Шморгун - член Спiлки письменникiв України, керiвник лiтоб'єднання при редакцiї газети "Змiна".
З'являються друком книжки для дiтей "Дивосил-зiлля" (1980), "Що сказав би той хлопчик" (1981), "Де ночує туман" (1984), "Ключ-трава" (1990), "Забутi боги предкiв" (1994), "Хто розцвiв перший" (1996), "Мова зела" (1999), "Рослинничок" (2000), а також збiрник оповiдань "Вогник-цвiт" (1989), iсторична повiсть "Дорога до Iлiона" (1989), збiрка "Вiршi рiзних рокiв" (1994), повiсть "Плач перепела" (1999).
З 1989 до 2000 року Євген Шморгун очолював Рiвненську обласну органiзацiю Нацiональної спiлки письменникiв України, яка налiчує близько 30 лiтераторiв.
Нинi письменник очолює обласну редколегiю серiї книг "Реабiлiтованi iсторiєю", де органiзовує збiр документальних свiдчень тих, хто боровся за незалежну Україну, був репресований.
Розповiдаючи про письменника, одна з газет написала: "За все своє життя Євген Шморгун жодного разу не побував на курортi. Натомiсть вiдпустки проводив у полях та селах рiдного Полiсся. Винагородою стали численнi знахiдки" (21). (Знайшов рiдкiсну чорну березу, зустрiвся iз дивовижним дубом, про який кажуть: немає старiшого в цiлiй Українi).
Є.Шморгун вiдомий i як тонкий поет-лiрик, його перу належать iсторичнi повiстi, основанi на чудовому знаннi грецької та римської мiфологiї, яка, до речi, така ж давня, як українська рослинна символiка.
Деякi твори Євгена Шморгуна включено в пiдручники для школярiв молодших класiв.
Письменник не обмежується лiтературною дiяльнiстю. Вiн - вiдомий на Рiвненщинi видавець, дослiдник творчостi Валер'яна Полiщука, Бориса Тена, Уласа Самчука. Збираючи матерiали про дiяльнiсть на Рiвненщинi Української повстанської армiї, про репресiї сталiнської влади, опублiкував близько 20 збiрникiв документiв, випустив нарис "Рано-вранцi вiтри заголосять..." - про талановиту родину Кульчицьких, члени якої брали участь у нацiонально-визвольнiй боротьбi, пройшли через Дантовi кола пекла сталiнських репресiй. Такого роду факти письменник осмислював i у своїх художнiх творах, наприклад, у повiстi "Плач перепела".
До 60-рiччя вiд дня народження Євгена Шморгуна, яке вiдзначалося в 2000 роцi, рiвненське видавництво "Азалiя" випустило невелику за обсягом книжку Григорiя Дем'янчука "Євген Шморгун. Лiтературний портрет". Тут подано бiографiю письменника, представлено його книжки - про це говорять самi назви роздiлiв: "Знайомтесь: "зеленi сусiди", "Мандри з Носалем: пошуки дивосилу", "Поетичнi аспекти "прози життя", "Вiршi рiзних рокiв". Наприкiнцi книжки вмiщено бiблiографiю видань Євгена Шморгуна, публiкацiй про його творчiсть.
Праця Г.Дем'янчука - перша спроба всебiчно осмислити творчий здобуток Євгена Шморгуна, розкрити зумовленiсть добору тематики обставинами дитинства та юностi, якi формували майстра пера, проникливого природолюба, патрiота землi.
Г.Дем'янчук, зокрема, досить докладно розповiдає про дружбу письменника з травознавцем Iваном Носалем, яка стала "джерелом i духовно-емоцiйного пiднесення (натхнення!), i казкового вiдкриття таємниць рослинного свiту, i нових знань" (15, с. 9).
Саме спiльнi мандрiвки природою, спiльнi знахiдки рiдкiсних квiтiв i трав пiдказали Євгеновi Шморгуну композицiйний прийом при створеннi оповiдань: вони нагадують подорожнi нотатки, у яких є i дiалоги iз спiврозмовником, i власнi спостереження, i екскурси в легенди нашого краю, i науковi свiдчення ботанiкiв.
Г.Дем'янчук придiляє увагу й творам письменника, якi з'явилися за останнi роки його творчої дiяльностi ("Плач перепела", "Мова зела", "Рослинничок"). Однак обсяг лiтературного портрета порiвняно невеликий, тому тут можна знайти лише побiжнi характеристики героїв, спостереження над особливостями органiзацiї формозмiсту, спробу систематизацiї чинникiв художньої виражальностi тощо. Не всi твори рiвномiрно позначенi увагою дослiдника: якщо книжцi "Дивосил-зiлля" присвячено цiлий роздiл, то про деякi iншi говориться у кiлькох невеликих абзацах (як, наприклад, про повiсть "Дорога до Iлiона", збiрку оповiдань "Забутi боги предкiв").
Деяку iнформацiю про творчiсть Є.Шморгуна мiстять перiодичнi видання. Скажiмо, про нього писали рiвненськi газети: "Змiна", "Червоний прапор", "Рiвне", "Вiльне слово", "Вiстi Рiвненщини", де вмiщували свої статтi В.Басараба, I.Кидрук, I.Пащук, С.Українець та iншi. Кiлька публiкацiй з'явилося i в "Лiтературнiй Українi" (автори В.Кава, О.Єфимов, О.Левчук), у журналi "Слово i час" (О.Тимощук).
Наприклад, О.Єфимов, розмiрковуючи над книжкою "Дивосил-зiлля", цiлком резонно доходить висновку: "Це напрочуд вдалий сплав художньої i науково-популярної лiтератури, який подекуди вже й називають науково-художньою. I це тим бiльш радiсно, що маємо вже третю книжку журналiста, яка засвiдчує: у лiтературу прийшла людина зi своєю темою, своїм баченням свiту" (18).
О.Левчук пiдкреслює, що описанi в лiро-епiчних замальовках iз натури рослини "постають одним iз свiдчень самобутностi нашого народу, глибинностi його витокiв" (28). А цю самобутнiсть i вiдкрив нам письменник.
С.Українець, захоплюючись збiркою "Вiршi рiзних рокiв", зазначає: "Євгенова Шморгунова простота - це своєрiдний вимiр художньої правди, певний мистецький керунок. I рiч навiть не в тому, що даний пiдхiд найчастiше викликає асоцiацiю традицiйно-випробуваної класичної манери поетичного самовираження. Адекватний вiдбиток слова "простота" - правдивiсть, неофальшивованiсть думки, помислу" (42).
Така мозаїка оцiнок i суджень у найзагальнiших рисах окреслює найбiльш суттєвi достоїнства творiв Шморгуна. Вони користуються великою популярнiстю у читачiв, особливо юних. Але, незважаючи на це, творчiсть письменника недостатньо дослiджена критиками, не стала предметом ґрунтовного вивчення з боку лiтературознавчої науки.
З огляду на вищесказане, мета нашої дипломної роботи - враховуючи набутки критики, дослiдити поетику творчостi, з'ясувати значення для української лiтератури багатої i рiзноманiтної прози й тонкої лiрики, а також драматургiї Євгена Шморгуна.
70. Завдання роботи - дослiдити: функцiї пейзажу у прозi, мiфологiчний аспект у творчостi Є.Шморгуна, способи трактування ролi митця у суспiльствi, жанрово-тематичну багатоплановiсть, проблематику творiв, стильову своєрiднiсть письменника.
II. ПОЕТИКА ПРОЗИ, ЛIРИКИ, ДРАМАТУРГIЇ ПИСЬМЕННИКА
II.1.Композицiйно-стилiстичнi особливостi у змалюваннi природи
Приходячи в цей складний свiт, ми, якого б соцiального походження не були, дiстаємо неоцiненну спадщину: землю i води, зеленi надра, рiчки i гори, лiси i квiти, врештi-решт - плоди самої землi, якi годують нас. Усiм цим потрiбно дбайливо розпоряджатися. До того ж у природi мовби живе частка нашої душi, проявляючись у неповторних, трепетних почуттях.
Краще збагнути цi почуття, навчитися шанувати довколишнiй дивосвiт допомагають нам твори письменникiв. З-посеред iнших пiдростаюче поколiння формують i оповiдання Євгена Шморгуна. Вони запам'ятовуються, западають у душу, адже в них iде мова про те, що так спiвзвучне дитячому свiтовiдчуттю.
Спробуємо заглибитися у свiт художнiх образiв Є.Шморгуна. Уже першi ж книжки письменника - "Що шукала бiлочка" i "Зеленi сусiди" - представили його як тонкого знавця людської психологiї, майстра опису природи та використання цих описiв для створення певного колориту оповiдi.
У збiрнику "Що шукала бiлочка" лише п'ять оповiдань. "Заячий садок" - про те, як оповiдач набрiв iз маленьким Олегом на кiлька кущикiв малини серед осiннього поля: "За сiткою галуззя нiби намисто, аж iскриться... Жодного листочка на тонких стеблах, а ягоди - гронами, аж вершечки похилилися" (57; 5). Така тепла, зворушлива пастель, яка допомагає помiтити незвичне в буденному. Лиш коли скуштували малини, помiтили, що полем покотився сiрий клубочок. "А може, це його садок?" - непокоїться Олег. Оповiдач заспокоює: "У нього, певно, ще є". Це з погляду дорослого. Але ж як умiє поглянути письменник на природу й дитячими очима! Оповiдання це, власне кажучи, скидається на етюд, але картинка виходить виразна, запам'ятовується.
