Сильний вiтер , дощ , холод . Хвилi щосили розбиваються об скелi , стихiя заворожує , неможливо вiдвести погляд. На самiй верхiвцi скелi стоїть дiвчина . Її руде волосся i одяг вже давно промокли . Суворий вiтер щосили дме їй в обличчя , але її це не хвилює . Обличчя рудоволосої не виражає нiяких емоцiй , вона немов статуя , непорушна . Лише придивившись , можна побачити , що її губи ворушаться , а очi блищать вiд ще непролитих слiз . Здавалось , пройшла вiчнiсть , перед тим , як вона все ж таки заговорила : " Ти зрадник . Обiцяв бути поруч , казав , що не полишиш , а залишив мене одну ."
I ось сльози , якi вона так ненавидiла , якi її вчили приховувати , в головi , мимоволi , пронiсся спогад дитинства : маленька , блакитноока дiвчинка їде на велосипедi , її мелодiйний смiх чутно на всю вулицю , перехожi озираються , їх серця наповнюються теплом . Попереду на дiвчинку чекає молода жiнка , з червоним , як полум* я волоссям i небесно - блакитними очима . Раптом , дiвчинка падає , вона починає плакати , матiр швидко до неї пiдбiгає , починає заспокоювати , але потiк слiз не припиняється . Десь з-за кутка з*являється чоловiк , його суворий погляд змушує дитину припинити плакати , наляканими очима дiвчина дивиться на батька . Вiн сказив лиш два слова , два слова , якi назавжди змiнять її життя , її саму : " Сльози - слабкiсть."
Зараз , стоячи на скелi , дiвчина з гiркою посмiшкою згадує тi слова . Час прощатись . Вона пiдiймає з землi маленьку вазу , що бiльше нагадує коробку i знову починає говорити : "Я бiльше не хочу бути слабкою. Не заплачу , не зламаюсь , стану такою , якою ти хотiв мене бачити . Вибач , батьку ..." Вона повiльно розсипає батькiвський прах над морем . Стихiя повiльно забирає життя , залишаючи лише спогади .
Сльози вже давно змiшались з дощем . Обезсилена , дiвчина припала до нiг i щодуху закричала , вона мусила вивiльнити бiль , а болiло так , що хотiлося вирвати серце , власноруч його викинути кудись подалi , аби нiколи цього знову не вiдчути , та якби все було так просто . Здавалось , пройшли години, руда пiднялась з колiн i тихим зламаним голосом прошепотiла : " Тепер одна ." Вона скинула з плечей мокре волосся i востаннє подивилась на море , яке забрало душу її батька .
Як просто нас зламати , так просто вбити . Стихiя може забрати тiло , а душа залишиться неприкаяною.
Там i тодi , на крутiй скелi , померла молода дiвчина . Та на тому самому мiсцi народився боєць ...