Мурашкин Михаил Георгиевич: другие произведения.

Записи 2007 року

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-20
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    У книзі "Записи 2007 року" Михайла Георгійовича Мурашкіна мова йде насамперед про ненаукову картину світу, тобто про релігію, містику, естетику. Видання може бути корисним тому, хто має цікавість до цих напрямків, а також - до різних мистецтв. Йдеться тут і про людину, яка протистојть загрозам космосу і стверджує у собі особистість. Тема роботи дає можливість кожному читачеві відкрити щось для себе.


Михайло МУРАШКIН

Записи 2007 року

  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Дніпропетровськ
   "СIЧ"
   2010
  
  
   УДК 081/082
   ББК 94; я44
   М91
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   У книзі "Записи 2007 року" Михайла Георгійовича Мурашкіна мова йде насамперед про ненаукову картину світу, тобто про релігію, містику, естетику. Видання може бути корисним тому, хто має цікавість до цих напрямків, а також - до різних мистецтв. Йдеться тут і про людину, яка протисто§ть загрозам космосу і стверджує у собі особистість. Тема роботи дає можливість кожному читачеві відкрити щось для себе.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ISBN 978-966-511-374-7 No Мурашкiн М.Г., 2010
  
   ПЕРЕДМОВА
  
   "Записи 2007 року" Михайла Георгійовича Мурашкіна виходять після таких книг як "Записи 2000 года", "Записи 2001 года", "Записи 2002 года", "Записи 2003 года", "Записи 2004 року", "Записи 2005 года", "Записи 2006 года". Тобто "Записи 2007 року" - це восьма книга ціє§ сері§.
   Книга оформлена традиційно. На білому полі сторінок розта­шовуються тексти, які мають певний рівень естетичного. Тексти з низьким рівнем естетичного замкнуті в квадратні дужки. Тобто художні тексти безпосередньо написані на білих сторінках, а різно­го роду есе§стика і публіцистика замкнуті в квадратні дужки. Нехудожні тексти представлені "вставками", які замкнуті в квадратні дужки, що в цілому має вигляд вкраплень на загальному полотні художнього тексту.
   До "Записів 2007 року" входять вірші, вірші у прозі, а також есе§стка та публіцистика, переважно на теми релігі§ і містицизму. Читач зрозуміє, що автор стосовно цих тем має певні чіткі уявлення. Він тут у пошуку загальних положень, притаманних усім релігіям. Наприкінці книги виписані певні положення, які зводяться до двох. Виконуючи §х, людина має шанс отримати Божественне. Ці положення для тіла і для Духу. Для тіла необхідно не вживати стимулюючих речовин, що дає можливість організму синтезувати сво§ стимулюючі речовини. Для Духу ж необхідна воля.
   Напружена воля змінюється на натхнення, тобто на так звану "свою волю", коли певна сила в людині творить. При цьому також синтезуються сво§ стимулюючі речовини і людина отримує Божественне.
   Книга зацікавить чимало читачів, оскільки вона торкається особистісних проблем людини.
  
   ПИСЬМО. 2007. БЕРЕЗЕНЬ.
  
   ...
   ...
   Ми підіймаємось над собою.
   Дивимось на свій Дух збоку.
   Й Ирій нас поглинає.
   З цього почалося усе. Деякі пішли за Ирієм на південь, відкіля прилітають ириці. Так трапилось переселення народу.
   Але Ирій - це широке море, як стан Духу.
   Кажуть, що як ще не було початку світу,
   то ще не було Неба, ні Землі, Небесного і Земного,
   а лишень було широке море.
   Та це стан нашого Духу, з якого почались всі наші творіння.
   Ми підіймаємось над собою.
   Тоді ми і бачимо широке море в глибинах нашо§ душі.
   I більш нікуди не йдемо. То - Ирій.
   Ми не йдемо за сво§ми думками, які кличуть нас на південь, відкіля прилітають ириці. Ми не йдемо за сво§ми спонуканнями.
   Ми маємо себе.
   ...
   ...
   Ирій поглинув нас.
   I..., тоді...
   Широке море!
   Широке море - це стан Духу людського, який попереду творчого акту.
   Після цього йде створення людиною Неба і Землі, Небесного і Земного в §§ уявленнях.
   ...
   ...
   Є певний стан, коли смерть предстає як неможливiсть.
   То Ирiй!
   В Ирiй, в Ирiй.
   Вирiй, Вирiй, Вирiй...
   ...
   ...
   В Ирiй, в Ирiй...
   Туди, туди...
   А ти вже там!
   Ти що, не бачиш?
   ...
   ...
   В Ирiй, в Ирiй...
   Туди, туди...
   Може, Ирiй вже є, вже є?
   То шепочуть i Див, i Лада.
   Ирiй є!
   Там i §х нема.
   Змiна там; змiна тут; I - всюди.
   ...
   ...
   Я що побачу?
   В тім раю стою!
   Що розповім?
   А все вже є на свiтi!
   ...
   ...
   Все, що зі мною сталося,
   Все, що зі мною не те,
   Все в мо§м серці почалося, -
   Пісня моя про те.
   Про те мо§ думи, туга,
   Це - моя доля друга.
   ...
   ...
   [ПИСЬМО. 2007. КВIТЕНЬ.]
  
