Мучник A.M., Релiгiя та держава - свiтовий досвiд.
У статтi дослiджується вiдносини держави до релiгiї у свiтовому просторi, визначенi тенденцiї секулярних аспектiв держави на вiдношення до конфесiй, надана класифiкацiя полiтичних режимiв держави та свiтський i релiгiйний погляд на цi процеси.
Мучник А.М., Религия и государство - мировой опыт.
В статье исследуется отношения государства к религии в мировом пространстве, определенные тенденции секулярних аспектов государства на отношение к конфессиям, представленна классификация политических режимов государства и светский и религиозный взгляд на эти процессы.
Ключевые слова: Государство, религия, взаимоотношения, тенденции, политические режимы, модели.
Abstracts
Muchnik a.M., Religion and state is world experience.
The article deals with the attitude of the to religion all over the world, highlights tendencies of the state's secular perspectives towards confessions, present a classification of political regimes as well as secular and religious view on thes processes.
Keywords: State, religion, mutual relations, tendencies, political modes, models.
Д-р А.Мучник
Релiгiяiдержава: свiтовий досвiд
З незапам'ятних часiв релiгiя є найважливiшим чинником державної полiтики i мiждержавних вiдносин. "Фундаментальне протирiччя мiж небесними i земними порядками" [1, 22], мiж жрецтвом i царями, мiж релiгiйним iстеблiшментом i мирською владою виникло дуже давно. До кiнця XVIII ст. релiгiя була домiнуючим компонентом самосвiдомостi особистостi, громади i соцiуму. Царi правили "милiстю Божою", а релiгiйнi вiйни були звичайним явищем. I в XX столiття релiгiя все ще залишається однiєю з головних складових нацiональної самосвiдомостi цiлого ряду народiв, у тому числi полякiв, iрландцiв, росiян, сербiв, хорватiв, туркiв, арабiв, а також євреїв, i чимало держав (наприклад Iрландiя, Польща, Iран, Бiрма, Пакистан) розглядають себе як полiтичнi утворення, пов'язанi з пануючою конфесiєю. У багатьох країнах релiгiйнi установи, релiгiйнi ордени, релiгiйнi рухи i партiї займають важливе мiсце в розташуваннi полiтичних сил. Священнослужителi - християнськi пастори в Пiвденнiй Африцi, буддiйськi ченцi у В'єтнамi або шиїтськi аятоли в Iранi-вiдiграли iстотну роль i в полiтичних процесах XX столiття Релiгiя дає "священнi символи, що мають полiтичне значення" [2, 17], i в iм'я неї уряди, опозицiйнi сили i народнi рухи ведуть за собою маси.
У сучасних державах знову i знову вiдбуваються зiткнення мiж прихильниками тiєї чи iншої конфесiї (мова йде майже про всi iснуючi релiгiї), їх устремлiннями, iнституцiями, керiвниками, з одного боку, i свiтськими концепцiями, партiями, органiзацiями, лiдерами - з iншого. Процес секуляризацiї, спрямований проти властивої релiгiї схильностi до збереження i навiть посилення свого впливу, має кiлька аспектiв. Дослiдник релiгiї Д. Смiт розрiзняє в сучасному свiтi п'ять секуляризацiйних тенденцiй:
--
Заперечення релiгiйного характеру держави й iнституцiональне розмежування держави i церкви (polity separation secularization - секуляризацiя шляхом вiддiлення релiгiї вiд держави).
--
Поширення впливу держави на сфери, що знаходилися пiд контролем церкви (на думку Д. Смiта, останнiм бастiоном релiгiї завжди є шлюбно-сiмейне право), такi як юстицiя й освiта (polity expansion secularization - секуляризацiя шляхом експансiї держави).
--
Змiна полiтичної культури, самосвiдомостi цивiльного суспiльства, його фундаментальних цiнностей, способiв легiтимацiї iснування держави (political culture secularization - секуляризацiя полiтичної культури).
--
Зменшення впливу релiгiйної iдеологiї з її лiдерами i партiями, а також релiгiйної проблематики на полiтичне життя та їхнє значення в ньому (political process secularization - секуляризацiя полiтичного процесу).
