У зеленiм морi, посеред орлiв, зустрiлися два лицарi.
Перший у ясних обладунках, що сяйвом сонце затуляли, а бiлизна його меча несла просвiтлення у саму душу.
Другий - у латах чорнiших вiд ночi, а бездонна темрява його меча поглинала будь-яку злобу в людськiй душi.
Вдарили мечi, забриньчали лати, землю напо§ла кров.
- Що це ??? Вiн мене поранив ???? - подумав бiлий лицар - Невже вiн сильнiший од мене ?? невже я програю ??? Невже загину? загину так i не поживши? Адже ще не пiзнав я що таке любов, що таке справжнiй поцiлунок, що таке тепло дiвочого тiла. Як я можу загинути не пiзнавши життєвих iстин? НI !! НЕ БУДЕ ЦЬОГО !!! Я не помру! Я буду жити за всiх кого убив i вб"є в майбутньому мiй суперник! За дiтей котрих вони безжалiсно вбивали! За всiх котрих вiн i такi як вiн тримали в полонi! Заради тих дiтей котрих ми рятували з полону i вивозили на батькiвщину!! Я НЕ ПРОГРАЮ!!!
I з новою силою накинулися лицарi одне на одного. Бiлий неначе смерч iз чистого свiтла кружляв навколо своє§ жертви i наносив §й тяжкi удати.
- Який вiн швидкий - подумалось чорному лицаревi - значно швидший мого втомленого тiла. Схоже що не перемогти менi цього во§на. Чи прийшов мiй час, час полягти тут, поряд з вами, браття мо§? Можливо прийшов. Достатньо я пожив на цiм свiтi. Як би менi хотiлося лежати з вами, мо§ товаришi, лежати у цiй травi. Лежати у споко§. I топтатимуть моє тiло переможними чоботями. Але... НI !! Це мо§ чоботи топтатимуть вашi тiла, адже є в мене двi причини жити: двi маленькi дiвчинки котрих такi виродки як вiн викрали сплячими i вивезли на чужину. Дiточки мо§, я йду за вами. Я не зупинюсь нi перед чим. Я знищу будь яку фортецю, вб"ю кого-завгодно хоч чоловiка, хоч старця хоч дитину але знайду i поверну вас до дому! I ДОТИ Я ЖИТИМУ!
Зiйшлись лицарi у бою а з ними зiйшлися день i нiч. Кружляли вони у божевiльному танцi протилежностей аж ось... Меч проткнув лати наскрiзь.