Мирошниченко Никорлай Петрович: другие произведения.

Буквар з історії України (у віршах)

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурсы: Киберпанк Попаданцы. 10000р участнику!

Конкурсы романов на Author.Today
Женские Истории на ПродаМан
Рeклaмa
Оценка: 5.56*4  Ваша оценка:


  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   XI -Х ст. до н.е.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   V ст.. до н.е
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   І ст. н.е.
  
  
  
  
  
  
  
   ІІ - VI ст..
   н.е.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ІІІ-ІVст.н.е.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   .
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   375р.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   VI ст. н.е.
  
  
  
   Є країна, в якій ще недавно історія
   була заборонена. Це - Україна. Українець
   шукав свою історію для прочитання і
   не знаходив. Тоді він створив її сам, у
   незвичайний спосіб - у віршований, поетич-
   ний. Щоб - навіки...
  
  
   Есть страна, в которой еще недавно
   история была запрещена. Это - Украина.
   Украинец искал свою историю для прочтения
   и не находил. Тогда он создал ее сам, в
   необычный способ - поэтический, в
   стихах. Чтобы - навеки...
  
  
   There is a country, where the history was
   prohibited not so long ago. It is Ukraine.
   The ukrainian was founding his history for
   reading and did not find. Than he created this
   history by himself. In a very unusual way - in
   poetry. In order - for ever...
  
  
   ------------------------------
  
  
   800-річчю першого літописного вживання
   слова "Україна" присвячується
  
  
  
  
   Своєслав Неймовірний
  
  
  
  
   Б У К В А Р
   з історії України
   (у віршах)
   Оригінальний народний
   підручник
  
  
   Самвидав України -- Самиздат Украины.
  
  
   1996
  
   -----------------------------------------------------
  
  
  
  
   , Прими ж плоды трудов моих,
   Плоды безпечного досуга.
   Я знаю, друг, ты примешь их
   Со всей заботливостью друга.
   Как Аполлонов строгий сын,
   Ты не увидиш в них искусства,
   Зато найдешь живые чувства -
   Я не Поэт, а Гражданин.
   (К.Ф.Рылеев, "Войнаровский").
  
   І збагнете істину, і істина звільнить вас.
   (від Іоанна, 8:32).
  
  
  
  
  
  
   Частина перша.
  
  
   ------ 1 -----
  
   Хто ми? Хто ж ми, українці? Звідки ми взялися?
   "Звідки й всі, - один промовив, - тепер розберися".
  
   Розберемося, хлоп'ята! Це ж-бо н а м потрібно!
   Ось до вас моє послання, ізписане дрібно.
  
   Наша правда лежить зверху в цих рядках відвертих.
   Отож - в путь, до наших предків, - смертних і безсмертних...
  
   -----------------
  
   Дикуни кругом бродили, поки не осіли,
   Переживши холоднечу, дещо зрозуміли:
  
   І як батька гуртом бити, на звіра ходити,
   Добро від зла відрізнити, і дітей навчити, -
  
   Своє-таки перекласти в голівку дитячу,
   Закон твердий сотворити з божеством в додачу, -
  
   Стали людьми. Небо - небом називати стали,
   А десь воно зветься Himmel, ciele - цього не знали.
  
   Значить, наш табун первісний з іншими не знався,
   Раз по-своєму до всього глуздом добирався?
  
   Знатись - знався, й спілкувався, але не на стільки,
   Щоб без свого залишитись від такої спілки.
  
   І раз назвав небо - небом, то хто його змусить
   Вчить дитину, що це - Himmel? Ніщо не примусить.
  
   Раз сам став орати землю, в хліборобстві знався -
   То і в сина така ж доля, аби лиш старався.
  
   Предки наші - хлібороби. Почнемо з Трипілля*.
   Це вже, хлопці, не легенда з чийогось безділля,
  
   Це сліди незаперечні, давніших немає,
   Що жили тут хлібороби в нашім з вами краї.
  
   І з тих пір п'ять тисяч років сіється тут жито...
   Хто навчив? Хто міг забрати у них спосіб жити?
  
   І куди іти їм звідси? Кращий грунт шукати?
   Кращий клімат? Ні, не варто й постоли топтати..
  
   І вже тим вони нам рідні, що тисячі років
   Трималися за цю землю. Чи хоч мали спокій
  
   Від заброд? Так, вони знали, не могли не знати,
   Що є у них щ о любити, є щ о захищати.
  
   Може хтось і прибивався, - всім землі ставало,
   Аби з миром. А не з миром?.. Життя ж не вмирало..
  
   То чиї були це предки? Кому вони ближчі?
   Наші. Нам. Та і чи будуть не згідні коли ще?
  
   Хто не згоден - хай докаже: в и м е р л и, чи с т е р т і.
   Землероби ж в землеробстві на землі - безсмертні!!
  
   Їхні гени - вічні в часі незнищенні коди
   Ознак їхніх - дійшли до нас крізь усі негоди.
  
   І у жилах у забудьків з них же і регочуть:
   Не ті сліпі, що не бачать, а ті, що не хочуть...
  
   Знаймо й таке: доказали лінгвістки-кумасі,
   Що трипільство і словнство співпадають в часі.
  
   І в просторі співпадають: все те ж Подніпров"я,
   На півночі - лиш по Прип'ять наше рідномов'я, -
  
   Це Тшинецько-Комарівська слов'янська культура,
   Підтверджена розкопками давнина похмура....
  
   ----- 2 -----
  
   Залишалась тища років до нашої ери.
   Подніпров'я для слов'нства, попри всі химери,
  
   Зробилось найбільш важливим місцем тут, на сході;
   Білогрудівсько-Лужицький період проходить
  
   Нетривалий. Після нього було Чорнолісся*, -
   Це вже час, коли слов"янський східний дуб розрісся.
  
   Був і західний: це предки поляків і чехів,
   Предки псковців-новгородців і лужицьких сербів.
  
   Про культуру Чорноліську сказано: слов"янська,
   Межі хочете - будь-ласка: земля наддніпрянська.
   ,
   Тясьмин, Ворскла... Щось чується в цих словах знайоме,
   А в століттях - ще т а ера: десяте і сьоме.
  
  
  
   -----------------
  
  
  
   В ті часи навчились предки плавити залізо
   З руд місцевих: серп, сокира, ніж, щоб хліба врізать,
  
   Ну і - меч. Бо воріженьки з степу насувались -
   Кіммерійці. На готове, звісно ж, зазіхались.
  
   Від залізного знаряддя вже більше й достатку,
   Вже є й злишки, які просять якогось порядку.
  
   І вже той. хто порядкує - сам не жне й не косить, -
   Це вже вождь, чи князь, чи інше яке звання носить.
  
   І прибічників він має, яким довіряє,
   І для всіх їх, ще й для війська, харчів вистачає.
  
   Це вже - прототип держави. Це - у чорнолісців.
   Були у них і фортеці - проти кімерійців,
  
   Яких вони не пустили у свою країну,
   Не дали поїти коней з нашого Тясьмину,
  
   І свої чотири царства в добрий час створили,
   Що в союзі і у згоді набирились сили.
  
   ------ 4 -----
  
   Ці царі і ції царства - в книгах Геродота
   Описані, - це вже вчена, книжкова робота.
  
   Написана не ворогом, але і не другом
   Про Скіфію і про скіфів: зліпив одне з другим,
  
   Не поспішав уточнити велику різницю
   Між скіфами-орачами, що сіють пшеницю,
  
   І скіфами кочовими, що степом блукають:
   Ті - слов"ни, ці ж іранці, приблуди в цім краї.
  
   І читальникам байдужим начебто і ясно;
   Уявляють вони скіфів досить однозначно:
  
   Раз говориться про скіфів - значить про кургани,
   Повні золота, кибитки... Ну а де ж слов'яни?
  
   Може й є десь по болотах, злидота нещасна..
   Скіфське золото сліпить вас, братія сучасна!.
  
   Або умисел чийсь хижий вип"ялив приблудних
   З їхнім золотом, щоб наших предків многотрудних
  
   І не видно було, наче в той час не було їх.
   А вони завжди були тут в ріднім Подніпров"ї!
  
   С к о л о т а м и вони звались в часи Геродота,
   Було в них чотири царства - державна спільнота.
  
   По теперішній би карті - "київським", "тясьминським"
   Вони б звались, інші двоє - "ворсклинським", "подільським".
  
   Три царі там царювали на чотири царства.
   Був у них високий розквіт всього господарства.
  
  
  
   Не на звільнених від лісу клаптях горювали,
   А лани лісостепові п л у г о м обробляли.
  
   І родила там пшениця - золота, на славу,
   Що везли її на експорт у місто-державу
  
   Ольвію на Чорномор"ї, колонію грецьку,
   За золото продавали - на славу купецьку
  
   І на хліборобську славу. А Ольвія звалась
   "Торжищем борисфенітів" - д н і п р я н. Це писалось
  
   Геродотом. Де тим скіфам золота узяти?
   Може, у купців дніпрянських вимагали плати
  
   За проїзд по їх кочів'ях. Може продавали
   Своїх коней у Ольвії. Може, грабували...
  
   Мали сколоти фортеці - проти скіфів, звісно,
   Мали військо, щоб громити силу лиховісну,
  
   Мали вони вже кінноту - вершників дружини.
   Була знать, була і розкіш, і зігнуті спини.
  
   Словом - це була д е р ж а в а, чуєте, дніпряни?
   І створили її наші пращури-слов'яни.
  
   Від шостого до другого віку т о ї ери
   Квітла вона, обіпершись на дніпровський берег -
  
   Поки в степ не приплелися на лихо сармати,
   Шлях свій згарищами, кров"ю стали помічати.
  
   Скіфів витіснили з степу, приперли до моря,
   А дніпрянам причинили великого горя...
  
   ------- 4 -------
  
   Не везуть купці дніпрянські у Ольвію хліба -
   Не пропустить хижий ворог, якщо в степу здиба.
  
   Накинулися сармати на " тясьминське" царство
   І розбили. Для тясьминців почалось митарство:
  
   Довелось їм, бідолахам, рідний край лишати
   І у Таврії у скіфа притулку прохати.
  
   Прижились там, ще і скіфам у пригоді стали:
   З"явилися там фортеці, міста виникали,
  
   Яких зроду не бувало у Дикому полі. -
   Чи із моря, чи із степу виглядать їм долі?..
  
   Ті три царства, що лишились, дуже занепали, -
   Без торгівлі, пошарпані, в нужді знемагали.
  
   Відійшло "подільське" царство в поліську діброву
   І д р е в л я н а м и назвалось, і воскресло знову.
  
   "Ворсклинському" теж на північ іти довелося, -
   С і в е р я н с ь к о ю землею воно нареклося,
  
  
  
   А "київське" перед полем сумним опинилось
   І П о л я н с ь к о ю землею в ті часи зробилось.
  
   Відбувалось це на зламі т о ї й ц е ї ери
   Під стрілами сарматського змія-ненажери.
  
   --------------
  
   Ой ти ж поле, Дике Поле, наша ти недоле...
   Скільки наших воріженьків випасло ти, поле?!
  
   Дивляться у степ дніпряни - скільки ж-бо там злого!.. -
   Сльози очі застеляють від погляду того.
  
   Звідти з м і й на них дивився багатоголовий,
   Свою жертву шматувати кігтями готовий.
  
   І хто духом був слабкіший - той пішов за Прип'ять, -
   Там балтійці з богом К р и в е , - дніпрянців не кривдять,
  
   Аби ті лиш бога Криве своїм визнавали,
   Ті визнали, - незабаром к р и в и ч а м и стали.
  
   Білорусами назвуться їх нащадки згодом -
   Синьооким, світлорусим слов'янським народом.
  
   Але ж - Змій. Грудьми своїми його зупинили
   Наддніпрянці, - вистояли, об'єднавши сили,
  
   З крилом правим своїм братнім, що звалось древляни, -
   Начувався змій сарматський, приблуда поганий.
  
   Був він битий. За хижацтво випала й заслуга:
   Викували сила й згода великого плуга,
  
   Запрягли його і дружно всім миром погнали,
   Й борозна та велетенська робилася валом...
  
   З того часу височіють в а л и в Україні,
   З м і й о в и м и вони звуться-таки і до нині...
  
   Це - із казки. А насправді - натерпівшись злого,
   Не чекаючи із степу для себе нічого,
  
   Окрім лиха - узялися вали насипати
   Наші предки: упеклись їм скіфи і сармати.
  