А ось розповiдь про те, "що шукала бiлочка": "Спочатку вона видалася нам чудною якоюсь: не гасала по деревах, як це їй належить, а спустилася на землю i край берега, коло самої води, бережком так - стриб, стриб стриб" (с. 8). Заiнтриговує? Безумовно. Дитина, якiй читають оповiдання, не може не зацiкавитися: чому це бiлочка так себе поводить? "Ми пробули тодi над рiчкою цiлий день, - пише Євген Шморгун. - Розпалили багаття й напекли картоплi, нарiзали вудилищ. А потiм таки вирiшили подивитися, що ж то шукала бiлочка?" (с. 8). Пiшли на те мiсце, розгребли опале листя, а пiд ним - лiщиновi горiхи. Виходить, бiлочка знає, де вони лежать. Невигадлива оповiдь на одну сторiночку, але, знову ж таки, привчає примiчати в природi її закони життя, пробуджує почуття захоплення бiлочкою, яка вмiє навiть пiд листям знаходити собi харч.
В оповiданнi "Солов'ї" iнша тема - про неповторнiсть солов'їного спiву. Спочатку автор кiлькома виразними штрихами малює пейзаж: "У лiсi стiльки вранiшнього сонця, аж очам лоскiтно. Усi поверхи лiсу густо прошитi золотими ниточками. На воду дивишся - дзеркало та й годi. Листя ще тiльки ледь проклюнулося на березi та вiльсi, на лiщинi та осицi" (с. 9). Далi в опису природи з'являються новi деталi: зелене шумовиння, бiлi цятки квiтучого заячого щавлю, фiалки, барвiнок, у пiнявi вся - черемха. Колорит весняного лiсу захоплює, занаджує в свiй бентежний свiт. "Аж тут враз як задзвонить, як защебече: "Тьох-тьох-тьох-тьох! Чiв-чюв!" (с. 9).
Оце звуконаслiдування автор далi передає з кiлькома вiдтiнками, зауважуючи, що дуже вже схоже, наче соловейко запитує: "Чув?" Неспроста юний попутник Олег каже: "Чув. I я чую, i он дядько". Намагання вступити в розмову з пташиною сприймається як дуже щирий порух душi, прояв дитячої безпосередностi, наближеностi до природи й готовностi розумiти її мову.
В оповiданнi "Лiсова пташка" йдеться все про тих же героїв - оповiдача i малого Олега, якi повертаються iз збирання грибiв. Дається взнаки втома. Для вiдпочинку вирiшили знайти гарнiше мiсце. "...Незабаром сидiли в тiнi молодих вiльх, бiля копанки, обкладеної дерев'яним зрубом" (с.12). Пiдiйшов дiдусь, у нього бiльше грибiв, став пояснювати, де якi ростуть. Олег вважає, що треба було б колись ще повернутися сюди - тим паче, що прикмета є - копанка. Виявляється, викопав її малий хлопчина, лiсникiв син. "В автобусi Олег сидiв бiля вiкна i, мабуть, як i я, думав про малого хлопчика, що подарував нам у лiсi гарний спочинок". Тут уже, як бачимо, тема краси природи переплiтається з темою добрих учинкiв, тож оповiдання заохочує, спонукає до них.
Завершує збiрку етюд "Райдуга" - але включає вiн читачевi не лише зорову уяву, але й слух, вiдчуття запахiв, тому вiдразу ж починаємо сприймати опис як рельєфний: "вiд самого раннього ранку тихо", "у горлi лоскоче пахощами свiжого сiна", "заiскрилася кожна травинка" i т.д.
Багатопланова, психологiчно точна манера письма притаманна й книжцi "Зеленi сусiди" (49), куди увiйшли дванадцять оповiдань. Уже сама назва збiрки вказує, що мова пiде про рослини, якi ми з дитинства бачимо влiтку майже щодня, вони - нашi добрi "зеленi сусiди". Але щоб буденне не стало нецiкавим та нудним, i написав Євген Шморгун цi короткi оповiдання, часом схожi на замальовки, а частiше - на новели (новелети?), експресивнi, неабияк вивiренi в смислових нюансах, побудованi здебiльшого на дiалогах. Власне кажучи, книжку можна розглядати i як невелику повiсть про дiвчину-школярку Свiтлану, яка, опинившись за ворiтьми двору на зеленому морiжку, завела знайомство з багатьма рослинами. I тi розповiдають їй про своє земне призначення, вiдкривають свої маленькi таємницi. Наприклад, трава-мурава з однойменного оповiдання на зауваження Свiтланки, що вона дещо чула про кориснi речовини, про вiтамiн "це", каже: "...й цей вiтамiн у моїх листочках є, i, щоб знали - у кiлька разiв бiльше, нiж у лимонi... А ще мої листочки очищують повiтря вiд пилу. Та й корiння не така вже безкорисна рiч - з нього можна виробляти фарбу темно-синього кольору" (с. 14). А подорожник в оповiданнi "Надiйний супутник" розповiв про те, що, як i спориш, не дуже боїться, коли його топчуть, бо на листках має жилки, що пружинять. З квiток подорожника бджоли беруть пилок. "Люди гадають, що ми звемося подорожниками, бо ростемо при дорозi чи й на дорогах, - каже "зелений сусiд" своїй спiврозмовницi. - А насправдi ми вiд того подорожники, що по свiту подорожуємо" (с. 15). Схильною до подорожей виявилася й ромашка ("Переселенка з-за океану"). Адже в нашi мiсця потрапила з Америки. I вiдразу ж тут полюбилася - неспроста її цвiт кладуть у дитячу купiль, бо додає немовлятi свiжостi й рум'янцю. По-iншому квiтку називають рум'янкою.
Багато цiкавого дiзнається читач iз книжки Євгена Шморгуна i про коров'як ("Богатир-зiлля"), i про будяк-чортополох ("Колючий задавака"), i про кропиву ("Некоронована королева"), i про полин-траву з однойменного оповiдання, i про буркун ("Трава семи запахiв") та iншi рослини. Причому в невимушених дiалогах подаються вiдомостi як про позитивнi, так i негативнi якостi "зелених сусiдiв". Ось, скажiмо, хотiла Свiтланка зiрвати вершечки рослини, яку вже трохи знала, бо ламала з неї гiлочки для кроликiв, проте кропива застерiгає, що то - рослина-болиголов: "Вiд цього сусiди треба триматися подалi! Кроликам потроху ще можна його їсти, а от для iнших тварин вiн отруйний. I для людей також" (с. 20). А згодом додає ще й таку необхiдну iнформацiю: "Якщо ж доведеться iнодi вирвати болиголов, стебло дурману чи блекоти, коли вони в город залiзли, то потiм неодмiнно треба вимити руки".
Вибравши одного разу своєю основною темою природознавство, Євген Шморгун розширює дiапазон зацiкавлень вiд книжки до книжки. Важливою вiхою в його творчiй бiографiї стала чудово видана книжка "Дивосил-зiлля" (46) з гарними iлюстрацiями Євгена Попова та Михайла Усова. Жанр сформульовано так: "Оповiдання про рiдкiснi рослини".
Цього разу письменник у дивовижний свiт зеленого царства вирушає разом з уже згаданим знавцем рослин i народної медицини Iваном Михайловичем Носелем (нинi покiйний). Перед нами - рiдкiснi "бiографiї" зозулиних черевичкiв, горицвiту, азалiї, меч-трави, русального квiту, росички, арнiки, тирличу та iнших. До речi, назву однiєї з рiдкiсних рослин дiстало з iнiцiативи Є.Шморгуна рiвненське видавництво "Азалiя". Так називалися й лiтературно-краєзнавчi випуски-календарi на 1993 i 1994 роки.
Розповiдi книжки досить романтичнi i пiзнавальнi: читач не тiльки отримує вiдомостi про рослини, а й дiзнається про перекази, пов'язанi з ними, з'ясовує для себе походження назв цих рослин, мiсця, що їх вони облюбовують для проростання.
Одна з легенд розповiдає, що кiлька днiв запорожцiв переслiдували кримськi татари. А коли вже не знайшлося в дорозi харчiв, махнули рукою: пропадуть у степу козаки без їжi. Однак їх усе-таки врятували свого роду амулети - нанизанi на нитку твердi, потемнiлi вiд часу бульбочки. Вони вгамували голод, погасили спрагу. А були то коренi любки. Ця рослина дала назву оповiданню, з якого дiзнаємося, як те чудодiйне корiння заготовляють, як використовують. Послуговувалися цим коренем навiть ворожки-чарiвницi, якi буцiмто з його допомогою хлопцiв до дiвчат привертали", - зазначає письменник (с. 30). Серед знахарiв жила вiра i в незвичайнi властивостi вужачки ("Диво"): ця рослина нiбито була "ключем" до всiх скарбiв природи. А от лiлiя потрапила в немилiсть: її квiтки в середнi вiки зробили символом приреченостi, виставляли бiля засуджених до страти ("Надiя алхiмiкiв").
Як бачимо, Євген Шморгун широко знайомить iз повiр'ями, пов'язаними з рослинами, часто з легенд виводить їх походження. Так, меч-трава начебто проросла на мiсцi, де з останнiх сил вiдбивав напад чужинцiв смiливий український хлопець: сталося нечуване - пощербленi мечi полеглих героїв самi звелися догори i заступили дорогу чужинця ("Меч-трава"). А дивосил-зiлля нiбито з'явилося iз краплин слiз незрiвнянної Єлени, яка оплакувала свою долю в часи Троянської вiйни, тобто три тисячолiття тому ("Рослина дивовижної сили").
Хоч Євген Шморгун, судячи з усього, i ставить за мету насамперед ознайомити читачiв iз рiдкiсними рослинами, вiн не змiг при опису природи вiдмовитися вiд лiричних iнтонацiй. I його пейзажi вже навiть не стiльки для того, щоб подiлитися почуттями любовi до рiдного краю, скiльки для розкриття цiєї природної краси, величi, тобто служать допомiжним композицiйним засобом для виразнiшого розкриття творчого задуму.
