Iнодi, коли я дивлюся на хмари, що неспiшно пропливають по бездоннiй небеснiй синi, менi здається - все це вже було. Не зi мною, з якоюсь iншою дурисвiткою, зовсiм менi незнайомою. Або не було взагалi... Що ж лишається? Незграбно переказати те, що вiдбулося?.. Спробую...
Вчора
Повз магазини - все вже куплено. Геть вiд розпродажу жiночої бiлизни - немає часу. Швидше - вiн же зараз зовсiм сам. Йому, певно, дуже лячно. Клятий свiтлофор нiяк не бажає перемикатися на зелений. Менi треба скорiше потрапити додому. Не в змозi чекати, перебiгаю дорогу на червоне свiтло. В спину - гнiвнi гудки водiїв. Я посмiхаюся.
Ось i парадне. Кидаю на асфальт сумки, з останнiх сил штовхаю дверi. Тi гудуть, наче дзвiн, але не пiддаються. Впираюся в холод металу чолом, зминаю свою налаковану чолку. Благаю тебе - вiдчинися! Вiн вже близько. Зараз найголовнiше - знайти те, що багато рокiв пролежало в старiй коробцi з-пiд взуття, заховане вiд чужих очей. Знайти i вiддати. Вiддати, щоб його майбутнє стало моїм минулим...
Давно
У простору кiмнату iнститутського гуртожитку набилося з двадцятеро людей. Розумнiшi прийшли ранiше i зараз комфортно розмiстилися навколо столу. Тим, хто запiзнився, довелося розстеляти матраци прямо на пiдлозi. Хоча за годину, максимум за пiвтори, все змiшається - хтось пiде палити, хтось iз кимсь спробує усамiтнитись.
Усмiхнена Лiлька притягла з кухнi каструлю з вареною картоплею i грюкнула нею об стiл:
- Ось! Вважайте, що свою роль господинi я виконала. Микито! Що там з тушонкою?
Микита, який щось палко оповiдав стрункiй брюнетцi, невдоволено вiдгукнувся:
- Га?
- Я кажу, тушонку принiс? - Лiлька здмухнула чолку, що впала на очi.
- Ну, блiн, далася тобi ця тушонка! Не бачиш, ми розмову ведемо? Там у коридорi пакет. Пiди, якщо тобi так приперло.
Лiлька люто зиркнула на брата:
- Хутко пiднявся i принiс все сюди! Або вимiтайся на вулицю. I без того народу, що шпрот у банцi, то хоч нероб поменшає.
- Мадам, я вас залишу на деякий час. Сiмейнi обов'язки, знаєте. Уклiнно прошу прослiдкувати, щоб нiякий неосвiчений неук не зайняв моє мiсце. Фiрштейн?
Брюнетка кивнула, томно прикривши очi. Лiлька мимоволi хмикнула. Взагалi-то, увесь зовнiшнiй вигляд нової Микитиної подружки викликав щиру повагу до виробникiв фарби для волосся. Так, у бiлявок є можливiсть замаскуватися. Хоча б на деякий час...
- Тримай, тиранко, - вирвав її iз роздумiв голос брата. Микита легенько штовхнув дiвчину в бiк. - Про що замислилась?
- Та так, - Лiлька згребла тушонку назад до пакета. - Про життя, напевно.
Микита вже розташувався поряд iз своєю пасiєю:
- Багато думати шкiдливо! Вiд глобальних думок зморшки з'являються.
Прихопивши пакет, Лiлька попрямувала до кухнi, акуратно переступаючи через гостей, що розташувалися на пiдлозi. Вiд спалаху свiтла таргани, невiд'ємна складова будь-якого гуртожитку, неспiшно поховалися по кутках.
- Привiт, рiдненька. Допомогти?
Лiлька здригнулася i рвучко озирнулася на голос.
Незнайомець стояв, спираючись на кухонний стiл. Лiлька могла заприсягнутися, що ще мить тому в кухнi нiкого не було.
- Ти звiдки такий узявся? I я тобi не рiдненька, - вона з неприхованою цiкавiстю роздивлялася молодого чоловiка.
