Аннотация: І небо... Червоне небо. Криваві небеса. Текс викладений повністю, однак будуть внесені зміни. Мені не подобається фінал - у кого будуть поради - пишіть.
Кривавi небеса
Глава 1
Бiль... Лише це слово б'ється в головi, заповнює собою кожну клiтинку тiла. Вивертає назовнi ламаючи кiстки, затуманюючи мозок. Бiль... Наче море накриває тебе своєю хвилею повiльно тягне за собою i вiдпускає, так i бiль накриває, i чiпляючись в тiло маленькими гострими кiгтиками, тягне в безодню. Пазурi глибоко впиваються в м'язи. Стискаються дужче i ще, i ще... а потiм повiльно, нехотя, вiдпускає, причиняючи ще бiльшi страждання. Таке вiдчуття, наче опинився в розпеченому морi лави. Жар охоплює все тiло вогняним валом випалюючи будь-якi думки, а потiм стає так холодно, наче лежиш на льоду. Тiло дубiє iз губ зривається хрип. Важко дихати, наче могутнiй звiр наступив на грудну клiтку i збиває твоє дихання сво§м. Очiкуючи твiй останнiй подих, аби поглинути з ним i твою душу. В головi проносяться якiсь незрозумiлi картинки, крик, сльози, однак бiль не вiдступає стираючи думки. Бiль...
Я рiзко вiдкрила очi i так само §х заплющила. Свiтло боляче дало по ним. Я втягнула повiтря i обережно вiдкрила очi. Все попливло. Декiлька секунд перед очима танцювали зеленi бiсики, червонi квадратики i чорнi кiльця.
Нарештi свiт перестав танцювати i я побачила стелю. З якимось дивним пофiгiзмом я подумала, що в лiкарнях таких стель не буває i стала розглядати доволi знайому моза§ку. На стелi був зображений лiс. Кора дерев злегка свiтилась, а на широкiй галявинi танцювали дрiади, одна з лiсових красунь стояла бiля музиканта, в якого виявились гострi вуха. Так-так, протягнув внутрiшнiй голос, за двадцять рокiв нiчого не змiнилось.
Що? Якi двадцять рокiв? Озвався другий внутрiшнiй голос. Менi сiмнадцять!
Я моргнула i про себе хмикнула: у мене роздвоєння особистостi, як мило! Дуже цiкаво. Я спробувала повернути голову i в очах вiдразу потемнiшало. Все тiло вибухнуло протестом проти будь-якого руху. Тихiше-тихiше. Бiль вiдступив на прощання дряпнувши бiля серця.
Це була симпатична кiмната. Досить велика. Я лежала на лiжку бiля вiкна, закритого важкими темними шторами, однак свiтло, навiть приглушене темною тканинною, нещадно било по очах i я поспiшила подивитись в другий бiк.
Поруч з лiжком стояв столик з дзеркалом, бiля якого розташувалась ваза з сухоцвiтами. Вазу оточували флакончики рiзно§ величини i кольору, поруч з флакончиками лежали бинти. Вони були просоченi якось рiдиною, бо в повiтрi стояв терпкий запах лiкарських трав, а не польових квiтiв, що стояли в вазi. Майже посерединi кiмнати стояв ще один столик. Його оточували чотири стiльцi, а бiля стiни стояло крiсло, оббите чорною шкiрою. Бiльш нiчого цiкавого я не побачили, доки не глянула на дверi. Дверi як дверi, от тiльки знамена, що висiли з обох бокiв, вражали своєю красою. Чорнi полотнища довжиною вiд стелi до пiдлоги (метри чотири) були вишитi по краю золотими нитками, а в центрi кожного був зображений дракон. Золотисто-червоний iз синiми очима. Я вiд здивування спробувала встати, але бiль вдарив поруч iз серцем, наче мечем, викинувши мене в свiт болi i дивних видiнь. З яких я запам'ятала лише одне: в чомусь червоному вiдображено блакитне небо i бiлi хмари.
Наступного разу я прийшла до тями вiд дивного шуму над вухом. Поруч зi мною йшла сварка на пiдвищених тонах i скоро дiйде до логiчного фiналу - бiйки.
- Давару, ти не маєш права звинувачувати §§! Вона нiчого не зробила аби заслужити твою нелюбов.
- Але вона нiчого не зробила, щоб заслужити мою довiру! Хто вона взагалi така? Хто ця клята вiдьма?
- Вона врятувала моє життя - цього мало?! I не смiй §§ так називати! - рявкнув голос. - А найкраще, що ти можеш зараз зробити, йди звiдси.
Давару вийшов при цьому так грюкнувши дверима, що я занервувала: а чи цiлi бiдолашнi дверi? Той, хто захищав мене важко зiтхнув, i сiв поруч на лiжко. Тепла долоня взяла мою. Тиша. Але мене дуже зацiкавило, хто ж мене так захищав i я вiдкрила очi.
Я дивилась на... саму себе! Я заплющила очi i знову §х вiдкрила. Але моє вiдображення не зникло, хоча я розгледiла, що моє воно дещо старше за мене i, до того ж, хлопець. I чого вiн либеться?
- Я радий, що ти прокинулась. - вiн обережно стиснув мою руку, наче вона вiд дотику розсиплеться. - Я - лорд Намау. Шкода, що ти не можеш говорити. - лорд вiдпустив мою руку. - Але ти скоро вiдновишся i ми поговоримо. А зараз спи.
Намау нахилився i провiв по моєму волоссю рукою. Сон нахлинув, наче вода. Лорд - маг?
