Др. Микола Марк (Михайловский): другие произведения.

Научная философия (укр.)

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс "Мир боевых искусств. Wuxia" Переводы на Amazon!
Конкурсы романов на Author.Today
Конкурс Наследница на ПродаМан

Устали от серых будней?
[Создай аудиокнигу за 15 минут]
Диктор озвучит книги за 42 рубля
Peклaмa
Оценка: 8.16*5  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    первый в мире учебник с научной философии (украинский язык).


   НАУКОВА ФІЛОСОФІЯ З КУРСОМ КОСМІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.
   SCIENTIFIC  PHILOSOPHY WITH COURSE SPACE PHILOSOPHY.
  
   Д-р МИКОЛА МАРК (МИХАЙЛОВСЬКИЙ).
  
   ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ НОВОЇ НАУКИ, ВИКЛАДЕНІ НА СТОРІНКАХ ПЕРШОГО В СВІТІ НАВЧАЛЬНОГО ПОСІБНИКА З НАУКОВОЇ ФІЛОСОФІЇ.
  
   Видавничі права: No видавництво д-ра Миколи Марка (Михайловського) "МАРКО".
   13983911.
   Міжнародний науковий і мистецький Центр інтелектуального
   розвитку при Центрах ООН. UN 2159024737.
  
   Авторські права: No д-р Михайловський Микола Михайлович.
   ISBN 966-624-047-5 2159024737.
  
   "МАРКО". м.КИЇВ - 2002.
   Друге видання (перше опубліковане 10.12.2000 р.), доповнене (нові розділи 13 - 16) внаслідок написання автором праць " Плагіат з чужо§ істини" (2001 р.), "Критика філософі§" (2002 р.) та "Курс космічно§ філософі§" (2002 р.).
  
   Увага!
   Специфіка запропонованих книг д-ра Миколи Марка (Михайловського) в тім, що він, відповідно до особистого заповіту від 22.06.2001 року, заборонив друкувати всі сво§ праці (а також §хні переклади) після своє§ фізично§ смерті. Заборона поширюється і на все інше пов"язане з іменем та авторством. Заборона не підлягає якому б то не було скасуванню.
   Індивідуальні авторські права поширюються на всю запропоновану наукову філософію та на оприлюднену тут і в підручнику "Курс космічно§ філософі§" (2002рік) інтерпретацію космічно§ філософі§.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Авторські права застережено міжнародним законодавством та чинним законодавством Укра§ни ("Закон про авторське право та суміжні права"), а тому кожне видання, переклад або фрагментарне посилання (цитування), здійснене без письмово§ згоди автора - д-ра Михайловського М.М., тягне за собою відповідальність. Окрім того, друкарські та комп'ютерні відтворення і переклади, на які не дано письмово§ згоди автора, є недостовірними, тобто видуманими, безпідставними ... тощо, а ті особи, які ними користуються - порушниками чинного законодавства.
   Автор ще раніше задекларував права на наукову філософію як науку і на саму назву "наукова філософія".
   Автор також диспонує правами на інтелектуалізм як основну ідеологію класу інтелігенці§ і на науковий підхід у висвітлені класових проблем інтелектуально§ еліти.
   Письмове використання без посилання на автора назв, законів і формул, логічно доведених у даній праці, також не допускається і тягне за собою відповідальність перед Законом.
  
   Зміст:
   1.Аргументація.
   2.Суб"єктивні похідні поняття "істина".
   3.Теорія субстанці§ (сутності):
   а) проблема субстанці§ в філософі§;
   б) інтерпретація субстанці§ теологами;
   в) місце субстанці§ в формулі істини.
   4.Теорія істини.
   5.Парадигми осягнення Абсолютного Розуму.
   6.Матеріальна конгломерація Всесвіту.
   7.Закон гармоні§.
   8.Аспект "інобуття" в бутті.
   9.Фактор руйнаці§.
   10. Дефініція колишнього по відношенню до прийдешнього.
   11.Замкнутий цикл мислення конкретно§ свідомості.
   12.Історичний прогрес.
   13.Космічна ідея космічно§ філософі§.
   14.Наукова база науково§ філософі§.
   15.Критика класично§ філософі§ і самокритика науково§ філософі§.
   16.Релігійний зміст істотного.
   17.Суспільна концепція науково§ філософі§.
   18.Наукові гіпотези філософі§.
  
  
   "ЗАРАДИ ІСТИНИ ТРЕБА МУЖНЬО ПЕРЕСТУПИТИ МЕЖУ, ЯКУ МИ САМІ СОБІ СТВОРИЛИ, ЩОБ ЗАХОВАТИСЯ ВІД ПРОБЛЕМ, І ВСТУПИТИ В НОВУ ДЛЯ НАС ДІЙСНІСТЬ".
   (М. ХАЙДЕГГЕР).
  
   1.АРГУМЕНТАЦІЯ.
  
   Філософія - це мислення, і ось сьогодні людина домислилась до того, що пора вже даній премудрості стати наукою. Чим вона гірша від інших?
   Мислення заради мислення, як такого, є процес в одному керунку - для часткового самоствердження і розвитку мислення (але не більше). Конкретизоване мислення має вирішувати якусь певну задачу і породжується конкретним інтелектом задля ціє§ задачі. Конкретика післі конкретики інколи втрачає сенс - конкретне "вирішення-невирішення" не завжди конкретизується в нове (буває, що нагальність цього не вимагає). Наявне мислення без мети (без "конкретики") застопорюється і безрезультатно функціонує на місці - філософствує, насолоджується "собою-в-собі" та "собою-для-себе".
   Інша справа мислення заради істини і мислення з позиці§ істини.
   Наукова філософія дає такий шанс.
   Людське буття ставить задачі й очікує на відповіді.
   Істина класично§ філософі§, з конкретно§, об"єктивно§, відносно§ ... та ін., постала для науково§ філософі§ в усій сво§й величі, повною силою об"єктивно узагальнилась та беззаперечно абсолютизувалась. Метафізика? Догматизм? Ні! Адже навіть дискусі§ можливі, проте більшою мірою не посередництвом чисто суб"єктивного дискурсу, а в рамках узгоджено§ логіки науково§ філософі§.
   Наука регламентована по факту. Вона є системою понять про явища і закони дійсності. Це особлива сфера цілеспрямовано§ людсько§ діяльності.
   Як філософія дана наука слугує для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, але як наука, філософія має не лише пізнавати закони дійсності в інтересах практики (відображати дійсність в суспільній свідомості), але й більше - по-науковому виважено, уяснивши істину, скеровувати людство в гармонію Всесвіту.
   Дана філософія є наукою наук, адже, окрім того, що вона дає можливість уяснити Істину, вона ще й наділена першою якістю всесвітньо§ свідомості - всеохватним творчим (і логічним) пізнанням.
   Знаючи, що наукове пізнання світу суттєво відрізняється від інших форм відображення дійсності, наукова філософія, базуючись на діалектиці, також використовує особливі методи - спостереження, індукцію та дедукцію, аналогію, формалізацію, математизацію ... тощо. Над усім цим постає логічне мислення і окрему нішу займає творча інту§ція. Часто використовуються часткові методи, пов"язані з конкретними узагальненнями науково§ філософі§ - теорі§ субстанці§, теорі§ істини, закону гармоні§ ... і т.д., і що не менш важливо, а швидше навпаки - теологічного підходу в осягненні Абсолютного Розуму.
   Сучасна наукова філософія виступає важливим компонентом науково-технологічного прогресу, деякою мірою його рушійною силою, адже саме для ціє§ науки характерні випереджаючі темпи розвитку порівняно з розвитком техніки і виробництва. У зв"язку з цим важливого значення набувають проблеми §§ організаці§ й управління розвитком. Поза суспільством наукова філософія не може існувати. Пов'язуючи дійсність з аспектом гармоні§, виводячи абсолют Істини саме з "абсолюту гармоні§" та з само§ себе, ставлячи Істину над суєтою, не слід забувати найголовніше - достовірність науки постає з §§ наближення до істини. Взаємодія "суб"єкт-об"єкт" для науково§ філософі§ апостеріорно якоюсь мірою в полеміці, а якоюсь - в уяснені. Це вимога не об"єкту пізнання, це стабільна позиція абсолютного, вічного, всюдисущого і всеохватного. По-іншому не можливо. Інше існує для філософі§ як простого розумовиведення мислення, інше породжене людською суєтою, інше ставить сво§ хапливі вимоги й вимагає тако§ ж відповіді, натомість уяснена в абсолюті Істина зміцнює позицію людського інтелекту.
   Віковічна взаємодія науки й релігі§ визначається науковою філософією за факт. Трансцендентне розширює можливості суб'єкта. Ціле уяснюється цілком та аргументовано і істина ставить саме такі вимоги. В пізнанні по деталях, конкретно й частково, губиться суть одкровення, більше того, адже змізернюється значущість великого й досконалого.
   Завдяки своєму бутті Всесвіт і Бог пізнаваємі. Істину не можливо пізнати повністю, вона не об'єкт (як, наприклад, Всесвіт у сво§й абсолютній цілісності), вона - поєднання, вона - істина де-факто, й умови поставила вона. Через певну спорідненість з об"єктом пізнання, посередництвом достовірного, вірогідного та ймовірного, Істина дозволяє наблизитись до себе, але межа між "суб"єкт-об"єкт" не зітреться ніколи. Шлях пізнання нескінченний і зовсім не парадокс, а дійсність, що самозаспокоєна суспільна свідомість починає старіти належно не задіюючи суттєвого з ціє§ аксіоми.
   Наукова філософія постала на здобутках усіх без винятку суспільних наук. Вона поєднала досягнення людсько§ думки. Історія становлення науково§ філософі§ є ходом боротьби ідей за утвердження найголовнішого - остаточно§ перемоги розуму над спричиненою вадами людського співіснування побічною недосконалістю.
   Мораль визначається генетично закріпленим категоричним імперативом. Без не§ неможливе вкорінення віри, без яко§, в свою чергу, не постало б повноцінне людське суспільство.
   Коли призначення класично§ філософі§ - "бути в "опозиці§" до емпірично§ соціально§ дійсності, бачити недосконалість світу повсякденно§ реальності, суспільних відносин, руйнувати усталені стереотипи, шукати шляхи гармонізаці§ людини і навколишнього світу" ( Надольний І.Ф., Андрушенко В.П., Бойченко І.В., Розумний В.П. та ін., "Філософія", К.,- 1999, "Вікар"), то суттєвіша позиція науково§ філософі§, яка базується виключно не на цьому, ні в кого не викликала і, мабуть, не викличе заперечень. Інша справа альтернативні точки зору - в рамках науки вони допустимі. Вони просто необхідні. В своєму поступі наукова філософія від цього тільки виграє. Наприклад, роль провіденціалізму може суб'єктивно збільшуватись або зменшуватись, але наукова філософія зробила б помилку, якби допустила його повне нівелювання та забуття. Це ж стосовно чистого матеріалізму. Такий підхід має бути і в майбутньому до всього нового, необхідного та породженого бурхливим людським співіснуванням. Наукова філософія - це немов інтелектуальна губка, яка вбирає в себе все породжене розумом, фільтрує, розставляє на відповідні ніші та визначає внесок того чи іншого у наближені до істини. Догматики помиляться - ця філософія не є тією інстанцією, до яко§ слід звертатися за ярликом на достовірність (інтелектуальну індульгенцію вона також не має права давати), проте безпідставність в мисленні від наукового підходу вона здатна відрізнити. Нове від старого тим більше (про необхідне й мови немає).
   Толерантність не виключає правду. Ця ж таки терпимість не підмінює мужність. Окультизм, демагогія, брехня, антинаука та антирелігія повинні викриватись. Як, ким і коли - це вимоги часу.
   Наука для науки не існує. Жодна з наук не постає лише для примітивного "обслуговування" істини. Наука є для задоволення свідомості і коли істина в тому, що істина є, то суть будь-яко§ науки в свідомому розумінні об"єктивного.
   Філософі§, як сфері духовно§ свободи, притаманне розма§ття підходів, методологій, теоретичних побудов, але плюралізм не може знищити основу науково§ філософі§ - Абсолютну Істину.
   "... всяка система філософі§ є філософією своє§ епохи, вона може задовольнити ті інтереси, які відповідають цій епосі" ( Г.Гегель), тому в даній праці чиста філософія є індивідуальною надбудовою до бази у вигляді науки - науково§ філософі§. Що означає - за незмінності основи може бути дещо відмінне наповнення. Наразі отримали авторську інтерпретацію філософських інтелектуалізмів та концепцій.
   За суб'єктивізму "хибне" й "істинне" виключається, адже існує й інше - ймовірне, вірогідне, достовірне ..., навіть допустиме. Окрім того - парадигми, маргінес, ремарки, альтернативне "від і до" ... (все тяжко пригадати). Раз мислення, то в повному обсязі, і той (та), хто стверджує: "Не вірно!", сміється з себе, адже абсурд також аргументується свідомістю.
   Наукова філософія не може базуватись на якійсь конкретній ідеологі§. Вона не служить для задоволення амбіцій того чи іншого класу і не придатна для використання однією нацією.
   Принцип демократичного централізму є саме тим принципом, який поклався в основу побудови дано§ науки.
   Справжня систематизована наука повинна мати сво§ витоки, історію, сво§х вчених і винятків з цього правила немає. Частково предтечею для виокремлення науково§ філософі§ стали праці "Теорія істини" та "Головоломка мислення", а частково праці та висловлювання провідних філософів світу. Аргументація досить поважна і перед тим як сказати: "Ні!" слід не тільки добре подумати, а й справедливо оцінити свій авторитет та особистий внесок.
   Наукова філософія - це осягнене людським інтелектом істинне Всезагальне Буття всього сущого.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "А йдемо куди - знаємо: по землі на гори і в луку моря ... Правда така, що ми Дожбожі внуки по уму, а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо з богами воєдино...
   Маємо істинну віру, що не потребує людсько§ жертви" ("Велесова книга", 4 - 9 ст.,К.,- 1994, стор. 26, 14, 39).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   МММ Мораль Знаючи
   2. СУБ"ЄКТИВНІ ПОХІДНІ ПОНЯТТЯ ІСТИНИ.
  
   Для класично§ філософі§ критерієм істини є мірило достовірності людських знань, §хньо§ відповідності об'єктивній дійсності. Тому в наукову філософію введені оперативні поняття "ймовірність, вірогідність, достовірність". Перші два відносяться до припущень і не вимагають всебічного наукового обґрунтування, тоді як достовірність має обов'язково виходити з глибокого логічного мислення та пройти апробацію відповідними науковими методами й ствердитись у часі.
   Після того, як людина набула відповідних знань у певній науці, вона може творчо розробляти дану тематику й володіє правом висунути припущення. Ймовірність переходить у вірогідність після повного опрацювання (альтернативні варіанти, алогізми, патологія, ненормативність, дисфункція, випадковість ... і т.д.).
   Альтернатива постає з антитези або з рецензій фахівців. Завжди викликає сумнів компетентність за упередженого чи догідливо-схвального підходу. Вірогідність набуває характерних рис при синтезі посталого з ймовірного припущення.
   Вірогідним є навіть те, яке не піддається експериментуванню і не має підтвердження на практиці. Інша справа достовірне. Для науково§ філософі§ таким є, наприклад, суспільний лад соціалізму. Він відбувся, не витримав життєвого відбору, і те, що ми називаємо соціалізмом (за фактично§ диктатури "псевдопролетарів" (бюрократично§ номенклатури), достатньо§ соціально§ захищеності громадян держави, специфічних законів, командного врегулювання економіки, відсутності свободи слова, творчо§ безініціативності в суспільних науках ... тощо) повинне називатись достовірним. Тобто - соціалізм у теорі§ Маркса-Енгельса є припущенням, а пережитий нами на практиці став достовірністю, що означає - назване теоретиками не співпало з практикою (однак воно категорично не є хибним) і тому теоретичний соціалізм залишився вірогідністю, а практичний - достовірністю.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Що ясне і виразне, те істинне. (Р.Декарт).
   Практичний розум більш успішно вирішує проблеми, ніж теоретичний.
   (Й.Г.Фіхте).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Істина тут відсутня, так як справа лише в назві, в суб"єктивному
   трактуванні, а істина є іншою і вона володіє сво§м критерієм. Чи може в даному випадку вірогідне стати достовірним? Може! Але, якщо не за умови зміни назви та викриття привласненого, то вже точно пройшовши випробування часом і ствердження на практиці. Це, звичайно, словоблудство, а суть все-таки в тому, що назві має відповідати практичне досягнення і коли практик В.Ульянов-Ленін, розвиваючи по-своєму марксизм, створив свій соціалізм, Й.Сталін його "доопрацював", а Л.Брежнєв "збагатив", то чому нащадки постсоціалістичного ладу мають називати такий соціалізм саме соціалізмом, а не чимось іншим? Існує авторське право і воно наполягає, що соціалізм у розумінні Маркса-Енгельса має бути "таким-то й таким", а все споріднено-відмінне є збоченням, дрібнономенклатурним пристосуванням, отже, соціалізм "від решти" не є ним у трактуванні засновників теорі§ (аналогія - дана наукова філософія може саме такою для когось нею не бути), проте втрутилось інше і завдяки практиці одне стало достовірним, друге - вірогідним. Час може зробити друге також достовірним, але сьогодні наукова філософія аналізує вірогідний соціалізм Маркса-Енгельса та достовірний Леніна-Сталіна-Брежнєва. Перебудова М.Горбачова, як і "культурна революція" прихильників Мао Цзедуна, суспільний "кубізм" Фіделя Кастро та привнесене в Північній Коре§, також є достовірним суспільним експериментаторством.
   Слід зауважити, що практика не є єдиносправедливим критерієм у суб"єктивному формуванні достовірного і там, де цього не потрібно, достовірне стверджується у свідомості хоча й своєрідно, але керуючись характерними принципами.
   Достовірність є конкретною.
   Проблема достовірного - це проблема відповідності змісту людських знань змістові об"єкта пізнання. Якщо зміст об"єкта пізнання адекватно відображається суб"єктом пізнання, то ми маємо ситуацію пізнання достовірного. Якщо такого відображення немає, то ми маємо ситуацію омани. У філософі§ такий підхід характерний для класично§ концепці§ істини, основні положення яко§ були сформовані ще Платоном та Арістотелем. Важливим поняттям ціє§ концепці§ є поняття дійсності або реальності.
   В сучасній теорі§ пізнання є ще когерентна (можливість адекватного відображення в знаннях зовнішнього світу) та практична (істина - це тільки те, що корисно для дій людей) концепці§.
   Для науково§ філософі§ сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв"язок понять: "абсолютна достовірність", "об"єктивна достовірність", "конкретна достовірність", "вірогідність", "ймовірність", "заблудження".
   Об"єктивна достовірність визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб"єкта, ні від людини, ні від людства.
   Достовірність - це теоретична форма розв"язання суперечності між суб"єктом та об"єктом у процесі пізнання. Будучи результатом суб"єктивно§ діяльності людини, достовірність у той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб"єкта.
   Відносна достовірність у філософі§ - це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає §й всебічно вичерпного образу, а тому для науково§ філософі§ доцільніше застосовувати термін "вірогідність". Вірогідність включає такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. У тій мірі, в якій картина світу визначається не волею і бажанням суб"єкта, а реальним становищем речей, вона переходить в об"єктивну достовірність.
   В контексті науково§ філософі§, для діалектико-матеріалістично§ гносеологі§ не існує неперехідно§ межі між вірогідністю та абсолютною достовірністю.
   Абсолютна достовірність - це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики.
   Об"єктивна достовірність неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавально§ та практично§ діяльності суб"єкта.
   Для класично§ філософі§ абсолютне та відносне - це два необхідних моменти об"єктивно§ достовірності і абсолютна достовірність дається людині лише через відносні достовірності, які перебувають у безкінечному процесі постійного розвитку, натомість наукова філософія має сенс наполягати, що так звані "відносні достовірності" формуються з вірогідностей та ймовірностей, тобто, перш за все, з припущень.
   На кожному етапі пізнання ми маємо справу спочатку з вірогідним, обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість, одержувати досконаліші знання, свідчить про принципову можливість, рухаючись до об"єктивно§ достовірності, досягати одночасно і абсолютно§ достовірності, а відтак - свідомо наближатись до уяснено§ істини.
   Людське пізнання ніколи не зможе дати вичерпно-адекватну характеристику сутності безкінечного за своєю природою матеріального і духовного світу, тому наукова філософія, щоб стовідсотково презентувати закони науки, активно використовує суб"єктивні похідні істини.
   Кожна об"єктивна достовірність є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до конкретних умов, перехід яких часто перетворює достовірність в §§ протилежність - у оману (заблудження). Об"єктивна достовірність, таким чином, є діалектичною єдністю абсолютного і відносно вірогідного, а абсолютизація одного з цих моментів перетворює достовірність в заблудження. Тому необхідною, суттєвою ознакою об"єктивно§ достовірності є §§ конкретність.
   Одним із основних принципів гносеологі§ є принцип конкретності достовірного, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об"єктивною достовірністю. Вимога конкретності достовірного означає, що об"єкт слід розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв"язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається. Незнання цих меж або ігнорування §х перетворює наші знання з достовірного в заблудження, яке, слід підкреслити, є таким лише в певних межах.
   Заблудження - це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку суб"єкта та його місцем у суспільстві. Заблудження - це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб"єкта. Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики.
   У реальному процесі пізнання заблудження, як і достовірність, є його закономірним результатом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу полярних протилежностей - достовірність та заблудження. Звідси стає зрозумілим чому наукова філософія різко відмежувала уяснену істину від ходу пізнання. Абсолютну Істину не можливо пізнавати (вивчати, порівнювати ... абощо), в Абсолютній Істині не можливо блудити, §§, як таку, можна лише уяснити в цілості. Це положення категорично суперечить положенню матеріалістично§ гносеологі§ про практику як критерій істини, навіть в тій його частині, де в сво§й критеріальній функці§ вона є діалектичною єдністю абсолютного та відносного. Заразом з тим дане положення наближає наукову філософію до теологі§, тому що на думку релігійних філософів відмінність філософі§ від теологі§ полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму.
   Наукова філософія взяла за основу єдину істину і критерієм §§ пізнання є сама істина. І якщо: "Істина - це Всесвіт, - це Бог", то лише Всесвіт і Бог у своєму бутті є пізнаваємі, проте пізнаваємі не через "істина - заблудження", а суто посередництвом "достовірність (вірогідність - ймовірність) - заблудження".
   Коли достовірність є абсолютною, об"єктивною, відносною і конкретною, то вірогідність не може бути абсолютною та об"єктивною, так точнісінько як ймовірність, яка є завжди конкретною та відносною (тому вони і належать до припущень).
   Суб"єктивне мислення об"єкту Всесвіту (людини) не може пізнавати істину з критерія само§ істини. В своєму "інобутті" воно не володіє повною об"єктивністю. Навіть як достовірне воно не втискується в поняття сталого, всюдисущого, всесвітнього. Гіпотетично узагальнене до величі свідомості з формули істини (компонент субстанці§) воно немає тако§ можливості. Являти собою істину в останній інстанці§ жодна людина немає права. Це прерогатива Бога (як Абсолютного Розуму, як Абсолютно§ Істини) та Всесвіту (як Абсолютно§ Істини).
   Поставити себе на місце Бога (або на місце абсолютизованого в гармоні§ Всесвіту) людина навіть під час найсміливіших фантазій не здатна (хіба що психічнохвора), але оцінювати суть за критеріями "істинне - хибне" для не§ підвладно. Доказом цього (і не лише) є наукова філософія.
   Те, що для людини в дану миттєвість є достовірним, може в дійсності таким не бути, а тому категорично наполягати на істинності того чи іншого (в суб"єктивному підході), було б для науково§ філософі§ не те що помилковим, а просто згубним і привело б науку до філософствуючо§ містики.
   Абсолютна Істина немов надала людині для користування суб"єктивні похідні - достовірність, вірогідність, ймовірність; а право на істинність залишила за собою навічно.
   Якими б факторами та засобами інтелектуально§ пізнавально§ діяльності не володіла людина, вона ніколи не явить повну істину з притаманними §й характеристиками.
  
   3. ТЕОРІЯ СУБСТАНЦІЇ (СУТНОСТІ).
  
   а) проблема субстанці§ в філософі§.
  
   Буття піддається до осмислення в загальнофілософських (метафізичних) засадах і доказом цього є поняття субстанці§ як сутності буття.
   "Субстанція - це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К.,- 1999, "Вікар", стор.75). "Субстанція (лат. substantia - сутність) - філософська категорія, для позначення кінцево§ основи всіє§ різноманітності явищ природи та історі§ ... В історі§ філософі§ категорія субстанці§ посіла одне з центральних місць, набуваючи ідеалістичного або метафізичного тлумачення." ("Філософський словник", К.,- 1986, стор. 672).
   З певною часткою ймовірного можна вважати, що перехід від міфологічного мислення до філософського здійснили Анахарсіс (638-559 р.р. до н.е.) та Фалес (624-547 р.р. до н.е.). За першооснову всього живого вони ставили воду. Без води організми висихають і гинуть і тільки вода має всі умови для розвитку природніх складників, а тому ці основоположники філософі§ відводять хімічній сполуці водню й кисню главенствуючу роль. Все походить із води, наголошує Фалес, все і складається з не§. Анаксімандр (610-546 р.р. до н.е.) з ними не погоджується і вводить поняття апейрона - невидимого, невизначеного, але реально існуючого явища. Від нього, мовляв, походять всі форми матері§. Природа, пише він ("Про природу"), виникає в процесі безконечного руху, зіткнення суперечностей. Анаксімен (585-525 р.р. до н.е.) трактує філософські узагальнення свого вчителя Анаксімандра дещо по-своєму і вбачає першоречовину всього сущого в чомусь вагомому, відчутному, конкретному. Таким виявилось повітря, яке, то згущаючись, то розріджуючись, породжує зміни у всьому.
   Пізніші мислителі (Ксенофан, Перменід, Зенон) або розглядають єдність буття як щось таке, що не може бути змінним ні в реальному чуттєвому світі, ні в мисленні, або, проголосивши першоречовину основою всього сущого (представники іонійського осередку філософі§), зводять єдність буття до води, апейрону, повітря, вогню і наполягають на русі як атрибуті буття. Незначно пізніше Емпедокл (490-430 р.р. до н.е.) прийшов до висновку, що якщо брати за першоречовину якийсь один елемент (воду, вогонь і т.д.), то дійсно буття є чимось одним сталим з певними модифікаціями і відійшовши від абсолютизаці§ монічного тлумачення світу через призму одніє§ першоречовини, пропонує виходити з сукупності чотирьох елементів: води, повітря, вогню і землі. Емпедокл вважає, що органічний світ, від самозародження найпростіших форм і до людини, пройшов шлях еволюці§ і що після цього процесу збереглися найбільш витривалі види. Доказом цього, на думку мислителя, є доцільність будови §хнього тіла.
   Філософи Левкіпп, Демокріт, Епікур по праву вважаються зачинателями атомістичного вчення і §хній внесок у зародження матеріалізму беззаперечний. Основними положеннями §хнього вчення є слідуюче:
  -- вся природа складається з атомів;
  -- атоми мають кількісні властивості за відсутності якісних;
  -- атоми відрізняються один від одного формою, порядком, розташуванням;
  -- рух є необхідною властивістю атомів;
  -- і атоми, і порожнеча в якій вони рухаються, є матеріальною.
   Епікур проголошував людину вільною і відводив місце богам в належних §м позасвітах, з яких неможливо втручатись в життя людей.
   Протагора (481-411 р.р. до н.е.) та його учнів Ксенядеса й Евтидема ще за іхнього життя відносили до софістів, а §хні погляди називали софістикою, що ототожнювалось з свідомим перекрученням істини.
   Софісти справді ставлять проблему істини на чільне місце, намагаються §§ віднайти, і істиними знаннями для них є постале шляхом відчуттів та отримане шляхом узгодження. Вони наполягають на твердженні, що немає одніє§ загально§ істини (кожен має щось своє) і що істина одніє§ людини суттєвіша істини іншо§ людини, але при умові §§ вагоміших результатів у пізнавальному процесі та практичній діяльності.
   Проти тако§ явно релятивістсько§ позиці§ в царині пізнавальних можливостей людини і навіть фактичного заперечення софістами цих можливостей, виступав один із найвидатніших мислителів Стародавньо§ Греці§ Сократ (469-399 р.р. до н.е.), який був переконаний, що кожна людина може мати свою думку, але це не означає відсутність загально§ істини, яка виражає зміст думок широкого загалу. Сократизм у ті часи розглядався як крайній моралізм, поєднаний з крайнім інтелектуалізмом, тоді як вчення послідовників Сократа Платона (427-347 р.р. до н.е.) та Арістотеля (384-322 р.р. до н.е.) вишуканіше задовільняли вимоги мешканців Стародавньо§ Греці§ і вражали §х своєю пізнавальною всеохопленістю. В діалозі "Держава" Платон доводить, що наше життя - це відображення іде§ і виходячи з цього існує два буття: буття, пізнаване відчуттями, і буття, пізнаване через поняття, - змінне і незмінне, реальне і ідеальне, речі і іде§; існуюче ідеальне буття є первинним по відношенню до матеріального буття, а існуюча душа незалежна від тіла (тіло від душі залежить повністю). Арістотель першим визначив суспільну сутність людини, зазначивши, що §§ творить не природа, а суспільство, хоч останнє - це і є люди.
   Уже за нашо§ ери християнства Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354-450 р.р. н.е.), в руслі неоплатонізму наполягає на необхідності самозаглиблення і як аргумент висуває доказ, що воно приводить до тіє§ істини, яка є в душі, а вже душа безпосередньо приводить людину до Бога. Абсолютно досконалим, на його думку, є Бог і він не тільки створив світ, але творить його безперервно (згідно з пізнішим християнським вченням Бог є буття абсолютне і аж ніяк не відносне).
   Якщо спочатку субстанцію розуміли як речовину, з яко§ складаються всі предмети, то пізніше - як особливе найменування Бога, що призводило до дуалізму душі й тіла.
   Яскравий представник філософі§ раціоналізму Нового часу Р. Декарт (1596-1650), виходячи з традиційного розуміння субстанці§, визначає §§ як "річ, яка існує так, що не потребує для свого існування нічого, крім само§ себе" і переконує у наявності двох незалежних субстанцій - духовно§ і тілесно§. Тим самим він роз"єднує єдину субстанцію на складники: природу (матерію), способом буття яко§ є механічний рух, а атрибутом - протяжність та мислення, і особливу (духовну) - мислення (в цьому суть дуалізму Р. Декарта). Матерія мислити не може, проте мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже,- вважає Р.Декарт - є необхідні підстави для існування відповідно§ субстанці§. Тварину він різко відмежовує від людини і надає §й лише одну субстанцію - тілесну. Це пояснювалось Волею Божою, але як в одній людині можуть існувати дві незалежні субстанці§ Р.Декарт не обгрунтовує. Він сумнівається в істинності буття зовнішнього світу і не має ніякого сумніву в тому, що мислить про нього. Цим самим доводить ніби основу знання слід шукати не в зовнішньому світі, а в людині, не в об"єкті, а в суб"єкті, не в матері§, а в свідомості.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "В підході до проблеми субстанці§ філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістично§ фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеалістично§ психологі§ як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв"язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх §§ законів" (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К.,- 1999, "Вікар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Виходячи з тогочасно§ схильності вчених до математики і механіки,
   Р.Декарт був переконаний, що в основі пізнання має бути математика (саме вона розкриває кількісну характеристику речей і явищ, тому стає зрозумілим рух, а також простір, форма і т.д.), а довколишня природа є гармонійним механізмом, вся якісна багатоманітність якого зводиться до кількісно визначених механічних відношень; звідси всі закономірності - до законів механіки.
   Погляди Р. Декарта відносяться до раціоналізму тому, що він розум (лат. - ratio) ставить на перше місце і вважає його основою пізнання й діяльності людини. Виключно завдяки розумові людина здатна з"ясовувати сутність речей і феноменів оточуючого світу, тільки через нього вона може аналізувати й робити узагальнення. Натомість відчуття мають значення в безпосередньому, буденному житті людини і мало придатні в теоретичному пізнанні. Їх роль обмежується функцією сигналізатора, придатного або шкідливого для життя. В розумі, вважає Р. Декарт, не може бути нічого темного і неясного, воно може бути тільки у відчуттях.
   Як раціоналістичну тенденцію, так і дослідження субстанці§ у філософі§ після Р. Декарта продовжив нідерландський мислитель Барух Спіноза (1632-1677). Завдяки розуму, пише він, ми осягаємо дійсність, вдосконалюємо себе, визначаємо рівень сво§х можливостей, встановлюємо межі людсько§ свободи. Інтелектуальне знання, очищене від емоцій, сто§ть незрівнянно вище чуттєвого, яке взагалі недосконале, про що свідчить його аморфна фіксація в результатах пізнавального процесу.
   Б.Спіноза подолав дуалістичні уявлення про протяжну й мислячу субстанцію і оголосив протяжність і мислення атрибутами єдино§ субстанці§, яку він розглядає як причину само§ себе. В своєму визначені природи як єдино§ основи або субстанці§, вічне буття яко§ витікає з §§ сутності, Б.Спіноза повністю відкидає питання про виникнення природи і тим самим питання про Бога як §§ творця. Природу він називає Богом, а Бога - природою. Розуміти річ, відповідно до поглядів Б.Спінози, - значить бачити за §§ індивідуальністю універсальний елемент, йти від модуса до субстанці§. Розум намагається осягнути в природі внутрішню гармонію причин і наслідків. Ця гармонія осягаєма коли розум, не заспоко§вшись на безпосередньому спогляданні, виходить з усіє§ сукупності вражень. Необхідність причин і наслідків - ось єдиний принцип світового порядку. "Істинна ідея має бути погоджена з сво§м об"єктом" (Б.Спіноза).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Субстанція, на думку Б.Спінози, єдина, вона є Богом, що співпадає
   з Природою,а атрибутами §§ є протяжність та мислення. Субстанція - це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створено§. Бог - це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною само§ себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанці§-природи самопричинність (causa sui), Б.Спіноза на цій основі виводить усі інші §§ властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких безкінечна кількість, але ми самоочевидно знаємо два - протяжність і мислення. Крім атрибутів субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування ... Основними модусами субстанці§ є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу". (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К.,- 1999, "Вікар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   В підході Б.Спінози і субстанція, і §§ атрибути є природою творчою, продуктивною, а модуси - природою створеною. Перша є причиною окремих речей, джерелом безкінечно§ ді§ і творчості, виражає єдність речей; друга - джерелом багатоманітності. Що характерно - єдність і багатоманітність постають постійними характеристиками єдино§ природи - субстанці§, тотожно§ Богові. Людина - це частина творчо§ природи. У природі все розставлено по відповідних місцях, все взаємозалежно та підпорядковано необхідності внаслідок того, що єдина природа є причиною само§ себе. Б.Спіноза переконаний у повній відсутності випадковостей, свідомо схиляється до фаталізму і намагається хоча б трішки пом"якшити свій фаталізм об"ємним вченням про свободу.
   Свобода - це пізнана необхідність. Пізніше це положення нідерландського мислителя було розвинене і конкретизоване Г.Гегелем, далі - у марксизмі, і по-своєму доповнене в наші дні екзистенціалізмом. Свободу Б.Спіноза розуміє як дію лише за необхідністю власно§ природи, без будь-якого зовнішнього примусу. Свобода протиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною.
   Доволі таки суттєво, що у Б.Спінози відмічається своєрідна взаємозалежність між природою (Богом) і людиною на підставі свободи. Це проявляється в тому, що природа в цілому як субстанція співрівна Богу, як причина само§ себе (causa sui) є свободою, а людина лише в тому випадку має свободу, коли діє за необхідністю своє§ власно§ природи, без примусу, коли навчається підкоряти сво§ пристрасті розуму, і якщо свобода збігається з пізнанням необхідного в сво§й природі, то для цього необхідно пізнати свою природу, в наслідку - тільки вільна природа (Бог) може зробити вільною ту людину, яка усвідомлює свою свободу і свободу природи (Бога) і це ще не все, так як по-іншому це означає, що тільки через пізнання само§ себе і природи людина по-справжньому стає вільною.
   Якщо за об"єкт істинно§ іде§ вважати природу (Бога), то згідно з вченням Б.Спінози, істиною є саме природа (Бог) і задача людини, посередництвом пізнання необхідності, найближче наблизитись до об"єкта пізнання. Розуміючи субстанцію як єдність, Б.Спіноза фактично вийшов на абсолют гармонійного Всесвіту і, поєднавши цей абсолют з абсолютом Бога, був близький до поняття істини всього сущого. Далась взнаки відсутність вчення про діалектику, невизначенність тодішніх матеріалістичних уявлень, теологічна творча малокомпетентність ... тощо. При наявності цього всього і за умови вірного теоретичного підходу, ще тоді - у 17 столітті, Б.Спіноза зміг би вивести основи теорі§ істини і впритул підійти до побудови науково§ філософі§. Шкода, що в питанні дослідження субстанці§ послідовники Б.Спінози пішли дещо іншим шляхом.
   Наукова філософія запізнилась у прогресивному аспекті своє§ появи десь так років на триста, адже передбачаючи закон єдності та боротьби протилежностей, Б.Спіноза гіпотетично володів можливістю (поєднавши в бутті матерію і свідомість) вивести формулу істини і плюралістична концепція субстанці§, розкрита в працях "Міркування про метафізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1710), "Монадологія" (1714), відомим німецьким вченим-енциклопедистом Готфрідом Лейбніцем, ніколи б суттєво до уваги не взялась.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Лейбніціанство, заперечуючи картезіанське (Р. Декарта. Авт.) та спінозистське розуміння субстанці§, намагалося максимально поєднати поняття субстанціональності з світом одиничного і конкретного. Це поняття включає в себе нескінченне багатство відношень до інших речей, що тлумачилися в лейбніціанстві як індивідуальні субстанці§ і дістали назву монад. Число монад нескінченне, всі вони активні. В цьому виявилась діалектика Л., яку В.І.Ленін характеризував як дуже глибоку, "незважаючи на ідеалізм і попівщину" (Повне зібр. тв., т.29, с.66). Ідеалістичним є положення про те, що монади, хоч і не взаємодіють фізично, все ж утворюють єдиний світ, розвиток і рух якого регулюються верховною монадою (богом)." ("Філософський словник", К., - 1986, стор. 325).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Продовжуючи раціоналістичну лінію, Г. Лейбніц заперечує значення
   чуттєвого пізнання і дійшов до висновку, що людина є поєднанням монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам, аперцепціям, рефлексі§. Поєднання монад з матерією не є випадковим, це результат передбачено§ Богом гармоні§. "Нищим" монадам притаманні лише смутні уявлення (в такому стані знаходиться неорганічний світ і рослинне царство); у тварин уявлення досягають ступення відчутів, а в людини - ясного усвідомлення, тобто розуму. Г. Лейбніц, виходячи з слів В.І.Леніна, "через теологію підходив до принципа нерозривного (і універсального, абсолютного) зв"язку матері§ і руху" (Соч., т. 38, стор. 377), тобто не відхиляв, а навпаки, - обгрунтовував зв"язок духу, матері§ і руху. Він першим у філософі§ спробував подолати механіцизм, застосовував принцип універсальності розвитку та саморозвитку, діяльності й внутрішньо§ активності, універсального взаємозв"язку, поєднав живу та неживу природу, тілесне й духовне, минуле й майбутнє. Через розрізнення істин факту (результат чуттєвого досвіду) та істин розуму (справедливі до всіх без виключення монад, незалежні від обставин чуттєвого життя та, маючи інту§тивно-дедуктивний характер, розкривають необхідне й суттєве), Г. Лейбніц вийшов на обгрунтування наперед задано§ Богом гармоні§, яка з"явилась з поєднано§, завдяки істинам факту та істинам розуму (посередництвом раціонально-інту§тивного й емпірічно-чуттєвого пізнання), органічно§ цілосності. На відміну від Р. Декарта і Б.Спінози, які взагалі мало уваги звертали на чуттєве пізнання, Г. Лейбніц прийшов до висновку, що воно малопридатне у пізнанні в автономному його значені, але саме відчуття є стимулятором розвитку здібностей.
   Роздрібнивши спінозову субстанцію на ефемерний монадизм, Г. Лейбніц відійшов від Істини в §§ абсолюті й заглибився у конкретне, яке все-таки спробував об"єднати у суцільне завдяки гармоні§, що фактично унеможливилось розумінням матері§ як "всередині себе діючо§ сили" та виключним концептуалізмом монадологі§. Імману§л Кант (1724-1804) пішов ще далі сво§м відокремленим шляхом і почав вважати субстанцію найважливішою логічною категорією, апріорною формою мислення, яка здійснює синтез явищ, даних у досвіді.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "І. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до
   суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі запитання: "Що я можу знати?", "Що я маю зробити?", "Чого я можу сподіватись?" ... Таку місію може виконати лише трансцендентна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К., - 1999, "Вікар", стор. 93).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Під час найбільш продуктивного "критичного періоду" своє§ творчості
   І.Кант пише філософські праці, які стали подією в історі§ людсько§ культури: "Критика чистого розуму" (1781), "Критика практичного розуму" (1788), "Критика здатності суджень" (1790). У цих працях доводиться, що в науках, які мають достовірні знання (математика і природознавство), джерелом §х всезагальності не може бути досвід чи розум, а виключно незалежні від досвіду апріорні чуттєві і розсудкові форми мислення. І.Кант критично розглядає межі раціонального пізнання, його можливості і заключає, що ці можливості обмежені. Підстави заключень суттєві - існують "речі в собі", тобто те, що нам належить пізнати, і "речі для нас" - те, що ми вже пізнали. Ми пізнаємо світ не так, як він є в дійсності, а тільки так, як він нам здається. Те, що ми вважаємо законами природи, в дійсності лише зв"язок, привнесений розумом у світ явищ, тобто наш розум приписує закони природі. Пізнання "речей в собі" для нас недосяжно - ми наближаємось до суті в той час, коли вона віддаляється від нас. Скільки б ми не пізнавали об"єкт, в ньому завжди залишається щось непізнаним, що не може бути визначене ні досвідно-чуттєво, ні раціонально. Таким чином, у І.Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людсько§ свідомості. Цей останній І.Кант визначає як трансцендентний світ, а простору і часу, зрозуміло, відводить місце в ідеальному, а не реальному. Безпосередні враження зв"язуються між собою шляхом суджень, в основі яких знаходяться категорі§, поняття. Категорі§ дані людині до всякого досвіду, тобто апріорі. В цьому основа апріоризма І.Канта.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Скільки ми б не пізнавали об"єкт, вважав І.Кант, завжди залишається щось непізнаним, що не може бути визначене ні досвідно-чуттєво, ні раціонально ... Щоб отримати автентичні знання, необхідно синтезувати чуттєве споглядання з категоріями розсудку, тому що чуттєве споглядання, взяте окремо від поняття, - сліпе, а поняття без відчуттів - пусті." (А.Герасимчук, З.Тимошенко, "Курс лекцій з філософі§", К., - 1998, стор. 81).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Особливо§ уваги заслуговує внесок І.Канта в природознавство, адже саме він розробив основи природного походження сонячно§ системи з гігантсько§ газово§ туманості та висунув сміливу ідею розпреділення тварин згідно з порядком §х можливого походження, а також започаткував думку про природне походження людських рас.
  