--
Радикальний переворот свiтського зразка (наприклад Велика Французька революцiя, революцiї в Мексицi, Росiї та Китаї), спрямований на повне усунення релiгiї з полiтичної системи i викорiнювання всiх автономних релiгiйних центрiв впливу (political dominance secularization-секуляризацiя шляхом досягнення полiтичної переваги).
Не в кожнiй сучаснiй державi мали мiсце всi зазначенi тенденцiї, однак частина гострих полiтичних баталiй, що розгорнулися в новий час у бiльшостi країн, .була, поза всяким сумнiвом, пов'язана щонайменше з деякими секуляризацiйними процесами зi списку Д. Смiта.
У багатьох країнах предметом запеклої боротьби стало питання про взаємини держави i релiгiї. У цiй боротьбi протистоять один одному прихильники релiгiйної держави (теократiї) та їхнi опоненти, котрi виступають за повне вiддiлення релiгiї вiд держави. Мiж даними полярними моделями розташовується чимало промiжних; серед них найбiльше значення мають моделi офiцiйної церкви i держави, яка визнає численнi конфесiйнi громади i надає таким "визнаним" громадам допомогу i пiдтримку. Суто теократична модель з єдиною "державною релiгiєю", релiгiйним правом як державним законодавством й ототожненням релiгiйного та полiтичного керiвництва в сучасному свiтi зустрiчається рiдко. Близький до неї був Iран пiд владою аятолли Хомейнi; схожi тенденцiї мають мiсце й у Саудiвськiй Аравiї (одна релiгiя, заборона iнших конфесiй, принцип, вiдповiдно до якого закон не може суперечити настановам Корану).
Найбiльш вiдома модель вiддiлення релiгiї вiд держави - полiтичний режим Сполучених Штатiв Америки (США). Перша поправка до конституцiї цiєї країни говорить, що "Конгрес не може видавати нiякi закони, що проголошують ту чи iншу релiгiю офiцiйною або забороняє її вiльне сповiдування" ("Congress shall make no law respecting an establishment of religion or prohibiting the free excercise thereof"). [3, 36] У данiй поправцi знайшло вiдображення характерне для США уявлення про те, що держава не має права нав'язувати своїм громадянам хоч би яку конфессию i повинна утримуватися вiд втручання у вiльну релiгiйну дiяльнiсть. В американськiй моделi втiлилася мрiя графа Камiлло Кавура, котрий об'єднав Iталiю на основi принципу "вiльна церква у вiльнiй державi". Принцип вiддiлення церкви вiд держави дiяв в Iталiї з моменту її об'єднання в 1860 роцi i до 1929 року, коли за так званими Латеранськими угодами, пiдписаним главою фашистського режиму Б. Муссолiнi i папою римським Пиiєм XI, католицька церква одержала статус, близький до офiцiйного: була визнана її частка в нацiональнiй спадщинi, введенi уроки закону Божого в державних школах. Пiсля Другої свiтової вiйни Латеранськi угоди залишилися в силi, i тим самим церква зберегла своє становище; лише в 1984 р., з висновком нового договору мiж Iталiєю i Ватиканом, знову було встановлено, що католицизм не є державною релiгiєю, а католицька церква - державною церквою.
Принцип вiддiлення релiгiї вiд держави означає у США, що держава не надає перевагу хоч би якiй конфесiї, що уряд країни не бере на озброєння хоч би яку релiгiйну доктрину, а будь-якi види дискримiнацiї за ознакою вiросповiдання забороненi. Згiдно з "розширювальним" юридичним тлумаченням принципам невтручання держави в релiгiйнi питання, вона також не повинна використовувати грошi платникiв податкiв для фiнансування релiгiйних установ, а уряд не має права бути залученим у культовi справи i нiяк не повинний заохочувати хоча б яку релiгiю або секту.