   Будувався вал нехитро, але вперто дуже:
   Обвуглена деревина, до гниття байдужа,
  
   Клалась одна до другої, потім засипалась
   Глиною, яка сумлінно тут же трамбувалась.
  
   Пологіший схил - до себе, крутіший - до степу,
   З боку степу - рів копався (Змію на халепу).
  
   Протяглася ця споруда загальним рахунком
   На тисячу кілометрів, і стала рятунком
  
   Для тих, хто її задумав. Але ми й пізніше
   Говоритимем про неї, не зразу облишим.
  
  
  
   Лиш подумаєм давайте: як-то спромоглися
   На труд такий грандіозний - і сини Полісся,
  
   І поляни з Лісостепу, і сіверські люди;
   Змійових валів система - спільна їх споруда.
  
   Бачим тут мету загальну і стиль будування,
   Спільну волю, дух, характер і спільне бажання...
  
   Це могло робитись ось як: у тяжку годину,
   Знемагаючи у січах за свою країну,
  
   Сльози витерши, і в душах біль не вгамувавши -
   Уступали свої ниви сарматам на пашу
  
   Наші предки. І на північ гірко відступились.
   І сказали собі врешті: "Годі! Находились!
  
   Раз наш ворог, як той вітер, в руки не дається -
   Ми зупиним його, люди! Зможемо, здається!
  
   Земля наша нас врятує. Ану лиш за діло!
   Нумо вали насипати! Вистачить і сили,
  
   І дерева, і розуму, і рук мозолястих,
   Бо не зробим - не топтати нам рідного рясту..."
  
   Хто б зумів таку будову організувати?
   Хто зумів би так розумно цим порядкувати?
  
   Це під силу лиш д е р ж а в і чи кільком державам,
   У яких і ворог спільний, і доля, і слава.
  
   Ці держави нам знайомі: це з е м л я Древлянська,
   З е м л я Сіверська, а третя - це з е м л я Полянська.
  
   Естафету державності взяли у сколотських
   Отих царств, що існували з часів геродотських.
  
   І любителям "колисок" скажемо, щоб знали:
   Ось вона, колиска наша, за Змійовим Валом!
  
   Жаль, що грамоти не знала, листів нам не слала,
   Головного ж не забула: в а л и збудувала!..
  
   Мовчазна, невтомна, вільна - звідти виринає,
   Примружившись довірливо, поляд наш вивчає...
  
   ------- 5 -------
  
   Сівер - північ. Сіверянська - це з е м л я північна.
   Значить, все, що північніше - ... - Еге ж. Що, не звично?
  
   А це ж і Дніпра верхів"я, й Суздаль-Володимир,
   Не кажучи про Новгород: - ого, який сівер!
  
   Теж Федоти, але не ті, - все це потім буде,
   А поки-що заглянемо, як там наші люди.
  
   Візьмемо Древлянську з е м л ю в кінці тої ери:
   Це держава на Поліссі, що замкнула двері
  
  
  
   В свою хату своїм в а л о м і стоїть на славу.
   Хто ж цей вал охороняє, як і всю державу?
  
   (Почалося будівництво Змійового Валу
   В 2-м віці т о ї ери й 7 віків тривало.
  
   Будували всі, хто здужав лопату тримати,
   "Змій" у плузі - полонені вороги-сармати).
  
   А на валу виставлялись пости і дозори;
   Але як же угадати, звідки зайде ворог?
  
   І чи встигнуть дружинники доскакати вчасно
   До нападницького місця? Це було б прекрасно
  
   Якби встигли. Але, певно, не завжди встигали, -
   І тоді дядьки древлянські оружно ставали,
  
   Бо - селились попід валом. Скажем, оре ниву,
   А під кущем - торба з хлібом і меч незрадливий.
  
   Значить - це не підневільний, раз завжди при зброї, -
   Чом це не к о з а к, опора країни рідної?
  
   -----------------
  
   А коли в сарматів чвари чи інша халепа -
   Можна їх і потіснити, прирізати степу,
  
   Але знову ж новим валом треба городитись,
   Відвойоване обжити і оборонитись.
  
   Просувалися на південь нових валів смуги,
   Просувались і древляни - і з мечем, і з плугом.
  
   Так же само і в полян, і в сіверян так само,
   І прийшли вони пліч-о-пліч в н о в у е р у прямо -
  
   Ні, не тими племенами, як писав хтось гладко,
   А з е м л я м и союзними із твердим порядком:
  
   Віче, князь, боярська дума, військо, люд оружний,
   Бог земельний, язичество, чесний труд натужний.
  
   -----------------
  
   Ну а Тивер синьоока як з е м л е ю стала?
   Це тясьминці, що із скіфом сусідства шукали
  
   У Таврії. Потім стало їм не по дорозі -
   І за Дністер відселятись почали по змозі.
  
   З е м л я виникла слов"янська, розправила крила,
   А як у л и ч і змужніли - з богом відділила.
  
   Бо ж писав Таціт германський: венеди-слов"ни
   Жили аж в дунайських гирлах іще до Траяна.
  
   ------ 6 ----
  
   Потім щось таке зробилось, що сармат не стало,
   Чи вимерли, чи вибиті, чи відкочували?
  
  
   З віку 2-го по 6-й всі вже а н т і в знають. -
   Хто такі? Відкіль взялися і де проживають?
  
   "Проживають - між Дніпром і по самі Карпати,
   Це союз племен слов'янських, сильний, слід сказати"...
  
   Те-те-те! Не племена це! Тут ми в курсі справи:
   Це є з е м л і федеральні у формі держави...
  
   Анти - це іранське слово. Може, ще сармати
   Так назвали наших предків, мо"й алан* триклятий
  
  
   Були в антів періоди - світлий і похмурий.
   Перший - світлий: Черняхівська слов'янська культура.
  
   Від Карпат до Задніпров'я - розквіт небувалий, -
   У третьому й четвертому століттях так стало.
  
   Це були благословенні століття Траяна.
   Траян - римський імператор. При чім тут слов'яни?
  
   А при тому, що в слов'янських з е м л я х федеральних - .
   І в древлянській, і в полянській, в умовах загальних,
  
   Оберталися монети римського Траяна
   (Викопано їх немало і в музеї здано).
  
   Звідки брались - пояснити нехитра і штука:
   Бо - торгівля, - історична говорить наука.
  
   А від антів і до Риму - рукою подати,
   Відділяють Рим від антів лиш гори Карпати.
  
   І ішли купецькі валки рідним краєм антським
   Через гори в римські землі із хлібом слов'янським.
  
   Знову значно пожвавились порти чорноморські,
   Що Римові належали. Ось лиман Дніпровський,
  
   А по ньому пливуть струги з полянським товаром,
   Щоб везти товар додому римський незабаром...
  
   -----------------------
  
   У четвертому столітті є вже слово р о с и ,
   Які жили на Тясьмині і на річці Росі.
  
   Федеральні з е м л і - анти, роси, черняхівці,
   І усе це - одночасно. Але ми не вівці,
  
   Не зіб"ємось з пантелику в словесному рясті,
   Ми народ державний бачим в щасті і нещасті,
  
   Бачимо великі села вздовж річок замрійних
   Без всякого частоколу (є вал у них спільний).
  
   Все це дуже нагадує села українські,
   Якщо хочете - радійте: наші ж, не чужинські..
  
   ----------------------
  
  
  
   Я загадки отакої не можу вгадати:
   Куди ж все-таки поділись із степу сармати?
  
   Невже готи їх прогнали, як ішли на південь
   Уздовж Дністра з Прибалтики? Гот - завзятий півень:
  
   Почубився з волинцями*, і ті розступились, .
   Промовивши: "Ступай, готе, в дикий степ на милість,
  
   Там сармати, познайомся"... І готи пробрались
   Аж під Крим, відбили простір й там розташувались.
  
   І в степу в "віки Трояні" щось не кочувалось
   Ніякому хижакові. Зате торгувалось
  
   Нашим антам-черняхівцям, і Дніпро був вільним,
   І дніпрянський край зробився багатим і сильним.
  
   ------------------
  
   Зайшло сонце благодатне та й за чорну хмару,
   Як зазнали наші предки грізного удару
  
   Від отих пришельців готів. З Криму, з-під Дунаю
   Покотилось готське лихо по рідному краю.
  
   Антський князь, що звався Бусом, з військом став до бою
   Але зрадила їх доля в грізному двобою:
  
   Бус, сини його й бояри в полон були взяті
   Й на стовпах уздовж дороги в муках розіп"яті.
  
   Почалася сумнозвісна Бусова година. -
   Зажурилась, похилилась предківська країна...
  
   Гот не міг зайти далеко: в а л и зупинили;
   Але ж антам нашкодити вороги зуміли:
  
   Відрізали експорт хліба в порти чорноморські,
   Порти знищено, закрито і лиман Дніпровський.
  
   Але це ще не все лихо: гуннів чорна хмара
   Неслась степом у Європу, як та божа кара.
  
   Аж двигтіли в а л и наші, - ворог об них бився;
   Виплюнувши зуби з кров"ю, він не зупинився,
  
   А пішов на захід далі. Скоро стіни Риму
   Дивилися на смерть свою, реальну і зриму.
  
   І імперія прогнивша навік розвалилась.
   Дика ж сила з накраденим на схід відкотилась.
  
   -------------------
  
   Два століття - аж по шосте - терлись під валами
   Гунни, потім і алани, скрипіли зубами.
  
   Були биті, гнані в шию, гризлись і хиріли.
   Пронеслися повз них обри, й скоро небо гріли
  
   Дулібськими оселями на тихій Волині,
   І чинили там наругу поганці чужинні:
  
   Запрягали жон дулібських у свої мажари,
   І катались, клята погань. Діждались і кари,
  
   Бо почезли, злупцьовані, *яко тії обри",
   Показавши, як зникає все зле і недобре.
  
   (То ж виходить, що дуліби жили не за валом,
   Раз ворожеє нашестя до них проникало).
  
   ---- 7 ----
  
   Все минає. Закінчилось гунське лихоліття.
   Наступила весна нова - шостеє століття.
  
   За в а л а м и росла сила, росла, виростала, -
   Вся країна наддніпрянська назву Р у с ь обрала.
  
   Люди з річки Рось - це р о с и. Про це вже писалось, -
   Ще в четвертому столітті слово це вживалось.
  
   Рось - передній край стояння слов"ян проти гуннів.
   Роси вибору не мали, їх не мучив сумнів:
  
   Їм лишалось - або вмерти, гуннів пропустивши,
   Або з славою зажити, ворога розбивши.
  
   І вибрали вони друге: сталь на сталь упала, -
   Перемога! Слава росів голосною стала...
  
   -----------------
  
   Під роською орудою - вся з е м л я полянська.
   Прилинули й сіверяни: "Ось вам рука братська!
  
   Ходім успіх розвивати! Доб"єм осоружних!"
   Докінчили. Лине пісня перемоги й дружби...
  
   Р о с ь чи Р у с ь - не суть важливо. Р у с ь, - так і лишилось
   Грізне слово. Для доброго - лиш добром світилось.
  
   Роси, сіверці й поляни злились воєдино.
   Київ став престольним містом всієї країни.
  
   -----------------
  
   К и й приплив з братами з Росі, сестра Либідь з ними. -
   Вибрали Дніпрові кручі, назвали своїми.
  
   Щоб в Європі утвердитись - спорядили військо
   Й нанесли візит серйозний в Царград візантійський.
  
   Це - в п"ятсот тридцяті роки. Цісар Анастасій
   Прийняв з почестями Кия в своєму палаці.
  
   Були й ще туди візити, не всі були мирні
   (Бо не визнають відразу, як будеш сумирний).
  
   Була й війна переможна в ції ж-таки роки:
   Руси мусили подати деякі уроки
  
   Тим пихатим візантійцям - щоб Босфор відкрили,
   Щоб в торгівлі знали міру - бога не гнівили.
  
  
   В ті ж п"ятсот тридцяті роки Кий і їхній цісар
   Мир уклали, не кидавши слів своїх на вітер:
  
   Значить - Чорне море вільне і торгівля вільна;
   Зацікавленість у мирі була обопільна.
  
   ----- 8 ----
  
   Що ж на півночі у Кия? Кривичів ми знаєм;
   Були й інші, що сказали: "Підем, пошукаєм
  
   Собі простору й спокою у північних хащах
   Там, у землях віддалених, хоч і не у кращих".
  
   Сусідились з кривичами. Виникали нові
   З е м л і слов"н. - Білоруси на їхній основі. -
  
   Д р е г о в и ч і, р а д и м и ч і, далі - п о л о ч а н и;
   Виникли ці нові з е м л і у "віки Трояні".
  
