Іноді, коли я дивлюся на хмари, що неспішно пропливають по бездонній небесній сині, мені здається - все це вже було. Не зі мною, з якоюсь іншою дурисвіткою, зовсім мені незнайомою. Або не було взагалі... Що ж лишається? Незграбно переказати те, що відбулося?.. Спробую...
Вчора
Повз магазини - все вже куплено. Геть від розпродажу жіночої білизни - немає часу. Швидше - він же зараз зовсім сам. Йому, певно, дуже лячно. Клятий світлофор ніяк не бажає перемикатися на зелений. Мені треба скоріше потрапити додому. Не в змозі чекати, перебігаю дорогу на червоне світло. В спину - гнівні гудки водіїв. Я посміхаюся.
Ось і парадне. Кидаю на асфальт сумки, з останніх сил штовхаю двері. Ті гудуть, наче дзвін, але не піддаються. Впираюся в холод металу чолом, зминаю свою налаковану чолку. Благаю тебе - відчинися! Він вже близько. Зараз найголовніше - знайти те, що багато років пролежало в старій коробці з-під взуття, заховане від чужих очей. Знайти і віддати. Віддати, щоб його майбутнє стало моїм минулим...
Давно
У простору кімнату інститутського гуртожитку набилося з двадцятеро людей. Розумніші прийшли раніше і зараз комфортно розмістилися навколо столу. Тим, хто запізнився, довелося розстеляти матраци прямо на підлозі. Хоча за годину, максимум за півтори, все змішається - хтось піде палити, хтось із кимсь спробує усамітнитись.
Усміхнена Лілька притягла з кухні каструлю з вареною картоплею і грюкнула нею об стіл:
- Ось! Вважайте, що свою роль господині я виконала. Микито! Що там з тушонкою?
Микита, який щось палко оповідав стрункій брюнетці, невдоволено відгукнувся:
- Га?
- Я кажу, тушонку приніс? - Лілька здмухнула чолку, що впала на очі.
- Ну, блін, далася тобі ця тушонка! Не бачиш, ми розмову ведемо? Там у коридорі пакет. Піди, якщо тобі так приперло.
Лілька люто зиркнула на брата:
- Хутко піднявся і приніс все сюди! Або вимітайся на вулицю. І без того народу, що шпрот у банці, то хоч нероб поменшає.
- Мадам, я вас залишу на деякий час. Сімейні обов'язки, знаєте. Уклінно прошу прослідкувати, щоб ніякий неосвічений неук не зайняв моє місце. Фірштейн?
Брюнетка кивнула, томно прикривши очі. Лілька мимоволі хмикнула. Взагалі-то, увесь зовнішній вигляд нової Микитиної подружки викликав щиру повагу до виробників фарби для волосся. Так, у білявок є можливість замаскуватися. Хоча б на деякий час...
- Тримай, тиранко, - вирвав її із роздумів голос брата. Микита легенько штовхнув дівчину в бік. - Про що замислилась?
- Та так, - Лілька згребла тушонку назад до пакета. - Про життя, напевно.
Микита вже розташувався поряд із своєю пасією:
- Багато думати шкідливо! Від глобальних думок зморшки з'являються.
Прихопивши пакет, Лілька попрямувала до кухні, акуратно переступаючи через гостей, що розташувалися на підлозі. Від спалаху світла таргани, невід'ємна складова будь-якого гуртожитку, неспішно поховалися по кутках.
- Привіт, рідненька. Допомогти?
Лілька здригнулася і рвучко озирнулася на голос.
Незнайомець стояв, спираючись на кухонний стіл. Лілька могла заприсягнутися, що ще мить тому в кухні нікого не було.
- Ти звідки такий узявся? І я тобі не рідненька, - вона з неприхованою цікавістю роздивлялася молодого чоловіка.