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Основна риса філософі§ І.Канта - компроміс, примирення матеріалізма з ідеалізмом, намагання об"єднати в одній системі різнорідні, протилежні напрямки. Ця двоякість виразилась у всій світобудові Канта. Так він прагнув примирити науку і релігію і в кінцевому результаті опустився до суб"єктивного ідеалізму." (Спіркін А., "Курс марксистсько§ філософі§", М., - 1963, стор. 46).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   І.Кант проводив аналіз метафізики (онтологі§) в усіх §§ розділах і вважає, що таких розділів, відповідно до трьох основних ідей - душі, Всесвіту, Бога, є три: раціональна психологія, раціональна космологія, раціональна теологія. Душа, на його думку, є мислячою субстанцією, вона проста і незнищенна, не підлягає розкладові, як це має місце в тілесному. Піддаючи все критиці, І.Кант засумнівався в існувані Бога і зауважує, що кожен з доказів буття Господа має сво§ вразливі місця, тому не можна довести, що Бог існує, але в однаковій мірі не можна довести і протилежного.
   В полеміці з І.Кантом народились філософські концепці§ Й.-Г. Фіхте, Ф.В.Шеллінга, Г.Гегеля.
   Трактування основних принципів теорі§ субстанці§, як і логічний аналіз таких проблем, як душа, дух, Бог, у Г. Гегеля (1771-1831) і більш об"єктивне, і більш логічне ніж у І.Канта. Для цього існували відповідні об"єктивні та суб"єктивні причини, основною з яких була історично-наукова специфіка суспільного прогресу.
   Георг Гегель тлумачить категорію субстанці§ як істотний ступінь у розвитку іде§, як основу всякого справжнього розвитку, як начало наукового мислення, що повинне виявляти дифференціацію єдиного у багатоманітне. Він розкриває внутрішню суперечливість субстанці§ як причину необхідного саморуху. Якби не те, що гегелівська субстанція категорично відрізняється від спінозино§, фактично виходить за §§ понятійні рамки, то б значення діалектики Г. Гегеля і його підхід до абсолютного Духу, ще більше б виросло. Проте вийти за межу об"єктивних причин суб"єктивного підходу нікому з людей, навіть найгеніальнішим, не дано і перманентно виходячи з цього - цілком справедливо Г. Гегель вважає, що предмети та явища навколишнього середовища незалежні від нас і що поняття є складником буття і складником мислення. Буття він розглядає як цілісне, перервно-безперервне. Тільки в цілісності буття є абсолютним і тільки розглядаючи його в цілісності можна сказати, що воно є раціональне, логічне. Окремі факти, процеси, явища Г. Гегель не вважає буттям. Поза системою, особливо зазначає Г. Гегель, окремий елемент втрачає ознаку раціонального.
   З даними основами науково§ філософі§ особливо зближує всі теорі§ Георга Гегеля той факт, що повна філософська система цього німецького мислителя побудована на твердженні, відповідно до якого все дійсне (для науково§ філософі§ - достовірне) є результатом розвитку абсолютного начала (для науково§ філософі§ - абсолютного Всесвіту як Істини), яке набирає різних форм свого існування шляхом послідовно прогресуючих рівнів.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Як відбувається перехід від чисто§ логічно§ іде§ до природи, Г. Гегель не пояснює. На його думку, абсолютна ідея зважується вільно відпустити себе із само§ себе в якості природи. Природа, з його точки зору, найбільшою мірою перебуває під владою розсудку і є найбільш зрозумілою йому, вона є царством розсудку." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К.,- 1999, "Вікар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Г. Гегель всебічно сформував основні закони діалектики. Він показав,
   що розвиток ідей відбувається не по замкнутому колу, а поступально, від нищих форм до вищих, що в цьому процесі здійснюється перехід кількісних змін в якісні, що джерелом розвитку є протиріччя. Заакцентувавши увагу на протиріччях, які рухають світом, Г. Гегель узагальнює дійсність під виглядом своєрідного ланцюга діалектичних переходів, а самого себе починає вважати за біографа світового Духу. Всю свою філософію він направив у минуле, бо на його думку, вона не претендувала на передбачення того, що розпочне в майбутньому абсолютний Дух (про ді§ Духу можна взнати лише по факту); і логічно далі - світ є мислячим розумом, розум - душа світу; він розвиває з себе поняття. Свідомість поставлена Г. Гегелем в ряд індивідуального, природного утворення і виведена до масштабів Абсолютного Розуму, до Бога. Предметна реальність розвивається ним лише постільки, поскільки вона стає зовнішньою оболонкою розвитку Духа.
   Г. Гегель вважає мислення первинним стосовно предметів, явищ, процесів і думає, що первинну природу буття слід шукати саме в мисленні. Мислення в його філософській системі постає над буденною суб"єктивною людською діяльністю і стає незалежною від людини об"єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Змістовний підхід до логіки дав йому змогу розглянути логічні форми в процесі §хнього розвитку від абстрактного до конкретного. Якщо логіка у Г. Гегеля - це наука про ідею в собі та для себе, то філософія природи є наукою про ідею в §§ "інобутті", в §§ відчуженому стані.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Класики марксизму-ленінізму піддали гострій та всебічній критиці ідеалізм
   і реакційні моменти в політичних поглядах Гегеля, але разом з тим вони дали виключно високу оцінку багатьом його працям ... Гегель - це вершина буржуазно§ ідеалістично§ думки в області розуміння всезагальних законів дійсності і людського мислення. Після Гегеля буржуазна ідеалістична думка вступила в фазу дегредаці§."(Спіркін А.,"Курс марксистсько§ філософі§",М.,-1963."Соцекгіз", стор. 48).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   В рамках класично§ філософі§ наукова філософія розвивалась найперш в
   узагальненому підході до субстанці§ і якщо основа суб"єктивного трактування субстанці§ була встановлена Б.Спінозою, то заключний момент "субстанційно§ прив"язки" - Істина як Абсолютний Розум і як Всесвіт, був масштабно оприлюднений саме Г. Гегелем. В подальшому поступі суспільства діалектико-матеріалістична філософія відкинула незрозуміле нею і тому так зване "метафізичне тлумачення" субстанці§ як чогось незмінного, абсолютного і перетворила субстанцію суто на матерію, яка постала суб"єктом усіх сво§х змін. Невигідний для К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна один абсолют (позапросторове та позачасове Всезагальне Буття, як сутність Істини, з взаємодією матері§ та свідомості) догідливо метаморфозував в уяві на інший абсолют (матерію) і на сто п"ятдесят років підпорядкував своєму молоху майже всю суспільну свідомість людства.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Взірець діалектико-матеріалістичного вживання категорі§ субстанці§ дав К. Маркс у "Капіталі". Аналізуючи поняття вартості, він показав, що субстанція вартості, яка не залежить від усіх форм §§ вияву, є людська праця. Матеріалістична діалектика не визнає незмінно§ єдино§ першооснови всіх явищ світу. В кожному конкретному випадку теоретичне мислення повинно виявити загальну для досліджуваного кола явищ основу, внутрішня суперечливість яко§ є джерелом розвитку в цій галузі." ("Філософський словник", К., - 1986, стор. 673).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   До появи науково§ філософі§, теорі§ істини, актуалізму та ідеологі§
   "інтелігентного інтелектуалізму", марксизм фактично був єдиною спробою в історі§ людства дати цілісне розуміння об"єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, показати взаємозв"язок матеріального і духовного світів, об"єктивного і суб"єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Причому, - це була спроба пояснити і змінити світ на практиці, відповідно до сформованих цілей та ідеалів водночас.
   Ідеологія "інтелігентного інтелектуалізму" разом з науковою філософією зробили необхідні висновки з уроків минулого і під оновленим кутом зору, в §хньому ракурсі, марксизм окреслився своєрідним збоченням з шляху традиційного просвітництва (мається на увазі повний марксизм з його доважком у вигляді ленінізму та іншими доповненнями). Якщо він і був необхідний для розвитку людства, то не в такій мірі і не з такими кривавими наслідками. З цього всього колишнього для практичного застосування науково§ філософі§ все-таки беззаперечно виграшна позиція в одному - людство на досвіді переконалось в тому, що суспільна теорія при §§ базуванні на знаннях (достовірних-недостовірних - це визначальна, але дещо інша справа) може підпорядкувати своєму впливові значну частину соціуму. З часів філософа Платона людство відновило кредит довіри теоретичним суспільним суб"єктивізмам, а наукова філософія, в свою чергу, зробила необхідні висновки і не претендує на форму насильного (позагармонійного) впровадження. Підстави об"єктивізуватись на достовірність у науково§ філософі§ доволі таки аргументовані.
   Матеріалізм та діалектика дозволили К.Марксу (1818-1883) і Ф.Енгельсу (1820-1895) відкрити феномен повторюваності у суспільних процесах і тим самим довести, що й суспільство, а не тільки природа, розвивається за певними законами, виділити окремі етапи в його розвитку, які були названі суспільно-економічними формаціями, по-новому оцінити роль народних мас та окремих особистостей в історі§, дати своє розуміння причин виникнення і функціонування держави, соціальних класів, §хньо§ боротьби між собою, показати еволюцію сім"§ та ін.
   Ідея знищення приватно§ власності та подолання відчуження проходить
   червоною ниткою через увесь марксизм. Суспільством вільно§ праці, соціально§ рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм. Вказується і соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватно§ до суспільно§ власності. Такою силою у вченні марксизму виступає робітничий клас, пролетаріат.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   " Сьогодні можна сказати, що комуністичний суспільний ідеал так і не знайшов адекватно§ реакці§ на практиці ні за життя фундаторів марксизму, ні після §хньо§ смерті, хоча спроб було немало. Теорія виявилась безсилою матеріалізуватись у реальних суспільних відносинах, а ті форми, в яких вона втілювалась, наприклад у СРСР, Болгарі§, НДР, Угорщині та інших кра§нах, не відповідали §§ основним положенням. Причини цього потребують спеціального і неупередженого аналізу." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К., - 1999, "Вікар", стор. 144).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Виникнення марксизму є закономірним результатом всіє§ попередньо§ історі§. Війни, голодомори, геноциди, безправність, не могли аж ніяк сприяти поступу людства. Багаті не могли безкінця багатіти за рахунок підневільно§ праці бідних. Експлуатація одніє§ людини іншою дійшла апогею під час Першо§ світово§ війни. Майстерність, з якою В.І.Ленін (1870-1924) направив перебіг суспільних відносин у вигідне для себе і сво§х однодумців русло, варта особливо§ уваги. Практично інтерпретований В.І.Леніним марксизм заставив після своє§ нівеляці§ людське суспільство задуматись і позитив цього в тому, що вагомо утвердилась демократія й набирає чітких обрисів відкрите суспільство. Людина багата зауважила в інших також людей і забезпечила експлуатованим прийнятливіше існування. Ця багата людина не лише задумалась в наслідку небезпеки, - вона почала боятись, і якщо не §§ страх, то вже точно §§ розсудок уможливив нормальний хід історичного процесу.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "З самого початку свого існування марксизм змушений був захищатись від офіційно§ та неофіційно§ критики, перекручень та фальсифікацій, заборон та гоніння. Його постійна полемічна спрямованість зумовлювала, з одного боку, кристалізацію концептуальних засад, з іншого - рішучу боротьбу зі всіма, навіть з його прихильниками, але які трохи інакше, з урахуванням умов сучасності, підходили до вирішення проблем, порушених тим же марксизмом. Перша тенденція сприяла його тріумфу, друга - призводила до самоізоляці§ і, врешті-решт, до трагеді§ однозначності." (Андрушенко В.П., Михальченко М.І., "Сучасна соціальна філософія", К., - 1996, стор. 59).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   К.Маркс і Ф.Енгельс повною мірою не зуміли врахувати всіх реалій, однією з яких була психічна варіабельність детермінаці§ конкретно§ людсько§ свідомості, іншою - наявність об"єктивно§ істини з супутнім §й "провіденціоналізмом гармоні§", ще іншою - закони Всесвіту в абсолюті, а не в вузькокласовому підході ... тощо. Існування Абсолютного Розуму ними відкидається навіть з позицій визнаного існування позаземних цивілізацій, ате§зм оголошується панацеєю багатьох суспільних негараздів і релігія піддається нищівній критиці з використанням досягнень науки та надбань попередньо§ філософі§, насамперед французьких просвітителів 18 ст. та вчення Л.Фейєрбаха. Про якусь там узагальнену субстанцію, через яку могла постати Істина у всеохваті Бога, не може бути й мови. Людина має поєднуватись не з Господом, а з конкретними земними вождями. Ідеологія марксизму дотепер втілюється нищівно і вимагає від усіх і кожного непомірно§ віддачі, без врахування забаганок та творчого самопідходу. Комунізм, за марксистами, наближається не завдяки ініціативі, а виходячи з обов"язкового примусу. Людська тожсамість втоплюється в багно, про необхідність альтернативи позамарксистсько§ творчості ніхто з марксистів до нашого часу не згадував.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Маркс для своє§ теорі§ шукав прихильників серед мас і не шукав §х серед філософів. Тут він був самотній. Боровся не тільки з ідеалістичними системами, але також із тими, які наближались до його позицій, зневажливо ставився до позитивізму і зовсім не визнавав компромісів." (Dr.Tatarkewicz W., "Historia filozofii", Warszawa - 1981, t. 3 - s. 51).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   В.І.Ленін вважає за необхідне поглибити пізнання матері§ до пізнання (поняття) субстанці§, вказуючи, що дійсне пізнання причини є поглиблення пізнання від зовнішності явищ до субстанці§ (Повне зібр. тв., т. 29, стор.133) і тим самим за межі дозволеного марксизмом тут не виходить. Субстанція не узагальнювалася до буття, вона звужувалась до чогось конкретного. Зовнішні явища сприймались за саморух матері§. Єдність, а тим більше протистояння матері§ та свідомості виключалось. В.І.Ленін намагався максимально використати філософію марксизму для створення теорі§ боротьби робітничого класу. Про все людство і необхідність його гармонійного співіснування він фактично призабував.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Змістом діалектики для В.І.Леніна є розвиток, який виявляє себе через взаємозв"язки, взаємодію, взаємопереходи явищ і процесів дійсності. Згідно з його вченням, діалектика виявляється у двох формах: об"єктивній і суб"єктивній. Під об"єктивною діалектикою розуміється розвиток дійсності, навколишнього світу в тому вигляді, як він відбувається сам по собі, незалежно від впливу людей, тобто об"єктивно. Суб"єктивна діалектика - це відображення, відтворення реального процесу розвитку (об"єктивно§ діалектики) і в свідомості людей, це, по суті, знання про цей розвиток. Фіксуються вони і функціонують у людському мисленні у вигляді системи принципів, законів і категорій. Розвиток виступає предметом суб"єктивно§ діалектики. В.І.Ленін називає діалектику теорією розвитку, найповнішим і всестороннім знанням про нього." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К., - 1999, "Вікар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   У роботі "Великий почин" (1919) В.І.Ленін дає визначення класів, підкреслює, що відношення великих груп людей до засобів виробництва є визначальною ознакою класів. Шлях практичного подолання експлуатаці§ пролетаріату - соціалістична революція і диктатура пролетаріату. Здійснює §§ передусім робітничий клас при підтримці широких трудящих мас. Держава розглядається В.І.Леніним як спеціальний орган, машина, за допомогою яко§ здійснюється управління суспільством в інтересах пануючого класу ("Держава і революція", 1917 р.).
   Вся пагубність ленінізму (похідне від марксизму) виявилась у позанауковому втручанні у закономірно простуючий суспільний прогрес і жодна аргументація не може бути цьому виправданням. Возвеличування пролетаріату в непритаманних йому якостях обернулось на практиці узурпуванням влади купкою партійних бюрократів-номенклатурщиків ("псевдопролетарів"). Є певні підстави вважати В.І.Леніна нездалим науковцем (теоретиком-філософом), а людству слід в черговий раз нагадати про необхідність дійсно наукового, а не ілюзорного підходу у виборі глобальних суспільних концепцій майбутнього.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Соціалізм і капіталізм по сво§й суті є модифікацією індустріального суспільства, в якому технічний прогрес сприяв утворенню тотально§ системи державного регулювання. Ця система породжує особливий тип людини, яка не здатна мислити і тому стає об"єктом маніпуляці§ влади. Пролетаріат зник з історично§ арени; є робітничий клас, але він порівняно малочисельний, до того ж цілком втратив свій революційний потенціал. Вже не він є головною прогресивною силою, а інтелігенція, студенти, представники національних меншин." (Г.Маркузе, "Одномірна людина").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Ігнорування дійсності та гвалтування свого суб"єктивного "інобуття" фікцією бажаного, як і нехтування істини шляхом сили, обернулось для марксизму-ленінізму все-таки плачевними наслідками і це не дивлячись на те, що самі по собі іде§ ціє§ філософі§ справили надзвичайно глибокий вплив як на розвиток філософсько§ думки, так і на життя суспільства в цілому. З одного боку існує необхідність подібно§ ідеологі§ "в ролі" альтернативи, з другого - дана суспільна побудова з апостеріорною обструкцією є явним анахронізмом, не оглядаючись на всю пагубність якого, трансфертне у лозіці суспільство (історія, як фарс) пізніше все-таки може використати його видозмінену модифікацію.
   Доказом на користь всіх описаних вище категоричностей науково§ філософі§ стосовно марксизму та марксизму-ленінізму є той факт, що в наші дні марксистська філософія звільнила місце для екзистенціалізму і поступово програє ще більш прогресивним теоріям людства, а відтак - "Ніхто сьогодні з робітників не піде на барикади" (д-р А.Шафф), і в безпричинність таких дій хочеться щиро вірити.
   Суб"єктивно-ідеалістична течія під назвою екзистенціалізм робить спроби подолати традиційний поділ на суб"єкт і об"єкт посередництвом проголошення суб"єктивних переживань людини первинними щодо буття, що сприймається як зневажання буття суспільства і проявом себе по відношенню до нього як небуття. Людська екзистенція розглядається як абсолютна активність, яка постійно перебуває в процесі творення. Людина - це чудово. Людина - це все. Бог є придатком для людини, а Всезагальне Буття підпорядковується людському "его", або по-іншому - Бог, якщо і є (релігійний екзистенціалізм), то чисто як людська необхідність.
   Як на фундаментальну науку, то занадто швидко філософська думка вирвалась з тенет приземленого до гегемоні§ пролетаріату марксизму і піднялась до его§стичних небес ате§стичного екзистенціалізму. Проте закономірно, що диктатура одного породила у постдиктатурній ейфорі§ хаотичну вседозволеність іншого, тим паче, що демократичне відкрите суспільство базується на вільному леті фантазі§.
   Екзистенціальний світ набуває значущості і структурності лише завдяки екзистенці§. "Вкинута" в коловерть ірраціонального, чужого §й буття, людина нібито шукає в ньому свою "сутність". Відірвавшись від сво§х традиційних основ у часи Лейбніца-Гегеля, субстанція від чисто§ іде§ пройшла шлях до чисто§ матері§ і, користуючись з екзистенціалізму, зупинилась на людських відчуттях. Вона блукає, вона шукає сама себе і що характерно - знайти себе в хаосі людсько§ підсвідомості аж ніяк не може. Можливо, що не хоче. Адже вирваний з диктатури вільний політ завжди намагається насолоджуватись безроздільним пануванням відчуття необмеженості. Про суворі, але справедливі закони дійсності говорити небажано. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, що руйнує світ індивіда, його свободу.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Причиною популярності екзистенціалізму стало те, що ця течія звертається до тих питань, які хвилюють кожну людину, а саме: про сутність буття, його справжність і несправжність, сенсу життя, долі людини, свободи, вибору та особисто§ відповідальності." (Волинка Г.І., Гусєв В.І., Огородник І.В., Федів Ю.О., "Вступ до філософі§", К., - 1999, "Вища школа", стор. 458).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Досі екзистенціалізм критикувався, в основному, з трьох боків: неопозитивізму, теологі§ та марксизму (Mackievicz W.,"Filozofia wspolczesna w zarysie", Warszawa - 1990, s. 276).
   Неопозитивісти критикують його за те, що він відкидав можливість людини чітко окреслити своє майбутнє, сво§ ціннісні характеристики. Теологи не погоджуються із твердженням про те, що людина сама визначає свою діяльність на шляху до свободи. Діяльність тоді може мати сенс, стверджують теологи, коли вона запліднена релігійною вірою. Марксисти критикують екзистенціалізм в зв"язку з інтерпретацією людини як істоти, яка розвивається і діє поза рамками історі§, абстрактно.
   Субстанцію, як таку, екзистенціалісти розглядають підпорядковано до екзистенці§, яка, як вважають М.Хайдеггер і Ж.-П.Сартр, є буттям, яке спрямоване до "ніщо" і яке усвідомлює свою кінцевість.
   Екзистенціалізм немає фундаментально окреслено§ філософсько§ позиці§ і сприймати його за логічно впорядковане мислення, а тим більше в рамках чітко§ науки, було б недоречно. Вимагаючи невмотивовано§ волі, неспізнаного хаосу, ця течія, в свою чергу, надає кожному з §§ учасників безмежну свободу в трактуванні своє§ сутності, проте за одніє§ умови - камнем доткнення має бути людина. З цього й зринає заслуга екзистенціалізму.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Людство єднається на основі внутрішнього відчуття кожною людиною космічного прогресу. Віра в цей прогрес наповнює людину впевненістю. Вона розглядає його як невіддільне від себе. Віра тісно пов"язана з "джерелом буття" - космосом і тим, що визначає його, - Богом. Поширення віри в прогрес космічного масштабу є поширенням віри в людину, яка є творінням Божим. (К.Ясперс).
   "Техніка постійно вдосконалюється, а людина - збіднює свій світ у фізичному, моральному, естетичному і т.д. аспектах." (Jaspers K., "Vom Ursprung und ziel der Geschichte", - s. 161).
   На релігійних засадах слід сформувати нові етнічні ідеали, нові соціальні структури, підходи, які максимально були б узгоджені з науково-технічним прогресом. Якщо людство не зможе досягти цього, воно зійде до тваринного стану, до стадно§ історі§ людства. (К.Ясперс).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Хоча екзистенціалізму і властиві деякі суперечності, труднощі в сприйманні його положень, проте він мав і має значний вплив як на європейську, так і на світову культуру, що надає йому перспективи розвитку і випливає з його входженності в русло розвитку світово§ думки. Сам комунікабельний, оригінально-мистецький характер ціє§ течі§ залучає до не§ все нові й нові самобутні таланти. Приклад - філософська система релігійного екзистенціаліста Н.Бердяєва (1874-1948), яка з часів німецького філософа Й.Г.Фіхте (1762-1814) була однією з нечисленних спроб у філософі§ розкрити сутність, діяльні сили людини. І не тільки в цьому заслуга Н.Бердяєва, бо хто як не він стверджує, що змістом духовного життя особи є його необмеженість, що створює умови для такого ж необмеженого §§ розвитку. Духовне життя вимагає постійного спрямування всіх практичних сил людини до творчості, а творчість, в свою чергу, меж не має. Людина, яка не прагне до творчого життя, перестає бути собою. Таким чином для Н.Бердяєва, як і для кожно§ статистично§ людини, важливим є не лише свобода творчого вибору між добром і злом, а ще й ціленаправлена боротьба за цей вибір.
   Особа є субстанцією, "викинутою за межі штучно створеного буття" (Н.Бердяєв), тому що вона сама є акумульованим буттям у всьому його розма§тті. Нічого нового в цьому твердженні немає, адже філософія вже віддавна оперувала поняттями "буття - інобуття", проте якщо для основоположника екзистенціалізму С.К"єркегора та російського філософа Л.Шестова людина є істотою самотньою, нещасливою, загубленою, то з точки зору Н.Бердяєва завжди існує якийсь вихід для самотніх і розгублених. Він пропонує входження в колектив, ствердження себе в житті суспільства або участь в духовній єдності людини з людиною, пошуки добра в конкретно взятій людині і поширення всього доброго, яке є в кожному з нас. Перший шлях легкий, але пагубний для індивідуального "я", другий - менш маргінальний і пов"язаний лише з частковою втратою свободи задля іншого. Н.Бердяєв переконаний, що кожна людина ще за життя потенційно здатна досягти контакту з Богом і для цього слід відкинути різного роду меркантильні забаганки.
   Інше бачення людини притаманне екзистенціалістові Г.Марселю (1889-1973) і його бачення співпадає з католицькою концепцією Бога з людиною. Знову ж таки - буття конкретно§ особи є низкою пристрастей і злочинів, які не є суттю людини і з яких вона не може вирватись через різні обставини. Особа прагне обійти ці перешкоди, мовляв, ще раз і буду доброчесною, проте в подальшому нові перепони і нові проблеми. Тож єдина дорога до доброчесності, запевняє Г.Марсель, - це беззастережна віра в Бога і його досконалість. Цей висновок відмежовує його від екзистенціальних заключень Ж.- П. Сартра, хоча хід досліджень і §х побічне осмислення приводять до тіє§ розгубленості, що постає з кредо: "Абсурдом є те, що ми народились, абсурдом є і те, що ми помремо" (Ж.-П. Сартр). Такому безкомпромісному підходу наукова філософія може надати своє: "Абсурд і той аргументується свідомістю", при цьому легенько підморгнути (зрозуміла іронія?) та сподіватись від сучасних прихильників екзистенціалізму нового підходу до буття, а звідси і до проблеми субстанці§.
  
   б) інтерпретація субстанці§ теологами.
  
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Релігія закладена в природі людини, а людська природа має сво§ корені у всезагальній природі. Релігія виступає в житті людини як світовий порядок. Вона є складовою частиною суспільного порядку, сама по собі найвищим досягненням." (Dr.Toynbee А., "Religion ohne Zukunft?" - Gutersloh - Wien, 1968 - s. 11).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Якщо брати за субстанцію ідею або матерію, то в такому підході теологія §§ майже не вивчала, але коли вважати субстанцією буття з поєднанням матеріального й духовного (звідси постає єдиний, божественний світ), то можна зауважити певний внесок теологі§. Цей внесок тим мінімальніший, чим ми більше будемо наближатись до матері§ і тим вагоміший, чим ми значніше будемо віддалятись від не§ і наближатись до Бога. Це закономірно, адже без Бога теологія втрачає сенс, так точнісінько як і зневірена в ньому людина. Філософська субстанція для теологі§ не є фундаментальним поняттям, але це не означає, що вона в розумінні теологів зовсім відсутня. Як сутність субстанція тут завжди є Божим промислом і теологи першими додумались до існування вічного гармонійного буття. Воно з"явилось з Волі Божо§. Субстанція також має ту ж таки причину і це додає лишній аргумент на §§ користь - через абсолют одного постає беззаперечний абсолют іншого (ціле повною мірою співвідноситься лише з цілим). Ніколи не будучи буттям, субстанція, тим не менше, володіє якимось шансом до абсолютизаці§ під егідою Всесвіту, більше того - субстанція претензійно тягнеться саме до абсолюту у вигляді Всесвіту. Але створивши світ і вклавши себе в його сутність, Бог, хоча і не самоусунувся, однак надав можливість людині сповна суб"єктивізувати субстанцію. У своєму бутті Бог сприймається сутністю всього, його буття - це буття всього, проте людиною Бог уяснюється через §§ буття. Конфузу в цьому немає, навпаки - "інобуття" кожного має своє місце у Всезагальному Бутті і субстанція, саме як сутність сущого, формує Істину завдяки бутті всього існуючого.
   Після перших спроб філософського обгрунтування християнства (Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін, Фома Аквінський та ін.), такі теологи як Е.Жільсон (1884-1978), Ж.Марітен (1882-1973), Е.Корет, К.Фабро, М.Мюллер, Й. де Фріз, Ю.М.Бохенський, К.Войтила та ін. обгрунтували офіційну філософську доктрину Ватікану під назвою неотомізм, центральним принципом якого є принцип гармоні§ віри та розуму.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Мати віру - це значить прийняти дещо, тому що воно явлене Богом. А тепер, - що означає наука. Це значить приймати дещо, що сприймається як істинне в світлі природного розуму. Всім, хто займається відносинами Розуму та одкровення, ні в якому разі не слід випускати з уваги істотну різницю між цими двома типами прийняття істини. Я знаю завдяки розуму, що дещо істинне, тому що Бог сказав, що воно істинне. В цих двох випадках причини мого прийняття істини різні і, отже, науку та віру слід розглядати як два зовсім різних типи прийняття істини." (Жільсон Е., "Разум и одкровение в средние века // Богословие в культуре Средневековья", - К., 1992, стор. 35).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Передумовою всіє§ філософі§ неотомізму є визнання Бога як вихідно§ субстанці§ і вже звідси усвідомлення "аналогі§ буття": Бог створив світ і світ є проявом його сил і можливостей; людина створена "за образом і подобою Бога" (§й притаманні розум і свободна воля); Бог постійно керує створеним світом. Важливими щаблями ієрархі§ творення є : першоматерія, неорганічна природа, світ рослин і тварин, людина, царство "чистих духів", янголів. Віра і знання не взаємовиключаються, а доповнюються між собою як два даних Богом джерела істини. Віра потрібна людині там, де відчувається прогалина в знаннях, але віра повинна спиратися на розумну основу. З цією метою неотомізм повною мірою використовує концепцію подвійно§ істини.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "... визнання існування Бога є не лише віра, а й знання, логічне ж доведення є переходом до віри. Істини віри надприродні, надрозумні, оскільки виходячи від Бога, вони вище істин розуму." (Волинка Г.І., Гусєв В.І., Огородник І.В., Федів Ю.О., "Вступ до філософі§", К.,-1999, "Вища школа", стор. 479).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Для сучасних неотомістів історія розгортається в просторі і в часі двох історій - світсько§ і священно§, де священна історія звершується в світській. Гуманістичний смисл історі§ народжується завдяки пришестю Ісуса Христоса як Боголюдини, що дається індивіду в досвіді скінченого його земного існування. Світ, створений Богом, але не співпадаючий з ним, має власну природу і розвивається за сво§ми власними законами.
   Базуючись на вченнях різноманітних філософських дисциплін: гносеологі§, натурфілософі§, онтологі§, метафізики ... та ін., філософське вчення неотомізму особливо виділяє метафізику. Вона (загальна й прикладна) детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним буття.
   Історичний прогрес зачіпив сво§м поступом і релігію, доказом цьому є факт, що сам термін "прогрес" сьогодні включено в теологічний словник в позитивному значенні. На практиці поступ спостерігається ще відчутніше, адже багатьох вчених, до того ж декількох лауреатів Нобелівсько§ премі§, включено до Ватикансько§ академі§ наук. З ними радяться, до них прислухаються. Бог сприймається не як диктатор чи суперник людини, а добрий наставник, який по-батьківськи турбується про благополуччя людини. Взаємини між Богом і людиною - це згода і співробітництво.
   Для сучасного неотомізму актуальним є твердження: "Діалектика поширюється на всі речі і повинна бути прийнята методом описання рухів життя та історі§ в §х внутрішній напрузі, контрастах, суперечностях, в §х тенденціях до всеохоплюючо§ єдності." (П.Тілліх, "Систематична теологія").
   Неотомізм у істині і, синтезуючи досягнення наук, він дуже наблизився до того трактування Всезагального Буття і субстанці§, яке по-своєму доводить до відома широкого загалу наукова філософія, а саме: сутність всього існуючого становить тотальність чистого божественного буття, яке породжує багатоманітність творення; людину слід розуміти як складне духовно-матеріальне створіння (єдність душі та тіла); через безпосереднє споглядання божественного блага (універсальна мета особи і смисл §§ існування) та прагнучи саме до блага, людина набуває інтелектуальні, моральні та теологічні чесноти і на становлення цих чеснот має бути орієнтоване суспільне буття.
   Суб"єктивні відмінності у поглядах на буття і на субстанцію між науковою філософією і неотомізмом якщо й існують, то вони незначні і за подальшого розвитку людства ці відмінності мають логічно врегулюватися самою істиною.
   Уявленням неотомістів про людину і світ доповнюючи протисто§ть вчення П.Тейяра де Шардена (1881-1955). Він пішов сво§м шляхом у пошуку достовірного і категорично наполягає, що принцип еволюці§ є кругом - від людини до Всесвіту. Рушієм еволюці§ суспільства є християнська любов. Вона дає змогу людині об"єднатись з людиною, а через ноосферу - з "точкою Омега" (центр Всесвіту, який символізує собою Христа) без втрати особисто§ індивідуальності.
   Суспільний еволюціонізм Тейяра де Шардена передбачає уніфіковане об"єднання (космополітизм), означає знищення політичних, національних, мовних та ін. бар"єрів. Виникла єдина загальнолюдська культура (наука, релігія, мораль) має стати певним засобом захисту від усіх бід сучасності.
   Логічно вийшовши на усвідомлення Абсолютного Розуму в точці Омега, Тейяр де Шарден не лише претендував на створення ново§ об"єднавчо§ науки, але й слідом за неотомістами постійно наголошував, що релігія і наука є нерозривно пов"язаними і §м необхідно спільно йти до мети, кінцевість яко§ полягає в досягненні стану ново§ духовності й входження в найбільш свідомий центр Всесвіту.
   У працях "Феномен людини" (1930-1938), "Люди як зоологічна група" (1950) та ін., Тейяр де Шарден пробує дати своє бачення світового розвитку, яке спирається на досягнення природничих наук та християнське розуміння розвитку світу, і тому цілком справедливо, що дане вчення називають теорією космічно§ (християнсько§) еволюці§.
   Першопоштовх мертво§ матері§, вважає П.Тейяр де Шарден, яка існувала в формі велетенсько§ крапки, привів §§ в стан мутацій. Результатом кожно§ групи мутацій були елітарні вузли-коронки, які, навзаєм поєднуючись , продовжували більш складні компоненти, і так до тих пір, поки не з"явились складні організми. Подальший §х розвиток привів до появи ссавців, а потім і людини. Розвиток останньо§ детермінував появу суспільства, яке сьогодні ввійшло в стадію ноосфери. Ноосфера, пише П.Тейяр де Шарден, редукується як матеріальне в об"ємі, але як духовне зростає в якості. Пройде деякий час, і вона сконцентрується в крапці, яку Шарден називає Омега-Бог. Отже, світ розпочався з крапки і закінчиться крапкою Омега-Богом, але це вже буде інша якість, інший світ.
   На його думку в універсумі присутнє духовне начало, яке спрямовує розвиток завдяки енергі§, що трактується як невід"ємна властивість матері§, а космічна еволюція пройшла ряд етапів, а саме: комплектація, віталізація (поява організмів), психізм (поява психіки), гомінізація (поява людини), соціалізація, ноосфера і під кінець - тріумф добра над злом (зло інгібувало еволюцію, але разом з тим, як протилежність, активізувало боротьбу добра зі злом), що виявиться в точці Омега (злиття з Богом).
   Для усіє§ сучасно§ філософі§ католицизму характерним є те, що вона зробила антропологічну переорієнтацію і доводить буття Бога на основі екзистенціального досвіду особи, тим самим зближує трансцендентного Бога зі світом, намагається подолати розрив між Богом та людиною, і що найголовніше - обгрунтовує іде§ безконфліктного суспільства (тейярдизм та "теологія визволення").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Трансцендування людини здійснюється через взаємодію протилежностей, що перетинаються у ній. Це - конечність і безконечність, постійність та зміни, зв"язок з реальністю та потяг до ідеалу, відображення існуючого стану речей та рефлексія щодо відповідного стану ... тощо." (Волинка Г.І., Гусєв В.І., Огородник І.В., Федів Ю.О.,"Вступ до філософі§", К., - 1999, "Вища школа", стор. 9).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   На відміну від філософських систем католицизму, православні філософи вважають, що поняття не виражають ні сутності Бога, ні православно§ віри. Розум вторинний по відношенню до віри, отже чим повніше людина уяснює через віру Бога, тим більше втрачає сенс раціональне пізнання. Чим вища релігійність людини, тим повноціннішою і менш піддатливішою до зла вона є, і навпаки - вчені-ате§сти, наприклад, відносяться до категорі§ бездуховних людей. Для православ"я є каноном, що перед лицем Абсолюту немає нічого гідного нашо§ уваги. Постійна праця над собою, прагнення до аскетизму, уникання мирських справ, споглядальність, зосередження, пошуки вищо§ релігійно§ істини є найбільш характеризуючим православне духовенство.
   Католицька церква заохочує поширення віри серед інших, сприяє духовному вдосконаленю не тільки самого себе, а й тих, хто хитається в питаннях віри, тоді як православна активно підтримує звернення до Бога і лише обережне ставлення до оточуючого середовища. Свободу вибору, поза прагненням служити Богові, православ"я визнає як недосконалість, обмеження справжньо§ свободи, тому логічно, що свобода волі в світському житті є причиною гріха, і закономірно, що саму свободу слід розглядати передусім як духовну свободу.
   Не дивлячись на деяку розбіжність у ставленні до людського буття, все-таки представники як католицько§, так і православно§ церков вважають, що хоч і не слід сліпо активізовувати свою діяльність "в миру", однак церква не може стояти цілком осторонь від процесів, які відбуваються в суспільстві і починаючи з кінця 20 століття все рішучіше намагаються розширити свою "нішу" в повсякденному бутті. Навіть на рівні теологій тут відмічається одностайність, адже вони разом стверджують, що на розумі лежить печатка першородного гріха і до людського пізнання слід ставитись дуже обережно (відповідно до католицько§ догматики, раціональне пізнання хоч і недосконале, але має певну цінність, тоді як православна теологія повністю відкидає цінність людського розуму в пізнавальному процесі). Обидві теологі§ визнають наявність божественного буття і вірять у те, що Бог створив людину після творення світу. Звідси, відповідно, і певне трактування субстанці§, і певний підхід до мирсько§ суєти.
   Дмитро Мережковський (1865-1941) вважає, що істинне те, яке викликає душевний біль, співпереживання, неспокій. Чим більше людина щось переживає, тим вона ближча до істини. Знання - це порівняння чогось із чимось, а істину не можливо порівнювати ні з чим, тому що §§ не можна описати. Те, що для "дітей є зрозумілим, - незрозуміле для мудреців."(Merezkowski D. "Jezus objawiony", - Warszawa, 1937 - s. 14).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Ніколи ще люди так не відчували серцем необхідності вірити і так не усвідомлювали розумом неможливість вірити. В цьому хворобливому нерозривному диссонансі, цьому трагічному протиріччі також, як у небувалій розумовій свободі, в сміливості заперечення, заключається найбільш характерна риса містично§ потреби 19 століття." (Д.С. Мережковський. Полн.собр.соч., т. 18, М. - 1914, стор. 212).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Д.Мережковський, як правило, в сво§х працях йде від метафізично§ побудови: Христос і Антихрист (назва першо§ історично§ трилогі§), Боголюдина і Людинобог, Дух і Плоть (так, в дослідженні про Л.Толстого та Ф.Достоєвського перший виступає в якості "ясновидця плоті", втілення православно§, земно§ правди, в той час як другий - це "ясновидець духа", втілення правди Христово§, небесно§), християнство і поганство (стаття про О.Пушкіна), "влада неба" і "влада землі" (стаття "Иванныч и Глеб") і т.д.
   Звертаючись до інтелігенці§, Д.Мережковський з притаманним йому пафосом закликає всіма силами боротись з рабством, яким пронизане все єство міщанина. Розкриваючи зміст поняття свобода, він приходить до висновку, що свобода і любов є нерозривними поняттями і можуть бути реалізовані тільки в умовах справжньо§ релігійності, в "істинному", а не в "історичному" християнстві. Саме сьогодні, стверджує цей російський письменник-філософ, коли світ прямує до занепаду, але ще не переступив тіє§ межі, яка замикає шлях до вороття, прийшов час, щоб прийняти Істину, Свободу, Любов. Тільки у справжньому християнстві може бути реалізована свобода, всяка інша - за межами християнства чи проти нього - є фальшивою свободою. В Росі§, зазначає Д.Мережковський, рідко хто усвідомлює той факт, що церква, яка об"єднана з державою, не може виконати умов Євангелія. Він рішуче критикує православне чернецтво, яке інтерпретує християнство як втечу від світу, заявляючи, що чим далі ми від світу, тим ближче до Бога. Така інтерпретація, наголошує Д.Мережковський, є абсурдною, тому що веде до протиставлення Бога і світу. (За Герасимчук А.А., Тимошенко З.І., "Курс лекцій з філософі§", К.,- 1999, стор. 136 - 138).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "... вірний собі Д.Мережковський знаходить теологічну основу сво§х поглядів. В результаті довгих роздумів, пошуків він знаходить категоричну формулу: "Так - самодержавство від Антихриста" ... симпаті§ автора все більше схиляються до ... "патріархально§ Росі§", а також до гнаних розкольників, які несли, на його думку, народу правду." (О.Михайлов, "Пленник культуры", передмова до "Д.С.Мережковский. Собр.соч. в 4-х т.", М., - 1990, "Правда", с. 17).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Для Д. Мережковського однаково важливими є правда небесна і правда земна, дух і плоть, ареною боротьби яких стає людська душа. Разом з теологом В.В.Розановим (1856-1919) він не сприймає догматизму офіційно§ церкви і зміг би повторити розанівські слова про православ"я, які успадкували старечі заповіти падаючо§ Візанті§: "Дитя-Россия приняла вид сморщенного старичка ... и совершила все усилия, гигантские, героические, до мученичества и самораспятий, чтобы отроческое существо свое вдавить в формы старообразной мумии, завещавшей ей свои вздохи ... Вся религия русская - по ту сторону гроба." (В.Розанов. Русская церковь, СПб., 1909, стор. 3 - 5).
   Василь Розанов лише частково відноситься до православних теологів, а повніше належить до філософів-містиків і вся його творчість є пошуком релігійного мислителя, духовна еволюція якого здійснювалась в царині релігійно§ свідомості. Культура всього світу ним поділяється на дві частини: "дух земний" і "дух арійський". Найдосконалішим виразом суб"єктивного обличчя релігі§ він вважає іуда§зм; католицизм же, переконує В.Розанов, є вираженням об"єктивних цінностей.
   Критикуючи церкву, В.Розанов "не міг відірватись від не§, та й умирати по§хав до церковних стін, але внутрішня діалектика його думок призвела до гостро§ і безкомпромісно§ боротьби з церквою, а пізніше і з Христом." (Зеньковський В.В. "История русской филосифии", - т.1, ч.2. - стор. 271).
   Приділяючи в сво§х працях значну увагу визначенню місця й ролі інтелігенці§ в суспільстві, В.Розанов зазначає, що інтелігенція в Росі§ завжди була у важкому становищі, в соціальній пустоті: з одного боку, §§ тероризувала влада, поліція і бюрократія, а з другого - стояла темна, відстала маса селянства. Відірвана від реалій і замкнута в собі, вона створювала "зайвих людей", формувала психіку "відчайдушного підземелля" й поступово втрачала віру в свою здатність зробити щось корисне.
   У сприйняті буття від поглядів Д.Мережковського і В.Розанова незначно відійшли й такі російські православні філософи як Л.Шестов, Н.Лосський, П.Флоренський, М.Булгаков та інші, а також §хні послідовники, як наприклад, отець О.Мень.
   Вони більше заакцентовували свою увагу на критиці православ"я, на творчому осмисленні взаємовідносин людина - Бог, ніж на опреділені істинного й достовірного і тим більше не заглиблювались у визначення місця субстанці§ в теологічному бутті, хоча, правди ніде діти, і П.Флоренський, і отець М.Булгаков, та й Л.Шестов, все-таки відокремлювали Божі Істини від людських достовірностей.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "На думку М.Булгакова створений світ не є замкнутим, існуючим в собі. В ньому все взаємозв"язане через причетність до Бога як джерела будь-яко§ цінності і будь-якого смислу. Весь світ пронизаний енергією, кожна річ в ньому і риси земного буття не є просто "тілесним сміттям", а мають свій першообраз, ідейний замисел в Богові." (Волинка Г.І., Гусєв В.І., Огородник І.В., Федів Ю.О., "Вступ до філософі§", К., - 1999, "Вища школа", стор. 490).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   П.Флоренський (1882-1943) вбачає у істині предметну суперечність, яка поєднувалась у цю істину, як таку, завдяки гранично сильному твердженю та гранично сильному запереченю. Предмет, що відповідає останній антиномі§, і є істинна реальність і реальна істина, джерело буття і смислу, які сприймаються досвідом. П.Флоренський розрізняє дві істини - з велико§ й мало§ літери і був дуже близький до усвідомлення істинного й достовірного. Фактично його "Істина" та "істина" таким і є; і не лише тому, що "Істина" - є жива божественна Монада Одиниця, а "істина" - належність тварно§ людини.
   Поверхнева діяльність в пошуках людських "істин" для П.Флоренського є розумова діяльність, підпорядкована законам логіки, і це ще не все, адже на думку цього філософа, "справа православного розуму полягає в тому, щоб зібрати всі осколки світу, а це досягається приборкуванням розуму і розумово§ діяльності, входженням в благодатне мислення, відновленням, очищенням і воз"єднанням людського єства".
   Уся філософська творчість Л.Шестова (Шварцмана), (1866-1938) - це заперечення пізнавально§ могутності розуму, заперечення його безмежних претензій на істину, авторитет і очевидність. На перший план він висуває випадковість і виняток, диво і таємничий характер дій людини. Можна навести, пише Л.Шестов, безліч прикладів, коли біда рятує людину на порозі буття і небуття. Тому, прийнявши в серце Бога, ми визнаємо понад усе Абсолют, навіть якщо він для нас сьогодні ще є невиразним і незрозумілим. Звертаючись до Бога, людина наче розливається в ньому і цим самим розширює можливості отримання Божо§ ласки.
   "Л.Шестов проти "розуму", тому що він обмежує нас і відтісняє осявання вірою, але він і розраховує на філософію, яка виходить з того, що Бог є ... Л.Шестову було дано з величезною силою стверджувати надраціональну природу буття і, більше того, Бога." (Krzemien W. "Filizofia w cieniu prawoslawia", - s. 133).
   Твердження православних теологів можна зрозуміти, навіть більше того - з ними частково можна погодитись, якщо вникнути в те, що "свідомість ідеалів, таких, як істина, добро, краса, благо, дається людині. І у цій свідомості - та сила, що окрилює §§ думку, піднімає §§ над емпіричною повсякденністю; проте ця сама свідомість вказує людині й на відмінність ідеалу від того, чим вона насправді володіє." (Волинка Г.І., Гусєв В.І., Огородник І.В., Федів Ю.О., "Вступ до філософі§", К., - 1999, "Вища школа", стор. 9).
   І всі підстави має Н.Лоський (1870-1965), коли слідом за А.Бергсоном ("Матерія і пам"ять") вважає, що пам"ять - це безпосереднє споглядання суб"єктом минулого. Він вживає термін "ідеальне буття" у тому значенні, яке йому надавав Платон, а ілюзі§ і галюцинаці§ витлумачує як суб"єктивний синтез в транссуб"єктивних даних минулого досвіду. Ідеальне буття - це об"єкт інтелектуально§ інту§ці§ (споглядання). Воно споглядається безпосередньо, тому що воно є в самому суб"єкті. Отже висновок - дискурсивне мислення не є запереченням інту§ці§, а §§ різновидом. Методологічне буття є об"єктом містично§ інту§ці§. Якщо А. Бергсон доказує, що реальне буття є ірраціональним, то Н.Лосський йому протирічить, наполягаючи на його раціональній структурі, яку можна спостерігати посередництвом інтелектуально§ інту§ці§.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Релігійна (християнська) філософія рішуче заперечує песимізм і катастрофізм в історичному розвитку. Це заперечення йде в двох напрямках: аргументовано висуваються перспективи подальшого розвитку на основі активно§ діяльності людини, якій притаманне самозбереження, та вказується на іманентне почуття єдності людства, яке не може анулювати навіть висока різниця в розвитку окремішних цивілізацій. Катастрофізму релігійна думка протиставляє вплив людсько§ свободи і активності на перебіг історичних подій." (Герасимчук А.А., Тимошенко З.І., "Курс лекцій з філософі§", стор. 282).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Теологічно трактуючи інтерпретовану субстанцію ("людина - Бог", "Бог - Всесвіт", "буття - мислення - істина"), протестантська філософська теологія майже не відходить у сво§х концептуальних поняттях від філософі§ католицизму. Для не§ також є характерною ідея єдності божественного та людського.
   В релігі§, на думку А.Гарнака (1851-1930), суттєвим і важливим є лише одне - особисте ставлення душі людини до Бога. Вищим проявом істинно§ релігійності є любов до Бога, яка реалізується в реальному людському житті як любов до ближнього. Гординя віддаляє людину від Бога, знецінює §§ як людину і особу. Творчі сили его§ста поступово згасають, якщо він виступає проти Бога, якщо його цілі гармонійно не співпадають з Божою волею та основами істини, які виражені в моральних приписах Біблі§. А.Гарнак проголошує всі досягнення людсько§ культури та науки результатом мирського втілення християнських принципів.
   Однодумець А.Гарнака, протестантський теолог, представник діалектично§ теологі§ Пауль Тілліх (1886-1965), на відміну від К.Барта (один з засновників діалектично§ теологі§, маніфестом яко§ є його твір про послання апостола Павла до римлян), доклав всі зусилля для створення універсально§ "теологі§ культури" і по-своєму намагається примирити розум і одкровення. Виходячи з "екзистенціально§ теологі§", він позначає релігію терміном "вищий інтерес", тобто - через трансцендентність та іманентність Бога людині, максимально пов"язує релігію з людиною. Це уможливило трактування християнсько§ релігі§ не лише як необхідно§, а й тако§, що надає людині мужність і таким чином безпосередньо сприяє здоланню екзистенціонального страху. Поняття Бога у П.Тілліха - теологічний синонім категорі§ Буття. Релігійність - це і є стан гранично§ турботи про безумовний смисл Буття, тому вона і визначається П.Тілліхом фундаментальною характеристикою людини.
   У якості представника діалектично§ теологі§ П.Тілліх різко протиставив релігію як засади предметних дій та уявлень до віри, як особисту зустріч з Богом, і виступав не лише проти розчинення релігі§ в культурі ліберального протистантизма та повернення до первинних ідей Реформаці§, але й постійно підкреслював абсолютну "неспівмірність" Бога та всього людського. Погляди П.Тілліха в цих питаннях повністю співпадали з поглядами іншого німецького богослова, яким є Р.Бультман (1884-1976), вчення якого оформилось в концепцію "деміфологізованого християнства" і не лише наблизило Бога до людини за схемою П.Тілліха, а й визнало, що Бог існує для людини виключно у сфері "я" (в індивідуальній свідомості, в почуттях безпосередньо§ співпричетності до нього). Бог уявляється не потойбічною істотою, а деякою субстанцією, нерозривно пов"язаною з людиною. Бог є трансцендентним до світу, але хто як не він має визначати людське існування, екзистенцію.
   Відірвавшись від П.Тілліха, Р.Бультмана та ін. у своєму вільному леті творчості, теолог Д.Бонхьоффер (1906-1945) базує свіє сміливий і незаангажований традиційністю підхід на тому, що люди з кожнем днем все більше звільняються від релігі§, що віра в Бога як потойбічну вищу істоту стає для них неприйнятною і непотрібною, чужою. Для свого вчення під назвою "безрелігійне християнство" Д.Бонхьоффер вводить поняття "повноліття" світу. Це такий стан, коли людина у вирішенні всіх найважливіших проблем навчилась обходитись власними силами і більше не має потреби в іде§ Бога. Перш за все, Бог для людини не є найвищою трансцендентною істотою, а постає у самій дійсності. Християнство, для Д.Бонхьоффера, - це вчення не про потойбічного, далекого від світу Бога, а вчення, яке здатне перебудувати земне життя людей і яке реалізується в поведінці людини, у §§ відносинах з іншими людьми. Аргументи вагомі - Христос закликав не до ново§ релігі§, а до нового життя. Бути християнином, за Д.Бонхьоффером, означає бути людиною, а не релігійним.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   " ... основні орієнтаці§ сучасно§ релігійно§ філософі§: 1) поворот від теоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютно§ цінності людини; 2) спроба скоригувати релігійну філософію і науку; 3) опора теорі§ пізнання на такі течі§, як герменевтика, структуралізм та ін.; 4) визнання важливості збереження гуманістично§ орієнтаці§ культури; 5) увага до проблем суспільного розвитку; 6) екуменістичне зближення релігій як засіб пом"якшення трагічних суперечностей сучасності." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К., - 1999, "Вікар", стор. 162).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Особливо слід зауважити, що там де християнство могло розвиватись в умовах вільнодумства та демократі§ (католицизм у європейських державах та протестантська теологія) воно найповніше наблизилось до потреб людини. Можна стверджувати, що повністю сприяло практичному поєднанню духа людини з духом Бога, створило передумови для більшого суб"єктивного втілення уяснених Божих Істин в прагматичне довкілля. Натомість у середовищі держав з сильною владою християнство краще зберегло віру людей в абсолютну досконалість і непогрішимість Бога. Серед ситості, забезпечення і гарантованого в Конституці§, Господь уяснявся і дотепер уясняється Ідеалом, який майже сповна наблизився до особи, допоміг §й, посприяв, тоді як у недостатньо забезпечених державах люди уясняли і ще сьогодні уяснюють Господа в усій його абсолютній величі і через посильну працю, аскетизм (як обмеження) та щиру щохвилинну релігійність намагаються наблизитись до нього.
   Не вина православ"я, що воно таке як є, і не його безпосередня заслуга в цьому; не вина і не заслуга католицизму, іудейства, протистантства та інших релігій у подібному. Це необхідність. І через цю необхідність найповніше обгрунтовується логіка гармоні§ Істини. Це факт, який легко можна доказати (що й зроблено), хоча він і не вимагає доказів.
  