   Бо в часи благополучні люду прибуває,
   Більш достатків. Жадність князя з багатства зростає,
  
   Ну і - люд на волю рветься, більше і протесту. -
   І мандруй, якщо несила владу князя знести.
  
   -----------------
  
   Були й такі, що майнули (але це пізніше,
   В шостому-таки столітті), - по карті правіше -
  
   На північний схід, де Волги і Оки верхів"я;
   Вів їх з Сіверщини Вятко - не на безголів"я,
  
   А на ризик невеличкий. Там хто? Угро-фіни:
   Мордва, меря і мурома - все народ глибинний;
  
   Череміси і мещера, - мирні, слабосилі.
   З ними в я т и ч і змішались і навік осіли
  
   Будуть з них великороси колись при нагоді,
   Що назвуть себе найстаршим з слов"янських народів,
  
   Розселяться на пів-світу по якомусь праву,
   Побудують безпощадну могутню державу
  
   Ім'я батькове привласнять, на батька начхавши,
   Назвуть його м а л о р о с л и м, наче насміявшись.
  
   А племен скільки підкорять, загребуть під себе!
   Потім скажуть: "Вам же краще. Чого вам ще треба?
  
   Ми вас учим жить на світі, ми вас захищаєм,
   (Правда, як того н а м треба, ми-бо краще знаєм
  
   Як вас треба захищати, коли і від кого.
   При нагоді все поясним)". І - ну їх під ноги!
  
   Отам захист! Там затишно! А скажуть: "Под руку
   Высокую братьев меньших. Что вы там про муку?"
  
   Забрав ім"я наше й силу для своєї ж слави,
   О невдячний "старший" брате! За що обезглавив?!
  
  
   Хоч би сам знав, к о г о мучиш. Чи хоч сам радієш?
   Бо й ти темний. О боже наш! Що вже тут подієш...
  
   --------------------
  
   Чом так хижо ви дивитесь, зашкарублі душі,
   На ці страдницькі рядочки - сльози мої бувші,
  
   Що словами таки стали? "Це голос ворожий!" -
   Сичите ви. Сичіть собі! Люби правду, боже!
  
   О, гелгочуть: "При чім народ? Це вина д е р ж а в и,
   Це цар душив інородців! "Палкін" це, "Кривавий!"
  
   І російському народу також відмірялось
   Ковшем лихо". Правда все це. Правда! Всім дісталось!
  
   То якого ж тоді біса славите ви дружно
   Ту державу? оту "славу русского оружья"?
  
   Радієте, що міцніла, що перемагала,
   Що кордони на всі боки розширяла?
  
   Бач, розбив Петруха шведів - "Слава йому, слава!"
   Але жоден не вимовить: "Гадина кривава!"
  
   В чім тут добро? В чім же зло тут? Де межа проходить
   Між правдою і кривдою? Де вона все бродить?
  
   Чия сила - того й правда... Так ведеться здавна.
   Благо націїї, якщо це нація державна..
  
   В своїй хаті - своя й правда. Хочеш правди більше -
   Будуй хату, заводь правду. Так буде найліпше.
  
   Жодна нація на світі, що державність має,
   Не відмовиться від неї: грудьми захищає.
  
   Як трагедію безмірну, як той день Помпеї
   Сприйме нація загибель держави своєї.
  
   І як свято, як найбільше народ відзначає
   День народження держави у своєму краї.
  
   А ще якщо ця держава значна, життєздатна -
   Це для нації умова просто благодатна:
  
   Хто умови оптимальні для нації створить?
   Хто не дасть побічній силі мати з тебе користь?
  
   Лиш своя, національна держава спроможна
   Це зробити. Сумніватись тут просто не можна.
  
   В своїй хаті - своя й правда. Хочеш правди більше -
   Будуй хату, заводь правду. Так буде найліпше.
  
   Дак яке національне Фінляндії свято? -
   День народження д е р ж а в и ! Отак-то, хлоп"та.
  
  
  
   ---- 9 ----
  
   Але вернемось до Кия. Що він поробляє?
   Править Руссю молодою. Міць її зростає.
  
   Її флот сміливо ходить в Середземне море -
   До Італії, до Кріту, - торгує і боре.
  
   Глядить пильно стольний Київ на струги торгові,
   Що пливуть до Візантії униз по Дніпрові.
  
   Але Київ їх спиняє: без нього - ні кроку, -
   Контролює всю торгівлю на обидва боки.
  
   І цим створює "задуху" північнішим землям, -
   Ті обділені в торгівлі Києвовим плем"ям...
  
   -----------------
  
   Як уже ми говорили, в часи благодатні
   Люд про мандри помишляє, -не про справи хатні.
  
   Відбувається це ж саме і за часів Кия;
   У збалтійщених слов"ян же - все про південь мрія,
  
   Бо Римської імперії на світі немає, -
   Лиш уламки беззахисні: можна й до Дунаю.
  
   Стали вони прямувати, куди і збирались;
   На південних окраїнах Русі зупинялись,
  
   Наче думу нерозгадну розгадать хотіли,
   "На дорогу" при дорозі в задумі посіли, -
  
   Що й розкопки показали, де вони сідали:
   П е н ь к і в с ь к о ю культурою зупинки ці стали.
   (Бо ж знаходять речі вжитку балтійського люду
   На Тясьмині і на Росі. - Не бути ж тут чуду?)
  
   І вже раз ми про розкопки говоримо знову -
   То не можна не згадати таку річ чудову:
  
   У Мартинівському скарбі, що знайшли в Пороссі -
   Чоловіча статуетка: в вишитій сорочці,
  
   Заправленій в шаровари, опущені вуса,
   Бачим ми - ні, нам не сниться - свого предка р у с а ..
  
   Ось вони, віки у сріблі, українські, рідні!
   В часи Кия. В шостім віці. Хіба з цим ми бідні?
  
   ----- 10 -----
  
   Після Кия Русь при силі, при чималім зрості.
   Зустрічає всіх, хто з миром йде до неї в гості,
  
   І сама своє купецтво шле аж до Багдаду,
   І по Волзі у Закаспій, ну і до Царграду.
  
   В кінці восьмого століття знов-таки зчепились
   З Візантією, і, звісно ж, згодом помирились,
  
   Умовившись: за плавання Чорним морем - мито
   Руські купці візантійцям повинні платити:
  
   Десять відсотків від суми, яку вторгували.
   Стільки ж само і хозарам за Волгу давали.
  
   ------------------
  
   В Дикім полі після гуннів зробилося тихо.
   Дніпро ніс торгові судна у світ не на лихо.
  
   В степу б р о д н и к и селились і козакували, -
   "Ласку" князя залишили і волю обрали.
  
   Шлях дніпровський торговельний зробивсь знаменитим, -
   Його знали й поважали всім купецьким світом.
  
   Просувався він на північ все вище і вище.
   Що ж князь руський? Він ті з е м л і, що до Дніпра ближче -
  
   Дреговичів, радимичів, полочан сумирних -
   Обкладає даниною, робить з них покірних
  
   Своїх підданих. Древляни також тут, під боком,
   Але дивляться на Київ щось недобрим оком.
  
   Платить Києву податки древлянське Полісся,
   Хоч таке - не по душі їм: високо вознісся..
  
   -----------------
  
   Але Київ у азарті. Помітив щось нове:
   Все частіше тут буває східний люд торговий,
  
   І проситься йти з товаром Дніпром "у варяги", -
   Бо цей шлях тепер великі має переваги:
  
   Через Францію дороги арабам не стало
   До північної Європи. А море жахало
  
   Піратами. Рік кінчався вісімсот тридцятий, -
   Шлях "із греків у варяги" почав існувати.
  
   І варяги у Києві - також часті гості,
   Бо вони дорогу знають через увесь простір,
  
   І вояки вони хвацькі, і купці тямущі, -
   Їх у Києві шанують, а будуть - ще дужче:
  
   Бо русичі з хозарами заворогували,
   І в цій скруті собі князя шумно обирали.
  
   Претендентів було кілька князівського роду,
   А нейтральний - цей би швидше припинив незгоду.
  
   І якраз таким нейтральним А с к о л ь д підвернувся, -
   Гість варязький. Титул князя йому й усміхнувся.
  
   Править Аскольд у Києві, - торгує, воює,
   Шлях "із греків у варяги" пильно контролює.
  
   Був із флотом у Царграді, і мирну угоду
   Привіз звідти князям руським таки на догоду.
  
  
  
  
   ---- 11 ----
  
   Поглянемо на Новгород. Тут має відбутись
   Щось важливе, - як би так, щоб з ним не розминутись.
  
   Проживають тут с л о в е н и, - здавна проживають,
   Мають князя, віче, військо, шлях до моря мають.
  
   Прийшли вони аж від Вісли, сіли на Ільмені;
   Поруч живуть прибалтійці, не дуже численні.
  
   Полочани сусідами їхніми зробились
   (Ми вже знаєм, як дніпряни на північ селились).
  
   Став реальністю словенам Київ-град далекий,
   Як пройшов по їхніх землях шлях торговий "з греків".
  
   -----------------
  
   В Новугороді варягів зібралось до лиха:
   Той купець, той лоцман-воїн, той щось коїть стиха...
  
   Спалахнула усобиця за престол князівский, -
   Знемоглися суперники, не зладять по-свійськи.
  
   І один майнув за море, привів допомогу -
   Загін найманців-варягів: ці знали дорогу.
  
   На чолі їх - пірат Р ю р и к, бувалий в походах;
   Він швиденько все прикинув, перевівши подих,
  
   І... - обидва претенденти навік помирились
   Під сокирою варяга: знай чужинця милість..
  
   . ------------------
   862 р.
   Сів у Новгороді Рюрик і назвався князем,
   .
   І весь край у свої руки забирає зразу.
  
   Спробували новгородці підняти повстання,
   Їх повів В а д и м хоробрий та й на безталання:
  
   Буйні голови поклали - не вийшло нічого.
   Це лиш сили помножило Рюрика лихого.
  
   Він посилює дружину - варягами, звісно ж.
   Але ж Київ.. Чом же Київ його не відтисне?
  
   Значить, це держава інша, раз не реагує, -
   Може й так. А шлях " із греків" торгово вирує...
  
   "А що, якби теє,.. в Київ? - Рюрик помишляє, -
   Але ж хто я? Самозванця Київ не признає.
  
   А було б же як прекрасно! Київ - місто стольне
   Досить сильної держави, ключ у море Чорне!
  
   Шлях торговий в одних руках зразу б опинився..
   Злити Новгород із Руссю!" Сказав - і рішився:
  
   Кличе родича О л е г а. І - за словом слово -
   "У Києві Аскольд сидить. Варяг! Це ж чудово!.."
  
  
   Зрозумів Олег,як треба, що робити має:
   Рюриковича малого, І г о р я , саджає
  
   На човна - і ген на південь на чолі загону
   Везе туди Рюрикову думу про корону..
  
   Побували у Смоленську, - там усе надійно.
   Прибувають до Києва, виходять спокійно.
  
   Земляків Аскольд стрічає, і гадки не має,
   Раптом - що це? Олег... кинджал... удар... світ згасає...
  
   Сам Олег його хоронить. Аскольда могилу .
   Київ знає в тихім місці Дніпрового схилу..
  
   -----------------
  
   Як це можна пояснити? Як це могло бути?
   Як це можна вбити князя й оком не моргнути?
  
   І високий трон князівський спокійно зайняти,
   Й після цього тридцять років підряд князювати?
  
   Що ж, давайте поміркуєм: Аскольд був варягом.
   Прибічники і бояри - під київським стягом -
  
   Теж варяги. І виходить: свій свого вбиває,
   Народ руський як дрібницю усе це сприймає:
  
   "Мо" це робиться заради військової справи,
   Чи торгівлі?.. Лиш би лиха не було державі"...
  
   Пояснив Олег боярам Новгородську Справу -
   І опутали варяги велику державу.
  
   В о н и ж-бо її, по суті, таки об"єднали,
   І вздовж ш л я х у в усіх з е м л я х в о н и князювали.
  
   Полочани чи словени під Русь хочуть дуже
   Чи не дуже - це варягам все-таки байдуже:
  
   Мета у них стратегічна, далеко ідуча -
   Шлях торговий в руки взяти. Доля їх везуча.
  
   Ще і владою своєю з е м л і ці зв"язали, -
   І змирилися слов"яни. - Що робити мали?
  