Тому в США вирiшили скасувати молитви у школах (як пов'язанi з конкретним культом, так i загальнi), утримуватися вiд зображення релiгiйних символiв (наприклад хреста) на марках, використання таких символiв у громадських мiсцях i фiксацiї зведень про вiросповiдну приналежнiсть у реєстрi населення. Разом з тим у Сполучених Штатах також виникають розбiжностi щодо розмежування релiгiї i держави. Так, наприклад, вiдбувається суперечка про те, чи варто дозволити молитву в школах або ввести замiсть неї хвилину зосередженого мiркування. Iнша дискусiя розгорнулася навколо пропозицiї видiлити особливi дiлянки пляжу для суворо релiгiйних євреїв.
Вiддiлення релiгiї вiд держави у США не є свiдченням якоїсь ворожостi щодо релiгiї, а лише говорить про прагнення запобiгти переважанню однiєї конфесiї, захистивши тим самим свободу вiросповiдання прихильникiв усiх релiгiй i сект. Американське суспiльство досить набожне, а войовничий атеїзм i антирелiгiйнi погляди завжди випадали на долю невеликої меншостi, що не мала нiякого впливу. Саме в Сполучених Штатах, де практикується розмежування мiж релiгiєю i державою, на кожнiй банкнотi i монетi значиться "In God We Trust" ("На Бога мы уповаем"), засiдання Конгресу вiдкриваються молебнем, а президент знову i знову повiдомляє про днi молитви i покаяння. Саме в цiй країнi дiє плюралiстична система приватної релiгiйної освiти - вiд дитячих садкiв до унiверситетiв (рiзнi штати надають певну пiдтримку приватним релiгiйним школам, але лише за умови, що вони вiдкритi для всiх дiтей, а не тiльки для тих, чиї родини ведуть спосiб життя, що пропонується певною релiгiєю). В американськiй армiї служать вiйськовi священики i рабини. Таку практику не можна уявити в державах, ворожих релiгiї. Звiльнення церков вiд податкiв, що поширюється i на нерелiгiйну дiяльнiсть, також свiдчить про доброзичливе вiдношення до релiгiї. У даний час рiзнi релiгiйнi кола (мова йде переважно про фундаменталiстськi протестантськi церкви, католицьку церкву й ортодоксальний юдаїзм) стали розглядати крайнi спроби розмежування мiж релiгiєю i державою як вияв ворожостi щодо першої. "Батьки" американської конституцiї, котрi встановили цей принцип, напевно, не мали на увазi нiчого подiбного.
I все-таки вiддiлення релiгiї вiд держави не завжди було обумовлене доброзичливим вiдношенням до неї. Траплялося, що джерелом цього принципу ставала ворожiсть щодо релiгiї, бажання "пiдрiзати їй крила"; прикладом тому служить Францiя. Поза всяким сумнiвом, революцiя, що почалася в цiй країнi 1789 року, була спрямована, у тому числi, i проти церковного iстеблiшменту. У дореволюцiйнiй Францiї король панував "милiстю Божою", католицизм був державною релiгiєю, а конфесiйнi меншостi знаходились у нерiвному становищi. Революцiя все змiнила. У ходi неї була проголошена свобода вiросповiдання, демонтована католицька церква, а замiсть неї пiд егiдою держави створена нова, священики якої в обов'язковому порядку складали їй присягу на вiрнiсть. З 1791 р. у Францiї запровадили цивiльний шлюб; вживалися також заходи для секуляризацiї освiти. У 1795 р. було заборонено привселюдно демонструвати релiгiйнi символи i встановлено, що республiка не визнає жодну конфесiю i не буде фiнансувати надання хоч яких би послуг релiгiйного характеру. Однак уже 1801 р. Наполеон пiдписав з католицькою церквою конкордат (угоду), де говорилося, що католицизм - це релiгiя переважної бiльшостi французiв. Пiсля повернення на престол скинутої революцiєю династiї Бурбонiв (1814 р.) католицька церква одержала нову хартiю, у якiй констатувалося, що вона є державною церквою. Така ситуацiя зберiгалася за винятком незначних змiн, що дiяли протягом короткого часу, - до 1905 р., коли вiдбулося повне вiддiлення релiгiї вiд держави, i остання перестала фiнансувати церкву та платити платню священикам. Католицизм повернув собi офiцiйний статус у перiод Вiшi (марiонеткового режиму, створеного пiсля розгрому Францiї гiтлерiвською Нiмеччиною в 1940 роцi, що проiснував до 1944 року), однак конституцiї Четвертої (1946 р.) i П'ятої (1958 р.) республiк знову позбавили церкву цього статусу i декларували свiтський характер держави (що не перешкоджає проведенню офiцiйних державних церемонiй i свят у католицькому соборi Нотр-Дам). Церквi було в основному повернуте її майно; частина релiгiйних шкiл стала одержувати субсидiї. Спроба уряду скоротити їхнє фiнансування, здiйснена президентом Ф. Мiттераном наприкiнцi 1980-х рокiв, зазнала невдачi в результатi бурхливих масових демонстрацiй протесту [4, 266].
