Мороз Маря : другие произведения.

Помста і трохи магії (1-12)

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


Оценка: 6.00*3  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    ну пробую написати роман, стого не судіть, все таки перший... Марія Полонська - молода відьма, яка має справу з малою нечистю. Ну і жила собі спокійно зі своїми домовиками та лісовиками, аж поки не почилися загадкові вбивства відьом і разом з тим вбита її подруга. І юна відьмочка не збирається це все так просто залишити.

  1
  
   Раптово задзвонив мобільний і я мало не підскочила. Вміла я вибирати музику і при тому ставити на всю гучність. Руки тремтіли. Номер прихований, хоча я прекрасно знала звідки телефонують Цікаво скільки в них там взагалі телефонів. В мене записано номерів п"ять, але тільки один раз попало, що мені дзвонили з якогось одного з п"яти.
   Я підняла трубку.
   - Марія? Ви завтра вільні? - звучав приємний, але трохи зіпсований телефонним зв"язком, жіночий голос.
   Так на побачення запрошують, а не на роботу. Завтра хотілося посидіти вдома, почитати книжечку, попсувати очі комп"ютером, в загалом, робити те що я робила кожен день.. Ну добре один день на благо людства і на зло нечисті піде мені на користь. Що знову полтергейсти комусь здалися?
   - Угу, - сказала я і кивнула, наче моя співрозмовниця може побачити цей кивок.
   Вона мені продиктувала адресу за якою я маю явитися і все. І ніяких причин. Відьми вони всі.
   А вони й справді всі відьми і я теж відьма. І працювала я також відьмою. Такий собі заробіток для обдарованих магічним даром. Але для мене цілком таємний. А галузь в мене особливо навіть у відьомському колі - мала нечисть. Я була чи не єдиною відьмою в Києві, яка цим займалася, іншої я просто не знала. Хоча я мало чого знала, але в десятки разів більше, ніж пересічна дівчина мого віку. Так я могла гадати, знімати порчу, а от любовні чари в мене ніяк не йшли. Ну то й що в мене плутанина з приворотами, я ж найкраща, якщо треба позбутися нечисті.
   А ще в мене був вроджений дар. Схожий на ясновидіння, але трішки навпаки. Я дотиком могла проникнути в свідомість, як людини, так і предмета. Так я могла бачити їх минуле. Я могла дізнатися кожну думку, яка була в них за все життя, але тільки лише коли вона стосувалася того, чого я хочу дізнатися. Я бачила картинки і чула голоси. Цей дар був досить корисним, хоча рідко допомагав по роботі. Нечисть слідів не залишає в свідомості предметів, а от у людей трохи є.
   Ніхто з сім"ї не знав, чим я займаюся. І мої батьки, які негативно ставилися навіть до езотерики, не могли уявити, що це передалося через них, причому від обох. По материнській лінії передався дар дивитися у свідомість. Такий самий дар мала моя двоюрідна бабця. І ще за розповідями моєї бабусі її бабуся (виходить моя пра-пра-бабуся) вміла щось подібне. А от талант і тяга до нежиті від батька. Моя двоюрідна сестра - мисливець на вовкулаків, а ще ( я зрозуміла це з листів які я знайшла на горищу в старій сільській хаті, де жили мої предки) моя прабабуся була винищувач кою вампірів. В мене було дві сестри, але подібних "дарів" у них не виявилось. А я була навіть не старшою, і не меншою, як в казках вони найкращі, і середньою.
   Я ж сама не ризикувала йти на "велику" нежить, таких, як вампіри або вовкулаки. По-перше, вони розумні, може навіть набагато розумніші за людей. По-друге, їх сила: їм навіть магією добре протистояти не можна, вони не побіжать від якоїсь рослинки, а про фізичну силу, якої мені бракувало, я взагалі мовчу. По-третє, я їх вважала майже людьми, лиш з деякими відхиленнями. Виходить, я теж людинка з відхиленнями.
   - Ще одна жертва дивного і жорстокого вбивці знайшли в Голосіївському парку, - говорила кореспондентка новин в телевізорі, я прислухалась, - У міліції немає інших сумнівів, що це один вбивця або банда. Як і в попередніх двох випадках жертвами були молоді дівчата, яких знаходили з вирваними язиками і вирізаними серцями. При тому причину смерті не можна встановити. Вбита...
   Далі я не слухала, показали фотографію вбитої дівчини. Її я точно десь бачила. Симпатична брюнетка, але зі світлими очима. В неї вирвали серце і язик. Взагалі, це унікальні компоненти в чорній магії, особливо людське серце. Мені її шкода.
   Але ми жаліємо незнайомих людей дуже короткий час. Вбили, так вбили, а в мене інше життя і я ще живу.
   Деякі вважають, що відьмам чуже користування технікою. Брехня!Я боготворю інтернет. А що ще потрібно для щастя? Почта, "контакт" і ася. Почтою, правда, користуюся рідко, але регулярно перевіряю, така звичка.
   От я від скуки вирішила посидіти в інтернеті. Поки я читала оповіщення з сайтів, ICQ видало голосне "О-оу!". А писала мені особа з ніком Yagotka. Цю особу я прекрасно знала. І я б не сказала, що в житті вона прям така ягідка і звати її Аня. Відьма. Потрібно їй щось, інакше вона б не написала.
   Привіт! Як справи? - стандартний набір. Наче їй справді цікаво, як у мене справи.
   Привіт. Що потрібно? - грубо, але я не налаштована робити послуги, але Аня не образиться.
   Щоб ти прийшла завтра до мене.
   Я вже думала, що ж відповісти. Може сказаті, що я завтра кудись їду?
   І не видумуй нічого!!! Я знаю, в тебе завтра клієнт. - ще одне повідомлення від неї.
   Добре.... Прийду. Так що тобі потрібно?
   Перевірити клієнтку.
   Приворот? - здогадалася я. Завжди ті, що хочуть когось приворожити чогось недокажуть та прибрешуть.
   Так. Завтра жду. Приходь після двох годин. - наче вона мені начальник.
   У відьом немає начальників, не має головної відьми. Є тільки Віче. У ньому приймають участь усі відьми Києва. Така собі магічна демократія. Ми допомагаємо одна одній. Головне правило для вступу в Віче - маєш бути жінкою. Чоловіки з магічними здібностями йшли в маги, де купа правил і єпархій, або в відьмаки, які були одиночками, самі по собі, ніхто не допоможе, але ніхто і не наказує.
   Але провести завтра вдома мені не судилося. Ввечері дзвонила Настя, моя найкраща подруга. Теж відьма і досить сильна. Ми разом пришли в Віче і були одного віку. К зараз пам"ятаю тоді я була в дев"ятому класі і одягалася готом. Жах, навіть в літом ходила в чорному.
   - Мені треба тебе побачити, просто побачити. Давай зустрінемося після всіх твоїх справ, - вмовляла вона.
   Я не встояла. Якщо ж мене витягли з дому, то так тому і бути. Напевно, завтра буде цікавим.
   А поки це завтра наступило я мучалась. Безсоння. (Insomnia - як мені подобається це слово!) Мене мучили тривожні відчуття і як тільки я заплющувала очі заявлялися картинки, схожі на кадри із фільму жахів. Синє бридке схожий на труп людини, яка почала вже гнити створіння засовує руку в тіло дівчини. Вона жива і ледве рухається. Але вона не кричить, вона не може кричати. І мене це найбільше жахало. Краще б воно її вбило і розчленувало. Але ні, воно залишило її в живих і тепер вона страждала в страшних муках і не могла змоги про це заявити криком.
   Надворі було чутно, як моросить дощ. В цю ніч я проспала лише чотири години.
  
