Мучник Анатолий Моисеевич : другие произведения.

Юридична процедура в рабинських судах

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:


ЮРИДИЧНА ПРОЦЕДУРА В РАБИНСЬКИХ СУДАХ.

   Поряд iз правилами, що встановлюють структуру i повноваження судових органiв. Талмуд i пiзнiша рабинiстична лiтература мiстять закони, що регулюють юридичну процедуру, як цивiльного, так i карного судочинства.
   Цивiльний суд засiдав у складi трьох суддiв, якi одягалися в особливi мантiї. Судове засiдання починалося рано вранцi i зазвичай продовжувалося шiсть годин до настання обiду (Шаб. 10а). Спочатку засiдання суду не переривалося навiть для молитви, однак пiзнiше закон був змiнений, i перерви для молитви були дозволенi У суботу i свята суд не засiдав, оскiльки в цi днi не можна вести записи. У п'ятницю й у передсвятковий ранок суд засiдав тiльки у випадку виняткової термiновостi справи, однак неявка викликаних у суд у такi днi не пiдлягала покаранню.
   Будь-яка людина - як чоловiк, так i жiнка -- могла стати перед судом як позивач або вiдповiдач, причому сторони, якi позивали, повиннi були представляти себе самi. Винятки складали неповнолiтнi, глухонiмi i лунатики, яких повиннi були представляти перед судом їхнi попечителi, однак i в цьому випадку сторони повиннi були особисто бути присутнiми на розглядi, щоб суддi могли скласти враження про них; рiшення суду вважалося обов'язковим, тiльки якщо воно було на користь таких осiб (Гiт. 52а). Для жiнок-вiдповiдачок, яким скромнiсть не дозволяла з'являтися перед широкою публiкою, було зроблене виключення: жiнка могла дати показання в себе дома перед судовим переписувачем. Неєвреї -- як позивачi, так i вiдповiдачi -- могли вимагати, щоб їх судили за їхнiм, а не за єврейським. законодавством (Майм. Яд. 10:12). Колективний позов мiг бути представлений спiльно групою позивачiв або кожним з них окремо У випадку колективної вiдповiдальностi кожному вiдповiдачевi мiг бути пред'явлений позов тiльки на його частину боргу, якщо на ньому не лежала пряма або непряма вiдповiдальнiсть (наприклад, при комерцiйному партнерствi) за весь борг.
   Щодо мiсця подачi позову загальний принцип говорив, що позивач "слiдує за вiдповiдачем", тобто позов повинен бути поданий у суд у тому мiсцi, де знаходиться вiдповiдач. Якщо позивач знаходить вiдповiдача в мiсцi, де вiдбувається засiдання суду, вiн може негайно подати позов у цей суд. У багатьох країнах давнє правило, вiдповiдно до якого кожна зi сторiн може зажадати, щоб справа слухалася у Великому Синедрiонi, було витлумачено як право позивача вимагати вiд вiдповiдача, щоб позов розглядався бiльш авторитетним судом, нiж суд того мiсця, де проживає вiдповiдач (Санх. 316, i iн.).
   Щоб вiдповiдач не мiг заздалегiдь пiдготувати вiдповiдi, вiд позивача не вимагали повiдомляти подробицi позову до початку засiдання (ББ. 31а). Одержавши позов, суд викликав вiдповiдача (МК. 16а, i iн.). Повiстка - у писемнiй або уснiй формi -- вручалася вiдповiдачевi судовим чиновником i повинна була мiстити iм'я позивача i точний час слухання справи, а також альтернативнi дати слухання. Якщо вiдповiдач не мiг з'явитися в суд у зазначений час, вiн був зобов'язаний прибути на наступне встановлене засiдання. У повiстцi вказувалося, що у випадку неявки в суд на вiдповiдача буде накладено "херем". Якщо з якоїсь поважної причини вiдповiдач не мiг стати перед судом у призначений час, вiн повинен був надiслати судовi свої вибачення i просити про вiдстрочку слухання справи. Якщо вiдповiдач не з'являвся на судове засiдання i не надсилав вибачення, суд виносив особливу постанову -- птиха (букв. 