Типовий мачо - начищенi до блиску чоботи, а сорочка - в тон краватки. Все, що Лiльцi подобалось. Ось лише очi не маслянистi, як зазвичай буває у шукачiв легких стосункiв, а лукавi й одночасно якiсь сумнi. На вiдмiну вiд звичайного мачо, хлопець не ковзнув поглядом по Лiльчинiй фiгурi, а уважно вивчав її обличчя, неначе вишукував у нiй щось.
- Я тут повз проходив, дивлюся, у вас вечiрка. Дай, думаю, зазирну. Допомогти банки вiдкрити?
- Та чого тут допомагати? - здивувалася Лiлька. - Смикнув за пiмпочку, банка й вiдкрилася.
Лiлька упевнено потягнула за металевий ключ вгору.
- Обережно! - хлопець швидко ступив уперед.
Лiлька здригнулася вiд цього неочiкуваного руху i, звiсно, порiзалась.
- Неможна ж пiд руку! - на очi самi собою набiгли сльози.
- Дай гляну, - хлопець узяв Лiльчину руку.
Узяв просто i нiжно, нiби робив так тисячi разiв. Мiцний i впевнений потиск. Зовсiм не так торкаються руки вперше. В перший раз - це невпевненiсть, тремтiння i "лише б не вiдштовхнула". А тут усе iнакше. Напевно тодi Лiлька i закохалася в нього.
- Зараз ми все виправимо.
На стiл був урочисто покладений пристойного вигляду шкiряний портфель. Єдине, що затьмарювало блискучу коричневу поверхню - пiдозрiлого вигляду темна пляма.
- Як ти примудрився так портфель спаплюжити? - запитала Лiлька.
Хлопець лише нетерпляче смикнув плечем.
- "Бейлiз" пролив.
- Гарно живеш.
Вiн тiльки знизав плечима, витягаючи з надр портфеля аптечку.
- Одна моя знайома вчора пригощала.
Лiлька пирхнула:
- То ти альфонс. Дiвчата його дорогими напоями частують, а вiн...
Вiн глянув дивно, в очах промайнула тiнь. Начебто бiль?..
- А вiн надає їм невiдкладну допомогу.
З цими словами хлопець мiцно перебинтував Лiльчину долоню.
- Я - Фелiкс...
Навантаженi тарiлками з їжею, молодi люди повернулися до кiмнати.
Веселощi тим часом набували обертiв - гудiли розтривоженим вуликом, рокотiли галасливим водоспадом, падали перекатами реготу. Усiм весело. Усi щасливi. Так хочеться кохання...
- О! Годувальники з'явилися, - Микита схопив з тарiлки закуску. - Лiльок, а шо то за товариш? Нова любов?
Лiлька вже збиралася вiдповiсти, але тут втрутився новий знайомий:
- Привiт! Я Фелiкс. Куди бутери ставити?
- Та прямо сюди, - Микита невизначено махнув рукою вбiк столу, що за старою гуртожитковою традицiєю був вкритий замiсть скатертини газетними аркушами. - Ти звiдки такий намалювався?
Фелiкс водрузив тарiлки на стiл i плюхнувся поряд iз Микитою.
- Може, за знайомство? А то голова лускає пiсля вчорашнього...
Микита iз розумiнням хмикнув:
- I то правда, чого тягнути-то, - вiн упевнено наповнив склянки. - Ну, понеслася?
Усi разом випили.
Лiлька якось дивно подивилася на Фелiкса.
- Чого?
- А ти, певно, алкоголiк? Прийшов до компанiї, хряпнув швиденько i сидиш вдоволений.
- От розтяпа! - ляснув себе по лобi Фелiкс. - У мене ж там торба!
- Яка торба? - зацiкавився Микита.
- Синя.
- Нє, ти не зрозумiв. З чим торба-то?
- Зараз побачиш, - Фелiкс пружно пiднявся з дивану.
- Дивний вiн якийсь, - Микита замислено прослiдкував за гостем. - Де ти його вiдкопала? В бiблiотецi?
- Нє, на кухнi приблудився.
- Грамотний мужик, - схвалив Микита, - знає, де з дiвчатами знайомитись. А я ось...
Договорити йому не дав Фелiкс, що ввалився до кiмнати. Перед собою вiн нiс величезний синiй пакет.
- Народ, зовсiм забув. Ось - налiтайте.
З пакету на стiл посипалися рiзнокольоровi коробки i згортки iз закордонним харчем.