   ...
   ...
   [Наукова картина світу фіксує повторюваності, установлюючи тим самим закономірності цих повторюваностей, перетворюючи §х у сталості як закони, об'єктивні закони, незалежні від людини, §§ волі. Спираючись на ці повторювані закономірності, що мають характер сталості закону, людина може далі передбачати. Із всіх наукових теорій, присвячених якійсь одній проблемі, та теорія більш істинна, яка далі передбачає. Теорія, що увібрала більше істинності про світ, краще передбачає (В. Ньютон-Сміт). А це необхідно людині за самою §§ природою. Адже людина за своєю природою - істота завбачлива (А. Гелен). Від цього вся поведінка людини згодом стала передбачливою, спрямованою на майбутнє (А. Гелен). У цьому першим помічником людини є наука і §§ наукова картина світу, що оперує об'єктивними закономірностями, які не залежать від само§ людини, але дають §й можливість виживати в суворих нелюдських умовах природи. Однак ця можливість пов'язана з теперішнім моментом, коли людина використовує відкриті нею закони природи для перевлаштування навколишнього середовища. Ця можливість виживати може мало стосуватися майбутнього. Адже наука відкриває такі закономірності, які не дають можливості для виживання, а вселяють у людину фактично абсолютний песимізм. Наприклад, закономірність щодо розвитку Сонця й Сонячно§ системи. П'ять мільярдів років тому виникло Сонце. Зараз воно на середині часу свого існування. Через наступні п'ять мільярдів років воно, віддавши свою енергію випромінювання в космічний простір, згасне й зникне зовсім. Конструюючи ж наукову картину світу, стає зрозуміло, що зі зникненням Сонця зникне все живе на Землі, у тому числі й людина як жива істота. Адже все живе, включаючи людину, існує за рахунок енергі§ Сонця. Наприклад, енергія Сонця, потрапляючи на зелені листки рослин, за рахунок хлорофілу, що міститься в листках цих рослин, від чого листки мають зелений колір, перетворюється в цукри - складні органічні речовини. Саме цукри й акумулюють у собі цю енергію Сонця. Людина, з'§даючи ці цукри рослин, одержує дозу енергі§, за рахунок яко§ вона живе. Тому, якщо не буде енергі§ Сонця, то не буде зелених рослин, а значить, не буде й людини, що живиться §х енергією. Без енергі§ Сонця всяке життя припиниться. Це досить песимістична ситуація, яку сво§ми передбаченнями малює наукова картина світу, однозначними передбаченнями, що спираються на відкриті об'єктивні закономірності.
   Наукова картина світу не надихає. Навпаки, вона давить людину сво§ми об'єктивними законами, які людина не може обійти, змінити, які від не§ не залежать. Ці бездушні закони природи нависають над людиною споконвічно як дамоклів меч, і найчастіше вона впадає у відчай через безвихідність ситуацій. Однак людина - завбачлива істота. Вона інту§тивно відчуває, чим може закінчитися песимістичне положення, що нагнітає стресову ситуацію. Тому, перекручуючи закономірності об'єктивно§ реальності, малює собі ненаукову, казкову, фантастичну картину світу, яка відкриває й конструює додаткові можливості вижити й процвітати в майбутньому. Цим людина надихається й одухотворяється, знімаючи крайнощі свого стресового стану і нормалізуючи тим самим свій гомеостаз. Цей стресовий стан по суті є невід'ємною частиною існування людини. Адже світ більший за не§, у мільярди мільярдів разiв більший, у нескінченні мільярди разів більший і потужніший. Людина - істота, залежна від усіляких об'єктивностей. Протягом усього існування вона жила під загрозою природних катаклізмів (землетруси, виверження вулканів, морські бурі, цунамі, лісові пожежі, повені). У ХХI столітті все яскравіше постає реальність космічно§ загрози. Це метеорити, астеро§ди, комети, здатні стерти з лиця Землі все, здатні знищити Землю як планету.
   Перекручуючи й перевертаючи об'єктивну реальність, людина конструює й відкриває для себе додаткові можливості, які надихають §§, одухотворяють або просто піднімають настрій, тому що в цьому процесі реконструкці§ об'єктивно§ реальності виникає світлий сум (Е.П. Iль§н), і навіть печаль світла (О. С. Пушкін). "Печаль моя світла", - говорить О. С. Пушкін. Така просвітленість духу, таке його перетворення, що в остаточному підсумку одухотворяє й надихає людину, - результат ненауково§ картини світу; картини, створенням яко§ зайняті релігія, містика, езотерика, естетика, художній світ мистецтва.
   Ненаукова картина світу - релігійно-містична, естетична, художня, - оперуючи чуттєвим рівнем людини, відкриває можливості для опису тих §§ станів, які дійсно виникли й пережиті нею як переживання неможливості смерті (У. Джеймс), що також людину надихає. Адже людина усвідомлює свою смертність як об'єктивну реальність. Це усвідомлення як страх смерті з'являється в людини разом з виникненням у не§ самосвідомості, десь в п'ятнадцять років (Дідьє Жюліа). Це результат і опосередкування людського життя. Адже сфера безпосередності зруйнована в людині (А. Гелен). Крім цього людина наділена надлишком спонукань (А. Гелен), які часто ставлять §§ в ситуацію неузгодженості §§ "треба" і "хочеться", через що людина втрачає цілісність. А це додатково погіршує становище: людина відчуває страх смерті, поринає в атмосферу безвихідності через те, що не володіє собою, не може знайти себе, знайти свою справжню природу, де "треба" і "хочеться" злиті воєдино, а не розузгоджені. Однак у людині закладені природою й компенсаторні реакці§ на страх смерті й на надлишок спонукань, і проявляються вони в переживанні неможливості смерті (У. Джеймс), переживанні стану НЕМРИ (або АМРІ). Адже в стані НЕМРИ в людині відмирає все наносне, незначне, застаріле, віджиле, те, що сковує, заважає, відмирає настільки, що людина переживає зникнення своє§ особистості (У. Джеймс). Ненаукова картина світу, оперуючи образно-символічними засобами, здатна описувати подібні стани (У. Джеймс, К. Ламонт, Кен Уілбер, Р. М. Бекк, П. Рассел, К. Ясперс, С. Гроф, Дж. Хеліфакс, Франклін Меррелл-Вольф, В. В. Налімов, Д. Кришнамурті), які також одухотворяють людину.
   У ненауковій картині світу, крім релігі§ й містики (а також міфологі§ й езотерики), важливе положення займає естетика, художня діяльність людини. Естетика - це філософська дисципліна, що вивчає природу виражальних форм реальності, виражальних форм, що одухотворяють можливостями майбутніх становлень (М. Г. Мурашкін). Виражальні форми віддзеркалюють головне й руйнують у людині другорядне, руйнують своєю багатозначністю.
   Необхідно відзначити, що якщо наукова картина світу однозначна, постійно з'ясовує істину, наближаючись до справжності об'єктивно§ реальності, то ненаукова картина світу багатозначна. Людина як особистість губиться в цих багатозначностях, втрачаючи тим самим упередженості, застарілі установки, що віджили внаслідок життєво§ ситуаці§, що змінилися, нівелюючи особисті суб'єктивні істини як помилкове, другорядне, незначне, несуттєве, що заважає по-новому дивитися на змінений світ.]
   ...
   ...
   [Буття релігійно-містичного й естетичного в ненауковій картині світу. Якщо залишити осторонь практичний бік життя, то у сво§й повсякденності людина споконвічно релігійно-містична й естетична істота, через що вона злита з об'єктивною реальністю (точніше, злита тимчасово, у певні моменти свого існування), злита з навколишнім світом. У ці моменти людина відчуває спорідненість з оточенням (вона і безпосередня, і опосередкована сво§м образом-переживанням одночасно). Цей навколишній світ у людині спонтанно й випадково розкриває себе, розкриває свою сутність у багатозначних символах і образах. Вони спонукують людину концентрувати §х у розумові схеми й структури, тим самим абстрагуючись у науковій діяльності, а потім уже й у безпосередній практичній діяльності, втілюючись у реаліях перевлаштування світу.
   Людина споконвічно злита з навколишніми речами зовнішнього світу, як з природним. Це природне в людині є точкою відліку для наукового абстрагування й перетворення в мовні форми. Природне в людині творить саму людину, одухотворяє §§, запалює й надихає сво§ми випадковостями як можливостями, що закінчується в людині орієнтиром на розумне, тобто на необхідність зберігатися, залишатися, зберігаючи свій гомеостаз як сталість свого внутрішнього середовища, і в остаточному підсумку втілювати ці тенденці§ в практичних орієнтаціях з перетворення навколишнього світу.
   Релігійно-містичне й естетичне, що в цьому випадку є синонімами, у людині споконвічні як випадковості. Не споконвічна особистісна сфера, де царює індивідуальність, створена соціальними установками й тілесними потребами. Але одвічна надособистісна сфера, коли проявляються ідеальні стани людського духу, стани, які фіксує релігійно-містична (а також езотерична) й естетична (тобто художня) культура.
   Звичайно людина йде на компроміс, проявляє слабкості й не виконує того, що встановила як розумне сво§м розумом, через сво§ тілесні потреби або пристосувальні соціальні установки. Але людина переживає й ідеальні стани свого духу, коли все намічене реалізується в реальності. Ці стани супроводжуються переживанням неможливості смерті (У. Джеймс) і йменуються як НЕМРИ (або АМРІ). Це надособистісні стани. Тому релігійно-містичне, езотеричне й естетичне начала говорять не про автора твору мистецтва або релігійного священнодійства з його тілесними потребами й соціальними пристосувальними установками, а про надособистісні стани автора. Тому у творах мистецтва, а також творах видатних містиків говориться про якусь силу, силу, яка рухає сам творчий процес, про якусь анонімну силу, що містики йменують як "ЦЕ", "ВОНО". Перед цією силою особиста творча воля містика й художника залишається осторонь. Сам же містик або художник опиняється під владою випадку, коли невідома сила, якийсь примус (Ян Парандовський) творить. Сам твір мистецтва як релігійно-містичне й художнє священнодійство нав'язується авторові, примушує його творити, водить його рукою, коли він пише (Ян Парандовський), "вручається" авторові звідкись ззовні (К. Ясперс). Автор же в такій ситуаці§ лише споглядає й дивується тому, що з ним відбувається. Адже священнодійство автора несе в собі те, чому він сам чинить опiр. Виникає священнодійство всупереч тому, чого хоче сам автор як особистість зі сво§ми тілесними потребами й соціально-пристосувальними установками конформістського характеру. У такому випадку автор безвладний. Ним керує таємний потік думок і образів, що прийшли всупереч його особистим намірам. Цей таємний потік думок і образів випливає зі стану, що §м передує, стану спокою й безмовності, який супроводжується переживанням неможливості смерті й іменується НЕМРИ (або АМРІ). Автор у такому випадку лише кориться й наслідує далекі йому думки й образи, але думки й образи, які вище нього, які володіють ним (К. Юнг) і виникають із сакрального спокою й безмовності пережитого як неможливість смерті (У. Джеймс). Цей сакральний спокій і безмовність не просто несвідоме й підсвідоме людини. Це надсвідоме, що несе надособисте, сакрально-священне, у якому зливаються воєдино релігійно-містична й естетична культури, що до кінця не усвідомлюється самим автором релігійно-містичного й естетичного священнодійства. Цей сакральний спокій і безмовність як надособисте вказують на відсутність значущості особистого змісту творчості. Особистісне регресує в релігійно-містичній і художній творчості. Разом з ним регресує багато свідомого, але незначного. З регресом свідомих функцій у людині спливає інфантильне й арха§чне, спливає та арха§ка, яка несе в собі якраз значуще як надособисте. Інфантильне й арха§чне (К. Юнг) може бути значущим у людині, оскільки воно зберігає можливість уявляти ті чи інші феномени. Можливість уявляти сама собою вже ставить певні межі тим чи іншим "разючим фантазіям". Тим самим можливість уявляти нівелює діяльність уяви, уяви зайво§, нежиттєво§, незначущо§ й незначно§, чим і цінна сама собою як релігійно-містичне й естетичне в культурі людини, допомагаючи цій людині вижити, позбавивши §§ від деструктивних зайвих навантажень. Та що людині? Допомагаючи вижити цілим людським колективам, які відкидають усе незначне. Одного разу релігійний містик або художник відкриває в загальновизнаних принципах §х незначність і другорядність. Ті чи інші принципи й культурні канони стають неважливими й відбувається відхилення від них. Надалі сама сутність діяльності містика або художника - це передати сво§ми діяннями позитивну сторону відхилень від культурного канону, відхилень, які приносять вищі духовні стани. Адже крім об'єктивного містик і художник сво§ми діяннями передають і свій по-справжньому непередаваний суб'єктивний світ, світ, який супроводжує творчий процес сво§ми екстатично позитивними емоціями, що мають теж свій зміст, зміст, що зливає містика й художника з універсумом світу, а не відторгає його, як це відбувається в абстракціях науки. При цьому злиття відбувається стихійно, що будить життєву енергію, кличе жити, спонукає до життя. Раціональне в людині стає в рівноважне відношення до безпосереднього. І це життєво, ціннісно саме по собі. Тому це коректує культурні канони, прийняті соціумом, канони, що навіть здатні правильно відбивати об'єктивну реальність, але відсторонюються від не§, відчужуються, втрачаючи при цьому позитивні емоційні вливання, що пробуджують у людині енергі§, виходячи за рамки вже відомого, на§ждженого. Незацікавленість і неутилітарність (І. Кант) ламають це на§жджене сво§м уливанням у людину нових сил, від чого й відбувається потрясіння серця (В. Дільтей). Захоплюючі ефекти мистецтва зворушують, викликають у людині значні зміни, що є невід'ємною частиною релігійного, містичного, езотеричного й естетичного. Без зворушення, а точніше, без зворушення, що очищає, тобто без катарсису, що змінює стан свідомості людини, релігійного, містичного, езотеричного й естетичного не існує. Цього зворушення домагаються шляхом трансформування об'єктивно§ реальності, §§ деформаці§, перекручування, шляхом перебільшення або зменшення, у процесі створення багатозначних символічних образів, які й впливають на психіку людини, викликаючи ті чи інші ефекти, а точніше викликаючи ефект заспокійливо§ таблетки, знімаючи становище крайності. Наприклад, ідея переселення душ. Ця ідея й релігійна, і містична, і езотерична, і естетична. Це не помилкова ідея, це ідея-символ, ідея-заспокійлива таблетка. Перекручені уявлення є заспокійливим. З них виткано все естетичне, все казкове. Міркуючи так, можна дійти висновку про те, що взагалі не існує помилкових ідей. Просто іде§, які перестають відбивати дійсно об'єктивну реальність, стають будівельним матеріалом для нових побудов, стають багатозначними символами, що хвилюють душу, зворушують, очищають. Наприклад, іде§ про те, що Земля не кругла, а квадратна, що вже порушує наукову картину світу, або що вона плоска, про що говорить донаукова картина світу. Наукова картина світу не дає влади над об'єктивною реальністю. Вона вимагає прийняти реалі§. А ненаукова картина світу, тобто релігійна, містична, езотерична, естетична, демонструє владу безмежно вільно§ особистості над світом об'єктивно§ реальності (В. Гаузенштейн), що надихає, одухотворяє, вливає в людину додаткові сили шляхом зворушення, яке очищає, тобто катарсису. Це відбувається за рахунок очищення від усяко§ життєво§ залежності (В. Воррінгер), викристалізовування людиною в собі станів, пережитих як надприродні, надтілесні, станів неможливості смерті, або стану НЕМРИ (або АМРІ) як абсолютно§ цінності. Тому містик і художник не зображують зовнішній світ образів по-справжньому, не просто захоплюються навколишнім, а беруть лише окремі прояви зовнішнього світу, концентруючи зовнішні образи у свого роду абстрактні форми. Особливо яскраво подібні технологі§ проявляються в безпредметному живописі, коли спостерігається на перший погляд розмазаність. Але це не розмазаність. Це концентрація образів. Адже тут ми бачимо не просто розмазаність, а розмазаність за формою людини або предмета (К. Малевич). Тому повністю образ не зникає з очей, не переходить у повну абстракцію. Не відбувається повного відходу від живих форм, не пускається в непам'ять принцип мімесису, особливо характерний для пластичних мистецтв. Передаючи свій внутрішній стан душі за допомогою концентраці§ вихоплених з реальності образів, містик і художник не поривають із живим життям, не умертвляють пульсуюче життя. Адже в міметичних образах наслідування живе на§вність, так необхідна для відторгнення тих станів людини, які орієнтуються на реалі§ світу, відходячи від станів "не від світу цього", від станів, де порушена реальність часу й воскресає вічність, почуття безсмертя, стан НЕМРИ (або АМРІ).
   Стан НЕМРИ приходить до людини спонтанно, без будь-якого стимулювання, приходить через механізми компенсаторних реакцій на смерть, на страх смерті. Але при стимулюванні можуть виникати стани, подібні зі станом НЕМРИ. Це було помічено ще древніми. Так, із сомою набувається властивість амріти (Ригведа. IV,58.1.). Тобто зі стимулюванням набуваються властивості амріти, або властивості безсмертя, стану безсмертя. Але лише деякі властивості (або подібності), а не саме безсмертя, не сам цей стан. Тут мова йде про безсмертя як стан людини, що переживає неможливість смерті (У. Джеймс). Подібність із цим станом безсмертя можна знайти, стимулюючи себе сомою (Ригведа. IV,58.1.), тобто стимулюючими речовинами, наприклад, наркотиками, або ж ритуалами, молитвами, медитаціями, тобто психічними стимуляторами. Аскеза, тобто позбавлення й обмеження, як протилежність стимулюванню, також є стимулюючим фактором. Позбавлення й обмеження можуть закінчуватися ефектом протилежного характеру, за принципом "ті, що плачуть утішаться". (Мт. 5:4), або "не смійся багато, а то будеш плакати", або "Блаженні убогі духом, тому що вони знайдуть Царство Небесне" (Мт. 5:3). Але будь-яке штучне стимулювання, навіть аскетичного характеру, дає стани, лише подібні до стану безсмертя, стану, коли людина переживає неможливість своє§ смерті (У. Джеймс), стану, іменованого НЕМРИ (або АМРІ). Справжній стан НЕМРИ в складі натхнення приходить як компенсація за зусилля при звичайному житті людини в соціумі, коли людина відволікається перешкодами, але й повертається до творчого процесу (Б. М. Теплов). Тобто необхідне вольове зусилля, щоб прийшло те натхнення (Є. П. Іль§н), до складу якого входить стан НЕМРИ. Адже людині властивий надлишок спонукань (А. Гелен), і вона відволікається від наміченого шляху, проявляючи слабкість волі. Тому найкращий спосіб знаходження справжнього стану НЕМРИ - це рушити в намічену дорогу. У протоукра§нській релігі§ - це "В Ирій". Враження від цього шляху потім передаються в символічних формах, як це було відзначено в Ригведах. При цьому, незважаючи на суб'єктивність переживань, образи конкретного навколишнього світу не зникають. У самих символічних формах містицизму й мистецтва все ж жевріє образ предметного світу, що особливо проявляється в пластичних мистецтвах. Це свідчить про те, що повного зникнення принципу мімесису не відбувається. Предметний світ, а з ним і предметність людського образу, §хня видимість, з історичним рухом мистецтва від античності через ренесанс до сучасності насичуються змістовністю, розташовуючись ближче до мови поглядів і жестів (Ж. Дерріда) людини. Насичення змістовністю відбувається в процесі виникнення нового ставлення до дійсності, де крім буття набирає силу суверенітет (Ю. Хабермас) цього буття, вичленовуючись із буттєво§ невизначеності.
   Живі форми ніколи не залишали релігійну, містичну, езотеричну й естетичну картини світу. У них завжди був присутній предметний світ. Але це був не просто реальний предметний світ. Тут світ предметів є світом ідей. Під предметами малися на увазі іде§. Зображений предметний світ -- це зображений світ ідей, ідей, що передають найпотаємніше в людині. Зображується не просто зовнішній світ, а у формах зовнішнього світу описується внутрішній світ людини, зображується суб'єктивний ландшафт (Х. Ортега-і-Гассет). У цьому ландшафті присутня на§вність як відсутність традиці§ (Х. Ортега-і-Гассет). Звільнення від застарілих традицій одухотворяє людину, дарує §й насолоду, чим і живе релігійно-містична, езотерико-естетична, а також релігійна свідомість у цілому; хоча самій релігійності і притаманна традиційність.
   Звільнення від застарілих і віджилих традицій дарує людині оптимізм, поселяє в ній відчуття світу, яке хоче втілити художник і містик. Цей світ комфортний. Художник і містик відбивають у сво§х творах комфортність і життєвість цього світу, втілюючи §х у символічних образах. Але ця комфортність і життєвість лише в окремих проявах. У цілому ж, у реаліях життя людина конфліктує зі світом. Світ §§ турбує, напружує, поселяє в ній почуття страху перед безмежністю. Це також передає й мистецтво. Адже все це (всі ці реалі§) дає людині розгубленість, на тлі яко§ й висвічуються елементи, що одухотворяють, увічнюють окремі прояви зовнішнього світу, за допомогою яких художник і містик передають потаємні стани своє§ душі, стани, у яких час перетворюється у вічність і відчувається безсмертя.
   Якщо в мистецтві з'являється більше форм, позбавлених ознак предметності, і предметний світ стає фактично безпредметним, то це лише від того, що сам соціальний світ і світ людсько§ душі ускладнюється й потребує для своє§ передачі не безпосереднього копіювання зовнішнього, зовнішньо-предметного, а винаходу синтетичного образу, який вміщує багато предметів, що й розмиває конкретну предметність. Така тенденція, як винахід синтетичного образу, орієнтована й спрямована на звільнення від зовнішньо§ оболонки речей. Це звільнення існує через те, що естетичне саме по собі, чим воно й подібне з містичним і релігійним, це не просто евокація (або заклик) як елемент спілкування, це й "пробудження" від евокаційних впливів конкретики, помилково§ конкретики, як §х зняття (Д. Лукач). "Пробудження" від евокаційних впливів, тобто від закликів, закликів помилкових, застарілих і неістотних, відбивається в людині також звільненням від усього дріб'язкового й незначного. Для такого пробудження потрібне закреслення застарілих ідей, усунення конкретних застарілих образів. Мистецтво, і взагалі естетичне, - це не просто мімесис як копіювання або просте відтворення навколишнього світу. Мистецтво - це пробудження від закликів, що копіюють і відтворюють навколишній світ, що відтворюють застаріле навколишнього світу. Мистецтво - це не копія, а зразок, що орієнтує на містичне й релігійне як внутрішній світ особливих станів людини, станів зразків, станів незмінних ідей-образів, а не мінливих ідей про об'єктивний світ. Мистецтво як естетичне вміщає в себе й релігійно-містичне, і езотеричне, де присутній не просто образ, а прототип-першообраз, який як релігійно-містичне начало до кінця не може бути виражений, як у цьому випадку виражений конкретний образ об'єктивного світу. В мистецтві ми зіштовхуємося не просто з образом, а з образом-символом, де відбувається збіг невираженості й вираженості прототипу-першообразу (О. Лосєв). Ось цей збіг і мобілізує сили людини, що в остаточному підсумку є метою естетичного, езотеричного, містичного й релігійного, та й взагалі метою всякого високого мистецтва. Тому прототип-першообраз як зразок - це не просто образ зовнішнього світу, а саме звільнення від зовнішнього світу, звільнення від зовнішньо§ оболонки речей у світ релігійно-містичного й трансцендентного. Там не мінливі іде§ об'єктивного світу, які науково відбиті, а незмінні іде§-образи, що віддзеркалюють ідеальні стани людсько§ душі, стани, що одухотворяють, надихають, мобілізують сили людини. Тут мобілізація сили і є метою естетичного, езотеричного, містичного, релігійного, метою всякого високого мистецтва. Тут мистецтво не просто відбиває предметний світ видимостей, а виражає незмінності ідей (Платон), тобто ідей-станів людсько§ душі, а не ідей-концептів. Художник, в остаточному підсумку, відбиває те, що за видимостями. Але в той же час це відбиття не зводиться до суто суб'єктивного світу, чим часто грішить релігійно-містичне. Тут присутня ідея як стан людини, повторювана й в інших людях, тобто ідея-стан, об'єктивна, очищена від змінностей, які нагромаджує об'єктивна реальність і наукові іде§, що відбивають цю реальність, наукові іде§, які змінюються, тобто уточнюються, і спрямовані до міркувань про ці уточнення. Наукові іде§ відбиті в поняттях. Тоді як релігійно-містичне й естетичне віддзеркалені не в поняттях, а в символах, де зміст не особисте й не об'єктивно-узагальнено-соціальне, а надособисте, що вміщає в себе особливі, вищі переживання людини, у яких присутні й переживання неможливості смерті, тобто присутній стан НЕМРИ (або АМРІ) як стан зміненого сприйняття часу, що надихає й одухотворяє людину. Це надособисте вбирає в себе вже зміст, не тільки свідомо вкладений людиною, а зміст, що приходить до людини без свідомих зусиль і цілеспрямовано§ діяльності, без утилітарного як такого, але прийнятого людиною без попереднього зважування, а значить, без свідомо-цілеспрямованого, як альтернатива всього свідомо-завбачливого життя, яке може містити в собі помилкове, не істинне у своєму неврахуванні змін у навколишньому світі, тих змін, які ще не може помітити раціональне начало в людині й узагальнити це підмічене. Хоча інту§тивний розум чуттєво§ сфери на несвідомому рівні це вже помітив. Помітив і відбив у символах, символах багатозначних, що не дають зациклитися на чомусь одному, що не мають заповзятливості й підприємницько§ суєти, а містять справді релігійно-містичне й естетичне як істинно художнє, тобто альтернативне всякій суєтності духу, усякій суєтності, за якою тільки й проглядається цілеспрямовано підприємницьке, що шукає вигоди будь-якими шляхами. Таке позасуєтне дарує людині особливу насолоду, насолоду позачасовим, де перекручене реальне сприйняття часу, але відчувається й відсутність упередженого ставлення до світу. Упередженостей у людині нагромаджується маса через те, що світ раціоналізується, людина має розроблені системні уявлення про об'єктивну реальність, реальність, що змінюється й вимагає нових підходів раціонального. Але тут на передній план виходить раціональна потреба, потреба в раціональному як необхідному для виживання й процвітання, що в соціальному житті відбито потребою в науці. А мистецтво, у свою чергу, а також релігійно-містичне як різновид мистецтва перестають бути вищою потребою духу (Г. В. Ф. Гегель). Але це ще не означає, що мистецтво, а також релігія, езотерика й містика як різновиди практичного мистецтва, комерціалізуючись і поринаючи в суєтність заповзятливості й підприємницького духу, зникають. Сучасні священики забули, що Ісус Христос вигнав міняйл із храму. Але в людині є потреба мати альтернативу всякому раціонально-підприємницькому життю, тому підприємницькому життю, яке забуває найчастіше про більш широку проблему, що стосується всіх, усього світу, світу за межами конкретно часового, а значить, зверненого до вічного.
   Естетичне, художнє, а значить і релігійно-містичне, оскільки художній досвід за своєю суттю досвід релігійний (В. Вейдле), несе в остаточному підсумку катарсис. Катарсис як очищення потрясінням, зворушенням - це не просте очищення від зайвих, застарілих, нежиттєвих і непотрібних закликів, суєтних евокацій, від упередженостей, не відповідних реаліям. Катарсис - це в цілому пробудження від евокаційних впливів, §х зняття (Д. Лукач). Катарсичне переживання взагалі - це результат впливу істинного релігійно-містичного ритуалу й істинного твору мистецтва (Д. Лукач). При цьому знімаються всякі заклики (евокаці§) при спілкуванні, і людина "пробуджується" від закличних (евокаційних) впливів оточуючих людей і соціуму в цілому. Досягається якесь розсіювання смислів (Р. Барт) або "пробудження" (Д. Лукач) через потрясіння, що очищує (катарсис), коли відбувається вибух (Р. Барт) від множинності смислів. І не просто від множинності смислів при впливі релігійно-містичного ритуалу або твору мистецтва, а коли в людині при подібних впливах здійснюється сама множинність смислів (Р. Барт). Множинність смислів, здійснена в людині, породжує потрясіння, що очищає, відбувається катарсис. І людина оновлюється. У цьому випадку відновлення - це відчуження в людині всього незначного, суєтного, відчуження й умирання в людській душі всього зайвого. При цьому людина відокремлює в собі персонажів, яких вона грає, і які є тимчасові. Тобто, повністю людина не перевтілюється. У ній залишається сакральне, незмінне, не перевтілюване, що не підкоряється ідеологі§ персонажів, яких грає людина. Відчужуючись, людина нівелює в собі іде§, ідеологі§, системи застарілі для §§ поведінки. Відчужуючись людина руйнує в собі все, навіяне культурою, але вже застаріле й таке, що потребує перегляду. Адже регулювати себе ефективно людина може, якщо сприймає новий стан речей, а не тільки наслідує найчастіше застарілі традиці§, що навіюють і гіпнотизують людину старими зразками, що віджили своє. Відчужуючи щось у собі, людина не відчуває повного емоційного занурення у власні образи, не відчуває повного вживання й розчинення в собі сприйнятого. Відчужуючись, людина руйнує всякі ідеологі§, які вторгаються в не§ через сприйняття творів мистецтва. Ідеологі§ мають сугестивну силу й навіюють певні культурні установки. У мистецтві ж сугестивність може знижатись, тому що там присутнє сміхове начало і гра. Ігрова й сміхова єдність як певний комплекс не дає поринати й уживатися в образи, втрачаючи критичну свідомість. При цьому ігровий і сміховий комплекс всі звичні речі, відомі нам як освоєні, перетворює в якісь особливі для сприйняття, несподівані речі, що впадають в очі. Людина пориває стосунки зі сво§ми звичними уявленнями. Загальновідоме стає незвичайним (В. Б. Шкловський). Ігрове й сміхове "відсторонює" (В. Шкловський), подовжує довготу сприйняття речей, тому що людиною сприймаються не створені речі, а процес творення речей. У процесі сприйняття творення речей відновлюється істинний стан речей. Людина звикає до речей і перестає §х бачити. Ігрове й сміхове в комплексі оновлюють людину, повертають §й справжнє бачення речей, світу, виводять §§ з автоматизму і обновляють §й сприйняття, створюючи його нові способи. В остаточному підсумку, сприйняття людини виходить із автоматизму. Щоб передчувати більш правильно, більш істинно, необхідно увесь час звільняти своє сприйняття, свій чуттєвий світ від автоматизму, від упередженостей. Цим звільненням і займається релігія, містика, мистецтво. Це §хнє істинне завдання. Воно досягається діалогом, діалогічністю, суперечкою, пародією, всім тим, що несе множинність поглядів, занурюючи людину в невизначеність, закреслюючи монологічність як певну ідеологію шляхом переклику точок зору, шляхом гри й комізму, через символи. Адже останнє, тобто символи, "підривають" реальність, що безпосередньо сприймається, а також всякі окремі ситуаці§ в житті людини (М. Еліаде), ведуть до домінанти емоційно-чуттєво§ сфери й відторгають практичні цілі людини. Притому, це особлива емоційно-чуттєва сфера, що наповнюється піднесеним і сприяє тому, щоб людина глибше пізнавала саму себе у сво§й неповторності й училася розуміти, зрештою, своє призначення. Ця емоційно-чуттєва височина, натхненність як обов'язкове містить у собі чистоту й строгість як відторгнення всього незначного. У цьому процесі відторгнення незначного, на якому б неусвідомленому рівні воно не перебувало в людині, обов'язково, певною мірою присутнє раціональне. Це проглядається й у релігі§, і в містиці, і в мистецтві, на якому б надірраціональному рівні вони не були. Символічність релігі§, містики й мистецтва присутня при передачі й демонструванні найбільш живих форм і образів. Притому передача й демонстрація цього обов'язково має елемент гри, іроні§. Іронію можна побачити навіть у найсерйознішому релігійному ритуалізмі. Ритуалізм і влаштовується для здійснення перепаду серйозності й несерйозності як шокування. Релігійний ритуалізм, містика, мистецтво уникають фальші, але не позбавлені іроні§, найчастіше в часовому оточенні ритуалізму (до й після ритуального дійства, наприклад) при перепадах.
   Обов'язковим компонентом релігі§, містики й мистецтва є трансценденція. Вона може бути прихованою, але обов'язково є присутньою. Тому художник і відхиляється від "натури", коли малює. Адже він не збирається передати у своєму живописі те, що є в дійсності, справді документально копіюючи цю дійсність. Художник передає трансцендентне, те, що за дійсністю, переступаючи цю дійсність і привносячи вищі стани свого духу, коли цей дух відчуває себе безсмертним при трансформаціях відчуття часу. Передаючи трансцендентне, художник не тільки наближається до реальності, але антагоністично віддаляється від не§, іде проти не§, деформує й спотворює §§. Художник зухвалий стосовно реально§ дійсності. Адже він зображує інше ставлення до речей. Вимога передачі іншого взаємовідношення з речами підштовхує художника імпровізувати з реальною дійсністю, деформуючи §§ й наближаючись у своєму уявленні до передачі трансцендентних станів духу. Ці трансцендентні стани духу особливі, вищі, тимчасові на тлі повсякденного пильнування людини, відторгнуто§ від безпосереднього. І щоб передати ці стани, художник у своєму зображенні речей відхиляється від опису нашого звичайного життя. Він показує те, що за ним сто§ть, за цим життям. Він показує справжнє. А точніше, показує приблизно справжнє, не до кінця пізнаване, винаходячи ті ж сконструйовані абстрактно-відвернені образи. Але і художник до кінця не вловлює реальність, винаходячи образи й імпровізуючи ними. По-справжньому й він не передає той стан реальності, який він пережив у своєму містичному перетворенні духу. Але сво§ми творами він все-таки наближається до передачі тіє§ реальності духу, яка прирівнюється до об'єктивно§ реальності, тіє§ об'єктивно§ реальності, яка завжди самодостатня, надлишкова в порівнянні з почуттям, винайденим й імпровізованим образом, а тим більше поняттям. Образи й поняття обмежують і не дають злитися зі справжньою реальністю, на яку орієнтують релігія, містика, мистецтво. Точніше, на яку вони намагаються вказати, на яку вони лише натякають. Релігійний діяч, містик, художник малюють лише схему, ідею в образах, винаходять ірреальне, наближаючи нас до реальності, наближаючи нас до того, що є насправді, насправді в наших вищих переживаннях і станах, а не в нижчих.
   Малюючи перед глядачем і слухачем об'єктивний зовнішній ландшафт, релігійний діяч, містик, художник, музикант зображають внутрішній, суб'єктивний ландшафт. Намагаючись передати вище за допомогою схем, образних ідей і символів, особливо містик удається в екскурси власно§ душі, найчастіше глибоко суб'єктивні, індивідуально неповторні. Подібне може не переживатися іншою людиною, а значить, бути далеким іншій людині. Але, що б не переживалося людиною, саме переживання починається й відштовхується від бачень реальних речей. Спочатку давній містик бачив сонце, яке реально сходить і заходить. І лише потім це сонце трансформувалося в символ свастики як суб'єктивне відображення, що включає й особисті переживання, особисті й неповторні у сво§й одиничності.
   Жива форма сонця, як об'єкта, ще не несе на собі особливих, вищих станів людського духу, у які включені переживання неможливості смерті. Але символічне зображення сонця у вигляді свастики є орнаментом, що вказує на існування вищого, Єдиного, особливого стану духу, стану, який пережитий релігійною людиною, містиком, художником, музикантом одного разу, і, яке є його ідеалом. Ці ідеали згодом, як традиція, можуть придушувати живе натхнення й одухотвореність. Адже люди інших поколінь мають інші вищі стани духу. Традиція в символах лише частково передає цей вищий стан духу. Усталені й укорінені традиці§ гальмують безпосередню живу комунікацію людей. Тому виникають оновлювальні рухи. Будда своєю нірваною фактично говорив про той же атман інду§зму, у той же час заперечуючи цей атман як неіснуюче. Тобто життя вимагає відходу від старого, традиційного в напрямку майбутнього. Життя потребує оновлення.
   Релігія, містика, мистецтво говорять про людяність; не іронічно, а серйозно ставляться до життя. Тут мова йде про священне, сакральне, йдеться про порятунок. А що може бути священніше й сакральніше того, щоб урятуватися? Притому часто мова йде не тільки про порятунок людсько§ душі, а про порятунок людства. Один із важливих шляхів до цього -- людяність, коли нема боротьби між людьми, коли люди солідарні. Однак у мистецтві, причому в найсерйознішому мистецтві, присутній і елемент іроні§, іронічного підморгування (Х. Ортега-і-Гассет). Звичайно ж, ця іронія не доходить до клоунади. Однак іронічність присутня навіть у найсерйозніших релігійних ритуалах. Тут, у цих ритуалах, здавалося б, повинна бути абсолютна серйозність, і ні крапельки іроні§. Проте не тільки мистецтво, але й містика, і навіть релігія мають елемент іронічно§ гри. Особливо ця гра, грайливість, виражені, звичайно ж, у мистецтві. Мистецтво -- це фактично гра. Причому не просто гра, а ігрове глузування людини над собою. Мистецтво -- це гра в процесі глузування над самим собою, щоб нівелювати помилкові шляхи порятунку людини (і людства), щоб людина могла нівелювати помилкову особистість у собі, розчинити §§, анулювати, хоча б на деякий час звільнитися від не§, щоб людина могла знищити себе як помилкову. Для цього і існує мистецтво як глузування людини над собою. Цей елемент глузування існує й у містиці, і навіть у серйозній ритуалістиці релігі§. Адже тільки насміхаючись над собою, людина доторкається до ірреального. Відроджується ірреальне в процесі заперечення реальності. Мистецтво заперечує реальність, у якій живе людина, реальність застарілу, не життєву. Воно розвінчує цю реальність, створювану наукою, особливо соціальними науками. Заперечуючи реальність, у якій живе людина, мистецтво піднімається над нею, над цією реальністю. Але мета не просто піднятися над реальністю. Мета мистецтва - підняти людський дух над реальністю, надихнути, одухотворити.
   Розмова про порятунок, чим зайняті мистецтво, езотерика, містика й релігія, про порятунок як змістовну сторону, серйозна і не підлягає критиці. Але й хибність цих розмов безмірна. Учені - серйозні люди. Вони висувають концепці§ порятунку. Справа ж художника, музиканта й поета не приймати всерйоз всіх цих серйозних людей від науки. Концепці§ вчених можуть бути відірвані від життя. Тому в серйозних темах про порятунок простежується іронічна гра, яку дарує глядачеві й слухачеві людина мистецтва. Мистецтво говорить про порятунок людства, що несе в собі серйозні смисли. Але мистецтво постійно закреслює помилкові шляхи до цього порятунку у сво§й іронічній грі, коли людина, в остаточному підсумку, починає насміхатися над собою. Поет, як і священик, стає в урочисту позу пророка, патетично віщає серйозні пророцтва про світ, про долю світу й про порятунок. Але в цих віщаннях присутні не тільки серйозність і патетика, але й іронія, легкість танцю. Звичайно ж, тут немає пориву пуститися в танок. Для цього є окремо розважальне мистецтво. Але тут є тенденція розбудити юнацький запал, надихнути й одухотворити. Адже всі шляхи до порятунку так ефемерні. Тому святковість і елемент розваги відволікає й розважає, дає можливість хоч на хвилину забутися. Але мистецтво, а за ним містика й релігія лише на хвилину стають іронічними, породжуючи ігрове глузування. Потім настає черга патетики, серйозних роздумів про можливості порятунку. Хоча сама ця можливість порятунку для релігійного діяча, містика, художника й музиканта в принципі теж гра. Адже серйозно цей шлях виробляється в науці. Мистецтво ж, а так само містика, езотерика й релігія, займаються лише нівелюванням домагань свідомості, щоб відторгнути в людині зайві спонукання щодо цього, повернути людину до світу, до самих речей, повернути людину до того світу, який є самодостатнім, який існував до появи якихось знань про нього. Тому, лише застосовуючи символіку, художник передає самодостатню речовинність світу, існуючого поза всякою символікою. Художник передає самодостатність речей світу барвисто, соковито, виражаючи свою прихильність до само§ сутності життя. Виражаючи прихильність до життя, художник тим самим надихає й одухотворяє глядача. Коли художник малює сво§ картини, то він сподівається через цей процес виникнути, відродитися. Це передається й глядачеві, який одухотворяється можливістю й надією виникнути й відродитися, тобто врятуватися.
   Урятуватися, значить, знайти свободу. Хоч якось, хоч якусь свободу. Свобода - невід'ємний елемент мистецтва. Цей елемент пронизує не тільки мистецтво, але й містику, релігію. Ця свобода людини - бути поза самою собою, хоч на мить у сво§х станах звільнитися від усього наносного, зайвого і приєднатися до самодостатньо§ речовинності світу. Цю самодостатню речовинність і зображує у сво§х творах художник, музикант, поет, а також містик і релігійний пророк. Адже самодостатня речовинність пронизує й саму людину. Речі світу, §х елементи, інкрустовані в тіло людське; і через уявлення також. Адже це тіло складається з тих же елементів, що й навколишній світ. Воно просто певним чином організувалося випадковостями часу, організувалося так, що відчуває себе як жива ніжна плоть. Якби наше тіло не було чутливим (що відчуває біль), живим, ніжною плоттю, то воно б і не мало нетваринного начала, яке відбивається в психічних якостях як чуттєвість до болю іншого, людяність. Якби ми були кам'яними, байдужими, то навряд чи ми, відчуваючи біль іншо§ людини, були б людяними. Ми, доторкаючись до себе з великою силою, відчуваємо біль. Те ж ми знаємо й про іншу людину, доторкаючись до не§. Доторкаючись до навколишнього світу, ми відчуваємо цей світ сво§м тілом. Навіть не доторкаючись до світу, ми його відчуваємо. Через зір потрапляє колір, через слух - звуки. Колір, його глибина, інтенсивність освітлення, сприймаються нами. Звук, його різкість, ритмічність ми чуємо. Кольори й звуки відгукуються в нашому тілі. Художники підбирають приємні поєднання кольорів, музиканти - приємні сполучення звуків, нерізких, неріжучих. Але іноді й ріжучих, та колючих, що ріжуть і колють наше тіло, передаючи тим самим реальну дійсність, дійсність, що ріже й коле, передаючи тим самим реалі§ життя.
   Кольори й звуки релігійно§ ритуалістики й мистецтв відгукуються в нашому тілі, сприймаються нашим тілом, але не як речовинне світу. Релігійна ритуалістика й мистецтво лише наштовхують на сакральне, сутнісне. Колір і звук при цьому, потрапляючи в наше тіло, губляться в ньому, а зір і слух, блукаючи зовні, губляться десь в глибинах існуючого. За допомогою релігійно§ ритуалістики й мистецтва людина натрапляє на саму себе, переборює себе, відкидаючи в собі все незначне й неістотне. Згідно з релігійною ритуалістикою й сприйняттям мистецтва людина протвережується від життєвих дрібниць і суєтності. Це протвереження виникає, коли ми бачимо речі ніби заново. Колір, різні відблиски тіней, різне освітлення в певній спрямованості, певні ритми з'єднуються релігійним віщуном, художником, і перед нами виникає щось суще, і видимі речі висвічуються, через що проступає таємниче. І тоді ми бачимо видиме заново. Ритми й світлотіні відкривають нам бачення речей заново, відкривають нам бачення часу й простору заново, а точніше, по-новому, незвичайно. Звичайний хід часу припиняється. Час зникає. І людина відчуває вічність як неможливість часу. Ця неможливість часу дарує нам відчуття безсмертя, відчуття неможливості смерті, стан НЕМРИ (або АМРІ). Те ж саме відбувається із простором, коли він відчувається як нескінченний. Час і простір стають вічними і нескінченними, і ми переживаємо неможливість смерті, що нас одухотворяє. Це (тобто натхненність) і є результат впливу на нас релігійного ритуалу, містичного священнодійства, впливу мелодики, ритмів музики й світлотіней живопису. Причому все це не виконується релігійним діячем, містиком, музикантом або художником. Все це не виконується ними, а виконується в них; відбувається неусвідомлено. Художник і поет пишуть під диктовку тих сил, які в них творять, відбиваючи в них те, що §м випадково бачиться. У розумній істоті релігійного діяча, містика, художника раптом випадково певне бачиться, бачиться як відгук на стан внутрішнього затоплення (М. Мерло-Понті), певне бачиться, бачиться й пишеться, малюється, музичиться лише для того, щоб виникнути (М. Мерло-Понті), народитися, народжуватися знову й знову, безупинно народжуватися (М. Мерло-Понті). Причини цього народження полягають у тому, що в людині відбивається інша людина, §§ сутнісний бiк, значущий бiк, бiк, де в людині відбито все найживiше від цих відбиттів. Від цих відбиттів і зримі уявлення речей у художнику, музиканті, поеті, у релігійному діячеві, містику. Однак ці зримі уявлення не однозначні, як в науці. Адже інша людина (інші люди) незбагненна до кінця. Тому релігійні, містичні й художні тексти мають незавершену побудову, що несе неповну визначеність, а значить, багатозначне. Споживач, читач, глядач, слухач зі своєю індивідуальністю, добудовують, домислюють, додумують релігійне священнодійство, містичне збагнення й художнє уявлення, знаходячи синтонність свого внутрішнього світу й внутрішнього світу інших людей. Цей внутрішній світ дуже складний і неповторний. Люди переживають у ньому неповторні, особливі почуття, які неможливо ніяк назвати конкретно. У релігійному священнодійстві, містичному збагненні й музично-художньому відображенні особливі почуття часто ніяк і не називаються (Р. Інгарден). Але як тільки є спроба виразити ці почуття, додати §м об'єктивності, змішати §х з об'єктивними проблемами, одухотворивши ці проблеми, указавши на можливе, можливий вихід зi становища, так відразу ж з'являється й твір мистецтва. Тут твір мистецтва не тільки безпосередня чуттєвість, що відбиває суб'єктивні неповторні стани душі й об'єктивно наболілі почуття, тут твір мистецтва й ідейна спрямованість думки, що закликає людину своєю правотою, що відкриває людині можливості, чим і одухотворяє §§. Але при цьому відкриваються лише ідеалізовані можливості, відсторонені, усунуті від прагматично§ діяльності, створено§ людиною для одержання користі. Тут відкриваються можливості без своє§ протилежності, як неможливості, без суперечностей, якими насичена наука. Тут немає науки логіки з §§ аналогіями, конкретними послідовними аналітичними висновками, які випливають із реалій, упередженнями (упередженнями в силу швидких змін в реальному світі). Тут панує самодостатня й самостійна, вільна неупередженість, що відриває людину від прагматичних проблем сво§м польотом фантазі§, фантазі§, усунуто§ від конкретних предметів дійсності, дійсності, що потребує від людини прагматизму в ім'я реального, конкретного виживання. Тут панує усунуте існування, яке необхідне, щоб набратися сил, усунуте існування, відсторонене від реалій дійсності сво§ми фантазіями, які виражають через процедури наслідування, виражають можливе в цьому світі, виражають одухотворяюче можливе. Це одухотворяюче можливе, по суті, є нашими мріями про можливий вихід зі складного становища в майбутньому. Це наші мрі§ й фантазі§, що конструюють необхідні й украй потрібні нам стани речей, створюють прихильні обставини, чим творять і свою протилежність, тобто стани відсутності мрій і мріянь, стан руйнування всього цього при §хній надмірності, що ми й називаємо естетичним. Усе це, породжене в людині, ми відносимо до соціально-культурно§ дійсності на противагу навколишній природній дійсності (гори, хмари, океани, небесні світила). Усе це, породжене в людині, значуще для не§, має сенс і наділяється знаками, позначається. Воно не є самодостатнім, як навколишній природний світ, але має момент самодостатності як певний стан людського духу, стан ідеальний, як зразок, який ми називаємо естетичне. Це невиражене, глибинно-внутрішнє естетичне (і містичне) ми хочемо виразити, передати іншим, для чого займаємося наслідуванням, застосовуємо знаки. У цьому ми бачимо сенс, виражаємо це як зміст, виражаємо експресивно. Експресивне й самодостатнє, певною мірою, обов'язково містяться в нашому вираженні. Міститься в ньому й ірраціональне, що поєднує й зливає нас із безпосередньо-природним, що дарує відпочинок. Тому естетичне не тільки внутрішнє, але й зовнішнє. Воно, стикаючись, а точніше, зливаючись із зовнішнім, служить виправданням дійсності, чим і одухотворяє нас. Мистецтво, як прояв естетичного, виправдовує зовнішню природу, і це надає нам сили, тому що без не§ ми все-таки ніщо. У цих виправданнях мистецтво, як вже здійсненний продукт, є зовнішнє, гранично здійснене людиною. Причому в цих здійсненнях відображена гранично осягнута дійсність як найближча реальність до зовнішнього світу. Через цей зовнішній світ людина знову й знову знаходить свою власну цілісність, повертаючись до підвалин власного буття, знаходячи власне існування, відмінне від природного, тваринного, і знаходячи цим свідомість свого приватного життя. Тут немає практичності, ні інструментально§, ні комунікативно§, тут немає відірвано§ умоглядності, що теоретизує об'єктивну реальність, наближаючись до не§. Але тут є натхненність як основа, натхненність, що очищає, перебуває осторонь від практики інструментально§ й комунікативно§, від теорій науки, але яка суть релігійно-містичне й естетичне, яке спонтанно породжує твір мистецтва. Тут релігія й мистецтво -- одне. Релігія й мистецтво розходяться досить пізно (М. Дюфрен) в історі§ людства. Споконвічно ж вони -- одне. Корінь і сутність релігі§ й мистецтва злиті як одне-єдине, а у сво§й спонтанності прояву й релігія, і мистецтво виражають злитість людсько§ істоти із природним як самодостатнім, самодостатнім джерелом усього. Це джерело є постійно виникаюча новизна. У релігі§ й мистецтві потрібний новий погляд на речі, потрібні нові форми вираження. Інакше й релігія, і мистецтво перестають існувати як такі. Новизна природна. Вона позбавлена якихось протистоянь у своєму прояві, тому що позбавлена конструювання застарілих схем в людський психіці. Новизна сама по собі як присутність, як абсолютна повнота, виявлена на почуттєвому рівні, новизна споконвічно безпричинна, що не припускає нічого у сво§х практичних устремліннях до користі. Через цю новизну людина і виражає найдужчу прихильність до світу, відчуваючи власну повноту себе у світі. Ця новизна по суті і є виразність. Вона щось виражає, віщує майбутнє, вимагає залишатися, продовжувати життя, не припиняти життя; вимагає як це не парадоксально, "голосом безмовності". Голос не припускає тиші. Тут же голос є безмовність, а точніше "голос безмовності". Значить, "голос безмовності" - особливе сприйняття, незвичайне, містичне й естетичне. Естетичне, значить, таке, що відкриває можливість сприймати нове, новизну, чим мобілізує душу людську, надихаючи §§ новим змістом. При містичному й естетичному сприйнятті людина зливається з навколишніми речами, відчуваючи єдність із §хньою нескінченною різноманітністю, відчуваючи себе родинною душею усьому світу речей, речей як природних окремостей, що одухотворяють людину. Адже через ці природні речі говорить сама природа у сво§й цілісності, повертаючи людину до само§ себе через загрози, підштовхуючи людину додержуватися свого розуму, задуматися. Втрачаючи визначеності й конкретності, містичні й естетичні переживання перетворюються в трансцендентне переживання. Тоді людина, звертаючись до зовнішнього світу речей, чіткіше вгадує саму себе як незмінну й неповторну істоту, віддаливши, а точніше, повністю скасувавши в собі рефлексивне начало. Точніше, рефлексія сама зникає при таких станах. Поза рефлексією людина повертається на рівень сприйняття. Але сприйняття трансцендентного характеру, або естетичного сприйняття, що має сво§ особливості. Ці особливості полягають у тому, що сприйняття залишається певною мірою незмінним, не маючи тенденці§ продовжуватися як у раціональному розумінні, що оперує поняттями, так і в ірраціональній уяві, постійно залучаючись об'єктами світу. У такому стані сприйняття, а точніше естетичне сприйняття, відчужене. Тут нівелюється як реальне раціонального, так і деякою мірою ірреальне ірраціонального. А повністю нівелювання відбувається при трансцендентному. При естетичному присутній зміст, що одухотворяє, на рівні сприйняття, сприйняття естетичного, що відроджує людину знову й знову, що переробляє всякий інстинкт, тим самим унеможливлюючи прояв якогось варварського пориву. Потенці§ для прояву цього варварського прориву накопичуються, коли людина веде максимально автоматизоване життя, перетворившись на машину. Таке життя є людський інстинкт. У цьому житті людина відчужена від новизни, від безпосередності культурного життя. І якщо тут і присутні феномени культури, то вони відчужені від безпосередностей самого життя. У зв'язку з цим людина втрачає свою цілісність, цілісність, у якій злиті духовне й тілесне, злиті релігійно-містичні й художні начала людини. Коли наявна ця злитість, то мистецтво в людині проявляється як храмове, літургічне, сакральне, проявляється як результат вільно§ гри людських сил навіть у ситуаці§ нового катастрофічного світовідчування. Це катастрофічне світовідчування проникає й пронизує виражальне, виражальні форми мистецтва. Просто "така погода надворі", таке переживання світу в сучасно§ людини, просто такий світ ХХІ століття, світ космічних катастроф, світ відчуття кінця історі§ й кінця світу. Але якщо в людини жевріють можливості, то §§ мистецтво літургічне й сакральне, §§ мистецтво релігійно-містичне, у §§ мистецтві проглядається можливість завоювання нових сфер, які дозволяють життю встояти й процвітати, а не тільки відчувати на собі космічний процес розпаду, розкладання й розпилення людського життя, що веде до смерті.
   У ХХІ столітті людство має інше світовідчування, ніж в античному світі чи середньовіччі. Це світовідчування накладається на релігійне й містичне священнодійство, на театр, кіно, на релігійно-естетичну картину світу в цілому. У цьому світовідчуванні вже немає сонячного життя. Сонце тут уже не божество, а сукупність ядерних реакцій, що несе загрозу життю. У релігійному священнодійстві й мистецтві уже не проявляється радість втілення світлого сонячного життя. Людина просто живе під загрозою космічного урагану, що в будь-яку хвилину може здерти з людини шкіру. Опали квіти колишніх світовідчувань людини. Нетлінна краса колишніх релігійних священнодійств і мистецтва в цілому вже не пророкує зелень листя і космічну весну. Нетлінна краса проявляється, пробивається на світ божий, коли знайдена можливість, можливість вижити, можливість виживати й процвітати для життя взагалі, й для людського життя, зокрема. Релігійно-художнє сприйняття й творчість цілісні уже по-іншому. До складу ціє§ цілісності входить багато аналітичного, знань від наук.
   Релігійно-естетичне начало людини шукає твердиню, тверду субстанцію для можливості врятуватися, урятувати життя. Релігійно-естетичне начало фіксує у сво§х описах також і протилежний стан людсько§ душі, стан, коли рятуватися не треба, коли переживається неможливість смерті, стан НЕМРИ (або АМРІ), коли людина і є Божественне, Бог у сво§й самодостатності. Але це лише момент у конгломераті душевних станів людини. Повсякденне життя людини насичує §§ іншими станами, станами, пройнятими науковими реаліями, що відбивають справжні реалі§ об'єктивно§ дійсності, у якій велика можливість розпаду під натиском космічного вихру. Це дає нове відчуття світового життя. У ХХІ столітті воно переважає. Вік постмодернізму змінюється віком космізму, або космомодернізму, де царюють чорні діри Всесвіту, існуючи як справжня об'єктивна реальність, а Царство Боже виявляється лише усередині нас (Біблія. Лк 17:21), і не має сенсу міркувати про Вищого Бога як про зовнішнє (С. В. Пахомов, Рамана Махарші). Бог перетворюється в стан Божественного в людському дусі. Цей стан Божественного має чітку визначеність. В його рисах вгадується Явлення Господа, Ейн Соф, Царство Боже, Преображення, Знамення Аллаха, Фана, Дао, Ву, Нірвана, Саторі, Сяяння Благого Помислу, Турія, Мокша, Самадхі, Ирій. Він переживається як неможливість смерті, і тому його називають станом НЕМРИ (або АМРІ).
   Пережити стан неможливості смерті -- це пережити стан компенсаці§ усвідомлення своє§ смертності, усвідомлення, що поселяється в людині при формуванні особистості, при виникненні самосвідомості. Людина як особистість -- це урахування й своє§ смертності. Переживання неможливості смерті -- це відсутність несправжньо§ і подвійно§ особистості, нівелювання всього зайвого аж до зникнення особистості, якщо в ній немає чогось значущого, життєвого. Подібні переживання, іменовані як Божественні, трансцендентні, трансгресивні, нумінозні, пронизують релігійно-художню свідомість сучасно§ людини. При §х переживанні людський образ зникає як конкретика. У сучасному мистецтві цей образ зникає при впливі багатьох факторів людсько§ особистості, факторів, які треба урахувати, від чого образ символізується. У сучасному мистецтві цей образ зникає також й при впливі деяких об'єктивних факторів, таких як космічний ураган, що розпиляє геть усе. Цей космічний ураган спопеляє людину, а в релігійно-художній свідомості спопеляє образ людини. Людина відходить на задній план. Уперед висуваються космічні сили. Людина ж розчиняється, розріджується в цьому космічному хаосі. Сучасна релігійно-естетична картина світу виражена в ліричній марі космосу й у можливості людини вижити, вижити для життя, вижити для майбутніх становлень. Із цим лише й пов'язана радість і сльози людини як тепло на тлі холодного Всесвіту. Життєва стійкість зникла. Новітні факти науки постійно посилюють цю нестійкість у людині. Людина винаходить машини для своє§ стійкості, художню культуру, щоб надихнутися й одухотворитися на нові звершення. Аби тільки образи ціє§ культури не відірвалися від життя, від його органічного коріння. Машини не можуть замінити цю органіку життя. І про це говорить мистецтво. З якого б творчого ніщо людський дух не творив мистецтво, все одно в цьому ніщо є наліт життєвості. Ніщо у творчості художника -- це руйнування старого, віджилого. Коли це ніщо розцвітає, то зникають всі твердо встановлені людством межі. Але ці межі не стосуються живого життя. Воно присутнє завжди. Можуть бути наявні всякі фантазі§, створені з нічого. У цих фантазіях, як би площини в них не зміщалися, все-таки присутнє життєве, цілюще завдяки органічним, а не машинним образам. Саме органічні, живі образи одухотворяють і зціляють людину, яка протисто§ть космічним вихрам і бурям, нескінченно безмірним і згубним. Але ця згубність не лякає одухотворено§ людини, що геро§чними зусиллями переборює перешкоди. Людина вільна перед лицем грізного космосу. З духовно§ глибини вільно§ людини народжується мистецтво як вільний плід, що надихає й одухотворяє саму людину, людину цілісну, яка об'єднує у своєму мистецтві всі протилежності. Ця цілісність і є теургія мистецтва. Смисл ціє§ цілісності -- служити вищому творчому життю, його розквіту, його продовженню. Тому ця цілісність не допускає краси зів'янення й відцвітання, не допускає краси осені, у якій зникає сама цілісність і можливість відродження. Хоча після осені (і зими) відродження є. I це закладено в образах само§ осені. Тому осінь приймається. Тут цілісність, як і безпосередність, все одно містить у собі світло, від якого й печаль світла (О. С. Пушкін), світлий сум (Е.П. Iль§н), світло, від якого, так чи інакше, не доходиш до розщепленості й роздвоєності, а залишаєшся витонченим, вишуканим, хоч це світло лише мерехтливе. Але це мерехтіння відкриває невідомі можливості, чим живе і мистецтво, і цілісність людини, яка виробляє це мистецтво, що дарує людині катарсис як очищення й зцілення для нових подвигів на шляху порятунку й виживання. Тут світло - завжди одкровення, від якого печаль світла (О. С. Пушкін) і світлий сум (Е.П. Iль§н), від якого відкриваються глибини буття, що витончують людину, позбавляють §§ роздвоєності, дають людині можливість перетворити в культуру усе глибші й глибші шари буття. У цій цілісності немає варварського. Хоча й варвар цілісний. Але він ще й грубий, він ще в невіданні. Від того й цілісність. Неварварська цілісність інша. Варвар не знає іншу людину, не знає космічних процесів. Його груба цілісність і невідання виникають від інстинктів. Він ще не знає внутрішніх катастроф. Але він має про це ще довідатися. І тоді цілісність його перетвориться на роздвоєність. Почнеться криза. Сучасне мистецтво й людина, створююча це мистецтво, вже переступили цю кризу, але увібрали §§. І тому музичні симфоні§, картини, поезі§ ХХ-ХХІ століття містять у собі внутрішню кризу, пронизані цією кризою, дарують печаль. Але ця печаль все-таки світла (О. С. Пушкін), світлий сум (Е.П. Iль§н), кличе до нового духовного переродження людини й дає внутрішнє просвітління у творчих актах і у всяких справах людських.
   Релігійно-містична ритуалістика й правила перспективи в мистецтві повинні бути порушені, щоб у людині, що бере участь у подібних релігійних священнодійствах і творчих актах художника, зажевріла реальність. Правильно виконаний ритуал віруючого, правильно виконаний малюнок художника копіюють і позбавлені життєво§ основи. У них не побачиш теплоти людсько§ реальності; лише просте копіювання і бездушність. Порушення правила - це необхідність. Інакше можна вважати, що релігійно-містичне й художнє діяння не відбулося. Ті правила, яким учать, повинні бути зрештою порушені у творчому акті інноваційного процесу. Не правильність, а суперечливість у рухах, що порушують те, чому вчили, не позбавлені все-таки розрахунку й розумності. Тут ми бачимо просто нову розумність на новому етапі, розумність, що перекреслює старе, віджиле. Якщо в релігійно-містичному діянні (діянні на мікрорівні) і в мистецтві не здійснюється відступ від правил, то там панує невиразність і безживність, там тоді пряма перспектива, не змінена, а значить, немає правдивості (П. О. Флоренський). У той же час порушена перспектива (або безперспективність за П.О. Флоренським), -- показник правди. Особливо це характерно для релігійного мистецтва, для церковного, де панують високі почуття, а не просто розважальність, мета яко§ лише відволікти увагу глядача й слухача. Процес порушення перспективи (або безперспективність за П. О. Флоренським) містить компонент, що передає містичний стан людського духу, складником якого є переживання неможливості смерті (стан НЕМРИ або АМРІ). Порушення перспективи, а точніше звільнення від старо§ перспективи, -- це й звільнення людини від упереджено§ застаріло§ своє§ окремо§ точки зору, звільнення людини від своє§ старо§ (застаріло§) особистості. У такі моменти життя людина переживає зникнення своє§ особистості й смерть здається §й неможливою (У. Джеймс). Людина переживає стан НЕМРИ (або АМРІ). Це результуюче релігійно-містичного діяння, релігійного мистецтва, та й взагалі будь-якого високого мистецтва, що надихає й одухотворяє. Тільки в русі людини до своє§ ново§ особистості відбувається збагнення смислів дійсності, а не дублювання ціє§ дійсності, §§ фотографування без розсуду й спеціального наведення об'єктива фотоапарата або копіювання малювальником на полотні, наприклад, дерев і будівель які вони є в реалі§ без змін.
   Релігійний діяч і художник у своєму символічному діянні знаменує існування особливо§, найглибшо§ реальності, зникнення в собі застаріло§ особистості й пробудження до нового життя (відновлення), а не просто заміняє дійсність лише видимістю, зовнішньою подобою, позбавленою життєво§ правди. Адже мета -- це перетворити, оновити, очистити, надихнути, одухотворити, а не повторити точно так само, як було колись в реальності. Ілюзі§ й повторювано§ імітаці§ життя, що привертає увагу й паралізує волю сценічними трюками, недостатньо, щоб відторгнулася застаріла особистість, щоб людина пережила стан неможливості смерті, стан НЕМРИ (або АМРІ), що одухотворяє. Необхідний ще й досвід загальнолюдського життя, щоб заперечення застаріло§ особистості набрало правильного напрямку. Просто безвольного споглядання релігійного священнодійства або театрально§ сцени недостатньо. Людина в результаті може одержувати ілюзі§ й обман і бути далекою від одухотворюючих переживань вищого плану. Людина може загрузнути в ілюзіонізмі й у сприйнятті подоб, що творяться релігіями й мистецтвами, подоб, позбавлених символістики. Це не торкається релігі§ і мистецтва, що пробуджують високе. Високе, піднесене пробуджується в людині не просто від ілюзіонізму й створених подоб, а від символів реальності, реальності пережитого вищого стану духу, при якому відчувається неможливість смерті, реальності, безпосередньо відчуто§ як переживання, а потім втілено§ в символи, реальності як ново§ природності, що одухотворяє й надихає людину, реальності, яка спонтанно осягнута людиною, а не наперед приготовлена. Тому й перспектива художника, заздалегідь розподілена (П. О. Флоренський), не передає справжньо§ містично§ реальності духу як вищо§ реальності. Необхідна змінена перспектива, завчасно не розподілена.
   У справжній релігі§ й у високому мистецтві ілюзіоністське створення подоб і всяке зображення взагалі служить лише натяком на реальності вищих станів людського духу. Такі релігі§ й мистецтва наводять на уявлення, на справжню реальність людського духу як Божественного, як Святого. Але такі релігі§ й мистецтва не копіюють образи. Адже те, про що говорять такі релігі§ й мистецтва, - священно, сакрально, Божественно. Воно і є Бог. Тому в деяких релігіях, наприклад, в ісламі, навіть заборонена образотворча діяльність. Адже те сакральне, до якого прагне релігійний діяч або художник, настільки самодостатнє, цілісно єдине, що не вміщається в конкретику образу. Потрібні додаткові образи-символи. Символи єднають в напрямку абстрактного єднання. При сприйнятті людиною такі символи узагальнюють всі §§ уявлення про світ до ануляці§ всіх зайвих, застарілих уявлень. Процес ануляці§ всіх застарілих уявлень і зайвих спонукань робить людське "Я" тимчасово бездіяльним, але в той же час і таким, що віддзеркалює злитість воєдино всього істотного в людині. Це людське "Я" з'являється все-таки як мнимий фокус злитих воєдино уявлень суб'єктивного світу, світу самого по собі, позбавленого реальності як конкретики при відторгненні незначущого, тому й не переданого. А який містичний досвід переданий по-справжньому? Ніякий! А мова йде саме про містичний як про релігійно-художній.
   Релігійно-містична й художня картини світу -- це не тільки вигадана сфера, але й реальність особливого стану людського духу, вищий стан цього духу, стан, який може пізнавати наука сво§ми методами, включаючи його надалі у наукову картину світу. Наука може пізнавати подібні стани людського духу, але через свою абстрагованість не може передавати ці стани безпосередньо. Для передачі й донесення до глядача й слухача особливостей подібних станів духу існують релігія й мистецтво, що формують чуттєве в людині. Мистецтво й релігія нерозривні. Тут художній досвід за своєю суттю є досвід релігійний. Цей досвід передає властивість єдності, характерну для вищого стану людського духу. Усе єдине в цьому стані - і чуттєве, і розумне, і вольове. Ця єдність є темою мистецтва. Хоча сучасне мистецтво все частіше у сво§х описах душевних станів людини передає розрив, роздвоєння, розлад. Але мистецтво, підключаючи до цього релігію, містику, прагне відновити втрачену єдність. Це має прояв в стилі як формі душі, у якій жевріє ця єдність, тому що стиль завжди стосується надособистого. Надособисте завжди змістовне. Воно визначає наперед. Сво§ми визначеннями надособисте як стиль, як особлива форма єднання в людині всього, що істотне, і відторгнення неістотного пов'язується із сутністю само§ людини як істоти завбачливо§. Але щоб правильно передбачати, від людини повинно відпасти все неістотне, зайве, незначне. Цим відторгненням незначного і зайняті мистецтво, релігія, містика. Це практична основа для релігійно-містично§ й художньо§ картин світу, результуючою яко§ є внутрішня погодженість і гармонія людських душ у §хньому духовному єднанні як соборності. Коли ця результуюча втілена, то розірваність на протилежності, такі як спогад і передчуття в людині злиті в цілісну спрямованість, де доцільність відходить на другий план. Адже точний розрахунок, доцільність і утилітарність у людині, у §§ розумі, не творять самі по собі, у процесі чого виникають у душі вищі стани свідомості як стиль, що єднає всі начала людсько§ сутності. Для цього потрібна сама душа, а не тільки розум, розсуд, раціональність, що стандартизує, роботизує й механізує, а не одухотворяє людяне начало в людині. Для натхненності потрібний стиль, виразність, прагнення виразити, жага, яка веде до умиротворення у вищих станах свідомості як Божественних, самодостатніх, що дарують відчуття безсмертя. Виразність як обов'язковість (зображальність не обов'язкова; образотворчі мистецтва обов'язково щось виражають) обіймає вже втілене людиною, обіймає не тільки мистецтва з §х втіленою художньою свідомістю краси й височини, але й релігі§, релігійне, містичне, -- все те, що не являє собою наукову картину світу, але одухотворяє людину, дарує §й можливості, які необхідні в стискаючому людину світі необхідностей, світі законів природи.
   Натхненність там, де виразність. Виразність відкриває; відкриває людську душу іншим. Виразність людяна. У ній присутнє людяне у сво§й внутрішній гармоні§. Тут гармонія і є тією красою, яка є за своєю суттю, виражальним, якому притаманна цілісність. Цілісність, яка крім того, що позбавлена практично§ доцільності, позбавлена зробленості за наперед підготовленими, мертвими механічними прийомами, позбавлена механічності, механізаці§ мислення, але повна живого життя, одухотворена.
   Центр і смисл всіє§ релігійно-містично§ й художньо§ картини світу не просто цілісність і одухотвореність, а людяність. Людяність є сутнісно-змістовний бiк ціє§ картини світу, бiк, який відсутнiй в науковій картині світу, яка по суті позаморальна. Людяність релігійно-містично§ й естетично§ (художньо§) картин світу розкривається через вираження людського життя, людсько§ душі, людського тепла, а не через розрахунок і логіку голого розуму. Розрахунок, логіка розуму і в цілому раціональність властиві науковій картині світу.
   Цілісне споглядання й одухотвореність у ненауковій картині світу (або, інакше кажучи, релігійно-містичній і естетичній) -- є суб'єктивно результуюче, є людяність як сутнісне начало, а значить, у цілому людське сприйняття всіє§ природи, бездушно§ природи як предмета для науково§ картини світу. У релігійно-містико-естетичній картині світу важливі не розрахунок, а випадковість і духовність, коли людина раптом віддає останню §жу (вітаміни) іншому, а сама умирає (страждає тілесно). У цьому сутність плоті, а не тільки в §§ абстрагованій механізаці§, так властивій науковій картині світу, через що й позбавленій живо§ повноти.
   Як вже вказувалось вище, людяність виражена через стиль. І цей стиль властивий не тільки мистецтвам, але й релігіям, містицизму. Скрізь, де присутній стиль, присутні одухотворені форми, а не просто приємні відчуття, що лоскочуть слух, приємності ритмів замість глибини почуттів. Необхідно розрізняти поверхневі гармоні§ від гармоні§ глибинно§ людяності почуттів, де в способі комунікативно§ передачі немає механічності, немає розважальності в гаянні часу. Мистецтва й релігі§ для марнування часу мають інший колорит й інші завдання. Вони не входять у картину світу, що має значеннєвий компонент. Вони не пов'язані з визначальною єдністю стилю й соборністю як істотним. Вони не пов'язані з доцільністю абстрактного розуму, що властиво науковій картині світу. Вони поза картинами світу, як механічна тварина. Всі картини світу виникають тоді, коли людина звернена не тільки до себе, а до природи для всіх, що спостерігається в науковій картині світу, або до того вищого, чим живе людина в можливостях сво§х майбутніх становлень, як це бачимо в ненауковій картині світу (тобто релігійній, містичній, естетичній, художній). Якщо ж людина замкнута на себе, то в ній говорить тваринне начало. Людське ж відкрито до іншого. Тільки тим воно й людське. Але навіть залишаючись на одному місці у відбитті реалій сво§ми постійними законами (що властиво науковій картині світу), людина з'§жджає також до тваринного начала. Тому й існує рух до надособисто§ цілісності, до надособистого, до надособистісного, до надприродного, що спостерігається в релігіях. Тому й існує ненаукова картина світу, тобто релігійна, містична, естетична, художня, де рух відбувається від душі до душі, і немає відношення лише або до чуттєвості або до розуму, немає розваги певними мозковими ходами подібно до шахових операцій і немає ударів по нервах з метою шокування й часткового виконання психотерапевтичного завдання у випадках глибоко§ патологі§, що притаманне деяким видам мистецтва. Але масове має якраз подібне. Там іде змішання всього з усім, аби лише відволікти. Там і розумність у поєднанні з безплідністю, там і видима, прикрашена світлість, там і розум, що вираховує до дрібниць. Там насамперед втрата цілісності, втрата руху до втілення ціє§ цілісності. Там повна втрата віри у всеєдність, а лише інтерес до себе, до власних вигод. Там особистості роз'єднані, кожна сама по собі, вони не мають єдності, яка одухотворяє, дає життя, а лише розважаються й відволікаються.
   Релігійно-містична й художня картини світу -- це, по суті, істинна вираженість (або адекватне вираження), тобто ситуація, коли всі абстрагованості (абстракці§) у людині інтегруються в чуттєве, здатне одухотворити й надихнути можливостями майбутніх становлень. Така виразність уміщає в себе адекватне сполучення реалій життя з тим світом людини, який несвідомий, поза смислами. Таке сполучення вирівнює перекручену людину, організує §§ в єдність, очищає §§ й тим самим дарує §й натхнення й відпочинок, одухотворяючи §§ дух.
   Коли мова йде про істинну вираженість, то в людині передбачається цілісність, яку вона знаходить за рахунок очищувальних процесів своє§ душі, що очищають §§ від усього застарілого, віджилого, наносного, несуттєвого, зайвого. Істинна вираженість існує в певній формі, що являє собою певний образ. І все тут тотожне, рівне, злите в єдину цілісність. Релігійний подвижник, містик і художник сво§ми діяннями творять форму, а результатом цього процесу є істинна виразність. Фактично через форму твориться істинна виразність. Вона містить у собі образ абсолютного характеру, вже не відбиваний ні в чому, а існуючий сам по собі, тому що тут чуттєвість і розумність адекватні й злиті в єдину цілісність, що дає людині справжній стан §§ душі, що надихає й одухотворяє, що відкриває людині можливості для процвітання в житті.
   Через релігійного подвижника, містика й художника проходить стихія світу як неусвідомлене, що належить до сфери несвідомих структур людсько§ психіки. Це неусвідомлене й надихає своєю глибиною. Воно й спонукає релігійного подвижника, містика й художника сво§ми стихійними поривами, надихаючи своєю безпосередністю, для прояву несвідомо§ волі до створення нового.
   Релігійний подвижник, містик, художник, постійно творячи не наукову, а релігійно-художню картину світу, роблять все тотожним, зливаючи воєдино стихію несвідомого і свідомого. Несвідоме стає свідомим, і навпаки. При цьому стихія людини, що не знає себе, і воля, що не знає сво§х намірів, раптом обрамляються світлом образів, перетворюючись у форму як згусток істинно§ вираженості; з хаотичного руху виникає лад і міра. Глибини хаосу й свідома впорядкованість мірності зливаються в гармонію, що зрештою народжує символ. Несвідомо-темні глибини хаосу, в остаточному підсумку, розкриваються ясними символами. Несвідоме стає свідомим, і навпаки - свідоме несвідомим.
   Релігійний подвижник, містик, художник, є подвижниками тих сил, які §м далекі, які від них не залежать, але, які виникають, внаслідок можливостей, можливостей, що постають в нас від художності сприйняттів, і вражень, що народжуються як художня форма, де ці сили переживаються як щось таке, що творить самих себе, як начало, незалежне ні від чого, начало, позбавлене керування згори, де панує самообумовленість, яка не підкоряється нічому часовому, як безчасовість і вічність, а значить, і безсмертність. Тобто переживається стан безсмертя, стан неможливості смерті (У. Джеймс). Краса й височина, що таять у собі можливості відроджуватися, є сутністю цього стану. Ця краса й височина проходять через релігійного подвижника, містика, художника й проявляються у світі через §хній рух. Але цей рух неусвідомлений. Тобто панує пасивність. Релігійний подвижник, містик, художник є лише провідниками. Вони ні при чому; і не розуміють, звідки з'являються в них, у §хніх душах ті або інші образи. Тобто, у них відбувається творчий процес, під час якого вони не належать собі й не відповідають за сво§ вчинки. Інакше кажучи, вони пасивні, внаслідок чого є провідниками істинно§ виразності, що містить можливості, можливості майбутніх становлень, можливості, що одухотворяють і зціляють. Пасивність дає можливість мінімально спотворити ті можливості, які зберігає художній образ істинно§ виразності. Але крім пасивності присутня й самовіддача, що передбачає напруження волі як необхідність. Ця необхідність перемішується з волею й випадковістю в людському дусі, у проявах цього духу. Істинна виразність вільна в прояві, але сама людина як особистість, як соціальна істота необхідно обумовлена. Тому художня форма, що твориться людиною, сплавляє воєдино волю й необхідність. Цей сплав має властивість невимушеності й блаженно§ самодостатності, що чарує й одухотворяє саму людину й §§ оточення. Від цього сплаву людині "легко дихається", що є в цілому результуючою всяко§ ненауково§ картини світу.
   Натхненність і "легкість подиху" можливі через те, що в людському почутті є повернення на себе, обмеження себе собою ж (О. Ф. Лосєв), тобто відкидання несуттєвого, незначного, застарілого, віджилого, умирання будь-яких зайвих спонукань, скасування надлишку спонукань (А. Гелен), а значить, відторгнення застаріло§ особистості, аж до зникнення ціє§ особистості в переживанні неможливості смерті (У. Джеймс), коли час, пов'язаний з особистими проявами, зникає й людина переживає вічне, вічність. Надлишок спонукань, як гра і як смисл, перетворюється в художню форму, повертаючись до себе, коли стихійність людсько§ самосвідомості крутиться сама в собі, постійно повертаючись у вихідне положення, концентруючись і конденсуючись від цього обертання-повернення. Результуючою цього процесу є така форма людських проявів, яка одночасно відчуває й не відчуває свою істинну вираженість. Це відбувається від абсолютно§ рівноваги всього (чуттєвого й нечуттєвого), від гармоні§. Це свого роду самовідчутна надчутливість (О. Ф. Лосєв). Це та форма (форма проявів релігійного подвижництва або художня форма), коли ми відчуваємо те, що вище за почуття (О. Ф. Лосєв). Це не просто результат гри. Це результат гри людини із самою собою, де не спостерігається такого надлишку спонукань, який можна було б назвати надмірним. Відсутність надмірності, та й взагалі зайвого, породжує радість і насолоду від подібно§ художності форми. Гра із самою собою дарує людині радість і блаженство, дарує ясність почуттям, що відбивають атмосферу суспільних відносин, що саме по собі вже виходить за межі особистісного обертання.
   Художня форма стикається з атмосферою суспільних відносин. Ця атмосфера вбирає в себе як логічне, так і алогічне, як буття, так і інобуття. Істинна виразність об'єднує §х у єдине сво§ми можливостями, даруючи людині стан натхнення й одухотвореності.
   Художня форма являє собою істинну вираженість. Вона розкриває цю вираженість через демонстрацію людині §§ можливостей, тим самим одухотворяючи §§ й взагалі надихаючи на життя, на його продовження. Художня форма не просто демонструє можливості, являючи собою істинну вираженість, але й відкидає всі зайві можливості, що приносить людині єдність духу, залишаючи один варіант смислу, неподільного і єдиного. Неподільність у смисловому відношенні є нерозрізненість (О. Ф. Лосєв). Нерозрізненості притаманна невираженість. Не можна виразити те, чого не розрізняєш (О. Ф. Лосєв).
   Невираженість властива не тільки художній формі, але й містичному, релігійному. Але тут справжня невираженість піднесеного стану людського духу все-таки якось виражена, перетворена в істинну вираженість, у художню форму як розкриття ціє§ істинно§ вираженості. Простіше кажучи, дійсно невиражений стан людсько§ душі (духу) перетворено в символ. Символ являє собою вираження, і із всіх наявних виражень це істинна вираженість як цілковита виявленість, у всякому разі максимально наближена виявленість, наближена до того дійсно невираженого піднесеного стану свідомості людини, який можна розуміти як Божественне, трансцендентне, трансгресивне або просто піднесено-одухотворене. Символ передбачає невираженість. Але в той же час символ виражений: виражений сам для себе як цілковита виявленість, або просте вираження. Хоча символ - це не просте вираження. Символ - це акцентоване вираження, яке звертає увагу на адекватність віддзеркалення об'єктивно§ ситуаці§. Об'єктивність ситуаці§ вимагає від людини певно§ активності й інтенсивності §§ дій, що обов'язково повинно враховувати справжню невираженість піднесених станів душі, за яких панує краса й гармонія.
   Мистецтво служить ритуальному діянню. Творам мистецтва поклонялися, оскільки це були стату§ богів. Однак боги змінювалися. І в середні віки в статуях язичницьких богів уже не бачили краси й вищості. Це були вже не боги, а ідоли. Вони могли лише вселяти страх і наганяти жах. Тобто до статуй богів як до творів мистецтва було упереджене ставлення. Установки людини накладають відбиток на сприйняття творів мистецтва, на сприйняття природи, з яко§ народжуються ці твори. Ці установки як частина ненауково§ картини світу в людині - слід від ритуально§ основи. Ритуальна основа за своєю суттю є практичною діяльністю. Якщо це практична діяльність відносно богів, то ритуальною основою є релігія. Якщо ця практична діяльність стосується якихсь соціальних установок, то ритуальною основою є політика. Тоді мистецтво служить політичній ритуалістиці й супутнім §й культам.
   Мистецтво й релігія мають один корінь, певним чином, у відношені вищих станів людини, злиті воєдино. До епохи Відродження розходжень в них не спостерігалося. Лише в епоху Відродження сакральний культ і профанний культ перестали бути єдиним. Крім сакрального релігійного культу виник профанний культ служіння піднесеному й прекрасному. Однак профанне було також сакральним, але без богів, без релігі§. Сакральне залишилося як необхідне для мистецтва. Профанний культ служіння прекрасному й піднесеному виник на певний час як артефакт. Творчість художника сто§ть на службі культу (релігійного, політичного). Світ переробляється людиною в речі, належні якійсь релігі§ або політичному угрупованню. Вони (ці речі) є інструментами магі§, як у давні часи, або засобами впливу й перевиховання громадян, як при політичній пропаганді. Твори мистецтва самі по собі мали культову цінність: вони переробляли людину, примушуючи §§ своєю значущістю (цінністю) до більш важливого прояву. Ікони в церкві можуть бути завішені. Але вони впливають, вони цінні. Вони - частина ритуального життя. Якщо художня творчість вивільняється з-під ритуальності, то виникає необхідність демонструвати продукти творчості, виставляти §х напоказ, представляти публіці. Божество усередині храму не потребує виставляння напоказ. Це божество - частина ритуального життя. Воно пов'язане з таємничими моментами переживання найвищо§ досконалості в людині. Тому культовість не потребує експозиційності, зазивання подивитися. Культовість мистецтва не просто демонструє розуміння неминучостей, які керують нашим світом, культовість, через переживання досконалості відкриває все-таки вільне поле діяльності для людини, суб'єктивно розсовує простори в ній, змінює §§ психологічний час, сповільнюючи або прискорюючи його.
   Деякі сво§ потреби людина не може задовольнити з огляду на певний розвиток соціального життя. Мистецтво ж породжує саме ті потреби, для задоволення яких час ще не прийшов (В. Беньямін). Навіщо такі породження? Щоб переборювати час, заглядаючи в майбутнє, долаючи можливостями постійні кризові стани душі. Людина в такому випадку сама перетворюється на творця, винаходячи можливості для живого життя. Людина прагне до ефектів, які можуть бути досягнуті лише в майбутньому, з виникненням нових форм мистецтва. У такій ситуаці§ людина живе можливостями й не старіє душею. Так, за допомогою живопису були спроби знайти ефекти, які були застосовані в кіно. Живопис і кіно мають різні можливості. Живопис запрошує споглядати, дає можливість глядачеві занурюватися в потік власних асоціацій. Кіно таких можливостей не дає. Тут різка зміна кадрів шокує.
   Споглядаючи, глядач концентрується на творі мистецтва, який розглядає. При цьому розважальний момент протилежний цьому процесу: він розслаблює, а не концентрує. При розвагах глядач занурює твір мистецтва в себе. Наростання розважально§ функці§ мистецтва знижує його ритуальний зміст. Коли ритуальний зміст згасає і його місце повністю займає розважальність, розважальна тенденція, то в такому випадку вже не можна говорити про мистецтво взагалі. Абсолютна розвага поза ритуальним началом. Ця розвага - просто відволікаюча гра як один з психотерапевтичних методів, що не несуть змістовності.
   Релігійним подвижником або художником, що несе сакральне, може бути не тільки людина, але й природа. Наприклад, мороз, що малює на склі візерунки, або водоспад, що виявляє свою міць як всесильне начало (Бог - це значить Всесильний), чим і несе елемент сакрального. Тільки б все це було кимось сприйняте. Мистецтво, якщо воно не сприймається й не розуміється людиною, як таке не існує, якщо воно не перетворює людський дух, не просвітлює й не одухотворяє його, то воно існує в природі речей як немистецький витвір. Наприклад, краса малюнка морозу на шибці або симетрія сніжинок. Але якщо ця краса й симетрія не здатні вразити і перетворити людський дух, то вони не є естетичним, художнім. Правда, вони можуть змінити не кожну людину. І тому критерій все-таки людина, §§ велич, §§ значеннєва велич як перетворювача й натхненника життя. Критерій - це змінений і перетворений погляд людини під впливом мистецтва, і взагалі естетичного (зоряне небо, водоспад, океанічна хвиля), і наслідок цього зміненого погляду: наскільки людина від цього одухотворена для втілення загальнолюдського начала у Всесвіті. Причому внаслідок впливу релігійного й естетичного в людини виникає змінений погляд стосовно самих найзвичайнiших речей; це цілісне перетворення людини, перетворення, що охоплює навіть найдрібніше, дріб'язкове, повсякденне.
   Людина як релігійно-естетична істота бачить у людському дусі природне. І навпаки - бачить у природі людське. У хмарах бачить білокрилих конячок як в піснях, або білокрилих коней з міфів. У шматку дерева, витягнутого з води, - силует, прекрасний приклад скульптури (Дж. Дикі).
   Людина бачить у собі природне, а в природі - людське, Божественне від людини. Це основа для знаходження одухотвореності, натхненності релігійним і естетичним; це основа для існування ненауково§ картини світу, що надихає й одухотворяє. Змішавши геть усе й переставивши все місцями в процесі порушення науково§ картини світу, людина має можливість знайти "атмосферу", що скидає навантаження розумових конструкцій. Водночас розумовими конструкціями відсторонюються помилкові й застарілі думки, які до людини назад не повертаються, тому що вона потім все просіває й повертає тільки значуще, істинне, важливе.
   Живучи в соціумі, людина існує в ситуаці§ впливів, коли деякі речі вже позначені іншими людьми як твори мистецтва. Але ці твори мистецтва можуть зовсім не зачіпати конкретно§ людини, не перетворювати §§ дух. Тому для не§ ці речі (речі, які соціум оцінив як твори мистецтва) не є красивими й піднесеними. Вона §х не відносить до мистецтва. Нехай навіть ці речі несуть у собі атмосферу чогось нереального, нехай вони є продуктами наслідування чого-небудь, нехай вони мають ще багато характеристик, які змушують інституціонально оформити §х і помістити в клас творів мистецтва, але якщо ці характеристики не впливають на людину, перетворюючи §§ дух, перетворюючи цей дух убік натхнення й знаходження можливостей для процвітання в майбутньому людського життя, то ці речі не існують як піднесене, високе мистецтво.
   Говорять, що сучасне мистецтво творить за допомогою ідей. Але не можна стверджувати, що тільки сучасне мистецтво творить ідеями, творить за допомогою ідей (Т. Бінклі), що тільки мистецтво в ХХ і ХХІ століттях - це філософські іде§, передані образно-символічними засобами. Це не так. Наприклад, посмішка Мони Лізи Леонардо да Вінчі - це не звичайна посмішка. Це посмішка загадкова, що та§ть у собі певні смисли, таємності. Це посмішка, що виражає певні піднесені стани духу, посмішка символічна, багатозначна. Подібність ціє§ посмішки можна знайти в інших культурах. Наприклад, загадкова посмішка Будди, посмішка, що передає стан Нірвани, а значить, і всі подібні піднесені стани душі, такі як стан Знамень Аллаха, стан Царства Божого, стан Мокші, стан Самадхі, стан Саторі, стан Дао, стан Турія, стан Ирій.
   Посмішка Мони Лізи - це не проста посмішка. За нею стоять глибинні далечіні людських життів і особливого досвіду людини з §§ переживанням сакрального. За цією посмішкою сто§ть ідея й ідеал, певні смисли й філософі§, знову-таки в сполученні з передачею особливого досвіду людини. Тому не можна сказати, що до ХХ і ХХІ століть існувало лише мистецтво видимого, і лише потім виникло мистецтво ідей, виражених видимостями. Мистецтво передає не просто ідею, яка не потребує досвіду особливого почування людини. В основі мистецтва лежить саме особливий досвід, досвід, пережитий людиною, а потім нею відтворений образно-символічними формами. Цей досвід для людини сакральний, містичний. Більше того, саме до ХХ - ХХІ століть релігія й мистецтво рухалися в напрямку передачі сво§ми проявами й творами особливих станів людини, станів піднесених, містичних. Наприклад, лірика стає все витонченішою в передачі, на перший погляд, суперечливих і одиничних психічних станів (Л. Гінзбур). Тому не просто естетика шукає видиме (Т. Бінклі), а вся ненаукова картина світу, що включає в себе, крім естетичного, ще й релігійне, містичне, шукає видиме як можливості для майбутніх становлень людського життя, всупереч жорстоким законам природи, яка рухається хаотично. У цю ненаукову картину світу включене й чуттєво-індивідуальне людини, чуттєво-індивідуальне, що компенсує промахи в процесі використання людиною законів природи на благо само§ людини, компенсує факт смертності відповідно до законів природи періодичними переживаннями неможливості смерті (У. Джеймс), станами НЕМРИ (або АМРІ). Ці переживання яскраво описані образно-символічною мовою мистецтва, де образи ближче до видимостей, а символи - до ідей. Тут видимості (або ілюзі§) як властивість естетичного переживання, переживання як реальності незацікавленого сприйняття відірвані від реальності практичного інтересу. Тобто речі, які виражає мистецтво, не можуть бути використані з практично корисною метою. Вони видимості. Вони ілюзорні. Але вони мають властивість краси. Хоча не тільки вони мають властивість краси. Краса як властивість лежить в основі мистецтва й природи (Т. Бінклі). Мистецтво й природа вливають у людину красу як цілісність, що народжує в самій людині цю цілісність, цілісність духу, нероздвоєність, що відкриває людині можливості перетворюватися заради життя, перетворюватися для себе як особистості й для оточуючих як для спільників у загальній справі. Але це уливання краси може коректуватися соціальною атмосферою, що сприймає §§ або відкидає, тим самим впливаючи на силу й швидкість цього уливання. Деякі твори мистецтва в соціальному середовищі, у якому цей твір і створювався, шокували глядачів. Наприклад, картина Мане "Олімпія". В іншому середовищі, наприклад у сучасному, Олімпія сво§м оголеним видом нікого не дивує. Хоча все зводиться до особистості. Тобто для одного це шок, а для іншого - ні, з огляду на ті або інші етичні установки. Правда, ці етичні установки особистість отримує в умовах, у яких вона перебуває, в озвученості при комунікаці§ як умові соціально§ атмосфери, у якій є можливість для твору мистецтва реалізовувати свою красу. Краса - це результат не тільки людсько§ творчості, але й артикуляці§ за допомогою комунікаці§ (Т. Бінклі). Художник у процесі творчості вселяє красу у свій твір, просто виділяючи щось. Виділяючи якийсь об'єкт або деяку ідею, художник акцентує увагу на §х значущості, тим самим наділяючи цей об'єкт красою. Потім художник наголошує на певній зробленій речі, говорячи, що це твір мистецтва. Тим самим художник вносить в атмосферу соціально§ комунікаці§ цю річ, тоб-то своє творення, як твір мистецтв, виносить його на суд соціальних інституцій. Твір мистецтва - це щось придумане художником і запропоноване увазі глядача й слухача. Якщо це щось, запропоноване увазі оточення, буде входити в мережу взаємозалежних інтересів, то воно буде констатуватися як твір мистецтва. Для людських взаємозалежних інтересів важливі іде§. Різні художні твори несуть у собі різноманітні іде§, подані в образно-символічній формі, чим вони й цікаві. Вони цікаві, тому що викликають інтерес.
   У контексті людсько§ культури об'єкти наділяються особливим значенням внаслідок того, що для них створені нові іде§, які викликають інтерес і входять у мережу взаємозалежних інтересів людей. Тут важливі взаємозалежні інтереси людей. Саме взаємозв'язок породжує красу, що властива і мистецтву, і природі. Саме взаємозв'язок несе естетичне начало. Естетичне народжується у відносинах (Т. Бінклі), відносинах людей. Відносини потребують ідей. Тому ті твори мистецтва, які мають глибоке значення, стоять ближче до естетичного. Хоча естетичне в природі, найчастіше, не має глибини смислів. Це естетичне елементарне, тобто приємне для очей як колірна гама, приємне для слуху як звукова гармонія. Прекрасне існує й у мистецтві, й у природі. Але в мистецтві передбачається глибина ідей і смислів, і естетичне відтворюється ширше.
   Ненаукова картина світу, що змальовується релігією, містикою, мистецтвом, створює групові фантазми, об'єднуючи людей. Так, мистецтво, створюючи фантазми, поєднує людей навіть у творчому акті божевілля, що дає силу тому, що було лише можливим. Тобто відбувається переступання навіть через можливе.
   Мистецтво дає силу мати те, що було лише можливим. Ця сила додається з кожним разом при вивільненні єдиного, єдиного виходу зi становища. Ця одиничність розвиває в собі ціле, що утворюється при відтворенні, наприклад, мистецтва.
   Віртуоз перетворює музичні точки в ліні§, виявляючи ціле (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі). Ціле саме по собі зберігає в собі єдність. Єдність же завжди діє усередині порожнього виміру (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі). Вимір відсутній, тому що значуще вже прийняте людиною. Тому залишається наслідувати що-небудь і значуще відтворювати образ того єдиного прийнятого ідеалу, котрий відкриває додаткові можливості. Не наслідувати, не імітувати, не відтворювати - виходить, не виділятися, культивувати непомітність, незначущість. Нема значущості, немає й предмета ненауково§ картини світу, предмета, від якого піднімаються сили, піднімаються з порожнечі, яка заперечує все інше, предмета, що дає можливість зрівноважити міжособистісні стосунки, оскільки цей предмет чіпляє всіх, має загальнолюдське значення, стосується загальнолюдських цінностей.
   Ненаукова картина світу - це розмова про важливе, коли не можеш про це не сказати. Це розмова, що допомагає іншому, і тому приваблює іншого. У мистецтві - це бажання сказати щось, що буде почуте (Ж. Дерріда). А почута буде правда. Вона стосується всіх. Вона діє на всіх. Вона важлива. Правда в живописі (Ж. Дерріда), правда в музиці, правда на сценічному кону, у кіно. Але правда й у релігійно-містичних польотах, коли розшифровуються казкові, міфічні сюжети й перед нами з'являється Божественне, коли в багатозначності ми втрачаємо застаріле в собі й переживаємо образ і подобу Бога. Усе це закінчується бажанням сказати щось, що буде почуте (Ж. Дерріда), буде почуте, тому що воно істотне й для інших. Хоча правда ненауково§ картини світу найчастіше у своєму мальовничому відтворенні виявляється не рівною собі (Ж. Дерріда). Вона лише двійник. Але цей двійник має цінність адекватності; цінність зняття вуалі (Ж. Дерріда). Це зняття вуалі, що є рисою мистецтва, а ширше - усього естетичного, розкриває безодню перед людиною. Тут форми й ліні§ розкривають безодні, але й з'єднують протилежні кра§ (Ж. Дерріда). Колір далекий ліні§ (Ж. Дерріда). Але в процесі злиття вже проглядається єдність. Результуюче - це переживання людиною Єдиного у всій повноті, аж до переживання неподільності, переживання неможливості смерті.
   Ненаукова картина світу - це не просто марні видимості, спрямовані до інтенсивності насолоди через аскезу в релігі§ або через порожність розваг у мистецтві. Ненаукова картина світу у сво§й глибині насичена закликом людей до єдності й до безпеки, закликом там, де не вистачає достатньо§ системи аргументаці§, сформовано§ до певного історичного часу, з приводу тих чи інших проблем, що стосуються всіх людей, що живуть на планеті Земля. Ненаукова картина світу виявляє правду, тут неприпустимі засоби обману, а спокуса або заспокоєння застосовуються лише як допоміжні засоби, як форми, але не як основний зміст. Основний зміст все одно стосується дійсності, що одухотворяє можливостями, можливостями не тіє§ об'єктивно§ реальності, яку виявляє наука і, яка може бути досить гнітючою для людських свобод, а реальності, яка несе в собі відчуття єдності. Людині бракує єдино§ єдності об'єктивно§ реальності, дійсність яко§ будується на виявлених причинностях і наслідках, з яких випливають певні можливості. Людина в побудові ненауково§ картини світу винаходить інші реальності, відкриваючи для себе додаткові можливості сво§х майбутніх становлень, додатково одухотворяючи себе.
   Недолік дійсності, яку малює наукова картина світу, - в §§ приземленості. Тому ненаукова картина світу, суцільно пронизана мистецтвами, базується на піднесеному.
   Для повноти людській істоті необхідні піднесені почуття. Вони несуть як задоволення, так і страждання (І. Кант), які у своєму одночасному прояві наповнюють людину, насичуючи §§ повнотою як закінченістю. Тут задоволення виникає зі страждання (Ж.-Ф. Ліотар), наділяючи людину здатністю розуміти ще щось, крім установлено§ дійсно об'єктивно§ реальності, розуміти й уявляти скороминущі піднесені стани досконалості людського духу, стани, короткочасність яких не дає можливості по-справжньому встановити §хньо§ причинності, щоб знайти §м місце в структурах науково§ картини світу. Через ці піднесені стани, такі як стани досконалості, стани цілісності духу, людина єднає себе й з ідеями про світ як про цілісність існуючого, і з ідеями про простоту як про неподільність усього у сво§х взаємозв'язках. Через ці піднесені стани людина розмірковує про світ як про абсолютно велике й могутнє. Піднесене, де людина оперує абсолютним, нескінченним, вічним, саме по собі - неуявне. Подібні іде§-символи неможливо описати, уявити, наблизити в поданнях якимсь поняттям, продемонструвати комусь, показати на прикладах. Для цього не вистачає уяви. Уява тут фрагментарна, часткова, допоміжна, лише інколи застосовна в передачі піднесеного. Піднесене, те, що передає абсолют, неуявне до кінця. Тут панує лише натяк, що не дозволяє пізнати дійсність подібного, пізнати сво§м розумом. Тут - особливий досвід, особлива дійсність, містична, тобто неуявна. Це неуявне не можна побачити. Воно безформне як порожня абстракція (І. Кант), коли уява не зображує, а лише шукає зображення, зображення абсолютного, нескінченного, вічного, шукає те, що неможливо зобразити, шукає зображення абсолюту. Ненаукова картина світу тут видимими поданнями лише натякає на неуявне. Про це неуявне говорить весь містицизм, весь сучасний авангард і модерн. Воно неуявне тому, що тут немає якихось співмірностей між дійсністю, поняттями, уявленнями й особливими станами духу, у яких панує досконалість, яка не допускає якихось особистих уявлень, які піддані розладу й можуть передаватися шляхом демонстраці§, але проявляють дереалізаці§.
   Містицизм релігійного й модернізм естетичного зайняті спробою передати піднесене переживання абсолютного характеру, коли людиною переживається неможливість смерті, стан НЕМРИ (або АМРІ), коли підкреслюється слабкість здатності уявити подібні переживання, а також передається ностальгія за відчуттям присутності цього переживання, що зникло, тому що воно тимчасове, навіть короткочасне у сво§х особливостях. На подібні стани духу можна лише натякнути як на щось таке, що не можна охопити справжнім проявом духу, проявом духу в справжньому свідомому повсякденному пильнуванні; а тим більше пам'яттю минулого й мрією майбутнього. Можна лише фіксувати ідентичністю власно§ свідомості, коли відсутній поділ, який не усувається ритуалами культу.
   Піднесене поєднує в собі задоволення й страждання. Задоволення від того, що існує неуявне, від того, що розум не замикається в уявленнях, а перевершує §х, не залишається в них "копатися по замкнутому колу". Страждання ж тут через те, що понятійного рівня не можуть досягти людські почуття, або уявлення, уявлене, уявлюване, уява.
   Необхідно відзначити, що наука описує реальність у §§ дійсності, такою як вона є. Ненаукове ж (містичне) винаходить алюзі§, щоб наблизитися до неуявного, до того унікального досвіду, що переживається людським духом як вища досконалість, що містить у собі й переживання неможливості смерті, щоб надихнути й одухотворити тим самим і інших, оточуючих навколо людей.]
   ...
   ...
   [Ненаукова картина світу в зіткненні з науками. Узагальнення й синтез значущого за допомогою образу й символу, узагальнення й синтез як ненаукова модель світу зі сво§ми додатковими можливостями наповнює людину емоціями, що одухотворяють. Узагальнення реальності на чуттєвому рівні, узагальнення, доведене до чуттєвого образно-символічним способом, відкриває додаткові можливості для людини жити й процвітати. Тут можливість - це результат узагальнення, що анулює все зайве. Цей результат узагальнення існує через те, що існує фантазія. Фантазія чітко відділена від дійсності (З. Фрейд). Хоча елементи фантазій пов'язані з дійсністю. Процес фантазування має елемент насолоди, оскільки є вільною грою. Ця свобода гри як насолода передається глядачам, слухачам. Нею не володіє статична реальність як така, дійсність у своєму застиглому стані. Від вільно§ ж гри ми одержуємо задоволення.
   Є гра уяви. У вільній грі уяви творяться фантазі§. У фантазіях людина будує повітряні замки через так звані "сни наяву", мрі§. Причиною §х є бажання. Бажання, перетворені у вільну гру, а потім, як результат гри уяви, - в повітряні замки "снів наяву", у мрі§, відривають людину від §§ безпосередніх дій у реальному світі.
   Що ж штовхає людину до фантазування? Звичайно ж, §§ незадоволені бажання. У сво§х фантазіях людина здійснює сво§ бажання; мрі§ §§ збуваються. Але здійснюються лише в §§ психічному житті як корекція реальності, яка не може задовольнити людину. Ця корекція може бути значуща й для інших, тобто мати цінність для соціуму. Ця корекція може накидати у сво§х зображеннях ескізи майбутнього, передчуваючи це майбутнє, і тим самим, відкривати дорогу діям у майбутньому. Адже якщо немає майбутнього, то немає й можливостей для життя. Майбутнє ж може бути вгадане як правильне, як можливе для життя. Тому мрі§ як "повітряні замки", вигадані твори не обов'язково бувають порожніми. Вони можуть бути значущими, цінними.
   Значущими і цінними мріяннями у вигляді "сновидінь наяву", як особливими мріями, людська культура пронизувалася зі стародавності. Прикладом можуть бути міфи. Їх можна розуміти як мрієподібні бажання людей, як §хні мріяння, мріяння давніх часів. Хоча ці мріяння прадавніх людей часто були для них і справжньою реальністю.
   Крім того, що мріяння окреслюють ескіз майбутнього (З. Фрейд), чим і можуть виявитися цінними, вони ще й знімають напруги нашо§ душі тим, що дарують насолоду процесом гри фантазій. Але головне тут те, що людина у сво§х фантазіях розширює сво§ можливості й одухотворяється. Фантазі§, навіть помилкові, що не відбивають об'єктивно§ реальності, можуть надихати, вкидати в невизначеність своєю невідповідністю реаліям, тим самим очищаючи людину від істин, правильних, але неістотних і другорядних для життя, створеного в певній ситуаці§.
   Істини як наукові положення звужують і знижують варіанти можливостей. Тому всі застарілі наукові положення не відмирають, а перекочовують у сферу багатозначності ненауково§ картини світу. Ці багатозначності помилкових знань розширюють можливості для людини, тим самим надихаючи і спонукаючи §§ до подальших дій, на подальші перемоги. Розширені можливості, що відбивають відносини між людьми, постійно відкидають неістинне у самій людині, несправжнє в спонуканнях, відкидають сферу зайвих спонукань, навіть якщо ці спонукання викликаються науковими положеннями, що відбивають реалі§, але не затребувані реальною ситуацією.
   Установлення навіть об'єктивних законів, що тяжіють над нами, вкидає нас у депресію. Але це сфера науки. І тут з пізнанням глибин реальності можливість песимістичного кінця людства від випадкових процесів у об'єктивному світі зростає. Наприклад, погасне сонце - зникне життя на планеті, людство припинить своє існування. Тому так затребувана ненаукова картина світу, що надихає, одухотворяє або просто піднімає настрій.
   Говорячи про ненаукову картину світу, відзначимо, що ще давня людина жила в моторошних умовах страху. Над нею тяжіли природні закони необхідності. Наукові здогади про невідворотні закони природи з одного боку звільняли людину, але водночас і погіршували §§ становище. Встановлення об'єктивних істин усувало почуття страху стосовно певних явищ природи, давало волю, почуття звільненості, але лише образно-символічна багатозначність значною мірою знімала тяжіння необхідності законів, які були часто не значущими, щоб на них звертати увагу в певних соціальних умовах існування, коли були беспосередні завдання по перетворенню навколишнього світу.