'вiдкриття', 'початок'); якщо протягом тижня з дня винесення цiєї постанови вiдповiдач не прибув до суду i не оплачував витрати, зв'язанi з вiдкриттям справи, на нього накладався херем. Суд не мав права виносити рiшення з позову пiд час вiдсутностi вiдповiдача, якщо тiльки правота позову не була очевидна, наприклад, у випадку, якщо позивач мiг представити завiрену свiдками боргову розписку вiдповiдача (БК. 126, i iн.). Суд мiг винести рiшення також у випадку, якщо вiдповiдач вiдправився в тривалу поїздку (бiльше тридцяти днiв), щоб уникнути того, щоб "усякий мiг би взяти чужi грошi i виїхати у вiддаленi мiсця й оселитися там, а кредитори були б позбавленi всякої можливостi затребувати свої грошi" (Майм. Яд. 13:1).
   Вимога вислухувати "як малого, так i великого" (Втор. 1:17) була витлумачена як заборона вiддавати перевагу великим позовам на шкоду малим (Санх. 8а, i iн.): позов, поданий першим, слiд розглядати першим незважаючи на його величину. З цього правила, однак, є кiлька виняткiв. Перевага повинна бути дана позову вченого, щоб не вiдривати його надовго вiд занять (Нед. 62а), однак позов сироти i удови варто розглядати перед позовом ученого, тому що розбiр їхнiх скарг -- справжнiй предмет справедливостi (Iс. 1:17); якщо одна iз сторiн -- жiнка, справу також варто заслухати ранiше вiд iнших, щоб не змушувати її чекати в судi (Iєв. 100а).
   Коли сторони, що позивають, з'являються перед судом, суд повинен спочатку запропонувати їм улагодити позов шляхом товариської угоди (Санх. 66). Якщо сторони не готовi до компромiсу, суд повинний запитати в них, чи наполягають вони на юридичнiй процедурi вiдповiдно до закону або ж готовi надiлити суд повноваженням вирiшити справу мiж ними шляхом компромiсу (Майм. Яд 22:4, i iн.), причому суд зобов'язується зробити усе можливе, щоб переконати сторони погодитися на компромiс.
   Сторони, що сперечаються, i свiдки повиннi стояти перед суддями i можуть сiсти тiльки з дозволу суду (Майм.Яд. 21:3). Однак Маймонiд виражає невдоволення тим, що в пiсляталмудичну епоху суди дозволяють сторонам i свiдкам сидiти в ходi судового розгляду (Майм.Яд. 21:5). Якщо одна iз сторiн була одягнена багатше вiд iншої, її зобов'язували одягтися так само, як i опонент, перш нiж йому буде дозволено виступити перед судом, або суд повинен був завiрити бiльш бiдно одягненого в тiм, що багатий одяг не робить на рiшення суддiв нiякого впливу.
   Бiблiйна вимога "по правдi суди ближнього твого" (Лев. 19:15) була витлумачена як вимога рiвностi перед судом (Швi. 30а, i iн.). Зокрема, обидвi сторони повиннi бути вислуханi рiвною мiрою, обом повинен бути наданий однаковий час, обидвi сторони повиннi бути присутнiм при юридичнiй процедцрi. (Швовi. 31а, Санх. 76, i iн.;); у випадку, коли перед судом з'являються кiлька позивачiв i один вiдповiдач або навпаки, суд пропонує їм вибрати одного виступаючого вiд їхнього iменi, щоб дотримати рiвної пропорцiї мiж сторонами. Бiблiйне застереження проти поблажок до жебрака i догiдництва перед багатим (Лев. 19:15; порiвн. Вих. 23:3) було витлумачено в такий спосiб: "Суддя не повинний спiвчувати бiдняку, говорячи "ця людина позбавлена усього, а його суперник багатий, так чому б не допомогти бiдняку?..." Суддя також не повинен бути упередженим i до багатого: коли перед ним з'являються знатний багатiй i неосвiчений бiдняк, суддi не можна вiтати знатного i робити йому якi-небудь почестi, щоб не пригнiчувати його суперника-бiдняка... А коли перед суддею з'являються двоє -- доброчесний i дурний, суддi не слiд говорити, що один -- злочинець i, цiлком ймовiрно, бреше, а iнший -- гiдна людина i буде говорити тiльки правду" (Тур. ХМ. 17:10).
