ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ с.5
2. ЗМІНИ В ЮДЕЙСЬКІЙ НАЦІОНАЛЬНО-ІСТОРИЧНІЙ САМОСВІДОМОСТІ ПІД ВПЛИВОМ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ
2.1. Етносоціальна зумовленість появи нових критеріїв у традиційному теологічному самовизначенні євреїв с.31
2.2. Виникнення месіянського руху серед євреїв та основні етапи його розвитку с.50
3. ОСОБЛИВОСТІ ЕТНІЧНОЇ ТА КОНФЕСІЙНОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ЄВРЕЇВ
3.1. Історична пам'ять: проблема нового прочитання канонічної юдейської літератури с.73
3.2. Співвідношення етнокультурних і релігійних компонентів у месіянській самосвідомості с.100
3.3. Месіянський юдаїзм - нова ідеологія єврейського національного життя с.119
4. МЕСІЯНСЬКА ГРОМАДА ЯК ФОРМА ЮДЕЙСЬКОЇ САМООРГАНІЗАЦІЇ
4.1. Соціальні особливості життя месіянської громади с.130
4.2. Сіоністська ідеологія в месіанському іудаїзмі:теорія, практика, еміграція, адаптація с.170
4.3.Перспективи месіянських громад як механізму збереження ідентичності та самоорганізації єврейської спільноти с.208
Література с.216
ЄВРЕЙСЬКИЙ МЕСІЯНСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ (ЄВРЕЇ ЗА ІСУСА): СПРОБА СОЦІОЛОГІЧНОГО ОСМИСЛЕННЯ
У світлі релігійного плюралізму можливі дві тенденції у практиці релігійних інститутів: а) вони можуть, адаптуючись до ситуації, визнавати релігійну свободу і демонструвати толерантність щодо інших конфесій; б) вони можуть відмовитися від подібної адаптації, продовжуючи існувати та сповідувати свої догмати й істини у колишньому, початковому, вигляді.
Але паралельно з вибором цих позицій відбувається і процес їхньої політизації, що виявляється у зміні релігійних соціальних концепцій, утвердженні соціальної активності релігійних організацій, а також участі в економічних, політичних, соціальних і духовних процесах.
На сучасному етапі релігійний фактор присутній також у політичних та міжетнічних конфліктах. Представники ортодоксальних кіл нерідко виявляють активне неприйняття вірувань інших конфесій; мають місце конфронтація, прояви насильства, агресії на ґрунті релігійної нетерпимості, які як правило, ускладнюють етнічні конфлікти. У зв'язку з цим можна стверджувати, що без миру між релігіями неможливий мир між народами, окремими групами людей. Але парадоксально, що в юдаїзмі проблеми взаємовідносин світових релігій видаються менш складними, ніж конфлікти внутрішньоконфесійні, що призводить до невиконання інтегративної функції релігії - підтримки єдності людей у межах етнічної спільності. Адже юдаїзм є класичним зразком національної релігії.
Труїзм сучасного міжрелігійного діалогу полягає в тому, що представники різних громад віруючих повинні прийняти і цим, фактично, схвалити релігійне розмаїття та релігійно-культурний плюралізм. Якщо ми хочемо, щоб діалог був цілісним, треба дозволити кожному учасникові говорити про себе і бути собою. В жодній іншій сфері цю потребу не підкреслювали й не виділяли більше, ніж у юдео-християнському діалозі. Усі погоджуються, що для того, щоб покращити перспективи розвитку богослов'я, посилити співпрацю на соціально-етичному рівні, а також спонукати християн до каяття щодо їхніх антисемітських позицій та вчинків, слід будувати мости між юдейською та християнською спільнотами, які сприяли б примиренню та взаємному порозумінню.
Проте одну групу, яка могла б послужити таким мостом, а саме - спільноту месіянських юдеїв - фактично, не приймають ні юдеї, ні християни, які беруть участь у міжрелігійному діалозі. Багато людей називають такі групи і віруючих "юдео-християни" або "єврейські християни". Ці титули передбачають потенційну можливість будувати мости. Оскільки люди, які належать до цих груп, є водночас і юдеями, і християнами, вони могли б очікувати доброзичливого розуміння з боку як юдаїзму, так і християнства.
Проте саме це і є найважливішим пунктом незгоди. На думку переважної більшості тих, хто задіяний у міжрелігійному діалозі, юдео-християни (а особливо месіянські юдеї) є найменш придатними до виконання функцій будівників мостів, їх взагалі усунуто від діалогу, не кажучи вже про якусь керівну їхню роль. При цьому учасники діалогу зовсім не стримуються від того, щоб говорити про юдео-християн із упередженням. Не визнаючи за месіянськими юдеями навіть права на самоназву, учасники діалогу - юдеї та християни - нав'язують їм свої власні дефініції. Фактично, месіянських юдеїв звинувачують у синкретизмі, шахрайстві, неадекватному ставленні до культу та збоченій поведінці, а їхні релігійні переконання та наміри зазвичай ставлять під сумнів.
Хоч за юдейською і християнською традиціями існування месіянських юдеїв вважається аномалією, не можна не зважати на той факт, що з апостольських часів і дотепер, у різні часи і в різних місцях, існував рух переконаних юдеїв, які вірили в Христа, і цей рух був сильним і динамічним [1, с. 335-336].
З початком 1990-х рр. різні організації християн, переважно "месіянського" напрямку, розгорнули діяльність на території колишнього Радянського Союзу. Найбільшу активність виявляє організація "Євреї за Ісуса", яка спирається на бабтиську церкву. Перше відділення організації у Радянському Союзі було засноване 1991 р. в Одесі. Із 1993 р. центр знаходиться у Москві. "Месіянські" общини діють у багатьох містах СНД, у т.ч. в Санкт-Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Львові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кіровограді, Чернігові, Мінську, Воронежі, Баку. Відділення організації наявні також у Литві і Латвії. Місіонери проводять активну роботу як серед євреїв, так і серед неєвреїв. Широко розповсюджується християнська література. Регулярно, починаючи з 1993 р., в декількох великих містах СНД проводяться музичні фестивалі "месіянських євреїв", організовуються різні курси, заняття для дітей, молодіжні табори. У Москві і Санкт-Петербурзі діють коледжі, в Одесі інститут, в яких готують місіонерів. Підготовка російськомовних місіонерів для роботи в СНД проводиться і у США.
Відомий російський дослідник, професор Михайло Членов пише, що Любавичський хасидизм прагне стати єдиним представником юдаїзму в Росії, але є ще реформіський юдаїзм, а також євреї-християни (Євреї за Ісуса), і робить висновки, що всередині юдаїзму повинен існувати плюралізм, інакше релігія може стати фактором дезорганізації життя в Росії [2 с. 143-144].
В іншій статті на цю тему він приводить таку фразу: "Я достаточно подробно пишу здесь о христианствующих группах в еврейской среде по двум причинам. Во-первых, о них практически ничего неизвестно..." [3 с. 146].
Таке саме становище й в Україні.
Тому ми ставимо перед собою спробу соціологічного осмислення руху месіянських євреїв (Євреїв за Ісуса)
Починаючи з кінця 1960-х років, із появою руху месіянських юдеїв, виникла їхня нова впевненість у собі, результатом якої було дедалі більше утвердження свого права бути тими, ким вони є, говорити про те, ким вони є, й очікувати, щоб інші приймали їх такими, якими вони є. Чи можна заперечувати реальність їхнього життя в Ісусі тільки тому, що вона не збігається з богословськими конструкціями деяких християн і юдеїв - учасників міжрелігійного діалогу? Чи ми, християни, відкинемо цих братів і сестер у Христі тому, що існування їхнє порушує питання про допустимість інакшої релігійної традиції?
З цих причин для християн існує особлива необхідність за допомогою дослідження і діалогу прислухатися до того, яким чином юдеї розуміють свою історію і традиції, свою віру і слухняність "зі своєї власної точки зору". Більше того, слухаючи, як один учасник діалогу сприймає іншого, ми можемо краще зрозуміти образи, внутрішню боротьбу, страхи і подолати непорозуміння, якого вдосталь через взаємну ізоляцію.
Як юдаїзм, так і християнство вбирають і себе широкий спектр думок, орієнтації, форм богослівя і способів життя і служіння. Оскільки узагальнення найчастіше приводять до шаблонів, юдео-християнський діалог стає ще більш важливим, якщо припускає максимально повне вираження поглядів у двох громадах віри [4, с. 491].
До цього часу у наукових колах так і не були здійснені фундаментальні дослідження цього явища. Інколи з'являлись фрагментарні коментарії з дуже великим суб'єктивним характером. Тому розуміння цього феномену потребує подальших наукових досліджень.
Навернення до християнства стало однією з реакцій євреїв на емансипацію. Традиційно хрещення було засобом уникнення переслідувань, і емансипація повинна була б зробити цей крок необов'язковим. Насправді з кінця ХVІІІ ст. випадки хрещення євреїв почастішали. Воно перестало бути драматичним актом зради, переходом з одного світу в інший. Із падінням ролі, яку релігія відігравала в житті суспільства, навернення ставало швидше мирським актом, ніж релігійним, а його мотивація - цілком цинічною. Генріх Гейне, який сам хрестився через рік, після К. Маркса, зневажливо називав цей акт "вхідним квитком у європейське суспільство". [5, с. 489].
Ці квитки в ХІХ ст. купили не менше 250 тисяч євреїв Центральної та Східної Європи. Німецький історик Теодор Маммзен, який був великим другом євреїв, вказував, що християнство було вже не скільки назвою релігії, скільки "єдиним словом, що виражає сьогодні характер міжнародної цивілізації, об'єднаними в яку відчувають себе багато мільйонів людей, котрі населяють нашу багатостраждальну планету". У ХІХ ст. людина приблизно так само відчувала необхідність стати християнином, як у ХХ ст. - вивчати англійську. Це стосувалося не тільки євреїв, але й незчисленних кольорових туземців. [6, с. 357].
Все почалося з того, що християни стали задумуватися про Боже пророцтво про відновлення Ізраїлю.
Хоча в Англії після 1290 року не залишилося жодного єврея, переклад Біблії англійською мовою сповістив про відновлення довіри до священного Писання. Прийшло і духовне пробудження серед християнських учених та мирян, яке включало нове розуміння Божих цілей для єврейського народу та його історичної батьківщини.
Зусилля першого християнина, який намагався пояснити теорію відновлення Ізраїлю коштували йому життя: у 1589 році було спалено як єретика Френсиса Кетта, члена ученої ради коледжу Corpus Christi (Тіла Христового) у Кембриджі. Але "бродіння умів" продовжувалося.
У 1621 року була опублікована книга сера Генрі Фінча "The Restoration of the Jeus" (Відновлення євреїв), яка описувала теократичну імперію у відновленій країні Ізраїля. Його передбачення - "усі язичники принесуть свою славу у твою імперію" - викликало негайну різку опозицію як у церкві, так і у державі. Іаков І сприйняв цю книгу, як особисту образу і заарештував пристарілого сера Генрі та його видавців. Вони провели в ув'язненні всього кілька тижнів. Отже, всупереч усім гонінням, сама ідея пустила корені і продовжувала рости серед пуритан та інших християн. Мрія християн про відновлення єврейської держави процвітала в Англії між 1640 та 1666 роками. Люди вірили, що, як раніше проголошував Давид Реубені, ця держава буде передувати месіанському віку та тисячолітньому царству - Олівер Кромвель, Самуель Пепіс, Генрі Ольденбург, Барух Спіноза та інші - всі підтримували ідею про "реставрацію".
Книга "Nova Solyma" (Новий Ієрусалим), описувала ідеальне місто, була видана анонімно латинською мовою 1648 року. Дивним прикладом пророчого передбачення цієї книги може служити твердження:
"У кожній справжній республіці, як наша, слід особливу увагу звертати на молодь, і в цьому провидіння Боже не залишить наші зусилля марними, оскільки добре відомо, що з часу нашої реставрації у нас виростають більш красиві і талановиті потомки".
Ця картина, без змін, цілком може застосовуватися до сучасного Ізраїлю.
Автор іншої книги, The Way of Light (Шлях Світла) Іоанн Амос Коменіус (Коменські) передбачив, що передмесіяською ерою має бути реставрація євреїв у їхній країні. Книга була написана 1642 року і опублікована 1667 року латинською мовою. Коли книга була перекладена англійською і видана у 1938 року, стало очевидно, що автор мислив на три століття вперед.
Одним із парадоксів 17-18 століть було те, що багато впливових євреїв не вірили, що вони можуть бути поновлені на своїй історичній батьківщині, у той час як багато впливових християн вірили в це.
Жваві дебати спалахнули 1787 року, коли Джозеф Прістлі, всесвітньо відомий натураліст, філософ і теолог припустив, що євреї визнають Ісуса, як Месію, прийдуть до кінця їх страждань, і будуть зібрані на Святу землю.
У 1800 року Джеймс Бічено у своїй книзі The Restoration of the Jews-Crisis dor All Nations (Відновлення євреїв - криза для всіх народів) прийшов до висновку, що відновлення не пов'язане з умовою обернення до християнства.
У 1718 року ірландський богослов Джон Тотланд стверджував, що євреї можуть і будуть зберігати свої традиції, стаючи послідовниками Ісуса. Через свої переконання Тотланд був залучений до протистояння із загальноприйнятою точкою зору, і йому навіть довелося захищатися від звинувачень у єресі. [7]
Рух месіанських євреїв у сучасному значенні зародився у Англії в кінці ХVІІІ - на початку ХІХ століття.
Його виникненню сприяли деякі особливості англійського релігійного життя: відносна терпимість англійського протестантизму; та обставина, що на Британських островах діяло одночасно кілька протестантських церков різного спрямування; глибокий інтерес до вивчення Біблії.
Вирішальним фактором, однак, стало те, що із середини ХVІІ ст. серед англійських теологів, так як і серед широких верств суспільства розповсюдилося переконання в тому, що слова Біблії про вибраність народу Ізраїлю та про майбутнє повернення до Сіону слід сприймати буквально, і що ці слова, як і раніше, відносяться до євреїв, а не до християнської церкви як "Нового Ізраїлю". Таким чином, царство Боже на землі наступить лише тоді, коли євреї переймуться вірою у Месію Ісуса і Господь збере свій вибраний народ на Святій Землі, де буде відновлено Ізраїльське царство на чолі з Месією із дому Давида - який знову прийшов на землю Ісусом Христом.
Так, відомий англійський державний діяч і письменник Бенджамін Дізраелі, лорд Біконсфілд (1804-1881), хрещений єврей, прем'єр-міністр (1868, 1874-80) в своїх романах проблему взаємовідносин юдаїзму і християнства розглядав як дві стадії однієї і тієї релігії, які в майбутньому повинні злитися в єдину.
"Я, - полюбляв він мріяти, - є сторінкою між Старим і Новим Завітом, якої бракувало". Він отримує велике задоволення, звинувачуючи як християн за те, що вони не визнають достоїнств юдаїзму, так і євреїв - за те, що вони не розуміють, що християнство є "завершений юдаїзм". У своїй передмові
у 1849 року до "Конінгсбі" він стверджує: "Захищаючи суверенне право Церкви Христової бути вічним відновлювачем людини, автор вважає, що прийшов час, коли потрібно спробувати віддати належне расі, що заснувала християнство". Євреї дали світові Мойсея, Соломона і Христа, "найвеличнішого законодавця, найвеличнішого адміністратора і найвеличнішого реформатора - яка ще раса із колишніх або живих могла б породити таку трійцю?" Рівною мірою абсурдним він вважає і те, що євреї приймають "лише першу частину релігії євреїв". У його паперах в Хьюендені зберігся запис, зроблений близько 1863 року: "Я вважаю Церкву єдиним цілісним єврейським інститутом - іншого я просто не знаю. ... Якби не Церква, то не знаю, хто знав би про євреїв. Церква була заснована євреями і зберігала вірність своєму корінню. Вона оберігала їхню історію і літературу, зберігаючи їх для всіх..., читаючи їх уголос; завдяки їй у пам'яті живі суспільні діячі євреїв, а світом поширюється їхня поезія. Євреї всім зобов'язані Церкві.... Історія євреїв є або розвиток, або ніщо". [8, с. 371-372]
Філосемітська пропаганда Дізраелі на континенті Європи успіху б не мала, принаймні, євреї Європи не пішли б за ним чудернацькими стежками його уяви. Проте на початку ХІХ ст. освіченими євреями була зроблена певна спроба протистояти прагненням представити юдаїзм як пережиток середньовічного мракобісся і замінити відштовхувальний образ єврея-практика, як сформулював його Вольтер, виходячи зі Спінози, інтелектуально привабливим. Для першого завдання необхідно було щось подібне до містка між кращими зразками рабинської теорії і світом світської вченості.
Спіноза передбачав (а услід за ним і ті, хто знаходяться під його впливом), що чим більше ви знайомитесь з юдаїзмом, тим менше ви з ним погоджуєтесь.
Ернест Ренан (1823-1892) французький семітолог, історик, мислитель і письменник стверджував в кінці свого п'ятитомного видання "Історія ізраїльського народу": "Християнство - кінцевий пункт і, говорячи дещо антропоморфно, мета, кінцева причина юдаїзму. Після зародження християнства юдаїзм ще продовжує існувати, але як висохлий стовбур поряд із плодоносною гілкою. Віднині життя відлітає від нього. Його історія, хоча ще й дуже цікава, має другорядне значення із загальнолюдської точки зору.
У цьому твердженні немає нічого, що могло б засмутити навіть найбільш переконаного ізраїльтянина. Через християнство юдаїзм воістину завоював світ. Християнство - це шедевр юдаїзму, його слава, резюме його еволюції. Християнством закінчується столітня боротьба двох елементів, які були в юдаїзмі. Пророки, переможені Торою після повернення із полону, остаточно перемагають; фарисеї переможені месіяністами; галаха (законодавча частина Талмуду) переможена агадою (розповідальною), і апокаліптичні мрії Ісуса, останнього із пророків, дають завершення справі Ізраїля. Мрії про майбутнє, про царство Боже, безкінечні надії, зародяться під ногами цього божественного чарівника і зробляться їством людства протягом багатьох століть". [9, с. 798]
Але серед другого покоління маскілім були і такі, які одночасно освічені і знаючі юдаїзм, вірні його кредові, але володіли світською методологією. Ісаак Маркус (1793-1860),директор школи із Центральної Німеччини, написав
9-томну історію ізраїльтян, яка стояла на півдорозі між традиційним юдейським і сучасним світським підходами. Будучи першою роботою такого роду, вона справила враження на неєврейську публіку. Однак ще важливішою була діяльність наполегливого, працелюбного та винахідного Леопольда Цунца (1794-1886), який присвятив усе своє тривале життя оновленню єврейського вчення, його модернізації у "науковому" дусі.