Типовий мачо - начищені до блиску чоботи, а сорочка - в тон краватки. Все, що Лільці подобалось. Ось лише очі не маслянисті, як зазвичай буває у шукачів легких стосунків, а лукаві й одночасно якісь сумні. На відміну від звичайного мачо, хлопець не ковзнув поглядом по Лільчиній фігурі, а уважно вивчав її обличчя, неначе вишукував у ній щось.
- Я тут повз проходив, дивлюся, у вас вечірка. Дай, думаю, зазирну. Допомогти банки відкрити?
- Та чого тут допомагати? - здивувалася Лілька. - Смикнув за пімпочку, банка й відкрилася.
Лілька упевнено потягнула за металевий ключ вгору.
- Обережно! - хлопець швидко ступив уперед.
Лілька здригнулася від цього неочікуваного руху і, звісно, порізалась.
- Неможна ж під руку! - на очі самі собою набігли сльози.
- Дай гляну, - хлопець узяв Лільчину руку.
Узяв просто і ніжно, ніби робив так тисячі разів. Міцний і впевнений потиск. Зовсім не так торкаються руки вперше. В перший раз - це невпевненість, тремтіння і "лише б не відштовхнула". А тут усе інакше. Напевно тоді Лілька і закохалася в нього.
- Зараз ми все виправимо.
На стіл був урочисто покладений пристойного вигляду шкіряний портфель. Єдине, що затьмарювало блискучу коричневу поверхню - підозрілого вигляду темна пляма.
- Як ти примудрився так портфель спаплюжити? - запитала Лілька.
Хлопець лише нетерпляче смикнув плечем.
- "Бейліз" пролив.
- Гарно живеш.
Він тільки знизав плечима, витягаючи з надр портфеля аптечку.
- Одна моя знайома вчора пригощала.
Лілька пирхнула:
- То ти альфонс. Дівчата його дорогими напоями частують, а він...
Він глянув дивно, в очах промайнула тінь. Начебто біль?..
- А він надає їм невідкладну допомогу.
З цими словами хлопець міцно перебинтував Лільчину долоню.
- Я - Фелікс...
Навантажені тарілками з їжею, молоді люди повернулися до кімнати.
Веселощі тим часом набували обертів - гуділи розтривоженим вуликом, рокотіли галасливим водоспадом, падали перекатами реготу. Усім весело. Усі щасливі. Так хочеться кохання...
- О! Годувальники з'явилися, - Микита схопив з тарілки закуску. - Лільок, а шо то за товариш? Нова любов?
Лілька вже збиралася відповісти, але тут втрутився новий знайомий:
- Привіт! Я Фелікс. Куди бутери ставити?
- Та прямо сюди, - Микита невизначено махнув рукою вбік столу, що за старою гуртожитковою традицією був вкритий замість скатертини газетними аркушами. - Ти звідки такий намалювався?
Фелікс водрузив тарілки на стіл і плюхнувся поряд із Микитою.
- Може, за знайомство? А то голова лускає після вчорашнього...
Микита із розумінням хмикнув:
- І то правда, чого тягнути-то, - він упевнено наповнив склянки. - Ну, понеслася?
Усі разом випили.
Лілька якось дивно подивилася на Фелікса.
- Чого?
- А ти, певно, алкоголік? Прийшов до компанії, хряпнув швиденько і сидиш вдоволений.
- От розтяпа! - ляснув себе по лобі Фелікс. - У мене ж там торба!
- Яка торба? - зацікавився Микита.
- Синя.
- Нє, ти не зрозумів. З чим торба-то?
- Зараз побачиш, - Фелікс пружно піднявся з дивану.
- Дивний він якийсь, - Микита замислено прослідкував за гостем. - Де ти його відкопала? В бібліотеці?
- Нє, на кухні приблудився.
- Грамотний мужик, - схвалив Микита, - знає, де з дівчатами знайомитись. А я ось...
Договорити йому не дав Фелікс, що ввалився до кімнати. Перед собою він ніс величезний синій пакет.
- Народ, зовсім забув. Ось - налітайте.
З пакету на стіл посипалися різнокольорові коробки і згортки із закордонним харчем.
