Отже, я прокинувся. Точнiше, мене нахабно розбудив о шостiй сержант. Потiм моя рота надзвичайно оперативно, без жодних пояснень з боку начальства, передислокувалася на Нью-Йоркський периметр. Там нам з годинки двi читав нотацiю наш капiтан Паркер. Що конкретно вiн хотiв сказати - досi не розумiю. Певно, просто заспокоїтися i вихлюпнути в словах почуття, якi описати неможливо. Жодної думки з приводу майбутнього завдання я так i не змiг сформувати. А рiвно о дванадцятiй...тааак...а далi виходить, що я потрапив у фантастичний фiльм Спiлберга. Кожну секунду з того часу, що минула з моменту мого першого погляду в очi Авi, я пам"ятав на диво чiтко. А разом з тим вiдчуття реальностi подiй випало повнiстю. Нiби не я дiяв i говорив, не я вiдчував, а лише спостерiгав за нахабним Фелтером, якому раптом захотiлося поспiлкуватися з вищими iстотами на одному рiвнi? Невже я зараз правда йшов говорити про невiдоме екiпiрування з iнопланетним ШI? Абсурд. Менi дико захотiлося засмiятися, як у психiатра, врiзатися головою об стiну i прокинутися у такiй рiднiй i близькiй казармi. Видерти собi очi, щоб не бачити коридору, який нi до чого хорошого не приведе. В кiнцi кiнцiв застрелитися з власної штатної SIG 716, яка так недоречно виявилася в руках. Зробити хоч щось таке, що залежало б вiд мене, що я мiг би зробити як людина, а не новоспечений агент Союзу з невiдомими завданнями. А може справдi - раз i все. Хай шукають iншого посередника, менi вже буде все одно? Шлях закiнчиться, якщо зупинитися. Але нi - не закiнчиться, а просто обiрветься. Проблема лишиться, я не можу цього зробити, дозволити собi. Зараз я говорю не вiд себе, а вiд людства. Не маю права так осоромити його i вкотре довести iлiанам, якi ми ще низькi i нерозвиненi, як обмеженi. Вони, та й самi люди, мали багато можливостей, щоб у цьому впевнитися.
Тепер вже все. Говорила менi мама: "Не йди, синку, у спецназ". А я не послухав, дурень, пiшов. Тепер розгрiбай. Я вже нiкуди не дiнуся з готелю, з мiста, та що й казати - з планети тепер мене точно не випустять. Не в того рiвня бандi я зав"язав контакт. А ще ж повсюди тi, хто може прочитати мої думки з ходу. Той самий Авi, певно, сидить i смiється з моїх переживань. I нехай. Менi не соромно. Я маю право сумнiватися, я маю право боятися, шукати виходу iз стресової ситуацiї. I знайти саме той вихiд, який зараз один. В який доля вперла лобом i не пускає. Ноги самi понесли до сходiв. А все ж через те, що я вкотре спробував вiдповiсти за свої слова.
Я вже перед Домом високих технологiй. Дверi розчинилися самi - я вже i не здивувався, мало того - чекав на це. Швидко звик до хорошого. Зробив впевнений крок вперед, як i належить людинi з найвищим доступом до даних Ади i ... Виявилося, що я не один потребував консультацiй потужного компа. Передi мною стояла ...хм, швидше за все, що якраз-таки стоялА . Дiвчина iлiан. Власне сплутати представницю iншої статi було неможливо: яскраво-блакитним, нереально пишним волоссям, вона ледь не пiдмiтала i без того бездоганно чисту пiдлогу. У цих розкiшних косах, за якими б кров"ю виплакали бiльшiсть земних дiвчат, красувалося щось типу фiолетової блискучої дiадеми. Пiд очима в iлiанки були закрученi фiолетовi знаки. Броня того ж фiолетового, але вже зi срiблом. Схоже, що у компанiї з Дендерлiону (ура, я вивчив назву!) тiльки холодна гама кольорiв, а зеленого вони не носять з принципу.
Вона дивилася на мене, а я на неї. Нiма сцена не могла тривати вiчно, тож я, як i варто вихованому чоловiку, почав перший, правда, не достатньо впевнено:
- А... Я тут до Ади зайшов, мене Авi послав, - i прошу вас, без жодних зауважень, я не маю жодного поняття як себе з вами поводити, що казати, чи ви мене зрозумiєте i взагалi, чи можна на вас дивитися. Хоча дивитися було досить приємно - дiвчина досить гарна, хоча я i приблизно не знаю, якi там у iлiан параметри краси.
- Добре, буду без зауважень. А дивитись - скiльки хочеш. I... дякую, - видала вона тихим, приємним голосом чистою англiйською. Схоже чого -чого, а мовного бар"єру не буде. СТОП. Вона вiдповiла на думку. Ой, вона що - телепат? "Телепатами можуть бути i жiнки" Точно, я попав. Так, без панiки, вона нiчого не зробила i не збирається. Не зробила? Вона прочитала мої думки, а я й не вiдчув! Та й хто знає, що вона ще встигла викопати з моєї бiдної голiвоньки... Вона все це чує!!! Чи воно в неї перед очима, як текст пливе? I це тепер вона знає. Менi треба термiново звикати, що тут мої думки вже не мої, а, можна сказати, суспiльне надбання. Тепер жодних поганих слiв, критики моїх "роботодавцiв" i взагалi, требi якось поменше думати. Я не генiй, менi буде нескладно.
