Аннотация: Слiдчому Котову дiсталася простенька справа - викрадена дешева дрiбничка у старого алкаша. Але, Котов був би не Котов, якби ця справа не виявилася зовсiм не такою звичайною та простою. Спершу оповiдання було написане росiйською, це переклад.
- Так, давайте ще раз уточнимо усi деталi. - зiтхнув я та взяв до рук ручку. - Значить, вас звуть Iванопуло Аристарх Семьонович.
Я ще раз придивився до написаного у старому затертому паспортi. Нi, все вiрно - чомусь не Семенович, а Семьонович - певне, якась невдала транслiтерацiя ще з радянського паспорта, де все було написано на росiйськiй.
- Шимеонович - прошамкав старий.
- Що? - не зрозумiв я.
- Нiякий я не Шемьонович, а Шимеонович.
Старий беззубий грек промовив цi два слова настiльки схоже, що я не вiдразу зрозумiв рiзницю.
- У паспортi написано Семьонович.
- Однаково, що там у твоєму пашпортi напишано. Батька мого, царштвiє Небешноє, жвали Шимеоном, а не якимось там Шеменом чи Шемьоном. - прояснив менi громадянин Iванопуло.
Паспорт був не мiй, а його, але сперечатися зi сварливим старим, який до того ж, схоже, ще й впав у старечий маразм, було безглуздою та марною справою.
Разом з тим, його заява була зареєстрована i я був зобов'язаний опитати потерпiлого Iванопуло та заповнити протокол.
- Так, продовжимо. Отож, десь о сьомiй вечора ви повернулися з крамницi додому за адресою Маразлiївська 52, квартира 13 та побачили, що вашi дверi вiдчиненi.
- Жламанi, дверi були жламанi. - виправив мене старий.
Ну це має визначити експерт, а не якась людина похилого вiку без необхiдної освiти та фаху, але запишемо, що з його слiв дверi були зламанi.
- Добре, у квартирi був безлад, наче щось шукали, ви перевiрили, що зникло й виявили ... - та що взагалi можна вкрасти у цього дiда? На мiльйонера вiн жодного разу не схожий, навiть на пiдпiльного, на кшталт Корейко з iсторiї Iльфа та Петрова. Скорiше, громадянин Iванопуло був схожий на старого алкаша без певного мiсця проживання. Брудна стара одежина, штинить вiд нього ще й як - сумiш запаху поту, багатоденного перегару та ще й якогось специфiчного старечого запаху. Додати до цього вiдсутнiсть бiльшостi зубiв, мiшки пiд очима, в яких легко можна унести тижневий запас продуктiв з Привозу, чорнi вiд бруду нестриженi нiгтi, й образ виходить ще той. Однак, з усiм тим, мiсце проживання у громадянина Iванопуло було i знаходилось на територiї мого Приморського району. Тож, маю займатися цiєю справою.
- Й виявили вiдсутнiсть медальйону - продовжив я.
- Медальйону Першея. - уточнив старий.
- Ну, припустимо, Персея. Опишiть його, будь ласка.
- Вiн дешь з половину моєї долонi, квадратний такий. Жроблений, жначить, ж мiдi. Пошерединi така от кругла дiрка. Навколо дiрки, жначить, такий напиш давньогрецький.
- Ага, зроблений з мiдi. А яка вартiсть цiєї прикраси? Де ви її купили? Чи є чек або квитанцiя з крамницi, що пiдтверджує покупку?
- Який щек?! Це - РЕЛIКВIЯ! Вiн дiштався менi вiд батька, а батьковi вiд дiда, дiдовi вiд прадiда i так шкiльки наш рiд шебе пам'ятає. Кожен в моєму роду берiг його як жiницю ока. А я ошь не жберiг - голос старого раптом затремтiв i вiн трохи не розплакався.
Менi стало його шкода. Нехай це старий алкаш, що втратив дешеве мiдне брязкальце, але не повиннi старi плакати через те, що в них вкрали сiмейну релiквiю. Не на моєму районi, точно.
- Заспокойтеся, Арiстарх Симеонович. Знайдемо ми вашу релiквiю. Ви казали напис давньогрецький. Що за напис? Можете вiдтворити?
- Не можу. Я хоч i штарий грек, але не древнiй - давньогрецькою не володiю. Так-то у шiм'ї казали, що начебто шхоже на таке: 'Де камiнь був жива є плоть, де шмертi лiк там жнов життя'. Щось таке.
- Добре, а, все ж таки, яку вартiсть має цей медальйон? Колекцiонери ладнi дати за нього великi грошi? Чи це антикварiат? Може якась iсторична цiннiсть?
- Не жнаю якi грошi. Нiхто ж родини нiколи не пробував його продати, навiть якщо було дуже тяжко i грошi були дуже потрiбнi. Але, думаю, антикварiят. Я нещодавно його покажував Федi - вiн великий вчений, жаймається Древньою Грецiєю. Вiн шказав, що дуже древня рiч.
- Отак значить. Що за Федя? Це ваш друг? Як його прiзвище? Де живе? Де працює?
- Де живе не знаю. Хвамiлiя його - Вареник. Хоча, нi. Щось схоже. М-м-м. Пельмiнь! Нi, там на ко закiнчується. - Iванопуло глибоко замислився i, нарештi, видав - Пельменко, точно - Пельменко!
- Ага, Пельменко Федiр. Вчений по Древнiй Грецiї. А де працює, знаєте?
- В Археологiчному мужее, звичайно. А ось де живе - не знаю. Деш на районi - до мене пiшки жаходить.
- А як давно ви його знаєте? Ранiше до вас вiн заходив?
- Жнаю, ждається, пару мiшяцiв. Жаходив пару раж, та не один, а ж пiдношенiєм.
- З яким 'пiдношенiєм'? - не зрозумiв я.
- Ну яким-яким. Ж булькаючим. Ж пляшкою оковитої приходив. Так шлабенький виявився, шалабон, - першим же вирубавшя.
- Ясно, тобто, вживали алкогольнi напої. Бiльше нiхто медальйон не бачив? Не цiкавився ним?
Ага, до Пельменко Федiра ми, звичайно, сходимо. Але крiм нього Iванопуло мiг хвалитися медальйоном перед десятком, а то й бiльше iнших алкашiв. При чому, судячи з усього, далеко не всiх з них вiн знає та пам'ятає.