- Ти що, інтуриста якогось обніс? - Микита з цікавістю роздивлявся банку "Хольстена".
- Нащо ти так? - образився Фелікс. - Тут недалеко супермаркет, усе чесно куплено.
Лілька подумки уявила собі всі найближчі магазинчики, але жодна з цих установ ніяк не тягнула на супермаркет.
Студенти з ентузіазмом копирсалися у купі харчів, особливу радість викликали дві пляшки "Хеннессі".
Загальне враження від процесу озвучила Анна:
- Лілька молодець! Якого залицяльника собі відхопила - і багатий, і не жадібний. Феліксе, а ти де вчишся?
- Та ніде, я своє вже відучився. Тепер працюю.
Лілька, що сиділа поруч, тихенько пробуркотіла:
- Від звання залицяльника ми, тобто, не відмовляємося...
Тихо так пробуркотіла - лише для себе, але Фелікс все ж розчув.
- Не відмовляємося.
Він більше нічого не сказав, просто посміхнувся - по-доброму, навіть якось по-домашньому. У Лільки виникло таке відчуття, що саме такої посмішки вона і чекала. А ж правда мачо - майнуло в голові, і несподівано для самої себе дівчина посміхнулася у відповідь.
Веселощі добігали кінця. Посуд безформною купою звалили в кухні - почекає до завтра. Дуже розумне рішення, коли всі напідпитку.
Гості, які залишилися, розбрелися по кімнатах. Хтось поїхав на таксі, або трохи раніше встиг на метро.
Фелікс стояв, притулившись до спітнілого від недавніх веселощів скла.
Лілька замилувалася силуетом у темно-мерехтливому проваллі ночі.
- Нащо ти лишився? - несподівано для себе спитала вона. Одразу ж зажмурилася: що за нісенітницю вона запитує?
- А ти не знаєш?
Фелікс дмухнув на скло. Вікно густо затьмарилося. Чоловік обережно торкнувся матової поверхні.
Лілька в черговий раз за сьогоднішній вечір по-дурному заусміхалася. Ось зараз намалює на склі банальне сердечко, пробите стрілою, і все стане на свої місця. Вона обережно узяла до рук свічку, залишену Микитою. Маленький недогарок з усіх сил намагався подолати насування мороку.
Фелікс підійшов до неї, знову узяв за руку, і тепер вони тримали свічку удвох. Тріпотів вогник, метушилися тіні, й обличчя його наче світилося в темряві. Фелікс вдивлявся в неї з невимовною тугою і ніжністю. Мовби Лілька була його дівчиною, але втратила пам'ять і не може про те згадати. Ніхто і ніколи не дивився на неї так.
- Чому ти залишився? - прошепотіла Лілька. І виразно усвідомила, що руки у неї тремтять. Нерви, ніби сталева пружина, двигтіли, розриваючи павутиння мани. - Для чого?..
Фелікс смикнувся, наче Лілька вихлюпнула на нього відро холодної води.
- Я не можу зараз усе тобі пояснити, ти вже повір. Хочу, але не можу.
- Цікава пісенька, - Лілька нервово ковтнула. - І що ж тобі заважає?
- Обіцянка!
- Що? - дівчина підняла свічку вище, намагаючись освітити обличчя співбесідника. - Кому і що ти там пообіцяв?
- Тобі, - задушено відповів Фелікс.
Він опустив руки, відійшов у темряву, і знову Лілька тримала свічку сама.
Ось зараз зачиняться двері і відріжуть Лільку старим деревом від можливого щастя. Біля самого порога Фелікс зупинився. Подивився Лільці в очі, сумно, наче промокле під осіннім дощем цуценя, і ледь чутно промовив:
- Повір мені. Я повернуся. Ти лише дочекайся.
Сказав і пішов, обережно причинивши за собою двері.
На склі повільно танула вісімка, що лежала на боці. Символ - так само безкінечний і так само самотній, як і Лілька.