  
   ---- 12 -----
  
   А О л е г державу руську потроху муштрує... 882 - 912р.
   Хтось би мовив: "Він колиску трьом братам майструє".
  
   Але зразу з"ясуємо: данину давати
   Князю руському, і владу його визнавати -
  
   Ще не значить буть єдиним загальним народом,
   (Хоч, практично, він і міг би стати т а к и м згодом).
  
   Русь Олега - не що інше, як с о ю з з е м е л ь н и й, -
   Тут словени і поляни відрізнялись вельми,
  
  
  
   Бо жили окремо здавна. Чув словен про гунна?
   Словени молились Хорсу*, поляни - Перуну*. *Хорс - бог сонця, земельний бог словен, Перун - земельний бог полян.
  
   Розмірковуємо далі: що відбутись має
   З тим народом, який давню традицію має
  
   Державного існування більш тисячі років,
   І коронною з е м л е ю Русі з перших кроків
  
   Лишається? От вкинуто його у "колиску":
   Невже буде його голос в ній тонкіше писку?
  
   Він скоріше інших змусить асимілюватись,
   В кращім разі - сам собою буде залишатись..
  
   Спільна мова - також байка: свою він не втратить,
   А мещері далекому її не обрати.
  
   Це можливе лиш пізніше, як стануть єдині
   Проповіді і молитви, й книги релігійні.
  
   І закон єдиний стане на мові єдиній;
   Бог єдиний, князь єдиний в єдиній країні.
  
   Від Олега до хрещення про єдину мову
   Нема чого й говорити - віяти полову..
  
   -----------------
  
   Правив Олег по-варязьки усією Руссю.
   На хозар ходив війною, - рубав їх на кусся.
  
   За похід на Візантію знають його й славлять,
   Бо на вратах Цареграда щит прибив на пам"ять.
  
   Постарівся, помирає. А на трон сідає
   І г о р, - він давно дорослий, вже й бороду має.
  
   І знову гне туди ж само, куди гнув і дядько, -
   (Теж був воїн, полководець і далекоглядько)
  
   Щоб когось би загарбати, - так думав і діяв:
   При нім Тивер і у л и ч і визнавали Київ.
   *Хорс - бог сонця, земельний бог с л о в е н. Перун - земельний бог полян.
  
  
   І древляни визнавали, але не з душею,
   Бо той Ігор дуже круто усе гнув своєї..
  
   Ще на самому початку його князювання
   Піднімали проти нього древляни повстання,
  
   Щоб не дуже розганявся. Та хіба спинило
   Князя-вовка варязького це сміливе діло?
  
   Не раз їхній князь древлянський хитав головою,
   Дивлячися на Ігоря з жалем і журбою:
  
   "Куди ж гнеш ти, князю-вовче, і що тобі буде
   За зневагу твою вперту до руського люду?..
  
  
   Ну ідеш на Візантію - бери й моє військо,
   Хоч його й на смерть ведеш ти в землю Візантійську!.."
  
   -----------------
  
   Прийшов Ігор з поразкою. - Хитрим вогнем били
   Його греки. Він же знову набирає сили.
  
   Але ні одного воя не дав М а л древлянський
   Ігореві цього разу: "Геть, вовче варязький!
  
   Іди сам воюй, як хочеш, а моїх не трогай!"
Пішов Ігор сам на греків - знайома дорога.
  
   Незабаром назад іде: бився чи мирився -
   Везе здобич: їхній цісар таки відкупився.
  
   Приїжджає він до Мала, подать з нього править.
   Мал дав подать. Ігор забрав, - злість його аж давить
  
   І уже із пів-дороги розвернули коней
   І - назад, до К о р о с т е н я, де граніт червоний..
  
   Мал древлянський - не з варягів, слов"нин по крові,
   У народі був достойний пошани й любові.
  
   Бачить Мал - не буде діла: Ігор знову тута,
   З ним гвардія із варягів, збуджена і люта.
  
   Як говорить літописець - "були вони н а г і",
   Прийшли вдруге за податтю. Як же? Ці варяги
  
   Щойно викуп з Візантії привезли чималий,
   Куди діли? Щось не те тут. Мал наш - князь бувалий.
  
   Зійшлось віче, потім д у м а боярська зібралась,
   І всі бачать: все не так тут, як зразу здавалось.
  
   Ігор - ворог, і вже більше цього не ховає;
   Тут варязьким рабством пахне вся-руському краю,
  
   Його намір не вгамуєш ніяким податком:
   Унадиться вовк в отару - то всю, до ягнятка..
  
   Отже вирішено: годі! Гвардію розбити,
   Ігоря в полон узяти і миром судити.
  
  
   Так і сталося, спасибі доброму Даждьбогу*.
   І одержав Мал древлянський славну перемогу.
  
   Ігор взятий до полону, страчений жорстоко -
   Березами розірваний. Згасло хиже око..
  
   ----- 13 -----
  
   Малу можна йти на Київ - дорога відкрита,
   Престол вільний, збройна сила Ігоря побита.
  
   Але Коростень для Мала - символ його слави:
   Якщо правити - то звідси. Але Мал не правив
  
  
  
   Державою, поки О л ь г у, Ігореву жінку
   І князенка Святослава - не взрить у застінку.
  
   Тобто - є і необхідність, є така й можливість,
   Щоб династія варязька більш не відродилась.
  
   Ольга все це добре бачить, але вона мусить
   Помститися за Ігоря, - нехай знають руси,
  
   Що трон стоїть непохитно, хоч і не так грізно.
   Але ж... - треба щось змінити, поки ще не пізно.
  
   Військо Ольга назбирала. З нею воєвода*, *Воєвода - Свенельд, затятий варяг.
   Ідуть Коростень карати оружним походом..
  
   Оточена з усіх боків древлянська столиця.
   Але брати її штурмом?.. - Кров же не водиця.
  
   Штурму і не починали: Коростень - твердиня.
   Ціле літо простояла під містом княгиня.
  
   Затяглись переговори. Ольга вимагає,
   Щоб древляни свого князя видали, хоч знає,
  
   Що князь може і не вийти, і міста не здати,
   І що штурмом вона його може і не взяти.
  
   ---------------
  
   Десь є байка про горобців, голубів домашніх,
   Що їх Ольга запросила в древлян бідолашних.
  
   І до ніжок того птаства - нум, клоччя в"язати
   Просмолене, підпалила - і летіть під хати...
  
   Провіряли: це недовго голуба пустити
   З тим підпалом, - той від страху не хотів і жити -
  
   Такі творив викрутаси. А ниточка з льону
   Пшик - згоріла. Кінець байці. Забуваймо онну...
  
   -----------------
  
   Не було там ні пожежі, не було погрому,
   Не рубали непокірних голів там нікому,
   *Даждьбог - бог сонця, земельний бог древлян
   **Воєвода - Свенельд, затятий варяг.
  
  
   А відкрилась на світанку Коростенська брама.
   Вийшов Мал, вклонився низько на схід сонця прямо,
  
   Витер сльозу, взяв за руки діток своїх двійко
   (Дівча дрібне, а Д о б р и н я уже парубійко)
  
   І ідуть. Війська завмерли у тиші могильній...
   Ольга дивиться: що ж значить цей крок добровільний
  
   Князя гордого? Підходить Мал з дітьми до неї
   І говорить, без поклону: "Ми сили твоєї
  
  
  
   Не боялись. Подолати тобі нас н е с и л а.
   Міг того я й не вчинити, про що ти просила.
  
   Та не хочу я ні крові, ні твоєї смерті.
   Я, як бачиш, в твоїм рабстві готовий умерти
  
   Разом з дітьми. Але землю, не тільки древлянську,
   А всю Русь - не на поталу ти бери варязьку.
  
   Бо не вовком, а п а с т у х о м бути князь повинен.
   Бери мене, моїх дітей, - хай я буду винен, -
  
   Але древлян не карай. Бо Русь уся бачить,
   І гнів її вашу вірну загибель означить".
  
   ----- 14 ----
  
   Їде Ольга у задумі. Прибула у Київ,
   І реальністю зробила свої плани й мрії..
  
   Мал у Любецькому замку, закритий надійно.
   Діти ж його - у столиці. Так буде спокійно:
  
   Якщо Малу із неволі захочеться бігти,
   То заложники за нього - його рідні діти.
  
   ----------------
  
   Поговорим про М а л у ш у, доньку князя Мала.
   Змалку ця дитина в рабстві. Усього зазнала.
  
   Та чи можемо ми, смертні, свою долю знати?
   Рабство... Жінка Святослава... Владимира мати... -
  
   Ось що доля готувала нещасній дитині.
   А точніше - все це - Ольга. На користь країні.
  
   Берегла Малушу Ольга, як зіницю ока,
   Хоч про неї і не скажеш: "не була жорстока".
  
   Росте дівча босоноге. Вже беруть д о д в о р у,
   До покоїв.. У ключниці.. Все вгору і вгору.
  
   Росте й Святослав-князенко. Вже й вус зачорнівся,
   Пора б уже його й теє.., щоб "остепенився".
  
   Щоб придворні красні діви поменше зітхали -
   Жону йому із вельможних свати підібрали.
   *Князі-язичники могли бути багатожонцями. Малуша - друга законна дружина
   Князя Святослава.
  
   Але Ольга веде далі: Святослав - язичник,
   Відмовляється хреститись. Не буде ж він грішник,
  
   Якщо зробить те, що м у с и т ь все-таки зробити*,
   Бо й Малуші вже... Послала її в село жити
  
   Таки з титулом боярським, - так, про людське око,
   Щоб не так... Вже в сина діти, та й жінка під боком.
  
   Святослав усе це бачить і все розуміє, -
   Він-бо мислити державно мусить і уміє.
  
  
   Шлюб цей рівний, бо Малуша - це к н я ж н а древлянська,
   І чекає цього шлюбу вся земля словянська,
  
   Щоб полегшено зітхнути: "Нами вже не крутять,
   А в княгині беруть н а ш у. То хай же і люблять,
  
   Люблять, як Малуші очі, звичаї і мову
   Люду руського! Радійте знову, знову й знову!"
  
   І весілля понад Руссю всією дзвеніло, -
   Святослав узяв Малушу за дружину милу...
  
   -----------------
  
   Чи не за це, мудра жоно, стала ти святою,
   Що люд руський навернула до миру й спокою? .
  
   -----------------
  
   Час минає. Народився у них В о л о д и м и р, -
   Хай же радується батько синами своїми:
  
   Ярополк у нього старший, Олег - середульший,
   (Це від першої дружини). А малий - Малушин...
  
   ----- 15 ----
  
   Святослав усе воює. Проблема - хозари,
   Контролюють усю Волгу. З ними і болгари.
  
   Але як же у Закаспій тоді попадати,
   Щоб із Персією можна було торгувати? -
  
   Тільки Волгою. У Волгу судна волочити
   З Дону. Але це нелегко й в мирний час робити,
  
   А тут спробуй: хозарщина. Нема тут дороги.
   Бив хозар - дак не надовго. Краще вже до Волги
  
   Від верхів"я підступатись, ну і просуватись, -
   Святослав отак задумав і почав старатись.
  
   Під Смоленськом - радимичі. На них трохи гримнув,
   Далі - в'ятичі. Направив туди рать нестримну,
  
   Підкорив їх, здичавілих. Що він там побачив! -
   Син із матір"ю в постелі! "К мат-тері собачій!
  
  
   Треба їх підмуштрувати, вивести у люди..
   Це ж ганьба! Бо в Київ люди їдуть звідусюди".
  
   Іде далі. Там болгари. Нагнав на них страху,
   Але все ж "з булгар у перси" не проклав він шляху..
  
   ----- 16 ----
  
   Що ж Добриня? Ми про нього трохи не забули.
   Юні роки його в рабстві гірко промайнули.
  
   Доглядав князівських коней і конюшні чистив
   Десять років. І настав день - світлий, урочистий:
  
  
   Даровано йому волю. В князівській дружині
   І кінь, і меч, і кольчуга - так личать Добрині.
  
   Ішли роки. Він робився і значним, і знатним,
   Міг пишатись не єдиним добрим ділом ратним.
  
   Але знав Добриня твердо: він - син князя Мала,
   Знав, за що немилість Ольги на їх рід упала.
  
   Потім з радістю дізнався про сестрину долю, -
   В цьому бачив він не тільки саму божу волю..
  
   Честь велика. Буде й більша. Вінок честі й слави
   Понесе він із гордістю на благо держави.
  
   На картину Васнєцова виїде велично,
   І в билину, і в легенду, і в пам"ять.. Навічно.
  