Усе було б гаразд, але виникла ціла низка заперечень. Перше - практичне. В середині ХІХ ст. німецькі євреї були лише наполовину емансиповані. До якої ж міри можна присвятити своє життя світським дослідженням і залишатися євреєм?
Як наслідок в Англії, а потім і в США виникли багаточисельні товариства, які ставили за мету розповсюдження християнства лише серед євреїв і створення умов для взаємної підтримки та полегшення входження прозелітів до нового середовища об'єднань євреїв-християн. Під впливом подібних ідей, а також ідеї національного пробудження народів, яка одержала розповсюдження у ХІХ ст., деякі християни прийшли до думки про необхідність існування євреїв як окремої нації, а в межах християнства - про необхідність створення власне єврейського церковного об'єднання.
Спочатку таке об'єднання мислилося у складі вже існуючих християнських конфесій, а починаючи з кінця ХІХ ст., дякуючи діяльності Йосифа Рабиновича, була остаточно сформульована ідея створення єврейської церковної організації.
На сторінках багатьох досліджень неодноразово вказувалося, що протягом усього ХІХ ст. царська адміністрація намагалася всіляко підтримувати перехід євреїв у православ'я. Цьому завданню присвячувала свою діяльність Товариство ізраїльських християн - дитя Олександра І, командири у кантоніських поселеннях і, нарешті, деякі вихрести на зразок О. Тьомкіна, які за сприяння центральної та місцевої влади несли "світло Євангелія" у "темні єврейські маси". Християнізація євреїв була одним із наріжних каменів усієї політичної програми уряду щодо єврейського питання.
Не можна сказати, що діяльність мала суттєвий успіх. У порівнянні із загальною чисельністю єврейського населення у країні кількість хрещених євреїв, особливо у першій половині ХІХ ст. було надто малою. До того ж, євреї, якщо вже й змінювали свою віру, то, як правило, на лютеранство; православ'я з його культом ікон, що є, з точки зору іудаїзму, очевидним ідолопоклонством, було зовсім чуже євреям. Окрім цього, для євреїв не був таємницею той факт, що багато ієрархів православної церкви були непримиренними антисемітами, а на початку ХХ ст. - ідейними натхненниками кривавих погромів (наприклад, ієромонах Іліадор (С. Тіруфанов) чи протоієрей І.І. Восторгов). У германофільську епоху Олександра ІІ "олютеранювання" незначної частини євреїв не викликало ніяких заперечень з боку уряду. Однак потім ситуація докорінно змінилася. Зміни ці пояснювалися як загальною переміною відносин із Німеччиною, так, переважно, і утвердження нового офіційного уявлення про євреїв як про "невиправну" націю. У 70-ті , а особливо у 80-ті роки ХІХ ст., після тривалої перерви, в Росію знову почали проникати місіонерські видання (переважно англійської Мільдмайської місії до євреїв), призначені для агітації серед єврейського населення. Дуже швидко ці видання зустріли протидію з боку цензурного відомства. Почалася вона у 1887 року після пропозиції цензора Н.В. Зюсмена про заборону розповсюдження написаної І.Адлером німецькою мовою і виданою єврейськими буквами книги "Ein Zuryf von einem Wechter zum Hause Israel" (Глас стража дома Израиля. Лондон, 1866). Н.В. Зюсмен, відчувши загальний настрій петербурзьких верхів, у вересні 1887р. писав у своєму відгуку про роботу І. Адлера: "... Хоча духовна сторона цього питання підлягає обговоренню цензури духовної, дозволю собі сказати у вигляді пропозиції, що навряд чи православна церква може вважати бажаним збільшення чисельності розкольників, нехай навіть останні і походять із племені іудейського. Єврей, як послідовник Мойсеєвого вчення, не вірує у християнство взагалі; але єврей - протестант, уже за самою своєю назвою, є живим протестом виключно проти православної, тобто проти пануючої в Росії церкви.
Проте цензуру, головним чином, повинна турбувати політична сторона питання. Справа в тому, що російський єврей, який і без того наполовину німець за своїм німецьким жаргоном, із прийняттям протестантства стає вже формальним німцем, а його діти вже зовсім перетворюються на Міхелеїв, Фріців, Доротей і т. ін.
Але чи потрібно нам самим сприяти розміщенню у нас німців, хоч і за рахунок наших єврейських підданих? На мою скромну думку, для Росії з усіх поглядів вигідніше мати справу з євреями як такими, ніж з євреями онімеченими завдяки їхньому переходу у протестантство. На підставі цих міркувань я вважаю, що дану брошуру і всі інші, подібні до неї, слід у нас забороняти". Є.М. Феоктистов (начальник головного управління у справах друку) погодився як із цією конкретною пропозицією, так із думкою
Н.В. Зюсмена в цілому. З того часу (аж до 1905 р.) лондонські і віденські місіонерські видання незмінно не допускалися до розповсюдження в Росії.
П.М. Марголін збирався видавати у Петербурзі журнал "Еврейство и христианство", який повинен був бути присвяченим "протиріччям і необґрунтованості юдаїзму та його язичницького характеру". Дозвіл на це видання був ним отриманий, але журнал так і не побачив світ, очевидно, через неможливість для П.В. Марголіна суміщення видавничої і цензорської діяльності. І Я.А. Брофман, і П.В. Марголін у другій половині 70-х рр. змушені були зосереджувати свою увагу переважно на зарубіжній єврейській періодиці. Занадто залежні від "прихильності начальства" вітчизняні видання, як почасові, так і книжні, набагато менше турбували цензуру. При цьому єврейські цензори проявляли особливу пильність до будь-яких спроб поширення за допомогою друкованої продукції ліберально-демократичних ідей та критики влади.
Предметом турботи цензурного відомства наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. були також і нечисельні єврейські секти, що виникали безпосередньо в імперії, - "Новий Ізраїль" та "Новоізраїльська община". Щоправда, своє ставлення до їхніх друкованих видань Головне управління у справі друку формувало, найчастіше, не самостійно, а на основі думки Департаменту духовних справ іноземних віросповідань,
Перу Я.М. Прилукера - Ем. Бен-Сіона належала книга "Евреи-реформаторы", що вийшла у Петербурзі за сприяння Департаменту духовних справ іноземних віросповідань і наробила багато галасу. Єдиним на той момент у Росії англо-єврейським місіонером (щоправда, він уже тоді відійшов від безпосередньої місіонерської діяльності) був Н.Д. Раппопорт, який у лютому 1883 року був узятий до Петербурзького комітету у справах друку і займався там, серед іншого, цензурою єврейських п'єс. Переселившись до Петербурга у 1881р. і завоювавши прихильність гр. Н.П. Ігнатієва (Міністра внутрішніх справ) Раппопорт вступив до створеного Я.М. Гордіним "Духовно-біблейського братства" яке 1883 р. об'єдналося з "Новим Ізраїлем" Я.М. Прилукера. [10, С. 430-432].
У 1889 р. засновник секти "Новий Ізраїль" Я.М. Прилукер безуспішно клопотався перед Головним управлінням у справах друку про надання субсидії на видання журналу "Братство". У 1890р. він подав на затвердження програму нового підцензурного журналу "Любовь", призначеного для боротьби із "фанатизмом єврейської ортодоксії" і "безвір'ям прогресивних євреїв", зближення євреїв із пануючою церквою та роз'яснення християнам їхніх неправельних уявлень про юдеїв. Журнал повинен був "діяти на християн і євреїв повчальним і примирливим чином для викоренення столітнього антагонізму".
У 60-ті і навіть ще у 70-ті роки ХІХ ст. видання із такою програмою було б, безумовно, дозволено. Однак на рубежі останнього десятиліття ХІХ ст. воно зустріло повне неприйняття з боку влади. Спочатку Департамент поліції, а потім попечитель Одеського навчального округу Х.П. Сольський та одеський гродоначальник контр-адмірал П.А. Зеленой висловилися категорично щодо видання "Любви". "Із російсько-християнської точки зору "євангелізм" Прилук ера... не є рекомендованою обставиною", - вказував у своєму листі до Головного управління у справах друку Х.П. Сольський. А більш відвертий адміністратор П.А, Зеленой заявив, що "не може бути досягнута та й небажана зовсім солідарність між християнами і євреями". Вважаючи, що "єврейський народ повинен бути визнаним досить шкідливим для корінного населення країни",одеський градоначальник вважав "зовсім небажаним запропоноване Прилукером примирення (тобто послаблення моральних принципів) християн з євреями, а також досить шкідливим придуманий ним для цього спосіб, що має, врешті-решт, меркантильну мету".
Напроти твердженню П.А. Зеленого про примирення Є.М. Феоктистов написав: "Цілком справедливо". Отже, начальник Головного управління у справах друку солідаризувався з думкою, що повністю відповідала загальному напрямку "єврейської" політики влади того періоду і остаточно повернула, після відхилених рекомендацій Паленівської комісії, у бік визнання євреїв невиправними "ворогами роду людського". І ця солідарність на практиці означала пряму директиву для цензури. [11 С. 218]
Не зважаючи на те, що після відмови від ідеї "зближення" написані колишніми євреями місіонерські твори були визнані марними і непотрібними, вони все ж таки інколи використовувалися урядом, так би мовити, для "розхитування" іудаїзму зсередини.
Ця тенденція яскраво виявилася, наприклад, в історії з виданням 1897р. брошури "Утешительные слова" І.Д. Рабиновича, проповідника створеної ним самим у Кишеневі "Общини Ізраїльтян Нового Завіту".
Головне управління у справах друку направило цю брошуру на розгляд до Департаменту духовних справ іноземних віросповідань, а той, у свою чергу, зажадав відгук про неї від петербурзького громадського рабина А.Н. Драбкіна. Останній, указавши, що в роботі І.Д. Рабиновича міститься глузування над найважливішими віруваннями й обрядами юдаїзму, запропонував заборонити її розповсюдження. Проте, отримавши цей відгук р. А.Н. Драбкіна, Департамент духовних справ іноземних віросповідань сповістив Головне управління про те, що брошура може бути надрукована, оскільки "урядові нашому немає ніяких підстав оберігати єврейську віру від смути і розколу". Після такого висновку новий начальник Головного управління М.П. Соловйов указував, що "видання подібних брошур було б навіть досить бажаним" і дозволив розповсюдження роботи І.Д. Рабиновича.
"Тринадцять тезисів" дають нам певне уявлення про думки, якими переймався Рабинович 1883 року.
"Тринадцять тезисів" були написані у період між єврейським Новим роком, який 1883 року припав на 2 жовтня, і Різдвом.
Зміст тез зводиться до наступного:
ї1. Моральний стан і матеріальне становище євреїв у Росії на теперішній момент украй незадовільний.
ї2. Позиції сторонніх спостерігачів у такий час видається нам рівнозначною згодою на певне знищення євреїв Росії.
ї3. Гроші багатих людей, проповіді рабинів і просвітницька діяльність учених мужів, не змінюють становище на краще , бо всі ці люди, по суті, не думають про добробут народу Ізраїлю, а лише погіршують становище.
ї4. Еміграція в Ерец Ісраель чи асиміляція з неєврейським населенням Росії також не є виходом.
ї5. Допомога і спасіння можуть прийти лише в результаті наших власних зусиль та за підтримки Господа, який володіє силою рятувати гинучих.
ї6. Неможливо покращити матеріальне становище євреїв, не подолавши перед цим їхню аморальність і бездуховність.
ї7. Для того, щоб нормалізувати моральний стан, необхідне глибоке духовне оновлення. Слід відмовитись від наших лжекумирів, від нашої любові до грошей, замість цього у наших серцях повинні оселитися правдолюбство і ненависть до всього гріховного.
ї8. Для того, щоб подібне оновлення могло відбутися, необхідний сильний лідер. [12, с. 38-39].
У перших восьми тезах, без сумніву, міститься певна критика існуючого становища, однак нічого революційного в них немає. Якщо взагалі якийсь народ здатний до самокритики, то євреї явно володіли цією здатністю. І якщо ми будемо порівнювати ці тези зі статтями, які Рабинович писав до 1882 року, то ми побачимо, що його погляди на матеріальне становище та моральний стан євреїв практично не змінився.
Ми можемо легко уявити, як якийсь послідовник Гаскали - освічений єврей - схвально киває головою, читаючи цих вісім тез. Лише дійшовши до дев'ятої тези, він починає щось підозрювати, а прочитавши десяту, можливо, і зовсім відкине їх набік, зустрівши згадку про Ісуса.
У наступних тезах більш детально написано про риси, необхідні лідерові, який очолить процес оновлення нації.
ї9. Цей лідер повинен вести свій рід від коліна Іаковлєвого, любити народ Ізраїля і присвячувати своє життя служінню Господу, Закону і Пророкам. З одного боку, він повинен розуміти своїх братіїв, які гордяться тим, що в них є зовіт, даний Аврааму, Ісааку і Іакову, і тими знаннями, які вони отримали завдяки Закону, даному на Синаї. З іншого боку, він повинен мати уявлення і про їхню схильність забувати про свого небесного Отця, коли їхнє життя налагоджується, і обирати собі нових богів: любові до грошей, багатства і знань, що дають їм владу над іншими своїми братами.
ї10. Дбайливо вивчивши історію нашого народу, ми дізнаємося ім'я людини, яка втілила у собі ці вимоги, - це Ісус із Назарету, вбитому у Єрусалимі до зруйнування останнього храму.
ї11. Ізраїльські мудреці не могли тоді зрозуміти пораду, яку він дав своїм братам євреям - пораду наслідувати закон у тому, що стосується розуму і серця, і менше потрапляти під вплив зовнішніх обставин, які можуть змінюватися залежно від місця проживання на політичної обстановки навколо євреїв. Ми, євреї, які живуть у 5644 році, можемо чітко бачити, що Ісус - саме та людина, яка нам необхідна. Тільки він сам шукав істинного процвітання для своїх братів і ніс їм мир.
ї12. Сила нашої любові до своїх улюблених братів зобов'язує нас охороняти і прославляти ім'я нашого брата Ісуса та вивчати його Святе Слово, яке записано у Євангеліях. Ці істини необхідно навіювати нашим дітям у школі, необхідно постійно говорити про них під час зустрічей із людьми, а Євангеліє повинно знайти своє достойне місце у наших домівках в одному ряду з іншими священними книгами, що дісталися нам у спадок від наших прабатьків.
ї13. Ми маємо надію, що сповнений праведністю, любов'ю і сумирністю слова нашого брата Ісуса, звернення до наших братіїв, відгукнуться у наших серцях. Любов до правди і доброчесності стане результатом праведності і спасіння. І тоді всі народи та їхні уряди змінять своє ставлення до нас, і ми здобудемо право на існування разом з іншими народами під захистом європейських законів, в основі яких закладений дух нашого брата, котрий віддав своє життя в ім'я процвітання цього світу та перемоги над його гріховністю.
"Основним завданням тез було ще все ж таки не визнання Ісуса Господом", - написав Діліч у зв'язку з публікацією "Тринадцяти тез" у Німеччині. Проте він був радий почути, що єврей назвав Ісуса "нашим братом", і відзначив при цьому, що у "Тринадцяти тезах" невелика община віруючих сформулювала "свій символ віри". [13, с. 39-40]. Питання полягає у тому, що думав із цього приводу сам Рабинович. Можливо, буде не зовсім справедливо вважати, що в тезах Рабинович виклав символ віри, а не просто звернувся до свого народу в намаганні роз'яснити свою позицію та показати, яким чином потрібно вирішувати єврейське питання. Якщо підходити до тез із подібних позицій, то можна припустити, що концепція його віри, якою вона була восени 1883 року, не знайшла в них повного відображення.
У кожному разі можна не вагаючись стверджувати, що Рабинович у тезах звертає велику увагу на ті позитивні соціальні і політичні наслідки, які настануть у випадку прийняття євреями Ісуса.
У травні 1884 року, менше ніж через два місяці після конференції, Діліч отримав можливість опублікувати перші документи месіянського руху. Але ще до цього перші і розрізнені месіянські відомості почали з'являтися у європейській пресі. У березні 1884 року, наприклад, було опубліковано наступне повідомлення: "Єврейськими общинами півдня Росії прокотилася хвиля неспокою, викликаного появою у Кишиневі енергійного реформатора на ім'я Йосип Рабинович. Він проголошує Ісуса істинним Месією і підтверджує свої переконання численними цитатами із Біблії і Пророків. Рабинович - енергійний і яскравий проповідник і вже навернув у свою віру багатьох людей. Єврейська преса встигла вже піддати його анафемі".
Однак першою публікацією, яка дійсно викликати дебати в європейській пресі, була коротка замітка в "Таймс". Вона, крім того, викликала, уїдливий відгук Діліча.
Стаття ця була надрукована в "Таймс" 23 серпня 1884 року і займала всього половину шпальти. Її автором був Дж. Тіткомб, який написав її в Гамбурзі 20 серпня. Тіткомб займав пост помічника єпископа англіканської церкви у північній і Центральній Європі. Під час написання своєї статті він спирався на інформацію, одержану з першої, травневої, публікації Діліча. Тіткомб пише: "понад двісті сімей уже приєдналися до товариства, що називається "Національна Єврейська община Нового Завіту".
У вересні стаття із "Таймса" була передрукована принаймні трьома російськими газетами. Вона стала основою для дискусії, розгорнутої восени 1884 року в 71-му номері "Хамеліца". Рабинович був охарактеризований там як "літній чоловік, який забув усе, чого його навчали все життя". Цей літній чоловік, який "втратив розум", якимось чином все ж таки зумів увести в оману "таку вчену людину, як професор Діліч", котрий є постійним читачем "Хамеліца".
У своєму відгуку на цю дискусію Діліч розцінює як образу той факт, що Рабинович був названий джерелом, звідки "Тайм" одержав інформацію про численність руху, а також називає відвертою неправдою твердження, що Рабиновича ніхто не підтримує. Діліч пише, що у нього немає необхідності звертатися за підтвердженням своїх слів до Рабиновича і посилається на відомості, одержані Вебером під час перебування в Кишиневі 1884 року, який не лише зустрівся там із Рабиновичем та його однодумцями, що стоять на чолі руху, але і на власні очі спостерігав реакцію, викликану серед місцевого населення виникненням руху, а також бачив євреїв, які приходили із віддалених місць спеціально для того, щоб детальніше про нього дізнатися. У статті, написаній 1885 року, Діліч відзначає, що рух охопив не лише Кишенів, але й інші міста, серед них згадує Батум, Єлисаветград, Катеринослав, Бердичів, Житомир та Санкт-Петербург. Це частково підтверджується і статтею, опублікованою восени 1885 року в єврейському журналі "Гамагід", у якій прозвучало застереження проти деякої людини, яка жила у Києві і знаходилася під впливом ідеї Рабиновича.