...Вiтер жбурнув снiг в обличчя. Холод пронизував кожну клiтинку тiла. Що я тут роблю в такому виглядi? На менi була лише довга сорочка. Нi верхнього одягу, нi взуття. Дивно. Тиша змусила поглянути по бокам.
Заснiжене поле. Двi армi§ застигли, наче велетенськi скульптурнi групи. Вершники чекають наказу. I... почалося. Метал дзвенить. Кричать люди, iржуть конi. Над полем битви кружаться ворони. Майже перемога. Залишились лиш двоє найсильнiших. В одну мить я опинилася поруч з ними. Могутнiй во§н з двуручником проти також во§на тiльки з полуторником. Ось-ось i... що? Чому во§н з двуручником пропускає удар? Все застигло. Я обiйшла його й заглянула за його спину.
Кинджал. I зрадник. Лице чоловiка з маленькими хитрими очима я запам'ятала.
- Дамiк!
Намау? Вiн пробiгає крiзь мене i пiдхоплює Дамiка.
Змiна пейзажу. Лiс i бiлий склеп. Перед ним сто§ть Намау.
- Це ти винен. - i сивий чоловiк з холодними сiрими очима поспiшно залишає лорда на самотi.
Вiтер пiдняв хмарину пилу i припорошив склеп. Небо затягнуло хмарами занадто швидко. Ударила блискавка - грянув грiм. I злива накрила собою все. Навiть лорда, що стояв на колiнах. Вiн лиш пiдставив лице очищаючим потокам дощу, не в силах встати вiд болю, що розривав душу. А лорд - маг...
Сонце нещадно слiпило очi. Я перевернулась на другий бiк, повалялась трiшки i швидко встала. Що? Я стою? I в мене нiчого не болить. Чому? Я уважно оглянула кiмнату. Нiчого не змiнилося. Що ж, проведемо тест-драйв: витримаю я прогулянку по кiмнатi чи нi? Я одразу ж спiткнулась i закричала. Точнiше спробувала. Тиша. Я набрала в груди побiльше повiтря i спробувала знову. Нiчого. Нi звуку. Я не можу говорити? Погано. Упершись руками, я встала i зачепила стiл. Та що таке? Декiлька флаконiв розбились об пiдлогу i по кiмнатi поповз запах лiкiв. Зараза. Я поморщила нiс i глянула в дзеркало.
Таке дивне вiдчуття, наче це не я. Але все на мiсцi. Так? Я оглянула себе в дзеркалi. Все на мiсцi. Чорне волосся, довжиною до лопаток, обрамляло лице. Очi залишились синiми, однак в них з'явились срiбнi i золотi крапельки, яких ранiше не було. Хм... може я просто не помiчала. От тiльки шкiра в мене була - це я пам'ятаю точно! - бiла, а тепер має бронзовий вiдтiнок. Коли я встигла отримати засмагу? Наче ж я? А це ще що таке?
Я випросталась на весь зрiст i завмерла. Так от вiд чого порушилась координацiя рухiв! В мене збiльшився зрiст. Я на око прикинула: десь пiд метр вiсiмдесят. Але як? А! Потiм розберусь.
Хтось йшов до моє§ кiмнати. Не знаю як я це вiдчула, але точно знаю, що вiн зi мною не буде розмовляти, а просто вб'є.
В кiмнату ввалився чоловiк. На вигляд рокiв тридцять, з русим волоссям i короткою борiдкою. Вiн пропалив мене поглядом, очi в нього були мутнi, наче затягнутi плiвкою, i моє горло стиснули невидимi руки. Перед очима потемнiшало, а потiм все заслав червоний туман. Один удар серця i я втягнула в легенi повiтря. Тряхнувши головою я пiднялась i оглянула кiмнату. Нiкого? Нiчого собi! Оце глюки!
В коридорi хтось застогнав. Я вибiгла з кiмнати i перед мною вiдкрилась неприємна картина. Мiй вбивця був ще живий, але я сумнiвалась, що вiн довго протягне. З такими опiками довго не живуть. А потiм мене пересмикнуло вiд усвiдомлення, що цi опiки нанесла я. Як? Я що? Маг? I чого я не вражена. Однак цього гада треба рятувати: мо§ особистостi вiдразу впiзнали в ньому Давару - придворного мага лорда. Погано. Що ж робити?
Я прикрила очi i вiдчула дихання людей, стук §хнiх сердець, легенький лоскiт чужих думок. Не той... не той. О, вiн.
Лорд Намау?
Кайша?
Що? Як вiн мене назвав? Маг застогнав знову. Щоб тобi провалитись, виродку!
Що сталося, Кайшо?
До мене в гостi завiтав ваш маг - Давару. Ми з ним трiшки посварились i вiн зараз знаходиться в плачевному станi.
Що-що?
Ну-у! В станi майже трупа.
Тиша.
Я зараз буду.
Пiд вечiр я отримувала роздачу. Лорд кричав на мене як на рiдну. Шию намилив за те що я так необережно ледь не вбила його мага. На мою реплiку (думками звичайно), що в загалi-то це вiн мене хотiв вбити, Намау вiдповiв: могла полегше.
Цiкаво як? Огризнулась я. Мiж iншим вiн мене ледь не вiдправив на той свiт! I взагалi! Що б ти зробив, коли тебе душили, га?
Лорд поглянув на мене:
- Ну-у, не знаю... Вибач за те, що визвiрився. - вiн походив по кiмнатi. - А я навiть не помiтив, що ти маг.
