Сьогоднi вранцi я вийшов з будинку i знову побачив її. Як i кожен день, вона рiвно о восьмiй прямує на роботу. Вихователька в дитсадку, а бiльше схожа на старшокласницю. Темно-сiрi джинси, куртка з вишитим на спинi орлом, i сумка через плече, i спокiйне, але дуже рiдко усмiхнене обличчя...
- Здраствуйте, Софiє! - гукнув я їй.
- Доброго ранку, - вiдповiла з лагiдною усмiшкою i пiшла далi.
Я дивився услiд, розмiрковуючи. Така проста i незвична водночас дiвчина. Пам"ятаю, як вона приїхала влiтку на роботу по направленню з унiверситету. Молода, розгублена i вперта. Видiлялась у натовпi, наче кольорове на чорно-бiлому фонi - щось невловимо чуже для нашого сiльського люду вiдчувалось у нiй. Щось iз другого вимiру, в якому життя динамiчнiше, швидше. Або то менi здалось. Може, тому усi без виключення - i старе i мале з самого першого дня звертались до неї на "ви". А, може, тому, що виглядає дуже дорослою i серйозною, як на свiй вiк.
Потiм, майже кожен день вона приходила до сiльської ради. То брала довiдки, то пiдписувала якiсь документи. Поселили її ще в перший день приїзду у невеликий, але охайний i досить мiцний будинок, i ще зо два тижнi я зустрiчав дiвчину не iнакше, як з якимись будiвельними матерiалами - то з вiдром фарби йшла з магазину, то щось подiбне. Дiвчина трудилась, наче пташка, яка облаштовує власне гнiздечко. Трудилась невгамовно, аж поки у вереснi не набрали в дитсадку їй групу малюкiв.
I от, вiд вересня, вона щоранку о восьмiй проходить бiля мого двору на роботу, як годинник. Уже в розпалi весна. Перше тепло, першi квiти, першi птахи цього року.
Я - пенсiонер. Тому кожна весна - пора благодатна для мене. Можна вийти надвiр, сiсти на лавочцi, пiдставивши обличчя лагiдному сонцю. Я прожив тут, в цьому домi, в цьому селi майже все життя. Якось днi увiйшли у свою колiю. Дружина давно померла, син пiсля розлучення з невiсткою, забрав онука i поїхав до мiста. Може, воно й на краще. Матиме в життi власний шлях, а до мене зрiдка навiдується - i на тому спасибi. А що старому потрiбно? Їсти, слава Богу, є що, жити є де також, сусiди хорошi, а це от, чомусь писати захотiлось.
Може, це Софiя так вплинула. Вона живе всього через один будинок вiд мене i я досить часто допомагав їй порадами в облаштуваннi дому.
Часто дивився в цi яснi, сiрi очi, якi не могли приховати затаєний бiль. I ось, задаюсь питанням: що могло статись в життi цiєї дiвчини, майже дитини. Не раз хотiлось пiдiйти до неї, посадити поряд, попросити, щоб розповiла про свої тривоги i хвилювання, успiхи i невдачi. Поговорити, як iз дочкою, якої у мене нiколи не було.
Але кожен раз зупиняли тi ж очi. Точнiше, їх насторожений, впертий вираз.
27.04
Сьогоднi у моєї сусiдки вихiдний. Ще здалеку чутно веселу музику - мабуть щось на квiтнику доводить до ладу(город вона давно вiддала в оренду).
Сиджу оце на верандi i чую здалеку голос Софiї - з кимсь розмовляє. Не знаю чому, але менi раптом захотiлось описати, розповiсти комусь про неї - таку незвичайну i приємну. Нещодавно спостерiгав, як вона весело, наче дитина, гралась iз великою рудою собакою. Мабуть, бездомною. Досi не чув її смiху - такого дзвiнкого i щасливого. Я стояв бiля ворiт i спостерiгав за грою(чи то просто бiганиною), спостерiгав за кожним її жестом, рухом, кроком. I в кожному з них вловлював спокiй, грацiйнiсть, навiть деяку чiткiсть.