Вона дивилася i посмiхалася. "Невже вперше бачиш таку реакцiю на свої можливостi?" Я знахабнiв. "Я вперше зустрiчаюся з тим, щоб хтось планував менше думати. Зазвичай люди, ой не люди, ну, ти розумiєш, нашi, просто ставлять сильнi ментальнi щити. Якi я iнодi не лiнуюся обiйти. I тепер ти вiдчуваєш, що думки - не текст." Так, розумiю. Голос - не голос. Просто слова, якi ну точно не твої. I ще перед внутрiшнiм зором чiткий образ цiєї самої дiвчини. Як вiзуалiзацiя, ну просто новiтнiй скайп. "Менi щити не свiтять" "Знаю. Але я вже встигла натiшитися можливiстю читати думки усiх пiдряд. До того ж, робити це з своїми неетично. Телепатiв, якi надто захоплюються чужими таємницями не дуже поважають." "Правила поведiнки серйозних людей" "Неофiцiйнi. Формально, пiд час воєнного стану я, як високопоставлена, можу лiзти в голову будь-кому, особливо якщо цього когось лише недавно прийняли до команди" "Це трохи напружує" "Але я вже казала, що цим не часто грiшу, Серже, так що можеш думати побiльше - це нiкому не заважає, особливо в такий час." "Добре, матиму на увазi. Був радий поспiлкуватися з такою серйозною i гарною дiвчиною. Не пiдкажете, як звати дiвчину?" Це занадто, але я не змiг зупинити думки. Якби ще слова, а то так... "Дiвчину звати Iриса. Знаєш, менi приємно, але ти все таки з комплiментами не так часто, добре? Я вже все-таки зайнята. I менi пора. Ти можеш покликати мене, якщо щось буде треба. Я почую практично на будь-якiй вiдстанi. Прощай." Вона опустила очi, ще раз посмiхнулася i прошелестiла повз мене з кiмнати.
От i все, мiй ловеласе. Iриса мене вiдшила. I треба ж таке iм"я - як квiтка. Хоча звучить гарно. Що я власне хотiв вiд iнопланетянки, до того ж зайнятої. Це значить, що в неї вже хлопець є чи як? Потiм розберусь, якщо ще матиму можливiсть подумати про особистi контакти. А спiлкуватися з нею менi сподобалося. У неї точно почуття гумору є i взагалi, приємна вона. Ще й сама допомогу запропонувала. Вони там всi такi за визначенням чи менi щастить на вихованих дендерлiонок, якi не надто мандрують по чужих думках?
Роздiл 10
Так, я сюди прийшов у справi. От зараз накриє мене Авi i виб"є, чому я не з Адою, а iз зайнятими дiвчатами теревеню, з праведного шляху зводжу.
- Ада, не знаю чи ти знаєш, мене Авi послав, щоб ти мене екiпiрувала для гарячих мiсць. Тепер я розмовляв впевнено, як господар. Хоча думочка, що десь за дверима з мене рже Iриса, не покидала.
- Я готова виконати розпорядження, - ось кому точно все одно, що я там думаю. Головне - чiтко сформульована команда.
- Ну так давай. Я приготувався до появи нiзвiдки грандiозного складу зброї-спорядження. Нiзвiдки вiн так i не з"явився. Менi довелося розвертатися i, слухаючи вказiвки ШI шукати по коридору цей самий склад. Потiм ритися в твердих жовтих коробках з неясними написами - увесь цей час голос Ади лився нiби з неба, хоча швидше за все, по всьому готелю висiли динамiки. Нарештi я видобув з чергового сувiйчика щось схоже на власне броню, яка обiцяла на мене налiзти. Чомусь я думаю, що її спецiально готували для земних агентiв, надто чiтко пластини повторювали пропорцiї. Отже, з третьої спроби, я влiз у це диво iнопланетної iнженерiї, попутно Ада намагалася пояснити, що цей весь набiр замкiв-заклепок-пластинок-фiг-зна-чого ще взагалi-то дуже зручний, чудово мене захистить i я маю честь носити броню нового поколiння. В кiнцi, я таки став синьо-фiолетовим, як i всi солдати Союзу. ШI зiйшла до пояснення того, що темно-срiбний вiзерунок на пластинах - це стилiзований герб Дендерлiону. Ну ось тепер я для них точно зовсiм свiй. З iншого боку це значить, що будь-який карленець знатиме в менi за кiлометр свого ворога. Не будемо про загрози. З приводу зручностi - тут дiйсно краще i захищенiше почуваєшся, нiж у моєму колишньому бронежилетi.