   Наукова картина світу відбиває реальність як таку, відбиває по-справжньому. Релігійно-художня картина світу віддзеркалює реальність людських відносин у своєму ідеалі, ідеалі розширювально§ можливості для людини й людства в цілому, ідеалі, що знімає всі застарілі хитросплетення людсько§ думки, які роздвоювали людську душу. У результаті цього людина знаходить цілісність.
   Цілісність людини виникає внаслідок індивідуаці§, коли переборена неузгодженість несвідомих і свідомих процесів, коли людина набуває досвіду нумінозного, що має символічну форму й знімає зайву раціоналізованість, раціоналізованість, що містить в собі небезпеку вилитися в колективне божевілля, позбавлене загальнолюдських прототипів, прототипів людських душ, що зберігаються в глибинних шарах і несуть у собі також і трансперсональне начало на чуттєвому рівні.
   Набувши досвіду нумінозного, людина отримує переживання, яке перевершує його самого. У сво§й повсякденності людина звичайно відчуває в собі або тілесне, коли §й чогось хочеться, або соціальне, коли вона знає тільки слово "треба". Але існує ще нумінозний стан Божественного, коли "треба" і "хочеться" зливаються воєдино, коли вже немає ні "треба", ні "хочеться", коли вони одне й між ними немає ніяких розходжень. Цей стан має іншу природу, природу, у якій компенсуються недоліки як "треба", так і "хочеться". Розрив у людині між §§ "треба" і "хочеться", відрив §х одне від одного є наслідком відриву людини від природи. Ритуали й обряди певною мірою зменшують цей відрив. Це відбувається за рахунок того, що ритуали й обряди містять у собі компоненти від мистецтва, яке, проникаючи в людину, коректує однобічність §§ свідомих установок, чим і знижує в цілому відрив людини від природи.
   Мистецтво за своєю суттю відрізняється від науки. Мистецтво - це не пізнання, що виливається в практичне життя, що очевидно для науки, особливо коли мова йде про прикладні науки. Мистецтво - це насамперед евокація (або заклик) як елемент спілкування людей один з одним, а також пробудження від евокаційних впливів (Д. Лукач). Пробудження й просвітління людини від евокаційних впливів є результатом зняття. Знімаються помилкові моменти спілкування, помилкові впливи одних людей на інших. У результаті людина перетворюється, стає вільною, відчуває свободу від усього наносного, наносного від непотрібних спілкувань, що несуть помилкове. Однак у реальному житті спілкування людей один з одним (пробудження від впливів спілкування як §хнє зняття) і пізнання (практичне застосування пізнання), тобто засади мистецтва й науки, тісно пов'язані. У давньо§ людини вони нероздільні. Магія первісно§ людини містить у собі як наукове, так і релігійно-естетичне, художнє у сво§х хаотичних сплетеннях. Ментальність давньо§ людини вміщає в себе ці протилежності через присутність катарсичного моменту, моменту зцілювального впливу на людину.
   Однак надалі, з розвитком культури, наукова об'єктивність сто§ть окремо. Релігійно-художнє ж посилює акцент на одиничних, неповторних переживаннях людини, а також на §§ особистому, інтимному. Ці неповторності виникають в умовах крайностей, у тих умовах, у яких у людини виникає й патологія, невроз, психоз. Релігійно-художнє начало вбирає в себе як особисте життя, так і все те, що піднімається над усім особистим, над всією оманною фантазією істерика, над несвідомими потягами надлишкового характеру. Релігійно-художнє начало втілюється також і як вищий стан духу, стан, який не можна передати словами. Цей стан в інду§змі позначається як Турія, Мокша, Самадхі, в зороастризмі - як Сяяння Благого Помислу, у буддизмі - як Нірвана, Саторі, у даосизмі - як Дао, Ву, у іуда§змі - як Явлення Господа, Ейн Соф, у християнстві - як Царство Боже, Преображення, в ісламі - як Знамення Аллаха, Фана, в укра§нській релігі§ - як Ирій. Ісус Христос говорить про Царство Боже притчами, які самі по собі є символами. За допомогою цих символів, багатозначних символів, Ісус Христос намагається виразити ті речі, а точніше, ті стани душі, для яких ще не існує словесного поняття (К. Юнг). Однак ці стани виражені, а значить, оточені загальнолюдськими обставинами. Оточений загальнолюдськими обставинами невиражений стан людини як надособисте, де немає особистості, де особистість не критерій, тому що відсутня безвихідь особистісно§ сфери, відсутнє все тимчасове й недовговічне обмежено§ індивідуальності (К. Юнг). Якщо тут відсутнє все тимчасове, то значить, у людині присутній стан, або переживання, неможливості смерті. Тут смерть здається неможливою, майже смішною через те, що зникає особистість (У. Джеймс). Смерть тоді не знищення, а єдине справжнє життя (У. Джеймс). Подібні стани як основа ненауково§ картини світу, або релігійно-містично§, художньо§ картини світу, описані у всіх релігіях - як давніх (наприклад, Ирій протоарі§в, або протоукра§нців), так і сучасних (наприклад, "Записні книжки" Джидду Кришнамурті). У даосизмі - це Ву або Дао. В інду§змі - це Турія, Мокша, Самадхі. У буддизмі - це Нірвана або Саторі. В іуда§змі й християнстві - це Явлення Господа, Ейн Соф або Царство Боже, Преображення. В ісламі - це Фана або Знамення Аллаха. Передаються подібні неуявні стани людини символами й позначаються як стан НЕМРИ (або АМРІ). Приклад яскравого злиття символу, або багатозначності, що позначає особливий стан свідомості людини у зв'язку із загальною картиною походження світу, можна знайти в укра§нському релігійному фольклорі, насамперед в етимологі§ слів, які є священні, сакральні. Перше із цих слів Вирій, а точніше Ирій. Укра§нська форма цього слова з початковою буквою "в" виникла внаслідок злиття "В" і "Ирій". Спочатку питали: "Куди? ", - і відповідали: "В Ирій! ". Потім "В" і "Ирій" злилися в одне слово. Ирій - це фактично південь. В укра§нській фольклористиці ириця - це пташка, що повернулася з Вирію, тобто повернулася з півдня, куди вона літала зимувати. Одного чудового дня і самі протоарі§ (або протоукра§нці) рушили на цей самий південь. У результаті протоарі§ прийшли в Іран і Індію, і стали аріями, зафіксувавши в Ригведах свою подорож. Протоарі§ асимілювали, змішалися з місцевим населенням, заклавши корінь ведично§ релігі§ і надалі продовжуючи розвивати міфологічний лад ціє§ релігі§ в інших Ведах, таких як Яджурведа, Самаведа, Атхарваведа. Ці Веди написані на санскриті, мові, яка вже значно відрізнялася від тіє§ мови, якою було написано Ригведи, перші Веди арі§в. Але справа навіть не в мові. Справа в дусі, що передає певний стан свідомості людини. З ведично§ традиці§ брахманізму виник буддизм, що заперечував існування інду§стських богів і Атмана (Турі§) як вищого стану духу. Але, в сутності, буддизм продовжував передавати той дух інду§зму (брахманізму), який описував певний стан свідомості людини, стан НЕМРИ (або АМРІ, від божества АМРІТА), стан неможливості смерті, стан безсмертя. Цей дух стану безсмертя продовжує жити й у даосизмі, перекочувавши в зовсім інше середовище, зовсім іншу культуру - китайську. Цей дух стану безсмертя став фактично іншою культурою, не індійською (арійською) і не укра§нською (протоарійською), а китайською.
   Ирій - це символ багатозначний. Ирій означає й море (із прус. iuriay "море"). Але, це не просто море. Адже як виник світ? Коли ще не було світу, або світла, не було Неба й Землі (а точніше, "Небесного" й "Земного"), було лише широке море (Укра§нська народна обрядова поезія). Тобто море (або Ирій), а точніше широке море, - це насамперед багатозначний символ, що означає стан духу давнього протоарія (або протоукра§нця). Вирій - це не просто південь, із якого прилітають птахи, це вищий світ, чарівний сад (Б. Д. Ніколаєв), це рай, райське світове дерево. Біля вершини цього дерева живуть душі померлих і птахи. З Ирію прилітають птахи. Але знову-таки не треба сприймати Ирій як райський південь реально. Ирій - це символ райського півдня людського духу, це певний стан людського духу, стан "Широкого моря", від якого виник світ (внутрішній світ створено§ людиною конкретики як Небо й Земля, а точніше Небесне й Земне) (Укра§нська народна обрядова поезія), це той остаточний стан духу, який починається з дивного, із чудового, тобто з Дива, з Божества Дива. Адже Див пов'язаний з верхом дерева (В. В. Іванов, В. М. Топоров). Хоча це не просто дерево. Це райське світове дерево, тобто Ирій як стан людського бессмертного духу, коли людина переживає неможливість своє§ власно§ смерті, переживає стан НЕМРИ (або АМРІ). Переживши подібний стан, людина знаходить натхнення й творить (творить у сво§й уяві світи, такі як Небо й Земля, тобто Небесне й Земне). У періоди вищого стану натхнення ноти й слова так і течуть із-під пера творця, організовуючись у щось цільне й готове. Ноти й слова, формуючись у твори, буквально нав'язують себе авторові, ніби водять його рукою. І рука пише речі (твори), які розум сприймає в здивуванні (К. Юнг), здивуванні від випадкового й спонтанного §х вияву. Ці речі (твори) з'являються як потік думок і образів. Вони виникають не за нашим наміром, викликаються до свого існування не нашою волею, а мимоволі. Це натхнення. При натхненні ми мимо своє§ волі підкоряємося і йдемо за сво§ми імпульсами й почуттями, навіть тими, які нам чужі. У момент натхнення ці імпульси й почуття панують над нами, підкоряють собі нашу особистість. Ці імпульси й почуття панують над нами як чужа воля. Значить, натхнення як творчий імпульс не збігається з нашою волею; але ми захоплені цим імпульсом так, що не бажаємо нічого іншого.
   Натхнення до нас приходить ніби ззовні. Це натхнення як неусвідомлений імпульс не просто впливає на нашу свідомість. Воно управляє нашою свідомістю. Воно прокладає собі шлях до мети, як це відбувається в природі, тобто стихійно. Натхнення - це стихійна сила. Вона проривається в людині навіть тоді, коли вона утримується від творчо§ діяльності, утримується довільно, свідомо. Все одно думки й образи з'являються на світ навіть без участі людсько§ свідомості, всупереч свідомості, протискуючи так чи інакше до існування сво§ форми (К. Юнг). Ці форми як певний рівень свідомості відкриваються тому, хто має той же рівень свідомості. До цього рівня свідомості треба дорости, постійно обновляючи свій дух, постійно дивлячись на світ новими очими, не привченими очими, а очими оновленими, не призвичаєними до старого, а відкритими до нового.
   В образах, які входять до ненауково§ картини світу, приховані символи. Білий місяць - символ одного, чорний місяць - іншого. Ми розпізнаємо ці символи. Вони нам несуть можливості, що відкривають додаткові можливості в нас як щось уроджене, що протисто§ть навіть найвитонченішій нашій фантазі§. Тут ці символи є не особистісними фантазіями, а як діяльна уява, що не будує ніяких повітряних замків, а лежить в основі як якась апріорна ідея, як щось, що залишилося після відкидання всього зайвого, усього, що затемнює. Ця діяльна уява, іншими словами типова ситуація, і відчувається нами як звільнення. Знаходячи це звільнення, ми стаємо всесильними й летимо немов на крилах. І це все на початку створення, тобто на початку творчого процесу. На початку всіх стадій творчого процесу ми Боги, ми Всесильні. І не випадково Священне Писання починається словами "На початку створення Всесильним...". Однак докладніше зупинимося на самому початку Тори як світоглядному моменті. Перше слово Тори, як і Біблі§, - це "На початку" (Тора; Біблія: Бут 1:1). Потім іде пояснення на початку чого. Ясно, що на початку створення (Тора). Тобто мова йде про процес творчості, процес, властивий людському духу. Момент творчості, або створення нового, відбувається на стаді§ натхнення. Але в Торі йдеться про попередню стадію, тобто стадію, яка на початку. Мова йде про стадію, яка сто§ть перед натхненням. Перед періодом натхнення вклинюється період відсутності уваги до проблеми (Р. Вудвортс), проблеми, яка вирішується в процесі творчості. Ось цей самий період відсутності уваги до проблеми, період, який сто§ть на початку створення, і розглядає Тора. У цей період, або в момент творчого процесу, людина відчуває себе Всесильною, або Богом. Це момент трансподібного стану (Б. М. Теплов), переживання неможливості смерті (У. Джеймс), екстазу (Є. П. Іль§н), стану НЕМРИ (або АМРІ).
   Можна сказати, що мова йде про Бога, тобто про людину в цьому стані. Бог, або Всесильний, - це людина в стані, коли переживається неможливості смерті як компенсація виникнення в людині самосвідомості, а з нею і усвідомлення смертності.
   Тора починається зі слів "На початку створення Богом... " (Тора). Далі йде пояснення того, що створювалося. А створювалося Небесне й Земне. Тора говорить про те, що "На початку створення Богом Небесного й Земного" (Тора) - це створення двох символів, які розкривають технологію збагнення того ж стану, коли людина переживає момент неможливості смерті і є Богом, або Всесильним. Зауважимо, що Бог, або людина в стані, коли нею переживається неможливість смерті (коли людина Всесильна), творить не Небо й Землю як зовнішню об'єктивну реальність, а творить Небесне й Земне як два символи, що розкривають технологію збагнення, або знаходження людиною стану Божественності, або стану Бога, коли людина Всесильна й переживає вічне життя.
   Небесне й Земне - це два багатозначні символи. Вони стосуються насамперед внутрішнього життя людського духу, а не об'єктивно§ реальності. Адже Царство Боже усередині вас (Лк 17:21). Небесне в людині - це все піднесене, ширяюче, це надсвідомість, життя духу, натхненність. Земне в людині - це все тілесне, підсвідоме в психічній сфері, де має місце прояв цього тілесного, інстинктивного. Отож на початку створення як створення способу (технологі§) знаходження Божественного Земне, тобто тілесне, було неуявним хаосом і тьма покривала безодню (Тора). Тут мова йде про Земне, або тілесне, як неупорядковане, хаотичне, покрите тьмою (Тора). Але тут все ж присутнє і Небесне, коли Дух Бога витав над поверхнею вод (Тора). Тут Тора в символічній формі описує момент створення Богом Небесного й Земного, коли Небесне ще мало переважало. Потім іде опис у символічній, багатозначній формі способу (технологі§) практичного знаходження Божественного, у процесі чого наростає сила Небесного. Вона наростає, починаючи з того моменту, коли Бог говорить: "Хай буде світло! " (Тора).
   І далі ми бачимо, що протягом всіх Священних Писань -Тори, а також Біблі§, Корану, Вед, Упанішад, Бхагавадгіти, Трипитаки, Авести, Дао де цзин, у символічній формі описані різні варіанти знаходження стану Божественності, знаходження того стану, коли людина переживає неможливість смерті. Інше питання, що ми не завжди можемо розшифрувати символічну мову збагнення Божественного. Але це від того, що ми самі мало осягли. Однак кожного разу збагнення Божественного, його знаходження відбувається через певний уклад, спосіб життя. Тому в Торі Бог, або Всесильний, розкриваючи сво§ таємниці, створює день і ніч як певний порядок і спосіб життя, за якого людина має можливість осягти Божественне. Далі Бог створює свій внутрішній світ працею, а на сьомий день він відпочиває (Біблія: Бут 2:2). Тобто ми стикаємося з демонстрацією укладу життя, за якого з'являється можливість осягти Божественне. Для цього людина повинна мати певний ритм зміни праці й відпочинку, шість днів трудитися, а на сьомий відпочивати. Звичайно, у різних Священних Писаннях ми бачимо розбіжність у проповідуваних укладах життя, ми бачимо різну ритуалістику й специфічні способи збагнення Божественного. Однак люди різні. І різним людям різне підходить. Тому й повинна бути релігійна свобода, щоб людина мала можливість вибрати для себе найефективніше й наблизити себе до Божественного. Навіть в одному і тому же Священному Писанні є різні способи збагнення Божественного.
   Існують два писемні значущі начала релігійних культур двох древніх народностей - арі§в і семітів. Арійське начало - це Ригведа, семітське - Тора. Можна стверджувати, що Ригведи у сво§й основі малюють матеріалістичну картину світу. Адже в Ригведах немає моменту творення. Світ речей був споконвічно, як самодостатній. Бог Індра народився потім (Ф. Б. Я. Кейпер). Але можна нетрадиційно стверджувати, що Тора, а значить, і Біблія, також матеріалістична книга, тому що творяться символи Небесного і Земного, а не Небо й Земля в реаліях. А якщо людина шукає ворогів собі, шукає образ ворога в особі матеріалістів, ате§стів або націоналістів, то це його особисті проблеми. Адже Бог у Торі як Людина-Всесильна створив не небо й землю як об'єктивну реальність, а Небесне й Земне як символи, створив у сво§й уяві. Він створив Небесне й Земне як два символи, що передають способи (технологі§) знаходження стану, у якому людина Всесильна, позбавлена страху смерті. Тут можна розуміти Бога як людину, яка знайшла стан неможливості смерті, стан НЕМРИ (або АМРІ), стан безсмертя.
   Символ, схований в образі, наділяє цей образ значеннєвою перспективою. Угаданий образ - це образ, що перейшов у символ і відкрив людині перспективу §§ існування, відкрив людині смисл в §§ житті. Образ являє собою ту цеглинку, з яко§ будується ненаукова, не абстрактна картина світу. Образ обов'язково щось означає й містить у собі символічно виражені смисли. Але образ також розуміється як чуттєва реалія. Ця чуттєва реалія не відділена від §§ змістовно-символічно§ структури, різні смисли яко§ виражають зв'язок людей як цілокупність, і не говорять про людину без зв'язку з іншими людьми. Ця цілокупність виражає і тим самим надає повноту людському духу. Тим і значуща ненаукова картина світу як образно-символічна у своєму виконанні за формою й одухотворяюча своєю повнотою за сво§м значенням. Більше того, це натхнення як суще множить можливості, усе більше й більше окриляючи людину. Ці можливості конкретного індивіда (людини) не відірвані від загальнолюдських можливостей. Тому від них віє теплотою, тому вони об'єднують, породжують почуття згуртованості. Адже в символі обов'язковою є теплота гуртуючо§ таємниці (С. С. Аверинцев) теплота любові (М. М. Бахтін) на противагу холоду відчуження. І якщо це відчуження визнається як наявність, то воно вже світить, дає тепло. Дає тепло, а значить, входить у ненаукову картину світу; відриваючись від холодного розрахунку науково§ картини, що холодить, несучи істину й обливаючи людину холодним потом, залишаючи мінімальні можливості для виживання й процвітання. Ненаукова картина світу, сплітаючи воєдино релігійні, езотеричні, містичні, естетичні начала, дарує передбачувані можливості, тим самим хоч якось одухотворяючи людину.
   Позитивний погляд у майбутнє надихає людину. Навіть спогади, сповнюючи людину, спрямовують §§ до передбачених можливостей майбутнього. Спогади, так чи інакше, враховують подальші поді§ (М. М. Бахтін). Тому в основі людини в цілому лежить §§ спрямованість у майбутнє. Символ, як складова ненауково§ картини світу, або інонауково§ форми знання (М. М. Бахтін, С. С. Аверинцев), стикаючись зі смислами інших символів, витлумачуючись і перетворюючись в інші символічні структури, не зводиться до поняття й не перетворюється в наукову картину світу, що за своєю суттю має перед собою як предмет творчості безмовну об'єктивну річ. Ненаукова картина світу як предмет творчості має голос іншо§ людини, а не безголосу річ. Тут присутній діалог і оцінювання різних смислів, смислів, що прийшли як з науково§ картини світу, так і з ненауково§.
   Інонауковість (М. М. Бахтін), або ненаукова картина світу, починається вже у філософі§ (М. М. Бахтін) як тільки вона втрачає свою суворість, інтегруючи наукові істини, перевірені експериментально. Але із втратою суворості у філософі§ зменшується присутність догматичних думок. Адже світ змінюється й установлені строгою наукою іде§ частково старіють. І якщо ці застарілі іде§ присутні у філософських системах, орієнтованих на наукові знання, перевірені експериментом, то тоді такі філософські системи у сво§й логіці міркувань розвивають найчастіше застарілі знання. Беззастережність цих знань так чи інакше переводить сувору науковість філософських міркувань у ненауковість, приєднуючи §х до ненауково§ картини світу, перетворюючи філософський текст у свого роду роман, якому властива застережна мова. Хоча застережна мова не є достатньою ознакою, щоб вписатися в ненаукову картину світу. Чистий епос і чиста лірика не знають застережень (М. М. Бахтін), але вони належать ненауковій картині світу. Роман знає застережну мову. Але він теж належить ненауковій картині світу. Є більш ґрунтовні ознаки, властиві ненауковій картині світу. У науковій картині світу об'єктивна річ так і залишається безмовною. Вона піддана як бездушне начало маніпуляціям ученого експерименту. Ненаукова картина світу одухотворяє бездушні речі, аж до того, що змушує §х говорити, вплітає в смисловий контекст натхненність особистості, особистості, яка говорить, мислить, діє згідно з тим або іншим принципом. Тобто в ненауковій картині світу все живе, все оживає, усе одухотворено. Речі заряджаються смисловим потенціалом, щоб впливати на людей, на §хній духовний світ. Речі не просто механічно діють на особистість, а перетворюються в смисловий контекст ціє§ особистості, починають говорити. Так, у ліриці говорять гори, моря, долини (якщо вони не говорять, вони все одно з'являються як ландшафти людсько§ душі). Дійсна об'єктивна реальність, що оточує людину й впливає на не§, перетворюється в смисловий контекст людини, контекст §§ вчинків і переживань, контекст учинків і переживань геро§в, придуманих людиною.
   Ненаукова картина світу сво§ми символами змінює найбільш загальний смисл реальності в уявленні людини, не міняючи нічого практично, не впливаючи на реальність суто фізично. Людина спостерігає смислове перетворення буття. Хоча нічого в дійсності не помінялося.
   Символи стосуються форми, а не змісту, якщо зміст належить науковій картині світу. Символи - це відображені емоці§. У науковій картині світу емоці§ лише допоміжний елемент, що вплітається в процес творчості. У ненауковій картині світу емоці§ - це емоційно-ціннісні вигуки й заклики, спрямовані в майбутнє. Ці емоційно-ціннісні вигуки й заклики передбачають майбутнє у сво§х побажаннях, страхах, надіях. Вони творять і творяться. І тому безсмертні, поки живуть люди, що §х сприймають. Вони - передбачене майбутнє, бажане майбутнє. Вони - смисли. І якщо вони коли-небудь забуваються як смисли, то через певний час воскресають, обновившись і оживши. У ненауковій картині світу ніякі смисли не можуть бути забуті зовсім. Навіть найбезглуздіші. Вони все-таки відроджуються, коли настає §х час. Навіть застарілі помилкові смисли, хоч і в головах людей, час від часу набувають сили, розбурхуючи й шокуючи собою людські душі, відроджуючи і просвітлюючи §х. Джайністське незаподіяння шкоди навіть комахам, наявне, при всій сво§й безглуздості, якщо комахи шкідливі, трансформуючи людський дух своєю безглуздістю, перетворюючи, виліковуючи від "правильності на перший погляд", яка може не спрацювати в мінливому світі реалій.
   Ненаукова картина світу в людині сама по собі самоцінна, тому що супроводжується станами свідомості незрівнянного характеру, вищими, неповторними, непоясненими, Божественними. У порівнянні із цими станами практичні цілі людини стають другорядними. "Самоцінність" проявляється в станах екстатичного натхнення з подальшими проявами. Наприклад, такими як "заумна мова" поетів-футуристів або глосарі§ релігійних сектантів. Через подібне дуже яскраво проявляється "самоцінність" як стрижень ненауково§ картини світу у тіє§ чи іншо§ конкретно§ особистості, "самоцінність" через те, що в цьому випадку відбувається неповторний і своєрідний танець органів мовлення (Б. М. Ейхенбаум) шляхом вимови, що дає насолоду (Б. М. Ейхенбаум).
   Прояв ненауково§ картини світу в людині в остаточному підсумку приносе насолоду. Через насолоду й існує в людини потреба в ненауковій картині світу. Насолода тут кінцевий результат. До цього ж був стан Божественного, після якого йде потік виражень, проявлень. У цьому випадку звуками "заумно§ мови" або глосаріями виражається щось особисте, що за ними сто§ть, тобто виражається Божественне; за ним сто§ть Божественне. У вираженні важливе значення мають звукові повтори, які за змістом передають "трагедію протверезіння" (Б. М. Ейхенбаум). Повторення як естетичне результуюче по суті є сполученням, що гармонізує всі начала в людині, скасовуючи крайності своєю повторюваною в часі тривалістю. У такій тривалості час швидше лікує. В остаточному підсумку все закінчується й зводиться до гармоні§, гармоні§ всього в людині. Провокуючим же агентом у цьому процесі є переживання форми. Переживання форми є результатом художнього сприйняття, сприйняття, що містить повноту. Від ціє§ повноти й гармонія в людині. Виникає питання, що ж таке повнота? Повнота там, де руйнується автоматизм у людському сприйнятті. Тоді й виникає повнота. Вона від того, що зруйновано автоматизм. Від руйнування автоматизму виникає й особливе сприйняття тих чи інших предметів, сприйняття художнє, сприйняття, що містить повноту. Руйнується автоматизм людини. При нівелюванні автоматизму руйнують певні образи. Ці образи пов'язані з відстороненням. Вони містять повторення як однорідні явища, через які й розбивається автоматизм, розбивається через подібне: клин клином вибивають; автоматизм вибивають подібним, тобто повтореннями як однорідними явищами. Це явно проглядається в музиці й ліриці. Повторення характерні і для казкового сюжету, і для епосу, який оснований на реальних подіях. Так, у "Пісні про Роланда" три удари Роланда по каменю можна розуміти як потрійне повторення (Б. М. Ейхенбаум). Ці повторення в творах мистецтва, в релігійних священнодійствах є паралелями й протилежностями якому-небудь зразку (Б. М. Ейхенбаум). Ці повторення як форми заміняють старі форми, які не так чітко знімають у людини §§ автоматизм, не так значно обновляють §§, а значить, не такі художні, не так чіпляють за живе, не так могутньо перевертають §§, не так сильно перетворюють §§, що може бути більш значущим через інші форми, порушуючи в уявленнях вже створені канони форм, замінюючи в ментальній сфері старі форми новими, в реаліях не порушуючи, а відстороняючи як більш дріб'язкові, але рухаючись далі в творчому процесі.
   Нові форми заперечують старі. І тому з'являються зовсім нові жанри. Наприклад, виникає новий тип роману, у якому немає мотивування, яке б зв'язувало частини цього роману. Прикладом може служити письмо Розанова (Б. М. Ейхенбаум). Тобто виникають нові форми. Форми самі себе створюють.
   На прикладі музичних і ліричних творів можна побачити, як ненаукова картина світу, що притаманна особистому в людині, в §§ відчуттях, фільтрує й організовує переживаний світ само§ людини (К. Леві-Строс). При чому музичні й ліричні твори, фільтруючи й організовуючи переживаний досвід, в остаточному підсумку заміщають його пробудженням у людині благотворно§ ілюзі§, ілюзі§ того, що суперечності в людині можуть бути розв'язані й труднощі переборені (К. Леві-Строс). Тобто вселяється якась надія на більш піднесене, більш світле, від чого в людини змінюється стан душі, піднімається настрій. Адже продукти ненауково§ картини світу, будь то музичні твори або релігійні священнодійства, розкривають проблеми й прагнуть вирішити §х. Вони із завзятою спрямованістю розкривають межі проблем, за які ми якщо й виходимо, то все одно повертаємося назад. Щоб продовжувати в даному напрямку, треба однаково повернутися назад (H. Pousseur). У цьому допомагає ритм. Ритм прямує не просто до симетричних, а до багаторазово помножених бінарних опозицій (К. Леві-Строс): людина губиться, слухаючи ці ритми, і від не§, як лузга, відскакує все неістотне. Людина, концентруючись, слухає ритми, втягується, поринає в них, потім розчиняється і зливається з ними. Людини нема. Вона злилась. Нема і незначного, дріб'язкового. І тут мелодійне в протиборчій грі з ритмічним, відлущуючи від людини незначуще, підкріплює очікування, передбачає істотне в людині, пробуджуючи тим самим натхненність. Мелодійне й ритмічне як опозиці§ між симетрією й асиметрією зводять у людині "інше", якесь одухотворено піднесене у сво§й гармоні§. У цій гармоні§ не випинається ні мелодійне, ні ритмічне, ні симетричне, ні асиметричне. Мелодія як тотальність і ритм як подвійність, балансуючи між симетрією й асиметрією, породжують "інше", породжують цінність всіє§ ненауково§ картини світу в людині, додаючи нову сутність. У цьому "іншому" примиряються протилежності, а символічне й уявне (уявні образи) сполучаються й, нівелюючись, вивільняють духовний світ людини для нового як більш значущого. Тут переборюються суперечності між симетричним і асиметричним.
   Ненаукова картина світу широка, багатокомпонентна. Однак між компонентами легко встановлюються зв'язки. І перший зв'язок, що проходить червоною лінією через всю ненаукову картину світу, - це естетичні емоці§. Естетичні емоці§ викликаються як міфом, так і певним твором мистецтва (Р. Якобсон, К. Леві-Строс). У цьому зв'язку міфи також є творами мистецтва. Міфи і прадавнє мистецтво - це одне і те саме. Міфи не просто зближаються із творами мистецтва, а точніше - з поетичними творами. Міфи збігаються з поетичними творами стосовно певного рівня (Р. Якобсон, К. Леві-Строс), допускаються інтерпретаці§, стиснення, а також розширення простору й часу, що збільшує можливості для людини, яка в цілому сприймає й бере в розрахунок ненаукову картину світу, від яко§ сама ж стає іншою. Тоді в ньому, як і в ненауковій картині світу, жіночність і надмужність перестають виключати один одного (Р. Якобсон, К. Леві-Строс). Там можна повністю віддаватися будь-якій несподіванці, що з'явилася, і як поет, у якому живе одночасно поезія й милосердя, бути за власним бажанням і самим собою, і кимсь іншим.
   Людина має в собі як наукову картину світу, так і ненаукову. Якщо наукова картина світу - це сталий досвід як текст відстороненого характеру, що водночас відбиває справді об'єктивну реальність, то ненаукова картина світу - це текст, який завжди включає в себе деякий "суміжний досвід" (Р. Барт), це суміжні твори, що граничать із правилами, правилами, які висловлюються, проговорюються в здоровому глузді, стані повсякденного пильнування, що граничать із правилами, за якими живе людина, живе людство. Кордон проходить із правилами висловлення. Але "суміжний досвід" не належить цим правилам висловлення. Цей досвід поза правилами. Тому його треба розгадувати. На те існує герменевтика, яка займається інтерпретацією цього "суміжного досвіду". Ми можемо інтерпретувати "суміжний досвід" з абстрактно§, науково§ точки зору, наприклад, з погляду марксизму або фрейдизму. Але ми можемо інтерпретувати цей "суміжний досвід", спираючись на свій власний "слід" від переживань подібного характеру. Так, містики інтерпретують Священні Писання (Тору, Біблію, Коран, Веди, Упанішади, Бхагавадгіту, Трипитаку, Дхаммападу, Авесту, Дао де цзин), спираючись на власний досвід осягнення Божественного, тобто спираючись на власний "суміжний досвід". І тут набирає сили текст, висловлюваний містиком як парадоксальний, текст, що порушує традиці§, що розкриває багатозначність, а не однозначність самих священних текстів. Багатозначність Священних Писань - це §хня символічність. Більше того, Священні Писання - це один суцільний символ. Хоча §х символіка швидко вичерпується, тобто застигає (Р. Барт). І людину, яка відкрила в собі Божественне, §§ ж одноплемінники не розуміють. Так, іуде§ з оточення Ісуса Христа не розуміли його як людину, що відкрила в собі Бога. Хоча Христос говорив про того ж Бога, що й іуде§, про Бога Авраама, Ісака, Іакова. Але іуде§ не розуміли Бога так, як про нього говорив Ісус Христос, не розуміли, тому що розуміли сво§ Священні Писання, тобто Тору, як щось застигле. Вони не мали в собі свіжого містичного досвіду, для якого Священні Писання лише натяк. Священні Писання лише натякають на Божественне, на особливий вищий стан свідомості людини. А так крім Священних Писань людина осягає Бога як щось живе, реальне, реально існуючий стан духу. Бог є Дух (Ін 4:24). Тому тексти Священного Писання як символічні й багатозначні піддаються поділу за сво§ми смисловими основами. Вони піддаються поділу смислів у них і тому можуть переходити від ситуаці§ приналежності теологі§ й містицизму до матеріалізму, і навпаки. Тобто Священні Писання можуть піддаватися як теологічному й містичному прочитанню, так і матеріалістичному (Р. Барт).
   Читати тексти Священних Писань - це споживати. Споживається певною мірою тут і "суміжний досвід". Але на "суміжний досвід" Священні Писання лише натякають. Для набуття "суміжного досвіду" необхідний насамперед власний досвід. Він може відкрити людині в деталях як наукову картину світу, так і ненаукову. Для ненауково§ картини світу голос людини повинен відірватися від свого джерела. Тобто для людини як особистості й творця далі ненауково§ картини світу, наприклад, у вигляді письма, повинна наступити смерть. З настанням смерті особистості (або автора) починається творення ненауково§ картини світу (або письма, або "суміжного досвіду"), а також і науково§ картини світу в моменти осяяння, коли людину осяюють якісь іде§. Тут письмо є споконвічно знеособленою діяльністю (Р. Барт), і автор заміняється письмом (Р. Барт), процесом письма; причому письма з різким порушенням смислових очікувань, як це яскраво передано в автоматичному письмі сюрреалістів, тобто "перебиви смислу" (Р. Барт). Тут рука записувала якомога швидше те, про що навіть не підозрювала голова; тобто автоматичне письмо (Р. Барт). І тут висловлення є порожнім процесом, що відбувається сам собою. Виходить, акцент ставиться на неусвідомленій діяльності людини. У такому випадку людина (автор) народжується одночасно з текстом, він існує в момент письма, у момент мовного акту, де цей акт як акт висловлення не має змісту, не приналежного самому акту, самому висловленню. Тоді рука автора не встигає за думкою або пристрастю (Р. Барт). Рука втрачає зв'язок з голосом (Р. Барт) і креслить текст як багатовимірний простір, а не просто ланцюжок слів (Р. Барт). Усі Священні Писання являють собою ці багатовимірні простори. У той же час логічні, наукові тексти, де ми бачимо вибудувані ланцюжки слів, не мають багатовимірності й багатозначності. Цим текстам передувало осяяння, а потім вони свідомо вибудовувалися. Це - кінцевий продукт науково§ картини світу, що відбиває об'єктивну реальність. Відбиває, але не наслідує. Ненаукова ж картина світу наслідує. Наслідує життя, наслідує тексти (книги), наслідує фільми, наслідує, щоб вирівняти спілкування між людьми, щоб від цього спілкування виникла натхненність і людина одержала очищення (катарсис), очищення й можливість. Адже за передчуттями людини, можливості - це можливості насамперед для життя, для §§ розвитку й процвітання. Тобто в ненауковій картині світу ми бачимо не просто наслідування як копіювання, а наслідування кращого, ідеального, збірного образу-символу, наслідування життєво§, відкриваючо§ можливості для життя. І тому в цих наслідуваннях присутній смисл. Життєві ситуаці§ породжують смисл. Ненаукова картина світу породжує смисл; письмо, як один із проявів ненауково§ картини світу, що присутній в людині, породжує смисл. Якщо цей смисл остаточний, то, звичайно, свобода людсько§ діяльності обмежується. Остаточні смисли дає наукова картина світу, обмежуючи людські свободи й можливості якоюсь певною спрямованістю. Ненаукова картина світу не дає остаточних смислів. Релігійні істини як істини в останній інстанці§ не остаточні. Адже вони багатозначні. Священні Писання (Тора, Біблія, Коран, Веди, Упанішади, Бхагавадгіта, Авеста, Тріпітака, Дхаммапада, Дао де цзин) символічні. Священні Писання виткані з двозначних слів. Ця двозначність різними типами людей (шизо§дами або епілепто§дами) розуміється односторонньо й по-різному. Звідси й трагізм. Трагедія полягає в тому, що люди не розуміють один одного. Якщо ж людина набуває ново§ якості у сво§й особистості крім сво§х природних схильностей (тобто шизо§д у певній мірі набуває якостей епілепто§да, а епілепто§д - шизо§да), то стає особистістю багатогранною й цільною, то вона розуміє й інший смисл двозначного слова, розуміє його подвійність. Подвійність розуміється і тоді, коли людина пережила "інший" стан душі. Людина стає багатшою, стає ціліснішою і більш адаптованою до складного й багатогранного світу людей. Від ціє§ багатогранності - й змістовність, і означальне, і сама природа означального. Від ціє§ природи означального залежить форма й зміст упорядкованості тіє§ гри, яку веде людина, щоб придбати можливість вижити, урятуватися, жити й процвітати у сво§х життєвих проявах. Людина може вести найрізноманітнішу гру. У письмі, у музиченні, у інженерному конструюванні мостів людина грає, упорядковуючись певним способом. Цей спосіб залежить від само§ природи того чи іншого означального (М. Фуко). У сво§й грі людина порушує уже існуючу регулярність, породжуючи нове, відкриваючи тим самим ті простори, у яких людина як суб'єкт "не перестає зникати" (М. Фуко). Зникнення - це фактично смерть. Але це й безсмертя, якщо має місце геро§зм, тобто рішуча налаштованість на зміну ситуаці§, а не рух уторованою стежкою. Геро§чне - тематика епопе§. Вона створюється для того, щоб обезсмертити героя (М. Фуко). Тут мова не йде про будь-якого героя будь-якого епічного твору. Але епічне сказання є викупом за прийняту смерть у молодості, смерть, на яку погоджується герой, щоб прославлена його смерть перейшла в безсмертя (М. Фуко). Геро§зм творить нове. I творіння приносить безсмертя. Хоча діяння й безсмертя в пам'яті людей можуть бути й зі знаком мінус. Може бути й злий геній. Але й у злого генія стираються індивідуальні характеристики його суб'єкта-творця у процесі само§ творчості. Це значить, що зміст колективного характеру виходить на передній план. Адже індивідуальні характеристики стираються, а стверджуються загальні, для всіх. Але і колектив у сво§х бажаннях може нести зло, може бути спрямований проти життя, проти людського життя. Залишаючи мову про епічний геро§зм, скажемо, що тут прикладом може бути Адольф Гітлер і німецький соціум того часу як зло відносно інших народів. Повертаючись до епічного геро§зму відмітимо, що в епосі, щоб підкреслити геро§чне застосовується система противаги, щоб ще більше випинати героя. Наприклад, Макбет - втілення злодія. I колектив тут ні до чого.
   Коли геній творить, музичить, пише, то він відсутній. Тобто він виконує роль мертвого в грі письма (М. Фуко), у грі звуків під час музичення. Бере участь якесь alter ego, а не особистість, що творить. При чому між особистістю, що творить, і цим самим alter ego може бути досить велика відстань. Вона може бути величезною навіть у ліричних романах, що викладаються від першо§ особи теперішнього часу дійсного способу.
   Продукти ненауково§ картини світу мають недоцільні властивості, тобто властивості, що не мають і не несуть в собі безпосередні матеріальні вигоди. Ці властивості можна виявити вже в давніх народів. Наприклад, на §хніх знаряддях праці, на §хньому озброєнні, виявити в орнаментальних прикрасах, які одягала на себе давня людина. Не можна сказати, що продукти ненауково§ картини світу, маючи недоцільність, у свою чергу, винятково ненавмисні, продукти підсвідомого життя людини, що ненавмисно вторгаються в §§ свідоме життя й потім запам'ятовуються в продуктах творчості. Ні. Адже й підсвідоме має навмисність (Я. Мукаржовський). Паралельно з метрикою свідомих правил є неметричне. Адже абсолютна метрика дає ритмічну одноманітність. Ця одноманітність не дозволяє повністю розкрити властивості комунікативно§ діяльності. Адже значущість і цінність ненауково§ картини людського світу - в §§ комунікативних можливостях, призначених для більш повного посередництва між індивідами. І тут повноту посередництва між індивідами підсилює неоднозначність, неоднозначність ставлення до дійсності, тобто багатозначність, що вбирає багатоликість чуттєвого світу людини при §§ контакті з іншими людьми і з природою. Без однозначного ставлення до дійсності (Я. Мукаржовський) залишаються всі Священні Писання (Тора, Біблія, Коран, Веди, Упанішади, Бхагавадгіта, Трипитака, Дхаммапада, Авеста, Дао де цзин), містичні твори дзен-буддистів, суфі§в, даосів, художні твори. Тобто, без однозначного предметного зв'язку існує знак релігійний, езотеричний, містичний, художній, але не науковий. Науковий знак однозначний. Ненауковий же - багатозначний і не вступає в обов'язковий зв'язок з дійсністю, що цей знак зображує (Я. Мукаржовський). Однак незважаючи на свою багатозначність, твір ненауково§ картини світу, будь то релігійний, езотеричний, містичний або художній, вимагає смислово§ єдності. Єдність релігійно-містичного або художнього твору полягає у його силі, яка переборює суперечності й складності. Напруга ж боротьби, зображено§ в цьому творі, вплітає єдність у смисловий контекст цього твору. Тобто смислова єдність творів, що виробляють ненаукову картину світу, лежить у §хній енергі§. Енергійна сила й сприяє смисловій єдності. Ця енергійна сила спрямована на мету й вселяє в людину, що сприймає цей твір, сили до подолання перешкод. Ці сили надихають і одухотворяють людину, яка сприймає цінні твори ненауково§ картини світу, такі як релігійні, езотеричні, містичні або художні. Натхнення й одухотвореність знаходить людина, яка сприймає той чи інший твір також і через жвавість впливу цього твору. І чим жвавіше впливає релігійний або художній твір на людину, тим більше різноманітних можливостей сприйняття цей твір несе (Я. Мукаржовський). Причому розширення можливостей сприйняття не затуляє й не нівелює навмисність релігійного або художнього твору. Навмисність видно в поглинанні дійсності єдністю форми. Але акцент на формі в остаточному підсумку деформує формотворний канон з його навмисними установками. Врешті-решт, стара форма переборюється й виникає новий спосіб утворення форм. Це відчувається як динаміка в перетворенні форм. Це життєве. Це заряджене енергією і це заряджає енергією. Але це не означає, що прадавня форма застаріла. Вона містить в собі зміст, життєве. I тому вона потрібна. Має попит.
   Релігійно-містичний або художній твір має знаковість і смислову єдність як якусь навмисність. Усе, що виявляє смислову єдність, відчувається людиною, яка сприймає, як ненавмисне (Я. Мукаржовський), відчувається як природне. Знаковість твору самоцільна й позбавлена однозначного ставлення до дійсності. Крім знаковості релігійно-містичний або художній твір сприймається як річ зі своєю ненавмисністю і відсутністю смислово§ єдності, як факт природи. Така природність несе в собі силу безпосередності. Тобто твір сполучає у собі, з одного боку, внутрішню єдність і навмисність як знак, а, з другого, відсутність єдності в смисловій спрямованості, тобто ненавмисність, що і має глибокий вплив на людину, яка сприймає цей твір, значно впливає на §§ переживання, на §§ потоки свідомості, впливає своєю саме ненавмисністю. Релігійно-містичний або художній твір не просто знак, а річ, що перевертає внутрішній світ людини, викликає в ній незгладимий інтерес. Навмисність як знак не може замістити й скасувати необхідність ненавмисності твору як речі, що хвилює духовний світ людини, внаслідок порушення смислово§ єдності. Ненавмисність і немотивованість руйнують канони й активізують сприйняття людини. Ненавмисність руйнує §§ автоматизм і народжує в людині новизну, поселяючи небачене й незвичне, і захоплюючи цим повністю людську душу, народжуючи §§ заново, а значить, очищаючи від застарілого, віджилого змісту.
   Релігійно-містичний чи художній твір, крім своє§ загальнозначущості (як загальнозначуща система знаків і як об'єкт культури, що несе в собі загальнолюдські цінності), являє собою також вираження психічних станів автора як вищих станів, у яких прихований якийсь трансцендентальний зміст (Ю. Кристєва). У цих вищих станах немає розщеплення. Але ці вищі стани тривають не довго в людині. А звичайний, повсякденний стан свідомості людини, стан пильнування якраз припускає розщеплення, розщеплення суб'єкта. Розщеплення властиве природному, звичайному стану суб'єкта. Адже людина в процесі свого спілкування з оточуючими людьми повинна чути голоси інших людей у собі, повинна вибирати. Людина перебуває в дискурсі. І тому вона розщеплена, роздвоєна. Суб'єкт розщеплений, він розколюється, тому що дуже часто стає конституйованим "іншим" (Ю. Кристєва). В остаточному підсумку він цілком розколотий, тому що зрештою стає "іншим" стосовно самого себе. Через свою розколотість він набуває множинності, поліфонічності у своєму комунікативному діянні. Так, врешті-решт, відбувається роздроблення "я". У цій роздробленості губиться стійкість, губиться й стійкість смислів. Єдність дробиться під натиском, під нестримним напором безлічі голосів різних людей, під §хньою неповторністю акцентів. Усе це належить "іншим" і міститься в одній людській душі, що прагне цілісності, із мрією належати собі.
   Різноспрямоване багатоголосся в самій людині й у соціумі довкола не§ породжує нестійкість суб'єкта. Нестійкий суб'єкт виявляється носієм нестійкого смислу. Ця нестійкість підсилюється, тому що суб'єкт є суб'єктом бажання, спонукання. Причому максимальну нестійкість дає надлишок спонукань, що є у самій природі людини. Цей надлишок спонукань іде ще від тварин, у яких ми спостерігаємо надлишкові ігрові рухи (А. Гелен). Цей надлишок спонукань є однiєю із причин дискурсів, у процесі яких, суб'єкт мовець і слухач, або людина як єдність, не тільки розщеплюється, але й розсіюється. Людина ніколи не збігається із самою собою (М. М. Бахтін, Ю. Кристєва). Вона веде діалог між собою й сво§м двійником, тобто між "я" і персонажем. Вона неуважна. І якщо ми відправляємося в пошуках "я", то зрештою можна буде констатувати його відсутність. В остаточному підсумку у продуктах ненауково§ картини світу, у продуктах релігі§, містики, у художніх картинах немає суб'єкта як осі, осі, що організовує зображення (Ю. Кристєва). Суб'єкт позбавлений єдності. А значить, він позбавлений єдності смислу. Суб'єкт містить у собі множинність, розщеплену й розсіяну множинність, нетоталітарність. У такому суб'єкті сполучаються такі суперечності, як закон і його порушення, священне й профанне. І одна з важливих причин всього - цей дискурс. У ньому, у дискурсі, суб'єкт розчиняє власну об'єктивність (Ю. Кристєва). У своєму діалогізмі дискурсивних та ідеологічних інтенцій суб'єкт фантазує, проявляючи своє "ониричне", "сексуальне" (Ю. Кристєва). Тут присутні тільки множинність і поліфонічність, які не мають завершеності, не синтезуються для набуття більш-менш стійкого стану. Тут наявна лише серія нестійких станів. Тут людина перебуває в боротьбі із самою собою, з іншими. Однак, якщо відкинути все низьке, очиститися від скверни, тим самим пом'якшуючи своє розщеплене й розсіяне "над-я", применшуючи його до норми, то в остаточному підсумку можна на якийсь час знайти у сво§й душі єдність, що зрівноважить надалі всякі прояви у світі, допоможе адаптуватися в такому нерівноважному оточенні людей. Для цього й існують релігія й мистецтво, що дають катарсис через уявлення прекрасного і огидного, й подальше відкидання огидного шляхом гри, гри, що сплавляє воєдино все розрізнене в людському "я", у множинному й пихатому "над-я". Для цього набирають сили перетрансформаці§ душі. Наприклад, сміх все жахливе, страхітливе, огидне перетворює й трансформує в більш високі форми. Для цього сама висота, височина, піднесене як суто суб'єктивне начало особистості огортає й поглинає все те низьке-жахливе, яке тероризувало й розщеплювало людину. Піднесене вкриває й розчиняє все жахливе своєю неповторною суб'єктивністю, в корені позбавленою об'єкта, розчиненого в безмежності. Релігійний і художній досвід як такий, що очищає (катарсичний), - є одне. Що стосується релігі§, то необхідно сказати, що як би не трансформувалися в історі§ релігійні форми культів, свій час переживають ті культи, за яких людина зживає в собі все незначуще, відкидаючи його. Значущою залишається та релігійна свідомість, яка містить у собі красу й піднесеність і має технологі§ очищення (катарсису) від низького. Красою й піднесеністю як релігійними (і художніми) способами освоюється й приручається все низько-демонічне в людині. При цьому інтерпретуються всілякі людські фантазми жахливого характеру, а також прищеплюються довіра й любов до людини, спочатку до вчителя (гуру). Такі технологі§ дають людині опору в самій собі, сприяють знаходженню ясності розуму, коли людина вже не протиставляє себе запекло навколишньому світу. В остаточному підсумку можна говорити, що ненаукова картина світу очищає. І тут виявляється разюча подібність очисних (катарсичних) процедур релігійно§ сповіді, психоаналітично§ ігрово§ інтерпретаці§, ігрового огортання піднесеним, огортання всього низького в художньому світі й світі взагалі.]
   ...
   ...
   [Ненаукова картина світу в різноманітності спрямованостей. Нові покоління людей ставлять перед собою нові цілі. Переслідування нових цілей пов'язане з тим, що науками отримана нова картина світу. I §§ необхідно враховувати, щоб пристосуватися й адекватно реагувати на реалі§, що змінюються. Покоління людей, що пересягнуло в ХХІ століття, незважаючи на підкорення космосу, міць інформаційних систем та інші завоювання науково§ думки, відчуває ще більшу слабкість свого становища перед лицем випадковостей Всесвіту у вигляді, наприклад, комет, астеро§дів, метеоритів, здатних за досить коротку мить часу нівелювати людську цивілізацію, цивілізацію, що так важко тривалими тисячоліттями пробиває собі дорогу.
   Висновки науково§ картини світу позначаються на ненауковій картині світу в людині. Тому відбуваються різкі трансформаці§ в релігі§, містиці, у художньому світі людини. Останній уже не подає нескінченний єдиний навколишній світ у "площині", як це описували в античні часи. Художній світ людини в ХХІ столітті проникає в глибини простору, а не задовольняється "площинними образами". Мистецтво прогресує. Воно вже не відокремлює одиничні явища одне від одного, а зливає все в загальне світоуявлення, перед яким індивід, як щось окреме, несамостійний і нестійкий. Безпосередня очевидність речовинно§ явленості одиничних форм (А. Ригль) стушовується злиттям у загальні явища, що чітко видно в мистецтві ХХ і ХХІ століть.
   Ненаукова картина світу й естетичне або мистецтво як §§ основа, §§ фундамент проявляється, коли звучить музика Моцарта або Бетховена, коли з'являються перед нами шедеври живопису, картини Леонардо да Вінчі, Ван Гога. Тоді прокидається в нас відчуття ідеально повного й вільного життя, що одухотворяє нас і вливає в нас сили для подальших дій, щоб запобігти небезпекам і врятуватися, урятувати себе й свій рід від негод Всесвіту, що рухається випадково. Випадковий рух Всесвіту, що продовжується в нас ірраціональними силами й зароджує страх, дає нам поштовхи також і для подолання цього страху, поштовхи через мистецтво, яке дарує об'єктивовану насолоду. Особливо яскравий прояв об'єктивовано§ насолоди ми знаходимо в давньому мистецтві. Давня людина ховалася від випадково виникаючих катастроф за своє мистецтво, постійно виготовляючи амулети як запобіжні речі, які заспокоюють і приводять нервові сили у рівновагу. Це допомагало впоратися зі стихіями, які намагалися поглинути людину. Сучасна людина вже не ховається від всепоглинаючого Всесвіту, від того ворожого космосу, який усюди. Сучасна людина дивиться правді в очі й усвідомлює ті небезпеки, які та§ть в собі непередбачуваний рух у глибини космічних просторів. Сучасна людина, створюючи те ж мистецтво об'єктивовано§ насолоди, що й давня людина, усвідомлено бачить, що §§ маленький теплий світ, насамперед тілесний, фактично чудом утримується на самому кра§ безкрайньо§ прірви всепоглинаючих мегагалактик і чорних дір, що всмоктують у себе безповоротно все, розчиняють у собі життя, перетворюючи його в ніщо. Правда, це усвідомлення робить мистецтво об'єктивовано§ насолоди до певно§ міри іншим, додаючи до нього символізм. Символізм сучасного мистецтва робить його більш абстрактним, але водночас і більш глибоким, надаючи йому варіанти більших можливостей щодо виходу зі скрутних становищ, що в остаточному підсумку приносить те ж відчуття ідеально повного й вільного життя, надихаючи й одухотворяючи людину.
   На перший погляд мистецтво явно і прямо не пов'язане зі спасінням, Всесвітом. Але це лише на перший погляд. Коріння ж саме там. Спасіння від Всесвіту у майбутньому. У сучасному мистецтві більше песимістичності, тому що відкривається більше варіантів до згубного кінця, чіткіше усвідомлюється неминучість цього згубного кінця. Але цей песимізм пом'якшений як переживанням трансцендентного, так і геро§чним поривом. Більше того, опис трансцендентного як суб'єктивних станів людини, §§ просвітлінь і перетворень душі, причини чого лежать у компенсаторних реакціях на надлишок спонукань, в остаточному підсумку нівелює нотки песимізму в сучасному мистецтві. Адже від позитивних перетворень людсько§ душі навіть печаль світлішає. І як тут знову не згадати переживання Олександра Сергійовича Пушкіна, коли він говорить, що "печаль моя світла". I як тут знову не згадати роботи психологів про естетичні емоці§, в яких "сум світлий" (Е.П. Iль§н). При цьому песимізм сучасного мистецтва допомагає нівелювати присутність геро§чних ноток, нівелювати присутність геро§чно§ поведінки споглядача там, де цей геро§зм не потрібен. У сучасному мистецтві красиві форми об'єкта обов'язково доповнюються поведінкою суб'єкта, що споглядає ці об'єкти, що надає глибини мистецтву, розкриваючи багатство внутрішнього світу людини. Сучасне мистецтво допускає насолоду красою як насолоду самим собою в чуттєвих формах предмета, а не проста насолоду формами предмета. Причому людина реально відчуває себе в предметі, у його формах. Краса форм - це не зовнішнє. Це наше ідеально вільне й повне життя в цих формах; життя поза насильством. Краса робить людину щасливою (В. Воррінгер). У красі закладене почуття світу, тобто своєрідність, видима у всьому. Краса властива як мистецтву, так і релігі§. Тому про "почуття світу" говорить взагалі вся ненаукова картина світу, у якій людина насолоджується самою собою, протиставляючи себе космосу, явищам зовнішнього світу (В. Воррінгер) як бездушним утворенням. Душа підсвідомо завжди припускає урахування життя як цінності. Цінність форми, якою оперує естетичне й релігійне, припускає й цінність життя. Форми й ліні§ передають сво§ми проявами життя життєве, життєве як цінність. Цінність - це зміст. Передбачається присутність символічності, абстрагованості. Тенденція до символізаці§ й абстрагування не є виключною протилежністю потреби натхнення, оскільки в протилежному випадку натхнення перетворюється у тваринне задоволення від біологічно необхідних речей. Але натхнення - це більше, ніж задоволення від власного шлунка. Натхнення зумовлене не тільки щастям особистим, але й щастям оточення. Прагнення до натхнення зумовлене щасливими стосунками щирості не просто між людиною і явищами зовнішнього світу, а між людьми і явищами зовнішнього світу. Тут тільки через серце, милосердя або просто поступливість з'являється можливість і прокладається дорога до злиття з явищами зовнішнього світу в якісь моменти життя як компенсаці§ за ту ж поступливість. Абстракція ж - від конфліктно§ ситуаці§ між людиною й навколишнім зовнішнім світом, але не від конфліктно§ ситуаці§ між людьми й навколишнім зовнішнім світом. Бог породжує відчуття страху, коли цей Бог являє собою якусь зовнішню силу, що тяжіє над людиною, коли існує помилкове розуміння Бога. Але Бог не породжує страх, коли Царство Боже є усередині нас (Лк 17:21). Зовнішній же Бог стає страшилкою, яко§ треба боятися, яка призначена для карного елемента, щоб приструнити й пристрахати його фразами типу "Побійся Бога", щоб кримінальник міг задуматися про те, що буде після смерті. Адже якщо фізична сила є, а совісті немає, то немає заборон перед самим собою і така людина небезпечна для оточення. Культура починається із заборон. Дикість - це коли §х нема. Якщо заборон немає, то така дикість не те що не будить у людині Божественне, вона небезпечна для оточуючих людей.
   Людина видобувала якусь річ із зовнішнього світу (проектуючи тим самим певні зв'язки соціальних відносин), очищаючи цю річ від випадковостей і дико§ сваволі вируючих стихій, увічнюючи §§ як найнеобхідніше й нівелюючи інше як незначне, тим самим символізуючи §§, а значить, певною мірою абстрагуючи. I тоді ця річ уже була точкою опори серед стихійних явищ випадкового світу, що саме по собі задовольняло потребу в споко§, давало можливість бути щасливим. Ця річ була релігійним ідеалом або твором мистецтва. Вона була вилучена із плутаних зв'язків зовнішнього світу що грає стихiями, очищена від залежностей дико§ сваволі, але залишилася приналежністю природи як необхідність, а значить, певною мірою розумність (розум в пошуках необхідності); тобто показ людиною розумності у свободі природних випадковостей. Але це не ті природні випадковості дико§ природи, "дикого космосу". Це певні, особливі природні випадковості, переломлені через призму соціальних відносин, через які людина має можливість наблизитися до природного, а то й злитися з ним.
   Річ, вихоплена з природи й перетворена в символічні форми, втрачає сво§ точні позначення, відповідні зовнішнім об'єктам, тому що через символічне вона наділяється ще переживаннями вищих станів свідомості як станів Всесильності (або Божественності), набуваючи тим самим могутності тако§ динамічно§ сили, з яко§ й виходить вища символічна (або певною мірою абстрактна) краса, або Божественність, переживана людиною як неможливість смерті.
   Людина сво§м релігійним ритуалом і формами мистецтва творить те, що можна назвати ідеально стійким і надійним, надаючи йому тим самим важливості, значущості і необхідності як головного, підкреслюючи значення необхідності життя серед розпаду, у грі мінливих проявів природи, повних сваволі, яка дає неясність подальшого існування. Це одухотворяє. У цю натхненність вплітається символічне й певною мірою абстрактне як єдино неповторне, що відбиває вище в людині, у якому вона й може знайти спочинок або просто відпочити від безпросвітно§ плутаності навколишнього світу. Від ціє§ безпросвітно§ плутаності віє неясністю, що викликає стан занепокоєння, стан, який віддаляє можливість бути щасливим.
   Символічне, котрим наділяються предмети зовнішнього світу у зв'язку з §х цінністю для людини, робить §х ще ціннішими. Тут символічне (або певною мірою абстрактне) звільняє той чи інший предмет оточення від його залежностей і зв'язків з іншими предметами, роблячи його самодостатнім і абсолютним. Ця абсолютність набувається через те, що улюблений або важливий предмет виривається із загального ходу дій з перетворення його в інші предмети. При цьому придушується зображення реального простору й виступає на передній план індивідуальна форма, форма як абсолют і самодостатність, форма, через яку людина може більш повно розкрити сво§ суб'єктивні стани, які пов'язані з переживаннями неможливості смерті.
   Ненаукова картина світу, в основі яко§ лежить досвід натхнення, зводиться до об'єктивовано§ самонасолоди людини, коли до натхненності додається символічність (або деякою мірою абстракція), де натхненність і абстракція не подані порізно як протилежності.
   Рівноважно-гармонійне сполучення натхненності й символістики (абстрактності) задовольняє, в остаточному підсумку, потребу в самовідчуженні людини, коли §§ надлишок спонукань нівелюється за рахунок компенсаторних процесів психіки й людина одержує стан, протилежний тому, коли царює надлишок спонукання, одержує стан ряду катарсисів, одержує вищий катарсис, тобто переживання неможливості смерті, або стан НЕМРИ (або АМРІ).
   Прагнення до самовідчуження проглядається в тенденціях до символізаці§, до абстрагування, в потребі до абстрагування, тому що максимально символізована (абстрагована) ситуація народжує компенсаторну реакцію - самовідчуження.
   Прагнення до індивідуалізаці§ (до виділення людиною своє§ власно§, неповторно§ індивідуальності) бачимо в тенденціях до натхнення, у тенденціях до задоволення потреби в натхненні, тому що максимальна натхненність народжує компенсаторну реакцію як нівелювання індивідуальності, нівелювання неповторною натхненністю. Тому натхнення як основа - це теж імпульс до самовідчуження. Але натхнення як процес - це поки що самоствердження, затвердження сво§х дій шляхом одухотворення тих чи інших об'єктів (предметів). Одухотворяючи інше, ми існуємо в ньому, поринувши в цей інший зовнішній об'єкт, у його зовнішню форму, тим самим звільнившись від свого власного індивідуального існування. Наша індивідуальність уливається в інший світ, більш стабільний, ніж хиткий світ потоку нашо§ індивідуально§ свідомості. Тим самим ми відчужуємося, одержуємо відпочинок, хоч і прагнемо при цьому до яко§сь діяльності.
   Людина сво§ми тенденціями до символізаці§ й абстрагування прагне позбутися випадковостей свого існування, сваволі випадків.
   Життя як таке порушує самонасолоду. Ми втрачаємо своє "я", споглядаючи релігійне священнодійство або твір мистецтва. Прагнення до насолоди й щастя як до чогось піднесеного диктується потребою до самовідчуження, до того, що вищим за життя, до того, що є наджиттям.
   Абстрагуючись аж до символу, ненаукова картина світу несе у собі й практичний момент. Момент краси ж - це не технічний фокус, це утруднення сприйняття, виведення людини з режиму §§ автоматичних дій. Тобто краса перетворює людину, компенсує в ній усі недоліки й тим самим окриляє, звертаючись безпосередньо до людських емоцій. При цьому спогади образів у людини орієнтують §§ в остаточному підсумку на майбутнє. Це чітко видно в музично-ліричних началах мистецтва як безобразних началах, але які звертаються безпосередньо до емоцій (В. Б. Шкловський), емоцій, які посилюють враження, справляють найбільше враження, посилюють труднощі й тривалість сприйняття. Мета - подовжити сприйняття, що виявить і відіб'є сам процес неусвідомленого постання в людині світу, що твориться в ній, через що прийде відчуття речі, обрано§ релігійним діячем і художником як бачення; речі, обрано§, значущо§ й цінно§, воскресло§ в людині як бачення, бачення нове, оновлене, а значить, очищене від усього застарілого, тобто перенесене в суб'єктивні простори нового сприйняття. Переносити предмети зовнішнього навколишнього світу зі звичайного, повсякденного сприйняття у сферу нового, або оновленого, сприйняття допомагає крім звертання людини безпосередньо до емоцій ще й сама образність. Образність супроводжує звертання людини безпосередньо до емоцій, щоб вивести §§ з автоматизму сприйняття. Із автоматизму сприйняття виводить таке бачення, яке одночасно є й метою, на чому сприйняття й затримується, досягаючи сили й високого ступеня тривалості, а значить, високого ступеня безперервності. Для цього звук у музиці, слово в поезі§, сакральне в релігі§ повиннi мати характер дивного. Дивне створює труднощі для всього застарілого в людині. Тому потрібні утруднені форми для знищення всього віджилого в людській душі. Утруднені форми загальмовані, припустимі труднощі при відтворенні в поезі§, наприклад, криються в окремому випадку повторення однакових звуків (В. Б. Шкловський). Повторення однакових звуків породжує загальмованість, кривизну. Гальмування й затримка є законом не тільки мистецтва або сакрального релігі§ й містики, але й усіє§ ненауково§ картини світу в людині. Але повторення однакових звуків - це ритм. Окремий випадок повторення однакових звуків - це ритм порушений. Порушений ритм не може бути передбаченим. Така непередбаченість і створює утруднення й загальмованості як способи виявлення й розкриття (розквіту) художнього в естетичній картині світу й сакрального в релігійно-містичній картині світу, що втілюється в кінцевому своєму прояві як катарсис. У протилежному випадку, коли немає порушень у ритмі, а все йде за правилами й входить у придписаний канон, у передбачені закони й закономірності, прояви художньо-сакрального начала зникають.
   Наукова картина світу ХХІ століття, перевернувши й затвердивши нову космологію про далекі галактики, змушує дивитися на ближнє земне очими іншого художника, нового художника. Художник дивиться на світ вже під кутом широких і ємних уявлень, враховуючи ворожість і сторонність холодного космічного світу, світу, що не бере в розрахунок теплих живих істот. Сучасний художник, створюючи об'ємності й глибини зображуваного, сягає космічного у сво§х уявленнях про просторово-часові світи. Художні форми, стаючи космічним символом, не забувають про простоту, строгість і ясність, чим не забувають і про живе, людське, те, що змінює нескінченну природу сво§м творчим поривом.
   Наукова картина світу й ненаукова картина світу, точніше релігійно-художня, а ще точніше релігійна, містична, естетична, художня, музична, поетична й так далі, мають діаметральну й змістовну протилежність стосовно можливостей. Якщо наукова картина світу має невеликий ступінь врахованих можливостей, то ненаукова, або релігійно-художня, реалізує у сво§й безпосередній емоційності (а точніше, у сфері тонких почуттів) максимум можливостей, максимум можливих можливостей становлення людини в майбутньому, що надихає й одухотворяє. Наукова картина світу не має достатньо§ повноти всіх закладених і врахованих ученим можливостей. З розвитком науки ці можливості додаються. I наука має певний рівень розвитку, розвитку, який у майбутньому може закреслити багато чого як ненаукове. Релігійний діяч і художник творять естетичні цінності відразу на всі часи. Підставою для цього служить дружній зв'язок і взаємодопомога людей для того, щоб забезпечити собі життя, усуваючи катастрофу (К. С. Малевич). Релігійно-художній світ - це вікно, через яке ми виявляємо життя (К. С. Малевич) споглядаємо його. Релігійний світ і світ мистецтва змінюються в тому напрямку, щоб давати людині реальне уявлення про нескінченне (К. С. Малевич), щоб затверджувати знак чистоти людського творчого життя (К. С. Малевич), життя, яке завжди має якусь можливість для становлення в майбутньому, якщо це не проти самого життя. Роби будь-що від душі, і це вже творче життя, уже привнесення твоє§ неповторно§ душі, уже мистецтво, твір мистецтва. Питання в іншому. Питання, наскільки затребуване саме таке творче життя, наскільки таке мистецтво потрібне іншим, потрібне сучасності, наскільки правильно обраний об'єкт для творчості, щоб мистецтво, яке ти створюєш, було змістовним. Треба наповнити свою справу загальнолюдським змістом.
   У кожній історичній епосі мистецтво було співзвучно певному предметному світу. Сучасні світи, що фіксуються мистецтвом, спрямовані до Космосу, виражають співзвучність з Космосом. Космос і людина в космічних просторах проглядаються навіть там, де про це безпосередньо не говориться, де це безпосередньо не демонструється. Але все одно помітна спрямованість вгору, у Космос. І це властиво сучасності, сучасному мистецтву, а також сучасній релігійно-містичній ритуалістиці, хоча Бога шукають усередині себе, віруючі повернені в себе, містичні. Виникає питання: так що все це (мистецтво, релігія) до сучасності, до теперішнього моменту (сучасного стану мистецтва й релігі§) було суцільним неуцтвом? Ні. У мистецтві і релігі§ завжди було присутнє до певно§ міри прагнення вгору, до вищого. Неуцтва немає. Мова не йде про неуцтво. Просто антинаукові уявлення вплітаються в ненаукову картину світу, щоб підтримати психічну рівновагу від кризового світовідчування. Неуцтво з'являється тоді, коли антинаукові уявлення реалізуються в практичному житті, у неадекватній поведінці. Або коли це неуцтво повторюється в промовах з наполегливістю й завзятістю, не бажаючи перетворитися в символічну гру або просто в гру, що відвертає людину від помилково§ серйозності або ж просто від серйозності щодо неправильних уявлень, помилкових ідей.
   Мистецтво, релігійна сакральність, містичний досвід та інші феномени ненауково§ картини світу у сво§й вираженості містять конкретне й абстрактне одночасно, або ж, точніше, утворені з конкретних форм (або образів) і абстрактних форм (або символів). Останні, тобто абстрактні форми, неточні (В. В. Кандинський). Тому не можна обмежитися тільки ними (символами, абстракціями), тому що при цьому людина позбавляє саму себе можливостей. Адже можливості збільшуються й розширюються з наближенням до образності. Обмежитися лише неточним - значить, виключати суто людське (В. В. Кандинський).
   Наближаючись до чисто§ образності й до чистого протоколювання матеріального предмета, ми перестаємо його виражати. Якщо ж ми не задовольняємося протоколюванням матеріального предмета, то в такому випадку ми прагнемо надати зображуваному предмету вираження, ідеалізуємо його, стилізуємо (В. В. Кандинський). Копіювання предмета, протоколювання його матеріального образу, запозичує в предмета його виразність, звучність (В. В. Кандинський). Змістовність же предмета - у самому предметі. Вибір реального предмета наповнений значеннями (В. В. Кандинський). Людина говорить про значущість, зосереджуючи увагу на конкретному предметі, виділеному нею з мільйонів предметів, виключаючи всі інші предмети як незначні, менш значущі. У самому виборі предмета уже присутнє абстрактне начало, абстрактна форма. Елемент абстрактно§ форми чистий і примітивний (В. В. Кандинський). Він присутній у вибраному предметі як сакральному поряд із самою його предметністю. Тобто у формі містяться два його елементи: предметність і абстрактність, предметність і предметна інтерпретація, оголеність і завуальованість. Наявність цих двох елементів форми відкриває нові можливості, можливості в основних мотивах композицій форм (В. В. Кандинський). Тут основні мотиви з'являються як сама художність. Адже принцип суто художній, а це значить - вільний від другорядностей (В. В. Кандинський). Другорядності відпадають і залишається істотне, причому виражене істотне, як художня мета, як можливість зсування форм, зсування оголеного й завуальованого, аритмічного й ритмічного, асиметричного й симетричного, з метою впливу на почуття. Саме через протилежності й відбувається вплив на почуття. Ритм просить аритмі§, симетрія - асиметрі§. Тепло - холоду, а холод - тепла. Гармонізація пропорці§ всього цього й пробуджують у людині натхнення й закликають до життя. Так, прохолодне (блакитне) і тепле (жовте), які в русі, у пошуку умов для життя, у пошуку необхідно§ температури для тіла (для гомеостазу) зупиняються в рівноважному стані, в абсолютному споко§ (зелене). Цей спокій (зелене) уже нікуди не рухається. У цьому споко§ (зелене) уже не проявляються ні радість, ні сум, ні пристрасті (В. В. Кандинський), які були необхідні в ситуаці§ пошуку умов для життя. Коли ці умови перебувають у рівновазі (як необхідний гомеостаз для тіла), приходить спокій (зелене), що уже нічого не хоче, нікуди не кличе (В. В. Кандинський). Спокій, відсутність руху в зеленому, що погасив протилежності блакитного й жовтого, що прагнуть до нас (коли ми дивимося на жовте) і від нас (коли ми дивимося на блакитне), заспокійливо діє на людину. Але спокій зеленого як пасивність може викликати нудьгу. Жовте й блакитне такого не викликають. Жовте випускає промені тепла, молодості, веселості. Блакитне - прохолоду, серйозність, вдумливість, глибину. У них рух, активність. У них немає самовдоволеного спокою літньо§ зелені, коли зелене буяє, коли воно в розквіті. І там немає білого. Біле ж сто§ть високо над нами. Біле в наших картинах світу, картинах релігійних, художніх, містичних, символізує мир і велике мовчання (голос безмовності). Велике мовчання білого - як музична пауза (як звук, "подібний мовчанню"), наповнене можливостями (В. В. Кандинський). Цей розквіт можливостей у білому охоплює і занурює в нього всю ненаукову картину світу, §§ релігійну, містичну й художню складові. Адже розширення можливостей - це той відмітний компонент ненауково§ картини світу, який і дає привід людині одухотворитися, не закреслити, не знищити або нівелювати §§. Розширюючи можливості на шкоду науковій картині світу, людина може хоча б просто підняти собі настрій, так стушований тиском об'єктивних законів і закономірностей, які пригинають і приземляють людину. Саме біле (білий колір) тут переповняє людину можливостями й відкриває перспективи для життя в майбутньому, забираючи всяку депресію в наді§ майбутніх становлень. На противагу білому чорне (чорний колір) надає людині "ніщо" без усяких можливостей, без усякого виходу зі становища. У чорному "ніщо" просто мертве, коли сонце згасне, а вічне мовчання існуватиме без майбутнього, без наді§ на майбутнє (В. В. Кандинський). Якщо біле уявляється нам як музична пауза, що лише на якийсь час перериває розвиток нашого світу, то чорне є пауза абсолютно остаточна, за яко§ немає продовження для нашого світу, а є інше продовження, а точніше, початок зовсім нового світу, не нашого світу, світу, у якому, можливо, зовсім не знайдеться місця для життя, а тим більше людського життя, яке потребує додатково§ залежності від оточення.
   У чорному вже відсутнє і звучне, відсутній рух. Чорне постає як нерухомий труп, як мовчання тіла після смерті (В. В. Кандинський). Чорне - це погасле багаття, що згоріло до кінця, воно лежить уже за межами людського сприйняття. Це символ глибокого суму, символ смерті. На противагу глибокому суму чорного виступає радість білого (білого кольору), радість чиста, непорочна. Рівноважний стан цих двох крайностей криється в сірому, беззвучному й нерухомому, що породжує невтішність кінця світу й людини при наростанні темного. Але якщо в сірому переважає світле начало (біле), то в людині, що сприймає подібне, підсилюється й надія, надія на життя, на виживання в цьому світі, світі темному, світлому, середньому (сірому), світі різноманіття й розма§тості. Особливо це стосується сучасного світу, світу ускладненого, а точніше вже достатньою мірою складного, світу високого рівня складності й півтонів. Тому виявити гармонію в сучасному світі, спираючись на один колір або на кілька кольорів, неможливо. Гармонія сучасного світу проявляється в гамі кольорів, у гамі півтонів, у гамі звуків, найчастіше ріжучих, гучних, але таких, що несуть правду життя, правду навколишнього світу, правду, відбиту в нашій сучасній суб'єктивній ненауковій картині світу, що так різко відрізняється від картин світу Античності, Середньовіччя, Відродження. Тоді, у ті далекі часи, музика, живопис, релігійна проповідь несли розраду, заспокоєння. І якщо ми звертаємося до творів тих епох, то одержуємо таке ж заспокійливе переривання нашого бурхливого й нервового життя, у нас розцвітають розрада й надія на краще. Але якщо ми припиняємо слухати музику тих часів, то відразу ж повертаємося в катастрофи нашого сучасного світу. Той минулий світ у корені інший. Він далекий нам, тим, хто живе у світі, де немає розради, де неможливо утішитися під вагою знань тіє§ науково§ картини світу, яка розкрила глибини Всесвіту, катастрофічного Всесвіту, Всесвіту, що у майбутньому поглине нас. Ми живемо у світі, відкритому до синіх глибин Космосу, світі без розради, де рівновага втрачена, де чується раптовий стукіт барабанів по голові як музика століття. Гармонія прокидається лише епізодично, коли перериваються безцільні устремління, розірвані зв'язки, розрізнені шукання істини й правди. А так панує битва кольорів, тонів і півтонів у живописі, високих і низьких звуків у музиці. Схрестили шпаги всі кольори й звуки, всі протиборчі рухи людсько§ душі, всі релігійно-містичні символи у виявленні своє§ єдності. Усе з'єднано в один конгломерат, усі протилежності сплелися. Це і є гармонія нашо§ сучасно§ ненауково§ картини світу з такими §§ складовими, як релігія, містика, естетика. Гармонія, що віддзеркалює сучасний світ, - це сплетені суперечності, у яких починає переважати синій колір, що вказує на глибини Всесвіту, колір, якого ми не можемо позбутися просто так, закривши його іншими, не холодними кольорами втішливого характеру; колір, що несе холод, заморожує життя і, зрештою, нівелює його.
   Колір, звук, рух у ненауковій картині світу релігійних доктрин, містичних прозрінь, езотеричних вчень і естетичних вражень - це багатозначні символи, що намагаються закодувати вічні сутності існування, звертаючись в остаточному підсумку до проблем суб'єктивного світу людини й пошуку в ньому первозданності, справжності, до вічності в людині. Ці символи стосуються й об'єктивного зовнішнього майбутнього, стверджуючи вольове перетворення реального світу, за яким майбутнє, намагаючись прогнозувати хід історі§. У такий спосіб символічна, ненаукова картина світу, так само як і наукова, прогнозуючи майбутнє, роблячи прорив до цього майбутнього, з огляду на катаклізми буття, катастрофи в існуючій реальності, намагається створити підбадьорливу мрію, що надихає й одухотворяє сучасну людину науки, людину, яка розуміє весь песимізм від тяжіючих над людьми об'єктивних закономірностей, людину, яка усвідомлює свою власну малість у порівнянні з безмірністю Всесвіту. Того Всесвіту, де Сонце є порошиною, як і всі інші зірки (В. Хлєбніков).
   За допомогою символів, за допомогою заклинань і заумно§ мови змовлянь людина намагається возз'єднати людей, створюючи ненаукову картину світу поруч з розумним світом науки, що фіксує об'єктивні закономірності. Є надія, що ненаукова картина світу релігій, містики, краси, піднесеності своєю заумною мовою возз'єднає людей. Розумні мови вже зараз роз'єднують (В. Хлєбніков). Але так необхідна єдність людей для звершень у перебудові світу і, в остаточному підсумку, для виживання, для порятунку всіх. Тому не відкидається й не скидається з постаментів ненаукова картина світу, де звучить заклик до єдності, звучить музика, що одухотворяє людський дух. Адже навіть звучання одніє§ струни викликає зрушення людства (В. Хлєбніков). Наука, вивчаючи той чи інший феномен, наприклад, хвилі світла, дає можливість керувати ходом променів (В. Хлєбніков). Але наука найчастіше не може самих же керівників, які управляють ходом цих променів, у тому числі й ходом історі§, об'єднати, возз'єднати, спрямувати в одному напрямку, у напрямку власного порятунку, в ім'я спасіння всіх. Наука найчастіше не може надихнути §х, влити в них сили для того ж керування ходом променів. Це дають пророки й оракули, що віщають сво§ми ораторськими промовами передбачення майбутнього. Хоча це, за великим рахунком, не передбачення, а передчуття майбутнього у випадку роз'єднаності людей. В цих пророцтвах панує емоційність, чуттєва сфера людини, сфера, що безпосередньо реагує на світ, сфера, що відтворює ненаукову картину світу. Передбачають же майбутнє вчені за допомогою холодного розумового розрахунку, а не за допомогою символів, образів і емоційних сплесків закличного характеру. Для передбачення майбутнього існує наукова картина світу, яку припускає людство, віруюче в людство, людство, що розуміє вплив космічних тіл, а значить, що має істинну свободу. Хоча існує й об'єктивна випадковість, яку не скувати вченому. Ї§ враховує лише ненаукова картина світу релігійного діяча й подвижника, містика, музиканта, художника, поета; поета, що застосовує автоматичне письмо, письмо, що відбиває цю об'єктивну випадковість. Об'єктивна випадковість сама по собі в людині стає суб'єктивною випадковістю. Ця суб'єктивна випадковість проявляється як у вільних асоціаціях здорових людей, так і у зорових і слухових галюцинаціях душевнохворих. Суб'єктивна випадковість вільних асоціацій виходить за межі вузьких рамок розуму людини. При цьому підсвідома сфера звільняється. Марення як процес ціє§ підсвідомо§ сфери звільняє §§ від нагромаджених і зім'ятих смислів, що виходять назовні у вигляді галюцинаторно-сновидчого як чудесного цього творчого процесу. Тут душа вільна. Над нею не панує закон і правило. Вона до певно§ міри сама по собі прекрасна, прекрасна хоча б у сво§й природній конвульсивності й динаміці. Це "найпрекрасніше" вже як продукт, як деякі згустки, точніше, деякі сторони людського духу в цьому продукті згустків, що трансформують бажання у творчому процесі через спонтанне створення мрій, прагнуть вийти зі скрутного становища, що створилося, до свободи, що влаштовує усіх. При цьому використовується ігрова сутність буття, ігрова натура буття людини. І нарешті, досягається якась точка духу, деякий стан душі, у якому життя й смерть, реальне й уявлюване не сприймаються як суперечності (А. Бретон), де мислення вирване з рабства до споконвічно§ своє§ чистоти.
   Споконвічна чистота - суть прекрасне. Шлях до цього прекрасного починається з важкого, неприємного, відразливого клекотання позбавлених смислу уявлень, які мурмочуться в наших душах і розуміються як важка праця з невідомим результатом. Але тільки цей процес важко§ праці народжує в нас бажання вийти за межі такого збиткового, абсурдного розходження між прекрасним і потворним. Ступінь опору всій цій абсурдності народжує в нас зліт духу. Цей ступінь повинен бути досить високим, щоб виник крик духу, який повертається до самого себе, творячи прекрасне, а також піднесене як таке. При цьому поверненні зауважується, що все це була лише чергова роль. У цій ролі брала участь і рефлексія, і раптове спонукання людини. Але все закінчується вираженням, виразністю. Через вираження ми приєднуємося до інших і втрачаємо суверенність свого мислення. Людське мислення одночасно має суверенність і не має §§ (А. Бретон). I там ще присутнє життя для себе. У вираженні ж від цього багато чого губиться. І тоді вже наявна спрямованість на інших людей (після гіркого досвіду); спрямованість на перетворення й поліпшення Всесвіту (за словами А. Бретона).
   Потреба у вираженні викликає натхнення. І навпаки. Але натхнення викликає не просто потребу у вираженні. Натхнення викликає особливу, вищу потребу у вираженні, потребу одухотвореного духу. Одухотворений дух всеосяжний. Тому й натхнення від нього повністю охоплює наш розум. Тоді людина захоплена тим, що сильніше за не§. Тоді людина перестає належати самій собі. Вона починає належати всім нам. Вона творить для всіх, маючи стан душі тако§ напруги, яка дорівнює істинному божевіллю. I вона вже тоді не демонструє себе, а тотально впливає, вкидаючи оточуючих у стан повно§ розгубленості, проявляючи абсолютну внутрішню цілісність як наслідок перетворення свого власного мислення. Вона бачить світло, яке перестає згасати. І вона всіх веде до цього світла, залишаючись хазя§ном своє§ волі. Вона піднялася над сво§ми минущими почуттями й уже не відчуває поряд небезпек, рухаючись уперед і вперед до порятунку.
   Ненаукова картина світу у своєму релігійному, містичному й естетичному розма§тті зливається у виразності, найчастіше виразності, яка шокує. У самій же виразності завжди можна побачити дві складові: образну й символічну. Образні форми виражають історичну специфіку. Символічні форми (або символістика форм) виражають умоглядні конструкці§ як значуще. Значуще виноситься на поверхню виразним. Воно вимагає відчуття (вимагає високого рівня чутливості), а не просто§ ідентифікаці§, як це відбувається найчастіше з образом, що ніяк не змінився, документальним.
   Ненаукова картина світу завжди має змістовний момент, який можна представити і як предметність, і як виразність. Тобто, і предметність змістовна, і виразність змістовна. Предметна змістовність у тому, який предмет обраний для демонстраці§, для показу. Виразна змістовність у тому, яку емоційно-чуттєву атмосферу несе вибраний предмет. При цьому використовуються засоби, завдяки яким порушуються фізичні закони світу. Порушується наукова картина світу. Наприклад, порушується закон тяжіння, коли люди, тварини або якісь предмети зображуються в живописі висячими в повітрі. У живописі сполучаються в одному зображенні різні літературні сюжети й історі§. Наприклад, зображення Соломе§ (Е. Панофскі). У цьому випадку ми маємо справу не просто з образами або предметними зображеннями, а із символами, з образними символами, що надають особливого змісту виразним зображенням. Для розуміння символів уже необхідний певний рівень культури, що містить у собі знання конкретних історичних процесів, конкретних епох, конкретних традицій. Адже не тільки символ, але й образ обумовлені історичними умовностями й умовами, а не просто тілесними схильностями людини до сприйняття того чи іншого досвіду. Стосовно символу можна додати, що він походить звичайно від тіє§ чи іншо§ іде§. Наприклад, від іде§ гармоні§ протилежностей, §х узгодженості й контрасту, тобто непогодженості. Такі іде§ несуть у собі багатовимірність і багатозначність; від чого й символи мають багато значень.
   Образи займають проміжне становище між мовними висловлюваннями як кінцевими продуктами людсько§ життєдіяльності й об'єктами природи, об'єктами, яким ми самі надаємо певного значення (Е. Х. Гомбріх). Це значення уже намічається в самому виборі об'єкта природи. Потім іде процес образотворення й символотворення, аж до кінцевого продукту. Іде процес, коли уява вільно підказує, що творити і як творити в образах; коли символам приписуються значення (наприклад, фенікс означає безсмертя). При цьому образи містяться в контексті, а за символами закріплюється множинність значень. Останнє, тобто символи із множинністю значень, орієнтують нас на містичне. Є містична інтерпретація символів (Е. Х. Гомбріх). Тобто символ розглядається як мова божества, а значить, і мова для передачі особливих, вищих станів духу, коли людина переживає неможливість смерті (У. Джеймс), коли людиною переживається стан НЕМРИ (або АМРІ). Адже Царство Боже усередині нас (Лук 17:21). З огляду на містичність символу Священні Писання містять двояку істину. Містять істину в речах й істину про те, як речі стають образами інших речей (Е. Х. Гомбріх). Тобто, тут присутні два значення - і от уже багатозначність, багатозначність, яка виконує завдання містичного характеру, коли людина розпорошується в цих багатозначностях, применшується гординею й від не§ відпадає незначуще, пиха. Відкидається наносне, типу надмірно§ гордині. У цьому процесі відторгнення від людини всього незначного, віджилого своє, застарілого й упередженого проявляється справжнє, справжній стан духу, проявляється переживання неможливості смерті, стан НЕМРИ, стан Божественного.
   Символ розкриває перед людиною безліч значень (Е. Х. Гомбріх). І людина відправляється в дорогу, залучаючись до процесу знаходження смислів цих значень. У цьому процесі вона постійно втрачає й розсіює незначні, другорядні смисли, смисли упереджені, застарілі. Залишається одне, значне. Це значне і є справжній стан §§ духу й тільки один-єдиний смисл. Тобто відбулося очищення від другорядного, очищення духу. Очищення (очищення потрясінням, або катарсис) - це результуюче не тільки мистецтва. Це результуюче всіє§ ненауково§ картини світу. Тобто, і релігі§, і містики, і езотерики, і мистецтва.
   Візьмемо документальний образ. Деформуємо його, наділяючи символічними багатозначностями, виразністю. Ми губимося в цих багатозначностях, після чого як головне виступає (проступає) назовні наша справжня природа, що супроводжується переживанням неможливості смерті, станом НЕМРИ, Божественним. Правда, деформація образу не повинна доходити до абсолютно§ абстракці§, тому що губиться зв'язок з людськими реаліями, від чого може не проступити головне, а лише стан НЕМРИ. Чільне значення ми маємо в собі. Це додаткове значення, відсутнє насправді у творі (Е. Х. Гомбріх) мистецтва або в релігійному ритуалі, відсутнє в §хніх образах. Але образність зберігає натяк на це чільне значення людини. Тому образ (предметність образу) не слід доводити до абсолютно§ абстракці§, де смисли розсіюються у сво§х кількісних нескінченостях, у безпредметності почуттів.
   Багатозначність містичного включає й протилежності, рівновагу протилежностей, §хню гармонію. Тобто включаються й переживання особливих станів свідомості, рівноважних, гармонійних станів, у яких гасяться й одночасно присутні протилежні емоці§ й почуття, що яскраво описане при переживанні неможливості смерті, стану НЕМРИ (АМРІ), стану Божественного. Так, у посмішці Мони Лізи (Джоконди) можна побачити й момент гіркоти. Те ж можна побачити й у посмішці Будди. Те ж можна побачити й у собі, переживаючи подібні стани.
   Відзначимо, що символ завжди відкритий. Двозначність (багатозначність) образу теж указує на його відкритість. І тому підлягає переосмисленню всiляка ненаукова картина світу: переосмислюють релігі§, переосмислюють містику, переосмислюють твори мистецтва. Переосмислюють, щоб знайти рівноважний стан між серйозністю й несерйозністю гротеску, що проявляється у вільній грі форм, знайти стан, де гасяться як серйозність, так і несерйозність, анулюються в процесі творення нових серйозних смислів і в новому процесі руйнування цих смислів несерйозністю вільно§ гри форм, що наближають людину до безпосередності життя.]
   ...
   ...
   [Дослідження ненауково§ картини світу показують, що релігія й мистецтво через катарсис очищають людину від скверни, відкидають низьке в людині, залишаючи вищий стан духу. При цьому в людини викликаються "спазми", вона шокується, що применшує §§, §§ гординю, пом'якшує §§ "над-я". Для викликання "спазмів", шоку, тобто для очищення потрясінням (катарсисом), людина уявляє огидне, жахливе й через гру відкидає це огидне й жахливе, очищається від усього цього. Результат - це сплав воєдино всього в людині. Огидне й жахливе огортаються піднесеним у процесі гри. Піднесене - це вищий стан духу в суб'єкті, переживаний як неможливість смерті, що позбавлений об'єкта, але в потенці§ має можливість майбутніх становлень.]
   ...
   ...
   [Коли присутній містико-естетичний досвід, то в людині проявляється суще, суть (сутнісне), цінність (ціннісне), а суєтне, дріб'язкове, безглузде зникає, залишаючи смисл. У такому стані в людині хоч і виникають імпульси й бажання від потреб, але відразу зникають як дріб'язково-суєтне. Імпульси й бажання розчиняються, тому що людина не відволікається від головного діяння, від своє§ діяльності, у якій вбачає цінність, тому що вона не захоплена дріб'язково-суєтним у сво§х інтересах, а робить необхідне. Вона вчиняє за необхідністю. При цьому в людини повністю відсутній страх, а свідомість стає чистою, очищеною від дріб'язково-суєтного, від другорядного. Людина переживає стан чистоти. У цьому стані вона безкомпромісна, не вступає в згоду з іншими людьми. Вона непоступлива до людей, із твердою волею, без зайвих рухів, без зайвих дріб'язково-суєтних думок, без мислення дріб'язково-суєтного характеру. Це одиничний психічний стан.
   Існують одиничні психічні стани. Про подібні стани наука говорить як про суб'єктивно-неповторні. Наукова картина світу не припускає ні Божественного, ні трансцендентного, ні самодостатнього, ні трансгресивного, ні відчуття безсмертя (К. Ламонт), ні почуття неможливості смерті (У. Джеймс) як об'єктивного. Усе це зв'язується з індивідуально-неповторними станами, або одиничними психічними станами. Про це говорить художня картина світу. Вона це припускає як бажане, спочатку пережите як особливий суб'єктивний світ, а потім як можливе для всіх.
   Художня картина світу припускає Божественне і трансцендентне як бажаний ідеал у реаліях життя, бажаний ідеал, узятий із суб'єктивних переживань особистості. У цьому бажаному ідеалі присутня і можливість для майбутніх становлень як виражальна форма. Тому все це можна віднести до естетично§ картини світу, а значить деформовано§ картини, перебільшено§ і применшено§ для більшо§ виразності ідеальних станів людського духу.
   Релігійно-містичне й художнє було єдиним у синкретизмі первісно§ культури. Ця єдність зберігалася аж до епохи Відродження. Культура, у якій було сполучене релігійно-містичне й художнє, певною мірою була спробою відбити особливі, вищі стани людсько§ душі. Цим вона зберігає міфопоетичне почуття світу душі, що обов'язково відбиває світ зовнішній, об'єктивний, соціальний, спадково-традиційний, що має у сво§й суті колективну творчість при повторі, варіаці§ в процесі створення образів і символів. Однак споконвічний образ при повторах і варіаціях містив і суб'єктивні уявлення про пережитий особистістю стан досконалості. Ця досконалість мала цілісність свідомості особистості, з яко§ виникав синтез як спосіб у творчих процесах людини.
   Синтез лежить у основі образності при формотворенні, що допускає родову сутність як невід'ємний елемент людського. При цьому канонічні системи й традиці§ в релігійного містика й художника перемежовувалися з §хнім руйнуванням і відчуттям досвіду безсмертя в процесі творчості. Релігійний містик і художник зберігають канон і традицію як історичну пам'ять, що є соціально-історичною передумовою для творчості й зміни того самого канону й традиці§.
   Канон і традиція містять у собі інтереси людей і визначають життєву й творчу позицію релігійного містика й художника, склад §хнього мислення. Цей склад має властивість поєднувати почуття й думки людей. При зміні канону й традиці§ в процесі творчості властивість поєднувати залишається. Наскільки вона змінена, залишається загадкою. Але ця властивість поєднувати надихає, піднімає й окриляє людину при сприйнятті творінь релігійного містика і художника. Ця властивість робить містику й естетику суспільними явищами, породженими багатоликістю й суперечливістю соціально§ дійсності, де немає фатально§ приреченості до певного світогляду, але є властивість поєднувати почуття й думки, властивість, якій притаманний елемент безкорисливості, що походить від материнського інстинкту "давати", давати іншому, і при соціалізаці§ людини стає елементом гуманності в людській істоті.
   Наука не заперечує релігію, а релігія не заперечує науку, якщо Бога розуміти як стан Духа, Святого Духа. Адже Бог є Дух (наш справжній Дух), а Царство Боже усередині нас, і треба його тільки побачити, і тоді ми стаємо могутніми, володіємо собою. Коли у Священних Писаннях Бог рухає хмарами й насилає дощі, то це можна розуміти символічно й алегорично, можна розуміти і як вираження нашо§ могутності при переживанні Божественного. Адже Бог усередині нас. Він є Дух. Бог - це просто певний стан людини, Божественний стан нашого духу. Бог є. Але люди розуміють його по різному. Говорити про Бога поза людиною не має сенсу, це позбавлене істинності. Адже перетворення й одкровення відбувається в людині.
   Завдання філософі§ - це ліквідувати суперечності між різними картинами світу, між науковою, релігійно-естетичною картинами світу і етико-практичним життям. Цьому допомагають інтеграційні процеси сучасності.]
   ...
   ...
   [Особливістю сучасно§ цивілізаці§ є те, що вона живе в умовах масово§ комунікаці§. Засоби масово§ комунікаці§ інтегрують цивілізаці§ й культури різних континентів. Африканська культура інтегрується в азіатську культуру, азіатська - в американську, американська - у європейську, і навпаки.
   Стосовно релігій іде той же процес. Ісус Христос християн уже не може залишатися сам по собі, як у давні часи. Ісус Христос нинi знаходиться в оточенні Аллаха, Будди, Кришни; Аллах - в оточенні Христа, Будди, Кришни; Будда - в оточенні Христа, Аллаха, Кришни; Кришна - в оточенні Христа, Аллаха, Будди. Ми маємо факт інтеграційних процесів релігійних культів. У цих умовах накреслюється пошук подібностей різних релігій, намічається виявлення внутрішніх подібностей, наприклад, подібність сакрального, оскільки зовні ритуали мають багато розходжень. Адже Богів породили цивілізаці§, які мало спілкувалися одна з одною, живучи на різних континентах. Щодо цього в сучасному православ'§, як і в усіх інших релігіях і культах, на поверхню виходить містичний бiк. Адже саме в містичній релігійності ми бачимо подібність. Тут релігійно-містичний екстаз переживається християнином так само, як і мусульманином, а мусульманином - так само, як і буддистом, і навпаки.
   У православ'§ на передній план виходить процес прилучення людсько§ природи до Божественного. Особливу роль починає відігравати ідеал обожнення. У соціальному плані, рухаючись до містицизму, сучасне православ'я висуває на передній план індивідуально-особистісні відносини. Щодо цього сучасний православний християнин спрямовує свій пошук Бога усередину себе. Бог стає не якоюсь зовнішньою силою, що тяжіє над людиною. Бог стає особливим станом людського духу, станом, коли людина переживає неможливість смерті, переживає стан безсмертя. Тоді вся суть православ'я й християнства в цілому зводиться до того, що ідеальний стан духу як Царство Боже усередині нас (Лк 17:21). Той же процес спостерігається й в інших релігіях. Усе зводиться до того, що перетворення й усяке просвітління в людини відбувається зсередини, а значить, не має сенсу міркувати про Бога як про щось зовнішнє стосовно внутрішнього світу людини (С. В. Пахомов, Рамана Махарші). Як у православ'§, так і в інших релігіях мова йде про внутрішній світ людини, про збагнення особливих станів свідомості як Божественних, про екстатичні стани, коли людина перебуває поза часом ( Є. П. Іль§н), про подібні стани, які однакові й у православного, і в католика, і в протестанта, і в іудея, і в мусульманина, і в буддиста, і в кришна§та.
   Деякі вчені й ате§сти ополчаються на релігійні тексти. Але ніяких суперечностей між наукою й релігією немає, якщо розуміти релігійні тексти як символічні, багатозначні. Інше питання, що ці тексти (Священні Писання) треба розуміти, побачити §хнє правильне значення відповідно до особистого досвіду збагнення Божественного.
   Правильне розуміння повинне возз'єднувати наукову картину світу з релігійно-естетичною, а також з етико-практичним життям людини. Якщо це возз'єднання відбувається, то мета філософі§ досягнута.]
   ...
   ...
   [Релігійно-містичні промови - це не логічні промови вченого; це музичні промови. У них треба шукати співзвуччя із власними подібними переживаннями, де царюють суперечності ("голоси безмовності"), що відкидають незначне й другорядне. Але в цих промовах не можна шукати логіки, яка приводить до умовиводів, що верифіковані, що перевіряються на практиці й набувають статус об'єктивних. Ні, це суб'єктивний світ, світ містико-музичний, де ми зустрічаємо суперечливі вирази як то "голоси безмовності" або "сліпучий морок", вирази багатозначні, що розчинюють особистість, а точніше тi, що розчинюють в особистості все наносне, пихате, упереджене, тi що звільняють людину для нового життя, а значить, і для нових можливостей, майбутніх становлень. І тут є місце для безсмертя, місце для тих екстатичних спалахів, коли наявне переживання безсмертя, відчуття безсмертя, досвід безсмертя (К. Ламонт), тих екстазів, де є почуття, коли смерть уявляється неможливою, переживається стан неможливості смерті (У. Джеймс). Подібний стан необхідний людині разом з об'єктивними істинами науки, що допомагають передбачати небезпеки майбутнього. Ці світи, ці картини світу філософ об'єднує, облагороджуючи людську душу спокоєм, заспокоєністю від надривних суперечок про сенс життя.
   Причини, які направляють до життя все живе, які зрушують з місця живе уперед - це життя і смерть особини, боротьба проти смерті. Відхилення від правила намічаються лише в стадних високоорганізованих тварин. Причини ж усього в людини - це життя й смерть усіх; спочатку всіх відносно окремо§ групи, а потім - і всіх взагалі. Філософ же говорить про все це загалом. У його промовах наявні і його власні компенсаторні реакці§. Компенсаторна реакція - це цінність для себе, що вказує, що людина змінюється відповідно до змін у навколишньому світі, що вона не зациклюється, не дивиться упереджено.]
   ...
   ...
   [Розмова про релігію - це так чи інакше розмова про Бога, про Божественне, про осягнення Божественного, про стан Божественного.
   Бог, Божественне - це релігійний досвід, або містичний досвід. Релігійний досвід - це й містичний досвід. Містика - це злиття з Вищим, Божественним, Богом. При цьому людина відчуває стан досконалості (людина створена за образом й подобою Бога. "Ви боги", - говорить Біблія). Людина відкриває стан досконалості в собі. Стан досконалості відкрив Магомет, Кришна, Будда, Христос, Мойсей, Лао Цзи, Заратуштра.
   Ісус Христос відкрив у собі Вищий, Божественний стан душі. Але перед цим (перед відкриттям стану Бога) були зусилля (напруги по життю). Божественне не приходить просто так. Потрібні зусилля, заборони (утримування) для себе й полегкість до інших.
   У всіх релігійно-містичних системах є подібна практика. Прикладом може слугувати восьмиступенева йога. Перші щаблі (яма, ніяма) містять у собі й поблажливість до прояву інших, терпимість і терпіння (толерантість) до інших; незаподіяння шкоди іншим.
   Про терпимість і терпіння (толерантність) ми читаємо у всіх Священних Писаннях (Біблія, Тора, Коран, Трипітака, Дхаммапада, Веди, Упанішади, Бхагавадгіта, Дао де цзин). Суть самих священних писань - це передання в символічній (багатозначній) формі шляху до Бога (стану Божественного).
   Священні Писання (Біблія, Тора, Коран, Трипітака, Дхаммапада, Веди, Упанішади, Бхагавадгіта, Дао де цзин) лише натякають на Божественне. Людина сама, сво§м терпінням і терпимістю до іншого, осягає Божественне (спрацьовує компенсація від утримування).
   Значить, Священні Писання - це лише натяк. Натяк у символічній формі, тобто багатозначній. Від багатозначності людина втрачає в собі несуттєве, віджиле, застаріле й знаходить Царство Боже (Царство Боже усередині нас), Знамення Аллаха, Нірвану, Саторі, Дао, Ву, Турію, Самадхі.
   Ісус Христос також говорив символічною й багатозначною мовою. Наприклад, Христос говорив, що Авраам радувався, що побачить мій день і він його побачив (Ів. 8:56). А iуде§ говорять Христу: "Та тобі немає й п'ятдесятьох років, а ти говориш, що бачив Авраама (Ів. 8:57) ". Тобто iуде§ розуміють усе хронологічно, достеменно, дослівно, як у реальності (об'єктивній реальності). Ісус Христос же виражає стан своє§ душі (душі, що осягла Божественне), виражає символічно.
   Символи, переносні значення, алегорі§ змінюють дійсність, трансформують §§. Дійсність, або об'єктивна реальність, тут як предмет гри для творчого самовираження.
   Інший приклад. За Біблією Іуде§ говорять: "Чи не Ісус це, син Йосифа батька й матір якого ми знаємо? Чому ж говорить він: Я зійшов з Неба? ".
   Ісус говорив, що він зійшов з Неба. Іуде§ розуміли це дослівно. Мовлення Христа §х дратувало. Але Ісус Христос мав на увазі під Небом Вищі площини свого духу, з яких він зійшов і заговорив з людьми.
   Христос говорив символічно й багатозначно про Священні Писання, про Тору. Іуде§ ж не допускали інтерпретацій (символістики й багатозначності).
   Іуде§ були фундаменталістами, прадавніми релігійними фундаменталістами. Християни, після Христа, були фундаменталістами щодо древніх релігій (язичництва) та інших релігій. Фундаменталізм - це хвороба віруючих людей, це перешкода до осягнення Божественного.]
   ...
   ...
   [Вирій. Вирій, Ирій (Вирай, Ирай) - це рай в слов'янській міфологі§. Цей рай предстає також як райське всесвітнє дерево у верховiттi якого мешкають ириці (птахи). Ириця - це "пташка, що повернулася з вирію". Тобто Вирій пов'язується з півднем, весною, роком як чергуванням пір року. В укра§нській міфологі§ Вирій пов'язується з півднем самим походженням слова. Укра§нська форма цього слова з початковою буквою "В" виникла внаслідок злиття "В" і "Ирій". Спочатку питали: Куди? І відповідали: "В Ирій!". Потім "В" і "Ирій" злились в одне слово.
   У Вирі§ як в райському всесвітньому дереві, крім птахів мешкають ще душі померлих. Тай самі мертві в обрядовій фольклористиці і міфах зображуються птахами, які відлітають у Вирій, відлітають §х душі, які втілюються в пташину подобу. Птахи є посередниками між світом живих і мертвих. У Вирій відлітають. Але з Вирію й прилітають птахи і душі померлих.
   Такі форми Вирію як Вирай і Ирай під впливом рай відображають і стан людини як райський стан. Тому заслуговує на увагу етимологічне походження слова Ирій від пруського iuriay "море". Тут море символічно відображає особливий райський стан людини як стан свободи.]
   ...
   ...
   [Див. Див - дійова особа в слов'янській міфологі§. Див носій дивування, дивлення, що веде до екстатичних станів. Ці характеристики мають походження з самого імені Див.
   Див є носієм здібності дивуватися як очищуюча функція при помилці очікування. Витікає із загальноєвропейсько§ міфологі§, міфологі§ всіх арійських племен, де Div (сяять) мало значення бога взагалі як "денного сяючого неба", або "дивного сяючого неба", безхмарного, ясного, світлого, світла в цiлому. В Інді§, куди прийшли арійські племена, Div зберігає своє етимологічне походження "ясного, сяючого неба" як верховенствуючого божества, але божества квазіпасивного, в чому віднаходиться не тільки натуралістичне визначення, але й психологічний компонент, який повертає до протоарійців, до слов'янській міфологі§ як складово§ загальноєвропейсько§ міфологі§, де Див розуміється як дивне, щось раптове (неочікуване) і незвичне, чому слід "дивуватися", де Див позначуване як дивування, яке припиняє очікування людини, вказуючи на помилку очікування.
   Надалі в історі§ "бог ясного неба" секуляризується. І якщо в індійських Ригведах він перетворюється в девів як групу нових небесних богів, які були протиставлені богам первісного світу, то в іранській міфологі§ деви - це злі духи. В балтійській і слов'янській міфологі§ Див набуває також негативного значення. Тобто з одного боку Див розуміється як "диво", "чудо", а з іншого - Див це "дивий", "дикий" в укра§нській міфологі§. Див у "Слові о полку Ігореві" пов'язаний з верхiвкою дерева. Але він спускається вниз. Він демонізується, демонізується як у південних, так і в західних та східних слов'ян. Йде падіння давнього індоєвропейського "бога ясного неба" на землю. В давньоіранській і давньогрецькій міфологіях Див "скинутий з неба". Проте все одно через Дива як "диво", "чудо" божественне предстає несумісним з категоріями повсякденного земного досвіду, предстає як особливий стан людини, стан як екстраординарне явище. В укра§нській міфологі§ Див як "дивний", "дивний коровай" залишається як "божий", "божий коровай". Хоча саме слово "Див" замінюється на інше слово, "Бог", "багатство", як "добра доля", тобто "багатство" як "щастя" в протилежність "знедоленості", "нещастю".]
   ...
   ...
   [Доля. Доля в укра§нській міфологі§ значиться як "добра доля", тобто "щастя". В протилежність "добрiй долі", або "щастю" існує "знедоленість", "нещастя". Долю, або щастя дає Бог, божество. Тому саме слово "Бог" має значення "Доля".
   Доля незмінна. Вона дається, або задається людині. А людина сво§ми пророкуваннями та ворожіннями вгадує цю долю, повстає і бореться з нею, не підкоряється, коли ця доля задається як "недоля", "нещастя" як відсутність долі, як "дурна доля", яку не можна обійти, але можна повстати проти не§ і не скоритися.]
   ...
   ...
  
