Аннотация: Як вiдьма зятю з тещею допомогла боротися. Українською мовою.
Сергiй Моша
ГОЛКА
Оповiдання.
I.
"Вiдьма" виявилася звичайною жiнкою рокiв тридцятип`яти: з приємним обличчям, довгим, до плечей,волоссям, гарною фiгурою i привiтною посмiшкою пухких червоних вуст.
- Сiдайте, прошу вас, - вона вказала на стiлець бiля столу, i Дмитро Полiщук, вчитель iсторiї i потомственний атеїст, обережно присiв на краєчок. Кiмната, як i iї хазяйка, не мала анiчого чаклунського: нi рiзнокольорових свiчок, нi кривавих пентаграм на стiнах, нi полиць зi склянками рiзноманiтного зiлля та отрут. Отож, Полiщук трохи заспокоївся i, пiдвiвши погляд до великих чорних очей, промовив складену наперед фразу: "Менi порадив звернутися до вас один знайомий. У мене останнiм часом виникли деякi проблеми в особистому життi..."
- Я бачу, що ви недавно одружилися, - м`яко промовила жiнка. - Певно, вашi проблеми пов`язанi саме з цим, так?
- Так, - видихнув Полiщук. Недовiра до "гадалок" на якусь мить взяла гору, вiн замовк, опустивши очi. Чи правильно вiн зробив, що послухав Толика i прийшов сюди?
- Давайте, ви спочатку розповiдаєте менi про цi негаразди, а я подумаю, чим я зможу вам допомогти, - голос "вiдьми" був тихий i мелодiйний, вiн заспокоював i викликав довiру. - Безумовно, все, що ви скажете, залишиться мiж нами - iнакше сюди б нiхто не приходив.
- Розумiєте, я кохаю свою дружину, - почав Полiщук. Чесно кажучи, йому вже давно було потрiбно перед ким-небуть виговоритися - i його таки "прорвало".- По-справжньому кохаю, але через iї матiр нам життя нема. Iра виросла без батька, вiн розлучився й поїхав кудись у Росiю, отож доки ми не побралися, жила вдвох з матiр`ю у власному будиночку. Але прописана Iра у дiда й баби - вони мешкають у двокiмнатнiй квартирi зовсiм поруч, п`ять хвилин ходу. Коли ми брали шлюб, то домовились з тещею про те, що вона перейде жити до своїх батькiв у квартиру. Зрештою, за ними вже й доглядати треба, - а нам будиночок залишиться. Там двi кiмнатки - одна бiльша, прохiдна, i спальня, де Iра жила ранiше, крихiтна, що пенал, та кухонька - така, що ледве повернутися. Ну, спочатку теща "переїхала" до спальнi, справжнiй переїзд вiдклали на потiм: поки весiлля, та пiсля весiлля... Самi розумiєте. Але ночувала спочатку все ж у батькiв. Попервах вона навiдувалася до нас у вечерi, потiм почала й на нiч залишатися. То, бачте, дощ на дворi, а вони парасольку забули, то пiзно, вони йти бояться поночi, а щоб я провiв - то нi. А то й просто "я так втомилася, що й встати не можу". Тут медовий мiсяць, можна сказати, у самому розпалi, а як подумаєш, що теща у сусiднiй кiмнатi пiдслуховує, то й руки опускаються, i вити хочеться.
Потiм ще взяла моду вранцi, коли все ж у батькiв переспить, до нас перед роботою набiгати, "подивитись на хазяйство", щоб iї перекосило! А як у нас залишиться, то нi свiт нi зоря спокiйнiсiнько ходить через нашу кiмнату туди-сюди, хоч ми й не вставали ще. Ну, дружинi воно ще не так, а я вже й не знаю: лежати, як лежав, чи перевернутися та ковдрою прикритись... На вихiднi обiдає обов`язково у нас - а якi грошi у вчителя й студентки? Та й хiба таку бомбу двохсоткiлограмову нагодуєш?
- А вона вам хiба нi чим не допомагає?