- Крiм мене, у тебе буде як мiнiмум три наставника.
По одному предмету?! Жах!
- Таке буває. - вiн поглянув на вiкно. - Вже стемнiло. Iди спати.
Я пiдняла брову, наче старший брат.
Намау, ти назвав мене Кайшою. Що це означає?
- Справдi, - його посмiшка похмурнiла, - я назвав тебе Кайшою. Просто насмiлився дати тобi таке iм'я, i представив тебе своєю сестрою. - я кивнула: завжди мрiла мати старшого брати, який би накостиляв будь-якого гада, що полiз би до мене. - Знаєш, що означає слово "кайша"? Нi? Кайша означає подарунок богiв.
На ранок я прокинулась вiд добре знайомого шуму. Вiдчуття, наче я опинилась дома. Тодi мене випадково загребли в мiлiцiю. I коли про це дiзналась моя мама, вона влаштувала такий рознос невдахам, що мене з почесною вартою привели додому, аби нiхто не образив. Саме зараз хтось влаштував рознос охоронцям (до речi, якого чорта вони стоять пiд мо§ми дверима?). Я слухала мовну баталiю, яка почала видихатись (охоронцi не мали стiльки аргументiв, як невiдомий гiсть, i поступово здавали сво§ позицi§), i вирiшила, що час вставати i зустрiтись з настiльки настирним вiдвiдувачем.
Саме тодi, коли я вдягнулась, у кiмнату ввiйшла жiнка. Вона була низькою, головою сягала менi до грудей. Однак я не сумнiвалась, що жiнка без зайвих зусиль змогла б мене в кiльце скрутити. У не§ були широкi плечi, i вся §§ фiгура дихала прихованою силою. Гном. Точнiше гнома. Я вражено застигла, а вона красива! Овально§ форми лице, з очима синього кольору, такого глибоко, наче океан, i виразними губами. Чорне, смоляне волосся було заплетене в косу i змiєю звивалося по кольчузi.
Поки я пильно розглядала жiнку, вона не менш пильно розглядала мене.
- А ти змiнилась. - промовила вона хриплим, але доволi милозвучним голосом. - Рада тебе бачити. Мене звуть Таюнi.
В головi вiдразу вискочило: Таюнi - королева гномiв, прекрасна повелителька гiрських масивiв Реонi§. Могутнiй во§н. Навiть гноми-чоловiки поступаються §й силою. I магiя на не§ майже не дiє (вона на гномiв взагалi рiдко дiє, а на королеву може вплинути лише з десяток заклять, i всi десять призначенi для лiкування). Знак королiвства двi перехрещенi кирки, над якими нависає бойовий молот.
Я на повному автоматi вклонилась i, розiгнувшись, уважно поглянула на королеву. У мене було декiлька питань.
Перше: Звiдки вона мене знає?
Друге: I чого вона на мене не визвiрилась за порушення етикету?
Третє (найважливiше!): якого бiса вона тут робить, коли в не§ вiйна з гнолами?
- Таюнi, ви вже тут? - поцiкавився в не§ лорд, який з'явився невiдомо звiдки i невiдомо як. - Доброго ранку, Кайшо!
- Ще нi. Взагалi-то повинна була б заговорити вчора, але, може лiкування пройшло не так як треба, вона продовжує мовчати.
- Коли ти думаєш познайомити §§ з iншими?
- Я думаю сьогоднi. Десь пiд вечiр.
Жiнка кивнула i вийшла. Я здивовано пiдняла брову, пильно дивлячись в очi лорду. Вiн всмiхнувся i хитро прищурившись сказав:
- Це твiй другий наставник. Готуйся! - Намау поглянув на мене i протягнув якийсь пухкий згорток. - Переодягайся...
Що, перший урок буде зараз?
-...I йди гуляти. За територiю замка не виходь i постарайся не заблукати.
Спробую.
Я взяла простягнутий згорток i повернулась подякувати, а лорда вже не було. Потиснувши плечима, я зазирнула в пакунок i побачила чорну сорочку, вишиту золотаво-червоними нитками на комiрцевi i рукавах, штани, теж чорнi, i тунiка сiрого кольору довжиною до середини стегна без рукавiв. I все це було закручене в чорний плащ. Я швидко одягнулась i вискочила за дверi. Замок був великий, але, що дуже дивно, я не заблукала. Хоча саме в великих будiвлях менi доводилося подовгу блукати, перш нiж знаходила вихiд. Однак, мене стурбувало iнше. Я з неймовiрною точнiстю визначала коридори, якi вивели мене до виходу на заднє подвiр'я замку. Це починає турбувати особливо, коли знаєш, де знаходяться таємнi ходи. Коли знаєш куди ведуть iншi коридори. I особливо, коли знаєш, де стоять казарми, тренувальний майданчик, склади, зброярнi i т.д. й т.п.
Швидко промчавшись через пусте подвiр'я до кам'яно§ стiни, я зловiще озирнулась на замок, i дала драпака.
Мiсто, що притулилось поруч з замком, жило. Все-таки середина квiтня. Все цвiло i пахло. Люди ходили, говорили, але щось було не так. Щось сковувало рухи, слова. Посмiшки були якiсь нерадiснi. Що таке?
Я накинула капюшон i пiрнула в натовп ловлячи обривки фраз, слiв, думок. I мене вiдразу насторожили мо§ ж рухи. Вчора ледь не на кожному кроцi спотикаюсь, а сьогоднi йду так плавно, наче з дитинства мала такий зрiст. I час-вiд-часу проковзує щось хижацьке. Я труснула головою: дурницi! Люди адаптуються до всього. I до таких рiзких змiн в своєму зростовi також. Хоча не настiльки швидко.