Потiм постало питання щодо зброї i хвилин сiм я вiдчував себе повним iдiотом, який вступив у полемiку з комп"ютером. Ада надривалася, доводячи менi, що моїм SIG 716 карленцiв тiльки насмiшиш, що патрони вiдiб"ються вiд бронi, навiть додатково не захищеної енергоекранами. I взагалi, моя зброя - не зброя. Але я не мiг примусити себе викинути на брухт свiй вiрний автоматик i замiнити його на сiрий гiбрид невiдомого походження, в якому i прицiл-то з курком смутно вгадувалися. Поки я з нього пристрiляюся, вiйна скiнчиться. Останнiм агрументом ШI було те, що у мене просто немає з собою достатньо патронiв для SIG 716 i менi, якщо я не подолаю впертiсть, доведеться вiдмахуватися вiд ворогiв прикладом. Це вирiшило справу. То ж у мене за плечима в спецiальних пазах бронi влаштувалася штука, яку скорочено називали КIТ-6 i набiр чи то патронiв чи то, як сказала Ада, батарей енергетичних плазмових зарядiв. Та ще й плюс штук десять маленьких кульок, схожих на цибулинки, але названих зiрками, якi виконували роль гранат. Я став мiнi-термiнатором районного масштабу.
Тепер моя впевненiсть виросла пропорцiйно серйозностi оснащення. Можна було спокiйно йти i рубати всiх карленцiв направо i налiво. Але такої можливостi менi явно найближчим часом не нададуть, тож постало цiлком логiчне вiчне запитання - чим зайнятися далi? Я голосно задав стiнам це питання, але вiдповiв всюдисущий Iтаян, який вилiз з тiнi просто передi мною:
- Не знаєш, що робити - йди поспи. Генiальна думка, як же я сам до цього не дiйшов? Але якщо вiн ще раз з"явиться з пустого мiсця, я просто раз i назавжди розiб"ю голову об стiну. Щоб не робити цього подумки пiсля кожної подiбної витiвки чарiвника. Але вголос я сказав наступне:
- А хiба вже аж так пiзно? - ну не звик я лягати спати о 21.00. Вiрнiше, встиг вiдвикнути з часiв далекого дитинства.
- 22.30. Поки є можливiсть лягти в нормальний час на вiйнi, треба нею користуватися. Тому що потiм режим буде приблизно такий: три години на двi доби, якщо не навпаки.
- Ну, що все буде так погано, я не думав. Зазвичай нашi фiльми замовчують подiбнi деталi.
По виразу обличчя Iтаяна було видно, якої вiн низької думки про весь земний кiнематограф, особливо як джерело iнформацiї. Тож ми пiшли зi складу у президентський номер, де на величезному диванищi вже влаштувалися Авi з Алеаном. По-перше, не знявши бронi, а, по-друге, разом на одному, нiби в готелi нема мiсця. На мiй здивований погляд Алеан вiдповiв лаконiчно:
- Команда повинна спати разом. I що ж тут скажеш. Я пожбурив в куток чудо-автомат i полiз пiд стiночку i, разом з тим, пiд бiк Авi. Я нi разу не уявляв, як можна заснути в бронi, на якiй купа виступаючих частин i всiляких там нерiвностей поверхнi. Але, коли я влiгся на бiк, пластини самi собою подалися пiд вагою, i вiдразу стало зручнiше. Ще одне диво технiки. Ну, спати так спати. Але не так все просто. За день нерви не встигли сильно менi докучити, тож тепер, наздоганяючи втрачене, били мене нещадно. Типу пiдсовували запитання: "Як це все збоку виглядає, ти що собi думаєш, чим ти закiнчиш, i взагалi, ти пам"ятаєш, як тебе розвели у сьомому класi?" Коли я втретє повернувся на iнший бiк, Авi нарештi не витримав.
- Так бiльше тривати не може, ти заважаєш бiльше, нiж килимове бомбардування хвильвими-розривними. Перш нiж я встиг поцiкавитися, що ж це за бомби такi, з якими я мав честь несправедливо порiвнятися, тепла рука Авi лягла менi на чоло i... Свiт розiрвався фiолетовим. Таким способом я ще точно не засинав.
Роздiл 11
- Рота пiдйом! - я автоматично скотився з дивану i став шукати бiля нього тумбочку з формою. Потiм виявилося, що шукати особливо нiчого, бо броня вже на менi. I з тумбочками напружена ситуацiя. Та й до того ж:
- До чого тут рота? - невдоволено запитав я, намагаючись остаточно прокинутися.
- Бо лише на роту людськi солдати встають як заведенi. Чудовий умовний рефлекс, дуже простий i корисний у використаннi, - пiсля тиради Алеана моє обличчя виражало цiлком логiчне запитання: Що? Але я його не озвучив. Не варто показувати свої гальма зранку при дiвчинi. А що ви думали, Iриса вже була тут i, уявiть собi, горнулася до Авi. Дивилася на нього, як на найбiльший свiтовий скарб. Треба ж таке, от що значило, що вона вже зайнята. Я вчора мав честь розмовляти з дiвчиною самого командира. Першою думкою було, як же вiн все-таки витримує спiлкуватися з тiєю, що знає точно, що вiн по неї думає? А може, у них просто iншi поняття.