Ось як використовує письменник зменшено-пестливi форми слiв в опису рослини з такою вiдлякуючою назвою "вовчi ягоди": "На узлiссi постав перед нами дивний кущик. Наче з казки постав: мiнiатюрнi гiлочки з дрiбненькими листочками, а на вершечку кожної гiлочки рожевi квiточки променяться. Здається, ось-ось вийдуть iз-за нього маленькi бiлобородi чоловiчки-гноми й запросять у свою казкову країну, де живе прекрасна i добра Бiлоснiжка, де всi квiти i метелики розмовляють мiж собою людською мовою" ("Веселої вроди"). I ми вiдразу настроєнi на добре сприйняття, бо й справдi, вовчi ягоди не мають у собi нiчого хижого, бiльше того, дають лiки вiд багатьох хвороб, якi важко пiддаються лiкуванню.
Лише кiлька нiжних барв - i виникає образ, що запам'ятовується: "На гладеньких стовбурах осик нiби хтось понапинав струни, а на тих струнах нанизане бiлясте листя, трохи схоже на кленове. Струни - то стебла плюща" ("Гаряче дерево"). Або: "Одного разу нахилилася веселка до рiчки, щоб води набрати. Аж тут чує, соловейко на калинi тьохкає - заливається. Заслухалася, замрiялася, та й незчулася, як загубила трохи своїх кольорiв. Упали тi кольори та й перетворилися на пiвники" ("Бризки веселки"). Соковитi акварелi - як iнтригуюча прелюдiя до подальшої розповiдi залюбленого в природу майстра слова. Iдейно-композицiйну роль таких мiсць неможливо переоцiнити. Завдяки їм оповiдання Є.Шморгуна анiскiльки не схожi на якiсь ботанiчнi довiдки, вони являють собою доречний синтез науково-медичної iнформацiї, легенд, лiричних вiдступiв та пейзажних замальовок. Тим-то рослини й стають цiкавими для читача, наче люди; мiж iншим, цiкавими не лише, як значиться в книжцi, "для середнього та старшого шкiльного вiку".
Мабуть, не випадково оповiдання про природу служать основою i цiлком "дорослої" книжки Є.Шморгуна "Вогник-цвiт" (45). Сюди ввiйшли й деякi оповiдання з ранiше виданих книжок. Скажiмо, "Що сказав би той хлопчик", яке дало назву однiй з них (56). Сюжет такий. Богдан, син комбайнера, iде з дiдом на рибалку, але трохи припiзнився, вiдстав, тож вирiшив до озера гайнути навпростець - перейти вбрiд рiчку Случ, а далi - через пшеничне поле. Побачивши онука на мiсцi риболовлi, дiд поцiкавився, чи, бува, не бiг через мiст, а коли дiзнався, що той iшов через пшеницю, засмутився. I розповiв бувальщину, як зерно, принесене з далекого поля хлопчиком, урятувало вiд голоду селян, що втiкали в лiс вiд фашистiв. Хлопчик починає зовсiм по-iншому дивитися на щойно зiм'ятi ним стебла хлiбiв. А розв'язка досить несподiвана: "Дiду, дiду, а хто той хлопчик був? - тихо спитав. - Якби я його зустрiв, то вибачився б за стежку в пшеницi..." Дiдовi очi потеплiли. Вiн так само тихо вiдповiв: "Ти знаєш того хлопчика... Вiн сьогоднi раненько, як ти ще спав, до комбайна подався..." (с. 48).
Рiвненське Полiсся - край, рiдкiсний за своєю красою, тому й спонукає до самобутнiх поетичних описiв. Перед Богданом постають такi пейзажi: "Широка жовтава скатертина - достигаюча пшениця, зелена мережка за нею - то молодий лiс, а синя поволока на самiм обрiї - теж лiс, але старий i далекий" (с. 47). I цей дивосвiт вiдображається не тiльки на настрої малого, але й на його зовнiшностi: "Сонячнi промiнцi ламаються в каштанових очах хлопчика, приємно лоскочуть густо поцяткованi ластовинням щоки". Бiля озера - своя краса: "А довкола коники сюрчали й здавалося, що вся трава бiля озера дзвенить-видзвонює. I велика зелена бабка пiд ту музику гойдалася над самою водою на кiнчику лепешинки" (48). Цей свiт природи постає перед читачем як свiт реальний, живий, адже вiн - iз виразних поетичних деталей, обрисiв, переданих небагатослiвно, з почуттям мiри.
В оповiданнi "Вогник-цвiт" зустрiчаємося з тiєю ж рослиною, що i в оповiданнi "Гори, цвiте!" з книжки "Дивосил-зiлля", - iз горицвiтом. Але якщо в ранiшому творi було бiльше ботанiчних викладок, хоч i пiдкрiплених легендою, то вже тепер квiтка, а точнiше - знайомство з нею малого Тарасика стає одним iз сюжетних вiдгалужень, яке допомагає розкрити i характер колгоспної кухарки Гнатiвни (котра розповiдає легенду про походження квiтки, по-iншому названої вогник-цвiтом), i характер голови колгоспу Олеся Федоровича. "Невже я настiльки не господар, що досi цього самого вогника нi разу в пшеницi не помiчав?" - бiдкається вiн. Мiж iншим, помiтив квiтку саме Тарасик, вiн же й поцiкавився, чому вона нiби ромашка, та все ж якась не така. Письменник цим пiдкреслює власне усвiдомлення того, що дiти чутливiшi до природи.
Яку гаму почуттiв передає Євген Шморгун, описуючи риболовлю одинадцятирiчного хлопчика в оповiданнi "Щука"! Перед вразливим пiдлiтком "вода в зарiчку чиста-чиста. Виднiється кожна травинка, що пробивається з дна. Блищить розчахнута перлiвниця, нiби хтось поклав поруч двi срiбнi ложки без держакiв. Там i сям на днi темнiють порожнi хатки равликiв та посерединi вiддзеркалюється легка бiла хмаринка, що одна-однiсiнька невiдомо звiдки забрела на ясно-голубе небо" (с. 79). Подiї оповiдання вiдбуваються в пiслявоєннi роки, ймовiрно, йдеться про дитячi спогади самого письменника.
Перемога над щукою, якiй не вдалося вислизнути з дитячих рук, виростає до значущого факту, адже в селi голодно, а з такої рибини "буде юшка - на всiх сусiдiв вистачить".
Тiєю чи iншою мiрою тема природи звучить i в повiстi "Криниця в бережку" (умiщенiй у цiй же книжцi "Вогник-цвiт"), i в оповiданнях "Дихаю весною", "А мене розбудиш?", "Розбишака" та iнших.
Цiкаво простежити, наскiльки рiзноманiтнi епiтети та метафори використовує Євген Шморгун для характеристики сил i явищ природи. Про вiтер: "дикий", "легенький", "збурився i шелепить загатою", "налетiв несподiвано: шелеснув очеретами i ситниками"... Про сонце: "чалапа молоде, чалап-чалап", "ласкаве, лоскоче щоки", "пече, жарить, палить", "за полудень пiдскочило", "висушило росу та почало припiкати", "жмутки веселого сонця"... Про дерева: "чубатi ясени", "сивiє цiлий лiс", "рiчка у вiночку верб", "свiчкастi тополi", "явiр лапатий, усе сонце затулив"... Про птахiв: "цвенькає синиця", "трубить журавель", "бусли свою гуторку завели", "жайворонок: ледь помiтна дзюркотлива крапелиночка у голубiнi", "соловейко на калинi тьохкає-заливається"... Про квiти: "маки червоним бантом", розрив-трава - зело, яке "метеликами жовтими цвiло", "стебло ромашкове, он яке кучеряво-пухнасте, а квiтка... вогненна"... Як бачимо, письменник щоразу знаходить цiкавi порiвняння, незаяложенi епiтети, творить вдалi образи.
Найбiльше визнання Євгеновi Шморгуну принесла його книжка "Мова зела" (51), де, за свiдченням самого автора, зiбрано "оповiдання про рослинну символiку українського народу".
При словi "оповiдання" зринають у пам'ятi такi характернi його прикмети, як персонаж i сюжет. Але оповiдi Є.Шморгуна важко оцiнювати за традицiйними критерiями. Адже вони свiдомо не переобтяженi метафорично-синтаксичними конструкцiями, нiде не анотується, на яку читацьку аудиторiю розрахована книжка, проте стиль письма видає зорiєнтованiсть на молодь.
Ми i з попереднiх книг переконалися, наскiльки скрупульозно докопується письменник до "бiографiї" кожної рослини. У "Мовi зела" зачаровує не стiльки романтизацiя рослинного свiту, що нас оточує, скiльки заглибленiсть у фольклорний масив легенд, переказiв, повiр'їв, замовлянь, обрядiв, пiсень. При цьому впадає у вiчi великий обсяг опрацьованої автором лiтератури з археологiї, iсторiї дохристиянських часiв, образотворчого мистецтва, ботанiки, простежено, як рослинна символiка зринає у творах українських письменникiв (Тарас Шевченко, Григорiй Квiтка-Основ'яненко, Iван Драч та iн.).
Свiй задум книжки Євген Шморгун пояснив так: "В українцiв за вiки склалася багата рослинна символiка. Вона зросла i розквiтла не на запозиченнях, а на ґрунтi власного свiтобачення i власної художньої творчостi. I це є ще одним свiдченням самобутностi нашого народу, древностi його витокiв, глибинностi його коренiв" (с. 2).