Заговоривши про "однодумців", Діліч став уразливим для критики з боку євреїв, що із самого початку повернуло дискусію в інший бік. Відкриті зустрічі з цієї проблеми тоді не були проведені, і критерії для визнання людини прихильником руху ще не було знайдено. Тому євреї могли спокійно стверджувати, що 1884 року рух Рабиновича зовсім не мав послідовників. Коли ця проблема виявилася в центрі жорстких дискусій, єврейська преса стала писати зовсім протилежне. 20 січня - 1 лютого 1884 року "Хамеліц" відзначав, що рух, був в будь-якому разі за межами Кишинева, залучив до своїх лав стільки євреїв, що настав час бити тривогу. Наступні кілька місяців також показали, що євреї дуже серйозно стали сприймати Рабиновича, набагато серйозніше, ніж якби він був одинаком. "Новий кишинівський тилець" - так його назвав "Хамеліц" у 71-шу номері за 1884 року. [14, с. 47-48].
Рабинович стверджував, що тисячі його братів у різних куточках країни та за межами виявляли глибокий інтерес до його діяльності, крім того, серед російських євреїв було багато християн, подібних Никодиму, який любив Христа таємно від інших. Як би не було, суспільне обговорення цієї проблеми не могло залишити байдужим російський уряд.
У своєму листі Діличу від 24 жовтня - 5 листопада 1884 року Фалтін пише, що одним із результатів агітації проти руху стало те, що на нього звернули увагу нагорі: документи перекладені російською мовою і відправлені до Міністерства внутрішніх справ та духовних властей у Києві. Крім того, Фалтін додає, що учора, тобто 4 листопада, Рабинович одержав листа з комітету по цензурі із дозволом опублікувати у Росії свої останні роботи, а також ті, які він писав раніше на івриті. Дозвіл був даний, як пише Фальтін, "без будь-яких дій" з боку Рабиновича.
Використання єврейських місіонерських видань для боротьби з юдаїзмом продовжувалося, втім, недовго. У ХХ ст., воно очевидно було визнано неефективним. Принаймні твори керівника чергової новоізраїльської общини І.О. Ебіна, а також його журнал "Израиль - моя слава" у 1910 - 1911 рр. постійно переслідувалися з боку цензурного відомства за "хибний виклад" догматів православної церкви. У цей час, напередодні "справи Бейліса", ідея "виправлення і зближення" була вже зовсім не актуальною. Провідним принципом політики російського самодержавства у єврейському питанні були тепер ідеї, які Д.І. Раскін називає "передфашизмом". [15, С. 433-434].
Відразу після приходу більшовиків до влади активно почала розвиватись видавнича справа.
Одним із шляхів викорінення релігійних вірувань була антирелігійна агітація і пропаганда. Завдяки їм світогляд повинен був поступитися місцем комуністичній ідеології.
Для поширення атеїстичних поглядів друкувалися невеликі за обсягом книжки.
Єврейське населення відрізнялось високим ступенем освіченості. Багато хто вмів читати і знайомився із публікаціями в пресі. Антирелігійна література разом з іншими методами боротьби проти юдаїзму поступово призвела до поширення атеїстичних поглядів серед євреїв України на довгі роки і тільки з початком відновлення єврейського національного життя для поширення месіянських поглядів почалося друкування невеликих за обсягом книжок.
В ці ж роки (і по цей час) месіянськими євреями розповсюджується безкоштовно массовими тиражами брошури та книги, такі як:
1. Мессианская Пасхальная Агада Ця книга присвячена святу Песах. В ній висвітлений текст Пасхальної Агади, який супроводжується цитатами з Старого і Нового Завіту, а також подані тексти пісень цього свята і пояснюється символіка пасхальної трапези . 2. Танах і Новий Завіт - Біблія російською мовою. 3. Соломон Островский. Человек из Назарета В цій книзі розповідається про Ісуса із Назарету, про те яка це була гарна людина, великий учитель та пророк, а також про те навіщо прийшов він у цей світ . 4. Соломон Островский. Кто Истинный еврей? У цій брошурі роз'яснюється, що справжній єврей за своїм духовним становищем, це той, хто особисто відгукнувся на Божий поклик спасіння через Голгофську жертву Господа Ісуса Христа, єврей, котрий вірує в Месію Ісуса. 5. С. Островский. Израиль сегодня и завтра. Ця невелика брошура у стислій, але доступній формі розповідає читачеві про те, чому Ізраїлю належить стати "уделом Бога" - тим засобом, з допомогою якого Святий Бог побажав відкрити Себе Світові, щоб урешті-решт, ввести людство в Тисячолітнє Царство. 6. Э. Денгес. Праздники Господние Автор цієї книги викладає свій погляд на пророчницьке значення біблейських свят у світлі вже здійсненої місії Ієшуа (Ісуса), нашого ходіння в теперішньому часі і майбутньому вічному житті. 7. И.В. Каргель. Руфь моавитянка, или Межи мои прошли по прекрасным местам Тут детально пояснюється біблейська книга Руфь та історія цієї жінки як прообраз Церкви або Нареченої Христової. 8. И.В. Карель. Грех как корень всех зол в этом мире Ця книга про те, що є "гріх", з точки зору Бога та його слова. 9. И.В. Каргель. В каком ты отношении к Духу Святому. На початку книги ми можемо дізнатися про автора цієї та багатьох інших прекрасних книг. Тут І. Каргель, на основі Божого Слова, розкриває нам усю важливість присутності у кожному чаді Божому третьої Особи Божества - Духу Святого та велику можливість переможної дії його сили в нашому житті. 10. И.В. Каргель. Свет из тени будущих благ. В книзі детально пояснюється значення кожної речі, що належить скинії, і зміст, укладений Богом у кожну деталь . 11. И.В. Каргель. Размышления вслух Книга написана у двох аспектах. У першій частині автор показав, як діяв Бог через праведників, пророків та інших особистостей Старого Завіту. У другій частині книги автор розглядає проблеми людей на прикладах учинків героїв Нового Завіту, які актуальні і в наші дні. 12 И.В. Каргель. Толкование на "Послание к Римлянам" В якій він тлумаче Боже слово. 13. И.В.Каргель. Толкование книги "Откровение Иоанна". Цій книзі автор присвятив останні роки свого життя. У ній він детально розглядає книгу "Откровение Иоанна" і роз'яснює читачам план Божий стосовно всього людства. 14. И.В. Каргель. Мессия - освящение наше. Що означає освячення для нас: це процес усього земного життя чи дар, що сходить у момент народження згори. Відповіді на ці важливі питання та про те, як досягти святості, детально викладені у книзі Івана Веніаміновича Каргеля "Мессия - освящение наше". 15. Ристо Сантала. Мессия в Ветхом Завете. На думку автора будь-яка віруюча людина, що вивчає Писання (Біблію), ніколи не скаже, що Ієшуа (Ісус), як Божа Особистісь, вперше з'являється лише в Новому Завіті. Увесь Танах (Старий Завіт) "дихає" Його присутністю та очікуванням Його пришестя. Автор виходячи із серйозного та глибокого вивчення праць єврейських мудреців, відкриває нам коріння нашої віри, без якого неможливо вповні пізнати "таємницю месії. 16. Ристо Сантала. Мессия в Новом Завете (в свете равинистических писаний) Уже судячи з назви можна передбачити, що ця книга - продовження попередньої праці під назвою "Мессия в Ветхом Завете в свете раввинистических писаний", а також глибокого дослідження Слова Божого. Рісто Сантала, описуючи життя Ієшуа (Ісуса), Його служіння, крок за кроком показує нам, наскільки важливо знати своє коріння, щоб "не впасть в различные заблуждения". 17. Ристо Сантала. Апостол Павел, человек и учитель Автор, ґрунтуючись на вивченні рабиністичних писань показує нам, ким був апостол Павел - великим Апостолом чи творцем нової релігії. Ристо Сантала здійснює свої пошуки, спираючись на юдейські джерела. 18. Ричард Бенней. Пища для веры Як наблизитися до Бога? На це запитання береться відповісти д-р Беннет у своїй глибокій і водночас доступній книзі, не тільки збадьорюючи розум і серце читача,але й демонструючи мистецтво роздумів над Словом Божим та його осягнення через спілкування з Богом... Багато хто матиме користь від подібного розгляду принципів і способів цього спілкуванняє. 19. Ричард Беннет. В поисках Бога Перед вами книга, написана людиною, котра вже пізнала сенс і мету свого життя, і звернена вона до тих, хто ще не відшукав цього сенсу. Знаючи і люблячи Слово Боже автор,ґрунтується на Писанні, розкриває перед читачем Божий план спасіння. Бог шукає людину, і всякому, хто шукає Бога,ця книга допоможе зустрітися з Ним. 20. Джони Эрекксон. Джони. Ця зворушлива розповідь про історію молодої дівчини, паралізованої в результаті нещасного випадку. Віддаючи себе цілком у руки люблячого Спасителя, абсолютно в усьому покладаючись на Нього, вона з Божою допомогою знайшла в собі сили продовжити повноцінне життя. Книга дає новий стимул вірі та надії кожного християнина. 21. Джони Эрекксон. Следующий шаг. Книга ця - продовження початої історії, розказаної про себе, про традицію, що сталася в житті тоді ще зовсім юної дівчини. Тепер це швидше роздуми про значення страждань, які спіткали Джооні на нелегкому шляху випробувань. І цей крок, який вона покірно зробила, прийняти волю Божу, наповнив її життя новим змістом. 22. Шофар над Слоном Ця книга подана як навчальний курс для людей, що шукають Бога і сумніваються в Месіянстві Ієшуа (Ісуса), а також для тих, хто дійсно хоче вивчати Писання. Вона буде корисною і для тих, хто пізнав Бога, але ще не утвердився на правильних основах Слова Божого. У цій книзі послідовно і чітко викладається логічність і стрункість усього творіння Бога, а також Його чудесний план спасіння для всього людства і для кожного окремо. 23. Э.У. Тоузер. Стремление к Богу. Е.У. Тоузеру пощастило відкрити для себе секрет душевного спокою і в цій книзі він поділився з нами цим відкриттям . 24. Э.У. Тоузер Ключи к болем глубокой жизни Книга "Ключи к более глубокой жизни" містить ексклюзивне інтерв'ю з Тоузером про долю євангельського християнства. Вона охоплює шість найбільш відомих нарисів і редакційних статей Тоузера, у яких він пильно розглядає багато духовних недоліків і промахи свого часу [39]. 25. Юлия Блюм. Что ты плачешь? Кого ты ищешь? Роздуми про книгу Іова - одну з найдавніших книг Танаху, про шляхи Іова через страждання до зустрічі з Богом [40]. 26. Новая эра в моей жизни Особисті свідчення десятьох ізраїльтян, що зараховують себе до месіанського руху в Ізраїлі; про відкриття, яке вони здійснили у своєму житті. Ця книга відображає справжню, досі невідому сферу життя ізраїльського суспільства. Багато хто може ототожнити себе і своє життя з його образами і подіями, що відбуваються в ньому. 27. Начало мудрості (свидетельствования раввинов) Цей збірник свідчень рабинів. Усі вони визнали Ієшуа (Ісуса) із Назарета Месію Ізраїлю, і майже всі вони зробили це шляхом порівняння Старого і Нового Завітів Біблії, оскільки в Новому збулися всі писання. 28. Эмиль Крамер. Открытые глаза Книга розповідає про багато шляхів і способів вторгнення сатани та його дітища - гріха і, як наслідок - прокляття в житті віруючих людей, а також про тих, хто ще "ходит во тьме". І тільки правда Слова Божого може зробити людину по-справжньому вільною від будь-якого рабства. 29. Рабиндранат Р. махарадж. Смерть одного гуру Рабиндранат Р. Махарадж походить із дуже відомої сім'ї брахманів. Щиро і чесно описує він своє життя, індуїстські звичаї, релігійну практику йоги. Він пише про свої відчайдушні пошуки сенсу життя і внутрішню боротьбу між індуїзмом та Христом. 30. Р. Маккрекен. Давид Барон, Князь в Израиле Книга описує життєвий шлях Давида Барона, єврейського мислителя початку ХХ століття. Він присвятив своє життя тому, щоб довести до свідомості євреїв, що їхній Месія вже прийшов і через Нього вони зможуть отримати прощення гріхів і мир з Господом. 31. Пауль Тейн. Лазарь, выходи! Книга розповідає про те, що події, які відбувалися на наших очах сьогодні, змушують нас по-новому поглянути на значення єврейського народу як народу Божого та нескороминну обраність Богом Авраама, Ісаака та Іакова . 32. Руфь Паксон. Реки воды живой. Автор цієї невеликої книги - відома трудівниця на ниві Божій, яка багато літ працювала в місії в Китаї. У книгу ввійшли бесіди духовного з'їзду місіонерів. 33. Г. Маклин, Р. Окленд, Л. Маклын. Очевидность сотворения мира. Происхождение планеты Земля. Відомо, що будь-яка теорія або гіпотеза може бути визнана науковою лише в тому випадку, якщо вона підтверджується фактами. Мета цієї книги - розглянути та оцінити як біблейську, так і еволюційну концепції проходження світу у зв'язку з наявними фактичними даними. Автори книги прагнуть показати читачеві, що Біблія, як Слово Боже, та навколишній світ, як Його творіння, знаходяться в повній злагоді. 34. В.Гитт. Вопросы первостипенной важности. Ця книга - збірник коротких і зрозумілих відповідей на хвилюючі більшість людей питання відносин з Богом. Для зручності ці питання згруповані за темами. Книга призначена для тих, хто шукає Бога, а також для скептиків і тих, хто сумнівається в Його існуванні. 35. Пауль Тейн. Цар Іудейський. Автор книги - єврей, який пережив концтабір. Він дає чіткі відповіді на запитання, пов'язані з вірою в Месію. Він вчить про божественність Ісуса Христа, про Його діяння, про триєдність Бога, про сенс людських страждань. 36. Корри тен Боом. Убежеще. Книга, що розповідає про долю однієї сім'ї в роки Другої світової війни. Ці звичайні людини відрізнялися лише тим, що їхнє життя було присвячене служінню Богу. Вірні своєму Господу, вони також любили обраний Ним народ. У своєму будинку вони влаштували прихисток, де, ризикуючи життям, переховували євреїв від нацистів - доки їх не знайшли. Їм довелося провести кілька років у концентраційних таборах. 37. Д-р Билли Грэм. Мир з Богом. Доктор Біллі Грем - відомий месіанський проповідник. Його книга покликана привести нас до пізнання Ієшуа - Ісуса із Назарета, Месії Ізраїлю. Книга дає ясне уявлення про новий спосіб життя відродженої людини, підбадьорює, зміцнює і наставляє у вірі. 38. Э. Медерзон. Иаков и Иосиф. Іосифа має для нас особливе значення, тому що в ньому прообразно Є. Медерзон показує нам як Господь робить з Іакова Ізраїля, а життя поданий майже весь шлях Спасителя - від надр Отчих, через приниження та осуд, до престолу Божого. 39. Гин Карсен. Женщина, жена и мать в Священном Писании. Жінки цієї книги не вигадані. Це були люди з плоттю та кров'ю, особистості, які дійсно існували, які з їхнім прагненням и боротьбою, з їхньою надією та честолюбством продовжують жити між нами. Суттєва відмінність між ними полягає в тому, знали вони Бога чи ні. 40. Сэм Бренгель. Помощь на пути к святости. Ця книга написана людиною глибокого духовного досвіду. Вона підбадьорює всіх слабких духом і дає впевненість, що Отець Небесний, який бажає бачити нас у Царстві Своєму, освячує нас у нашому земному житті і робить спроможними жити святим життям у цьому світі. 41. Артур Гук. Сораспятие. У цій короткій брошурі розкривається справжнє значення слів Господа про нехтування себе і що означає "нести хрест свій". 42. Тим Ратвен. Жемчужины. Автор книги - пастор із Нової Зеландії Тим Ратвен - пропонує план для вивчення Біблії, який дозволяє за рік прочитати всі Книги Священного Писання. Місця Писання на кожен день з коментарями та відвертостями автора дають можливість бачити та оцінити Біблію як єдине ціле. А роздуми, дослідження та пошук віршів розвивають прагнення до глибокого пізнання Бога. 43. Уль Тейн. Обанкротилось ли христианство. Відповідь на запитання, яке задає автор цієї книги, веде вглиб взаємовідносин між Церквою Ісуса Христа та ізраїльським народом, намагаючись зрозуміти та пояснити таке страшне явище, як християнський антисемітизм. 44. Юдиф. Юдиф розповідає історію єврейської дівчини, котра жила в Росії на початку ХХ століття. Вона присвятила своє життя Ісусу, її переслідували за ім'я Христа, за Нього вона прийняла смерть. 45. Иосиф Самуил С.Ф. Фрай. Божественность Мессии. Грунтуючись на коментарях мудреців Танаху та єврейської релігійної літератури, автор цієї книги, яка є лише частиною великої праці під назвою "Иосиф и Бенжамин", послідовно викладає свої дослідження про божественність Месії, роблячи висновок, що Ієшуа (Ісус), без сумніву, є Сином Божим і довгожданим Месією Ізраїлю. 46. А. Фрухтенбаум. Еврейство и иудео-христианство. У короткій брошурі обґрунтовується, що юдейство та юдео-християнство не суперечливі поняття, а навпаки, кожне з них доповнює і поновлює інше. 47. А. Фрухтенбаум. Мессианская хрестоматия. У даній книзі розглядається і доводиться, яким повинен бути Месія, ґрунтуючись лише на текстах Старого Завіту (Танаху), оскільки в часи апостолів Новий Завіт ще не був написаний. Важливо зрозуміти, що Ісус досконало відповідає всім духовним вимогам, висунутих до Месії у Старому Завіті. У цій книзі вивчаються тексти Старого Завіту, на яких посилалися Ісус та Його учні. 48. А. Фрухтенбаум. Праздники Израиля. В цій книзі розповідається про дев'ять важливих свят, які нині існують в Ізраїлі і як їх сприймати євреям, які вірять в Ісуса. Эндрю Мюррей. Полная самоотдача и другие лекции. Ця книга складається з 9 лекцій, у яких автор розглядає Слово Боже, ґрунтуючись на Писанні. Ці лекції написані автором виходячи із серйозного і глибокого вивчення та розуміння Слова Божого. Автор показує нам, що таке справжня любов, та яку любов Христос заповідав сповідувати нам. 50. Эндрю Мюррей. Подобно Иисуса. Автор намагається допомогти нам відкрити своє серце і просити допомоги Святого Духу з вірою. 51. Эндрю Мюррей. Пребудьте во Христе. Ця книга написана автором з бажанням допомогти нам знайти необхідний досвід для здорового християнського життя.