   Як правило, сторони повиннi були особисто й усно представити свої докази, однак, якщо обидвi сторони хотiли цього, вони могли подавати їх у писемнiй формi, i вже не могли вiдмовитися вiд своїх заяв. Суди нерiдко наполягали на письмових показаннях, щоб позбавити сторони можливостi безупинно змiнювати свою позицiю. Вартiсть запису показань, якi або диктувалися судовому переписувачевi, або заносилися в заздалегiдь заготовлений бланк, подiлялися нарiвно мiж сторонами (ББ. 10:4; 168а). Суддям заборонялося в будь-якiй формi пiдказувати сторонам, як аргументувати свою позицiю (Авот 1:8; Майм. Яд. 21:10, i iн.), однак суддям пропонувалося "вiдкривати вуста за безмовного" (Пр. 31:8), тобто допомагати тим, хто затруднявся виразити свою думку -- у першу чергу сиротам i розумово вiдсталим людям, -- сформулювати доводи (Майм. Яд. 21:11, i iн.).
   У цивiльнiй юридичнiй процедурi обов'язок доказу лежав на позивачевi. Це правило ґрунтувалося на презумпцiї, згiдно з якою вiдповiдач вважається правомочним власником тiєї або iншої власностi, якщо не доведене зворотнє. Однак, якщо вiдповiдач не доводить свого виключного права на володiння, то обов'язок доказу переходить до нього, оскiльки в цьому випадку вiн повинен пiдтвердити свої права.
   Якщо справа не могла бути вирiшена на пiдставi заяв сторiн, що позивають, i вимагала свiдчень, у день судового слухання позивач i вiдповiдач повиннi були пiдготувати необхiднi документи i привести свiдкiв. Проте суд мiг дати їм вiдстрочку до тридцяти днiв для збору всiх необхiдних свiдчень (Санх. 3:8; БК. 1126, i iн.). Думки розходилися щодо питання, як варто дiяти суддям у випадку, якщо сторони не змогли надати свiдчення у встановлений термiн (Санх. 3:8), однак зрештою взяла гору думка, що судовi не слiд надавати додаткову вiдстрочку (за винятком випадку, коли вiдомо, що свiдок знаходиться на вiдстанi бiльше 30 днiв шляху вiд мiсця, де вiдбувається суд). Судове рiшення могло бути переглянуте й анульоване у випадку, якщо пiзнiше судовi надавалися новi показання свiдкiв або документи. Якщо одна iз сторiн заявляла у судi, що не iснує свiдкiв або документiв, якi пiдтверджують її правоту, пiзнiше їй не дозволяли представити такi, оскiльки в цьому випадку виникала пiдозра, що свiдчення сфабрикованi (Майм. Яд. 7:7-8, i iн.). Якщо одна iз сторiн заявляла, що необхiднi свiдки або документи iснують, однак вона не може знайти їх, суд робив публiчну заяву, що загрожувала накладенням херема на всякого, хто утримується вiд дачi показань свiдкiв. Перед дачею показань суд попереджав свiдка про наслiдки клятвопорушення i про моральну порочнiсть такого вчинку (Майм. Яд. 17:2, i iн.).
   Заслухавши обидвi сторони та їхнiх свiдкiв, суддi радилися один з одним, причому, вiдповiдно до талмудичної традицiї, учням суддiв дозволялося не тiльки бути присутнiм на нарадi, але i брати участь у нiй (Санх. 336). Першим висловлював свою думку найстарший або головуючий суддя. У ходi наради будь-який суддя мiг змiнити висловлену ним ранiше думку (Санх. 4:1). Якщо суддя не мiг прийти до певного рiшення, йому не слiд було приховувати це, вiн не повинен був приносити вибачення або пояснювати причини. У цьому випадку суддiвську колегiю розширювали, ввiвши до неї двох додаткових суддiв (Санх. 3:6). Суддя, який не змiг сформувати думки, розглядався як вiдсутнiй, а двоє iнших, навiть якщо вони були тiєї ж думки, не складали правомочної суддiвської колегiї. Суд у розширеному складi (п'ять чоловiк) починав нараду з початку , але