День пролетiв непомiтно, i я крадькома зайшла в один iз трактирiв. Грошей у мене не було та i §сти менi не хотiлось, була сита по горло всiлякими неприємними новинами. Але тут було повно народу, що мене дуже зацiкавило. Натовп галдiв, наче заведений. Я хмикнула i сiла лицем до дверей, але так щоб на мене не звертали зайво§ уваги i стала слухати галас залу.
- Кажуть, що Давару ледь не засмажили!
- Хто тобi таке сказав?
- Та Сварг, хто ж ще! Казав, що привезли мага до його господаря лiкувати. А той клятий маг ледь живий! I пан Владимир спитав чи його лiкувати, а чи просто добити.
- Добити його треба було змiя клятого! Все вiн норовить збити з пантелику нашого лорда.
- А то! - крикнув трактирник. - Я б тiй вiдьмi, що його пiдсмалила, приготував би найкращу вечерю. I кiмнату кращу дав би.
- Ха-ха! Ой, Владлен, що я чую! Ти ж коли це став таким щедрим?
- Та коли та погань мого сина згубила! - огризнувся чоловiк.
- Не тiльки твого. Давару багатьох вiдправив на той свiт. I брата нашого лорда Дамiка.
Дамiк? Так то був не просто сон? А може взагалi не сон, а обривок спогаду доповнений чиєюсь невидимою волею. Тодi чий спогад? Намау? Можливо. В цьому дивному свiтi все можливо.
- До речi, а що то за вiдьма? - задав хтось питання. Я пошукала смiливця поглядом i побачила юнака рокiв вiсiмнадцяти. - I звiдки вона взагалi взялась?
- Опа! Святослав, а що ти тут робиш?
- Яка рiзниця? Це не важливо. Важливо, хто та вiдьма, що змогла так зiпсувати життя Давару.
- Хм... Вона два тижнi назад з'явилась просто пiд час битви на схилах Берктави. З того часу нiхто §§ не бачив, крiм лiкарiв.
- А вони що? - спитав Святослав
- Мовчали. Однак вчора один сказав, що вона вже преспокiйно може ходити. Пiсля таких ран! Уже через два тижнi встати!
Пiсля яких ран? Я вчора навмисне оглянула себе з нiг до голови i не побачила жодного шраму. Навiть синця! Навiть маленько§ подряпинки нема. До речi, я про цi гори дещо знаю. Схили Берктави - це пiдгiр'я Шерен-Берктави. Височезних гiр на пiвднi земель лорда.
Що за фiгня? Звiдки я це знаю? Додумати ще якесь питання я не встигла: в замку грянула тривога. Що?
I тут до мене дiйшло. Я ж повинна була повернутись ввечерi.
Люди здивовано переглянулись: якого? Святослав розглядав здивованi обличчя i напоровся на людину з натягнутим до пiдборiддя капюшоном. Вона швидко встала i ринулась до виходу. Юнак не довго думаючи ринувся за нею. Вiн все-таки солдат армi§ лорда Намау, а пiдозрiлий тип змусив його насторожитись.
Святослав мчався вслiд людинi в чорному плащi i почав вiдмiчати, що вони наближаються до замку. Попереду зазвучав перестук копит.
Я вилетiла прямо на вершникiв, якi мене ледь не затоптали. Вiд переляку я щось сотворила i просто перед ними виросла вогняна стiна.
- Кайшо! - рявкнув лорд.
О! Вiн не в дусi. Точно приб'є.
Що?
- Припини негайно!
А я хiба винна? Нiчого мене лякати!
Уб'ю! Прошипiв подумки Намау.
Та коли завгодно! Хоч зараз!
Єхидна!
Яка є! огризнулась я. Я пiшла!
Куди?! Тiльки спробуй! Точно уб'ю.
Вогонь згас. Лорд пiд'§хав впритул i, схопивши за шкiрку, втягнув мене на свого жеребця. Юнак, який бiг за мною, ошелешено дивився на це дiйство.
Пацана налякав! Розбовкає!
- Iди сюди, ...Святослав. - сказав лорд почувши мою пiдказку. - Альх, дай йому коня. Вiн по§де з нами.
Вершники втягнулись в замок, а лорд вхопивши мене за ручку потягнув з собою, перед цим сказавши, щоб хлопця привели до нього пiсля того як вiн поговорить з одною неслухняною дiвчиною.
Намау вiв мене за собою з таким лицем, наче незабаром на мою бiдову голову падуть всi мислимi i не мислимi кари свiту сього. Чесно? Вiн не помилився.
Ми зайшли в головну залу замку, де лорд приймав гостей, посланцiв i т.п. А на нас там чекали. Три пари очей впились в мене i прискiпливо оглянули кожен сантиметр мого обличчя. Впевнившись, що це я, всi троє почали кричати. Притому одночасно. I на рiзних мовах. I, що найгiрше, я все прекрасно розумiла. Крили не тiльки мене, а ще й Намау. I вiн теж все розумiв. Так продовжувалось хвилин з десять. Нарештi ця какофонiя звукiв мене дiстала i я... нi, не закричала. Я взагалi не зрозумiла, що я зробила. Але лорд раптом рявкнув: Досить! Всi троє вражено замовкли. Намау покосився на мене. М-так... вiдразу здогадався чи§х рук робота.