Також, в рамках юдео-християнського діалогу вийшла хрестоматія "Христианско-иудейский диалог" (укладник Хелен П. Фрай, 2002р.) [26] та словник-довідник "Иудейско-христианский диалог" (ред. Л. Кленицький і
Д. Вайгодер, 2004р.) [27]. Але ці праці також в основному опираються на теологічні і богословські суперечності.
Привертає увагу стаття професора Відкритого університету Ізраїлю Ори Лімора "Христианская святость и еврейский авторитет" (Вестник еврейского университета N 2 (20) 1999 г.) [28] основного автора і наукового консультанта 6 томів курсу "Евреи и Християне. Полемика и взаимоотношение культур" Израиль, 2000-2006гг. [29] і стаття доктора Сергія Рузера (Єврейський університет в Єрусалимі) "Иудаизм и христианство в израильских гуманитарных исследованиях: модели интеракции" (Вестник еврейского университета N 1 (19) 1999г. Москва) [30].
В 2000 році в рамках серії "Людина. Церква. Держава" видавництво "Свічадо" випустило перший том збірника "Релігійна свобода і права людини: Богословські аспекти" де заслуговує уваги стаття Девіда Новака "Релігійні права людини в юдейських текстах" [31], в 2001 році другий том присвячений юридичним аспектам релігійної свободи із статтею В. Коула Дерема (молодшого) "Перспективи щодо релігійної свободи: порівняльна структура" [32], а в 2004 році третій том присвячений проблемам місійної діяльності Церкви та прозелітизму де вміщена стаття "Месіянський юдаїзм: заперечення ідентичності" Волтера Рігганса [33], а також статті по проблемам міжконфесійного прозелітизму та прозелітизму в міжнародному праві.
З іншого боку в 1997 році вийшов переклад з англійської книги Кай К'єра-Хансена "Иосиф Рабинович и мессианское движение" [12] де більш детально висвітлені не тільки ідеологія месіянського руху, а і історія його становлення. В цьому ж 1997 році видана книга "Пробуждение. Христос и евреи". (укладник Анна Портнова) [35], де зібрані статті, біографії та цитати великих людей з приводу "... самого замечательного еврея из всех - Иешуа (Иисуса), Мессию, Спасителя всех людей на земле", і що нагадує про велике призначення єврейського народу - дати світу Месію, а в 1999 році книга Якова Шульзінгера "Правоверный", автобіографічна розповідь автора як він увірував у Христа.
Окремо слід відзначити праці засновників ідеології, теології і практики месіянських євреїв: Давида Стерна "Еврейский Новый Завет" [36], "Коментарий к Еврейскому Новому Завету" (2004г.) [37], "Мессианский Еврейский Манифест" (2005г.) [38], та четверте видання (2006 р.) навчального посібника по месіянському юдаїзму Данііла С.Джастера "Достигая зрелости" [39], які будуть широко використані в нашому дослідженні, а також навчальні відеолекції Месіянського Єврейського Біблейського інституту (м. Одеса).
Також треба відмітити дослідження месіянських громад доктора Міхаеля Шифмана (в нашому перекладі з англійської) - аналіз цього дослідження ми приводимо в додатках нашої праці, брошуру доктора Семена Глейзера (Німеччина 2002р.) "Мессианский иудаизм. Что это такое?" [40] та його статті в Інтернет-журналі "Записки еврейской истории" (2006г.) "Евангельские евреи", працю Олександра Меня "Что такое иудеохристианство?" [41], та статтю Костянтина Антонова "Особенности самосознания евреев-христиан" [42].
З сучасних антимесіянських видань треба звернути увагу на збірник статей "Еврейская Тора и Христианские миссионеры" (переклад з англійської під редакцією Цві Вассермана) [43], який вийшов в 1995 році; брошуру Ішаі Гіссера "Ловцы душ: правда о миссионерах" (1995р.) [44]; "Евреи и христианство: несовместимость двух подходов к миру" укладник Пінхас Полонський[45]. Назви цих праць, написаних ортодоксальними рабинами, кажуть самі за себе і вони були присвячені тільки теологічним суперечностям традиційного й месіянськго юдаїзму.
У 2005 році вийшла книга відомого польського теолога та історика Юліана Гжесіка "Возвращение. История евреев в свете ветхо- и новозаветных пророчеств", де висвітлені проблеми місії народу Ізраїлю і взаємовідносини його з Церквою, яка називає себе "Новим Ізраїлем", а також відносини різноманітних груп і релігійних течій серед євреїв до Ісуса Христа протягом історичного розвитку.
У 2007 році видана книга відомого протестантського теолога Олександра Болотнікова "Евангелие в ветхозаветном святилище", де автор робить спробу по-новому висвітлити багатогранність служіння в земному святилищі і показує не тільки справджування старозавітних прообразів у служінні Ісуса Христа в небесному святилищі, а й практичну цінність цих істин для повсякденного життя людини.
В 2007 році вийшла книги Хайяма Маккобі "Революция в Иудее. Иисус и еврейское Сопротивление" [96], а також Джейкоба Н'юснера "Рабби беседует с Иисусом" [46] де вже Ісус розглядається з більш толерантних поглядів, усяко підкреслюється його єврейська приналежність та єврейська сутність і все ж таки не сприйняття Ісуса з юдейської точки зору.
В 2007 році видана книга Девида Фридмана "Иисус и Апостолы исполняли Тору" в якій на широкому, по-новому прочитаному матеріалі текстів Нового Завіту, а також інших пам'яток "донікейського" християнства досліджується прихильність християн апостольських часів духу і букві книг Тори та Пророків. Прослідковується вірність апостолів та їхніх послідовників вченню Мойсеєвого Закону, що інтерпретується в новозавітному дусі любові до Бога і ближнього. напротивагу поширеній думці про "розрив" ранньої Церкви з давньоєврейською традицією учення і життя доводиться вірністю цієї Церкви своєму іудейському корінню [49]. У 2008 році Пінхас Полонський видав книгу "Две тысячи лет вместе. Еврейское отношение к христианству", в якій стверджується неможливість суміщення, але вже підкреслюється необхідність усвідомлення доповнюваності.
В цьому ж році вийшла книга Михайла Штереншиса "Три веры в одного Бога. Связь иудаизма, христианства и ислама", у якій говорться не просто про три релігії, а про три варіації віри в одного Бога, особливо у християнстві, оскільки єврейський Танах ввійшов в Біблію як Старий Завіт, а християнський Бог-Отець - це і є юдейський Бог, якого християни розуміють як Бога взагалі.
В цьому ж році вийшла книга "Еврей - кто он?" [48], яка присвячена національному та релігійному визначенню єврейства в прецедентах постанов Верховного Суду Ізраїлю (Укладник адвокат Зєеф Фарбер, "Мосты культуры М. - Гешарим Иерусалим") в котрій глава "Может ли еврей быть христианином?" займає близько ста сторінок и висвічує, як політичний так і релігійний погляд на це питання .
2. ЗМІНИ В ЮДЕЙСЬКІЙ НАЦІОНАЛЬНО-ІСТОРИЧНІЙ САМОСВІДОМОСТІ ПІД ВПЛИВОМ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ
2.1. Етносоціальна зумовленість появи нових критеріїв у традиційному теологічному самовизначенні євреїв.
У чому в наш час полягає своєрідність єврейської етнічності?
- --
Єврейство означає не лише етнічну, а й релігійну спільність (при не релігійності значної частини, якщо не більшості народу). Що це значить? Те, що євреями себе вважають і визнають не лише ті, у кого євреями були батьки, але і люди іншого походження, які прийняли юдейську віру. У нацистській Німеччини поряд із євреями по крові безумовному знищенню піддавалися "чистокровні" німці, які прийняли юдаїзм. У сучасному Ізраїлі, гери, тобто юдейські новонавернені, у всіх відношеннях прирівнюються до євреїв, і коли у 1985 році міністр внутрішніх справ від партії ШАС Іцхак Перец спробував ввести у посвідчення особи цих людей запис "гер", його ініціатива викликала гнівну відповідь не лише світської спільноти, а й рабинату.
- --
За давніми релігійними канонами приналежність до єврейства (не враховуючи новонавернених) визнається родинними стосунками лише по матері, і це положення через низку політичних причин дійсне і в сьогоднішньому Ізраїлі.
- --
Історично прийняття іншої релігії, крім юдаїзму, негайно виключало людину із числа євреїв і євреїв діаспори, в Ізраїлі вона закріплена законодавчо.
- --
І до цього часу, через півстоліття після відтворення власної держави, більша частина єврейського народу проживає в діаспорі.
- --
Єврейський народ, на відміну від багатьох інших народів, складається із етнічних груп, які говорять різними мовами і навіть належать до різних рас. Ядро народу складають нащадки жителів давньої Іудеї, але трьохтисячолітня діаспора і навернення до юдаїзму жителів кількох зарубіжних країн (Хім'яра у Ємені, низки ефіопських країн тощо) призвели до культурного та генетичного багатоманіття в народі. Це гальмує становлення національної самосвідомості євреїв навіть в Ізраїлі.
- --
У титульній нації Держави Ізраїль, на відміну від більшості інших країн, самоназва відрізняється від назви країни. Тому достатньо бути громадянином Франції, щоб іменуватися французом, Бельгії - щоб бути бельгійцем, але бути ізраїльтянином не обов'язково означає бути євреєм; у країні існує значна меншість з іншою національною самосвідомістю.
Ідеологи сіонізму - Герцль, Нордау, Борохов, Жаботинський, Вейцман, Бен-Гуріон - палко прагнули до того, щоб створити державу, перетворити євреїв у "нормальний народ". Якщо мрія про створення єврейської держави здійснилася, то ідея приведення народу в норму залишається утопією. Суспільна дискусія "кого вважати євреєм" - важлива діяльність боротьби, яка ще продовжується за нормалізацю. [50, С.5-6].
Перш ніж обговорювати значення єврейської ідентичності в епоху секулярної революції, необхідно з'ясувати, що являє собою єврейська ідентичність взагалі.
Варто виділити ті терміни, що зазвичай використовуються під час опису євреїв. Релігійні, націоналістичні, освічені, расистські - ці визначення вживаються найчастіше. Їх використовують як доброзичливці євреїв, так і їхні недруги.
Думка друзів, так само, як і думка недругів, має велике значення. У всякого суспільства є свої кордони. Яке значення мають ці кордони для євреїв, визначається не тільки євреями, але і тими, хто знаходиться по інший бік національних кордонів. Адже ми являємо собою не тільки те, що думаємо і говоримо про себе, але також і те, що про нас думають і говорять інші.
Іноді ми не усвідомлюємо того, що про себе думаємо і що про нас думають інші. Це знаходиться в підсвідомості і може виявитися тільки через поведінку. Наші дії виявляють те, що ми дійсно про себе думаємо. Отже, якщо ми хочемо зрозуміти природу єврейської індивідуальності, варто звертати увагу не тільки на те, як євреї подають себе, але також і на те, як вони поводяться.
Чи дійсно євреї релігійна група?
Безумовно, це визначення найбільш зручне в країнах Заходу. Якщо це дійсно так, то відпадає питання про двонаціоналізм євреїв. Їхня діяльність асоціюється з діяльністю релігійної громади, що зазвичай сприймається позитивно. Але для країн Східної Європи це визначення не підходить. Тут релігія знаходилась в опалі, а релігійні ідеї вважалися забобонами. Для Ізраїлю визначення євреїв як релігійної групи також неприйнятне, тому що руйнує причину, внаслідок якої виникла необхідність державотворення, адже релігійні братерства не мають потреби у власних країнах.
Правда полягає в тому, що одні євреї вірять у Бога, а інші - ні. Не існує такої релігійної течії, яка б об'єднувала усіх євреїв. Багато хто просто не вірить у Бога, багато хто відкрито не сприймає релігію, багато хто проповідує атеїзм. При цьому єврейська ідентичність цих людей нітрохи не страждає. Вони раді вважати і Зиґмунда Фрейда, і Альберта Ейнштейна своїми одноплемінниками. Спроба визначити євреїв як релігійний клас і нічого більше, зазнала невдачі. Це визначення виключає занадто багатьох людей, у тому числі і євреїв за походженням. Визначення, що не приймає до лав єврейства Теодора Герцля і Голду Меєр, просто неприйнятне. Навіть ті, хто виправдує рабиністичний юудаїзм, наполягають на тому, що єврейство встановлюється по матері, незалежно від переконань.
Ізраїльський верховний суд учинив некоректно, коли позбавив єврейського статусу брата Даніеля, єврея за походженням, який став католицьким священиком [51, С. 277]. Невже не має значення той факт, що під час війни в Польщі брат Даніель страждав як єврей незалежно від його релігійних переконань?
Дійсно, антисеміти ігнорують релігійні переконання євреїв. Для них перехід єврея в іншу релігію не значить нічого. На думку фашистів, ніякі переконання не здатні переробити євреїв.
Цілком очевидно, що якогось гіпотетичного Когана всі, з ким він стикався, стали вважати євреєм перш, ніж довідалися про його релігійні переконання. І водночас цей самий Коган в епоху секулярної революції може вільно обирати, бути йому євреєм чи ні.
Чи дійсно євреї расова група? Із часів Гітлера ніхто так не називав євреїв. Це визначення нагадує про гоніння і концентраційні табори. Євреї пройшли довгий історичний шлях і тепер можуть продемонструвати величезне різноманіття етнічних відмінностей усередині однієї національної групи. Це помітно на прикладі євреїв Західної і Східної Європи, а також країн Середньої і Центральної Азії, відмінності між якими найбільш яскраво виявляються в Ізраїлі.
Але цілком очевидно, що на початку історії в євреїв були наявні певні форми расової відповідності. Це були семітські племена родом із Західної Азії. Вони вважали себе нащадками однієї людини, яку звали Авраам.
У XIX столітті слово "раса" використовувалося для опису людей спільного походження, які поводилися як нація. Але в XX столітті це слово набуло більш точного наукового значення. Критеріями стали не родоводи, а фізичні (етнічні) характеристики.
Після двадцяти століть змішання з рабами, новонаверненими і неєврейським оточенням, споконвічна семітська основа була дуже сильно розведена. А нова хвиля змішаних шлюбів у Європі і Північній Америці ще більше ускладнила будь-яку расову класифікацію євреїв.
Досить дивно (а може бути не так уже і дивно), що реформісти, так само як і прихильники Любавичського ребе, дотримуються біблійного погляду на кровозмішання, вважаючи його небезпечним. Вони також вважають, що євреї мають уроджену схильність до духовності. Навіть якщо людина неєврейської національності через серйозні причини хоче стати євреєм, то її бажання марне. Генетично вона не здатна стати тим, ким їй хочеться бути. З цього помітно, що расові теорії підтримуються не тільки фашистами.
Чи дійсно євреї національна група?
Так гадають сіоністи. Так стверджує Біблія. Так вважають рабини.
У давнину під словом нація розуміли союз племен, що говорять однією мовою і живуть на одній території. За межами Юдеї євреї вважали себе вигнанцями і ніколи не зараховували себе до націй, серед яких жили. Вони вірили, що одного разу повернуться на батьківщину, а вороже налаштоване корінне населення погоджувалося з ними і продовжувало вважати чужинцями.
Але незабаром розпорошення євреїв стало сприяти виникненню нових субнацій. Іврит і арамейська мова поступово зникли. Освоювалися нові території, виникли нові мови. У Північній Європі з'явився ідиш. В Іспанії - ладіно. Арабська єврейська мова об'єднала євреїв Близького Сходу. А перська - стала праматір'ю мови, якою говорять євреї Центральної Азії.
Чи належали євреї, які говорять ідиш і арабською, до однієї нації тільки тому, що так говорилося в Біблії, і тому, що вони вважали іврит мовою релігії? Чи належали вони до різних народів, не схожих як один на одного, так і на своїх сусідів? Об'єднання в сучасному Ізраїлі євреїв Заходу і Сходу нагадує об'єднання на вулицях Бостона англо-саксонської та італійської культур. Якщо й існує сьогодні ізраїльська нація, то її формують нерелігійний іврит, ворожість арабів і "змішані шлюби".
Спочатку євреї були єдиною нацією. Пізніше вони розпалися на кілька невеликих народностей. І сьогодні деякі з них створюють нову націю, яка говорить івритом. Але більшість відмовилася від своєї унікальної мови, щоб прийняти мову свого оточення. В Америці євреї вважаються народністю "білих". Це ті американці, які говорять американською та англійською і яких не можна зарахувати ні до чорних, ні до метисів.
Протягом усієї своєї історії євреї були частиною унікальних націй, які говорять унікальними мовами, незважаючи на те, що в них не було своєї території. Сьогодні національність євреїв визначається мовою, якою вони говорять (російські, французькі та ін. євреї).
Існування націй без своїх територій можливе (наприклад, ідишицька нація - ашкенази). Але нації без мови просто ілюзорні. Громади євреїв, які говорять івритом, формують єдину на сьогодні життєздатну єврейську націю. Ізраїль - єврейська держава. Але не всі євреї є частиною цієї держави.
Ізраїль - це феномен. Його корені знаходяться в діаспорі. Він творіння діаспори. Звичайно, діаспора - це творіння своєї батьківщини за її межами. У неї є свої корені, своя мова. Ізраїльтянам варто ставитися до свого минулого подібно до того, як це роблять американці. Їм варто думати про Європу, Азію й Африку подібно до того, як американці думають про Англію, Ірландію та інші країни Старого Світу. Їм варто прийняти той факт, що їхні родини - вчорашні репатріанти. Їм також варто змиритися з тим, що їхні предки говорили івритом набагато гірше,ніж вони самі. Італійці, які живуть в Америці, згадують свою батьківщину, а ізраїльтяни згадують діаспору. Тому в Ізраїлі так високо цінується Біблія. Надаючи їй особливого значення, перші сіоністи намагалися ігнорувати два тисячоліття розпорошення. Вони намагалися створити ілюзію, що корені сучасного Ізраїлю знаходяться в давньому царстві Давида і Соломона. Але цей зв'язок занадто незначний. Реальні корені Ізраїлю знаходяться у цій надокучливій діаспорі, що не бажає ні зникнути, ні повернутися на історичну батьківщину. Єврейська самосвідомість не може бути природною, подібно, приміром, до самосвідомості англійців, які живуть в Англії. Адже саме створення держави Ізраїль було неприродним. Ніякі племена варварів-завойовників не відкривали його. Створення Ізраїлю було добре спланованим проектом талановитих учених. Частина сучасних євреїв належить до єврейської нації. Але зовсім несхоже, щоб інша частина теж хотіла належати до неї.