  2
  
   Було холодно. Зараз літо, але холодно. Дощ ще з ночі не припинявся. Маленький дощик, якого майже не помітно, але противно. Виглядала я теж не дуже, заспана, одягнута в те що під руку попалося, щоб не замерзнути та ніякої косметики. Я вважала себе симпатичною, хоча розуміла, що моя зовнішність на любителя. Одні вважала мене красунею, інші нічого особливого в мені не знаходили. Зовні я виглядала слабкою. Це враження створювали низький зріст та невелика худощавість. Як говорив мій знайомий, коли бачих таких як я, то виникає бажання пригорнути, погладити по голівці та захистити від злого світу. Я могла і любила виглядати ефектно та виділяючись, але сьогодні було лінь. Тому поряд з гламурними дівчатами я зі своїми джинсами та балахоном виглядала тускло. Волосся я заплела в косу. По-перше воно було не першої свіжості,а по-друге коли дощ воно сильно завивалося, а я ненавиділа його після цього розчісувати та й колір потускнів. А в зазвичай це довге хвилясте світло-русе волос і гарно виблискує на сонці золотим. Я ніколи не ношу парасольки, тому я трошки підмокла.
   Здуріти можна, поки я найшла будинок, який потрібно. Це був приватний будинок. А осередки, де приватні будинки можна порівняти з лабіринтами. Я сама жила в такому, але там я все знала. Звичайна схема: дві-три великі вулиці, а від них відділяються багато маленьких і всі ці вулиці пересікаються, як можуть.
   Будинок виявився шикарним. Високий кам"яний паркан і три поверхи вражали. Сам же будинок був блідо-жовтий, але з темними вікнами і дахом. До відьом зверталися багаті частіше, чим середній клас чи бідні, але не в моїй справі. Так, багатії мене викликали, але безпосередньо я рідко з ними спілкувалася.
   Я натиснула маленьку кнопочку біля входу. Там точно є камера і зараз хтось візьме слухавку того апарату схожого на телефон і побачить мене в чорно-булому зображенні і заговорить до мене.
   - Дівчино, що тобі? - спитав мене голос дорослої жінки.
   - Ну взагалі то ви мене викликали, - сказала я і для впевненості назвала її ж адресу. Хоча яка тут впевненість, я ж її адресу можу на домі прочитати.
   Вона кинула трубку, але встигла швидко промовити: "я зараз". Я простояла десь хвилинку, поки вона не вийшла відкрити мені. Вона явно не довіряла мені. В таких системах можна відкривати з дому, але ж вона не впустить мене в свою фортецю без нагляду. Але я звикла до недовіри. А хто ж нормальний буде довіряти відьмі.
   Жінка виявилася з років сорок, трохи повну вата з коротким темно-рудим волоссям, що було так налаковано, аж блистіло.
   - Мені сказали, що пришлють, найкращу, - сказала вона.
   - А ви в мені сумніваєтесь? Я і є найкраща.
   - Ти...тобто ви хоча б школу закінчили?
   Ніхто ніколи не вгадував правильно мій вік. Я виглядала молодше, років на п'ятнадцять, якщо не менше. Бувало і таке, що давали й старше, але не через зовнішність і не вірили, що мені сімнадцять, а не більше.
   - Закінчила, - фиркнула я. Те що це сталося зовсім недавно їй знати необов"язково.
   Вона впустила мене. Прогрес. Гарненький садочок тут. Рівно скошена трава, декоративні валуни і маленькі квіточки. Могла поклястися, що в них є садівник.
   Інтер"єр всередині мене особливо не вразив, бачила і шикарніше. Але навіть іть такий я не проти мати. Все було у світло-бежевих тонах. А меблі, які косили під деревяні, ну чиста охра. От мене всадила в шкіряне жовто-бежеве крісло, поряд с таким же диваном навпроти великого плазмового телевізора. Ми були в вітальні.
   Через двері заглядувало кучеряве мале. Я навіть не могла зрозуміти, хлопчик то чи дівчинка. Русяві локони сяяли на сонці, а великі оченятка розглядали мене з не абиякою цікавістю. Мабуть саме так виглядають херувими. Я усміхнулася йому, а дитинча відповіло мені тим же і сховалося за двері.
   - Вибачте мені, - говорила хазяйка дому. - Ви розумієте, я представляла відьом якось інакше.
   - Ну треба було попередити. Я б прийшла тоді вся в амулетах і з чорною помадою.
   - Ой, краще вже так. Розумієте в чім річ. В нас часто бувало таке, що на верхньому поверсі щось б"ється або предмети не своїх місцях. Я навіть експерименти робила. Звідки навіть чутно звуки вночі, схожу на невеличкі кроки.
   - Кроки маленьких ніжок? - підсказала я.
   - Так, - вона згодилась.
   Домовик, якому нема чого робити, випадок частий, я це одразу і підозрювала. Вигнати - я його не вигоню, та і не бажано. А ублажнити легко. Точніше господарів треба навчити це робити. І заради цього я вийшла з дому!
   - Ми з цим змирилися, - продовжувала розказувати жінка. - Але щось напало на мою доньку.
   - Тобто напало?
   - Прийшло вночі і почало душити. Вона так кричала. Коли я прибігла в її кімнату, вона аж задихалася. Вона говорить, що не бачила що її душило, але відчувала.
   Існувала в древні часи прикмета6 якщо домовик душить молоду дівчину, то скоро їй судилося покинути батьківську хату, тобто заміж вийти. Напевно і зараз домовики таке роблять, але тільки в них ніхто не вірить. Насправді я бачила лише одного домовика, того що в моєму домі. Виглядає, як трьохрічна дитина, але зростом в немовля. Він мав заплутане русяве волоссячко на голові та носив старі подерті штанці і рубашечку зеленого кольору. І нерівно дихає до молочних продуктів. Молочко, сметанка, хліб з маслом чи кефір - це для нього рай. От тільки як я не допитувалася, як його звати, він мені так і не сказав.
   - А скільки років вашій донці? - запитала я.
   - Дев"ятнадцять. Ой зачекайте, я її зараз покличу.
   Я хотіла заперечити, бо я і так все зрозуміла, але жінка випередила мене і швидко вискочила з вітальні.
   - Таня! Таня! - пролунало наче відлунням по всьому будинку.
   Через короткий час в вітальню зайшла та сама Таня. Досить симпатична брюнетка в спортивному одязі. Я окинула мене дивним поглядом і сіла на диван. Я не образилась, я вже звикла до таких поглядів. Виглядала вона досить спокійно, не схоже на те що її щось нещодавно душило. Напевно це сама спокійна потерпіла, яка мені траплялася.
   - Коли на вас напали ви відчували тиск в грудях? - порушила я тишу, яка з"явилась.
   - Був, - відповіла, наче запрограмована.
   - А чим душили, як ви дочули: руками чи стрічкою чи ще може якимось предметом? - я прямо схожа на детектива на допиті.
   - Руками.
   - Маленькими чи великими?
   - Так, маленькими руками.
   - Це домовик, - сказала я її матері. _ просто ставте на верхньому поверсі ввечері молоко з булочкою і все буде добре. Я правда з таким вибалком не стикалась, але існує давня прикмета, що домовик душить дівчину, коли їй судилося скоро вийти заміж. Пояснити чому вони так роблять я не можу. Тож вітаю.
   - Але Таня не збирається заміж, - відповіла мені жінка.
   - Взагалі, мам, мені треба тобі дещо сказати, - озвалася Таня.
   - Шо?!
   - Ну я тоді піду, - сказала я, відчуваючи, що треба залишити сім"ю для розмови.
   - Підождіть - сказала жінка і провела мене в хол перед виходом, поспішаючи взяти гаманець.
   - Ні, - заперечила я. - Я грошей ніколи не беру.
   - А що берете?
   - Що дасте. Нам часто дорогоцінностями платять, але ж у вас був домовик, легке діло, багато з вас взяти в мене совість не дозволить.
   Совість не дозволяла, а чорт на лівому плечі все злився, що треба ж взяти компенсацію за те, що витягли мене з дому в таку противну погоду. От вічно вони сперечалися, цей чорт і совість.
   - А ви точно впевнені, що то домовик? Може то якась нечиста сила.
   - Точно, - запевнила я. - Я вмію відчувати нечисту силу.
   - Тоді трохи зачекайте - сказала вона і залишила мене одну.
   Поки я взувалась, то помітила, що за мною стежать. Я підняла голову , на мене споглядала великі мигдальні оченятка янголятка. Я посміхнулась.
   - Ти - добра, - сказав він. Все таки це хлопчик. - А Таня - зла.
   - Ой, Мітєчка, що ти тут робиш? - З"явилася хазяйка з коробкою в руці, яку одразу ж дала мені. - Ось, візьміть. Тістечка смачні. Сподіваюсь ви любите солодке.
   О так, солодке я люблю, тим більше, коли на коробці видніється логотип дорогої кондитерської. Бери, коли дають, бо можуть і не дати.
   Я пішла, але тривожні відчуття залишились. Що ж мав на увазі хлопчик. Мабуть, ця Таня не дуже добре ставиться до свого брата чи племінника, чи ще ким він їй приходиться. А діти такі вразливі. Але як можна не любити таке янголятко?
   Яка ж я дурепа, могла попросити викликати таксі, а то знову бродіння по цим вуличкам. Нічого, я люблю ходити. Я дуже люблю ходити.
  Коли я добралась до житла Ані було три години. Аня жила в двухкімнатній квартирі в хрущовці, де на кухні приймала клієнтів. Стандартний набір для чаклунського бізнесу6 замовляння, зняття порчі, привороти і т.д. Не люблю ці під"їзди, особливо цей, він тхне.
   Навіть біля дверей висіла така собі реклама "Анна, Зняття порчі, привороти, гадання" Я подзвонила. Ой, бісить мене цей звук папуги.
   Аня мало не вдарила мене дверима, коли відкрила.
   - Полонська! Півтори години! Півтори години, розумієш? - кричала вона.
   - І тобі добрий день, - спокійно відповіла я. - Що дістала питаннями типу "Ну коли вона вже прийде"?
   - Гірше, розказувала про свої проблеми.
  Зовнішнє Аня нічим не вирізнялася, все середнє. Середній зріст, середня фігура, маленькі темні очі, рідке волосся тієї ж середньої довжини пофарбоване в рудий. І як людина вона була середньою. Симпатії такої сильної я не відчувала, але антипатії теж не було. Вона мене не цікавила. І постає питання6 чому я їй допомагаю. Та тому що я відмовляти не можу і ще роблю добре діло, може спасаю чиюсь долю від впливу магії.
  ЇЇ клієнтка сиділа на кухні. Коли я її побачила, то не здивувалась. З такими, як вона і я, або стають заклятими ворогами або дуже гарними подругами, сер нього бути не могла, навіть така прихована ворожість повинна бути хоча б з однієї сторони. Це була шатенка з акуратною стрижкою, шкіра загоріла рівномірно, щойно з солярію. І весь її вигляд говорив, що любить вона дороге, а погляд - що вона натуральна стерва.
  - Це і є моя колега, яка має допомогти, - представила мене Аня.
  - Я - Віка, - посміхнулася до мене клієнтка.
  - Маша, - ледве промовила я і сіла навпроти.
  Здається, у імен є своя карма і я в цьому переконувалась не раз. І чомусь про Вік, які траплялися мені на малому життєвому шляху я нічого хорошого сказати не могла. Ім"я безперечно красиві, але його носительки, вибачте, мені не по душі. Хоча мене мама спочатку хотіла назвати саме Вікторією.
  - Дайте руку, - скомандувала я.
  Вона послухалась і протягнула мені свою руку. Як тільки я її взяла, то закрила очі і почалися видіння.
  Коли я розплющила очі, то перед ними було її лице, по якому так захотілося заліпити. Якби ми були чоловіками я б точно її вдарила, гарно кулаком, а так я намагалася подавити бажання повиривати ці гарно укладені патли.
  - То ви мені допоможе? - вона корчила такий невинний погляд.
  - Допоможу?! Я?! - напевно я вже кричала. - Та я зроблю так, що жодна справжня відьма тобі не допоможе.
  - Шарлатанка! Чого тут розкричалася?! - вона встала. - Я що тобі абихто, щоб якась шмаркачка на мене кричала! Скільки тобі років, дитинко? В лікарню тебе...
  Я сплела заклинання, на п"ять хвилин я зробила її німою. Вона металась, як в агонії, то бралась за горло, то за рот.
  - Що ти твориш?! - закричала Аня і штовхнула мене, що я впала на стілець.
  Віка поспішила вибігти, але я встигла поставити мітку. Тепер люба відьма, яка їй допоможе, буде моїм ворогом і Віче буде на моїй стороні.
  - Полонська, ти здуріла! - кричала на мене Аня.
  - Знаєш, а вона навіть не через кохання прийшла, - спокійно сказала я.
  - Що?!
  - Гроші, - говорила я. - У того чоловіка багато грошей.
  - Ну захотілось їй приворожити багатенького, а кому не хочеться...А можна було мені перед цим сказати?
  - У нього дружина вагітна. Вона хотіла їх розвести і примусити його її вбити, а коли той потрапить у в"язницю, то забрати всі гроші. Тварюка!
  Я взялась за голову. Після видінь стільки емоцій, треба краще їх контролювати. Я відчувала її ненависть і жадібність. Якщо Бог є, то чому він дозволяє таким людям існувати?
  - Ну так тому і бути. Не дарма, я підозрювала, що ця Віка явно щось не договорює і конкретно бреше. Не йдеш на похорон Аліни сьогодні?
  - Якої Аліни? - здивувалась я, яка ж там Аліна померла і я її мала знати?
  - Ну яку вбили? Я ж зовсім забула, що ти нічого зазвичай не знаєш. ЇЇ по новинам показували. Рік назад вона займалась опитуванням віх відьом. Наша "журналістка".
  - І що її вбили?
  - І не тільки її, а й Олю і Катю. Нам стало ходити по вулицям небезпечно. Відчуваєш себе простим смертним. Не проти, якщо я закурю?
  В мене мурашки пробігли по шкірі. Тепер я згадала, де бачила ту дівчину з фотографії з новин. Приємна допитлива Аліна, багато чого знала в відьомських колах. Не можу повірити, що її могли вбити.
  
  3
  
  Ми сиділи на набережній і поїдали ті самі тістечка, які мені дала моя клієнтка.
  - Річка брудна, - замітила я. Я це знала завжди, але чомусь зараз так помітний цей коричний відтінок. - Як і світ. Може вона була і чистою, але хтось влив в неї трішки бруду і він розповсюдився. Ти знаєш, з того мосту стільки людей стрибало.
  - В тебе сильно багато емоцій. Вже філософствувати починеш, - відповіла мені Настя і взяла мене за руку.
  Через дотик вона мені передала щось схожа на прилив енергії або адреналіну. Я відчула тілом щось хороше, тепле і позитивне, так приємно всередині.
  - Ну от, моє сонечко, вже краще? Може зайдемо кудись?
  - Куди?
  - Та куди завгодно. Згодна навіть на твої суші.
  Моє слабке місце - східна кухня, особливо японська і китайська, а Настя це прекрасно знала, хоча сама не дуже любила. Я не могла не погодитись. Ми пішли в японський ресторан, в мене було достатньо грошей, щоб собі це дозволити.
  - Чай чи коктейлі? - запитала Настя, поки я роздивлялась меню.
  Любила я суші. А Каліфорнія і Філадельфія - це не тільки американські штати, а й чудові роли і чому так я не розуміла, це ж японська страва..
  - Чай, зелений, - відповіла я.
  - Ти завжди його п"єш, фанатка. Але тільки заради тебе.
  - Я тебе люблю.
  - І я тебе теж. Ти, навіть, не представляєш, як я тебе люблю. Знай, якщо зі мною щось станеться. Навіть, на тому світі я буду любити тебе.
  Останні слова мене занепокоїли, особливо зараз, коли ці вбивства.
  - Настя, не лякай мене, - промовила я.
  - Як же добре, що ми знайшли одна одну. Ти і я. Хлопці приходять і так же само йдуть, а дружба завжди є. Це навіть світліше за кохання. І ще я тобі заздрю. Не представляєш, як нудно вести хронологію, бігати за чортиками цікавіше, я впевнена. Але я люблю тебе, - я її такою ніколи не бачила. Це був стан відчаю.
  - Прошу тебе! - мені було нестерпно це бачити. - Ти так говориш через вбивства?
  - Ти вже знаєш? Вони сильно багато знали, тому їм вирвали язик, щоб нікому не змогли розповісти нічого. Мертві теж можуть говорити.
  - Настя... - тихо промовила я ї взяла її руки в свої.
  - Сонечко, бережи себе, - сказала вона. Сонце - це життя, а може й смерть.
  - До чого це?
  - Та так. Вільні роздуми. Я вже стала філософствувати, як ти. Іноді гадаю, чому я не вампір, а іноді - слава Богу, що я не вампір. До речі, як на особистому фронті?
  - Хіба він є? Мабуть, я сильно перебірлива. А в тебе?
  - Та як завжди. Зв"язалась і жалію. А ти вже до фанатизму перебірлива. Ти хоч реальних помічаєш? Бо ти знаходиш якусь маловідому в нашій країні знаменитість і мрієш. Хто ж на цей раз?
  - Не має значення. Все одно я його ніколи не зустріну.
  - Ох, Маша...все фантазії... Бажаю тобі закохатися, але по справжньому.
  - В кого?
  - Та в кого завгодно. Але якщо він тебе образить, то йому буде дуже погано. Передай йому обов"язкову. Передаш?
  - Передам, - посміхнулась я.
  Передай, що я навіть з того світу його дістану. А цікаво хто там? Ми такі прям чаклунки, а що там не знаємо.
  - Рай і пекло, - відповіла я.
  - Ти так говориш, бо тобі це сказали. Ти таки віриш в Бога. Хоч церква проклинає, таких, як ми.
  - Я вірю в того Бога, який був завжди і в кожній релігії. Якщо ж поглянути на міфологію різних народів, то багато є спільних рис і спільних. Навіть язичество і християнство схожі. Є Бог і святі, так само в язичестві є верховний бог і боги. Людині треба в щось вірити. Без віри, то вдже не людина. І мені все одно, як ставиться до мене церква, але не все одно, як ставиться Бог.
  - Але ти туди ходиш, бо там в старовинних храмах така енергетика, а ти її любиш.
  - Ти права. Священики вважають, що відьму, яка насмілиться ввійти в храм нагряне кара в вигляді блискавки. Нажаль, це для них єдиний спосіб відрізнити нас. І ще один корінь з язичеством - бог-громовержець.
  - Сходи якось туди і постав свічку за себе і за мене.
  - Тільки заради тебе.
  - А може там не рай і не пекло. Може там Аїд чи Хель.
  - Якщо ми потрапимо в Аїд, то будемо жити лише на Єлисейських полях. А в Хель ми не потрапимо, лише в Вальхалу. Бо ми впадемо в бою, в бою зі смертю. І будемо ми там пиячити до самого Рагнареку.
  - ех, повторю, ще, що я тебе люблю.
  - І я тебе теж.
  