Слiд зазначити, що вiддiлення релiгiї вiд держави, незалежно вiд доброзичливого чи ворожого вiдношення до першої, нацiлене на забезпечення свободи особистостi, рiвноправнiсть конфесiйних i нерелiгiйних меншостей, їхньої вiдданостi державi, а також на запобiгання конфлiктiв на релiгiйному ґрунтi. Разом з тим у деяких випадках розмежування, проведене в дусi ворожостi, трансформувалося у придушення релiгiї й у порушення елементарних прав вiруючих. Це вiдбувалося переважно пiсля насильницьких переворотiв ( 1789 р. - Францiї, у 1911 р. - у Мексицi, 1917 р. - у Росiї, у 1949 р. - Китаї i т.д.).
Яскравий приклад моделi офiцiйної церкви спостерiгаємо в Англiї (подiбний устрiй iснує також у Швецiї i Норвегiї). Тут релiгiя не вiддiлена вiд держави. Англiканська церква офiцiйно має високий i почесний статус. Король або королева Англiї (так само як i шведськi i норвезькi монархи) завжди очолюють державну церкву; це означає, що англiканству офiцiйно вiдведене особливе мiсце у британськiй полiтичнiй системi. Бiльше того, той, хто не є англиканином, не може зайняти королiвський трон. Британський монарх за рекомендацiєю глави уряду призначає двох архiєпископiв англiканської церкви, що займають мiсця в палатi лордiв. Усi iншi єпископи також призначаються державою. Через те, що пануюча церква має у Великобританiї особливий державний статус, на парламент покладений обов'язок приймати найважливiшi церковнi закони i навiть затверджувати текст офiцiйного молитовника. Нещодавно через британський парламент було проведене установлення, що дозволяє призначати жiнок на нижчi церковнi посади. Разом з тим офiцiйне переважання англiканської церкви не завдає збитку свободi вiросповiдання представникiв iнших релiгiй i сект, що iснують у країнi. Отже, можлива система, у якiй одна конфесiя символiчно займає бiльш високе положення, однак дискримiнацiя iнших релiгiй офiцiйно не проголошується; подiбним чином може iснувати устрiй, що зовнi передбачає рiвний офiцiйний статус для всiх релiгiй, але фактично не виключає наявнiсть дискримiнованих конфесiй [5, 20-23].
Модель "визнаних громад" прийнята в кiлькох країнах Захiдної Європи. Так, наприклад, у Нiмеччинi жодна з iснуючих церков не є державною, однак будiвництво частини церковних будинкiв оплачується з державного бюджету, а деякi священики є державними службовцями з особливим статусом. Одне з джерел фiнансування релiгiйних установ - так званий церковний податок, стягуваний з населення країни. Громадянин може оголосити про те, що вiн не належить до жодної конфесiї (хоча значна бiльшiсть цього не робить), i тодi вiн не повинен платити зазначений податок, але одночасно може скористатися послугами релiгiйного характеру (стати парафiянином церкви, укласти церковний шлюб, бути похованим за церковним обрядом i т.iн.). Заради задоволення релiгiйних потреб i надання вiдповiдних послуг у Нiмеччинi заведено визнавати всi основнi конфесiї, що iснують у країнi; вони фактично являють собою своєрiднi "визнанi громади". До таких тут належать католицька, протестантська, юдейська громади, а останнiм часом - i мусульманська [6, с.28-29].