Чи дійсно євреї - культурна група? Багатьом нерелігійним євреям подобається вважати себе культурними євреями. Цим визначенням вони хочуть показати, що хоч і не мають більше ніякого стосунку до рабиністичної теології, проте зберігають зв'язок з єврейськими святами, музикою, їжею і символами. Вони можуть насолоджуватися єврейською літературою, виконувати єврейські танці і навіть вивчати єврейські мови.
Культурна прихильність - от що залишилося після того, як прихильність до мови і релігії зникли. Вона збереглася шляхом природного добору. Але культурна прихильність відрізняється від живої культури. Жива культура являє собою злиття мови, стилю життя і повсякденної діяльності. Вона займає своє унікальне місце в житті людей і виключає щось інше. Хасиди розуміють це. В американських євреїв, що їдять мацу і танцюють хору, збереглася прихильність до єврейської культури, але вони не живуть у ній.
Культура більшості сучасних євреїв - це західноєвропейська секулярна культура. У північноамериканській редакції вона і зараз поширюється в усьому світі. У сучасного мистецтва й архітектури немає певної національності. Як і наука, вони належать усьому світові. Такі мови, як англійська, французька, іспанська та ін. об'єднують освічених людей усіх націй. Навіть замкнуті японці відвідують симфонічні оркестри і збирають Ренуара.
Сучасний Ізраїль, із загальнонаціональної точки зору, відрізняється від інших країн. Але, з погляду культури, він не надто відрізняється від Північної Америки. Однакова освіта і мистецтво не можуть спричинити виникнення різних культур. Туристам із кожним роком стає все важче знаходити химерні народи, привабливі своєю незвичайністю. Та й самі корінні жителі вважають принизливим залишатися химерними, хоча вони досить практичні, щоб використовувати свої народні звичаї для залучення туристів. Євреї, які відвідують Ізраїль, надають перевагу Єрусалиму, а не Тель-Авіву. Але найактивніше життя саме в Тель-Авіві.
Деякі євреї зберегли свою національну культуру. Але більшість із них, включаючи й ізраїльтян, стали частиною неєврейської культури. Їхні симпатії на боці західної споживацької культури, що має необмежені можливості. Американські євреї можуть відзначати Песах і вивчати іврит. Але водночас вони можуть їсти китайську їжу, займатися карате і брати уроки французького.
Дехто може шкодувати про зникнення великих давніх культур і про виникнення сучасної міжнародної культури з можливістю вибору. Однак, вони розуміють, що давні культури здатні вижити тільки в ізоляції від усього світу. А нова культура занадто приваблива, щоб відмовитися від неї.
Багато євреїв можуть прийняти іншу культуру, проте, вони все одно залишаються євреями, і багато хто з них високо цінує свою приналежність до єврейського народу.
Отже, цілком очевидно, що єврейська ідентичність включає в себе релігійну, расову, національну і культурну поведінку. Але жодна з них не може повністю визначати її. Для цього потрібне більш широке поняття.
Що ж повинно охоплювати це поняття? Які параметри властиві всім євреям, незалежно від того, чи займаються вони суто єврейськими заняттями чи ні, високо цінують свою ідентичність чи ні?
Найперше, єврейська ідентичність означає відчуття загального походження. Євреї зароджувалися як нація, як етнічний союз племен. Їхній епос, що став згодом і частиною священних писань християнського світу, говорить про те, що в них були загальні предки. Чи були Авраам, Ісаак і Іаков реальними людьми чи ні - не має значення. Євреї сприймали себе (так само, як їх сприймали сусідні народи) реальною нацією, людьми, об'єднаними кровними узами і відданістю родині. Навіть в епоху Талмуда стати євреєм означало не просто перейти в юудаїзм. Це було "усиновленням". Нові євреї розривали всі зв'язки зі своїми давніми родинами і стали вважати Авраама та Сару своїми предками.
Єврейський народ був вигнаний зі своєї батьківщини і став окремою родиною серед нових народів, але не втратив родинного почуття. Не мало значення, де вони жили, якою мовою розмовляли, яку культуру прийняли, яких расових елементів набули - все одно вони, так само, як і їхні сусіди, вірили , що об'єднані кровними узами. Письменники XIX століття, навіть найбільш просемітські, негайно використовували слово "раса" у своїх описах цього явища. Але в XX столітті це слово перестало використовуватися, бо було небезпечним. Завбачливіше було використовувати більш лагідне слово - "споріднення", або словосполучення "сімейне почуття".
Усі євреї, навіть ті, котрим не подобається бути євреями, усвідомлюють, що інші євреї - їхні "родичі". Ті, хто вирішив стати євреєм, як би вони того не хотіли, не отримають тих привілеїв, що даються при народженні. Члени етнічного неєврейського оточення, що так чи інакше пов'язані з євреями, як люб'язно налаштовані, так і недоброзичливці, розуміють цей єврейський родинний зв'язок. Словосполучення "член племені" пояснює, що це поняття менше, ніж національне, але більше, ніж ідеологічне.
Друга категорія єврейської ідентичності - це спільні спогади. Споріднення припускає корені й історію родини. Легенда про євреїв, позитивна або негативна, улаштовує популістську культуру Заходу. Християнство відводить євреям у своїй історії центральне місце. Мусульмани відводять їм менш значну роль. Але обидві ці релігійно-історичні традиції змушують навіть тих євреїв, хто хотів би відмовитися від своєї історії, чи тих, хто просто до неї байдужний, звернутися до свого минулого. Євреї займають значне місце у спогадах усіх народів. Заявити про те, що ви єврей - зовсім не те, що заявити, що ви швед. Кожна дитина знає, хто такі євреї.
Третій параметр єврейської ідентичності - це відчуття небезпеки. Євреї належать до дуже вразливої родини. З якихось історичних причин євреїв оточує жорстокість. Потенційна можливість антисемітизму складає частину єврейської індивідуальності. Вона також входить у самосвідомість неєвреїв, що стикаються з ними. Події XX століття посилили це передчуття. Холокост пов'язав єврейську самосвідомість з такими почуттями, як страх, злість, відданість і гордість. Часто євреї і єврейські лідери скаржаться на підкреслення негативних сторін єврейського існування. Більшість батьків, що намагаються дати своїм дітям єврейську освіту, хочуть, щоб їхні сини і доньки відчували гордість за те, що вони євреї. Очевидно, що всі вони стурбовані тим, щоб хтось не змусив їхніх дітей думати інакше. Потреба в захисті - невід'ємна частина єврейської натури.
"Вразлива спорідненість" - не зовсім точне визначення єврейської ідентичності. Але воно більш вірогідне, ніж "релігія", "раса", "нація" чи "культура". Більш прийнятне визначення - "народ". Перевага цього поняття полягає в його невизначеності. Завжди можна зробити так, щоб воно означало саме те, що вам вигідно. Це поняття більше стосується міжнародних відносин, але воно не дає ніякого пояснення. Якщо "народ" може бути вразливою міжнародною родиною, - чудово.
Єврейська ідентичність - це не загадка. Це не таємниця. Вразлива спорідненість може існувати де завгодно. Наприклад, у циганів. Щоправда, вони знаходяться на нижчому соціальному щаблі, і нам би не хотілося проводити паралель. Але ж і вони - менше, ніж нація і більше, ніж економічна група. І вони розуміють, що, заявляючи про себе, вони накликають на себе небезпеку.
Мононаціональна єврейська родина, та й змішані родини, які тяжіють до єврейства, мають одну несподівану перевагу : у тому чи іншому вигляді вони переживають почуття певного національно-суспільного напруження, небезпеки. Небезпека може бути стимулом соціальної активності. Вона створює певний рівень постійної соціально-психологічної тривоги і змушує замислюватися про оточення. Небезпека навчає майстерності виживання. Вона змушує завжди мати альтернативу тому, що ви робите в даний момент. Виходить, що прихований антисемітизм - одна зі шкіл виживання в сучасному світі.
Звичайно, значення єврейської ідентичності не може полягати тільки в позитиві нервозності. Необхідно, щоб була альтернатива подібному стану речей, щоб не з'явилася загроза Холокосту.
Отже, що є цінного в єврейській ідентичності? Що є цінного в тому, щоб належати до племені, яке постійно живе в небезпеці, і прирікати інших на таку саму долю?
Юдаїзм - це вчення. Не тільки єврейське вчення, але також і вчення про євреїв. Зокрема, це вчення про цінності єврейської ідентичності.
Рабиністичний юдаїзм - це традиційне виправдовування єврейської ідентичності рабиністичними вченими. Він обіцяє нагороди за те, щоб бути євреєм, не тільки в цьому житті, але й у наступному. Відповідно до нього, Ягве, єдиний Бог усього світу, обрав євреїв, щоб вони були його особливим народом, і обіцяв їм божий захист, остаточну перемогу підсумку і нагороду в наступному житті. Подібними привілеями він не наділяв більше нікого. Євреї на це, у свою чергу, відокремлювалися від інших народів і їхніх фальшивих богів, установлювали, як обраний народ, режим священиків і дозволяли Ягве використовувати себе як рекламу його могутності і тріумфу.
Внеском Ягве в договір з євреями була надія, що євреї стануть живим нагадуванням існування Бога, драматичним свідченням його могутності і справедливості.
Рабиністичний юудаїзм доводить, що Ягве зацікавлений в євреях. Вони були його рекламою на землі. Вони були живим свідченням його влади і могутності. Вони були очевидцями його справедливості і жалості. Подібно до того, як в історії порятунку євреїв з єгипетського рабства єгиптяни довідалися, хто такий Ягве і на що він здатний, уся єврейська історія розповідає про його безмежну владу на землі.
Але віра людей була випробувана не тільки скептицизмом секулярної революції, але й подіями всієї єврейської історії.
Євреї найменше підходили для прославляння будь-якого честолюбного божества. Широке поняття гріха, яким оперували священики і рабини, дозволяло їм видавати "поразку" за "перемогу". Рабини говорили, що всі свої покарання євреї отримували за гріхи; якби вони все робили правильно, вони б завжди і в усьому перемагали. Коли це пояснення ставало марним, їм говорили, що чергові нещастя були перевіркою їхньої віри. Майбутній остаточний вирок буде в іншому світі. Але Месія так і не прийшов. Віра сотень поколінь була даремною.
Ще на зорі єврейської історії життєвий досвід євреїв перестав співпадати з ідеологією правлячих кіл. Офіційні кола представляли євреїв посланцями всемогутнього Бога на землі. Але в дійсності долею були даровані поразки, страждання і смиренність, або, принаймні, постійне підпорядкування чужинцям. Пропаганда національного офіціозу говорила про тріумф євреїв. Але їхні сусіди бачили тільки деградацію. Щоб зберегти віру своїх предків, євреї повинні були від багато чого відмовитися. Вони були змушені ховати свою злість і розчарування.
Найобразливішим із усього цього було те, що вороги євреїв досить добре пояснювали їхні страждання. Християни і мусульмани вважали, що Бог відвернувся від євреїв тому, що вони відцуралися дійсного пророка. Страждання євреїв були заслуженим покаранням за їхнє заповзяте неприйняття нових пророків. Якщо вони страждали більше від інших, виходить, вони це заслужили. Як обраний Богом народ, вони, як ніхто інший, повинні були вітати справжнього посланця Бога. Якщо Бог і залишив їм життя, то тільки для того, щоб продемонструвати, що вони більше не були обраним народом. Їх зберегли як живий доказ того, що трапляється з невіруючими. На думку християн, євреї, як обраний Богом народ, отримали саме те, що заслужили.
Життєвий досвід євреїв і їхня теологія не співпадали. Мрії про майбутню винагороду в прийдешньому світі не могли приховати хворобливої дійсності. Єврейська історія не має нічого спільного з будь-яким розумним поняттям обраності. Вона ніяко не пов'язана з добрим і співчутливим Богом. Рабини стверджували одне, а дійсність була зовсім іншою. Молитви говорили про існування Бога, а життєвий досвід показував зворотне.
У спробах реально взаємодіяти з дійсністю розвинулися дві особливості єврейського характеру і склалися дві традиції. Перша особливість і перша традиція, офіційна, була набожною і релігійною. Вона полягала в тому, щоб молитися Богові і виправдувати його поведінку, реагуючи на кожну нову катастрофу більш частими молитвами і приділяючи більше уваги дотриманню ритуалів. Інша особливість і традиція були неофіційними і народжували скептицизм і злість. Ця традиція не довіряла авторитетам і навчалася глузувати з абсурдності речей. Жалість і сміх - два протилежних почуття. Вони виходять із двох протилежних реакцій людини на небезпеку: смиренності і протистояння.
Перша традиція відображала позицію рабинів. У часи цензури і залякувань вона монополізувала літературу. Вона створила безліч молитв, Біблію і коментарі Талмуда - все те, про що євреї думають як про "щиру єврейську традицію". Її герой - учений, який шанує Тору, який іноді і сумнівається у справедливості Бога, але завжди знаходить якусь причину, що виправдує його. Безневинні веселощі, подібні до хасидських танців, ще, можливо, і дозволені. Але глузування і скептицизм - далекі від його природи. Це все те, що лежить в основі смиренності.
Друга традиція - це "прихована" поведінка євреїв. Оскільки вона була протилежною до рабиністичної, вона ніколи не виявлялася відкрито. Вона злилася з народними звичаями і гумором. Але вона допомогла сформувати єврейську індивідуальність, з якою багато хто з нас добре знайомий. Героями цієї традиції були злі пересмішники, які висміювали владу, але корилися їй, хоч і неохоче, тому що вони все-таки повинні були це робити. Вони воліли сміятися, а не молитися .Ідишський гумор - найбільш яскрава спадщина цієї традиції. Якби в цієї традиції було гасло, воно звучав б приблизно так: "На що мені скаржитися? Адже я ще живий".
Просто освіченості для цього недостатньо. Ніяка християнська або мусульманська академія не готувала подібних баламутів. Талмудичні коментарі загострюють здатність людини логічно мислити. Але вони не примушують збиткуватися над долею і кидати виклик владі. Без злості і скептицизму можна отримати лише блискучі знання фундаменталізму. Рушійна сила сучасного єврейського інтелектуального духу, хай він використовується для виправдання капіталізму, марксизму, психоаналізу або сіонізму, - це глибокий гнів. Це люта відмова прийняти неприйнятне, молитися тому, що не варте благання, називати справедливістю несправедливість. Це тверде переконання в тому, що релігія і смиренність нероздільні. Не можна просто пасивно приймати світ, що змушує нас страждати. Йому варто кинути виклик.
У XIX і XX століттях місце рабинів зайняли вчені. Деякі з них були просто допитливими академіками. Але деякі перетворили мислення сучасного світу. Фрейд, Маркс і Ейнштейн допомогли змінити погляд на природу, що підтримувався рабиністичним юдаїзмом та іншими традиційними релігіями. Це звучить іронічно, але в основі їхнього нового погляду на світ був життєвий досвід єврейського народу.
Для "прихованої" традиції секулярна революція була одним із перших благ за багато століть. Тепер євреї могли вільно говорити про те, у що вірили. І вони не обмежувалися жартами у приватних бесідах. Скептицизм і агностицизм були в дусі часу. Розум і почуття достоїнства вимагали цього.
Якщо середні віки були ерою офіційної традиції, то XIX і XX століття - розквітом неофіційної. І справа не в тому, що одна з традицій молодша за іншу. Вони просто різні.
Дві єврейські філософські традиції реально існують. Вони йшли пліч-о-пліч і завжди конкурували одна з одною. Вони звернені до різних особистостей і темпераментів. Деякі євреї намагалися прийняти обидві традиції і страждали від суперечливості. Інші дотримувалися якоїсь однієї, хоча насправді вірили в іншу. Але всі вони змушені були підкорятися доти, поки рабини були при владі.
"Прихована" традиція досить сильна, але на відміну від рабиністичної вона не така явна. Не існує літератури, яка б чітко визначала її і говорила про її існування. Немає загальновідомого зібрання книг, наприклад таких, як Біблія, які б містили її.
Єврейська ідентичність заснована на життєвому досвіді, а не на рабиністичній ідеології. Не вивчення Тори призвело до скептицизму, глузування, гумору і нервового честолюбства.
На деякий час секулярна революція відвернула думки євреїв від "незаслуженої" долі. Завдяки політичній емансипації в Західній Європі покращилося становище євреїв, для них відкрилися нові шляхи до волі і влади. Поки секулярний світ продовжував змінювати рабиністичну теологію, поліпшення становища євреїв призвело до того, що вони перестали думати про свою унікальність. Нова ейфорія загальних і космополітичних надій охопила уяву нерелігійних євреїв. У світі наукового гуманізму Бог і єврейська індивідуальність були б непотрібні. Вони просто відійшли б на задній план. Для звільнених розсудливих громадян майбутнього залишатися євреями було б усе одно, що залишатися релігійними.
Але виникнення нерелігійного антисемітизму змінило всі очікування євреїв. Для нерелігійних антисемітів, навіть для тих, хто ненавидів релігію і нехтував християнством, єврейство продовжувало мати важливе значення. Насправді це стало ключем до розуміння історії людства.
Відповідно до поглядів і теорій цих антисемітів, євреї, особливо секулярні, були диявольським уособленням усього поганого в сучасному світі. Їм здавалося, що євреї "створили" капіталізм і комунізм, євреї змінили моральні засади цивілізації. Одні ставили гроші вище чесності, інші волю - вище родини. Капіталізм і комунізм розділили неєвреїв і змусили їх воювати один з одним, а не зі "справжнім" ворогом - євреєм, що ними маніпулював. Для багатьох євреї за століття "розуму" стали ще страшнішими монстрами, ніж вони були за століття "релігії".
Перед загрозою нового антисемітизму євреї відмовилися від ідеї універсалізму. Почуття гідності і бажання вижити відродили їхній інтерес до єврейської індивідуальності, але не до релігії. Якщо людські істоти стали менш розумними, ніж вони були колись, значить і всесвіт не такий упорядкований, а більш хаотичний. Спроба релігійних людей зберегти слово "Бог", перетворивши його на невизначений символ, були нелогічними. Якщо було невартим заперечувати своє єврейське походження перед ворогами, значить однаковою мірою було негідним дякувати Бога за своє єврейство.