А на підвіконні сиротливо поблискував невеличкий кулон. Лілька повільно піднесла знахідку до очей. Золоте сердечко несподівано розпалося на дві частини, і на долоню упав багато разів складений квадратик паперу. Пальці, що за мить стали неслухняними, важко розгорнули аркушик. Дрібні, акуратні рядочки, здавалося, знущалися над Лількою.
"Лілько, дурепо ти недовірлива! Це не маячня, ти повір мені. Він пішов так несподівано, і ти, звісно, ображена. Намагайся зробити для мене одну річ - не забувай його. Через п'ять років ти повіриш, що дива трапляються насправді..." Лілька линула очима по рядках. Не дивлячись на те, що літери були крихітні, вона легко розібрала написане знайомою рукою - її власною рукою. "Тепер про головне - у тебе кава на плитці збігла!"
Кімнатою і справді розтікався знайомий аромат. Лілька стрімголов кинулася на кухню.
За вікном безнадійно-гарно співав якийсь птах.
Трохи ближче
- І що тепер ми робити будемо? - директор міського Будинку культури вичікувально подивився на Лільку. - Чого мовчите?
- Я думаю, Анатолію Івановичу.
- Ліліє Сергіївно, - директор нахмурився ще більше. - Думати треба було раніше, коли призначали Смирнова на роль Діда Мороза. Не перший рік його знаєте. Могли передбачити, що він підведе.
Лілька повільно встала і, не сказавши жодного слова на своє виправдання, попрямувала до виходу.
- Не зрозумів? - директор ошаліло дивився на Лільку.
- Не хвилюйтеся, - Лілька здмухнула чолку, що впала на очі. - Все буде "тіп-топ". Зараз попрошу когось із освітлювачів. Їх же двоє?
Директор в ступорі кивнув - так, двоє.
- От і гарненько, - Лілька гордовито підбадьорилася. - Один запросто зможе у виставі зіграти. Роль нескладна. З'являється він лише наприкінці. Там і слів кіт наплакав.
Лілька притулилася до облізлого директорського одвірку.
- Все буде нормально, Анатолію Івановичу, не варто хвилюватися. Впораємося. Не перший раз.
Потім, зобразивши навмисно пустотливий кніксен, зникла подалі від керівництва, яке лише почало щось розуміти.
В коридорі був гомін, що не залишав й краплі сумнівів - колектив зірвався. Треба ж, як недоречно. Ще вчора все було навіть дуже пристойно... потім чиясь випадкова пропозиція відсвяткувати початок новорічного сезону, і все - запій.
Лілька рішуче розчахнула двері з гордовитою табличкою "Апаратна", з досвіду знаючи: ось зараз гаркне, як треба, і, можливо, контингент протримається хоча б пару годин. А ці дві години потрібні як повітря. Ну, не змогла вона за ці п'ять років звикнути до постійних гульбищ. Сама не розуміла, чому, але після одного випадкового знайомства ще за студентських років - як відрізало.
Двері-то Лілька розчахнула, але заздалегідь приготовані слова ніби застрягли, не в змозі бути висловленими. Пиятики в апаратній не було. Веселощі - були. А ось чого ніяк не спостерігалося, так це очікуваного розгулу.
Посеред невеличкої комори, серед шматків дротів і веселих Лільчиних колег, велично височів Фелікс... У Лільки неприємно похололи кінчики пальців.
- Привіт! - Фелікс ступив крок до дівчини і, трохи обіймаючи, чмокнув у щічку.
- Ти звідки?
Лілька від шоку не уявляла, як себе поводити. І справа навіть не в тому, що час від часу вона згадувала ту мимолітну зустріч, вигадуючи продовження і варіанти. Просто щось болюче ворухнулося в грудях - чи то радість, а можливо надія. Точніше визначити було складно, та й, певно, непотрібно.
- Ішов повз, дай, думаю, зазирну. Ось і зазирнув. Хлопці сказали, що проблеми у тебе невеличкі.
Лілька дещо зацьковано глянула на товариство.
