Проблеми національної самосвідомості в науковому доробку М.П. Драгоманова
Л.К. Андрієнко
Донецький державний університет економіки і торгівлі
В одній із своїх статей Володимир Iванович Вернадський писав, що "духовна сила суспільства створюється тільки існуванням в його середовищі творчої самостійної роботи окремих осіб в усіх галузях культурного життя - науки, філософії, релігії, мистецтва, суспільного життя. Якби навіть даній особистості й не вдалось реально втілити в життя нею створене, то саме існування її творчої роботи єсть уже акт життя суспільства", і ця творча робота "невловимими шляхами, могутнім чином відбивається на оточуючих".
До таких особистостей, які своєю самовідданою творчою працею створювали духовну силу суспільства, належить М.П. Драгоманов, чию визначну роль в історії українського духовного життя другої половини ХІХ ст. визнають і його послідовники, і його критики. Видатний український вчений, етнограф, фольклорист, суспільний діяч та просвітитель більшу частину свого життя і майже всю свою наукову діяльність присвятив дослідженню української нації та шляхів її відродження. Працюючи над українською національною ідеєю, він зробив суттєвий внесок в загальну теорію нації та етнополітологію, випередивши в цьому не тільки співвітчизників, але й багатьох європейських вчених. В своєму баченні національно-державницьких проблем М.П. Драгоманов багато в чому випередив свій час, і коли б тепер з'явився серед нас, то (користуючись його власними словами на адресу О. Герцена) "навряд чи він опинився б позаду багатьох теперішніх діячів, а то й значно більш сучасним, ніж вони".
Вагомий внесок великого мислителя в духовну скарбницю українського суспільства - дослідження проблеми української національної самосвідомості. Тільки національна самосвідомість підносить національність на рівень свідомого фактора загальнолюдського цивілізаційного процесу, допомагає знайти своє місце в системі людських міжнаціональних зв'язків, утвердити своє право на повноцінне існування серед інших народів.
Вчений був твердо переконаний, що перш, ніж вимагати прав, робити політичні програми, закликати до політичних дій, треба розібратись в самих собі, пізнати свої обставини, зважити свої та чужі сили, стати на таку тверду теоретичну основу, щоб ніколи не збиватись з дороги. Єдино можливий шлях до цього - науково-точний метод, несумісний з "глазомєром" по-своєму зрозумілого етнографічного патріотизму" [2]; підхід, який вимагає врахування всієї суми історичних і культурних обставин, в котрих живуть народи. Найбільшу слабкість українського руху Драгоманов вбачав у тому, що він мало спирається на науку: "Подивіться, - писав він у листі до "Старої громади", - як упадок політико-філософських ідей усередині українського руху відбивається на упадку навіть поезії, белетристики української, котру модерати українофільські вважають за своє найважливіше діло". М.П. Драгоманов неодноразово повертається до цієї думки, закликаючи українську інтелігенцію науково, етнографічно довести окремішність своєї нації, бо "науку ніхто не вб'є та й вдарити не посміє". Сам він докладав багато зусиль, "кидавсь писати від курганів до картин, аби тільки в свій час вигукнути, що єсть Україна і в X віці, і в XV, і в XIX, єсть і в кургані, і в опері". М.П. Драгоманов написав і видав, переважно за кордоном, понад 60 фундаментальних праць з етнографії та фольклору, і саме в цій ділянці своєї наукової діяльності справжній амбасадор українського народу в країнах Європи здобув світове визнання.
Намагаючись зрозуміти і пояснити, що ж таке нація, М.П. Драгоманов проаналізував всі її зовнішні ознаки, які характеризують націю як окрему спільноту людей: мову, побут та традиції, національний характер як відбиток спільної історичної долі, спільність території, психологічний склад та інше і прийшов до висновку, що вони не є сталими, а поступово змінюються. Зовнішні об'єктивні ознаки нації, на думку Драгоманова, - це скоріше чинники, що сприяли націотворенню, а найважливішою ознакою нації вчений визнає ознаку суб'єктивну - національну самосвідомість, яка зберігається в народі при усіх змінах зовнішніх ознак. Для того часу цей висновок був досить новим і плідним. В національній самосвідомості зовнішні ознаки перетворюються на стійкі уявлення про себе самих, про свою мову, рідну землю, про своє походження та історичну долю, про особливості характеру та ментальність, про свою відмінність від інших і прагнення жити окремою, самоорганізуючою спільнотою.