Ніяка інтерпретація єврейської історії не здатна виправдати Холокост. Навіть коли пройде час і ця подія стане історією, неможливо і неприпустимо буде забути це безжалісне винищування шести мільйонів євреїв за кілька років у самому центрі Європи, де безліч людей були прихильниками здорового глузду і почуття власної гідності. Якщо люди не заслуговують довіри, то невже її заслуговує Бог?
Холокост - похмуре свідчення байдужості всесвіту до незаслужених страждань людей, а також до незаслужених благ. У XX столітті євреї довідалися, що нагорода за віру і смиренність - це розпач і приниження. Єврейський народ, офіційні кола якого протягом двох тисячоліть декларували, що історія євреїв - це доказ існування Бога, переконався, що Бога не існує.
У часи секулярної революції євреї першими від інших народів, зрозуміли, що давнє богослов'я було лише хворобливою ілюзією. Воно спонукало євреїв бути пасивними і вдячними, коли їм випадало бути рішучими і діяти активно. Якщо колись якийсь народ помилявся, то це були саме євреї. Народ, який, як припускають, відкрив "Бога", був хворобливим свідченням того факту, що божої справедливості не існує. Ні в якій іншій історії народу не було таких великих розбіжностей між ідеологією і життєвим досвідом.
Єврейська індивідуальність тісно пов'язана зі спогадами єврейського народу. А спогади євреїв - це енциклопедія причин для скептицизму, агностицизму і боротьби. Релігійна традиція єврейського істеблішменту, що перебуває в конфлікті із життєвим досвідом, доводить правильність гуманістичного підходу. Бути євреєм і реально підходити до історії єврейського народу - ось шлях до розуміння необхідності гуманістичного підходу до життя і необхідності здорового глузду та достоїнства. Юдаїзм (як ми вже помітили на початку) - це вчення про цінності єврейської індивідуальності. Релігійний юдаїзм вважає її цінною з релігійної точки зору. Новий іудаїзм вважає її цінною - з гуманістичної.
Гуманістичний юдаїзм вимагає "нового" погляду на єврейську історію. Це означає, що потрібно відмовитися від традиційного опису того, що нібито почувають і у що нібито вірять євреї. Необхідно вміти відрізняти життєвий досвід від пропаганди, дійсність від офіційної ідеології. Звертати увагу не стільки на релігійні ідеї, скільки на дійсні вміння, що розвинулися в євреїв у процесі боротьби за виживання.
Месіянський юдаїзм пропонує інше бачення.
Ще 1885 року англієць А. Сафір говорив про важливість кишинівського месіянського руху, відзначаючи при цьому, що йому необхідно оцінювати не за чисельністю, а за внутрішнім змістом. Хтось може розглядати подібний перехід як спробу оправдати нечисленність руху, зосередивши увагу на іншому боці питання. Але для самого Сафіра це означало набагато більше. Він відзначав, що під час проведення місіонерської роботи в єврейському середовищі занадто мало уваги звертає на той факт, що Ісус прийшов до євреїв не ab extra, тобто не звідкись із зовні. Сафір підкреслював, що питання, чи дійсно Ісус є Месією і Господом - це не стільки питання, на яке повинні спільно відповідати християнська церква і євреї, але найперше питання суто єврейське. Над євреями за словами Сафіра, нависло переконання, що стати християнином означало те саме, що перестати бути євреєм, немовби єврея відривали від рідного коріння і намагались прищепити до іншого.
Навіть німецький богослов Неле Руа, який у цілому критично ставився до діяльності Рабиновича, визнавав, що той відкрито порушив питання про прийняття євреями християнства і примусив говорити про Христа єврейську громадськість [52 с.153].
Завдяки Рабиновичу питання про Ісуса набуло актуальності у єврейському середовищі, дратуючи тим самим не тільки ортодоксальних євреїв, але навіть євреїв Гаскали. Крім того, він ускладнив життя віруючим євреям, причому і тим, хто бачив у християнстві єдину можливість позбавитися своєї єврейської спадщини, і тих, хто прийшов до віри щиро, повіривши у Ісуса, однак не мав можливості дотримуватися національних традицій через протидію християнського оточення. Проте його спроба привернути християн-неєвреїв до обговорення проблем, які, як він вважав, були першочерговими для євреїв, увінчалися успіхом. Особливої подяки заслуговує Ф. Діліч за ту величезну допомогу та підтримку, яку він надав Рабиновичу, хоча і вважав, що Рабинович занадто далеко зайшов у прагненні зберегти юдейські звичаї, наприклад суботу й обрізання.
За незначним виключенням до Рабиновича ніхто не намагався піддавати сумніву пануюче серед євреїв уявлення, що, приймаючи християнство єврей переставав бути євреєм. Рабинович піддавав сумніву це переконання. Подібним чином він протестував проти того, щоб його прагнення зберегти єврейські звичаї надмірно тягло за собою звинувачення у законництві. Для багатьох супротивників Рабиновича, які хотіли очорнити будь-яким способом найпростішим було, та й досі залишається, просто приклеїти йому цей ярлик. Однак це звинувачення буде надто поверховим, якщо не навісити цей ярлик і на всіх євреїв-християн; більше того, євангельське християнство теж має свої писані і неписані закони, із чого випливає, що законництво являє собою небезпеку не тільки для віруючих євреїв, але і для всіх. Неоціненне значення діяльності Рабиновича насамперед полягає у його наполегливій вимозі визнати той факт, що повіривши в Ісуса, він не перестав бути євреєм, що його єврейська самосвідомість не потонула, коли він приймав хрещення, і що віруючий єврей має право жити так, як це прийнято у євреїв. Оскільки його віра базувалася на новозавітному вченні, що будь-яка людина буде судима за своєю вірою, і на біблейському вченні про Христа, тобто на переконаннях, до яких він прийшов у результаті прийнятого ним після повернення з Палестини глибокого вчення Нового Завіту, він зміг переосмислити питання, пов'язане із дотриманням національних звичаїв, на більш серйозному рівні. Отже, християни-неєвреї повинні були визначитися чому вони не хотіли надати євреям таку саму свободу в тому, що стосувалося Закону, яку надав їм Павел. Рабинович прагнув отримати цю свободу, але водночас він не звинувачував і тих євреїв, які вирішили асимілюватися у християнській церкві. Рабиновича не можна звинувачувати в тому, що йому не вдалося створити дієву єврейську християнську общину із можливістю для всіх її членів приймати причастя, хоча він так мріяв про її створення. Прийнявши хрещення, він показав, що для нього було важливо стати частиною Вселенської Церкви Христа, не стаючи при цьому членом будь-який із існуючих деномінацій і не відмовляючись від свого єврейського походження.
Звичайно ж, на багато уявлень Рабиновича сприяв вплив часу, у який він жив, однак основні його ідеї досить актуальні для християн усіх національностей. Якщо раніше християни могли стверджувати, що створення єврейської християнської церкви було не бажаним і нездійсненим через те, що у євреїв не було власної держави, то тепер цей аргумент утратив свою силу, принаймні в Ізраїлі. Ми не збираємося поглиблювати це питання, а лише відзначимо дивовижну схожість між тими проблемами з якими у наші дні стикаються месіянські євреї в Ізраїлі та християни - євреї в усьому світі (в тому числі і в Україні) і проблемами, які сто років тому намагався вирішити Рабинович. З одного боку, сьогодні спостерігається розвиток християнського єврейського богослов'я, в середині якого ведеться серйозне обговорення різниці теоретичних проблем. З іншого боку, керівники єврейського християнського руху часом висловлюють жаль з приводу містичного, безглуздого і суперечливого характеру віри месіянських євреїв через недостатню увагу до вивчення Писання.
Д. Джастер, американський месіянський єврей, який зробив спробу закласти основу богослов'я месіянських євреїв, визнав, що, "месіянський юдаїзм - як немовля, котре ще не зміцніле, щось белькоче і робить перші кроки" [53 с. 155]. Коли робляться спроби встановити зв'язок між месіянськими євреями і першими віруючими євреями, не слід забувати діяльність Рабиновича. Він прагнув того самого, чого прагнуть вони, і міг із богословських позицій осмислить досягнуті результати. Його любов до Ізраїлю і своїх єврейських братів знаходилася у тісному зв'язку з любов'ю і вірою в Ісуса як у Месію. Пам'ятаючи про Нього, він критично ставився до своїх сучасників - євреїв та уникав романтичних надій на швидке духовне відродження Ізраїлю, хоча водночас його любов до єврейського народу через це ніяким чином не стала меншою, а надія на спасіння Ізраїлю не похитнулася.
2.2. Виникнення месіянського руху серед євреїв та основні етапи його розвитку.
На початку нашого дослідження ми розглянемо факти та обставини, що підтверджують можливість проникнення в єврейське середовище Правобережної України та Білорусії відомостей про вірування месіянських конфесій і соціальних груп, виходячи з тієї релігійно-політичної ситуації, яка склалася у християнському суспільстві даного регіону до другої половини
ХІХ ст. Для цього не менш важливими, з точки зору проблеми, що розглядається, є також ті зміни, які відбулися до того часу в єврейському суспільстві Східної Європи. У другій половині ХVІІ ст., у даному регіоні широко поширилося вчення послідовників Шабтая Цві, який проголосив себе Месією. Після навернення останнього до ісламу в середовищі його прихильників стали розвиватися вчення, що закликали євреїв переходити до ісламу та християнства, таємно дотримуючись при цьому також і власних обрядів. Деякі з лідерів цього руху стали сповідувати нову релігію, що об'єднувала з їхньої точки зору, все істинне та богоугодне, що лишилося у трьох богоугодних культах. Голова сабатианської общини міста Саллоніки Барухія Русо (1677-1720), згідно із відомостями Боруха Явана, закликав своїх послідовників "поєднати три релігії: євреїв, Ишмаеля та християнську, щоб зробити з них єдину колісницю". Доктрина Барухії поширилася серед євреїв Речі Посполитої. В 1772 році львівський бейт дін (рабинський суд) передав херему (відлучення від общини і синагоги) послідовників Шабтая Цві і Барухії.
До першої половини ХVІІ ст. належить свідчення про появу прихильників цієї секти на Поділлі. Лідер найбільш масового єврейського месіянського руху другої половини ХVІІ ст. Яків Франк, перший етап діяльності якого (1756-1759) відбувався на Поділлі і в Галіції, проголошував себе послідовником Барухії та проповідував його вчення. Він закликав своїх прихильників навернутися з початку до ісламу, а потім до християнства. Є підстави гадати, що схожих синкретичних поглядів дотримувався великопольський земський рабин (ав бейт дін га медіна - член рабинського суду) Яків Мордехай га Коген, який в 1731 році приймав у себе лютеранських місіонерів і, розмовляючи з ними, розповідав, згідно із розповідями останніх, що Ісус був Месією істинним і хоча він приходив у цей світ насамперед для гоїв (неєвреїв), євреї також повинні йому молитися. Він пророкував, що в
1740 році прийде єврейський Месія і сини Ізраїля разом із народами світу навернуться до нової істинної віри, яка близька до вчення християн.
Згідно із свідченнями християнського місіонера Давида Кіркгофа, що належить на думку Яна Доктура, до 1759 року, у Польщі, Молдавії та Валахії нараховувалось не менше 15 тисяч євреїв, в тому числі близько 50 рабинів, вважавших Ісуса із Назарета Месією і бажавших охреститися. Їх при цьому цікавило питання, яка церква найбільш близька до істинної віри. Але через переслідування з боку юдеїв у них не було часу розібратися, і їм довелось вдатися до католицизму. Дане повідомлення, безсумнівно, описує сабатианський рух, очолюваний Яковом Франком. При цьому, з точки зору нашого дослідження, цікавий той факт, що сектанти намагалися з'ясувати різницю між християнськими конфесіями. Через них деякі відомості про вірування останніх могли потрапляти в єврейське середовище.
Наприкінці 50-х років ХVІІІ ст. на Волині був популярний Моше Давид, "баал шем" (знавець таємних знань та інших символів Бога), який писав амулети, що містили зображення хреста. Відомо при цьому, що він досить несхвально відгукувався про франкістів. На думку Х. Вершубського ставлення цього баал шема до християнства принципово відрізнялося від того, яке проповідувалося послідовниками Якова Франка, котрі бачили в ньому, насамперед, одну зі старих релігій, що повинна буде звільнити місце для нової істинної віри. Напротивагу їм Моше Давид, залишаючись юдеєм, щиро симпатизував християнству і схилявся перед чудотворною силою його культу. Вершубський вважав також, що Моше Давид був пов'язаний із сабатианськими колами на Поділлі, і його християнські симпатії пояснюються насамперед впливом синкретичного вчення Барухії.
У хасидській літературі збереглося декілька оповідань, що дозволяють припустити певний вплив вищезгаданих синкретичних сект на Бешта та його послідовників. Згідно з одним рукописом - "Шивхей га Бешт" - Ісраелю Баал Шем Тову приснився Шабтай Цві і спокушав його відступити його від істинної віри, а потім запроторив рабі Ісраеля в пекло, де він опинився поруч з Єшу га Ноцрі. Необхідно звернути також увагу на той факт, що розповідаючи цей сон своїм учням, рабі стверджував, що в Шабтаї Цві була іскра Месії. Один із Хасидських переказів розповідає про те, як Бешт вилікував рабина, якому під час читання молитви Шма постійно з'являвся образ Ісуса. У життєписі основоположника хасидизму наводиться також оповідь про те, як рабі Ісраель, який збирався розпочати вечірню молитву Йом Кіпура (єврейський новий рік), побачив коло синагоги старого священика, "вийшов йому на зустріч. І почав рабі говорити з ним. Розпитав про його здоров'я і так розбалакався з ним, що зайшов у його дім". В іншому місці розповідається "Бешт побачив здалеку священика.. Підійшов до нього, почав говорити з ним і ходив з ним туди-сюди. Після цього привів його у свій дім, запросив його сісти та пригощав його вином". Хоча сам Бешт в обох цих випадках пояснював свій вчинок турботами про благо єврейської общини, в його щирості можна засумніватися. Принаймні хасидська традиція свідчить про те, що випадки спілкування рабі Ісраеля та християнських священників за закритими дверима віч-на-віч мали місце.[54, с.186-189].
Усі наведені вище факти свідчать про те, що особливості релігійно-політичної ситуації на Правобережній Україні і в Білорусії другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст., а також месіянські хвилювання у єврейських общинах сприяли у низці випадків певному зближенні юдеїв та християн і виникненню між ними нетрадиційних форм співробітництва. Це, у свою чергу, дозволяє припустити існування деяких релігійно-культурних взаємовпливів, наслідки яких не могли не позначитися на вірування та обрядах хасидів, оскільки до цього руху на кінець ХVІІІ - поч. ХІХ ст. приєдналася значна частина євреїв регіону, що розглядається.
Православна церква до початку ХІХ ст. не проводила якоїсь цілеспрямованої програми серед євреїв. Будь-який прояв новонаверненими інтересу до положень своєї колишньої релігії сприймалося підозріло і каралося. Становище змінилося за царювання Олександра І. У березні 1817р. був опублікований указ про заснування Комітету опікунства ізраїльських християн. В указі говорилося про те, що новонавернені "відгороджуючись від своїх побратимів християнською релігією, позбавляють усякого з ними співтовариства і не тільки втрачають право на їхню допомогу, але й накликають на себе різні з їхнього боку гоніння". Тому з метою полегшення долі охрещених і для того, щоб спонукати інших наслідувати їхній приклад, були засновані Товариство ізраїльських християн та Комітет опікунства ізраїльських християн, покликаний спрямовувати діяльність цього Товариства, до якого повинні були ввійти християнізовані євреї, причому з усіх діючих на той час у Росії християнських конфесій. Кожна релігійна група могла мати свою церкву і пастора. Товариству надавалося право на вибране самоуправління, його члени повинні були обирати зі свого середовища двох "начальників" і чотирьох "засідателів", які діяли під контролем петербурзького Комітету опікунства. Практично, мова йшла про створення принципово нової організації, що об'єднувала б усі християнські конфесії, але складалася при цьому суто із охрещених євреїв.
Ідея його створення, що виникла у дворянських колах Санкт-Петербурга, через навернення "цих паразитів" до християнства заради великого зиску поступово звільнити від юдеїв Західний край - ще раз підкреслює релігійний бік нетерпимості євреїв у Росії. Товариство було створено іменним указом від 25 березня 1817 року. "про заснування Комітету для всіх навернених до християнства євреїв та про дарування їм прав і вигід, відведенням на поселення земель у південних і північних губерніях" [55, с. 120-121]
У члени Товариства приймалися також і євреї - іноземні піддані. "Ізраїльські християни" повинні були оселятися на спеціально виділених для них місцях. Земля знаходилась в общинному володінні, членам Товариства дозволялось "розводити усілякі поселення, міста і містечка", сторонні мали право оселятися в них лише за рішенням общини. Новонаверненим дозволялося займатися землеробством, ремеслами, торгівлею (на території всієї імперії), засновувати промислові підприємства. Вони звільнялися від місцевих податків і повинностей. Члени Товариства та їхні діти повністю звільнялися від військової служби. Контроль за діяльністю Товариства був покладений на Петербурзький Комітет опікунства ізраїльських християн, причому було вказано, що "ніяке місцеве начальство там, де Товариство оселиться, не буде мати ніякої влади над ним і втручатися у справи його". Комітет повинен був подавати звіт про свої дії і витрати безпосередньо імператорові. До його складу входили діячі Російського біблейського товариства, заснованого 1813 р., з метою поширення християнського вчення серед народів імперії та реорганізації релігійного життя. Голова Російського біблейського товариства, міністр духовних справ і народної просвіти та одночасно обер-прокурор Синоду князь О.М. Голіцин, який завідував також усіма єврейськими справами, очолив Комітет опікунства ізраїльських християн. Самих "ізраїльських християн" у столиці представляв особливий виборний агент. У 1818 р. Комітет опікунства ізраїльських християн розпочав свою діяльність. З метою знайти підходящі для поселення землі до Новоросійського краю був відправлений надвірний радник Г. Мізко. Пізніше він був призначений попечителем Товариства із постійним перебуванням у м. Катеринослав (Дніпропетровськ). Було вирішено виділити хрещеним євреям 26 тисяч десятин землі, конфіскованої у маріупольських греків як "надлишок". Через чисельні протести колишніх господарів землі перейшли у розпорядження Комітету лише 1821 року. З метою пропаганди християнства серед євреїв і роз'яснення завдань Товариства ізраїльських християн Комітет видавав книги (був випущений, зокрема молитовник мовою ідиш). Серед видань Товариства - один з основних катехізисів "ізраїльських християн" (В. Левенвальд, "Вероисповедание израильского христианина" - СПБ., 1832) з паралельними текстами російською та ідиш. Однак єврейське населення, незважаючи на безпрецедентні пільги, здебільш не відгукнувся на заклик Комітету. Число тих, хто подав заяви про вступ до Товариства ізраїльських християн було зовсім невеликим, причому найбільшу частину складали швидше за все ті євреї, які прагнули заради отримання пільг видати себе за хрещених євреїв.