- Ти що, iнтуриста якогось обнiс? - Микита з цiкавiстю роздивлявся банку "Хольстена".
- Нащо ти так? - образився Фелiкс. - Тут недалеко супермаркет, усе чесно куплено.
Лiлька подумки уявила собi всi найближчi магазинчики, але жодна з цих установ нiяк не тягнула на супермаркет.
Студенти з ентузiазмом копирсалися у купi харчiв, особливу радiсть викликали двi пляшки "Хеннессi".
Загальне враження вiд процесу озвучила Анна:
- Лiлька молодець! Якого залицяльника собi вiдхопила - i багатий, i не жадiбний. Фелiксе, а ти де вчишся?
- Та нiде, я своє вже вiдучився. Тепер працюю.
Лiлька, що сидiла поруч, тихенько пробуркотiла:
- Вiд звання залицяльника ми, тобто, не вiдмовляємося...
Тихо так пробуркотiла - лише для себе, але Фелiкс все ж розчув.
- Не вiдмовляємося.
Вiн бiльше нiчого не сказав, просто посмiхнувся - по-доброму, навiть якось по-домашньому. У Лiльки виникло таке вiдчуття, що саме такої посмiшки вона i чекала. А ж правда мачо - майнуло в головi, i несподiвано для самої себе дiвчина посмiхнулася у вiдповiдь.
Веселощi добiгали кiнця. Посуд безформною купою звалили в кухнi - почекає до завтра. Дуже розумне рiшення, коли всi напiдпитку.
Гостi, якi залишилися, розбрелися по кiмнатах. Хтось поїхав на таксi, або трохи ранiше встиг на метро.
Фелiкс стояв, притулившись до спiтнiлого вiд недавнiх веселощiв скла.
Лiлька замилувалася силуетом у темно-мерехтливому проваллi ночi.
- Нащо ти лишився? - несподiвано для себе спитала вона. Одразу ж зажмурилася: що за нiсенiтницю вона запитує?
Лiлька в черговий раз за сьогоднiшнiй вечiр по-дурному заусмiхалася. Ось зараз намалює на склi банальне сердечко, пробите стрiлою, i все стане на свої мiсця. Вона обережно узяла до рук свiчку, залишену Микитою. Маленький недогарок з усiх сил намагався подолати насування мороку.
Фелiкс пiдiйшов до неї, знову узяв за руку, i тепер вони тримали свiчку удвох. Трiпотiв вогник, метушилися тiнi, й обличчя його наче свiтилося в темрявi. Фелiкс вдивлявся в неї з невимовною тугою i нiжнiстю. Мовби Лiлька була його дiвчиною, але втратила пам'ять i не може про те згадати. Нiхто i нiколи не дивився на неї так.
- Чому ти залишився? - прошепотiла Лiлька. I виразно усвiдомила, що руки у неї тремтять. Нерви, нiби сталева пружина, двигтiли, розриваючи павутиння мани. - Для чого?..
Фелiкс смикнувся, наче Лiлька вихлюпнула на нього вiдро холодної води.
- Я не можу зараз усе тобi пояснити, ти вже повiр. Хочу, але не можу.
- Цiкава пiсенька, - Лiлька нервово ковтнула. - I що ж тобi заважає?
- Обiцянка!
- Що? - дiвчина пiдняла свiчку вище, намагаючись освiтити обличчя спiвбесiдника. - Кому i що ти там пообiцяв?
- Тобi, - задушено вiдповiв Фелiкс.
Вiн опустив руки, вiдiйшов у темряву, i знову Лiлька тримала свiчку сама.
Ось зараз зачиняться дверi i вiдрiжуть Лiльку старим деревом вiд можливого щастя. Бiля самого порога Фелiкс зупинився. Подивився Лiльцi в очi, сумно, наче промокле пiд осiннiм дощем цуценя, i ледь чутно промовив:
- Повiр менi. Я повернуся. Ти лише дочекайся.
Сказав i пiшов, обережно причинивши за собою дверi.
На склi повiльно танула вiсiмка, що лежала на боцi. Символ - так само безкiнечний i так само самотнiй, як i Лiлька.