   3. МІСЦЕ СУБСТАНЦІЇ В ФОРМУЛІ ІСТИНИ.
  
   Наукова філософія не оперує традиційним для класично§ філософі§ поняттям "субстанція" в його узагальнено-поєднавчому значені, замість нього введено більш виважене і розширене за сво§м змістом конгреативне виведення, яке дістало авторське визначення "система Кондратюка-Шергея". При написанні це означає:
  
   буття < матерія / свідомість.
  
   Деяке відмежування від колишнього зумовлене як специфічним, а відтак - відмінним трактуванням субстанці§ різними філософськими школами, так і випливаючою звідси фактичною невизначенністю цього поняття. Але субстанція, як суб"єктивно-філософське найменування існує і на правах компонента "матерія / свідомість" входить у буття.
   Перш за все тому, що матерія поєднується і взаємодіє з свідомістю. По-друге, через еволюцію у світі, яка зумовлюється поєднанням матері§ та свідомості, §х взаємодією та протистоянням, §хнім весохватним рухом. По-третє, в зв"язку з тим, що назване "духом" існує в наявності. Це спадкоємна ідея. Це квінтесенція суті свідомості. Адже коли основою всього сущого є матерія, суттю - свідомість, то цілком закономірно трактувати дух за суть свідомості. Зігнорувати цей факт не можливо і душевна людина є людиною з повноцінною душою, з божественним духом.
   Cвідомість для свідомості - це неможливо. Матерія для матері§ є позасвідомим обмеженням. Матерія рухається, групується з іншою матерією, збільшує або зменшує свою масу, виділяє або приєднує енергію. Матерія несе інформацію. Матерія існує за сво§ми, чисто "матеріальними" законами. Найхарактернішими з них є - закони Архімеда, І.Ньютона, теорія відносності А.Ейнштейна, закони збереження та перетворення енергі§ та ін. Матерію вивчають такі науки як фізика, хімія, біологія, медицина, астрономія, генетика та ін. з ряду природознавчих або інформаційно-точних наук (тобто тих, що §х створила людина для вивчення сво§х творінь). Свідомість існує за сво§ми законами. Вона розвивається, стверджується у періоді становлення, старіє і за неможливості осягнути вічність породжує нову свідомість. У цьому матерія служить зв"язуючим компонентом. Матерія використовується свідомістю і свідомість використовується матерією. Це поєднання, у якому вони оберігають та культивують не лише сво§ структури, а й взаємопов"язані. Приклад - людина як цілісність. Ї§ організм (тіло) - це матерія, §§ суб"єктивізм (мислення і ширше в релігійному контексті та поза рамками цього суб"єктивізму - дух, душа) - це свідомість. Матеріально людина пов"язується з іншими матеріями, свідомо (духовно) - з іншими свідомостями. Для перших взаємозв"язків слугують закони матері§, для других - закони свідомості ( сучасні методи спілкування). Вже на рівні людини можна константувати єдність та певне протистояння матері§ й свідомості.
   Написання "матерія / свідомість" має бути двоєдинорівним, адже і матерія, і свідомість є однаковими по значущості складниками субстанці§ буття і коли матерія записується першою, то це не означає, що вона первинна - і навпаки.
   Матерія є вічною і свідомість є вічною.
   Вони існують у вічно гармонійному бутті Всезагального Буття, тому можна записати слідуюче (з точки зору суб"єктивізму людського мислення):
  
   достовірність = буття < свідомість / матерія.
  
   Для істини Всесвіту така формула набуває вигляду:
  
   закони гарм. входження
   в буття закони матері§
   / / закони взаємоді§
   істина = буття < матерія / свідомість
   /
   закони свідомості
  
   З ціє§ формули постає велич істини Всесвіту. Ї§ абсолютність, вічність, всепроникність.
   Людина не є істинною. Людина є достовірністю. Адже у поєднанні матері§ та свідомості для не§ існує тільки §§ достовірне буття. Ї§ світ. Ї§ ілюзі§ (переживання, страхи, колізі§ фікцій ... і т.п.). Посередництвом своє§ достовірності людина поєднується з достовірністю іншого і входить у гармонію Всесвіту. Істина існує для людини. Людина існує для істини.
   Система Кондратюка-Шергея - це вся права частина у даній формулі істини, тоді як в остаточно-узагальненій формулі істини (формулі абсолютів) права частина даною системою не називається.
   Остаточна і загальна формула істини в науковій філософі§ записується слідуючим чином:
  
   Істина = Всезагальне Буття < Бог / Всесвіт
  
   Всесвіт є божественною істиною буття.
   Бог є всесвітнім буття істини.
   Буття є істиною божественного Всесвіту.
  
   Всезагальне Буття = Істина < Бог / Всесвіт.
  
   Знак " < " в усіх формулах означає поєднане входження і постає в зв"язку з усвідомленим виокремленням людиною таких понять як "матерія", "свідомість", "Всесвіт" і т.д.
   Щоб там не стверджували філософи про позачасовість, вічність та абсолютність Бога, однак слід справедливо визнати, що наш Творець знаходиться все-таки у Всезагальному Бутті і дійсно є вічним, безмежним та абсолютним. Він поєднується, доповнює та взаємодіє з нашим Всесвітом. Бог вічний. Бог абсолютний. Бог досконалий.
   Всесвіт також вічний, абсолютний та досконалий.
   Через таке і маємо вічну, абсолютну та досконалу Істину.
   Саме такою §§ зробида гармонія божественного Всесвіту та всесвітній Бог.
   Свідомість створює світ. Свідомість живе у своєму світі. Свідомість здатна уяснити істину і своє місце у Всесвіті. Свідомість спроможна змінювати свій світ.
   Де є матерія, там обов"язково має бути свідомість. Ї§ слід лише зауважити. Віднайшовши свідомість не можливо не побачити матерію.
   Ми ніколи не пізнаємо абсолютну величину істини хоча б через те, що ми ніколи повністю не дослідимо Всесвіт. Його не можливо пізнати. Він нескінченний. Він неохватний.
   Свідомість не можливо критично обдурити (ввести в оману). Свідомість не може довго простувати хибним шляхом. Свідомість аналізує, прогнозує, співставляє, допускає і кінець-кінцем робить вірні висновки. Свідомість не була б вічною, якби саме такою не була.
   Законів розвитку свідомості існує багато. За §х недосконалості свідомість не могла б впевнено й настирно йти шляхом еволюці§. Факт еволюці§ не наважиться заперечити жодна тверезомисляча людина.
   Не дивлячись на неосяжність, Всесвіт повністю уяснений для конкретно§ свідомості. Наскільки б неозорою й різнобарвною не була б матерія, проте через конкретну аутентичність з місцевими формами вона піддається пізнанню у широкому масштабі. Вивчивши достовірне "на місці", конкретна свідомість може претендувати на більш ширше пізнання. Це §§ право. Зрозумівши основи і не загрожуючи сво§м вторгненням гармоні§, конкретна свідомість розширює масштаб підконтрольно§ матері§.
   У різних частинах Всесвіту матерія і свідомість поєднуються та протистоять по-різному. Там, де існують газові консистенці§ і в певному середовищі понадшвидкісно летять протони, - є один стан буття, десь інший, ще десь більш впорядкований і всі вони формують Всезагальне Буття. Воно є абсолютним за нескінченною величиною і мінливим у безліччі поєднаних станів. Велич Всесвіту в "різноманітності на місцях", переходу кількості в якість, у багаточисельності варіантів буття й поєднаного протистояння "свідомість/матерія". Цих поєднань і варіантів є багаточисельний ряд.
   Загальна формула істини формується з відповідних формул часткового міжгалактичного регіонального буття і нижче.
   В конкретних випадках (при умовному розділені Всесвіту на квадрати або сектори) постає конкретна достовірність, а істина є лише тоді істиною, коли вона абсолютна, всеохватна, вічна, всюдисуща і первинна.
   Вірогідно допустити існування абсолютності буття Всесвіту у вигляді буття своєрідного філософського інтегралу, який залежить від аргументу та функці§, і який здатний до інтегрування з іншими інтегралами - як конкретно§ свідомості, так і Бога. Ця абсолютність випливає з гармоні§ Всесвіту та незліченних мінливих достовірностей і у вигляді цілісності (через свою цілісність) поєднано існує у Всезагальному Бутті.
   Ми займаємо у Всесвіті дуже мало місця. Наша галактика є краплею в нескінченному океані. Світ повний таємниць і загадок.
   Ми живемо за законами Всесвіту. Ми є його дітьми. Всесвіт опікується нами і не дає нам пропасти.
   Взаємодія свідомості й матері§ та §хня входженність у буття переноситься у зменшеному розмірі на нашу частину Всесвіту.
   Субстанція, як приналежне до буття протиставлене поєднання "свідомість/матерія", є філософськи достовірною, не дивлячись на свою суб"єктивність і суб"єктивність назв складових. Вірно усвідомлена ще Барухом Спінозою, вона доказала свою необхідність у формулі істини. Скомпонована у систему субстанція - це невгамовний внутрішній рух. Вона абсолютна до розуміння у своєму русі - русі матері§, свідомості і цей рух призводить до мінливості буття. Вона не є істиною, тому що §§ назва суб"єктивна в абсолюті. Це лише назва. Класифікація. Хоча через дійсну сутність вона розширилась у науковій філософі§ до рамок системи Кондратюка-Шергея.
   Стверджувати, що буття змінюється тому, що рухається матерія або свідомість чи, скажімо, рухається субстанція, було б невірно. Буття є мінливим через рух усіх сво§х складників. Наша конкретна свідомість сприймає цю мінливість і примушує нас стереотипно-індивідуально реагувати. Ми є в гармоні§. Ми є об"єктом. Наша матерія нас матеріалізувала, а свідомість - суб"єктивізувала.
   Дух людини матеріально прив"язаний посередництвом тіла до простору і часу. Буття людини - це "інобуття" конкретного регіонального буття, що має свій суб"єктивний початок та кінець і уяснюється невід"ємною складовою Всезагального Буття. По відношенню до нескінченності і вічності в цьому проявляється фаталізм кожно§ конкретно§ свідомості. Сила й незборимість є в іншому і все разом узалежнюється від віковічно§ гармоні§.
   Наполягання, що Всезагальне Буття, як інтегрований абсолют у сво§й нескінченності, є Всезагальною Субстанцією, яка складається з незліченно§ кількості незміних менших субстанцій-монад, є характерним для метафізики, натомість наукова філософія аргументує свій підхід на умовності назви "субстанція", на відсутності §§, як категоричного цілісного компонента, в наявності і по-своєму називає поєднання матері§ та свідомості у §хній приналежності до буття. В цьому суттєва відмінність дано§ науки від метафізики. Стосовно істини тут по-іншому, так точнісінько як і на рахунок уясненого Бога.
   У випадку підходу до субстанці§ як сутності того чи іншого, можна стверджувати, що дійсно поєднана взаємодія "Бог / Всесвіт" є сутністю Всезагального Буття. В цьому істина. Кожна конкретна достовірність (як і відносна, об"єктивна, абсолютна) постає з регіонального буття, яке є фрагментом всезегельного і сутністю якого є поєднання "свідомість / матерія". Ця достовірність сприймається нами суб"єктивно, однак у сво§й об"єктивності вона компонує абсолют Істини. Світосприйняття кожно§ конкретно§ свідомості - це хоча здебільшого і §§ приналежний суб"єктивізм, проте здобуток не лише суто особистий, адже сприйняття Всесвіту Богом є не його виключна прерогатива. Трансакція через акцію посередництвом розумового модуля, як творення людини, передбачала взаємозалежність, тим більше, що якщо гармонія і надає комусь переваги, то лише за умови погодженого взаємозв"язку.
   Виходячи з дійсних соціально-економічних умов, з об"єктивно§ філософсько§ думки людства та реалій сьогодення, для філософі§, в першу чергу як науки, було б непробачальною помилкою знехтувати присутність високоорганізовано§ свідомості у бутті та §§ поєднано-протиставленого зв"язку з Всесвітом. Бог існує і це слід остаточно визнати. Він вдихнув у нас дух, придав ідею нашому існуванню. Він нам необхідний і ми йому також. Наш Бог є для нас і ми в свою чергу для нього.
   Заповіді Божі є логічно продуманим складником кожного цивілізованого суспільства, а яка наука відкине віковічну логіку необхідного?
   У формулі істини там, де написано Бог не може бути нічого іншого, там де Всесвіт - також, а про Істину й мови немає.
   Субстанція умовно детермінувалась у систему. Детермінантою стала причина конкретизаці§, необхідність логічно-точного підходу для вирішення проблем науки, або по-іншому (ще точніше) - система Кондратюка-Шергея надала можливість для математичного підходу в науковій філософі§ й започаткувала інше - теорію істини в усій сво§й достовірності.
  
   4. ТЕОРІЯ ІСТИНИ.
  
   Достовірність є категорією діалектично§ логіки і протисто§ть заблудженню.
   На протилежність до решти наук та ідеологій, наукова філософія найменше зацікавлена в спотворені дійсності і розглядає істину як свій принцип.
  
      -- Є істина, а решта все - суєта. Істину не можливо змінити. Вона стала і §§ абсолютність включає буття. Істина в тому, що істина є.
      -- Достовірність постає через пізнання. Шлях пізнання нескінченний. Абсолютна істина є вічною, вона "стара як світ". Ї§ не можливо спаскудити. Вона незборима. Всесвіт має одну істину, а істина має один Всесвіт.
      -- Матерія достовірна і свідомість достовірна. Вони взаємозалежать, антагонізують й взаємодіють між собою. Віковічна суперечка про первинність одного чи другого мусить існувати. Вона штовхає, примушує вникати, заставляє досліджувати. Абсолютність істини включає в себе єдність та протистояння матері§ і свідомості.
      -- Єдиний об"єктивний критерій в усвідомленні істини - сама істина. Коли істина змінюється, то це означає, що вона - не вона, це появляється омана. Практика є основою пізнання і критерієм вірності досліджуваного (достовірності).
      -- Якщо вже істина, то вона обов"язково має бути абсолютною, а коли істина не абсолютна, то вона не істина. Під повною достовірністю розуміється загальне і вичерпане пізнання світу в цілому. Достовірність постає у всебічності.
      -- Достовірна віра та достовірна філософія завжди наближають до уяснення істини. Натомість абсурд і той аргументується свідомістю.
      -- Немає ніякого права у людини на зусилля вта§ти уяснену істину від себе або від інших.
      -- Щоб стати вільним слід уяснити істину. Істина веде до Бога. Бог веде до істини. Всесвіт пізнається через уяснення істини і Бога. Пізнаючи Всесвіт ми наближаємось до Бога і до істини.
      -- Істина постає навіть у хаосі, в тому стані буття, де, здавалось, немає нічого і який, здавалось, появився нізвідки. Абсолютною істиною не володіє ніхто, теорія істини є обгрунтованим доказом абсолютності істини.
      -- Істина не постає з нічого і не кане в небуття, вона безпідставно не виринає з минулого і не пропадає назавжди в майбутнє, істина існує для тих, хто §§ уяснює.
      -- Істину не можливо зігнорувати. Ї§ не можливо обминути або применшити §§ значення. Істина сама нагадує про себе.
      -- Істина первинна. Істина всюдисуща. Істина всеохватна. Істина божественна і всесвітня.
  
   Для існуючого й достовірного не так вже й важливо як його хтось з землян
   суб"єктивно назве, для нього не суттєво чи буде той землянин сумніватись в його наявності чи ні, суть, або істина в тому, що воно є і суть ще в тому, що ця істина рано чи пізно, але все-таки уясниться суспільною свідомістю Землі.
   Еволюція має сво§ закони, однак Істина над еволюцією. Ї§ абсолют незмінний і лише через залежні від простору і часу достовірності (або істини з маленько§ літери) Істина впливає на перебіг існуючого. Істина в гармонійному зв"язувані всіх процесів та явищ. Істина вбирає в себе все і всіх, з §хнім суб"єктивізмом і об"єктивізмом, і через Всезагальне Буття уможливлює себе у вічності.
   Розглядаючись навколо себе, дивлячись на зорі, сонце, місяць, люди хочуть-нехочуть, проте змушені визнати існування Всесвіту. А, отже, істину того, яке існує і є постійно в наявності. Люди думають, значить, є розум і є свідомість. Вони радяться між собою, спілкуються-розмовляють, виходить, що є й колективна або суспільна свідомість. Бога вони не бачать і інколи скептично й самовпевнено вважають, що його немає. Проте вони його відчувають. Люди вагаються - є він чи, можливо, його немає. Громадська думка, як оприлюднення результату суспільно§ свідомості, часто переконує в існувані Бога. Ще й релігія наполягає. Люди сприймають Бога завдяки стабільній впорядкованості довкілля і розміреному плину свого життя. Люди усвідомлюють необхідність Бога і всією душою його уяснюють. Пізнаючи оточення, вони дивуються Всевишній мудрості. Люди прагнуть морально дотягнутись до Бога. Бог є ідеалом. Бог є метою. Єдиним, хто людьми по-батьківськи заопікується й лагідно направить на путь істинний. Бог потрібний людям. Він надає смисл §хньому життю. Люди його хочуть. Для більшо§ тотожності з собою, для узалежнення, люди суб"єктивно надають Богу сво§х обрисів. Вони нерозривно поєднуються з Богом і Боголюдина стає дійсністю. Це реальність, яка пройшла шлях еволюці§ від людини до Людинобога і завершилась Боголюдиною. Завдяки високій духовній культурі таке стало можливом. Комунікативність всесвітнього рівня надала бажанням грунт реальності. Людина здатна втілювати сво§ мрі§ в дійсність і тому Бог остаточно прийде до людини в дійсності.
   Є істинність божественного Всесвіту, вона ж - Божа всесвітність Істини, або - всесвітня істинність Бога і через Всесвіт, поняття істини, визначення Абсолютного Розуму логічно випливає, що цим Абсолютним Розумом є Бог. Чому він не може ним бути?
   Поняття Всесвіту, Істини, Бога, хоча й різні у своєму трактуючому значені і не є повністю тотожними (не мають всіх випливаючих з тотожності законів), проте нами уяснюються (одкровення) як посталі одне з одного (з усіма описаними і ще не описаними наслідками).
   Дане твердження є достатнім для науково§ філософі§. Його можна віднести до теоретичних розробок і, пройшовши етапи ймовірного та вірогідного, визначити за достовірне.
   Дивлячись на формулу істини, ми почасово усвідомлюємо стан буття. Для нас ним є найперш суспільна формація разом з нами і все нас оточуюче. В більш ширшому розумінні - це буття Всесвіту. За суб"єктивного підходу воно є достовірним. Матерію також ми бачимо. Вона також є достовірною. Ми думаємо. Ми маємо мислення. Це наше розуміння об"єктивного. Отже, свідомість також є достовірною. З матері§ і свідомості постало життя на Землі. І все це є достовірним, воно по-справжньому існує. А раз так, то воно взаємодіє, суперечиться, формує поняття Абсолютно§ Істини і цілком логічно виділити в його існувані форми або стани - хаос і порядок. Найхаотичніший хаос та найвпорядкованіший порядок. Простуючи від одного стану до іншого і навпаки, відбувається рух буття, змінювальність.
   Визначене буття - це світ, універсальна предметність, в якій людина самовизначається як суб"єкт діяльності, котрий створює власний світ - світ людського буття. Категорична визначеність світу полягає насамперед у його фундаментальних властивостях: цілісності, саморозвитку, конкретній всезагальності.
   Буття вбирає в себе співвідносний рух матері§ і свідомості й у такому сумованому загалі постає Абсолютна Істина. Це філософська формула. Узагальнення, яке підтверджує, що простуючи від хаосу до порядку і навпаки, буття має немов незліченну кількість (і якість) станів. У нашому сприймані вони можуть нам здаватись вічно-різними. Надокучливими. Наше буття в тому, що ми є, що ми усвідомлюємо довкілля, живемо в конкретному матеріальному просторі, маємо свою суспільну формацію, підпорядковуємось законам більшості та чітко визначеним моральним, а звідси й релігійним нормам. Ми простуємо. Ми розвиваємось. Наша свідомість змінюється і заразом з тим матерія також сама по собі, або конкретно-залежно від нашо§ свідомості, змінюється.
   Інтелігентність свідомості, пріоритетність освічено-розумного підходу - це для нас є необхідним, найбільш жаданим.
   У всеохватно§ свідомості Всесвіту є періоди найбільшого розвитку та занепаду. Ї§ всеохватність включає в себе й розвиток нашо§ свідомості. Самоусвідомлюючись ми робимо крок вперед. Усвідомлюючи Всесвіт з його матеріальними проблемами, кожен з нас не лише пізнає велич людського життя, силу індивідуального "я", але й навіть підсвідомо втягує в себе достовірність та невичерпанність джерела природно§ узгодженості, і в наслідку постає свідоме визнання значення розуму. Знову ж - віра додає нам сил, спонукає до розвитку.
   Пізнання людиною об"єктивного світу - від дослідження зірок і найдрібніших частинок матері§; вивчення законів розвитку суспільства; створення нових комп"ютерних програм; проникнення до таємниць походження життя рослин, тварин, людини; вирішення складних математичних задач - це захоплююча справа, яка дає досліднику велике моральне задоволення. В цьому аспекті екзистенціальний підхід у вивченні людсько§ екзистенці§, тобто - психічно§ різнобарвності через заглиблення в інту§тивне "те, що на споді", заслуговує не лише на увагу, а й ставить його на чільне місце. Без вияснення своє§ справжньо§ тожсамості, без дослідження всіх загашників свідомості, "інобуття" особи, людство буде приречене на поразку у двобо§ з таємничими силами об"єктивного світу. Наша індивідуальна екзистенція може бути нам товаришем (за §§ вірного усвідомлення) або ворогом (у випадку оманливого підходу до не§). Головна біда людини - в ній самій. В невірному використанні або навіть у незнанні своє§ приховано§ "потойбічності", всього того, яке медики трактують як психіку, а теологи - як душу.
   Світ, який є, був і буде - набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність. Для нас наш внутрішній світ - це всього-навсього знання про нього. А що вже говорити, коли ці знання є неповними або невірними?
   Категорія "буття" здійснює інтеграцію основних ідей, що сприймаються конкретною свідомістю в процесі осягнення світу в його абсолютній цілісності: світ існує за умови безмежності й вічності; матеріальне і духовне поєднуються в різних формах; логічна об"єктивність гармонійного існування та еволюці§ породжує ту сукупну дійсність, яка вимагає пізнання для свідомого вдосконалення.
   Конкретне розуміння свідомості полягає у визначенності існування високоорганізовано§ структури, яка цілеспрямовано відображає буття світу, перетворює його в образи і поняття, опосередковує ставлення до оточуючого середовища і здатна впливати як на матеріальну дійсність, так і на своє функціонування. Основними функціями конкретно§ свідомості є пізнавальна, комунікативна, орієнтаційна, цілепокладальна та функція управління.
   Твердження, що життя, як нова, більш складна форма руху матері§ та свідомості, було необхідним результатом розвитку всіє§ сукупності хімічних і геологічних процесів на поверхні Землі, лишній раз підтверджує і достовірність теорі§ істини, і необхідність свідомості для збереження впорядкованого існування матері§. Це не суперечить тому, що наша галактика постала за певно§ форми буття (скажімо, - первинно§ або першо§) і в цю ж форму повернеться, так як всесвітня узгодженість не закінчується на нашій галактиці. Окрім цього, таке є доказом необхідності довільного вибору свідомістю свого місця проживання та фактом можливості продовження існування конкретно§ матері§ посередництвом діяльності відповідно§ форми - свідомості.
   Все обгрунтовується завдяки процесу відображення (неорганічне, органічне, соціальне), результатом якого є інформаційне відтворення взаємодіючих об"єктів. Сама інформація - це об"єктивна сторона процесу відображення як властивості всіє§ матері§. Вона всезагальна. Будь-яка взаємодія включає в себе інформаційний процес і є інформаційною взаємодією у тому розумінні, що залишає про себе пам"ять в іншому.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   " ... ні речовини, ні енергі§, не пов"язаних з інформаційними процесами, не існує." (А.І.Берг, В.В.Бірюков).
   "Та матеріальна система, яка не розгортає в середині себе і в сво§х наступних взаємодіях набуту інформацію, приречена на деградацію." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К.,- 1999, "Вікар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Нікуди ми від того не подінемось, що наша галактика постала за певно§ форми буття і туди ж повернеться. Ми не виникли з нічого. Газова консистенція появилась з хмари дифузно§, нероздільно§ матері§, яка складалась з найпростіших атомів та функціональних частин. Розвиток йшов від тяжких фундаментальних частин - протонів і нейтронів до ядер. Із ядер і електронів утворились атоми, а вже з них - молекули. З молекул формувались агрегати - газоподібні, рідкі, тверді тіла. Сформовані тіла охвачують зірки з §хніми сателітами, планети з §хніми сателітами, системи зірок, включаючи §х мегагалактики, і так до нескінченності.
   Окрім сконцентровано§ речовини у вигляді небесних тіл у Всесвіті є дифузна матерія. Вона існує у вигляді відокремлених атомів та молекул, а також у вигляді гігантських хмар газу й пилюки різно§ плотності. Все це, разом з опроміненням та мало дослідженою і поки що зовсім не дослідженою рештою, складає той нескінченний світовий океан розріджених речовин в якому немов плавають небесні тіла.
   Упорядкованість, складність та організація в неживих динамічних системах виникають у результаті інформаційно§ взаємоді§ §х із навколишнім середовищем та іншими системами, яка залишає сліди в структурі системи відображення. У ланцюгових хімічних процесах, пов"язаних із дією каталізатора, виникає здатність молекул реагувати за типом сигналізаці§, де поряд з енергетичними процесами присутні інформаційні, регулятивні та управлінські, що неминуче впливають на еволюціонізуючу організацію хімічного об"єкта.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Здатність до планомірних дій у зародку існує всюди, навіть там, де ще немає жодно§ клітини, а є тільки первинна протоплазма." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К., - 1999, "Вікар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Залучаючи у своєму творенні матерію, інформаційна інтродукція бере на себе обов"язки свідомості (у спрощеному вигляді) і спонукає виникнення складних за організацією матеріальних систем - нервово§ матері§, центрально§ нервово§ системи, органів чуття, умовно-рефлекторно§ структури, органів психічного відображення ... тощо. Так продовжується до моменту створення повноцінно§ конкретно§ свідомості і §§ можливостей самозабезпечення необхідного існування. Такі хімічні речовини, як ацетохолін, холінестераза, цирозін ... та ін. відіграють значну роль у перекодуванні отримано§ інформаці§, а також у подальшій передачі збуджень нервовим імпульсам.
   Вірогідна мета еволюці§ мозку - ускладнення до такого рівня, на якому він міг би стати досконалим провідником духу (духовного життя) людини. Мозок є одночасно і першоджерелом, і провідником. Він є вмістилищем духу в людині. Від імені власника, тобто людини, мозок виступає як першоджерело, а від імені всезагально§ свідомості Всесвіту та Абсолютного Розуму - провідником. Відповідно дух можна умовно класифікувати на усвідомлено-особистий, суспільний, позаземний, божественний, проте сам по собі, як дух людини, він є поєднанням цього всього і відокремлювати одне від іншого недоцільно. Мозок є лише органом мислення, а суб"єктом мислення виступає людина в нерозривному зв"язку з природою, суспільством, Богом.
   Психологічні і фізіологічні методи дослідження, доповнені цитологічними, гістологічними, біофізичними, уможливлюють пізнання матеріального субстрату свідомості і особливостей його функціонування.
   Людство не досліджують. Людство не використовують. Ми є співучасниками єдиного процесу існування і на даному етапі свого життя забезпечуємо еволюцію. Наш куточок Всесвіту має сво§ проблеми і ми задіяні для §хнього вирішення. В цьому місія людства. Його неповторність. Його екзистенціональна самобутність. Ми - є ми і нас ніхто ніколи не замінить у нашій дійсній сутності.
   Вплив середовища, що повторювався із покоління в покоління, має цілеспрямовану форму, яку в загальному вигляді називають навчанням. Навчання розглядають як фактор становлення поведінки живих організмів у онтогенезі і як фактор еволюці§ нервово§ системи. Узалежнившись від притоку інформаці§, навчання таким чином виступає складником єдино§ інформаційно§ системи Всезагального Буття і займає у розвитку конкретно§ свідомості головне місце. Феномен навчання є найважливішим елементом всіє§ історі§ життя, це генетично обумовлена його ознака. Стрибок, який перетворив досвідому поведінку тварин на свідому діяльність людини, полягав у якісно новому характері навчання, котре спиралось на нові особливості мозку як функціонально-автономно§ системи. Цілеспрямована діяльність забезпечила якісно новий рівень адаптаці§ до середовища - соціальну адаптацію.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   У формуванні поведінки людей відіграють рішаючу роль шість загальних характеристик оточення: екологія, оточення поведінки, організаційна структура, характеристики людей у ситуаці§, усвідомлений соціальний клімат, функціональні та підтримуючі якості. ( Dr. Moos A., 1973, 1976).
   Соціоаналітична теорія д-ра Роберта Хогана (R.Hogan, 1982) після того, як узагальнила соціобіологію, психоаналітичну теорію та символічний інтеракціонізм, стверджує, що існують дві вражаючі риси еволюці§ людства. Перша - люди завжди жили в соціальних групах. Друга - ці групи завжди були організовані згідно з ієрархією. Д-р Р.Хоган підтримується гіпотези, що люди генетично закодовані для того, щоб жити разом і відповідно до ієрархі§.
   Предметне перетворення дійсності властиве тільки високоорганізованій свідомості, якою для нас є перш за все ми - люди. Дійсність дана практиці у предметній формі і це наслідок соціально-суб"єктивного способу §§ освоєння. (Горак Г.І., "Філософія", К.,- 1998, "Вілбор", стор. 74).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Людське існування - це творення буття з нічого, його поява і ствердження з"являються тоді, коли людина діє проективно, конструюючи дійсність. Це чисто суб"єктивне "інобуття". Воно прив"язане до простору, часу, свідомості. Воно не існує завжди, воно конечне у сво§й конкретності.
   На відміну від людського буття Всезагальне Буття існує завжди. Воно не може бути нульовим. Навіть проявляючись за матеріально§ форми газових консистенцій, енергі§ чи частинок атомів. Всезагальне Буття вічне завдяки вічній матері§ та вічній свідомості. Якщо вічність матері§ не викликає жодного сумніву, то свідомість вимагає постійних доказів своє§ вічності. Найвагомішим є той, що навіть на найнищому рівні організаці§, коли матері§ повно і вона своєю енергією "давить" на буття, коли сумнів викликає можливість існування мізерних носі§в яко§ б то не було інформаці§, коли, здавалось, що немає зовсім ніяко§ свідомості, вона, свідомість все-таки існує. В ширшому масштабі це всесвітня свідомість на рівні або без рівня Абсолютного Розуму, а в вузькому підході - це здатні до самоорганізаці§ частинки, які можуть існувати в фізичних інформаційних середовищах. У формулі істини свідомість в таких випадках набуде значення "нуль цілих і мільярдна одиничка" (або трильярдна і навіть менше, але все-таки, - одиничка). Стан буття відповідатиме хаосу. Через відповідний аргумент (категорія ймовірного) воно функціонально інтегрувало з найвпорядкованішого порядку, де мало своє найбільше значення, у хаос. Неймовірне прискорення могло спонукати вибух, швидко перетворило масу в енергію і наслідком цього місцевого армагеддону явився страшний хаос.
   Нульове значення не може бути на місці позначення матері§, свідомості чи буття. Буття не буває нульовим. І матерія. І свідомість. З нічого не може появитись щось. Щось не може перейти в ніщо. Як мінімум у цих значеннях має бути "мінімальне щось", тобто те, яке ми привикли позначати одиничкою. У той же час максимально можливе значення - двійка. Це чисто умовні величини, які в даному випадку відображають наш розвиток і наше розуміння суті процесів на підставі понять алгебри множин, "алгебри мислення" та алгоритмічно§ культури.
   Вічна матерія і вічна свідомість у різні періоди набирали різного - від максимального (двійка) до мінімального (одиничка) - значення і на рівні Всезагального Буття суб"єктивно ніколи не будуть тотожними - дві двійки (два максимуми) або дві одинички (два мінімуми), так як у такому випадку не було б боротьби протилежностей (це не відповідало б істині) й рух би завмер. Це - Всесвітній Армагеддон з знищенням Всесвіту і Бога. При цьому знищиться абсолютність істини, а таке не можливо. Абсолютний Всесвіт й Абсолютний Бог взаємопов"язані у Абсолютному Бутті. Позачасове й позапросторове не може пропасти. Формула істини з сво§ми числовими значеннями справджується лише для існуючого у Всесвіті на рівні буття Всесвіту, а тому:
  
   істина = 1 (стан буття) + 1 (свідомість) / 2 (матерія);
   Або:
   істина = 2 (стан буття) + 2 (свідомість) / 1 (матерія).
   Що означає:
      -- при мінімальному значенні стану буття (хаос) матерія набуває максимального значення, а свідомість - мінімального;
      -- при максимальному значенні стану буття (порядок) матерія набуває мінімального значення, а свідомість - максимального.
  
   При хаосі свідомість не може бути максимальною і навпаки - при порядку матерія не може набирати максимально§ сили. Таке в дійсності не існує. Воно не можливо. Дане положення обгрунтовується дійсним станом речей і доказує, що свідомість (інформаційна інтродукція, генетичний код ... і т.д.) слугує для впорядкування матері§.
   Істина в тому, що істина є і істина в тому, що істина абсолютна.
   Щоб вірно усвідомити закони теорі§ істини треба піднятись над суєтою, натомість теорія істини справджується серед суєти. І в наслідку - справжня істина (абсолютна, вічна, всюдисуща) є лише на рівні інших абсолютів (Всезагального Буття, Всесвіту, Бога), тоді як серед числових значень достовірного можливе тільки суб"єктивне узагальнення і в даному випадку формула істини нас лише умовно наближує до само§ істини. Все пояснюється тим, що наша свідомість конкретно прив"язана до буття Всесвіту і окрім не§ у Всесвіті є ще інші конкретні свідомості. Вони формують всесвітню свідомість з усіма усвідомленими для нас наслідками. В цьому істина. Саме для не§ можливі цифрові значення і випливаючі з математики філософські іде§. Наприклад, ось такі:
  
   істина = 1 - 2 / 1;
   істина = стан буття - матерія / свідомість;
   Матерія буде зменшуватись і переходити в свідомість, а це в свою чергу приведе до збільшення стану буття до 2 і формула набуде вигляду:
  
   істина = 2 + 1 / 2;
   Якщо: істина = 2 - 1 / 2, то свідомість буде зменшуватись і переходити в матерію, а це, в свою чергу, приведе до зменшення уявного значення стану буття і формула набуде вигляду:
  
   істина = 1 + 2 / 1.
  