1824 року діяльність Комітету була призупинена, а Товариство ізраїльських християн 1833 р. було скасовано. Провал діяльності Товариства спонукав Миколу І перейти до політики, спрямованої на зруйнування основ єврейського релігійного життя з середини. На початку 1880-х років, особливо після погромів 1887 р. на півдні Росії, деякі представники асимільованої єврейської інтелігенції звернулися до ідей християнства. 1880р. Я. Гордін створив "Духовно-біблейське братство", що проіснувало близько десяти років. Тоді ж в Одесі утворилася група месіянських євреїв "Новий Ізраїль".
Відомий єврейський історик С.М. Дубнов писав, що на початку 80-х років новий хор голосів, що кликали "додому", до національних ідеалів, увірвався голос з іншого світу: заклик до релігійних реформ у своєрідній формі російського сектантства. Дещо раніше весняних погромів 1881 року газети оповістили, що у місті Єлисаветграті, де незабаром відбувся перший погром, з'явилася єврейська секта під назвою "Духовно-біблейське братство", члени якої заперечують релігійні догмати та обряди і визнають тільки моральне вчення Біблії, засуджують заняття торгівлею і намагаються жити фізичною працею, переважно землеробством. Засновником "Братства" виявився місцевий учитель і журналіст Яків Гордін, який знаходився під впливом південноросійської секти "штундистів" (євангелістів). До "Біблейського братства вступило спочатку всього два десятки чоловіків. У газетній відозві, що з'явилося відразу після перших весняних погромів 1881 р., вождь секти, який заховався за підписом "Брат-біблеєць", закликав євреїв відмовитися від тих рис характеру та видів економічної діяльності, які пробуджують проти них ненависть корінного населення: від погоні за наживою, дрібного посередництва, торгашества і шинкарства. Цей заклик, що звучав в унісон з голосами юдофобів у момент, коли ще не загоїлися ранки у розгромлених, викликав глибоке обурення в єврейському суспільстві. "Духовно-біблейське братство" незабаром розпалося, і деякі його члени приєдналися до нової однорідної секти під назвою "Новий Ізраїль", що виникла 1882 р. в Одесі. Її засновником був учитель Яків Прилукер. Одеський реформатор виявився практичнішим, ніж єлісаветградський. Його програма проголошувала: "Новий Ізраїль визнав тільки вчення Мойсея і відкидає Талмуд, закони про їжу, обряд обрізання, старий чин богослужіння; замість суботи святкується неділя; російська мова визнається "рідною" і обов'язковою у повсякденному житті; заняття лихварством та іншими неблаговидними професіями забороняється. У нагороду за ці реформи творці секти обіцяли виклопотати у російського уряду для членів секти повні права громадянства, дозвіл на шлюб із християнами, а також право носити особливий значок для того, щоб відрізнятися від "євреїв - талмудистів". Ця спроба відродити старий франкізм на російському грунті відштовхнула і небагатьох друзів релігійної реформи від удаваних реформістів. Обидва рухи швидко затихли, а їхні вожді перебралися за кордон: Гордін поїхав до Америки, і, відрікшись від гріхів молодості, став популярним єврейським драматургом; Прилукер переселився в Англію і подався на службу до англійських місіонерів, які поширювали християнство серед євреїв. "Новий Ізраїль" виплив потім (1884 - 1885) у Кишиневі у вигляді невеликої "Общини Новозаповітних ізраїльтян", керівник яких, такий собі Йосип Рабинович, поставив собі на меті "злити юдейство із християнством". У молитовній цієї общини, що склалася з десятка членів, читав проповіді і лютеранський пастор. Через декілька років припинилася і ця місіонерська витівка.
Вісімдесяті роки були проміжним моментом між двома епохами: просвітництва та національного руху. То був час розгубленості та відчаю для одних, пробудження і пошуку нових шляхів для інших. Слабких духом дробив молот тяжкого часу, сильних загартовував і зміцнював для боротьби. Тільки до кінця 90-х років із цього хаосу химерних настроїв і душевних поривань виділяються чіткі обриси нових ідейних течій, виступають фігури вождів і творців у суспільному житті і літературі. Настає новий ренесанс, тісно пов'язаний з національним рухом, який набув певних реформ після першого конгресу сіоністів 1897 року. [56, с. 174-175].
Відомий публіцист і громадський діяч М. Моргуліс (1837-1912) ім'я якого було дуже популярним серед єврейського загалу як енергійного захисника єврейських прав. Він писав статті, складав записки, приймав участь в комісіях, в тому числі Вищої комісії (Паленській) для перегляду діючих в Російській імперії законів про євреїв. Він вважав необхідним прийняття російськими євреями російської культури при збереженні національно-релігійних цінностей юдаїзму, пропагував суміщення юдаїзму з загальнолюдськими цінностями.
Та початком 1880-х рр. плани соціально-культурної інтеграції євреїв у російському суспільстві тимчасово поступилися в його статтях місцем проектам, натхненним національною ідеєю, одночасно і в інтерпретації палестинофільської (під впливом "Автоемансипації" Льва Пінскера та його діяльності), й у вестернізованій автономістській, яка обґрунтовувала необхідність розширення юридичних гарантій общинного самоуправління. У статті "Самоосвобождение и самоотречение" Михайло Моргуліс піднявся до рідкісної для нього міри виразності та переконливості у критиці раціоналістичного космополітизму Семена Дубнова і співчутливої оцінки Вініаміном Поругаловим юдейсько-християнських сект "Духовно - біблейське братство" і "Новий Ізраїль". Національний аспект прозвучав цілком окреслено: "Нам здається, що пора закінчити гру з тими, хто по суті, цікавиться євреями настільки, наскільки ці останні здатні будуть по молодецьки поглинатися оточуючим середовищем; що пора думати про себе як про народну особистість, яка має, своє столітнє минуле з історичною цінністю в очах людства"... [57, С. 298-302]
Зі звіту тимчасового одеського генерал-губернатора імператорові (ф.5., оп.1, д 943, лл 53-61) "... Не можна також не згадати про досить знаменний факт появи серед євреїв останнім часом спроб до деякого зближення із християнами шляхом примирення талмудичного учення з корінними основами християнства. Поодинокі спроби неодноразово з'являлися і раніше, але сучасні вияви носять більш серйозний характер. Однак перша спроба організації в Одесі єврейського товариства "Новий Ізраїль" два роки тому виявилося цілком безплідною. Більш живучим видається Духовно-біблейське братство, яке виникло нещодавно у Єлисаветграді, його очолює кілька освічених осіб із місцевого товариства.
Більш чіткого окреслення набула національно-єврейська община Нового Завіту, яка сформувалася у Кишиневі. Нею керує один із впливових місцевих адвокатів; община налічує вже понад 200 єврейських сімей, відкрито святкує новозавітну Пасху і добилася відкриття власної молитовні. Однак, всі ознаки нового напрямку у способі мислення євреїв знаходяться, звичайно, ще у зародковому стані і надавати їм значення поки що передчасно.
З іншого боку, звертає на себе увагу та обставина, що останнім часом у багатьох місцях знову стало різко виявлятися властива євреям безсоромність дій і прагнення добиватися ганебних і навіть злочинних цілей спільним тиском кагала, а інколи і задерикувате ставлення до влади та нахабна упевненість у безкараності. Звернувши увагу губернаторів та градоначальників на це, з вказівкою, що існуючими законоположеннями на єврейських рабинів прямо покладається "спрямовувати євреїв до дотримання моральних обов'язків та до підкорення загальним державним законам..." (пункт 2 ст. 1086 Статуту Іноземних Віросповідань), я запропонував їх вимагати від місцевих рабинів строгого та неухильного виконання вищезазначеного закону і попередити про ту серйозну відповідальність, якій вони можуть підлягати за невиконання обов'язку". [58]
О. Найман стверджує: "Черговою спробою уникнути цих (єврейських) обмежень стала реформація юдаїзму на "українському ґрунті", для чого у
80-ті роки виникло Духовно-біблейське братство створене під впливом народників та раціоналістичних християнських сект".[59, с. 250].
Духовно-біблейське братство (у єврейському простонароді - штундарі) - релігійно-соціальна секта, що виникла серед єврейської інтелігенції на півдні Росії 1880 року під впливом народницьких ідеалів, з одного боку, і раціоналістичних християнських сект - з іншого. Її виникнення, як і секти Нового Ізраїлю, сприяла ціла низка внутрішніх і зовнішніх умов, що були продуктом соціально-культурного бродіння, яке відбувалося серед російського єврейства у 70-х роках. Проповідь релігійної реформи на шпальтах єврейської преси, що виходила переважно із кіл цілком індиферентних до релігії, але не зовсім емансипованих щодо релігійного гніту (ортодоксальної маси у межі осілості або ж вихідців із цієї маси); поширених серед тодішньої асиміляційно налаштованої інтелігенції переконання, що "соціальний прогрес не сумісний із традиційним юдаїзмом і що єврейство може культивуватися та брати участь у загальному прогресі тільки тоді, коли воно розчиниться в європейських народностях; проповідь чистого мозаїзму як єдиної релігії, котра здатна у майбутньому об'єднати під своїм знаменом усе людство і котра єдина не суперечить науці (ця проповідь широкий відгук у європейської інтелігенції) все це створило сприятливий грунт для виникнення подібних сект. Сім'ям, що викликало до життя Духовно-біблейське братство, виявилась ідея народництва та надзвичайне поширення у 70-х роках на півдні Росії штундиських організацій і братств різних відтінків. Засновник Духовно-біблейського братства єлисаветградський учитель і журналіст, а пізніше відомий єврейський драматург Я.М. Гордін та його перші активні послідовники, засвоївши однобокий погляд народників на євреїв "як на панівний у господарському плані клас у Південно-західній Росії і нібито експлуататорський елемент", розглядали єврейське питання з економічної точки зору у зв'язку із питанням соціальним. На їхню думку, ворожість оточуючого населення до євреїв криється в історичній ролі євреїв в Україні і Польщі та підтримується їхньою релігійною відокремленістю. Радикальне розширення єврейського питання стане можливе лише тоді, коли євреї не тільки відмовляться від своєї релігійної виключності та національної самобутності, але й від своїх колишніх занять, і будуть займатися суто виробничою працею, головним чином, землеробством. Це усвідомлення необхідності радикальної реформи господарського побуту євреїв у зв'язку зі встановленням раціоналістичного погляду на релігію, у загальних рисах запозиченого у штундистів, стало вихідною точкою утворення Духовно-біблейського братства. Незважаючи на зневагу штундистів до євреїв, немов би до ідолопоклонників, інтелігентні євреї в Єлісаветграді, центрі київських і херсонеських штундистів, сплачуючи данину тодішній симпатії почасової (періодичної)преси до штундистів, часто відвідували їхні збори і - знаходилися у близьких стосунках з їхніми проводирями. Одним із найчастіших відвідувачів був Гордін, на якого дуже подіяло це вчення, вільне від усякої обрядовості, молитв і традицій. Єдиним джерелом релігії штундисти вважають Святе Письмо, але й воно розуміється ними алегорично, і їхнє ставлення до Біблії цілком вільне; "вони беруть із неї те, що їм подобається". Гордіна полонила також соціально-політична сторона вчення штундистів, їхні мрії про настання нових форм життя, їхня комунальна організація у "Братства" або общині, всі члени якої називаються "братами". Талановитий оратор з енергійним темпераментом та поверховою єврейською і загальною освітою, Гордін задумав пересадити на єврейський грунт раціоналістичне вчення і соціальну організацію штундистів, відкинувши лише містичний елемент їхнього вчення. Його проповіді мали спочатку великий успіх, і на його заклик до заснування нового товариства відгукнулося близько тридцяти осіб, за участю яких 1881 р. були вироблені "Основи Духовно-біблейського братства". Вихідним пунктом цього вчення є погляд на релігію виключно як на звід моральних правил. Заперечуються всі догмати, не виключаючи і догмати про безсмертя душі, всі зовнішні ознаки релігії і обряди. Джерелом віри визнається тільки Старий Завіт, причому у його тлумаченні надається повна свобода, відповідно до духу часу і висновків науки. Жінки вважаються рівноправними сестрами. Шлюб визнається простим договором, що не потребує ніяких церемоній. Обрізання відкидається. Одним із головних вимог братства було зайняття фізичною працею, особливо землеробською, із розрахунку, що для них буде відмінено закон, який забороняє євреям купувати землю; зайняття торгівлею вважається явищем аномальним. Основне життєве завдання -моральне удосконалення особистості шляхом роздумів чи бесід про Бога і Його творіння, які пізнаються тільки вивченням природничих наук, а також турботою про душу і тіло ближнього. Появу Духовно-біблейського братства вітала російська преса, як ліберальна, так і реакційна, вбачаючи в ньому перший крок до переходу євреїв у християнство. Єврейська преса спочатку поставилася до секти стримано та очікувально. Однак нетактовні виступи засновника секти в російській пресі та його послання, у яких перекручено передавалися як загальні характеристики Талмуду, так і окремі його місця, євреї звинувачувалися в експлуатації оточуючого населення, породило обурення у єврейській пресі та суспільстві. Особливу озлобленість та протест викликали листи Гордіна у "Южном крае" (1881; за підписом "Брат-біблеєць"), де у надто різкій формі євреям приписувалися різноманітні пороки. Незважаючи на поблажливе ставлення адміністрації, братство незабаром розпалося. Досить багато його членів, незважаючи на агітацію Гордіна, виїхали до Америки, а сам Гордін оселився у селі, де зайнявся землеробством. Через три роки Гордін повернувся у Єлисаведград і почав енергійно пропагувати ідеї братства. Йому вдалося зібрати навколо себе залишки колишніх братів. Приєдналися і нові, у т.ч. кілька російських бабтистів і штундистів. Після тривалих зусиль Гордіну вдалося
(12 січня 1885р.) легалізувати свою секту. Їй було дозволено заснувати особливу синагогу або молитовну школу та обрати свого рабина. Інші пункти клопотання про дозвіл братству купувати землі, заснувати єврейські землеробські общини, а також мати, особливі метричні книги - не були задоволені. Члени братства займалися переважно ремеслами. Гордіну вдалося заснувати гурток біблейців також в Одесі, де на зборах часто виступав М.Л. Лімемблюм, викриваючи безпідставність їхнього вчення і прикритість ідеалами головного мотиву сектантів - досягненням рівноправ'я усього населення. Його викриття незабаром справдилися: одеське Духовно-біблейське братство звернулося із клопотанням про "дозвіл їм носити особливі значки щоб вирізнятися серед євреїв". Тоді Духовно-біблейське братство остаточно втратило довіру єврейського суспільства. У 1889 р. один з учнів гр. Л.М. Толстого пожертвував братству певну суму грошей для облаштування інтелігентної колонії на общинних засадах. Невдача останньої, а також чутки про намір уряду закрити братство, примусили Гордіна емігрувати до Америки. У 1890 р. надійшло розпорядження Міністерства внутрішніх справ про заборону членам братства мати свою общину і синагогу і про вилучення у них підписки про те, що вони не будуть збиратися для проповідей. Цим був покладений братству край. [60, с. 389-392].
"Новий Ізраїль" - релігійно-реформаторська секта, заснована наприкінці 1881 року в Одесі, пізніше перенесла свою діяльність у Кишинів. Поставивши за формальну мету об'єднати радикально реформований юдаїзм християнством, "Новий Ізраїль", по суті, став вираженням прагнень деяких осіб з інтелігенції покінчити з єврейством. Початок 80-х років, особливо після погромів, ознаменувався релігійно-реформаторським хвилюванням частини інтелігенції на півдні Росії. Це виявилось у заснуванні 1880 році секти Духовно-Біблейського братства, спорідненою духом з "Новим Ізраїлем". Але якщо Духовно-біблейське братство являє собою радше соціально-моральну течію, ніж релігійну, то у "Новому Ізраїлі" із самого початку явно приглядається його громадсько-політична тенденція. В "Одесском Листке" на початку 1882 р. з'явився лист одеського вчителя початкового єврейського учителя
Я. Прилукера про заснування секти "Новий Ізраїль"., що поставила перед собою подвійну мету: 1). виходячи з раціональних основ Мойсеєвого закону здійснити такі три реформи в єврействі, які б полегшили можливе зближення між євреями і християнами; 2). прагнути стати повноправними громадянами Росії. Там же були оприлюднені п'ятнадцять "догм" "Нового Ізраїлю": кожен член визнає тільки П'ятикнижжя, але рішуче відкидає Талмуд; день відпочинку переноситься на неділю; відміняються обряд обрізання, закони про їжу; залишається діючим святкування всіх головних єврейських свят, окрім 2-х днів, доданих Талмудом. Потім - у цьому центрі тяжіння нової секти - кожен член зобов'язується вважати російську мову своєю рідною. "Новий Ізраїль" поставив собі за мету виклопотати в уряду: дарування прав громадянства членам секти, сприяння розповсюдженню вчення "Нового Ізраїля", дозвіл змішаних шлюбів між членами "Нового Ізраїлю" з християнами, а також носіння (щоб відрізнятися від євреїв) особливого знака. Єврейська преса зустріла "Новий Ізраїль" з осудом, а єврейським суспільством зовсім байдуже. "Новий Ізраїль" з самого початку не мав ніякого успіху. Велику увагу "Новому Ізраїлю" приділила російська преса та уряд. Деякі пункти вчення "Нового Ізраїля" не були схвалені навіть духовно близьким йому Духовно Біблейським братством, засновник якого Я. Гордін дорікав "Новому Ізраїлю" за те, що він шукає урядової санкції на зближення із християнським населенням. Однак, спорідненість цих двох сект та спільні невдачі серед єврейського суспільства, сприяли їхньому зближенню, і у 1883 році. вони об'єдналися.