Кожний факт і явище української національної справи М. Драгоманов розглядав у європейському контексті, на науковому грунті всесвітньо-історичного процесу, широко застосовуючи порівняльний метод, системний підхід, спираючись на принцип еволюції. Його погляди на українську націю - це частина цілої системи органічно поєднаних між собою поглядів, бо такої системи вимагала складна українська справа, про яку Драгоманов писав, що це "діло і кабінетне і мужицьке, діло і національне і політичне, і соціальне і культурне" [3]. Фактично М.П. Драгоманов став одним із перших фундаторів новітньої концепції окремішності українського народу.
Вчений виступав проти національних міфів, вважаючи наукову концепцію української історії єдино можливим засобом утвердження і виховання національної самосвідомості. Він вбачав першочерговим завданням української історіографії розробку такого підходу до дослідження історії України, який давав би цілісне концептуальне розуміння національної історії: "Настав уже час, коли не можна цінити історію нашої України з погляду одного, та ще й хвилевого стану людності, ні навіть з погляду тільки національного, а надто перемішаного з православним; що треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби: княжо-городську, феодально-литовську, пансько-польську, козацьку, царсько-російську, і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в історії й культурі європейській" [4]. Саме за такою програмою вчений досліджував, наприклад, роль Переяславської Ради 1654 р. в історії України.
Прикладаючи до української історії європейський масштаб, Драгоманов прийшов до висновку, що до воз'єднання з Росією Україна становила частину європейського світу і йшла тим же шляхом поступу, лише трохи відстаючи у часі. На його думку Україна, як і Європа, мала в своїй історії і добу Відродження, і Реформацію, а церковні братства були своєрідним втіленням протестантизму на українськоту грунті. Вони відкривали школи та друкарні, сприяючи прогресу літератури та освіти, а одна з таких братських шкіл, київська, зусиллями братчиків була перетворена на Академію. Тому недивно, що в XVI ст., згідно з даними статистики та відгуками іноземних мандрівників, майже все населення України було письменним, а діти українськіх козаків, ремісників та попів навчались в школах Західної Європи задовго до того, як такий шлях до європейської освіти запровадив російський цар Петро Великий. Тому не тільки шляхта, але й деякі міщани знали латинь та грецьку, в Україні поширювалася перекладна література, підручники з граматики та історії, зароджувався театр.
Розлядаючи соціально-політичний розвиток українських земель до Переяславської угоди, вчений і тут знаходить ознаки прогресу. Він вважає, що устрій козаччини був подібний до устрою вільних держав європейських, які він називає конституційними, що для цього періоду характерними були прагнення народу до інституцій республіканських та демократичних, і навіть сама Переяславська угода, на думку Драгоманова, являється до деякої міри повторенням англійської хартії Вольностей 1215 р. А кріпосне право в Україні було на той час слабшим, ніж в Європі, і в людській свідомості вкорінювалося розуміння свободи як найбільної цінності. Ці та інші факти показували, що порядки в Україні перемінялись на краще, що вони мали в собі добрі зародки демократичного устрою.
Після Переяславської Ради становище почало змінюватись. Від цєї події упродовж XVIII-XIX ст. йшло відхилення України від свого первісного шляху, відставання від Європи, аж поки вона не перетворилась в глуху провінцію Російської імперії із принизливою назвою "Малоросія". З болем пише про це Драгоманов в своїй незакінченій розвідці під красномовною назвою "Пропащий час. Українці під Московським царством (1654 - 1876)". Заборона української мови спочатку у вищій школі, а потім навіть у початковій, зменшення кількості шкіл, навчання дітей чужою мовою (українська мова XIX ст. дуже відрізнялася від російської), привело до зменшення кількості письменних людей. Припиняється науковий поступ, бо остаточно втративши автономію, Україна втрачає й більшу частину освічених людей, які йдуть на службу московському цареві та російському прогресу.