- Ну, так...
- Та ти не хвилюйся, - Фелікс по-простецькому поклав долоню на Лільчине плече. - Все зробимо в найкращому вигляді. Василь сказав, роль нескладна, а в мене якраз часу вагон. То я готовий надати посильну допомогу.
- Хлопець молодець! - упевнено встряв звукооператор. - Одразу тему втямив. Та й досвід у нього, певно, у новорічних чосах є. Такі тут штуки виробляв. Ви, Ліліє, не сумнівайтеся. Дітлахи задоволені будуть, ось побачите.
До неможливості поважний Фелікс, вдягнений у розкішний костюм Діда Мороза, забавляв дітвору новою вигадкою.
- А хто з вас у казку вірить?
- Я!!! - десяток голосів дзвінкою луною метушився по залі.
- Гарно! Я люблю, коли навколо дива і чарівництво. А чи хотілося б вам зараз покататися на ковзанах?
- Так!
- Не чую, зовсім старий став. Ну-бо, давайте разом! Раз! Два! Три! Озеро лісове, оживи!
Діти дружно вторили чарівній справі, а Лілька із завмиранням серця слідкувала за тим, як навколо ялинки, прямо на паркетній підлозі народжувалася справжня ковзанка.
Дітвора юрбою кинулися на кригу. Хтось падав, дехто вправно ковзав по сріблястій крижаній поверхні.
Всі були щасливі. Лілька теж.
Якось саме собою вийшло, що після вистави вони пішли додому разом. Лільці навіть не довелося собі брехати, що Фелікс лише її проводжає. Вона твердо знала, чого бажає від сьогоднішньої ночі...
Забуте шампанське вже майже видохлося, але Лілька не відчувала смаку. Навіть не так. Вона ніколи не пила нічого смачнішого. Він був поряд. Він кохав.
А потім він розповідав, а Лілька слухала, стиснувши кулачки. Слухала і плакала, не від болю - від безвиході і безнадії усього, що відбувалося.
Рідний світ Фелікса існував у зустрічному потоці часу. Дуже дивний світ. Напевно, саме він подарував людству легенду про феніксів - істот, що народжуються і вмирають у вогні. Лілька слухала, із жахом усвідомлюючи, що вірить кожному промовленому слову.
Інший світ - реальність, де час тече назад. Світ, охоплений правічним полум'ям. Світ-прародитель усього існуючого, і водночас - далекого майбутнього для Лільчиного світу.
Лілька не зовсім розуміла, як можлива така несправедливість - для Фелікса минав лише один день, а для неї більше п'яти років. Їй залишалося тільки вірити. Вірити і кохати, розуміючи, що наступна їхня зустріч буде останньою. Але кого це хвилює, коли попереду уся ніч? Така довга й одночасно коротка. Лільці дуже кортіло вірити в те, що ця ніч належить тільки їм двом.
- Скажи, а чому у нас стільки криги? В твоєму ж світі, в нашому майбутньому, все палає, тобто, й у нас має бути багато вогню.
- Зараз твій світ нездатний народити полум'я - тільки кригу.
- Ми настільки різні?
- Напевно, - Фелікс здригнувся, коли Лільчина рука ковзнула по його стегну. - Зачекай, я маю пояснити.
Лілька не слухала.
- Тобто наш світ - це крига? А я? Я ж тепла! Ось, торкнися. І тут, і ось тут! - Лілька міцно притиснулася до єдиного у всьому всесвіті чоловіка - до свого чоловіка.
- Ти - виняток, - Фелікс провів такою рідною долонею по Лільчиному волоссю. Спочатку по голові, тоді нижче. Усюди.
І лише краплі пролитого лікеру стікали з тумбочки на чорний портфель, залишаючи на ньому сліди, які побачила Лілька за п'ять років до цієї ночі...