   ПИСЬМО. 2007.
  
   ...
   ...
   Небо! О звездное ночное Небо! Люди у тебя под колпаком.
   О солнечное голубое Небо! Та же история. Люди остаются в том же положении в отношении тебя.
   Что тот древний океан, который воспел Лотреамон? Ничто! В сравнении с твоей таинственной силой. О Небо! Ты свободно можешь иссушить этот океанический простор, расколоть Землю своими кометами и расплескать по капелькам эти, на первый взгляд, недосягаемые толщи воды.
   Небо! Ты - всесильно!
   Что человек? Маленькое создание. Он под твоей голубизной, и синевой по ночам, словно муравей, таскающий в свое жилище крохи снеди. Таскающий и радующийся каждой минуте прожитой.
   О Небо! Как тебя мне не хватает!
   Но и не хватит никогда.
   Ты для меня угроза. Как великолепно ты своими ночными звездами. Они словно ссор рассыпаны по твоей синеве. И сбоку - луна, это удивительное создание, светлое, ясное, в виде рогалика. Такое сходство не случайно. Конечно, не хлебом единым жив человек. Но без какого-либо самого маленького рогалика он все же ноги не потянет. Человек жив и хлебом тоже. Но, что ты даешь этому человеку? Небо! Только угрозу! Хлеб он сам в поте лица добывает на полях, чтобы как-то прожить. Но ты, о Небо, угрожаешь не просто проливными дождями. Твои тайны разгаданы. Ты намереваешься испепелить Землю - кормилицу человека. Значит, намереваешься покончить с самим человеком.
   О Небо! Мы здесь как муравьи созидаем свои крохотные богатства.
   ...
   ...
   Небо!
   И я. И я.
   Я - маленький червь такой. Ползаю. Роюсь в земле. Мне бы взлететь, взлететь... Мне бы летать, летать...
   Но приземлюсь все равно, зелени всласть поклевать. Я - маленький червь такой.
   ...
   ...
   Небо, Небо, Небо. Ты мне все же родное. Сколько лет мы вместе смотрим друг другу в глаза? Мои все о том же песни: как ты прекрасно Небо! Божественно ты в непогоду. Гляди, облака фантастически движут.
   Последнее время, правда, что-то во мне случилось. Порою задумаюсь я, - а что облака мне сулят? И что фантастически движут? То я наделил их этим! А так - никакие они! Бесцветные, серые сунут. Вот-вот поглотят меня вовсе. Я видел в них белых лошадок, замки, глаза... ,видел многое; себя восхищая порою... .Чтобы не видеть угрозы?
   Экий глупец, скажу право.
   Отдохновение надо!
   Руки совсем опустились!
   Одухотворю себя снова...
   Чтобы прикинуть опасность, бег прекратить облаков...
   Все прекратить в этом мире. Не для себя!
   Для других!
   ...
   ...
   Небо! Ах Небо, Небо. Ты ли мне что предоставишь?
   Коль не возьму я сам, пучина меня расчленит. Пучина твоя, о Небо, с синим простором безмерным. Вот потому стараюсь. Рвать и метать готов я. Усталость нагрянет случайно... Нет, не случайно впрочем. Усталость нагрянет с трудами, по мере усилий безмерных. Все против тебя, о Небо, против синих твоих просторов; что бы их сжать, приблизить, чтоб покорить хоть малость той бесконечности синей, куда-то идущей, идущей...
   Так вот; как усталость нагрянет, я прекращаю бороться. И кажется, время теряю. Ведь ты неусыпное, Небо. Отдых ведь ты не потерпишь. Вмиг поглотишь с концами. И не оставишь нисколько мира моей культуры, что так возделывал рьяно тысячи лет на планете. Что там тебе до традиций? Случайно ты, в сущности, дышишь. Это вселяет надежды? В отчаянье так повергает! Один я, один. И все тут!
   ...
   ...
   Небо! Какое ты! Все из тебя идет! Вот из меня - ничего. Просто застой такой. Творчески я иссяк? Или безвыходность дел? Меня приморили люди. Границы все ставят, границы. Туда не пойди, не надо. Сюда не пойди, нельзя. Все для себя пекутся. Не смотрят на Небо, нет. Впрочем, и я пекусь - во что одеваться зимой. Ведь Небо для всех клокочет. Мороз посылает на всех. Всем - поровну. Все - для всех. Придумывай сам как выжить.
   Небо! Ах, Небо, Небо! Человек только думать должен. Хранишь ты чудес без меры. Но, что человеку? Что? О буднях печется он только. В суетности дней пропадает. Правда, не так, если только... пропал бы совсем, совсем. А чудеса? То будут. Взглянуть по-другому надо, на горы, на море; на Небо, вглядеться в его просторы и ощутить безмерность себя в этом мире большом.
   ...
   ...
   Небо! То Небо! То Небо!
   Листья на дереве пляшут. То Небо и мечет и рвет.
   Скоро тех листьев не будет. Осень прикатит сполна. Все в переменах клокочет. Все Небом ниспослано нам. Кому же? Деревьям и людям, живому, что выжить, и жить все желает. Не потому ли утеху изобретая порой, чтобы отвлечься от будней, чтобы отпасть и отстать.
   Чтобы немного привстать над этим же миром скаженым.
   О Небо! Все ты то творишь.
   Листья на дереве пляшут. Вот-вот их ветра унесут. И как нам тогда в этом мире!? То Небо не думает вовсе.
   ...
   ...
   Небо! Что-то случится со мною, я посмотрю снова в Небо...
   Ну, а куда мне смотреть-то? Земля ведь уходит с-под ног.
   Еще лет так тысячу, две... .
   Что будет, со мною, с Землею?
   В содружестве с братством людей построим ракеты; взлетим.
   Что будет, то будет. Посмотрим.
   Спасаться нам надо. Спасаться.
   Что-то случится со мной, я посмотрю в то же Небо.
   ...
   ...
   Небо, горит и пляшет.
   Небо, стоит, молчит.
   Все в нем - простор и нега.
   Небо: огонь, вода... .
   Я поднимаю счастье к тем небесам и свету.
   Нет, поднимают сами силы, во мне ликуя!
   Я, и не я! Что будет?
   Буду и я; и Небо.
   Нет!
   Будет только Небо. Я ж разойдусь во тьме.
   Так не устроит всех нас.
   Мы опускаем брюхо.
   И за себя, за деток Небо грызем, грызем.
   ...
   ...
   Небо! Ах Небо, Небо! Что ты мне уготовило?
   Пасть растопыришь однажды. И нет меня, нет на свете. А то, что боролся я сильно, то мелочи и случайность. Случайность закончит ту жизнь. Случайность случайно настанет.
   Я разгадал тебя, Небо. Такое ты вот, такое! Не легче мне, правда, не легче. Детишки, смотрю, играют. И их поглощать ты будешь? И их унесешь в никуда?
   Небо! Ах Небо, Небо! Что уготовило? Что?
   ...
   ...
   Небо! Ты закончишься когда-нибудь? Высвободишь ты меня к полету?
   Впрочем, я и не мечтаю. Сам пробиваю себе путь к свободе. Сквозь тебя пробиваю путь.
   ...
   ...
   Небо! О Небо, Небо!
   Как ты меня достало.
   Как ты во мне клокочешь!
   Как ты во мне поешь!
   И я из себя должен выжать все, что во мне клокочет.
   И я из себя должен выжать все, что во мне поет.
   Небо! О Небо, Небо! Как ты меня достало. Шапкой висишь надо мною... .
   Ты побуждаешь меня!
   И потому мои песни - только тебе, о Небо!
   И потому моя нега - только тебе, тебе.
   А так, ну, и чтоб я делал?
   Если б не стало тебя...
   Повесил бы все на свете.
   И сам бы повесился вскоре.
   Нет продолжения силам.
   Это беда, беда.
   ...
   ...
   Небо! О Небо, Небо.
   Мы отражаем время - мыслями, чувствами, знаньем; знаньем тебя, о Небо; знанием малым совсем. Ну, что же то можем мы, люди? Ну, поскандалить, вспылить. От того то и знание наше - на уровне близких преград.
   Мы отражаем время - знание наше малое.
   ...
   ...
   Небо! Ах Небо, Небо.
   Ты мне родное, родное.
   Как без тебя? Никак!
   Я без тебя - ничто.
   Ты ведь питаешь меня.
   Другой вопрос, как долго?
   И я что-то делать должен.
   А то стану как ты: стихией.
   ...
   ...
   Небо. Вот женщина. Она несет свои бедра. И в ней - твоя природа: множиться. Множиться! Лучше всего это происходит при определенных условиях. Домашний комфорт? Да! Комфортная нора! Что может быть лучше?
   Люди поделали себе норы. Мощные как крепости, с домофонами. Как временны эти норы!
   Но у женщины природа множиться неиссякаема даже на руинах. И это твоя природа, о Небо.
   ...
   ...
   Небо. Люди кишат по городам. Уж кишат на всем земном шаре. Переделывают окружающий мир. Люди земли будут пробираться в космические дали. А что им остается делать? Без наполнения своего желудка и без завоевания пространств они ведь просто-напросто исчезнут. Ведь давишь ты, Небо. Ты побуждаешь их с целью добычи энергии для своего существования просыпаться рано утром и стремиться поначалу к поглощению зеленых растений, которые с помощью хлорофилла собирают в себе солнечную энергию. Затем, насытив себя этой энергией, люди начинают расширительные движения в пространства, дабы, предвидя будущие нелады с окружением, предупредить нежелательные ситуации в отношении обретения энергии для себя и для своих подрастающих маленьких отпрысков, которые поначалу не знают всех сложившихся ситуаций, а затем начинают соображать, что дает жизнь, а что ее губит.
   А губишь жизнь ты, Небо. Как порождаешь ее, так и разлагаешь. Вот уж бессердечное создание. Даже нельзя сказать, что создание. Существо! Даже нельзя сказать, что совсем бессердечное. Ведь порождаешь жизнь; даешь шанс... Даже нельзя сказать что-либо вообще о тебе, о Небо! Монстр? Не монстр! Ангел? Не ангел! Так! Ввергающее в неясность. А это шанс человеку обратиться к себе, к своим сущностным силам, если они, конечно, имеются. ................................................................
   А то зачем человек оскорбляет себе подобных? Жалкое создание! Зачем он чинит несправедливость? И только из-за этой злосчастной энергии, которую хочет отобрать для себя у себе подобных существ? Вон солнце! Бери - сколько хочешь, пока оно светит. А однажды перестанет светить. И представим - насколько увеличится озлобленность лиц у этих существ под названием Homo sapiens.
   ...
   ...
   Небо! Проклинаю тебя. Не знаю, за что. Наверно, за то, что мне не достичь такого совершенства. Разве что на минуты, на время в своих особых состояниях сознания.
   И точно, вряд ли достичь такого могущества, силы, мощи, энергии. Вся энергия от тебя, Небо!
   Мое же дело - питаться зелеными растениями, в которых центрируешь ты часть своего могущества, чтобы трансформировать его в изобретение всяческих машин, тракторов и ракетных двигателей, бороздящих твои просторы, о Небо, с надеждой разгадать тайну твоей всесильной природы, дабы стать вместо тебя первым. Если твоя всесильная энергетика даже временна, если она рассеется в твоих же собственных пространствах и умрет, все равно, разгадав тайну твоей природы, есть надежда суметь порождать такое положение вещей, от которых вся энергия пребудет в своей полноте, которая сейчас видна в миллиардах солнц, в миллиардах звезд.
   Вот они передо мной на ночном небе!
   Они, конечно, умирают на моих глазах, рассеивая свой свет в безмерность пространств. Но они имели рождение, центрацию этих световых энергий. Как ты это сделало, Небо? Мои вопрошания - без конца. Хотя для разгадки необходимо привести в движение всю силу моего мышления, всю мощь мыслительных процессов всего человечества Земного шара, которое занимается праздным препровождением времени, бряцая оружием на поле боя, звеня бокалами в ресторанах, всхлипывая в подавленном настроении после онанирования в связи с тем, что не произойдет зачатия от таких услад и не появятся новые молодые мыслители возобновлять надежды по разгадке тайн Вселенной. Безмозглое создание - человек в своих увлечениях и пристрастиях. Ему ли тягаться с тобой, о Небо, тебя ли проклинать. Прокляни себя, о человек. Вот здесь уже есть за что.
   Небо! Проклинаю тебя. Не знаю за что! И сразу же каюсь. Бьюсь о стенку головой в истерике. Я один! А значит, ничто. Где же люди? В праздности войн, ресторанных гуляний, онанирования впустую.
   ...
   ...
   Небо! Я прокаженный, в смысле пронзенный, привороженный тобой. О другом нет мыслей. Только о твоей голубизне. Только о твоей синеве. Только о твоей серости в пасмурный день. Только о тебе! А о чем еще? Ведь все производное - от тебя. От тебя и я. От тебя все мои дети, все мои друзья и любовники моей жены. Ты так творишь! Чтобы я не был узнан в своих ребятишках, в своем родстве.
   Будь ты проклято, Небо. Ты говоришь вроде, что все бесчинства творят люди. Но ведь это твой принцип: лишь бы что творить. Творишь войны, проституцию, обжорство, распутство и онанирование. Несерьезное отношение к жизни должно быть серьезным. А у тебя? Безумная, дегенеративная праздность. И кто назовет такое умным? Разве что человек порочный.
   Небо, ты порченое. Ты сотворило порченого человека. А впрочем, ты никакое. Что-то моральное к тебе применить нельзя.
   ...
   ...
   Небо! Мы здесь на Земле, словно полчища муравьев шастаем и снуем. Голову поднимаем лишь иногда к тебе, Небо. Нам не хватает наших глаз объять тебя, Небо. Мы даже вывели на орбиту Земли телескоп, чтобы заглянуть вглубь тебя, Небо. Глядим. Но краев не видно. Как ты необъятно, Небо!
   Мы вышли из Земли. Потому опускаем головы вниз и копаемся в буднях, выискивая возможности выжить. Лишь иногда запрокидываем головы вверх в надежде овладеть ситуацией и, преодолев земное притяжение, царствовать на больших пространствах. Но какие расстояния необходимо знать, чтобы сказать себе, что ты что-то? Узнал ли эти расстояния человек, измерив пути к ближайшим галактикам? Вряд ли. А может, и узнал, потому что далее ничего нет, даже пустоты. Небытие. Абсолютное ничто! В таком случае мы кое-что знаем, зацепившись за имеющиеся галактики; и вообще за имеющееся.
   ...
   ...
   Небо! Отрываю от тебя свой взгляд и перемещаю вглубь людей, дабы дать им завет на века, дабы был этот завет до скончания века всякого, людского и твоего, Небо.
   Любите друг друга и ненавидьте друг друга, люди (а не только любите для постижения Бога), и всякое творите, дабы не прекратилась жизнь, и не скончался человеческий род.
   Любите и ненавидьте Небо, в полную силу, в зависимости от того, насколько оно поддатливо, насколько сопротивляется вашему желанию утвердить и расширить жизнь человеческого рода.
   А Бог? Он приходит. И вы воспаряете, одухотворенные до поры до времени.
   Возлюбите! Когда надо, ненавидьте, контролируя себя, не упуская священную цель: жизнь человеческого рода.
   Тебе, может быть, не по нраву такие рассуждения, о Небо. Впрочем ты выше этого всего. Ты вмещаешь всех нас.
   ...
   ...
   Водные пространства. И мост - тоненькая ниточка. Все это - твое, Небо! Только вот нитчатое сооружение, от вольности человека, которое воспроизвело ты, Небо. Не на свою ли погибель?
   Впрочем, мал человек, и мосты его тонки.
   ...
   ...
   О Небо. Рев женщины как рев самки за свое дитя исполнен любовью. Остальная людская любовь - фарс, достойный презрения. И это на протяжении всей истории человека. И ты это знаешь, о Небо. Этим пропитан весь воздух в пространствах. Этого нельзя не знать. А человек, это безмозглое существо, забывает это.
   ...
   ...
   Небо. Небо. Пляшет оно во мне нескончаемо. Ибо оно везде. И никуда мне от него не деться. И никуда оно никогда не девается. Оно - вечное присутствие. Я - при нем. Что бы не творил. Что бы не придумывал. Оно всегда здесь своею непосредственностью. Иду в магазин? Оно здесь. Чищу картошку на кухне. Оно - тоже рядом своею необъятностью при мне. Нет. Нет. Я - при нем. Но если даже и наоборот. Какая разница? Факт присутствия есть. Так и живем. Иногда ты исчезаешь, Небо. Я погружаюсь в суету, рутину. И ты прямо таки испаряешься. И я в себе. Что то вычисляю, отмеряю, выгадываю. Что? Зачем? Ведь опять за ответом прихожу к тебе, Небо. Ты - на все ответ. Всполыхнешь своими кометами. Распустишь огненные хвосты. И что те мои вычисления и выгадывания? Много ли выгадаешь? Мал телом. О Небо!
   ...
   ...
   Небо! Я порой удивляюсь твоей беспечности. Ты породило горы и море, человеческий дух и множество удивительных богов. И что? И теперь ты поступаешь так, будто норовишь все это стереть с лица Земли? Где логика твоих поступков? Или в тебе есть уверенность, что ты можешь породить все это заново и в бесконечном колличестве раз? А как твое же собственное свойство в отношении того, что все в твоем мире необратимо, все единожды и однажды порождается и восходит? Как? А? Не знаешь! Показываешь, что твое горячее Солнце регулярно каждое утро восходит на небосклоне и каждый вечер ложится на нежную зеленую траву, чтобы потом погрузиться в нее и исчезнуть. Но эта повторяемость видимая и временная. Каждое утро Солнце восходит, но немного другое. Каждый вечер Солнце укладывается на молодую зелень травы, но уже не такое горячее как в первый раз. И это зафиксировал исследовательский гений человека. Он предусматривает окончательную жизнь Солнца, его потухание. И - исчезновение всякой жизни.
   И что, о Небо? Ты думаешь, все это возродить изнова? Впрочем ты ничего не думаешь. Безмозглое существо! За тебя должен думать человек. Как уберечься?! Как выжить? Тебе то что? Порождать и уничтожать. Точно, безмозглое существо. Злость накатывает по поводу тебя, о Небо! Злость накатывает из-за любви к малому, беспомощному, беззащитному. Ко всякой букашке. К человеку. К малым народностям с их неповторимым и изысканым орнаментом, неподражаемой культурой, которую норовит рассеять не только мощь Неба, но и народ побольше количеством, растоптать своей силой. Всему научены у тебя, о Небо.
   ...
   ...
   Небо! Как я мал!
   ...
   ...
   Небо. Небо. Что делать мне, маленькому человеку, когда жизнь моя короткая, а я спланировал сделать столько всего, чтобы как-то выйти на полосу равенства с тобой, о Небо? Хотя как ты тут выйдешь на равные, если, глядя вглубь тебя, Небо, даже приблизительно не нащупываешь пределов? Как ты тут рассчитаешь свои возможности? А они бесконечно малы, глядя на необъятность твоих пространств. Да еще и малое количество лет, отмеренных для существования на Земле. Очень малое. Сто. Ну, сто двадцать - уникальная максима. Каждый год имеет триста шестьдесят пять дней. И сто двадцать лет. Подсчитайте.
   ...
   ...
   Небо. Небо. Злость разбирает порою. Ты висишь себе веками. Бессмертно! А тут даже черепахи перешагивают тебя своим количеством прожитых годов. Не говоря уже о деревьях. Некоторые из них достигают возраста четырех тысяч лет. Что твои сто человеческих к этим четырем тысячам? Однако сто - это тоже у человека редкость. Совсем не часто человек доживает до такого возраста.
   ...
   ...
   Небо. Я подметил у людей много тонкостей. Их я унесу в могилу. Всего не скажешь. Всего не передашь. Да и существенны ли они, эти тонкости, для тебя, Небо, такого необъятного?
   ...
   ...
   Небо. Когда ты прекратишь свое существование, то и мы, люди Земли, задолго до твоей кончины завершим свой путь во Вселенной и исчезнем, превратившись в небытие. Но будет, видимо, это не скоро. Ведь ты только разворачиваешь свои звездные вспышки, Небо. Впрочем, если бы ты их и заканчивало, все равно нам искать и искать объективности дабы воспрепятствовать твоим движениям. Нам они по любому не подходят, ибо противоречат устойчивости нашего гомеостаза, случайно возникшего и существующего, о Небо, существующего до сих пор.
   ...
   ...
   Небо. Небо. Я тебя знаю. Ты - непредсказуемо. Вдруг зашелестишь дождем. Некуда спрятаться. Промокаешь. Потом солнце... . И так - без конца. Сплошные перемены. В Сахаре, конечно, сплошная жара. Без изменений. Но там периоды смен другие. Ты, Небо, однозначно изменчиво. Невзирая на твое видимое постоянство в виде звездной ночной картины, на первый взгляд одной и той же. Но только - на первый взгляд. Поглядев в телескопы, можно видеть как рождаются, сталкиваются и умирают целые галактики. После таких впечатлений, обращаясь к своему хрупкому, мягкому телу, понимаешь его беспомощность в отношении окончательной победы над Космосом, над его стихиями.
   О человек! О Небо! Вы вместе? Вряд ли. Противостоите? Не думаю. А впрочем и по-другому не думаю. Голова кругом идет. Масштабы охвата не по зубам. Космос! Человек! Там бесконечность вовне; здесь - в глубинах нутра. И - без конца. Кто выдержит головокружение, тот спасется.
   ...
   ...
   Небо! Все конкурируют со всеми. Одни против других. Америка - великая страна. Как бы ее не обливали грязью российские нацисты и шовинисты, она остается такой даже в своей патологии. В своей патологии она равна мусульманскому миру, но с противоположным знаком. У нее все боги на равных. Она обнимает всех. Разве что евреи пытаются выскользнуть с этих объятий со своим Богом. Читая Тору, еврей насмехается над всем человечеством. Он изобрел Бога живых, а не мертвых. И никто этого не понял. И все блуждают в потемках. Разве что Иисус Христос приоткрыл эту тайну для всех. За это евреи успели растоптать своего соплеменника. Америка - великая страна. Она ставит всех богов на равных, снижая пыл нацизма и шовинизма у евреев с их Богами Авраама, Исаака, и Иакова; снижая пыл нацизма и шовинизма у россиян с их продолжением Византии Иисуса Христа. Америка - великая страна. Конкурент ей - Китай, своей численностью, биомассой.
   Да, да, Небо! Речь идет о конкуренции, которую ты устроило. Человечество не доросло пока до состояния единства в сотрудничестве. Потому ты, Небо, властвуешь беспредельно. Люди, объединившись, могут и смогут противопоставить тебе что-нибудь, Небо! Но пока человечество в междуусобицах, ты, Небо, безраздельно властвуешь. Ты будешь всегда властвовать. Разве что не так безраздельно, если люди между собой найдут общий язык. Но пока эта тенденция не замечена. Пока на это надежды нет. Безмозглые существа.
   ...
   ...
   Все вдруг потянет к простору.
   Небо! То ты говоришь. Голосом гроз и волны; о сущем, о сущем все молвишь. Правда, может волны и не быть. Она превратится в просторы. Но грозы; но грозы угрозой над человечеством реют.
   И пусть мы в космических далях сердце свое распластали. Угрозы, угрозы и там нас настигают сполна. Ведь Небо везде на просторах. Оно словно тени за нами. А мы, сизокрылые птицы, хотим все от них улететь. Что мы, если Небо - невзгода? Что я, если Небо - невзгода? О Небо! О Небо! О Небо! На коленях ползу по тебе. Умоляю - детей хоть не трогать. Молю, все молю и молю. А сам, все так тайно задумав как бы, сковать, обманув, и подчинить часть пространства, расположив в нем детишек.
   Небо, ты чуешь, ты чуешь? Я ведь иду на тебя. Выиграть время мне надо, что-то придумать опять.
   ...
   ...
   Небо, Небо. Я порой задумываюсь, что я в этом мире, а порой не думаю вовсе, превратившись в тебя, о Небо. Превратившись в волны океана, в чайку, летящую над ними, в облака, движущиеся над птицей, в солнце, сияющее над облаками, в простор, обнимающий и солнце, и облака, и чайку над волнами, и сами волны. Тогда я бездумно движусь. Ох, лучше бы не двигался. Ибо соплеменники воспринимают бездумно движущегося как сумашедшего. Но я движусь в ритме. В ритме движения солнца, в ритме движения облаков, в ритме взмахов крыла птицы, в ритме наката волн. Я превратился в них. О Небо! Я знаю тебя.
   ...
   ...
   Небо! Вот я. Стою перед самим собой. Перед миром, открываясь ему. Перед тобой, о Небо! Что я? Раз - и нету! Что - мои дети? Раз - и нету! Как могущественно ты, о Небо! Слепая сила? Слепая! А так бы присмотрелось какое из моих деток особенное. Чтобы не всех своей стихией сничтожить. Небо, ты явно слепая сила. Твое могущество бездумно. В этом и твоя беда. Ведь этим ты смертно. Ты можешь дойти до состояния небытия и исчезнуть, превратиться в ничто. Да что тебе от того? Ничего! Это вот я имею шанс на бессмертие как разумное существо. Это я забочусь о себе и пекусь проблемой реального бессмертия помимо того, что переживаю состояние души, когда смерть невозможна. Невозможность смерти - это тоже лишь возможность бессмертия. В тебе всего этого нет, о Небо! Но ты - всесильное. В этом твоя прелесть.
   ...
   ...
   Небо, Небо. Мои речи к тебе видно будут запрещены; запрещены книги о тебе, о Небо. Ведь я часто проклинаю тебя, Небо, проклинаю жизнь, которая расточает себя, как ты, Небо, расточаешь тепло в свои пространства безвозвратно.
   Проклинаю тебя, Небо, я лишь в своих проклятьях. Это мое отношение к вещам. И я совершенно не хочу притворяться. Что приходит на ум, то и говорю, словно пьяный.
   Я, наверно, буду запрещен. Но это - временно. Народ откроет меня заново, вновь. Ведь я не хотел ему зла. Напротив, я ориентировал его к благу. Примером тому был сам я, бескорыстно отдающий себя целиком и полностью людям, не беря себе ничего взамен. Открывая людям подлинное лицо Бога...
   А проклятья свои я выказывал лишь образно говоря, побуждая. И ты это знаешь, Небо; даже если и ничего не знаешь, а сверкаешь, наделенное моими собственными представлениями. Ведь все это лишь образно говоря... От чего облегчение душе, облегчение от правд, от большой правды жизни. Ведь истины так тяжелы, что их не перенесет ни одна страдальческая человеческая душа. Истина о тебе, Небо, тяжелее всяких чугунных плит. От того облегчения, и освобождения не наступает.
   ...
   ...
   Небо! Ты вселяешь надежды. От чего это так, я и сам не знаю. По-видимому, это что-то тайное, подлежащее расшифровке.
   Может, это связано с тем, что я был повергнут всякими соблазнами? "Но где же здесь связь?" - спросите вы.
   Отвечу и повторюсь: это что-то тайное. Будучи в соблазне, пребывал я в грехе. На мне их много. Но, слава Богу, все они мелкие из-за недостачи воли. Грехи мои не те, от которых я бы каялся и - грызла меня совесть, ела поедом... Но время, время чувствую потерянным от того, что был ведом соблазном, и не воплотил максимально свою неповторимость против тебя, о Небо! Не от того ли ты вселяешь надежды, что соблазны отпадут от осознания мною твоих угроз. Не был бы я ведомый соблазном и полностью воплотил свою неповторимую богатейшую натуру в реальность, ты бы, Небо, запрыгало как ужаленное. Ты бы не смогло больше угрожать человеческому роду. Я бы сковал тебя своими проектами так, что ты бы и не шелохнулось, и не пикнуло.
   Все это я шепчу про себя, чтобы ты, не дай Бог, не услышало, Небо! Я во многом безвольный; соблазн и праздность владели мной. И во многом я растранжирил и растрынькал себя по пустякам. Теперь не собрать те силы, не восстановить ушедшие возможности. Потому и говорю против тебя, Небо, лишь про себя, полушепотом; чтобы ты, не дай Бог, все то не услышало. И не разгневалось. Ибо жаль мне мой человеческий род, который ты способно смести с лица Земли в мгновение ока. Молчу. Впрочем говорить - то и нечего. В соблазнах и праздности мною было многое потеряно. Многое? Ни много, ни мало, было потеряно одно-единственное, но самое главное,- время! Оно дано было мне в распоряжение вместе с документом о совершеннолетии, с которым была дана мне ответственность за каждый мой поступок. И я пошел по жизни, колыхаясь со стороны в сторону, ведомый периодически всевозможными соблазнами, начиная с принятием влияний витрин магазинов, встречающихся на моем пути, и заканчивая неразумными интимными отношениями, после которых женщина имела возможность оставаться не беременной, имела возможность не зачать ребенка и воспринимать мою пустую праздность как должное.
   Сейчас я каюсь и замаливаю свои грехи, но не молитвами, раскаяниями у священников и покупкой индульгенций, снимающих греховность, после чего ее можно с новой интенсивностью наращивать. Нет, Небо! Я снимаю свою греховность просто - недопущением тех ошибок, которые я совершал. Дабы хоть как-то добраться до тебя, о Небо! Сковать твою натуру своими проектами. То есть, навязать тебе свою волю, свою натуру.
   Впрочем какая натура? Время и силы потеряны! Может, мои дети что-то смогут сделать, с тобой, Небо?! Хотя, глядя на меня, они уже часть порочного поглотили и скрыли на бессознательном уровне в глубинах своей души. И как можно это выдержать! Я перед ними в разъяснениях о себе, о своей нелегкой доле дворового мальчугана.
   Впрочем есть надежда, что ты в ближайшее время не снесешь с поверхности Земли наш человеческий род, о Небо. Надежда умирает последней. Мы на пути исправления ошибок. Ну, погоди, о Небо!
   ...
   ...
   Небо. Я так волнуюсь, так волнуюсь порой, когда смотрю в твои глубины. Что будет с нами со всеми? Будущее так неопределенно. Оно расплывается буквально на глазах. Нельзя ничего вычленить. Все куда-то уходит, уходит. Канет. Что остается? Моя непосредственность и неповторимость. И желание жить. Но этого мало, чтобы быть в чем-то уверенным.
   А впрочем - голова идет кругом. Небо нависает, как нависало над всеми нами и тысячу и две, и три, и четыре тысячи лет назад. Мы, конечно же, за эти тысячи лет многое передумали. Повзрослели. Впрочем праздность пробивает нам головы порой, и мы перестаем отвечать за всех нас в будущем. О Небо. Мы не правы.
   И если ты нам устроишь конец, то будешь несомненно правым. О Небо.
   ...
   ...
   Небо. Мы, люди, заложники у тебя. Ты в любой момент можешь прекратить существование нас всех, сразу; прекратить тысячелетние усилия по развитию наук, по установлению истин, дабы как-то организоваться.
   Ты нависло над нами как дамоклов меч, Небо. Мы у тебя под колпаком. Забывая об этом, мы становимся преступниками, перестаем организовываться, чтобы противостоять тебе, Небо. Преступник имеет лишь свои интересы.
   Ты, Небо, преступник. Для другого ты и не существуешь. Да у тебя и другого нет.
   ...
   ...
   Небо, Небо. Я знаю, что я смертен. Ну, а ты знаешь, что рассыпешься, о Небо, через энное количество времени? Вначале до квантов, а затем - и вовсе исчезнешь! Не знаешь? Да куда тебе знать? Ведь в твоем основании кванты. А точнее - пустота, которая останется после них. Надо остановить этот процесс!
   О Небо, Небо. Хотелось бы пожалеть тебя. Но придется пожалеть все же себя. Ибо не знаю свой путь во Вселенной. Разве что спасать своих детишек от надвигающихся катастроф. Тобою посланных, о Небо!
   На том и порешил однажды что-то делать. Даосский путь недеяния - момент лишь внутреннего постижения себя.
   ...
   ...
   Небо, Небо. Я такой одинокий. Говорить не с кем. У всех мозги набекрень. Только у меня одного они направлены лишь к тебе, о Небо. У остальных все как-то спутано. Они попались в сети собственных мыслей. Копаются там. Выкапывают что-то. И тешат себя этим, оставаясь в самих себе. Они не могут вырваться на простор, к тебе, Небо. Они замкнулись в себе, в частностях. Перебирают эти частности как четки, по кругу. О Небо! Что ж - пропащие они. Но мало ли пропащих? Алкоголики. Наркоманы. Азартные игроки - в рулетку, в карты. Без них, конечно, возможностей мало, тебя околдовать, Небо. Просто, людей меньше. Они выбывшие. Но что поделаешь? Такова жизнь. Будем использовать то, что есть. Лишь бы с тобой быть на равных, о Небо. Утопично? Но - время движет.
   ...
   ...
   О Небо! Я знаю все наизусть. И повторяюсь в своих дифирамбах к тебе. И много раз буду повторяться. И пусть не ропщет слушатель, когда я стою у моря и глаголю в голубую высь; подняв голову кверху, глаголю к тебе, к тебе. И только изредка, инстинктивно подкатывает мой кадык, когда я глотаю слюну, обильно выделяющуюся в состоянии экстаза, того замирания, которое свидетельствует о моем слиянии с тобой, Небо. Тогда мои длинные волосы, ожиревшие от долгой разлуки с водой, и превратившиеся в плети, развиваются во все стороны света и неистово бьют меня по лицу. Но я этого не замечаю и вовсе не чувствую. Прилив эндорфинов, которые продуцируются моим телом и разбегаются по всем углам его, делают особым мое существо. Оно воспаряется, одухотворяется и летит, растворенное, во все концы твоих пространств, о Небо. Тогда чувствуешь невозможность смерти. Тогда становишься тобой, Небо.
   ...
   ...
   Небо, я люблю тебя. Не знаю, за что... Наверно, за то, что ты можешь все. Развиваясь и превращаясь во времени, ты можешь сотворить самое небывалое. Бессмертие? Пожалуйста! Бессмертие тела? Тоже, пожалуйста! А что еще, что еще человеку надо? Наверное, ничего другого и не требуется. Все остальное есть, даже если его и нет. Нет только бессмертия тела, которым я могу воспринимать бесконечно праздничный голубой воздух твой, о Небо. Так сделай же, чтобы я это смог! А-а-а... Может быть, просто со временем? Ведь ты же, не в обиду будет тебе сказано, Небо, ты - просто слепая сила, и не более. Сила! Но - какая сила. Ты всесильно! Как и иудейский Бог. Вы - наравне. Ты, конечно же, не потерпишь такого приравнивания. Но не бесись. Я молчу. Я знаю, что ты можешь смести меня и весь мой род, все мои роды в одну долю секунды. Молчу, молчу. Хоть ты же - слепая сила. Хе-хе...
   О Небо! Я восхищаюсь тобой. Слепая сила. Но какая! Самая, самая.
   О Небо, меня охватывает любовь к тебе!
   ...
   ...
   Небо. Небо. Как ты роскошно. В тебе купаться - одно удовольствие. В тебе купаться - словно в океанических водах. Впрочем эти воды - тоже ты.
   Мне выпала честь купаться в хрустально чистых, прозрачных твоих водах. Стоя на скалах, я вижу многие метры вглубь через мощную толщу воды, вижу дно. Я прыгаю в воду, в этот чистый хрусталь. Это блаженство. Это жизнь. Это здоровье, наконец, здоровье, которое необходимо нам для новых и новых свершений.
   Мне выпала честь быть поглощенным прозрачностью чистых вод. Что будет после меня? Страшно подумать. Я не раз видел, как черный мазут вливается в хрустальные океанические воды. Что будет дальше с человеком?
   ...
   ...
   Небо, ты бываешь такое ясное, светлое, в легкой дымке, что хочется жить и жить.
   Но, бывает, заволокет черными грозовыми тучами так, что говоришь сам себе надорваным внутренним голосом: "Конец всему, всем конец..."
   И действительно, что с нами будет, если ты разбушуешься, о Небо?! Ведь мы такие малые. Даже если мы и покорим ближайшие космические просторы, овладеем близлежащими пространствами, скуем твой хаос своими структурами и проложим четкие пути для космических перелетов, все одно наша ракетная техника будет всегда ничто, в сравнении с твоими безмерными глубинами, угрожающими своими черными дырами, норовящими поглотить и растереть все наши усилия даже на стадии развития межгалактических, и тем более, межпланетных цивилизаций. Ну, ну.
   ...
   ...
   Небо, Небо. Как ты темно. Мой голос в тебе - как в пустоту. Мои чаянья - ничто для тебя. Никакого привета от тебя нет.
   Да, да. Ты неживое. Но я одинок. Не чуют меня и близкие. Они тоже превратились в Небо, бесчувственные чурбаны. Тебя то я могу простить, Небо. Но их - никогда. Всепрощение - это лишь шокирующий парадокс чтобы выбить из-под ног почву, чтобы человек очнулся, протрезвел. Но не более. После того, как очнешься, придется смотреть все равно в тебя, Небо.
   Да, я одинок. Но я не скучаю. С тобой не заскучаешь, Небо. В тебя можно глядеть и глядеть, до бесконечности.
   Смерть трезвит. Небо, ты смерть, хоть и породило жизнь.
   ...
   ...
   Небо! Я уже стар. Кости мои похрустывают. Тело к старости становится суше, а кости - хрупкими. Уже другие интересы. Но они есть, есть эти интересы. Черт бы тебя побрал. Еще есть порох в пороховницах. И могу оказать сопротивление тебе, Небо. Ты конечно, везде. Ты пронизываешь воздух, воду, которая в моих жилах, пронизываешь хрупкость и эластичность, которые в моих костях, ты - все.
   Все это - Небо.
   Но я тоже есть, как свойство, как жажда, как желание, как благородная и милосердная мысль, которая меняет атмосферу в моем теле, над которым властвуешь ты, Небо; которое пронизываешь ты, всепроникающее Небо.
   Я все же что-то есть, что-то значу. Я все же существую. И надеюсь на то, что буду существовать завтра. А послезавтра? - спросят у меня. Может, мои дети? Сам я уже буду не в силах. Может, мои дети смогут пробиться сквозь твои толщи, Небо? Может, они смогут просочиться сквозь твои земные породы, о высокое Небо? Ты же везде. Древние говорили, что есть Небо и Земля. Как они ошибались. Какую наивность надо было иметь, чтобы предположить два начала. Есть одно. И это ты, о Небо. Ты и в земле, и в космических далях, и в других землях, которые зовутся планетами. Ты в моих жилах пульсируешь, и руководишь мной. Но, может, я все же что-то значу, и смогу оказать сопротивление? Может быть. Но, может и не быть. Все временно. И это твое свойство, о Небо. Все твое.
   Окажу сопротивление!
   ...
   ...
   Небо! Небо! Мои потуги преодолеть пространства мизерны, если взглянуть в твои световые годы глубин, по которым можно лететь и лететь, от которых можно ожидать чего угодно, Небо. Опасность неминуема. И я это понимал, когда обзаводился детьми. С малолетства я их настраивал, правда, не говорить с тобой, Небо, так как это тщетно, а втихомолку делать свое дело, не то чтобы против тебя, о Небо, так как это не имеет смысла, а за себя, работать на то чтобы пробиться сквозь твои просторы, овладеть хоть какими-то возможностями властвовать над небольшим будущим временем, чтобы расположиться для дальнейших дел. Хотя я, конечно же, понимаю, что от глубин таких просторов как у тебя, о Небо, все что угодно можно ожидать.
   ...
   ...
   О Небо, когда ты порождаешь землетрясения на Земле, то все памятники и обелиски, выстроенные человеком, все монументы и мавзолеи валятся, врываясь в землю, и исчезают под обломками близлежащих высотных строений. Человек и сам валяет порой своих кумиров, как это было однажды в древнем Киеве. Но то - уже его дело. То он уже переосмысливает свои проблемы, Небо. Согласуются ли они с тобой, о Небо?! Учитывают ли они тебя, о Небо?! Если нет, горе таким деяниям человека. Следствия их плачевны.
   ...
   ...
   О Небо! Небо! Я положу на тебя пять пальцев руки, заслонившись от Солнца. Более того, я положу и вторую руку. Врядли потемнеет. Вряд ли я скроюсь от пронизывающих лучей. Просто игра. Хочу утвердить себя. Но перед чем? Перед Небом! Перед огромным раскидистым Небом. Да твоего взора не хватит, чтобы окинуть частичку этого голубого тела. А впрочем, шмыгнул глазами от правой части линии горизонта к левой. А далее? Туда! Вглубь! В глубь небесных сфер. Слабо. Конечно, слабо. Ни по силам. Конечно же! Маленькому человеческому существу. Пусть даже настрою громаднейшие телескопы, которые создавали мои братья люди тысячи лет от зари до зари. Все равно не постигнуть даже взглядом, не то что умом.
   О Небо! Вызываю тебя на поединок. Смешно. Но вызываю. Самоубийца? А какой выход?
   Ты пыташься поглотить меня, нас всех, всех моих братьев, и сестер.
   А отец и мать? Что мне говорить у их могил если я не брошу вызов этому сияющему солнцами голубому монстру?
   ...
   ...
   О Небо. Твой тяжелый серый пласт придавливает меня к земле, тем самым указывая мне место. Чтобы я не рвался к небесам? О нет! Непроглядная серость твоя меня не пугает. Я все равно буду пытаться разгадать твои тайны, о Небо. Хотя бы ради себя. Чтобы быть более устойчивым перед твоими несокрушимыми силами.
   О Небо! Древние тебя величали как ясное Небо, как Диво, потому что когда вглядываешься в голубизну твоих далей, мир весь вокруг становится дивным. От дивности твоей и бессмертие. Потому седые мудрецы тебе говорили "Божественное Амри", помимо чаши Амриты и всякого стимулирующего напитка обреталось бессмертие. В ту же минуту человек сам себе говорил: "Немри". И силы в его кровеносных движениях прибавлялись, и оттого он мог и горы переставлять. Не это ли тебя пугало, о Небо?! Пугало, что кто-то становится сильнее тебя. Не бойся, Небо, посмотри внимательнее на себя. Ты же бесконечное в пространствах, и вечное во времени. По тебе человеку лететь и лететь, триллионы световых лет лететь и не достичь твоих конечных очертаний, хотя и перелететь все галактики, все черные дыры.
   ...
   ...
   Небо, Небо. Ты простерлось во все концы. Тебя не объять. Да и не надо. Лишь бы нам видеть этот мир, чувствовать его. Лишь бы нам жить. Чтобы ты не трогало нас. Не сметало с лица Земли своими ураганами, своими звездопадами, смерчами. Но послушаешь ли ты нас? Нет! У тебя нет ушей. Ты - слепая сила, сама не знающая куда движешься, что творишь...
   О Небо! Небо! Я говорю с тобой, что с самим собой. Не слышишь ты меня. Не то что не хочешь слышать, а просто глухота в тебе связана с отсутствием ушей. У меня же они есть. Я иногда вставляю в них микрофоны, чтобы послушать завывания ветров, отраженных в музыке, в тех музыкальных произведениях, которые насочинялись людьми, слушая ... твои завывания.
   Но я и без микрофонов частенько слушаю эти завывания.
   В них я нахожу много уместных и, скажем, жизненных образов, над которыми стоило бы задуматься человеку грядущего, ибо в них проскальзывают тонкие угрозы. Но и лиризм! Значит, есть в тебе, о Небо, что-то человечное, нежное (может, эта нежность лишь тополиный пух от тебя, мягкость которого несравненна?), отзывчивое, доброе...
   Есть? Или же я нахожу просто то, что хочу найти?
   Видимо, так оно и есть!
   О Небо, сколько в тебе всего я нахожу! В твоих движущихся облаках столько всего. Здесь и скачущие лошадки, и несметные количества лиц с выразительными глазами. Среди этих лиц я вижу и выдающихся людей, и просто расползающихся субъектов, превращающихся в те же скачущие лошадки. Откуда в тебе все это? О Небо! Нет, нет. Это во мне, во мне.
   ...
   ...
   Небо! Ты сотворило человека. Но не дало возможность ему вновь после смерти воскресать, и возвращаться к жизни. Люди у тебя уходят в небытие и растворяются вновь в тебе. Человек противостоит тебе. Он уже может воссоздавать себя сызнова. Человек способен концентрировать наследственную информацию и воспроизводить себя заново. Разве что он не может это делать сам. На это работают множество людей, проводя массив технологий. Поэтому люди воспроизводят тех людей которые при жизни не имели эгоизма и отдавали себя другим. Такие просто нужны всем, такие нужны для жизни. А что ты, Небо? Сотворяешь неясность.
   ...
   ...
   Небо! Ты создало человека, богов, предложивших бессмертие. Но это бессмертие только на словах. Когда появилась возможность у человека реально обрести вечную жизнь, ты норовишь стереть все с лица Земли. Тебе все равно. Одна игра. Безмозглая игра твоя, о Небо!
   Воистину безмозглое существо!
   ...
   ...
   Небо! Слезы у меня текут из глаз. Сколько жизней? Сколько жизней безвозвратно кануло! Некоторые проклюнулись. Остались в памяти. Гении. А так все безвозвратно. Скажешь, ничто бесследно не исчезает и не умирает?
   Но нет речи о тебе, Небо! Человечество замкнулось в себе, занимается склоками, междуусобицами. Когда же проклюнется здоровая ветка к тебе, Небо, в направлении тебя, всемогущее, но не направленное. Для этого человек пока негоден. Он может себя направить; и не знает - куда. Он борется за одних богов, и топчет других. Но все боги, и все люди - под тобой, Небо, от тебя исшедшие, о несравненное.
   От тебя все исходит. И потому все подобно тебе, в хаосе войны, холодной в мирное время, но войны. Будто человек без разума. Да, да, он наполнен тобой, о Небо! Ты пронзило все. Как быть? Люди воюют на протяжении всей своей истории. С оружием в руках на фронтах. В парламентах. В жарких телевизионных дебатах. Будто не догадываются как лучше для всех, как лучше для всех в будущем. Тебе то что, Небо? Ты можешь вообще начать все с нуля, устроив конец света. Ты - хаос, Небо! Люди как безумные существа следуют тебе. Им кажется, что они поступают разумно. Но, только эмоция для себя, лишь для своего тела владеет ими. Да! Люди сами себе устраивают исторические казусы и перипетии. Но ведь они действуют согласно объективной реальности, которую представляешь ты, Небо! Следовательно, все исходит от тебя, Небо.
   Небо! Как ты устраиваешь исторические казусы, можно только диву даваться.
   Скажешь не ты? Скажешь, люди сами себе все это устроили? Но мы ведь у тебя под колпаком, о Небо. Ты пронизываешь собой все, о Небо!
   Хотя мы разве что под колпаком. А так много случайного, думается, неподвластного Небу. Это я уже говорю шепотом, про себя.
   В подобных рассуждениях можно, конечно же, запутаться окончательно.
   Мы, люди Земли, блуждаем мыслями в межзвездных пространствах; и ни на йоту не уступим десять сантиметров земного участка своему соседу. Как правильно, уступить или нет? Какой поступок послужит всеобщему процветанию и возможности для людей расселяться по другим планетам и завоевывать Космос в надежде выжить? А, молчишь, Небо, хаотическое существо без роду и племени. И это ты, Небо!
   Ты!
   Ты - хаос.
   Говорю в открытую.
   ...
   ...
   Принимаю во внутрь все, что не меняет естественность духа. Следую лишь тому, что наметил в здравом рассудке, а не побуждениям, вдруг пришедшим. Не делаю боли, вреда живым.
   Другие спасутся так тоже. Вопросы? Хе! Обретаем подлинное. А ты, Небо?
   ...
   ...
   Не принимаю в себя, что меняет естественность духа. Не следую побуждениям, не намеченным мной самим. Не причиняю боли, вреда живому, с теплой кровью, себе подобному.
   Другие спасутся так тоже.
   Есть возможность спастись.
   О Небо! обретаем подлинное. Ты с нами, Небо?
   ...
   ...
   Принимаю в себя, что не меняет естественность духа. Следую ради жизни сознательно поставленным целям; и не следую отклоняющим от цели побуждениям. Не причиняю боли, вреда живому.
   Другие спасутся так тоже.
   Есть возможность спастись.
   О Небо!
   Небо здесь ни причем.
   Я - Небо. Обрел.
   ...
   ...
   Не принимаю внутрь, что меняет естественность Духа. Не следую побуждениям, отклоняющим от цели, поставленной ради жизни. Нет вреда от меня живому.
   И, есть шанс обретения Бога. Вот, Небо!
   ...
   ...
   Не принимаю во внутрь все, что меняет естественный Дух. Не следую побуждениям, отклоняющим от сознательно поставленных целей ради жизни. Не причиняю боли, вреда животному.
   Есть шанс обрести Божественное. Так-то, Небо!
   ...
   ...
   Однажды я песни свои заведу. Пусть Небо просмотрит меня как рентгеном.
   ...
   ...
   Небо! Мы все заложники у тебя.
   В любое время ты можешь устроить конец света.
   ...
   ...
   Я открываю людям глаза. И вставляю в эти глаза спички, чтобы они никогда не закрылись на эту проблему, проблему конца света.
   ...
   ...
   Конец света. Свет когда-то начался. Прекратит ли он свое существование?
   ...
   ...
   Мир больше нас. Этим все сказано. Нам предстоит спасаться от этого мира испокон веков.
   ...
   ...
   Принимаюсь за дело. Мир больше меня... Планета Нибиру движется к Земле. Она вращалась возле Бурого Карлика. Теперь намеревается пройти сквозь нашу солнечную систему. Нибиру уже разрушила Мальдек, превратив его в груду астероидов. Что, очередь за планетой Земля? Не знаю. Может, просто будет мощное цунами и смена полюсов? Не знаю. Не знаю. Но надо готовиться к катастрофе. И потому принимаюсь за дело, за подготовку.
   Вполне возможно, что это довольно не точные сведения о планете Нибиру, которые я прочел в утренней газете.
   Но, мир больше нас...
   И потому мир случайными взмахами нас уничтожит.
   Всех ждет конец. Это есть самая главная проблема. Другой проблемы у человечества нет.
   Ни рождаемость и перенаселение, ни загрязнение окружающей среды, никакая иная проблема не главенствует. Главенствует проблема конца всех. Но если загрязнения окружающей среды не будет, то этот конец отдаляется. Так мы решаем насущные практические проблемы, отдаляя свою кончину...
   .... Но не лучше ли заглянуть в глубины своего существования и существования окружающего мира, и решить коренные вопросы, от которых исходят все остальные.
   "И какие это вопросы?" - спросите вы.
   Это вопросы, лежащие на поверхности.
   Это вопросы энергии. За счет солнечной энергии мы живем, существуем, поддерживаем постоянство внутренней среды своего организма. Съедая фрукты и овощи, которые накопили в себе солнечную энергию при помощи хлорофилла, мы, рассеивая эту энергию, движемся, живем.
   Но эту энергию рассеиваем не только мы, а все. Эту энергию рассеивает Солнце, отдавая её в холодные, темные космические пространства. Все небесные звезды как и солнце отдают свою энергию в космические пространства и гаснут. Энергия перетекает от теплого к менее теплому или прохладному, от горячего к холодному как в случае с Солнцем.
   Энергия рассеивается. И когда она полностью рассеется, то все замрет. Движение прекратится. Движение существует, так как существует перетекание от теплого к менее теплому, или прохладному.
   Но откуда она взялась, эта энергия в концентрированном виде в сверхгорячем сгустке под названием Солнце, в сверхгорячих сгустках небесных звезд?
   Эти сверхгорячие сгустки не только рассеивают свою энергию в холодные пространства Вселенной, но и сами разбегаются друг от друга, от изначальной точки, где они были вместе как единая раскаленная капля.
   Откуда же взялась эта энергия, эта раскаленная капля, этот раскаленный центр, который раскололся на мириады солнц и рассеялся в виде космических звезд? Была изначально эта энергия? По закону сохранения энергии? Была. Но только не в таком виде.
   Раскол произошел. Этот раскол был внезапный, был разлет раскаленных кусков, не успевших остыть, но очутившихся на больших расстояниях друг от друга.
   Да! Да! Возможно, так и было. Но откуда взялось горячее в противоположность холодному? Должно быть что-то одно.
   Мир - одно!
   Видно, случайно что-то произошло! И из Небытия возникло Бытие как горячее раскаленное начало, породив и бытийствующее холодное, как противоположность этому чему-то произошедшему какому-то изменению, движению.
   Но что случайно произошло, порождая горячее?
   Это коренные вопросы, ответив на которые, мы, люди Земли, нежные крохи в бесконечных просторах Вселенной, можем иметь шанс овладеть энергиями и остаться жить.
   "За дело, друг мой", - прошептал я себе, и рука повисла от изнеможжения из-за нахлынувших мыслей ставящих ряд новых неразрешимых вопросов.
   Нам как бы приостановить загрязнение окружающей среды? Как бы уклониться от движения приближающейся планеты Нибиру, которая может за раз прекратить существование человеческой цивилизации вообще? А тут еще такие коренные вопросы, которые не под силу недоразвитым цивилизациям типа нашей, члены которой еще не разобрались в себе, не выяснили вопрос обретения высших состояний собственного духа, духа, который мог бы вдохновить и одухотворить на великие открытия, дающие возможности сохранить в процветании человеческий род. Мы не обрели Святой Дух. Да мы просто забыли о Святом Духе. А это значит хула на Святого Духа. А как известно из Святого Письма, Бог всепрощающий. То есть, Бог все простит. Но хулу на Духа Святого не простит.
   Это известно из Библии. Хула на Духа Святого не проститься. И если мы забудем двигаться в направлении Духа Святого, то Бог или состояние Божественности нас никогда не посетит. И мы будем также продолжать заниматься ненужными делами. А расплата одна: конец света.
   Мы виновны, что будет конец света и какая-то планета типа Нибиру налетит на планету Земля и покончит с нами, с нашей цивилизацией.
   Это будет! Это обязательно будет. Мир больше нас. А мы ничего не делали, чтобы противостоять наступлению этого мира, хаоса этого мира.
   Мы занимались боем быков, уничтожая несчастных животных. Устраивали корриду. Устраивали гордыню смелости.
   Мы крутили рулетку в казино в погоне за выигрышем.
   ... Или ползали в скафандрах на дне морей в поисках сокровищ затонувших кораблей.
   Мы боксировали на рингах, надеясь получить большой куш и с помощью своих кулаков удовлетворить свое тщеславие.
   Мы... Мы... Мы... Мы занимались всем, чем только можно. Но только не тем чем надо. Мы не спасали мир от конца света.
   Конец света. Это когда света не станет. Когда светящиеся точки Вселенной, типа нашего излюбленного Солнца, отдадут свое тепло, а точнее рассеют его по холодным пространствам. Тогда все замрет в беспросветной тьме и бытийствующее исчезнет.
   Такое неотвратимо будет. И мы, люди - разумные существа, можем этому воспрепятствовать. Вместо того, чтобы заниматься корридой, забивая несчастных животных, займемся-ка делом. Оттолкнем от себя варварство наших диких предков, их нечеловеческую ритуалистику; отторгнем все это, мы, цивилизованные люди.
   Двадцать первый век. Казалось бы, пора уйти от дикости древних времен. А нет. В цивилизованной Испании забивают быков надменные торреадоры. В некоторых племенах африканского континента людей ритуально приносят в жертву, расчленяют. И это не убийство у них. Это священнодействие религиозной обрядности. Ну, это не дикость?
   Дикость!
   Наша дикость может оказаться причиной конца света, причиной того, что конец света произойдет.
   А произойдет оттого, что мы не препятствовали этому прекращению существования света. А точнее - мы не научились и не сумели возрождать свет. Ведь свет все равно исчезает, растворяется в темных пространствах Вселенной. Солнечный луч растворяется и гаснет. Задача - распознать тайну того как возродить из ничего нечто, то есть, тепло, свет, энергию.
   Конец света. Да! Да! Конец!
   Обливаюсь слезами. Кричу внутри себя, навзрыд: "Ко - не - е - е - е - ц ..."
   Что люди делают? Что творят?
   Дискотеки. Для случки? Бесятся до упаду, до изнемождения. Выбивают из себя дикость цивилизованным путем.
   Футбол. Фанаты. Обезумевшие кричат что-то. Готовы убивать друг друга, если будет какое возражение против их команды. Это их команда. Другой команды они не признают. Они не представляют, что на земном шаре лишь одна команда: люди. И китайцы как желтая раса, и негры, и белая раса протоариев в одной ситуации: перед лицом всеобщей кончины, ниспосланной силою неба.
   На Земле нет своей команды и чужой.
   Но футбольные фанаты видно об этом не догадываются. У них своя жизнь. У каждого из нас - своя жизнь. Мы все по отдельности. Со своими заботами, со своими проблемами. Забываем общую проблему. Бредём в одиночестве своим путем. Солидарность! Но солидарность ради чего?
   И тут встает смысл жизни, смысл жизни каждого из нас. Ради чего мы длим свою короткую жизнь? Ради того, чтобы попасть в Рай? Но когда его обретаешь, то понимаешь, что он рядом как присутствие; он в нас и он вокруг нас. Надо его только обрести, пережить состояние бессмертия. И что дальше? А дальше - возвращение к телу. Чтобы его спасти. Чтобы спасти другие тела, сохранить постоянство их внутренней среды. Чтобы они были. Чтобы мы все были. Чтобы мы не оканчивались, не скончались ни через миллион лет, ни через миллиард лет, ни через триллион лет. Так надо! Так надо кому? Так надо нам пережившим состояние бессмертия. Спасти жизнь. Это, наверно, уберечься от конца света.
   Кто желает возразить?
   Я на взводе.
   Если не аргументами, то кулаками я готов отстаивать свою позицию.
   Мир больше нас, мощнее!
   Но я просуну свой кулак сквозь черные дыры Вселенной, я заставлю считаться со мной, с моим "Я", жаждущим и страждущим, а потом замирающим в переживании бессмертия, будто ничего-то и не надо, будто все есть, будто благодать вокруг и внутри.
   Мир больше нас!
   Этим все сказано. Нам предстоит спасаться от этого мира спокон веков. Но я готов на это. Бесконечные гонки меня не страшат. Лишь бы ощутить солидарность с другими. Ведь в противном случае один в поле не воин.
   А они занимаются маникюром, педикюром, выпендриваются.
   Скажете, это не мешает?
   Ну, ну!
   Я открываю людям глаза и вставляю в эти глаза спички, чтобы они никогда не закрылись на эту проблему, проблему конца света. Ведь без солидарности с ними я ничто.
   Конец света. Свет когда-то начался.
   Прекратит ли он свое существование?
   В этом предельном мире я восхищаю вас, люди! Восхищаю, чтобы добиться солидарности с вами. Ведь без солидарности с вами я ничто. Я готов на всё чтобы быть солидарным с вами.
   Вот гора. Что будет с нее через два миллиарда лет? Пыль! Может, что-либо другое. Но горы не будет. Вот лазурный океан, к которому мы съезжаемся в летнее время, чтобы поплескаться в прозрачных его водах. Да через миллион лет Солнце его высушит и потом само потухнет, отдав свое тепло в холодные пространства Вселенной. Новым поколениям не плескаться в лазурных водах океана. Если к этому времени еще будут новые поколения. Я - за новые поколения. И за это я готов пересчитать зубы каждому, кто солидарен за другое. Пусть недемократично, пусть негуманно, пусть нетолерантно. Но сколько можно плодить гомиков своей толерантностью, сколько можно выслушивать их представления о мире, в котором каждая дырка предназначена для семяиспускания.
   Конец света. Это и мне - конец? Мне конец во веки веков? И что, я буду считаться с какими-то гомиками?
   Скажете: " хотя и так конец. Проживешь жизнь и умрешь".
   О нет! Я буду жить в памяти моих детей, в памяти потомков. Я столько много сделал добрых дел!
   Я жил не для себя. Мне необходимо было самое элементарное. Простая пища. Простая одежда. Скромное жилье.
   ...
   ...
   Конец света. Не хочу себя одергивать за полы одежды, себя, погруженного в эти страшные слова. Они производят во мне глубокие смыслы, которые переворачивают все мое существо, переворачивают миры, сложенные по кирпичикам в башни, в добротные здания. Конец света! Раз! И этих добротных строений нет. Как нет и меня, мечтающего о благе, благодати; говорящего о благородстве. Но что о нем говорить? Наше время нарушило всякие нормативы. Мы не воруем, не убиваем, потому что боимся, что нас поймают, а не потому, что считаем это не благородным, непозволительным согласно нашей философии, нашим моральным принципам. Значит, мы ждем случая, когда бдительность полицейских задремает. Мы - за свою шкуру.
   "Но при чем здесь конец света? - скажете вы. - Он будет или его не будет, дело вопроса. Наша философия формируется с другого края: после меня хоть потоп, - или нет? "
   Нет! Нет! Так это один и тот же край: После меня хоть конец света, - или нет?
   Потоп и конец света здесь синонимы. Это та объективная угроза, перед которой мы должны распорядиться своим отпущенным жизненным временем, все равно на благо чего-то. На благо людей, на благо себя. Или во вред.
   ...
   ...
   Ален Роб-Грийе, я поучусь кое-чему у тебя. Но мой стиль будет иным. Я ведь говорю о конце света. Какой здесь уже стиль?
   Здесь просто нервный тик.
   И я дергаюсь как парализованный от произнесения этих двух слов. И не могу успокоиться.
   Кто меня успокоит? Что меня успокоит? Выбор. Четкий выбор. Чтобы уже без сомнений жить свободно, даже хоть на погибель. Свободно проявлять свой исконно природный стиль.
   Тогда и Ален Роб-Грийе я преподнесу уникальности неповторимого стиля. Да что там Роб-Грийе, всем непревзойденным стилистам мира. Ведь мне уже ничто не будет мешать парить в своих свободах без капли сомнений.
   Правда, такое парение будет остановлено органами внутреннего порядка.
   Ведь неизвестно, куда меня занесет в моих свободно-спонтанных проявлениях. Я ведь не опираюсь ни на что, кроме своего окончательного выбора. И ежели он опережает движения людей, окружающих меня, если они движутся в другую сторону? То мне не сдобровать. Я натолкнусь на их массивные тела. Нам надо двигаться где-то в одном направлении, чтобы сталкиваться не в лоб, а по касательной. Потому я кричу всем окружающим:
   Конец света будет!
   Делай вместе со мной что-то в этом направлении. А это я уже произношу тихо, отчаянно, почти про себя.
   Но по первым словам "Конец света будет!" меня окружающие определяют как сумашедшего.
   Может, я действительно таковой?
   Все ведь окружающие заняты делом. Одни - строительством коммунизма. Другие - приобретением Царства Божьего после своей смерти. Третьи приобретением того же Царства, но при жизни, выказывая солидарность с буддистами, сопоставляя это Царство как преображение Духа с их Нирваной. Четвертая часть населения не летает в метафизических эмпириях. Она занята строительством семьи, зарабатыванием денег. И им все равно, за счет чего получены эти деньги. За счет экологического нарушения в природе или за счет банковских махинаций при строительстве валютных пирамид. Здесь своя рубаха ближе к телу, а свой желудок должен быть наполнен. Но этот желудок должен быть наполнен и у тех, кто витает в метафизических эмпириях. Иначе конец света наступит именно для них, и скоро.
   Значит, все упирается в желудок?
   В этом деле, главное - не переедать. Это вредно. Не переедать за счет природы, экологии, нарушения равновесий в окружающей среде, не переедать за счет недоедания других.
   Переедание может приблизить конец света!
   Тогда мы не успеем найти выход из положения и спастись. Ведь ближайшее природное равновесие будет нарушено.
   ...
   ...
   Свет постепенно расходится. Солнце гаснет. Звезды гаснут. Свет рассеивается в темных пространствах Вселенной.
   Конец света - это рассеянный свет во Вселенной. Может, выйдет в конце концов полумрак? Может, не совсем чернота, черные пространства?
   ...
   ...
   Больно. Ох как больно, что все погибнет. И те египетские пирамиды. И та Эйфелева башня в Париже.
   Конец света.
   ...
   ...
   Солнце рано или поздно остынет, отдаст свое тепло в холодные пространства Вселенной.
   Земля к тому времени уже будет безжизненным объектом. Условий для жизни на ней не будет. Если она вообще останется к этому времени.
   Можем ли мы с уверенностью утверждать в отношении массива космических случайностей?
   Нет!
   Но ход движения событий уже намечается. Солнце рано или поздно остынет. Конец света. Во всяком случае, конец солнечного света.
   Конец! Готовся! Начинай сейчас готовиться? Распознай природу энергии, причины ее возникновения и превращения. И тогда Солнце у тебя в кармане.
   Ох, не знаю!
   ...
   ...
   Закатится мой светильничек. Закатится. Если бы только в моем доме. А то - по всей округе.
   Конец.
   Конец света.
   Солнце излучает свет? Излучает.
   Закончит свое излучение? Закончит.
   И тьма. Наступит тьма. Свет рассеется. И... Даже не посереет в бесконечной Вселенной, даже не возникнет полумрак.
   ...
   ...
   Я маленький человек. Закидает меня огнем. Зальет меня водой. Та! Великая сила небес, что зовется Космос.
   Космос! Пощади!
   Ни ответа. Ни привета.
   Гробовое молчание. Пока.
   Что потом? Потом неизвестность.
   Но неизвестность ясно чем разрешается. Мы видали как гаснут звезды. С развитием науки мы пронаблюдали массы космических катастроф.
   Космос! Пощади!
   Э - э - э - э... Пощады не жди.
   Действуй! И поскорее.
   Начинай. Думай. Думай. Думай. Как выкрутиться. Конец света - не за горами.
   ...
   ...
   Три правила, три запрета: для тела, для духа, для отношения к окружающим. Находятся во всех Священных Писаниях. Исполняя их, есть шанс обрести высшее состояние духа, обрести Божественное, которое в высших своих проявлениях - одно во всех религиях. Турия, Мокша, Самадхи - в индуизме. Сияние Благого Помысла - в зороастризме. Нирвана, Сатори - в буддизме. Дао, Ву - в даосизме. Знамения Аллаха, Фана - в исламе. Царство Божие, Преображение - в христианстве. Явление Господа, Эйн Соф - в иудаизме. Все эти состояния в высших своих предельных проявлениях есть одно, Божественное. Оно и для материалиста, атеиста переживаемо. Здесь даже твои взгляды ни при чем. Человек обретает и ему открывается.
   Потом встает вопрос: что делать, когда есть угроза конца света?
   ...
   ...
   Конец света. Что делать мне, ни во что не верящему, чувствующему как обмен веществ во мне угасает? Как появляются на коже дополнительные родинки, а прежние становятся более выпуклыми. Как кожа морщинится, становится не такой эластичной, не такой свежей; не такой... как в молодые годы.
   Сказать: я есть? Почувствовать себя? ... Пережившего все состояния на свете... И Преображение. И Просветление. И Явление Господа. И Царство Божье. И Знамения Аллаха. И Фана. И Дао. И Ву. И Нирвану. И Сатори. И Сияние Благого Помысла, И Турию. И Мокша. И Самадхи. И Эйн Соф. Пережившего всех друзей на свете, всех одноклассников... Сказать: я есть? Как быть в моем положении? Отжившему свое? Отжившему ли? Все ли я сделал, чтобы быть в реалиях даже миллионы лет после своей смерти? Или же продолжать кичится своим "Я есть!".
   Мне продолжать кичится своим "Я есть! "? Или творить на века, творить такое, от которого Микеланджело покажется временным, от которого сам осознаешь, что это надо всем и на века. Это спасет всех в будущем! Но, что это? Я напрягаюсь... Конец света движется.
   ...
   ...
   Я имею единственную возможность остаться в живых после своей смерти - это пребывать в мной написанном, нарисованном, сконструированном, пребывать в тех делах и вещах, которые мной сотворены за долгие и упорные годы жизни. Все мои дела будут среди людей, когда я умру. Но если эти дела даже окажутся не нужными и забудутся, я не ропщу. Я буду присутствовать в людях как попытка, попытка к благородному стремлению длить человеческую жизнь. Потому я борюсь за людей, за жизнь. Потому нет равнодушия к концу света.
   ...
   ...
   Государства - волки. Они грызутся между собой. Государства - лисицы. Они хитрят. Стараются перехитрить.
   Государства на одной Земле, на одном Земном Шаре перед лицом будущих катастроф, перед будущим концом света.
   Надо как-то бы наладить отношения!
   Ведь угроза одна для всех.
   И эта угроза - конец света.
   ...
   ...
   С неба придет огонь. Или замрет все небо, потеряв все огни на свете с Солнцем потухшим вместе.
   Это конец?
   Конец!
   Света конец зовется!
   Что человек здесь, что?
   Места ему здесь нет.
   И потому подумай, как создавать пространства, те, что тебе подходят, детям твоим и внукам.
   А ты все - за чаркой виски.
   А ты все - в футбол играешь, в гольф или же в рулетку.
   Игрок ты, однако, друг мой; ты человек планеты, безмозглое существо.
   Жизнь научит впрочем.
   Потом некого будет учить.
   ...
   ...
   Нам всем придет конец, конец. Надо нам что-то делать, милый, милый мой брат, человек Земли, милый мой друг, хоть по-разному мыслим. Я о Христе говорю не так, не так и о Будде, о Кришне. Все для меня они - одно, лишь просветленье души, не более. Преображенье - и всё.
   Твори; спасай себя и всех братьев меньших.
   Ты по-другому всё это видишь.
   Но!
   Нам всем придет конец, конец. Надо нам что-то делать вместе.
   ...
   ...
   Я должен иметь много здоровья. Мы, люди Земли, должны иметь много здоровья, чтобы противостоять натиску природы. Мы должны много сил положить на ее изучение, дабы предвидеть повороты в сторону, повороты которые она может сделать. И зачем все это? Дабы уберечь себя, как-то уберечься от бурь и гроз; чтобы сохранять постоянство своей внутренней среды, когда-то возникшего постоянства, от которого мы никуда не денемся. Нам необходима определенная температура для тела. В будущем мы свои шубы и полушубки сменим на скафандры. Это будет очень модно? Жизнь заставит - и красота изменится. Жизнь заставит двигаться лишь в одном направлении, направлении сохранения здоровья. Мы должны иметь много здоровья. Для свершений. Свершения просты: спастись, сберечься. Чтобы не настал конец света.
   ...
   ...
   Я знал, что это может случиться, чувствовал каким-то десятым коленом, что в один момент Земля может сойти со своей оси, и тогда нас накроет огромной океанической волной.
   Знал всё это, и все же пошел в магазин за пивом. Хотя буквально позавчера решил не употреблять этот напиток в силу его низкой полезности и присутствия алкоголя, повысив тем самым свое здоровье с целью направить дополнительные силы организма на размышления и поиски выхода из положения, и предотвращения будущего сошествия Земли со своей оси.
   Ведь тогда конец света. А что я сделал, чтобы уберечь Землю? Пил пиво?
   ...
   ...
   Конец света. Конец. Конец.
   Свет потухнет. Рассеется вовсе. Солнце, звезды растают совсем.
   Вот и думай, что делать, мой милый. А то - пиво с утра бадяжишь. Потом смотришь футбол, хоккей...
   Футболисты и сами не знают,
   Зачем мяч так ретиво гоняют.
   Чтобы тешить тебя спозаранку.
   Отвечаем за жизнь на Земле? Иль рождены, чтоб собак лишь выгуливать?
   Впрочем нам скажется все, что содеяно.
   Мы так незримо рассеем себя.
   Словно мы - Солнце. Словно мы - звезды.
   Ни за что не в ответе. Растаем - и все.
   ...
   ...
   Конец света. Конец. Конец.
   Доподлинно, кто я? Кто?
   Вместе с миром уйду, уйду... В небытиё, в никуда. Обидно; и все уйдут. Некому Моцарта будет слушать. Значит, и Моцарт уйдет погребенный навеки. Всё сломается; всё. Переломает огонь и лед, все что вселенское царство имеют.
   Человек защитил себя? Нет уж. Нет! Баловством занимался. Сперму спускал в унитаз - тысячи мальчиков, девочек. Затем рулетку крутил, сшибал что-то трудом не своим. Авось, повезет игроку. Разбогатеет в безделье болеть. Конец света. Конец. Конец. Человек себе рады не дал.
   ...
   ...
   Оставь курение; развлечение.
   Почуй - как движется небо.
   Однажды будет конец тебе и всем.
   Света конец будет.
   Твой конец.
   Твой конец.
   Очнись!
   Умоляю тебя, мой милый.
   Не гоняй же ты попусту мяч.
   Переключись на другие творенья; если устал, невмоготу. Но заслони своим действием всюду, где происки Неба возможны хоть как-то.
   Я впрочем без сил от таких умалений. А ты все по-прежнему мячик гоняешь. По-прежнему куришь, по-прежнему пьешь. Жгёшь своё время в кафе. Дискотеки? Так это безумие, власть той отдушины, что породилась иллюзией личной.
   Ах, милый.
   Что мне?
   Лет то нет. Скоро смертельный исход.
   ...
   ...
   Зачем же? Выпей-ка чарку водки и поболей за команду, что из родных то мест.
   Нет уж. Не вижу смысла. И потому дерзаю, и потому болею, болезнью совсем иною.
   Знаю. Хочу остаться. Ну, хоть в детишках малых. Через наркоманов-придурков, через гомиков странных, через молящихся до упаду я прорываюсь к жизни, чтобы ее хранить. Вместе со всеми придурками, вместе с собаками, кошками, с живностью той, что метит в Красную книгу попасть, я всё стремлюсь к единству, чтобы нам всем построить мир безопасный от Неба, что посылает кометы.
   Я все стремлюсь.
   ...
   ...
   Когда развернулось все? Когда совпадения не было? Чему совпадать не было? Было лишь все одно. Потом развернулось все, и сразу. Нечто вдруг появилось.
   Я появился однажды.
   Отчего появляться все стало? Раньше ведь случая не было. Отчего появился момент, когда капля накала возникла?
   Перемена.
   Впрочем не знаю.
   Узнать бы!
   Ох, догадаться бы все же. Иначе конец мне придет.
   Я появился однажды. И вот приближается смерть. Нагроможденье случайностей жизни задавит, и все тут.
   ...
   ...
   Горы...
   Море...
   Небо...
   Что нам еще дано?
   Дан ураган Вселенной; движенье космических тел.
   И горы, и море, и небо - все в столкновении диком с этим простором Вселенной через который несутся камни планет...
   Так дико все в бесконечном мире!
   Нам бы немножко силы.
   Нет! Мы ее растратим в той межусобной резне, горячей, холодной войне.
   Что мы - забыли совсем, зачем родила нас мать?
   ...
   ...
   Мы так затеряны очень в этом миру бесконечном.
   Впрочем...
   Нам выпало впрочем тихо помыслить о жизни, тихо..., и в тишине.
   Пока нет разгульного шквала.
   Помыслить...
   Предупредить...
   С целью предупредить шквал-то весь этот.
   ...
   ...
   Вот гора. Что будет с нее через два миллиарда лет? Пыль! Может, что-либо другое. Но горы не будет.
   Вот лазурный океан, к которому мы съезжаемся в летнее время, чтобы поплескаться в прозрачных его водах. Да через два-три миллиарда лет Солнце его высушит и потом само потухнет, отдав свое тепло в холодные пространства Вселенной. Новым поколениям людей не плескаться в лазурных водах океана. Если к этому времени еще будут новые поколения.
   Я - за новые поколения.
   ...
   ...
   И опять я иду по горам.
   Там - бескрайняя даль предо мной.
   Как я мал! Как я мал!
   Океан распростерся вдали - и бушует.
   Порыв ветра и здесь чую я.
   Чую слабость свою.
   С тем великим сравнения нету по силе.
   Потому я к уму обращаюсь порой. Обойти, обмануть эту силу безмозглую.
   Ну, и так - без конца.
   Он велик.
   Океан!
   По размерам велик. И работы хватает.
   ...
   ...
   И что я есть?
   Лишь пыль. Лишь пыль одна...
   Взойду зарей над своим телом мерзким. И ворочусь в него, чтобы поесть, поспать, понежиться, замученный порывом. А для кого порыв? Чтоб убедить других, чтоб возродить других; тех недоумков, которые на звезды не глядят - как гаснут по ночам они, не оставляя и следа.
   ...
   ...
   Горы, и горы, и горы там без конца, без конца.
   Волна океана нахлынет глыбой своею, громадой. Потом отойдет, отойдет...
   Мир весь колышется впрочем.
   Я же в долине, в затишье, среди цветов, среди трав.
   Солнце сверкает в высотах. Луч его теплый и мягкий. Все для телесного всхода мне предоставленно миром, чтобы расти мне и крепнуть, сил набирать сколько можно...
   Не за горами туманы, бури и ветры, и грозы.
   Не за горами обманы. Солнце взойдет, но и холод.
   Мне для телесного всхода - всем овладеть, что в округе!
   Мне для телесного всхода - миром своим неподкупным не дорожить, ну, ни грамма. Все положить за детишек, что, ох, как мало узнали. А перемены уж катят.
   ...
   ...
   Я и не знаю, что будет. Ветра порывы мне рвут волосы, шлейфы на платье. И нескончаемы муки, что я не смог и не ведал, что обманулся случайно, став на другие дороги. Мне несказанно сиротски в мире, в мирах, во Вселенной, в той, что блистает звездами, бестолку впрочем, не к месту. Ведь мне сегодня шестнадцать, предкам моим - девяносто. Год или два, заберете, звезды, вы их, моих милых. Я не всегда так упорен. Но за своих ненаглядных звезды Вселенной урежу; чтоб им пожить еще малость. Впрочем, мечтатель я очень. Время хапает все скопом. Думай, предвидя, что будет, чтоб увернуться, остаться, не раствориться в желаньях, а помогать моим милым; пока они живы на свете этом, безмерном и глупом.
   ...
   ...
   Листья на дереве пляшут. Это бесчинствует ветер. Небо в тумане. И Солнца ты не найдешь во Вселенной. Просто иное настало. Просто иному дорога. А до тебя - нету дела. Ну, погибай! Что с того? Просто не будет белковой части, комочка, кусочка. Просто огонь и морозы скрестят силищи случайно. Ну, и погаснут, потухнут. Просто не ясно, зачем все? Правда, тебя там не будет. Что размышлять спозаранку? Тело белковое преет, палится, жжется... И вонь! Правда, все то не услышишь. Правда, все то не увидишь. Тебя ведь не будет на свете. Только - огонь и мороз.
   ...
   ...
   Я хотел бы узнать про вас, про ликующих и парящих, говорящих о том, о сем, ни о чем, про свое не зная.
   Мы все - мы. Оттого не я - эта челка, и этот разум, что в мозгах у меня сидит, шепчет, шепчет о самом главном. Лишь о том, что покой, покой, окрылит снова нас случайно, коль скотами не будем мы.
   Ох, скотиной ты был порою!
   ...
   ...
   По лесам и полям белым, белым-белым, никаким-никаким, прокручу свою жизнь в вечность, вечность атомов тела и духа... Дух без атомов, правда, витает, то на чай приземляясь в кофейнях, то на масленицу поближе к блинной; чары настроит свои. Все позволено духам и душам. Поселяясь в мозгах, могут много. Они в памяти, что прожил. И в надежде на будущий стан, возвещают все что-то иное, позабыв, что все духи условны. Прекращается память, и нет их.
   Как все зыбко в мирах и в миру!
   ...
   ...
   Иду. Долины предо мной встают; проходят.
   Я - часть Небес. То Небо надо мной, раскинувши тепло и благодать лучами Солнца обливает тихо. А ветра нет. Там лист на дереве, так смирно и так строго, висит, ни капли не затронутый ничем. Весь воздух спит. Движение одно; мое. Скую его! Все обнесу! И небо, и себя!
   ...
   ...
   Вот я.
   Стоящий у окна.
   Как будто бы у пропасти.
   Что там?
   Там воспоминаний рай!
   О будущем печется сердце там!
   Там пропасть у окна раздвинется как бездна.
   Проблем лишь тьма. И я, дерущийся к вершине.
   Мне иногда так жалко всех, себя.
   Порою хочется кричать.
   Порой бездумно созерцаю.
   Переживаю Жизнь Вечную, Нирвану...
   Но все равно...
   Нам жить или не жить?
   Не жить и окунуться в бездну, что у окна простерлась в бесконечность.
   Да, в бесконечность, в тьмы моих усилий.
   В карабканье наверх
   ...
   ...
   Горы и море, и небо
   Я, распластавшийся навзничь,
   Я, неизвестно откуда,
   Я, неизвестно куда.
   Впрочем родительский, вечно.
   Впрочем, куда?
   В неизвестность.
   Жизнь короткая очень.
   Детство.
   Взросленье.
   Старенье.
   Что после нас?
   Эти строки?
   И те мосты, что построим?
   Бомбы разрушат их впрочем.
   Люди! Безмозглое племя!
   Все говорят, зубы точат.
   Горы, и море, и небо
   Я, распластавшийся навзничь
   Нет человека в округе.
   О! Тишина; благодать.
   ...
   ...
   Я жил и не жил на свете.
   Когда-то Земля пойдет прахом.
   И человек - малый винтик - будет расплющен Вселенной.
   Что же труды мои, песни?
   Их слушать никто не будет.
   Не то, что никто не будет. Просто - людей не станет.
   Их разнесет в осколки, в атомы малых объемов, в те, что в сравненьи с галактикой, пыли любой помельче.
   Ну, а что песни?
   Скрежет кометный слышен будет кому?
   Никому!
   Мое назначенье - не песни, а мысли.
   Мысли, как быть нам дальше?
   Думать я, впрочем, уж начал.
   Мне жалко кошек, собак...
   ...
   ...
   Может, нам так и случится, что заколышется лист; что затрепещет однажды, что так запляшет, запляшет.
   То к нам конец тихо движет, сеть ураганов и муки. Как выбираться оттуда? Ну, и куда? Ну, куда? Все покрывают туманы. Место очистить ты должен; должен был раньше... Но поздно. Поздно сейчас что-то делать. Бури все движут и движут. Вот и тебя уж задвижут. Задвижут, завертят, замучат.
   Счастье! Ну, где ты? Ну, где ты?
   Счастье - в хорошей погоде.
   ...
   ...
   Все ниспослано Небом.
   Все снизошло с Земли.
   Я в этом мире крученый.
   Я в этом мире кручусь, чтобы добыть себе пищи, одежды немного, и мыслей, как ниспослать что-то небу, что-то Земле низошедшей, чтобы они, ну, как надо
   вертелись вокруг меня,
   даруя мне всякие блага
   для процветанья
   и жизни
   не только моей случайной, но и другой, другой...
   ...
   ...
   Что-то туманное светит там впереди без конца. То звезды Вселенной мерцают мне непонятным огнем.
   Что человек на планете средь океанов и гор? Вылезет как-то повыше, и закричит что есть сил Небу великому синему, что ему делать на свете. Будто не знает и вовсе, как умертвляется жизнь, как забирается жизнь, впрочем - еще не окрепши.
   Да ты спустись в ту низину, где твои дети клокочут, где твои дети воркочут, где твои дети пищат. И возведи ряд конструкций рядом с детишками малыми с дальним прицелом добраться к ближним планетам и дальним, заполонить все, что можно, новым пределом Вселенной, чтобы твой чих на досуге слышали звезды галактик, съежившись там, на задворках чернеющих дыр в отдаленьи. Нет? Так ракеты воздвигни.
   Живи! Умались! И все разом!
   ...
   ...
   Мы все никак не увидим плес тот далекий и длинный, как не бежать нам по краю берега дальше, все в даль, как не скакать на просторе, что так вокруг нас обнимет вдруг, показав как мы малы с тем горизонтом волны, что серебром там грохочет, что даже здесь замирает сердце в груди нашей юной.
   Мы возмужали с годами.
   Ну, а просторы нас больше.
   Нам применять свои силы? Нет, применяться все ж как-то!
   ...
   ...
   Что я? Когда громады скал.
   Что я? Когда океанические волны грохочут о прибрежный камень.
   Что?
   Я - только мысль в голове мельком.
   Ну, а потом претворю все это царство в Божественное царство для себя.
   А там - что будь, то будь.
   Но, мне судить как уберечь себя от мира пострашней; от астероидов, комет, метеоритов; от Космоса, что угрожает смертью всему живому, хрупкому такому.
   И хрупкому, и нежному - живому.
   Я - только мысль в голове мельком, о главном, самом главном; все о жизни.
   ...
   ...
   Все пролетает случайно.
   Вижу звезду, луну...
   Что я на белом свете?
   Что я на черном свете?
   На черном - уж ничего!
   На белом?
   А с белым справляться надо!
   ...
   ...
   Смотрю, смотрю - как расцветает мир, блаженный мир блаженного начала.
   То все во мне ландшафтом синевы с небесным слито, будто мир один.
   Потом - лишь тишь. Потом лишь тишь и гладь. Потом - покой, покой в святом блаженстве.
   Но то - во мне! Что я? Что я в миру?
   Скала, смотрящая на все?
   Зачем же я?
   Пропасть, пропасть в бою! Не за себя, за всех людей на свете. И погубить; губить, губить себя. Лишь добиваясь правды ото всех; о том, что ветер нас снесет однажды, и нам держаться надобно всем вместе.
   ...
   ...
   Все проколышет простором. Все промелькнет, промелькнет. Звоны. Погоды... Но все же вспомню я лишь о тебе. Вместе мы бегали в детстве. Вместе нам старость не видеть. Ты ведь давно на том свете. Силы твои во мне тлеют. Сил же моих уже нету. Что ты за диво такое?
   ...
   ...
   И что я есть? И что я буду снова, когда горами я пройду к тебе, к тебе простор все новый, новый, новый? И без конца; так, без конца - вперед. Вперед, вперед. Открыть пространства снова, и удержаться, застолбить себя, тянуть весь груз; все за собой; детей; родителей; и прадедов; картины, что вдохновляют на движенье снова. Потом продвинуться в другую тишину, других просторов и других столетий, таская за собой картины те же, и ту же музыку, и те же танцы света, что зафиксировал однажды предок наш для нас для всех, что будут жить когда-то, чтобы не маялись в тех дальних временах.
   ...
   ...
   Все опрокинется снова, все, что я строил и бдил. Тогда я встаю до рассвета; иду по полям, по горам. Чтобы развеяться малость. Смыслы ушли ведь совсем. Что остается? Пустоты! И ветер, что хлещет в округе; будь то поля, или горы.
   Я несомненно в печали. Слезы. Иссохшие губы. Мне доползти до вершины?
   Нет!
   Просто пройти, проползти. Улечься на травы, в глубины. На небо взглянуть; в бесконечность. Бессмысленно все! Но есть силы. Давай! Вытрачай! Вытрачай! Пролей все в другого, в другого, в того, кто моложе тебя.
   ...
   ...
   Поет и греет тишиною закат, восход. Их смена есть. И от того во мне ликует священный голос торжества. Но если же нагрянут ветры, задумаюсь, что будет с нами... Задумаюсь, что будет с нами, с детьми, со старым поколеньем. Как будто ясно все... Но все же и им продлить желаю благо. Закат! Восход! Пусть смена их все тешит старые фигуры, что тенью брызжут вдоль дорог, и наслаждаются приветным лучом от Солнца на закате; иль поутру, глядя на небо синеющее вдалеке.
   Но дети! Дети! Мало знают и потому играют так.
   ...
   ...
   Все, что случается с нами, ветер несет куда-то. Ветер несет что попало. Не разбираясь ни капли.
   Все, что случается с нами, мы не уносим куда-то, мы все складируем в душах, чтобы все знать наперед. Все, что случается с нами, все, что в складах наших служит, вдруг оборвется по ветру. Ветер сильнее, сильней.
   Стоит, наверно, в пустоты вдруг окунуться однажды, всю застаревшую память, начисто, всю низвести. Ведь ветер приносит другое. А в старых складах то, что было. Так стоит же нам обновиться, опасности ветра учесть.
   Опасности ветер приносит.
   ...
   ...
   Все летит.
   Все кружит, кружит.
   Не останется камня на камне.
   Что покажется завтра мне?
   Что увижу в себе я когда-то?
   Мир и нега.
   Потом - порыв.
   Воплощенный, покинутый буду. И сорвется слеза, заплачу.
   Потом радость меня обнимет.
   Так живу - в благодарность о том, что всему научила мать. То печалям, а то блаженству. Но печалям светлым таким.
   ...
   ...
   Все презренное канет. И воспрянет дивность. Дивность презренной будет словно покой в раю. Так возвращаюсь снова к миру святому и бденью. Так говорю: мой милый, час не настал еще. Впрочем не это важно. Главное - плыть в пространства. Главное - жить и верить, и испытать все то.
   ...
   ...
   Я говорящий тоже.
   Ветер сносит, уносит... , в те пространства Вселенной, в те бесконечные дали, что замирает сердце, мускул дрожит в напряге.
   Ну, разойдитесь думы!
   Ветер сносит, уносит.
   Я говорящий тоже.
   Говорящий об этом всегда.
   ...
   ...
   Когда я буду светлым очень, когда непримиримо синим, затихну в тот момент; и кану в бескрайний мир безмерной неги... И низойду и умалюсь до пыли и до пустоты. Не это ль то начало света, что так рождает страсть огня, что разгорается в глубинах душевным жаром. Всполыхнет однажды утром спозаранку. И вздыбиться по телу плавно. Огонь тот встрепенется в выси. И неба нет. Один лишь я. Нет! Мы! Ведь я - частица.
   ...
   ...
   Море. Море. Волны. Волны. Шум в прибрежной полосе.
   Говорит он мне о силе.
   Я смотрю на свое тело.
   Камни буду поднимать!
   Но ворочать глыбы, скалы, как волна, когда бушует, не смогу никак, никак.
   Как бороться с морем мне?
   Одиночество приходит.
   Все другим лишь заняты.
   А один я не смогу.
   ...
   ...
   Солнце рассыпалось на морских просторах тысячами бликов, нагревая слегка волнующиеся воды. Так оно нагревает все близлежащее, все, попадающееся на пути. Оно рассеивает свою красную и оранжевую энергию темносинему простору. Пока все движется, изменяется. Через определенное время тепло будет отдано пространствам, равномерно распределится среди холода, и настанет момент замирания, прекращения движения, изменения. Так будет. И я это знаю. И человечество это знает, но молчит об этом как будто всего этого не будет. Знает, но продолжает делать свои мелкие делишки.
   ...
   ...
   Красное Солнце, разделенное надвое тонкой полоской облака, лежало на водных просторах. "Что это - чудо? " - сказал я себе. Горячее, раскаленное соприкасается с водой и никаких признаков уничтожения, столкновения, борьбы. В моем видении - это соприкосновение горячего Солнца с водой. На самом же деле, это светило находится на довольно большом расстоянии не только от морских вод, но и от самой Земли как планеты, на довольно большом расстоянии. Мы знаем из научных фактов, что Солнце окружено не водами, а холодными пространствами как противоположностью своей раскаленности, отдавая этим темным просторам свою энергию красного и оранжевого цветов. Да тепло перетекает от горячего к холодному, а не наоборот. Этот закон термодинамики вселяет ужас. Небесные звезды вместе с Солнцем - эти маленькие раскаленные крохи поминутно рассеивают свое тепло в бесконечные холодные просторы... И... наконец замрут, погаснут. Движение и всякое изменение остановится и в наших кровяных руслах. Тела замрут?
   Надо что-то делать!
   Думать!
   Думать!
   Подымать народы на благое дело. А благое дело одно: спасти человека с перспективой на далекое будущее, такое далекое, когда Солнце начнет тухнуть.
   ...
   ...
   Я не знаю, конечно, зачем все; эти горы, поля, просторы... Чтоб нельзя было просто видеть, заглянуть за края небес? Впрочем я побывал на Небе, упираясь руками в Землю, когда пот заструился по шее, по глазам, помутневшим от боли, что приходит от тех напряжений, когда плуг не вонзается в землю, когда так невозможно лопатить, когда мы и не мы-то совсем. Повидал я на свете благо, когда знал - чтобы выжить, делай, претворяй небеса как хочешь, лишь бы жизнь хранить, лелеять, чтоб детишки, комочки веселые, раскатились дорогами Космоса. Он у нас и внутри и снаружи.
   ...
   ...
   Все, все, все...
   Все проклинаю; себя.
   Весь человечий уклад, что так до боли доводит.
   Мы лишь поднятьем руки все прекратим, если вместе.
   Очистим пространства Земли от чрезмерных захватов ее.
   И сделаем райский напев по всем уголкам, до пределов, что ставит Вселенная нам.
   Потом мы и там сотворим свой мир и уклад.
   Но сначала разделим на равных себе наделы земли повсеместно. Законы введем, чтоб на йоту не мог обладать кто-то большим.
   Мы - люди Земли голубой,
   планеты, что кормит всех нас.
   ...
   ...
   Ветер, ветер, ветер.
   Несет все меня куда-то.
   Я восхищаю Небо.
   Я восхищаю Землю.
   Зачем и за что не знаю.
   Так, в настроении просто.
   Что впрочем не маловажно в наш век, так прискорбно скорбящий о жертвах тысячелетий, что нанизались на память: о жертвах невинных, невинных, что люд совершил в своих жизнях по пьянству, по глупости, в гневе, что брызжет с пеной у рта, рта черного, черного, черного, с улыбкой свободной такой.
   За все нам расплата настанет.
   И лишь оттого, что время, время ценнейшее, тратили,
   в интригах запутав себя.
   ...
   ...
   Смеемся, коль мысли приходят.
   Или же, так улыбаясь, видим, что с нами творится, как движется в нас мир лукавый.
   О чем нам поется порою?
   О тех же пределах Вселенной, когда мы узнаем, что будет, скончаемся мы или нет.
   О тех же пределах, что дух наш вдруг повергают в просторы, вдруг повергают в глубины, что так непорочны, в покое, в гармонии с другом, с подругой, с близкими всеми на свете, с миром, со страшною негой, что надвигается снегом, бураном и лютым морозом.
   С этим всем мы в равновесном жжении часа, минуты.
   Мы постигали; постигли.
   Нам теперь все надо делать, чтобы моря были морем, чтобы гора той горою оборотилась однажды, что нависать нам не будет.
   Мы лишь подымемся в выси, глянем в моря...
   Океаны будут видны - там далече.
   Будем лишь мы во Вселенной.
   Будем, убудем, прибудем. Не надоест нам все это.
   ...
   ...
   Звезды Небесные канут.
   Души людские - что?
   Мелочь!
   Крохи Вселенной!
   Их разбросают ветры. Случайно закинув куда-то, куда-то к далеким галактикам, где нету ни света, ни газа, воды питьевой там не сыщешь.
   И начинай все сначала!
   Воссоздавай, дерзай...
   Дабы жить, процветать, летать, к новым Вселенным, к туманам, к новым неясностям будней.
   Земля позади давно уж.
   И неизвестно, что с ней.
   ...
   ...
   Смешно от собственных деяний. Туда взглянул. Не так повел. То зачесалось что-то сильно; и перебила тишину своим движением телесность от вспыхнувших процессов мысли.
   ...
   ...
   Созерцаю вспыхивающие мысли как будто звездочки на небосклонах моих миров, когда, закрыв глаза, я погружаюсь в ночь; открыв глаза, встречаю день, даже в ночи.
   Пробъется свет случайный, когда все - тьма.
   То свет от лампочек и от Небесных звезд.
   Они нам говорят, что день всегда.
   ...
   ...
   И все во мне восстанет и воскреснет; все в памяти моей седой; слепой. Слепой, безмолвной как и я - до корня. Все делал, все не то, как я хотел. Хотел я так! А мне хотелось что-то и я бежал за тем, что веяло мне смаком.
   Но вот однажды посмотрел на звезды, и умер навсегда для всех соблазнов мира. Конец пришел мне, смерть. Хотя живу и движусь. Но исполняю, что велит предел.
   ...
   ...
   Просторы. Просторы. Просторы. Я узнаю только вас.
   Море!
   И Небо. И Небо. Там не простор, а покой. Просто средь грома Вселенной, когда налетают планеты, когда в бесконечном движеньи массивные звезды столкнуться... Там человек как пылинка вдруг замирает - конец. Покой тогда шумом в ушах, внутренним ухом пробъется. Грома Вселенной не слышно!
   ...
   ...
   Я как случайный ветер вдруг нанесу свои силы
   в этот покой природный, что так незримо тешит.
   Впрочем, не он ли, ветер - тишь, превратившись во что-то?
   ...
   ...
   Случайно восстанет предельный мир из моей души. Случайно воспрянет незримо час, что зовется ничто.
   А я, как и прежде, по лужам. А я - по горам, по долинам.
   ...
   ...
   Я встану и выйду во двор. Там звезды ночные гудят мне хороводы тиши. В той тишине только гул, когда вспоминаю весь треск, с каким астероидный шквал может обрушить всю мощь на ту же планетную сеть, что возле звездных огней мирно простерла себя.
   А так - тишина и покой. Собака и та только спит. Хоть и хозяин пришел.
   Что нам всем нервная дрожь, если свободный покой? Что нас воздвигнет в одно? Та вон звезда, что сгорит!
   ...
   ...
   Я - слепок столетий.
   И все же я ваш, только ваш до конца.
   Но, все же я...
   Я выскользну все же однажды.
   И полечу, полечу...
   Спасать мне всех надо на свете.
   Всех, кто там жил, в тех столетьях, не зная что надо, что нет.
   Спасай меня тоже, мой милый.
   Я жил. Я ведь жизнь прожил.
   Осталось лет двадцать, тридцать.
   Осталось совсем ничего.
   Что сделано мной на планете?
   А! Мелочь! Ну, аж ничего!
   За эту я мелочь сражаюсь. Ее воплощаю в века. Я сын человеческий все же. Мне жалко всех кошек, собак.
   Я выскользну все же однажды.
   С объятий твоих; полечу
   Спасать и тебя и себя.
   Спасать всех на свете, кто жил.
   Кто делал скульптуры с натуры, не зная к чему приведут все эти затеи с твореньем.
   Не зная.
   И зная.
   И зная.
   Ведь всем было так хорошо.
   ...
   ...
   Я пробегу среди пальм.
   Я пролечу среди звезд.
   Восстану, восстану, восстану.
   И низойду в никуда.
   Кто я?
   Лишь обломок столетий, тех, что все мы проживали.
   Ну а сейчас?
   Тоже! Тоже!
   Живем. Говорим. Говорим.
   О чем?
   Все о том же, о том же...
   Что астероид примчится.
   Однажды зацепит, зацепит.
   И всем нам конец вдруг настанет.
   А мы здесь шары надуваем
   Против других. Ну, таких же!
   Таких же. Таких же, как мы.
   ...
   ...
   Она несет свои бедра и знает, что это - для жизни. Для продолжения и углубления жизни. Потому она кидается в авантюру по отношению к мужчине, который еще не догадывается, что он - тоже носитель жизни. Она же изначально ее несет в силу того, что рожает и размножается. Когда же мы все будем знать это изначально или хотя бы от малого намека? Может, тогда общность людей переменится?
   ...
   ...
   Я, может быть, смогу ветром лететь однажды! Я, может быть, смогу жизнь вложить во что-то!
   Только во что? Скажи мне! Только зачем? Скажи мне! Только зажги меня, чтоб полетел я вдруг. Чтоб побывал везде. Может, тогда пойму, что и лететь не надо. Может, тогда пойму, что незачем мне все на свете. Только остаться здесь. И распластать себя. И покорить округу до самых далеких звезд. Ум приложить лишь надо. Как бы не просчитаться. Округа съедает, съедает. Движением хаоса ест. А нам познавать и тешить, тешить себя надеждой на лучший простор, что будет когда-то благоухать. И вот за этим и длиться. И вот за этим и плакать, плакать от счастия впрочем, плакать слезой горючей как благодатью Божьей, что в нас восходит разом с нашей потерей мира, мира счастливого впрочем, но не того, не того... , что отобьется верой, верой во все, что будет, а сокрушиться жизнью нашей, твоей и моей, в полной единством нашим как Благодатью Божьей, напоминаньем об этом, напоминаньем слегка.
   ...
   ...
   Приблудный я, наверно, в этом мире. Не понимают то, что я хочу. Что я хочу? Все просто, очень просто. Хочу хоть как-то я остаться жить в миру, запечатлев себя в движениях других людей, в манере их, в повадках пребывать.
   Но чтобы так случилось в этом мире, нужна мне жизнь людей в космических пространствах, чтоб узнавать манеру моих рук; в движенье их через столетья тоже. Мне надо, чтобы жили люди.
   Я строю корабли космических полетов.
   Я по Вселенной размножаться буду.
   Ну, коли хватит сил!
   Если поймут меня.
   ...
   ...
   Горы. Долины. Долины. Я размещаюсь там маленькой точкой, что бликом вновь возвещает о жизни, вновь говорит о движеньи, о теплоте той телесной, что поднимает к просторам души замерзшие навзничь,
   пороком и страхом,
   все позабыв человечье.
   ...
   ...
   Наперекор судьбе, мольбе, печали...
   Наперекор всему, что есть на свете,
   Мне утвердить желанье жить, смеяться; с себя смеяться и с миров, что будут. Не так ведь будут жить на свете люди. И - на погибель всем.
   И что мне делать?
   Кричать; кричать.
   И в проповедях сгинуть.
   Твердить, твердить одно лишь слово:
   "Жизнь! "
   Отдайте.
   Отдайте все, что есть для жизни.
   Надежда и появится когда-то.
   Надежда на бессмертие слепое.
   А зрячее сейчас в порыве ласки.
   В порыве гнева, крика, исступленья.
   ...
   ...
   Боже правый.
   Боже правый.
   Где та тишь, что миром веет?
   Позабавлюсь я на свете, а потом - лишь гром в висках.
   Оглянись! Все в мире благо, если ты готов все жизни отдавать для той же жизни, для детишек, стариков.
   Для людей!
   А для чего же?
   Все уходит. Все уходит.
   Даже камни разъедает новый мир, что движется, движется...
   А живому нет предела, если ты себя вольешь, взрастишь...
   Ну, скорее! Ну, скорее!
   Впрочем все - слова, не боле, и призывы, и призывы...
   Впрочем каждый сам с собою.
   Прислонись ко мне, дружок.
  