Одеський Археологiчний музей розташований зовсiм поруч з Приморським вiддiленням полiцiї. Вiддiлення - на вулицi Грецькiй, а Археологiчний музей - на Ланжеронiвський. Це хвилин десять пiшки.
Ось я вже стою поруч з вiдомою скульптурою, де Лаокоон з синами бореться зi змiями. Оригiнал цiєї скульптури знаходиться у Ватиканi, а у нас в Одесi, копiю, колись замовив та встановив у себе на дачi вiдомий грек-меценат Маразлi, на вулицi iменi якого, до речi, проживає наш потерпiлий. Пiсля революцiї 1917-го року, статую експропрiювали та, в пiдсумку, вона опинилася навпроти Археологiчного музею. Наразi це один з символiв Одеси, який можна побачити на багатьох свiтлинах та листiвках. Чому я це все знаю? Бо люблю своє мiсто. Вийду на пенсiю - стану гiдом, буду проводити багато часу на свiжому повiтрi, з приємними людьми - не злочинцями якими-небудь.
Але зараз менi нiколи милуватися скульптурою i я рушив далi до Археологiчного музею. По одних зi сходiв пiднявся до колонади, потягнув на себе бронзову ручку великих рiзних дубових дверей та опинився у вестибюлi музею. За столом справа сидiла сухенька сiда бабулька-вахтер.
- Доброго дня. Полiцiя, капiтан Котов. - я звичним жестом продемонстрував своє посвiдчення. Бабулька неспiшно витягла зi столу старий незрозумiлого кольору та матерiалу чохол для окулярiв, дiстала окуляри у роговiй оправi, знову ж не поспiшаючи, одягнула їх та дуже ретельно вивчила посвiдчення, поглядаючи на моє обличчя, щоб звiрити його з фото. Стара школа!
- Чим можу бути корисною органам правопорядку? - нарештi спитала вона.
- Я шукаю Пельменко Федiра, чи працює у вас такий? Має бути вченим, що спецiалiзується з Древньої Грецiї.
- Може Пельмешко? Федiр Миколайович. Це наш директор. Великий вчений. А от у чому вiн спецiалiзується - менi невiдомо.
- Так, думаю, це - вiн. Де я можу його знайти?
- Вiн у реставрацiйнiй лабораторiї. Треба пiднятися цими сходами, потiм направо по коридору до сходiв, що ведуть вниз. Спускайтеся цими сходами i там буде лабораторiя. Будете його арештовувати?
- А є за що? - жваво поцiкавився я.
- Завжди є за що. Була б людина, а карна справа на нього знайдеться.
Точно - стара школа, прямо повiяло тридцятими роками минулого сторiччя. Хоча, бабулька, звичайно, не могла бути такою старезною.
Я пройшов по маршруту, що менi надали та опинився у великiй залi. Вiн був мало схожий на лабораторiю, в моєму розумiннi цього слова. Я б скорiше назвав це складом антикварiату. Всюди стояли, лежали, нагромаджувалися якась старовина: скульптури, старi розтрощенi вази, якийсь незрозумiлий металобрухт, в якому з великим труднощами можна було впiзнати частини якихось обладункiв, механiзмiв тощо. Втiм, було тут i дещо вiд лабораторiї - бiля стiн стояли столи, на яких були мiкроскопи, поруч лежали якiсь пензлi, щiточки, пiнцети, лупи. Згори над деякими зi столiв нависали якiсь пластиковi труби з гнучкими зчленуваннями, схожi на пилососи. Не знаю їх призначення - може такi собi й пилососи i є, а може спецiальнi лампи. Тут легко можна було заблукати в цьому безладi.
На щастя, Пельмешко можна було легко знайти, тому, що вiн знаходився поруч з найбiльшою та найпомiтнiшою, метрiв три, статуї, що була по самому центру лабораторiї.
Статуя зображала давньогрецьку дiвчину, чи то войовницю, чи мисливицю. Вона була у русi, як раз робила крок вперед лiвою ногою i правою рукою тягнулася за стрiли, що лежали у колчанi за її спиною. В лiвiй руцi, щоправда, замiсть лука був якийсь дивний уламок, схожий бiльше на рiг оленя чи кози.
Директор музею з якимось особливим благоговiнням проходив рукою по складках тоги статуї. Такий собi засiб реставрацiї, але не менi судити.
- Федiр Миколайович?
Пельмешко здригнувся й повернувся до мене. Вiн був високим, може й пiд два метри. Дуже худий та сутулий, фiгура в цiлому нагадувала якогось богомола. Схожостi додавали ще великi круглi окуляри з величезними дiоптрiями. Це ж який у нього зiр? Мiнус сто? Одягнений вiн був у старi, затертi й перештопанi на колiнах штани, клiтчасту сорочку з брудним засаленим комiром, дiрявi розтоптанi капцi невизначеного сiро-буро-малинового кольору. Зверху був накинутий халат, який умовно можна було назвати бiлим. Неохайностi додавала ще й скуйовджена сiда шевелюра, яку не була причесана та стрижена вже, наче, декiлька рокiв.
- Красива скульптура. Це якась войовниця Древньої Грецiї? - вирiшив я розпочати розмову здалека.
- Це - богиня, молодий чоловiче, БОГИНЯ! Скульптура богинi Дiани-мисливицi. Шедевр свiтової культури! Така є тiльки у нас - в Одеському Археологiчному музеї та в Луврi. Невiдомий генiй, можливо сам Леохар, зробив двi iдентичнi скульптури, скорiш за все, для храму Дiани в Ефесi. I ось, це божественне творiння мистецтва ми маємо за щастя бачити у нашому музеї. Тiльки подивiться на цю досконалiсть! - Довгi худi пальцi директора знову погладили складки одягу Дiани.
- Так, ця тога виглядає як справжнiсiнька.
- Це - хiтон, молодий чоловiче, хiтон! Тогу, для вашого вiдома, носили тiльки чоловiки. - зневажливо пiджав губи Пельмешко, мабуть, до глибини душi ображений моїм невiглаством. - А хто ви, власне, такий? Що робите у службових примiщеннях музею? Стороннiм вхiд сюди строго заборонений!
- Слiдчий Котов - продемонстрував я своє посвiдчення. - Менi треба поговорити з вами щодо крадiжки у квартирi громадянина Iванопуло.