не повинен був знову слухати справу. Якщо суддi не могли прийняти рiшення, i суддiвська колегiя розширювалася знову i знову i досягла встановленого максимального складу з 71 суддi, а думки суддiв подiлялися майже нарiвно, судове рiшення повинне було бути винесене на користь вiдповiдача, оскiльки позивачевi не удалося переконати бiльшiсть суддiв у своїй правотi. Пiсля закiнчення наради сторони запрошували стати перед суддями i голова суду повiдомляв судове рiшення, не вiдкриваючи при цьому, чи було рiшення одноголосним, чи як роздiлилися голоси.
   Кожна зi сторiн могла звернутися до суду з проханням надати судове рiшення i його мотиви в писемнiй формi (Майм. Яд. 6:6), зокрема, щоб подати апеляцiю у Великий Синедрiон. Такий документ повинен був бути пiдписаний усiма членами суддiвської колегiї, включаючи тих, чия думка залишилася в меншостi. Судове рiшення слiд було винести в день слухання справи, i будь-яка вiдстрочка розглядалася як порушення бiблiйного розпорядження "Не робiть неправди в судi" (Лев. 19:15), але запис судового рiшення i його юридичне обґрунтування повиннi були бути виданi на першу вимогу будь-якої сторони, незалежно вiд того, скiльки часу пройшло пiсля суду.
   Суд завжди мiг переглянути своє рiшення внаслiдок поданих йому нових свiдчень або виявлених юридичних. помилок. У визначених чiтко установлених випадках суддя, що допустив юридичну помилку, повинен був iз власних засобiв вiдшкодувати постраждалiй сторонi нанесений його помилкою збиток (Майм. Яд. 6:3, i iн.). У багатьох країнах розсiювання перегляд юридично помилкових рiшень був прерогативою апеляцiйного суду, тобто бiльшою мiрою -- суди, на чолi яких стояли провiднi вченi общини.
   У той час як прийнята в цивiльних судах Iзраїлю юридична процедура. бiльшою мiрою заснована на англiйському правi, у рабинських судах країни юридична процедура регулюється Положенням вiд 1960 року про рабинськi суди, яке, хоча i засноване на талмудичному i пiсляталмудичному правi, у багатьох iстотних пунктах вiдрiзняється вiд нього i наслiдує сучаснi процедурнi концепцiї (вимога письмового викладу позову, адвокатське представництво, перехресний допит сторiн i iн.).
   Юридична прктика, прийнята в карному судi, була вiдмiнна вiд юридичної процедцри у цивiльному судочинствi. Суд, що здiйснював юрисдикцiю у кримiнальних справах, засiдав у складi 23 членiв. Слухання кримiнальної справи велося тiльки вдень i припинялося iз заходом сонця (Санх. 4:1, i iн.). Якщо процес закiнчувався протягом дня, виправдувальний вирок оголошували негайно, у той час як оголошення обвинувального вироку вiдкладалося на наступний день, оскiльки iснувала iмовiрнiсть, що протягом ночi суддi могли змiнити свою думку (див. нижче). Тому судовi засiдання у кримiнальних справах не проводили напередоднi "суботи i свят (Санх. 4:1). Засiдання карного суду мало такий вигляд: "Суддi сидiли пiвколом, так що могли бачити один одного. Два судових переписувачi стояли перед ними -- один iз правої, iнший з лiвої сторони -- i записували слова суддiв: один записував тих, котрi висловлювалися за осуд, iншої -- тих, котрi висловлювалися за виправдання. Перед суддями в три ряди сидiли учнi, кожний на своєму мiсцi. Коли мiсце одного iз суддiв залишалося незайнятим, учень, що сидiв першим у першому рядi, займав його" (Санх 4:3-4, згiдно Майм. Яд. 1:9). Публiка й учнi повиннi були приходити в суд ранiше за суддiв; при входi суддiв (голова суду входив останнiм) усi повиннi були встати i стояти доти, поки голова не дозволить сiсти (Тосеф., Санх. 7:8).