   ...
   ...
   Плачем, плачем, плачем.
   О нашей всеобщей кончине в будущем. О той катастрофе вселенской, что расколет нашу планету.
   Все остальное движение наше - лишь пир во время чумы.
   ...
   ...
   Так оскорбленные будем снова блуждать в потемках?
   Нам ни за что не встанет новый предел за все?
   За все, что творили на свете?
   За все, что случайно случилось; за всю тишину и нервозность, сменяясь, которая длит?
   Продлит она новым пределом, который однажды примчится...
   Примчится однажды к нам ветром, загомонит на просторах. Повеет прохладой, прохладой. Нету тепла. Лишь сиротство. Я же, безвестный, печальный возрадуюсь новым движеньям. Авось, они жизнь приносят, для жизни приносят хоть что-то?
   ...
   ...
   Когда я однажды взмокну от тяжестей тех, что таскаю; когда я однажды увижу, что зря все я то творю... Нет, не творю, повторяю. Как деды и прадеды наши. Таскаю. Таскаю. Таскаю. И нет ни конца, ни края. Зачем? И за что? Где там смысл? Какой он, тот смысл, скажи мне?
   Не ведаем, что творим. А кровь-то по венам все движется. Так пусть же все движется.
   Таскай для того!
   ...
   ...
   Все пустота. На свете нет иного. Бежит река. Впадает в океан. А океан, разлитый по просторам, иссушит Солнце. Нет его. Ах, нет!
   И жизнь замирает. Пустота. Когда оборотиться все в нейтрино, тогда уж поздно думать о живом. Тогда - конец. Живое не воспрянет. Тогда пустоты лишь займут свое начало.
   Пока есть шанс. И напрягись скорей. Но ты рулетку напрягаешь снова. Ты заслужил предельного распада.
   Конец тебе. Нейтрино, торжествуй.
   ...
   ...
   На что человек себя переводит?
   На бокс? Рулетку? Футбол?
   Развлеченья высокие!
   Но, что затем?
   А затем - конец!
   Не готов он к более важному.
   Выбор - лишь страсть.
   Потому - конец.
   Ведь спасенье забыто, забыто.
   Увлечен человек.
   Расчитать не может новых опасностей тьму.
   ...
   ...
   Тишина давит на уши. Погружаешься в некий мир блаженства после гомона людей, громкой музыки ритмического характера.
   Перемены - благо.
   ...
   ...
   Я прожил жизнь странную, разную; в погоне за чем-то неизвестным.
   Это неизвестное, мистическое, я обрел. И все остановилось, замерло.
   Потом я дальше гнался за чем-то неизвестным, но ближе к жизненным проблемам.
   Все гнался, гнался.
   Остановила меня однажды информация о кометах, которые движутся в космических пространствах и могут зацепить Землю, что для Земли будет фатальным, ибо она расколется на множество частей. Фатальным будет это и для человечества. Оно прекратит существование. Оно просто исчезнет. Исчезнет вместе со своими достижениями в области ядерной физики или в области изящных искусств. Область ядерной физики тогда не найдет применения, а изящными искусствами некого будет одухотворять. Вот и все. Однако вернемся к области ядерной физики. Подобные изыскания можно направить на овладение физическими пространствами, дабы управлять ими, управлять небесными звездами и защитить жизнь, однажды возникшую, хрупкую и нежную жизнь. Ведь причины есть тому, что когда-то возникло нечто бытийствующее, возникла энергия космических звезд, энергия солнц, в противоположность остальному как холодному, лишенному энергии, близкому к ничто.
   ...
   ...
   Придурки заселяют планету. Надо им противопоставить научную точку зрения.
   ...
   ...
   Изменения.
   Я хотел быть таким как все. Похожим на взрослых. Не отставать от моды. Потом пошел обратный процесс. Я был собой и утверждал жизнь по-своему. Следовал своему образу жизни, не похожему ни на какой. Я просто не знал, что я есть на самом деле.
   ...
   ...
   Побежит. Побежит. Побежит. Этот вечер. И этот ветер полетит, в никуда полетит за туманы, за негу, за вечность. Упаду я в росу. Упаду. Буду жить спозаранку, и - вечером.
   Только ведать бы смысл всему.
   Впрочем нет, добывать его надо.
   ...
   ...
   Промчится. Промчится. Промчится.
   Тишь, благодать в никуда...
   Умчится, умчится, умчится.
   Сердце куда-то туда,
   где еще тьма и безлюдье, где астероидов шквал, где человек нежеланный, выжить ему нету места...
   Но прежнее место растает,
   коль не расширить его.
   В этих мирах только тает
   все, что не держим мы силой, все, что мы грызть не умеем...
   ...
   ...
   Опять уповаю на счастье. Опять уповаю на волю. На что-нибудь то, что пожестче. На что-нибудь то, что помягче.
   А люди грызутся, грызутся. Голубят просторы, просторы. Потом же - опять за свое. На что же надеются, право? Когда разбегаясь в сужденьях по поводу лишь интересов и - лишь для себя, для себя. Свое лишь научены славить и пестовать только родное. Поверить нам надо в безмерность, которая будет лишь с нами; через любые невзгоды и непогоды...
   Свободы - мы заслужили, наверно.
   Сколько пахали, пахали, чтобы прожить мало-мальски, не погрузившись во тьму.
   Мы же ведь птицы-синицы, что прилетают из рая.
   Впрочем в нас совесть больная.
   Не доживем до зари.
   ...
   ...
   То камни мне под ногой. То горы вдруг вырастают. Шкребусь и шкребусь в желанье, чего-то, достичь вершин? Чтобы с Неба на землю глядеть; свысока. Зачем, расскажи? Может, снизу на Небо приятней глядеть, где-то в низине себе притаившись, в затишье от ветра, от бури? Впрочем так лучше, спокойнее жить - проживать. А дальше? А дальше? Мы знаем, что бури бушуют, и к Небу подняться нам надо, и дальше, и дальше над бурей себя водрузить. А там - нескончаемо бурь во Вселенной.
   ...
   ...
   Что мне, ах, что мне то счастье?
   Я ведь бегу как ручей.
   Я извиваюсь змеёю среди скалистых брегов.
   Скалы подтачивать надо.
   Я и стараюсь сполна.
   Когда же я все ж разольюся по миру, по небу, по небу?
   Чтобы захватывать звезды новые, новые, новые...
   Чтоб овладеть всей Вселенной.
   Быть, быть ей всею сполна.
   Что мне, ах, что мне то счастье?
   ...
   ...
   Зачем все мне? Ведь мир погибнет. И зря мы жили на Земле.
   А может, не погибнет все же?
   А может, сможет уцелеть?
   Предотвратить паденье камня; метеорита иль чего. Потом суметь энергий ток перевернуть себе на пользу. И уцелеть! И уцелеть, вовеки всех веков на свете. На этом свете. Лишь на нем. Другие - лишь в воображенье.
   Мы - мир, что так стареет все же. Сумеем ли прожить в веках, в веках веков? Не прекратить преображенье...
   И приспособлять лишь к телу миры, что звездами блистают.
   ...
   ...
   Что человек? Что он может? Это - разумное существо. Шарик Земли все мчится среди гигантских звезд; хрупкий он очень, очень; и человек - на нем.
   Что ж хорохорится?
   ...
   ...
   Я не знаю, как спасти людей. Они на крошечном хрупком шарике Земли плывут по великому океану Космоса. Чуть колыхнуться некоторые звезды из числа миллиардов галактик - и скомкают Землю.
   А люди? Их не будет.
   Я не знаю, как спасти людей.
   ...
   ...
   Мы не здесь все будем. Будем и там. Везде! Мы - человечье племя. Множимся мы, и знаем, что заселять всё надо.
   Только вот слабо множим себя, заселяя планеты. Миры наступают быстро. Галактик в просторах - не счесть.
   Но мы заселим все это. Может быть, выживет кто-то? Воду мы делать умеем. Свет добывать умеем. Зелень растений храним. Вот только бы толще панцирь, скафандр от мира бескрайних вселенных. А так сотворим мы много, творя нежности тел своих.
   ...
   ...
   Море. Это не просто море. Это множество разнообразного. Можно без устали часами смотреть на одно море. Чуть Солнце сдвинулось. И оно - другое. Чуть время ушло. И оно - преображенное.
   ...
   ...
   Что ими движет на свете?
   Теми людьми, против звезд,
   так непокорно блестящих среди миров первозданных.
   Что ими движет на свете?
   ...
   ...
   Ах, не знаю, проскочит мысль все о том же: "Что потом? Прекратиться движение жизни? Так сейчас, может быть, прекратить?"
   Нет! О, нет! Лишь борьба. Подавленье всего и вся. И движенье вперед, вперед. И захват тех просторов Вселенной.
   ...
   ...
   Мне неведомо, где тихий час средь Вселенских разбегов, разлетов? Там. И там. Что-то есть, что-то есть; и парит и грохочет; прибив тишину.
   ...
   ...
   Жалко расставаться с жизнью. Так хочется жить. Что-то узнавать. Что-то открывать. Смотреть на бескрайнее море. Смотреть на звезды, и думать как глубоки и непостижимы просторы Вселенной.
   Жалко расставаться с жизнью.
   Но придется.
   ...
   ...
   У каждого бессмертие свое. У меня все просто. Я хочу остаться жить хоть в какой-то форме. Не обязательно в форме гениальной музыки, как Бах, Моцарт, Чайковский. Не обязательно в форме открытых законов, законов Ньютона, законов Эйнштейна, законов Менделя.
   Хочу остаться жить хотя бы в форме манеры других людей, которую я им передаю, общаясь с ними. Но для этого надо, чтобы эти люди продолжали жить и передавать друг другу в общениях манеру, которую переняли от меня.
   Чтобы люди продолжали жить, не должно быть космических катастроф, которые сотрут с лица Земли все человечество вместе с привитыми мною манерами.
   Я решаю проблемы безопасности людей.
   ...
   ...
   Периодически присматриваюсь как стареет моя кожа. Как она морщится. Это происходит наедине. Когда я остаюсь один. И... есть время. Я разглядываю себя.
   Но вскоре все прекращаю. Что там смотреть? Дело надо делать. Спасать себя хоть в чем-то. Спасать других хоть как-то. Спасать жизнь, на которую надвигается цунами. Цунами - это образ и символ всяких катастроф.
   Второй символ - это комета, с длинным огненным хвостом.
   Я игрок с этим миром. Как бы уцелеть игроку. В каком направлении играть?
   ...
   ...
   Сердце кровью обливается. Маленький котенок мяукает, холодный, голодный, покинутый. Взять надобно, согреть. Но куда? Полный дом котят и кошек. Сам нищенствую. Вот жизнь!
   Теперь сердце что-то щемит, щемит.
   Кто же оставил его, котенка?
   Посмотреть бы на это существо.
   ...
   ...
   ОНО идет. ОНО идет по свету.
   ОНО стоит.
   ОНО.
   ОНО лишь есть, то чудо, что названий не имеет.
   ...
   ...
   Я вдруг опять незримым миром тем
   вдруг воспарю, вдруг воспарю в просторы,
   и существом своим блаженным всем,
   вдруг поведу о жизни разговоры.
   О том, что надо по-любому жить.
   Для этого друг другом дорожить.
   ...
   ...
   Плачу за всех погибших.
   Плачу за всех святых.
   Плачу за всех, кто будет мучиться здесь на Земле
   потом, в те далекие годы,
   когда и Земли не будет.
   Снесут ураганы Землю,
   весь чернозем пахучий,
   что так всех кормит нас хлебом.
   А перемены грянут.
   Плачу за всех на свете.
   Потом веселюсь, смеюсь.
   Ведь живы мы, все ведь живы, на Небо смотрящие вместе; на то бесконечное Небо, что так угрожает порою.
   ...
   ...
   Проходит, проходит, проходит. И тишь, и покой, и обман. Нисходит священная нега на нас всех однажды в кустах,
   где мы целый день почивали,
   от солнца палящего прячась,
   где мы свои песни слагали
   про то, как нам весело так.
   Но мы ничего не сумели; сидели, обнявши коленки. Ну, разве что песни слагали. А как нам миры все обнять? Обняли коленки всего лишь. Ничто не смогли претворить в движениях резких и дерзких, жары испугавшись чрезмерной. Наденьте фуфайку, нам скажут, как в тех азиатских просторах. Разденьтесь совсем и шагайте как в африканских саванах. Но не тогда, когда Солнце в зените клокочет жарою. И это - условие выжить. И вам тоже надобно это. Себя изменить надо прежде, чтобы пространства менять.
   ...
   ...
   Что я и кто я, зачем я? Просто пушок и пылинка! Как понесет меня ветром... Как все закрутит в мозгах.
   Некуда мне и пристать.
   Чтоб успокоиться, стать.
   Стать на своем, коренном.
   Чтоб утвердить себя всласть.
   Гонит все ветер. Напасть!
   ...
   ...
   Все нескончаемо длится в нашей душе опять.
   Все несравненное будет миром воскресшим, негой...
  