   Знаки " - " та " + " означають також енергію.
   Математичні символи множення та ділення дають підставу показати швидку зміну енергетичного поля. Різкий перехід і різке наростання або втрату маси.
   Це рівень Всесвіту з його нескінченністю, вічністю і уясненим абсолютом. Це абсолютна істина його абсолюту. Його буття і його матеріально-свідоме поєднане протистояння. Його мінливість з відповідними засадами. Всесвіт є саме таким і ми (наша земна свідомість) саме такими є в ньому.
   Через таку взаємодію постає чергова достовірність теорі§ істини, доказується можливість пізнання у Всесвіті і необхідність уяснення абсолютного серед всього абсолютного і це ще не все, адже створене нами "поза дійсною матерією" (віртуальний світ) буде володіти сво§м "інобуттям", претендуватиме на окремішність і завдяки притаманним йому віртуальним міражам та голографічним побудовам дасть нам можливість, доганяючи швидкість світла, сказати своє вагоме слово у середовищі всесвітніх свідомостей.
   Всесвіт дається людині до пізнання на рівні сво§х "істинних достовірностей", в своєму бутті. Бога також можна пізнати завдяки можливому, посередництвом його буття. Однак у остаточно-заключній формулі істини (серед абсолютів) і Всесвіт, і Бог лише уяснюються в сво§й величі.
   Все прогнозується. Все взаємозалежить. Тому, міняючи числений ряд значень від 2 до 1 і навпаки, можна сформувати відповідну шкалу (гратку), вивести пропорці§ та отримати відповідні значення.
   У відповідний час, коли вже матері§ було багато, Бог вдихнув у людину дух (придав логічну ідею §§ існуванню) і вона, грішна, почала логічно думати та боротись за своє існування. Стан буття (немов кумулюючий, нейтралізуючий центр) змінюючись і надалі змінювався. Відбулось людське трактування Бог > Всесвіт > Істина. (Бог - це Всесвіт,- це Істина). Тому ми й живемо. Тому думаємо і по-своєму впливаємо на матерію. Наша свідомість має нашу матерію. Інша свідомість має іншу матерію. Нескінченна матерія має нескінченну свідомість. Істина як була, так і є. І Бог. І Всесвіт.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   " ... Зірки зростають та викидаються ядром галактики і рухаються навколо його центру. Поступово збільшується відстань між ними та зірками, збільшується також період §хнього обертання за рахунок зниження лінійно§ швидкості. Молоді зірки з температурою плюс 35 тис. градусів починають вирощувати та викидати повторну зірку, майбутню планету, та §§ супутників.Чим більше у зірки планет, тим повільніше §§ обертання навколо своє§ осі і нижча температура §§ поверхні. Аналогічні процеси відбуваються в ядрах атомів, які також вирощують та викидають електрони. Термоядерні вибухи та спалахи на поверхні ядер галактик, нових зірок та ядер атомів свідчать, що вони зростили та викинули чергові зірки, планети, §хні супутники чи електрони атомів. Тільки в нашій галактиці десятки мільярдів зірок мають планети, на двох-трьох із яких, ймовірно, існує органічне життя з людиною, яка в умовах постійного народження нових та загибелі старих планет, зірок і навіть галактик служить переносником життя. Людина, тваринний та рослинний світ, як і Всесвіт, існують безмежно, а тому збереження та примноження всього органічного - смисл життя людини." (Васильєв П.Г., "Закони планетарних систем Всесвіту" / Ідея. - 1993, - N1 - с.14).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Формула істини доказує не лише те, що свідомість існує вічно, а й дає підстави для твердження про незнищувальність свідомості. На практиці це означає віру в майбутнє людства - випереджаючи невідворотню загибель Землі, наш інтелект зуміє перенести нашу матеріальність на інші планети.
   І випливаюче з цього шокуюче запитання: "Невже до нас таке ніким не практикувалось?". Відповідь очевидна.
   Фактор руйнаці§ закладений в буття разом з механізмом інформаційно§ інтродукці§ і старіння нашо§ суспільно§ свідомості є дещо відмінним у часі від старіння оточуючо§ нас матері§. Старіти наша свідомість почне пройшовши шлях відносно§ вічності. Ми можемо передати своє поступово оновленій свідомості, новому життю, і паралельно здатні вдосконалювати свою сутність. Про це ще рано говорити, адже людство ще не усвідомило всю повноту відповідальності. Воно все ще є інтелектуально бідним. Малокомунікабельним. Ще й інше - існує проблема подолання міжпланетно-галактичних відстаней для швидко старіючо§ конкретно§ матеріально-свідомо§ істоти, а тому доречніше твердити про міжгалактичну подорож чогось віртуального, здатного в певному середовищі здолати швидкість світла, ніж про приземлено-матеріальне, чим є кожна конкретна людина. Інтелектуальна еліта людства повинна першою уяснити покладену на не§ історичним розвитком місію. В протилежному випадку наслідки катастрофічні для людства (ми не єдині і з нашим знищенням свідомість не пропаде).
   Старіння суспільно§ свідомості ймовірно спостерігатиметься у самозаспокоєнні на створеному достатку, ледь помітному процесі розлінення після вирішення найбільш нагальних проблем всебічно§ гармоні§ з Всесвітом, в наслідку суцільно§ роботизаці§, комп"ютеризаці§, віртуального відчуження ... і т.п., результат - можливе деградування (маразм старості). Вихід у варіанті оновлення і співзлиття з новим, або, що можливо лише для найбільш потужно§ (пройшовшо§ повний шлях еволюці§ й зборовшо§ усі негаразди) свідомості - це осягнення Всезагального Буття у вічності та ідеал Боголюдини.
   Виходячи з нашо§ примітивно§ форми демократі§ (наших численних суспільних казусів), про таке не те що рано, але просто смішно говорити. На місці інопланетян для нас є цілком зрозумілою §хня нехіть налагодити з нами стабільний контакт. Їхні досягнення нам незрозумілі, ми не пройшли необхідний шлях пізнання і щось перейнявши, ми можемо більше втратити, ніж придбати. Самозбереження є основною й справедливою догмою закону всесвітньо§ гармоні§ і кому, як не більш організованій свідомості належить про таке постійно пам"ятати. Окрім того - чи все ми бачимо і все чуємо сво§ми органами сприйняття? Чи все усвідомлюємо? Тим більше, що поряд з свідомим у конкретно§ свідомості існує рівень "внутрішнього світу". Ним є сукупність психічних явищ, станів і дій, які відмежовуються від сфери розуму. Це сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, певною мірою інстинкти та запорогові почуття.
   Завдяки включенню механізмів самозахисту, автоматизмів, інту§ці§ та решти до психічно§ діяльності, навантаженість на свідомість зменшується, а це в свою чергу розширює поле творчих можливостей людини.
   Емоційна сфера свідомості - складне, поки що мало досліджене явище. Емоці§ - це відображення об"єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу.
   Свідомість безпосередньо не зводиться до психіки людини. До духу і душі тим паче. При поверхневому розгляді медичне визначення "психіка" є тотожним поняттю "душа", але при більш пізнавальному заглибленні воно є відмінним. Це не дух. Для медиків психіка складається із таких духовних утворень як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємоді§.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Свідомість - це насамперед знання. Без знань свідомості не існує. Логічна структура когнітивно§ діяльності людини складається із чуттєво-сентивного, абстрактно-мисленного та інту§тивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання ново§ пізнавально§ інформаці§. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам"ять. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К., - 1999, "Вікар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Відстежуючи еволюцію самого поняття "істина" слід зауважити, що для середньовічно§ думки істина поставала як суще в його цілісності і лише пізніше єдиним "володарем" істини являлась протиставлена гармонійному світові недосконала людина. Тому й спостерігаються заклики про повернення до природи, тому й дещо інше. Але "людині ні на що покластися в природі поза собою ... людина - штучна істота, яка народжується не природою, а самонароджується через культурні винаходи ... " (Р.Гвардіні, "Конец нового времени", Вопросы философии, N4, 1990). Оточуюча земна природа існує в просторі і часі, а людська духовна культура, як надприродне, таких залежностей не потребує. Щоб здійснитись в обрі§ людськості повноцінна людина повинна співвіднестись із вічністю, інакше - з Богом. І що найголовніше - цей духовний зв"язок повинен мати смисложиттєве значення, іншими словами - він потребує реальності. З цього випливає: якщо Бог наповнює сутністю своє буття через людину, то людина повниться людськістю через Бога. Людськість духу сприймається посередництвом співвіднесення кінечності людського буття з вічністю Бога. Це співзлиття свідомостей, поєднання й певна взаємозалежність.
   Воля і дух людини не зустрічає іншу волю, інший дух. Одкровення знаходить своє у своєму. Це одна активність, хоча і на різних етапах існування. Духовне поєднання відбувається тим щиріше, чим відвертішим є дух все ще грішно§ людини.
   Оскільки Бог не є об"єктом у гносеологічному розумінні, а постає в сво§й цілісності, то і осягнений він може бути лише цілісно. "Ти цілий, і ніщо не може вмістити Тебе цілого!" (Бл.Августин, "Исповедь", кн. 1, 3). Духовно співвідносячись з Богом, людина сповна уяснює потенцію своє§ цілісності і ця потенція періодично збільшується у процесі вдосконалення людини. Їз трансцендентного в сво§й суті діалогу людина виходить "уже не такою, якою вона вступила в нього. Момент зустрічі - це "переживання", яке виникає і блаженно завершується в сприймаючій душі і тут щось відбувається з людиною. Людина, яка виходить з сутнісного акту чистого відношення, має в своєму єстві щось більше, щось таке, що виросло в ній." (М.Бубер, "Я и ты", 1992). Це не суб"єктивно-об"єктивне відношення, а відношення цілих у сво§й повноцінності свідомостей, що зійшлись на межі природно§ даності Всесвіту, це духовне відношення в чистій особистій значущості.
   Зупинитись і замислитись можна лише перед вічним. Саме в цій зупинці, в цьому осягненні і полягає перший крок до органічно§ єдності з Богом, а оскільки така єдність є єдністю цілісностей, то це водночас і шлях людини до себе. Ця єдність гранична у сво§й рухомості, §§ не можна набути раз і назавжди. Ї§ дійсність - це постійне творче відношення "Людина - Бог".
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Замислитись над реальністю Бога - значить промислити і реальність власного буття в плані сповнення його смислом." (М.Зайцев, м. Рівне, із збірки Острозько§ Академі§ "Виховання молодого покоління на принципах християнсько§ моралі в процесі духовного відродження Укра§ни", м.Острог, 1994 - 2000 р.р.).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Цілісність істини витримала суб"єктивну "еволюцію" в людській свідомості і як суще явила абсолют. Такою є закономірність. Пізнаючи, сумніваючись і аналізуючи осягнене, свідомість все-таки рано чи пізно вірно трактує достовірне. В цьому §§ прерогатива. Саме тому стає зрозумілою суть узагальнено-остаточно§ формули істини. Бог існує для нас в наших душах, Всесвіт ми пізнаємо та повністю уяснюємо в його цілісності і через таке Всезегельне Буття перед нами відкривається Істина. Кожен з абсолютів можна пізнавати в його бутті і після цього кожен слід уяснити.
   Свідомість є сильною, до кінця незбагненною і дуже небезпечною. Матерія має інші, відмінні від свідомості якості. Вона по-своєму сильна, до кінця незбагненна і дуже небезпечна.
   Знищити людське життя просто і з кожним наступним роком ця простота ставатиме ще простішою.
   Активно покращуючи своє існування, людство повинне не сліпо вірити в день Маргарити (день нашого свідомого контакту з позаземною свідомістю, можливий до трактування як об"явлення посланців Господа) і чекати спасіння від позаземних сил, а має через індивідуальне моральне вдосконалення самостійно брати ініціативу в сво§ руки і наближатись таким чином до цього дня. Якщо не позаземна свідомість з людиною, то вже точно людина має шанси зустрітись з цією свідомістю.
   Перспективи залежать від людства. Від його здатності до самоорганізаці§ та вирішення ним глобальних проблем. Гідні дня Маргарити люди будуть жити довго й процвітати. Будуть активно насолоджуватись життям.
   Навіть якщо забути про принципи у взаємозалежності "матерія / свідомість" (відомі під назвою "фактор Сковороди"), як такі, що спонукають матерію знищувати недосконалу свідомість, підійти до основ теорі§ істини найбільш песимістично і ствердити, що ми є єдиними розумними істотами у Всесвіті, а Земля - єдиною планетою на якій можливе життя, то й тоді дана теорія докаже свою вірність і зуміє переконати достовірністю, адже, перш за все, активні елементи свідомості присутні в носіях інформаці§; вони в тому, що зараз є ще не дослідженим і яке володіє потенційною здатністю нести якісь певні кант-байти інформаційно§ енергі§. Воно має закладений потенціал для розвитку необхідного - так званий потенціал Гегеля. Без нього не можлива еволюція.
   Задача свідомості - збереження й розвиток матері§. Задача матері§ - збереження й розвиток свідомості (постулати Гегеля).
   В цьому основа §хньо§ єдності. У масштабі Всесвіту вони не можуть існувати одне без одного.
   В певний період буття, здавалось що ще недавно відновлена свідомість починає створювати матерію. Вона глобалізується, відкидає вже непотрібні умовності й намагається повністю контролювати матерію. В час найбільшого розвитку свідомості буття переходить у стан порядку. Природа майже кругом опановується свідомістю. Матерія змізернюється за своєю суттю. Свідомість створює все нове й нове. Найпотаємніші закономірності матері§ відкривається перед свідомістю. Залишилось опанувати одне - вічність і свідомість задумується над вирішенням цього питання. Для потужно§ свідомості нічого нездійсненного немає.
   Наш день Маргарити прийде. Ми до нього постійно наближаємось. Залишилось лише уяснити істину. Кожному з нас необхідно працювати й розвивати цівілізацію.
   Фактор Сковороди поширюється не лише на матерію. Він не тільки в тому, що матерія здатна знищити недосконалу свідомість. Він суттєвіший. І тому свідомість може знищити матерію. Та ж сама недосконала свідомість, окрім здатності на самознищення, може ще й знищити матерію.
   Фактор Сковороди задіюється не механізмом закономірно§ і врегульовано текучо§ руйнаці§ - ні; він нагальний, викликаний необхідністю і до катастрофізму згубний у епоге§ нищівності. Не руйнація спричинює його, а недосконалість свідомості. Цей фактор несе згубу матері§ і свідомості з боку неврегульовано§ діяльності свідомості. При цьому свідомість нищить сама себе, оточуючу матерію і через явний причинний характер цього фактору матерія нищить свідомість.
   Досконалість в абсолюті. Ця найвища досконалість в істині. Логічно, що потужна свідомість ставить собі за мету досягнення найвищого для не§ ідеалу, яким є Абсолютний Розум. Посередництвом одкровення вона його осязає й уяснює, завдяки пізнанню взнає можливе до поетапного пізнання з його буття. Абсолютний Розум надається до духовного ідеалу, до дискурсу, але в межах розумного. Здоровий глузд не включає в себе психічні аномалі§.
   Ми здатні уникати помилок. Ми здатні враховувати випадки й передбачати катастрофи. Ми здатні прогнозувати та контролювати свій розвиток.
   Окрім нас самих цього ніхто не зробить.
   Шкала матері§ в системі Кондратюка-Шергея формується як з відомих даних, так із прогнозованих та ймовірних. Шкала свідомості найперш базується на еволюці§ свідомості. Слід врахувати геометричний ріст (прогресію) прогресу. Першочергове значення мають багаточисельні стани буття.
   Проаналізувавши лише частину, стає зрозумілим масштаб усього. Конкретні закони природи більш широко узагальнюються з законами Всесвіту. Вони не такі-то вже й незрозумілі. Кінцеве пізнання - це мета, а мета завжди повинна існувати. Вона має манити й спонукати до дій. Гіпотетично, у випадку нашого самостійного існування, ще більшою постає наша відповідальність за світовий розум.
   Сьогодні Всесвіт ще затяжкий нам для глобального й повного розуміння. Ми не можемо дати собі остаточно§ ради з Чорнобилем або з усіма тими ймовірностями, що якось та й випливають з теорі§ А.Ейнштейна. Гіпноз і паранормальні явища нам ще не відкрили сво§х таємниць. Екзистенціалізм лише починає стукати в душу людини. Сто§ть на порозі, розглядається навсібоки й питає дозволу. Думка, як все ще небачена "позавізуальна" матерія, не спіймана нами "за кінець". Кант-байти інформаці§ давлять на нас, але ми сумніваємось якщо не в постулатах Гегеля чи, наприклад, енергі§ Гегеля, то вже точно в дні Маргарити. Але з часом - десь так під кінець століття (хочеться у це вірити), людство систематизує й впорядкує наявні знання, зробить висновки, задумається й почне всеохватні ді§.
   Математично-філософське розв"язання системи Кондратюка-Шергея вселяє надію, адже, враховуючи дані з періодично§ системи хімічних елементів Д.Мендєлєєва та оперуючи здобутками інших сучасних теорій, можна отримати наукову перспективу розвитку. Кінечність, отримана з боку істини, не знищує тягу до пізнання, а навпаки - придає необхідну аргументацію, консолідує сили, назавжди поєднує справжню науку з істинною релігією. Мета шляхетна - розвиток свідомості і саме тут стає зрозумілим значення істинного й хибного, бо найголовніше в тому, що абсолютність істини в абсолютній гармоні§ Всесвіту і Всезагального Буття, а це важливо не тільки для людини.
   Необхідно зрозуміти закільцовані ланцюжки: "індивідуальна свідомість - суспільна свідомість - всесвітня свідомість - індивідуальна свідомість" та "людина - Бог - людина". Між ними є різниця.
   Теорією істини започаткована поправка Корольова, згідно з якою багаточисельність конкретного міжгалактичного (регіонального) буття, знаходячись у багаточисельному ряді між умовними величинами 1 та 2 у формулі істини, є у сво§й багаточисельності все-таки "менш багаточисельним", ніж незрозуміло безмежне і всеохватне буття Всесвіту. Ця поправка також стверджує, що всесвітнє буття залежить від мінливостей міжгалактичного регіонального буття і нижче, тобто - від взаємоді§ матері§ та свідомості на регіональних рівнях і від §хнього як окремішного, так і сумованого потенціалу.
   Всесвіту був, є і буде завжди. Врегульована визначеність його буття не повинна викликати сумнів. Він був, є і буде цілим (виходячи навіть з теорі§ П.Тейяра де Шардена та ін.) і саме таким він завжди поєднувався, поєднується і буде поєднуватись у взаємоді§ з цілою та найвищою формою свідомості - Абсолютним Богом.
   Буття абсолюту є лише абсолютним.
   Факт поєднання і взаємоді§ ні абсолют Бога, ні абсолют Всесвіту не обмежує. Випливаючий з цього закон гармоні§, на рівні Всезагального Буття, надає аргумент функціям §хнього абсолюту. Вони настільки поєднанні, що існують взаємно і для істини є сутністю Всезагального Буття. Чогось іншого ні спереду, ні позаду немає. Є те, що є. Ми в ньому і воно довкола нас разом з нами.
   Система Кондратюка-Шергея уможливлює нескінченність пізнання і фактом абсолютності істини придає йому окреслену мету, адже, якщо ми підставимо у формулу певні багаточисельні значення, вирахуємо величини енергі§, то ми переконаємось, що пізнання у сво§й істинній меті є дійсно нескінченним, а істина є абсолютною і вона виражається певною, для нас поки що незрозумілою, але нами уясненою нескінченною величиною. Ця система дає змогу оперувати цифровими значеннями на межі достовірного й істинного, більше того, бо вона придає логічно-математичний зміст самій істині, аргументує §§, вводить першопричиною у формулу абсолютів.
   Ймовірно припустити, що потенціал Гегеля формує інформаційна енергія Гегеля, яка виділяється в процесі відповідно§ життєдіяльності свідомості і носить орозумнений та ціленаправлений характер.
  
   закон збереження і перетворення енергі§
   закони буття е н е р г і я закони взаємоді§
   / / / \ \ /
   Істина = Всезагальне Буття < матерія / свідомість
   закони матері§ / \
   інформ. енергія закони свідомості
   Гегеля, яка формує
   потенціал Гегеля.
  
   Духовний потенціал всесвітньо§ свідомості формується з потенціалів сумованих свідомостей регіональних рівнів і при багаточисельності його величини, тобто - усвідомленні Абсолютного Розуму, й постає у Всезагальному Бутті достовірність Бога з його неповторними якостями.
   Енергія утворюється в наслідку і під час найрізноманітніших процесів, як то: в середині матеріальних середовищ, при взаємоді§ матері§ та свідомості, при входженні енергі§ до матері§ ... і т.д. Вся енергія консолідується за галактичного та міжгалактичного буття і тому сумовано-нейтралізованою є у Всезагальному Бутті. Перехід матері§ в енергетичну форму і навпаки відбувається постійно. Відповідні галактичні й міжгалактичні вмістилища служать для тимчасового схрону енергетичних потенціалів.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Докази сучасно§ науки дають можливість зробити висновок, що релігія стала зрозумілою для мислячого наукового розуму." (А.Еддінгтон).
   Незабаром стане очевидно, що наука в широкому розумінні цього слова змогла б збагатити основи релігі§ і що релігійне відношення змогло б посилити цінність пізнання." (Х.Шеплі).
   "Тільки релігія може дати пояснення найглибшій структурі Всесвіту."
   (Ф.Франк).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Досягнувши в період хаосу свого найбільшого окремішного потенціалу (умовна величина), фактично заволодівши буттям, матерія змушена розвивати свідомість і це для не§ не лише позасвідома мета, це зрозуміла необхідність, бо без втручання свідомості матерія дальше вдосконалюватись не може. Свідомість створює нові якісні та кількісні форми матері§. Свідомість безпосередньо не придає иатері§ логіку - ні; логіка в ній існує завдяки гармоні§ Всесвіту, а свідомість (за єдності та протистояння) є гарантом розвитку матері§ на певному етапуванні від хаосу до порядку.
   Цей етап є логічно обумовленим для втручання Бога. Хаос існує у темряві, у невизначенності, і лише Господь, свідомо впорядкувавши світ, придає матері§ сенс існування й розвитку. Роль людини у цьому далеко не скромна, §§ місія - місія окультурнення довкілля, є доволі таки суттєвою
   Всесвіт настільки розумно створений, що тільки для невігласа незрозумілою є роль Творця.
   Кожна цивілізація, як категорія суспільно§ свідомості, несе моральну відповідальність перед Богом та перед Всесвітом за свою ділянку. Для нас поки що нею є Земля, потім - сусідні планети, далі - галактика і, хто знає, можливо - певний міжгалактичний простір. Для цього у нас є генетично закладений категоричний імператив моралі й почуття обов"язку.
   Перший соціум - це Адам і Єва в раю. Перша мораль - це мораль по відношенню до себе, до ближнього, до Бога, до Всесвіту. Мораль - це перше підсвідоме уяснення істинного і вже в подальшому - форми моралі суспільства.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Палеолінгвістика свідчить, що вже в давньому кам"яному віці (палеоліті) люди мали уявлення про добро, обов"язок, совість та деякі інші фундаментальні моральні категорі§." (Малахов В., "Етика", К., - 2000, "Либідь", стор. 46).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   У формулі: "достовірність = буття < матерія / свідомість" все є достовірним, натомість у формулі абсолютів: " Істина = Всезагальне Буття < Бог / Всесвіт " все є істинним.
   Чому матерія або свідомість не є істинними, адже вони існують вічно і нескінченно? Відповідь проста - через конкретність вони є достовірними у часі, тоді як у сво§й найвищій формі - Всесвіт та Бог, вони є істинними. Так точнісінько і наше буття. Воно є достовірним для нас, натомість Всезагальне Буття є істинним.
   Всезагальне Буття не є метафізично незмінною категорією, воно є істинним для науково§ філософі§, тобто - посередництвом нескінченно мінливого у просторі і часі конкретного буття постає в абсолюті серед Абсолютів, що означає - конкретність, відносність, об"єктивність достовірного буття формують вищу умовну категорію, якою і є Всезагальне Буття.
   Конкретне буття, яке має конкретну взаємодію свідомості та матері§, є абсолютом у якусь конкретну миттєвість. Це немов модус, ніби філософська субстанція в метафізичному підході. Випередивши швидкість світла, його можна наздогнати. Воно мало матеріальне підтвердження. Воно відбулось. В ньому можна жити і його можна змінити (тобто повернути хід історі§). Однак притаманне розчарування - це в наш час безперспективна ймовірність. Природа настільки гармонійно влаштована, що ніколи не надасть можливість недосконалій свідомості, якою поки що є людина, змінювати своє минуле і вигідно для себе корегувати буття. На минулому треба вчитись, щоб уникати помилок у майбутньому. Лише з часом, підпорядкувавши повністю своєму інтелектові все оте назване медиками підсвідомим, позасвідомим, несвідомим (неосудним) ... тощо, можна буде творити дійсність без потреби виправлення вчорашнього дня. Мозок здатний настільки еволюціонувати, що перспективи цього навіть приблизно не вкладаються в теперішнє усвідомлення. Є підстави стверджувати, що психіка є необхідною формою і що саме вона породжена свідомістю для сво§х потреб. Не в психіку входить свідомість, а навпаки - психіка є складовою свідомості. І інтелект, і дух, і душа. Це різні поняття. Їхнє трактування і в філософі§, і в теологі§ є неоднаковим. Більше того - сама теологія не може з цим категорично визначитись і в різний час підходить по-різному ( і це при §§ певному догматизмі). Дух вважається речовиною, ефіром чи ще чимось іншим (навіть потенційним суб"єктом). Дух існує незалежно від матері§ і передається від Бога до людини. Дух є абсолютний, є відносний і є конкретний. Дух - це світова ідея, субстанція (за Г.Гегелем), що рухає всім і вся.
   Наукова філософія (як така у даний час і в даному трактуванні), виходячи з понять "софія" і "дух", вивела більш наукове узагальнення під назвою "інформаційна енергія Гегеля". При цьому філософсько-релігійні поняття "дух" і "софія" вона не відкинула, а з вдячністю зоставила у своєму вжитку. Спорідненність цих понять свідчить про §хню достовірність і надає кожному з них специфічний відтінок.
   Для медиків психіка є майже тим, чим для теологів є душа, але для науково§ філософі§ дух не є суто енергією Гегеля або софією. Це інше. Приходиться константувати - там, де написано "дух", не слід розуміти "інформаційна енергія Гегеля" і навпаки. Душа є вмістилищем духу людини в організмі конкретно§ особи. Свідомість возвеличується завдяки духу, потайки полемізує з ним та вряди-годи сприяє розвитку душі. Дух залишиться після нас. Наша свідомість після нашо§ смерті пропаде (черговий доказ конкретно§ узалежнено§ взаємоді§ "матерія / свідомість"). Виходить так, ніби дух є позаматерією, існує сам по собі та передає духовність від Бога. Певною мірою так і є в дійсності (категорія достовірного). Дух є в кожно§ людини. Це іскра Божа. Це ідея. Потенція. Дух не можливо знищити і він немає візуального матеріального підтвердження. Дух є своєрідним провідником духовності від Абсолюту, яким є Бог, до конкретного, якою є людина. Це взаємодія "Абсолютний Розум - конкретна свідомість" і в зворотньому напрямку.
   Інформаційна енергія Гегеля постала з інших засад, є більш матеріальною і слугує для взаємоді§ між високорозвинутими свідомостями у Всесвіті на основі зафіксованих в інформаційному полі кант-байтів енергі§. Енергія Гегеля конкретно знаходиться не в душі, а в іншому понятійному утворенні матеріально організовано§ свідомості, окрім цього вона ще й вимірюється певними величинами
   Ця енергія є лише у Всесвіті і від нього попадає у Всезагальне Буття, а дух - від Бога і його позачасовість свідчить про це.
   В конкретному бутті, з точки зору конкретно§ свідомості, все сприймається по-іншому. Тому й плутанина. Невизначенність. Блукання. Світосприймання людини, §§ "інобуття", витворює сво§ претензійні концепці§, суб"єктивно вкладає зміст істини конкретно баченому ( що цілком справедливо і логічно) і придає істинність дійсно осягаємому. "Інобуття" входить у буття. "Інобуття" має відповідний смисл і значущість. Однак "інобуття" людини - це §§ особисте. Буття Бога йому не співмірне. Тут інші закономірності (вічність, позапросторовість, досконалість, повна інтелектуальність, підпорядкованість "того, що на споді" логіці мислення). Буття Бога притаманне йому як абсолюту. Існування Всесвіту (матеріальне не має суб"єктивного буття, воно існує як присутність) є буттям Всесвіту за його пов"язуваності з свідомостями. Це буття також абсолютне. Також вічне і позапросторове. Все, що є позапросторовим, вічним і незалежним, є істинним, а відтак - істинне має право на істину. Буття Всесвіту і буття Бога володіє істинністю, посягання людини в прив"язаному "інобутті" на істинність, смішне не по факту, а по претензі§ на факт. Сьогодні наукова філософія не збирається категорично змінювати традиці§ ( це тяжкувато самотужки для одніє§ науки), вона лише вказує на невідповідність, наголошує "на суб"єктивізм", який з часу виникнення науково§ філософі§ зробився своєрідною обузою суспільного розвитку.
   І Всесвіт, і Бог є настільки абсолютними, що могли б повністю існувати самостійно. Однак в дійсності такого немає. Через незалежність постає §хнє поєднання, §хня гармонія. Навіть Всезагальне Буття - це не буття окреме, а єдине. Буття Бога - це осягнення Абсолютним Розумом всього і всіх. Воно об"єктивне. Воно досконале. Людина про таке може лише мріяти. Вона має до цього тягнутись. Цілком до зрозуміння, що ідеалісти бачать лише буття Бога і не зауважують буття існуючого Всесвіту, а матеріалісти навпаки - за конкретними, візуальними формами світу нічого більше не хочуть розгледіти. Буття Бога і буття Всесвіту пригортають своєю величчю. Порівняно з цим всезагальне і гармонійне є тяжчим для усвідомлення.
   Дух людини не проявляє себе якоюсь певною, чисто матеріальною мірою. Про душевність людини можна говорити тільки по відношенню до інших людей. Духовна культура не є культурою "духів", нею є свідома культура душевних людей і вона твориться для свідомого сприйняття нащадками. Вона залишається у спадок. Вона передається від одніє§ конкретно§ суспільно§ свідомості іншій (від цивілізаці§ до цивілізаці§). Оцінюючи розвиток суспільства, можна говорити про стан його духовно§ культури.
   Поняття "дух", "душа", "свідомість" тісно переплітаються у житті. По-іншому не може бути. Це віковічні поняття. Вони є достовірними і якщо §хні назви у науковій філософі§ мають суб"єктивне забарвлення, то для Всесвіту і Бога (з позиці§ істини) вони не є суб"єктивними (для Всесвіту існує Всезагальне Буття з матерією та свідомістю, і для Бога є таке ж буття, з тією ж матерією та свідомістю). В цьому істина. Нічого незрозумілого немає в тому, що так є, адже Бог у Всесвіті, а Всесвіт у Бозі. Знак рівності між Богом і Всесвітом не можна ставити. Це не одне й те ж саме. У Всесвіті все підпорядковано законам всесвітньо§ гармоні§. Для Бога також існує той самий Всесвіт. Він у Всезагальному Бутті. Однак Бог, як і Всесвіт, має своє, відмінне. Одне з таких - дух, друге - наша душа. Є й інше і теологія займається його дослідженням
   Для науково§ філософі§ очевидно, що:
  
   Всесвіт = Всезагальне Буття < свідомість / матерія;
  
   Бог = Всезагальне Буття < свідомість / матерія.
  
   Закон тотожності науки логіки дає підстави записати:
  
   Істина -> Бог -> Всесвіт.
  
   Це гармонійна залежність, а не чиста тотожність.
   Теологія стверджує, що Бог спостерігає за нами. Допомагає нам. Направляє на путь істинний. Кохає всіх і кожного зокрема. Приведена вище формула таке підтверджує.
   Кожна миттєвість буття, кожен рух матері§ або кожна думка свідомості є споглядальними Богом.
   Кожна миттєвість буття, кожен рух матері§ або кожна думка свідомості вимагають гармонійного влагодження у Всесвіті.
   У всесвітню компетентність Бога тяжко повірити. Пересічній, а тим більше не підготовленій людині таке непідвладно до розуміння. Для цього є релігія. Існують Заповіді Божі та вчення його послідовників.
   Ісус нам сказав своє слово. Слухаючі його чують, глухі й сліпі все ще ігнорують. На все свій час. Факт у тому, що теорія істини й постала з не§ наукова філософія, найповніше наближають до Істини (Бога, Всесвіту). В цьому §§ значущість. В цьому Воля Божа.
   Мозок стає повноцінним органом людсько§ свідомості тоді, коли людина залучається до суспільного життя (Адам і Єва в раю). На певному етапі становлення людини і §§ свідомості біологічна еволюція із домінуючого фактора перетворилась на другорядний, і визначальну роль стала відігравати суспільно-історична діяльність людини.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Існує чимало гіпотез про те, що сталося з нашими далекими предками. Але всі вони визнають, що наші предки потрапили в ситуацію вибору - або загинути, або навчитися нового, небіологічного способу існування." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К., - 1999, "Вікар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Розум людини розвивався відповідно до того, наскільки вона навчилась змінювати довколишнє середовище. З допомогою засобів праці, які одночасно виступали й засобами пізнання, вона осягала властивості об"єктивного світу. Виготовляючи засоби праці, у яких закріплювались виявлені властивості предметів, людина вчилась в думках §х виділяти, узагальнювати та абстрагувати. Логіка чуттєво-предметно§ діяльності фіксувалась у голові і перетворювалась на логіку мислення. Людина думала.
   Праця є основною умовою людського життя. Без праці життя людини неможливе і немислиме.
   Свідомість також слід розглядати як соціально необхідне, практичне явище всередині самого соціального буття, а також як "об"єктивне" практичне відношення у самій соціальній дійсності.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Особливість свідомості зумовлена характером §§ існування в суспільстві у вигляді "розумового поля", яке перебуває у міжсуб"єктивних взаєминах, неявно розташовується між суб"єктом і об"єктом пізнавально§ діяльності. (М.Мамардашвілі).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Формула: "достовірність = буття < людина / природа " може існувати з обумовленнями, адже людина в комплексі не є повністю підпадаючою під визначення "свідомість" і природа у розумінні "всесвіт" не є лише матерією. В принципі ця формула є невірною. Слід писати:
  
   достовірність = буття < свідомість людського суспільства / матеріальна
   природа.
  
   Суспільством називається конкретна сукупність соціальних організмів, все людство в цілому, у той чи інший період буття. Соціум є система суспільного співжиття людей. Держава постає у вигляді одніє§ із складових соціуму як більш широкого і фундаментального утворення (Н.Макіавеллі). Держава відповідальна у сво§й діяльності перед людиною і ця відповідальність законодавчо має закріплюватись підзвітністю влади. Суспільне життя - це реальний життєвий процес людини (особи, соціально§ групи, класу, суспільства), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення дійсності.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Здатність розмірковувати, здатність заглиблюватись у себе, щоб досягнути злагоди з собою й зрозуміти, у що ж вона дійсно вірить, що вона справді цінує і що ненавидить" (Х.Ортега-і-Гассет, "Дегуманизация искусства", стор. 233) і відрізняє людину як особливу істоту від іншого живого світу.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Соціум - це діяльне спілкування людей. У науковому осягненні соціум розглядається як історія людсько§ життєдіяльності. Суспільством є реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об"єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носі§ свідомості й волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Суспільство - це реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютно§ іде§ (Г.Гегель).
   І.Бентам визначає суспільство як "фіктивне тіло, що складається з індивідуальних осіб, які розглядаються як його складові члени".
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Людина - суб"єкт і головна дійова особа суспільства.
   Суб"єкт власною діяльністю відтворює суспільство через самого себе і його діяльність завжди містить в собі безпосередньо перетворююче (практичне) і духовне начало, шляхом якого здійснюється трансляція всезагальності людського буття.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Якщо визначити діяльність через §§ суб"єктоносія, то весь §§ зміст якраз і полягає в тому, що вона виступає як суб"єкт-об"єктне відношення, в якому покладання об"єкту можливе лише суб"єктом - не одиночним природним агентом, а носієм родового, всезагального, що володіє свідомістю, яка є ідеальним відображенням цього всезагального. " (Горак Г.І., "Філософія", К., - 1998, "Вілбор", стор. 71).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Діючий засобами діяльності суб"єкт - це завжди і усвідомлюючий суб"єкт. Діяльність як функціонування суспільно§ системи неможлива без §§ духовного забезпечення. Чим вище рівень діяльності, тим сильніша потреба в §§ духовності.
   У підході до суспільства як соціально-культурного явища не можливо не зауважити значення людсько§ мови. Свідомість пов"язана із зародженням мови і саме завдяки мові формувались перші свідомі уявлення людей. Будучи засобом взаємного спілкування, обміну досвідом, вона об"єднує людей не тільки одного часу, а й різних поколінь. Мова вдосконалювалась в процесі праці та суспільних відносин. Як специфічний засіб зберігання інформаці§, мова перейняла на себе певні функці§ інформаційно§ інтродукці§ і надала свідомості ново§ специфіки - духовного продукту життя суспільства. Слово увібрало в себе інформаційний потенціал, сформувало понятійні уявлення, витончило думку, охарактеризувало знання, поставило людину на відповідний щабель розвитку. Здатність розмовляти функціонільно й генетично закріплена в організмі людини (специфічна будова гортані таке підтверджує). Посередництвом мовного спілкування відбулась історична спадкоємність епох, адже нові покоління людей соціально успадковують здатності до спілкування тією чи іншою мовою. Людина думає на певній мові, творить, діє на §§ підставі і тим самим формує свій національний менталітет виходячи з лінгвістично§ структуризаці§. Без мови сучасна людська самобутність втрачає будь-який сенс. Пов"язавши мову з інтелектом, можна з усією категоричністю наполягати, що подальший розвиток нашо§ планети або буде спрямовуватись інтелектом людини (при мовному входженні), або цивілізація зникне з §§ поверхні.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Ми багато чого ще не знаємо про механізми, функці§, стан, структуру і властивості свідомості. Нез"ясованими залишаються й питання взаємозв"язку свідомості з діяльністю та індивідом, буттям ...
   Подібно до гегелівського мислячого духу, який продовжує природу, завершуючи цикл розвитку відображення і таким чином виступаючи його найвищим етапом, сучасна інформаційна технологія може бути початком нового циклу розвитку природного і соціального...
   Можливо, з розвитком багатозначного, імовірного детермінізму і проясненням багатьох нових характеристик буття (неметричного, віртуального існування природи, відношень) вдасться сформулювати більш фундаментальну теорію відображення, яка збагатить наші знання про свідомість." (Надольний І.Ф., Андрушенко В.П., Бойченко І.В., Розумний В.П. та ін., "Філософія", м.Ки§в - 1999р., "Вікар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Через конкретні достовірності людська істина сприймається у цілості і через конкретику кожно§ людини (внесок §§ свідомості) постає свідомість суспільства. Абсолют істини неперевершено сильний у єдності, абсолют Всесвіту та Бога також неперевершений у цій якості і людське суспільство, людський соціум, у свою чергу, являють органічну цілість завдяки єдності конкретного.
   Про суспільство як своєрідне і відносно самостійне системне утворення можна говорити тоді, коли підкреслюється його своєрідність щодо матеріально§ природи.
   У суспільному житті люди постають не як біологічні, а як соціальні істоти, і місце людини в суспільстві визначається не природніми даними, а належністю до певно§ соціально§ групи, верстви, класу або стану.
   Беззаперечною достовірністю є те, що людина гармонійно поєднана з усіма формами життя на Землі, але §§ історія - це історія людини, і що характерно - розумна людина ніколи не виділяла себе з природи й усвідомлювала навколишній світ як такий, що злитий з нею.
   Суспільство дискурсивне. Імпульсивне. Сформоване на основі суб"єктивного "інобуття" в об"єктивному бутті. Чітко визначити чого в ньому більше - суб"єктивізму чи об"єктивізму - доволі таки тяжко. Якщо матерія вклала всю себе у становлення суспільства, то закономірно, що й свідомість при цьому не стояла осторонь. Говорячи про об"єктивні закони розвитку суспільства, не вартує забувати не лише про суб"єктивний підхід під час ціє§ розмови, а й про суб"єктивний підхід взагалі. Істина не торжествує в суспільстві, тут бере своє свідомість. Достовірність суспільства доказана і колективно узалежнений соціум володіє підставами для гармонійного поєднання з Всесвітом. Дух апелює до Бога, організувавши соціум творить духовну культуру, вкладаючи сутність людини в матеріальну дійсність, забезпечує врегулювання очевидно§ еклампсі§ матері§.
   У всьому своєму багатоступеневому розвитку суспільство є багатостороннім утворенням, складним переплетенням безліччі різноманітних зв"язків та відношень людей і в жодному разі життя суспільства не вичерпується життям входячих у нього людей. Такі матеріальні та духовні цінності як техніка, наука, мистецтво, мораль, право, політика і т.д., суспільство творить виходячи з своє§ функціонально§ придатності, а не відокремлених, непов"язаних здібностей конкретних людей. Як ціле, суспільство складає весь складний та протирічний клубок людських відношень, дій і §хніх результатів. Це взаємозалежна структура. Навіть сьогодні вона вже має більше позитивного, ніж негативного. Відбиток кожного, його відлуння (залежно від внеску) входить у суспільство. Виводячи недосконалість суспільства, слід зауважувати й особисту спорідненність, бо загальні закономірності цього системного утворення визначають характер будь-якого елемента, який входить у систему, направляють його розвиток і навпаки - кожен елемент формує загальну систему , тим більше, що конкретний елемент ціє§ системи може бути зрозумілий не в сво§й одиничності, а лише в тому зв"язку, який веде до цілого. Так, людина є цілою, функціонально свідомодовершеною по суті, але перш за все для себе і для Бога, тоді як розміри матеріального Всесвіту вимагають суспільного підходу.
   Морально вдосконалюватись слід самому, але й морально вдосконалювати потрібно суспільство. Це настільки необхідно, що навіть при повному зрозумінні дано§ проблеми ми усвідомимо лише частину.
   Рушійні сили розвитку суспільства (об"єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, розподіл, ді§ великих мас людей, народів, потреби та інтереси, соціальні революці§, ідейні мотиви, індивідуальний детермінізм ... тощо) є компонентом об"єктивних та суб"єктивних чинників історі§ і лише при деталізаці§ того чи іншого явища чітко пов"язуються з суперечностями соціального розвитку та §х вирішенням, з діяльністю людей або, наприклад, черговим соціальним фактором (в майбутньому - з екологічним врегулюванням).
   Відколи життя суспільства прив"язалось до діяльності особистостей, соціальних груп, партій, народів і т.д., відтоді й рушійні сили розвитку цього суспільства узалежнились від діяльності людей, що означає - здатність бути рушійною силою є найсуттєвіша властивість людсько§ діяльності взагалі.
   "Для діяльності як способу буттєвості людини в світі, властиві такі визначальні ознаки як суб"єкт-об"єктна опозиція, духовно-матеріальна єдність, а також здатність до диференціаці§, що збагачує §§ зміст." (Горак Г.І., "Філософія", К., - 1998, "Вілбор", стор. 73).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   У науковій філософі§ рушійні сили суспільства пов"язуються з певною спрямованістю, з прогресивними перетвореннями суспільства. Ця спрямованість деякою мірою пов"язується з інтересом, узалежнюється від споконвічного прагнення людини добиватись досконалості (створена по образу та подобі Бога, людина прагне досягти гуманно§ сутності Господа) та, що слід визнати, фактично надає меркантильним інтересам суттєвого значення. Від мудреців древності (Анахарсіс, Конфуцій, Арістоталь, Марк Аврелій та ін.), від сподвижників мудрості Середньовіччя, апологетів Відродження, вчених-гуманістів (Дідро, Декарт, Вольтер, Руссо та ін.), до просвітителів не такого вже й далекого минулого та сучасності, спостерігається одна суцільна лінія розвитку свідомості людства - подвижництво інтелекту в осягненні щасливого життя. Як безідеологічна, позакласова та непартійна, наукова філософія все-таки з усією категоричністю змушена заакцентувати той факт, що в історі§ суспільного життя були і є різні негативні явища - такі, що давали і дають переваги одним станам над іншими (наприклад, партійній номенклатурі-бюрократі§ над рештою підневільного народу в Радянському Союзі) та такі, що узалежнювали і дотепер узалежнюють декілька націй від одніє§ (або багато держав від одніє§) або , скажімо, розділяючі не лише суспільство, а й значну частину організованого у держави світу згідно з фінансовою класифікацією.
   На сьогоднішній день людський соціум влаштований правлячою верствою недосконало. Демократія не задіюється належним чином та повною мірою. Свобода особистості фактично не дотримується. Тому висновок - наукова філософія оцінює за позитивний внесок той, що сприяє загальнолюдському прогресу, дає щастя всім і кожному, задовільняє найелементарніші потреби членів суспільства, здійснює контроль за суворим дотриманнім прав та обов"язків.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Виступаючи формою організаці§ експлуатаці§ трудящих та набуваючи самодостатності і тим самим перетворюючись у бюрократизм, управлінська діяльність протиставляється праці, §§ включення у склад праці можливе лише тоді, коли вона стає сукупною частиною діяльності виробничо§, сприяє §§ організаці§ і ефективності." (Горак Г.І., "Філософія", К., - 1998, "Вілбор", стор. 79).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Є аргументовані підстави вважати, що суспільний лад демократі§ найповніше сприяє забезпеченому розвитку нашо§ земно§ спільноти, а внесок кожно§ парті§ та ідеологі§ в скарбницю демократизаці§ всебічно оцінюється ходом історі§. Цілком очевидно, що історична особистість, §§ роль, є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретно§ особистості - з іншого.
   Серед великих соціальних груп найважливіша роль як суб"єктів розвитку суспільства, належить класам. Вони характеризуються чотирма соціально-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організаці§ праці, способом одержання і часткою прибутку.
   Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємоді§ людей та §хніх спільностей ( а вони завжди мають сво§ інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій та воєн. За свідченням історі§, всі ці конфлікти були результатами загострення суперечностей між класами, націями, релігіями в економічній, соціально-політичній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.
   На сьогоднішньому етапі розвитку людства особливого значення набуває роль інтелігенці§ як "посередника між загальнолюдськими знаннями та сво§м суспільством". Фактично інтелектуальна еліта (інтелігенція) формує свідомість соціуму і применшувати роль тако§ §§ частини як науково-технічна інтелігенція, яка з початком науково-технічно§ революці§ стала рушійною силою розвитку суспільства, було б невиправдально, тим більше у той час, коли культурно-творча інтелігенція відіграє провідну роль у розвитку чи відродженні духовного життя суспільства. Однак є обмеженістю вважати, що у формулі істини, там де фігурує свідомість, має писатись виключно "класова свідомість інтелігенці§", бо такий підхід ставив би під сумнів існування гармонійного врегулювання всесвітніх процесів, адже ще Г.Гегель відзначав, що "поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значно§ суми створеного".
   Розуміння народу як суб"єкта історі§ бере початок з іде§ філософа Гердера про державний організм як "живу особу" історі§ та з думки Г.Гегеля про те, що "певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світово§ історі§". Народ - вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожно§ національно§ і світово§ культури створюється інтелектуалами, народ же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного "фільтра", сприймаючи чи не сприймаючи певні творчі з"явища.
   Жодна свідома регулятивно-саморегулятивна діяльність не може бути ефективною, якщо вона протистоятиме розвитку внутрішніх тенденцій, процесів об"єктивно§ саморегуляці§ ентосуспільного буття (соціально-етнісні спільноти - рід, плем"я, народність, нація) як саморегульовано§ системи, нав"язуватиме §м шлях розвитку.Ефективний процес розвитку етносуспільного буття можливий шляхом утвердження свободи як неодмінно§ умови самоорганізаці§ життя народів, §хньо§ співтворчості, а також таких форм національних і міжнаціональних відносин, які постійно самовідновлюються, самонастроюються і взаємозбагачуються. За сучасних якісних змін у суспільстві, визначається надзвичайно важлива роль етносоціального фактору культури у гармонізаці§ національних та міжнаціональних відносин, у духовному житті всього суспільства. Ця роль справляє суттєвий вплив на всі сфери суспільно§ свідомості (збагачується сама і збагачує §хній зміст).
   Одним з каналів впливу соціуму на формування та розвиток особистості, регуляці§ §§ поведінки, є розроблена на основі відповідних цінностей та ціннісних орієнтацій, система соціальних норм поведінки, яка застосовується суспільством, державою, нацією, класом чи іншою соціальною групою. Це вимоги, які ставляться до особистості і які вона має виконувати. Вони узалежнюють індивідуальність в ланцюжку суспільних регуляторів. Інколи применшують роль індивідуума (досить часте явище сьогодні), а інколи дають можливість усвідомлювати пізнану необхідність (свободу) в повній мірі.
   Суспільство, з одного боку, за допомогою сво§х норм може прагнути до жорстоко§, детально§ регламентаці§ дій особистості, примушувати §§ уникати таких вчинків, які б суперечили його інтересам, а з іншого боку, воно може стимулювати самостійні ініціативи, ді§ індивіда, які б певним чином допомагали зміцнювати існуючу соціальну систему.
   Держава використовується суспільством для впливу на особу та підпорядкування особи інтересам суспільства, проте, як свідчить практика, держава постає над суспільством, часто нехтує його інтересами і служить для забезпечення вузькокласових (часто лише меркантильних) потреб. Здебільшого усвідомлюється протистояння не "суспільство - держава", а "народ - держава" і при загострені до крайнощів таких антагонізмів відчиняється клапан суспільного буття - революці§ ( в даному випадку справжні "локомотиви історі§").
   Закономірності утвердження істини спроможні дати порівняльну характеристику всьому і це все підлягає доволі таки об"єктивній оцінці. Ще ніхто не уникнув слів: "винен - невинен". Ще жодне явище не пройшло непомітним. Кожне суспільство, цивілізація, держава, нація, народ, як і кожна конкретна людина, відповідають та будуть відповідати за себе, і в цьому значущість складників суспільства та факторів формування його рушійних сил для всесвітньо§ світобудови. Легковажити цього не слід.
   Узагальнюючись "від і до" в рамках теорі§ істини науково§ філософі§, можна вивести найсуттєвіше, яке полягатиме в тому, що за сухою концептуальною формулою істини криється безмежжя - процеси та явища, вічний рух, розвиток-занепад, підняття-спад ... і т.п. Основа цього всього знаходиться в Істині (вона немов чисельник-знаменник всього) і якщо не безпосередньо Богом, то вже точно законами Всесвіту регулюється чітко та якісно. Безглуздям було б протистояти цій всесвітній гармоні§ і далеко не свідомою людиною буде той з нас, хто відважиться піддати сумніву істину буття всього сущого. Помінявши ієрархію цінностей з побутово§ на загальнолюдську, із загальнолюдсько§ на найбільш достовірну (істинну), ми одночасно вирішуємо проблеми гріха, самозвинувачення та інші §м подібні.
   Вірна відповідь на питання: "Що є істина?", допускає визнання того, що поза нашо§ свідомості існує безконечний світ, який розвивається за об"єктивними відповідностями.
  
   5. ПАРАДИГМИ ОСЯГНЕННЯ АБСОЛЮТНОГО РОЗУМУ.
  