Видно було неозброєним оком, що дiвчина щаслива. Хвилясте каштанове волосся вибилось iз зачiски, обличчя почервонiло вiд бiгу, а оченята - сяють, нiби два вогники. Дiвчинка з собакою. Саме такою i досi бачу її перед собою.
Вони довго бiгали по травi, а я все спостерiгав. Потiм голосно запитав, чи не хоче пити. Чесно скажу, навiть здивувався, коли Софiя погодилась. Все ще захекана, вона пiдбiгла до ворiт.
- Добридень, дядьку Миколо! - сказала.
- Добрий... - вiдповiв я. - Ходiмо на веранду, почастую млиновим компотом.
Вона засмiялась - дзвiнко i весело.
- Ну, коли малиновим, то я з задоволенням.
Ми сидiли на верандi. Я спостерiгав за дiвчиною, яка пила компот i смакувала нещодавно придбанi мною пряники. Софiя вже не усмiхалась, але й не сумувала. Розповiдала про своїх батькiв, про друзiв, якi залишились в мiстi. Тодi вона менi бiльше здавалась звичайною школяркою - пустотливою i безтурботною. Але, нажаль, це тривало недовго. Якась мить - i я буквально побачив, як вона замкнула своє серце i заховала ключ. Помовчавши хвилину, подякувала i швидко пiшла.
А я ще довго сидiв, усе розмiрковуючи над тим, що саме стало причиною її, прямо кажучи, втечi.
1.05
Вчора приїхав син. Жаль, що без онука - залишив у колишньої дружини. Дивлячись на нього, я був приємно здивований - таким енергiйним i веселим вiн став. Вiд тiней пiд очима не залишилось i слiду, обличчя спокiйне i врiвноважене. Та й виглядає набагато краще, нiж тодi, коли розлучався i вiд"їжджав до мiста. Ми сидiли, розмовляли. Вiн розповiдав про власнi успiхи, роботу, про сина. А я чомусь замiсть себе, розповiдав про Софiю. Вона - наче єдина подiя у моєму життi. I Валера це помiтив. Вiн зi смiхом запитав чи бува я не закохався на старостi рокiв.
- Нi, синку, - вiдповiв я йому. - Софiя, наче донька менi. Наче свiжий ковток води в пустелi. Може, навiть, остання втiха на старостi рокiв.
На цьому розмова наша i закiнчилась. Принаймнi, сусiдки моєї вона бiльше не торкалась. Тим бiльше, що надворi стало темно i ми пiшли в будинок вiдпочивати.
2.05
Сьогоднiшня нiч була дуже неспокiйною. Десь о четвертiй тишу порушив гучний, пронизливий крик. Кричала Софiя. Я прокинувся миттєво, бо й сон на старостi рокiв не вельми мiцний. Доки усвiдомлював, що саме мене розбудило, почув, як син швидко вибiг iз дому. Я вийшов услiд за ним. Надворi - тиша i безгомiння. Наче й не було того страшного крику. Думав було пiти до них, але вчасно усвiдомив все безглуздя ситуацiї. Разом з усвiдомленням пройшла iдея - а що, коли Софiя увiйде в сiм"ю? Стане якщо не дочкою, то невiсткою. I я, крекчучи, почовгав назад спати. Принаймнi, пробувати, але, нажаль, невдало. Син повернувся зранку, коли потрiбно вже було поратись по господарству, допомiг менi, а потiм ми ще довго сидiли на верандi i розмовляли.
Виявилось, я не помилився. Кричала Софiя, а вiкна на нiч через спеку нiхто не закривав.
- Вона довго вибачалась, - казав Валера. - Їй приснився кошмар, вся тремтiла i блiда була, як полотно. Але так i не розповiла, що снилось. Я зробив їй заспокiйливого чаю, ми посидiли, поснiдали. Ти правду казав - дуже незвичайна i таємнича дiвчина, хоча й замкнута в собi.