У "Мовi зела" - понад 60 оповiдань, але при всiй однотипностi пiдходiв вони все-таки неабияк рiзняться композицiйними елементами. Розповiдь про "дерево життя" - узагальнюючий образ рослинного свiту - започатковано описом пiдготовки боярської доньки Настасiї до лiтнiх русалiй, свята пiсень та iгор, якому не судилося вiдбутися, бо всi плани зруйнував напад Батия ("Живiть i благоденствуйте!"). Оповiдання про вербу починається зi знахарської поради ("Роду нема переводу"), про перекотиполе - з древнього переказу ("Перекотиполе"), про чебрець - з ботанiчного опису ("Пахощi для богiв"), про мак - зi свiдчення вченого ХIХ столiття М.Максимовича ("Розкiш селянина"). Але точнi знання в оповiданнях Є.Шморгуна подаються саме в таких розумних дозах, щоб не наполохати читача, не нагнати нудьги. Та й знання цi, прямо скажемо, не тi штучно насмиканi цитати, якi так набивають оскому в науково-популярних виданнях iз претензiями на художнiсть.
Докладнiше спинимося на кiлькох оповiданнях, аби пересвiдчитися: це щира поезiя пiзнання, пiдвладна лише справжньому майстровi слова i чудовому знавцевi природи.
Скажiмо, всiм нам вiдомо, що червона калина сприймається як символ України. А чи знаємо, що росте там, де гнiздяться журавлi? I неспроста: "Коли настає пора журавлям збиратися у вирiй, калина навмисне прикрашається гронами яскраво-червоних ягiд. Щоб саме такою, прихорошеною, манливою, запам'ятали її птахи, щоб їм праглося повернутися знову на рiднi калиновi луги" ("Ознака Батькiвщини", с. 3). Посилаючись на думку вчених, письменник стверджує, що сама назва "Україна" означає не що iнше, як "країна журавлiв". Адже в давнину журавель називався коротеньким словом "у". Автор пiдмiтив, що калинове гроно можна побачити взимку на пiдвiконнi, а ще - у дiвочому вiнку, на весiльному короваї, калиновi грона пучечками вивiшують у сараї - лiки вiд кашлю i начиння для пирогiв. Калиновi грона можна побачити i над могилою.
А скiльки привабливих мотивiв самодостатньої гармонiї у таких мiркуваннях: "Кажуть, якщо донька колихатиметься в калиновiй колисцi - виросте вродливою i спiвучою, Вважають, якщо батько вирiже зi своєї калини сопiлку, то в сiм'ї обов'язково народиться син. Вiрять, якщо наречений переведе наречену через калинову кладку - буде в сiм'ї лад i любов, Знають, що наймилозвучнiше спiває той соловей, який звив гнiздо на калинi..." (с. 4). Така мало не язичницька метафiзика подається без душевного надриву, з делiкатними застереженнями - "кажуть", "вважають", "вiрять", аби не склалося враження, що, використовуючи багатство i образну систему мову, письменник мовби вiдводить нас вiд наукового свiтосприйняття. Ясна рiч, це не так.
А завершується оповiдання козацькою пiснею, в якiй козак
"Казав собi насипати
Високу могилу;
Казав собi посадити
В головах калину" (с. 4).
Зовсiм iнакше скомпоновано оповiдь "Перунiв огнецвiт": за канонами цiєї манери змалювання автор знайомить читача з обставинами, за яких уперше особливу увагу звернув на таке аж нiяк не ботанiчне, а швидше фiлософське, мiфологiчне поняття, як "цвiт папоротi". Адже зацвiтає вона лише в повiр'ях, причому зацвiтає в Купальську нiч. Звичайно, письменник не може певною мiрою не пiддатися чарам народних повiр'їв, що дiйшли вiд далеких предкiв: "Кому пощастить зiрвати вогнецвiтну квiтку папоротi, тому вiдкривається все-все на свiтi. Вiн може сам стати невидимим, може легко знаходити захованi скарби, може вiдмикати без ключа будь-якi замки, проникати всюди, куди заманеться, вивiдувати всiлякi таємницi, здiйснювати все, що тiльки забажається" (с. 9).
Третина оповiдання склала легенда з часiв панщини, переконуючи читача: з найдавнiших-давен папороть вважалася емблемою щастя i божественностi.
Такими ж ємкими й багатоплановими вийшли оповiдання про хмiль ("Зело iз "рога достатку"), виноград ("Ой сад-виноград"), дуб ("Всiм деревам дерево"), осику ("Означена прокляттям"), траву чорнобиль ("Трава забуття") та iншi. Власне кажучи, кожне оповiдання має в собi якусь привабливу силу - вона, мабуть, у тому, що вчимося бачити небуденне у буденному, вiдкривати у свiтi флори те непересiчне, що пiдносить дерева, кущi й трави до розряду символiв нашого народу, iсторiософської субстанцiї, яка ще потребує додаткового поцiнування й переосмислення. Разом iз тим твори запам'ятовуються соковитiстю, експресивною мовою, яка збагачує душу читача новою здатнiстю помiчати прекрасне й радiти йому, зболено сумувати за навiки втраченим.
Одна з таких утрат - чорницi рiвненського Полiсся: "Полiщуки вiрили в добрих маленьких гномикiв, якi живуть у лiсi, сiють i доглядають чорничнi ягiдники. Вiрили в одвiчну незнищеннiсть цього доброго дару рiдного лiсу. Та пiдкрався квiтневий чорнобильський мороз, нещадно вдарив по ягiдниках (i не тiльки по ягiдниках!)" (с. 78).
На закiнчення книжки Євген Шморгун подав мiркування про такi символи, як квiтка, букет, вiнок, гiльце, квiтник, укотре виявивши себе i ретельним дослiдником, i романтиком iз поетичним чуттям, i людиною високої громадянської позицiї, адже через пропаганду сутностi природи закладає в юнi душi почуття бережливого ставлення до неї, внутрiшньої потреби примножувати багатства лiсiв.
В українськiй лiтературi є немало творiв про природу, але стiльки, скiльки дiзнався про неї i розповiв iншим Євген Шморгун, ще нiхто, здається, записати собi в актив не може. Залишається лише пожалкувати, що, попри присудження лiтературної премiї iменi Лесi Українки, книжка "Мова зела" не здобула належної лiтературної критики у всеукраїнськiй перiодицi. А втiм, сподiваємося, що такого роду рецензування ще буде, тим паче, що книжка вимагає перевидання i бiльш достойного полiграфiчного оформлення.
II. 2. Мiфологiчний аспект у творчостi Євгена Шморгуна
Вивчаючи рiзноманiтний свiт природи, Євген Шморгун, як ми вже частково переконалися при аналiзi книжки "Мова зела", раз у раз натрапляв на пов'язанi з властивостями рослин предковiчнi легенди, у яких вчувається язичницький дух, згадуються тогочаснi божества. Так, вочевидь, i визрiла думка зiбрати про цi божества якомога бiльше iнформацiї i через призму сьогочасного свiторозумiння передати її читачам, оформивши розповiдь у художнi оповiдання.
Книжка "Забутi боги предкiв" (48), яку 1994 року випустило київське видавництво "Веселка", стала свого роду єднальною ланкою мiж двома тематичними пластами, якi завзято розробляє письменник, - природи та iсторiї, причому iсторiї у її власному потрактуваннi, пронизаному образами мiфiчних богiв та героїв, напiвлегендарних митцiв.
У багатьох виразних переказах та описах постають перед нами й добре знанi з iнших художнiх творiв русалки та домовики, i менш знанi - володар небесного вогню та свiтла Сварог, богиня рiчок та струмкiв Дана, бог весняного сонця Ярило, охоронець Дерева життя Сiмаргл, i лиш певною мiрою вiдомi - бог зелених плодiв Купало, богиня земної сушi Берегиня, грiзний Перун...
Загалом у книжцi 21 оповiдання. Кожне - нiби новелета i таємнича легенда водночас, заснованi на iсторико-етнографiчних публiкацiях, головним чином на фольклорних, точнiше кажучи - на пiсенних мотивах та асоцiативних узагальненнях. Адже про звичаї i вiрування далеких предкiв, якi ще не знали християнства i поклонялися силам природи, надiляючи їх божественними можливостями, чи не найпереконливiше свiдчать пронесенi крiзь вiки й тисячолiття веснянки, гаївки, замовляння, а також iз нашаруванням християнських мотивiв - колядки та щедрiвки.
Скажiмо, розповiдаючи про Матiр Всесвiту Ладу, письменник зазначає: "Скiльки веснянок складено на честь богинi Лади - нiкому не полiчити. Бо у кожному поселеннi були свої спiванки, а кожне поколiння творило ще й новi... Присвяченi Ладi пiснi спiвали й на новорiчне свято, i в купальськi днi, i в осiннє свято врожаю. Але навеснi звучало їх таки найбiльше" (с. 6).
Запам'ятовуються портретнi характеристики богiв - такими їх вирiзьблювали з дерева, викарбовували в каменi. Письменниковi залишалося додати трохи фантазiї, щоб виглядали бiльш колоритно, випромiнювали кольори i свiтло: "Дажбог мав мужнє, широке, схоже на сонячне колесо, обличчя, русяву бороду i пiдстрижене волосся. У правiй руцi вiн завжди тримав величезний турячий рiг з вином, а лiва торкалася рукiв'я довгого меча, що висiв на поясi, - бо Дажбог був богом даючим i караючим. Гаптований золотом плащ його сягав колiн. На шиї блищала золота гривна" (с. 17).
Є й доволi стриманi описи зовнiшнього вигляду. Ось Сварожич, бог неба i вогню: "Його впiзнавали за довжелезним вогненним списом у руцi. Розвiвався на вiтрi його незмiнний червоний плащ, довге чорне волосся спадало на плечi, а погляд був пильний i доскiпливий" (с. 28).