Рух "Новий Ізраїль" в Одесі став зникати, але у 1884 році він, у дещо видозміненому вигляді, із нахилом у бік радикальної релігійної реформи і відкритого тяжіння до християнства (протестантства), але, по суті, прагнучи до громадянських привілей, на відміну від євреїв, відродилося у Кишиневі на чолі з Йосипом Рабиновичем, колишнім співробітником єврейських видань.
Й. Рабинович, захопившись палестинським рухом початку 80-х років, відвідав Єрусалим, звідки повернувся з новою ідеєю злиття вчення Христа з основами юдаїзму та створення секти юдейських християн або так званих "Новозавітних ізраїльтян". Він випустив давньоєврейською мовою тринадцять тез нового вчення. [61, с. 757-759].
Але після одержання дозволу на публікацію дії були вжиті, і найактивніші. Уже наступного дня Рабинович прийшов до Фалтіна, щоб показати складене ним прохання на ім'я губернатора. Цей документ складено дуже вдало, пише Фалтін. Рабинович просив дозволу на проведення зборів у якості "гілки" єврейського населення, яке називало себе "Ізраїльтяни Нового Завіту", з метою вивчення Старого і Нового Завіту без перешкод з боку інших євреїв, щоб тим самим присвятити себе службі Ісусу із Назарета, якого рух визнає своїм Спасителем і Спасителем всього світу. Слід відзначити, що фактично Рабинович подав прохання на одержання права свободи зборів для євреїв.
Крім того, було відправлено прохання про надання ділянки на єврейському кладовищі для захоронення померлих християн.
Фалтін мав рацію у тому, що прохання було задоволено. Може навіть здатися, що дозвіл на публічні збори прибув раніше, ніж цього очікували. Однак ділянку кладовища для євреїв нового Завіту вдалося одержати лише
12-24 року 1886 року. [62, с. 49].
Можливо, комусь хотілося б, щоб Рабинович приділив більше часу формулюванню своїх богословських поглядів і поясненню своїх ідей, але він відкрито заявив, особливо на початку свого служіння, що ні релігійний екстаз, ні пристрасть до богослов'я не стануть основними завданнями його діяльності. Із цього приводу у нього було б що сказати сучасним євреям-християнам.
Проповіді Рабиновича, як і вся його діяльність в цілому, зачепили за живе його єврейських братів. Він сам образно розповідав про те: "я завжди близько до серця сприймав нещастя мого народу, я випробував безліч засобів, намагаючись покінчити із цими нещастями та марно... Якщо я говорив "Талмуд і все нашароване рабіністичне походить не із Синаю, як це зазвичай стверджують, але від людини, якої рівною мірою притаманні не тільки мудрість, але й дурість", - ці слова не справляли враження на мій народ.
Якщо я говорив "Танах (Старий Завіт) також не містить нічого, крім людських слів, не доказаних історій та неймовірних чудес", - я всеодно залишався тим самим шанованим Рабиновичем; це теж не викликало у мого народу ніякої хворобливої реакції.
Мій народ залишався спокійним коли я порівнював Мойсея із сучасними чарівниками; йому не було болячи, коли я називав Мойсея самозванцем. Я міг би навіть заперечувати існування самого Бога і це також не викликало б у нього ніякого болю.
Але коли я привіз зі Святої Землі благу вість, що Ісус наш Брат, я нарешті, доторкнувся до болючого місця з усіх сторін почулося хворобливі викрики: "Не напирайте, не займайте, боляче!".
Так, це дійсно боляче. Але, ти, мій народе повинен усвідомити, що саме тут зосереджена твоя хвороба: у тебе є все, крім твого брата Ісуса. Твоя хвороба полягає в тому, що в тебе немає його. Прийми його, і ти отримаєш зцілення від усіх твоїх страждань!". [63, с. 155-156].
Леон Розенберг народився 15 лютого 1865 року в дуже релігіозній хасидській сім'ї. У молодості захоплювався агноциститицизмом, потім прийняв християнство. Він відчув великий голод у по божому слову. Після "народження зверху" поїхав у Гамбург, де закінчив семінарію. Потім був рукопокладений на пасторське та місіонерське служіння у Кракові, де був побитий іудеями-фанатами.
Восени 1903 року Леон переїхав до Одеси, де відкрив магазин під назвою "Склад Біблейських Книг". Поступово сформувалася домашня група із євреїв, які бажали вивчити Новий Завіт, група стала основою першої церкви євреїв-християн Одеси.
Ось що писав про це Розенберг: "Я переїхав до Одеси, у це дивовижне портове місце на березі Чорного моря, 1903 року після диких, кривавих погромів у Кишиневі. В Одесі проживало тоді чверть мільйона євреїв, які піддавалися загальній, санкціонованій урядом ненависті та обмеженням. Ця сумна сторінка в історії Росії і про неї можна багато і довго говорити, але я не для того приїхав сюди сьогодні.
Умови, в які я потрапив, були вкрай гнітючими. Антисемітизм лютував скрізь, хоча євреї не посідали тоді керівних посад ні у комерції, ні у політиці, їх зневажали та ненавиділи, і тут переважав релігійний (православний) елемент країни. У церквах і школах учителі і святенники вселяли у душі молодих і старих дух помсти за розп'яття Христа. "Євреї убили нашого Бога", - цей вираз був широко розповсюджений у тодішній Росії, і тому євреї ставали предметом не лише помсти, а і цапом відбувайлом за всі біди, які відбувалися в країні.
Не дивно, що євреї противилися всьому християнському і ставилися вороже до самої особи Христа, в ім'я якого з ними так жахливо поступали усі. Нам було складно розповсюджувати Євангеліє,тому що Російський уряд, міцно підтримуваний офіційною Державною православною Церквою, суворо забороняв проповідь і розповсюдження Євангелія".
Після 1905 року, коли царський уряд випустив нову Конституцію з поправкою про "Свободу релігії і совісті" перша Євангельська община євреїв-християн була узаконена. Пастор Розенберг дотримувався строгого євангельського учення і вважав себе баптистом.
Крім цієї групи, в Одесі були групи, які хотіли жити по-єврейськи, деякі не поривали із синагогою, а також група, яка називала себе "Ізраїльтяни Нового Завіту", яка зберігала на своїх зібраннях символи Старого та Нового Завітів, а пастор Розенберг противився цьому.
Скоро церкви, подібні до Першої Єврейсько-християнської в Одесі, стали з'являтися і в інших містах країни. Народилися ще дві дочірні церкви - одна у Катеринославі (Дніпропетровську) - пастор Смоляр, друга у Києві - пастор Бродинець.
Розенберг також випустив пісенник - 151 єврейська пісня для євреїв-християн.
До 1913 року в Одесі уже була не лише церква, але і місія та школа, також будувався притулок для дітей євреїв-християн, яким не було місця ні у єврейських закладах, ні у християнських школах.
1914 року було одержано наказ вислати усіх проповідників із Одеси до Сибіру, все церковне майно було конфісковане, місіонерська діяльність була суворо заборонена, і багато співробітників пастора Розенберга були арештовані та переслідувані.
Дякуючи знайомствам, пастор Розенберг був повернутий до Одеси із Томська.
1917 року більшовицька революція прокотилася по всій країні, бушувала жахлива класова ненависть, яка наростала із незвичайною швидкістю. Християнські заклади, на цей раз усіх деномінації були розрушені і більшість пасторів та священників були арештовані і заслані. У травні 1922 році сім'я Розенбергів залишила Одесу. [64].
В "Краткой Еврейской Энциклопедии" відмічається, що з кінця
1960-х рр. серед християн у США, все більшої популярності набувають ідеї включення до християнської практики елементів, запозичених із талмудичного юдаїзму. Прихильники цих ідей (які проповідував ще М.Леві на поч. ХХ ст.) замість колишньої самоназви "єврейські християни" використовують термін "месіянські євреї" та "месіянський юдаїзм". Від колишніх течій християнства "месіянський юдаїзм" відрізняється своїм радикалізмом і агресивним стилем пропаганди. Церкви його прихильників стали називатися "синагогами", хрещення називається "мікве-бріт", або церемонія духовного обрізання; Ісус має ім'я Ієшуа ха-Машіах; відзначаються єврейські свята Рош ха-Шана, Ханука; проводиться седер Песах у християнізованому варіанті; днем молитовних зборів замість неділі стала субота; богослужіння ведеться івритом; використовуються таліти, тфілін і навіть Сефер-Тора, а крім того, єврейські символи - маген-Давид, шофар, менора; хрест та інші християнські символи не вживаються зовсім. Керівники общин цього напрямку християнства називають себе рабинами. У пропаганді для залучення нових послідовників уникається всякого нагадування про християнство і християнські догмати. Звертаючись до асимільованих євреїв, які мають химерне уявлення про єврейську релігію, християни цього напрямку намагаються створити враження, ніби вони є представниками нормативного юдаїзму.
Організаційно цей напрямок християнства остаточно оформився до середини 1970-х років. На початку 1960-х рр. Манні Бротман, випускниця єврейського відділення одного з центрів протестантського фундаменталізму "Муді Байбл інститьют" у Чикаго, організувала групу з вивчення Євангелія під назвою "Шалом" та молодіжне відділення Американського єврейсько-християнського альянсу. В1975 р. члени цього відділення отримали більшість у керівництві Альянсу, який став називатися Месіянський єврейський альянс Америки (Messianic Jewich aliance of America). Деякі колишні його члени, які не погодилися з новою політикою, залишили організацію.
Існують ще дві організації, що об'єднують послідовників "месіянського юдаїзму" у США та Канаді: Месіянський єврейський рух (The Messianic Jewich movement) і Союз єврейських месіянських організацій (Union of Messianic Jewish congregations). Однією з найактивніших общин "месіянських євреїв" є група "Євреї за Ісуса", заснована у 1970 р. у Каліфорнії М.Розеном. Іншою провідною організацією цього напрямку є община "Бней Ієшуа" ("Сини Ісуса") із центром у штаті Нью-Йорк.
Для протидії діяльності християн єврейськими общинами була створена організація "Євреї за юдаїзм", керівником якої є М. Пауерс. 1986 р. за ініціативою рабина руху Хабад Ш.Аркуша подібна організація була створена у Лондоні.
Наприкінці 1990-х рр. у США існувало близько ста общин християн, із них приблизно 80-90 належало до "месіянського" напрямку, а інші - до традиційної течії "євреїв-християн", які не використовують символіку юдаїзму.
Більшість керівників протестантських церков, а також міссіонерських організацій, виступили проти "месіянського юдаїзму". "Месіянські євреї" відкидають ці звинувачення, підкреслюючи свою вірність головним догмам християнства (у протестантському тлумаченні). [65, С. 957-959]
Найважче месіянським євреям доводиться в Ізраїлі, де традиційно сильні релігійні партії та існує спеціальне антиконверсійне законодавство, що забороняє навернення неповнолітніх і матеріальне заохочення переходу в іншу релігію. Крім того, діє антимісіонерська організація "Яд л'ахім" ("Рука допомоги побратимам"), членів якої месіянські євреї звинувачують в агресивних діях. Але й там чисельність "євреїв за Ісуса" виросла з 250 чоловік 1967 року до 7 тис. у 2000 році, в основному, за рахунок репатріантів із колишнього СРСР. Общини "месіянських євреїв" діють у таких містах, як Єрусалим, Хайфа, Рішон-ле-Ціон, Ашдод та ін. До речі, антимесіянська активність ізраїльських "Харедім" не заважають багатьом "месіянським євреям" бути палкими патріотами Ізраїлю. Загальна чисельність євреїв, котрі повірили, що саме Ісус був передбачений пророками Машіахом, за деякими оцінками складає близько 35 тис. чоловік.
На месіянських євреїв не розповсюджується Закон про повернення. Крім того, месіянські проповідники в Ізраїлі побоюються, що Кнесет може прийняти жорстокий закон про обмеження месіянської діяльності в Ізраїлі. Не зважаючи на поступове збільшення кількості месіянських євреїв як в Ізраїлі, так і в США, культ, догми і теологія месіянського юдаїзму до цього часу не розроблені повністю.
У Ізраїлі видається газета Messianic Times, яка з недавнього часу стала виходити і на івриті. Месіянський культурний центр Чикаго видає "Міжнародну Месіянську Газету" російською мовою. На івриті у Ізраїлі видається журнал "Кивун" (напрямок). Майже у всіх містах Ізраїлю зараз є молитовні будинки месіянських євреїв, до яких відкритий вхід як євреям, так і не євреям, включаючи арабів, молитви та співання релігійних пісень. Не зважаючи на те, що держава Ізраїль негативно ставиться до цієї течії, месіянський коледж (srae) Collede of the Bible відкритий у Єрусалимі і щорічно набирає студентів. Причому в останні роки у ньому відкриті російське та ефіопське відділення. Коледж готує месіянських священників і проповідників.
Проте основним "полем" їхньої діяльності в останнє десятиліття стали країни СНД, єврейське населення яких на момент розпаду СРСР (1991 рік) мало досить химерні уявлення про єврейську традицією.
І дійсно, багато євреїв, почувши пісні івритом, побачивши ізраїльські промови та дізнавшись, що священнослужителів в общині "месіянських євреїв" називають "рабинами" і святим днем для них є субота, вирішили, що це і є релігія їхніх дідів-прадідів.
Перше відділення організації у Радянському Союзі було засноване 1991 р. в Одесі. Із 1993 р. центр знаходиться у Москві. "Месіянські" общини діють у багатьох містах СНД, у т.ч. в Санкт-Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Львові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кіровограді, Чернігові, Мінську, Воронежі, Баку. Відділення організації наявні також у Литві і Латвії. Місіонери проводять активну роботу як серед євреїв, так і серед неєвреїв. Широко розповсюджується християнська література. Регулярно, починаючи з 1993 р., в декількох великих містах СНД проводяться музичні фестивалі "месіянських євреїв", організовуються різні курси, заняття для дітей, молодіжні табори. У Москві і Санкт-Петербурзі діють коледжі, а в Одесі Месіанський Єврейський Біблейський Інститут, в яких готують місіонерів. Підготовка російськомовних місіонерів для роботи в СНД проводиться і у США.
Серед прихожан "месіянських" общин в СНД євреї складають близько 20%. Незважаючи на те, що на початку ХХ ст. за зовнішньою обрядовістю християни були набагато ближче до традиційного християнства, більшість членів їхніх общин складали євреї. Серед сучасних послідовників "месіянського юдаїзму" у США євреї складають близько 40%, у СНД - близько 20%, в Ізраїлі - близько 60%. Більша частина молоді різних общин християн приєднується до звичайних протестантських конфесій. Лідери християн вважають євреєм всякого, хто заявляє про своє єврейське походження (незалежно від того, хто з його предків був євреєм), а також всякого, хто входить до общини і стає таким чином євреєм "духовно" (незалежно від свого походження) [66, с. 957-959].
Зараз на пострадянському просторі (в Росії, Україні, Молдові, Білорусії, Казахстані) діє близько 200 месіянських общин. Чисельність їхніх учасників оцінюється приблизно на рівні 50-60-тис. чоловік. Наприклад, у Києві - їх близько 1000 чоловік (за їхніми власними даними - 10 тис. чол.) Відомо, що кожна дія породжує протидію. У випадку з месіанськими євреями такою протидією стала заснована у 2001 році Федерацією єврейських общин Росії під керівництвом рабина Олександра Лакшина Ліга "Маген" ("Щит"). Ініціативу ФЄОР підтримала і московська патріархія, яка, ймовірно, побоялася того, що до "месіянських євреїв" піде частина її пастви із числа хрещених євреїв. Пізніше з'явилося відділення Ліги "Маген" в Україні, Молдові та США, де також мешкає значна кількість євреїв-емігрантів із країн колишнього СРСР.
Основний принцип роботи Ліги - своєчасне інформування єврейських общин про "месіянську загрозу". Напередодні всіх єврейських свят і масових заходів Ліга "Маген" розсилає керівникам єврейських організацій листи з нагадуванням про необхідність забезпечити охорону відвідувачів не тільки від терористів, але й від набридлих місіонерів. Поруч з агітаторами-"месіянцями" зявляються представники Ліги, які проводять контрпропаганду, друкуються спеціальні листівки, що пояснюють, хто такі "Євреї за Ісуса" та їм подібні. Силові методи вирішення спорів не застосовуються принципово, щоб не робити із месіянських євреїв мучеників. Однак схоже, що в цьому правилі чим далі, тим більше винятків. Виступаючи 3 березня цього року на круглому столі "Координація зусиль традиційних релігій для відповіді на загальні виклики", що проходив у рамках ІІ Міжрелігійного Миротворчого форуму, О.Лакшин порушив питання про "законодавчу перепону на шляху виникнення нових сект" і висловив обурення з приводу того, що сектанти користуються символами і святами традиційних релігій, очевидно, пропонуючи заборонити і це.
Зрештою, ця пропозиція не набула розвитку, оскільки в такому випадку забороненим виявилось би, наприклад, святкування Пасхи всіма християнами, які не належать до пастви РПЦ. У відповідь на скарги Ліги щодо роздачі активістами "Євреїв за Ісуса" агітаційної літератури в метро, Управління Внутрішніх справ Московського метрополітену в березні цього року попередило голову "Євреїв за Ісуса" М.В. Аммосова, який особисто роздавав перехожим листівки. "На місцях" справи інколи доводяться до зіткнень між "месіанськими євреями" та прихильниками традиційного юдаїзму.
Сьогодні основна увага співробітників Ліги спрямована на Україну, оскільки російські євреї переважно вже знають що до чого. А в Україні до недавнього часу на заходи "месіянців" ходили цілі общини. Причому
О. Лакшин та його співробітник не тільки читають лекції в єврейських общинах, але й домагаються у місцевої влади витіснення "сектантів". Потрібно відзначити, що представники Ліги "Маген" досягли певних успіхів. У співробітництві зі Всесвітнім конгресом російськомовного єврейства активістами Ліги вдалося не допустити проведення акцій месіянської секти "Євреї за Ісуса" і місії "Слухай, Ізраїль!" у Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Одесі, Дніпропетровську, Мінську та інших містах. Зокрема, у Дніпропетровську влада за поданням Ліги заборонила показ на місцевому телебаченні фільму "Історії тих, хто вижив". У Мінську президент Обєднання іудейських общин Білорусі Едуард Паріз домігся від міськради заборони на вуличну діяльність місіонерів.
З початком 1990-х рр. різні організації християн, переважно "месіянського" напрямку, розгорнули діяльність на території колишнього Радянського Союзу. Найбільшу активність виявляє організація "Євреї за Ісуса", яка спирається на бабтиську церкву.