  
   --- 17 ---
  
   С в я т о с л а в же на варязтво дививсь так, як мати:
   Правиш Руссю - то ж по-руськи мусиш міркувати.
  
   Щоб на півночі варягам руки вкоротити,
   Він вирішив у Новгород князем посадити
  
   Володимира. Добриня хай п р и н ь о м у буде,
   Хай удвох там утверждають дух руського люду.
  
   Володимир іще хлопець. Добриня - при ньому.
   "Любо!" - кричать новгородці князю молодому.
  
   До древлян послав Олега, середнього сина,
   Також князем, наказавши по-батьківськи, чинно:
  
   "Дивись, сину. Будь древлянам пастухом, не вовком.
   Цю науку не знав дід твій. Ти ж знай її з толком.
  
   Там усі важливі справи вирішує д у м а. -
   Слухай її. Майся добре. І - по-руськи думай".
  
   Ярополку, як старшому - у Києві бути.
   Але з цим уже складніше: хочуть навернути
  
   На свій бік його варяги, баламутять хлопця.
   Ольга вмерла. Сам - в походах. Хоч би обійшлося...
  
   ---------------
  
   Поки він возивсь на сході - вже на півдні лихо:
   Печеніги в Дикім полі, як той чорний вихор.
  
   Чотириста років степом біда не ходила,
   А тут - на тобі, з'явились, бий вас вража сила.
  
   Святославу уже треба бути біля дому, -
   Щоб зненацька не застукав ворог на слизькому.
  
   Але випала потреба нагальна на горе:
   Знову мутить Візантія усе Чорне море.
  
  
  
   Війни з греками - постійні. Вдалі і невдалі, -
   Кий, Аскольд, Олег і Ігор, Святослав. Хто далі?
  
   Скільки може це тривати? Хто коса, хто камінь?
   Як би так повоювати, щоб було востаннє?
  
   Святослав чи не останній. ,,Кордоном би стати
   На Балканах, щоб цісаря кулаком дістати,
  
  
   Щоб столицю на Дунаї поставити нову..." -
   Так він думав. І - знов похід. Не дома він знову.
  
   --- 18 ---
  
   Це була війна на суші, і війна невдала.
   В кінці її в Доростолі (фортеця так звалась)
  
   Опинилось руське військо, знеможене сильно.
   "Невже кінець? Бо вирватись із міста не вільно".
  
   Сам Цимісхій, імператор, провадить облогу.
   Були і переговори.. Глядь - звільнив дорогу
  
   Імператор, ще і викуп дає Святославу,
   І щоб той ішов додому у свою державу...
  
   Іде Святослав із військом і гадки не має,
   А що в пазусі грів гада - цього ще не знає:
  
   Його "вірний" воєвода Свенельд, цей "варяжко"
   Давно уже затіває чорний злочин тяжкий.
  
   Він намовив Цимісхія, вилізши з фортеці
   (Якраз посол печенізький у цісаря треться):
  
   "Випускай ти князя з військом, тут він більш не буде.
   Поведе він флот водою, `к порогам прибуде,
  
   Стануть судна волочити, а тут - печеніги, -
   Чуєш, мурзо? Добра здобич! Ти ж збирався ніби?..
  
   За це матимеш дві з е м л і - тиверську і Улич,
   Виробляй там, що захочеш. Лиш мене пропустиш.
  
   Зрозумів? Скачи до хана, нехай все готує;
   Святослава ж там у Полі ніхто не врятує.
  
   А нам з вами, Цимісхію, це обом на руку:
   Святославу печеніги "зіграють розлуку",
  
   І гнів сина, Ярополка, не на Візантію,
   А на хана направиться, та що він з ним вдіє?
  
   Ярополком же крутити буду, як сам схочу -
   Він тобі страшним не буде. Отак-то, панотче".
  
   ----------------
  
   Пішов Святослав водою, - остання дорога...
   Погубили печеніги його на Порогах.
  
  
  
   А іуда пішов степом, - цього пропустили..
   Землі уличів і Тивер чорні дими вкрили...
  
   І вже більше про ці з е м л і ніхто не почує.
   Аж кров кипить: це ж-бо н а ш і, розтерзані всує!..
  
   Відшуміло Чорне море, вже Руським не зветься.
   Тяжка втрата. Синя хвиля в мертвий берег б'ється...
  
   ----------------
  
   Уже Свенельд у Києві. Знов варязька хмара
   Окутує руську землю, знову біда стара..
  
   Трон князівський Ярополка іграшкою роблять,
   Іще трохи - і засилля варязьке відновлять.
  
   На древлян пішли війною після провокацій, -
   Скільки там було погромів і страшних руйнацій!
  
   Можна оргію криваву оту уявити:
   Мстять за Ігоря древлянам варязькі бандити.
  
   Боронивсь Олег древлянський в дусі князя Мала, -
   Не вистояв: сталь ворожа життя обірвала..
  
   Іде гроза на Новгород. Довелось Добрині
   З Володимиром рятунку шукать на чужині.
  
   І виходить: вісім років Ярополк при владі -
   Русь - варязька, дякуючи Свенельдовій зраді.
  
   А Добриня разом з військом, що з ним відступило,
   Служить конунгові шведів, робить добре діло, -
  
   Бо усе Балтійське море звільнив від піратів,
   Заручився підтримкою на майбутні раті.
  
   --- 19 ---
  
   Дев'ятсот вісімдесяте літо наступає.
   В о л о д и м и р при всім війську на берег ступає -
  
   Славний берег новгородський. Скучив.. Усміхнувся...
   Зійшло, зійшло Красне Сонце над всією Руссю...
  
   Як висока грізна хвиля йшли вони на Київ, -
   І нема варягам місця за діла тяжкії!
  
   Ось він, Полоцьк по дорозі, варяг там князює -
   Більш не буде! І кінчають. І вся Русь вирує.
  
   Ярополкові дружини не здатні відбитись,
   Відступили до Києва, встигли там закритись.
  
   Володимир Ярополку повік не пробачить
   Смерті брата, смерті батька, і за все віддячить, -
  
   І за Тивер синьооку, й рідну кров древлянську..
   Але вирвались, і скачуть у землю поганську
  
   Печенізьку, гнані страхом, Свенельд з Ярополком,
   "Князь повинен буть народу пастухом, не вовком"...
  
   Аж у Родні наздогнала заслужена кара
   Ярополка. Розвіялась неволі примара..
   -----------------
   Володимир у Києві. З чого ж починати?
   "Де Добриня? У Новгород негайно послати, -
  
   Хай продовжує робити свою добру справу.
   Першим ділом - укріпити на півдні державу,
  
   Печенігам треба зразу кулак показати." -
   Почав міста і фортеці від них будувати.
  
   Далі - віра. Кожна з е м л я має свого бога, -
   Хорса, Мокош і Смарагла, Перуна, Даждьбога..
  
   З е м л і - замкнуті етнічні дрімотні структури, -
   Оживить їх спільним духом! Ближче до культури!
  
   У Європі - християнство, два види обряду:
   Один римський, другий - грецький. Хто б дав добру раду?
  
   Вибрав грецький. Заходився усю Русь хрестити.
   Це було тяжке насильство. Спробуй пояснити
  
   Оцим людям, що віками поклонялись свято
   Ідолам, що здавна мали так прекрасні свята,
  
   Що н е т и м вони вклонялись, що марно молились,
   І що марно в свої свята вони веселились...
  
   Забудьте вогні купальські, не там вибирайте
   Собі суджених. Усе це - пройшло, забувайте..
  
   Неофіти християнства.. Знеможені крики:
   "Краще бути рабом Бога, ніж земної пики!"
  
   Та не стільки рабам втіхи принесла ця віра,
   Скільки влади власть імущим, іменем кумира.
  
   Особливо в православ'ї: князь Русі - єдиний,
   Як єдиний бог на небі, правити повинний.
  
   Католицькому монарху нема тої волі:
   Гніву п а п и він боїться, й на колінах, долі,
  
   В знак покірності - цілує п а п і черевика.
   Володимир так подумав: "Це честь завелика,
  
   Краще хай буде по-грецьки: вище духовенство
   Під владою государя. Яке це блаженство!
  
   Хочу - церква мене славить, схочу - святим зробить,
   Мого ворога любого у прокляттях втопить".
  
   Володимир, Володимир! Гарно починав ти,
   Та не зовсім гарно вийшло потім. Якби знав ти,
  
   Скільки буде після тебе жадоби до влади
   Неподільної, усобиць, братовбивства, зради -
  
   Ради того, щоб зватися є д и н и м, в е л и к и м,
   Над народом, над церквою. Тим надчоловіком.
  
  
   І що деспотів подібних ніде більш не буде,
   Як в Росії, а під ними - розтоптані люди...
  
   В католицтві не так трохи: монарх - теж від бога,
   Але йому і від п а п и є пересторога.
  
   Недостатньо претенденту престол захопити;
   Ще не значить, що на ньому він буде сидіти,
  
   Поки п а п а не затвердить і не коронує;
   Самозванець на Заході не порозкошує.
  
   Але хрещення в цілому значну роль зіграло,
   Бо престиж Русі у світі ще вище підняло.
  
   Будуються грандіозні церкви і собори, -
   Це науку будування безмірно прискорить.
  
   І таланти по розпису соборів ростимуть,
   І мозаїки в соборах віками цвістимуть.
  
   І писатимуться книги на церковній мові, -
   На єдиній по всій Русі, все-таки на новій.
  
   Була вона м і ж н а р о д н а в слов'янських країнах
   З православ'ям, - у болгарів, сербів.. Як латина
  
   У Європі католицькій, де вона трималась
   Дуже довго. Ще й мовою науки вважалась.
  
   Бути грамотним - це значить знать церковну мову;
   Треба думку записати - на церковній знову ж.
  
   І по записах тодішніх, що до нас доходять,
   Може здатись, що: як пишуть - то так же й говорять
  
   І в Києві, і в Суздалі, і у Новгороді,
   І в Полоцьку, - по всій Русі. Це й стає в пригоді
  
   Тим, хто хоче доказати: була о д н а мова
   По всій Русі. Що, повірим? Не варто, братове.
  
   Ні, несила на тій мові душу виражати;
   Починають і розмовні слова проникати
  
   В ту церковну, схоластичну, не всім зрозумілу,
   І чим далі - тим все більше. Бо це ж ясне діло:
  
   Читачів-то все більшає. Нащо ж людей мучить?
   Хай же книга дає втіху і розуму учить.
  
   І вже кажуть: "Ось дивіться, як мова єдина
   На три братні поступово ділиться. Причина -
  
   Русь розпалась, послабились зв'язки регіонів,
   І - формуються народи". (Це в них, пустодзвонів).
  
   Давай трохи аргументів: українська мова
   У Росії - триста років. Чи чула хоч слово
  
   Вона добре у свій захист? Знаємо, не чула.
   Завжди була мужицькою, штурховиськом була.
  
  
   З неї просто знущалися, з неї глузували,
   Мало того - у к а з а м и в серце ніж вганяли,
  
   Що її, мовляв, немає і бути не може, -
   Так хотіли її смерті царськії вельможі.
  
   А убили? Еге ж, дзузьки! Поки народ живий -
   Вона не вмре! Пам'ятайте, сліпці юродиві!
  
   Смійтесь з неї, але знайте: з себе ж смієтеся,
   А з вас люди - і тим паче. Чи ж схаменетеся?..
  
   Дак тепер у мовогубців можливостей більше,
   Ніж князям у бездоріжжя.. Еге ж, "розколишеш".
  
   Бо виходить: Володимир "сколихав" ту мову,
   Два віки "поколихалась" - і не стало знову?
  
   А такого у природі просто не буває:
   Мова - явище живуче. Хай це кожен знає..
  
   ------------------
  
   Що ж іще наш Володимир ізробив такого?
   Він на захід погляд кинув, а там - і в дорогу.
  
   Підкорив б у ж а н, д у л і б і в і б і л и х х о р в а т і в
   Розрізнених, переступив і через Карпати.
  
   І скрізь лишав свою владу й віру православну, -
   Широко простер над Руссю десницю державну.
  
   Поки був він язичником - був багатоженцем,
   Тому мав синів багато для місця під сонцем,
  
   І князями посаджав їх: в д р е в а х - Святослава,
   У Новгород - Ярослава, в Смоленськ - Станіслава,
  
   Мстислава - в Тмуторокані, Бориса - в Ростові,
   Всеволода - на Волині, Святополк - в Турові,
  
  
   Із'яслава у Полоцьку, а Гліба - у Муром, -
   Всім хватило. Як же будеш при цьому похмурим?
  