   В образі Боголюдини християнство втілило абсолютне моральне начало, оперте на подвиг врятування людства від тягаря гріховності. У співпереживанні моральному подвигу носія абсолютно§ духовності чи не вперше в людстві народжується наснага на самовдосконалення згідно з ідеальним моральним взірцем. У такий спосіб моральність з категоричного імператива була немов заново відкрита в аспекті §§ творчо§ сутності: як наслідок духовного самостановлення особистості та як засіб упокорення суб"єктом потреб тіла (джерела гріховності людини) в ім"я сходження по щаблях досконалості до духовних висот.
   В різні часи Бог ніби наближався до людини або віддалявся від не§. Це суб"єктивний фактор, що поставав не в особистому одкровенні, а в практичній потребі, як наслідку явності духовно§ культури та релігійно§ моральності. Звідси нестабільність суспільного руху, його мінливий, "загадковий" характер. Рушійні сили штовхали суспільство не в прогресивному керунку, а повертали назад, людство шарахалось і потрібен був певний час для відокремлення вірного від ілюзорного. Загинула антична цивілізація, скіфська культура, майже занехаялись надбання римлян і лише духовне Відродження підтвердило факт потужності людського духу. Направляюча роль християнства в цьому беззаперечна. Воно вистояло в сво§й консолідуючій сутності і в часи Богдана Хмельницького, і за А.Гітлера, і під час правління соціалістично§ номенклатури. Ідеалізувати суспільство з його суб"єктивними рушійними силами як єдиним фактором розвитку було б заангажованою помилкою, а тому вся об"єктивність даного історичного процесу постає не сама по собі чи прив"язаною до усуспільнених продуктивних сил, а певною мірою зринає як провидіння, вищий промисел, що випливає з всесвітнього поєднання свідомого й матеріального на рівні Абсолютів та усвідомлюється логічно і безальтернативно. Істина - це природній консенсус, а не тривала полеміка матеріалізму з ідеалізмом. Провидіння не сліпе, глухе й тупе, воно всебічно постале з закону гармоні§ Всезагального Буття і його вказуючий перст кожна людина інту§тивно відчуває на собі.
   Культурний приклад розгортання людсько§ життєвості у напрямку на моральне вдосконалення був заданий образом абсолютного носія морально§ досконалості - образом Боголюдини. Функцію творення образу ідеального носія морально§ довершеності виконали моноте§стичні релігі§, в центрі яких сто§ть фігура Учителя (Будда, Христос, Мухамед). Процес здійснювався у такий спосіб, що притаманні і здобуті людством моральні чесноти свідомо (добровільно, самоініціативно) винеслись за його межі і віддались ідеальному носієві рис абсолютно§ досконалості. Історичний процес набув ново§ значущості, Бог чітко окреслився у свідомості людини, його буття стало можливим для пізнання і людське існування набуло ознак духовно§ сутності. Бог вдихнув дух у людину раніше, а дух всьому суспільству надав саме в час появи Учителя.
   Виходячи з даних тверджень, для науково§ філософі§ постає суттєве запитання: "Чи дійсно мораль є категоричним імперативом?" і ще більш важливе: "Невже образ Боголюдини створений людською уявою?", тим більше, що "уявлення Божества є лише можливістю нескінченного наближення до нього, але образ назавжди залишиться невідтворимим та незбагненним".
   Згідно з християнським вченням про походження людини та §§ сутність, людина є передусім явищем духовного порядку. На цьому сходяться всі напрямки та відтінки богословсько§ думки. Не прагнучи заперечувати це майже канонізоване положення, спробуємо подивитись на дану проблему поглядом безсторонньо§ зацікавленості.
   Як відомо, творення Богом першолюдини включає два взаємопов"язаних моменти: перший, творення тіла і другий, його одухотворення. Якщо тіло твориться з пороху земного, то душа вдихається безпосередньо Творцем (Буття, 2:7). Поєднує §х акт творчо§ волі Бога, котрий створив людину за образом сво§м і подобою (Буття, 1: 26). Виходячи зі змісту термінів, висловимо припущення, що творення за образом фіксує "зовнішній" бік відповідності людини Богу, в той час, як творення за подобою акцентує на "внутрішній", сутнісній відповідності. Глибинною сутністю Бога є творчість, він Найвище Творче Начало, а оскільки людина створена богоподібною, то творчість потенційно задана й людині. Але що ж може творити людина? Світ створений Богом і створений досконало, про що свідчать слова Святого Письма, якими закінчується опис кожного акту творення світобудови: "І Бог побачив, що добре воно." (Буття, 1 : 10,12,18,21,25). Проте, що цікаво, після опису акту творення людини цих слів не зустрічаємо. Що це, усвідомлення недосконалості результату найвищого акту творення, чи не явне свідчення заданості майбутньо§ реалізаці§ людиною своє§ богоподібності як здатності щось творити? Мабуть, і одне, і друге. В такому разі, де ж може реалізуватись творча потенція людини? В принципі, з усього створеного Богом творча потенція людини може найповніше проявитись лише стосовно само§ людини.
   Можливість реалізувати свою подібність Найвищому Творчому Началу відкривається в результаті акту гріхопадіння.
   До акту гріхопадіння Адама і Єви, ціє§ повчально§ історі§ та космічно§ катастрофи в системі божественно§ світобудови, душа, як божественне начало в людині, залишається в тіні. Вчитуючись у рядки Старого Заповіту, де живописується світ і людина до гріхопадіння, не зустрічаємо жодного вияву людиною своє§ свободи волі, своє§ духовності. Перед нами урочисте Слово про творчу мудрість Бога. Головне, в чому полягало існування людини на цьому етапі, - це життя в гармонійно влаштованому Богом світі та оберігання створеного (Буття, 1,8,15,16). Такий стан акцентується деревом життя, що росте посеред раю (Буття, 1,9).
   Проте, як у людини потенційно присутнє божественне начало (духовність та свобода волі), так і в системі божественно§ світобудови присутня можливість §§ вияву. Це дерево пізнання добра і зла. Добро і зло - це те роздоріжжя, на якому вивіряється свобода волі та духовність людини. Акт гріхопадіння відкрив нову сторінку людсько§ історі§ - сторінку свободи, свободи як стану вибору. Саме в горизонті вибору між добром і злом людина має реалізувати задану §й подобу Божу.
   Життя в раю, акт гріхопадіння й подальше життя - це достовірність в аспекті сутності. Це аргументація необхідності. Протиставити щось інше цьому неможливо. З одного боку - досконалість, з іншого - факт з життя, тоді як ціль - утвердження через боротьбу в досконалості.
   У буддизмі існують погляди, які на перше місце ставлять мораль, а віра зводиться до звільнення людей і тварин від страждань через перехід у нірвану, шляхом самозаглиблення і відкидання всіляких бажань. Тому і "правильна поведінка полягає в тому, щоб подолати в собі волю до життя, зруйнувати своє особисте буття " (Н.О.Лосський,"Условия абсолютного добра", М.,- 1991). Буддизм є найбільш песимістичним світоглядом із всіх релігійних систем, а звідси і випливає відповідна мораль - всі люди рівні, оскільки нещасні і страждають під тягарем одніє§ долі.
   Що саме призводило до шарахання в духовному простуванні і які причини появи в соціокультурному розвитку ситуаці§ "Бог вмер"?
   Витоки сягають 12-13 ст., коли західноєвропейська теологія виявила досить стійку тенденцію до раціоналізаці§. Одкровення та бездоказова віра, котрі складали безпосередню основу здійснення людини буттям, поступово поставали перед необхідністю доводити свою істинність. Місце споглядального та містичного пізнання посідає діяльність розуму - схоластика, котра спрямовує сво§ зусилля на доведення тих чи інших істин Апокаліпсису (Одкровення). Розум із засобу беззастережного сприйняття стає інструментом пізнання. Раціоналізація пізнавального процесу зумовила секуляризацію духовного життя. Особливо помітним це стає в другій половині 14-15 ст., коли людина звертається до безпосередньо§ даності речей, прагнучи мати про все власне міркування. Пробудження інтересу до навколишнього світу дає поштовх до розвитку науки, яка вивільняється як автономна сфера культури з визначеного досі релігією єдності життя та діяльності і утверджується самостійно. Релігійні ідеали, у видноколі яких людина здійснювалась буттям, тьмяніють, і §х смислова значимість відходить на другий план. Віра в трансцендентне божественне начало втрачає свою самодостатність, а тому змушена шукати підтримки в розумі. Думка П.Абеляра про те, що бездоказова віра - не гідна людини, і прагнення Фоми Аквінського побудувати раціональну систему теологі§ стають визначальними в духовному житті. Далі - більше і релігійна віра втрачає власний, підпорядкований світ та опиняється в чужому, навіть ворожому §й світі. Вченими-енциклопедистами шукається раціональне зерно у матеріальному оточенні, здебільшого суб"єктивно-достовірне претендує на істинне і своєрідною віхою у пізнішому виявлені принципово ново§ світоглядно§ позиці§ стає філософія А.Шопенгауера. Людська "воля" торжествує. Вона у сво§х конкретних об"єктивізаціях прагне до необмеженого володарювання. Залишилось ступити останній крок, щоб остаточно утвердити "волю" понад усім.
   Технологічне буття людини не прагне мудрості, а вимагає практичного знання, тобто відомостей про певні властивості об"єкта. Такі поняття як "гріх", "вина", "смерть" втрачають своє екзистенційне значення і зникають навіть з проповідей (П.Тілліх, "Избраное: Технология культуры", М., - 1995, стор. 267). Об"єкт деталізується і вже не на ціле, а на конкретні частини спрямовується пізнавальна діяльність людини. Засліплюючи себе потребами технологі§, людина прагне знати все про ніщо. Частина, як носій предметно-практично§ діяльності, починає співвідноситись з іншою частиною. Світ в його цілісності втрачає свою екзистенційну значимість. Бог усувається. Власне обгрунтування людина знаходить у самій собі. Полишивши витоки своє§ буттєвості, втрачає здатність бути собою. Буття людини, як власне людське буття, стає проблемою. Щоб бути собою, §й потрібна мужність (П.Тілліх), мужність, щоб співвіднести себе з цілісністю світу. "Нові часи прагнуть витягти людину з центру буття. Для ціє§ епохи людина не ходить більше під наглядом Бога ... людина тепер автономна ... Нові часи, з одного боку, підносять людину - за рахунок Бога, проти Бога; з другого боку,... вони роблять людину частиною природи ... Обидва боки взаємопов"язані і невід"ємні від загально§ картини світу." (Р.Гвардіні, "Конец нового времени", "Вопросы философии", N4, 1991, стор. 141).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Якщо в індивідуальному бутті Людина кінечна і проблемою для не§ постає вічність, то у сво§х колективних формах, співвідносних з нескінченністю буття в часі, проблемою для не§ стає здійснення буттям "тут-і-зараз". Як не дивно, але в наш час людина переважно діє ніби час §§ існування не обмежений, тобто з позиці§ нескінченності колективного буття. У своєму здійсненні буттям вона нагромиаджує одну недовершеність на іншу, ніби має запас часу, щоб довершити зроблене ...
   Людина вже не зупиняється і не думає про себе, З трьох основних цінностей - Людина, Влада, Багатство (Л.А.Зеленов,"Принципы самоорганизации социума", Н.Новгород, стор. 7-11), - вона вибрала дві останні, та й то не в сутісному §х призначенні, а лише у зовнішніх проявах. Людині немає перед ким зупинятись, немає про кого думати (влада, багатство - це не "хто", а "що"). Ї§ орієнтири здійснення буттям обмежені і плинні в часі." (Зайцев М., Нац. Пед. Університет ім.Драгоманова, 1998р., "Людина і Бог: взаємність реальності").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Людина намагається динамізувати суспільний поступ, адже підстави для цього існують - вона образ і подоба Бога, а тому, хай і несвідомо, та прагне до довершеності. В динамізаці§ людина вбачає засіб досягнення бажаного. Проте, здавалось що парадокс, - чим більше зростає динаміка соціального поступу, тим далі людина опиняється від витоків своє§ людськості, від підвалин власне людського здійснення буттям. "В сво§х глибинних тенденціях 19 і 20 ст. - це епохи, що спробували жити без трансценденці§" (А.Камю).
   Час, що його Ф.Ніцше охарактеризував вражаючою формулою "Бог вмер!", породив суспільний фаталізм - націонал-соціалізм А.Гітлера, фашизм Б.Муссоліні, тиранічний соціалізм Й.Сталіна та все інше, до цього споріднене. Цей час поширює своє й тепер і для нього творчість постає переважно в зовнішніх виявах - в доланні меж та перетворенні світу, а відтак і своє§ душі (психологічні технологі§) та тіла (генна інженерія). Позбавлена цілісності людина - це людина "одномірна" (Г.Маркузе) і компенсує вона свою одномірність через ідентифікацію з різними формами колективного буття (нація, держава).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Бог без людини значить не більше, ніж людина без Бога." (Г.Гегель).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Там, де примітивна меркантильність засліпляє святе й істинне, зароджується лише крах, а сама ситуація "Бог вмер!" передбачала випробування людства та науковопоглиблений пошук доказів істини. Технологічне буття не підмінить собою Всезагальне Буття. Як чисто суб"єктивне "інобуття" воно є однією із складових буття Всесвіту. Воно необхідне в дану миттєвість, але подальша мінливість буття утвердить інше. Що це інше буде відмінним, в науково§ філософі§ немає жодного сумніву.
   Філософ Є.Н.Трубецькой наводить порівняльний аналіз Царства Божого як буття Бога і земно§ мирсько§ держави (Є.Н.Трубецькой, "Смысл жизни", М., - 1996). У порядку мирському, - пише він, - зло обмежується іззовні, "заглушується зовнішньою силою держави. Звідси, мирський порядок знаходиться за межами царства благодаті, але він цінний як історична стадія розвитку, необхідна, поки ще не звершився, але звершується історичний перехід від звіролюдства до Боголюдства" (стор. 220).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Ідея Царства Божого мусить бути провідною в житті християнина. Він має прикладати максимум зусиль, щоб підготувати себе до Царства Божого на небі. Відповідно до цього він має виховувати у себе і сво§х дітей риси, необхідні для реалізаці§ Царства Божого. Найвищим взірцем для наслідування має бути Христос. Разом з тим, наслідування Христа не можна розуміти як копіювання Його земного життя. Це наслідування духу Його життя і вчення, що відображені в св.Євангелі§.
   Наслідуючи Христа, кожен повинен виконати своє призначення відповідно до сво§х сил, здібностей та умов життя. Головне полягає в тому, що християнин повинен проводити своє життя у живому спілкувані з Христом. "Прибувайте в мені і я в вас" (Ів. 14:4)." (Жуковський В., із збірки Острозько§ Академі§ "Виховання молодого покоління на принципах християнсько§ моралі в процесі духовного відродження Укра§ни", м.Острог, 1994-2000 роки).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Який же обсяг має Царство Боже? Спочатку воно сягає розміру душі окремо§ людини або декількох людей, що сприйняли слово Боже і живуть згідно з ним. Такими були на зорі християнства Апостоли. Але поступово воно розширюється, включаючи цілі народи, далі увесь світ, а також природу, аж до моменту, коли Бог "буде у всьому і все" (Кор. 15:28). На Землі матеріально втілене Царство Боже філософи розуміють дещо по-різному. Для одних ним є комунізм, для інших - відкрите суспільство, і в той же час прихильники ніцшеансько§ релігі§ Абсолюту усвідомлюють його у вигляді міфічно§ Аркаді§. Суть в одному - всі прагнуть кращого життя, але шляхи його досягнення різні. Тому й блукаючий поступ, того й невизначенність та розчарування. Хоча ще давно укра§нський філософ Г.Сковорода вчив, що найважливіший дар - життя по волі Бога; жити праведно і цим вчити багатьох. "Одна справа пастуша сопілка, інша - пастирський жезл", - сказав собі одного разу Г.Сковорода й останніх двадцять п"ять років свого життя присвятив мандруванню рідним краєм з метою відкриття Божих Істин темному народові.
   Живою істотою всіх творів цього легендарного філософа є Бог - не як щось надвеличне і недоступне людській свідомості, а як початок всіх початків, сутність всього живого на Землі. Він - та натура, котра завжди є, була й буде, котра проникає скрізь й утримує все створіння. Це вільна натура, вона вічно породжує натуру видиму, тобто матеріальну. Бог - це неосяжна істота, велика, праведна і свята Трійця. Виходячи з цього, Г.Сковорода розрізняє дві натури і вчить бачити в усьому не одне, а два. "И так, двое - старое и новое, явное и тайное. Есть тело земляное и есть тело духовное, тайное, сокровенное, вечное".
   "Ты любил сам себя, то есть прах твой, а не сокровенную Божию истину в тебе", то ж зроби перший крок до мудрості - "пізнай в собі людину" і зрозумій, що "любовь Божия - вот единственная дверь к райскому вкусу".
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Ідея Бога повинна бути панівною у людській свідомості. Усе, чим живе людина як людина, якою вона може і повинна бути, викладено повно у Божественному вченні, вихованню залишається тільки вкоренити вічні істини християнства в юних душах ... У трактуванні проблеми духовного відродження особистості вагоме місце має віра в Бога, як Вищий авторитет, Вічні Ідеали - ідеали Любові, Совісті, Справедливості, Правди, Гідності, Сумління ... тощо. Тяжіння людини до Вічних Ідеалів є вже виявом §§ зв"язку з Богом, початком §§ Віри, хоча воно не завжди усвідомлене, часом інту§тивне, але завжди присутнє." (Чепіль М., м.Дрогобич, із збірки Острозько§ Академі§ "Виховання молодого покоління на принципах християнсько§ моралі в процесі духовного відродження Укра§ни", м.Острог, 1994-2000 роки).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Дух, вчить Г.Сковорода, завжди повний ідеєю, сам шукає способи свого проявлення у матеріальній оболонці. Зберігаючи свою незалежність від свідомості, психіки, будучи ідеально вільним, дух проявляє себе лише тоді, коли ді§ людини співпадають з його волею.
   Справжнім відкриттям Г.Сковороди, яке не знало собі ціни, був його особистий досвід морального самовдосконалення через богопізнання. На власному досвіді він переконався, що моральні сили людини випробовуються не в матеріальному добробуті, накопичуванні, достатках, гонитві за посадами, славою ... тощо, а в розумному самообмежуванні власних потреб, терпимості, жалісливості, стійкості проти спокус. Але щоб переконати людей в особистій користі розумного самообмеження власних потреб, потрібний особистий приклад, котрий зміг би довести перевагу такого способу життя, що потрібне робить не важким, а важке непотрібним, створює умови, щоб людина рано чи пізно не опинилась у тенетах примарного щастя. Люди, котрі особисто знали Г.Сковороду, вказували на дивну спорідненність його думок та способу життя, легкість, з якою він переносив тягар бідності та невлаштованість побуту, моральну зневагу до "риз" (всього штучного, напускного, що тільки зовні надає людині вигляду чинності та благочестя, ховаючи в той же час §§ тривку обмежену натуру).
   Г.Сковорода звертається до Біблі§: "І сказав Бог: створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою ... І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий §§ Він створив, як чоловіка та жінку створив §х". Значить, робить висновок філософ, творіння людини почалось з духу, й істина самопізнання в тому, щоб знайти в собі богоподібне начало. Життя - це проміжок часу, котрий заповнює собою дух у знайденій ним плоті. Заперечуючи дух, людина втрачає зв"язок з вічністю, а разом з тим - страх перед Творцем за скоєні гріхи, а тому - цікавиться Г.Сковорода, - чи не звідси виростають паростки загального гріхопадіння та масово§ бісовщини?
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Протягом століть людство переживає свою моральну недосконалість та боговідступництво і, здається, нарешті починає серйозно турбуватись, що коли з його боку не буде рішучих спроб загальмувати страшну стихію морально§ розбещеності, то нас чекає загальне духовне зубожіння та здичавіння, тобто знищення людства як космічно§ духовно§ цивілізаці§." (Глускін В., Економіко-гуманіт.Університет, м.Рівне, із збірки Острозько§ Академі§ "Виховання молодого покоління на принципах християнсько§ моралі в процесі духовного відродження Укра§ни", м.Острог, 1994-2000 роки).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Навіщо бажати все перезнати? Ненаситна забава гуляти по соломонових садах і домах, а не все видивлятися. Шукати й дивуватися означає те ж саме. Цей рух веселить і оживляє душу, як швидкість воду, що тече по камінню. Та при повному відкритті всього-навсього зникає подив. Тоді слабне апетит і настає насичення, потім нудьга і сум" (Г.Сковорода, Твори: у 2-х томах, т.2, стор. 31). "Яка користь у читанні багатьох книг, коли ти беззаконик? Єдину книгу читай, і доволі. Поглянь на цей світ, поглянь на рід людський. Він-бо є книга, чорна книга, що тримає в собі різноякі біди, як хвилі, що постійно здіймаються в морі. Читай §§ завжди й навчайся, наче з високо§ гавані на буряний океан поглядай і тішся. Чи всі читають цю книгу? Всі. Всі читають, але безтямно. П"ятку його бережуть, як написано, на ноги дивляться, не на самий світ, тобто не на голову й серце його бачать. Тому ніколи не можуть пізнати" (стор. 130-131). " тому стовпотворінні знайшовся муж не вчений, а який проглянув себе ... О, яка сміхотворна премудрість, що не пізнала себе!" (стор.119).
   Г.Сковорода пророкує, що ідея Добра передбачає зустріч із Царством Божим як кінцеву мету людсько§ історі§, повного ототожнювання моральних та суспільних законів, синтезу душі і матері§, ідеалу та його предметного втілення. Осягаючи іде§ Ідеалу та Добра, душа готується до зустрічі з Істиною. Велика помилка, - каже Г.Сковорода, - що люди думають ніби людина живе стільки, скільки існує §§ плоть, не можуть, не хочуть люди розуміти, що "плоть нічтоже, дух животворить".
   У 20 столітті священик Сергій Булгаков приходить до виновку, що Бог, як творець, не може бути байдужим до всього, що створено його волею та що підтверджує владу над власним творінням. Не втручаючись у природні процеси створено§ природи, не обмежуючи §§ свободу у виборі оптимальних варіантів власно-продуктивного самопрояву своє§ природно§ сутності, Господь залишає за собою абсолютне право Вседержителя та Спасителя світу. Його присутність невидима, але ми §§ завжди відчуваємо, особливо гостро тоді, коли остаточно зневірившись у сво§х можливостях знайти дорогу до світла, змушені звертатись до нього за допомогою. С.Булгаков погоджується з тим, що все створене є кінечним, а тому не може шукати смисл свого існування в собі і самостійно визначати своє призначення у світі та місце у нескінченному ланцюжку космічних перетворень. Іншими словами, в усіх уречевлених формах природи всевладно працює дух софі§, яка зберігає у тваринному світі свою незміну основу. Необхідність участі софі§ у божественному промислі зумовлена тим, що все багатство створено§ роздрібнено§ та кінечно§ природи не може вмістити в себе премудрість §§ творця. Завдяки софійності історі§ розум починає критично оцінювати можливості людини встановити свою безмежну владу над тим, що ніколи §й не належало і не буде належати. "Софія править історією як Провидіння, як об"єктивна §§ закономірність, як закон прогресу". І тільки через осягнення §§ вищого смислу, котрий увінчує всю господарську діяльність історі§, людина не втрачає наді§, що з часом вона зможе отримати "якийсь там загальний результат, що можливий інтеграл цих нескінченно диференційованих рядів" тваринного світу. І що тільки тоді вона зможе виправдати своє космічне призначення. І якщо до певного часу організуюча ідея софійності залишається надзавданням, то тільки тому, що софійність господарства "не є предмет дискурсивного, теоретичного значення, яке засноване на роздвоєності суб"єкта та об"єкта і на розпаді буття" (С.Булгаков).
   Французький зоолог А.Сабатьє так обгрунтував взаємодію мозку людини та духу: "Можно думать, что мозг представляет собой механическое орудие, деятельность которого необходима для обнаружения мысли и воли, чтобы они действительно осознавали эти проявления. Ведь тот механизм, который приводится в движение паром, не есть источник и опора силы пара, которая должна приводить его в движение, но этот механизм необходим для того, чтобы вызвать известное проявление этой паровой силы ... Если мозг не способен производить дух посредством того, что не имеет ничего общего с духом, тоесть если мозг не может создавать духа, то он может произвести дух от духа, накопить его как силу, развить его, организовать, обработать мысль, чувствование и волю, образовать ту прочную связку, которая становится чувствованием, мыслью и волею, организовать, усилить сознание и наконец мало-помалу создать психическую индивидуальность и личность, являющуюся его наивысшим достижением. Действуя таким образом, мозг работает нисколько не иначе, чем механизм, который, утилизируя и накопляя какую-нибудь силу, приводит в порядок ее проявление."
   З даною точкою зору збігається думка дослідниці мозку Н.Бехтєрево§. Ще й д-р Екклс, видатний учень д-ра А.Шеррінгтона, користуючись своєю унікальною, дуже тонкою методикою вивчення роботи нервових клітин, довів високу мозкову чутливість та здатність сприймати вплив духу (свідомості), який може існувати незалежно від мозку. Доплюсувавши сюди висновки О.Меня, отримаємо зрозумілий результат, а тому: "... Вершиною духовності людини є, безумовно, психічний стан віри, про який пишеться в Біблі§: "Віра ж є здійсненням очікуваного і впевненість у невидимому" (Євр. 11:1). Щодо шляху досягнення людиною цього найактивнішого духовного стану, в якому здійснюється найефективніше вдосконалення §§ особистості, то він також накреслений в Біблі§: "То ж віра від слухання, а слухання від Слова Божого" (Рим. 10:17). Тобто, чим раніше в своєму житті людина зустрічається з Біблією, тим вірогіднішим стає розквіт §§ духовності.
   Справжній Бог, принаймні Бог християнський - це не володар, не суддя, не господар долі, а спокутник. Це Бог стражденний і близький до людини у стражданні і співстражданні. Це Бог, що воліє не примусового служіння собі, а, навпаки, очікує від людини вільного, у свободі і дусі, прилуження до нього. "Є туга людини за Богом, але є § туга Бога за людиною, нужда Бога в людині ... " (Н.Бердяєв, "Философия свободы", стор. 440).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Нова духовність сто§ть перед завданням подолати нестерпний дуалізм, що розділяє і розтрощує людську природу. Стара духовність прагнула зняти боротьбу зі злом, із владою стихійно§ природи над людиною через аскезу. Нова свідомість, що відірвала себе від духовності, хоче боротись зі злом і владою стихійно§ природи над людиною лише через техніку і технічну організацію життя. Протиставлення аскези і техніки розриває цілісну людську природу, робить духовність абстрактною і безсилою у боротьбі, а техніку і організацію перетворює на бездушне царство ... Заперечення духовності є заперечення образу Божого в людині. Але заперечення техніки, соціально§ боротьби і організаці§ веде до заперечення і приниження людини, до рабства і покори злу. З цим пов"язана проблема ново§ духовності, котра поєднує споглядання і активність, духовну зосередженість і боротьбу. Зовсім хибно вибудовувати нову духовність на старому протиставленні духу і плоті. Необхідне нове ставлення до праці, від яко§ не може бути відділена духовність. Праця не є тільки аскеза. Праця є також техніка і розбудова, є жертва і боротьба, увіходження людини до космічного життя. І цей трудовий процес має найглибший зв"язок з духовністю. Він змінює характер духовності, робить §§ більш цілісною. У цьому зв"язок духовності і соціальності" (Н.Бердяєв, "Философия свободы", стор. 451).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   За уяснено§ нескінченності Всесвіту усвідомлюється безліч позаземних цивілізацій. У своєму "інобутті" жодна з них немає права самостійно претендувати на Абсолютний Розум. Ці цивілізаці§ є нашою близькою родиною і лише він - Батько, є Абсолютним Розумом.
   Де він? Хто він? Для чого існує?
   Господь в наших душах. Його дух дає нам життєву наснагу. Об"єктивних аналогів Богу у Всесвіті немає.
   Ми можемо пізнавати його діяння, заглиблюватись у його вчення, але повністю, як Абсолют, ми його лише уяснюємо.
   Він є. Він існує.
   Істина всезагального Буття доказує факт його існування.
  
   Всезагальне Буття = Істина < Бог / Всесвіт.
  
   Якщо ми заберемо у буття Бога і Всесвіт ("мінус" у формулі), то через всесвітню катастрофу знищиться абсолютність Істини. Це неможливо.
   Буття унеможливиться за відсутності в Істини Бога і Всесвіту.
   Бог втрачає сенс існування без Істини, Буття та Всесвіту.
   Істина ніколи повністю не уясниться за відсутності якогось одного з відмічених у формулі складників.
   Якщо чисто символічно уявити всю сукупність всесвітніх цивілізацій за родину, матір"ю назвати Всесвіт, то беззаперечно, що претендувати на батьківство може тільки Бог.
   Витягнута з нескінченності якась конкретна позаземна свідомість може бути або більш розвинутішою за нашу, або менш. Вона може знати про наше існування, а може навіть і не підозрювати. І ще - вона здатна спілкуватись з нами або немає тако§ можливості. Ця позаземна свідомість є тільки цивілізацією. Возвеличення §§ в абсолюті було б безпідставним. Абсолютний Розум - це щось інше. Як Бог він для нас є постійно. Він знає про нас. Допомагає нам. Існуюча у Всесвіті матеріально організована позаземна свідомість не є Абсолютним Розумом.
   Натомість Дух потужних всесвітніх свідомостей, які об"єднані між собою в матеріальному Всесвіті завдяки цьому духу та інформаційній енергі§ у своєрідний конгломерат свідомостей (при повноті своє§ духовно§ єдності), постає у Всезагальному Бутті (у вічності, поза простором та часом, повністю абсолютно) у категорію Абсолютного Розуму.
   Дух є наповненням свідомостей. Твердження, що Дух - це лише Бог, є по-біблійному справедливим. З одного боку думка людини зливається з підсвідомістю, яка є і в тварин у вигляді інстинктів, а з другого - з глибинами буття Духу. Через витоки найвищо§ інту§ці§, таємничих містичних здібностей людського духу, які проявляються найкраще в психічних станах трансу, гіпнозу, екстазу, і постає трансцендентний суб"єкт ("я") людини, недоступний §§ самосвідомості.
   Абсолютна ідея - це Бог, тобто "істина в собі і для себе"; творець іде§ - Дух ("істина душі і свідомості"), отже Дух - праматір абсолюту, "абсолютно§ єдності дійсності і поняття". Згідно з геніальною, ні з чим не зрівняною теорією Георга Гегеля, Дух градується на три стаді§ у своєму розвитку від зачатково§ до завершально§, зокрема, на суб"єктивний ("ідеальна тотальність іде§"), об"єктивний, основою якого є наявна необхідність свободи, та абсолютний Дух - унікальна сфера побутування Абсолютно§ Істини. Абсолютний Дух - безконечний. Завдяки метаморфозі бути самим собою, бути самим для себе і водночас - самим собою для інших, Абсолютний Дух є немов бумерангом свого творення. Можливості Духу - безконечна дійсність. Абсолютна ідея, Абсолютний Дух здатні самооновлюватись, §м притаманні такі якості, як всезагальність, єдина сфера побутування для всіх і вся, самоодкровення і страждання. Основа основ Духу будь-якого ступення - свобода, в першу чергу - внутрішня.
   Людина не полишена на саму себе. Людина тотально співєдина з Богом. Людина живе у Всесвіті. Своєю свідомістю (позитивні результати від творення як фактору) людина зміцнює Дух Божий.
   У Всесвіті не можливо віднайти який би то не було концентрат свідомості ("точка Омега" за П.Тейяром де Шарденом), адже деякі з матеріально розвинутих свідомостей, з тіє§ чи іншо§ причини, могли б знищити цей концентрат. Таку недосконалість Абсолютний Розум і гармонійний Всесвіт собі не можуть дозволити. Абсолютний Розум недосяжний навіть для найрозвинутішо§ конкретно§ свідомості. Побачити, пощупати, дослідити, проаналізувати (складові пізнання) - це виключено у підході "суб"єкт - об"єкт " стосовно Господа. Межа між Абсолютним Розумом і конкретною свідомістю випливає з розмежування достовірного та істини. Це зовсім не означає, що істина має своє, повністю незалежне побутування, а достовірність - своє. Ні. Всезагальне Буття є єдиним і спільним, однак рубіж достовірності для "інобуття" конкретно§ матеріально§ свідомості шляхом пізнання неможливо здолати.
   У спрощеному вигляді (наше теперішнє розуміння) конкретні свідомості не формують Абсолютний Розум. Механізм формування складний і повністю для усвідомлення непіддатливий. Те, що сьогодні зрозуміла людина завдяки науковій філософі§ при трактуванні "Дух - свідомість - буття", є необхідним для не§ на даному етапі §§ розвитку, далі - слідуючий етап і осягнути його людина зможе пройшовши рубіж свого, здебільшого самостійно створеного суспільного буття. Природна еволюція - це одне, суспільна еволюція - інше. Поєднуючись, все це ставить відповідні вимоги. Людина постійно складає екзамен на свою зрілість.
   Ми відстаємо в розумінні екзистенці§, ми зациклились на накопиченні матеріальних благ, ми заглибились у побутову техніку і частково забули про своє призначення.
   Бог питає з нас усіх і з кожного зокрема.
   Прискіпливо придивившись до себе, проаналізувавши особистий ресурс дієздатності, кожен з нас має логічно зрозуміти найпростішу істину - ми живемо не просто так і не лише для задоволення особистих потреб.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "... і спитав у новоявленого сивобородий старець з ціпком, ключами й німбом над головою:
   - Що ти зробив? ... Погано, якщо нічого, гірше, коли не починав робити і ще гірше, якщо не зрозумів нічого." ("Хохляцький апокаліпсис", Ки§в - 1998, "Марко", стор. 5).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Нас ніхто й ніколи немає права запитати: "Чому ти не став (стала) академіком або міністром?", - кожен з нас відразу й назавжди поставить собі одне запитання: "Чому я не став (стала) Миколою, Василем (Іриною)?", тобто - "Чому я не став (стала) собою?". І це запитання буде запитанням від Бога. Чи існуватиме аргументація для відповіді?
   Божі істини виважено поширюються в теологі§, літературі, релігі§, мистецтві і зрозуміло, що наукова філософія не намагається (вона просто не зуміє) підмінити собою віру або мистецтво. Сумно визнати, проте в даному контексті це факт, - люди володіють різними знаннями, по-різному сприймають об"єктивну дійсність, тому те, що більшість може зрозуміти завдяки вірі, наукова філософія фундаментальніше передає для прагнучих логічного доведення. У кожного свій контингент (своя інтелектуальна аудиторія), але, що характерно і яке цілком справедливе до визнання - при поєднанні релігі§ та науки найкраще уяснюється необхідне для життя.
   Істина в останній інстанці§ явилась по Волі Божій у всесвітній гармоні§.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Абсолютні істини належать до числа тих, які, бувши раз виражені з повною ясністю та доказовістю, не зустрічають більше доказових заперечень. В цьому розумінні абсолютна істина є таке відображення речей, яке залишається вірним при всіх умовах §х існування ...
   Помилковість суб"єктивного підходу до критерія істини полягає в тому, що він істину ставить в залежність від суб"єктивних інтересів та устремлінь людей" (А.Спіркін, "Курс марксистсько§ філософі§", М., - 1963).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Наукова філософія не може опустивши руки примиритись з тим фактом, що "... маси, як такі, не можуть засво§ти філософію інакше як віру ... " (А.Грамші), однак визнати цей історично підтверджений факт вона змушена, а тому право на поширення Божих Істин сьогодні залишається за релігією.
  
   6. МАТЕРІАЛЬНА КОНГЛОМЕРАЦІЯ ВСЕСВІТУ.
  
   Всесвіт складається з матері§, якій нізвідки взятись і нікуди подітись: вона є § джерело, і причина, і пов"язаний з свідомістю налідок само§ себе. Поняття початку має смисл стосовно не до світу в цілому, а лише до окремих конкретних речей і процесів, тобто до кінцевого. Кожна річ або фаза розвитку виникла від іншо§ кінцево§ речі, появилась з попередньо§ ступені розвитку. До Всезагального Буття в цілому - нескінченному в просторі та часі - неможливі приставки "від" і "до". Навіть Всесвіт в цілому кладе на них сувору заборону.
   Наша Землі лише крапля в океані тіл світобудови. Наше Сонце - це тільки одна із сотень мільярдів зірок, які складають Галактику. Проникаючи в глибини Всесвіту, ми в будь-якому напрямку зустрічаємо все нові галактики. Ми не можемо точно визначити відстань до багатьох радіогалактик, але, безперечно, серед них є такі, світло від яких доходить до нас за десять мільярдів світлових років і більше. Самі по собі ми знаходимось немов посередині від нескінченно§ далини відомих та невідомих світів до тако§ ж нескінченно§ глибини в світ найдрібніших частинок матері§, де молекула вже є гігантом.
   Розроблена А.Ейнштейном загальна теорія відносності пов"язана з новою інтерпретацією природи тяжіння. А.Ейнштейн розглядав гравітаційні поля різноманітних тіл як викривлення простору в областях, які оточують ці тіла. Тіла, що знаходяться на поверхні Землі, визивають непомітні викривлення, але світові ліні§ сильніше викривляються поблизу центрів тяготіння. Планета викликає невелике викривлення світово§ ліні§, зірка - більше. Подорожуючи подумки в світовому просторі, ми попадаємо в міжгалактичну ділянку, де тяготіння незначне. Потім наш шлях знову проходить через ряд підвищень - нову галактику. Кривизна простору-часу визначає викривлення світлових променів, які проходять поряд масивних тіл ( є гіпотетична можливість наздогнати світло минулого). "Коли сліпий жук повзає по поверхні шара, він не помічає, що пройдений ним шлях є вигнутим, мені ж пощасливилось це підмітити" (А.Ейнштейн). Будучи викривленим, простір все-таки залишається нескінченним.
   Сучасна космологія виходить з визнання анізотропно§ неоднорідності Всесвіту - неоднакових властивостей речовини у різних напрямках. Теорія анізотропності відповідає сучасним спостережувальним даним і доказує можливість одночасного розширення одних ділянок мегагалактики і стискування інших, розширення в одних напрямках і стиснення в інших, переміни стиснення розширенням і навпаки. Діалектичний підхід є в тому, що нескінченний у просторі і часі, і в зв"язку з нескінченністю властивостей всезахватуючий Всесвіт, є єдністю та взаємопроникненням взаємовиключних протилежностей: однорідності та неоднорідності, кінцевого та нескінченного, симетричного та асиметричного, зворотнього та незворотнього і т.д. Простір і час, як і матерія, підпорядковані закону розвитку. Вищим, якісно новим щеблем розвитку в ряді нескінченних властивостей єдиного матеріального світу є наш розум.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Наше познание так же бесконечно по своим возможностям (при условии бессмертия рода и бесконечности развития практики), как бесконечен познаваемый нами мир, и так же конечно на каждой данной ступени развития, как конечны предметы, события." (А.Спіркін, "Курс марксистсько§ філософі§", М.- 1963, "Соцекгіз", стор. 101).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Космічні тіла і системи не існують від тисячоліть у даному §м вигляді. Вони формуються в результаті згущення туманостей, які заповнюють великі простори. Космічні тіла виникають з матеріального середовища, в результаті внутрішніх закономірностей руху само§ матері§.
   Після того, як матеріальні утворення з атомного рівня піднімаються на більш високий, молекулярний рівень, на протязі декількох мільярдів років йде ускладнення хімічних речовин. Поступове ускладнення молекул вуглеводневих сполук приводить до утворення органічних сполук. Утворюються більш складні органічні сполуки. Виникає життя.
   Було б невірно зображувати космічну матерію прямуючою до §§ вищого цвіту - людини. Неможливо уявити собі людину, як те вище досягнення, до якого тягнеться неорганічна матерія. У природи, як тако§, немає ні плана, ні мети. Ї§ рух - стихійний процес і лише за направлено§ еволюці§ утворюється життя.
   Всесвіт не виник з нічого і не кане в нікуди. Еволюційно прямуючи поза простором і часом у вічність, він поражає своєю нескінченною могутністю. Стани буття від хаосу до порядку - це лише достовірність на місцях, тоді як в черговий раз є всі докази стверджувати, що Всезагальне Буття є абсолютним серед Абсолютів, істинним, незалежним.
   Теорій виникнення Всесвіту є доволі таки багато і в процесі розвитку людства вони так і залишаться недоказаними теоріями. Факт в одному - є порядок, хаос, рух і узалежнюючи ці поняття з матерією, свідомістю, буттям, можна уяснити істину. Факт також і в іншому - свідомість коапулює всі матеріальні процеси завдяки своєму сутісному значенні у Всесвіті.
   В природі матері§ заключена можливість §§ перетворення з неживо§ в живу та мислячу при сукупності певних фізико-хімічних умов. Життя не може ні виникнути, ні існувати на зірках, на кометах, на метеоритах, в міжзоряному газі та пилюці. Життя може виникати і розвиватися лише на планетах, які не дуже наближені до своє§ центрально§ зірки, але й не занадто далекі від не§ для підтримання необхідно§ теиператури. Вони повинні бути достатньо великі, щоб утримати кисневу атмосферу, повинні мати воду в рідкому стані та належну рідку поверхню. Такі планети мають рухатись по орбітах з малим ексцентриситетом, щоб коливання температури не були занадто різкими. Щоб планети могли бути в певній степені комфортними для життя, вони мають задовільняти велику кількість вимог, до того ж в §хній незаперечній сукупності. Враховуючи, що число всіх зірок у нашій зоряній системі біля 150 млрд., можна прийти до логічного висновку: певною мірою в мільярда зірок нашо§ галактики можуть бути планетарні системи, на яких, в принципі, можливе життя. Астрономічні розрахунки, основані на теорі§ ймовірностей, кажуть про те, що якщо таких планет існує навіть в нашій галактиці велика кількість, то в нескінченному Всесвіті - §х нескінченно багато.
   Живі організми, в тому числі й людина, складаються, як і планети, зірки, галактики і космічна пилюка, з одних і тих самих хімічних елементів. Ті ж самі основні фізичні закони справедливі кругом: і в ядрі Чумацького шляху, і в далеких галактиках, і в зірках, що знаходяться по сусідству з Сонцем. Життя на Землі відоме в формі білкових тіл. Однак це не виключає можливості, що десь у Всесвіті в умовах, які дуже відрізняються від наших, життя виникло й існує в якому-небудь іншому хімічному складі.
   Єдність законів розвитку матеріального світу на інших планетах передбачає єдність і форм відображення. В силу єдності світу, єдності законів розвитку матері§ на стаді§ зоряних систем, ймовірно, що на багатьох планетах можуть мати місце фізична, хімічна, біологічна та соціальна форми руху матері§. Сповна логічно припустити, що вища форма відображення - свідомість, може виникнути лише на рівні соціально§ організаці§ матері§. Подібно до того, як в земних умовах механічна, фізична, хімічна і навіть біологічна форми руху матері§ не володіють властивістю розумного відображення дійсності, аналогічні форми руху матері§ на інших планетах не можуть володіти властивістю свідомого відображення. Свідомість і там, в інших світах єдиного Всесвіту, мабуть, може виникнути та розвиватись лише як властивість соціально§ форми руху матері§.
   Ноосфера ( ширше з не§ - географічне середовище), як сфера активного розуму, існує у Всесвіті на всіх придатних до розвитку конкретно§ свідомості планетах. На Землі вона відрізняється від біосфери і доповнює §§. Людство зв"язане з географічним середовищем (ноосферою та біосферою) тісними зв"язками, і поза ним наше життя неможливе: космонавти, покидаючи на певний час Землю, забирають з собою "кусочок" земного життя. Поміж природніми та суспільними початками немає безодні, що, зрозуміло, не означає відсутність якісно§ специфіки. Не дивлячись на всі сво§ якісні відмінності, суспільство залишається частиною більш широко§ цілості - природи. Від часу появи суспільства на Землі проходять три види процесів: власне природні, специфічно суспільні і ті, що поєднують в собі одні й другі.
   Діалектика взаємоді§ Всесвіту і суспільства така, що по мірі розвитку суспільства його безпосередня залежність від природи зменшується, а опосередкована - збільшується. Це й зрозуміло: пізнаючи все в більшій степені закони Всесвіту і на §хній основі перетворюючи природу, людина збільшує свою владу над нею; разом з тим суспільство в ході свого розвитку вступає у все більш широкий та глибокий контакт з природою, затягуючи у сферу своє§ діяльності все більше число §§ предметів та процесів.
   Включаючи в орбіту своє§ діяльності всю планету, людство тепер вже здійснює вихід у космос. Разом з тим воно відтворює немало космічних по сво§й суті процесів на Землі: понаднизькі та понадвисокі температури, вакуум (розріджений стан газів, властивий міжзоряному середовищу), виготовлення трансуранових та інших штучних хімічних елементів (технецій, плутоній), які є на зорях, штучні супутники Землі, експедиці§ на Марс, міжпланетні станці§, космічні кораблі. Наука і техніка готують базу для подальшого проникнення людини в космос і, що незворотньо має відбутись, міжпланетного розселення людства.
   Історія природи та історія суспільства, як достатньо організовані історі§ матері§ та свідомісті, взаємодіють одне з одним, залежать одне від одного, взаємно проникають одне в одне і складають динамічну єдність.
   Природа ніде і ніколи не діє на людство одинаково. Ї§ ді§ відбуваються по-різному: людству в залежності від його розміщення на планеті вона дає неодинакову кількість світла, теплоти, води, опадів, рослиності та тварин.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Людська історія являє собою довгий ряд прикладів того, як умови середовища і обриси поверхні нашо§ планети сприяли або затримували розвиток людства" (Е.Реклю).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Ігнорування ролі місцевих природніх умов може служити причиною серйозних негативних наслідків: споживацьке вирублення лісу без його відновлення, поширення землеробних культур в сільське господарство тих зон, де вони себе економічно та екологічно не виправдовують, - всі ці та §м подібні факти можуть нанести серйозні збитки народному господарству.
   Вся дотеперішня історія людства - це титанічна боротьба за життєвий простір (теорі§ географічного детермінізму як основи геополітики). Геополітика часто-густо служить ідеологічним виправданням при агресіях та грабунках чужих територій.
   Науковими дослідженнями та досвідом доказано, що Земля (ширше - Всесвіт) володіє майже нескінченною здатністю підвищувати свою продуктивність при відповідних технічних та суспільних умовах. Земля завжди віддає людині стільки, скільки вона вкладає в не§ засобів та праці. Розумне використання хімічних добрив, покращення методів обробки грунту приводять до постійного зростання врожайності сільськогосподарських культур.
   Всесвіт - це немов накритий стіл, за яким є досить місця для всіх його завсідників. Людству не загрожує змізернення природніх ресурсів, нестача продуктів та сировини для виготовлення предметів споживання. Величезні резерви розкриває в цьому відношенні підйом сільського господарства. Як показують успіхи геологі§ та деяких інших наук, запасів корисних копалин, які зата§ла земля, також набагато більше, ніж це розраховували. А до безліччі джерел корисно§ сировини людство ледве доторкнулось. Це відноситься, до речі, до тих багатств, які таять в собі моря та океани. Допускається, що за найближчі століття населення земно§ кулі виросте до двадцяти-тридцяти мільярдів чоловік. І все-таки це не дає підстави для песимістичних висновків в стилі священика Мальтуса (1766-1834), який сформував "великий закон природи", відповідно до якого населення росте в геометричній прогресі§, в той час, як засоби існування в кращому випадку можуть рости лише в арифметичній прогресі§ (в результаті цього наступає "абсолютне перенаселення"). Голод - наслідок існування перекосів у суспільстві. Природа в цьому не вина. Проте ліквідація постійного голоду та недо§дання, поряд з швидким приростом населення, викличе різке збільшення інтенсивності взаємоді§ суспільства та природи.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Зараз світ немов би приготувався до стрибка. Напрацьовано велику кількість зовсім нових технологій, які чекають свого часу" (д-р Й.Накамацу, "Аргументы и факты в Украине", N18, 2000р.).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Відтворення населення планети пов"язується з інтелектуальним розвитком суспільства. Не кількість населення, а його якісний стан (здоров"я, освіта, кваліфікація ... тощо), впливають на розвиток духовно§ культури людського соціума.
   Ріст народонаселення в єдності з географічним середовищем складає існуючий фактор суспільного розвитку. Обидва вони грають важливу, але не основну роль в розвитку суспільства (вони не складають причину, визначаючу хід і напрямок цього розвитку). Вирішальну роль в розвитку суспільства грає в кінцевому рахунку все-таки процес виробництва матеріальних благ і саме матеріальне виробництво поглинає основну долю активного часу суспільства.
   Людина і в соціальному (особа), і в біологічному плані (організм) не входить у склад природніх екосистем. Однак, якщо це в більшості випадків вірно у відношенні до особи, то у відношенні людини, яка дихає атмосферним повітрям, п"є воду та споживає харчі, тобто живе як біологічний організм, це вимагає обгрунтування, хоча і в соціальному, і в біологічному плані людина є компонентом особливо§ системи (людське суспільство), яка володіє історично змінювальними економічними законами розпреділення продуктів харчування та інших умов існування людини як особи і як біологічно§ істоти (такі елементи, як повітря та вода, необхідні людині для життя, вона отримує іззовні, так як суспільство в цьому плані є відкритою системою і отримує енергію та речовини із зовнішнього середовища).
   Людина, таким чином, в біологічному відношенні є зовнішнім елементом і не може вступати в постійні біологічні зв"язки з елементами природніх екосистем, а відтак і тут є сенс наполягати на взаємоді§ "свідомість/матерія" і тому, перш за все, говорити про матеріальну конгломерацію Всесвіту.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Сообщество - явление биологическое; что же касается человеческого общества, то оно управляется социальными законами. Никакие биоценотические закономерности не имеют здесь места, и попытки провести аналогии между сообществами животных и растений и человеческим обществом, равно как и между науками, их изучающими, несостоятельны." (А.Г.Воронов,"О проблемах экологии человека", с. 109).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Кругом людина прагне до багатства, росту та економічного розвитку. Вона закабалена і замучена технікою та валовим національним продуктом. Непомірний розвиток техніки і безпідставний ріст населення обкрадають оточуюче середовище і знищують здатність Землі підтримувати життя. Не сьогодні, так завтра людина вирветься на простори Всесвіту, почне його фундаментальніше пізнавати та підпорядковувати "під себе".
   Чи готова людина? Чи готовий Всесвіт? І який він - Всесвіт, є насправді, поза всім нашим суб"єктивізмом?
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "... человек возник на Земле, развился под ее влиянием, сформирован ею и биологически навсегда с ней связан. Он может мечтать о звездах и даже вступить в контакт с другими мирами, но душевно он останется предан Земле." (Рене Дюбо).
   "Земля - це колиска людства, але ж не вічно воно житиме в колисці." (К.Е.Ціолковський).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Істинне поєднання свідомості й матері§, §хнє входження у буття і формування його, можливе тільки за одніє§ умови - гармоні§.
  