   Только воды подайте. Воздуха дайте глотнуть.
   Чтоб непорочным взглядом могли мы на мир взглянуть.
   ...
   ...
   Миром блаженным зреет
   Час тишины и весны.
   В сердце зазеленеет,
   Растают цветистые сны.
   И открываешься миру,
   Не понимая себя,
   Прекращаешь надавливать лиру,
   Что-то свое долбя.
   ...
   ...
   Все нам в мирах тех будет,
   Все нам в мирах тех светит.
   Сердце когда позабудет,
   Сердце когда не заметит,
   То и миров не станет,
   Будущих тех и прошлых.
   Значит, мелочь поманит,
   Сгусток миров всех пошлых.
   ...
   ...
   Смутно. Смутно. Смутно.
   Смутно покой поет
   И режет все поминутно
   Все. Мой порыв и взлет.
   Я полностью обесточен,
   Покоем весь озабочен.
   ...
   ...
   Престол. Престол. Все остальное ниже.
   Престол. Престол. Алмазами блестит.
   Но вот волна престол сурово лижет.
   Но вот гора обрушиться грозит.
   ...
   ...
   Ветер Вселенной воспрянет,
   Ветер Вселенной восстанет,
   Ветра однажды не станет.
   Тишь и Ничто тогда встанет.
   Что до тебя? Примиряйся.
   И за грехи свои кайся.
   Не повторяя ошибок -
   Греховных мыслительных сшибок.
   ...
   ...
   Опять нам песни петь и плакать
   О том, о том... О всяком, о былом.
   И невзирая на ночную слякоть,
   Мы с сердцем снова запоем вдвоем.
   ...
   ...
   Вот он - час,
   Покидающий нас.
   Вот он - день,
   Говорящая тень.
   Первый раз! Иль последний раз?
   Поднимись! Слышу в сердце приказ.
   ...
   ...
   Все промелькнет, проскользнет.
   Только не плачь, не горюй.
   Старое все отомрет.
   Новое детям даруй.
   Пусть вспоминают слегка
   Новую жизнь старика.
   ...
   ...
   Хлещет и хлещет, и хлещет
   Ветер в лицо, по щекам.
   А впереди что-то блещет.
   Стоит подбадривать нам
   Наши усталые ноги,
   Руки, что плетью висят?
   Может, сойти нам с дороги?
   Цели того не хотят!
   А разум все снова и снова
   Нас сильно толкает вперед.
   Разум? Он наша основа.
   В горле от жажды дерет!
   ...
   ...
   Впрочем не скажем, не скажем,
   Что на душе нашей ляжет.
   Однажды себе мы прикажем!
   Ну, а потом - жизнь смажет.
   Что наболело растает...
   Что же душа наша знает?
   Может быть, то, что навеет
   Ветра седого правее?
   Может быть, то, что развеет
   Ветра слепого левее?
   Впрочем, что нам разбираться?
   До ночлега скорей бы добраться,
   Чтоб с новой силой крушить,
   Миры все в округе крошить.
   ...
   ...
   Что сидеть? Говорить. Говорить.
   На бумаге свой почерк оставить.
   Свое сердце не жать, не томить -
   В отдаленное русло направить,
   К небесам, к небесам. В эту даль
   Раскручу я ногою педаль.
   ...
   ...
   Отступим; и начнем сначала
   И жизнь, и мысль, и любовь.
   И как бы жизнь не кричала,
   Мы начинаем ее вновь.
   Прорехи будут тоже с нами,
   Тогда почуем, кто нам врет.
   А совесть мучить будем сами,
   А не она нас наперед.
   ...
   ...
   Опять мне быть. Опять мне жить и жить,
   И не тужить. И не тужить о благе,
   О нас с тобою только говорить
   В глубинах где-то под кустом в овраге.
   А выйдешь к свету - и забудешь все.
   О всем напомнит нам еда, питье.
   ...
   ...
   И что я есть во всех мирах на свете?
   И чем мне быть, чтобы проникнуть в суть?
   Кем быть на этой небольшой планете,
   Чтоб возродить себя когда-нибудь?
   А быть лишь тем, кто жизнь возрождает.
   Тогда ты нужен. И душа то знает.
   ...
   ...
   А я опять все буду петь и жить,
   И не тужить. Ведь я один такой.
   И об одном блаженном говорить,
   Священном. Назовем его - покой.
   ...
   ...
   Однажды случилось такое...
   Простор голубой и покой.
   Ну, что же все это такое?
   Случайно все это. Порой...
   Порой даже я не в себе -
   О мире все этом в мольбе.
   ...
   ...
   В жизни все быстро проходит,
   Будто я не летел на ветру.
   Куда-то все в бездну уходит,
   А камень по-прежнему тру.
   Притирая его к мирозданью,
   Что вздвигли его до меня,
   Будто действую я по заданью,
   Жизнью будущности маня.
   ...
   ...
   И я опять,
   И я опять к тебе
   Все припадаю.
   И молю о благе.
   И все в мольбе,
   Мольбе, мольбе, мольбе
   Забыл я об отваге.
  
   ...
   ...
   Вдруг случайно нам наскучит
   Тишина,
   которой нету.
   Вдруг случайно нам наскучит
   Простота,
   Что так пленит.
   То, что нас порою мучит,
   Иногда, ну, так наскучит,
   А порою так манит.
   ...
   ...
   И все во всем
   Во веки всех веков
   Я - о своем:
   Отринуть от оков.
   ...
   ...
   Мне мир и час,
   Мне мир и час, и нега,
   Мне мир и час,
   Мне мир и час о том,
   О том, что никогда на свете не был,
   А были лишь вдвоем, втроем...
   Мы вместе пробивались среди вас.
   Так пробиваю я свое начало,
   Как в первый раз!
   Как будто в первый раз!
   Во мне все время так душа кричала.
   ...
   ...
   Может, такое случиться,
   Что говорить не буду.
   Что замолчу навеки,
   Что замолчу навсегда.
   Время тогда умчится,
   Все тогда я позабуду -
   И закружатся реки,
   В небо пойдет их вода.
   Все повернется в иное -
   В молчание то больное,
   То, иногда слепое,
   Без основ говорящее - да!
   ...
   ...
   И все опять безжизненно и дико,
   И все опять бессменно каждый раз.
   Случайно станет все равновелико.
   Ну, как сейчас.
   ...
   ...
   Может быть, я и буду
   Ветром слепым ниоткуда?
   Или же позабуду -
   Что? И зачем? И откуда?
   Только принявши Вуду
   С Африки той, оттуда,
   Сущее позабуду,
   Старое взяв покуда.
   ...
   ...
   Опять и вновь бессменные начала
   Во мне кричат, во мне кричат во всем.
   Во мне ни разу правда не кричала.
   Та нега, тишь. Безмолвие о том.
   ...
   ...
   Мне не всегда все милы.
   Милый, мой милый друг,
   Нет во мне вовсе силы,
   Но замыкается круг.
   Сила восходит вновь -
   Ненависть то, и любовь.
   ...
   ...
   Все, что приснится однажды,
   Все, что не наше, не наше,
   По силе могущества дважды
   И трижды возвышенней, краше
   Всего, в чем мы жвачку жуем,
   Отчета себе не даем.
   ...
   ...
   Вот опять говорящий призрак
   Или праздник души одной,
   Или просто обычный признак.
   От него отмахнусь рукой.
   И к другому пойду, ликуя,
   Новизну и свободу чуя.
   ...
   ...
   Может, не надо в футбол играть?
   Может, не надо брата боксировать?
   Силы отдать и построить рать.
   Чтоб астероида путь аннулировать.
   Но, расточив свои силы на все,
   С детства пылил я про все
   Ну а теперь понимаю - зря!
   Может не встать новым днем заря.
   Нам сконцентрировать бы себя,
   Землю родную чуть-чуть любя.
   Каждый момент астероид мчит.
   Сердце какое, скажи, не болит?
   ...
   ...
   Я - как случайный ветер,
   Я - как случайный час.
   Но вот наступает вечер,
   Будто и не был сейчас.
   В жизни своей длинной,
   В жизни своей седой,
   В прошлой, своей старинной
   И бесконечной такой.
   ...
   ...
   Миром блаженным и бренным,
   Миром бессменным таким,
   Миром, таким сокровенным
   И лишь отчасти благим,
   Я проклинаю раздоры.
   Просто невмоготу
   Ну, а потом - разговоры,
   Мол, указал не на ту
   Истину. Что лишь другое,
   Что и не наше совсем.
   Где наше родное, родное?
   Это когда жить нам всем!
   ...
   ...
   В этот час буду я вдвойне
   Тишиною гореть и тлеть,
   Что-то схватывать в вышине,
   Песни петь.
   В этот час просто я познал,
   Что не там летал.
   ...
   ...
   Всем нам однажды случайным
   Будет и мир, и грусть,
   Всем, не однажды отчаянным, -
   Светлая грусть. Пусть!
   ...
   ...
   И что я есть на этом белом свете?
   И кто я есть среди людей? Людей?
   И что мы все на этой вот планете?
   И кто мы все за мелочью идей?
   ...
   ...
   Бедные мужчины -
   Они не рожают
   От кого их дети?
   Да пойди узнай -
   Корчат только мины,
   Что они все знают.
   Только не летают
   Бедные мужчины -
   Корчат только мины.
   ...
   ...
   Свет незакатный блещет,
   Всем светом священным вея.
   Сердце так сильно трепещет,
   Знак о единстве лелея.
   ...
   ...
   И может быть, нам жизнь невпопад,
   И может быть, нам мир наперекор.
   А может, просто сильно млад
   Мой дух? Работая в укор
   Всему и вся.
   Неистово неся
   Неистовство пустое и себя,
   Тесьму на джинсах нервно теребя.
  