   Про варягів уже можна зовсім забувати, -
   На Русі їм більш не жити і не князювати..
  
   -------------------
  
   Це була для руських земель єдності вершина:
   Тридцять років князювала спокійна година.
  
   А як помер Володимир - що тут піднялося! -
   Нечувана усобиця (аж дибки волосся).
  
   Все за Київ. Брат на брата руку піднімає,
   Трощить винних і невинних, палить і терзає.
  
  
   І таке чотири роки на Русі творилось, -
   Трон дістався Я р о с л а в у. - Небо прояснилось.
  
  
   Ярослав за ясний розум знаний був усюди,
   І прозвали його М у д р и м недаремно люди:
  
   Книги і бібліотеки, писані закони -
   Все це князю честь робило, навіть за кордоном.
  
   Одну з його дочок, Ганну, узяв за дружину
   Король Франції. Це значить, що руську країну
  
   За союзну вважатиме, бо - породичався.
   Тепер ворога позбутись Ярослав зібрався,
  
   І вчинив розгром смертельний в степу печенігам, -
   Більш не прийдуть. Хай заносить про них згадку снігом.
  
   На честь тої перемоги у Києві-граді
   Побудовано Софію, - міста, села раді..
  
   Ярослав князює довго: тридцять і п'ять років,
   Та не скажеш: всі ці роки на Русі був спокій,
  
   Бо Мстислав Тмутороканський прийшов у Чернігів, -
   Ярославу був ворогом не згірш печенігів:
  
   Після січі кривавої все Лівобережжя
   Відірвав, і десять років княжив у цих межах.
  
   --------------------
  
   Після смерті Ярослава - аж до М о н о м а х а,
   Тобто шість десятків років - усобиць розмахи.
  
   Ніяк купи не трималась з'єднана країна. -
   Як могла тут утворитись "народність єдина"?
  
   Князі б'ють один другого, з'єднують і дроблять
   Свої вотчини, і хаос у країні роблять..
  
   Мономахові вдалося на дванадцять років
   Припинити колотнечу і крові потоки.
  
   Теж синів своїх саджає кого куди може
   Він князями, та хіба це справі допоможе?
  
   Знов була гризня за Київ після його смерті, -
   (Особливо відзначався Д о в г о р у к и й впертий).
  
   В такій гризні ще сім років Русь проіснувала, -
   В тисяча сто тридцять другім її вже не стало:
  
   Розпалася на князівства.. Київ - не столиця;
   Опустилася єдина державна десниця...
  
   ----- 21 ----
  
   Не було поміж князями ні миру, ні згоди..
   Кожен так і поглядає, шукає нагоди,
  
   Щоб сусіда притоптати, якось притіснити,
   Щоб простору сусідського собі прихопити.
  
  
  
  
   Були навіть справжні війни. Андрій Боголюбський,
   Князь суздальський, - цей засвідчив хист свій душогубський:
  
   Як той нехрист - напав, палить і грабує Київ, -
   Ще не бачив стольний красень більших лиходіїв.
  
   Після цього сплюндрування він вже й не підвівся, -
   Руїною, примарою надовго зробився..
  
   А ворогу цього й треба. От де йому воля!
   Тепер лихо - половецьке, знов з Дикого Поля.
  
   Не зразу їх відкинули, не зразу побили
   Неузгоджені князівські окремішні сили...
  
   -----------------
  
   Як же звалася країна з столицею К и ї в
   Від Олега варязького і по смерч Батиїв?
  
   Вона К и ї в с ь к о ю Р у с с ю ніде офіційно
   В ті часи не називалась: це термін довільний,
  
   Кабінетний. Тут нема нам кого запитати,
   Тут єдине: літописи можуть нам сказати,
  
   Що іще за Мономаха, - хто їхав з Ростова,
   Володимира, Смоленська, Суздаля чи Пскова
  
   До Києва - означало: н а Р у с ь відправлявся;
   Новгород же - той ніколи Руссю і не звався.
  
   Значить, Р у с с ю залишалось те, що й було єю:
   Це дві з е м л і, що зробились спільною землею -
  
   Сіверянська і Полянська ще за часів Кия,
   Міста її - Переяслав, Чернігів і Київ.
  
   Отже - руські ми! Це наше і'мя споконвічне -
   Переяславці, кияни, й ви, плем'я північне -
  
   Прилучани, чернігівці, ніжинці, остерці, -
   Руські ми, без найменшого сумніву на серці!
  
   Руські ми (від охрещення) червонці - львівяни.
   Руські ми, звенигородці і теребовляни.
  
   Руські ми, сини Волині, з-за Карпат русини,
   Подоляни, полтавчани, діти Буковини.
  
   І руськими залишались до Петра Лихого,
   Поки той лихий, по праву сильного і злого,
  
   Не відняв у нас, злодюга, ім'я наше руське,
   Віддав його м о с к о в и т а м, нашим відгалузкам.
  
   Мало того - ще й сказав їм: `'Мы - великороссы,
   Недобитки мазепины будут малороссы".
  
  
   Першим вжив поет Рилєєв слово у к р а ї н ц і, -
   Не вдалось йому прижитись, як в мороз билинці.
  
  
   Прижилось воно тоді лиш, коли престол брязнув,
   Тоді ж воно перейшло і в Польщу буржуазну.
  
   За Австрії галичани р у с и н а м и звались,
   Бо - теж руські. Натерпілись і нагорювались.
  
   Зараз всі ми - у к р а ї н ц і. Хоч таки й натужно
   Приживається це слово, хоч не зовсім дружно
  
   У галичан з дніпрянцями - здружимось, бо знаєм:
   Ми - є д и н е. Свою долю разом відшукаєм!
  
   Жаль, що за ці півста років ніхто й не збирався
   Нас єднати чи ріднити. Хтось хижий старався,
  
   Щоб не думали про єдність західні і східні
   Українці, - хай не мирять краще брати рідні.
  
   Бо в їх єдності постане знову така сила,
   Що несила буде їхні підрізати крила...
  
   За довгі тисячоліття як нас лиш не звали:
   Грек устами Геродота - "скіфи, що орали".
  
   І для того ж Геродота ми - борисфеніти.
   Ще хтось сказав - "ви- сколоти, з цим будете жити".
  
   Таціт сказав: "ви - венеди", сармат сказав - "анти",
   (Він же й словом "росомони" міг нас називати.
  
   Потім - роси, потім - руси, потім - руські люди,
   Малороси, українці, х о х л и (так нас гудять)..
  
   Археологів послухать - теж з плигу зіб'єшся:
   Ти трипільцем, комарівцем у них, предку, звешся,
  
   Чорнолісцем, зарубинцем, черняхівцем, росом..
   Як же всім їм повірити й не лишитись "з носом"?
  
   Лиходії від науки сталінського гарту..
   Ви науку історичну епохи царату -
  
   Навісну, шовіністичну - взяли за основу,
   І творите бридку справу, гнете туди ж знову:
  
   І вам Олег-варяг - віщий, а не узурпатор,
   І для вас Лихий Пеструха - герой-імператор,
  
   І для вас Мазепа зрадник, бо бач, Петра зрадив,
   Хоч Петро - союзник Польщі. Що йому та Рада
  
   Переяславська? А мусив він в с ю Україну
   Визволяти із-під Польщі, - зрадив її, кинув. . (Кинув Правобережну Україну ще на 100років у польські зуби:1690р. - звертання С.Палія до Петра І - 1793р.: перше
   розділення Польщі і приєднання Правобережжя до Росії).
  
   Дак от-таким лиходіям тільки цього й треба:
   Стільки імен у народу! Це ж їм манна з неба!
  
   Тут їм легко фасувати, побить на фрагменти
   Його долю історичну, шукати моменти,
  
  
   Аби якось протиставить сколотів - слов'янам,
   Антів - русам, черняхівців - венедам, древлянам..
  
   І в них щось-таки виходить: як Дніпро сьогодні, -
   На водоймища побитий плин його природній,
  
   А рідного його русла нікому й не видно..
   Ще і скажуть: "Імовірне, бачся, очевидне".
  
   А відкрий ти всі ці шлюзи - як зітхне він вільно,
   І єдиною рікою потече привільно...
  
   Або іще такий приклад, гляньте-подивіться:
   Візьміть німця. Як-бо тільки не звуть того німця!
  
   В давні часи г о т о м звався, потім став г е р м а н е ц ь,
   Сам він - д о й ч. Француз на нього скаже а л е м а н е ц ь,
  
   І так далі. А що ж німець? Німець він та й годі,
   Й таких прикладів немало і в інших народів.
  
   ---- 22 ----
  
   Отже, як м и називались - трохи з'ясували.
   Але знову ж: як державу О л е г о в у звали?
  
   Називалась ця країна (будем обережні)
   Хіба що так : Р у с ь і землі від неї залежні. (Русь, Вся Русь)
  
   Автономність свою з е м л і зберігали довго:
   Й за Олега, й за Ігоря, Святослава, Ольги.
  
   Назви їх уже ми знаєм; їх все прибавлялось.
   Історично між собою вони групувались.
  
   В найдревнішім регіоні - в українській групі -
   Це полянська і древлянська й сіверська. Ці вкупі
  
   З давніх давен. З ними також мали спільну долю
   З е м л і, що протистояли тому Злому Полю:
  
   Це - бужани і дуліби і білі хорвати,
   Тивер, уличі, - ці землі слабші, слід сказати.
  
   Згодом вони і зробились єдиним народом, -
   Здавна знався тихий захід із державним сходом.
  
   Це той самий, а не інший, народ, який зветься
   На сьогодні у к р а ї н с ь к и м. Так воно ведеться,
  
   Що від назви, а точніше - від заміни назви -
   Суть предмета не зміниться, - чули це не раз ви.
  
   --------------------
  
   Друга історична спільність заприп'ятьські з е м л і:
   Дреговицька, радимицька (до Дніпра прилеглі),
  
  
   І кривицька. - Усі вони були відселенці,
   Їх горнула спільна доля, як одноплеменців:
  
  
  
   Прийшли з півдня, змішалися із балтійським людом, -
   Б і л а Р у с ь, - така загальна у них назва буде.
  
   Б і л а земля - значить вільна, з самого початку
   Від напруженого вічно отого "порядку"
  
   Тривожного під в а л а м и, де скрегіт булату,
   Де сплачують Злому Полю слізьми, кров'ю плату.
  
   Біла вона і за Кия, за Аскольда біла,
   Двісті років під Києвом - і знов п о б і л і л а.
  
   І монголи її менше, ніж інших, чорнили..
   Біла й досі. Тільки - сива. Неволя.. Могили...
   (Прошу читача не проводити жодної паралелі з сьогоднішньою Білоруссю 90-х - 2тис.-них років)
  
   ----------------------
  
   З появою християнства зявилась фігура:
   "Митрополит всея Русі", й церковна структура.
  
   Паствою митрополита відразу ж і стала
   У с я Р у с ь. Уся країна це ім'я приймала,
  
   Коли княжив Володимир з своїми синами, -
   Так би й зватись вона мала віки за віками.
  
   Але, як ми вже казали, купи не трималась
   Вона ніяк: то єдналась, то знов розпадалась.
  
   Але ж "пастир всея Русі" - це не лиш здається -
   Владарює над землею що в с я Р у с ь зоветься.
  
   Й скрізь, куди його духовна влада досягає,
   Все це - Русь. А житель - р у с ь к и м зватись право має.
  
   ----------------------
  
   Русь Ч е р в о н а, Б і л а, Ч о р н а.. Мо'ці назви й вдалі?..
   Про Білу поговорили, тепер підем далі.
  
   Третій пагін всея Русі - регіон ільменський,
   У них корінь не дніпрянський: лужицько-словенський,
  
   Тобто західно-словянський. Вони розселялись
   Над Волховом, на Ільмені, на схід просувались
  
   І на північ - на холодний берег біломорський,
   В угро-фінське малолюддя - аж по лід печорський.
  
   Псков і Новгород - це їхні міста найдавніші,
   Ізборськ, Ладога, Архангельськ, Холмград, Твер і інші.
  
   Могли вони Руссю зватись, могли і не зватись.
   Чом так довго самостійність могла зберігатись
  
   Новгородська? Чом так вперто Москви не хотіли -
   Відбивалися від неї, скільки було сили?
  
   Бо спільного чи рідного між ними так мало.
   Кров хіба що угро-фінська, це дійсно "єднало".
  