- Що? Кого, вибачте? - розгублено спитав Пельмешко й втупився у мене величезними очима, збiльшеними дiоптрiями його окулярiв.
- Iванопуло Аристарха Симеоновича.
- Ах, Аристарха Симеоновича! Так-так, знаю його. Це що, виходить, його пограбували?
- Пограбували. А давно ви знайомi з Iванопуло?
- Зовсiм недавно. Ну, може, з мiсяць.
- За яких обставин познайомилися?
- На Соборцi, знаєте, люблю грати у шахи щонедiлi. I ось якось пiдсiв цей Аристарх Симеонович. У шахи вiн, щоправда, грає так собi, а от людина дуже цiкава виявилась. Про Грецiю дуже багато розповiдав, про своїх пращурiв, що переїхали до Одеси у 1823-му роцi, пiд час Грецької Революцiї, рятуючись вiд переслiдувань османiв. Загалом, ось так розговорилися, потiм вiн запропонував пiти до нього i там, е-е-е, ну розумiєте, по грамульцi. Ну так i познайомилися.
- Ясно, а медальйон Персея вiн вам показував?
- Цю фiгню? Так, розповiдав про неї всякi казки.
- А Iванопуло стверджує, що ви сказали йому, що це цiнна рiч. Антикварiат.
- Ой, який там антикварiат? Це - новороб. У кращому випадку початку минулого сторiччя. Скорiше за все, у нас тут на Малiй Арнаутськiй i зробили. А Iванопуло ваш - людина похилого вiку, до того ж полюбляє залити за комiр, - щось наплутав, а то й придумав - з нього станеться.
- Зрозумiло. А де ви були вчора мiж п'ятою та сьомою годиною вечора?
- Тут в музеї i був. Я тут i вдень i вночi.
- Хто може це пiдтвердити?
- Ну, не знаю. Напевне, Варвара Iванiвна може. Це наш консьєрж. У неї спецiальний журнал - всi спiвробiтники там розписуються, коли приходять та уходять.
Ага, виходить, бабульку з тридцятих рокiв минулого сторiччя звуть Варвара Iванiвна. Треба буде у неї уточнити алiбi Пельмешко.
- Дякую, Федiр Миколайович. Ось, якщо щось згадаєте важливе, що може торкатися цiєї справи, подзвонiть менi. Ось моя вiзитiвка. - простягнув я вiзитiвку директору музею.
Я повернувся до виходу i якось так невдало зачепив рукою пачку якихось табличок на столi. Вони з гучним звуком впали на пiдлогу.
- Ой, вибачте, заради Бога. - я кинувся пiдiймати таблички.
Це виявилися якiсь уривки старого паперу жовто-коричневого кольору з незрозумiлими каракулями, якi були чи то заламiнованi, чи упакованi у щiльну пластикову оболонку.
- Не чiпайте цi папiруси третього вiку до нашої ери! Йдiть вже, я сам все приберу - вирвав у мене з рук таблички Пельмешко.
Наступного дня я сидiв у своєму кабiнетi та крутив у головi факти у справi Iванопуло.
Єдиний пiдозрюваний у мене був Пельмешко. Але його алiбi має пiдтвердження - в журналi пильної Варвари Iвановнi стоїть його пiдпис, що вiн прийшов о восьмiй ранку i пiшов додому о дев'ятiй вечора. Та й не виглядає вiн корисною людиною, що готова на злочин заради грошей - занадто захоплений наукою та iсторiєю. Взагалi, хто завгодно мiг залiзти до квартири Iванопуло. Не обов'язково за медальйоном. Може, зламали дверi, покопалися у нехитрих пожитках старого грека i все що знайшов цiнного - цей медальйон. Тому i взяв його.
Що ще можна зробити? Зайти з iншого боку - хтось буде намагатися продати медальйон. Треба попитати колекцiонерiв, нумiзматiв, ломбарди, скупникiв речей невiдомого походження.
Мої роздуми перервав капiтан Синельнiков, голово якого з'явилася у дверях мого кабiнету, що щойно вiдчинилися.
- Котов, кидай своє 'пограбування сторiччя' i поїхали на мiсце нового злочину. У нас тут надзвичайна подiя мiського масштабу. Всiх оперiв та слiдчих термiново викликають туди.
Коли ми пiд'їхали на мiсце злочину там уже було все полiцейське керiвництво мiста, купа оперiв та слiдчих та натовп зацiкавлених мiстян. Проходячи повз них я почув вiдразу декiлька версiй того, що сталося: 'Мер Друганов собi на дачу вкрав. Там й нього давно вже й брукiвка iталiйська з Французького бульвару й гармата з Карантинної фортецi', 'Туристи зi Львова вкрали як сувенiр. Треба перевiрити усi потяги Одеса-Львiв!', 'Це забудiвник Кiвар спецiально так зробив, щоб можна було знести будинок i побудувати на його мiсцi одну зi своїх новобудов'.
Синельнiков менi так i не сказав, що ж сталося, тому я вкрай заiнтригований пройшов за полiцейський бар'єр та очманiв.
Я стояв перед всесвiтньовiдомий будинок Фальц-Фейна, який в народi називали будинком з атлантами. Називали так через скульптуру, що зображала двох атлантiв, якi тримали небо у виглядi зiркового глобуса. Ось тiльки зараз атлантiв було вже не два, а один! На мiсцi одного з велетнiв була порожнеча, а другий якимось дивом продовжував, вже самостiйно, тримати величезну кулю й балкон разом з нею на додачу.
- Невiдомо, як довго ця конструкцiя ще може витримати. - наче прочитавши мої думки, сказав Синельнiков - Вже виїхала бригада реставраторiв, будуть робити якiсь тимчасовi опорнi конструкцiї. А поки тут можуть попрацювати експерти-кримiналiсти.
- Кому взагалi могло таке спасти на думку?! Та й навiщо? - не змiг ще вiдiйти вiд шоку я.
- Аха-ха-ха, Костя, ти пiди, он народ попитай - вони тобi вiдразу кiлька версiй накидають - кивнув Синельнiков на натовп, що гомонiв та фотках все на смартфони.