   Суд мiг заслуховувати тiльки одну справу в день (Санх. 6:4) за винятком випадку, коли в одному злочинi було кiлька спiвучасникiв, що, будучи викритими, пiдлягали однаковому покаранню (Санх. 46а); якщо покарання для спiвучасникiв було рiзним (наприклад, у випадку перелюбства з дочкою кохена), їх судили в рiзнi днi (Майм. Яд. 14:10).
   Затримка i попереднє ув'язнення пiдозрюваних згадується в Бiблiї (Лев. 24:12; Чис. 15:34) i входило в обов'язок стражiв (шотрим, Втор. 16:18). Згiдно Маймонiду, такi стражi, постаченi батогами i кийками, повиннi патрулювати по вулицях i ринках i доставляти в суд затриманих ними правопорушникiв, так само як i виконувати розпорядження суду про арешт пiдозрюваних (Майм. Яд. 1:1). Пiдозрюваний у карному злочинi повинен утримуватися пiд арештом до суду, якщо вiн був пiйманий на гарячому або, щонайменше, якщо проти нього iснують серйознi докази ( Санх. 7:8). Обвинувачуваний у карному злочинi не пiдлягав звiльненню з попереднього ув'язнення пiд заставу або на поруки.
   Кримiнальну справу не можна була слухати пiд час вiдсутностi пiдсудного (Санх. 796). Як видно, у процесах за обвинуваченням у вбивствi як обвинувач виступав той, на кому лежав обов'язок кровної помсти (у випадку вiдсутностi такий суд сам призначав обвинувача), а в процесах в iнших карних обвинуваченнях обвинувачем виступала особа, якiй було нанесено збиток. У процесах за обвинуваченням у злочинах суспiльного характеру суд виступав iнiцiатором судового переслiдування, i юридична процедцра не передбачала обвинувача. Звичайно такi процеси порушувалися свiдками, якi були в судi i повiдомляли його про вчинений злочин. Якщо свiдки могли установити особу пiдозрюваного, указати його iм'я i переконати суд у наявностi достатнiх доказiв, суд починав судове переслiдування пiдозрюваного (Майм. Яд. 12:1). У карному процесi суд дозволяв кожному, хто бажав, виступити перед суддями на захист пiдсудного (Санх.). Iснують свiдчення, що в пiсляталмудичну епоху суд призначав захисникiв.
   Вiдповiдно до бiблiйного закону, засудження пiдсудного в карному злочинi можливе тiльки в тому випадку, якщо вiн був викритий щонайменше двома свiдками (Втор. 17:16, 19:15). Свiдки повиннi були також завiрити, що вони заздалегiдь попередили обвинувачуваного про здiйснення даного злочину, тобто вiн знав, що порушує закон (Санх. 86). На вiдмiну вiд цивiльної юридичної процедури карний процес починався з допиту свiдкiв у присутностi обвинувачуваного. Пiслябiблейске законодавство прагнуло до максимальної вiрогiдностi показань свiдкiв. Суд попереджав свiдкiв, що вони будуть пiдданi перехресному допитовi, що вони не повиннi покладатися на чутки або думки i що, оскiльки мова йде про людське життя, вони повиннi усвiдомлювати усю вагу покладеної на них вiдповiдальностi. Суд повинен був так попередити кожного свiдка окремо: "Якщо ти збираєшся розповiсти нам що-небудь, що ти тiльки думаєш, або що-небудь, що ти чув вiд кого-небудь (навiть якщо ти вiриш, що це дуже надiйне джерело), або що-небудь, що вiдомо тобi почутках, або, якщо ти не знаєш, що суд перевiрить твої показання, пiддавши тебе перехресному допитовi, тобi варто знати, що карний процес не схожий на цивiльний. У цивiльному процесi за помилкове свiдчення свiдок сплачує грошову пеню тому, кому вiн завдав шкоди, i пiсля цього може йти. Але в карному процесi його кров i кров його дiтей буде на ньому до кiнця днiв" (Санх. 4 5; Майм. Яд. 12:3). Були також розробленi детальнi правила для установлення свiдками особистостi обвинувачуваного. Коли суд не був цiлком упевнений, що свiдки правильно ототожнюють пiдсудного, його звiльнили, навiть не починаючи