   7. ЗАКОН ГАРМОНІЇ.
  
   З взаємоді§ матеріально§ природи і суспільства випливає більш ширша взаємодія, яка узагальнено усвідомлюється як єдність та протистояння матері§ і свідомості. Гармонія в усьому: домашні тварини - об"єкти природи, в яких до яко§сь міри реалізовані цілі людини шляхом штучного відбору; будинки побудовані людиною, а матеріали - дар природи; людина є, звичайно, породженням природи, вона - вінець природи, вищий біологічний вид, але вона найперш є соціальною істотою. Тому не так-то просто віднести одні предмети до природи, інші - до суспільства. Навіть душа, дух людини, не є уніфікованим до унітарності атрибутом категорі§ свідомості, адже за протилежного підходу існує можливість наполягання на наявності абсолютно незалежно§ від свідомості матері§.
   Кожна свідомість залежна від матері§.
   Кожна матерія залежна від свідомості.
   Ця залежність у гармоні§, в процесі розвитку, поєднанні та існуванні. Матерія, як і свідомість, може розвиватись і постійно розвивається за сво§ми, конкретними законами, але узагальнюючись у сво§й концептуальній формі, вона узалежнюється від свідомості. На найнищому рівні розвитку взаємозалежність майже не спостерігається і лише через гармонію даний факт не викликає опротестування. Сама гармонія є струнким узгодженням частин єдиного цілого. Гармонія має логічний сенс. Вона висуває сво§ вимоги й вимагає §хнього беззастережного дотримання.
   Гармонійне входження - це поєднання з метою найбільш вигідного існування й перспективою подальшого розвитку. Гармонія забезпечує ефект найкращо§ якості. Гармонія гарантує існування й розвиток.
   Недосконалий витвір свідомості не може тривало існувати в гармонійному матеріальному середовищі і шляхом трансформування в інше (або інші) постане в новій, вже приємливій якості.
   Недосконала конкретна свідомість може нахабно втручатись у вже існуючу гармонію з метою задоволення сво§х вимог, проте гармонія, як необхідність впорядкованого існування, має достатні механізми як для саморегуляці§, так і для врегулювання складових частин ( у разі §хнього внутрішнього розбалансування).
   Існуюче на основі гармоні§ Всезагальне Буття фактом свого існування сприяє гармонійному перебігу всіх процесів і явищ, а так як це буття є єдиним і лише суб"єктивно розділяється на достовірне при конкретному відтворенні конкретними свідомостями, то, зрозуміло, що гармонія існує для усіх матеріальних і свідомих об"єктів, і виходячи з цього - для Всесвіту та Бога.
   Абсолют істини є зрозумілим з гармоні§ Всезагального Буття.
   Конкретна свідомість, в зв"язку з своєю специфічно адаптованою суб"єктивністю, може помилятись у суб"єктивному трактуванні процесів дійсності. На рівні колективно§ свідомості, якою є суспільна, ймовірність прийняття руйнівних для гармоні§ рішень зменшується і тому досконалість Абсолютного Розуму можна зрозуміти в контексті найоптимальнішого врегулювання всіх без винятку процесів та явищ.
   У впорядкованій дійсності ( нею є теперішній Всесвіт) Господь не займається "питаннями конкретно§ гармоні§", а полишає це на такі врегульовані процеси як еволюція, природній добір та ін., з ряду звиклих для нас і зрозумілих нам як історична необхідність.
   Матерія й свідомість настільки тісно взаємодіють між собою та настільки гармонійно узагальнюються в бутті, що необхідність якогось "всевишнього контролю" за гармонією на місцях відпадає сама собою.
   У гармонійно існуючому бутті кожна конкретна матерія гармонійно узалежнюється з своєю конкретною свідомістю. Там, де для матері§ не існує високоорганізовано§ свідомості (наприклад, на планетах або зоряних системах де немає життя), вона все-таки гармонійно співіснує з свідомістю на більш ширшому рівні. Скажімо, на Марсі немає життя, а тому й суспільства, але матеріально існуюча планета під назвою "Марс" входить з Землею у єдину сонячну систему, тому є навіть спрощена взаємодія "матерія/свідомість", що для конкретного Марса постає у вигляді конкретного втручання з боку людей (що вже відбулось).
   У розумінні скептиків наукова філософія немає вагомих наукових доказів для однозначно§ аргументаці§ того, що Бог створив Всесвіт (для них такі докази просто не існують), проте, виходячи з взаємоді§ "матерія/свідомість", є підстави стверджувати, що істина є первинною і що в період хаосу (який є тимчасовим і свідчить про процес гармонійного врегулювання явищ) все-таки була необхідність у свідомому облаштуванні світу. Доказом цьому є гармонія. Дана необхідність вимагала логіки, а будь-який прояв логіки можливий за відповідного підходу.
   Гармонія не використовує енергію Гегеля. Вона не живиться від духу чи, скажімо, софі§. Гармонія - це необхідність для впорядкування, яке, в свою чергу, маючи логічний сенс, передає логіку існування гармоні§.
   Природній добір і пов"язане з ним природне врегулювання є основними факторами та основними доказами існування гармоні§.
   Фактор Сковороди - це саморегульовані процеси, які необхідні гармоні§ і використовуються або для свідомості, або для матері§.
   Кожна конкретна свідомість завжди прогнозує наслідки перед тим як щось зробити і ці наслідки, виходячи з аспекту гармоні§, будуть позитивними для свідомості та довкілля у випадку подальшого існування гармоні§ або стануть негативними та згубними у випадку знищення існуючо§ гармоні§.
   Людство часто робило помилки через своє нерозуміння закону гармоні§. Воно творило і інколи не здатне було осягнути наслідки сво§х творінь для природи. За сво§ помилки людство отримувало фатальні уроки - гинули люди, нищились здобутки і людство опинялось "обличчям-в-обличчя " перед суворою дійсністю. Людство загартувалось, воно робило й робить висновки (тому й маємо прогрес).
   Для людини закон гармоні§ є найосновнішим. Ми гармонійно співіснуємо з природою і маємо гармонійно розширити сфери своє§ діяльності у Всесвіті. Чим далі, тим суворіше з нас питатиме гармонія. Ми пізнаватимемо глибини, а там вірно зрозуміти гармонійну регуляцію досить тяжко.
   Через невходження в гармонію Всесвіту людство може загинути. Достатнє існування та розвиток можливі тільки за всебічно§ гармоні§ між собою, між собою та світом.
  
   8. АСПЕКТ "ІНОБУТТЯ" В БУТТІ.
  
   Буття - це все те, що нас оточує. Воно включає в себе: буття природи, буття речей, буття людини (суспільства), буття свідомого та неусвідомленого.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Існує ідеальне буття, яке первинне по відношенню до матеріального буття. (Платон).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Г.Гегель вважає буття зміним. Якби було інакше, наголошує він, воно не змогло б сфомувати із себе тако§ різноманітності явищ та процесів. Якщо буття є логічною системою, розмірковує далі Г.Гегель, то і розвиток його виражається законами логіки. Кожний наступний процес сам, в свою чергу, є результатом попереднього, переходом конечного в безкінечне, де "конечне є вихідним пунктом для безконечного ..." (Г.Гегель, "Философия религии", т.2., М.- 1997, стор. 419). З точки зору Г.Гегеля світ є мислячий розум. Розум - душа світу; він розвиває з себе поняття. Людська свідомість, відірвана від мозгу, трактується Г.Гегелем досить широко і об"єднуючись з іншими свідомостями стає світовим розумом. Предметна реальність розвивається ним лише постільки, поскільки вона стає зовнішньою оболонкою розвитку Духа.
   Абсолютний розум, як духовно об"єднані у вічності, поза простором і часом, найпотужніші свідомості, що постають завдяки Духу єдиним цілим, беззаперечно існує у Всезагальному Бутті. Чогось аналогічного у Всесвіті немає. Дух є наповненням Абсолютного Розуму. Він його формує і надає йому абсолютну ідею Бога. Бог - це універсальна суть світу, завдяки сво§й нерозривній єдності з Всесвітом.
   Всезагальне Буття є цілісним, перервно-безперервним. Воно є абсолютним лише в цілісності і лише виходячи з його цілісності слід наполягати, що воно є раціональне, логічне.
   Все дійсне є результатом розвитку складових істинного, яке набирає різних форм свого існування шляхом послідовно прогресуючих достовірностей.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Мислення відчужує своє буття у формі матері§, природи, яка є "інобуттям" цього об"єктивно існуючого мислення або абсолютно§ іде§. (Г.Гегель).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   У Всесвіті присутні духовна суть, яка спрямовує розвиток шляхом еволюці§ і потенціал розвитку є невід"ємною властивістю само§ матері§, яка, стосовно не§, одночасно є немов рушійною силою, що задає імпульс еволюці§ космосу.
   Згідно з теорією еволюці§ П.Тейяра де Шардена основними критичними точками процесу розвитку світу, космогенезу виступають такі етапи: "переджиття"(неорганічна природа), "життя" (органічна матерія), "мислення", "ноосфера" і "наджиття". Раз є мислення, - стверджує П.Тейяр де Шарден, - то має бути людина і вона концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. Людина є ланкою в біологічній еволюці§. Без не§ - відокремлення, роз"єднання. Вона ж своєю діяльністю постійно здійснює вищий синтез всього існуючого, створює нову сферу - сферу духу. На цьому рівні виникає вища форма в розвитку світу - думка, свідомість, духовність.
   Принцип еволюці§, як пише П.Тейяр де Шарден, вкорінений у самій дійсності і притаманний усім явищам природи.
   Виходячи з терміну "ідеальне буття", філософ Н.Лосський твердить, що це буття не має ні просторового, ні часового характеру. Воно включає в свій зміст загальні поняття таких відношень як, наприклад, зв"язок між якістю і §§ носієм, кількісні форми і відношення (число, єдність). Явища і форми, які існують у просторі і часі, Н.Лосський називає реальним буттям. Реальне буття, вважає він, може виникнути і мати систематизований характер на основі ідеального буття. Окрім ідеального і реального буття існує ще металогічне буття, тобто буття, яке виходить за межі законів логіки. Основою світу, наголошує Н.Лосський, є принцип, який знаходиться поза світом, по той його бік. Цей принцип непорівнянний зі світом. Це не розум, тому що він - поза розумом, це не особисте, тому що є поза особистістю. Навіть термін "абсолют" не виражає суті цього принципу, тому що Абсолют співвідноситься з відносним, космічним буттям. Іншими словами, принцип, про який йде мова, є цілком вільним від світу. Світ не може існувати без даного принципу, але цей принцип існує поза світом. Завдяки інтелектуальній інту§ці§ ми знаємо про даний принцип і наша інту§ція, що спрямована на світ, веде до містично§ інту§ці§, а та, в свою чергу, спрямована далі, до металогічного принципу. Ця схема, вважає Н.Лосський, виражена в біблійському вченні. Не слід розуміти, пише він, що Бог взяв ніщо і з нього створив світ. Ці слова, говорить Н.Лосський, слід розуміти простіше: для створення світу Богу не потрібне було щось як якийсь матеріал, взятий ним іззовні чи із самого себе, він створив світ як цілком нове буття, зовсім інше, ніж він сам. (Лосський Н.О., "История русской философии", М.,-1991 - стор. 328). Бог у сво§й триєдиності - це абсолютна повнота буття, всеосяжна цінність. Всяка створена ним особа має якості, які при розумному §х використанні дають можливість досягти абсолютно§ повноти життя. Бог розкриває себе не тільки як абсолютна повнота буття, але і як вища, абсолютно досконала цінність, як благо або, точніше, вище благо, а саме: краса, любов, доброчесність, істина. Життя згідно з Богом не може бути творчістю, яка відособлена від творчості інших істот; досконала любов до Бога, який створив світ з любов"ю, неминуче включає любов до всіх істот. Звідси висновок, що творчість всіх істот, які живуть на Землі, повинна бути одноманітною, соборною. Кожен член Царства Божого повинен зробити свій індивідуальний внесок у загальну творчість, - тільки в такому випадку діяльність членів буде взаємодоповнюватись, створюючи єдине, виключно прекрасне ціле замість повторення одних і тих же дій. Це означає, за Н.Лосським, що всяке творіння Боже відповідає сво§й ідеальній сутності - Божій волі. Це творіння є окремою особою, яка єдина в своєму роді і не може бути замінена ніякою іншою сутністю. Бог є найвища сутність, і тому його необхідно любити понад усе на світі. Далі в ієрархі§ цінностей, наголошує Н.Лосський, іде людина як творіння Боже. Вона теж неповторна і незамінна. Після людини слідують такі цінності, як істина, моральне доброчестя, свобода, краса, які складають абсолютні блага повноти життя. ( За Герасимчук А., Тимошенко З., "Курс лекцій з філософі§", К., - 1999, стор. 169).
   Виходячи з усіх існуючих даних, наукова філософія має підстави стверджувати, що існує буття - "інобуття". Буття Абсолютного Розуму широке й безмірне. Воно вбирає в себе все. Буття Всесвіту співмірне йому і є буттям всього. Людина має своє буття. Воно залежне і кінечне. Воно конкретне там, де є відхід від суспільного до індивідуального. Воно вічне через поєднання з Абсолютним Розумом. Примітивно замкнувшись у своєму "інобутті" навколо штучних засад суб"єктивно-"істинного" (лише дійсного в дану миттєвість, достовірного у формі його бачення, можливого до сприйняття і разом з тим - тимчасово узалежнено триваючого), людство тим самим вже поставило себе за межі істинного і лише вирвавшись з омани "інобуття"(усвідомивши його приреченість) воно зуміє переступити рубіж за суб"єктивністю. Це нагально. Адже вже завтра суб"єктивізм всього в людському "інобутті" фатально придавить безліччю умовностей. Далі - прострація і як наслідок - небуття.
   Світ "інобуття" появився не лише в наслідку розбіжності між нашим суб"єктивним сприйняттям дійсності і самою дійсністю, тобто - один світ є світом людсько§ суб"єктивності, інший є реальним. Один - буттям, інший - інобуттям. Цим світом є не лише світ наших марень і мрій або, скажімо, організований для нашого сприйняття, завдяки технічним досягненням, віртуальний світ з його законами і вимогами, - ні; адже це тільки спрощений підхід. Все набагато складніше. Матеріалістично вникнувши в ланцюжок "індивідуальна свідомість - суспільна свідомість - всесвітня свідомість - Абсолютний Розум - індивідуальна свідомість" зауважується, що Абсолютного Розуму аж ніяк немає у нашому місцевому "інобутті" (все є, навіть факт існування всесвітньо§ свідомості можна погодити, але розгледіти на небі Бога неможливо). Бога немає в нашому достовірному бутті. Ми ніколи не зможемо його побачити у Всесвіті і не зможемо поспілкуватись з ним. Відтак Бог є деінде і тому існують підстави для введення поняття "інобуття". Конкретно відтворене буття, яке має конкретну взаємодію свідомості і матері§, і яке є фіксованим завдяки свідомості у якусь конкретну миттєвість, не має перед собою Бога у його абсолютній величині. Воно - достовірне. Воно - інше. Коли для Всесвіту існує Всезагальне Буття, то і для Бога є таке ж буття. І Всесвіт, і Бог знаходяться в ньому. Кожна конкретна свідомість з сво§м "інобуттям" також. Абсолютний Розум є у Всезагальному Бутті, але його не можливо віднайти у конкретному бутті. Це випливає з позачасовості та існування поза простором одного буття і приналежністю до простору і часу - іншого. У приведеному виже ланцюжку таке зафіксовано на етапі "... всесвітня свідомість - Абсолютний Розум...", тобто є сукупність свідомостей у Всесвіті, які існують у конкретному бутті Всесвіту, і є Абсолютний Розум, який є у Всезагальному Бутті. На цьому етапі й немов відбувається формування Всезагального Буття. Це не є формуванням. Це - дійсність. Одне є достовірним, інше - істинним. Воно уяснюється в абсолюті, поза часом і простором, у вічності. Тим більше, що не лише Всезагальне Буття, але й Всесвіт (Бог також) кладуть табу на "від" і "до". Поза простором і часом Всесвіт прямує у вічність (А.Спіркін, "Курс марксистсько§ філософі§", М.,- 1963, "Соцекгіз") і буття Всесвіту та Бога - це Всезагальне Буття. Воно є сталим у категорі§ абсолюту і мінливим у сво§х достовірностях. Для нього немає "інобуття", воно єдине у поєднанні. Якогось зафіксованого переходу конкретного буття у Всезагальне Буття нема і не було. Буття - єдине і лише, скажімо, для нашого суб"єктивного індивідуального бачення все існуюче є своєрідним (для чийогось бачення також), але це не дає підстави розділяти істинне буття на складові типа "інобуття", так як цих складових існує безліч.
   У формулі істини все виражається слідуючим чином:
   істина = буття < свідомість / матерія;
   буття = істина < свідомість / матерія;
  
   буття = істина < свідомість / матерія
   //
   буття < свідомість / матерія;
   Що означає: в свідомість входить лише свідомість, в матерію - матерія, тоді як істина складається з буття, матері§ та свідомості, тобто - для яко§сь конкретно§ суспільно§ свідомості, яка вказана в першій формулі, завдяки істині існує ще матерія і ще свідомість. Вони мають своє буття. Дана свідомість це буття не має, але воно існує.
  
   буття = істина < свідомість / матерія
   //
   Всезагальне Буття < Бог / Всесвіт ;
   З ціє§ формули повністю зрозумілий взаємозв"язок "буття - "інобуття".
   Кожен з нас, поставивши себе на місце свідомості, посередництвом істини отримає своє буття (у нашому сприйманні воно - "інобуття" ) і кожен з нас, через уяснену істину, уясняє своє входження у Всезагальне Буття з Богом і Всесвітом.
   По відношенню до конкретно§ свідомості всі інші свідомості (як і матері§) мають своє "інобуття". На рівні буття між ними може відбутись взаємодія. На рівні буття Всесвіту між ними обов"язкова існуюча взаємодія. У Всезагальному Буття все існуючи взаємодіє між собою.
   Говорячи про своє і чиєсь інше "інобуття", крім буття істинних Абсолютів, нам слід легко примружувати око (підморгувати), адже "інобуття" - це така умовність, яка є більше умовністю за філософського трактування, ніж у постаючих у процесі "інобуття" реальних результатах. Пояснення просте - наші практичні життєві хиби є наслідком невірного реагування на сприйняте в "інобутті" довкілля. Ми - вряди-годи жертви неадекватно§ поведінки. Ми - заручники "інобуття". Наше "істинне" й "хибне" є таким найперш для нас і ми від цього буває що потерпаємо. По-справжньому істинне має бути тією основою, що постає у сво§й істинності з вічного, абсолютного, безальтернативного, досконалого і т.д. Відштовхуючись від істинного ми зуміємо логічніше впорядкувати нашу супутню решту. Не розуміючи істинного, ми не зрозуміємо нічого.
   Пізнане нами за істинне (достовірне) в нашому "інобутті" може таким не виявитись для інших. В більшості випадків посталі з цього факти слугують нам у користь, у меншості - навпаки. Істинне є таким для всіх. Повністю уяснене воно навіть не вимагає усвідомлення посередництвом практики.
   Саме з відмінності між суб"єктивно "істинним" в нашому "інобутті" та дійсно істинним і постала філософія як наука.
   "Інобуття" є настільки підтягнутим до справжнього буття у сво§й класифікаційній характеристиці, що є сенс його виділяти особливим написанням.
   Буття неживо§ матері§ є швидше простим існуванням, ніж буттям у його визначеності. Тому й класифікація - буттєве існування та втручання (сублімація) у буття. "Інобуття" сприймається за сублімаційне буття. Людина є субліматом буття.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Деякі люди на шляху до досконалості прагнуть до абсолютно§ повноти буття, більше того, до благ всього світу, намагаються досягти своє§ мети і піднестися над іншими істотами і навіть Господом Богом, вважаючи, що вони можуть упорядкувати світ краще, ніж це зробив Творець. Переслідуючи недосяжну ціль, вони на кожному кроці зазнають поразки, що викликає в них лють, ненависть до Бога. Его§зм, гординя віддаляють нас від Бога, знецінюють як людину і особу. Творчі сили людини-его§ста поступово згасають, якщо вона виступає проти Бога, якщо §§ цілі гармонійно не співпадають з Божою волею та засадами, які виражені в моральних приписах Біблі§. (Н.Лосський).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Вже писалось, що Абсолютний Розум немає потреби безпосередньо корегувати на місцях найрізноманітніші процеси та явища. Він відсутній у бутті кожного з нас. Його присутність ми уяснюємо своєю душою. Його дух придає ідею нашому існуванню. Бог з нами. Він кругом. Він у Всесвіті. Для корегування найрізноманітніших процесів та явищ існує досконалий механізм регулювання. Ним є гармонія і еволюція. Проте якась певна, конкретна частина Всесвіту не може розвиватись нескінченно (та й взагалі - що означає нескінченний розвиток?); після порядку немає чогось вищого, а є лише хаос, тому спад, який неминуче наступає після розвитку, примушує відповідно розвинуті свідомості шукати інші місця для культиваці§ своє§ матеріальності. Такою є умова Всезагального Буття. Воно не терпить аналога Абсолютного Розуму і тому не дає конкретній суспільній свідомості можливість на вічне вдосконалення. Конкретне не може зрівнятись з абсолютним. Конкретне лише вічно наближається до абсолютного. Конкретна матерія, наприклад, - сегмент Всесвіту, не може бути абсолютним Всесвітом, адже цей сегмент є залежним від часу і простору, звідси - розвивається, старіє і його узалежнене буття переходить з порядку в хаос, потім - знову розвиток.
   Потрапляючи в нове матеріальне середовище, на нову планету, конкретна суспільна свідомість має вибір - або самій, старіючи, розвиватись далі і вимушено адаптуватись на новому місці побуту, або, почавши з нуля, створити нове життя, нову свідомість і нову ноосферу. Нове проходить еволюцію, морально узалежнюється від своє§ планети, самостійно розвивається і гармонійно входить у Всесвіт. Нове має переваги над адаптованим старим, проте конкретні умови вимагають свого рішення. Однозначно стверджувати неможливо. Адам і Єва були в раю і опісля попали на землю. Для цього була причина. І якщо так вирішив Бог, то жодна конкретна свідомість не може сумніватись у вірності даного вчинку. Конкретна свідомість не може самостійно і гармонійно творити у всесвітньому масштабі. Для цього в не§ немає відповідного морального імператива. Генетично він не може зафіксуватись, адже немає фактору належно§ еволюці§. Гармонія настільки все узалежнює, що брати на себе сміливість у досягненні неможливого можуть лише психічнонедосконалі особи. Гармонія ставить вимоги і найперш потрібно зважувати особисту відповідність цим вимогам. Конкретна свідомість приймає конкретне рішення і є залежною від достовірного у достовірному бутті.
   Абсолютний Розум також не несе безпосередню відповідальність за те чи інше в конкретно-достовірному бутті і питати з нього було б не логічно. Є історичний прогрес, є еволюція і інші фактори гармонійного буття. Кінець-кінцем є людська свідомість, яка має певні знання, досвід і формує разом з іншими суспільство. В першу чергу питати слід з себе, свого суспільства, своє§ держави. Якщо в чомусь і є недосконалість, то вона тимчасова, у §§ виникненні задіяні фактори, що суперечать гармоні§ і рано чи пізно ця недосконалість знищиться. Суть також і в іншому - як ця недосконалість впливає на особу і чи знищуючись вона не потягне за собою, у вир небуття, дану особу.
   Аналогічні процеси відбуваються кругом.
   Існують досить вагомі підстави для твердження, що життя на нашій планеті зародилось свідомо і пройшовши гармонійно-еволюційний розвиток, постало у вищій формі - людському соціумі. У якийсь період еволюці§ (наукою він визначений досить точно) по Волі Божій і появилась людина. Вона розвивалась, утверджувалась, і у всій сво§й красі ("досконалості-недосконалості") зробилась саме такою, якою є на сьогоднішній день. Буття ціє§ людини - це §§ "інобуття". Буття Всесвіту і Бога - це Всезагальне Буття і у своєму абсолюті воно для теперішньо§ людини є недосяжним.
  
   9. ФАКТОР РУЙНАЦІЇ.
  
   Руйнація притаманна тому всьому, що не є істинним.
   Фактор руйнаці§ існує і для матері§, і для свідомості.
   Щоб уникнути руйнацію, абсолют постає з багатоманітно§ безліччі мінливого достовірного.
   Для істинного необхідна нескінченність і вічність.
   Лише за нескінченно§ безліччі складників можна уникнути руйнацію.
   І Всесвіт, і Абсолютний Розум, і Всезагальне Буття, і Істина таким володіють.
   Для Всесвіту ним є нескінченність і різноманіття. Для Всезагального Буття - нескінченна мінливість достовірного буття. Для Істини - нескінченність достовірностей і для Абсолютного Розуму - нескінченність свідомостей.
   Не будь цього і Всесвіт, і Абсолютний Розум, і Всезагальне Буття, і Істина піддались би руйнаці§ і щезли б відразу і назавжди.
   Руйнація має доволі таки об"єктивні причини і вони випливають з взаємозалежності чогось з чимось, наприклад, метал піддається корозі§ в зв"язку з дією на нього вологи, людський організм старіє через неможливість його білкових структур існувати довгий час ... і т.д.
   Немає тако§ конкретно§ речі, яка б володіла потенціалом вічного існування.
   Фактор руйнаці§ всюдисущий.
   Він всезагальний.
   Руйнація закладена в хімічних властивостях елементів.
   Існує визначення "духовне живлення" і воно є характеризуючим не лише людський інтелект або людське суспільство, а більш ширше і постає в сво§й актуальності стосовно Абсолютного Розуму. Тому й оновлення свідомостей, тому й пов"язування душі, духу з Богом. Ми є необхідними Господу, так точнісінько як і він нам. Це взаємозв"язок, всесвітня гармонія. Унеможлививши один із складників настане руйнація. Абсолютний Розум застрахувався від руйнаці§ нескінченністю "духовного живлення".
   Людство є застрахованим від руйнаці§ духовною необхідністю.
   Старіння є незворотнім процесом. Нікому й нічому не вдається його уникнути. Це фатум. Доля. Змирившись з особистим старінням (невже ми можемо суттєво протидіяти?), ми змушені змиритись з старінням людських цивілізацій і з пізнішим старінням людського суспільства в цілому. Наш потенціал розвитку в цьому, адже усвідомивши мету й намітивши засоби §§ досягнення, уяснивши істину, ми стаємо незламними у сво§й цілісності й посередництвом особистого вдосконалення зуміємо здолати будь-які перешкоди.
   Фактор руйнаці§ не страшний для потужно§ свідомості.
   Вивчивши механізм руйнаці§, така свідомість може задіяти самозбереження і забезпечити свій побут якщо не вічно, то в усякому разі на достатній для себе час. Придатних для життя планет у Всесвіті є багато, необхідно лише розвинутись до вимог потужно§ свідомості.
   Людство може зруйнуватись на Землі чи на якійсь іншій освоєній ним планеті, проте свій внесок у незнищувальність Абсолютного Розуму воно все-таки виконає. Воно його вже виконує. Достатньо-недостатньо - це інша справа і повною мірою відповісти на це можна буде тільки в майбутньому.
   Руйнація не піддається знищенню, однак §§ можна відстрочити. Протиставивши руйнаці§ гармонійний ріст і самозбереження, Всесвіт постав у вічному абсолюті. І Бог. І Істина.
   Всезагальне Буття незалежне від руйнаці§, але ті складові, які входять в нього - Бог і Всесвіт, за умови своє§ руйнаці§, можуть призвести до його знищення. Після зруйнування Бога зруйнується Всесвіт (не буде необхідно§ взаємоді§ "матерія/свідомість"), а через те - Всезагальне Буття і Істина. Не буде нічого. Це неможливо і закон гармоні§ сто§ть цьому назаваді. Щось ніколи не перетвориться в ніщо. Щось гармонійно поєднується з чимось. Щось існує. Воно розвивається й утворює конгломерати. Для цього є закон самозбереження, який постійно протидіє руйнаці§.
   Пройде якийсь час і людство повною мірою зрозуміє достовірність науково§ філософі§. Людство порине у свідоме співіснування з іншими свідомостями. Людство безпосередньо живитиметься та активно використовуватиме духовну енергію Всесвіту. Бог неймовірно близько наблизиться до людини і людина відкриє собі і Бога, і саму себе в новій іпостасі. День Маргарити видаватиметься минувщиною, принципи всесвітньо§ толерантності будуть зрозумілі кругом і кожному, людина остаточно переконається в сво§х глобальних можливостях і надовго відстрочить руйнацію. Протиставить §й ідею. Ця ідея, цілком можливо, буде ідеєю повного поєднання з Богом.
   Фактично руйнація знищує те, яке стало віджившим, недосконалим і втратило сенс існування.
   Фактор руйнаці§ логічно обгрунтовується.
   Якщо взяти до уваги всі об"єктивні закони Всесвіту, в тому числі й фактор руйнаці§, то стає зрозумілим, що Бог у вигляді яко§сь конкретно§ особи не може існувати. Це суперечить не лише логіці чи законам природи, але й здоровому глузду. Бог існує. Бог є в наявності. Бог - це Абсолютний Розум. Він не піддається жодній руйнаці§ і час та простір йому не страшні. Завдяки опанованій руйнаці§ Господь зробився вічним. Сила його розуму вражає, досконалість вселяє благоговіння. В усі часи і за будь-яких обставин людину тішив той факт, що дух Божий живе в ній і допомагає §й крокувати життям. Зневіритись у цьому людина може в одному випадку - за власно§ недосконалості.
  
   10. ДЕФІНІЦІЯ КОЛИШНЬОГО ПО ВІДНОШЕННЮ ДО ПРИЙДЕШНЬОГО.
  
   Майбутнє завжди і кругом узалежнене від минулого.
   Дійсність - це мить, яка відразу ж переходить в минуле. За ті миттєвості, поки наші органи відчуттів сприймають дійсність, вона фактично стає минувщиною. Ми живемо в дійсності, але сприймаємо §§ як минуле. Наше реагування проходить з запізненням. Поки що це нам не шкодить, але ми повинні про це знати. Наше "інобуття" є поєднанням об"єктивно§ дійсності з адекватним, проте запізнілим §§ відображенням, тобто "інобуття" є дійсність плюс суб"єктивне відображення вже минулого. Створений нами об"ємний образ є образом минулого, а не дійсного. Реально наше буття є поєднанням об"єктивного перебігу подій (об"єктивного буття) та накладеним на нього суб"єктивним відображенням. Реальність від нас втікає, а ми постійно намагаємось §§ догнати. Ми §§ не стримуємо (це для нас неможливо), ми лише втискуємо своє в майбутнє, у те, яке ще не отримало в нас відображення й тим більше - реагування. Це миттєвості, але ці долі секунди можуть бути часом фатальними. Гармонійній взаємозалежності такий запізнілий процес відображення і реагування не шкодить, швидше навпаки, адже він узалежнює від гармоні§, від об"єктивно§ дійсності, від матері§, суб"єктивні відчуття і ставить свідомість після матері§. Спочатку відбувається явище, потім слідує його відображення і лише опісля проходить реагування. "Від" і "до" - це вже секунди, а не долі секунди, тому реагування свідомості може відбуватись у дійсності, яка може не вимагати ціє§ реакці§, більше того - вона може вороже поставитись до неадекватного реагування. В цьому небезпека.
   Рівновага в іншому - свідомість випереджає матерію в можливості передбачити майбутнє, навіть точніше - свідомість уявляє майбутнє, комунікативно готується до нього, тоді як матерія є лише пасивним складником майбутнього. Вона - матеріал, а свідомість - активний компонент, який часто узалежнює майбутнє, пізніше отримане як дійсність, від своє§ волі.
   Єдність і протистояння матері§ й свідомості відбувається не тільки таким чином і не лише на такому рівні. Дана взаємодія є суттєвою і саме вона визначає буття. Катастрофи, катаклізми, глобальні руйнаці§ ... тощо, є свідченням неможливості матері§ передбачити майбутнє і підтверджують факт пасивного входження матері§ в дійсність. Знищення цивілізацій, революці§, війни ... тощо, окрім того глобальні руйнаці§ матеріального (наприклад, Чорнобильська катастрофа), є доказом невідповідного реагування недосконало§ свідомості на дійсність і свідчить про невірне передбачення майбутнього. Неповноцінна свідомість знищує сама себе. Вона унеможливлює своє входження у гармонійний Всесвіт. В даному випадку смішними (і недосконалими) видались би намагання Абсолютного Розуму втрутитись і уберегти свідомість від знищення, адже захистивши §§ раз, Господь змушений був би захищати §§ вдруге, втретє ... і т.д., і як наслідок - розніжена й самовпевнена в сво§й непогрішимості недосконала свідомість все-таки б загинула або, що гірше - створила б проблему для Абсолютного Розуму. Велич еволюці§, природного добору і гармоні§, необхідність §хнього існування, постають з цього факту. І не лише.
   Велич досконалості Абсолютного Розуму викликає захоплення.
   Ми маємо достатньо природніх механізмів для самозбереження і якщо відбувається наше знищення, то в цьому слід винити свою суб"єктивну недосконалість. Ніколи не треба забувати, що матерія є основою, а свідомість - суттю, і виключно при толерантності, при гармоні§, можливе подальше співіснування. Дійсність нам постійно ставить у приклад гармонію у взаємоді§ "Всесвіт / Бог". Це наші вчителі і ми для них є учнями.
   Поставивши в один ряд колишнє-дійсне-прийдешнє тяжко визначити більш вартісне. В дійсності проходить життя, з минулого черпається досвід та знання, майбутнє манить перспективою. Логічний висновок один - творячи в дійсності, треба пам"ятати про минуле і бачити майбутнє.
   Якщо у Всезагальному Бутті постійно чергуються процеси "порядок - хаос" і навпаки, ще й "старіння - оновлення", тобто є циклічність, замкнутість, коловерть, то чому не може відбуватись повторюванність на більш низькому рівні, яким є, наприклад, "колишнє-дійсне-прийдешнє" взаємовідношення матері§ та свідомості?
   Психічний стан дежа-ву має сво§ підстави у логічному мисленні. Те, що є з нами, вже було з кимось раніше. Правда, не у той час, не на тій планеті і не у тому конкретному співвідношенні. Кожна матерія і кожна свідомість є породженням одного Всесвіту і одного Бога. Факт циклічності волає сам про себе. Наше майбутнє є колишнім для когось. Наше колишнє є майбутнім для інших (реінкарнація?). У безмежному Всесвіті існує безліч відповідностей-законів, але ця безліч є розумною. Певна кількість хімічних елементів утворює певну кількість зв"язків і спричинює появу певних відповідностей. Все це відбувається у певному просторі і регулюється певною гармонією. Звідси факт - певний простір є пізнаваємим у певний час. І ще - пізнавши у дійсності своє минуле можна логічно передбачити майбутнє. Є перспектива продуманого розвитку. Ця перспектива є такою лише для потужно§ свідомості.
   Вірно пізнати певну ділянку Всесвіту не так-то просто. Надію вселяє співпраця суспільних свідомостей. Така можливість є в наявності. Ця співпраця логічно випливає з існування зв"язку "колишнє-дійсне-прийдешнє" у тому ракурсі, що якщо наше колишнє є майбутнє для когось, то закономірно, що наше майбутнє є також колишнім. Всі наші уявлення (відкинувши від них особистий доважок) вже відбувалися. Наш досвід, беззаперечно, є нашим досвідом, але він є залежним і, уявно виставивши його поза простором і часом, можна віднайти дежа-ву - таким досвідом вже володіли. Абсолютна Ідея, Вічний Дух Всезагального Буття - це не ідеалістична видумка німецького генія Г.Гегеля, це факт, і з часом доказів на його користь ставатиме все більше і більше. Цей Дух є абсолютним і саме цей Дух є для нас Господом.
   Гармонія Всесвіту вражає. Через конкретне буття вона є у Всезагальному Бутті, стосується як Всесвіту, так і Бога, і в даному конкретному випадку зупиняється на кожному з нас.
   Ми вчимось і робимо це виходячи з досвіду інших. Дух Господа ставить нас на путь істинний. Наші помилки не через наш розум, вони через незнання. Біда навіть не в меркантильності наших інтересів, біда в ненаситності, непомірності та в усьому супутньому. Суспільство ставить вимоги, але в самому суспільстві моральність і дійсність не співпадають, вони немов "інобуття" й буття, які ніколи не можуть з"єднатись у Всезагальному Бутті з Господом і Всесвітом.
   Недосконалих майбутнє провчить. Колишнє інших свідчить про таке. Нерозумно переконувати себе в сво§й винятковості, слід лише усвідомлювати свою тожсамість. Цього вистачить.
   Ставити себе над суспільством не потрібно, треба домагатись, щоб суспільство рахувалось з тобою і твоєю точкою зору.
   Дежа-ву сидить в нас від природи, воно сигналізує нам про залежність всіх і кожного від відповідностей-законів позапросторового і позачасового буття Всесвіту.
  
  
   11. ЗАМКНУТИЙ ЦИКЛ МИСЛЕННЯ КОНКРЕТНОЇ СВІДОМОСТІ.
  
   Мислення завжди конкретне, навіть широкомасштабне воно є конкретним, бо йде від конкретно§ свідомості до конкретного об"єкта і має конкретну причину. У масштабі Всезагального Буття мислення має замкнутий цикл, він виражається ланцюжком "конкретна свідомість - конкретна суспільна свідомість - всесвітня свідомість - Абсолютний Розум - конкретна свідомість" і фактично поєднує кожне джерело (конкретну свідомість) з центром (Абсолютний Розум). Це свідчить про те, що наше мислення є джерелом, натомість хід мислення від центру до джерела говорить за те, що наше мислення є провідником і в даному випадку назви "джерело" і "центр" не міняються місцями, а більше - поєднуються для Абсолютного Розуму і перестають ними бути для конкретно§ свідомості.
   Мислення притаманне свідомості. Однак повноцінно мислити здатна лише свідомість у вичерпаному розумінні цього слова. Неповноцінна свідомість, яка не є дійсно мислячою (прохання зрозуміти вірно), не передає нічого суспільній свідомості. Вона є простраційною. Але де критері§ і хто володіє правом оцінювати логіку мислення іншого? Тому для Абсолютного Розуму й логічно постає функціонування духу і душі. Це своєрідні паралелі думки (дух) та конгломерація сутності свідомості (душа). Вони більш повно й вичерпано передають достовірну інформацію про конкретну особу. У природі людину створює генетична інформація, а перед господом людину являє §§ душа. Дух - це зв"язуючий компонент, який є і в конкретно§ свідомості, і в суспільно§ свідомості, і в Абсолютного Розуму. Тільки Дух є повнотою Абсолютного Розуму (зауважуючи його унезалежнену залежність від матері§ (Всесвіту), тоді як він не є характеризуючою повнотою як суспільно§ свідомості, так і конкретно§ свідомості. Дух незалежний від процесу мислення. Дух незалежний від конкретно§ думки. Проте і дух, і душа впливають на конкретну свідомість. Вони §§ наповнюють своєю сутністю. Піднімають §§ над матеріальною дійсністю. Надають §й високу ідею існування.
   Всесвіт питає нас за наше мислення. Господь справляється про нас у нашо§ душі. Для першого слугує думка, для другого - дух. Матеріальний Всесвіт вимагає матеріального результату, Високий Дух (Господь) хоче щоб ми були самі собою, тобто - його дітьми з притаманними §м якостями.
   Мислення іде від нас, є нашою суб"єктивністю, передає наше особисте ставлення і індивідуальне світосприйняття. Мислення, завдяки думці, є суб"єктивним "я" особи і воно тим повніше, чим логічніше. Логіка є суттю будь-яко§ думки. В мисленні ми повнішою мірою є незалежними (тому свідомість є джерелом) і мислення є основним в нашому впорядкуванні довкілля. Проте думка щільно пов"язана з матеріальною дійсністю (вона перш за все в конкретному бутті) і щоб підняти людину над суєтою у не§ вдихнувся Господом дух.
   Як матерія володіє незалежними від свідомості законами, що є уречевленим доказом §§ своєрідності, так і свідомість має своє, що є характеристикою тожсамості. Доказом першого є відкриті людиною закони матері§, доказом другого - трансцендентальність.
   Мислення апелює до Абсолютного Розуму, дух - диспонує. Мислення очікує від Абсолютного Розуму "сприйняття-несприйняття", натомість дух володіє правом диспозиці§. Дух зливається з духом, дух доповнює дух, дух живить дух. Абсолютний Розум є досконалим завдяки поєднанню необхідних форм творення і дух, разом з мисленням, є основним і чи не єдиним з них. Вони формують Абсолютний Розум. Через мислення Абсолютний Розум взаємодіє з Всесвітом, а через дух - з свідомостями.
   Завдяки думці ми не можемо мисленно (подумки) сприйняти (через пізнання) Абсолютний Розум у якості Господа, тоді як наша душа, через трансцендентне поняття "дух", дає нам можливість уясняти весь сталий абсолют Господа.
   Одкровення (тут уяснення) - це одне. Розуміння (тут усвідомлення) - дещо інше.
   Мислення є функцією, що, виходячи з свого непрямого призначення, або віддаляє, або наближає нас до Бога.
   Мислення опирається на логіку і логічний синтез проходить фазу антитези. Цією фазою є дійсність, тобто Всесвіт з законом гармоні§ та своєю логічно обгрунтованою будовою. Мислення і тут чекає на "сприйняття-несприйняття". Мислення є недосконалим по відношенню до духу через свою достовірність і конкретність (суб"єктивність), крім того мислення контроверзійне у зв"язку з погрішимістю. Дух - інше. Дух - досконалість у своєму призначенні.
   Думка не може суперечити духу.
   Вони є незалежними як по суті, так і по факту.
   Дух "над", а думка "в".
   Наукова філософія зовсім не буде заскочена тим фактом, що інформаційна енергія Гегеля виявиться інформаційною енергією духу в його призначеності всесвітнім свідомостям. Факт не в назві, він у дійсному існувані, і якщо комусь в майбутньому буде більше довподоби назвати кант-байти інформаці§, що §х поширює від себе кожна конкретна свідомість, інформаційним духом ціє§ свідомості або якось інакше, то наукова філософія не буде мати нічого проти.
   Про здатність свідомості мати дух і душу не може бути й мови, цим диспонує людина як істота, як особистість, і це лише в трактуванні науково§ філософі§ - через узагальнення в понятті "конкретна свідомість" людсько§ особистості - стає очевидним, що кожна конкретна свідомість має дух і душу. Наукова філософія підняла значення свідомості до належного §й рівня і протиставивши матері§, заакцентувалась на формулі істини. По-іншому й немогло бути, адже з позиці§ істини все саме таким і є в дійсності.
   Мислення притаманне людині в §§ цілісності, але у всесвітньому масштабі людина є конкретною свідомістю, через те для науково§ філософі§ мислення є ознакою конкретно§ свідомості.
   Мислення немає аналогів. Мислення - це постійний процес, що формується думкою і вимагає очевидних наслідків.
   Завдяки мисленню людина сумнівається.
   Завдяки душі людина уяснює істину.
   Логіка мислення є показником інтелекту, а душа є явністю всіє§ людини і в цьому відношенні вона є вищою за вузькофілософське поняття "свідомість" (навіть за трактування цього поняття науковою філософією).
   Мозок, як структура, є джерелом і провідником. Він генерує поняття і проводить суть.
   Гармонія Всезагального Буття вимагає замкнутості і посередництвом взаємозалежності така замкнутість отримується. Без гармоні§ істина неможлива, а без мислення неможливе функціонування свідомості. Простраційна свідомість є функціонуючою свідомістю з задатками мислення, вона отримує команди й завчено на них реагує. Це не свідомість, це - профанація з послідуючою деградацією, як наслідком. Простраційна свідомість існує на різних рівнях суспільного життя. Це нища форма людського життя. Ї§ пагубність очевидна і для духовного життя суспільства цінності вона не являє. Це аномалія, не дивлячись на §§ кількісні показники.В зв"язку з необхідністю суспільство культивує простраційні свідомості, покладає на них певні обов"язки, і дуже добре, коли ця недосконала свідомість не завдає шкоди повноцінному суспільству. Вибираючи між ворожою свідомістю та простраційною, суспільство вірно чинить коли зупиняє свій вибір на простраційній свідомості. Перетворення ворожнечі в простраційне функціонування є доказом вмотивованості того чи іншого суспільства. Мислення при цьому відіграє далеко не останню роль, особливо зважуючи на його закільцьований характер.
  
   12. ІСТОРИЧНИЙ ПРОГРЕС.
  
   "Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності." (Г.Гегель).
  
  
   Якщо є розвиток, становлення і старіння свідомості, то відповідно, що є історичний прогрес. Зародження капіталізму й пов"язане з ним прискорення темпів суспільного розвитку породили надію на те, що царство розуму не позаду, а попереду людства, що наукове пізнання світу йде вперед.
  