- Ти бачив вираз очей? Чомусь iнодi в них з"являється неймовiрно затравлений вираз.
- Сьогоднi в її очах був тiльки жах. Пiзнiше - втома.
Я спостерiгав за Валерою i вiдмiтив його заiнтригованiсть. I таку, що навiть та iдея, яка виникла у мене вночi, здалась на диво реальною. Ще змалечку я мiг читати на його обличчi, як у вiдкритiй книзi.
Крiм того, син повiдомив одну надзвичайну новину - його пiдприємство, яке знаходилось в обласному центрi, вiдкриває представництво в нашому райцентрi. Але новиною, власне було не це, а те, що Валеру призначили керуючим цього вiддiлення. Тобто, припускаю, вiн переїде назад додому, або кудись поблизу, оскiльки до райцентру всього три кiлометри (двi пiснi). Новина, звiсно, менi сподобалась, хоч i затягувалась на три - чотири мiсяцi.
12.05
Весна припiкає i менше часу залишається писати. Валера все ще зi мною - у вiдпустцi. Досить часто спiлкується iз Софiєю, але до себе вона близько все ще не пiдпускає. Як i ранiше, вона мене тривожить. Тiнi пiд очима, нервова. Щось на так - я вiдчуваю.
10.06
Зникла Софiя. Просто її нема - i все тут. Згадуючи її попереднiй стан - починаю хвилюватись. Але, мабуть, хвилююсь тiльки я.
Заходив до дитсадка - сказали, що взяла вiдпустку. Це вже добре, може поїхала до батькiв. Але все одно я хвилююсь.
Валера поїхав ще в серединi минулого мiсяця. Написав, що скоро повернеться - цього разу влаштовуватись на новому мiсцi. Чекаю з нетерпiнням i надiєю.
24.06
Нарештi. Валера приїхав. Хоч вiн зараз дуже заклопотаний, та й живе здебiльшого в райцентрi, але й досить часто навiдується до мене, старого.
Дуже був здивований, коли я розповiв про зникнення Софiї. Її, до речi, досi нема. I син переживає може навiть бiльше, анiж я.
26.06
Мабуть, важче було на серцi тiльки коли померла дружина. Фраза "душа болить" - дуже банальна, але точно описує мiй теперiшнiй стан. Сьогоднi Валера черговий раз заходив до Софiї. Її все ще немає, а вчора ввечерi була дуже сильна буря, тож вiн вирiшив провiрити чи все гаразд. На верандi, бiля газет знайшов пiдмочений дощем зошит. Звичайний загальний зошит в твердiй обкладинцi. Як вiн сказав "сам себе зневажаючи", вiн вiдкрив його.
Написано було в третiй особi, тому не одразу стало зрозумiло, що то щоденник. Я теж його прочитав - тому й так важко.
"Вона любила квiти. Яскравi, великi, чи маленькi й зовсiм непомiтнi - неважливо. Вона любила грозу й вiтер, блискавку i грiм, коли здається, нiби небо падає. Вона любила туманнi свiтанки, коли промiння очищує неповторну таємничiсть останнiх ранкових тiней. Коли вiдчуваєш пробудження дня. Вона любила танцювати. Усе. I класичнi i сучаснi танцi, i веселi, i романтичнi. Коли пiдкоряється власне тiло, воно вiдчувається - вiд пальцiв на ногах i аж до кiнчикiв волосся. Тiло саме пiдказує рухи, слухаючись ритму, як чогось реального i фiзично втiленого в танець.
Вона не прагнула до перемоги, але перемагала. Натхнення черпаючи в пристрастi, вiддаючи їй всi сили.
Так, то була пташка - легка i смiлива до божевiлля. Вперта i натхненна".
У цих словах, акуратно виведених на паперi, я бачив Софiю. Писала не вона - писали про неї.