А на пiдвiконнi сиротливо поблискував невеличкий кулон. Лiлька повiльно пiднесла знахiдку до очей. Золоте сердечко несподiвано розпалося на двi частини, i на долоню упав багато разiв складений квадратик паперу. Пальцi, що за мить стали неслухняними, важко розгорнули аркушик. Дрiбнi, акуратнi рядочки, здавалося, знущалися над Лiлькою.
"Лiлько, дурепо ти недовiрлива! Це не маячня, ти повiр менi. Вiн пiшов так несподiвано, i ти, звiсно, ображена. Намагайся зробити для мене одну рiч - не забувай його. Через п'ять рокiв ти повiриш, що дива трапляються насправдi..." Лiлька линула очима по рядках. Не дивлячись на те, що лiтери були крихiтнi, вона легко розiбрала написане знайомою рукою - її власною рукою. "Тепер про головне - у тебе кава на плитцi збiгла!"
Кiмнатою i справдi розтiкався знайомий аромат. Лiлька стрiмголов кинулася на кухню.
За вiкном безнадiйно-гарно спiвав якийсь птах.
Трохи ближче
- I що тепер ми робити будемо? - директор мiського Будинку культури вичiкувально подивився на Лiльку. - Чого мовчите?
- Я думаю, Анатолiю Iвановичу.
- Лiлiє Сергiївно, - директор нахмурився ще бiльше. - Думати треба було ранiше, коли призначали Смирнова на роль Дiда Мороза. Не перший рiк його знаєте. Могли передбачити, що вiн пiдведе.
Лiлька повiльно встала i, не сказавши жодного слова на своє виправдання, попрямувала до виходу.
- Не зрозумiв? - директор ошалiло дивився на Лiльку.
- Не хвилюйтеся, - Лiлька здмухнула чолку, що впала на очi. - Все буде "тiп-топ". Зараз попрошу когось iз освiтлювачiв. Їх же двоє?
Директор в ступорi кивнув - так, двоє.
- От i гарненько, - Лiлька гордовито пiдбадьорилася. - Один запросто зможе у виставi зiграти. Роль нескладна. З'являється вiн лише наприкiнцi. Там i слiв кiт наплакав.
Лiлька притулилася до облiзлого директорського одвiрку.
- Все буде нормально, Анатолiю Iвановичу, не варто хвилюватися. Впораємося. Не перший раз.
Потiм, зобразивши навмисно пустотливий кнiксен, зникла подалi вiд керiвництва, яке лише почало щось розумiти.
В коридорi був гомiн, що не залишав й краплi сумнiвiв - колектив зiрвався. Треба ж, як недоречно. Ще вчора все було навiть дуже пристойно... потiм чиясь випадкова пропозицiя вiдсвяткувати початок новорiчного сезону, i все - запiй.
Лiлька рiшуче розчахнула дверi з гордовитою табличкою "Апаратна", з досвiду знаючи: ось зараз гаркне, як треба, i, можливо, контингент протримається хоча б пару годин. А цi двi години потрiбнi як повiтря. Ну, не змогла вона за цi п'ять рокiв звикнути до постiйних гульбищ. Сама не розумiла, чому, але пiсля одного випадкового знайомства ще за студентських рокiв - як вiдрiзало.
Дверi-то Лiлька розчахнула, але заздалегiдь приготованi слова нiби застрягли, не в змозi бути висловленими. Пиятики в апаратнiй не було. Веселощi - були. А ось чого нiяк не спостерiгалося, так це очiкуваного розгулу.
Посеред невеличкої комори, серед шматкiв дротiв i веселих Лiльчиних колег, велично височiв Фелiкс... У Лiльки неприємно похололи кiнчики пальцiв.
- Привiт! - Фелiкс ступив крок до дiвчини i, трохи обiймаючи, чмокнув у щiчку.
- Ти звiдки?
Лiлька вiд шоку не уявляла, як себе поводити. I справа навiть не в тому, що час вiд часу вона згадувала ту мимолiтну зустрiч, вигадуючи продовження i варiанти. Просто щось болюче ворухнулося в грудях - чи то радiсть, а можливо надiя. Точнiше визначити було складно, та й, певно, непотрiбно.
- Iшов повз, дай, думаю, зазирну. Ось i зазирнув. Хлопцi сказали, що проблеми у тебе невеличкi.
Лiлька дещо зацьковано глянула на товариство.