допиту свiдкiв щодо сутi висунутого ними обвинувачення. Свiдку обвинувачення в карному процесi не дозволялося висловлюватися проти або на захист пiдсудного (оскiльки свiдок не мiг виступати як суддя). Однак пiсля того, як свiдки обвинувачення були заслуханi i їхнє свiдчення визнане судом вагомим, суд привселюдно закликав усякого, хто мiг сказати що-небудь на користь пiдсудного, стати перед судом (Санх. 6:1). Обвинувачення проти пiдсудного могло ґрунтуватися тiльки на безпосередньому свiдченнi очевидцiв, побiчнi докази вважалися недостатнiми: будь-яке свiдчення, яке спростовує не тiльки показання обвинувачiв, але усякий факт або обставини, здатнi викликати в суддях сумнiв у винностi пiдсудного, зараховувалися на його користь. Хоча такi фактори не були достатнi для виправдання, вони вважалися достатньою пiдставою для повторного розгляду справи -- iнодi чотири i навiть п'ять разiв. Хоча в єврейському правi не сформульована презумпцiя невинностi, вимоги, якi повиннi задовольняти обвинувальний висновок, настiльки строго обмежують суддiв, а можливостi правомочного захисту настiльки широкi i гнучкi, що винесення обвинувального вироку в рамках єврейської ЮП. набагато складнiшi, нiж судом, що дiє на основi спростовної презумпцiї невинностi.
   Якщо заслуханi свiдчення суперечливi, пiдсудний пiдлягає негайному виправданню i звiльненню з-пiд варти. Якщо ж суд знайшов, що показання свiдкiв не мiстять внутрiшнiх протирiч i не суперечать одне одному, суддi приступають до наради (Санх. 5:4). Першим повинен висловити свою думку наймолодший за вiком суддя, щоб його думка була вiльною вiд впливу думок його старших колег (Санх. 4:2; Майм. Яд. 11:6). Це правило, у свою чергу, пiдпорядковане iншому правилу, вiдповiдно до якого судова нарада завжди повинна починатися iз заслуховування думки на користь пiдсудного (Санх. 4:1, 5:4; Майм. Яд. 11:1, 12:3). На запитання, як що-небудь може бути сказане на користь того, свiдчення проти якого були знайденi несуперечливими, законовчителi вiдповiдали, що це правило варто витлумачувати як обов'язок суду запитати пiдсудного, чи може вiн представити якесь свiдчення своєї невинностi (Санх. 326, ТИ., Санх. 4:1). Судова нарада велася в присутностi пiдсудного, якому було надане право висловлюватися на свiй захист (Санх. 5:4). Однак пiдсудному заборонялося говорити що-небудь на шкоду собi; якщо вiн вiдкривав рот, щоб визнати свою провину або дати показання проти себе, суддi змушували його замовкнути i робили йому догану (Тосеф., Санх. 9:4). (У цивiльному процесi визнання пiдсудного прирiвнювалося до показання свiдкiв.) У випадку, якщо пiдсудний був нездатний захищати себе, суддi повиннi були зробити це за нього (Санх. 29а).
   Несуперечнiсть свiдчень не була достатньою основою для визнання пiдсудного винним -- суд повинен був прийняти рiшення щодо їхньої вiрогiдностi i вагомостi, а також вирiшити юридичне питання, чи є зроблений пiдсудним учинок кримiнально карним злочином (Майм. Яд. 10:9). Якщо до кiнця дня пiдсудний був виправданий бiльшiстю суддiв, його негайно звiльняли; якщо ж бiльшiсть суддiв визнала пiдсудного винним, продовження процесу вiдкладалося на наступний день (див. вище), i суддi, роздiлившись на пари, продовжували обговорювати справу один з одним протягом ночi (утримуючись вiд надмiрного уживання їжi й алкогольних напоїв). Якщо суддя висловився за невиннiсть пiдсудного, вiн не мiг уже змiнити свою позицiю, але якщо вiн висловився за визнання пiдсудного винним, йому дозволялося надалi змiнити свою думку (Санх. 4:1, 5:5; Майм. Яд. 10:2, 11:1). Тому, коли наступного ранку судовi