  Коли ми прощались, я непокоїлась. Ми прощались наче назавжди. Хоча так і треба. Треба прощатися завжди, як назавжди, бо ніколи не знаєш, що трапиться і чи побачиш ти цю людину знов, і чи побаче вона тебе.
  Остаточне наше розтавання було в метро. Поїзд мене відвозив від неї, а я наче прилипла до скла і дивилася на її віддаляючу фігуру, яка махає мені рукою. І чому в мене відчуття, що я її бачу в останній раз? Але в цей момент вона була така прекрасна, як тільки може бути прекрасною для мене дівчина. Її каштанове волосся розвивав протяг і вона посміхалась, хоча очі виражали смуток.
  Всю дорогу в я булла в тривозі. Щоб відволіктись, я проникала в свідомість людей, які сиділи поруч зі мною. Мобільний не ловив і я не змогла витерпіти і вибігла на якісь станції. Я піднялась трохи вище і навіть не виходячи змогла набрати номер Насті.
  Моє серце здавалося відбувалося в такт гудкам, але скоро гудки змінилися різко на короткі, повідомляючись що зайнято. Я набрала ще раз, але тепер замість гудків "Абонент не може відповісти на ваш..." ну і т.д. І скільки ще раз я не дзвонила, знову ця фраза.
  Я кинулась назад і стала ждати поїзд вже щоб повернутися назад і доїхати аж до її дому. Хай це буде по дурному заявитися прямо до неї на дім, коли ми тільки-но зустрічалися, але я буду спокійніша.
  Я любили метро, бо любила поїзди. Любила слухати той шум і здавалося, коли трохи закладає вуха, що тебе воно зараз винесе в щось невідоме. Але в той момент я проклинала метро, бо воно здавалася мені надто повільним. Вагон на диво був майже пустим, але я стояла прямо перед дверима. Я боялась пропустити потрібну станцію, хоча це було неможливо.
  Нарешті цей поїзд довіз мене до тієї жаданої станції. З неї я бігла дуже швидко, збиваючи людей. Мені було все одно. Бачу ціль - не бачу перешкод. Вийшовши з підземелля я помчалась до Настінного дому.
  Але коли я побачила машину швидкої, міліцію та багато людей. Я невільно зупинилась. І побігла туди.
  Через людей я почала пробиратися до тієї межі до якої пускають цивільних. І чому ці люди тут? Наче смерть - це вистава, всім цікаво Мені все одно зараз на ці різні крики і образи, викликані моєю поведінкою.
  Якраз вносили тіло в машину швидкої. Воно було накрите, але трошки виднілося довге каштанове волосся. Це міг бути збіг обставин. Але щось підказувало, що мої найгірші сподівання справдились і там тіло Насті.
  Я наче загубила відчуття. Хотіла кричати, але не могла; хотіла плакати, але очі вперто залишалися сухими; хотіла бігти геть, але ноги наче паралізувало.
  А дощ все моросив.
  
  4
  
  Вона все знала. Знала, що її вб"ють, але нічого не сказала. Ця думка мене не полишала. Мій стан був близький до істерики. В погоді сталася різка зміна. Замість дощу стояла різка спека і сонце аж притягувалось до людей в чорному. Лише Настя була в білому. Їй можна, адже це її похорон.
  Я глянула на її батьків. Мати була в істериці, а батько намагався її підтримати, але видно, що в самого на очах сльози. Настя була єдиною в сім"ї.
  А її вбивця ще гуляе десь і вишукую слідующу відьму. Можливо це егоїстично, але я боялась зараз і за себе. Скількох іще буде вбито таким способом?
  - Я тебе люблю, - сказала я тихо про себе.
  Я вірю, що вона мене чує. До цього я була лише один раз на похоронах, ще дитиною. Мені пощастило, що ніхто із рідні не вмирав, а якщо і вмирали, то ті, які живуть далеко і я їх ніколи не бачила. То перший раз ховали молодого хлопця, я навіть його не знала, бабуся взяла с собою. Тоді вона жила на хуторі, який вже розпався, і коли хтось вмирав всі жителі просто повинні явитись. Тоді я так боялася дивитися на покійника, бо думала, що він може встати. Але більше всього я боялась рівно викопаної ями. Охопив страх, що я можу впасти і мене закопають разом із покійником. Але коли труну опускали в цю сама яму, мені стало шкода покійника. Я не розуміла своїм розумом п"ятилітньої дитини, як людина може лежати в дерев"яній коробці під землею.
  Я запитала, як це людина лежить там під землею. Така собі рання цікавість загробним життям. Бабуся мені пояснювала, що насправді під землею лише тіло, а душа виривається і блукає землею сорок днів, а потім потрапляє в рай чи пекло. Я представляля, що над нами літають, як птахт, люди, душі щойно вмерших, а потім отримують великі білі крила і потрапляють в рай. В дитинстві не хочеться думати про погане, про пекло. Я любила вдивлятися в хмаринки, щоб побачити янголів, які на них спочивають.
  А куди потрапляє душа відьми? В рай чи пекло? Настя, цей бій зі смертю ти програла.
  Але тіло її буде розлягатися, його будуть їсти червяки, поки воно не перетвориться на купу почорнілих кісток. Таке гарне тіло перетвориться на щось потворне. І через пару століть могили її зовсім не буде. Хоча могили не потрібні мертвим, вони потрібні живим.
  - Я знаю, ви з нею дуже дружили, - до мене підійшла одна відьма. Тут зібралися всі відьми, які знали Настю. - Нам всім важко, але постарайся змиритися.
  - Ми були найкращими подругами. Її вбивцю вб"ють?
  - Якщо знайдуть, але... Кому це потрібно? Серед нас немає детективів.
  Отже, за сметь моєї найкращої подруги ніхто не відповість. Та я сама знищу того, хто вбив її. Я - винищувача нечисті і не може не справиться з цим. Мене бояться всі чорти. Я витягну її вбивцю хоч із пекла і вирву серце.
  - Полонська! - ч побачила Аню. І чому я її так часто бачу останнім часом? - Ти така заплакана.
  - Аня!- викрикнула якась дівчина, що підійшла до нас. - напевно важко вже на четвертому похороні.
  - Що ж поробиш, якщо я їх всіх знала, - вона розвела руками і посміхнулась.
  Мені захотілось її вдарити. Якби в мене померло чотири знайомих за такий короткий час, я б не була такою пофігісткою. А вона стояла так наче нічого не сталося і ще й посміхалась.
  Поряд з кладовищем мене ждав батько на машині. Добре, що він не любить задавати лишніх питань і багато говорити, тому всю дорогу додому ми промовчали, лиш перед самим домом він спитав чи не страшно мені. А мені дійсно було страшно, але я зла я була ще більше.
  
  5
  
  Ще одна безсонна ніч. На цей раз мене тривожило, хото б міг вбивати відьом. Самим відьмам це не потрібно, та й це не так просто. Якби я хотіла когось вбити я б напустила якусь нечисть, але це її може лише покалічити. Так, нечисть мене боялась, тому виконувала мої прохання. Якби дійсно це вбивала нечисть, то бездумно і будь-кого, надто мізки малі.
  Настю, як відьму я могла охарактеризувати, як сильну, досить чудово в неї виходив транс, працювала хронологом Віче. Аліна - журналістка. Про інших я не знала нічого. Та й ніхто мені не скаже. Настя в день смерті говорила, що вони багато знали... Дійсно, хронолог і журналістка багато знали.
  Маги? Такий варіант одразу відпадав. Вони не стануть таємно вбивати, тим більше виривати язик чи серце, хоча це унікальні інгредієнти. Якщо відьмак або чорнокнижник, то всіх чотирьох вони не могли б вбити, от тільки група, але вони одиночки.
  Вампіри? Можливо. Хоча кров на місці і, по слухам, вони естети і тому якщо вбивати, то красиво, а не так.
  Це точно не перевертні. Вони бі повиривали б більше плоті, ніж серце і це в кращому разі. В гіршому тобою повечеряють повністю. Хоч перевертні бувають різними хижаками, і це найчастіше вовки, в мене вони асоціювались зі зграєю гієн. Жорстокі і ржуть противно.
  Зв"язків у мене мало, але все таки якісь є. Я намагалась роздзвонити до одного знайомого мені мага, але він довго не відповідав. Нарешті вдалося спіймати його дівчину на домашньому. Він весь час працює. Є в нього щось схоже на хобі: по вечорам, а літом цілий день він працює в ремонті машин, не заради грошей, а заради душі. Цей маг марив машинами, як абсурдно це не звучало. Треба навідатись до нього, бо як не як, я вважала його своїм другом.
  Та сама СТО знаходилась недалеко від мого дому. Ну відносно недалеко, ближче до школі, яку я закінчила, тобто десь два кілометри. Можна пройтись, я виходжувала і більше.
  Коли я зайшла до приймальні, там сидів мужик (саме мужик, а не чоловік), який пив пиво і дивився футбол по маленькому телевізору.
  - Вибачте, - сказала я і він ліниво відвів очі в мою сторону. - Мені потрібен Антон.
  - Йди туди, - грубо відповів він і вказав на двері, які напевно вели в майстерню.
  Коли я зайшла, то стояв приємний гул. Коли я була маленькою, то любила спостерігати, як тато ремонтує машину. І навіть зараз я заходила в наш гараж і роздивлялась всякі де тальки і пляшечки. Там завжди можна знайти щось цікаве, непов"язане з автомобілями. Наприклад, старий годинник з зозулею, який дзенькав, якщо покрутити велику стрілку, або радянський магнітофон "Маяк" (просто прикольний).
  - Де можна знайти Антона? - спитала я хлопця, який якраз йшов повз мене.
  - Антона? - перепитав він, а потім крикнув на все приміщення. - Антон!
  - Вже нова? - до мене підійшов зовсім не Антон. - Гарненька.
  - А дійсно навіщо тобі той Антон, - іще один з"явився. - Краще піди погуляй зі мною.
  Вони на мене так таранились, що мені стало ніяково. Це мені нагадувало первісне плем"я чоловіків, які побачили особу протилежної статі. Добре, що вони ще не викрикували "О, у нас тепер є жінка!"
  - Розбіглися! - це вже був Антон і видихнула з полегшенням.
  Він підійшов до мене і схватив за руку, виводячи мене з цього осередку в якусь комірчину.
  - Машка! - викрикнув він, коли ми залишились одні в цій комірчині, де стояв лиш столик з комп"ютером. - Скільки часу? Як випускний? В який університет поступила? Та взагалі, як ти? Так радий тебе бачити! Я б обняв, але брудний.
  Він, судячи по реакції, дійсно дуже радий мене бачити. А цей бруд йому йшов, придавав мужності. Шкіра виглядала якоюсь смуглою, що підходило до його чорного волосся середньої довжини, яке він зав"язував в смішний маленький хвостик, коли працював. І зараз важко було сказати, що цей хлопець збирається стати доктором історичних наук та ще являється магом третього рангу. В тих рангах, вибачте, я погано розбираюсь.
  Прийшлось розмовляти з ним про буденні проблеми та вислухати, як він сам зібрав мотоцикл і зараз знайшов якусь стару машину і тюнінгував її. Я говорила, що це у нього, як хобі, грошей у нього було достатньо, він любив машини і жив ними.
  - Знаєш, чого я пришла до тебе? - я вирішила, що вже пора переходити до того, за чим я прийшла. - Пам"ятаєш Настю?
  - Настю? Ну...це досить часте ім"я.
  - Моя подруга. Вона у нас хронолог... була.
  - Згадав. Ну? - він провів рукою по своєму волоссю і при тому прийняв задумливий вигляд.
  - Її вбили.
  - Тобто? Як вбили? Я чув у вас серійні вбивства, але не думав, що зайшло до таких молодих. Співчуваю.
  - Антон, мені потрібна твоя допомога.
  - В чому? Стоп! Що ти збираєшся робити?
  - Знайти, хто її вбив, - рішуче відповіла я.
  - Маша, та ти сама повинна тікати від цього. Воно може тебе так легко вбити, як і інших, ти цього не розумієш.
  - Але маю когось покарати за її смерть.
  - Що ти говориш? - в його голосі почалась відчуватись нотка гніву. - Ти навіть не знаєш, що воно таке. Ну знайдеш ти цю тварюку, а далі що?
  - Я її вб"ю.
  - Вб"єш? Ти розумієш, що це не якийсь там лісовичок чи барабашка. А якщо це людина, ти теж вб"єш?
  - Вб"ю.
  - Говорити завжди легше. І ти зможеш позбавити когось життя?
  - Антон, навіть, якщо ти мені не допоможеш я знайду інший спосіб, ти можеш це зрозуміти? Я не буду сидіти і чекати поки воно десь гуляє. Хай воно і мене вб"є, але я не можу спокійно сидіти дома. Я не можу спокійно спати, ти розумієш? Я хочу...
  - Добре! - він мене перебив, - Що тобі від мене потрібно?
  - Твої зв"язки і... Я мало чого знаю. Скажи, хто насправді керує містом і як можна добратися до верховного мага.
  - Навряд чи наш верховний маг захоче говорити з якоюсь малолітньою відьмою, вибач що так тебе назвав, але в його очах ти будеш виглядати саме так. Та і він насправді не може зрівнятися з Темним Князем і вожаком перевертнів. Темний Князь навіть охоче з тобою зустрінеться, він любить маленьких дівчат.
  - Хто такий Темний Князь?
  - Голова правлячого вампірського клану, - сказав він і, напевне, по моєму погляду зрозумів, що нічого не розумію. - Пояснюю. Вампіри входять в клани і звичайно у них є найголовніший, найчастіше це найсильніший і найстарший, їхній ватажок. А владу у місті має найсильніший клан і головний в місті саме цей ватажок. В різних місцях ця посада називається по різному. У нас назва пішла з часів Київської Русі. Теперішній Темний Князь дуже сильний і досить старий, таких вампірів вже мало в світі, іноземець. Київ - старе місце, тай до того ж столиця. Найстарші вампіри світу керують столицями, осередок енергії особливий, запах влади. Навіть, якщо це столиця маленької бідної країни - керувати в такому місці все одно почесно.
  - Ти його знаєш?
  - Ні, я його особисто не знаю. Знаю того, хто може організувати тобі зустріч з ним. Темний Князь не порушить установ і нічого тобі не зробить, тому я на це згодний.
  - Той, хто його знає теж вампір?
  - Частково і частково їх винищувач.
  - Боже, як в Голівуді, вампір, який повстав проти своїх же чи... дампір. Дампіри - це ж легенда!
  - Не легенда, - розсміявся Антон. - Він дійсно дампір. Але буть із ним теж обережною, навіть обережнішою, ніж з Темний Князем. Але він багато знає, розпитай якомога більше. Але ж ти не думаєш, що вампіри - причина цих вбивств?
  - Не думаю, але вони точно знають, хто це робить.
  - Правда...вони все знають, - Антон задумався. - Хочеш кави?
  - Ні. А тепер розкажи про вожака перевертнів.
  - З ним ти контактувати не будеш, - він сказав це голосом, наче яким батько не дозволяє своїй дочці зустрічатися з молодиком.
  - Але чому?
  - Бо він не такий інтелігент. Хіба твоя двоюрідна сестра тобі не розповідала про нього? Іще причина в ній. Можеш уявити, як вони її ненавидять. А родинні зв"язки вони відчувають. Думаєш вони не захочуть розірвати родичку їхнього нічного кошмару.
  Насправді нічний кошмар перевертнів була трохи сором"язливою і завжди про щось переживала. Здебільшого причиною цих переживань був університет, а перевертні лише іноді їй снились. А зі слів інших вона представлялась зовсім іншою, ніж була насправді.
  - Ну, я з нею поговорю, - сказала я.
  - Говори з ким хочеш, але до перевертнів не лізь. І ще одне... В нас дещо сталося, але не знаю чи це може стосуватися вбивств.
  - Що саме?
  - Один маг другого рангу зник.
  - А другий ранг це вище твого?
  - Так. Найвищий перший. То вже архімаги.
  - Значить другий ранг - це серйозно?
  - Дуже серйозно. Господи, не збивай мене.
  - Добре, ну цей маг зник, - підказала я.
  - Зник без вістей. Навіть тіло не знайшли. Офіційно вважають, що сталося самоспалення, але що сталося насправді ніхто не знає. Ходять слухи, що він займався некромантією.
  - Ого! Некромантія і тіла не має. Підозріло.
  - Ось і я про те.
  - Ліч? - в мене почали зявлятися якісь догадки, але здебільшого фантастичні. - Хіба це можливо?
  - Все можливо. Ти навіть не уявляєш, які конклав ставить експерименти.
  - Ну, якщо це ліч, то все пояснюється. Його важко вбити і вони розумні, але чому його ніхто не помітив - це неясно.
  - Та помітили його всі, окрім людей. А якщо то справді ліч, то держись подалі, бо для нього тебе вбити - це, як прибити муху муху.
  - Муху треба спочатку зловити. Ти домовся з тим дампіром. До речі, як його звати?
  - Олександр.
  - Ти точно організуєш мені з ним зустріч?
  - Обіцяю.
  