- Та хай вона здохне з такою допомогою! - Полiщук аж скреготнув зубами вiд гнiву. - Бачите, я ще й класний керiвник у школi, а заняття на другу змiну, тож хоч-не-хоч, а затримуватися доводиться часто. Дружина все розумiє - Iра сама на педагога вчиться, знає, що це таке. А ця розклад краще мене знає - як побачить, що уроки вже закiнчились, а мене ще вдома немає, починає розпатякувати про те, якi зараз чоловiки пiшли. Мовляв, їм би лиш подалi вiд жiнки опинитися та пiд чужу спiдницю залiзти. В усiх подробицях описує те, чим я, на iї думку, тепер займаюся, а Iринцi оту всю бридню доводиться слухати.
- I як вона, ваша дружина, все це спиймає? - спiвчутливо поцiкавилася "вiдьма".
- Поки що захищає мене, з матiр`ю свариться. Але ж вода i камiнь точить... А та, як наговориться, йде мене "зустрiчати" на вулицю, про що сповiщає всiх сусiдiв навколо. А якщо я й надалi не з`являюся, вона пре просто до школи, шукати, де я є. Викладачiв розпитує, начальство... На мене вже всi косо дивляться через неї, смiються за спиною i вчителi, i учнi. А цiй видрi нiчого не доведеш - не дарма iї, мабуть, i чоловiк кинув. Хiба ж таке можна витримати?
- А у вашої тещi точно немає пiдстав для подiбних хвилювань?
- Жодних! - твердо вiдповiв Полiщук.
- Важке питання, - жiнка потерла пальцями перенiсся. - Тут таких комплексiв накручено, що вам краще б до справжньго психолога звернутися. I ще б бажано жити вiд тещi окремо...
- Окремо не вийде, - скрушно похилив голову Полiщук. - Грошей, щоб квартиру знiмати, в нас нема, в моїх батькiв жити нiде, а iз свого будинку теща, схоже, тiльки на кладовище й пiде. I психолог тут не допоможе. От якби можна було так зробити, щоб вона в хату вдертися не змогла, щоб їй там погано стало, як зайде...
Дмитро благально подивився на спiврозмовницю. Жiнка задумливо покрутила в пальцях пасмо темно-русого волосся.
- Я не певна, що це вирiшить вашу проблему.
- А я переконаний в цьому, - Полiщук аж подався вперед, до неї. - Я вам будь-якi грошi заплачу, аби лиш цю кляту жирну свиню бiльше не бачити. Зробiть так, якщо можете, бо як не зробите - колись не витримаю, уб`ю iї в запалi. Не доводьте до грiха, прошу вас!
- Добре, - жiнка пiдвелася з-за столу. - В мене є один засiб, простий i надiйний.
II
Коли Дмитро повернувся вiд вiдьми, вдома нiкого не було - теща на роботi, дружина в iнститутi, - тож вiн, не гаючи часу, одразу ж взявся до дiла. Полiщук обережно розгорнув меленького пакуночка, якого дала йому вiдьма, i дiстав з нього невеличку голку. Акуратно вимiрявши рулеткою ширину дверної коробки вхiдних дверей вгорi i знайшовши середину, вiн встромив туди голку. Тепер той, хто хотiв вiдчинити дверi i увiйти до хати, мав спочатку пройти пiд майже непомiтним сталевим вiстрям.
- Хай лиш не подiє,- з деякою пiдозрою позираючи на голку подумав Полiщук. - Пiду й заберу назад свої кревнi п`ятдесят гривень.
Сам вiн пройшов кiлька разiв туди-сюди крiзь дверi, та нiчого незвичайного не вiдчув. Але так i повинно було бути: вiдьма повiдомила, що голка не пропустить лиш того, хто в своїх думках чи пiдсвiдомостi буде нести щось лихе, якесь зло проти мешканцiв будинку. Думки про те, чи подiє зачарована голка на тещу, i як саме, не давали Полiщуку спокою й на роботi. Нащастя, сьогоднi в нього було лиш чотири уроки, i вiн мав змогу повернутися додому ранiше за "кохану матусю", щоб не пропустити цей iсторичний момент.