Ми пiдiйшли ближче - на мiсцi злочину працювали кращi експерти головного слiдчого управлiння. Багатьох я знав особисто, зустрiчав на загальних нарадах, хоча близько ми не були знайомi. Один з них фотографував якийсь слiд на землi поруч з будинком. Я пiдiйшов ще ближче i побачив, що це був слiд босої ноги велетенського розмiру.
- Якийсь пранк прямо-таки! - ввернув модне слово у розмову Синельнiков - Знущаються, хочуть показати, нiби скульптура сама на своїх двох пiшла.
- Та таке - я хотiв рушити далi до керiвництва, але раптом помiтив, майже пiд своєю ногою якийсь попiл та шматок тканини чи паперу. Нахилився - так i є попiл i зовсiм маленький шматочок обгорiлого старого паперу, схожого на пергаментний папiр для випiчки.
- Колеги, не знаю, чи це важно або нi. Але тут якийсь попiл й папiр, можливо треба додати до доказiв. - звернувся я до експертiв.
Папiр здався менi дивно знайомим, я почав перебирати в головi, де я мiг його бачити, але мої роздуми перервали.
- Капiтан Котов, капiтан Синельнiков - звернувся до нас керiвник Приморського вiддiлення майор Ковальчук, що щойно пiдiйшов до нас. Вiн вказав на нас пiдполковнику, який пiдiйшов разом з ним. Це був заступник керiвника полiцiї Одеси Савiн.
- Це мої кращi слiдчi, пан пiдполковник. - представив нас Ковальчук.
- Добре-добре. Справою займається головне слiдче управлiння. Слiдчий з особливо важливих справ Кожедуб - керiвник слiдчої групи. Нехай вашi слiдчi займаються своїми справами. Не можна зупиняти всi iншi розслiдування через цю справу. Але я хочу, щоб усi слiдчi та всi опера були у курсi i якщо буде якась оперативна iнформацiя чи в них з'являться якiсь докази, версiї, пiдозри - нехай неодмiнно й вiдразу звертаються до Кожедуба.
- Так точно. - браво вiдрапортували ми.
Ближче до обiду я, нарештi, змiг повернутися до вiддiлку. Нiчого не скажеш - справа зi зникнення атланта - це точно надзвичайна подiя мiського масштабу. Добре, що хоч не я нею займаюсь. Але повернемося до моєї справи. Я взяв телефон та набрав оперуповноваженого Петю Кiверта - вiн спецiалiзувався на колекцiонерах та мав там свої джерела iнформацiєю.
- Привiт, Петю. Як справи?
- Привiт. Справи iдуть, контора пише. У тебе як?
- Ну таке. Про атланта чув?
- А хто ж не чув! Не кажи тiльки, що цю справу на тебе повiсили!
- Слава Богу, нi - важняки займаються. Кожедуб. У мене iнша справа, викрадений медальйон у громадянина Iванопуло. Я знаю, що ти можеш допомогти з цiєю справою. До кого краще звернутися та попитати?
- Для початку йди до музею Нумiзматики. Там директор - Розенфельд Альфред Емануїлович. Вiн серед колекцiонерiв перший авторитет.
- Добре, дякую. Почну з нього.
Музей Нумiзматики розташовувався на той же вулицi Грецької, що й ми, практично, навпроти нашого вiддiлення. Потрiбно було лише перейти дорогу.
На вiдмiну вiд Археологiчного, Нумiзматичний музей виглядав цiлком непримiтно - багато туристiв проходять повз, навiть не помiтивши, що то музей. Вхiд тут через звичайнi дверi у звичайному будинку - жодних тобi колон, рiзних дубових дверей тощо. Охорона теж вiдрiзнялася - замiсть бабулi-вахтера, тут, як у якомусь банку, сидiли бiйцi полiцiї охорони, у бронежилетах та зi зброєю. Я показав їм своє посвiдчення й пройшов по сходах нагору до залу головної експозицiї музею, де, як менi сказали, мав знаходитись Розенфельд.
Вiн зустрiв мене вже при входi, певне, щодо мого iнтересу до його персони доповiла охорона. Директор музею Нумiзматики разюче вiдрiзнявся вiд Пельмешко. Низенький, з помiтним пузом, вiн був одягнений у дорогу одежу, скорiш за все, пошиту на замовлення. Штани, шовкова сорочка, жилетка та туфлi зi страусової шкiри складали єдину композицiю i, очевидно, були ретельно пiдiбранi один до одного. На шиї - шовкова модна хустка, пов'язана хитрим вузлом. На кожному пальцi на обох руках - перснi з дорогоцiнних металiв, прикрашених недешевими каменями. Дорогi духи вiдчувалися вiд нього вже за пiвтори метра. Кругле обличчя прикрашали тонкi вусики та iспанська борiдка. Рiдке волосся на головi було ретельно зализане i, можливо, пiдфарбованi у радикальний чорний колiр. Менш за все Розенфельд був схожий на музейного робiтника чи вченого. Скорiше вiн нагадував солiдного бiзнесмена. Не олiгарха, але, скажiмо, господаря мережi ресторанiв або казино.
- Чим можу допомогти нашим правоохоронним органам? - солодко посмiхаючись спитав Розенфельд, пiсля того, як представився.
- Охорона у вас як у банку, Альфред Емануїлович.
- Що поробиш, цiнностi у нас у музеї на мiльйони доларiв. Не у кожному банку таке є. А що - у вас є iнформацiя про якесь пограбування музею, що готується? Ви через це прийшли? - насторожився директор.
- Нi, нiчого такого - заспокоїв я Розенфельда. - Я зовсiм з iншого приводу. Чи не звертався до вас хтось з пропозицiєю купити одну рiч для музею чи для особистої колекцiї
- Так-так-так, що за рiч?
- Це металiчний медальйон, iмовiрно, з медi, квадратної форми, розмiром десь п'ять на п'ять сантиметрiв, посерединi отвiр круглої форми дiаметром близько сантиметру i напис давньогрецькою навкруги отвору. Називають медальйоном Персея.
- Ха-ха-ха - раптом розсмiявся Альфред Емануїлович - Вас, певне, хтось розiграв, пане слiдчий. Медальйон Персея - це легенда. Казка. Це все одно, наче ви б питали мене щодо персня Всевладдя з 'Володаря перснiв'.
- Але, разом з тим, власник вважає саме так. А що такого легендарного у медальйонi Персея?