  6
  
  Антон свої обіцянки виконував. І цю він виконав, навіть надто швидко. Вже через день я мала зустрітися з дампіром. Я чесно хвилювалась. Перший раз я зустрічаю "вищу" нечисть, ну півнечисть. Як тільки я дізналася, що вампіри насправді існують, я боялась. Мені навіть снилося спочатку кошмари про них.
  Я багато читала с тих пір, як я дізналась про свої можливості і в мене з"явилася така робота. Мені потрібно було читати. Здебільшого це були праці по нижчій слов"янській міфології та легенди. Дещо виявлялося правдою, дещо вигадкою. Але наші предки добре знали, як уберегтися від нечисті і я переймала їх досвід. З привидами набагато важчее, але з ними я працювала лише три рази.
  Також читала я художню літературу. В кожній вигадці є доля правди. І до того ж це набагато цікавіше і легше читається, ніж наукові праці. А іноді описувалась майже все, як насправді. Це в траплялось у письменників які кінчила явно містичною і загадковою смертю.
  Більше всього потрапляли до мене вампірські романи. З книжок вони здавалися мені притягуючи, а справжніх я реально боялась. Боялась знати, що вони серед нас. І краще живеться, коли не знаєш, коли хлопець, який пройшов повз тебе ввечері, може виявитись звичайним вампіром.
  Вампіри асоціюються з еротикою майже завзди, бо вони зваблювали своїх жертв і в крові отримували таку ейфорію схожу на оргазм.Тоді що для них секс? І як вони їм займаються? Раніше я задавала питання: а чи взагалі займаються, але існування дампірів давало відповідь на це питання.
  Щодо потомства вампірів погляди в легендах розбігалися. Десь писали, що вампіри розмножуються так само, як люди, а в інших джерелах, що вони всі безплідні і потомства їм мати не дано. Була ще одна версія, яка зустрічалась здебільшого в циганських легендах. Лише вампірки безслідні, а вампіри можуть зробити смертній жінці дитинку так само, як і звичайний смертний. І дітки в них виходили дампірами. Вони вважались найкращими винищувачами самих же вампірів. Парадокс: вампірів винищує напіввампір. Напевно, не дуже хороший вплив на дитячу психіку, коли твій ікластий батько п"є кров.
  От такого дива природи я чекала. Антон нам назначив зустріч в людному місці. Прямо, як побачення всліпу. Один раз я була на такому побаченні і ні до чого хорошого воно не призвело.
  Я прийшла на п'ятнадцять хвилин раніше. Хотіла проявити пунктуальність, але час я не вміла розраховувати, тому вийшло, що прийшла раніше.. От стояла, слухала музику в навушниках і втикала в різні боки. Музика чомусь здавалась недоречною, тому я все переключала пісні. Зупинилась на Malice Mizer. Готика на японському - майже в тему.
  До мого плеча хтось доторкнувся, підійшовши ззаду. Я трохи злякалась і швидко зняла навушники.
  - Маша? - запитав мене той хто доторкнувся. - Я - Олександр.
  От ніколи б не подумала, що це дампір. Це якийсь студент активіст і спортсмен, ще до того ж загорілий. Хоча на винищувача дуже схожий і нічого вампірського в ньому не було. Він був високий, десь метр дев"яносто. Відчуваю себе мурашкою якоюсь поряд с такими. Шатен. Він був в темних окулярах, а майка відкривала сильні мускулисті руки. Добре, що він користувався повним ім"ям, бо цих Саш зараз дуже багато, а от Олександр - йому дуже підходило.
  - Розслабся, я тобі нічого не зроблю.
  А я дійсно наче в ступор впала.
  - Ні, я...- почала виправдовуватись я.
  - Ти нервуєш, в тебе прискорилось серцебиття. А ти дійсно така, як тебе описав Антон, точнісінько такою. Навіть не думав...
  - І як він мене описав?
  Неважливо, але ти дійсно не схожа на інших людей. Може кудись зайдемо? Сонце пече, а в мене шкіра погано на нього реагує. Спадкове.
  - Куди? Не хочу нікуди заходидити!
  - Не панікуй. Тоді просто в тінь зайдемо. Твоя шкіра теж не любить сонце.
  Невже моя шкіра це видавала, що він дізнався. В мене дійсно шкіра чутлива і майже не загоряє. Але вона в мене біла, а Олександр був смуглим. На тінь я згодилась.
  - А можна задати питання? - сказала я ще нервуючи.
  - Задай скільки хочеш, - він посміхнувся і я помітила, що клики в нього розміром такі ж як і мої, але виглядять гострими.
  - Про вампірів. Їх сонце вбиває?
  - Так. Самих молодих одразу. Чим більше вампіру років, тим він витриваліший. Але довго проводити на сонці шкідливо і для самих старих. Воно повільно нагріваю їх, дуже болюча смерть. Століття з того часу як перетворився на вампіра дає годину витривалості. Вамріра можна вбити лише спалюючи. Сонцем або вогнем. Можна також розчленити або вколоти срібний предмет в серце. Але не надійно, вони можуть зібратись знов і оживляться, як тільки вирвати з серця срібло.
  - Отже, про кілок - то легенда?
  - Як сказати... На молодих все діє, а на дуже старих навіть срібло не підходить. Ще є питання?
  - Людина стає вампіром від одного укусу?
  - Як би це було так, то навкруги було б більше вампірів, ніж людей. А вампіри можуть пити кров, так що людина не відчуває. Наприклад, у ві сні. Вампірами стають після особливого ритуалу обміну кров"ю, після якого навіть не всі виживають. Зараз вони більше п"ють кров тварин. Трупи важче ховати.
  - А священних предметів бояться?
  - А ти в церкву вільно можеш зайти?
  - Ну так?
  - Вони так само.
  - А часник? Він проти нежиті дуже дієвий.
  - О ні, - Олександр посміхнувся, - Цього вони точно не бояться.
  - Про Темного Князя розказати можеш? Антон сказав, лише що він іноземець.
  - Не знаю якої він національності. Схожий то на скандинава, то на германця, ну і щось французьке є. Скільки років не знаю, але точно багато. Звіть Харольд. Прізвища мати у них не прийнято. Порівняно з іншими цими тварюками спокійний, але розмовляє, наче спокушає до смертного гріха. Ну ти сама побачиш.
  - Побачу, - повторила я. - І коли я його побачу?
  Олександр зняв свої окуляри і я зрозуміла, чому він їх носив. Його очі були червоними. Просто такий колір радужної оболочки - яскраво червоний. Аж моторошно.
  - Сьогодні, - відповів він.
  - Як сьогодні?!
  - Темний Князь дуже зацікавився.
  - А він знає чого я хочу?
  - Поясниш. Але будь обережно. Я всім нутром чую твій запах невинності, хоча кров мене не цікавить, а от для справжнього вампіра ти делікатес, - він наклонився до мене по звірячому шмигнув носом, наче обнюхував. - Не бійся, я людську кров не пив ніколи.
  - А взагалі, значить, п"єш?
  - І тобі, до речі, вже треба додому.
  - А як же Темний Князь?
  - Зараз же тільки полудень, він спочиває. Зустрінешся з ним пізніше. Десь в годин вісім під"їдеш до цього ресторану, - він дав мені візитку. Він чув про тебе і дійсно зацікавлений, тому будь обережною. І одягнися стильно, вампіри це люблять. Щось одночасно елегантне, гламурне, готичне і звичайно ж сексуальне.
  
  7
  
  От я і парилась, як тільки прийшла додому над тим, що мені одягти. Я зазвичай одягаю те, що під руку попадеться, навіть коли йду на зустріч. Але я сьогодні йду на зустріч з вампіром.
  Я зупинилась на чорному. Він поєднував ті поняття, що назвав Олександр (ну крім гламуру мабуть, але під чорний все йде) і я почувалась в ньому впевнено. Я вибрала чорну міні, в мене стрункі ноги і високі для низькорослої, тож мені короткі спідниці йдуть. Ще чорна атласна блуза, яка гарно обтягує тіло і відкриває на показ мою талію. З аксесуарів срібна підвіска і мені все одно, що вампіри не люблять срібло, а я не люблю золото. І каблучки. Я завжди носила каблучки. Якщо виходиш з дому без каблучки в мене виникало відчуття, що мені відрубали палець.
  Я старанно причесала хвилясте волосся і залакувала деякі локони.
  - Побачення? - Голос застиг мене зненацька.
  Дашка!
  - Зовсім ні, - я почала виправдовуватись. - Випроводиш перед мамою?
  - Випроводжу, але коли ти скажеш, хто він, - відповіла моя старша сестра. - Не переживай, тобі давно пора мати хлопця.
  - Це не хлопець!
  - Так я і повірила. Ну скажи, я ж нікому ні-ні.
  Їй легше збрехати, що це хлопець. Може відчепиться.
  - Добре, це хлопець, - сказала я.
  - Він красень?
  Вампіри прекрасні і сексуальні. О, так!
  - Звичайно.
  - Блондин? Брюнет?
  Як там говорив Олександр, схожий то на скандинава, то на германця...
  - Блондин.
  - Як його ім"я? Де познайомились? Скільки йому років? - Дашка видала шквалт питань.
  - Секретна інформація.
  - Напевно, він тебе старший, з малявками ти не станеш зустрічатися. Ммм, досвідчений...
  О, сестричко моя люба, ти навіть не уявляєш наскільки він старше, чи точніше сказати у скільки.
   - Так, старше.
  - А де ви йдете?
  Ці дурні питання не дають мені нафарбуватися. Та й щось яскраве я передумала робити. Трішки пудри, туш і блиск. Буду грати роль маленької дівчинки перед хижаком.
  Я дала Даші візитку ресторану.
  - О, так він ще й багатий!
  Звичайно, він - голова всіх вампірів Києва.
  - Його батько - крупний бізнесмен, - збрехала я.
  - Машка! Ти - молодець!
  