Поки Дмитро ходив на другий кiнець вулицi до колонки за водою, з`явилася очiкувана гостя. Вчасно наспiвши, Полiщук став бiля хвiртки мов вкопаний: з тещею творилося щось дивне. Огрядна жiнка безпорадно тупцяла перед дверима, немов щось тримало iї на мiсцi. Вона трусилась i тiпалась всiм тiлом, немов у лихоманцi, силуючись подолати порiг, але якась незрима сила вiдкидала iї назад.
- Що з вами, мамо?! - в голосi Дмитра чулася прихована радiсть. Подiяло! Жiнка злякано обернулася до нього. Iї обличчя було бiлим, як снiг, i мокрим вiд поту; товстi щоки й подвiйне пiдборiддя дрiбно тремтiли, а виряченi очi дивилися безтямно й нажахано, наче в риби, яку викинуло на берег. Мовчки i якось боком теща проплентала до хвiртки, весь час озираючись на ганок, ковзнула вiдстороненим поглядом по зятю й швидко пiшла геть.
- Нi, Толiк такому не повiрить, - переможно подумав Дмитро, сам ще не вiрячi в таке диво. - Пiду, розкажу йому, що вийшло з його поради звернутися до вiдьми.
Але друга не було вдома, тож Полiщук повертався назад аж роздутий невисловленними враженнями, як мильна бульбашка вiд повiтря.
Проходячи повз тролейбусну зупинку, Дмитро раптом побачив свою дружину - вiн ще здалеку впiзнав iї, хоч вже й вечорiло. Але з тролейбусу Iрина вийшла не сама. Полiщуку аж подих перехопило, коли вiн помiтив, як його кохану дружиноньку по-хазяйськи взяв пiд руку якийсь чоловiк у темному капелюсi й шкiряному плащi.
- У-у-у, зараза! - Дмитро чекав, що Iра негайно поставить нахабу на мiсце, але того не сталося. Навпаки, вона сама притислася до нього, й повернула обличчя так, нiби щось йому говорила!
- Шльондра! - образа, гнiв i ревнощi багряною хвилею захлиснули мозок Полiщука. Не тямлячи себе з лютi, вiн кинувся за дружиною i iї кавалером, але раптова думка про те, що Iра представить незнайомця, наприклад, як свого однокурсника, а самого Дмитра виставить у смiшному становищi, зупинила його благородний порив до негайної бiйки на захист своєї честi. Не спiйманий - не злодiй, - пригадалася народна мудрiсть.
- Брехатиме в очi - i нiчого їй не зробиш. Пiд руку потримав - чи й не що! Он в кiно жiнки-розпусницi i не з таких ситуацiв викручувалися, ще й винуватим роблять. Нi, я за вами обома простежу до самого дому, на гарячому спiймаю - тодi не вiдбрешешся!
Полiщук тiнню рушив вназирцi за парою, що здавалося, нiчого не помiчала навколо себе. I якась струна жалiбно обiрвалася в серцi Дмитра, коли обоє навiть не зупинилися коло хвiртки, а одразу ж зайшли до хати. У вiкнi спалахнуло свiтло, i вражений Дмитро побачив крiзь тонкi завiси, як Iрина кинулася на шию незнайомцевi...
- Уб`ю!!! - Полiщук скочив до дверей, забувши про ручку й таранячи їх власними грудьми. Надлюдський бiль хльостнув по його заслiпленому люттю мозку i, поваливши вибитi дверi, Дмитро з гуркотом впав на долiвку. В наступну мить свiдомiсть покинула його, тож вiн вже не бачив, як схилилися над ним двi постатi, не чув їх стривожених голосiв.
- Хто це, доню?
- Це Дима. Тату! Господи, що це з ним?!!!
- Глянь-но, в нього щось в лобi стримить... Голка...
- Тату, треба "швидку", негайно!
- Вже бiжу, доню, бiжу. Все буде гаразд. Не думаєш же ти, що я їхав сюди аж з Забайкалля, щоб потрапити на похорон власного зятя?! 1996 р.