- За легендою його та ще дев'ять його 'братiв' зробили з щита Персея. Того самого, що вiн використовував для захисту проти Медузи Горгони. Щит ввiбрав частину магiї Горгони та медальйони набули магiчних властивостей. Щоправда, зворотних до того, що робив погляд Медузи Горгони. Вона перетворювала людей на кам'янi статуї, а медальйон Персея - навпаки, камiнь на живих iстот. Така ось цiкава легенда. Давньогрецька казка, можна сказати. Якби до мене хтось прийшов з таким медальйоном - я б тiльки посмiявся. Та й будь-який солiдний колекцiонер так само.
- Добре, а скiльки такий медальйон мiг би коштувати?
- Пане слiдчий, та нiчого не може вiн коштувати. Скiльки може коштувати вигадана легендарна рiч? Нiхто не купить таке, даруйте, фуфло.
- Зрозумiло, дякую. Якщо, все ж таки, до вас хтось звернеться з приводу цього медальйону, чи буде якась iнша iнформацiя - звернiться, будь ласка, до мене. Ось моя вiзитiвка - я простягнув йому вiзитiвку.
Я вийшов з музею та знову набрав Кiверта.
- Петя, я знову з приводу мого питання. Не допомiг менi Розенфельд. Може в тебе є ще хтось? Хто тусить на чорному ринку нумiзматики.
- Зрозумiв. Приходь на Грецьку площу на кутi з Бунiна о сьомiй вечора. Органiзую зустрiч з моїм iнформатором.
- Дякую! Буду.
В потрiбний час я очiкував на розi Бунiна та Грецької площi. В цьому кутку Грецької площi, ще при СРСР, розташовувався загальновiдомий магазин 'Колекцiонер', бiля якого постiйно тусив натовп колекцiонерiв, що обмiнювалися марками, монетами, значками та всiм, що завгодно. Магазина давно вже нема, але, традицiйно, саме тут i досi збираються справжнi, так би мовити, 'трушнi' колекцiонери.
В очiкуваннi на Кiверта я роздумував про розмову з Розенфельдом. Щось непокоїло мене у неї. Якась деталь. Казковi властивостi медальйона - оживляє камiнь. Це що, наприклад? Перше, що приходить до голови - статуї там рiзнi. I що ми маємо? Зник медальйон, а за ним i зникла статуя атланта в будинку Фальц-Фейна. Здається - жодного зв'язку. Але, якщо, ну на хвилиночку, сприйняти цi магiчнi властивостi медальйону серйозно? Чисто заради експерименту. При цьому згадати слiд гiгантської босої ноги на мiсцi зникнення атланта. Пранк, як це назвав Синельнiков. То, виходить, зв'язок самий прямий - хтось вкрав медальйон та оживив атланта! Хто i навiщо? Маячня, звичайно. Колегам таку версiю не розповiси.
- Давно чекаєш? - з'явився нарештi Петя.
- Та нi - пару хвилин всього.
Кiверт пiдвiв мене до чолов'яги в довгому плащi, що стояв у темному кутку. В таку теплу погоду плащ виглядав недоречно i викликав думки щодо ексгiбiцiонiстах.
- Привiт, Талер - сказав Кiверт чолов'язi у плащi.
- Начальнiк, ми ж домовлялися, що ви не будете пiдходити до мене на людях. Це ж палево! Зашквар! Зi мною кореша не будуть за руку здоровкатися - зашипiв у вiдповiдь чолов'яга.
- Та не очкуй ти. Удавай, що щось менi пропонуєш.
Талер розiпхнув плаща i, слава Богу, пiд ним була одежа. На внутрiшньому боцi плаща були розвiшанi у пластикових пакетах рiзнi монети, якими вiн, очевидно, барижничав тут.
- Значить, дивись, це - слiдчий Котов. Вiн тобi задасть пару питань. - представив мене Кiверт.
- Така справа - викрадений медальйон Персея. Виглядає як мiдна пластина квадратної форми, десь п'ять на п'ять сантиметрiв, з отвором посерединi i написом давньогрецькою. Якщо раптом десь спливе iнформацiя щодо нього чи будуть пропонувати купити ...
- Дивна справа, начальнiк. Минулого тижня мене якраз питали щодо цiєї фiгнi. - перервав мене Талер.
- Ось як! Коли? Хто? - накинувся я на нього.
- Минулої суботи, здається. Чувак один. Хто не знаю - вiн не представився. - вiдповiв Талер.
- А як виглядав? Невисокий, опасистий, тонкi вусики та борiдка, одягнений по-богатому? - описав я йому Розенфельда.
- Хе-хе, начальнiк, це ти менi директора музею Алiка намалював. Цього баригу кожна собака тут знає. Хiба я його не впiзнав би? Нi, той зовсiм iнший був - худий, високий такий, окуляри з величезними лiнзами, одягнений як з секонд-хенду, та й взагалi на безхатька схожий. Я б з ним i не заговорив би, але вiн вiдразу запропонував менi за iнформацiю афiнську тетрадрахму. Справжню. Це така монета давньогрецька. Дуже недешева. - уточнив Талер у вiдповiдь на мiй запитальний погляд.
Так-так-так, це ж судячи з усього - Пельмешко! Опис збiгається та й доступ до давньогрецьких монет у нього є.
- I чим же вiн цiкавився?
- Сказав, що пише книгу про медальйон Персея i нiде не може знайти, як його активувати, щоб використовувати.
- I як?
- Взагалi-то, за цю iнформацiю менi цiлу тетрадрахму сплатили. - з натяком сказав Талер та з очiкуванням подивився на Кiверта.
- В боргу не залишусь, не хiпiшуй. - сказав йому Кiверт.
- Ну, коротше, там треба прочитати той напис, що на медальйонi i спалити шматок папiрусу.
- Якогось певного папiрусу?
- Та наче нi, будь-якого, головне щоб давньогрецький.
В цей момент мене наче блискавка вдарила. Ось! Ось на що був схожий клаптик обгорiлого паперу на мiсцi зникнення атланта. Звичайно ж! На папiруси, якi я бачив в лабораторiї Пельмешко. Ай да, Федiр Миколайович! Все на ньому сходиться.