- Досить. - спокiйно промовив вiн. - Ми все прекрасно зрозумiли. Ми визнаємо свою провину.
Нi, лорд поглянув на мене, я визнаю свою провину.
- I я уважно слухаю вашi думки, але вже з iншо§ причини.
Було б непогано, якби я знала, хто так щиро на мене кричав. Я покосилась на Намау. Вiн вiдповiв холодним поглядом. Ой...по-моєму, менi пiсля цього так влетить вiд лорда, що я кiсточок не зберу.
- I я прошу вас зняти капюшони та представитись.
О! Одного я точно знаю. Точнiше одну. Королеву гномiв Таюнi! Поруч з нею стояли два чоловiки. I обидва були не людьми. Справа стояв ельф. I я його знала. Точнiше бачила увi снi.
...Нiч. Теплий вiтерець лагiдно полоскотав тiло. Я стояла посеред лiсу. Дуже красивого лiсу. Високi дерева закривали небо, з якого менi пiдморгував повний мiсяць. Вони мали дивну зелено-срiбнi листя i кору, що злегка свiтились в темрявi.
Я озирнулась. Цiкаво. Може менi просто здається, але я цей лiс знаю. Нi, це божевiлля. Все таке знайоме, рiдне, i водночас таке чуже. Нiчого не розумiю.
Крiзь мене хтось пройшов, я аж завмерла вiд несподiванки. А потiм рвонула за ним. Це був ельф. Високий, але не для мене (у нас одинаковий зрiст; до речi, i з лордом теж), з довгим, до талi§, бiлоснiжним волоссям, яке сильно вирiзнялось на фонi засмагло§, майже чорно§, шкiри. Я зазирнула в його задумливе лице, з загостреним пiдборiддям. З красивими зеленими очима, в яких спалахували срiбнi iскорки. Дуже красивий, але такий напружений, наче сталось щось. Доволi не приємне.
- Ваша величнiсть, - озвалась темрява, з яко§ з'явився ще один гостровухий, - не можна гуляти на самотi в настiльки небезпечний час.
- Рiнаме, нам не байдуже. Ти останнiй з королiвсько§ сiм'§, що залишився в живих. Тво§ батьки i так багато втратили. Не змушуй §х хвилюватись ще й через тебе.
Вiн стичнув руки, але нiчого не сказав.
Ми йшли помiж дерев, i ставало все свiтлiше. Свiтилась кора дерев, не так щоб дуже сильно, але так, аби можна було розгледiти хоч щось, за десять крокiв вiд себе. Точнiше вiд дерева.
Ого! Яка краса! Це я побачила §хнє поселення. Акуратнi маленькi будиночки (маленькi, бо знаходились метрiв за шiстдесят над землею) прилипли до стволiв дерев, i не тiльки вони. Ажурнi, майже прозорi, схiдцi вели до будиночкiв, з легка поблискуючи срiблом сходинок. Погано, що немає поручнiв, хтось же може зiрватись.
Принц i його супутник почали пiднiматися сходами вгору. Я прикинувши, що шiстдесят метрiв не сто, пiшла за ними. Ми дiйшли майже до середини, коли менi щось стукнуло в голову i я поглянула вниз. Дарма. Я миттєво оступилась i каменем рухнула вниз. Вiтер заричав у вухах i все зникло...
Точно такий же, як i в снi-видiннi. Тiльки вiн виглядав дуже розгнiваним. Нарештi ельф себе пересилив i буркнув:
- Я принц темних ельфiв - Рiнам.
Я вклонилась йому - принц як-не-як.
А от другий чоловiк мене насторожив. Вiн виглядав, наче проста людина. Такий самий, як i iншi. Якби не аура могутностi, що придушувала волю. У людей нема таких аур. I ще я звернула увагу на його зовнiшнiсть. Зрiст - такий самий, як i в лорда з принцом. Доволi симпатичне лице, яке обрамляли русявi, можна навiть сказати золотi, коси. Очi - та що таке?! - синi, як небесна гладь в лiтнiй сонячний день, з золотими вкрапленнями.
- Я - Ферiдан.
I це все? Поцiкавилась я. Найдивнiше те, що вiн вiдповiв.
- Дракон.
Ух ти! Справжнiй дракон! I по барабану, що вiн в людськiй iпостасi. Його аура ледь не душить. Дракон! В його жилах тече рiдкий вогонь! Цiкаво, а який у нього справжнiй вигляд? Хоча я рано радiю, бо зараз вони почнуть промивати менi мiзки за другим: такi у нього зробились очi.
- Ти володiєш телепатiєю? - поцiкавився дракон.
Лорд перевiв на нього здивований погляд:
- Вона з вами теж заговорила?
Ферiдан пiдняв брову:
- Отже, ти з нею спiлкуєшся думками. - хмикнув вiн. - Чудово! Наше Боелле доволi обдарована дитина.
Боелле?
- Священне Вмiстилище миру. "Боелле" перекладається, як вмiстилище, а священне i миру випливає саме.
А Боелле - це я?
- Ти.
Цiкаво...I як я ним стала?
- Ми зробили тебе Боелле наших народiв. Я знаю, що ти iз iншого свiту. Саме це стало важливим фактом створити саме з тебе Вмiстилище. Священне Вмiстилище миру чотирьох рас. Людей, ельфiв, гномiв, драконiв. Ми провели ритуал посвячення два тижнi тому назад i твоя пришвидшена регенерацiя говорить, що ти справжнє Боелле. - вiн уважно поглянув на мене. - Ритуал полягає в тому, що ми влили в тебе свою кров. I тепер за нашими законам ти є нашою родичкою.