Культурний занепад українського народу прискорюється і доповнюється втратою вольностей людських та самоуправління - всього того доброго, що було в Українських порядках до воз'єднання з Москвою. Але найгірший наслідок Переяславської угоди, - на думку Драгоманова, - що народ уже не пам'ятає свої колишні вольності, що він втрачає свою національну самосвідомість та ідею свободи, що псується український характер. Отже, робить висновок вчений, якщо розглядати історію України під Московським царством у відриві від всесвітньої історії, то вона являє собою заперечення ідеї суспільного прогресу, бо прогрес є тільки там, де перемінюється на краще духовна природа людська, де має місце "поступ людяності в самій людській натурі" [6]. Тому Драгоманов закликає своїх співвітчизників повернутися до демократії, побудованої на автономії місцевій і краєвій, автономії громад, повітів, провінцій; боротися з централістичними звичками, особливо "повеликорусчених українців". Але для реалізації такої моделі демократії потрібна політична еліта, здатна не тільки очолити окремі сегменти суспільства, але й готова до конструктивної взаємодії, до консенсусу і компромісу заради збереження і процвітання Української держави. Висвітлюючи роль національної еліти в процесі національно-державного будівництва, вчений змушений був констатувати, що український народ, котрий багато віків платив страшну данину своїми найкращими синами, залишився фактично обезглавленим, що освічені люди в Україні перестали бути українцями завдяки чужим державам і школам, і що Україна не мала достатньої соціальної бази для реалізації ідеї національної державності.
Український філософ неодноразово підкреслював, що головне діло - це прогрес людини і суспільства, прогрес культурний, соціальний та політичний, а національне - це тільки грунт, форма для розвитку. Аналізуючи хід історії, М.П. Драгоманов робить важливий висновок, що вік XIX - це вік національностей, але в той же час він - спадкоємець віків гуманізму та Декларації прав людини, і тільки ті національні рухи мають силу і співчуття світу, в яких питання національності є разом з тим питанням культури та прав людини. Прогрес людства можливий тільки на основі гармонічного поєднання національного і вселюдського, так само, як і прогрес кожного народу. Виходячи з цього, вчений вважав, що теоретична різниця між українофілами і українськими радикалами полягає в тому, що перші (він називає їх українськими націоналістами) ідуть до автономії і розвитку нації, виходячи з основ національних, етнографічних, а другі, - "українські гуманісти", - виходячи з принципів всесвітнього поступу, від ідей вселюдських, універсальних, гуманістичних. Не зрікаючись національного, вони вважають, що "головні цілі громадської праці однакові в усіх по крайній мірі європейських народів", і усвідомлюють себе "людьми чи європейцями української нації" [2]. Так характеризував себе і сам вчений - "українець з вселюдськими тенденціями"!
Підкреслюючи нерозривну єдність національного і загальнолюдського, М. Драгоманов попереджав про небезпеку абсолютизації якоїсь із сторін цієї єдності. Фальшивими він називав тих космополітів, котрі стверджували, що нації не потрібні, що національні мови заважають людям. Нація - це реальність, результат "обставин географічних та історичних, процессів біологічних". Драгоманов розуміє націю як певну форму солідарності людей, яка утворюється природним шляхом і має велику соціальну і культурно-політичну вартість для людини, бо служить для кожного природним полем діяльності, а національна мова представляє собою найпростіший засіб комунікації між людьми.
Не менш небезпечним вважав Драгоманов і намагання довести пріоритетність національних інтересів над загальнолюдськими і застерігав своїх співвітчизників проти "примусового національства", проти "примусових думок і почуттів, котрі видаються за національні", проти "обов'язкових історично-національних святощів, а надто ненавистей до других національностей".
Працюючи над національною ідеєю, М.П. Драгоманов помітив, що національна самосвідомість є величина змінна. Вона піднімається, активно виявляється в періоди напружень, боротьби за свої права, в періоди найбільших втрат, або найбільших утисків. і тільки тоді вона дозріває до національної ідеї, до повної ясності національної справи та її завдань. В "Передньому слові до "Громади" вчений формулює закономірність: з підняттям національної свідомості піднімалась і інтернаціональна вага України, зростав інтерес до неї з боку європейської спільноти.