  Я одяглася досить ефектно і підкреслила найгарніше в моїй зовнішності. На мене оглядалися. Як не як, а приємно. Я не прям така красуня, але виглядаю гарно.
  Ресторан був майже в центрі міста. Ніколи про такий не чула, але Даша сказала, що він для "обраних". В Темного Князя дійсно і має бути дуже багато грошей. Так сказати накопив за декілька століть.
  - Пані Полонська? - запитав мене швейцар, коли я розгублено увійшла до приміщення.
  І звідки їм відомо, хто я? Я змогла лиш кивнути і мене повели до столику для мене. Відвідувачів було мало. Я б хотіла зустрітися з вампіром в більш людному місці, але коли ж випаде нагода побувати в такому місці. З любих ситуацій треба витягувати плюси.
  Великий столик з білосніжною скатертиною, накритий всього на дві персони, які повинні сидіти навпроти один одного. І ці персони - я і Темний Князь.
  Як же все ідеально. Відчуття,наче я Попелюшка. Хоча це була моя улюблена казка, я лише середня лінива сестра-відьма, а казкові принци не п"ють кров.
  Я сіла і стала чекати. Меню мені так і не принесли. Може той хто мене запросив розпорядився, що мені нічого не давали, бо він сам навряд щось їсть, якщо вірити тим же легендам. Колись мене мама вчила, де яка виделка, але в них я плуталась. Біля мене лежала одна звичайна виделка, друга з трьома зубцями, здається для салату чи що. А от бокали я точно пам"ятаю. На столі стояли бокали для води, вина і кон"яку. Чомусь мені здається. Що Темний Князь замовить для театральності червоне вино. Не люблю вино. Краще коктейль.
  А я його все чекала і чекала. Проходили різні люди, але не один з них не був вампіром. Але, коли з"явився один молодий хлопець відчуття сказало, що це саме він.
  Який прекрасний образ. Люди такими прекрасними не буваютьВін мені безперечно подобається. Років з двадцять, а може і менше, з довгим майже білим волоссям, яке красиво обрамляло лице і хвилею лягало на плечі. Навіть здалеку видно, що очі світлі. Найбільше, що мені подобалось в зовнішності хлопців - це волосся, очі і торс. Волосся в нього гарне і мені подобалось, коли воно довге.. А очі любила і світлі і темні, дивлячись, як вони підходять. Йому точно підходили. Не міг же він з"явитися напівголим в ресторан, тому третій пункт відпадав. А одягнутий він був в білу сорочку з кружев ним коміром старомодного покрою і чорний плащ. Ці деталі одежу так відволікали на себе увагу, що не помічаєш інших. Я не запам"ятала, наприклад, в яких він був брюках.
  Як я і очікувала він направився до мого столика. Ось він, Темний Князь, який схожий на янгола. Ідеальний хижак.
  Він зупинився біля мене і подивився оцінюючим поглядом.
  - Давно тут мене чекаєте? - спитав він.
  Від цього голосу в мене мурашки під шкірою поповзли. Наче він і тебе торкається і не торкається. Як так пишуть в романах, оксамитовий голос.
  Я лиш закліпала очима. Тепер я розуміла, чому боялась вампірів. В цей момент я сама була готова підставити свою шию.
  - Марія, а ви навіть гарніша, ніж на фотографіях, - сказав він і взяв мою праву руку.
  Він, як за старою традицією, поцілував її. Ще одна легенда стала правдою. Він був холодний.
  - Фото...фотографії? - ледве вимовила я, коли він вже сідав на всоє місце.
  Я розглядувала його лице. Блідий колір і чіткі лінії. В англійській мові є підходяще слово elflike, тобто схожий на ельфа. Очі яскраво голубого кольору, губи тонкі та бліді, що майже зливалися з лицем. Світлий бог Бальдр.
  - Так, фотографії. Їх було не важко знайти. Архів Віче і ви любите виставлятися в інтернеті. До цього всього я доступ маю.
  До нього підійшов офіціант і подав йому меню. Він швидко його проглянув і щось шепнув на вухо офіціанту, який після цього негайно пішов.
  - Я знаю, ви не дуже в захваті від європейської кухні, - звернувся він до мене. - Але я знаю, що ви у захваті від морепродуктів.
  - Звідки вми знаєте? В Віче такого не знають, а в інтернеті я про таке не пишу.
  - Я багато, чого знаю, прекрасна Марі.
  Якщо той, хто прожив кілька століть і до того ж дуже красивий, називає тебе прекрасною - це щось значить. І все одно приємно, якщо навіть він це говорить кожній дівчині.
  - Отже, перейдемо до діла, - вирвалось у мене. - Я...
  - Потім, - перебив він. - Дайте мені вас спокусити.
  - Спо...спокусити? - здається я краснію.
  - Саме так. А чому б ні? Ви мені подобаєтесь, я - вам.
  - Чому ви вирішили, що мені подобаєтесь?
  - Ваші очі світяться.
  Треба мені навчитися не виражати емоції на лиці. Уявляю, як я зараз виглядаю. Червоне лице і очі, як у алкоголіка. І це лише вампір, ну головний вампір міста. Не можна давати задурити себе вампіру. Відьма я чи хто.
  - У вас зовсім не сучасна зовнішність, - сказав він.
   - Можна це вважати компліментом? - грубо відповіла я, намагаючись найти в ньому щось огидне.
  - Ще яким. Ви схожі мені на древньоруську принцесу. Незвичайна маленька відмочка, яка полює на нечисть. У вас я відчуваю древність. - він посміхнувся. - Через тяги до древності я обрав це місто.
  - І як ви стали...Темним Князем?
  - Прийшов і завойовав. Навіщо вам знати ті історії, де пролито багато крові.
  - І як мені вас називати треба? Ваша Темрявість?
  - О, ні, - він знову посміхнувся спокусливою посмішкою. - Мене так ніхто не називає і до того ж ви - не вампіра і не моя піддана. Маєте право звати мене по імені, Марі. Мене звати Харольд.
  Я не знала, що сказати. Бо "рада познайомитись" тут якось недоречно.
  - Добре, Харольд, - вимовила я.
  Здається чари трохи почали зникати. Я вже не дивилася на Темного Князя, як на божество. Але все одно я ніяковіла, як перед дуже гарним хлопцем.
  До мене підійшов офіціант і поставив переді мною тарілку зі смаженими тигровими креветками. Потім налив в мій бокал вина. Як я вгадала, це було червоне вино. Вампіру лише налили воду.
  Харольд взяв і перелив воду в бокал для вина.
  - Марі, хочете я вам покажу до чого дійшли сучасні технології в вампірському світі, - сказав він і щось сипнув в бокал.
  Вода почала згущуватись і приймати червоний колір. Через пів хвили здавалося, що в бокалі кров.
  - За віс, - він підняв бокал і почав пити.
  Повинно бути противно, але противно зовсім не було. Ну п"є вампір кров, хоча не справжню, а я з ним вина вип"ю. Я зробила ковток вина.
  - Гидота рідка, - сказав він, коли допив. - Але голод вгамовує ідеально.
  Як я помітила, його голубі очі стали ще яскравішими і мали такий ефект, що він надів лінзи, бо такого кольору в природі не існує.
  - А...- я розкрила рот.
  - Їжте, Марі. Потім порозмовляємо, а я спробує через вас відчути смак їжу.
  І таке вони можуть? Ну добре, нічого поганого буде в тому, що я поїм. З ним мовчати. Таке рідко буває, коли я поряд з хлопцями, мені завжди заважає мовчанка. А креветки дуже були смачні.
  - А ви знаєте, хто вбиває відьом? - спитала я, коли все з"їла.
  - Знаю, - зітхнув він.
  - Хто?
  - Підождіть, а як же спокуса? Випийте ще вина.
  - Не хочу! Хто вбиває відьом?
  - Які ви вперті, Марі. Їх вбиває ходячий гниючий мертвяк. Він зажитво вириває язик і серце і забираю з собою.
  - Це ліч?
  - Вибачте, але в вашій термінології нижчої нечисті я погано розбираюсь.
  - Ліч - це некромант, який сам себе умертвив і підняв з могили, тм отримав більше сили.
  - Можливо і ліч. Але скоріш зомбі, зараз вже багато, хто практикує вуду. Ним точно хтось керує.
  - А чому ви нічого не робите.
  - А чому я маю щось робити? Вибачте, якщо ображаю вас. Віче саме нічого не робить. Якби ця тварюка напала хоч на одного вампіри, то негайно була б знищена.
  Мені стало образливо, але не на вампіра, а на інших відьом. Чому ті хто мають великі сили нічого не робить, хоча всі знають, що то таке.
  - Харольд, у вас є людина...тобто особа, якій ви довіряєте більше всього і без якої здається не зможете прожити.
  - Ммм, здається є.
  - А в мене була така особа, але її вбили.
  - Жага помсти, - сказав він напівшепотом. - Ви мені подобаєтесь ще більше.
  - Якщо я вам подобаюсь, то допоможіть мені.
  - Я вам допоможу, але є одне "але".
  - Яке?
  - Ви ж не думаєте, що я роблю щось задарма.
  - Що ви хочити? Я зроблю будь-чку відьомську послугу, ну окрім любовних чар.
  - Відьомську послугу? - повторив він і розсміявся. - Ні, мені це точно не потрібно.
  - А що потрібно?
  - Я хочу вас скуштувати, - сказав він і згинув мені прямо в очі.
  - Скуштувати? - я трохи перелякалась. - Тобто випити кров чи...
  - Кров. Однин ковток. У вас я відчуваю солодкість незайманої, гіркота відьом, терпкість і той самий запах древності. Ви пахнете, як польові трави і цвітіння дерев. Першокласне вино. Я жадаю вас. Хоча те що ви подумали окрім крові теж можна потім, як що ви готові звісно.
  - Я вам не вино і ні до чого я не готова!
  - Марі, ви ж самі цього хочете.
  - Чого я хочу я сама буду вирішувати.
  - Марі, дозвольте лиш один маленький ковточок і я особисто буду тримати цього трупа, поки ви його будете вбивати.
  Перше враження пройшло, але все ж таки хотілося, щоб ці губи доторкнулися до шиї. Але я всою кров не віддам, ні одного міліграма.
  - Ні!
  - Я б міг попросити вас стати моею слугою, персональною відьмою, але я прошу лиш краплю крові.
  Краще просив би стати персональною відьмою.
  - Ні.
  - Це ваша остаточна відповідь?
  - Ну так.
  - Ну так? - він розміявся. - Ви не впевнені. А ще вам пора додому. Модим дівчатам не годиться ходити по вулиці в такий час, бо з любого рогу може вискочити вампір. Може вас відвести?
  - Ні, дякую, я сама.
  - Не треба мене боятись, будь ласка.
  - Я вас, не боюсь. Проста обережність, - сказала я і встала. - ну що ж, прощавайте.
  - Підождіть, - сказав Харольд і дістав невідомо звідки ручку.
  Він почав щось шкрябати на серветці, а потім подав мені. На серветці чорним чорнилом були написані цифри.
  - Коли будете згодні - зателефонуйте. Ці телефони - це так зручно, - останнє він додав скоріш про себе.
  Не міг собі візитку зробити. Але серветку я все таки взяла. Знати, як зв"язатися з головним вампіром Києва ніколи не завадить. Мені в голову прийшла іще одна ідея.
  - Дайте мені руку, - попросила я.
  Харольд виконав моє прохання. Він вже не був таким холодним, лише трішки холоднішим, ніж моя шкіра. Я закрила очі і спробувала проникнути в його свідомість. Але нічого. Я намагалась задавати різні питання, але перед очима лише темрява. Відчуваю себе простою смертною. Чорт би пробрав цих вампірів.
  - І не намагайтеся нічого побачити, - сказав він.
  - Але чому?
  - Тому що я вмію закривати свою свідомість.
  - Тобто на інших вампірів мій дар діє?
  - Звичайно, у них є свідомість і пам'ять.
  Щось я тут затрималась.
  - Добре, я ...це...піду, - сказала я. - Прощавайте.
  - Ви ще прийдете до мене. Допобачення!
  Я пішла не обертаючись. Чи зможу я сьогодні заснути? Я не могла зрозуміти, що відчуваю до Темного Князя. Точно не страх і не закоханість. От так цей вампір ввійшов в моє життя.
  Правду говорила мама, коли казала, що чоловікам потрібно лише одне. От тільки цьому було потрібно дещо інше, ніж секс.
  