   ----------------------
  
   І, нарешті - ти, четвертий всея Русі пагін -
   М о с к о в і я. Де б-то взяти наснаги й відваги,
  
   Щоб глянути, яко правді, в твої сині очі,
   Московіє, і сказати все, що серце хоче.
  
   Про тебе попописали. Про тебе співали.
   Наслухалась ти вже всього, бачила немало.
  
   Послухай же гірку правду. Правда не принизить.
   Тільки правда по-справжньому і сварить, і близить.
  
   Те, що силою і страхом скріплене - фальшиве,
   Але живе, бо не хоче смерті, тому й живе.
  
   Безоружному нав'яже все що хоч оружний,
   І вестиме, куди схоче. Та чи крок той дружний?
  
   Платон - друг, сказав філософ. Істина ж - дорожча.
   Давай, брате, при істині ми поживемо ще.
  
   Не буду ж я позичати ні в кого нічого,
   А скажу тобі по правді, як брату, як богу, -
  
   Бо Бог бачить твій помисел, з яким ти тримаєш
   Нашу долю в своїх руках. Слухай, душу ж маєш.
  
   Не старший ти, р у с с к и й брате. Ти - лиш наша гілка;
   Відселився, бо стомила тебе з Києм спілка,
  
   І у муромсько-мещерських лісах заблукався,
   Там засів, з місцевим людом муромським змішався.
  
   Вятичами називались твої давні предки,
   Бо був В я т к о першим князем у тім осередку. В'ятко був найпер
  
   Святослав і Володимир край ваш в Русь включили,
   Охрестили, окняжили. Набирайтесь сили!
  
   Звіться руськими. На Київ косо не дивіться, -
   Всього вистачить. Учіться, воюйте, трудіться.
  
   Русь розпалась. Чого ж мати такі довгі руки
   Тому Юрію? Чого ти в Київ прешся з дрюком?
  
   Мономах, твій рідний батько, дав тобі князівство.
   Ти ж не старший. Чого в Київ? Нащо братовбивство?
  
   Все боровся Довгорукий за Київ уперто, -
   Збулась мрія: вдалось йому в Києві хоч вмерти.
  
   А син його, Б о г о л ю б с ь к и й, князь Суздаль-Ростовський, -
   Той не просто зайняв Київ, - той озвірів зовсім:
  
   Громив, палив, наче ворог, столицю держави, -
   Це був перший у Києві погромник кривавий.
  
   --------------------
  
   За чийого князювання Москва збудувалась? -
   Довгорукий. Ця істина зроду не хиталась.
  
  
   Це всі знають. Лиш не знають - слово М о с к в а звідки, -
   Не пояснять ні дорослі, ні старі, ні дітки.
  
   Але спроби пояснити є, і їх немало.
   (Раз немало - значить "в точку" іще не попали).
  
   Дослідники встановили, як факт безсумнівний:
   Місто зветься імя'м річки. - Аргумент надійний.
  
   Слово М о с к в а пояснюють: у давньобактрійській
   Мові (це була держава в пустелі каспійській)
  
   Буцім є якийсь аналог: "гонщиця, ще й сильна" , -
   Де та Бактрія! В т і й ері ! Хто бачить щось спільне?
  
   Інший каже: "Народ м о с х и мешкав у Колхіді,
   Не простий, а загадковий". На місці не всидів,
  
   Перейшов хребет Кавказький. Лісами, лугами -
   Все на північ. Болотами, а то і снігами
  
   Ішов. Прийшов. Назвав річку. І пішов додому.
   "Чи мо'ще хтось не названий? Дамо імя й тому!"
  
   Ну їй-богу, несерйозно. Дива не шукайте:
   Десь комар-м о с к і т літає, ще того згадайте..
  
   Дехто зв'язує з м о с т а м и через тую річку
   Назву річки. - Мости мають всі ріки й потічки,
  
   Чого ж Москва тут виняток? Міст - це "черезрічник":
   Спершу - ріка, а міст - потім! Це момент класичний.
  
   Пояснюють іще й іншим: м о с к - це значить камінь.
   Слово це старослов'янське. То що ж, скажем амінь?
  
   З'ясовано? Якщо дійсно там хтось бачив скелі,
   Або є каменоломні, а краще - оселі
  
   З дванадцятого століття, складені з каміння -
   Погодимось: у версії надійне коріння.
  
   Але ж кожному відомо: міста давньоруські
   Д е р е в я н і. - Не сходяться тут кінці в мотузки..
  
   Москва - м о к р и й, б о л о т и с т и й, - було колись слово
   З таким значенням. Що, зникло? Гіпотеза знову?
  
   Але можна й таке чути, що зів'януть вуха,
   Що не віриш очам своїм, в душі - завірюха..
   ,
   Ким надряпана дрімуча темрява печерна?
   Невже ти лінгвіст, історик, головешка вчена?
  
   "Cохранился, - пише, глагол х о в а т ь с я, что значит
   П р я т а т ь с я". Чи ж "сохранился"? хвіст же ти свинячий,
  
   Раз не знаєш, що цей "глагол" - українське слово
   Х о в а т и с я. Воно живе, як вся наша мова,
  
   Для тебе незрозуміла, писако московський..
   Це ж про тебе, таких як ти писав Маяковський:
  
  
  
   Знаний груз у русского тощ.
   Тому, кто рядом, почестей мало.
   Знают вот украинский борщ,
   Знают вот украинское сало..
   ..Разучите эту мову на знамёнах - лексиконах
   алых
   Эта мова величава и проста:
   Чуєш, сурми заграли,
   Час розплати настав.
  
   Чи вивчили? Чи ж вивчали? Що не дозволяє?
   Мо'освіта? Може - гонор? Зневага? Хто знає..
  
   А на цій же самій мові можна пояснити
   Слово М о с к в а, щоб м о с х а м и людей не смішити.
  
   Мо'схова... Быть может, спрячет. - Дослівний переклад.
   Кого схова і від кого? Та нашого ж предка,
  
   Довгорукого. Ми знаєм: він - син Мономаха,
   Київського-таки князя. Родився невдаха
  
   Може в Києві, а може ще в Переяславі,
   Бо Мономах і там княжив, прислуживсь державі.
  
   Говорити по-нашому умів не від скуки,
   Адже виріс серед наших людей Довгорукий.
  
   Князював він у Суздалі, але все ж настійно
   Рвався в Київ, хоч і невдач зазнавав постійно.
  
   Духопеликів наївшись, він одного разу
   Кивав п'ятами на Суздаль. Сором, злість, образа
  
   Душать князя. Попереду - річка безіменна..
   "Мо`схова мене той берег? Схова, достеменно".
  
   ,А погоня - за плечима. "Нумо на той берег,
   Слід згубиться. Уплав, хлопці!.. Не страшно тепера.."
  
   Сушились і ночували уже на тім боці.
   Ось село. Воно й зігріло забрьоханих хлопців.
  
   Добру згадку Довгорукий на душі карбує
   Про село це. І вирішив: місто тут збудує, -
  
   Як згадку про свій рятунок, про усмішку долі..
   А хто ж пише про князеві радощі і болі?
  
   Француз Пилип, його писар, грамотій походний,
   Ось він поруч, радісінький. Дарма що голодний:
  
   "Стривай, князю, як ти сказав? Мо"скова - це річка?
   "Не сКоває, а сХоває. Що в тебе за звичка
  
   На свій лад усе крутити? "Та годі-бо, князю,
   Я - француз . У нашій мові ні в якому разі
  
   Звука "Х" ти не почуєш, він в "К" переходить".
   "Ну пиши собі, як знаєш. Пиши, як виходить".
  
  
  
   Moskova, - Пилип надряпав у своїй табличці,
   Вірним був своїй гортані, своїй мовній звичці..
  
   У французів Москва-ріка зветься і сьогодні
   Moskova(Москова). А нам слід знати зв'язки міжнародні:
  
   Був у Києва з Парижем союз династичний, -
   Француз в Києві - не диво, жвавий і практичний...
  
   -------------------
  
   Довгорукий стримав слово: побудував місто
   Там, де військо врятувалось і сам особисто.
  
   В першій згадці літописній записане слово
   М о с к о в*. Не таке тепер ти уже й загадкове...
  
   Чи й ти радий, так як і я, мій московський брате,
   Що не з Бактрії-Колхіди це слово узяте?
  
   Невже дмешся? Невже твоя уперта гординя
   Дорожча, аніж братерства нашого святиня?
  
   Якщо ж так... - (А все ж братерство - пречудова штука;
   ..Сталін - Грузія - Колхіда - мосхи... Ну й наука!)
  
   Що ж, люби, шануй Росію і пишайся нею..
   Переглянь же ще раз пильно вашу епопею,
  
   І чим більше порядності в твоїх мислях буде -
   Тим ясніше ти побачиш, як вийшли ви в люди.
  
   Скільки раз тебе вестимуть стежки в Україну
   При пошуках джерел зросту Росії, людино!
  
   Ім'я своє розгадаєш, коли Рось згадаєш,
   Що тече по Україні. А ні - як сам знаєш:
  
   Іди знову у Бактерію, або у Колхіду,
   Пошукай там (мо'що й знайдеш) російського сліду.
  
   Коли славитимеш долю, що вас не цуралась -
   Згадай і нас, бо вона з нас просто насміялась.
  
   А ми мусим її знати. Бо як ублагаєм
   Небо, щоб не посилало того, що не знаєм.
  
   ---- 23 ----
  
   Ну годі вже, бо щось трохи ми заговорились.
   Як князівства? Все щось ділять? Ще не помирились?
  
   І не думають. Народи, що Русь населяють,
   (А їх там було чотири), спокою не мають.
  
   Бо роз'єднані князями. Особливо руський -
   Аж на п'ять князівств ділився. На три - білоруський,
  
   На 2-3 діливсь ільменський, на 2-3 - московський,
   Але думкою ми линем у край подніпровський:
  
  
  
  
   Там, на півдні, вживається слово У к р а ї н а...
   Цьому слову - вісім віків. Прийми ж, як від сина,
  
   Поздоровлення сердечне, мій далекий краю,
   З ювілеєм. Я за тебе тут Бога благаю,
  
   І бажаю тобі щастя. І живу тобою,
   Вірю в тебе.. Ось ти вдарив об землю журбою,
  
   Став собою. А там гляди - ти вже в своїй хаті,
   У рушниках - своя правда.. І я на цім святі...
  
   Невже просто так, без крові? Невже не побачу,
   Не доживу, лиш у муках життя своє страчу?!
  
   Але буде таке свято! І не за горами
   Той день, коли наша доля обніметься з нами!..
  
   ---------------------
  
   Стільки, бачиш, назбиралось почуттів до тебе,
   Рідний краю, що збиваюсь з думки. Вперед треба.
  
   Підступилось чорне лихо до Русі святої
   Нечуване, небачене: монголи ордою.
  
   Гоготять міста і села полум'ям кривавим,
   В мертвих очах відсвічують червоні заграви.
  
   Порубані, розтоптані, у калюжах крові,
   Вже не хочуть плуга, хліба, краси і любові...
  
   Он стискають мертві руки голову ординця
   Відірвану.. Гнів русичів рвався через вінця.
  
   Той попавсь під меч двосічний - так навпіл і репнув,
   Того русич на спис підняв і, як жабу, гепнув..
  
   Але сили ворожої так і не здолали,
   Уже й Київ пішов орді на глум, на поталу.
  
   Об'єднатись не зуміли князівські дружини,
   А наслідок - нечуваний розгром та руїни...
  
   Християнство прислужилось крахові немало,
   Бо прощати і любити ворогів навчало.
  
   --------------------
  
   Що ж в князівствах українських тоді залишилось?
   Князівств, як таких, не стало. Пусткою зробилось
  
   Все Лівобережжя наше, - згарища, безлюддя...
   Лиш поодинокі села залишились чудом.
  
   Князь чернігівський Михайло, що втікав на північ,
   Повернувсь додому з часом в стіни старовинні.
  
   Пом'янув тут Євпраксію, вірную дружину,
   Що обрала смерть достойну, коли край весь гинув:
  
  
  
  
   * * * Закінчення "Переднього слова".
  