Подякувавши Талеру та Кiверту, я швиденько покрокував в сторону вiддiлку. Думки роїлися у моїй головi. Що ж це виходить? Пельмешко якось узнав про те, що Iванопуло має медальйон Персея та втерся йому у довiру. Спочатку намагався споїти Iванопуло та викрасти медальйон поки господарь у вiдключцi. Але той виявився у цьому планi мiцнiшим за директора музею i Пельмешко ранiше впадав в алкогольне забуття. Тому Федiр Миколайович наважився на крадiжку зi зломом. Зробив собi алiбi за допомогою записiв у журналi, а сам встиг збiгти через вiкно чи запасний вихiд (як у директора у нього мають бути ключi вiд усiх дверей), зробити крадiжку та повернутися тим самим же шляхом. Здобувши медальйон, громадянин Пельмешко виконав ритуал та оживив атланта з будинку Фальц-Фейна, за адресою Гоголя 5. Далi вiн разом з атлантом вiдбув у невизначеному напрямку. Мотив божевiльного вченого поки що незрозумiлий. Все це звучить як суцiльна маячня? Ну, як казав Шерлок Голмс: 'Вiдкиньте усе неможливе, те, що залишиться i буде вiдповiддю, хоч би якою неймовiрною вона не здавалася'. А всi наявнi докази та свiдки призводять нас до такого сценарiю. Треба йти не у вiддiлок! Треба йти вiдразу до Пельмешко поки вiн ще чогось не утворив.
Вже було зовсiм темно, коли я мчав по центру мiста до Археологiчного музею. Скорiш за все, Пельмешко має бути там. Вiн казав, що проводить там днi та ночi. Треба поспiшати поки вiн не наробив ще бiльшої бiди. Я з жахом уявив собi ожилих левiв з мiського саду, що розпочали полювання на туристiв. Чи якi ще скульптури вiн може оживити? Навiщо вiн взагалi оживив того атланта? Заради наукового експерименту? Чому саме його, а не будь-яку статую у музеї, де їх чималенько на будь-який смак?
Ось, нарештi, музей. Захеканий, я увiрвався у вестибюль.
- Де Пельмешко? - видихнув я.
- В лабораторiї, там де i вчора. - швидко вiдповiла Варвара Iванiвна.
Я поспiшив по вже знайомому шляху i швидко дiстався лабораторiї.
Пельмешко сидiв до мене боком за столом та пив горiлку з граненого стакану. Одягнений вiн був у той же одяг, що i вчора, очевидно, не часто змiнюючи свою одежу. Вiн сьорбнув, видохнув та забурмотiв: 'Як вона могла?! Я дав їй життя! Життя!'
Складностi вiдносин директора музею з його дочкою мене зараз мало цiкавили.
- Громадянин Пельмешко, ви затриманi! - вигукнув я.
Пельмешко здригнувся i повернув до мене обличчя. На половинi, яку я до цього не бачив, переливався червоно-синiм кольором величезний синець.
- Щ-щ-що? - Видавив з себе вiн.
- Де медальйон Персея? Де атлант? Навiщо ви його оживили? Не вiдпирайтеся - слiдству все вiдомо i ми маємо всi необхiднi докази! Щиросердечне зiзнання буде враховано судом та полегшить ваше покарання.
- Я не оживляв жодного атланта. Навiщо менi це? Так, я викрав медальйон Персея - зiзнаюсь. Старому вiн все одно був непотрiбним. Але заради чого я його викрав? Заради кохання! Я пiшов на все заради неї! Я дав їй найцiннiше, що тiльки можливе - життя! А вона, вона просто вдарила мене та втiкла! - збуджено заговорив Пельмешко, наприкiнцi перейшовши на ридання.
- Кого? Кого ви оживили? - спитав я та осiкнувся. В лабораторiї не було важливого елемента, що був учора. Велетенська статуя Дiани-мисливицi щезла, залишився лише постамент. Я тут же згадав з якою любов'ю Пельмешко вчора пестив пальцями її тогу, тьфу ти, хiтон.
- Ви оживили Дiану? Де вона? Де медальйон? - затряс я за плечi директора музею, який тiльки переривав безладне бурмотiння риданнями.
Я влiпив йому ляпас по тiй щоцi, де не вiдзначилася до мене скульптура.
- Пельмешко, зберiться. Це важливо - де Дiана та, головне, де медальйон?
- Я, я не знаю. Вона вдарила мене, забрала медальйон, запальничку, якийсь папiрус та втекла через вiкно.
- Давно це було?
- Вчора опiвночi. Як?! Як вона могла? Чому? - знову затремтiв у риданнях Федiр Миколайович.
Так, картина прояснюється. Пельмешко оживив статую, сподiваючись знайти своє кохання. Не так, щоб я був дуже здивований, але факт у тому, що статуя чомусь вiддала перевагу молодому одноплемiннику атлетичної статури перед двометровим старим неохайним богомолом. Де i як вона встигла познайомитися з атлантом - це загадка. Але, ставши живою, завдяки директору музею, вона 'вiддячила' йому потужним ляпасом, забрала все необхiдне для ритуалу оживлення та поспiшила на вулицю Гоголя, де вже сама оживила атланта i зникла з ним та медальйоном у невизначеному напрямку. З того часу пройшло, як мiнiмум, двадцять годин. За цей час вони могли опинитися де завгодно.
Менi довелося дати ще одного ляпаса Пельмешко, бо вiн знову впав у iстерику.
- Де? Де вона може бути? - чiтко промовляючи кожне слово, спитав я у новоспеченого Пiгмалiона.
- Я н-не з-знаю. - вiд стресу та алкоголю Пельмешко раптом почав заїкатися.
- Зосередьтесь. Дiана щось говорила перед тим як втекти? Може згадувала якусь мiсцину? Куди вона могла б пiти? Де ховатися?
Дволикий Янус, Брама Пристрастi - це вже має якийсь сенс. Та й грецький дух сюди можна приплести. Звичайно ж це - Грецький парк!