- Ну, так...
- Та ти не хвилюйся, - Фелiкс по-простецькому поклав долоню на Лiльчине плече. - Все зробимо в найкращому виглядi. Василь сказав, роль нескладна, а в мене якраз часу вагон. То я готовий надати посильну допомогу.
- Хлопець молодець! - упевнено встряв звукооператор. - Одразу тему втямив. Та й досвiд у нього, певно, у новорiчних чосах є. Такi тут штуки виробляв. Ви, Лiлiє, не сумнiвайтеся. Дiтлахи задоволенi будуть, ось побачите.
До неможливостi поважний Фелiкс, вдягнений у розкiшний костюм Дiда Мороза, забавляв дiтвору новою вигадкою.
- А хто з вас у казку вiрить?
- Я!!! - десяток голосiв дзвiнкою луною метушився по залi.
- Гарно! Я люблю, коли навколо дива i чарiвництво. А чи хотiлося б вам зараз покататися на ковзанах?
- Так!
- Не чую, зовсiм старий став. Ну-бо, давайте разом! Раз! Два! Три! Озеро лiсове, оживи!
Дiти дружно вторили чарiвнiй справi, а Лiлька iз завмиранням серця слiдкувала за тим, як навколо ялинки, прямо на паркетнiй пiдлозi народжувалася справжня ковзанка.
Дiтвора юрбою кинулися на кригу. Хтось падав, дехто вправно ковзав по срiблястiй крижанiй поверхнi.
Всi були щасливi. Лiлька теж.
Якось саме собою вийшло, що пiсля вистави вони пiшли додому разом. Лiльцi навiть не довелося собi брехати, що Фелiкс лише її проводжає. Вона твердо знала, чого бажає вiд сьогоднiшньої ночi...
Забуте шампанське вже майже видохлося, але Лiлька не вiдчувала смаку. Навiть не так. Вона нiколи не пила нiчого смачнiшого. Вiн був поряд. Вiн кохав.
А потiм вiн розповiдав, а Лiлька слухала, стиснувши кулачки. Слухала i плакала, не вiд болю - вiд безвиходi i безнадiї усього, що вiдбувалося.
Рiдний свiт Фелiкса iснував у зустрiчному потоцi часу. Дуже дивний свiт. Напевно, саме вiн подарував людству легенду про фенiксiв - iстот, що народжуються i вмирають у вогнi. Лiлька слухала, iз жахом усвiдомлюючи, що вiрить кожному промовленому слову.
Iнший свiт - реальнiсть, де час тече назад. Свiт, охоплений правiчним полум'ям. Свiт-прародитель усього iснуючого, i водночас - далекого майбутнього для Лiльчиного свiту.
Лiлька не зовсiм розумiла, як можлива така несправедливiсть - для Фелiкса минав лише один день, а для неї бiльше п'яти рокiв. Їй залишалося тiльки вiрити. Вiрити i кохати, розумiючи, що наступна їхня зустрiч буде останньою. Але кого це хвилює, коли попереду уся нiч? Така довга й одночасно коротка. Лiльцi дуже кортiло вiрити в те, що ця нiч належить тiльки їм двом.
- Скажи, а чому у нас стiльки криги? В твоєму ж свiтi, в нашому майбутньому, все палає, тобто, й у нас має бути багато вогню.
- Зараз твiй свiт нездатний народити полум'я - тiльки кригу.
- Ми настiльки рiзнi?
- Напевно, - Фелiкс здригнувся, коли Лiльчина рука ковзнула по його стегну. - Зачекай, я маю пояснити.
Лiлька не слухала.
- Тобто наш свiт - це крига? А я? Я ж тепла! Ось, торкнися. I тут, i ось тут! - Лiлька мiцно притиснулася до єдиного у всьому всесвiтi чоловiка - до свого чоловiка.
- Ти - виняток, - Фелiкс провiв такою рiдною долонею по Лiльчиному волоссю. Спочатку по головi, тодi нижче. Усюди.
I лише краплi пролитого лiкеру стiкали з тумбочки на чорний портфель, залишаючи на ньому слiди, якi побачила Лiлька за п'ять рокiв до цiєї ночi...