Оце влипла! Чотири родичi вiдразу! Тепер зрозумiло чому вони кричали. По-перше, я Священне Вмiстилище миру, а, по-друге, родичка.
- Однак зараз не про це, - продовжував дракон. - Оскiльки ти є тепер нашим Вмiстилищем, ти повинна дещо про це знати. - Ферiдан поглянув на мене i я кивнула. - Напевно, треба почати з iсторi§. Будь-ласка уважно слухай вiд цього багато чого залежить.
Що ж, iсторiя створення Священного Вмiстилище миру має декiлька столiть i почалась все вiсiмсот рокiв назад. Тодi окремi народи чотирьох рас вирiшили припинити вiйну, що майже повнiстю знищила §х. Спустошенi землi, вирубанi лiси, пересохлi рiки; i ненависть, що випалювала §хнi серця. Предки чотирьох представникiв, що стоять зараз передi мною, вирiшили припинити кровопролиття створивши якусь релiквiю, щоб могла допомогти §м в цьому. Релiквiя була створена цiлком випадково i, до того ж, була живим створiнням, що дуже здивувало мудрих драконiв. Однак хлопчака, в рану якого потрапила кров чотирьох рас, визнали Священним Вмiстилищем миру. Можна опустити всi подробицi прекрасного життя чотирьох рас пiсля примирення, i почати з нових проблем. Проблеми з'явились, коли загинув молодий Боелле, ще повнiстю не посвячений в могутнiсть сил сво§х. Вiд чого вiн загинув незрозумiло, однак тодi, двiстi рокiв тому, ще одного хлопця для прийняття посту Вмiстилища не знайшлось. Справа в тому, що Вмiстилищами вибирали юнакiв iз усiх чотирьох рас i в жоднiй не з'явилось наступника. Не знаю за якими правилами вони вибирали наступникiв, але точно розумiю, що саме тодi i увiрвались в §хнє життя проблеми. Я не помилилась. Почалися вiйни бiльш жорстокi, нiж ранiше. Тепер чотири раси не виявили довiри до сво§х сусiдiв i почалися сварки, бiйки i сутички на кордонах. Знову почались спустошення i ненависть.
Я задумалась. Доволi повчальна iсторiя. Особливо якщо врахувати, що кров драконiв змiнювала фiзiологiчний стан iстоти, в яку потрапляла, даруючи при цьому довге життя навiть людям. Однак Боелле не рятувала ця кров вiд випадково§ стрiли чи удару кинджалом. Тому за шiстсот рокiв було три Боелле, не враховуючи четвертого, що не увiйшов в повну силу. Отже, менi не треба зариватись, хоча є дещо, що мене насторожило. Всi попереднi Вмiстилища були чоловiками. I молодий Боелле, що загинув так i не вступивши в повну силу, був драконом. Не знаю, якого я так насторожилась, але спробувала все запам'ятати. Це важливо! Твердило в головi. Викарбуй це в пам'ятi!
Ферiдан якось дивно дивився на мене, а потiм зiтхнув i тихо промовив:
- Я думаю на сьогоднi досить. Спробуй обдумати iнформацiю, що ти отримала, бо ми не скоро побачимося. - вiн прищурився. - Думаю, буде не погано, якщо ти будеш жити в лорда. Так, Рiнаме?
- Так. - кивнув ельф i дракон ледь помiтно зiтхнув. - I буде непогано, якщо я залишусь тут та допоможу нашiй юнiй ледi в адаптацi§.
Я помiтила як Ферiдан насупився, Таюнi сердито стисла свiй молот, а Намау закотив очi.
Даремно. Вiн же не вiдступить.
Лорд поглянув на мене i кивнув принцу:
- Справдi, ви зможете в цьому допомогти.
- Добре, - погодився дракон, - бажаю успiху. До зустрiчi.
- До зустрiчi. - сказала королева.
Ми попрощались з ними. Коли...
Рiзкий хлопок, i Ферiдана з гномою уже нема.
- Ефектно, - хмикнув ельф i перевiвши погляд на лорда спитав: - А чого це ти змiнив свою думку?
- Уже ти?
- Нас об'єднує кров, - вiн махнув на мене рукою. - Так чого?
Лорд декiлька секунд пильно дивився на нього, наче вагаючись вiдповiдати йому чи нi. Потiм тряхнувши головою промовив:
- Вона дозволила.
Рiнам уважно поглянув на мене.
-I яка в не§ кличка?
Iм'я! в мене є iм'я! Кайша!Моє iм'я КАЙША!!!
Ельф здригнувся, як вiд удару, i вражено зиркнув на мене. Лорд, що секунду назад морщився вiд болю, всмiхнувся.
- Як бачиш, Рiнаме, вона дуже сильний телепат, i не раджу сильно нариватись. Кайша ще не може стримувати свiй натиск i контролювати сво§ сили.
Я пiшла! Завтра. Все завтра! Муркнула я на злющий погляд Намау. Добро§ ночi,братику!До завтра, смаглявий!
Ельф остовпiв вiд мого нахабства. А я скориставшись заминкою дала драпака.