Iсторiя будiвництва Грецького парку досить цiкава. Довгий час пiд Приморськими бульваром, де знаходяться всесвiтньовiдомi Потьомкiнськi Сходи та пам'ятник Дюку, була запущена дiлянка землi - притулок наркоманiв, безхатькiв та стихiйне звалище смiття. Неприємно мати таке у самому центрi мiста, та ще й поруч з головними туристичними пам'ятками. У 2013-му роцi мiсто-побратим Стамбул видiлив купу грошей на облаштування чудового парку з правого боку Потьомкiнських Сходiв на честь двадцятої рiчницi побратимства. Парк назвали Стамбульським. Будувався вiн довгих чотири роки. I ось, коли про це стало вiдомим грецькiй громадi мiста, по своїм каналам вони дiсталися до самих верхiв уряду Грецiї i домоглися того, щоб Мiнiстерство Культури Грецiї видiлило грошi, i, з лiвого боку Потьомкiнських Сходiв розкинувся не менш гарний Грецький парк. Так вiчне суперництво грекiв та туркiв дало Одесi два розкiшнi парки в найшикарнiшому мiсцi й не коштувало одеситам жодної копiйки. Як то кажуть - це таки треба вмiти!
Грецький парк будувався у кiлька черг. Першу чергу здали до дня мiста - у 2018-му роцi. Вона мiстила у себе доброустрiй першої частини лiворуч вiд Потьомкiнських Сходiв i головною фiшкою був фонтан роботи одеського художника Михайла Реви 'Початок початкiв'. Вiн виконаний у виглядi голови з двома обличчями - з одного боку чоловiче обличчя, з iншого - жiноче. Саме його за дволикiсть одесити прозвали "Дволиким Янусом", хоча митець закладав у фонтан дещо iншу iдею.
Друга частина парку була здана через рiк i на нiй була оформлена найбiльший дитячий майданчик в мiстi - вiдтодi улюблене мiсце одеських дiтлахiв. Пограти сюди у вихiднi приїжджають навiть iз вiддалених спальних районiв мiста.
Третя частина парку пiдзатрималася, спочатку через пандемiю коронавiрусу, а потiм i вiйну. Але її таки здали 2024-го року. Особливiстю цiєї частини стала скульптурна композицiя "Брама Пристрастi" того ж таки Михайла Реви.
Четверту частину вiдклали на три роки через брак коштiв, але не забули про цю частину. Минулого року будiвництво вiдновили та воно поки що не закiнчено, там планують зробити розкiшний рибний ресторан у виглядi давньогрецького храму.
Грецький дух, дволикий Янус, Брама Пристрастi - все сходиться! I розташований парк зовсiм неподалiк вулицi Гоголя - вночi можна встигнути проскочити туди непомiтно.
Розмiрковуючи таким чином, я йшов у бiк Грецького парку - йти до нього було недалеку, а бiгти не було сенсу - минуло вже занадто багато часу - або менi пощастить i втiкачi будуть там або не пощастить i я знайду тiльки їхнi слiди.
Я дiйшов до Дюка i спустився Потьомкiнськими Сходами до входу в парк. Куди вони могли пiти у парку? Вдень їх помiтили б. Я забув розпитати Пельмешко як виглядала Дiана, коли стала живою, - чи залишилася вона такою як статуя i тiльки здобула властивостi живої iстоти або перетворилася повнiстю на звичайну людину. Ясно тiльки одне - судячи зi слiду атланта - пiсля оживлення вони зберiгають свiй немаленький зрiст. А отже, важко не помiтити двох напiвголих гiгантiв у парку, де повно народу. Ймовiрно, вони пробралися в парк уночi та десь сховалися на весь день. Де можна сховатися у Грецькому парку? На мiсцi будiвництва ресторану! Сьогоднi був вихiдний i будiвельникiв немає, а вiдвiдувачi парку не заходять на мiсце будiвництва, обгороджене ще й будiвельним парканом.
Я швидко проскочив через весь парк до будiвельного паркану, увiмкнув лiхтарик i почав послiдовно обходити його. Навряд чи Дiана та її наречений змогли проскочити на будiвництво безслiдно.
Обходити довелося довго, але через деякий час я натрапив на виламану секцiю огорожi. Слiди величезних босих нiг i, не набагато менших, у якомусь взуттi, Дiана була взута в сандалi, ясно говорили, хто саме позбувся цiєї частини огорожi.
Я пiшов слiдами. У мiсячному свiтлi недобудований ресторан скидався на руїни давньогрецького храму - колони без фронтонiв i даху, наполовину готовi стiни, подекуди один фундамент. Цей вигляд трохи псувала будiвельна технiка та iнструменти, але їх можна було б сприйняти за технiку археологiв на розкопках храму. Там, де була цементна стяжка, слiди, звичайно, пропадали, але на голiй землi вiдбитки важких тiл втiкачiв дуже чiтко вiдображалися. Так я дiбрався знову до паркану, вже з iншого боку, нiж звiдки я прийшов. Тут була брама, куди заїжджала будiвельна технiка. Одну зi стулок ворiт потягли так сильно, що замок, що висить зовнi, не витримав i луснув. Ворота були прочиненi. Оце силища! У цей момент я вперше задумався: а що я, власне, робитиму, коли знайду Дiану та атланта? Фiзично я з ними не впораюся, навiть пiстолета я не прихопив. А що ще робити? Викликати пiдкрiплення? Та як тiльки я розповiм цю iсторiю - мене самого запроторять на Слобiдку в дурку, якi б я там аргументи та докази не наводив. Залишається такий варiант - я знаходжу втiкачiв, стежу за ними здалеку i тодi вже викликаю пiдкрiплення, можна не пояснюючи у подробицях, - просто скажу, що знайшов скульптури, що буде найчистiша правда. А вже коли їх схоплять, то в мене будуть достатнi аргументи, щоб менi повiрили. Якщо раптом, все ж таки буде небажаний контакт iз ними - спробую вести переговори та переконати їх здатися та повернути небезпечний артефакт. Просто дозволити їм розгулювати на волi з медальйоном, який оживляє кам'янi статуї - це вершина безвiдповiдальностi та нерозсудливостi.
Наважившись, я пiшов далi по слiдах на землi. Вони вели мене на вихiд iз парку. Куди вони могли пiти? Навряд чи назад у мiсто - нехай уже й запiзно, але людей у мiстi ще багато, а полiцiя i так на вухах стоїть через зникнення атланта. Вирiшили перейти до Стамбульського парку? А що - там є грот Дiани. Прям iдеально пiдходить для однойменної богинi та її обранця. Але довго там не сховаєшся. Нарештi я дiстався до Потьомкiнських сходiв. Тут слiди йшли вздовж сходiв у бiк Приморського бульвару. Я рушив за ними та вперся у стiну. Поруч пiд сходами була велика нiша. У цiй нiшi в стiнi знаходився вхiд, який веде до катакомби. Вiн був замурований товстими ґратами, щоб туристи чи дiти не полiзли туди. Зараз грати були виламанi та слiди моїх втiкачiв вели в катакомби.