Офiцiйної державної релiгiї в Iзраїлi не iснує, хоча i не приходиться сумнiватися в тiм, що юдаїзмовi наданий тут особливий, найбiльш високий статус. Iзраїльська ситуацiя трохи нагадує ту, що має мiсце в рядi європейських країн: релiгiйна громада, визнана державою, у принципi користується внутрiшньою автономiєю i правом фiнансувати свої iнститути й оплачувати працю священнослужителiв вiдповiдно до неї ж установленими нормами.
Можна провести розходження не тiльки мiж визнаними i не визнаними громадами, але i мiж тими визнаними громадами, iнститути яких були створенi вiдповiдно до законiв (єврейської, мусульманської, друзськой, грецької православної) i бiльшiстю визнаних християнських громад, що утворили свої установи в силу власних звичаїв i встановлень своїх органiзацiй, що вiдмовляються вiд державного фiнансування священикiв i їхньої дiяльностi. Мiнiстерство по справах релiгiй займається будь-якими питаннями, зв'язаними з нестатками i запитами всiх релiгiйних громад, з роботою їхнiх iнститутiв i посадових осiб.
Повсюдно прийнято описувати проблему протирiч мiж релiгiєю i полiтикою як питання про "релiгiю i державу" (або "церкви i держави"). В Iзраїлi це теж практикується, однак тут точнiше було б говорити про "релiгiю, нацiю i державу". Євреї являють собою моноконфесiйну нацiю, i чимале число проблем, що постає перед Державою Iзраїль у релiгiйно-полiтичнiй сферi, випливає з даного факту. Можна також сказати, що юдаїзм є нацiональною релiгiєю, конфесiєю, властивою лише однiй нацiї, що ставить найважливiшим не особистiсть, а єврейський народ як спiльнiсть.
Вiдносини мiж релiгiєю i державою можна класифiкувати й iншим способом. Наприклад, на думку. Ш. Айзенштадта, варто розрiзняти три види режимiв:
--
Держави, що придушують релiгiю (комунiстичнi країни, Туреччина часiв Ататюрка) шляхом арештiв або знищення духовних лiдерiв, нацiоналiзацiї релiгiйних установ, антирелiгiйного виховання i пропаганди;
--
Держави, що спiвробiтничають з релiгiєю i визнають статус конфесiйних iнституцiй та їхнiх керiвникiв в обмiн на пiдтримку з боку релiгiйного iстеблiшменту;
--
Держави, що виступають за "приватизацiю" релiгiї й вiдносять релiгiйну проблематику до сфери приватного життя, а не до суспiльно-полiтичної [7, 21-30].
В чому ж вiдмiннiсть i автономнiсть держави та Церкви? Пропонуємо католицький погляд на це питання.
--
"Пiклування про людський рiд Бог доручив двом владам - церковнiй та свiтськiй, одну зробивши вiдповiдальною за духовнi справи, iншу -за земнi. Кожна влада є в своїй царинi найвищою; кожна має свої чiткi межi, встановленi для неї її природою та її найближчим i безпосереднiм об'єктом". Держава i Церква вiдрiзняються одна вiд одної своїм походженням, метою i структурою. Якщо держава належить до природно-правових iнститутiв, то Церква входить до царини надприродного порядку: "Божественний Спаситель розпочав побудову мiстичного храму Своєї Церкви тодi, коли Вiн проповiдував Свої заповiдi; завершив тодi, коли був прославлений на хрестi; а вiдкрив i передав її людям, коли зiслав на втiху Своїм апостолам Святого Духа у видимому образi". Метою держави є забезпечення спiльного блага, а метою Церкви - надприродне спасiння людей. Будова i форма держави пiдлягають iсторичним змiнам, а Церква має закладену Богом єрархiчну структуру.