Проте в характеристицi древнiх богiв усе-таки здебiльшого фiгурують їх поведiнка, вчинки, власне, тi прояви вдачi, якi люди схильнi були вбачати в явищах природи: "Було, куди Ярило погляне, там квiтка зацвiте, де ступить ногою, там жито копою, в який бiк поверне, там пташки защебечуть" (с. 42). Або: "Знали: купальський вогонь очищає вiд усього злого, дарує силу й здоров'я" (с. 50). Чи ось такий штрих: "Розганяє Хорс нiчний морок та згубнi сили i тим самим звеселяє свiт" (с. 58).
Значну увагу придiляє автор тому, як нашi предки вшановували божественнi сили, з якими надiями пов'язували цi язичницькi дiйства. Наприклад, всевладному Родовi особливi почестi вiддавали пiд час свята врожаю в днi "бабиного лiта": "На широкi столи викладали все, чого надарували поля i лiси, озера й рiки, що припаслося в коморах i оборах. Передавалися з рук у руки наповненi пiнистим п'янким медом турячi роги, весело кружляли хороводи й линули пiснi:
Ой вип'ємо, родино,
Щоб нам жито родило,
Щоб житечко ще й овес,
Щоб зiбрався рiд увесь!" (с. 11-12).
Марену, могутню володарку водного царства, вшановували двiчi на рiк - напровеснi i на свято Купала, у день Мокошi в листопадi заборонялося прясти, ткати, шити, прати, навiть купати дiтей, добродiйнику Велесу несли у святилище, споруджене в Києвi, щедрi дари.
Читаючи книжку "Забутi боги предкiв", ловиш себе на думцi: як багато древнього, дохристиянського, тiєю чи iншою мiрою, iз видозмiнами закрiпившись у православ'ї, дiйшло до наших днiв. Язичницька мiфологiя, осмислена Є.Шморгуном, пiдводить до кращого розумiння таких його творiв, як повiсть "Дорога до Iлiона" та драма "Кличу живих".
При всiх видимих спробах говорити в певних часових площинах про речi цiлком осучасненi, автор свiдомо розширює контекст доби за допомогою певного, сказати б, пророчого iдеалiзму, чуттєвого пориву, мобiлiзацiї мiфологiзмiв. Поет Братковський iз згаданої драми мiстифiкує свою вольову енергiю: "Я навiть iз того свiту кликатиму живих своїх землякiв, щоб вони гнали чужинцiв геть з української землi" (64; с. 29). Сенс людського iснування, за Є.Шморгуном, у здiйсненнi призначення, у вiрностi високим цiлям, у боротьбi зi своїми слабкостями, iз жорстокостями свiту.
Наявнiсть мiфiчних елементiв, їх зв'язок iз реальним буттям - Гомера, Братковського , часткове входження в наш час далеких богiв предкiв визначають естетичну концепцiю конструювання Шморгуном рiзних iсторичних моделей суспiльства. Те, що в часи Гомера чи в дохристиянськiй Українi-Русi має забарвлення ритуальне, в епоху Братковського сприймається лише як iдеальна субстанцiя. Звiдси - схильнiсть автора до поетизацiї i романтизацiї мiфологiчних ситуацiй, напiвмiфологiчних образiв, i вiдтак - проектування їх на наш час, тобто актуалiзацiя свiту минувшини, про що йшлося при розглядi книжки "Забутi боги предкiв", певною мiрою - i "Мови зела".
Наведенi далi слова Я. Полiщука були сказанi не про Є.Шморгуна, але можуть бути вiднесенi й до його творiв, адже i вiн прагне "дати своєму народовi почуття iсторичного мислення, iсторичної вiдповiдальностi, таке необхiдне для нього на порозi доби новiтньої iсторiї i передумов творення власної держави, власної нацiонально-патрiотичної апологiї минулого" (35; с. 182).
Натрапляючи у фольклорi на певнi мiфологiчнi мотиви, пов'язанi з давньою українською (i не тiльки) iсторiєю, як це бачимо, наприклад, у "Мовi зела", Є.Шморгун ретельно реставрує фрагменти, доповнює їх своїми спостереженнями. Власне в цьому вiн має на кого спертися, адже чудовий досвiд мiфотворчостi нагромадили Микола Костомаров, Пантелеймон Кулiш, Ольга Кобилянська, Микола Вороний та iншi.
У вiдтвореннi iсторичних фактiв Є Шморгун тяжiє до фольклору, до первiсної мiфологiї, для нього важливо не провести паралелi мiж минулим i сьогочасним, а забезпечити сприйняття рослинної символiки, легенд про дохристиянських богiв як унiверсальних образiв-символiв, по-своєму унiкальних i неповторних у свiтовому контекстi. При цьому автор не приховує намагання критично переосмислювати iсторичну традицiю, "дофантазовувати" її. З оповiдання "Ладо": "Вiн подарував поняття значущi, гарнi, якi iменуються зовсiм зрозумiлими словами - "лад" i "Злагода" (48; с. 37), з оповiдання "Смiрагл": "Кажуть, що добре знанi нами слова - "сiм'я" i "сiм'я" (тобто "насiння") - це вiд нього, Сiмаргла" (с. 40).
II. 3. Осмислення суспiльного покликання поета в повiстi "Дорога до Iлiона" та драмi "Кличу живих!"
Як уже сказано, мiфологiзацiя деяких образiв у творах Євгена Шморгуна спричинена зверненням i до долi iсторичних осiб, чиє життя оповите здогадом, а документальнi факти, що їх стосуються, або надто скупi, або недостатньо вiрогiднi. Прагнучи розкрити власне розумiння ролi митця в суспiльствi, письменник зосередив увагу на обмiрковуваннi ситуацiй, що могли б виникнути навколо давньогрецького спiвця-мислителя Гомера й українського поета кiнця ХVII столiття Данила Братковського.
У повiстi "Дорога до Iлiона" (47) ми зустрiчаємося з Гомером як уже знаним поетом-аедом. Незважаючи на те що незрячий, вiн по-своєму щасливий. П'ятий рiк має кохану дружину Єлену, їх познайомив його виступ перед гуртом пастухiв, коли пiсля спiву гнiтючу мовчанку порушили її слова: "Гомере, ти справжнiй аед!" "О. То були не просто слова - то була для мене звiстка про моє власне народження", - згадує вiн. (с. 45).
Чого ж поетовi-спiвцевi ще потрiбно? Виявляється, вiн хоче пiзнати правду про героїчне минуле свого народу, вiн убачає своє життєве покликання у тому, щоб, створивши поему-пiсню про битву хоробрих грекiв-ахеїв пiд Троєю (Iлiоном), передати в наступнi вiки власне розумiння людської доблестi i честi: "...Щоб за словами дзвенiла мiдь мечiв об лискучi щити, щоб торжествували переможнi кличi героїв над розпачливими закликами боягузiв, щоб усе було так, як воно насправдi буває - i до бою, i пiд час бою, i пiсля бою" (с. 51).
Не всi розумiють Гомера. I якщо вмовляння дружини Єлени та доброго приятеля Ксенона сприймаються лише як перешкоди побутового характеру, то набагато важче здолати нерозумiння i навiть спротив тих сучасникiв, якi не бачать потреби вiдкривати минуле, пiзнавати славу великих попередникiв. Показова в цьому розумiннi зустрiч у дорозi з аедом Орiфеєм. Вiн переконує: "Хлiба тут дають бiльше, нiж аеди можуть з'їсти. А я знаю одне мiсце, де мiняють хлiб на вино. От i заживемо веселiше". Подальший дiалог вельми промовистий: "Для чого?" - "Ну, щоб жити". - "Просто жити - i все?" - "Дивак. Чого ж тобi ще?" - "Це менi не пiдходить" (с. 44). Такий висновок Гомера.
Один iз рецензентiв повiстi (А.Кардаш) прокоментував "нелогiчнiсть" його вчинкiв так: "Торкнутися стiн Трої для слiпого поета значить те ж, що торкнутись iстини. Короткий екскурс у прожитi до цього Гомером роки дозволяє авторовi пiдвести читача до думки про закономiрнiсть поведiнки поета" (21).
Але на шляху поета-спiвця є i такi, хто просто перешкоджає йому в досягненнi мети. Купець Меандр за проханням Алiферса, узявшись пiдвезти мандрiвника, доправляє його якомога далi в протилежний бiк. Наскiльки спiвзвучнi цi митарства древнього мислителя з тими, що їх зазнавали в 80-i роки ХХ столiття митцi, котрi прагнули по-новому осмислити українську iсторiю, заповнити в нiй "бiлi плями", повернути сучасникам незаслужено забутi або замовчуванi iмена. Письменник мовби запитує читача: а якщо не Гомери ХХ вiку, то хто ж вiдродить оскверненi святинi нашого часу, хто покладе край духовнiй слiпотi?
Таким чином, символiчного звучання набувають i слова Гомера, якi пояснюють його несхитну одержимiсть: "Я мушу хоч рукою доторкнутися до камiння, що лишилося вiд стiн Трої. Камiння розкаже менi те, чого я нiколи не зможу почути i вiдчути тут, у нашому полiсi, у себе вдома" (с. 48). Це власний душевний стан Є.Шморгуна, що його вiн, можливо, сформував ще в дитячi та юнацькi роки, коли спiлкувався з древнiми мурами замкiв та монастирiв, спрагло пив iз цiлющих джерел волинського фольклору. Отож почуття та емоцiї, якi наповнюють душу головного героя повiстi, вiдобразили особливостi свiтовiдчуття самого автора, його фiлософськi пошуки призначення мистецького слова. Висока внутрiшня напруга, якою живе Гомер, передається читачевi. Сторiчний Еант цiкавиться в мандрiвника: "Куди ти йдеш?" - "До Iлiона. А ти?" - "Дивно! Ти не бачиш дороги, зате знаєш, куди йти. А я ось видющий, а куди йти менi - не знаю" (72).