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Вся масса человеческого рода, переживая попеременно спокойствие и волнения, счастливые времена и годины бедствия, всегда шествует, хотя медленным шагом, ко все большему совершенству." (А.Тюрго).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   За своє майбутнє вартує боротись, необхідно тягнутись до повноцінного, щасливого життя, слід постійно піклуватись про долю нащадків, адже швидше всього, що люди, які заселяють Землю, не загинуть від зіткнення космічних тіл чи вичерпання сонячно§ енергі§ і малоймовірно, що вони самі себе ліквідують зброєю масового знищення.
   Основний смисл історі§ в розвитку людини. Вона і автор, і актор, і глядач, і кінцева мета історично§ драми, а вся решта лише засоби.
   Процес виникнення і розвитку людства - тяжкий і доволі таки болісний процес. Подумки повертаючись від ланки до ланки в глибину історі§, ми спостерігаємо непреривний ланцюг змінюючих одне одного поколінь людей. Кожне з них родилось, жило, боролось і відходило з світу. Лише деякі обезсмертили сво§ імена і залишитися жити в пам"яті людства. Сутність всесвітньо§ історі§ складається з вічно обриваючогось життя індивідів і з непреривного ланцюгв того, що створено §хніми зусиллями.
   Наближаючи до своє§ зовнішньо§ схожості історію в образі богині Кліо, людська фантазія нагородила цей образ кривавими рисами. І це не випадково. За кулісами історі§ відіграно безліч великих і малих, геро§чних і безпрецедентних сцен. В історі§ виникали потужні держави, багатіли колосальні імпері§, а потім гинули. З великих вони ставали маленькими, з багатих - жебраками. У вогнищі соціальних революцій спопелялась влада одних класів і зароджувалась влада інших. В боротьбі протилежних соціальних сил, старого і нового, народженого і відживаючого своє, людство настирно рухалось і рухається вперед. І з кожним роком все більш прискореними стають темпи суспільного прогресу, все більш повнішим та інтенсивним - історичний час. Історичний прогрес - це беззаперечний і виключно багатогранний факт, повний внутрішніх протиріч. Історія знає не тільки перериви поступовості, але й трагічні катастрофи, що приводили до загибелі цілі земні цивілізаці§. Шекспірівське "або - або" (бути чи не бути) неодноразово поставало перед людством.
   Прогрес неможливо розглядати якось абстрактно. Він не є якась самонав"язувана сутність чи потойбічна сила, що беззастережно рухає вперед розвиток. Історичний прогрес здійснюється по об"єктивних причинах і в зв"язку з необхідністю нового. Відповідності гармоні§ виступають як ледь відчутне провидіння, а не як фатум. Найбільш досконалі мають найбільше шансів на виживання й подальший розвиток. Життєздатність суспільних формацій обумовлюється довершеністю економічного ладу. Продуктивні сили мають нестримну тенденцію до розвитку. Людські потреби настирно примушують людей до вдосконалення засобів виробництва. Людину характеризують ділові якості і ті самі "меркантильні інтереси", щоб там не було, відіграють далеко не останню роль в задіяні оновлення виробництва. Проте розвиток продуктивних сил і найперш технічний прогрес, який здійснюється в рамках тих чи інших виробничих відносин, з часом приводить до того, що ці здавалось що зовсім недавно складені виробничі відносини стають тісними, гальмують подальший розвиток продуктивних сил суспільства. Соціальна революція ліквідовує старі й стверджує нові виробничі відносини, які відкривають перспективи для соціального прогресу продуктивних сил. В цьому ховається основна причина історичного розвитку.
   Сутність в іншому - в тому, що меркантильні інтереси людини, такі §§ ділові якості як намагання забезпечити себе і свою родину всім необхідним для комфортного життя, не слід пагубно знищувати. Зробивши таке марксизм-ленінізм отримав бездуховне суспільство номенклатурно-бюрократичних пристосованців з псевдопролетарським квитком партійного членства в кишені. Ідеологія ленінізму §х не врятувала. Знищивши приватну власність, забравши в особи частинку §§ матеріального "я", вони самі себе знищили. Профанаційно себе ліквідували через командно-адміністративну систему управління економікою і загребущий розподіл матеріальних благ.
   Сьогоднішня демократія вселяє надію в серця й душі людей і дає можливість для перспективи. Найповніше реалізуючи індивідуальну тожсамість саме за цих обставин (демократія не є ладом, вона - суспільна форма), людина має можливість отримати все необхідне для життя і розвитку якщо не завдяки сво§м здібностям та знанням, то вже точно завдячуючи справедливо влаштованим нормам суспільного розподілу матеріальних благ (через розумне оподаткування). Небезпека існує й тут, проте демократія, як справжня демократія, не пригнічується капіталістичним олігархізмом і має досить важелів для внутрішнього врегулювання. Розмріяне "тисячоліття спокою та миру" людство пов"язує саме з демократією та відкритим суспільством, яке є необхідним для забезпечення вільного волевиявлення, а також з окультурненням і якісним вдосконаленням само§ людини. Після достатнього розвитку продуктивних сил свідома людина зуміє рівномірно забезпечити (виходячи з індивідуальних потреб) всім необхідним кожного члена суспільства. Потреба в соціальних революціях відпаде сама по собі. Антагонізми між коасами знищаться. Постане людина в новій сво§й якості і людський соціум гармонійно утвердиться у Всесвіті.
   Існує й інше - регрес, занепад, спад. Це інше характеризує недосконалу свідомість. Змізернивши моральність, знехтувавши релігію і суспільні науки, людство може продовжувати війни, голодомори, геноциди. Багатство одних придавить голодом інших. Меркантильність проклинатиметься. Его§зм перейде через край. Суспільний армагеддон скаже своє вагоме слово й первіснообщиний лад пануватиме на Землі.
   Отже - "бути чи не бути" ("або - або") і зрозуміло, що за такого стану справ всі наді§ покладаються на тверезий розсудок людини. На §§ логіку мислення.
   Завдяки моралі Господь нам у цьому допомагав і в черговий раз допоможе.
   Для історичного прогресу важливо, щоб технічний прогрес не дуже випереджав прогрес суспільний. Необхідним є відповідний рівень розвитку продуктивних сил в єдності з виробничими відносинами.
   Більш прогресивною є та суспільна формація, яка відкриває нові можливості для розвитку продуктивних сил, піднімає §х на більш високий рівень, забезпечує найшвидші темпи §хнього росту.
   При розгляді критерія історичного прогресу треба виходити не тільки з рівня розвитку виробництва чи темпів його розвитку, але й з рівня життя населення і темпів росту народного добробуту. У визначені переваг того чи іншого суспільного ладу велике значення має його відношення до корінних соціальних проблем людства. Рівень розвитку продуктивних сил показує ступінь панування людини над природою, а характер виробничих відносин свідчить про ступінь зрілості самого суспільного ладу.
   З того факту, що в основі гармонійного суспільного прогресу лежить розвиток способів виробництва і забезпечення членів суспільства матеріальними благами, слідує важливий соціологічний висновок про те, що висхідний рух суспільства, напрямок цього руху, є історичною необхідністю: ні окремі особи, ні партія, ні навіть класи не можуть зупинити цей рух (такого роду спроби, як відомо, розпочиналися неодноразово, проте вони закінчувались кожен раз крахом).
   Людина виступає в історі§ і як головна продуктивна сила, і як учасник тих чи інших виробничих відносин, а тому об"єктивно-необхідний прогрес в сфері продуктивних сил і соціально-економічних відносин неможливий без відповідного духовного розвитку людсько§ особистості.
   Вийти на ефективний і результативний рівень дослідження зв"язку "душа - дух - Абсолютний Розум" та хоча б поверхневого вияснення структурних основ духу, людина зуміє після морфологічно§ класифікаці§ мислення і тим більше після вияснення загальних принципів перебігу думки ( кант-байт синтез, орфографія, аналіз імпульсних пучків, точний механізм перебігу "зародження - функціонування - наслідок"). До ціє§ пори будуть сумніви в існуванні Бога. Терміни цих досліджень тісно пов"язані з прогресом і узалежненні від ходу розвитку людсько§ свідомості. Значно доступніше, а тому швидше, можна буде дослідити інформаційну енергію Гегеля й встановити точний механізм функціонування потенціалу Гегеля (навіть якщо пізніше дана інформаційна енергія класифікується у різновид духу). Кант-байти ціє§ енергі§ вже фактично уможливленні до фіксування відповідними точними приладами.
   Кожен попередній етап історичного прогресу слугує не просто щаблем, на який може стати майбутнє : він необхідний, має своє самостійне значення і виправдання для того часу і тих умов, яким він зобов"язаний сво§м виникненням. Однак кожен етап історі§ позбувається цього виправдання перед обличчям нових, більш високих умов і вимог. І так до нескінченності, зрозуміло, за умови можливості самого життя. При сприятливих умовах космічного розселення людства рід людський може віднайти майже вічне безсмертя, прокладе шлях у глибини Всесвіту й завдяки своєму мисленню наблизиться неймовірно близько до Бога, поєднається з ним духовно-свідомо, всією повнотою вже не лише уяснить, а й усвідомить Господа і після злиття з Богом постане в новій якості Боголюдини.
  
      -- КОСМІЧНА ІДЕЯ КОСМІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.
  
   Відрадно, що майже кожна філософська концепція не могла не звертатись до осмислення Всесвіту - макрокосма та світу людини - мікрокосма. Ще починаючи з Платона і закінчуючи найрізноманітнішими філософськими побудовами аж до 20 століття вся класична філософія знаходилась у тяжкому пошуку ново§ онтологі§, ново§ інтерпретаці§ буття, природи, світу. Іде§ "космоса", "макрокосма" і "мікрокосма" на донауковому рівні, завдяки найрізноманітнішім філософствуванням (Х.Гюйгенс "Космотеорос", 1695; Б.Фонтель "Бесіда про безліч світів", 1685; А.Гумбольдт "Космос", 1845-1859 та ін.),приросли осмисленнями "філософі§ космізму" (термін запроваджено Дж.Фіске) і вийшовши на природничонауковий рівень (Н.Г.Умов, М.Г.Холодний, В.І.Вернадський, К.Е.Ціолковський, А.Л.Чижевський) не без участі науково§ філософі§ постали у сучасну наукову космічну філософію.
   Наука додала сил. Наука систематизувала і перетворила знання у безпосередню продуктивну силу.
   Відмітився взаємозв"язок, адже всі без виключення іде§ космізму органічно включились в розроблення науково§ філософі§, яка завдяки цьому стала філософською основою пост класичного етапу розвитку науки, забезпечила подальший розвиток загальнонауково§ картини світу в руслі ідеологі§ глобального еволюціонізму-інтелектуалізму, а також уявлення про "людиновимірні", історично прогресуючі системи в аспекті ідеалів "антропокосмізму" і яка навзамін, немов би з вдячності, по-науковому чітко структуризувала космічну філософію.
   Без ідей космізму наукова філософія була б неповною, без науково§ філософі§ космічна ідея космічно§ філософі§ не постала б на достатньому рівні.
   Обгрунтований академіком В.Вернадським третій синтез космосу, ця нова єдність, в якій життя та жива істота займають не підпорядковану, а рівноцінну позицію з іншими природніми сутностями, в космічній філософі§ знайшов своє місце поряд сучасних розробок космологі§ та космічно§ біологі§.
   Космічна філософія, - вважав наш засновник та основоположник К.Е.Ціолковський, - це "суворо математичний висновок з точного знання", добавляючи при цьому, що §§ наслідки "більш втішні, ніж обіцянки найбільш життєрадісних релігій" (К.Е.Ціолковський,"Монизм Вселенной (Конспект)" / "Очерки о Вселенной", М., 1992).
   Взявши за наукову основу працю "Завоювання міжпланетних просторів" (1929) відомого вченого-винахідника Ю.В.Кондратюка-Шергея (американці США авторитетно вказують, що §хній перший політ на Місяць здійснився згідно з розрахунками цього вченого) та досягнення академіка С.Корольова і поставивши це вже на певні науково-філософські розробки академіків В.Вернадського, М.Холодного та батька космонавники К.Ціолковського, отримаємо чіткі обриси ВОЛИНСЬКОЇ або укра§нсько§ НАУКОВОЇ ШКОЛИ КОСМІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ( всі тільки що відмічені вчені, як і автор дано§ науково§ філософі§, так чи інакше тісно пов"язанні з волинською землею або ширше - з Укра§ною).
   Нова етика космічно§ філософі§ визначає взаємовідносини людини з Землею і через цю етику (завдяки §й) людина сприймається рівнозначущо і як по-своєму домінуюча над навколишньою матерією свідомість, і як звичайний (але рівноправний) член світобудови. Перед людством все ще сто§ть завдання сформувати етичне відношення до Землі та Всесвіту, яке, цілком зрозуміло, не може існувати без розуміння §хньо§ цінності. Охвачується свідомість і матерія. Охвачується §хня взаємодія. Охвачується §хня значущість. Всезагальне Буття уяснюється у вічному та безконечному абсолюті. Тут якраз своєчасна і доречна систематизована в космічну філософію галузь знань.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Опис природи - живий діалог, комунікація, і вона підпорядкована обмеженням, які свідчать про те, що ми - макрокосмічні істоти, занурені в реальний фізичний світ." (І. Пригожин, І. Стенгарс "Порядок из хаоса", М., 1986, стор. 371).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Якщо весь релігійний або утопічний чи донауковий космізм відрізнявся швидше фантастично-філософствуючим характером сво§х роздумів, то у взятому за основу науковою філософією природничонауковому напрямку при вирішенні проблеми взаємозв"язку людини і космоса особливу увагу приділялось осмисленню підтверджуючих цей взаємозв"язок наукових досягнень. Вісю побудови є слова В.Вернадського про те, що "антропоцентристське уявлення не співпадає з тим реальним проявом Космоса, який охоплюється науковою працею і науковою думкою дослідника Природи." (В.И.Вернадский "Живое вещество", М., 1978, стр.40).
   По-перше в розвитку Всесвіту життя виступає не випадковим, а закономірним наслідком. По-друге характер космічного розвитку життєвих процесів обумовлений всім космічним цілим.
   Життя не еволюціонує з інертно§ матері§, що заборонено принципом Х.Гюйгенса. Воно може передаватись від тіла до тіла (від організма до організма) тільки біогенезом (принцип Ф.Реді пізніше доведений дослідним шляхом Лу§ Пастером). З іншого боку, - життя може існувати лише у вигляді біосфери - великого космічного тіла. Питання про те, яка ступінь §§ розвитку необхідна та достатня для більш або менш тривалого існування у космосі буде реально вирішене під час відкриття інших біосфер (або розселення штучно). Поки що воно вирішується теоретично. І найперш всього тим, що жива речовина або володар принципа збереження життя - організми та біосфери - є єдиний пласт світово§ реальності, де формується, проявляється або ініціюється час та простір ( за В.Вернадським ).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Радіація, матерія і енергія, і ... прояви життя ... - заповнюють все доступне нам оточуюче Реальне - космічний простір та пов"язаний з ним час." (В.Вернадський, "Живое вещество", М., "Наука", 1978, стор.38).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Наука згрупувалась з наукою. Наука доповнила науку. Назва ціє§ науки -
   космічна філософія. В час повсюдного поширення науки космічна філософія не може залишатись неякісною донауковістю.
   Ідея космічно§ філософі§ зринала на теренах Радянського Союзу, у США, Франці§, Німеччині та деінде. Хтось додумався першим, котрийсь - останнім; суть в іншому - до започаткування науково§ філософі§ дана космічна філософія носила дещо малосерйозний характер. Були гіпотези ("якщо не так, тоді - отак"), іде§, певні розробки стосункових проблем і нічого більш-менш фундаментально систематизованого. До ціє§ пори ніхто й ніколи не досягнув необхідного людству наукового, а тим більше науково-філософського рівня.
   Все узагальнене К.Е.Ціолковським носить на собі яскравий відблиск особистості його автора і являє собою своєрідний, багато в чому парадоксальний феномен і це при тому, що воно відчутно вплинуло на сучасну цивілізацію, хоча й вплинуло опосередковано, через космонавтику, яка стала одним із магістральних напрямів розгортання науково-технічно§ революці§. Не применшуючи і не перебільшуючи особистий внесок К.Е.Ціолковського, з усією об"єктивністю можна стверджувати, що дана філософська система (все-таки гетерогена, концептуальна система) включає в більшості випадків знання рівня науково§ картини світу, а також роздуми, які являють собою синтез філософських нетрадиційних та езотеричних ідей. Наполягаючи на "суворій науковості" своє§ філософі§, батько космонавтики, в той же час, апелював до віри. Істинну мораль необхідно, згідно з К.Е.Ціолковським, "добути з природніх початків Всесвіту, з його загальних законів і зробити §§, таким чином, переконливою й прийнятною всіма людьми." ("Этика или естественные основы нравственности" / Архів РАН,ф.555,оп. 5, д. 372, л. 9). "Я" є відчуттями "атома-духа", який знаходиться в живій речовині. Саме "атоми-духи" - справжні "громадяни Всесвіту", тоді як людина, подібно, до речі, всьому живому - "союз" таких атомів і вони живуть в "шануванні" один з одним. Єдине "я" або єдиний дух знаходиться тільки в невідомому примітивному атомі. В якості етичного імператива має бути прийнятне "істинне себелюбство" посередництвом загального шанування.
   На рівні філософсько§ метафізики космос, Всесвіт виступає у К.Е.Ціолковського як єдиний живий організм. Він "подібний до найдобрішо§ і найрозумнішо§ тварини". Таке розуміння світу співпадає з платонівською традицією. К.Е.Ціолковський авторитетно протиставляв сво§ погляди образу Всесвіту класичного природознавства, де космос виявляється відірваним від живо§ природи.
   Основні принципи космічно§ філософі§ К.Е.Ціолковського - це монізм, безконечність, самоорганізація, еволюція (поряд з принципами атомістичного панпсихізма).
   На сучасній ступені розвитку людства "воля космоса проявляється як воля нерозумно§ істоти", але в майбутньому "воля космоса і на Землі проявиться у всьому блиску величного розуму ..." (К.Е.Ціолковський, "Воля Вселенной. Неизвестные разумные силы" / "Очерки о Вселенной". М., 1992, стор. 41-42).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "І ось, коли розум (або матерія) взнає все, саме існування індивидів і матеріального або корпускулярного світу він вважатиме непотрібним і перейде в променевий стан, який буде все знати й нічого не бажати, тобто в стан свідомості, який розум людини вважає прерогативою Богів. Космос перетвориться у велику досконалість." (К.Е.Ціолковський. За А.Л.Чижевським. "Теории космических эр". ("Химия и жизнь", 1977, N1).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Для К.Е Ціолковського Всесвіт завжди був незміний, являв собою одну й ту ж саму картину і ця картина поставала з визнаного існування абсолютно§ істини (найперш виражено§ в релігі§). Антропокосмічна концепція К.Е.Ціолковського, якщо розглядати §§ без урізок, дійсно виявляється дуже незвиклим інтелектуальним феноменом. Вона вміщає явні риси соціально-філософсько§ утопі§. Однак, не слід забувати, що саме космічна філософія в такій ось фактично малонауковій формі послужила визначальною основою для розробки К.Е.Ціолковським конкретних науково-технічних прогнозів освоєння космосу. Перші кроки космічно§ ери блискуче підтвердили суттєву частину цих прогнозів.
   К.Е.Ціолковський на дивину вірно сформулював причини, які роблять вихід людства в космос невідворотніми: вивчення Всесвіту з метою розвитку пізнання; вирішення проблем, які ми зараз називаємо глобальними; рятування від можливих природніх катастроф. Таким чином, освоєння космоса є життєво важливим саме для вирішення чисто земних проблем. Більшість глобальних проблем (проблема росту населення планети, вичерпання природніх ресурсів та ін.) без виходу в космос будуть лише загострюватись.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Багато хто думає, що я піклуюсь про ракету і переживаю за §§ долю через саму ракету. Це було б великою помилкою. Ракети для мене лише засіб, тільки метод проникнення в глибину космосу, але не самоціль. Люди, які не доросли до такого розуміння речей, кажуть про те, яке не існує, що робить мене якимось однобоким техніком, а не мислителем ..." (А.Л.Чижевський, "Теории космических эр" / "Циолковский К.Э."Грезы о земле и небе", Тула, 1986, стор. 420).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Великий дух, - згідно з висловами К.Е.Ціолковського, - не поселиться в якій-небудь мусі і не зробить §§ Ньютоном".
   "Майбутнє знання не стане легковажити, як легковажимо ми - ще злісні невігласи - даними релігі§, творіннями філософів, письменників чи вчених древності. Навіть віра в Перуна - і та згодиться. І вона буде потрібна для створення істинно§ картини світу." (К.Е.Ціолковський "Грезы о земле и небе", Тула, 1986, стор. 425).
   Безперечно, що існує якась певна межа свідомого життя, за якою розсипається космічний порядок і починається хаос. В світі, в якому губиться власна тотожність речей, не можливо побудувати осмислену дію. Фундаментальною є саме конструкція поєднання та цілості світу. Вся різноманітність світу зведена до чогось єдиного та узгоджена. Закони, які ним керують, діють однаково в усіх керунках. Достовірність, яка встановлена в одному місці, повинна бути справедливою і для інших місць. Незміна повторюваність достовірностей стала найсильнішим стимулом для новонароджено§ науки нового часу. Ця наука - наукова філософія. Ця наука - космічна філософія. Існують й інші науки і §м усім притаманне характерне. Модель космічно§ філософі§, як, наприклад, і досить досконала з дотепер відомих моделей, якою є модель В.Вернадського, включає життя як реальне явище в світобудову і не відкидає попередніх моделей. Вона просто показує §х частковість і об"єднує §х. Вони залишаються точними в межах сво§х обмежених повноважень.
   Природа, виходячи з оприлюдненого К.Е.Ціолковським, не утворювалась з розрахунком на те, що вона буде досліджуватись і розумітись істотою невідомо звідкіля з"явленою. Якщо думка є діяльністю, то в якості думаючо§ людина діє на природу "не ззовні, а з середини". Наша думка існує як реальна подія світу, а не тільки в якості змісту свідомості, картини світу. Розвиваючи ідею про "всюдність" життя, В.Вернадський робить заяву, яка шокувала ортодоксальних вчених. "Науковий світогляд, - каже він, - не дає нам картини світу в дійсному його стані. Чому? Тому, що правовірний вчений "протиставляє себе ... світу" (В.Вернадський "Избранные труды по истории науки", М., 1981, стор.38).
   Люди ніколи не будуть володіти всією повнотою знання про світ. Вони повинні утворювати цілісне знання, тобто щось таке, яке не розкладається в послідовності змінюючих один одного поколінь і відтворюється всякий раз знову актуальним об"єднанням людей. Цілісне знання легше всього уяснюється в аспекті повноти абсолютно§ Істини.
   Радикальний демарш в осмисленні проблем цивілізаці§ (зроблений свого часу В.Вернадським) полягає у тому, що в якості §§ принципа пропонується не штучне, а природнє. Люди задумають що небудь виконати, але "завжди, - як писав К.Е.Ціолковський, - може втрутитись громада Всесвіту, спотворити, порушити і не виконати волю одного розуму." (К.Е.Ціолковський " Грезы о земле и небе", Тула, 1986, стор.308).
   Становлення ноосфери - природній процес, а не штучний. Його неможливо ефективно ані прискорити, ані відмінити. Розвиток ноосфери - найважливіша задача науки і §§ технічного і соціального додатку.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "З появою на нашій планеті обдаровано§ розумом живо§ істоти планета переходить у нову стадію своє§ історі§. Біосфера переходить в ноосферу." (В.Вернадський "Проблемы биогеохимии" / "Труды биогеохимической лаборатории", М., 1980, вип. 16, стор.260).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Якщо К.Е.Ціолковський і, наприклад, В.Муравйов ("Из глубины", 1918), частково визнаючи цінність еволюційного вчення, все-таки базували свій світогляд на еволюціонізмі, то для укра§нського академіка М.Г.Холодного ("Мысли дарвиниста о природе и человеке", 1944) еволюціонізм складав першоджерело "філософі§ космізма". На противагу антропоцентризму, який перетворював людину в центр всіє§ світобудови, М.Холодний розгортає вчення антропокосмізму, яке підкреслює велике значення людсько§ діяльності в процесах еволюці§ природи, у взаємовідносинах людини й природи. "Людина, не дивлячись на суттєві особливості утвореного нею життєвого середовища, продовжує залишатись невід"ємною частиною космоса, повністю підпорядкованою діючим в ньому законам. Людина знаходиться не над природою, а в середині природи." (М.Холодний,"Вибрані праці", Ки§в,"Наукова думка", 1982, стор.142). Для М.Холодного вихідною являється думка про те, що існує "прогресуюче пристосування психофізіологічно§ організаці§ людини, і в особливості §§ інтелекту, до різноманітних явищ зовнішнього світу". Він веде мову про вроджену відповідність між інтелектуальними здібностями людини і §§ космічним оточенням. Антропокосмізм передбачає кардинальне переосмислення місця людини в космосі: людина вже стає (завдяки успіхам науки й техніки) космічним фактором, перетворюючим природу в тій ділянці Всесвіту, де вона мешкає.
   В.І.Вернадський далі розвинув вчення М.Г.Холодного, особливо ті неясні епізоди, де не визначалось, що є рухаючим фактором пізнання взагалі і наукового знання, в частковості. В структурі наукового знання він виділяє різні рівні, володіючі різним часовим існуванням: емпіричні факти, емпіричні угроповання, гіпотези і теорі§, дисциплінарне знання.
   Наукова філософія не придала сенс існування космічній філософі§ - ні; сенс був закладений в ній від дня зародження, а наукова філософія лише надала свою базу, структуризувала й заакцентувала значущість космічно§ філософі§. Наукова філософія виправила помилки та наповнила більш логічними осмисленнями все ще досі сприйняте за упущення.
   К.Е.Ціолковський в чомусь помилявся ( зазвичай не без цього), М.Холодний повною мірою недоопрацював висунуту ним же теорію, навіть найбільший фундаменталіст академік В.Вернадський і той не вийшов на рівень осмислення всесвітньо§ взаємоді§ матері§ та свідомості. Вони визнавали необхідність уяснення (означає "понимания" з рос. мови) цілісного сприйняття світу, але заблукали в розробці відповідно§ термінологі§; гарно зачіпились за поняття "душа", однак §хній тогочасний (вимушуваний радянською владою) матеріалістичний ате§зм не дав ходу посталим у них потугам; не відмітили чи існує взагалі еволюція, описана Ч.Дарвіним, в межах людства як виду; відмічаючи ноосферу як реальність, не зуміли пояснити чому вона тіснить та придавлює ареал біологічного буття ... тощо. Помилок відмічається достатньо, але жодні, які б то не було помилки, не дають підстав для ігнорування того суттєвого, яке робить §хні теорі§ неповторними та значущими не лише для космічно§ філософі§ або науково§ філософі§, а й для людства в цілому. В процесі свого розвитку наукова філософія доопрацює упущене. Наукова філософія виправить. Наукова філософія зуміє.
   Космічна філософія має бути науковообгрунтованою перш за все тому, що подальше пізнання людиною космосу не потерпить "або - або". Необхідна ясність. Чітке знання забезпечить виживання серед лякаючого й одночасно приваблюючого безмежжя Всесвіту. Безсистемне шарахання сприятиме знищенню.
   Науково систематизоване космічною філософією є складовою частиною науково§ філософі§. Істина науково§ філософі§ є Істиною космічно§ філософі§ (і не лише). Всебічне, розковане осмислення космосу - це з космічно§ філософі§, науковий підхід до Всезагального Буття - це з науково§ філософі§. Космічна філософія більш матеріалізована, значно прагматичніша за притаманно§ конкретики, і зовсім не парадокс, а необхідність, що осмислена тут космічна філософія введена складовою в осмислену тут таки наукову філософію. Там, де відмітиться нетрадиційний для науково§ філософі§ підхід до проблем космогенезу, то це попередня апробація ідей космічно§ філософі§ (або "філософі§ космізму"), там, де опісля фундаментальна науковість всім сво§м авторитетом накладеться на "космічне вільнодумство" - це вже наукова філософія.
   Безпека - ось що найперш потрібне людині в космосі і космічна філософія §§ по-своєму (незамінимо) забезпечуватиме.
   Нам не вистачає екзистенціалізму, ми недостатньо знаємо самі про себе (про страхи, відчуття, передчуття, критичні стани), але наші устремління до Всесвіту нам не видаються смішними. Це - перспектива (та, яка буде; та, яка зачекалась нас). Людству потрібна космічна філософія так точнісінько, як йому потрібен екзистенціалізм. Не більше і не менше. Заслуга науково§ філософі§ в тім, що вона це чудово розуміє. В цьому §§ концентруюча міць.
  
      -- НАУКОВА БАЗА НАУКОВОЇ ФІЛОСОФІЇ.
  
   В розуміні видатного укра§нського академіка В. Вернадського наука
   розглядається як планетарне явище, тобто як планетарне згідно з масштабом своє§ ді§ на Землю та біосферу і як сила, направлена на досягнення та оволодіння космосом. Філософія науки має базуватись на досягненні процесів еволюці§ живо§ речовини в біосферу та еволюці§ біосфери в ноосферу. Поряд виділення різних рівнів В.Вернадський зауважував велику роль методів науково§ роботи та загальнометодологічних принципів (принцип Ф.Реді, принцип Геттона - "в геологі§ ми не бачимо ні початку, ні кінця") в структурі наукового знання. Функціонуючи в науці як регулятиви, вони входять в склад наукового світобачення, яке включає в себе поряд з ними і певні елементи, запозичені з філософі§, релігі§, соціального життя, мистецтва. Головне в науковому світобаченні - метод науково§ роботи, науково-раціональне відношення до світу, тип раціональності, притаманний науці певного часу. Всі позанаукові елементи наукового світогляду проходять через точку зору наукового відношення до предмету, підпадають під оцінку та критику з позиці§ науково§ раціональності (тому й критикується філософія з позиці§ науки - науково§ філософі§). В основі проблемно§ організаці§ наукового знання лежить та наукова проблема, яка через соціокультурну детермінацію ставиться й вирішується наукою певного часу. В.Вернадський поряд з дисциплінарною структурою наукового знання зупиняє свою увагу ще й на проблемному підході організаці§ науки.
   В побудові свого знання й доведення його до широкого людського загалу наукова філософія виходить з понятійно§ суті абсолюту, тобто завдяки уясненю, а не розуміню або усвідомленю цілісного сприйняття світу. Це не новина в науці. Цілісне сприйняття світу складається за межею залежності від повноти знання його об"єктивних зв"язків та взаємодій. Для повного опису кінцево§ речі потрібно використовувати безкінечне число світових зв"язків. Не знаючи §х об"єктивно, ми можемо знати §х цілісно. Так як люди ніколи не будуть володіти всією повнотою знань про Всесвіт, то й цілком логічно постає в науковій філософі§ поняття "уяснення", адже для космоса "характерна не тільки послідовність, але й ... одночасність" (В.Вернадський, Архів АН СРСР, ф. 518, оп. 1, д. 161, л. 16).
   Уяснення - це не продукт роботи рефлексивно§ свідомості. Воно вже завжди уяснення, тобто подія, всередині яко§ і завдяки якій розгортається рефлексивна свідомість. В склад визначеного буття входить деякий необхідний мінімум уяснення. І в цьому сенсі тримається не фактом самосвідомості, а визначеним буттям; світ як ціле - це вже визначений світ і тому він не предмет типового знання, а результат уяснення. Тобто, приходиться визнавати, що існує такий бік в будові Всесвіту, який ми не досліджуємо, а уяснюємо в абсолюті.
   Ми можемо знати все те, що само себе не знає.
   Ми можемо уяснювати все те, що само себе не уяснює.
   Облишені уясненням, ми не змогли б відтворити себе в якості вільно діючо§ частки того світу, в якому це уяснення є онтологічною умовою існування. Розвертаючи себе через розширення типового знання й звуження можливостей уяснення, люди перестають уясняти самі себе, підміняючи це неуяснення рефлексивними системами знання.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Наука з одного боку викрила людину, а з іншого - дала §й силу для
   перетворення природи." (М.Г.Холодний,"Вибрані праці", Ки§в, 1982, стор.140).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Включаючи в свій вжиток поняття "уяснення", наукова філософія ще й виходила з того, що звична для нас традиційна (класична) наука підчиняється загальним законам органічно§ та соціально§ еволюці§ (наука зв"язана з діяльністю та виробництвом), а тому та наука, нехай навіть і філософського плану, яка уяснює позачасову й позапросторову Істину повинна використовувати щось відповідне до цього.
   Далі все крокує в загальноприйнятостях і в руслі традиційно§ науки. Виключення складають хіба що найрізноманітніші філософські осмислення, які є саме тим демократизмом, який нашаровується на централізовану в консерватизмі основу у вигляді уяснено§ Істини. Це і є вроджена відповідність між інтелектуальними здібностями людини та §х космічним оточенням (за М.Г.Холодним).
   Перед формуванням будь-якого "інобуття" існувало й існує буття, тобто стан дійсності, тобто Істина, як причинність, як наслідок, як необхідність. "Інобуття" завжди вміщує в собі часточку сприйнятого ним Всезагального Буття.
   При бутті у системі Всесвіту, при поєднанні з цією системою, зрозуміло, що людина, §§ соціум, §§ ноосфера, підпадають під закони системи.
   Структура кожно§ системи, §§ організація з плином часу змінюється, еволюціонує, і ці зміни впливають на функціонування системи. При вивчені складних систем поряд з дослідженнями §х діяльності, §х функцій, ще аналізується §х організація, будова, структури. Обидва боки системи - структурна та функціональна - існують в єдності. Розвиток форми (структури) та розвиток змістовного (функціонального) аспекта системи ніколи не проходить одночасно.
   Було б невірно, навіть сліпо, "затуляти очі" на факт функціонування відкритих систем, які весь час взаємодіють з довкіллям і не можуть існувати без відповідного обміну. Такою системою є людина, ширше - людське суспільство, ширше - свідомість. Такою системою є матерія або ширше - матеріальна конгломерація Всесвіту.
   Можуть виникати ( і доволі-таки часто виникають) замкнуті системи, але вони, як правило, підлягають деградаці§.
   Структура системи не є чимось застиглим, чимось відразу й назавжди закостенілим. Вона є результатом постійно§ боротьби протиріч, непреривно§ зміни станів внутрішньо§ рівноваги. Існує як позитивний, так і негативний відбір, в наслідку - прогрес і регрес.
   Необхідно навчитись вірно аналізувати біжучий процес у системі та передбачити розвиток або занепад.
   Перша біда сьогоднішнього людського "інобуття" - суб"єктивне і его§стичне домагання лише своє§ "істинності" при фактичній достовірності цього людського "інобуття". Хоча, слід відмітити, сама Істина йому й надала презумпцію невиності. Друга біда - моделювання від себе, під себе, для себе, а не для все ще незрозумілого (в сьогодення нашою суспільною більшістю ледь-ледь відверто уяснюваного) більшого.
   Якість регулювання тако§ невимовно найскладнішо§ системи, якою є система Кондратюка-Шергея, за §§ входженності у Всезагальне Буття, постає з цілого ряду відповідностей і для теперішнього людства видається дуже прикрим те, що основна (керуюча) відповідність йому не належить. Людство все ще (поки що?) не здатне оптимізувати навіть примітивне управління з метою задовільного існування хоча б певних (для нього глобальних) компонентів системи.
   Людській "невизначеності" або випадковості сповна протисто§ть (компенсаторне регулювання) механізм гармоні§ Всесвіту, який, в свою чергу, нами сьогодні розуміється як певна міра, "золота середина" взаємоді§ двох атрибутивних начал буття - хаосу і порядку.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Істинне знання виявляє ієрархію буття, в яку "вбудована" і сама людина" (Платон).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Управління має смисл тоді і лише тоді, коли ясно окреслені цілі, в ім"я яких виконуються ті чи інші ді§, коли ці цілі не суперечать існуючому оточенню. Проблема цілей - саме цілей, які стоять перед соціумом, що все-таки невгамовно прогресує, - перетворюється в одну з основних задач сучасно§ філософсько§ науки.
   Сьогодні у Всесвіті відмічається загальна вже більш-менш впорядкована (процес "від хаосу до порядку") система, яка в цілому не піддається руйнуванню і яка через логіку гармоні§ стверджує для кожного з нас вищий сенс своє§ необхідності. Альтернативи §й немає. Альтернатива - це неіснування, це ніщо, те саме ніщо, яке й залишилось нічим, а якщо було "щось", то воно було і є системою.
   Заакцентовуючись на розробці науково-філософського підходу не можна обминути й того історичного факту, що ще перед К.Е.Ціолковським укра§нський філософ П.Юркевич ( прихильник теорі§ "філософі§ серця") у 19 столітті висловив думку про можливість проникнення людини в найглибшу таємницю буття і про перетворення §§ в потужний Дух, щоб самій стати біля витоків творення світу. Це не поодинокі думки (К.Ціолковського та П.Юркевича) в історі§ класично§ філософі§ і сягають вони глибин мудрості "батька логіки" Арістотеля, який неодноразово підкреслює, що для застосування й розвитку науки логіки необхідно спиратись на непроходяще буття. Лише тоді можливе використання законів логіки.
   Істина у Арістотеля розглядається як вища форма буття.
   Людина, яка осягає Істину, наближається до досконалого буття.
   "... Вірне також і те, що філософія називається знанням про істину. Дійсно, ціль розмисленого знання - істина, а ціль знання, яке торкається діяльності - справа ..." (Арістотель, "Сочинения", М., "Мысль" - 1975, т.1, стор.94).
   Істина для людства можлива тільки в тому випадку, якщо ми будемо визнавати всю дійсність, константуючи §§ в цілому, тобто максимально узагальнено та максимально конкретно. Це означає, що істина є сутнісне, взяте і в сво§й абсолютній єдності, і в сво§й абсолютній множині. Іншими словами істина є сутне всеєдине. Повне визначення істини виражається в трьох предикатах: сутнє, єдине, все (за В.С.Соловйовим, "Сочинения в 2-х томах", М., "Мысль", 1988).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Якщо кожна людина не бере істотно§ участі в Абсолюті, значить, все втрачено" (С.К"єркегор).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Розв"язавши науково-філософську формулу Істини (§§ фізично-математичний аспект), встановивши величину абсолюту Істини, ми все ще уяснятимемо Істину і тому говорити про §§ пізнане усвідомлення буде ще рано.
   Дещо нижчий рівень - виведений в науковій філософі§ як формула достовірного - цілком можливий до конкретного пізнання.
   Істина = 1 < 1(свідомість) / 2 (матерія).
   Істина = 1,2 < 1,2 / 1,8.
   Істина = 1,4 < 1,4 / 1,6.
   Істина = 1,8 < 1,8 / 1,2.
   Істина = 2,0 < 2,0 / 1,0.
   В останній етап впорядкованості буття свідомість повністю поєднується з Абсолютним Розумом і змушена (через втягнутість у систему) в подальшому творити впорядковану матерію.
   У період оточуючого нас хаосу найбільш розвинена свідомість - Господь, створив для нас світ і вдихнув у нас Дух. Духовно піднявшись у своєму розвитку на рівень Абсолютного Розуму ми маємо впорядкувати з хаосу матерію і передати свій Дух (Дух Господа) новій людині.
   Згідно з досягненнями сучасно§ пост класично§ науки, §§ ядра - синергетики відмічається, що в усіх складних відкритих системах буття існує два атрибутивних для них начала: того, що створює упорядковані структури з хаосу і того, що розсіює, розмиває ці структури.
   Ідея неупереджено§ істини для науки та філософі§ мала і має статус одніє§ з головних аксіологічних пресупозицій.
   Абсолют найперш необхідний для розуміння максимуму.
   При дослідженні ноосфери не можна обійтись без категорі§ чи принципу "загальний стан світу" (Всезагальне Буття).
   Людина згідно з своєю природою є буттям для інших і лише завдяки цьому відбувається як особистість.
   Бог як особистість у своєму бутті є буттям для інших.
   Людина може пізнавати зовнішній світ лише за умови, що водночас у самій собі, у власній свідомості схоплює ту пізнавальну операцію, завдяки якій цей світ осягається.
   Наявність свідомості означає, що всередині одного конечного сущого міститься все суще, котре перебуває поза ним.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "... Лад підтримують через флуктуацію: відкриті системи еволюціонують шляхом розвитку нових режимів складності, в результаті чого ці системи стають "перенасиченими" ентропійними продуктами розпаду й змушені саморуйнуватись, зазнавати мутацій у напрямку нових режимів складності" (І.Пригожин).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Якщо якийсь процес вже розпочався, то існували певні причини для його початку, існують причини для його розвитку і для завершення у новій формі. Щось завжди завершиться чимось. Насильне (неграмотне) втручання ззовні у природно або суспільно виникле є небажаним. Таке втручання приведе до "зависання" процесу і наслідки можуть бути ще більш шокуючими.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Патологія, яка стає масовою, починає сприйматись як норма ..." (Е.Фром).
   "Як матерія може сама по собі бути злом, якщо вона сама по собі ніде і ніяк не існує?" (Ареопагіт).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Під час глобальних світових війн значніше черпаються матеріальні ресурси, однак свідомість відповідно не розвивається (немає істотного суспільного прогресу). Матеріальний потенціал використовується, але він сповна не отримується свідомістю для розвитку. Буття не впорядковується, навпаки - воно переходить у бік хаосу на значну частину використаних матеріальних ресурсів. Після світових війн слідує суспільний поштовх (принаймні в тій чи іншій мірі досі таке відбувалось на Землі) і взаємодія "матерія/свідомість" у §§ входженості у буття врівноважується й набирає відповідних величин. Чим більше буде вичерпуватись потенція матері§ (людські й матеріальні ресурси) під час війни, тим відчутнішим буде подальший суспільний вибух.
   У випадку розвитку суспільства (суспільно§ свідомості) випереджаючи (неадекватно) до матеріально§ потенці§ ( до продуктивних сил) або до технічного прогресу також відбувається подальший перехід буття у бік хаосу на величину цього безпідставного, випереджаючого стрибка. Прикладом цього може слугувати широка інтелектуальна концепція комунізму у Радянському Союзі (поширювалось гасло: "Від кожного - по здібностях, кожному - по потребі"), яка виявилась не відповідною як до тогочасного командно-бюрократичного устрою економіки, так і до номенклатурно-бюрократичного (псевдопролетарського) суспільного експериментаторства дано§ супердержави і в наслідку привела не до розвитку, а до фактичного занепаду буття. Подальший суспільний вибух у "точці біфуркаці§" все поступово врівноважив.
   Стрибки з одного (матерія) та іншого (свідомість) боку недопустимі. Наслідки таких суспільних дослідів можуть виявитись для людства катастрофічними. Перманентно з цього - підсумком всього вчення В.Вернадського є уява про єдність людини та біосфери, про те, що нормативним етапом розвитку біосфери є §§ поступове перетворення в єдину сукупність, про яку доцільно говорити як про систему, в якій переважають загальні цілі розвитку. Сучасній науковій філософі§ залишається не протирічити, а підтримувати цю констатацію.
   Повертаючись до наболіло§ теми про те, чи є філософія наукою, чи це є нічим не сковане мислення у своєму "вільному леті" або від протилежного - чи є лише наукова філософія наукою, слід пригадати висловлювання авторитетних філософів 19-20 століть, того часу, коли утверджувались практичні іде§ та ломались стереотипи. (М.Хайдеггер - "мислення par excellence" (Heidegger M. `'What Calls for Thinking?" - In: Heidegger M. Basic Writing / Transl. By F.D.Wieck and Y.G.Grey.- Harper & Row, 1977 - Р. 346), Г.Файхінгер - "Philosophie als ob" ("Філософія нібито знання") та, наприклад, укра§нська письменниця-філософ О.Забужко - "... авторці ... щоразу доводиться здригатись, чуючи, як §§, ймовірно завдяки наявності вченого ступення, величають "науковцем". (О.Забужко "Хроніки від Фортінбраса",К. 1999, "Факт", стор.132) або укра§нський філософ Д.Чижевський - "... фундаментальні для кожно§ науки оперативні поняття "істинного" й "хибного" у філософі§ не спрацьовують, і про "хибність" §§ випадає говорити єдино там і тоді, де й коли часткова істина береться претендувати на абсолютність". (Д.Чижевський,"Нариси з історі§ філософі§ в Укра§ні" - Прага, 1931.- с.10).
   Наукова філософія є академічною наукою і як всяка інша наука (на не§ поширюються ті ж таки принципи) вона має повне право піддати ревізі§ (раціональному переосмисленню) все з можливого до ціє§ ревізі§, в тому числі й класичну філософію.
  
   15. КРИТИКА КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ І САМОКРИТИКА НАУКОВОЇ ФІЛОСОФІЇ.
  