В дослідженні українського вченого національна самосвідомість постає як складне явище. Її основою він вважає етнічну самосвідомість, яка фігурує в його творах під назвою етнографічного патріотизму, етнографічного національного почуття. Етнічна самосвідомість носить емоційний характер, важливу роль в її формуванні відіграє національний міф. Так, для українського народу таким міфом було козацтво, козацька слава, як втілення масової історичної свідомості, історичної пам'яті. Драгоманов переконливо показує, аналізуючи політичні пісні, що самосвідомість зберігалась в народі, при всіх поворотах його історичної долі, хоч і не підкріплялась "осібними державними порядками, й не розвивалась письменством на власній народній мові". Він пише, що український народ і у XVIII ст., коли його автономія була остаточно втрачена, дуже ясно розумів свою осібність "і як народа, і як громади і від Москви, і від Польщі".
Національна самосвідомість, на думку М.П. Драгоманова, залежить найголовніше від науки і письменства, які мають збудити в народі "розуміння політичних, соціальних справ, біжучої політики". А задача ця не така вже й складна, бо українське мужицтво не тільки вміло вберігти в собі своє достоїнство та людяність, але й самостійно підійти до "найвільніших думок нових європейських освічених людей". Підійти так близько, що різниця між "способом думання про грамадські справи й самими думками європейськими і способом думання і думками українських мужиків лежить більш в широті і в кількості ніж в самій суті, якості думок", - пише Драгоманов у своїй розвідці "Нові українські пісні про громадські справи".
Академік С. Єфремов в статті, присвяченій пам'яті Драгоманова, писав, що він поставив українство на широке підгрунтя загальнолюдських ідеалів, дав йому тверде теоретичне обгрунтування, показав на ньому першу власне політичну програму, проникнуту єдиною загальнолюдською правдою, покликавши для цього всю силу науки й людського розуму .
ЛИТЕРАТУРА
Страницы автобиографии В.И. Вернадского. - М.: Наука, 1981. - с. 265.
Б. Грінченко - М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. - К.,1994. - с. 150.
Драгоманов М.П. Народні школи. Женева-1877. - с. 128.
Драгоманов М.П. Вибране. - К., 1991. - с. 490.
Драгоманов М. Література українська, проскрибована рядом російським // Сучасність. - 1976, N 7-8, с. 90.
Драгоманов М.П. Рай і поступ. - К., 1906. - с. 74.
Ефремов С. Памяти Драгоманова. По поводу 20-летия годовщины смерти // Укр. жизнь. - 1915. - N 7. - с. 19.
У становленні духовної культури українського народу, що почала формуватися з давніх часів, надзвичайно важливе місце посідає політична думка. Суспільно-політична думка тісно поєднується з буттям українського народу, з його історичною долею. У житті народу політичні ідеї та політичні погляди мають досить глибоке соціальне коріння. Появу їх пов'язано з виробничою діяльністю, з формуванням свідомості та становленням людини як особи, виникненням владних відносин у суспільстві.
Вивчаючи складні процеси духовно-політичного розвитку наших предків, ми маємо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дійшли міфи та легенди, в яких відображено тогочасні суспільні відносини, у тому числі й владні. Перші елементи політичної думки та політико-правових уявлень виникли ще за первіснообщинного ладу: "Історично першою відомою формою суспільної свідомості була родова свідомість людини епохи формування кровно-родинних і родоплемінних відносин. Усвідомлення індивідом своєї нерозривної, "кровної" єдності з родом і самосвідомість роду як цілісного суб'єкта родоплемінних відносин і суспільної виробничої діяльності були дуже важливими чинниками закріплення, функціонування і розвитку родових відносин" [1].
Провідною думкою міфологічного світогляду людини була ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божествами. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і посідає панівне місце ідеологія божественного походження влади і пов'язаних із нею певних політичних сил.
Слід зазначити, що особливо багато важить в українській історії та політичному житті так звана княжа доба, яка охоплює майже п'ять століть. Вітчизняні історики виділяють у ній два періоди від середини ІХ ст.: Київський -- до 1240 р. та Галицько-Волинський -- до 1349 р. Протягом ІХ--ХІІ ст. у Київській Русі відбулося формування феодального суспільства, яке супроводжувалося розвитком теорії держави і права, поширенням новітніх політичних ідей, науки, літератури, філософії тощо. Провідна роль у цьому процесі, як і в усіх сферах суспільного життя, належала християнству, поширення й утвердження якого сприяло розвиткові не тільки духовно-політичного життя, а й посиленню економічних і культурних зв'язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. У той самий період (Х--ХІІ ст.) у Київській Русі виникла оригінальна література, яка відбивала різні сторони тогочасного життя й відображала прагнення зміцнити феодальний лад та сприяти поширенню впливу Київської держави на інші країни.
Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може бути те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел та пам'яток: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зведення законів і т. п. З-поміж цих писемних джерел треба назвати, насамперед, "Повість временних літ", "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Руську правду", Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, "Слово о полку Ігоревім", "Посланіє" Климентія Смолятича, "Повчання" Володимира Мономаха та ін.
Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає політико-правова думка. У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладаються дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формується та обґрунтовується юридична термінологія тощо. Водночас намагання розкрити нині глибинний сенс політичних ідей того періоду є дуже складною справою, оскільки політична думка в ті часи ще не виокремлювалась із загальної релігійно-теологічної свідомості. А тому й сама політична наука не могла сформуватися тоді як окремий вид людської діяльності.
В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI--XVIII ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, пов'язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їхніми досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.
Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відігравали освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з'явилася в цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти. Поширенню освіти багато в чому сприяли братські школи, де викладання базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значне поширення освіти в Україні стало важливою передумовою створення й функціонування Києво-Могилянської академії. Ця установа стала першим вищим навчальним закладом на східнослов'янських землях. Адже в той період українці не мали власної державності, влада на їхніх землях належала польському королю. За цих умов єдиною владою, яку можна було протиставити польському королю та польсько-шляхетському пануванню, була влада православної церкви. Обґрунтував ідею панування православної церкви в Україні П. Могила -- засновник Києво-Могилянської академії.
Протягом усієї своєї історії український народ не мав навчального закладу, який би справив більший вплив на розвиток освіти, науки і культури, ніж Києво-Могилянська академія. Навколо академії згуртувалися просвітителі, учені, громадські та церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, допускаючи до навчання всі верстви українського суспільства, від "гетьманича до посполитого". У ній, як писав І. Мазепа, "цвеченіє всякому з малоросійських дітей хотячому учитися походить" [2]. Викладачі академії, передовсім Петро Могила та його послідовники, у процесі викладання намагалися інтегрувати наукові знання Заходу та Сходу Європи і в такий спосіб сприяли виробленню національного світогляду й мислення, що відповідало потребам реального життя.
Надзвичайно велика роль у житті українського народу в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. "Козаччина, -- пише дослідник цього питання Д. Дорошенко, -- є не тільки найблискучішою, найефективнішою появою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості..." [3].
Аналізуючи причини й умови виникнення козаччини, М. С. Грушевський зазначав, що як явище на побутовому рівні воно виникло ще в давньоруські часи, а як суспільно-політичний чинник -- з кінця XV ст. Характеризуючи природу козаччини, Грушевський писав: "До козацтва горнуться маси людей, яких зовсім не тягне ні до пограничного воєнного спорту, ні тим менше -- до далеких заграничних походів, взагалі до "козацького хліба". Вони воліють хліб звичайний, хліборобський, хочуть під фірмою і покривкою козаччини, під її зверхністю й охороною спокійно господарювати "на волості", не знаючи ні панів, ні їхніх посіпак" [4].
У житті козацтва, як зазначає дослідник цієї проблеми І. П. Крип'якевич, було багато суперечностей: "свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність -- у бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність давала Січі незвичайне моральне значення й висувала її на провідне місце в організації України" [5].
Уже пізніше економічний і політичний розвиток, утілення в життя демократичних традицій стали основою формування християнської козацької республіки, якою цікавилося багато вчених та політичних діячів. О. І. Герцен, наприклад, з цього приводу писав: "Україна була козацькою республікою, підвалинами якої стали демократичні й соціальні засади. Запорізька Січ -- це дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мучеників" [6].
Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та в становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Уперше українська державна ідея знайшла вираз в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом. "Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність державного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст" [7].
Отже, навіть побіжний перелік основних етапів у розвитку української політичної думки дає можливість дійти висновку, що в Україні ще задовго до буржуазно-демократичних революцій у Європі було сформульовано чимало прогресивних правових ідей.