Дорога до Iлiона стає для Гомера його дорогою самоочищення й самопiзнання, дорогою сходження до вершин моральної досконалостi. Вiн щирий i трохи наївний у своєму виборi долi, але разом iз тим духовно недосяжний для багатьох спiвгромадян, Евпейт навiть пробує надiлити спiвця-поета якимись надлюдськими властивостями, просячи в нього благословення. "Я не жрець, щоб благословляти, - заперечує той. I чує у вiдповiдь значуще: "Зате ти - Гомер" (с. 73).
Але Iлiон, здавалося б, нiякими особливими знаннями спiвця не збагатив. Адже там вiн "ходив довкруг пагорба, по пагорбi, обдираючись на колючнику, обмацував скрiзь руками. А воно - пiсок, а воно - рiдка трава та терня. I нiчого бiльше. I було все нiме, i нiщо-нiщо не нагадувало i крихти того, що бачилося його уявi" (с. 78). Значить, потреба доторкнутися до цих руїн, до цього пiску була не бiльш як нав'язлива фантазiя, "фата моргана"? Нi, без цiєї дороги, довгої й виснажливої, без отого ефемерного дотику до iсторiї вiн навряд чи змiг би вiдбутися як поет-мислитель. Утiм, як вважає Григорiй Дем'янчук, "визначальним у долi Гомера стало не це "обмацування" землi, на якiй стояв Iлiон, а саме дорога до нього (зустрiчi з людьми - носiями добра, зла, пiдступностi). Спiвець глибоко переконується в тому, що людське єднання, мир, любов неодмiнно вищi бойових почестей, що в свiтi не має бути нi рабства, нi царювання; що грошi, жадоба наживи роблять слiпiшими вiд нього багатьох зрячих" (с. 19-20).
Для таких тверджень повiсть i справдi дає певнi пiдстави, але переводити її тлумачення в площину класово-грошових вiдносин усе ж, гадаємо, не варто. Ну, хоча б тому, що вживане Гомером в "Iлiадi" грецьке слово "базилевс" лише умовно перекладається як "цар", а насправдi має означати виборного вiйськового вождя племенi, адже в часи Гомера, на переконання iсторикiв, ще iснувала родова органiзацiя суспiльства i гомерiвське царство означало все-таки "вiйськову демократiю" (якщо висловитися по-теперiшньому).
Пiсля того як "побачив" розвiянi вiтром кургани на мiсцi древнiх мурiв, Гомер два тижнi був непритомний. Надто сильно вразило його одне: як час стирає слiди колишньої величi й геройства. Врештi-решт поет усвiдомлює, що жити лише минулим не слiд, знати про нього неодмiнно треба, але для повного розумiння свiту важливе все: i те, що було, i те, що є, i те, що буде: "Колись я хотiв, щоб у пiснi за словами дзвенiла мiдь, щоб торжествували переможнi гуки героїв... Дурень я був! Такий дурень! У словi має торжествувати життя. Над усiм має торжествувати життя!" (с. 85).
Можливо, це каяття вiд його великої самокритичностi. Адже вiд життя вiн, власне, нiколи й не вiдривався. То лише декому здавалося, що став мовби надлюдиною, своїм незвичним ладом думок ширяє десь угорi, наче птах. Неспроста пiсля повернення Гомера в рiднi мiсця Ксенон зауважив: "А я думав, у тебе життя - як у пташки: тiльки лiтай та спiвай, i нiяких турбот. Аж бачу: теж бiльше дряпає, нiж гладить" (с. 87).
Дорога до Iлiона була нiби полiт до вершин людського духу. А що ж далi? Є.Шморгун оцiнює ситуацiю драматично й водночас психологiчно вмотивовано: "Людину iнодi порiвнюють з орлом. Особливо, коли в неї крилатi i мислi, i дiла. Але людина - не птах. Тож завжди приходить день, коли їй стає незатишно на вершинi. Проте спускатися униз до людей iнодi важче, нiж пiднiматися угору" (с. 88).
Ще одна важлива тема повiстi - стосунки Гомера i Єлени (до речi, саме це iм'я носить одна з героїнь поеми "Iлiада"). Спiвець незрячий, але своєю щедрою i щирою душею вiн заполонив жiнку. Навiть пiсля рокiв розлуки почуття збереглося. Єлена вiддає все багатство покiйного батька знайомому Алiферсу, а сама йде за Гомером: "Немає у мене минулого. А в безвiстi є ти. I я кохаю тебе... (с. 92). Єлена - теж частка поетичного свiтовiдчуття Гомера, без неї i все iнше, таке важливе для нього, блiдне в уявi: "Думав, ти справдi лише тiнь, а вийшло - втратив душу. Поки ще повнилося серце твоїм теплом, то i спiвалося, i пiснi складалися. А як тiльки останнi краплини викрапали - вiдчув порожнечу. О, яка це страшна рiч - порожнеча! Коли жодне слово, жоден звук не народжуються у душi" (с. 94).
Свiт майже завжди жорстокий i безжальний. Але є в ньому такi незбагненнi моменти, коли, провiвши свою страдницьку душу крiзь нагромадження випробувань, людина прозрiло знаходить кардинально нове, можливо, єдино правильне рiшення. Складається враження, що дорога Гомера - то навiть не стiльки путь пошуку себе i свого призначення у мистецтвi, скiльки дорога, на якiй прозрiвають, заплативши немалу цiну - вiдмовившись вiд спiлкування з коханою, iз земляками, спопеливши у вогнi сумнiвiв прожитi роки мандрiв.
Є.Шморгун своєю повiстю "Дорога до Iлiона" ставить багато запитань - i не дає однозначних вiдповiдей. Притча нiяк не бажає вкладатися в причинну зумовленiсть усiх явищ природи, суспiльства й мислення, що сьогоднi iменуємо детермiнiзмом. Адже спiвець-поет наприкiнцi повiстi трохи по-iншому оцiнює хиткий, непевний свiт: вiн iснує для кожної людини "доти, доки iснує її - тiльки її острiв. Не має значення, якої вiн величини. Бо нiде бiльше немає такої трави, такої криницi, такого тепла, як на твоєму островi" (с. 101).
Оцiнюючи повiсть, вiдомий критик Михайло Слабошпицький у "Лiтературнiй панорамi" 1990 року писав: "Справдi висока питома вага слова i самого автора, i його персонажiв... Це твiр нової лiтературної якостi в творчостi самого Є.Шморгуна, а також у нашiй прозi, тематично пов'язанiй iз осмисленням минулого" (цитата за книгою Г.Дем'янчука, с. 30).
"Дорога до Iлiона" засвiдчила, що письменник розширює дiапазон своїх зацiкавлень i звертається до iсторiї, аби говорити про наболiлi проблеми сучасностi.
Тему митця й суспiльства продовжила вже згадувана драма "Кличу живих!" (1999 рiк) - про українського поета-патрiота кiнця ХVII столiття Данила Братковського. Дiйових осiб тут небагато: крiм самого поета, родом iз села Свищiв (нинi Млинiвського району на Рiвненщинi), виведенi образи вартового, ангела смертi i польського сановника. Дiє вiдбувається в останнiй день життя Братковського - 26 листопада 1702 року - в Луцьку.
Йому заборонено останнє побачення iз сином i дружиною, заборонено навiть висповiдатися православному священиковi. Щоправда, вартовий пропонує покликати ксьондза - мовляв, "яка рiзниця - Бог же один". Але в поета тверде переконання: "...ваша вiра - це вiра моїх ворогiв, а моя вiра - це вiра моїх предкiв. На цьому я стояв, навiть перед лицем смертi. I своїм дiтям заповiдаю триматися православ'я" (64; с. 26).
Єдина вiдрада - Братковському передають бiлу вишивану сорочку. Його монолог, звернений до неї, один iз центральних у п'єсi, адже розкриває духовне обличчя бунтаря. Сорочка постає перед ним як частка нескореної Батькiвщини, перед якою можна й висповiдатися, i вимолити прощення за великi й малi грiхи. Тiльки ж потрактування поняття грiха нетрадицiйне: "Надто часто не стачало в мене мужностi стати в оборону скривджених землякiв, дати вiдсiч чужому наїзниковi та своєму лукавцевi. Надто часто я пiддавався солодкiй спокусi задоволення нiкчемних власних потреб, забуваючи про потреби iнших... Молю прощення, що не завжди був твердий духом, що розум i совiсть не завжди брали верх над пихою i гординею" (с. 27). занадто суворо оцiнює своє життя поет, мовби пропонуючи високi критерiї самоаналiзу кожному з нас. Бо в головному вiн безгрiховний: "Не зрадив я тiльки двi речi - Україну i вiру. Вiд них мене не вiдхилили нi чини, нi грошi, нi, навiть, кохання" (с. 27). I цi слова сповiдi, вкладенi Є.Шморгуном в уста засудженого до страти, звучать як суворий докiр тим нашим спiввiтчизникам, котрi в радянськi часи легко мiняли Україну на Росiю заради кар'єри, з легкiстю i тепер скоряються обставинам i покидають свою Батькiвщину заради легших заробiткiв у далеких чужих краях.
Цей високий мотив патрiотизму наче пiдпорядковує собi iншi теми п'єси: життя i смертi, саможертовностi, вiри в незнищеннiсть створеного людським талантом.