Глава 2
Вiтер промчався тихо по саду i, пiдкравшись до не§, кинув §§ шовковисте волосся на обличчя. Ельфiйка посмiхнулась i легким рухом вiдкинула коси на спину. Людський сад не такий прекрасний, як ельфiйський, але теж доволi милий. Звичайно тiльки-но розпустившись квiти на гiлках коорi не йшли в порiвняння з могутнiми стволами она§в та §х чарiвними квiтами. Вона, звичайно, посадить тут парочку она§в, аби вони радували §§ очi i розпускали свiй пряно-солодкий аромат. Ельфiйка задумливо оглянула сад. Їй час звикати до того, що вона стане жити тут. Серед людей. Аотьєна поглянула на мiсяць i печально зiтхнула. Вона повинна це зробити заради власного народу. Остання вiйна забрала багатьох ельфiв. Лiсовi ельфи за останнi десять рокiв зменшили свою чисельнiсть. Дiти народжуються нечасто. А §§ шлюб з принцом Мартином дасть шанс вижити. Вона готова. Вона ж принцеса лiсових ельфiв.
- Вважаєш, що це допоможе? - промовив з-за §§ спини Навельган, §§ старший брат. - Чи вистачить тво§х сил, аби вижити в цьому мiсцi?
- Досить, Навель! - обернулась вона. - Ми потребуємо миру. I я дуже хочу аби наш народ вижив. Для цього я все зроблю!
Вiн задумливо поглянув на не§ i лиш похитав головою. Тепер все залежало вiд людей, i, Навельган не хотiв визнавати цього, вони цiлком залежать вiд людей. Вiд вибору нiкчемних людисьок. Ельф ненавидiв §х. Його наречена загинула вiд рук людей, а тепер ще й його сестра має стати полоненою. Мир мiж §хнiми народами буде вартий життя ще одно§ ельфiйки.
- Аотьєно, подумай над сво§м майбутнiм. Ти ж згубиш його!
- Вiд моє§ жертви залежить чи виживе наш народ! Навельгане, вже час зрозумiти, що рано чи пiзно ми станемо залежними вiд людей.
- А далi що? - вiн розгнiвано покосився на не§. - Як ми домовимося з темними?
- Через лорда Намау.
- Сестро, ти забуваєш, що лорд не служить iмперi§ Лiатри. Його землi це окрема держава i, хоч вiн не король, йому служать.
- Вiн розумний i терпеливий. До того ж, i його землям потрiбен мир.
По кам'янiй дорiжцi застукали металевi пiдбiйки. До ельфiв наближався принц. Мартин всмiхнувся §м.
- Вiтаю вас, вашi величностi, - кивнув юнак, - у мене для вас важлива новина: лорд Намау погодився прийняти нас на початку червня. Вiн не проти обговорити з вами мир i способи вашого примирення з темними ельфами.
- Це чудова новина! - посмiхнулась Аотьєна.
Щось проскочило в очах Мартина, але вiн знову став спокiйним. Тихо попрощався з ними i пiшов у замок.
Навельган проводив його похмурим поглядом i обернувся до сестри.
- У нас є шанс не на мир, так хоч на перемир'я.
- Думаю, ти зможеш будь-кого переконати.
Тиша. Юнак iз золотими кучерями милується на захiд сонця. На вiдблиски променiв в морi. Скелi нависали над бiлим прибоєм. Вiн втягнув повiтря i прикрив очi.
Юнак обернувся. У нього були синi очi з маленькими золотими вкрапленнями.
- Мамо, глянь! Яка краса! - вигукнув хлопець кидаючи погляд на небо.
Вiд печери донiсся крик. Юнак кидається туди навiть не подумавши. Жiнка лежала на пiдлозi забризкана кров'ю. Вiн кинувся до не§. Роен не помiтив чоловiка, який вискочив прямо на нього з оголеним мечем. Вiн сам напоровся на клинок.
Тиша. Люди, якi вбили двох драконiв, залишили печеру. Я мовчки стояла. Мо§ сни стають все реальнiшими i реальнiшими. Молодий дракон застогнав. Я наблизилась до нього i присiла поруч.
- Роен? - тихо покликала я.
Вiн не обiзвався. Отже, сон.
Юнак раптом вiдкрив очi.
- Хто тут?
- Роен. - я сiла на пiдлогу печери. Торкнулась його щоки. Шкiра тепла. - Хто ти? - молодий дракон важко дихав. Меч був змазаний спецiальною отрутою. I вiн повiльно помирав. Зi страшними болями, що не дають зосередитись.
- Звичайно, - я поклала його голову собi на колiна i почала обережно гладити його кучерi. - Я буду з тобою. - Праву руку я поклала на його груди. Вона злегка засвiтилась забираючи бiль. На жаль, я бiльше нiчого не могла зробити. Щось побiгло по щоцi. Гаряче. Я злизнула його з кутика губ. Солоне. Сльози. - До кiнця.
- Не плач... - тихо прошепотiв вiн обережно беручи мою руку сво§ми. - Я теж...завжди буду...з тобою. - Роен пiдняв руку i витер сльозинку. - Будь...обережна...крихiтко.
I вiн закрив очi. Серце пiд рукою перестало битись. Я обережно поцiлувала його в лоб й пiднялась.
Бiля печери хлопнули крила. Щось пiдозрiло зашурхотiло.
- Олiвiя! - закричало бiля входу. - Роен!
Золота голова завбiльшки з коня заглянула всередину. Синi очi з золотими iскрами i вузькими вертикальними щiлинками зiниць спалахнули не добрим вогнем. Нiздрi дракона втягнули повiтря.
-Нi-i-i!
Його крик перерiс в трубний глас. I перед очима виросла стiна вогню...
