Аннотация: Такие вот я пишу сочинения на олимпиадах по световой литературе =)
Один день з життя Родiона Раскольнiкова
Тяжкi краплi дощу голосно розбивались о дах, заставляючи моє тiло кожен раз здригуватись вiд холоду пiд тонким пошарпаним лоскутком тканини, що слугував менi ковдрою. Я з огидою натягував §§ на обличчя, намагаючись зiгрiтись. Але пальцi на ногах, якi проглядувались скрiзь дiрки в шкарпетках, одразу ж починали мерзнути.
"Треба встати та випити чаю", - повiльно пропливла думка у мене в головi. Я живу пiд дахом. Це єдиний мiй порятунок i в той же час прокляття. Скiльки б я вiддав, щоб повернутись до мами. Але це зайве...
Спати в одязi чудово тим, що зранку не обов"язково одягатись. Я похмуро споглянув кiмнату. Невеличка, хоча тут вмiстилось якимось чином моє лiжко, лишивши трохи вiльного мiсця для стiльця та мене самого. Я дiстав дзеркало, що менi принесла господарка дому, у яко§ я знiмаю квартиру. Жорстка щетина чорними голками проросла в мене на обличчi. Треба поголитись. Сьогоднi досить важливий день, але в той же час так само безглуздий, як i всi iншi.
"Родiон Раскольнiков, знову пропускаєте лекцi§? Ви ж знаєте, що це впливає на Ваше навчання? Можливо, у Вас є деякi труднощi, але життя - складна рiч, чи я не прав?.." - з"явились у мене перед очима слова ректора разом з ним самим, одягнутим в сорочку та брюки вiд першого кравця мiста.
- Та що вiн собi думає?! - з ненавистю закричав я, в лютi кидаючи ковдру з дзеркалом на пiдлогу. Серце закалатало, наливаючись кров"ю. - Спробував би вiн пожив цих стiнах, що давлять... Здавлюють тебе, стаючи меншими кожного ранку.
Гусяча шкiра пройшлась по тiлу, повернувши мене до реальностi. Я у розпачi озирнувся навкруги. Пiдiбравши перекручену ковдру, я кинув §§ на лiжко. Натягнув чоботи, з яких повилазило хутро. Тепер стало ще холоднiше. Знявши пальто, яке треба було б викинути ще рiк тому, зi спинки стiльця, я вийшов за дверi. Моє життя - суцiльна клiтка, з яко§ немає виходу. На чай вже часу не лишилось.
На вулицi було похмуро та безнадiйно, так як i в мо§й душi. Якщо така субстанцiя взагалi iснує. Скептична посмiшка скривила мо§ губи.
Я не йду до унiверситету, де мав би старанно навчатись. Я не йду до театру або друзiв, бо не маю анi грошей, анi часу. Я просто шукаю роботу. Все, що в мене є (а в мене нiчого нема, окрiм клiтки бiдностi та оточуючого мене суспiльства) я б з радiстю продав, але це, на жаль, не можливо.
Холодний, з присмаком зими, вiтер знайшов всi дiри в моєму одязi, заставляючи мене пiдняти комiр та загорнутись щiльнiше в легке пальто. Дощ розлив водянi пастки, якими намагався змусити вiдчути осiнь.
Сьогоднi нiчого не змiниться. Завтра теж. Поки я не вирвусь з цiє§ клiтки бiдностi, то залишусь в цьому станi до кiнця свого життя. Затягуюча чорна дiра рутини, яка розкладає тво§ думки, роблячи слухняним рабом мiста i суспiльства.
"Ти нiхто!.." - шепче буденнiсть на вушко, рiзким смiхом пронизуючи всього тебе.
- Ти чув, померла стара Равiнiна, а вона була такою багатою, що... - почув я голос злiва вiд себе. Але порив вiтру, неначе насмiхався з мене, розвiяв слова в своєму тiлi.
- Тепе𠧧 дiти б"ються за §§ спадок? - Засмiявся спiврозмовник.
Але я вже не слухав. Люди помирають. Який гарний вихiд!
"Клiтка бiдностi, невже ти думала, що ти зможеш стримати мене? О, дорогенька, як ти помиляєшся! Я змушу тебе випустити мене за будь-яку цiну... Смерть? Страшно? Нi. Головне все продумати. Прискiпливо. Детально. Вона поплатиться за те, що насмiхалась над тими, хто був замкнутий! Вона заплатить за це грошима, але спочатку сво§м життям..."
Раптом страх паралiзував мою свiдомiсть.
"Що це?! Мо§ думки?.. Нi. Нi! Нi!! Не я... Чи?.. Невже?.. Так, вбити цю стару вошу. Змусити §§ вiдплатити. Нi! Що це зi мною?.." - Я хитаючись йшов туди, де бачив дорогу i свiтло, неначе це жеврiла надiя зрозумiти, що ко§ться. Я вийшов до рiчки. Широка, холодна, безлюдна. Вона вигравала срiблом та золотом. Як грошi.
- Стара... Ти отримаєш своє! - Процiдив я крiзь зуби.