Приїхали. Куди-куди, а в катакомби за ними я точно не полiзу. Одеськi катакомби - це величезний пiдземний лабiринт, розташований пiд мiстом i далеко за його межами. В основному це колишнi каменоломнi, в яких видобувся камiнь-вапняк для будiвництва Одеси. Важко уявити розмiри цього лабiринту, вченi оцiнюють його загальну довжину як мiнiмум у двi з половиною тисячi кiлометрiв, але, швидше за все, ця цифра значно менша за реальну. Лiзти туди одному з жалюгiдним лiхтариком - чистої води самогубство.
Я наблизився до ґрат i похмуро освiтив лiхтариком вхiд у катакомби. Слiди точно йшли туди. Чи ожилi скульптури бачать у темрявi? Раптом у свiтлi лiхтарика щось блиснуло. Я пiдiйшов i придивився. Не може бути! На одному з кiнцiв, вирваних ґрат висiв медальйон! Я взяв його до долонi й уважно роздивився. Так - це вiн - медальйон Персея! Все як описував старий Iванопуло. Квадратний, з отвором, напис давньогрецькою. Невже вони втратили його на входi. А може... Може вони додумалися, що через медальйон вiд них не вiдстануть i точно почнуть шукати далi. Вiдпускати когось iз таким артефактом вкрай небезпечно. А ось, якщо "втратити" артефакт - то, можливо, i плюнуть на втiкачiв - шукати їх у лабiринтi катакомб - собi дорожче. Розумно, нiчого не скажеш.
Я поклав медальйон у кишеню. I рушив у бiк вiддiлку. Що ж менi робити? Тут треба добре подумати. Доповiдати все як є, мабуть, не варто. Повертати медальйон Iванопуло - теж не найкраща iдея. Залишати у себе? Таке собi рiшення. Загалом є над чим помiркувати. Головне, одразу як прийду - доповiм черговому, що виламанi грати входу в катакомби пiд Потьомкiнськими Сходами. Не дай Боже, туди залiзуть дiти чи туристи.
Я вiдчинив дверi свого кабiнету i завмер вiд несподiванки. За моїм столом, на моєму мiсцi, вiльно розсiвся чоловiк у суворому дiловому костюмi чорного кольору.
- Проходьте-проходьте, Костянтине Олександровичу. - приязно махнув менi рукою незнайомець, нiби це не вiн сидiв у моєму кабiнетi, а я був його гостем.
Я зайшов i сiв навпроти нього.
- Ви, певне, хочете дiзнатися хто я i що тут роблю? - випередив вiн усi мої запитання.
- Ви прямо мої думки читаєте. - криво усмiхнувся я.
- Нi, це ми поки ще не вмiємо, але неважко було здогадатися. Я зi Служби безпеки України, вiддiл "Омега". Пiдполковник Архангельський Серафим Михайлович. - Вiн показав менi посвiдчення.
- Незвичайне iм'я. А що за вiддiл "Омега"? Нiколи не чув.
- Вибачте великодушно, але не уповноважений давати таку iнформацiю.
- Ну добре, тодi повернемося до того, що ви робите тут, у моєму кабiнетi та у моєму крiслi.
- Це пов'язано з вашою останньою справою. Вона, погодьтеся, дещо виходить за рамки звичайної кримiнальної. I справi фiгурує могутнiй артефакт з незвичайними властивостями. А це вже стосується безпеки країни. Тож я тут.
- Ага, люди у чорному.
- Ах-ха-ха, ви передивилися забагато голлiвудських фiльмiв. Хоча в цьому випадку колiр мого костюма збiгся, але це чистий збiг. Я уповноважений вилучити у вас матерiали справи та також, власне, артефакт.
- Думаю, я не можу це зробити без санкцiї начальства. - спробував упертися рогом я.
Я ретельно прочитав наказ керiвництва про передачу матерiалiв справи, а також усiх знайдених або вилучених у ходi розслiдування речових доказiв та iнших матерiальних цiнностей уповноваженому представнику СБУ пiдполковнику Архангельському С. М. Пiдпис точно Ковальчука, печатка наша, зовсiм свiжа. Доведеться пiдкоритися - зiтхнув я.
Я пройшов повз непроханого гостя до сейфа i дiстав iз нього матерiали у справi старого грека.
- Ось тут усе. - простяг теку Архангельському. Це взагалi справжнє прiзвище чи їм на роботi видають?
- Дякую, а артефакт?
Звiдки знає, що я знайшов його? Можна збрехати i сказати, що я його не маю. З iншого боку - я сам не знаю, що робити з медальйоном Персея. Так, чорт iз ним! Я дiстав iз кишенi медальйон. Пiдполковник одразу напружився, одягнув на праву руку одноразову рукавичку i дiстав коробочку з невiдомого менi металу. Вiн акуратно i повiльно, як сапер снаряд, що не розiрвався, взяв спадщину Iванопуло рукою в рукавичцi i поклав у коробочку. Закрив її та з видимим полегшенням поклав у дипломат, куди ранiше сховав матерiали справи.
- Залишилася ще одна формальнiсть. - вiн простягнув менi ще один папiрець.
Знайомий папiрець - пiдписка про нерозголошення. Ну що робити - матерiали та медальйон я вже вiддав, доведеться i це пiдписати. Назвався груздем - лiзь у кузов.
- А я вже боявся ви дiстанете щось iз кишенi, клацнiть - i я забуду про цю справу. - недоречно пожартував я.
- Вважайте, що ця пiдписка дiє так само.
За Архангельським зачинилися дверi. Я сiв у своє крiсло, яке ще зберiгало тепло чужої людини, i замислився. Як багато загадок та могутнiх артефактiв зберiгає наше минуле? Що з легенд, що дiйшли до нас, - вигадки, а що має пiд собою реальну основу? Ну i, нарештi, що це за вiддiл "Омега" i як багато яких артефактiв вони вже зiбрали? Багато запитань без вiдповiдей. I навряд чи менi їх хтось колись дасть.