переписувачi порiвнювали знову висловленi суддями думки з тими, що тi висловили напередоднi, число голосiв на користь виправдання могло тiльки збiльшитися. Якщо все-таки за осуд висловилася явна бiльшiсть суддiв, суд виносив обвинувальний вирок. Однак поняття "явна бiльшiсть" припускало наявнiсть меншостi, тому, якщо усi суддi одноголосно висловлювалися за обвинувальний вирок, процес продовжувався, i нарада суддiвської колегiї тривала доти, поки щонайменше один iз суддiв не приходив до переконання в невинностi звинувачуваного (Санх. 17а; Майм. Яд. 9:1). Вважається, однак, що це правило дiяло тiльки у Великому Синедрiонi, який складався з 71 суддi (Майм. Яд. 9:1), тодi як у звичайному судi по кримiнальних справах, було 23 суддi, одноголосне рiшення приймалося краще, нiж рiшення, винесене бiльшiстю голосiв.
   Обвинувальний вирок оголошував пiдсудного винним i вказував "покарання, яким його пiддадуть. Вирок не мiстив мотивiв, на пiдставi яких суд винiс обвинувальний вирок. Оскiльки пiдсудний був присутнiй на нарадi суддiвської колегiї, вiн знав, думку кожного iз суддiв i як ця думка була мотивована. Той, кому виносився смертний вирок, вважався померлим (Санх. 716). Як бачимо, ця юридична фiкцiя мала на метi дозволити судовi виносити, а катам здiйснювати смертнi вироки, знiмаючи таким чином з них вiдповiдальнiсть за убивство (Тосеф., БК 9:15).
   Увесь той час, поки вирок не був приведений у дiю, можна було переглянути судове рiшення. На шляху iз суду до мiсця страти глашатаї повiдомляли, що всякий, кому є що сказати на захист засудженого, повинен виступити вперед i заявити про це. Справа поверталася в суд для перегляду, не тiльки якщо хто-небудь виступав на захист засудженого, але i якщо сам засуджений захотiв виступити знову на свiй захист -- за умови, однак, що йому було що сказати по сутi справи (Санх. 6:1). Щоб упевнитися в останньому, засудженого супроводжували до мiсця страти двоє знаючих у законах учених (Майм. Яд. 13:1). Перед приведенням вироку у дiю присудженому до смертi пропонувалося зiзнатися в зробленому злочинi для того, щоб одержати частку в *олам Ха-ба; якщо вiн не знав, як зробити визнання, йому пропонували повторити слова: "Нехай моя смерть вiдпокутує всi мої грiхи" (Санх. 6:2). ОЛАМ ХА-БА (досл. "Грядущiй свiт") - життя пiсля смертi, або майбутнє життя, месiянський повiк. Поняття з'явилося в юдаїзмi вiдносно пiзно - в апокрифах еллiнiстичної епохи. В есхатологiчному вченнi (вченнi про кiнець свiту) олам ха-ба - це досконалий, справедливий свiт, який буде встановлено пiсля закiнчення епохи Месiї. В основi вiри в прийдешнiй свiт лежить iдея воскресiння з мертвих. Уявлення юдаїзму про олам ха-ба можна знайти, перш за все, в Агадi(Агада (казка, легенда) - збiрна назва притч, легенд, проповiдей i моралей, що мiстяться в Талмудi i Мiдрашах), тому вони залишаються невизначеними i позбавленими догматичної строгостi. Вiра у воскресiння мертвих вiдноситься, вiдповiдно до думки Маймонiда i Саадiя гаонiв (найвизначнiшого мислителя епохи гаонов), до основ юдаїзму. Тим не менш, не iснує єдиної думки, чи всi євреї потраплять в олам ха-ба або тiльки праведники, чи зможуть потрапити туди праведники-неєвреї, як примирити уявлення про олам ха-ба з шеолом (Шеол-обитель мертвих в юдаїзмi) найбiльш древнiх книг Бiблiї. Залишається невизначеним, олам ха-ба - це остаточний стан людини або промiжний перiод мiж смертю i Страшним судом, пiсля якого душi померлих потраплять в рай чи пекло.
  
   Д-р Анатолiй Мучник
  
  
  
  
  
  
  
  

11

  
  
  
  

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"