   Велична Істина у буденній суєтні. Ми суєтимось заради Істини. Завдяки і здобуткам, і прорахункам, і блуканням Істина сприймається такою, якою була, є і буде довічно. Вона завжди саме така, вона - Істина.
   Життя пісне і малоцікаве у сво§й буденності, життя цікаве у сво§й істинності.
   У сучасно§ науково§ філософі§ є аргументи і §§ логіка - це логіка вже сформовано§ сильно§ науки. Часи Адама Сміта, коли в університетах Англі§ майже всі науки (в тому числі і математика) притягнуто входили у розділ знань філософі§, вже давним-давно залишились позаду. Все не стало філософією. Все стає наукою.
   Теперішнє місце науково§ філософі§ серед наук.
   Відтак - філософствування, філософія і наукова філософія. З одного боку наукова філософія з §§ незламною істиною, з іншого - решта.
   Істина по сво§й суті все-таки накладає певне табу і дає певні індульгенці§ (сатисфакці§ також). Істина - нормативна за повноти фактичності. Істина - у науці, а наука категорична - "є істина, а решта - суєта". Наука, як стовідсоткова достовірність, породила сьогодні свою достовірну частину - наукову філософію. Достовірність у науці. Істина у науці. Апріорне - одне, апостеріорне - інше. Наука, як суб"єктивність, є достовірною за притаманно§ §й об"єктивності. Істина не давить через своє уяснення, Істина постійно нагадує про себе. Достовірність того чи іншого не є такою категоричною як істинність.
   Наукова філософія істинна у своєму підході до Істини і сповна суб"єктивна як галузь наукових знань у решті потрактувань.
   На відміну від інших наук наукова філософія разом з релігією (заодно з нею) заакцентовано (постійно, нагально, повсюдно) ставить Істину на визначальне місце. Релігі§ - релігійне, науковій філософі§ - науково-філософське. Це й зрозуміло. Істини Господа - це Істини. Істини Всесвіту - це Істини. У цьому Істина.
   Класична філософія вже зробила спробу відвести науковій філософі§ благопристойно віднайдене (кимось загодя заготовлене) місце. Чомусь ототожнила §§ з осучасненою метафізикою. Зауважила ключові моменти і нахабно придавила всю потугу ярликом традиційного для метафізики догматизму. Істина - це догма?
   Невже погано, що щось та й є догма?
   Невже кепсько, що на чомусь та й базуються моральні засади?
   Від чогось - для чогось. І те "щось" - Істина. Не "Бог вмер!" Ф.Ніцше, не "жахання" А.Шопенгауера, не приземлений у простоті матеріалізм К.Маркса. І зовсім не традиційний, "віковічний", концепційний відбір класично§ ( в цьому випадку донауково§) філософі§.
   З певного часу і до ствердження власне науково§ філософі§ філософія, як така з часів Платона, змізернилась до невластивого §й у світобудові місця. Чому? Відповідь досить очевидна - ще вчора притягнувся для масового вжитку матеріалізм, позавчора - ідеалізм, перед ним панував раціоналізм, раніше - схоластика, сьогодні - екзистенціалізм. Альтернативне виголошується, але воно чомусь завжди придавлене тягарем модного мислення.
   За відсутності централізаці§ на засадах науки відмічається централізація на засадах притягнуто§ забаганки.
   Своєю появою наукова філософія не знищить класичну філософію. Вона явилась в меншій степені альтернативою, а в більшій - доповненням до класично§ філософі§. Дана критика - це даність. Данина тому, що є, тому, яке вже ствердилось і яке для свого оновлення вимагає критики.
   Де і з ким знаходиться сучасна політологія, сучасна психологія та все інше з загального гамузу суспільного суб"єктивізму - це мають вирішувати чисто відокремлено не вони, а це одне з завдань саме науково§ філософі§.
   Істинність науки не відмежовується від §§ достовірності, хоча - якщо для нас сьогоднішніх та чи інша наука достовірна, то це ще не означає, що вона беззаперечно істинна.
   Основна специфіка концепційного підходу класично§ філософі§ у тім, що вона найменш догматична з усіх донауковостей і найбільш своєкорислива (можливо, що прагматична) за специфіки добору. Коли зовсім немає догми, то здається, що все має добірне місце ... Все, окрім чогось догматичного. Відтак - є філософія і є наукова філософія.
   Філософія здебільшого давала і дає невиразні (рос. мова "невнятные") відповіді на незрозумілі питання.
   Наукова філософія скористалась усім найкращим з концепційності класично§ філософі§.
   Існує мислення его§стичне в сво§й безістинності (відверто не уяснює Істину) і існує мислення за Істини.
   Однак у той же час, щоб там хто не казав, донаукова філософія певною мірою була і є науковою філософією. На відміну від останньо§ вона не вважала за потрібне так заакцентовуватись на Істині і з усією науковістю не наполягала на розмежуванні "істинне - хибне". ЇЇ концепційна заслуга в тім, що вона змушена була відокремити і відокремила від себе окультизм, містику, демагогію, політиканство; що вона впродовж віків сформувала поняття і таким чином підготувала найсуттєвішу базу для науково§ філософі§.
   Класична філософія - це філософія прийнятностей. Це філософія добору. На все про все у не§ заготовлена нехай і не чітка, але все-таки відповідь.
   Концепційний підхід класично§ філософі§ відрізніється від такого у науковій філософі§ і це дає підставу відокремити наукову філософію в окрему галузь знань.
   Завдячуючи своєму теперішньому розвитку, людство має всі підстави чекати від філософі§ конкретніших відповідей. Матеріально-свідомий Всесвіт розгортає обійми для людства, проте саме комплексний підхід (науковість філософі§) дасть жаданий результат. Лише централізовано за демократизму, лише наука за філософствування.
   Про який-такий результат може йти мова, коли досі самі жадання для філософі§ незбагненні?
   Класична філософія давала і даватиме відповіді на нагальні запитання. Класична філософія відповідатиме з позиці§ матеріалізму ... Або ідеалізму ... Або позитивізму ... Або раціоналізму ... Класична філософія завжди вдосконалювалась і розвивалась. Для не§ праці Г.Гегеля і К.Маркса були перехідними етапами. Це - становлення. Класична філософія віднаходила "щось з потрібного" в даний момент для даного моменту. Вона рилась в закамарках давним-давно оприлюдненого і, прошу, - зринав добряче призабутий екзистенціалізм С.К"єркегора або, знову прошу, - "до столу" суспільного потребництва подавався ідеалізм ("філософія серця") раніше розкритикованого "в пух і прах" П.Юркевича. Так і мало бути, адже новий час вимагає нового, адже довкілля поступово (поетапно) пізнаваєме, адже й наукова філософія наполягає, що розвиток відбувається у тісній взаємоді§ свідомості і матері§. Проте - невже новим назветься зігнороване раніше?
   Продуктивні сили, суспільно-економічні формаці§ ... Таке з класично§ філософі§.
   Взаємодія свідомості і матері§ ... Таке з науково§ філософі§.
   Посередництвом значущості сформоване в ціле співвідноситься лише з таким самим вже сформованим і вже цілим. Співвідноситься відверто.
   Суб"єктивні іде§ класично§ філософі§ часто-густо не знаходили очікуваного місця в дійсності. Потерпав не один лише суб"єктивізм (що порівняно малосуттєво), потерпала дійсність. Потерпало людство. Наукова філософія таких прорахунків не може допустити, адже §§ "догма Істини" теоретично узагальнена для уникнення в майбутньому характерних для концепційностей класично§ філософі§ помилок.
   Класична філософія шарахається. Класична філософія розгублена. Класична філософія знецінюється. Класична філософія нищиться.
   Ї§ полегшення - наукова філософія.
   Це дасть §й сили. Підніме в очах суспільства. Стимулює навіть "саму для себе". Аргументує та введе у вже існуючий, але поки що недосяжний для не§ стан. Людство зачекалось. Суспільству остогидло отримувати фактичні пігулки абсурду в розчиних капсулах благопристойного ширпотребу (коли не гірше).
   Якщо філософи кимось вважаються науковцями, то з них спитають як з науковців (суворо, безкомпромісно, категорично), якщо вони мислителі, то нехай мислять без шкоди для оточення, навіть якщо вони "якісь інші", то §хня новоявлена "іншість" обов"язково має бути хоча б в контексті влагодження.
   Централізм науково§ філософі§, §§ основа, - це суть, яка є в природі кожно§ свідомості і яка завжди уяснювалась (більш-менш, індивідуально, посередництвом відвертості) кожною свідомістю.
   Закинуть - але ж класична філософія пережила тисячоліття розвитку людства. При цьому обов"язково рано чи пізно відмітять - проте лише з виходом людини у космос (поява космічно§ філософі§ як складника науково§ філософі§) та з відповідним розвитком свідомості стало доречно говорити про відлік часу для науково§ філософі§.
   Наукова філософія не є метафізикою, однак у випадку, коли метафізика є "природною схильністю" (І.Кант) людини, то приємно відмітити, що ця схильність і явила людству наукову філософію. Не всупереч класичній філософі§ явила, а завдяки §й; не всупереч існуючій метафізиці явила, а саме завдячуючи §й. Саме з метафізики стало зрозуміло, що абсолютність буття є найперша єдність та безкінечна повнота всіє§ дійсності буття.
   Наукова філософія приєднується до констатаці§ того багатьом відомого факту, що типова метафізика (традиційна або донаукова) повністю втратила свою значущість і сьогодні сповна осмислюється постметафізичний період у вигляді науково§ філософі§.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Освічений народ без метафізики виглядає подібно храму, в загальному-то розкішно оздобленому, але без святині" (Г.Гегель).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   І.Кант у чомусь помилявся, ставлячи питання про можливість метафізики як науки, і разом з тим багато в чому був правим. На сьогодні вже факт - відповідно до певних роздумів І.Канта ("Критика чистого розуму") наукою постала наукова філософія. Картезіанство (Рене Декарт "Метафізичні роздуми") від тако§ інтерпретаці§ не розгнівається. І неогегельянство, і терярдизм, і більшість з решти. Виняток - марксизм, бо для нього "як бальзам на рану", що наукова філософія вимушено ототожнилась з прицільно розкритикованою тим метафізикою (навіть не дивлячись на наявність "матеріалістично§ метафізики").
   Наукова філософія не є метафізикою, так точнісінько як і не є класичною філософією або чимось іншим. Вона - поєднання. До того ж - своє, доповнююче, незаміниме.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Всі люди від природи тягнуться до знання" (Арістотель,"Метафізика").
   "Метафізика є основне поняття в традиці§ філософського мислення".
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Перейнявши з метафізики принцип "першо§ філософі§" (Арістотель), тобто дещо прийнятливе з вчення про найвищі, недоступні органам чуття, лише умоглядно пізнавані начала всього існуючого, наукова філософія систематизувалась на діалектиці, синергетиці, логіці, теологі§ (особливо на неотомізмі) та інших найсучасніших науках (напротивагу метафізиці).
   Хибна та думка, котра стверджує, що наукова філософія розглядає виключно загальні принципи і не помічає простих потреб пересічно§ людини, хибна в сво§й основі тому, що саме ця галузь знань зауважила спектр "людськість - божественність" і всебічно висвітлює взаємозв"язки "людина - Всесвіт - людина" та "людина - Бог - людина".
   Істина робить людину вільною.
   Істина визначається як свобода, свобода бути самим собою.
   Наповнення свободою усвідомлюється лише з ходом інтелектуального розвитку.
   Істинне буття - це існування, яке відповідає власній суті.
   З взаємоді§ "матерія /свідомість" випливає, що для людства основною ідеологією постає інтелектуалізм, і саме в інтелігентній (гармонійній, толерантній) формі запровадження, тому наукова філософія апелює до інтелектуалів (майбутніх Homo intellectualis) , до інтелігенці§ як класу, і рекомендує саме §м активно (але гармонійно, толерантно) впливати на найрізноманітніші суспільні процеси. І це ще не все, так як наукова філософія (за "суєтного наповнення" ідеологією інтелектуалізму) навіть пішла далі марксизму-матеріалізму та відмітила актуальний засіб впливу на мистецтво (метода мистецького актуалізму як складник мистецького заділу процесів інтелектуалізаці§). Таке не означає засліпленість заідеологізованою модою або щось споріднене і даний підхід зовсім не примушує відразу ж запроваджувати диктатуру інтелігенці§. На все свій час. Тобто - в епоху бензинових двигунів, початків ядерно§ фізики і всього подібного з ряду широкого комп"ютерного вжитку інтелігенція має не стрімголов рватися до влади (освічені люди і так майже повсюдно керують державами), вона має ще більш поступово інтелектуально розвиватись і через свій розвиток забезпечувати поступовий розвиток решти.
   Необхідна йому влада сама знайде Homo intellectualis, примусить його взяти весь тягар відповідальності на себе, більш організує, структуризує й закріпить у новій формі належним чинником Всезагального Буття.
   Сьогоднішня полеміка про те чи слід організовуватись інтелігенці§ у свою нову партію класового типу і чи вартує задіювати політичну (класову) боротьбу є дуже доречною. Вона своєчасна.
   Наукова філософія як позакласова, позанаціональна, позаконфесійна, позаідеологічна наука, тобто, як академічна наука всього людства без винятків, не може не відмітити найсуттєвішого з суспільного життя і в той же час не може не задекларувати свою нейтральність (непричасність) до того чи іншого за випливаючого звідти змізернення протилежного або навіть спорідненого.
   Є інтелектуалізм і є все те, що йому сприяє. Повноцінний інтелектуальний розвиток (поступовий розвиток свідомості узалежнено до використано§ матеріально§ потенці§) можливий лише за усвідомлення необхідно§ свободи та належного забезпечення необхідним для життєвого функціонування. Значення демократі§, достатнього життєвого рівня, інформаційно§ доступності, можливості самовираження (тожсамість) цілком до розуміння не тільки з вищевказано§ всесвітньо§ значущості інтелектуалізаці§, а й з усього раціонально осмисленого в процесі тисячолітньо§ історі§ людства.
   По мірі можливостей наукова філософія забезпечує розвиток всіх необхідних складників дійсного буття.
   Наукова філософія довиться в глибину явищ, відмічає всеосяжність і з цього зауважує деталі. Вона взяла від метафізики не заінтелектуалізовану випещеність, недосяжність чогось незрозуміло високого, вона взяла від метафізики величне поняття Істини і навколо цього, ще вчора перебільшено суто метафізичного поняття, структуризувала філософську надбудову.
   Що нас чекає в майбутньому на Землі і за §§ межами? На це відповідає наукова фантастика. І часто-густо помиляється.
   Що нас чекає в майбутньому на Землі і за §§ межами? На це відповідає наукова філософія. І не помиляється. В цьому різниця.
   Існуюче позитивне в тому, що наукова фантастика інтерпретує (варіює) з широким спектром уявного і через такий всеохват щось та й стає актуальним до втілення.( Тут не слід робити споріднення науково§ фантастики та класично§ філософі§).
   Існуюче негативне - наукова філософія вже тепер цілком дієздатна розробити обгрунтовану шкалу істинності, вона спроможна ствердити: "те - істинне, те - хибне" й керувати діями людства, але справжня наукова філософія ніколи цього не зробить. Вона не може вказувати. Вона не може примушувати. Всесильний Господь і той дав кожній людині певне (для не§ необхідне) поле діяльності.
   Наукова філософія носить здебільшого рекомендаційний характер. Вона немов суспільний контрацептив. Вона існує, а як, коли і кому поступити з §§ застосовуванням - це підкажуть обставини. Для суспільства головне не помилитись у своєчасності контрацепці§.
   Як саме чинити у певний час і в певному місці стосовно себе та довкілля залежить від людини.
   Вирішує конкретна людина.
   Самостійно класична філософія не може переконливо пояснити в чому сенс життя. Лище спільно з науковою філософією таке для них посильно.
   Можна сумніватись скільки кому завгодно. Можна все піддати ревізі§ й ставити перед собою численні "чому?", але жодні сумніви ніколи не знищать Істину. Справа навіть не в цифрових позначеннях формули Істини або певних математичних розрахунках (це перш за все наочність), справа в тім, що саме так, а не інакше є в дійсності і даний математичний підхід у даній формулі таке підтвердив.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Математичні істини, які ви називаєте вічними, установлені Богом і залежать від нього, як і інші творіння" (Р.Декарт).
   "Спроби філософів включати математику в теорію пізнання мають давню традицію. Ще давно було помічено, що математичні формули володіють тотожно-істинним змістом, який відповідає загальним закономірностям реального світу ... Математика дає змогу суттєво розширити можливості відображення смислово§ структури мислення, здатність поставити логічні дослідження на науковий грунт ... Кожне §§ положення спирається на доказ, а доказ дозволяє безпомилково пізнати істину, ось чому лише одній математиці властива достовірність" (Р.Бекон).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Не мала людина у Великій Істині, не мала людина в малій істині і не Велика Людина (Людинобог, Боголюдина) у малій істині, а саме Велика Людина має своє місце у Великій Істині. Великою є людина для себе, для природи і для Велико§ Істини.
   Наука в науковій філософі§ пояснює все з математичною точністю - візьмеш 1,213 потенці§ матері§ і станеш на 1,787 свідомішим, що конкретно для нашого теперішнього розвитку означає - з розвитком ядерно§ енергетики людина стала інтелектуальнішою і задумалась (чим раз, тим більше) над наслідками ядерно§ катастрофи, тоді як філософія в науковій філософі§ зобов"язана прискіпливо все розтовкмачити й перевести у придатну для любителів премудростей площину. Ані чиста наука, ані чиста філософія при цьому не применшуються, бо через поєднання уяснюють Істину. Проблеми просто§ пересічно§ людини - це проблеми і науки, і філософі§; відтак - це суттєва проблема науково§ філософі§.
   Наукова філософія міцна завдяки науці, наукова філософія міцна завдяки філософі§.
   Є Істина і є людина. Чим величніша людина, тим величніша уяснювана нею Істина.
   Людина вільна. Людина самостійна. Людина велика. Однак сама по собі (усамітнено) людина чогось та й варта лише для свого короткого життя. Людина може керувати тільки тими обставинами, якими вона здатна керувати у певний час.
   В буденній суєтні людина показує своє справжнє обличчя заради Істини. Це є основним для людини в аспекті Істини.
   Наукова філософія настільки чисто матеріалістична у сво§х положеннях, наскільки чисто ідеалістична. В цьому заслуга. Все можна пояснити з позиці§ крайнього матеріалізму і в той же час все пояснюється ідеалістично.
   Фізика конкретна як наука, але фізика Землі відрізняється від фізики інших планет. Певне поєднання поєднає, а окремішне необхідно розмежує за обв"язкового входження в єдину фізичну науку вже пізнано§ на той момент частки Всесвіту. Аналогічно і з філософією.
   Мало хто в наш час сумнівається в необхідності християнства або ісламу, так чому інтелектуально прогресуюче людство має сумніватись в нагальності науково§ філософі§? Звичайно, це не одне й те ж саме, але, все ж таки, - чому?
   З одного боку класична філософія підтримувала вільнодумство, вона клала кожну варту §§ уваги думку на полицю мудрості, проте з часом спостерігався другий бік, - щось мінялось у підході (видно §й набридала одноманітність) і вчорашнє вільнодумство вже з плином часу стогнало під тягарем непомірно§ придавленості "почерговими авторитетами". "Так сказав корифей" не означало "так рекомендовано" або "виходячи з прийнятностей". Не модне інакодумство цілих поколінь ігнорувалось у забутті і клались лише підібрані пласти під заавторитетозованість. Таке ще куди не йшло в період розумових блукань примітивно§ схоластики, але вже гнітило за пізнього марксизму.
   Віддавшись на 1,24507218 матерія забезпечила себе розвитком свідомості на 1,75492782. Це §§ угарантувало. Свідомість стала гарантом матері§ на цю певну величину. Свідомість саме себе убезпечила на цю ж величину розвитку. Ще й стан буття змінився.
   Де між цих довгих цифр затесався складник суспільно§ свідомості, який навіть у безмежжі всезагального постає під індивідуальною назвою Homo sapiens?
   Якщо нас - людей, є на нашій планеті (поки що доступна для нас матерія) 7 млрд. чоловік і наш суспільний розвиток у якийсь певний час гіпотетично становить 1,75492782 , то, відповідно, співставивши цю умовну величину до 7 млрд. чоловік, ми отримаємо дещицю індивідуально§ свідомості. Це стандартизація. Однак ані вічність, ані безмежжя не мають притаманного лише завдяки суто науковому стандарту, тому за потенці§ суспільно§ свідомості в 1,75492782, як і за будь-яко§ іншо§ потенці§, кожен з нас має свій окремішний розвиток. Свій інтелект. Своє мислення. Ми - різні, але ми у даний час і в даному просторі прив"язані до 1,75492782 загально§ потенці§ свідомості та 1,24507218 загально§ потенці§ матері§. По-іншому не можливо. Наша душа не спроможна самостійно підібрати собі тіло і народившись відразу й назавжди (тоді-то й тоді) ми не обираємо собі буття. Наша індивідуальність, з §§ страхами, відчуттями, передчуттями, з §§ мисленням, значущістю та волею до життя (наша тожсамість) суворо узалежнена від всезагального. Крок вправо можливий і це геніальність. Крок вліво допустимий і це невігластво. Або навпаки. А є ще тупцювання на місці та крокування назад. Наші можливості нам підказують наші гороскопи, нам надокучають віщуни, провідці, новоявлені "нострадамуси". Наука категоричніша за будь що і за будь кого, тому наукова філософія спроможна категорично відмежувати істину від омани і стверджує, що у кожного свій життєвий путівець, своя доля.
   Формула Істини - це не фатум, це доля, а долю, як відомо, "возом не об"§деш".
   Конкретно вникнувши в особисте, отримавши необхідну інформацію, можна давати конкретні поради індивіду. Інше - заблудження.
   Наше "я" - це з категорі§ екзистенціалізму.
   Наше "ми" - це з азів науково§ філософі§.
   Екзистенціалізм у науковій філософі§, а наукова філософія, в свою чергу, в екзистенціалізмі.
   Без "я" не мислиме "ми" і навпаки.
   Матерія всю себе вкладає у наш розвиток і вона має право очікувати на нашу віддачу.
   Розвиток свідомості є дуже складним процесом і наукова філософія була б примітивною, коли б зводила це широкомасштабне явище лише до сухо§ прив"язки "матерія / свідомість". Ця взаємозалежність - це консервативна основа (фактор Істини), тоді як сама Істина завжди передбачає різноманітності на місцях. Істина міцна у своєму непохитному абсолюті завдяки структуризаці§ нового й нового у все нових і нових достовірних системах.
   Філософія логічно обгрунтовує і наука логічно обгрунтовує. Як наука наукова філософія схиляється на бік науки, як філософія наукова філософія схиляється на бік філософі§. Істина допомагає розставити все по місцях. На все свій час. У спірних ситуаціях наукова філософія апелює до Істини. Через диспонуючий дух вона задовільняється результатами апелюючого мислення.
   Ми сьогоднішні маємо завдячувати не своєкористі класично§ філософі§, а суті концепці§, завдяки якій класична філософія вбереглась від занехаяння, майже знищила конкурентів (наприклад, метафізику) і в наш порівняно інтелектуальний час все ще отримує частку похвали.
   І все ж таки (без похвали) - коли класична філософія така бездоганно премудра, то чому вона допустила повне змізернення метафізики при непомірному рості різних філософських крайностей?
   Без існування бази у вигляді науково§ філософі§ Істина всесильного Всезагального Буття "не моргнувши оком" проковтне засуб"єктизовану філософську премудрість з §§ спостережуваною навіть нами непостійністю за прив"язки до явищ та ситуацій.
   У випадку визнання класично§ філософі§ "наукою наук", таке означатиме ставлення людини, §§ періодично занадто вже суб"єктивного мислення в центр світобудови; стосовно визнання науково§ філософі§ "наукою наук" - означатиме погодження з Істиною як основою і охарактеризування мислення людини як вартісного, але не всепритягаючого, так як над мисленням є ще закономірності (ті ж таки обставини або гармонія), які фактично підпорядковують собі це мислення.
   Завдяки суворому науковому підходу науковій філософі§ вдалось уникнути характерного для більшості філософських теорій (в §х числі і теорія Г.Гегеля) "словоблудства та епітетоспотикання", наблизити філософську думку до зрозумілого наукового знання і звідтіля ввести побутовою нормою в просту емпіричну дійсність. Проблеми з сприйняттям філософських осмислень (словоблудство, заангажованість, переобтяження малозрозумілими (вихолощеними) і фактично нічого не пояснюючими термінами ... тощо) залишились позаду.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Людині потрібні не просто корисні, а вірні, точні, істинні знання, спираючись на які вона може раціонально будувати своє життя, більш-менш точно передбачати майбутнє та за допомогою наукових засобів наблизити його. Істина стає важливою духовною цінністю" (М.І.Горлач, В.Г.Кремень, В.К.Рибалко "Філософія", Харків - 2000, "Консум", стор. 516).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Класична філософія все ще безрезультатно шукає істину. Чи коли-небуть знайде? Виходячи з більш ніж тисячолітньо§ практики, можна наполягати на твердженні що ні. Суворе судження? Проте справедливе. Тим більше, що саме класична філософія нас і вчила справедливості філософських теорій.
   В підсумку всього оприлюдненого і поки що неоприлюдненого в аспекті критики й самокритики, випливають не лише недоліки класично§ філософі§, але й недоліки науково§ філософі§. Основний з них для останньо§ - відкинувши у людини усвідомлення смертності, потягів та страждання, почуття кохання й краси здійснюється заповітна мрія примітивних апологетів науки ( так званих "сцієнтистів", куди критиками, можливо, й віднесуться прихильники науково§ філософі§) і постає і не людина, і не душа, а самоусвідомлена (автоматично "в собі - для себе - для інших" ) "безсмертна інформація", своєрідний генетично виведений апарат стандартизовано§ інтелектуалізаці§ для підтримання взаємоді§ "матерія / свідомість". Примітивно? А ще - вмирає навіть інформація, тому що при зміні умов вона перетворюється в дезинформацію і повинна відновлюватись. Все відійде від людей, навіть інтелектуальні здібності в процесі коеволюці§ перейдуть до генетично й технічно клонованих продуктів. Сцієнтизм немов підчищає все нові й нові сфери нашо§ свідомості, в міру того як техніка придавлює життя.
   Наукова філософія має підстави ствердити, що якщо людина не справиться з поставленою на не§ всесвітньою задачею, то через століття-друге §§ замінить штучно клонований генотип і саме він тоді назветься Homo intellectualis. Природа має вибір. Природа занадто розумна у своєму доборі. Вона суворо прагматична.
   Сьогодні головна потреба людини - діяти і бути зайнятою - повинна знаходити своє задоволення з значно меншою шкодою для природи. Не все, що науково й технічно можливо, треба здійснювати. Принцип "можеш - значить, роби", не співнесений з мірою людини, веде нас до загибелі. Забезпечення коеволюці§ штучного (від свідомості) й природнього (від матері§), біосфери й ноосфери, стає основною умовою нашого виживання.
   Людство не може бути виключно м"якодухим і не повинне перебільшено вихваляти свою авторитезовану культуру (сьогодні ми знаємо більше про співаків, спортсменів, акторів кіно , ніж про вартих всесвітньо§ (у часі і просторі) шани вчених та пов"язані з ними проблеми науки), людство має жорстко відповідати постаючим вимогам і там де потрібно в жодному разі не слід соромитись наукового входження й науково§ специфіки (у нашому побуті здебільшого насміхаються з вчених-інтелектуалів і наші посередності залюбки (за нашого мовчазного одобрення) смакують анекдоти про них).
   Людство агресивне. Людство его§стичне. Людство атакуюче. Людство імпульсивне. Воно виживає тому, що поки що всього має в міру.
   Такому людству, яким воно є і яким воно бачиться в майбутньому, відповідає дана наукова філософія.
   Людство частково творить достовірності абсолюту Істини і повністю творить свою філософію.
   Недоліки класично§ філософі§ - це недоліки людства. В цьому плані недоліки науково§ філософі§ не такі-то й постаючі. ЇЇ Істина стабільна в своєму абсолюті. Наукова філософія декларує вимоги і до непохитних науковців (запишених "сцієнтистів"), і до вільних ( аж занадто "вільних") митців, і до кого б то не було. Бажано пізніше не посилатись на своє незнання.
   Ми переживаємо зараз цікаву миттєвість в розвитку нашо§ суспільно§ свідомості. На наших очах нищиться старе і виникає нове відношення до світу. Спостерігаються спроби переоцінки цінностей. Ці процеси проходять досить темпераментно. В одних випадках вони приводять до озлоблення, нігілізму, занурення в суто матеріальні блага. В інших - вони каталізують потяг до вищих ідеалів, до відвертості в духовних цінностях. Звідси й необхідність науково§ філософі§ (і не лише §§).
   Духовні ознаки часу, в якому житимуть всі наступні покоління, будуть співвідноситись та поставати з наявністю і розвитком науково§ філософі§.
   Так, наукова філософія поки що комусь видається недосконалою, так, для одних вона занадто наукова, для інших - філософська, ще для когось невигідна тим, що нібито поставила науку вище релігій, але як наука і як філософія, а тим більше як концентрація думки в площині науковості філософі§, або як коагуляція класично§ філософі§ та науково§ філософі§, вона прийнятна, більше того - архинеобхідна. Людство зачекалось на подібну галузь знань.
   Весь перспективний спектр ді§ науково§ філософі§ навіть тепер, у час §§ перших кроків, неможливий у повноті його людського осмислення.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Пройдуть міліарди років, і знову з проміння виникне матерія вищого класу і з"явиться, кінець-кінцем, найновіша людина, яка буде розумом настільки вище нас, наскільки ми вище однокліткового організму. Вона вже не буде запитувати: для чого, чому? Вона це буде знати і, виходячи з свого знання, буде будувати собі світ по тому взірцю, який вважатиме досконалим ... Такою буде зміна космічних ер і великий ріст розуму! І так буде тривати до тих пір, поки цей розум не взнає всього, тобто довгі міліарди років, довгі космічні народження та смерті. І ось, коли розум взнає все, саме існування окремих індивидів і матеріального, і корпускулярного світу він вважатиме непотрібним і перейде в променевий стан вищого порядку, який буде все знати й нічого не бажати. Тобто в стан свідомості, який розум людини вважає прерогативою богів. Космос перетвориться в велику досконалість." (К.Е.Ціолковський).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
  
      -- РЕЛІГІЙНИЙ ЗМІСТ ІСТОТНОГО.
  
   Крайній матеріалізм науково§ філософі§ проявляється у тому, що майже всі логічні конструкці§ виводяться з матері§, §§ потреб, §§ призначення; з того реального (видимого), істотного, яке є довкола нас і яке ми спроможні чітко пізнати. Духовна культура, дух ціє§ культури є за певних проявів спізнане в середовищі матері§, відтак духовна культура сукупності суспільних свідомостей Всесвіту, §§ Дух, у абсолюті Всезагального Буття цілком до зрозуміння в параметрах Абсолютного Розуму. Навіть загадкова людська душа з позиці§ матеріалізму - це нездійснене, невисловлене зовні буття.
   Душа - світ думок - світ ілюзій - світ переживань - рефлексі§ відображення - "інобуття" - "я" (тожсамість).
   Реалізована душа є органічною душею не в хімічному або біологічному смислі цього терміну, а в властивостях "растітєльной душі" (Арістотель), там, де воля, добро, совість організовані та сконцентровані. Коли ми не вільні у виборі розуму і дурошів, добра і зла, коли нас заселяють "духи давно минулих часів" (К.Ціолковський) і ми чуємо "голос Всесвіту", то спрацьовує безумовна воля. Тобто якийсь період проходить, а почуття й думки минулих часів залишаються. І якщо ми живемо цими почуттями й думками, то в нас, як писав В.Вернадський, "спонтанно діє розум і воля". Лише люди, згідно з вченням К.Ціолковського, чекають правди і хочуть почути голос Всесвіту. В цих словах постає співмірність людини з Всесвітом, в них спрацьовує інту§ція цілісного сприйняття світу.
   Матеріалізм науково§ філософі§ проявляється в користуванні з праць вчених, тобто тих людей, які присв"ятили свою творчість (і життя) виключно матеріальній науці. В цьому також і науковість дано§ науково§ філософі§ як науки.
   Філософський ідеалізм не втягнув наукову філософію у релігію, - все інакше: наука накінець-то замітила те, що сутнє, що існуюче, що наявне і константувала його як варте уваги глобальне явище. В цьому актуальний підхід і науки, і філософі§.
   Хочемо ми того чи ні, але Бог був, є і буде ключовою проблемою не тільки богопізнання, а й світово§ філософі§, бо у ньому зосереджена та§на походження космосу як цілого та сущого, яку людська думка, обмежена історією людства, ніколи не зможе збагнути у розпорошеному на частки матеріальному світі (за Арістотелем).
   Вірити - це ще не означає знати Істину. Віра потребує допомоги з боку розуму, який визначає §§ мету та смисл, свідомо використовує §§ духовне призначення як дороговказ мудрості. Віра звертається до розуму як до свого союзника.
   Істинна релігія, та релігія, яка є божественно найнеобхіднішою для людства, віднайшла в законах науково§ філософі§ свого вірного помічника. Кожна віруюча людина володіє правом на домагання авторитетного наукового підтвердження істинності сво§х вірувань. Наукова філософія дає такий шанс. Знання ціє§ галузі знань доповнюють картину світу, аргументують §§, дають логічні і в дусі часу відповіді на поставлені запитання і що найголовніше для будь-яко§ релігі§ - підтверджують віру у гармонійно-справедливу всемогутність розумного Бога. В той же час наукова філософія, як наука, тут не безпрограшна і задовільняється стимуляцією потягу людини (найперш віруючо§ людини) до знань; вона спостерігає та в майбутньому спостерігатиме результати від таких устремлінь і з часом отримає від цього найвищу моральну сатисфакцію.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Якщо Бого не можна порівняти з речами, то як абсолютний максимум він тотожний нескінченності, тобто множині в єдиному, бо сходження до максимуму неможливе, якщо немає переходу в нескінченність. (За М.Кузанським).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Вважаючи, що вона цілком обійдеться без Бога, людина насміхається над собою й породжує відчуття порожнечі. Без релігі§ дане відчуття посилюється. Релігія потрібна не тільки через те, що майже все прийнятливе людина сприймає на віру, а й з інших, вже цілком зрозумілих причин, основна з яких - прагнення опікуватись і бути опікаємою, тобто - жадання логіки існування.
   Матерія Всесвіту - це лише матерія. Дух Абсолютного Розуму без взаємоді§ з Всесвітом - це хоча й найвищий Дух, але Дух в собі та Дух для себе і його покликання - творення. Гармонія Всезагального Буття не применшує незалежність абсолютів, а надає незалежностям більш вищий сенс і як гармонія утримує та розвиває незалежні поєднання.
   В зв"язку з тим, що ми безпосередньо бачимо лише частину матері§ Всесвіту, то, зрозуміло, що ми бачимо (і сприймаємо) лише частину буття свідомості. Ми ніколи не побачимо абсолюта. Ми здатні його уяснити. Ми його відчуваємо. Він нам необхідний.
   Господь щиро кохає всіх нас і кожного зокрема, але його щирість в щирості наших почуттів до нього.
   В своєму підході до релігій наукова філософія виходить з того, що вона є наука і що вона є філософія. Як наука і як філософія вона поєднана по Волі Божій. У §§ підході до наявного сьогодні широкого добору релігій також проявляється Воля Божа. Наукова філософія не є наукою чи філософією лише християнства або іуда§зму, вкотре зауважується, що вона згрупована як система знань під назвою "наукова філософія", тому вона і для християнства, і для іуда§зму, і для решти релігійних систем. Вона для людства в цілому.
   Наукова філософія не ставить собі за мету перечити християнству або підправляти його. Це ж стотовно іуда§зма та всього іншого. Наукова філософія бачить раціональне зерно в кожній прийнятливій релігі§ і перш за все підтримує ту релігійну побудову, яка виходить з засад толерантності і не нищить надбань віротерпимості. Коли проявляється екстремізм, крайній фундаменталізм та інше логічно вимагаюче повсюдно§ обструкці§, то наукова філософія слушно показує свою узгоджену з гуманізмом конфронтаційність.
   Навіть вже сьогодні, в час своє§ первинно§ побудови, наукова філософія володіє всіма задатками бездоганного злиття науки та філософі§.
  
  
   17. СУСПІЛЬНА КОНЦЕПЦІЯ НАУКОВОЇ ФІЛОСОФІЇ.
  
   Для того, щоб неймовірно близько наблизитись сво§м мисленням до Абсолютного Розуму Всезагального Буття, людині слід вкотре почати з особистого вдосконалення і лише після цього переходити до вдосконалення свого суспільства. Всі біди людства пов"язані з недосконалістю людини. Недосконалість не є генетично закріпленим фатумом, але вона може привести не тільки до історичного регресу, а й до знищення людини як тако§. Нова якість Боголюдини - це мета, якій має слідувати людство на протязі всіє§ своє§ життєдіяльності і така якість наступить після опанування людиною основно§ специфіки Всесвіту. Те, що не можливо пізнати повністю і яке лише уяснюється, вимагає поєднання і певного протистояння. З взаємовідношення "матерія/свідомість" постає більш ширше "Всесвіт / Бог" і після неймовірного наближення до Бога людина утвердиться в якості поєднаного протистояння до цілого Всесвіту. В це тяжко повірити. Таке видається майже нереальним. Особливо тепер - у час первинних форм демократі§, безграничного панування держави над особистістю, всевладдям олігархів, голодомором у багатьох державах, війнами та іншими суспільними лихами. Людство має вирішити цілу купу проблем (вирішити найближчим часом і найбільш ефективно) і лише пізніше, добившись у своєму бутті стабільного стану порядку, перенести свою свідомість у вічне й позапросторове Всезагальне Буття та, поєднавшись з усією щирістю з Богом, возвиситись до вічного у поєднанні з Всесвітом.
   Таке майбутнє не здається абсурдом і повністю вкладається в наукову філософію, адже доказом служить факт споконвічного існування віри і саме сучасним моноте§стичним релігіям людство повинне завдячувати своєю перспективою. Віра вічна і ця віра, логічно сформована (і осучаснена) в наші релігі§, вселяє повагу до себе та до релігій. Таке враження, що релігі§ (християнство в §хньому числі) не носять земний характер, що це не лише Воля Божа або провидіння, що це самий Абсолютний Дух в сво§й словесній та орозумнено-зрозумілій формі. Воно так і є насправді. В процесі розвитку людства релігі§ доказують свою прийнятливість і в цьому §х заслуга. Задача пересічно§ людини полягає в уясненні ціє§ істини.
   Найбільш можливе наближення до Бога є метою не лише людства. Кожна свідомість Всесвіту, організована у соціум, сто§ть перед дилемою - або розвиток суто в поєднаному протистоянні "свідомість/матерія", згідно з відповідною циклічністю, або опанування цього і перехід у вічність. Закон гармоні§ дає такий шанс. Всесвіт цього прагне. Бог чекає на досконалу людину.
   Процес вдосконалення людина має пройти самостійно. Вона має доказати собі й усім, що вона є гідною. І Всесвіт, і Бог ставлять відповідні вимоги. Абсолютна Істина вимагає непогрішимості.
   З Людини як Розумно§ (Homo sapiens) має постати Людина Інтелектуальна (Homo intellectualis). Це майже одне і те ж саме. Це всього-навсього суб"єктивізм (класифікація в рамках одного виду, але з утворенням нового підвиду) . Однак, якщо теперішнє окультурнене середовище ми отримали завдяки діям Людини Розумно§, то майбутнє має постати посередництвом Людини Інтелектуально§. Інтелект і віра в Істину мають підняти людину до небачених досі висот.
   Задача науково§ філософі§ викристалізовується з активно§ співпраці з істинною релігією та іншими науками для найблагороднішо§ мети - подальшого оновлення де-факто недосконало§ людини й гуманізаці§ суспільства.
   Наукова філософія йде в ногу з часом. Вона бачить невідповідність між технічним прогресом та суспільним розвитком і тому намагається посильно й гармонійно поєднати одне і друге в єдиний комплекс під назвою "історичний прогрес". Засобів для цього існує достатньо. Наукова філософія запрошує до тісно§ співпраці ті парті§ й політичні сили, які ставлять за мету покращення рівня життя людей, забезпечення всіх і кожного необхідними матеріальними благами, протистоять війнам, агресіям, геноцидам, домагаються повного національного самоствердження, надають допомогу національним меншинам і сприяють демократизаці§ суспільства. Наукова філософія відкидає такі прояви як диктатури, расизм, нацизм і саме сьогодні - в доленосний для людства час, просить керівників держав, лідерів націй та народностей, а також кожного члена людського суспільства, вникнути в аспект тих проблем, без логічного вирішення яких подальший поступ просто неможливий.
   Пропонуючи науковообгрунтований варіант вирішення даних проблем, наукова філософія розраховує на адекватне реагування з боку кожно§ Інтелектуально§ Людини.
  
      -- НАУКОВІ ГІПОТЕЗИ ФІЛОСОФІЇ.
  
   Всі сучасні науки в основному направляють свій розвиток у слідуючих керунках: пізнання закономірностей (відповідностей) Всесвіту і придання §м характеру законів; пізнання людини; вивчення людського суспільства з метою отримання відповідних знань та для розумного прогнозування його розвитку; спостереження, обгрунтування і корегування взаємовідносин людини і матеріально§ природи; дослідження технологічних структур та інтелектуальних продуктів само§ людини.
   Теологія здебільшого займається проблемами людини у §хній взаємозалежності з буттям Бога.
   Наукова філософія виходить з цього всього і базуючись на цьому, заакцентовується на Істині, на відповідності до істинного всього достовірного, вірогідного, ймовірного та на наближенні до дійсності дещо віддаленого від ціє§ дійсності людського "інобуття".
   Висуваючи певні наукові гіпотези, наукова філософія, як правило, бере за основу істину і може зауважувати необхідність правки певних суб"єктивних законів до вимог істини. При цьому використовується логіка мислення, практичний досвід, об"єктивність результатів та всі надбання наукових методів пізнання, і що характерно - наукові гіпотези філософі§ не намагаються суперечити фундаментальним положенням всіх без винятку наук, так як виходять з цих наук і є посталими на §хніх здобутках.
   Суть наукових гіпотез філософі§ в тому, що вони прагнуть суб"єкт найближче наблизити до об"єкту, ставлять за мету допомогти суб"єкту споріднитись з іншими суб"єктами в §хній об"єктивній визначеності і виводять суб"єкт у дійсність Всесвіту. Дані наукові гіпотези служать для людини і разом з тим для істини, бо істина не залежна від суб"єктивізму людини, не підлаштована під суєтні вимоги людського суспільства і, сама по собі, є вічною у буттєвому існуванні. Відразу й назавжди ставши на позицію істини, наукова філософія, завдяки належним науковим гіпотезам, не узалежнила себе від людсько§ суєти - вона серед не§ і вона над нею, - а тому §§ концептуальні положення справджуються і будуть справджуватись в і без людського суспільства. Даний принцип є фундаментальним. Він безальтернативний.
   Деякі сучасні іде§ наукових гіпотез філософі§ слідуючі:
      -- Розвиток унеможливлюється недосконалістю;
      -- Суб"єктивізм не є домінуючим;
      -- Природні закономірності Всесвіту постають в усвідомлених законах і ці закони, отримавши апостеріорність, через подальше витлумачення в майбутньому отримують свою істинність в трансцендентаці§;
      -- Є ідея, яка над усіма існуючими і поки що не існуючими ідеями;
      -- Місце конкретно§ свідомості в §§ матеріально прив"язаному "інобутті", перспектива - у вічності, факт - у все ще спостережуваній недосконалості, тоді як сутність в своєрідній неповторності;
      -- Деструктизація суспільства ліквідовується завдяки логічно осмисленій структуризаці§ найдемократичніших проявів;
      -- Обмеженість особи в §§ звуженому мисленням "інобутті", натомість широта особистості - в достовірному сприйнятті всіє§ повноти дійсності;
      -- Все, що було, є і буде закономірно пов"язане Істиною в тугий вузол буттєвості і гармонія, з §§ провидінням, унеможливлює вихід за межі.
   Щоб ще більше наблизити наукову філософію до буденних потреб людства, необхідно вже сьогодні виділити спеціальний розділ для практичних наукових гіпотез філософі§. Через конкретні рекомендаці§, §хню співзалежність між собою та з відповідними рекомендаціями інших наук і релігій, наукова філософія зможе дієздатніше утверджувати свою необхідність для людини. На результати не прийдеться довго очікувати, адже дана філософія володіє специфічним, §й притаманним підходом і лише вона зможе вірно висловити, хоча суб"єктивну, але все-таки достовірну з Істиною логічну ідею.
   Наукова філософія залежна і разом з тим настільки незалежна в даний час і в даному просторі від конкретного людського мислення, що §§ практично нічим не можна знівечити. Це отрималось завдяки перевазі істини над "достовірними припущеннями". Істина - це або чисельник, або знаменник (нехай вже так буде); залежно від того, що щось знаходиться "під істиною" чи "над істиною" і має співвіднестись з нею.
   З певною часткою логіки все можна аргументувати в такій науці як філософія, навіть Злий Дух, Сатана, він же міфічний Диявол, логічно обгрунтовується намаганням Духу недосконалих всесвітніх свідомостей, - які безперечно (чому б і ні?) є у Всесвіті, - відхватити своє з середовища Духу свідомостей і , зайнявши місце Бога, утвердитись в панувані.
  
   Від автора:
   Піднявшись у своєму розвитку над Всесвітом і неймовірно близько наблизившись до уяснюваного Бога, всією душею відверто поєднавшись з ним, людина претензійно возвеличиться до Боголюдини і незаспоко§вшись зрозуміє, що §й для порівняння з собою й уникнення фаталізму самозаспокоєння, потрібне зародження ново§, молодо§ свідомості і тому постане нова блакитна планета з новим життям ...
   Dr. Mikola Mark /Michajlovski/.
   03.11.2000 р.
   Введено автором нові розділи з 13 по 16 включно та вміщені там основи курсу космічно§ філософі§ в 2002 році.
  
   Всі додрукарські роботи, в тому числі комп"ютерна верстка, здійснені автором. Редагування, корекція, друк також авторські.
   Здано до друку доповнене друге видання 13.04.2002 року. Надруковано 29.04.2002р. Папір офсетний. Гарнітура "Таймс". Весь тираж заплановано як подарунковий. Кількість примірників узалежнена від багатомовного попиту в інтернеті. Перекладено на найбільш вживані мови планети завдяки системі "Промт-2002" (філософський варіант). Видавництво д-ра Миколи Марка (Михайловського) "МАРКО". Канада, Едмонтон-Ванкувер. Укра§на, Ки§в-Рівне-Львів. Даний навчальний посібник є укра§нським варіантом.
   Зауваження приймаються за вказаною спочатку книги інтернет-адресою.
   "МАРКО". м.КИЇВ.
  
  
   ДОПУЩЕНО МІЖНАРОДНИМ НАУКОВИМ І МИСТЕЦЬКИМ ЦЕНТРОМ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ПРИ ЦЕНТРАХ ООН В ЯКОСТІ НАВЧАЛЬНОГО ПОСІБНИКА З НАУКОВОЇ ФІЛОСОФІЇ.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   3
  
  
  
  

Оценка: 8.16*5  Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com М.Юрий "Небесный Трон 2"(Уся (Wuxia)) А.Кочеровский "Баланс Темного"(ЛитРПГ) В.Соколов "Мажор 3: Милосердие спецназа"(Боевик) К.Иванова "Любовь на руинах"(Постапокалипсис) А.Вильде "Джеральдина"(Киберпанк) Д.Максим "Новые маги. Друид"(Киберпанк) О.Обская "Возмутительно желанна, или Соблазн Его Величества"(Любовное фэнтези) Ю.Резник "Семь"(Антиутопия) А.Кочеровский "Утопия 808"(Научная фантастика) Д.Кейн "Дэйхан"(Уся (Wuxia))
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Время.Ветер.Вода" А.Кейн, И.Саган "Дотянуться до престола" Э.Бланк "Атрионка.Сердце хамелеона" Д.Гельфер "Серые будни богов.Синтетические миры"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"