Вона обережно торкнулася пальцем маленького золотого кулону на шиї у Фелікса:
- У мене такий самий в коробці захований. Як таке можливо? Я завжди вважала, що одна і та сама річ не може існувати одночасно в двох екземплярах. Це ж, як його? - Лілька замислилася. підбираючи слово.
- Парадокс? - Фелікс посміхнувся. - Не знаю, що й сказати. І в твоєму, і в моєму світі вчені сперечаються про теорію часу. Що може статися, а що ні. Я одне знаю - ти подаруєш мені цю прикрасу через п'ять років, через мій один день. Одягнеш на шию і накажеш залишити у тебе на підвіконні в день нашої першої зустрічі.
- Останній день для мене, - Лілька поринула у роздуми. - Цікаво, а звідки ця дрібничка взагалі взялася? Ми лише тим, схоже, і займаємося, що даруємо її один одному.
- Так всі наші зустрічі виходять за межі можливого. Я зовсім не здивуюся, якщо ми зараз встанемо, відкриємо твою коробочку, і ніякого кулону там не буде.
Лілька мерзлякувато стенула плечем.
- Краще цього не робити, я точно знаю, що він там. Ти підеш, я перевірю. Напишу собі записку і заховаю знову, а тоді подарую тобі. До речі, коли я цей подарунок зроблю?
- А ось не скажу. Не хочу псувати враження про нашу першу зустріч. Тоді все кумедно вийшло. Дощ, намокла газета... - Фелікс змовк. Увесь його вигляд виказував крайню замисленість, ось тільки очі. Ці очі, які стали рідними, сміялися. - Так що, не сердься, ніяких подробиць.
- Ні, дякую. І так сьогодні достатньо набрався. Мені завтра на тебе перше враження справляти, а я з похмілля буду.
- Чоботи не забудь начистити. Побачу брудні чоботи - нічого у тебе не вийде.
- Слухай, - Фелікс наче згадав щось. - У мене ж ціла торба з харчами.
Лілька хитро всміхнулася.
- Залиш до завтра. Повір, знадобиться.
- Я хвилююся...
- Заспокойся, все буде гаразд. Краще скажи мені, а як це - жити в тому, що сталося?
- Дурненька, для тебе все сталося, а для мене...
Фелікс замислився, шукаючи слова:
- Для мене все ще попереду.
Він притиснувся до Лільки, й узяв її, в котрий раз за цю ніч.
Вона задихалася і кричала від щастя.
Ось тільки очі сильно щипало. Певно, від сліз...
А тоді - остання зустріч. Для неї...
Вчора
Я стрілою влетіла до квартири. Чорт, треба було все підготувати заздалегідь. Нащо відкладала? От вже дурепа.
Незручними кубиками коробки для взуття висипалися з комори. Ось потрібна! Сила-силенна старих фотокарток. Шкільні, інститутські. А це що? Треба ж, моє весілля. Яка я молода і дурна. Зараз молодість вже проминула - вислизнула, ніби пісок поміж пальцями. Дурість, правда, нікуди не поділася. Що ж, хоч щось зосталося від тої - колишньої мене.
Та де ж?!!
Золотавою змійкою прикраса, здається, сама зісковзнула в долоню.
Я втомлено опустилася на підлогу, посеред розтривожених старих речей. Сиділа і замислено перебирала пальцями ланки ланцюжка, не наважуючись розкрити кулон. Гаразд, нащо тягнути?..
Пальці звично зсунули вбік потаємний замочок. Записки не було. Що ж, такого я й чекала. Інакше виходило зовсім вже неправильно. Нереально. Записку треба написати саме зараз. Акуратно скласти аркушик і закрити сердечко. Тепер вже назавжди.
Треба ж, мені нічого не довелося вигадувати. Я дуже гарно пам'ятала ту записку, яку прочитала у задушливій кімнаті гуртожитку більше десяти років тому: "Лілько, дурепо ти недовірлива..."
Я до самого вечора колобродила по місту. Дивно, але мені лише сьогодні прийшла в голову думка, що я не знаю, де ми маємо зустрітися. Фелікс не сказав, а я не запитала. Ідіотка!