  8
  
  На вулиці смеркалось і мої рідні здивувалися, чому мене так раптово потягнуло гуляти в лісі. Вони звикли до таких дивних порив, не підозрюючи істини причини, того що я гуляла сама по місту або по лісу. Ніколи в мене не знайдеться сміливості сказати правду. Та й навряд чи вони повірять в неї.
  Моя сестра істинно бажала, щоб в мене з"явився хлопець, навіть безуспішно займалась сватанням. Мені рідко хто подобався, а якщо подобався, то виходило, що симпатія невзаємна або навпаки мені не подобались ті, кому подобалась я. Але гормони робили своє діло і мені, як і всім дівчатам, хотілось кохання, ласки і сексу, тільки сестрі про це знати необов"язково.
  Але повернемося до лісу. Я намагалась зайти, туди де людям, які вмостилися на пікніку, ніколи не прийде в голову забрести, але в міру, що я змогла потів вибрести. І ось я побачила ідеальне місце, маленьку полянку і зупинилася.
  - Лісний володарю, призиваю тебе!- сказала я вище звичайного тону.
  Хвилину я стояла і оглядалась по сторонам в нетерпінні.
  - Дух лісу, прийди до мене! - прокричала я.
  І знову без відповіді. Я що дарма перлася в таку глиб лісу.
  - Лісовик, щоб тебе, з"явися! Це я!
  Крикнула ворона. Я глянула в ту сторону. Старий великий пень, наче по візуальному ефекту почав приймати людські риси. Вже через хвилину переді мною стояв дідок з довгою бородою з задерев"янілою шкірою зеленого відтінку і в деяких місцях його обліплював мох, а на плечі навіть маленькі гриби.
  - Відьма! - заговорив дідок і підняв свій посох вверх - То не я, клянуся! Він сам заблукав, я нічого не морочив.
  - А я гостинців принесла, - сказала я і дала пакет з булкою та з десятком яєць.
  - Гостинці! - зрадів лісовик. Дякую, відьмо. Давно ти до нас не заходжала.
  - Зайнята була. Як справи в лісі? Ніякий дивний звір не з"явився, а, може, і не звір?
  - Ой, все знаєш, відьмо.
  - Та, значить, посилився. А часом не упир якийсь чи мертвяк ходячий?
  - Йой, ці відьми! Все знають! Срашаться його духи лісні, та мавки з болота не виходять. Звірі і птиці жаліються. Раніше упирі більш чемні були, та й люди в нас вірили.
  - А де він ходить?
  - На схід від лісу.
  - А ти його бачив?
  - Ні.
  - А хто бачив?
  - Горпина бачила.
  Горпина була мавкою, а точніше головною серед тих небагатьох мавок, що зараз залишились. Зараз їх мало, бо мало вже дівчат, які топляться в озераз через нещасне кохання, точніше взагалі немає, вони винайшли вишуканіше способи самогубства. Раніше вони заманювали людей в озера і топили, зараз завдяки мені, вони цим не займаються.
  - Добре... - сказала я. - Скоро Купала,треба договір заключати.
  - Треба, відьмо. Заключай.
  В ті часи, коли вірили в лісовиків, договори заключали звичайні люди, але зараз окрім нас, відьом, ніхто в ніщо не вірить. Договір потрібен для того, щоб лісовик нікого не плутав і не наводив морок. Звичайно, якщо він таке зробить, то буде мати справу зі мною, але традиція - є традиція. І до того ж добре ставлення лісовика на краще.
  Через добу я пішла до озера Горпини. Ну скоріш це було забруднене болото. Воно знаходилось в парку, де кожен день гуляли люди з дітьми, навіть не уявляючи, що в ньому живе. Водяника в озері не було, підозрюю, що в цьому винна саме Горпина.
  Мені довелось зачекати, поки всі відвідувачі підуть і не залишиться жодного свідка. Коли парк покинула остання людина, а молодь ще не думали тут збиратися, я підійшла впритул до озера і присіла.
  - Горпина! - позвала я і поторгала воду руками.
  Мавка чекати не примусила і одразу з"явилася на поверхні. Вода навкруги її тіла стала чистою. Вона лежала на спині, підняв лиш голову. В неї довге біляве волосся і спокусливі сірі очі, одягнена в напівпрозорі одежі. Її краса створена, щоб заманювати чоловік у воду, але ззаду вона була гнила, навіть органи просвічувалися. Мабуть тому вона лежала, щоб не показувати, щоб не показувати свою потворну сторону.
  - Марія, - сказала вона. - Яка зустріч! Не знаю чи приємна...
  Поряд з Горпиною почали з"являтися голівки інших мавок, а точніше на поверхні виднілися лише оченята. Але було чутно, як вони хіхікають під водою.
   - Неприємною вона може стати лише для тебе, - сказала я. Хай знає, хто тут крутіший.
   - Що потрібно тобі? Я і мої сестри нікому не завдали шкоди.
   - Я знаю, що вам хтось завдає шкоду, так?
   - Яке тобі діло до нас? - прошипіла мавка.
   - А діло таке, що мені треба найти деяку істоту, - чорт з ними, не люблю тонких підходів, але з ними по іншому не можна. Нічого з себе мавки не представляють, а корчать з себе могутню нечисть.
   - Ти вже знищуєш упирів?
   - Та одна ви нечисть. Упирі, мавки... Мертвяки одним словом. Краще скажи де його знайти? Я знищу його і вам буде легше жити.
   - Чи чули ви, мої сестри, ця відьма вважає, що нам цікаво де він спочиває! - крикнула вона своїм мавкам, але дивитися продовжувала на мене.
   Зі всіх сторін почулося хіхікання. Так сміються лише дурепи, інші б сказали блондинки, але ж я сама мала такий колір волосся, скажу фарбовані блондинки. Схоже дурепи і старі часи були. Хоча яка розумна дівчина піде топитися в болото.
  - Ну я не думала, що ви знаете. Може є якась частина? Ви ж любите та щити в болото всяке барахло.
   - Якась його частина? - Горпина розсміялась. - Якась його частина...
   Так с посмішкою вона швидко пішла під воду і я не встигла нічого сказати. На тому місці знову стала каламутною вода. Лише пару оченят інших мавок дивилися на мене і хіхікали.
   - Горпина! Чого витріщилися?! - крикнула я на мавок. - Позвіть її! Негайно позвіть її! Горпина!
   А ці дурепи лише хіхікали. Мене цей сміх уже бісить конкретно.
   На поверхні з"явилася білокура голівка, а потім очі, лице... Так поволі з води до мене виходила Горпина. На цей раз вона вирішила вийти до мене. Вона щось тримала в руці. І коли я приглянулась, то мене ледве не стоншило. Вона тримала мокре трішки гниле людське вухо.
   - Ти ж просило якусь частинку. А воно відвалилося від упиря якось, ми і забрали.
   Ну знала що мавки що попало тянуть до себе в озеро, але не знала, що це може бути частина людського тіла. Але зараз це було навіть мені корисно. Людей зазвичай шукають по нігтям чи волоссям і ніхто не говорив, що не можна знайти по відірваному вусі.
   Я вирвала з найблищого дерева листок, бо якось не хотілось торкатися руками цієї гиготи. Я постаралась взяти у Горпини вухо, але воно виявилось слизьким. А мавка підсміювалась над моїми спробами. Добре хоч вона сміється не так, як іншу.
   - Дякую хоч за це, - сказала я і скривилась, коли нарешті взяла вухо.
  
  
  9
  
  Наступною особою з якою я хотіла сустрітися була моя двоюрідна сестра, та сама , що полювала на перевертнів. Але зустрітися умов не було, тож я їй подзвонила. Десь до обіду, бо в цей час її мобільний точно міг бути при ній.
  - А Маша? - простогнала вона в трубку. - Привіт.
  - Ти що спала? - запитала я і одразу подивилася на годинник. Пів дванадцятої!
  - Ну я ж не рання пташка як ти, - відповіла вона.
  - Коли ти в мене, то стаєш раніше.
  - Під те, як ти ходиш спати неможливо. По виду така маленька і наче мало важиш, а звук як від стада слонів.
  - Ну перестань, - мені якось неприємно було слухати, що я не вмію тихо ходити. - А може ти чимось займаєшся ночами, або і кимось. Ммм?
  - Ага, звичайно. Тут головний плейбой це - кролик Вася.
  - Кролик? Знаєш, справи з перевертні до хорошого, бачу, не доводять, - пожартувала я.
  - Ой, ці перевертні...
  - Невже полювала?
  - Краще полювала. Ці вовкулаки мені постійно сняться, я спати спокійно не можу.
  - Ловець снів візьми. Стара індіанська штука.
  - Маш, тут ізотеричних крамниць немає.
  - Так його легко самому зробити, не такий гарний, як в крамницях, але все ж таки навіть більш дієвий.
  - Ти знаєш, як в мене з магією, все наперекір.
  - Це може зробити навіть людина без каплі навіть екстрасенсорних здібностей.
  - Коли ти будеш в Києві? - спитала я зробивши жалісний голос.
  - Щось потрібно, так?
  - Так. Настя померла, - вимовила я.
  - Настя...як?! - сказала вона після паузи.
  - Її і іще двох відьом вбив ходячий труп. Не знаєш, як треба вбивати ходячих трупів?
  - Не думай! А якщо воно і тебе вб"є?
  - Постараюсь, щоб не вбило. Яку зброю краще взяти?
  - Маша, тобі не можна йти на нього.
  - А хто мені заборонить?
  - Маша! - прокричала вона. - А що Віче?
  - Їм все одно. Всі знають, що воно таке, а вони і пальцем не поворухнуть. Нікому це не потрібно. Ти точно не знаєш, як вбити того мертвяка?
  - Точно. І я тобі забороняю...
  - Бувай, - різко перебила я і кинула трубку.
  Після цього я поспішила зайти в інтернет і вводити в Google все, що мені потрібно було знайти. Але пошут видимих результатів не даваЯ перепробувала різні ключові слова, але здебільшого мені потрапляли сайти та форуми комп"ютерних ігор. Якщо випадали легенди чи ще щось схоже на справжнє, то без описи, як вбивати. Але спосіб один вибрала - вогонь. Його вампіри бояться, то чому ж його не мали бояться інші живі мерці.
  Вогонь - це очищення. Вся нечисть боїться вогню. Та і я його боюся, а в дитинстві в мене взагалі був панічний страх. Недавма в середньовіччі відьом спалювали. В мене найблища стихія вода, - а вогонь - протилежна, тому магічним способом я викликати не могла і ніколи не використовувала його проти нечисті.
  Але крім магічного способу, вогонь можна викликати і механічним, як звичайні смертні. В нас в сімї дві машина. На мою удачу мама залишила свою вдома. Я знайла в гаражі шланг і відлила з баку бензину в півлітрову пляшечку. Сподіваюсь цього буде достатньо.
  