--
Церква i держава є автономними кожна у своїй царинi i не пiдпорядковуються одна однiй: нi Церква - державi, нi держава - Церквi. Як Церква "завдяки ласкавiй волi Божiй, мiстить у собi всi допомiжнi засоби, необхiднi для свого повноцiнного iснування i для виконання своїх функцiй", так i держава є самостiйною у вирiшеннi своїх справ, бо "в питаннях, якi стосуються спiльного блага держави, треба бiльше прислухатися до державної влади, нiж до церковної".
Яка ж взаємопов'язанiсть держави й Церкви та вiдносини мiж ними?
1. Незважаючи на всю вiдмiннiсть держави й Церкви, вони багато в чому пов'язанi одна з одною, тому помилково було б заперечувати iснування "будь-якого зв'язку мiж цими двома суспiльними утвореннями" i вважати "прохолодну й вiдчужливу атмосферу незнання та байдужостi" нормальними стосунками мiж Церквою i державою. Можна видiлити три рiвнi їхньої взаємопов'язаностi й вiдносин мiж ними:
а) Держава i Церква мають "однаковi витоки, обидвi походять вiд Бога". Весь природно-правовий устрiй, внаслiдок христоцентричностi всього творiння, також пов'язаний з Iсусом Христом.
б) Держава i Церква займаються "тiєю самою людиною", "її особи - стою природною i надприродною гiднiстю". З багатьох питань - наприклад, стосовно свят i вихiдних днiв, або сiмейного права, або освiти - сфери вiдповiдальностi держави i Церкви перетинаються. Оскiльки у вирiшеннi цих питань, "хоча й пiд iншим кутом зору, беруть по праву участь i вiдчувають власну вiдповiдальнiсть" обидвi сили, то мiж ними мусить "iснувати якийсь впорядкований зв'язок".
в) Особливе напруження у вiдносинах мiж Церквою i державою може виникати через завдання Церкви бути берегинею й оповiсницею моральних засад. 9 листопада 1903 року Пiй X заявив, що передбачає, "як декого дратуватиме, коли ми оголосимо", що зобов'язанi дотримуватись "основ правопорядку, законної влади, справедливостi й законнопослушностi, зокрема "в особистому й громадському життi", а також "у соцiальнiй та полiтичнiй сферах". В такому самому дусi висловлювався Пiй XII: "До недоторканних прав Церкви... входить з'ясування того, чи вiдповiдає конкретно взятий суспiльний устрiй - у тих проявах, його соцiального життя, якi дотикаються до межi моральностi або перетинаються з нею, - одвiчному укладовi, об'явленому нам через природне право i одкровення Бога - Творця i Спасителя".
2. В iсторичному ракурсi вiдносини мiж державою i Церквою набували рiзноманiтних форм:
а) В системi оцерковленої держави, наприклад у церковних князiвствах до Французької революцiї та в Папськiй державi, одна й та сама особа володiла духовною i свiтською владою. Щодо такого поєднання, яке походить вiд германцiв, треба висловити суттєвi застереження, бо така система веде до стирання розмежування мiж двома гiлками влади, а труднощi i помилки в керуваннi державою загрожують пiдiрвати довiр'я до папи та єпископiв.
б) Не витримує критики система теократiї (єрократiї), бо тодi не визнають i заперечують автономнiсть держави.
в) Нiяк не вiдповiдає сутностi Церкви система, де Церква є одержавленою i тому втрачає свою самостiйнiсть (галлiканiзм, йозефiнiзм моделi цезаропапiзму).
г) Так само недобрим для Церкви є вороже вiдокремлення її вiд держави, яке часто призводить до переслiдування Церкви (Римська iмперiя до III ст., бiльшовицькi держави), а також "нейтральне розмежування" цих двох величин, коли Церква i держава iснують поруч, але майже не пiдтримують стосункiв i не визнають своїх взаємозв'язкiв (США). Однак у плюралiстичному за свiтоглядом суспiльствi "нейтральне розмежування" за певних умов може бути прийнятним.