   Далі була "честь". Ходіння по муках, - це вже на Україні. Сподівав
   ся на розуміння, на підтримку хоч з чийогось боку, на вдячність.
   Марно..
   .Щонайменше 7 (а на сьогодні додайте ще 12 - авт.) років мій твір
   не працює на Україну, на Українську Справу. Може, щось з'яви -
   лось краще? Може, хтось дав духовну зброю нашому народові у
   ті доленосні роки? Ні. Заховались за спини М.Аркаса, М.Грушев-
   ського, О.Субтельного. Навіть на сучасну орфографію не пере -
   клали, ані на російську - адже добра половина жителів України не
   володіє українською, не кажучи вже про нашу східну діаспору.
   Нехай моя зброя примітивна, не оздоблена, не витвір високого
   мистецтва. Але зброю по-справжньому оцінює той, хто вийшов із
   нею з бою. І ще - уцілілий ворог (щастя наше, що у нас не було
   справжнього бою).
   Дописана четверта частина "Букваря...". Поставлено крапку.Охо-
   плено період - від Трипільської археологічної культури до ліквіда-
   ції Гетьманщини і Запорозької Січі. На цьому закінчилась історія
   України як політично-військового суб'єкта. Подальший період пре-
   достатньо висвітлений академічною наукою, зокрема в останні ро-
   ки. А тому п'ятої частини вже не буде.
   Я зробив усе, що було в моїх силах. Я писав свій твір при назрі-ванні і насуванні неминучих, закономірних процесів, які розвину-
   лись нестримно і обвально уже через кілька років. Років епохаль-
   них, які безкровно(!) завершились 1-м Грудня 1991р.- днем нашої
   національної свободи. Я наближав цей день уже давно перезріли-
   ми про це думками, які стали рядками мого твору. І своєю Молит-
   вою...
  
   * * *
   Ще великий Т.Шевченко запитував себе:
   "Для кого я пишу? Для чого?
   За що я Вкраїну люблю?
   Чи варт вона огня святого?"
   Дійсно, дивна земля. Дивний народ. Дивні його дзвонарі..
   Скільки спалено душ на українському жертовнику! Догорає ще од-
   на, ніким не почута, ніким не сприйнята. Бо як сказав Ісус - "Не
   в пошані пророк у вітчизні своїй".
   Заспокоюють хоч трохи незабутні слова М.О.Некрасова:
   "Я лиру посвятил народу своему."
   Быть может, я умру, неведомый ему, -
   Но я ему служил. И сердцем я спокоен."
  
   Автор.
   19.12.1996., с.Кладьківка.
  
   А коли після нашестя князь - холуй монгола,
   Його влада у князівстві другорядна, гола.
  
   І надію на рятунок народ покладає
   Н е н а к н я з я. А на кого? Він і сам не знає.
  
   Він беззахисний, безправний, тупіє, мерзіє,
   Лиш найгидший підневільник вижити зуміє
  
   Про літописи, про книги, величні будови,
   Про культуру, про освіту - немає і мови..
  
   Але доля історична народам згадалась, -
   Випливла ота колишня спільність, з"ясувалась.
  
  
  
   Переднє слово
  
   У твоїх руках, дорогий читачу, незвичний твір. Багата чого ти ба-
   чив, багато читав, але такого - ні. Нічого подібного у світовій літе-
   ратурі не було і нема. Історія цілого народу, історія України - у вір-
   шах... Є історія, як наука. Будь ласка, вивчайте. Є поезія, як вид
   мистецтва слова - будь ласка, читайте, надихайтесь,насолоджуй-
   тесь. А тут - їх поєднання, поєднання історії і поезії. Що це? Най-
   більший поетичний експеримент? Найбільша нісенітниця? Чи може - найбільше одкровення, найбільший виклик неправді т о г о
   часу?
   Чи є іще більш страхітлива історія у будь-якого іншого народу і
   більш потворне її тлумачення у ще недавньому минулому, як у українського? Важко сказати...
   Іще 10 років тому у нас, українців, не було і с т о р і ї. Замість неї
   нам ще з шкільної парти підсовувався якийсь сурогат, якийсь "ер-
   зац", який не міг сприйматися і не сприймався.
   "Попусту твердится, что к сердцу не ложится".
   І це був злочин проти істини, проти людської мислі, злочин проти
   всього нашого народу. І чи вірив хтось тоді, що цей злочин колись
   припиниться? І це при тому, що широко знаними були слова Кар-
   ла Маркса: "Ми знаємо тільки одну-єдину науку - науку історії".
   А як же бути нам, українцям? Як нам було бути?
   Мені не йдуть з памяті ті роки. Історична українська голеч. Істо-ричний вакуум. Історична безграмотність українців - надзвичайна.
   І - небезпечність заглиблення у цю область знань. Бо треба було
   мати право вивчати (критично) українську історію, право для під-
   готовлених, "підкованих".
   Жодного суттєвого фільму про нашу історію. М.В.Гоголь екра-
   нізований майже повністю, але щоб Тараса Бульбу? Тисячі "білих
   плям": куди поділось з України монголо-татарське іго? Коли? За
   яких обставин? Як це князь Олег вигулькнув на голому місці серед
   напівдиких полян-сіверян, і - вже прибиває свій щит на воротах
   взятої ним столиці Візантії? Як це Ольга спалює горобцями-голу-бами неприступний Коростень? А там ще якісь Змієві Вали? І т.д.
   І т.д., і т.д.
   Як довго могло тривати це історичне забуття, це історичне без-
   памятство у нашому народі? Хоч і прорікались прекрасні словеса:
   "Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього".
   Наше минуле треба було не просто розповісти - нам, по-нашому.
   Його треба було прокричати з відчаєм приниженого, обкраденого,
   приреченого; проспівати, поетичним словом сказати те, що ми по-
   винні знати, як своє ім'я. Поставити на сторожі нашої історичної
   правди божество - м у з у, адже поетичне слово має особливу си-
   лу. Щоб це слово стало незнищенним. Щоб ніколи більше не заб-
   рали у нас нашої історії, нашої історичної правди...
   Але ж - ніхто не прокричав. Ніхто не проспівав... Благопристойні
   всі, добропорядні, благополучні.. А так хотілось почути! І часи бу-
   ли відповідні, належні. А може треба м а т и п р а в о - сказати,
   проспівати, прокричати? Моральне право. То де ж ви, "блаженны,
   изгнанные за правду?" Невже - я? Невже це повинен був зроби-
   ти я?
   Говорячи про себе, скажу, що чим більшим, чим сильнішим було
   моє бажання прочитати нашу справжню українську історію у 60-
   70-ті роки, тим болючішим було усвідомлення, що це - неможли-во. Так було. І це правда.
   ...Був рік 1987. Рік ювілейний. Саме тоді виповнилось 800 років
   слову У к р а ї н а. Ця дата пройшла непомітно: Україна ще спала
   у мороці щербиччини. А гласність уже була, і сміливість людської
   думки за межами України сягала значних висот.
  
  
   Було і інше: уже були реальністю криваві грудневі дні 1986р. в
   Алма-Аті (я тоді проживав у Казахстані). Сотні вбитих. Сотні і сотні
   поранених... Імперія іще здатна душити безпощадно. А що, як за-
   душать знову все? Але ж 800-річчя - дата незвичайна.Чим її вша-
   нувати, відзначити? Вірш-присвята? Поема-присвята? Балада? А
   я вже так давно не віршував.. У який спосіб, у яку форму, у який
   жанр втиснути своє синівське вітання своїй Україні з ювілеєм? Ні-
   чого суттєвого на думку не прийшло. Вийшов невеликий віршова-
   ний уривок ч о г о с ь.
   І раптом - на ловця звір. У Караганді, де я тоді проживав, зустрів-
   ся мені чоловік неабиякий. Після кількох з ним зустрічей я тримав
   у руках "синю книжечку". Обклеєну синім папером. Без палітурок,
   без перших і останніх сторінок. Коли видано? Де? Ким? Одне було
   зрозуміло, що зберігаючи цю книжечку, хтось ризикував своєю го-
   ловою, своєю долею, своїми дітьми. Це був, судячи по всьому,
   підручник з української історії, виданий у довоєнній Польщі для
   західно-українських гімназій. Читаючи його, я весь ним проймався,
   переймався; він бездоганно лягав на душу і вбирався нею, як дощ
   розпеченими пісками пустелі.
   Відчуте треба передати і іншим спраглим, це - однозначно. Але
   як? Передрукувати? Переписати? Гай-гай... Хто руці повірить?
   Тоді треба сказати душею, серцем. Серцю повірять!
   Нагадую - це був рік 1987, його кінець. "Історія..." М.Аркаса,`'Істо- рія... " М.Грушевського вийдуть аж через три роки.
   Ця "синя книжечка" і була взята мною за основу першої і другої
   частин "Букваря..." - і в правдиво-інформативному плані, і в нади-
   хаючому. Вирішив писати саме у віршованій формі: перепустити
   всю - чи майже всю - нашу українську історію через душу, спраг-
   лу на історичну правду і зболену пошуками цієї правди. Зробити
   нашу історію піснею, з якої не можна викидати слів.
   "Чи ж вистачить мене на це? Чи зможу?" Але час квапив, заохо-чував. "Кто, как не я, и когда, как не сей час?" - добре запам'ята-
   лась мені ця горбачовська фраза.
   Я приступив до великої праці. Це був березень 1988року, засні-
   жене пустельне вахтове селище Шубарколь за 200 км від Кара-
   ганди. Завіршовував уже складений заздалегідь конспективний
   "контур", для якого використав книги: "Киевская Русь и древнерус-
   ские княжества" академіка Б.О. Рибакова, "синю книжечку", над- звичайно цікаве дослідження А.М.Членова "По следам Добры-
   ни". Був взятий належний розгін і праця почала просуватись не
   так вже й повільно. Продовжував уже в Караганді. На кінець трав-ня 1988р. перша частина була закінчена. Мою радість за зробле-
   не розділив мій карагандинський знайомий, власник "синьої книже-чки" - М.Т.Мочернюк. Він же і провів мене у далеку дорогу - на
   Україну, куди я повертався в червні 1988р., віддавши Казахстано-
   ві 11 кращих років свого життя. Краєві, що став моєю другою Бать-
   ківщиною після вигнання з України. Там я закінчив вищу освіту,
   там я знав сімейне щастя, і ради жагучого бажання повернутись
   на воскресаючи Батьківщину, щоб прислужитись їй - не зміг збе-
   регти сім'ю, взявши тяжкий гріх і тяжкі вериги на себе.
  
   "Готов все жертвы я принесть, -
   Воскликнул я, - стране родимой
   Отдам детей с женой любимой,
   Себе одну оставлю честь".
  
   Книгу з цими рилєєвськими рядками подарувала мені моя бувша
   дружина...
  
   __ * * *
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   *Чорноліська археол. культура. Х - VII ст. до н.е.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Алани - кочівники в Дикому Полі іранського походження.
  
   В "Слові о полку..." вжито: "в тропу Трояню", "вічи (віки) Трояні", "на землю Трояню".
  
   "на седьмом віці Трояні". І скрізь - Троянь (не Траян). Є підстави допустити, що
  
   Троянь - це власне Русь, її попередня назва; це федеральний союз трьох
   провідних слов"янських з е м е л ь - Древлянської, Полянської і Сіверської
  
   (див. стор. 302, "Слово...", на землю руську(Трояню), як підтвердження).
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   *волинці - предки нинішніх жителів Волинської і Рівненської областей
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

Оценка: 5.56*4  Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com М.Атаманов "Искажающие реальность-5"(ЛитРПГ) Б.лев "Призраки Эхо"(Антиутопия) Д.Куликов "Пчелинный Рой. Уплаченный долг"(Постапокалипсис) Л.Джейн "Чертоги разума. Книга 1. Изгнанник "(Антиутопия) Кин "Новый мир. Цель - Выжить!"(Боевая фантастика) Е.Кариди "Суженый"(Любовное фэнтези) И.Иванова "Большие ожидания"(Научная фантастика) Е.Флат "Невеста из другого мира"(Любовное фэнтези) Д.Черепанов "Собиратель Том 2"(ЛитРПГ) М.Лунёва "Мигуми. По ту сторону Вселенной"(Любовное фэнтези)
Хиты на ProdaMan.ru Гончая. Ли МаринаБоль и сладость твоих рук. ЭнкантаГостья Озерного Дома. Наталья РакшинаОдним днем. Ольга ЗимаКошачья магия. Нелли ИгнатоваЧервеные розы. михайловна надеждаПростить нельзя расстаться. Ирина ВагановаМой парень — козёл. Ника ВеймарПраво на счастье. Ирис ЛенскаяВальпургиева ночь. Ксения Эшли
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
С.Лыжина "Драконий пир" И.Котова "Королевская кровь.Расколотый мир" В.Неклюдов "Спираль Фибоначчи.Пилигримы спирали" В.Красников "Скиф" Н.Шумак, Т.Чернецкая "Шоколадное настроение"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"