В образi гарної дiвчини, вбраної у вельон, поетовi являється ангел смертi. Перевiрка стану його душi? Чи боїться вiн? Чи мучать його сумнiви? Братковський, по сутi, сам собi зiзнається, що мусить перебороти страх, адже йде на загин через любов до життя: "Бо хочу життя, а не скнiння. I не тiльки для себе, а й для всього мого народу" (с. 27).
Провiдати бунтаря вирiшив польський сановник. Вiн навiть пропонує життя за покаяння. Тiльки поет не з тих, кого можна вблагати чи залякати, отож його слова - ще один виклик ворогам: "Як бачите, днi i ночi катувань не змiнили моїх поглядiв" (с. 28). Є.Шморгун вирiшує провести аналогiю з античним свiтом (напевно, маючи на увазi й незламнiсть "свого" Гомера?): Братковський зауважує сановниковi: "Сократовi колись теж пропонували втечу, але вiн вiдмовився. I таки випив смертоносну цикуту" (с. 28).
Як вiдомо, український поет Данило Братковський писав свої твори польською мовою. Цей факт п'єса витлумачує устами героя так: "Я навмисне писав вашою - чужою для мене - мовою, щоб вам, наїзникам, легше було прочитати про власнi безпутства i вловити, до чого там ведеться. Бо ж усi зайди виявляють повну нездалiсть, коли їм треба вивчити мову мiсцевого люду" (с. 29). Цi злободеннi iнвективи розширюють дiапазон сприйняття творчостi поета, адже можна залишатися патрiотом свого народу, нацiональним за духом мислителем, послуговуючись - з огляду на обставини - нерiдною мовою.
Головне, що додає сил Братковському без розпачу ступити за останнiй рубiж, - вiра в невмирущу силу творчостi: "Отож сподiвання мої не на чиюсь милiсть, а на те, що мої твори i мої справи житимуть у моєму краї поза чиїмось бажанням чи небажанням". А на в'їдливе запитання сановника: "А хто ж буде носiєм отих ваших думок i почуттiв? Чернь? Оте бидло, яке не здатне пiдвести голови при одному поглядi справжнього шляхтича?" уточнює: "Народ. Український народ" (с. 29).
Драма, написана на нацiональному матерiалi, як нам бачиться, вийшла в Євгена Шморгуна не менш багатопланова, а в чомусь i глибша, нiж повiсть про Гомера, хоча, втiм, проблеми в нiй теж були порушенi цiлком нашi, українськi, злободеннi.
.
II. 4. Жанрово-тематична багатоплановiсть, проблематика i стильова своєрiднiсть творiв Євгена Шморгуна.
Хоч Є.Шморгун бiльше вiдомий як прозаїк, що пише про природу для читачiв шкiльного вiку, все ж час вiд часу пробував сили у творах iз бiльш розгорнутим сюжетом, ширшим охопленням подiй iз життя головного персонажа (повiстi "Дорога до Iлiона", "Плач перепела", "Криниця в бережку"), написав драму "Кличу живих!", усе життя вважає за потрiбне висловлювати лiричнi почуття i у вiршах (збiрка "Вiршi рiзних рокiв"), часто звертається до публiцистики.
Жанрово-тематична багатоплановiсть творчостi Євгена Шморгуна певною мiрою вже простежена, але спинимося ще на деяких її аспектах, зосереджуючи увагу на проблематицi, стилiстичнiй своєрiдностi ранiше не розглянутих творiв.
Повiсть "Плач перепела" (52), остання серед бiльш масштабних творiв прозаїка, стала чи не першою в українськiй лiтературi спробою правдиво вiдобразити сповнене драматизму життя захiдноукраїнського населення у першi повоєннi роки. Письменник iз неабиякою психологiчною точнiстю показав не тiльки свiтогляднi, але й морально-духовнi побудники, спонукальнi чинники поведiнки своїх героїв. Майже всi вони - люди позитивних якостей, але як же важко зберiгати їм гiднiсть, опинившись перед необхiднiстю або прийняти правила поведiнки антигуманних правителiв, або стати на шлях неприйняття режиму i навiть боротьби з ним.
У чомусь повiсть спiвзвучна з романом Уласа Самчука "Чого не гоїть огонь" - вiн теж про те, як важливо людинi не втратити себе, не впасти на колiна за будь-яких обставин (37). У Є.Шморгуна твiр починається там, де в У.Самчука закiнчується: фашисти вiдступають, уже нiби вiйна десь далеко, але село продовжує жити в тривозi.
Селянський побут ми сприймаємо очима головного героя - Романа Ярого, ще майже пiдлiтка, вразливого, до всього чутливого. Тому й прихiд у село совєтiв закарбовується гнiтючим: "Сипали жито, пшеницю, ячмiнь прямо коням пiд ноги на мокру землю, бiльша частина зерна затоптувалася в грязь, але нiхто з командирiв нiкому нiчого не казав" (52; с. 5). То ще нiмцi зробили в селi склад награбованого зерна, але вивезти не встигли.
Цi першi враження виявилися аж нiяк не випадковими. Нова влада звiдусiль тисне на людину, яка щойно виборсалася з тенет фашистського поневолення, тисне грубо й зухвало, намагаючись принизити, перетворити на безправну, зневажену iстоту. Щоб не бути вивезеним за оргнабором на Донбас, у "фезеу", Роман пристає на пропозицiю батька вчитися в Рiвному на шевця. Проте голова сiльради, родом зi Схiдної України, вiдмовляється видати вiдповiдну довiдку - йому, бачиш, потрiбен набiр в "iстрєбiтєльний батальйон", щоб охороняти село "вiд тих бандитiв, що по лiсах водяться".
Усе ж хлопця, завдяки пiдпiльникам-повстанцям, приймають на навчання i без отого бюрократичного папiрця. Але атмосфера тривоги не зникає. Вона просочується в обережнi розмови шевцiв ("Як там у селi? Хлопцi в лiсi ще тримаються?"), проявляються в намаганнi бодай морально пiдтримати повстанцiв. Страшним уроком стає присутнiсть Романа при стратi 8 патрiотiв ("нацiоналiстiв"), на це "видовище" людей зганяли з усього мiста. Приреченi на повiшення вмирали з вигуками "Слава Українi!"
Ця близькiсть смертi мовби випробовує характер Романа. Чи зумiє вiн пiднятися над страхом, над почуттями приреченостi? У Сибiр вiдправляють сусiдську сiм'ю як куркульську - лише за те, що дала притулок (i таку-сяку роботу) утiкачевi з голодуючої Брянщини. I дiвчина Надiя, до якої в хлопця було прокинулося перше почуття закоханостi, невдовзi гине на лiсоповалi в тайзi... Убитий повстанець Василь, брат його друга Петра; обоє друзiв непомiтно збираються в Рiвне, щоб пересвiдчитися в правдивостi чутки - поглянути на виставленi для опiзнання тiла нацiоналiстiв, виставленi чи то для залякування населення, чи для того, аби було виявлено їхнiх родичiв. У свiдомостi Романа мiцнiє почуття, яке вело назустрiч загибелi повстанцiв.
Кругом чигають небезпеки. Уже спiймано й Петра (йому потiм удалося втекти). Часто в навколишнiх лiсах чути стрiлянину. Твiр сприймається як реквiєм по "втраченому" поколiнню. Люди бояться поїхати в лiс по дрова, не кажучи вже про те, що навколишня природа, по сутi, перестала бути об'єктом замилування. "Бо як поїдеш? Перестрiнуть совєти - скажуть, їдеш на зв'язок з повстанцями. Перестрiнуть лiсовики-повстанцi - скажуть, їдеш для совєтiв вивiдувати. В обох випадках бiда, бо тепер нiхто не жартує" (с. 16-17).
I це не випадково, що й головний герой врештi-решт гине, гине якось безглуздо, нiби нелогiчно для сюжету повiстi, не вiдомо навiть, вiд чиєї кулi. Але така жорстока логiка цього повоєнного часу.
А втiм, смерть Романа не така вже й безглузда. Вiн хотiв привезти пiдводою дров у сусiднє село - в дiм своєї коханої Тамари. Тема кохання - одна з важливих у повiстi, ймовiрно, найважливiша, адже не може бути кращих iдей понад iдею права людини на звичайнiсiньке земне щастя, на любов. А коли з побачення треба повертатися, ховаючись вiд куль, то чого варте таке життя? Тож письменник загострив увагу на тому, наскiльки несумiсним було кохання, саме життя з тими суспiльними вiдносинами, що їх запроваджувала чужа народовi влада.
У цiй ситуацiї нiчого неможливо прогнозувати, навiть народнi прикмети позначенi трагiчною невiдповiднiстю. Ось Роман iз Тамарою слухають зозулю: "Тамара зосереджено почала загинати пальцi на кожне зозулине "ку-ку". А зозуля кувала i кувала - обiцяла i десять, i двадцять, i сорок рокiв. Спинилася аж на сьомому десятковi" (с. 90). Пiсля трагiчного завершення повiстi цей епiзод мимоволi спливає в пам'ятi.
Художнiй образ, як вiдомо, завжди й неодмiнно багатозмiстовний, неоднозначний. I якщо для вiдтворення багатьох епiзодiв Євген Шморгун свiдомо вдається до ескiзностi малюнка, не подає портретних описiв дiйових осiб, то це жодною мiрою не поширено на сцени зустрiчей закоханих. При опису з'являється й художнiй образ перепелiв. Одного разу в гуртi друзiв засперечалися: спiвають вони чи плачуть? "Сьогоднi для нас увесь свiт спiває - iнакше й бути не може!" - каже одна з дiвчат (с. 100). Але письменник мов застерiгає: iнакше не повинно було б бути, але, на жаль, усе-таки буває, буває...