Вона обережно торкнулася пальцем маленького золотого кулону на шиї у Фелiкса:
- У мене такий самий в коробцi захований. Як таке можливо? Я завжди вважала, що одна i та сама рiч не може iснувати одночасно в двох екземплярах. Це ж, як його? - Лiлька замислилася. пiдбираючи слово.
- Парадокс? - Фелiкс посмiхнувся. - Не знаю, що й сказати. I в твоєму, i в моєму свiтi вченi сперечаються про теорiю часу. Що може статися, а що нi. Я одне знаю - ти подаруєш менi цю прикрасу через п'ять рокiв, через мiй один день. Одягнеш на шию i накажеш залишити у тебе на пiдвiконнi в день нашої першої зустрiчi.
- Останнiй день для мене, - Лiлька поринула у роздуми. - Цiкаво, а звiдки ця дрiбничка взагалi взялася? Ми лише тим, схоже, i займаємося, що даруємо її один одному.
- Так всi нашi зустрiчi виходять за межi можливого. Я зовсiм не здивуюся, якщо ми зараз встанемо, вiдкриємо твою коробочку, i нiякого кулону там не буде.
Лiлька мерзлякувато стенула плечем.
- Краще цього не робити, я точно знаю, що вiн там. Ти пiдеш, я перевiрю. Напишу собi записку i заховаю знову, а тодi подарую тобi. До речi, коли я цей подарунок зроблю?
- А ось не скажу. Не хочу псувати враження про нашу першу зустрiч. Тодi все кумедно вийшло. Дощ, намокла газета... - Фелiкс змовк. Увесь його вигляд виказував крайню замисленiсть, ось тiльки очi. Цi очi, якi стали рiдними, смiялися. - Так що, не сердься, нiяких подробиць.
- Нi, дякую. I так сьогоднi достатньо набрався. Менi завтра на тебе перше враження справляти, а я з похмiлля буду.
- Чоботи не забудь начистити. Побачу бруднi чоботи - нiчого у тебе не вийде.
- Слухай, - Фелiкс наче згадав щось. - У мене ж цiла торба з харчами.
Лiлька хитро всмiхнулася.
- Залиш до завтра. Повiр, знадобиться.
- Я хвилююся...
- Заспокойся, все буде гаразд. Краще скажи менi, а як це - жити в тому, що сталося?
- Дурненька, для тебе все сталося, а для мене...
Фелiкс замислився, шукаючи слова:
- Для мене все ще попереду.
Вiн притиснувся до Лiльки, й узяв її, в котрий раз за цю нiч.
Вона задихалася i кричала вiд щастя.
Ось тiльки очi сильно щипало. Певно, вiд слiз...
А тодi - остання зустрiч. Для неї...
Вчора
Я стрiлою влетiла до квартири. Чорт, треба було все пiдготувати заздалегiдь. Нащо вiдкладала? От вже дурепа.
Незручними кубиками коробки для взуття висипалися з комори. Ось потрiбна! Сила-силенна старих фотокарток. Шкiльнi, iнститутськi. А це що? Треба ж, моє весiлля. Яка я молода i дурна. Зараз молодiсть вже проминула - вислизнула, нiби пiсок помiж пальцями. Дурiсть, правда, нiкуди не подiлася. Що ж, хоч щось зосталося вiд тої - колишньої мене.
Та де ж?!!
Золотавою змiйкою прикраса, здається, сама зiсковзнула в долоню.
Я втомлено опустилася на пiдлогу, посеред розтривожених старих речей. Сидiла i замислено перебирала пальцями ланки ланцюжка, не наважуючись розкрити кулон. Гаразд, нащо тягнути?..
Пальцi звично зсунули вбiк потаємний замочок. Записки не було. Що ж, такого я й чекала. Iнакше виходило зовсiм вже неправильно. Нереально. Записку треба написати саме зараз. Акуратно скласти аркушик i закрити сердечко. Тепер вже назавжди.
Треба ж, менi нiчого не довелося вигадувати. Я дуже гарно пам'ятала ту записку, яку прочитала у задушливiй кiмнатi гуртожитку бiльше десяти рокiв тому: "Лiлько, дурепо ти недовiрлива..."
Я до самого вечора колобродила по мiсту. Дивно, але менi лише сьогоднi прийшла в голову думка, що я не знаю, де ми маємо зустрiтися. Фелiкс не сказав, а я не запитала. Iдiотка!