   ...
   ...
   И что? И как? Все - за пределом где-то...
   Поет покой. Поет голубизна.
   И вертится по-прежнему планета,
   По-прежнему приходит к нам весна.
   Но вот однажды, видя перемены,
   То, как ветшают каменные стены,
   Мы напрягаем мускулы и вены.
   Вперед! Все мелкое уходит прочь,
   Когда другому мы хотим помочь.
   ...
   ...
   Нам надо однажды, однажды
   Вдруг выйти к пределам Вселенной.
   Нам надо однажды и дважды,
   и трижды воспеть сокровенной
   Той сущности, жизненной сути,
   Что дух возрождает из мути.
   ...
   ...
   Все как случится, мне будет.
   Все как случится, мне есть.
   Что же меня позабудет?
   Что же не делает честь?
   Может быть, просто живот?
   Слишком разинутый рот?
   ...
   ...
   Вот он - призрак и признак славы,
   Утешения и тишины.
   Вот он - праздник моей отравы,
   Что я вытравил до весны.
   Вот он - смысл и час столетий,
   Что так ясно сверкает в высь,
   В ту, что выше тысячелетий,
   Ту, что так обращенная в жись,
   Жись как жизнь ту сокращенную...
   Коротка она и длина,
   Просто жертвенна. В немощенную
   Ту дорогу так вплетена.
   ...
   ...
   Что там в будущем? Ох, не знаю.
   Ну, наверно, конец нам всем.
   Но я снова в мечтах залетаю...
   Думы ходят. Не сплю. Не ем.
   Мне бы надо чуток подлечиться,
   Отдохнуть от навязчивых дум.
   Время катит. Жизнь - волчица,
   Она не задействует ум.
   ...
   ...
   Прикатит, прикатит, прикатит
   Такой голубой, голубой
   Ветер. Волною накатит -
   Не знаешь, что делать с собой.
   Иль в мир тот сполна окунуться,
   Бурлить вместе с ним, растворясь?
   Иль к разуму вновь прикоснуться,
   К основам своим прислонясь?
   Отторгнуть миры, что вокруг,
   Оставив лишь миг, тот, что вдруг
   Приходит к тебе не спеша,
   Твой разум слегка вороша.
   А с миром вокруг - воевать,
   Который тебя поглощать
   Намерен своей синевой
   Под вечер. А днем - голубой.
   ...
   ...
   Пробьет в тишину наше счастье!
   Прольет в то, что не было с нами!
   Уйдет вдруг внезапно ненастье...
   И мы остаемся лишь сами!
   Но распахнись всем просторам.
   Открой себя всяческим взорам.
   ...
   ...
   Священный мир приходит снова
   И говорит, все говорит...
   Скажи, какая в том основа?
   Ведь сердце за других болит!
   ...
   ...
   Увидеть час, увидеть час во тьме,
   Услышать мир, услышать мир случайный.
   Узреть, узреть порою в вышине
   Твой голос нежный, тихий, тайный.
   И обо всем об этом рассказать
   Себе. Друзьям. Ну, всем другим на свете
   Под небесами малость полетать,
   Не сделав скверного чего-нибудь планете.
   И жить по-разному, везде!
   Вонзаясь в мир вокруг!
   Охвачен спазмами на новой борозде
   Однажды будешь вдруг.
   ...
   ...
   Вот он - час, ниспадающий в негу!
   Вот он - день, исходящий тьмой!
   Первый раз я прошелся по снегу
   И весь мир окрестил: "Не мой! "
   Мой, что теплит тепло материнства,
   Мой, что тихо поет устами,
   Пересматривая единства
   Той библейности между нами.
   ...
   ...
   Ничто мое не наскучит,
   А только поет, поет...
   Но, что же меня так мучит?
   Что во мне не живет?
   То, что во мне восходит,
   Как поминутный бред?
   Внезапно так вдруг приходит
   И оставляет след?
   Я погляжу в просторы,
   Я погляжу в покой.
   И заведу разговоры.
   Прошел тот кипучий зной,
   Когда я ни тех, ни этих
   Не знал ни в каком раю.
   На этом, на том я свете?
   А песни пою, пою...
   ...
   ...
   В этот ли час багровый?
   В этот ли час слепой?
   Щелкнут однажды засовы -
   И на покой...
   Или же просто смутно
   Все понимаем так,
   Живем будто бы поминутно,
   Впрочем - никак...
   Не можем свое вздвигнуть.
   Его просто нет.
   Пора бы уж это постигнуть.
   И изменить свой цвет.
   ...
   ...
   Про то, что час скрывает в неизвестность,
   Про то, что час скрывает в никуда
   мой нежный стан. Святую ту небесность
   Скрывал он, впрочем-то, всегда, всегда...
   Но, что еще скрывал он ненароком?
   А что пульсирует энергией и соком!
   ...
   ...
   В этом часу нам будет
   Ветер не петь, не петь.
   Сердце вдруг позабудет
   То, что должно гореть.
   И побредем куда-то...
   В ту бесконечную даль?
   И позабудем брата.
   И обретем печаль.
   ...
   ...
   Во мне опять, во мне опять, мой друг,
   Желанье жить, желанье жить и верить.
   И сотворять, творить все новый круг,
   Чтоб перед смертью все другим доверить.
   Но в этом круге ведь не только я,
   А будущность миров, которые распались
   Перед глазами вашими, шумя
   Основами депрессии... Расстались
   С той жизнью, там, где нет понятья "МЫ",
   А только "Я" и "ТЫ", как кутерьмы?
   ...
   ...
   Вот он - предел, что настанет
   В том и ином раю,
   Новым пределом встанет
   То, что порой говорю...
   Ну, замолчи, дружище,
   Все, что твое, замрет.
   Твоей, до небес, ножище
   Новый открыт полет?
   ...
   ...
   Я прекращаю движенье свое
   И твое прекращаю тоже.
   Мое - мелкое бытие!
   Твое лучше? О Боже!
   Одинаковы мы в пути.
   Мы не знаем, куда идти.
   Не понятно, что жизнь есть?
   И - кому отдаем мы честь?
   ...
   ...
   Впрочем не знаю: стоит
   Жить и не жить в раю?...
   Сердце уже не строит
   Даже судьбу свою.
   Мне ниспослала нервность
   Новый открытый взгляд.
   Слезы тогда и нежность
   Кутают свой наряд.
   ...
   ...
   Не знаю, что мне предстоит на свете,
   Но знаю все, что было и что есть.
   Что будет на той маленькой планете,
   Когда пеньков сейчас уже не счесть?
   ...
   ...
   Все сошлось на этом свете -
   Другого просто нет.
   И на этой лишь планете
   Будет нам ответ.
   На все то, что мы творили.
   На все то, как жизнь губили.
   ...
   ...
   И я опять бессменной тишиной
   Воспряну всем безмернейшим началом.
   И вновь запахнет той моей весной,
   Которую зову своим причалом.
   А тот причал один,
   Когда я властелин.
   ...
   ...
   Весь мир - не мой!
   Или я сам не свой?
   Весь мир - не наш!
   Или я просто ваш.
   Без стержня; без чего-то своего,
   Все ложное приняв за естество.
   ...
   ...
   Смутная часть Вселенной,
   Сумрачный бег времен.
   Временно сокровенной
   Страстью я так пленен,
   Чтобы себя воздвигнуть,
   Чтоб превзойти миры,
   Чтобы опять постигнуть
   Детства дворы, дворы...
   Там, где рождалось живое,
   Неясное впрочем такое.
   ...
   ...
   Проскочит, проскочит, проскочит
   Сквозь угол дырявый в просторы,
   Потом он и жить не захочет.
   Уж сколько проблем, разговоры...
   О том куда дальше, зачем?
   Ну, выбери, выбери всем!
   ...
   ...
   Я-то однажды буду
   Ветром безмерным мчаться.
   Я-то однажды буду
   Ветром стремительным мчать.
   Я-то однажды буду
   Вечностью колыхаться.
   Для этого надо просто,
   Просто действовать и молчать.
   Делать, всё делать, молчать...
   А то - криком кричать.
   ...
   ...
   Снова блаженным буду.
   Снова блаженным - я?
   Скажи мне, кого позабуду?
   И что есть душа моя?
   Душа - только то забвенье,
   Когда уже было терпенье.
   ...
   ...
   Все, что бывает однажды,
   Все, что бывает вновь,
   Вдруг повторяется дважды
   Ненависть это? Любовь?
   В принципе, в чем здесь суть?
   Нам бы понять что-нибудь.
   ...
   ...
   Может, мне так все случится,
   Так все случиться вдруг -
   Время куда-то умчится,
   По новой начнется круг.
   Круг возрождений, борений.
   Только бы - меньше сомнений.
   Разве что - наедине
   Помыслить захочется мне.
   ...
   ...
   Кто жизнь сохранит нам, кто?
   Если не ты, не я?
   Все превратиться во что?
   В мир лишь, небытия.
   ...
   ...
   И все, что будет с нами,
   И все, что будет в нас,
   Опять не за горами,
   Опять как первый раз.
   Что не приходит впрочем...
   Что нам смертельно жаль...
   А жить нам нету мочи,
   Когда о других печаль.
   ...
   ...
   Я может быть, позабуду
   Мир, тишину и покой.
   Я может быть, и не буду
   Тем, как создал меня зной.
   Но обязательно будет
   Во мне, что я вижу и чту.
   Потом меня жизнь рассудит -
   Забвенья положит плиту?
   ...
   ...
   Что я есть на свете?
   Вдруг покачнусь однажды...
   А мы живем на планете,
   Будто нам жизнь - дважды,
   Трижды дана в обиход.
   Не знаем, как дать ей ход!
   ...
   ...
   Может, такое случиться,
   Что я, как один из них.
   Значит, пришлось наловчиться -
   И жизнь вести на двоих.
   Для момоны, наверно, то все,
   И даже - благое питье!
   ...
   ...
   В этом случайном мире
   Я восхищенный буду.
   Я восхищенный буду
   В смутном миру таком.
   Все посвящаю лире
   И ничего не забуду -
   Злодействия все против люду
   Лишь говорю о том.
   ...
   ...
   Я обречен. То ладно.
   Обречены мы все.
   Как? Говорю я складно?
   Печатать на первой полосе?
   Да! Еще бы! Впрочем...
   О реальном говорю.
   Мы делаем то, что хочем.
   Или хотим? Не за то корю,
   Не за грамотное песнопение.
   А за то, для чего?
   Для чего души горение?
   После горения - ничего?
   Ради нас, ради нас планетных
   Мы горим и сгораем в прах,
   Чтоб просторы миров несметных
   Нам освоить. Иначе? Крах!
   ...
   ...
   Говорю, говорю о вас,
   Мои горы и мои реки.
   Первый раз, только первый раз.
   И - навеки.
   Просто я продолженье ищу
   Этой жизни.
   И прощу, все на свете прощу,
   Не прощу ей - укоризны.
   ...
   ...
   Мы все исчезнем на Земле,
   Исчезнем сразу.
   Повиснет черный цвет во мгле,
   Распространив заразу
   Всех дел, что так свершали мы
   Во всех столетьях.
   Накопленный мешок чумы
   Взорвется в детях!
   Все то, что мы творим в веках,
   Вернется снова.
   Не понесут нас на руках.
   Тюрьма готова
   Для нас, для наших всех детей,
   Страдать которым
   Лишь оттого, что новостей
   Отвергнут кворум.
   И по старинке все столбим,
   Что жить нам вечно.
   Жизнь прожигаем; и долбим,
   Живя беспечно.
   ...
   ...
   Прокатит. Прокатит. Прокатит.
   Тишина не моя, не моя.
   Однажды случайно накатит.
   Тогда исчезаю и я.
   Тогда возрождается новых
   Блаженных миров торжество.
   И веток зеленых еловых
   Прямится во мне естество.
   Тогда эта зелень живая
   Вздымается вверх словно стая.
   ...
   ...
   Заново мне все случится,
   Как в заколдованный круг.
   Все вдруг внезапно умчится
   И растворится все вдруг.
   ...
   ...
   Мой дух, мой дух. Он должен жить
   По-всякому. Хоть как, хоть как.
   Себя в пустоты превратить,
   Но жить. Хоть в форме пыли быть.
   А смысл? Не найти никак.
   ...
   ...
   Я невзначай и случайно
   Вдруг прислоняюсь к тебе.
   И открывается тайно
   Новая грань о себе.
   Что то за грань, что так светит?
   Когда все ушло, все ушло...
   И куда она все-таки метит?
   В другом просто что-то нашло.
   ...
   ...
   Мне жить и жить. И думать - о высоком.
   Порой не думать вовсе ни о чем.
   Спасать людей в краю совсем далеком.
   А жизнь, знать - невзгоды нипочем.
   ...
   ...
   Мне, мой милый... Ах, милый мой друг,
   Все до устали осточертело,
   Будто старый назначен мне круг
   И душа моя раньше не пела.
   А ведь все во мне - лишь новизной
   Поднимает поникшие крылья
   И все дарит блаженный покой -
   Что соринка и что пикадилья.
   ...
   ...
   Только миром блаженным мне петь
   И иных этим пиром лелеять,
   Чтоб другой мог когда-то гореть,
   А не тусклые истины сеять.
   ...
   ...
   Я не то, я не то, чтобы был,
   Да и не был я, в принципе, тоже.
   Просто, что-то я в мире пролил,
   Чтобы людям дышалось, дай Боже.
   ...
   ...
   В новый час, в новый час голубой
   Я бессменным таким буду ветром.
   Понесет тогда кто за собой?
   Кто отмерит? Каким новым метром?
   ...
   ...
   Я опять, я опять говорю.
   Иль пою свои песни усталые?
   Я как будто пою, не пою.
   А там - чувства не очень-то малые.
   ...
   ...
   Белый ветер. Нет! Просто прозрачный.
   Я его пел когда-то,
   Теперь я хожу весь мрачный.
   Мне подарили злато.
   ...
   ...
   Я впрочем не знаю, что будет.
   Пройдут миллиарды лет.
   Людей тогда вовсе не будет?
   Померкнет последний свет?
   Что будет, я впрочем не знаю.
   Но что человек совершал?
   Зачем за него я страдаю,
   Если он только пил и гулял?
   Чтобы как-то ему уцелеть,
   Надо было бы этим гореть.
   ...
   ...
   Столько лет, перешедших в ничто.
   Иногда размышляю о благе.
   Лист зеленый, скажи мне: за что
   Жгем друг друга все время в отваге?
   И все нервным мы тиком живем,
   Но за что столько жертвы невинной?
   Благородные песни поем,
   Пьем вино, обращаясь с повинной
   То к друзьям, то к врагам, то к себе
   В бесконечной безмозглой мольбе.
   Да к зеленым листам обратись ты!
   Или к жизни иной мы - артисты?
   Как же, к жизни иной мы невинны?
   Пить вино мы умеем с повинной
   Так ли мы все свое отдаем?
   Нет не так. Все гребем и гребем.
   И потом, в оправданье, поем,
   А покаясь, как жили - живем.
   ...
   ...
   Напрасно стоит сражаться,
   Не стоит напрасно жить.
   Лучше умом помешаться,
   Чем по течению плыть.
   Лишь утвердить свою
   Для всех поколений суть.
   Я ей только песню пою,
   Все остальное - муть.
   ...
   ...
   Я в этом мире, без устали смешной,
   Все буду верить, без остатка верить,
   Как будто изначально я больной,
   Не собираясь ничего измерить,
   Плетусь своим путем, плетусь своим...
   Для будущности. Значит не чужим.
   ...
   ...
   В этот час будет мне не то
   И не это совсем, совсем.
   Я одену своё пальто.
   Для себя еще пью и ем.
   В этот час будет мне не то,
   Хоть здоровье, достаток есть,
   Хоть живу я на все те сто,
   Что мне, впрочем, не делает честь.
   От чего я богатый такой?
   Оттого, что во всем - не святой!
   ...
   ...
   Вот опять невзначай, невзначай
   Тихий призрак забродит, забродит.
   Я когда-то давал всем на чай,
   А теперь нищета ко мне ходит.
   Я когда-то себя раздавал,
   А теперь, куда делось здоровье,
   Почему просто так отдавал?
   То природа? Сказалось сословье.
   ...
   ...
   Я верю в вас. И верю я в себя,
   И верю я во всех, кто есть на свете.
   Порою никого и не любя,
   Всё думаю, что будет на планете.
   Чего? Казалось, пусть! Все - в тарары.
   Живи, гуляй и восхищайся небом.
   Теперь, сейчас, просматривай углы,
   Чтоб напитать потомство свое хлебом.
   Ну, напитаешь. Будут жить. И что?
   Если вся жизнь закончится в ничто.
   ...
   ...
   Я буду жить или не буду жить.
   Я буду петь или я петь не буду.
   Но то, что я не буду ворожить,
   Так это ясно. Я же ведь - повсюду.
   ...
   ...
   И ветер вдруг воспрянет в никуда,
   В ничто - как сумрачная бездна.
   И разольется словно та вода,
   Что наводнением заносит бесполезно.
   Возьми, сожми ее, направь туда,
   Где жизнь усыхает, есть нужда.
   Все переделай. Чтобы только жить.
   О старых думах нечего тужить.
   ...
   ...
   Опять и вновь - бессменное начало
   Поет, поет во мне на все миры.
   И как душа бы громко не кричала,
   Ее всего лишь здравствуют дары.
   ...
   ...
   И впрочем... Я впрочем не знаю,
   Когда запою, запою.
   Покамест я просто летаю,
   Покамест гнезда я не вью.
   И что обосновывать счастье
   На шаткой планете Земле?
   А завтра примчится ненастье,
   Огнем пробиваясь во мгле.
   Сожжет метеорная буря,
   Что строил и что создавал.
   А человек, себя дуря..,
   Считает, что он и немал,
   Что он побороться способен.
   А силы свои рассчитал?
   Нет, недоразвит, утробен -
   Все в гольф СШАнский играл?
   ...
   ...
   Конец света? Не может быть!
   Может, друг мой, протянем все же?
   Нам бы радости позабыть,
   Заодно - наши горести тоже.
   Засучить рукава и - в бой.
   Созидать! Отдыхая на взморье порой.
   Пока взморье у нас еще есть.
   Впрочем отдых не делает честь.
   ...
   ...
   Все вдруг очутиться с нами -
   С теми блаженными днями,
   Когда мы играли и пели,
   А сил своих мы не жалели.
  
   По сторонам разлетелись
   Силы. Они - как не пелись.
   Петь не о том надо было,
   Сначала - помыться. Где мыло?
   ...
   ...
   Впрочем, все впрочем, случайно
   Вдруг забелеет рассвет.
   Что? Нам откроется тайна?
   Нет! Ну, конечно же, нет.
   Тайна, когда нам неясно,
   Что делаем мы все напрасно.
   ...
   ...
   Вот он - час! Приближает меня
   К тем пределам, что снятся однажды.
   Все те сны так порою маня
   Воскресают во мне как-то дважды.
   Дважды, трижды, поднявши во всем...
   Рассчитал я, что будет потом?
   ...
   ...
   И в этот час, я буду смутой греться,
   И в этот день голубизной лететь.
   Но будет ли от этого мне петься?
   И что я буду для других хотеть?
   ...
   ...
   [ПИСЬМО. 2007.]
  