"Вона - найкраща. Здалась менi феєю, коли сьогоднi ввечерi отримувала нагороду за заслужено перше мiсце на конкурсi класичного танцю. Королевою фей. Неможливо було не замилуватись - нiжна, легка... i горда. Синя, з блакитними вишитими квiтами, сукня, наче огорнула тiло, сама того не знаючи втiлювала нестримну морську хвилю".
Писав той(вiрнiше та), хто її по-справжньому любив i поважав. Навiть захоплювався. Тепер менi стало зрозумiло, чому рухи Софiї такi виваженi - жодного зайвого. I чому хода така грацiйна, як у кiшки.
"Ми розмовляли до ранку. Просто сидiли на кухнi з чашками чаю, випиваючи їх одну за другою. Мабуть, не залишилось теми, на яку ми б не поговорили, не висловили кожна свою думку. Мимоволi схиляюсь перед її розумом, лагiднiстю. Дуже приємно спiлкуватись на всi можливi теми, знаючи, що спiврозмовник зрозумiє про що йдеться. Що зможе висловити свою власну думку, досить цiкаву i корисну.
Без зайвих слiв - я її люблю. Хоч ми не рiднi сестри, але я люблю її, як рiдну, а, може навiть бiльше".
Писала сестра. Я перегортав сторiнку за сторiнкою, не в змозi вiдiрватись. Зрозумiло, що автор цих рядкiв - дуже романтична i нiжна особа, не позбавлена нi щиростi нi натхнення...
"Соромлюсь власного почуття, але я заздрю Софiї. Сьогоднi була на її тренуваннi. До неї приєднали нового партнера. Просто попросили спробувати танцювати удвох - i вийшло. Вона хоч i досить критично до нього поставилась, але я ...
Сидячи на лавцi пiд стiнкою, я заворожено спостерiгала за НИМ. Мабуть, нiколи не насмiлюсь написати, чи бодай вимовити ЙОГО iм"я. Пережила, як кажуть, емоцiйний шок. Наче грiм, наче блискавка, його образ увiрвався у мою свiдомiсть, залишаючи мiсце тiльки для однiєї думки - ВIН БУДЕ МIЙ.
Коли я сказала про це Софiї - вона не зрозумiла. Але сказала правдивi слова - "закоханого зрозумiє тiльки закоханий". I вона права - я закохалась. До божевiлля".
"Щоразу ходжу з Софiєю на тренування i сьогоднi - велика радiсть - розмовляла з НИМ. Запросив на прогулянку. Можу впевнено сказати - на ПЕРШЕ ПОБАЧЕННЯ. Вiдчуваю, наче за спиною виростають крила - i я злiтаю. Аж дихання перехоплює. Побачення через двi години. Як це довго! Час нiби зупинився".
"Не думала, що можна ТАК вiдчувати. Нi в життi, нi в кiно, нi в книгах так не буває. Ми вiдчуваємо один одного, як єдине цiле, читаємо думки одне одного, як вiдкриту книгу. Варто йому вiдiйти на крок - i я скучаю. Щоправда, трохи жаль Софiю - вона, бiдолашна, вислуховує всi мої захоплення i емоцiї. Досi вражає безкiнечне терпiння моєї сестри".
Коли я читав цi рядки, нiби заново поринав у давно забутий свiт - молодостi i любовi. Адже вiн притаманний кожному - такий легкий, трохи божевiльний, трохи безвiдповiдальний - аж доки життя не розставляє всi крапки, коми i тире.
"Уже мiсяць ми разом. Так багато i так мало. Так багато ми переживаємо разом. Так мало ми знаходимося поряд. Я наче упиваюсь вином - солодким i мiцним. Так би на все життя - п"янке забуття в його обiймах, вiдчувати його нiжнi губи, його серце поряд з моїм.
Думала, щасливiшою не зможу бути. Виявляється, можу. Вiн сьогоднi запропонував жити разом. Батьки, мабуть, будуть проти, але якось минеться. Головне - ми поряд, ми разом. I вдень, i вночi".