Повнiстю вибившись iз сил, я повернулася до свого будинку. Почав накрапати дощик.
Раптовий порив вiтру зiрвав з куща пошарпану газету i кинув менi прямо в обличчя.
Вiд несподiванки я вискнула, вiдсахнулася i ледь не впала.
- Обережно, дiвчино, тут дуже слизько.
Чиясь тверда рука пiдхопила мене за талiю, не даючи звалитися.
- Добридень, я перший раз у вашому мiстi...
Я дивилася на нього, i на очi наверталися сльози. Вiн мене зовсiм не знав. Ось зараз вирвуся, втечу у навислi сутiнки, i нiчого не станеться. Чи станеться?..
- Дозволите вiдрекомендуватися? Мене звуть...
Я не дала йому договорити, нi, ну розсудiть самi, мала ж я показати йому, що теж чогось варта?
- Не треба називати iм'я. Фелiксе, я все про тебе знаю.
О, багато я б вiддала, щоб вiдзняти зараз його обличчя на камеру. Добре, не буду його мучити.
- Ти, певно, замерз? Ходiмо, я тут недалеко живу. Гаразд, напою чаєм.
Я привела Фелiкса в свiй дiм.
Найдивнiше, що освоївся Фелiкс швидко. Сидiв за столом, пив чай, уважно мене роздивлявся, i все запитував, запитував... Я охоче вiдповiдала, певно, прийшов час виговоритися. Вiн легко вiрив менi, так само, як свого часу вiрила йому я. I тут мене наче струмом вдарило:
- Уявляєш, я ось зараз подумала, а тодi - п'ять рокiв тому - ми один єдиний раз з тобою були на рiвних.
Вiн iз здивуванням поглянув на мене, не розумiючи, про що я.
- Тобто?
- Ми тодi були на серединi шляху. Анi ти, анi я не знали, що нас чекає попереду.
Вiн посмiхнувся.
- Я i зараз не знаю.
- Нiчого, - я теж посмiхнулась. - Я вже побувала в подiбнiй ситуацiї - тепер твоя черга.
Фелiкс якось знiтився, певно не наважуючись запитати.
- Аня, вона...
- Тобi i справдi цiкаво?
Вiн знайшов у собi сили на слабкий кивок.
- Ти правильно здогадався. Анюта твоя донька.
- Розкажи менi про неї.
Його очi благали. Я нiколи не вiрила в "батькiвськi почуття" - якось не щастило на чоловiкiв. А тут, глянь, пройняло. Повiрила, що це не порожня цiкавiсть. Вiн справдi бажає знати про свою дочку. Маленьку дiвчинку, яку нiколи не побачить дорослою, яку вiн взагалi бiльше нiколи не побачить.
- Вона дуже схожа на тебе.
Я замислилася: "А я ж його зовсiм не знаю. Повiрила усьому, що вiн розповiв..." Нi! Такi думки треба гнати подалi. Я твердо переконана, що Фелiкс казав правду. I Анюта є тому доказом. Нiхто, окрiм мене, не знає про маленькi здiбностi моєї дочки. Нашої дочки.
Того вечора ми сидiли дуже довго. Анюта наполегливо намагалася залiзти до нього на колiна. Я спочатку спиняла доньку, але, помiтивши, як Фелiкс нiжно притискає до себе дитину, залишила, як є.
Анюта виросте, i я їй усе розповiм.
Ось лише зараз вiзьму фотоапарат i зроблю фото. Наше перше й останнє сiмейне фото. Фото, на якому ми троє будемо щасливi.
Сьогоднi
Лiлька, вчепившись у завiсу, ревiла. Безутiшно, як баба, ридала ридма. Вiн пiшов. Зачинив дверi i пiшов, залишивши її назавжди. Дочка тихенько навпочiпки пiдкралася до матерi.
- Мамуню, не плач, будь ласка. Ну, хочеш я тобi диво покажу? Мене дядько Фелiкс навчив. Лише у нього крижинки були, а в мене - вогник. Ось, дивись, у нас у садочку так нiхто не вмiє!
Лiлька, розмазуючи сльози по щоках, схлипнула i повiльно озирнулася.
На маленькiй долоньцi Анюти боязко трiпотiло полум'я.