  10
  
  За допомогою того смердючого вуха я зуміла сплести заклинання пошуку. Вийшло воно достатньо сильне, що підпала під повний потяг.
  Куди я йшла і як добиралась я не пам"ятала, моя пам'ять повернулась до мене лише тоді, коли я опинилась в якомусь лісі, хоча в лісі рідко бувають асфальтні доріжки, по якій я якраз йшла.
  Серце колотило, як скажене, а мене все тягнуло невідомо куди. Потім я трохи з неї звернула. Я майже нічого не розуміла. Це як транс. Коли я знайду, кого шукала, то мене він відпустить, але я не пам"ятатиму дорогу, якою я йшла. Великий недолік пошукового закляття. Шкода, що я не можу заглянути у власну свідомість.
  Якщо я виживу, то прийдеться шукати, дорогу додому. Але сьогодні я не збираюся вмирати. А навіть, якщо це станеться, то значить це так треба. У світі не має випадковостей, все передбачено.
  Я вийняла з рюкзака пляшку з бензином та запальничку. Я не люблю сумки, бо вони для мене незручні, а от з рюкзаками краще. Вага хоч невеличка та розподіляється на два плеча. А в мене був симпатичний червоний шкіряний рюкзачок.
  Запальничку я засунула в карман джинсів, а пляшечку понесла в руках. Все ближче я наближалась до цілі, але і з"являлося неприємне відчуття, що за мною хтось стежить. Я декілька раз оглядалась, але нікого не побачила, але ясно відчувала запах магії, такий відходить зазвичай від магів.
  Я зупинилась, коли побачила якусь халабуду. Точніше це був маленький будиночок з гнилого дерева, який ледь-ледь тримався. По площі ця будівля займала менше, ніж моя кімната.
  Я пожалкувала, що не змогла з собою взяти цілу каністру бензину, облила б цю халупу і спалила в попіл. А так в мене нещасні півлітра. Не знаю чи хватить на людину. Ой прорахувалась я!
  Але все одно відступатись я не думала. Я впевнено йшла до халупи і вже відкрила пляшку.
  Як тільки я наблизилась близько до халупи, на мене щось навалилось ззаду і повалило мене на землю. Я боляче плюхнулась і до того ж мене придавило масою нападника. Це людина і вона жива. Недарма я чула чиюсь присутність. Невже маг?
  Половина бензину вилилась на мене і забруднила волосся і футболку. Але поки мене це не турбувало, я намагалась визволитись, брикалась ще й як. Мій нападник був явно з більшою фізичною силою, ніж я тай ще вбивав мене в ту землю сильні зустрівши моє протиставлення. Можна тільки представити, як збочено це виглядало зі сторони.
  Я проникла в свідомість нападника. Точно маг. Потім почалися видіння з двома однаковими хлопчиками, близнюками, а от вони трохи старші.
  Маг намагався скрутити мені руки і я хотіла закричати від болі, але він встиг зажати мені рот руками. Я сплела заклинання, яке згадала. Воно відштовхнуло його від мене.
  Я почала повзти геть, бо не могла встати. Я обернулася. Досить молодий, не більше двадцяти років.
  Відповзти далеко я не зуміла, він швидко оговтався від заклинання. Він підбіг і схватив мене за шкірки і повернув до себе задом. Тепер він держав мене ззаду за плечі. Я встигла заблокувати його магію на деякий час.
  Я відчула дотик чогось холодного до горла, наче сталь. Ніж. Магію я то заблокувала, але зовсім забула, що є така штука, як зброя і тут не потрібно ніякої магії. Але я ніяк не могла зрозуміти, чому мені зараз переріжуть горлянку.
  - Відпусти, - простогнала я і зробила спробу вирватись.
  - А ти його відпусти, - гаркнув мій нападник у відповідь.
  - Кого? - здивувалась я.
  - Не корчи, що ти нічого не знаєш, відьмо!
  Так треба взяти себе в руки і повернути ситуацію в свою сторону. Я впевнена, маг не хоче насправді мене вбивати.
  - Я не знаю про що ти говориш. Кого там відпустити?
  - Його! Тільки не говорила, що тут просто мимо гуляла.
  - Ні. Я прийшла вбити ходячого мерця, - сказала я правду.
  - Награлася з чужим тілом і знищуєш?
  - Я не некромант, а звичайна відьма. І забери ніж.
  - Тоді хто його контролює? - гаркнув маг.
  - Будь ласка, забери ніж.
  Дивно, але він мене послухав. Я миттю вирвалась з його обіймів і відійшла на пару кроків. Тепер я могла його добре розгледіти.
  Його навіть можна назвати симпатичним. Якби він йшов десь повз мене, я б помітила, але не задивлялась. Плавні риси обличчя і шкіра рівномірного бежевого кольору. Волосся каштанове і підстрижене в різних місцях мало різну довжину, тому гарно обрамляли лице, а найдовші локони з потилиці спадали нижче плечей.
  Він підійшов до мене на крок, але я одразу відійшла. Я помітила, як пасмурно стало, хмари зовсім загородили сонце. Можливо і дощ буде.
  А лице мага, яке виражало спочатку гнів, змінило вираження скоріш інтересу. Але коли я відійшла досить далеко заднім ходом, щоб бачити його, я змогла помітити, як його очі розширились і він застиг. Поперек запаху бензину, я відчула зовсім інший від якого затошнило.
  Я закрила ніс і обернулась. Краще б я не оберталось. Бо те що стояло позаду мене було жахливе. Важко назвати, що колись це було людиною, це був напівзгнивший труп. Одного ока не було, а в ньому лазило щось буле. На підборідді не було шкіри і видно було череп і зуби.
  В мене був ступор. Я просто стояла і дивилась. Коли труп видав якийсь звук, я відчула що можу рухатись і стала тікати.
  Напевно ще в житті я так швидко не бігла. Я відчула пілд ногами асфальт. Щоб дивитися під ноги я не думала, тому і не помітила палицю добрих розмірів поперек доріжки.
  Я перечепилась, а потім був несамовитий біль. Я зчесала руки і розбила коліно, добре, хоч лице не ушкодила. Я намагалась встати, але біль не давав цього зробити. Буде класно, якщо я ще зламала ногу.
  Я оглянулась: труп йшов за мною. Хоч він шкандибав, але скоро він має бути біля мене. Я оглянула себе: джинси порвані і в крові, руки теж в крові. Я ледве втрималась, щоб не заплакати, але сльози і так вже котились мимоволі. Я не хочу вмирати!
  А він все ближче і ближче. Я відчуваю запах гнилої плоті і чула, як жужать мухи, що над ним кружляють.
  В цей момент відчаю мене хтось відхватив. Це був той самий маг, що мені погрожував. Ну краще смерть від нього, ніж від тої смердючої гадини.
  Він біг, тримаючи мене на руках. Ще хвилину назад хотів вбити, а зараз врятував. Приємно коли тебе носять на руках симпатичні хлопці, навіть в такій ситуації. Видно мало в мене досвіду. З нечистю все набагато простіше.
  Цікаво, а магічний конклав знає, що їх підопічний тут і висліджує, того хто керує мертвяком. Навряд. Але мене точно ніс на руках маг, а не відьмак, в цьому я точно впевнена.
  Він зупинився і опустив мене помаленьку на землю.
  - Стояти зможеш? - запитав він.
  - Спробую, - я витерла лице від сліз, а біль в коліні знову дав про себе знати.
  Він придержував мене однією рукою. На його футболці зеленого кольору виднілись коричневі пятна від крові. Який же він гарячий. Тобто руки в нього гарячі, але може це через те, що в мене тіло холодне і зараз не дуже тепло на дворі. Хоча з хмарок от-от почало пробиватись сонце.
  Я оглянулась. Ми були десь біля траси, а позаду був той самий ліс. В декількох метрах від нас стояв мотоцикл. Шикарний чорний блискучий мотоцикл. Я б вигукнула "вау!" в трошечки іншій ситуації. Невже мага? Я б на такий дивилась і дивилась, але не проїхалась би. Просто якось побачила аварію і те що сталося з мотоциклістом, який в неї потрапив.
  - Дивний ти, - сказала я магу. - То мені погрожував, то врятував. Ти виріши, що ж ти проти мене чи за.
  - За, - відповів він. - Я шукаю того хто управляє ним, а ти слабка для цього.
  - Слабка?! - я обурилась. - Я - слабка?! Якщо я не некромант, то це не значить, що я слабка! Мене, між іншим, вся нечисть боїться!
  - Ага, не сумніваюсь, - несмішливим тоном відповів він.
  - Відпусти! - я відгорнулась від нього, щоб він перестав мене тримати і пішла вперед подалі від нього.
  - І куди ти в такому стані зібралась?
  А він все стояв і дивився, як я шкандибаю. Ні щоб, просити повернутися або вибачитись. Чому в нас час лише вампіри джентльмени?
  Я пройшла той мотоцикл. Напевно, кожен день його полірує. На передньому бампері був білий дракончик. Як він тримає на ньому рівновагу. Я вмію їздити на спортивних мопедах, але цей такий здоровило, що сідати страшно. Якщо упаде, то точно мене придавить.
  А тому гаду було все смішно дивитися на мої спроби нормально йти Більше я не оберталась. Пройшовши деяку відстань я вирішила, що непогано б мені зупинити машину. Сподіваюсь водії сжаліються над бідною дівчинкою з розбитим коліном. Ну якщо не допоможуть, то хоч хай додому завезуть. Я мала гроші при собі, так що могла і заплатити. Таксі тут навряд чи ходить, але ж деякі не проти підзаробити.
  Я підняла руку. Навіть біль проходить, коли її обдуває вітерець. От якби зупинилась якась гарна машинки. Я люблю джипи, але не проти гарненьких іномарок.
  Але ж ні, почала зупинятися зовсім не іномарка, а стара біла "дев"ятка". А з вікна пасажирського сидіння визирнув хлопець з дуже коротко стриженими волоссям і маленькими очима, геть схожий на головастика. Коли машина під"їхала ближче то я помітила ще двоє таких голова стиків, водій і ще один на задньому сидінні і всі майже лисі, загорілі і на одне лице. Ще мені гопників не сьогодні не хватало.
  Я пожалкувала про ідею зупинити машину. А тим часом ці уроди почали сигналити.
  - Кицю, куди поїдемо? - вигукнув той з переднього сидіння. - О, ти поранена.
  - Йди до на і залічимо всі рани, - сказав водій і показав всі свої зуби, яких у нього було не тридцять два, а двадцять два.
  - Вибачте, я краще піду, - сказала я і повернулась.
  Той, що сидів на передньому сидінні вийшов з машини і пішов до мене з розлюченою мордою.
  - Так чому машину зупиняла, га?
  - Я... Аптечка. Аптечка у вас є?
  - Я зараз покажу тобі аптечка, - гаркнув він.
  Краще маніяк б напав на мене в темну ніч, його хоча б відбити можна. Хоч що він не розказував потім, але йому ніхто не повірить. А тут свідки і купа машин проїдають мимо. Не можна себе відкривати людям, якщо ти офіційно не заробляєш на чаклунстві.
  - Лізь в машину, киця! - вигукнув водій.
  - Ні!
  - Лізь! - крикнув той наді мною.
  - В мене там хлопець чекає за поворотом.
  - Іще скажи, що він боксер і нас всіх відлупцює.
  - Ні, не боксер. Але він чесно там.
  Просто класна ситуація, я спаслась від ходячого трупа, а буду зґвалтована цими уродами. Краще одразу застрелитися стрелитись вранці, хоча чхала я на ті відьомські зобов"язання, коли діло стосується моєї честі.
  Хлопець зробив спробу мене схопити, а я активізувала слабке заклинання і він різко схопився за ногу. Образливо ще те, що заклинання такого роду відбиваються, як в дзеркалі. І через це мені буде погано пізніше.
  Мені нічого не залишилось, як тікати. Знову тікати. Зустрілась я б з цими гопниками в іншому місці їм би не посчастило. Я побачила, що прямо до нас їде маг на своєму мотоциклі. І я з полегшенням видохнула, коли він зупиняється, а не проїдає мимо. Краще маг. Той мене не зґвалтує, і він хоча б симпатичний.
  - Якісь проблеми? - спитав він злізаючи з мотоциклу. Як не як, а це виглядало круто.
  Ось і докази, що моя брехня - правда.
  - Любий, вони не дають мені аптечку, - кинулась я до нього і обвила руками його шию. - Ти вже полагодив мотоцикл?
  Голівуд по мені плаче, сподіваюсь маг підхопить мою гру. Хоча чому я граю перед якимось смертними? Натомість маг забрав мої руки з його шиї.
  - Так ти кавалер нашої киці? - спитав водій.
  - Ну вона не ваша, - відповів маг і двинувся вперед.
   - А ми заберемо, - сказав хлопець і підійшовши впритул, показуючи, що він вище.
  - А ти спробуй, - сказав маг і вдарив коліном в пах.
  Напевно вдарив він добряче, бо той скорчився і так несамовите держався за дороге всіх чоловікам місце, наче з нього євнуха зробили.
  - Козел! - вигукнув той, що нахабно називав мене кицею.
  Він поспішив вистрибнути з машини. Маг кинув важкий погляд на нього. А нічого не зрозуміла, але здається він застосував гіпноз. Той гопник підійшов до свого друга, що корчився.
  - В машину, швидко!
  - Але...
  - Я сказав в машину!
  Вони швидко забігли в свою захудалу машину і поїхали геть розганяючи велику швидкість. Коли "дев"ятка" зникла з мого поля зору я подивилась на мага. Він десь на голову вище мене.
  - Дякую, - сказала я, але він ніяк не відреагував. - Ти гіпноз застосував?
  - Ну не зовсім. Викликав слабку болячку. Тепер йому на протязі доби дуже часто буде потрібен туалет. Заклинання діє, як звичайне снодійне.
  Я хіхікнула і відвернулась. Так ми далі стояли мовчки. В мене це викликало лиш напряг.
  - Ну і що далі робити будемо? - спитала я, коли мене мовчанка остаточно вивела.
  - Ти як? - спитав він.
  - Погано.
  - Мені совість не дозволяє тебе тут залишити. Ще на когось нарвешся.
  - Дивна в тебе совість, - відказала я. - Спочатку приставляєш ніж до горла, а потім рятуєш від ходячих трупів і гопників.
  - Ну така, як є...Зможеш залізти? - він вказав на свій мотоцикл.
  - Ти хочеш, щоб я їхала на цьому?!
  - Так, а що?
  - Що?! Ні, він класний. Але я не хочу, щоб мені відтяло голову.
  - Відтяти голову? Я не так швидко їжджу.
  - Ну, а машини їздять і не помічають мотоциклів.
  - Ти права, зовсім нас не поважають. Але не хвилюйся, пасажири зазвичай виживають, більше водії страждають.
  Він безцеремонно підняв мене і усадив на мотоцикл. Ну що поробиш. Що ж виходу немає і я всілась щоб мені було зручно. Він сів спереду.
  - А де держатись? - спитала я.
  - Ніде, просто обійми мене.
  - Обійняти? - я здається трішки покрасніла.
  Добре, що він мене не бачить. Я ні з ким не зустрічалась, цілувалась лише з двома і ніколи не обнімала незнайомця.
  - Навіть, якщо було б де держатися, ти б своїми руками не змогла б добре втриматись.
  А дійсно, в руках я зараз не могла нічого держати. Я підкинулась ближче і обняла його за талію обома руками.
  