I коли наприкiнцi повiстi Роман їде травами й чує "пiть-падьом", вiн пробує наблизитися до того мiсця, але перепел враз замовкає. Натомiсть iнший подає голос десь оддалiк. "А в тiй травi пiдпадьомкають одразу добрих два десятки перепелiв. Де їх i набралося стiльки!" (с. 119). Тiльки коли пiдкошений кулеметними кулями хлопець повiльно похилився, "перепели змовкли, Але нишкли недовго. Озвався один, потiм другий, а тодi враз усi задзвонили-заплакали: "В путь пiдем! В путь пiдем!" (с. 120). Так пiдкреслено нерозривний зв'язок людини й природи, пiдсилено трагiзм ситуацiї.
Виняткової ваги набувають у творi й художнi деталi - Роман читає свої доволi невправнi вiршi, у мовi представникiв влади звучать русизми або росiйськомовнi звороти, що передаються способом калькування, наводяться докладнi описи особливостей шевської справи тощо. Таким чином виокремлюється те iндивiдуально-людське, що не нiвелюється, не розчиняється у загальному. Персонажi атестуються не авторськими характеристиками, а дiалогами, ставленням до подiй (Петро, Павло, Надiя, батько Романа та iн.). Виразно негативних дiйових осiб є лише кiлька (начальник стрибкiв, стрибок Мороз, Мiрчук), їхнiй духовно-емоцiйний свiт змальовано фрагментарно. В епiзодi викрадення снастi для риби Роман вiдразу збагнув, чиїх рук то справа. "Заскочений зненацька, той (Мороз) признався, як на духу. Та все повторював, що витягнув сiтку не вiн, бо куди йому - на таке пiшли тi, хто вмiє плавати. Тригубицю вони загнали Йосиповi Мiрчуку за лiтр горiлки" (с. 56). Оголено суттєве в характерi персонажа: готовнiсть виказати спiльника, схильнiсть до пияцтва, фiзична непiдготовленiсть.
Намагаючись передати емоцiї, якi володiють його героями, Є.Шморгун вдається до прямого (внутрiшнiй монолог, самоаналiз, спогад) i опосередкованого (добiр слова у мовленнi, iнтонацiя) психологiзму, але, звичайно, не обходиться i без простої зовнiшньої фiксацiї душевних почуттiв героїв ("засмiявся", "схлипнула", "присвиснув", "скорчили кислi мiни" i т.д.). Слiд окремо пiдкреслити значення хоч i небагатослiвних, але досить виразних описiв природи. Вони дають змогу повнiше пройнятися настроями героїв.
Треба окремо сказати про значення хоч i небагатослiвних, але досить виразних описiв природи. Вони дають змогу повнiше пройнятися настроями героїв. Ось Роман iз Тамарою вiд залiзницi завернули до лiска: "Перша ж галява на горбку подарувала їм цiлий розлив квiтiв та отого неповторного духмяння, вiд якого душа сама собою починає бринiти" (с. 79). А трохи згодом: "Наслухали мелодiю лiсу, легiт вiтру у високостi синявих сосон, пересвист дроздiв, вiддалене постукування дятла, бевкання джмелiв на квiтах, цiркання коника в травi..." (с. 80-81).
Повiсть "Плач перепела" читається легко й з неослабним iнтересом, її цiлком можна вiднести до особливих творчих удач Євгена Шморгуна. Узявшись за ще не освоєну українським письменством тему, вiн довiв, що вмiє вибудовувати динамiчнi колiзiї, творити яскравi характери, за якими постає вся жорстока правда повоєнної пори.
Говорячи про проблематику творчостi Є.Шморгуна, мусимо пiдкреслити, що вiн однаково впевнено почуває себе в рiзних часових площинах. Чому, наприклад, для дослiдження ролi митця в суспiльствi, утвердження iдеї неминучої цiнностi людської творчостi, основоположного значення духовностi було вибране й таке незвичайне тло, як у вже в основному проаналiзованiй повiстi "Дорога до Iлiона"? Цьому, вважаю, є кiлька пояснень. Повiсть створювалася ще в часи iснування СРСР, коли письменники були позбавленi змоги осмислювати iсторiю свого народу на нацiональному матерiалi, без будь-якої iдеологiчної заданостi. Тож, по сутi, були поставленi в становище слiпих Гомерiв. "Для чого кротовi сонце", - зауважує один iз героїв повiстi, маючи на увазi вiдносини поета-спiвця i його коханої. Але в Гомера своє розумiння суспiльних вiдносин, яке вiн висловив у розмовi з Ксеноном: "Коли ж хтось, усупереч власному хотiнню, слухається iншого - вiн раб. А вiд раба Зевс забирає половину його людської гiдностi" (47; с. 49). Навiть будучи в полонi, Гомер не бажав виявляти рабської покори - i за те його ослiпили.
У цьому древньому мислителевi Євген Шморгун бачить символiчну постать. Устами Гомера вiн звертається до своїх сучасникiв: картає їх за небажання звiльнятися вiд пут неправди, закликає до людяностi, справедливостi, служiння iстинi. Письменник вочевидь не ставив собi за мету творити широкопланове полотно з часiв Древньої Грецiї, хоча все ж пiдбором фактiв, використанням багатьох колоритних деталей мовби зайвий раз пiдкреслює: вiн видобув з iсторичних глибин найсуттєвiше. Художня уява i прекрасне вiдчуття далекої епохи, переосмислення iсторичних джерел i тiєї ж "Iлiади" дали можливiсть авторовi створити добротний сплав художньої та iсторичної правди. I це при тому, що, як уже сказано, iснують лише легендарнi бiографiї Гомера.
Iсторична тематика продовжує хвилювати Є.Шморгуна. Нинi вiн працює над iсторичним романом про часи князя Федора Острозького, вiднесеного православною церквою до числа святих. Якось в iнтерв'ю Євген Iванович зазначив: "На мою думку, а я читаю багато лiтератури про те, що було колись, зокрема Бiблiю, все залишається те саме. Словом, немає пророкiв у своїй вiтчизнi, зате є багато фарисеїв, якi й стають пророками" (40). Тим-то й тема iсторiї завжди сприймається по-сучасному, актуально, чому свiдчення - й чудовi твори наших сучасникiв Павла Загребельного, Валерiя Шевчука, Романа Федорова.
Є у Шморгуна й повiсть на побутову тематику - "Криниця в бережку", яка вмiщена в книжцi "Вогник-цвiт" (45). Жанрово ця повiсть визначена письменником як "хронiка чотирьох лiтнiх днiв".
Лише з четверга до недiлi пробув у своєму рiдному селi Микола Самострiл, який тепер живе в мiстi. А скiльки вражень i спогадiв дитинства пройшло перед його очима!
Повiсть - твiр безсюжетний. Вiн скомпонований iз колоритних описiв селянського побуту, зi змалювання характерiв односельчан - не стiльки через портретнi характеристики, скiльки через дiалоги, важливу роль вiдiграють також пейзажi, роздуми й спостереження.
Iдейно-тематичну основу повiстi складають тi проблеми, що їх породила на селi радянська влада. Видана в часи СРСР книжка не могла ставити цi проблеми аж надто загострено, але вiрнiсть правдi життя змусила Є.Шморгуна говорити i про згубнi для природи наслiдки мелiорацiї, i про тривоги, пов'язанi з чорнобильською катастрофою, i про занепад сiл у зв'язку з масовим переїздом молодi в мiста, i про першi симптоми поширення наркоманiї.
Важливим компонентом твору став опис подiй, пов'язаних iз криницею в бережку, яка для Миколи "була чимось незмiнним, сталим, незнищенним, вiчним, як i саме село. Вода з неї досi здається найкращою в свiтi, таку пий i пити хочеться. Та й село без неї не мислиться" (с. 164).
Першi Миколинi дитячi враження теж пов'язанi з кринице: саме бiля неї малим почув вiд поштаря, що надiйшла вiд батька посилка - той був у 44-му мобiлiзований в армiю i працював на Уралi. Скiльки душевної теплоти в розповiдi про те, якi речi були в посилцi i що з ними сталося, як те все вiдображалося на настроях хлопця.
З такою ж увагою до художньої деталi описано повернення батька: "високий дядько з дощаним чемоданом у руцi" привiз "невидане диво - цукерки", "то були подушечки, злиплi, почавленi", "їх смак Микола пам'ятатиме до кiнця своїх днiв", а ще батько привiз "два ножики-складники i бронзовий келишок". Портрет батька доповнено згодом лише одним штрихом: "був товстий i повiльний, дуже багато їв, а вiдро води вiд криницi нiс аж з трьома-чотирма перекурами... Потiм батько став худнути. Худнув i худнув, i зробився таким, як трiска. Зате вже мiг без перекуру принести на коромислi два повнi вiдра води..." (с. 170).
Образи батька, матерi, дядька Матвiя, трактористiв Павла i Геника виписанi небагатослiвно, але так, як i наведених цитатах, яскравi деталi служать важливим засобом iндивiдуалiзацiї, а заодно й типiзацiї образу. Дiд Матвiй "працював усе в кузнi, молота вергав, то незгiрш доброго штангiста викохав м'язи. А ручища - во! I досi - як залiзнi клiщi" (с. 176). Мати любить, щоб "гелготало, кудкудакало, крякало, рохкало, То для неї найкраща музика, коли на подвiр'ї така веремiя" (с. 188). Павло, Миколин ровесник, ще пiдлiтком змайстрував дерев'яного триколiсного велосипеда, згодом вiдремонтував пожмаканого мотоцикла, залишеного ще в вiйну нiмцями, потiм сконструював гарного вiтряка. "З Павла вийшов би непоганий конструктор, талановитий iнженер. Але склалося так, що вчитися не випало, бо треба було в неповнi лiта переходити на свiй хлiб" (с. 210-211).