Починаючи з 40-х років ХІХ ст. і до 20-х років ХХ ст. в українській політичній думці майже неподільно панував народницький напрям. Представники цього напряму в наукових творах та практичній діяльності велику увагу приділяли аналізу подій, пов'язаних із життям трудових мас, насамперед селянських. Вони вважали народні маси головною рушійною силою історії, а інтереси трудового народу -- єдиним критерієм суспільного прогресу.
Наприкінці 1845 -- на початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Виникнення цієї організації було пов'язане з безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстока криза російської феодально-кріпосницької системи породила в 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах.
Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства був професор М. Костомаров. рушійними силами української історії він уважав народні маси, їхню самосвідомість: що свідомішим є народ, то скоріше він знайде самого себе і через самореалізацію самовизволиться. Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадянські свободи, що творили його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.
Крім Костомарова, активними членами Кирило-Мефодіївського товариства були М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з найпередовішими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися "лівими гегельянцями". Син кріпачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася в кирило-мефодіївців із глибоким знанням української історії, минулого України. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного життя -- як минулого, так і сучасного; на такому ґрунті формувався суспільний світогляд учасників товариства.
Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов'янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як необхідна умова заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов'янами.
Кирило-мефодіївці закликали всіх слов'ян об'єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах. На чолі кожної з республік мали стояти вибрані на певний час всенародними зборами президент і сейм; передбачалась повна суспільна й політична рівність усіх громадян, здійснювана на засадах громадянської свободи, свободи вірувань. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу не тільки через державні реформи, а й передовсім поширенням освіти, проповіддю християнських та громадських ідей, моральним удосконаленням людей. Особливі надії вони покладали на особисту чесність обраних правителів як одну з головних передумов ідеального суспільного ладу.
Домігшися державної самостійності, слов'янські республіки мали б, на думку Костомарова, установити однакові основні закони (про республіканський лад, скасування кріпацтва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за умови існування народної міліції в кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які б обиралися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв'язки між слов'янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв'язки, що базувалися б на принципах християнської моралі.
Серед кирило-мефодіївців найбільш рішучу й безкомпромісну позицію щодо проголошення та здійснення програмних настанов займав Т. Г. Шевченко, котрий, будучи колись кріпаком, уже в силу свого соціального стану гнівно засуджував самодержавно-кріпосницький лад Росії.
Наступний етап розвитку соціально-політичної думки в Україні пов'язаний з творчістю і практичною діяльністю вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841--1895). У магістерській дисертації "Питання про історичне значення римської історії і Тацит" (1869) Драгоманов писав, зокрема, що він покладав "найбільшу увагу на політичну науку, котра мусить виясняти людям напрямок і ґрунт їх громадської праці" [8].
У пошуках реального й об'єктивного критерію суспільного розвитку М. Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу та в діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.
М. Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний ґрунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного й політичного розвитку суспільства. На думку вченого, що більше розвинено суспільну організацію, то вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише в промислово розвинених країнах, а також визнавав постулат Маркса щодо політики й держави як надбудови над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерової теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства. основою політичних поглядів Драгоманова є принцип еволюції: "Будучи соціалістом по своїх ідеалах, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки в певній поступовності і при високому розвитку мас, через що й досяжне більше при помочі духовної пропаганди, ніж кривавих повстань" [9].
Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п'яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея вченого щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п'яте, ідея федерації і "громадівського соціалізму" як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.
У своїй політичній діяльності Драгоманов дотримувався думки, що політична діяльність і боротьба мають базуватися на моральному ґрунті, оскільки "чисте діло вимагає чистих засобів". Учений уважав, що жодні компроміси із совістю, терор, диктатура не можуть бути засобами побудови ліпшого суспільно-політичного ладу.
Оцінюючи роль М. Драгоманова в розвитку української політичної думки, можна сказати, що він, як і М. Костомаров, є її основоположником. Головні наукові праці М. Драгоманова було присвячено теоретичній політології, політичній історії або конкретній політиці ("Рай і поступ", "Старі хартії вольностей", "Чудацькі думки про українську справу", "Восточная политика Германии и обрусение" та ін.).
М. Драгоманов, будучи одним із найпрогресивніших діячів свого часу, у наукових працях, громадській та політичній діяльності проаналізував та синтезував чимало передових ідей, вплив яких на сучасний політичний розвиток світу триває і досі.