Повністю вибившись із сил, я повернулася до свого будинку. Почав накрапати дощик.
Раптовий порив вітру зірвав з куща пошарпану газету і кинув мені прямо в обличчя.
Від несподіванки я вискнула, відсахнулася і ледь не впала.
- Обережно, дівчино, тут дуже слизько.
Чиясь тверда рука підхопила мене за талію, не даючи звалитися.
- Добридень, я перший раз у вашому місті...
Я дивилася на нього, і на очі наверталися сльози. Він мене зовсім не знав. Ось зараз вирвуся, втечу у навислі сутінки, і нічого не станеться. Чи станеться?..
- Дозволите відрекомендуватися? Мене звуть...
Я не дала йому договорити, ні, ну розсудіть самі, мала ж я показати йому, що теж чогось варта?
- Не треба називати ім'я. Феліксе, я все про тебе знаю.
О, багато я б віддала, щоб відзняти зараз його обличчя на камеру. Добре, не буду його мучити.
- Ти, певно, замерз? Ходімо, я тут недалеко живу. Гаразд, напою чаєм.
Я привела Фелікса в свій дім.
Найдивніше, що освоївся Фелікс швидко. Сидів за столом, пив чай, уважно мене роздивлявся, і все запитував, запитував... Я охоче відповідала, певно, прийшов час виговоритися. Він легко вірив мені, так само, як свого часу вірила йому я. І тут мене наче струмом вдарило:
- Уявляєш, я ось зараз подумала, а тоді - п'ять років тому - ми один єдиний раз з тобою були на рівних.
Він із здивуванням поглянув на мене, не розуміючи, про що я.
- Тобто?
- Ми тоді були на середині шляху. Ані ти, ані я не знали, що нас чекає попереду.
Він посміхнувся.
- Я і зараз не знаю.
- Нічого, - я теж посміхнулась. - Я вже побувала в подібній ситуації - тепер твоя черга.
Фелікс якось знітився, певно не наважуючись запитати.
- Аня, вона...
- Тобі і справді цікаво?
Він знайшов у собі сили на слабкий кивок.
- Ти правильно здогадався. Анюта твоя донька.
- Розкажи мені про неї.
Його очі благали. Я ніколи не вірила в "батьківські почуття" - якось не щастило на чоловіків. А тут, глянь, пройняло. Повірила, що це не порожня цікавість. Він справді бажає знати про свою дочку. Маленьку дівчинку, яку ніколи не побачить дорослою, яку він взагалі більше ніколи не побачить.
- Вона дуже схожа на тебе.
Я замислилася: "А я ж його зовсім не знаю. Повірила усьому, що він розповів..." Ні! Такі думки треба гнати подалі. Я твердо переконана, що Фелікс казав правду. І Анюта є тому доказом. Ніхто, окрім мене, не знає про маленькі здібності моєї дочки. Нашої дочки.
Того вечора ми сиділи дуже довго. Анюта наполегливо намагалася залізти до нього на коліна. Я спочатку спиняла доньку, але, помітивши, як Фелікс ніжно притискає до себе дитину, залишила, як є.
Анюта виросте, і я їй усе розповім.
Ось лише зараз візьму фотоапарат і зроблю фото. Наше перше й останнє сімейне фото. Фото, на якому ми троє будемо щасливі.
Сьогодні
Лілька, вчепившись у завісу, ревіла. Безутішно, як баба, ридала ридма. Він пішов. Зачинив двері і пішов, залишивши її назавжди. Дочка тихенько навпочіпки підкралася до матері.
- Мамуню, не плач, будь ласка. Ну, хочеш я тобі диво покажу? Мене дядько Фелікс навчив. Лише у нього крижинки були, а в мене - вогник. Ось, дивись, у нас у садочку так ніхто не вміє!
Лілька, розмазуючи сльози по щоках, схлипнула і повільно озирнулася.
На маленькій долоньці Анюти боязко тріпотіло полум'я.