Я ривком сiла в лiжку. Нiчого. Тiльки солоний присмак на губах. Роен? Я поклала голову на подушку. Ферiдан говорив, що кров дракона змiнює фiзичний стан людини i дає довголiття. А ще кров дракона дає певнi знання. Можна сказати, що дракон частково дав менi свою пам'ять. Однак я сумнiваюсь, що частково i тiльки свою. Роен...мiй брат. Як лорд Намау i принц темних ельфiв Рiнам. До Ферiдана i Таюнi я не знаю як ставитись. Не знаю.
Тепер я зрозумiла вiд чого так добре знаю замок, бо маю пам'ять лорда i Рiнама, гноми i дракона. З пам'яттю Намау я осво§лась найшвидше. Вiн, все-таки, людина. Я знаю про нього все i всi його думки, як мо§. До цього можна звикнути. Сутнiсть лорда я прийняла, але є ще три пам'ятi. Три рiзнi створiння, спогади яких настигають мене кожну нiч. Сьогоднi Роен. Син Ферiдана. Роен, якого я бачила ще в своєму свiтi. Вiн снився менi час-вiд-часу. Тепер я розумiю чому. Вiн готував мене до цього.
Я струснула головою. Намау, Рiнам, Таюнi, Ферiдан. Кожен iз них втратив близьку для себе людини i не одну. Намау старшого брата i отримав ненависть батька. Рiнам втратив молодшу сестру, прекрасну Мсьєру, що спiвала, як соловейко. Таюнi свого нареченого, короля Торвальда. А Ферiдан дружину i сина.
Хто §х убив? Кому потрiбнi були §хнi смертi? Навiщо? Тiльки для того щоб зламати крихкий мир мiж чотирма розумними расами? Чи ще для чогось? Для чого?! Я перевернулась на живiт i почала бити подушку кулаком. Мо§ удари все слабшали i я, притягнувши до обличчя подушку, розридалась. Бiгли сльози, з ними з мене витiкав гнiв, бiль втрати, розчарування. Я знаю: треба терпiти! Я повинна пережити §хнiй бiль i прийняти його. Але це так не справедливо! Замiнити п'ятьох мною. Я ткнулась в подушки ще з бiльшою силою.
- Крихiтко... - пальцi пройшлись по моєму волоссю. - Ти витримаєш.
Я пiдняла на нього очi. Не помилилась. Роен. Вiн обережно обняв мене i поцiлував у скроню.
- Не муч себе. Ти просто змусь §х жити. - вiн так лагiдно всмiхнувся, що на душi вiдразу потеплiло. - А зараз спи. Спи, маленька. Завтра ти отримаєш невеликий подарунок.
Сон нахлинув теплою хвилею, забравши з собою в край сновидiнь, а не сумних спогадiв наповнених болем.
Ранок почався iз дикого реву на вулицi. Зараза. Я вiдкрила одне око i прислухалась до звуку сурм. Пам'ять лорда пiдказала, що в замок прибув важливий гонець. Я позiхнула i подумала, що я не лорд - менi не обов'язково. I тут же згадала про пiдлiсть братика. Вiн зробив мене сво§м радником. Одягнувшись, я в'яло поповзла на робоче мiсце. I при цьому думаючи, що гонець спозаранку - чекай подлянку.
Пiдлiсть виявилась ще бiльшою, чим я очiкувала. Нам оголосили вiйну. Три дня строку для пiдготовки або вiйськ, або свята для зустрiчi iмператора. Iмператора, який ще мiсяць тому був королем Ааргтума. Король Никифор, пiсля другого програшу лорду, доволi швидко захопив пустельне королiвство Кроце i два пiвнiчних князiвства. Я прикинула. Тепер його iмперiя Ааргтума, що лежала за горами Шерен-Берктави, простягалась вiд пустелi Жалю, пiвденно-схiдний напрямок, до моря Оберн, захiдний напрямок, а на пiвднi омивалась ще одним морем. Морем Гнiву. Непогано попрацював. I це за один мiсяць! Без магi§ не обiйшлось.
Лорд вiдпустив гiнця, i той швидко покинув замок. Я прислухалась до себе, а потiм до Намау. I вiдчула його бiль.
- Треба збирати раду.
- З кого? - поцiкавилась я. - З тих молодших лордiв, що пропонували здатись на милiсть Никифора? Безнадiйно, §хню думку ти вже знаєш.
- I що ти пропонуєш?
- А хiба у нас є вибiр?
Вiн дивився на мене.
- Вибiр є завжди.
- Не факт. - хмикнула я. - В такому випадку два варiанти...
- Або боротися...
- Або здатися...
- Твiй варiант?
- Боротися.
- Як? - нахмурився Намау. - В мене всi вiйська знаходяться на пiвнiчному кордонi. У мене вiйна з князем Никоном! - вiн вiдвернувся.
- Скажи: у тебе ж багато магiв? - вкрадливо спитала я. - Так? Так! Не треба проводити армiю маршем через всi територi§. Треба перенести §х на перевали Шерен-Берктави. А на кордонi з князем залишити один чи два полки i магiв, якi будуть робити вигляд, наче вся армiя знаходиться на мiсцi. Потрiбно щоб противник не очiкував такого опору з нашого боку.
Намау нахмурився, а потiм посмiхнувся:
- А ти просто прекрасний радник, Кайшо. - i тут в нього розширились очi. - Кайшо?! Ти говориш?!!
Я застигла. О! подаруночок що треба! Тепер пiдданi лорда не прийматимуть його за божевiльного, коли вiн розмовляє зi мною. Дякую, Роен.
Нема за що, крихiтко... шепнув вiтер.
- Так, говорю, -я показала язик лорду. - I голос наче нормальний.