   ...
   ...
   [В высших своих проявлениях и пределах и - Турия, и Мокша, и Самадхи, и Сияние Благого Помысла, и Нирвана, и Сатори, и Дао, и Ву, и Знамения Аллаха, и Фана, и Царство Божье, и Преображение, и Явление Господа, и Эйн Соф - одно, Божественное.]
   ...
   ...
   [Я верю во всех богов (Аллаха, Христа, Кришну, Будду...) и не верю в них одновременно. Я их всех обретаю как состояние Духа, которое переживается как невозможность смерти, бессмертие.]
   ...
   ...
   [Если ты ничего не сделаешь для спасения от космической опасности, то будь ты верующий в Христа, Будду, Кришну или Аллаха, погибнут все.]
   ...
   ...
   [А ты знаешь, что конец света будет? А ты знаешь, что надо что-то делать, чтобы этого не случилось?]
   ...
   ...
   [Человек только своим умом имеет шанс уцелеть в этом конгломерате звезд Вселенной, обустраивая свою жизнь, проникая в глубины сущности физического мира и используя добытые знания для своего выживания и спасения.]
   ...
   ...
   [Я готов ходить в рабочей робе и не знать, что значит смокинг, лишь бы подготовиться серьезно к вызову свирепых катастроф, что готовит небо всем землянам.]
   ...
   ...
   [Цель одна - искать пути сохранить человеческую жизнь в далеком будущем. А так нам всё равно - хоть евреи, хоть китайцы, хоть иудеи, хоть конфуцианцы.]
   ...
   ...
   [Животное хочет себе сохранить постоянство внутренней среды организма (гомеостаз), а человек хочет сохранить постоянство внутренней среды организма у окружающих людей с предположением сохранения этого положения в будущем.]
   ...
   ...
   [Политики должны контролировать экономику, потому что экономическая жизнь - это не только сегодня набить желудок, но и подумать, чтобы этот желудок был полным у будущих поколений, пораскинуть мозгами, а не прожить то, что есть у природы.
   Политики должны контролировать экономику, выпуск алкоголя и прочее.
   Политику не должен определять опрос общественного мнения, под анкетирование. Люди такого наговорят! И тогда политик должен подстраиваться, чтобы остаться у власти?
   Политика должна ориентироваться на науку. Политика - это воплощение научных, объективных знаний в жизнь людей.]
   ...
   ...
   [Столкновение культур. Христос пошел к сельским жителям (что потом именовалось: к язычникам), к другой культуре.
   Проповедью, обращенной к иной субкультуре, надо уметь всколыхнуть совсем других людей. Для этого речи должны быть жизненными, иметь общечеловеческие ценности.]
   ...
   ...
   [Жить вечно в памяти людей можно тогда, когда сами люди будут жить вечно. Но им по-видимому осталось мало. Они не заботятся о будущем. И метеориты, кометы, астероиды их упокоят.]
   ...
   ...
   [Золотое время человечества ХХI - ХХХI века. Потом пойдут значительные катастрофы. Надо готовиться к этому. Необходимо вкладывать огромные капиталы на развитие физики. А человек воюет. Мизерные знания по физике он вкладывает в создание вооружений против себе подобных. Можно назвать человека разумным существом? Нет!]
   ...
   ...
   [Конец света наступит через пять миллиардов лет, когда Солнце взорвется, Земля сгорит. Но есть другие звезды, содержащие свет. Значит, не конец света!]
   ...
   ...
   [Если человечество не овладеет энергией, не овладеет тем случаем, когда возникло раскаленное ядро, которое разлетелось, породив расширяющуюся Вселенную, человечество погибнет, исчезнет. Энергию нужно порождать их ничего, из холода, безжизненного. Иначе просто потреблять не получится; в один прекрасный момент не из чего будет потреблять. Тогда - конец человечеству.]
   ...
   ...
   [Почему мне жалко, что Моцарт погибнет, погибнет вся, им произведенная, музыка вместе с человечеством? Почему мне жалко античности с ее скульптурами, готики средневековья? Почему жалко усилий Ньютона, Планка, Эйнштейна, Менделя, Менделеева, Дарвина? Казалось бы, пусть гибнет все. Позаботься о бессмертии своей души. Но, значит, для меня бессмертия нет без этого, искалеченного человеческой глупостью, мира, искалеченного и восхитительно-прекрасного в проявлениях человеческого гения, в проявлениях гения Моцарта, Баха, Лотреамона, Бодлера, Рембо, Шевченко, Пушкина, Паваротти, Ньютона, Планка, Эйнштейна, Маркса, Фрейда. До боли жаль, если погибнут их наработки и восторжествует холодный камень Вселенной, горячая ее плазма. Надо что-то делать. Надо идти к людям. Хотя человечество в азарте за рулеткой каждый миг опустошает себя. Слезы текут от безвыходности.]
   ...
   ...
   [У Парменида Бытие субъективное. Он просто переживал некое состояние духа, при котором ощущал чье-то "присутствие", ощущал объективное "присутствие" чего-то.]
   ...
   ...
   [Наука - для предвидения. Искусство - для предчувствования того, какая лучше из всех природная и социальная атмосфера.]
   ...
   ...
   [Очищение (катарсис), очищение переменами, когда обрываются излишние связи с людьми, когда теряешь. Переменами очищается Дух. Тело же очищается постоянствами. Постоянствами в еде (диета), распорядке дня, и тому подобное.
   Резкие изменения (умер близкий человек, уехал в другой город) очищают от излишнего, наносного. От человека начинают отпадать надстройки, которые уже устарели в новых условиях.]
   ...
   ...
   [Победа - не самое главное. Можно и проиграть. Но главное - действовать на пределе. Действовать на пределе - это главное.]
   ...
   ...
   [Предвзятости и предрассудки сковывают свободу.]
   ...
   ...
   [Человечество открыто к гибели, к полной гибели себя. Оно стоит перед Вселенной.]
   ...
   ...
   [Накроет нас всех Вселенской волной. Что ворковать напрасно?]
   ...
   ...
   [Переселение душ - эта идея как успокоительная таблетка. Искаженные представления действуют как успокоительные таблетки.]
   ...
   ...
   [Бороться с религией глупо и бессмысленно. Дело в том, что в природе человека существуют компенсаторные реакции на избыток побуждений. Эти реакции сопровождаются переживанием совершенства. Это переживание совершенства называют Бог, Высшая сила. Надо бороться не с религиями, а с некоторыми социальными проявлениями, наносящими ущерб. Например, когда некоторые религиозные деятели начинают лечить рак в довольно глубокой стадии, не имея представления об этой болезни. Последователи той или иной религии начинают применять при этом не соответствующие методы лечения.]
   ...
   ...
   [Мы от религии не избавимся, так как существуют компенсаторные процессы у человека, которые компенсируют недостатки и переживаются как состояния совершенства, состояния, при которых мы испытываем невозможность своей смерти. Эти состояния обозначаются по-разному в разных народов. Общее название для них - Божественное, Бог. Недостатки компенсируются на психологическом уровне как особые состояния сознания, высшие состояния человека.]
   ...
   ...
   [Религиозные фундаменталисты не хотят понимать Бога по-другому, не допускают многозначности, отталкивая саму музыкальность Божественного.
   Вместо того, чтобы искать Божественное в Священных Писаниях, искать то музыкальное, которое одухотворяет, религиозные фундаменталисты многозначные цитаты превращают в догматы. После этого отстаивается религиозный догмат, а не иной взгляд на этот догмат.]
   ...
   ...
   [Переживание смертности, как в высшей степени проявления опосредованности сознания, имеет компенсаторную реакцию в виде проявления переживания невозможности смерти.]
   ...
   ...
   [С возникновением в человеке самосознания, которое начинает свое существование с 15 лет, вместе с самосознанием в человеке возникает и отношение к своей конечности, к смерти. В человеке поселяется страх смерти. Если этот страх смерти чрезмерный, усиливает чрезмерность опосредованности сознания человека, то возникает компенсаторная реакция, уравновешивающая сознательные и неосознанные сферы психики. Эта реакция компенсирует чувство смертности своею крайностью как переживанием невозможности смерти, переживанием бессмертия. Это переживание невозможности смерти именуется состоянием НЕМРИ (или АМРИ).]
   ...
   ...
   [Человеком может переживаться невозможность смерти, как переживание бессмертия, в силу того, что в природе человека есть механизмы компенсаторных реакций, которые уравновешивают проявления крайних состояний человека. Крайним состоянием человека может быть в высшей степени опосредованность сознания при переживании своей смертности. Эта опосредованность сознания компенсируется непосредственностью при переживании невозможности смерти, как реального состояния, где нарушаются временные реалии и человек испытывает в себе вечное, неизменное, главное. Это не абсолютная непосредственность человека, так как в человеке растворяется и уходит незначительное в отношении к жизни и смерти, но остается значительное, главное, а значит, содержательное. Потому и результат этих компенсаторных процессов касается в какой-то степени и сознательной жизни человека. Хотя само состояние, переживаемое как невозможность смерти, является особым состоянием.]
   ...
   ...
   [Бог, Божественное - это компенсаторная реакция, восстанавливающая равновесие.]
   ...
   ...
   [Человек сам по себе, потому что он перед лицом смерти; своей собственной смерти.
   Но человек и не сам по себе, потому, что он перед лицом полной и абсолютной смерти, когда он не будет отражен ни в чем, даже в продуктах своего творчества, когда он как частичка человечества прекратит существовать вместе с этим человечеством.]
   ...
   ...
   [Библия не против всех сельских жителей (то есть язычников. Христианство распространялось в городах, а в деревнях веровали по-старому), а против тех кто не понимает Божественного, своего собственного и христианского.]
   ...
   ...
   [Христиане отрицательно говорили не о язычниках, а о некоторых язычниках, которые неправильно понимали Божественное и сотворили себе кумиров в сердце своем. Хотя христиане тоже имели грех и сотворили себе кумира в виде Христа. У христиан и язычников - один Бог.]
   ...
   ...
   [Все мировые религии (христианство, магометанство, буддизм) начинались с сект, с маленьких замкнутых организаций, противостоящих официально принятым религиозным культам. Христианство представляло собой маленькую секту, но оно разрослось и по численности приверженцев затмило иудаизм, из которого оно вышло. Христиан поначалу преследовали. Та же история и с исламом. Против Мухаммеда ополчился официальный религиозный культ.
   Буддизм также представлял собой маленькую секту, но он разросся и по численности приверженцев затмил индуизм, из которого он возник.
   Исторически складывалась ситуация живучей потребности людей в христианстве, исламе, буддизме, то есть в их мироощущении милосердного человека. Потому эти секты стали мировыми религиями. Они стали официальными и казенными. Построили церкви, мечети, храмы. Религия - это жертвенность. Одни жертвуют. Другие собирают пожертвования. Потому люди от такой ситуации зачастую уходят в секты. В секте может быть больше Божественного, чем в церкви. Но церковь хочет устроить гонение на секты, чтобы устранить конкурента. Государство же должно подходить дифференцировано к сектам. В одних сектах больше Божественного, чем в церквях, мечетях, храмах. В других же сектах сковывают свободу человека, нарушают законы государства, на территории которого размещается секта. Поэтому государственные мужи должны дифференцировано подходить к сектам и выявлять тех, кто нарушает конституцию. Церковь же заинтересована без разбору устроить гонение на секты, позакрывать их как конкурентов.
   Мы живем в ситуации интеграции культур и религий. Мы живем в обществе коммуникации, обществе массовой информации. В это общество проникают и распространяются всякие культы, даже недавно вновь созданные. Надо быть глупым, чтобы бороться с ними. Более умно представлять их как символические формы, продуцируемые человеком после переживания им состояний невозможности смерти как высших состояний сознания. Но параллельно необходимо вести пропаганду и научной картины мира, картины, приближенной к объективной реальности. Конечно, химерные измышления человека могут иметь под собой реалии и овладевать массами. Но эти измышления необходимо интерпретировать и прояснять. Тогда они перестают быть измышлениями и становятся волшебной сказочной картиной, преображающей и одухотворяющей человека, картиной, за которой стоят реальные переживания людей, переживания высших состояний духа, состояний невозможности смерти для этого духа.]
   ...
   ...
   [Человек верит, если он на собственном опыте не убедился в существовании Божественного. Если же он обрел Божественное, то он уже знает, что это есть. И какая здесь может быть вера? Он знает!]
   ...
   ...
   [Смотри в себя. Наблюдай как появляются в собственной голове мысли и желания. Смотри как они появляются и исчезают. Наблюдай их и не заражайся ими. Эта религиозно-мистическая практика просматривается во всех Священных Писаниях.]
   ...
   ...
   [Явления Господа, Эйн Софа, Царство Божье, Преображение, Знамения Аллаха, Фана, Турия, Нирвана, Мокша, Самадхи, Сатори, Дао, Ву, Ирий - придите.
   Мы не отвлекаемся различными мыслями, но остаемся бдительны. Мы бдительны в отношении посторонних мыслей. И есть шанс обрести Божественное.]
   ...
   ...
   [Все священные писания (Тора, Библия, Коран, Веды, Упанишады, Трипитака, Дхаммапада, Дао дэ цзин) все Боги (Саваоф, Иегова, Христос, Элохим, Аллах, Будда, Кришна, Див) противоположные по своей направленности, все же одинаково возвращают нас к символам, обозначающим то состояние человека, когда он ощущает в своем переживании бессмертие, ощущает чистую бесконечность (К. Ламонт). Это происходит при экстатических вспышках у различных людей, у мистиков, у мыслителей, у людей искусства (К. Ламонт). Это компенсация на осознание человеком своей смертности. Осознание своей смертности начинается у человека с 15 лет, когда начинает формироваться его самосознание, его личность. Переживание смерти связано прежде всего со страхом смерти. Компенсация же этого страха смерти как полная лишенность всякого страха проявляется при экстатических вспышках (К. Ламонт).]
   ...
   ...
   [Выразительность - это эстетическое, это сфера эвокации. Так человек проявляет себя в своем окружении, и как существо, решающее практические проблемы познания, и как существо, общающееся с другими людьми. Эвокация (призыв) является элементом общения людей друг с другом (Д. Лукач). Она является призывом и выполняет иные задачи, чем практические и познавательные проявления человека. Священные же тексты, такие как Тора, Библия, Коран, Веды, Упанишады, Трипитака, Дхаммапада, Авеста, Дао дэ цзин, помимо эвокации (призывов), выполняют задачу пробуждения от эвокационных воздействий, как их снятие (Д. Лукач). Во всяком случае - это сфера не познания и не практики, сфера не науки и не практической жизни. Задача здесь - одухотворить человека, вдохновить его путем выразительно представленной действительности, которая при этом искажается через преувеличения и преуменьшения, через аллегорические высказывания, через символы, несущие в себе не одно истинное значение, а многозначность, через которую человек имеет возможность утерять свои не истинные, отжившие свое, устаревшие и предвзятые значения.]
   ...
   ...
   [Иисус Христос своими словами ничего не определяет, кроме разве что чувств (Э. Ренан). Его символическая речь не догматы, а образы, которые могут подлежать самым бесконечным толкованиям (Э. Ренан). Следовательно, евангелические высказывания Иисуса Христа можно причислить к художественным высказываниям, цель которых не установление объективных истин, а максимальная выразительность чувств и их правда. Цель - это эвокативное воздействие, призывающее и взывающее к чувствам человека. При этом объективная действительность трансформируется и деформируется, вводятся преувеличения и преуменьшения, чтобы наиболее ярко выразить. Выразительность - это эстетическое, сфера эвокации.]
   ...
   ...
   [Я верю во всех Богов. Все Священные Писания - это одна книга.
   Но я верю и в Чарльза Дарвина, в правильность его учения. Ведь при правильном понимании Священных Писаний они совершенно не противоречат научной картине мира. Ведь все Священные Писания метафоричны, аллегоричны, символичны и многозначны, чтобы имеющееся у человека значение перечеркнуть другими значениями и освободить человека от его устаревших, предвзятых, предрассудочных значений, значений незначимых и незначительных. Священные Писания очищают потрясением, то есть очищают человека катарсисом как это делает любое эстетическое явление как выразительное, шокирующее явление, явление, очищающее потрясением. Сама выразительность, выразительность формы - это и есть содержание. Оно зачеркивает в человеке какие либо содержания самой своей значимостью как выраженностью, бросающейся в глаза и затмевающей все остальное.]
   ...
   ...
   [Если правильно понимать Библию как символическое многозначное Священное Писание, то она не противоречит научной картине мира, а так же всем другим Священным Писаниям, то есть Торе, Корану, Ведам, Упанишадам, Трипитаке, Дхаммападе, Бхагавадгите, Авесте, Дао Дэ цзин. Правильно понимать - это правильно применять Священные Писания, находя в них очищающее потрясение для души, когда установка на определенное значение ломается другими значениями и человек очищает свою душу, потрясая ее нивелированием в ней каких-либо значений. Выразительность Священных Писаний, которые очищают потрясением, указывает на эстетическое как их основу, указывает на катарсис как цель Священных Писаний. В таком случае религиозное, мистическое и эстетическое совпадают. Все это служит не просто очищению людей для решения проблем, не просто эвокации, то есть призыву, а снятию установок на тот или иной призыв, на пробуждение от устаревших призывов.]
   ...
   ...
   [Инквизиторы с помощью учения Христа искали неугодных, искали фактически врагов, раскольников и прочих. Им не нужно было искать Царства Божьего в сердце своем. Им не надо было никаких царств, кроме непосредственных материальных выгод и власти, дабы людей употребить во имя Бога, применив этого Бога для своих нужд, а не постигая Бога.]
   ...
   ...
   [Священные Писания, будь то Тора, Библия, Коран, Веды, Упанишады, Трипитака, Дхаммапада и другие, можно отнести к жанру художественной фантастики. Почему фантастики? Да просто в Священных Писаниях много сюжетов, не осуществимых в физической реальности. Взять хотя бы Новый Завет христиан. Там Иисус Христос воду превращает в вино, ходит по воде. Наконец, он воскресает из мертвых. Однако школьник, изучивший школьный курс химии, скажет, что воду в вино никак нельзя превратить. Виноград в вино - можно. Изучив школьный курс физики, можно понимать, что человек не может ходить по воде, так как существуют реальные физические законы, которые препятствуют этому, в данном случае закон всемирного тяготения. Наконец, школьник, изучивший курс биологии, скажет, что организм не может воскреснуть из мертвых, и умерший организм никогда не возвращается к жизни. Возврата к жизни реально в истории никогда не наблюдалось. Однако человек способен фантазировать, воплощать в своих фантазиях свои желания. Человек придумывает мифические образы, которые не могут реально возникнуть. К примеру, крылатый конь Пегас. Это фантастический образ, придуманный человеком, и не существующий в действительности. Да он и не может существовать в действительности, а лишь - в воображении человека. Фантастический образ Пегаса становится в противоречие с реалиями, которые следуют из науки биологии. Так, по законам эволюционного учения, крылья возникают у животных из их конечностей. Вначале между пальцами образуются перепонки, затем эти перепонки увеличиваются, разрастаются и превращаются в крылья. У Пегаса же все четыре конечности лошади сохранены, а крылья вырастают из туловища, по бокам туловища, что эволюционно невозможно.
   Мифы и религиозные Священные Писания как жанр художественной фантастики, наряду с многочисленными сказками, являются прежде всего художественными формами, через которые просвечивается содержание, передающее возвышенное состояние человеческого духа, окрыленность, милосердие, милостивость, доброта и все то богатство души, которое так необходимо человеку. Потому мы восхищаемся, читая Священные Писания различных народов - буддистские, иудаистские, мусульманские, христианские Священные Писания. Они призывают нас к доброте и милосердию. Мы получаем от них заряд творческой энергии, вдохновение. Однако они проповедуют сказочный путь к спасению. Пути к спасению в Священных Писаниях фантастические и по своей сути, являются лишь формой и способом передачи того или иного содержания тонких движений человеческой души. Государство же, в противоположность художественно-религиозным фантазиям, в лице государственного аппарата занято не фантастическими путями спасения, а реалистическими, реальными. Мы видим, например, что в последнее время государство берет на себя функции экологической защиты населения. Мы видим, что при различных стихийных бедствиях (наводнениях, землетрясениях, пожарах) государственные службы активно принимают участие в мероприятиях по спасению людей. Государственное дело по спасению - это спасение всех людей ради всех, ради жизни.
   Религиозное же спасение (если человек не воспринимает художественную форму передачи содержания, а выдает эту художественную форму за материально существующее) - это личное дело каждого, это личное дело человека. И здесь государство и религия расходятся. Богу богово, а кесарю кесарево. Можно и так сказать, сказать в смысле обыкновенного размежевания государства и религии.
   Религия - это выбор взрослого человека: как понимать мир и чему служить. Ребенок же, пятиклассник, не может еще выбрать, совершить выбор. И потому преподавание религиозных догматов в школе - это просто-напросто навязывание определенных установок, через которые ребенок, повзрослев, будет приносить доходы священникам, посещая церковь, покупая свечки и другую атрибутику. Церковь заботится не о детях, а о своих доходах. А насчет проповеди любви, так ее проповедует в общем-то все искусство и вся художественная литература различных народов: и народные сказки, и рассказы, и песнопения, а не только религиозные сюжеты. Религиозный догмат для детей - это просто зомбирование этих детей. Ребенок в силу своего ограниченного опыта не выбирает. В школе должны преподавать науки. Религия и религиозный выбор - это дело взрослого, сформировавшегося человека. И это должно помнить государство, отвечающее за образование и воспитание своих граждан.]
   ...
   ...
   [Цель науки - обеспечить выживание общества в будущем. Предпосылки для выживания создает наука.
   Социальным устройством и технической оснащенностью люди создают себе будущее. При этом люди планируют даже собственную сущность, опираясь на науку. На такую деятельность людей вдохновляет искусство и религия как высшее искусство, когда человек верит в Бога как высший идеал для подражания, идеал, который может воскреснуть однажды из самой сущности человека.
   Я верю в Бога. Но не в того иллюзорного Бога, которого вы себе изобрели. Я верю в реального Бога. Но для того, чтобы не только верить, но чтобы его увидеть, человек должен обрести свою подлинную природу как Божественную, а не искать противоречия между научными данными и волшебствами Священных Писаний, которые метафоричны, символичны, многозначны и передают глубокие смыслы сущностной природы человека, и потому науке не противоречат.
   Я верю в Бога, но не в того иллюзорного, которого вы сами себе изобрели, а в реального, которого человек обретает как свою подлинную природу (человек же - по подобию Бога) через символическое понимание Библии, Корана, Вед, Священных Писаний различных народов, которые совершенно не противоречат научной картине мира, происхождению живого и человека. Ведь научная картина мира никак не касается свободной игры образов и символов Священных Писаний, игры как способа устранения всего устаревшего в человеке, в том числе и устаревших идей из самой научной картины мира.
   Я не верю в Бога, которого вы сами себе изобрели как иллюзию. Я верю в реального Бога, которого человек открывает как свою подлинную природу, то есть Божественную природу (человек по подобию Бога).
   Подлинная природа человека изменяется и выпрямляется через компенсацию недостающего и обретение полноты, полноты Христа, полноты Будды, полноты Кришны, полноты Заратуштры, полноты Лао Цзы. Лишь через полноту.
   Если человек открывает Бога как подлинную свою природу, то тогда он не находит противоречий ни в Евангелии, сопоставляя ее с учением Чарльза Дарвина о происхождении человека, ни в учении Чарльза Дарвина, сопоставляя его с Евангелием, так как Евангелие метафорично, символично и многозначно.
   В начале сотворил Бог Небо и Землю, а точнее Небесное и Земное, (Быт 1:1). Но как он их сотворил? Конечно же, в своем воображении как идеальное. Ведь Бог идеален; идеальный, а не материальный. И он не руками сотворил Небесное и Земное, а в своем воображении как символы. Бог все творит словом.
   Только глупость человеческая находит противоречия между Чарльзом Дарвиным с его эволюционным учением и Евангелиями, между Евангелиями и Фридрихом Ницше, который критиковал христианство. Евангелии символичны. Иисус Христос сказал: Царство мое не от мира сего (Ин 18:36). Христос говорил про себя как про символ, когда заявлял "Я не от мира" (Ин 17:14). То есть, не от мира закона, не от мира рассудка, не от мира повседневного бодрствования, не от мира повседневного состояния сознания, а значит, от мира особого, от мира измененного состояния сознания.
   В Евангелии от Луки сказано, что Царство Божье внутри Нас (Лк 17:21), а в Евангелии от Иоана сказано, что Вы боги (Ин 10:34). То есть, речь идет о проблемах человеческой души, о глубинах и непостижимости этой души, о ее Божественности.
   Потому нет никаких противоречий между объективным учением Чарльза Дарвина об эволюции и христианством, в основе которого лежит Новый Завет как многозначный символ знания о человеческой душе. Поменяй значение, и оно совпадет с учением Чарльза Дарвина. И только человеческое непонимание Священного Писания видит противоречие. Например, как без нарушения девственности появился Иисус Христос? Но ненарушение девственности - это символ того, что сильней материальной природы, символ силы духа. Символ многозначен.
   Бог как Божественное, как компенсаторный процесс в человеке порождает человека, человеческое в человеке, снисходительное, уступчивое, но и твердое в то же время.
   Бог все сотворил словом. В таком случае Бог, говорящий слова, воображающий творение Неба и Земли, Небесного и Земного, Высокого и Низкого. То есть, Бог - это человек, пишущий текст Священных Писаний и воображающий как он сотворяет Небо и Землю, Небесное и Земное. Но Бог - это и то непостижимое в человеке, которое над воображением, вне воображения. Ведь Бога никто никогда не видел. Видят только воображаемое. Божественное же выше воображаемого.
   Я верю в Бога! Но в какого? Не в иллюзорного, которого воображает человек по своим хотениям.]
   ...
   ...
   [Человек создан по образцу Божию (Быт 9:6). То есть, в основе человека - изменчивость, пластичность, компенсаторность.]
   ...
   ...
   [Древний человек, который писал Библию, предчувствовал, что мир создан не за семь дней. Потому он писал в символической форме, где все многозначно и сотворение мира переносится вглубь человеческой души, становиться частью перипетий этой души по направлению к просветлению и преображению.
   Творение мира за семь дней востребовано, так как это составная часть движения человеческой души к Божественному, к Богу. Это способ постижения состояния Бога в смене работы и отдыха, отдыха, когда человек почивает после трудов своих, почивает как Бог после сотворения миров в своем духе. Но доподлинно известно, что мир творился миллиарды лет.
   Мы не можем отрицать науку в силу того, что некоторые заблуждающиеся священники Библию (Священное Писание) понимают дословно, а не символически, то есть многозначно. Некоторые священники Библию понимают так, как там написано, понимают дословно. А значит, не понимают вовсе. Ведь в самой Библии сказано, что Царство Божье внутри вас (Лк 17:21). И потому, например, тот факт, что Бог создал мир за семь дней, относится к внутреннему миру человека, к технологиям и способам мистического постижения Божественного как определенного состояния человеческого сознания. Но подобные утверждения не относятся к объективному окружающему миру. Окружающий мир был создан не за семь дней. Он создавался миллиарды лет. Пять миллиардов лет назад возникло Солнце. Три миллиарда лет назад возникло живое. И так далее. Это - научная картина мира.
   Еще в древние времена символически и многозначно говорил Иисус Христос. И уже тогда окружающие его иудеи не понимали его и требовали, чтобы все было понимаемо дословно как в их Священных Писаниях. Хотя Священные Писания символичны и многозначны. Уже тогда Иисуса уличали в одержимости демонами (Ин 8:52). Иудеи говорили, что ему нет и пятидесяти лет (Ин 8:57), а он утверждает, что видел Авраама (Ин 8:57). Хронологически иудеи правы. Конечно же, иудеи возмущаются, так как Авраам, жил задолго до Иисуса Христа. Иисус Христос не мог видеть Авраама, так как Авраам жил и умер задолго до того, как родился Иисус Христос. То есть, налицо хронологические несоответствия. Но метафорически, символически все возможно. И потому Иисус Христос говорит, что до того, как Авраам родился, он (Христос) уже был (Ин 8:58). Оттого Иудеи возмущены и хотят убить Христа. Они не понимают свои Священные Писания как метафорические, символические, многозначные тексты.]
   ...
   ...
   [В мире символов позволено все. Оттого и достигается шокирующая ситуация, пробуждающая в человеке Божественное.
   В мире символов позволено все. Оттого и шокирует, что вписывается сказочное, идущее вразрез естественной, природной картиной мира, идущее вразрез с научной картиной мира. Пример - Библия.
   За семь дней не создавался мир. Об этом говорит ряд научных дисциплин. И потому необходимо правильно читать Библию, открывать в ней Божественное, обретать Бога, а не ломать голову над несуразицами, что есть признаком того, что мы не понимаем Библию, что нам не дано. В самой Библии сказано о тех людях, кому не дано (Мф 19:11).
   Не дано нетерпящим (нетолерантным). Если не терпишь, - не будет компенсаторной реакции, производящей Божественное.]
   ...
   ...
   [Спастись - это очеловечивать природу в направлении предвидения катастроф и строительства оборонительных систем против возможных катаклизмов (удара комет, и даже потухания солнца). Это направление в отношении развития наук. Направление в отношении искусств - чтобы вдохновлять и одухотворять, окрылять людей в их делах по очеловечиванию природы в направлении предвидения и устранения катастроф. Здесь страх (тревога, умеренный страх) должен быть как составляющая психики, стимулирующая реальные действия человека. Опасно устранять страх искусственно медитацией, молитвой или еще какими-нибудь психотерапевтическими методами. В этом отношении должна быть мера, мера по переживанию сходных состояний, сходным с тем высшим состоянием духа, которое имеет чувство бессмертия и приходит к человеку независимо от его конкретных усилий, но требует всего образа жизни.]
   ...
   ...
   [Чувство бессмертия подталкивает делать лишь то, что необходимо. Когда есть чувство бессмертия, тогда прекращается всякая активность, которая перестает быть уместной при изменившейся ситуации во внутреннем мире человека.]
   ...
   ...
   [Документальные свидетельства мистиков, описанные в литературе, показывают, что такая характеристика мистического опыта как чувство бессмертия подталкивает делать лишь то, что необходимо делать сообразно обстоятельствам жизни, тем обстоятельствам, в которых видит человек ценностный фактор. При состоянии бессмертия есть бдительность ко всему, что не имеет ценности, то есть к неценностному.
   Когда присутствует состояние бессмертия в человеке, то он как бы вспоминает, что ему надо делать дальше, что положено делать сообразно обстоятельствам его жизни. В состоянии бессмертия обязательно присутствует уровень бдительности ко всему ненужному для человека делу, ко всему не имеющему достаточной ценности, что неуместно в данной ситуации. Это связано с тем, что опыт бессмертия входит в состояние, прекращающее всякую активность, которая перестала быть уместной в изменившейся действительности, и которая может помешать адаптации.]
   ...
   ...
   [Все религии - это речь о человеке, о его Божественном Духе, о Святости его Духа, о Высшем состоянии Духа как Божественном состоянии. А если речь идет о Боге как о чем-то внешнем (вне человека), как о силе, что может "горы переставлять", то этот Бог выглядит как надприродное. Это надприродное может делать с природой что-угодно (засыпать песком города, вызывать бури). Но оно лишь воображаемое, желаемое говорящего, желаемое пишущего Священные Писания (Библию, Коран, Ригведы). Это только аллегорическая демонстрация силы и мощи Высшего состояния человеческого Духа как Всесильного (то есть Бога).]
   ...
   ...
   [Феномен бессмертия мистико-эстетического опыта, то есть, феномен, который имеет место в мистическом и эстетическом опытах человека - это феномен как умиротворенное состояние, как результат отрезвляющего потрясения (или катарсиса), не имеющего видимых причин, а возникающего эндогенно в процессе компенсаторного нивелирования прежних представлений человека, представлений, отживших свое в новом измененном мире.
   В идеале феномен бессмертия не имеет видимых причин. Но провоцирующий внешний агент все же может быть. Тогда мы имеем сходные состояния с феноменом бессмертия. Провоцирующие агенты могут быть всевозможные. Но есть особо значимые. Например, провоцирует музыка, природный ландшафт, смерть близкого человека.]
   ...
   ...
   [13 апреля 2036 года мимо Земли очень близко пройдет астероид. Он может зацепить Землю. Это о чем говорит? Что может быть у человека азарт при игре в карты или при игре в рулетку?
   Пусть, должен быть азарт, когда ты полностью не владеешь собой. Другой вопрос - по отношению к чему азарт? Какое содержание азарта?
   Азарт в поисках выхода из положения по спасению человечества от надвигающихся опасностей, от надвигающихся катастроф (а значит, и спасению своих детей, и спасению своего дела которому ты посвятил свою жизнь). Но перед выбором азарта, когда ты не владеешь уже собой, должен быть большой период подготовки, когда ты осмысливаешь, что в будущем может представлять особую опасность для жизни.
   Человечество вместе со своим происхождением и всем историческим развитием является заложником у природной стихии, у случайности мироздания. Потому человечество должно думать и постоянно искать выход из положения, лишь изредка развлекаясь отдыхать. Решение жизненных задач - основа.]
   ...
   ...
   [Вера - это часть религиозного опыта. Вера присутствует у человека вначале, когда человек еще не постиг Бога, Божественное. Когда же человек постигает Бога, то у него исчезает вера; она не нужна. Человеку не надо верить. Он реально постигает присутствие Бога, Божественного. С этого момента он Бог, как и Кришна, как и Будда, как и Христос, постигший, говорящий: "Я знаю его, Отца".]
   ...
   ...
   [Феномен бессмертия спасает человека от односторонности. Он в момент переживания бессмертия становится другим, а значит, обогащается, превращаясь в другой тип человека, переживая состояние человека другого типажа, типажа, которого не доставало для полноты, через которую осуществляется и феномен бессмертия. Акцентуированность сменяется другой акцентуированностью, компенсируя недостатки прежней акцентуации.]
   ...
   ...
   [Конкретные однозначные значения ограничивают человека, создают целенаправленность, сознательное. Это наука.
   Символические многозначности рассеивают значения как не существенные значимости, раскрепощают человека, делая его безграничным, нивелируя устаревшего человека, аннулируя ложную целенаправленность и сознательность. Символ в своей многозначности рассеивает личность, во многом несущественное и ложное в этой личности, тем самым проясняя существенное, главное, когда отпадает все мелочное. Это религия и эстетика, а точнее не просто религиозное и эстетическое, а мистическое отношение к действительности.]
   ...
   ...
   [Человек воспринимает много значений, теряется в значениях, теряет себя не истинного, и просветляется.]
   ...
   ...
   [Многозначность расширяет восприятие. Отчего воспринимаемая реальность становится менее стабильной. Но и не в реальности дело. Дело в измененной реальности. Шокирующей. Плывущей перед глазами. Когда уже и от тебя отпадает излишнее и остается будущая возможность для жизни.]
   ...
   ...
   [Не имей выбора и отбора, и ты обретешь Божественное. Не имей выбора и отбора не вообще в жизни своей, а лишь в отношении Божественного.]
   ...
   ...
   [Идеалы красоты в духовном развитии человечества всегда содержат в себе возможности, возможности для человека возрождаться снова и снова.]
   ...
   ...
   [Искусство дает человеку толчок, чтобы жить дальше, вдохновляет на позитивные действия, на великие дела. Искусство оплодотворяет.]
   ...
   ...
   [Древний человек жил в жутких условиях страха. Над ним довлели природные законы необходимости, пугала случайность. Научные догадки о неотвратимых законах природы усугубляли положение, хотя порой и снимали нервное напряжение, успокаивали и просветляли при выявлении причин возникновения тех или иных явлений. А вот образно-символическая многозначность искусства и религии, в противовес научности, снимала необходимости законов, которые не работали в данной ситуации, снимала их тяжелый груз. Снимались именно те закономерности, которые были не столь значимыми, чтобы на них обращать внимание при определенных обстоятельствах. В своих фантазиях человек расширял свои возможности и одухотворялся ими.
   Ложное вдохновляет, повергает в неопределенность своим несоответствием с реалиями, тем самым, очищая человека от истин даже верных, правильных, но несущественных в данной ситуации.]
   ...
   ...
   [Свидетельствование своих мыслей и чувств ведет к Божественному.
   Посторонние мысли и чувства отвлекают, ломается воля, и тогда вряд ли стоит ждать компенсаторной реакции этому волевому процессу в виде вдохновения. А среди состояний вдохновения, озарения, просветления и преображения Духа может воскреснуть и Божественное.]
   ...
   ...
   [Бог - это учитель. Бог сам в себе творил Небо и Землю как Небесное и Земное. Бог являлся другим людям в их внутреннем мире как особое состояние их сознания, состояние одухотворенности и вдохновения. Бог есть Дух, и Царство Божье внутри вас. Чтобы обрести Царство Божье, не сотвори себе кумира, не стань зависимым от всяких идей и мыслей, в том числе и мыслей о самом Боге. Мысли к нам должны приходить и покидать нас. Необходимо уберечь себя не только от физической или наркотической зависимости, но и от психической, душевной зависимости, зависимости зомбирующей.]
   ...
   ...
   [Толерантность - приспособление к агрессивной среде, когда понимаешь, что не стоит ломать копья по пустякам.]
   ...
   ...
   [Абсолютной толерантности не может быть. Если ты абсолютно толерантный человек, абсолютно уступчивый и терпеливый, то в таком случае "Кто ты тогда? ".
   В то же время проявлять периодически абсолютную толерантность можно как способ постижения Божественного, можно, чтобы вызвать компенсаторную реакцию и обрести религиозный опыт Божественного. Религиозный опыт требует крайностей, чтобы в компенсаторной реакции обрести Царство Божье.]
   ...
   ...
   [Абсолютной толерантности в обычной, повседневной жизни человека не может быть. Но абсолютная толерантность как технология, как способ постижения Божественного, как обретение религиозного опыта прослеживается во всех религиях. В христианстве - это умаление человека в ничто, когда тебя бьют по одной щеке, а ты подставляешь другую.]
   ...
   ...
   [Все хотят жить, жить свободными и счастливыми. Не зависимо от того, белый ты или негр, или желтой расы, американец ты или африканец, принадлежишь к культуре европейской или еврейской. Жизнь, свобода и счастье - общечеловеческие ценности.]
   ...
   ...
   [Если то, что ты делаешь, у тебя получается и ты делаешь это очень хорошо, то необходимо продолжать это делать. Ведь ты точно преодолеваешь сопротивление мира и людей.]
   ...
   ...
   [Золотое правило нравственности не имеет содержательности, то есть, долга перед чем-то как ценностью. Но это правило объединяет людей, является технологией обретения состояния Божественного. Золотое правило нравственности нельзя причислить к этическому и моральному в полном смысле этого слова, так как в нем не определена основополагающая ценность.]
   ...
   ...
   [Постижение Божественного идет через слабость. Библия начинается словами о том, что "В начале сотворения Всесильным...". Божественная Всесильность есть компенсация слабости, когда человек переживает состояние Всесильности или Божественности. Здесь речь идет не об обретении силы, а о компенсации слабости в переживании Божественного. Переживание Божественного - это полное отсутствие страха, чувство всесильности и самодостаточности, переживание невозможности смерти, или переживание бессмертия.]
   ...
   ...
   [Евангелии говорят, что надо умалиться, быть слабым в какой-то момент, чтобы пришла компенсация. Если же специально подставлять щеки, то это не умаление. Можно оставаться сильным и подставлять щеки. А Христос спасет овец, то есть слабых, к которым приходит компенсация.]
   ...
   ...
   [Абсолютной толерантности в жизни человека не должно быть. Абсолютная толерантность - от слабости. Хотя эта слабость может вызвать в человеке Божественное, когда он очнется от этой слабости и проявит волю.
   Но относительная толерантность должна быть. Должна быть уступчивость другой религии, уступчивость детям, слабым старикам, душевнобольным. Мы не должны ломать копья по мелочам. Ради значимого мы должны оказать сопротивление.]
   ...
   ...
   [Абсолютной толерантности в повседневной норме не бывает. Это не совсем нормально. Человек отстаивает свою позицию. Но как раз моменты абсолютной толерантности приводят человека к состоянию Божественного, к религиозно-мистическому опыту, когда происходит компенсация вот такой чрезмерной (абсолютной) толерантности, эффектом особого состояния сознания, которое в различных религиях имеет различные названия (Явление Господа или Эйн Соф, Царство Божье или Преображение, Знамения Аллаха или Фана, Турия, Мокша, Самадхи, Нирвана или Сатори, Дао или Ву, Ирий).]
   ...
   ...
   [Священные Писания (Авеста, Тора, Библия, Коран, Веды, Упанишады, Бхагавадгита, Трипитака, Дхаммапада, Дао дэ цзин) тождественны по сути, хоть и разнятся по внешней форме. Суть этих Священных Писаний - обретение человеком Божественного, состояния отсутствия излишних побуждений, как нивелирования не существенного, неглавного, отжившего свое, устаревшего; чем мы, омолаживаясь, обретаем чувство бессмертия. Бог, Божественное - это чувство бессмертия.]
   ...
   ...
   [Вера в Бога есть ученичество. Верим, когда еще не испытали Бога, когда предполагаем и предчувствуем, что такое есть. В конце пути постижения мы не верим уже, а знаем, что такое есть. Мы обрели в собственном опыте Божественное. Оно ничему не противоречит, ни даже науке; так как мы его говорим символично.]
   ...
   ...
   [Во всех Священных Писаниях (Авеста, Тора, Библия, Коран, Веды, Упанишады, Бхагавадгита, Трипитака, Дхаммапада, Дао дэ цзин), содержатся способы постижения Божественного (Явление Господа или Эйн Соф, Царство Божье или Преображение, Знамения Аллаха или Фана, Турия, Мокша, Самадхи, Нирвана или Сатори, Дао или Ву, Ирий).
   Божественное - это конкретное состояние человека, которое переживается как Совершенство, где переживается невозможность смерти, или состояние НЕМРИ (или АМРИ), переживание бессмертия.]
   ...
   ...
   [Во всех Священных Писаниях есть практика для тела (посты и различные запреты) и для души (молитвы и различные медитации). Эти практики провоцируют состояния, сходные с состоянием Божественного, состоянием НЕМРИ (или АМРИ), сходны с состоянием, сопровождающим чувство бессмертия.
   Но основная практика для тела, ведущая к обретению состояния НЕМРИ (или АМРИ), сопровождающегося чувством бессмертия - это не употребление веществ, которые изменяли бы естественное состояние человека, его естественное состояние сознания.
   Основная же практика для души, ведущая к обретению состояния НЕМРИ (или АМРИ), - это не следование за возникающими мыслями, чувствами, побуждениями. Нельзя позволять уму следовать за мыслями. Необходимо быть просто свидетелем возникновения и исчезновения в голове наших мыслей. Необходимо просто на них смотреть своим внутренним взором. Помимо конкретной практики в обычной повседневной жизни необходимо смотреть на возникновение и исчезновение в наших головах мыслей, чувств, побуждений; и продолжать делать то, что предварительно запланировали, постоянно включая волю.]
   ...
   ...
   [Украинская религиозная культура как фольклорная культура центрирует в себе феномен Божественного, в славянском слове Бог, или Богатство, или Доля, как воплощение счастья, даруемого Божеством. Здесь Бог и Доля - одно. Но украинская религиозная культура в самых древних фольклорных наслоениях, касаясь Божественного, говорит про Дива как о протоарийском, общеиндоевропейском означающем дневное сияющее небо. Див в украинской религиозной культуре выступает как в отрицательном значении, так и в положительном (Див и Лада). Но Див как дивность, дикость, как неожиданное чудо, которому можно дивиться, пронизывает религиозный фольклор украинцев наравне со словом Бог, входящим в состав таких Божеств как БелоБог, ЧерноБог, ДаждьБог, СтриБог. То есть, украинская религиозная культура как фольклерная культура впитала в себя и общеиндоевропейское начало как "Дневное Сияющее Небо" (deiuo), и протоарийское начало как "Сияющий День" (div), и славянское, как "Богатство" (Бог, а так же ДаждьБог, БелоБог), "Счастье" (Доля). В дальнейшем к пониманию феномена Божественного присоединился образ Иисуса Христа как развивающийся иудаизм, основательно пришедший на Киевскую Русь с принятием Владимиром христианства как государственной религии. Имя Иисуса Христа так же вписалось в фольклорные религиозные тексты древних украинцев. Это история того, что принятие всего религиозного, что приходит к украинцам, на украинскую землю, говорит о том, что народ понимает и чует, что Божественное вне слов, помимо названий "Див", "Бог", "Доля".]
   ...
   ...
   [Украинская религия не письменная, а устная, фольклорная. Фольклорная - это значит, изменяющаяся со временем под различными влияниями. Поэтому феномен "Бессмертия" как "Сияющее" и "Божественное" постоянно означалось различными именами и оставалось в фольклорных напластованиях. Самые древние напластования украинского фольклора - это общеиндоевропейские, обозначающие "Дневное Сияющее Небо" (deiuo), и протоарийские, обозначающие "Сияние" (Див). Затем идут славянские напластования, обозначающие "Счастье" (Доля), "Богатство" (Бог), а отсюда и такие Боги как ДаждьБог, БелоБог, ЧерноБог, СтриБог. Эта фольклорная основа в дальнейшем дополняется именем Иисуса Христа с принятием христианства как государственной религии.]
   ...
   ...
   [Верит тот, кто еще не обрел Божественное. Он верит, что такое есть, есть Божественное. Кто обрел его, тот молчит.]
   ...
   ...
   [Не сотвори себе кумира. Себе не сотвори! А так творить кумиров можно, творить кумиров нужно. В Ведическом православии все люди боги. Христос - Бог. Его ставят среди других богов и молятся ему. Кришна - Бог. Его ставят среди других богов и молятся ему. Будда - Бог. Его ставят среди других богов и молятся ему.
   Христиане правильно подметили то, что язычники стали творить себе кумиров. Это не значит, что кумиров нельзя творить. Но - не сотвори себе кумира. Хотя некоторые христиане сотворили себе кумира из Иисуса Христа.]
   ...
   ...
   [Компенсаторные реакции на излишние побуждения переживаются как состояния совершенства, самодостаточности, состояния, когда переживается невозможность смерти, сопровождающееся чувством бессмертия.]
   ...
   ...
   ["Не будь агрессивным". "Люби ближнего". Это не этика, не мораль. Просто это - психофизическая практика. Если ты агрессивен, то это плохо влияет на тело (здоровье). В кровь идут вредные гормоны.
   Или: "Ударили по одной щеке, подставь другую". Где здесь мораль? Это просто технология умаления человека для получения состояния Христа. Так учил Христос.
   Даже золотое правило нравственности не является до конца моралью. Это тоже технология умаления себя. Ведь в этом правиле нет элемента долга перед чем-то и кем-то. А значит, нет полноценной морали, требующей мировоззрения.]
   ...
   ...
   [Обретение Божественного, состояния вдохновения - это личное спасение, когда ты в творческих продуктах воплощаешься.
   Но подумаем и о всеобщем спасении, чтобы жизнь на Земле не прекратилась. Без всеобщего спасения и наше личное не имеет будущего. Продукты творчества погибнут.]
   ...
   ...
   [Религия - это самое консервативное, потому что Бог так сказал. Но Бог сказал не однозначно, а многозначно. И потому консерватизм - это непонимание Божественного. И потому возникают новые религиозные движения, открывающие новые значения в Божественном. Возникают новые толкования Священных Писаний.]
   ...
   ...
   [Люди начали сотрудничать, а не только защищать свои территории. От сотрудничества появилось основание человеческому, люди стали больше людьми. Коммуникативные навыки при изготовлении орудий труда есть основы практической сути человека.]
   ...
   ...
   [В состоянии бессмертия у человека настолько отсутствует страх, что аж самому страшно, так как нельзя приспособиться к жизни. Страх приспосабливает.]
   ...
   ...
   [Мы хотим за что-то зацепиться в этой жизни. За Бога! Хороший объект. Здесь речь о вечности, о вечной жизни. Желая быть, мы автоматически выносим Бога за свои пределы. И тогда Бог уже не Дух, а Царство Божье уже не внутри нас, но где-то вне, в космических пространствах.]
   ...
   ...
   [Физиологическое здоровье - это регулярность. В определенное время прием пищи. В определенное время сон. То есть, распорядок. Если ты в определенное время принимаешь пищу, то организм к этому времени готовится и тогда выделяются для этого определенные ферменты.
   Психологическое здоровье - это нерегулярность. В определенное время попадаешь в иную обстановку - и обновляешься. Уезжаешь в другие места - и сбрасываешь с себя путы отношений. То есть, отсутствие порядка и зависимости от него. Психологическое здоровье - это свобода, отсутствие психологической зависимости. Физиологически ты должен зависеть. А психологически ты не должен зависеть. Не сотвори себе кумира. А в отношении веществ, изменяющих состояние сознания, не должна быть зависимость особо. Ведь изменение сознания - это не просто физиология, это и психология, психика. Искусственное, специальное обретение измененных состояний сознания ведет к зависимости от всевозможных искусственных манипуляций.]
   ...
   ...
   [Воля одерживает победу над инстинктами. И воля одерживает победу над влечениями.
   Когда ты воображаешь, ты безволен. В воображении нет воли.
   Воля противоположна желанию, страсти. Под сильными страстями скрыта слабая воля.
   Преодоление препятствий развивает волю. Препятствия - это даже наши отвлекающие мысли.
   Волей побеждать непокорное тело. Это увлекает; это увлекательно.
   Недостаток воли, в конечном итоге, рождает неправильное поведение. Чего я должен хотеть или не хотеть, что я должен делать или не делать. Это решает наша воля. Воля управляет в нас всем, всем в нашей личности.]
   ...
   ...
   [Воля - это когда ты каждую минуту в своем процессе бодрствования, в своей повседневной жизни, побеждаешь свои влечения, обуздываешь их и подавляешь, чем и прокладываешь путь сквозь преграды, преодолевая трудности и всяческие препятствия.
   Это трудно.
   Потому надо увлечься необходимым. Через увлечение можно исполнять необходимое, не напрягая волю для преодоления препятствий.]
   ...
   ...
   [В воображении воли нет. Воля в мысли, в мысли, которую необходимо исполнить, в мысли, которая появляется от здравого рассудка. В воображении человек безотчетен, безотчетен в соблазне, где воля отсутствует.]
   ...
   ...
   [Воля противоположна желанию, противоположна страстям. Страсти указывают на слабость воли.]
   ...
   ...
   [Увлекательно, своей волей побеждать непокорное тело. Хочешь есть, но не ешь, например. Правда, не приведет ли это к телесной патологии?]
   ...
   ...
   [Недостаток воли рождает неправильное поведение. Неправильное поведение может возникнуть также от отсутствия знания.]
   ...
   ...
   [Сострадание - это сущностный момент практики по обретению Божественного.]
   ...
   ...
   [Ищи Царство Божье внутри себя! И человек хочет познать свое Божественное "Я", хочет услышать в себе Святой Дух.]
   ...
   ...
   [Не клянись!
   Нет. Клянись! Но соблазнившись, сбившись с пути, собою же намеченном пути, все время возвращайся к намеченному, пытайся возвратиться к сознательно намеченному действию. Проявляй волю!]
   ...
   ...
   [Возьмем часть текста из песни: "Под крылом самолета о чем-то поет зеленое море тайги". Да ни о чем на самом-то деле не поет зеленое море тайги. Человек сам наделяет возвышенными чувствами таежную природу. Человек одухотворяет природу, одухотворяет ее бездушие. И тогда у человека все одухотворено, что и подымает его собственный дух на более высокую ступень одухотворенности. Ведь все становится одухотворенным. Все становится единым. Косная природа, бездушная и опасная, отклоняясь от своей объективности и сущности расширяет для человека свои возможности, возможности будущего становления самого человека. Ведь она становится роднее. Она тоже окрылена духом и поет. Поет зеленое море тайги.]
   ...
   ...
   [Произведение само давит. Наболело. Просится наружу. Уже пережита даже предварительная стадия НЕМРИ (пустоты, всеобщей любви; или Нирваны, Царства Божьего).]
   ...
   ...
   [Чем душа спасется?
   Этот вопрос всегда останется открытым!]
   ...
   ...
   [Религии не исчезают. Просто появляется иное понимание религий; не такое плоское и однозначное.]
   ...
   ...
   [В условиях массовой коммуникации Христос все равно будет среди многих богов. И Аллах будет среди многих богов. И Будда. Как бы мы кого-то не выделяли. И не лучше ли увидеть единое у всех: катарсис как очищение от стремлений ненужных, стремлений к славе ненужной, очищение умалением, через что и обретая Божественное, реального живого Бога в глубинах своей души.]
   ...
   ...
   [Мы вместе с разными богами и мировоззрениями находимся в равных условиях; в одинаковом положении перед могучей природой, которая может смести всех нас в один миг. И потому мы должны быть солидарны, быть вместе, вместе со своими богами, невзирая на своих богов, противоречащих общему делу.]
   ...
   ...
   [Мы должны быть солидарны, чтобы выжить. Потому что мы вместе со своими различными богами стоим перед могучей бесконечной природой. Мы должны объединиться, чтобы хоть как-то приспособиться к ней.]
   ...
   ...
   [Необходимо все учения и религии не запретить, а ограничить в возможностях. То есть, учения фашистов, коммунистов, сатанистов, православных, католиков, буддистов, мусульман и так далее излагать параллельно с раскрытием научной картины мира. То есть, вначале обязательно излагается научная точка зрения, точка зрения на данное развитие науки, а потом на равных излагаются иные учения, те, что наука еще не в силах объяснить.]
   ...
   ...
   [Человек, чтобы одухотвориться языком религии и искусства одухотворяет мертвое. Одухотворяется мертвое, неживое. Внешней материальной действительности приписываются черты живого. Подобные суждения можно прочесть и у Ю. Кристевой.]
   ...
   ...
   [Чувство сострадания и сочувствие вызывает слезливость, слезу на глазах. Это сходно с состоянием, близким к состоянию бессмертия.]
   ...
   ...
   [Чтобы контролировать будущее, надо контролировать прошлое. Но чтобы контролировать прошлое, надо контролировать настоящее. Это что, не давать возможность рассказать историческую правду?]
   ...
   ...
   [Смотреть в себя, регистрируя отвлекающие побуждения.
   Мы в себе как бы уже обрели Высшее, особое, покой, безмолвие и тишину. Как бы мы их имеем. И теперь мы регистрируем являющиеся побуждения, отвлекающие нас своим появлением, появлением в нас (в голове, в сердце).]
   ...
   ...
   [Человечество заслуживает смерти. Оно не волновалось за будущее свое.]
   ...
   ...
   [Культура, и вообще человеческое, начинается с запретов. Запреты - это законы по поводу чего-то, что нельзя по закону, что не разрешается.
   Запреты существуют в социуме потому что социум согласно этим запретам может выжить и процветать.
   Запрет (или закон) должен быть таким, который несет благо всем в будущем.]
   ...
   ...
   [Бог есть Дух (Ин 4:24). И это не оговорка. Бог в действительности является определенным состоянием человеческого Духа. Это состояние свойственно всем людям. Однако это очень редкое состояние в своем чистом виде, в своем максимальном проявлении. Но это состояние реальное. Оно существует, и в разных религиях именуется разными терминами.]
   ...
   ...
   [Так! Оно должно потоком пойти. Ты здесь не при чем.
   Чтобы пошел поток сознания, предварительно необходима противоположность в виде прекращения избытка побуждения. После долгого отсутствия избытка побуждений включаются компенсаторные механизмы и приводится в действие не просто избыток побуждения, а особый избыток побуждения как озаренность вдохновением, то есть, поток сознания; перед возникновением которого испытываешь чувство бессмертия.]
   ...
   ...
   [Иисус Христос - это великий еврей среди всех евреев, который правильно понимал Тору. Вот за это он и поплатился.
   Расскажи вам правильное понимание Священных Писаний, так вы и меня отправите куда нибудь.]
   ...
   ...
   [Как мы любим говорить про Бога, показывая вверх. А это просто определенное состояние Духа.
   И тот, кто узнает это состояние, тот просто помалкивает о Боге.
   Не говорит его имя всуе.
   Тогда уже нечего и говорить. Нечего сказать.]
   ...
   ...
   [Чем больше мы говорим о Божественном, тем дальше мы удаляемся от него. О Боге не говорят. Он - реальность. В Бога не верят. Его постигают как реальность. И это совершенно не противоречит материалистической точке зрения. Не противоречит и атеизму. Просто атеист не испытывал присутствие Божественного, которое можно назвать и другим словом, как-то по-другому. Атеист может и испытать это, но назвать не Божественным, а как-то по-другому. А верующий в Бога может никогда не испытать Божественного. Он верует просто потому, что веровали его прадеды.]
   ...
   ...
   [Большие тексты Священных Писаний зачастую и не нужны. Подготовленному чуткому сердцу достаточно намека, чтобы постичь Божественное. Все упирается в самого человека, в его уровень чувствования, насколько он высок. Для постижения Божественного достаточно нескольких строк фольклорной народной обрядовой поэзии - украинской, сербской. Или глядения в движущиеся облака высокого неба.
   Небольшой объем имеет Новый Завет, его четыре Евангелии. Немного больший объем имеет Тора, пятикнижье Моисея. И, наконец, огромное колличество текстов содержат Веды. Но при всем при этом, при всех объемах ведических текстов Шри Рамана Махарши достаточно было намека и столкновения с проблемой смерти, чтобы постичь Божественное. После постижения Божественного Шри Рамана Махарши трактовал все эти массивы ведических текстов. Трактовал Упанишады, Бхагавадгиту. Он просто знал "ЭТО", знал Божественное. Он постиг Божественное.]
   ...
   ...
   [Католицизм и православие - сходство сущностного. Католичество и православие говорят об исхождении Духа Святого. Только католики говорят об исхождении этого Духа от Сына, а православные утверждают, что Дух Святой исходит от Бога-Отца. Есть ли между католицизмом и православием сходство сущностного? Что здесь - одно противоречие?
   Святой Дух исходит от Бога-Отца. Однако Бог-Отец в человеке, в Иисусе Христе. Царство Божье внутри нас (Лк 17:21). Бог есть дух (Ин 4:24). То есть, и исхождение Духа Святого от Сына, и исхождение Духа Святого от Бога-Отца проходит во внутреннем мире человека, в данном случае - во внутреннем мире Иисуса Христа. Однако, когда мы говорим, что схождение Духа Святого от Сына, то мы констатируем факт каких-то внешних изменений в человеке, в Иисусе Христе. То есть, речь идет о преображении, когда лицо Христа изменилось, и кто был рядом - озарен был, озарен был ярким светом (Лк 9:29-31). Когда мы говорим, что Дух Святой исходит от Бога-Отца, то речь идет о более внутреннем, глубинном изменении в человеке, в данном случае - в Иисусе Христе. Когда речь идет о Боге-Отце, то имеется ввиду высшее состояние сознания человека в своей тайной субъективной глубине. Однако и католицизм и православие описывают один и тот же процесс преобразований внутреннего мира человека. Всякое преобразование, то есть, преображение и просветление, что в данном случае являются синонимами, проходит только во внутреннем мире человека. Потому нет смысла говорить о Боге как о чем-то внешнем (С.В. Пахомов, Рамана Махарши). И если это учитывать, то принципиальной разницы между католицизмом и православием нет. Католицизм и православие говорят об одном и том же процессе преображения. В преображении и есть сходство сущностного.]
   ...
   ...
   [Народные песни и танцы украинцев, сербов - это и есть трансформированное священнодействие.]
   ...
   ...
   [В религиозно-мистических технологиях нужны крайности, чтобы компенсаторно обрести противоположное состояние как уравновешивание. Если уступчивость, то максимальная; если милосердие, то не допускающее своего "Я".]
   ...
   ...
   [Многозначность рассредоточивает и рассеивает в человеке незначимое и малозначимое. При этом выпячивается значительное. Незначительное отпадает, нивелирует.]
   ...
   ...
   [Не выбирай. Люби без выбора. Ударили по одной щеке, подставь другую щеку. Судятся с тобой за верхнюю одежду, отдай последнюю одежду, отдай без выбора и отбора. Не выбирай, не суди. И тогда ты будешь принадлежать не этому миру, а миру Царства Божьего, миру особому, миру особого состояния сознания. Христос говорил: "Я этому миру не принадлежу" (Ин 8:23).
   Не суди, да не судим будешь. Но вся наша сознательная жизнь - это суд судить, это наши суждения, оценки реальных отношений с другими. Предлагается не судить, не иметь выбора и отбора, то есть, не иметь сознательного отношения к реальности, не иметь сознания.
   Не имей выбора и отбора и ты обретешь Божественное, Будду, - говорят дзэн-буддисты. Живя, будь мертв будь абсолютно мертв, и делай все, что хочешь, все будет хорошо, - продолжают дзэн-буддисты. Возлюби и делай, что хочешь, - вторят дзэн-буддистам христиане в лице св. Августина. Возлюби без выбора и отбора, то есть, сними сознательное отношение к жизни.]
   ...
   ...
   [Возлюбить всех - это стать мертвым. Любим мы что-то или кого-то, а значит, другого меньше любим, значит, в какой-то степени имеем неприязнь, которая в крайней степени понимается как ненавидим.
   Так вот, возлюбить всех - это стать мертвым, то есть, не иметь выбора и отбора. Святой Августин говорит, что возлюби и делай, что хочешь. Дзэн-буддизм говорит то же - живя, будь мертв, будь абсолютно мертв и делай все, что хочешь, все будет хорошо. Быть мертвым - это не иметь выбора и отбора.]
   ...
   ...
   [То, что Священные Писания не письменные, а устные, то есть фольклорные, совершенно не умаляет их достоинства. Ведь для обретения Божественного зачастую достаточно намека, который кроется в самом имени Бога, а по большей части и вне имени, вне слова. Большие, многословные, громоздкие Священные Писания зачастую даже запутывают, и вместо обретения человеком Божественного, в нем рождаются какие-то схемы, отвлеченности, мыслительные структуры, которые являются лишь препятствием на пути непосредственного обретения состояния Бога.]
   ...
   ...
   [Философские россыпи. Чтобы полностью не рассыпаться в философских россыпях, необходимо сделать установку на то, что любая более менее состоявшаяся философия всегда касается человека. При этом с необходимостью всплывает проблема любого человека: спасти самого себя и окружающих людей, жить среди них достойной жизнью - свободной и счастливой.]
   ...
   ...
   [Чтобы не следовать уму, надо изначально уже следовать.]
   ...
   ...
   [Есть состояние, когда не ты руководишь собой, а кто-то другой, другая воля. Это состояние вдохновения, озарения. Можно понимать Бога под этим состоянием, так как в этом состоянии ощущается чисто внешнее влияние. Значит, Бог как высшее - это надсознательная часть человеческого Духа.]
   ...
   ...
   [Священные Писания (Тора, Библия, Коран, Веды, Упанишады, Бхагавадгита, Авеста, Трипитака, Дхаммапада, Дао де цзин) - это попытка передать словами непередаваемые, особые состояния сознания, высшие состояния человеческого Духа, состояния как компенсации на повседневные состояния бодрствования со своими тяжестями и недостатками.]
   ...
   ...
   [Надо обрести новую природу. Надо родиться сверху, а не от женщины. То есть, нужен внутренний переворот. Рождение сверху - это внутренний переворот человека. Рождение свыше. Так говорит Библия. Так говорят все Священные Писания мира, говорят в различных формах, внешне не похожих друг на друга.]
   ...
   ...
   [Бог - это высшее состояние человеческого Духа. Слово Бог в славянских мифах родственно Богатству, Богатству как полноте Духа. Бог как высшее, невыразимое состояние человеческого духа при попытке его выразить приобретало определенное качество. Если у славян Бог - это Богатство, Богатство как полнота Духа, то у древних евреев это Элохим или Всесильный, Всемогущий, или Иегова или Существующий.]
   ...
   ...
   [Божественное передавалось изустно, передавалось человеком, который постиг это Божественное. Священные тексты, описывающие это Божественное, являются лишь намеком. Священные тексты несут во многом вспомогательный материал в виде историй, моральных принципов, материал, направляющий человека по пути к Божественному.]
   ...
   ...
   [Глядя на историю человечества, на все жестокости, которые были сотворены, можно сказать, что люди уже заслужили то, чтобы погибнуть, исчезнуть с поверхности Земли.]
   ...
   ...
   [Культура - это запреты. В дикой культуре - запрет на непринесение людей в жертву. В цивилизованном мире - запрет на принесение людей в жертву.]
   ...
   ...
   [Все народы Земного шара, живущие и размножающиеся, заложники природных катаклизмов.]
   ...
   ...
   [Во Вселенной погибнуть может многое.]
   ...
   ...
   [Сильные, наглые заселяют жизненные пространства. Куда деваться чувствительным, нежным? Восстать нет силы чисто физической. Наверно, перехитрить.]
   ...
   ...
   [Чтобы быть великим, надо быть в какой-то степени несчастным, перенести боль, лишения.]
   ...
   ...
   [Человек обречен на болезни, на рак..., на смерть, наконец, как обязательно свершаемое, обязательно свершающееся в конце концов. В силу обреченности он бескорыстно творит, чтобы остаться хоть как-то среди людей будущих поколений, в их памяти, в их жизни, будучи им полезным. Но он смутно догадывается, что именно необходимо творить, чтобы остались сами люди в будущем и не исчезли под обломками будущих катастроф космического, экологического или энергетического характера.]
   ...
   ...
   [Верить! Этого мало. Это ученичество. Надо обрести Бога, подлинного, в себе.]
   ...
   ...
   [Смотришь в себя, фиксируя появление какой-либо мысли, побуждения. Это тоже один из способов обретения Божественного.]
   ...
   ...
   [Всегда есть две стадии постижения Божественного. Ученичество - Вера, молитва.
   И - обретение Христа, Кришны, Будды в себе.]
   ...
   ...
   [У шизофреника какие истины? Субъективные. А у художника, который только что сотворил предмет, но не обработал еще, не довел до ума, не выделил грани в своем алмазе? Продукт такого художника (необработанный продукт) субъективен.]
   ...
   ...
   [Одиночество и однообразие (без новизны) дает эффект вдохновения, дает творчество, то есть, привнесение своей новизны. Но перед этим должно быть многообразие.]
   ...
   ...
   [В состоянии гнева, агрессии человеку говорят, чтобы он подставил другую щеку, когда его бьют по одной щеке. Это шокирует. Это переворачивает его способ жизни. Это, как холодный душ, отрезвляет.
   Но это вовсе не является правилом, по которому мы должны жить. Мы же ведь не глупцы. Не глупцом был и Иисус Христос, который советовал трезветь в момент гнева, воспринимая другую противоположность: "слова о подставлении другой щеки".
   "Подставление щек" отрезвляет на подобии дзэн-буддистских коан.]
   ...
   ...
   [Если мистик или художник рисует ландшафты, то он рисует ландшафты своей души. Если же он будет снимать копии ландшафтов, доподлинно перерисовывая внешние виды, то это будут уже не художество, а ксерокопии. Там уже будет меньше Божественности.]
   ...
   ...
   [Союз человека с Богом (то есть, с состоянием НЕМРИ, состоянием Бессмертия) - Вечный Завет.]
   ...
   ...
   [Есть такой род иллюзии - будто время движется вспять (В.П. Дашков). А есть состояние невозможности смерти, когда не во времени даже дело; исчезает личность вообще (У. Джеймс, А. Теннисон, М.Г. Мурашкин).]
   ...
   ...
   [Вряд ли человечество выживет при движении космических масс. Но надо использовать любой шанс на выживание.]
   ...
   ...
   [Бытие чего-то порождает пространство и время. Когда этого чего-то нет, то нет пространства и времени. Нет ничего. Ничего нет.]
   ...
   ...
   [Религиозность - это перегибание палки, чрезмерность, которая дает обратный эффект в виде компенсации - постижение Божественного.]
   ...
   ...
   [Стать мягче, менее зубастым, уступчивым - это способ получить компенсацию своей уступчивости в виде состояния Божественного. Потому в мировых религиях уступчивость как доброта, милосердие пропагандируется как путь к Богу. С этого момента моральная сторона постижения Божественного набирает силу. Здесь есть и долг. Долг как стремление к Богу, как обязательность. Но главное - умалить себя в ничто, подставлять щеки для ударов, отдать все и не судиться, чтобы обрести компенсацию всему этому в виде Божественного. Правда вокруг много проходимцев которые воспользуются этим, и ты останешься ни с чем в материальном отношении.]
   ...
   ...
   [Первичность сознания (по отношению к объективному, материальному миру) - это как некоторое переживание абсолютности, возвышенности, как состояние невозможности смерти и всесильности (Бог - Всесильный, Датель Счастья).]
   ...
   ...
   [Когда иудаизм стал заформализованным, и иудеи выполняли ритуалы, уже не отдавая себе отчет о том, что делают, появился Христос.
   Когда индуизм стал заформализованным, появился Будда, пробужденный, который просветлил все дело.
   Когда религии становятся "зажеванными", "затасканными", "заезженными", теряющими мистический компонент, эффект Божественности, находятся люди, возвращающие этот эффект. Но это - уже другие люди, другие религии, новые религии, говорящие о том же самом.]
   ...
   ...
   [Все Священные Писания (Тора, Библия, Коран, Веды, Авеста, Трипитака, Дао дэ цзин) - лишь намек на Божественное. Божественное - вне слов. Но оно открылось Моисею, Христу, Мухаммаду, Кришне, Заратуштре, Будде, Лао Цзи. И потом были написаны слова.]
   ...
   ...
   [Божественное проливает воду на огонь материальной жизни.]
   ...
   ...
   [Практика уступчивости порождает высшие состояния Духа. Потому "Золотое правило нравственности" - это практика постижения Божественного, Бога.]
   ...
   ...
   [Одни уступчивы, а другим надо тренировать уступчивость. Это ведет к определенному состоянию Духа. В христианстве - это Царство Божье.]
   ...
   ...
   [Легко слабому. Он уже умаляет себя своей слабостью, и даже - трусостью. Трудно сильному. Он не может умалить себя в ничто, или хотя бы умалить до трусости, и любить врагов, снимать последнюю рубашку, чтобы не судиться. Умалить себя - это обрести компенсацию абсолютной неумолимости, или обрести состояние Божественности, когда проявляется состояние, переживаемое как невозможность смерти, состояние Бессмертия.]
   ...
   ...
   [Представьте себе, что рецидивист, серийный убийца режет вам руки ножами, колет вас ножами, выкалывает вам глаза. Вам больно. У вас возникает неприязнь, перерастающая в то, что он становится вашим врагом. И это - естественная реакция. Но в Евангелиях написано, чтобы вы любили ваших врагов. Вам выкалывают глаза, а вы любите?
   Конечно, такие тексты Евангелия символичные, многозначные. Каждым из нас фразы из Евангелия понимаются по-разному, в разное историческое время тоже по-разному.
   Тексты Библии противоречат естественной жизни и естественным поступкам человека, шокируют нас наподобие дзэн-буддистских коанов, вызывая катарсис (очищение потрясением), очищая нас от всего наносного, нежизненного (клин клином вышибается). Их (тексты Библии) нельзя понимать в прямом смысле. И тогда они нам принесут пользу.
   Священники превратили тексты Библии в ритуалистику, чем собирают себе пожертвования. Они артисты. За выступления и проповеди надо платить. И это нормально.
   Но, они хотят, чтобы мы верили во все доподлинно, что говорится в Библии. Сами они доподлинно любят врагов своих? Не заметно! Особенно это не видно, когда речь заходит о другой конфессии или религии, которая отбирает у них прихожан, несущих пожертвования в другие храмы, мечети, церкви, но не им.
   Хотя... Дурить - это веселить.
   Дурить - это веселить!]
   ...
   ...
   [В художественном деле утеряется все. Не утеряется лишь смысл, вдохновляющий жить через шокирующую ситуацию.
   Не утеряется смысл, вдохновляющий жить. А так утеряется все, что в художественном есть.]
   ...
   ...
   [Мы должны учиться у гор, учиться у деревьев.]
   ...
   ...
   [Гармония с универсумом осуществляется через сферу неосознанного (бессознательного). Следовательно - это гармония с неосознанным как частью универсума. Значит, происходит момент гармонии сознательного в человеке с бессознательным.]
   ...
   ...
   [Он видит, когда другие страдают, и сам страдает. Это значит, он готов обрести Бога.]
   ...
   ...
   [Бог - это название божества, дающего Долю как воплощенное счастье в реальную жизнь человека.
   Бог - от слова богатство, название божества дающего счастье как богатство и полноту внутреннего мира человека.
   Бог - как богатство (полнота внутренних переживаний человека) невозможен без переживания невозможности смерти; переживания бессмертия.
   Бог есть счастье, когда человеком пережито состояние невозможности смерти, состояние бессмертия.
   Но Бог (Бхага - то есть доля) как судьба, дарит человеку обильное богатство в виде состояния бессмертия, в силу того, что человек изначально, от рождения, предрасположен к этому, то есть, в его прежних жизнях были заслуги, накопления (генетически предрасположенность к переживанию состояний невозможности смерти. Если генетического предрасположения нет, то необходима усиленная практика, чтобы получить утонченную чувствительность для обретения Божественного).]
   ...
   ...
   [Бог - название божества, а так же название счастья, которое дает это божество человеку. Но - это не любое счастье, а счастье как богатство, богатство и полнота Духа, когда в это богатство, в эту полноту входит и переживание невозможности смерти, переживание бессмертия.]
   ...
   ...
   [Бог - от слова богатство, богатство духа, включающее переживание невозможности смерти, переживание бессмертия.]
   ...
   ...
   [Бог - от слова богатство, когда есть полнота переживаний человека, когда в этом разнообразии переживаний есть и переживание невозможности смерти, переживание бессмертия.]
   ...
   ...
   [Все Священные Писания являются лишь намеком на Божественное. Должен быть личный опыт постижения и обретения Божественного.]
   ...
   ...
   [Все Священные Писания - это намек на Божественное, которое надо узреть, и обрести в личном опыте. Для этого необходим высокий уровень чувствительности. Божественное - вне слов. Поэтому все Священные Писания являются лишь намеком. Но они необходимы. Намек в самих словах, чтобы можно было лишиться слов, обретя Божественное. Иудаизм, христианство, ислам, индуизм, зороастризм, буддизм, даосизм в своих Священных Писаниях, то есть в Торе, Библии, Коране, Ведах, Авесте, Трипитаке, Дао дэ цзин, как словах, высказанных после обретения (обретения Моисеем, Христом, Мухаммадом, Кришной, Заратуштрой, Буддой, Лао Цзи) Божественного (Божественного состояния), которое вне слов.]
   ...
   ...
   [У религии и искусства эффект один - одухотворяющий. Результирующее - это одухотворенность.]
   ...
   ...
   [Душа переходит в цветок, в свинью. То есть душа превращается в образы. И душа не превращается уже в образы. Она уже не перевоплощается. Карма прекратилась, остановилась. Это совершенство, Нирвана буддистов.]
   ...
   ...
   [Все в равных условиях. Все хотят обрести Божественное. Если православный верующий крестится в церкви и если последователь фалуньгун делает гимнастику в парке, то они на пути. Все хотят обрести Божественное, обрести свою подлинную природу как Божественную. И все находятся в равных условиях.]
   ...
   ...
   [Что православный ходит в церковь и крестится, что последователь фалуньгун в парке занимается гимнастикой, все это одно и то же - поиск Божественного. Это одинаково. Тот, кто обретает Божественное, тот уже ничего не ищет, не выполняет ритуалов (разве что - в знак благодарности). Он уже нашел. Тогда он не верит в Бога, а уже имеет его как данность в своем личном опыте.]
   ...
   ...
   [Состояние Божественности обрел Кришна, Будда, Зороастр, Моисей, Христос, Мухаммад, Лао Цзи.
   Каждый человек в одинаковых условиях перед Божественным. Если христианин крестится, если последователь фалуньгун делает гимнастику и если кришнаит занимается песнопением, то это одно и то же - движение к обретению высших состояний Духа, Святого Духа, Божественного. Креститься в церкви, делать гимнастику фалуньгун в парке и воспевать имя Кришны в шествиях - это находится на пути к одному и тому же - к Божественному состоянию души.]
   ...
   ...
   [В поисках Божественного все люди находятся в равных условиях - и атеисты, и православные, которые крестятся в церкви, и кришнаиты, повторяющие мантры, и последователи фалуньгун, которые в парках занимаются гимнастикой.
   Крестится, повторять мантры, заниматься гимнастикой фалуньгун - это одно и то же, это поиск Божественного. Атеист, который не верит в Бога, тоже находится в поисках Высшего состояния Духа, духа Божественного, просветленного, очищенного. И все могут обрести это Высшее состояние Духа, обрести Божественное.]
   ...
   ...
   [Креститься, молиться, повторять мантры, медитировать - это одно и то же, это стремиться обрести Божественное, пытаться обрести Божественное, обрести свою подлинную природу.]
   ...
   ...
   [Молиться, повторять мантры, медитировать, креститься - это попытки обрести Божественное. Кто обретает Божественное, тот этим уже не занимается (разве что - в знак благодарности). Он уже обрел. Ему не нужен ритуал.]
   ...
   ...
   [Священные Писания многозначны.]
   ...
   ...
   [Должна быть свобода в поисках Божественного, и все равны в этом поиске. Кто находит, тот перестает быть со своими предвзятостями, но в знак благодарности исполняет манипуляции, которые, по его мнению, привели к Божественному.]
   ...
   ...
   [Во всех Священных Писаниях индуизма (Веды, Упанишады, Бхагавадгита), зороастризма (Авеста), буддизма (Трипитака, Дхаммапада), даосизма (Дао дэ цзин), ислама (Коран), Христианства (Библия), иудаизма (Тора) просматриваются три правила (запрета): для тела, для Духа, для отношений к другим людям. Исполняя эти правила (запреты) человек имеет шанс обрести Бога, Божественное. Божественное - одно в высших своих проявлениях, хотя названо в различных религиях поразному. Даже в одной религии имеет место несколько названий как сумма намеков на одно и то же состояние Духа. В индуизме - это Турия, Мокша, Самадхи. В зороастризме - это Сияние Благого Помысла. В буддизме - это Нирвана, Сатори. В даосизме - это Дао, Ву. В исламе - это Знамения Аллаха, Фана. В христианстве - это Царство Божье, Преображение. В иудаизме - это Явление Господа, Эйн Соф. Чтобы появилась возможность вызвать это состояние в себе, человек должен соблюдать три запрета: для тела (не употреблять стимуляторы...), для Духа (не следовать побуждениям...), для отношения к другим людям (не причинять вред...).
   Есть три принципа, о которых в иносказательной форме говорится во всех Священных Писаниях, и при исполнении которых может возникнуть состояние Божественного, высшим проявлением которого является и Турия, и Мокша, и Самадхи, и Сияние Благого Помысла, и Нирвана, и Сатори, и Дао, и Ву, и Знамения Аллаха, и Фана, и Царство Божье, и Преображение, и Явление Господа, и Эйн Соф.
   Эти правила (запреты) не прямо, но косвенно просматриваются во всех Священных Писаниях как намек на Божественное. Этот намек необходимо воспринять. Для этого необходимо иметь определенный уровень чувствительности
   Опишем более подробно три правила (запрета), ведущие к Божественному.
   Первое правило: Употреблять вещества, не изменяющие естественного состояния сознания, а значит, не употреблять стимуляторы, которые изменяют естественное состояние человека.
   Второе правило: Следовать сознательно поставленным целям, а не случайно возникающим побуждениям, отклоняющим от цели, а значит, не следовать бессознательно возникающим побуждениям, отклоняющим человека от сознательно поставленных целей.
   Третье правило: Относиться милосердно и благожелательно к живому, не вредить ему, не повреждать его, а значит, не причинять боли (вреда) живым существам.]
   ...
   ...
   [В религиозном мистицизме вся объективная реальность (Небо и Земля, различные ландшафты и тому подобное) лишь устойчивые предметы, имеющие противоположные качества (например, качество Неба противоположно качеству Земли) для демонстрации психологических, внутренних, субъективных процессов движения человеческой души к высшему состоянию Духа, именуемому Богом, именуемому тем, что воплощает счастье как состояние Духа, в котором присутствует переживание невозможности смерти, или переживание бессмертия.]
   ...
   ...
   [Небо - это высшее состояние Духа, надсознательное, преображение, просветление, озарение.
   Земля - это низшее состояние духа, подсознательное, сновидческое, инстинктивное, рефлекторное, автоматическое.
   Небо и Земля - в человеке. Их творит Бог в человеке как Небесное и Земное. Сам Бог в человеке как Божественное состояние Духа. Царство Божье внутри нас (Лк 17:21), Бог есть Дух (Ин 4:24). Выносить Бога за пределы человека бессмысленно. Ведь в человеке происходит преображение как цель, конечная цель всякого религиозного.]
   ...
   ...
   [В фольклорных религиях Индоевропы Божественное вне слов, между словами.]
   ...
   ...
   [Порождение образа врага - наблюдается в некоторых культах определенных религий (ламаизме, например). Но это отстраняет человека от Бога. Когда человек порождает образ врага в лице атеистов или верующих другой религии, то он не занимается Божественным, и отходит от Бога.]
   ...
   ...
   [Священные Писания - это многозначные тексты мистического и художественного характера. Их цель - не прояснить положение вещей, а затуманить и тем самым отторгнуть от человека незначительное, не главное, второстепенное, устаревшее, отжившее свое; тем самым, выпятив сущностное.]
   ...
   ...
   [В Священных Писаниях речь не идет о внешнем мире. Речь идет о преображении Духа. Да! Используются слова, указывающие и на природные ландшафты, используются названия городов, например, Иерусалим. Но, ведь, без внешнего нельзя ничего сказать о внутреннем, внутреннем мире человека, внутреннем преображении его Духа. Что касается природных ландшафтов, то это ландшафты человеческого Духа, состояния этого Духа - солнечные или грозовые. Даже слово Иерусалим является не просто названием города. Иерусалим в Священных Писаниях становится символом, символом многозначным и многогранным.
   Это касается не только аврамических, семитских религий, но и арийских, и любых других. Так в буддийских и ламаистских Священных Писаниях географическое место Шамбала понимается как состояние человеческого Духа, особое, просветленное, райское состояние.
   Иерусалим, Шамбала - это символы высшего состояния Духа, который в нас пребывает.]
   ...
   ...
   [Читая Священные Писания различных народов (Тору, Библию, Коран, Веды, Упанишады, Бхагавадгиту, Авесту, Трипитаку, Дхаммападу, Дао дэ цзин, фольклорные обрядовые песнопения), мы часто наталкиваемся на запреты такого характера как "неупотребление веществ, изменяющих состояние души", "неследование отвлекающим побуждениям" и "непричинение боли, то есть, вреда живому". Через эти запреты открывается дорога к обретению Божественного.]
   ...
   ...
   [Все религии косвенно, иносказательно, образно, символически и аллегорически намекают на запреты, через которые лежит путь к Богу, к Божественному. Современным языком говоря, это такие запреты как "не употреблять веществ, изменяющих естественное состояние сознания человека", "не позволять уму следовать за различными мыслями и побуждениями, отвлекающими нас от заранее сознательно поставленных целей, а лишь быть свидетелем (свидетельствовать) возникновения и исчезновения мыслей, чувств, побуждений", "не причинять боли (вреда) развитым живым существам".]
   ...
   ...
   [Изменяет естественное состояние сознания даже пища обыкновенная. Не говоря уже о крепком чае или кофе, а тем более об алкоголе и прочем. Поэтому необходим пост, временное удерживание от определенных продуктов питания.]
   ...
   ...
   [Даже обыкновенная пища, не говоря уже о крепком чае или кофе, а тем более алкоголе, провоцирует налет на естественном состоянии сознания человека. Потому необходимы периодические посты.]
   ...
   ...
   ["Не употребляй стимулирующее", "не следуй побуждениям", "не вреди живому" - это путь обретения своей подлинной природы, обретения Бога, Божественного.]
   ...
   ...
   [Есть три аспекта, которые сопровождают все религии и мистические учения. Два аспекта касаются человека, его тела и духа; и один аспект касается окружения. Это три великих "НЕ", три великих запрета. Опишем их современным языком. Первое "НЕ" касающееся тела человека: не употребляй вещества, изменяющие естественное состояние сознания. Второе "НЕ" касается духа человека: не следуй побуждениям, которые отвлекают от целей, сознательно поставленных. Третье "НЕ" касается окружения: не причиняй боль, не вреди развитым живым существам.]
   ...
   ...
   ["Не употребляй стимуляторы", "не следуй побуждениям", "не вреди живому", и ты обретешь Божественное. А точнее: "не употребляй стимуляторы против жизни", "не следуй побуждениям, отвлекающим от целей для жизни", "не причиняй боли, вреда живому". Эти три заповеди лежат в основе всех религий.]
   ...
   ...
   [Высшее открывается тому сознанию, которое естественно, не стимулировано, открывается как компенсация отсутствия стимула.
   Высшее открывается тому сознанию, которое следует сознательно намеченному (волевому), а не поддается побуждениям (так как Высшее, то есть вдохновение - компенсация воли в ее противоположности). В момент вдохновения воля отсутствует. Волевые усилия компенсируются вдохновением.
   Высшее открывается при непричинении вреда как умаление себя (как компенсация умаления себя и уступчивости).]
   ...
   ...
   [Сильная воля имеет рецидив, как компенсацию, в виде безволия в форме вдохновения и озарения. Тогда тебе приказывает и тебе диктует некая внешняя сила, что писать, что музицировать и что делать; а ты не приказываешь, ты - подчиняешься.]
   ...
   ...
   [Прикладывая волю, мы стимулируем компенсаторную реакцию на волевой процесс в виде безвольного состояния вдохновения (или озарения), когда уже не мы диктуем, что надо делать, а нам диктует некая сила.]
   ...
   ...
   [Что делать, если слабая воля, если влечёт - и всё? Тренировать! Сделал лишь то, что наметил. И не более. Ничего бо?льше не делаешь. Лежишь себе неподвижно - и всё.]
   ...
   ...
   [Не употреблять веществ, изменяющих естественное состояние живого Духа. Не следовать побуждениям, отклоняющим от сознательно поставленных целей ради живого. Не причинять боли (вреда) живому. Исполнение таких правил ведет к освобождению.]
   ...
   ...
   [Три запрета, имеющиеся во всех религиях и ведущие к освобождению, или состоянию Божественного можно пояснить современным языком наук.
   1. Не употреблять веществ, изменяющих естественное состояние живого Духа. В результате исполнения этого запрета происходит то, что бесстимуляторная пища компенсируется внутренними эндорфинными синтезами.
   2. Не следовать побуждениям, отклоняющим от сознательно поставленных целей ради живого. В результате исполнения этого запрета происходит то, что воля компенсируется вдохновением.
   3. Не причинять боли (вреда) живому. В результате исполнения этого запрета происходит то, что умаление агрессии своего "Я" и своей сознательной разумной жизни компенсируется расцветом солидарных выходов из положения.]
   ...
   ...
   [Во всех религиях, во всех Священных Писаниях (Торе, Библии, Коране, Ведах, Упанишадах, Бхагавадгитн, Авесте, Трипитаке, Дхаммападе, Дао дэ цзин) просматривается, зачастую довольно в иносказательной форме, три правила: для тела, для Духа, для отношения с окружающими.
   Для тела - бесстимуляторность. Бесстимуляторность пищи компенсируется внутренними эндорфинными синтезами.
   Для Духа - воля. Воля компенсируется вдохновением.
   Для отношения с окружающими - умаление себя. Умаление себя, снижение агрессии своего "Я", милосердие, уступчивость компенсируются состояниями преображения и просветления.]
   ...
   ...
   [Есть шанс испытать присутствие состояния Божественного, если не принимать вовнутрь вещества, изменяющие естественное состояние духа, не следовать отвлекающим побуждениям от цели - хранить жизнь, не причинять вреда живому.]
   ...
   ...
   [Даже пища обыкновенная изменяет естественное состояние сознания. Потому посты.]
   ...
   ...
   [Есть две крайности, через которые испытываются особые состояния Духа. Одна крайность имеет оттенок легкости, а другая - тяжести. Легкость, когда ты очищаешь организм, вымываешь шлаки. Тяжесть, когда ты принимаешь алкоголь, наркотики.]
   ...
   ...
   [Суета втягивает человека в решение насущных практических проблем. А надо отойти от жизни на расстояние, чтобы в тебе зазвучала музыка как тяга к возвращению к жизни.]
   ...
   ...
   [Что прочел, что увидел... Все передо мной есть, все всплывает живыми картинами в моей памяти. Годы пронеслись как ветер. Был я прав, был не прав. Было по-разному. Безучастная Вселенная привносила в мою жизнь и цель, и смысл. Ими становилось выживание само по себе, сопротивление бессмысленному исчезновению себя и других людей в случае остывания Солнца или других каких-либо катастроф.
   Конечно, выживание само по себе, и размышление об этом в здравом рассудке не придает особого смысла жизни. Но этот смысл подстегивает неизъяснимость особых возвышенных переживаний и чувств, наполняющих время от времени сердце, при восприятии некой всеобъемлющей реальности, на которую можно сказать непосредственно "Вот ОНА! ". Эта реальность наполняет мое сознание более возвышенным и осмысленным существованием, которое нельзя не сформулировать, не впустить в мою жизнь здравого смысла. Оно периодически нахлынет и подстегнет меня к жизни, компенсируя все слабости, которые лежат во мне в силу того, что я не могу в своей жизни справиться со многими вещами, не могу противостоять отчаянью перед своей собственной смертью. Эту реальность можно назвать мистической, эстетической. Можно назвать Богом, Чувством Божественного. Но она ни с чем не сходна. Она не напоминает ритуалистики и песнопений православных или кришнаитов. Хотя эти песнопения вдохновляют как и картины Мурильо, Ван-Гога, музыка Моцарта, Чайковского, Шнитке. Хотя все это поднимает душу к возвышенному и тоже подстегивает, подталкивает, одухотворяет, вливает новые силы. Это как наркотик на духовном уровне, после которого химический наркотик кажется суррогатом. Но к этому надо еще расцвести. А расцвести помогает как раз вот та предельная реальность, которая и названия не имеет, которая лишь присутствует, о которой можно сказать лишь: "Вот ОНА", "Вот ОНО - то Божественное", "Вот он Бог", которого ищут люди, постоянно мечтая о нереальных вещах и блуждают где-то в стороне, измышляя по-своему Священные Писания, измышляя согласно своему опыту, своим интересам и своим хотениям.
   Некая всеобъемлющая реальность, которую мы можем назвать "ЭТО", указать при появлении "Вот ОНА", периодически возникает перед нами и находится рядом с нами, передавая нам возвышенные чувства осмысленности, которые мы не можем перевести в слова, не можем понять, осознать до конца. Но которые раскрывают нашу всесильность. Это говорили еще древние о Боге как Всесильном. Они переживали подобные состояния как компенсации от бессильности при столкновении с могучей природой.
   Что-то в нас компенсирует нашу слабость перед этой могучей природой, перед нашей конечностью, предстоящей смертью. Это чувство бессмертия. Конец света тогда нас не страшит. Но мы люди, и здравого рассудка. И потому, невзирая на свои мистические и эстетические переживания, невзирая на свои переживания Бога, Божественного, которое делает нас неуязвимыми и самодостаточными, все же направляем свои силы в нужное русло, в направление спасения жизни. Как без нее? Без нее - вот уже точно конец света. Одни камни, огонь и лед.]
   ...
   ...
   [Мы имеем свои определенные установки - политические, национальные, религиозные. Ведь мы принадлежим к какой-то партии, к какому-то народу, исповедуем какую-то религию. И мы уже заранее не желаем понять другого человека. У нас есть определенные установки. Мы - не частичка всех, не часть человечества. Мы - часть определенной группы людей, людей, выражающих свою политическую программу, свою национальную культуру, своего Бога. И оттого у нас предвзятые установки. Мы не можем посмотреть на проблему в целом, на проблему мягкой, ранимой жизни, в том числе и человеческой, перед лицом твердого камня Вселенной, огня и льда Вселенной, Вселенной, которая может прекратить существование нашей партии, нашей нации, нашей веры в нашего Бога. Мы не можем остаться наедине со всеми людьми перед лицом природы. Мы отторгаем себя своими предвзятыми установками от насущных проблем всех. И нам далеко до того, чтобы противостоять концу света.]
   ...
   ...
   [Если воля человека во спасение жизни, то есть добавлен ценностный ориентир, то можно говорить и о двух положениях, ведущих к Божественному. А так их три. Во всех Священных Писаниях (Торе, Библии, Коране, Ведах, Упанишадах, Бхагавадгите, Трипитаке, Дхаммападе, Авесте, Дао дэ цзин) просматриваются три положения, следуя которым человек обретает Божественное. Это: 1. Не принимать стимулирующее, нарушающее естественность живого, естественное состояние человека. 2. Не следовать посторонним побуждениям (которые отвлекают и не во спасение живого). 3. Не вредить живому. Эти три положения можно свести и к двум: для тела и для Духа. Когда человек следует двум положениям, ему открывается возможность обрести Божественное. Через эти положения появляется шанс. Для тела: не принимать стимулирующие вещества, изменяющие естественное состояние Духа. Для Духа: воля во спасение жизни, живого.]
   ...
   ...
   [Бесстимуляторность в питании и воля во спасение жизни. Эти два принципа, первый - для тела, а второй - для Духа, можно проследить во всех Священных Писаниях как обязательное для обретения Божественного. Это мистическая основа всех религий.]
   ...
   ...
   [Образно говоря, "постом и молитвой", то есть бесстимуляторностью в питании и волей (сосредоточением, концентрацией) во спасение жизни обретается Божественное. Здесь пост прежде всего как бесстимуляторная диета, а молитва как сосредоточение, концентрация (напряжение) и воля во спасение жизни, результатом чего будет состояние Божественного, о чём в молитве говорится: "Да будет воля Твоя! ", Твоя, но не моя, где моя воля прекращается, а на смену ей приходит вдохновение, при котором человек испытывает некую внешнюю силу, которая ему диктует что и как писать или как музицировать. Тогда человеческая воля прекращается и на смену ей приходит Божественное вдохновение.]
   ...
   ...
   [Если внутрь организма не поступают стимулирующие вещества (алкоголь, кофеин, вещества наркотического характера), то организм по компенсаторным механизмам усиливает производство собственных стимуляторов, включая опиоидную систему и синтезируя такие вещества как эндорфины, энкефалины, анандамедиаторы.
   Если у человека включена воля, он сосредоточен, сконцентрирован во спасение жизни, то Дух человеческий по компенсаторным механизмам усиливает состояния так называемой "собственной воли", или вдохновения. При вдохновении также включается опиоидная система и синтезируются такие вещества как эндорфины, энкефалины, анандамедиаторы. И человек обретает Божественное!]
   ...
   ...
  
  
  
   ЗМIСТ
  
   ПЕРЕДМОВА. .............................. 3
  
   ПИСЬМО. 2007. БЕРЕЗЕНЬ............... 4
  
   [ПИСЬМО. 2007. КВIТЕНЬ.]............. 6
  
   ПИСЬМО. 2007............................ 95
  
   [ПИСЬМО. 2007.] ....................... 183
  
  
  
   Літературно-художнє видання
   МУРАШКІН Михайло Георгійович
   ЗАПИСИ 2007 РОКУ
  
   Укра§нською та російською мовами
  
   Відповідальний за випуск Г.М. Гарченко
  
  
  
  
  
   Підписано до друку 12.03.10. Формат 84x108 1/32. Гарнітура літературна. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 14,12. Обл.-вид. арк. 16,5. Тираж 400 прим. Зам. N 1373.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Державне підприємство
   "Всеукра§нське видавництво "Січ",
   49000, м. Дніпропетровськ, пр. К.Маркса, 60.
   Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
   серія ДК N 60 від 25.05.2000.
  
  
  
   ОКП "Нікопольська друкарня",
   53219, м. Нікополь, вул. Електрометалургів, 21.
   E-mail: tipografiya@ukrpost.ua
   Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
   серія ДК N 2947 від 27.08.2007.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Мурашкін М.Г.
   М 91 Записи 2007 року. - Дніпропетровськ: Січ, 2010. - 237 с.
   ISBN 978-966-511-374-7
   У книзі мова йде насамперед про ненаукову картину світу, тобто про релігію, містику, естетику. Видання може бути корисним тому, хто має цікавість до цих напрямків, а також - до різних мистецтв. Йдеться тут і про людину, яка протисто§ть загрозам космосу і стверджує у собі особистість. Тема роботи дає можливість кожному читачеві відкрити щось для себе.
   УДК 081/082
   ББК 94; я44
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   262
  
  
  
  

 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) Д.Сугралинов "Дисгардиум 6. Демонические игры"(ЛитРПГ) Е.Вострова "Канцелярия счастья: Академия Ненависти и Интриг"(Антиутопия) Л.Джейн "Чертоги разума. Книга 1. Изгнанник "(Антиутопия) Э.Холгер "Избранница владыки Тьмы"(Любовное фэнтези) А.Найт "Наперегонки со смертью"(Боевик) А.Завадская "Архи-Vr"(Киберпанк) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Т.Ильясов "Знамение. Вертиго"(Постапокалипсис) Л.Лэй "Пустая Земля"(Научная фантастика)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Колечко для наследницы", Т.Пикулина, С.Пикулина "Семь миров.Импульс", С.Лысак "Наследник Барбароссы"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"