г) У країнах, де Церква i держава вже впродовж столiть тiсно пов'язанi мiж собою, iнодi спостерiгалося часткове (так зване "кульгаве") розмежування, за якого хоч i визнавали незалежнiсть i автономнiсть держави й Церкви, але iнституцiйно вони були пов'язанi - наприклад, коли Церкву визнавали юридичною особою публiчного права, визнавали право Церкви накладати церковний податок, вiдкривати конфесiйнi школи, богословськi факультети тощо. Ця система реалiзована, наприклад, у Нiмеччинi, хоч дехто не хоче й говорити про "кульгаве" розмежування, а частiше вживає вислiв "вiльна Церква у вiльнiй державi". Називаючи Церкву "непiдкупною совiстю держави й економiки", тим самим визнають також суспiльне завдання Церкви як берегинi й оповiсницi моральних засад: вона не "служниця", не "володарка", a "сумлiння держави i речник суспiльства".
д) Iдеальнi випадки гармонiйної спiвпрацi Церкви i держави з визнанням самостiйностi кожної з них в iсторiї людства є дуже рiдкiсними. А рештою, впровадження "кульгавого" розмежування має бути плавним, оскiльки налагодження стосункiв мiж Церквою i державою в кожному конкретному випадку повинно бути гнучким [8, 263-265].
Україна протягом своєї iсторiї мала шiсть моделей державно-церковних вiдносин, у формуваннi яких помiтну роль вiдiгравали iсторичнi i нацiональнi традицiї, спiввiдношення в країнi полiтичних сил, реальний стан самих суб'єктiв вiдносин - церкви i держави, зовнiшнiй фактор. Попередниками нинiшньої моделi були києво-руська (X-XIV ст.), могилянська i козацька (XVII ст.), синодальна (XVIII - поч. XX ст.) i радянська (1918-1990 pp.). Ознаками сучасної української моделi державно-церковних вiдносин є: свiтський характер i демократизм держави; вiдокремленiсть церкви вiд держави i забезпечення останньою повної свободи буття релiгiї i церкви, вiдвернення спроб полiтизацiї релiгiйного життя; свiтськiсть державної освiти; закрiплення правового статусу релiгiйних органiзацiй шляхом визнання їх юридичною особою; рiвнiсть усiх релiгiйних органiзацiй, вiруючих i невiруючих; утвердження толерантностi мiжконфесiйних i мiжцерковних вiдносин; сприяння держави релiгiйним органiзацiям у їх соцiально-значущiй дiяльностi, включенню у громадське життя [9, 183].
Слiд, все ж таки, вiдмiтити, що не завжди є необхiднiсть в вiдокремленнi релiгiї вiд держави. Такого формального вiддiлення немає, наприклад, в Англiї, але там дотримується свобода вiросповiдання. З iншого боку, iснують держави, в яких релiгiя не має офiцiйного статусу, але в них iснує релiгiйна дискримiнацiя. Все ж таки свобода релiгiї i свобода вiд релiгiї вкрай необхiднi для здiйснення демократичного способу життя.
Свобода релiгiї є правом кожної людини жити згiдно своєї релiгiї i вiри i виконувати її заповiдi та обряди без перешкод.
Свобода вiд релiгiї - це право не дотримуватись релiгiйних заповiдей i обрядiв, i вона знаходить своє вiдображення в заборонi законiв, якi встановлюють будь-якi обмеження, пов'язанi з релiгiєю чи вiрою.
Список використаних джерел
--
Ред.. Й. Гафин, Г. Моцкин. Священничество и царство: Отношение между религией и государством у евреев. Иерусалим, 1987.
--
Smith D.E. Religion and Political Modernization: Comparative Perspectives. - In Religion and Political Modernization D.E. Smitn (ed). New Haven: Yale University Press, 1974.
--
Ред. М. Гаррiсон та С. Гiлберт, "Свобода релiгiї" К., "Оптима", 2005.
--
Жан-Поль Вiллем. Європа та релiгiя: Ставки ХХI-го столiття "Дух i Лiра" 2006.
--
О.Н. Четверикова. Религия и политика в современной Европе М. "Московские ученики и Картолитография" 2005.