  11
  
  - І куди ти мене привіз?! - вигукнула я злізаючи з того громадного мотоцикла.
  - До себе додому, - відповів маг.
  Соромно, але поки їхали я над цим питанням задумалась лише зараз. Думала лише про те, який в нього твердий рельєфний живіт, який я відчувала частинами пальців. Якби я хотіла побачити його без одягу...Вже говорила: мені соромно. Але що поробиш з гормонами, які досі не мали виходу. Так, волосся і торс гарні, залишилось роздивитись очі.
  А очі в нього були якогось дивного кольору, близького до фіолетового. Я чула, що фіолетовий колір очей буває, але ніколи до цих пір не бачила. Гарні очі, нічого не скажеш.
  Ми були в дворі, який окутували нові багатоповерхівки. Шуміли діти і бігали туди сюди, а від їхнього крику дзвеніло в вухах. Маг закочував мотоцикл в гараж. Звичайний гараж для машини. Потім повів до під"їзду, щось там понаклацував біля двері, приставив магніт і двері відчинились і ми пішли до ліфту. Під"їзди нових будинків я теж не люблю, хоча вони не тхнуть.
  Прикольно було відчувати, як в ліфті набираєш вагу чи массу. Я пам"ятала з уроків фізики що щось тіло збільшує коли піднімається з прискоренням вверх. Через ці коливання в мене заложило вуха, прям як в метро чи літаку.
  Він жив на п"ятому поверсі. Маленький коридор і чорні двері і золотисті "53".
  Всередині квартира виявилась аж ніяк не бідною, хоча я не знала скільки кімнат. Я роздивлялась.
  - Треба обробити твої рани.
  - Можна спочатку помитись? - спитала я. - Бо цей запах бензину...
  - Звичайно, можна, - відповів він і провів мене до ванної.
  Тіснувата, але вся в блискучій чорній плитці. Замість ванни була душова кабіна.
  - Тут є шампунь, правда чоловічий і всякі інші засоби. Думаю, ти розберешся, - сказав він і вийшов, закривши двері.
  Я почала роздивлятися пляшечки та тюбіки, що були на полицях навпроти умивальника з дзеркалом. Ні одного признаку жінки. Якщо маг і жив с кимось, то це був чоловік. Я взяла лосьйон після бриття і понюхала його. Люблю чоловічі запахи. Потім понюхала пляшечку з парфумами. Блаженство для мого носа. Я ну потім я все таки побачила шампунь і гель для душа. Шампунь пахнув, як шампунь, а от гель віддавав парфумами.
  Десь в глибині полиці стояла лабораторна колба. Я її взяла і закрила очі, викликаючи видіння. Я бачила мага, але з коротким волоссям, хоча було відчуття, що це не зовсім він. Враз і я побачила живого трупа.
  Я випустила колбу і вона розбилася. Добре, що в ній нічого не було. Я кинулась підбирати скло. Коли на мене напав маг, то в мене було видіння з двома однаковими хлопчиками.
  Я згадала, що в кармані в мене знаходився мобільний. Я миттю його вийняла і набрала номер Антона.
  - Алло, - відповів він досить швидко для нього. Просто він зазвичай чує, коли йому дзвониш разів три.
  - Антон, у того мага, що зник був брат-близнюк?
  - Так, а що...
  - Спасибі, бувай! Вибач! - швидко перебила я і кинула трубку.
  Мобільний я поклала на полицю і почала роздягатись. Джинси на одному коліні порвались, футболка і ліфчик в бензині, добре хоч трусики чисті.
  Я включила воду і залізла під душ. Добрий початок: я приймаю душ в квартирі хлопця, ім"я якого навіть не знаю. Рани пекли, але кров йти перестала. Я старалась добре вимити голову, але шампунь мені явно не підходив, бо від нього моє волосся стало якимось жорстким.
  Під душем я стояла довго,, бо мені все здавалось, що бензин ще залишився в моєму волоссі. Дітям раніше від вошей мили голови керосином, так якось його змивали. Треба мені прийти до дому і зварити якесь зілля або прополоскати голову трав"яним відваром.
  Коли я закінчила, то ванну заповнила пара, а її конденсація осіла на дзеркалі. Я провела по ньому рукою, щоб чітко побачити своє відображення. Рожева шкіра, а волосся стало темнім і ще більш хвилястим. Я зняла з крючка на дверях рушник. Виглядав він свіжим, а коли понюхала, то відчула запах прального порошку змішаного з запахом чоловічого лосьйону. Значить його використовували десь один два рази.
  Я обтерлась, вдягла трусики, укуталась в той рушник і вийшла з ванни.
  - Ей! - я позвала хазяїна дому. - Я взяла твій рушник! Ти не проти?
  - Ні! - вигукнув він і вмить прибіг до мене. - Не подумав про рушник. Я тобі одягнути щось знайшов, бо твоя одежа геть брудна.
  Він вручив мені жовтий комок. Я взяла і розгорнула. Це була довга футболка з намальованим зеленим листям коноплі.
  - Дякую, а що на низ одягнути?
  - Воно на тобі буде як плаття. І дай мені свою брудну одежу. Я її в пральну машину закину. Десь через години півтори навіть висушиться.
  Я подала свою одежу йому, але одразу ж покрасніла.
  - Там же...
  - Нічого з твої ліфчиком не станеться, я не збоченець-фетишист. А якщо ти соромишся, то другий розмір для твоєї статури - це нормально.
  - Я ж в тебе не питаю, скільки сантиметрів в тебе... - я покрасніла ще більше і вмить забігла в ванну.
  Футболка дійсно дійсно приходилась мені, як плаття, але коротеньке плаття. Цікаво, це футболка мага чи його мертвого близнюка. Краще ж перше, бо носити одежу покійника якось... Видіння я викликати не стала, бо мало що хто робив в цій футболці, а знати що саме я не хотіла.
  - Як рани? - спитав він, коли я вийшла.
  - Їх треба обробити. Є пероксид водню? До речі, я розбила якусь колбу.
  - Нічого, ними все одно вже ніхто не користується.
  - Ними користувався твій брат?
  Він подивився на мене, але промовчав.
  - Вибач, в мене я дар. Я дізналась, що той ходячий мертвяк був твоїм братом. Ви схожі.
  - Ми близнюки, - відповів він сухо. - Пішли, рані потрібно обробити.
  Він повів мене на кухню, всю в чорно-білих тонах. Що мене здивувало - це ідеальний порядок, як картинка з каталогу, все на своїх місцях, все чисто і блистить, ні одної жирної каплі. Сама ж я ніколи не привчалась до порядку і не любила його, тому в моїй кімнаті було повне безладдя через яке так сварилась мама. Ще більше я ненавиділа прибирати.
  Маг витяг з одного з верхніх шаф коробку. Як я зрозуміла, то була домашня аптечка.
  - Вибач, магічно лікувати не вмію і не хочу за це братись, - сказав він і поставив коробку на стіл.
  - Я теж, - чесно призналась я. - Лише лікувальні зілля, але вони складні і боюся впливу на організм.
  - Відьми ж всі зілля вміють.
  - Ні. От приворотне зілля - це для мене жах. Любовні чари - це єдине, що я не вмію.
  - А я за них навіть не брався, - він дістав з коробки коричневу пляшку і став уважно читати етикетку.
  - Я тебе звати? - запитала я, бо це питання дуже мене цікавило.
  - Дан. Прізвище - Голицинський, якщо це тобі про щось говорить, - відповів маг і вмокнув вату в рідину з пляшки, а потім взяв мою руку.
  - Дан - це скорочено від Денис?
  - Ні. Це окреме ім"я, в честь богині Дану. Може чула таку?
  - Є ще термін такий - Туанта де Данаан, або народ богині Дану...
  - Або просто ельфи, - закінчив за мене він. - В Київській Русі теж було таке ім"я, але з моїм нічого спільного.
  - Все таки дивно тебе батьки назвали.
  - Згоден. Вони хотіли, щоб я виріс справжнім магом, а брата назвали Святославом в честь войовничого київського князя. Вийшли не так, як вони хотіли. Брат став сильним магом, а я - ніким.
  - Яка самокритика! - вигукнула я. - Я ж відчула, що ти не слабкий. Якого ти там рангу?
  - Третього.
  - Так це серйозний ранг.
  - Мій батько в шістнадцять був вже архімагом, магом першого рангу.
  - Господи! - викрикнула я. - Знаеш, чим ми відьми кращі за магів?В нас немає цих нікому не потрібних рангів.
  - Можливо ти й права. Моя матір - відьма. До речі, як тебе звати?
  - Маша. Тобто Марія Полонська.
  Він з подивом подивився на мене.
  - Ти - Марія Полонська?! - запитав маг.
  - А ти чув моє ім"я?
  - Звичайно.
  Виходить, я знаменитість в магічному колі. Навіть не підозрювала. Як не крути, а мені приємно.
  - Звідки? - спитала я. Треба ж знати, чому люди знають моє ім"я.
  - Дуже мало хто з магічним даром має справу з нечистю. А ти як відомо єдина винищувача на місто, а не екзорцист якийсь там.
  - Екзорцисти працюють з одержимістю, - поправила я. - Я знищую злих духів, а не виганяю з тіла. А з добрими я навіть дружу і провожу ритуали наших предків. Я борюся тільки з нечистю.
  - От ніколи б не подував. Ти така... маленька.
  - А ти думав, що я буду великою грудою, яка вбиває нечисть лише одним своїм видом, а магічними здубності докінчую?
  Ще трохи слів про маленьку хрупку дівчинку і в мене розвинеться комплекс. Нічого, краще бути маленькою, чим зростом, як вежа. А особливо сміх, коли ці вежі знаходять собі хлопців, які навіть нижче мене. До того ж, багато визначних людей були маленького зросту. А ще більше геями. Визначні люди люблять чоловіків...
  - Ну ні, - відповів він і підняв моє коліно.
  Я відчула себе ніяково. Коли так задерте коліно, то йому відкривається прекрасний вид, але схоже він цього навіть не помітив і був зосереджений лише на рані, яку протирав.
  - А чим ти вбиваєш нечисть? - спитав він.
  - По-перше: я її не вбиваю, бо вбити нечисть - це ще нічого не значить, а усмиряю і знищую. А по-друге: для кожного виду свої методи.
  - Ясно.
  - Дан, а ти сам живеш?
  - Зараз так. Мої батьки подорожують по світу. Я їх бачив останній раз три роки тому. А так жив з братом.
  - Вибач, але як сталося таке з твоїм братом?
  - Вибач і ти мені, але я тобі не дуже довіряю.
  - Та нічого,- сказала я посміхаючись, але про себе трохи образилась.
  - А ти сама як там опинилась?
  - Чи я вже говорила, я його хотіла вбити. Твій брат... Тобто той труп вбив мою найкращу подругу і ще двох відьом.
  - А як ти його знайшла?
  - Мавки дали мені його вухо, яке відвалилися. А вони ж такі, що все тащать в своє болото...
  - Вухо?! Мавки?! А ти з нечистю...
  - Ага, з нечистю, - повторила я за ним. - В тебе є щось випити?
  - Що хочеш?
  - Зелений чай.
  - А я думав, щось міцніше, але навряд чи він у мене є.
  Він став іще з одної шафи пляшку заповнену коричньової рідиною. Що, цікаво, іще є в цих шафах?
  - Кон"як? Це ж алкоголь!
  - Бренді. Тобі краще випити, - сказав і подав мені пляшку.
  - А ти? - запитала я, але пляшку з його рук все таки взяла.
  - А мені потрібно тебе додому довести. Чи ти хочеш екстремальної їзди? Але це не до мене.
  Я промовчала і відкрутила пробку. Зробила один ковток і відчула теплоту горлі, а потім ця теплота пішла по стравоходу і так по всьому шляху рідини, поки вона не опинилась у шлунку. Одного ковтка мені було достатньо, бо я легко п"яніла. Я закрила пляшку.
  - Дякую, - сказала я і подала йому пляшку.
  В моїй одежі все одно зостався запах бензину. Не те що це був улюблений одяг, але шкода викидати. За той час до поки одяг висохнув, ми з Даном розмовляли. Він здебільшого розпитував мене про мою роботу.В одній психологічний книзі я читала що найкращий спосіб сподобатись людині це говорити про неї. Схоже на мене це діє, він мені подобається.
  
  12
  
  Сім"я вечеряла, але чомусь всім так хотілось хоч один раз скоса і з посмішкою глянути на мене. Під столом сидів кіт. І я не здивуюсь, якщо мухи сюди злітаються, бо дізнались, що Машу додому привіз хлопець.
  - Може розкажеш? - спитала мама і пустила підозрілий погляд.
  - Що розказати? - я вдала, наче не розуміють мого питання.
  - Хто він?! - з нетерпіння вигукнула Даша. Ой, дивіться, вона покрасніла!
  - Та не покрасніла, - заперечила я.
  - У Маши є хлопець! - вигукнула Христина. - Нарешті.
  - Замовкни, мала. - огризнулась я на молодшу сестру. - Він мені не хлопець. Він просто мені допоміг і все.
  - Не все, - сказала Даша. - Я бачила, як він на тебе дивився, коли ви прощались. До того ж він симпатичний, чи не так?
  - Даша, чому ти до неї пристала, - озвався тато. - Коли їй допоміг якийсь хлопець, то це не означає...
  - Вона така ж скромна, як і ти, - перебила його мама. - Мені здається, але я чую запах бензину.
  - Здається, - одразу відповіла я. - Де ж тут бензину взятися....
  Я почала нервувати. Просто не могла придумати логічного пояснення, чому я пропхалась бензином.
  - Ні, точно десь бензин. Ти ремонтував машину сьогодні? - звернулась мама до тата.
  - Яка машина? Я тільки з роботи...
  - Мама! - вигукнула Даша. - Ти відходиш від теми. Ну, Маш, давай розказуй, як все було.
  - Що було? В мене розбите коліно, зчесані руки...
  - Для такого красеня я б пішла на такі жертви.
  - А він ще красень, - за хіхікала Христя.
  - Мовчи, мала! - гаркнула я на молодшу сестру, а потім обізвалась до старшої. - От заради своїх красенів і жертвуй.
  - Мені вже одинадцять років! І мене вже є хлопець.
  - В тебе вони ще з дитсадка є.
  - Ну, Маш, як його хоч звати? - несчасним просяним поглядом окинула мене Даша.
  - Хіба це важливо? Ми навіть телефонами не обмінювались.
  - Але він знає, де ти живеш.
  - Його проблеми, - сказала і встала беручу пусту тарілку. - Дякую.
  Поставивши тарілку в мийку, я пішла в свою кімнату. Одразу включила комп"ютер, посиджу в інтернеті. Там не задають цих дурних питань, і багатьох осіб чоловічої статі радує, що в мене немає хлопця.
  Через деякий час зайшла Даша і поставила переді мною чашку з якої відходив приємний аромат.
  - Ммм...чай, - заключила я.
  - Зеленій, заварений приблизно водою восьмидесяти градусів при малій кількості заварки, настояний рівно сім хвилин, - відчиталась вона.
  - Нарешті навчилась його робити...Стоп! Китайський чи цейлонський?
  - А є різниця?
  У рослин для зілля важливий навіть час коли вони вирвані, не кажучи вже про місце, де вони росли. Я люблю більше китайський чай, в нього м"якіший смак.
  - Звичайно, в них смак різний, - відповіла я і спробувала на смак. - Цейлонський.
  - Ну я рада, що тобі...
  - Що тобі потрібно? - перервала її промову я.
  - Маш, розкажи, що с тобою коїться. Ти поводиш себе дивніше, ніж звичайно. Це всі помітили.
  - В мене померла дорога людина, як я маю поводитись?
  - Ні, це не те. Не те... А ще біля тебе почали вештатись хлопці. Я не проти, але різкий порив - це не добре. Розкажи мені, я ж все ж таки твоя сестра. До речі, що сталося с тим багатим хлопцем?
  - Він - справжній кровопивця.
  - Тобто козел?
  - Ні, кровопивця. Це ще гірше козла.
  - Ммм. Ясно. А той, що сьогодні привіз тебе мені сподобався, викликає довіру.
  - Він просто допо...
  Мене перебив телефонний дзвінок. Я збиралася його взяти, але Даша я його перехопила.
  - Хто такий Антон? - спитала вона дивлячись на єкран.
  - Друг, - відповіла я і вихопила телефон.
  Я перебігла в іншу кімнату, щоб спокійно поговорити і сховатися від старшої сестри.
  - Алло, - підняла я трубку.
  - Маша, що означає твій сьогоднішній дзвінок. Ти як?
  - Нормально. Антон, відьом дійсно вбиває труп некроманта, але ним хтось керує.
  - Як ти дізналась. Ти зустрічалась з Темним Князем?
  - То падло, а не князь.
  - Зустріч пройшла настільки погано?
  - Він згоден мені допомогати, але якщо я дам йому випити трохи своєї крові.
  - Ну вампір одним словом, - зітхнув Антон.- А як ти дізналась, що в того мага є близнюк?
  - Цей самий близнюк і врятував мене від нього.
  - Що?! А він...Що ти там робила?! Де ти його бачила і що було, щоб тебе треба було рятувати?
  - Проходила мимо і тут воно напало на мене і прийшов супермен і врятував мене.
  - А якщо серйозно?
  - А якщо серйозно, то дуже довго розказувати. До речі, ліч контрольований. Одне питання залишається: ким? Оце наш маг-близнюк і вирішував.
  - Хм. Навряд конклав це йому доручив. Він мого рангу.
  - Ти його знаєш?
  - Ну так... В нього мотоцикл класний.
  Я навіть не здивуюсь, коли мені скажуть, що Антон знає технічні засоби пересування всього конклаву.
  - Я якось не про мотоцикл питала.
  - Та зрозумів. Ми з ним стикалися пару раз. Звуть Дан Голіцинський. З магічної сім"ї, вчиться в університеті, на кого і де не знаю. Грав на гітарі в аматорському рок-гурті, - виклав Антон, наче в досье. - Більше нічого не знаю.
  Завжди мені подобались музиканти. Ще один плюс. В інший ситуації в мене від нього б дах поїхав.
  - В мене є ще одне питання.
  - Не про нього, про мене. Правда, що я відома в магічних колах?
  - Ну...як сказати, багато, хто знає твоє ім"я. Нечисть - це як брудна робота і мало, хто її виконує.
  - Брудна робота?! Вони навіть інтелект мають на рівні нашого, а то й вище і бувають хорошими.
  - Я не заперечую, але про нечисть є багато стереотипів і мало з них хороші, ти сама це знаєш. Знаєш, деякі звуть тебе Принцесою нечисті.
  А що ж непогано звучить: Принцеса нечисті. Тепер ми з Темним Князем можемо скласти чудову пару.
  - А чому не Королева?
  - Бо ти ще замолода для королеви, відповів Антон,але в голосі чувся смішок.
  - А якщо чесно?
  - Це звання має інша жінка, - останнє слово він виговорив дуже чітко, підкреслюючи його .- Вона не відьма.
  Отже, є якась стара, що справляється з нечитю краще за мене. Треба розібратись.
  
  
Оценка: 6.00*3  Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"