"Чи могла я колись здогадатись, яке це щастя, коли ВIН поряд? Чи могло менi таке наснитись? Та, мабуть, нiколи. Неймовiрне задоволення приносить його погляд, слово, дотик. Я щаслива, коли ввечерi вiдкриваю йому дверi, коли вранцi готую йому снiданок... Або коли вiн просто поряд".
Слова, наповненi до краю почуттям. Менi, старому, вони здавались казковими. Немов iз минулого життя. Це захоплення, ця пристрасть - безумовна, бездоганна, щира.
Я гортав сторiнку за сторiнкою, аж доки не наткнувся на останнiй, разюче не схожий на попереднi, запис. Та ж сама ручка, той же почерк, але вiд слiв вiяло холодом, болем, чи, може, стражданням.
"Менi здається, що я бачу, як втiкає розум. Краплина за краплиною. Чому я пишу? Чому сиджу i пишу? Так хочеться ридати - а немає слiз. Так хочеться кричати - а не можу вимовити нi звуку. Навiть серце, здається, не б"ється. Я жива чи мертва?
Софiя в лiкарнi. Чи вiрити її матерi? Не хочу, але вiрю. Мабуть, тому так менi погано - одним махом знищено усе - життя, любов, спокiй. I життя Софiї.
ЧОМУ ВIН ТАК ВЧИНИВ? НАВIЩО? Навiщо вiн зґвалтував мою сестру?! По сутi, ще дiвчинку. Та чи має це значення?
Вона зараз - уся в синцях, побита, розчавлена i тiлом i душею, лежить в лiкарнi. Така безпорадна! Здається, що вона - то моє серце. А цей дикий i нестерпний бiль НIКОЛИ не пiде з нашого життя".
Це був останнiй запис в зошитi. Що далi - невiдомо, хоч я й маю певнi здогади. Але надiюсь, що вони невiрнi.
Я закрив зошит, поставив його на столi, все ще не вiрячи у прочитане. Наче щось нереальне.
Тодi пiдiйшов Валера. Ми довго мовчки сидiли, розумiючи один одного без слiв. Потiм вiн пiдвiвся, взяв зошит, але не читати, а повернути на мiсце.
27.06
Софiї все ще нема. Прочитавши щоденник її сестри, i я й Валера переживаємо таке сильне емоцiйне потрясiння, що невiдомо, як би й зреагували, якби раптом зараз зустрiлись iз нею. Чи то втiшити, чи то захистити, чи то просто обняти - або й усе разом. Але, нажаль, це вже не має значення.
30.06
Вона повернулась!
Рiвно о восьмiй пройшла бiля мого двору по вулицi. Спокiйна, як завжди. А я дивився у вiкно, стримуючи себе щосили, щоб не кинутись до неї. Одразу ж повiдомив Валерi. Знав, що вiн зрадiє навiть бiльше за мене - i не помилився. Син чекав з нетерпiнням кiнця робочого дня, щоб приїхати сюди. I приїхав. Я б навiть сказав - прилетiв. Разом з величезним букетом. Хотiв би я побачити обличчя Софiї, коли вони зустрiлись. Зараз уже майже нiч. Валера з нею. Що ж, їм, молодим, варто побути разом, наодинцi.
3.07
Це просто диво! Сьогоднi один iз найнезабутнiших вихiдних, мабуть, за довгi десятки рокiв мого довгого життя! Нiяка фантазiя романтикiв, нiякi спецефекти кiно такого не вигадають.
Я саме на верандi годував котiв. Валера повертався з мiста - пiдходив майже до ворiт, але зупинився. Вiд сусiдки йшла Софiя...
Я бачив, як вони iшли назустрiч.
Я бачив, як вони дивились один одному у вiчi.
Я бачив їх усмiшки.
Я бачив, як розпочалась гроза, яку вони й не помiтили. Тепла лiтня гроза, коли хмара навiть не закриває сонце i те "чарiвним помахом промiння" малює райдугу.